Григiр (Григорiй) Тютюнник. На згарищi
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
- Коли ж почалася друга свiтова вiйна, Оксанко?
3 останньої парти пiдвелося кирпатеньке дiвчатко, невстрiливо заклiпало
очицями.
- Вiйна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру...- i крадькома зирнула
на вчителя.
Той повагом заплющив очi: не те.
- В сорок тре?..
Вчитель ворухнув ногою пiд столом i звалив цiпок. Вiн гримнув об
пiдлогу, мов карабiн.
- Я забула, Федоре Несторовичу,прошепотiла Оксанка.
Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбiк, щоб не заважав,
i, обiпершись долонею об стiл, нахилився за цiлком.
Дiти принишкли, похнюпили голiвки.
- Сiдай, Оксанко,сказав Федiр Несторович i одвернувся до вiкна.
Надворi, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонювала дика груша,
розчахнута вiтром. В розщепину провалилась жовтенька падалиця, i, коли
стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з неї цiдилась на кору прозора
юшечка.
"Треба б вийняти",подумав.
До кiнця уроку вiн уже нiкого не питав. А пiсля дзвiнка, гримаючи
залiзними замками на протезi, пошкандибав додому.
Надворi було ясно. Об гарячi жерстянi дахи торохкали каштани,
пiдплигували, як на жаровнi, i падали на брукiвку. У ринвах цвiрiнькали
горобцi, попiд ворiтьми гралися дiти. Федiр Несторович iнодi тупо наїздив
протезом на каштан i трохи заточувався.
- Дядя п'янi...- цявкнуло з-пiд воряк[1] якесь хлоп'я.
- Цить! - сказало старшеньке.- У дядi ножки немає. Еге ж, дядю?
Федiр Несторович зупинився, звiв очi. В карiй глибочинi загусла давня
розбуркана туга, притамована плеском лагiдної усмiшки.
- Еге ж, сину, еге...обiзвався весело i рушив далi, уважно дивлячись
пiд ноги.
Край селища звернув у вуличку, заслану димом - палили огудиння на
грядках - i зупинився. Звiдси було добре видно поле, смушку зрiзаних
соняшникiв пiд горою i лiс, що вже починав жеврiти. З-за лiсу пiдiймалася
хмарина, i сонце сiяло в долину жовту каламуть - мабуть, на дощ. А скрiзь
на обрiї небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотавi
хмарки, мов огребки соломи пiсля жнив.
Дома Федiр Несторович довго нишпорив у коморi, доки знайшов старенькi,
ще госпiтальськi милицi. Вони були густо побитi шашiллю i облiпленi
павутиною; шкiра на пiдпахвах пересохла i порепалась.
Декiлька разiв пройшовся з ними по хатi, порипуючи i сколупуючи
долiвку. Потiм вiдчепив протез. Холоша одразу спорожнiла, сплюснулась,
тiло втратило рiвновагу i впевненiсть.
Знадвору увiйшла Одарка - вироблена, але чепурна ще жiнка з чорними од
землi руками. Федiр Несторович квартирував у неї звiдтодi, як повернувся з
госпiталю - у пожмаканiй шинелi, з останньою новенькою медаллю поверх неї,
з плисковатим речовим мiшком за плечима i на милицях, пофарбованих у колiр
вiйськового грузовика.
- Ви б, може, й плащ надiли? - спитала Одарка.- Воно таке, як на дощ...
Потiм ще довго стояла посеред двору i сумними очима дивилася йому
вслiд. А вiн iшов обнiжком, розгойдуючись мiж милицями, далеко вперед
викидаючи ногу. Плащ на спинi напнувся халабудою, плечi гостро пiднялися
вгору, рукава пiдбукалися по лiктi.
В степу запахло розворушеною лемешами землею. У рiллях порпалося
гайвороння, з улоговин виглядали коров'ячi спини i пiдiймалися прозорi
голубi дими - видно, пастухи палили бур'янища.
