Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Пустимо стрiлку, як грiм по небу;_
   Пустимось кiньми, як дрiбен дощик;_
   Блиснем шаблями, як сонце в хмарi!_
   (К. о л я д _к а. "Н а р. Ю ж.-Р у с.
   П е с н и" Метлинського,
   с т о р. 338).
   ПЕРША ПIСНЯ


   Голос:

   Благословiть почати щирий труд,
   Що вiдчинив би далину, як дверi.
   Довiрте не достойному перу
   Достойне слово ставить на паперi.

   Багато в свiтi радостi й принад,

   Країн багатих i зелених вiчно,

   На сонцi спiє синiй виноград,

   I синє море майорить музично.

   Чудеснi дива ходять по морях
   I манять нас, i закликають нiжно.
   Та що нам їхнiй бунтiвливий стяг,
   Коли не стяг це нашої вiтчизни!

   Мине i молодiсть, як золотiнь,
   Лиш вiчний труд нiколи не загине,
   Коли кладе отак покiрний син
   Країнi милiй - серця тепле вiно.

   На вiтрi рухаються руки рей,
   На обрiї - омана заозерiй...

   Хор:

   Ми стаємо плечима до плечей.
   I свiт вiдчинено, як дверi!

   Вони завмерли, нiби ковтнули  мiцної  отрути  i  вона  їм  забила  дух.
Галатiв чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане  вiспою  обличчя
Марченка стало страшним одразу - оббите  морською  водою  обличчя  кольору
сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руцi соняшника i поклав руку  на
Шахаєве  плече.  Цей  похмуро  пригнувся  на  стiльцi,  простягши  наперед
зцiпленi руки. Вiн наче сидiв на  сiдлi.  Новенький  френч  з  плямами  на
плечах,  де  були  погони,  солдатськi  штани  i  новi  шевровi  чоботи  з
острогами, букет весiльних воскових квiтiв на грудях - так виглядав Шахай.
   Це сидiли на скелi орли, напустивши на себе  всю  поважнiсть  завмерлих
хвилин. Це - ще не порушена нiчим  тиша,  яка  розiрветься  через  голосне
квилiння  стрiл,  брязкiт  щитiв,  iржання  коней,  i   затремтить   степ,
затрясуться шляхи пiд копитами смiливих вершникiв.  Чи  знають  вони  свою
силу i волю, замах клинкiв своїх, мужнiсть серць i свiтло очей? Не  знають
вони нi сили, нi волi, нi мужностi серць, нi замаху клинкiв. Та що  їм  до
таких дрiбниць, коли вони почувають, що  живуть!  Їх  четверо  верховодить
усiм Новоспаським. Вони лiтають, як птахи, кружляючи над  рiдними  хатами,
вище й вище, на синю скелю неба, ледве помiтними крапками  стають  там,  i
насилу впасти може згори завмираючий клекiт. Вони живуть!
   - Ворушися, чортова клацалко! - сказав крiзь зуби високий Галат.  Проте
сам вiн не ворушився,  упершись  рукою  в  бiк  i  одставивши  лiву  ногу.
Наймолодший з чотирьох, вiн був i найнетерплячiший.
   Марченко сердито скосив очi на Галата, i в цей момент фотограф  клацнув
затвором. Так вони й залишилися на платiвцi, цi Марченковi косi очi.
   - Готово, - сказав фотограф, грацiйно вклонившись чотирьом друзям.
   Вийшли на сiльську вулицю.  В  повiтрi  лiтало  довге  бiле  павутиння.
Ранок, чудний ранок Шахаєвого весiлля,  кiнчився.  Галат  бiг  попереду  -
довгоногий, тонкий i чубатий. Остюк забирав усю землю пiд  себе,  ступаючи
кривими ногами кiннотника. Вiн розмахнув правою рукою, а  лiва  увесь  час
висiла,  не  рухаючись,  наче  нею  вiчно  притримував  Остюк  шаблю.   На
Марченковi була матроська сорочка i капелюх, тiльки славетний  кльош  було
запхано в чоботи. Шахай iшов, нечутно ступаючи по порохнявiй дорозi.
   - Ми  знялися  на  карточку,  -  сказав  похмуро  Марченко.  Вiн  трохи
гаркавив.
   -  На  карточку!  -  прокричав  Остюк   сильним   голосом:   вiн   звик
вахмiструвати в ескадронi. - Тепер революцiя!
   - Ми забули знятися з шаблями. I з револьверами в руках...
   - Ми виходимо на дорогу, - раптом  почав  Шахай,  перебивши  Галата,  -
дайте менi тiльки повiнчатися. Як на  карточцi  ми  разом,  так  i  скрiзь
чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всi нежонатi  йдемо,  а
сьогоднi я повiнчаюсь, i всi ми повiнчаємось,  i  одружить  нас  iз  собою
далека путь та грiзне життя.
   Вони дiйшли до ярмарку. Осiнь, найкраща  пора,  пахла  з  усiх  пiдвiд.
Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, i мiдяне зерно поллято сонячним
блиском. Вози гарбузiв, кавунiв та  яблук,  гарби  соняшникiв,  фортецi  з
капусти, бурякiв, картоплi, вiнки цибулi, ще яблука, огiрки,  баклажани  -
все, що вродила оброблена гiрко земля.
   - Революцiя здала нам козирi у руки. Ми їх тримаємо, доки  прийде  наша
гра. Я не знаю, що буде в мiстах, бо  я  загубив  нитку  до  тих,  що  там
керують. Але тут у нас ми будемо  готовi  до  того,  щоб  не  дати  нiгде,
нiкому, нiчого за нас вирiшувати. Наше слово - у нас у пельцi, а  в  руках
шаблi, й кулемети, i тридюймовки, i сам господь! На  колосальнiм  безмiр'ї
вiє зараз вiтер, немає жодної влади, а кожен ярмарок - настояща революцiя.
   Шахай показав рукою навкруги.
   - Ось тi, що  приїхали  на  наш  клич.  Я  чекаю  з  дня  на  день  вiд
телеграфiста на станцiї повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який
варто було б обеззброїти.
   - Може, їм, понiмаєш, теж треба зброї вдома? - сказав Остюк.
   -  Гасити  революцiю?  Бач,  вони  поодинцi  не  можуть,  вони   їздять
ешелонами! Справедливий i  правий  лише  той,  хто  перемагає.  Годi  тобi
згадувати  за  дурну  справедливiсть.  Сила  i  воля  до   життя   -   ось
найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а  потiм  хай
кажуть, де справедливiсть. Мало тобi за твiй вiк бито зуби?
   Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь
ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються,  брезенти  зверху,  i
пiд ними на двох возах кулемети.  Хазяї  коней  поважно  ходили  навкруги,
лускаючи насiння, i груди їхнi розпирало чекання.
   - Здоровi були, - сказав Шахай привiтно.
   - Здоров, - вiдповiв йому Шворень - рябий гевал,  що  пишався  з  свого
кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту.
   - Мовчи, дурень! - крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая.  -
Ми приїхали, - притишив Санька голос, - приїхали з усiєю бандою. Нас  двоє
та Виривайлiв аж четверо. Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати
з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi.
   - Сила велика, а головне - надiйна,  -  промовив  Шахай,  ручкаючися  з
усiма названими людьми, - я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi.
   - А кулемети?
   - I кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти  з
людьми.
   - А ми? - запитали Остюк та Марченко.
   - Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав.
   Шахай пiшов мiж возами, питаючись за  цiни,  за  врожай,  за  кiлькiсть
солдатiв, що поприходили з фронту.  Вiн  ходив  по  ярмарку,  переступаючи
калюжi, нiби  широкi  рiки,  баклажани  нагадували  йому  кров,  очеретяне
вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках -
на прапори, i вiтер над ярмарком - на  гомiн  i  шум  армiй.  Бджола  сiла
Шахаєвi на руку - вiн не прогнав її, доки та сама не злетiла,  вiдпочивши.
Пахло свiжою соломою i осiнню.
   До церкви люди посходилися, як на великдень. Церкву колись будували  ще
запорожцi - вона була  тiсна  i  старовинна.  За  всiм  доглядало,  певно,
хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше  зробити  церкву  не  стало  б
хисту  й  нинi.  Все  окували  залiзом.  Навiть  панiкадило   було   такої
неймовiрної ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих
воно висiло, лускалися дошки, i здавалося, втягне хреста з банi до  церкви
ця щира запорозька пожертва. Суворi звички Сiчi Запорозької  вiдбилися  на
церквi. Iкони було змальовано з братчикiв-будiвникiв, з кошового  отамана,
з курiнних. В такiй церквi ставало страшно серед вусатих  чорних  лицарiв,
уквiтчаних  оселедцями,  в  козацьких  свитах  -  лицарiв   жорстоких   та
вiдважних. Вони позирали зi стiн, переморгувалися один з одним -  часто  з
презирством до молiльникiв, iнодi - вибачливо, рiдко -  з  потуранням.  Та
парафiяни вже позвикали до своїх iкон.

   Ой скинемось та й по таляру
   Та купiм коня отаману!

   Галат мугикав собi пiд нiс, обходячи церкву. Свiчок наявне не  хватало.
Вусатi iкони гнiвалися зi стiн: їм треба бiльше свiтла. Але церкву не було
вже давно й так освiтлено. Хiба  що  запорожцi,  повертаючися  з  морських
походiв, клали вози свiчок перед святими кошовими в церквi i викурювали їм
же цiлi шапки росного ладану зi Смiрни.

   Ой скинемось та по другому
   Та купiм коня з попругою!

   Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею  свiчок  -  вiд
святої Варвари до iкони Покрови, де в  натовпi  стояло  чимало  чорновусих
козакiв з булавами й перначами. Його не заспокоїло це  регулювання  поваги
до свого брата-мужчини.  Остроги  його  дзвенiли  вздовж  i  впоперек,  по
закапелках, по притворах. Вiн не спинявся доти, поки  не  знайшов  десь  у
схованцi ще оберемок свiчок. Пономар тiльки здалеку слiдкував за  Галатом.
Жарти поганi, коли справляє весiлля сам Шахай!

   Купiм коня та вороного
   Та й поїдемо в чисте поле!

   Свiчки всi порозтикувано. Церква нiби  виповнилася  жовтим  жаром.  Вiн
лежав купами на ставниках, перед iконами, ворушився, коливався,  наче  жив
багатобiчним життям серед бiлого дня, пiд промiнням, пасмами свiтла  крiзь
вiкна.

   Поїдемо та в чисте поле,
   Та в чисте поле, в дiбровоньку!

   Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу.  Помiтити  когось  в
церквi - того, хто прийшов тiльки до Галата, - вiн не помiтив. Люди стояли
не похнюпившись, на вiнчаннi церква робиться  веселим  храмом  поганського
древнього бога.  Це  -  Дажбог,  бог-сонце,  бог-година,  бог  зрозумiлий,
простий i гулящий. Дiвчина заступила  дорогу  Галатовi.  Соромлива  хупава
дiвчина подивилася в його чорнi  очi,  як  у  криницю  з  холодною  водою.
"Вийдеш, Хомо. на вулицю? Як я за тобою скучила!" - "У церкву  несе  тебе,
Васько", - пробурчав Галат. Узявши за  рукав  дiвчину,  вiн  повiв  її  на
крилас. Там уже стояла пiвча.
   Ударили в дзвони. Мiдне овкання заходило до церкви крiзь дверi.  Зайшов
Шахай. Його наречена ще не приїхала, вiн послав по неї дружкiв -  Марченка
й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед  ним  i
його селом. Велетенський хаос, котрий опанував  землю,  був  як  море,  що
порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм
i хаос стане пасивний. Тодi - шаблею  захищати  руїни.  Поодрубувати  руки
всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний  народ,  хто  захоче  рiзати  його
землю, як хлiб, i їсти, захлинаючись вiд  жадоби,  вiд  страху,  що  хтось
дужчий однiме шматок. Шахаєвi приходило на думку  царське  панування,  уся
iсторiя народу  -  славна,  гучна  i  завше  великодушна.  Козаки-сiромахи
проходили  довгою  валкою:  всi  чеснотники,  хоробрi   гультяї,   морськi
розбiйники гордо  ступали  на  великих  землях,  всi  лицарi  честi  своєї
сiромашної й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв  Швачка,  Iван
Бондаренко - всi славнi колiї, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку,  месники
за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шахаєм, як  жорстока  пам'ятка,
як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу,
про опоганення хлiба-солi дружнього  столу,  вони  проходили  з  вирваними
нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках свої голови, напханi гречаною
половою, вони пропливали, несучи свої ноги, поклавши на плечi поодрубуванi
руки. Петро Кальниш - останнiй кошовий Сiчi - цокотiв чотками в  самiтному
затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм  рокiв  пряв  старий  степовi
думи, дивився на свiй край аж  з  Бiлого  моря,  плакав,  крiзь  туман  не
добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь  млу
Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись  перед  святим
козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до  серця.  Клянеться,
що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме  за  його
столом. Вiн клянеться i цiлує в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiкає
його, _як _марево, як отруйний фiмiам великих подiй. "Революцiя  -  велике
слово", - думає Шахай i почуває, як по хребту в нього лiзуть комашки. "Всi
щасливi, нема царя, правитиме народ,  розiллються  медовi  рiки,  щастя  й
радiсть!"
   До церкви пiд'їхала  тачанка  з  молодою.  Одразу  всi  люди  в  церквi
загомонiли. Шахай прокинувся вiд своїх думок i поспiшив до виходу. Там вiн
зустрiв молоду i увiйшов з нею  назад.  Пiвча  заспiвала  "Гряди!".  Голос
Галата далеко вилiтав за крилос. По всiх кутках бринiли  шибки  вiд  спiву
Галата.  Вийшов  з  вiвтаря  пiп  i  став  вiнчати.   Марченко   й   Остюк
переморгувались iз своїми дружками.

   Весiлля справляли по-старосвiтському.
   Дружки летiли верхи на конях по вулицi, на рукавах  бiлiли  хустки.  По
дорозi хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих i вимагати викупу.
По хатах у молодого й молодої востаннє оглядали столи й перевiряли, чи все
є так, "як  годиться".  Баба-розпорядниця  не  злазила  з  печi  i  звiдти
керувала весiльним чином. Вона захворiла, пiшовши  до  молодої  розплiтати
косу i спiвати сумних пiсень: пiснi були навдивовижу дзвiнкi й жалiбнi,  а
бабина горлянка рипуча, роки бабинi лежали на її сухих плечах,  як  гаряча
повсть, а нiч осiння  -  холодна.  Пострiлiв  пролунало  стiльки,  скiльки
годилося, вiно було повезено до молодого,  а  тачанка  з  Шахаєм  та  його
дружиною заїхала до тестевого двору.
   Скiльки пiсень погублено тепер - старих i розрадних!.. Скiльки  мелодiй
увiбрала в себе чужа гармошка - захрипла  iстеричка,  де  ноти  тьмавi,  а
пiснi метушливi й неповажнi,  де  знижується  мистецька  глибина  мелодiї,
гармошка-демагог, багатоголоса перекупка! Ось спiває скрипка чи  розмовляє
кобза: одна, ледве помiтна нота простягається в повiтрi,  i  її  коливання
таке ж, як i коливання повiтря. Струна дає чистий - до божевiлля  -  звук.
Коливаються вiки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу.
Рiвна, прозора, проста до генiальностi нота з'єднує вiки. Завмирають люди,
дрижать їхнi плечi вiд  розкритої  таємницi,  тремтять  вiї  вiд  набiглої
щасливої сльози. Та скрипка грає далi. Нота  мiниться,  пролiтають  дрiбнi
сплески звуку,  нiби  в  скрипцi  проривається  смiх.  Обличчя  яснiшають.
Розчулена до краю душа жадiбно сприймає веселi звуки. Ноги самi  стукотять
такт. Годi вже їх стримати, коли грає зворушлива скрипка. Старе  й  молоде
рушає в танок. Ходором ходить подвiр'я. Бубон клацає й гупає,  як  веселий
парубiйко.  Переплуталися  пари:  на  втiху,  на  смiх.  Та  скрипка   вже
стомилася. Десятки рук  частують  скрипака,  кожний  хоче  з  ним  випити,
поцiлуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипцi, i  постає  галас,
гомiн.

   Помiж трьома дорогами, -

   починають легко, поволi дiвочi голоси.

   Рано, ра-но! -

   допомагають їм хлопцi.

   Помiж трьома дорогами, ра-не-сенько!

   Дiвчата стоять  у  гуртi,  обнявшися.  Хлопцi  оточують  дiвчат.  Пiсня
радiсна охоплює подвiр'я.

   Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано,
   Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.

   Сонце спускається на вечiр. Воно дивується, як можна йому зустрiтися  з
князем, з молодим. Сонце поломенiє.

   Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но,
   Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько.
   Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но,
   А я князем раз на вiку ранесенько!

   Хлопцi пiдморгують дiвчатам.  Скрипка  вiдпочила  й  запрошує  знов  до
танка. По землi розтiкається вечiр. Вечiрня тиша опановує землю. Тiльки на
подвiр'ї Шахаєвого тестя гримить бубон.
   П'яна баба-розпорядниця спiває на печi.  За  столом  точаться  розмови,
слiпий музика перехиляє чарку для  чистого  голосу,  мостить  свою  кобзу,
настроює струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена
соромливо поглядає на гостей. Галат тримає голову обома руками,  щоб  вона
не впала на стiл.

   Ой у саду голуби гудуть,
   Ой у саду голуби гудуть,
   Аж в свiтлонку го-ло-си i-дуть...

   Баба спiває старечим верескливим голосом. Вона згадує молодiсть. На неї
сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань.

   Порадь менi, моя матiнко,
   Порадь менi, моя рiдная, ,
   Кого брати та у бояри?

   - Цiкаво, кого треба брати в бояри? - промовив Шахай. - Мабуть, багатих
та дужих. Чи, може, козаченькiв з Сiчi?
   Усi засмiялися.

   Збери, сину, всю родину,
   I близькую, i далекую,
   I близькую, i далекую,
   I вбогую, i багатую.

   Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували
чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де  в  неї  й  узявся
голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напої, баба клала просто  на
стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя.

   Багатую - подарочки нести,
   Убогую - порядок вести.
   Багатую - щоб напитися,
   Убогую - пожуритися.

   Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була,  i  кинула  посуд  на
долiвку, зухвало вигукнувши: "Гiрко!"
   Серед загальної тишi, котра постала  пiсля  поцiлунку  Шахая,  зарипiли
легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi  джмелi,  як  жовтi
працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла,  немов
у чеканнi.
   - Чого ж ти нам заспiваєш? -  запитав  молодий.  -  Про  честь  чи  про
хоробрiсть, про обов'язок людський чи про лицарську славу?
   - Мало тепер честi мiж людей, - несподiвано басовитим  голосом  одповiв
кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима.  Це
була замкнена в собi людська iстота: за плямами очей горiв людський  мозок
i нiколи не мав надiї вийти на свiтло.
   - Мало честi, - сказав слiпий, - i немає хоробростi. Ходжу я по  свiтi,
до  моря  доходив  -  злодiй  народ  тепер  повiвся.  Скiльки  разiв  мене
обкрадали, били й смiялися з моїх пiсень. Од дiда  й  прадiда  пам'ятаю  я
пiснi, а самому не довелося ще й однiєї скласти. Чутки  ходять  скрiзь  по
землi, я дослухаюся до всього, що вiється по дорогах, до всiх  пiсень,  до
всiх розмов. I - ще нiчого я не почув, люди. Слiпому тяжко, а зрячому - ще
тяжче.
   - Слухай, дiду, - в голосi Шахая забринiла воля, - ось тобi моя голова,
дiду!  Клянусь  родом  своїм  чесним,  клянусь  дiдом  крiпаком,  прадiдом
запорожцем - не загинула iще честь i хоробрiсть. Любов i ненависть, дружба
й самопожертва вже пiдносяться з забуття. Революцiї ми  не  приспимо.  Яка
воля вiє над землею!
   Остюк, Галат i Марченко,  нiби  за  командою,  перехилили  чарки.  Вони
вiдчували вже вiтер шляхiв на щоках. Звичайнi слова, може,  й  незрозумiлi
їм, збуджували в їхнiх серцях гордiсть. Через це вiрили в зорi i прекраснi
iдеї, в чистоту i мужнiсть людської душi. Такi люди  ходять  по  сторiнках
iсторiї, як  по  своїй  хатi,  i  дивно  стає,  чому  пiсля  них  постають
зруйнованi мiста,  кров,  пустка,  смердючi  трупи.  Може,  завше  шукання
людського, справедливого i достойного дає такi наслiдки?
   Тим часом Шахай частував гостей: братiв Шворнiв -  розумного  Саньку  й
пришелепуватого Митьку; Макара - колишнього чередника, рудого  велетня  iз
страшними вусами, кудлатою червоною головою i з дитячими блакитними очима;
Бубона Петра -  найкращого  в  свiтi  наводчика,  котрий  мiг  би  набоями
обкопати навкруги, мов  межею,  своє  поле  з  трикiлометрової  дистанцiї;
братiв Василишиних - незрiвнянних розвiдникiв, телефонiстiв, i - у  вiльну
годину - музикантiв; Виривайлiв - чотирьох  соколiв,  що  загинули  згодом
усi, - один по одному  -  рубаючи  шляхту,  стрiляючи  кадетiв,  домучуючи
генералiв; Виривайла Iвана - генiального сурмача з неймовiрними  легенями,
котрий мiг перекричати всi стихiї, збудити мертвих i  виповнити  поле  бою
тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Виривайла Петра -
комбрига кiнної, майбутнього героя Успенiвської операцiї,  котрому  зробив
поминки Марченко, наказавши  зарубати  над  його  тiлом  сотню  полонених;
Виривайла Семена - першого в армiї злодiя, що обкрадав усi кiннi  полки  i
щодня мав нового коня, а його ескадрон -  навiть  пташине  молоко;  Семена
зарубав третiй ескадрон, оточивши його  своїми  стодвадцятьма  клинками  в
полi, вислухавши глузування i лайку, давши йому змогу попрощатися з  бiлим
свiтом; Виривайла Панька - гордiсть пiших i кiнних полкiв, кулеметникiв  i
гарматникiв, Панька, що складав пiснi - гострi, як бритва, спiвав їх  так,
що вершники падали з коней вiд реготу, i вивчив солiдно лаятись увесь свiй
полк - вiн командував потiм полком.
   Було вже по їжi. Стiл пашiв усiма стравами. Пiд горiлку стояли  квашенi
баклажани - зеленi й червонi, огiрки й капуста, зелена олiя  з  накришеною
дрiбно й посоленою цибулею. Од i звареної риби йшла пара.
   Найважливiша рiч - вибрати людей. Це Шахай  знав,  допитливо  оглядаючи
гостей. Тут були потрiбнi люди. Вони цiлком  пiдкоряться  волi  ватажка  i
командира. Наполеон i Петро Перший завше  стоять  прикладами  -  як  треба
вибирати людей. Жорстокий  Даву,  стратег  Удiно,  Ней,  блискучий  Мюрат,
iнтриган Меншиков, ще сотнi невiдомих - всi й померли б офiцерами,  синами
скульпторiв, писарями в нотарiв, корчмарями, пирожниками. Їх усiх  знайшов
державний розум, генiальне передбачення великих людей.
   - Хай заспiває про Супруна-козака, - сказав Панько Виривайло,  -  ох  i
пiсня ж грусна!
   Загальна мовчанка пiдтвердила, що Панькове  бажання  припало  до  серця
всiм. Молода  встала  од  столу  i  сiла  поруч  слiпця,  мовчки  торкнула
дерев'яну опуклiсть кобзи. Очi молодої - вогкi й привабливi -  були  трохи
сумнi, як завше сумнi є очi всiх степовикiв, усiх птахiв степового краю, у
всiх дiвчат великого степу.  Акорд  пролунав  у  хатi.  З  акордом  зайшла
знадвору дiвчина й сiла до Галата. Подвiр'я ж танцювало.

   Ой не знав козак, -

   голос кобзаря нерiшучий, кволий, непевний - козак щиро не знав, -

   Ой не знав Супрун,
   А як славоньки зажити,
   Гей, зiбрав вiйсько славне запорiзьке
   Та й пiшов вiн орду бити.

   Струни зайшлися цiлими сплесками звукiв.  Згадки,  спогади  несла  їхня
хвиля. До берега наче докочувалися цi звуки i ховалися, як хвилi у  пiску.
Серед тишi  народжувалися  шелести  степiв,  тупiт  копит  кiлькатисячного
загону Супруна. Кобзар торкає струни нiжнiш i нiжнiш. Тоншi й тоншi  звуки
тихо злiтають з його пальцiв. Звукiв меншає -  i  швидко  -  одна  тенькає
струна, i довго в кутках хати чує напружене вухо її вiдгомiн i луну.

   Ой у недiлю рано-пораненьку
   Супрун iз ордою стявся,
   А в понедiлок в обiдню годину
   Сам в неволеньку попався.

   Молода зiтхає. Голос кобзаря став трагiчний, наче  вiн  розповiдає  про
рiдного сина. "Сьогоднi недiля, - думає Шахай, -  а  завтра  понедiлок.  I
обiдня година". Галат щось говорить на вухо своїй  дiвчинi,  доки  звучить
мелодiя пiсля останнiх слiв кобзаря. Галатова дiвчина червонiє, i  її  очi
заволiкає хвиля бажання. Панько  Виривайло  не  має  сили  витерпiти.  Вiн
прикладає долоню до рота i пронизливо виводить божевiльну ноту пiснi.

   Ох i ти, козаче, козаче Супруне!

   До Панька долучається речитатив кобзаря.  У  нього  тремтять  губи  вiд
зворушення. Але слова його твердi й роздiльнi, як докiр:

   А де ж твої прегромкi рушницi?

   По паузi обидва голоси - Панькiв i кобзарiв  -  дружно  виводять  гiркi
слова вiдповiдi. Тихо, похмуро, гiрко говорять вони про свою бiду.  Покора
людини, що потрапила в горе:

   Гей, мої рушницi в хана у свiтлицi,
   Сам я, молодий, у темницi.

   Знову бреньчить сама кобза. Вона  бреньчить,  як  гiркiсть  Супрунового
життя. Розчарування i туга за рiдною  стороною.  Струни  дзенькають,  нiби
падають у безвiсть дзвiнкi краплi часу.

   Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
   А де ж твої воронiї конi?

   Розпачливо допитуються два голоси - мелодiя й речитатив. Вiдповiдь  вже
їм вiдома, i вони питають Супруна, тiльки щоб поплакати з ним в  неволi  i
пожуритися разом з його пропащою головою.

   Гей, мої конi в хана на припонi,
   Сам я, молодий, у неволi.

   Спiвають самi струни, покiрно хилить голову людська доля. Але що  це  з
ними сталося,  з  тими  струнами?  Вони  починають  грiзно  рокотати.  Рве
пальцями їх незрячий музика. Без жалю б'є їх рука,  а  вони  покiрнi,  вже
розiйшлися по хатi бадьорими, сильними звучаннями. Iван  Виривайло  зiтхає
на всi свої велетенськi легенi:

   Ох i виведiте мене, виведiте
   На Савур-могилу,
   Гей, нехай стану, гляну-подивлюся
   Я на свою Вкраїну!

   Молода спiває вже дзвiнким голосом. Та й усi присутнi хочуть спiвати  i
починають iз своїх мiсць. Лунає голосна пiсня, тривожна  сила  i  збуджена
радiсть  суворостi.  Нiби  над  степами  ширяє  її   пiсенна   величнiсть,
прославляючи давнiх мешканцiв степу.

   А з тої могили видно всi країни,
   Сиз орел лiтає,
   Гей, стоїть вiйсько славне запорiзьке
   Та як мак процвiтає!

   На цьому закiнчується весiлля в хатi молодої. Настає вечiр, i  лiзе  на
небо червоний мiсяць.
   Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось  бiльшого  вiд  цiєї
ночi. Уява малювала майже божевiльну насолоду. Млость незайманостi п'янила
дiвоче серце. Та прийшов такий Шахай, i вже  немає  дiвочих  мрiй,  зникла
туманна далина, прозоро  мiниться  обрiй.  Бiль,  втома  i  незручнiсть  -
холодили новонароджену жiнку. Хотiлось плакать вiд розчарування,  хотiлось
забути цю розкриту таємницю i  знову  коливатися  в  повiтрi,  як  марево,
ходити росою по воду i щоразу чекати там чорновусого парубка, котрого вона
так гарно вмiла вишити на рушниках. У  Шахая  немає  вусiв,  його  холоднi
тонкi губи цiлували соромно, як  нiгде  не  написано  по  книжках.  Навiть
досвiдченi дiвчата - подруги - не казали нiчого подiбного, що  так  можуть
цiлувати губи чоловiка.
   Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружинi, i на мить  здалось,  що
вiн прокинеться. Та вiн засвистiв  носом  ще  дужче.  Молода  злякалася  i
почала його будити. Напiвсонний  Шахай  притиснув  її  до  себе  i,  вмить
спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потiм вiн заснув  знову,
не випускаючи дружини з обiймiв. Прохолода  великої  хати  посвiжила  чоло
жiнки. У неї зростала й зростала нiжнiсть до Шахая. Пливли  години  першої
ночi людського подружжя.
   На подвiр'ї вистрелив хтось iз револьвера. Потiм голос Марченка страшно
вилаяв Шахая, пролунав ще один пострiл, куля влучила у вiкно хати.  Молода
злякалася i затремтiла на лiжку. Шахай не прокидався. Молодiй здалося,  що
вiн мертвий. Вона припала до нього жадiбно,  всiм  тiлом  i  охопила  його
голову голими теплими руками. "Чого тобi, люба? - запитав крiзь сон Шахай.
- То, певно, хтось напився з хлопцiв. Спи, голубко". Вiн бурмотiв ще крiзь
сон. Нiч проходила тривожно й мертво, як людськi останнi ночi, як  останнi
сни засуджених.  Це  була  нiч  спокiйної  радостi.  За  пiвгодини  молода
побачила, що Шахай лежить з розплющеними очима.  Не  подаючи  знаку,  вона
стала крiзь вiї слiдкувати за чоловiком. Вона знала, що  не  доспить  цiєї
ночi до ранку, i тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая  з
телеграмою iз станцiї.
   Розплющенi очi Шахая закрив, затяг туман. Так буває,  коли  очi  людини
повертаються до себе в мозок i розглядають те, що вiдновлюють  їм  мозковi
клiтини: картини вчорашнього, образи давнього,  мрiї  прийдешнього.  Шахай
побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768  року
вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши  поли  ряси,  їхав  Максим
монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по  дорозi  ватага.
Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не  грiх
було колоти. Це - не Мазепа - на край життя свого полiтик, не Сковорода  -
європейський розум  i  фiлософська  голова,  це,  нарештi,  не  загадковий
Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою  жарину  щастя.  Iде  ця
анархiчна сила, що  тiльки  руйнує,  повстає  катастрофiчне  i  зникає  за
обрiєм, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок.  Вiн
хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi;  вiн  хоче  вiрити
всiм, не загубити результатiв вiдваги. Залишає ж по собi тiльки згадку про
пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлiє в нетрях  мозку
до нового, божевiльного дiла. "Треба спiвати й про таких  людей,  -  думає
Шахай, - хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!" "Вони смiливi,
цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до  якої  треба  силу
спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть  колосистi  царини  конем  i
застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв:
їхнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!"  Так  снувалася
думка в Шахая.
   Надворi почала бреньчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата
i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр'ям
висiло нiчне небо, людство спало по  своїх  хатах,  а  останнiй  гуляка  з
Шахаєвого весiлля давно вже вгомонився  там,  куди  встигли  донести  його
ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб
той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами.
У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцної горiлки,  йому  було  виднiше  такої
ночi грати, нiж по дню.

   Гей, хвалився та козак Швачка,
   Пiд Бiлую Церкву iдучи:
   Гей, будем брати, та китайку драти,
   Та в онучах топтати!

   Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi.  Слiпий  його_  виправив,
показавши,  як  досягти  бадьоростi  й  безтурботностi  в  мелодiї.  Пiсня
коливалася, як самотнiй вершник на обрiї.

   Гей, казав єси козак Бондаренко,
   А що славонька буде:
   Гей, будем брати, та поли драти,
   Та плечi латати!

   - Це ви, дiду, про нас, - не  витерпiв  Галат,  i  до  Шахая_  долетiло
тремтiння його голосу, - бiсової душi вiри!

   - Ти, Марченко, з нами не поїдеш. Тобi я вiддаю  десятьох  оцих  людей.
Хлопцi, слухайте Марченка. Обидва  Шворнi,  усi  Виривайли,  Петро  Бубон,
Василишини й Макар - я залишаю вас  Марченковi.  Зi  мною  поїдуть  Остюк,
Галат та ота сотня охочих, що прийшли сюди на наш клич.
   Шахай пройшовся по залу станцiї  i  трохи  помовчав.  Бiля  нього  було
тринадцятеро людей. Блимала на столi  гасова  лампа.  На  перонi  гомонiли
партизани - їх перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темiнь
ночi.
   - Ми зустрiнемо ешелон на  Варварiвцi.  Спробуємо  його  обеззброїти  i
пустити далi без зброї. Ми не встрянемо в жодний  бiй.  Нам  треба  тiльки
зброї, i ми її заберемо в тих офiцерiв, що їдуть з фронту додому. Зброя за
всяку цiну! -ось наше сьогоднiшнє гасло. У кого в руках зброя, той i  буде
диктувати подiї.
   - Понiмаєш,  -  сказав  Остюк,  -  вони  можуть  ще  перед  Варварiвкою
повернути праворуч i поїхати iншою  колiєю.  А  ми  на  Варварiвцi  їх  не
побачимо.
   - Ця дорога ближча, Остюче, телеграма  каже,  що  вони  можуть  поїхати
тiльки через Варварiвку. Вони хочуть швидше дiстатись додому, щоб захищати
свої маєтки вiд революцiї, i нащо їм їхати не по простiй дорозi?
   Остюк згодився, а за  ним  закивали  головами  Марченко  й  Галат.  Все
передбачив їхнiй друг!
   - Та я подумав i про те, чого ти боїшся, Остюче: я  не_  беру  з  собою
цiєї десятки на чолi з Марченком, хочу, щоб Марченко їх повiв  до  станцiї
Полтавки i там пересидiв день,  чекаючи  ешелону.  На  той  випадок,  коли
ешелон не пiде на Варварiвку, а пiде на Полтавку, ми будемо певнi, що  вiн
все рiвно вiд нас не втече. Ти вiзьмеш його, Марченко?
   Останнiй - ще не зовсiм тверезий  пiсля  весiлля  -  заклiпав  очима  i
почухав волохатi груди. Молодший Виривайло осмiхнувся до  Шахая  i  вдарив
долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами.
   - Ти вiзьмеш його, Ничипоре Олександровичу? - повторив Шахай.
   Дурний Митька Шворень поплював у руки i крикнув:
   "Заметем!" Нарештi Марченко пропитим голосом вимовив:
   - Даси менi фугасiв зривати рейки? Iз ними я й чорта вiзьму.
   Шахай погодився i  наказав  Остюковi  вiддати  Марченковi  те,  що  той
просив.
   - А ми з чим поїдемо? - промовив Остюк. - У нас їх штук п'ять усього є.
   - У нас сила бiльша, ми без фугасiв i кулеметiв обiйдемось, а  Марченко
мусить мати i пiдривнi засоби, й обидва нашi кулемети.
   Цю фразу було сказано таким тоном, що нiхто не посмiв пiднести  голосу,
щоб заперечити. В голосi  Шахая  бринiли  ноти  непохитної  волi  i  чувся
металевий тембр.
   - Тiльки виїзди зараз же до Полтавки, - сказав Шахай,  -  туди  рахують
сорок верстов з гаком. Щоб ти не спiзнився менi, Марченко!
   З цими словами Шахай пiшов на перон. Там  стояв  пiд  парою  паровоз  з
кiлькома вагонами i  висiв  у  повiтрi  пасмами  туман.  Люди  заклопотано
снували на перонi, чекаючи свого Колумба. Мета їм була темною й невиразною
в такому скаженому туманi, що, нiби море,  затопив  степ  i  цю  непомiтну
станцiю. Чи є та загадкова земля, до якої простував їхнiй ватаг,  чи  нема
її за безлiччю хвиль таємного та грiзного моря? Люди  цього  не  знали,  i
стояв туман  над  ними  i  над  станцiєю,  туман  ранковий,  котрий  втроє
оманнiший за нiчну темряву. Застережливо стискалося  серце,  руки  матерiв
ввижалися в туманових хвилях. Проте  всi  пестили  свою  зброю:  одрiзана,
карабiна чи гостру косу - i марили прийдешнiми радостями невiдомої землi.
   - Брати! - виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела  до  товарового
вагона. - Схилiмо нашi голови перед  тими,  що  впали  на  фронтах!  Перед
пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрiй! Хай буде їм  вiчна  пам'ять!
Партизани познiмали шапки i тримали їх нiяково в  руках.  Кожний  згадував
брата чи товариша i розтоплювався, як лiд.
   - Вам уже казали, куди ми йдемо.  Ми  йдемо  здобувати  зброю,  щоб  не
повернулося  нiколи  назад  те,   що   було.   Нi   кривавi   фронти,   нi
вовкулаки-царi, нi проклятi пани. Ешелон їде з фронту i везе багато зброї,
котру ми мусимо вiдiбрати...
   - А з чим? - несподiвано озвавсь хтось  в  натовпi.  Шахай  блискавично
зрозумiв, що програв ефект промови. Вiн занадто вже здався на вплив  свого
авторитету.
   -  На  Варварiвцi  нас  чекає  тридюймовка  з  Оситняга  i   оситнязькi
партизани. Ми перекопаємо колiю i  перерiжемо  дорогу  ешелоновi.  Вiн  не
знає, скiльки нас усього є...
   - А нащо то нам стiльки зброї? - озвався той же голос.
   - Товариство! - закричав Шахай. -  Хай  вийдуть  наперед  усi  тi,  хто
боїться або плаче за  маминою  спiдницею.  Хай  ми  на  них  подивимось  i
поглузуємо з пiдлих боягузiв! А потiм ми проженемо їх вiд нас, бо ми_  всi
прийшли сюди тiльки своєю волею, по своїй охотi. Витрiть сльози страху тим
своїм сусiдам, котрi  рюмають  уже,  сiдаючи  тiльки  до  вагонiв!  А  ти,
Грицьку, ти хiба знаєш, скiльки нам треба зброї?  Чи,  може,  ти  не  чув,
скiльки пудiв пшеницi коштує гвинтiвка? Ти боїшся гранати i хочеш  маминої
цицi?
   Шахай вiдчув, що слухачi знову стали його вiрними. Легкий регiт пройшов
по натовпу, Грицьковi насунули його чорну кудлату шапку аж на очi.
   - Сiдайте до вагонiв! -скомандував Шахай, i все товариство, товплячись,
регочучи й лаючись, полiзло до теплушок. Стояв туман.

   Проїхали двi станцiї, на котрих паротяг брав воду. Туман рiдшав.  Поїзд
нiби виїздив з долини, де вiчно снували тумани.  Iнодi  проглядало  сонце,
зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сiра хвиля  надвоє,  i  мiж
стiнами такої земляної пари простягався осiннiй степ, як  лiсовий  просiк.
Нарештi  й  Варварiвка  -  самiтнiй  полустанок,  безлюдний  острiв  серед
моря-степу й моря-туману.
   - Вигрузимось, а потяг  свiй  пошлемо  назад,  щоб  вiдрiзати  шлях  до
вiдступу, - сказав Шахай Остюковi, виходячи з своєї теплушки, де їх  їхало
лише троє - з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, i  тепер  кожний
знав, що йому робити. Нiякої гармати з Оситнягiв не чулося поблизу, це  не
здивувало Шахая, бо гармата була  витвором  його  мiтингового  запалу.  Iз
станцiї повиходило кiлька службовцiв - переляканих, мовчазних.
   - Вигружайсь! - закричав Остюк, i троє друзiв швидко мали  перед  собою
армiю з восьми людей: дев'яносто два партизани  повтiкали  дорогою.  Галат
почервонiв, його вуха i навiть руки набрякли вiд  кровi.  Остюк  поворушив
головою, нiби  йому  муляв  комiр  френча.  Шахай  витягся  увесь,  стаючи
струнко. Нiхто не рухався. В цю  хвилину  десь  здалеку  почувся  гудок  i
чахкання паротяга.
   - Усi по мiсцях! - подав команду Шахай  i  махнув  машинiстовi  забрати
потяг.
   Потяг пiшов, все збiльшуючи швидкiсть,  а  десятеро  людей  на  чолi  з
Остюком та Галатом побiгли понад колiєю до насипу, заховалися за ним.
   Їх усiх закрила хвиля туману, що  її  прикотив  чи  присунув  вiтер.  З
протилежного боку виразно чулося, як наближається до Варварiвки ешелон.
   Шахай зустрiв його, стоячи на перонi, тримаючи руки  за  спиною:  такий
вигляд має вчитель, коли вiн стоїть в  кiмнатi  й  вибачливо  чекає,  доки
розсядуться учнi. Ледве спинився ешелон, як Шахай  став  походжати  вздовж
його, рахуючи вагони i записуючи щось до записної книжки, котру вiн вийняв
з кишенi, його оточила юрба. Та вигляд у Шахая  був  такий,  що  нiхто  не
насмiлився заступити йому дорогу. На гамiр виглянув офiцер з пасажирського
вагона, i всi йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовiрний гвалт.
   - В чом дєло? - закричав офiцер.
   - Комендант? - почули всi серед тишi голос Шахая.
   Офiцер ствердив це махом голови.
   - Хай  комендант  ешелону  та  командири  окремих  частин  зайдуть  для
переговорiв про капiтуляцiю, я чекатиму на вас десять хвилин.
   Шахай пiшов помалу до станцiї  i,  сiвши  в  кiмнатi  бiля  каси,  став
чекати.
   На перонi наче розпочався ураган. Кричали всi  разом,  обурено  клацали
затворами гвинтiвок, i крiзь вiкно  Шахай  помiтив,  що  в  дверях  деяких
теплушок з'явились кулемети. Пiсля п'ятихвилинного чекання зайшло  шестеро
офiцерiв. Вони розгублено i в той же час суворо оглянули  Шахая.  Останнiй
не запросив їх сiсти, i так пройшла вся розмова, сидiв тiльки Шахай.
   - В чом дєло? - повторила людина, котра перед цим виглядала  з  вагона.
-Хто ви i чого вам треба? Ми вас розстрiляємо, не виходячи з кiмнати...
   Шахай витримав паузу i лiнькувато подивився на того, шо говорив.
   - Я вам даю п'ятнадцять  хвилин  на  роздум.  Замiтьте  собi  -  тiльки
п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон  мусить  здати  менi,  а  вас  я
пропущу тодi їхати далi. Я - командувач цього району. Через, - Шахай удав,
що дивиться на годинника, - через дванадцять хвилин мої гармати  рознесуть
усю станцiю разом з ешелоном. Дорогу далi перегороджено.
   - Ми не можемо здати цiєї зброї -- ми веземо  її,  щоб  здати  там,  де
будуть розформовувати нашу частину. Це - казенне майно.
   - Я не випускаю нiкого вiд себе зi зброєю.
   - Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.
   - Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потiм - буде пiзно.
   Офiцери не знали, що їм робити. Вони вже  погодилися  з  неминучiстю  i
тепер лише хотiли просити Шахая, щоб вiн їм залишив зброї для самоохорони.
   - Нiяких уступок, -сказав Шахай i встав iз стiльця.  До  кiмнати  забiг
розхвильований Остюк. Вiн став струнко перед  Шахаєм  i  похапцем  вимовив
кiлька слiв, дивлячись просто в вiчi останнього.
   - Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не  можуть  довше  чекати.
Вони думають, що вас тут тримають.
   - Дурницi, - одповiв Шахай, - вони ж мають  мого  наказа?  Хай  почнуть
тодi, як я наказав.
   - Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку  -  там  стоїть
делегат вiд батареї.
   - Хай зайде сюди, - вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось
йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з  кiмнати.  Остюк  побiг  за
ним. "Тiкаймо звiдси, - прошепотiв Остюк, -  на  станцiї  їм  сказали,  що
нiкого поблизу немає. Ще похлопають нас  тут!"  Вони  зустрiли  по  дорозi
роздратованого полковника, що закричав до них:
   - Де вiн тут, самозванець?
   - Там чекає, -вiдповiв Остюк, - я бiжу за хлопцями. Друзi повернули  до
якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки  i  вибiгли  до
двору. На їхнє щастя, знову упав на землю туман. Вони бiгли доти, доки  не
опинилися за насипом, де мали бути партизани.  Там  лежав  Галат  i  стиха
лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
   - Де ж люди?
   - Повтiкали, гади, боягузи, сволочi!
   Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися.  Потiм  вони  смiялися
вже втрьох, їм приходили  на  думку  рiзнi  веселi  дотепи.  Нарештi  вони
полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю,  де  лежало
впоперек кiлька шпал. На станцiї стояв гамiр. Пролунало чимало  пострiлiв.
Хтось говорив промову, за щось  агiтуючи.  Потроху  все  там  уляглося,  i
ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого  Галат
кинув униз гранату, котра там  голосно  дуже  вибухла.  Машинiст  випустив
зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами,  що  лежали  на
рейках.
   - Бувають на свiтi пригоди, -  почав  Шахай  i  подивився  на  весiльнi
восковi квiти, що їх було приколото до його френча, -пригоди, кажу я. вам,
коли можна поплутати весiлля з похороном. Я пригадую, як  одружувався  мiй
товариш на фронтi. Наречена приїхала до нього, щоб повiнчатися, а  повезла
його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього був повний живiт.
   - Важко їй було його везти, - вирiшив Галат, - а як вони  не  помiтили,
що ти бiльше скидаєшся на молодого, нiж на генерала?  Чого  б  це  генерал
став колоти собi на груди весiльного букета?
   - Не смiйся так голосно, - сказав Остюк, - скажеш своїй  матерi,  що  в
неї дурний син колись вродився.
   - Коли приїдемо додому, - продовжував Шахай, - ми скажемо, що билися до
останнього й встелили трупом рейки.
   - Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнiв.
   - Не хвилюйся, Остюче, це  загальна  людська  хвороба.  Диви,  як  вони
заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в  шахтi
жив цап. Їв вiн у стайнi бiля коней - стайня глибоко пiд землею була, спав
по забоях i так  наловчився  звертати  з  дороги  коногонам,  що  ми  його
прозвали "шахтарем". Ходив вiн тiльки рейками, i часто в темрявi  цокотiли
його копитця по залiзних шпалах.  Певно,  вiн  почував  себе  вагоном,  бо
переступити через дошку, коли вона лежала  впоперек,  не  мiг.  Вiн  завше
терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.
   - Цiкаво, - закiнчив Шахай. коли ешелон раптом пiшов  назад  i  за  ним
побiгли тi, що не  встигли  сiсти,  -  _чи  _Марченко  не  проспить  цього
ешелону? Нас тут усього троє, а в  нього  ж  там  аж  одинадцятеро  -  всi
надiйнi та вiрнi. Коли не проспить - йому буде багата пожива.
   Галат  скочив  на  ноги,  став  шпурляти  грудками  вслiд  ешелоновi  i
протанцював халяндри. Потiм всi троє пiшли по шпалах додому.
   - Поїхали! - закричав Галат. - А ми, як переможцi, пiдемо пiшки верстов
iз тридцять! Звоювати - звоювали, та до рук не попало. Заспiваймо, чи що?
   I вiн почав:
   Гей, хвалився та козак Швачка,
   Пiд Бiлую Церкву iдучи:
   Гей, будем брати, та китайку драти,
   Та в онучах топтати!
   Потiм пiдморгнув Остюковi й Шахаєвi i заспiвав зовсiм весело:
   Гей, казав єси козак Бондаренко,
   А що славонька буде:
   Гей, будем брати, та поли драти,
   Та плечi латати!
   На пiсках  росте  вощанка  менша;  на  водi  -  конюшина  бiла,  ситник
ясноплодий, осока; на скелях - перстач альпiйський,  шеломниця  хмелювата,
нечуй-вiтер, тонконiг  i  миколайчики;  на  степах  -  чистотiл,  чебрець,
деревiй  голий,  ковила,  хизується   грудниця   жовта,   щириця,   серпiй
променястий та любочки осiннi, похитується змiячка - жовта,  як  кульбаба,
тiльки висока, головатень степовий; а слава людська  росте  з  єдностi  та
вiдваги!

   ДРУГА ПIСНЯ

   Голос:
   Пiдiбрано до рей i збито паруси,
   Чекає вся команда абордажу.
   На марсi варта дивиться у синь,
   Зiперлась лiктями на снастi лажi.

   Над парусами - мак небесних карт,
   Гойдає реї рiвний бриз-бродяга.
   Серед навах, мушкетiв i бомбард
   Перед веде гнучка толедська шпага.

   Три шаблi, як сторожа трьох сторiн,
   I шпага, що замкне крицеве коло, -
   На всiх морях, на крилах бригантин
   Розносять перемогу суходолу.

   Три шаблi не погнуться й не впадуть,
   У серце враже буде шпаги замiр.
   Коли повстане раптом, як редут,
   Ворожий бриг iз моря перед нами.

   Готуй гаки: лягає бриг у дрейф!
   На абордаж, брати! Гори, корабле!

   Хор:

   Ми стаємо плечима до плечей,-
   I на чотири боки шаблi!
   Ничипiр Марченко, котрого судив  трибунал  за  самовiльнi  розстрiли  i
вiдiбрав партизанську армiю, - його врятував вiд шльопки тiльки  Шахай,  -
сидячи перед судом в концентрацiйному таборi, так оповiдав камерi про дiло
пiд Полтавкою, коли  йому  довелося  зустрiти  й  обеззброїти  офiцерський
ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварiвки Шахай, Остюк i Галат.
   "Мiй полтавський бiй, - казав Марченко,  -  дав  стiльки  зброї,  що  я
смiливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчi  села  збезлюдiли,
коли дiзналися про зброю.  Менi  довелося  формувати  по  одному  полку  з
кожного села. Швидко ми переїхали на вузлову  станцiю,  назбирали  духової
музики i стали готуватися до походу на французiв, на  грекiв  i  на  увесь
свiтовий капiтал. Ви знаєте, чим це скiнчилося, i  я  ось  сиджу  за  свою
славу i за це поруч iз вами - барахольниками,  бандитами,  спекулянтами  й
буржуями. Слухайте ж уважно про мiй полтавський бiй.
   Ми не дали коням старiтися  в  Новоспаському  i  миттю  промчали  сорок
верстов до Полтавки. На пiдводах у нас гуркотiло  двi  бочки  -  вiдер  по
сорок, одна бодня, зо два перерiзи. Тi баби, що ми в них полюбовно забрали
посуд, довго бiгли за нами, кленучи нас i наших  родичiв.  На  станцiї  ми
вiдшукали iнструмента i зiпсували аж чотири одрiзани: ми  майже  по  рамку
одпиляли рурки. Таким чином у нас готовi були гармати рiзного  калiбру  Ми
заперли усiх станцiйних в одну хату, щоб вони цiлий день  не  виходили,  а
самi поробили для гармат позицiї. З бочок повибивали  днища,  залишили  по
одному. В центрi прорiзали дiрки  для  одрiзанiв.  Дурний  Митька  Шворень
вистрелив, бочка затремтiла й загавкала, таку луну пустила по степу  й  по
ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудiйних  начальникiв,
вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоїв,  своєю  рукою  порозгвинчував
рейки i лiг у станцiї на лаву - виспатися пiсля Шахаєвого  весiлля.  Брати
Виривайли    заспiвали    на    перонi     якоїсь     пiснi,     здається,
"Незабудочку-цвiток". Я їх залишив собi ад'ютантами - усiх чотирьох,  дiда
Макара посадив бiля телеграфiста, а решту - п'ятьох - поклав на позицiї.
   Шанувавши слухи вашi, я не розповiм вам усього, що приснилося менi тодi
на лавi. Прийшов до мене пiп  i  давай  кропити  свяченою  водою.  Я  його
проганяю - вiн не йде. Я йому зрубав голову, а вiн  умочив  її  в  воду  i
кропить мене нею знову. Я його схватив i почув, що то не пiп, а дiвчина  -
туга i пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота їй, щоб не кричала й
не кусалась. Вже я вiдчув, що вона обм'якла в моїх обiймах, знепритомнiла,
чи що. Я  несу  її  до  лiжка,  а  воно  вiдходить  далi,  на  його  мiсцi
вимальовуються в стiнi дверi. Я вiдчиняю дверi, бачу лiжко, iду до нього з
дiвчиною, воно знову одходить од мене й одходить,  ще  дверi  постають  на
моєму шляху, дверi, дверi... безконечна кiлькiсть дверей. Я iду, поспiшаю,
дiвчина вже прокинулась i пручається. Вона душить мене за горлянку.  Я  її
кидаю на пiдлогу i нахиляюся до неї - на пiдлозi хлюпається вода,  дiвчина
тоне в водi. Я упiрнаю пiд воду, пливу за дiвчиною, хочу її догнати, кличу
її. Вода набирається менi в рота, менi немає чим дихати,  я  раптом  гублю
свiдомiсть i прокидаюся на березi серед чотирьох озброєних людей. Я  знаю,
що у мене є десь армiя, а  цi  люди  хотять  мене  полонити.  Удаю,  що  я
непритомний, i слухаю їхнi розмови, якi менi можуть з'ясувати, до  кого  я
потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, i крекчуть,
кладучи мене на землю, щоб самим вiдпочити. Я чую  їхнi  розмови:  це  мої
вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, моє серце ледве не
вискакує з грудей, я жахаюся того, що може трапитися  з  моєю  армiєю,  бо
мене так несподiвано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду,
характеризують мене - так, мене, Марченка, вони знають, що  це  я  до  них
потрапив.
   Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крiзь  вiї
вiкно, за вiкном свiтило яскраве сонце, що стояло над самим обрiєм. У мене
з'явилася думка, що проти  сонця  важко  цiлитися  й  стрiляти.  Я  вибрав
хвилину i вискочив у вiкно. Сонце заслiпило менi очi одразу. Я  протер  їх
рукою i побачив, що лежу на лавi в темнiй кiмнатi Полтавки i хтось свiтить
менi лiхтарем просто в обличчя.
   - Чернець-молодець, по колiна в золотi стоїть, - каже незнайомий голос,
- що це таке буде, Марченко?
   Я схватився за зброю i  хотiв  прострелити  лiхтаря.  Свiтло  метнулося
вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла - Iвана.
   - Надворi нiч чи день? -запитав я.
   - Вечiр i туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортовi подарувать.
   - Ешелона не проспали?
   - Коли iгумен за чарку, то братiя за ковшi. Ти спав, а ми що ж -  гiршi
?
   - Я упiзнав тебе, Панько, - перебив я, - оце менi Виривайлове  насiння!
Добрi ви гостi, та в середу трапились!
   - З голови - дiвка, а далi не знаю. В степу i хрущ м'ясо, i Виривайло -
людина.
   - Хай тобi чорт, - зупинив його я, - ти своїми приказками  менi  й  сон
прогнав. Твою загадку дитина вгадає - це горщик у печi й жар.
   - А що таке: iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить?
   Ми посiдали всi на лаву i почали  вгадувати.  Та  тут  прибiг  Макар  i
сповiстив нас, що йде ешелон... Я  послав  Виривайлiв  у  чотири  боки  за
станцiю, а сам з Макаром залишився на  перонi.  Коли  кому  набридло  мене
слухати - пропоную лягти  на  нари  i  не  дихати.  Зараз  вам  розповiдає
Марченко, командир революцiйної армiї, i вiн не  звик  повторювати  чогось
двiчi. Струнко, барахольщики!  Шестая,  бандити!  Здохнiть,  спекулянти  й
буржуї! Ви думаєте- легко менi  з  вами  сидiти?  Я  навiть  стрiчки  свої
поспорював з френча, бо я знаю,  яких  грiхiв  я  наробив.  Людина  любить
життя, а я любив свою армiю, у мене в головi лежали сiдла, iржали  конi  i
скреготали зубами боягузи-бiйцi. Да, я їх стрiляв,  гадiв,  i  завше  буду
стрiляти своєю рукою, бо я сам робив свою армiю, сам їй суддя - її люблю i
вмру за неї сто разiв, i хай з мене здирають шкуру!..
   Значить, я ходив по перонi, доки  прийшов  ешелон.  Я  запропонував  їм
здати зброю. На моє здивовання вони  довго  смiялися,  показуючи  на  мене
пальцями. Потiм покликали командирiв.
   - Знову самозванцi? -запитав грiзно один, пiдiйшовши до мене.
   - Пропоную здати зброю, - сказав я.
   - I холодну, i гарячу? - насмiшкувато перепитав офiцер.
   - Усю зброю.
   - Може, ви дозволите нам так проїхати?  -  виступив  наперед  солдат  з
ластовинням на всьому тiлi. - Ми нiколи в життi вже не будемо воювати.  Це
- зброя для полювання. Ми будемо з  тридюймовок  гатити  качок  налиманах.
Прошу вас, - упав на колiна солдат, - змилуйтесь над  бiдними,  нещасними!
Ми - сироти безрiднi, скривдженi!
   Навкруги нас iз Макаром зiбрався натовп. Регiт поставав  пiсля  кожного
слова солдата, що поступово входив у роль i пускався в плач. Ми нiчого  не
розумiли.
   - Та братики ж ви мої рiднесенькiї - голосив солдат з ластовинням. - Та
дайте ж хоч на свiт божий надивитися-наглядiтися! Прости, свiте, простiть,
добрi люди, що завинив, може, чим, простiть хоч перед  смертю.  I  з'їдять
мене хижi звiрi без зброї, iз кiсточками пошамають!..
   Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мiй голос наче налякав юрбу.
   - Доки ти нас будеш  дурити?  -  суворо  запитав  мене  старший  офiцер
ешелону, проштовхуючись наперед. - Просто дивно стає, скiльки розплодилося
шахраїв! На кожнiй тобi станцiї вони виходять до нас  i  пропонують  здати
зброю! Чи ви тут показилися, чи не вiрите, що  ми  _прекрасно  можемо  вас
розстрiляти! Вiдповiдай, коли питаю!
   Я попросив тишi i, догадавшися, що цей ешелон  вже,  певно,  розстрiляв
моїх трьох друзiв - Шахая, Галата й Остюка, -  заклав  пальцi  до  рота  й
свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порiзав свистом  губи.  Свистiти  я
вмiю, ось слухайте, слухачi, як  я  свисну.  Фiу-у-вiть!!!  На  хвилину  я
замовкну, бо  зараз  до  камери  загляне  наглядач  i  подивиться,  чи  не
обвалилася стiна вiд такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине.
Рiдко хто так зумiє свиснути, братва. Наше  воєнне  життя  без  свисту  не
обходиться, а ваше, бандити, i зовсiм стоїть. Бач, як буржуйчик  тре  вухо
рукою! Вiн, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом.
   Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлiв  почуло  мiй  знак  i  стало
виконувати  iнструкцiю.  Застрочило  два  кулемети,  двi  гвинтовки.  Кулi
засвистiли над ешелоном, як_ навiженi,  i  всi  люди  попадали  на  землю.
Виривайли  перестали  стрiляти.  Настала  тиша.  I  потiм  заговорила  моя
артилерiя. Ба-бах! - гавкнув одрiзай з бочки, i ававакнула луна по  степу.
Б-бах! - вибухнув за пiвверстви вiд гармати фугас. Ба-бах! - друга. Б-бах!
- фугас. Канонада, як часи.
   Я вже вам сказав, що був вечiр i туман. Ешелон ми забрали,  як  пташок.
Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана ударив полковника  по
лобi. Я свиснув тричi, аж заколивався туман. Четверо Виривайлiв  пiдхопили
мiй свист, i менi здалося, що засвистiло  все  навкруги.  Ще  раз  вибухла
гармата i розiрвався фугас.
   - Вилазь з вагонiв! - закричав я.
   В туманi соталася велика сила людей.  Ми  поставили  їх  усiх  у  купу.
Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши  кiлька  порожнiх
вагонiв до паротяга, _ми напхали туди наших полонених i вiдправили далi  з
мiсця полтавського бою. Я оголосив себе  командиром  партизанської  армiї,
оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на  площадках  й  iншi  вiйськовi
свої трофеї.
   - Хлопцi, здається, наших трьох на Варварiвцi розшифровано? Проте вони,
мабуть, встигли зiпсувати  так  рейки,  що  ешелон  не  мiг  полагодити  i
повернув на нас. Правду я кажу?
   Панько Виривайло розбив ящик з ручними  гранатами,  повiсив  їх  чотири
собi на пояс i вiдповiв:
   - Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко  могла  зчинитися
панiка. У Шахая хтось-таки пiшов до бога вiвцi пасти.
   Так ми всi турбувалися за  Шахая,  Остюка  й  Галата,  котрi  згодом  в
Успенiвцi прославили себе на увесь рiд. Крiзь туман вгорi прорвалося пасмо
мiсячного сяйва.
   - Ось, - сказав я, - прийшла нарештi й одгадка: це мiсячне сяйво -  iде
лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить!

   На станцiї стояло одинадцять панцерних потягiв Галата. На цiй  вузловiй
станцiї, куди потрапив Шахай  через  мiсяць  пiсля  Марченкового  дiла  на
Полтавцi, стояв неймовiрний, розхристаний,  рiзномастий  хаос.  Всi  колiї
забито  ешелонами,  невiдомо,  де  їх  набрав  Марченко,  звiдусiль  лунає
гармошка, переплiтаються пiснi. В обнiмку ходять  на  рейках  партизани  i
горлають. Велетенський бедлам повстав над станцiєю, в ньому дзвенiла кожна
голова. Партизани говорили  голосно,  нiби  спiвбесiдники  були  глухi  на
обидва вуха. Жива людська хвиля перекочувалась пiд теплушками, по  перонi;
маневрували  ешелони,  манiпулюючи  з  вагонами;  кукурiкали  стрiлочники,
гавкав паровоз, шипiв, випускаючи пару. Це була нестримна анархiя  звукiв,
руху, настроїв.
   Панцернi потяги Галата стояли  осторонь,  займаючи  двi  колiї.  Кожний
потяг мав паровоза, одного вагона й  двi  площадки  на  вугiлля,  на  яких
стояло по однiй гарматi.
   Панцер був непевний - дощатий:  подвiйнi  стiнки,  мiж  якими  насипано
пiску. Шахай пройшов повз цi потяги, шукаючи Марченка. Галата теж не  було
бiля панцерникiв. Шахая непривiтно оглядали партизани - на ньому не висiло
зброї, i вiн, очевидно, не був своїм. Чорнi прапорцi виглядали з  декотрих
теплушок. Навiть на головному панцернику Галата, на паровозi, гордо чорнiв
прапор. Шахай злякався цього крила анархiї. Вiн iшов колiями, пролазив пiд
теплушками, оглядав усе й примiчав. Жодного знайомого обличчя! Де подiлися
його партизани, де його жменя командирiв i землякiв?
   - Чиє це все вiйсько? - запитав вiн бiля однiєї теплушки.
   - Це вiйсько отамана Шахая, - погордливо вiдповiв партизан.
   - А який вiн iз себе - ваш отаман?
   - Трохи вищий за вас, обличчя у вiспi i гаркавий.
   - Де його можна знайти?
   - Поїхав конем у поле за станцiю приймати новобранцiв.
   - А Галат?
   - Галат не вилазить iз свого вагона з братами  Виривайлами,  п'ють  без
просипу i стрiляють у вiкна. А вам нащо його треба?
   Шахай не вiдповiв партизану. Вiн пiшов далi. Це було номiнальне -  його
вiйсько, i фактично -  Марченкове.  Траплялося  багато  п'яних  людей,  що
блукали,  неохайно  тримаючи   набитi   рушницi,   необережно   розмахуючи
гранатами,  рубаючи   дошки   шаблями,   замiсть   сокир.   Пiдперезавшися
кулеметними стрiчками, партизани виглядали дуже грiзно.  Шахай  машинально
пiдраховував кiлькiсть людей - судячи по  ешелонах,  їх  мало  бути  тисяч
п'ять. Зброї хватало на всiх,  гармати  зеленiли  де-не-де  на  площадках,
виглядали з теплушок конi - всього, як у доброго хазяїна, вдосталь. Тiльки
не видко жодного порядку - метушлива отара замiсть вiйська.
   Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай побачив  Остюка,  що  галопом
примчав до станцiї i поїхав до своєї кiнноти, яка стояла в теплушках  бiля
семафора.  Остюк  був  похмурий  i  немилосердно   бив   острогами   коня.
Шапка-кубанка покривала йому голову - ранiш Остюк  носив  тiльки  картуза.
Шахай не зупинив його: треба було знайти Марченка.  За  станцiєю  на  полi
чорнiла юрба людей - Шахай попростував туди. Здалеку можна  було  упiзнати
Марченка, котрий крутився на конi перед новобранцями. Пiшi й кiннi -  вони
часто кричали щось, вiдповiдаючи Марченковi. Бiля нього  сидiли  на  конях
якiсь юнаки, що, можливо, чекали  своєї  черги  говорити.  Осторонь  стояв
оркестр. Шахай пiдiйшов у юрбi партизан.
   - Хлопцi, - кричав Марченко, - нам не треба нiякої влади! Ми самi  собi
даватимемо раду. Я вiтаю вас у лавах моєї чорної армiї. Слава!
   -  Слава  батьковi  Шахаю!.  -вiдповiли  новобранцi.   Оркестр   заграв
бравурного марша - вiн нагадав  Шахаєвi  оперу.  Осiннiй  день  стояв,  як
бадьорий запах. Затужавiла земля наче  тремтiла,  -  це  надходило  осiннє
дрижання. Звуки стелилися тонкою пеленою по  землi,  хвилювалися,  пiзнiшi
поганяли попереднiх. Пiд оркестр новобранцi сунули строєм до станцiї,  щоб
там розсмоктатися по теплушках. Шахай наблизився до Марченка i взяв  рукою
за повiд його коня. Запах горiлки ударив у нiс Шахаєвi.
   - Тобi чого? - запитав Марченко, не дивлячись i не пiзнаючи.
   - Де твiй штаб, Марченко? -тихо одповiв Шахай i випустив повiд.
   Марченко шарпнув коня, трохи не наїхав на Шахая i не знав, що  сказати.
Потiм вiн замахнувся нагаєм, ударив коня i пустив  скаженим  галопом.  Так
тiкає звiр, зачувши пострiл.

   Шахай не  пiшов  до  штабу  Марченка.  Поведiнка  останнього  викликала
небезпеку. Коли вовк перекусить горлянку телятi, вiн не одiйде вiд  теплої
кровi навiть з-пiд навислого над ним ножа. Марченко жадiбно пив теплу кров
влади. Шахай, вештаючись помiж партизанiв, непомiтно добрався до  теплушок
з Остюковою кiннотою. Першого вiн  зустрiв  старого  Макара,  що  стояв  у
теплушцi i розмовляв з сiрим  конем.  Iншi  конi  теплушки  простягали  до
Макара морди, маючи надiю й собi поласувати тим  вiвсом,  що  його  тримав
Макар у шапцi. "Сучий син, - казав Макар, -  ти,  мабуть,  i  здохнеш  без
хазяїна. Михайло Остюк тебе жалує,  Галат  з  Виривайлами  приходять  тебе
поляскати по шиї, Санька Шворень  подарував  сiдло,  Петька  Бубон  зробив
обротьку тобi, як картинку, я тебе вичiсую, собаку,  i  носю  тобi  вiвса,
тiльки Марченко Ничипiр Олександрович за тебе не знає i не бачив  у  вiчi.
Остюк тебе береже для хазяїна, розумiєш, Сiрий? Стерво ти гладке!"
   - Добридень, дядьку, - привiтався Шахай.  Макар  здивувався  тiльки  на
мить.  Потiм  вiдповiв  на  привiтання.  Шахай   вилiз   до   теплушки   i
поздоровкався. Макар одв'язав повiд  Сiрого,  взяв  його  полою  шинелi  i
передав у полу Шахаєвi, котрий iзгадав одразу ярмарковi  прикмети,  вiдчув
легке хвилювання вiд такого  подарунка.  Кiнь  обнюхав  нового  хазяїна  i
простяг губи, як до свого.
   - Гарний кiнь, - сказав Шахай, - а пiдiть покличте менi  тихенько  сюди
Остюка. Тiльки щоб тихо.
   Макар зiскочив на землю, i Шахай чекав ще кiлька  хвилин,  стоячи  бiля
свого коня, котрого вiн до цього разу не бачив ще у вiчi. Остюк прийшов iз
Санькою Шворнем. Цьому Шахай потиснув руку, а з Остюком поцiлувався.  Двоє
друзiв подивилися  у  вiчi  одне  одному  i,  переконавшися  чогось,  -  з
полегшенням посмiхнулися.
   - Саня, - сказав Остюк, - пiди поклич Галата з Виривайлами. Щоб тихо  й
непомiтно. Скажи їм без свiдкiв. Iдучи сюди, заведи їх пiд водокачку,  хай
посвiжать п'янi голови. Макаре, пiди до мене,  принеси  горiлки  i  чогось
попоїсти. Ти не голодний, хазяїне?
   - Я чогось i  з'їв  би,  -  одповiв  Шахай,  -  а  кого  слухають  твої
кiннотники, Остюче?
   - Мої кiннотники знають одного бога, i той бог - я, Остюк!  Моїх  п'ять
полкiв на вiсiмсот шабель - тiльки мої i нiчиї бiльше. Хочеш,  я  тобi  їх
виставлю зараз, як iдолiв, отут перед теплушкою, i ти поведеш нас на дiло,
на того ворога, котрого я ще не знаю? Я  не  побоюся  гаркавого  Ничипора,
скаженого Марченка, що вивiсив скрiзь чорнi прапори i не  знає,  куди  нас
вести!
   - Це добре, що кiннотники твої, а Галатовi панцерники? Як, на них можна
покладатися?
   - Там хазяїнують Виривайли, головним чином Петро. Та всi  вони  дихнуть
не можуть без Галата, котрий перепиває їх щодня. Уся ця половина станцiї -
цiлком твоя.
   -  Я  знаю,  що  Марченком  заволодiла  група  анархiстiв:  вони   його
розкладають тим, що величають, напувають до ригачки  i  тримають  тут  для
темної мети. Я звик бути першим, а не другим, Остюче, i я  не  прийшов  би
сюди, коли б бачив, що Марченко стоїть на правильному шляху. Я органiзував
би собi iншу армiю. Я б пестив собi свою дружину доти, доки ви, мої друзi,
не покликали б мене до спiльної борнi. Тепер я прийшов повести  вас  туди,
де з'явився вже ворог! Вiн погрожує нам i нашiй країнi, вiн хоче повернути
панську сваволю i каторжне життя.
   Шахай перечекав, доки заходили:  Галат,  четверо  Вири-вайлiв,  Санька,
Макар. У Галата були червонi очi з похмiлля i мокра голова. Проте тримався
вiн достойно, як i слiд було командировi панцерникiв i друговi Шахая.
   - Я прийшов до вас, переломивши свою  гордiсть,  бо  надходить  славний
момент, коли треба класти голови за революцiю i розбивати груди об ворожий
панцер. Я оголошую себе вашим командиром i наказую слухати тiльки мене.
   - Понiмаєш, усi знають, що це вiйсько Шахая, а _ми _знаємо, що ти є сам
Шахай. Моя кiннота салютує тобi, командире, - Остюк витяг до половини свою
шаблю i засунув її знов у пiхви.
   - Панцерники - твої теж, - сказав Галат, - правда, хлопцi?
   I усi Виривайли закивали головами.
   - Ми зараз пiдемо i вiзьмемо Марченка...
   - Я прийшов сам, - сказав  Марченко  i  став  перед  дверима  теплушки,
-стрiляйте мене, землячки!
   - Заходь, Марченко, - простяг йому руку Шахай, - ти умiєш вертатися  до
друзiв. Нам довелося б тебе приборкати за анархiю, та тепер ти сам виженеш
од себе радникiв. Ти  -  хоробрий,  Марченко,  i  за  це  я  залишаю  тебе
командиром. Партизани знають, що  ти  Шахай,  -  будь  же  Шахаєм  в  тому
жорстокому дiлi, на котре _ми пiдемо всi. Бiля тебе  стоятиму  я,  я  буду
твоїм комiсаром, моє прiзвище Марченко, i  треба  зараз  вивiсити  червонi
прапори.
   Шахай придивився до Марченка й  одвернувся.  Галат  розгублено  оглядав
коней. Остюк пiдтяг халяви  на  ногах  вище  i,  розгинаючись,  пiдрахував
Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька - повискакували з теплушки,  за
ними вийшли поважно четверо старших -  i  всi  пiшли  до  Остюка.  Дорогою
згадали, що у Галата є кращий вагон, i повернули до нього.
   - Ми зараз подивимось мапу, - сказав Шахай, увiходячи до вагона.
   Попоїли i випили, полежали на канапах вагона, порахували чорнi прапори,
що їх поприносили з усiх ешелонiв, i заспiвали пiснi, яка прийшла тодi  на
память комусь iз партизанiв.
   Ой нас, братцi, п'ять! Будем пить, гулять!
   Коло мене товаришi все вiрнi сидять.
   Найгучнiше виводив  Панько  Виривайло.  Вiн  проспiвав  останнє  слово.
Годилося другий рядок заспiвати  двiчi.  Шахай  пiднiс  чарку  i  повторив
другого  рядка  сам  -  серед  тишi  i  настороженостi.  Марченко  голосно
засмiявся до Остюка, нiби тамуючи щось iнше.

   Коливаються шаленi слова Марчечка.  Вiн  удавано  взяв  пiд  свою  руку
анархiстiв  i  дивував   навiть   їх   своєю   парадоксальнiстю,   їдальня
салон-вагона повна людей. Крiм чотирьох анархiстiв,  крiм  Шахая,  Остюка,
Марченка, Галата та  чотирьох  Виривайлiв,  сидiли  ще  i  палили  цигарки
командири всiх полкiв.
   Говорив Марченко.
   - Треба нам зробити свою чорну республiку. Вибрати центр,  а  до  нього
увесь час будуть прилучатися новi країни. Щоб у кожного в хатi був кулемет
i по гвинтовцi  на  душу.  Усi  мiста  зруйнувати,  спалити,  i  мешканцiв
пороздавати селянам за наймитiв. Ми матимемо свiй  хлiб  i  їжу,  цукор  i
полотно, а патронiв ми вимiняємо у тих, що матимуть патрони i не  матимуть
чого кусати.
   - Прошу слова, - командир 1-го Новоспаського  кiнного  полку,  -  прошу
слова i двох загибiв.
   Марченко глянув на Шахая, що сидiв  проти  нього  -  поруч  iз  чотирма
анархiстами. Шахай дивився просто перед себе на пiдлогу, нiби  розглядаючи
Марченковi чоботи.  Анархiсти  переможно  оглядали  присутнiх  партизан  i
щохвилини зачiсували пальцями назад  довгi  чуби.  Шахай  раптом  устав  i
пересiв на iнше мiсце - з другого флангу анархiчної  групи,  просто  перед
вiкном. Його плечi й голова викреслювались на чорному склi, за вiкном було
темно i чорно.
   Командир кiнного полку  зробив  загиби  з  усiм  знанням  i  вправнiстю
старого руського солдата, слова з його горлянки набули загрозливого тону.
   - Хотiв би я бачити тих дурнiв, що, маючи патрони, мiнятимуть їх нам на
хлiб, не спробують патронами поговорити з нами! Вони просто однiмуть  усе,
що ми випрацюємо, i покладуть на  нас  ярма  i  на....уть  на  нашу  дурну
республiку.
   Комполку подумав i повторив ще раз своїх два загиби.
   - Хлопцi, - ворухнувся Галат, - чи не пора  вже  кiнчати?  Нудьга  мене
бере, як обценьками за серце, хлопцi.
   - Не пора, - прошепотiв Остюк так, що на нього глянули всi присутнi,  -
хай тобi зацiпить, Галате!
   Устав Iван Виривайло i зiтхнув на всi неймовiрнi легенi.
   - Менi больно, -сказав Iван, -що мене вважають за дурня. Я працював  на
шахтах, i Шахай працював на шахтах, i Остюк переходив рiзнi мiста i країни
на пiвнiчному фронтi i потрапив до нiмецького  брану  *[1]  i  втiк  знову
через фронт до нас. Треба, щоб  уся  земля  була  як  велике  мiсто  i  на
чорноземлi гули тисячi машин, як панцерники[2] на полi  атаки.  Чи  можемо
_ми гудити єднiсть i органiзованiсть робiтникiв шахт i заводiв?  Вони  нас
переможуть, хлопцi, як пожежа, i шукатимемо ми  тодi  своїх  порозгублених
кiсток - скрiзь, по всьому полi, по всьому свiтi.
   - Шиба мене охота, - захвилювався гостроязикий його брат  -  Панько,  -
подивитися, як вийде воно на ваше, Ничипоре Олександровичу.  Кажуть,  була
колись правда, пожила та й гайда! На Юрiя о цiй порi,  як  рак  свисне  на
оборi! Не буде в твоїй республiцi нi ножа, нi образа,  нi  зарiзатись,  нi
помолитись!
   Нервово поворухнувся смаглявий анархiст.
   - Менi слово, -  сказав  вiн,  наче  сам  до  себе,  -  слухайте  мене,
браття-повстанцi! Хiба ми, -закричав анархiст, - не хочемо  мати  у  своїх
руках зброї, щоб захищатися вiд усiх тих, що пiдуть  на  нас?  Ми  скажемо
всiм, що наша республiка залiзом i кров'ю  не  дасть  себе  зневолити.  Ми
будемо працювати, кожний сам собi закон i суддя...
   - I командуватимуть розбiйники й душогубцi, бо їм не  жалько  голови  i
життя, мають вони зброю, матимуть i хлiб!..
   - Надiйшов час, -пiдскочив  молодший  анархiст,  -  коли  треба  всього
спробувати! Нехай гинуть мiста i села хай плавають в кровi тисячi i  сотнi
тисяч людей. Величних експериментiв доба прийшла! Хай божеволiють нетривкi
люди, хай божевiлля розiллється над землею -  _таки  _прийшла  пора,  пора
великої анархiчної спроби!..
   Галат чхнув. Очi партизан почали горiти недобрим вогнем. Анархiзм  вони
розумiли тiльки як руйнацiю усього ненависного, як помсту  гнобителям,  як
продовження тiєї своєї професiї, що вони набули в траншеях свiтової вiйни,
серед  болiт,  вошей  i  смертi.  Вони  приймали   анархiзм   як   iнерцiю
розбудженого атавiзму.
   - Де наш ворог i чого ми тут стоїмо на станцiї? - перебив промовця Iван
Виривайло.
   - Насточортiло вже нам воювати! - крикнув командир чiльного  панцерного
потяга Галата.
   - Говори... Марченко, - прогаркавив Ничипiр Марченко до Шахая.
   - Я - за анархiю, - голос останнього не пiднiсся  вище  за  шепiт,  але
його всi почули, бо десятеро з присутнiх знали, що говорить Шахай, -  я  -
за анархiю, за руйнацiю всього старого, щоб не  могло  воно  воскрести,  i
вiдродитися, i зацвiсти буйнiше та смертельнiше.
   Холодок пройшов по ворогах i друзях. Остюк  для  чогось  вийняв  нагана
з-пiд френча i почав задумливо перекручувати барабана. Галат слiдкував  за
Остюком; здавалося, що вiн зараз зiрветься з мiсця  i  пiде  з  клинком  в
атаку. Марченко не рухався, очi його були  холоднi  та  безстороннi,  губи
щiльно стуленi, щоки зблiдлi, на лобi блищала краплина поту.
   - Але божевiлля нам не треба, - ще тихше говорив Шахай, - експериментiв
нам не треба. Немає для чого плавати сотням тисяч людей у кровi,  мiста  i
села хай живуть i вiдроджують землю. Не. треба  божевiлля  туди,  де  буяє
велетенська надiя. Надiя охоплює нас, цiлi мiльйони  людства  здригаються,
повертається на кiн iсторiї  придушена,  але  жива  нацiя,  вже  грiзно  й
тривожно вiтають її сурми Хто сказав, що нам треба божевiлля?
   - Заткни йому горлянку, Шахай, - анархiст показав Марченковi на  Шахая,
- хто вiн такий i звiдки взявся?
   Марченко посмiхнувся, на щоцi у нього з'явилася червона  пляма,  -  вiн
хвилювався, потiм подивився на анархiста так, нiби стрiляв йому в  вiчi  i
заранi гидував дивитися на його вибитий мозок.
   - Говори, Марченко, - сказав вiн, - говори до  краю,  бо  назавжди  нам
треба мати карту, i диспозицiю, i прапор, i мету, говори.
   - Куди ви ведете Шахая? - анархiсти знали, що  "Марченко"  говорить  до
них. - Невже ви думали, що Марченко не з'явиться вчасно i не розкриє  йому
очей на вашi махiнацiї?
   Тi, котрi знали, що говорить сам  Шахай,  засмiялися  одне  до  одного.
Панько Виривайло - "Швець заслужив, а коваля повiсили", -сказав неголосно.
   - Заткни його, Шахай, - анархiст удав, що йому не страшно, - а то я сам
його кiнчу!
   - Ми ще й не починали, - обiзвався Остюк журливо i  вистрелив  у  стелю
вагона.
   Електрика раптом погасла. Страшне око темряви полонило вагон.  Панiчний
страх охопив усiх. Нечутно було навiть дихання. Все мовчало, бо  нiхто  не
хотiв притягати до себе мушки нагана. Секунди йшли i складалися в хвилини.
Навкруги вагона був стукiт, брязкiт, спiви полкiв i  сотень.  Чекати  далi
ставало неможливо. Секунди вилуплювалися  з  темряви,  обростали  нею,  як
волохатi, круглi опуки, гойдалися в повiтрi, торкалися до  облич  людей  у
вагонi. Хвилини наростали, як чорнi гори, волохатi, задушливi, що  ховають
кожний звук. Вiд того мiсця, де сидiв поруч iз анархiстами  Шахай,  рипнув
стiлець. Легенький вiтрець пройшов по вагонi - його вiдчули  всi.  За  цим
виразно клацнув курок револьвера i, раз повз раз, револьвер став стрiляти,
щоразу освiтлюючи мiнливим вогнем  вибухiв  силует  Марченка.  З  останнiм
пострiлом - останнiм в барабанi -  засвiтилася  електрична  лампа,  i  всi
побачили, що лежать вони на пiдлозi,  притисши  голови  до  неї,  Марченко
стоїть i тримає револьвера, з револьвера ще йде смердючий дим, мiсце Шахая
порожнє,  побите  кулями,  кулями  побито  вiкно,  на  котрому  перед  цим
викреслювалася голова  Шахая,  а  сам  Шахай  стоїть  позаду  Марченка  i,
посмiхаючись, каже:
   - Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив.
   Анархiсти - он, лiворуч!
   Тривогу просурмив Iван Виривайло. Серед темної ночi розтеклися звуки  в
чорну безвiсть. Набравши повiтря в легенi, Iван видихнув  його  все  крiзь
мiдянi  вуста  покiрливої  сурми.  "По-спi-шай,  по-спi-шай!   До   бор-нi
по-спi-шай!" - виводив Виривайло, що нiкому з сурмачiв не мiг  поступитися
цiєю честю - скликати партизанську армiю перед очi Шахая, розбудити  армiю
глупої ночi i почати органiзацiю  дисциплiнованих  полкiв  та  бригад  для
близької Успенiвської операцiї.
   Нiч лежала i курилася. Навкруги блимали  лiхтарi,  стукотiли  пiдковами
конi, перегукувалися полки. Iван Виривайло ще раз проспiвав у сурму.  Пiшi
й кiннi сотнi вилаштувалися в полi. Команди з Галатових панцерникiв  стали
на лiвому фланзi. За ними завмерла  дисциплiнована  кiннота  Остюка.  Далi
стала невеличка  група  гарматникiв.  Пiшi  полки  отаборилися  зовсiм  на
правому фланзi, вони ворушилися в темрявi, як великi кущi трави  або  купи
гомiнкої чорної гробачнi, вони дзижчали, як джмелi,  клацали  затворами  i
перебiгали з одного полка до другого. Командири  полкiв  стояли  попереду,
бiля них свiтилися лiхтарi. Почав мжичити дощ, подував  холодний,  осiннiй
вiтер, дрiбнi краплi сiялися й сiялися, утворюючи над лiхтарями  рожевi  й
блакитнi нiмби.
   Шахай зупинився  бiля  галатiвцiв.  Позад  його  йшли,  як  маршали,  -
Марченко, Галат, Остюк. По боках - Санька Шворень i  двоє  штабних.  Галат
вибiг наперед i став на чолi свого вiйська поруч iз  чотирма  Виривайлами,
вiддав пошану i скомандував "струнко!".  Шахай  привiтався  з  командирами
панцерникiв. Марченко -номiнальний командир армiї,  не  ворушився,  стоячи
позаду Шахая - начальника штабу.
   - Скiльки в тебе людей? - запитав Шахай, i двоє штабних миттю  видобули
з кишень олiвцi.
   - Одинадцять панцерникiв, - погордо одповiв Галат, молодiсть засяяла  в
його очах, як чистий вогонь, вiн оглянув Виривайлiв та iнших командирiв.
   - У мене пiвсотнi  бiйцiв,  -  промовив  командир  чiльного  Галатового
панцерника, - двi гармати польовi, кулемети, i ми нiколи не пiдемо назад -
до останнього набою, до останнього серця й пачки махорки. Запиши, штаб.
   - Гармат усього десяток на всiх панцерниках, - Петро  Виривайло  дiстав
iз торби всю свою вiйськову канцелярiю, - два десятки кулеметiв та близько
чотирьох сотень бiйцiв.
   - Набої, патрони, їжа - є?
   - Все є, всього є досить в склепах[3]  на  цiй  станцiї  -  вiйськового
майна. Тiльки одежi нам не хватає-
   - Одежi вам не треба - пiхота  на  першому  мiсцi,  -  сказав  Шахай  i
крикнув голосно, щоб його почули командири  панцерникiв,  -хто  нiколи  не
служив в армiї, право-руч! Десять крокiв - кроком руш! Одiйшло бiля  сотнi
партизанiв.
   - Запишiть їх усiх, - наказав Марченко, що до цього часу не випустив  i
пари з уст. Вiн почав розумiти намiри Шахая, йому стало досадно,  чому  це
не прийшло йому ранiш на думку.
   - У тебе залишиться  шiсть  панцерникiв,  Галате,  -  решту  доведеться
розформувати. На кожному в тебе буде по гарматi,  по  два  кулемети  i  по
пiвсотнi людей. Решту зброї й людей я розподiлю по iнших  частинах  армiї.
Треба оглянути панцерники, пiдсилити й вiдремонтувати однi,  роззброїти  i
покинути другi. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до пiхоти.
   - Шахай, - поворухнувся Галат,  бачачи,  що  Шахай  рушив  уже  йти  до
Остюкової кiнноти, - не вбивай мене до краю - дозволь пiти за тобою.
   - Добре, - почулося вiд Шахая  з  темряви,  що  була  безпосередньо  за
свiтлом лiхтаря, - iди за мною i зрозумiй все, що я робитиму.
   - Трохи соб! - закричав збоку Остюк. - Бригада, струнко!
   Його голос потонув  у  свистi  його  кiнноти,  у  вигуках  "слава!",  у
брязкотi шабель: так зустрiчала кiннота Шахая й Марченка. Остюк  сповiстив
Шахая, що кiнноти в нього близько тисячi шабель, а точно  -  вiн  не  знає
скiльки; тих, що не служили нiколи в армiї, у нього майже немає,  -  проте
вiн може вiддати сотню-другу в пiхоту. Фураж є,  патронiв  хватить.  Остюк
спокiйно сидiв на конi, за  ним  вчувалася  велика  маса  людей,  коней  i
ненаситних клинкiв.
   - Понiмаєш, - сказав Остюк задумано, - я  з  ними,  варварами,  i  море
перепливу.
   Позаду його почувся смiх, смiх покотився й залунав далi лавами,  i  всi
кiннотники засмiялися з дотепу  свого  найстаршого  бога.  Шахай  покликав
Остюка до себе i поцiлував його мiцно в губи.  По  лавах  пройшло  шепотом
-"поцiлував... поцiлував".
   - Остюче, ти великий кiннотник. Твої шаблi купатимуться в кровi ворога.
Ти як залiзна стiна. Остюк! Спасибi, бригада!
   Лiхтар поплив далi по темрявi, ще кiлька лiхтарiв снувало по  боках,  в
темному  полi  за  лiхтарями  йшли  командири  партизанської  армiї  далi,
розмовляючи, радячись i не звертаючи уваги на осiнню мжичку,  на  холодний
вiтер ночi.

   Вже зовсiм свiтало, коли було сформовано пiшi полки. На  чолi  їх  став
сам Шахай, що називався ще Марченком. Полки мали по тисячi багнетiв: Шахай
надiявся розгорнути цi полки в бригади. До пiхоти долучили з тисячу бiйцiв
кiнноти, панцерникiв, гарматникiв -  вийшов  цiлий  полк.  Це  був  п'ятий
залiзний. Взагалi, всю армiю Шахай побудував  так,  щоб  у  кожну  хвилину
прийняти до лав новi й новi партизанськi сотнi.  Залiзнi  каркаси  полкiв,
сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й  не  гнулися,  коли
знаходились зайвi завзятi бiйцi для сотень, батарей i  полкiв.  Чужi  люди
ставали частками армiї, вони швидко  ставали  -солдатами,  дисциплiнованою
машиною ентузiазму. Пiд Успенiвкою  така  органiзацiя  блискуче  витримала
iспита - вона закликала до себе масу неорганiзовану i невивчену, поставила
поруч себе  в  бою,  i  маса  билася  на  совiсть,  не  вiдступаючи  й  не
зариваючись, вмирала, випустивши останнього патрона,  кропила  свою  землю
рудою селянською нудьгою, захищалася до нестями i гордо вмирала.
   Успенiвку вибрали не випадково. Мапа показувала чудеснi вiзерунки ярiв,
прекраснi поля для кiнних атак i навiть лiсок для засiдки. Рiчка петлювала
на розлогих луках, текла на такому низькому мiсцi, що  всi  луки  було  до
трави  виповнено  водою.  Шахай  вимiряв  i  вираховував,  офiцер  Соса  з
Саньчиної артилерiї допомагав розставляти гармати. Галат похмуро  сидiв  i
розмiрковував той наказ,  що  його  вiн  одержав  од  Шахая:  божевiльний,
жорстокий мозок пiдказав Шахаєвi  такий  план.  Шiсть  панцерникiв  Галата
мусило загинути, пробивши фронт i  розбивши  собi  голови.  На  панцерники
треба було взяти коней, щоб, загубивши дорогу рейками,  пiти  з  командами
панцерникiв, з гарматами й кулеметами в рейд аж до  Успенiвки.  Три  сотнi
пiших  людей  (пiдводи  дадуть  ближчi  села),  шiсть  гармат,  дванадцять
кулеметiв, троє Виривайлiв - Iван, Петро i Панько, сам  Галат  -  з  такою
жменькою треба було виконати божевiльне завдання. Прорватися крiзь  фронт,
котрий утворили вже французи i греки, наступаючи вiд  моря,  де  висiв  на
берег їхнiй десант, промчати зi своїми панцерниками в тил,  скiльки  можна
буде,  влаштувати  героїчний  бiй,  зiрвати  рейки  i   свої   панцерники,
зруйнувати станцiю, штаб, телефони i телеграф i потiм  летiти  з  тилу  до
Успенiвки, тим часом вiдтягаючи на себе ворожу увагу i ворожi набої.
   Шахай вивчав  успенiвськi  схили  i  рiвнини,  вимiряв  шляхи  навкруги
Успенiвки i розповiдав Марченковi грубу схему  свого  плану.  Вiн  говорив
тiльки про один план. Проте, про всякий випадок, iнший план склався в його
мозковi, розташувався до дрiбниць в його уявi. На той випадок, коли перший
план провалиться, -Шахай, не гаючи й хвилини, мусив був виконувати другий,
смiливо й рiшуче, тверезо й непохитно.
   - Успенiвку ми мусимо змiцнити, як фортецю, - казав Шахай Марченковi, -
i за командира цiєї фортецi ти призначиш самого себе. Успенiвськi мешканцi
нариють нам  траншей,  побудують  бастiони  i  замаскують  гармати.  Ворог
боїться степiв i просторонi - вiн не звик до кiлометрiв у своїй вiйськовiй
практицi: мiра його вiйськової вiдваги - метр. Я пам'ятаю, як на рiцi  Iпр
кiлька  тижнiв  билися  фронти  за  будинок  поронщика.  Газети  гордовито
сповiщали: "Нашим хоробрим  вiйськом  забрано  їдальню  будинку.  Є  надiї
вiдбити кухню". Вони й тут подумають, що ми захищатимемо кухню, а  ми  тим
часом здамося на ноги наших коней, на широчiнь безкраїх степiв.  Вони  нас
визволять, Марченко, - нашi конi, нашi степи, нашi  клинки  i  революцiйна
честь.
   Марченко, продовжуючи тему про фортецю, одповiв похмуро:
   - Ти хочеш сам перемогти ворога, а я щоб дивився тiльки i ковтав слину?
   Осмiхнувшися, Шахай зробився  подiбний  до  вовка,  що  ось-ось  клацне
зубами.
   - Ти ще ковтатимеш i свої зуби, - сказав вiн, - коли тобi француз заїде
в рота. З яких це пiр  яйця  почали  вчити  курку?  Сором  тобi,  Ничипоре
Олександровичу,  командире  Успенiвської  фортецi!  Тiльки  б  твої   руки
вправлялися тримати клинка, тримати партизанiв i  тримати  переможний  наш
стяг! Ми стоїмо перед дверима iсторiї, ми заходимо до будинку цiєї  курви,
як рiвнi, ми заходимо, як Наполеон i його маршали, як косоокий, кривий хан
Тiмур,  що  розмахував  мечем  на  цiлу  Азiю  й  Європу,  як  Леонiд  пiд
Фермопiлами, що загинув iз своїми  трьома  сотнями,  захищаючи  стежку  до
Спарти. "Перехожий, скажи, що тут Марченко, Шахай, Остюк  i  Галат  лягли,
честь краю боронячи!" - на кам'янiй плитi напише нащадок на мiсцi бою  пiд
Успенiвкою. Коли ми переможемо - нас потiм прославлять i додадуть  нам  ще
чужої слави i пiднесуть нас на щитах угору для всiх  прийдешнiх  поколiнь.
Коли нас переможуть - нiчого нам чекати нi тепер, нi потiм  -  вiд  нас  i
нашу славу вiдберуть, розтопчуть нашу чесноту й смiливiсть, заплюють  нашу
мету i нашi очi. Можна  або  перемогти,  або  вмерти.  Мертвих,  може,  не
здiйметься рука ганьбити. Горе переможеним! Переможця ж судить тiльки  вiн
сам!
   Шахай ще раз осмiхнувся при кiнцi цього свого мотивування про змiцнення
Успенiвки i надання їй сили фортецi. Марченко загорiвся  з  останнiх  слiв
Шахая. Вони невiдомим i чудесним чином  збуджували  нелюдську  гордiсть  i
силу клинка в руцi Марченка.
   - Шахай, -сказав вiн, i це були нiби найщирiшi слова за все його життя,
- коли ми переможемо цих тридцять тисяч, i  Успенiвський  бiй  залунає  по
всьому свiтi, я вiддаю тобi свою голову i свiй клинок i  ляжу  пiд  копито
твого коня.
   Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Марченка, i потiм нахилився  над
мапою, над Успенiвкою та її околицями.
   - Дивися, як ми хороше змiцнимо фортецю. Об неї  розiб'є  голову  кожна
армiя.  Треба  тiльки  заманити  її  на  зручнi  для  нас  мiсця.   Галат,
прорвавшися крiзь фронт, вiдтягне на себе сили, а на  решту  ми  нападемо,
вийшовши за Успенiвку. Ми панiчно втечемо з фронту до Успенiвки,  полки  й
дивiзiони тiкатимуть,  як  опале  листя,  котитимуться  перед  французьким
вiтром. Ми заманимо їх на рiку, в болото i  воду,  ми  вiддамо  на  поталу
сотню-другу наших партизанiв - i тодi пустимо в  дiло  гармати,  кулемети,
резерви пiхоти  i  резерви  нестримних  Остюкових  шабель.  Ми  розтрощимо
розкидану,  схвильовану,  спантеличену  ворожу  силу,  заберемо  танки   i
гармати, пiдемо крiзь фронт на допомогу  Галатовi  -  руйнувати  i  топити
десантнi кораблi.
   - Я пiшов, - раптом втрутився Галат, устаючи з  мiсця,  -  сьогоднiшнiй
день переламав усе моє життя. У мене крутиться в головi i  не  хватає  чим
дихати. Менi страшно, Шахай, що ти вибрав мене. Виконаю я твого наказа  чи
злякаюся i пiду в панiку, загубивши даром панцерникiв, людей i славу?
   - Iди, - одповiв Шахай, - i знай, що моя думка буде завше з тобою.  Те,
що ти зараз боїшся i маєш смiливiсть зiзнатися, - якнайкраще доводить твою
хоробрiсть, котра з'явиться до тебе в холодний час. Iди i готуйся.
   Марченко  задумливо  розглядав  мапу,  зовсiм  лiгши  на   стiл,   Соса
працьовито вираховував щось на шматковi паперу, Шахай помалу  пiдiйшов  до
вiкна вагона, за вiкном розпочався день - бiлий вiд туману, як молоко.
   "Успенiвка близько", - сказав сам собi Шахай i промовчав.

   Успенiвка нiколи не бачила  такого  розмаху  i  таких  масштабiв:  всiх
мужчин було вигнано на  землянi  роботи.  Iшли  без  охоти,  працювали  ще
неохотнiше, лопати грузли в беручкiй землi, в глинi, що одволожилася пiсля
уночiшнього туману.
   - Так i гоноблять, де б сiсти! - пожалiвся Шахаєвi Остюк.
   Шахай встигав одночасно бувати скрiзь. Вiн замислився, щось  вирiшив  i
подякував Остюковi. За годину верхiвець оббiг усе мiстечко i всi  траншеї,
сповiстив, що отаман Марченко дав наказа платити за  роботу  i  що  швидко
будуть роздавати матерiю: сукно i шерсть, перкаль i шовк. Начальники робiт
зробили свої висновки, i роботи всi зробилися  урочними:  за  блiндаж  для
гармати давалося штуку сукна, за кулеметне  гнiздо  -  ситець,  за  сажень
траншеї - сажень  шерстi.  Швидко  зачорнiло  все  поле  вiд  успенiвських
мешканцiв - дiди, жiнки, дiти - кожне хотiло заробити  матерiї  на  одежу,
жiнки пiдганяли чоловiкiв, дiти поруч з батьками  працювали,  як  дорослi,
баби виносили землю на лантухах i не почували втоми, захопившися  з  ритму
велетенської роботи. По обiдi розвозили матерiю i скидали бiля кожної купи
робiтникiв  -  розплата  мала  бути  увечерi.  З-помiж   партизан   одразу
вiдокремилися старi фронтовики.  Вони,  власне,  й  показували,  як  треба
копати, як змiцняти, як маскувати. Загальний  план  фортiв  накреслив  сам
Шахай, i Соса - гарматник, колишнiй офiцер, розмiряв усе на землi.
   - Наше життя дешеве, -сказав Шахай Остюковi, пiд'їздячи конем до форту,
де порядкував Остюк.
   - Дешеве, - погодився той.
   -  Тiльки  ми  задорого  його  вiддамо,  -  устряв  до  розмови  Панько
Виривайло.
   - Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, котрi виграли свiтову  вiйну,
нас пiдносить на один рiвень з ними.
   Нових людей  народять  нам  степовi  плiднi  жiнки,  ми  можемо  гинути
спокiйно. Є один момент, коли птах щастя сiдає на землю, - тодi його треба
й ловити. Прогавиш хвилину - будеш чекати сотнi рокiв i  носити  на  своїй
шиї прокляття мiльйонiв.
   - Хапай, дяче, поки гаряче, - почулося вiд Панька, що стояв  далеченько
i нiби нiчого не слухав, - або слави добути, або дома не бути. Утiк  -  не
втiк, та побiгти можна.
   Остюк глянув на Панька, потiм на Шахая, з полегшенням засмiявся.
   - Боже помагай! З ночвами на Дунай! - проспiвав собi  пiд  нiс  Панько,
нiби виконуючи завдання - хвилювати Остюка i дратувати Шахая.
   - Жаль батька на мари - та треба, - в тон Виривайловi сказав  Шахай,  -
смiшки з попової кiшки, а як своя здохне, то й плакатимеш!
   - Прости, боже, цей раз та ще десять разiв, а там побачимо, -  серйозно
i молитовне звернувся до когось Панько. Потiм вiн весело застромив у землю
лопату, котрою вiн копав, пiдiйшов до Шахаєвого коня  i  фамiльярно  почав
заплiтати коневi гриву.
   - Мучить мене Галат, - тихо почав Панько, i його голос перервався, нiби
вiтер, - ти подивися на нього, батьку, який вiн страшний. Дай  нам  когось
iншого, бо в Галата тремтять губи.
   - Ти думаєш, вiн боягуз?
   - Ми думаємо, що вiн хоробрiший за нас усiх. Та в нього тремтять  губи.
Ти не уявляєш собi, батьку, як хвилюються бiйцi  з  його  губiв!  Дай  нам
Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати.
   - Забудь усе, що ти менi сказав. Ти подивишся,  як  Галат  скаже  слово
перед походом. Коли вiн хвилюватиметься, я поїду з вами сам.
   Панько мовчав, заплiтаючи гриву Сiрого. - Iди вже до панцерникiв, скоро
вечiр, i вам треба вирушати, - сказав Шахай i нокнув на коня.  Вiн  поїхав
по фортах i траншеях,  додивляючись  до  всього  хазяйським  оком.  Скрiзь
кипiла робота. Сонце лежало зовсiм на обрiї, нiби воно лагодилося котитися
землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землi  осiннiй  вiтер,  дмухав
просто в сонце, i врештi зiпхнув сонце за обрiй. Довго горiли хмари вгорi,
доки сонце котилося десь за землею i падало нижче й нижче. Хмари поставали
рожевими,  як  пальцi.  На  небi  вiдбувалося  театральне  видовище,  день
померкнув, крiзь потемнiлi хмари пролилася  (i  ллється!)  осiння  холодна
блакить,  зiрки  ледве  помiтним  миготiнням  з'являлися  на  небi,   нiби
наближалися до землi їхнi вiчнi вогники.
   Шахай пiд'їхав до панцерникiв, що готувалися до прориву. Один за  одним
вилаштувалися панцерники. Паровози шиплять  i  чахкають.  Люди  метушаться
перед  вагонами,  забiгають  досередини  i   знов   вибiгають.   Бiйцi   з
розформованих п'яти панцерникiв стоять осторонь. Вони заздрять i  водночас
радiють, що не їм випала на долю перша  можливiсть  умерти.  Вони  вiтають
Шахая, коли цей зупиняє коня бiля Галатового  вагона.  Галат  виходить  на
площадку разом з Марченком. З першого панцерника приходить командир його -
Петро Виривайло iз своїми бiйцями, з другого - приходить брат його - Iван,
з четвертого - брат їхнiй Панько, з  п'ятого  i  шостого  бiйцi  приходять
самi, їхнi командири вийшли разом з Галатом iз його панцерника.
   - Чи всi понадягали чистi сорочки? - питає Шахай, i всi здригаються.

   Дожовуючи останнi слова своєї промови, Галат повiв панцерники в  нiчний
бiй. Передовий, на котрому було написано крейдою: "Прощай,  мама!"  -  ним
командував Петро Виривайло, - передовий наскочив перший на ворога i славно
загинув, полетiвши в повiтря разом з гарматами, кiньми та бiльшою частиною
людей на чолi з командиром. Решта людей прилучилася до другого панцерника.
Ворог знайшовся несподiвано близько бiля Успенiвки. Галат розпочав страшну
канонаду з усiх своїх десятка гармат, виважив коней, амунiцiю,  набої;  по
черзi поскочував на землю  гармати,  вилаштувався  i  пiшов  у  наступ  на
полустанок, бiля котрого щойно загинув  бiдолашний  Петро.  Там  усе  було
розтрощено набоями, штабнi папери розкиданi скрiзь по  землi,  i  французи
окопалися поблизу - розгубленi i наляканi Петром  Виривайлом.  Першi  лави
армiї були позаду Галата,  їх  вiн  проскочив  бiля  самої  Успенiвки,  на
полустанковi починався близький тил. Поле бою  зменшилось,  коли  навпроти
повного мiсяця, збоку од Галата, устали на ноги, щоб iти в атаку, блакитнi
французи - їх Галат нiзащо б не помiтив ранiш. Та переходити на iнший  бiк
залiзничного насипу було запiзно. Залишенi  позаду  панцерники  почали  по
черзi летiти в повiтря. Заднiй  панцерник  раптом  рушив  назад  i  помчав
шукати загибелi пiд откосом. Галат  наскочив  на  полустанок,  як  коршун.
Кожна хвилина була дорога, поки не зiмкнулося ще  навкруги  нього  кiльце.
Полустанок швидко запалав, як смолоскип, затьмаривши  зорi,  а  партизани,
страшно поклявшися помститися  за  товаришiв,  рушили  на  блакитну  стiну
ворога. В переднiх лавах билося двоє Виривайлiв - Iван та  Панько.  Позаду
на двоколцi з набоями  лежала  голова  їхнього  брата  Петра  -  посмалена
порохом i попечена вогнем вибуху, її поклав туди Панько, пiсля смертi коня
знiмаючи сiдло, до котрого приторочено було й голову Петра. Брати  билися,
як божевiльнi. Та й уся  купка  виглядала  й  дiяла  так,  нiби  всi  вони
погубили розум i шукали лише солодкої раптової смертi серед нiчних пахощiв
степу. Лiзти в пельку до ворога цiлою купою, йти,  не  дивлячись,  скiльки
друзiв падає поруч,  летiти,  як  метелик  на  вогонь,  -  це  могли  лише
партизани. Бiльш здивованi, нiж  наляканi,  французи  мусили  дати  дорогу
таким безумцям. Галат вискочив iз пастки, вивiвши з  собою  вiсiм  гармат,
десяток кулеметiв i сот зо двi людей. Вiн легко зiтхнув, правуючи просто в
степ. Партизани розсипались на всi боки i  вiдступали  з  жорстоким  боєм.
Скоро загiн Галата зник за ближчим горбом. Надалi про  нього  доходили  до
Шахая  лише  чутки  протягом  усього  першого  шаленого  дня  Успенiвської
операцiї.
   План Шахая, коли Галат одразу ж бiля  Успенiвки  напоровся  на  ворога,
наполовину провалився: ворога не треба було заманювати - вiн лiз на  форти
сам.  Нiчна  атака  французької  пiхоти  вийшла  достойною  та  блискучою.
Поiнформованi про Успенiвку, французи кинули туди  свої  переможнi  полки,
найкращi десантнi одиницi.  Вiсiм  танкiв  iшло  перед  пiхотними  лавами.
Долина виповнилася блакитними силуетами, що здавалися Шахаю  й  Марченковi
нiчними перелесниками, нiчними туманами рiчки. Шахай послав  5-й  залiзний
полк на чолi з Семеном Виривайлом - ударити ворога в  лоб  i  заманити  на
болота i грузькi луки. Семен виконав завдання. Мiсяць  освiтлював  рiвними
променями долину, повiтря вiд такого свiтла зробилося густим  i  мiнливим,
набої розривалися в повiтрi не так блiдо, як удень, не  так  вогненно,  як
темної ночi, пороховий дим повiяв звiдусiль, долинув до Шахая й  Марченка,
що стояли разом на горбi, маючи в себе пiд ногами все поле бою.
   Шахай чекав, дивлячись на циферблат годинника,  доки  почне  своє  дiло
Санька Шворень. Танки сунулися по  долинi,  стрiляючи  з  кулеметiв.  Лава
пiхоти  перебiгала,  падала,  пригиналася,  йшла  вперед   на   Успенiвку.
Успенiвка мовчала. Марченко став кернуватися. Та Санька знав своє  дiло  -
його гармати раптом почали скажену стрiлянину. Набої одразу  потрапили  на
пристрiлянi мiсця, на  блакитнi  лави  ворога.  Урагановий  вогонь  гармат
збудив  до  бою  гвинтiвки  й  кулемети.  Пiсля  недовгої,   але   убiйчої
стрiлянини, партизани вискочили з шанцiв в атаку. В останню хвилину до них
примчав Марченко i повiв полки сам. За годину французи одходили,  Марченко
зупинив свою пiхоту,гдав мiсце Остюковi, що вискочив з околиць  Успенiвки.
Остюк захопив два танки, котрi не могли вилiзти з болота, вирiзав до  ноги
екiпаж .танкiв i повернувся до Марченка й Шахая  зi  шматком  французького
прапора, запнувшися ним, як хусткою.
   - Перший вареник у зубах не в'язне, - осмiхнувся Остюк, - пiти хiба  та
порозбивати їхнi штаби?

   Шахай, на котрого дивився  Остюк,  нiчого  не  одповiв.  Вiн  замислено
оглядав долину, по якiй вiдходили французи. Стрiлянина потроху  рiдшала  i
швидко зовсiм ущухла. Остюк зрозумiв сам, що вириватися з фортiв Успенiвки
i гнати ворога далi мiг би тiльки дурень. Лише спираючися на мiць фортецi,
можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою уп'ятеро. Треба розбити
дощенту, до бiлого прапора, не виходячи з Успенiвки.
   - Як далi? - запитав Марченко, закладаючи  новi  патрони  до  нагана  i
вiдкидаючи порожнi гiльзи.
   - Ми цих переможцiв свiту завтра рiшимо, - процiдив крiзь  зуби  Шахай.
Певне, увесь час, доки тривав бiй, у Шахая були мiцно стисненi щелепи... -
Я ненавиджу нашу нацiю за те, що вона не вмiє до краю  думати  й  до  краю
дiяти. Хмельницький пiд  Зборовим  злякався  брати  до  полону  польського
круля. Хтось, може, злякався б i тут французiв, послав  би  зараз  до  них
парламентерiв i просив би їх помиритися з нами,  поїхати  геть  вiд  наших
берегiв, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити своє життя  i
життя усiх наших партизанiв, ми будемо битися до забою, оздоровимо  голови
i знайдемо енергiю - боротися до  краю,  до  перемоги,  за  гiднiсть,  яку
розбудила в нас велика революцiя.
   - Хiба те, що хтось би послав парламентерiв, означав переляк?  Адже  ми
сьогоднi погнали французiв? Треба iнодi мати розсудливiсть i не лити кровi
там, де можна договоритися словами, - сказав Марченко.
   Шахай довго не одповiдав. Вони втрьох з'їхали з горба i попростували до
Успенiвки.
   З французького боку запалилося два прожектори,  за-сновигали  по  небу,
схрещувалися, як клинки, забивали свiтлом мiсяць i вимiтали зорi.
   - Великодушнiсть iнодi межує  з  дурiстю.  Коли  справа  йде  про  одну
людину, великодушнiсть нiкому не  шкодить.  Зараз,  коли  ворог  мiцний  i
цiлий, коли дiло наше - це наше майбутнє, - хто посмiє думати про дурiсть?
   Марченко iхав попереду мовчки. Не видко було, як вiн  сприймає  останнi
слова Шахая.  Тiльки  кiнь  його  аж  стогнав  вiд  немилосердного  дотику
острогiв. Розмова увiрвалася. Вершники мовчки доїхали до похiдного шпиталю
i, одвi давши його, домчали кар'єром до штабу дiйової армiї, що мiстився у
вагонi  на  станцiї.  Бiля  вагона  Марченка  зупинив  поранений  в   руку
кiннотник. Вiн тримав за повiд коня. Кiнь зовсiм мокрий, боки були в милi.
   - Нiчого не вийшло, - сказав кiннотник Марченковi, - а Василя вбили. Ми
їдемо з бiлим прапором, ми вимахуємо цим прапором i кричимо "мир!", а вони
шкварять пачками. Потiм - ще й кулеметом. Васька лiг, мене поранило, бiлий
прапор я вiддав у лазаретi на бинди. .
   Остюк пильно подивився на Марчеика. Той, не зупиняючись, пiшов до  себе
у вагон. Остюк поляскав по шиї стомленого коня.
   - Загнав коня, браток, - сказав Остюк,  -  ти  поклади  його,  сукиного
сина, десь на солому i вкрий на нiч кожухом - хай упрiє. Не легко було вам
ганятися за миром. Гайда, завтра буде день!
   Кiннотник, не розумiючи останнiх слiв-Остюка, скочив у сiдло i  зник  у
темрявi. Шахай задумано подивився на пiвдень, де знову почали схрещуватися
прожектори.
   Удар Остюкової шаблi  не  знiс  французовi  голови.  Та  лейтенант  був
неабиякий фехтувальник. Вiн жалкував тiльки, що пiшов в атаку  з  парадною
шаблею - з блискучою нiкельованою нiкчемою, котрою  тiльки  й  можна  було
пишатися й брязкати в мирнiм житттi та  на  маневрах.  Лейтенант  злякався
гарту кубанського клинка.
   В руцi Остюка була невеличка шабелька  з  чорним  ефесом,  незавидна  й
скромна, але вона врубувалася навiть у залiзо, не пощербившися. Лейтенант,
зустрiвшися з  цим  хижим  варваром,  мав  надiю  заслiпити  його  блиском
парадного клинка, - Остюк же, не задумуючись, рубав своїм  клиночком  куди
попало, бо знав, що вiрна його подруга перерубає все на свiтi. Вiд  смертi
лейтенант врятувався тiльки тим, що умiв фехтувати. Одбивши перший  наскок
Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицiю  для
раптового випаду. Оточуючи двох командирiв колом, билися солдати.
   Вийшовши вдосвiта  з  Успенiвки,  кiннота  Остюка  виконувала  тактичне
завдання - маневрувала на правому фланзi, маскуючи обхiдний  рух  Шахаєвої
пiхоти. В Успенiвцi Марченко залишився з гарматами  та  невеликими  силами
пiхоти, котра, проте, збiльшувалась без перерви новими десятками й сотнями
людей - вони приносили  свої  голови  з  околишнiх  сiл.  Шахай  виконував
складний i ризикований план. Союзники - греки й французи -  напосiдали  на
Успенiвку. Вони зранку ходили двiчi в атаку,  але  Марченко  одбив  обидвi
атаки. Шахай маневрував з  пiхотою  на  обох  флангах  -  вiн  несподiвано
з'являвся в одному мiсцi, йшов у бiй з тою частиною, що  там  була,  бився
жорстоко i, коли ворог стягав бiльше сил, - зникав i  з'являвся  в  iншому
мiсцi. Шахай, дезорганiзуючи ворожi фланги, що хотiли  охопити  Успенiвку,
примусив ворога вiдчути перед собою колосальнi сили  партизан.  Скрiзь,  з
усiх яркiв  та  лiскiв,  можна  було  сподiватися  атаки  i  немилосердної
рiзанини. Так усе йти мусило до вечора, коли малось  на  увазi  одночасово
ударити з кiлькох сторiн  (за  допомогою  Галата),  а  перед  цим  кiльком
десяткам хоробрих людей локалiзувати ворожий штаб. На нещастя союзникiв  i
на щастя партизан -  французькi  аероплани  запiзнилися  прибути  разом  з
десантом i не могли побачити згори всi карти, що ними грали  партнери.  Цi
аероплани прилетiли пiзно, коли Успенiвську операцiю Шахай уже закiнчив.
   Навкруги Остюка й лейтенанта французької кiнноти - билися їхнi солдати.
Ця зустрiч трапилась несподiвано.  Остюк  побачив  ескадрон  кiнноти,  що,
очевидно, йшов на вивiдки околиць Успенiвки. Спортивна жадоба кiнного  бою
охопила Остюка,  як  поломенем.  Вiн  вирвав  iз  свого  загону  сотню  i,
пiдкравшися по лощинi,  вискочив  на  французiв.  Цi  спочатку  не  хотiли
приймати  атаки  i  тiкали  кiлометрiв  зо  два,  та,  певно,  i   їхньому
лейтенантовi закортiло побитися на шаблях, бо ескадрон  одразу  зупинився,
розсипався, вийняв шаблi i прийняв бiй. Остюк летiв тiльки на  офiцера,  i
вони зустрiлися. Остюк страшно вилаявся, пiдбадьорюючи себе цим, i  послав
свою кубаночку в повiтря над ворожою  головою.  Француз  спокiйно  одбивав
напади, i гарячка-Остюк почав обережнiше  вимахувати,  розумiючи,  що  так
можна й пропасти. Клинки зявкали, конi люто  iржали  й  кусалися,  француз
одбивав скаженi вимахи, Остюк неймовiрно  лаявся.  Лейтенант  не  витерпiв
Остюкової лайки. "Прокляття бога!" - закричав лейтенант  i  ударив  шаблею
згори в той час, як Осткжова шабля не встигла ще пiднестися  для  захисту.
Двi причини затримали рух французького клинка: Остюкова  шапка-кубанка  на
густих кучерях його та погана якiсть парадних  шабель  французької  армiї.
Проте череп Остюкiв нiби репнув - так засвiтилося йому  все  поле.  "Душу,
балабайку, бога!" - одповiв Остюк, махнув шаблею  i  згарячу  промахнувся.
Француз, зрозумiвши, що йому не розрубати  Остюка  парадною  шаблею,  став
несподiвано нею колоти. Остюк не любив  таких  прийомiв,  на  його  думку,
шаблею  можна  було  лише  рубати,  i  через  це  не   змiг   захиститися.
Лейтенантова шабля ударила гостряком у лiву руку Остюка, котрою вiн тримав
повiд, пробила долоню, пройшла  товстий  ремiнний  пояс,  кожушок,  френч,
сорочку - i потрапила в кiстку. Скориставшися  з  цього,  Остюк  притиснув
ворожу шаблю тiснiш до свого ребра, щоб її не так легко  було  висмикнути,
розмахнувся правою рукою i начисто  зрубав  офiцеровi  шапку  з  голови  i
зачепив плече. Лейтенант упав з коня i, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк
поточився в сiдлi i помутнiлими очима став оглядати поле бою. Вiн  побачив
себе серед чогось такого жахливого i фантастичного, що ледве не упустив  з
руки клинка. То була грецька  кавалерiя,  що  сидiла  на  вiслюках.  Сотня
Остюка, захопившися боєм з французами, не оглядiлася, як її оточили греки.
Грецької кiнноти було до бiса. Це побачив  з-пiд  Успенiвки  Марченко,  що
виїхав на горб подивитися в бiнокль на свою кiнноту. Вiн зблiд,  скочив  з
коня i вдарив шапкою об землю.
   - Здохну, кулю собi дам! - закричав  Марченко.  -  Щоб  Остюка  iсусова
кавалерiя полонила?!
   Марченковi ординарцi мовчки перечекали, доки  казився  Марченко.  Потiм
вiн знову подивився в бiнокль i радiсно зареготав.  Остюкова  сотня,  наче
опечена, кар'єром налетiла на грекiв, зiм'яла довговухих коней, вислизнула
з пастки, помчала на з єднання з рештою кiнноти. Остюкiвцям було  соромно,
що греки могли наважитись воювати з ними на вiслюках.
   - Їй-богу, застрелився б! - сказав Марченко, сiдаючи на коня. Перед ним
по долинi без перерви котилися хвилi атак. На флангах i  в  центрi  сунули
танки. Газовi бомби падали на землю i швидко  обкутувалися  пеленою  газу.
Низовий вiтер стиха котив цi газовi кущi i прибивав їх  до  землi,  стелив
над водою рiчки. "Газами душать", - подумав  Марченко,  i  йому  закортiло
встромити клинка комусь у горлянку i  повернути  там  його.  П'ять  танкiв
сильно потiснили центр. Марченко послав  туди  пiдмогу  i  поїхав  на  цей
участок сам. Вiн покинув коня, вихватив наган i побiг з ним  по  брустверу
вздовж траншей, погрожуючи бiйцям  розстрiлом.  Пробiгаючи  дiлянку  свого
улюбленого Новоспаського полку, Марченко закричав:
   - Цистерну спирту даю за  танк!  В  атаку,  хлопцi!  Новоспаський  полк
вискочив з траншей, як корок з пляшки, i затюкав на все поле, закликаючи з
собою iншi полки. Моментально пролетiла по траншеях обiцянка  Марченка,  i
вiн швидко побачив результати заклику. Такої нерозсудливої атаки  французи
доти не зустрiчали.  Як  косою,  клали  партизанiв  їхнi  кулемети.  Танки
зупинилися i  поставали  фортами,  але  годi  було  встояти  перед  атакою
Новоспаського  полку.  Вiн  чесно  заробив  своїх  три  цистерни   спирту,
деморалiзувавши ручними гранатами екiпажi трьох танкiв. Проте,  на  кiнець
атаки багатьом новоспасiвцям довелось вiдмовитися вiд спирту: вони полягли
на  полi  борнi.  Марченко  посмутнiв,  коли  побачив,  скiльки  людей  не
повернулося з атаки, i  звелiв  видати  Новоспаському  полковi  ще  одного
червоного прапора зi штабу. Глибока  осiнь,  наче  зiйшовши  до  долини  з
околишнiх горбiв, похолодила поле бою. Пострiли стали вщухати, нiби вороги
збиралися зализувати рани. Нi на чиєму боцi  ще  не  почувалося  переваги.
Смiливiсть, хитрiсть i одчайдушнiсть не в силi були  подолати  такої  сили
французiв.  А  французькi  солдати  вже  почували  втому,  хотiли  кави  i
пригадували, що вони,  власне,  б'ються  проти  революцiйного  народу,  за
реакцiю.
   Гонець вiд Шахая передав наказа - бути напоготовi.  Перед  вечором  мав
пiдiйти Галат. Пiвсонний Марченко об'їздив позицiї. Вiн куняв,  сидячи  на
конi,  та  бачив  важкi  сни.  На  батареї  Петра  Бубона  делегацiя   вiд
Новоспаського полку обступила Марченка. Газовi  бомби  послiпили  багатьох
бiйцiв. Тi, що пропали вiд газiв, не протестували, але  тi,  що  послiпли,
вимахували кулаками перед Марченком  i  погрожували  застрелити  його  або
зарубати.
   - Хлопцi, - одповiв їм Марченко, -  коли  я  переможу,  я  вам  пороблю
електричнi очi. Коли нас розiб'ють - iдiть i спiвайте по дорогах про  нашу
честь i закликайте до помсти. Слiпого дорога годує.
   Марченко останнi слова промовив нiби до себе. Потiм вiн вихватив  шаблю
i закричав пронизливо на всю батарею:
   - Браточки, не дреф! У французiв барахла повнi вагони!

   Рейками з боку французiв з'явилася дрезина. Над нею вiявся й  здригався
бiлий прапор парламентерiв. Їх сидiло троє на  дрезинi  -  похмурi,  блiдi
офiцери союзного десанту: капiтан-грек, капiтан та полковник  -  французи.
Вони були без зброї. Залiзничний насип переходив упоперек долину, з  нього
видко було всi позицiї i траншеї, партизани перебiгали з мiсця  на  мiсце,
стрiляючи  вгору  на  честь  гостей.   Парламентери   помiтили   прекрасне
розташування опорних фортiв, вiрнi лiнiї траншей, в котрих лише досвiдчене
око могло помiтити замаскованi кулеметнi гнiзда. Рiшучого  бою  так  i  не
вiдбулося досi. Маневри Шахая, заколоти  в  тилу,  що  їх  чинив  скажений
Галат,  наскоки  Остюкової  кiнноти,  уперта  оборона  Успенiвки  -   дiло
Марченка, поганi настрої солдатiв десантної армiї - все це спричинилося до
того,  що,  французько-грецьке  командування  вирiшило  почати  розмову  з
бандитами-повстанцями, вiдтягти час, зберегти за собою  славу  -  фактично
непереможеного  вiйська  i,  вiдiйшовши  до  моря,  почати  похiд   знову.
Парламентери пiд'їхали до Успенiвки, тамуючи огиду й жах.  Бандити  здатнi
були, на їхню думку, зарубати або замучити вiсникiв миру. Та нiчого  цього
не трапилося. Колiї були порожнi - Шахай хотiв показати  дисциплiнованiсть
своєї армiї. Тiльки бiля штабного вагона  стояла  почесна  варта  -  людей
близько сорока, попереду впадали в  око  мiдянi  труби  оркестру.  Почесна
варта стояла перед вагоном, як валка розбiйникiв - брудна, закурена  пилом
i порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежi, повiсивши  на
себе безлiч гранат i кулеметних стрiчок, револьверiв i кинджалiв.  Оркестр
з  усiєї  сили  бахнув  бравурну  мелодiю,  котра   нiби   зробилася   вже
нацiональним партизанським маршем - так часто її грали.
   - Марш iз "Кармен"? - сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На
площадку вагона вийшов зустрiчати сам Шахай. Гостi  зайшли  до  вагона,  а
варта стала голосно смiятися  з  французьких  мундирiв.  Оркестр  закiнчив
грати, i тодi почулися далекi  кулеметнi  та  гвинтiвочнi  пострiли.  Вони
линули  десь  i  здалеку  -  нiби  з-за  ворожого   табору.   Парламентери
затривожилися, i грек, котрий знав росiйську  мову,  запитав  про  причину
стрiлянини.
   - Вас, гадiв, десь б'ють! - одповiв похмуро  Марченко.  Шахай  вибiг  з
вагона, за п'ять хвилин повернувся i покликав iз собою Марченка.  Останнiй
посварився на парламентерiв револьвером i суворо  наказав  не  виходити  з
купе. Парламентери залишилися самi.
   - Це прийшла наша смерть, - зауважив спокiйно полковник.
   Обидва капiтани погодилися. Далеко десь загримiли гармати.  Чiтко  було
чути кулеметнi речитативи. Бухали ручнi гранати.
   - Це в нашiм тилу, - прислухався капiтан-француз. Вiн вийняв  з  кишенi
мапу i розiклав її на столi, - сьогоднi звiдти були вiдомостi,  що  велика
банда селян з багатьма гарматами й кулеметами  наближається  з  степiв  до
Успенiвки. Веде її той божевiльний, що пустив на вiтер шiсть панцерникiв i
спалив полустанок. Вiн мобiлiзував усi села, цей диявол.
   Палець капiтана показав  на  мапi  участок,  звiдки  чулася  одчайдушна
стрiлянина, на котру вже вiдповiдали  французькi  гармати  i  бомбомети  i
котра все розросталася й голоснiшала.
   - Вони не дурнi, - сказав грек, - вони здорово зруйнують  наш  тил.  До
цих ми приїхали миритися, а тi, що прийшли зi степу, не знають про  мир  i
лiзуть битися. _I, звичайно, їх буде розтрощено.
   - Тiльки б цi в  Успенiвцi  не  зрозумiли  подовше,  в  чiм  справа,  i
дотримали б миру, доки там розiб'ють того мужика,  -  процiдив  зi  злiстю
полковник.
   - Надiя мала, - почулося вiд капiтана, котрий увесь час прислухався  до
стрiлянини, -слухайте, вже трiщить лiвий  фланг.  З  правого  -  теж  чути
поодинокi пострiли.
   Стiйте, тут у них має бути кiннота - рiвнина, бачте, гарна. I  рубатися
вони вмiють.
   - Дивiться, - майже закричав грек, заглядаючи у вiкно, - он  її  видко,
прокляту кiнноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз,  вона
чекає, щоб останньої хвилини добити й розiгнати знеможену пiхоту
   Капiтан  нахилився  над  столом.  Професiйна  звичка  до  своєї  справи
примусила  його  забути,  хто  саме  б'ється.  Капiтан  бачив   абстрактнi
вiйськовi одиницi, що в руках досвiдчених майстрiв вiйни рухалися по полю.
Союзний табiр  здався  йому  островом  серед  штормових  хвиль.  Успенiвка
розпочала гарматну пiдготовку. У долинi рокотали вже й  кулемети.  Олiвець
капiтана обкреслив повне  коло  навкруги  союзного  табору.  Парламентерiв
охопив жах. Партизани вмiло пiдготувалися й ставали до останньої гри. Поки
що гупали гармати. З флангу i з  тилу  ревли  на  союзникiв  їхнi  сталевi
горлянки. На лiвому фланзi причаїлася  пiхота,  розташувавшися  до  атаки.
Правий фланг охороняв  Остюк  -  перший  кiннотник.  На  його  долю  випав
останнiй удар, i Остюк мав надiю виконати його в кiнному ладу.  День  iшов
до кiнця. За годину сонце вже висiло над  самим  обрiєм.  Ущухли  гармати,
настала шалена тиша перед атакою. Парламентери нiби бачили, як перебiгають
поодинокi стрiльцi i займають свої мiсця. З  тилу  давно  вже  напосiдають
божевiльнi селяни, що не розумiють жаху смертi i  солодкостi  життя.  Вони
лягають купами перед  цiвками  кулеметiв.  З  фронту  -  вийшов  у  долину
успенiвський гарнiзон. З лiвого флангу починає атаку пiхота. Є  лише  один
вихiд для союзного вiйська, але й там  чекають  на  нього  клинки  Остюка.
Сонце заходить серед тисяч смертей. Останнi подихи тисяч  людей  холонуть,
вийшовши на осiннє  холодне  небо.  Парламентери  бачать  у  вiкно,  як  з
останнiми променями сонця йде до бою кiннота. Це  безум,  бо  половина  її
загине, не дiйшовши до ворога. Полковник i два капiтани вiдчувають страх з
такої самопожертви,  з  такого  щедрого  офiрування.  Нiби  й  краю  немає
людським  iстотам,  що  так  вiддано  мчать  до  бою.  Надворi   темнiшає.
Парламентери сидять iще зо три  години,  дослухаючись  до  кожного  звуку.
Потроху потухає бiй. Десь  iде  мовчазна  розправа.  На  кiнець  четвертої
години  чекання  до  парламентерiв  зайшов  Шахай.  Вiн  так  i  зайшов  з
револьвером у руцi, як тримав його увесь час, керуючи  боєм.  Iз  зусиллям
розiгнув вiн пальцi i поклав на стiл порожнього револьвера.
   - Вибачте, що довелося трохи почекати,  -  ми  саме  пiдписували  деякi
пункти попередньої угоди, - сказав Шахай так, нiби у нього  зовсiм  пропав
голос.
   - Якi результати бою? - запитав полковник, i  грек  повторив  цi  слова
руською мовою Шахаєвi.
   - Полонених ми не брали, бо не вмiємо їх стерегти, а так: хто лiг,  хто
побiг, хто потягом поїхав.
   - Ви порушили закон бiлого прапора, - закричав капiтан,  i  грек  став,
хвилюючись, перекладати, - ми ще повернемось i вогнем  пройдемо  по  вашiй
країнi. Ви ще пожалкуєте,  що  затримали  парламентерiв,  а  самi  зробили
ганебне дiло.
   - Ми готовi вас вислухати, - одповiв шепотом Шахай,  -  кажiть,  що  ви
хочете нам запропонувати.
   Голос Шахая був хрипкий  i  натомлений,  але  почувалося,  що  говорить
переможець. Якi вимоги можна ставити до переможця, коли  кожен  м'яз  його
кричить -"горе переможеним"? Все те, з чим парламентери  приїхали,  далеко
одкинув останнiй бiй.
   - Ми просимо, - вимовив полковник,  -  ми  просимо  вiдпустити  нас  до
своїх. I коли ви виграли бiй, - дати нам можливiсть вiдiйти до моря, сiсти
на пароплави i вiдплисти додому. Двох тижнiв нам досить.
   - Я не дам вам i години, - усмiхнувся Шахай, - завтра вранцi ми  будемо
бiля моря i заберемо все, що не буде на кораблях до того часу Вас трьох  я
вiдпущу трохи згодом, коли можна буде вжити заходiв до вашої охорони, доки
ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз можливiсть побачити моїх  маршалiв.
Я дав наказа не переслiдувати вашу армiю, i командири  мої  швидко  будуть
тут.
   До вагона зайшов Марченко в розiдранiй  матроськiй  сорочцi.  Очi  його
горiли, як у вовка, червонi повiки набрякли. Вiн  нiс  у  руках  прекрасну
французьку офiцерську куртку. Не соромлячись  присутнiх,  Марченко  скинув
сорочку i надяг куртку, що ледве зi йшлася на широких його грудях.
   - Це зайшов маршал Бернадот, - сказав Шахай, - вiн  поки  що  не  князь
Понтекорво i не кронпринц Швецiї, але вiн має всi данi для  цього.  Вiн  -
син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пiшов до  флоту,  переплив  два
океани й кiлька морiв. Надто любить жiнок i славу. Для цього живе  i  хоче
бути першим. Сьогоднi вiн командував Успенiвкою i сам водив в атаку полки.
Ви могли вiдчути, як вiн бився. Це його шабля била вас з фронту.
   Марченко дрiмав, знесилений боєм. Вiн не слухав Шахая,  у  грудях  його
клекотiв сон.
   - Це ось заходить маршал Остюк, - сказав Шахай, коли в дверях з'явилась
постать Остюка з  перев'язаною  лiвою  рукою.  Марченко  розплющив  очi  i
подивився  на  Остюка.  Кiннотник  дзенькнув  острогами  i  привiтався   з
офiцерами. Вiн ледве рухав ногами - його вимучило сiдло.
   - Хазяїне, - Остюк сiв поруч Марченка, - попоруба-ла  моя  шабля  лiвий
фланг. Коли б не твiй наказ, - ми б гнали їх аж  до  моря.  Скiльки  коней
наловили ми в темрявi, а вiслюкiв розiгнали геть по степу!
   - Остюк- син селянина i вже сiм рокiв не скидає  вiйськової  одежi.  Це
його кiннота на лiвому фланзi сiяла  панiку.  Шабля  у  нього  -  маленька
кубаночка, чорнява спiвуха. Плачено за неї табунами коней i сотнями голiв.
I ще нiколи вона не пощербилася.
   - Зараз зайде маршал Галат, - продовжував Шахай пiсля  паузи,  -  раджу
вам поглянути на цього юнака. Вiн пробився з панцерниками крiзь ваш фронт,
i це вiн налетiв з тилу - нестримний та  безжальний.  Пригадайте  генерала
вашої революцiї Лазаря Гош, що помер 29 лiт вiку.  Вiн  дорiвнювався  лише
Наполеону вiйськовим генiєм. Це - Галат - син робiтника, сам робiтник,  що
приїхав у Новоспаське до своєї тiтки  i  залишився  у  нас  жити  i  пiсля
революцiї.
   Дверi широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Вiн  сповiстив  Шахая,
що Виривайли хотять йому щось сказати i просять вийти надвiр.
   - Хай зайдуть сюди.
   - Вони несуть голову свого брата Петра i рубають усiх полонених,  котрi
трапляються їм по дорозi.
   Шахай зблiд, як блiднуть пiд час гнiву. Марченко устав з мiсця i вийшов
з вагона.
   - Хай зайдуть сюди, - повторив Шахай. Галат нехотя пiшов  до  дверей  i
гукнув на когось у темряву. Зайшло троє Виривайлiв. Семен нiс чорну голову
Петра. Похмура велич  братньої  жалоби  затрусила  увесь  вагон.  Французи
зiщулилися, коли Семен поклав голову на стiл i почав плакати перед Шахаєм,
б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра нiби спала. Вiчна  усмiшка  лежала
на устах її.
   - Братику наш  рiдний,  -  стогнав  Семен,  -  та  чим  тебе  поминати,
згадувати? Чи кров'ю, чи пiснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе,
ось сидять твої  ворiженьки,  -  глянь  на  них,  братику,  упийся  їхнiми
благаннями, бо я їх зараз рiзатиму...
   Шахай пiдiйшов до Семена i поклав йому руку на плече.
   - Скiльки ви людей уже втратили, хлопцi?
   Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок шабель.
   - Не сиди, небоже, то й бог допоможе, - сказав Панько i поклав шаблi на
стiл поруч мертвої голови. - Чуже горе - за ласощi,  а  своє  -  за  хрiн.
Свiчки поїли, а самi очима свiтимо.
   - Це все французькi полки, - пояснив Iван, - кожна шабля  -  полковник.
Погуляли _ми сьогоднi, батьку. Дозволь тепер братовi  честь  i  зробити  i
достойно поховати.
   - Несiть його, хлопцi, на гору. Там буде яма для всiх наших  братiв.  I
зверху покладемо голову Петра. I насиплемо високу могилу.
   Виривайли  вийшли.  Пiсля   них   залишився   легкий   трупний   запах.
Парламентери, приголомшенi й наляканi,  вiдчували,  що  вони  божеволiють.
Пiвгодини в купе була мертва тиша. Галат i Остюк спали, хропучи  ввi  снi.
Шахай раптом устав на ноги  i  запропонував  французам  вiдправити  їх  до
своїх. На рейках знайшли дрезину, сiли, i Шахай проїхав  з  парламентерами
усi небезпечнi мiсця. Попрощавшися, Шахай на своєму Сiрому  повернувся  до
станцiї. Йому прийшло на думку, що треба  сповiстити  столицю  i  люднiсть
Радянської республiки про свою  перемогу.  Телеграфiста  вiн  застав  бiля
апарата. Поруч лежала чернетка  телеграми,  пiдписана  Марченком.  "Розбив
французiв пiд  Успенiвкою,  -  писав  Марченко.  -  Шахая  забито  в  бою.
Марченко".
   - Телеграму цю вже послано?
   - Послано.
   - На яку адресу?
   - Новоспаське. Наталцi Шахаєвiй.
   Шахай здивувався i дивувався досить  довго,  складаючи  нову  телеграму
дружинi, що спростовувала Марченковi вiдомостi.

   Велике  портове  мiсто  бринiло  вiд  юрби.  На  рейдi  ще   ворушилися
перевантаженi пароплави, крейсери й  мiноноски,  деякi  з  них  ще  зрiдка
стрiляли на мiсто, в котрому  вже  хазяйнувала  партизанська  армiя.  Вона
збiльшилася неймовiрно пiсля перемоги пiд Успенiвкою. Оркестри гримiли  на
вулицях - це був той же марш iз "Кармен". На балкон  готелю  вийшла  група
командирiв, їх зустрiли пронизливими  криками  й  вiтальним  свистом.  Мав
говорити голова мiсцевого запiлля.
   - Не треба! Шахая! - кричала юрба.
   Тодi вийшов наперед Шахай.
   - Не треба! Шахая!
   Ничипiр Марченко проштовхався наперед i став, заклавши руку  за  лацкан
французької куртки.
   - Я був отаман Шахай! - хрипко й гаркаво кинув вiн. Кiлька хвилин  йому
не давала говорити людська пристрасть.  Вiн  пiднiс  руку  догори,  i  все
вщухло.
   - Я перемiг переможцiв свiту! Європа першого сорту сiла  на  кораблi  i
пливе вiд наших берегiв! Європа другого  сорту  переходить  у  цю  хвилину
кордон, i моя славна кавалерiя на чолi  з  маршалом  Остюком-топить  їх  у
рiцi!

   Через рiчку понтонами вiдходили розбитi  французькi  й  грецькi  полки.
Кiннота Остюка напосiдала без перерви. Ар'єргард ворога  вiдстрiлювався  з
кулеметiв,  боронячи  переправи.  Дорогами  валялося  майно,  розкидане  в
панiцi. Осiдланi конi бiгали по степу. Прекрасний осiннiй день погасав, як
дзвiн. Остюк зi своїм штабом розташувався на горбi i  пив  з  фляги  вино.
Рештки  французiв  перейшли  рiку.  Ар'єргард  iще  охороняв  понтони,   i
кiннотникам не  хотiлося  злазити  з  коней,  щоб  урукопаш  схватитися  з
ар'єргардом.
   Несподiвано збоку - за кiлометр вiд Остюка - з'явилася група французiв,
котра запiзнилася до переправи, їх було  близько  шiстдесяти.  Вони  йшли,
рiдко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли - гвинтiвки
на ремiнь, їхнiй швидкий марш та спокiйна витриманiсть розсмiшили  Остюка.
Вiн кивнув пальцем на них сотенному Василишину.
   - Вiзьми їх, Васько.
   Василишин помчав до сотнi, заспiвав бiля неї команду i повiв  сотню  за
собою на жменьку французiв. Василишин знав, що  треба  спiшити  людей  для
такої атаки, але  йому  перешкодила  самовпевненiсть  переможця.  Французи
пiдпустили сотню близько, обернулися, лягли i так зустрiли кiннотникiв, що
Остюк аж  почервонiв,  дивлячись,  як  розлетiлася  сотня  на  скалки  вiд
французької дружної вiдсiчi
   - Вiзьми їх полком, - сказав сердитий Остюк другому братовi Василишину.
   Другий брат, ще бiльш самовпевнений, повiв полк нiби на парад. Нiкчемна
купка французiв знову  лягла  i  достойно  зустрiла  полк.  Заторохтiли  з
флангiв кулемети. Полк зупинився, розбився на двi половини i став тiкати в
степ. До Остюка пiдскочили розлютованi командири iнших полкiв,  але  Остюк
наказав грати одбiй. Сурмач просурмив одбiй.
   - Хай iдуть, - були слова  Остюка,  -  ну  де  ти  вiзьмеш  iще  такого
славного ворога!
   Вiн осмiхнувся, i його обличчя стало прекрасним, як поломiнь.

   ТРЕТЯ ПIСНЯ

   Голос:
   Приходь i здалеку, одчай труби,
   Великої вiйськової тривоги!
   Летiть, летiть весняної доби
   Земля i кiнь, списи i корогови!

   О вiтре мандрiв, весну розвiвай,
   Пiдкинь до неба пил полкiв кiнноти!
   Земля лежить - щасливий, теплий край,
   I коливаються її висоти.

   Встає туманна путь i день оман,
   Весна народжується пiд копитом.
   У неймовiрний синiй Ханаан
   Iдуть полки за Марченком забитим.

   Червоний прапор батарей, бригад
   На рани їхнi ляже, як товариш,
   I партизанський бойовий фрегат
   Поставить марс, i брам, i бом-брам-парус!

   Весна, як струмiнь, з безвiстi тече,
   Як пострiли, бiжать пiсень повтори...

   Хор:

   Ми стаємо плечима до плечей,
   Як ост i норд, як вест i зюйд на морi!

   Кiнь затримався на кручi тiльки мить.  Потiм  вiн  химерно  затрiпотiв,
летячи плавко вниз, i за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її збило
кiнське копито.
   Уже зникаючи з конем пiд водою,  вiн  бачив,  як  оглянулося  все  його
вiйсько, що їхало мостом. Механiчно сповз iз сiдла  й  поплив  бiля  морди
Сiрого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кiнь лагiдно косив
оком на хазяїна, на кучеряву голову, що її вiн любив бiльше за себе. Сiрий
був розумний кiнь i ввесь свiй розум вiддавав кучерявiй головi. Так пливли
вони через рiку.
   Це був вiрний хiд. Шахаїв парубоцький хист  затуманив  серця  партизан.
Давня забута юнiсть  i  нерозважнiсть  пролетiли  раптом.  Тiльки  почуття
тремтiли у всiх i любов до плавця.
   - Ех, i душа доброй конь!.. - спiвали  тихо  партизани,  пiднявшися  на
стременах.
   Весна розкрила свої крила. Вона летiла вниз - на маснi поля,  затуляючи
рукою лице.  Золотими  стрiлами  радостi  бовванiли  далекi  могили.  Щось
невловиме лiтало в повiтрi, пахучiше за чебрець, терпке, як молоде вино.
   Вже й ноги останнього коня процокали  через  мiсток,  поважно  пробiгла
остання гармата  за  восьмериком  коней,  i  за  нею  стомлений  гарматник
поспiшав, ламаючи вербових бруньок собi на шапку. Закурена  пилом  пiхтура
проїхала пiдводами, бовтаючи занiмiлими ногами i мрiючи. Вже й  пил  почав
сiдати урочисто.
   Тодi зодягнув Шахай мокру одiж. Голi груди обвiяв вiтер ще раз. Заiржав
тихо Сiрий, оглядаючися назад. Шахай сiв на коня легко й весело, i  копита
дрiбно били дорогу - розлогу й суху. Там, де за балкою  оживав  i  зеленiв
падалишнiй хлiб, вiн наздогнав своїх.
   За кавалерiєю їхала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанцi  сидiла
жiнка з дитиною. Це була єдина жiнка загону.  Сiрий  зменшив  свiй  бiг  i
пiшов пiдтюпцем. Макар глянув назад через плече.
   - Батьку, - сказав, - ще не обiди?
   - Якi в рейдi можуть бути обiди? Шахай подивився поперед себе на  тiнь.
Сiрий перемiнив ногу. Дитина, що спала на руках матерi,  розплющила  соннi
очi й зараз же знову заснула: її вколисав прекрасний день i  звичний  степ
iз Сiрим та батьком.
   Далi їхали мовчки. Кiннотники далеко спереду доспiвували десяту  пiсню,
яку виводив маршал Остюк. Це була пiсня про чумака, що з батiжком  доганяє
долю. Вiтер розносить степом горе  чумацької  душi.  Через  те,  що  вiтер
малий, чи, може, через те, що обрiї розходились далi й далi, пiсня  пливла
за кiннотниками.
   Гарматники трусились на ящиках. Комбат Соса  крутив  вуса  й  намагався
вгадати свою кар'єру, їздовi на конях  боком  сидiли  на  сiдлах,  думаючи
кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, i здавалося, що їм i чорт
не брат. Довгi чуби виглядали з-пiд кашкетiв, i мимоволi згадувались руки,
що пестили б таку красу.
   А пiхота пiсень не спiвала. Сидячи на полудрабках пiдвiд, вона говорила
про землю.
   - Тут би та пшеницi вкинути.
   - А може, баштан?
   - Баштан балку любить, щоб холодок був увечерi. "Пшениця", "жито",  "чи
глибоко вода?", "дерева немає" - i мимоволi очi звертались  на  командира,
що був їхньою волею. Чи не все рiвно куди - щоб вiн тiльки був на конi  та
його спокiйнi очi спереду. I землю, i Шахая вони любили однаково.
   Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла мiцно. Але  куди
дiнеться вона за тиждень? Куди пiде її глузливий шелест,  коли  заговорить
нове поколiння трав? Зникла ж уже її золота  краса  й  павутиння  степової
осенi? - Зникла!
   З вирiю - чудесної  сторони!  -  вертаються  журавлi.  Завжди  весна  й
журавлi - це одна мелодiя. I  здалось,  що  тiнi  вiд  журавлiв  упали  на
вiйсько.
   Саме з'їздили в полонину.  Кiннотники  вигравали  на  губах  неймовiрно
соромiцьку пiсню, не червонiючи.  Слова  гинули  у  висвистах  та  зойках.
Тiльки мелодiя гугонiла. Та танцювали конi.
   На обрiї, що був зовсiм близько - по  той  бiк  полонини,  -  замаячили
постатi. Вони бiгли, як шаленi, кiньми. За  чим  вони  гнались?  Це  ж  не
кiннотники, що оббiгти хочуть ворога, - вони махають руками,  як  вiтряки.
Невеличкi селянськi конi мчать просто в полонину. Це - селяни.
   Гiн iз двоє ще до вiйська їм  бiгти.  А  мiж  ними  та  вiйськом  трава
кублиться, хрущить, шумить молочай сухий i полинь. Бiг  якийсь  чи,  може,
льот? Ось-ось цей слiд повернув по травi,  обминаючи  вiйсько.  Ще  швидше
трiскотить трава. Обминає переднiх кiннотникiв.  Що  це?  Шахай  смiється,
звертаючись до жiнки:
   - Хорти зайця погнали!
   Хорти пробiгли за кiннотниками, приминаючи  траву,  як  вiтрова  хриля.
Потроху зупинилися несмiливо селяни й не знали - злiзти їм з коней  чи  не
злiзти.
   Кiннотники  замовкли.  П'ятеро   соколiв   вiдокремлюється   вiд   них,
нахиляючись кожний до  гриви.  Починається  погонь.  Наче  то  риби  дивнi
пливуть  по  землi,  пливуть  ковилою,   стеляться,   витягуючись   удвоє,
перелiтають  рiвчаки.  Наче  то  тумани  вночi  звиваються  клубками,  щоб
долетiти до мiсяця. Гей, дзвенить вона, як вiтер, людська вiдвага!
   Але не такої думки Шахай.
   Вiн пiднiс до очей  бiнокля,  i  Сiрий  став,  як  неживий,  затримуючи
дихання.
   - Летять добре, чортовi сини, та не знаю, де сядуть.
   Як ти гадаєш, Макаре?
   - Сволочi!
   Макар, не повертаючи  голови,  презирливо  дивився  на  вершникiв.  Усе
вiйсько стояло в полонинi. Пiхота проминала ноги, скачучи  й  борюкаючись.
Кулеметники зняли чохли з кулеметiв i ладили стрiчки.
   - Сюди веди! - крикнув Макар кiннотниковi, що гнав поперед себе селян.
   Селяни пiдiйшли й потупились, їхнiм коням заглядали в зуби й шарпали за
хвости десь за першими пiдводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи
його слiв. Вони знали партизанськi закони -"мовчи, взнаваючи" i  "взнавши,
мовчи" - i виконували їх завжди. Вони чекали запитання.
   - Привести їхнiх коней, - сказав Шахай, злiзши з коня й  поправивши  на
собi пояс.
   Селяни ще бiльше похмурились, тiльки в очах їхнiх пройшов блиск радостi
i зараз же загинув.
   Коней привели.
   - Як звать? - запитав Шахай, пiдносячи руку до вуха кобили, що  пiдвела
голову.
   - Рябою.
   - Так от - забирай свою Рябу та доганяй хортiв. Селяни подивились  один
на одного, їхнi подертi свитки свiтили латками. Чорнi й шкарубкi  руки  не
знали, куди дiтись у подяку. Нарештi одна з них  торкнулась  командирового
френча.
   - I заприсягнусь, що ви нашi. Гарна в тебе бандочка, батьку!
   Макар проковтнув посмiшку. А степовi очi Шахаєвi вiдверто смiялись.
   - А чого вона тобi подобається - оця моя банда?
   - Конi добрi, люди правильнi, та й ви, видать, нiчого собi чоловiк.  За
нас ходите.
   Переднiм кiннотникам набридло стояти на мiсцi, їхнiй Остюк  примчав  до
тачанки.  По-молодецькому  злетiвши  з  коня,  вiн  козирнув,  дзенькнувши
острогами.
   -  Зачекай,  -  Шахай  пiдiйшов  ближче  до  селян,  -навкруги  тут  не
зустрiчали якого вiйська?
   - За залiзницею по селах стоять трохи - в погонах. Та в тебе бiльше.
   Сила була справдi добра: гармати вилискували на сонцi вряд  i  десяткiв
зо два кулеметiв на тачанках. Сотня доброї кiнноти i решта - пiдводами.
   - А тут, на горi за насипом, поїзд iз гарматами ходить. Сюди й туди.
   Зустрiч наявне ставала корисною. Оглянувшись кругом,  Шахай  дав  наказ
Остюковi вислати розвiдку.
   - Хорти, певно, i самi знайдуть дорогу додому. Паняйте!  -  сказав  вiн
неголосно до селян i взявся знову за бiнокль.
   Чорнi  крапки,  що  ними  зробились  п'ять  кiннотникiв   у   далечинi,
збiльшились i  поближчали  увосьмеро.  Вони  мчали  далi,  пригнувшись  на
сiдлах.
   Раптом бiла квiтка розкрилась високо над їхнiми головами i потiм  друга
й третя. Шахай, усмiхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетiло один
за одним три вибухи шрапнелi.
   I майже одночасно, як  луна,  стукнули  вiдгомоном  звуки  вiд  ворожих
гармат. Полонина вся заклацала зброєю. Кулеметники обняли свої машини.
   Вершники мчали назад. Ще три шрапнелi луснуло вгорi, обдавши  їх  жахом
смертi. I потiм стрiлянина вщухла.
   Степова балка мусила стати вихiдним пунктом  бою.  Синьо-рожева  хмарка
вгорi пливла самотньо над немiряним степом. Вона наближалась до сонця.
   Все затихло перед боєм. Над кiннотниками знявся прапор.  Тремтяча  рука
якась тримала його, пригорнувши до себе.
   Талановитий Галат бiгав вiд тачанки  до  тачанки.  Вiн  проклинав  себе
самого i всiх на свiтi, шукаючи шапку, через яку й  день  йому  немилий  i
воювати вiн не хоче - на смiх людям - без шапки.
   Ординарець наче з-пiд землi вилетiв на  бистрому  конi.  Обсмикуючи  на
собi гiмнастерку, вiн розповiв Шахаєвi про бронепоїзд, що  ходить  вiн  по
рейках, сюди й назад, маневруючи.
   Повернулись i  розвiдники.  Остюк  сам  пiдїхав  iз  ними,  похитуючись
станом, як кокетлива дiвчина.
   - Це твої люди, Остюче, за зайцем бiгли?
   - Це мої.
   - Покликати.
   Полонина  гула,  як  вулик.  Особливий  хвилястий  тон  -  сторожкий  i
тривожний. Наче вiдразу думки вийшли на  день,  трiпочучи  на  сонцi.  Все
стояло вкупi - так, як поставила дорога. Розвiдники  повертались  на  свої
мiсця, згори поглядаючи на пiхоту й  заграваючи  з  гарматниками.  П'ятеро
кiннотникiв  Остюкових  нарештi  пiд'їхали  -  мокрi  й  потомленi.   Вони
зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Конi їхнi були
сiрi вiд мила, з обвислими гривами й хвостами, i важко дихали,  закриваючи
часом очi.
   - Судити вас будемо потiм, - сказав Шахай, - за вашу заячу вiдвагу  пiд
час рейду. А тепер спробуємо, - промовив вiн тихше, - яка вона у  вас.  За
мною!
   Вiн спокiйно зрушив iз  мiсця  свого  коня  й  поїхав  уздовж  .  валки
партизанiв. Поруч iз ним їхав Остюк,  задуманий  i  суворий,  а  позаду  -
п'ятеро.
   Коло  кiннотникiв  стали  всi  семеро.  Остюк   передав   щось   своєму
помiчниковi. Привели двох запасних коней, i на них сiло двоє  кiннотникiв.
Якi в них були думки? Такий страшний перелiт -  вiд  нагороди  до  суду  -
зiгнув їм спини. А проте, спитайте партизана, що таке є, зрештою,  смерть.
Особливо, коли рука вiрного товариша пустить кулю в серце.
   Шахай виїхав на гору. Дiйсно, далеко  десь  мiж  залiзничними  насипами
вився кучерявий дим. Ось вiн i вийшов по цей бiк.  Сонце  вдарило  його  з
полудневого неба стрiлами, наче зупиняючи. I вiн зупинився.
   Шахай показав пальцем лiворуч по залiзницi, де верстов за п'ять  стояла
купка дерев.
   - їдьте до тих дерев. Поспiшайте. Бронепоїзд мусить  бачити  вас  увесь
час. Коли ми перейдемо залiзницю, повертайте за нами.
   Остюк незрозумiле дивився слiдом за кiннотниками.
   - Їх переб'ють з бронепоїзда. Вони й половини не проїдуть.
   - Ти, Остюче, подумай, що буде. Знаєш гру в те, хто дурнiший вийде?
   Остюк звiв плечима, махнув головою.
   - Це коли певна дiя викликає одну певну думку.  Що  ти  подумаєш,  коли
дiвчина винесе тобi гарбуза?
   - Я їй вимажу ворота!
   - Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А  коли  ворог  почне  ставити
проти тебе гармати - що тодi думати? Невже -  що  ворог  хоче  знятися  на
карточку?
   - Я йому, сукиному синовi, покажу, як виставляти гармати!
   - Ти будеш певний, що вiн пустить шрапнель або  картеч.  Тепер  же,  що
подумає iнтелiгентний капiтан на бронепоїздi,  коли  побачить,  як  летять
твої хлопцi йому навперейми?
   Але Остюк уже смiявся, вставши на стременах i взявшися  руками  за  шию
коня.
   - Вiн подумає, що вони зiрвуть йому рейки! Це є гра. Не гiрш Успенiвки.
   З бронепоїзда побачили метких вершникiв трохи запiзно. Пустили  зо  три
шрапнелi високо  в  небо.  Вершники  їхали  далi.  Ще  кiлька  шрапнелi  в
прилiпилося до  безхмарного  неба.  Бронепоїзд  став  потроху  одсуватись,
звiльняючи путь. В'їхав у насип i швидко виплив по другий  бiк  насипу.  А
вершники все бiгли йому навперейми.
   За знаком Шахая Остюк засвистiв умовно в полонину.
   - Чим же вони там зриватимуть?
   - Жаль, що немає чим. Динамiт вийшов увесь.  I  Остюк  смiється  знову,
розвалившися  на  сiдлi.  Вiйсько  ледве  показалося  з  полонини.   Вiтер
розколихував прапор, нестерпиме ворожий до блакитi i здалеку  видний.  Вiн
був дисонансом в  оцiй  веснi  -  з  її  невловимою  блакиттю  повiтря  та
сiренькою зеленню землi. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечiрнього
заходу, коли сонце лягає в  долину,  виринув  i  несеться  собi,  колишучи
крилами.
   Червоного прапора красна зоря
   Обiйде iз нами далекi моря.
   Це пiсня лунає вiд кулеметiв. Галат диригує з своєї тачанки. Це тачанка
стоїть, i навкруги неї кулеметники  з  чубами  на  цiлу  околицю.  Завзято
доспiвують свою пiсню, похитують у такт головами. Вони обнялися й  стоять,
поклавши руки на шию один одному.  Шахаєва  хитрiсть  облетiла  вже  всiх,
звеселивши.
   Але й кулеметники  ось  рушають.  В'ється  степовий  пил  з-пiд  колiс.
Жайворонок висить на невидимiй нитцi, спiваючи весну. Пiсня його  тремтить
згори, не переставаючи, наче ллється  десь  в  озерце  чистий  i  холодний
невеличкий струмiнь.
   _
   Їхали далi.
   Ген-ген позаду залишилась залiзниця, на нiй досi маневрує поїзд.  Пiшла
бита дорога. Розтяглась валка  вздовж,  i  край  її  заховався  в  долинi.
Недiльне сонце падає нижче й нижче. Весно, весно, прийди на цi поля скорiш
i полий їх травами хлiбними i сiном, сiножатями й царинами!
   Працiвникiв у полi не чути. Одчайний  безголосий  сум  обгорнув  усе  i
кричить - просить робочих рук. Земле наша, матiнко, кров'ю политая,  лежиш
ти напохватi у всiх! Кожний руки, що вiд бажання спiтнiли, кладе на  тебе.
Але хто покладе руки на чепiги? Хто потом закрапле борозну  на  дощ  i  на
врожай? Так i хочеться застромити зброю на межi й пiти вздовж  за  скибою,
витираючи пiт. Ще не час, однак.
   Так думає Шахай. Сiрий  аж  замрiявся,  легко  тюпаючи  поруч  тачанки,
їздець не пiдганяє його, вiддавшися думкам.  Проте  нiчого  не  вчитаєш  у
нього на обличчi. Похмуро зламанi брови й над ними високе чисте чоло -  на
перший погляд. Далi й суворi уста запримiтиш, i сильне  пiдборiддя.  Це  -
звичайний парубок. Роки царської  вiйни  поклали  багато  важких  думок  у
мозок, i цi думки свiтять тепер з очей. Суворе обличчя! А гляньмо-но, коли
усмiшка покривить губи йому, коли розправляться брови - кращого не знайдеш
у свiтi обличчя. Ось воно смiється й  тремтить  куточками  губ  -  блищать
степовi очi. А в той же час i наче стримує цю усмiшку, знову хмурить брови
- i ще дорожчим вiд цього стає! За цю усмiшку можна пiти  на  скiн,  можна
вирости в своїх очах, знайшовши сили для нелюдського дiла.  Тiльки  з  нею
можна розумiти всю велич i таємнiсть слова - чоловiк.
   Уже потомилися конi. Вже не спiвають пiсень  кiннотники.  Навiть  Галат
похмурив лице своє, звiсивши одну ногу з тачанки. Земляна пара коливається
на обрiї - то жене святий Петро отару овець. Парко в повiтрi.
   - Тату, сiдай до нас iз мамою.
   Це дитина порушила тишу. Мати нiжнiше пригорнула її до  себе,  а  Шахай
злiз з коня i поїхав тачанкою, тримаючи Сiрого за повiд. Дитинча горнулося
тепер до батька.
   Нерiвний i мелодiйний звук повис  раптом.  Шахай  спiвав.  Його  думка,
лiтаючи десь, а може, логiчно мандруючи, розважала себе пiснею. I  дiйсно,
здавалась розмовою ця пiсня.  Даремно  шукати  б  умiлого  спiвака.  Паузи
розтягались тут неможливо. Певнi  звороти  мелодiї  повторювались  не  раз
любовно, забиваючи  iншi.  Але  ж  чому  такою  близькою  оця  пiсня  стає
Макаровi, що зсуває вiн кашкета i лагодиться й собi пiдтягати голосно?
   Верховино, ти свiтку наш!
   Гей, як у тебе тут мило!.. -
   спiває Шахай.
   Спереду оглядаються чомусь кiннотники. Комбат Соса аж обкрутився  конем
двiчi. Пiхота ставала на полудрабки.  Потiм  i  Галат  заворушився.  Остюк
вiдстав потроху вiд своїх, байдуже наче оглядаючи  партизанiв.  Вiн  iзлiз
поправити пiдпругу й замiсть того перестелив пiтника. Пил  невеличкий  вiд
копит та колiс обгортав йому ноги. Сонце просвiчувало  крiзь  цей  пил,  i
здавалося, що стоїть Остюк за чудесним  кущем,  що  кущ  узявся  весняними
бруньками й пухом i через те - прозорий.
   Нарештi сiдло лежить як слiд. Остюк оглядає його критично ще раз.
   - Цабе з дороги! - кричить йому Макар.
   Остюк нiби раптом помiчає Шахая. Мить - i Остюк на сiдлi.
   - Як ся маєш? - пiд'їздить вiн ближче до  тачанки.  -  Там  усi  хлопцi
бояться, чи не захворiв ти часом, що сiв у бричку. Насправдi, як?
   Справжня тривога є в його словах. Але вiн боїться показати цю  тривогу.
Вiн тримається свобiдно, слiдкуючи за Шахаєм, щоб учасно обернути  все  на
жарт.
   - Добре, - каже Шахай, - все гаразд.
   Потiм придивляється наперед.
   - Твої розвiдники поспiшають.
   Кiлька хвилин мовчать. Остюк їде  поруч,  байдуже  помахуючи  ремiнцем.
Зброя  в  нього  командирська  -  шабля,   маузер,   карабiн,   до   сiдла
приторочений, та французький бiнокль на  грудях.  Шапка-кубанка  з  чорним
верхом ледве тримається на головi.
   - Мчать просто сюди, - каже Остюк.
   Шахай поправляє пояс. Торкає рукою револьвер у кишенi (iншої зброї  вiн
не має) i сiдає на коня. Пiд'їздять i розвiдники, їх_ двоє. Один говорить,
а другий важко дихає й дивиться просто в рот першому, наче хоче  заповнити
його своїми словами.
   - За горою в долинi село. Перед селом  вiтряки.  Там  стоять  кулемети.
Стоїть багато пiхоти. Кавалерiї мало.
   Наче вихор, полетiв Сiрий пiд гору; поминаючи своє вiйсько, Шахай знав,
що все воно здригнулося. Пiдсвiдома певнiсть небезпеки викликає поспiх. То
дурницi - спокiй перед боєм! Кожний  поспiшає  так,  наче  всi  сили  його
потрiбнi тiльки на годину. Всi чуття неможливо загострюються. Кожне  слово
викликає  думки  й  думки.  Як  метеори,  проносяться  вони,   затуманюючи
кришталевий день, а може, ще бiльше дзвiнкої нерухомостi надаючи  повiтрю.
Наче сон сниться, нервовий, напружений. Дурницi, що дехто спокiйний  буває
перед боєм!
   Шахай такий, як i всi. Але вiн витриманий неймовiрно. Вiн  спокiйний  з
виду, як гiпнотизер, що тримає в себе ключi вiд душi цiлого  вiйська.  Вiн
вилiтає на гору i стає так, що  ворог  може  бачити  тiльки  його  голову.
Остюк, Соса, Галат i Марченко,  начальники  п'яти  сотень  пiхоти,  стають
позаду.
   Поволi збiгає в долину  рiлля,  клаптики  сiнокосiв  i  озимина.  Сонце
просушило її за день, вигнавши пару. В долинi  село  вiдгукується  рiзними
голосами, так що й не розбереш: чи воно корова  реве,  чи  горобцi  там  з
весни радiють, що прийде вона всiм на радiсть. Верстов зо двi до села - не
розчуєш толком. Десь димарi димлять - хазяйки вечерю варити  заходжуються,
i дивно якось збоку дивитись на мирне оце життя поруч з вiйною.
   Великими групами стоїть перед селом вiйсько  -  до  тисячi  набереться.
Чекають. Але щось гармат не видко - не знати, чи поховано їх, може.
   Шахай думає, що це зручний випадок для артилерiї. "Вони не  чекають  на
мене так швидко - легше нападати,  нiж  оборонятися.  Де  ж,  однак,  їхнi
гармати?"
   - Соса, - каже Шахай, - давай сюди батарею. Став її отут на  вiдкритому
- попробуй розгромити оту купу.
   Соса привiв свою батарею на ристях. Одна за одною чотири гармати  стали
в ряд на бугрi. Вже поодлiтали назад передки з кiньми, i наводчики взялись
до панорам.
   Р-раз! - вибухнула ворожа гармата.
   Р-раз! р-раз! р-раз! - iще три приєднали до першої свої голоси.
   Ворожа артилерiя закопалась перед селом за млинами й  садить  тепер  на
пристрiляне мiсце. Як же ж iсхопилися гарматники! Земля  стовбурами  стала
навкруги, закривши очi кривавим туманом, а сонце раптом  коливатися  стало
на небi. Де вже тут стрiляти! Пiдлетiли  конi  з  передками,  причепились,
шарпнули - i покотилась батарея назад, не сказавши свого слова.
   На ворожiм боцi до чотирьох  гармат  долучилося  ще  чотири.  Вiд  ляку
заговорило кiлька кулеметiв i вiдразу  ж  замовкли.  Пiхота  розбилася  на
боки, розсипалася,  як  мак,  уздовж,  утворивши  фронт.  А  гармати  били
правильно й точно, пiдкидаючи землю й орючи  поле,  наче  хотiли  перепону
покласти мiж ворогом та своєю  пiхотою,  що  поволi  розгорнулась  в  одну
розстрiльну[4],  маючи  й  резервнi  розстрiльнi.  Вона  йшла  в   наступ,
розправивши фланги, як крила, i вiдкинувши їх  трохи  назад  для  бiльшого
розмаху. Всерединi фронту чорнiли тачанки з кулеметами.
   Шахай не чекав, доки ворожа пiхота  насяде  його  партизанiв.  Людською
кiлькiстю ворог задушить i зiтре з землi. Але нiхто навiть i гадки не мав,
що командир вагається або хвилюється.
   Балка нагадувала приблизно велетенську пiдкову,  що  охоплювала  своїми
боками цiле поле,  яким  тепер  наступала  ворожа  пiхота.  Кiнцi  пiдкови
сходилися в селi, де була артилерiя. На вершку пiдкови  стояли  партизани.
План був ясний.
   Через хвилину  партизани  зникли,  залишивши  вороговi  порожнє  мiсце.
Лiворуч балкою пiшла  Остюкова  кiннота,  пiдсилена  кулеметами.  Праворуч
балкою повiв Шахай решту вiйська - пiхоту, гармати  й  кулеметникiв.  План
був - ударити ворога зразу в обидва фланги з бокiв.
   Стали. Троє вершникiв помчало  далi  балкою  до  села,  а  ввесь  загiн
лаштувався до бою.  Розтяглися  пiвколом  гармати,  повернувши  на  ворога
морди. Вся пiхота  залягла  на  горбi  в  ряд.  Кулеметники  розбiглися  з
тачанками на фланги, i Галат без шапки лаявся коло пiдводи з патронами, не
смiючи пiднести голос. Тiльки ворожi гармати стукали далеко. Все  робилося
в такiй страшнiй i нервовiй тишi, що всiм  здавалося  -  нiчого  на  землi
немає: нi мiст, нi сiл, нi людських звичаїв, тiльки вони самi зiйшлися тут
на герць, самi на ввесь свiт - вони та їхнiй ворог...
   Шахай обережно пiд'їхав. Вiн побачив фланг  ворога,  що  наближався  до
нього. Розстрiльна йшла бадьоро й енергiйно з правильними iнтервалами  мiж
людьми й кулеметами. Такого ворога варто було  подолати.  Вiн  подав  знак
гарматам i лiг на землю коло Марченка. Вiн почував, що всi люди  дивляться
на нього, i спокiйна усмiшка ледве пролинула на його губах. В собi вiн був
певний, i це вiдчував  також  i  Марченко,  чию  загибель  у  кiнцi  рейду
оспiвувала армiя. Марченко сам був криця, i нiщо не страшило його.
   Ревнули гармати, i снаряди полетiли через партизанськi  голови  вперед,
розриваючи повiтря i скажено виючи. Зразу наче всi стали трохи недочувати.
   - Тепер пора, - сказав Марченко пiсля третьої сальви[5] .
   Вiн скочив на ноги i пронизливо закричав:
   - Хло-опцi!
   Все пiдвелось.
   - Гайда!
   П'ять  сотень  пiхоти  рушило  рiшуче  вперед.  Розгорнулися  в   ширшу
розстрiльну. За ними тягли по землi кулемети. Галат  iз  кулеметниками  на
тачанках залишився в резервi. А гармати били  вже  по  ворожiй  артилерiї,
мацаючи набоями, як пальцями, вдалинi.
   Коли вибiгли на бугор, чекали побачити  Остюка  з  кiннотою  на  другiм
боцi. Але його не було.
   Ворожi лави розгубились трохи, дiставши короткий  i  страшний  удар  на
свiй лiвий фланг. Забiгали люди, передаючи бойовий наказ. I швидко ворожий
фронт став повертатись, шикуючись, розгортаючи свої крила,  щоб  битися  в
лоб. А Остюк ще не з'являвся.
   Ворог рушив уперед, його артилерiя намацувала партизанськi гармати.  Не
раз i не два падали партизани.
   Але була вже невидержка.
   Тодi махнув командир Галатовi. Тачанки вилетiли з обох  бокiв,  помчали
скажено вперед i, зробивши кожна красивий заворот, застрочили вiдразу  всi
шiстнадцять кулеметами... Ворог  вiдбивався  своїми.  Його  люди,  лежачи,
брали галатiвцiв на мушку, але багато вiзьмеш ти, коли в лоб  тобi  летять
тисячi смертельних мух, свистять i риють землю! Це тяглося кiлька  хвилин.
Партизанська пiхота за цей  час  нарила  землi  й  лежала  вже  в  шанцях,
готуючись до вiдсiчi. Ворога трохи порiдшало вiд кулеметiв, вiн  одсунувся
назад. Всi тачанки вмить повернули коней i, пiдстрибуючи по озиминi, бiгли
до балки. Пiхота вiдразу ж прийняла на свої плечi ввесь бiй. Остюка ж  усе
не було.
   Хвилин двадцять уже йшов бiй. Настрiй складався поганий. Ворог  насiдав
мiцнiш i  мiцнiш.  Його  люди,  чуючи  свої  гармати,  мали  бойовий  дух.
Партизани в шанцях нервувались, як малi дiти, - багато з них стрiляло,  не
цiлячись, заспокоюючи цими пострiлами панiчнiсть i  страх  смертi.  Тiльки
сотня обстрiляних вовкiв лежала спокiйно  i  стрiляла,  вишукуючи  ворога.
Панiчнiсть була в самому повiтрi. Отак скочить хтось на ноги та  й  бiжить
просто пiд кулями, виючи по-звiрячому,  загубивши  пам'ять.  Найхоробрiший
партизан може пiддатися панiцi - це пошесть, безум,  що  спалахне  в  одну
мить, i не знати, з якими страшними наслiдками!  Через  те  й  не  люблять
партизани боягузiв: такий  i  сам  пропаде,  й  за  ним  усi  хоробрi,  що
заквiтчали себе перемогами. Боягузовi одна доля - смерть!
   Шахай вiдчув цю панiчнiсть. Зiбравши волю,  вiн  сiв  на  коня.  Тiльки
непереможнiсть i  спокiй  командира  рятують  становище.  Вiн  поїхав  пiд
свистом куль легкою ристю до лав, знаючи, що спокiйна й  привiтна  усмiшка
повинна бути на його губах. Вiн пiд'їхав до лав, скалячи зуби.
   - Хлопцi, - почули всi, - я з вами!
   Панiка пройшла, очистивши повiтря. Стало  легше  дихати.  Часто  почали
стрiляти бiйцi. Тiльки один партизан, почувши рану на головi,  зiрвався  з
мiсця в смертельнiй тузi, хоч рана й була легка, i  побiг  назад,  кричачи
дико. Шахай, пiдбiгши конем, ударив його  кулею  з  револьвера.  Боягузова
кров бризнула на коня. Ще одного втiкача забив Шахай. А  кулi  лiтали,  як
трутнi, тонко спiваючи погребнi пiснi. Душа тужила перед смертю.
   Бiй важчав.
   В цей час замовкли ворожi гармати, i стало уривками чутно, як  строчить
там кулемет. То троє партизанiв допалися до ворога! Вони  мчать  по  селу,
стрiляючи в свiт, та утворюють iлюзiю раптового наскоку  на  ворожий  тил.
Артилерiя замовкає.
   Ворог губить  свою  бадьорiсть.  Уже  партизани  беруть  до  своїх  рук
iнiцiативу. Завзято йде лава на сильнiшого ворога. Аж ось i Остюк з'явився
на рiвнинi. Кiннотники мчать, вилискуючи шаблями,  i  вигукують,  кричать,
ревуть - лише гупотить земля. Знову  махнув  Шахай  Галатовi.  Вибiгли  на
ворога тачанки. Наче повеселiшав день.
   Ну й хiба тактовно - розповiдати, як iллється потiм кров? Це не  просто
червона юшка, що на неї можна тверезо дивитися! Тепла  й  пахуча  така  та
солодка, що нею не заллєш нiколи жаги, вона ллється у весняну землю  -  на
яснi зорi, тихi дощi, на врожай...
   Бiй кiнчався. Частина кiннотникiв побiгла  ловити  ворожi  гармати,  що
давно вже втекли. Тачанки, пiдiбравши мертвих  i  поранених  кулеметникiв,
покурiли в село. Пiдводи розшукували поранену пiхтуру.
   Махнувши востаннє клинком, пiд'їхав Остюк до Шахая. Голову  йому  вкрив
пил, i з-пiд брудної кори над вухом проступила кров. Вiн скочив  iз  коня,
похитався трохи, як п'яний, не стоячи на  ногах  вiд  утоми,  i  витер  об
озимину шаблю.
   - Понiмаєш, - сказав вiн хрипким голосом, - там у балцi в їх  кавалерiя
була. Прийшлось попобiгати за ними, доки  вирубали  на  капусту.  Задержка
вийшла.

   В село в'їздили з пiснями.
   Коли бiй замре й  розпливеться  пороховий  дим,  вiтер  стомлено  повiє
землею тихою радiстю життя,  i  мертвi  спочинуть  на  межах  у  братських
могилах; коли вечiр прилетить здалеку,  розiллє  веснянi  настрої,  огорне
туманом обрiї, до яких прагнеш весною; коли дим блакитний стане  на  ввесь
свiт, iнакший кожного вечора в короткiм людськiм життi, тодi хто повiрить,
що iснує  смерть?  Нiкчемне  людське  серце  витче  собi  найтонше  марево
радостей. Воно тремтiтиме сильно,  наче  поспiшаючи  перебiгти  свою  путь
бадьорими ранками весни!
   Отже, партизани спiвали. Голоси хрипко лунали  у  вечiрнiм  повiтрi,  i
вони були страшнi, як клекiт.  Стогiн  поранених,  гуркiт  колiс,  iржання
морених коней, про _яких _не можна було сказати, якi вони  на  масть,  так
вимучив їх бiй. Загiн вливався в село. Остюкова кiннота  найбiльш  виграла
вiд бою, захопивши коней i переманивши пiхотинцiв на сiдла. Галат нудився,
сидячи на тачанцi. Вiн вiдбив стiльки "максимiв",  що  задовольнив  навiть
своє завидюще око.  Сосинi  хлопцi  за  допомогою  кiннотникiв  наздогнали
кiлька зарядних ящикiв i двi гармати. Тепер Соса й командир другої батареї
Санька Шворень сварились, їдучи попереду, за таке добро. Тiльки  Марченко,
сам легко поранений, збирав своїх нешвидких дiтей. Нарештi й  вiн  уїздить
до села на чолi цiлої армiї  пiдвiд,  в'їздить  останнiй  -  за  кiннотою,
кулеметниками, гарматами.
   Шахай пропустив повз себе увесь цей цуг, стоячи край села. Моренi  конi
танцювали, проходячи мимо. Партизани пiдтягнулись, як регулярне вiйсько. З
незвичайною гордiстю пiвлежали на тачанках  галатiвцi,  поклавши  ногу  на
ногу. Це була мовчазна гордiсть цiлого загону за командирову вдачу. Ще раз
Шахай подолав.
   Об'їхавши всi застави, що не випускали нiкого  з  села,  побалакавши  з
селянами, що прикидалися безпросвiтними дурнями, i вирiкши долю  полонених
солдатiв (офiцерiв порубано зразу), Шахай почув одинокий пострiл недалеко.
Сiрий домчав  за  хвилину  туди.  Невеличкий  гурток  людей  стояв  там  i
меланхолiйно дивився вниз на землю, де бився  пiдстрелений  чоловiк,  щось
белькочучи й захлинаючись i уткнувши обличчя в землю. Тут же  поруч  стояв
квартир'єр Єсiков iз револьвером.  З  сусiднього  двору  виглядало  кiлька
партизанiв.
   - Хто це?
   - Я його спiймав у клунi в половi. Це - стражник!  -  Єсiков  чекав  на
Шахаєву подяку й говорив запобiгливо щиро. Селяни мовчали.
   - А хiба в нас суду немає? - Шахай, сказавши цi  слова,  покликав  двох
людей з ближчого двору. - Вiдберiть у нього зброю  й  ведiть  до  мене  на
кватирю.
   Тiльки пил покурив за Шахаєвим конем. Вiддавши револьвера, iшов  Єсiков
пiд конвоєм.
   Попова хата, що її призначено пiд штаб, виходила ганком  на  площу,  де
розташувалися гармати. Коней було розведено  по  стайнях,  i  коло  гармат
де-не-де манячив стiйковий[6] . Соса сидiв на гарматi i,  поклавши  книжку
на затвор, читав.  Безперечно,  це  були  вiршi  Лермонтова.  Ними  завжди
козиряв Соса, виказуючи свою належнiсть до культури. Книжку було зашарпано
незвичайно.
   Шахай знав це також,  як  i  те,  що  Соса  гарний  боягуз.  Прекрасний
гарматник, добрий начальник - колишнiй офiцер боявся смертi i не  вмiв  це
заховати, як iншi. Тiльки граючи на честолюбствi Соси, на його  кавказькiм
темпераментi, Шахай переводив струни Сосиного страху на бойовий лад.  А  в
мирнiй обстановцi хоробрiшого за Сосу не було.
   Хвiртку вiдчинив хтось iзсередини. Шахай зайшов помалу, як ходять  люди
сильної волi, що завжди є  насторожi.  Позаду,  майже  по  п'ятах,  зайшов
Сiрий. На подвiр'ї стояла бричка. Макар мазав  колеса  в  дальшу  путь.  З
сiнешнiх дверей вибiгали й  знову  заходили  вiстовi.  Сонце  вже  зайшло,
залишивши пiсля себе трошки дня й денної  метушнi.  Але  все  це  було  як
вiдгомiн. Вечiр стояв ясний, надходила прохолода, i денне  свiтло  згасало
непомiтно, щоб одразу перейти в темну весняну нiч.
   У сiнях привiтався хазяїн хати, не знаючи, хто вiн є, оцей невеличкий i
невидний чоловiк, що йде з таким виглядом, наче  всi  дверi  свiту  мусять
перед ним вiдчинитися навстiж.  У  великiй  хатi  готували  вечерю.  Дочка
пiдбiгла до  батька  i  обняла  його  ноги.  Жiнка  усмiхнулася  стомленим
обличчям - цей не  перший  бойовий  день  дався  їй  узнаки.  Шахай  почав
жартувати  з  малою,  згадуючи  якiсь  пригоди,  що  були  минулої   ночi.
Помирилися на тiм, що дочка мусила зливати  батьковi  на  руки,  доки  вiн
умивався.
   Зайшов Остюк - вимитий i перев'язаний, вiд чого його кубанка  майже  не
трималася на головi. Вiн сказав, що Єсiкова привели до двору.
   Зустрiч Шахая з Єсiковим вiдбулася в  маленькiй  кiмнатi  з  невеличким
вiконцем. Єсiков переступив порiг i побачив тiльки спину Шахая, що  стояв,
задумливо барабанячи пальцем по склi. Коли зачинились дверi, Шахай  помалу
обернувся й зробив два кроки до Єсiкова. Квартир'єр одразу так зблiд, що й
увечерi це стало помiтно.
   - Ти що це менi в рейдi розстрiли  влаштовуєш?  Не  попереджав  я  тебе
вчора?
   Тихо пролунали цi слова - їх чуло тiльки вухо Єсiкова. Остюк, що  стояв
за дверима, i пiп у сусiднiй кiмнатi нiчого цього не чули.  Тiльки  стогiн
пролунав потiм та короткий удар у стiну. Упало щось важке  на  землю  -  i
все.
   Коли Єсiкова витягли з кiмнати з наказом дати йому ще десяток шомполiв,
Остюк зайшов до Шахая. Остюк, видно, нервувався. Остюк  зiперся  об  косяк
дверей.
   - Iменем даного менi вiд партiї контролю, прошу пояснень. Це  ти  хочеш
стару дисциплiну завести?
   - Вiн без суду розстрiляв. Важно, щоб населення знало, що в нас суд  є,
а не самосудчики.
   - Тодi к ногтю його, гада, - нiчуть же не бити!
   - Є рiзнi породи людей, - протягнув Шахай, -  одного  вдар  -  горлянку
тобi перегризе, а другий ще бiльше старатиметься.  Першого  стрiляй,  коли
виправити не можеш, а другого бий i вчи.
   До вечерi зайшли вдвох, розмовляючи про  штабну  нараду.  Остюк  грався
оздобленими ремiнцями свого пояса.
   Трошки боязно й чудно було поповi. Кривавi синяки  на  Шахаєвих  руках,
гупання в стiну i цей товариський жартiвливий тон розмови - здавалося,  що
не можна бачити це в одного чоловiка.
   Вечеряли всi з апетитом, натискаючи на м'ясне. Остюк  витирав  руки  об
синє сукно штанiв. Розмови точилися бiля Сосиного коня, якого вiн годує зi
своєї ложки. Шахай похвалив прекрасного коня, що вартий  бiльш  за  iншого
чоловiка, а Остюк, вiддаючи дань красi й бiговi четвероногого друга, хотiв
щиро вилаятися з цього, але вчасно прикусив язика.
   До дверей зайшов селянин. Звичайний, непоказний, засушений життям,  так
що не впiзнаєш його вiку.
   - Драстуйте, хлiб-сiль! Добрий вечiр, батюшко!  З  недiлею  будьте!  Де
отут у вас самий главний?
   Остюк пiдiйшов до селянина.
   - Чого тобi?
   - Та жалобу хочу на вашу вармiю подати. Останню теличку зарубали.
   Шахай подивився на нього пильно.
   - Сiдай вечеряти, дядьку, а там потiм розберем.
   Селянин сiв за стiл, наче це робив уже не один раз i наче  звично  йому
було їсти в такiй кумпанiї. Вечеряли далi,  аж  доки  не  посвiтили  ламп.
Повставали.
   Надворi селянин таємниче оглянувся навкруги й зашепотiв  на  вухо.  Вiн
був у шуряка в сусiднiм селi  i  принiс  вiдомостi  про  ворога.  Синчаки,
Павлiвка й Довгий Кут повнi вiйська. Навiть на Ковалiв Хутiр - ось тут  за
горбом - наїздять iнколи. Тисяч кiлька. Чув вiд шуряка -  напевно,  i  щоб
його хрест побив! - що завтра "в нашiм селi буде  позицiя".  Що  завтра  о
восьмiй годинi ранку з усiх трьох сiл - Синчакiв, Павлiвки й Довгого  Кута
- почнеться наступ цього вiйська. Павлiвка - в центрi,  Синчаки-.злiва,  а
Довгий Кут-з правого боку.
   Шахай подивився в вiчi селяниновi.
   Можна було вiрити, а можна й не вiрити. Обережнiсть - насамперед.
   Вiдпустив селянина додому, наказавши наглядати  за  ним  таємно.  Потiм
рушив до хати.
   Червоний мiсяць зiйшов низько над степом. Наче  якийсь  чудний  бутафор
вирiзав його з червоного паперу й випустив на  небо,  забувши  позолотити.
Низько, над самим обрiєм, коливався вiн, як вiдбиток у водi, коли набiгала
на нього знизу прозора пряжа земного дихання.
   Шахай нахилився над мапою й довго сидiв нерухомо.
   Простора попiвська кiмната вiдгонила ладаном i зворушливою  материнкою.
Багато поколiнь попiв плодилося й розмножалося пiд цiєю стелею, хворiло  й
умирало - головами до кiотiв. Товстий сволок через усю хату бачив не  одну
подiю. Тепер вiн побачив штабну нараду.
   Спочатку в сiнях бриньчали остроги й чулось бухикання. Дверi  несмiливо
вiдчинилися,  пропустивши  в  хату  начальника  штабу.  Це  був  немолодий
чоловiк, лисий i цiлком не  вiйськовий.  Але  так  тiльки  здавалось.  Вiн
скiнчив академiю й блискуче вiв партизанськi справи. Шахай його поважав за
акуратнiсть i слухнянiсть. Сам вiн i води не замутив би. А маючи загальний
план, мiг розробити його до найбiльших подробиць.
   Чемно, з повагою до самого себе, зайшов Соса.  Забiг,  наче  з  дороги,
Галат. Остюк увiйшов i зразу ж почав пробувати  пальцем,  чи  гостра  його
кубанська шабля. Марченко був останнiм через пiхотинськi свої турботи.
   - Товаришi, - звернувся Шахай, - ви знаєте, що ми пiдiйшли  до  великих
ворожих сил. Вони стануть  iз  нами  до  бою.  Маю  вiдомостi,  що  наступ
почнеться завтра о восьмiй ранку. Коли й не в  цей  час,  то,  напевно,  в
iнший, але тiльки  завтра.  Люди,  що  втекли  сьогоднi,  вже  дали  повну
iнформацiю про нас. Ось тут стоїмо ми, а в оцих  трьох  переднiх  селах  -
ворог.
   Командири розглядали мапу. Першим почав Соса.  Вiн  пропонував  виждати
ворога й раптовим наскоком з усiх бокiв розбити. Галат,  як  i  слiд  було
чекати вiд  кулеметника,  виклав  фантастичний  план:  послати  вночi  всi
кулемети в середнє село,  де  стоїть  штаб,  захопити  його,  користуючись
панiкою, дезорганiзувати ворога i пройти крiзь нього, як нитка крiзь вушко
в голцi. Марченко пропонував поробити блiндажi й почати  позицiйну  вiйну.
Остюк же спочатку мовчав, а  потiм  почав  громити  всi  пропозицiї,  йому
вiдповiдали, обгрунтовували всiма можливими  аргументами.  Стримана  лайка
повисла в кiмнатi. Хапалися  за  шаблi  й  револьвери,  але  погляд  Шахая
зупиняв.
   Шахай сидiв мовчки, слухаючи уважно ввесь гармидер. Такий у  нього  був
звичай: напустити командирiв майже до бiйки, а  самому  складати  пiд  цей
галас план, що завжди протилежний тому, який  радили  командири.  Начштабу
теж усмiхався собi в уса, знаючи, що буде далi.
   - Товаришi, всi ви говорите дурницi. Ну,  ось  слухай  ти,  Галате,  що
вийде з твого плану: злетяться з двох бокiв ворожi полки - i тiльки  мокро
буде з твоїх кулеметiв. Не забувай, що ворога вп'ятеро бiльше. В  лоб  тут
нiяким чином не вiзьмеш. Хитрощi й науку  треба  прикласти.  Ти  ж,  Соса,
просто чудак. Коли вiйсько вороже наступатиме, то наскакуй ти  з  десятьох
бокiв - не вiзьмеш, друже, їх же вп'ятеро бiльше! Одно ясно менi й усiм  -
не чекати, а напасти самим. Завтра о шостiй ранку починаємо. Розходьтеся -
через годину дiстанете наказа.
   Командири звикли до таких  речей.  Хiба  не  доведено  вже  їм  у  всiх
попереднiх боях, що вони непереможнi, доки мають такого Шахая? Вони вийшли
бадьорi  й  веселi  i  передали  цю  бадьорiсть  вiйськовi.  Завжди  славу
командировi  роблять  його  помiчники  й  самi  потiм  свято  вiрять   цiй
славi-iменi.
   Шахай послав за Остюковим конем, а сам сiв i  написав  чернетку  наказу
про наступ. Начштабу його переписав, i Шахай  поставив  унизу  своє  iм'я.
Потiм вiн вийшов iз кiмнати. з Остюком. Сiли  вдвох  на  коней  i  поїхали
вулицею.
   Мiсяць вийшов вище на небо. Облив весняним  тремтячим  молоком  повiтря
всю землю. Позасинали в хатах. Погасли вогники - темно  у  вiкнах.  Нишком
справляють недiльну гулянку парубки. Трiщать  лiси,  й  коливаються  кущi.
Часом чути гармошку.
   Конi йдуть по дорозi. Задумались вершники. Про  завтрашню  сiчу  думка,
про вечiр весняний, нiч зовучу, долю партизанську? Їдуть iз села геть -  у
степ широкий, оглянути поле. Бо швидко минає нiч, а ранок треба зустрiти в
гарматнiм диму.
   Тюпають. Посеред дворiв стоять пiдводи, де хропуть  просто  пiд  зорями
кулеметники. Iнодi дверi рипнуть -  i  хазяйська  дочка  засоромиться  при
мiсяцi, поправляючи хустку на головi та млосно  дишучи  гарячими  грудьми.
Якийсь чуб молодецький не дає спати їй - молодiй дочцi  хазяйськiй.  Шукає
вона причiпки на мiсяць  подивитися  та  перемовитись  трохи  хоч  iз  тою
зальотною птицею. Щасти тобi, дiвчино, на добре!
   Де-не-де ще вечерю варять. Розклалися  на  подвiр'ї,  як  хазяї,  та  й
грiються коло вогню, розповiдаючи бувальщину й брехню. Нiч довга - слухати
є коли. По штабах окремих загонiв вiкна свiтяться ввесь час. Готуються  до
бою голови. I потiм вкладуться спати, як хто сидiв,  захропуть  дружно.  А
дехто до ранку не стулить очей, передумуючи  щось,  долю  благаючи.  Рiзнi
бувають люди на свiтi! Шахай iзлiз iз коня й передав повiд Остюковi.
   - Їдь за мною позаду, а я пiду послухаю. I йшов вулицею пiд  парканами,
iнодi зупиняючись i слухаючи  розмови,  а  бiльше  -  помахуючи  задумливо
паличкою, яку вiн зламав по дорозi. Раптом став.
   - _Який ад'ютант? - запитало за парканом _кiлька голосiв разом.
   - Та той, що били його сьогоднi. Як чкурне  через  вiкно  та  городами,
рiвчаком! Трохи ми боки з нього не порвали!
   - А з чого це вiн?
   - Та позавчора, як  стояли  ми  в  мiстечку,  досвiтки  встроїв.  Бабiв
наприглашав. П'янi всi в доску; тут убiг хтось  до  двору  та  як  крикне:
"Шахай iде!" Як горобцi, всi розлетiлись.
   - Да, вiн такий у нас - пострiляв би, як  собак.  Мiж  пiдводами  горiв
невеличкий вогонь. Коло нього  стояло  двоє.  Ще  троє  сидiло  на  возах,
звiсивши ноги. Тепле повiтря йшло їм знизу по ногах i вище,  грiючи  лице.
Вони їли щось.
   Шахай зайшов до двору i привiтався. Йому дали мiсце коло вогню.
   - Вечеряєте, хлопцi ?
   - Галушок забажалось - ось i наварили.
   - Добрi галушки, - сказав Шахай, настромивши собi  одну  на  шпичку.  -
Добрi, - сказав вiн далi, покуштувавши.
   Коло ворiт зупинився Остюк iз кiньми. Шахай настромив iще одну  галушку
й пiшов сiдати на коня. Поїхали ристю вперед.
   До Ковалевого Хутора було не бiльше верстви. Вибiлений мiсячною  рукою,
стояв вiн на белебнi й на роздорiжжi. Нап'яв його хтось наче  на  серединi
землi. I небо тут здавалося найвище: надмiрно синє  вгорi  над  головою  й
чорне ген туди вниз, де його, як шатро, припнуто до  землi.  Яка  воля  на
такiм високiм мiсцi! Рiвний степ, як долоня, лежить без  мiри  в  довжину,
наче простягся до когось по весну.
   Шахай iз Остюком стали близько  хутора  за  скиртою  старого  сiна.  Чи
почуває Остюк, що його провезуть отут завтра? Пустили  коней  до  сiна,  а
самi вилiзли нагору, поближче до свiтла. Чудовий краєвид! Тебе не  змалюєш
потертими  п'ятаками  звичайної  мови.  А  незвичайнiсть,  як  самоцвiтний
камiнь, - його дiстають водолази з глибокої води.
   На захiд далеко йшла стежка аж до того лiска,  повертала  там  трохи  й
доходила до Павлiвки. Праворуч бовванiло село Довгий Кут - далеко  теж  за
степовим розбiгом - майже коло обрiю. Лiворуч од Павлiвки на однiй лiнiї з
нею та Довгим Кутом лежали Синчаки поблизу рiчки бистрої - Синяви.  Дощами
та весняною водою набрякла Синява й тече собi на захiд - бистра, гомiнка й
глибока, трохи блищить на мiсяцi ледве помiтною смужкою.
   Шахай не замислився над краєвидом. Тiльки  вiд  повiтря  весняної  ночi
пом'якшав його голос. Та й ще дорожчий став Остюковi, що  знав,  однак,  у
яку вузьку петлю посилає його цей голос.
   - Тут тобi ось увесь ворожий фронт. Можливо, що ззаду  за  цими  трьома
селами є  й  резерв.  Ми  повиннi  виходити  з  того,  чого  вони  хочуть.
Командирiв ворожих я знаю, головних принаймнi  -  це  кадровi  полковники,
люди без видумки. Нiчого незвичайного,  психологiчного  видумати  вони  не
можуть.. Значить, завтра о восьмiй ранку почнуть вони наступ iз  тим,  щоб
притиснути нас до рiки й розбити. Мета в них - не пустити за  рiку,  себто
не дати нам Синчакiвського мосту i по  змозi  або  розбити  нас  тут,  або
погнати назад, де за нами по п'ятах iдуть iншi.
   Шахай промовчав хвилину, наче  хотiв  збагнути  всю  серйознiсть  свого
становища. Вiн поклав палець на пiдборiддя  й  договорив  ще  тихiше  свiй
план.
   - Ми пустимось на вiйськовi хитрещi. Прямо нам ударити  невигiдно,  так
ми спробуємо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й  гадаю,
що тут вiн на мiсцi - за таких сил i ситуацiї.
   Остюковi це була новина.
   - Вiдколи вiн є, цей косий удар? Генерал видумав?
   - Король. Рокiв пiвтораста тому.
   Остюк засмiявся весело й недовiрливо.
   - I харашо ним можна вдарити?
   - А слухай. Прутинку легше перерiзати навскоси, чоловiка легше  зрубати
навскоси, армiю легше розбити також так. Ми починаємо бiй о шостiй ранку -
попередимо ворога на двi години. Посилаємо всю пiхоту й половину кулеметiв
до Синчакiв, де вони мусять зайняти позицiю. Ти  з  сотнею  кiнноти  стаєш
перед Павлiвкою. Артилерiя з кулеметами рушає в  оце  ось  село  в  долинi
праворуч - верства до нього. Я з рештою кiнноти, з кулеметами  й  кiлькома
гарматами стаю тут ось, де ми стоїмо, пiд скиртою. Так мусимо чекати _ми у
вихiдний момент бою.
   Остюк  зацiкавився  таким  розташуванням  вiйська.  Вiн  подумав,   що,
роздiлившися так, загинуть усi по одному  у  ворожих  обiймах.  Оце  такий
косий удар?
   - Рiвно о шостiй починає артилерiя. Всi нашi  гармати  ураганним  огнем
местимуть  Павлiвку.  Треба,  щоб  найбiльш  ефектно  все  вийшло.   Через
пiвгодини ти йдеш в атаку на Павлiвку, вибиваєш звiдти ворога i тримаєшся,
доки тобi не поможуть злiва.
   У Остюка на мить погасли очi, передчуваючи смертельний бiй.
   - Нас роздушать, як варену картоплю в  жменi!  Павлiвка  ж  -  середина
фронту. Вони стягнуть моментально сили.
   - Цього менi й треба. Скажений гарматний  вогонь  на  Павлiвку,  шаленi
наскоки й оборона твоєї сотнi - о, я знаю, як ти битимешся, Остюче! -  все
це примусить думати, що ми наступаємо на Павлiвку. Ясно, що ворожi головнi
сили всi стягнуться до Павлiвки.
   - А далi?
   - Доки маршал Остюк за пiдтримкою артилерiї  буде  битися  з  головними
силами, вся моя пiхота вiзьме раптом Синчаки й пiде громити ворожий фланг.
Це i є косий удар, проти якого рiдко хто може встояти.
   - Що буде з моєю сотнею до тої пори?
   - Її може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть,
рятуючи справу й товаришiв, вставатиме попереду  нас,  як  осяяний  прапор
перемоги! Слава ця пiде мiж народ по країнi, i заспiвають  нових  дум  про
Остюкiв бiй пiд Павлiвкою.
   Мiсяць стояв на небi, блискучий, як клинок.  На  сухiй  торiшнiй  травi
молочаями й ковилою тремтiли його вiдблиски, наче дивився  вiн  у  морську
гладь.
   Вони найщасливiшi в свiтi люди! Вони не знають безсонних ночей,  вiчних
хитань, коли думка облiтає  невiдомi  й  немiрянi  простори,  окутує  себе
фiмiамом прекрасного майбутнього i зараз же кидає все це в землю, в труну,
i бачиш, як у люстерко, воскове лице своє й заплющенi навiки очi. Вони  не
знають обсипаного листя  надiй,  їхнє  серце  не  б'ється  в  повсякчаснiм
чеканнi смертi...
   Гляньте на волю таку, коли  вона  починає  титанiчний  бiг.  Падають  i
пiдiймаються з небуття  мiста  й  країни!  Сказане  випадково  слово  стає
символом мiльйонам живих i прийдешнiх людей. Воно, маючи  на  собi  печать
волi, може затрусити землею.
   Нiч пролiтала помалу.  Шахай,  попередивши  свою  жiнку  про  вранiшнiй
виступ iз села, спав тихо, наче й не  спав  зовсiм.  Снiв  фантастичних  i
нереальних вiн не знав. Така була його вдача. Сонце сiдало на  ланах  десь
унизу. Стрiмкi скелi вставали перед ним  i  його  вiйськом.  Ось  їде  вiн
кам'яною дорогою, тiльки пiдкови вибивають iскри. Шлях  лежить  перед  ним
довгий i все нагору. Вiн чує, як вiйсько гомонить позад його тривожно.  Як
зiрветься iнодi вершник який - з дороги в  безодню.  Б'ється  з  конем  об
камiння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не знає вiн
жалю. Веде дорога вгору до мети. I, наближаючись до ясного  верхiв'я,  вiн
бачить новi й новi простори, оповитi туманами.
   Серце поспiшало, неясний дзвiн розливався в повiтрi, i довга стрiлчаста
хмара затопила все, тiльки плив, погасаючи, неясний дзвiн.
   Нове видiння, живе й реальне, розкрилося, як велика квiтка. Бiй iде  по
всiй полонинi, не вгасаючи й не розпалюючись. Новi й новi сили виходять на
поле й стають на мiсця, як шахи. Ворожа рука бере їх  потроху,  фiгуру  за
фiгурою, звiльняючи мiсце своїм. Але вперто й помалу пiдкрадається пiхота.
Ось вона лагодить кулемети. Б'є сигнал! Як порох, летять фiгури й  пiшаки.
"О, я собi зумiв вибрати командирiв! Хiба не вмре кожний iз  них  за  мене
десять разiв?  А  чи  повiрить  хто  iз  моїх,  що  мене  можна  подолати?
Загiпнотизувавши себе моїм iм'ям, вони  робитимуть  чудеса.  Наче  прапор,
несуть вони мене в серцi. Я не такий, як вони? Але воля моя не  знає  меж.
Iсторiя запише  мене  на  свої  бiлоснiжнi  сторiнки.  Iм'я  моє  Шахай  -
перемога!"
   Аж спiтнiв, трохи Шахай вiд такого сну. Ще пролетiло щось, не залишаючи
слiду. Шум пройшов у головi, i Шахай зручнiше повернув на подушцi  голову.
Першi дзвiночки свiдомостi майнули. Ще не прокинувшись, Шахай знає, що  це
будить його воля, якiй вiн призначив час розбудити. Розплющує  очi.  I  на
цьому остаточно прокидається.
   Крик про допомогу лунає й лунає з Павлiвки! Остюк  геройським  наскоком
захопив село,  вiдступив  з  нього,  знову  вдарив  на  ворога.  Нiхто  не
пiдтримує його злiва. Пiхота вже запiзнилася  на  пiвгодини  з  Синчаками.
Кулеметами й ручними гранатами вигнали остюкiвцiв iз  половини  села.  Сам
Остюк, тяжко  поранений  у  хребет  i  контужений,  залишився  на  ворожiй
половинi. Остiльки вже видна  була  його  смерть,  що  ворог  навiть  кулi
пошкодував для Остюка. Його  шаленi  кiннотники,  поховавши  й  розгубивши
коней,  вирiшили  вмерти,  а  вiдбити  командира.  Як  розлютованi  вовки,
кидалися вони на ворога! Як закривавлений птах, що погубив i очi в борнi i
ледве махає перебитими й поламаними крилами, - так билися кiннотники.
   Загальний бiй почався рано й  розгорався  тепер,  як  пожежа.  Командир
Шахай стояв перед  Ковалевим  Хутором.  Вiн  послав  уже  до  Синчакiв  на
допомогу пiхотi всю решту кiнноти з двома гарматами. З ним залишився  Соса
з батареєю та кiлькома кулеметами без пiхоти  й  кiнноти.  Шахай  поставив
останню ставку. Синчаки мусять упасти! Праворуч, за  кiлометр  вiд  нього,
стояв Санька зi своїми гарматами i стрiляв по лiску,  що  прозоро  зеленiв
неясними бруньками недалеко Павлiвки. Звичайно, там був ворог.
   Марченко водив в атаку на Синчаки пiхоту. З гвинтiвкою в  руцi  кидався
вiн на ворога в перших лавах. Не раз  i  не  два  одкочувались  назад,  як
хвиля, партизани. Не один боягуз упав од руки Марченка. Галат, перекосивши
ворожу кiнноту, що полiзла була на його машини за лаврами, ловив тепер пiд
кулями коней i поповняв ними недостачу в тачанках, його весела  парубоцька
вдача розважала себе неймовiрно довгими прокльонами,  наче  молитвою.  Вiн
готовий був розтрощити свою пiхоту, що к чорту годиться!
   Саме тут прийшла пiдмога. Двi гармати почали зразу з шрапнелiв. Синчаки
впали. Пораненого Марченка повезли на  тачанцi  вперед  -  пiдбадьорити  й
пiдняти дух у пiхоти, що наступала на Павлiвку - на допомогу  Остюковi.  -
Шахай цей наступ побачив. Ворожi гармати, що здалеку з-за Павлiвки влучали
в Саньку й Ковалiв Хутiр, замовкли. Там починався остаточний i вирiшальний
бiй.
   Саньчинi  гармати  теж  перестали  стрiляти  вперед  по   лiску.   Вони
промовчали трохи, мабуть, перешиковуючи фронт, i стали кидати снаряди геть
у правий бiк частiш i частiш, а  потiм  почали  шрапнелями.  Якась  пiхота
знайшлася на правому фланзi i йшла тепер на Саньку.
   Користуючись тишею, чи, може, час прийшов,  -  висунулась  iз  далекого
лiска лава пiхоти. Вона пiшла в атаку на  центр  партизанського  фронту  -
Ковалiв Хутiр - на Шахая.
   Тут i починається справжнє дiло. На три частини розподiлено партизанiв.
Кожна б'ється за своє життя окремо. Нi однiй  не  можна  впасти,  бо  тодi
загине решта.  Марченко  штурмує  Павлiвну.  Послiплi  вiд  бою  та  кровi
кiннотники знайшли Остюка. Вони його нiжно кинули на пiдводу  й  везли  за
собою, як бога. I Остюк  знаходив  силу  iнодi  пiдняти  з  пiдводи  руку,
посилаючи  в  бiй.  Троє  найкращих  командирiв  стоїть  тут.  Хiба  можна
перемогти Марченка, Остюка й Галата, доки вони ще живi?
   Саньцi приходилось круто з  гарматами.  Вiн  втратив  немало  людей  i,
стрiляючи щохвилi з гвинтiвки, допомагав пораненим  "нумерам"  шарпати  за
ремiнець i розкривати ящики з набоями. Вiн кидався, як чорт,  у  пороховiм
диму, одночасно роблячи кiлька дiл. Його прокльони пiдняли б i мертвого  з
могили.
   Голос його гримiв, як труба. Вiн  закричав  суворим  голосом,  плутаючи
лайку з дистанцiйними цифрами:
   - Став на картеч!
   Ковалiв Хутiр теж розпочав бiй. Шахай завiв свого коня за скирту сiна i
став розмовляти позад гармат iз Сосою спокiйно й тихо. Це його правило: що
важчi справи, то тихше й спокiйнiше вiн говорить.
   - Товаришу Соса, - каже Шахай прихильно,  -  завжди  у  найнебезпечнiше
мiсце я посилаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю - нiколи того мiсця не  вiзьме
ворог. Ви зрозумiли?
   Соса  вiд  гордостi  розцвiв.  Увесь  його  страх   придушила   одчайна
рiшучiсть. Вiн став покрикувати на  людей,  що  подавали  набоi.  А  Шахай
усмiхнувся собi непомiтно  i  ходив  позад  гармат  розмiреним,  нешвидким
кроком.
   Кулi почали лiтати частiш.  Велетенський  бич  раз  у  раз  хльоскає  в
повiтрi. Дехто з людей упав коло гармат i  хрипiв,  конаючи.  Соса  пiдняв
комiр шинелi, наче од вiтру.
   - Не поможе, товаришу Соса! - смiється Шахай.
   - Пруть, - Соса вилаявся, почуваючи себе,  як  школяр,  якого  застукав
учитель.
   - Не лайся в такiм мiсцi. За скиртою почувся свист i  стогiн.  Упав  на
землю кiнь i став битися головою. Ворог iшов в лобову  атаку  на  гармати,
негусто стрiляючи, i вiд цiєї хмари,  що  насувалась  так  низько,  поволi
охоплював смертельний жах. Ех ти, сонце з високого неба, погасни хоч ти  в
цю розпачливу мить! Пiдбiг ординарець вiд Саньки.
   - Що робити?.. Передавав товариш Санька, що не втримається з гарматами.
Насiла вже проклята пiхота!
   Шахай мовчки подивився на ординарця. Потiм одказав тихо й роздiльно:
   - Скажи Саньцi, хай умирає.
   Ординарець iрвонув коня. Побiг.
   - Вернись! - крикнув йому Шахай, бо побачив,  як  вилетiли  з-за  лiска
Галатовi тачанки i пiхота партизанська мчала пiдводами в атаку на  ворожий
тил.
   - Передай Саньцi, через п'ять хвилин вiн буде гнати ворога.
   Прекраснi хвилини! Ви нiколи не зiтретесь i не припадете  пилом!  Довго
ще в тихих походах спiватимуть вашу славу!
   За скиртою Сiрий мучився, як  людина.  Випадкова  куля  долетiла  туди,
розбила йому ногу й груди. Шахай  вийняв  iз  кишенi  револьвера  й  добив
вiрного коня. Далi Шахай повернувся до гармат, що перестали, вже  стрiляти
- така каша заварилася на полi бою.  Соса  не  чув  землi  пiд  собою  вiд
радостi.
   Далi прийшов з хутора Макар подивитись  на  бiй.  Довго  придивлявся  в
далину, зважуючи сили й  завзяття.  Сказавши:  "Тепер  можна  вже  й  менi
випрягати", - пiшов.
   Стали вертатися пораненi з Павлiвки. Пiд'їхала пiдвода з  Остюком.  Пiд
ним було до бiса ряден i сiна. Лежав вiн високо  на  пiдводi  -  пiвголий,
обмотаний чистим селянським полотном -- скiфський велетень вертався додому
з перемогою. Коло голови сидiв його вiрний кiннотник, коли сама туга  може
прийняти цей грiшний образ.
   Остюка везли в село до лiкаря й зупинилися коло Шахая. Шахай  нахилився
до Остюка, що вiд муки одкривав i закривав очi, i всмiхнувся одному  йому.
Це була найбiльша нагорода.
   - Ти не помирай, гляди, маршале Остюче. Бо хто ж замiсть тебе комiсаром
у нас буде? А кавалерiя?
   - Не помру.
   Остюк скривив губи вiд болю, i вся його любов засвiтилась в очах.  Його
повезли.
   Ранок весняний розносив бойовi звуки. Сонце пiднялося високо i йшло  ще
вище. Перемога! -  вiдгукалося  в  повiтрi.  Перемога!  -  казав  степ.  -
Перемога!
   Шахаєвi пiдвели Галатiв подарунок - вороного  коня.  Справжня  арабська
кров бiгла в його жилах. На шиї був доказ - невелика  ямка,  якою  помiтив
його -Мохаммед, придавивши палець до шиї. Сухi ноги його  нетерпляче  били
об землю.
   - Араб! - каже Шахай, сiдаючи в сiдло.
   - Не араб! - кричить збоку Соса, б'ючи по  гривi  свого  коханця.  -Вiн
гiрший за мого. Не личить вiн Шахаєвi!
   - Спробуємо!
   Соса став урiвнi з командиром.
   - Почнемо звiдси, - сказав Шахай, поводом попестивши нового коня свого.
Погляд його зупинився на шпилi далекої могили, i вiн на неї показав Сосi.
   - Яхчi! - прохрипiв цей.
   Шахай оглянувся на своїх партизанiв, що  були  вкритi  пилом  перемоги.
Кiннотники, закривавленi, як рiзники, похитувались на сiдлах, їх було мало
цiлих, i  скажений  вогонь  бою  ще  не  вицвiв  на  обличчях.  Тачанки  з
кулеметами нешвидко  їхали  мореними  кiньми.  Галат,  поранений  у  щоку,
напiвлежав на тачанцi, поклавши руку по звичцi на кулемет, теплий, ще  вiд
роботи. Вiн  захрип,  як  биндюжник,  щохвилi  плювався  кров'ю,  тримаючи
червону ганчiрку коло щоки, i лаявся страшно й богохульне.  З  усiх  бокiв
бринiв день. Пiд'їздила на ристях перша Саньчина  батарея.  За  лiском  на
пригорку дорубували останнiй ворожий загiн, що  боявся  здатись.  Страшний
блиск клинкiв сотався над головами.
   А через хвилину лопотiли по дорозi копита командирового араба, i  хвiст
у хвiст iз ним iшов кiнь гарматника.
   - Ех, i душа доброй конь! -  спiвали  тихо  кiннотники,  пiднявшися  на
стременах.
   Степ наче позеленiшав за нiч. Не по днях, а  по  годинах  росла  трава.
Можна було взяти травинку в руку й почути, як в'ється  вона  й  росте.  До
самого обрiю лежав шлях, вибитий пiдковами. Конi мчали.
   Раптом брязкiт шабель, льот шапок i кiнське iржання сповiстили  Шахаєву
перемогу.  Вихором  вилетiв  на  шпиль  могили  вершник  i  став  там,  як
пам'ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, нiби бронза раптом
потекла в її жилах.
   Тло пiвденного неба поломенiло!

   ЧЕТВЕРТА ПIСНЯ

   Голос:

   Бригади кiнної сувора честь
   Не може падати або згасати!
   Життя тече, рушниця, тре плече,
   Перетомилися в боях солдати.

   Далекий край - його таємний док,
   Пливе мiнливо i росте туманом.
   В патронах порох до кiнця замок,
   Давно вперед не кличуть барабани.

   Надiя падає, як в море день,
   Звiрячий до безчестя кличе голос.
   I хто бригаду кiнну поведе -
   Заплямлену - боротися на поле?

   Покинь свою красуню, командир:
   Мiж рогачами в тебе шабля, брате!
   У бiй бригаду кiнну поведи,
   У бiй веди її, комбриг Галате!

   Невже вiдважнi голови поснули?
   Хилiть своє життя до дна, як мед!

   Хор:

   Солдат на землю падає вiд кулi, -
   його життя iще летить вперед!

   Зоря замигтить несподiвано, тоненьке, ледве помiтне промiння звисне вiд
неї вниз i, як павутиння, нестиметься на землю.  Зоря  давно  погасла,  за
квiнтильйони кiлометрiв падає, вирвавшися iз загальної  системи,  лише  її
блискучий труп. А свiтло, що  вона  послала  в  просторiнь,  ще  летить  i
летить, вiбруючи й переломлюючись в атмосферi.

   В день, коли цiлу дивiзiю Шахая ворог охопив кiльцем i  бригади  билися
кожна окремо, кiнна бригада товариша Галата мала шiстсот клинкiв.  Настрiй
у бригади був барахольний, i  в  результатi  вона  погромила  мiстечко  N.
Комбриг Галат, кулеметник, що прийняв бригаду пiсля останнього бою,  пiсля
мовчазної рубки в степу, i став на мiсце  забитого  Виривайла,  -  комбриг
сидiв безвихiдно бiля своєї дiвчини  на  хуторi.  Вiн  чекав  розплати  за
бешкет, хоч i не брав у ньому участi, бо лежав саме п'яний, заплутавшись у
спiдницi  коханої.  Комiсар  бригади  зник  пiсля  того,  як  його   хтось
пiдстрелив уночi. Галат пиячив, почуваючи, що  келех  переливається  через
край, а комiсар капає на нього Шахаю. Дiвчина була вогонь,  нiздрi  у  неї
гарячi, як у коня, i коли вона обнiмала за шию Галата, вiн почував, що  ще
трохи - i вона задушить його. Осiнь пройшлася брудними чобiтьми по  полях.
Подули холоднi вiтри з пiвночi. Швидко  мали  впасти  снiги  на  остуджену
землю i одягти її в бiле полотно.
   Бригада ще не вiдпочила, коли прийшов  наказ  виступити.  Наказ  застав
Галата на хуторi. Йому пiдвели вороного  огиря  Флорiду.  Галат  поцiлував
мiцно свою дiвчину, так мiцно, що вона впала непритомною. Поточився  огир,
виносячись з ворiт хутора, вiд гуку й свисту Галата. Та недовго вiн  мчав.
Тверезий вiтер холодної осенi обвiяв кiннотника. Вiн перевiв галоп коня на
ристь, а потiм на широкий крок.
   Голова була остуджена i своя. Тепле тiло дiвчини не  вабило  вже  його.
Вiн, як справжнiй мужчина, заволодiвши жiнкою, заплiднивши її,  ставши  їй
ближчим за хреста на тiлi, вiддалявся, i думок про  неї  не  було  в  його
головi. Таких дiвчат багато виросло на нашiй пахучiй i мiцнiй землi.
   Чи не вiд них маємо чекати велетнiв на втiху нашiй пожадливостi?
   Галат возив дiвчину в обозi. Горда i в'юнка, вона не пiдпускала до себе
Галата i тодi, коли  вiн  клав  перед  нею  револьвера  та  божився  всiма
кулеметами, що загине без її поцiлунку.  Увесь  обоз  полюбив  дiвчину,  i
Галатове товариство в захопленнi випускало свої чуби аж на очi.
   Часто в боях Галат  раптом  губив  пам'ять,  у  нього  в  очах  ставала
дiвчина, i лише слiпе вiйськове щастя рятувало його голову. Щахай примiтив
це одразу.
   - Галате, - сказав йому Шахай, - через твою сестру менi геть увесь обоз
перестрiляють.
   Галат, що нiколи не рахував своїх перемог на жiночому фронтi i  забував
їх, одержавши, - Галат почервонiв.
   -  Галате,  -  продовжував   Шахай,   -   бригада   Виривайла   просить
кулеметникiв. Може б, ти поїхав, голубе?
   Галат посмутнiв i приклав руку до кашкета.
   - Тiльки придивися до людей, бо бригада тривожна. Я їх давно  вже  хочу
послати в жорстокий перепльот i зробити з них вiдвагу.
   Шахай говорив, мляво стукотiв пальцем по планшетцi, i Галат знав, що це
неласка. Серце загорiлося й заболiло, а кулi в загоєних ранах ворухнулися,
наче пiд магнiтом. Вiн зустрiв у дворi  Остюка  i  пожалiвся  на  комдива.
Остюк пройшов з ним до ворiт, припадаючи на поранену ногу.
   - Їдь, Галате, тихо i нагостри свою руку. Там  тобi  буде  почище,  нiж
менi було в рейдi.
   - Я там буду сам, Остюче.
   - Понiмаєш, - сказав Остюк, - вiн тебе з власної руки застрелить,  коли
ти загубишся серед сотень бригади.
   - Ти гадаєш, що я загублюся?
   - Я - комiсар дивiзiї, i кiннотник, i командир, -закричав  Остюк,  -  я
зарубаю тебе до землi, коли ти забудеш за мене, за Шахая  i  за  покiйного
Марченка.
   Вони обнялися i зараз же застилалися з такого прояву своїх  взаємин.  А
над ними вечiр розкинув шати, такi високi, що їх нiяк не зогрiєш диханням,
вони темнi та безстороннi. I людям пiд ними холодно.

   Флорiда любив Галата. У нього була звичка миритися  з  людьми.  Це  був
огир, але огир смирний. Вiн iнодi мiг iржати, стаючи цапа, випростовуючись
на заднiх ногах, геть заюшений слиною. Вiн не любив  вiстових,  що  волiли
краще поспати, нiж вчасно його напоїти. Флорiда тихо iржав  i  лизав  руки
Галатовi, коли той згадував  за  нього  й  приносив  йому  води.  Особливо
Флорiда любив хлiб. Хто його вивчив i хто зiпсував таким чином його  смак,
невiдомо, але Флорiда завше з насолодою ковтав пережовану масу хлiба, i цi
ласощi в  ньому  асоцiювалися  з  якимись  надзвичайними  спогадами.  його
подарував Галатовi маршал Остюк.
   Галат попускав повiддя i мчав уперед, в напрямку мiстечка  N.  Вiн  був
цiлком свiжий, нiби й не було того вина i тих дiвочих дарункiв, коли  кров
пiнилася, а вiн лежав знеможений i безсилий. Далеко десь були  товаришi  -
жорстокий Шахай, вiдважний Остюк i тiнь розстрiляного Марченка. Тут, серед
степу, побачив вiн далекi  руки,  що  сплiтаються  з  його  руками,  думка
жахнулася, згадавши всю безодню  падiння.  Насупленi  очi  ввижалися  йому
скрiзь, бойовi товаришi сварилися кулаками  й  шаблями.  Геройський  Остюк
похмуро хитав головою. "Кулю гаду, - бурмотiв Остюк бiлими губами, - шкура
барахольна!" Галат не виправдувався. Вiн  заплатить  за  те,  що  допустив
любов до свого бойового серця! Нехай  лютують  усi  небеснi  вiтри!  Нехай
хмари пливуть на небi, як безлюднi  кораблi,  як  невiдомий,  невблаганний
гнiв комдива!
   Посiяв дрiбний дощ, наче все повiтря зробилося  мокрим.  Почала  лiтати
мерзла крупа. Сипалась крупа, а потiм мокрий  снiг  завихрився  i  встеляв
дорогу й степ. Iшов снiг i розтавав слiдом.
   В мiстечку було повно засiдланих коней бригади.  Обоз  уже  виїздив  за
околицю. Двi гармати стояло в центрi площi.  Помiчник  комбрига  вишикував
бригаду бiля гармат.  Галат,  пiдлетiвши  на  Флорiдi,  геть  заболочений,
розпалений вiд галопу, зробив огляд. Потiм вiн сказав промову.
   - Хлопцi, - крикнув Галат i обкрутився конем перед  бригадою.  Здалося,
нiби вiн почне спiвати. - На нас кадєти наганяють полки, стягають  кiльце.
Бiй буде жорстокий i кривавий. Ми побарахолили в тому проклятому мiстечку,
i на нас тепер плює уся дивiзiя.
   Галат поїхав попереду бригади. Аж  до  станцiї  бригада  мовчала.  Конi
вiдчували на собi жорстокiсть людської руки й гострi дотики  острогiв,  що
рвали нiжне м'ясо на  ребрах.  Вудила  роздирали  кiнський  рот,  заюшений
слиною, в слинi вже червонiла кров подертих ясен.
   Сонце  викочувалося  з-за  хмар,  пливло  по  синьому  шматковi   неба,
обливаючи всiх несказанною тривогою. Потiм воно заходило  за  хмари,  його
вкривав сiрий туман, що наче пiдiймався з землi, починав моросити холодний
дощ, вiтер наганяв снiжнi пелюстки просто на конячi нiздрi  й  на  червонi
обличчя людей.
   Похмуру мовчанку переривав ляск пiдкiв  та  хлюпання  копит  по  мокрiй
дорозi.  Сонячнi  променi,  що  з'являлися  несподiвано  i  несподiвано  ж
зникали,  виповняли  людей   невпинним   хвилюванням.   Голови   вiдважних
погромникiв то хилилися аж до поводiв, то пiдносилися  вгору  до  бадьорої
пiснi сонця. Вони почували на собi важучий грiх, який  змиває  лише  кров.
Людське  життя,  що  завше  надiється,  часом   виповняло   їх   безмежною
нахабнiстю. А зрадливе серце стискається не знати  чого.  Воно  передчуває
смертельнi дотики. Воно передчуває, бiйцi!
   Потомилися  кiннотники.  Тиша  i  ляск  пiдкiв,  i   несмiливий   голос
здiймається над бригадою. То Галат розспiвався,  як  весняний  жайворонок.
Цей новий комбриг не був до вподоби бригадi пiсля покладистого  Виривайла.
I мовчазна сльоза-мжичка, холодної  осенi  струмливе  молоко,  стоїть  мiж
рядами коней, що пiд ними пливе назад дорога.
   А спереду доноситься пiсня Галата. Вiн наче вiдповiдає комусь на болюче
запитання.
   Менi шляху не питать,
   Просто степом мандрувать.
   Гей! Ге-ей!
   Долю доганять.
   Його голос такий бадьорий i такий переконливий, що всi вiрять  у  долю,
яку треба догнати i яку доженуть.
   А сама мелодiя пiснi нагадала  зелений  сонячний  промiнь,  процiджений
крiзь густий лист верховiть у темну, таємничу сутiнь лiсу.
   Летять .вгорi галки. Пливуть .вечiрнi хмари високо  й  _не  посуваються
вперед.  Хилитається  верх  високої  тополi  на  станцiї.  Стоїть  бригада
колоною, попереду Галат.
   I все це вiдбивається ,у величезнiй калюжi, цiлому озерi  води,  що  не
ворухнеться помiж бригадою i ганком станцiї, де завмерла  самотня  людина.
Вiдбиваються  конячi  морди  у  водi,  вiдсвiчується  небесна  глибина,  i
вершники зрослися кiнськими копитами - в водi i над водою.
   Обличчя, в людей у декого - заляпанi болотом. Ледве помiтнi риси провiв
олiвцем страх.  Розбризкуючи  воду  й  розбиваючи  копитами  небо  калюжi,
вiд'їхав Галат вiд бригади до станцiї. Людина на  ганковi  привiтала  його
лiвою рукою, i всi побачили тодi пiд шинеллю поранену праву руку.  Це  був
комiсар бригади.
   - Вольно-о! - крикнув Галат i зайшов разом з комiсаром до станцiї.
   Вони пробули там стiльки часу, що надворi погода  встигла  перемiнитись
двiчi: пiшов дощ, потiм тоненький лiд  почав  шерхнути  на  калюжах.  Вони
виказали один одному  багато  гiрких  слiв,  багато  гарячих  слiв.  Галат
шльопнув би комiсара за деякi нахабнi вирази, але  останнiй  нiс  на  собi
волю i велич Шахая. Комбриг кiнної, ступивши на єдиний  шлях,  на  криваву
стежку розплати за злочин, лiвою рукою лише стискав  срiбний  ефес  шаблi,
подарованої Остюком. Вiн мовчки вислухав наказ Шахая.
   Незабаром бригада почула його спiвучий голос, коли вiн з ганку викликав
до себе чотирьох сотенних командирiв. Тi  прив'язали  до  дерева  коней  i
зайшли до  станцiї,  лiниво  клацаючи  острогами,  перевалюючись  з  одної
зомлiлої ноги на другу. Цi сотеннi  командири  були,  власне,  диктаторами
кiнної. Скажено хоробрi та вiдважнi, вони виробляли завше  чудеса.  Рубали
голови,  не  скривившись,  крали  коней  в  сусiднiх  бригадах  i   любили
вiдступати останнiми, розшукуючи барахло. Слава  цих  сотенних  нiколи  не
радувала Шахая. Комбриг Галат знав за цих його  пiдлеглих  багато  бiльше,
нiж може знати командир без того, щоб не поставити сотенних  перед  фактом
їхньої смертi.
   Бригада побачила, як заходило сонце, прорвавшися  на  ту  хвилину  з-за
оболокiв, i вiд'їхав паровоз по колiї лiворуч вiд станцiї. Тодi  вийшов  у
сутiнь вечора Галат. Чомусь погода зробилася наче  теплiшою.  Комбриг  дав
розпорядження, i всю станцiю виповнив дзвiн острогiв.
   Конi нiяк не хотiли заходити до теплушок, кусали людей i все намагалися
вибити хоч одну дошку з ненависної теплушки. Вантажилися просто з  перону,
асфальт одразу вкрився трiсками з дощок, сiном i кiнськими  екскрементами.
Лiхтарi гойдалися вiд нiчного вiтру. Обоз залишався до ранку  на  станцiї.
Лише розiбрано було по вагонах усi набої та гранати.
   Галата викликав комдив до телефону. Комбриг  поправив  на  собi  шапку,
кобуру револьвера i шаблю, потiм вiн обережно взяв трубку  телефону,  нiби
вона була скляна.
   - Єсть! - вiдповiв голосно Галат на перше запитання, переклав телефонну
трубку в лiву руку, а правою розстебнув кобуру i взявся за наган.
   -  Я  вам  їх  уже  вiдправив  з  комiсаром,  -  вiдповiв   вiн   далi,
випростовуючись перед телефоном.
   Далi Галат мовчки слухав гнiвнi  слова  комдива,  не  реагуючи  на  них
жодним м'язом обличчя. Вiн слухав довго, i слова пропалювали  йому  мозок,
як розпечене оливо пропалює папiр. Вiд таких слiв дрiт мусив  би  в  степу
мiж  стовпами  закручуватись,  як  стружка.  Галат  не  вiдповiдав  нiчого
Шахаєвi. Той, сказавши все, що вважав за потрiбне сказати, передав  трубку
Остюковi.
   - Галате, - почулося од Остюка, - передай там поклон Марченковi, i  хай
вiн тебе ще раз застрелить пiсля твоєї  смертi.  Бийся,  Галате,  i  ховай
Флорiду вiд куль. Мою  шаблю  не  вiддавай  вороговi.  Ми  мусимо  розбити
кiльце.
   Галат стояв iще, не чуючи вже  слiв  i  наливаючись  гнiвом,  як  кожух
кулемета водою. Вiн  повiсив  трубку,  аж  зiгнувши  важельок  телефонного
апарата, i повернувся до дверей. Його зупинила постать  нахабного  блiдого
кiннотника, що стояв, упершися в боки i сиплючи iскри з очей.
   - Товариш комбриг, - прошипiв кiннотник, - куди ти дiв мого брата? Куди
ти вiдправив iще трьох наших командирiв?
   Галат,  нiби  нудьгуючи,  поглянув  у  вiкно,  щось  подумав  i  раптом
притиснув ногу до  ноги,  звертаючися  до  кiннотника.  Той  здригнувся  i
випростався.
   - Я їх послав за бронепотягом, товаришу. Вони їхатимуть слiдом за нами.
   Але кiннотник не був такий простий i не в  теплiй  водi  купаний.  Брат
його встиг навчити, як треба поводитися iз зброєю та  з  командирами.  Вiн
побiлiв iще бiльше, i голос його зривався на тонкий вереск:
   - Де ти  брата  мого  подiв,  комбриг?  Братика  мого  милого  куди  ти
закопуєш?
   Кiннотник схопився за шаблю i вже до половини витяг  її  з  пiхов,  але
Галат пiдскочив до нього  i  ручкою  револьвера  вибив  з  пам'ятi.  Потiм
загасив лампу й вийшов на перон.
   Вiтер, як беззвучна пiсня, пролiтав угорi. Наче пiсля  вибуху  гармати,
вухо не чуло гудка, i Галат бачив лише стрiмкий фонтан  пари  бiля  димаря
паровоза.

   Кiнна бригада, загнана з волi  в  ешелон,  мчала  назустрiч  боям.  Нiч
облягла бригаду i ввесь свiт. Тунель ночi нависав над ешелоном уже  кiлька
годин.  Багато  людей  понадягало  чистi  сорочки.  Мовчазний  ешелон  вiз
бригаду, яка, мов живий таран, мала з'явитися несподiвано перед ворогом.
   У бiйцiв уже апатiя й сонливiсть. Було  моторошно  мчати  так  у  нiчну
темiнь на невiдомий фронт. Наймiцнiшi  заснули.  Кволi  серцем  i  нервами
метушилися по теплушках, як птахи. Коли б їхню передсмертну енергiю  можна
було перетворити на крила, то,  певно,  все  небо  закрив  би  розпачливий
шелест людських крил.
   Осiння нiч, пiзня осiнь перед зимою i горiшнiй вiтер неслися назустрiч.
Нарештi ешелон зупинився. Це була  глуха  станцiя.  Звiдси  кiнна  бригада
шахаївської дивiзiї мала почати наступ, оглянувши  коней,  порадившись  iз
мапами, почистивши кулемети i спробувавши, як виймаються клинки.
   Галат не вийшов iз теплушки. Вiн сидiв на лавi за  столом,  розгорнувши
перед собою мапу. Олiвець вiн тримав так, нiби то  була  важка  шабля.  За
теплушкою метушилася  станцiя.  Iржали  приглушено  конi.  Гуркали  колеса
гармат, коли  їх  скочували  з  площадки.  Цокотiли  вiдра  бiля  водопою.
Стриманий гомiн шести сотень людей навис над станцiєю, не розлiтаючись  нi
вгору, нi вбiк. Нiч посiрiла вiд лави туману i вiд далекого загорання дня,
критичного дня в життi кiнної бригади.
   До Галата зайшло  троє  кiннотникiв.  Це  були  делегати  вiд  бригади.
Комбриг прийняв їх похмуро i непривiтно.
   - Куди ти нас ведеш? - сказали всi, перебиваючи один одного, делегати.
   - -Я веду вас, - сухо iнформував Галат, не пiдводячи очей вiд  мапи,  -
на проклятого ворога. Я веду вас на поля, за бiдних людей i за правду.
   Кiннотники засмiялися.
   - На смерть ти нас ведеш, Галате! Нас одiрвано вiд усього на  свiтi,  i
ми в кiльцi тут покладемо свої шкури.
   - А вибитися треба з кiльця?
   Галат обвiв олiвцем велике коло. Кiннотники  нахилилися  до  мапи,  але
дивилися вони, як у воду. Мапа перевернула їм душу i надзвичайно  пiднесла
авторитет комбрига.
   -  Осюди  треба  нам  проскочити,  -  показав  делiкатно  пальцем  один
кiннотник. Його палець пройшовся  по  мапi,  витираючи  лiси  й  озера  та
руйнуючи гори. А до гiр отих бригадi треба було б мчати в галопi  не  один
тиждень!
   Кiннотники вийшли задоволенi з командира,  їхня  природна  хитрiсть  не
дозволила їм запитати про те, що буде бригадi за бешкет. Тепер усi  думали
за розплату, але нiхто  не  признавався  голосно.  Делегати  поiнформували
бригаду, що Галат знає, куди веде, i кiнна виб'ється з мiшка.
   У комбрига були iншi думки. Жорстока  неминучiсть  хоч  би  кого  могла
увiгнати в  розпач,  i  Галат  сидiв,  смакуючи  темнi  лiнiї  мапи.  Його
приголомшувала лише вiдповiдальнiсть. Краще було б, коли  б  хтось  послав
його в бiй, давши правильний напрямок. Вiн був  з  тих  людей,  що  знають
таємницю безрозсудної хоробростi i не вмiють написати наказу про наступ.
   - Я пускаю бригаду з обох бокiв залiзницi, - бурмотiв  сам  собi  Галат
задумливо, - гармати пiдуть посерединi. Я дiйду до станцiї,  вiзьму  її  i
буду триматися до обiду.
   Галат iзгадав бiй пiд Павлiвною. Тодi Остюкова кiннота майже  загинула,
вiдтягаючи на себе всi ворожi сили i даючи можливiсть рештi своїх  ударити
ворога з флангу i з запiлля. Тодi вони з Марченком визволяли напiвмертвого
Остюка i рятували його божевiльних кiннотникiв.  Перемога  тодi  зiйшла  з
сонцем на полки, i раненi забували вмирати.
   Тепер Галат мав те завдання, що колись i Остюк. Вiн притягав  на  себе,
на станцiю, яку мусив узяти, сусiднi ворожi полки. А Шахай, Остюк i  решта
бригад дивiзiї пройдуть повз нього, проб'ються крiзь послаблений  фронт  i
з'єднаються з армiєю. Нiхто  не  згадає  про  Галата.  Остюк  пожалкує  за
Флорiдою, а Шахай почне формувати нову бригаду.
   Теплушка скидалася на домовину.  В  одчиненi  дверi  запливав  туман  -
одвiчний меланхолiк. Тумани справжнiми хвилями стояли над людьми. Туман не
порiдшав, коли Галат сiв на коня.
   Сотеннi обступили його й мовчали.
   - Не женiть коникiв, братця. Бережiть силу до атаки.
   Галат раптом вихопив револьвер, почувши,  як  наближається  до  станцiї
паровоз. Бригада розсипалася  поза  лаштунками,  i  дехто  вiд'їхав  далi.
Четверо сотенних командирiв i п'ятий -  брат  одного  з  них  -  зiйшли  з
паровоза. Крiм останнього - всi без зброї. У одного в кишенi був револьвер
пораненого комiсара бригади. Вони повернулися до своїх i,  ледве  ступивши
на перон, почали страшними  словами  клясти  Галата.  Вони  хвалилися,  що
вимотають йому кишки на телефон, одрубають голову i кинуть її пiд  кiнське
копито. Це були хоробрi  безумцi.  Галата,  що  сидiв  недалеко  вiд  них,
розвеселила така вигадка смертникiв. Вiн нацiлився з ручного кулемета.
   - Стiй!
   - Галате, виходь на розправу!  Ми  твого  комiсара  худого  викинули  й
вернулися по зборю. На суд, Галате... -  але  останнi  слова  їхнi  покрив
рокотом кулемет "шоша", i 'вони попадали на зрошений туманом перон.
   Десь пiдiймалося сонце. Почав  пiдноситися  туман.  Галат  пiд'їхав  до
зiбраної бригади. Ворог почув уже,  певне,  кулеметнi  пострiли,  i  взяти
станцiю буде тяжко.
   Бригада гомонiла й лютувала. Коли б не ворог близько, вона  пошматувала
б Галата й розвiялася б по  селах.  Загальна  небезпека  тримала  ще  всiх
укупi.
   - Шворень, виходь, - кричали з бригади.
   - Шворень хай побалакає! Шворня сюди! Нарештi виїхав i Митька  Шворень.
На обличчi в нього була мiшанина з ластовиння, вiспи й  шабельних  шрамiв.
Вiн посмiхнувся до Галата i почав виконувати наказа бригади.
   Галат видобув шаблю - подарунок Остюка. Пiсля першого ж наскоку Шворень
дiзнався, яка тверда була сталь Галатового клинка. Вони збiглися  ще  раз.
Флорiдi Шворень зачепив  вухо.  Огир  круто  повернувся  й  високо  вдарив
заднiми ногами, дiстаючи ворога. Бригада вибухла смiхом. Шаблi  ляскали  й
дзвенiли. Це було чудне видовисько, атавiзм татарської доби.  I,  головне,
кожен нiби забув за ворога, за майбутнiй прорив фронту i за руку Шахая.
   Шворень нападав уже не так упевнено. Галат навiть зробив спробу напасти
самому. Остюкова наука аж тепер йому знадобилася.
   Двобiй тривав далi. Почав  пролiтати  снiг.  Погода  була  мiнлива,  як
вiйськове щастя.

   Коли над джунглями лiниво пливе мiсяць, i далекими передгiр'ями лунають
бойовi пiснi полюючих звiрiв, i мускусною парою димлять рослини, i  гниють
пнi, повнi чудесних свiтлякiв,  як  жару  незгоримого,  зеленаво-блакитних
повнi огнiв; коли бенгальська духмяна  весна  виллє  всi  свої  безконечнi
теплi дощi, i заплiднiє вiд води земля,  i  завагiтнiють  рiки,  широкi  й
священнi води, i над джунглями лiниво пливе мiсяць, -
   тодi на галявину лiсову вийдуть двоє вовкiв, двоє  сiрих  братiв.  Вони
повиють одне одному смертельний виклик, пiднявши морди до  ясного  мiсяця.
Оббiжать галявину дружною iнохiддю, бiгтимуть  поруч,  клацаючи  зубами  i
торкаючися боками. Зеленi очi жеврiтимуть, як жарини. I тодi вони  почнуть
битися.
   Могутнiми  лапами  роздиратимуть  одне  одному  боки.  Шерсть  летiтиме
клоччями, i вони зiб'ються в один рухливий  клубок.  Кров  i  пiт  заллють
галявину. Хряск i лють рознесуться навкруги, лякаючи дрiбних i  нехоробрих
мешканцiв джунглiв.
   Тiльки тигр тодi, ступаючи м'якими лапами, вийде до бiйцiв. Вiн крикне,
i нiби полетить на джунглi безлiч срiбного пилу вiд затремтiлого мiсяця.

   Чiтко, розмiрене ступаючи, вийшов на  перон  невисокий  Шахай.  Обiйшов
розстрiляних кiннотникiв, що плавали на сухому. За ним не вийшов  нiхто  з
вагона. Вiн був у сiрiй шинелi, на широкому ремiнному поясi висiла  кобура
з револьвером, планшетка з мапою i через плече на ремiнцi бiнокль.
   - Ала-а-а! - пролетiло по бригадi i вiдразу  вщухло.  Шворень  i  Галат
заклали в пiхви клинки.
   - Струнко! -закричав хрипким i задиханим  голосом  Галат.  Вiн  вихопив
шаблю i вiдсалютував нею.
   Кiнна бригада не зводила  очей  з  комдива.  Той  здавався  надлюдською
силою. Це був гiпноз. Усi чекали, що Шахай скаже магiчне слово i вiд нього
встануть  на  перонi  мертвi.  Коли  на  перонi  справдi  хтось  iз  п'яти
заворушився,  усiх  бiйцiв  пройняв  дрож,  i  вони   почали   чекати   ще
неймовiрнiших подiй.
   Галат стояв перед Шахаєм, тримаючи в лiвiй  руцi  повiд.  Комдив  кинув
йому кiлька слiв. Галат i зсадив бригаду  на  землю,  i  коноводи  вiдвели
коней. Бригада стала у велику розтягнуту колону.
   - Товаришi, - почав Шахай, - сьогоднi ми мусимо пробитись до своїх. Або
ми всi ляжемо славно, напившися ворожої кровi.
   Пауза. Гудуть дроти.
   - Сюди за мною йдуть iншi бригади нашої  дивiзiї.  Летять  орли  кiнної
бригади Остюка, славетної бригади,  їхнi  революцiйнi  прапори  заквiтчано
перемогами. На них немає жодної плями.
   Пауза. Дроти гудуть на легкому вiтрi.
   - Славетнi погромщики й барахольщики! Хоробрi бабники й шкурники! Де ви
позичили совiстi? Де ви зараз  очей  позичили,  дивлячись  на  мене  i  не
провалюючись крiзь землю?!
   Пауза. Гудуть дроти, i гуде бригада. Незадоволене, зле гудiння багатьох
людей.
   - Я плюю на вашу совiсть, бригада! Менi соромно за мою дивiзiю!

   Мовчанка.
   - Хлопцi, я хочу вiрити, що ви тi ж самi, що ходили  зi  мною  в  рейд.
Пам'ятаєте, яка сила ворожа гнулася перед нами? Я поведу вас сам у бiй,  i
горе тому, хто оглянеться назад.
   Бригада щось прокричала, бруднi  й  неголенi  обличчя  заворушилися,  i
невiдомо було, яке почуття розчулило бiйцiв.
   Шахай дiстав з кишенi папiр i розгорнув його. До бiлого  шматка  паперу
прикувалися всi очi. Шахай тримав його перед собою мовчки, часом  опускав,
i тодi всi очi опускалися за ним. Комдив глянув на Галата.
   - Струнко! - прокричав Галат.
   Серед  зловiсної  мовчанки  почав  читати  Шахай   прiзвища.   Найперше
вiдгукнувся присадкуватий козарлюга, з тої категорiї, що зветься по  селах
"старими парубками" Вiн смiливо вийшов з лав бригади i пiдiйшов до  Шахая.
поглядаючи через плече  назад  на  товаришiв.  Це  була  безмежно  нахабна
постать. Вiн почував, що за ним стоїть всемогутня бригада. Коротке  пальто
не сходилося на його випнутих грудях, i руки вилазили з рукавiв. Вiн стояв
перед Шахаєм, лiниво чекаючи, що буде далi. Комдив його викликав  недурно,
i бригада може пишатися з нього.  Погляд  поминав  Шахая,  блукав  десь  у
далечинi, i ввесь вигляд кiннотника свiдчив за велику вибачливiсть його до
цiлої людськостi.
   - Здай зброю, - почув вiн несподiвано.
   Кiннотник задирливо подивився в  вiчi  комдива.  Його  серце  тьохнуло.
Суворий, твердий i важкий погляд сiрих очей Шахая лiг на нього, як  тягар.
Вiн утратив свою нахабнiсть, зробившись винуватим. Вiдчув вогники смертi в
очах комдива. Бригада мовчала, затаївши дух.
   Потроху кiннотник зблiд. Вiн був переможений. Наче великий молот ударив
його, i тепер дзвенiло все навкруги дрiбними неприємними звуками.  Зняв  з
себе пояс iз шаблею i револьвером i кинув на руку Галатовi. Потiм вiдiйшов
на десять крокiв i став самотньо.
   Шахай викликав дальшого. З лав вийшов безвусий нiжний  юнак  i,  ще  не
наблизившись до комдива, побiлiв, як стiна. Вiн ледве чи чув наказа  здати
зброю, але тремтячими руками зняв її з себе, поклав  Галатовi  на  руку  i
вiдiйшов, ставши поруч iз першим. Бригада мовчала.
   Комдив викликав ще одного, йому вiдповiла мовчанка. Тодi з перших рядiв
почувся несмiливий .голос:
   - Уже, - _сказав голос.
   Такi вигуки подала бригада ще чотири рази, мимоволi дивлячись на перон.
Шахай далi викликав кiннотникiв. Вони виходили з лав i  йшли  до  комдива,
наче на високу скелю, за якою западається в безвiсть земля.
   Коли Шахай перестав викликати, стояло вже шестеро. Галатовi тяжко  було
тримати зброю, i вiн її поклав  на  землю.  Викликав  передню  пiвсотню  i
поставив її перед шiстьома кiннотниками. Комдив прийняв команду.
   - Галате, - сказав вiн комбриговi кiнної, - здай зброю й ти.
   - Шльопнеш? - запитав Галат.
   Бригада нiколи не бачила, щоб так ходили люди, як пiшов їхнiй  комбриг.
Це була хода людини, що лише могутньою волею випростала своє тiло  i  несе
його туди, вiд чого тiло тiкало б, не оглядаючись.
   - По ворогах революцiї, -скомандував Шахай. Пiвсотня пiднесла гвинтiвки
й нацiлилася. Смертники дивилися на комдива.  Вiн  востаннє  стоїть  перед
очима. Вони не керують уже  як  слiд  язиками  й  потьмареним  розумом.  I
все-таки вони кричать. Це якийсь хрип. Кричать дужче. Кричать,  як  пеньки
кричать на зеленiй лiсовiй галявинi.
   - Слава Шахаю! - чує комдив, i чує вся бригада. Смертники кричать, i  є
небезпека, що до їхнього крику прилучиться бригада.
   - Отставить, - каже Шахай, - пiдемо разом усi в бой. Кiннотники бачать,
що опускаються гвинтiвки i Галат, як закоханий, припадає до землi. Бригада
не може цього  витерпiти.  Вона  руйнує  лави,  збiгається  до  комдива  i
пiдносить його на руки.
   Бригада пiшла в наступ, як бригантина,  надувши  паруси  i  поскрипуючи
снастями. Станцiю взято, i снiг  покрив  загибель  бiльшостi  кiннотникiв.
Решта дивiзiї також прорвалася за вороже кiльце поблизу.  Остюк,  зробивши
прорив, примчав з полком до мiсця, де, на його думку, загинула  бригада  i
загинув безумний Шахай.
   Остюк побачив обоз,  що  вiддалявся.  Вiн  упiзнав  здалеку  Галата  на
захопленiй тачанцi. За ним завмирала пiсня:
   Червоного прапора красна зоря
   Обiйде iз нами далекi моря!
   - Добра була частина - крикнув Шахай, нiби продовжуючи цю пiсню.  Остюк
мовчки згодився. Вони переломили шматок  черствого  хлiба  i  почали  їсти
його, давлячись слиною, в тишi могутнього ранку.
   Бiля них мовчав степ. Вороний Флорiда iз сiдлом примчав  розгублений  i
ображений. Вiн смiливо пiдiйшов до свого першого хазяїна, простяг губи  до
хлiба i штовхнув головою Остюка. Над землею сонце показувалося з хмар,  як
пофарбована тачанка, i починало обстрiлювати з беззвучного кулемета  земнi
позицiї.

   Довго ще пiсля того, як бригантина пiшла пiд воду, бiлiли  на  поверхнi
моря одiрванi паруси її. Регулярнi армiї повстали  серед  хаосу  i  руїни.
Стихiя, виступивши з берегiв, знову увiйшла в них.

   П'ЯТА ПIСНЯ
   Голос:
   Щаслива путь, у далеч iдучи!
   Топчiть її, орiть важку планету.
   Життя - є рух, життя - є числа числ,
   I люди в них - безодень силуети.

   Таємний час, мов нiч i мов кажан,
   У темрявi ховає чорнi крила.
   Загоїлось чимало славних ран,
   Кривавих ран, що землю напоїли.

   Над трупами солдат росте трава -
   Незмiнна доля i трави й солдата!
   Погас вогонь i жар колишнiх ватр.
   На бiвуаках iншi ляжуть спати.

   Засiяно поля жорстоких вiйн.
   Розвiялись по свiтi ветерани.
   Народи йдуть. Часи летять без змiн.
   Забутi тiнi iз могил не встануть.

   Кружляй же, земле, у крицевiм колi,
   Як лiто i зима, добро i зло!

   Хор:

   Горi з горою не зiйтись нiколи.
   А долi людськi в'яжуться вузлом.

   Остюк, радянський дипкур'єр, шкутильгаючи, пiдiйшов до  поручнiв  мосту
С.-Луї i кинув листа в Сену. Це був уже третiй протягом останнього  тижня.
Першого листа прочитала Остюковi сама Лоретта, водячи пальчиком по  рядках
чорних лiтер. "Такого листа вигадала зла людина, - сказала Лоретта, - дуже
зла людина. Ця  людина  попереджає  Остюка,  щоб  вiн  покинув  ходити  до
Лоретти. Вже нагострено ножа, i незнайомий буде  рiзати  Остюка".  Лоретта
покружляла по кiмнатi, напудрила носа i потягла з собою Остюка на  вулицю.
Другого листа  Остюк  подер  сам,  побачивши  знайому  руку  на  конвертi.
Третього - Остюк носив кiлька день у кишенi,  забуваючи  викинути.  Цiлими
днями тинявся вiн по мiсту i несподiвано мостом Сюллi потрапив до  острова
С.-Луї. Його  обтiкала  вода  Сени,  Париж  рокотiв  навкруги,  як  далеке
завмираюче божевiлля, острiв iз  своїми  тихими  вуличками  став  приємною
оазою  для  Остюка.  Великий  шум  зокола  ледве  долiтав   сюди.   Кiлька
старовинних будинкiв з поверхами, що виступали, як балкони, старе  кафе  -
ще з часiв, коли не було в модi старовинне слово кабаре, i люди  приходили
до кафе не так надовго, - все це прийняло в свою тиху тiсноту й Остюка, що
випив тут поволеньки, смакуючи, рожевого напою з голосною  назвою  "Нектар
Бургундiї". Хазяїн кафе з добрим бургундським черевом i пухкими  чернечими
руками нiжно взяв з руки  Остюка  належну  йому  кiлькiсть  сантимiв  i  з
побожнiстю провiв Остюка до дверей. Тихою вуличкою Остюк дiйшов  до  мосту
С.-Луї,  що  з'єднував  острiв   С.-Луї   з   островом   Сiте,   пiдiйшов,
шкутильгаючи, до поручнiв мосту i кинув нерозiрваного листа в Сену.  Потiм
вiн витяг з кишенi листа вiд Лоретти i кинув його услiд за першим.
   Вода була чорна i неприємна.  По  нiй  пливли  маснi  плями,  трiсочки,
вiдбитки хмарного неба, блищала синя глибiнь помiж хмарами. Остюк пригадав
чистi степовi озера, i йому здалося, що вiн  бачить  у  Сенi  морду  свого
Флорiди. Мiсто затискало в лапах Остюкову степову  душу,  обламувало  його
крила i обмежувало розмах очей. Вiтри над Парижем дмухали чужi й  нерiвнi,
сонце сходило за хмарами i лягало в дим вечорiв. Остюковi  iнодi  хотiлося
промчати вулицями мiста iз своєю непереможною  кiнною  бригадою,  блиснути
клинками серед веселих, темпераментних  натовпiв  i  свиснути  -  крикнути
степовим покриком, щоб зникло заворожене мiсто i повстала  чудесна,  мудра
ковила. Земля далекої батькiвщини лежала перед ним, як теплий житнiй хлiб,
як ляскiт копит по м'якiй степовiй дорозi, як запах кiнського сiдла  i  як
цвiт черешнi. На тихому мостi С.-Луї Остюк  нiби  скинув  цивiльну  одежу,
свiй капелюх та краватку i надяг похiдний старий  френч,  червоне  галiфе,
шапку-кубанку з синiм верхом, нiби обплутався знову в пахучий ремiнь:  вiд
револьвера, шаблi, бiнокля, фляги. Хтось пiдiйшов до Остюка i торкнув його
за плече. "Не топiться, глядiть,  пане",  -  увiчливо  сказав  йому  ажан.
Полетiли в безвiсть шабля i френч, кубанка i галiфе,  -  Остюк,  справжнiй
європеєць, пiшов далi мостом до Сiте.
   Перед ним похмуро устав iз землi Нотр-Дам. Маршал  Остюк  подивився  на
нього, як верхiвець, що проїздив повз хреста на  перехрестi  дорiг.  Темнi
башти собору захиталися перед ним, i вiн пригадав собi,  що  близько  десь
мусить бути знайоме йому мiсце, Кроки маршала  зробилися  повiльними,  вiн
став оглядатися навкруги себе. Лiворуч на самому березi мiж мостами С.-Луї
та л'Архевеш побачив морг. До нього й попростував хворий маршал.  Перебита
нога боляче хрущала, поранений пiд Павлiвкою хребет кололо, наче  тисячами
голок, розбитий пiд Успенiвкою череп, як мiдяний дзвiн, лежав на  мозковi.
Остюк не вiрив лiкарям, котрi запевняли його, що  вiн  може  знепритомнiти
десь на вулицi,  любився  з  Лореттою  до  безпам'ятi,  не  давав  хворобi
покласти на лiжко його тiло,  тримався  так,  як  воно  й  личить  хворому
маршаловi. За скляною стiною моргу виставлено було з  десяток  заморожених
людей.  За  склом  штучний  мороз.  Остюковi,  котрий  зайшов   з   теплих
передосiннiх вулиць, стало  приємно  вiд  прохолоди.  Тиждень  тому  Остюк
побував уже тут.  Вiн  розглядав  тодi  покалiченi  трамваями,  омнiбусами
трупи, перед ним  пливли  поля  жорстоких  атак,  трупи  його  партизанiв,
братськi могили в трагiчних  степах,  де  кружляли  вгорi  чорнi  круки  й
солодко пахло травами й мертвим тiлом. Маршал тодi заплакав  був  трохи  в
руку, його серце так защемiло, як щемить воно тiльки на  чужинi.  Наглядач
моргу за кiлька франкiв допустив Остюка подивитися, як  заморожують  трупи
перед тим,  коли  їх  виставляти  бiля  скляної  стiни.  Повiки  в  одного
утопленого ченця затремтiли саме в  той  момент,  як  Остюк  нахилився  до
нього. Маршал оживив ченця, пiвгодини попрацювавши надним. Нiколи не можна
вигадати такого дрiбного випадку, який  мiг  би  не  врятувати  людину  за
хвилину до її смертi. Чернець поблагословив Остюка i  запитав  його  iм'я.
Остюк одповiв, i чернець, зрiкшися  свого  iменi,  назвав  себе  Михайлом.
Тепер, трохи постоявши перед трупами. Остюк пригадав цей випадок,  що  був
зовсiм зник з його хворої голови.
   Перед моргом починався сквер  в  оградi  собору.  В  скверi  прекрасний
фонтан розбивав шматки води на краплi, краплi розкидав на  бризки,  бризки
розвiвав, як пил,  в  бризках  поломенiла  райдуга,  зеленiла,  блищала  й
коливалася. Маршал посидiв  на  лавцi,  розглядаючи  крiзь  водянi  бризки
диявольську архiтектуру  собору.  Потiм  вiн  пошкутильгав  далi,  обiйшов
собор, поминув Отель-Дьє i зупинився, вражений безлiччю квiтiв на  вулицi.
Це стояв ярмарок квiтiв посеред Парижа на островi Сiте.
   Маршал Остюк пройшовся ярмарком. Гомiн веселої юрби стояв навкруги,  як
висока трава, i Остюк простував нею. Заплющивши очi, тримаючи лiвою  рукою
патика, маршал уявив себе в рiдному Новоспаському  Стоять  вози,  фургони,
гарби; мукають воли, i слина падає у них з рота, наче павутиння,  хвоськає
батiжком  заїжджий  баришник  i  лукаво  пiдморгує  господарям;   зайшлася
халяндрою  уся  численна  циганська  родина  -  од  малого   до   великого
витанцьовують божевiльний  танок,  продає  сопiлки  похмурий  дiд,  весело
пищить в його устах степова дудка; Остюк нiби прийшов додому на побивку  -
вiн насвистує щось, поцокуючи новенькими  острогами.  Зараз  вiн  зустрiне
дiвчину. Он вона пiдходить до нього  в  гуртi  веселих  подружок  своїх  i
осмiхається здалеку. "Кахи, чорнява!" - не витримує Остюк  i  прокидається
серед чужих людей на ярмарковi квiтiв. Просто перед ним жiнка ховається за
великим кущем. Маршал пiдходить до  нього  i  одгортає  квiти  рукою.  Там
сидить, зiщулившись, налякана його Лоретта.
   - Ти ж поїхала, - каже маршал, i сльози бризкають з очей Лоретти
   - Ти ж назавжди, - повторює маршал i  бере  задумливо  синю  волошку  з
букета милої.
   Лоретта вже зовсiм заплакала. Вона бачить крiзь сльози, як нюхає  Остюк
синю квiтку, що нiчим не пахне. Лоретта хоче пояснити, чому вона  перейшла
сюди зi свого старого мiсця бiля церкви С.-Мадлен. Чому  перейшла  таємно,
сказавши Остюковi, що виїздить з Парижа. Лоретта любить  хворого  маршала,
їй боляче, що вiн докiрливо на неї дивиться, вона  не  знає  звичаїв  його
предкiв з Великого Лугу, котрих не могда засмутити жiноча печаль.
   - Я хотiла спровадити ранiш твого ворога, а потiм повернутися до  тебе,
- запевняє Лоретта, але Остюк уже її не слухає. Вiн  зрозумiв  тiльки,  що
його хотiли захистити, що жiнка хотiла пiдставити за нього своє  життя,  i
це його остаточно вiдштовхує. Погане  дiло,  коли  мужчину  починає  жiнка
жалiти й оберiгати: так недовго докотитися й до ганьби! Остюк iде далi вiд
Лоретти, не глянувши на неї, нюхаючи непахучу  квiтку  i  ледве  стримуючи
свiй гнiв.
   - Вернись! - кричить йому Лоретта, ридаючи. Маршал не  чує.  Йому  саме
пригадалася Павлiвка. Вiн лежить  на  пiдводi  обмотаний  полотном,  майже
загубивши свiдомiсть, i лише посилає й посилає своїх людей до  бою.  Мозок
його вмер, живе тiльки та крапка, котра керує правою  рукою.  "Вперед!"  -
кличе мовчки простягнута рука.
   - Вернись! - бiжить .за ним  Лоретта,  i  Остюковi  здається,  що  вона
хватає за стремено небiжчика коня його. - Вернись, мiй маршале,  до  свого
дому! Без тебе я не житиму нiколи!
   Остюк iде, як сомнамбула. На його шляху трапляються схiдцi.  Тримаючись
рукою за поручень. Остюк виходить на самий верх i сiдає на даху  омнiбуса.
Вулицi рухаються, вiтер б'є в  обличчя  Остюковi,  омнiбус  переїздить  на
правий берег Сени i швидко їде величезним Севастопольським бульваром.
   Уставши на розi бульвару С.-Денi, Остюк  пiшов  до  Монмартра.  Мети  в
нього не було жодної. Навкруги - нiби степ, а в самого  Остюка  застудженi
вуха: в них шумiв, верещав, ляскав, спiвав, смiявся паризький день. Безлiч
кафе розчинили дверi на бульварi. На тротуарах стояли столики,  бiля  _них
жили рiзномаснi французи. Маршаловi згадалося, як вiн  бився  з  ними  пiд
Успенiвкою. Вiн iшов серед натовпiв, котрими багатi вулицi  у  пiсляобiдню
годину,  вiн  розправив  свої  плечi  i  пiднiс   голову   догори,   гордо
шкутильгаючи. Йому з пошаною давали пройти. Всi думали, що це йде колишнiй
спагi[7] - його шкiра була темна вiд лютих  степових  вiтрiв  батькiвщини.
Кафе гостинно запрошували зайти, i стомлений маршал зайшов. На його  честь
зараз же заграв джаз. Остюк пив  потроху  вино,  як  пив  його  колись  iз
французької фляги пiсля Успенiвки, i думав про музику.  Слухаючи  соло  на
банджо, вiн пригадав бандуру, котра водилася в його полках.  Бандура  була
кращою за банджо. Бандура брала серце безлiччю сухих, коротких та  болючих
звукiв, її породив степ, вона передає трохи одноманiтний гомiн його,  вона
спiває, як мужнiй i скромний степ. Їй припадало завше спiвати про неволю i
пригноблення цiлого народу, вона примiтивна, як i кожна  печаль.  Остюковi
не подобається банджо  -  звуки  стогнуть  i  ниють,  це  спека  й  задуха
коливається  на  струнах  банджо.  Зате  флекстон  i   цугсфлейта   Остюка
зачаровують.  Пiдкреслюючи  металiчнi   тембри   джазу,   цi   iнструменти
вивершують їх, закручуються спiралями  i  обплiтають  кафе.  Так  Остюковi
здається. Вiн жалкує, що не запровадив джазу у своїх бригадах. Це  справдi
музика енергiї, руху, машин i пристрасного безуму. З такою музикою  кожний
ескадрон бився б, як цiлий полк, подумав Остюк i вийшов з  кафе  та  пiшов
бульваром далi.
   Жiнки поминали його, сяяли оголеними руками. Жiночi голоси  щебетали  й
кликали. Голоси чудово гаркавили, лiтера "р" переливалася в нiжних жiночих
устах, як мелодiйна пiсня води.  Коли  жiнка  смiялася,  вона,  здавалось,
тримає в своїх руках пiв земної кулi. Маршал пожалкував, що його народ  не
мав таких жiнок. Його країна  -  країна  тiльки  матерiв.  Печальна  матiр
вирощує дiтей, годує молоком i  колише  безлiччю  добрих  мелодiй.  Та  на
старiсть немає кому її  годувати  -  пiшли  сини  в  найми  i  соромляться
матернiх пiсень. Остюк пригадав своє жiноцтво - його доля була - терпiння.
З народження до смертi працювати в  полi  i  вдома,  молитися  й  плакати,
класти життям за дiтей, ледве розцвiвши - бути вже безiменною рiччю - таку
жiнку мав маршалiв народ. Остюковi закортiло побачити в себе iнших  жiнок,
почути з їхнiх уст  прекрасну  вимову  багатозвучних  слiв,  завмерти  вiд
їхнього мелодiйного смiху - i потiм пiти на неймовiрнi тортури" у  скажену
роботу, до осяйних високостей. Так подумав Остюк. Вiн не мiг  би  викласти
цiєї  думки  словами,  як  не  змiг  би  нiколи  пояснити  своєї  туги  за
батькiвщиною.
   Бульвар Пуасоньєр  скiнчився,  i  почався  Монмартр.  Остюк  думав  про
врятованого ченця, не помiчаючи дороги. Тротуар пiшов пiд гору,  поминаючи
фунiкулер. Назустрiч Остюковi  бiгли  юрби  школярiв.  Продавцi  солодощiв
пропонували йому свiй крам. Iнвалiд вiйни продавав цигарки - маршал  купив
у нього пiвсотнi i забув їх узяти з собою. Оглядаючись через плече,  Остюк
бачив черепицю на дахах будинкiв, бачив вигнуту лiнiю бульвару, верховiття
декiлькох каштанiв. Вiн вийшов височенько пiд гору.  До  нього  наблизився
задерикуватий хлопець iз шарфом на шиї i попросив франка.  Остюк  вiдхилив
простягнуту руку, не зупиняючись бiля хлопця. Йому нiколи було думати  про
милостиню - вiн побачив попереду себе сiру сутану ченця.  В  натовпi  вона
метнулась перед очима раз-другий i зникла. Хворий маршал  надаремно  шукав
її, ходив, зазираючи до дверей крамниць i кафе. Вже втративши надiю знайти
ченця. Остюк сказав собi: "Яка сила ченцiв є на  свiтi!"  -  i  зайшов  до
музею, де на дверях висiла блискуча дощечка, а  у  вiкнi  було  виставлено
воскову голу жiнку.
   Пахощi воску. Важкi портьєри на вiкнах. М'який килим пiд ногами.  Серед
усього рухається залами пахуча оаза. Хворий маршал урочисто  робить  огляд
генералам i королям. Еполети вилискують  мертвим  золотом.  Коштовна  одiж
облягає постатi. Остюковi  здається,  що  вони  швидко  почнуть  дихати  й
командувати. "Фрiдрiх Великий" - читає про себе маршал i додає - "король".
Вiн пригадав Павлiвку i павлiвський удар навскоси, котрого  винайшов  оцей
восковий невгамовник. Король тримає в  руцi  голу  шпагу.  Довгий  зелений
мундир  спадає  до  колiн.  Маршаловi  подобається  королiвська   постать.
Оповiдання Шахая про вiйни цього невидного чоловiчка  хвилюють  Остюка,  i
вiн, оглянувшись, щоб цього нiхто не. помiтив, хоче помацати короля рукою.
Знову спогади захопили його мозок. "Ти ж не помирай,  гляди,  маршале",  -
каже йому Шахай i усмiхається десь здалеку. Флорiда iрже й маше головою.
   Червоного прапора красна зоря
   Обiйде iз нами далекi моря!
   Цокотять пiдкови,! чхають конi. Виривайлова сотня свариться за барахло.
М'який, теплий степовий день. Остюк зiтхає i хоче  голосно  заспiвати,  та
його погляд чiпляється за чергову воскову людину, i маршал знову  вiдчуває
себе серед нерухомих героїв. Малий, пузань в сiрому, подертому  на  лiктях
мундирi дивиться просто на Остюка з-пiд чудного  трикутного  капелюха.  "У
таких капелюхах возять катафалки!" - думає Остюк i. лагодиться засмiятись.
Пузань, проте, дивиться на нього  суворо.  Остюк  пiдносить  руку  i  хоче
фамiльярно поплескати пузаня по плечах, та скляний ковпак не пускає  цього
зробити. "Як же  тебе  звати?"  -  питається  Остюк  i  читає  пiд  ногами
iмператора - "Наполеон".
   Маршал сiдає на стiльцi, що стоїть поруч,  i.  довго  сидить  нерухомо.
"Нарештi я тебе зустрiв! - осмiхається Остюк. - Нарештi  я  зустрiв  тебе,
пузата бабо!" Вiн оглядає iмператора, як  нещасливого  вояку.  Нещасливого
хоч би вже тим, що вiн помер i не може зробити того, що ще виконає  Остюк.
"Боже вiйни, - промовляє Остюк, - хто тебе навчив доручати кiнноту  дурням
у день рiшучого бою Ватерлоо?" Iмператор французiв не  одповiв.  За  нього
вiдповiв чийсь голос з глибини залу. "Не суди мертвого, - сказав голос,  -
Ватерлоо трагiчно невдалий день". - "Але ж можна  було  тому  чортовi,  що
його було послано розшукувати союзникiв, можна ж йому було, принаймнi, хоч
умерти?" - запитав Остюк, не дивуючись i не розшукуючи розмовника. "Це ваш
привiлей, - iронiчно пролунала вiдповiдь, -не жити, а вмирати".
   Остюк розгнiвано пiшов по залi до того кутка, звiдки лунав  голос.  Там
стояла воскова група, що показувала коронацiю Карла V. З натовпу  воскових
ченцiв, котрi стояли навкруги воскового  Карла,  вийшов  до  Остюка  один.
Остюк придивився. Це був його теперiшнiй тезко, чернець з моргу.
   - Здоров, побратиме, - сказав чернець.

   З  вiкна  Остюкової  мансарди  видко  було  невеличкий  брудний   двiр,
похилений флiгель, високий i мiцний паркан сусiднього  машиново-ремонтного
закладу та цiлу серiю червоних черепичних дахiв його вулички, що пiдходила
безпосередньо до бульвару С.-Мiшель. Бруд i  веселiсть  -  ось  характернi
ознаки цiєї вулички. Вузька, як степовий глибокий ярок,  вона  часто  була
ареною  дивовижних  процесiй.  То  несли   вночi   п'яного   студента   iз
смолоскипами, спiвами, плачем i реготом; то студенти влаштовували весiлля;
то - простували юрбою до будинку їхньої аlma mаter, щоб засвiдчити чергову
п'яну любов. Остюк часто виходив на  вулицю,  зачувши  спiви  студентської
ватаги,  але  веселiсть  та  була  чужа  йому.  Постоявши  хвилину.  Остюк
повертався до кiмнати, тамуючи огиду. Iнодi за  стiною  хтось  цигикав  на
скрипцi. Маршал тодi сiдав на лiжко й мрiяв. Вiн думав про свою  молодiсть
в Новоспаському, про роботу в господарствi батька, про свою власну землю i
власну хату, - якi б вони були в його мiцних, роботящих руках.  Вiн  думав
про всесвiтню вiйну, котра вирвала його з життя i штовхнула  в  смерть  та
руїну; про революцiю i горожанську вiйну; про свої  партизанськi  бригади;
про те, що життя  бiжить  дуже  швидко,  i  нiколи  людинi  зупинитися  на
хвилину; про бистрi роки i поважну ходу свiдомостi,  котра  сповнює  важку
голову; про чужину, що з неї видко батькiвщину - бiдну,  порожню  землю  i
червонi прапори на нiй; про вмирання селянської психiки i  про  страх,  як
перед зрадою.
   Мансарда, що в нiй жив Остюк, належала художниковi, котрий лежав саме в
лiкарнi. Остюковi дали це житло лише до одужання її господаря. Так воно  i
стояло - це художникове ательє - з полотнами,  з  картинами  в  рамках,  з
мольбертами i розкиданими скрiзь тубами фарб,  прийнявши  в  себе  хворого
маршала з його скромною валiзою. Остюк перечитував  книжки  по  малярству,
переглядав альбоми видатних художникiв, i йому здавалося,  що  вiн  дiйсно
розумiє чужу мову i що книжки  тi  розкривають  йому  рiзнi  таємницi.  На
мольбертi стояв недокiнчений пейзаж з контурами ворони на початому деревi.
Остюк виймав з валiзи старого бойового револьвера  i  старанно  цiлився  в
ворону, вiдiйшовши аж у куток мансарди: йому все здавалося, нiби рука його
починає труситися вiд жахливого болю в хребтi.
   Та мушка револьвера не тремтiла, i Остюк клав  його  назад  до  валiзи,
заспокоївши себе.
   Улюбленою картиною Остюка була одна, що її Остюк витяг з-пiд лiжка.  На
нiй художник намалював двобiй.  Вершники  з  блискучими  шаблями  в  руках
божеволiли на тлi червоних хмар, серед котрих заходило велетенське  сонце.
Фантастичнi постатi вершникiв та їхнiх коней чарували Остюка, вiн часто  й
подовгу розглядав картину. Художник розумiвся на конях, око Остюка  навiть
упiзнало одного коня - це була нiби морда Флорiди. Вiд  такого  починаючи,
Остюк  дiйшов  чудних  висновкiв:  художник  намалював  його,  маршала,  з
кубанкою на головi, з червоною стрiчкою на кубанцi  i  з  шаблею  в  руцi.
Придивляючись до  картини  довше,  Остюк  упiзнав  успенiвську  рiвнину  i
побачив крiзь пил грецьку кiнноту,  що  йшла  допомагати  французам.  Тодi
Остюк став розгортати всi полотна, що стояли в  кутку,  i  роздивлявся  їх
уважно та недовiрливо. Усi вони вразили Остюка якоюсь подiбнiстю. Скрiзь -
будь то пейзаж чи людська постать, чи просто композицiя фарб  i  лiнiй,  -
повсюди видко було замах руки та блиск шаблi в нiй. На однiм  полотнi  так
замахнулося дерево. Воно нiби хотiло  вискочити  з  корiнням  на  поверхню
землi. На другому полотнi - людська постать. Вiтер нахилив над  нею  смугу
дощу. I - наче висiла над перехожим рука з шаблею. Третє полотно  мало  на
собi цiлий вихор рук, що замахнулися  шаблями.  По  клинках  дзюрила  нiби
кров, та Остюк протер очi, i все це зникло з  очей,  як  вигадане  або  як
чарiвне.
   Лоретта зайшла до кiмнати. Остюк мовчки подивився на неї i знову втопив
очi у полотно.
   - Мiшель, - сказала Лоретта, - я прийшла до тебе.
   - Понiмаєш, - сказав маршал спокiйно, як перед кiнною  атакою,  -  твоя
доля мене турбує аж надто. Сiдай. I потiм вiн замугикав пiд нiс:
   Ой пряду, пряду, спатоньки хочу,
   Ой склоню я головоньку на бiлую постiлоньку,
   Може, я засну.
   - Ми з тобою побралися, - продовжував Остюк свою думку, - i жили  вдвох
увесь той час, коли я приїздив до цього мiста.  Двоє  людей  -  мужчина  й
жiнка - живуть у темрявi вiд  iнших  людей.  Вони  ходять  вулицями  серед
загалу, але з ними ж i ходить їхня темнота. Мiж двома людьми  -  чоловiком
та жiнкою - немає й не може бути нiчого чужого.
   Настала проречиста пауза, в котрiй Лоретта боялася заговорити.
   - Ти вбила свою дитину, -сказав Остюк i одвернувся од жiнки на хвилину,
- i мою дитину також. Я не пiп, i  менi  немає  дiла  до  грiха.  Але  моя
батькiвщина - країна плiдних матерiв. Мiй народ  -  немає  в  свiтi  бiльш
плiдного народу. Ти не сказала менi й слова i загубила  дитинча.  Ти  маєш
право так дiяти, i я заховав невимовний бiль  в  собi.  Дiтей  убивати  не
можна, Лоретто, - це загибель для народу.
   - Воно загубило б моє життя, Мiшель, -одповiла жiнка.
   Остюк пригадав своє захоплення з краси парижанок i  жахнувся  того,  що
краса та мертва i неплiдна. То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи  i
прикрасивши обличчя. Осмiх з'являвся на губах їхнiх, але то був осмiх,  що
загине разом з красунями. Та гаркава, грацiозна й мила мова не покладеться
в дитячi уста, бо дiти тисячами котяться  з  брудних  каналiзацiйних  труб
дном мутної Сени. "Нi, не треба нам таких, жiнок, - зiтхнув Остюк,  -  хай
живе одвiчна страдниця Матiр!"  Пiдсвiдоме  хотiти  загибелi  може  тiльки
нацiя, яка кiнчає iсторичну путь, - подумав Остюк i йому стало соромно вiд
такої iдеалiстичної думки. Вiн виглянув у  вiкно  i  побачив,  як  вибiгли
робiтники з  майстернi  на  обiд.  Декому  їсти  принесла  дружина,  дехто
розгорнув червону хустку з хлiбом, каштанами й жменею  винограду.  Червона
хустка зворушила Остюка -  скрiзь,  по  всьому  свiтi  робiтники  їдять  з
червоних хусток. Десь по великих фабриках робiтники мали їдальнi, але  тут
перед очима Остюка  тiльки  невеличка  майстерня,  i  вона  нагадала  йому
робiтництво його батькiвщини. Шахта, де працював юнаком Остюк,  завод,  що
був поруч шахти, запахи вугiлля, сiрки  i  горiлого  залiза,  пил  i  дим,
слiпучий блиск вилитого на землю  шлаку,  кров  у  грудях,  що  клекотить,
вiдчуваючи навкруги  себе  рух  i  метал,  -  ось  що  уявив  собi  Остюк,
виглядаючи у вiкно. Потiм вiн говорив далi, повернувшися до Лоретти.
   - Ти не могла iнакше зробити в цьому Парижi, i я перейду до головного.
   Маршал замовк несподiвано i зрадив  звичай  своїх  предкiв  з  Великого
Лугу: пожалiв жiнку. Надаремне вiн глушив у собi жалiсть - вона розквiтла,
як пахуче гроно, заволодiла ним до краю. I  жiнка  зрозумiла  це,  але  не
скористалася з жалостi Остюка. Ще бiльший вогонь охопив  маршала,  бо  вiн
вiдчув благородство жiнки. Вони сидiли мовчазнi, як двоє любовникiв, що не
кiнчали своєї любовi, а лише розпочинали її.
   - Я боялася тобi сказати, скоро ввiйшла, що цю кiмнату я  добре  знала,
-пролунало нерiшуче вiд Лоретти, котра  вирiшила  iнстинктивно,  що  треба
допомогти Остюковi реалiзувати його жалiсливiсть.
   - Як? - ухопився за випадок i Остюк.
   - Тут жив колись мiй наречений. Вже кiлька, рокiв вiн зник з моїх очей.
Вiн був тодi вiйськовий, збирався в похiд до Грецiї чи до  Сибiру.  За  цi
роки я нiяк не могла знайти оцю його кiмнату i тепер ось  бачу  її  такою,
якою вона була тодi. Це  його  малюнки,  -  сказала  Лоретта,  розгортаючи
полотна, - вiн був тодi блискучим художником, шикарним художником.
   Остюк слухав Лоретту, як слухає подорожнiй рiку, що тече в  нього  бiля
нiг, слухає, знаючи - вiн одпочине й пiде далi,  а  рiка  тектиме  собi  в
невiдоме море. Його любов до Лоретти  робилася  малою,  як  жайворонок,  i
пiдносилася всерединi серця вгору й вгору. Остюковi здалося, що його серце
побiльшало  неймовiрно,  проте  жайворонок  i  щебетання  десь  пiдступали
Остюковi аж до горлянки. Жалiсть пiдказала йому, що треба  бути  жорстоким
одразу, сказати всi причини, якi змушують його розiйтися  з  Лореттою.  Ця
потреба постала перед ним так яскраво, що вiн здивувався своїй  слабкостi.
Так буває - жалiсть породжує  жорстокiсть,  i  це  почуття  тодi  дiє,  як
благословення. Остюк мусив лягти в лiкарню, надiй вийти звiдти у нього  не
було, вiн почував себе щодня гiрше й гiрше -  хто  б  осудив  цього  героя
Павлiвки й Успенiвки за те, що вiн хотiв зробити?
   - Перед вiд'їздом.  -  сказала  Лоретта,  -  вiн  спiвав  менi  старого
романса. Хочеш послухати його?
   Лоретта почувала, що в  повiтрi  висять  громи  та  блискавки,  але  як
бiльшiсть жiнок - вона ховала голову пiд крило.
   - Хочу, - одповiв Остюк i, виглянувши у вiкно, побачив, що  двором  iде
чернець, - я хочу послухати його. Лоретта проспiвала першу строфу:
   На батькiвщину, у Тулон,
   Вертає шхуна "Трьох корон".
   Веде її рубака Жан.
   Малий чорнявий капiтан.
   Потiм  вона  басом  проказала  приспiв,  _як  вiдповiдь  на  цю  строфу
вiдважного Жана:
   Го-го! Грот-парус став,
   Щоб вiтер гнав i гнавi
   З коридора почулося, як хтось там зашаркотiв ногами. "Можна", -  сказав
Остюк. До кiмнати зайщов чернець. Вiн виглядав  на  малу  обскубану  мишу,
проте сутана йому личила. Чернець поправив на носi залiзнi окуляри й  сiв.
"Хвилину уваги, тезко, - вимовив Остюк, - Лоретто, далi". Лоретта, що,  як
кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пiсню далi:
   Вiдважний Жане, поспiшай
   До затишних тулонських шат.
   Сумна дружина й немовля
   Твого чекають корабля.
   Го-го! I гафель став,
   Щоб вiтер гнав i гнав!
   На чорний прапор "Трьох корон"
   Чекає твiй ясний король.
   На злото в трюмi - жде казна.
   Тебе, корсара, зла тюрма.
   Го-го! Ще й клiвер став,
   Щоб вiтер гнав i гнав!
   - Правильно, - зауважив чернець, - став i клiвер, бо  стiльки  обставин
на тебе чекає в Тулонi.
   Та ось i виплив сам Тулон
   Iз хвиль солоних лона лон.
   Його замрiяний обман
   Вилискує i крiзь туман.
   Го-го! Та й топсель став,
   Щоб вiтер гнав i гнав!
   Вiдважний Жане, долю зваж, -
   Це ж край твоїх тропiчних вахт!
   Чи вартi жiнка й немовля
   Тюрми ясного короля?!
   Го-го! Усе напни!
   До берега жени!
   - Так роблять справжнi мужчини, - сказав чернець i подивився на Остюка,
- сьогоднi ввечерi ми з тим нашим другом здибаємось бiля Сени. Всi  папери
вiн принесе з собою.
   - Пiснi ще не край, - зауважила Лоретта, i мужчини замовкли. Вона стиха
проказала останнi слова романсу,  нiби  виголошувала  нагороду  вiдважному
Жановi:
   I Жан зiйшов, мов паладин, -
   На березi дружина й син.
   А навкруги юрба ревла.
   "На гiльйотину короля!"
   - Кiнець пiснi поганий, - не погодився чернець,  -  i  слово  "паладин"
зовсiм не показує вiдваги, а лише високомiрство. Бiльш цiкаво виглядало б,
коли Жан, поцiлувавши дружину, сiв би до в'язницi.
   - Життя людини -  театр,  -  печально  виголосив  Остюк,  котрий  хотiв
справжню печаль видати за удавану.
   - Ви думаєте про режисера чи про декорацiю, маршале?
   -_ Я думаю про волю людини, котра йде проти всього.
   - Проте ви не скажете, що могли б бути режисером в театрi ?
   - Я був помiчником режисера в Успенiвцi  i  актором,  котрий  умирає  в
кiнцi п'єси, - в Павлiвцi.
   - Знаю цi бої, - вклонився з пошаною чернець.
   - Я ще ставив п'єсу "Комбриг без коня" на кону партизанського театру  i
поставив би кожну п'єсу зараз у себе на батькiвщинi.
   - А чому ви зараз тут?
   Остюк промовчав, не називаючи себе i,  не  розкриваючи  своїх  намiрiв.
Лоретта сидiла, щось своє думаючи, бо й Остюк, i чернець розмовляли  мовою
Остюка. Звiдки чернець  знає  його  мову  i  хто  вiн  такий  -  Остюк  не
розпитував. Мансарда трохи нагадувала невелику клуню. Дах був високо, нiби
лежав на кроквах. За вiкном у кутку - закапелок, де щось висiло на  стiнi.
Остюк щодня, просипаючися на лiжковi, думав про те, що треба  поглянути  у
той куток. Але, вставши, зараз же  забував.  Протягом  дня  вiн  не  сидiв
удома, а ввечерi куток той був темний. Чернець розгорнув вузлика,  котрого
вiн принiс iз собою, i пiшов за ширму, де стояло Остюкове лiжко. За кiлька
хвилин вiн  вийшов  звiдти,  несучи  сутану  в  руках.  Пiджачок  i  штани
бовталися на ньому, як на кiстяковi.
   Остюк  i  Лоретта  побачили  дрiбного  чоловiчка  цiлком  студентського
вигляду.
   - Повiсьте рясу он туди, у куток, там є вже якась одежа. Чернець  пiшов
до закапелка i пiдняв темну матерiю, вкриту  пилом.  Усi  побачили  мундир
французького офiцера - похiдний, ношений, i шаблю пiд ним. Остюк  пiдiйшов
та взявся рукою за шаблю.
   - Ого, та це моя знайома! - вирвалося у нього, i вiн  бiльш  нiчого  не
додав. Нiби  щось  ударило  його  у  голрву.  Слiпучий  успенiвський  день
заколивався перед його очима. Голова  Петра  Виривайла  лежала  мертва  на
столi.

   Дiйшовши пам'ятi, Остюк з годину не рухався на лiжку. Чернець розмовляв
за ширмою з Лореттою. День iшов на вечiр. У вiкно линув гомiн перехожих  з
вулички. З бульварiв  С.-Жермен  та  С.-Мiшель  лунали  трамваї.  Вибухали
мотори автомобiлiв. Напроти вiкна на даху флiгеля скакало двоє котiв. Плач
дитини скидався на скавчання. Зблизька десь чувся  пронизливий  рип  колiс
чиєїсь тачки. Маршал повернувся на лiжковi  i  знову  загубив  свiдомiсть.
Променi й гуркiт заполонили його мозок, i кудись простяглася з голови одна
нитка, за котру шарпав хтось без жалю, нiби Остюкова голова була  дзвоном,
а мозок - билом у цьому дзвоновi. Маршал застогнав, його занудило. Чернець
пiдiйшов до лiжка i поклав мокру хустку на голову. "Лоретто",  -  покликав
Остюк. Лоретта пiдiйшла, Остюк узяв її за руку i вiдчув, як сила з її руки
прояснює йому  мозок.  "Ти  моя  жiночко",  -  прошепотiв  Остюк,  i  його
непам'ять перейшла в тихий сон. Йому приснилось, що вiн спить пiд зорями в
степу, поклавши голову на сiдло. Пасеться  Флорiда,  припнутий  до  списа.
Потiм пiдходить до хазяїна i лиже йому лоба. Остюк хоче прогнати коня, вiн
замахується на Флорiду рукою, i Лоретта хватає його за руку.
   - Чи ба! Та вже зовсiм вечiр, - каже Остюк, пiдвiвшись на лiжковi.
   - Вже вечiр, - констатував чернець, - чи здатнi ви пiти тепер  зi  мною
до Нового Мосту?
   - Звичайно, здатний, - одповiв Остюк  i  став  складати  свої  речi  до
валiзи, нiби вiд'їжджаючи назавжди.  Замкнувши  валiзу,  вiн  винiс  її  з
кiмнати i за хвилину повернувся назад.
   - Консьєржка дивується, - було його резюме, - i я сказав,  що  це  речi
вашi, тезко.
   Вони всi троє посiдали знову, цiлком рiзно виявляючи почуття. В той час
як Лоретта, не стримуючись i  не  криючись,  витирала  сльози  хусткою,  а
чернець заплющив очi пiд окулярами, i лише губи його лукаво  кривилися,  -
Остюк сидiв цiлком спокiйний, дивлячися в одну крапку на  стiнi  над  його
лiжком. Потiм вiн устав i зняв iз стiни те, на що вiн дивився. Кладучи  цю
рiч. - то було фото - до кишенi. Остюк на хвилину затримав її перед очима.
Там сидiло четверо партизан: Шахай, Галат, Марченко i вiн сам.  В  руцi  у
Галата був соняшник.
   - Ну, прощавай моя хата, - тихо проказав Остюк, i з цими  його  словами
прочинилися дверi, на порозi з'явився  високий  мужчина.  Лоретта  ахнула,
упiзнавши господаря мансарди -  свого  нареченого.  Остюк  пiзнав  офiцера
французької кiнноти i коли той зняв  капелюха,  -  побачив  шрам  на  його
головi вiд своєї кубанської шабельки. Чернець же хутко вислизнув у дверi.
   - Бувай здорова, дружино, - вимовив Остюк i поцiлував мiцно Лоретту,  -
ось тобi буде муж i хазяїн пiсля мене.
   З цими словами Остюк вийшов, i вiн це зробив достойно, _як мужчина.

   Таксi  їхало  напрочуд  швидко.  Вже  звечорiло.  На  мосту   С.-Мiшель
засвiтилися лiхтарi. На Сiте, бiля  полiцiйної  префектури,  стояла  валка
ажанiв. До вулицi Рiволi їхали кiлька хвилин. "Рiволi", - сказав  шофер  i
зупинив машину. Остюк, шкутильгаючи за ченцем до скверу С.-Жак,  намагався
розшукати, звiдки  вiн  знає  слово  "Рiволi".  Потiм  поруч  цього  слова
повстало в пам'ятi  "Мантуа".  За  цим  прийшло  слово  "Жубер".  Нарештi,
сiдаючи в скверi на лаву перед баштою С.-Жак, Остюк  пригадав  четверте  й
останнє, як ключ до всього - "Бонапарте". Так, Остюк знав  вiд  Шахая  про
бiй пiд Рiволi з iталiйського походу генерала Бонапарте.  Жорстоко  билися
перший день. Увечерi генерал Бонапарте  довiдався,  що  йде  на  нього  ще
велика сила з боку Мантуа. Залишивши кiнчати бiй молодого Жубера,  генерал
помчав назустрiч пiдмозi. Три днi не було Бонапарте, i три днi  бився  пiд
Рiволi Жубер, не маючи сили подолати ворога,  але  й  не  пiддаючись  його
шаленим наскокам. Бонапарте, зустрiвши i  розбивши  пiдмогу,  що  йшла  до
Рiволi, повернувся туди лише на четвертий день. Цього ж  таки  дня,  знову
з'єднавшися з  Жубером,  Бонапарте  переможно  закiнчив  бiй  пiд  Рiволi.
"Вулицю треба було назвати iм'ям Жубера", - подумав Остюк, i йому  приємно
стало вiд однiєї згадки про цього блискучого вояку, молодого,  соромливого
й романтичного хлопця, котрий загинув у Австрiї так несподiвано,  провiвши
туди  з   Iталiї   крiзь   гори,   холод,   снiги,   крижанi   безоднi   -
шiстнадцятитисячну армiю.
   - Вiн iтиме отут, - вимовив  чернець,  -  i  шукатиме  моєї  сутани,  в
обличчя мене не знає. Коли нас тут не зустрiне, вiн пiде до Нового Мосту i
там чекатиме.  Ясно-сiрий  костюм,  круглий  значок  Рот-Фронту,  оранжева
краватка. Упiзнали б?
   - Упiзнав би, - одповiв Остюк i розвалився  на  лавцi,  мов  сидячи  на
тачанцi. В руках своїх Остюк вiдчув гвинтiвку, на поясi - сотню  патронiв,
вiн прийшов на засiдку. Усе пливло невiдомо  куди,  все  минало  й  мовчки
мiнилося на iнше, над головою Остюка  надимався  парус,  не  було  жалю  i
ввижалася попереду незаймана  просторiнь.  Люди  мелькотiли  перед  очима,
переходячи  сквер.  Чернець  уважно  слiдкував  за   всiма   мужчинами   й
фiлософствував про Остюкову батькiвщину так, нiби там зроду жив...
   - У вас буде прекрасна столиця, - сказав вiн, - i  називатиметься  вона
Хортицею по iменi острова. Посерединi  Днiпра  стоїть  острiв  з  гранiту,
площа його-три на шiсть кiлометрiв. Гранiтовий масив колосальної  глибини.
Поруч  острова  свiтова  електрична  станцiя,  навкруги  степ  з   рудами,
вугiллям, нафтою й пшеницею. Острiв, як криця, -  це  не  фiнськi  болота,
котрi  треба  було  загачувати  кiстками  ваших   дiдiв,   щоб   збудувати
Санкт-Петербург. Це не острiв Манхеттен, на котрому  стоїть  Нью-Йорк,  це
славна гранiтна Хортиця, що  витримає  будинки  яких  завгодно  масштабiв.
Тепер далi: тече рiка,  котрiй  i  цiни  не  складеш,  так  вона  доцiльно
протiкає серединою країни, забираючи в себе воду з усiх  менших  рiчок:  з
Тетерева, Десни, Росi, Сули, з Тясьмина, Псла, Ворскли, з  Орелi,  Самари,
Iнгульця. Iмена якi, якi звучання!
   - Якi ? - запитав Остюк.
   - Кожне iм'я записане мужнiми руками ваших предкiв до iсторiї. Тетерев,
Сула, Тясьмин, Самара! Як Iгорева сурма, звучить Сула,  кривавий  Тясьмин,
скромна Самара. До Царграда плив Днiпром Олег, велика дорога - "iз варяг у
греки". Славна у вас iсторiя, тезко.
   - Це ви про що?
   - Про iсторiю вашої землi за останнiх двi тисячi рокiв.
   - А про столицю?
   - Пробачте. Я хотiв сказати,  що  майбутня  столиця  ваша  мусить  бути
прекрасною, як казка. На самому островi - центр. Вiсiмнадцять  квадратових
кiлометрiв пiд центр. На всi сторони з острова  перекинуться  мости  через
Днiпро. Ажурнi сталевi цяцьки ляжуть з острова  на  берег.  I  ще  ростиме
мiсто. Мiсто, що його обтiкає  велика  рiка,  воно  мусить  бути  чисте  й
здорове. Днiпровi плавнi  осушать  i  вiддадуть  городньому  трестовi,  по
схилах балок, на пiсках, ростиме чудесний виноград,  рiчище  поглиблять  i
закують в бетон, просто до мiста пiдходитимуть  пароплави  з  усiх  морiв,
колосальний пролетарiат  стукотiтиме  молотками  по  заводах,  i  це  буде
справжня столиця.
   - Можна подумати, що ви тiльки те  й  робите,  що  будуєте  столицi,  -
осмiхнувся Остюк недовiрливо. Проте в його уявi зараз же виросла Хортиця i
засяяла в слiпучому електричному свiтлi. Сквер С.-Жак перетворився в сквер
на островi, а лiхтар на баштi С.-Жак в зорю над будинком виконкому  мiста.
Потiм Остюк пригадав собi  це  мiсце  Днiпра  й  Кiчкаський  мiст,  котрий
переходила  його  кiннота,  пострiли  ворога,  що   тiкав   без   оглядки,
пустельний, випалений сонцем степ, пил, спеку i втому колишнього походу, -
пригадав, i сумнiви зароїлися в його головi. Але й ще одну рiч вiдновив  у
пам'ятi Остюк - могутню Днiпрову течiю, безлiч  води,  що,  затиснута  мiж
велетенськими скелями Вовчого Гирла, мчала, як шалена, вируючи, шумуючи  i
подаючи знизу голос велетня. Загадково виблискувала  рiка,  несучи  безлiч
тонн води в море, пекельно-гарячий вiтер степу пролiтав  над  хвилями,  як
жадiбний птах, п'ючи й каламутячи крилами воду Днiпра. Хортиця тодi  стала
на очах у Остюка вкриватися баштами й будинками, лiнiями рiвно  прорiзаних
кварталiв. -Хортиця, -сказав Остюк, - без  мостiв  i  вигляду  жодного  не
матиме. Береги там  високi,  мости  будуть  дуже  високо  йти  над  водою.
Запорозькi козаки там, кажуть, жили ранiш. Шахай мiг би вам багато  дечого
розповiсти про них, як вони вiдважно й хитро скрiзь билися.
   - Вони добре вмiли умирати, - повторив чернець  сентенцiю,  що  її  вiн
мовив уже в музеї воскових фiгур, - та й взагалi у вас добре вмiють тiльки
умирати. Англiйськi журнали  сiмнадцятого  столiття  виповнено  портретами
ваших гетьманiв та полковникiв, вiйськовi спецiалiсти вивчають їхнi походи
та переможнi бої з поляками й турками, все йде до  того,  що  на  сторiнку
iсторiї випливе новий могутнiй життєздатний народ, та  все  раптом  летить
шкереберть:  гетьмани  зникають,  пропивши  всi  славнi  дiла,  полковники
розкiшно умирають, четвертованi, колесованi, на кiл  посадженi,  у  мiдних
биках пiдсмаженi, або стають московськими боярами, кличуть до себе  воєвод
i - ганьба! - стають рабами,  незвойованi,  неподоланi  на  полi  бою,  не
примушенi силою до покори.
   - Кажете - добре вмирали? - Остюк аж нахилився до ченця.
   - Умирали так, як нiхто в  цiлому  свiтi  не  вмирав.  У  вас  є  якась
гордiсть смертi. Скiльки ваших прадiдiв умирало, сидячи на палi на майданi
або при дорозi, мовчки усмiхалися  iз  своїх  ешафотiв,  лаяли  ворогiв  i
кепкували з них. Жодного стогону не зривалося з уст.  Очi  були  яснi,  як
небо над головами, мужнi серця рiвно стискалися, тремтiли  вiд  напруження
м'язи, з котрих злуплювали шкiру i, посипавши її сiллю, тулили  до  живого
м'яса.
   - Чому ж вони не билися до загину?
   - Вони були довiрливi, коли ворог хотiв їх ошукати, вони були  нетривкi
там, де треба було перечекати, вони були жалiсливi там, де  ворог  удавав,
що просить милостi.
   Остюк силкувався зрозумiти, куди хилить розмову чернець. Серед усiх цих
слiв десь мусив висiти гачок на його думку. Може, цим гачком був сором, що
його вiдчув Остюк, змушений визнати незнання свого минулого?
   -_ Яка ж у вас професiя, побратиме, поза монастирем? - запитав  нарештi
Остюк.
   - Я iнженер, - скромно одказав чернець, - гiрничий iнженер.
   - Можна подумати, що ви iнженер чужої iсторiї, - сухо промовив Остюк, -
але я подумав, що вам просто набридло чекати нашого друга. Скiльки ви  вже
менi про це говорили?
   Йому стало боляче вiд подiбних розмов. Що саме болiло -  вiн  не  знав,
можливо не факти, а сам тон розповiдi.  Чернець  вибачливо  усмiхнувся  i,
поправляючи окуляри, заховав за цим рухом лукавий блиск очей.
   - Ви божевiльний, - лагiдно зауважив Остюк i устав з лави, - коли я вас
досi слухав, то тiльки через те, що не знав цього.  Щось  iще  маєте  менi
сказати перед тим, як я пiду?
   - На мою думку - ви не пiдете, - засмiявся чернець, - бо  вам  потрiбнi
тi папери, що їх принесе наш незнайомий друг. А потiм, -  глузливо  сказав
вiн, - з якої це пори Остюк боїться слiв? Хiба ви не мужчина i  не  можете
захищатися? Адже ви добре знаєте, що голова в мене не  гаряча  i  мозок  у
мене не хворий?
   Остюкове серце враз виповнилося гордiстю. Безконечнi  бої  за  надбання
революцiї промайнули перед його очима. Вiн вiдчував себе нiби в  глибокому
рейдi, пройшовши лiнiю ворожого фронту.
   - Нам по дорозi з кожною країною, котра вивiсить червоного  прапора,  -
сказав вiн тихо й переконано, - всi нацiї борються у нас за одне дiло -  i
це дiло є вищим за iнтереси окремих нацiй. Нiхто ще  не  довiв,  що  новий
панiвний клас - пролетарiат - може бути нацiоналiстичним, може товпитися в
рамки  однiєї  нацiї  з  нiбито  бiльшим  культурним  минулим.  Звiдси   -
неможливiсть того, що ви називаєте ошуканством, -  коли  ви  серйозно  так
думаєте, а не викликаєте мене на одвертiсть. Доведiть менi.
   Чернець одкотив рукав на лiвiй руцi й показав Остюковi великий шрам вiд
розривної кулi. Свiтло лiхтаря лилося на руку, як молоко. Шрам такий, нiби
м'ясо вирвала тигрова лапа.
   - Я був у союзi "Спартак", товаришу, --залунала його мова, -я бився  за
Ради  i  сидiв  у  в'язницi.  Ради-єдина  система  влади,  що  її  приймає
пролетарiат. Система ця потребує пролетарiату нацiональне свiдомого.  Там,
де свiдомiсть ця стане зарозумiлою - нiчого доброго не вийде.
   - Ви, значить, нiмець? - запитав Остюк.
   Замiсть вiдповiсти - чернець устав на ноги  i  повернувся  обличчям  до
Остюка. Обличчя його було в тiнi.
   - Он вiн iде, - прошепотiв вiн, - сiрий костюм. Слiдкуйте за значком та
краваткою.
   Незнайомий пройшов близько. Це був той, кого вони шукали. Остюк  зблiд,
побачивши обличчя людини в сiрому костюмi. Коли незнайомий  (Остюковi  вiн
був знайомий!) пройшов далi, чернець пiшов за ним, як мисливець,  а  Остюк
загорiвся  помстою.  Сталася   цiлковита   несподiванка:   Остюк   захотiв
одвертостi.
   - Ця людина з нашого радянського  представництва,  -  вiн  поiнформував
ченця, одразу викриваючи себе з головою, - коли ви сказали менi про цiкавi
документи, за котрi наше радянське представництво заплатило б добрi грошi,
я вирiшив не йти ще до лiкарнi та спробувати одержати тi папери. Грошей  у
мене не було - ви менi їх дiстали. Ви використали якiсь таємнi зв'язки,  i
ось тепер ця людина iде перед нами. Зрештою я бачу й  причину,  чому  менi
захотiлося дiстати папери, я вiдволiкав  день  операцiї  в  лiкарнi:  свою
смерть. Якi там у нього можуть бути папери - у цього продажного гада?
   Чернець стиха смiявся:
   - Ви, побратиме, врятували менi життя. Я хотiв вам цим трохи вiддячити.
Менi вже давно треба зникнути з Парижа,  бо  незабаром  мене  зловлять.  Я
кiнчав свої справи перед тим, як ви  мене  побачили  утоплеником,  жертвою
моїх конкурентiв.
   - Я хочу i його кiнчити, - сказав Остюк, не слухаючи ченця, -  i  лягти
до лiкарнi. Своїми розмовами про те, як ми умираємо, ви розбудили мене  до
чогось.
   Найблискучiша в Парижi вулиця - Рiволi - вступила в  годину  найбiльшої
метушнi. Вiкна крамниць слiпили очi. Автомобiлi - цiла армiя чорних  жукiв
-  сунули  вулицею,  як  лава.  Рух  був  конвульсивний:   паличка   ажана
затримувала його i дозволяла знову  поновитися.  Складалося  враження,  що
мiстом  повзе  плисковата  чорна  глиста  -   зупиняється,   розтягуючись;
здригається, рушаючи; вимащує мокрим черевом  асфальт,  котрий  блищить  i
западається пiд лiхтарями, вiддзеркалюючи їхнє свiтло. Мисливцi, iдучи  за
звiром, наблизилися до вулицi Нового Мосту  i  повернули  лiворуч.  Iнодi,
коли трохи завмирав галас сирен та крики газетярiв з вечiрнiми  випусками,
- докочувався до вуха поважний церковний дзвiн. Вiн розходився над мiстом,
як блюзнiрство з машин i темпу вулиць.
   - Це дзвонять близько -  в  С.-Жермен  Оксеруа,  дзвонять  там,  звiдки
близько  чотирьохсот  рокiв  тому  вiдзначили   початок   Варфоломiївської
рiзанини.  Тодi  цей  дзвiн  кликав  рiзати  гугенотiв  ad   majorem   Dei
gloriam[8]...
   - А тепер вiн кличе рiзати зрадникiв революцiї, - Остюк  хутко  перебив
ченця, нiби збираючись довго говорити, але замовк, ледве вимовивши  фразу.
Йому закортiло опинитися в степу, де нiхто б не перешкодив.
   - У вас виросте могутнiй пролетарiат, - сказав чернець Остюковi згодом:
вiн мов увесь час тримав у головi  цю  тему,  -  численна  армiя  тих,  що
вiдродять країну. Вони  побудують  новi  заводи  на  мiсцях,  де  є  руда,
вугiлля, сировина, вони прив'яжуть до себе селянство  машинiзацiєю  важкої
степової роботи, органiзацiєю занедбаного селянського  господарства,  вони
привернуть до себе селянина, маючи одну мову з ним i  творячи  цiєю  мовою
велику культуру пролетарського класу.
   Незнайомий дiйшов до Нового Мосту i оглянувся навкруги  себе.  Остюк  i
чернець iшли просто на нього,  не  вiдокремлюючись  i  не  подаючи  жодних
знакiв. Незнайомий помiтив уже Остюкове шкутильгання i окуляри ченця.  Вiн
рушив на мiст, зрiдка недбайливо поглядаючи на боки. Остюковi  прийшла  на
пам'ять Лоретта. Постать її вiн  убачав  у  кожнiй  жiнцi  на  вулицi,  її
гаркавий смiх лунав йому з кожних уст. Вiн тримав своє серце, котре хотiло
розколотися. Раптом йому здалося, що  вiн  бачить  Лоретту.  Вона  йшла  з
худорлявим офiцером, похиливши голову, сумна усмiшка нiби блукала на устах
її. Остюк уявив собi розбите серце її, дитину, що плавала вже в Сенi, -  i
наче жменю сухого пiску кинув хтось  в  обличчя  йому.  Жiнка  з  офiцером
пiдiйшла ближче - це була не Лоретта. Коли вони проходили повз Остюка, вiн
помiтив, що у жiнки заплющенi  очi.  Невеличкий  пароплав  на  Сенi  внизу
пронизливо закричав, причалюючи до Нового  Мосту.  Електрична  реклама  на
сусiдньому мосту Мистецтв показувала контур келеха, зроблений з  блакитних
ламп, i червонi краплi електричного сяйва падали в келех з  чорного  неба,
на котрому горiла назва.
   - Увесь Новий Мiст побудовано з каменю зруйнованої в'язницi Бастiлiї, -
сказав чернець, коли було пройдено половину мосту, бiля монумента  Генрiху
IV. Умовлене мiсце починалося вiд монумента. Незнайомий вибрав темну смугу
бiля поручнiв мосту i став у тiнь. До нього зараз же  пiдiйшли  чернець  i
Остюк. Чернець пiднiс над головою кулак, щоб  незнайомий  їх  упiзнав:  це
була умовна познака.
   - Контрреволюцiї служиш, браток?
   Незнайомий здригнувся, зачувши голос  Остюка.  Навкруги  наче  навмисне
стало малолюдно. Остюк пiдiйшов до зрадника щiльно i заглянув йому в вiчi.
Жалюгiдний хаос побачив там Остюк. Все заглушаючи, пiднялася в ньому хвиля
слiпої жорстокостi. Вiн загубив владу над своїми вчинками.  Десь,  наче  з
нiчної мли, на момент повстали перед ним вiтряки його  батькiвщини.  Крила
їхнi кружляли, як пропелери. Остюк схватив зрадника за груди  i  за  пояс,
пiдняв його над поручнями i кинув у  Сену.  Там  саме  проходив  пароплав.
Людина в сiрому  костюмi  ударилась  об  залiзнi  бильця  борту,  хряснули
кiстки, хлюпнула потiм вода. Остюк зiперся  на  поручнi  мосту  i  загубив
свiдомiсть. Останнє, що побачив - були  червонi  краплi,  котрi  падали  в
келех на мосту Мистецтв.

   I сниться чудний сон маршаловi. За Кiчкаським мостом стоїть його  кiнна
дивiзiя. Неймовiрно сяє мiсто на островi  Хортиця.  Мости  з  острова,  як
павучинi лапи. Днiпрова вода внизу яскраво-зеленого кольору. Шахай:
   "Здобудь менi мiсто, Остюче". - "Понiмаєш, - одповiдає маршал, -  треба
сюди ще Галатових кулеметiв". Шахай: "Там кулемети не поможуть! Я битиму з
важких гармат, а Марченко полетить аеропланом i скине сотню  бомб".  Остюк
пригадує, що Марченка  було  розстрiляно  з  ворожого  кулемета,  пригадує
безголове, понiвечене тiло свого бойового  товариша,  йому  стає  страшно.
"Марченко мертвий!" - кричить Остюк, але Шахай маше прапорцем, i до  нього
летить Марченко. Вiн салютує, перегнувшися через борт машини, i летить усе
вище й вище. Остюк говорить  команду  полкам.  I  в  цей  час  над  мiстом
з'являються контури келеха i кривава рiдина крапле з нього. Мостами з усiх
бокiв залiтає до Хортицi кiннота. З жахом Остюк помiчає червоний прапор на
виконкомi. "Хлопцi!"-кличе командирiв маршал,  i  йому  здається,  що  всi
глузують з нього. Вiн виймає револьвера i хоче застрелитися,  його  душить
ганьба, але хтось одводить руку од голови. "Божевiльний  -  це  Париж!"  -
кричать йому на вухо. I  справдi  -  бригади  стоять  бiля  Аустерлiцького
мосту, а гарматники тягнуть важкi  гармати  до  Ботанiчного  саду.  Маршал
одразу уявляє собi мапу Парижа. Нiби  блакитна  шабля,  лежить  посерединi
Сена. Командири чекають наказу.  Остюк  розбиває  кiнноту  натроє.  "Перша
бригада пiде звiдси набережною С.-Бернарда,  поверне  лiворуч  на  бульвар
С.-Жермен", - каже маршал, i немає жодного сумнiву в його голосi.  Бригада
помчала.  Остюк  iнструктує  командира  другої.  Мовчки  салютує   шаблями
бригада, i Аустерлiцький мiст гуркотить  i  гнеться  пiд  такою  кiлькiстю
коней. Залишається бiля Остюка його  улюблена  третя  бригада.  "За  мною!
Рушай!" - командує маршал i, як диявол, веде полки. Не  торкаючись  землi,
летять за ним кiннотники до площi Бастiлiї. Промайнула  вулиця  С.-Антуан.
На колишнiй  Гревськiй  площi  маршал  заарештував  управу  мiста.  Вулиця
Рiволi, Луврський палац, Тюльєрiйський сад, усе мчало назустрiч i  зникало
за плечима. Порожнi вулицi, замкненi вiкна i дверi -  так  стрiвав  Остюка
переможений Париж.  На  площi  Згоди  бiля  Луксорського  обелiска  маршал
побачив уперше крiзь вулицю Єлiсейських Полiв - Трiумфальну  арку.  Раптом
над нею з'явилися контури келеха i кривава рiдина почала капати  з  нього.
Жах  охоплює  Остюка.  Велетенське  мiсто  ковтнуло  його  бригади.   Вони
розгубляться  серед  тисяч  вулиць!  Маршал  плаче,   i   вiрний   Флорiда
здригається пiд ним. Позаду схлипує вся бригада. Тодi з-помiж статуй мiст,
котрi оточують площу, оживає в павiльйонi статуя мiста Марселя  i  голосом
ченця кричить на всю площу. Маршал вiдчуває, що у нього  болить  вухо  вiд
цього крику. "Ти ще видужаєш, побратиме, - кричить чернець, - у  вас  буде
прекрасна столиця!" Над  павiльйоном  мiста  Марселя  з'являються  контури
келеха, й кривава рiдина починає...

   ШОСТА ПIСНЯ

   Голос:

   У пiснi шабля татарву сiче,
   У думi - за дружину вiрну править.
   Бредуть, спiвають люди без очей,
   Перебираючи струну i славу.

   Лише про честь - слiпий речитатив,
   Про вiрнiсть i хоробрiсть побратимiв.
   Розчiсувачi грив старих часiв,
   Важких боїв-бояни нелюдимi!

   За тьмою - тьма, як доля кочова,
   В обличчя - непрозорий вiтер лине.
   У темрявi сiдають спочивать,
   У тьму iдуть, намацавши стежину.

   Не повторити, як бринить струна!
   Який у неї урочистий голос!

   Басок тривожно й грiзно застогнав.
   Альти пiшли у вимрiяне соло.

   Вперед! Завжди вперед летiть, вiдважнiї
   Плечима до плечей ставайте, дружнi!

   Хор:

   Через моря, пустелi та мiражi
   Iде вона - достойна й мудра мужнiсть.

   Людина зупинилася проти вiтру, що дмухав за течiєю  вздовж  долини,  де
текла рiка. У подихах вiтру виразно чулось швидке посування  зими.  Дерева
на крутих схилах берегiв - сосни й лиственицi - шарудiли так, нiби  з  них
сипався ввесь час пiсок. Сiрi, як повсть,  хмари  закривали  небо.  Людина
обшукала очима береги. Зовсiм непомiтнi ознаки  звернули  на  себе  увагу.
Пiдiйшовши ближче, обидва компаньйони знайшли'там слiди колишньої  стоянки
одного з багатьох синiв великої тайги.
   - Я тебе не дурив, - було резюме першого, - це той Золотий Ручай.
   Вiн оглянувся навкруги, пригадуючи  i  вiдновлюючи  в  пам'ятi  знайомi
мiсця.
   - Он висять шматки шапки, - закiнчив  вiн,  -  я  його  убив  пiд  отим
деревом. Там же й покинув. Ми прийшли, Ничипоре.
   Другий нiчого на це не вiдповiв.  Вiн  сiв  роззуватися.  Знявши  важкi
чоботи, розмотав онучi i почав одривати од  нiг  шматки  шкарпеток,  котрi
зотлiли на його пальцях. З тисячу кiлометрiв пройшли вони  за  мiсяць  вiд
табору  "Веселий".  Перерiзали  стежками  гiрський  кряж,   потрапили   до
невiдомої рiчки, пiшли нею до вiйстя i повернули в долину, звiдки  витiкав
ручай.
   Перший бродяга назбирав сухого суччя i розпалив  багаття.  Другий  став
грiти пораненi ноги. Речi лежали купою - так, як їх було скинуто з плечей.
Рушницi висiли на гiлках. Ничипiр простяг руку до фляги i сьорбнув  з  неї
спирту.
   -  Не  поспiшай,  -  зауважив  компаньйон  його.  Знову  мовчали,  нiби
слухаючи, як лускало дерево у вогнi.
   - Бгаток, не дгеф,  -  почулася  запiзнiла  вiдповiдь  Ничипора,  -  од
гогiлочки люди веселiшають.
   Вiн таки гаркавив. Обличчя, подзьобане вiспою,  зайшлося  усмiшкою.  Од
спирту ожили стомленi м'язи. Не взуваючи чобiт, став  ходити  бiля  вогню,
одчепив чайника, побiг  по  воду,  повiсив  чайника  над  вогнем.  Потроху
смеркало, i ватра ставала жовтiшою. Унизу  блищав  ручай,  вiн  одсвiчував
нiби золотом, що лежало невiдоме в ньому i навкруги по  долинi.  За  сiрою
пеленою хмар мов западалася  чорна  безодня,  посилаючи  землю  в  глибiнь
вечора. Вода закипiла. Як завше на нових  мiсцях,  людей  охопила  апатiя.
Було млосно вiд однiєї думки, що поблизу пiд рукою є  жовтий  пiсок,  який
наче крил начепить вимученiй людськiй iстотi. Вiн перекине цiле життя,  як
гору, вiдкриваючи  прекрасну  далину  теплих  земель.  Не  буде  скаженiти
навкруги бiле снiгове мовчання. Не буде  висiти  на  ниточцi  над  головою
смерть.
   Чайник закипiв дужче. Пара била з носка, - _i почала бряжчати покришка,
зашкварчала вода, падаючи  у  вогонь.  Компаньйони  прокинулись.  Нашвидку
сьорбнувши чаю, побiгли в долину i ходили там до повної темноти. Розiклали
багаття над самою водою. Вiдбившися у  водi,  запалав  високий  вогонь,  i
скидався вiн на вогненний довгий меч iз двома клинками. Тут, де на  тисячi
кiлометрiв не було й слiду людини, поставлено в рiку отакий меч. I вiн  не
гас.
   - Незаймане мiсце, - сказав бродяга, - _ми тiльки встигли переконатися,
що золото поверху розкидане, - i я убив його, щоб повернутися самому сюди.
Ти знаєш, що я хворiв i втратив лiтнi мiсяцi. Та  й  тепер  ми  навряд  чи
встигнемо щось i зробити. Днями випаде снiг. Ми тут перезимуємо i на весну
вiзьмемось до роботи. Залишились консерви та борошно, що його я принiс той
рiк з убитим. Додавши ще наших запасiв, ми легко пересидимо зиму. Можна ще
полювати.
   Ничипiр потрапив ногою в яму. Його товариш  спотикнувся  й  собi.  Далi
видко розкидану землю.
   - Тут хтось уже був, - пробурчав бродяга  i  наблизився  до  води.  Там
побачив корито для промивки золота.  Вiн  запалив  сiрника:  спорудою  вже
давно не користувалися.
   - Значить,  ми  спiзнилися?  -  Ничипорове  запитання  змусило  бродягу
насторожитись i погасити сiрника. Далi вiн i згадав, що зброя бiля табору.
   - Завтра побачимо, - була його вiдповiдь, i вiн замугикав пiсеньку, щоб
заспокоїти Ничипора. Меч на березi погасав.  Люди  вповнi  вiдчули  втому.
Посiдали бiля вогню й поснули. Але невгамовний iнстинкт розбудив їх  майже
одночасно через  годину.  Пiшли  на  гору  до  речей,  роздмухали  вогонь,
присунули моху, щоб тлiв, повiсили на дерево їжу i мiцно поснули,  обнявши
рушницi. Закони тайги кажуть, що бiля вогню не  можна  убивати,  отож  сон
їхнiй був цiлком безпечний. Разiв кiлька прокидалися - то один, то  другий
- i годували вогонь. Нiч була холодна, наче скрiзь лежав уже снiг  i  лише
до цiєї долини не долетiли його  пелюстки.  Ничипiр  когось  вночi  душив,
хряскiт кiсток розбудив його. То клацав зубами обдертий  вовк,  що  боявся
наблизитися до вогню. Вiн злякано втiк, побачивши  живу  iстоту.  Це  було
продовження сну. Бродяга безперестанку мучився ввi снi.  Страховища  якiсь
трусили його, вiн. силкувався прокинутись, iнстинкт пiдказав, що на  нього
дивиться компаньйон чудними очима. Та Ничипiр уже знову спав.
   Сни їхнi схрещувалися один з одним, як шпаги.  Свiдомiсть  блукала  мiж
рефлективними видiннями, вона щохвилини могла виринути на поверхню.  Поруч
дихали двi сильнi людини, iнстинкт життя в них бився в кожнiй жилцi.  Обоє
вiдчували, що небезпека є: вона причаїлася скрiзь, в  усiх  кутках  мозку.
Картини сну овiвалися цим холодним подихом небезпеки.  Обоє  мiцно  спали,
але пiднеси один з них руку або пiдведи голову - зараз же вiн  побачив  би
розплющенi очi компаньйона, i воля  до  життя  визирнула  б  з  них.  Люди
великих мiст не знають, коли ходить бiля них смерть, коли вона  торкається
їхнього чола холодними пальцями, коли вона дмухає на них смердючим  ротом.
Вони бояться смертi, не знаючи, коли  вона  прийде.  Люди  в  тайзi  часто
бачать смерть. Мозок їхнiй не сприймає iнших думок, крiм думок про  життя,
про борню за нього, про пiдмiну своєї  загибелi  -  загибеллю  хоч  усього
свiту. Через те, що вони борються тiльки для того, щоб жити, - вони швидко
розпiзнають мiсця, де ходить небезпека.
   Тим часом постав ранок. Морозний вiтер посунувся вниз iз  гiр.  Бродяга
подивився на долину i на ручай. Туман постелився низько, як газова завiса.
   - Отак  нас  французи  душили  газом,  -  почулося  вiд  Ничипора:  вiн
прокинувся майже одночасно. Слiдом же за словами пролунав дикий,  одчайний
свист Ничипора. Це було високе  мистецтво  свисту.  Лiси  ожили,  заурчали
розколини в скелях, пiшла безконечна луна, розбилася на вiдтiнки, все нiби
стрепенулося, зачувши неймовiрний свист. Бродяга  захоплено  подивився  на
свого компаньйона. I, разом скочивши на ноги, стали готуватися.
   Пiд деревом, де мав лежати хоч кiстяк людини, не було  нiчого.  "Певно,
розтаскали звiрi",  -зауважив  бродяга  i  повiв  Ничипора  до  сховища  з
провiзiєю.  "На  самому  днi,  -  сказав  вiн,  -  провiзiя,  поверх   неї
iнструменти, потiм сосновi вiти, листя, камiнь, земля".
   Пiдiйшли до сховища i побачили розкидану  землю,  витягнутий  камiнь  i
порожню зовсiм яму: i слiду тих речей, що там мусили лежати.

   Спочатку це був якийсь клубок. Потiм обоє попадали в  яму.  Блискавична
лють штовхнула їх одне до одного. Перший ударив Ничипiр,  що  вiдчув  себе
зрадженим. Вiн бив, не пам'ятаючи нiчого - то протестував iнстинкт  життя,
поставлений перед фактом можливої безглуздої смертi вiд голоду. В ямi,  де
тiсно було вимахувати кулаками,  обоє  стали  повертатися  до  свiдомостi.
Тайга має неписанi закони, i це вона заспокоїла  компаньйонiв.  Коли  двом
iстотам загрожує  смерть,  то  обидвi  мусять  разом  боротися  за  життя.
Найзапеклiшi  вороги  стають  поруч  проти  єдиної  небезпеки.  Тодi  свiт
робиться зовсiм  пустельним:  крiм  двох  iстот-  одного  роду,  двоногих,
короткоруких, свiдомих - нiчого не iснує.
   - Пусти, - порушив мовчанку бродяга.
   -  Дурнi  ми,  -  засмiявся  Ничипiр,  вилазячи  з  ями,  Журитися  або
вiддаватися горю - не в  звичках  громадян  тайги.  Так  партизани  можуть
битися, загубивши надiї на перемогу. Мужнiсть - могутнє слово! Це  -  мiць
тiла й сила розуму; геройство терпiння й слабкiсть людяностi;  жорстокiсть
i жалiсть; це ясний погляд певного себе представника роду.
   - Немає з чим зимувати, - зауважив  бродяга,  байдуже  розглядаючи  все
навкруги. Тiльки _чи бачив вiн що, крiм жахливої пустелi в собi?
   - Куди ж воно зникло?
   Бродяга не чув Ничипора. На ручаї  ще  стелилася  пара.  В  її  клубках
бродязi вималювалися рiзнi силуети. Вiн  побачив  мерця,  котрому  доручив
охороняти схованку, йому здалося, що мрець ходить по водi i ставить стовпи
заявок на берегах.
   - Я тебе вбив чесно, - сказав,  наче  крiзь  сон,  бродяга,  -  ти  був
жахливий п'яниця. Ти на мене вистрелив з револьвера, а  я  нiколи  не  даю
промаху.
   Ще хвилину постоявши, рушив вiн у долину, i Ничипiр пiшов за ним.  Вони
йшли травою, що скидалася  на  мох,  сухий  i  знефарблений  сонцем.  Бiля
промивочного жолоба валялася лопата,  заросла  травою.  Мотика  лежала  на
зотлiлому мiшку, котрим ношено було пiсок до промивки. Ще висiло на жолобi
цеберко - _ним лито воду на  жолоб.  Примiтив  iз  примiтивiв!  Нiби  дiти
гралися на пустельному лузi, загачуючи пiском  ручай.  Ради  цiєї  споруди
треба було стiльки йти болотами й хащами, перелазити гори,  кинувши  увесь
свiт, пiти на край його?!
   - Спробуємо, - пролунав голос бродяги, хрипкий вiд  жадоби.  Вiн  почав
кружляти по долинi. Вiн не копав, хоч Ничипiр i носив за ним лопату.  Сиве
волосся бродяги вибивалося з-пiд вухатої шапки. В ньому прокинувся  старий
тайговий вовк, одвiчний шукач золота. Не раз  вiн  бачив  чуже  щастя,  як
з'являлося  воно  несподiвано  з  неплiдного  пiску.  Ба  й  своє   власне
траплялося не раз хватати за горлянку i пропивати  й  програвати  його  за
день або за одну минучу нiч. I кожного разу, коли вiн  потрапляв  на  новi
мiсця, йому здавалося, що вiн молодшав.
   - Чого ти шукаєш? - питав Ничипiр.
   - Золота,  -  була  вiдповiдь.  Бродяга  нахилявся  до  землi,  виривав
травинку i пробував її жувати. Вiн ставав  навколiшки  й  придивлявся,  як
хиляться сухi стеблинки пiд легким вiтром.  Так  пройшла  година.  Ничипiр
сидiв уже на землi, чекаючи краю всiх манiпуляцiй.  Лопата  нагадала  йому
iншi мiсця й iншi обставини, його очi заплющились, i вiн зовсiм забув,  де
вiн є. Нарештi його розбудив таємничий голос бродяги.
   - Ходiм, - сказав цей. Не доходячи одного мiсця,  з  якого  бродяга  не
зводив очей, зупинилися.
   - Бачиш? - почув Ничипiр. - Он кочка!
   Ничипiр справдi побачив  невеличкий  горбочок,  що  ледве  витикався  з
трави. Нiчого прикметного горбок не мав.
   - Золото буває кочкове, - пояснив бродяга,  -  коли  воно  виходить  на
поверхню. Знайди гарну кочку, i тобi не треба буде  працювати  через  цiле
життя.
   - А як її знайти?
   - Шукай. Переживи стiльки невдач, як я, -  i  ти  знатимеш.  Одну  можу
сказати ознаку - на кочцi трава хилиться проти  вiтру.  Не  за  вiтром,  а
проти.
   Вони пiдiйшли до горбка. Ничипiр намiрився лопатою, але бродяга  вирвав
її у нього з рук i почав ставити  хрести  навкруги  горбка.  "Золото  може
втекти", - пояснив вiн i мовив закляття.
   - Копай, - зовсiм без голосу сказав.
   I тодi почалась вакханалiя на Золотому Ручаї. Двоє  людей  збожеволiло.
Як буває мчать до фiнiшу на змаганнях - так поспiшали компаньйони.  Горбок
було розкопано й пiсок з нього перенесено до  жолоба.  Бродяга  взявся  за
цеберку i став лити воду. Для справжньої роботи було одведено струмок води
з ручая, i дошка з прибитими планками правила за корито, але  вiн  вирiшив
скористатися спорудою, що на нiй вивчалося пробу. Вiдро  тремтiло  в  його
руках. Це був азарт грача, що чекає щасливої карти. Ничипiр стояв без руху
i хвилювався, як ще нiколи.  Вода  лилася,  потроху  зносячи  пiсок.  Бiля
планок заблищали крупинки золота. Ничипiр насипав  решту  пiску  з  кочки.
Знову цеберком набирав бродяга воду i помалу виливав на жолоб. Нарештi вiн
поставив вiдро i нахилився: золото позалишалося бiля кожної  планки.  Воно
скидалося на блискуче пшоно. Бродяга позбирав його в жменю.
   - Менi траплялося, - зауважив вiн, - намивати iз сотнi пудiв  пiску  до
трьох золотникiв. А зараз ми вже заробили по сотнязi на  брата.  Тепер  ти
вiриш, що це Золотий Ручай?
   Бродяга пересипав пiсок з руки у невеличкий  шкiряний  капшук  i  мiцно
зав'язав його. Потiм поклав за пазуху.
   - Сiдай, - закричав вiн до Ничипора, сам сiдаючи на березi, -  сiдай  i
слухай, як годиться дякувати боговi тайги.
   Вiн заспiвав: "Гаї-оге-лалай!" Фраза ця мала багато вiдтiнкiв i змiсту.
Бродяга її повторював, як бойовий приспiв, пiсля кожної строфи, що її  вiн
спiвав чужою мовою.
   Надвечiр було намито чимало золотого пiску. Компаньйони ледве стояли на
ногах: вони не мали й рiски в ротi з самого ранку. Холодний  вiтер  дмухав
на їхнi спiтнiлi обличчя, та вони не почували цього.  Коли  сонце  зайшло,
одразу не зрозумiли, чому стало темно працювати. Жадоба не вгавала  навiть
тодi, коли їх валила з нiг утома.  _Який  _довгий  мусив  бути  день,  щоб
задовольнити шукачiв золота, що напали на багате  мiсце!  Нарештi  темнота
покрила долину й ручай i припинила промивку.
   Ничипоровi закортiло опинитися в приїсковi "Веселий".  Вiн  помандрував
би на приємний вогник у вiкнi барака, де жив  брудний  монгол  Лi-Тiн.  На
дверях вiн став би й  свиснув  переможно,  як  це  вiн  умiє.  Усi  голови
повернулись би до нього. "Ничипiр прийшов, Ничипiр прийшов!" - загуло б по
хатi. А вiн пiдiйшов би до великого столу i, розсунувши  грачiв  у  карти,
брязнув би  пiском  перед  собою.  Одразу  б  у  нього  знайшлися  десятки
приятелiв, кожний пiдставляв би свого тютюну до люльки i одводив би руку з
жалем назад, i згадавши, що Ничипiр не палить. "Гуляй без мене", -  сказав
би Ничипiр усiм, i сам Лi-Тiн, який його не раз викидав  за  порiг,  тепер
усмiхнувся б йому i власноручно налив би "павука". "Ясний пане,  -  сказав
би Лi-Тiн, бослава про Ничипорове золото облетiла б усю округу,  -чого  ви
бажаєте, ясний пане?" Але Ничипiр нiчого не бажав би - вiн  купив  би  все
гуртом у Лi-Тiна. Вина  й  горiлку,  англiйськi  коньяки,  борошно,  сало,
цукор, консерви - все купив би за готiвку. Потiм  вiн  вигнав  би  негайно
Лi-Тiна й усiх його одвiдувачiв просто на мороз i сам  став  би  споживати
все добро. Лежав би на гарячiй лежанцi, а його Наталка варила б та пекла.
   Згадка про Наталку неприємно струсила його i звела думку на бродягу, що
йшов поруч.
   - Хто це тут побував ранiш нашого? - запитав цей. - Отак, гляди, що  на
весну тут кишма кишiтиме народу!
   Ничипiр мовчки слухав i думав, як вiн убиватиме  бродягу,  щоб  забрати
все золото самому. Дорого заплатив вiн за компанiю  на  це  золото,  i  ще
дорожче заплатить бродяга за ту нiч, що провiв iз Наталкою.
   -  Певно,  випадково  варнаки  наскочили  i  робили  тут  розвiдку,   -
продовжував бродяга, - i чогось утекли. Може, зима вигнала.
   Компаньйони наблизилися долиною до високого берега, де в хащах низьких,
покручених, прибитих дерев був їхнiй табiр. З вiтром, що линув низом, обоє
почули сморiд мертвечини. Наче легенький повiтряний ручай, тiк  цей  запах
разом з вiтром.
   - Щось гниє, - зупинився Ничипiр.
   - Звiрина, - зупинився й бродяга.
   - Нi, - заперечив перший, - це людина. Я знаю, як пахнуть люди на  полi
- на третiй день пiсля атаки. Навiть iз землi,  коли  їх  потiм  закопати,
вони невимовно точать свiй запах скрiзь у повiтря.
   - Людина? - перепитав бродяга. - Звiдки?
   - Не знаю звiдки, але шукати її зараз ми не будемо  без  свiтла.  Та  й
взагалi - чи цiкаво нюхати таке зблизька.
   Вони дiйшли до свого табору i розпалили вогнище, бо холод вже залазив у
всi кiстки. З теплом прийшла i втома. Вона плутала обом  ноги,  коли  вони
збирали паливо, вона заважала їм дивитися i сплющувала очi.
   Темна й холодна нiч розляглась за вогнем. Чорним  полум'ям  своїм  вона
хотiла зализати вогонь, але  полум'я  те  ставало  димом,  i  з-пiд  нього
жеврiло веселе багаття.
   Вночi Ничипоровi приснилося, що вiн гiрко плаче, сльози течуть у  нього
по щоках, по носi, i вiд цього вiн прокинувся. Iшов  снiг  i  розтавав  на
обличчi. Повна безпораднiсть злякала його. Вiн розбудив компаньйона.  Той,
пiдкинувши дров у вогонь, залiз у свiй мiшок iз головою й  затих.  Ничипiр
лежав без руху, доки не втомився думати. I вiн заснув теж.

   Снiг iшов цiлу нiч. Наче бiлий сад постав  над  землею.  Тендiтне  бiле
листя тремтiло в повiтрi, i не помiтно, що воно падає, - так  багато  його
було. Снiгом засипало й обох компаньйонiв. Вони повилазили з мiшкiв,  коли
снiг уже перестав, десь крiзь хмари заблищав краєчок сонця, пройшов мороз,
i снiг став шерхнути на очах. Компаньйони нарубали дров, розпалили вогонь,
i мiж ними вiдбулася цiкава розмова. Передати її тяжко, бо вона майже  вся
складалася з пауз. Паузи говорили бiльше, нiж можуть мати в собi слова.
   - Зима, - вимовив бродяга.
   Пауза говорила, що зимою не можна, працювати на промивцi,  що  на  зиму
треба багато їжi й одежi, що прийшло, нарештi, те, яке мусило прийти,  хоч
i чекалося його з жахом. Надiя попрацювати ще якийсь час у долинi - раптом
розвiялася, залишивши бiль розчарування. Ще одне лiто  пройшло  безплiдне.
Щастя лише поманило багатими  обiцянками  i  заховалося  до  лiта  нового.
Назустрiч iшли морози, голосне рипiння снiгу, цинга, голод, бiле  мовчання
снiгових пустель.
   - Зима, - закiнчив Ничипiр.
   Пауза мала в собi важке повертання  до  приїску  "Веселий",  одмороженi
ноги, порепанi руки, безконечний шлях  уздовж  рiчки  до  безпам'ятi,  щоб
зберiгати в собi життя i його теплоту. Знову  поневiряння  упродовж  зими,
старцювання пiд бараком Лi-Тiна, голодна жiнка,  котра  зароблятиме  собою
їжу, пекельна мука враженої гордостi, бо Ничипiр не  мiг  бути  дрiбним  i
повсякчасним мерзотником, як iншi шукачi.
   - Я тут зимуватиму, - сказав вiн, здалося, що так буде  легше.  Вiн  не
бачитиме жiнки, i не мучитиме гордiсть. Та одразу згадавши, що Наталка там
швидко пiде по руках, лише застогнав.
   - Не витримаєш зими, - одповiв йому бродяга, простягаючи,  як  апостол,
руки до вогню, - у нас немає виходу  iншого,  як  повернутися  до  приїску
"Веселий", переждати зиму, прийти на весну з усiм потрiбним.
   - А чи хватить цього золота, що ми намили сьогоднi? Бродяга  засмiявся,
витяг капшука iз золотим пiском i пiдкинув на руцi.
   - Звичайно, не хватить, але  це  вексель,  на  котрий  дадуть,  скiльки
завгодно.
   - Значить, пiдемо назад?
   - Сьогоднi ж пiдемо, бо ручай за день замерзне, та й нам нiчого чекати,
доки вдарять пекельнi морози Але ми забули  за  одну  рiч,  -  спохватився
бродяга.
   - Яку?
   - Ми не пiшли подивитися, що воно смердiло  вчора.  Нашвидку  попоївши,
компаньйони рушили шукати Пiд крутим  берегом  лежала  людина,  притрушена
снiгом Мороз вночi заморозив її, i вона вже не смердiла. Ничипiр  одгорнув
ногою з неї снiг.  Те,  що  здавалося  людиною,  було  купою  пошматованої
зимової одежi, кiстки й обгризки лежали серед неї, там же була  й  обдерта
голова. Бродяга став приглядатися до одежi, вiн узяв iз землi шматок пояса
"Це мiй пояс", - прошепотiв здивовано. Ничипiр подумав, чи не зручно  було
б розквитатися з бродягою на цiм мiсцi Але розважнiсть пiдказала йому,  що
сам вiн не знайде дороги.
   - Я пiзнаю свого товариша, - тремтячим голосом  зiзнався  бродяга.  Вiн
володiв собою прекрасно, але голос виказував хвилювання, - це мiй товариш,
котрий мусив би лежати там, на горi, i в лiтнiй одежi.
   - Вiн перед смертю перевдягся, - цинiчно розсмiявся Ничипiр.
   - Я нiчого не розумiю...
   - Нiчого тут i розумiти: ти його  поранив  i  втiк  зi  страху  Вiн  же
видужав,  поїв  запаси,  накопав  i  намив  золота,  але   раптом   взимку
збожеволiв. Бо як iнакше можна сказати на людину, котра кидає теплий куток
i йде на берег замерзати? Може, йому  приснилась  батькiвщина,  на  самотi
людина од цього божеволiє i здатна негайно ж бiгти до неї  Цiкаво  тiльки,
де вiн свiй пiсок подiв?
   Бродяга пiд  час  цього  пояснення  цiлком  заспокоївся.  На  нього  не
вплинуло те, що вiн таким чином перестав  бути  убивцею  людини,  але  вiн
вiрив у забобони, вiрив у те, що мерцi можуть iнодi  чудно  з'являтися  до
убiйникiв, - i через це  пояснення  Ничипора  лише  розвiяло  страх  перед
чудесним.
   - Певно, бiля нього, - вiдважився вимовити. Ничипiр одкотив череп ногою
i почав перебирати лахмiт-гя. Воно було мерзле i неприємно  хрущало,  коли
вiн одри-вав од землi. Останки  мертвої  людини  вiдразу  стали  звичайним
непотребом,  i  люди  не  вiдчували  незручностi  та  того  позасвiдомого,
атавiстичного жаху, що мусить бути у  кожної  живої  iстоти  перед  трупом
того, хто належав до її ж роду, -  люди  цього  не  вiдчували,  розкидаючи
кiстки, їх заслiпило сiяння жовтого металу.
   Шукали довго. Коли потiм згадували про те,  що  допомогло  їм,  -  воно
здавалося дитячим сном. Золотого пiску нiколи б не знайти, не  будь  цього
дрiбного випадку. Небiжчик, очевидно, вимахував капшуком iз  золотом,  щоб
одбитися вiд кошмарiв. Капшук вирвався в нього з руки i  застряв  у  вiтах
чагарника. Тепер вiн висiв на чагарниковi порожнiй, малий птах кружляв над
ним i одчайно кричав. Перший побачив Ничипiр. Вiн здивувався, що  птах  не
полетiв iще у вирiй. Але тут же  помiтив  i  капшука.  Трупа  одразу  було
покинуто, i компаньйони пiдiйшли до чагарника.
   - Не пiдходь - треба  спочатку  помiркувати,  -  зупинився  бродяга,  -
бачиш,  порожнiй.  Подумаймо,  де  могло  подiтися  золото.   Воно   могло
висипаться, коли капшук летiв, тодi зiбрати його безнадiйна рiч, хiба що -
дочекатися лiта, зняти отут з поверхнi усю землю й промити її. Мiркуй, яку
велику площу треба охопити. Та могло бути й iнакше: капшук, не  витрушуючи
з себе золота, повис у вiтах. Але зараз вiн порожнiй - де ж з нього пiсок?
   Бродяга обережно помацав капшук, не знiмаючи.  Йому  на  долоню  випало
кiлька золотих пiщинок.
   - Капшук прогнив, -зауважив стурбовано. Вiн замислився. Потiм  витяг  з
пiхов великого ножа, обережно пiдвiв його пiд капшук  лезом  униз  i  тихо
розтулив  пальцi.  Нiж  упав  простiсiнько  в  снiг  i  застряв  у  землi.
Компаньйони почули виразний звук, нiби  лезо  ножа  потрапило  у  металеву
тирсу. Золото було там. Одгорнути снiг i зiбрати пiсок - не тяжка  справа.
Пiску вийшло кiлька фунтiв, i очi  в  обох  стали  горiти  жадобою,  цього
почуття нiяк не щастило заховати або  хоч  замаскувати  чимсь  iншим.  Так
розпочався третiй день їхнього перебування на Золотому Ручаї:  вони  стали
на ступiнь багатства.

   - Вертаємось? - були першi слова бродяги, коли вони знову  посiдали  до
вогню. Запитання здалося зайвим, бо новонабуте золото тягло вже  до  таких
мiсць, де воно могло б цiнуватися.
   Розподiливши його рiвно надвоє, вони вирушили в путь.
   Вони йшли в супроводi Золотого Ручая. Попереду -  бродяга,  що  вибирав
стежку, за нам - Ничипiр. Цей перший день дороги був  величним  видовищем.
Навкруги лежала по  снiгу  безмежна,  довершена  тиша.  Щось  праiсторичне
складалося з контурiв гiрських похилостей, з горбатого чагарника на горбах
узвишшiв. Iшлося легко. Капiталiсти, котрим було день  вiку,  вираховували
золото, що його дасть iще Золотий Ручай. Головне - заховати вiд усiх  шлях
до нього. Одразу було забуто минулi  злиднi:  компаньйони  виросли  навiть
самi перед собою. Багатство вони уявляли досить ефемерно -  воно  в  першу
чергу дасть їм володiти людьми. Для iстот фiзичного розвитку  ця  влада  є
основна мiрка багатства. Навiть власний комфорт, безтурботне життя так  не
приваблюють їх. Люди їм пiдкоряються з любов'ю, пiдуть за ними скрiзь,  як
за пророками, доки золото сипатиметься з рук. Це влада особлива,  вона  не
похожа на  владу,  що  примушує  коритися  загрозою  смертi  раптової  або
повiльного жахливого животiння.
   Ничипiр пригадав, що вiн моряк. Усю долину, де тiк ручай, вiн  виповнив
зеленою водою океану. Вона хвилювалася над ним  i  його  супутником  серед
бiлих снiгових берегiв. Далеко на  обрiї,  де  блищав  нестерпуче  снiг  i
коливалася  нiби  пара  над  вiйстям  долини,  вiн  угадував  срiбно-бiлий
рухливий штиль. Над _ними на водi похитувався  красунь  парусник.  Ничипiр
яскраво побачив знизу кiль i кермо його. Паруси повисли без вiтру, на  ютi
сидить хазяїн i розподiляє усiм вино. Сонна вахта  тиняється  по  кормi  -
усiх розморив сонячний задушливий штиль мiж  двома  берегами.  Як  приємно
сидiти там, попиваючи вино! Раптом  Ничипiр  бачить  самого  себе  в  ролi
хазяїна.  "Пiдтягни  клiвер-шкот!  -  кричить  вiн  лiнькувато.  -   Iдоли
чортовi!" Нi, вiн не скаже "чортовi", бо на паруснику  не  можна  цього  в
морi говорити. Так категорично заборонено,  як  свистiти  або  непристойно
лаятись, - одне й друге насилає на посуду  вiтри  незрозумiлого  напрямку,
негоду й  шторм.  "Хлопцi,  спiваймо!"  -  каже  Ничипiр  i  пiдспiвує  за
мастаками-хлопцями.
   Червоного прапора красна зоря
   Обiйде iз _нами далекi моря!
   Але iнша картина постає  з  цiєї  пiснi.  Безконечна  валка  пiдвiд  на
степовiй дорозi.  Друг-кiннотник,  партизанський  братчик  виводить  довгу
конечну ноту. Вона пливе в прозорому повiтрi слiдом.  День  спечний,  день
пекучий. На обрiї маячать вершники чи сояшники. Не сонце, а надiя горить у
небi над степом батькiвщини.
   - Не захворiти б нам, - сказав раптом бродяга, i його слова  донеслися,
нiби з темноти, розбиваючи видiння. Вiн зупинився на хвилину, дiстав флягу
i ковтнув з неї двiчi. Ничипiр зробив  це  й  собi.  Спирт  обпiк  губи  й
посунувся по горлянцi до шлунка. Очi в обох були червонi вiд безнастанного
блиску снiгу.
   - Менi верзеться увесь час якесь чортовиння,  -  пожалiвся  бродяга,  -
коли б окуляри на очi, бо нiкуди не втечеш вiд цього каторжного  промiння,
вiд сонця й снiгу.
   Обох  наче   лихоманило.   Але   зупинятися   в   таких   випадках   не
рекомендується.  Тайга  не  прощає  зупинки.  Мертва  сама,  непорушна   й
безконечна, вона жене людину по  своїх  просторах,  не  даючи  їй  дозволу
одпочити. Бiль i втому,  нудьгу  й  лихоманку  треба  душити  в  собi  цим
безупинним рухом. Припиняють його лише тодi,  коли  хотять  умерти.  Тодi,
коли воля до життя рветься на шматки, як перегнила нитка.
   На нiч вибрали неглибокий затишок пiд берегом  i  розпалили  перед  ним
багаття. Бродяга зняв iз себе всю одежу,  витерся  спиртом  i  захропiв  у
своєму мiшку до спання. Ничипiр проробив це ж i собi,  але  сон  тiкав  од
нього, як звiр од вершника. Тiло все трусилося. В головi двигтiло так,  що
очi нiби вилазили з зiниць. У затишку було вогко. Ничипоровi  здалося,  що
вiн умирає. Серце калатало в грудях  нiби  з  останнiх  сил.  I  непомiтно
оволодiв ним сон. Обоє були до краю стомленi, жоден не думав  про  золото,
котре лежало  в  їхнiх  сумках.  Лихоманка  трусила  до  свiтання.  Ранком
компаньйони встали  з  важкими  головами  й  неслухняними  ногами.  Поїли,
напилися чаю й знову рушили далi Не  можна  було  засиджуватися,  доки  не
вийшла з тiла чудна хвороба. Все напруження волi йшло тiльки  на  те,  щоб
тримати себе просто  й  рухати  ногами.  Так  почався  другий  день  життя
капiталiстiв.
   Цього дня була сутiнь,  сонце  не  пробивалося  крiзь  темнi,  кошлатi,
снiговi хмари, iшов дрiбний снiг iз  вiтром.  Коли  його  трохи  нападало,
вiтер почав мести по пiдмерзлому верху  первопаду.  Спершу  це  були  нiби
жарти - снiг забiгав наперед, мов сковзаючись по гладенькому  склi,  потiм
вiн почав вихритись, зриватися догори, метелитись у повiтрi, знову  падати
i знову пiдноситися. Хуги ще не було, але почувалися  вже  всi  ознаки  її
наближення. Бродяга поспiшав до рiки, в котру тiк ручай.  На  його  думку,
там були мiсця, де можна пересидiти негоду, i пiд берегами - ледве помiтнi
вузькi стежки, що їх не заносило снiгом.  Отже  компаньйони  не  барилися.
Вони не ставали навiть на обiд. На пiвночi купчилися цiлi башти й  фортецi
з хмар, там завмерли, наче хвилi бавовняного моря, перед тим, як  затопити
землю. Вiтер мiцнiшав i дмухав нападами. Бродяга за  непомiтними  ознаками
вирахував, коли почнеться справжнє пекло. До того часу  треба  було  дiйти
рiки.  Компаньйони  майже  бiгли.  Забулася   недавня   лихоманка:   життя
поставлено пiд загрозу! Десь з глибини мозку  випливло  бажання  жити.  Це
почуття спочатку тiльки жеврiло, але з кожним сильнiшим подувом вiтру воно
спалахувало, як пожежа. Нарештi бродяга перебiг на  лiвий  берег  ручая  i
став дертися  нагору  по  слизькому  снiгу.  Моментами,  коли  вiтер  нiби
затухав, чувся гомiн рiки,  що  ще  не  замерзла.  Бродяга  шукав  печери,
страшно кленучи життя, - вiтер i снiг слiпили йому очi.
   - У нас є ще пiвгодини, - кричав вiн, - щоб iзнайти затишок i  нарубати
палива, бо хуга нас триматиме кiлька днiв. Це йде найстарша вiдьма тайги.
   Нарештi вiн i знайшов щось подiбне до печери. Компаньйони поздiймали  з
себе всi речi та зброю i кинули туди. Самi ж  стали  готуватися  до  хуги.
Знайти затишок - було лише половиною дiла. Найважливiше починалося  тiльки
тепер. Снiг закружляв з подвiйною силою. Серед його пелюсткiв було  темно,
як у лiсi. Найстарша вiдьма тайги наблизилась долиною, де тiк ручай, аж до
самої рiки. Тонкий свист у вiтах дерев голоснiшав i ширився. Незабаром все
свистiло навкруги, хугало, скавучало, i лiпив снiг. Бродяга встиг iзрубати
кiлька молодих сосен. Разом iз Ничипором  вiн  приволiк  їх  до  печери  i
заклав ними вiйстя її. Доки компаньйони приволокли ще дерев  для  багаття,
печеру замело зовсiм. Ничипiр пролiз досередини i став порядкувати там,  а
бродяга стояв на входi, обнесений снiгом, i розмахував блискучою  сокирою.
Вiн нiби змагався з хугою, рубаючи ворога гострою крицею. За кожним ударом
опадали вiти з сосни, i Ничипiр утягав їх до  печери.  Швидко  всю  печеру
було закладено пахучими вiтами. Надворi вже  розходилося  справжнє  пекло.
Але бродяга не кинув працювати, знаючи, що головнi сили ще  йдуть  позаду.
Тiльки обрубавши останню  деревину,  залiз  вiн  до  печери  i  повтягував
стовбури за собою. Тих, що не влазили, вiн на порозi перерубував.  Ничипiр
мовчки слiдкував за цим божевiльним вибухом енергiї.  Бродяга  роздмухував
вогонь, їдкий дим полiз у вiчi. Потiм цей дим iзнайшов  вихiд,  бо  вогонь
розкладено було на порозi. При свiтлi компаньйони роздивилися печеру; вона
мала  розмiри  подвiйного  лiжка,  а  стеля  її  пiдносилася  на  половину
людського зросту. Сокира пiшла знову в дiло: бродяга дав її  Ничипоровi  -
поширити житло. Цей вирубав попiд стiнами  закапелки  для  спання.  Землею
обiклали багаття, з вiтiв сосни поробили постелi,  заплели  сосною  вiйстя
печери, теплий дим пробував текти вгору крiзь вiти й  снiг,  та  там  його
забивав вiтер, дим виїдав очi, не даючи тепла. Потроху розгорiлась  ватра,
можна було зiгрiти  води  з  снiгу.  Надворi  аж  тепер  розпочалося  щось
справжнє. Не вiрилось, що ще позавчора  була  самiтна  осiнь.  Це  прийшла
володарка тайги, її одвiчна господиня, люта зимова хуга.
   - Зима, - сказав бродяга, зiгрiваючи руки на  вогнi.  Вiн  став  цiлком
байдужий до всього на  свiтi.  Тепер,  коли  минула  небезпека,  вiн  умiв
одпочити. Нiби й не сидiли вони самi на березi рiки,  в  заметенiй  снiгом
печерi, а навкруги за тисячi кiлометрiв не  було  безлюдно  i  не  вила  й
гримiла всевладне найстарша вiдьма тайги.

   Компаньйони прокинулися вiд холоду. Ватра погасла. У печерi було темно,
i їдкий дим блукав нею. Надворi голосила хуга - вона  за  нiч  набрала  ще
сили та завзяття. Бродяга став роздмухувати вогонь i грiти воду.
   - Я тобi скажу, - почав вiн, - як баби нашого брата iз свiту зводять. Я
тодi жив у "Непомiтному". Була нас артiль - чоловiка десять. А в артiлi  -
баба. Ще коли  _ми  рушали  з  Хабаровського,  вона  пристала  до  нас  за
куховарку. За мiсяць її i впiзнати не можна було - з  дохлої  кiшки  стала
зовсiм павою. Ми зранку йшли на нашу заявку - золото глибоко тодi залягало
- i до обiду сидiли пiд землею, довбаючи породу. Звичайна  баддя  витягала
пiсок на поверхню, там же ми його  й  мили.  У  обiди  ми  йшли  до  нашої
землянки, де чекав обiд. Баба виходила з  комiрчини,  що  її  ми  для  неї
одгородили, i усмiхалася нам усiм. Тiльки цим ми й трималися, бо з золотом
нам зовсiм не щастило. Ми не намивали його й на харчi. Баба  ця  поставила
на нас ставку - нас було десятеро - сильних, здорових, як повнолiтнi дуби.
I ставку вона виграла,  бо  ми  доти  напували  старателiв  спиртом,  доки
знайшовся з-помiж них один,  що  знав  кращi  мiсця.  Пiд  п'яну  руч  вiн
розповiв за те мiсце, що зветься тепер "Веселий". Спочатку  ми  вiдправили
туди наших розвiдникiв, а потiм i самi зникли гуртом з людських очей,  щоб
опинитися там, доки держава про те мiсце ще не пронюхала. Ми потрапили  на
дурне золото. Тодi баба стала  жити  з  нами  усiма.  На  кожну  нiч  вона
вибирала собi дружка. Решта нас - корчилося на койках, i оселилася мiж нас
тодi чорна нудьга. Ми платили за жiночi пестощi золотим пiском. Вона  його
зiбрала стiльки, що могла б утопитися,  повiсивши  собi  на  шию.  Це  був
божевiльний час. Золото ми брали просто  руками  i  знахабнiли  без  мiри.
Почали щодня пити спирт. Все це зробила  баба.  Пiшли  сварки,  бо  нiч  у
комiрчинi була вищим за все, що ми досi знали. Твоя Наталка нагадала  менi
її гарячими руками й iншим. Можеш тепер судити, чому я згодився вести тебе
на Золотий Ручай. Навiть зараз я живу нею...
   Раптом вiд Ничипора пролунав пострiл. В останнiй момент стримавши себе,
Ничипiр встиг шарпнути револьвер догори. Бродяга зiщулився i схватився  за
свiй.
   - Необережно вистрелив, - пробурчав Ничипiр i взявся за пояс,  де  було
золото. Воно його запекло, мов вогнем.
   Бродяга оповiдав далi, хуга гримiла так, мов у неї були пiдземнi труби.
Та швидко вiн помiтив, що Ничипiр  не  слухає.  Байдужий  свист  линув  iз
кутка, де лежав Ничипiр Запах спирту повiяв на бродягу.
   - Ти, продажна твоя шкура, - закричав раптом  Ничипiр,  -  кому  це  ти
розповiдаєш, кров проклята? Я своєю рукою стрiляв бiйцiв, стрiляв гадiв, я
перемiг сто тисяч ворогiв! Вона  душить  мене  -  ваша  вошива,  обскубана
тайга! Стiй, я вийду на неї з револьвером, з бойовим револьвером командира
армiї! Ви менi заплювали душу, проклятi  варнаки!  Стiй,  собако,  я  тебе
шльопну!
   Ничипiр з револьвером у руках вискочив з печери, пробивши  собою  замет
снiгу, i став стрiляти в повiтря.  Снiг  був  йому  по  пояс.  Вистрiлявши
патрони з револьвера, Ничипiр спробував  бiгти,  посковзнувся  й  упав.  З
печери виглянув бродяга. Над Ничипором лютував снiг. Вiн  засипав  його  з
головою, спiваючи панахиду. Бродяга перечекав iще,  пригадуючи  -  скiльки
разiв вистрiлив його компаньйон, вiн не хотiв потрапити пiд кулю.  Ничипiр
борсався в снiгу,  нiби  в  агонiї.  Тодi  бродяга  вийшов  у  завiрюху  i
наблизився до Ничипора. Вiн узяв його попiд руки й поволiк до печери.
   Ничипiр очуняв лише вночi. Товариш порався бiля вогню,  у  печерi  було
тепло й затишно. На ранок вони рушили в путь далi.

   У караванi йшло четверо: Остюк, побратим його й  двоє  тунгусiв,  котрi
вели пару малих та волохатих забайкальських коней з вантажем. Караван  мав
напрямок на пiвдень.
   - Дивись, - промовив тихо Остюк, - вiн пiсля  операцiї  загубив  зовсiм
голос, - дивись, он побiгли вовчi слiди.
   У тайзi це вважалось за цiкаву новину. Особливо пiсля  недавньої  хуги,
коли звiр позалазив у нори. Слiди були свiжi, i вовк  увесь  час  бiг,  не
звертаючи вбiк. Тунгус вiв караван по цих слiдах.
   - Вовк не поспiшає, наче це вiн вийшов на  прогулянку,  -  прочитав  на
слiдовi побратим, - наче на прогулянку вийшов.
   - Цiкаво, - обiзвався Остюк.
   - Справдi. Я на цьому дещо розумiюся. Я був бойскаутом, а ти  ж  знаєш,
що бойскаути по бiльшостi вивчають рiзнi слiди. У хлопцiв розвивають тонку
спостережливiсть,  умiння  помiтити  непомiтне  i   зробити   висновки   з
мiзерного. В армiї я через це був першим розвiдником, я гуляв у ворога, як
у себе вдома.
   - Ти i в Парижi гуляв, як у себе вдома, - засмiявся Остюк.
   - Так от, - нiби не почув  побратим,  -  отакий  слiд  менi  розповiдає
багато. Я бачу, що слiд iде рiвномiрно, вовк ступає на повну  лапу,  часом
вiн сiдає на хвилинку, нiби дослухається до  чогось,  потiм  -знову  тюпає
помалу, вiн наче не голодний, але я бачу, що вiн  худий  i  не  вгодований
вовк. Лапи у нього великi, це дорослий звiр, а грузне  вiн  на  снiгу,  як
вовченя. Звiдси я роблю висновок, що вiн худий. Бiжить вiн рiвно, це -  не
слiд полювання, коли треба петлювати, обходячи  здобич.  Слiд  недавнiй  -
вовк пробiг не бiльше як шiсть годин тому. Завдання - може, вiн теж бiжить
до "Веселого"? Дивно, що вiн вибрав шлях, яким ходять люди.
   - "Веселий", - ковтаючи склади, сказав тунгус, - сонце вниз, "Веселий".
   Вiн хотiв сказати, що увечерi доведе  до  "Веселого"  Деякий  час  iшли
мовчки. Остюк безмiрно мучився, загубивши навiки  голос.  Прекраснi  пiснi
поставали в його пам'ятi, безлiч мелодiй звучало у  вусi,  тiльки  вже  не
спiвати йому їх до смертi. Нi за чим Остюк не тужив  у  життi,  але  зараз
його охопила майже туга. Вiн заспiвав про чумака, що з  батiжком  у  руках
доганяє долю. Потiм вiн виводив про Морозенка. Далi почав:
   Ой три шляхи широкiї докупи зiйшлися.
   На чужину з України брати розiйшлися!
   Ще багато пiсень проспiвав Остюк, iдучи за побратимом. Цей звик уже  до
шепотiння Остюкового, а тунгуси подумали, що Остюк молиться. Так кiнчилася
слава першого партизанського спiвака.
   Вовчий слiд не переривався. До нього з правого боку долучився ще  один.
Люди йшли по слiдах, як мисливцi. Тунгуси  сказали  один  одному  щось  iз
цього приводу, i знову посувалися в мовчанцi.
   - Проклятий край, - прошепотiв Остюк, кинувши спiвати, -  пiсля  нашого
сонця й багатства сюди тiльки вмирати їздити. Коли вже колонiзувати  його,
то посилати таких, котрих не жалко, або - що  звикли  не  роздягатися  все
життя.
   - Хiба того, що _ми добули, не досить для притягнення сюди робочих  рук
i вiдважних сердець? Ми дослiдили тiльки  одну  долину,  а  вже  маємо  що
показати колонiзацiйнiй управi. Одне  золото  дасть  можливiсть  жити  тут
людям, я не кажу про мисливство, скотарство. А скiльки таких долин тут є!
   - Ти iнженер, - хотiв закричати Остюк, ще не звикнувши до  того,  що  у
нього немає голосу, - але ти на  хвилину  будь  людиною.  Ти  знайшов  там
своїми iнструментами наявнiсть золота й iнших металiв, але людинi треба ще
теплої години й сонця, до котрого вона звикла. Нащо тодi жити,  коли  дiти
твої не бачать сонця, жiнка твоя не ходить босими ногами по теплiй  землi,
сам ти здобуваєш золото або пiдеш на полювання,  i  нiколи  не  знаєш,  як
родить земля, нiколи не почуваєш того, що ти живеш, що ти краплину радостi
знаходиш на землi?
   Побратим засмiявся. Пiсля Остюка здавалося, що вiн кричить,  -так  його
голос лунав над снiгом.
   - Тебе вже  нiщо,  певно,  не  одiрве  од  землi,  маршале.  Лондонськi
робiтники теж не бачать сонця, робiтники на шахтах нiколи  не  вiдчувають,
як цвiте земля, не знають, що таке - прозоре,  чисте  повiтря:  коли  вони
працюють удень, то сплять уночi, коли вони вночi  довбають  землю  -  день
їхнiй забирає сон. Проте вони знають, що живуть.  Їм  вiдомо,  що  є  iнша
мета, крiм особистої, є майбутнє, ради якого вони працюють.
   - Це безглуздя, - перебив Остюк, - на планетi, що  кружляє  помiж  усiх
небезпек якоїсь чорної безоднi, смiшно будувати майбутнє. Що воно значить,
коли я увесь час почуваю, як тремтить пiдо мною земля,  коли  я  знаю,  що
пiсля мене нiчого не iснуватиме на свiтi?
   - Нащо ж тобi тодi думати за дiтей, котрим не буде сонця?
   Остюк зупинився, шукаючи вiдповiдi.
   - Так завше  поводяться  люди,  -  говорив  побратим,  -  котрi  вперше
покуштують книжок, i їм здається, що їхнiй мозок -  уже  цiлком  завершене
приладдя. Є свiтовий закон про  еволюцiю  роду,  про  щось  вище  за  наше
розумiння, що змушує людину жити i давати життя iншим подiбним. Хай  вимре
зараз усе живе на землi, але через мiльйони рокiв усе  знову  буде  таким,
_яким воно є. Людина й вигадує собi все, щоб не збожеволiти. Ранiш релiгiя
хотiла заборонити знання. Вiра хотiла керувати землею.
   - Менi страшно, - сказав Остюк, уперше вживши цього слова. У  головi  в
нього завихрилося безлiч думок, що на них не знаходилось вiдповiдi.  Межу,
за якою починається божевiлля, стало яскраво видно. Панiчний,  божевiльний
ляк прийшов до Остюка. Вiн  iзгадав  своїх  партизанiв,  котрих  заставала
смерть у повнiй силi, з ясним розумом. Предки прийшли йому на  пам'ять  i,
глузуючи, подивились на нього з ешафотiв. "Дiло роби на землi,  -  сказали
вони хором, - для дiла ти живеш, а не для божевiлля".  Остюк  подумав,  що
божевiлля є розум живої людини, став розбиратися в  тому,  як  божевiльний
дивиться на життя, i прийшов до висновку, що вiн губить  кiнцi  свiдомого.
Знову спогади, знайомi постатi попливли перед очима. Це  був  позасвiдомий
порятунок вiд тих думок, якi стали з'являтися в Остюка внаслiдок операцiї.
   Вовчi слiди, що  до  них  уже  встигли  звикнути,  -  раптом  повернули
лiворуч.
   - Стiй, - наказав побратим, - запитаємо наших поводирiв, що це за слiди
йшли. Я бачу тут пiдозрiле. Нiби вовки увесь час iшли поруч якоїсь здобичi
i почули, що здобич та дається себе взяти.
   Тунгуси довго плутали щось, показуючи руками. Остюк  помiтив,  що  вони
ховаються од нього й  побратима.  Позасвiдома  тривога  нiби  прилетiла  з
чиїмсь диханням. Остюк видобув свого револьвера i посварив поводирям, його
шепiт був страшний  i  грiзний.  Тунгуси  вiдчули  серйознiсть  загрози  й
розповiли про те,  що  сказав  їм  вовчий  слiд.  Вони  пiдтвердили  думку
побратима.  Справдi  -  вовки  йшли  поруч  здобичi,  чекаючи   можливостi
наблизитися. З усiх ознак - рiвностi  шляху  вовчого,  нешвидкого  їхнього
руху - ясно було, що там десь iшла  людина.  Тепер  вона  впала,  i  вовки
помчали до лежачого.
   - Треба йти на помiч, - захвилювався Остюк, - може, ще можна врятувати!
   - Навряд, - вирiшив побратим, - вовки бiгли тут шiсть годин тому.
   Та Остюка наче щось тягло  по  слiдовi.  Тунгуси  безнадiйно  поцмокали
язиками, але пiшли за Остюком. Рiвна, глибока  тиша  стояла  кругом.  Снiг
рипiв пiд ногами, наче люди наступали на звуки. Iшли  з  кiлометр.  Тунгус
показав  наперед  на  самiтну  темну  пляму.  Остюк   машинально   помацав
револьвер. Наблизились. Темна пляма була вовчим тирлом. Зграя вовкiв, нiби
протанцювавши танка, помчала геть. На снiгу видко було кров, шматки  одежi
повтоптувано в снiг, розкиданi речi, рушниця на  снiгу.  Побратим  обiйшов
мiсце вовчого пиру.
   Конi  лякливо  наставляли  вуха,  чуючи  запах  кровi,  стиха   iржали,
поривалися йти далi.
   - Шукачi золота, - сказав побратим, - iшли досi вдвох, а звiдси - один.
Цей - або пiдбився, або його застрелив  заднiй.  Тут  часто  практикується
пострiл у спину. Ходiмо по слiдах за першим.
   Остюк вiдчув огиду до звичаїв тайги.
   - Може, тут був чесний бiй? - прошепотiв вiн, iдучи за  побратимом,  що
придивлявся до слiдiв на снiгу. Людина  пройшла  сама.  Поверх  її  слiдiв
видко було вовчi лапи.
   - Убивця волоче ногу, - прочитав побратим, - може,  там  був  i  чесний
двобiй? Про це _ми дiзнаємось, коли поспiшимо.  Я  боюсь,  що  вовки  таки
насядуть, як побачать його слабiсть.
   У вiдповiдь на цi слова здалеку десь донеслася луна пострiлу.
   - Поспiшаймо, - крикнув побратим до тунгусiв, - вiн, певно,  давно  вже
вiдстрiлюється!
   - Це все золото, - мовив Остюк, - скiльки на ньому налипне кровi,  доки
воно вийде з землi.
   - Що дорожча рiч, то тяжче  її  здобути,  -  висловив  чиюсь  сентенцiю
побратим, - i навпаки.
   Швидко знайшли осторонь забитого вовка. Власне, це були  рештки  вовка,
якi не доїла зграя. За сто крокiв - знову вовк.  У  цього  було  розвалено
голову.
   - Вовки бачать лакому здобич, їм хочеться вже вiдчути її на зубах. Вони
забувають, що у людини є зброя, - були слова побратима.
   Поминули ще одного вовка - i цього забито в голову.
   Тунгуси  щосили  пiдганяли  коней.  Здалеку  долинув   пострiл.   Знову
мовчанка.
   - Ще б'ється, - прошепотiв Остюк, - вiдступає з боєм i волоче  поранену
ногу.
   Чомусь йому прийшла на думку Павлiвка. Вiн  пригадав,  як  билися  його
кiннотники, чекаючи приходу Марченкової  пiхоти.  Сам  Марченко  постав  у
нього перед очима, поранений Марченко, якого везли на пiдводi в бiй. Давнє
щось затрусило Остюка, як лихоманка.  Перед  ним  коливалося  поле  атаки.
Флорiда заiржав десь через лiси й пустелi. Остюк вiдштовхнув  тунгуса  вiд
коня, скинув з нього все на снiг i опинився на конi. Побратим  йому  подав
вiнчестера. Остюк помчав на виручку.
   Через пiвгодини вiн побачив купу вовкiв, що розташувалися пiвколом бiля
самiтної сосни. Пiд деревом сидiла  на  снiгу  людина,  тримаючи  в  руках
рушницю. Здавалося, що кожної хвилини вовки зiрвуться з мiсць i  рознесуть
людину. Остюк погнав коня i хотiв крикнути  так,  як  кричать  кiннотники,
iдучи в атаку. Вiн захлинувся вiд  напруження,  забувши,  що  вже  не  має
голосу. Тодi зiрвав з плечей рушницю, нацiлився з коня й вистрелив у  купу
вовкiв. Людина пiд деревом заворушилася  й  свиснула  так  голосно,  що  в
Остюка залящало у вусi. "Це хтось  свiй,  -  подумав  Остюк,  розстрiлюючи
вовкiв з вiнчестера, - колись я вже чув отакий посвист".
   - Стiй, проклятi вовки! -закричала людина пiд деревом i  стала  клацати
рушницею. Потiм вона повалилася набiк i завмерла.
   -  Марченко!  -  прохрипiв  Остюк,  почувши  голос.  Вiн  подумав,   що
божеволiє. Кiнь довiз його до сосни. Пiд нею лежала  людина  без  пам'ятi,
зарившись обличчям у снiг, не випускаючи рушницi з рук. Остюк  зiскочив  з
коня, шкутильгаючи пiдiйшов до людини,  пiдняв  їй  голову  i  заглянув  у
обличчя: перед ним лежав Ничипiр Марченко - сивий, змучений, очi  в  нього
були мокрi вiд слiз.
   - Понiмаєш, - сказав сам до себе Остюк, - яка тiсна земля!
   У барацi Лi-Тiна  пили  тiльки  спирт.  Остюк  прийшов  сюди  посидiти,
залишивши бiля Марченка побратима. Це була низька  й  задимлена  землянка,
довгий дощатий стiл стояв посерединi й кiлька лав. Лi-Тiн  подавав  їжу  й
напої. Через сiнцi видко було кухню, де поралася жiнка. Остюк, сiвши  край
столу, звернув на себе загальну увагу.
   - Могорича з вас, - сказав йому сусiда.
   - За що? - здивувався Остюк.
   - Ви, певно, з Ничипором багато золота намили.
   - Я не цiкавлюсь золотом.
   - Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипором у тайгу?
   - Я ходив туди у своїх справах, - прошепотiв Остюк, - i раджу  вам  мої
справи залишити менi.
   Вiн стукнув кулаком по столi з усiєї сили.
   - Хазяїне, - почув Лi-Тiн шепiт Остюка, бо навкруги стало раптом  тихо,
- нацiди двi мiри гарячого - у мого сусiди гуляща горлянка, хай вип'є.
   Навкруги  прихильно  зареготали.  Бородатим  старателям  одразу   Остюк
сподобався. Сам вiн нахилився над столом i згадав розповiдь  Марченка  про
те, як той воскрес. Виходило, що так хотiв Шахай. Вiн  показав  Ничипоровi
наказа про його арешт i попередив, що навряд  чи  зможе  знову  визволити.
Марченко злякався. I ось що надумав Шахай:  перевдяг  у  Марченкову  одежу
полоненого i наказав Марченковi прострелити тому голову. "Я виконав це", -
зiзнався Ничипiр. "Дивися, Олександровичу, це ти розстрiляв самого  себе",
- сказав на прощання Шахай, i Марченко  пiшов  бродити  по  бiлому  свiтi.
Остюк пригадував деталi похорону Марченкового, як Шахай говорив промову на
могилi,  як  жорстоко  мстилися  партизани  за  смерть  Марченка.   Минуле
приходило з забуття. Остюк жахнувся проклятої долi товариша.  Багато  було
чудного й незрозумiлого тут, i  жорстокий  Шахай  стояв  десь  далеко,  як
невблаганний гнiв.
   - Кралю Ничипорову бачили? - запитав Остюка сусiда. - Може, ви  зробите
її добрiшою? Загляньте через сiни до кухнi, коли ви розумiєтеся на жiнках.
   Остюк не звернув уваги на пораду. Вiн надумав везти з собою Марченка на
батькiвщину. Треба рятувати людину вiд ганебної пристрастi до золота.  Вiн
розплатився й вийшов. На дверях йому зустрiлася жiнка. Остюк придивився до
її обличчя.
   - Здоровi були, Наталко, - сказав вiн, вирiшивши  не  дивуватися  нi  з
чого в цiй чужiй країнi, -а де ваша донька?
   - У мене дочки немає, -одповiла жiнка.
   - Хiба ви мене не пiзнаєте? Я ж Остюк - товариш вашого Шахая.
   - Я вас уперше бачу, а Шахай - це людина, яку кляне Ничипiр.
   - Ви не пригадуєте, як ми весiлля справляли? Як ми в рейд ходили?
   - Цього зо мною не було, - одповiла жiнка й зблiдла.
   - Ви, звичайно, змiнилися за цi роки, - вирiшив  Остюк,  -  але  я  вас
одразу впiзнав. Не може бути на свiтi такої подiбностi!
   - Не знаю, -сказала жiнка, як загiпнотизована.  Вона  не  пiднiмала  на
Остюка очей.
   Зовсiм розгублений прийшов вiн до землянки, де жив  Марченко.  Побратим
саме вийшов. Маленька лампа свiтила на столi.
   - Ничипоре Олександровичу, - нiби жартома вимовив Остюк, - чи знаєш  ти
сам, яка ти фатальна людина? Кожен твiй крок угрузає на аршин у землю.
   Марченко винувато осмiхнувся i витяг з-пiд подушки шкiряний капшук.
   - Золото, - озвався вiн, - двi порцiї золота. I подав капшук  Остюковi.
Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слiд. Згадався  колишнiй
Марченко, що здобув зброї, скликав армiю й передав її товаришам. Тепер вiн
так само, як армiю, вiддає золото. Увiйшовши до землянки, побратим зняв  i
протер окуляри.
   - Золото, - подав йому Остюк, - що на нього можна зробити?
   - Це не мiльйон i не десять тисяч, -  одпбвiв  побратим,  подумавши,  -
можна скласти на весну партiю i  намити  сто  тисяч.  Ви  не  забули  туди
дороги? - запитав вiн Марченка, одразу зрозумiвши, звiдки золото.
   - Знайду, тiльки б iз ногою моєю нiчого не трапилося - пече як вогнем.
   - Рана легка, та кровi витекло чимало. Набереться кровi до весни.
   Остюк поклав капшука на стiл i став ходити з кутка  у  куток.  Марченко
слiдкував за ним очима. "Це другий Остюк, - подумав  Марченко,  -  скiльки
зморщок поклало на нього життя!"
   - Ничипоре, - вимовив Остюк, - чи хочеш ти знову стояти разом  з  нами?
Тяжко тобi йти самому по землi! Сiм рокiв вiддали ми вiйнi, сiм  найкращих
юнацьких рокiв. Ми стали зрештою  все  бачити  в  чудному  освiтленнi.  Ми
спустошенi, Марченко, до краю спустошенi  для  того,  щоб  жити  поодинцi.
Життя людське для нас  тiльки  велике  поле  атаки,  де  падають  поруч  i
попереду, де знищити людину - звичайна фiзiологiчна потреба,  як  напитися
горiлки.
   Де для нас добро i де зло?  Зеленими  юнаками  ми  вже  знали,  що  все
скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути  його  пальцем.  Те,
чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кiнець життя, той бiль
розчарування i марнiсть життя - _ми взнали  юнаками,  i  тепер  на  порозi
справжнього, увiйшовши в мужнiсть, увесь час почуваємо на собi жах юностi,
свiдомiсть непотрiбностi iснування. Треба нам зiбратися всiм  докупи,  щоб
розсудити гуртом, як iзнайти спокiй.
   До землянки увiйшла Наталка i сiла в темний куток бiля залiзної пiчки.
   - Може, смерть собi заподiяти, - провадив Остюк  далi,  i  Наталка  вiд
несподiванки здригнулася, -щоб одразу з усiм покiнчити? Може,  до  пустелi
податися, де серед пiскiв i  спеки  вiдчути  гордiсть  справжньої  людини,
знайти крихiтки вiри в собi, бо розум наш розтоптала чоботом вiйна?
   - Шукати спокiй соромно мужчинi, -  зауважив  побратим,  -  краще  тодi
шукати смертi, хоч i це є не менша ганьба. Ви мусите знайти мету.
   - Мету? - перепитав Остюк. - Невже ми не мали мети, коли билися за неї?
   - У царя ви воювали з примусу, а потiм - за прекрасне майбутнє, що його
й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло,  те  майбутнє,  треба  десятки
рокiв змiцняти його працею, упертiстю й терпiнням. Це не ваша професiя,  -
закiнчив побратим, - бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хiба
ви можете себе згинати,  коли  вас  загартовано  на  сталь?  Ви  ламаєтесь
надвоє!
   Марченко подивився на Остюка i на чудну людину  в  окулярах.  "Хто  вiн
такий?" - питали його очi.
   - Це мiй побратим, - Остюк помiтив  запитання,  -  я  знайшов  у  ньому
життя, коли iншим здалося, що вiн мертвий. Я врятував його, за що вiн  уже
встиг менi вiддячити не раз! Звуть його Михайлом, як i мене.
   - Чому ж нам треба повертатись додому?
   - Тому, Ничипоре, -одповiв Остюк, -що є у нас ще Галат, є Шахай,  якого
не перемогла армiя ворогiв, з яким ми завше перемагали. Ми сядемо  всi  до
столу i вип'ємо четверть доброго вина. I згадаємо ту  силу  прекрасних  та
вiдважних бiйцiв, що ми їх  поклали  на  фронтах.  Успенiвка  й  Павлiвка,
Покрутiвськi яри, рiка Синява пригадаються нам. Брати  Виривайли  -  Iван,
Петро,  Семен  i  Панько  воскреснуть  мiж  нами,  в  наших  розмовах.  Ми
подiлимося радiстю й сумом, набутим досвiдом  мирного  життя  Може,  ми  й
заплачемо з великої радостi.
   Наталка заворушилася у своєму кутку, знайшла щось i вийшла з землянки.
   - Куди вона? - запитав Остюк похмуро.
   - По дрова, певно. Тут лiсок поруч.
   - Де ж вона вночi їх знайде? - розгнiвано  сказав  Остюк.  Вiн  побачив
бiля пiчки купу дров. -Дрова  є,  а  в  неї  у  очах  гiркi  сльози,  коли
виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське кипiло?!
   Марченко одвернувся вiд свiтла.
   - Пiди, - сказав побратим Остюковi, - вона не до китайця.
   Остюк раптом глянув на дверi, нетерпляче вiдчинив їх  i  вибiг.  Хвилин
через кiлька вiн повернувся, несучи на руках  Наталку.  Наталка  була  без
пам'ятi. Остюк поклав її на лiжко i став робити штучне дихання.
   - Понiмаєш, старушка, - шепотiв вiн, - тобi ще не  пора  вiшатися.  Нам
треба, щоб ти нам повечеряти дала.
   Марченко подивився на Наталку байдуже i попросив  води,  щоб  напитися.
Його мучила жага.

   СЬОМА ПIСНЯ
   Голос:
   Ми путь свою пройшли, як галаган,
   Що з неба, од зорi схилив орбiту.
   У нiч, у млу, у бiль, у дикий лан
   Летiло непiдковане копито!

   Дихання моря пестило фрегат.
   Широкий вiтер з пiвдня шторм заводив.
   Незнаних напрямкiв iшов пасат,
   Прапорами вимахував без коду.

   Незнаних напрямкiв iшов пасат!
   Нечуваної сили i завзяття -
   Стелився гул вогненних канонад,
   Тремтiло сонце в небi, як латаття.

   Достойна i смiлива наша путь.
   Бадьорi й переконанi бiйцi ми.
   Наш край в цвiту! Цвiте наш край в степу!
   Живуть його простори несходимi!

   На вiтрi рухаються руки рей,
   На обрiї - омана заозерiй...

   Хор:

   Ми стоїмо плечима до плечей.
   I свiт вiдчинено, як дверi!


   Залiзний бовдур упав на рухливi цилiндри. Вiн був розпечений  дочервона
i важив з тонну. Цилiндри  крутилися,  трохи  виступаючи  з  землi,  стали
рухати  на  собi  розпеченого  бовдура.  Одразу  -  спека.  Повiтря  хутко
розтiкалося од залiза. Гуркiт прокатного стана рвав вуха. Повiтря тремтiло
над залiзом. Тремтiло над цилiндрами. Залiзо дмухало  на  боки  розпеченим
ротом. Цилiндри потягли на собi бовдура до валiв.  Iз  залiза  злущувалася
тоненька шкiрка, залiзна луска холонула одразу i  ставала  блакитно-сiрою.
Бовдура схватили вальцi, видушили з нього тьму iскор i викинули по  другий
бiк себе на рухливi цилiндри. Гуркiт - як грiм. Тонна  розпеченого  залiза
посунулася назад i знову протислася крiзь важеннi  вальцi.  Брязкiт.  Вона
трохи потоншала й розтяглася. Гаки  перевернули  її,  безперестанку  стали
шпурляти крiзь вальцi. Гупала. На вальцi лилася вода. Довгий  ряд  вальцiв
чекав залiзної тонни. Крутилося. Ворочалися в землi  вали,  трясли  землю.
Прорiзи мiж вальцями меншали й меншали. Червоне залiзо витягалося. Сморiд,
рев, пара i спека вихрилися  вгору,  до  пробитого  скляного  даху.  Новий
бовдур упав на мiсце першого перед найважчими вальцями. Вибухнула навкруги
нього спека.  Червона  довга  стрiчка  почала  в'юнитися  по  обидва  боки
прокатного стана - з першого шматка. Крiзь дах  припiкало  сонце.  Променi
його стояли купою стовпiв iз смороду й диму. Бiля входу бiлiла  газета  на
стiнi.  Червона  залiзна  стрiчка  витяглася  й  потемнiла.   Вона   стала
довжелезною рейкою. Дзеленчала. Цилiндри  потягли  до  круглої  пилки,  що
рiзала її на шматки. Горобець залетiв крiзь  дiрку  пiд  дахом.  Сморiд  i
грюкiт пiдкинули його вгору i вдарили об  скло.  Гуркiт  прокатного  стана
злякав. Пилка перерiзала рейку, наче кiстку. Дзеленькнула пилка.  Спека  й
сморiд. Крiзь дверi  вдерся  протяг,  пройшов  над  станом  угору  в  дах.
Горобець нарештi вилетiв. Третiй бовдур упав на цилiндри. Другий - сотався
мiж вальцями. Сонячнi стовпи зникли - зайшло за  хмару.  На  стiнi  гасла:
"Обережно!", "Увага!" Над вальцями по рейках їздить машина для  пiдiймання
ваги - пiдвага, журавель, кран. Вона несе над землею четвертого бовдура  i
кидає його на цилiндри - в землi. Пилка перерiзала рейку. Iскри  як  з-пiд
наждачного точила. Кррр-ах!  -  одрiзала  ще.  Кррр-ах!  -  знову.  Спека,
гуркотнеча, сморiд, жага, пiт. На цилiндри упала п'ята розпечена тонна.  У
сусiдньому корпусi гули мартени - вентилятори, полумiнь, хiмiчна  реакцiя.
Пiдлога - безперервна пiч. Бовдури стояли в ямах, з яких  билося  полум'я.
Поступово порожнiли цi гнiзда. У повiтрi - сiрка, палений  пiсок,  залiзо,
дим. Вiдчинилися дверi, побiг протяг. Жага.  Добре  б  -  голому  обмитися
снiгом. Крiзь вiкно - за парканом терикон i шахтенний помiст.  На  терикон
бiгає одинока вагонетка, викидає нагорi породу, повертається.  З  естакади
сиплеться вугiлля. Яка прохолода десь в лiсi!  Шостий  бовдур  розпеченого
залiза упав на землю. Кррр-ах! - пилка. Дзеленькнув  дзвоник  на  кранi  -
"бережись!". Ударило з-за хмари крiзь дах сонце. Променi - стовпи смороду,
диму. Болять вуха. Напруженiсть.

   Вiн не мав часу замислитись. Мозок поглинули  червонi  бовдури.  Вальцi
крутилися пiд ним, вимагаючи залiза. Вiн їздив iз краном над вальцювальним
станом i далi, де з землi вибивалося полум'я. Хобот його машини нахилявся,
витягав iз землi розпеченого бовдура i нiс до вальцiв.  Кидав  на  рухливi
цилiндри.  Повертався  за   новою   пайкою.   Безлiч   дрiбниць   вимагали
найпильнiшої уваги. Невiдхильна послiдовнiсть рухiв! Кинув бовдура, пiдняв
хобота, рушив, дзвони в дзвоник! Приїхав,  зупини  крана,  нахили  хобота,
вiзьми! Дзелень-дзелень, назад, залiзо пече очi, скло окулярiв  нагрiлося,
нiчого не зачепи по дорозi, стань!  Повернув  хобота,  опусти  його  помiж
людей, що розлетяться набоки, як шматки болота  з  калюжi,  туди  засичить
розпечений бовдур, кидай залiзо!
   Мозок пильнує послiдовностi. На це йде вся енергiя. Голова не  мислить.
Дiє рефлекс. Очi й руки. Швидко людина звикає ототожнювати себе з  краном.
Це - рука людини бере розпечене залiзо. Це її колеса котяться.  Вона  сама
так повертається всiм корпусом.  Електричнi  мотори  на  кранi  воркотять,
рухаючи колеса, пiдносячи вагу.
   Унизу вештаються люди. Однi - з довгими кочергами, другi - в рукавицях,
з клiщами. Помiж них - червонi залiзнi  стрiчки.  Люди  -  верткi.  Залiзо
пролазить крiзь щiлину  у  вальцях,  сотається  по  залiзнiй  пiдлозi  мiж
людьми, звивається, лiзе  пiд  ноги,  помахує  головою.  Робiтник  ухватив
клiщами  за  голову.  Тiло   розпеченої,   рухливої,   довжелезної   рейки
здригається. Вона хоче притулитись до людських нiг. Тодi зашкварчить м'ясо
i хлине чорна кров. Робiтник уткнув голову  гадюки  в  iншi  вальцi.  Вони
стали ковтати її, як червону макарону.  Ще  одна  -  на  її  мiсце.  Треба
хватати за голову. Галат замахнувся клiщами. Вiн став  навшпиньки,  щоб  у
кожний момент одскочити вбiк, коли залiзо посунеться проткнути живiт йому.
Клiщами схватив за край рейки. Вальцi потягли її до себе. На другому  боцi
Санька Шворень наготувався.
   Це були вони - вiдважнi партизани. Кров Саньки горiла  в  цьому  пеклi,
гублячи селянську нудьгу. Галат лише вiдновив у собi те, що було  в  нього
до партизанки. Робiтничий рiд.  Обох  iзнайшов  Шахай  на  шосе.  Славетнi
командири - кулеметник i гарматник - сидiли  й  розбивали  камiння.  Сонце
пекло, на молоти лягав пил дороги. Iнодi спiвали. Шахай упiзнав  їх  через
пiсню. Вони були задуманi й безпомiчнi. Вiд молота кололо пiд серцем, рани
свербiли, нiби не загоївшися. Поруйнувавши  мирнi  дороги,  вони  самi  їх
мусили й лагодити. Слава їхня швидко минула. Таки краще було  б  умерти  в
атацi, - не раз думали вони. Неймовiрнi герої, легендарнi бiйцi  Успенiвки
й Павлiвки - Санька з Галатом поставали звичайними людьми. Їх  забули,  як
забувають усе, що пережило  свою  славу.  Вони  били  камiння  на  шосе  i
давилися пилом з колiс.
   Санька, нiби набiй у гармату, сунув залiзо у вальцi.  Наготував  клiщi.
Кран привiз, задкуючи, розпеченого бовдура. Замiсть їхати по нове  залiзо,
кран зупинився, його людина стала мастити. Незабаром  мала  бути  перерва.
Ледве було поставлено мазничку, як прогув гудок. Стоп! Рух  машин  завмер.
Дим коливався. Робiтники наче одв'язалися од машин - одiйшли вiд них далi,
посiдали пiд стiною. З крана людина  злiзла  по  драбинцi.  Мозок  приємно
звiльнився  од  напруження.  Вiн   мiг   уже   мислити.   Людина   набрала
iндивiдуальних рис. Робiтники залишили для  неї  мiсце  коло  столу,  бiля
Галата. Галат устав i знову сiв. Стали  їсти,  дiстаючи  їжу  з  баульцiв.
Людина з крана була центром трапези. Це  почувалося,  хоч  наявних  знакiв
уваги до  неї  не  помiтити.  Сама  вона  задумливо  жувала  хлiб,  кусала
баклажани, вмочивши в сiль, заїдала яблуком.  Її  рухи  були  поважнi,  як
молитва, людина їла, як їдять  селяни:  побожно  тримаючи  хлiб,  правлячи
древнiй чин. Мозок не фiксував нiчого глибоко,  вiн  вiдчував  насолоду  й
заспокоєння вiд музики, що стала раптом линути з репродуктора радiо. Змiст
пiснi не доходив. Вона була така знайома, що спомини одразу заклекотiли  в
головi, i завдяки їм загубилися першi строфи пiснi. Грав i спiвав  кобзар.
Галат поворухнувся, пригадавши слова про козака  Швачку.  Йому  постала  в
уявi п'яна нiч Шахаєвого весiлля, надiйна нiч i скороминуща. Щось  знайоме
почув вiн  у  голосi  кобзаря.  Зухвалий,  гостроязикий  Панько  Виривайло
прийшов на думку: це була його улюблена.
   Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
   А де ж твої прегромкi рушницi? -
   нарештi дiйшло до мозку людини, що працювала на  кранi.  Кобзар  спiвав
думу про Супруна. Репродуктор стояв над столом. Робiтники  слухали,  стиха
жуючи снiданок.
   Гей, мої рушницi в хана у свiтлицi.
   Сам я, молодий, у темницi, -
   вiдповiв сам собi кобзар, перебираючи струни.
   Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
   А де ж твої воронiї конi?
   Гей, мої конi в хана на припонi,
   Сам я, молодий, у неволi.
   У пiснi не було тайни.  Не  дiяв  кобзарський  гiпноз.  Кобза  загубила
таємничий свiй вплив. З репродуктора щось шкварчало замiсть пауз. Не  було
просторої хати, котра по вiнця виповнилася  б  сплесками  пiснi.  Не  було
широкого степу, що сам по собi дiє, як гiпноз, не було  синього  неба  над
головою, страшної волi високого мiсяця. Слухачi не  бачили  кобзи,  дивної
опуклостi її черева, блиску й дзенькоту  пiвсотнi  струн.  З  репродуктора
линули слова, бринiла мелодiя, i вона була нiби слiпа, без очей. Несмiливо
ввiходила до свiдомостi, тихо сiдала у кутку. Пiсня була темна.
   Гей, летить ворон з далекого краю, -
   почав  нової  кобзар,  доспiвавши  про  Супруна.  Голос  його  розлiгся
урочисто.
   На Синяву-рiчку лине, -
   голос завмирав потроху, ворон летiв i летiв, його  крила  за-плескалися
над рiчкою i завмерли в ширяннi.
   Там партизанства много погибає,
   А офiцерiв утричi гине, -
   пiсня перейшла на швидкий речитатив i розтала  без  слiду.  Репродуктор
зашипiв, закректав, нiби подавившися паузою.
   Ой ти, вороне, ти, чорний брате,
   Почекай же оченьки виймати, -'_
   жалiсливо попросив голос. Мелодiя нагадувала тужiння.
   Хоче Остюк-батько на коня сiдати,
   На коня сiдати, кадєтiв рубати, -
   закiнчив кобзар бадьоро. Галат нахилився над  столом  i  заплющив  очi.
Його охопила пекельна туга за Остюком. Розважливий Санька  забув  i  їсти,
зачувши пiсню про Павлiвку.
   Ой ран у самого та й немного,
   Тiльки тридцять та й три усього,
   А найбiльша рана - в серцi й у нього,
   Що не дають друзi пiдмоги.
   Галат нiяково осмiхнувся, пригадавши скажену атаку Синчакiв,  коли  вiн
iз Марченком iшов виручати Остюка. Побачив атаку кiнноти на його тачанки.
   - Батьку, - сказав вiн схвильовано, - хiба ми не дали пiдмоги Остюковi?
   Шахай йому нiчого не одповiв. За цi хвилини, доки  звучала  пiсня,  вiн
зробився на деякий час колишнiм Шахаєм. Те,  що  тамували  роки  працi  на
заводi, знову виринуло на поверхню. Вiн устав од  столу,  пiшов  до  свого
крана i полiз нагору. Пiснi вiн не слухав - вона здалася йому  непотрiбною
й фальшивою. Уперше - пiсня не зворушила  його.  Перший  ступiнь  розвитку
було перейдено. Вiн подумав про селянство - двадцятип'ятимiльйонну спiвочу
силу. Про темне, невiдоме й небезпечне море її. Про  готовнiсть  без  краю
лити кров. Болючими йому здалися минулi бої, кривавi перемоги. Вiн вiдчув,
що пече його наче жага, хтось викручує йому руки i ламає костi, трощить об
колоду. Швидко буде гудок - знову працювати, забувши все, крiм розпеченого
залiза i пекельного вогню.
   - А де тут Шахай? - закричав хтось гаркаво од дверей. До  цеху  увiйшло
двоє  шахтарiв  у  спецодяговi,  з  лампками.  Вони  закiнчили  роботу   в
заводськiй шахтi i йшли мiняти лампки на нумерки-марки.
   Шахай озвався згори. Шахтарi пiдiйшли до крана.
   - Здоров, Iване, - прошепотiв нижчий шахтар.
   Це був Остюк. Перший - Марченко - привiтався й собi.
   - Ех, i весело ж пiд землею метелицю робити, - озвався  Остюк  далi,  -
якраз оце пiд тобою довбаємось. Сажнiв двiстi.
   Шахай злiз униз i потиснув обом руки. Марченко дивився собi  пiд  ноги.
Шахай сказав:
   - Сьогоднi пiсля роботи приходьте до мене. Ми до пуття ще й  поговорити
не встигли.
   Гудок  припинив  розмову.  Кран  почав  їздити   по   рейках.   Шахтарi
привiталися з Галатом i Санькою й вийшли. Поволi  збiльшуючи  швидкiсть  i
гул, поновилася робота. Розпечений бовдур упав на землю. Спека  -  нiби  в
обличчя хтось дмухав з гарячого мiхура. Робiтники  спрямовували  залiзо  у
вальцi. Воно рiвномiрно витягалося. Важкi станки втискали його у  потрiбнi
форми, кругла пилка рiзала потiм на шматки: рейки, кругле, куткове i рiзне
"фасонне" залiзо. Сонце. Простовiснi стовпи-промiння. Спека, дим, гуркiт.

   Стоїть надзвичайна осiнь. Голе поле простягається у всi  сторони,  воно
остудилося на зиму, на ньому не коливається марево, оманнi краї. Таке поле
- не для мрiй. На ньому немає непевних контурiв,  теплих  хвилястих  лiнiй
весни. Пора суворого споглядання. Днi холодної нудьги за  невiдомим.  Час,
коли людина, нiби готуючись до смертi, може подумати  об  тiм,  чого  вона
боялась цiле життя. Сонце жовте котиться по  небу  без  тепла.  Пролiтають
гуси в iрiй i журавлi. Безшумнi ескадрильї їхнi кидають  зрiдка  на  землю
зовучi  голоси.  Люди  змiнюють  професiї,  переселяються  в  iншi  мiсця,
зважуються на вбивства тiльки тому, що осiнь незвичайна пора року. Те,  що
здавалося свiтлом навеснi,  пожежею  -  влiтку,  -  тепер  воно  блимає  -
каганець, поставлений на обрiй. Пристраснi слова - облiтає  з  них  листя,
видко порожнi лiтери, як голi вiти дерева,  крiзь  них  -  шершавий  сiрий
папiр, шершаве сiре небо. Поле поросло бур'яном, вiн, висхлий  i  неживий,
ще не падає гнити. Сухо, куряться шляхи.
   Четверо друзiв сидять на пагорбку. Наче виходивши  багато  дорiг,  вони
сiли спочивати. Шахти обступили їх,  як  козацькi  давнi  могили.  За  два
кiлометри долиною потопає в курявi, у диму  робiтниче  селище  i  знайомий
завод. Кiлька димарiв, як нерухомi пензлi,  малюють  димом  височiнь.  Але
грунт не тримає фарби, дим збирається цiлим оболоком, повисає пiд  хмарами
- над мiстом - i не рухається. До нього вгору стремить iз селища  пил.  Це
поєднання  пилу  й  диму  виповнено  скреготом  металу,  гуркотом   вогню,
зигзицями гудкiв заводських паровозiв. Неначе кузня велетнiв.  Полумiнь  з
домни - це вогник  у  горнi,  гакання  гiдравлiчних  молотiв  -  це  цокiт
молоточкiв великих ковалiв. Чекалося - вийде з кузнi, iз сiрого смерку  на
чисте  повiтря  велет-коваль.  Плечi  його  з'являться  з-над  хмар,   вiн
переступить купу димарiв i витре за  хвилину  пiт  з  чорного  чола.  Луна
розносить степом важке дихання великого.
   - Те, що ми досi  робили,  друзi,  -  каже  Шахай,  -  тiльки  мiзерний
початок. Тисячi людей, що ми їх поклали в штурмах, - тiльки перший  камiнь
нового будинку. Зараз пiд усiм оцим полем  розбiгаються  до  стволiв  шахт
численнi штольнi, армiя робiтникiв довбає й вивозить на поверхню  вугiлля.
На заводi  друга  армiя  б'ється  за  метал.  Серед  наших  степiв,  серед
селянської стихiї  спинається  на  ноги  молодий,  витривалий,  терплячий,
упертий i революцiйний клас - наш пролетарiат.
   Вже - надвечiр. Терикони бiля шахт сiрi, поле - сiре,  i  здається,  що
друзi сидять в Арабiї. Навкруги їх товпляться засмаленi  шукачi  правди  i
спасiння, слухаючи нагорну проповiдь. "Будуйте будинок  на  каменi,  а  не
пiску", - каже навчитель, i народ слухає  його.  "Ви  -  свiтло  свiту,  -
продовжує навчитель, -  не  може  мiсто  сховатися,  стоячи  на  горi.  I,
засвiтивши свiчку, не ставлять пiд посудину, а на свiчнику: то  й  свiтить
вона всiм, хто в хатi".
   - Доля пророкiв, - каже Шахай, - одна:  хрест  або  вогонь.  Останнього
пророка було спалено, здається,  року  1865.  Звали  його  Ель-Баба.  Вони
з'являються в пустелях, у джунглях, навчаючи такого, що  знищує  страх  на
землi. У них самих страху нiколи  немає,  вони  ж,  починаючи  життя,  вже
знають, що доля їхня  -  хрест  або  вогонь.  Бiль  i  страх  -  ось  чого
зрiкаються пророки.
   Остюк устає на ноги, наче хоче заглянути за обрiй, куди падає сонце. Як
покручене бурею дерево, стоїть вiн перед друзями. Вже вiдоме  їм  паризьке
життя Остюкове та операцiя. Багато годин  сидiли  вони  за  столом,  п'ючи
вино, що об'єднувало їх, говорячи слова, що змiцняли вiдчуття дружби.
   - У книзi Майбутнього, - каже Остюк, - я не помiтив шахт i заводiв. Там
росте мореля, слива,  яблуко.  Цвiтуть  на  грядках  полуницi.  На  стiнах
заводiв - повiйка, виноград. Усе приховане, затулене зеленим листям.  Мало
димарiв. Диму не видко - паливо  згорає  до  останку,  гази  одведено  пiд
землею туди, де не працюють.  Але  в  шахтах  i  заводах  виснажуються  до
безпам'ятi. Ось вам наше: дим чорний - у повiтря  летить  паливо  i  потiм
осiдає шаром вугiлля на всьому.  Голий  безводний  степ  оточує  заводи  i
шахти. Нi води, нi дерева. Хлiборобiв ковтнула  вигiднiша,  нехлiборобська
робота. Де-не-де коливається на сонцi нива. Вона убога, як i все зелене  в
тутешнiх краях. На степовiй задушливiй дорозi - по кiсточки пилу.  Високою
стiною здiймається вiн за кожною пiдводою, стоїть у  повiтрi,  падає  вниз
сiрою мжичкою, щоб знову пiднестися за наступним возом. Я щось не  бачу  й
однiєї асфальтової дороги, обсадженої липами, грушами й iншими  дурницями.
Працю ми можемо зробити легшою, можемо працювати вiсiм  i  дiйти  до  семи
годин, але де та рука, що насадить тут зелений i запашний  сад?  Багатi  i
врожайнi поля? Пустить струменi живучої, холодної води? Щоб,  одпрацювавши
змiну, бути людиною, дихати на повнi легенi, набиратися сили на  роботу  й
боротьбу? Я знаю, що за сотню-другу рокiв стоятимуть отут покинутi  шахти,
зруйнованi будiвлi, пустка: люди виберуть з-пiд землi її поклади i  пiдуть
до iнших мiсць. Нащо  ж  залишати  пiсля  себе  порожнє  згарище,  замiсть
освятити його трудовим потом, опрацювати руками,  що  перебудовують  тепер
цiле життя, великий увесь свiт?
   Марченко осмiхається спустошеним  обличчям.  Пiсля  тайги  вiн  загубив
умiння жити. В його очах свiтиться покора й пасивнiсть. Вiн поводиться, як
людина, що збирається вмирати. Слова, нiби заповiт,  народжуються  в  його
свiдомостi i потроху набувають звукової форми.
   -  Наше  золото,  -  каже  Марченко  з  натхненням,  -  воно  вiдродило
Новоспаське,  тепер  -   Партизанку.   Колектив   колишнiх   бiйцiв   1-го
Новоспаського полку обробляє землю нашими  тракторами.  Бiйцi  верховодять
усiм селом. Ледарям б'ють зуби  до  останнього.  Злодiїв  вивели.  Узялися
будувати школу. Готують село до колективного господарювання. Я був у  них.
Я злiз iз поїзда на Варварiвцi i пiшов пiшки до  села.  Ниви  стогнали  од
пшеницi. Я зайшов у соняшники i побачив бабу,  що  сапала  їх.  Вона  мене
упiзнала й напалася за ту бочку, яку я  забрав  у  неї  колись  для  свого
полтавського бою. Цього вона повiк не забуде. Я заплатив їй за  бочку.  На
вулицi села гуляли в поросi дiти у вiйну. "Я буду Остюком, - сказало одно,
- а Миколка - Марченком". Миколка заплакав i одмовився. Я пройшов повз них
i дав їм по копiйцi. Нiчого не забувається на селi. Я  зайшов  до  старого
Панька - вiн у колективi теж. Дiтей попiд хатами було, як черви.  Всi  отi
хлопцi, що не вернулися з боїв, бовталися передо мною в пилюзi, i я не мiг
їх злiчити. У Панька тепер одинадцятеро. "I не мруть же тобi! -  пожалiвся
вiн. - Хоч би з половину тхiр видушив". Я взяв на руки одного -  "солдатом
будеш?" Батько одповiв за нього: "Погоничем буде сучий син на тракторi!" Я
сидiв увесь вечiр, i всi приходили до тiєї хати. Мене взяв сум. Куди людям
дiватися з села? Кращим, здiбним, здоровим бiйцям? Колектив  звiльнить  од
землi багато робочих рук. Куди їх виселяти, коли їх розплодиться до  того,
що самi себе отi дiти їстимуть?
   - Ви вiзьмете, - говорить Марченко по паузi, - достойних до заводу. Хай
побратається  цей  завод  iз  Партизанкою.  Ви  будете   керувати   селом,
органiзовувати його для спiльної працi i приймати до  своїх  лав  нащадкiв
славного партизанства, переможцiв Павлiвки й Успенiвки.
   Галат слухав уважно Марченкового заповiта. Сонце заходить за обрiй. Над
заводом горить заграва. Галат стоїть на горбi  високий,  мов  тополя.  Вiн
пригадує, як важко було бити камiння на дорозi.
   - Ви забули, - каже вiн, - ще один бiк справи. Наш цех - як побудований
двадцять рокiв тому - так вiн i стоїть. Треба докласти рук i  грошей,  щоб
не витягав вiн кишок iз тiла i кровi з голови - димом,  смородом,  брудом,
холодом. Щоб не проклинали ми його й машин. Я розумiю атаку, i  смерть,  i
боротьбу, але я хочу жити i вiдчувати, що я є господар усього в країнi.
   Друзi мовчать, дивлячися в далечiнь. Остюк щось шепоче до себе. У  полi
кричить птах. Скрiзь над шахтами  запалюються  електричнi  лампи.  Нарештi
Шахай починає говорити.
   - Ви сказали! - озивається вiн. - Ми тепер лише входимо  до  справжньої
боротьби. Обличчя країни - завод, шахта i колектив. Ми виймаємо шаблi,  бо
вони залежалися в пiхвах. Боротьба довга - на цiле  життя.  Вiдступати  не
будемо. Ми партизани - i така наша кров. Ми почнемо,  до  нас  прилучаться
другi загони, ми зрештою утворимо  знизу  органiзовану  могутню  силу  для
перебудови старого свiту. Вперед, партизани!
   Вони сходять iз горба i простують степом до селища.
   Червоного прапора красна зоря
   Обiйде iз нами далекi моря! -
   чується їхня пiсня.
   Несподiвано захворiв  i  став  умирати  Марченко.  Бджола,  коли  почує
близькiсть смертi, виходить з вулика  i  летить  далеко,  скiльки  хватить
сили. Облiзлi крильцята донесуть її в незнанi краї густих трав.  Там  вона
простягне натрудженi ноги i вмре на холодному листку,  а  вiтер  її  скине
потiм геть на землю. Запорожець, коли почує  близькiсть  смертi,  вицiдить
крiзь бiлi вуса кварту оковитої, обнiметься з кошовим i пiде свiт за  очi.
З високого берега Днiпра оглянеться вiн на рiдну матiр Сiч, де було немало
саламати поїдено, а горiлки попито.  Махне  шапкою  востаннє  дiд  i  пiде
умирати в степ, на божу  волю.  Селянин,  коли  почує  близькiсть  смертi,
урочисто наготується до неї, бо чекав цього усе життя - достойно перейти в
непам'ять. У бiлiй  сорочцi  ляже  вiн  пiд  грушею  i  покладе  на  груди
велетенськi, чорнi, покрученi руки, що не мали спочивку цiле життя.  Груша
падатиме з дерева, бо осiнь навкруги, як мед. Це - мов  великi  й  останнi
краплi з порожнього вже посуду.  Урочисто  вiдлетить  подих  з  грудей,  i
впадуть на землю  руки,  нiби  прощаючися  з  нею.  Робiтник,  коли  почує
близькiсть смертi, не покине своєї роботи i  вмре  непомiтно,  на  хвилину
заснувши пiсля змiни.
   Марченко умирав важко. Двi ночi пiдкидала  його  хвороба  на  нарах.  У
касарнi було завше повно людей: коли йшла одна група на змiну, то друга  -
приходила вже додому. Дим махорки нiколи не виводився настiльки, щоб крiзь
нього можна було щось побачити. Хтось бринькав  на  iнструментi.  Iнший  -
спав i заливчасте хропiв i висвистував носом. Троє  грало  в  карти.  Двоє
борюкалося,  перекидаючи  лави.  П'яний,  замовкнувши  на  хвилину,  знову
починав  довго  й  нудно  лаятись.  В  такiм  оточеннi  довелося   умирати
Марченковi. Поруч нього було порожнє мiсце Остюка, що  пiшов  у  шахту  на
роботу. Кухоль з водою, яким пiдживляв  себе  Марченко,  стояв  наполовину
порожнiй. Вода в кухлi коливалася,  Марченко  довго  думав  про  те,  чому
хлюпається вода. Його думку  переривали  припадки  непам'ятi,  темнi  оази
серед  зелених,  покручених  i  рухливих  лiнiй.  З  неймовiрної   глибини
з'являлося тодi йому  маленьке  люстерко  води.  Воно  виблискувало,  нiби
калюжа на сiрому хмарному небi. Береги його  крутилися  навкруги  води,  з
берегами крутилося все тло неба. Тiльки вода стояла  непорушно,  гладенька
поверхня її лише iнодi тремтiла. Пiсля шаленого крутiння  всього  навкруги
води Марченко помiчав, що рух завмирав, i в його очах поставав  кухоль  iз
водою. Вiн двигтiв вiд тих дощок, на яких лежав хворий.  Багато  мiльйонiв
разiв траплялося таке перетворення хаосу на кухоль води.

   В забої сидiв Остюк, махаючи кайлом. Лампа висiла  на  виступi  породи.
Шар вугiлля йшов круто вниз. Забiй  попався  поганий.  Антрацит  був  дуже
твердий, шар - тонкий, доводилось довбати навсидячки або й  зовсiм  лежачи
на боцi. До норми ще було далеко. З Остюком працював Галат - за саночника.
До ночов на полозках припасовано  шлею,  в  неї  запрiгся  Галат  i  рачки
вивозив нагору вугiлля з  Остюкового  забою.  Вiн  тяг  на  собi  санки  з
вугiллям, упираючися в породу руками, лiктями й колiньми.  Навкруги  вiчна
чорна нiч шахти. Вугляний пил стояв у повiтрi. Десь глухо  бахкали  дверi,
що ними регулювали вентиляцiю. Хлюпала вода пiд ногами. А взагалi  -  була
мертва тиша, бо звуки кайла гасли в забої, i кожен iнший  звук  падав,  як
вода, на землю, звiльняючи мiсце тишi. З Галата лився пiт. По грудях бiгли
патьоки, з обличчя краплi котилися до носа i падали з  нього,  нiби  чорнi
кульки кровi.
   - Звикнеш, - прошепотiв йому Остюк, - свiжу людину тут  завше  кидає  в
пiт. Повiтря мало для грудей.
   Остюк напружував м'язи, щоб рiвномiрно бити кайлом. Ноги йому затерпли,
вiн поглядав на породу, що була над головою i могла обломитися  на  нього.
Крiпильники запiзнювалися. До норми його видобутку було ще далеко. Вугляна
метелиця стояла в цiй пiдземнiй чорнiй тишi. Щось потойбiчне  ввижалося  у
зламах породи. Чотириста метрiв землi над забоєм нiби  назавжди  вiдрiзали
людину од сонця й повiтря. Галат мрiяв про тi  щасливi  години,  коли  вiн
мчав на тачанцi в атаку. Вiн  бачив  себе  на  поверхнi  землi,  чув  свою
голосну команду i розбишацьку пiсню. Повiтря -  густе,  свiже,  запашне  -
било йому в обличчя. Та швидко Галат забув i мрiяти. Треба  було  встигати
вивозити до вагонеток вугiлля.
   Остюк iнодi поглядав на красуня Галата. Пiд чорним шаром пилу  на  його
обличчi Остюк помiтив розпач i втому.
   - Братику, - сказав Остюк, - мокрий дощу  не  боїться.  Удар  лихом  об
землю.
   Кайло його било вугiлля  вже  автоматично,  мов  працював  пневматичний
молоток. Щопiвгодини Остюк  iз  Галатом  спочивали  кiлька  хвилин.  Пiсля
восьмого спочинку Остюк заповзявся ще енергiйнiш, щоб виробити норму. Коли
б йому випав гарний забiй - вже давно б було бiльше  шести  вагонеток.  Та
Остюк нiколи не одмовлявся од того, що випадало на його долю.
   Нагорi в темрявi з'явився  вогник  десятника.  Сковзаючися  по  породi,
десятник зiйшов до Остюка. Хазяйським оком вiн оглянув роботу. Запитав:
   - Як вам тут живеться?
   У нього був  погляд  людини,  що  звикла  до  темноти.  Остюк  перестав
довбати.
   - Нiчого. Сьогоднi ледве норму виб'ю.
   Десятник пiднiс лампу просто до вугiлля. Вогник лампи  вирiс  удвоє:  в
забої було багато газу.
   - Посилав же я сюди  крiпильникiв,  а  в  тебе  ось  порода  на  голову
обвалиться, - сказав десятник, приймаючи  лампу  iз  забою,  -  куди  вони
пошвендяли оце?
   - Швидко вже змiна? - озвався Галат, нагортаючи вугiлля на санки.
   - Через годину.
   Десятник прикрутив свою лампу i знову  пiднiс  її  до  вугiлля.  Вогник
пiдскочив у нiй вiд газу й на цей раз.
   - Я вам дам iнший забiй, - промовив десятник, - вiн  тут  недалеко.  Не
вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете своє. Тут
треба провiтрити i крiпильного лiсу.
   Останнi слова десятник говорив, уже ведучи Галата й  Остюка  до  нового
забою. Галат, iдучи, все спотикався об рейки.
   - Так це ви Галат i Остюк? - несподiвано запитав десятник.
   - Ми.
   - То про вас по радiо пiсню спiвали?
   - Може, й про нас, - гордо сказав Галат. - Це Остюк - комiсар дивiзiї i
кiннотник.
   Вони йшли по штрековi, розмовляючи. Пiд ногами хлюпотiла вода.
   Все вiдбувалося нiби ввi снi. Назустрiч iз-за повороту з'явилося кiлька
вогникiв.
   -. Iнженер обходить, - пошепки сказав десятник.
   Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив  десятника  з  iнженером:
низенького росту, в окулярах.
   - На  вашiй  дiлянцi  з'явилась  вода,  -  зауважив  iнженер,  -  треба
пошукати, звiдки вона. Скажете менi по  телефону,  коли  взнаєте.  Щоб  не
трапилось халепи. Тiльки не передавайте другiй змiнi, а самi зробiть.
   - А то собi лиха набiжимо, - прошепотiв нiби  ненароком  Остюк,  стоячи
осторонь.
   На диво всiх, iнженер пiдiйшов до нього i привiтався за руку.
   - Це наш Галат, - показав Остюк, - шануй i його, побратиме.

   Надвечiр Марченко зовсiм зiбрався умерти. Бiля нього  сидiли  всi  його
друзi. Гамiр у касарнi не вгавав. Марченко  лежав  при  пам'ятi,  але  вже
одiрваний од землi. Його воля до життя погасла, як  свiчка,  -  на  кiнець
третьої доби. Руки в нього були холоднi й  жовтi.  Вiн  став  байдужий  до
всього. Пiд очима лягли чорнi плями, грим смертi. Моментами вiн здригався,
нiби вiд страшного болю, але волi для того, щоб панувати над своїм  тiлом,
було в нього ще досить.
   - Де твоя дружина, Шахай? - запитав  вiн  бiлими,  безкровними  губами.
Щось невловиме й притамане проглянуло з його голосу, пройшло  по  губах  i
заховалося у сивих кострубатих вусах. Стара, сива людина умирала на нарах.
Вона хотiла заховати усмiшку.
   - Умерла, Марченко, як i ти оце  вмреш,  -  одповiв  Шахай,  кров  йому
виповнила очi.
   - Таки дiйсно вмерла, - почувся шепiт Остюка.
   - А ти звiдки знаєш? - запитав Шахай машинально.
   - Я с.ам її ховав.
   Остюк сказав цi слова страшним шепотом. Та Марченко вже втiк далеко вiд
його гнiву. Вiн розквитався з землею,  як  грач  у  карти,  викинувши  всi
козирi i заплативши програш. Тепер лежав  вiн,  простягтися  на  нарах,  -
переможець життя, його оточували  друзi,  невблаганно  чекаючи  останнього
подиху. .Гудок - рiзкий, пронизливий, тривожний - захвилював касарню.
   - Що це? - промовив Марченко, на мить прокинувшись. В касарнi зчинилася
метушня, бо гудок кричав на сполох. Марченко подякував долi за те, що вона
подарувала йому востаннє самотнiсть. Вiн заплющив очi, i став  затримувати
дихання, щоб швидше зупинити своє серце.
   На шахтенному дворi стояла велика юрба. Всi знали, що в шахтi з'явилася
вода i є небезпека затоплення її. Викликали  охотникiв  рятувати  людей  i
ставити перемички. З нарядної вийшли з лампами, в брезентах кiлька  людей.
Мiж ними - Шахай, Галат i Остюк.  Група  рятiвникiв  полiзла  схiдцями  до
ствола шахти.
   Клiть стояла напоготовi. Машина працювала.
   - Комунiсти, наперед!  -  прошепотiв  Остюк.  Зайшли  до  клiтi.  Клiть
рушила. Вони повисли в чорнiй мряцi. Вiтер свистiв знизу. На поясах у  них
блимали лампи. Друзi падали в глибину, наче вирушивши iз своєї планети:  в
путь помiж вiчних зiр.
   1926 - 1929_

   ПIСЛЯСЛОВО

   От  i  скiнчено  рiч.  Проспiвано  кiлька  пiсень  Читач   мав   нагоду
переконатися, що пiснi серед прози не зайвi, за пiснями марширують  землею
iншi герої, марширує час - осiнь, зима, лiто, б'ють копитами бойовi  конi,
марширує за плугом робiтничий клас, за великим плугом, який  заорює  межi;
уся земля  тремтить  вiд  напруженостi  життя  i  летить-пролiтає  в  наше
майбутнє, ради якого всi ми живемо.
   В громах i дзвонах,  у  брязкотi  шабель  народжувалися  герої  роману.
Клинки, кулi, набої убивали порожнечу бiля їхнiх тiл. Герої вийшли i жили.
Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тишi.  Вона
важка, може. Ба, не треба  її  класти  на  карб  авторовi,  що  знає  цiну
справжнiй бадьоростi I герої з'єднуються знову для боротьби.
   Що трапиться далi з  партизанами?  Куди  дiйде  впевнений  крок  їхньої
мужностi? Чи спроможний буде  автор,  узявши  пензля  в  руку,  домалювати
колись     їхнi     портрети?     Показати,      як      пролетаризувалося
двадцятип'ятимiльйонне селянство тридцятимiльйонної  нацiї?  Вiн  свiдомий
колосальностi такого завдання Його не лякає багаторiчна робота над словом.
Але, доки пролетарiат виростатиме, автор вiзьметься за  складання  маршiв,
за писання бадьорих слiв, щоб його класу було красно на  барикадах.  Може,
за цей час i виринуть десь на поверхню життя  невтомнi  бiйцi  i  читачевi
знайомi
   Зараз же - вони зникли з очей автора Останнi слова, якi вiн чув од них.
були "Вперед, партизани!"
   Жовтень, р. 1929_




   [1] Б р а н - полон.

   [2] Тут: броньовик.

   [3] Склеп - пакгауз.

   [4] Розстрiльна - цеп.

   [5] Сальва - залп.

   [6] Стiйковий - вартовий.

   [7] Спагi - французькi  кавалерiйськi  частини  з  мiсцевого  населення
Пiвнiчної та Захiдної Африки.

   [8] Для бiльшої слави бога (латин.).

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: