Григiр Тютюнник. Вогник далеко в степу ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Нас прийняли до училища разом: трьох Василiв - Василя Силку, Василя Обору, Василя Кiбкала - i мене. Мене-то звати Павлом, а прозивають Павлентiєм. Ну, та я, правда, сам i винен. Василiв узяли з першого ж дня, а, мене забракували: сказали, що малий. Хлопцiв одразу й перевдягли. Видали їм новенькi хаковi пiлотки, новенькi, теж хаковi, гiмнастерки з натороченими товстою бiлою ниткою кишенями на грудях (не по двi, як у вiйськових, а по однiй), штани, черевики, широкi брезентовi паски пiдперезуватися, навiть шкарпеток, про якi ми тiльки чули, по двi пари. До того всього, сказали, видадуть перегодом ще сiрi шинелi з солдатського сукна i шапки. А я в чiм прийшов - не буду казати, в чiм, бо це не весело, - у тiм i зостався. Хлопцi радiли, обмацували один на одному одiж, упiзнавали один одного i не впiзнавали, розчервонiлися всi, пiлотки набакир... А Василь Силка, як оглянув себе в новому, ляснув у долонi, крутнувся на однiй нозi й вигукнув: - як лоша заiржав: - Чи це я, чи не я? Чи нова копiйка?! Я теж обмацував їх i теж пробував усмiхатися, та, мабуть, лише косоротився, i пiд оком сiпалося. Менi коли погано, то пiд оком сiпається. Дорогою до села Василi втiшали мене, що, мовляв, на той рiк приймуть i тебе, що їхня форма до того року вже приноситься, а в мене буде нова, що вони однак будуть зi мною товаришувати - разом красти солому вночi з поля, бити пеньки в лузi, грати у два голоси на балалайках вечорами в недiлю, а я на бубнi вибиватиму. Я тодi на бубнi саморобному, з собачої шкури, вибивав пiд Василевi балалайки: в мене-бо слуху немає, ото тiльки на бубнi. До того вони мене довтiшали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався якось. А вдома... Краще б я не приходив додому. - Ну, що, Павлику? Що виходив? - спитала тiтка Ялосовета, тiльки-но я переступив порiг, i дивилася на мене з такою надiєю, що менi знову засiпалося пiд оком. - Не взяли. Малий, сказали, - ледве вимовив я: так у горлi лоскотало. Вона сiла на вичовганий пiл з двома ненакритими подушками в узголов'ї i заплакала. - Та й що ж тепер? - Тiтка дивилася на мене крiзь сльози нещасними очима, - Як же тепер, га? - Не знаю... На роботу пiду. - В чому? Подивися на себе. А їсти що? Хлiба намолотили тiльки в державу i то не хватило до плану. - I знову заплакала, затуливши очi долонею. Вона любила плакати. Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сiнях мотузок i подався на берег, до рiчки: може, де вiльшеня або вербеня сухе трапиться - треба ж якось її втiшити, щоб хоч уночi не плакала. Тiтка Ялосовета менi мачуха. Вона пiшла за мого тата "на дитину", як менi було дев'ять рокiв, i прожила з ним до вiйни рiвно мiсяць, а зi мною оце вже шостий рiк мучиться. Я-бо нiколи й разу не назвав її матiр'ю, якось язик не повертається. Якби хоч тато був... А вона обижається, думає, що то я нарошне, на зло. Нiчого, знайду ось вiльшечку - переплаче. Вона радiє, як є чим топити. Спробуй її ще знайти, ту вiльшечку!.. Казав уже їй раз: iдiть замiж, а я й сам якось. Плаче. Ну, хай як хоче. Я ж не заставлю. Та ще й пiвхати нема, зосталася тiльки хатина, а бiльшу половину одiрвало бомбою. У нас у пiвсела нема хат - такий сильний був бiй... Нiчого, нарубаю дров, зваримо щось їсти, а далi воно покаже. Не плакатиме ж вона з ложкою в руках! Над рiчкою вечорiє, прохолоднiшає на нiч. Заграва од захiд сонця поринула аж до дна i звiдти свiтить. На лататтi мiсцинами густо бiлiють лiлiї, вони схожi на зграї бiлих чаєнят, що сiли на воду. Тут я витягав дерево з нашої хати надбитої. Дверi плавали майже цiлi i обаполи. А вiкон - нi однiсiнького i в трiсках не знай шлося... Пiймаю обапiл, ухоплюся за нього руками i правлю до берега, вибиваючи ногами. Зубами цокочу, губи не зведу - така холодна вода була. А тiтка Ялосовета бере те, що я до берега приправив, та у двiр носить. Я тодi з мiсяць кашляв: простудився. На те лiто, як ми не неврожай, може, доточимо хату. А зараз треба знайти якийсь сухостiй та вечерю зварити. Нiчого, переплаче... Другого дня ми пiшли в училище вдвох з тiткою Ялосоветою. Я-то не наважився б, а - вона. Зайшли просто до директора. Директор був у кабiнетi сам. Стояв бiля вiкна спиною до дверей, невисокий, щупленький, з блискучим лакованим цiпком у руцi, дивився в училищний двiр - звiдти лунали рiзноголосi команди шикуватися "по ранжиру в колону по чотири". Було перше вересня. Коли ми ввiйшли i стали при порозi, директор озирнувся. Вiн був у всьому вiйськовому, з портупеями через плече, тiльки без погонiв: на гiмнастерцi два ордени, а решта - планочки. Подивився на тiтку Ялосовету, потiм на мене. Якийсь захололо-уважний подив був у його сiрих опуклих очах. - Що ви хотiли? - спитав вiн. Тiтка Ялосовета одразу заплакала, почала розказува ти, що хату нашу "викинуло бомбою в рiчку", що живемо ми в тiй хатi, як у норi, одягатися нi в вiщо, їсти теж не дуже... А я стояв, дивився у пiдлогу i тримав у спiтнiлiй руцi згорнутi в дудочку документи: заяву, метричну довiдку, табель за п'ятий клас i автобiографiю. Менi було нiяково вiд того, що тiтка Ялосовета розказувала все про нас - хоч воно й правда - та ще й пiдхвалює мене: - Вiн слухняненький, роботящий, не дивiться, що такий ото малий. Вiн пiдросте. I вчиться ловко, самi ловкi оцiнки. Якби було за чим далi учитися, то хiба я його привела б оце... А то таке, наче збуваю дитину... - Скiльки тобi рокiв? - спитав директор, перевiвши свiй уважно-здивований погляд з тiтки Ялосовети на мене. Я подав йому документи. Вiн пробiг їх очима i посмiхнувся. Тiтка Ялосовета дивилася на нього благально. - Те що малий, нiчого. - Директор обмiряв мене поглядом, а я боявся i дихнути. Стояв i не дихав. - Ми йому пiдставку зробимо, щоб до верстата дiставав. Але ж йому нема ще й п'ятнадцяти рокiв... - Та скiльки ж там - без одного мiсяця не п'ятнадцять. Директор ще раз переглянув табель, заяву (я написав її дуже калiграфiчне, майже намалював) i раптом запитав: - А що в тебе за iм'я - Павлентiй? Тiтка Ялосовета теж глянула на мене здивовано. - Чого вiн Павлентiй? Павлом його звати. Павло Трохимович... Я втупився собi в босi ноги в пилюцi пiсля дороги i чув, як дрiбнi голочки пошпигують менi вуха, у щоки, шию - все горить. Стукнуло ж отаке в голову - Павлентiй! А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусiдка наша, щоб я їй листа вiд дочки прочитав. У неї в Донбасi дочка живе, Ольга. Ну, прочитав усе, ще й число знизу, i пiдпис: "Ольгея Павловна Пронь". "Ач, - зрадiла i запишалася Прониха. - Поки тут на свинарнику робила, то iнакше, як Ольга Пронька, нi хто не звав. А попала мiж люди - Ольгея Павловна!.." Потiм, коли я писав заяву до училища, то й собi по думав, що це ж i я йду мiж люди. I утнув не Павло, а - Павлентiй. - Ну, що ж, Павле... Трохимовичу, - сказав директор. - Беру тебе пiд свою вiдповiдальнiсть. Будеш у нас вiдмiнником. Вiн прорипiв до столу протезом у хромовому офiцерському чоботi, пiдтягуючи його за цiпком, написав щось червоним олiвцем на заявi i простягнув її менi. Вiд нього пахло пiдсмаженими на сонцi портупеями i "Казбеком". - Вiддаси завiдуючому складом, отут у дворi, у пiдвалi вiн, скажеш, що я просив знайти тобi найменший розмiр форми. Тiльки дивись, дисциплiна у нас сувора, майже вiйськова. Щоб не просився назад. Приходь завтра на заняття у п'яту групу. Будеш у найбiдовiшiй... п'ятiй групi. Тiтка Ялосовета вклонилася йому низько i сказала крiзь сльози: - Спасибi вам, чоловiче добрий! Директор глянув на неї суворо, подив у його очах зробився ще холоднiший. - Облиште це! - I додав лагiднiше: - .Це ж не моє власне училище, жiнко. Дорогою до складу я сказав тiтцi сердито: - Чого ви ото?! Кланятися, заходилися... - Ти розумний! - теж розсердилася вона. - Треба ж людинi якось подякувати? - I одразу пересердилася, сказала з полегкiстю: - Ну, слава богу! Навiть найменша форма була менi завеликою: гiмнастерка, як пiдперезавсь, стала на спинi халабудою, штани були кругом широкi й довшi, нiж треба, десь на пiвчвертi, то довелося вбрати халошi у шкарпетки. А черевики i пiлотка пiдiйшли. - Нiчого, нiчого, - приказувала тiтка Ялосовета, обсмикуючи мене з усiх бокiв, i я чув, як вона пробувала матерiю на пучку. - Мiцненьке... Пiдемо до дiда Кравця, вiн попiдшиває. - I спиталася у завскладом: - А як тут у вас, чоловiче, годують? Тричi? Завскладом, побитий на обличчi деiнде вiспою, з бистрими очима, весело сказав: - Тричi, молодице. I все, хоч i рiдке... зате гаряче... Та сiмсот грамiв хлiба щодня. Це не шуточка, це - як шахтарям пайка, трошки там менша. Додому ми йшли швидко, бо тiтка Ялосовета вiдпросилася у бригадира тiльки до обiду. Пiд Писаревим лiсом молотила молотарка. Над нею стояла проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був. - Ач, як сонячно! - сказала тiтка Ялосовета i по-молодому збила хустку на плечi. - А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш - культурний. - Кажу ж: iдiть замiж. Так нi... Тiтка Ялосовета тихо якось так засмiялася, зiтхнула. - Дурненький ти ще, а вже совiтуєш, - сказала необидно. - Всi люди красивi, як добрi. - Iшла вона легко, свiтилася. I одно поглядала на мене збоку. - А в черевиках ти повищав. Такий - наче пiдрiс на очах. Ну, звiсно, пiдбори ж... - Нiчого, ось вивчуся, - купимо i вам черевики, - сказав я. Так було менi на душi щасливо, що аж по пробував у головi: "мамо", - нi, не вийшло. То йшов мовчки. Форма шелестiла вiд ходи, аж порипувала, на че накрохмалена. "Нiчого, приноситься", - думав я. Полiз до нашивної кишенi на грудях, намацав пальцями новий олiвець. Купили у книгарнi за двадцять копiйок, бо там же у розкладi на завтра написано: "Креслення..." I от я стою у п'ятiй своїй групi, в найостаннiшiй шерензi. Вона зветься "шкентель". Лунають команди "рiвняйсь!" i "струнко!". То майстри, пiсля того, як старости - майстрам, доповiдають директоровi, хто є, кого немає i чому. Тi, що попереду, правофланговi, крутять головами, роблячи ними "равняння на середину", i стовпiють пiд команду "струнко!", а заднi ряди гудуть, хихикають, штовхаються - нiкому до них нема дiла. А найдужче у нашiй групi, бо в нас, хоч навчаємося ми вже п'ятий день, i досi немає майстра. Хлопцi кажуть по-всякому: однi - що не знайшли ще, iншi - що майстри-то є, але нiхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев'ять груп, якi з майстрами, - i "механiки", i "столяри", - вже були на практицi в емтеесi в столярнi, а нас ведуть щодня пiсля снiданку в старий двоповерховий будинок - учбовий корпус - на "теорiю". Класи там малi, сидiти тiсно i душно, а писати зовсiм нiяк, хiба що боком, i то пiдбиваємо один одному. Класи тi називаються "аудиторiями". Були вже у нас два полiтзаняття, креслення, фiзика, технологiя металiв (це просто те, якi бувають метали та що з них роблять) i диктант з росiйської мови. Командує нами староста на прiзвище Гришуха, худощокий, суворий з лиця дитбудинкiвець, з рудим пушком на верхнiй губi. Майже вся наша група- дитбудинкiвцi. їх двадцять три - i всi один за одного, дивляться прямо й смiливо i називають нас сiмох селюкiв або "кугутами", або "макухою", але не сердито, а так, наче заради розваги, чи що. Пiдiйде котрийсь, вiзьме пальцями за гудзик на гiмнастерцi, крутить i дивиться у вiчi: "Садок є, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема? Що ж ти тодi за кугут?" Мене не займають. Один почав був щось про "жратуху", щоб я принiс чогось iз дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: "Ша, вiн наш". Видно, вiн знає нашi автобiографiї. Менi чужо в цiй п'ятiй групi i холодно всерединi, тремтить там щось, хоч он як сонечко свiтить, i горобцiв на деревах навколо плацу - як попелу: цвiрiнчать, грiються на теплi. Вийти б тихенько з оцього "шкентеля" та поза спинами, поза спинами, наче менi кудись треба. А там завернути за Нарбуд - i додому. Iшов би оце шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полi гуде, од паровика дим стелиться i пахне теплим, ворони по стернi походжають, Хетезе коло лiсу просянище оре... Зайшов би в лiс, напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць... Вони зараз листям прикиданi. Накриєш листок долонею - щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всерединi, сама тане в ротi. А завтра принiс би оцю форму, поки нова... Нi, ти ба! Сам он як просився, у директора був... Павлентiй! А тепер назад рачки... Тепер уже стiй! I я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василiв. Усi вони в першiй, найдорослiшiй i найграмотнiшiй групi - "механiки ceгe[1] машин". Не видно Василiв. Однаковi пiлотки, однаковi стрижецi потилицi. Незабаром групи, починаючи з першої, одна за одною, строєвим кроком рущили з плацу до їдальнi. Попереду - майстри, збоку, прикомандуючи: "Раз! Два!.. Лiвой!" - крокували старости. Iшли напружено, як дерев'янi, сiкли ногами дорогу, вибиваючи пiдошвами такти пiд отi "рраз-два!". Директор, викладачi, замполiт вiддавали кожнiй групi честь i ледь посмiхалися при цьому. А наша п'ята зосталася на плацу. I стояли ми вже не строем, а як попало. - Альо! Чого стоїмо? - загули дитбудинкiвцi. - Гришухо! Веди на рубон[2]! Староста, який стояв спиною до нас, обернувся i повiльно просвистiв з-пiд тонкої губи в рудому пушку: -Тссiхо! Мабуть, його побоювалися i дитбудинкiвцi, бо замовкли одразу. I раптом хтось вигукнув: - Бра'! Майстра ведуть! Iз двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група, iшов до нас директор, швидко пiдтягаючи лiву ногу за лакованим цiпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дрiботiв якийсь дiдусик. Вiн був у ремiсницькiй формi, новiй-новiсiнькiй i настовбурченiй Ще гiрше, нiж у мене; передня пола гiмнастерки сягала йому нижче колiн i, йдучи, вiн пiдбивав її ними, як фартушину; брезентова ремiняка, з нiкельованою бляхою "РУ", була заперезана аж пiд грудьми; штани мели пилюгу, i з-пiд одноi халошi за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок вiд черевика. Коли вiн, щось кажучи директоровi на ходу, повернувся до нас боком, ми побачили... Нi, вiн не був горбатий, але такий сутулуватий, наче пiд гiмнастеркою за плечима у нього висiв баян... Руками дiдусик розмахував по-стройовому, дуже кумедно, як пiдлiток, що вдає вiйськового в строю. Ми занiмiли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабiнетi. А Гришуха викинув убiк праву руку i скомандував: - У двi шеренги - становись!" Деки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор i майстер пiдiйшли. I не встигли ми ще вирiвнятися, нi зробити "рiвняння на середину" пiд команду Гришухи, як майстер уперся кiнчиками пальцiв собi у праве вухо, випнув груди наскiльки те дозволяв "баян" на його спинi, i бадьорим тоненьким голоском крикнув: - Здрастуйте, товаришi- ремiсники п'ятої групи! - i усмiхнувся зовсiм беззубим ротом. Якби вiн хоч ногами, перед тим, як узятися пiд козирок, нiчого не робив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований так хвацько, що ледь не збив самого себе, i шнурок простягнувся збоку. - Здрав'я желаем, товарищ майстер! - урозлад, весело крикнули ми. Майстер прибрав руку вiд вуха i, смiючись старечим смiхом, хрипкенько, сказав: - Ну, от ми й зустрiлися! - Вiн нахилився, наставив на нас свiй "баян" i почав зашнуровувати черевик. Директор теж усмiхався. Потiм посуровiшав i подав команду "вiльно". - Товаришi ремiсники, - сказав вiн, пiдождавши, поки дiдусик упорався з черевиком, i випростався. - Нарештi ми знайшли для вашої групи майстра. Федiр Демидович Снiп - слюсар-iнструментальник найвищого розряду. Крiм того, вiн ще i слюсар-лекальщик, тобто вмiє робити з металу все: вiд молотка до найдрiбнiшого годинникового механiзму. Пiд час вiйни Федiр Демидович був слюсарем-зброярем на заводi i робив для фронту кулемети. Зараз Федiр Двмвдрвич пенсiонep. Але, зваживши на наше велике прохання, вiн погодився взяти i вивчити вашу групу. He прошу, а наказую, - директор виразно пiдняв палець, - наказую шанувати його золотi руки, його похилий вiк i звання робiтника-вчителя. Багато хто з вашої групи подали менi заяви, у яких просять переводу в механiки. Ця група вже вибрана, товаришi, з тих, хто мав вищу, иiж у вас шести- i семикласну освiту. До того ж скажу вам по секрету: хто такий механiк? За два роки вони вивчать, два трактори - ХТЗ i "Унiверсал" та два комбайни - "Сталiнець" i "Комунар", от i все. Ми розiшлемо їх по емтеесах у райони нашої областi. A ви... У вас буде освiта i спецiальнiсть заводських iнтелiгентiв-iнструментальникiв! Вас ми направимо у мiста, на великi заводи. Ваше майбутнє - завтрашнiй день робiтничого класу, завидне майбутнє, хлопцi! I ще одне: майстер - ваш учитель i батько, всi ви перед ним рiвнi, як рiвнi перед батьками, хоч бiльшiсть iз вас, - директор опустив очi i притишив голос, - можливо, й не пам'ятає своїх батькiв... Вiн глянув на майстра - той кивав головою i швидким чiпким поглядом черкав по кожному обличчю в строю. Дивно, але навiть дитбудинкiвцi не витримували його погляду: скiльки було в майстрових очах якоїсь гострої прицiленостi i старечого суму. До їдальнi ми йшли, чiтко вибиваючи крок i з гордо пiднятими головами: тепер i в нас є майстер! I будемо ми не якимись там сеге механiками, а заводськими iнтелiгентами у великих мiстах! Снiдала вся трупа за трьома столами, по десятеро за одним. Перед кожним уже лежала пайка хлiба по двiстi грамiв i стояла залiзна тарiлка вiвсяного супу - ми звали його "суп i-го-го". Майстер теж сидiв з нами, за першим столом, причепившись на краєчок довгого ослона, хоч для майстрiв був окремий стiл у кутку тiсної, як i учбовий корпус, їдальнi. Вiн їв, поклавши пiлотку, як i всi ми, собi нa колiна; їв по-старечому - швидко кутуляв трохи виставленими вперед зубами i пiдборiддям. Потiм подали друге - чай в алюмiнiєвих кухлях. Десять кухлiв на алюмiнiєвiй тацi на кожен стiл. Ми зацокотiли ложками, мiшаючи рудуватий окрiп - хто мiшав держачком, хто черпачком. Кухля просто так, пальцями, не вдержиш, то подiставали з колiн пiлотки i - пiлотками. Чай був дужче несолодкий, нiж солодкий: пийнеш раз - наче з цукром, пийнеш удруге - наче нi. I в цiй чайовiй тишi - тiльки губи дмуть у кухлi - майстер раптом голосно сказав, пiднявши кухоль високо над столом i теж обгорнутий пiлоткою. - Чай, дiтки, треба мiшати в обидва боки: спершу налiво, потiм направо - тодi вiн буде солодший. Наша i ще двi групи, що сидiли за iншими столами, засмiялися. Майстри - теж. А кухарi за "амбразурою" мовчали. Ми дивилися на iншi столи переможно: ось який у нас майстер, дарма що маленький i старенький Снiданок ми нiколи не їли з хлїбом. Що б там не подавали, суп чи кашу, хлiб залишався цiлий. I вже коли ось-ось мала пролунати команда "встати!", ми пускали по руках солянку з сiрою крупною сiллю, кожен брав з неї пучку солi i трусив нею пайку, потiм удавлював дрiбки великим пальцем у м'якушку i ховав хлiб до кишенi. Цей винахiд сподобався усьому училищу, бо нi до снiданку, нi в снiданок нам не хотiлося їсти дужче, нiж пiсля снiданку. Дорогу вiд училища до МТС, де нашi майстернi, ми проходили з пiснями, - аптеку, заготзерно, сушарку, базар - все з пiснями. Далi було пустирище, за ним - МТС. Тут ми вже йшли мовчки i не в ногу. Вирушаємо з училищного двору п'ятьма колонами. Майстри - на два кроки попереду кожної групи, старости - збоку. - Заспiвуй! - лунають команди. I починається.... якесь мiсиво з пiсень, вихор якийсь, бо в кожної групи - своя пiсня. У першої - "Смуглянка", у другої - "Ох, да вспомним, братцы, вы кубанцы", у третьої - "В степи под Херсоном", у четвертої - "Скакав козак через долину", у нас - "Дальневосточная"... Решта п'ять груп лишилися на "теорiю", у них теж є свої пiснi. I от щоранку, вiд восьмої до дев'ятої години, коли групи йдуть на практику, наш маленький райцентрик, наполовину розбитий бомбами i снарядами, гуде пiснями. Назустрiч нам, брукiвкою, теж строєм, iдуть на свою практику - у кравецькi майстернi - дiвчата з сорокового училища, "сороконiжки", - тi, що зосталися пiд вiйну сиротами, їх назбирали з багатьох районiв. Зодягненi вони в чорнi або синi плаття до поясочкiв з блискучими вузькими бляшками "РУ-40" i в чорнi берети з бiлими молоточками, як i в нас на пiлотках. Чорнявi, бiлявi, блiденькi, тонкi... У них теж є "шкентелi", там тупцяють дрiбнi, як оце я. Вони теж iдуть з пiснями - ми кажемо: "пищать", i, порiвнявшись з ними, глушимо їх, надриваючи горлянку до охрипу: Сто-им на стра-же, всегда-всегда! А если ска-жет страна труда: Прицелом точным - врага в упор! Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор, Кра-сно-зна-менная, смелее в бой! Смелее в бой! Коли ми отак "грякаємо" пiсню, "сороконiжки", iз середини строю й тi, що на "шкентелi", затуляють вушка долонями i всiм виглядом своїм, усмiшечками виказують любеньку згоду, що ми, мужчини, таки сильнiшi за них А дiвчата правофланговi, вищi, сягнистi, вже схожi чимось на жiнок, пiдморгують нашим правофланговим - це де бiдовiшi, а сором'язливi - тi опускають очi й на щоках у них займаються рум'янцi. Я в цьому теж трошки вже тямлю. Спiваємо до пустирища за базаром. Далi виймаємо з кишень присоленi пайки i мовчки їмо. Староста - теж. А майстри сходяться в круг i йдуть гомонять про щось своє. Крiм нашого. Вiн бiжка додався вiд колони дбiк, згорбився, наставив у небо свiй "баян", рве щось у .травi i похапцем запихає у кишенi. Майстри з iнших груп стежать за його заняттям i посмiхаються... У майстернi, куди нас завели "справа по одному", не було нiчого такого: нi дивовижних верстатiв, якi ми кожен сам по собi повигадували, нi iнструментiв, розкладених по поличках, нi креслень та схем на стiнах. Стояли тiльки зсунутi один до одного п'ять верстакiв з неструганих дощок i на кожному - шестеро лещат, по троє з обох бокiв. Бiля них лежали молоток, зубило, терпуг i товста залiзна плашка. В одному кутку - бормашина з великим колесом (нею свердлять залiзо), у другому - ручне наждачне точило. Все це ми бачили ще дiтьми, у колгоспiвських кузнях, i, може, тому похнюпилися усi: отака майстерня!.. Єдине, що здивувало нас, - купа снарядних гiльз, рiвненько складених попiд стiною, штук сто, а може, i бiльше. Вони дивилися на нас пробитими капсулами... Верстати були не однаковi: першi два вищi, ще два нижчi i п'ятий, останнiй, найнижчий. Майстер обмiряв нас очима i метушливо, майже бiгцем розводив по мiсцях. При цьому вiн брав кожного за плечi i легенько пхав поперед себе, примовляючи: "Сюди, сюди, сюди..." Менi та ще п'ятьом малорослим хлопцям випало мiсце за найнижчим верстаком. Розставивши всiх, майстер подрiбушив до свого верстачка, присунутого до наших упоперек, став за ним i урочисто, як з трибуни, промовив: - Товаришi, увага сюди! У-ва-га! Перед вами - вашi робочi мiсця. Зараз вони вам ще чужi, але незабаром стануть рiдними... Його слухали понуро, зорили у вiкна, за якими посеред емтеесiвського двору порпалися бiля комбайна "механiки". Майстер перейняв те позиркування i, швидко червонiючи, тоненьким голосом, що буває у дiтей та у старих, закричав: - Не ви-ду-му-ва-ти дурного! Завтра вашi ме-ха-нi-ки робитимуть отуто те ж саме, що й ви сьогоднi. Всi починатимуть з ручок i з пучок! Панiв не буде. У-ва-га: тема сьогоднiшнiх занять - рубка металу за допомогою мо-лот-ка, - вiн узяв з верстака i пiдняв угору молоток, - i зу-би-ла. Ось воно. - I показав зубило, тримаючи його посерединi двома пальцями, як цяцьку. Вiн сяяв увесь, показуючи нам зубило в молоток, жести його були рвучкi, очицi свiтилися, i ми почали слухати його не так з цiкавостi - що ми, зроду не бачили молотка й зубила? - як вiд подиву: чого вiн так ото радiє? А може, ще й те приспокоїло, що механiки теж недалеко вiд нас одскочили, раз i їм цiєї майстернi не минути... - А тепер узяли всi у праву руку молоточки. Хто лiвша - у лiву. Не соромтесь. Великий "Лiвша" - читали книжечку? - теж був лiвшею, але блоху пiдкував... Ми взяли молотки. - У свiтi є три, - майстер значущо пiдняв угору вказiвний палець, - всього три удари молотком. Перший - кистьовий, коли рука згинається лише в кистi. Отак. Усi робимо за мною: раз-i, раз-i, раз-i... Ми помахали молотками, самою кистю. - Другий удар - лiктьовий, при якому рука згинається тiльки в лiктi. Цей удар сильнiший, нiж попереднiй. Спробували: раз-i, раз-i. Ми ще помахали молотками. - Третiй, найсильнiший удар, плечовий. Вiн вам поки що не пригодиться... Тепер зубильце. Його тримають" не двома чи трома пальцями, а в кулацi, щоб не виприснуло вiд удару i не влучило у сусiда. Взяли зубильця, обняли всiма пальчиками... Так. Щоб рубати метал, треба бути смiливим. Якщо котрийсь iз вас ненароком влучить себе по пальчику або щиколотках - це буває - не бiйтеся: прикладем подорожничку, а бiль буде наукою, по чому цiлитися - по зубилу чи по руках. Вiд болю прибуває ума! Така теорiя. Переходимо до практики. Нам треба взяти всiм по гiльзi, розпустити їх зубилом i молотком уздовж, одрубати денця з капсулями i вiдрихтувати залiзо, щоб воно було рiвне, як аркуш наперу... Гiльзи були широкогорлi, але не дуже довгi. Ми рубали їх надворi, стоячи навколiшки або сидячи на травi пiд майстернею, бо майстер сказав, що земля - "найкраща маса", бо вiд неї нема вiддачi. Майже в кожного з нас були вже садна i синцi на пальцях i щиколотках, ми мовчки, крадькома один вiд одного лизали їх час вiд часу, пересмiювалися, якщо хтось там, ударившись, починав сичати вiд болю i дмухати на лiву руку А майстер метався помiж нами, воркотiв лагiдненькi слова, показував кожному сам, як рубати, i роздавав з кишенi прив'ялi, м'якi листки подорожника: видно, ото вiн подорожник i рвав на пустирищi. - Обережнiше, об-бе-реж-но! - вигукував вiн. - Набити руку- це не означав побити руки... Йоду в нас не має. Йод пiшов на фронт! Потiм вiн теж став навколiшки, швидко розпустив двi гiльзи пiдряд короткими i, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу, i "баян" за його плечима ворушився, наче в нього пробували мiхи. Розрубанi гiльзи ми розгинали спершу об груди, вчепившись пальцями в гострi краї, потiм гуцькалися на них ногами, а поправляли молотком. I кожен намагався закiнчити першим. Сонце пiдбилося високо, в емтеесiвському дворi запахло розiгрiтим солiдолом та соляркою, бiля механiчної майстернi бухкотiв i дуже курiв димом двигун - крутив широкими й вужчими пасами, якiсь невiдомi нам верстати крiзь прорубанi у стiнi дiри. За двором МТС починалося поле, звiдти дихала суша. В такий час на "теорiї" нам уже хотiлося обiдати, а тут - нi. За роботою ми забули i про себе, i про їжу. Згадали про неї лише тодi, коли майстер оголосив перерву i повiв усiх до майстернi показувати, якi iнструменти ми скоро будемо робити своїми руками. Ми стовпилися навколо його верстака. Вiн дiстав iз тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок, обкований по вуглах старою синюватою мiддю, i ледве висадив його нагору. Коли вiн метушливо, хрипкенько хекаючи, вiдiмкнув дрiбний висячий замок й пiдняв кришку, ми поторопiли: з сундучка вирвалося на сонце сяєво. В аудиторiї з креслення ми бачили на стендах усi слюсарськi iнструменти i знали, що як називається, бо вони були пiдписанi. Звичайнi чорнi iнструменти, тiльки й того, що не захватанi i торкнутi ржею. - Хочеться подержати в руках? - спитав майстер, поклавши волохатi куценькi брови на круглi окулярики в залiзнiй оправi. Ми закивали: хочемо. - Нате. Тiльки добренько держiть у руках...-- I вiн почав роздавати молотки й молоточки, плоскогубцi й плоскогубчики, циркуль, керна, зубила й зубильця, викрутки й викруточки, ручнi тиски, завбiльшки з сiрникову коробочку, крон циркулi, внутромiри, крейсмейсер, ножички для тонкого металу... Всiм хватило: Менi перепали плоскогубцi, i я нiяк не мiг удержати їх на долонi: вони ковзалися на нiй, бiгали, як ртуть; я пiдхоплював їх з долонi на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщi, i тодi по них потекли сонячнi променi - як прозорий димок по дзеркалу. З хлопцями, кому попався iнструмент без ручки, було те ж саме: вони перекидали його з долонi в долоню, як жарину, i смiялися так, нiби їх лоскотали. Майстер i собi смiявся, закинувши голову назад, i в його ротi було видно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й на стiни майстернi розбiгалися сонячнi зайчики. . - Це iнструмент полiрований, - сказав майстер, пересмiявшись. - Того вiн i в'юнкий такий. - А ним можна щось робити? - спитав хтось. - А я ним i роблю. Навiщо ж я виготовляв би? От прийду вiд вас додому, буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися, скажiмо, з м'ячем? Ну, а я - з металом. Старому, як малому - втiхи треба. - А ви голки вмiєте робити? - спитав Iван Пирiг .iз сусiднього з нашим селом хутора Пироги (вiн вимовляв: "Пирлiг, я з Пирльогiв, а ти?"). - Що, нема голки вдома? - спитав майстер - Була, та я ненарльоком поламав, а мати б'ються... - I роззявив рота. У нього не хватало губiв стуляти рот. Майстер зняв свою пiлотку, вимотав з неї нитку з голкою i простягнув Пироговi. - Вiддаси матерi, хай не сердиться. Той узяв i ще дужче роззявив рота; показуючи, що то вiн усмiхається. Хтось iз дитбудинкiвцiв ширнув його пiд бiк i про шепотiв над саме вухо, але почули всi: "У-у, кугут, уже вициганив!". Пирiг скривився плакати i промимрив: "Я ж не прльосив..." - Тихо, - сказав майстер дуже мирно. - У кого ще немає голки, пiднiмiть руки. Чесно, не соромтесь. Нiхто бiльше не i пiдняв. Майстер покивав головою. - Роблю й голки, чого ж. I ниточку можу викувати... срiбну. - А вушко чим - свердельцем провiнчуєте? - А в мене щипчики такi є: угорi зубчик, унизу гнiздечко. Нагрiв товщий кiнець голки, клац - i є вушко. Потiм знову загартовую. - А розкажiть, як ви кулемети робили. - Кулемети? А я їх i не робив. Я тiльки пiдчищав - те, се... Так, щоб вони були безвїдмовними. - Вiн знiчев'я заозирався. понюхав повiтря i схопився на ноги. Ми теж заозиралися i побачили трьох наших за бормашиною: вони швиденько затягалися i передавали один одному недокурок. - У-ва-га, на гурт! - вигукнув майстер, i не встигли ми й оком зморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повiтрi i мелькаючи шнурками, полетiв черевик. Вiн ударився об колесо й упав додолу. Тi, що курили, кинулися до дверей. - Назад! - тоненько закричав майстер. - Принести менi черевик! - Вiн стояв, тримаючись рукою за верстак, i пiдстрибував на однiй нозi, а друга була в самiй шкарпетцi. Тi троє боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його, притупнув ногою, i сказав звичайним голосом: - Ну от... А то що ж я - на однiй нозi вчитиму вас далi, чи як? - Вiн вийняв з кишенi ще довоєнний "Кiровський" годинник, якийсь час дивився на нього то зблизька, то здалека i знову крикнув тонким голоском: - Кiнець перерви! Ми позносили його iнструменти, але як не намагалися скласти їх купкою, вони розсковзувалися. Так i зосталися лежати проти сонця на верстаку, виграючи срiблом... Майстер дiстав зi своєї тумбочки жерстяну викройку, наклав її на лист залiза, що ми виправили з гiльз, i обвiв кругом тоненьким шильцем. Викройка була схожа на невеликий щит, якi малюють у пiдручниках з iсторiї стародавнього свiту, а вгорi, над щитом - схоже щось на крильця. Хлопцi вгадували по-всякому. Однi казали, що це для комбайнiв, iншi - що для сошникiв на сiвалки, тiльки треба ще гнути i зварювати електрозваркою. - Рубаємо по контуру, за мiлiметр од лi-нi-ї, - оголосив майстер, закiнчивши розмiчати. - Тепер уже не до землi, а до плашок на ваших верстаках. Хто рiвнiше обрубає, тому буде легше обробляти свою заготовку терпугом. До ро-бо-ти! I знову перепадало нашим пальцям, знову ми сичали й зализували садна. Але цього разу було iде болячiше, бо ми били себе вдруге у тi ж самiсiнькi .мiсця, що й до перерви. Коли ж ми закiнчили врубати i "по контуру" i, затиснувши заготовки у лещата, взялися за терпуги, то в майстернi розляглося таке гарчання, що в животi холонуло. Пiд "фронт" нашi "катюшi" й нiмецькi шестиствольнi мiномети стрiляли тихiше... За пiвтори години до обiду майстер i Гришуха зiбрали заготовки - хто добре обпиляв, хто абияк - i понесли до кузнi у протилежний куток емтеесiвського двору. А нам наказано було прибрати "робочi мiсця" i вiдпочивати, доки вони повернуться. Ми позмiтали обрубки та ошурки з-пiд терпугiв (у майстернi закружляв проти вiкон блискучий металевий пилок); потiм крутили бормашину, хто дiставав до ручки; iншi пробували обточувати на наждаку шматочки залiза, а в кого був козик - то козик. Одне слово, проганяли голод. Емтеесiвський двигун просвистiв на обiд, запахкав повiльнiше, повiльнiше i зовсiм став. Паси теж зупинилися. У дворi зробилося тихо. Ми вже нiчим не забавлялися. Сидiли попiд стiною майстернi на сонечку, як соннi горобцi - рядочком, а перед очима стояла тiльки черга до їдальнi. Саме в цей час якогось сiрого гуртового онiмiння з-за механiчної майстернi, де кузня, вийшли майстер i Гришуха. Обидва вони несли по двi в'язки нанизаних на дротиння готових - готовiсiньких... лопат: з продовгуватими горбиками посерединi, з рунками, заклепанi, з дiрочками для цвяхiв, щоб держак прибивать - ну все, як у справжньої лопати! Ми попiдхоплювалися з-пiд стiни, стовпилися. - От... - сказав майстер, поклавши в'язки на землю i втираючи пiлоткою мокре чоло. - Перша ваша продукцiя. I - першого сорту! Лопати вашi не гнуться й не ламаються! Отже... - Вiн раптом випростався, знову, як i вранцi, коли його привiв директор, ударив правим черевиком об лiвий так, що аж похитнувся i, приклавши долоню до вуха, як те роблять старi, коли недочувають, крикнув: - Вiтаю вас, товаришi, з першою лопатою!!! Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в груди, легенько так, звiсно, не боляче, ляскали долонями по плечах, смiялися, перепитували один одного: "Як тебе звати? Iван?! Диви, i мене Йван!.." Я теж когось штовхав i допитувався, як його звати, i казав, що я - Павло... Йшли до училища не через мiсто, а навпростець, вирубаним парком - самi пеньки та пагiння од колишнiх дерев. Не строєм iшли, а так. I в кожного в руцi - по лопатi, i кожен хоче впiзнати, де ж та, що в i н робив. А вони всi однаковi: сiрi пiсля вогню, трохи в сажi. Тридцять двi лопати! Тридцять наших i двi майстрових. Були вже i пiдлабузники. Я знаю ще зi школи їх - отi, що до вчительшi лащаться. Вони терлися бiля майстра. А Пирiг iз Пирогiв навiть iти йому заважав - забiгав наперед, зазирав в очi та допитувався: - А пiслязавтра будемо ще рлюбати метал? - Нi, не будемо, - одказував майстер голосно, всiм, - бо пiслязавтра ви нi зубила не вдержите, нi молотка. Хай вавки позагоюються, руки вiдпочинуть, тодi знову рубатимемо. Ще навтiшаєтесь... - А iнтерлєсно рлюбать! Наче матерлiю ножем рлiжеш!.. Хтось таки знайшовся, вiдтер Пирога вiд майстра, i вiн iшов збоку, зобиджено роззявивши рота. Обiдала наша група останньою, бо ще ж лопати на склад здавали. На перше був борщ, на друге - пшоняна каша, прилита зверху пересмаженим, аж чорним, борошном з цибулею, на третє - чай. Дитбудинкiвцям видали пайки по триста грамiв, бо їм же й на вечiр по двiстi грамiв залишали, а нам, кому йти додому, то п'ятсот - вечеряти ми не залишалися. Нашу вечерю, квасоляний суп або кулiш, дитбудинкiвцi дiлили на гурт, менш як по пiвпорцiї на брата. їли вперше за цi п'ять днiв навчання мирно, не гиркалися, якщо хтось там комусь пiдбив ненароком ложку чи зачепив ногою пiд столом. Кусали чорний, важкий, аж вогкий, хлiб з обранених рук (вони пахли старим кислим пороховим димом од гiльз) та посмiювалися, що ложка в кожного телiпається у наморених пальцях- борщу до рота не донесеш. Ця перша практика зробила нас однаковiшими, - може, тому так мирно ми й обiдали. "Якби ще не Пирiг з отою голкою своєю, то й ще краще було б, -_ думав я сам собi. - А то наче тiльки в нього немає голки! У нас теж немає, позичками живемо". Пiсля обiду оголосили: знову буде лiнiйка. Ми дивувалися - чому це? Нiколи ж не було лiнiйки вдень. Вишикувалися на плацу, вирiвнялися, гудемо веселенько, наобiдавшись. У кишенi в мене пiвпайки хлiба, двiстi п'ятдесят грамiв: буде нам з тiткою Ялосоветою на вечерю. Першого дня принiс, а той шматочок злежався у кишенi, сплескався, зробився схожий на чорненький такий гаманець; поклав на стiл, а тiтка: "О боже! Де це ти взяв?" - "Пайок, - одказую. - Од пайка зосталося, їжте, це я вам". Одщипнула крихту, жує помаленьку, слухає на смак, а тодi: "До-обрий!" - I очима клiп-клiп. О, знову плакать заходжується! От звичка! I пiшов на грядки картоплиння згрiбати. - Гр-рупи, р-рiвняйсь! Стр-рунко! - скомандував старший воєнрук Бушний. Вiн завжди командує лiнiйкою i дуже красиво козиряє, як нап'ята струна ввесь. Лiнiйка затихла: на плац виходили директор, майстри, викладачi - всi тi, що й зранку. В однiй руцi директор тримав свiй цiпок, а в другiй... нашу лопату. Вiн щось промовив до Бушного, i той, узявшись пiд козирок, скомандував: - Училищ-е... рiвняйсь! Стр-рунко-о-о! П'ята група! Десять крокiв уперед... маарш! Ми вiдстукали десять крокiв i опинилися перед лiнiйкою. - Кр-ругом! Увага всiм! - Товаришi ремiсники! - голоснiше i урочистiше, нiж завжди, промовив директор. - Сьогоднi п'ята група на чолi зi своїм майстром Федором Демидовичем Снопом (наш майстер покивав головою) проявила себе наполегливою як у навчаннi, так i в працi... Можна сказати, по-геройськи проявила себе. За чотири години практичних занять вона виготовила для народного господарства перше замовлення: тридцять двi ось такi лопати. - Директор пiдняв над головою лопату. Лiнiйка загула, заколивалася: то заднi ряди почали пробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату. Директор говорив довго: про вiйну, про тяжкий рiк, про велику надiю держави на нас - трудовi резерви. I закiнчив так: - Замiсть трьохсот комбiнезонiв, що ми маємо одержати незабаром для всiх вас, до складу надiйшло поки п'ятдесят. Наказую: нагородити п'яту групу комбiнезонами! Бiля училищного двору мене ждали Василi. Ми швиденько вийшли за райцентр, i там, у полi, де нiкогiсiнько, - усi по черзi примiряли комбiнезон, - чорний, як галка, блискучий, з цупкого хебе. Красивий комбiнезон, ще й з великими кишенями вище колiн - майстер сказав, що то для найпотрiбнiшого слюсарного iнструменту, щоб завжди пiд рукою був. Як пiдходили вже до села. Василь Силка попросив мене: - Дай я пройдуся в комбiнезонi до твоєї хати, а там пiд мостом знiму. Так ми i ввiйшли у село: Василь Силка у чорному, як _танкiст, а ми троє в зеленому. Осiнь того року була суха, як i лiто, - анi дощинки. Земля на шляху порепалася, трава обабiч нього вигорiла - не трава, а руде прядiвце; навiть деревiй, нащо вже терплячий, i той поiржавiв, поламався. Самi перепини в землi кругом чорнiють, i, здається, нiби й вони гарячим дишуть. Лише вiд Писаревого лiсу, як дiйдеш навпроти нього, вологiстю повiває: там у гущавинi по яругах джерел багацько та потокiв, бiльших i менших. На тернах понад лiсом павутина блищить, вона висить i на дротах i мiж телеграфними стовпами. Голо кругом - лише де-не-де у полi маленьку приземкувату скирту соломи видно. Та павутиння. Навiть зайцi кудись повтiк