Федоровi Несторовичу пригадалося, як у дитинствi шльопав босими ногами
по розбитiй чередою степовiй дорозi, крута пилюга гарячими струмочками
цiдилася крiзь пальцi, а вiтерець виносив з-помiж кiп теплий дух спiлого
жита. Корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятко терлося
у неї пiд боком i лiзло до вим'я. Заходило сонце, у вузеньких хутiрських
вуличках стояла червона курява, в садках варилася на тринiжках вечеря,
гупали об землю спiлi яблука... Життя здавалося тодi вiчно щасливим.
Вийшов на луки. Милицi вгрузали в пухке дерновиння. Заблищали зеленi
калюжки, втканi жабуринням, од Псла потягло сирими глеїстими берегами.
Лiс обняв тихим шелестом листя, лопотiнням спiлих кисличок, зарябiли
увiччю мережива тiней.
Стежка пiшла вниз, через яруги, занесенi ще з весни трухлим очеретом,
хмизом i пiр'ям iз старих воронячих гнiзд. Йти стало важче. Але Федiр
Несторович, сам того не помiчаючи, надолужив - спотикався, хекав,
виважувався на милицях, переплигуючи високi запруди.
I в тому незлобивому шелестi лiсу, i в димах, i в кожному несподiваному
зламi стежки - вчувалася йому докора за те, що так довго сюди не
навiдувався.
За ярками звернув на iншу стежину - свою... Вона майже зовсiм у бугилi
i подорожнику, обiч неї на травах не сiрiла курявичка, збита людськими
ногами: недовго жила стежка пiсля того, як забули її люди. I Федiр
Несторович сердився на людей, хоч помiж ними бачив лише самого себе.
Вийшов на просторе узлiсся з одинокою Макаровою хатою над самою рiчкою
i опинився бiля кладовища. Хрести на ньому майже всi попiдгнивали й
попадали, а тi, що позалишалися, вщерть заросли бур'янами i чагарником...
Федiр Несторович попрямував до своєї колишньої садиби i ледве впiзнав
її серед iнших згарищ - так вона заросла i здичавiла. Лише на тiчку, де
колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю, де не було жодної
грудочки землi, якої б вiн не роздавив босою п'ятою, i жодної спички, якої
б не загнав у дитинствi,- лише там проглядали крiзь густий спериш латочки
голої, свiйської землi.
Федiр Несторович пiдiйшов до колодязя. Вiн перекосився i вгруз так, що
зверху залишився тiльки низенький, у двi цямрини[2], зрубець, густо
полатаний мохом. Заглянув униз. Вода була близько. В нiй плавало смiття,
стримiли жаби, розчепiривши лапки i вирячивши в небо пукатi холоднi очi.
Федiр Несторович ширнув у воду милицею, i жаби поринали.
- Ач, проклятi! - сказав ображено i навiть гнiвно, так наче йому вкрай
треба було набрати тiєї води...
Та ось у колодязi якось одразу споночiло, вода увiйшла глибше, зловiсне
заблищала зеленими бульбашками.
Федiр Несторович озирнувся - з-за Макарової хати викочувалася хмара,
вкриваючи галявину передчасними сутiнками. Креснула блискавка, торохнув
грiм, немов на залiзний дах сипнули повну шаньку[3] каштанiв. I на якусь
єдину мить мiж народженням i смертю блискавицi вiн уздрiв на тлi хмари
бiлi стiни своєї старенької хати, перехнябленої, з потрiсканою низькою
призьбою, по якiй спантеличено снували червоненькi божi корiвки, ховаючись
вiд негоди у призьбянi шпарки. Скаженiючий вiтер торгикав ворiтьми,
оббивав на акацiях рудi плюсклi млиночки, i вони хурчали в повiтрi, як
джмелi. А вiн з батьком вештався кругом копицi сiна, намагаючись удержати
її вилами.
- Терницю[4], Федю, терницю скиньмо нагору! - кричав батько i завзято
виблискував очима.
Але копичку таки перекинуло, i сiно цiлими оберемками покотилося в
грядки. Тодi батько жбурнули вила й сказали:
- Ну й грець з ним. Хай несе. Далi, як до конопель, бреше, не
занесе,плюнув i пiшли в хату, несучи в похилих плечах косарську втому.
А вiн залишився посеред двору - мiцний, дебелий, i вiтер не мiг
похитнути його на дужих ногах, тiльки чуприну рвав, аж викручував. Потiм
рушив дощ. Причiлкова стiна почорнiла,
у дворi забiлiли, крейдянi калюжки. В них плавало сiно i рудi акацiєвi
млиночки.
Катерина сварилася крiзь мокре вiкно, сердитенько ламаючи полохливi
тонкi брови, а син прилип п'ятiрнями до чорної шибки i, склавши губи мов
до сопiлки, робив якiсь звуки - мабуть, перекривляв грiм. Навколо ротика
лежали в нього глибоченькi попружки, як у всiх дiтей, що недавно покинули
цмолити мамину цицю.
Увечерi, пiсля дощу, хутiр оповила темiнь, i трудно було розiбрати, де
блищать калюжки, а де - латки землi. Вiн сидiв за столом i читав при
каганцi iсторiю древньої Грецiї; батько сiк у ночовках тютюнове бадилля, а
Катерина примостилася з Дмитриком на полу i спiвоче гомонiла до нього: "Не
та-ак, зовсiм не так, ось як треба: сорока-ворона на припiчку сидiла,
дiткам кашку варила..." - тицькала пальцем у долоню, показуючи, як
поралася сорока. Син уважно слухав i повторював. Його слова рядочками
лягали мiж грецькими походами i тиранською гризнею: "Рекарона а прицьку
дiра, дiдi какшу варира..."
- Егей, чоловiче! - зринуло над узлiссям.- Сюди-и-и...
Федiр Несторович поворухнувся, з картуза полилася за комiр холодна вода
- йшов дощ. Ледве добрав, що то кличе його Макар. Старий стояв у
роздзяплених дверях своєї хати в якiйсь куцинi, нап'ятiй на голову, i
розмахував руками.
- Сюди-и-и!
Федiр Несторович повисмикував з грязюки милицi - їх присмоктало, i
пiшов з дворища, тягнучи по мокрому бур'янi порожню холошу.
- А я у вiкно виглянув,заторочив назустрiч Макар,- дивлюся, чоловiк на
дощi гибiє...
Вiн пiдслiпувато мружився i пхався бородою прямо в обличчя Федоровi
Несторовичу.
- Чи це ти, Федько! А я й не впiзнав. Своїх одвiдати прийшов?
Колись, ще до вiйни, Федiр Несторович любив заходжати до Макарiв. У них
була велика сiм'я - дев'ять душ. Обiдали завжди разом, обсiвши низенький
столик посеред хати так щiльно, що десяту ложку вже нiкуди було й
просунути. У сорок першому Макарових хлопцiв забрали на вiйну, дiвчат - у
Германiю, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розiрвало снарядом у
грядках. Тiльки клаптик синових штанцiв знайшов Макар...
Тепер у Макаровiй хатi було порожньо, вона здавалася непомiрно великою.
З кожного закутка так i тхнуло пусткою. На полу, скрутившись клубочком,
лежало козеня. Побачивши чужого, скiкнуло на долiвку, стало дибки i
гримнулось лобом об милицю.
- Як живете, дядьку? - спитав Федiр Несторович, стягуючи з голови
мокрого картуза.
Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахмiттям.
- Живу, Федю, як ото чобiт уночi - то в рiв ступить, то в кiзяк... Хiба
в мої лiта - живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як,
молодицi собi ще не нагледiв?
Федiр Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.
- Якщо той, так бери. Доки ж його бовкуном жити... А мертвi за це в
горло не вчепляться.
Макар примостився бiля лави на стiльчику i почав рипiти терпугом[5] по
гумi.
- А я оце заходився калошi клеїти. Заїздили до мене позавчора якiсь
iнженери, воду з колодязя на термометр прикидали навiщось та й казали:
"Кращої води, дєдушка, нiж у вас, немає по всiй Росiї..." Оце вони й
камеру покинули, спасибi їм, бо я клеїнi калошi ще з вiйни так понаравив,
що лавошнi як узую, так немов тобi зовсiм босий.
Макар бадляв камеру, розминаючи її пальцями, як чинбар[6] телячу шкiру.
Перекладав з руки в руку рiзнi кописточки, оббитi тертушками, i вже вкотре
розповiдав Федору Несторовичу подробицi того, як у їхню хату влучила бомба
на його очах, як у повiтрi довго вирувало пiр'я з подушок, а лiтак кружляв
так низько, що навiть було видно ошкiренi льотчиковi зуби i блискучу
стрiчку на комбiнезонi. I не було в тiй розповiдi нi трагiчних зворотiв,
нi зiтхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було
насправдi.
- Воно всього й не затямиш,бiдкався Макар,- бо у старого пам'ять, як
ото дим: все вгору та вгору...
Надворi почало розгодинюватися. В хатi повиднiшало так, що на стелi
стало чiтко видно синi плями. На долiвку закапала вода - розмiрено, мов
стукiт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бо вiн трохи
недочував.
- Буду я вирушати,сказав Федiр Несторович, пiдводячись.- А то вже як
знаєш.
Макар поклав терпуг, висякався i знову заходився шатирити гуму.
- Навiдаєшся удруге, забiгай.
Сонце заходило червоно. Дощовi крапельки на деревах i в травах
мерехтiли червоно-зеленими iскорками, сповнювали лiс тоненьким дзвоном.
Хмара сповзла за рiчку i зупинилася там, розгорнувши над лiсом велетенськi
воронi крила. Десь далеко вгорi, над ожередами соломи, скидалися
блискавки, поторохкувало.
Федiр Несторович погойдався слiдом за грозою, обминаючи калюжi й
зрошенi кущi. З-пiд землi, розмитої дощем, з-пiд бур'янячого корiння
пiдiймався над узлiссям ледь вiдчутний, гiркуватий дух мокрої сажi й
старої обпаленої цегли. Дихали трухлявиною старi пнi.
I знову були яруги, глибше i ширше розритi дощовою водою: i знову
Федоровi Несторовичу доводилося виважуватись, плигаючи через них. А вiтер
рвучко бив мокру холошу, намотував її на милицю, заважаючи йти.
Сутенiло. На левадах бiлими озерами розлiгся туман, в ньому неясно
чорнiли кущi верболозу, мов куренi на бакшi[7].
З туману назустрiч Федоровi Несторовичу вибрела якась постать,
наблизилась бiгцем. То була Одарка - тремтяча, мокра як хлющ. Видно, ждала
отут пiд копичкою, доки вiн повернеться...
- Пiзно вже,сказала.- Не встигнете i до урокiв приготуватися.
I пiшла попереду, оббиваючи чобiтьми росу на травах.
Федiр Несторович уповiльнив ходу.
- Я вже приготувався,сказав сам собi, зiтхнув i знову заквапився,
загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.
1966 р.
[1] Воряки, вор'я, вiр'я_ -_ жердини для огорожi, огорожа з жардан.
[2] Цямрина_ -_ верхня частина колодяжного зрубу з дерев'яних колод.
[3] Шанька_ -_ торбина для годiвлi коней в дорозi.
[4] Терниця, терлиця_ -_ знаряддя для тiпання, тертя льону, конопель.
[5] Терпуг - сталевий брусок iз насiчкою, вид напилка.
[6] Чинбар - ремiсник, який чинить, обробляє шкiру.
[7] Бакша - баштан.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT