Володимир Вiнниченко. Студент
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Уночi палало село. З неба злякано дивився вниз поблiдлий мiсяць i,
ховаючись у хмари, тiкав i з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева
хитались i, вiд страху наїживши голi вiти, нiби силкувалися втекти; а
вiтер гасав над полум'ям, зривав з його головнi, шпурляв ними в сусiднi
хати, розкидав i лютував свавiльно й безпардонно. Побiля ж полум'я бiгали,
метушились маленькi, безсилi люди, ламали руки i кричали до неба, до
мiсяця, до полум'я. Кричали до Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло,
вiтер грався ним, мiсяць з жахом тiкав серед хмар, i не було порятунку нi
вiд неба, нi вiд чорта, нi вiд людей.
Мiсяць утiк, небо посiрiло, а коли зовсiм розвиднiлось, вiтер стомився,
i вогонь лiниво, байдуже, нi крихти не вважаючи на людей, наче й не їхнi
хати вiн пожер, став погасати. Курiли чорнi, обгорiлi сволоки, балки;
недогорiла солома курiла теж байдуже, лiниво, стомлено. А з того боку, де
згорiла половина села, сходило сонце, весняне i радiсне. Наплювать йому на
недогорiлi балки, на сiрi, чорнi обличчя, на дику тугу, на повислi руки
маленьких людей! Воно собi умите, веселе, смiючись, плило з того боку,
звiдки нiсся всю нiч вiтер, звiдки тiкали i хмари, i мiсяць.
На непогорiлих же вулицях валялись вирятованi дiжки, скринi, кочерги,
свитки: мiж ними плакали й вовтузились дiти, жiнки та дiди; мов задубiлi,
стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з
опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали,
наче сподiваючись криком забити полум'я своїх мук, свого одчаю i туги.
Мiж ними сиротливо блукали собаки i, пiднiмаючи голови догори, жалiбно,
страшно вили. Вили таким воєм, наче вже бачили страшнi постатi голоду,
нужди, хвороб, якi зграєю йшли на погорiле село. На собак з ненавистю i
страхом кричали, вони пiдгортали хвости i знов, одiйшовши, пiднiмали
голови й вили. Прив'язанi до тинiв корови та конi ревли, тупчились; дiти
дрижали з холоду i плакали; хитались i голосили жiнки.
А сонце велично, розкiшно плило собi, земля назустрiч кидала йому
фiмiамом туманiв своїх i нiжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева
заспокоїлись i тiльки часом здригувались голими вiтами, неначе згадуючи
страхiття ночi.
Але люди не могли заспокоїтись; вони ходили помiж почорнiлих хат,
розкидали недогорiлу солому, диким поглядом озирали задимлену руїну i
безсило схиляли голови на груди.
Коло згорiлого трупа коняки i повалених стiн стояв дiд, без шапки, з
пропаленою сорочкою, й мовчав. Вiтер несмiло, боязко гравсь його сивим
чубом. Довго стояв дiд, потiм пiдвiв голову й дико, люто дивлячись у небо,
заговорив:
- Ну й усе?.. Чи ще мало? Га?
Вiн розiдрав сорочку i випнув жовтi, кiстлявi, старi груди з
жовто-сивим волосом на них. На губах йому стояла пiна, _в старих зморшках
лежала сажа, полинялi очi блищали гострим, холодним свiтлом.
- Як мало, то можна й ще!.. Ось-сьо, о...
На нього дивились сусiди i йшли до нього.
- Та схаменiться, дiду! Що ви кажете? Бог дав i взяв.
- Взяв? - впився в сусiду страшним своїм поглядом дiд: - За що взяв?
- Людей винiть, дiду, люди виннi, а не Бог...
- Де вони, тi люди? - повiв очима дiд навкруги.
- Нема їх тут, шукати треба, ходiм...
Дiд не хотiв iти, але його повели туди, де стояли i кричали iншi. Дiд
iшов, схиливши голову, i вiтер несмiло, винувато гладив i хилитав його
сиве, розкудовчене волосся.
- Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!..-кричав рудий,
веснянкуватий Гаврило i, показуючи замазаною у сажу рукою до лiсу, грiзно
тряс головою.
- Я сама вчора двох бачила, своїми очима бачила їх! - випнулась наперед
Козубиха: - Iшли i дивились на Домахину хату. А з неї якраз i почалось.
Вони!..
- Де вони, тi студенти? - раптом пролiзаючи до Домахи, глухо спитав
дiд, i полинялi очi його дивились гостро i люто.
- Де? - хитнула головою Домаха.Шукай їх! Ти його пiймаєш. Там!..
- Де "там"?
- У лiсi, у чорта в болотi...
- У чорта? Де тi студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я
наточу кровi їхньої i буду гасить мою хату. Давай!
- Жили їм вимотать!! - летiв крик iз грудей, iз стиснених кулакiв, з
затуманених очей. Летiв i нiсся до високого, спокiйно-радiсного неба з
веселим, величним сонцем. I собаки пiднiмали голови до цього сонця, i
страшно вили, i курилась чорна руїна хат, наче простягаючи тонкi стовпи
диму до царя природи. А цар природи весело смiявся.
В кiнцi вулицi з'явився якийсь чоловiк. Вiн чогось озирався назад i
поспiшав. Чоботи йому i свита були заляпанi, шапка одсунута назад, i з
блiдого лоба капав пiт на худi щоки.
Надiйшовши до розкиданих, скупчених дiжок, клункiв, до плачучих дiтей,
вiн зменшив ходу й часами зупинявся. Потiм знов озирався назад i скорiше
йшов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. I молоде,
худе та блiде лице його наливалось чимсь схожим на крик i плач погорiлих
людей.
I щодалi йшов вiн, то все менше озирався назад i частiше зупинявся,
розпитував i болячими великими очима дивився на дрижачих дiтей, на виючих
собак, на шматки погорiлих, розкиданих дощок. А коли пiдiйшов до купи
людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, й очi горiли.
- Драстуйте! - хрипло поздоровкався вiн.
Хтось сказав йому "драстуйте".
- Чого ж ви ждете тепер? - дивлячись на всiх гарячими очима i лижучи
сухi дрижачi губи, раптом голосно скрикнув вiн. Всi здивовано i
замовкнувши подивились на нього.
- А ти хто такий? - суворо спитав чийсь голос.
- Хто я такий? - перепитав чоловiк i на мент зупинився. Здавалось, у
грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути i,
застрягнувши, здавило горло.
А потiм воно, це велике, боляче стало вилiтать йому з грудей шматками
слiв, шматками вогню, шматками гнiвної муки.
А вони вже не питали, хто такий вiн.
- Голубчику наш! - плакав чийсь жiночий голос, а чоловiки шумно зiтхали
й дивились кудись далеко, поперед себе.
Вiд руїни ж здiймались спокiйно стовпики диму до ясного неба i вила
недалеко собака.
- Стражники їдуть! - раптом хмуро хтось бовкнув. Всi заворушились, а
чужий чоловiк враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню i озирнувся.
В кiнцi вулицi на конях, то зупиняючись i, мабуть, щось питаючи у людей,
їхало троє людей в сiрих одежах i з винтовками за плечима.
- Бачте! - повернувся чоловiк до всiх.Ось приятелi вашi... Вони когось
шукають тепера, ворога свого шукають.Чоловiк посмiхнувся.
- Так оце вони?..виступив наперед дiд.Ще приїхали? Мало їм нашого
лиха?!
I очi йому дивились люто й чекаюче.
Конi, фиркаючи, пiдбiгли до самого гурту.
Стражники, пiдбираючи поводи, пильно шукали чогось очима i, не
здоровкаючись, мовчали.
Чужий чоловiк важко дихав i дивився на них. Очi його зустрiлись з очима
переднього стражника, i той в мент привстав на стремена i скрикнув:
- Го! Є... Тут!.. Ось!
Два iншi стражники зразу повернули голови й подивились за його рукою.
- Вiн?
- Вiн, сукин син!.. Ану, марш за нами! Чужий чоловiк стояв i не
рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.
Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражникiв, на чужого
чоловiка, один на одного. Враз наперед виступив дiд.
- Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стрiляйте...
I дiд виставив розхристанi груди, жовтi, як старий вiск.
- Отойдi, дєд, нам треба ось його... Ступай за нами. Чужий чоловiк
повернувся до людей i глухо спитав:
- Оддасте мене їм?
Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотiння, а далi крики:
- За що його забирають? Не дамо!.. Геть!
Стражники хапливо й мовчки зняли з плiч винтовки й наставили проти
гурту. Трохи затихло.
- Дасте студента? Чи нi?.. Говорiть! - крикнув переднiй i гидко
вилаявся, злiсно й з полегшенням.
- Студента? Якого студента? У нас нема студентiв!.. Всi умить
повернулись до чужого чоловiка i стали дивитись на нього. I лиця їм зразу
стали чужi, холоднi, з цiкавими, пильними очима. Стражники присунулись
ближче.
- Нi, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю,-глянув на
стражникiв чужий чоловiк, i молоде лице його покрилось тiнню.
- Студент? - повернувся до нього дiд i близько нахилився вперед.Ти
студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?
Лице чужого чоловiка спалахнуло:
- Брехав? Я ? Так ви не вiрите менi? Так ви не вiрите моїм сльозам? Ви
їм не вiрите? Ну, говорiть! Скажiть, кому вiрите!
- Вовчi сльози! - буркнув хтось позаду. Чоловiк повернув туди голову.
- А хто хати запалив?
Очi чужому чоловiковi поширились.
- Так то я запалив їх?! _Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я,
я?.. Та що ви, люди?! I ви вiрите?
Вiн безпомiчно озирнувся, з одчаєм провiв поглядом по лицях: лиця
хмуро, недовiрливо, вороже дивились на нього.
- Та ви ж плакали тiльки що?! Ви ж...
- Ну, довольно!-крикнув раптом переднiй стражник i натягнув
поводи.Ступай за нами. Ми тобi покажемо сльози.
- Гайда!.. Марш!.. Живо!
I вiн вдарив коня в бiк.
Чоловiк вмить вихопив праву руку з кишенi i виставив її наперед: в руцi
блиснув на сонцi револьвер.
Серед гурту пройшло шепотiння, а стражник раптом потягнув поводи до
себе й закричав:
- Ану, стрельни! Ану, стрельни тiльки!
Чужий же чоловiк дрижачою лiвою рукою потер лоба, потiм, повернувшись
до людей, з болючим непорозумiнням повiв по них очима й закричав:
- Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вiрить менi? Чим же
доказать вам?.. Глядiть!
Вiн пiднiс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, i
револьвер блискав. В гуртi хтось ойкнув.
- Глядiть: на ваших очах я прострiлю собi голову, щоб ви повiрили менi.
Тодi повiрите? Повiрите, що не ворог я вам?
- Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
- Не застрелюсь? - хрипко крикнув чоловiк, i лице йому враз стало
блiдо-синiм.
- Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про щось шепотiли мiж собою. Чоловiк безсило пустив руку i,
важко дихаючи, поширеними, божевiльно-напруженими очима водив по гурту.
- Та що ви його слухаєте! - раптом стрепенувся дiд.Жили йому
вимотать... Жили йому!!!
- Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!
I всi заворушились, але зараз же знов закам'янiли: чоловiк пiднiс руку
до виска. Пiднiс i зупинився.
- Брешу? - хриплим шепотом промовив вiн.-Брешу?
I раптом очi йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потiм
застигла коло виска, здригнувся револьвер, i вмить вибухнув вистрiл.
Чоловiк криво хитнув головою i сторчка упав лицем униз.
Люди закам'янiли. Потiм схаменулись, з жахом кинулись до чоловiка:
нахилялись до нього, пили очима його кров, що мiшалась з водою й брудом
землi, одхилялись i стурбованi говорили, дивились в очi один одному i
знову звертали свої очi на чужого чоловiка. А вiд його, вiд кровi цього
чужого чоловiка, вiд задубiлих рук його iшло їм в душi гострим туманом те,
чого вiн ждав вiд їх: вони вже вiрили йому.
Вiд чоловiка пiдвiвся й стражник.
- Помер,з жалем хитнув вiн головою.Ну, щастя його!
Серед людей пройшла похмура тиша.
- Тобi б такого щастя! - глухо кинув хтось iззаду.
- Голубчику наш!..схлипнуло з другого боку.Занапастили чоловiка!
Небо було ясне, тихе, велично-спокiйне; а серед пожарища в брудi над
трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злiсними поглядами.
- Я тобi покажу там,зазирнув через голови стражник.Ану, вийди сюди!
Люди заворушились - мiж ними пролазила наперед сива голова дiда.
- Де вони? Де? - гострим, скляним, божевiльним поглядом шукали дiдовi
очi.Давай їх сюди!! Це? - зупинився вiн на стражниковi, простягнувши жовтi
кiстлявi руки, став насуватись на нього.
- Одiйди, дiду!..стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.
- Це вони? - рiвно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дiд, i
пальцi його скручувались i тяглись до стражника.
- Дiду! - _крикнув стражник: - Одiйди, кажу!_
- Це вони?! - скрикнув дiд i скажено, дико стрибнув на стражника,
впився йому в шию руками i, хитаючи головою, захрипiв.
Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям
очi диким, лютим гнiвом.
- Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!.. Над гуртом збитих докупи
людей стояв крик i рев. А по вулицi тiкали iншi два стражники, топчучи
кiньми дiтей, клунки. I навздогiн їм нiсся крик.
З неба ж, широковеличного, ясного та чистого, радiсно дивилось на них
сонце i смiялось.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT