Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   _Роман_

   Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в  суровое,
ожесточающее мужество, - забирайте с собою все человеческие  движения,  не
оставляйте их на дороге: не подымете потом!...
   Н. В. Гоголь


   Nеin! hiег hаt еs kеinе Not:
   Schwarze Madchen, weibes Brot!
   Morgen in ein ander Stadtchen:
   Schwarzes Brot und weibe Madchen.
   J.W. Goethe

   But the standing toast that pleased me most
   Was, "The wind that blows, the ship that goes,
   And the lass that loves a sailor!"
   C. Dibdin

   O navis, referent in mare te novi Fluctus?
   Horatius

   I
   Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечi ноги  йдуть  уже  просто  до
могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рельєфна мапа[1] моєї
Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли  я,  молодий,  зелений
юнак, окунувся в життя! Зараз менi - за  сiмдесят,  мене  термосить  iнодi
ломота, руки дрижать, i на очi набiгає сльоза. Тодi  я  наказую  розтопити
кану, кладу на пiдставку ноги  i  стежу  вогники  над  деревом.  Це  такий
архаїзм тепер - топити дровами, але не нарiкайте на мене - я  згадую  свою
давню юнiсть. Дивлюся, як  перебiгає  прекрасний  вогник,  символ  вiчного
переходу енергiї й розкладу матерiї, простягаю до нього руки, i  вiн  грiє
мої долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть  до  чогось
зобов'язує.
   Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну "Бiлу Пустелю".  Молодий  кiнорежисер
iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. "Вiн  не  може
висловити всiєї радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить
мене здоровим, i запрошує до себе в ательє. Вiн за моїми  книжками  вивчав
кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це  я)
ущасливить їх вiзитом". Аж утомив комплiментами. Я ще  раз  потиснув  йому
руку й лишився на самотi.
   "Бiла Пустеля" дiйсно шедевр. Такi картини  з'являлися  в  нас  раз  на
десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ятаєте, певно,  "Народе,  встань!",
"Останнiй Клич" та  "Китайське  Сонце"?  Що  дiялося  в  пресi  з  приводу
"Повiсьте  прапор  над  морями!"?  I,  нарештi,   передостаннiй   велетень
славетного Семпера Травицi  -  "Народження  iнтернацiї".  Була  спецiальна
демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i  плакати  по  вулицях,  вигукуючи
Травицi: "Спа-си-бi, дя-дю Сем-пере! Вi-та-є-мо дядька Семпера!" Мiкрофони
збирали всi привiтання й доносили їх до вух Травицi, що  саме  сидiв  бiля
кани в моїй кiмнатi.

   Тепер я  знову  мав  щастя  побачити  на  екранi  новий  крок  наперед.
Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори  його  на
зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити  мiж  собою  питання:
"Мистецтво кiно чи нi". Ви бачите, якi ми  були  по-дитячому  нерозумнi  й
яким дурницям вiддавалися.
   Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки  нашi
винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю  пристосували  до  фiксування  руху.
Вiддрукувавши позитиви, ми рухали їх  перед  щiлиною  в  картонi.  Завдяки
тому, що око має властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те,
що воно бачить, - ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп
або ще з десяток назв,  якими  це  приладдя  називали  рiзнi  винахiдники.
Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi.  Апарат  знiмальний  вiдповiдно
реконструювався,  винайдено  було  плiвку,   i   з'явилися   першi   метри
величезного мистецтва, що його звемо тепер - Мас-Кiно-Мистецтво.
   Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi
починає болiти серце. В цьому немає нiчого дивного: повертаючи до  молодих
рокiв, i сам стаєш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно  ж
- стара калоша, моє серце. Гей, однолiтки,  чи  й  вам  так  болить  часом
серце? Та де! - Тих узяла могила, а решта  замкнулася  в  баштах  поважної
старостi.
   Менi нема чого ховатися  з  тим,  що  було.  Старiсть  не  може  казати
неправду. Нащо вона їй здалася? Кого їй  треба  задобрити  або  перед  ким
замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати
мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.
   Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна  людина,
i до моїх послуг завжди цiла фiльмотека країни. Я кажу в мiкрофон декiлька
слiв  майстровi  фiльмотеки.  Вiн  умовляється  з  братом  циклу  iсторiй.
"Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, - чую я голос майстра, - електричнi розряди
тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчної станцiї передають:
насувається повiтряна вiльгiсть. Приготуйте  ваш  екран".  То-Ма-Кi  -  це
звуть  так  мене  -  Товариш   Майстер   Кiно   -   найвище   звання   для
кiнематографiста. Я  устаю  вiд  кани,  одсуваю  завiсу  перед  невеличким
екраном i  заземлюю  один  дрiт.  Ставлю  довжину  хвилi  725  i  спокiйно
повертаюсь до вогню кани.

   Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi,  розiйшлися.
Тепер старший син вiдбуває повiтрянi рейси Оде - Iндiя. Я iнодi дiстаю вiд
нього привiтання з дороги. I разом з його голосом чую плескiт  океану  пiд
його безшумним самольотом. "Тату, - гукає вiн менi, -  я  бачу  хвилi,  що
посивiли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь.  Ось
мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!"
   Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив  її  на  руках  по  моїй
тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, єдине, ради чого треба  жити.  Я
їх маю - цих синiв. I хто менi дужче радiсний чи любий - не знаю.

   У мене в стiнi є нiша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на  рiк  я
ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи.  Цей
колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм  я  дiстаю  звiстку  вiд
мого молодшого сина, чиє народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi.  У
мене немає до нього гiркостi. Я  люблю  його.  Вiн  подiбний  до  покiйної
дружини.
   Професiя мого сина - писання книжок. Це визнало  кiлька  авторитетiв  у
цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на  свiтi!  Колись,
за  моїх  молодих  часiв,  люди,  що  писали  книжки,  прагнули  комфорту,
розкiшної кiмнати  i  спокiйного  сидячого  життя.  Дивно  чути  за  такий
архаїзм? Справдi, так було.
   Тепер, звичайно, немає нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебуває  не
знати де. Його кiмната в будинковi стоїть замкнена через  увесь  цей  час.
Несподiвано вiн з'являється з повiтря чи з електропотягу  й  оселяється  в
кiмнатi на якийсь час. Вiн розбирає й  сортує  матерiали  i  свої  записки
перед виданням. Пише вiн - де його притулить дорога: на морi, на  повiтрi,
в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять  воду.
Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.
   Щаслива вона - молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина "Бiла Пустеля"  й  її
режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в своїй
кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена
на кабiни, i в кожнiй сидить глядач.  Картину  демонструвалося  дванадцять
годин. Стереоекран був майже прозорий i  свiтився  сам.  У  мене  завмерло
серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась.  Зашумiв  пропелер
вентилятора, розiклалось автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати  зручно,  i
засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами.  Я  мiг,  натиснувши
гудзика, мати все потрiбне автоматично.
   "Бiла Пустеля" - майже безфабульна рiч,  з  погляду  критика  тридцятих
рокiв. Ми вже забули ту "Liпе оf bеаutу"[2], що нею  хотiв  у  18-му  вiцi
художник Гогарт вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили  ту
безлiч винаходiв, що їх додає кожен талант, творячи мистецькi цiнностi,  -
додає до законiв майстерностi й побудови.

   Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу,  як  нитку,  про
героїв, що не мiняють характеру, i  про  автора,  що  боїться  пересягнути
через безоднi людських умовностей. Роint de depart[3]  "Бiлої  Пустелi"  -
неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони  стоять  над
головою глядача, обсипаючи снiг в  об'єктив.  Гола  людина  вийшла  з-поза
дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими  грудьми.  Пiсля
неї не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали,  очевидно,  вдосконаленою
методою Шюфтана - на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього  ми
побачили, як родить  жiнка,  її  ноги,  посинiлi  вiд  болю,  тремтять,  i
тремтить повний живiт. Ось що  в  нас  є  ще  незмiнного  з  перших  рокiв
людського розвитку  -  його  нiколи  нiхто  не  перейде  й  не  полегшить.
Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що їх перейшло людство.
   Жiнка починає родити. О  найсвященнiша  радосте  народження  дитини!  О
глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!

   Я замислився, нагрiваючи руки.  Тепер  вони  мерзнуть  менi  повсякчас.
Розповiсти "Бiлу Пустелю" - я безсилий.  Логiчно  вона  не  вкладається  в
рамки людської послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили,
що їх вiдчув я, переглядаючи картину.
   Майстер фiльмотеки виконав обiцянку, його голос почув я з  репродуктора
мого телефону. "То-Ма-Кi, - сказав  вiн  -  ми  даємо  на  хвилi  200".  Я
знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.
   Дожити до глибокої старостi я раджу всiм. Тiльки  не  несiть  iз  собою
недуг. Коли трохи недобачати - це не шкодить:  позаду  великий  перейдений
пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.

   Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу  бути  в  курсi  справ
мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров їжу для  клiтин.
Моє серце набiгалось за життя й тепер помалу стискується й  випростується.
Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.

   Моїх рокiв  людина  живе  мозком.  Це  довершена  жива  iстота,  яку  я
ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував  належну
йому частку їжi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в  мене  вельми
умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю
певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.

   Менi не хочеться тепер бути  не  тим,  чим  я  є:  нi  президентом,  нi
Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив своє мiсце серед мiльярдiв  лiт
людства,  серед   астрономiчної   кiлькостi   людських   створiнь   i   на
мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.
   Тепер мiй мозок працює нормально, я чую пульсацiю кровi там.
   Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу  я  вам.  Бо  жаль  -
недостойне почуття, воно зневажає того,  кого  ми  жалiємо.  Воно  привчає
декого, щоб їх так зневажали. Менi ж -  однаково,  що  про  мене  скажуть.
Мозок  працює  тепер  нормально,  скепсис   мiй   розтанув   у   розумiннi
вселюдського. Я не можу гнiватись, бо немає людини, яка могла б  заподiяти
щось достойне мого гнiву. Менi iнодi стає  страшно  ввi  снi,  коли  я  на
секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому  щаблi,  i
мої роки дають менi можливiсть iз неприступної гори  оглядати  мiсцевiсть.
Без захоплення  дрiбницями.  Без  гнiву.  Без  жалощiв.  Без  страху.  Без
особливих  переживань  i  ненавистi.  В  холоднiй   старечiй   любовi   до
найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, - до Життя.

   Екран заливає густа течiя свiтла. Воно  вiбрує  якусь  частку  секунди,
мiниться, пливе - i я вже гублю з  очей  екран.  Розчинилися  передi  мною
дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi  дверi,
повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять приємнiсть - показують сад,  де
я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки  -  вони  такi  добрi  до  моєї
старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин їхньої добростi до мене-
   Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше  в  усьому  доходити  краю.
Правда, друже (коли ви менi рiвня), - помилку робить  той,  хто  поспiшає?
Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших.  Не  долюбивши  одного
тiла, вiн тягнеться до  другого.  Воно  краще?  Нi,  це  тiльки  так  йому
здається. I здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все  на  свiтi  є
перебiжне й немає нiде чудес i тайн.
   Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi
однаково приємно говорити про кiно, про "Бiлу Пустелю", про мою  юнiсть  i
старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Немає на свiтi  рiзностi
мiж усiм цим, немає важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i  повiрте,
що я не стану витрачати дорогоцiнної  крихти  часу  на  зайве.  Я  випиваю
останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не  знаючи,  коли  йому
вийде край.
   Ось перша картина, як перше слово,  видряпане  дикою  людиною  на  корi
дерева, на стiнi печери. Вона має кiлька метрiв довжини.  Поїзд  пiдходить
до перону. Метушаться, заглядаючи в об'єктив, люди. I  все.  У  залi  цiла
панiка - так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера,
море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам  це
слово цар?), свята й бенкети. Б'є Велика революцiя.  Вона  почувається  ще
ранiш у тривожних кiнокореспонденщ-ях з фронтiв, її подих чути в вiтрi, що
колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'є  революцiя,  i  завмирає
кiно, фiксуючи лиш випадковi  моменти  на  випадковiй  плiвцi  випадковими
апаратами й операторами.

   I, нарештi, починають  iти  картини,  що  в  їхньому  твореннi  я  брав
неабияку участь. Я впiзнаю  декорацiї,  я  знаю,  як  вони  виглядають  iз
противного боку, i я знаю,  скiльки  разiв  сварився  за  них  архiтект  з
режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi,  описувати  кожне
мiсце цих чотирьох десяткiв картин,
   Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я -  стара  людина.  Менi
цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм  я  вимикаю  екран,
вимикаю телефон, свiтло над головою i  вiддаюся  думкам,  повернувшись  до
кани.

   II
   До кiнофабрики я приїхав молодий i простий, як солдат з булавою маршала
в ранцi. Я, пiдскакуючи, ходив до  мiсту,  дивувався  на  море  й  забивав
голову  рiзною  романтикою.  Я,  наприклад,  уявляв   себе   представником
громадськостi, i громадськiсть я малював Фемiдою з терезами  в  руках.  На
одну з шаль менi нiяк не терпiлось покласти хоч морського камiнця  на  мою
користь.

   Ви нiколи не жили бiля моря? Ви не знаєте пахощiв  порту  й  не  ловили
бичкiв на хвилерiзi? Вам чужi такi слова, як "клiвер"  або  "грецький"  та
"очакiвський" паруси? Та  що  я  питаю!  Не  можете  ви  цього  знати,  бо
змiнилося все вiдтодi, як я вперше довiрив себе морськiй водi. Тепер  того
не побачиш, - брудного, вонючого  й  романтичного  портового  завулка,  що
виходить на  море.  Тепер  цемент,  асфальт  i  машини.  Тепер  не  стають
пароплави пiд дамбою просто, а заходять у спецiальнi ангари.
   Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису  мiста,  що  в
ньому менi доля судила стати щiльно до виробництва кiнокартин. Це я зроблю
для тих, що зачитуються романтикою старого моря. Люди  ж  поважнi,  що  не
люблять бiльше одного разу на рiк виїздити за мiсто, почувши мою  обiцянку
за силу цiкавих речей, про якi мова буде далi, можуть тим  часом  почитати
пообiдню газету й узятись до мемуарiв тодi, коли я  вiддам  належну  увагу
молодим читачам.

   Оселився  я  в  готелi.  Це  -  досить  великий  будинок,  розподiлений
поверхами, коридорами, стiнами й дверима на окремi кiмнати. Будинок стоїть
на розi людної вулицi й прекрасно резонує звуки. Зразу вам  неприємно,  ви
зачиняєте все, що можна зачинити, але  звуки  залишаються  в  кiмнатi,  як
меблi, i ви уоiепв-поiепз звикаєте до них.  Вони  створюють  навiть  деяку
Gemutlichkeit[4].  В  нашi  теперiшнi  часи  таких   готелiв   немає,   їх
позачиняли, пам'ятаєте, пiсля славетного  виступу  доктора  Боя  в  палатi
депутатiв. Вiн довiв, що готелi  спричиняють  травми  в  мозкових  центрах
людини, i  через  цi  травми  зростають  такi  контингенти  злочинцiв,  як
батьковбивцi, руїнники родинних основ, песимiсти й iстерики.
   Коли ви хочете  хоч  приблизно  уявити  собi  готель  -  ви  свою  тиху
санаторiю, де спочиваєте два мiсяцi на рiк, перенесiть на рiг Центрального
Кiльця та одного з Радiусiв. Там лiтають i грюкочуть пiд  вiкнами  поїзди.
Ви виходите з будинку й переходите вулицю. Коли  ви  живете  на  одному  з
Радiусiв, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радiуса.  Коли
ви живете на одному з Кiлець - ви знову ж таки  опинитесь  на  бульварi  -
ширшому й затишнiшому. А нам, щоб  побачити  дерево,  доводилось  трамваєм
їхати далеко за мiсто. Щоб понюхати квiтку - треба  було  виростити  її  в
кiмнатi. Довгi вулицi розрослися в ширину - ними прийшов до мiста  степ  i
зустрiвся з морем.

   Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли,  воно  завжди  синiло
мiж будинками в кiнцi  вулицi.  Тротуари  -  з  квадратових  плит  чорного
каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку  зневажливо  топтав  тротуари,
поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено  з  Iталiї  i  що  це  -
закам'янiла лава Везувiю.
   Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста.  За  них  я  мовчатиму...
Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло - вантажники, моряки й  рибалки.  А
надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв  проговорили  вони  зi  мною  за
четвертю горiлки, огiрками й скумбрiєю! Скiльки разiв вивертав  я  шлунок,
перехилившися через борт шаланди, коли вiтер бив у парус, аж над  клiвером
опинявся  раптом  обрiй,  а  за  шаландою  волочилася  нитка   хазяйського
"самодура". Це значило - "ходити на скумбрiю".
   Опинившися бiля моря, починаєш вiдчувати  нудьгу.  Хочеться  лаятись  i
ходити без шапки. Кортить почухатись ногою й подивитись у бiнокль, чи грає
скумбрiя. Навiть у справах негайних i цiлком конфiденцiйних хочеться зайти
до берегової печери - темної й вогкої.
   Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi  я  бачив
мовчазне  змагання  двох  свiтiв.  Нас  i  не  нас.  Це  був  час  блокади
Республiки. Холодний i безстороннiй мозок звертає  мою  увагу  на  те,  що
тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi  стенаюся  весь,  згадавши
тодiшню пустелю.

   Ремонтують пароплав. Вiн стоїть порожнiй високо на водi  бiля  причалу.
Каменем обривається в море пристань. Внизу  блищить  каламутна  вода.  Тут
досить глибоко. Декiлька гав - i мiж ними я - стоїмо, дивлячись на  корму.
Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похитується маляр. Вiн  п'яний
украй i вдає з себе митця. Пензлем вiн кладе задумливо мазки,  примружуючи
око i спiваючи пiснi. Спiвати вiн не вмiє й пiснi зовсiм не знає.  Але  це
не заважає йому тягти й без кiнця повторювати два рядки пiснi. Два рядки -
i довга мелодiя без слiв закритим ротом. Знов два рядки - i мелодiя.
   А сколькi пришилося мiне пережить
   За етi п'ять лет iдєала.. -

   спiває маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далi не йде i все  запевняє
нас про свої "п'ять лет iдєала", фарбуючи корму.

   Цю iдилiю порушує сам спiвець. Вiн хоче дiстати фарби, що  висить  коло
нього на дротинцi, перехиляється бiльше, нiж можна,  i  раптом  летить  iз
пензлем у воду. Ми пiдходимо ближче. Маляр  виринає  з  води  мiж  каменем
берега  й  пароплавом.  Там  глибоченько,  вода  холодна  й  немає  за  що
вхопитися. Нам смiшно дивитися, як бiля самого берега тоне маляр.  Вiн  ще
не зовсiм протверезився, мовчки борсається  в  водi  й  не  просить  нашої
допомоги. Ось вiн уже разiв зо два упiрнув, знесилившись. Тодi нас  раптом
проймає страх - людина тоне. Ми вибираємо з-помiж  нас  найвищого,  беремо
його за ноги, а вiн своєю чергою  ловить  бiдолаху  маляра,  що  продовжує
бовтати пензлем воду-Маляр лежить на дамбi. Вiн блiдий i  мертвий.  Ми  не
знаємо, що з ним робити. В цей час чуємо поспiшнi кроки, по  трапу  збiгає
товариш маляра i, як коршун, налiтає на невдаху.
   "Качати його! - кричить вiн. - Качати!" Несподiвано  мрець  схоплюється
на ноги. "Кого качать? Мене  качать?  Та  я  зараз  танцювати  буду!"  Вiн
справдi починає п'яний танок. Притопує ногами, б'є об поли  руками.  Потiм
падає на землю i плюється фонтаном морської води. Маляра бере  попiд  руки
товариш, i вони довго топчуться на траповi.
   За кiлька хвилин маляр знову лiзе фарбувати корму. Вiн похмурий, мокрий
i ввесь час мовчить.
   Я пiдкидаю до кани дров. Вони поволi розгораються, їх  лижуть  вогники,
потрiскують i пирскають димом. Дiстаю з шафи плед i  кутаюся  в  нього.  Я
наче сам-один на великому свiтi. За вiкнами темно й тихо, електрики  нема,
i здається менi, що я серед тишi ловлю останнi кроки життя.

   Мою  появу  на  фабрицi  мало  хто  помiтив.  Хiба   що   щирi   читачi
директорських наказiв прочитали другого дня, що  "такого-то  зараховується
на посаду художнього редактора фабрики". Моя  скромна  фiгура  в  шкiрянiй
куртцi, без рогових окулярiв та перiстої кепi - справила враження лише  на
той легiон псiв, що  обсипав  блохами  всю  фабрику.  Пси  мене  обнюхали,
поклали, що я свiй, i лащилися до мене, не  знаючи,  що  набули  заклятого
ворога. По павiльйонах, по цехах,  по  монтажних  кiмнатах,  у  їдальнi  -
скрiзь на всi способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я.
   В кiно я не був новий. Я знав уже всi таємницi  кiновиробництва  ще  до
мого приїзду на фабрику. Я придивлявся й  оцiнював  людей,  з  якими  менi
доводилося спiльно йти. Про  Директора  я  розповiм  далi  докладнiш.  Вiн
зробився потiм моїм приятелем. Вiн працював  на  фабрицi,  доки  не  пiшов
командувати полком проти полякiв. Це було в час вiйн сорокових рокiв. Тодi
ж вiн i полiг пiд Варшавою, поклавши всiх бiйцiв  пiд  час  штурму.  Дехто
казав, що його врятували, але чому ж вiн не написав менi нiчого? Я не можу
цьому вiрити. його, певно, пригрiла земля Варшави.
   - Ти вiзьми їх усiх до рук, - сказав  вiн  менi,  зирка'  ючи  на  мене
спiдлоба, - так вiзьми, щоб i не пискнули. Розбалувались, гади!

   Розмова йшла за режисерiв, яких я мусив узяти,  їх  було  семеро.  Вони
були за тих часiв диктаторами фабрики. Вони ними лишилися й до наших днiв,
незважаючи на всi дотепнi мiркування про колективне ставлення фiльму,  про
колективне оформлення кадрiв та про колективний монтаж.

   - Значить, ти редактор. Пiди сiдай, напиши собi конституцiю й  принеси,
побалакаємо. Михайль тепер не хоче нiчого, - почув я вiд Директора.
   Михайль - мiй колишнiй метр. А загалом - вiн ватажок лiвих поетiв нашої
Країни. Футурист, що  йому  завше  бракувало  якоїсь  дрiбницi,  щоб  бути
повним. Я його любив, коли когось цiкавить моє  ставлення  до  нього.  Вiн
приходив щодня на фабрику, викурював незмiнну люльку, iшов  подивитись  на
море i зникав, залишаючи пах "kарstеn'а" з люльки. Незабаром вiн поїхав  у
вiдпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши  мене  самого  на  всi
режисерськi групи. Я пiшов писати конституцiю й писав її з тиждень.
   III
   Зала першого в Республiцi оперового театру вся  в  червоному  оксамитi.
М'якi крiсла стоять  трохи  на  пiдвищеннi,  мiж  ними  проходи,  встеленi
килимами. Ложi бенуара, бельетажа й ярусiв червонiють  оксамитом  i  сяють
електрикою. Амфiтеатр поважно  сидить,  чекаючи  на  початок.  Тут  дрiбна
iнтелiгенцiя, юнаки з подругами, з якими вже сказано всi слова. Вони  тихо
й  iнтимно  сидять.  Лише  галерея   не   вгаває:   ходять,   розмовляють,
перехиляються  через  бильця,  перегукуються  iз  знайомими  й  нетерпляче
пiдiймають хвилi оплескiв, вимагаючи початку. В залi гасне свiтло.  Завiса
блищить пишним золотом розшивки, її освiтлюють прожектори з бокових лож  i
рампа.
   - Мамо, де вони танцюватимуть? - несподiвано чути  серед  тишi  дитячий
голос.
   Завiса пiдiймається, в залу вiє холодом сцени, старими  фарбами  й  тим
особливим запахом кулiс, що завше є незмiнний у  кожному  театрi.  Глядачi
знають цi пахощi змалку й одразу  захоплюються  ними.  їхнi  очi  блищать.
Порожня сцена,  темiнь.  Променi  двох  прожекторiв.  Речитативну  мелодiю
починає оркестр. Гобої м'яко тремтять, їх пiдтримують кларнети й покриває,
вiбруючи, звуками поважна труба - баритон. Я починаю любити  людину,  яка,
стоячи  поперед  мене,  керує  чудесними  звуками.   Мелодiя   самотностi,
пустельного вiтру, нездiйснених жадань i кочової романтики. Летить вона на
темну сцену вiд оркестру й  запливає  до  всiх  куткiв.  Звуки  пливуть  i
хитаються. Тодi в цi звуки вбiгає лю-Дина. Вона  бiжить,  пiдносячи  якусь
дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати  звуки,  якi  я
чую. Людина танцює, легко пересуваючись  по  сценi,  рiдна  цим  звукам  i
слухняна. Це Йосиф Прекрасний.
   Вiн сiдає на згористу землю й грає ще, тримаючи дудку. Наче дзвенить  у
пустелi навколо нього вiтер, перекочується пiсок, i вiвцi  десь  пасуться,
подаючи голос з-пiд гори.
   Мушу сказати, що я й тепер почуваю  себе  зворушеним.  Менi  доводиться
пiдносити голос на захист балету як видовища здорового й потрiбного. Сором
сказати, що нинi фiзкультура зовсiм знищила балет, усi танцюють спортивних
танкiв,  а  балет,  як  галузь  мистецтва,  перейшов  до  законсервованого
вигляду. Рiдко можна тепер бачити балетнi вистави, а тi, що бувають,  такi
жахливi, без смаку й органiзацiї, без живої думки. Те, що ми  в  свiй  час
починали, бачите, пiшло без слiду.
   Вистава йде далi. Йосифа  знаходять  брати.  Вiтання  й  лагiднiсть  до
меншого брата, нiжнiсть рук i розмов. Але це не заважає їм продати  Йосифа
єгиптянам,  коли  тi  з'являються  з-за  кулiс.  Продаж  закiнчено.  Йосиф
пручається, просить милосердя у  братiв  i  з  болем  бачить,  як  потроху
одвертаються брати. Сцена порожнiє. Пробiгають одна  за  одною  неспокiйнi
тiнi. Вони бiжать пустелею й чують, як женуться за ними любов до  брата  й
совiсть. Стрiла летить лiниво - джа-а-iрр! Тьма. Бiгають прожектори, немає
братiв, й стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру.
   Я видихаю  повiтря.  Завiса.  Оплески  й  вигуки.  Зала  починає  жити,
кашляти, розмовляти й  ходити.  Я  не  встаю  з  крiсла,  де  я  сиджу,  i
передчуваю щось надзвичайне, що має зi мною трапитись. От буває так iнодi,
коли серце повне ущерть i чекає уст, що  надпили  б  трохи  його  радостi.
Знаєш, що в твоєму життi має статись -  якась  змiна,  близько  бiля  тебе
пройшла жiнка й десь ходить, ти дихаєш її повiтрям. Чутливе чекання висить
у повiтрi, як димок або серпанок. Я посмiхаюся тепер сам до себе, дiйшовши
до цього мiсця спогадiв. Над каною стоїть у мене побiльшена картка жiнки в
купальному костюмi. Жiнка сидить на чорному каменi. Через рiжок iде напис:
"Милому, iдеальному друговi з Gеnоvа". Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро
(це вам, молодi, здається, що мудро) посмiхаюся, бо  я  знаю  бiльше,  нiж
скажу, бiльше, нiж ви знатимете. I повертаюся до зали оперового театру, де
вже пройшов антракт i знов погасло свiтло. Танки при дворi  фараона.  Менi
ввижаються маси, що носять важке камiння на будову, колосся гойдається  на
сонцi i, наче жовта сонячна  ласкавiсть,  -  цi  звуки.  Знайома  йосифова
мелодiя виходить над усе, та ось вiн i сам починає цнотливий  танок.  Його
бачить Тайах - фараонова дружина. Тайах придивляється до вродливого юнака.
Тайах виходить iз групою наперед. Танцюють усi, але її  одну  бачить  око.
Вона показує в танку любовну досвiдченiсть.  Повнокровна  жiнка  зiйшла  з
єгипетських земель до Йосифа й до захопленого театру.

   Першi хвилини я не думаю нi про вiщо. Я  вiдчуваю  насолоду,  милуючись
чудесною жiнкою. Трохи згодом я кажу собi, що справа бiльша,  нiж  я  собi
уявляю. А ще згодом - менi хочеться переплисти для неї океан  i  море.  О,
скiльки б я тепер дав за ту юнацьку наївнiсть  i  вразливiсть!  Юнак  хоче
бути досвiдченим i старiшим, а прийшовши до  цього  всього,  жагуче  бажає
повернути наївнi, нерозумнi днi.
   Тайах танцює в захватi. Вона показує Йосифовi свою любов i  силу.  Одiж
на нiй лиш пiдкреслює довершенiсть жiночих форм, її обличчя блiдне  навiть
крiзь пудру. Вища статева насолода танка сходить на неї. Вона - в нестямi.
А  хори  iнших  танцюристiв   завиваються   навкруги.   Соромливий   Йосиф
захищається мляво. Падає на колiна й ниць. Падає на землю  й  Тайах.  Вона
котиться по землi,  повзе.  Нестямна  жага  гонить  її.  Раптом  заходила,
закружляла сцена. I, врочисто ступаючи, Тайах виходить на  середину.  Вона
несе фараоновi одiж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани.  Що  вiн
накоїв, цей Йосиф? Вiн посмiв думати про обiйми царської  дружини?  Ганьба
йому, красному! Вiзьмiть його на щити  й  винесiть  геть!  Похмуро  стоять
колони, коливаються луки й якiсь щити. Наче знов колосиста нива.  Пiрамiдi
-  зростати  вгору  з  шершавого  каменю!  Кiнець  виставi,  що   показала
спокушеного Йосифа.
   Я виходжу на вулицю й iду. "Оце вже вона. Тепер менi не викрутитись". Я
констатую,  що  й  викручуватись  менi  не  дуже  хочеться.  Пiдходжу   до
пам'ятника, звiдки видно огнi порту й море. Маяк навперемiн кладе на  море
то червону, то зелену смугу...  Стою  довго,  доки  вогники  сiрникiв,  що
запалюються регулярно й догорають до  краю,  зацiкавлюють  мене.  Гуляючи,
проходжу повз лавку. Бачу мужчину й жiнку, що мовчки сидять.  Одне  тримає
сiрника, а друге швидко перебирає пальцями обох рук.
   Це закоханi глухонiмi, що почали свою розмову десь яри свiтлi лiхтаря й
кiнчають її тут, на тихiм бульварi, пiд подувом морської вiльгостi.

   Зрозумiйте психологiю старостi, юначе. Народивши вашого батька, ми  все
життя вважали себе старшим ї розумнiшим за нього. Вас ми констатували,  як
першу пересторогу й  нагадування  про  Потойбiчне.  Звичайно,  ми  з  вами
серйозно рахуватися не могли. Ми навiть ворожб  дивимось  на  вас,  бо  ви
женете нас до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь i ростете. В
цьому - закон iснування. Пам'ятайте тiльки, що ви теж  будетд  такими,  як
ми, - стережiться вимовити поквапне слово.
   Але - не мiй жанр, шановнi, навчати й виказувати гiркiсть.  Я  достойно
несу прапор старостi. Мої спогади я присвячую молодим, смiливим i  чуйним,
їм вiддаю я на суд юнацькi помилки й перемоги, щоб збудити їхнi думки, щоб
спонукати їх на шукання яскравiших просторiв i горизонтiв.

   Я не виходив кiлька день з монтажної кiмнати. Одна  з  чергових  картин
була закiнчена, режисер показав її дирекцiї, а зараз ми сидимо з ним удвох
мiж рулонами плiвки i скорочуємо. До речi, я - автор сценарiю.

   Я сиджу бiля монтажного столу, а високий  режисер  ходить  по  кiмнатi.
Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фiльму на руках.
   - Ви, я бачу, знаєте монтаж i вмiєте тримати в  руках  плiвку,  -  каже
режисер, - але ви б не дозволили, коли  хтось  почав  би  виправляти  вашу
роботу? Правда ж нi? Можете не вiдповiдати, я бачу вiдповiдь.

   Моє мовчання надає йому смiливостi.  Це  його  перша  картина,  це  мiй
перший сценарiй.  Автор  iз  режисером  зiйшлися,  таким  чином,  вирiшити
взаємини. Ми обоє могли  бути  об'єктивними,  могли  розмовляти  тактовно,
логiчно. Тодi питання це - режисер i автор - стояло  дуже  гостро.  Багато
списiв поламали прихильники однiєї й другої групи. Але до згоди тодi ще не
прийшли. Власне, не до згоди, а до розумiння законiв  кiнематографiї.  Нам
це дивно й згадувати тепер - невже сценаристи  не  знали,  для  чого  вони
пишуть? Невже їм неясна була механiка ставлення їхнiх сценарiїв?  Невже...
але те, що зрозумiле є тепер,  -  тодi  набирало  великої  гостроти,  було
гарним демагогiчним способом для зриву роботи i змiни кiнокабiнетiв.
   Починаю я здалека й щиро.
   - Творчiсть, - кажу я, - поняття егоїстичне  й  навiть  егоцентричне  в
своїй глибокiй сутi. (Нинi я не так думаю!) Коли я  робив  сценарiй,  менi
здавалося, що його можна з початку  й  до  кiнця  записати  в  бiблiю  або
вирубати зубилом на мармурi. Коли я скiнчив писати, вiн менi видався трохи
нудним. А через тиждень я вже ненавидiв  його,  як  мою  майбутню  смерть.
(Нинi я не так думаю!) Я виносив його в собi, як кобила -  лоша.  Спочатку
вона певна, що її син буде  шляхетним  скакуном  i  весь  вiк  ходитиме  в
шовковiй попонi. Коли лоша родитиметься - їй буде просто не  до  думок.  А
потiм вона його забуде. Є iнакшi автори, але я вважаю себе за  пересiчного
автора. Тепер дивiться, що ви зробили з моїм лошам. Ви вкрили його попоною
на 2800 метрiв. Ви нагодували його шоколадним вiвсом. Ви вифарбували  його
в червоний колiр i - о небо! - ви одiрвали йому голову й хочете приростити
її в iншому мiсцi.
   Ми так розмовляли з годину. Ми встигли б i посваритися,  та  знали,  що
картину треба кiнчати, i стримували себе.  Я  й  досi  цiную  витриманiсть
високого режисера i його шляхетне поводження.

   - Коли режисер ставить сценарiй, - кажу я, - вiн мусить твердо засвоїти
основну авторську думку, тему, проблему. Це не стосується до сценарiїв, де
немає таких iнгредiєнтiв. Засвоївши й погодившись, режисер починає думати.
Треба йому дати часу на думання. Бо коли його погнати, вiн  ставитиме,  не
думавши, значить, картина вийде без  думок.  Думання  може  вiдбуватися  в
рiзнiй формi. Не неодмiнно, щоб  режисер  приходив  на  фабрику  щодня  i,
сiдаючи вiд 8-ї до 4-ї до столу, думав. Вiн може пiти до знайомої дiвчини,
випити з нею пляшку доброго вина й цiлувати її, як свою. Весь час  свiдомо
й несвiдомо йому стоятиме в головi iдея сценарiю. Коли вiн повертатиметься
додому,  йому  дорогою  трапиться  цiкава,  рухлива   тiнь   од   лiхтаря,
похитуваного вiтром. Режисер вийме книжку i  запише  дещо,  що  не  матиме
зв'язку нi з лiхтарем, нi з вiтром, нi  з  дiвчиною.  Просто  ми  ще  мало
вивчили закони нашого думання. Iдея сценарiю мусить  стояти  перед  очима.
Режисер проглядає всi кадри. Деякi вiн  викидає  -  вони  затьмарюють  або
шкодять iдеї. Деякi вiн переставляє на iнше мiсце -  там  вони  з  кращими
сусiдами краще йому служать. Деякi вiн вигадує - вони звучать в  унiсон  з
iншими, змiцнюють його iдею. Вона вже стала його - ця iдея сценарiю!  Тодi
режисер береться до провiдникiв iдеї - до героїв. Вiн мусить їх знати так,
як батько не знає дитину. Пам'ятає, що вони "так" себе тримають у сценарiї
тому, що вони перед сценарним життям жили "так i так", а пiсля  сценарного
життя житимуть "так, так i так", помруть  з  отакої  причини  i  в  певнiм
оточеннi.
   Режисер лякається. Хiба можна все передбачати в людськiм життi? Це буде
сухар, а не людина! Я пояснюю думку й заспокоюю спiвбесiдника. Вiн не  так
одразу зрозумiв - йому здалося, що я захоплююся трафаретними, а не  живими
людьми.
   - Я з вами погоджуюсь, - каже режисер, - та коли я  не  вiрно  зрозумiв
авторову думку в сценарiї? Невже ви за те, щоб до мене приїздив  автор  (я
на вас не натякаю, вибачте), - вiн замовк на секунду, - приїздив  автор  i
контролював би щодня все те, що я  знiмаю?  По-перше  -  вiн  не  знає  ще
ремества, щоб менi перешкоджати робити кадри. По-друге - режисер я,  а  не
вiн, i, навiть погодившись iз його трактовкою кадру, я зроблю  так,  як  я
розумiю, i вiн нiчого не зможе змiнити. По-третє -  хiба  автор  знає,  як
звучатиме той чи iнший кадр поруч iз другими,  коли  я  його  поставлю  на
призначене  мiсце?  Ви  це  розумiєте,  що  побачити  кадр  там,  де  йому
належиться стояти, - цiла наука, й не кожний навiть режисер це умiє. Що  ж
авторовi залишиться робити? Посваритись зi мною та поїхати? Чи що iнше?
   На  монтажному  столi  лежить  частина  фiльму.  Слухаючи  режисера,  я
повертаю ручку моталки. Очi менi болять.  Дрiбненькi  малюнки  (їх  54  на
метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор - вiн  стоїть  тут
праворуч - не так тримає руку, як далi у великому  планi.  Беру  ножицi  й
вирiзую шматок руху.
   - Може бути, - резюмую я, -  лише  така  постава  цiєї  справи.  Автор,
продаючи сценарiй, знає, що установа, яка його купує, - розумiє iдею твору
вiрно. Завдання установи - щоб режисер засвоїв цей вiрний погляд на  твiр.
У процесi роботи довiрена людина установи  мусить  увесь  час  бачити,  як
режисер провадить iдею сценарiю. Коли  вiн  псує  -  вiдiбрати  вiд  нього
ставлення i передати iншому режисеровi. Коли вiн не дотримує дрiбниць - не
напосiдати, поважаючи творчiсть - цебто процес, якого логiчно викласти  не
можна.

   Режисер, я бачу, починає ставитись до мене прихильно. Я ловлю момент  i
вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано  на  мене
зиркає, але я не чую заперечень. Кручу далi ручку моталки.

   - Я, пам'ятаєте,  приїздив  до  вас  як  автор,  -  монотонно  дзирчить
моталка, - мiсяцiв зо два ходив до вас у павiльйон, коли ви знiмали. Але я
радий зараз похвалитися, що другого ж дня я вже знав, хто я.  Ви  розумiли
мiй задум правильно, а з вашим  виконанням  я  не  погоджувався.  Я  почав
гостро ненавидiти головного актора, актрису менi хотiлось напоїти  п'яною,
щоб її трохи розвезло й щоб вона смiливiше ходила по кiмнатi. Дядька героя
я б вимочив у солонiй водi, щоб у нього шкiра на  обличчi  загубила  слiди
масажiв. Невiдому дiвчину з вулицi я зробив би романтичною i  примусив  би
поводитись цю повiю так, як тримається порядна жiнка. Я не згiдний був  нi
з чим. Менi здавалося, що ви умисне, на досаду менi робите.
   Високому  режисеровi  обличчя  починає  нуднiшати.  Вiн   дивиться   на
монтажний стiл так, нiби там лежить його дитина,  а  я  їй  ллю  на  живiт
холодну воду.
   - Чому ж ви про це менi не казали, - видушує вiн iз себе, - я мiг би де
в чому погодитись.
   - Я вам  спочатку  казав.  Потiм  я  зрозумiв  своє  мiсце  й  сидiв  у
павiльйонi, примусивши себе забути, що це мiй твiр так скальпують, i шукав
собi веселих думок над домовиною мого  створiння.  Часом  я  прокидався  й
видумував для  вас  кадри  й  точки  знiмання  -  пам'ятаєте,  ви  не  раз
використовували це. Я ходив по павiльйону лиш для  того,  щоб  бачити,  як
можна те, що написано в кадрi, переводити на плiвку. I  я,  дякую  вам,  -
багато бачив.

   Моталка починає густи нервово в моїй руцi. Я  доходжу  до  епiзоду,  що
його треба викинути. Вiн величенький - бiльше сотнi  метрiв.  Я  знаю,  що
режисер опиратиметься, треба скорiше повертати розмову на iнше,  але  менi
шкода втрачати розгiн, i я кiнчаю думку. Знаю, що за епiзод менi  однаково
доведеться сваритися.
   - Тепер права автора виступають на перше мiсце.  Саме  тепер,  коли  ви
кiнчили знiмати i змонтували картину. Тепер я бачу все,  що  вийшло,  менi
видко, де моя думка й де її немає. Тепер я можу з вами й сваритися  за  те
чи iнше мiсце в картинi. Я навiть мушу сваритися, бо чого  вартий  творець
(майстер - як хочете), коли вiн не смiє пiднести голосу  в  оборонi  свого
виробу. Вiн смiє, вiн мусить! Наприклад, оця  сцена...  (я  довго  тлумачу
непотрiбнiсть сцени, вислухую зауваження, що  на  сцену  витрачено  грошi,
час, плiвку, енергiю; я запевняю, що на першому мiсцi є якiсть картини,  а
не бухгалтерiя й т. iн.)...

   - Але заспокойтесь, - кiнчаю я, - я не хочу пiдносити свого  голосу,  я
сваритись не буду. Режисер здивовано дивиться.

   - Я тепер чиновник на фабрицi й перейду вiд авторських  сентиментiв  до
чиновницької твердостi. Ви не погоджуєтесь викинути цю сцену?
   Мовчання.
   - Тодi ми пiдемо зараз до Директора - хай вiн нас розсудить.
   Я гашу електрику на монтажному столi, i  тодi  ми  обоє  помiчаємо,  що
надворi вечiр чи нiч. Директор уже поїхав з фабрики додому.  Ми  замикаємо
монтажну  й  виходимо  на  вулицю.  На  небi  зорi  пiвденнi,  блискучi  й
миготливi. З моря реве вiтер. Заходимо на територiю фабрики, iдемо  до  її
краю i стаємо.  Внизу  пiд  нами  чорнiє  море.  Чути  шум  i  рокiт.  Вiн
розлягається по березi, впивається в землю й  росте  з  неї,  як  трава  -
густа, висока й страшна.

   Завтра ми епiзод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму  боцi.
Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потiм,  змiнить  свою  думку.
Коли ж картину ухвалить  преса  й  громадськiсть,  -  режисер  мене  почне
поважати. Я за свiй смак не боюсь i знаю, що це буде.
   Стоїмо кiлька хвилин. Море - воно вурчить i гуде.

   "Чого ви сваритесь, чудаки? Все, -  хлюп-хлюп,  -  дурницi.  Потоплю  я
сьогоднi човна з такими дурнями.  Ша-шуу!  Якi  ви  смiшнi!"  Перед  морем
завжди себе почуваєш нiби винуватим за те, що мало живеш. За те, що  малий
такий. За гнiв i хвилювання.
   - Пiдемо вже?
   Ми йдемо територiєю фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо  трамвая.  Ми
розмовляємо.
   Декорацiї в павiльйонах - мов людськi фортуни.  Коли  зайти  до  них  i
пройнятися їхнiм диханням, завмирає серце вiд дотику чужого  нутра,  стаєш
частиною чужої квартири. Вийшовши з декорацiї одної, потрапляєш до  iншої,
i перша  виглядатиме  тодi  обiдраною  нiкчемнiстю.  Стiни,  що  здавалися
товстими, мiцними й теплими, - одразу побачиш,  якi  вони  насправдi  -  з
фанери, тонких брускiв  i  шпалери  або  вапна.  Не  декорацiя,  а  наочна
фiлософiя життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають рiзнi декорацiї,
я багато дечого передумав. Я навчився  вiдрiзняти  людей  вiд  тих  речей,
серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з  декорацiї,  яку
вона собi сама або iншi їй збудували,  i  порозмовляти  з  такою  людиною,
позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це
мою подяку Професоровi.

   Iм'я Професора ви можете знайти в  iсторiї  архiтектури  Республiки,  -
його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста.  В  iсторiї
Великого Кiно - в нього почесне мiсце вiдданого й  невтомного  працiвника,
непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн  показував
теслi, як тримати сокиру, а маляревi - пензель. Як зробити краще форму для
пап'є-маше  й  як  швидше  вийняти  звiдти  масу  застиглого  картону.  Як
обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв
швидко мати гобелени. Його  майстерно  обробленi  стiльцi  для  iсторичних
картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони  виходили  за  ворота.
Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста  -
i мали добрий попит.
   Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю  актора,  що
близько мене стоїть, вiн нас знайомить. I ось я вже йду з Професором.
   - Ви давно приїхали? - каже вiн менi.

   - Та недавно.
   - А надовго?
   - Не знаю. Працювати.
   - Дуже приємно. Ходiмо зо мною до першої знiмальної групи.
   Знiмальної групи тепер немає - такої, як була колись. Тепер є так звана
"режисерiя фiльму".  Один  режисер  i  в  нього  вiд  десяти  до  двадцяти
помiчникiв. Перший помiчник  -  оператор,  другий  -  художник,  третiй  -
органiзатор i т. iн... (див. "Популярний пiдручник  органiзацiї",  видання
кiнофабрики "Об'єднаних Нацiй"). Винайдена плiвка  найвищої  чутливостi  й
колосальної свiтлосили об'єктиви в знiмальних апаратах  -  звели  на  нiщо
неймовiрну витрату свiтлової енергiї фабрики. Нинi знiмають  без  штучного
освiтлення. Теперiшня "режисерiя фiльму" не  знає  зовсiм  освiтлювачiв  i
всiх неприємностей,  що  з  ними  зв'язанi.  Тепер  у  нас  актор  живе  в
декорацiях пiд час усього  ставлення  картини  -  не  треба  костюмерiв  i
реквiзиторiв до режисерської групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка
заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд  час
усiєї роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорiї  робiтникiв  до
складу "режисерiї фiльму" не входять. Через це одно - нинi легше  жити  на
свiтi.
   Тепер послухаємо розмов режисера, оператора й  Професора,  щоб  уяснити
собi склад знiмальної групи та тi змiни  в  методах  роботи,  що  сталися.
Режисер трохи гунявить.
   - Я не розумiю, - каже режисер, - при чому тут я.  Я  не  мо-о-жу  (вiн
трохи розтягає слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала
бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться
Грим псується. Помреж мiй десь забiг i на очi не показується.  Я  тридцять
ро-окiв працюю, а такого не бачив.
   Оператор хапає за руки Професора.

   - Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой  куток  не  можна
освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi  трисотки,  тут
угорi мух повiсимо, в  вiкно  -  прожектор.  Тепер  дивiться,  -  оператор
добуває спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлює декорацiю, i дивиться,
нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, -  дивiться,  там  зовсiм
чорний кут.
   Професор сердиться.
   - Я вже вам тричi будував. Я не  винний,  що  ви  так  швидко  змiнюєте
думки. Станьте сюди, подивiться, - Професор витягає й собi скло, - бачите,
звiдси коли знiматимете, все буде гаразд?
   - Нi, я хочу ставити апарата тут.

   - Це, дядю, я вам не дозволю,  -  Професор,  коли  сердиться,  говорить
"дядя", - я будував декорацiю, обраховуючи її на певну точку  знiмання.  Я
вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й
пiдписали ескiза?
   Режисер явно ненавидить декорацiю.  Вiн  ходить,  мацаючи  все  руками,
бурчить щось i лається. Мужицькiї свити погано виглядають на екранi. Стiни
оцi сiрi й  нужденнi  -  дерево  й  глина.  Чому  б  на  них  не  налiпити
веселеньких шпалерiв?
   - Ми будемо знiмати з сiткою, - вирiшує режисер, - воно  буде  красиво,
нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть.

   - Буде красивенький кадр, - каже оператор, - я не буду брати стелi.
   - Як це не будете, - спокiйно зауважує Професор, - нащо ж я виробляв  i
вимальовував дрiбницi?  Можна  було  поставити  самi  стiни  i  навiть  не
фарбувати їх та не мазати.
   Розмова має схильнiсть перейти  до  стiн  директорського  кабiнету,  де
закiнчуються завжди  подiбнi  розмови.  Та  на  сценi  з'являється  хазяїн
знiмальної групи - адмiнiстратор. Вiн налiтає на режисера:

   - Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а
ви ще й не починали? За двi  години  починає  третя  група  -  на  станцiї
амперажу не  вистачить.  Реквiзиторе!  Костюмере!  Помреже!  Давайте  сюди
акторiв!
   Наче з-пiд декорацiї з'являються названi  персонажi  знiмальної  групи.
Починається метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають
по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля
в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiває вогонь вольтової дуги  в
лампi.  Метушаться  робiтники,  переставляючи   меблi.   Скоро   почнеться
знiмання.
   Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити.
   - Да-а, - кажу я.
   - Мистецтво, - каже Професор. I ми розходимось.


   IV
   Хай простить тому небо, хто пiдозрює мене в повсякчасному ухиляннi вбiк
iз широкої дороги. Я нiколи не любив ходити по дорогах.  Тому  я  й  люблю
море, що на ньому кожна дорога нова i кожне мiсце - дорога.  Старiсть  дає
право це резюмувати. Треба не губити напрямку,  бачити  попереду  верхiв'я
гори й iти крiзь хащi. Я вас доведу до краю, шановнi.  I,  зупинившися  на
останнiй перепочинок, коли нашi шляхи розiйдуться, я покажу вам  перейдену
путь.  Ви  побачите,  як  слiдом  за  нами  йтимуть   дослiдники   шляхiв.
Вирубуватимуть хащi.  Прокладатимуть  шлях.  I  може  зарости  та  непевна
дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.
   Я зовсiм не хочу вiдчувати себе романiстом. Коли я  читаю  роман  -  не
мого сина, звичайно, - я уявляю собi заклопотаного автора. Вiн сидить бiля
столу, повний всiлякої премудростi,  знань  i  вражень,  його  лабораторiя
виробляє елементи майбутнього роману. Iнодi автор  зупиняється.  Перечитує
написане. "Це не цiкаве нiкому, крiм мене" - раз! - вiн  викреслює  абзац.
"Тут читач  нудьгуватиме",  -  на  тобi!  -  таємна  обiцянка  майбутнього
захоплення вплiтається новим  абзацом.  "Це  читач  не  так  зрозумiє",  -
героїне, не посмiхайся -  вiн  тобi  дасть  тут  плаксиву  реплiку.  Автор
ховається за лаштунками, а його герої ходять по сценi, коли вiн шарпає  за
шпагатинку. "Душка автор, - скаже прекрасна читачка, - як вiн  умiло  ними
керує! Який вiн розумний. Я не могла покинути книжки". -  "Я  уявляю  його
собi красивим мужчиною, - скаже друга,  -  вiн,  певно,  так  любить  свою
дружину". Розумний автор, якому тiльки й треба, щоб його книжку прочитали,
не встаючи з мiсця, за один раз, i зiтхнули потiм, наче по обiдi, -  такий
автор досяг мети. Вiн сiдає за iнший роман.

   Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практицi  писання  романiв.  Це
менi тепер непотрiбне. Мої романи вже написанi, лежать по  бiблiотеках  (а
фiльм-романи - по фiльмотеках), вони дали в свiй час те, чого я добивався.
Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну їжу й кориснi  думки.
Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую  певний  шматок  життя,  що
менi вiн дорогий, i пишу про  нього.  Я  не  боюсь,  що  мiй  читач  почне
нудьгувати або йому не  сподобається  усмiшка  героїнi.  Коли  б  я  писав
романа, я за цим стежив би i менi  не  тяжко  було  б  смикати  героїв  за
ниточки, сидячи за сценою. Однаково - героїв видумано,  герої  безсловеснi
для їхнього автора, i вiн може ними керувати. Iнша справа  тепер.  Я  пишу
насамперед для себе, i менi  все  цiкаве.  Я,  може,  не  хочу  показувати
красивої, витонченої будiвлi, а хочу так  дати  матерiал,  щоб  у  кожного
читача вирiс в уявi свiй окремий  будинок  художнього  впливу.  Той,  кому
тяжко буде прочитати до кiнця, може вiдiкласти книжку. Я не ображусь  так,
як образився б романiст. Значить, iще не час йому читати мої  мемуари.  Я,
лежачи в могилi, можу почекати ще сотню-другу рокiв.
   Свою власну характеристику я почну  з  того  моменту,  коли  я  складаю
конституцiю, що їй  пiдлягав  би  я  сам,  керуючи  художньою  роботою  на
кiнофабрицi. Складати для себе закони - неприємна рiч. Добре було Мойсеевi
одержати їх на горi. Я їх  проглядав  i  зробив  висновок,  що  вони  лише
формулювали те, що вже iснувало тодi на землi. Цi закони були  в  мозкових
клiтинах людей. Вони  тисячолiття  переливалися  з  кров'ю  по  жилах.  їх
породила в головi перша ж проллята кров i перший передсмертний зойк.
   Я забув вiдзначити, що я сиджу на березi моря. Купатися - холодно, та я
вiдчуваю екзальтацiю й вiд морських пахощiв. А пахне море, треба  сказати,
знамените.  По-перше  -  гнилою  морською  травою,  йодом,  гiркою  сiллю,
холодним ефiром. Солодка млость ефiру особливо п'янить.  Тiло  застигає  в
нiрванi, нiби отруєне морською диявольщиною. Здається, що тiло не може вже
знати болю й нiвечення. Лежу на камiнцях, обнiмаю всi краї, слухаю, вдихаю
в себе берегову гниль.
   Як аргонавти в давнину,
   Покинемо свiй дiм.
   Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
   За руном золотим.
   Я спiваю, бо я радий. Нiхто мене тут не бачить, як я, утiкши з фабрики,
роблю скрижалi. Небо не встеляють оболоки, грiм не  б'є  на  мiй  затишний
берег, i вся природа тихо  допомагає.  Я  кидаю  камiнець  у  воду  -  вiн
пiдскакує на водi й тоне. Мене кличе заобрiйна синь. Я бачу,  як  камiнець
опускається щораз нижче й нижче в глибiнь моря. Нiби  одразу  бiля  берега
море не має дна. Я нахиляюся до води i мовби торкаюсь рукою  до  холодного
чола нареченої, до її холодної шиї. I як було всiм зрозумiти,  що  в  мене
одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, i  тодi,  коли
не вмiв ще говорити. Наречена, що для неї я жив цiле життя,  їй  присвятив
сталеву шпагу й за неї пiдставляв пiд мечi важкий щит. Сiмдесят рокiв стою
я на землi, пройшли передi мною поколiння чужих i рiдних людей, i всiм я з
гордiстю дивився в вiчi, боронячи життя й честь моєї нареченої,  її  коси,
як струменi, розлились по землi, її руки, як благословення, лягли на поля,
її серце палає, як серце землi, посилаючи  жагучу  кров  на  новi  й  новi
шляхи. Для неї я був смiливий i впертий, заради неї я хотiв бути в  першiй
лавi бiйцiв - бiйцiв за її розквiтання. Для неї я полюбив  море,  поставив
на гербi якiр, залiзний важкий якiр, що його приймають усi моря  свiту,  i
колишеться над ним могутнiй корабель. Культура нацiї - звуть її.

   Уявiть собi юнака - невисокого i стрункого, з сiрими очима i енергiйним
ротом, погляд насмiшкуватий i впертий, руки, що  люблять  доторкнутись  до
забороненого й вiдчути приємнiсть там, де страшно. Руки, що люблять  жiнок
i їхнє тiло, люблять парус i гвинтiвку, а iнодi полишають те  й  iнше  для
любовного вiрша. Людина без iдеалiв, бо не знає авторитетiв, без  ворогiв,
бо вважає, що друг i ворог - два обличчя одного тiла, егоїст, бо  не  знає
нiкого не егоїста,  цинiк,  бо  так  називають  людей  з  їхнiми  думками,
працiвник i ледар в один час, бо  думає,  що  людина  працює  для  лiнi  й
лiнується для того, щоб працювати. Цi вiдомостi трохи  показують  характер
нового редактора.  Та  хай  вони  лише  пояснюють  його  поведiнку  в  цих
мемуарах,  де  розум  старої  людини  хоче  переформувати  клiтини   своїх
сiмдесяти рокiв на молодий лад. Iнодi йому  щастить,  i  його  молоде  "я"
рухає  думку.  Iнодi  крiзь  молодiсть  проглядає  спокiйна  досвiдченiсть
життьового шляху i спокiйнi бiлi  поля  висот.  Приймiть  те  й  iнше,  як
приймаєте ви природу, що молодiє й старiє разом,  приймiть,  як  море,  що
молоде є завжди через свою старiсть. Хай у  вас  лишиться  дотик  думок  i
тодi, коли вiтер рознесе прах i хтось виросте з вiчної матерiї.
   Я сидiв над морем i раптом оглядiвся, де я є. Позбирав свою конституцiю
з камiнцiв, по яких розвiяв i'ї вiтер, пiшов  переплигувати  з  каменя  на
камiнь, подерся по горi й перебрiв бур'яни.


   Директор ходив, похитуючись i припадаючи то на одну, то на другу  ногу,
як моряк, - до речi, вiн i був колись моряком. Його корабель плавав лише в
одному морi, бо, коли вiн служив у флотi, саме була вiйна,  вихiд  в  iншi
моря охороняли турки, i їхнiй крейсер  "Iсмет"  навiвав  жах  i  збуджував
панiку у флотi. Несподiвано з'являючись, вiн, як демон, налiтав на туманнi
береги i громив важкими набоями далекi поля й форти. Матрос  малював  собi
велетенського командира невловимого крейсера.  Залiзнi  руки  турка  гнули
залiзнi  перила,  коли  вiн  настирливо  вдивлявся  в   горизонт,   ведучи
закованого в панцир гiганта. Щохвилi  "Iсмет"  мiг  полетiти  вiд  мiни  в
повiтря, та заворожив його командир - колосальний велет.
   Матрос  ненавидiв  його,  як  смерть  i  тайну.  Нiч  кругом   стерегла
проклятого хижака, а мiни хиталися в водi пiд хвилею, i об  них  торкалася
риба, зневажаючи смерть.  Тодi  вибирали  темну  нiч,  темну,  як  кава  з
матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кiлька матросiв. Бралося
нiкудишнього старого пароплава i його вантажилося мiнами.  Збiрна  команда
без трапа, просто з берега плигала на  борт  цього  брудного  гробовища  й
вiдпливала в море розставляти мiни. Цю операцiю робилося в тих мiсцях,  де
мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна рiч  плавуча
мiна,  особливо  вночi,  коли  треба  поспiшати  i  плисти   далi,   треба
повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий
пострiл. Дуже капризна рiч плавуча мiна, - кажуть матроси,  i  вони  мають
цiлковиту рацiю, бо ще нi разу не повернувся поганий  пароплав,  якого  не
шкода, до своїх берегiв. Мiни лежать на палубi й у трюмi, вогню запалювати
не можна, блоками опускають їх у морську дорогу, вони непевнi. Бувало,  що
зiпсується на мiнi ударник або вчиниться хiмiчна реакцiя в гримучiм  живiм
срiблi капсуля. Вiзьмуть розриватися  тодi  мiни  на  пароплавi.  Феєрична
картина, що на неї пiсля першого ж вибуху вже нiкому дивитись. А то  ще  -
поставивши мiну, забудеш шлях i на неї  ж  повернешся.  Проклятий  "Iсмет"
раптом ударить пароплав прожектором i не зведе його вбiк, доки примiриться
наводчик. Погасне прожектор несподiвано, як  i  з'явився.  Будуть  красиво
рватися мiни на пароплавi вiд набоїв крейсера. Розставляти  мiни  -  вiрна
смерть для матроса.

   Матрос це знає й матрос зневажливо свище. Вiн почуває пiд ногою  хистку
палубу судна, i йому не треба твердiшої опори. Вiн може й умерти, та треба
ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю вiдпрошується на берег.  Твердий
камiнь естакади, брук на вулицях i лiхтар, що  бiля  нього  починається  й
кiнчається матроська любов, народжують йому прекрасну думку  про  матiр  I
коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист - чуєте? - має  в
собi мало певностi. Вiн ховає страх i  тамує  дрижу.  Матрос  боїться,  як
кожна жива iстота.
   Негайно ж вiн шукає грошей i шукає жiнки, щоб затулити  в  своєму  ротi
крик смертi її  устами.  Вiн,  як  божевiльний,  стискає  жiнку,  i  вона,
злякавшися, виривається з його обiймiв, тiкає геть,  зникає  в  пiтьмi.  А
матрос iтиме вiд лiхтаря до лiхтаря.  Йому  залишилася  година  стояти  на
твердiй землi й жити. Вiн  пливе  вiд  лiхтаря  до  лiхтаря.  Заходить  до
потайного салуну i дзвонить кулаком  у  дверi,  йому  ще  лишилася  година
життя. Вiн п'є якусь пахучу рiдину, молочно-бiлу, розведену водою. Затуляє
носа, щоб не занудило його вiд запаху одеколону, що вiн його п'є. (Горiлки
немає - вiйна). Методично ламає стiльцi, продавлює пальцем столи, плює  на
долiвку й пробує розвеселитись пiснею. А час iде. А пароплав гуде. Вимагає
денатурату. Зляканий хазяїн приносить його з усiма  приладдями  до  пиття:
фiльтром, хлiбом, цукром i водою. Але матрос розбиває фiльтр, топче хлiб i
нехтує цукром. Просто  в  горлянку  виливає  вiн  пiвпляшки.  Часами  йому
здається, що вiн уже на тiм свiтi. Уперто натягає на  лоба  шапку.  Губить
помалу свiдомiсть i чує, як скажено працює серце. Зовсiм не вiдчуває  рота
й носа. Валиться на долiвку й лишається на нiй.
   Матроса витягають iз салуну недбайливо, як пса. Його волочать за  ноги.
На бруковi кидають i розбiгаються в рiзнi боки. Матрос лежить, його трясе,
вiн уже бачить десятий фантастичний сон, вiн мучиться неймовiрно, бо кожен
раз виривають кишки з тiла. Тут його знаходить  патруль,  читає  на  шапцi
адресу  й  волоче  на  корабель.  Тиждень  матрос  у  кубрику  бореться  з
нереальною смертю й реальним доктором. Нарештi одужує. I тодi  дiзнається,
що пароплав, на якому вiн мав повезти мiни, щасливо полетiв у повiтря бiля
турецьких берегiв.

   Вiдтодi матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й
цiдить у рот по краплинi. Це в нього є й тепер, я спостерiг одного разу  й
послухав його оповiдання про денатурат.
   Як аргонавти в давнину,
   Покинемо свiй дiм.
   Ту-тум, ту-тум. Ту-гум, ту-тум!

   За руном золотим... -
   спiваю я, повертаючись до фабрики й несучи конституцiю. Мене  зустрiчає
кур'єр: "Швидше до Директора!" Я поспiшаю до їдальнi, де вiн тепер сидить.
   Бiля ворiт фабрики товчуться люди.  Актори  й  авантурники,  жебраки  й
чеснотники, жiнки, чоловiки й дiти. Вони лагiдно зазирають  у  вiчi  всiм,
хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу й  високо  несе  голову:  то,
мабуть,  хазяї,  службовцi,  недосяжнi  режисери  й  всемогутнi  помiчники
режисерiв. Тут вони товпляться з ранку до вечора.

   їдальня мiститься в бруднiй кiмнатi, де стiни запливли парою  й  салом,
столи покрито з минулого року папером, так вiн  i  лежить.  Перед  дверима
стоїть напiвгола жебрачка, яка нiчого не просить, а  тiльки  топчеться  по
своїй одежинi й сумно сповiщає кожному: "Конвертiв бiльш немає". В холодну
пору мухи сидять на стелi й облiпили електричний  шнур,  на  якому  висить
лампа. Шнур зовсiм чорний i дивно кострубатий.  Мухи  сидять  i  по  однiй
умирають, сиплються на стiл i на похиленi голови.  В  жарку  пору  -  вони
лiтають i пустують, грацiозно сiдають на хлiб i  на  руки,  злiтаються  до
стелi, роблять мертвi петлi i лiзуть  до  рота  й  до  носа.  Ми,  лагiдно
посмiхаючись, невпинно женемо їх i не хочемо дiлити з ними нашої  трапези.
Нам навiть дивно - як може бути їдальня  без  мух?  До  цього  ще  -  пси.
Невiдомо, кого бiльше завсiди в їдальнi: людей  за  столами  чи  псiв  пiд
столами. Кожен спiвробiтник має свого улюбленця. Деякi -  двох  i  бiльше.
Пси гуляють, жирують, плодяться й поповнюють їдальню щенятами,  блохами  й
нудним запахом. Директор сидить окремо й їсть так швидко, нiби в  нього  в
руцi двi ложки. Я сiдаю бiля нього й розкладаю  на  столi  конституцiю.  Я
йому голосно читаю, а вiн мовчки їсть. Подають другу страву. Директор  дає
шматок м'яса котовi, що сидить  поблизу.  Це  матроська  звичка  -  любити
тварин. Одразу котовi ще перепадає кiлька  шматкiв  м'яса  вiд  людей,  що
сидять навкруги: таємна думка, що  на  них  таким  чином  зверне  Директор
увагу. Така увага нi до  чого,  але  людям  приємно  навiть  погладити  ту
тварину, до якої торкалось начальство. "Як аргонавти в давнину", -  спiваю
я сам до себе, закiнчивши читати пункти, навiянi морем. I другу страву вже
з'їдено. Директор мовчки думає. Пам'ять у нього  гарна  -  кожне  слово  в
головi.
   - Роботи багато, - каже вiн, коли  ми  виходимо  з  їдальнi,  -  тiльки
розбалувались вони всi. Халтуру розвозять.

   Я не можу говорити - менi не дає авторське  задоволення.  Мого  проекта
блискуче прийнято.
   - Ти, може, думаєш, що в рукавичках працюватимеш? - каже вiн далi.
   Ми заходимо до зали переглядiв, провадячи далi розмову. Це  -  невелика
кiмната, в якiй, певно, завiсився  не  один  бiдолаха,  бо  й  тепер  вона
навiває думки про самогубство. Вона з тих кiмнат, до яких нудно заходити й
радiсно виходити. Стiльцiв немає. Двi-три лави стоять на бруднiй  долiвцi.
В кутку пiч, що нiколи не топиться. Ми сiдаємо.
   - Лiнiї я одразу не братиму, -  кажу  я  тихо,  -  бо  тут,  де  справа
торкається творчостi, я не можу замiнити собою всiх творцiв фiльму. Я хочу
заслужити в них повагу й авторитет.
   Механiк за стiною пускає апарата. Апарат деренчить i шумить, заглушаючи
розмову. На екранi миготять шматки чергових  знiмань  якоїсь  режисерської
групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це
нотує. Я мовчу, дивлячись  на  екран.  Я  вступаю  до  смуги  повсякденних
iнтересiв, приїздiв  на  фабрику  ранком,  переглядiв,  розмов,  директив,
сварок, монтажiв - усього того, з чого складається цiле наше  життя,  коли
викреслити з нього недiлi та весни.

   V
   - Любий Сев, - хочеться менi почати, - нарештi й про вас iтиме мова.  У
мене на стiнi висить портрет - ваш дiд у  бiлiй  полотнянiй  сорочцi  й  в
полотняних штанях, босий i без шапки. Вiн стоїть у  садку,  спираючись  на
палицю. йому не менше дев'яноста. Але вiн стоїть так, як ви стояли  колись
у Мiстi, у нього буйне волосся й рiвнi плечi.  Вiн  з  однаковою  гордiстю
стоятиме серед велетенських машин,  вiн  стоятиме  на  палубi  океанського
корабля, що йде в невiдомi країни, вiн стоятиме  з  однаковою  гордiстю  й
серед немiряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є одвiчне обличчя
Людини, суворi риси завойовника, серце мандрiвника i творця.
   - Любий Сев, - кортить менi казати, - я пам'ятаю й досi ваше сприймання
життя. Жiнку треба вмiти понести на руках. Не боятися нiколи  помилок,  бо
той, хто боїться, швидко старiє, i в нього холоне голова. Йому годi шукати
повноти життя, йому досить тої молодостi, що залишилася в нього позаду,  а
тої молодостi, що е попереду й є навкруги, - вiн не бачить.

   - Любий Сев, - хочеться менi казати ще  далi,  але  я  стримую  себе  й
переводжу думку на iнше. Менi не личить користатися  прийомами  романiста,
щоб прив'язати увагу читача. Романiст обов'язково  вже  повiдомив  би,  що
"Iсмет" у нього буде дiяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка,  яка
привезе до берега турецького  мiнiстра.  Вiн  побожився  б,  що  герой  не
любитиме балерини, i потiм показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч i
кортить менi сказати кiлька таємниць i кiлька фраз,  що.  їх  можна  рiзно
розумiти. Замiсть цього я просто перейду до  дальших  сторiнок  розповiдi,
щоб продовжити обiцянi мемуари старої  людини,  яка,  проте,  вважає  себе
здатною жити iще пiвсотнi рокiв.

   Менi неприємно, що я написав останнi слова фрази. Але  тому,  що  я  їх
подумав, я не маю права таїти. Чи ж не обiцяв я казати тiльки правду?
   Моє перебування в Мiстi вступало до нової фази. Менi сьогоднi  сказали,
що приїхав Сев. Я його не бачив. Художник Сев - мiй перший друг. Прийшовши
режисером до кiно, вiн поставив невеличку комедiю й  блискуче  провалився.
За це вiн дозволив собi вiдпустку  на  кiлька  мiсяцiв.  Тепер  вiн  знову
повернувся до Мiста й буде ставити ще одну картину.
   Я виходив схiдцями на третiй поверх готелю.  Горiли  електричнi  лампи.
Був вечiр, що не вiщував менi  нiчого  Особливого,  нiяких  подiй.  Весело
пiдскакуючи, я майже вибiг нагору й там раптом зупинився,  пригадуючи,  до
кого йду.
   - До високого режисера, -  вiдповiв  я  сам  собi,  поновлюючи  рух  по
паркету коридорiв  третього  поверху.  Ми  умовилися  з  ним  порозмовляти
увечерi про сценарiй - той, що вiн почав ставити. Отже, я йшов, як веселий
журавель. Моя печiнка почувала себе добре, i жовч не виливалась,  куди  їй
не треба. Я був розiгрiтий, як вiск, своїми планами, майбутнiми  успiхами,
романтичнiстю натури, тишею коридора, вiдбиток чужих пальцiв  залишився  б
на моїй шкiрi, коли б хтось спробував узяти мене за руку.
   Постукав до кiмнати. Тиша.  Ще  постукав.  Двоє  голосiв  -  жiночий  i
чоловiчий - вiдповiли разом: "Можна". Я переступив порiг кiмнати й  одразу
нiкого не побачив. Праворуч пiд стiною на столi стояла лампа з абажуром  i
темною матерiєю на ньому. Вiд цього вся кiмната була темною, задушливою  i
чужою, як вулиця незнайомого мiста. Крiзь одчиненi вiкна  долiтала  музика
ресторану, перериваючись i глухнучи, коли там раптом зачиняли дверi. Потiм
знов лунала, вирвавшись в  щiлину.  Пахощi  жiнки  примусили  мене  глибше
зiтхнути, набираючи повiтря.
   - Добривечiр, - сказав я.
   Менi вiдповiли не зразу, певно, чекаючи  когось  iншого  замiсть  мене.
Хтось бiля вiкна палив цигарку, i вогник її  раптом  збiльшився,  зробивши
потiм у темрявi траєкторiю яскравої зiрки. З лiжка до мене озвався високий
режисер:
   - Засвiтiть, будь ласка, горiшнє свiтло.

   Я повернувся до дверей i, доки намацував рукою вимикач, подумав,  що  я
прийшов невчасно й менi  краще  пiти,  не  перешкоджаючи  людям  заповняти
вечiрнiй присмерк розмовами.  Пахощi  жiнки  знову  долинули  до  мене.  Я
запалив свiтло.
   Високий режисер лежав на лiжковi, що стояло лiворуч, упирався головою в
стiну й ноги звiсив на долiвку. Бiля  вiкна  сидiла  жiнка  -  бiлоголова,
стрижена, в англiйськiй блузцi,  поклавши  довгi  ноги  на  стiлець  перед
собою. Вона палила, дмухаючи в вiкно, i ледве подивилася на мене.

   Режисер одразу скочив з лiжка й простяг руку: "Дуже радий  бачити.  Уже
гадав, що не  прийдете.  Сiдайте,  будь  ласка,  знiмайте  вашу  куртку  й
почувайте себе вiльно".
   Я роздягатися вiдмовився.
   - Дякую, -  сказав  я,  -  але  ми  сьогоднi,  здається,  не  встигнемо
поговорити, я ще маю побачення з  моїм  товаришем,  що  вчора  приїхав  до
Мiста.
   - Iз Севом? - запитала жiнка.
   - Дозвольте вас познайомити, - заметушився високий режисер, -  це,  так
би мовити, моє начальство з фабрики - редактор,  а  це  моя  приятелька  й
землячка.
   Землячка, не встаючи  з  мiсця,  простягла  менi  руку.  Я  її  взяв  -
безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жiнка менi  рiшуче  не  сподобалась.
Менi стало чомусь досадно. - 3 Севом, - вiдповiв  я,  -  а  ви  його  хiба
знаєте?
   - Я Сева знаю, - жiнка викинула у вiкно сигарету i встала з стiльця,  -
учора мене ось вiн познайомив.
   Вона почала ходити по хатi. Я одразу став забувати своє  незадоволення.
З нею менi захотiлося погуляти по вулицях, мiцно притиснувши  до  себе  її
лiкоть. Вона трималася так,  нiби  їй  шлейф  несли  пажi.  Розмовляючи  з
високим режисером, я вiдчував на собi погляд, крайки моїх вух червонiли.

   - До побачення, - закiнчив я розмову, - завтра умовимось. До побачення,
товаришко. - Я вийшов з кiмнати, почувши за  собою,  коли  зачиняв  дверi:
"Хочете чаю, Тайах?" Це мене вразило, i я навiть не  в  той  бiк  коридора
вiдразу  повернув.  Потiм  я  почав  згадувати,  перебираючи  прiзвища   й
знайомих. Замислившись, я набрiв на Сева, що мешкав за кiлька номерiв далi
в коридорi i виходив кудись iз своєї кiмнати.
   - Сев, Сев, - закричав я, - ви це чи не ви?

   - Це я, - вiдповiв Сев, простягаючи менi долоню.

   Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять ї вороги, i  друзi.
Першi - щоб замаскувати ворожiсть, а другi - щоб заховати дружню теплоту.
   - От ми й зустрiлися, - кажу я, - а наче зовсiм недавно ми з вами  жили
в однiй кiмнатi. Скiльки це вже часу пройшло?

   Ми установили точно, скiльки пройшло часу, i це нас анi порадувало, анi
засмутило. Що нам час, коли його є пiд нами й вище нас цiлi гори?
   - Провалили картинку, Сев? - смiюся я.

   - Iще й як провалив! З музикою й барабанами, - регочеться мiй  друг,  i
луна йде коридорами, як у лiсi. - Зате я тепер не провалю й не злякаюсь.
   Стоїмо ми в коридорi довго, заходимо до кiмнати  й  там  знову  стоїмо.
Розмова наша мало має змiсту, але хiба не досить того, що  ми  чуємо  одне
одного, бачимо й смiємось, як малi, не знати з чого?
   - Сев, а хороше море, чорт його забери!

   - Коли  б  тiльки  його  не  змальовували  синьою  фарбою  i  красивими
епiтетами. Обов'язково над ним мусить лiтати чайка, що  квилить-проквиляє,
буревiсники, Що чують бурю, i кораблi з бiлими  лоскутами  парусiв.  Iдуть
вони обов'язково вперед, море тодi уявляєш калюжею, яка гордиться з  того,
що по нiй плаває бiлогрудий корабель.
   - А матрос бронзовий i делiкатний,  -  кажу  я  в  тон,  -  вiн  возить
обов'язково привiти й закохується десь у смагляву дочку  Iндiї,  нудьгуючи
за нею й  простоюючи  вахту  мрiйним  чудаком.  Керманичi  всi  бадьорi  й
смiливi, бачать рифи, як акули...
   - Дайте ж менi договорити, - сердиться Сев,  -  я  вiдповiдаю  на  ваше
запитання про море. Вiн запалив цигарку й став бiля трюмо.

   - Море - це розпутна красива жiнка, яка хвилює бiльше за всiх цнотливих
голубок. Ця жiнка лише збуджує жагу,  вашу  шалену  пристрасть.  Як  перша
знана жiнка,  вона  ввижається  вдень  i  вночi.  Задовольняє  один  подув
пристрастi, але викликає два iнших. Ви бачите, що вона  брудна,  оця  ваша
любов, вона iнодi дурна й жорстока, але нiяка красуня в свiтi не дасть вам
стiльки насолоди, бо вона є й залишиться першою жiнкою, першою любов'ю.

   Вiн промовчав.
   - Море зовсiм не синє, i чайка квилить над ним тому, що хоче їсти, а не
тужить за кимось. На кораблях бруднi, сiрi, обвiтренi паруси, i  саме  цей
факт менi хвилює кров. Кораблi на морi поспiшають перебiгти свiй шлях, щоб
їх не захватив у дорозi шторм. Вони бояться моря, i  їхнiй  гордий  вигляд
походить вiд поспiшностi.  Вони  жагуче  бояться,  а  ходять,  бовтаються,
перелiтають з хвилi на хвилю, вiрнiш - хвиля пiдкочує пiд них свої  пiнявi
боки. Навкруги чорне страшне  море,  безодня  води  й  гнiву.  Воно  iнодi
поманить ласкавою синьою фарбою, iнодi воно  з  небом  зiйдеться  й  почне
чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.
   Я хочу теж докласти своїх мiркувань.

   - Матрос возить не привiти лише, - кажу я, - а й важуще  золоте  зерно,
багатство й ситiсть, руду й метал. Обважнiє трюм, як шлунок  бджоли,  коли
вона повертається з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмi
пересипається зерно, гурчить метал, i чути, як за iлюмiнатором проноситься
вода. На вахтi хочеться спати, i обважнiли пiсля робочого дня руки.  Море,
Сев, не забавка.
   Сев одходить вiд трюмо.  Виявляється,  що  вiн  одягав  там  комiрця  й
поправляв на собi краватку. Це мене зацiкавлює, бо в нас нiколи не  бувало
люстерка, i ми все робили помацки. Мушу признатися, що  це  був  перший  i
останнiй раз, коли Сев користався трюмо для таких дрiбниць, як комiрець  i
краватка.
   - Де ви були? - раптом згадав  вiн  про  нашу  зустрiч  в  коридорi.  Я
сказав.
   - То чого ж ви звiдти втекли так швидко?

   - Там якась дiвчина, i вона менi не... подобається. А взагалi я не хочу
їм перешкоджати.
   - Тайах її звуть?
   - Я чув це iм'я, але при  чому  тут  "Йосиф  Прекрасний"?  Там  є  така
цариця, що спокушає.
   - Оце вона там i є.
   Я здивувався i схвилювався. Перше почуття я висловив, а друге спробував
заховати навiть вiд себе. Моє ж серце - цей одвiчний зрадник - нагнало  на
обличчя зайвої кровi, я зробився червоний. Сев це помiтив. Вiн  нiчого  не
сказав i почав проглядати журнал. Iнодi вiн дивився на мене. Знову ховався
за журналом. Ми розпочали розмову, провадили її з пiвгодини i сказали дуже
мало слiв. Я взагалi люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всiх
слiв.

   - Сценарiй морський думаю. (Коли Сев говорить  иро  свою  якусь  акцiю,
його слово, що визначає акцiю, вiн вимовляє нiби з великої лiгери, як щось
важливе  та  пiдкреслене).  Море,  корабель,  нашi  матроси  й  нудьга  за
батькiвщиною.
   Я лише слухаю, бо в мене немає нахилу до бесiди. Це вiн швидко  помiчає
й непомiтно змiнює тему. I, нарештi, несподiвано каже:

   - Ходiмо туди.
   - Куди? - дивуюся я.
   - До тої кiмнати, звiдки ви втекли.

   Ми сидимо всi гуртом на лiжковi: я, Тайах i Сев.  Навпроти  нас  ходить
високий режисер, а на канапi сидить кiнооператор в окулярах.

   Я вiдчуваю бiля себе тепле плече жiнки,  вона  чудово  пахне  -  якийсь
солодкий, тремтячий запах, як звук вiолiни. Менi хочеться сказати їй якусь
приємнiсть, показати себе веселим i цiкавим, i... красивим.

   - Ви танцювали, як єгиптянка - наче жагуча пристрасть текла в вас.
   Тайах весело смiється й лукаво поглядає на мене й на  Сева.  Вона  дуже
стримана й холодна взагалi, а коли смiється - робиться близькою. Для  всiх
людей в неї холодний погляд i професiйна усмiшка балерини -  одним  ротом,
бiлими зубами.
   - А взагалi ви нагадуєте прекрасну мавпочку, - додає  Сев  серйозно,  -
вона гризе горiшок на деревi й влучає звiдти горiшком.

   - Монкi (Mоnkеу), - iнформую я, - так звучить це англiйською мовою.
   Так розмовляючи, ми не помiчали часу, що  поспiшно  крутив  стрiлки  на
годинниках i засипав синiй дах  неба  цiлими  мiшками  свiтлякiв.  Високий
режисер мочив хустку рiдиною зi склянки (то був чай) i клав собi  на  очi,
шо були навдивовижу червонi й запаленi. Вiн з нудьгою поглядав на  горiшню
лампу, доки ми догадались Її погасити. Високий режисер попiк  очi  свiтлом
прожекторiв.

   Iнтимна темiнь обгорнула  кiмнату.  Оператор  присунув  ближче  до  нас
канапу. Високий режисер сiв i собi.
   - Ви якiсь дивнi люди, - сказала Тайах, - нiчого подiбного я не  бачила
в себе на пiвночi. Я почуваю вашу молодiсть, як морське повiтря.
   На мою руку обережно лягла її рука й так залишилась. Я  почав  ворушити
пальцями, помалу пестити жiночу  руку.  Тайах  нахилилася  до  мене,  й  я
нахилявся до неї. її волосся лоскотало менi вухо.
   Я люблю людськi руки. Вони менi здаються живими додатками до  людського
розуму. Руки менi розповiдають про труд i  людське  горе.  Я  бачу  творчi
пальцi - тремтячi й нервовi. Руки жорстокi й хижацькi, руки  працьовитi  й
ледарськi, руки мужчини й жiнки! Вас я люблю спостерiгати, коли ви  берете
й вiддаєте, коли ви ховаєте в одежi ножа,  коли  ви  пестите  нiжну  шкiру
жiнки, коли ви боляче любите її й не хочете нiкому вiддати. Найбiльше менi
до вподоби руки  творцiв.  Перо  i  пензель,  нiж  i  сокира,  талановитий
молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через  вас  вогонь
життя? Вона  вмре,  ця  невгамовна  рука,  а  витвори  її  житимуть.  Вона
поспiшає, виконує волю людини, що, пiдiймаючися з небуття,  ледве  встигає
дати життя дiтям i виконати долю  творчого  труда.  Я  люблю  її  -  вiчну
людську руку, незвичайний символ, i розумiю велич тої хвилини,  коли  друг
дає руку друговi: цим вiн передає самого себе, своє серце й розум, дихання
дiтей. Двi людських руки вкупi - це  кiльце,  за  яке,  ухопившися,  можна
зрушити землю.
   Моя кана випливає раптом перед  очима,  я  перегортаю  червоний  жар  i
вiдчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах i пiдкладаю  дров  до
кани. Кров не хоче вже мене грiти так, як  пiвсотнi  рокiв  тому.  Поги  в
колiнах i кiсточках ниють i тремтять, доки розгоряються  дрова.  Поступово
тепло збiльшується. Дрова охоплює полумiнь. Червоне й  гаряче  листя  його
росте й в'яне. Раптом iз листя вироблюються червонi чоловiчки, вони сидять
на дровах, махаючи синiми хустками. Моє  холодне  тiло  набирає  тепла.  Я
нахиляюся до кани, i гарячий вiтер дише менi  в  обличчя.  Наче  йду  я  в
пекучий день степом, щоки мої горять  вiд  кровi.  Далi  я  хвилинку  тихо
плачу. Очi в мене розплющенi, я нiчого не бачу, i на плед падають  рясними
краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що менi боляче й що я щось
втратив. Мої сльози так само, як i смiх, - це фiзiологiчнi процеси, що  їх
звикли збуджувати в менi певнi обставини. Але  мозок  у  мене  стоїть  над
фiзiологiєю. Вiн  знає,  що  сльози  й  радiсть  -  це  невiд'ємнi  частки
людського щастя. Я дивлюся на руки, пiдставляючи їх ласцi вогню. Мої любi,
грiйтеся. Ваша кров тече в синах: пiлотовi й письменниковi.  Ви  не  висли
безсило вiд розпачу та невдачi, ви завжди чесно  служили  менi.  Ви  першi
дали вiдчути нiжнiсть жiночого тiла й вiдповiли  ласкою  на  ласку.  Дрова
розгорiлися добре. За вiкнами негода. Тiло  молодiє  вiд  тепла.  На  руки
стрибає вогонь i тече по жилах. Я заплющую очi. Неси мене, часе, назад.
   - Чи довго ми так сидiтимемо? - питає  наче  з  далекого  далека  голос
оператора.
   - Менi непогано, -  каже  Сев,  -  та  мене  вдома  чекає  вже,  певно,
помiчник, з яким я розробляю сценарiй.
   Я нахиляюся до Сева й пропоную йому свої послуги. А через  те,  що  мiж
нами сидить Тайах, вона вiдхиляється трохи назад, коли я розмовляю з Севом
над її колiньми. Я пiд сурдинку кажу Севу кiлька зайвих слiв, що не  мають
зв'язку з моєю пропозицiєю. Вони передають моє сприймання  Тайах.  Вона  й
собi хоче слухати й нахиляється до наших голiв, її груди  торкаються  тодi
моєї руки. Я не ворушу лiктем, щоб залишити враження випадковостi.  Я  чую
пульсацiю кровi на шкiрi руки.
   Троє голiв укупi, три перемiшаних дихання, троє рук разом (Сев поклав i
свою руку  на  нашi),  сутiнь  кiмнати,  дружба,  до  якої  увiйшла  жiнка
повноправною серединою. Цю групу можна вирiзьбиги на пiрамiдi, бо  вона  е
синтез i натхнення. Тишу перекласти на камiнь,  i  вона  буде  тремтiти  в
напруженнi. На неї падатимуть тiнi  подiй,  але  вона  вiчна.  Троє  голiв
укупi!

   VI
   Сонце ще далеко за  обрiєм.  Його  дотики  до  хмар  ледве-ледве  можна
розпiзнати. Це навiть ще не дотики. Це погляд здалеку, вiд  якого  голубiє
небо на тiм мiсцi, де зiйде сонце. Море спокiйне й  темне.  Повiтря  вночi
чорне, а тепер - сiре, i можна бачити за  хвилерiзом,  за  маяком  -  тiнi
парусiв трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубiлець.  Вулиця
мокра вiд роси. Блiдо горить лiхтар, вiн зблiд, як жiнка пiсля пристрасної
ночi. Перед готелем невеликий бульвар, що обривається до порту.  Маяк  уже
погашено. Пароплав з чорним димарем i трьома червоними  на  ньому  смугами
видушує з себе дим, що помалу сотається в повiтрi  й  заволiкає:  портовий
вокзал,  портовi  будiвлi   i   склепи,   будiвлi   зерноперевантажувачiв,
залiзничнi вагони на естакадi. Пароплав iз жовтим димарем помалу пiдносить
на грот-мачту прапор: темний квадрат на бiлому полi. Капiтан заявляє  цим,
що вiн сьогоднi вiдпливає з нашого Мiста до своєї країни за море.
   Ми йдемо серединою бульвару в  напрямку  до  схiдцiв  у  порт.  Бульвар
нагадує клiтку зоологiчного саду, з якої вивезли звiрiв  i  лагодяться  її
почистити. Ще не повиходили пiдмiтальники, поливальники й чепурiї -  люди,
що мають повне право зневажати нас: вони знають нашi грiхи  i  бруд.  Бiля
пам'ятника французькому герцоговi стеляться  вниз  широкi  схiдцi.  Герцог
показує рукою своє задоволення з моря й  торговельної  гаванi,  що  лежить
просто перед нами. Вiн  не  дивиться  лiворуч,  де  вiйськова  гавань,  ще
лiворуч, де нафтова,  праворуч  -  де  тепер  царство  зерна  й  шкiр,  ще
праворуч, де за будiвлями на молу - є море й на високому березi  -  рештки
старовинної турецької фортецi.

   По схiдцях ми бiжимо вниз, як школярi. Схiдцiв є сот за двi.  Добiгаємо
до вулички, нею йдемо лiворуч, минаємо торговельну гавань,  де  до  берега
причалили  дубки  й  великi  шаланди,  похитуються  в  ранiшньому  снї  цi
дерев'янi будиночки, похитується сiно на деяких з них, i розноситься важке
хропiння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинутi з шаланд  на  берег.  У
вiйськовiй гаванi попритулювалися човни рибалок. Ми  пiдходимо  до  них  i
зазираємо згори, з естакади. Наш  актор  починає  бiгати  й  шукати  свого
знайомого рибалку, вiддаляється  вiд  нас  i  десь  зникає.  Море  тихе  й
блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Пiд нами шаланди, розпустивши паруси,
похляскавши ними на тихому вiтрi, одна за одною вiдриваються  вiд  берега,
набравши вiтру в парус. Вони довго сновигають у гаванi,  як  нiчнi  птахи,
лавiрують, хитрять iз вiтром i врештi, як гуси, випливають за хвилерiз.
   Голос нашого актора десь лунає в ранковiй тишi.

   - Ей, на яхт-клубi!
   Яхт-клуб уперго мовчить. Там немає нi душi.  Актор  надривається;  нiби
через усю вiйськову гавань розтягся його голос.  Нам  набридає  стояти  на
мiсцi, i ми  йдемо  в  напрямку  голосу  нашого  актора.  Наближаємось  до
спорудження на бгрезi. Це - старий моторний човен вiйськового призначення.
Вiн стоїть на березi, пiдпертий з усiх бокiв.  Ми  прикладаємо  долонi  до
залiзних його бортiв. Досередини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо
штовхаємо ногами iржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вiсь гвинта,  вона
злегка гудить, резонуючи в порожнiй серединi. Погнутi борти,  дряпини  вiд
куль i порвана сталь зруйнованої башти. Ми врештi  пройнялися  повагою  до
цього жертовника, на якому було принесено в  жертву  людськi  тiла.  Коли,
кому, скiльки? Ми не маємо вiдповiдi.  Якi  передсмертнi  рухи  бачила  ця
сталь, про що плакали сини  чиїсь,  розкиданi  в  тобi,  збитi  до  бортiв
ворожим набоєм? Тебе пестило море. Ти занурявся в хвилю, човне.  Тепер  ти
стоїш на березi, i ми не бачимо на тобi гордих слiв.
   Iдемо далi й доходимо до краю молу. Вже зовсiм свiтає. Над водою сидять
рибалки-аматори, їхнi самолови на довгих прутах нахилилися в ряд.  Самолов
- це вудка з кiлькома гачками, на кожному з  гачкiв  насаджено  рачка  або
дрiбну рибу: сардельку чи фiринку. Дрiбну рибу ловлять сiткою на  круглому
обручi. За смугою води, досить широкою для  того,  щоб  нею  могло  пройти
двадцять пароплавiв у ряд, кам'яним бар'єром стоїть упоперек хвилерiз. Вiн
не з'єднується з землею, i до нього доходить  човен.  Море  за  хвилерiзом
блiде, бiле, як оливо. Там якраз  схiд  сонця.  До  нас  пiдходить  актор.
"Переїдьмо на хвилерiз, - каже вiн, - туди  за  нами  зайде  шаланда".  Ми
чекаємо ще кiлька хвилин. Ми чекаємо не самi. Кiлька таких, як ми, рибалок
з прутами й кошиками стають бiля нас i кричать на хвилерiз неза-доволеними
голосами. "Давай човна, - кричать вони, -  давай  човна,  сонi  проклятi!"
Нарештi вiд хвилерiзу вiдходить шаланда на веслах. Хлопець  уперто  гребе,
вигрiбаючись на хвилю, що поволi вже почала здiйматись у гаванi. Човен iде
помалу. Аматори з самоловами сидять i  похмуро  чекають.  Саме  при  сходi
сонця пiде  бичок.  Якась  стара  баба  iнтелiгентного  походження  палить
цигарку i плює в воду, нiби ворожачи. Причалює шаланда, легко  пошарудiвши
об камiнь бортом.
   Ми сiдаємо. Човен похитується на хвилi. Я сказав кiлька слiв про  ранок
i сьогоднiшню недiлю.
   - В недiлю моя голова найбiльше працює, - говорить Сев. - Я  за  недiлю
багато придумаю кадрiв для картини. Нiкуди я не поспiшаю,  нiхто  мене  не
викликає на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.

   - Дубок з Кафи? - сказав мiй сусiда.

   - З Олешок. Бачиш парус? - вiдповiв сусiда Сева.

   Дубок похитувався серед гаванi на якорi. Вiн був цiлком  безлюдний.  На
щоглах лише блоки вгорi  порушували  оголенiсть  дерева.  Паруси  змотано.
Бугшприт, завжди такий грацiйний, тепер обрiс парусом, що лежить на ньому,
як нарiст на деревi. Ми  об'їхали  дубок  з  корми.  За  кормою  на  тросi
прив'язано маленького пузатого човника. Вiн має таку ж  форму,  як  дубок,
так пофарбований - i здається малим дитинчам,  рибинкою  великого  кита  -
дубка. Дубок називається "Тамара".
   Хвилерiз пiдноситься над водою - з боку гаванi на чверть метра, з  боку
моря - на два метри, метрiв зо три завширшки i з кiлометр завдовжки.  Такi
його ознаки цiлком задовольняли управлiння порту. Хвиля  розбивається,  не
доходячи до гаванi, коли по морю ходить шторм на всi дванадцять балiв.
   Ми пройшли по хвилерiзу в край, поминувши десяток рибальських хатин, що
попритулювались до каменю iз згористого боку. Це,  власне,  не  хатини,  а
сякi-такi дощечки, фанера, стовпчики й рибальськi кошики.  Тут  живе  цiле
лiто родина рибалки. На зиму - вони переїздять до Мiста на зимiвлю. Шторми
захлюпували їх пiною й скаламученою водою, шторми викидали  до  їхнiх  нiг
морську траву й розпливчастих, як холодець, морських медуз.  Рибалки  тодi
славили бога й нiяк не могли перекричати  реву  штормової  хвилi.  Лаялися
вони знамените.

   Ми  сiли  на  iржаву  стару  гармату,  що  своєю  вагою  змiцняла  край
хвилерiза. Налiтав спроквола невеликий вiтер. Ми крали в когось  день,  бо
сонце ще не зiйшло.
   - Сев, як може країна жити без моря? Якi  перспективи  є  в  Швейцарiї?
Коли б я там жив, я, певно, повiсився б на  вершечку  першої-лiпшої  гори.
їхня молодь з нудьги  дряпається  по  скелях,  одморожує  носи  й  ставить
рекорди. А нудно ж як! Сьогоднi вилiз на гору, завтра подерся на  вищу,  а
людей навкруги немає, внизу пiд  ногами  бовванiє  вся  країна,  димляться
долини, блищать рiки, на згiр'ях, як мох, лiси. Вони сидять у  норi.  Люди
деруться на гори й нiяк не можуть їх перелiзти. Вони ще роблять годинники,
точно роздiляють чужий час,  думають,  що  годинники  дадуть  їм  втiху  й
молодiсть. У вас є годинник, Сев?

   - Зроду його не мав.
   - Менi годинник нагадує  фараонову  тощу  корову,  що  не  може  нiколи
наїстися.
   Бiля нас рибалка спiймав бичка. Ми сидiли обличчям до вiльного моря, де
мало сходити сонце й  пiдiйматися  перед  нами  на  Мiсто.  Далекий  берег
лiворуч вимальовується вже, наче  виходячи  з  долини  нiчних  тiней.  Сев
розповiдає про жiнку, що нiколи не бачила, як  сходить  сонце,  i,  проте,
була гарної вроди. Жiнка мене цiкавить, я розпитую про  ознаки  її  краси.
Саме в цей час починає сходити сонце. Воно витикається з-за води й  одразу
ж вiдбивається в морi. Через це воно ввесь час кругле й лише  збiльшується
й збiльшується. Тепер воно вiдривається вiд води. На ньому  наче  ворушить
хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини. Кричать,  кружляючи  над
водою й падаючи часом на воду за рибою.  Сонце  б'є  в  очi.  Ми  спочатку
терпимо, клiпаємо очима, а далi повертаємось до сонця спинами й  зiтхаємо,
почуваючи, як тепло на нас лежать променi сонця.
   - Я вiдчуваю, що мiй мозок наче холодною водою пополоскано.  Це  добре.
Ви думали про мiй сценарiй?
   - У вас щодня новий сценарiй, Сев.

   - А iдея?
   - Я кажу - новий для темного ока. А себе  я  за  таке  не  вважаю.  Ваш
сценарiй має iдею, що її не можна  цiлком  сказати  словами.  Мене  завжди
дратували всi отi скорочувателi  чужих  думок,  вульгарнi  конкретизатори.
Вашу ж конкретнiсть треба назвати егоконкретнiстю, бо її треба формулювати
лише вашими словами, до неї треба ще вашої усмiшки, ваших  манер  i  вашої
веселостi. Конкретнiсть i дiалектичнiсть матерiалiстичних iдей треба вмiти
бачити на ваших полотнах i у вашiм фiльмовi.
   Променi сонця лежать на наших плечах.  Iнодi  повiває  з  моря  ранкова
течiя повiтря. Порт потроху галасує. На дубку вештаються вже люди. На морi
шум. Хвилi б'ють у хвилерiз. Бiля моря розмовляти нам  так,  як  у  степу.
Море - це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Бiля моря добре
думається, i звичайнi слова набирають таємного й великого змiсту.

   - Я розповiм вам, яких я люблю людей, - починав Сев, тримаючи цигарку в
зубах i шукаючи сiрникiв, - був у нас на селi один  дiд.  Бiля  ста  рокiв
йому було.  Кремезний,  важкий  дiд,  що  забув  уже  рахувати  онукiв  та
правнукiв, а синiв геть усiх поховав. Став недобачати  старий,  i  вигнали
його правнуки, бо не мiг вiн городу доглянути та за свiй хлiб  вiдплатити.
Оселився старий у  землянцi  над  рiкою.  На  даху  в  нього  зимою  вовки
ночували, влiтку - трава росла, i жив дiд так, нiби  збирався  свою  сотню
рокiв iще раз переглянути. На лови вiн їздив удень i вночi, риба йому йшла
до рук, як приворожена. Так вiн проживав - цей слiпий дiд.  Такi  в  ньому
сильнi були iнстинкти  боротьби,  що  вiн,  слiпий,  викинутий  iз  життя,
боровся за нього, як мавпа, що з неї пiшли ми всi. У нього стало б сили  й
iнстинкту боротьби на те, щоб з своєї печери пройти знову тi десятки тисяч
рокiв, якi вiдрiзняли його вiд пароплавiв  на  рiчцi.  Вiн  мiг  би  ще  й
одружитися для повноти доказу, та  несподiвано  його  розiрвали  вовки  на
другiй сотнi лiт життя.
   Дивний настрiй опановує нами. Холодна кров тече в  риби,  а  чоловiковi
треба тепла. Завiває вiтер у  землянку,  на  даху  шкребуться,  гарчать  i
клацають зубами гостi. Береш весло й iдеш на  лови.  Човен  прив'язано  до
кiлка. Ось вiн стоїть. Чи не набралося в нього води? Очi наче дивляться на
густу пелену сiрої мли. Пливеш по рiчцi, гребеш весельцем, дзюрчить  вода.
Гребеш ї гребеш, вигрiбаючись проти течiї, проти всього на  свiтi,  пливеш
вперед.

   Ми розiгрiлися на сонцi, а актора нашого не було й не було. Сорочки  ми
поскидали, пiдставляючи  сонцевi  м'язи.  Рокотить  десь  далеко  моторний
човен, перевозячи людей на пляж. По той бiк хвилерiза  пройшов  до  гаванi
пароплав. Вiн став посерединi. Вивiсив на щоглу  прапор,  запрошуючи  себе
оглянути перед тим, як причалити з закордонними товарами до берега. Та ось
i наша пливе шаланда,  її  хазяїн  уже  давно  виїхав  у  море  й  наловив
скумбрiї. Проте вiн не думає ще кiнчати. Ми помалу влазимо до нього.
   Пiд нами море. Сев сидить на носi шаланди з ниткою самодура в руцi.  Це
той же самолов, тiльки - замiсть приманки - на гачках цесарчине  пiр'я.  Я
допомагаю хазяїновi тримати клiвер-шкот i навiть забираю шкот вiд  паруса.
Ми пливемо, правуючи косо на хвилi, експлуатуючи вiтер, i  пливемо  просто
на вiтер. Це приємно. Рибальство так захоплює Сева,  що  вiн  приказує  до
кожної скумбрiї, яка потрапляє на дно шаланди.
   Вiтер мiцнiє. "Сьогоднi буде шторм", - каже  рибалка.  Його  просолений
нiс втягує в себе повiтря, наче п'яниця  запах  горiлки.  "Буде  шторм  на
десять балiв", - каже рибалка. Вiн кладе шаланду  майже  зовсiм  на  лiвий
борт, переносячи парус i повертаючи шаланду до хвилерiза.
   Шторм розлютувався надвечiр. На Мiсто з  моря  дмухав  невпинно  вiтер.
Ляскали десь залiзнi дахи. Шумiли дерева. На  море  насунув  туман.  Свист
вiтру й морського гулу часом перетинала сирена.  Вона  кричала  методично,
важким ревом пробиваючи пелену туману.
   Ми наче наїлися дурману.  Пальта  нашi  роздуває  вiтер  i  намагається
повалити нас на землю, коли ми, поминувши схiдцi до порту,  бiжимо  просто
по стежцi. Вiтер твердий, як гума. Нам  навiть  униз  тяжко  бiгти,  i  ми
бiжимо, наче упiрнаючи пiд воду. Через колiю,  повз  залiзничнi  вагони  -
опиняємося бiля води. Але це - гавань, а нам хочеться  ухопити  повiтря  з
вiльного моря. Естакада, з якої  вантажать  шкiру,  елеватори  для  зерна,
пароплав, що повернувся носом на вiтер, знову елеватор, службовий портовий
будинок, ще елеватор, ворота, вибiгаємо  на  мол,  що  йде  до  маяка,  i,
нарештi, ось воно  -  море!  Так  яке  ж  воно  гнiвне!  Нiби  сам  Нептун
гойдається на кожнiй хвилi та б'є сандолею щоразу в мол.
   Зовсiм залягає вдалинi вiтер, нiби й не  було  його  зовсiм  i  не  вiн
натворив оцього жахливого бiснування  води.  Спокiйне  повiтря  вiдпочиває
недовго. Вiтер потроху перелягає, шамотить над хвилями, що  котяться  одна
за одною й котяться, i починає дмухати зовсiм з  iншого  боку.  Рибалки  в
таких випадках виходять за дверi нетривких своїх хатин, котрi тремтять  на
морському березi, i, прислухаючись лiвим вухом, кажуть: "Чимра налетить  i
вириватиме траву з морського дна". Вони зачиняться  в  хатинах  i  вiдрами
питимуть кисле бессарабське вино, доки зiйдуть на небо  спокiйнi  хмари  й
опанує морем благодатна бунаца - тиха погода, майже штиль.
   З туману виринали новi. й новi хвилi, й  чулося,  що  за  ними  йде  ще
неймовiрна кiлькiсть iнших. Туман був густий i, як високе сiре  шумовиння,
покривав розлютоване море. Ми сiли з Севом на мол i спустили  ноги.  Хвиля
розбивалася об камiнь i дохлюпувала до наших пiдошов солонi краплi.  Часом
ми помiчали баранця на черговiй хвилi й зiскакували на ноги,  бiгли  вбiк,
доки за нами гналися розгнiванi води. Сплески вилiтали так високо,  що  ми
крiзь них дихали подвiйною вогкiстю шторму.
   Ми розмовляли про нiжнi пахощi степiв, якi може вiдчути  лише  чутливий
нiс тубiльця. Безконечний родючий степ порiс травою й поховав дороги. Як у
морi, хвилюється його зелена поверхня, багато  фарб  розкидано  по  степу,
щедрих, щирих фарб збудженої землi. I високе блiде небо блакитними шовками
звисає  до  обрiїв,  дзвенить  вiдблисками  дорогого   камiння,   голубими
переливами  степової  тайни  й  високими,  наче  з  безвiсти   донесеними,
мелодiями степових птахiв, що прилiпилися десь у небi й нiяк не знайти  їх
простим оком. Пливе степ,  наставивши  вiтрила.  Море  -  пустельний  степ
одного обарвлення й одного запаху. Через  це  людина  шукає  iнших  морiв,
дальших обрiїв i солодшої тайни. Степ межує з морем, що завше приймало  на
свої вiтри журавлiв iз степу.
   Ми розмовляли про жiнок i про Тайах зокрема.

   "Вона,  -  казали  її  подруги,  -  змiнила  свiй  характер  в   Мiстi.
Кiлькарiчне кидання вiд одного мужчини до iншого, жадiбнi дотики до всього
забороненого - десь нiби загубилося, i не впiзнати  колишньої  Тайах".  "Я
така жадiбна до  всього,  -  говорила  остання,  -  я,  мабуть,  вродилася
авантурницею. Батько мiй iталiєць, мати слов'янка. Я не  можу  всидiти  на
мiсцi. Та з вами я нiби потрапила до лагуни. Менi  хочеться  тихо  пливти,
говорити неголосно й смiятися з того, що сонце свiтить i летять променi на
сад. Нiхто, нiхто так не ставився до мене на свiтi".
   - Вона  звикла  до  рук,  що  простягалися  її  обняти.  Замацане  тiло
вiдпочиває зараз i вiдновлює кiнчики чулих нервiв.  Прийде  час,  коли  ця
жiнка буде вiдчувати себе  дiвчиною,  звичнiсть  i  знання  любовних  утiх
залишаться в нiй, як згадка про  давно  читану,  недозволену  книгу.  Вона
вiдродиться для нового життя.
   - А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна  рiч  -  приголубити
людину. Людське ставлення  пiдiймає  дух  i  дає  силу  рукам.  Товариське
оточення, безкорисна мета...
   - Ви ж її любите, редакторе!
   - А ви її кохаєте, Сев!
   - Коли б вона була тут i чула нашi зiзнання!

   - Ми її любимо обоє однаково. Вона - втомилася любити.  Хай  же  це  не
пошкодить їй народжуватися на свiт.
   Море пiдкидало хвилi. Бiля моря ми  почували  себе  сильнiшими.  Далеке
Мiсто тонуло в туманi наступаючого вечора. Тiльки мол закруглявся з одного
й iншого боку, перед нами море, а позаду -  спокiйна  смуга  води  гаванi.
Нiби сидiли ми на вигнутому мiсяцi, вiдбивалися в безмежному морi й пливли
не знати куди по такiй шумливiй водi. Нiби  за  туманом,  десь  унизу,  на
колосальнiм вiддаленнi вилискувала кругла планета Земля,  i  всi  моря  її
ось-ось мали затопити сушу.
   Ми рушили йти додому й зустрiли в порту Тайах. Вона тримала  капелюх  у
руках, i її золоте волосся куйовдив вiтер. Одежi на  нiй  наче  зовсiм  не
було - так вiтер дмухав на легку тканину. Ми взялися усi за руки й потягли
Тайах за собою на мол. Це було веселе бiснування. Ми щось кричали, вибiгши
на мол, i були як паруси, що кожної хвилини можуть  знятися  в  повiтря  й
попливти один за одним у радiсну морську безвiсть. Тайах щось спiвала, але
хрипливi нотки почувалися в її голосi, немов  хотiло  прорватися  ридання.
Вона кинулася менi на шию i жагуче поцiлувала в  губи,  притулившися  всiм
тiлом. Потiм вона поцiлувала Сева.
   - Я, мабуть, сплю, - сiла вона на камiнь, - дружочок,  вiзьми  мене  за
голову.
   Сев почав фантазувати про далекi острови, про голих  чорних  королiв  i
високi зеленi пальми, що  ревуть  i  гойдаються  вiд  шторму  на  пiщаному
березi. Дружочок, цебто я, намалював  картину  життя  на  цьому  спеченому
островi, картину сходу сонця, коли воно вертикально пiдiймається на пекуче
небо, i заходу - коли сонце падає, одразу утворюючи чорну нiч тропiкiв, де
немає сутiнкiв i вечiрнiх тiней. Халупа на похилому березi,  яка  тремтить
од вiтру, i мево свiчки, що раз у раз б'ється по стiнах, i хазяї, не знати
чого викинутi до цiєї пустелi й забутi людьми.
   Тайах слухала й мовчала.  Лише  поглядала  па  нас  радiсно,  i  забута
усмiшка,  професiйна  усмiшка  балерини,  набувала  iншої  виразностi.  Ми
помiтили, що в театрi в неї не раз з'являлася  така  ж  усмiшка.  Пiд  час
танка,  коли  траплялися  перерви  й  переходи,  вона  любила  зайвий  раз
упевнитися, що ми сидимо в залi - я чи Сев. Ми й сидiли, у нас  було  одне
мiсце, де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати  i  танцювала
холодно, коли не було в театрi знайомих, їй здавалося тодi, що вся публiка
чужа, як купа камiння, розкиданого по залi.  Треба  було  їй  когось,  хто
репрезентував би глядачiв. Зате нам вона танцювала так, що ми  захлиналися
з гордостi.  Тодi  викликала  її  захоплена  зала  безлiч  разiв,  i  вона
пiдходила до рампи, усмiхаючися нам i кладучи руку на серце. Нам  заздрило
все людське море.

   Шторм, як розлютований оркестр, викидав щоразу новi  й  новi  симфонiї,
збiльшуючи темп i тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з'явився
на морi, i нiхто не побачив би на ньому парусiв. Тiльки щогли гнулися б  i
хляскали шкотами, а команда, прив'язавшися до койок, забула б, де в  людей
стеля i де пiдлога.
   Ми побачили, як хвиля несе щось на  собi.  Крiзь  туман  ми  розглядiли
щоглу чи якийсь брус, подiбний до неї. На один  кiнець  нiби  хтось  кинув
купу мокрої одежi. На щоглi лежить рукав, а з нього виглядає рука.  Голова
людини притулилася до дерева, i  довге  волосся  розчiсує  вода.  Переднiй
кiнець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня.

   Сев полетiв у воду i, не вмiючи плавати, стояв по пояс у водi i  чекав,
доки щогла наблизиться до нього.
   Я вагався, знаючи, що вода холодна, але  щогла,  пiдпливши  до  берега,
почала битися об камiнь, струсила з себе в воду закляклого вершника, разiв
зо два збила Сева з нiг i могла потрощити йому костi. Я плигнув у  воду  й
собi, скинувши туфлi й штани.
   Екземпляр людини, що її викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його
трусили й ламали, волочили по пiску й садовили на землю, терли, гойдали  й
вибирали з рота в нього пiсок i траву -  доки  вiн,  нарештi,  прийшов  до
пам'ятi, його думки були далеко, дуже далеко, вiн проговорив  кiлька  слiв
нiби румунською мовою й знов загубив пам'ять.  Ми  почали  кутати  його  в
пiджаки. Вiн розплющив каламутнi очi, й ми злякалися - такi вони  в  нього
були синi. Ми не вiдривалися вiд зусиль його розуму вимовити ще  щось,  що
дало б нам ключ, хто вiн є - цей бурлака з моря. Англiйська фраза:  "Води,
ради бога, води" - нас збентежила. Румун чи англiєць? Ми  вiдрядили  Тайак
за спиртом.

   "Де я?" - запитав незнайомий нiмецькою мовою,  пiдводячись  на  лiкоть.
Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потiм вiднесли його в
затишок i зняли всю одiж. Це був  прекрасний  екземпляр  мужчини.  Обличчя
обвiтрене й мужнє, а тiло радувало очi чистими лiнiями. Ми викрутили  його
одiж так, що в нiй не залишилось i краплi  води,  й  заходилися  розтирати
незнайомого горiлкою, що принесла Тайах. Потiм ми напоїли нашого  пацiєнта
цiєю ж рiдиною просто з пляшки.
   Зусилля наших шiстьох рук, щира робота Тайах i наша, горiлка в  ротi  й
шлунковi  -  зробили  своє  дiло.  Незнайомий   остаточно   прокинувся   i
засоромився, вiдчувшiї себе голим серед нашої  компанiї.  У  Тайах  горiли
очi. Вона не могла вiдiрвати погляду вiд тiла цього матроса -  ми  знайшли
якiр на його руцi.
   - Прекрасний початок для майбутнього  фiльму,  -  сказав  Сев,  подаючи
незнайомому  його  одiж.  Той  одяг-ся,  i  я  запримiтив,  як   поступово
розчарувалися очi Тайах, коли брудне матроське лахмiття покрило  прекраснi
форми мужчини.
   Тепер  перед  нами  стояв  блiдий  матрос,  чорнявий  i  смаглявий,  iз
затьмареними синiми очима, страшенно змучений  попередньою  мандрiвкою  на
щоглi. Чорнява борiдка пробивалася на  щелепах,  обличчя  приємне,  хоч  i
некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя спiвбесiдника.

   - Початок добрий, - сказав я, ляскаючи матроса  легенько  по  спинi,  -
bist du Deutsch, Mensch?[5]
   Матрос оглянув нас усiх  такими  радими  очима,  нiби  ми  давали  йому
гетьманськi клейноди при свiтлi рампи. Вiн сiв на  землю  вiд  слабостi  i
простягав  до  нас  руки,  як  божевiльний.  Далi  вiн  цiлував  землю   й
пророблював iншi формальностi, що їх завели мандрiвники,  повертаючися  на
рiдну землю.

   - Братики ви мої рiднi! - нарештi почули ми його нацiональнiсть.
   Потiм матрос затремтiв несподiвано i випив iз пляшки решту горiлки. Вiн
уперше злякано на нас подивився.
   - Мене сьогоднi розстрiляють? - запитав вiн i зараз же знепритомнiв вiд
усього пережитого. Далi його непритомнiсть перейшла в тихий, мiцний сон.
   - Я Богдан, - пропищав вiн, коли ми його пiдняли нести.
   Матрос був досить важкий. До вiзника, якого ми  здибали  бiля  портової
митницi, ми порядком таки натрудились. З нашої одежi йшла пара. Вже зовсiм
завечорiло.  Моря  не  видко  було  через  туман.  Шторм   лютував,   нiби
велетенськi руки перегортали в водi камiння, не жалiючи сили.

   Нiхто не повiрив би, що ми вантажимо контрабанду, коли  б  побачив,  як
нiжно посадовили ми матроса поруч iз Севом на вiзника й помахали в  дорогу
руками. Далi ми з Тайах пiшли з порту.
   По дорозi ми зайшли до  Професора  й  посидiли  в  нього  з  годину  на
китайських крiслах. Ми з'їли прекрасну диню, яка об'єднала нас, як  люлька
миру. Я одержав Будду з бронзи, що його чекав уже давно,  божка  з  Iндiї,
зробленого людськими руками в 15-му столiттi.
   - Iсторiя цього бога,  -  каже  Професор,  -  починається  з  останньої
китайської вiйни. До того часу Будда спокiйно спостерiгав життя в кумирнi.
Його вкрав, звичайно, матрос експедицiйного загону. Перед  тим  як  забити
свiдка крадiжки - бонзу, матрос розпитав його, чи  немає  чого  цiнного  в
черевi бога. "Сину мiй, - вiдповiв наляканий бонза, - завше в таких божках
є найцiннiша рiч усього нашого життя. Найцiннiша  рiч".  Та  матросовi  не
пощастило перевiрити слiв китайця. У  нього  в  кумирнi  ж  одiбрав  Будду
офiцер. Через те, що останнiй не чув iнформацiї покiйного бонзи,  Будда  й
досi стояв у родинi офiцера, як трофей геройського батька.
   Я потрусив божка, перепрошаючи його за кощунство, i нiчого не  почув  у
нього всерединi. Ми посмiялися: я, Тайах  i  Професор.  Останнiй,  правда,
знав, з чого смiявся.
   - А ми знайшли в морi людину, - похвалилася Тайах, - матроса, красивого
хлопця.
   - Ви завше щось для себе знайдете, тiльки  не  одразу  йому  закручуйте
голову. Не забудьте, що матроси не здатнi прив'язатися надовго. Кожен порт
милий їм лише доти, доки не кликав їх гудок на борт. У  кращому  разi  вiн
подарує вам мавпочку або сергу зi свого власного вуха.

   Ми промовчали.
   - Одначе вас не  задовольнить  жоден  мрiйник  i  романтик.  Вам  треба
сильної руки, пошерхлої руки моряка  i  його  посолених  вуст  iз  запахом
горiлки й мiцного матроського тютюну.
   - Фе, Професоре, якi у вас думки про мене! Невже я подiбна на  дiвку  з
пристанi?
   - Тим гiрше, що не подiбнi.
   - Мене тягнуть обрiї. Я почуваю себе молодою й наївною.  Менi  хочеться
завше бути в вагонi поїзда. Професоре, напророкуйте менi щось цiкавiше  за
матроса. Навiть за цього, гарного.
   - Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете. Ми вийшли вiд  Професора,
зiгрiтi теплом цiєї людини. Тихi вулицi Мiста були повнi штормового вiтру.
Вiн проходив площами, як господар. Море билося десь  об  берег  скажено  й
грiзно. Я зазирав у безконечно лагiднi очi Тайах. На перехрестях вулиць ми
зупинялися, бо  вiтер  наче  танцював  навкруги  нас.  Ми  цiлувалися,  не
звертаючи уваги на прохожих, i йшли до iншого перехрестя.  Там  цiлувалися
знову, i я свистiв з насолодою в пальцi. Але вiтер свистiв дужче.

   - Заходь, дружочок, - каже Тайах, коли ми рiвняємося з її готелем, - це
ж останнiй вечiр. Завтра я вiд'їздю до Генуї. Доки  ми  знову  побачимося,
пройдуть мiсяцi.
   Проходячи коридорами готелю,  ми  помiчаємо  на  Дверях  Сева  записку:
"Повiз  Богдана  до  лiкарнi.  Повернуся  пiзно".  Ми  пишемо  нижче:  "На
добранiч" - i заходимо до  кiмнати  Тайах.  Кiмната  молодої,  привабливої
жiнки завше нагадує каюту. Тiльки в  iлюмiнатор  може  литися  таке  свiже
повiтря! Каюту застелено килимом, по стiнах пурпуровий шовк, блакитний газ
повис на люстрi, високе лiжко виглядає затишно - справжня койка. Вона може
приспати натомлену людину.
   Ми сидiли, загубивши розумiння  власностi  рук.  Ми  хилилися  одне  до
одного, як дуб i лоза, i кожне з нас було то дубом, то лозою.

   - Там умирає моя тiтка, - сказала Тайах, -  а  в  Мiланi  живе  батькiв
брат. Поїдемо зi мною, дружочок?
   Я промимрив щось, лiнуючись вiдповiдати, i понiс Тайах по  кiмнатi,  не
вiдчуваючи її ваги. Вона злякалася i  здригнулася,  шукаючи  моїх  очей  i
допитливо глянувши  в  них.  Потiм  засмiялася  i,  як  воркiтлива  кiшка,
проказала менi на вухо: "А я думала..."
   - Що думала?
   - Що й ти такий, як вони.
   - Тепер не думаєш?
   Замiсть вiдповiдi  вона  почала  кружляти  мене  по  кiмнатi,  доки  не
заморилася вкiнець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовiрний тягар
узяв на себе такими стосунками. "Не загуби Богдана",  -  крикнула  вона  з
дверей. Губи мої були червонi й нiби не мої, коли я вийшов  на  вулицю.  В
обличчя менi ударив вiтер, штормовий вихор.
   Нiч. На небi  нагромаджувалися  химернi  темнi  скелi,  море  здавалося
чорною пащею колосальної машини, звiдти дмухало солоним  густим  повiтрям,
вiтром неймовiрної сили. Був шторм.

   VII
   День вiд'їзду Тайах вiдмiчено кiлькома  подiями.  Таємнича  рука  завше
пiдганяє багато вражень на один день.
   На березi  моря  в  досвiтнiй  iмлi  метушаться  люди.  Дубок  "Тамара"
похитується на якорi. До нього човнами возять цiлi юрби  дiтей.  Ще  й  на
свiт не зводилося, коли дубок об'якорився. Якiр заграв - зачепився за дно.
Канат витягся у водi, крiзь бiляву воду вiн  наче  розтягся,  як  гумовий.
Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Вiн став
носом на хвилю, на невеличкий вiтер. Вiд корми, де байдуже  поверталося  у
водi кермо, голих щогол, клiвера на бугшпритi, цього  слухняного  клiвера,
що любить надиматися вiд низового вiтру, - до лiнiї якiрного каната,  який
натягся i йшов похило  пiд  воду  -  все  являло  собою  прекрасний  образ
напруженої рiвноваги.

   Дiтей возять десятками. Дiти - з дитячого будинку. Однакове вбрання  на
цих громадянах Республiки гармонує з їхнiми обличчями.  Це  аргонавти,  що
пливуть у перший морський рейс назустрiч сонячнiй ласцi. Вони сiрi всi, як
солдати, що хвилями стають на кордонах Республiки. Квiти життя виходять  у
перший морський рейс.
   На палубi писклява дитяча метушня. Чотирнадцятилiтки  -  найстаршi  мiж
дiтьми - дають лад дрiбнотi. Та годi за ними  всiма  доглянути.  Вони  все
мусять помацати лапами, до всього принюхатися мокрим носом. Матросам  вони
вже набридли. Виховательки не встигають задовольняти всю малеч. По  палубi
швидко з'являються  мокрi  мiсця,  калюжi  -  ознаки  хвилювання.  Матроси
лаються. Та розмови дорослих потопають у иискотi, вересках  сотнi  малечi.
Дитячий запах стоїть над  дубком,  i  море,  домiшуючи  свого  вiтру,  дає
густоту повiтря, потрiбну для iнкубатора майбутнiх будiвникiв. Сонце ще не
вставало.  Коли  з  берега  вирушає  останнiй  човен  iз  кiнорежисером  i
кiнооператором, дубок все ще стоїть на якорi. Ранкове прозоре  повiтря  не
ворушиться над водою, i, може, через це й вода така прозора.  Дубок  видко
ввесь - вiд вершка щогли до найнижчого  краю  кiля.  Але  на  таку  високу
паруснiсть кiль нiби малий. Режисер нiчого не розумiє на кiлях,  але  йому
не подобається така непропорцiйнiсть.
   - Хазяїне, - каже вiн i позiхає, - у тебе кiль не з твого посуду.
   - Який там кiль? - бурмотить хазяїн. - Кiль у порядку.  Море  спокiйне.
За такий вантаж ще й кiль їм справляй. Кiль акуратний.

   Адмiнiстратор знiмальної групи пiдтримує рибалку. Йому хочеться скорiше
вiдкараскатись од такої мороки, як дiти.

   - Не розумiю, - каже вiн, - нащо вам тут краса? Адже кiль  цей  у  водi
однаково? I його ви не знiматимете.
   - Ваш корабель не стiйкий через кiль. Хай тiльки дмухне бiльший вiтер.
   - Я й у горiшнiй вiтер повертався з моря, -  ображається  рибалка,  але
нахиляється над веслами, ховаючи своє поблiдле вiдразу  обличчя.  Пролiтає
перший подув вiтру. Човен пiдходить до дубка.

   Знiмальний  апарат  ставлять  на  кормi.  Починають   ляскати   паруси.
Витягають якiр. Дубок повертається боком до вiтру, щогли зарипiли,  i  вже
бугшприт iде над водою, i нiс рiже плескiтливу хвилю.

   Чи є що зворушливiше за отакий парус, коли йде вiн, тремтливо  випнувши
груди? Чи є в свiтi щось подiбне i чи може бути в свiтi  щось  подiбне  до
такого незрiвнянного змагання з стихiєю? Одцвiте буйне волосся  в  людини,
облетять кучерi, як з весняної верби, похолоне кров i  похолоне  серце,  а
людина все змагається, все простягає вперед  долонi  i,  як  парус,  кличе
пройти моря й пройти океани, припасти натомленим тiлом  до  землi  й  дати
сонцевi, дощам i вiтровi робити  їхнє  дiло.  Коли  барометр  падає,  море
штормує, багато подiй приходить  таких,  що  дивно  стає,  де  вони  могли
взятися, жахливi. У скаламученiй водi моря, у розлютованому повiтрi берега
носяться отруйнi рухання. I навiть по штормовi є небезпека їхнiх шкiдливих
впливiв.
   Сонце сходило  перед  дубком,  обертаючись  на  мiсцi.  Дiти  не  могли
заплющити очей, захопленi таким великим вогнем. Вони  сплескували  радiсно
руками, штовхаючись  i  вилазячи  аж  на  бугшприт.  Кiнооператор  крутив.
Режисер стояв позад апарата й радiв вiд сцени, що мусила бути останньою  в
його фiльмi. "Парусник з дiтьми пливе  назустрiч  сонцевi.  Вогняний  диск
пiднiмається над обрiєм".
   Сонце, пiднявшися, зайшло за невеличку хмару, що  почала  катастрофiчне
рости. Дiти  пустували,  бо  дорослi  їх  уже  не  могли  помiчати.  Хмара
розповзлася по небi. Вiтер, що дмухав поривами,  донiс  вiльгiсть  дощових
крапель. Хмара наздогнала парусник i обсипала його дощем. Паруси  намокли,
обважнивши щогли. Недалеко вже й берег. Дубок розхитує щоглами аж занадто.
Рибалки переставляють паруси. Мокре полотно обвисає й  неприємно  хляскає.
Повнi паруси вiтру. Щогли нахиляються аж до води. Ще натискає порив вiтру,
i щогли падають на воду, витрушуючи з  дубка  верескливу  юрбу.  Наступної
хвилини небо розвидняється, сонце блищить крiзь прорвану хмару, i  нiби  й
не було зовсiм дощу. Через годину Директор дає iнформацiю репортеровi  про
те, що "через непристосованiсть дубка до невеликої ваги й через неглибокий
кiль трапилась катастрофа. Але дiтей  пощастило  врятувати,  крiм  кiлькох
малих".

   Директор виходить на площадку перед павiльйоном.  В  павiльйонi  працює
Сев. Свiтло прожекторiв проходить крiзь  скляну  стiну  й  ззаду  освiтлює
колишнього матроса, що стоїть нерухомий на палубi  свого  нового  корабля.
Вiтер обвiває цю фiгуру з усiх бокiв, заблудившися помiж будiвель фабрики.
Поза  матроса  нагадує  вантажника,  що  чекає,  мiцно  вiдчуваючи  землю,
чергового ящика, втричi важчого за попереднiй. I тодi  вiн  не  зiгнеться,
нiби вантаж покладено на вiз,  а  не  на  живу  людину.  Директор  запалює
цигарку.
   Клекоче великий  двiр  фабрики.  Усi  бачать  Директора  й  поспiшають.
Найманий шофер ладить машину. Вiн залiз майже цiлком у неї й  погойдується
разом iз мотором. Можна заприсягтися,  що  вiн  боїться  Директора,  чекає
бiди. Це трагiчна група - автомобiль i  шофер,  двi  схвильованих  iстоти.
Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсiм зупинився
в своїй поважнiй ходi. Директор  виходить  iз  задуми.  Вiн,  як  гармата,
одкочується раптом назад i перебiгає павiльйон,  ледве  не  збивши  з  нiг
секретаря. Той доганяє поспiшного Директора.
   - Дитина задихнулася...
   - Знаю вже. В морi...
   - Та не в морi, а знiмали тут немовля, а  потiм  вiдвозили  його  автом
додому, а мати дурна  -  сидiла,  зачарована  швидким  авто,  а  дитина  й
задихнулася. У матерi на руках. Мати плаче.
   "Чи багато на людину може  падати?"  -  думав  Директор,  простуючи  до
контори.
   П'яного шофера посадовили на вiзника. Кiнь не хотiв довго рушати. Шофер
тодi пiдносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати  газу  до
мотора. Вiн був у такому станi, коли кожний  вiз  мiг  перетворюватися  на
авто...
   Зовсiм близько виблискує синє срiбло моря! Нависло над  заходом  сонце.
День пролiтає поважно в мiськiй суєтi. Пароплав до далекої Iталiї  обiгнув
морську опуклiсть i нiби потонув у морi. Давно вже  розвiявся  й  дим,  що
довго виходив з-за обрiю на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистiсть подiй -
день почав називатись вечором. На кiнофабрицi Сев  кiнчив  роботу.  Подано
автомобiлi - розвезти акторiв по  домiвках.  Дехто  почав  сперечатися  за
мiсця в машинах. Кожний хотiв їхати в першу чергу.  Сев,  натомлений,  без
шапки, рушає додому пiшки.  Вимученi  актори,  у  котрих  очi  горять  вiд
пекучого свiтла юпiтерiв,  очi  засипано  нiби  жаринками,  i  голова  йде
обертом, - рушають за режисером, звiльнивши машини. I  одразу  настрiй  до
всiх приходить вечiрнiй, коли незвично навколо все стає,  хочеться  йти  в
просвiт вулиць в ентузiазмi й захопленнi. Над вулицею десь бiля бульварiв,
лякаючи поодиноких мисливцiв за любов'ю, проходить пiсня. Поруч  Сева  йде
лише кiлька наймолодших акторiв. Усi горлають. Я впiзнаю їх.
   - Редакторовi привiт! Я приєднуюсь до них  i  додаю  голосу  до  їхньої
пiснi.
   Своїм  звичаєм  шторм,  знявшись  над   морем,   заносить   на   береги
анархiчностi й непередбаченого хвилювання. Це залишається й по штормовi.


   VIII
   Зауваження пiлота
   "Пишу  я  -  Майк.  Тебе,  тату,  не  застав  дома.  Ти  вийшов  кудись
розхвильований,  як  сказав  менi  твiй  старий  секретар.  Менi  довелося
пригадати маленький прийом архаїчного боксу,  доки  вiн  мене  впустив.  А
знаєш, менi набридло вже сидiти й тебе чекати. Екран я завiсив. Кана  твоя
погасла. Як це їх розпалювати - такi дерев'янi колодки?  Мука  менi  була,
доки я примусив їх горiти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу  книжку  з
столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому паперi. Малюнки  якихось
кораблiв, солом'яних парусiв, пузатих китайцiв i значки пожовклою  фарбою,
як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона  прекрасно  горiла.  Коли  я
розпалив, спробував погрiтися, та гаряче стало, i  я  краще  сяду  ось  до
вiкна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У канi горить огонь.  Од
нього людина самотня-самотня. Я  не  виношу  самотностi.  Навiть  у  своїй
кабiнi я проробив вiконце,  щоб  розмовляти  з  пасажирами.  Руки  мої  на
ричагах, а язик бовтається бiля пасажирки.
   Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побiгав по кiмнатi, бо
не люблю сидiти, i почав плигати через стiльцi. Одного  я  таки  потрощив.
Але вiн старий був i чудний - увесь струхнявiлий, мабуть, теж  китайський.
У тебе м'який килим на долiвцi, i я спробував стати на  руки.  Та  занадто
перехиливсь i тiльки-тiльки не потрапив ногами в кану.  Незручна  штука  -
цей вогонь на волi! Забув сказати, що перекинув також столика, який стоїть
бiля  кани  (круглий  отой),  i  розсипав  твої  папери.  Менi  було  дуже
неприємно. Я почав збирати їх i пiдкладати за змiстом. I що я побачив? Ти,
татуньку, знову пером у паперi длубаєшся? А я  думав,  що  ти  вже  цiлком
здався на нашого Генрi.

   Почитаємо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не  розгнiваєшся,  бо  ж  ми  з
тобою однiєї кровi. А я через годину знову вилiтаю в  рейс.  Боюся,  що  з
Iндiї полечу на Австралiю - зупинка на Явi.. От би я  хотiв  тебе  обняти!
Може б, i ти полетiв зi мною, сивенький? Полетiв би,полетiв, я знаю тебе.
   Значить, рiшено - читаю. Треба ж менi посидiти тихо, а то знову  крiсло
зломлю.

   Прочитав. Молодий ти й досi, батьку. Порiвняти мене з тобою,  так  я  -
футболiст, а ти гольфiст. Така стара гра - гольф. У футбольнiй  командi  я
був форвардом. Ми стояли на першiй лiнiї. Ми чекали, як  яструби,  -  куди
вдарить капiтан перший бол. Тодi ми здiймали пил i тонули в  ньому.  Iнодi
менi щастило розглянути зблизька бол, а бiльше - я налiтав i бив  ногою  в
закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до  мого  удару  в  ногах
супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це  -
одчайдушний спорт. Серед друзiв, серед команди, я грав, як архангел.

   Тепер вiзьми гру в гольф. Велика, велика площа. На нiй є дiлянки  води,
високої трави, чагарника, пiску, рiвного  мiсця.  Далеко  на  iншому  боцi
площi - ямка, дiаметр - кiлька дюймiв. Через  усю  таку  пустелю,  воду  i
траву треба гнати м'яча - до ямки. Грати  можна  самому.  Є  вiсiм  рiзних
кийкiв для того, щоб гнати. Мета гри - загнати в ямку найменшою  кiлькiстю
ударiв. Я заздрю тим, хто може грати в  гольф.  Треба  бути  .  неймовiрно
упертим. Треба вмiти змагатися самому, без пiдтримки. Щасливо обминати всi
перепони. На мене - так я сказився б, коли б менi довелося загнати м'яча у
воду чи в чагарник i звiдти його вибивати. Жорстокий  розум  вигадав  таку
гру. Битися на самотi.

   Це менi спало на думку, коли я читав твоє. Невже не можна просто  взяти
м'яча i перенести його до  ямки?  А  може,  перешкоди  виховують  i  вчать
бiйцiв? Менi боязно вимовити слово  осудне  -  ти  пройшов  життя,  милий!
Привчати людей без бою досягати всього - це штовхати їх на смерть...

   Слухай тепер далi.  Море  в  тебе  дiйсно  шумить  скрiзь.  Море  -  на
сторiнках, а дiвчина - десь поза написаним. Не сподобалось менi те, що  ти
даєш деталi кiноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорiв у ледарствi.
Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цiкаво вийшло в тебе про  руки,
я мимоволi подивився й на свої.
   Ти пригадуєш, що подарував менi Будду, коли я вперше сiв за  кермо?  Чи
не той це самий, що ти згадуєш? Тiльки вiн був порожнiй, коли я кинув його
в Iндiйський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Вiн  менi  завше  псував
жiночi справи. Пасажирки цiкавились Буддою, а я не мiг  нiчого  про  нього
вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня.  Ти  поясни,  в  чiм
справа.

   От коли б ти все писав так, як останнiй роздiл. Вiк мене  зворушив.  Не
можна показувати тiльки любимцiв. Тiльки здорових. I пiсня ввечерi, на тлi
неможливого дня - вивершила будiвлю. Ти  не  пригадуєш  часом,  якої  вони
пiснi спiвали? Це важливо. У нас тепер в модi "Пiсня капiтанiв". Я тобi її
випишу -  може,  згодиться  десь.  Спiвають  її  пiлоти.  Мелодiю  я  тобi
проспiваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера.
   Ось вона:
   Пiд тобою знайома земля,
   Капiтан!
   Кораблi пiдняли якоря,
   Капiтан!

   По морях бригантини пливуть,
   Капiтан!
   У повiтрi прекрасная путь,
   Капiтан!

   Помiж хмари пропелер пусти,
   Капiтан!
   Iз туману до сонця лети,
   Капiтан!

   Простягаються руки дiвчат,
   Капiтан!
   Щоб обнять, подолать i зв'язать,

   Капiтан!

   Тих дiвчат поцiлуємо в грудь,
   Капiтан!
   Журавлину спiваючи путь,
   Капiтан!

   Попiд нами знайома земля,
   Капiтан!
   Кораблi пiдняли якоря,
   Капiтан!
   Така пiсня. Слово "капiтан" викрикується, як такт.  Тiльки  обов'язково
зазнач, що це пiсня нашої ескадрильї.
   Тепер скажи менi за Богдана. Чи це не той, що йому стоїть пам'ятник  на
березi? Вiн сперся на якiр i тримає  в  руцi  поснащеного  брига.  "Онтон"
написано на бриговi. Це на мовi острова Ява - Щастя.  I  вiн  дивиться  на
море,  де  перепливають  один  одному  дорогу  кораблi.  Бронзовий   осмiх
пам'ятника миють дощi й негода. Я хотiв би дочитати  твої  спогади,  тату,
мене цiкавить, як бронза була колись живим тiлом. I ти його  врятував?  За
що його розстрiляли? Яке гидке слово.
   Дiвчина менi подобається. Боюсь думати, що це моя мати. Режисер  Сев  i
ти мусили ворогувати. Хiба що Тайах вас обох помирила.

   Трохи не забув. Бриг "Онтон", Богдан  i  Ява,  очевидно,  зв'язанi  мiж
собою. Ти, здається, не був на цьому островi? Вiн хоч i великий, на  ньому
є база для самольотiв, але нудний. Лiси - неприродно чорнi. Пологi рiвнини
i поруч - гори кремнистi й облiзлi. Я не перелiтав над  цiлим  островом  -
там далi, кажуть, колосальнi поля, плантацiї какао, рижу. Трава росте  так
буйно, що її не встигають виполювати мiж кущами кофейного дерева.  Цукрова
тростина,  бавовна,  багато  купцiв,  бiдне  чорне  населення.  Вiрять   у
Мохаммеда. А колись вiрили в Будду. Ще й нинi можна серед плутаних  стежок
у вiковiчних лiсах знайти  галявини  з  великими  йому  будiвлями.  Камiнь
будiвель обсипався. Статуя Будди пiд обвивщйю її травою виглядає  кумедно.
Вона як жива. Є ще купи камiння, що от-от розваляться, подiбнi до пiрамiд.
До них я бачив цiлi екскурсiї вчених. Нiяк не розумiю, що вони знаходять у
тому каменi цiкавого. Iнодi дiйсно можна знайти вибитi на стiнах  малюнки.
Та вони часто непристойнi. Видно - яванцi недалеко пiшли вiд iндусiв.
   А подобалось менi тiльки  те,  як  на  Явi  влаштовано  аеродром.  Коли
пiдлiтаєш, сонце вже сяде за Суматру.  На  крилах  червонiє  пурпур  неба.
Деякий час iдеш в сiрiй млявiй тишi, забираючи височiнь. Внизу  видко,  як
нiч лягає густiш i густiш. На горi ще сiрий вечiр, а  вже  на  землi  тиха
темнота. Раптом загориться на аеродромi Прожектор. Свiтить  у  небо.  Бiля
нього другий освiтлює землю й показує менi напрямок - як  я  мушу  сiдати.
Свiчу свого рефлектора i стрiмголов кидаюся в  безодню.  Майже  над  самою
землею вирiвнююсь, роблю пiвколо i йду на посадку.
   Бувай здоровий, тату. Я кидаю папiр.  Через  три  хвилини  всi  п'ятеро
дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привiт. Майк".

   IX
   Богдан, поставивши порожню пляшку пiд стiл, налив з другої собi i  двом
розмовникам i, витерши серветкою голене обличчя, почав:

   - Коли ви i ваша рижа видра витягли мене з води, я прокинувся з думкою,
що це не останнiй раз i що менi знову доведеться колись топитися,  бо  так
сказав на островi Пао малаєць з одстреленим носом. За його  словами,  менi
на роду написано втопитись. Проте  щоразу  я  впевнявся,  що  мене  зарано
примушували виконувати це вiщування. Щоразу  я  оживав.  Через  це  -  моя
розповiдь на три чвертi буде розповiддю про те,  як  я  тонув  i  як  мене
рятували. У мене перетрушенi й пересоленi вже  всi  кишки,  i,  коли  таке
життя продовжиться, я гадаю  пiти  до  лiкаря  i  зробити  собi  зябра.  Я
спостерiг, що такi мої пригоди завжди  траплялися  тодi,  коли  я  починав
революцiю, бунт або протестував проти несправедливостi.
   Ви мене витягли й вигойдали до пам'ятi пiсля мого останнього  бунту.  I
соромно менi вам  зiзнаватися,  що  повстав  я  проти  шлюбу.  Працюючи  в
румунського рибалки, я одгодувався, як кабан. По менi жили грали,  мов  на
коняцi. Я повертався з роботи (саме  час  був  рибальський)  натомлений  i
голодний. Перехиляв двi миски юшки, їв сало i запивав кислим вином.  Потiм
лягав долi i спав без пам'ятi.
   Воно й не туди, що сестра хазяїна точила в цей час на мене  зуби.  Вона
була рижа i гнучка, як чорт. її очi могли просвердлити залiзо. А  на  мене
вона дивилася i нiби вся блищала. Я одразу  злякався,  коли  побачив  вашу
видру. Вона похожа,  тiльки  очi  м'якiшi.  Я  набирався  сил,  збагачував
хазяїна i, похитуючись на кормi шаланди, верхував у мрiях степами  вороним
конем. Iнодi з нами їздила ця Ганка - сестра хазяїнова. Сiдала вона  завше
до мене й оглядала мене, як грушу на деревi. А менi аж  нiяк  не  хотiлось
зайнятися жiночими справами. Тiльки раз хазяїн пiдморгнув, кивнув оком  на
море й засмiявся. "Дивись, скiльки там риби, а в  компанiю  я  прийму",  -
сказав менi брат Ганки, за якою впадали всi багатiї i парубки  по  березi.
Аж тут я заховав очi, засоромився i почав нишком готуватися до втечi.
   Позичив у хазяїна грошей поверх тих, що вiн винен  був  менi,  позбирав
докупи свої манатки, якi я придбав на роботi в'нього ж, i навiть поголився
на дорогу. Та око жiнки бачить i крiзь одежу.
   Того вечора ми всi трохи пiдпили. Хазяїн побив посуд i пiшов  до  своєї
половини, залишивши мене в кiмнатi сестри i не вигнавши, таким  чином,  до
мого постiйного житла поза хатою. Я  заснув.  Уночi,  коли  хмiль  у  мене
проходив, я вiдчув на шиї руки - гарячi та мiцнi. То Ганка притулилася  до
мене, як парус - тремтливий i випнутий. Я увiйшов у  парус,  як  увiходить
горiшнiй вiтер, i ми вдвох понеслися в одкрите море. Вiдмовити жiнцi -  не
моя звичка, а найбiльше такiй, як Ганка.
   На ранок ми поїхали разом на лови, i взагалi - тиждень я  не  знав,  де
живу i що таке сон.  Нарештi  я  прохолов.  Це  трапилось  перед  початком
шторму, коли шаланди поспiшали додому. Я сказав  Ганцi,  що  я  жонатий  i
взагалi людина мандрiвна. Вона хотiла пригорнутися, але я пересiв на  iншу
банку. Цього не витерпiла б жодна жiнка, та Ганка витерпiла.  Докоряти  за
те, Що я забув, як вони мене врятували й внтягли з моря, - вона не  стала,
але пригадала менi дрiбницi ночей останнього часу, якi я провiв iз нею.  Я
був невблаганний. Тодi вона  вибрала  хвилину,  коли  я  поправляв  парус,
вставши з банки, i спихнула мене у воду. Моментально я опинився на  кiлька
метрiв  позаду  шаланди,  що  пiшла,  як  скажена,  вiд  попутного   вiтру
насуваючого шторму. Я залишився в такому ж станi, з якого рибалка врятував
мене для Ганки.
   А до рибалки я потрапив оригiнальне. Треба  вам  сказати,  що  я  iнодi
хворiю на ностальгiю, цебто - у мене з'являється нудьга  за  батькiвщиною.
Тепер уявiть собi пароплав, що вийшов iз Коломбо до  гаванi  Балкан-ського
пiвострова. Пароплав, звичайно,  мусить  набрати  вугiлля,  -  у  нього  є
спецiальнi вуглянi трюми-бункери. До трюму спускають людей з лопатками,  а
вони  знаходять  там  чорних  зайцiв,  з-помiж  них  -  один  китаєць,  що
задихнулися в довгiй, жаркiй дорозi. Вечiр. Вугiль вантажать  при  свiтлi.
Трупи - морока i затримка пароплава. Хто в такому разi  осудить  помiчника
капiтана, коли вiн накаже опустити трупи за борт? Тихий плеск води - i  по
всьому. З чотирьох - двоє тоне зразу, а двох, похитуючи, несе вода  рiчки,
що саме входить до моря. Тепер дивiться, як з води пiдноситься рука,  чути
булькання води, рухання нiг - i один труп починає плисти, лiгши на  спину.
На берег вiн не виходить, а вилазить. I губить пам'ять. Ви  догадуєтесь  -
це був я, хворий на ностальгiю. Гавань Балканського пiвострова .  має  при
собi й мiсто. Назвемо його Табором, бо там  був  концентрацiйний  табiр  з
моїми земляками. Два  ряди  колючого  дроту  навкруги  не  дозволяли  всiм
розлiзтися по країнi, як хробакам з лопуха. Раз на день  приїздила  сволоч
до табору, тодi всi шикувалися у дворi з дерев'яними рушницями, їли гидко,
працювати не пускали, щоб не розносили своїх думок по  країнi.  Будь  вони
проклятi в бога й янголят, трижди навхрест...
   Казати, як я потрапив до табору? А здуру. Заломив свою неiснуючу  шапку
й пiшов. Ностальгiя заслiпить кого завгодно. Та  й  чув  я,  що  в  таборi
одчайдушнi люципери, не мають  бога  й  серця  в  животi.  Вони  вже  десь
одмовились  жандарювати,  штрейкбрехерувати   i   втихомирювати   повсталу
провiнцiю. Додому тягла їх ностальгiя i цiлющий бiль  пiзньої  свiдомостi;
думалось менi,) що цей табiр повиннi вислати на батькiвщину. I, пiшовши до
табору, я вистраждав iз ним кiлька мiсяцiв,
   Нарештi приходить товста зараза - полковник. Я не жалкую, що вiн  живий
зостався, бо в такому разi їiощ можна ще багато куль бажати - перед сном i
вставшi вiд сну. Полковник натягає  єдину  нашу  струну  i  грає  "Дарагiє
братья, - каже полковник, - гасподь бог наш  всєвишнiй  смiлостiвiлся  над
намi. Всєх нас дома ждут  жони  i  дєтi  i  многострадальная  страна.  Мне
удалось, памятуя свой долг атца i старшава таварiща, iспрасiть  разрєшенiя
у властей i закантрактавать карабль для  паєздкi  дамой".  Наша  струна  -
ностальгiя - вiбрує i дрижить. Ми хочемо вiрити, кидаючись  вiд  надiї  до
розпачу. Одбирається сот зо двi. Решта клянеться, що не поїде на  розстрiл
i ввiйде в  свою  країну  вперед  багнетами.  Рушницi  у  всiх  дерев'янi,
стрiлянина вiдкладається до слушного часу, а люди,  що  жили,  боролись  i
вмирали поруч, розгороджуються на  нiч  барикадами.  Ранком  у  сiрiй  млi
вантажимось на корабель. Дехто  плаче  й  побiлiле  обличчя  наставляє  на
пiвнiч. Iншi вимiнюють хлiба i  з'їдають  задумливо,  перехилившися  через
борт. Я, потрапивши до рiдної стихiї, лiтаю  скрiзь.  Корабель  -  великий
парусник,  старовинний  бриг.  Мачти  на  ньому  чужi.  Замiсть  справжнiх
фок-мачти i грот-мачти - якесь непорозумiння.

   На бриговi є слiди ремонту на швидку руку. Походження вiн - не знати  й
якого:  iспанець  чи  португалець,  а  може,  й  англiйської  роботи  його
дерев'янi борти. Є мiсця для гармат, забитi пiзнiше мирним хазяїном.  Бриг
розподiлено  на  двi  частини:  глуха  перегородка  знизу  й   до   палуби
вiдокремлювала на кормi каюти для начальства, залишаючи багато  мiсця  для
команди на палубi й в кубрику.
   Носився бриг по морях, латаючи паруси, поновлюючи  щогли  i  переходячи
вiд дiдiв до онукiв. Смолили його будiвничi, смолили  й  правнуки.  Пiнили
море, вiдкриваючи землi. Повiсили прапори над чужими  головами,  затуливши
сонце. Тепер бриг витягнуто з домовини, i  ми  вертатимемося  ним  додому,
його й дельфiн мiг потопити, вдаривши хвостом  або  упiрнувши  пiд  корму.
Бриг одслужив уже службу на морях, - це  порушення  його  спокою  в  тихiй
затоцi корабельного гробовища скидалося на образу старостi. Ми  пливли  на
пiвнiч до рiдних берегiв. Була гiрка неправда в тому,  що  ми  пливли  без
жодного прапора. Скiльки разiв цей бриг повертався  до  континенту,  гордо
пiднявши переможний шовк  прапорiв!  На  старiсть  йому  доводиться  везти
збезпрапорених солдат, якi не смiють пiднести  над  собою  стяг  зрадженої
батькiвщини.
   Ми йшли  в  ранiшньому  туманi.  Бриг  рипiв  i  кректав,  розсохлий  i
страшний. Бiсової вiри вiтер ледве надимав паруси. Туманний ранок. Я ходив
понад бортом задуманий. Мене тривожило те, що  перед  вiд'їздом  у  гаванi
вештався французький офiцер i, як зацiкавлена особа, поглядав на бриг. Наш
полковник,  прощаючися  з  берегом,  нiби  знайомими  очима  подивився  на
француза. Бiльше нiчого. Та я пройшов огнi i води i дещо страшнiше  за  цi
стихiї. Мене обдурити тяжко. В цей час мене  покликали  наниз.  Посуд  наш
здорово протiкав. Я пошукав сокири, бо я тесля, i не знайшов її  нiде.  Це
мене ще бiльш навело на недобрi думки. Полковник  дуже  лютував,  йому  не
сподобалась можливiсть втопитися на такому суднi. Бригом правував поганий,
кривий i кошлатий румун з двома матросами. Вiн дав менi пощерблену сокиру,
якою не те що тесати, а й рубати тяжко. Я почав латати дiрки. Та їх,  наче
на зло, було безлiч i все з'являлися новi. Гниле дерево не тримало цвяхiв,
i мої латки одлiтали пiд напором води. Тодi ми  заходилися  скубти  старий
канат, мочити його i розмочалювати, готуючи в той же час патички, запихати
цю паклю в щiлини. Велика  робота  закипiла  на  бригу.  Воду  вичерпували
вiдрами, якi знайшлися, висмоктували з трюму примiтивною помпою, що  завше
є на подiбних кораблях.  Самi  собою  органiзували  змiни,  щоб  акуратно,
по-вiйськовому, вiдпочивати й робити. Познаходилися десяцькi,  спецiалiсти
в цiй тяжкiй галузi - пливти морем, не допускаючи в трюм води.

   Полковник сидiв у крiслi на кормi. Вiн задумливо палив сигару  i  читав
книжку. Або удавав, що читає. Сонця не було  видко.  Румун-капiтан  виймав
занозу з босої ноги. Мене вiн до роботи не пускав, i в компас  його  я  нi
разу не мiг зазирнути. Бриг iшов помалу. Я вiдчував тривогу, яка  росла  й
росла. Iнодi й не скажеш, вiд чого вона береться. Крутився бiля  румуна  й
полковника, плекаючи надiю побачити чи пiдслухати.

   На моє щастя, полковник їхав не сам. З ним була дочка - чорна,  як  сiм
галок, їй було рокiв шiстнадцять. Я помiтив, що вона виглядає з вiконця на
мене, i почав повертатися перед її очима, як пишний пiвень. Потiм я кивнув
їй, запрошуючи вийти на палубу. Вона довго переломлювала  себе  й  нарештi
вийшла, червона, як кумач. "Чи немає у вас  якої  книжки?  -  попросив  я,
соромливо опустивши очi, як того вимагала дипломатiя. - Я страшенно  люблю
читати, - казав я, - рiзнi книжки. Та нашi хлопцi, язви їхню душу, нiяк не
дають читати, доки їх не покриєш...  -  я  закашлявся,  видумуючи,  як  би
делiкатно закiнчити. - Доки не покриєш їх брезентом зневаги, - вимовив  я,
слiдкуючи за поплавком закинутої вудки. Риба клюнула -  дiвчина  запросила
мене до каюти, i ми вдвох почали вибирати книжку.
   "У вас мама є?" - запитала дiвчина-галка.

   "Мама є i сестричка мале-есенька, - зарипiв я  солодким  голосом,  а  в
самого на язицi лежали всi лайки, якi я маю за честь знати.  -  Вони  мене
ось уже п'ять рокiв як не бачили. Мамочка в мене старенька i швидко вмре к
чорту", - iнформував  я,  думаючи  за  друге  й  не  знаючи,  що  стою  на
правильнiй стежцi до серця дами. Цiкавiсть її зростала. Я мусив розповiсти
цiлу iсторiю з безлiччю вбивств та самогубств, якi падали на  голови  моїх
кревних, вигадати собi крiм сестрицi -  ще  й  померлого  братика  i  його
полюбити, безжалiсно розлучити всiх нас i розкидати по свiтi  i,  нарештi,
вiдправити вигаданi  кораблi  на  батькiвщину  до  матерi  в  обiйми.  Моя
фантазiя розчулила дiвчинку. Вона  була  некрасива  i  нерозумна.  На  неї
нiхто, очевидно, не звертав уваги, i тепер вона  цiлком  була  пiд  владою
незвичного. Серце в неї, вже здiбне до любовi, вперше завмирало пiд нiжною
опуклiстю грудей, та в нiй усе ще було вiд дiвчинки.

   Мене не треба вчити, як себе поводити з дiвчатами. Я йду завше просто i
нiколи не помиляюсь. Дiвчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми  з
нею ходили по палубi пiд холодним поглядом батька. Ми стояли  бiля  борту,
дивилися в воду, i я кокетував з усiєї сили. "Коли ми приїдемо  додому,  -
казав я, - я  вас  посадовлю  на  найкращого  вiзника,  i  ми  поїдемо  до
найкращого ресторану. Нам буде весело, як у раю.  Найкращого  вина  я  вам
поставлю на стiл".
   "Я не поїду додому, на  вiзника  не  сяду,  -  дiвчинка  схаменулася  i
замовкла. - Менi не можна з вами говорити, це тайна".

   Я прикусив губу, щоб не витрясти з своєї дами душi разом iз тайною.
   "Чому ж ви не поїдете? Адже бриг iде? I хiба я вам не подобаюсь?"
   Дiвчинка одвернулася.
   "Папа заборонив менi казати вам, що ми їдемо не..."

   У цю хвилину спереду над нами прорвалось сонце, i  в  мене  сколихнувся
весь мозок. Я ледве не впав через борт. "Ми їдемо не додому, - закричав я,
- ми їдемо на пiвдень. Сонце мусило б бути позад нас!"

   Я схватив дiвчинку за руку i поволiк за собою на прову  брига.  Вона  -
налякана  -  мало  сперечалась.  Полковник  побiг  униз,  очевидячки,   за
револьвером, почувши  щось  недобре.  Земляки  обступили  мене,  покинувши
викачувати воду. Стало тихо, тiльки булькотiла вода та шумiло море.

   "Хлопцi! - крикнув я. - Нас зрадженої Ми їдемо проти сонця, на пiвдень,
а путь наша мусить лежати на протилежну сторону".

   Хлопцi показилися. Мало  назвати  їхнi  вислови  лайкою.  Багато  рокiв
вчилися вони висловлювати почуття неймовiрними  сполученнями  слiв.  Через
те, що завше цi почуття були гiркi, болючi та безвихiднi,  наче  всерединi
немає серця, скрiзь  уїдлива  зелена  жовч,  то  й  вислови  велетенськими
зегзицями пiдiймалися до щогол.
   Налетiв туман, i ми опинилися в туманi. З боку корми пролунав  пострiл,
i голос полковника крикнув звiльнити палубу. Ми зайшли до трюму,  де  вода
вже стояла по кiсточки. Я розпитав дiвчинку про  задум  її  батька.  Вона,
налякана оскаженiлими обличчями товаришiв, розповiла менi все, що знала. Я
слухав її сам, одiйшовши вiд юрби.
   "Куди ми їдемо?" - кричали нетерплячi. Я вилiз на бочку.
   "Громадяни, - закричав я, - ми їдемо на пiвдень. Нас продано  в  армiю.
Ми будемо в африканських пустелях битися з чорними повстанцями. Ми вже  не
люди. Свiт хоче нас умертвити, та ще й з вигодою для себе". Говорив  я  ще
багато дечого, оповiдаючи про своє  перебування  на  Пао  та  на  Явi.  Ми
пiднiмали бунт на кораблi. Ми вирiшили це  зробити,  заволодiти  бригом  й
попливти на пiвнiч.

   Коли ми поткнулися на палубу, пролунало кiлька  пострiлiв,  i  один  iз
наших покотився мертвий униз. Це зробило нас уважнiшими й  об'єднало  коло
завдання. Перший труп завше найжахливiший. Вiн вiдiграє роль факту,  якого
не перейдеш, як не оживе нiколи забита людина. З  корми  в  наш  бiк  було
направлено, очевидячки, не менше чотирьох гвинтiвок - румуна, полковника i
двох матросiв. Я взяв iнiцiативу до своїх рук.
   Нав'язавши брудну ганчiрку на палицю, я виставив її в ляду. Кiлька куль
пронизало її одразу. Я помахав ганчiркою. "Не стрiляйте, -  крикнув  я,  -
зараз вийде на палубу тiльки четверо, щоб стати до помпи, - вже повен трюм
води. Не в  ваших  iнтересах  топитися  разом  iз  нами".  Менi  нiхто  не
вiдповiв. "Полковнику, - продовжував я, - з нами ваша донька. Ми її  першу
втопимо. Не  забувайте  цього".  Полковник  не  зразу  вiдповiв.  "Ми  вас
перестрiляємо, як скажених собак. За кожний палець моєї доньки -  десятьох
повiшу на реях".  Ми  пiдняли  страшний  регiт.  Полковниковi  вiдповiдало
черево незвичного звiра, замкненого, але не зв'язаного. Вiн  почув  немало
побажань собi i його  близьким,  почув  лють  обдурених  людей.  Я  зробив
порядок.
   "Я згоден, - почулося вiд полковника, - хай четверо виходять  i  стають
до помпи. За це вiдпустiть зараз же дочку". Треба було торгуватися  -  вiн
уважав нас за дурнiв. Ми погодилися на тому, що вiддамо йому доньку,  коли
висмокчемо всю воду з трюму.
   Я вилiз на роботу в першiй четвiрцi.  Туман  висiв,  проте  палубу  всю
можна було бачити. Була чудна мряка, у якiй корабель здавався вулицею,  що
похитувалася, паруси безпомiчно висiли, i хололо  застигле  повiтря,  нiби
воно завмерло перед подувом урагану.
   Вороги нашi сидiли за дерев'яним щитом, що мiг цiлком захищати  їх  вiд
наших очей. їх було дiйсно четверо, озброєних гвинтiвками. Качаючи воду, я
не переставав оглядати палубу, нотуючи всi дрiбницi, мов хотiв вивчити  їх
напам'ять. Ми працювали совiсно. Туман  не  розходився,  стало  парко,  як
перед змiною погоди. Шелестiла вода, падаючи за борт, звуки, що їх  давала
помпа, були жалiбнi, нiби кректала качка. У трюмi не чути  жодного  слова.
На кормi шепотять нашi вороги, i видко димок з  сигари  полковника.  Чудна
тиша почувалася - виповнена  лише  нервовим  цокотом  сотень  сердець.  Ми
натомилися й попросили змiни, яка стала на нашi мiсця, доки ми  спускалися
в трюм. Ми спробували прорубати в трюмi переборку, але крiзь дошки  в  нас
полетiли кулi. Полковник рiшуче вимагав повернути  дочку.  Нам  нiчого  не
залишалось, як вiдпустити її. На палубi помпа працювала. Дiвчина пiшла  на
корму, оглядаючись на мене. Можу поклястися, що я зовсiм не хотiв їй  зла,
i все трапилось поза моєю волею.
   Час iшов, i становище не змiнювалося. Я перебрав уже сто планiв, як нам
напасти, не загубивши людей даром. Потiм я пiшов до помпи, наказавши  бути
всiм напоготовi. Працюючи,  я  потихеньку  навчав  товаришiв,  що  робити.
Струмiнь  води,  повернутий  на  корму,  проте,  одразу  припинився  через
несправнiсть помпи. Але ми, виявивши таким чином свої намiри, уже не  мали
права зупинятись. Ми попадали  додолу  й  кинулися  до  корми.  Двох  було
поранено. Румун-капiтан кинув гвинтiвку й пiдняв  руки.  Вiн  був  сам  на
палубi. "Де полковник?" - закричав я. "Полковника нема. Вiн поплив  уже  в
море". - "На чiм поплив?" - "Човен. Я маєм тут човна". - "А чому ж ти  сам
не тiкав? Ми ж тебе повiсимо". - "Я хазяїн. Бриг - моя. Це - мiй  жона.  Я
буду ваш". Краще було не вiшати цього босого й кривого капiтана.  Ми  його
помилували  й  гуртом  стали  повертати  паруси.  Нам  допомiг  випадковий
вiтрець. Тепер ми посувалися на пiвнiч. I, на наше щастя, погода  вирiшила
перемiнитися. Десь пiднiсся вгору туман, i свiжий  низький  бриз  забив  у
паруси.  Загальна  радiсть  наче  ще  пiдбадьорила  вiтрову   силу.   Бриг
вирiвнявся, як кiнь пiд добрим вершником,  i  летiв  птахом,  припавши  до
хвиль. Я зайшов до каюти й побачив  там  дiвчину.  Вона  сидiла  в  кутку,
закутавшись у хустку червоного шовку. "Чого  ти,  дитино,  не  втекла?"  -
промовив я. Дiвчина замiсть вiдповiдi - розревлася, як дурна, i чекала, що
я приголублю її або дам цукерку. Я зняв з неї платок i вийшов на палубу  з
платком. Незабаром ми йшли вже з прапором, i  очi  у  всiх  були  мимоволi
зведенi на цей прапор. Та наше життя завше висить на  ниточцi.  Нiколи  не
можна казати "гоп", доки не перескочиш. На свiтi  завше  бiльше  поганого,
нiж доброго. Той, хто вiрить  у  долю,  може  собi  записати,  що  в  долi
напiвчорне обличчя. Хто любить своє життя, хай молиться, щоб  помирати  на
сушi. Та персонально я - волiю бути похованим у морi.

   Ми не бачили, звiдки прилетiв перший набiй. Тiльки повiрили ми в нього,
коли вiн розiрвався в водi на нашому шляху.  Я  знайшов  щось  подiбне  до
рятувального пояса й надiв його на дiвчину. Вона плигнула за борт. За  нею
поспiшив i я. Ми швидко залишились позаду брига. Люди скакали  з  нього  в
море. В корабель  уже  потрапляли  набої.  Швидко  впала  мачта,  вiйнувши
парусами. Потiм упала друга. Востаннє я побачив фiгуру  румуна  на  кормi,
який зривав прапор. Та його швидко закрила хвиля.
   За  сотню  метрiв  вiд  нас  пройшов  крейсер  "Iсмет".   Через   борти
перехилилися люди й дивилися в воду. Менi здалося, що мене  розглядають  у
бiнокль. Я пiдняв руку. Але крейсер не зупинився й швидко зник у  напрямку
на пiвнiч.
   Ми з дiвчиною продовжували нашу путь. Сонце з'явилося на бiлявих хмарах
i пливло сухе на сухому небi.  Дiвчина  тримала  себе  по-геройському,  їй
тiльки не вiри-лось, що так кiнчається її перша й остання любов.  Менi  не
вiрилось, що я не допливу до берега. Я  удавав  з  себе  веселого,  щоб  i
втопитися з посмiшкою. Потроху ми почали клацати зубами. Я роздягся зовсiм
i робив у водi гiмнастику. Потiм я  помiг  роздягтися  й  дiвчинi.  Ми  не
почували  жодного  сорому,  бо  там,  де  панує  смерть,  тiло  вважається
прекрасним i досконалим, всi одвiчнi питання -  ясними  й  зрозумiлими,  а
людськi бажання - дрiбними.
   Ми тримались на водi до вечора, протрималися й нiч.  А  може,  їх  було
кiлька - днiв та ночей. На морi й назва дивною стає: чому нiч i чому день,
коли йде, переступаючи через моря, великий час?  Дрiбними  дзвонами  лютує
небо, слiпуче свiтло горить у мозковi й уночi, i мозок хоче не  пропустити
виконати своєї  останньої  роботи:  вiдбити  грань,  за  якою  починається
небуття.

   Я загубив свiдомiсть, притискаючи до себе напiвмертву  дiвчину.  Ось  у
такому виглядi я й потрапив сам до рибалок. Що  сталося  з  дiвчиною,  ви,
певно, догадуєтесь. Часто хмарка, народившися в синiй купелi неба,  розтає
без слiду, несучися в невiдому далечiнь, i тiльки, може, крапля води впаде
з неї.
   Gеnоvа, 2/V
   Дружок. Милий мiй i хороший. З твоїх листiв я бачу, що ти тепло до мене
ставишся. Менi здається, хоч слово - тепло - тут не до мiсця.  Як  я  тебе
згадую? Спочатку менi уявляється вечiр. Я сиджу й палю.  Заходиш  ти.  Нас
знайомлять. Я думаю - славний хлопець. Потiм згадуються схiдцi  в  порт  i
портова нiч. Ми чекаємо  машину.  Про  що  ми  розмовляли?  Здається,  про
дружбу. Нi, напевно про дружбу. I  про  чистоту.  Потiм  прогулянка  перед
кiно. Далi все зникає з пам'ятi.  Менi  згадується  моє  життя  в  готелi.
Пам'ятаєш, я тебе поцiлувала?

   Потiм почалось щось неприємне. Ти мене уникав.  Чому.  дружочок?  Проте
краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед  тобою.  Але  тодi  я
була сама не своя. Ти правильно написав:  "Все  минає,  Тайах".  Та  скажи
менi, друже, нащо все в життi приходить тiльки тодi,  коли  ми  перестаємо
вже бажати цього? Ти пам'ятаєш мене в Мiстi? Я тодi дуже любила свого мужа
й завше посилала йому привiт на Пiвнiч, лягаючи спати.  I  нiхто  не  знав
цього. Я пустувала й робила дурницi, але тiльки через  те,  що  менi  було
тяжко. Ти знаєш про всi мої дурницi. Я не вмiла опанувати себе  тодi.  Але
все минає. Менi соромно писати, але в мене - теж минуло.
   Тут я можу танцювати. Тут користуюся "колосальним поспiхом".  В  Iталiї
все менi нове. Я така вiльна. Та ось прийшло i  те,  чого  я  не  потребую
тепер. Я одержала листа вiд чоловiка. Я не в силi передати тобi й краплини
тiєї уваги й нiжностi, якi там є. Я хочу розбудити в  собi  щось  i  -  не
можу.
   Учора йшов увечерi дощ. Я вийшла на балкон i вдихнула  повiтря.  Знаєш,
тiльки на пiвднi може бути такий  пряний  запах.  Краплi  дощу,  важкi  та
краплистi, падали менi на волосся, на блузку, за  комiр.  Навкруги  зовсiм
тихо. Iнодi живеш багато часу й не помiчаєш усього, що тебе оточує.  Буває
ж день, коли раптом одразу починаєш бачити  рiзнi  дрiбницi.  Я  стояла  й
думала. I вмить я почала розглядати i сусiднiй будинок, i дахи, i гори.  Я
себе вiдчула самотньою i так далеко вiд чогось, що менi стало страшно. Але
вiд чого далеко? Вiд батькiвщини? Нi, милий, взагалi  вiд  чогось  чи  вiд
когось, я не знаю, як тобi змалювати це чуття. Але чи було  так  з  тобою?
Хочеш пiти скорiше на люди, де багато народу, але почуваєш себе  ще  бiльш
самотньо.
   А вдень учора свiтило ясне сонце. Я  пiшла  на  старе  кладовище,  яким
славна Генуя. Бiлий мармур лежав  скрiзь,  покриваючи  могили.  Гори  були
близько. Мiсто пiдо мною бовванiло в легенькому туманi. Бухта страшно синя
й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла бiлi пахучi лiлеї.  Менi
захотiлося, щоб i в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла  покласти
лiлей i посидiла б серед мармурової тишi на могилi. Я, мабуть, плакала, бо
прохожий, який мене зустрiв, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить пiд
пам'ятником. "Не треба плакати, псувати яснi очi - все  минає",  -  сказав
прохожий. I  я  заплакала  ще  дужче.  Я  сiла  бiля  пам'ятника  великому
композиторовi й просидiла не знаю  скiльки  часу.  Лiлеї  пов'яли  в  моїх
руках.
   Я тобi багато розповiдаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю,  як
буде з чоловiком. Менi все тепер далеке, про що  говорить  вiн.  Дружочок,
нiколи не люби перший нiкого. Коли тебе  покохають  -  тодi,  будь  ласка,
закохуйся, одружуйся. Але нiколи не  бажай  нiкого  так,  щоб  прокидатися
тiльки з цiєю думкою й засинати з нею. Взагалi менi боляче писати про  це.
Хай тепер помучаться iншi.
   Час я проводжу тут добре. Тiтка видужала. Весело. Ранком їжджу на пляж.
Беремо човна, запливаємо далеко в море. Лазимо по скелях. У мене вже є тут
знайомi.  Всi  до  мене  надзвичайно  ставляться,  бо  я  -  чужоземка  та
блондинка. Вечорами буваю в дансингах, кiно. Була в театрах. Та  вони  тут
поганi. Бачила музеї - Вiнчi, Мурiльйо. Оглянула всю Геную. Завтра їду  на
два днi до Караiiо та Рогiоїiпо. Це надзвичайнi куточки  на  березi  моря.
Швидко поїду до Мiлана на кiлька день, звiдти до Берлiна, одержу поворотну
вiзу - i додому.

   Менi тут подобається. Але їхати, проте, треба. Мало залишилося  грошей.
Я тут танцювала два рази.  Душевна  рiвновага  в  мене  цiлковита.  Навiть
скорше - апатiя. Мене нiщо зараз не  може  зворушити.  Я  дуже  рада.  Так
спокiйнiше жити. Iнодi з'являється жага до життя. Хочеться вiдмовитись  од
прихильностей, звичок, мiсця й вiд'їхати. Надовго  й  далеко.  Щоб  бачити
все. Але раптом маленький вiтер i дощ, i все'  це  розпадається,  почуваєш
себе маленькою й кволою, i тодi хочеться великої мiцної  дружби.  Ти  мене
розумiєш?

   Ти менi друг чи нi? Так завше кажеш ти. Чому я тобi так  вiрю?  Я  тобi
так багато сказала. Дружочок! Хороший.  Може,  ми  ще  колись  побачимось.
Читаючи мого листа, ти подумаєш, що я песимiстка. Та  це  не  так.  Ти  не
знаєш, скiльки iнодi прокидається в менi.  Завше  кожнiй  жiнцi  потрiбний
iмпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тодi треба жити - як усi
живуть - зовнiшньо. Просто. Я пишу  якусь  нiсенiтницю.  Але  в  мене  так
багато тепер думок, що я не можу оформити їх. Треба вже, мабуть,  покинути
писати.

   Ти ще встигнеш написати менi листа. За Сева я дуже рада. Дай  йому  мою
адресу. Привiт йому вiд мене.
   Дружочок, тепер вечiр, i хтось заспiвав серенаду. Дiстаю  лiру  й  бiжу
слухати. Якi всi далекi нинi. Милий мiй хлопець!

   Т."
   Листа  написано  рiзним  атраментом,  за  кiлька  прийомiв.   У   кiнцi
закреслено роst sсriрtum, де  стояло  запитання  про  Богдана.  Прикладено
фотографiчну картку з написом : "Милому iдеальному друговi з Gеnоvа, 2/V".
На картцi Тайах сидить у купальному костюмi на каменi над бухтою.
   Вдалинi видно дахи Генуї.

   Х
   Увечерi до гаванi Мiста зайшла канонерка. Покружлявши по  гаванi,  вона
об'якорилася, не пришвартовуючись до естакади. Ми сидiли в потайному кафе,
де можна мати надзвичайну чорну каву, двi-три люльки опiю  i  контрабандне
вино "Кров землi". Нас розважали дiвчата - трохи захриплi  вiд  веселостi.
Скрiзь у порту почали бити склянки. Пробило три  рази  -  була  одинадцята
година. Похмурий передзвiн перейшов поступово по всiх палубах.

   З канонерки хтось поїхав до Мiста човном. Я  вдихнув  свiжого  повiтря,
подавився ним  i  закашлявся.  Передо  мною  на  бруковi  двора  була  моя
блювотина. Я витер рота й повернувся до своїх  товаришiв  у  кафе.  Голова
була цiлком свiжа. Пiсля багатьох потрiбних процедур i необхiдних  тостiв,
вiддавши  належний  час  на  товариськi  розмови,  виконавши  всi  правила
делiкатностi,  гостинностi  й  хорошого  морського  тону  -  ми  розпочали
серйозну бесiду про те, який потрiбно корабель для нової картини Сева.
   Дiвчата обнiмали нас за шиї й  слухали.  Вони  зацiкавились  справою  й
намагались нам допомогти. Моряк - хазяїн трамбака й шхуни, вiн же  капiтан
цих парусних птахiв, рибалка чи, власне, отаман босої рибальської  ватаги,
Стелла, Муха, Поля, хазяїн кав'ярнi, Богдан, Сев, я - нас було дев'ятеро.
   - Повертатись на батькiвщину, - сказав хазяїн кав'ярнi, - доводиться не
щодня. Ви, молодi панове, повiрте моїй грецькiй  головi.  Я  вмiю  зварити
маленьку чашку турецької кави -  мiцної  й  гiркої,  як  гiрка  солодкiсть
життя. Я вмiю злiпити кульки опiю  так,  що,  покладенi  на  люльку,  вони
булькатимуть, як дитячi вуста. Лампа горiтиме ясно  й  спокiйно,  коли  ви
втягуватимете в себе чарiвнi випари опiю над нею. Це все  я  вмiю  робити.
Але я не знаю, як повертатися на батькiвщину. Тому дозвольте менi посидiти
мовчки й слухати ваших мудрих слiв доти, доки не прийде хвилина розповiсти
менi про те, що я знаю.
   -  Ми  послухаємо,  -  сказали  гуртом  дiвчата.  У  цей  момент,  коли
народжувався  корабель,  стало  тихо  й  урочисто.  З  невiдомого   елiнгу
пускалось на воду рожденика. Салом натертий кiль слизнув по  кругляках,  i
роздалася пiд його тиском вода на боки.
   Богдан забрав слово перший:
   - Дорогi мiстери й ледi! Дозвольте вести вас до розумiння справи,  цiєї
важливої  справи,  i  роз'яснити  вам,  для  якого  скоту  ми  шукаємо   й
обговорюємо корабель. Ми його шукаємо  для  румунського  босого  капiтана,
двох матросiв та полковника з донькою i для двохсот овець, що їх полковник
везе пiд нiж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська.

   - Постiйте, - втрутився Сев, - ви брешете. Корабель  цей  -  для  учнiв
морської школи. Вони вийшли в практичне плавання. Були поблизу  катастрофи
й пiдiбрали багатьох iз розбитого брига. А  бриг  той  ми  знiматимемо  на
якомусь дубковi.
   - Бриг на дубковi? - засмiявся хазяїн трамбака.

   - А чому й нi? - образився рибалка.

   - Дубок менший i на  ньому  зовсiм  iнший  такелаж.  Коли  дубка  можна
порiвняти до шхуни, де на обох мачтах гафельний такелаж, цебто немає  рей,
то бриг з рейним такелажем на фок- i на грот-мачтi нiчим не може  нагадати
дубка.
   - Тiкеляжь?
   Хазяїн трамбака ляснув долонею  по  спинi  зацiкавленої  дiвчини.  Вона
здригнулася й вiдповiла тим же.
   - Тiкеляжь?
   Хазяїн трамбака не витримав. Благальний погляд зупинивши на  менi,  вiн
ледве стримував потiк слiв iз своєї хрипкої горлянки. Я дозволив.
   - Не тiкеляжь, а такелаж, -  заговорив  хазяїн  трамбака,  -  це  слово
означає всi як єсть на  кораблi  приладдя  для  керування  парусами,  самi
паруси i все, на чому вони тримаються:  мачти,  реї,  гафелi,  усi  блоки,
ванти, фали та багато iншого. Повний корабель, або фрегат, має троє  мачт:
попереду фок-мачту, посерединi грот-мачту й позаду  крайц-мачту.  Барка  -
теж iз трьома мачтами, тiльки крайц-мачта в неї називається  бiзань-мачтою
й на нiй однiй гафельний такелаж. Шхуна - барка з трьох  мачт  має  тiльки
одну фок-мачту з рейним такелажем, а iнших двi мачти - з гафельним. Велика
шхуна - три мачти - усi з гафельним такелажем. Бриг має тiльки двi  мачти:
фок- i грот-мачту...

   Сев зупинив хазяїна трамбака, й  на  хвилину  запанувала  мовчанка,  як
вiдпочинок пiсля зливи  незнайомих  слiв.  Богдан  посмiхався  -  це  його
стихiя. Ми з Севом теж були дикунами в справi  парусного  господарства  на
дерев'яних кораблях. Хазяїн кав'ярнi запропонував  нам  кави  й  пiшов  її
варити. Швидко пахощi чорної кави досягли й нас усiх.
   - Я, як режисер майбутньої картини, i вiн - автор сценарiю,  -  показав
Сев рукою в мiй бiк, - i  Богдан,  що  подав  нам  тему,  на  своїй  шкурi
випробувавши її, - всi ми разом з'ясуємо нашi погляди на той корабель,  що
його ми шукаємо. Я розповiм про школу й молодих морякiв на бриговi, Богдан
викладе  свої  спостереження  й  мотиви  повернення  його   й   iнших   на
батькiвщину, а редактор  пов'яже  це  мiцними  вузлами  фабули.  Потiм  ми
попросимо присутнiх висловитись, подарувати нам кiлька достойних  думок  i
порад, щоб корабель мав доброго фiльма, а морська школа - гарного корабля.
Дозвольте менi почати першому.
   Хазяїн кав'ярнi принiс  нам  кожному  по  крихiтнiй  чашечцi  запашної,
гарячої кави. Ми почали сьорбати, запиваючи холодною водою.  Швидко  серце
стало жвавiшати.
   Погубивши рештки хмелю, ми сидiли бадьорi й схвильованi. Почувалося, що
цiєї ночi нiхто з нас не забуде довiку. Кiнокартина стояла перед нами,  як
конкретна iдея, що закладала собою  фiлософську  систему.  Сев  устав  вiд
столу й почав ходити.
   - Я уявляю собi морську школу на високому березi. З  усiх  вiкон  школи
мусить синiти море. Вiкна круглi, як  iлюмiнатори,  i  кiмнати  з  койками
нагадують каюти. У бухтi внизу стоїть кiлька  навчальних  кораблiв.  Б'ють
склянки - початок дня. Сходить сонце, як прапор, i прапор лiзе  на  щоглу,
як сонце. Бухта - не бухта, а люстерко, в якiм вiдбивається й  коливається
все, що лише може заглянути. Так я мислю собi початок картини.
   Сев допив каву.
   - А далi - виходять юнаки в плавання.  Море  перед  ними  без  берегiв.
Вiтер перед ними й позаду їх. Корабель чистий та блискучий,  як  машина  з
дерева й полотна. Каюти пахнуть степом i землею.  Юнаки  вчаться  захищати
вiльнiсть, свiй прапор - нацiю трудящих.
   Пробило десь надворi чотири рази. Була пiвнiч. Почала працювати  машина
на канонерцi, свисток розлiгся  над  водою,  i  чиїсь  кроки  почулися  на
бруковi.
   - Одного сонячного дня корабель чує далекi  гарматнi  пострiли.  Кiлька
дозорцiв вилазять на марс i на марс-стеньгу з  бiноклями.  Вони  передають
униз  нервовi  слова  командировi:  "Стрiляє  вiйськове  судно.  Мiшень  -
парусник, на якому видко людей. Збито фок-мачту. Набiй  потрапив  у  воду.
Збито грот-мачту. Видко на кормi прапора. Корабель поринає у воду. Поринає
у воду. Поринає.  Парусника  немає".  Над  мiсцем,  де  загинув  парусник,
проходить крейсер i зникає, залишивши над морем хмару диму.
   Наш корабель маневрував. Капiтан сам став бiля керманича.  Як  комашня,
полiзли юнаки на реї, i  швидко  всi  мачти  вкрились  бiлими  опуклостями
парусiв. Iшли - на диво. I опинились на мiсцi катастрофи. Першого виловили
-  молодого  матроса,  що  тримав  дiвчину.  (Тебе,  Богдане).  На  хвилях
гойдалися уламки. Людей було розкидано по морю, як снопи по нивi, хвиля їх
не лишала на мiсцi, немилосердно обхлюпуючи  i  перекочуючись  через  них.
Часто за хвилею пiднiмалася в повiтря рука й розпачливо кликала допомогти,
а човен знаходив там тiльки воду й нiчого на  нiй.  Рятування  тривало  до
того часу, поки на поверхню моря опустилася  нiч.  I  врятувати  пощастило
бiля трьох десяткiв людей.
   Це були люди.  Безпомiчнi  -  вони  лежали  на  палубi,  i  вiд  їхньої
лихоманки  дрижали  дошки.  Виплеснутi  хвилею  з   рiдної   землi,   вони
повернулися понiвеченi на голе дерево палуби, їхню одежу покидано за борт,
розпутнi сини повернулися голими. I прапор їхнiй - дiвоча хустка -  лежить
мокрий поруч. У кожного є батьки й матерi, що плачуть i тужать за  синами,
стоячи бiля похилих хат. Та  цiлий  корабель  їм  тепер  за  батька.  Вони
вiдчувають, що немає їм прощення й не буде, доки не зароблять його  честю.
I невже, переживши сто смертей, не очистили вони своїх очей, що не  можуть
ними глянути в братнi очi нових юнакiв нової землi? Та господарi  лагiднi.
Вони ходять бiля врятованих,  як  бiля  людей,  людей  вони  приводять  до
пам'ятi, людей викачують до життя, людей захищають  вiд  холодного  подуву
морського вiтру. Щo за люди - ясно буде потiм, а тепер -  швидше,  хлопцi,
позносьте всiх пiд палубу, кладiть у теплi койки i годуйте гарячою їжею.
   Нiч приходить сувора, як смерть, i тривожна. Свiтять  електричнi  лампи
пiд стелею. На палубi порипують снастi. Дме рiвний, спокiйний бриз, i небо
все в зорях, у промiннях, у радостi. Нiч  велична  покрила  море  солодкою
тайною. За таку нiч може пройти все життя, кораблем заснують  постатi  без
числа, тисячi доль рiзних людей  спустяться  на  корабель.  I  тодi  зiйде
сонце. Воно розкрає рiвну лiнiю обрiю й ляже на хвилi, i встануть  на  тiм
мiсцi рожевi тумани морського ранку.
   Ми мовчали, дослухуючи звучання останнiх слiв.  Вони  довго  завмирали.
Стелла витерла сльозу. Хазяїн  трамбака  крякнув,  а  рибалка  засопiв  ще
дужче. Богдан випив води й приготувався говорити. Першi ноти  його  голосу
ми ледве розчули: вiн почав шепотом, нiби продовжуючи повiсть Сева.

   - Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши - вмерла.  Мене  поклали  у
ночви - обмити грiхи. Слiпi мої очi витерли  мокрою  солоною  пелюшкою  та
повивачем.  Кiлька  крапель  солi  посолили  купiль:  у  перше  купання  я
обзнайомився з  солоною  водою.  Далi  я  спробував  утонути,  бо  сусiдка
вiдвернулася до моєї доброї матерi.  Потiм  цiле  своє  життя  я  невпинно
топився. Пiсля ночов я спробував загинути  в  калюжi,  коли  вже  вивчився
плавати навсидячки по землi й заглядав до калюжi, як до дзеркала. Школярем
- я тонув у криницi, куди я залiз був видирати горобинi яйця й  горобенят.
Далi - я побудував собi на степовому ставку плiт  з  очерету  й  заходився
пекти посеред ставка картоплю на тiй крихтi землi, яку я взяв на плiт. Мiй
корабель iзгорiв, а я знову тонув.

   Утiк я з солдатами, що були в нас на маневрах,  i  опинився  з  ними  в
мiстi на великiй рiчцi. Це вже я був пiдлiтком. Швидко казку кажеться,  та
не швидко дiло робиться - проплавав я на  рiчцi,  пiдмiтаючи  пароплави  й
чистячи картоплю, з рiк. I добився нарештi до  моря.  Воно  вiйнуло  перед
моїми очима, нiби  синiм  шлейфом  сукнi.  Паруси  налипли  до  нього,  як
метелики до капусти, i я пiшов за ним, мов за своєю молодою.

   Зробився я моряком. Плавав я на пiввантажному пароплавi юнгою i хлопцем
на все. Сьогоднi чистив скла  в  лiхтарях,  назавтра  мене  призначали  до
бункера перегортати вугiлля, ще через день  -  я  слiдкував  за  плитою  в
куховара, мив посуд i одержував такi ляпаси, що в мене  й  тепер  дзвенять
вуха.  Вiйна  нас  застукала  в  японських  водах.  Ми  йшли  на  пiвдень,
повертаючися з Владивостока. Стояла страшна спека. Ми ходили,  висолопивши
язики. Потiм почався тайфун. Ви,  певно,  читали,  що  тайфун  може  змити
капiтана з його мiстка, капiтана багатоповерхового океанського  пароплава.
У такий тайфун потрапили й ми.

   Кiлька днiв носило нас, поливаючи водою, пiдкидаючи вгору, шпурляючи  в
безоднi, i навкруги вставали грiзнi водянi стiни, що погрожували  поховати
в собi корабель i людей. Пароплав не слухався керма, тiльки машини скажено
працювали, виносячи нас на новi й новi хвилi. Нарештi зупинилися й машини,
i поки ми почали готуватися до смертi,  тайфун  помiтно  улiгся.  I  перша
земля, яку ми побачили, була земля Фiлiппiнських островiв.

   Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав  розвантажили,
почали в ньому щось лагодити, а ми розвiялись по благодатнiй фiлiппiнськiй
землi. А розвiятись було де - островiв Фiлiппiни  мають  кiлька  тисяч.  Я
блукав по широких дорогах - чужий, нiмий i виснажений. Iнодi  менi  давали
хлiба, iнколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далi,  i  нарештi
менi сказали, що за день ходи я дiстанусь до Манiли. Це мiсто  я  знав  на
мапi. Я його побачив на другий  день  увечерi.  Не  можу  не  згадати,  як
заходить у тих краях сонце. Наче зiбрано всi фарби  в  свiтi  й  вилито  в
синє-пре-синє море. На небi неймовiрнi пейзажi,  зеленi  острови,  червонi
пожежi, пурпуровi прапори. Це бiснування кольорiв було б штучним на  наших
бiдних берегах, та там, серед загального багатства декорацiй, воно  навiть
не приголомшує уяви.

   В Манiлi я знову спробував утопитися. Фiлiппiнськi  острови  -  колонiя
американцiв,  значить  -  нейтральнi  води.  В  Манiлi  скупчилось  багато
пароплавiв iз рiзними прапорами. Вони одстоювались невiдомо до яких  тихих
часiв. Я блукав у гаванi, давши волю ногам iти,  куди  їм  хотiлось.  Цiлi
лiси  мачт  коливались  поблизу  берега.  Далi  на  рейдi  стояли   великi
пароплави. Смаглявi, бронзовi, чорнi люди вешталися на  парусниках.  Човни
сновигали мiж ними. Я запитав у одного малайця,  чи  єсть  у  гаванi  нашi
судна. Вiн мене зрозумiв i  запропонував  послуги.  У  мене  нe  було  чим
заплатити. Я вiддав йому свою куртку. Ми пливли, ледве пробиваючись  крiзь
купи великих i малих парусникiв.  Тим  часом  швидко  спускався  вечiр.  В
останнiх промiннях дня я побачив пароплав, до якого ми пливли. Я  попросив
зачекати й пiд'їхати обережнiше, коли темнота дозволить менi забратися  на
судно непомiтно. Таким чином, поставивши капiтана перед  фактом,  я  думав
уникнути того, що вiн не захотiв би мене взяти.  Стало  темно.  Пiд'їхавши
майже до самого пароплава - вiн був таки поганий - ми зупинилися. З палуби
хтось нас почув, i ми мовчки слухали неймовiрнi прокльони й добрий руський
мат. Ми щiльно об'їхали корму. Я намацав каната, який  для  чогось  звисав
через борт. Ставши на нiс човна, я взявся за каната й опинився в  повiтрi,
дригаючи ногами. Човен поплив у темiнь. Я вiдчув,  що  канат  рухається  i
мене тягнуть нагору. Я вирiшив краще вiддати себе на милiсть капiтана, нiж
випустити з рук каната - з усiма можливими наслiдками.  Мене  пiдтягли  до
самого  борту.  Я  вже  почав  був  ворушити  губами,   збираючись   якось
вiдрекомендувати себе рятiвникам, та побачив над  собою  занесену  руку  й
почув такий гарний удар в тiм'я, що випустив  з  рук  каната  й  одразу  ж
загубив пам'ять. Я навiть не вiдчув холодної води.

   Як i завше до цього часу - я прокинувся не на тому свiтi. Та  й  не  на
сушi. Бо врятував мене малаєць i продав пiвмертвого на корабель,  що  йшов
далi на пiвдень.
   Знову били склянки в гаванi. Була перша година  ночi.  Надворi  завивав
вiтер. Вiн, як плаксивий кiт, лягав на дахи, плигав по них i  голосив.  Цi
звуки знадвору вiдокремили нашу  компанiю  вiд  цiлого  Мiста,  як  гарна,
рiвна, безперервна, тропiчна злива. Рибалка  куняв.  Сев  задумано  палив.
Дiвчата позлягали на стiл, i в очах їхнiх свiтилася майже собача туга.

   - Корабель, - продовжував Богдан, - на якому я очуняв, належав  старому
малайцевi з острова Пао - десь на пiвнiч вiд Яви. Цього острова i чорт  iз
свiчкою не знайшов би серед  безлiчi  тих  островiв,  що,  як  велетенськi
зеленi кущi,  лежали  на  водi.  Та  за  якимись  невидимими  ознаками  ми
посувалися просто до Пао. За час цього подорожування я встиг призвичаїтися
до нового хазяїна i його команди, що  складалася  з  люде"  усiх  можливих
вiдтiнкiв шкур i душ. Три днi я  удавав  iз  себе  хворого,  мiркуючи  над
долею. Першого дня мене добре попобили, пропонуючи  встати  i  взятись  до
роботи. Найбiльше я запам'ятав безвухого китайця, який вишукував  на  менi
найболючiшi мiсця, - i я поклявся собi першою хлопчачою клятвою  ненавидi,
поклявся, не розплющуючи очей i удаючи з себе непритомного, вiдплатити цiй
безвухiй собацi. Потiм я й справдi знепритомнiв.  Наступних  двоє  днiв  я
лежав, i нiхто мене не займав. Моє хлоп'яче горе швидко перейшло,  яскравi
хмарки пливли над моєю  головою,  бундючно  пофарбованi  птахи  перелiтали
через мене, бо ми йшли часами зовсiм пiд берегом, поклавши  щогли  й  нiби
ховаючись пiд пишними зеленими вiтами.

   - Замiтьте собi, що й нам, обговорюючи корабель, слiд би  подумати  про
те, щоб мачти лягали вздовж палуби, коли зiрветься шторм. Або  зовсiм  пiд
берегами щоб iти в абсолютнiй тишi, дружно занурюючи весла в воду.

   - У нас немає таких штормiв, - сказав хазяїн  трам-бака,  -  щоб  треба
було робити складнi мачти. А замiсть весел  -  можна  поставити  невеликий
мотор.
   - Не перебивайте, не перебивайте, - закричали дiвчата,  махаючи  руками
на моряка. - Саме зупинили на цiкавому мiсцi.

   - Так от - ми багато днiв поминали островки. Я вже  почав  тинятися  по
палубi. Мене штовхали всi, хто хотiв, а найбiльше  безвухий  китаєць.  Раз
йому за це добре влетiло вiд капiтана, що взяв мене  пiд  свою  руку.  Вiн
ударив китайця в нiс важким кулаком. Я став мiж капiтаном i китайцем.

   "Капiтане, - сказав я, - цей чоловiк мiй. Я  поклявся  вибити  з  нього
колись душу". Я переконував свого хазяїна  таким  рiшучим  тоном,  що  вiн
врештi засмiявся, не розумiючи мене, але бiйки не продовжував.

   Перед Пао ми йшли цiлий день у такiй гущавинi, що часто не видно було й
сонця. Раз до нас на палубу впало, обiрвавшися  з  дерева,  мале  мавпеня.
Цiлi хмари мавп повисли на гiллi. Вони шпурляли в  нас  горiхами,  листям,
суччям, доки я не викинув мавпеняти на дерево. Нарештi ми досягли  берегiв
Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща  фарба,  i  двi
живих бронзових фiгури на березi:  жiнка  й  дiвчина.  Велетенськi  дерева
стояли над водою, їхнє корiння до  половини  виходило  з  землi,  стовбури
дерев були наче на плетенiй баштi з корiння. Зеленi до неможливого  дерева
й зовсiм червона земля...

   - Ну, це вже ви того... - прокинувся рибалка. - Цe брехня.
   - А хiба тобi не однаково, - гаряче обiзвався хазяїн трамбака, -  ти  ж
грошей за правду не платив? А може, й я пiд цим усiм  пiдпишусь  -  що  ти
тодi скажеш?
   - Коли ви не вiрите в такi дрiбницi, то чи повiрили б ви  в  те,  що  я
плив Магеллановою протокою? Чи повiрили б? Це на самому  пiвднi  Пiвденної
Америки, мiж Америкою й Вогненною Землею,  де  зустрiчаються  два  океани,
найбiльшi в свiтi.
   - Розкажи, я там був, i я тебе завше переб'ю,  коли  ти  брехатимеш,  -
застерiг хазяїн трамбака. - Хоч я й не проти брехнi взагалi. Щоб вона була
до ладу i до вподоби.
   Незважаючи на протести дiвчат, якi хотiли швидше  знати,  що  трапилося
далi з Богданом на островi Пао, Богдан розповiв про Магелланову протоку.
   - Iшли ми з Веллiнгтона на Новiй Зеландiї - до Рiо, цебто - з  Великого
до Атлантичного океану. Бiля протоки нас страшенно тiпала буря.
   - Там завше бувають бурi, - пояснив хазяїн трамбака.

   - Що ближче до протоки - то дужче й дужче ми потерпали за свої  кiстки.
Дiло було в березнi. Iшов снiг, град i дощ. Крiзь густий туман ми помiтили
неяснi ознаки берега:  це  були  Євангелiсти  -  окремо  розкидане  високе
камiння. Скоро ми побачили й скелю, яка  стояла  на  сторожi  протоки.  Ми
пустилися  з  попутним  штормом  у  вузьку  протоку,  залишаючи  за  собою
оскаженiлий океан. Часами темнiшало  вiд  швидко  лiтаючих  хмар,  але  як
швидко налiтали вони, так швидко й проносились. I тодi  свiтило  сонце  на
зеленi вали води, на буруни, на пiну мiж камiннями й на обривчасту  високу
скелю, об яку розбивався мiльйонносильний океан.
   - Правильно, - сказав моряк.
   - У протоцi, як у пiдземному коридорi, нiби вогкi й плiснявi стiни,  по
стiнах жахливi малюнки й розколини, все це коливається в пiвмряцi, мiняючи
контури. Мореплавцi, якi вперше проходили тут, не один раз молили бога про
щасливе повернення, i через те там є такi назви, як скелi:  Євангелiсти  й
Апостоли, затока Милосердя, бухта св. Таїн. У затоцi Милосердя  ми  кинули
якiр. Вона надзвичайно гарна, як декорацiя до  пекла.  Тяжко  собi  уявити
щось страшнiше й жахливiше, куди нi звiр, нi птах, анi  жодна  тварина  не
заходила. I iм'я цiй затоцi - Милосердя.
   Богдан зупинився, оглядаючи всiх похмурими очима. Хазяїн кав'ярнi встав
i нечутно пiдiйшов до дверей, прислухаючись. Потiм вiн, як тигр,  опинився
на серединi кiмнати.
   - Дiвчата, замiтайсь! - крикнув хазяїн.

   Доки ми розчумали, що таке трапилось, дiвчата вибiгли з кiмнати,  а  до
дверей хтось постукав владно i тверезо. Ми всi не вставали з мiсць. Богдан
кинувся бiгти за дiвчатами, та  хазяїн  кав'ярнi  зупинив  його:  "То  хiд
тiльки для дiвчат".
   Зайшла мiлiцiя. Ми показали свої документи. Рибалка не мав  нiчого  при
собi, але його знав один iз мiлiцiонерiв. Богдан один був без документа, i
його забрали несподiванi гостi з собою. Ми попрощалися з  ним,  потиснувши
йому руку. Коли Богдан вiдчиняв дверi, рукав його куртки трохи  одкотився,
i якiр побачили ми на його руцi.
   Надвiр вийшли всi разом. Вилискувало бiля випадкових лiхтарiв  море.  У
гаванi було порожньо й  тихо.  Ми  побачили  канонерку.  "Нащо  вона  сюди
прийшла?" - подумали ми всi.

   XI
   Листа написано на шiстнадцяти сторiнках жовтого шершавого  паперу.  Вiн
точить легенький запах, що, як нитка диму, коливається, коли листа читати.
   "Мilаnо, 22/V
   Милий мiй, уявляю, що ти думаєш про мене. Не треба думати  недобре.  Не
писала довго. Але нiчого не змiнилося - ми такi ж друзi. Я одержала  твого
останнього листа давно. У мене чудний настрiй. Такий спокiйний. Нiчого  не
хочеться робити. Я дуже багато їздила за цей час. В  Генуї  об'їздила  всi
околишнi малi мiста, багато бачила  цiкавого,  такого,  про  що  я  читала
ранiше тiльки в книжках. Уже тиждень, як  я  виїхала  з  Генуї  й  живу  в
Мiланi. Чи одержав ти мою листiвку з Комо? Я їздила туди  на  цiлий  день.
Озеро Комо, коли  перерiзає  пароплав,  наче  кришталевий  холодний  спирт
стоїть, а не озеро. Мiлан i всi околицi його я теж оглянула. Завтра я  їду
до Берлiна за нашою вiзою. Пробуду в Берлiнi з тиждень.
   Багато я могла б розповiсти цiкавого. Я нiколи  не  переживала  стiльки
гострих i цiкавих пригод, як тепер, стiльки нежданих зустрiчей iз  людьми,
у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаностi до  людей,  до  мiсця,
превалює тiльки  одне  чуття,  чуття  нового,  змiни  вражень.  Iнодi  так
хочеться поговорити по-нашому. Сiсти на канапу, пiдгорнути ноги,  покласти
тобi руки на плечi й говорити довго-довго.
   Чудно, всi гострi хвилини в моїй уявi зв'язано з нiччю й дощем.  Нiч  i
теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю  ввесь  час
французькою, iталiйською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю i розумiю
все. Iнодi, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо.
   Я не знаю чому, але менi  хочеться  тобi  розповiсти  одну  пригоду.  Я
нiколи в життi не забуду її. У мене немає жодного плану, як це розповiсти.
У мене немає жодної мети розповiдi, але я не знаю, чому вона мене  жахливо
гнiтить, i я мушу її розповiсти.
   Ця пригода зовсiм здасться тобi дрiбною, але вона менi багато дала i до
чогось розбудила. Iнодi через надтрiснутий малий закаблук  можна  виломити
собi ногу. Ти мене завше розумiєш. Правда? Я повторюю, що менi обов'язково
треба розповiсти. Я не можу  її  знати  сама  -  цю  маленьку  пригоду.  Я
починаю.
   Я мушу тобi сказати, що менi тяжко говорити про любов. Чоловiка я якось
забула, я тобi вже писала, нiхто менi  не  подобається.  В  Iталiї  багато
мужчин хотiло б мене "обкрутити", висловлюючись вульгарно, але мене  нiхто
не хвилює. Два мiсяцi вже майже, як я вислухую на всiх  мовах  зiзнання  i
серйознi, i смiшнi, i зворушливi, простосердi й нахабнi. Нарештi  менi  це
набридло  i  тепер  навiть  не  розважає.  В  Генуї  я   залишила   багато
"страждаючих" друзiв. Звичайно, це мене пiдносить трохи як жiнку. Я  часто
думаю, чому менi нiхто не подобається, чому мене не хвилює дотик  мужчини?
Всi спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я
не могла б жити ранiш двох мiсяцiв, як живу тепер, без найменшого бажання.
Менi спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливiсть. I я  жила  так
чудно, що менi починало здаватися, що я - дiвчина,  не  знаю  мужчини,  це
почуття я не можу тобi з'ясувати точно. Треба бути жiнкою,  щоб  зрозумiти
це. Так минали цi  два  мiсяцi.  Час  летiв,  зупинявся,  знову  летiв,  я
залишила всiх своїх друзiв у Генуї.

   Цей тиждень  я  багато  їздила  по  околицях  Мiлана.  їздили  з  одним
iталiйцем, красивим i дурним до останньої крапки. Кiлька днiв  на  природi
дуже зближують людей. Iнодi, за цi днi, менi здавалось, що  ми  безконечно
довго їздимо, що нiколи не прийдуть до кiнця нашi малi мандрiвки. Виїздили
ми зранку на машинi, оглядали всi цiкавi мiсця,  звичайно,  здебiльшого  -
церкви,  обiдали  в  маленькому   сiльському   ресторанчику   i   надвечiр
поверталися до Мiлана, втомленi й порохнявi.
   Учора також, як усiма цими днями, ми вирядилися в мандрiвку.  Два  рази
на тиждень на пiаццо Дуомо чекає великий автомобiль.  Це  авто  спецiально
для чужинцiв, що оглядають околицi. Путь його - невеличке мiсто Павiа,  де
є старовинна церква  Iталiї  -  монастир,  побудований  в  14-му  вiцi.  Я
зустрiла на площi Дуомо мого "адоратера", i ми рушили йти до  машини.  Ось
тут починається друга частина моєї розповiдi.  Викури  папiросу  i  слухай
далi.

   Я сiла в машину й почала розглядати подорожнiх.

   Позад мене сидiло троє сухаристих англiйок, двоє французiв,  ще  дехто.
Поперед себе я бачила тiльки потилицю мужчини. Цю потилицю  можна  назвати
маленьким надтрiснутим закаблуком. Менi було дуже весело, я смiялась, i ми
непомiтно доїхали до Павiа. Intегрrеtе[6] повiв  усiх  оглядати  славетний
кафедрал. Я не буду тобi змальовувати,  як  мене  захопила  вся  краса.  Я
розумiю французьку й iталiйську мову, але коли наш гiд  почав  розповiдати
по-англiйському, я повела очима по всiх присутнiх. Нарештi ж я побачила цю
потилицю, котра була поперед мене в дорозi й нi разу не оглядалась. Коли б
я була письменниця, я могла б написати, що в нього  був  -  ясний  костюм,
ясне волосся, ясно-синi очi й красивий горбуватий трохи нiс. Але тому,  що
я не письменниця, - менi незручно писати про це.
   Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але  щось  мене  штовхнуло
знову подивитись. Вiн помiтив мiй погляд, але не  вiдповiв  на  нього.  Ми
переходили всi з одної кiмнати до  другої.  Менi  захотiлося  поближче  на
нього роздивитися. Я пiдiйшла зовсiм щiльно до нього й почала розглядати -
спочатку надзвичайну мозаїку, а потiм - його. Вiн уважно розглядав стiну i
стояв до мене профiлем. На верхнiй губi у нього був нiжний  пух,  напевно,
йому не бiльш 22 рокiв, подумала я. Я зловила себе на тому, що  зовсiм  не
слухаю iпiегргеi'а. Менi раптом так захотiлося покласти свою руку на  його
руку. Я побачила, що в руцi у нього була книжка...  "l'histoire  de  l'art
d'Italie"[7], що вiн такий - мене дужче й дужче тягло дивитися  на  нього.
Вiн вiдчув мiй погляд,  хутко  повернувся,  подивився  на  мене  i  швидко
вiдiйшов. У мене впало серце, з цiєї хвилини я перестала  володiти  собою.
Мiй супутник менi щось говорив, я нiчого не чула, менi стало все байдуже й
нiкого не соромно, тiльки б вiн подивився знову  на  мене.  Сказавши:  "Ви
заважаєте менi дивитися", я пiшла знову в той куток, де був Вiн.  Я  стала
поруч i дивилася довго просто на нього. Вiн так щиро розглядав стiну, що в
мене повстало пiдозрiння - чи бачить  вiн  там  хоч  що-небудь.  Раптом  я
помiтила, що в нього сильно тремтить рука. Вiн знову повернувся  й  швидко
вiдiйшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за  ним,  стерегла  його
погляд, сподiвалася, впадала в розпач i раптом  помiтила,  що  всi  рушили
виходити. "Зараз усьому кiнець",  -  iз  жахом  подумала  я.  До  вiдправи
автомобiля залишилося ще хвилин 20. Мiй супутник запросив  мене  пройтися.
Але я не могла вiдiйти. Нарештi я побачила, що Вiн  -  пiшов.  Я  впала  в
такий розпач, якого я  давно  не  пам'ятаю.  Прийшовши  з  прогулянки,  ми
зiбралися до авто. Я побачила, що Вiн сидить уже там  i  сидить  поруч  iз
моїм мiсцем. Мiй супутник запропонував менi  сiсти  на  iнше  мiсце,  але,
байдуже вiдповiвши "чому", я сiла поруч iз Ним.
   У мене так сильно стукотiло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми
поїхали. Був сильний вiтер. Скориставшися з цiєї причини, я сiла  так,  що
бачила його, а мiй супутник сидiв до нього спиною.  I  тут  почалося  щось
жахливе. Я розмовляла з моїм супутником, а дивилася на Нього. Вiн  уже  не
одводив своїх очей, менi раптом  здалося,  що  я  кудись  провалююся.  Мiй
iталiєць
   здивовано поглядав на мене, не розумiючи, що зi мною робиться, та  менi
було все однакове -

   Веrlin,24/V
   Дружочок! Почала писати в Мiланi, сьогоднi приїхала  до  Берлiна.  Менi
дуже хочеться закiнчити писати. Я буду продовжувати.


   - тiльки б вiн не зводив з мене очей. Всю дорогу  ми  дивились  в  вiчi
одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у  лихоманцi.  Мiй
iталiєць кiлька разiв оглядався: "Куди ви так чудно  дивитесь?"  Все  було
байдуже, хотiлося тiльки одного - дивитися без кiнця в його очi. Раптом  я
помiтила, що в нього почав помалу з'являтися осмiх, i  менi  мимоволi  теж
закортiло осмiхнутися. Я засмiялась, хитнула головою  i  сказала  голосно,
звертаючись до  свого  постiйного  супутника:  "На  площi  Дуомо  ви  мене
залишите, я мушу йти додому сама". Бiльше я не дивилася на Нього,  щоб  не
притягти уваги мого бiдного iталiйця. Бiдолаха був дуже  розгублений,  але
менi вдалося, проте, його спровадити.
   Я  бачила,  як  Вiн  попростував  до  собору,  не  оглядаючись,  зайшов
досередини. Я вирiшила, що Вiн мусить iти за мною слiдом, i  швидше  пiшла
через площу до найближчої вулицi. Я дивилася  в  скло  магазинiв,  i  менi
здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотiв над моїм  вухом:  "Яка
блондинка!" Мене наче хлистом ударив хто, - невже вiн мiг так сказати? Але
на мов здивовання - його нiде не було. Марно я дивилась на боки. У мене  в
горлянцi застиг якийсь клубок. Невже я його  загубила?  Я  кинулась  бiгти
назад, в напрямку до площi й до собору.  У  мене  не  було  сили  дивитися
просто, i все тiло нило й кололо наче голками. Ноги пiдкошувались.
   I я побачила Його ноги! Ноги робили  нерiвнi  кроки  -  то  маленькi  й
швидкi, то великi й  неквапливi.  Раптом  вони  .стали  несподiвано,  -  я
зрозумiла, що вiн побачив мене. Я  почувала,  що  вся  горю,  коли  помалу
сходила на схiдцi собору. В соборi було  темно  й  порожньо.  Менi  чомусь
запам'ятався сонячний промiнь. Вiн прорвався крiзь скло i  став  сяяти  на
хрестi. Менi здавалося, що ось-ось я впаду. Менi стало одразу  так  лячно,
так холодно, менi захотiлося втекти далеко-далеко!
   Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й вiдчувала ввесь
час кроки, що наближалися. Я почула нарештi його дихання  над  моєю  шиєю.
Бiльш я не могла володiти собою. Я простягла руки до  холодної  колони,  i
йому довелося пiдтримати мене, щоб я не впала. Вiн  заговорив  так  швидко
по-iталiйському, що я нiчого не зрозумiла. Голос у нього був приглушений i
нерiвний, я вiдчувала, як вiн тремтить увесь. Я не знала, що  сказати.  Ми
стояли поруч, торкаючись руками, я тiльки чула, як важко вiн  дихає.  Повз
нас  пройшов  соборний  служка  й  здивовано  оглянув.   Це   нас   одразу
протверезило. Я промовила швидко: "Ви не мусите думати погано про мене". Я
сама не впiзнала свого голосу. Бiльше нiчого я не могла  сказати.  Говорив
увесь час вiн. У мене крутилася голова.  Кожне  слово  нiби  вiдгукувалось
луною в соборi. Розмовляти так було непотрiбно й  чудно.  Вiн  вiдчув  це,
схватив мою руку й притиснув до щоки. Потiм до губiв. Менi  здавалося,  що
вiн цiлує не руку, а всю мене, i я зовсiм загубила голову.  "Ходiмо  краще
звiдси", - проговорила я. Ми швидко  пiшли.  На  нас  оглядалися  ченцi  й
вiруючi. Ми сiли в машину й поїхали. Я вiдчувала, що мене тягло до  нього.
Це було щось, яке я давно позабула й давно не вiдчувала. Ми обоє знали, що
це не звичайна пригода на вулицi, й боялися доторкнутися одне до одного.
   "Ми ж iще побачимось, - сказала я перша, - пiслязавтра я вiд'їжджаю  до
Берлiна". Вiн мовчки схватився за голову.  "Поїдемо  сьогоднi  ввечерi  до
Моnza", - сказала я знову. Вiн мовчки кивнув головою. Потiм вiн  вiдповiв:
"Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого iменi, я вас нi  разу  не  мав
близько, але ви менi ближчi за всiх жiнок зараз. Може ж  бути  надзвичайне
щастя? Ви можете не поїхати з Мiлана". Вiн говорив помалу тепер, i  я  все
добре розумiла. Менi здалося, що щось змiняється в моїм життi. Ми  доїхали
до мого будинку. "Чекайте мене бiля дому о 6 1/2  годинi",  -  сказала  я,
виходячи з машини. "Менi чомусь здається, що я вас тепер гублю  назавжди",
- промовив вiн. Я засмiялась i, заперечуючи, хитнула  головою.  Вийшла  на
схiдцi до своєї квартири. Я почула, що автомобiль поїхав,  i  я  довго  не
мала сили подзвонити бiля дверей.

   Час iшов помалу. Здалося менi, що я не дiждусь цiєї  6  1/2  години.  Я
вдягла свою найкращу одежу. Довго причiсувалася  перед  люстерком.  Хотiла
бути кращою, нiж завжди, й виглядала гiрше. Хотiла бути цiкавою. Я,  маючи
мiцнi ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Менi здавалося, що
схiдцi нiколи не закiнчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до портьєршi, я
з жахом побачила, що мiй годинник на  двадцять  хвилин  запiзнюється.  Тут
було 7 за 10 хвилин. Менi зробилось неприємно, що  я  змушую  чекати  його
двадцять хвилин. Я вийшла на ганок з готовою фразою - scusi me  (вибачте).
Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась  праворуч,  лiворуч
i... його не було!
   Одразу я  нiчого  не  зрозумiла.  Я  оглядалась  розгублено.  Що  могло
трапитися? Не приїхати - вiн не мiг. Не мiг. Я  почала  згадувати,  як  ми
вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не  рухаючись,  думаючи  й  чекаючи.
Нiхто не приходив. Площа перед будинком була цiлком порожня.  I  раптом  я
додумалася! У мене навiть затремтiли руки. Треба тобi сказати,  що  собор,
де ми бачилися з ним, називається Дуомо. Коли  ми  з  ним  умовлялися  про
мiсце зустрiчi, я сказала по-iталiйському фразу й помилково вимовила  одне
наше слово. Загалом вийшло таке: "аspetti me a дома". А сказати  я  мусила
так: "аspetti mе а саsа". Ти розумiєш? Слово - дома я  вимовила  помилково
по-нашому. Вiн же зрозумiв, що треба чекати бiля Дуомо.

   Я побiгла, як божевiльна, до таксi i поїхала до  Дуомо.  Вже  сутенiло;
годинник показував 7.20. Там нiкого не було.  Я  поїхала  додому.  Коли  я
сидiла на м'яких подушках таксi, я подумала, що це не випадковiсть, що так
треба, щоб ми не зустрiчалися вже нiколи. Засвiтилися лiхтарi. У  тебе  не
було такого стану, нiби на тебе обвалюється будинок?

   Було темно i зовсiм вечiр, коли я повернулася до  свого  дому.  Я  була
страшенно квола. Не могла йти, i пiдтримувало мене лише  те,  що  навкруги
сiрiли стiни, до яких можна притулитися.
   Я не встигла закiнчити думки - "То чому ж вiн не їде до мого  будинку?"
- як побачила таксi, що їхало помалу повз  будинкiв  на  площi.  Я  швидко
одiйшла в тiнь дому. Таксi зупинилось майже передо мною,  i  якийсь  голос
вимовив: "Нi, це не той будинок". Я хотiла  вибiгти  вперед  i  впасти  до
колiс, але мене щось затримало. Таксi помалу повернуло й почало зупинятись
бiля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.
   То менi хотiлося побiгти, то я не  могла  рушити  з  мiсця.  Цих  п'ять
хвилин, що таксi кружляло по площi, здалися менi за вiчнiсть.

   А тепер, Дружочок, найбiльше й найголовнiше я хочу сказати: я  побачила
Богдана. Уяви собi порожнiй берег,  безконечний  пiсок.  Море  набiгає  на
берег i шумить пустельне й задумливо.  На  пiску,  розпластавшися,  лежить
людина. Обличчя її я не бачу крiзь туман. Тут змiшуються  риси  Богдана  й
iталiйського красуня. Лiхтар на розi, - нi, це не лiхтар, а маяк, -  крiзь
млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на пiску, я цiлую її в холоднi
чудно губи. Я цiлую її, а на губах у мене вапно з холодної  стiни.  Людина
встає, i по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад  водою,
i хвилi покiрно лягають до її нiг, заграючи з людиною, як заграє  звiр  iз
своїм володарем. Людина йде, а цокiт її нiг по каменю, - нi, це не ноги, а
пiдкови коней на площi, - вiбрують i проривають пустельну тишу. Я вiдчуваю
себе степом, у який падає  зерно  i  пiсня  жайворонка,  я  вiдчуваю  себе
полониною, в яку ллються води, я бачу себе  лiсами,  якi  збирають  свiтло
сонця. I я падаю йому в обiйми, вiдчуваю його холодну шию - нi, це  лiхтар
на площi бiля мого дому, - i плачу, плачу.

   Коли я пiднесла голову - таксi вже не було на площi. I наче камiнь упав
менi з душi. Я йшла схiдцями  нагору  й  повторювала  собi  нiби  молитву:
"Треба додому вертатися. Треба  додому  вертатися.  Додому  вертатися".  Я
написала тобi все до дрiбниць. Приготуй менi прощення грiхiв. На цей раз я
грiшила думкою. Можеш вiрити менi, що я нiчого не замовчала. А чому я  все
вiдчувала - не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене.  Цiлую  тебе  нiжно.
Твоя Т.

   Р. S. Тепер ти вiриш, що мiй друг? Я  ж  бо  нiкому  не  розповiм  цiєї
пригоди".

   XII
   Я прочитав листа, де так чудно було помiшано чуття й  розум  народженої
жiнки. Я впав на лiжко, заплющивши очi,  i  вiддався  на  волю  хвиль,  що
пiдкидали й несли моє тiло. Я не сказав жодного слова, що пустило б  чуття
розтiкатися звуками в повiтрi. Але, взявши люстерко в руку, я був iз собою
вiч-на-вiч. "Давай-но помiркуємо", - сказав  я  люстерковi.  "Давайте",  -
вiдповiло воно. "Такого листа досить вам?"  Люстерко  промовчало,  ховаючи
глибокi посмутнiлi очi. "То як же нам далi?" - не вгавав  я.  Та  люстерко
вмить спалахнуло: "Спокiйнiше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, iз  яким
ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага,  -  з  вином  краще.
Пийте, пийте. Губами".

   Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара iсторiя!
"Вона любить матроса", -  сказав  я.  "Ви  вартий  матроса",  -  вiдповiло
люстерко. "Вона хоче матроса!" - крикнув я. "Фiзично, бо розум її належить
вам", - вiдгукнулося люстерко. "Вона моя!" - закричав я. "Вона може бути й
вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили
в нiй волю перемогти своє вчорашнє, i вона тепер iде в обiйми матроса,  як
хмарка пливе за обрiй".
   "А Сев? - сказав я по мовчанцi.  -  Невже  i  вiн  безсилий?  Ця  жiнка
належить нам цiлком". - "Вiн такий, як i ви. Вам вiддають розум  i  думки,
ви  обоє  виявляєте  процеси,  показуєте  волю  до  здiйснення,  можете  й
здiйснювати, але не вам зупинити тi струменi, що їх ви викликали з надр".

   Я стиха пiдвiвся i пiдiйшов до розчиненого вiкна, у яке видно було море
i маяк. Бути  мудрiшим  за  себе  -  от  завдання!  Невже  тiльки  з  болю
народжується велич подiй? I чи потрiбно  стати  конче  матросом?  Загубити
можливiсть шукати на землi вогнi й ставити їх на берегах рiки в майбутнє?

   Ранкове повiтря несло з моря лагiднiсть. Я почав роздивлятися гавань  i
вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на  рейдi.  Я  вирiшив
подзвонити до Директора.  "Вiн  уже  на  фабрицi",  -  вiдповiли  менi.  Я
подзвонив на фабрику, i мiж нами вiдбулася така розмова.

   Д и р е к т о р: Ти що - заспав сьогоднi?
   Я: Є щось негайне?
   Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подiя.

   Я: Ти дзвонив у справi Богдана?

   Д.: Розповiм на словах. Не барись.

   Я довго не клав  трубки,  дослухаючись,  як  на  станцiї  щось  гуло  й
зумкало. "Покладiть трубку", - сказала телефонiстка. Я  поклав  i  оглянув
себе - чи все на менi є i чи можна так стати перед важливими подiями.

   Так я й простояв, знову замислившись, до приїзду машини  з  фабрики.  Я
сiв бiля шофера, i ми помчали  вдвох  по  рiвних  вулицях.  Бiля  знайомої
пивної нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину i зайшли пересидiти
радiсть зустрiчi. Трьох пляшок було цiлком  досить.  Ми  вийшли  ще  бiльш
дружнi й за якихось  п'ять  хвилин  були  на  мiсцi.  Перший  кiнооператор
фабрики стояв на ганковi  з  апаратом,  його  помiчник  тримав  штатив.  У
канцелярiї ознаки метушнi та безперервнi дзвiнки.
   Директор бiгав по кабiнету, щось наказуючи людинi, якої в  кабiнетi  не
було. "Викликати ще кiнооператора хронiки, - кричав  Директор,  розмахуючи
руками, - авто берiть "Русько-Балтик".  Моментально.  Ось  вiн  вами  буде
командувати, - Директор помiтив мене, - сiдай, командире".

   Фiгура за вiкном зникла, i по дворi рознiсся її дзвiнкий голос. Я сiв.
   - Слухай - така справа: сьогоднi приїздить комiсар  закордонних  справ.
Завтра вранцi приїде на крейсерi турецький мiнiстр. Буде нарада. Треба все
зняти на плiвку i цю плiвку долучити до тiєї угоди, що  її  буде  складено
пiд час побачення. Все. Кого тобi дати для цього?

   - Сьогоднi я обiйдуся цими двома кiнооператорами, що ти менi  даєш.  Ти
вже послав людей зробити проводку току для прожекторiв в особняку, де буде
побачення?
   - За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний.
   - А в лабораторiї є наказ виявляти мої негагиви й  друкувати  зараз  же
поза всякою чергою? - Це ти сам пiди й скажи. Поїзд прийде за пiвгодини.
   - Про Богдана дзвонив?
   - Нiчого важливого, але його не випустять, доки  не  зберуть  за  нього
матерiалiв.
   - Тодi треба взяти на поруки. Вiн потрiбний Севу для картини, а менi  -
для сценарiю. Потiм треба перебудувати ще корабля.

   - Я вже  прогнав  Сева  з  кораблем.  Дурницi  ви  якiсь  повигадували.
Вiзьмете дубка й на ньому i знiмете. Витрачати народнi грошi я не дозволю.
   - Ти, може, взагалi проти цього фiльму? Ти, може, думаєш завше  одягати
наших людей  у  дранi  свитки  й  вишиванi  сорочки?  Страждання,  злиднi,
соловейко й постiйнi мандри зi своєї землi - на землi iншi, у  каторгу,  в
ярмо, в перевертнi? Ти думаєш, що ми не можемо пiдняти якiр свого  корабля
й поставити паруси? Що ми не сильнi духом i дiлами для того, щоб заспiвати
веселої пiснi про далекi краї, про блакитнi високостi  неба,  про  бадьорi
химери оновленого, духу? Так ти думаєш?
   - Тю на тебе - який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. I моряки в нас
були на перших революцiйних барикадах.

   - А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти  дубка  й  зовсiм  його  не
перероблювати? Ти, мабуть, i не бачив зроду парусiв?

   - Парус я бачив, - Директор образився, - тiльки  щб  ми  потiм  iз  тим
кораблем робитимемо? Свiй кiнофлот заснуємо?
   - Ми вiддамо навiгацiйнiй школi. Хай i вони мають старого корабля.
   - А чому б не взяти нам у школi тимчасово якесь судно i зняти його?
   - Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаваннi, та й  немає  в  них
такого розмiру, як нам потрiбно.
   Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось  чверть  години
до поїзда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспiшив сiсти до  авто
й поїхати. Дорогою я пояснив  операторам,  що  ми  робитимемо,  i  написав
записку до лабораторiї про негативи.

   День був похмурий. От-от удариться хмара об  хмару  й  пiде  краплистий
дощ. Але хмари, як хвилi, перекочувались  на  небi,  пiдпливали  одна  пiд
одну, руйнували силуети верблюдiв i вимальовували на верблюдах човни, цiлi
кораблi, залишаючи замiсть парусiв синi клаптики неба. З човнiв  поставали
башти над рiкою, чиясь велетенська рука i тонкий спис. Я вже  хотiв  зняти
на плiвку цю верховинну гру, та згадав в останнiй момент, Що це бачу  лише
я, а об'єктив кiноапарата навряд чи побачить щось подiбне. Прийшов поїзд.

   Я забув за свого кiнооператора, уп'явшися очима в вагон,  з  якого  мав
вийти той, чиї портрети щодня друкували газети.  Мала  вийти  людина,  яка
привезла сюди на побачення з турком якiсь колосальнi плани, приховавши  Їх
за спокiйною для газет - усмiшкою i  за  загальниками  офiцiйної  мови.  Я
знав, що такi люди, як той, який мав приїхати, живуть  на  двадцять  рокiв
уперед, i хотiв  пересвiдчитися,  як  вони  виглядають.  З  вагона  вийшов
комiсар.

   Мене шарпнув за плече кiнооператор, бо я саме стояв перед об'єктивом, i
зараз же почав цокотiти знiмальний апарат.  Досить  менi  було  почути  цю
музику, як я забув за свої попереднi прагшгння  й  розцiнював  людину,  що
вийшла з вагона, лише як матерiал для кiнознiмання. Я забiгав з оператором
спереду, ставав  збоку,  вискакував  на  схiдцi  i  крутив  згори,  ставив
оператора на площадку для вантажу i просив його знiмати перон, сам  везучи
по асфальтовi цю платформочку.
   Комiсар привiтно посмiхався, iдучи пероном,  у  гуртi  людей,  що  його
зустрiчали. Рокiв йому було за п'ятдесят, нiс довгий, хитрi очi  степового
татарина, дуже дисциплiнованi губи: вони могли бути спокiйними або приємно
- завше однаково - посмiхатись. Гнiв, ненавидь, страх, хвилювання  й  iншi
властивостi людських губ - цим губам не личили.  Вони  вiдчували  на  собi
мiльйони людських доль. Гримаса гнiву, страху або хвилювання  завше  могла
зрушити терези полiтичної рiвноваги  i  мирних  днiв.  Комiсар  осмiхався.
Перед вокзалом його чекав кiнооператор хронiки, який зняв  комiсара,  коли
вiн вийшов до автомобiля. Ми тим часом помчали до особняка,  в  якому  мав
жити вiн, i встигли зняти будинок, напис  на  дверях  i,  нарештi,  самого
комiсара, коли вiн приїхав з  вокзалу.  Я  взнав  у  одного  з  дипломатiв
завтрашнiй порядок денний зустрiчi комiсара з мiнiстром, i  на  цьому  моя
робота закiнчилася. Я поїхав на фабрику, до кiнолабораторiї.

   На фабрицi я зустрiв Сева.
   - Сев, - захлинувся я, - завтра до гаванi  приїздить  крейсер  "Iсмет".
Уранцi приходить.
   - Сьогоднi  увечерi  продовження  наших  балачок,  -  вiдповiв  Сев,  -
приходьте на старе мiсце.
   - А Богдан?
   - Його обiцяли випустити. А як не вiдпустять, то поговоримо  самi  поки
що.  Треба  вислухати  iнших.  Треба  поєднати...  -  Сев  пiшов,  понiсши
закiнчення фрази з собою.
   Я розчинив дверi й переступив порiг.

   Запах хiмiкалiй та грушевої есенцiї  виповнив  усе  повiтря  кiмнат  та
коридорiв. Скрiзь, куди не глянеш, - вилискує  плiвка.  Вона  сушиться  на
барабанах - негативна й позитивна, переноситься з проявочної та  фiксажної
кiмнати  до  промивочних  бакiв  на  рамах,  iде  рулонами  негативiв   до
друкувальної машини, яка працює  з  червоним  свiтлом.  Плiвка  лежить  по
столах i шухлядах, на  моталках  монтажних  столiв,  у  металевих  круглих
коробках. Безупинне торохтiння моталок, великих барабанiв до сушки плiвки,
безперервний  плеск  води  в  промивочнiй  -  все  це  утворює  спецiальну
атмосферу в людськiй працi, їдкий i приємний запах поєднується  з  великою
кiлькiстю рiзної сили звукiв, мертвi малюнки  на  плiвцi  оживають,  i  їх
фiксує око, як знайомi подихи життя.

   Я став перебирати руками плiвку у великiй корзинi, доки  менi  виявляли
плiвку, зняту на вокзалi. Я любив цi шматки людського  iснування  помацати
пальцями, вдихаючи їхнiй запах.
   I вечiр позапинав вiкна  синiм  полотном.  Тiльки  молодiсть  має  таку
повiнь думок. Снуються вони скрiзь, приходять вiд усiх  дотикiв,  i  ледве
встигає за ними дзвiнкий бiгти час. Нiби на стовповiй дорозi летять  назад
стовпи, клекоче вгорi степовий орел, розсуваються на боки колосальнi лiнiї
горизонтiв, i вже видко, як у долинi тiнь вiд самiтної хмарки  бродить  по
зеленому луговi, по блискучих вiзерунках рiки.
   День минав. Я блукав над берегом i  лежав  на  теплому  каменi.  Цiлком
несподiвано менi довелось почути казку, її розповiла золотушному  хлопцевi
мала дiвчинка, забавляючи його близько мене за каменем. "Було у мами  троє
синiв, двоє пiшло до школи, а третiй сiв  над  морем.  Дивиться  третiй  -
летить мартин-птиця. Летить i плаче. Летить i квилить жалiбно.  "Чого  ти,
мартине, плачеш?" - "Як же менi не плакати, як не тужити, коли  я  загубив
свою маму, i нiкому менi риби вловити та на хвилi погойдати". - "То ходiмо
зо мною до нашої!" I рушили вони вдвох - син iде, а мартин летить.  Мартин
долiтає, а син доходить. "Кого це ти привiв?  -  питає  мати.  "Мартина  з
моря. Хай i я вже до школи ходитиму, а вiн за мене над морем лiтатиме.  За
це приймемо його до нас за сина". Заплакала мати з радощiв.  "Ходи,  сину,
до школи, а мартин хай лiтає над морем". Дiвчина замовкла, побачивши мене,
i повела свого вихованця геть. Хвилi невпинно накочувались  на  берег.  "А
третiй сiв над морем", - згадав я казку.

   Хазяїн трамбака й шхуни - це звання давало, крiм права власностi на два
парусники, ще й право висловитись першому з-помiж нашої компанiї:  отамана
рибальської ватаги, Стелли, Мухи, Полi,  Сева  i  мене.  Хазяїна  кав'ярнi
можна не лiчити, бо вiн увесь час бiгав, i  рахувати  його  за  постiйного
члена нашої сiмки важко. Проте його слово ще передбачалося далi.

   Вечiр почався з  безмежної  веселостi.  Кожне  слово  викликало  регiт.
Рибалка смiявся, заплющивши очi i квокчучи, як курка перед тим, як  знести
яйце. Хазяїн трамбака брався за живiт i,  нiби  колишучи  його,  видобував
такi крикливi й задушливi звуки, що здавалося - вiн сам на собi  грає,  як
на гармошцi. Дiвчата скрикували. Ай, - кричала Стелла, ой, - кричала Муха,
iх, - кричала Поля. Пiсля того вони повторювали  безлiч  шиплячих  звукiв,
пищали й витирали сльози смiху. Сев  i  я...  -  та  про  нас  можна  лише
сказати, що ми смiялися, як iнтелiгенти,  боячись  безконтрольного  прояву
такого надзвичайного стану, як радiсть.
   - Граждани, - сказав хазяїн трамбака, лоскочучи  пiд  столом  мою  руку
замiсть Полиної, - той парняга, що був без документа, зупинився  на  тому,
як вiн проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, приєднуюсь  до  слiв
попереднього оратора. Да, дiйсно, - страшний суд i пекло.

   Ми засмiялися з того, як вiн грався  моєю  рукою,  лоскотав  її,  нiжно
пророблював усi лiтери любовної абетки, не  помiчаючи  того,  що  рука  не
Полина. А промовець вiд такої нашої, як йому здавалось,  чулостi  до  його
майбутнiх дотепiв - зовсiм розквiтнув, ведучи мову далi.
   - Нехай менi хто скаже, що я не був  колись  молодий!  Що  я  не  знав,
звiдки вшиляється нитка в дiвочу голку. Нехай хто менi спробує сказати, що
я тiльки хазяїн трамбака й нiчого бiльше! Я намну вуха тому, слово  честi,
намну вуха! Ви обiйдiть усе  узбережжя:  i  Козлов,  i  Кафу,  i  турецькi
береги, ба навiть i Олешки - i запитайте в  кожного:  хто  був  на  березi
паном рокiв так... iз тридцять тому? Побожуся, що це буде моє iм'я. Я тодi
не чув жодної пiд собою землi, нiби  скрiзь  був  пух  або  саме  повiтря.
Молодий, веселий, я любив поїсти, поспати i пропонувати свої кучерi кожнiй
красивiй дiвчинi узбережжя для розчiсування, куйовдження й iнших  дурниць.
Мене завше цiлували в очi, щоб я загубив дорогу до iншого серця, яке  мене
ще не цiлувало зовсiм. Та я потакав кожнiй, пануючи над усiма.
   Ви самi розумiєте, що таке становище не  могло  тривати  довго.  (Налий
менi склянку "Кровi", хазяїне). Я пiдсковзнувся саме тодi, коли не то, щоб
сковзалки, а й путнього шматка холоду не було -  шелестiло  скрiзь  листя,
каторжнi соловейки один перед одним пурхали й спiвали.  Вона  була  статна
краля, трохи косоока, в мiру весела i в мiру сумна. Ми  з  нею  сiдали  на
шаланду i, виїхавши в море, лягали поруч на  пайоли,  щоб  лежати  так  до
ранкової зорi або до застережливого сигналу пароплава. Це був  такий  час,
який буває в кожного, хто вперше полюбить.  Його  нiколи  потiм  не  можна
вiдновити, хоч би ви зцiлували всi губи i пройшли  б  усi  школи  любовної
науки.
   Я бачу, що ви не розумiєте, до чого цi мої зiзнання?  Дайте  спокiй,  я
пам'ятаю про корабель i про повернення на  батькiвщину.  Тiльки  дозвольте
вже менi самому розповiдати далi, а ви слухайте, бо я можу збитися.

   Стiльки любовi розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й  досi  горить  у
тих мiсцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевiльний.  Посварившись  з
усiма моїми родичами, я  цiлими  днями  блукав  за  мiстом.  Було  весняне
зворушливе повiтря, вiтер здiймав хмари пилу i котив їх по дорогах i ярах.
Пил набивався менi до рота й до носа, пiт проступав i крiзь сорочку,  ноги
наче були прив'язанi до мiшкiв iз землею. Проблукавши день, я надвечiр  ще
бiльш запалювався вогнем i силою. Море обмивало мiй бруд  i  пил,  коли  я
сторч головою летiв iз пристанi. Разом iз цим мене охоплювала така туга за
нею, за її руками й голосом, що я не мав чим дихати  i  не  мав  у  головi
мозку, а якусь розтоплену iскристу масу.
   Одного разу моя дiвчина не вийшла. Я почекав з  годину.  Ще  почекав  i
помiтив, що мiсяць потьмарився. Тодi я бiгом помчав до її  будинку.  Вiкна
не свiтилися, вiн був темний. Я завмер  бiля  дверей.  Дверi  вiдчинилися,
ледве не збивши мене з нiг. "А, це ти? - сказала якась жiнка,  злякавшись.
- Ну, то йди вже, заходь". Це була її мати. Я не знайшов жодного слова для
питання. "Iди, дурачок, - сказала її мати, втираючи сльози, - а я оце  йду
за фельдшером". Вона пiшла. Я прихилився до одвiрка, як п'яний.  З  дверей
вийшов мужчина - її батько - з мокрим ганчiр'ям у руках.  Я  почув  важкий
запах кровi. "Що це ви?" - запитав я, холонучи. "Несу  десь  закопати  оце
шмаття", - вiдповiв вiн глухо. Я зайшов до  хати.  Мево  свiчки  на  столi
хитнулося менi назустрiч. В хатi було напiвтемне. Освоївшися з темнотою, я
побачив, що вона лежала на лавi. "Пiдiйди", - почув я її тихий голос.  Нас
було тiльки двоє. "Ти мене любиш?" - запитала вона. Я став  бiля  лави  на
колiна.  "Обережно.  Менi  болить",  -  прошепотiла  вона.  "Що  з   тобою
трапилось?" - "Дурницi. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я  тебе  дуже,
дуже... - спазма здушила їй горло, - люблю", - осмiхнулася  вона  болiсно.
"Розказуй менi, - сказала вона, - про море i про нашу  шаланду.  Нiколи  в
життi я не була щасливiша. Помолися, щоб я не  вмирала.  Я  буду  до  тебе
приходити завжди. Обнiму тебе й не випущу. Молись". Я молився,  припадаючи
до долiвки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах,  молився,
просив, клявся, богохульничав, i моя молитва не допомогла. Вона  вмерла  в
ту ж нiч. Я взнав, що вона з батьком їздила по контрабанду й її пiдстрелив
хтось уночi, очевидячки, сторожа.
   Хазяїн трамбака промовчав, попиваючи вино i важко зiтхаючи.
   - Як ви добре розповiдаєте, - вимовила Поля.

   - У кожної людини є випадок у життi, який вона завше  вiдчуває  i  може
розповiсти краще за все на свiтi.
   Вiд кого прийшла така сентенцiя - ми так i не добрали. Можливо,  що  її
кожний  з  нас  подумав.  Ми  мовчали,  даючи  змогу  хазяїновi   трамбака
продовжувати розповiдь.
   - Подався я до монастиря, - нарештi почули ми його голос,  -  нiчого  в
свiтi я бiльше не хотiв i нi про що не  думав.  Монастир  стояв  у  горах,
оточений лiсами й скелями. Невеличке подвiр'я, церковка, дзвiниця  окремо,
келiї просто в скелях,  де  пороблено  вiконечка  й  прикрашено  їх  бiлою
глиною. Через подвiр'я бiг струмiнь iз гiрського холодного  джерела.  Вода
дзюркотiла лiто й зиму, коли вiтер дмухав на схилах i  коли  стояла  жарка
пора зеленого лiта. Цей ручай гомiнкий - в долинi внизу ставав  справжньою
рiчкою, що бiгла по камiнцях, падала  водоспадами  i  нiколи  не  вгавала,
розростаючись iнодi й грiзно шумуючи.  Ручай  був  єдиною  живою  душею  в
монастирi. Я кидав у нього трiсочки, i вони пливли вниз до грiшних земель.
   Монастир був бiдний, i жили в ньому  самi  дiди.  Раз  на  мiсяць  сюди
привозили продуктiв знизу, з фiлiй цiєї святої обителi.  Нижчi  монастирi,
кажуть, були багатшi, мали багато землi й безплатних робiтникiв i  жили  з
тiєї благодатi, що  заробляв  їм  наш  горiшнiй  монастир  -  бiдний,  але
побожний i  святий.  Разом  iз  продуктами  до  нас  привозили  цiлi  вози
граматок, якi ми мусили перечитати, молячись за грiхи рiвнин. Прийшлi люди
зникали, i знову ми залишалися самi високо над землею. в прозорiм повiтрi,
серед зелених лiсiв  i  скель.  Зранку  благовiстили  до  церкви,  ми  всi
задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька  церква.  Потiм
ми їли й вiдпочивали. Знову дзвонили нашi невеликi дзвони  до  молитви,  i
звуки пливли в повiтрi над лiсами, як позолоченi кораблi, i в долинах люди
знiмали шапки, кажучи: "Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирi".
   Перший час я почував себе так, нiби менi було проколото  вуха.  Дзвiнка
тиша гiр здавалася менi вiчною мовчанкою пекла. Мої спiвмешканцi  прийняли
мене добре. Наймолодшому з них було за сiмдесят. Навiть той, що куховарив,
прив'язував довгу бiлу бороду до шиї, схиляючись над апетитними  казанами.
Менi запропонували самому собi вибити в скелi  житло.  Я  довго  працював,
увiходячи в той же час потроху до спiльного життя  пiвсотнi  ченцiв.  Вони
часто приходили до мене по одному, по  двоє  i  сiдали  осторонь,  читаючи
молитви. їхнi очi з заздрiстю спинялися на моїх м'язах, на моєму  рожевому
вiд роботи обличчi, i дедалi частiш зiтхання переривали тодi  нитку  їхнiх
молитов. Вони заздрили молодостi, моїй силi або згадували свої грiхи, такi
солодкi зараз.
   Я вирубав собi келiю, оселився там i, прокинувшися раз  мiсячної  ночi,
помiтив, що вона подiбна до каюти. Навiть на  стелi  я  несвiдомо  залишив
щось, подiбне до сволока в каютах. Стеля була пiвкругла.  Вiкно  я  зробив
собi, як iлюмiнатор. Лiжко нагадувало койку - таке  воно  було  затишне  й
високе. Цiєї ночi я не спав зовсiм. Я так занудьгував за морем, що  провiв
половину ночi, сидячи бiля вiкна й уявляючи собi море  в  молочнiм  туманi
заснулих улоговин. Над ранок я заснув. I снилися менi надзвичайнi сни.

   Забув вам сказати, що  мене,  як  молодого,  навантажили  всiєю  тяжкою
роботою. Ранками й вечорами  я  дзвонив  на  дзвiницi,  слухаючи  зiтхання
старого дзвонаря. Я ходив по лiсi i збирав дрова для куховарнi. Пiдмiтав i
прибирав келiї разом з дурником-ченцем, що давно вже  загубив  був  розум.
Наносив воду до келiй, замiтав подвiр'я,  доглядав  наш  ручай  i  гробки.
Неймовiрно попливло моє життя. Всi ченцi були  хворi,  донiсши  з  земного
минулого наслiдки грiхiв.  Багато  хворiло  на  геморой  i  готувалося  до
чергової акцiї свого  людського  органiзму,  як  до  страшних  мук  пекла.
Ревматизм ламав у негоду старi костi, у декотрих  було  залiзо  на  голому
тiлi i  жахливi  язви  корости  пiд  залiзом,  iншi  мучилися  бiсiвськими
видiннями голих юнакiв, i я бачив тодi у вiкнi в себе розпаленi їхнi  очi.
Менi монастир нагадував лiкарню, де всi себе змушували  чекати  з  радiстю
виписки на "волю". I "волею" цiєю був той свiт - смерть.

   Я втрачав потроху любов i розпач, життя бринiло менi з долин,  я,  наче
вiдповiдаючи йому, дзвонив з усiєї сили, стоячи на  дзвiницi.  I  я  почав
марити морем. Скрiзь я вбачав його.  Зануривши  руки  в  ручай,  я  раптом
пiдносив їх до рота, нiби чекаючи, що вода мусить зробитися солоною.  Раз,
блукаючи по лiсi за дровами, я зайшов  далеченько  вiд  монастиря.  Просто
передо мною здiймався голий шпиль гори. На вершечку росла сосна. Я й тепер
бачу це чарiвне  поєднання.  Мене  якась  сила  потягла  нагору,  я  майже
плазував по камiннях, наближаючись до сосни. Бiля  неї  я  одпочив  трохи,
дивлячись на синє близьке небо. Потiм я пiдвiвся i закричав  вiд  радостi:
далеко внизу був берег, а - скiльки око  моє  сягало  -  вилискувало  синє
море. Це здавалося менi за  щасливу  ознаку.  I  тiєї  ж  ночi  я  втiк  з
монастиря.
   За батькiвщину ми звикли вважати землю, де нас  народила  мати,  де  ми
виростали в гнiвi чи в радостi, осягали великий свiт. У мене ж батькiвщина
- море, i ви розумiєте, як я летiв з гiр до морського берега - стежками  й
хащами! I я не знаю, куди  записали  мене  в  монастирi:  до  тих,  що  їх
розiрвали вовки, чи до тих, що їх поглинула суєта землi!
   На березi я знайшов шаланду без жодного весла й  парусiв.  Я  бiля  неї
прожив iз тиждень, вiдчуваючи насолоду з новознайденого життя. Тепер  -  я
вважаю, що кожний корабель  може  прийняти  на  себе  радiсть  людей,  якi
стремлять до батькiвщини.
   100
   Настала мовчанка. Ми з Севом чекали, щоб ще хтось додав своїх думок  до
наших планiв. Ми помiтили, що  Поля  хоче  говорити.  Вона  почервонiла  i
безпомiчно оглянула нас усiх, проте пiднести свiй голос  не  наважувалась.
Сев її пiдбадьорив, i вона розповiла свою  коротку  iсторiю,  якою  хотiла
освiтити не зачеплений ще бiк нашого питання.
   - Коли я була дiвчина, - вiдмовила Поля i зашарi-лася,  -  у  мене  був
ухажор з воєнноплiнних. Вiн був красивий  мальчик,  i  я  тодi  була  дуже
молода. Ми почали зустрiчатися. Менi дєвочки казали, щоб я  одскочила,  бо
вiн, певно, жонатий у себе вдома. Я нiкого не послухала, i вони всi з мене
смiялися. Ми всi хотiли повиходити замiж i колисати дiтей, щоб дитячi руки
хватали нас за груди, вимагаючи молока. Любилася я з моїм так,  що  швидко
вже почала сподiватися на вагiтнiсть, бо я вже не допускала iнших  мужчин,
Вiн мене все називав своєю "лiбхен". Удень вiн працював на якiйсь  роботi,
бо вiн був iнтелiгент i аристократ. Коли я навчилася його трохи  розумiти,
я почула, що вiн у себе в вiтчизнi сидiв у в'язницi,  а  до  полону  пiшов
добровiльно. Я сидiла й шила цiлий день, як цариця.
   Поля виглядала дiйсно принцесою з казки.  Вона  була  хупава,  тонка  i
блiда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квiткою. Лише голос у неї
був хрипкий вiд горiлки й тютюну. Ми слухали всi уважно.

   - Я помiтила, що мiй мужчина не спить по ночах. Вiн тяжко зiтхає й цiлу
нiч не може вгомонитися на лiжковi. "Гаймат! - стогне вiн.  -  О  Гаймат!"
Спочатку  я  думала,  що  це  його  жiнка,  а  потiм  вiн  сказав,  що  то
батькiвщина. Вiн мучився, i я мучилась разом iз ним. Щохвилини вiн уставав
i пив воду, заглядав у темне вiкно, ходив босий по кiмнатi, потiм пiдходив
до мене й щось довго говорив. Я удавала, що сплю. Тодi вiн обережно  лягав
поруч, щоб не розбудити мене, клав  мої  руки  собi  на  шию.  Я  починала
плакати. Я знала, що це недобрим пахне. I одного дня вiн не повернувся  до
мене, .утiк на свою далеку гаймат.
   Поля схилила голову на руки й не пiдносила її, закiнчуючи говорити.
   - Повертатися на батькiвщину боляче, бо вiн загубив мене. Чи  не  можна
зовсiм вiдмiнити всi батькiвщини? Щоб випекти залiзом той бiль i  поробити
веселими людей по свiтi? Я думаю,  що  яе  треба  пускати  назад  тих,  що
зрадили раз своїм братам.
   - А коли вони тонуть у морi? - запитав хтось.

   - Тодi їх рятувати, як утопленикiв. Бо люди людей не можуть не  жалiти.
Хто i кому дав право на смерть такого ж, як i вiн сам?

   Рибалка засмiявся iронiчно й зневажливо.

   - Всяка тобi дiвка буде закони встановлювати! Ти краще знай, як хлопцiв
задовольняти. А може, в мене син десь там пропадає? То я йому хiба  посуди
пожалкую? Тебе, шлюху, поволочили всi, хто хотiв, а тепер ти голос маєш? Я
б тобi закотив спiдницю та й вивчив би тебе, як  треба  розмовляти!  Любов
згадала, воєнноплiнного, сльози пускаєш?
   Та тут устав iз свого мiсця Сев. Вiн крикнув так,  що  хазяїн  кав'ярнi
впустив додолу склянку, а рибалка подавився своїм останнiм словом.
   Настала мовчанка. Тодi Сев спокiйно й тихо  наказав  рибалцi  попросити
вибачення за його останнi слова.
   - Нiзащо! - спалахнув рибалка. Тут устав з мiсця й хазяїн  трамбака.  Я
зайшов iз-боку й узяв з-пiд рибалки стiлець.

   - Положив я на вас! - крикнув  рибалка.  Сев  пiдняв  руку,  закликаючи
мовчати.
   - Ми готуємо корабля зовсiм не для твого сина, милий. Це  корабель  для
картини i для  навiгацiйної  школи.  Для  молодих,  вiрних  юнакiв.  Вони,
правда, не побояться кинути рятувальнi пояси кiльком людям таким, як  твiй
син, бо юнаки пливуть на кораблi й вони можуть показати  свою  добрiсть  i
силу кiльком уламкам старого, вони пливтимуть на новому кораблi!  Та  тебе
це мало обходить. Ти образив людину зараз. Твiй брудний рот плював на неї,
як на щось огидне. Зараз же хай вона почує твоє вибачення!
   - А оце ви бачили?
   Хазяїн трамбака ударив перший. Потiм пiдскочив Сев. Вони вдвох молотили
до тих пiр, доки  рибалка  мав  силу  вiдбиватися.  Стола  було  поламано,
стiльцi розкидано по кiмнатi, дiвчата верещали, стоячи бiля  дверей,  а  я
стежив, чи не доведеться й менi встряти до бiйки. Нарештi рибалка  здався.
Ми його взяли втрьох i викинули за дверi.
   - Вiн менi давно не подобався, - сказав хазяїн трамбака, - я радий,  що
я йому виказав це як слiд. Корабля, звичайно, треба брати - не брига, а  е
такий шхуна-бриг. Вiн вiдрiзняється тим, що у брига обидвi щогли з  реями,
а у цього фок-мачта з реями, а грот-мачта з гафелем. Це дасть бiльшу красу
кораблевi й навчить юнакiв мати справу з реями i гафелем.  На  мою  думку,
найкраще  виглядає  в  морi   тримачтовий   шхуна-барк   або   двомачтовий
шхуна-бриг. Коли в мене був трамбак i двомачтова шхуна, то  я  обов'язково
хотiв переробити останню на шхуну-бриг, цебто на фок-мачту поставити реї.

   - А хiба у вас тепер немає шхуни? - запитав я. -  Нам  сказали,  що  ви
хазяїн шхуни й трамбака?
   - Трамбак у мене ще є, але це стара вже калоша, хоч я його й  люблю,  а
шхуну менi потопили й спалили у вiйнi.
   - Одначе дозвольте нам i надалi називати вас хазяїном шхуни.
   Моряк мовчки переждав час, потрiбний для вiдповiдi на моє запитання,  i
розповiдав далi.
   - У мене є на примiтi дубок "Тамара". Це було колись  прекрасне  судно.
Та йому попався поганий хазяїн. Вiн  сидить  нинi  за  iсторiю  з  дiтьми.
"Тамару"  робив  першорядний  майстер,  її   можна   легко   перебудувати,
впорядкувати трюм, зробити кiль, поставити новi щогли  -  двi,  як  личить
кожнiй поряднiй двомачтовiй шхунi-бриговi.
   - Ви думаєте, що саме таке судно потрiбне нам? - запитав задумливо Сев,
оддихуючись пiсля бiйки з рибалкою.

   - Тiльки шхуна-бриг. Ми його завтра й  оглянемо  -  той  дубок.  Тiльки
дозвольте менi бути близько до ремонту й вiдбудови.

   Ми пiдняли склянки з вином: хазяїн шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха i  я.
Кав'ярня нагадувала чомусь кузню,  в  якiй  мусив  був  ворожити  казковий
коваль. Хазяїн кав'ярнi сказав слово, що його всi чекали:

   - Я п'ю за кров i вогонь. За заморських дiвчат. За шхуну-бриг  i  чорну
пахучу турецьку каву.
   Всi ми випили й поцiлувалися. Потiм повиходили з кав'ярнi. Пiд  дверима
лежала людина й солодко спала. Ми переступили через неї i не  здивувалися,
думаючи, що то рибалка. Але, присвiтивши, ми впiзнали Богдана, п'яного  до
непритомностi. Дiвчата принесли двоє вiдер води.

   - Фух! Це ви? - сказав Богдан. - А мене випустили, i я з радощiв  ледве
долiз сюди. Мiж iншим - приїхала вже ваша рижа видра, бо  вона  ввесь  час
ходила тут по вулицi, розшукуючи вас.
   Богдан знову сп'янiв i лiг безсило на землю.


   XIII
   Комiсар закордонних справ стояв на березi  й  дивився  в  синю  морську
далечiнь. Вiн був одягнутий у сiру армiйську шинель, на  якiй  вилискували
ознаки командарма. Його оточувала купка людей - представники уряду, Мiста,
вiйськовi i журналiсти. Мовчанки комiсара нiхто не насмiлювався  порушити.
Над головами шарудiли прапори на арцi, крiзь  яку  мав  ступити  на  берег
очiкуваний гiсть. За пiвсотнi крокiв  мовчки  снував  натовп  за  шерегами
варти. Збоку вилискували на скупому сонцi литаври  оркестру  й  випиналися
барабани. За оркестром вишикувався почесний караул.
   Комiсар задумливо стоїть, заклавши руки в кишенi  шинелi.  Вiн  почуває
легку втому пiсля погано спанеї  ночi  -  старiсть  його  вже  наздоганяє.
Тiльки розум - одвiчний володар - виконує безперервну роботу.  По-перше  -
треба одiбрати потрiбний комплекс слiв, що їх  можна  говорити  турецькому
мiнiстровi: "Шановний пане", "нашi сусiдськi країни", "загальнi  кордони",
"економiчнi iнтереси", "радий вiтати дорогого й шановного гостя".  Комiсар
пригадав, як вiн уже зустрiчався з турком  у  Швейцарiї.  Вони  мали  нiби
випадкове побачення, влаштоване  послужливим  хазяїном  готелю.  Побачення
тривало кiлька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих  репортерiв  та
їхнiх фотоапаратiв. Проте мiнiстр i комiсар встигли заглянути один  одному
в вiчi. Велике значення  має  зовнiшнiсть  людини,  навiть  у  дипломатiв.
Тепер, пiсля кiлькох рокiв роботи одного  й  другого,  комiсар  i  мiнiстр
мають зустрiтися надовше.
   Той час, що роз'єднував двоє побачень  дипломатiв,  допомiг  комiсаровi
високо поставити iм'я своєї країни на полiтичних  сторiнках.  Але  мiнiстр
тим часом теж не гаяв часу: вiн виграв  кiлька  справ  у  двох  бiльших  i
сильнiших держав.  Та  самий  факт  приїзду  його  до  комiсара  показував
перевагу останнього.
   Очi комiсара - гострi, як очi хижака, - побачили на морi  дим.  Комiсар
почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях i дзвонячи
острогами. Почет мовчки захвилювався. Кiноапарат знiмав далечiнь i  знiмав
комiсара. Пiд берегом у водi плавали  рiзнi  покидьки.  Мартини  лiтали  й
кигикали, сiдаючи на воду. Комiсар згадав, що в цiй водi багато  потоплено
людей, i вони, здалося йому, стоять шерегами на днi. Комiсар  посмiхнувся.
З ним посмiхнулися й тi, хто стояв бiля нього, канонерка вийшла з  гаванi,
поминула маяк, рушивши назустрiч крейсеровi,  а  сонце  порозсувало  хмари
блакитними руками i впало на землю великою зливою свiтла.
   Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, i чорний дим за ним
линув, як хвiст. Канонерка пливла назустрiч, пiднiмаючи  на  щоглу  безлiч
рiзних прапорiв. Дочекавшися  вiдповiдi  з  крейсера,  канонерка  вивiсила
стiльки нових полотнищ,  що  одразу  нiби  зробилася  екзотичним  парусним
кораблем. Вiтер роздував цi рiзнокольоровi паруси,  коли  канонерка  круто
повернулася i пiшла назад до гаваяi, як чорна стрiла. Вона стала в  гаванi
бiля хвилерiза й моментально кинула якiр. Тим часом крейсер  пiдiйшов  уже
зовсiм близько, i на кормi в нього червонiв турецький стяг. В бiнокль  уже
можна було прочитати слово "Iсмет". Комiсар став бiля арки,  дивлячись  на
крейсер. Постать комiсара набула найбiльшої виразностi й сили,  вiн  знав,
що на крейсерi є морськi бiноклi. "Iсмет" викинув iз  прови  бiлий  димок,
пролунав  пострiл  швидкострiльної  гармати,  ще  кiльканадцять  пострiлiв
вiдбилися у хвилях i полягали  по  берегах:  пошана  державному  прапоровi
країни. Канонерка вiдповiдає стiлькома ж пострiлами своєї гармати:  пошана
турецькому  прапоровi.  Крейсер  зайшов  пiсля  цього  до  гаванi  i  став
посерединi. Знову мовчанка i знову пострiли - по двадцяти одному з кожного
боку. Це вiтали членiв уряду: крейсер - комiсара, а канонерка -  мiнiстра.
Кiнооператор крутив не переставаючи.
   Комiсар спокiйно дивився на "Iсмет". Вiн перечiкував безконечний ланцюг
процедур, що їх вимагали дипломатичнi закони й  дипломатична  ввiчливiсть.
Спочатку до крейсера поїхав моточовен  iз  лiкарем  i  начальником  порту.
Потiм моточовен вiдвiз на "Iсмет" турецького посла з дружиною. На цьому  ж
човнi поїхали  й  тi,  що  мали  з  собою  кiноапарат.  Далi  -  моточовен
повернувся без посла i його дружини. Нарештi, з крейсера спустили шлюпку з
дванадцятьма  матросами,  i  трапом  зiйшло  до  шлюпки  ще  двоє.   Весла
опустилися на воду, шлюпка полетiла до естакади, на  якiй  стояв  комiсар.
Настала врочиста хвилина. Фотографи пролазили крiзь натовп аж до комiсара,
перешкоджаючи кiноапаратовi працювати. Помiчник оператора  прибирав  їх  з
дороги, вириваючи з землi, як  кущi  трави.  Комусь  була  вiдiрвана  пола
пальта, але цього нiхто не помiтив  серед  загальної  урочистостi.  Шлюпка
пiдлетiла до схiдцiв. Всi весла одразу стали вертикально, i з них  потекла
вода  матросам  на  руки.  На  кормi  стояли  мiнiстр,  ад'ютант  його   з
опереточ-ними еполетами i керманич  шлюпки.  Мiнiстр  був  у  цилiндрi,  у
великих рогових окулярах i в  довгому  чорному  пальтi  з  хутряною  шаллю
комiра.

   Комiсар зiйшов схiдцями аж до води i привiтно чекав мiнiстра - доки той
ступить ногою на берег. Оркестр грав турецького гiмна. Фанфари  пронизливо
спiвали. Мiнiстр став на берег i  зняв  цилiндра.  За  мiнiстром  вискочив
ад'ютант. Простягнута рука мiнiстра зустрiла руку комiсара, яка перед  цим
вiддала особi мiнiстра  честь  по-вiйськовому.  I  ще  дужче  й  голоснiше
загримiли труби оркестру.
   - Вiд iменi мого уряду, - сказав комiсар  французькою  мовою,  -  вiтаю
вас, пане мiнiстре, iз щасливим прибуттям до нашої країни. У вашiй особi я
вiтаю представника великого турецького народу,  що  виборов  собi  волю  й
незалежнiсть. Милостi просимо, пане мiнiстре. Даруйте менi тiльки, коли  я
не  зможу  через  свої  людськi  обмеженi  можливостi  виказати   всю   ту
гостиннiсть i всю ту щирiсть, яку я почуваю до вас, пане  мiнiстре,  i  до
великого народу, представником якого ви є. Хай живе Туреччина!
   Музика не вгавала, повторюючи мелодiї гiмнiв  обох  країн,  барабанщики
надто голосно грали на барабанах. Мiнiстр тримав лiвою рукою цилiндра бiля
голови, дивився кудись убiк  i  вниз,  вiдповiдав  тихо,  трохи  гаркавив,
вимовляючи французькi слова.
   - Я щасливий, пане комiсаре, ступити на вашу землю.  Мiй  уряд  -  уряд
високої Турецької Республiки - доручив передати вам, а  в  вашiй  особi  й
урядовi братнього й сумiжного з  нами  Союзу,  що  ми  стоїмо  на  твердих
засадах усiх попереднiх угод i простягаємо вам братню руку через море. Ваш
великий народ, ваша славна країна, ваша могутня  армiя  -  є  дружнi  нам,
нашiй боротьбi й нашому процвiтанню. Хай живе Союз!
   Потиснувши ще раз руки, комiсар i  мiнiстр  стали  поруч.  До  мiнiстра
почали пiдходити тi, що були з  комiсаром.  Вони  тисли  мiнiстровi  руку,
говорили привiтальнi слова й вiдходили, доки товмач переказував мiнiстровi
змiст їхнiх промов.  Так  пiдiйшов  заступник  комiсара,  пiдiйшов  голова
мiста, наблизився комендант гарнiзону, нарештi бiля мiнiстра став робiтник
якоїсь портової майстернi. Вiн був допiру вiд роботи. Його мозолява долоня
зустрiлася з рукою мiнiстра. Мозолi й  машинове  масло  неприємно  вразили
мiнiстра. Непомiтно глянув на комiсара, але останнiй урочисто тримав  руку
бiля кашкета, нiби роблячи огляд цiлiй армiї. Робiтник сказав:
   "Вiтаю турецький  пролетарiат.  Повиганяйте  й  своїх  буржуїв,  як  ми
вигнали своїх. Хай живе Турецька Республiка!"

   Подано автомобiлi. Мiнiстр, тримаючи цилiндра в руцi,  обiйшов  почесну
варту, що стояла, як зелена стiна.
   Я мав двi вiльних  години  до  зустрiчi  комiсара  з  мiнiстром.  Я  їх
витратив на органiзацiю знятого матерiалу,  на  пiдготовку  до  наступного
знiмання. О десятiй годинi вечора мав бути  бенкет  у  Будинковi  армiї  i
флоту, i я хотiв, закiнчивши востаннє знiмати  о  четвертiй  годинi,  дати
готовий фiльм на початок  бенкету.  Теоретично  це  було  цiлком  можливе.
Особливо пiсля того,  як  комiсар  попросив  мене  "показати  туркам  нашу
технiку". Практично ж -  я  ризикував,  вийнявши  з  кишенi  годинника  та
блискавично розподiляючи свiй час i час своїх помiчникiв.
   Вже було знято до трьохсот метрiв плiвки: на  вокзалi,  в  порту,  бiля
крейсера, по дорозi до готелiв, у автомобiлях, на палубi крейсера. Знiмало
троє найкращих операторiв. Ще тiльки десь забарився оператор-хронiкер,  що
йому я дав саrte bIаnche[8]. Вiн мусив знiмати  все,  що  знайде  навкруги
подiї. Цей оператор недавно приїхав з  Америки,  де  кiлька  рокiв  жив  i
вчився, i його можна було послати знiмати акул у морi,  не  турбуючись  за
добрi результати. Проте досi його ще немає в лабораторiї.
   Плiвка вся пiшла виявлятися. На це потрiбний був час. Далi -  фiксаж  i
промивка. На сушку негатива треба було  двi  години.  Ми  витирали  плiвку
чистим спиртом, щоб вона скорiше сохла, але виграли  ми  лише  п'ятнадцять
хвилин. Суха негативна  плiвка  йшла  до  друкувальної  машини.  Позитивна
плiвка з машини йшла у виявлення, фiксаж, промивку й сушку. Потiм позитиви
рiзалося по кадрах, i можна  було  робити  монтаж  фiльму.  Доки  негативи
виявлялися,  я  написав  титри  до  фiльму,  їх  було  до  двох  десяткiв.
Написавши, я телефоном прочитав їх заступниковi комiсара, i  ми  вдвох  їх
проредагували. "Дружня зустрiч представникiв сусiдських держав" - назвав я
фiльм. Далi йшли написи з прiзвищами комiсара, мiнiстра, їхнiх  супутникiв
- написи iнформацiйнi. Крейсер "Iсмет" - салютує прапоровi  нашої  країни.
Дружина мiнiстра з дочкою - i довжелезнi iмена обох дам. Титри я вiддав до
друкарнi кiнофабрики, менi їх набрали зараз же, вiдбили, i, перевiривши, я
вiддав їх знiмати на плiвку.
   Я дотримуюся тiєї думки, що, коли в спiшнiй роботi є серйознiсть  -  цю
роботу нiколи не зробити так швидко, як треба. Тому до  кiнолабораторiї  я
влетiв, як вихор, i голосно почав  спiвати  щось  веселе.  Я  запропонував
кожному з монтажистiв, монтажниць, барабанщикiв, промивальщикiв,  друкарiв
i виявникiв - жовтобоких яблук з ближчої кооперативної яблунi. На  яблуках
ще були стружки, та ми обтирали їх  руками  й  кусали  так  люто,  що  сiк
розлiтався на боки. Ми встигли пригадати кiлька плiток з фабричного  життя
й   анекдотiв,   кiлька   солоних   слiв    проковтнути    i    розсмiшити
дiвчат-монтажниць, доки прийшов з виявочної кiмнати майстер i  сказав,  що
негативи вийшли потрiбної густоти й належної рiзкостi освiтлення.
   Я глянув на годинника й заявив, що менi треба вже в похiд. На дверях  я
зустрiв оператора хронiки з Богданом. Вони були бруднi,  мокрi,  обiдранi,
але задоволенi.
   - Ви, мабуть, на небi були, - поцiкавився я, - i звiдти знiмали?
   - Ми знiмали з маяка, з дубка, з води, з даху  зерноперевантажувача,  з
естакади...
   - Доволi, - перебив я, -  iдiть  виявляйте  негативи.  А  ви,  Богдане,
розповiдайте толком, доки ми їхатимемо зараз у гостi до мiнiстра.

   - Слухай, - крикнув нам услiд Директор, - це ж отой самий  "Iсмет",  що
на нього я мiни мусив ставити. А командир, якби ти бачив...

   Ми вiд'їхали досить швидко, не дослухавши кiнця, бо не було часу.
   - Валяйте, - сказав я Богдановi.

   - Нiчого вже валяти - все повалене. Тепер треба гарно все  попiднiмати.
Я нiчого не розумiю на знiманнi, але щаблiв на  драбинах  ми  перерахували
досить. Менi Сев подав одразу iдею - для чого треба знiмати.

   - Як для чого? Для фiльму хронiки.

   - Це вже там видно буде, а знiмали ми для майбутньої картини  Сева.  Ми
знiмали з маяка, як "Iсмет" наближається до мiсця катастрофи, як стрiляє в
бiдного й  нещасного  парусника.  З  даху  зерноперевантажувача  ми  знову
знiмали пострiли "Iсмета", а в кадрi майорiв наш прапор. Ви пам'ятаєте, як
на парусниковi стоїть босий  капiтан-румун  бiля  прапора  й  дивиться  на
крейсер? Так я навiть грав спину цього небiжчика перед кiноапаратом.
   - А Сев? Знає вiн те, що ви робили?

   - Та Сев був увесь час iз нами. Я зiтхнув з полегшенням.
   - А для мене що ви зняли?
   - Для вас ми зафрахтували дубок iз сiном. Ми позалiзали в сiно, а дубок
маневрував по гаванi, як дурний. Вiн так близько проходив  бiля  крейсера,
що одержав добру порцiю лайки турецькою мовою.  Зате  ми  крутили  в  сiнi
апарата, як несамовитi, i встигли зняти навiть матросiв, що  пiдходили  до
бортiв поглузувати з нашого дубка.
   - Потiм iще така справа, - сказав Богдан, помiтивши, що автомобiль хоче
зупинятися, - ви обережнiше з Севом i з тою вашою видрою.

   - А хiба що? - сказав я, вилазячи з машини.

   - Вiн дуже знервований сьогоднi. Я бачив, як вона  його  зустрiла.  Сев
гаряча дуже людина. Це не попередження, а просто - зауваження  моряка,  що
трохи забагато поповисiв на ниточках над смертю.

   - До побачення, - сказав я.
   - Добре, я за вами подивлюся. Менi  дуже  не  до  вподоби,  коли  жiнка
починає нехтувати своїми друзями: це значить, що вона на  комусь  зупинила
око.
   "Les paroles sont faites pour cacher nos pensees"[9]

   (Ф у ш е, "Мемуари")
   Розмова йшла французькою мовою.

   - Як чудесно свiтять прожектори! У нас на  "Iсметi"  є  на  баштi  такi
самi. Ми будемо, знятi всi, як сидимо?
   - Так, пане мiнiстре. Ця невеличка незручнiсть вiд свiтла  зараз  мине.
Для iсторiї треба зафiксувати на плiвцi наше  побачення  як  документ  для
нашої угоди.
   - Ви, пане комiсаре, хочете глузувати з мене. Наше дружнє й  товариське
побачення навряд чи передбачає якiсь серйознiшi угоди за угоду звичайну  -
торговельно-рибальську.
   - Рибка буває рiзна в  нашому  морi,  як  гадає  пан  мiнiстр?  Комiсар
смiявся.

   - Ви приїхали на крейсерi, я одяг вiйськову форму. Чи не значить це, що
я хотiв пiдкреслити свою силу на сухопуттi? Нi, не значить, бо й флот  мiй
стоїть по вiйськових схованках, й ви знаєте, на якому мiсцi в  свiтi  його
тоннаж.
   - У вас спецiальнi кiнськi заводи є чи коней  до  кавалерiї  постачають
рiзнi люди? Той кавалерiйський загiн, що супроводив мене, стоїть вище всiх
похвал, пане комiсаре.
   - Це не найкращий загiн. Коней розводять i виховують  державнi  заводи,
кiнськi заводи: в киргизьких степах, бiля Уралу, в Сибiру.  Ви  розумiєте,
пане мiнiстре, що треба провадити добiр жеребцiв та  маток,  щоб  виробити
добру кавалерiйську породу для  нашої  великої  рiвнини.  Пам'ятаю,  рокiв
десять тому я зацiкавився цiєю справою й навiть оглядав один  такий  завод
мого iменi. Уявiть собi - глушина, дикий степ, сонце. Цiлi косяки кобил  з
лошатами ходять на  пашi.  Верхи  на  маленьких  волохатих  конях  скачуть
навкруги пастухи. Яка поезiя, пане мiнiстре, - такi собi  малi  хлопцi  на
маленьких конях керують страшним табуном кобил з лошатами.  А  на  нiч  їх
приганяють до стаєнь, де кожна кобила має прекрасне лiжко.
   - Мене теж цiкавило кiнське хазяйство. Та я, бачите, волiю краще їздити
на крейсерi. Ви щось почали говорити?
   - Кажете, на крейсерi? Приймiть моє захоплення з вашого каламбура. Я ще
з тої нашої зустрiчi трохи недочуваю. Хворiю на вухо. Проте,  як  гадаєте,
коли ми нарештi виконаємо те, до чого прагнемо вже десять рокiв, а до  нас
про це мрiяли приблизно стiльки ж? Я кажу про внутрiшнiй морський басейн.
   "Юпiтер" свiтив просто в вiчi мiнiстровi, вiн закрив окуляри на секунду
рукою. Незважаючи на це, паузи не трапилось.

   - Я даю свого пiдпнса, пане комiсаре. Тепер нам  нiщо  не  перешкоджає.
Знову пiдходить мiй секретар. Чого вам треба, Зекiя? Я вас  покличу,  коли
ви будете потрiбнi.
   - Кiнематографiсти просять знятися всiм у групi.

   - Вони вже кiнчають знiмати? Тодi ходiмо, пане  мiнiстре,  сядемо.  Хай
бiля мене буде ваш капiтан "Iсмета". А вам я можу дати  мого  ад'ютанта  -
доброго кiннотника.
   Група вийшла  вдалою  й  цiкавою.  У  центрi  сидiли  дружина  й  дочка
мiнiстрова. Бiля дочки сидiв сам мiнiстр, а праворуч вiд нього примостився
на краєчку стiльця кiннотник. Вiн почував себе незручно:  боявся,  що  пiд
ним розвалиться стiлець. Так знiматися кiннотник не  звик,  i  тiльки  два
ордени,  прибитi  до  його  грудей,  врятували  становище.  Вони  нагадали
кiннотниковi, що над ним полощеться в  повiтрi  непереможний  прострелений
кулями стяг. Поруч дружини мiнiстра сидiв комiсар, маючи лiворуч вiд  себе
капiтана "Iсмета". Капiтан сидiв урочисто, бо вiн був уже лiтня  людина  i
знав, де й як треба сидiти. Це малий худорлявий турок iз голеним  обличчям
й безцвiтними очима. Крейсер "Iсмет" був завеликий  для  такого  вершника,
проте капiтан сидiв поважно й мiцно, а ордени його вилискували на  свiтлi,
як  цяцьки  золотом  гаптованого  мундира.  За  переднiм  рядом  товпилися
дипломати й вiйськовi.

   У комiсара й у мiнiстра на губах легенький осмiх, нiби вони  головували
на родинному  святi.  Тiльки  напружена  постать  кiннотника  та  спокiйна
суворiсть капiтана крейсера показували, що родини в комiсара й у  мiнiстра
було багато.
   Я розбудив у собi машину. Виразно я чув, як якiсь колiщатка цокотiли  в
менi, впливаючи на руки, ноги, голос. Коли б я був на той час колесом i на
дорозi в мене лежала б людина, я не звернув би  з  дороги,  знаючи,  що  я
загаю кiлька хвилин часу, коли почну  об'їздити  людину.  Такий  стан  мiй
нагадав менi катання з високої снiгової гори -  не  можна  зупинитися,  не
проїхавши всю путь. Або ще краще  -  першу  науку  плавання,  коли  людину
кинуто в воду i  вона  брьохається,  рятуючи  себе  i  вважаючи  за  сором
кричати. Або ще - стан мiй нагадував оскаженiлу машину, в  якiй  зiпсовано
гальмо й яка мусить мчати, доки в нiй є  горюче.  З  машини  не  вискочиш.
Треба лише правувати, доки машина загубить силу. Або... та багато ще можна
навести порiвнянь для характеристики мого  перебування  в  кiнолабораторiї
вiд 5-ї години дня до 10-ї вечора в день побачення комiсара з мiнiстром.
   Плiвки було знято щось iз сiмсот метрiв. З цього  треба  було  викинути
брак i решту змонтувати,  вставивши  титри.  Лабораторiя  працювала  понад
норму. По  всiх  кiмнатах  нiби  виросли  руки:  так  швидко  передавалися
потрiбнi  речi.  Не  знаю,  що  змушувало  лаборантiв  i  монтажниць   так
працювати: їм же нiхто не плататиме за час, що вони прогають поверх  своїх
годин. Така влада творчої роботи над людиною, що забуває вона за  втому  i
за  їжу,  i  десь  з'являються  подвiйнi  сили,  почетверена   енергiя   i
повосьмерена жвавiсть i веселiсть. Весела робота - це втiха i мета  життя.
Коли кожне знає, куди прикласти своїх рук,  як  каменяр  знає,  куди  ляже
кожний камiнець у стiнi, - як радiсно тодi жити  й  як  жваво  пiдносяться
людськi будiвлi!
   Добре виконана робота - це спортивний рекорд, пiсля якого солодко ниють
руки i трохи шумить здорова голова. Таким рекордом стояли перед  нами  два
рулони плiвки, кожний по триста метрiв. Як же ж ми  працювали!  Маючи  пiд
рукою невдосконаленi iнструменти, старi розчини хiмiкалiй, що нерiвномiрно
виявляли плiвку, поганий приплив повiтря до барабанiв, де сушилася плiвка,
- ми працювали наче з натхнення. Кожний  з  нас  у  той  же  час  зберiгав
хвилини. Це було чудове полювання за хвилинами! За цi  години  ми  зробили
безлiч винаходiв: що моталка  з  жовтою  ручкою  на  двi  хвилини  скорiше
змотує, не дряпаючи плiвки; що малий барабан хутчiш крутиться, бiля  нього
витяжна труба, i плiвка, на ньому сохнучи, зберiгає нам кiлька хвилин;  що
ацетон для склеювання шматкiв плiвки треба трохи-трохи нагрiти в  руцi;  i
багато iншого, що тепер здається  зовсiм  дрiбницею,  а  тодi  вiдогравало
велику роль  i  впливало  непомiтно,  але  вперто  на  наше  полювання  за
хвилинами. Крiм усього, я мусив  виграти  собi  пiвгодини  для  того,  щоб
проглянути сумнiвнi шматки на екранi до монтажу, а перед десятьма годинами
вечора - ще пiвгодини на перегляд остаточно змонтованого  фiльму:  шiстсот
метрiв по 5 - 6 хвилин на кожну сотню. В очах же в мене  стояла  Тайах.  Я
витирав губи, нiби стираючи її поцiлунки, i передо мною пливло тодi рожеве
марево. Я випускав iз рук  плiвку,  вона  падала  до  мiшка,  як  блискуча
гадюка, i там ворушила хвостом. У такi моменти я  нiчого  не  бачив  перед
собою, а лампа, що свiтила за матовим склом, здавалася  менi  мiсяцем,  що
розплився  в  нiчному  туманi,  або  -  соняшником,  який  iнодi   виринає
подорожньому з туману, що восени обволiкає ї степи, i дороги, i  розквiтлi
жовтi соняшники.

   Я встиг побачити Тайах удень, повертаючи з особняка, де знiмав комiсара
та мiнiстра. Я їхав машиною. Було людно на  вулицях,  шофер  не  мiг  нiяк
розiгнатися. Я її  побачив  на  розi,  коли  вона  пiднесла  руку  догори,
зупиняючи мою машину. Поруч неї стояли Богдан i Сев. її обличчя  було  без
мiри радiсне та схвильоване. Сев  похмуро  жував  папiросу.  Богдан  стояв
осторонь i робив вигляд, нiби його зовсiм не стосується вся гра.  Вiн  був
увесь  новий  i  аж  шелестiв.  "Дружочок,  любий!"  -  скрикнула   Тайах,
пiдбiгаючи до авто. Я вiдчинив дверцята й  одразу  ж  потрапив  до  неї  в
обiйми. Вона мене тричi поцiлувала, незважаючи на публiку,  що  йшла  повз
нас. Та я вiдчув, що  це  були  якiсь  винуватi  поцiлунки.  "Ти  вiльний,
Дружочок?" - запитала вона, мнучи рукою мою  краватку.  "Нi.  Я  звiльнюся
лише пiсля 10-ї", - промовив я тихо. "Менi вони вже казали, та  я  хотiла,
щоб ти ранiше", - сказала вона капризним тоном.  Я  повторив  свою  фразу.
Щось їй здалося дивним у тонi мого голосу. Вона  подивилася  менi  в  вiчi
безконечно щасливим i несмiливим поглядом, її  очi  благали.  Я  переборов
себе й обняв її легенько за плечi. "Не треба,  радiсть  моя,  боятися",  -
сказав я голосом, який дзвенiв так, нiби вiн нiколи  не  мiг  перерватися.
Шофер махнув рукою, тороплячи їхати. Я нахилився до Тайах  i  заплющив  на
секунду очi, вiдчувши її губи. Наче я вiд'їздив кудись  без  повороття.  Я
сiв до шофера, залишивши тiнь на Богдановiм  обличчi  й  зовсiм  похмурого
Сева.
   Я раптом приходив до пам'ятi, дiставав упалу плiвку i входив  до  темпу
справ,  наче  очунюючи  пiсля  довгої  млостi.  Плiвка,  як  жива  iстота,
розважала мене. А товаришi  по  роботi  приймали  мою  коротку  задуму  як
хвилини натхнення, ходили тодi на пальцях i притишували голоси.

   Нарештi  я  добрався  до  плiвки,  що  її  знiмав  Богдан  з  Севом  та
американцем. Я трохи пожвавiшав i почав наспiвувати якусь мелодiю.  О,  це
так нагадувало їхнi рiзноманiтнi душi! Я пiзнавав оператора в ракурсах i в
карколомних точках знiмання. В одному мiсцi я вiдчув, як плавко колишеться
в повiтрi кiноапарат, разом iз оператором  i,  очевидячки,  разом  з  тiєю
спорудою, на яку витягла їх невгамовна професiя. Iншим разом апарат знiмав
так близько вiд води, що чергова маленька хвиля нiби заливала об'єктив,  а
з ним - i екран. Крейсер тодi здавався дитячою забавкою й, у всякому  разi
- набагато меншим за хвилю. Я пiзнавав Сева, його людську думку  в  кадрi,
де на першому планi стоїть спиною Богдан, бiля нього рухається  прапор,  а
вдалинi стрiляє бiлими димками швидкострiльна гармата  крейсера.  Сев  дав
перевагу прапоровi i змусив глядача стати поруч нього  i,  завмираючи  вiд
страху перед гарматою, проклясти зброю  боягузiв.  Я  пiзнавав  Богдана  в
кадрах, знятих iз сiна на дубковi. Якась соломинка нависла над об'єктивом,
потiм друга й третя, ось i цiлий кущ виткнувся з нижчого краю.  Складалося
чудне враження подорожi бiля крейсера на островi з трави, i крейсер ставав
нiби сам непорушним острiвком, коли  бiля  нього  пливла  земля  i  пливли
трави. Я пiзнавав усiх трьох в чудних i  чудесних  шматках  плiвки,  що  я
проглянув. Проте її я вiдклав, менi вона не годилась, їй  Сев  сам  колись
дасть мiсце в своєму фiльмовi, посеред плавань корабля, якого  творили  ми
гуртом.

   Годинник невблаганно  цокотiв  на  стiнi.  Вже  довге  промiння  вечора
простяглеся по кiмнатi з сушильними барабанами. Лабораторiя  безлюдна.  По
одному, по двоє кiнчали свої частки роботи лаборанти i бажали нам  щасливо
залишатися. Нарештi вся плiвка лежить лiворуч вiд мене на столi,  а,  крiм
мене, в кiмнатi залишилось тiльки троє: монтажниця, механiк, що  мiг  менi
показати на малому екранi кожний шматок фiльму, i шофер, який,  поставивши
машину у дворi перед вiкнами лабораторiї,  зайшов  пересидiти  нудний  час
чекання, його домчвка була близько фабрики, але люди завше люб-. лять бути
щирими й запопадними там, де їм цього самим хочеться. Шофер  мав  вiдвезти
мене з картиною до Будинку армiї i флоту. Монтажниця хутко  клеїла  шматки
плiвки, клацала машиною, намотувала плiвку на рулон i була люта, як  тигр,
якому дають їжу маленькими шматками.  Я  не  встигав  їй  вибирати  кадри.
Годинник пробив дев'яту. Роботу майже закiнчено. Маючи ще  годину,  я  був
цiлковито забезпечений вiд помилок. Ми пiшли до кiмнати для переглядiв,  i
механiк швидко пустив апарата. Дивилося картину нас троє. Шофер  сiв  бiля
монтажницi. "Пускати?" - запитав механiк крiзь вiконечко.  "Пускайте".  Ми
проглянули обидвi частини - усi шiстсот метрiв. Коли засвiтилося свiтло, я
довго не вставав iз мiсця. Я втомився. Менi самому стало дивно, що  кiлька
годин тому була ще порожня плiвка. Тепер на нiй  рухались  тiнi  людей,  i
шматки подiй були захованi вiд забуття.

   За стiною годинник пробив пiв на десяту. "Ви помалу крутили, здається?"
- запитав я механiка. "Нормально, як завше". Я був стомлений  до  краю,  в
менi пов'яли всi м'язи. "Як вам сподобалося?" - промовив  я  до  шофера  й
монтажницi. По тому, як вони разом обоє щось  вiдповiли,  я  зрозумiв,  що
вони нiчого не бачили. У них були, очевидячки, iншi  справи,  цiкавiшi  за
мою працю. I я на них зовсiм не гнiвався. Ми поїхали вдвох  iз  шофером  i
повезли фiльм.

   їхали ми дуже помалу. Чи то менi  так  лише  здавалося,  бо  скрiзь  на
вулицях нас хотiли зупинити сюрчки. Було зовсiм  темно,  над  Мiстом  була
прозора нiч. Пiвдень почувався в бадьорому й п'янкому подиховi вулиць i  в
яскравому блищаннi зiр. Платани й липи стояли нерухомо,  i  тротуари  бiля
них тяглися рiвними сiрими смугами.
   Будинок армiї i флоту був декорований i освiтлений. Ми приїхали  за  15
хвилин до десятої. Я попросив шофера почекати  i  зайшов  сам  досередини.
Мене зустрiв адмiнiстратор кiнофабрики: "Вже?" - запитав вiн боязко. "Нате
ось, тримайте, бо в мене болять руки". Я пройшов з адмiнiстратором  нагору
до зали й заглянув за кулiси, шукаючи кiномеханiка. Я зустрiв  комiсара  й
мiнiстра, що саме оглядали Будинок i його  музеї.  "Товаришу  комiсаре,  -
пiдiйшов я, - доводжу до вашого вiдома, що той фiльм,  якого  ми  знiмали,
уже готовий i ви зараз побачите його, а в ньому  -  себе,  пана  мiнiстра,
його шановну дружину й доньку, крейсер "Iсмет" i все  iнше.  Нашу  технiку
туркам показано", - додав  я  зовсiм  тихо.  Комiсар  слiпучо  осмiхнувся.
"Дякую", - сказав вiн, простягши менi руку. Я простяг комiсаровi  свою,  i
ми поручкались. Потiм я,  як  людина,  що  все  зробила  вiд  неї  бажане,
повернувся i полетiв схiдцями вниз,  прямуючи  до  автомобiля.  "Пiдвезiть
мене до Професора", - попросив я. Ми поїхали. Та швидко мусили зупинитися,
бо на дорозi в нас раптом з'явився Директор. "Зроблено?" - прокричав  вiн,
наближаючись  до  машини.  Я  помiтив,  що  вiн  випивши.  Моя   вiдповiдь
заспокоїла. Вiн сiв до авто.
   - Бачив капiтана? - запитав вiн, коли ми знову рушили.
   - Бачив.
   - От сукин син. От анциболот болотяний. Триста шестов i паличка.
   - Ти, може, знову пригадав, як ти на нього  мiни  ставив?  I  денатурат
глушив?
   - То єрунда. Ти на  командира  подивись!  Бачив  капiтана?  Крейсер  як
крейсер, а отакий гнусний капiтан. Та я його одним  пальцем  утоплю.  Дуже
образливо менi за покiйних братiшок - чорт зна, через кого загинули.
   - Отакi саме й умiють командувати.

   - А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир!
   - I ти не можеш заспокоїтись?
   - Вiриш, убив вiн мене, цiлий тиждень не спатиму. Авто зупинилося  бiля
будинку, де жив Професор, i  я  зiйшов  на  землю,  помахавши  Директоровi
рукою. Я побачив, як останнiй перелiз  на  сидiння  до  шофера,  вже  коли
машина рушила.
   Професор був удома. Вiн сидiв бiля столу i розглядав книжку.  Подивився
на мене поверх окулярiв.
   - Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кiнчати ваших туркiв.
   - Та я оце тiльки зараз вiддав картину. Цiлий день з нею морився.
   - Знаю. Я знаю, що ви думаєте, а не тiльки, що робите.
   - Чекаю послухати.
   - Про це потiм. Я зараз нагрiю вам на машинцi чаю. В  одного  шахрая  в
лавцi знайшов справжнiй чай.  Китайський  чай.  Ви  понюхайте,  як  пахне.
Знаючи, що ви прийдете, я дiстав  варення  з  помаранчiв.  Можете  i  його
понюхати.
   - Ви менi скажiть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час,
та й ви, здається, крiм фабрики, нiкуди не ходили?

   - Я вам покажу одну рiч, яку я придбав для вас. То  був  схiдний  божок
пожовклої слонової костi. Голий живiт його такий великий, що лягав йому на
колiна. У руцi вiн тримав лотос i посмiхався радiсно, лукаво,  задоволене.
Вiн називався богом хатнього достатку.
   - Подаруйте його їй, -  сказав  Професор,  -  коли  вона  з  Iталiї  не
привезла собi iншого.
   Я остовпiв, Професор читав у моєму мозковi, нiби в книзi.
   - Звiдки ви знаєте? - вирвалося в мене.

   - Дуже легко. Треба мати очi й вуха. Мене  тiльки  цiкавить,  яку  роль
вiдiграє в вас та людина, яку ви колись врятували з моря. Пам'ятаєте  -  я
йому вiдводив досить-таки мiсця в її життi.

   Я мовчав, зломлений освiченiстю Професора.

   - Щоб остаточно вас приголомшити, - продовжував останнiй,  -  я  покажу
вам зараз книжку, якої ви скрiзь шукаєте i про яку завше думаєте.
   - Книжку? Я найменше думаю тепер про книжки. От якби ви дiстали менi...
   - Дивiться,  -  перебив  Професор,  -  чи  добра?  Вiк  її  вимiрюється
тисячолiттями.
   Вiн подав менi розгорнуту книжку, яку перед моїм приходом розглядав  на
столi.  Це  був  старий  китайський  рукопис.  На  сторiнцi,  що  менi  її
запропонував Професор, були намальованi тушшю деталi  й  розмiри  великого
морського паруса. Я переглянув кiлька сторiнок - передо мною лежав рукопис
китайського корабельного майстра.  Тексту,  звичайно,  я  не  добрав,  але
малюнки й креслення, добре й умiлою рукою  поробленi,  -  показували  менi
повну картину будування. Я забув за  Професора,  захопившися  дорогоцiнною
рiччю.

   - Чай готовий, - зауважив Професор, - книжка є моя свята власнiсть.  Ми
будемо нею лише користуватися пiд час будiвлi, а я подарую її вам тiльки в
день вашого  весiлля,  i  то  -  весiлля  саме  з  цiєю  сьогоднiшньою,  з
єгипетською царицею. Сiдайте пити чай.
   Справдi, приємнi пахощi чулися вже в кiмнатi. Чай був на диво  запашний
i розкiшний. Зовсiм розгублений сiв я пити чай з помаранчевим варенням.  У
мене перемiшалося все:  корабель,  книжка,  божок,  Тайах,  чуднi  плетенi
паруси з книжки й тi  тисячi  рокiв,  якi  незримо  перебували  в  кiмнатi
Професора.

   - Про вас часто думаю, - казав Професор далi. - Чи маєте ви самi всю ту
енергiю й завзяття, упертiсть i хоробрiсть, що ви їх  збуджуєте  в  iнших?
Коли самi не маєте - тодi яке  право  дано  вам  хвилювати  так  мене?  Ви
пюдивiться - он у мене лежать книжки i плани. Скiльки  хитрощiв  i  вмiння
треба було менi прикласти, щоб зiбрати їх усiх докупи! Кайтеся,  нещасний,
- закiнчив Професор, спокiйно сьорбаючи з блюдечка чай.
   Я нiчого не розумiв. Але менi не дозволено було встати доти, доки я  не
вiддав цiлком уваги запашному китайсiькому напоєвi.

   - Тепер дивiться, - сказав Професор.

   Пе]!рша книжка була "Навiгацiя", друга - "Космографiя i морськi шляхи",
третя - "Плавання в доiсторичнi часи"", четверта - "Шукання Iндiї",  п'ята
- "Христофор Колумб i Фернандо Кортец", шоста  -  "Паруси  всiх  народiв",
сьома - "Будова дерев'яних кораблiв", восьма  -  "Метеорологiя  i  вiтри",
дев'ята  -  "Вiтрильне  господарство",  десята   -   "Морська   торгiвля",
одинадцята - "Гаванi свiту",  -  книжок  було  стiльки,  що  Професор  мiг
спокiйно тримати iспита на капiтана далекого плавання.
   Дивуватися менi було бiльше нiкуди.  Я  розгублено,  ошаррашений  такою
кiлькiстю книжок, подивився на Професора, а останнiй  розчиняв  тим  часом
шафу i пропонував менi ще цiлу гору книжок - старих i нових.

   - Нащо ви їх стiльки зiбрали? - простогнав я.

   - Вiдбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цiй справi. Чи,
може, ви гадаєте, що вiдбудувати i так легко?

   - У мене i в думцi не було, що це така глибока справа. А тепер...
   - А тепер вiдiйдiть набiк i перечекайте. Ви думаєте, що ще  вам  жарти?
Через те, що у вас цього "i в думцi не було", я й питаю вдруге:  чи  маєте
ви самi ту  енергiю  й  завзяття,  котрi  видобуваєте  ви  з  людей,  нiби
торкнувши їх бiблейським посохом  Мойсея?  Але  не  турбуйтеся,  все  буде
зроблено. У мене теслярi всi наввипередки просяться на цю роботу.
   - Чому?
   - На кiнофабрицi вони роблять  речi,  що  через  день  самi  ж  вони  й
розламують. А  людина  -  натура  творча.  Людинi  треба,  щоб  її  робота
залишалася пiсля неї самої жити. Тодi людина працюватиме так, як спiває.

   Я кинувся Професоровi в обiйми.  В  кiмнатi  пахло  справжнiм  запашним
китайським чаєм. Гора книжок лежала на столi. Я вiдчув у  собi  прискорену
дiяльнiсть сльозових залоз. Треба було чекати слiз.

   - Я вже пiшов, - повернувся я до дверей, - я ще хочу пройти портом,  бо
почуваю, що довго не засну цiєї ночi.
   - Не раджу йти туди, - затурбувався Професор, - не раджу нiяк - нiч.
   - Дурницi, - я пiшов i в коридорi тiльки витер очi.

   До самого порту я йшов не то тротуарами, не  то  вулицею  просто.  Була
нiч. Пора, коли зовсiм порожнiють вулицi. Думок з'являлася безлiч,  i  про
таку безлiч речей,  що  можна  вважати  їх  за  недiйснi.  Сходячи  крутою
вуличкою, я вiдчув страшну самотнiсть i тривогу.  Мене  хвилювало  те,  що
вiтру не було i я не чув морського запаху.  Мовчазнiсть  i  самотнiсть.  Я
почав оговтуватися.
   Перше,  що  я  свiдомо  помiтив,  була  темна  постать  людини,  котра,
ховаючись пiд будинками, iшла за мною назирцi. "Дурницi", - прошепотiв  я.
Людина затаїлася за стовпом, я вже почав думати, що помилився. Нi,  людина
iснувала, вона обережно пересувалася попiд стiною будинку.

   Я вирiшив вжити хитрощiв. Поперед мене йшла вуличка праворуч.  Я  думав
хутко заховатися за рiг i, своєю чергою, прослiдкувати за  тим,  хто  буде
йти  позад  мене.  Я  прискорив  кроки,  змушуючи,   таким   чином,   мого
переслiдувача майже бiгти. На розi вулички я непомiтно оглянувся  i  круто
повернув праворуч. На моє здивування,  вiд  стiни  вiдокремилася  ще  одна
людська фiгура i пильно придивилася до мого обличчя. Позад мене чути  було
лопотiння нiг першого, що вирiшив уже не таїтися.
   Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомiчно оглянувся: жодного
каменя поблизу. В цей час фiгура, не кажучи жодного слова, пiднесла  руку,
i я побачив у руцi нiж. Холод пройшов по менi аж  до  нiг.  Я  уявив  собi
холод клинка. I моментально, в пароксизмi розпачу, я  кинувся  на  злодiя,
схватив його за руку i, скiльки було в мене сили, укусив його нижче лiктя.
Та це не допомогло. Я вiдчув скажений удар його правої  руки  в  мою  лiву
щелепу, удар, вiд якого я почав хитатися. Разом  iз  цим  щось  холодне  й
неприємне залоскотало менi пiд ребрами, зараз  же  на  тому  мiсцi  почало
пекти, як вогнем, стало менi парко й одразу пройняв пiт. Я упав на брук.
   Перед тим як зовсiм знепритомнiти, я почув,  що  на  вбивцю  набiг  мiй
перший переслiдувач. Вiн щось крикнув, махнувши  рукою.  Я  упiзнав  голос
Богдана. Вiдбулася блискавична бiйка. Мiй оборонець упав  i  собi,  боляче
придушивши менi ноги.

   XIV
   Професор писав рипучим пером  на  зшитковi  англiйського  паперу  17-го
сторiччя. Папiр був жовтий, як вiск. Нiби на ньому  осiв  пил  довгих  лiт
лежання. На першiй сторiнцi Професор намалював контури двомачтового брига,
вималювавши детально такелаж. Бiля прови було поставлено iм'я. Пiд  бригом
чiтко червонiла назва зшитку: "Корабельний  журнал  "Онтон".  Трохи  нижче
стояло: "У плавання ще не виходив".
   Професор iнодi посмiхався, а рука його без упину писала.
   "Сосну треба рубати пiзно восени, - писав  Професор,  -  коли  вистояне
тiло її готується до зимових холодних вiтрiв. Або -  рубати  взимку,  коли
сосна дзвенить вiд удару, як орган.  Нi  в  якому  разi  не  брати  дерева
весняної рубки. Весною соки йдуть iз землi вгору по  клiтинах  стовбура  i
доходять до хвої. Дерево повне  соку.  Весною  сосна  найбуйнiше  росте  -
вiдкладаються новi клiтини, вона росте в  товщину  й  угору.  Завше  треба
вiддавати перевагу дереву, що зрубано його ясної, сухої осенi, коли  листя
падає огненними метеликами i чути звук кожної шпильки з сосни, шпильки, що
падає на землю. Коли сiк шумує в деревi, будь  то  сосна,  бук,  горiх  чи
важкий дуб, тодi в деревi родяться  тисячi  химерних  планiв,  мрiй,  тодi
дерево стає людиною, а що  ж  iз  людини  збудуєш,  iз  цiєї  чудернацької
iстоти, що боїться кожного дотику гострої сокири i бризкає зараз же соком,
що з людини збудуєш, крiм житла для хробакiв? Дерево  лише  на  зиму  стає
матерiалом, розкiшним, багатим, пахучим брусом, з якого  рiжуться  гнучкi,
як дiвчата, дошки, мiцнi, як хлопцi, бруски, мудрi, як старiсть,  колодки,
в яких гострим блискучим рiзцем розкриває людина прекраснi форми життя.

   Давайте сюди сосну зимової рубки, давайте сюди  дуба,  давайте  бука  й
горiха. Хай  принесуть  тиса,  що  негнiй-деревом  називається  в  народi,
червоного дерева, i хай ще покажуться сюди три сосни американських  лiсiв:
смоляна сосна, жовта сосна та бiла сосна. Ми не будемо одноманiтнi. Дешевi
кораблi робляться з американської сосни - вiд кiля до вершка брам-стеньги.
Торговельнi кораблi, якi хочуть жити довгий вiк, роблять кiль  з  бука.  В
пiвденних морях - роблять кiль, форштевень, ахтерштевень, шпанти  -  ребра
корабля, палубнi планки - з тисового дерева, що не гниє  у  водi;  палубнi
сволоки - з  червоного  дерева,  твердого,  гiдного,  розпираючи,  тримати
борти; палубнi дошки й мачти - з американської сосни. Нашi  моря  визнають
дуб i сосну. Ми додамо сюди ще дорогого тису та букового дерева.
   Бук пiде в нас на кiль. На шпанти - корабельнi ребра - їх треба  тесати
й з'єднувати з кiлькох  шматкiв  -  дамо  ми  мiцного  дуба.  Ми  спокiйно
пливтимемо морем, коли знатимемо, що дуб захищає  нас  вiд  важких  хвиль.
Там, де шпанти  з'єднуються  з  кiлем,  ми  покладемо  ще  поверх  врубок,
покладемо вздовж кiля важку дубову "кiль-свинку". Вона в'яже  так  шпанти,
як людський хребет в'яже ребра. На стояки й палубнi  сволоки  ми  вiзьмемо
червонавого, густого тису. Це дерево дає  легкий  лiсовий  запах,  з  яким
легше обживати каюти. Обпланкуємо зовнi й усерединi - також тисом, бо  вiн
не боїться води й негнiй-деревом називається. Палуб зробимо двi - нижчу  й
вищу. Пiд першою буде їжа й товари, солодка вода й  затишна  темрява.  Над
першою будуть каюти. Над вищою - щогли з парусами i небо.
   Вищу палубу ми вкриємо сосновими дошками. Вони легкi й смолистi, по них
хвиля сковзнеться i назад у море летiтиме. З  горiхового  дерева  вирiзати
треба майстра корабля - сильного вовка, хитрого лиса  чи  дужого  ведмедя.
Вирiзавши, пiд бугшпритом мiсце йому дати, щоб  бачив  вiн,  куди  кораблю
плисти, щоб поминав рифи, коси пiщанi та гострi береги.
   Ми дiйшли вже до мачт. Але перше накажемо закупити побiльше смоли -  ми
потiм смолитимемо нашу будiвлю. Глибоких двi  дiрки  чорнiють  на  палубi.
Загляньмо в них: та такi дiрки i в другiй палубi, ми бачимо  "кiль-свинку"
навiть. У цю  дiрку  стане  спiдня  мачта.  Половина  її  пiд  палубами  й
упирається в кiль, а половина пiдноситься над вищою палубою. На цю  спiдню
мачту ставиться друга мачта - марс-стеньга, а на другу - брам-стеньга.  Ви
бачите, яка важка рiч припасувати шматки. Спiдня мачта... -  та  ми  краще
виберемо  ранiш  сосни  для  мачт,  а  потiм   уже   подивимося,   як   їх
припасовувати.
   Сосна росте на пiсках, на гiрських схилах. Коли мiсце обмивають льодовi
дощi, обдувають снiговi вiтри, жодне дерево не знаходить у  собi  мужностi
рости там, тодi звичайно кажуть: "Посадимо сюди сосну". I  сосна  довго  i
самотньо  росте,  дзвонячи  хвоєю.  Вона  завше   дзвонить,   її   корiння
заривається в пiщаний грунт i росте вглиб i вглиб. Ось уже перейдено пiсок
i глину, обплазовано камiнь, i корiнь занурюється, як жадiбний  хробак,  у
жовту землю. Дивись,  через  кiлька  рокiв  i  не  впiзнати  дерева:  воно
перечiпає вже своїм вершком заблуканi хмари i змушує їх вiд ляку мочитися.
Треба постукати по нiй i дослухатись до звуку: вона дзвенить на морозi,  i
в нiй не чути жодного дупла. Оцю сосну ми й закарбуємо собi.  Йдемо  далi.
Ось вiтер поламав одну - поминемо її. Нещастя можна жалiти,  але  довiряти
йому свої паруси - смiшно.

   Ще одну сосну ми здибали. На каменi гiрському стоїть вона, i  вiтри  її
хилитають на всi боки. Взяти б хiба? Але, ближче  пiдiйшовши,  поминули  й
її. Хто довго i вперто бореться з вiтром, не сходячи з мiсця,  -  того  не
можна брати на мачту: в ньому вузли i викривлений  стан,  товсте  суччя  i
зламаний вершок. Таке дерево гнуте можна на кермове колесо згинати або  на
луки брати - летiтиме стрiла як треба.
   Нашукавши сосен на мачти, повалимо їх без жалю сокирами. Сентиментальнi
люди хай вiдiйдуть: буде текти смола, i сосна стогнатиме. Та  саме  стоїть
зимова пора,  дерево  кожне  робиться  матерiалом:  розкiшними,  багатими,
пахучими мачтами, гнучкими дошками i податливими, як мармур, колодками.
   Спiдня мачта - найтовща.  Але  її  ще  потовщують,  набиваючи  навкруги
шальовок для змiцнення й захисту. Поставимо її... та ми вже  її  поставили
на призначене мiсце. Бiля вершка помiст на салiнгах - це марс.  На  марсi,
притиснувшись до спiдньої мачти i  надягшп  штуку,  яка  зветься  "головою
вiслюка", стоятиме марс- стеньга. До  вершка  останньої  знову  причеплено
"голову  вiслюка",  яка  тримає  брам-стеньгу.  Отакий  мають   вигляд   i
фок-мачта, i грот-мачта на шхунi-бриговi. Мачти  стоять  трохи  похило  до
корми: перша - менше, а друга - бiльш похило. Рей - поперечних  перекладин
для  парусiв  -  на  щоглi  чотири:  спiдня  рея,  марс-рея,  брам-рея   i
бом-брам-рея.  Змiцняють  мачти  тросами:  вантами,   пардунами.   Парусне
господарство - як скрiзь по гарних кораблях -  фрегатах,  бригах:  спiднiй
парус, марсовий парус, брам-парус, бом-брам-парус,  гафель-парус,  клiвер,
топселя, стакселя i ще кiлька додаткових бiля вищих парусiв.

   Полотно - не такий цiкавий  матерiал,  як  дерево.  Поле  льону  вражає
тiльки в час цвiтiння! Тодi страшно дивитися - нiби на землi запалася синя
небесна безодня. Пов'язати льон з полотном тяжко. Нiби не мiг  вирости  на
землi цей м'який, бiлий, мiцний матерiал. Паруси хай собi  шиються,  а  ми
подивимось, що поробляє в казанах смола.
   Вона вже кипить. Треба кинути пучку солi i  шматок  вощини  з  медом  у
кожний казан. Колись ще кидали живого пiвня, щоб  люди  на  кораблi  спали
чуло i не проспали парусiв. Ще ранiш - для великих  кораблiв  -  варили  з
смолою й дитину, яку  треба  було  обов'язково  вкрасти  на  базарi.  Тодi
корабель ставав живою iстотою i набував на небi свого  янгола,  вiдiбравши
його в дитини. "Так пророблювали морськi розбiйники", - розповiдають старi
моряки, i обов'язково пiсля стiлькох пляшок, щоб  оповiдач  мiг  поплутати
прову з кормою.

   Смола кипить. З дна стремлять чорнi бунтiвливi потоки. Старi корабельнi
майстри, що вже  доживають  свого  вiку,  могли  iнодi  побачити  майбутнє
корабля в тих смоляних бульках i хвилях. Та нам не до лиця забобони! Смола
кипить, i її перемiшують, щоб не пiдгорiла. Даремно  комусь  здається,  що
майстри ворожать, плямкаючи губами, їм жарко вiд вогню.

   Смола кипить, як турецька кава. Вогнi пiд нею палахкотять  i  шпурляють
iскри на боки. Смолистi дрова попались! Майстер пробує смолу. Ей, не  лови
гав, роззява! Бережись, бо звариш  ногу.  Хiба  не  бачиш,  що  йдуть  уже
смолити новий посуд?"

   XV
   Рана нагадувала своєю формою серце. Крайки її були синi, трохи бузковi.
З одного кiнця йшла смуга порiзу, крiзь яку випливала  й  випливала  кров.
Очевидячки, нiж, ударивши тiло,  розiрвав  його  далi.  Очi  мої  застилає
туман, але я бачу її - мою рану - i чую уразливий бiль. Крiм рани,  нiчого
не iснує на свiтi. Я навiть бачу двi рани, нi - три...  О,  та  всi  груди
пошпортано ножем! Усi  груди  й  живiт.  Симетрично.  I  всi  рани  цiлком
однакової форми, нiби вимальовано їх фарбами. Фарби  печуться.  Я  стогну.
Менi здається, що... так, справдi, це  намальовано  пекучою  фарбою.  Бiлi
хустки наближаються до всiх малюнкiв. Торкаються тiла. Бiль посилюється, i
зникають з очей рани. Залишається бiль - гострий, пронизливий:  на  лiвому
боцi черева. Бiль топить у собi моє зорове сприймання ран.  Разом  iз  цим
повiтря таке густе йде з легень, що в горлянцi воно клекоче, i я  сам  чую
свiй стогiн. Десь iз безвiстi простягається рука, вiд якої тхне лiкарським
запахом. Я бачу тонкi пальцi надзвичайної краси. Менi починає  яснiшати  в
очах, я чую серцем, що пiсля дотику руки я зможу встати i роздивитися,  де
я є.
   Рука наближається - вона лягла на рану. Холодна рiч посунулася  вздовж.
Знову скажений бiль захолодив мозок.  Я  чую,  як  я  по-звiрячому  кричу.
Холодна рiч перестає турбувати. Замiсть неї я вiдчуваю, що менi проколюють
шкiру голкою i впускають рiдину. Стає тихо, i  в  моїх  вухах  тиша  одна,
абсолютна тиша. Живiт холоне, я гублю мiсце, де мiститься бiль.  Чую  тихi
голоси - розплющую очi й - бачу ту ж саму руку. Вона знову наближається до
черева i занурюється в нього. Я почуваю лоскiт. Рука ворушиться, мацаючи i
шукаючи пальцями. Вона нiжно торкається всього. Вона не поспiшає.  У  мене
виникає думка, що руку хотять менi в черевi й залишити. Я лякаюся до того,
що вiдчуваю вже бiль. Я стогну. Нарештi рука вийшла на свiтло, я бачу  її,
як по нiй збiгає кров, як вона радiсно, задо-волено рухає пальцями. Пальцi
надзвичайнi i радiють з того, що вони намацали у мене в черевi.
   У мене прояснюється голова. Я бачу  ще  кiлька  рук,  що  звисають  над
раною. Вони  тримають  голку  з  ниткою,  хусточки,  блискучi  речi.  Руки
швидко-швидко починають працювати. Я чую бiль, але цей бiль уже не турбує.
"Цей нiчого, а в того гiрше", -  говорить  голос.  Усi  слова  входять  до
свiдомостi, я починаю згадувати, але раптом з'являється така безлiч  слiв,
що я лякаюся в них заблудитися. Вони завалюють, не  давши  часу  зрозумiти
їхнього значення, вони падають i падають. Я почуваю, я  вiдокремлююсь  вiд
столу, мене хтось несе.

   Ми лежали з Богданом удвох в кiмнатi. У мене  один  слiд  вiд  ножа,  у
Богдана - два. Ми стежимо вдвох за мухою, що  лiтає  пiд  стелею.  Кiмната
бiла, чиста, i мусi нудно самiй лiтати.
   - Маладчина Поля, - шепотить Богдан, йому не можна ще голосно  говорити
i смiятись.
   - Полi ми купимо золоту каблучку,  -  вiдповiдаю  я,  захопившися  враз
любов'ю до Полi. Вона врятувала нас, знайшовши вночi на  вулицi  в  калюжi
кровi, її голоснi зойки  збудили  цiлий  квартал,  i  хтось  подзвонив  до
швидкої допомоги.
   - Я думаю, що Сев, - хрипить Богдан, - його поведiнка  в  останнiй  час
менi не подобалася.
   - Ви, мабуть, здурiли або втратили багато кровi. За Сева я даю  голову.
Коли тiльки можливе в свiтi iснування пари друзiв - то це я  i  Сев  -  цi
люди.
   - Кажiть! Недаром же я за вами слiдкував увесь час.  Це  тiльки  вiн  i
нiхто бiльше.
   - А якi причини?
   - Вiн злий на вас за вашу рижу. Вiн думає,  що  ви  її  вже  обкрутили.
Пригадайте, як давно ви з ним не балакали.
   - Оце й усе?
   - Цих причин вистачить. I менi навiть подобається,  як  вiн  ловко  нас
обкрутив. Вiн, видко, звичний мати справу з ножем.

   - До цих пiр вiн дотримувався пензля.

   - Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви  йдете...  До  нашої
кiмнати зайшло двоє людей з лiкарем.
   - На кого маєте пiдозрiння? - запитав один, розкладаючи папери.
   Я глянув на Богдана суворим i застережливим поглядом. Вiн зрозумiв мене
i заплющив очi.
   - Нас, очевидячки, хотiли пограбувати, та щось перешкодило. Нi на  кого
пiдозрiнь не маємо i вважаємо це за напад портових грабiжникiв.
   - Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте своїх ворогiв.
   "Своїх друзiв", - подумав я, але допитувачевi не вiдповiв.  Вiн  зiбрав
папери i вийшов разом iз лiкарем I супутником. Богдан розплющив одне око.
   - Ми й самi добрi шукачi, - посмiхнувся  вiн.  Ми  провадимо  перервану
розмову.
   - Коли ви йшли, - каже Богдан, - i вiн вам перегородив дорогу, я одразу
став бiгти на помiч. Заблищав нiж. Ви схватили його за руку i  припали  до
неї ротом.
   - Я укусив його.
   - Потiм ви одсахнулися, i вiн вас ударив ножем.  Ви  помiтили,  в  якiй
руцi вiн тримав ножа? У лiвiй руцi. Вiн, значить, лiвша. От звiдси  нам  i
треба виходити: вiк лiвша, на лiвiй руцi вiд зубiв мусить бути  знак.  Ну,
що - ловко?
   - А який на ньому був одяг?
   - Я не помiтив, а ви?
   - Менi здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч  поручитися  не  можу  -
можливо, то менi в очах зарябiло.
   - Значить, я починаю?
   - Можете починати, тiльки щоб Сев не помiтив нi крихти. Навiть коли  це
зробив вiн, то й тодi я любитиму його i не зраджу дружби. Така дурниця, як
нiж, не може вiдгородити вiд мене Сева.
   - Нащо ж тодi дошукуватись?
   - А цiкаво буде колись йому згодом нагадати i  посмiятись  разом.  Менi
здається, що вiн  уже  кається.  Богдан  промовчав,  не  знаючи,  як  мене
зрозумiти.
   - Адже ви любите ту дiвчину?
   - Це не стосується до нашої балачки.

   - I ви можете вiддати її Севовi?

   - Сев має в неї таке ж мiсце, як i я. До того ж - у неї є своя голова.
   - Жiноча голова,  -  сказав  Богдан,  -  завше  любить,  щоб  її  хтось
затуркав. Вона не може сама чогось вирiшувати. Жiнка любить руку i повiд.
   Настала довга мовчанка. Ми заглибилися в думки. Тодi  трохи  згодом  до
нашої кiмнати зайшла схвильована Тайах.
   - Дружочок, хто це тебе? - вона сiла на стiлець, щоб бачити нас обох. Я
удав, що менi боляче, i затулив очi  рукою.  Цим  я  давав  їй  можливiсть
подивитися на Богдана довше, нiж це дозволяла моя присутнiсть.

   - Болить?
   - Коли б вас ножем кольнути, - вiдповiв за мене Богдан, - то й вам  би,
мабуть, болiло.
   Жiнка не зрозумiла такої до неї нечемностi i подивилась на мене.
   - Отак ви собi ходите, ходите, - продовжував  мiй  товариш,  -  хвостом
метете сюди, хїостом метете туди, а хтось, може, через вас ножi одержує...
   - Богдане! - перебив я.
   - Та я для прикладу кажу. Бо  жiнцi  завше  приємно  дивитися  на  двох
розкуйовджених i закривавлених пiвнiв. Коли жiнка  бачить,  що  через  неї
люди виймають ножi i починають рiзатися, - це для неї, як вода для квiтiв,
вона росте, повнiє, хорошiє.
   - Богдане, не майте мене за одну з тих жiнок, яких ви взагалi бачили. I
не стосуйте до мене вашої фiлософiї. Коли через мене хтось битиметься -  я
покину їх обох. Вони не мають права почувати мене власнiстю. А  взагалi  -
що матрос може розумiти на делiкатних справах?
   Богдан з обурення закашлявся. Його живiт, що мусив не ворушитися жодним
м'язом, почав труситися. Тайах пiдбiгла до нього i, пiднявши йому  голову,
напоїла водою з чайника. Вона трохи злякалася такого впливу своїх слiв.
   - Дiвчино, - сказав я, - у  нього  двi  рани  на  тiлi,  i  кожна  може
розкритися. Не сердь його хоч ради площi бiля собору Дуомо. Ради таксi, що
кружляло по площi.
   - Ти одержав?
   - Одержав i прочитав.  Прочитав  до  половини.  Потiм  випив  пiвпляшки
горiлки i прочитав до кiнця. Не перебивай. Грiхiв у тебе я не бачу. Ти  не
могла iнакше себе тримати. Тiльки я на  твоєму  мiсцi,  проте,  поїхав  би
до... як його звати те мiстечко бiля Мiлана, куди ви мали поїхати?

   - Монца. Там чудесна природа, кабаре i ресторан.

   - Я поїхав би до Монца. Я розхлюпав  би  там  озера,  в  якi  дивляться
високi лiси, i я вибив би всю траву на галявинах. Я допустив  би  до  себе
всi iскри й зорi, i коли б вiд цього з'явилася на свiтi нова людина, -  це
було б осущненням iдеї.
   - Ти з мене не глузуєш?
   - Ти зробила, як i кожна жiнка зробила б на твоєму мiсцi. Ви не  любите
гiркостi, що приходить на ранок, того полину, який вiдкриває людинi  тайну
її життя. Слово честi, на тобi немає й пилинки грiха.

   - А коли б я... поїхала?
   - Я виправдав би  це  тiльки  тодi,  коли  б  ти  вивершила  пригоду...
дитиною. Неймовiрний потяг чоловiка до жiнки майже завше свiдчить  за  те,
що дитина вiд такого союзу пiде далi за батькiв.
   Я дуже втомився, ведучи довгу розмову.  Тому  я  заплющив  очi  i  став
тихенько дрiмати. Тайах сидiла непорушно, не зводячи очей з вiкна.  Богдан
потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голоснiший стогiн. Дiвчина мовчала,
передумуючи свою пригоду  i  вiдновлюючи  почуття.  Мене  охопила  страшна
сонливiсть. Я почав провалюватись у мiцний сон. Скiльки я спав - не  знаю.
Можливо, якусь малу долю хвилини, можливо, кiлька хвилин. У снах  губиться
розумiння часу в тих його межах, якi ми досi вмiємо фiксувати.  Прокинувся
я вiд слiв Сева, що ввiйшов  до  нашої  кiмнати  так  бурхливо,  як  часом
проривається протяг, розчиняючи вiкна й дверi.
   - Привiт  лазаретникам,  -  закричав  вiн,  увiйшовши.  Ми  з  Богданом
порозплющували очi.
   - Якi ви кислi й соннi! Бiля вас жiнка, як перець,  а  ви  хоч  би  раз
чхнули.  Менi  лiкар  сказав,  що  ви  швидко  наплюєте  на  оцi  лiжка  й
використовуватимете свої ноги. Чи не нудно вам?
   Сев потиснув руку Богдановi i поляскав по моїй руцi, що  лежала  поверх
ковдри. Я не помiтив жодної тiнi на його обличчi.

   - Подайте менi води, - попросив Богдан. Сев посадовив фамiльярно Тайах,
що була встала виконати прохання. Вiн сам узяв чайника i допомiг Богдановi
напитися. Мимо своєї волi, я стежив за кожним  його  рухом.  Я  навiть  не
помiчав цього  i  не  вважав  за  ненормальне.  Я  побачив,  як  переможно
заблищали очi Богдана, коли вiн пив воду. Я став дошукуватися причин.  Сев
саме ставив чайника на тумбу. Мене осяяла раптом думка: Сев тримав чайника
лiвою рукою. У мене забилося серце, я злякався. Сев - лiвша.
   - Я вам хочу розповiсти, - сказав Сев, - iсторiю з тими чотирма зайцями
у вугiльному трюмi,  яких  помiчник  капiтана  пароплава,  що  прийшов  iз
Коломбо до одного з портiв Балканського  пiвострова,  звелiв  викинути  за
борт темної ночi. Пам'ятаєте, це тодi, коли з чотирьох один ожив?

   Ми пам'ятали.
   - Менi потрiбний цей епiзод у трюмi, i я його хочу розповiсти вам  так,
як я його роблю. Богдан про нього не розповiдав, але я  беру  не  так,  як
було, а так, як могло бути. Ви слухаєте?
   - Може б, це вiдкласти до iншого побачення? - втрутилася Тайах.
   - Нi, треба сьогоднi. Ви будете слухати?

   - Добре, - вiдповiв Богдан зовсiм тихо i наче не своїм голосом. Сев сiв
до мене на лiжко i дiстав папiросу. Але Тайах вiдiбрала її  в  Сева  i  не
дозволила палити.
   - Вугiльний трюм я  уявляю  собi  в  пароплавi  десь  насподi,  аж  пiд
машинами. Вугiлля лежить не  товстим  шаром,  бо  воно  може  зогрiтися  й
зайнятися. Доступ повiтря - гарний, жити в трюмi можна цiлком з комфортом.
Чому ж вони мали там задихнутися? Очевидячки, вони не задихнулися.

   Вiд Богдана почувся заперечливий стогiн.

   - Не задихнулися, - повторив Сев, - бо повiтря там було  досить.  Треба
шукати iншої  причини  для  того,  щоб  усi  четверо  знепритомнiли.  Якої
причини? А причина була проста - їжа й вода.
   - Їжа й вода, - пiднiс голос Сев, заглушаючи протест Богдана,  -  через
брак однiєї води  можна  збожеволiти!  Не  треба  мати  багато  уяви,  щоб
намалювати собi картину того, що трапилося у вугляному трюмi.  Першi  днi,
коли була їжа й вода, троє людей  (їх  було  спершу  троє)  почували  себе
прекрасно. Вони ще сподiвалися, що та людина, яка  пустила  їх  до  трюму,
виконає обiцянку i носитиме воду за те  золото,  що  вона  одержала.  Вони
розповiдають один одному казки батькiвщини, свою любов, свої  переконання.
У тiм порту, де вони сiдали, вони вперше познайомилися, i  жодної  рiзницi
мiж ними не було. В трюмi один признається, що вiн не  з  простих,  i  цим
зiзнанням ставить  мiж  собою  i  товаришами  стiну.  Запаси  їжi  й  води
виходять, люди вiдчувають  злiсть  i  стають  уразливi,  їх  дратує  кожна
дрiбниця, їжi й води ще меншає. Тодi трапляється те,  що  й  одразу  можна
було передбачити: двоє вiдбирають життя в  третього  i  закопують  його  у
вугiлля. Вони продовжують, таким чином, своє життя на кiлька день.

   Проте - до їхнього товариства ввiходить  новий  член.  Це  вiдбувається
вночi, на невеликiй стоянцi, коли пароплав приймає пошту  на  борт.  Новий
метушиться в темрявi трюму, iнстинктом вiдчувши, що вiн не  сам.  Пароплав
виходить iз гаванi. Ранок застає його у вiльному морi. При бiдному  свiтлi
новий бачить старих мешканцiв. Але у нового немає харчiв - вiн їх встиг до
ранку закопати в купу вугiлля: воду i сухарi.  Цей  новий  -  китаєць  без
одного вуха.
   - Цього китайця я залишив  на  островах,  -  заперечив  Богдан  нiби  з
останнiх сил.
   - Я ж не кажу, що це той самий  китаєць  був.  Я  кажу  тiльки,  що  ви
визнали його за того китайця,  який  дошкуляв  вам  на  палубi  в  старого
малайця. Ви могли ж подумати, що то вiн?
   Вiдповiдi не було.
   - Китаєць, побачивши суворих хазяїв iрюму, приємно посмiхається i  хоче
розпочати дружнi стосунки, але один iз двох хазяїв пригадує бiль вiд  його
руки i люто лається. Бiйку починає матрос. Вiн  кидається  на  китайця  iз
ножем, але китаєць...
   - Кусає його руку, - вставляє Богдан, гостро слiдкуючи за Севом.
   Сев дивиться на руку. В ньому не можна помiтити й натяку на хвилювання.
   - Китайцi не кусаються, - поправляє Сев Богдана,  -  китаєць  дiстає  й
свого ножа. Вони б'ються. Матрос усi  спогади  хоче  намалювати  ножем  на
китайськiй шкурi. Вони скачуть так. Вони  падають  на  купу  вугiлля  так,
котяться з неї, вiдкриваючи китайцеву схованку. О, вже є  мета  бiйки!  Ця
вода i ця їжа допоможуть врятуватися. Допоможуть доїхати. За воду  й  хлiб
уже йде бiйка.

   В кiмнатi з'являється сестра-жалiбниця. Вона без церемонiй  вшiроваджує
гостей, не даючи Севовi навiть договорити фрази. Тайах iз Севом  виходять,
усмiхаючись нам i посилаючи поцiлунки. За ними виходить i  сестра.  Богдан
починає ворушитися на лiжковi. Власне, починає пiдносити голову, оглядаючи
кiмнату помутнiлими очима.
   - Вже пiшли?
   - Пiшли.
   - Покличте швидше сестру, - аж свистить його голос, - у мене всi  бинди
перемокли вiд кровi. Я тодi... як... закашлявся...


   Тайах i Сев сидять у першому  рядi.  На  арену  виходить  красунь-кiнь.
Смаглявий хазяїн його зовсiм зникає поруч iз пишнiстю й блиском коня. Кiнь
вичищений i натертий суконкою. Батькiвщина його -  Андалузiя.  Коня  звати
Метеор. Вiн увесь золотий - вiд гриви до хвоста. Темнi, наче засмаженi  на
сонцi, сухорлявi, стрункi ноги. Копита малi, рiвно обрiзанi i обточенi.  У
гриву заплетено блакитнi стрiчки.  Хвiст  пишний  i  довгий,  як  найкраща
дiвоча коса. Очi Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартiвлива, балувана
iстота, його кокетування може звести з розуму цiлу стайню.
   - Цього коня, - каже Сев, - я  хотiв  би  подарувати  вам.  Ви  б  його
поставили в себе бiля лiжка, лежали б i годували його цукром. Вiн лизав би
вашу руку i тихо iржав би з радостi. Дивiться, якi вiн штуки виробляє!  Ви
з ним могли б навiть танцювати. Метеор!
   Кiнь повiв ухом, почувши своє iм'я.

   - Бачите, який вiн чулий! Коли б ви загубилися в  степу  i  поранили  б
собi ноги, i сонце заходило б за обрiй, вам треба було б тiльки  свиснути,
вiн був би вже бiля вас. Метеор!
   - Менi не треба коня.
   - Вiн стояв би бiля вас та грiб ногою. Ви лягли б на траву, а  навкруги
вас велетенська  сяяла  б  нiч.  Ви  лежите,  над  вами  зорi  миготять  i
перекочуються по  небi.  Ви  бачите,  як  з  неба  летить  роса  на  землю
блискучими мiльйонами крапель. Не долiтаючи до землi,  краплi  стають  над
нею пахучою легкою парою i зникають.  Ви  лежите,  бiля  вас  кiнь,  i  ви
виростаєте в колосальний символ. Ви боїтеся  подивитися  праворуч  себе  i
лiворуч, боїтеся побачити похилостi круглої землi. Ви пiдводите  голову  -
нi, земля рiвна та простора. Десь  у  невiдомiй  далечi  гримлять  моря  i
великi мiста. Ви знаєте, що кiнь вас домчить до всiх обрiїв  i  зникне  за
ними. Ви це знаєте i лежите, зрошуючи степ сльозами  невисловле-ної  туги.
Ви наче вдова, що хоче мужа. Сiдайте ж на коня. Метеор!

   - Нi!
   Метеор дякував  за  оплески,  котрi  викликала  його  краса.  Вiн  став
переднiми на бар'єр i вклонився до публiки. Просто перед ним  була  Тайах.
Нiздрi коня  наблизилися  аж  до  її  колiн,  насмiшкуватi  очi  дивляться
розумно, i кiнь з приємнiстю вiдчуває п'янливий  запах  жiнки.  Вiн  трясе
головою, просячи себе погладити. Сев простягає руку, але  Метеор  його  не
хоче, вiн тягнеться до Тайах.
   - Нi, Метеор, - каже Тайах, i кiнь  одразу  опиняється  на  аренi.  Вiн
гнiвно нагинає голову i бiжить за кулiси.
   - Нащо ви його образили? - сердиться Сев. На  арену  вилiтають  голуби.
Кружляючи над публiкою, вони по знаку сiдають туди, куди їм  наказує  їхня
хазяйка. Вони безпомiчнi, маючи тверду стелю  над  собою.  Б'ючи  крилами,
вони нервуються з того, що дах не синiй.
   - Хочете, я подарую вам голуба? Вiн лiтатиме над вами i сповiстить  про
небезпеку. Коли вас оточить вода i зникнуть  береги,  вiн  перший  принесе
вiту маслини вiд твердої землi i дасть вам бадьорiсть, що вода спадає. Вiн
через усi перепони подасть вашу звiстку додому. Голуб служитиме вам вiрно,
бо в нього мала голiвка, в якiй не вмiщуються злi думки.
   - Не люблю голубiв.
   - Вiн завше дасть  вам  спокiй  i  мир  на  вашiм  шляху.  Його  вуркiт
розчулить ваших ворогiв, i символ спокою в його дзьобику  продовжить  ваше
життя.
   - Сев, ви розповiдаєте дитячу казку.

   - Чи, може, вам бiльше до вподоби  орел,  що  розгорнув  би  крила  над
головою i вiв би вас до перемог? Щоб глянули ви на  кордони  -  i  кордони
розходились би перед вашими очима, глянули ви на дверi - i дверi  вилiтали
б в ту секунду, подивились би ви на людину - i людина вийняла б своє серце
i вiддала б його вам обома руками? Хочете орла  -  самотнього,  хороброго,
хижого, на недосяжнiй скелi, з могутнiми крилами?
   - Вони дуже смердючi. Тих, що я бачила по зоологiчних садках, не  можна
назвати птахами. Це облiзлi, обскубанi гуси iз скляними  очима.  Хай  вони
вже лiтають без мене. Ви ще далi будете розповiдати казок?

   Голуби збиралися всi потроху до  клiтки.  Лише  один  довго  не  слухав
свисту хазяйки. Вiн лiтав над глядачами, над оркестром, кружляв бiля ясних
електричних ламп, випорожняв свiй шлунок, про щось  вуркотiв,  розпустивши
хвiст. Потiм вiн лiтав низько i несподiвано сiв не до хазяйки на  руку,  а
на колiна до Тайах.
   - Нi, - сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову.
   - Чого ж вам нарештi треба? Хочете, я, подарую вам  лева,  -  продовжує
Сев, коли за блискавично поставленими гратами на аренi  починають  плигати
леви, - це вам уже цар звiрiв. Бачите, як вiн вiльно походжає, дарма що за
гратами. З ним вас нiхто не займе - навпаки,  ви  всiх  витрушуватимете  з
їхнiх шкiр. Як вiн походжає! Як вiн б'є себе  хвостом  по  ребрах!  Хочете
лева?

   - Нi. Не треба вже казок. Посидимо так.  Леви  перекидаються,  гарчать,
але слухняно роблять все, що вiд них вимагає нiмець-приборкувач.  "Чого  ж
ти хочеш,  чоловiче?"  -  звертався  останнiй  до  лева,  оперiзуючи  його
батогом. "Чи ти не сказився, чоловiче?" -  нiмець  штурляв  левовi  в  рот
палицю. "Сиди тихо, чоловiче!" Звiр  не  хоче  йти  на  мiсце,  гарчить  i
замiряється на нiмця лапою. Тодi приборкувач виймає з кобури зброю.

   Лев вiдвертає голову i, як побитий пес, вiдходить пiд загальнi оплески.
Зайнявши мiсце в спортивнiй фiгурi, лев не витримує  образи.  Вiн  голосно
кричить, i трусяться конi в стайнi, лякаються голуби, тривожаться глядачi.
Лев кричить.
   - Нi, - каже Тайах i виходить до фойє, тягнучи за собою Сена.
   - Любий Сев, - хвилюється вона, - чому менi так негарно? Бiля мене  ось
ви, i я вiдчуваю, що ви такi теплi. Правда  ж,  ви  не  думаєте  про  мене
погано?
   - Монкi, - вiдповiдає врочисто Сев, - дайте менi вашу руку, i  я  зрушу
свiт.
   - Ой, як страшно! - смiється дiвчина. - Нате вам руку.
   - Монкi, ви мене любите?
   - Слово честi, не знаю, Сев. Коли ви менi кажете про  вашi  почуття,  я
хвилююся, але в менi немає страху. А коли любиш,  то,  кажуть,  -  боїшся.
Страх i млость.
   - Я мовчу, - каже Сев, спалахнувши всiєю своєю гордiстю.
   - Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас нiколи не забуду. За все  моє
життя тiльки ви та редактор володiєте моїми думками. Нiколи нiхто  так  до
мене не ставився. Всi в першу чергу пропонували менi лiжко. Я  вже  почала
була забувати, що може бути на свiтi самостiйне життя, мiцна любов, яка не
боїться жертви. Свiт я уявляла сласним тянучим мужчиною,  що  трощить  мої
костi i зникає на ранок, випивши зi мною келих моєї сили i моєї  кровi.  Я
забула,  як  я  була  маленькою  дiвчинкою  i  потiм  стрункою  юнкою.   Я
прокидалася вночi, запалювала свiтло i пiдходила до трюмо -  роздягнута  i
гаряча вiд сну. Я роздивлялася на своє тiло, немов на  щось  чуже  менi  й
далеке. Руки, шия, груди, живiт - все я вивчала i спостерiгала. Так  iнодi
пiдходить уночi хазяїн до бочки з  вином.  Вiн  нюхає,  куштує,  стукотить
ключем у днище, вимiряючи,  скiльки  вина  є  в  бочцi.  Такими  ночами  я
згадувала свої дитячi й дiвочi мрiї, менi ставало  легше  дихати,  нiби  я
випивала солодкої цiлющої води.
   - Але цього вже немає? Ви це вже пережили?

   - Я пережила це, - Тайах мiцно притиснулася  до  руки  Сева,  якою  вiн
тримав її лiкоть, - i нiколи  в  життi  ке  повернуся  до  старого.  Знову
загубити своє тiло, вiдчувати лише, як вино виливається i розхлюпується по
дорозi - краще вже тодi не жити.
   - А коли б я попросив зараз вашої руки i повiв  би  до  себе  назавжди?
Коли б я понiс вас...
   - Не треба, Сев. Вiдповiдi в мене немає. Але я вiдчуваю, що живу  тепер
свої останнi днi. Я не знаю, що Суде потiм, я боюся й  жахаюся  цього.  Та
воно  однаково  мусить  прийти,  я  горiтиму  рiвним,  високим   i   ясним
по-луменем. Менi цього не обминути. I ось я  вiдчуваю  справжнiй  панiчний
страх. I млость, i сласнiсть. Ви мене любите тепер, вам  здається  тiльки.
Повiрте менi. Тепер - ви пiдняли мене  з  того  мiсця,  де  я  лежала  при
дорозi, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель -  дайте
ж менi попливти, наставивши вiтрила.
   Сев став смiятися, ображаючи Тайах i себе цим смiхом. У  фойє  погасили
свiтло. На аренi починався новий  вiддiл  програми.  Тайад  поверталася  з
Севом на своє мiсце, як сновида.
   - Вам нiчого не розповiдали про мого листа?

   - Нiчого.
   - Я забула, що ви мало зможете зрозумiти мою поведiнку без цього листа.
   - Я добре розумiю  вашу  поведiнку  i,  очевидячки,  стикаюся  щодня  з
причиною вашої поведiнки.
   На арену вийшли морськi  гiмнасти.  Вони  проспiвали  матроську  пiскю,
вiддали  пошану  публiцi  i  стали  лiтати  по  аренi.  Карколомнi  сальто
вивершував жартiвливий смiх. Серед групи гiмнастiв  була  одна  дiвчина  -
молода, з чудесною будовою тiла. Мужчини й хлопцi одягнутi в бiлi  морськi
штани з лампасами, бiлi  сорочки  з  чорненькими  краватками.  На  дiвчинi
рожеве трико. Помiж морякiв дiвчина здавалася зовсiм без  одежi.  Вона  не
стояла й  кiлькох  секунд  на  мiсцi.  На  аренi  вiдбувалося  надзвичайне
змагання за дiвчину. Кожний хватав її на руки, як рожеву податливу сирену,
мчав по аренi, роблячи кульбiти й сальто. Нiби вихор, за ним мчались iншi.
Хтось вiдбивав дiвчину у попереднього  i  сам  з  нею  тiкав  далi.  А  на
поставленому капiтанському мiстковi капiтан дивився в бiнокль i командував
керманичами та машинiстами. У дiвчини було обличчя, як у ляльки:  коли  її
ставили на землю - вона розплющувала очi, коли її брали  на  руки  -  вона
довiрливо засинала. Група все збiльшувала темп гри. Нiби хвилi погрожували
впасти  на  палубу.  Капiтан  стояв  спокiйний  та  величний,   командуючи
кораблем.
   Тайах важко дихала. Вона стежила за дiвчиною, нiби за сестрою. Смiялася
й плескала в долонi. Великий цирк безлiч разiв  викликав  гiмнастiв,  коли
вони, кiнчаючи свiй  номер,  пiдкинули  дiвчину  вгору  в  обiйми  старого
капiтана. Музика ревла i вiтала  майстрiв.  Повiтря,  яким  дихали  тисячi
людей, нiби пронизала хвиля морського повiтря.
   - Сев, я вже все бачила, - сказала Тайах i встала з мiсця. Сев пiшов за
нею слiдом. Вiн почав дещо розумiти. Але вiд цього йому  стало  ще  тяжче.
Проте вiн смiявся i розповiдав анекдоти. Тайах його не слухала.

   - Сев, - попросила вона, - дозвольте менi пiти самiй далi.  Менi  треба
багато подумати.
   Вони розiйшлися, поцiлувавши одне одного в щоку. Сев дiйшов додому лише
на ранок. Не роздягаючись, вiн уяав на лiжко i заснув.


   XVI
   Радiсна праця - ознака творчостi. Тесляр теше дуба й бука  з  захватом.
Стовбури цих дерев пiдуть на змiцнення кiля й форштевня. Дубовий прикорень
стоїть бiля  верстата.  На  нього  покладено  тютюн.  Голенастi  окоренки,
стовбури сосновi з корою, дошки, обаполи дубовi, купи  стружок,  верстати.
Над цим ранкове сонце, вилiзши з-за моря, дивиться на початок  робiт  бiля
колишнього дубка "Тамара". Дубок, нi - це тiльки кiстяк його -  стоїть  на
березi в примiтивному доцi. Закопано кiлька стовпiв, пороблено  риштовання
i поставлено дубок, розвантаживши  його  вiд  усього;  вiд  щогл,  палуби,
вантажу i вiд того, що заводиться в мiсцях, де довго жили люди,  -  рiзної
трухи та покидькiв. Коли буде замiнено все попсоване  дерево  i  вiн  буде
обшитий новими дошками, зашпакльований i обсмолений, -  тодi  спустять  на
воду. На водi вивiрять стiйкiсть, будуть уставляти мачти i кiнчатимуть усi
внутрiшнi роботи на суднi: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева
нагрiвається вiд сонця i пахне, як  сiно  з  копицi.  Плотники  по  одному
сходяться, облiплюють кiстяк дубка. Бiля верстатiв  виростають  люди.  Там
починає шаршати шершебок по дошцi. Хтось бере до рук рубанка i,  повозивши
ним по дубовiй планцi, кидає його й лагодить фуганок.  По  деревi  фуганок
майже спiває. Власне, пiдспiвує. Бо спiває щось  собi  пiд  нiс  той,  хто
працює. Чудесний ранок, i смiшна робота. А ще смiшнiше те, що робота тече,
як струмiнь пахучої води. Матерiал не сучкуватий i не мокрий. Заглибляйся,
коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати  потрiбну  кривину  в
буковiй глицi. Працюй, струже, на  совiсть!  Це  не  декорацiя,  яка  вмре
завтра - хай тiльки її використає кiноапарат. Ця робота виходить у море. I
можуть сказати майстри десь, що "вiдбудовували цей бриг  радiснi  й  чеснi
робiтники. Дерево зладнали,  дошки  припасували,  щогли  вивели  i  паруси
напнули. Честь їм - умiлим теслярам!" А нехай мине така лиха година,  коли
доведеться кораблю почути, що  "руки  б  їм  повсихали,  i  печiнка  б  їм
вилiзла, i дiти б їм у вiчi наплювали  -  тим  ледарям,  безчесним  людям,
циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би
на них швидше прийшов!" Не буде тодi  брига,  а  буде  дерев'яне  опудало,
сором i ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки i дзвенить сокира.
Нi, корабель буде такий, нiби вiн вирiс у лiсi з чудернацького  насiння  i
розцвiв, i обрiс великим бiлим листям парусiв.
   Сокиро, теши й теши. Ти найталановитiша з усього струменту. Ти  дзвениш
у твердiй руцi. Трiски летять набiк.

   Нахилившися, майстер  обтiсує  стовбур.  Сокира  слухняна  i  проворна.
Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Падає пiт на дерево. Сонце  -  нiби  пробив  хтось
дiрку в небi - ллє безперестанку на  землю  жар.  Ш-шак-дзнь!  Ш-шак-дзнь!
Тесати до цiєї мiри? А потiм це ляже на кiль? Яка весела робота!  Ляже  на
кiль! Куди це поспiшає пилка? Пилко, рiвнiше рiж. Сонце, май совiсть, ми ж
працюємо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь!
   Коли судно стоїть на березi,  його  треба  оточити  любов'ю  i  увагою,
веселiстю, легкими пiснями i достойними людьми. Корабель на березi,  як  i
хвора людина, потребує нашої безмежної  вибачливостi  й  терпiння.  Уявити
треба його нудьгу i поiяг до здоров'я, тоскне завивання вiтру  в  оголених
ребрах-шпантах, легенький рип  дерева  в  риштованнi,  цiлу  гаму  звукiв:
сосни, дуба, бука, негнiй-дерева. Бриг на березi - ще не бриг. Це  -  бiль
народження, захват i радiсть працi, мерехтiння думок  i  колискова  пiсня.
"Бриг великий виростає, бриг у море випливає!"
   В риштованнi-колисцi стоїть майбутнiй бриг. На кормi,  де  є  вже  шмат
палуби i звiдки можна охопити оком роботу,  -  стоїть  Професор.  Пiд  ним
працюють бiля кожної  шпанти  теслярi.  Тирсяний  пил  пiдноситься  вгору,
виповняє увесь бриг бiлявим мороком, нiби й не корабель  це,  а  чудна  та
велика урна, в якiй Професор хоче про щось  ворожити.  Хазяїн  трамбака  -
неофiцiйний помiчник Професора. Вiн мацає  кожну  дрiбницю,  нюхає  кожний
шмат дерева, як їжу, i нiби виростає разом iз кораблем. Тепер вiн  виринув
десь знизу, ухопився руками за сволок i сiв на нього верхи бiля Професора.
   - Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба їх  випинати.  А  то  не
бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такiй  посудi.  У  найкращий
широкий вiтер ми нiяк не  могли  їхати  по-людському.  Усе  здавалося,  що
пливемо з самого святого потопу. Вiрите - та шхуна  мала  стiльки  хазяїв,
скiльки є на нашому узбережжi людей: кожен хотiв її швидше  збутися.  Доки
хтось нарештi перебудував i вона стала ходити, як дурна.
   - Ви, хазяїне, думали вже про те, як ми оцю рiч ставитимемо на воду?
   - Нащо менi думати, коли ви стоїте на кормi?  Коли  думає  розум,  тодi
руки можуть не думати. Я продав свiй трамбак i зараз помолодшав на  десять
рокiв. Менi здаєiься, що я взяв би отак руками i сам поставив би на  воду.
А проте - треба робити похилу дорiжку  до  води,  покласти  круглякiв  пiд
кiль, обладнати риштовання i  тодi  легенько  попхнути  посуд  рукою.  Так
роблять завше.
   Знизу чути голос Тайах, яка гукає до Професора:

   - Чи не можна й менi до вас?
   Хазяїн трамбака зникає, як чорт, у люк. Порохнявий, з тирсою на  одежi,
iз стружками на шапцi, вiн виринає бiля дiвчини, радо  її  вiтаючи.  Удвох
вони починають лiзти до Професора. Риштовання зроблено  для  чоловiкiв,  i
жiнцi доводиться згадати акробатику, її шовковi рейтузи  дуже  подобаються
нижчим плотникам. Та й дiвчина сама нiчого собi. Вона  висне  на  руках  i
вибирається на вузеньку дошку, що лежить уздовж брига, з'єднуючи  сволоки.
Дiвчина смiливо стає на дошку, балансуючи руками,  iде  до  корми.  Бiлява
голова її зовсiм золотiє проти сонця.  Плотникам  до  вподоби  така  брава
дiвка. Темп роботи пiдвищується.
   -  Добридень,  Професоре,  бачите,  яка  я  ранiшня.  Я  вам  не   буду
перешкоджати, коли сяду бiля  вас  i  подивлюсь  море,  i  послухаю  гомiн
будови?
   - Прошу, тiльки посидьте хвилину тихо - я зараз розмiркую свiй план.
   Тайах сiла, пiдперши щоки руками. За цiлу  нiч  сон  не  прийшов  i  на
хвилину. Всю нiч горiло свiтло в кiмнатi. Ходила, пiдходила  до  люстерка,
хотiла бути чарiвною i красивою, бачила змучене обличчя, плями пiд  очима,
лихоманку в очах. Заходжувалася їсти, випила вина, спалахнувши вiд думки -
за кого їй хотiлося випити. Переглядала одежу, рахувала бiлизну,  церувала
шовкове трико i панчохи, дошивала свою сорочку - таку малу,  що  її  можна
покласти в сiрникову  коробку,  обруби-ла  хустки  i  помiтила  їх  однiєю
лiтерою, примiрила  капелюхи,  оглянула  пальто  -  все  це  зробивши,  не
погасила лампи, бо ще була нiч. Як мандрiвник, що зiбрався в дорогу,  сiла
до книжки. Та, листаючи сторiнку за сторiнкою, блукала серед змiсту, як  у
лiсi. Очi сумлiнно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був  далекий
вiд розумiння. Оглядiлася, коли прочитала половину  книжки  i  коли  шибки
вiкна стали яснiти, переборюючи темiнь. Про  що  розповiдала  книжка?  Про
борню чи про дурницi, про розпач чи про радiсть? Коли б вiд  цього  навiть
залежало спасiння душi - однаково недужа була  сказати.  Пiшла  до  ванної
кiмнати, роздяглася i довго стояла пiд холодним душем. Холоднi бризки били
по плечах i текли на ноги,  падали  на  шию,  на  груди.  Разом  iз  водою
приходили холоднi ранковi настрої. Стало радiсно. Стоячи пiсля ванни  бiля
вiкна, щось мугикала собi пiд нiс, щось лiричне,  наче  колискове.  Зiйшло
сонце i застало в тiй же позi бiля вiкна. Знову читала.
   Але це вже були старi листи. Деякi летiли на пiдлогу, iншi -  дерла  на
шматки.  Коли  було  прочитано  останнього,  стала,  весело   усмiхаючись,
розкидати ногою рештки листiв по пiдлозi. Швидко кiмната нагадувала берег,
на який викинуто трiски з розбитого корабля. Пiсля цього вийшла на вулицю.
Там уже був день, i з порту долiтав ляскiт  залiза,  гудки,  стукотiння  i
глухий гул голосiв. Море спокiйно вилискувало за маяком, i на обрiї стояли
нiби в ряд високi паруси. Вони не рухалися. Iнодi один чи  другий  зникав,
неначе йдучи за воду. Тепер, сидячи бiля  Професора,  знову  милувалася  з
рiвної лiнiї їхнiх крил. Кожний парусник вiддалявся  вiд  берега  лише  до
тiєї лiнiї. Там на лiнiї вiн зупинявся, i  тодi  тiльки  нижчим  i  нижчим
ставав його парус.

   До Професора пiдходили теслярi. Вони  питали  про  дрiбницi,  всю  свою
увагу скеровуючи на Тайах.
   Зауваження письменника
   "Пише син. Хоч ти, тату, певне,  впiзнаєш  мене  по  руцi.  Я  звик  до
машинки i почуваю незручнiсть, беручи до рук перо. Я вирiшив стати тобi  в
пригодi. Саме в цiм мiсцi мемуарiв треба написати: минуло два тижнi. Але в
тебе є попередня практика, коли ти писав справжнi романи,  i  ця  практика
тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе будується корабель.
Двоє героїв лежать у  лiкарнi:  в  одного  навiть  рани  розкрилися  через
хвилювання - в третьому роздiлi третьої частини. Мiнiмум два  тижнi  треба
пiльгових на те, щоб вияснити стан  здоров'я  героїв  -  помруть  вони  чи
видужають. Тодi потрiбний час на те, щоб будова брига закiнчувалася,  або,
може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти  доведеш
корабель, а разом iз ним i героїв. Цей трикутник: Сев, Богдан i редактор -
рiвнобiчний. Який бiк трикутника бере Тайах - казати рано. Хоч i пишеш ти,
досить ясно натякаючи на матроса. Та є правило: не йти  туди,  куди  автор
тягне, бо завше можна прийти до  несподiваних  висновкiв.  Твоя  китайська
книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволi користуєшся
з практики писання романiв. Та мене на це не зловиш.
   Тобi треба тепер два тижнi часу.  Я  кажу,  що,  маючи  попередню  твою
практику, ти якось скомбiнуєш, щоб не написати фрази: "Минуло два  тижнi".
Ти можеш дати роздiл про походження води i  про  вплив  моря  на  психiку,
роздiл про рибальство доiсторичних народiв,  про  справи  на  кiнофабрицi,
роздiл про те, куди можна заподiти зайвих два тижнi. Все  це  дасть  змогу
почати дальшу розповiдь, маючи результати  лiкування  i  наслiдки  будови.
Можливо, що я помилюсь, i, пишучи мемуари, ти не побоїшся написати так, як
не пишуть майстри роману. Тодi хай тобi мої зауваження допоможуть загубити
час.
   Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подобається менi найбiльше
за все. Вiн мене спокусив на вiрш. Цей вiрш про паруси, яких не торкається
Професор, захопившися будовою i шуканням дерева. Вiрш треба б записати  до
корабельного журналу, коли вiн у тебе є. Як  вiн  виглядав  би  на  жовтiм
старiм паперi? Правда, корабельний журнал мусить бути й досi  на  бриговi,
бо ж тiльки пiввiку пройшло, i корабель ще не зайшов до  гаванi  назавжди.
Пишу.
   Ми любимо з тобою - Повний Корабель,

   Що звуть його фрегатом мореплавцi.

   На палубi п'ємо ми слiв пахучий ель,

   Настояний у антикварнiй лавцi.

   Хай чамра налетить, i вiтер переляже,

   Бунаца синя сонячно засвiтить.
   Ми слово маємо, як парус лажий:

   Розпустимо його - в моря летiти!


   Ми любимо з тобою корабельну снасть

   I тиск вiтрiв у прову бригантини,

   Морiв далеких хвилi. Хижу сласть

   Розбудженої, сильної людини.

   Хай будуть завше справнi такелажi,

   А мачти - гомiнкi й живi, мов вiти.

   Ми слово маємо, як парус лажий:

   Розпустимо ж його - в моря летiти!

   Вiрш адресую до тебе. До речi - Майк  написав  пiсню.  У  мене  є  йому
вiдповiдь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе мiряє, як
дикун, i поводиться в кiмнатi, як ракета в посуднiй крамницi.

   Ти лiг спати, тату, вiкно  твоє  розкрите,  безлiч  усього  залiтає  на
крилах ночi до мене. Я бачу спокiйне чоло, бiлу твою  голову  i  покладенi
поверх ковдри руки. Менi хочеться  поцiлувати  їх,  але  це  нагадує  менi
смерть i прощання. Я уявляю собi сни там, пiд сивим  волоссям.  Коли  б  i
менi мати таку, як у тебе, радiсну старiсть пiсля роботи, що її переробили
руки. Ти не думаєш про смерть. I вона не може  до  тебе  прийти.  Коли  ти
вiдчуєш, що кров твоя стає, а голова холоне, i марення затоплять тебе - ти
скажеш: "Живiть без мене!" А смерть,  застилавшися,  махне  косою  i  пiде
прiч.
   Вiдповiдаю Майковi.  Ти  балакучий  i  цiкавий,  як  сорока.  Нехай  ти
футболiст i пiлот, але нащо ж стiльцi трощити? Вдерся до кiмнати, як тать,
i  почав  кружляти,  як  петарда.  За  одне  знищення  книжки  тебе  варто
iзолювати,  а  стiлець,  а  потоплений  Будда?  Ти,  Майку,  як  народився
футболiстом, так ним i вмреш. До гольфа тобi  далеко,  як  до  мiсяця.  Та
справа не в гольфовi. Нащо спрощувати? Треба засвоїти  раз  назавжди,  що,
стоячи на мiсцi, людина рухається назад. Завше вiдчувати  на  щоках  вiтер
шляхiв. Бачити попереду просторiнь. Не думати, потрапивши в пiсок,  що  за
пiском немає трави. В чагарниковi знати, що шлях не  перетято  i  попереду
лиснiє бита путь. Коли ти сидиш бiля стерна, ти вiдчуваєш те  ж  саме,  що
батько твiй на кораблi, що й  дiд  твiй  на  конi.  Жага  за  просторiнню!
"Вперед!" - кричить твоя iстота! Людинi не властиво  стояти.  Не  властиво
вiдчувати розпач. Ганебно - плекати страх. Майку, хоч ти й руйнуєш стiльцi
i палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як  ти
можеш летiти. На твої руки можна здатися цiлком. Коли я летiв з  тобою,  я
захлинався вiд гордостi, що ти мiй брат.
   Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрiзь  шумить.  Менi  личить  подати
приклад, що iлюстрував би цi слова. Я вибираю художника  Ван-Гога.  Вiзьму
його картину "Кущi". Вiнцент Ван-Гог  -  голландець.  Вiн  жив  усього  37
рокiв. Кiнчив життя божевiллям.  Поломiнний  його  темперамент,  генiальна
сила творчої руки - його фарби наче буйною зливою падають на полотно,  вiн
не дотримується круглих чи квадратових мазкiв, фарби кружляють,  стеляться
з травою, вигинаються з дорiжкою разом, тремтять, як  листя,  кружляють  у
квiтах, що подiбнi до сонць, i стремлять угору, нiби передаючи  виростання
стебла. Картина "Кущi" висить у  музеї  на  боковiй  стiнi,  її  освiтлено
збоку. На все майже полотно розрiсся зелений кущ, пiд кущем - трохи трави,
за ним - синє спокiйне море. Коли стоїш за п'ять  крокiв  -  тебе  охоплює
надзвичайна сила, з якою художник  передає  тремтiння  куща  i  мерехтiння
моря.  Це  листя  коливається,  росте,  купається  в  своїх  же  зеленавих
вiдблисках. За кущем тiльки  вгадати  можна  море,  що  непомiтно  посинює
зеленi фарби. А праворуч куща - око  бачить  синiй  парус  моря.  Передано
безлiч вiдтiнкiв синього й зеленого. В  захопленнi  пiдходиш  ближче,  щоб
переконатися i побачити матерiал фарб, i раму, i пiдпис художника. Нiби  в
казцi, зникає зелений колiр.  Бачиш  виразно  море,  i  кущ  зникає,  нiби
встромила людина в нього голову,  i  близьке  зелене  листя  куща  забивав
далека синь моря.

   Тепер, Майку, не  вiдкидаючи  твоєї  пiснi,  я  пропоную  iншу.  Ти  її
зрозумiєш. Називається вона "Пам'ятник" i трохи поширює твою тему. Мелодiї
ще немає.
   Живе хай - веселий орел-капiтан,

   Що в морi й повiтрi веде караван!

   Та iншого треба поставить на скелi,

   Про iншого знають нехай менестрелi,

   Для iншого - прапори зняти на ванти:

   Людинi - пишноти бронзових мантiйi


   Постарiє й згине дiвоча любов.
   До бога старого новий стане бог.

   Вiдчую я розумом сильним востаннє -

   Червоная кров моя бронзою стане.

   А мiй корабель, як життя невимовне,

   Тодi пропливатиме, таїни повний.


   На скелi над морем поставим творця,

   I вiтер нехай доторкнеться лиця.

   Позаду гримiтимуть гори i гори,

   На скелю летiтиме синєє море.
   В один бiк - провалля, i хащi, i змiї, -

   З другого - степи за степами яснiють.


   На скелi над морем стоятиме вiн,

   Бринiтиме вiтер i днiв передзвiн.

   А море й степи, встаючи iз туману,

   Нестимуть йому i привiт, i пошану.

   I коршун, на руку йому прилетiвши,

   На нiй вiдпочине, попивши й поївши.


   Живе хай - веселий орел-капiтан,

   Що в морi й повiтрi веде караван!

   Та iншого треба поставить на скелi,

   Про iншого знають нехай менестрелi,

   Для iншого - прапори зняти на ванти:

   Людинi - пишноти бронзових мантiй!

   Ти, Майку, не дуже вiр за Богдана. Хiба мало так кличуть людей? Коли на
кожного витрачати бронзу - вiд цього вона зовсiм знецiниться. Я волiю  про
Богдана думати iнакше. Острiв Яву ти справдi перелiтав. Раджу тобi  тiльки
- не судити того, чого не розумiєш. Ти маєш слово  тiльки  для  описування
аеродрому, а пiрамiди залиш для iнших, - вони теж потрiбнi. Твої очi - для
аеродромiв, i на цьому дозволь iз тобою попрощатися.  Намну  я  тобi  шию,
коли зустрiнемося.
   Нарештi я, тату, розквитався з твоїм синком. Вiн мене так  роздратував,
що я забув зовсiм за те, ради  чого  я  сiв  писати  свої  зауваження.  Ти
поворухнувся ввi снi,  нiби  збираючись  прокинутися.  Я  швидко  поставив
крапку  бiля  Майка  i  тепер  поспiшаю  виписати  ще  кiлька  думок,  якi
стосуються твоєї роботи.
   Менi подобається твiй Богдан. Це неймовiрний оптимiст. Вiн належить  до
тих людей, з якими всi одвiчнi  питання  спрощуються  до  розмiрiв  однiєї
фрази. Народження чи смерть - вони сприймають так примiтивно, що це зовсiм
не стає для людини на перше мiсце i не затуляє бадьоростi  й  радостi.  За
такими людьми мимоволi йдуть. З ними  дуже  легко  жити.  Вони  сприймають
життя в цiлому, в нещастi знаходять радiсть, у болi - чують  натхнення,  в
страховi - знають смiх. Їх натовп висуває  наперед.  Вони  -  спiваки,  що
знають силу пiсень i спiвають їх у такт ходi.
   Дiвчина - одна на мiльйони. Це авантурниця з нiг до голови. Вона  тонко
все вiдчуває, знає життя, зазнала жорстоких  днiв,  i  це  її  пiднесло  й
пiдносить далi. Скрiзь шукає людей  з  прозорими,  а  не  скляними  очима.
Падає, пiднiмається, але вперто й сильно йде. Може  бути  сентиментальною,
як дiвчина, може жорстоко карати й стрiляти. Листа з Мiлана вона  написала
так гаряче, як кинулася б в обiйми i як загубила б свiдомiсть. Листа цього
вигадати не можна. Тяжко придумати так, як складає  раптом  безлiч  узорiв
життя. Таких листiв не пише жiнка двох за свiй вiк. Але, написавши одного,
летить, як бджола, на далеку пахучу квiтку.
   Ти так їх обох - дiвчину  й  матроса  -  потроху  зводиш,  що  мимоволi
хочеться якось допомогти  їм.  Я  прошу  вiд  iменi  твоїх  читачiв  -  не
роз'єднуй їх у кiнцi. Завше в таких випадках розчаровуєшся  потiм.  Цiкаво
було б побачити, як вони глянуть у вiчi одне одному на останнiх сторiнках.
Тiльки - обов'язково хай глянуть. Можуть i поцiлуватись. Це так  бадьорить
читача. Може, не дозволить iсторична точнiсть мемуарiв? Тодi ти зроби...

   Ти ворушишся ввi снi, повертаєшся на бiк, я знаю, iцо  ти  прокидаєшся.
Через це кiнчаю писати. Бувай".

   XVII
   Бриг спущено на воду. На ньому я та Богдан. На палубi стоїть  бочка,  в
нiй хлюпається вода, коли хвиля гойдає корабель. Ми ходимо по новiй палубi
вiд корми до прови, заглядаємо до кожної щiлини,  стоїмо  часом,  опершися
плечима об спiднi частки фок- i грот-мачти. Бриг  виглядає  куцо:  марс  i
брам-стеньги на спiднi мач-ти ще не ставили. Вхiд пiд палубу видається  ще
як звичайна дiрка, без схiдцiв, куди ставлять малу  драбину,  коли  хочуть
оглянути каюти i трюм. Ми сходимо наниз. На долiвцi безлiч стружок. Скрiзь
видно свiже дерево: стоять верстати  так,  як  вiд  них  пiшли  робiтники;
сокиру ввiгнато в колоду i так забуто; нетесане дерево, дошки  струганi  й
неструганi лежать скрiзь. До трюму ми лише заглядаємо, бо тяжко лiзти туди
нам - хворим i виснаженим.  Ми  повертаємось  на  палубу,  щоб  сидiти  на
стружках бiля верстата, котрий залишився на палубi. Сидiти, вiдчувати,  як
хвиля, доходячи до берега, пiдносить наше судно, як коливається палуба, як
сонце звернуло на захiд i стоїть над Мiстом, як блищить вода в гаванi i як
солодко ниють серця та сверблять загоєнi рани.

   Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березi  ми
застали тiльки риштовання, безлiч покидькiв дерева i  чималу  юрбу  людей.
Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску  i  пелюшки.  По  ньому
ходили майстри,  пiдходили  групами  до  бортiв,  ставали  всi  на  корму,
розгойдували прову. Але бриг нахилявся настiльки, наскiльки йому належало,
гойдався так, що не втрачав своєї поважностi. Поступово  вiн  спорожнiв  -
був кiнець робочого дня. Довго ще виставляли з нього  на  берег  стороннiх
людей, якi допомагали ставити на воду. i через  це  вважали  за  обов'язок
оглядати бриг до найдальших темних куткiв трюму. Хазяїн трамбака вийшов на
берег останнiм. Ми привiтали його з водою. "Ще  кiлька  день  -  i  ми  на
парусах. Можна буде виходити в  море",  -  сказав  вiн.  Десь  в  близькiй
кав'ярнi чекали друзi, виразно чути було, як стогнав його порожнiй  живiт,
i ми вiдпустили хазяїна трамбака, зiйшовши на бриг у той час.
   Ми не встигли ще як слiд звикнути до палуби  i  обiм'яти  стружки  бiля
верстата, як на бриг перебiг iз берега Сев.  Не  помiтивши  нас,  вiн,  як
вихор, облiтав усе судно. Побував  у  трюмi,  у  каютах,  чимось  постукав
унизу, щось зачепив i  повалив  на  долiвку,  посвистiв,  дослухаючись  до
резонансу, покричав i почав був якусь арiю. Та швидко ми його побачили  на
палубi. Вiн пройшов повз нас двiчi, доки ми наважилися втрутитися до  його
самотностi.
   - Алло, Сев! - крикнули ми.
   Вiн здригнувся,нiби  ми  зловили  його  на  непристойнiй  поведiнцi,  i
повернув до нас.
   - Мрiєте на стружках?
   - Гоїмо свої  рани,  -  вiдповiв  Богдан,  пiдморгуючи  менi  i  гостро
дивлячися на Сева.
   - Хiба вони не загоєнi?
   - Вони вже зрослися, та болiтимуть  iще  доти,  доки  ми  не  впiзнаємо
злодiя. Сев не сказав нiчого.
   - Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, - почав я, - чи  не
могли б ви нам викотити її на палубу?
   - Нащо?
   - Богдан хоче зайнятися дiлом. Колодка - з горiха. Тут  бiля  верстата,
маючи пiд рукою кiлька  струментiв,  вiн  хоче  попрацювати  над  майстром
корабля.
   - Яким майстром?
   - Так я називаю фiгуру, що стоїть пiд бугшпритом. Вона  веде  корабель,
оберiгає його вiд рифiв i заспокоює хвилi.

   Сев пiшов пiд палубу i прикотив нам колоду. Ми поставили її на дошку  i
трохи обтесали. Це робив, головним чином, Сев, бо нашi  руки  не  були  ще
дужi. Вiн обтесав за вказiвками Богдана тiльки передню частину  колоди.  Я
знову здригнувся, побачивши, як сильно i мiцно лежить сокира в його  лiвiй
руцi. Богдан показував менi очима на лiву руку Сева.

   - Закотiть рукав, - вимовив Богдан, - вам  зручнiше  буде  тесати.  Сев
удав, що не чує.
   - Закотiть рукав, - сказав я. Сев почав закочувати, але  раптом  поклав
сокиру i зробив заклопотане обличчя.
   - Менi треба вже йти. Мене чекають на фабрицi. Богданове  пiдморгування
менi набридло. Я одвернувся од нього i дивився вслiд Севовi, доки останнiй
зник за iншими суднами, якi стояли поруч нас, припнутi до естакади.
   - Я ж вам казав, що в нього є шрам?

   - Облиште вигадки, менi вже набридли вашi пiдозрiння. Берiться краще за
сокиру i тешiть.
   - I вам не хочеться взнати iм'я ворога?

   - Не хочеться, - вiдповiдаю я, почуваючи справжнiй розпач iз  того,  що
цим ворогом може бути Сев. Бо ця думка поступово вмiщується в моїй головi,
i я з нею звикаюся.  Богдан  теше  потроху  колодку,  щось  обрубує,  щось
залишає i, врештi, береться за струг.  Але  струг  вiн  кидає  ще  скорше:
працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а  людинi,  що  має  два
свiжих шрами на животi, цього не витерпiти. На  змiну  струговi  приходить
долото й дерев'яний молоток. Установивши як слiд  колоду,  Богдан  поцюкує
молотком по долотi.

   - Хiба ви знаєте, як рiзьбити дерево? - питаю я.

   - Звичайно, знаю. На островi Пао я часто тiльки цим  i  займався.  Коли
моя мала поїде було до сусiднього острова, я сиджу  i  вирiзую  з  м'якого
кореня її обличчя i тiло.  Це  була  ясна,  блискуча  бронза.  Навiть  той
бетель, що вона завше жувала, личив до  її  хижого  сласного  рота.  Через
бетель губи були червонi, як пурпур. I,  зробивши  з  кореня  фiгуру  моєї
малої, я мазав губи червоним розжованим бетелем.
   - А тепер що ви рiзьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса?
   - Я вирiзьблюю те, що було на провi у мого хазяїна з острова Пао.  Коли
менi пощастить - ми матимемо найкращого майстра корабля, що  вславився  на
пiвденних морях. Кожний порядний  грабiжник  складав  до  нiг  моєї  жiнки
тканини й одежу, пахучi есенцiї, люстерка i консерви. За  це  вона  мусила
умовити мене, щоб я зiйшов iз своїх високостiв i зволiв зробити ще  одного
майстра корабля до бугшприта.
   - I ви робили?
   - Авжеж, робив. Менi краще було робити це дiло, нiж пiдставляти  смертi
голову на палубi корабля мого хазяїна i тестя. Iще пiсля того, як я  встиг
покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсiм  iм'я.  Я
вам хiба не розповiдав про цей випадок? Нi? Ну, то слухайте.

   До нас завiтав ще один гiсть. То була Тайах, яку зустрiв у Мiстi Сев  i
послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубi, нiби й зроду  мала  палубу
пiд ногами. Навiть пробiгла трохи на пуантах i похвалила гладеньку палубу.
   - Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди? Вона зробила бiля мачти
кiлька фуете й усмiхнулася.
   - Може, й знайшла б.
   - А може, й нi?
   - Може, й нi.
   Вона пiдiйшла до борту, подивилася на воду i потiм глянула поверх наших
голiв, нiби спостерiгала десь потрiбнi їй сигнали.

   - До берега Пао приїхали ми того разу на вечiр. Нас зустрiли, як завше,
дружина й  дочка  хазяїна.  Ставши  на  червонiй  землi  над  водою,  вони
скидалися на блискучi статуї ясної бронзи в тихiй, затишнiй затоцi острова
Пао. Наш хазяїн - малаєць - хижий i старий морський  розбишака,  сiдав  на
човен - проа - i плив до берега перший. Потiм  судно  вiдтягали  туди,  де
берег був високий, - i ховали його в густiй тiнi дерев,  що  хилилися  над
водою. Корабель  розвантажували.  Далi,  в  глиб  острова  пiд  кокосовими
пальмами був наш склеп. Стiни в нього були плетенi, а дах - листя кокосiв.
Над землею його пiдлога пiдiймалася на десять метрiв. Як добре я  пригадую
той склеп! Часто цiлими мiсяцями я не брався нi за  холодну  воду.  Збивши
кокосового горiха, я випивав з нього молоко i  поїдав  нiжну  зелену  масу
кокоса. Мене цiлком задовольняло таке життя. Офiцiйно ж -  я  вважався  за
вартового бiля краму.
   Кажу, того разу все йшло, як завше. Позносили ми крам,  пограбований  з
пароплава, повечеряли з мiцною рижовою горiлкою i полягали спати,  де  хто
хотiз: однi - на палубi пiд брезентом, другi - пiшли на  острiв,  де  було
приховано їхнiх жiнок. Щоб не забути i потiм до цього  не  повертатись,  я
розповiм вам про випадок у той наш рейс.  Формально  -  ми  зафрахтувалися
перевезти вантаж, а фактично - шукали когось, щоб пограбувати.  Малаєць  -
наш хазяїн - був прирожденний моряк. В тих краях морем здебiльшого  ходять
малайцi, а яванцi не сперечаються з ними за цю честь.  Яванцi  -  красивий
народ, декого з них наче зроблено з золота,  тiло  так  i  сяє  розкiшними
золотими фарбами, стрункi  вони,  гнучкi  i  люблять  спiвати.  Помiж  них
малаєць видається чорнявим жуком. Вiн меткий, швидкий,  очi  вузенькi,  як
щiлини, говорить багато, рухається  проворно,  добрий  купець  i  смiливий
розбiйник. Коли грається юрба дiтей i одно з них верховодить,  б'є  iнших,
забирає ляльки - то це обов'язково буде малаєць. Такi  яванцi  i  малайцi.
Мiй хазяїн був  одружений  з  яванкою,  i  вiд  їхнього  шлюбу  народилася
дiвчина, що мала характер батька i красу матерi. Вона любила... та я бачу,
що вже збився. Почну знову.
   Значить, везучи наш вантаж, ми шукали пригод. Ми вже й здали вантаж,  а
цiкавого нiчого не зустрiли. Роздратованi - вистоювали ми в  затишку  бiля
островiв, пливли далi до iнших мiсць, де  мали  звичку  ходити  пароплави.
Пригадуєте, я вам розповiдав, що тодi була вiйна, скрiзь на простих шляхах
блукали ворожi вiйськовi судна, i капiтани пароплавiв вибирали iншi дороги
- помiж островами, серед  глушини,  подалi  вiд  вiльного  моря.  З  цього
користався мiй хазяїн: пiдiйшовши вночi до пароплава, брав його на абордаж
i, забравши потрiбнi речi, пускав пароплав на дно. Тодi таким чином багато
зникало пароплавiв, але годi було дошукатися причин їхньої загибелi.

   Нарештi нам пощастило зустрiти  здобич.  Це  було  маленьке  судно.  Ми
причепилися до його борту. Машини глухо гуркотiли, везучи й  нас.  Команда
була в панiцi. Ми полiзли на пароплав  з  усiх  бокiв.  Капiтан  пароплава
розрядив свої обидва револьвери, забивши й поранивши трьох наших, а  потiм
шпурнув зброю просто в юрбу i за цим разом набив добру гулю  на  головi  в
нашого  хазяїна.  На  хвилину  цей  знепритомнiв,  а  капiтан  вихватив  у
безвухого китайця рушницю i, стрiляючи, перебiг корму. Доки хазяїн очуняв,
доки розбишаки поралися з командою,  капiтан  зник.  Вiн  утiк  на  човнi.
Бачили б ви, що робилося з хазяїном! Як тигр, лiтав вiн по палубi. Капiтан
пароплава добереться до своїх! Пiсля цього треба буде  забиратися  десь  у
глушину i чекати тихо, - хай пересердяться бiлi дияволи.  Китаєць  ховався
вiд хазяїна, де тiльки мiг. Та, врештi, попався.  Хазяїн  бив  його  доти,
доки в ньому була хоч маленька iскра життя. Потiм наказав його викинути за
борт.
   Зробивши такий вiдступ, я розповiм за той вечiр, коли ми повернулися  з
грабунку. Я вже казав, що дехто спав на палубi, а дехто пiшов до жiнок  на
острiв. Менї було тодi шiстнадцять рокiв. Як ви думаєте, куди я пiшов?  Не
вгадаєте, бо пiшов я на побачення.
   - З дочкою малайця? - поцiкавилася Тайах. Вона уважно  слухала,  стоячи
бiля борту.
   - Вiдкiля ви знаєте?  Так,  справдi  з  нею.  Звали  її  Баджiн  -  так
називають яванцi вивiрку. Вона була й  справдi  рухлива  й  поворотка,  як
вивiрка. Тiльки я її називав "матта-апi", що значить - "вогненнi очi".  Це
не було перебiльшення: очi розбишацькi, жовтi, як у "мачана" (тигра), мала
дiвчина. Вона, смiючись, казала на мене "боая" (кайман,  щось  подiбне  до
крокодила), "праху" (човен), бо я був тонкий  i  довгий,  як  ця  легенька
споруда для плавання.

   Баджiн трохи запiзнилася, прибираючися для зустрiчi зi мною. "Тудун"  -
капелюшок iз пальмового листя лежав на  її  "конде"  -  вузлi  волосся  на
головi. Легенький "сарон" покривав її стегна, на яких була ще  "ка-хiн"  -
спiдниця, що дуже подiбна до шароварiв. У  руцi  вона  тримала  "рампе"  -
квiти магнолiї i тримала їх так, нiби не квiти то були, а золотий  "пайон"
(парасоля) - найвища ознака благородства. "Мiнтак ампон, - сказала вона, -
але клаппа пошарудiла своїм листям i не велiла менi поспiшати. Вона  ще  з
часу останнього захiдного монсуна, коли йшли дощi так довго, стала менi за
порадницю. Вона сказала,  що  мiй  криластий  кiдан  повернеться  живий  i
здоровий, i вона завше проганяла вiд мого лiжка понтiанака -  злого  духа,
що iнодi злазить iз своїх дерев i сниться жiнкам, особливо  вагiтним".  Ми
пiшли до мого житла, зайшли за кламба, що висiла  на  дверях,  i  сiли  на
балебале - бамбукову лежанку. Та  нам  не  сидiлося.  Я  страшенно  чогось
боявся. Нiби я сидiв на вогнi. Це горiла  моя  перша  любов.  Баджiн  була
молодша за мене на  два  роки,  проте  почувала  себе  зовсiм  дорослою  i
кепкувала з мене, як умiла. "Ти не кiдан, а риба, - казала вона,  торкаючи
мiй "кле-ван" - шаблю, яку я носив iз гордiстю юнака,  -  ти  повiсь  собi
бамбукову палицю, а менi вiддай твiй клеван". Пiвденнi  зорi  цокотiли  за
кламба хатини. Тьмяна пристрасна нiч нависла над Пао, вчепилася до  дерев,
стелилася долi, як напоєне отрутою листя. Було  зовсiм  темно.  Торкаючись
голих плечей дiвчини, я здригався, як той, кого охопив амок -  безум.  "Ти
мачан, - вiдсунулася вона вiд мене, - ти бiлий тигр". (Так  лають  на  Явi
європейцiв). Але голос її не вiдштовхував. Я згадав свiй  перший  сон  про
жiнку. Це був вiн. Я взяв Баджiн до себе на колiна й почав  казати  їй  иа
вухо мiльйон слiв.
   - Далi нам вiдомо, - глухо сказала Тайах, - далi в таких  випадках  iде
все, як по писаному. Вона стала вашою, ця дика яваночка?

   - Не поспiшайте, - спокiйно зауважив Богдан, цюкаючи молотком по долотi
i працюючи бiля колоди, - ми сидiли так досить довго.  Можливо,  що  ми  й
цiлувалися, але я цього не пам'ятаю: так горiло у мене все  всерединi.  Ми
сидiли, потiм лежали, ходили пити воду, i, нарештi, я пiшов  на  судно  за
подарунком, що ного я привiз дiвчинi. Проходячи по палубi,  я  побачив  на
провi вогник. Я затаївся за мачтою. Вогник коливався, нiби хтось дмухав на
нього. Така поведiнка невiдомої людини менi не сподобалася: вона скидалася
на зiочин. Я витяг з пiхов свiй клеван i пiшов тихо вздовж борту.
   Я боявся вогню не через те, що вiн мiг вчинити шкоду хазяїновi, а через
те, що тодi я втрачав надiю повернутися коли-небудь на батькiвщину. Вогонь
на кораблi - завше небезпека: вiн гiрший за тайфун, за чуму  i  за  голод.
Коли на кораблi з'являється блискучий, високий, гойдлпвий полумiнь - треба
боятися за життя. Я мiцно стискав клеван i  потроху  посувався  до  прови.
Якась людина, заховавшися за купою старих канатiв,  робила  ганебне  дiло.
Купка трiсочок уже розгорiлася, почали обгорати  й  товщi  шматки  дерева.
Людина була вдоволена з своєї роботи. Пiдвелася,  шукаючи  обабiч  пальних
речей. На момент свiтло дiстало її обличчя: це  був  безвухий  китаєць.  Я
знав добре, що його мали викинути в море,  i  здивувався,  нiби  побачивши
небiжчика. його хтось iз матросiв пожалiв, заховавши до купи  лахмiття  на
провi, i вiн збирався вiддячити тепер командi i в першу  чергу  хазяїновi.
Чекати довше - було нiкуди.  Вогонь  розгорався.  Китаєць,  його  звали...
(Нiяк ке можу пригадати його iменi. Вже ось кiлька разiв про це думав,  та
наче зовсiм воно вивiтрилося з пам'ятi!) китаєць мовчки скалив зуби, i  то
був диявольський регiт. Я згадав увесь бiль вiд його кулакiв, згадав  свою
юнацьку клятву, i на спинi в мене наче настовбурчилась шерсть. Я вийшов до
вогню, грiзно пiднявши клеван. Китайця наче вiтром  вiдкинуло  назад.  Вiн
вихватив з-за пояса крис i набiг на мене, але зустрiв мiй клеван.  Китаєць
пiсля того як його попобив хазяїн, не мав iще своєї справжньої сили  i  не
був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь,  нiби  виростав
разом з моєю злiстю. Вогонь тим часом розгорався.
   Китаєць  хитрував:  удавав  iз  себе  кволого  й  знеможеного,   тiльки
захищався, не нападаючи, i  все  хотiв  опинитися  близько  до  мене,  щоб
пустити в дiло ножа. Я пiдбiг до вогню i вже хотiв  ногою  розкидати  жар,
щоб вiн не набирав сили. Але вчасно згадав, що без освiтлення я загину вiд
ножа китайця. Я став знову наступати i тут побачив зовсiм несподiвану рiч:
китаєць щосили зганяв мене до вогню, щоб  зайнялася  на  менi  одежа.  Вже
вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив її, потерши  ногою  об  ногу.  У
мене стомилася рука вiд клевана. Очi застеляв якийсь морок. У  цей  час  я
побачив мою Баджiн. Вона збiгла на корабель,  тримаючи  бамбукову  палицю.
Китаєць завагався, у нього подвоїлося ворогiв. Скориставшися цим моментом,
я ударив його клеваном. Вiн поточився до борту i, ловлячи повiтря  руками,
полетiв у воду. Баджiн розкидала палицею  жар.  Ми  загасили  головешки  i
повикидали їх за борт. Палуба знову стала темною i порожньою. На ранок там
могли знайти лише сажу вiд вогнища та крис китайця.
   А ми, взявшися за руки, перерiзали лiс аж до моєї хатини. Ми  йшли,  як
муж i жона. Напоївши ненависть юнацтва, я виходив з  нього  на  дорогу  до
мужностi - зухвалої i суворої. Тропiчна нiч  мовчазна  i  задушлива.  Вона
тамує в людинi цноту, i спокiй. Нiби у велетенський океан виносяться  тодi
кораблi людської снаги...
   - Я почуваю  запах  диму,  -  сказала  стурбовано  Тайах.  Ми  понюхали
повiтря.
   - То вам здається. Ми говорили про пожежу, i  завше  в  таких  випадках
люди гостро вiдчувають i продовжують собi розповiдь.

   - Та я справдi чую дим.
   Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечiр. Сонця вже  не  було.  Нитка
диму лiтала над бригом. Можливо, її  занесла  течiя  повiтря  з  сусiдньої
палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас нiхто не палив на палубi. Ми
мовчки тривожилися.
   - Я пiду подивлюся, - запропонувала дiвчина.

   - Куди?
   - Наниз, до трюму й до кают.
   Вона полiзла по драбинцi вниз. Ми посiдали на палубi, звiсивши  ноги  в
люк.
   - Шукайте там добре! - кричали ми i смiялись. -

   Понюхайте всi кутки!
   - Ей, хто на палубi? - гукнув до нас з берега жiночий голос.
   - Заходьте, - вiдповiв я.
   До нас пiдбiгла жiнка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись i
висловлюючи їй нашу любов за врятування вiд смертi. Але вона не слухала i,
освiтливши драбину в трюм сiрником, полiзла по нiй хутко i стурбовано.  Ми
не розумiли такої поведiнки. Знизу ми почули її заклопотаний голос:
   - Тут хтось є? Одiйдiть трохи - дайте я присвiчу сiрником. Ви ще нiчого
не знайшли? Будемо шукати разом. Хазяїн трамбака бiжить теж i  швидко  тут
буде. У мене ноги проворнiшi. Бачите, я взнала вiд  однiєї  людини,  що  в
трюмi покладено спецiальний гнiт, який, догорiвши до  сiрникiв  i  клоччя,
мусить запалити трюм. Нi, я не скажу, звiдки я взнала. Тут нiде нiчого  не
видко. Пiдемо нижче.
   Розмова Полi почала доходити ще глухiше - очевидячки, жiнки перейшли до
трюму через незабиту стiну.
   - Тут дивiться уважнiше - воно десь тут. Тепер я гасю сiрника  -  треба
заплющити  очi,  потiм  подивитися  навкруги:  вогник  десь  мусить   себе
показати. Ще очей не розплющуйте. Я скажу коли.
   Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло,  по  стiнi  коридора  метнувся
вiдблиск свiтла, i крiзь щiлину ми побачили глибоко  пiд  нами  вогонь.  У
трюмi жiнки закричали. На палубу вибiг, брязкаючи вiдром, хазяїн трамбака.
Усi гуртом ми побiгли до  трюму.  Дiвчата  били  вогонь  сосновою  дошкою.
Хазяїн трамбака допомiг водою. У трюмi зробилося темно.
   - Вийдемо звiдси, - прошепотiла  менi  Тайах  i  обняла  мене  за  шию.
Помацки ми вийшли на палубу. Наше хвилювання ще зросло,  коли  ми  знищили
небезпеку. Поля голосно розповiдала Богдановi про те, як  вона  бiгла.  Її
голос тремтiв i був вогкий, як нiжнiсть. Ми йшли з гаванi мовчки. Нас iшло
четверо.

   Колоду з горiха Професор приховав до дня, коли  шхуна-бриг  був  зовсiм
готовий. До того часу вона лежала в потайному мiсцi: в трюмi на  стружках,
до неї приходив Богдан i в самотностi рiзьбив її та довбав. У  трюмi  було
тихо та радiсно. Чути було сплескзд хвиль по  боках  i  тi  ледве  помiтнi
стогони, що звичаєм  вчуваються  в  нових  будинках.  З  горiхової  колоди
вилуплювалася червона  дiвчина,  її  обличчя  нагадувало  обличчя  Баджiн.
Дiвчина пiднiмала руки над головою, нiби  пiрнаючи  пiд  воду.  Вона  була
навiть без сарон. Її гладеньке тiло  оживало,  груди  набували  пружностi,
дерев'янi стегна - принадностi. Майстром корабля мала  бути  жiнка.  Каюти
всерединi сполiровано,  в  кожнiй  -  двi  койки  i  стiл,  над  столом  -
iлюмiнатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна їдальня затишна,
як садок. Бiблiотека мiстилася в крихiтнiй  каютi.  На  кораблi  порожньо:
люди, збудувавши його, пiшли геть.

   Гойдаються стиха реї. Паруси  всi  змотано.  Грот-мач-та  зовсiм  гола:
гафель не пiднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якiр лежить  пiд  бортом.
На провi - люк у чорний трюм. Борти похитуються. Все пахне живим деревом i
лiсовою  нудьгою.  Кожне  дерево  не  втратило  ще  iндивiдуальностi.  Дуб
кричить, що вiн дуб, сосна стогне, що вона сосна, негнiй-дерево  крекче  й
собi  своє  iм'я.  Ще  немає  одностайностi.  Кожну  дошку,  кожну  планку
защемлено мiж чужими: аж смола вiд цього виступає, мов пiт.  Дубовий  брус
придавлено тисом та буком. Усiм вiд цього нелегко. Позвикавши  в  лiсi  на
волi розхитувати черево, надимати груди, розмахувати руками, - дерева  тут
вiдчувають, що перевернувся свiт. Сосни-мачти стогнуть не менше за  iнших:
де подiлася зелена дзвiнка хвоя, якою можна було ловити вiтер  або  сипати
її собi пiд ноги зеленавим дощем? Голови позрубано, ноги вiдтято, рип-рип,
як тяжко, рип-рип, як тоскно, недо-обре!

   Але перше ж горе - об'єднає всi дерева.  У  вiльному  морi  заскиглить,
засвистить у вантах вiтер. Забiлiють на хвилях баранцi. "Держись! -  гукне
бом-брам-рея до брам-стеньги. - Бачиш, як  багато  вiтру  налетiло  в  мiй
парус?!" -  "I  до  мене  теж!"  -  крикне  брам-рея.  "Держись!  -  гукне
брам-стеньга до марс-стеньїи. - Бачиш, як тяжко тримати бом-брам-парус  та
брам-парус?!" - "Держись i ти, - попросить марс-стеньга спiдню мачту, - на
менi брам-стеньга з парусами, i мiй марс-парус - он  як  надувся!"  Спiдня
мачта мiцнiше упреться в кiль-свинку i кiль: "Братики, виручайте!  На  вас
надiя, ласкавi дубе й буче!" Не витримають i шпанти  -  корабельнi  ребра:
хвиля на них тиснутиме з обох бокiв.  Звернуться  шпанти  до  сволокiв  iз
негнiй-дерева, що йдуть упоперек корабля, розпирають ребра i  тримають  на
собi палуби: "Не гнiться, хлопцi! Бо загинемо  всi  разом,  як  погнетесь.
Одне за всiх, i всi за одного". А сволоки з негнiй-дерева  i  собi  мусять
когось   просити,   вони   озвуться   до   соснових   дощок   на   палубi:
"Дошки-сестрички, тiснiше  ляжте!  Хай  хвиля  по  вас  слизне  i  в  море
полетить. Не пускайте води до нас!" Забудуть тодi дерева своє листя i свою
хвою, вони зробляться однокровними частками великого корабля.
   Пiд бугшпритом  дiвчина  -  бронзова  Баджiн.  Вона  вестиме  корабель,
пiдставляючи своє горiхове тiло всiм вiтрам.


   XVIII
   Дiвчина роздягалася.  Я  сидiв,  тримаючи  в  руках  бронзового  Будду.
Звiдси, з театру, ми збиралися пiти вдвох просто на бриг. Там чекав на нас
Сев. На кораблi ми приготували  вечерю  i  вина.  Цього  вечора  бриг  мав
приймати гостей. Нiч - перша  нiч,  коли  на  бриговi  ночуватимуть  люди.
Викiнчений корабель треба виповнити людським диханням, бадьорими  словами,
сласнiстю i чутливiстю. До  цього  ми  готувались  з  острахом  та  болем.
Викiнчений корабель набував у нашiй  уявi  ознак  живої  iстоти:  як  йому
сподобаємося ми i наша подруга, яких снiв наснить вiн нам першої ночi?
   Театр потроху завмирав. Хвиля  людей  вже  викотилася  з  нього.  Тепер
стукали дверi скрiзь за кулiсами, випускаючи акторiв. Спектакль закiнчено.
Всi поспiшають  вийти  на  вулицю  i  податися  до  домiвок.  Кiмната,  де
передягалася Тайах, виходила дверима до коридора,по якому виходили актори.
Я розглядав Будду, переглядав газету, чекаючи, доки  Тайах  закiнчить  усi
свої передягання. Одеколон, пудра, грим, розiгрiте вiд танка жiноче тiло -
всi запахи змiшалися  докупи,  дурманили  i  викликали  темне  хвилювання.
Почувся плескiт води: дiвчина приймала душ. Бризки розлiталися по кiмнатi.
Став дуже пахнути одеколон; Тайах посвiжила себе пiсля води.  Потiм  тиша.
Жiнка робила туалет.

   - Менi якось особливо млосно сьогоднi. Цiлий день мене щось  тривожить.
Танцювала я наче  крiзь  сой,  люди,  всi  стоять  далеко  вiд  мене.  Дим
заволiкає всiх. Роблю я все машинально. Думаю лише про те, що  мило  треба
покласти на сухе, що одеколон треба заткнути пробкою, сукню  одягти  пiсля
сорочки, треба закрутити кран. Нiби мене несе велика  вода  до  водоспаду,
менi годi думати за врятування, я фiксую очима всi деревця, що  стоять  на
березi, хмарки, що йдуть над ними, коней, що схилилися iз берега  i  п'ють
воду. Сьогоднi щось трапиться. Ти не боїшся нiчого?
   Вона пройшла босими ногами по пiдлозi i зупинилася бiля мене. Я мовчав.
   - Ти розумiєш мiй стан? - торкнула вона мене рукою.

   - Розумiю. Сьогоднi пiде дощ. Теплий, липкий, краплистий дощ.
   Я перевiв свої очi з Будди на Тайах, що стояла поруч мене. Я зiбрав усю
свою мужнiсть i подивився на неї, в вiчi. Я став тремтiти  так,  що  Будда
ледве не випав у мене з рук.
   - Я знаю, що буде, - казав я, - збудеться  мрiя.  Мачти  засвистять,  i
гойднуться реї. Тiльки прошу тебе - не забудь мене.

   Я знову став дивитися на божка, i закiнчив зовсiм тихо:
   - Мiж iншим, на тобi немає й клаптика одежi, а вам швидко вже йти.

   Ми вийшли на вулицю - в темну нiч.


   Палуба  брига  трохи  виступала  з  темряви.  На  марсi  стояв  лiхтар,
розливаючи тьмяне свiтло. Ми  переїхали  до  брига  човном  i  вилiзли  по
плетенiй драбинi. На палубi  було  порожньо.  Хазяїн  трамбака,  на  якого
покладено охорону  корабля,  десь  знову  пiшов  до  друзiв.  Я  присвiтив
електричним лiхтариком, оглядаючи кутки i темнi мiсця: на палубi  не  було
нiкого. Ми зiйшли вниз. Проходячи коридором до каюти, де чекав нас Сев, ми
зупинилися бiля дверей до кухнi: там сидiв  Богдан,  стиха  пiдспiвуючи  i
чистячи картоплю. Вiдро з лушпайками стояло в нього бiля нiг,  а  миска  з
водою - поруч. його задуманiсть була спокiйна  i  розважлива.  Ми  пройшли
тихо далi.
   Каюту освiтлювала одна свiчка, що стояла в пляшцi на столi. Я  поставив
бiля пляшки й божка. Свiтло падало на нього згори, бронзове обличчя  стало
хитрим i лукавим. Усмiшка в куточках губ ворушилася разом  з  тiнню,  коли
рухався поломiнь свiчки.
   Ми всi троє почували урочистiсть. Тихо роздяглися i сiли до  столу.  На
столi, що вкритий був бiлим полотном, стояла їжа i вино. Ми розломили хлiб
на три частини й посипали його сiллю. Сев налив усiм вина.  Перед  далекою
дорогою сходяться отак друзi, щоб їсти з одного шматка  i  пити  з  одного
струменя. Вiдколи миготять  на  небi  зорi  -  люди  будуть  брататися  за
спiльною їжею й питвом. Ми їли посолений хлiб i запивали кислим вином.
   - Я буду сьогоднi за хазяїна, - каже Тайах, - з моєї руки ви питимете й
їстимете.
   - Тост! - кричимо ми. - Кажи тост! Тайах  устає  з  мiсця  i  пiдносить
склянку.
   - Любi мої, - починає вона, - менi немає за що пити.  Я  п'ю  за  страх
перед неминучим. За той страх,  що  є  ознакою  людського  виростання.  Як
дитина падає ввi снi й вiдчуває страх, так i ми плекаємо його,  зростаючи.
Я п'ю за дощ - липкий i краплистий, який збуджує в менi вiдчування фарб  i
запахiв. Я п'ю за життя.
   - Не люблю нiчого сентиментального, - каже  Сев.  коли  приходить  йому
черга говорити, - а жiнкам подобаються такi речi. Я п'ю за руки i за ноги,
за рот i за шлунок. Щоб мiй нiс не минав нiчого  достойного,  язик  -  щоб
одночасно встигав смакувати їжу i пропускати слова з горлянки, руки -  щоб
любили тiло й дерево, тiло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги,
за всю землю, що чекає ще моїх нiг.
   - Випити треба за надiю, - кажу я, - бо її репрезентує якiр. Чому якiр?
А тому, що вiн любить землю. На якiр дивляться з надiєю  тодi,  коли  море
топить кораблi. Якiр нагадує порт, де спокiйна i неглибока вода, де  можна
перестояти бурю. Якiр, упавши на дно бухти, зариється в землю i  триматиме
корабель.
   - Знову сентименти, - бурчить Сев. Але ми  й  на  цей  тост  перехилили
склянки. Вино потроху розходилось по жилах. Ми  поспiшно  їли  доти,  доки
спорожнили весь стiл. Свiчки згорiло бiльше вiд половини.

   - Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, - сказав Сев так рiшуче, що
Тайах здригнулась.
   - Як саме?
   - Нас тут двоє, - вiв вiн далi, i тяжко було зрозумiти - жартує вiн  чи
говорить серйозно, - двоє нас тут, i кого ви вибираєте?
   - Я вибираю обох, - розгнiвано вiдповiла дiвчина.

   - Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий
- вiн собi знайде другу. Менi вже нiкуди шукати - у  мене  сивi  скронi  й
спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина.

   - Я не знала, що я можу бути бочкою.

   - Редактор менi уважить - молодiсть нiчого не жалкує,  навiть  вина!  У
друзiв такi питання вирiшуються легко. Так я кажу?

   - Не так поспiшно, - вiдповiв я, - я не керую тим, що менi не належить.
Ось вона сидить тут i не думає про нас. Не розводьте драм i сентиментiв.
   Сев зрозумiв, що треба  розрядити  атмосферу.  Вiн  голосно  засмiявся,
дiстав з коробки два сiрники, зломив у  одного  сiрку  i  махнув  рукою  в
повiтрi.

   - Тепер тягнiть, - звернувся  вiн  до  Тайах,  показуючи  їй  iз  жменi
кiнчики двох сiрникiв, - вгадайте того, що з сiркою. Тайах дiйсно  витягла
незломленого сiрника.
   - Це ви витягли мене, - урочисто сказав Сев,  -  можете  попрощатися  з
iншими.Тайах зблiдла iз злостi.
   - Добре, я попрощаюся.
   Вона поцiлувала мене, а потiм Сева. Потисла нам руки мiцно  та  рiшуче.
Встала од столу. Вона важко дихала.
   - Прощайте.
   Дверi каюти зачинилися за нею помалу i щiльно. Ми зостался бiля столу з
свiчкою та божком, нiби на перонi  станцiї,  спiзнившися  до  поїзда.  Вiн
пiшов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, i тiльки самотнiй вогник
гойдався на останньому вагонi.

   - В Буддi мусить бути щось найдорожче для людини, - сказав я Севовi,  -
а ми знаємо, що воно допiру вiд нас  пiшло.  Давайте  хоч  подивимось,  що
цiнувати велить мудра давнiсть.
   Я вiдломив бога вiд його трону. На стiл випало кiлька речей:  папiр  iз
значками, троє трiсочок i зернятка i рижу. Жодного  камiнчика.  Ми  уважно
розглянули все, що знайшли.
   - Риж - праця, їжа i продовження життя. Трiсочки - вогонь, якого  можна
здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи  в
путь. Папiр - молитва.
   Свiчка в пляшцi догорiла до краю.


   Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо  й  тiсно,  що
можна було задихнутися. Закортiло вийти на палубу,  стати  проти  вiтру  i
притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули смiх  дiвчини
i голосну мову Богдана, який щось розповiдав.
   Бiля борту стояти було зручно. Вiн злегка похитувався, нiби сiдло, коли
дише кiнь. Безлiч зiр вiддзеркалювалося в темнiй  водi.  Лiхтар  на  марсi
блимав, на нього подував вiтер. Раптом я взяв Сева за руку й  пiдвiв  його
до свiтла. Вiн не заперечував, здивовано i запитливо поглядаючи на мене.
   - У вас є шрам? - запитав я, закочуючи рукав на його лiвiй руцi.
   - Який шрам?
   Але я вже бачив, що тiло було гладеньке, аж до лiктя. Я сам  бачив,  що
шраму на цiй руцi не  було  нiякого.  У  мене  завихрилися  тисячi  думок.
"Значить,  не  вiн?  -  думав  я.  -  Значить,  iнший?"  Я  вiдчув,  що  я
безпомiчний, як немовля. Дивна рiч - менi i на думку  не  спало  з'ясувати
щось Севовi. Ми вiдiйшли знову в тiнь,
   Нашу увагу вiдтягли на себе новi люди.  Їх  було  двоє.  Обережно  вони
перелiзли через борт i  опинилися  на  палубi.  Ми  не  сходили  з  мiсця,
дослуховуючись до їхнiх намiрiв. Вони зупинилися близько бiля нас.

   - Глуши i тiкай, - сказав один.

   Я впiзнав голос отамана рибальської ватаги, якого ми побили за Полю.
   - Скiльки їх там? - запитав другий.

   - Один Богдан. Старого моряка я бачив на березi.

   - Треба було зброю взяти.
   - I так подужаємо. Раз видужав вiд мого ножа, а вдруге - не встане.
   Пiсля цих слiв я вiдчув, як болить мiй  шрам.  Рука  моя  пiднеслася  в
повiтрi, i, не тямлячи себе вiд  гнiву,  я  ударив  кулаком  рибалку.  Вiн
похитнувся, але я з лiвої руки вирiвняв його. З несподiванки вони обоє  не
захищалися. Поки що перемога була за нами.  Захопившися  гонитвою,  ми  не
помiтили весла, що лежало на палубi, i  попадали  всi  через  нього.  Менi
пощастило одскочити набiк, а Сева схватили i почали  м'яти  рибалки.  Я  з
розпачу ухватив весло  i  замахнувся  так,  нiби  хотiв  перебити  рибалку
надвоє. Весло зачепилося  за  ванту,  ударилося  об  мачту,  переломилося,
шматок весла полетiв угору вище всiх рей, а шматком - я таки вдарив  того,
на кого намiрявся. Вiн заскавучав вiд болю i покотився по  палубi.  У  цей
момент перший шматок весла, падаючи згори,  розбив  i  погасив  лiхтар.  Я
покинув свою зброю, непотрiбну в темнотi, i помацки став шукати в клубковi
людей Сева. Вiн боровся з другим рибалкою. Здавалося, що хтось молотить на
палубi горох. Я простяг у напрямку до борцiв руки й одержав кiлька  добрих
стусанiв у щелепи. Я вiдскочив,  кленучи  свою  безпомiчнiсть.  Машинально
став шукати по кишенях сiрникiв i намацав електричний  лiхтар,  з  яким  я
прийшов на бриг. Я обережно направив його на  поле  бою,  -  туди,  звiдки
чулося гупання кулакiв. При свiтлi  я  побачив,  що  той,  кого  я  ударив
веслом, повзе до борту, а другий бореться з Севом. Я дав першому цiлковиту
змогу втекти, поспiшивши сам на помiч до Сева. Ми вдвох хутко  втихомирили
рибалку. Вiн став проситися, лежачи долi i спльовуючи кров з  рота.  Ми  з
Севом одiйшли вiд нього, i я погасив лiхтарика.
   - Рахую до трьох, - сказав я, - забирайтесь моментально за борт.  Через
пiвхвилини, повiвши лiхтариком по палубi, я освiтлив лише  порожнє  мiсце.
Ми знову залишилися самi. Було  зовсiм  темно  стояти  бiля  борту,  тiсно
притулившися один до одного. Сев часом плював за борт  i  витирав  хусткою
обличчя. Вiтер став дмухати дужче. Але задуха почувалася, як перед зливою.
   - Товаришi, - пролунав над палубою голос Богдана, - ви знаєте, як звали
китайця? Сiн-Бао звали його. Аж тепер я це згадав.

   Чути було, як Богдан iшов по палубi. Ми почули його лайку.
   - Знову вiтер лiхтаря погасив! Сказився вiн, чи що  -  на  мою  голову?
Який уже раз доводиться запалювати!
   Ми гукнули на Богдана. Вiн пiдiйшов i став поруч нас.

   - Яка тиха i спокiйна нiч, - сказав  вiн,  -  нiби  зовсiм  немає  нiде
людей. Я думав, що ви давно вже поїхали на берег.

   Ми не вiдповiли  нiчого,  тiльки  Сев  витер  щось  з  обличчя.  Хазяїн
трамбака пiдпливав до брига човном i простягав свiй голос аж  до  парусiв,
запитуючи небо, куди мiг подiтися корабельний  лiхтар.  Я  вiдгукнувся  до
нього, а Богдан полiз свiтити вогонь на марсi.
   - Чорт! Лiхтар розбитий!
   - Там у каютi є iнший, - порадив йому хазяїн трамбака, - громадяни, хто
з вас хоче на берег? За одним заходом я це й зроблю.

   Сiвши в човен i вiдштовхнувшися вiд брига, ми побачили,  як  на  палубi
з'явилося свiтло. Богдан нiс лiхтар, а за ним, як тiнь, iшла дiвчина. Коли
вже ми були близько вiд берега, лiхтар почав пiдноситися по вантах вище  й
вище i зупинився на марсi. Рiвний вогник його один пробивався  крiзь  нiч.
Все iнше вкривала чорна шарудлива мантiя ночi.

   XIX
   Сиве волосся до чогось зобов'язує. Я виконав це зобов'язання.  Осiнь  i
зиму я сидiв бiля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже лiто. Кани немає
потреби топити. Майк i Генрi одвiдали мене  на  зламних  точках  мемуарiв:
коли осiнь зустрiчається вночi з зимою i коли весна  переборює  зиму.  Мої
сини як зима i весна. Старший  -  меткий  i  проворний,  як  задерикуватий
зимовий день. Молодший - неврiвноважений, як весняна повiнь. Його я  чекаю
побачити швидко з подругою, бо я вiдчуваю в його рядках жiночi впливи.

   Кана моя чорнiє без вогню, її паща, де звично пiдстрибували, гойдалися,
перебiгали i гомонiли вогники, виглядає, як беззубий рот. У нiй перегорiло
все значне та мiзерне, смолисте i виснажене. Дерево горiло те, що  не  йде
на будову. Сучкуватi вiти, поламанi бурею стовбури, покалiченi  негодою  й
звiром iнвалiди - обростали  в  моїй  канi  вогнем  i  розповiдали  безлiч
iсторiй, помалу зотлiваючи й розсипаючись на попiл. Я розумiв цi iсторiї i
часто навiть записував їх, але iнодi вони так настирливо турчали  у  вухо,
що я просив їх замовчати i не перешкоджати моїй власнiй думцi.
   Тепер ранок. Крiзь дверi на балкон я бачу, як  прокидається  Мiсто.  За
бульварами видко порт, де снують щогли й  димарi.  Менi  не  хочеться  вже
почувати пiд собою хисткої палуби. Я зайшов до порту  й  кинув  якiр.  Пiд
моїми парусами виросли молодi кораблi - сини. Тепер хай вони роблять рейси
по  морях.  Багате  досвiдом  життя  лежить  передi  мною,  як  мапа  моєї
Республiки. Я бачу, як повиростали заводи i фабрики. Розмножилися  дороги.
Вода рiки вiддає свої мiльйони сил.  Коло  плугiв  працює  веселий  народ.
Сонце смажить радiснi обличчя. Армiї дiтей  пищать  по  садках,  голосять,
спiвають, сьорбають носятами, плачуть, смiються, жують  землю  i  поїдають
трави.
   Я ходжу по кiмнатi, коли до мене стукає Генрi. Вiн заходить.  Ми  довго
розмовляємо про все на свiтi. З Генрi - я люблю бiльше Майка, а з Майком -
вiддаю перевагу Генрi. Вони обоє нiби з одного шматка. Чи ба!  Та  цей  же
шматок я сам! Я впiзнаю себе i в Генрi, i в Майковi. Я бачу  своЮ  кров  у
обох. А мати? Вона теж поклала свою долю працi й матерiалу. Менi  соромно.
Не для мене ж одного повiшено язика в моєму ротi? Але нехай про  це  iншим
разом. Стара, ти не образишся, що я тепер горнуся до молодостi? Тебе я  не
зраджував - ти знаєш. А Генрi допитується, чи не була  ти  в  Iталiї.  Вiн
думає мене зловити й ототожнити дiвчину в купальному костюмi (на березi  в
Генуї) з тобою. Та в нашi з тобою справи ми його не пустимо. Правда?
   Генрi бере дочитувати мої мемуари, вiн хоче звiдти про щось  дiзнатися,
а я, хитрий старий лис, виходжу на балкон. Менi - сiмдесят. Але й  нинi  я
гостро вiдчуваю запах саду, що я посадив. Велике Мiсто лежить передi мною.
Я вгадую всю кiлькiсть людей, що  мандрує  тепер  до  мiсць  працi.  Жiнки
годують дiтей. Безперервний,  дедалi  зростаючи  й  зростаючи,  пливе  над
Мiстом сигнал до роботи. Я чую безлiч нiг, що топчуть землю. Я бачу її всю
- вогку i плiдну, родющу планету Землю.
   З кiмнати лине до мене з радiотелефону голос Майка.  "Тату,  -  кричить
вiн, - лечу  над  пiвденними  морями  i  згадав  тебе.  Бiля  мене  сидить
гарненька пасажирка. Вона просить мене  проспiвати  "Пiсню  капiтанiв".  А
тобi я обiцяв її мелодiю. Слухай!"
   Я чую його голос i смiх кокетної пасажирки. З останнiми  рядками  пiснi
заходить Генрi. Таким чином, уся родина вкупi. Я нiби знову починаю жити.
   Попiд нами знайома земля,
   Капiтан!
   Кораблi пiдняли якоря,
   Капiтан!

   1927 - 1928






   [1] Мапа - карта.


   [2] Лiнiя краси (англ.).


   [3] Вихiдна точка (фр.).

   [4] Затишок (нiм.).

   [5] Чи ти нiмець, чоловiче? (Нiм.)

   [6] Перекладач (iт.).

   [7] Iсторiя iталiйського мистецтва (фр.)

   [8] Свобода дiй (фр.).

   [9] Слова iснують, щоб приховати нашi думки (фр.).

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: