Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   1. "Настане суд!"

   "Сей кров власними  силами  i  допомогою  Божою  збудував  Iван  Цокан,
господар з Ясiня Року Божого 1825" - напис на одвiрку тiєї хати, у  котрiй
я народився й прожив до недавнього часу. Тi глибоко  в  дбайливо  рiзбленi
лапатi словянськi лiтери до наших днiв пригадують того, кого я  ще  застав
на цьому свiтi й кого нераз безсилими дитячими рученятами тягав  за  довгi
густi вуса  та  кого  з  приємнiстю  кликав  дiдьом.  Намагаюся  пригадати
виразнiше його обличчя та деякi риси  характеру,  але  мої  зусилля  майже
даремнi, бо все збiгається в невиразну, повну таємничостi пляму, з  котрої
дещо виразнiше випинається лише його надзвичайно дебела й потужна постать.
   Мав вiн пять синiв i двi дочки. Вони розiйшлися по Гуцульщиiнi в рiзних
напрямках i всi були добрими господарями. Дочки повиходили замiж, одна  до
Ворохти, друга в Ясiню-Кевелевi. Батько мiй,  також  Iван  -  середущий  з
братiв, дiстав садибу в Ясiню-Лопушанка, де  жив  i  дiд.  Є  це  розкiшна
мiсцевiсть на  грунику,  коло  лiсу,  майже  пiд  Пєтросом,  звiдки  також
чудесний вигляд на Говерлю. Крокiв двiстi  внизу  шумить  бурхливий  потiк
Лопушанка, яка впадає в Лазещину, а та в свою чергу вневдовзi вливається в
Чорну Тису. За пiв години ходи через грунь Буковинку, який сполучується  з
горою Тисою, будемо в Ясiню-Центрi, де маємо тепер ще  одну  садибу  й  де
скоро десяток рокiв жию я.
   Старий наш "кров", вiд часу  зазначеного  датою  на  одвiрку,  майже  в
нiчому не змiнився. Є це дебела суковата будова. Трiвкий смерековий  зруб,
критий гонтами, з сильним деревяним помостом. Обстанова проста, але мiцна.
Тяжечий з бучини, цяцькований рiзбою, стiл. Довгi и широкi  попiд  стiнами
лавицi. На переднiй стiнi в два ряди образи, якi столiттям втягалися  сюди
зо всiх сторiн - з Мукачева й Ужгороду, з  далекого  Почаева  й  навiть  з
Києва. При входi влiворуч всевладне розложилася широка гуцульська пiч. Вiд
неї до передньої стани вмiстилося розлоге лiжко, а над ним жерда, завiшана
лiжниками, кожухами, петеками та рiзним шматтям.
   Жиє тут моя, не менше вiд хати, кремезна бабуся-мати, яка  має  ще  всi
зуби й, як на свої сiмдесяткiв пережитого, виглядає  ще  зовсiм  чепко.  I
здається, коли б не вiйна, яка посрiблила її волос, час зовсiм не  мав  би
на неї впливу. Завше жива, бадьора, завше чинна, вона, здається,  створена
для смiху,  жартiв  i  безупинної  працi.  Навiть  тепер  вона  веде  цiлу
господарку в Лопушанцi. Вона держить за  тридцятеро  овець,  шiсть  корiв,
пару коней, безлiч курей i здоровенного, чорного, ледачого псюру.  Все  це
доглядає, дає лад, веде зразковий порядок, гризеться  з  наймиттям  i,  як
твердить поговiр, складає грошi. Скiльки їх наскладала  -  не  знаю.  Знаю
лишень, що зручний бiржевий шахрай за один день  бiльше  вкладе  до  своєї
кишенi, нiж вона за десять довгих, неспокiйних лiт.
   Батько помер два роки по вiйнi.  Був  на  лiву  ногу  кривий,  дебелий,
кострубатий, прямого, добродушного характеру. Смертельно ненавидiв брехнi,
пiдступне  поводження  та  пiдлещування.  З  нами  дiтьми  був  суворий  i
вимагливий. Свої великi сiрi бики, на перший погляд, любив бiльше нiж  нас
i бiльше за них пiклувався.
   Матiр поважав i слухав, а колись, кажуть, i  любив.  Мати  ж  не  знала
iншої любови, крiм до грошей i нас  дiтей.  Вона  була  надто  переповнена
дiяльнiстю. Вона родила дванадцять дiтей, але вижило з  них  лише  пятеро.
Три сини двi дочки. Решта вимерли. Ми. ж виросли всi, як на  замовлення  й
не маємо права скаржитися на брак сили чи зрiст. А бути таким i  практично
й приємно.
   Лiтом полонини, бербеницi, трембiта. Далi сiнокос i обороги. Зима -  це
бутин. Мали двi парi волiв i разом ;3 ними не. вилазили з  бутину.  Мороз.
Стрункi, мов свiчi, ялини. Сани й пiдсанки скавiчать по мерзлiй  вчовганiй
дорозi.  Гойкають  "газди".  Свiтанок  i  смеркання  застають  тебе  серед
мовчазливого похмурного лiсу, який спиняється на гору, тратиться в хмарах.
Небо сiру шапку насунуло й  мовчить.  У  бутинi  коло  колиби  палахкотить
ватра.  Палають  смерековi  бадани,  пахне  соломою,  дим  з  сiрим  небом
зливається, навколо муром газди й легiнi. Стоять, курять пiпи, спльовують,
жують малай з солониною й регочуть, регочуть.
   Субота й, значить, стiльки-то й стiльки банок попало до  твого  череса.
Завтра недiля, зайшов до коршми й хильнув одну-другу паленки. I зiгрiвся й
настiй нйшовся. Ади цимбали почув i постоли вже не втримаєш. Самi, гей  би
кози скачуть. Ймив лиш Марiйку чи Василину й так її закрутив гей фургало.
   Часом гарно заробляли. Батько  завсiди  вмудрявся  приїхати  до  бутину
ранiше, бiльше разiв одвезти колоди, тому  й  заробив  бiльше.  В  недiлю,
знов, батько оминав корчму. Нащо йому. Вiн i так мав чин  розважитись.  До
церкви пiде, стане на  крилосi  й  з  дячком  пiдтягає.  Пiсля  з  газдами
погуторить, а дома, бувало, читає "новинку".Була газета, "Недiля" звалася,
де пан  старий  церковник  пашуть:  "Превелебнiший  пан  Ридахтор!  Вообше
любимой нашей "Недiлi", между прочим,  мене  дуже  iнтересують  дописи  iз
''Унгварськой Верховини" писание "старим  куратором".  Я  знаю  iз  своего
опита, что при частном їдiнью  мяс  i  калачов,  жолудок  зявляєт  жиланиє
попоїсти  фасульок  i  овсяного  ощипка.  Так  само  дiється  i  з   нашой
"Недiлькой". Мiжду мудрими статiями духовного содержания, приятно читати i
что-то   iз   нашого   руського   житя-бутя...   В    слiдствiї    всякого
духорасположения...."О, там було що прочитати. I старий читав.  Нащо  йому
тодi, дiйсно, корчма?
   Але зате недолюблювали його сусiди. Нелюд, скнара. Дiтей працею мордує.
Ади ще кури не встали, а вiн вже собкає. Багатiєм хоче бути. Мало з  нього
того, що має.Через губу давай, най удавиться тими грiшми.
   Батько того не чув. Вуха його глухi для поговорiв. В  одно  ввiйшло,  в
друге вилетiло. "I не внiмлi гласу злобному", каже  святе  письмо.  Старий
Клочурєк також так радить: - Вкашляйтесi на тото, Йване. Ади дiти  ростуть
i треба їх учити.
   - Коби то воно до тiєї школи не така миля, - чухається старий.
   - Пусте! Привези до дому вчителя i най учить.
   - Прийдеться. Сам над тим думав.
   I нам привезли вчителя. Вмiв читати й,  навiть,  писати.  Навчив  також
латинки. Приходили сусiдськi дiти й вiн  i  тих  учив.  Батько  нiчого  те
казав, а здається  навiть  сам  пiдганяв  сусiдiв.  -  Дми[1]...  Привiвєм
учителя. Можеш i свого хлопця послати. Най .учиться з моїми.
   I дехто посилав. Зима, студiнь, реве пiд  вiкнами  хуртовина.  Гурточок
хлопчикiв у кожушках сидять навколо столу й пильно вслухуються  до  голосу
учителя. Вечорами свiтиться маленька  нафтова  лямпочка,  сидить  на  лавi
Клочурек. Вiн тепер  Апокалiпсу  читає.  Настане  страшний  суд  i  будуть
судитися праведнi й грiшнi. Всiм дасться по заслузi. Всi  дiстануть  своє,
"як сi заслужив, як сi постелив,так вiспися".
   Часом i бiльше господарiв зiйдеться. Зморщенi,  погано  голенi,  наївнi
обличчя. Твердi, чорнi  й  шорсткi  долонi.  В  зубах  у  кожного  люлька.
Толкують святе письмо, про бувальщину гуторять,  згадають  Довбуша.  Часом
сягнуть й татарських часiв. Плай Пересмик,  Костерище,  де  то  сто  тисяч
татарiв згинуло й досi кости їх iз землi витикаються.  Буревiйними  ночами
стогони й квилiння чути. Невiрнi душi над горами лiтають i ждуть страшного
суду. О, Клочурєк все знав. Пiпа його димить, мов комин. Чорний  костистий
кулак лежить на лядi стола. Неясна, заборсана димом тiнь його  постатi  на
стiнi. Дехто, скажете, не вiрить в басурканi.  Свiт  такий  стає,  що  вже
нiчому не вiрить. А чайже вiн сам на власнi очi  бачив  басурканю[2].  Хай
уже тотi молодики нинi мовчать. Всi ади старого дяка з  тисянської  церкви
памятають. Та памятають усi добре. Вчився вiн на черця, але якось не змiг,
то дяком зробився.  Голос  мав  дещо  хрипкий,  бо  любив  випити.  З  ним
покiйничка Олена, що жила пiд лiсом на Цапку, нераз попеклася. Дяк прийшов
раз до неї й пожартував. Так i каже, хочу їсти, чи не маєш,  Олено,  якого
молока. Та, хресто-святий, нема нi капельки. Добре. Дяк собi пiшов. А вона
то мала молоко. Дяк ходив до неї щодня. А тодi цiлий тиждень не  приходив.
Оленi сусiдки шепчуть так i так. Дяк якусь задрiпанку  в  долинi  знайшов,
жидiвку чи що. Олена скипiла. Чекай менi. Дiстанеш ти,  драбе,  молока.  Я
вже тобi дам молока! Присунешся ти ще, стерво старе.  Та  як  дяк,  чуєте,
пiшов, Олена до -комори. заглянула до бербеницi, що була повна  молока,  а
там лише сiм мишей сидить Ой же i перелякалася.
   Та Олена й сама не одне  знала.  Ще  як  майорила,  не  одним  легiнем.
пожартувала, що тому  нераз  волос  дуба  спивався.  А  майорила  вона  на
Рогнешцi. Клочурєк пiшов раз по молоко я заночував. У колибi дим, так  лiг
собi в своєму царку. Лежить, якось не спиться й десь опiвночi чує, навколо
царка щось ходить i  шепче.Шепче  так  голосно,  Що  вiн  геть  все  чисто
розбiрає:-..."Боже свiтло з хати - сам Христос до хати. Христос над  нами,
коло нашого двора камяна гора... Осикове кiлля, мiдяна стiна. До нас  лихо
не йди, не прийди, бо  на  мiдяну  стiну  у  бєшся,  а  на  осикове  кiлля
пробєшся. На горi свята Пречиста з огненним мечем. Добре пропускає, а лихе
стинає. Добранiч, янголе, на помiч.  Абисьмо  легко  спали,  щасливо  рано
встали. Богу ся помолили й до працi ся взьєли... Свята Пречиста по  городi
ходить, Icyса Христа за руку водить. Привела  його  над  чорне  море;  над
чорним морем золота церква. А в тiй золотiй церквi три золотi престоли. На
одному Божi ризи, на другiм Божi книги, на третiм  сам  Христос  сидить  i
сесю молитвоньку читає. Хто сесю молитвоньку  помолиться  в  пєтноньку  до
постоньку, а в суботу до схiд сонця, а в  недiлю  до  служби  Божої,  тому
царство отворено, а пекло замкнене на вiки вiков, амiнь".
   Клочурєк так напудився,- що не мiг повернути язиком. Хотiв гукнути,  не
мiг встати, - руки й ноги, як  повiдрубуванi.  Рано  встав,  Олена  ходить
перед ним i не можна з неї очей спустити. А сама, клята, смiється.  Олено,
каже вiн їй. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень  смiється.  Три
роки, як одурiлий ходив, топитися хотiв, а пiсля, дяка Богу, дяк попався.
   Пiсля того, як вiн з нею пожартував,  вона  раз  прикликала  ще  одного
легiня i дяка, обернула їх у бики й тi так билися, що аж страшно  було.  I
ще оповiдав Клочурєк про коня в золотiй збруї, який вибiгав серед ночi  на
дорогу й зводив людей. Вибiжить кiнь, - пишний кiнь, хоч би самому царевi.
Збруя на нiм золота на мiсячнiм сяйвi виграє. Чоловiк косю, косю,  пiймати
хотiв би. Кiнь зовсiм спокiйно стоїть, або пасеться, а тiльки рукою сягнеш
- зiрвався й побiг. Але далеко не вiдходив. Вiдбiжить крокiв десять i знов
пасеться. Так не одного цiлу нiч проводив.
   Знав Клочурєк i про гада великого в золотiй коронi.
   Вiсiмдесят рокiв тому переходив горами великий гад. Переходив так  десь
з Крихаї до Тесаника. Коли проходив уночi, так свiтив, що всi села навколо
й усi гори й навiть полонини освiчував. О,  скiльки  того  Клочурєк  знав.
Тепер уже люди не вiрять. Здрiбнiли й спорожнiли.
   Минали вечорi, ночi, днi. Сонце виходило й заходило. Лiто мiняло зиму й
навпаки. Лiси й звори шумiли щодня однаково. Гори  нiколи  не  сходили  зо
своїх мiсць.



   2

   Хто каже, що гуцул злий - грiх чинить.- Дай  Боже,  i  вам  здоровєчко,
вiдповiдає вiн на поздоровлення. I це щиро. Це  чути  з  голосу,  видно  з
очей. Але гуцул гордий i амбiтний. Вiн  гостро  вiдчуває  кожну  образу  й
довго носить її в  серцi.  Навiть  незначна  дрiбниця  може  зробити  двох
гуцулiв смертельними ворогами. Нераз цiле життя просудяться, знищать себе,
свою родину й одна смерть всилi покласти тому край. Але всетаки гуцул не є
злий. Закличе, привiтає  щирим  словом,  накормить,  напоїть.  Полюбить  -
вiрний до смертi. В бiдi не видасть товариша й нiколи не зрадить.
   Запитайте Манiвчукiв i мого  батька,  за  що  вони  стали  смертельними
ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що вiдповiсти. От  ворогували  й
усе.  Ненавидiли  однi  одних,  билися,  судилиcя.  Де  Цокан,  там  немає
Манiвчука; де Манiвчiук, там не ступить  нога  Цокана.  Навiть  до  однiєї
церкви не йшли.
   Брати Манiвчуки жили в самiм Ясiню, пiд грунем  Буковинка  за  двiрцем.
Старший iз них високий, сухий, нiс сокирою, мав поле межа в межу з  нашим.
Це, мабуть,  i  сталося  причиною  довголiтньої  сварки.  Але  поглибив  i
загострив її один випадок з бутину.
   Морозний, соняшний ранок. Гори очищенi й сяють срiблом. Батько i ми всi
три хлопцi вибралися в бутин пiд  Менчiлем.  Годин  двi  їзди.  Возили  на
пристав до Тиси колоди. Зїздилося туди  багато  людей  з  Кевелева,  Тиси,
Лазещини, Стебного. Були там i всi Манiвчуки.
   Батько довго вагався, чи їхати йому туди на зарiбки, але  було  це  так
вигiдно, що рiшився. I от поїхали. Який  чудеснiй  був  день.  Заморожений
снiг переливався мiльярдами дiямантових  барв.  Ялини,  нiби  з  хрусталю.
Жарiюче червоняве сонце вiнчало могутнiй срiбний шпиль Говерлi.
   Гiрськi дороги вузькi i сховзькi. Поволi собкаємо пiд гору, прямуємо до
мiсця, де приготовленi нашi колоди. Недалеко вiд них стоять чиїсь воли.
   - Гей, чиї то бики? - гукає батько.  I  тут  з  юрби  людей  вiд  ватри
озвався Манiвчук:
   - А тобi що до них?
   - Та вiзьми їх з дороги геть!
   - Не на головi чейже стоять.
   - Ади, мушу проїхати. Дерево онде моє.
   - А моє по-твоєму не дерево? Заберу  то  й  проїдеш,  каже  задиркувато
.Манiвчук. Вiн певний себе. Їх три здорових чоловiкiв. Але батько не дався
довго водити за нiс. Зiскочив з саней до Манiвчукових волiв i  шмагнув  по
них корбачем.
   - Не кивай волiв! - пiдскакує з буком Манiвчук. Голос рiзкий, горловий.
   - То прийми їх собi з дороги, - майже спокiйно перечить батько й гонить
далi.
   Манiвчук стрiба'є, мов кiт, i бемц батька по головi.  А  бук  порядний.
Мить, i ми коло них. Замигали над головами буки.  Хтось  крикнув.  З  гори
летять ще два Манiвчуки.
   Батько був  дужий.  Ми  також  хоробро  й  уперто  змагалися.  Хтось  з
Манивчукiв хроснув старшого брата Юру по головi й тому потекла юха. Батько
зобачив, плигнув на колоду й високо занiс кiлка над головою напасника  але
лiва нога сховзнулася й попала мiж двi колодi.  Манiвчук  наскочив  ззаду,
шарпнув батька за кожух i той полетiв у низ. Нога, що була  мiж  колодами,
згучно в суглобi трiснула й старий болючо викрикнув. В  ту  ж  мить  Павло
встиг мазнути Манiвчука буком по лисинi. Удар був влучний i ворог  клякнув
у снiг. Снiг забарвився на червоно. Батько лежав i йойкав. Ногу  в  колiнi
зтрощив.
   Надбiгли люде й решту бойцiв розвели. На мiсцi бойовища лишилося  двох,
яких забрали на сани. Ми всi вийшли з  меншими  чи  бiльшими  ранами,  але
трималися на ногах.
   Повезли батька до дому. Дорогою нога ,розпухла так що немогли  стягнути
гачiв, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й
погнав до Рахова до лiкаря. Але того не було дома й  наш  старий  два  днi
пролежав з переломленою  ногою  без  лiкарської  опiки.  Домашнi  "лiкарi"
лишень намучили й порядно йому нашкодили
   Вилiкувати ногу цiлком не вдалося. Лишився старий кривим до смертi.  До
того  ще  тягалися  вороги  пару  рокiв  по  судах,   заробили   адвокати,
випорожнили свої че-реси, але й на тому ще не кiнець.



   3

   Зо всiх  нас  братiв  найкращим  видався  середнiй  -  Павло.  Високий,
стрункий, дужий i прудкий, мов тятива Очi сiрi, гострi.  Кулак  твердий  i
меткий. У вiсiмнадцять лiт вiн уже гонив дараби з найнебезпечнiшої гатi на
Сухому. Є це мiж Говерлею й Заногою. Потiк Сухий стрiмкий,  камянистий,  з
багатьма небезпечними зворотами.
   Звичайно в понедiлок на свiтанку Павло  набирав  до  тайстри  солонини,
хлiба. Мати при тому тошнiла й зiдхала: - Сокотися, сину !..
   - Не бiйтеся, не вперше. - I вiдходив.
   Два днi вязали дараби, готовилися до спусту. У  середу  рано  пускалася
вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звiрiв, виривалася  з  гатi
вода. Дзвенiло  камiння,  зеленава,  кристально  чиста  рiдина  стрiмголов
летiла вниз, оздоблена пiнними квiтами.
   Керманичi, тiсно обтягнутi чересами, в  пiдковах  плигають  на  дарабу.
Старший стає в керми. Його ж рука  тiсно  тримає  опанчу.  Зiр  скерований
уперiд i, хай би валилися гори, не смiє зиркнути всторону.
   Коли Павло брав у руки опанчу й  затискав  її  в  своїх  долонях,  коли
волохатi, дужi груди напиналися й гострий зiр скерувався вперед -  гарним,
пишним був вiн  створiнням.  Чуприну  патлає  вiтер,  обличчя  бронзове  й
загартоване, мов лезо меча.
   - Раз!.. Два!... Триии!... Дараба  входить  у  струм  потоку  й  тiльки
пiдхоплять її пружнi хвилi, як миттю, мов стрiла. Щезає з очей у  гущавинi
струнких смерек.
   Валуни, водоспади, закручi. Рве й  пiниться  потiк,  ревом  реве,  люто
налiтав на пороги й, розбившися на лiч бризок, хльостко сипле ними  в  очi
керiвникiв.
   По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рiдко хто  за  такий
час привчиться. Дараби йшли з Ясiня й Богдана до Бичкова, там  звязувалися
в бокори, мiнялися люде, якi вже провадили далi  до  Барiєва.  З  Бичкова,
обтяженi гостинцями, верталися керманичi до дому. Несли з  собою  "кадило"
вiд молi, стракатi шовковi хустки для жiнок, крисанi та всяке таке.
   За той час здобув Павло славу, як одважний  керманич,  добрий  боєць  i
сильний непереможний борець. Його бачили на всiх гулянках, весiллях.  Брав
дiвчину, яку хотiв, i шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблiнного,
Ворохти, - у двох з Юрою, озброєнi тесаками в  чересах,  вiдправлялися  на
цiлу нiч. Але ранок мусiв застати їх дома. Старий наш спусту не давав. Око
мав гостре, та й пястуки нiчого собi. У нас незрушно  панували  послух  та
пошана для старих. Матiр поважали, а батька боялися.
   Юра став рекрутом i цiєї осенi мав нарокувати. Павло вернувся з плавби,
мав кiлька талярiв i на диво розгулявся. Нiколи його не бачили таким.
   - Чи не загуляти б нам нинi, браття? - каже Павло. Було  перед  святом,
кличе до Ворохти.
   - Чому до Ворохти? Хiба тут немає де загуляти? Юра дивиться й смiється.
- Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за грошi.
   Павло махнув рукою. - Не журися. Пiдемо, а ти, Дмитре,  також  з  нами.
Досить тобi по запiчках сидiти.
   Менi ця справа подобалася. Пiдемо. Чому б  дiйсно  не  пiти  Юра  також
завагався. Пiсля довiдалися, що Павло не даремно нас туди тягнув.
   Перед парою тижнiв Павло загуляв. До корчми зiйшлися легiнi та дiвчата,
наняли музику, випили. Грошi Павло мав i захотiв себе  показати.  Полилося
вино. Музики дiстали таляра й грали безупинно. Павло був першим  танцюрою.
Як тупне, як рикне коломийку, як  присяде  -  ходором  йде  корчма,  iскри
летять. А попаде до рук дiвчину, до землi не допустить.  На  руках  носив.
Дiвчата линули до нього, легiнi зуби гострили, але кожний потерпав за свої
щелепи, тому й не займали його.
   Он вертиться дiвчинка. Вюнка, жвава, пахуча. В. очах тернинки, гляне  -
опалить, бровами поведе - бритвою... Павло знає її. Чому б йому не  знати.
Хто не знає в Ясiню й далi Манiвчукової Марiйки.  Давно  вже  Павлове  око
нагнiтило її, але дарма. А вона з кожним роком кращає. Танцює  легiнь,  пє
вино, сипле музикам грейцарi. Хiба то для себе? Хай бачить вона, хай знає.
Подивися, хто такий Цокан. Та й вона не пасе  заднiх.  I  вона  знає  собi
цiну. Ось вона розгулялася. Очi горять, блещать агатами, щiчки -  жаринки,
палають i манять - цiлуй!
   Ех, було не було! Коли б .ще не вино в головi,  а  то  тьмаво  в  очах.
Тiсно стало й зовсiм мало дiвчат. Брязнули цимбали нову гуцулку. Сам Павло
замовив i до Марiйки. А та метнулася й:  -  з  неньовим  ворогом  негоднам
танцювати.
   Опекли цi слова легiня. Сто очей упилися сюди,  гнеться  помiст  та  не
валиться.
   -Ах, ти жабо, зацицькана! - вирвалося в нього.  Раз-два,  Павло  вже  з
любою крутиться швидко, швидко.  Хай  одважиться  котра  зробити  так,  як
Марiйка. Змете, знищить зрiвняє з порохами. А та он клята палає вся й  очi
мокрi. Плач, плач. Тут, голубко моя,  не  кiнець.  Ми  ще,  горлице  дика,
зобачимо. Пiсля до кутнього столу вiдiйшов, де в око рiжуться. Взяв  карту
- ас. Банкують. Накрив грошi картою, - по банку!
   Мече  сусiд  карту.  Валет,  сiмка,  -  досить!  Собi!.  Мече  собi.  -
Вiсiмнадцять. А ти? - Двадцять. - I потяг купу грошей до себе.
   Кресаню збив на потилицю, на  чолi  пiт  зiйшов,  очi  впер  у  стiл  i
мовчить. - Ще картку!.. - Банкує. Ставить таляра. Перший програв, другий i
третiй за ним. - Банк!..
   Мiшає карти. Мiшає так, що сиплються на всi боки. Пропасниця тiпає ним.
- Пива сюди!...
   Зявилося пиво. Хильнув i до дна. Роздав наново карту. Обiйшло  навколо,
везе. Зiрвав другий банк, мов не було. Захоплення найшло, ще пива замовив,
витер рукавом пiт. Знову карту взяв. Банкує сусiд. Раз ударив  i  програв,
Другий - програв. Дiйшло до банку, накрив увесь - програв.  Лють  проняла.
Що за чортова доля така. Раз з тобою, мить - i проти тебе. Вихилив пиво  i
ще гукнув одно.
   На Марiйку хоч би зиркнув. Немає її тепер. А дума вперто коло  Марiйки.
Ще бiльше розбiрає лють.
   Карта кружляє. Одно за другим глушить пиво Павло й не счувся,  як  купа
грошей щезла зперед нього. А тут треба платити до банку. Грачi .байдуже  й
спокiйно ведуть гру дальше. Павло череса розщiпнув, витяг  i  свої  банки.
Бe, безупинно бє - на всi, на цiлий банк. Хай їх чорт тi грошi...
   До пiвночi розiйшлася по корчмi чутка, що Павло програвся до останнього
таляра. Довiдалися про це всi, довiдалася й Марiйка. Цiлих двадцять  байок
Залишився винен своїм спiвграчам. Устав i пiшов до дому.
   Падав дощ, нiч чорна мов вугiль.  Молодик-мiсяць  купається,  зiйшов  i
зараз зайшов. Гремлять потоки й попiд лiсом та горами  гуде  вiтер.  Пiшов
Павло просто через Буковинку. Ох i гидко  на  душi.  Пяний  вiн?  Нi,  вiн
зовсiм не пяний. Хто, чорт бери, скаже, що вiя пяний? Он вiн йде, точиться
й силиться спiвати. Та хiба  то  вiн  сам  точиться.  Вiтер  його  точить.
Проклятий вiтер! Поганюща, бодай ти зараз провалилася, нiч.  -  Йди  геть.
Марiйко, бо, їй  Богу,  розiбю!  Геть  менi  з  очей,  погана  ти,  дiвко!
Зупинився, - Щ-ш-ш-фф-i-i! Шумить, шумить! Послухав  i  пiшов.  Треба  все
таки йти. Так, так, треба йти!
   Прийшов, залiз на оборiг i до рана очей не сплющив.
   - Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! - журилася мати.
   Тому й покликав нас Павло до Ворохти.  Завтра  Друга  Пречиста.  Година
прояснилася, днi теплi, соняшнi.  Першi  дотики  осенi  торкнулися  гiр  i
лiсiв, а листя бучини загорiлося й зрiдка починало капати до долу.
   Того дня одягнули ми найкращi  сорочки,  найновiшi  кожухи,  найпишнiше
заквiтчали  кресанi.  Нашi  капчури  й  з  жовтої  шкури  постоли,  чистi,
новенькi, лишень поскрипують. Кожний  за  черес  тесака  заткнув  i  набив
грiшми. I коли сонце торкнулося верхiв смерек на грунi Цапок - вийшли.
   Йшли через Бубне старим плаєм Просмиком. За двi годинi  в  Ворохтi.  За
той час почало смеркати. Крiм Павла, ми  зовсiм  не  знали,  що  йдемо  на
весiлля. На вулицi зустрiли мiсцевого легiня Iвана.
   - Куди молодцi, Цокани? - а з кишенi його видно. пляшку з горiлкою.
   Чуємо, в вас тут цимбали бренять. А де музика - там i ми. А до корчми б
нам не зайти?
   - Якого дiдька до коршми? - i витягає пляшку.-Зайдемо до  мене  й  усе.
Будьте спокiйнi! Набезївно голоднi не вийдете.
   - Але Цокани впорожнi не вмiють у гостi ходити. Скоч, Дми.... та захопи
по однiй. Але чогось порядного,- каже Юра.
   - Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, - пiддобрив Павло.
   Я скочив i захопив по однiй. У Йвана застав уже повну хату. Два  газди,
дiвчина, горбата бабуся, на печi столiтнiй  дiдуган  покашлює.  Легiнi  за
столом, на ньому закуска й  вiдiткнена  пляшка.  Присiв  i  я,  закружляла
чарка. Випили, що було й розгорiлися.
   - Е, - зiрвався Павло. - Братя Цокани не так гуляють. Ще по однiй!
   Дехто почав перечити.
   - Плювати. Ще по однiй! Стiй усi тут, а я миттю вернуся. - I вiн  зник.
За хвилину дiйсно вернувся й тiчбу парубкiв привiв з собою. На  стiл  цiлу
батерiю пляшок виставив, хлопцi муром навколо засiли й пiшло.
   - Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти коханi! Пиймо, поки пється! А пiсля
всi на весiлля.
   Ллє Павло, ллє й частує. Навiть горбата бабуся закукурiкала  й  ходором
по хатi пiшла. Дiд з печi зсунувся й ногами  столiтнiми  засукав.  Коли  б
мертвi були й тi б устали. У кожного кров заграла, заспiвали,  обнялися  й
потягнулися на весiлля.
   Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде  й  що  його  чекає.  Попали  на
весiлля до Манiвчукового свояка. Всi три брати тут зi своїм крамом. Мусить
десь i Марiйка бути.
   Увiйшли до хати, гостi всi розступилися. Ми кресанi з  голiв  i  добрим
вечором, як годиться, вiтаємося. За трьома столами повно набито. Столи вiд
потрав гнуться. На запiчку цимбалiсти й скрипак.
   Павло обвiв поглядом хату. Знає, кого шукає. Але її якраз не було. Десь
мабуть вийшла. Та за хвилину й вона  метелицею  злетiла.  Тонка,  струнка,
вється й дрiжить, мов напнута струна. Павло ще бiльше  ожив.  Очi  горять.
мечуть. Пiдiйшов до музик i цiлого кладе таляра.
   - Заграйте нам, але шпаркої. Що б усiм люциперам у пеклi занудило. Aнy,
скрипачу, рiзни!
   Музики рiзнули. Павло, за  ним  Юра,  за  ними  й  я  пустився  в  тан.
Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в  вiкнах  шибки.  Пiт  обливає
чоло, заливає очi. Поля! Тiсно тут! Пiсня рветься й розносить хату.  Повно
нас. Скрiзь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивiться. Дiвчина,
яка попала б пiд руку, пiдхоплювалася й фургалом вертiлася  у  повiтрi.  I
чим мiцнiше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес,
глодав скрипаковi струни, тим  буйнiшав  танок,  тим  скаженiше  виробляли
парубоцькi ноги.
   Танцювали ми, танцювали  всi  легiнi  й  дiвчата,  лиш  Марiйка  стояла
затиснута в самий кут i сумно дивилася. Нашi тепер музики  й  наш  танець.
Легiнi, мов жеребцi, реготали, а дiвчата вивiвкували й шалено  витуптували
ногами.
   Дивляться на це Манiвчуки й буряться. Нiяково переривати гульню. Звичай
такого не каже, але й дивитися. як твiй ворог у  твоїй  хатi  перед  очима
гуляє й тiшиться,- не можна. Хто б видержав таке. Старший з  них  устає  i
виходить. Метке Павлове око помiтило це. Помiтив це i Юра, бо вже про  все
догадався. Але вони гуляють далi. Душно й кожухи злiзли  наопашки.  Музики
дiстали ще таляра й чарку - заохоченi тнуть.
   - Ей, брати мої, соколи! - гукає Павло. - Погуляємо,  чарку  випємо  за
здоровля, бо тiльки  й  маємо  нашого.  Умреш  i  згниєш,  а  втiха  iншим
лишиться. Ай, дiвчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить  -  озолочу,
замилую! Гей!.. - в цей час котрийсь iз легiнiв  сiпнув  його  за  полу...
Оглянувся - Тулайдан Гнат з Ясiня.
   - Ходи-но, бра, сюди, - i потяг Павла взад. Вiн продерся через  натовп,
щось там з легiнями порадився, за хвилину покликав Юру i мене.
   - Здається, брати, що нам хочуть тут помяти трохи  ребра.  Шепни,  Дми,
кому треба, а я пiду гуляти далi. Та буками запасiться..
   Хлопцi, що з нами прийшли, обурилися. - Як! Що значить? Коли гуляти, то
всiм гуляти. Нате й весiлля. Цокани гостi в нас, не дамо їх.
   Це все в темних  сiнях.  Бачимо,  один  за  другим  смикнули  Манiвчуки
надвiр. Чуємо, за стiною шепчуть  i  мабудь  чарку  пють.  Видно  Манiвчук
частує.  Через  хвилину  з  ревом  протиснувся  з  двору  до  хати  якийсь
легiниско. Здоровий. Реве, як бугай.
   - Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!
   В наш город стрiляє. Але .Павло нiби й не  до  нього.  Легiнь  улiз  до
хати, реве, смикається до Павла, нiби ненароком пхнув  на  нього  дiвчину.
Павло терпiв, терпiв i раптом - брязь легiня в пику.
   Удар був меткий i щирий, легiнь  поточився  й  клякнув  додолу.  Навiть
скрикнути не встиг. За нього хтось на  цiлу  губу  ревнув:  гвавт!  Цокани
розбиваються!
   Захвилювався натовп. Манiвчуки ввiгналися до хати, за ними гурт легiнiв
Повiнню хлинули й нашi легiнi.
   Павло вiдступив набiк, зцiпив пястуки, випнув груди. - Ану, кому  життя
обридло! Пiдступай! - Лютий, увесь тремтить, обличчя  -  жар.  Всi  легiнi
самi вiд себе на два табори розсипалися. Ми не чекали  нападу.  Раз,  раз!
Репiт, брязкiт битого посуду та вiкон.  Оджоги,  коцюби,  макогони  -  все
пiшло в хiд. Згасло свiтло. Хтось вже через вiкно вилетiв i  там  на  цiле
горло репетує.
   Хатнiй бiй йшов непомiтно, та хтось заревiв, нiби його душили. Блиснуло
знов свiтло й усi побачили старого Манiвчука в обiймах Павла.  Мiцнi  були
цi обiйми. Так умiють лише медведi обiймати. Вiд них усi кiсточки  старого
трiщали.
   - Так це тобi за батька. Раз! Раз! Раз!  По  черепi.  В  ту  мить  десь
взялася Марiйка. Вона нiби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.
   - Павле! - скрикнула перелякано. - Будь добрим...
   Це випало зненацька,  мило,  тепло,  i  рука  Павла  вiдразу  заклякла.
Коротеньку мить подивилися одно одному в очi. Безодня жалю, лютi й  любови
злилися в тих поглядах, Скривлене вiд лютi Павлове обличчя  вiдразу,  нiби
освiтив сонцем, прояснилося. Вiн пiдняв на руки старого  свого  ворога,  -
гей, розступiться! - пiднiс до лiжка й бухнув його в подушки.
   Пiсля швидкими, рiзкими  кроками,  розбивши  ворохобний  натовп,  Павло
вийшов надвiр.
   Бiй ущух одразу. Всiм стало нiяково. Ми вийшли за Павлом. Вiн стояв  за
рогом хати й витерав чоло.
   - Бiжи, Дми, по мого кожуха. Пiдемо, браття, домiв. Хай їм чорт.
   Голос змiнився. Тихий, лагiдний. Пiшов по кожух, довго  його  шукав,  а
знайшовши, ми вiдразу вiдiйшли.



   4

   Йшли зовсiм мовчки. Почувалися безпечними. Нiхто за нами не йшов, нiхто
нiчим не погрожував. Пiсля нагнав нас Тулайдан.
   - Пiду з вами, - каже вiн.
   - Можеш - вiдповiв Юра.
   - От вони всi тепер здивованi, - почав було Тулайдан, та нiхто з нас не
мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.
   Нiч тиха,  мiсячна,  зоряна.  Впала  сильна  роса  й  чути  приморозок.
Спочатку йшли дорогою, пiсля звернули влiво й  подалися  вверх,  плаєм  на
полонину Григорiвку.
   - Ти що робив, Гнате? - порушив тишу Павло.
   - Та-а-а, знаєш... - i Гнат махнув рукою. - Все до того адвоката ... по
дорозi й на весiлля зайшов.
   - А адвоката нащо потрiбуєш? Судишся? - майже суворо допитував Павло.
   - Та все з тим Розенкранцом. Хто його знає, що з того буде.
   - Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? - запитав Юра.
   - Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть,  хвалять
Йойну. Та раз приходять i хваляться. Так i так. Йойна  домагається  нашого
грунту. Як то, схопився я. - Та хто його знає. Я в нього,  кажуть,  однiєї
зими на метрак малаю позичив. Обiцяв, що за мiсяць поверну. Минув  мiсяць,
бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, пiдождiть ще пiв  року.
Зароблю в бутинi, вiддам. - Ну,  чому  не  пiдождати.  Все  одно  вiдсотки
ростуть. За пiв року старий наш не  змiг  вiдсоткiв  заплатити.  Знову  до
Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував,  що  i  грунт  i  хата
пiшли до нього. Я вже тут сам узявся за дiло.  Мене  дивує,  як  воно  так
сталося.
   - Ну, судився з ним? - питає Павло.
   - Судився. Чорт би такi суди забрав.  Жид  на  жидовi  сидить  i  жидом
поганяє. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два  рази  ставали.  На
адвоката останнє стягнули й усе марно.  Тепер  зима  надходить  i  з  хати
виганяє.
   От воно як.
   Йшли поволi пiд гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить  лiс  i  потоки.
Мiсяць великий, великий i тяжкий, повний. Свiтло його мiдяне  якесь.  Гори
олитi ним i стоять непорушно камянi велитнi. Пройшли полонину, зiйшли дещо
плаєм у низ i вийшли на скелю Климпуш.
   Звiдсiль видно  Близницю,  Драгобрат.  На  пiвнiч  велично  здiймаються
Синяк, Довга, Хомяк. В низу срiблиться в мiсячнiм  сяйвi  рiчка  Лазещина,
видно стрiхи хат. Чотири довгi тiнi пiдiйшли на край скелi, i  зупинилися.
Всiм хотiлося полюбуватися цiєю тишою,  величнiстю  -  простором.  Повiтря
чисте, пахуче. Груди високо пiдiймаються й утягають смолянi запахи. Коли б
крила, зiрвався б звiдси й  полетiв  би  до  зiр.  Колись  тут  камiнь  на
залiзницю добували, рвали його динамiтом i скочували  в  долину.  А  тепер
прiрва метрiв двiстi глибока лишилася. А далi лiс, лiс i лiс. Смереки,  як
свiчi. Кожний куцак горить i кожна гiлочка тон виводить.
   Юра перший перебив тишу. - Гарний, каже, наш край.
   - Гарний та дурний, - флегматично додає Павло й спльовує.
   - То найкраще, кажу, коли б кожний починав вiд себе.
   Павла зiрвало. - Брешеш, брате! Не туди стрiляєш. Те, що  чоловiк  дещо
гульне, дещо розправить кости, - дурне. Не станеш сидiти на запiчку й,  як
стара баба, стогнати. Молодiсть є молодiсть й кiнець.
   I Павло почав розводити своє. Про мадярiв, жидiв. Ненавидiв їх. Завжди,
коли впадав у поважний настрiй, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно,
розмахував руками.
   - Пора, казав  вiя,  правду  перед  очi  поставити.  Другi  нас  живцем
проковтнуть. Прошу тебе - Розенкранц. Що  є  тут  Розенкранц?  Чорти  його
знають, звiдки присунувся сюди, розставив  свою  павутину  й  смокче  нашу
кервавицю. А скiльки тих Розенкранцiв налiзло до нас? Глянь  на  Ясiню.  В
долинi, при дорозi, самий тобi Розенкранц. А  наш  гуцул,  Бог  зна,  куди
залiз пiд небо й сидить, як воша голодна.
   - Нiчого, махнув чомусь рукою Гнат.  Колись  i  на  нашiй  вулицi  буде
празник. Отодi ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он вiйна буде.  Ех,
коли б вiйна. Брязну все в землю й на вiйну.
   - На яку вiйну! За кого пiдеш дертися? Ми русини, а там за  горою  такi
самi живуть. Такi ж дурнi й такi ж обдертi.
   - Це вже, вмiшався я, вуйко Штефан тобi наговорили.
   Павло глянув на мене таким поглядом, що я зацiпив губу.
   - А що тобi до того, хто наговорив. Ти но менi анi мур; нi, то дiстанеш
i кiнець.
   - Ти коли вiдходиш, Юро? - питає Тулайдан.
   - Ще тиждень погуляю й доста.
   - До гонведiв?
   - Та нiби. Все одно куди.
   - Ну, але скоро  досвiдок.  До  дому!  -  каже  Павло.  Нинi  вiн  нами
командував i нiхто не думав перечити. Ми встали й пiшли. Тiльки  постiльцi
по сирiй землi шелепають та сухi гiлки потрiскують.
   Коли вилiзли на наш грунь, мiсяць  зовсiм  сповз  i  от-от  упреться  в
Близницю. Спiвали пiвнi. Наша хата, хлiви, обороги, цiла та деревяна  сiра
садиба, облита сяйвом мiсяця, погрузла в глибокий сон.
   Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на  оборозi.  Тулайдана
лишили в низу на дорозi й вiн  подався  до  Ясiня.  Ми  ж  полягали,  дещо
поприкривалися сiном i старими кожухами й лежимо.  Лежу  горiлиць.  Мiсяць
просто в очi бє, не спиться. Думи лiзуть, у  головi  шумить,  соваюся.  По
часi чую, що й Павло не спить,  з  боку  на  бiк  перекочується  й  потиху
лається. Полежали з пiв години i чую:
   - Дмитре?....
   - Що хочеш? - вiдзиваюся.
   - Не спиш?
   - Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те  весiлля.  Невже  вона  тобi
того?..
   - I я думаю про те, перебиває Павло. I тут оповiв випадок у  корчмi.  -
Хотiлося менi, брате, отак свiт розбити. Отак би згрiбнув i розчавив.
   Повернувся, пiдпер голову лiктами. Хвилину помовчав  i  почав  знов:  -
Знаєш, Дмитре. Може тобi смiх. Смiйся. Все одно. - Голос його злагiднiв. -
Вона, знаєш, так подивилася, так тобi подивилася. Лежу, знаєш, i бачу.  Он
вони тi очi. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорнi  такi,  огонь  у
них i печуть. От який був пяний, усе забув, нiчого не чув, а  як  глянула,
все до чорта з голови  вилетiло.  Все,  лиш  очi  її  однi.  "Будь,  каже,
добрим". Ха-ха-ха!
   Дивно, зовсiм не по-своєму засмiявся. Знов хвилину  помовчав.  Менi  не
видно його обличчя. Мiсяць свiтив йому  в  потилицю.  Стало  чомусь  шкода
його. Величезна постать. Грубий, загорiлий карк i та  його,  якась  дитяча
мова. Яка вiн, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Пiсля вiн ще говорив.
Говорив довго й багато. Мрiяв i складав свої  пляни  будучого.  Також  вiн
твердо порiшив, що переможе її, що не вiдпустить її,  що  вiн  украде  її,
завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день i нiч  працювати,  зробить
собi хату й там житиме з нею. Вiн був твердо твердо в цьому переконаний  i
вiрив у свої слова. Заснули аж на свiтанку.


   Проспали довго. Сонце зiйшло й  пiднялося.  День  гарний  i  святочний.
Батько зрана пiшов у Тису до церкви. Там сьогоднi  празник-вiдпуст.  Павло
йде туди аж пополуднi й Юра мабуть також. О,  Юра  не  мабуть,  а  напевно
пiде. Вiн не пропустить цiєї можливостi. Там вiн має когось,  за  ким  вiн
далеко пiде. Але Юра про це нiкому не скаже.  Там  мешкає  його  невеличка
пухкенька жидiвочка Естерка. Жиє вона в Тисi в брата й шиє на  машинi.  О,
це чудесна Естерка, весела Естерка. Як  вона  "радо  бавилася  з  руськими
легiнями", але "найфайнiший" з них  Цокан.  Ох.  той  Цокан!  Це  розумний
легiнь той Цокан. Вiн не такий, як iншi гуцули. Вона  спiвала  йому  гарнi
пiснi, а який у неї голос. Цокан розумiє той  голос.  Цокан  любить  його,
Цокан i її за той голос любить. Вона вийде з ним  у  лiс,  далеко  у  лiс.
Нащо, щоб їх усi бачили? Вони зовсiм не потребують,  щоб  їх  усi  бачили.
Вони сядуть собi на камiнi великому. Естерка  з  моху  вiночка  зробить  й
заквiтчається. Себе й його. Обидвох заквiтчає. А  пiсля  вона  пiсню  йому
заспiває:

   "Ой, не ходи, Грицю
   Та на вечеринцi.
   Бо на вечерницях
   Дiвки чарiвницi".

   I iще Естерка заспiває  йому:  "Вiють  вiтри,  вiють  буйнi".  Де  вона
навчилася таких гарних пiсень? Тут на Гуцульщинi таких не знають.  Правда,
не знають?
   О, Естерка була не лише в Ясiню. Естерка була й далi.  Вона  була  й  у
Коломиї, i в Дрогобичi, i, навiть, у самому  Львовi.  Ах,  яке  це  велике
Мiсто Львiв, йдеш, йдеш i кiнця немає. Там i трамваї  ходять.  Юра  ще  не
бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. є вiз,  що  сам  ходить.  Тягне
його лектрика, така сила.... Вона то не може  розказати.  То  треба  книги
великi вчити й там написано. I ще бачила у  Львовi  "кiятри".  Пiшла  раз,
узяла листочок, заплатила грошi й її впустили. Ой,  то  було  красно!  Ой,
коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Свiтиться скрiзь i на стелi,  i
на стiнах. Пiсля все гасне. I тодi починає сама вiд  себе  пiднiматися  на
переднiй стiнi завiса. То вони тiльки так показують, що сама вiд себе. Там
ззаду хтось зтягае її за мотузок.
   I як вiдкрили... Ой, єй! Там тобi зявилася  садиба,  сад  такий  пишний
сад. I криниця там була, а якась дiвка йде з вiдрами по воду й так жалiсно
спiває. I Естерка спiвала Юрi ту пiсню, а Юра слухав i очей  не  зводив  з
Естерки. О, яка вона та Естерка. Скiльки вона знає, скiльки бачила.
   I якби не пiшов Юра на празник. Вiн ще вчора хотiв i а нiяково було. Не
хотiв Юра, щоб хтось з родини знав, що вiн з жидiвкою водиться.  Надто  не
хотiлося, щоб знав Павло. Не любить вiн того "кодла". Але Павло  все  одно
знав. I вiн знав i я знав. Тяжко в селi чогось не знати, чого не  треба  б
знати!
   Батько вернувся з церкви i принiс  свою  "Недiлю".  Павло  побачив  її,
сплюнув i подався, Бог зна куди. - А прочитайно, Дмитре, "Недiлю", -  каже
старий. Береш i читаєш: "Велика Копаня  украсила  свою  св.  церков  одним
прекрасним за 3,000 корон купленим звоном,  которого  голос  на  3-4  селi
чути"....
   Ого! - хитає головою батько. - Тото тобi дзвiн! Нам би  такого  дзвона.
Пiсля читаємо про Зелену Верховину, що  "виглядає  як  Юдея,  бо  мало  де
такого села, де б жид за бирова не був".
   З Верховини переходимо до культурно-освiтнiх справ.  Читаємо,  яких  то
маємо тепер непорядних учителiв. Колись це  зовсiм  iнакше  було,  бо  хоч
"давнiй учитель був худобний, але вiру свою держал твердiше, у  корчмi  не
валявся так много та й битангов[3] не було так много як тепер".
   - Правду каже новинка. Хто тепер вiри своєї тримається. Тiльки вилiз за
порiг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то  вiн,  дубило  його  мамку,
"тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там вiн тобi  не  тягне
колод? Там собi сiв коло столу, шкраб, шкраб пером i вже грошi. I  як  вiн
тобi вiру не зломить, батька старого не продасть i не забуде рiдної мамки,
котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як i всi чеснi
люди говорять.


   Менi все таки подобалися батьковi  гуторки.  Стоїть  серед  хати,  руки
довжелезнi, ноги високi. Мова сокирна. але чувся в iнiй розум,  звичайний,
простий "людський" розум.



   5

   А Павло не видержав. Вимився, зачесався,  чомусь  ще  гуглю  накинув  й
подався через гору до Ясiня. Але  й  там  сьогоднi  порожньо.  Коло  мосту
"Тридцятка", де звичайно вештається в  свято  юрба  народу,  сьогоднi  лиш
кiлька дiдiв попiд жидiвськими крамницями на лавочках сидять i курять свої
довгi люльки. Вся молодь у  Тисi.  Там  сьогоднi  гульня.  Там  напевно  i
Марiйка.
   Павло зайшов до корчми й замiсць пива, вихилив одну за одною двi  чарки
горiлки без закуски й подався до Тиси. Йшов, землi не чув. Йому здавалося,
що там уже давно всi зiбралися й тiльки на  нього  чекають.  Вiн  навмисне
спiзнився й зовсiм1  iз  цього  задоволений.  Широкими,  твердими  кроками
ступав, посвистував, крисань на бiк. Уже здалека чути музику  й  гармiдер.
Над  Тисою  невеличкий  майданчик.   Там   тепер   утоптана   трава,   там
порозсiдалися на колодах легiнi, там  дiвчата  позаквiтчуванi,  купчаться,
мов вiвцi в спеку, i чекають на танець.
   Коло церкви розсiлися торгiвцi. Дешевi бляшанi хрестики, образки, губнi
гармонiки, свистуни, серця.
   Павло намiрився просто до музик. "Вона" напевно там. Не  помилився.  До
нього вiдразу пiдiйшли кiлька хлопцiв. - Ну, що? Як? Погуляв у Ворохтi?
   - А який вам бiс уже так скоро все поросказував? -  Павло  сплюнув.  Не
любив говорити про такi речi. Став собi, гугля на опашки, руки  на  грудях
зложив i дивиться на музики. Там йде безконечна  гуцулка.  Легiнi  крутять
дiвчатами, аж курява йде. Коломийки не вмовкають. Он i  Марiйка.  Червона,
очицi горять. Воно безупинно витанцьовує з  якимсь  легiнем,  який  тримав
себе, мов молодий пiвник. Пiдiйшов Тулайдан.
   - Не бачив ти Юри? - питає Павло так собi, щоб щось сказати. Вiн  добре
знає, де обертається Юра. Напевно з тою чортовою Рухлею.
   - Зрана тут був. Повертiвся, повертiвся й десь зник - каже Тулайдан.
   - А не знаєш, що то за пiвник он там коло Марiйки вертиться?
   - Та ти хiба не знаєш?  Та  це  ж  Гриць  Янчеюк.  Недавно  з  гонведiв
прийшов. Живе пiд Цапком. По мадярськи чеше хоч би мадяр.
   - Видно одразу. Коли б так звернув йому щелепи, то їх може зацiпило  б.
•
   Не подобався Павловi той  Янчеюк  вiд  постолiв  до  кресанi.  Стояв  i
дивився. Гурт легiнiв коло нього, пiдбурюють до танцю. Але вiн не  виявляв
звичайного зацiкавлення танцем. Витяг  i  закурив  люльку,  яку  тiльки  в
особливих умовах курив, попакував прудко димом i зпiд  лоба  слiдкував  за
танцюючими. Стояв так з пiв години. Його нiхто не пiзнає.  Всi  дивуються.
Що сталося з Павлом ? Яка муха його вкусила? Побачив одного з  тих,  якому
програвся й був винен, покликав, виняв грошi й прилюдно заплатив.  Мовляв,
дивiться собi й думайте, що хочете. Ще й у голос додав: -  так,  ти  сучий
пасинку, порядно тодi мене обiбрав. Але по-друге я тобi покажу, як грають.
   - "Ой, сучий сину,  дограєшся  ти  менi!"  -  Це  вiдносилося  до  того
"пiвника". Бач, пнеться цурупалок огидний. Танцюй,  голубе,  танцюй!  Пика
твоя аж надто тендiтна. Як заїду ... Ех, як заїду,  розсипляться  тi  твої
скалозуби.
   Довго вибирав, кого б йому брати. Он химерне, соромливе дiвча. Раз-два,
взяв i закрутився. А дiвча нiчого. Торкнувся  легiнь  i  запалив.  Моторно
лiтає,  дрiбочуть  ноженята,  синi  очицi  мигають,  горять,   гаснуть   i
загоряються знов. Вона боїться чогось. Хiба з  нею  легiнь  танцює?  Павло
Цокан? Ах, нiколи думати, так мало часу думати. Музики грають i  вертиться
в очах стiльки барв. Рука його вже пече, вже пропiкає через рукав.  Ух,  i
танець
   Вечiр. Павло втирає пiт. Маленька  дiвчинка  не  може  бiльше.  Марiйка
регоче так голосно. От вона й  на  нього  глянула,  а  "пiвник"  заступив.
Чекай, пiвнику!..


   - Пiду додому.
   - Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки.
   Дiвча почекає на нього. Василинка пiшла, Оленка пiшла, а вона не  пiшла
з ними. Соромно, але рада. Жиє на грунi. Вилiзти  на  грунь  i  вже  дома.
Павло, мов камiнь, повчить. - Ну, то ходiм. Чорт з нею! -  Взяв  у  долоню
маленьку пiтну ручку й  повiв,  як  дитину.  Мовчить  Павло.  Тяжкi  клятi
постоли. Дiвча коло нього несе  своє  серце  трiвожне,  залякане.  Трiпоче
воно, на уста нi одно слово не йде. I чого вiн мовчить? Говорун, гуляка, а
тепер ягня якесь.
   I от пiднiмаються вони пiд гору. Ступ за ступом уперед, далi. Все ширше
й ширше розбiгається простiр, не дивлячись на вечiрнє  смеркання.  Он  уже
лiс. Ще чути з долини скрипку. Як вона  бiдна  охрипла.  Там  ще,  мабуть,
тупають ноги Марiйки. А впередi лiс. Стоять стрункi смереки, шумлять своїм
вiчним однотонним  шумом.  Як  там  самiтно  й  затишно.  Павло  зненацька
прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Вiн круто звернув у напрямку  лiсу,
туди, де мякий мох убiрає шум води, мов вата.
   Чи бiляве, хрустке дiвчатко перечило? Нi. Воно також любило  ходити  по
моховi. Ступиш i мяко торкнеться нога землi. Сядеш собi й  слухай  досхочу
як шумлять смереки та ялини.
   Зайшли. Павло сiв. Дiвча стоїть, посмiхається. Усмiшки тiєї  не  бачить
Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Вiн сiв, обличчя закрив  руками  й
задумався. Хтось перед ним стоїть. Хiба вiн знає, хто то перед ним стоїть?
   Видаються рожевi щiчки, двое чорних  очей.  Он  одно,  он  друге.  Вони
дивляться на нього з жалем i любовю.
   - Оленко, - зненацька| обриває вiн тишу. - Йди, слухай, додому.
   Оленка здрiгнулася. .Чого вона має так скоро йти  додому?  "I  неньо  в
бутинi, i мамка не скоро вернуться".
   - Йди, йди, Оленко. Вiн хоче тут посидiти. Вiн трохи собi тут посидить.
Колись зайде до неї, а тепер йди.
   Не хочучи, поволi, Оленка пiшла.  Пiшла,  оглянулася  раз,  другий.  Аж
страшно. Вiн сидить i не дивиться за нею. А обличчя закрив руками,  зовсiм
закрив. Щоб вiн собi що не зробив. Може напився.
   Павло довго таки посидiв. Стало темно. Зiйшли зорi. Знов упала  роса  й
чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чує. Йому приємно
тут сидiти. Вiн сам, йому нiхто не перешкоджає любуватися  тими  чарiвними
глибокими очима. Пiсля встав i пiшов у низ.
   I  сталося  так,  що  йдучи  плаєм,  який  веде  до  рiчки  Тиси   коло
Струкiвської церкви, Павло зустрiв Янчєюка. Той, видно, провiв  Марiйку  й
вертався додому. Принаймнi так здавалося Павловi, що вiн провiв її. Пiзнав
його здалека й спочатку думав минути та пiти собi геть. Але  стежка,  якою
йшли, досить вузька й з обох сторiн огороджена. Зустрiлися й Павло  зовсiм
близько вiдчув свого ворога. Щось сильнiше, нiж вiн сам, сiпнуло його. Вiн
раптом переступив дорогу.


   - Агiй! Кудою йдеш ? - викрикнув Павло.
   - Чи не видиш, що стежкою? - усмiхається той. Хiба вiн знає,  чого  той
пяний хоче.
   Павло блиснув очима й щiльно пiдступив. - Знаєш, каже, мене?
   - Ще б нi.
   - Ну, так зарубай собi на носi, що коли не лишиш  тоту  дiвку,  з  якою
днесь танцював, так бiльше сюдою не будеш ходити. Ноги перебю й усi  ребра
потрощу. Так затям!
   Тут уже Янчеюк дещо зрозумiв. - Ади який! А Ти що тут  таке?  -  пiдняв
той пiвнячу голову.
   - Так увидиш що, коли до того часу не повилазять. Я тобi  зовсiм  важно
кажу. Затям!... - Погрожуючи кулаком, вiн пiшов швидко вниз.



   6

   Гори. Що є на свiтi краще вiд наших могутнiх, веселих гiр. Так веселих.
У горах немає смутку. Гори багатi  чарами  краси,  дивовижнiстю  будови  й
невичерпанiстю стилю. Все тут на мiсцi й необхiдне. Все так є, як  повинно
бути. Але гори завжди наївнi. Цi потужнi, незграбнi велетнi даються  легко
на обман. Приходять дикi шахраї та зловживають їх невинною довiрливiстю.
   Говерля. Oт стоїть вона, цариця наших гiр, задумана в вiчнiсть. Я люблю
тебе, наша розкiшна горо. Немає часу, коли б ти не була гарною.  I  тепер,
над осiнь, ти приваблюєш мене. Я не маю сьогоднi  нiякої  працi.  Сьогоднi
свято. Я вже перечитав батьковi його "Недiлю" й можу йти, куди лиш  бачать
очi. Юра й Павло пiшли до Тиси на вiдпуст, але я не пiду  туди.  Це  я  ще
вчора собi сказав. Менi приємно вийти собi з дому, зовсiм одному й перейти
грунем до Лазещини. Дехто казав би,  що  там  приємного,  куди  ти  завжди
ходиш? А я кажу. Менi приємно там те, що неприємне тобi.  "Кожному  городу
нрав i права"!
   Я йду собi поволi та вслухуюся в оточення.  Я  любуюся  горами  й  менi
цього нiхто не може заборонити. Я переходжу до Лазещини й зайду до  сестри
Василини. Вона завжди спитає мене:- що роблять  мамка?  -  А  хiба  ти  не
знаєш, що вони роблять?
   - Але я маю право спитати тебе, що вони роблять. А чого  ти  так  часто
туди ходиш?
   - Куди?
   - А туди за мiст. Там тебе завжди люди бачать. Сядеш i сидиш.
   - Бо там є гарне мiсце на землi. А я люблю гарнi мiсця.
   - Ой, дивися менi з тими мiсцями. Колись тебе пани зацькують псами.
   - Ет, нiчого ти не тямиш! - I я йшов собi геть. Йшов  через  огород  до
залiзницi, пiсля  залiзничним  пасмом  до  мосту.  Тут  розкiшний  високий
залiзний мiст. Он потяг їде. Засвистав i поїхав далi. Дим направо й налiво
стелиться, а часом лише направо, або налiво. Сонце бє на скелю Климпуш. Ще
минулої ночi ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я  ще
колись пiду туди вночi. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк.
   Там он пень той, де "сядеш i сидиш". Яке кому дiло, де я сяду й  сиджу?
Де хочу, там i сяду й нiкого не стану питати.  Звiдсiль  такий  вигляд  на
лiс, на скелю. В низу загорода й садок.... Там ще до цього часу й геть  до
самого снiгу цвiтуть червонi та жовтi квiти.  I  хата  гарна  там  стоїть.
Такої хати в Лазещинi немає бiльше. Сад i хата й квiти тягнули мене.  Хiба
я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лiсничий. Вiн  має  чотири  гончi
пси й ходить на лови. Часом до нього ще  якiсь  приїдуть  пани.  Всi  вони
веселi, гарно вбранi. Ходять тодi по саду паничi й панянки. Часом грають i
спiвають. Ходить там i Йонашова донька. Це ще маленька дiвчинка  в  куцому
бiлому вбрана.
   "Сядеш i сидиш". Я й тодi так само сiв собi й  сидiв.  Сонце  тодi  так
само заходило. Хто винен, що я вертався собi з полонини, був  утомлений  i
сiв посидiти. З того гарного в долинi будиночку доносилася  музика.  Грали
на грамофонi. Рiдко коли послухаєш у нас грамофона, ну я й сiв послухати.
   Це так зненацька сталося. Вона цiла бiленька вийшла  з  смеречняка,  та
просто до мене. Вся, кажу, бiла. I убранячко бiле й панчiшки, i черевички.
Очi лиш дуже чорнi й чорне волосся, та рожева стрiчка, якою пiдперезалася.
Занiмiлий i задубiлий, хiба я знаю нащо тодi був подiбний Якесь звiря,  чи
що....
   - Minek ulsz te itten?[4] - запитала по мадярськи.
   - Nem tudum[5]. He розумiю.
   Дивлюся на неї. Оглянула мене, обмацала, торкнулася моєї руки. Глянув я
на свою руку, на її, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли,
а її нiби з хрусталю рожевого. Також їй  подобався  мiй  кожух.  Обмацала,
оглянула, щось говорила. Зрозумiв з того тiльки останнє:
   - Так ти не знаєш по-мадярськи?
   - Знаю "нем ту дум".
   - Усмiхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всi поряднi люди  говорять
по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому.
   - Ага, Цокан! - i далi щось белькотала, так що зо  всього  я  лиш  пару
разiв зрозумiв Цокан. Пiсля вона ще раз торкнулася моєї лаби,  усмiхнулася
й зникла.
   Лишилася усмiшка та запах. Довго ще сидiв. Думав, ще вернеться, але нi.
Встав i забрав з собою усмiшку й запах. Чого менi тодi так  легко  йшлося,
не знаю. Я нiс пишно усмiшку й запах, нiс i собi усмiхався. Лiг  спати,  а
усмiшка й запах коло мене. I я  нераз,  дурний  i  соромливий,  лiтав  пiд
хмарами, де сяючi озера горять у сяйвi рожевого свiтла, а по них  плавають
дiяментовi палаци. Мене несуть до них конi з огненими гривами, а я  цiлому
свiтовi усмiхаюся. Ох, який я був дурний!
   I цього дня й багато минулих, нераз  приходив  до  того  пеньочка,  щоб
посидiти. Але вона вже бiльше не вийшла. Одначе чому б менi не прийти сюди
й не посидiти. Це менi вiльно робити, я цим нiкому не  перешкоджаю.  От  я
собi сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди.  Часом  почую
знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою,
як i кожний гуцул, не вмiю скаржитися. Для мене все добре.  От  щось  менi
здумалося, пiднiмаюся та йду в лiс. Тихо тут i урочисто. Нi в однiй церквi
не чую такої побожностi. От на колiна впаду й почну молитися.  Пiд  ногами
вiчне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне  чимсь  гострим.  Поваленi
буреломом погнилi колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть,  були  люди.
Вони обернулися в дерева, а опiсля в трупи.
   Одного разу, здається, пiймав її. Падав дощ i вiтер зухвало розгойдував
ганебно тонкi хоч i високi смереки. З рушницею йшов лiсничий, а коло нього
два пси. I була з ним також якась, невисока,  тонка,  загорнена  в  чорний
блискучий дощовик,  особа,  обличчя  якої  не  бачив.  Але  я  рiшуче  був
переконаний, що то вона й то була вона. Дуже скоро  знов  стратив  її.  Це
смiшно. Вона поїхала до школи, а я дурень, чорт зна  чого,  лазив  по  тих
лiсах.



   7

   За  тиждень  по  Пречистiй  Юра,  вiдiйшов  до  вiйська.  Погода  скоро
змiнилася. Небо затягнулося й загусло. Полилися дощi. Я  все  ще  ходив  у
Лазещину, а Павло до Ясiня. Час повз безконечно. Мамка  плакала  за  Юрою.
Ночi довгi й бурхливi. Дещо краще було, як ходили до бутину. Натягнешся за
день, приволочишся поночi додому й спиш камяним сном.
   Ходили зрiдка й на вечерницi. Дмитриха-вдовиця, чоловiка котрої  забило
в бутинi дерево, боялася  сама,  -  "чоловiк  ходить",  скликала  до  себе
дiвчат...  Приходили,  приносили  вовну,  микали,  пряли,  спiвали  пiснi.
Приходили й легiнi.
   Пару разiв, не дивлячись на далеку дорогу, приходила й  Марiйка.  Павло
рвав i метав, бо якраз у тi вечорi був  деiнде.  Три  рази  перед  Рiздвом
приходила й три рази прогавив. Лютував, але дарма. Пiсля вже  кожний  день
заходив, але Манiвчук спостерiг, куди бiгає донька, й  поклав  тому  край.
Глибоко ненавидiв вiн Цоканiв. Краще смерть, нiж вiддати доньку за ворога.
   Перед Рiздвом рознеслася чутка, що Марiйка  засватана.  Ось  лише  пiст
мине й до шлюбу. Павло, як стояв (почув це вперше в бутинi) з сокирою, так
нею рубнув, що по самий обух ввiгналася в колоду, аж скалки бризнули.
   - Що тобi сокира винна, чоловiче? - кпить Нiмчук, який  йому  ту  чутку
передав. Цей стоїть, набиває люльку  й  посмiшки  подивляється  на  Павла.
Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марiйку. Лазив  до  неї  Янчеюк,  а
Павло бiгав, як скажений. Нiде не мiг її пiймати. Ходив легiнь по  бутинi,
мов роздратований бугай. Тяжечi колоди  двигав,  лаявся.  А  Нiмчук  ще  й
пiдюджує:
   - А знаєш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся,  що  як  тебе
зустрiне, то вибє з твоєї макiтри всю решту згадок про  Марiйку.  Я  йому,
хвалиться, ще утру носа й зiбю ту його пиху.
   Павло суворо зиркнув на Нiмчука. - Коли ти, голубе  сизий,  брешеш,  то
дивись, щоб я тобi ребер не полiчив. Не думай собi,  що  я  дурний  баран,
який бє лобом у мур. Що Янчеюк вiд мене дiстане, то вже йому сам  Бог  вiд
народження приписав, але не цькуй!
   Приїхали ввечерi додому й Павло одразу подався до  Ясiня.  Iншим  разом
батьки счинили б бучу, але тепер  це  не  було  безпечно.  Лише  мати  при
вiдходi гукнула: - Ти хоч наївся б як слiд! - Вiн щось муркнув i вiдiйшов.
   Нiч темнюща. Мете  снiгом  i  засипає  очi.  Ноги  глибоко  грузнуть  у
заметах. Пiшов просто через Буковинку до двiрця, де живе Манiвчук.  Дiйшов
i крокiв зо  сто  перед  Марiйчиною  хатою  зупинився.  Бачить  будинки  й
подвiря. У хатi свiтиться. Тихо. "Йти, чи не  йти?"  -  ввагаеться  думка.
"Зайти, напевно бiда станеться. Не зайти  ...  Нi,  будь  вiн  сучий  син,
останнiй з останнiх, коли вiн вiдпустить тому драбовi таку  дiвчину".  Нi,
вiн ще не зайде. У нього майнула iнша думка. Мусить перше зайти до  корчми
... Але як той чорт за цей час утiче. А вiн напевно тут є.
   Павло стояв i ввагався. Вiтер обсипав його снiгом. Навколо нiч темнюща.
Де-не-де мигають ледь помiтнi огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли  з
гамором насхiд вiтри. Вони реготали, висвистували  на  тисячу  ладiв  дику
сатанську музику, торзали й шарпали  намучену  душу  Цокана.  Вiн  готовий
тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколiшки й благати  їх,
молити, ридати перед ними. Коли-ж нi, - горе їм! Вiн ще побореться з ними,
вiн докаже, що з ним кепськi жарти.
   У Манiвчукового  сусiда  також  свiтиться.  Павло  зайшов  до  нього  й
попросив, щоб той пiшов до Манiвчука й у Павла  миттю  виник  жорстокий  i
болючий здогад. Вiн там є.  Сидить,  розмовляє.  Добранiч.  Вiддячимося  в
корчмi. За мною пиво, - каже Павло.
   Сусiд пiшов спати, а Павло чекає. Свистить вiтер i пронизує до  кiсток.
Павло не завважує холоду. Немає часу думати про холод.  Вiн  тремтить  вiд
лютi й нетерплячки. Час... Ух, проклятий час! Повзе, як  смола.  I  сидить
вiн, чорт, так довго. Гавкає пес.  Хтось  вийшов.  Видно  мигнуло  свiтло.
Павло  збiг  вдолину  й  зупинився   майже   на   стежцi.   Надворi   знов
утихомирилося. У хатi згасло свiтло.  У  Павла  миттю  виник  жорстокий  i
болючий здогад. Вiн там ночує. Нi, нi, це неможливо, це ... Лютує Павло  й
рветься вперед. Що буде, як не втримається й пiде до  хати.  Плювати  йому
тепер на чемнiсть.
   Але перед ним щось зачорнiло. Шшш! Зiйшов насторожу й  пригнувся,  йде.
Вiн? не вiн?.. Вiн! Це вiн, пес пархатий. Зуби  Павла  зцiпилися  й  тiсно
зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.
   Мов хижак дичину, так переслiдував Павло свою жертву. Той пiшов у  низ,
пройшов глибокою стежкою попiд частоколом, дiйшов до  струмка  й  перейшов
через кладку. Ось вiн уже коло  касарень.  Бреше  пес.  У  касарнях  i  на
подвiрю свiтиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помiтив. Той пройшов i
не помiтив. Павло за ним. Ось вiн дiйшов до вулицi, вийшов  на  хiдник  i,
пройшовши крокiв сто, звернув налiво. Вiн видно направляється  до  кладки,
щоб перейти через Тису. Ту великi стоси папiракiв i помiж  ними  веде  лиш
вузенька темна вуличка. Павло плигнув  у  снiг  i  оббiг  другою  стороною
склад. При виходi з суточок зупинився й чекає. Той йде 'Веселий  насвистує
й раптом, як зпiд землi перед ним вирiс Цокай.
   - Стiй! - гукнув рiзко Павло. Той Здрiгнувся  й  став,  мов  задубiлий.
Хвилинка напруженої тишi. В Янчеюка замерз язик, а серце  затрiпалося,  як
курка, якiй; вiдтято голову. Павло пiдступив ближче,  щiльно  пiдiйшов  до
Янчеюка та згрiбнув його твердо пiд пiдборiддям.
   - Ти звiдки йдеш? - трiпнув його Павло.
   Той нi слова.
   - Питаю, звiдки йдеш? Зацiпило? .Уу,  блазню  мерзотний,  i  ти  думаєш
направду зо мною жартувати? - i знов трiпнув  ним.  Той  щось  забурмотав.
Ноги пiд ним виразно тремтiли й пiдгиналися. I раптом сталось несподiване.
   - Повертай назад!  -  крикнув  Павло.  -  Пiдемо!  Янчеюк  спочатку  не
зрозумiв. - Назад повертай! - щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов  ягня,
повернувся.
   -Марш! Та не бiйся, чорти б тебе забрали! Нiчого тобi не станеться.
   Пiшли. Янчеюк увесь час утискав у плечi голову, мовчав,  як  грiб,  лиш
час-вiд-часу озирався. Павло мовчки широко ступав за ним. Вийшли з суточок
на дорогу. Тут дещо вiдраднiше. Де-не-де ще свiтиться.  Часом,  мов  тiнь,
безгучно проховзне чорна постать жида. Дiйшли до корчми Табака.
   - Завертай направо. Випємо й поговоримо. -  скомандував  Павло.  Янчеюк
думав було щось перечити.
   - Раз-два вперед i нi слова.
   Зайшли. Корчма майже порожня Коло першого вiд дверей стола, сидiли  два
ковальськi  челядники,  шваби.  Обидва  напiдпитку   голосно   розмовляли,
прибуття нових i таких неочiкуваних гостей .раптом урвало їх розмову.  Все
тут скучає. Сiрi стiни, бруднi липкi столи. Табак. Пiзно, сiро та  скучно.
Табак дуже нерадо зустрiв нових гостей, але що робити.
   Павло ввiйшов, зняв крисаню повiсив на ключку. Сiв коло  столу,  твердо
оперся об спинку стiльця й витягнув обидвi нозi.
   - Табак Пива нам, та доброго! Сiдай Янчеюк. Сiдай тут. Так.
   На передньому столi жахливо позiхала пащека грамофону. Павло тикнув  на
неї пальцем.
   - Закрути-но, Табак. Хай реве. Ну що, брате, випємо? Гаразд. Чому б нам
не випити.
   Табак миттю принiс пиво, став i  смiється.  -  Ну-у-у,  чого  так  нинi
пiзно?
   - Не скали свої  золотi.  Як  брязну  по  них  -  не  позбiраєш.  Крути
грамофона. Дай, Боже, Янчеюк!
   - Ну, ти нинi чогось надто веселий - не здавався Табак.
   - Грай, Табак! Грай, рижий  чорте.  Знаєш,  ти  ввесь  золотий.  Золоте
волосся, золотi зуби, лиш душа твоя мабуть  з  якогось  смороду.  Ну,  ну,
якого чорта морщиш пику. Налий йому, Янчеюк!
   Табак накрутив i  грамофон  захарчав  якесь  непорозумiння.  Але  Павло
всетаки слухав. Випив нараз цiлий кухоль пива, сперся  лiктем  на  стiл  i
заслухався. Табак принiс Ще пива. Янчеюк мовчав. Вiн зовсiм стратився. Вiн
чув щось недобре. Хотiлося покинути все й пiти собi далi  вiд  грiха.  Але
боявся викликати вовка з лiсу. Павло  тепер  не  свiй.  Небезпечно  з  ним
задератися.
   Грамофон замовк. - Грай, Табак, ще! Грай, заплачу. I давай  сюди  пива!
Нi, паленку. Пий, Янчеюк. Ну, пий же!  Ей,  ви  там,  шваби!  Пiдсувайтеся
сюди. Табак, налий їм. Сюди, сюди! Отак. Тепер нам веселiше. От i  гаразд,
от i добре. Правда, добре, Табак? Що людина  ще  потрiбує  бiльше?  Випив,
закусив, пiсню затягнув. Насмаруй ту свою машину! Бач хрипить, як люципер.
А ти, Янчеюк, пий. Пий, брате, поки дають.
   Пили. Табак побачив заробiток i терпеливо зносив Павловi  жарти.  Ревiв
грамофон. Янчеюк пiдпив i  повеселiшав.  Вернулася  мова  й  навiть  почав
жартувати. Шваби, що зовсiм були замовкли, розворушилися знов. I коли було
досить  випито,  коли  гульня  широко  розгорнулася,  коли  шваби   почали
викрикувати якiсь мадярськi пiснi, Павло зненацька  ввесь  налився  люттю,
скривив уста та впер великi сiрi очi на Янчеюка.
   - Ну, як же буде, Янчеюк? Ну, ти мовчиш? Як буде?!-- крикнув вiн дико й
рiзко.. Янчеюк не встиг зiрватися на ноги, як вже  лежав  на  запльованому
помостi.
   Павло скипiв. Мов хижий звiр, плигнув вiн на свого ворога.- На! На! На!
Ось тобi Марiйка. Стiл, кухлi,все полетiло  до  чорта.  Полилося  недопите
пиво. Табак утiк  за  дверi  й  дико  залементував.  Шваби  кинулися  було
розводити ворогiв, але Павло одним помахом руки вiдкинув їх обох. Счинився
репiт.
   Павло  червовий  вилупленими   палаючими   очима,   розмахував   своїми
здоровенними кулачиськами й репетував:- Я тобi, жабо слинява, докажу! Я  з
тебе тельбухи випущу. Я тобi докажу! Так, я тобi докажу! Вiн думав,  що  я
буду з ним в суточках битися. Я тебе й  прилюдно  навчу,  а  тепер,  кодло
свиняче, йди до суду. Ви всi тут! Знайте. Я збив  того  гада  за  дiвчину,
якої вiн нiколи не дiстане. Чули? Будете свiдчити.
   Павло швидко розплатився й вийшов. На долiвцi держав Янчеюк, а  з  його
рота й носа точилася кров. Вiн пiдвiв голову  й  почав  харкати.  Виплював
кiлька зубiв i, при допомозi швабiв, звiвся на ноги.
   Вже на другий день подiя ця рознеслася по цiлiй околицi. I в Ясiню, й у
Ворохтi скрiзь гуторили  про  це.  Спочатку  говорили,  що  Павло  зустрiв
Янчеюка в суточках, хроснув його полiном по головi й мало не вбив. Аж рано
знайшли люди побитого та й  привезли  додому.  Говорили,  що  Марiйка,  як
почула це, побiгла до Янчеюка, довго плакала, що тепер вона захворiла,  що
її обложили подушками й не вiдомо, чи видужає.
   Вмiшалася до справи полiцiя. Покликано швабiв i  Табака.  Шваби  сидiли
собi спокiйно й попивали пиво. Поговорили собi з товаришами про те, про це
й збиралися йти додому. Нараз приходить Цокан i Янчеюк. I тут шваби почали
один одному противорiчити. Один запевняв, що  Цокан  спочатку  дуже  гарно
себе поводив, жартував i смiявся й навiть  їх  запрохав  до  свого  столу.
Другий твердив, що вiн уже спочатку помiтив, що  справа  стоїть  зле.  Вiн
бачив, що Цокан мав страшнi червонi  очi  й  одна  брова  його  ввесь  час
дригала. Котра саме брова? Здається  права,  а  може  й  лiва.  Цього  вiн
напевно сказати не може, а брехати не хоче. Пiсля Цокан увесь час  виявляв
нахил до втихомирення. Сперся ... Нi, нi! Цього ви не  можете  заперечити.
Вiн уже був зовсiм утихомирився й навiть схилився лiктем на стiл. Це бачив
i Табак. Правда, пане Табак, я не брешу?
   - Що є правда, то завжди правда, - вiдповiв Табак. I сталося з ним щось
аж укiнцi. Вiн раптом почервонiв, очi загорiлись.  Пiсля  знов  побiлiв  i
кинувся на Янче-юка. I коли б не вони обидва, коли б  вони  не  засидiлися
так довго, хто знає, чи Янчеюк ще  жив  би.  Вони  накинулися  на  Цокана,
схватили його за руки й за ноги й викинули за дверi. Пiсля звели  Янчеюка,
якому висипалися всi зуби й одвели його додому.
   А що Табак? - Табак? Табак нiчого не знає й не бачив. Табак, як  тiльки
почув, що його "погарчики" забрязчали, побiг за дверi й  там  сидiв.  Нащо
йому втручатися в таку справу. Вiн нiколи не лiзе туди,  де  двох  бються.
Вiн зовсiм не бачив, чи шваби викидали  Цокана  за  дверi.  Вiн  також  не
помiтив, щоб Янчеюковi висипалися всi  зуби.  Пiсля,  як  замiтав,  нiкуди
правди дiти, вiн бачив два зуби, якi вимiв на смiття. А що  вiн  там  буде
говорити про всi? Нащо про всi?
   Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя,  полiчили  зуби,  -
двох бракує... Поговорили, помiркували й на тому скiнчилось. Янчеюк  подав
Цокана до суду й усе.
   А Марiйка, навiжене та капосне створiння, зовсiм i не думала на  другий
день йти до Янчеюка. Анi її не напало. I  нiколи  вона  не  хворiла.  Вона
здорова, як i була. Ще навiть краще себе почуває, як дотепер.  От  її  там
обходить, що якiсь два пiвнi подерлися. А Янчеюка вона тепер  i  знати  не
хоче. Подумати - беззубий дiд. Той торкнувся й уже  всi  зуби  вилущилися.
Хай собi йде геть.



   8

   Павло цiлий  тиждень  не  виходив  у  село.  Ходив  завжди  похмурий  i
сердитий. Батьки дивилися на це, розумiли, що є з ним, але мовчали.
   Вiн щось мiркував. Хотiв конечно бачитися з Марiйкою. Вiн мусить з  нею
бачитися. Хай скаже йому сама. Он i Яринка щось натякає: А  той  шалихвiст
Яринка кожний день бачиться з Марiйкою. Павло не вiрить, щоб то Яринка вiд
себе видумала. - Ех, каже, коли б вiн трошки певнiший, вiн  би  вже  давно
мав Марiйку. Що то мало значити? Чому вiн не має бути певнiший? Питав  її,
допитував - усе марно. Треба самому братися за дiло.
   Вже на носi Рiздво. Павло не має спокою. Будь-що-будь, а вiн йде. Пiде,
викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясiня. Перш усього зайшов
до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню:  хочу  тебе,  Яринко,  щось
просити.
   Добре. Вона зараз вийде. Хай почекає на неї. Тiльки  не  тут.  Там,  на
вулицi. Вона ось лишень упорається.
   Павло довго ходив попiд частоколом. Холодно. Вiє вiтер i  мете  снiгом.
Недалеко замерзла Тиса. В деяких мiсцях лiд зовсiм тоненький i  видно,  як
пiд ним вирлує вода. Смеркає. Ага, Яринка.
   Так i так. Вiн буде їй дуже вдячний, якщо та пiде до Марiйки й  викличе
її до нього на розмову. Треба так, щоб нiхто  не  помiтив.  Хай  вийде  до
Теплого звору. Там вiн буде чекати.
   Добре. Яринка пiде. Вони пройшли село разом, а коло двiрця  розiйшлися.
Павло подався до Теплого звору й там чекає.  Нiчого  подiбного  вiн  ще  в
життi не пережив. Чого так палає голова? Серце! Замовчи!  Вiтер  стриже  в
обличчя. Холодний i колючий. Он тепле джерело. Воно нiколи не замерзає.  З
нього вiчно парує вода.
   Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як i не  вийде.  Нiчого
їй не зробиш. Тсс! Щось чорнiє. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма  на  снiгу.
Ха-ха-ха!  Видалося...  О,  нi!   Це   не   видалося.   Пляма   рухається,
наближається. Ноги самовiльно пiдхоплюють його й несуть уперед.
   - Це ти, Яринко? А де вона? Де є вона? Кажи, ну-ж швидко!
   - Тсс! Мовчи! Зараз прийде.
   - Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як  прийде,  лиши  нас  самих.
Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.
   О, та Яринка. Вона смiється! Їй смiх! Чого ти смiєшся? Але в  ту  мить,
мов зiрваний камiнь, Павло полетiв уперед.
   - Марiйко! Ти? Це ти? - Вiн став перед нею, як онiмiлий. Довгий час лиш
вимовляв: - Марiйко! Пiсля взяв її за обидва рамена й подивився їй у вiчi.
Голова її нiби нежива спадає й у  ту  мить  кидається  до  нього,  обiймає
руками шию й заливається плачем.
   Павло розгубився. Вiн чув у своїх раменах нiжний, пекучий предмет, який
боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навiть дихнути, щоб  не
потурбувати його. Biн обнiмав її нiжно, незграбно.
   - Марiйко! Ти плачеш. Марiйко! Чого ти  плачеш?  О,  скажи,  скажи!  Не
плач! - Вiн не знав, що з нею дiяти. Вiн увесь  тремтiв.  Чувся  щасливим,
повним. Усе - свiт,  люди  -  все  зникло...  Марiйка,  коли  виплакалася,
пiдняла заплакане личко й промовила: - Павле! Мiй любий, Павле! Де ти  так
довго був? Я вже давно на  тебе  чекала.  Я  ходила  до  Дмитрихи,  ходила
скрiзь, де можна тебе зустрiти, а тебе нiде не було. Неньо  знають,  що  я
лиш тебе люблю.
   Вона не скiнчила своєї мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по її тiлi.
Вiн торкнувся чимсь гарячим її уст i вони  загорiлися  довгим  пристрасним
цiлунком. Обидвое млiли й  ледве  трималися  на  ногах.  Пiсля,  коли  вiн
опритомнiв, цiлував її очi, чоло, уста.  Вона  горнулася  до  його  дужого
тiла, вилася хмелиною й цiлувала. Як мило,  як  солодко!  Вiн  огорнув  її
своєю гугльою. Вони чули, як чiтко й полохливо билися їх серця.
   А вiтер вiє, мете снiгом.  Небо  затягнене  хмарами.  Яринка  непомiтно
зникла. Вони довго стояли, милувалися. Вiн питав  її  про  любов,  цiлував
уста й очi. Вона тремтiла, горiла пристрастю. О, Марiйко, голубко моя!
   Вiн обiцяє вирвати її вiд батька.  Вони  пiдуть  десь  далеко  в  гори,
збудують собi там хатку. Вiн буде спускати дараби, заробляти,  а  вечорами
приходитиме додому, принесе їй усе, що лише їй захочеться.  Вiн  озолотить
її. Вiн узує її в золотi топуночки, посадить на тронi й буде їй як  царицi
служити.
   Марiйка чує пристраснi його слова й мрiя тче звабливi  чарiвнi  образи.
Вона вiрить йому. Як не вiрити йому, Павловi, тому  дужому,  непереможному
Павловi! Вiн зробить усе. Вiн зрушить гори й поверне назад  сонце.  I  все
щiльнiше горнулася до нього, все пристраснiше шептала йому гарячi слова, а
по палаючих її щiчках спливали й капали  на  снiг  великi  свiтлi  перлини
теплих дiвочих слiз. Чого лилися вони? Чого їй шкода?  Нiчого,  нiчого  не
шкода їй. Сльози тi - сльози любови, сльози великої радостi.  Довго  плила
над ними зимова нiч. Нiхто, лиш вiтри, були свiдками  їх  милування.  Вони
гаряче клялися належати лиш одно одному й вiрили в свою клятьбу.



   9

   Вiд того часу Павло не жив, а горiв. Пiснi  самi  лилися  з  його  уст.
Праця для нього забавка. Майже щовечора вiн  десь  зникав.  Приходив  дуже
пiзно. Наступили свята. Павло не мiг усидiти дома, а  разом  не  мiг  нiде
прилюдно вийти з Марiйкою. Це його  мучило  й  сердило.  У  свято  зробили
кiнськi перегони. Запрягали конi в сани й  їхали  на  перегони,  до  мосту
"Тридцятка". Звiдти гналися вниз до Кевелева.


   Прийшов на вiдпустку Юра. Оповiдав, що  тяжко  при  вiйську,  що  треба
вмiти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають.  Мати  зiдхала  й
тошнiла. На перегони Цокани  виїхали  аж  двома  парами.  Вичепурили  свої
коники, повiсили на них балабони. Павло править першою парою, Юра  другою.
Коли їхали, менi зiпсула настрiй невеличка пригода. Я їхав з  Павлом.  При
виїздi з Лопушанки на широку дорогу, зустрiли легкi обшитi санки запряженi
парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це поїхав  лiсничий.  Конi
його, розбиваючи копитами снiг, швидко промчали й зникли. Але в моїх  очах
ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собi
молився.
   Ми швидко були на мiсцi, коло  мосту.  Там  уже  чекало  багато  саней.
Почалися перегони.  Нашi  конi  були  найкращi,  тому  Павло  без  великих
труднощiв перегнав усiх. Але видно було, що вiн не тiшиться перемогою.  Це
не бавило його так, як це бувало минулих рокiв. Назад їхав майже  спокiйно
i лише роздивлявся по сторонах. Вiн шукав Марiйку. Ввесь час нiде не  було
її видно. Ми проїхали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на  неї
свої намiри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав
її.
   - Де є Марiйка?
   - Легiнь з тебе. Ти й не знаєш, де вона. Вона давно вже на тебе  чекає.
- I показала, де чекає. Марiйка чекала коло садиби  Розенкранца.  Там  був
високий частокiл i за ним стояла Марiйка. Павло розгонно пiдїхав, твердо й
раптово осадив коней, зiскочив з саней i в миг ока Марiйка  була  в  санях
Павла. В ту саме мить конi рванули вперед i понесли. Я не поїхав з ними, а
залишився на мiсцi. Мене захопила надзвичайна зручнiсть Павла.
   Але пригода ця викликала в селi неймовiрну розруху. Хтось побачив Павла
й Марiйку, якi швидко поїхали в напрямку Кевелева,  побiг  до  Манiвчукiв,
щоб сказати. Тi захвилювалися. Счинився  рейвах.  Миттю  запрягли  конi  и
помчали навздогiн. Кiлька саней з села рушило собi за ними.
   А Павло, обнявши Марiйку, гнав щосили в напрямку  Квасiв.  Конi  мчать,
розбиваючи  копитами  снiг.  Iскряться  гори,  палають  заснiженi   ялини,
водоспади оздобленi льодяними френдзлями, якi горять, мов дiяменти.  Пiнна
i люта проривається з-пiд снiгових шапок вода й, здається, рине  просто  з
височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мої каштани! Мчать  конi,  мигають
смереки, водоспади. Коло залiзного  мосту  зненацька  звернули  й  помчали
глибоким мiжгiррям попiд Менчiлем.
   Ми з Юрою помчали також за всiми. Пiд Менчiлем надiгнали  велику  валку
саней, коло котрих  не  було  нiодної  людини.  Всi  видно  десь  спереду.
Зiскакуємо й бiжимо наперед. Там зiбралася  величезна  юрба  людей,  серед
котрої кричить i розмахує руками Павло. Коло нього стоїть i плаче Марiйка.
Вiн без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всi боки кулаками, на цiле
горло репетує:
   - I коли ви всi зiбралися тут i нехай вас ще тiльки буде, а я  з  свого
не зiйду. Смерть кожному, хто осмiлиться  вiдобрати  вiд  мене  її.  Перед
людьми й Богом клянуся, що слово моє тверде, як камiнь Не  попущу.  Гетьте
всi! Якого чорта поприходили сюди!
   Присутнi подiлилися на двi  сторонi.  Одна  тримала  за  Павлом,  друга
проти. Павло килiв. Видно було, що  кожний,  до  котрого  торкнеться  його
кулак, клякне на мiсцi. По часi нам удалося  розборонити  сторони  й  дещо
втихомирити. Люди поволi розходилися до своїх саней i вiдїзджали. Павло  з
Марiйкою мусiли повернутися й їхали разом зо  всiми.  До  Ясiня  верталася
довга валка саней. Коло церкви Павло вiддав Марiйку батьковi, але прилюдно
на  хрест  поклявся,  що  як  тiльки  їй  щось  станеться  злого,  -  горе
злочинцевi.
   Та не дивлячися на погрози, старий Манiвчук  переслiдував  Марiйку,  не
пускав її нiкуди саму й намагався як найскорше видати її за  Янчеюка.  Цей
пiсля своєї поразки все таки не здався й  уперто  домагався  свого.  Павло
кипiв вiд лютi. Ходив чорний, мов градова хмара. З  кожним  днем  зростала
його лють i всi були переконанi, що не вийде це на добре. Мати  ввесь  час
тiльки тошнiла. Раз пробувала вона поговорити зо своїм "старим",  -  пiди,
мовляв, до нього та поговори. Не звiрюка вiн, зрозумiє.  Дочка  його  нiщо
вже такого, але коли той за нею так упадає, що робити. Та й поле його коло
нашого. Господар з нього не останнiй.
   - Щоб я до нього йшов? До Манiвчука? Чи ти не зїхала  часом  з  глузду?
Хай я умру, хай мої дiти згинуть, а до нього не пiду. А той  перешумить  i
забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та  я
б на неї, коли не хоче, сто разiв наплював. Тiльки свiту, що в  вiкнi,  чи
що?
   - Та вона ж його хоче. Вона он бiгає, як дурна. Все той дурний старий.
   - Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.
   - Це ти так говориш.
   - I так добре. Коли  б  той  наш  бельбас  подумав  собi  гарненько  та
розважив, - сам би те саме сказав.
   - Ой тошно та нудно менi. Господи, спаси  та  охорони.  Що  то  з  того
вийде. Серце моє болить, ох, як болить Не буде з того добра.
   I на цьому старi кiнчали. Розходилися  до  працi  й  думали  далi  свої
скорботнi думи.
   Зима стояла люта. Морози, метелицi, снiгу навергало скрiзь. Такої  зими
старi люди вже давно не памятали. Але робота в бутинi не  зупинялася.  Нас
тепер трьох, їздили щодня. У працi  Павло  на  хвилину  забувався  й  дещо
веселiшав. I от одного разу сталося велике  нещастя.  Через  необережнiсть
Павло  попав  пiд  смереку  й  його  тяжко   почовпло.   Додому   привезли
непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посинiло  й  очi
заплющенi, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до
Мармарошського Сиготу до лiкарнi й там вiн пролежав цiлого пiв року.



   10

   Прийшла весна. У нашiй родинi  смуток.  Дома  нас  троє.  До  того  все
частiше й частiше поговорювали про вiйну. Настало памятне лiто 1914  року.
Вiйна вибухла.
   Павло тiльки що вернувся з лiкарнi, як його  покликали  до  вiйська.  У
горах збудилося велике горе. Мадяри, якi до цього чaсу сидiли в нас  тихо,
розшалiли й почали шукати мiж населенням ворогiв. Лiсничий Йонаш  разом  з
жандармами та попом Бабчинським ловив селян i вiшав їх без  суду  на  очах
дiтей i всього  народу.  В  Ясiню,  недалеко  вiд  церкви  на  майданчику,
селянськими руками збудовано шибеницю й на  нiй  повiшено  шестеро  людей.
Мали  повiсити  одинадцять,  але  тi  повтiкали  завчасно.  У   те   число
"одинадцять" попав i наш батько. Щастя допомогло нам схоронити  його.  Жив
по хащах, у колибах. Вина його в тому,  що  час-вiд-часу  читав  церковну,
легальну видавану з допомогою мадярської влади "новинку" "Недiлю".  Нашого
вуйка Штефана не минула страшна кара на шибеницi. Зрадник пiп  Бабчинський
запалав мадярським патрiотизмом i  приказував:  -  "Вiшайте,  вiшайте!  Не
бiйтеся, що не встигну сповiдати".
   Шибеницi з людьми довго  стояли  на  площi  й  нiхто  не  смiв  до  них
пiдступити. На населення нагнано страх.  Усе,  що  могло  десь  сховатися,
ховалося якмога далi з очей. Нiхто не знав, що сталося  й  за  що  вiшають
невинних людей. А гори й сонце  дивилися  на  те  й  мовчали.  Лиш  порою,
здавалося, набiгав на них якийсь  смуток  i  вони  палали  невидимим,  але
чуйним гнiвом. Надходила пора великих змiн. У повiтрi чулася напруженiсть.
Навiть Павло, якого доля так покарала, з вибухом вiйни змiнився. Вiн знав,
що мусить йти до вiйська, до того самого вiйська, яке вiшає  його  батька.
Пiдчас його перебування  в  лiкарнi  Марiйка  вийшла  за  Янчеюка.  Як  це
сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося.  I,  вернувшись,
Павло прийняв цю вiстку досить спокiйно. Вiн навiть сумно  посмiхнувся.  -
Ну що-ж, - сказав вiн. Через кiлька днiв його покликано до  вiйська  й  по
короткому часi опинився на Буковинi при штабi 5 Гонведського Сегединського
полку. З Марiйкою не прощався й навiть зовсiм перед вiдходом не бачив  її.
Жила тепер високо десь на грунi й, мабуть, нiколи не  сходила  в  низ.  Її
Гриця забрали також при першiй мобiлiзацiї.
   Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" вiдiйшов на фронт
у "першi бої". Такий "перший бiй" пережив  вiн  коло  Угнова  в  Галичинi.
Москалi розбили їх "на голову" й панiка, яка напала на мадярських  воякiв,
розсипала врозтiч цiлi полки, з яких не лишилося майже нiчого. Москалi без
бiльшого спротиву перлися на Львiв. У Яворках Юра був перший раз ранений i
вiдїхав з фронту до Лiнкену на Чехах
   Фронт дiйшов До Карпат i заборсався в горах. На Тисi виникла потреба  в
Добрих керманичах дарабами для армiї. Оголосили це в полкових  наказах  на
фронтах i Павло негайно використав нагоду та в скорiм часi появився знов у
Ясiню, але вже як вiйськовий. За короткий час перебування на фронтi  ожив,
пiдтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помiтити. Лише на лiвiй  щоцi
залишилося кiлька знакiв, якi  придавали  йому  ще  бiльше  задавакуватого
вигляду.
   Праця на всiх гатях  -  Студенiй,  Сухiй,  Стебницькiй,  Апшинецькiй  у
повному  русi.  Спускали  безлiч  дерева  для  потреб  держави  й  фронту.
Сподiвалися навали москалiв i закрiплялися, як могли.  На  всiх  полонинах
здовж мадярсько-австрiйської гряницi, прокладали деревлянi дороги,  копали
окопи та закрiпляли їх. Цивiльне  населення  також  працювало  для  вiйни.
Дiвчата, пiдлiтки, дiди,  молодицi,-  все,  що  могло  орудувати  лопатою,
рискалем, келепом, вiд свiтанку до смеркання було  при  роботi.  Ходив  до
працi й я, ходила також Марiйка.
   Доглядали  над  нами  вояки  саперних  вiддiлiв.  Праця  тяжка.  Воєннi
працювали менше нiж ми, бо над ними не такий  догляд.  За  Марiйку  Павло,
здається, забув. Перебуваючи в  Ясiню,  ходив  вечорами  з  товаришами  до
корчми, випивав, спiвав, залицявся до молодиць та  дiвчат.  Вiн  знав,  що
Марiйка сама, але зовсiм не квапився зiйтися з нею. Спав у  касарнях  коло
двiрця, але часто дiставав вiдпустку й лишався дома, або ходив до дiвчат.



   11

   Холодний осiннiй ранок. Над горами пiднiмаються  тумани,  лiси  окутанi
сiрою непрозорою габою. Вiтер розгойдує смереками, шумить, гуде  й  пре  в
напрямку сходу.
   Плаєм, що веде на Бубне до гряницi, з рискалями на плечах  пiднiмається
юрба робiтникiв. Бруднi, обiдранi, в розкислих,  якi  ледь  тримаються  на
ногах, постолах. Переважно молоденькi дiвчата й молодицi.  Вони  несуть  у
своїх тайстрах по кусневi мелайного хлiба, а  деяка  має  до  того  шматок
солонини чи сира.
   Йдуть понуро, мовчки. Кожне думає свою невеселу думу. Хлеще дощ, всякає
через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тiло.
   - А ти, Марiйко, знаєш, що Павло є в  Ясiню?  -  Це  питає  її  Яринка.
Остання вже не служить у попа. Нехай йому бiс.  Не  хоче  дальше  в  нього
бути. Краще вже ходити "до декункiв".
   Марiйка мовчить. Чорнi її очицi глибоко сховались пiд чоло. Опалi щiчки
зраджують поволi свiжiсть i молодiсть. Повипинанi  вилицi,  на  котрих  не
змито бруд, мокрi вiд дощу й подiбнi на бараболини. - Умру. - Каже вона по
часi. - Боже, Боже! Як то мало того щастя на життi.
   - Хм! - додає Яринка й  мовчить.  Мовчить  i  Марiйка.  Нiчого  казати.
Хотiлося б, та дарма. Краще промовчати.
   - Ууу, яка студiнь, - вирвалося в дiвчини й вона ховає пограбiлi кулаки
в поли мокрого петека.
   Ступ за ступом пiднiмаються вгору, вiтер ще рiзкiший, де  туман  зовсiм
густий. Тут не ростуть .навiть дерева. Свiт  Божий  сховався  й  не  видно
його, дарма що так високо.
   Починають працю. Земля камяна й не легко пiддається рискалям.  Довбають
поволi камiнь, роблять ямки, вояки закладають динамiт. Гууух! Стовп  диму,
камiнь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопцi плетуть  плотики
й обставляють ними стiни.
   По обiдi ватага робiтникiв переводиться на друге мiсце пiд  Говерлю  на
Кознєску. Є це не близько. Пiшли. Зiйшли в низ, пройшли  попри  залiзницю,
мiст, хату лiсничого.
   Минули лiсничiвню. йшли далi  на  гору  по  Сухому.  Тут  лiс.  Чорний,
густий, смереки - свiчi високi. Навiть теплiше тут. Вiтер  гасає  собi  по
верхах, але в низу тихо.
   Поволi пiднялися  до  загати.  Тут  працюють  вояки.  Саме  вiдпочинок,
закурюють. Робiтники й собi зупинилися. Проводирi сапери пiшли до  воякiв,
а решта, хто де мiг, поприклякав до землi хоч трошки вiдпочити.
   Гарно тут. Рiвненька поверхня гатi морщиться пiд легким подувом  вiтру.
Кiлька букiв ронять свої золотавi листочки й вони трiпотливо стеляться  по
зеленаво-блакитнiй водi. Глибока тиша, тiльки де-не-де  в  лiсi  поцокують
сокири та шумить потiк Сухий...  Вище  в  горi  полонина  Занога,  а  далi
Говерли, але їх тепер за туманом не видно...
   - Марi.... Марi! Ади,  тамка-о  Павло!  Видиш?  -  кинулася  Яринка  до
Марiйки й схопила її за руку.- Та де? - несмiло  питає,  хоч  сама  бачить
його.
   - Та онде-о! - Ади, той високий у "мантлi!"... Павле, Павле! -  голосно
загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очi заграли. Марiйчине  серце
забилося гостро й нагальне.
   Павло оглянувся, побачив жiнок i знов обернувся. Вiн курив свою  люльку
й спокiйно розмовляв з якимсь вояком.
   - Боже мiй! Марiйко! Та вiн нас анi не впiзнав - злякано шепче  Яринка.
Але Марiйка мовчить. Вона не знає, чи впiзнав чи нi, та серце її чує  щось
iнше. Одвернулася й очi залилися сльозами.
   Павло постояв ще хвилину, повернувся  знов  i  йде.  Твердими,  знаними
Марiйцi кроками, смiливо пiдходить. Одягнений  у  сiрий  вiйськовий  одяг,
який щiльно приставав до його дужого тiла.
   - Ви ж куди, сороки? - байдуже, не випускаючи з  рота  люльки,  питає:-
Декунки драпати? - i усмiхнувся.
   Так нiби мiж ним i Марiйкою нiчого не було. Марiйка слова не  вимовить.
Дух їй забиває. Почервонiла, очi в сльозах. Не видержала, одвернула голову
й сльози рясно, рясно посипалися,
   - Чого ж ти, дурна?- каже Павло.- Нiяково тут ревiти. Ви де,  на  Гропi
ночуватимете?
   - Напевне не знаємо, - каже Яринка, - та мабуть там.
   Всi обернулися й дивляться на Павла й Марiйку. Йому нiяково тут стояти.
Обернувся й пiшов на своє мiсце. Бiльше анi не глянув на дiвчат. Робiтники
також скоро вiдiйшли. Вони ввесь час пiднiмалися на гору,  навпростець  до
полонини Гропи. Марiйка плакала.
   - Не плач, дурна, не плач! - умовляє Яринка.- За ними побивайся, а вони
он якi. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину вiдвертає, їй Богу,  я
б за таким нiколи й не подумала б плакати. Що ти  замiж  вийшла...  Дурна.
Нiчого йому дутися. Як присилували, то  мусiла.  З  одного  боку  один,  з
другого другий. Великi, дужi й мають над тобою право. Ет...
   - Та я добре знаю, що вiн не такий. Вiн не є злий, вiн  добрий.  Боляче
йому!.. - Вона плакала голосно й хлипала мов дитина.  Пригадалося  як  вiн
цiлував їй руки, як хухав на них, як своєю  гуглею  ноги  їй  укривав,  як
носив на руках. Нi, вона напевно знає, що тодi робив вiн  це  вiд,  серця,
щиро, що над усе кохав її. Шкода їй, що все то так знiвечилось. I не винна
тут, анi вона, анi вiн. Винно тут щось зовсiм iнше, але.  Що  -  цього  не
освiдомила.
   Поки вилiзли на полонину, почало  смеркати.  Роботи  вже  не  починали.
Робiтницi отаборювалися по колибах. А  що  для  всiх  бракнуло  мiсця,  то
половина мусiла вiдiйти на  Кузнєску.  Марiйка  з  Яринкою  лишилися  тут.
Яринка вмовляла йти туди. Але  Марiйка  вперлася  й  не  пiшла.  Слабенька
iскорка надiї ще жеврiла в її намученому серцi. I вона не помилилася.
   Вночi прийшов Павло й  ще  двох  воякiв.  Не  дурно  ж  вiн  питав,  де
ночуватимуть. Яринка це розумiла  також,  алє  й  дiвоча  свобiдна  натура
хотiла подражнити й покарати того нечемного чоловiчиська. Але радостi  для
Марiйки мало було. Вона горнулася до Павла,  обвивалася  хвилиною  навколо
нього, цiлувала палко й пристрасно. А  вiн  грубий  та  байдужий.  Правда,
тепло їй було з ним. Рука її обвила його мiцний карк. Поверне вiн голову й
вона чує,  як  грає  пiд  рукою  його  твердий  муксул.  Брав  її  владно,
свавiльно, нiби щось, що йому безперечно й самозрозумiле належить. А  вона
анi не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить  йому,  що  вiн
буде незадоволений, що не забуде, не  подарує.  Адже  ж  перший  раз  вона
належала не йому, а комусь iншому, ненависному його вороговi.
   Так. Вiн не забув, не забуде, бо не може, хоч би й  хотiв.  Згадка  про
те, як нiкчемно розбилися впещенi його мрiї про тиху, теплу  хатинку,  про
солодощi першої ночi, бурила його лють. Хотiлося на комусь помститися, але
на кому? Метався на нiй, хоч розумiв, що її вина тут найменша. Серед  ночi
зненацька встав i, навiть не попращавшися, пiшов.  Не  мiг  придушити  все
нових, скажених напливiв лютi. Забрав з собою все тепло й щастя Марiйчине.
До самого рана тремтiла вiд холоду, а сльози лилися безупину.



   12

   У корчмi Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселостi.  Ллється
пиво й вино. Ревуть захопленi вояки, гуторять, сперечаються.  Iнодi,  коли
прозоре питво розворушувало своїми градусами  вояцьку  кров  журливо  тодi
ставало в корчмi. Дзвенiли кухлi та "погарчикй". Гурагани  лайок  на  семи
мовах виригалися й стиналися у повiтрi.  Юра  був  ранений  i  прийшов  на
вiдпустку; Вiн iнодi також не цурався Табака, але за час свого перебування
в вiйську змiнився до непiзнання. Сiдав за стiл, брав  часопис,  вичитував
тему для чергової сварки з  мадярами  i  починалося.  Кричали,  червонiли,
бiлiли, зривалися, мов попеченi, i вимахували один перед одним кулаками..
   Одного разу виникла порядна свара мiж Юрою й одним  мадярем.  При  тому
був i Павло...Юра, по звичцi, бурився й кипiв, мов казан.  Вiн  доказував,
що гуцули, це не яке-небудь смiття, а частина великого, народу. Про це вiн
докладно довiдався в Галичинi  й  у  лiкарнi.  Там  лежали  вони  разом  з
галичанами й тi встигли напомпувати його належно.
   Павло нiчого не розумiв, але сидiти спокiйно й  лише  придивлятися,  це
значило показати себе нiчим.  Вiн  горою  за  братом,  його  тяжкий  кулак
пристукував по столi, аж виплюскувало  пиво,  а  рев  його  заглушав  цiлу
корчму.
   - Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з  пивом!
Сип, рижий.
   -I Табак сипав. А пiсля, йдучи додому, Павло допитує брата. Цiкаво,  що
то вiн там молов. Якась Україна, Київ!
   Юра оповiдав йому.
   А нiч темна, темна.  Дме  пiвнiчно-захiдний  вiтер.  Горами  з  шаленим
вереском мчать легiони вiтрiв. Брати помацьки  тюпають  навпростець  через
грунь додому, їм легко й простiрно. Перед ними розступаються вуглево-темнi
простори i в уявi горить неймовiрно приваблива будучнiсть.
   - О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат!  -  Павло  широко  розмахує
кулаками. Вiн у захопленню. Докажемо ми ще своє. Ми ще  їм  вiдплатимо  за
повiшеного вуйка.
   Пiдходячи до рiдного кубла, брати розминулись. Юра  до  хати,  а  Павло
повертає на грунь.
   - А ти ж куди? - питає Юра;
   Нiчого, нiчого, йди й спи. А я пiду погрiю Марiйку. Вона ж,  знаєш,  на
полонинi. Це тобi не маржина. Студiнь така чортова.
   - Хочеться тобi таку дорогу йти.
   - Ну, що ж. Вона також мерзне. Добранiч, Юро!
   - Добранiч, Павле!



   13

   Я вже на фронтi. Придiлили до 103 ц. к. пiшого полку 55 бригади. Стоїмо
на вiдпочинку, а пiсля нас мають вiдправити на Лисоню пiд Бережанами.  Днi
лiтнi. То погожi,  соняшнi,  то  знов  сльотить.  Забрали  мене  зараз  по
вiдступi вiд нас москалiв, якi дiйшли були аж  до  Мармарошського  Сиготу.
Бавилися вони в нас усього два тижнi. Нахлинули так нагло,  що  Юра,  який
був на вiдпустцi, не встиг навiть вiд'їхати, Його ловили,  мусiв  разом  з
батьком ховатись по бутинах.


   Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вiрив, що то
"нашi", переконався нарештi... I тi вороги, i тi неприятелi.  Мати  тiльки
те й робила, що плакала.
   Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав  пороху.  За
чотири тижнi прогнали мене через пiдстаршинську школу  i  тепер  я  навiть
маленьке начальство. У моєму розпорядженню скорострiл, який слухає мене  з
найбiльшою увагою й виконує точно мою волю.
   Стоїмо в якомусь маєтку. Великий панський будинок i парк. Скрiзь вояки,
їх мундури, чоботи, лайка. На луцi  коло  паркового  ставу,  понастелювано
вояцької бiлизни.  По  деревах,  квiтниках  крiзь  порозвiшуванi  рукастi,
ногастi вояцькi речi й  випари,  якi  виходять  з  них,  нагадують  Газову
ацителинову атаку. У  ставку  й  над  ним  повно  вояцьких  спин.  Перуть,
миються, або паряться на сонцi, мов жаби.
   Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхнi пропаленi й
зачовганi пiском штаниська, в однiй адамовiй  сорочцi  розкидав  себе  пiд
соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промiнь та прислухаюся до  глухого
поворкування  шлунку,  який  веде  боротьбу  з   надзвичайною   скiлькiстю
недовареної фасолi, твердим окрушним "комiсом" та куснем гумояловичини.
   Враження щасливого хижака, який тiлькищо вернувся з удачиих  ловiв.  На
моїх устах ще не витерта засохла кривава пiна. Пазурi не розкоцюбились,  а
в суглобах ще не ущухла бiль вiд напружених стрiбкiв. Пiд шкурою  ще  далi
судорожно  корчаться  вальки  моїх  мускулiв,  намагаючися  прорватися   й
виплигнути назовнi. Очi поволi холонуть i гаснуть, мов  викинутi  з  вогню
кусники олова.
   З часу коли перетягнуто мене через огонь боїв пiд Бережанами, я Виразно
вiдчув уплив гартуючої сили, що починаючи вiд мязiв нiг i  рук,  просякала
до серця й душi, i обернувши мене в неоформлений кусень сiрого вапняку.


   Все, що було колись - гори, люди в кожухах, навiть те, що звалося  Кiтi
Йонашiвна, все то було не тут, не ца  цiй  землi.  То  було  десь  iнде  у
другому свiтi. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кiтi при
моєму вiд'їздi, на  двiрцi  в  Раховi,  єдиний  хвилюючий  зв'язок  з  тим
колишнiм. Мої грубi, в теплих вовняних капчурхi ноги, обнесли мене великим
колом, перезулися в твердi, цвяхованi  чоботиська  й  ось  носять  тут  по
кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарiкань.
   Часом промигне в очах та усмiшка. Двоє, барви  калини,  усточок,  таких
привабливих i свiжих, складаються, в гострий промiнчик i бють у мою тямку.
Носик її тонкий i чутливий. Виразно бачу його лiнiї в такому  виглядi,  як
тодi.
   Досить. Живiт випарив. Повертаю до сонця  правий  бiк.  Пiдомною  трава
нагадує розiстелену звiрячу шкуру. Тонка хвиля запахiв розпареної  бiлизни
котиться понад землею й торкається кiнчикiв нервiв нюху. Морщуся.  Полiкає
усна гармонiя й грубий, дубовий бас реве  нiто  пiсню,  нiто  свариться  з
кимсь. Думка раптом звихаєсь i в очах Параня.
   Ця iстота вже цьогосвiтня. Уста її переборщено рожевi. Личко округле  и
привабливе, мов пiвденний овоч. Груди завжди  задавакувато  випинаються  й
тягнуть до себе такi твердi предмети, як  я,  сильнiше  магнету.  При  цiй
згадцi нiби з розжареної начервоно печi, по  тiлi  пробiгає  сильна  хвиля
жагучого вiдчування. Виразно пружаться мязнi й сильно, до болю, потягаюся,
нiби бажаю порватися на двi половинi.
   Доречi, вона зовсiм недалеко звiдсiль жиє. Три чвертi години ходу.  Наш
полк стояв у тому селi перед двома тижнями. В її хатi було нас пять i  всi
ми жили в той час тiльки нею.  Прощаючися,  вона  принесла  кусень  якоїсь
стрiчки й, розiрвавши її  на  пять  шматочкiв,  дала  кожному  по  одному.
Стрiчка була двобарвна - жовта й синя. Значення тих барв  в  той  час  для
мене так само байдуже, як i  значення  барви  сiрого  кота.  Одначе  уста,
щiчки, груди й усе таке, примусили мене впiзнати в тому велику святiсть  i
я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папiр, у кишенi,  що  найближче
до серця.
   От i тепер вона тут. Так. Це вiн той шматочок стрiчки. Дала й казала: -
носи на кашкетi. Дурна дiвчина. Не знає, що ми свої "кашкети" десять разiв
за нiч тратимо. Тут вона є! Тут!
   Нiздрi мого  носа  швидко,  мов  у  коня,  виграють.  Хочу  бачити  її.
Зiрватися, бiгти безупину, поки те знайти її, а  пiсля  схопити,  тиснути,
задушити. Не можу лежати. Зриваюся на ноги й натягаю стокiльовi, нiби вони
не з сукна, з бетону, штаниська.
   На превеликий жаль, бiгти все-таки не мiг. Надiмною панував вiйськовий,
з суворо насупленими  бровами,  режiм.  Цей  бог  вояцького  буття,  своєю
непереможною силою, досить легко справляється з дивогiдними химерами своїх
пiдлеглих.
   Розпроставши свої пазурi й лаби, роздерши лютим позiхом  засохлi  уста,
перевалююся з ноги на ногу й зникаю в парку. Передiмною парадують  вояцькi
штами, сорочки, поперетинанi й обчухранi  дерева,  вивернута  й  обтрощена
вiспувата пальма.


   Гурток воякiв зняли камяного стола, що  стояв  пiд  мармуровою  статуєю
нагої жiнки, кладуть на ньому багаття та варять їжу  з  недоспiлих  яблук.
Мармурову жiнку убрали  в  вояцький  одяг,  припнули  шаблю  й  перевязали
скорострiльною стрiчкою. Їм весело. Один високий  i  стрункий.  сперся  об
статую, заложив ногу на ногу i тринькає на гiтарi У кого з них  на  шапках
стрiчки тих самих барв, якi подарила менi Параня. Чи не були й вони в неї?
Але нi. Я знаю їх. Це ж той "Ферретеррегiмент". Якого чорта скиглять  вони
тi нуднi пiснi!


   Але я все-таки їх розумiв. Мене дивувала  їх  команда.  Якось  дивно  -
позiр! Праворуч! Лiворуч! Ноги  йдуть  далi.  Йдуть  без  моєї  згоди,  бо
мимоволi менi завжди хотiлося тут зупинитись i трохи постояти. Цiкаво.
   Ноги несуть до палацу. Добре. Несiть до палацу. Ось  сходи.  Зложенi  з
величезних куснiв Гранiту, мають безлiч слiдiв i кожний  з  них  лишив  по
собi на спомин досить бруду. Дверi скрiзь повириванi, як листочки з старих
книг Треба  було  їх  вирвати  й  вирвали.  В  кiмнатах,  нiби  необережно
потоптанi жаби, лежать шкурянi фотелi. Здається, це трупи й дивуєшся, чому
їх не поприбирали. На долiвцi i багато розсипаних папiрцiв. Минувши кiлька
кiмнат, зустрiчаєш  тих  папiрцiв  усе  бiльше  й  бiльше.  Вони  спокiйно
валяються на паркетi потоптанi, побрудженi й шелестять  пiд  ногами,  нiби
осiннє листя. Нагинаюся й пiднiмаю один. На ньому малюнок свинi в окулярах
i фраку. Пiдписано на незрозумiлiй мовi. Скривив усмiшку й покинув.
   У прорванiй дiрi дверей, звiдки пливли отi паперцi їх  вже  цiла  купа.
Плили видно й скупчилися. Не можуть усi нараз виплисти. Вони  мусять  бути
винесенi на простiр сторонньою силою.  Тут  їх  винесено  силою  вояцького
мокрого, цвяхованого австрiйського й не цвяхованого московського чобота.
   Вступив по тих крижинах  до  кiмнати,  звiдки  вони  плили.  Вступив  й
зупинився. Кусень оброслого камiння в  моїх  грудях  помiтно  заворушився.
Стояв у величезнiй заваленiй книгами залi. На  помостi,  пiд  стiнами,  на
розторощених полицях, лежать, стоять, висять книги. Книги, книги, книги. Я
Ще не бачив стiльки книг. Мої думи раптом  зворушилися  i  стрiмко  хижими
птахами виривались iз голови. Передомною щось, чого я не  розумiю,  одначе
дошкульно  непокоїть.  I  я,  мов  пес,  який  зустрiв  щось  незнайоме  i
небезпечне, бiгаю навколо й брешу. Гав, гав, гав! - брешу на купи розбитих
томiв, якi валялися тут i нищилися. По них слiди  чобiт.  Хтось  лазив  по
них, хтось видно навмисне лазив i топтався.
   Чому ж i я не вилiз i не топтався по них? Можливо тому, що згадав  дома
кривого батька з його вченою "Недiлею", яка пахла тухлою  оливою,  яку  ми
все-таки терпеливо гризли, добиваючися вiд неї мудростi. Пригадалася також
товстюча, у деревляних полiтурках книга, яка лежала в повiшеного  мадярами
вуйка, пiд сволоком i яку звали Бiблiя. Вуйко  брав  її  бувало  й  довго,
довго читав. Пiсля й я i брав. До цього  часу  чую  в  руках  її  тяжiсть.
Велика вона й нiхто не прочитав її до кiнця. Навiть сам вуйко не прочитав.
Не можна її прочитати усю, бо хто прочитає, - збожеволiє. Всi в це вiрили.
Вiрили в це, що хто прочитає, неодмiнно вiд великого розуму збожеволiє.
   I от тут передiмною цiлi стоси бiблiй  розторощених  вiйною.  Трупи  їх
лежать i розкладаються.  Хто  ж,  великий  мудрець,  перечитував  їх?  Все
мовчить. Нiхто не хоче вiдповiсти й я  далi,  мов  пес,  що  зустрiв  щось
незрозумiле й Небезпечне, стрiбаю навкола й гавкаю.
   Це  тривало  досить  довго.  Стояв  я  в  товариствi  бiблiй-трупiв,  i
дивувався. Було й приємно й нiяково. Я, мужик, гуцул,  з  далеких  гiр,  я
опинився тут у покоях великих, де стiльки книг, стiльки мудрих бiблiй, вiд
перечитання одної з них "можна збожеволiти". А тут їх  тисячi.  Боявся  до
них торкнутися, а як торкався, то з острахом. Хотiлося заглянути до них, у
їх нутро, побачити й пiзнати те страшне, вiд чого  божеволiють.  Я  хотiв,
хотiв неймовiрно збожеволiти й я збожеволiв.
   Почалося з того, що покидаючи палац, усунув у заднi кишенi своїх штанiв
двi невеличких, у гарних полiтурках, книжечки.



   14

   Ходили в бої й верталися знов. Залишених  товаришiв  Поповняли  новими.
Переживали божевiльнi хвилини. Часто зустрiчалися з "зрадницьким  полком".
Смiявся над ними разом з iншими чужинцями, смiявся чужою мовою, але  хотiв
з ними Познайомитися.
   I я познайомився. Той сiчовий стрiлець, з яким  я  по  перше  зiйшовся,
звався Борис Верхола. Менi полюбилося його iмя. В нас  в  горах  таких  не
було. До всього стрiлець не такий як я. Я? Що я? Гуцул.  А  вiн.  Вiн  має
зовсiм делiкатний вигляд, нiжнi, прозорi, барви неба й волошок,  очi.  Вiн
був десь недавно зiрваний з шкiльної лави й одразу пересаджений  у  вогонь
боїв.
   Так ми й спiзналися. Початок цього ховається в огнi бою. Тiєї  ночi  ми
дерлись на схилi пригiрка в лiсi. Робили прикриття технiчнiй частинi,  яка
мала приготувати окопи для нашого наступу.  Темнота.  Клекоче  скорострiл.
Небо крають рефлектори та ракети. Над нами квилять  тяжечi  "14-дюймiвки",
буцаються  десь  поблизу  об  камянистий  грунт,  рвуть  скелi  й  зносять
розторощенi на скалки буки.
   В такий час я i зустрiвся з Борисом. Я  вiдбивав  неочiкуваний  наступ.
Сiк iз скорострiла по кущах i каменях. Борис був також тут.  Вiн  мало  не
попав у полон i має дякувати мойому скорострiловi, що цього не сталося.
   I коли над ранок нас витащили з вогню, ми зробилися  приятелями.  Одяги
нашi, руки й ноги, виглядали однаково.
   Телiпалися поволi в  запiлля,  тягнули  скорострiли,  ноги.  Нас  морив
оловяний сон. Голова ледь трималася на вязах, очi мало не в живiт  запали,
навiть кров засипала.
   Але вiд того часу ми з Борисом  Верхолою  приятелi.  Чини  в  нас  обох
рiвнi. Я приходив до нього, приносив каву, хлiб,  якi  добував  у  земляка
кавовара, яловичину й  состив  його  цим.  Вiн  мене  зустрiчав  пiснею  й
гiтарою. Грав i спiвав гарно. У недовзi й я почав своїм дикуватим  голосом
виводити: "Їхав стрiлець на вiйноньку". - Добра, думаєш, вiйнонька,  чорти
б її забрали...
   Головне, що Борис, пiзнавши мене, намацав у менi той матерiял, з  якого
можна було щось витесати. I вiн щиро взявся до працi.
   Я пiддався.  Моя  зовнiшня  заскорузлiсть  не  рiвнялася  заскорузлостi
голови. З мене перло бажання знати. Багато знати.  Знати  все.  Перечитати
всю Бiблiю й збожеволiти. Пiзнати, за що та вiйна й чому ми  воюємо.  Менi
дуже мало мого фрайтерського рангу.
   Раз лежимо за парком з Борисом. З заднiх моїх кишень випинаються книги.
Докучили й я їх викинув. Той побачив, пiшов пiдняти й, насваривши, одну  з
них перечитав менi.
   "Читай, думаю, а я тимчасом покурю", але  як  почав  читати,  я  поволi
забув за курево. Виразно вiдчув, як стороння велика сила втягає мене в той
новий книжковий свiт. Там життя, люд. Вони страждають, боряться, радiють i
сумують. Хочеться знати, що буде далi. I яке здивування, що  коли  прийшов
час вертатися, я зовсiм забув де я, що  навколо  вiйна.  Мундури,  червонi
обличчя, це не можливо. Як тяжко вертатися до дiйсностi.
   Я дуже швидко божеволiв. Не читав,  а  жер  книги.  Увесь  вiльний  час
вiддавав їм. Борис кермував читанням. Одного разу дав вiн менi  "Кобзаря".
Вiн сам перечитав менi його. Жахнувся. Камiнь у грудях розмяк.
   Пригадую той вечiр. Борис читав до смерку. Мали вiльний час i лишилися,
щоб полежати. Зiйшли  зорi,  двигтить  земля  вiд  кашлю  гарматних  гирл.
Рефлектори крають пiтьму, сягають зiр.  Лежу  горiлиць.  "Було  колись  на
Вкраїнi, ревiли гармати, було колись запорожцi  вмiли  панувати".  Могутнi
усачi, дике море, гребнi розшалiлих запiнених хвиль. "Де  ви  забарились?!
Вернiтеся!" - "Не вернуться, загуло, сказало Синє море.  Настане  суд!"  I
ввижається Бiблiя. "Се конь блiдий, а на нiм вершник i iмя йому смерть". I
зявиться янгол iз трубою i згук труби його почують  вiд  заходу  на  схiд.
Устануть мертвi з гробiв, настане .суд!
   Тiєї ночi неспав. Я вже пiймав ниточку початку  й,  як  буду  жити,  не
впущу її. Перед моїми очима ставали могутнi лави наших гiр. Мiсяць  здобив
їх золотом, а наша стара Говерля поволi зрушується з свого мiсця,  струшує
шанкою туманiв i йде. За нею зрушуються  iншi  й  довгий  ланцюг  велитнiв
мандрує перед моєю уявою. Вони не мовчать. Вони говорять.  Вони  йдуть  на
суд. Зорi затремтiли, слухаючи мову гiр. Настане страшний суд.
   Через пару днiв показав  Борисовi  шматочок  стрiчки  подарованої  менi
Паранею. Чи не одвiдати б п?
   Добре. Борис згодився. Пiшли перед тим, як  мали  вiдiйти  на  позицiї.
Зустрiла нас радiсно й по часi розмови  показала  нам  портрет  того,  хто
написав книгу, яка так мене зворушила. На мене дивилося добре обличчя, але
без очей. Нащо йому повиколювали очi? - питаю. - То, каже Параня,  москалi
в нас господарили. То їх робота. Скинули, топтали,  а  пiсля  повиколювали
багнетами очi. Навмисне .показую вам. Затямте собi це.  Колись  вiддам  до
музею.
   - Що то таке музей?
   - То мiсце, де зберiгаються важливi памятки. Як довго житимуть на землi
люди, так довго будуть бачити перед собою те, що було, що  дiялося  багато
сотень i тисяч лiт колись.
   Вертаюся сам, бо Борис мусiв вiдiйти скорiше. Параня  просила  мене  не
забувати портрета з виколотими очима.  Вона  навiть  поцiлувала  мене.  О,
Параню! Хiба ж я можу його забути?!



   15

   Того самого вечора вiдiйшли на лiнiю. Наша розвiдка донесла, що москалi
готовлять  генеральний  наступ.  Фронт  стояв  на  Золотiй  Липi.  Росiяне
захотiли конечно перекинути його на наш берiг.
   Ми не дрiмали також. Прибули свiжi частини. Нашi скорострiли вичищенi й
наолiєнi. Цiлi гори амунiцiї.
   Вже перед парою днiв одна дивiзiя москалiв  прорвалася  через  рiчку  й
закопалася внизу на нашому боцi. Далi не пустили.  Одначе  вони  завзялися
заволодiти нашими позицiями.
   Нашi й московськi окопи були дуже близько. Ми засипали їх згори ручними
гранатами. Просунутися вперед не мали змоги, а  за  ними  рiчка.  Порiшили
Зiрвати нас. Зробили пiдкоп. Ми знали їх плани  й  тому  вчасно  звiльнили
мiсце зриву.
   У пiв до десятої вечора розпочали гарматний запоровий огонь. По  окопах
нi ми, нi вони стрiляти не  могли.  Стрiльна  рвалися  безупинно,  але  за
нашими плечима.
   Виставили  скорострiли  й  чекаємо.  Слухачi  з  мiкрофоном  увесь  час
доносять  про  хiд  пiдкопної  працi.  Коло  одинадцятої  сполох.  Росiяне
закладають мiну. Зрив має  бути  майже  перед  нашими  окопами.  Напружено
чекаємо. Велика тиша. Кров бе чiтким  тактом.  Хтось  не  видержав  такого
напруження й заревiв диким голосом. На  нього  кинулися  кiлька  воякiв  i
закрили йому рота. Саме в той час застогнала земля й з демонiчним  рокотом
вилетiв пiд небо величезний вулькан пiску, дерев та каменя.


   Кiлька наших рефлекторiв ярко  освiтили  це  надзвичайне  видовище.  Ми
бачили, як масою  висипали  з  своїх  окопiв  москалi.  Запрацювали  сотнi
скорострiлiв.


   Москалi лавою ллються й спiшать до вирваної мiною  ями.  Їх  зустрiчали
градом куль i майже всi падали на мiсцi. Але вони все сиплються, сиплються
без кiнця. Здавалось, їх там  мiльйони.  Здавалось,  вони  виходять  з-пiд
землi в безмежнiй кiлькостi. I коли купи трупiв були  так  великi,  що  за
ними могли знайти собi прикриття  вояки,  їм  вдалося  добратися  до  ями.
Одночасно до ями полетiли тисячi ручних гранат.


   Як довго це трiвало, нiхто не знав. Наша  артилерiя  розпочала  сильний
обстрiл здовж рiки, бо росiяне почали переправу. Я все строчив. Не встигав
мiняти стрiчки. Передомною  наросла  гора  з  трупiв.  Тримаємося  твердо.
Набоїв досить. Страти в людях не великi.
   Нарештi десь перед свiтанком росiяне  перестали  сипатися.  З  їх  боку
слабшає й завмiрає стрiлянина. Чути команду - Вперед! Висипаємо i  йдем  в
проти-наступ, клякаємо за купами трупiв i  по  короткому  часi  опановуємо
росiйськi окопи. З дивiзiї, що сидiла  тут  перед  кiлькома  годинами,  не
лишилося нiодної живої людини.
   Правда, одну напiвживу людину ще тут застали. Був це ранений  росiянин,
якого добив мадяр з нашого полку Умiраючи, вiн вказував  на  свою  вояцьку
торбу i щось просив. Я його не розiбрав, але коли розвязав торбу,  знайшов
у нiй написаний до жiнки лист. Знайшов також у нього  невеличкий  хрестик,
який дiстав "За храбрость". Я взяв той лист i хрестик до своєї кишенi. Той
хрестик маю до цього часу.


   Все, що лишилося живе, загорнули в полон, а мертве лишилося  на  мiсцi.
Через гори трупiв верталися до старих законiв. Верталися зовсiм одверто  й
спокiйно. Нiхто нас не переслiдував.
   Сходило величне сонце. Сходило того ранку особливо.  Тихо,  боязько.  У
такi ранки на полях роса, на лугах легкий вовнистий туман, у лiсi спокiй i
хори птахiв на полонинах, зводиться та йде скубати соковиту траву худоба.
   Лежиш чомусь зiгнутий на землi. Поза не  звичайна.  Так,  як  звалився,
розкидав руки й ноги й гаразд. Дивишся на свої ноги й дивуєшся, що вони  в
таких дивних чоботах. I видається, що ти дуже довгий, що ноги  твої  бозна
як далеко вiд тебе. Хочеш поворухнути ними  й  не  маєш  змоги.  Нерви  не
передають наказiв голови, вiдмовляються послуху.
   Предмети якимись дивними видаються.  Крiси,  скорострiли  змiнилися  до
непiзнання. Це-ж дiточi забавки. Все так кумедно зроблене.  Береш  у  руку
манюсiньку шрубку, мацаєш її й дивуєшся. Без  цiєї  шрубки  скорострiл  не
стрiлятиме. Без цiєї манюсiнької шрубки. А чому  скорострiл  не  стрiлить?
Чому вона кругла й нарiзблена?
   I зовсiм тихо навкруги. Все занiмiло, все завмерло. Яка  година?  Нiхто
не знає, яка година. Чути по окопi номусь скрiзь питаються,  яка  година,
нiби це так важно. Сонце все вище й вище пiднiмається. Над лiсом  (а  може
то й не  лiс)  з  тамтого  боку  щось  горить.  Дим  величезними  валунами
пiднiмається догори.  Кажуть,  що  то  лiс  горить.  I  знов  усi  вi  снi
повторюють, що то лiс горить. Дехто навiть спокiйно  пiдводиться,  байдуже
дивиться туди й пiдтверджує: - тай, це лiс горить.
   Нарештi, здається, заснув. I я заснув, мiй скорострiл  заснув  i  кожна
його шруба заснула.  Мої  й  сотня  iнших  ту  поносих  i  брудних  чобiт,
задершись догори, непорушне лежали здовж окопу.
   I безперерви щось верзеться. Мертвi, янголи з трубами. Перед носом  має
бiла, як снiг, хустиночка й на  нiй  три  кривавi  знаки.  I  кожний  знак
дивиться на мене, нiби живе око.  Одвертаюся.  В  той  час  обнiмають  мою
голову чиїсь нiжнi, теплi руки, обнiмають i горнуть до  чогось  мякого  та
приємного. I я знаю, що то Параня мене обнiмає, знаю, хоч i  не  бачу  її.
Починаю тягнутися до неї, бо вона якось далеко вiд  мене.  Пробую  пiдняти
руки, Щоб, обняти її, але воїни так тяжкi, що  пiдняти  їх  не  маю  сили.
Трачу надiю й опускаю руки.
   Пiсля бачу якусь дуже велику кiмнату. Це власне й не кiмната. Це скорше
церква. Баня пiднята дуже високо й на нiй, нiби  на  небесному  склепiнню,
сяють зорi. Вони горять, мигають. А навколо попiд стiнами вiд  долiвки  до
самого склепiння повно книг. Товстi, вязанi в шкурянi полiтурки, а на  них
великi чорнi написi: "Вiйна".


   Далi якiсь кольони, за ними вiдкриваються ще iншi залi. Обережно йду по
них. На стiнах бачу великi з  повиколюваними  очима  портрети.  Ага.  Це-ж
музей. Так, так. Он i наплечники нашi, крiси, скорострiли,  шоломи.  Шукаю
людей. Скрiзь порожньо. Де-ж дiлися люди? Йду  далi  н  знаходжу  в  кутку
тiльки одну якусь невиразну людину. Здається, бачив її десь.
   - Ви хто?  Як  ваше  iмя?  -  питаю.  Виймаю  записника  й  не  чекаючи
вiдповiдi, записую: Бондар Нестор. А як ви пишетеся? Стор - не, чи Нестор?
Окремо, чи разом? А це, кажу, не ваш часом хрест? - Виймаю з кишенi хрест,
але зовсiм не такий, як бачив у нього, а iнший, чорний, залiзний  i  подаю
йому. Той мовчки протягає свою руку, а вона  чорна,  в  багнi.  Розчепiрив
пальцi, а з них багно капає. - Нi, кажу. В такiм  разi  лишiть  цей  хрест
краще тут. Вiн буде нам потрiбний. Ви-ж знаєте, що скоро почнеться суд? На
цього хреста будуть присягати. Ви свiдок. - Вiн киває головою.
   - А чи не знаєте, хто тут продає  оцi  портрети?  Оцi  з  попробиваними
очима?
   Вiн оглядається й тикає пальцем в кут. Там бачу знов Параньку.  Стоїть,
усмiхається i манить пальчиком до себе. - Переночуйте тут. Ляжте, заснiть.
Сюди, сюди!
   Сiла сама, вiдiйшов до неї. Горне мене  до  себе.  Волосся  її  русяве,
мяке. Очi великi й синi. Схиляюсь i кладу голову їй на колiна.
   - Але-ж нi! Я мушу йти. Так, Параню. Мушу йти. Мене чекає iнша.
   Почувши це Параня, нахиляється  до  мене,  тiсно  тримає  в  руках  мою
голову, а в очах у неї великi свiтлi сльози стоять.  I  от  одна  сльозина
зривається й капає менi на нiс. Я аж здрiгнувся.  Вона  була  гаряча,  мов
топлена мiдь. У ту саме мить прокидаюся.
   Лежу, як i лежав горiлиць. Надiмною зовсiм плиске небо. Сонце  грiє,  а
хмари рiвнобiжне до землi вiдпливають валками в  безвiсть,  не  торкаючись
обрiю. Дехто вже також прокинувся.
   - Слухай, каже один. - Ти-ж ранений.
   - Де? - питаю байдуже.
   - Та он всю пику розчуквашило. Сиджу отак, дивлюся й бачу в тебе почала
кров iз носа капати. Збудити, чи нi? Ет, думаю,  хай  краще  спить.  Пiсля
збуджу.
   Пiднiмаю руку. Дiйсно все обличчя, комiр i  пазуха  облитi  кровю.  Але
чому-ж не болить? Встав, покинув усе, що мав  й  пiшов.  На  пiвдорозi  до
мiсця польової лiкарнi впав. Мене пiдобрали.
   Знов попав до того самого двора, де ми були ранiш на вiдпочинку.  Пiсля
останнього бою з палацу зробили лiкарню. Лежу з завязаними очима в великiй
залi, де ще недавно  лежали  книжки.  Нiчого  не  бачу.  Ввесь  час  думаю
безконечнi думи.
   Через пару днiв розшукав мене Борис. Я надзвичайно втiшився й  мало  не
вискочив з лiжка, щоб обняти його. Дав йому найденого в московського вояка
листа. Той прочитав i каже: - То вiн властиво й не москаль. Вiн такий саме
українець, як i ми з тобою. Ось вiн пише до жiнки листа й просить, щоб  не
журилася, бо ж усе одно скоро вернеться додому.
   - Ага, вернеться, - кажу. - Треба б якось повiдомити його жiнку.
   - От, бач, каже Борис. - I скiльки  там,  тiєї  ночi  побили  ми  своїх
людей. Безлiч. Шкода, що ми самi себе нищимо.
   I вiн починає говорити зо мною про те все, про що вже  нераз  говорили.
Боже, думаю, як ця молода людина турбується тим усiм. Я не бачу його,  але
чую й уявляю. Добрий, незабутнiй Борис. Вiн прочитав менi ще кiлька книжок
i дав пару на спомин.
   На вiйнi розлучатися привикли, але розлучання з Борисом було тяжке.  Не
бачив його, але довго, довго й мiцно тиснув його руку. Обiцяли, як  будемо
живi, зустрiтися. На жаль, цього не сталося.



   16

   Марiйка видоїла корову й iде з скiпцем до хати. В долинi на  селi  чути
крик i гармiдер. До двiрця  вiд  Зiмiру  пiдiзджають  довжелезнi  товаровi
поїзди, деякi зупиняються, деякi їдуть  далi.  Вулицею  Ясiня  суне  довга
валка вiйськових возiв.
   Марiйка дивиться згори й дивується. I що воно там твориться? Снуються й
кричать люди. Ет... Однесла молоко до хати,  процiдила  й  поставила  одно
горнятко молока, щоб спарилося для дитини.
   Дитина  її  має  вже  два  мiсяцi.  Крихiтне,   ржевеньке   створiнячко
борсається в пелюшках i кувекає. Мати бере його, пригорта до лона, грiє  й
годує грудьми. Дитя ссе, моргає малюсiнькими усточками, а  Марiйка  довго,
довго дивиться, любується.
   Надивившися, вiдриває погляд вiд дитини й приковує його до  невеличкого
деревяного хрестика, рiзбленого невiдомо ким i коли. Вiн висить на  цвяшку
по серединi передньої стiни. - Ох, Боже, Боже! - виривається з її грудей.
   Направо й налiво вiд хрестика навiшено багато образiв. Мiж  ними  також
один цiсаря Франца Йосипа й архикнязя. На грудях i в цiсаря, i в архикнязя
поналiплювано тiстом багато старих, потемнiлих свiтлин. Є мiж  ними  також
свiтлина її чоловiка Гриця.
   Марiйка встає, лiвою рукою притримує дитину, спинається  до  образiв  i
виймає Грицькову свiтлину. Вернувшись на своє мiсце, вона довго,  дивиться
то на свiтлину, то на дитя. Тяжко їй у грудях.  Чорнi  думи  тиснуться  до
голови.
   На дворi пiзна осiнь. Довгою чередою сiрих вайлуватих турiв, сунуть над
горами хмари. Лiси скутанi мряками.
   Нараз чує Марiйка нiби грiм. Раз, другий. Стрiляють з гармат. Вона  вже
знає добре цi згуки. Кладе дитину й вибiгає надвiр. З долини йде  захекана
приспанка Зуська.
   - Агiй, Зусько! Що там сталося? Ади стрiляють, чи що?
   - А Господь їх святий знають. Кажуть, москалi знов йдуть, -  пiдтираючи
запаскою носа, каже Зуська.
   - Боже, Боженьку! I знов тоте нещастя сунеться до нас!
   Що тут робити?  Вона  зовсiм  сама  одна  з  маленьким  немовлям.  Куди
кинутися, що почати? Коли б хоч Павло прибув.
   Павло знов служив при штабi полку звязковим. Востаннє стояв з полком  у
Ворохтi й час-вiд-часу навiдувався до Марiйки. Коня мав доброго, махне  на
сiдло й раз-два в Ясiню. Всi знали, що Марiйка жиє з ним як  з  чоловiком.
Знав це й Манiвчук, але нiчого не мiг подiяти, його два брати пiшли  також
на вiйну, а сам нiчого не вдiє проти Павла.
   Кватирував Павло в знайомих i жив добре.  Вiйна  мало  дошкуляла  йому.
Добре їв, випивав. Коли зненацька наперли на Ворохту москалi, Павло  сидiв
у себе на кватирi i чекав на курча, яке пiдсмажувала йому господиня.  Кiнь
його стояв осiдланий пiд повiткою й їв сiно. Павло мав їхати до Ясiня.  Зо
всiх бокiв чути стрiлянину, але це продовжується вiд самого раня  й  нiхто
не звертав на це уваги. Великий вiддiл москалiв з двох бокiв  натискав  на
Ворохту й австрiйська артилерiя почала крити по них з гармат.
   I раптом вбiгає сусiдчин хлопець i кричить: - Москалi! Павло як  сидiв,
зривається й прожогом з хати. Хата на грунику, перед нею повiтка, а з обох
бокiв по обороговi. Павло вибiг за оборiг i глянув  в  долину.  Дорогою  в
сторону Ясiня вростiч, на вiйськових возах,  вiдїзджає  якась  австрiйцька
частина. З другого боку, в кiльометровому вiд утiкаючих  вiддаленнi,  коло
сенаторiйних будiвель, де стояв штаб його полку, видно  як  бiгають  якiсь
люди. Павло одразу пiзнав москалiв.
   До ста чортiв зо всякими  курчатами.  Тiкати.  Дорога  до  Ясiня  майже
вiдтята.  Їхати  вiд  хати  вниз,  зiначить  лiзти  пiд  кулю  якомунебудь
москаликовi. Чим скорiше через гору. Миттю гнуздає коня, плигає на  сiдло,
вганяє в боки свого карого остроги й з копита зриває в чвал.
   I тiльки, що встиг виїхати з подвiря, як вiд сусiднього  оборогу  впало
кiлька стрiлiв. Кулi просвистали над його головою.  Пригнувся,  осторожить
коня, той робить кiлька сильних стрiбкiв i за пару хвилин смереки  закрили
його вiд зору ворога.
   Низом чвалувала московська кiннота.  З  протилежного  боку  зарататакав
скорострiл. Йому вiдповiв другий. З полонини Григорiвка й Кугул  вiдкрився
сильний скорострiльний i гарматний огонь. Над Павлом зо cтогоном пролетiло
кiлька бiльших гарматнiх стрiлен в напрямку Ворохти.
   Кiнь  рве  вперед.  Плаї  нерiвнi,   покрученi,   в   багатьох   мiсцях
позавалюванi буреломом. Кiнь стрiбае через все що попадеться на дорозi.
   Починає темнiти. Ще осилити один груник вiн  на  Бубньому.  А  там  вже
легко й до Ясiня. Кiнь увесь  у  милi.  Скорострiли  рататакають  зо  всiх
грунiв. Московськi гарматнi стрiльна пролiтають над вершником i  трiскають
десь на Бубньому. Здовж гряницi  в  приготовлених  ще  вiд  минулого  року
окопах засiли австрiйцi. Росiяне атакують їх позицiї, але безуспiшно.
   Павло  пересiк  лiнiю  окопiв,  вїхав  до  Стебницького  звору  i   вже
свобiднiше дочвалав просто до Ясiня.
   Тут страшний рух i тiснота. У кiлька валок безупинно тягнуть у  сторону
Кевелева. Навантаженi до останньої можливостi самоходи, не встанi  пробити
собi дорогу i мусять поволi повзти разом а пiдводами.. На  двiрцях  Зiмiр,
Лазещина, Ясiня, багато паротягiв, порожнiх i повних вантажних i  особових
вагонiв. По грунях, лiсах i полонинах, серед темноти i  холоду,  розсипано
безлiч зворохобленого  люду.  Мирне  населення  Стебного,  Чорної  Тиси  й
Репегова пiд обстрiлом.
   Павло якнайшвидше розпитується, де є штаб.  Виявляється,  що  лишається
тут i займає будiвлi лiсової управи. Штаб дивiзiї вiдтягнувся  до  Квасiв.
Туди вiд'їхало також багато таборiв i деякi кiннi частини.
   Перше, про що турбувався Павло - Марiйка. Що вона тепер робить  сама  з
дитиною. Ще чого доброго захоче тiкати, а куди пiде серед ночi та  холоду.
Зовсiм нiкуди тiкати. Раз штаб залишається, значить є надiя,  що  далi  не
вiдступлять.
   I Павло не дрiмає. Швидким орлом злiтає  на  коня,  вганяє  в  здухвини
остроги й просто в брiд через Тису, не тримаючись дороги, мчить на гору до
Марiйки.
   Застав її ще дома. Розiпялася над дитиною,  звязувала  в  клунок  якiсь
речi та старанно виплакувала. Павло був для неї янголом пiсланим  з  неба.
Лишила клунки, кинулася до нього й заголосила ще сильнiще.
   - Не реви. Досить ревнi.  Розкидай  до  бiса  дрантя  та  вари  вечерю.
Москаля затримали.... Ну, а що робить наш  пацюк?  Верещить?  Ну,  гаразд.
Вари, що там маєш, бо я голодний, як чорт. Вари, а я ще заїду до своїх.  У
них там мабуть теж непереливки. А пiсля вернуся знов.
   Обняв Марiйку, влiпив їй твердий вояцький поцiлунок, вийшов, махнув  на
коня i копита карого зачвакали в розквашенiй дощами землi.



   17

   Частина пiхоти, в якiй Гриць Янчеюк, як пiдстаршина, провадив один рiй,
поквапом вiдступала з Яблоницi в напрямку  Ясiня.  Люди  вже  три  днi  не
дiстали теплої страви й навiть не бачили своєї кухнi. Пiдкормлювалися, хто
чим  мiг.  Безустаннi  дощi,  холод,  драпання  з  гори  на  гору.   Вояки
виснажилися до останнього. Сам ройовий, стративший половину  людей,  ледве
тримається на ногах. До всьоro дiстав легке ранення в палець.
   Досягнувши Григорiвки й користаючись панiкою та темнотою ночi,  порiшив
махнути додому. Тут же до чорта, всього подати рукою, а дома  бiльше  року
не був. Мокрий, ранений,  вимордований,  порiшив  забiгти  хоч  на  годину
попоїсти та переодягнутися.
   Але чи донесуть ноги? Вони зовсiм вiдмовляються  служити,  а  до  Ясiня
кiльометрiв пятнадцять ходи. Три  добрих  годинi.  Одначе  було  не  було.
Жiнка, тепло, страва. Йде!  Вiн  знає  добре  дорогу.  Нiч  для  нього  не
страшна.
   Вiдпустку нема в кого брати. Закинув на плечi торбу, крiс i гайда. Ноги
гнуться вiд перевтоми. Тiло, нiби поло мане. Одначе напружив усi  зусилля,
розiмняв кости i помчав. В долину не  йшов,  а  летiв.  Камiння,  поваленi
стовбурi. Прийшлося пару разiв  заорати  носом.  Розбитий  палець  щемить,
повязка на ньому злетiла й загубилася, вiн замотав його якоюсь,  знайденою
в кешенi, брудною ганчiркою.


   Коли вибiг на шлях, на щастя трапився тягарник. Пiдчепився ззаду  i  за
двадцять хвилин був в Ясiню. Ох, село, рiдне село. Так вже давно  тебе  не
бачив! Але тепер нiчого тут не побачиш. Темнота, повно воякiв.  На  вулицi
Содома й Гомора. Пейсатi мешканцi неймовiрно галасують  i,  забравщи  своє
майно на пiдводи, виїзджають.
   Але Гриць немає .часу до цього придивлятися, йому ще дiстатися на  один
груник i вiн доми, коло. жiнки, в теплi. Переходить мiст, перед ним стежка
догори. Ох, i крута вона клята сьогоднi. Ну, витримайте  ще  Нiженьки!  Ще
хвилинку сили, ще одну! Далi, вперед. Не можна далi.  Стає,  вiдсапує.  Ще
мент, ще хвилинку, ще одно зусилля.
   Ось вiн уже бачить рiдну хатину. Бачить у її вiкнi свiтло.  Марiйка  не
спить. Хiба-ж можна такої ночi спати? Десь, видно, метушиться бiдна. Он як
свiтло мигає.


   I ось вiн  на  рiдному  подвiрю.  Став,  вiддихнув,  зняв  шапку.  Ноги
тремтять, пiдгинаються, очi заливає пiт. Йде до хати. Але, що то  за  кiнь
стоїть  коло  повiтки?  Пiдходить.   Величезний,   осiдланий,   вiйськовий
конисько. Не добра думка мигнула в нього. Замiсць до дверей,  пiдiйшов  до
вiкна, приложив бiдачисько мокре чоло до тахлi й дивиться. Дивиться й чує,
як починає буритися кров. Обтирає долонею чоло, очi, а долоня  в  кровi  й
брудi.
   Так. Вiн не помилився. Вiн виразно бачив його,  свого  ворога.  Це  вiн
там,  дужий,  здоровий.  Лють  страшна  прокинулася,  так  би  розбив  все
навкруги. За плечима в нього крiс, але вiн не встанi зняти  його.  Нарештi
Гриць бачить, як Павло обняв Марiйку, поцiлував i виходить. А вона нiчого.
Вона ще видно радiє. Гриць причаївся за рогом хати. Ось Павло вийшов,  сiв
на коня. Кiнь, видно втомлений, тяжко затупав копитами й зник у темнотi.
   Марiйка весело вернулася до хати й зараз до  дитини.  Воно  спить.  Хай
спить. Дяка Боговi й усiм святим, що не треба нiкуди тiкати.  Згадала,  що
треба  варити.  Отже-ж  вiн  скоро  вернеться.  Обернулася  до  порога   й
остовпiла.
   На порозi в орамленню дверей стоїть обiдрана, окривавлена постать. Вона
пiзнала її  й  рiзко  викрикнула.  Обличчя  Марiйки  зблiдло,  очi  сильно
побiльшилися.
   А Гриць, як стояв на  порозi,  так  i  не  пiшов  далi.  Поволi  сiв  у
вiдчинених навстежiнь дверях, поставив перед собою крiс i дико дивиться на
Марiйку. Зазираючи в вiкно, вiн не бачив  колиски  з  дитиною.  Але  тепер
зобачив. Спочатку зовсiм остовпiв i коли б Марiйка  не  так  перелякалася,
могла б спокiйно взяти дитину й вийти з нею геть. Але вiд переляку  в  неї
не стало духу. В ногах почула сильну слабiсть, не видержала погляду  Гриця
й почала кричати.
   На полонинах Бубне, Кукул клекоче гарматня стрiлянина. Чорну масу  ночi
безнастанно крають пекельнi стрiльна, якi з сатанською силою рвуть скелi й
розсипають навкруги свої демонськi спiви. Гори горять!  Гори  стогнуть  та
палають.
   За годину вернувся Павло. Вiз з собою харчi й теплий одяг  для  Марiйки
та дитини. Пiдїзджаючи до хати -  дивувався,  що  невидно  свiтла.  Погнав
коня, вїхав на двiр, зплигнув i до хати. Сiннi i хатнi  дверi  навстежiнь.
Всi вiкна вибитi. У хатi гробова тиша.
   - Марiйко! - гукнув Павло. Нiхто не вiдповiв.
   - Марiйко! - сильнiше гукнув. Тиша. Що є?
   - Марiйко! - кричав щосили й  швидко  засвiтив  бензинову  запальничку.
Блиснув огонь. Перед очима руїна. Швидко шукає лямпу, але не находить. Пiд
ногами щось плутається. Нагнувся - дитина! Мороз пiшов поза шкурою. Схопив
диття, а воно майже голе й ще тепле. Притулив до  вуха,  слухає.  Здається
жиє. Швидко, похапцем огорнув його, чим мiг, поклав на лавi.  Тут  саме  й
побачив Марiйку. Розпатлана, майже гола, лежала мiж побитим столом, лiжком
i посудою. Здавалося, що сюди влетiла  граната  i  розторощила  кожну  рiч
окремо. Павло пiдняв Марiйку. Була непритомна.
   Цiлу нiч били гармати й цiлу нiч здрiгалася й тремтiла земля.



   18

   Я знов на фронтi. Грудень - сiчень. Окопи нашi на половинi  Григорiвка.
Це пiвтора тисячi метрiв над рiвнем  моря.  Придiлили  мене  до  нiмецької
частини, як знавця терему.  Боїв  нема,  але  дошкульно  допiкає  природа.
Хуртовини й морози лютують без кiнця. Рана моя  лишилася  спомином  i  нiс
заховав свою патрiярхальнiсть. Глибоко вдячний небу за його  велику  ласку
до мого носа й, якщо вiн не вiдмерзне на наших  рiдних  полонинах,  то  ця
чудесна оздоба мого обличчя краситиме меме  до  смертi.  Доречi  в  дужках
зауважу, що вiн прислужився до пiдвищення мого вiйськового  рангу.  Я  вже
"гер корпораль".
   Щоденний порядок такий: рано гiрка кава й  кiлька  десяткiв  росiйських
"чамайданiв".  Вони  кожного  ранку  видно  звикли  марнувати  тi   дорогi
стрiльна. Все одно бiльше двох-трьох не забють. Полудень -  обiд:  змерзла
юшка, змерзлi бараболi, змерзла яловичина, а на десерт  знов  "чамайдани".
Це, щоб розiгрiтися. Огню-ж на переднiй  лiнiї  не  вiльно  розводити,  бо
вночi блищить, а вдень димить. Дивуєшся нераз i кленеш,  чому  той  вогонь
якраз блискучим i димливим створено. До вечора те саме, що й  до  полудня,
цебто - нiчого. Якщо дасться попасти в  землянку,  то  знищиш  сотню-другу
вошей, а нi, то й того заняття позбавлений. Сидиш i думаєш.
   Сонця, або не видно, або холодне, як душа ката. Заходить криваво й люто
заливає жорстокими барвами залединiлi шпилi гiр. Сам чорт  не  видумав  би
кращого видовища, коли над срiбною землею  жахкотить  велетенська  кривава
пляма, шпурляючи на вас промiнi, вiд котрих замерзає мiзок i душа.
   Сьогоднi ввалює до нас "райхсдойче" Пацiгофер i заявляє: - моя думка це
перпетуум мобiле. Ну, хоч би її, нарештi, чорт  забрав.  Сидиш  -  думаєш.
Ляжеш, не спиш, а думаєш. Домерзаєш, а всетаки думаєш. Це  перон  би  його
трiснув (вiн з Горiшнього Шлеську) нiщо як  прокляття.  Величезну  помилку
зробив Бог, удмухнувши нам ту душу "безсмертну й розумну". I на якого бiса
вона нам здалася? Тиранить тебе й мовчи. А я до того Божого  твору,  якого
звемо людиною, додав би поправку. Десь на животi, коло пупа,  приробив  би
непомiтний гудзик, щоб регулювати ту прокляту  думку.  Хочеш,  думаєш,  не
хочеш - клiпс-кляпс i сидиш собi спокiйно, як фараонська мумiя.
   - А як би ти тодi додумався вiдкрити знова те твоє мобiле?  -  спокiйно
питає хтось з кута землянки.
   - Дуже просто. Це мусiв би бути  автомат.  Накрутив,  скажемо,  на  пiв
години й сидиш, лупаєш очима.
   - Ну, от ти так сидиш i лупаєш, а тут зненацька на голову "чамайдан".
   - I чорт з ним. Хай гатить. Принаймнi знаєш, що без думки був.
   - Це так ти гадаєш, а от я й не годжуся з тобою. Без думки  й  вошу  не
вбєш.
   - А  знаєш.  Карл,  -  перебиває  того  довгий  вояк,  що  сидить  коло
"душогрiйки" i латає штани. - Брух пiймав у себе  пятьсот  пятьдесять  двi
вошi. Думаю, що в цiлому Вiднi не знайдеш бiльше.
   - От диво, мурчить спокiйно Карл. Я сам маю їх мiльйон. Вони  вже  менi
прожерли матню, а тепер комiра дожерають.
   - Так твої ще сумлiннi, докидає Брух. Вони хоч комiра та матню  жеруть,
а от мої мене самого гризуть, як чорти.
   - Кращої матнi вiд тебе не знайдеш й на Марсi. Не дивуйся,  що  й  вошi
ласують.
   Дехто регоче. На цьому розмова вичерпується. У землянцi пiтьма, сморiд,
чугунна "душогрiйка" розчервонiлася й пече. По стiнах тече земляний пiт.


   На дворi лютує хуртовина.  Рiзкий-же  норд-вест  стриже  вiд  Синяка  й
Хомяка. Все пiд  снiгом,  все  мертве.  Оббитi  сухi  ялицi  брязкотять  i
висвистують пруттям. Часами не можна  розiбрати,  чи  то  вiтер  гуде,  чи
летить стрiльне.
   Дверi землянки  вiдчиняються  й  до  середини  ввалюється  купа  снiгу.
Виявляється вояк. Бiдачисько застряг у вузьких  дверях,  а  холод  валуном
котить.
   - Випхнiть ту чортову корову! - кричить  той,  що  сидить  без  сорочки
найближче дверей.
   - Ей, ти, поросний! Зачиняй дверi!
   Вояк усовується i  роздивляється,  кому  має  голоситися.  Натрапив  на
Бруха. - Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвiдка пiймала  двох  русiв.
Один з них старшина.
   - Що-ж, ти нам зо всiх Карпат принiс снiг? - каже Брух.  -  А  де-ж  тi
руси?
   - Там, - махнув вояк рукою на дверi.
   - Там ... Де там? В... ? - сердито додав мiцне слiвце.
   - Коло передньої землянки.
   - Ну, так i кажи. А то там. Йди, тащи їх сюди.
   Вояк знова довго  виходить.  Один  з  наших  зривається,  випихає  його
колiном i зачиняє дверi.
   В той час запiпiкав телефон. - Гальо! Захiднiй вiдтинок  Григорiвки.  -
Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще  капораль  Цокан.  Так,
гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Троє людей? Наказ, гер лойтинант! Явол!
   Брух виключає слухавку.
   - Що там, Брух, оскверняєш моє iмя?
   - Вчора, сучi коти москалi, обстрiляли з далекосяглої Ясiня  й  зiрвали
там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою,
також зникла. Готують наступ i видно хочуть зiрвати позицiю - Говерля. Там
найслабше мiсце. Ти береш три лицарi й мчиш на Говерлю. бо з тамтими немає
нiякого звязку. Маєш звести їх у низ, iнакше, чого доброго, їх зiрвуть.
   - В якiй годинi маю вийти?
   - В шостiй.,
   - А тепер?
   - За десять чотири.
   - Дадуть якусь вечерю? Принаймнi б щось поряднiшого.
   - Вечерю принесуть за годину. Гуляш -  подвiйна  порцiя,  сир  i  кава.
Людей можеш собi вибрати.
   Всi зацiкавилися полоненими. Тi, що сидiли без  сорочок,  одягнулися  й
позащiпалися.  Старшина  ж  чужий  прийде.  Принаймнi  буде  розрада.  Всi
задоволенi.
   По часi приводять. У чоботях, у довгих сiрих плащах, у сiрих з  кляпами
вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою.
   Другий  маленький,  борiдка  цапком,  рижоватий.  У  першого  видно  на
нараменнику одну зiрку. "Прапорщик", чи щось таке.
   - Гутентаг, - вiтається "прапорщик" по-нiмецьки.
   - Вiлькоммен, - вiдповiдає йому Брух. Брух сьогоднi  офiцiйна  особа  -
дижурний. Ми-ж усi мовчимо.
   - Iх ферштеге етвас дойч, - одразу заявляє полонений.
   - Нун гут! - киває головою Брух. - Бiтте, немен зi пляц! - i показав на
обрiзок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша
землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сiдає.  На  ньому
багато снiгу, який коло печi починає  швидко  розтавати.  Вода  стiкає  по
плащi, чоботях. На долiвцi  повстає  калюжа.  Це  видно  непокоїть  нашого
гостя.
   - Вогер зiнд зi? - питає Брух.
   - Iх бiн авс Полтава. Абер iх габе  гiр  дiзе  швайнерай  -  i  показує
знiяковiло на долiвку.
   Ми усмiхаємося. Це "швайнерай" вiн так кумедно  виговорив,  що  ми  всi
дiстали гарний, разом приятельський до  нього  настрiй.  Вiн  починає  нас
цiкавити. Другий стоїть коло дверей  i  розгублено  посмiхається.  Обличчя
його добряцьке, наївне. Вiн видно хотiв би також щось сказати, але  нiчого
не розумiє по-нiмецьки.
   - Дас махт нiхтс. Во iст дiзе Полтава? - каже знов Брух.
   "Прапорщик" смiлiє. - Iн дер Україно, гiнтер дем Київ - вiдповiдає вiн.
Сидить зiгнутий. Обидвi великi з грубими пальцями долонi  обпер  об  мокрi
колiна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкидає їх i грiє колiна.
   - Так ви українець? - питаю його по-українськи. Вiн  зрадiв  i  вiдразу
по-нiмецьки вiдповiв: Яволь. їх бiн українер ...
   - Значить, земляк? Дуже приємно! Вiтаю! - i я назвав своє iмя.
   Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось  проговорити,  також
прояснiв, затупав i схиливши на бiк голову, солоденько заспiвав:
   - Ну, каже Пацiгофер. - I в нас до бiса читається. Узвертаючися до мене
i вимовляючи к майже як х.
   Я не цiлком його зрозумiв  i  чомусь  по-мадярськи  вiдповiдаю:  -  нем
тудум.
   -.Нємтуду? Не слихiвал таковой. Вероятна у австрiйця i губєрнiния.
   - Замовчи ти ж ... морожена! - грубо крикнув на москалика  "прапорщик".
Той одначе не образився й не змiнив свого солодкого виразу. Стоїть,  очима
клiпає та витерає їх кулаками. Я засмiявся.
   - Вас гат ер гезагт? - допитуються нiмцi. Старшина пояснює й  усi  щиро
регочуть. Москалик тупає.
   - Так что, вашь - бродь, разговор слишу хахлацкiй. Дай, думаю,  спрашу.
Вiнават.
   - На що ви на нього кричите? - питаю  старшину.  У  нього  вираз  такий
приємний.
   - Ах, коли б їх чорт забрав з їх виразами.  Обридли  вже.  Осточортiли.
Цiла та Расєя, провались вона мiльйон разiв, повна отаких ослiв i  тягають
їх по цiлому свiтi та й нас з ними чiпають.
   - Чому ж у вас така ненависть до Росiї?
   - То, брат, не ненависть. Це просто правда. Вас  спокушає  його  вираз,
але коли б пожили в тiй Расєї, то скоро  пiзнали  б,  що  за  тим  виразом
криється. От стоїть тобi така ослятина й усмiхаєтiуся, душа "на распашку",
а дай ножа так усадить у твої ребра й далi усмiхатисьме.
   Я пригадав виколотi очi на портретi Шевченка. Москалик дивиться на мене
й усмiхається. Чи зрозумiв вiн що з тiєї розмови.
   Старшина, оказується, був свiдомим українцем  i  не  бажав  воювати  за
Росiю. Вiн ще досить довго говорив  про  росiйськi  вiдносини  й  порядки,
пророкував поразку Росiї й революцiю. Росiяне, казав, не  видержать.  Вони
не здiбнi видержати довготривалого напруження.  Вони  схильнi  до  слiпого
послуху й до такого ж слiпого бунту.
   Обсяг його знання був, по мойому, величезний. Вiн легко називав  безлiч
вiдомих iмен, цитував їх. Говорив то по-українськи, то по-нiмецьки. Це нас
усiх здивувало, а старшина пояснив, що у них iнтелiгенцiя багато читає, бо
неначитаний уважається за неосвiченого.
   - Ну, каже Пацiгофер. I в нас до  бiса  читається.  У  нас,  наприклад,
одного вiршопльотства рiк-рiчно цiлi вагони друкується. По-мойому, все  то
найзвичайнiша нiсенiтниця. Я ще розумiю, який небудь  Гете,  Шiлєр...  Але
решта смiття й тiльки дурно  ним  у  школi  голови  забивають.  Думаю,  що
росiяне нiчого бiльше й, не мають у головi, як ту поетичну полову. Тому  й
дурнi. От австрiйцi молодцi! За цiле  життя  прочитав  двi-три  дозволених
Францом Йосипом брошурцi й має досить. Це по-мойому.
   - Я б з вами дещо не погодився, - делiкатно зауважив старшина.
   - Це як вам хочеться. Я кажу правду. Людина не потрiбує всього того, що
понадумувано. Це її тiльки обтяжує. Мiзок мусить бути легкий  i  рухливий.
Не мусить лише думати, а й чинити.
   - Тут маєте рацiю, - каже полонений.
   -  Як  i   скрiзь,   -   пiдхоплює   Пацiгофер,   пiдбадьорений   своїм
красномовством. - Росiянин розмазня, от що.
   Вичекавши мент, старшина почав вiдповiдати. Вiн тiєї думки, що  людина,
яка читає двi-три дозволених кайзером брошурi, може  бути  чинною,  носити
модерну краватку  та  навiть  випасти  собi  черево.  Але  щоб  вона  була
поступово творчою, у цьому дозволяє собi сумнiватися.
   Є чин i чин. На його думку. Для одного голова му сить  бути  порожня  й
тверда, для другого напхана отiєю, як той  каже,  половою.  Кажуть,  що  й
Наполеон, при всiй своїй чинностi, багато читав i то якраз отiєї полови.
   - Наполеони хай читають. Коли б вiн замiсць бити людей вiдкрив ковбасню
i рiзав свинi, не мав би на те часу.
   Старшина  розвiв  руками  й  замовк.  Видно  не   мав   бiльше   намiру
сперечатися. Слухачi подiлилися на двi половинi. Бiльшiсть погоджувалася з
полоненим.  Я  з  приємнiстю  слухав   обох.   Розпочалися   дебати,   якi
припинилися, аж коли принесли вечерю. Моя подвiйна порцiя дуже  придалася.
Вгостив свого першого,  якого  зустрiв  на  фронтi,  свiдомого  земляка  з
тамтого боку. На москалика решта скинулася. Їх обох  мали  скоро  вiдвести
взад. Чекали лише на змiну
   На дворi швидко темнiє й реве хуртовина. З жахом думаю на свою майбутню
подорож. Це не близько й дороги жорстоко кепськi. В  шостiй  попращався  з
полоненими, взяв трьох людей i пiшов.



   19

   Темно. Повiтря рiдке й дихається тяжкувато. Мете снiг,  хоча  мороз  не
особливо дошкульний. Всi плаї, воєнннi й старi заметенi. Сходимо стежечкою
до теплої кринички, в  якiй  вода  не  замерзає  при  найбiльшому  морозi,
повертаємо направо та  йдемо  вниз.  Це  є  довга  дорога.  Можна  було  б
вибратись через Кукул, але там  горою  шалiє  хуртовина  й  час  вiд  часу
трiскають московськi "гостинцi"
   Йдемо мовчки гусаком. Навколо нi душi. Вiтер не дме а рiже. Он просiкає
темну безодню горiюча iскра, чути квоктання, а за  хвилину  глухий  трiск.
Раз, другий, третiй. Пiсля знов тихо.
   Пiд гору борхається з  навантаженим  гуцульським  коником  двох  людей.
Вiтаємось i проходимо повз. Входимо у смерековий  запуст.  Тут  затишнiше.
Молодi ялинки поприсiдали вiтами аж до мягкої  грубої  верстви  снiгу.  На
вiтах  також  снiг.  Торкнеш  i  сиплеться  купами  на  голову.  Знаю   цю
мiсцевiсть, як свою  кишеню.  Скiльки  разiв  побував  тут  ще  дитиною  з
коровами. Пригадуються деякi подробицi. Пригадалася  та  спокiйна  мiсячна
нiч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цiєю дорогою з Ворохти.
Он i скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже має  змогу
натiшитися вiйною.. Хто б сказав тодi, що вона так скоро прийде. А  що  то
поробляє Розенкранц? Вiн, здається, доставляє для фронту провiянт.
   За пiв години були внизу, йшли, значить,  швидко.  При  виходi  з  лiсу
налiзли на табори й кухнi. Там метушня. Поборхалися понад залiзницею. Коло
залiзного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пiв восьмої.  Тут
недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти?  Не  знати.  Мало  часу.
Спiзнюся, а тих там i викинуть iз скелею пiд небо. Краще вперед. Хуртовина
окутала нас з нiг .до голови снiгом, так, що ми подiбнi на  снiговi  баби,
яких вилiплюють дiти. Наткнулися ще на один  огник.  Я  зупинив  ся  знов.
Зупинились i всi решта. Огник мигнув i зник, ось знов мигнув. У думцi  так
само мигнув i заворушився спомин. Вiн звязаний iз соняшним вечором,  бiлою
панною й дотиками її пальцiв. Далi непогожi осiннi днi, гончий  пес.  мох,
що пахне фосфором. Ще далi шибеницi, бiла хустинка на двiрцi, вiйна. Душно
стало. По обличчю спливали великi краплi заснiженої води. Втягнув у  груди
по можливостi бiльше повiтря, подав команду й пiшли.
   А свiтло, що мигнуло перед очима, не зникає. Чим далi рухаємося вперед,
тим  бiльш  настирливо  лiзе  воно  до  очей.  Ось  уже  зовсiм   близько.
Наштовхнулися  на  повалений  частокiл.  I  тут  я  виразно  вiдчув  намiр
переступити  його,  коли  перешкоджатиме,  розбити  й   зайти   до   хати.
Переступив. Сад. Оглоданi вiтром дерева дико  розчепiрили  свої  вiти.  За
мною, хлопцi! Тут затишок. Вiдпiчнемо та й закуримо.
   Всунулися пiд  накриття  засипаної  снiгом  веранди.  До  душi  зазирає
освiчене тепле вiкно,  пiд  ногами  пустотливо  гоняться  рештки  гiрських
вiтрiв, бавляться, нiби маленькi котики.
   Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вiкна й хухнув  на
нього.- Стiйте, хлопцi, тут а я зайду до хати До найстрашнiшого наступу не
готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрiсть,  яку  тiльки
мав. I так перший раз у життi увiрвався в дiм заборони.
   Цiлий океан тепла, запахiв гарячої кави та вина линувся на  мене,  коли
переступив порiг. У кiмнатi  дим  цигарок,  на  стiнi  старшинськi  одяги,
зброя, на стiльцi вичищенi з високими холявами чоботи й остроги.
   Назустрiч шиокими певними кроками, ступав  високий,  стрункий  мужчина.
Узутий у мягкi капцi, штани вiйськовi, сорочка звичайна без комiрця, а  на
нiй пiдтяжки.
   - Ви хто? - запитав рiзко й певно. Рапортую. Мужчина пiдносить руку  й,
вказуючи гострим пальцем на дверi, кричить:
   - Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте iмя того капораля.
   Нiби зпiд землi зявився гер Шнайдер, у нього великi рудi брови i  також
барви бльокнот. Моє прiзвище загомонiло по хатi.
   I тут сталося те особливе, чого я найменше сподiвався.
   Коло мужчини плiч в плiч, у таких же мяких капцях, зявилася  Йонашiвна.
Вона така ж струнка, як i той мужчина, лише дещо нижча.  Вона  стоїть  вiд
мене в профiль. Бачу  її,  подiбний  на  знак  запиту,  вираз...  Обличчя,
особливо носик, нагадали ту мармурову жiнку, яку колись бачив  у  парку  в
Галичинi. Вислухала в чiм рiч i зовсiм щiльно пiдходить до мене. Голос  її
дзвенить тонко й пахучо.


   - Це ви, Цокан?
   - Так є! - вiдрубую по вояцьки.
   - Котрий?
   - Дмитро, ласкава панночко!
   Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки стоїть коло неї.
   - Це ваш брат Павло? Так? Цiкава його бачити. Здається, що я  вас  десь
зустрiчала.
   Моя память блискавично запропонувала їй свої послуги.
   - Ааа! - протягнула й засмiялася. - Ви гарно все памятаєте. Ви тут сам?


   Вiдповiв. - Пане Шнайдер, - звернулася до того таки з рижим бльокнотом.
Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще є?
   Нiто диня, нiто мiдний мiсяць, висунувся зза дверей.
   - Є, панночко.
   - Пане лойтнант, - звернулася вона до довгого в  капцях.  -  Допоможiть
їй, будь ласка.
   Я, розумiється, встиг зблiднути й почервонiти наново. Мимохiть тiло моє
витягнулося в струну.  Назва  "лойтнант"  говорить  бiльше,  нiж  звичайна
сорочка. Я швидко затарабанив i старанно визвiрив очi.
   - Сховайте їх i не бiйтесь, - тикнула вона пальчиком у моє перенiсся. -
Чого ви так визвiрилися?
   Я знищений. Подiбний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого  одягу
й узуття стiкали  потоки  води.  При  кожному  мойому  русi  снiг  куснями
обривався й падав на блискучий помiст. Виступила на кiн, якась суха, чорна
жiнка й пiдозрiло дивиться на бруднi калюжi пiд моїми ногами. I саме в той
час навстежiнь позiхають дверi й  до  середини  ввалюються  три  величезнi
куснi снiгу.
   - Це - каже Йонашiвна - Цокан. Знаєш мамусю, це брат того  Павла,  який
наробив колись стiльки гармiдеру.
   Чорна жiнка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом iз  снiгом
i розливався  по  помостi.  Крiс,  мої  речi  й  мокрiзний  плащ,  сяк-так
утримували мою вояцьку подобу. I  осоромившися  до  останньої  можливостi,
покiрний кожному тембровi шовкового голосу,  дозволив  собi  випити  чашку
кави, дозволив, щоб "гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще
вiд мене, з солодкою усмiшкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися,
як вояки хлещуть каву, проливають її незграбними руками i брати це все, як
невинну химеру розбещеної панночки.



   20

   Аж коли опинилися  пiд  гострими  поривами  вiтру,  який  охолодив  мою
голову, я зрозумiв усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть  люди!
Скорiше вперед! I ми швидко йшли, борхаючися у  глибокому  снiгу.  Я  гнав
попереду, бо на менi лежала вся вiдповiдальнiсть за цей випадок.
   Перед нами ще десять кiльометрiв тяжкої ходи. Перейшовши  потiк  Сухий,
натрапили  на  втоптану  стежку.  Зустрiла  стежа,  обмiнялися  гаслами  й
посунули далi. Вiтер гремить по верхах смерек, скаженiє, а нам гаряче. Пiт
заливає  чоло.  Гаряче  до  болю,  але  роздягнутися  не  можна.   Тверда,
просмальцована сорочка, щiльно липне до тiла та вiдається в нього тисячами
колючих голок.
   У пiв до четвертої досягаємо  полонини  Кузнєска.  Заходимо  до  першої
землянки й довiдуємося, де знаходиться команда вiдтинку.  Виявляється;  що
аж пiд горою Козмєщик, година ходу звiдсiль. Годi довго розважати. Вперед!
Копаємося через засипанi снiгом  кущi  ялiвцю,  провалюємося,  падаем.Снiг
вище пояса. Мiсцями грузнемо в ньому по шию. Години бiжать, а ми майже  на
мiсцi.
   Дивлюся на годинник - пята. До команди не дiйдемо. Звертаємо просто  на
лiнiю. Крок за кроком, пiд сильними поривами вiтру опановуємо  вiддаль.  А
годинник спiшить. Тут треба б бiгти, кричати. Зрив,  як  нас  повiдомлено,
мае наступитити в шостiй годинi. Коли б вони принаймнi догадалися. Залiзли
пiд небо й льодинiють. Ми вже, мабуть, на висотi тисяча  вiсiмсот  метрiв.
Передня лiнiя на тисячi девятьсот.


   Нарештi ми на мiсцi. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке  попалося
перед мої очi, було Гриця Янчеюка.
   Хвилину я  й  вiн  уперто  дивилися  один  на  одного.  Навкола  сидять
навколiшки з десять чорних, обгорiлих постатей. Пiд стелею смутний, нiби з
проолiєного паперу лiхтар, а на долiвцi купа ручних гранат.
   - Товаришi! - кричу по мадярськи. - Спасайтеся,  бо  це  мiсце  москалi
зараз зiрвуть.
   Вони не вiрять. Вони спокiйно сидять, як i сидiли й,  мабуть,  думають,
що я божевiльний. Я кричу ще  сильнiше,  але  мої  зусилля  даремнi.  Один
починає згучно лаятися й радить викинути мене надвiр.
   - Янчеюк! - кричу я по українськи, зовсiм  забувши,  де  я  й  що  таке
Янчеюк. - Скажи тим дурням, що як вони не вилiзуть звiдсiль,  то  за  пять
хвилин їх викине на небо разом з тельбухами.
   I тут Янчеюк зривається. - По-перше, я тобi не Янчеюк. Струнко  i  Я  є
начальник  цього  вiдтинку  й  ти  мусиш  менi  голосити,  як  належиться.
По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусiли  б  про  це  вже  скорiше
довiдатися. Чому це сталося аж тепер?
   Я визвiрився на  нього.  -  Немаю  часу  на  формальностi.  Ми  дiстали
повiдомлення в останнiй час. Тiкайте! Тiкайте вci! А де мої товаришi?
   Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Вiн  пiддався.  За  ним
вийшла й решта. Швидко вiддаляємося вiд землянки. Бiгти  в  долину  лекше.
Мiсцями снiг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мої товаришi  пригоди
десь вiдстали й хто знає, чи живi. Ми швидко котимося вниз, вальцюємо.  По
дорозi викликуємо людей iз iнших землянок i всi сунемо вниз.
   I от ще один стрiбок i ми знов на полонинi. Я роблю велике зусилля,  бо
вiдчуваю, що мязи вiдмовляються служити. Напинаюся, стрiбаю вниз i кочуся.
В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалюється на мене,  стискає
й горло моє вiдчуло твердi,  костистi  потиски.  Я  харчу,  стогну.  Руки,
замiсць змагатися, заклякли й чiпляються за одяг. Очi полiзли пiд чоло,  а
у скранi сильно бє кров.
   Але враз щось сильно  здрiгнулося.  Грунт  пiд  нами  заворушився  й  у
темноту ночi покотилися демонськi  громи.  Рука,  що  тиснула  моє  горло,
розщiпилася й до моєї голови  блискавично  вернулася  свiдомiсть.  Зобачив
Янчеюка.
   - Грицю, - гукаю йому. - Зiрвало - Це кричу йому два рази, бо вiн  нiби
не чує. Що з ним? За що вiн мене душив? - Це ти, Грицю? А де товаришi?
   - Якi в чорта товаришi?
   - А тi всi, що були з нами?
   З неба сиплються каменi i  встрягають  коло  нас  у  снiг.  Враз  Гриць
викрикнув У суглоб його правої руки попав гострий  камiнь.  У  чорне  небо
увiрвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освiтила гору. Все нiби в
кровi.  З  росiйського  боку  гармати   розпочали   канонаду.   Заратакали
скорострiли.
   - Ти ранений, Грицю? - питаю Янчеюка.
   - Нi! - злюче вiдповiдає вiн. I якого чорта вiн лютує?
   - Мене тiльки, - каже вiн, - мазнуло каменем. А чи вивтiкали тi  дурнi?
- лається Янчеюк. I
   Я пропоную йому свої послуги, розправляю закляклi свої  мязи  й  поволi
пробую рухатися далi. З обох бокiв виривається безлiч ракет, якi освiчують
нам дорогу.
   До самого ранку не вмовкала  гарматня  стрiлянина.  Поволi  спускаємося
вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й вiн цiпить зуби, щоб  не  кричати.  Вiн
борхається поволi переломною, а я за ним. Уже стало  зовсiм  видно.  Сонце
мабуть також зiйшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою  на
чоботи Янчеюка. Вiн борхається, сховзає й падає. Помагаю звестися.
   Туман згущується. Рухаємося поволi  далi.  Через  кiлька  хвилин  Гриць
падає знов.  Упав  i  не  зводиться.  Дивлюся  на  нього.  Той  лежить  iз
вiдчиненими шклянними очима й не рухається. На його вусах, бородi,  бровах
цiлi замети снiгу, який поволi розтає й  маленькими  крапельками  льодової
води стiкає по обличчi десь пiд бороду.
   Вiн уже не пiде, думаю собi. Коли б хто нахопився. Крикнув,  але  голос
мiй надто слабий i туман одразу тамує його. Недалеко, крокiр двадцять  вiд
нас, двi грубi сухi деревинi. Думаю, що там  краще  можна  промоститись  i
знайти якийсь захист вiд вiтру.
   А туман усе згущується. Починає сипати снiг. Пробую дотягнутися до  тих
дерев, маю запальничку й можна  буде  зробити  ватру.  Це  менi  вдається.
Настругую багнетом сухої деревини й по деякому  часi  хамаззя  загорiлося.
Розiгрiвся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж мiсцi, де покинув  i
з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Пiсля  розгрiваю  в  казанку
снiг i грiю воду.
   Гриць, коли вiдчув тепло, дещо ожив. Бiжу ще по дрова. Принiс оберемок,
наложив. Ватра запалахкотiла. Загрiлася вода. Гриць пє її, а  я  намагаюся
переконати його, що то кава. В мене  ще  знайшовся  кусник  хлiба  й  одна
консерва. Розгрiваємо, ломаємо хлiб й накладаємо на нього по шматку мяса й
смачно закусюємо.
   Їм i дивлюся на Гриця. Той  жує  поволi  хлiб.  його  вилицi  бiловатi,
обмерзлi. На очах великi краплi води, якi спадають  на  щоки  й  не  можна
розiбрати, чи вiн плаче, чи це розтає снiг. Хлiб  тримає  лiвою  рукою,  а
права кумедно сторчить на бiк.
   - Грицю, - питаю його. - Болить рука? Вiн глипнув на  мене  й  перестав
жувати. Подивився, не сказав нiчого й почав знов жувати. Я вiдщiпнув свого
плаща, випоров багнетом кусень пiдшивки, вирiзав невеличку стрiчку.
   - Дозволь, - кажу, - завязати ту руку. Вiн дозволив i я почав  обережно
завязувати. I коли моя праця була майже готова, i я  мав  перевязати  руку
стряпком, щоб не злетiла шмата, як Гриць гостро  викрикує  й  лiвою  рукою
сильно бє мене в щоку.
   - Ти що? - не стративши рiвноваги, питаю його. - Якого чорта дурiєш? Не
можеш витримати? Вiн почав швидко розмотувати руку.
   - Лиши. Лиши, дурню!
   Але в ту саме мить вiн бє мене щераз у  лице  та  з  неймовiрною  силою
накидається на мене.
   - Що ти, збожеволiв?! - Але вiн не зупиняється.  Починаємо  борюкатися.
По короткому часi перемогаю його й вiдкидаю у снiг. Менi не зрозумiло,  що
з ним сталося. Але по часi вiн знов зводиться й знов уперто  лiзе  битися.
Намагаюся рiшуче покiнчити з цим. Розганяюся й, з останньої сили,  повалюю
його та спускаю в яр. Вiн стрiмко, вальцюючи в  глибокому  сипкому  снiгу,
котиться  вниз.  Його  руки,  ноги,  поли  плаща,  нiби  якесь   отороччя,
обвиваються навколо його тiла. За ним  лишається  неясний  снiговий  слiд,
який зараз замiтає вiтер.
   Залишив ватру й по можностi скоро  подався  навпростець  без  дороги  в
туман. Схил стрiмко западав  униз.  Багато  разiв  падав,  котився,  знову
вставав. I аж по довгому часi такої мандрiвки докотився до якогось  лiска,
де в iмлi побачив людей.
   Тут пiд грубим смерековим  накриттям  знаходиться  вiйськова  кухня.  У
примiтивно зложенiй iз каменю печi, палахкотить ватра, а перед нею  з  пiв
тузина червонопиких людей у нiмецьких без дашкiв  шапочках.  Дим  виходить
через бляшану руру наверх, стелиться по накриттi, розтоплює снiг i  скрiзь
капає вода. Поруч на вiдкритому мiсцi вовтузиться ще  кiлькох  людей.  Усi
вони дуже одноманiтнi. Не помiтно нi вiдзнак, нi облич. Чорнi руки,  чорнi
пiд шапками плями, широкi замурзанi  носи.  Сукно  їх  плащiв  тверде,  як
бляха, вiчно мокре й вiчно замерзле.
   Присунувся до них, мовчки присiв до ватри, вiдсапнув, а опiсля попросив
пити. Грубенький, з подвiйною потилицею, чоловiк встав, взяв  казанок,  що
стояв на каменi з якоюсь чорною їжою й подав менi.  Почав  пити.  Була  це
кава й навiть досить солодка. Випив усе до каплi.
   Випивши, заговорив про Янчеюка. - Там, кажу, один наш товариш домерзає.
Чи не могли б кого пiслати за  ним?  Я,  прошу  вас,  далi  не  можу  йти,
Голосiть мене вашому начальству й дайте менi схилити голову.
   Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, i вислали за ним чотирьох людей.
Мене вiдправили до командантської землянки.
   Командант по короткому допитi наказав дати  менi  лiжко,  а  перед  тим
накормити. Запитав, чи не є Павло Цокан мiй брат. Так,  кажу.  А  ви  його
знаєте?
   - Гальо! - загукав командант. - Покличте сюди Павла Цокана.
   Я надзвичайно зрадiв. Це було  зовсiм  несподiвано.  За  хвилину  Павло
увiйшов i ми вiталися нiби на тому свiтi. Я так близько вiд  нього  й  так
довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я  станi,  вiн  затурбувався  й
почав  пильно  мене  обслуговувати.  Ввесь  мiй  одяг  уявляв  найсмутнiшу
картину. Ноги  мокрi,  понатиранi,  померзлi.  Права  рука  подряпана.  Це
сталося пiдчас борюкання з Янчеюком.
   Присiв до мене на лiжку й оповiв  про  все,  що  сталося  за  цей  час.
Розказав також за  Марiйку.  Вiн  був  скупий  на  слова,  але  всетаки  я
довiдався про Марiйчине нещастя, що померла  її  дитина,  що  мала  сильне
нервове потрясення й хорує до цього часу. I все це наробив  Янчеюк.  Тепер
менi стало яснiще, чому вiн так поводився зо мною. Вiн хотiв мене вбити  з
помсти за Павла.
   Слухав це майже через сон. Пiсля так i заснув, не дослухавши до  кiнця.
Спав, як камiнь i прокинувся аж на другий день пiд ту саму пору.



   21

   Пiсля того дiстаю нагороду i два тижнi вiдпустки. В той час заговорили,
що в Росiї вибухла революцiя. Австрiйцi готовилися  до  наступу.  Замiнили
деякi частини. Нас перевели на  iталiйський  фронт.  Iз  усiх  подiй,  якi
сталися за час мого перебування на росiйськiм фронтi, надзвичайнiшою  була
та, що того самого вечора, коли я вiдiйшов у довгу мандрiвку  на  Говерлю,
до нашої  землянки  попало  велике  гарматне  стрiльно  й  майже  всi  мої
товаришi, а з ними також i оба полоненi росiяни, загинули. Мабуть  росiяни
навмисне зiрвали частину скелi пiд Говерлею, щоб цим захоронити моє життя.
   Перебуваючи на вiдпустцi, зустрiвся знов iз Йонашiвною. Було це в кiнцi
лютня. Гарний, погiдний день. Зустрiв, як  йшла  з  матiрю,  коло  лiсової
управи. Мати, як i завжди, у довгому чорному плащi, у чорному  капелюсi  з
крепом. Невiдомо, по кому носила жалобу,  але  тодi  майже  всi  жiнки  її
носили.
   Дуже чемно привiтав панночку, але вона, вклонившися, тiльки глянула  на
мене й пройшла далi. Пройшовши кiлька  крокiв,  видно  щось  надумалася  й
загукала на мене. Пiдiйшов.
   - Ви давно з фронту?
   - Нi, кажу. Щойно пiвтора тижня.
   - У вас на грудях хрест.
   - Так, кажу.
   - Це нагорода? .- Так, це нагорода.
   - Мусите оповiсти, за що її дiстали.
   Я раптом знiяковiв. Це, видно, їй подобалося. Вона приняла це за велику
скромнiсть. - Ет, -  кажу,  -  не  варто  оповiдати.  Це  не  було  нiчого
особливого.
   - За нецiкавi справи хрестiв не дають. Мусите менi конечно оповiсти.  А
правда, мамусю, вiн чудесно говорить по-мадярськи.
   Стара, яка терпеливо чекала на дочку, пiдтвердила, що дiйсно добре.
   - Бачте, i мама так каже. Ви зайдете до нас... Ну, коли?  Ну,  скажемо,
сьогоднi ввечорi... Правда, мамусю?
   - Прошу, прошу! - заговорила стара.
   - Ну, от i мама також це каже. Так ви даєте слово? Прийдiть  у  сьомiй.
Добре, мамусю, у сьомiй?
   - У сьомiй, дитинко, найлiпше.
   - I мама, бачте, у сьомiй каже. Чуєте? Точно в сьомiй. Дивiться!  -  i,
погрозивши крихiтним пальчиком, вiдходить.
   Того вечора батько, мати й Павло,  який  нагодою  був  дома,  не  могли
надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на моїх щоках усе до
останнього волоска. Волосся на черепi старанно наолiїв i чесав його добрих
пiв години. За цей час  обличчя  мое  приняло  вигляд,  який  менi  самому
сподобався.
   Точно в сьомiй годинi у Йонашiв.
   Але панночки немає  дома.  А  де  ж  панночка?  Знана  круглолиця  Анна
заявила, що панночка пiшли й ще не вернулися. А куди вони пiшли? Того Анна
не знає. Вони не сказали, куди пiшли. Але я можу зачекати на кухнi.
   I от я чекаю. У  кiмнатах  живе  тепер  не  той  "лойтнант",  а  iнший,
"гавптман". На кухнi аж два його джури.  До  цього  часу  вони  мали  дуже
поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обiймiв  ув  обiйми.
Моя присутнiсть дещо iм перешкодила.
   Минає пiв, година, пiвтора. Панночка не приходить.  У  девятiй  терпець
мiй досягнув кiнця. Зриваюся й без слова йду геть.
   На дворi темнота. Коли б громи били  й  горiла  пiд  ногами  дорога,  я
швидше не гнався б, як тодi. Проте не вiдразу пiшов до дому. Якимсь  чином
я опинився пiд вiкнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся  з  його
двором та огорожею. У вiкнах горить ясне свiтло  й  рипить  грамофон.  Там
проводять запусти. На подвiрю кiлька бричок i мiж ними знана  менi  бричка
Йонашiв. Що було б, коли б я тепер зустрiв її? Цiкаво, що було б?
   Але я не зустрiв її. Обiйшов кiлька разiв подвiря й вернувся  до  себе.
Пройшов поволi через вузенький мiсточок на Тисi, а пiсля кiлька разiв сюди
й туди пройшов  по  лiвому  березi.  Лiворуч  вiд  мене  центр  Ясiня.  Це
найгустiще  заселена  частина.  Мешканцi  переважно  -  iзраєль.   Багатi,
бiднiшi, купцi, крамарi, хабарники та глитаї. Тут i знаний Розенкранц. Ось
його охайний одноповерховий будиночок  iз  мезанiном.  В'їзд  до  заднього
двору вiд Тиси. Подвiря обнесене високим  частоколом,  а  брама  вiчно  на
замку. На вулицю виходять лише  вiкна  двох  -  споживчої  та  залiзної  -
крамниць.
   Крiм того вiн має ще корчму, паровий тартак та адвокатську  канцелярiю.
Останнiми часами вiн узявся за постачання армiї все, що їй необхiдне.
   Пригадав Тулайдана. Що то вiн поробляє? На яких фронтах торзають  його?
Котру по черзi лiкує рану, чи може вже давно вернувся  в  порох  землi,  з
якої нiколи не вилазив?
   На вежi католицького костелу забамкав годинник. Вiдслухав дванадцять  i
подався через Буковинку додому.
   По полуднi другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало.
   - Ти чого хочеш? - озвався не особливо лагiдно Вона заскреготала, що її
пiслала панночка й що я  маю  зараз  до  них  прийти.  Швидко  одягаюся  й
виходжу. Надворi опамятався. Куди? Що ти робиш?
   - Скажи, Анно, своїй панночцi, що прийду за двi годинi й чекатиму  коло
молодого смеречника. Розумiєш? Як хоче, хай прийде. Так  i  скажи  їй,  як
хоче... Второпала?
   Анна кивнула носом i пiшла. Години цi тягнулися неймовiрно довго. Ходив
i тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожевi вiтри летiли прудко  на
схiд. З полонин погавкували гавбицi.
   Не голився й не чистився, а пiшов так, як був. Думав, прийду,  сяду  на
пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли  прийшов,  вона
вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите бiлими  крiличими  шкурками.
Личко рожеве, а очi, як i завжди, чорнi вугольно.
   Привiталась i подала руку. Як це дурновато перший раз у життi  стискати
таку руку.
   - Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не  чекаючи  на  мене!  -
суворо насупивши бровинята, сказала. - Так лицарi не  роблять.  Це  так  i
знайте.
   - Але ж ...
   - Нiчого але ж. Досить. Ви не дивiться на мене... Я сьогоднi не гарна й
зла. Ух, i сердита я сьогоднi. Я взагалi вмiю бути сердита. Знаєте, жiнки,
як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кiтки. От мама моя, та нi. Та
не вмiє сердитися. Я ще нiколи не бачила, щоб вона сердилася.  Отака  собi
рiвна, без вузликiв. Вона така нiжна й така перелякана.  Ви  думаєте,  що?
Думаєте, чого ми тут цiлу зиму пiд самим фронтом живемо? Ми ж могли б собi
жити денебудь iнде, де менше небезпеки, але на цьому  настояла  я.  Ну,  й
було смiху. Мама вперлася - нi й нi. Нiколи ще не бачила, щоб  мама  вмiла
бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собi тут, а я поїду сама
собi туди. А жили ми тодi в Раховi. Знаєте? - глянула на мене. Невже  вона
тодi вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав.
   - Так, я бачив вас у Раховi на двiрцi. Тодi я вiдїжджав до вiйська.
   - Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотiла, але я настояла
й ми переїхали сюди. I було тут весело. Кожної ночi спиш i чуєш: бух! бух!
Тра-та-та! Зiгнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! I так цiлу зиму. У
нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини  й  старшини!  I  тодi  як
прийшли ви  ...  Ну  й  смiялися  ми  пiсля:  Той  лойтнант  казав,  що  я
найоригiнальнiша жiнка на свiтi. Знаєте, що то значить? Найсмiшнiша. Але я
посмiялася з нього. Страшно  смiялася.  Вiн  ще  нiколи  не  прислуговував
воякам. Мама зробила такi великi очi, що аж страшно. I що ти твориш, Кiтi?
Нiчого я, мамочко, не творю. До нас ще нiколи не  зайшли  вояки.Це  перший
раз. А я люблю воякiв. Старшин нi, так i сказала. При тому був лойтнант  i
його колега Дураш. Обом так i випалила це в вiчi. I нiчого. Все змовчали.
   А уявiть, яке перелякане обличчя  зробила  мама,  коли  одного  разу  я
заявила, що йду на позицiю. Одягнула все вiйськове й iду.  йду  i  кiнець.
Кiтi! Ну, не дурiй, Кiтi! Ти завжди  мене  сердиш.  Ти  ж  знаєш,  що  там
рвуться стрiльна. Ха-ха-ха! - засмiялася я.  А  ти,  мамочко,  думала  що?
Думала,  що  на  вiйнi  бублики  з  медом  печуть  i  показують  китайськi
гокус-покус? Смiшна мама. Ну, i смiшна мама.
   - I ви пiшли на фронт? - питаю обережно. Кiтi сипала свої слова, як  iз
мiшка. Йшли снiгом попiд смеречняком, дiйшли до кiнця й вернулися. На  моє
питання не вiдповiдала.
   - Он мама вже засвiтила, - показує на свою  хату.  Засвiтила  й  чекає.
Тепер вона, знаєте, сiла  на  канапi,  накинула  на  плечi  теплу  хустку,
здрiгнулася й каже: - ух, яка холоднеча, а та пiшла й десь там цiпить  вiд
холоду зуби. Вона дуже боїться за мене. Вона сидить тепер  тихо,  одиноко.
Тоненькi свої уста зложила рiвно й тiсно. Ах, яка комiчна моя  мама!  Тато
зовсiм не такий. От це дiйсно протележностi. Мою маму  треба  любити,  але
батько наш не вмiє цього. Не вмiє. Нi. Вiн завжди злий, i зрештою не злий.
Вiн страшенно критий, твердий. Що захоче - зробить. У  нього  воля.  Мама,
кажуть, сильно його  кохала.  Вона,  кажуть,  здiбна  була  цiлувати  його
черевики. От, як можна кохати. А я не знаю,  як  можна  так  любити.  Менi
здається, що я ... Нi, може я й любила б. Так, я любила б.  Але  я  ще  не
любила. Я навiть нераз кажу: - Кiтi, можеш ти когось любити? Знаєш ти,  що
значить любов? Хм, вiдповiдаю собi. Боже мiй! Звiдки я можу це знати?  Я-ж
не любила. Маму любила й люблю її.  Вона  комiчна,  але  її  не  можна  не
любити. А чи любили ви кого?
   Це питання впало на мене надто несподiвано. Я мало не здрiгнув. Обличчя
залилося гарячою кровю. На щастя. вже темнiло й вона не завважила цього.
   - Це менi тяжко сказати. Сам не знаю. Менi хочеться любити те, що  дуже
менi далеке.
   - Їй-богу, це ви вичитали з якоїсь  книжки,  -  сказала  вона.  -  Ви-ж
читаєте книжки. Правда? Такi комiчнi люди, як ви, завжди читають книжки.
   - Невже я комiчний?
   - Не чiпляйтеся за слово. Я не те хотiла сказати. Я хотiла питати  вас,
за що дiстали того. хрестика. А  ви  й  мовчите.  Обiцяли  й  мовчите.  Це
негарно, пане Цокан. Цокан! Яке комiчне прiзвище. Ха-ха-ха! Цокан! Цо-кан.
їх кан, ду канст. Знаєте нiмецьку мову? Перекладiть, я вас люблю. Я хотiла
це сказати однiй людинi i якось у мене не виходило. Часом знаєш,  хочеш  i
не можеш. Бувало й вам так?
   Ви дуже дебелий. Мабуть маєте дуже сильнi руки. А ну покажiть менi вашу
руку. Згадала, що я колись знала хiромантiю. Мене навчив один старшина. О,
ваша рука, груба. Тепер нiчого не видно.
   Я взяв її руку. Вiд неї  до  мого  нутра  полився  сильний  ток  чогось
млосного. Вона так нiжно торкалася до моєї долонi, що здавалося  я  пiймав
метелика i тримаю його в кулацi.
   - Ну, перекладайте. Чого-ж ви мовчите?
   - По-нiмецьки буде: "їх габе зi герн".
   - Як, як?
   - Їх габе зi герн.
   - А як ще?
   - Їх габ' зi лiб.
   - А ще є одно.
   - Їх лiбе зi.
   - А вмiєте вiдмiнювати? Їх лiбе, ду Лiст... Ду лiбст? Лiбст-ду? Як буде
справно? Ду лiбст, чи лiбст ду? А коли ви вiдїзджаєте на фронт?
   - Пiсля завтра.
   - Пiсля завтра? Куди? Далеко?
   - До Iталiї.
   - А ви так  i  не  сказали,  як  справнiще.  А  за  хрестика  також  не
розказали. Завтра в шостiй ви розкажете менi. Добре? Добре?  Комiчно,  "їх
габ' зi лiб". Дивна нiмецька мова. Добранiч. Бiжу. Завтра тут! Добранiч!
   З мiсця рванулася й побiгла. Я лишився й стояв на мiсцi.  Стояв  довго,
поки темнота не проковтнула її.



   22

   В шостiй був на тому саме мiсцi, де  ми  гуляли  вчора.  Година  гарна,
тепла, лагiдна.  Снiг  змячав  i  набрався  вогкостi.  Кiтi  ще  не  було.
Зупинився й розглядуюсь навколо.
   Ось нашi вчорашнi слiди. Ми вторували тут справжню стежу. Це її  слiди,
а це мої.
   Раптом на мене падає велика груда снiгу. Оглядаюся,  немає  нiкого.  Що
таке? Снiг  упав  десь  згори.  Задераю  голову  й  бачу,  на  зiгнутiй  i
покрученiй ялицi, недалеко вiд того мiсця, де  я  стояв,  сидить  спокiйно
Кiтi. Їй  дуже  невигiдно,  але  сидить  зовсiм  тихо.  Одягнута  в  сiрий
вiйськовий плащ, на ногах  чобiтки  з  високими  лякованими  холявами.  На
головi бiла вязана шапочка.
   - Добрий вечiр, панночко! - кажу.
   - Це ви? А я думала, що ви взагалi  не  прийдете.  -  Поволi  незграбно
пручається й видно хоче злiзти. - Ви б хоч помогли менi злiзти.
   - Плигайте просто на мене, як вивiрка, - кажу наставивши руки.
   - Нiби то ви мене й удержали б. А що, як плигну?
   - Ну, так плигайте.
   - Тримайте! - i плигнула. Я пiймав її на лету й винiс на стежку.
   - О, ви все таки дужий. Я важу... Ну, вгадайте. скiльки я важу?
   - Мабуть кiль шiстьдесять.
   - Ха-ха-ха! Порядна гуска важить бiльше. Шiстьдесять  одно  й  тридцять
дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Знаєте, що я сьогоднi  довiдалась?
У Росiї революцiя. Скинули царя й узагалi  усе  начальство.  Цiкаво.  Мама
плаче. Наша сiра кицька чогось об'їлася, чи що  i  здохла.  Мама  її  дуже
любила. Я-ж не люблю котiв. А ви любите?
   - Нiколи не мав нагоди подумати над цим.
   - Це дивно. А коли ви сидiли там на полонинi в окопах. I там не  думали
про це?
   - Про це якраз нi.
   - А про що?
   - Про все. Багато передумалося. Було досить часу.
   - А це цiкаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собi глибокi
землянки. Там душно, мокро й повно воякiв. Усi  сiрi,  дужi  мужчини.  Усi
бруднi й усi сердитi.
   - Не всi сердитi. Є й дуже веселi. Деякi смiються навiть тодi, коли  їм
вiдривало кусень тiла. Одному куля пролетiла через кишки, а вiн смiється.
   Кiтi подумала. - А болить, каже вона. Цiкаво. Що мене в  мужчин  дивує,
це що вони такi терплячi й витривалi.
   Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж їх болить. Правда, болить?
   Я усмiхнувся. - Розумiється, болить. Є такi, що i  плачуть.  Скiльки  я
бачив таких, що плачуть. Усе це залежить вiд духового стану  людини.  Були
такi,  що  при  одному  виглядi  фронту  плакали.  А  побули  довший  час,
загартувалися й зовсiм не звертали на це уваги.
   - А ви були раненi?
   - Хто-ж з тих, що були на фронтi, не ранений?
   - Як це було? Розкажiть!
   Почав оповiдати. Довго  ходили  по  дорiжцi  втоптанiй  нашими  ногами.
Оповiв їй усе, що пережив i передумав. Коли скiнчив, питає:
   - Маєте ви ту стрiчку, що вам дала Параня?
   - Маю.
   - Маєте тут?
   - Так.
   - Покажiть.
   Виняв i  показав.  Подивилася  i  сказала:  -  Жовта  й  синя.  Цiкаво.
Вiзьмiть. А розкажiть, за що вам дали хрестика.  А  це  все  таки  сильно.
Велика церква, а в нiй  повно  образiв  iз  виколотими  очима.  Ви  вмiєте
оповiдати. Це мабуть iнак було. Не так сильно.
   - Я зовсiм не вмiв оповiдати. Я й не вмiю. У мене це лиш  iнодi  буває.
Це треба настрою. Я мушу шукати слова й вирази. Я чую значно  бiльше,  нiж
можу висловити. Мене часто мучить страшна й  разом  велика  думка.  Ходжу,
ношуся з нею, а висловити не вмiю. Я ще був зовсiм малим  i  вже  вiдчував
це. Це було i смiшно й разом прикро. I аж коли зустрiвся  з  Борисом,  той
навчив мене багато говорити. Ах, коли б ви почули, як вiн чудесно говорив!
Я ще нiколи не чув, щоб хто вмiв так приємно, так  розумно  i  так  просто
говорити. А  сам  я  ...  Нi,  я  не  вмiю.  Менi  бракує  чогось.  Бракує
спритностi, гнучкостi. Я ввесь сучковатий, грубий.
   Пiсля почав оповiдати "про  те,  як  заслужив  хрестика".  Кiтi  уважно
слухала. Пiдчас розмови взяла мою руку й увесь час з нею бавилася.
   - Дивний той Янчеюк - каже вона, коли скiнчив. - Не вже вiн  так  любив
Марiйку? Невже гуцул вмiє так любити. А Марiйка. Цiкава б побачити її.  Ця
пережила. А ви завтра їдете? Невже ви завтра їдете? От  дивно.  Є  тут,  а
завтра вже Бог зна де. Поїдете, пiдете знов на фронт.  Згине  скоро  снiг,
настане весна, а вас тут не буде.  Всi  будуть  тут,  а  ви  нi.  Чи-ж  не
комiчно?
   I вона почала голосно смiятися. - Пригадала собi, як  мама  плакала  за
кицькою. Ха-ха-ха! Ви ввесь суковатий. Ха-ха-ха! Це мене все так  смiшить.
Усе залежить вiд духового стану людини. Це ви вичитали з якоїсь книжки. Це
ви напевно вичитали. А як поїдете, то напевно забудете мене.  Мене  зовсiм
легко забувається. Не думайте нiколи й усе. Ха-ха-ха! I звiдки я взяла, що
ви будете за мене памятати? Ви страшно смiшний.  А  мене,  знаєте,  болить
голова. Дуже болить. Тому я така дивна. Я хотiла  сьогоднi  зовсiм  не  те
сказати. Зовсiм не те. Але вже пiзно. В мене так часто буває, що я  не  те
скажу, що хочу. Часом це добре, але здебiльшого зле. А коли вiд'їдете  ви,
все таки напишiть. Розумiєте? Менi буде приємно мати й вiд  вас  листа.  Я
дiстаю так багато листiв. Зо всiх сторiн, уявiть, зо всiх сторiн.  У  мене
цiла збiрка листiв.
   - I хочете до неї  долучити  й  мiй?  -  Це  вирвалося  в  мене  зовсiм
наперекiр мого бажання. Я-ж мiг її образити.
   - А ви й ображатися вмiєте. Це дуже гарно. Ну так бувайте...  Менi  вже
треба йти... Треба йти! Ну? Чого ви на мене так визвiрилися? Ви! Ви!
   В неї тремтiв голос. Узяв її гарячу й мягеньку рученьку. "Моя рученька!
Моя мила рученька!" Взяв i пiднiс поволi до уст. Ручка затремтiла. Разом з
ручкою наближалася до мене й вона вся й я вiдчув дотик її грудей  до  моєї
руки.
   Мої уста зовсiм скривилися. Пiдборiддя  подалося  вперед  i  кути  рота
затремтiли. - Кiтi! - вирвалося з моїх грудей. Це  згучало,  як  клич,  як
наказ. Вона злякалася, рванулася вперед. Мої руки блискавично  охопили  її
пружнiй стан, а вуста вїлися в її уста...
   Я заянчав, мов сильно ранений. Нараз занiмiло все навкруги,  провалився
лiс i гори й ми двоє огненних  i  хистких  стояли  в  усесвiтi  на  зовсiм
маленькiм  клаптику  непевного  грунту.  А  навкола  безмежна  темнота   й
порожнеча.



   23

   - Куди ти, Кiтi?
   - Боже мiй, мамусю! Ти завжди лише куди й куди? Вийду от.  Мене  болить
голова.
   - У тебе, дитино, кожний день щось болить i все таки йдеш, iдеш.  Iдеш,
йдеш i йдеш. Лазиш по тих горах. Там  був  фронт.  Там  стiльки  валяється
всяких бомб, усяких.....
   - Маа-мо! Кричу й не можу тебе перекричати. Всяких, усяких! Нiчого  там
не валяється. Я хочу, я пiду. Мене болить голова й усе!
   - Ну-ну-ну! Йди-йди! Я-ж не кричу.
   У  сiрiй,  з  вiйськового  полотна,  блюзi,  в  коротенькiй  спiдничцi,
оперезана жовтим вiйськовим пояском, тонка, легка й рухлива Кiтi, виходить
з дому, повертає до залiзничного мосту  й,  навпростець,  пiднiмається  на
полонину Григорiвка.
   Ноги її, взутi в грубi з твердого юхту  черевики,  енергiйно  й  мужньо
топчуть мокрi вiд роси комердяки воєнної дороги, на котрiй видно ще  слiди
гарматнiх колiс. Груди пiднiмаються й опускаються швидко,  а  биття  серця
перешкоджає йти. Зупиняється й слухає.
   Владно запанувала весна. Мовчать напруженi  смереки.  Сонце  страшне  й
слiпуче вигналось у височiнь i жбурляє об землю своє  промiннi.  Повiльно,
мов дами з часiв рококо, пливуть хмаринки, орамленi бездонньою синьотою.
   Пробившися через гущавину старого пралiсу, Кiтi видрапується  на  скелю
Климпуш. Перед нею широчезнi простори. Над нею  сонце  й  хмари,  пiд  нею
далеко в долинi рiчка, село, залiзниця,  по  котрiй  без  перерви  повзуть
довжезнi потяги.
   Немає бiльше вiйни. Вона вiдiйшла за гори. Звязали  порванi  залiзницi,
замовкли полонини.
   Кiтi сiдає на повалений стовбур, який тут багато рокiв,  нiби  навмисне
положений, щоб мiг на ньому вигiдно присiсти натомлений мандрiвник.
   I тут щераз виймає листа. Тiльки тут читати такi листи. Тут,  де  можна
кричати, смiятися, ридати. Довго, довго  мовчав,  але  не  забув.  О,  вiн
сильно може мовчати, забути-ж нiколи.
   I Кiтi читає: "Далека Кiтi!
   Коли будеш читати цього листа, не дивуйся. Перший раз такого пишу. Коли
тужила за ним - даруй, за довгий час, коли байдужий - викинь. Пишу й думаю
над кожним словом. Слова мої, мов каменi, тяжкi. Вони нетесанi,  кладуться
кострубате, а хочуть висказати тобi ввесь мiй  бiль,  вiд  того  часу,  як
вирвано мене з зальодинiлих наших гiр,  де  зародилася  й  розрослася  моя
страшна любов. На Монтi Гропi в Альпах  куля  дум-дум  розторощила  кiстку
моєї правої ноги. Згадав тодi тебе й  усмiхнувся.  Бачив  чорнi  очi  твої
залитi слiзьми i коханням. Тепер лежу  в  лiкарнi.  Зо  мною  ще  двадцять
чотири жовтих, воскових облич, чекають черги на смерть. Я-ж бачу очi  твої
й любов, що бушує в них, гоїть рану мою. Лежу два мiсяцi. Нога  моя  довго
лежала на вазi життя й смертi, але тепер остаточно перемогло  життя.  Вона
лишається для мене, лиш трохи попсутою, вона буде  моєю,  як  i  до  цього
часу. Ось я вже зводжуся, можу. сидiти, думати й навiть, як бачиш, писати.
   Кiтi! Що маю ще сказати? Тяжко дiбрати слова.  Як  любиш,  -  вiдчуй  i
зрозумiй. До побачення! Дмитро.
   Кiтi дочитує, руки спускаються на колiна i тримають  листа.  Очi  довго
непорушне дивляться  вперед,  зовсiм  непомiтно  наливаються  сльозами  та
проливають їх. I капають сльози, стiкають по щоках, по кешенях на  грудях,
осипають руки й папiр. У тих очах через сльози  вiдбився  величний,  синiй
простiр, потяги, хмари, зриви  гарматнiх  вибухiв  i  велитенська  постать
людини з розторощеною ногою з усмiшкою на спраглих посинiлих устах.
   Ну, чого-ж ти плачеш, Кiтi?  Смiйся!  "Далека  Кiтi?...  Менi  хочеться
любити те, що дуже для мене далеке" ... Ну й чого-ж ти плачеш,  Кiтi?  Ти,
далека, недосяжна!
   Кiтi всмiхнулася. Обернулася, глянула, навколо. Все спокiйне,  байдуже.
Скрикнула. Нiодна гiлка не ворохнулася, нiодна комашка не прискорила своєї
ходи. Все байдуже й  спокiйне.  Природо!  Ти-ж  чуєш  болi  мої!  Засумуй,
засмiйся, викрикни! Нi. Це так їй байдуже. Це все  так  має  бути,  мусить
бути!
   Зривається i швидко,  майже  бiжить,  вище  на  полонину.  Там  висока,
соковита трава.  Нiодна  корова  не  толочить  її  цього  лiта.  Виплетенi
плотиками закопи, колючi дроти, мiж ними цвитуть гiрськi фiялки.
   Ще пахне скрiзь вiйною. В повiтрi лишилися вiдгуки квилення  й  вибухiв
гарматнiх стрiлен. Валяються речi залишенi вояками, мiсця, де вони сидiли.
Он скорострiльне гнiздо. Може й вiн тут був. Може оцi  слiди  його  слiди.
Кiлька обiрваних будзикiв лежить на камiнi.  Кiтi  бере  й  кожний  з  них
обмацує. То-ж вони воювали, захищали її батькiвщину.
   Пiсля бiжить дещо нижче.  Тут  могили.  Довга  черга  чорних  з  бiлими
написами хрестiв. Читає написи:
   "Герман Пацiгофер, райхсдойч. 18 Б.Р.М.Г.Аб.
   "Адольф Брух, райхсд. Корпорал, 18 Б.Р.М.Г.Аб.
   "Карл Бероут i т. д.
   Звернула увагу на два чужi прiзвища. Як попали вони сюди?
   "Кирило Остапенко, рус. оф.
   "Нiколай Плюєв, рус. сол.
   Пiд усiми дата 24. сiчня, 1917.
   Дещо вище рознесена землянка. Так, думає Кiтi. Це вони тут були. Дивно.
Тут ходив i вiн. Кiтi схилилася  й  помацала  пучками  пальцiв  землю.  Не
гаряча. Така як i скрiзь. Вирвала на мiсцi кiлька фiялок i взяла з  собою.
Пiсля зробила з квiтiв  маленького  вiночка  й  положила  його  на  братню
могилу. "Мир вам!" - прошептали її вуста.
   Коли зiйшла на долину, вечорiло. Вiдчувала сильний голод. По залiзницi,
майже без перерви, сунули на захiд навантаженi людьми потяги. Що це  таке?
Кiнець вiйни?
   Ось зовсiм помалу, сунеться довжелезний потяжисько. Зiбранi рiзнобарвнi
вагони - тягаровi, особовi. У них набито  людей,  якi  кричать,  вимахують
червоними хустками. В одному вагонi виспiвують по-мадярськи якусь  незнану
пiсню.
   - Ей, дiвчино! - гукає до Кiтi вояк. - Ходи  сюди!  -  i  додав  кiлька
поганих слiв. Кiтi оторопiла. Невже це був мадярський вояк? Не може  бути.
То був якийсь хам.
   Кiтi не йде додому, а бiжить за потягом. Потяг повзе зовсiм  помалу  й,
дотягнувши до Зiмiру, зупиняється. З  нього  роєм  висипає  воячня.  Крик,
спiви. На двiрцi вже багато воякiв, якi змiшуються з новоприбувшими й  усi
разом нападають на вiйськовi склади одягiв  i  консерв,  розбивають  їх  i
починають швидко розбирати.
   Тут же на перонi утворився мiтiнг. Чорний, вилицятий чоловяга, вилiз на
перекинуту бляшанку з бензини й, люто розкидаючи кулаками, реве:
   "Товаришi вояки! Хай живе революцiя. Геть з  цiсарями,  з  кровопийцями
народу! Всю владу в руки працюючих! Геть з вiйною! Досить  пролили  крови!
Пора взятися за працю!
   Натовп воякiв в захопленнi. Ревуть,  погрожують  комусь  кулаками.  Над
двiрцем замаячив  величезний,  червоний  прапор,  а  при  входi  на  перон
вивiшено такий саме плакат з написом: "Хай живе революцiя!" Напис на  двох
мовах. Мадярськiй i "гуцульськiй".


   -Все це для Кiтi надзвичайно нове. Вона зовсiм розгубилася,  замiшалася
в натовп, пхається помiж вояками, не розумiючи,  що  сталося.  От  тобi  й
славна мадярська армiя. От i вiйна до остаточної перемоги. Що роблять  усi
тi, що на верху? Де подiлися старшини? Чому тут самi рядовики?
   У кутi, де була каса двiрця, розмахуючи кулаками, просторiкує  дебелий,
з довгими рудоватими вусами чоловяга.  Вiн  утiк  з  Галичини.  Це  бувший
жандарм, але тепер переодягнутий у вояцьке.  Вiн  щиро  обурений  i  майже
одверто протестує.
   - Зупинили потяг. Улiзли. Ви хто такi? - питаю. - Де ваш  комендант?  -
Як дам тобi, чуєте, каже один, кольбою по головi, то побачиш, хто ми такi!
От i говори з ними. - Анархiя. Каже, офiцерiв i жандармiв шукаємо. Забрали
мене й ледве втiк. Ми, каже, українцi. Хто не з нами, той проти нас.
   - Так, так, - загавкав хтось. - То українцi. Вони не  пускають  потягiв
на Мадярщину. Ми ледве зiбрали якiсь старi вагони. У Коломиї двадцять пять
паротягiв i всi зiпсутi. Українцi навмисне попсували, бо вони  органiзують
армiю й хочуть наново вiйну  починати.  Кажуть,  вiд  Києва  пiв  мiльйону
вiйська рушило.  Все  тягне  на  захiд.  Куди  приходять  -  революцiя  та
встановляють свою владу.
   - Хай воюють, як їм ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цiлий
свiт завойовують, матерi їм  чорт!  -  фiлософує  старий  вояк  i  набиває
величезну люльку.
   Кiтi чуб, бачить i нiчого не розумiє. Що  сталося?  Побожеволiли  люди.
Пiв мiльйону якихось українцiв суне на захiд. Чого їм тут треба? Вони ще й
сюди  присунуть  i  тут  зроблять  свою  владу.  Боже  мiй!  Це   було   б
несправедливо й жорстоко.
   Смеркає, а Кiтi нiчого не їла. Вона зовсiм забула за їжу.  Не  до  того
тепер. На її очах валиться велика мадярська армiя й держава. Вона це чує й
бачить i нiчого не може зробити. Смеркало, а вояки не вiдїзджають.
   Запалили смолоскипи й освiтили двiрець. З гiр насунуло багато  гуцулiв.
Всi вони виголоднiлi,  сухi.  Хтось  сказав,  що  роздають  страву.  Вояки
вказали на склади муки й консерв i за хвилину з них  не  лишилося  нiчого.
Розпочалася сварка, бiйка. Деякi, дiставши щось, одразу сiдали тут i  їли.
"Боже мiй! - жахається дiвчина. - Вони  голоднi.  Якi  вони  всi  голоднi.
Революцiя, голод, українцi. Люди! Отямтеся! Ви всi  загинете!  Ви  станете
рабами своїх шлункiв!''
   Перелякана Кiтi бiжить додому. Чому все це на неї зробило  таке  сильне
враження? Вона навiть за Дмитра забула. Вона горить, шалiє.
   Як на те застає дома батька. Вiн, видно, щойно приїхав,  мати  радiє  й
закормлює його смачними стравами.  Вона  прибiгла,  привiталася  й  почала
плакати.
   - Кiтi! Що тобi?
   - Ах, вона в мене завжди така, - журиться мати. Батько переконаний,  що
вона плаче вiд зворушення зустрiччю. Намагається втихомирити.
   - Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки?
   - Революцiя, Кiтi. Вiйна скiнчилася. Всi армiї розходяться.
   - Але-ж не всi - кричить Кiтi. - Не всi! Он ... I вона вже  забула,  як
вони звуться. Вони, тi здалека починають наново вiйну. Не всi скiнчили. Це
тiльки нашi покинули все, не видержали. Це тiльки нашим усе байдуже.
   Батько лише усмiхнувся.
   - Чого ти усмiхаєшся? Тату! А що буде з Мадярщиною?
   - Нiчого. Тепер цiлий свiт збурився.  Всiм  набридла  вiйна.  Революцiю
роблять. Не видержали.
   - Так нащо починали, коли  не  видержали?  Почнуть,  нароблять  стiльки
лиха, перемордують, перекалiчать i пiсля не видержують.
   - Вiд нас, дочко, це не залежить. Це виннi тi панове там на верхах. Але
Кiтi Ти не проймайся так.
   Кiтi дрiбно засмiялася. - Не  проймайся.  Тепер  не  проймайся.  Колись
скрiзь писали: - "Мадярськi жiнки! Цвiт  i  гордiсть  наша!  Всi  сили  на
фронт. Пiдбадьоруйте ваших мужiв!" А тепер не переймайся. Для чого стiльки
кричали? Нащо вiшали отих Гуцулiв?
   - Що з нею? - пошепки питає Йонаш жiнку.  -  Може  вона  читала  багато
романiв?


   Йонашиха тiльки знизнула плечима, а Кiтi почула це Я зареготала.
   - Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з  мамою  цiлу  цю  зиму  читали  довгий
кривавий роман. Це я  мучила  її  тут,  тримала  "на  фронтi",  усмiхалася
старшинам, зализувала їх рани. Так.  Це  були  чудовi  романи.  Нiколи  не
забуду їх. Вiр, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята  тими  романами  й
ледве чи дасться мене вилiкувати.


   Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвiр. Навкола велика
ворохобна нiч.

   * * *

   А революцiя росте, розгоряється. На осiнь рухнув зовсiм фронт.  Вояцькi
маси захопили всi двiрцi, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хлiба! -
чути загальний крик. Зтурбувалися ясiнськi володарi. Йонаш виде  наради  з
нотарем, iз Розенкранцом,  з  Бабчинським.  Утворюється  комiтет  "рятунку
батькiвщини". "Всi, як один муж, повиннi ми стати з Божим на устах словом,
перетяти наближаючiй гидрi  дорогу!"  -  заявляє  Бабчинський.  Розенкранц
пропонує утворити вiддiл народної охорони.  Вiн  мусить  бути  зложений  з
мiсцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим  народом".
Вiн пропонує скликати в Ясiню велике всенародне вiче й пояснити людовi, що
є й як треба шукати рятунку.
   До  комiтету  "рятунку   батькiвщини"   увiйшли   Йонаш,   Бабчинський,
Розенкранц, мiсцевий нотар i студент Пластунєк. Всi разом  видали  вiдозву
про скликання в Ясiню великого вiча. Скрiзь горами, вздовж Тиси й Лазещини
рознеслися чутки, що буде зiбрано "сам народ" на велику нараду.




   ЧАСТИНА ДРУГА. "Заговорять i Днiпро i гори"...


   I

   На гори лiг туман. Тяжкий мов вiки й мертвий, як скелi. Шпилi  Говерлi,
Пєтроса, Близницi, Величного, як  храм,  Туркула,  могутнього  Попа  Iвана
гордо знялись у  височiнь,  сягнули  хмар,  продерли  їх  оливяну  масу  й
виглядають далекого дорогого гостя - величне свiтило землi.
   Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець  приносить  жертву  й
дим її поволi та урочисто зводиться до небес. Лiси, полонини, скелi,  дикi
звори  брязком  хрусталевих  вод,  спiвають  величнi  гимни.  Вiчна,   мов
непомiрнiсть часу, земля твердо й непохитно тримає свiй шлях незрозумiла й
урочиста.
   Родиться день. Притихли й скулилися велитнi гори. Ущухає i вкладається,
забiраючи за собою слiд великого сну, довга, тяжка нiч i шпиль Говерлi вже
вiтає перший промiнь жагучого свiтила, що  чiтко  й  владно  взноситься  в
порожнечу захланних просторiв.
   По горах котиться туман, котиться й розтає. Бренить роса, грає одинокою
струною кришталевий водопад, летить орел, серна  стрiбає  по  кущах,  реве
заспаний медвiдь i доживає свiй скромний вiк остання полонинська квiточка.
   I Нарештi туман розходиться. Зеленими прапорами замаяли зiмятi поверхнi
розлогих лiсiв. Контури гiр усе яркiше й яркiще висуваються на  кiн  i  по
часi стають перед очима лавою велетенських постатей. Це,  мабуть,  на  бiй
приготувалися. Виступили  з  небуття,  з  туману.  Вийшли,  наблизилися  й
зупинилися в задумi несхованого гнiву.
   Стрiлою взлетiло й засяло сонце.
   З грунiв Бубне, Цапок, Верховинка, Лопушанка,  зо  всiх,  усiх  грунiв,
зворiв i гiр, зо всiх близьких  i  далеких  околиць,  суне  народ.  Чорнi,
тонконогi чоловiки. Ошубканi в кожухи, незграбнi їх жiнки, легкi легiнi та
соромливi, безмовнi дiвчата. Все суне, збiгає, спливає вниз. Усе  цвiте  й
барвiє, смiється до сонця, все, що вийшло з гiр, хащавин до  долу  "правди
послухати".
   Йде народ правди послухати. Йде народ сказати своє слово, що сотнi  лiт
було замкнуте в його устах i неодважувалося вирватись у  свiт.  Iде  народ
урочисто, нiби процесiя, нiби на молитву.
   На широкому майданi, що належить до управи державних лiсiв,  де  стоїть
кiлька незграбних камяних будiвель, по серединi приготовлена трибуна. Вона
обмаяна зеленим вiттям ялини й обвiшена державними мадярськими  прапорами.
Коло трибуни гуртується верхiвка. Поважнi, надутi, з вiдкритими  головами,
чекають i видно нервуються.
   Навколо  море  народу,  якого  безупинно  прибуває.  Кожухи  й  вишивки
мiшаються й переливають  у  соняшнiм  сяйвi,  як  свiжi  барви  маляра  на
полотнищi.
   Тиша. Народ гомонить, але майже пошепки. Насупленi чола, брови,  забитi
глибоко очi гуцулiв, застигли в вираз  загадкового  очiкування.  Проходять
години.
   Нарештi в повному одязi духовного  пастиря,  зявляється  Бабчинський  i
починає правити Службу Божу.  Народ  вклякає  навколiшки  й  гаряче  шепче
молитви перед обличчям розпитого на хрестi, за котрим стоїть  Бабчинський.
Народ бе себе в груди великими чорними кулаками, молиться за свої невiдомi
грiхи з сльозами у глибоких ямах очей.
   А пiсля Бабчинський виходить на трибуну.  Велика  тиша  сковує  тисячам
люду вуста, заперає у грудях вiддих. Чути, як хмари проховзають у блакитi.
По вiдкритих головах гуцулiв топчеться вiтрець i кошляє волосся.
   - Любезнi во Христi братия -  глухо  з  нутра  починає  Бабчинський.  -
Нинiшнiй день для нас русинiв усе одно, що день воскресения. Наш народ, що
довгi вiки жиє в оцих горах,  працює,  плекає  свою  маржинку,  нiколи  не
займався такими справами, як справи державнi. Цебто, народ наш завжди  був
занятий газдiвством, маржиною, жiнкою, дiтками, а владу, полiтику робив за
нього хтось iнший, хтось, хто турбувався цим i бажав вам усiм лише добра.
   Згадався рознятий Христос, який казав  вiддати  "кесареве  кесаревi,  а
Боговi Боже". Пригадались упавшi з неба, янголи, яких прокляв Господь  Бог
за непослух i якi поробилися на землi злими спокусителями людського  роду,
i якi до наших днiв баламутять "почтивий" працюючий i  молящiйся  до  Бога
люд. Пригадалася велика вiйна. "Перед нашими очима впали тисячi  й  тисячi
трупiв Всi вони були живi люди й усi вмерли. А чого вони вмерли?  Думаєте,
їх "розтерзала" ворожа граната? Нi, вони потрiбнi були на тамтовому  свiтi
Боговi й вiн їх забрав до себе".


   Iменем розпятого  Галiлея,  кличе  народ  скоритися,  каятись  у  своїх
великих грiхах, бо прийде суд i тодi вiддiляться грiшнi вiд праведних.
   I духовний пастир скiнчив. Мiж народом зiтхання, биття у груди кулакiв.
Тисячi тяжких зiдхунiв,  тисячi,  тисячi  рук  кладуть  на  себе  знамення
хреста, тисячi слiз падає на сиру землю.
   На трибуну плавною ходою вступає молодий,  жвавий,  пристойний  студент
Пластун. Це син Пластунєка,  нащадок  славного  прадiда,  який  боровся  з
мадярами, пiдчас їх  повстання.  Пружними,  рiшучими  кроками  входить  на
трибуну. На нiм барви мадярської держави.
   - Громадо! Чеснi газдове! - дзвенить молодий голос.
   - Iменем високої мадярської влади, промовляю до вас  угро-русинiв,  щоб
вказати вам усе, що маємо тепер дiяти. Превелебнiший наш пан-отець  сказав
нам, який великий! маємо нинi день. I дiйсно  це  великий  день.  Рушиться
старе життя, твориться нове. Цей день пророчить весну нашому народовi...
   Дзвiнкi слова вириваються з  уст  молодого  гарячого  промовця.  Гуцули
кивають головами i хрестяться. А Пластун обiцяє, що "нова мадярська  влада
забезпечить нам наш добробут, наше спокiйне життя. Вона  вiддасть  у  наше
володiння всi лiси й полонини. В наших руках, вiдтепер,  буде  уся  влада.
Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школi. Все  буде  наше.
Все, що належить нам, буде наше".
   I Пластун закiнчив. Останнє зрозумiли гуцули. Зрозумiли  й  мовчать  та
кивають головами. Пластуна  здоровлять  Йонаш,  Бабчинський  i  вся  чесна
братiя. Серед мертвої тишi виривається голосний селянський зiдхун i  глухi
слова.
   - Так, так. Усе наше, лише зверхнiсть мадярська.
   Слова цi вирвались i замовкли. Але народ їх  почув.  Почув  i  зрозумiв
по-свойому, по-хлопському. Нiодна з промов не зробила такого враження,  як
цi останнi, непомiтнi слова. Почули це й Йонашi з  Бабчинським,  почули  i
Пластуни. Мов на спокiйну поверхню води падає якийсь предмет i  вiд  нього
розбiгаються на всi боки  круги,  так  розбiглася  луна  того  випадкового
зiдхуна.
   У думку кожного  гуцула  вдаряє  те  слово.  Воно  ранить  i  розгражує
приспану його свiдомiсть i той починає на мiсцi тупати i хвилюватися. Юрба
ворушиться. Само собою на голови вкладаються кресанi. Урочистiсть розтає i
зникає.
   Але на трибунi знов духовний пастир. У руках його хрест. - Покайтесь  i
скорiтеся! Хрест пiднiмається догори й народ  утихає.  З  голiв  сповзають
кресанi. Нехотя й поволi приходить тиша. Духовний пастир  вказує,  що  для
охорони молодої держави потрiбне хрестолюбиве воїнство. Приходять злi душi
та  намовляють  вас  до  непослуху.  Мусимо  боронитися.  Мусите  створити
вiйсько, яке б iз мечем хоронило  нашi  закони  й  порядок.  Вiн  закликає
добрих, "почтивих" легiнiв у ряди народньої мiлiцiї й буде за них молитися
Боговi. Вiн благатиме всеблагого,  щоб  той  з  великого  свого  милосердя
послав у їх душi спокiй i владi покiрнiсть.
   - Во iмя отця i  сина  i  святого  духа!  Хто  бажає  вступити  в  ряди
народньої  мiлiцiї?  Пiднiмiть  руки.  Мiлiцiя,  то  таке   вiйсько,   яке
хоронитиме вас всiх перед злими духами
   Шепiт рознiсся над натовпом. До гори пiднялося кiлька рук.
   "Мало" - подумав пастир. - Дайте мiсця. Ану  виступiть  сюди  всi,  хто
бажає взяти на себе важкий хрест народнього оборонця.  Ми  будемо  бачити,
хто є той хоробрий i вiрний син свого уряду й батькiвщини. Хай знаємо,  бо
кожний з них одержить нагороду, яка йому належиться. Кожний дiстане хлiб i
грошi... О, вже є бiльше Ану-ану! Хто ще, Налiво, налiво! -  Натовп  почав
ворушитись i робити перед трибуною мiсце. Зо всiх бокiв виступають  молодi
легiнi та старi газди. Всi вони не встигли  ще  скинути  сiрої  вiйськової
унiформи. Одна за одною вилучаються з натовпу  тi  унiформи  та  стають  у
лаву. Ось уже одна лава набралася. Ось друга стає. Бабчинського очi не  на
мiсцi. Вони швидко, швидко бiгають i горять. Йонаш тупцює, як  медвiдь  на
гарячiй блясi. Вiн хотiв би вилетiти  на  трибуну  й  у  захватi  випалити
кiлька сильних слiв. Хай ще говорить "баган". його не зрозумiють,  вiн  ще
потерпить. От будуються сiрi лави. Вони слухнянi та нiмi. За хлiб  i  грiш
бери й жени їх, куди хочеш.
   Вертливе й неспокiйне знаряддя -  Пластун,  опоений  самозакоханiстю  й
поблажливою усмiшкою пана Йонаша бiжить  у  натовп,  гасає  на  спотикача,
кричить, формує муштрує.
   I от став перед трибуною мур нового вiйська. Кожухи,  петеки,  запаски,
вiдсунулися назад. Тепер розмова лише з вибранцями.  Он  як  гордо  стоять
вони й чекають.
   Йонаш радить. Пiдшiптує свої мiркування Розенкранц, Онде Блютрайх ледве
держить перед собою свого живота.
   Вiн також не без дiла. Вiн пропонує свої  послуги.  Вiн  доставить  для
новоутвореного вiйська найлiпшi харчi й найдешевших  цiнах.  Вiн  боїться,
щоб йому не перебили гешефту. То ж не даром скрiзь тиснеться отой  великий
лiтик Розенкранц.
   Але з  рядiв  новоутвореного  вiйська  зненацька  виступає  один  сiрий
кусень. Хто то є? Ага. Це Цокан. Це Юра Цокан. Що вiн собi бажає?
   Вiн  хоче  промовити  до  народу.  Але  вiн  не  звертається  до  свого
начальства. Нi. Вiн круто по-вiйськовому звертається до  маси.  Так,  так.
Вiн обернувся спиною до Бабчинського й до Йонаша, i до Блютрайха. Ось  усi
виразно почули: - Чесна громадо! Дозвольте з цього приводу й менi  сказати
кiлька слiв.
   Шу-шу-шу! - побiгло понад натовпом. -  Просимо,  просимо!  -  загуло  з
десяток одважнiщих голосiв. Начальство - пiп, лiсничий, нотар  i  гандлярi
переглянулися. I якого бiса вперло сюди отого Цокана! Чи-ж вони не знають,
що то за птиця Цокан. Хто його не знає, отого осоружного Цокана. Але  хiба
можна не дозволити йому говорити? Хiба тепер такий час?
   - Просимо, пане Цокан, - озвався з-заду Бабчинський. Вiн навiть "паном"
його обдарував.
   А вiн - той пан, твердими мужнiми кроками входить на  трибуну.  Мiцний,
щiльно обтягнутий у сiрий вiйськовий плащ, з загорiлим бронзовим обличчям,
суворо дивився своїми сiрими очима вперед. В руцi у нього  довга  обмотана
чимсь тичка. Вичекавши хвилину, поки натовп втихомириться, вiн почав:
   - Народе!
   Це слово пронизало  гостро  мовчанку  й,  мов  стрiла,  промчало  понад
головами слухачiв.
   - Народе! - по короткiй перервi повторив Цокан ще раз.  -  Зiйшлися  ми
тут, чеснi громадяне, перший раз, вiдколи стоять  оцi  нашi  гори.  Минали
довгi столiття, тисячелiття. Нашi пращурi та прапращурi жили тут, випасали
свою маржинку й тут  умiрали.  Ця  земля  хоронить  i  до  страшного  суду
хоронитиме їх кости. Але вони вмiрали, западалися їх могили й затерався по
них i слiд навiки. На їх мiсце родилися iншi, якi так  само  до  найменшої
дрiбнички жили, як їх дiди та батьки. Ми родилися й  виросли  по  горах  i
лiсах. Ми випасали маржинку, ми їли, спали, працювали  по  чужих  бутинах,
нас використовував, хто хотiв, на нac дивилися, як  на  худобу,  яка  лише
потрiбна на те, щоб добре тягнула ярмо. До нас налiзло  безлiч  чужакiв  -
хижих, ненаситних, якi скрiзь, де тiльки можна, де тiльки знайшлося  краще
мiсце, посiдали й, як  тi  павуки,  порозставляли  на  нас  свої  сiточки.
Корчми, обман зробили те, що в короткому часi усi долини, усi береги  рiк,
усi бутини, лiси й полонини опинилися в руках отих хижацьких заволок.  Наш
народ вiдтиснуто назад, на високi грунi, на скелi, туди, де  лише  мох  та
камiнь. Нас не стало видно нiде в низу. Ми сходили в долину хiба до працi,
до корчми i до церкви, а вiдбувши своє, мов дичина, верталися назад у свої
нори. А тимчасом долинами ростуть палаци чужих панiв, множаться корчми  та
прибувають усе новi зграї чужинцiв.
   Щоб ми не могли прийти до себе й не  зрозумiли  свого  положення,  нашi
пани не дали нам нашої школи. Нашi дiти роками  ходили  до  того  великого
будинку, що стоїть он у Кевелевi тiльки для  того,  щоб  навчитися  кiлька
непотрiбних мадярських слiв. Ми ж  лишалися  темнi,  невидющi,  затурканi.
Мова, якої силою навчали, не приносила нам нiякої користi, бо нiде в свiтi
тiєю мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярiв, а бiльше нiхто.
Навiть зайдiть до Ворохти й там уже нiхто не розумiє ту мову. А задля  неї
ми мусимо зрiкатися нашого знання, нашої освiти.
   Мiж начальством помiтний рух. Бабчинський нервується. Йонаш  хоч  i  не
розумiє, що той говорить, але бачить по обличчях слухачiв, що то зовсiм не
те, що говорили попереднi промовцi. - Зiгнати його, зiгнати! - шепче Йонаш
Бабчинському, але не втримується й сам вибiгає на трибуну.
   - Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднiшнiй день утворений не для
того, щоб ви бунтували народ. - Сердито говорить по-мадярськи Йонаш.
   Цокай байдуже i спокiйно звертається, до нього...
   - Вас i всiх iнших ми не перебивали ... А чи я про те,  чи  не  про  те
говорю, це вже дозвольте менi знати. Громадо! - звернувся Цокан до  людей.
- Тут менi кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я  замовчати,  чи
говорити далi?
   - Далi, далi! - заревли тисячi голосiв. - Далi Цокан!  Геть  лiсничого!
Народ пiдбадьорений своїми голосами вирiвнюється.  До  них  звернулися  зо
словом. О, вони скажуть те слово. Вони розумiють i чують  його.  Ось  воно
якраз тепер через Цокановi вуста  на  вiльний  простiр  з  глибини  грудей
вирвалося й бушує, мов буревiй.
   I Цокан розказав про вiковiчнi кривди, болi, страждання. Цокан розповiв
про велику вiйну, на якiй впало безлiч наших людей за нiщо. Вiн сказав, що
нас русинiв не лише стiльки, скiльки є  в  Угорщинi.  Нас  є  багато.  Нас
мiльйони, десятки мiльйонiв. Вони живуть по рiзних державах, але всi  вони
однаково говорять i всi одної матери дiти. Всi вони вiками дерлися за чужi
справи, але настав великий суд над  їх  гнобителями.  Ось  прийшла  вiйна,
революцiя. Для нас зiйшло сонце свободи. Всi гнобленi народи  беруться  до
працi на своїй нивi й що це саме треба робити i нам.
   - Тут нам казали, що тепер буде все наше. Правдиво хтось  їм  вiдповiв:
все наше, лише зверхнiсть мадярська. Як може бути все наше, коли ми самi в
неволi. Тепер вони так нам кажуть, бо Мадярщина розторощена.  В  Будапештi
революцiя й вони самi ще не знають, чи вдержаться. Але коли ми  допоможемо
їм, коли вони знов окрiпнуть, тодi вони не захочуть з нами говорити.  Вони
знов одберуть те, що дали й усе буде по-старому. Нам треба шукати не чужої
зверхностi, а своєї. Треба робити так, щоб ми здобули ту свою зверхнiсть i
закрiпили за собою. А де є та наша зверхнiсть?
   Тут Цокан швидко розвинув те, що тримав у руцi. Це був прапор з  жовтою
i блакитньою барвою. Вiн розгорнув його i вказуючи  на  пiдняте  полотнище
високим голосом проговорив: - Ось де наша зверхнiсть! Ця коругов,  це  наш
знак єдностi i згоди. Це є  прапор  будучої  нашої  великої  держави,  яка
повстане коло Києва над Днiпром i до якої маємо належати ми. Я пiдношу цей
прапор перший раз i хай має вiн над нами, поки стоїть  земля!  Ми  повиннi
йти за ним, горнутися пiд ним у тiснi лави борцiв i нас нiхто не переможе.
Слава нашiй будучiй державi! Слава нашому великому народовi!
   Тиша. Здавилося все завмерло. I раптом якась сила прориває мертвечину i
зривається буревiй. Реве й бушує народня стихiя.Гордо  стоїть  з  прапором
Цокан. Тисячi рук пiднеслися до  гори.  Почали  спiвати  релiгiйнi  пiснi,
багато молилися...



   2

   Наш потяг кволо, нiби воєнний iнвалiд,  штигiлькав  пiд  гору  останнiй
перегiн вiд Квасiв до Ясiня. Цiлий тиждень у дорозi.  Рана  моя  зажила  й
нога залишилася при менi. Кiлька днiв не спав, мало їв, але  радiсть,  яка
наповняла мене при виглядi рiдних мiсцевостей, так  розбурхала,  що  втоми
зовсiм не вiдчувалося. Вже  в  Кевелевi,  де  потяг  зупинився  на  кiлька
хвилин, до нас увiрвалася чутка, що в  Ясiню  якийсь  бунт.  Це  нас  усiх
ясiнцiв, якi їхали разом зо мною, порядно зацiкавило.  Дорогою  ми  багато
розмовляли на полiтичнi теми й усi досить добре розбiрались  у  заплутаних
подiях революцiї. Одначе те, ще  дiялося  в  Ясiню,  до  деякої  мiри  нас
дивувало.
   Свисток. Ще пару хвилин i дома. Засапана машина зупиняється й з неї  на
всi боки висипається воячня. Крик, лайка. Зупиняє якась мадярська варта. -
Документи!
   - Геть до чортової матерi! Як дам тобi документи, то перекинешся догори
ногами.
   Натиснули, варта розiйшлася, а ми вперед. Кожний  рветься  додому.  Але
вже здалека почули гармiдер. Бiжимо далi. Народ. Безлiч народу.  Добiгаємо
й собi, вливаємося в його море. На трибунi  Юра.  Вiн  тримає  жовто-синiй
прапор i гукає "слава". У мене само собою  вiдкрилися  широко  вуста  й  я
заревiв. Чути було, як ревiли мої товаришi. Це захопило натовп i по  хвилi
кричало, здається, само небо. Хотiлося рватися на трибуну до Юри й  обняти
його на очах усього народу.  Але  зчинився  такий  рейвах  i  метушня,  що
пробратися до нього не було  нiякої  можливостi.  Десь  вирвався  Павло  й
перебрав вiд Юри прапор. Юра  робить  народовi  якiсь  знаки.  Видно  хоче
втихомирити. Але пiзно.
   - Геть з мадярами! Вiшальникiв сюди! На шибеницю ! Кари їм -  Аж  тепер
зрозумiв в чiм рiч. За трибуною збилася докупи  чередка  людей,  якi  дуже
вiдрiзняються вiд загалу. Мiж ними бачу Бабчинського, Йонаша, Розенкранца,
Блютрайха, й багато iнших. Дещо ззаду кiлька пань.  Он  струнка,  суха,  в
чорному йонашиха, а онде. Так. То Кiтi. Безперечно то вона.
   Вона не бачить мене й добре. Вона, видно, перелякана, тримає  пiд  руку
матiр i щось гукає. А навкола бушує  стихiя.  Гремить  буревiй  народнього
гнiву, котять хвилi обурення й, мов  непомiтнi  трiсочки,  заливає  кволих
переляканих чужинок.
   Але Юра рiшуче взявся зупинити буревiй. Права його рука високо  знялася
над головою. Волосся патлає вiтер. Вiн  гукає  й  закликає  до  послуху  й
порядку. Юрба, видно, починає  поволi  втихомирюватися.  Юра  пропонує  не
розходитися ще, а вибрати людей, якi розпочали б  працю  над  органiзацiєю
сiльської самоуправи та утворення дiйсно народньої мiлiцiї.  А  пiсля  всi
мусять спокiйно розiйтися додому.
   Згода, згода! Почалися вибори народнього комiтету. Це не тревало довго,
бо Юра лише назвав кандидатiв i народ пiд таким настроєм не думав у чомусь
не згоджуватися. Всi одноголосно признали Цокана за свого проводиря,  який
дбає про гуцульськi справи. Розiйшлися з спiвом церковних пiсень.
   Бабчинський i його компанiя розiйшлися також, їх  пропустили  свобiдно.
Куди вони пiшли, це нiкого не цiкавило, хiба що Юру. Але вiн не мав  часу.
Вiн уже збiрав вибраних членiв комiтету i закликав їх до сiльської хати на
нараду. Тут тiльки я змiг пiдiйти до  братiв  i  привiтатися  з  ними.  Ми
цiлувалися, як на  Великдень.  У  наших  душах  бушувала  велика  радiсть.
Хотiлося обняти цiлий свiт.
   Додому не пiшов. Куди там у  таку  пору  додому.  Зайшов  до  ресторану
Романчука, перекусив i до сiльської хати. Там повно народу. Наради, наради
й наради. Юра мiж ними, як президент Сполучених Держав. Менi заявлено,  що
я командант усiєї полiцiї i що  -  раз-два,  маю  приняти  це  до  вiдома.
Утворено комiтет народньої  оборони,  до  котрого  увiйшли:  Юра  Цокан  -
предсiдник, Павло Цокан. Гнат Тулайдан,  Нiмчук,  старший  газда  Клочурєк
Василь й порiшили покликати також студента Пластуна,  бо  хоча  вiн  не  з
народом, та все таки може в ньому заговорить народна кров. Той має бути за
писаря. Я ж до комiтету не увiйшов.  У  моїм  розпорядженнi  збройнi  сили
новоутвореної влади.
   Всi уряди - нотарство, пошта, залiзниця лишаються в такому-ж станi,  як
були, а щоб не переривати нормального ходу урядування  в  сiльськiй  хатi,
комiтет порiшив обрати собi постiйне мiсце осiдку  в  бувшому  вiйськовому
кiнi, коло жидiвської синагоги.
   Вирiшили також, що робити з рештками вiйськового майна, яке  залишилося
на двiрцях Зiмiр i Ясiня. Все це мусить  бути  захоронено  в  цiлостi  для
потреб народнього вiйська. Решту  мадярської  залоги,  що  лишилася  ще  в
касарнi, негайно обеззброїти i  вислати  до  Мадярщину...  Ухвалено  також
негайно вислати  делегатiв  до  українського  уряду  та  просити  в  нього
допомоги. Делегатами обрано Юру i, заочно, не питаючи його згоди, студента
Пластуна. А Йонаша, Бабчинського i  кiлькох  жидiв,  якi  своїми  вчинками
задокументувалися незмирними ворогами народу, поки-що залишити. Для  цього
буде утворено суд i все розбереться  по  закону.  Для  охорони  народнього
комiтету, зараз же має бути  зорганiзовано  вiддiл  мiлiцiї,  а  одночасно
необхiдно вести пiдготовку мобiлiзацiї народнього вiйська.
   Так згучали першi постанови Комiтету Народньої Оборони.
   Пiдчас обрад, до сiльської хати зайшов старий гуцул з Стебного. Кволий,
немiчний, почув, що зроблено якийсь  комiтет  i  прийшов  поскаржитися  на
попа.
   Був це перший живий чоловiк, який звернувся до своєї влади.  А  що  там
сталося? Так i так: 3  вiйни  вернувся  небiж.  Щось  му  сi  стало.  Куля
застрягла у плуцах ци що - вмiрає. Коби хоч вiсповiдавсi. А превелебний не
хочуть. Кажуть, не мають часу. Кажуть, що тепер най тотi сповiдають.
   Он як! Павло, як сидiв, так  i  зiрвався.  Величезний  його  кулачисько
тарахнув об стiл. - До чортового сина! Коли вiшали,  то  вiн  мав  час.  А
тепер не має. Хлопцi!
   Стiй, Павле! - зупинив його Юра. - Не гарячися. Тут треба пiдходити  до
всього розважно. В запалi можна наробити всяких неприємностей.
   - Розважно, чортового сина! На гиляку пса  старого  й  кiнець.  Що  тут
панькатися.
   - Прошу тебе, Павле. Ми не якась банда, а зорганiзована народна  влада.
Попа треба примусити, щоб  вiн  пiшов  виконати  свої  обовязки,  а  пiсля
утворити над ним суд. Суд має займатися такими речами, а не ми.
   - Поки до суду дiйде, то той чортяка втiче. А пiсля наробить  вiн  тобi
шелесту.


   - Не втiче. Подбаємо про те, щоб не втiк.  Нашвидко  пiслали  людей  за
Бабчинським. Повiв їх Тулайдан. Кiлька цiкавих пiшли за ним, щось  дернуло
й мене за всiми. Темнiло. Ворохобний день швидко тiкав. Нас пятеро,  люда,
а по дорозi приєдналося ще зо двоє, швидкими кроками подалися  через  мiст
"Тридцятка" i  звернули  направо.  Проходили  вузенькими  суточками,  коло
Розенкранцового обiйстя. Звiдсiль веде стежка до кладки через Тису.  Вояки
вишикувалися, попереду Тулайдан, а за ним решта. З самого  заду  шкандибаю
до смертi перетомлений я. Проходячи повз частокiл  Розенкранца,  побачили,
як швидко зачинялися i як заригльованi ворота, що ведуть  на  подвiря.  Ми
зовсiм не мали намiру заходити туди, але Тулайдана це видно обурило.
   - Ей, ти там, сучий пасинку, Бог би тя  побив!  Чого  замикаєшся?  Ану,
коли так... Хлопцi! До попа ще встигнемо. Ану вiдвiдаємо цього. Цiкаво, як
нас вiтати буде.
   - "От i на нашiй вулицi празник", - мигнула думка. Чомусь  воскресла  в
тямцi полонинська нiч, Григорiвка, мiсяць. Хлопцям подобалися  Тулайдановi
намiри. В одну мить два з  них  сидiли  на  воротях  i  вступ  на  подвiря
отвертий. Забрязкали крiси. - Заходьте, заходьте! Просимо  вiдвiдати  нашу
господу. Пан Розенкранц Йойна, могутнiй володар усiєї Гуцулiї,  дома.  Вiн
сидить у своїй свiтлицi й нетерпляче чекає  на  вашу  гостину,  -  говорив
Тулайдан i, знаючи добре всi входи, попростував до покоїв Розенкранца.  За
ним ринула решта.
   О, яка шкода! Пан Йойна Розенкранц  виїхали  ...  А  куди  виїхали?  До
Квасiв. Дуже, дуже шкода. Але дома, молодший брат. Ну, слава Боговi. Нас i
молодший почастує.
   Увiйшли i навiть кресанiв не скинули. Не до кресанiв тепер. Це  не  те,
що було. Колись зустрiвши на вулицi Йойну, самi кресанi летiли з хлопських
голiв.
   - Ну, так значить, нас хочуть у  цьому  привiтливому  домi  почастувати
якоюсь стравою. Це гаразд. Хлопцi! Рихтуйте свої черева. Тут вас,  чортiв,
понапихають, як бочки. От i бачите. Пивце i мясо. Так, так. Мяса  ми  вже,
мабуть, давно не смакували. Дякуємо, панi Розенкранцова. А чого ж  то  ваш
брат такi гнiвливi? Анi  не  обернуться,  не  заговорять.  Не  подобаються
гостi? Ха-ха-ха! От дивак! Такi хлопи i не  подобаються!  Бачите,  гей  би
конi регочуть.
   Розенкранц понуро сидить у кутi на заялозеному шкуряному крiслi  й  сам
до себе бурмоче. Видно лише, як пейси та борода ворушаться.
   - Ей ти, хабарнику! - зривається раптом Тулайдан.  -  Чого  там  Боговi
докучаєш? Ходи сюди! Той мовчить. Хлопцi регочуть.
   - Не чує. Оглух холера, - каже з спiвчуттям Тулайдан. - А не бiйся,  як
людей оббiрав, останню худобину з хлiва тягнув, як селян паленкою обпоював
i виманював у них фальшивi пiдписи, тодi пес не був глухий.  Нi,  нi.  Вiн
завжди був глухий. Вiн не чув, як плакали на снiгу  викиненi  ним  з  хати
дiти. Вiн не чув плачу матерей. Вiн завжди був глухий.
   Встав Тулайдан, випростувався, взяв у руки крiс, як палицю й мiрився на
чорну постать в кутi. Перед нього бухнули на вколiшки двi жiнки.
   - Кинь, Тулайдан, - проговорив котрийсь з нас. - Ходiмо вiдсiль.
   Але Тулайдан  махнув  кулаком  направо,  одлетiла  одна  жiнка.  Махнув
налiво, одлетiла друга. Гвалт, вереск.  Хлопцi  один  за  другим  виходили
надвiр. Розенкранц раптом зривається i бiжить до дверей.
   Тррру, карий! - хватає його за полу Тулайдан. - Не спiши, ще  встигнеш.
Розенкранц почав рiзко i пронизливо верещати.  Тулайданiв  кулак  пiднявся
догори й кiлька разiв упав на щось тверде. Раз, раз,  раз!  Хлопцi  швидко
вибiгають надвiр, десь скавiчать жiнки.
   -Я вибiг також. Був так утомлений, що не зовсiм вiддавав  собi  справу,
що коїться. В ту мить чути глухий пострiл i по хвилинi  в  цiлому  будинку
згасло свiтло. З темноти виринула Тулайданова постать.
   - Що? Що? - кинулися всi до нього.
   - Нiчого. Ходiм. Здається пiдстрiлив - трохи нервово проговорив  вiн  i
швидко побiг вперед.
   Витворився  особливий  настрiй.  Нiчого  говорити.  Мiсток  пiд  ногами
вгинається i рипить. Пiд ним реве й  пiнить  повна  Тиса,  а  небо  залите
чорнилом.
   Ось i  будинок  Бабчинського.  Високий,  розлогий,  у  вiкнах  нiодного
свiтла. Йдем до нього з острахом. Чуємо,  що  не  варто  б  iти,  щось  не
пускає, але кожний соромиться свого чуття  й  уперто  йде  вперед.  Довгий
знайомий частокiл. I тут, думаєш, частокiл. На стовбику настромлено  якусь
непотрiбну бляшанку. Бемц! Котрийсь вдарив  по  нiй  прикладом  i  наробив
галасу.
   - Який там чорт!.. - сердиться Тулайдан. На подвiрю зустрiв  нас  лютий
псюра. Скрiзь темно, лише, здається, в  кухнi  свiтиться.  Трах-трах-трах!
Вiдчиняй! Там попадя, син Бабчинського i служниця. Несподiванка. Робляться
великi  очi.  -  Слава  Iсусу  Христу!  Шукаємо  пана  превелебного.  Дуже
потрiбно.
   - Пан превелебний у покої й не мають тепер часу.
   - Таак? Але ми все таки хотiли б їх бачити.
   - Кажемо вам, що не мають часу.
   - Ми дуже перепрошуємо паню добродiйку, але в такiм разi  змушенi  самi
викликати пана превелебного. Мусимо потурбувати.
   В ту мить, велика,  тяжка  постать  Бабчинського  зявляється  у  дверях
кухнi.
   - Що ви, легiнi,  тут  хочете?  -  спокiйний  запит.  Легiнi  познiмали
кресанi. Та, пане превелебний... властиво ж... Тут у Стебнику, як  зачули,
умiрає мадярський вояк. Захищаючи вашу батькiвщину,  вiн  здається  дiстав
кулю в легенi й тепер умiрає. Кажуть, що  ви,  превелебний,  вiдмовляєтеся
його висповiдати.
   - Але-ж нi!.. Але-ж нi!.. Але-ж прошу вас... Хто  вам  таке  сказав?  Я
зараз, ось тiльки приїде пiдвода. Вони не можуть  менi  дати  пiдводи.  Не
можу також i йти. А яке вам до цього, мої милi, дiло? Хто вас сюди послав?
Це ж, здається, скорiше моя, нiж ваша справа.
   - Еее, пане превелебний! Що там таке питати. Та й  пiдводу  тут  нiколи
чекати, - пiднявши голос, каже Тулайдан i насадив кресаня. -  Ми  спiшимо.
Там вмiрає вояк. Пiдсядьте лiпше,  превелебний!  -  i  подає  Бабчинському
стiльця. Зирк, зирк! Що сталося? Навiженнi? Бiлiє, червонiє,  знов  бiлiє.
Син виступив було вперед. Ми всi стоїмо й чекаємо. Чого той хоче.
   Не хвилюйтеся! Прошу не хвилюватися. -  Звернувся  до  нас:  -  Хлопцi!
посадiть пана превелебного й допоможiть йому роззутися. А  ви,  паничу,  i
ви,  панi  добродiйко,  не  хвилюйтеся.  Пановi  превелебному  нiчого   не
станеться Вони лиш пiдуть i висповiдають вмираючого.
   Два дужi козарлюги не чекали на  дозвiл.  Вони  посадили  Бабчинського,
роззули. Забiлiли нiжки, затремтiли дучки.
   - Ну, от вам тепер i пiдводи не треба. Буде зовсiм легенько. Пiдемо.
   Бабчинський стояв. - Ах, лиши Тулайдан! - сказав котрийсь.
   - Ходiм! - рiзко викрикнув Тулайдан i очi  його  налилися  червоним.  -
Раз, два! Марш! - скомандував по-мадярськи.
   Нi, нi. Це вже не жарти. Це зовсiм не жарти. Бабчинський пiдводиться та
й iде. Йде до дверей,  надвiр.  Ось  i  вулиця.  -  Бiгом!  -  скомандував
Тулайдан i ми всi пострiбали берегом Тиси в нiчну пiтьму.



   3

   А з другого боку за  Тисою  коло  пошти  чути  рейвах,  крики,  мигають
вогники. Ми ж бiжимо, квапимося до вмiраючого. Ми  не  звертаємо  на  нiщо
уваги. Думка працює сильно, але  нiби  одурманена  чадом.  Все  одно  було
пiзно. Ранений вояк помер без сповiдi.
   Пускаємо самого Бабчинського й вертаємося до села. По дорозi  натрапили
на хату одного з учасникiв славетнього нашого гурту.  -  Зайдемо,  хлопцi?
Вiдпочинемо.
   - Зайдемо! - i зайшли. Посiдали на лавi  колом.  Десь  взялися  моторнi
дiвчата, горщик кислого молока. Дуже гарненька донька господаря Василинка.
   - Ех, i донька! Певно неньова й мамчина! - шкирить Тулайдан зуби.
   - Саме вiдгадав. Гейби пальцем в небо попав, -  заливається  Василинка.
Тулайдан тягне молоко. - Пийте, козаки. Чули це слово?
   Зареготали. Але  в  ту  мить  зненацька  брязнули  всi  тахлi  вiкон  i
посипалися на долiвку. На їх мiсце втикнулося до середини з тузин крiсових
цiвок. Одночасно вiдчинилися дверi i на порозi стали три цибатi мадяри.
   - Руки вгору! Iменем закону ви арештованi! Тра-та-та!
   - Цiвки крiсiв настовбурчилися просто на нас.
   Чотирнадцять  рук  пiднялося  вгору.  До  хати  увiйшло  ще  кiлькох  i
гарненько пiдiбрали нашу зброю. Я  нiчого  не  мав,  то  i  не  було  чого
пiдбирати.
   - Є тут Цокан? - запитали одразу нашi добродiї. Прийшлося вiдгукнутися.
Виступили два i зправа i лiва я вiдчув дбайливу охорону.
   По короткому часi ми  опинилися  в  темнющому,  як  могила,  льоху  пiд
сiльською хатою. Темнота, що спочатку не могли навiть знати, хто з нас тут
є. Почали перегукуватися. Василю? Чого? - Є  ти  тут?  -  Та  чуєш  же!  -
Дмитре?
   - Та є, є, не бiйся. А де Тулайдан? - У, - сквернословить той.  -  Нас,
видно, думають просто живцем до чорта пiслати.
   Тиша. Над нами  рейвах.  Тупотять  i  шурають  ногами,  нiби  танцюють.
Тулайдан зiдхає. - Свинське, пробачте, положення, - чути його голос.
   - Не важне, - вiдповiдає темнота.
   - Та не смердiть так, чорти, - бубонить з другого боку.
   - Мовчи, мовчи там. Пив кисле молоко? Пив. Ну, так i нюхай.
    А твоя сестра, Юро, дiйсно нiчого собi. Давай, пошвагруєм.
   - Ти-но, ади, буцигарню одсидь. А то  поки  вилiзеш,  посивiєш.  Мадяре
жартiв не люблять.
   Три ночi не спав, але й четвертої  не  до  спання.  Обдумував  усе,  що
сталося, розпитував, з чого почалося. До чорта дивно, їхав додому, а попав
чорт зна куди. Але нiчого не вдiєш. Сиди й чекай. Що то зробили  з  рештою
комiтетчикiв? Де Юра, Павло?
   Метушня на горi не втихає. Час  тягнеться  без  мiри,  нудно  й  довго.
Раптом чути на горi крик. Впав пострiл, затупотiли ноги.  Ми  зiрвалися  й
завмерли. Але по часi гармiдер втихає i знов як було. Що там дiється?
   Що там, чорт би їх забрав, дiється?
   Ранок досягнув  нашої  яскинi  значно  пiзнiше,  як  йому  це  належало
зробити. Скромне, загратоване на  двi  крихiтнi  бруднi  тахлi  вiконечко,
закрилося ззовнi непрозорою повiкою неохоче пiддавалося напоровi соняшного
промiння. До всього й день, видно,  неважний.  Сiрий  i,  мабуть,  нудний.
Осiнь там кладе чiтко свої ознаки на перси  стиглої  землi,  а  вiтер,  що
порою й до нас застукає, щиро остуджував розжаренi коханням  лiта  гiрськi
чола.



   4

   Сто чортiв. Просто неймовiрне щось. Частокiл, ворота, чорний халат.  Не
вiриться. I чого ми тут сидимо? Якого бiса ми тут сидимо? Ага, знов  якiсь
шматки вчорашнього. Стрiбаємо берiжком, а перед нами черевате  людоподiбне
єство. Далi тi скаженi цiвки у вiкнi. Хто заплатить газдi за вибитi тахлi?
   Вже давно ранок. Шлунки нашi громами обзиваються, а їсти нiчого. Хлопцi
довго гуторили, пiсля затихли, сидять, сопуть, а вирази якiсь макогонячi.
   Нарештi, десь коло обiду, почали викликати. Першим мене. Це  знов  таки
вказувало, що до моєї особи вони привязували найбiльше неоправданої уваги.
   Стiл. За столом люди й усе  вiйськовi.  Папiр,  пера,  чорнило,  пишуча
машинка фiрми "Адлер". Це досить стара фiрма. У нашому полку були  аж  двi
такi машинцi. Коло машини сидить  досить  знайоме  менi  дiвча,  ясiнської
прачки. Водо дивиться на  мене  перелякано.  Всi  решта  виглядають  також
досить дурнувато. Пики переборщено поважнi.  Один,  з  перетятою  верхньою
губою, якого я нiколи до того, анi пiсля того, в Ясiню  не  бачив.  Навiть
монокля для невiдомих цiлей у лiве око вставив. Але вигляд його  вiд  того
анi на йоту не став поважнiщим. Дуля якась.
   Довiдавшись моє iмя, прiзвище, роки й решту подробиць  моєї  бiографiї,
запитали, як я попав у ту банду.
   Так i так. Їхав. Давно не був дома. Мiтiнг. Хто й що говорив  не  знаю,
але в революцiйному захопленнi i т. д. i т. д. словом, як бачите.
   - Хм, хм... Так, так.
   - До нiякої вини не почуваюся. Хто вбив жида, не бачив.
   - Не бачив?
   - Не бачив.
   - А нам здається бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидiти.
Може побачите.
   - Ну, що-ж. Сидiти,  то  сидiти.  Хiба  мало  вже  находився.  Варто  й
вiдпочинути.
   Смiшок. Це так розтята губа хiхiкає. Чорт з тобою. До побачення.
   За мною Тулайдан. Цього продержали довше, а коли вернувся,  вигляд  мав
неважний. Пiдсiв до нього i почав пiдбадьорувати. Вiн сказав,  що  можливо
ще цiєї ночi нас вивезуть до Сиготу. Це вже дещо гiрше.
   Перебравши всiх, нам внесли якусь юшку й по  кусневi  кулешi.  Зiли  до
дрiбочки й сидимо далi. Де-ж у бiса нашi? Де Юра? Чому-ж  вони  не  дадуть
нiчого про себе знати? Але хiба ми можемо подати щось про себе? От  сидимо
й усе.
   Надходить вечiр, а за ним  нiч.  Сидимо.  Чекаємо,  що  кожної  хвилини
зайдуть i скажуть: збiрайтесь! I що  тодi?  Тиждень  добивався  додому,  а
тепер знов поволочуть тебе, хто зна де.
   Гемно, як у чоботi. Сморiд також прибрав особливої мiцi, бо  нас  i  не
думали кудись виводити "до вiтру". Внесли вiдро й усе. Вже нiхто з нас  не
говорить. Всi мовчать, мовчу з солiдарностi й я. Над нами,  як  i  минулої
ночi, безупинна метушня. Час тягнеться, як смола.
   Аж чуємо, хтось до нас доберається. За дверима кроки, гутiрка,  брязкiт
ключiв. Ми переконанi, що йдуть по нас. Прощай Ясiня  й  революцiя'  Дверi
вiдчиняються i смутний, виразом вiдчаяного песимiста, лiхтар дещо  освiтив
нашу яскиню. Сидимо всi на землянiй вогкiй долiвцi  i  зовсiм  не  думаємо
вставати. Вдень я дещо закорхнув, а тепер збiрався знов i на тобi.
   - Дмитро Цокан! - чую голос лiхтаря, чи тiєї пики, що сторчала за  ним.
Розчарування. По короткiй мовчанцi вiдповiдаю.
   - Збiрайтесь i виходьте.
   - Куди? Що?
   - Виходьте й кiнець. Не будемо-ж вас виносити, - жартує пика.
   Оглянувся на товаришiв. Шкода стало. Виведуть сучi коти i не вернешся.
   - Ну, кажу, братва. Будьте здоровi. Видно мене там таки полюбили.  Пiду
на зобачення ... Ет! ...
   - А ти не йди, - каже Тулайдан.
   - Не йди, - кидаються до мене решта. - Коли йти,  то  всiм.  Одного  не
дамо. Куди там серед ночi. Не дамо!..
   Я встав. Що його робити? Пика й лiхтар настирливо сторчать у дверях. За
ними ще кiлька пик визирають, а з ними видно й крiси. Подумавши, кажу:  не
пiду я, добродiю, сам. Чого ви хочете?...
   - Но, но! Не морозь дурницi. Пiдемо, пiдемо, хлопе, i баста. - I по цих
словах до ями ввалилося  з  пятеро  барчистих  люда,  зтероризували  наших
бравнiнгами, пiдхопили мене й метеликом випурхнули "на свiт Божий".
   Там темнота, хоч стрiляй у морду. Коло мене двох  озброєних  до  зубiв.
Вийшли заднiми дверима i,  пройшовшi  короткими  суточками,  опинилися  на
дорозi.
   Тут чекає запряжений фаетон. Конi направленi в сторону  Лазещини.  Коло
того ще двоє озброєних.
   У мене по спинi пробiг холодок. Поважно й урочисто  пiдводять  мене  до
фаєтону. Всiдаю. Коло мене вмощуються два озброєнi, запона  спускається  i
конi прудко рушають. Серце чiтко й нагальне тукотить. У головi бавляться в
перегони думи. Колеса возу  стукотять  i  стрiбають  по  камiнцях.  Вiйна.
Знайомi обличчя, батько, мати... Кiтi? Де ти є, моя Кiтi?..



   5

   Передминулого дня,  пiсля  страшного  вiча  на  площi  лiсової  управи,
перелякана та зтурбована Кiтi припала до матерi, мiцно  тиснула  її  суху,
теплу руку. - Ходiмо! Ходiм звiдсiль, мамочко! Ходiм скорiше!..
   Вона тремтить, серденько  стрiбає  в  грудях,  в  очах  пекучi  жарини.
Дивиться на трибуну й боїться. Що за дивний i  чужий  має  там  прапор.  I
зненацька... Боже, Боже!.. Кiтi не хоче  цього  бачити,  Кiтi  клене  свою
долю, яка допустила нещастя пережити цей мент. На трибунi обiймаются брати
Цокани й мiж ними також вiн. Невже-ж i вiн?.. Зрадник?..
   На короткий мент занiмiла. У грудях давило й пiд горло тиснулися болючi
сучки. На  обличчi  збiгають  рожевi  плями,  а  в  залитих  слiзьми  очах
зявляються i зникають гострi прудкi огники.
   - Ходiм, мамусю, ходiм! Тiкаймо звiдсiль! Мама не знає, що  є  з  Кiтi.
Кiтi тiкає, боїться? Кiтi тремтить за  долю  батька  й  матерi?  Але-ж  тi
лобуратi, похмурi дядьки нiчого не зроблять. Вони не  осмiляться  напасти.
Вони надто несмiлi. Але все таки дiйсно краще, як мога скорiше виборхатися
з цiєї жахливої юрби.
   - Де батько?
   Кiтi не слiдкувала за батьком. Вiн десь тут. Вiн дасть собi  раду.  Вiн
мужчина. Там тi на трибунi просять не чiпати нiкого. Хай iдуть  собi,  хай
розходяться.  Батько  може  ще  знайти  багато  можливостей  доказати  тим
мужикам, хто вiн є. Може, коли захоче.
   Так думала щупла Кiтi. Одночасно  її  щось  тут  тримало.  Не  хотiлося
вiдходити з цього мiсця, хоча вуста мимоволi все "ходiмо, ходiмо!"
   Проїжджає жидiвський вiзник. Конi подiбнi на, старi  вичовганi  ключки.
Вони припнятi до брички ремiняками  й  видається  бричка  от-от  попре  їх
назад.
   Кiтi i мати сiдають,  вiзник  очайдушно  заголосив,  конi  напнулися  i
потягнули бричку за собою.
   Прибувши додому Кiтi не могла найти собi мiсця. Вiдчай,  що  ввесь  час
збiльшувався й дивний неусвiдомлений страх наповнював її єство. Знов, як i
того страшного вечора, коли вона перший раз побачила революцiю  на  стацiї
Зiмiрi, перед очима виступило огненно-кошмарне слово - "українцi" Що  вони
вiд нас хочуть? Чого їм тут треба? Це правда,  що  тi  потвори  з  якогось
небуття виходять i наводнюють собою всi краї. Це правда,  що  пiвмiльйонна
їх армiя суне на захiд. Так. Це безперечно правда. Вони вже тут. Вона  чує
їх. Тихi, спокiйнi русини. Так, так. Це  українцi  їх  зiпсули.  Але  це-ж
неможливо, чуєте? неможливо! Тисячi лiт тихi, спокiйнi русини й як же так.
Де взялися тi ворохобнi українцi?
   Це слово мучило, било її, стьогало її  по  обличчi.  I  не-вже  з  ними
"вiн"?
   Уявивши постать Дмитра, його очi, його закоханi, мякi,  теплi  очi,  не
могла повiрити, що й вiн належить до тих українцiв. Це не можливо. Це  сто
разiв неможливо! Це хтось покпився над нею. Дмитро є мадяр, це ж так ясно.
Вiн є вояк мадярської армiї, вiн  носить  нагороди  тiєї  армiїї  вiн  так
хоробро захищав свою батькiвщину. Нi, нi! ... Такi люди  не  можуть  i  не
смiють бути українцями. Українцi - розбишаки, а в  кращому  разi,  страшна
орда, що зтягнулася з безкраїх степiв пустельної Азiї якоїсь Гобi i  тепер
пре на Мадярщину, щоб її знищити. Гуцули також не українцi.  Гуцули  тихi,
добрi, працьовитi й покiрнi люди. Вони хочуть бути завжди  при  Мадярщинi.
Правда, що вони не вмiють по-мадярськи, але ж вони навчаться. Вони  хочуть
навчитися.
   Вони розумiють, як приємно; розмовляти  такою  благородньою  мовою,  як
мадярська...
   Прийшов вечiр, а батька нема. Темнюща нiч облягала одинокий,  закинутий
серед хащавин i гiр  острiвок  Мадярщини.  Навколо  простягнулося  жахливо
царство українцiв  i  Кiтi  ввижається,  як  вони  величезними  масами  не
зустрiчаючи опору, переливаються через гребiнь Чорногори. Вони скрiзь.  Їх
повно. Гори, лiси, в кожнiй гуцульськiй хатi - скрiзь українцi. Може  вони
зараз i до них увiйдуть. Що, як увiйдуть i заговорять своєю собачою мовою,
брр!
   Швидко спускає тяжкi непрозорi вiконнi занавiси. - Мамо, зачини в кухнi
-вiкно.
   - Нащо, Кiтi?
   - Прошу тебе. Нащо й нащо! Ввесь час нащо.
   - Боже, яка ти нервова. Я вже зачиняю.
   - Зачини добре й ходи до мене. Сядь. Скажи менi, мамусю!  Цокани  також
українцi?
   - О, Боже! Звiдки? Цокани звичайнi собi гуцули.
   - Ах, звичайнi гуцули. У тебе все звичайнi гуцули.  Вони  зовсiм  нiякi
звичайнi гуцули. Знаєш ти, мамусю, того Цокана, що колись був у нас i  пив
каву? Тодi, за вiйни Хiба то звичайний гуцул? Вiн справжнiй мадяр. Хiба ти
не чула, як вiн говорить i не бачила, якi в нього на  грудях  нагороди?  А
вона, звичайнi гуцули! Ех, Боже!
   Кiтi це обурило. Вона вперто  думає  й  намагається  довести  нетямущiй
матерi, як та глибоко помиляється.
   - Хiба звичайнi гуцули могли б так розмовляти, як Дмитро Цокан? Вона  ж
добре знає, що звичайний гуцул ледве потрапить на своїй дикiй мовi звязати
двоє путнiх слiв. Вони не потраплять висловити свого захоплення й  жалю  й
подiбнi до кращих пород малп. Он лист Дмитра... Нi, нi! I чого ти, мамусю,
так завжди на мене дивишся? От не люблю, коли хтось на мене так  дивиться.
Я ненавиджу Дмитра Цокана. Чуєш? Ненавиджу! Вiн уже потрiбує книжки,  пише
дикi листи, вiн оповiдає про мистецтво. Ненавиджу! Задоволена? От  i  все.
Але як ти глибоко помиляєшся, коли  думаєш,  що  Цокани  звичайнi  гуцули.
Боже, як часом старшi люде можуть помилятися.
   Мати виразно признає свою помилку, але Кiтi мучиться далi. Всi занавiси
опущенi. Всi вiконницi щiльно зачиненi. Вже  горить  у  бiчнiй,  навiшенiй
килимами кiмнатi, маленька лойова свiчечка, щоб бодай свiтло не прорвалося
назовнi.
   За стiнами шумить i, гуде вiтер, чути  вiчно  знайомий  вiддих  лiсу  й
гуготiння Студеного потоку.
   Кiтi лягає на мякiй, укритiй килимом, канапi  горiлиць.  Чи  хоче  вона
їсти?  Нi.  Вона  зовсiм  не  хоче  їсти.  Вона  ось  полежить   трохи   з
позакладаними за потилицю руками. Не заважайте їй. Стеля майже темна.  Очi
пнуться, але не встанi пiймити одного образу. Все лiзе щось iнше,  не  те,
зовсiм не те.
   - Д.М.И. - Дми. Т.Р.О! Он тi лiтери горять. От  якi  вони  вогнянi,  то
наближуються, то вiддаляються. Плющить очi. Нi, нi! Не нахиляйся  так.  Не
дихай. Чого ти так дихаєш? Чує, як  бракнуть  її  юнi  груди,  як  солодко
болить коло серця. Мимоволi пружньо й сильно до болю напинається,  плющите
очi, та швидко дихаючи, стуляє вуста. "Це ти? У мене шумить у головi. Який
гарячий, рожевий туман". У грудях палає вогонь, пече, топиться, як  кусень
воску серце, а  цiле  тiло  млiє  у  дрiбному  трепотiннi  хвиль  рожевого
гарячого туману.
   Зненацька зривається та рвучко обертається на  другий  бiк.  Коротенька
спiдничка щiльно  обгортається  й  звязуе  вище  колiн  її  ноги.  Обличчя
закопується в мяку плетяну полушку i, стримуючи  ридання,  вона  мiцно  та
пристрасно цiлує, тiсно обнiмає подушку, горне до мокрих щiчок, смiється i
плаче. Сльози котяться й сиплються дрiбними перлинами ...
   У сусiднiй кiмнатi  чути  рейвах.  Низький  мужеський  говiр  i  стукiт
пiдкованого взуття по помостi.
   Кiтi миттю  зривається,  швидко  витерає  хусточкою  обличчя,  оправляє
зiмяту спiдничку. "Хто там? українцi?" - мигнула думка.
   Ага. Це  батько.  Це  його  голос.  З  розбурханим  серцем  вибiгає  до
передньої кiмнати й бачить батька, худого, блiдого, виснаженого, оброслого
великою чорною щiтиною. Вiн сидить на небарвленому ослiнчику i з  зусиллям
роззуває великi вояцькi черевики.  Двi  грубi  замащенi  гетрi  лежать  на
помостi, а коло стола сидять два, подiбнi на них, вояки. У них крiси й при
поясi бомби. Сидять понуро та слухають, що говорить батько.
   I чує Кiтi, що до села прибула потуга. Якась частина гонведiв,  яка  не
встигла ще демобiлiзуватися,  спiшно  прибула  з  Рахова.  Про  це  подбав
Розенкранц,  який  одразу  зрозумiв  положення  й  подався  до  Рахова  за
допомогою. Брата вбито. Дивно, як це  так  скоро  сталося.  Це  безперечно
Цоканова робота. Чому було одразу не заарештувати того Юру Цокана. А тепер
лови вiтра в полi. Вiн ще українцiв сюди наведе. Гуцули самi не потраплять
виступити зi зброєю. Вони лише можуть  зiбратися  бандою  та  вбити  якого
жида. Зовсiм не сподiвався, що  Дмитро  Цокан  одразу  покаже  себе  таким
розбишакою. Що  то  значить.  Вовк  залишиться  вовком,  скiльки  його  не
привчай. I бiдного отця так потурбували.
   - Але й попалися.  Всiх,  як  баранiв  накрили.  Хай  тепер  попробують
бунтуватися. Ще й Юру приберемо. Павла вже припнули. Сидить у  касарнях  -
Закiнчує Йонаш.
   Кiтi стоїть, дивиться на них витрiщеними очима  й  нiчого  не  розумiє.
Батько й вояки пють каву та їдять. Вони, видно, дуже голоднi. Вона хоче їх
щось запитати, але не може. Батько готується  до  спання,  турбується,  де
будуть спати вояки, виймає з задньої  кишенi  штанiв  револьвера,  репетує
ним, дмухає до середини i при тому говорить про польовий суд. - їх так  не
оговкаєш. Тут треба енергiйної руки. Там у Будапештi i  не  уявляють  собi
тутешнього положення.
   Бере свiчку й готується вiдiйти до спальнi. На Кiтi не  звертає  нiякої
уваги.
   - Тату, - каже вона й направляє на батька прудкий зiр.
   Йонаш обертається з свiчкою в руках. - Ну, чого,ще?
   - Навiть не скажеш "добранiч"?
   - Добранiч, Кiтi.
   - Тату.
   Вiн обертається ще раз. - Став i дивиться допитливо  Вона  дивиться  на
нього також.
   - Вже скоро друга година, Кiтi. Я втомлений до смертi, а ти мене тiльки
морочиш.
   - Я ще тебе  нiчим  не  морочила.  Хотiла  б  морочити,  але  ти  такий
сердитий. Iди, йди собi. Добранiч!
   Подивився на неї, змiряв поглядом вiд голови до нiг i  мовчки  вiдiйшов
Вона вiдiйшла також. Мати у нiчному жупанi чекала на неї в її кiмнатцi.
   - Тато страх сердитий. Йди до нього. Хочу бути сама. Там тi  вояки  Хай
там сплять. Добранiч, мамо!
   Стара похитала головою, кинула кiлька  турботливих  несмiливих  слiв  i
вiдiйшла.
   Тiєї ночi, яка тягнулася так безконечно, Кiтi  не  заплющила  очей.  На
дворi шумiв  вiтер,  гримали  вiконницi.  У  кiмнатi  душно,  тiсно.  Кiтi
розбиває перину, бється рибою i тремтить. Страшно й боляче. У вухах суворi
слова батька. Навколо твориться щось, що бачиш i не розумiєш.
   Одначе вона рiшуче мусить говорити з батьком. Зараз  завтра  рано.  Але
при сходi сонця знесилена заснула. Спала довго й мiцно. Коли  прокинулася,
нi батька, нi воякiв вже не було. Пригадала  все  вчорашнє,  мову  батька,
польовий суд. Не кажучи нiкому нi слова, Кiтi нашвидко пє каву й бiжить  у
село. А це десять кiлометрiв.



   6

   У лiсовiй управi, де товклося безлiч  рiзного  люду,  Кiтi  не  знайшла
батька. Казали, що вiн у Бабчинського. Побiгла до Бабчинського. Там плач i
скрегiт зубiв. Старий лежить з обмотаною шиєю.  Дуже,  дуже  тiшиться,  що
свiтла панночка навiдала його. Жiнка Бабчинського через плач  оповiдає:  -
Прийшли. Всi червонi, як чорти. Присiкалися задармо.  О,  Боже!  Ти  мусиш
покарати їх лютою карою. Подумати  лишень.  Як  стоїть  свiт,  як  свiтить
сонце, такого ще не було на землi.
   - I був з ними Дмитро Цокан? Як вiн себе поводив?
   - Той, здається нiчого. Я його якось i не зауважила. Зрештою  всi,  всi
вони бандити. Гуцул буде завше гуцулом. Його треба,  як  пса,  на  привязi
тримати.


   Кiтi морщиться. Кiтi була блiда, але тепер щiчки її  знов  горять.  Але
нiчого. Вона хоробро себе тримає.  Вона  схвильована,  але  хто  тепер  не
схвильований? Вона навiть розпитує про рiзнi дрiбницi, але  крiм  плачу  i
проклонiв нiчого не довiдалася. А пана лiсничого тут не було. Вiя певно  в
сiльськiй хатi. Там тепер важнi наради.  Туди  також  i  син  Бабчинського
подався.
   Дiвчина бiжить до сiльської хати. Там повно воякiв. У великiй пiвтемнiй
з одним вiкном передпокiйнiй кiмнатi пай нотар,  пiднотар,  пара  пейсатих
громадян i кiлька обнизаних зброєю воякiв.
   Нотар зiгнувся, мов лоза. - Цiлую руцi, милостивiй панунцi!  Чим  маємо
щастя вам служити?
   - Де мiй батько?
   Нотар зривається, пiдводить її до дверей i вiдчиняє.  Кiтi  входить  до
великої, набитої людом, кiмнати.
   Довгий i широкий стiл. Навколо сiрi вiйськовi  мундури.  Засiдання.  Он
сидить зiгнутий студент Пластун i уважно пише.
   Кiтi хоче говорити з батьком. Той не має на це часу. Кiтi  домагається.
Вона мусить з ним говорити. Має дуже важливу справу.
   - Ну, так вiн до її послуг. Але раз, два. Прошу.
   - Нi, вона може з ним тiльки на самотi говорити.
   - Дитино. Не може вiн у такий гарячий час вiдриватися вiд працi. Це вже
його нервує.
   Але Кiтi стоїть вперто на свойому. Це просто щось незрозумiле. - Прошу,
вельмишановних панiв, вибачити й кiлька хвилин продовжувати засiдання  без
мене. Головування передається заступниковi.
   - Сюди, - показує невеличкi бiчнi дверi. Увiйшли.  У  кiмнатцi  столик,
канапа й два стiльцi. - Прошу занято мiсце, - енергiйно вказує на стiлець.
- Але швидко. Не маю часу.
   - Сiдай i ти, тату, i не роби комедiй. Я до тебе по важливiй справi. Де
сидять увязненi люде? - сказала енергiйно i зненацька.
   - Ця справа тебе не торкається. I якщо ти тiльки задля  цього  прийшла,
то краще було не турбуватися.
   - Тату! - зривається Кiтi. - Я не дозволю говорити зо мною таким тоном.
Справа ця мене обходить i то близько, бо мiж ними є той, якого я кохаю!  -
випалює Кiтi. Вона навiть сама злякалася свого признання. Зовсiм  не  мала
на думцi цього робити, але це сталося якось само собою.
   Йонаш, почувши таке, зробив веселу й посмiшливу мiну.
   - Ти вже кривиш уста в усмiшку. Тобi це усмiшка.  Ти  скажеш,  що  вони
бандити, злочинцi. Тату! Слухай! Прошу тебе вислухати  мене,  а  тодi  вже
смiйся. Тату! Батькiвщина в небезпецi. Пiд ногами горить земля. Ми  мусимо
рятувати себе. Ми мусимо шукати пiд собою твердого грунту, а не плавати по
крижинах розбурханого моря. Ви думаєте, що тiльки силою,  кулаком  змусите
цей народ до покори. Але ви помиляєтеся. Тисячi лiт  володiли  мадяре  цим
краєм i за цей час не тiльки для себе нiчого не зискали,  а...  Вчора  мав
нагоду сам на власнi очi пересвiдчитися. Ти думаєш, що  тут  винен  Цокан.
Вiн лишень утримав розбурхане море, щоб вас  зовсiм  не  проковтнуло.  Тут
виннi твої i твоїх спiвробiтникiв вчинки. Ось хто тут винен.
   - Кiтi! - грiзно викрикнув Йонаш. - Ти не смiєш цього казати батьковi.
   - Смiю й мушу! Це правда. Ти не хочеш її чути, але  це  правда.  Ти  не
хочеш ще й тому, що я твоя дочка i кажу тобi те, що ти повинен сам  знати.
Ти сказав учора увязнити  молодих  хлопцiв  i  сьогоднi  вже  говориш  про
польовий суд. Ти забув, що сам ледь вискочив з-пiд того суду. Ти забув, що
кара та може ще повергнутись i вергнутися на тебе самого. Ти забув, що  не
гуцул ворог, а ворог за горою i вiн кожної  хвилини  може  зявитися  сюди.
Треба з ним боротися. I то боротися не так, як ти. Треба боротися силою. А
де та сила? Розенкранц? Блютрайх? Бабчинський? Цi павуки? Цi  хижаки,  якi
тiльки хоробрi тодi, коли їх жертва лежить  перед  ними  звязана?  Вони  є
виною, що народ кидається сьогоднi на нас. Вони ожебрачили його, зробили з
нього безличну худобу, а тепер дивуються, що та  худоба,  почувши  в  собi
трошечки сили, йде й убиває їх. Нi, не тi бандити, що ти думаєш. Шукай  їх
деiнде. I знай, батьку, що коли ти даси на розстрiл чи шибеницю хоч одного
з них, я виступлю й убю твого Розенкранца, а. тодi  бери  й  мене  на  суд
разом з тими бандитами.
   Виговорила це й замовкла. Груди її хвилювалися.  Очi  все  ще  вибухали
вогнем
   - Ти збожеволiла, дочко! - проговорив спокiйно Йонаш.
   Пiдчас мови Кiтi вiн увесь  час  мiняв  барву  обличчя.  У  ньому  щось
варилося. Кiтi голосно засмiялася.  -  Збожеволiла!  Так.  Я  збожеволiла.
Тiльки ти не збожеволiв,  коли  озброїв  проти  себе  весь  народ.  Сором,
батьку! Ганьба! Дивися, щоб не  прийшлося  тобi  цього  спокутувати  й  то
гiрко.
   - Ти хочеш мене вчити! Гаразд, -  видушує  вiн  через  свою  лють.  Вiн
закурює цигарку. Помiтно тремтить рука. Намагається тримати себе.
   - Ну, та як-же по твойому?
   - По мойому - вже пiзно. Ти  вже  нiчого  не  можеш  робити.  Тебе  тут
ненавидять, бояться й разом чигають на твоє життя. Тут треба здобути  собi
iнших, нiж ти маєш, людей. Тутешнiх, отих  звичайних  гуцулiв,  проводирiв
народу треба нам здобути i запрягти їх до нашого воза.  Це,  мiсцевi  люде
мусять боронити Мадярщину.
   - Тiльки чекай на них - каже Йонаш. - Ти дай їм тiльки  змогу  й  через
двадцять чотири годинi будуть тут українцi.
   - Розумiється. А що-ж ти думаєш?  Думаєш,  що  та  горстка  збунтованих
воякiв без гуцулiв загородить їм дорогу? Треба яко  мога  швидше  рятувати
положення. Треба  перетягнути  на  нашу  сторону  гуцульських  проводирiв.
Цоканiв мусимо за нами мати.
   - Ааа, он воно...
   - Не акай, а краще думай. Цокани  тепер  опанували  масами,  їх  голосу
послухають. За ними пiдуть усi. Все  одно  ти  з  Розенкранцом  нiчого  не
вдiєш. I коли ти будеш проти  Цоканiв,  це  значить  проти  всiх  гуцулiв.
Батьку! Випусти Дмитра Цокана.
   - Хо-хо-хо - заливається Йонаш. Вiн  морщить  чоло,  закладає  ногу  на
ногу. - Ти, дочко, аж надто турбуєшся долею цього парубка. Знай,  але,  що
його народнiй комiтет вибрав командантом української залоги Ясiня.
   - Української? - Кiтiнi очi збiльшилися.
   - Розумiється.
   - Думала гуцульської.
   - Так. Але вони виступають разом з українцями та звуть себе  цим  iмям.
Вони мають український прапор i ведуть переговори з українською владою про
прилучення цiлого нашого Пiдкарпаття до України.
   Кiтi задумалася. Батько уважно слiдкував за змiнами виразу її  обличчя.
Подумавши хвилину, вона повiльнiше обертається до батька й лагiдним  тоном
питає:
   - А що ти думаєш з ними робити? Йонаш  вiдповiв  не  одразу.  Вiн  нiби
думав над чимсь iншим. Мiцно стуленi уста, очi впертi в одно мiсце
   - Це з ким? Ааа, з тими? - пiднiс до уст цигарку й затягнувся димом.  -
Те, що скаже суд. Думаю, що суд знатиме  це  краще  вiд  нас  з  тобою.  -
Проговорив вiн
   - Але-ж тепер ти маєш право над ними у своїх руках
   - Я видам їх судовi.
   - У ги добре обдумав цей крок'? - вона пiдступила ближче до батька. Той
сидячи вiдхилився назад
   - А все таки, батьку, памятай за себе.  Я  також  за  тим,  щоб  карати
зрадникiв батькiвщини, але коли це є коханий i навiть, коли рiдний батько.
Але ...
   - Ну?
   - Але тут справа дещо iнша. Послухай,  батьку.  Те,  що  молодий  Цокан
призначений командантом української залоги. Ах, лиши ту твою мiну. Це мене
направду турбує. В цьому криється глибока для нас  небезпека.  Гуцули,  як
там вони не настроєнi, а за смерть свого команданта завжди зумiють так  чи
iнак помститися. Я думаю пуститися тут на хитрощi. Слухай.
   - Ну, слухаю, - коротко й неповажно кидає Йонаш
   - Ах, коли б ти тiльки не вважав мене за таку дитину. Коли б ти хоч  на
хвилинку мiг поважно зо мною  розмовляти.  Признаюся.  Я  покохала  Дмитра
Цокана. Покохала, бо вiн на мою думку заслуговував цього.
   - Коли твоя думка грала таку ролю у твойому закоханнi, то добре було б,
щоб вона допомогла тобi стати розумною.
   - Ти все своє.
   - Як i ти.
   - Вiн був хоробрий i вiрний вояк нашої армiї. Вiн вiд природи шляхетний
та розумний. Зрештою серце не розбiрається в тому, хто вiн i що вiн.  Воно
загоряється i горить. I коли б його тепер розстрiляли чи повiсили -  знай,
я того не пережию. Думай собi, як хоч, роби, що хоч. Я чомусь вiрю, що вiн
тут не є винен, а разом, менi здається, що  його  можна  буде  перетягнути
назад до нас. Вiн мене також любить. Це я знаю й можу це доказати. Я  хочу
з ним поговорити одна на самотi. Хочу бачити його, хочу запитатися,  що  з
ним сталося. Зрештою ти й сам добре знаєш, як потрiбнi нам такi люде, такi
Цокани, Пластуни!... Це наша опора тут. I  коли  вдасться  менi  затягнути
його до нас, уяви собi, яку дiстанемо потугу.  По-перше,  розiбємо  братiв
Цоканiв, по-друге командант української залоги буде нашим  командантом  Це
все чиста монета в нашу кишеню По-третє, я зможу бути з ним також чинною в
нашiй боротьбi. Ми, батьку, повели б її iншими шляхами.  Ми  не  шукали  б
спiльникiв мiж Блютройхами i Розенкранцами. Тату! Ну?
   Вислухавши Кiтi, Йонаш сказав: - Це все гарне, але менi не подобається.
   - Чому? Ну, чому, тату? - швидко питає вона.
   Все то не реальне. А зрештою, як би ти думала це перевести?
   - Улаштуй менi побачення з Цоканом.
   - Ха-ха-ха! Це так. Допоможи донцi зустрiтися з її любим,  та  ще  й  з
твоїм ворогом. Це гарно.
   - Але ж, тату! Тут справа поважнiща. Вiн є моїм коханим, але не  в  тiм
рiч. Ти не роби  з  себе  не  розумiючого  справи.  Ти  кажи  менi:  хочеш
допомогти менi, чи не хочеш? Кажи! Тату! Кажи, а я зараз  же  пiду,  кажи!
А-а-а, ти мовчиш, ти думаєш, тобi прикро. Ну, тату, кажи!
   Йонаш зривається i швидко  ходить  по  кiмнатi,  робить  широкi  кроки,
заложивши руки в кишенi. Кiтi також бiжить за ним.
   - Тату! Ну, чого ж ти мовчиш? Чому не скажеш? Тату; Коли ти любиш мене,
коли любиш батькiвщину, за котру страждаєш, зроби менi це!  Зроби,  благаю
тебе! Зроби, ради мене, своєї єдиної дочки.
   Йонаш зупинився. - Стiй, каже. Дай подумати. Ти вимагаєш вiд мене  дуже
багато. Ти зробила поганий вибiр. Ти мусiла б обережнiше, але добре. Знай,
що роблю це тiльки для тебе. Тут комiсiя вирiшила їх  всiх  вiдправити  ще
нинi до Сиготу. Але я змiню. Вже досить пiзно. Ти втомлена та й  я  також.
Йди додому й чекай його коло десятої години вечора в себе. Ну, задоволена?
Бiльше не муч мене. Йди, Кiтi, геть. Маю ще безлiч  працi.  Хвилина  тепер
дуже гаряча. До побачення, Кiтi! Я можливо не  прийду  цiєї  ночi  додому.
Занятий. Скажи матерi хай не турбується. До побачення!  Виходь  собi  цими
дверми.
   Кiтi пiдiйшла до батька, взяла його руку, подивилася чуло й щиро в його
очi. Зiр батька й дочки зустрiвся. Вона бачила в тих великих  чорних  очах
багато болючого. Вона не видержує й її, такi ж чорнi й такi ж  великi  очi
наливаються сльозами.
   Не треба, Кiтi! Бiжи, бiжи! До  побачення.  Кiтi  мiцно  цiлує  його  i
швидко виходить.



   7

   Була третя година. За двi годинi стемнiє. Досить далеко додому, але  її
несла якась велика сила й не вiдчувала втоми. У головi хаос.  Вона  ще  не
обiдала й зовсiм не думала про це.
   За  пiвтори  години  вона  дома.  Мати  зустрiла  її  з   докорами   та
приготованим обiдом. Але Кiтi не квапиться їсти. Вона  що-хвилини  позирає
на годинник. Боже, той осоружний годинник. Щойно показує пять. Кiтi бiжить
надвiр, пiд лiс до молодого' смеречняку. Свiже повiтря освiжило її чоло, а
запал смерек наповнив груди. Стає, мов укопана, на краю лiса,  вслухається
в тихий його шум, вдивляється в холодне бузове небо й довгу рожеву  смужку
над грунем Цапок. Десь там зайшло сонце. Десь там, де  розляглася  могутня
Чорна Клева, стрункi, мов свiчi, смереки, бiжать у далечiнь i там,  збiгши
пiд гору, зникають.
   Кiтi хочеться впасти навколiшки й цiлим єством, повною душею  молитися.
Вона чує, що наближається якась особлива для неї хвилина. Вона знає, що це
останнiй день її бурхливого дiвоцтва.  Вона  приготувала  себе  цiлу,  для
чогось, що покладе глибоку рису мiж учора й  завтра.  Що  перенесе  її  на
другу половину життьової дороги.
   Сонце гасло.  На  землю  швидко  напинається  пiтьма.  Гори  нiмо,  але
велично, нiби колонни, що пiдпирають склепiння велитенського храму, стоять
певнi своєї могутностi. Лiси шумлять, як  i  завжди.  У  сторону  Галичини
промчав потяг. Тепер це буває рiдко.
   Кiтi йде додому. Темно.  Приходить  до  матерi,  пестисься,  цiлує  її,
обiймає. Мати здивована, втiшена. Вона не розумiє, що є з дочкою. Що  є  з
Кiтi? Що є з Кiтi? Що їй сталося? Може вона чого потребує?  Мама-ж  любить
її. Мама все для неї зробить.
   Кiтi шепче матерi про все, що думає. Згадала Дмитра. Вiн буде  сьогоднi
в них, увечерi, у десятiй годинi. Хай мамуся не лякається. Вона-ж  розумна
доня. Має з ним дуже важливу розмову. Тато знає про це.
   - Знає? Тато знає?
   - Знає.
   - А татко буде дома?
   - Нi, татко не буде дома. Вiн дуже занятий. Татко, мабуть,  узагалi  не
приїде нанiч додому. Переказував не турбуватися.
   Мати щось думає. Уста тiсно, як i  завжди,  затисненi.  Руки  обнiмають
дочку, а погляд скерований невiдомо куди.
   - Куди ти, мамо, дивишся? Що тобi?
   - Нiчого, нiчого, дитино. Я так собi. Я лиш так... Вiн, кажеш, приїде?
   Кiтi без слiв, як  котеня,  горнеться  до  матерi,  зазирає  у  вiчi  i
дивиться довго й благаючо. "Не бiйся", казали її очi. I мати чує їх  мову,
чує й розумiє. Але все таки щось їй тут не подобається.
   - Ну, ну, - хитає вона головою. - Роби, як знаєш. Ти для мене все.  Але
дивися.
   - Ми, що пережили з тобою вiйну... Мамо, невже ти ще  боїшся  за  мене?
Добранiч, i не бiйся. Йди i спи спокiйно. Добранiч, мамо!
   Кiтi йде до своєї кiмнати, вiдчиняє шафу, виймає рiзнi одяги й  оглядає
їх. Скiльки їх зiбралося. Боже, як багато. Ось новi, тут  старi.  Ось  тi,
якi носила ще дитиною. Вони зложенi вже в паперовiй скринцi й до них нiхто
не доторкається. Хай собi лежать. Це тi, що, носила пiдлiтком. Це шкiльнi.
А це теперiшнi - мiцнi, суворi, воєннi.
   Деякий час вагається, щоб їй  одягнути.  Перебiрає  -  все  гарне,  все
личить, але все таки, що його одягнути? I  раптом  їй  приходить  особлива
думка.  Сягає  рукою  туди,  де  лежать  убрання,  якi  носила  пiдлiтком,
знаходить бiлу серпанкову суконочку та  примiряє  її.  Дещо  коротка,  але
личить. Стала перед дзеркало, держить суконочку, примiряє, - личить. А що,
як одягне її? Ану.
   Швидко, швидко роздягається. Немає часу. Роздягається вся, до  сорочки.
То ж вона ще, дiйсно, як мала дiвчинка. Здається навiть мало виросла,  лиш
пережила багато. Вона вернеться трохи назад, стане такою,  як  тодi,  того
вечора. Вiн пiзнає це, вiн стiльки разiв, згадував їй той  вечiр.  Надягає
бiлi панчiшки, бiлi  черевики,  розбиває  й  розпускає  по  плечах  чорнi,
хвилястi  кучерi.  Подивилася  до  дзеркала  з-заду,  з-переду,  з  бокiв.
Чарiвно. Сяюча така, хрусталева. Чорнi мякi очi й рожевi, аж прозорi лиця.
Їй уже не двадцять два, а шiстьнадцять. Ах, як хороше бути  такою.  Бiжить
до пяна, вiдчиняє й бере кiлька акордiв. Що це, сама не  знає.  Так  давно
вже не грала. Ага, це мабуть з  "Кармен".  Якi  сильнi,  буревiйнi  згуки.
Пальцi самi бiжать по  клявiшах  i  зпiд  них  вириваються  цiлi  гурагани
страшнi та свавiльнi.
   I от вона вже повна музики.  Повна  любови,  жаги,  бажань  i  жахливої
непевностi. Пiсля кидає пяно, бiжить до батькової кiмнати й шукає цигарки.
"То ж вiн мусить щось закурити". Вiн також гарно курить. У  нього  це  так
особливо виходить. Ах, цiкаво, який вiн тепер. Що робить його нога?
   Найшла цигарки, найшла  листа,  якого  так  давно  вiд  нього  дiстала.
Заманулося закурити самiй. Сiла перед дзеркалом, заложила ногу .на ногу  й
закурила.  Личить  так?  Личить.  Чарiвний  хрусталевий  вiдбиток,   тонкi
пальчики делiкатно тримають цигарку, звивається синiй струмочок диму.
   "Далека Кiтi!" Ха-ха-ха! Боже мiй, що я? Злякалася й вiдложила  цигарку
на столик коло дзеркала. Стала на цiлий зрiст i зовсiм близько пiдiйшла до
дзеркального шкла "Це ти, Кiтi? Боже, якi в тебе червонi щоки. А очi!  Якi
страшнi, великi очi. Закрий їх!" Закрила. Чорно навколо, зник  хрусталевий
образ, а на його мiсце виринув з темноти iнший,  бронзовий,  високе  чоло,
буйнi кучерi,  прудкий,  але  теплий  погляд.  Уста  наливаються  жагою  i
складаються в поцiлунок, їй тяжко  стояти.  Ноги  млiють  i  пiдгинаються.
Навколо стану чує пружнiй дотик мiцної руки. Впаде. Вiдкриває очi,  бiжить
до постiлки й кидається на її бiле, нiби замета снiгу, лоно.
   Час  йде.  Кiтi  болюче  вiдчуває   його   спокiйнi,   байдужi   кроки.
Тiк-так-тiк-так! Бам! -  вибило  пiвдевятої.  Зiрвалась  i  слухає.  Зараз
застугонить земля, вiдчиняться дверi Приложила долоню до чола.  Скаже,  що
болить голова. Хай не здивує. Коли болить голова, обличчя завжди  червоне.
Це-ж зрозумiло, нi?
   Але  навколо  було  зовсiм  тихо.  Годинник   вiдбив   своє   i   далi:
тiк-так-тiк-так! Минуло пiвгодини, вдарило  девять.  Кiтi  напружена,  мов
струна. Кожний непомiтний згук болюче ранив  й.  Годинник  тiктакає  далi,
години пливуть. Немає...



   8

   У канцелярiї сiльської хати на столi свiтиться  велика  нафтова  лямпа.
Годинник показує десять. Коло столу  Йонаш  i  студент  Пластун.  Останнiй
щойно скiнчив пропагандивну летючку проти поширюваного невiдомо як  i  ким
українства, а тепер перечитує для апробати Йонашевi. Йонаш не  все  гаразд
розумiє, але пiдтакує.
   - Добре. Читайте далi.
   ..."кажут, что уряди у нас мадяре занимали i по-мадярски вели, от тепер
будут вести наши русини, то-то українци. То не думайте, что то так  легко.
Скажiт, кто iз вас годен у нас от разу вести,  провадити  службу,  на  пр.
жупана, поджупана, журата, новтароша i пр. по-українски? Ви  думаете,  что
Василь буде жупаном, Митро поджупаном, Гаврило журат, Гриць новтарош i пр.
Нiт, тоти чиновства займут українци, а ви: Василь, Митро, Гаврило як  був,
так i будеш на задi, бо ти еще до того не способний.
   - Добре, добре. - пiдхвалює Йонаш. - Далi, пане докторе...
   "Пан доктор" пiдрiс i голос зазгучав певнiше.
   ... "Всi народи признають тепер однi другим їх  народну  честь,  имя  и
исторiю, а нашi братя-українци нам нiт. Они кажут,  что  ми  не  били,  не
єсьме и не маєме бити русинами, лиш українцами ...
   Дррр! Дррр! Дррр! - Телефон!
   - Пардон. Один момент. Йонаш швидко пiдходить до телефону.
   - Гальо! Тут Йонаш. Сiльська... Що?  Втiк?  Як  втiк?  Хто  напав?  Сто
чортiв. Зараз телефонуйте до полiцiї. Раз-два! I вiн рiзким рухом  загачує
слухавку.
   - Чорт би його забрав, утiк Цокан!
   - Як? - сiпнувся Пластун.
   - Холера його знає як. Його везли по  важливiй  справi  до  мене  й  по
дорозi напала якась банда. Це просто чорт знає що. Тут щось не добре.  Тут
хтось замiшаний стороннiй; казав же я ... казав! Нi! ... На маєш. Бий його
сто громiв! Тепер можемо мати халепу!
   Вiн гасав по кiмнатi, мов скажений. Хватає капелюха  й  бiжить  надвiр,
але по хвилинi вертається.
   - Нiкуди серед ночi бiгти. Треба закликати вiйсько, щоб зробило стежу.
   Пластун виявляє бажання й собi щось робити, чимсь проявити себе в такий
скрутний мент, але всi його намiри лишаються  без  наслiдкiв.  Треба  щось
робити, це ясно, але що? I  вiн  метушиться,  бiгає  по  кiмнатi  разом  з
Йонашем i думають, що робити ....
   I  дiйсно,  моя  пригода  наробила  бiльше   гармiдеру,   як   убивство
Розенкранца. Цiлу  нiч  дренчали  телефони.  Цiлу  нiч,  зо  всiх  кiнцiв,
збiгалися "вiдповiдальнi  чинники",  зачиняли  вiконницi,  ставили  сильну
варту та й радили радили радили.
   Рiвночасно вiддiл кiннотчикiв, зробивши  основну  розвiдку,  вислано  в
напрямку Репегова. По дорозi де рiчка Лазещина робить закрут i добiгає  до
устєрiки з Лопушанкою, знайдено ними  трьох  своїх  воякiв.  Вони  живi  й
здоровi лежали горiлиць на землi, тiльки  мали  звязанi  руки  й  запиханi
роти. Вiд переляку сердеги не могли  нiчого  вiсти,  а  тiльки  ахали.  Їм
видалося, що та бандi склад з цiлої сотнi, що всi "вони" обнизанi бомбами,
скорострiльними стрiчками в  великих  волохатих  шапках.  Вони  перепенили
конi, зсадили й повязали варту, а Цокана тими  самими  кiньми  вiдвезли  в
напрямку Репегова.
   Кiнний вiддiл одразу пустився на здогiн, але доїхавши до того мiсця, де
дорога повертає на Репегiв, зупини далi не ризикував... Оглянувши  темноту
й понюхавши тишу, вершники щасливо повернулися до Ясiня.
   Йонаша мучила жорстока  думка,  чи  не  замiшана  в  справу  Кiтi.  Хто
повiдомив напасникiв? Яким чином вони дiзналися, що Цокан буде там їхати?
   Але цiєї  ночi  не  один  Йонаш  не  спав  i  турбувався.  Не  спала  й
турбувалася цiла мадярська й  жидiвська  Ясiня.  Причиною  того  було,  що
старий Сруль Цiпетович, рижий сторож окописька, сидячи  в  своїй  одинокiй
напiвзруйнованiй дiрi, задумав зробити огляд свого  мертвого  володiння  й
вийшов надвiр. Нiч темнюща. Бiлi камiнi окописька ледь маячать у  темнотi.
Сруль пiднiмається покопирсаною дорiжкою пiд  гору  до  краю  окописька  й
мурмоче молитву. I раптом видалося  йому,  що  зовсiм  недалеко  на  грунi
хрест, хтось вистрiлив. Сруль був сьогоднi в селi й досить наслухався  про
те, що з-за гiр мають прийти якiсь страшнi вояки. Блискавично  пригадалася
йому також вчорашня подiя з Розенкранцом. Всi  подробицi  того  страшного,
неймовiрного вчинку яскраво зявилися в  його  уявi,  "коли  Лейбу  схопила
червона пальката рука за карк, а друга вдарила його стрiльнем по ярмурцi".
Жiнки репетують, дiти мруть з переляку. Цiла вiйна, що два роки  клекотiла
на цих горах, не видавалася для Сруля таким жахом, як учорашня нiч. Усе це
наповняє його непереможним жахом i, пiднявши ляпсардак, стрiмголов  летить
у долину. За ним женуться жорстокi  легонти,  ловлять  його,  хапають  "за
полу". Вiн чує за собою їх тупiт, дихання. Вiн бiжить вулицею села  й  пiд
кожним вiкном кричить: - Гевулт! Спасайтеся, хто може! - Українцi!
   Дикий його крик будить Хайок, Iцкiв, Лейбок, що вони накидають на себе,
що попало та з криком i ляментом вибiгають на вулицю.  А  там  у  глибокiй
темнотi гасає й галасує безлiч переляканого  Iзраеля.  -  Рiжуть!  Рiжуть!
Гевулт!
   Цiкаво, що переляканi не бiгали в рiзнi сторони, а збившись  у  великий
гайдер, перли спочатку в сторону Кевелева, а досягнувши мосту повернули  й
женуться назад.
   Панiка,  що  з  цього  виникла,  порушила  спокiй  i  решти   мешканцiв
Ясiня-Центру.  Шваби  й  мадяри  збурилися   також.   Настрашений   бувший
цiсарський жандарм, а тепер "сусiд вуйко" Хомишин, що остаточно оселився в
Ясiню, покинув загрiте леговисько, а на нiм молоду, по  вбитому  на  вiйнi
чоловiковi, вдовичку, уважно натягнув штани, солiдно завязав  краватку  й,
защiпнувшися до останнього гудзика, вийшов також на вулицю.
   Але гайдер уже затихав. Десь далеко затихала решта ляментiв.  Натомiсць
вулицею навзаводи промчало з десятої. вершникiв.
   Хомишин постояв, послухав,  досадно  сплюнув,  вернувся  назад,  щiльно
зарегльовує  за  собою  двоє  дверей  i  вiддається  подвiйнiй  приємностi
розгарячених вдовичкою перин.
   Пара  тузiнiв  поважних  ясiнських   горожан   мадярської   народностi,
розмахуючи руками, квапиться до сiльської хати. Там уже повно народу,  але
ввесь час прибiгають новi Прибiгли, кожний обовязково пхається  наперед  i
пропонує невiдомо для чого свої послуги. Що сталося, нiхто  не  знає.  Всi
переконанi, що на Ясiня наступають українцi й що треба щось робити. Навiть
Йонаш розгубився й не знає, що почати. Утеча  Цокана  пiдсилила  загальний
страх.
   До самого ранку клекотiло в Ясiню. До самого  ранку  радилися  радники,
лютував Йонаш, ляментували  жиди,  а  цiлий  ясiнський  гарнiзон  повнiстю
виставили над рiчкою Лазещиною. Всi чекали судного дня.
   Але вiн не настав. Настав звичайний, як i  завжди,  поганенький,  сiрий
деньок. Лiси, як i завжди, вкритi ковдрями туманiв, опале небо подiбне  на
пошматоване гарматньою стрiляниною бойовище.



   9

   У той час, коли мене вивели з льоху й з такою помпою посадили в  фаєтон
пiд охороною основне озброєних козарлюг, рiзнi думки ворушилися  в  мойому
мозку. Знаючи темперамент мадярiв, а особливо деяких їх  представникiв  на
подобу Йонаша, не сумнiвався, що менi вже не довго Дихати на цьому свiтi.
   - Їдучи рiзнi мiркування тиснулися до моєї голови. Душа обважнiла,  мов
жорна й так же, як жорна, не знаходила виходу, вертiлася на  мiсцi.  Гiрко
стало, що пройшов цiлу вiйну, бився на всiх фронтах, дерся, дiставав  рани
й аж тут прийдеться так безславно, як  бандит,  бути  зачавленим  слизькою
вужiвкою на суку першої лiпшої смереки.
   Пригадав своїх, батька, матiр, братiв. Пригадав Кiтi.  Де  вона?  Невже
забула?
   I  зненацька,  як  i  завжди  трапляються  рiзнi  несподiванки,   серед
найбiльшого розгону, рiзко зупинилися конi. Кiлька  чiтких  рiшучих  слiв,
брязкiт зброї, метушня й не встиг я отямитися, як мої провiдники змiнилися
й конi ще швидше понеслися далi.
   - Хто тут? - питаю.
   - Приїдемо - побачиш. - Чую голос.
   По часi конi звернули, вiз котиться в долину, на гору, ще раз повертає,
сильно схиляється з боку на бiк i нарештi зупинилися.
   Всi злазимо. Нiч i темнота. Недалеко лiс.. Де це - вгавати не можу.
   - Йдемо! - кажуть менi.
   Iшли глибоким, повимиваним дощами, плаєм i по короткому часi входимо на
подвiря мого далекого вуйка Романчука. Ось i пес його бiлий,  подiбний  на
вiвцю, з куцим грубим хвостом. Вiн навiть не бреше, а бiжить  назустрiч  i
ластиться. Вiд цього стає приємнiше. Дихнуло родинним. Вступаю до хати.
   - Юро! Брате? Невже це ти?!
   - Дмитре!
   Обнiмаємося, як два  медведi.  Старий  вуйко,  вуйна  пiдходять  також,
згучнi цiлунки, ахи, обiйми. По хвилинi на столi миска  пирогiв,  сметана,
кулеша. По недовгому часi десь узялися тато, мама.  Вiтання  повторюється.
Мама в сльози. Сiв коло неї, обняв стареньку: - Ну, годi,  мамо!  Сьогоднi
плач не на мiсцi. Все, бачите, гаразд. Усi живемо.
   - А де Павло?
   Сидить бiдачисько в касарнях, - пояснює Юра. - Тримають, як  заложника.
Щось треба дiяти. А тi, пiд сiльською хатою також мусять на волю.
   - Якщо їх ще не вивезли до Сиготу.
   Вуйко був на подвiрю й входить до хати. - А  там,  каже  вiн,  у  Ясiню
такий гармiдер, що Господи.
   Всi зацiкавилися й  повиходили  надвiр.  Вуйкова  хата  знаходиться  на
правому схилi груня Бубне i, коли пройти грекiв двiстi на  пiвдень,  видно
цiлу Ясiню. Вийшли на груник i поставали. В низу Содома й Гомора. Нiхто  з
нас не знає, що сталося. Вуйко порiшив зiйти в село й довiдатися що є.  До
раня ми знали все й порядно посмiялися.
   Виспався якслiд i до працi. Час не жде. Павло  сидить,  хлопцi  сидять.
Мадяри наполоханi й треба кувати залiзо, поки гаряче.  Юра  був  страшенно
невдоволений випадком з Розенкранцом. Вiн навiть сам бажав, щоб  Тулайдана
за це було покарано, але з цим не погоджувався я. - Розумiється, - доводив
я. - Це було зле. Це анархiя, безладдя, але не забувай, що  це  революцiя.
Це кара, помста. Це хвилевий вибух накопиченого  за  довгi  роки  гнiву  й
немає сили, що повстримала б  його.  Так  я  думаю,  а  тому  не  поспiшай
осуджувати Тулайдана. Я переконаний,  що  коли  б  вiн  цього  не  зробив,
Розенкранц нiколи не був би помщений.  Нi  один  закон  не  пiдступить  до
нього, як до злочинця, а ти-ж сам знаєш, що вiн увесь час витворяв.
   - Так, то так. Але ми мусимо розумiти, що на нас лежать тяжкi  обовязки
й не менша вiдповiдальнiсть.
   - Що-ж. Мусимо брати на себе вiдповiдальнiсть до кiнця.
   Юра пояснив менi справу мого  визволення.  Пiсля  наглого  арешту,  вiн
ходив  ще  до  сiльської  хати.  Там  iшли  безупиннi  засiдання.  На  Юру
накинулися, як на зрадника й анархiста й  домагалися  його  арешту.  Йонаш
погрожував "перетяти наш рух у коренi". Обiцяв вернути часи спочатку вiйни
й на майданi поставити кiлька шибениць. У  такому  станi  Юрi  приходилося
бiльше мовчати, нiж говорити, хоч вiн усiми силами намагався  довести,  що
вiн осуджує вчинок Тулайдана й домагається йому кари. Тулайдан  зробив  це
на власну вiдповiдальнiсть.
   Одначе всi його снаги були марнi.  Рада  Ясiня  одноголосно  клала  всю
вiдповiдальнiсть на Юру. До нього приставлено надзiр i в скорому часi  був
змушений вiдiйти в гори. Там органiзував невеличну ватагу  й  порiшив  нас
видобути силою.
   Для звязку з селом використав старого бувшого  вiвчаря  Тому.  Вiн  був
тепер за сторожа в сiльськiй хатi й мiг пiдслухувати, що там  дiялося.  До
всього, вiн володiв також мадярською мовою. Син його, Василь, був також  з
нами.
   Про те, що мене  мають  кудись  вiдвезти,  довiдалися  зовсiм  увечерi.
Знали, що до сiльської хати прибiгала стурбована  дочка  Йонаша,  що  вона
мала з батьком довгу нараду, що батько  був  досить  обурений,  але  зараз
скликав усiх членiв ради на якусь важливу нараду.
   Що говорили там не вiдомо, але по короткому  часi  послали  сторожа  по
вiзника  з  добрими  кiньми.  У  селi  був  переодягнутий  Юра  й  удалося
довiдатися, що цим вiзником мають вiдвезти кудись Дми гра Цокана.  Юра  не
знав куди, тому швидко вислав двi ватазi, одну за  Кевелево,  а  другу  до
Лазещини. Сам Юра ввесь час слiдкував за подiями  на  мiсцi.  Тому,  що  з
арештованим пiслано лише двох воякiв, Юра сумнiвався, чи везли  вони  його
на страту.
   За цей час вдалося нам довiдатися, що Йонаш дещо змiнив своє вiдношення
до нас. Вiн навiть почав намовляти Пластуна, щоб  той  увiйшов  з  нами  в
переговори. Юра знав, що мадяри нас бояться й бажають краще миритися,  нiж
сваритися. Нам ходило лиш не попастися всiм трьом до їх рук.
   Бiльше того, нам довелося довiдатися, що Йонаш нiкого не мав  би  проти
того, щоб я вступив до мадярської залоги й навiть переняв там досить важне
становище.
   Тодi виник у мене план, що ним подiлився з Юрою. Я порiшив сам  нанести
вiзиту Йонашевi й запропонувати йому свої послуги. Юра  спочатку  вiднiсся
до цього скептично, але згодом, передумавши, одобрив мiй намiр,  наказавши
''тримати вухо гостро".
   Того самого дня над вечiр подався просто до дому лiсничого.
   Побачивши мене, вiн мало неопритомнiв. Зблiд, нижня  губа  витягнулася.
Жiнка його з маленької зменшала вдвоє.
   Чемно, спокiйно вiтаюся, прошу вибачити за спричиненi турботи й за  все
те, що сталося за останнiй час. Потiм коротко й одверто передаю йому  свої
намiри. Вiн приходить до себе, переконується, що  я  не  маю  проти  нього
нiяких кепських думок i починає навiть  розпитувати,  яким  чином  вдалося
менi втекти. Дуже просто. Мене визволили нашi люде, що  вважно  слiдкували
за всiм тим, що робилося в Ясiню.
   Торкнулися загальних бiжучих подiй i я висловив думку, що тут  є  якiсь
заiнтересованi чинники, що ввесь час намагаються тримати  країну  в  станi
напруження Я нарештi приходжу до переконання, що це далi тривати не може й
що потрiбний спокiй i порядок. Iнакше народ помре з голоду.
   Невже я гадаю, що ситуацiя така грiзна? .
   Грiзна й вимагає негайного полiпшення.
   Як на мою думку це перевести?
   Перш за все треба дiстати харчiв. Народ тепер пiде за  тим,  хто  дасть
йому хлiба.
   Але становище цiлого краю катастрофальне. Центральнi уряди не  в  станi
прийти нам на допомогу. Мусимо шукати засобiв порятунку на мiсцi.
   е дуже сумно. В такому разi, неспокiй триватиме ще довший час.
   Про основнi свої намiри, вступити до мадярської залоги  й,  поки-що  не
говорив. Йонаш деякий час подумав i каже далi:
   - Мав, чи власне хотiв би мати з вами деякi поважнi перетрактацiї...
   Але в той час нашу розмову перебиває стара  Йонашиха.  Тоненьким,  ледь
чуйним  голосочком,  просить  мене  зайти  далi.  Зо  мною  хоче  бачитися
панночка. Вона чогось трохи захворiла.
   Йонаш ледь помiтно зморщився. Прошу вибачення й слiдкую за  старою,  що
ввела мене просто до Кiтiної кiмнати.
   У напiвтемнiй з  позавiшеними  вiкнами  кiмнатцi,  на  бiлiй  постiльцi
побачив Кiтi. Вкрита до пiдборiддя ковдрою, її голiвка з розбитими чорними
кучерями погрузла в велику пухову подушку, а нiжне бiле личко нагадує  тих
херувимчикiв, що їх малюють на склепiннях Церков.
   Спочатку не знав, що робити. Стара нечуйно, мов тiнь, зникла.
   - Кiтi! - вирвалося з моїх уст.
   Кiтi поворушила головою, визволила з-пiд ковдри  довгу,  нагу  руку  та
вказала коло себе на стiлець. Тут  на  столику  повно  рiзних  пляшечок  i
шкляночок. Гострий запах рiзних лiкiв наповнив кiмнату.
   Приймаю якiсь ганчiрки, що лежали  на  стiльцi,  й  сiдаю.  Кiтi  довго
мовчки дивиться на мене своїми великими, чорними очима й опiсля  говорить.
З перших слiв пiзнав її, Кiтi, що тiльки одна вмiє так говорити.
   - Не подумайте, що я заслабла. Я зовсiм не слаба. То мама упевняє  мене
ввесь час: ти слаба, Кiтi, ти мусиш лягти. А я  зовсiм  не  слаба.  Я  лиш
сердита, що ви  прибувши  до  Ясiня,  замiсть  того,  щоб  зайти  до  нас,
забралися до сiльської хати. Рiвно ж мене турбує ваша нога. Вона  здається
була поторощена дум-дум. А як  тепер?  Цiла?  Володiєте  нею?  Що  думаєте
робити? Я тепер дуже стала поважна. Ви ще  не  знаєте,  яка  я  можу  бути
поважна. Я ходжу на лови й роблю полiтику. Дивуєтеся?  Дарма.  Часи  такi.
Мiй батько не встанi всього сам зробити. Ну, але тепер- все гаразд.  Перед
пару днями татко зненацька  задумав  менi  зробити  несподiванку.  Уявiть,
сказав, що цього вечора до мене має  хтось  прибути.  Думала,  хто  такий.
Думаю, морочуся. Нарештi чекаю, чекаю, дочекала часу  коли  мав  прийти  й
нiкого немає. Ну, думаю, обдурив мене тато. Сварюся на нього, вiн на мене.
Каже, що вiн його сюди пiслав. Це, каже, ти десь його  подiла.  Нi,  кажу.
Його тут не було. Ти жартуєш. Ах, тут було того... У мене заболiла  голова
й мама вговорила трохи лягти. Ну,  але  кажiть  щось  про  себе.  Чого  ви
мовчите? Ви надто багато писали менi. "Далека Кiтi".  Ха-ха-ха!  Я  ходила
одного разу на те  мiсце,  де  ви  перебували  на  фронтi.  Оглядала  вашу
землянку.
   - Цiкаво. Це мене дуже цiкавить. Я колись також туди зайду.
   - Пiдемо разом. Ви менi будете оповiдати. Я люблю такi  оповiдання.  То
були такi особливi часи, що вже нiколи не вернуться й їх  нiколи  до  того
часу не було.


   - Не бажав би, щоб вони вернулися.
   - Ну, хто його  знає.  Я  вас  розумiю.  Але  розкажiть  i  менi  дещо.
Розкажiть про того Розенкранца. Там оповiдають такi  жахи,  i  як  це  так
сталося, що на ваш потяг напали якiсь чорнi маски?  Це  як  в  романi.  Це
продовження романiв.
   Розказав. Коли скiнчив, попросила мою .руку.  -  Приємно  менi  тримати
вашу руку. Чи не чуєте рiзницi, мiж моєю  долонею  й  тим  крiсом,  чи  то
скорострiлом, що його та рука тримала.
   - Рiзниця та, що там бiй з життям, а тут боротьба за життя.
   - Дехто каже не так. Знаю. Це каже той, хто не вiдчув того,  що  вiдчув
я.
   - Як то?
   - Цього менi не хочеться казати. Просто, я  вбачав  безцiльнiсть  такої
вiйни, що ми її пережили. Все мусить мати певну цiль.
   - Якщо ви не помиляєтеся, то кажете правду. Думаю, що  помиляєтеся.  Це
говорить у вас той утомлений "ви", той, що понiс великi рани,  той,  що...
взагалi... Ви кажете так, але вже друге поколiння так не скаже.  Принаймнi
думаю, що так не скаже. А тепер ви вже не хочете боротися?
   - Дивлячися за що.
   - Ну, наприклад?
   - Багато є справ, що за них варто боротися. Наприклад за свободу.
   - В чому ви розумiєте свободу?
   - Признаюся, що це слово не зовсiм для мене ясне, але приблизний  змiст
його ясний для кожного.
   - Дми-три-ку! Дмитрику - вона дивилася й  мовчала.  Дивилася  вперто  з
коханням в очах. Нахилився до неї, її голiвка трошки пiднялася.
   - Ще любий! Ще далекий. Ааах! - i вона вiдхилила  голову.  -  Чекай,  у
мене в головi туман. Знаєш... щось таке неясне, щось сплутане. Скажи менi,
Дмитрику? Але скажи щиро, отверто. Я так багато по цiм передумала. Ах, нi.
Це не те. От нiяк не можу найти слiв. I це завжди так. Це  моє  прокляття.
От живу тут у тих горах, люблю їх, а душа неспокiйна.  Тiсно.  Свiт  такий
широкий, такий широкий, а менi тiсно. Гори душать. Я думала, що  станеться
iнакше. Сиджу бувало в лiсi на  пеньочку  й  уявляю  собi,  як  скiнчиться
вiйна, як наше вiйсько переможе ворогiв, а наша  влада  заключить  славний
для нашої країни  мир.  Так,  так.  Це  наївно,  але  я  ось  така  наївна
патрiотка. Так, так... Тут нiчого не зробиш. Я  завжди  мрiяла,  що  вiйна
скiнчиться перемогою, що ми переможемо. А тодi... Боже мiй,  тодi  стiльки
можливостей. Тодi й гори нашi поширились би. Тодi ти панi, ти ось тендiтна
Кiтi Йонаш. Ти  їдеш  собi  свобiдно  по  своїй  широкiй  країнi,  голосно
говориш, смiло дивишся в вiчi. От,  от!  Це  влада!  Це  панування.  Цього
хочеться менi. I тепер... Все рухнуло.  Все  пiшло  до  бiса.  Ну  й  щож.
Зявилися якiсь українцi. Хто знав колись про українцiв? Що це за народ? Де
їх iсторiя? Чи ж це не смiшно, що зненацька, з невiдомого виступає  якийсь
народ, що його нiхто нiколи не знав i ... Та ну його к Богу.
   Замовкла й думає. По хвилинi раптом питає: - I ви також українець?
   - Я, Кiтi, також українець! - вiдповiв я так само твердо,  як  впав  її
запит.
   - О це дивно -  сказала  вона.  -  В  такiм  разi  ми  розiйдемося.  До
побачення! - i одвернулася.
   Мене це проняло. - "Кiтi", шептали мої вуста, але я встав. Вона хороша,
мов лелiя, приваблива, як iдеал. Тонка, кришталева, вона таїла в собi  всi
насолоди раю й усi муки  пекла.  "Кiтi"  -  шептали  мої  вуста.  Хотiлося
кинутися до неї, обняти й скавулiти перед нею псом. Але голова  її  лежала
одвернута й мов не жива. Лишень ковдра  на  тому  мiсцi,  де  хоронила  її
груди, злегка хвилювалася.
   - До побачення! - сказав твердо, обернувся й вийшов. Йонаша в  хатi  не
було. Це доречi. Не хотiлося говорити. До  чорта  все.  Твердо  й  сердито
поступав у темноту.



   10

   Було прикро, але перемiг. Дома довго ходив по хатi й мiркував.  В  очах
стояла кришталева мара, у грудях пожежа. Ах, ну його!...
   Через кiлька  днiв  знов  затягнув  би  себе  у  вiйськове  середовище.
Атмосфера  почала  охолоджуватися.  Йонаш  дещо  втихомирився  й  ясiнськi
громадяне продовжували жувати жвачку своїх великих буднiв.
   Марiйка, пiсля того, коли пережила тяжкi наслiдки вiдзначалося  якимись
приємностями. Довга  й  небезпечна,  без  належного  лiкування  й  харчiв,
хвороба, ранення Павла, його вiдїзд на Буковину  й  нарештi,  по  приїздi,
арешт, все це не могло не залишити  на  нiй  своїх  слiдiв.  Змiнилася  до
непiзнання. Дещо погрубшала, розплився стан, обличчя помарнiло й на  ньому
зявилося кiлька вимовних зморшкiв. Однi чорнi й великi очi, що  захоронили
свою нервову красу. Вони глибокi, теплi та прозорi.
   Батько її недавно також помер, але це не так її торкнуло, бо в останнiй
час вона все з ним не зустрiчалася. До самої смертi не мiг дарувати їй  її
зради Манiвчукiвськоi  традицiї.  Два  його  брати,  прибувши  з  вiйська,
послiдовно й завзято продовжували ворогувати з нами. Ми  ж  навiть  робили
заходи розвязати цю справу полюбовно, але все те нi до чого не привело. Тi
навiть не хотiли з нами розмовляти. Це були нашi  заклятi  вороги,  що  їх
Йонаш i Ко. не використали тiльки тому, що бувають речi, що їх нi на що не
використаєш. Нам вони шкодити не могли.


   Павло сидiв заложником у вiйськовiй касарнi. Спочатку до нього нiкого з
наших не допускали, тримали пiд сильною вартою, але згодом, коли полiтичне
небо дещо прояснилося, до нього пускали наших жiнок, а потiм i Юру.
   Сам Павло ввесь час лютував i ревiв, мов замкнений лев.  З  горла  його
щоденно виривалося тисячi найвибiрнiших лайок. Вiн готовий був  переколоти
черепи усiм "чортовим стражакам" i показати всьому тому  начальству  дулю.
Його стримував Юра, що мав на це свiй погляд i просив зачекати.
   Вступ мiй до залоги одразу змiнив його долю. Одного ранку приходить  до
нього його барчистий, з розтятим носом,  мадяр-прислужник  i  заявляє,  що
заступник команданта залоги Дмитро Цокан хоче з ним бачитися.
   Вiдчиняються дверi й у супроводi двiх пiдстарший входжу до келiї Павла.
Той спочатку не зрозумiв, що сталося. Не  вiрив  своїм  очам.  Опiсля  вiн
ревiв з радостi й обняв мене, як медвiдь.
   - Збiрайся, кажу, i виходь. Досить з тебе капiти тут.  Юри  з  нами  не
було. Вiн  у  таких  випадках  тримався  сторони.  Зате  Марiйка  мало  не
збожеволiла з радостi.
   Гiрше стояла справа з арештованими в сiльськiй  хатi.  Їх,  правда,  не
вивезли одразу: до  Сиготу,  але  наш  сенедрiон,  що  в  ньому  переважав
Iзраєль, не ризикував випустити їх на волю. Утворивши з  комiсiї  комiсiю,
що в свою чергу була перероблена ще в комiсiю, порiшили зробити  докладний
допит увязнених, половину зних випустили, а трьох, на чолi  з  Тулайданом,
вiдправили спочатку до Сеготу, а потiм до Кошиць.
   Розенкранца, пiсля належного оплакання усiм  жидiвством  Мармарощини  й
цiлого свiту, так само належно поховали. Преса цiлого свiту писала про  цю
страшну подiю. Прибула навiть якась голяндська  чи  англiйська  мiсiя,  що
збiрала вiдомостi, фотографувала гуцулiв, робила донесення своїм владам.
   Брат Розенкранца одразу виїхав до Будапешту й звiдти пiдготовляв  грунт
для процесу. Його поїздка не обiцяла для увязнених нiчого доброго.  В  той
час мадярська столична преса, торкаючися подiй в  пiвнiчному  сходi  своєї
держави,  не  раз  вказувала  на  "необхiднiсть  безоглядного   в   коренi
пiдрiзання бунтарського елементу серед русинiв".
   Один тiльки незначний часопис осмiлився писнути про "неймовiрно жахливi
вiдносини на Верховинi", про "ненормальнi  взаємновiдносини  мiж  мiсцевим
населенням  i   жидiвством",   про   "самозрозумiлий   зрiст   вiдпорности
населення", i т. д.
   Але це був голос з провiнцiї. Переходовi, поступовi,  соцiялiстичнi  та
комунiстичнi   органи,   вбачали   в   тому   лише   "зрiст    небезпечних
нацiоналiстичних  тендендiй  серед  населення,  а  разом  з   тим,   зрiст
антисемiтизму. Подiбнi явища,  в  iнтересi  братського  пролетарiяту  всiх
країв, необхiдно поборювати в найрiшучiший спосiб".
   - То знаєте, - розважав Хомишин, сидячи над "гальбою" в  корчмi.  -  то
краще жида не чiпай. - То, приплющував вiн свої маленькi впалi окулярики -
такий народ... О то народ! Це вже повiрте менi. - i при цьому запивав своє
зауваження пивом. - Це знаєте, сусiдо,  -  витераючи  свої  рижi  вусиська
картатою синьої  барви  хустиною,  -  доля  вашого  брата  нiд  нiкого  не
обходить. Хай тут, скажу вам сусiдо, тисячу  гуцулiв  передушить  тиф,  чи
голод, хай отакий Розенкранц висосе з чоловiка останню  кров,  i  кого  то
болить?
   I Хомишин почухав праву  щоку  носа.  Вiн  бачить,  що  його  фiлософiя
знаходить пасивне спiвчуття  в  спiврозмовникiв  i  гостей,  залякався  й,
нахилившися, майже шепотом дихає в вухо сусiдовi: - а зачепи одного  жида,
ооо... - i махнув pyкою. - Це вам, - знов  нахилився  до  вуха,  -  такого
ляменту нароблять, що бий тебе сила Божа. Чоловiк краще плюне  й  вiдiйде.
Це вже повiрте менi...
   - Маєте  рехт,  сусiде,-  пошепки  вiдповiдає  спiврозмовник  i  обидва
мiняють змiст розмови.



   11

   Час набрякав подiями, що клали  тривалi  помiтки  на  сторiнки  iсторiї
Гуцулiї. Кольосальна по  свойому  розмiрi  та  й  артистичностi  революцiя
обняла  Европу.  Гори  нашi,  вбранi   пошматованими   лахами,   опинилися
безпорядними й у необмежнiй своїй наївностi намагалися  малпувати  сусiднi
країни. Днi проходили туго  й  обережно.  Зливи  й  сердитi  вiтри  швидко
пiдштовхували зиму, а разом з нею i бiду. Населення корчилося, стискалося,
мов кулак, тиснулися до своїх .одиноких захисникiв-гiр  i  напнято  чогось
чекало.
   Зараз по звiльненнi  Павла,  мiж  ним,  Юрою  й  ще  кiлькома  з  наших
"верховодiв"  вiдбулася  нарада.  Юра  обкладав  себе  часописами,  що  їх
приносили для нього з долини, читав i товмачив  своїм  краянам  Вiльсоновi
параграфи, говорив про нашу єднiсть  з  тамтими  братами  за  горами,  про
необхiднiсть обєднання...  Вiн  намагався  переконати  всiх,  що  коли  ми
захочемо, то нiяка сила не встанi перешкодити нашому визволеннi.  Вдаряючи
кулачиськом об стiл, вiн кликав на свiдкiв усiх богiв i  заклинав  гуцулiв
вступати всiх разом до своєї армiї, що єдина принесе нам волю.


   Справа одначе стояла не блискучо. Тисячолiття неволi поклала  на  душах
народу глибокий i  сумний  слiд.  Та  все-таки  перемогло  чудо,  на  очах
творилася легенда. Кувалися мечi визволення й помсти. Родилися й  вилiтали
в пiднебесну височiнь  гордi  гасла  боротьби,  що  безжалiсно  на  черепя
крушили рештки злочинної пасивностi, а в огнi  i  муках  формувалися  новi
пiдстави будучого храму.
   Бiгли по горах порванi хмари. Ступали по оголених шпилях величезнi босi
лапи сердитих i обережних небесних летунiв, ступали чуйно  й  м'яко,  нiби
тигрицi дзвiнких джунглiв.
   Ще день, ще два. Небо твердiє. Хмари замерзають у фантастичнi гiганськi
крижини, що прудко летять, труться одна об одну й, розсипавши на  бiльйони
кристаликiв, щиро посипають ними  твердi,  повнi  камяних  м'язiв  постатi
Карпатських велетнiв.
   Наша залога день-денно, як тiльки ранок вступав до касарнi, пiд  звуком
сурми пiднiмалась i жила твердим вiйськовим життям.  Дисциплiна,  порядок,
чергова служба, телефони й розпорядженя. До мене сходилися всi нерви  низу
й гiр. Коли впали снiги, все частiше  i  частiше  в  моїй  канцелярiї,  на
головнiй вулицi, почали зявлятись суковатi гуцули,  що  вперто  домагалися
харчiв. "Жiнки, ади, пухнуть  з  голоду,  дiточки  єнчать,  гейби  з  тебе
пичiнки виймає".
   Але хлiба не було. Хтось пустив поголоску, що Україна, що  повстала  за
горами, дуже багата на хлiб. Ходили чутки, що там  гниє  пшениця,  що  там
картоплею свиней кормлять, що хлiб там щоденне їдло найбiднiших людей.
   Це оповiв Iван Щутка, що недавно приїхав з полону. Вiн був на Українi й
привiз з собою кусень хлiба. Сусiди з околичних грунiв позбiгалися,  бодай
подивитися на хлiб. А полонений розломав шмат хлiба на  дрiбнi  кусники  й
роздал, мов проскурку, народовi.
   - Там, газдове, того хлiба, що пси не їдять. На Українi, газдове,  хлiб
сiють просто так собi... Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади,
за кус чєсу i вiгналосє в таку-оо стеблину.
   Встав i показав рукою аж пiд стелю. - Там, чеснi газдове,  земля  така,
що масти нею хлiб, гей би маслом i їж. Там не те, що нашi гори.
   Газди i газдинi слухали й дивувалися. Дрiбочки  хлiба  не  їли  одразу.
Обережно, мов святощi, несли в кулаках додому й вiддавали дiтям.
   - На. Сесь український хлiб. Сесь дав ми  Iван  Щутка,  а  той  був  на
Українi. Їж, дiтинонько, їж, бiдо моя.
   А коли знов посходилися до Щутки газди, вiн збиває розчухране волосся i
каже: - то, чеснi газдове, тота Україна, що сорок  мiльйон  народу  рахує,
виживлює, знаєте, пiв свiту. А ось ми тутка гинемо. То є кривда велика, бо
i ми українцi, бо то i наш хлiб.
   Газди слухають i кивають головами. Їм от курити кортить, та немає чого.
Щутка розiйшовся i горить. Вiн громи  кидае,  домагається  винного.  Дайте
його сюди!
   Дiйшли до того, що порiшили писати до Україну скаргу.  -  Айно!  Досить
чекати Ми також люде. Хай Щутка сiдає. Вiн i свiту бiльше бачив i  Україну
знає. Пишiть, газдо Щутко!
   Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкрабаєш. Треба паперу  i  все  iнше.
Газди нишпортять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася.
   - Гей би  на  палiнку,  -  кпиться  Юра  Свиридчук.  -  Гей  би  випити
закортiло.


   Зложилися i той саме Свиридчук, щоб не кпився,  нiчної  години,  мусить
iти до Ясiня й з-пiд землi видобути паперу.
   Пiшов i видобув. Довго  барився,  газди  чекали  й  лаяли.  Не  хватало
терпцю. Навiть говорити не було чого. Сидiли мовчки. Кожний думав над тим,
що писати. Кожний мiркував у душi  тверде  слово  скарги.  Гiрке,  напоєне
слiзьми й скороботою, слово душило кожного й треба якось  умiти  висловити
його.  Україна  ввижалася  кожному  Божим  образом.  Вона  їх  вислухає  й
допоможе. Вона пiшле їм отого смачного хлiба. Одже ж там стiльки його.
   - Ну, Юро, дорiкають Свиридчука, коли той вернувся.
   - Тебе, сарако, агiй лиш по  смерть  посилати.  Сiдайте,  Iване  Щутко.
Пишiть.
   Iван сiдає урочисто до столу, кладе перед собою цiлий бiлий,  як  снiг,
акруш паперу, насаджує нове блискуче перо й уважно  слинить  його.  Другий
газда каламар вiдкорковує. Iван мачає раз, обтирає перо, мачає другий раз,
довго примiряється й великими друковими лiтерами пише:
   "Скарга iд Великої Українi мармарошських русинiв-українцiв".
   Газди уважно слiдкують за кожною  лiтерою  й  терпеливо  мовчать.  Iван
написав i прочитав написане в голос. Добре. Всi одобрили Саме так, рихтик,
правдиво.
   "1) Ми потрiбуємо насам перет хлiба не маєме. Лiса не маємо також.
   Написав i перечитав знов. - Правда! Саме так У лiсi живемо, а  лiса  не
дають.
   2) Худобi пашi не маєме не  волам  не  коровам  нидробли  нийакої  пашi
ходобi не маєме хоч хто яку хвостяку лишив од вiйни.
   3) Землi не маєме орущойi де досiяти а дедокостити худобi сiна.
   5) Священики нас дуже дерут што немож уже дихати.
   6) Немаєме соли цим посолити ан запалити сiркачiв не маєме.
   7) Завтра голi будемо ходити незнайеме ци немайе ци закрито.
   8) У нас по 100 нумера хат на грунi i повише автих хатах потри сини  ан
отець и мати отипер би кожному дужеби треба земли
   9) Потрiбуєме лiса 200 угрiв i потрiбуєме бiльше лiса.
   10) Ан сим цасом хлiба нема мелаю бо не купиш i  не  заробиш  а  другеє
забрали однас нiгде доробити. Присилайте нам як най скорше хлiба.
   Наша рада досудила  ми  хоцеме  ко  вам  ко  Українi  бути  i  сим  вас
поздоровляйеме от найстаршого донад меньшого".
   Щутка дописав i ще раз на голос перечитав Пiд час цього було так  тихо,
що чути, як сапають груди слухачiв. Вони  зовсiм  занiмiли  i  подiбнi  на
куснi ледь обтесаних камяних фiгур От добре Файно!  так  якраз  Нiколи  не
сподiвалися, що Щутка  так  рихтик  утне.  Газди  дивуються,  пiдшморгують
носами, витирають долонями очi.
   Пiсля всi один за одним, числом дванадцять i один пiдходили до столу  й
з мукою й тремтiнням хто як мiг, ставили пiд скаргою пiдписи. Хто iмя своє
нашкрабав, хто тiльки хрестика замiсть себе  посадив,  але  то  все  одно.
Скарга вийшла такою, як вони хотiли.
   Передали скаргу Юрi. "Тотой вже знатиме куди з ньов. Тотой, ади,  давно
про Україну говорить".
   Скарга ця принесла нам багато  втiхи.  Порiшили  вислати  пiсланцiв  до
української влади. Скликали нараду, написали уповноваження  й  випровадили
на Україну Павла i Пластуна.
   З останнiм довго вели переговори, щоб вiн  перейшов  на  нашу  сторону.
Ввагався, не вiрив, але коли вложили на  нього  такi  поважнi  обовязки  -
згодився. Павловi доручено пильно за ним слiдкувати.
   По грунях швидко рознеслася чутка, що  до  України  пiслана  послiв  iз
скаргою. Дiйшли вони скоро й у додану, а в першу чергу до Розенкранцiв  та
Бобчинських. Почали знов пiдозрiло поглядати на мене. Але для мене не було
тяжкою справою в скорiм часi  вiдхилити  всяке  пiдозрiння.  Я  увiйшов  у
найкращi зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках.
   I життя йшло своїм чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У  потягах
снують сюди й гуди вiйськовi люде - раненi,  побитi,  загинутi  беззвiсно.
Їдуть зо всiх полонiв, - з Iталiї, з далекого Сибiру.  Iдуть,  брешуть  на
рiзнi лади, оповiдають небувалi речi, вiрять у  них  i  iнших  заставляють
вiрити.
   Скоро вернувся Павло i принiс радiснi новини. Йому обiцяли допомогу. Ми
маємо працювати на мiсцi,  але,  в  разi  потреби,  буде  вислана  потуга.
Пластун також змiнився до непiзнання. Вiн зобачив, що недалеко  за  горами
твориться й росте своя держава. Вiн побачив не лише селян, а й "панiв", що
говорили, урядували на мовi, що нею говорять гуцули. Вiн  зробився  зовсiм
нашою людиною.
   Повстання пiдготовлялося досить швидко.



   12

   У мене було  безлiч  найрiзноманiтнiшої  працi.  Часами  мозок  нахабно
вiдмовлявся  послуху.  Не  було  часу  навiть  якслiд  помитися.   Почуття
нервового напруження не покидало.
   Кiтi довго давала  про  себе  знати.  Спочатку  робив  байдужого,  далi
залаяв, але це нiчого не помагало. Йонаш погрубiв,  надувся,  нiби  гумова
подушка. Ходив чогось сумрачний  i  навiть  менше  тручався  до  полiтики.
Одного разу спробував заговорити з  ним  про  кошицьких  вязнiв,  але  вiн
тiльки махнув рукою.
   - Нi чорта, каже, з ними не станеться.
   - Ви певнi вашої думки?
   - Це було б  талановите  iдiотство  за  якого-небудь  хабарника  вiшати
людей.
   Цi слова обернули його в моїх очах зовсiм другою стороною. Але все таки
ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб  вiн  на
мiсцi довiдався, як виглядає вся та справа.
   Одночасно виїхав подруге за гори на  цей  раз  Юра.  З  ним  був  також
Пластун. До Ворохти вiдправлено передову сторожу вiд нашої залоги, що мала
б слiдкувати, чи не загрожує Ясiню яка небезпека зо сходу. У дiйсностi  та
сторожа вислана мною з певних нашiй справi людей, що пiдготовляли грунт до
повстання.
   Те, що Йонаш, останнiми часами, нiби охолов до полiтичних справ, це  не
зовсiм виправдувалося, у дiйсностi виходило дещо iншого. Менi донесли,  що
до його канцелярiї, що вiн її перенiс з сiльської хати до лiсової  управи,
часто заходить якийсь безрукий тип i приносить йому багато вiдомостей  про
нашу роботу.
   Бiльше того. Я дiстав вiдомостей, що Йонаш готує на  мене  напад,  хоче
мене заарештувати  й  вiддати  пiд  вiйськовий  суд  за  зраду  вiйськових
таємниць. Ходило отже про вiдповiдну вiдсiч i викриття безрукого  типу.  У
мене мигнула навiть думка на Янчеюка. Хто знає, чи не найшли його  тодi  й
чи не вернули до життя. Можливо це вiн i є. Хтось навiть казав, що  Янчеюк
дiйсно пару разiв був у Ясiню, але менi не хотiлося вiрити, бо чому б  вiн
ховався, нiби вовк.
   I я не спав. Поробив заходи, щоб розвiяти кинуте  на  мене  пiдозрiння.
Старанно  виконував  службу  залоги,  робив  порядок,  порадив   полiпшити
комунiкацiю з центром, забезпечитися бодай одним броневим потягом.  Усе  ж
завершувалося доброю пянкою в Табака, що її головним героєм був  комендант
залоги. Пiсля кожної проведеної з ним ночi  ми  верталися  найсердечнiшими
друзями й плювали на всiх Йо-нашiв з двадцять пятого  поверху.  На  Рiздво
вiн  має  прийти  до  нас  на  свято.  Вже  наперед  я  вказував  на  свої
приготовления до того дня й  комендант  тiшився  на  той  день,  майже  як
хлопчина.
   А Кiтi не раз снилася менi. Її прозора рука не раз лягала на мої  соннi
очi й вiдносила мене в країну чарiвних насолод. Я шалiв. Зривався i  гасав
по кiмнатi. Пiду до неї! Мушу бачити.  Але  приходив  день,  бiжуча  праця
поривала в свiй вир i я поволi забував її.
   Через тиждень поз'їжджалися Юра, Павло й  Пластун.  Почали  обмiркувати
справу конгресу в Хустi, що на ньому має бути проголошена злука Закарпаття
з Українською Державою. Тимчасом вiдбулися установчi збори  в  Сиготi,  де
однодушно присягнули пiд жовто-синiм прапором на вiрнiсть державi Києва.
   Павло, заливаючись реготом, оповiдав про свою iнтервенцiю в  кошицькому
судi.


   - Знаєш, приходимо... Отой головатий,  лисий...  Пригадуєш,  що  голись
єднав нас з Манiвчуком? Ми, значить, входимо, - добрийдень! - Добрий день!
Одразу пiзнав нас. Що скажуть молодцi? Так i так. Прийшли, мовляв у справi
наших хлопцiв... Ааа, у справi ваших землякiв?  Знаю,  знаю.  Це,  знаєте,
погана справа. Шкода, шкода. То вони, значить, тiльки одного  пригалушили?
Дуже шкода. I реготить каналiя. Ми  одразу  зрозумiли  й  смiємося  також.
Пiсля каже: не бiйтеся. Ми тут подбаємо. Тут ходять  рiзнi  людцi,  що  їм
хотiлося б закусити вашими земляками, але я думаю,  що  нiчого  й  їм  для
цього дуже мало часу. Сподiвайтеся на Рiздво дома.
   Це внесло мiж нас веселий настрiй Юра оповiв, як  на  двiрцi  в  Сигорi
якiсь типи хотiли його задержати та йому  ледве  вдалося  виховзнути.  Вiн
переконаний, що то робота Йонаша. - Але, брати, не довго вже їм гуляти!  А
як цапнемо, одразу на шибеницю. Пять дядькiв, суд,  протокол,  приговiр  i
петелька. З ними треба рiшуче. Досить нашого брата сучi  сини  передушили.
Ми зробили помилку, що перший раз обiйшлися з ними так  по-бабськи.  Тепер
не втечуть. Кого на шибеницю, кого в заложники, а тодi поговоримо!
   У великiй напiвтемнiй кiмнатi, на дубовому тяжкому бюрку горить  лойова
свiчка, її кволе свiтло тремтить,  то  слабне,  то  збiльшується.  Постатi
Цоканiв, що стоять i розважають серед хати,  подiбнi  на  рухливi  залiзнi
автомати. Рухаються, розмахують руками, курять, вибухають копицями диму  й
по довгому часi потискають один одному руки, розходяться.
   Залишається один. Вiн довго ще ходить, курить,  думає  часом  навiть  у
голос вирветься якась лайка. Пiсля виймає револьвера й, поклавши його  пiд
подушку, вкладається до вiдпочинку.



   13

   Кiтi поважно захворiла. Прибита  мати  билася,  мов  муха  в  павутинi.
Примочки, компреси, молитви, лiкарi - все дарма. Нiчого не помогло.  Йонаш
натомiсць десь вискiпав i приволiк здоровенного псюру бернадина,  привязав
його й нещасний вязень наповняв темнi лiсовi ночi сильними воями. Вiтер не
встанi заглушити його голосу. Вовки  далеко  обходили  хату  лiсничого  й,
таким чином, пес цiлком виконував своє завдання.
   Вертаючися пiзно вночi, лiсничий був певний, що не зустрiне коло  свого
кубла тих сумрачних з перламутровими очима створiнь.
   Але на Кiтi це вплинуло зле. Виття пса, вiтру, вовкiв, творили  навколо
прикре й непривiтне середовище, їй хотiлося  сонця,  спокою,  їй  ввижався
стрункий, пахучий лiс,  земля  вкрита  грубою  верствою  рудоватого  моху,
прозорi великi краплi  води,  що  застигли  на  розчервонiлому  з  чорними
вусиками обличчю.
   З прибуттям пса мрiї її прибрали ще бiльш хворобливих форм.  Здавалося,
що батько навмисне приволiк того пса, щоб вiн нарушував  її  спокiй.  Вони
обидвоє не говорять. Цiлий мiсяць мiж ними взаємний  бойкот.  Нiхто  тепер
так не почував своєї правоти, як Йонаш i, разом, нi  одна  душа  не  могла
бiльш, нiж Кiтi, бути переконаною, що причиною всiх нещасть є нiхто iнший,
як и батько. Йонаш лютував, лаяв Цоканiв, посилав їм як найбiльше в пельку
холєр i святочно обiцяв, що при першiй можливостi, скрутить хоч  одному  з
них карка.
   - Слухай, - шепоче стара. - Дитина хворiє. Вона вже  навiть  не  плаче.
Вона дiстане сухоти. Що ти собi думаєш?
   - Не я тому виною, - грубо вiдповiдає вiн.
   - Але ж вона вмре.
   Вiдчепися - скрикує вiн раптом. - Ви з мене вимотали нерви.  Ви  хочете
загнати передчасно мене в могилу! Що вона собi вбила в голову? Вона уявляє
собi, що я якась ганчiрка, покидьок, з чим можна собi бавитися, як їй лише
заманеться. Вона хоче, щоб я  йшов  до  тих  мужикiв,  ставав  перед  ними
навколiшки й цiлував їх постоли! А все, щоб задовольнити  їх  примхи,  щоб
звести її з любовником, щоб доконати свого! Але  будь  я  проклятий,  коли
мене ця химерна дiвчина поставить на колiна. Я ще їм усiм покажу. Я ще  її
коханця вперед, нiж з нею до шлюбу, пiшлю на шибеницю.  Я  вже  маю  проти
цього докази! Зрадник, ренегат, продажна сволота!
   Зривався, гасав по  хатi,  лютував.  Його  обличчя  корчилося  тисячами
бридких грiмас, нiс набрякав, вуха вiддувалися. - Хай вмiрає! Хай  вмiрає!
- шеплять його здрiгаючi вуса. - Тут вiйна, боротьба!  Тут  батькiвщина  в
небезпецi !
   - Але ж i вона не менше тебе страждає за батькiвщину. Йонаш  призирливо
стискає широкi качачi губи. Стара знизує сухими плечима, втерає  сльозу  й
вертається до дочки.
   - Дитино, - шепче вона. - Кiтi моя люба! Ти знаєш, як менi боляче на це
все дивитися! Зїж хоч що-небудь... Кiтi лежить  i  нi  одна  її  жилка  не
ворушиться.
   - Кiтi! Вiн божеволiє. Що ти собi думаєш, дитино? Вiн увесь  лють.  Вiн
не спить ночами, а все десь гасає.
   Кiтi повертає голову й кидає на матiр байдужий погляд.  -  Вiн  зробить
якийсь злочин...
   - А все для того, - ледве чуйно говорить Кiтi, - щоб  переломити  мене.
Все на те, щоб зруйнувати цей край i вiддати його в  руки  ворогам.  Знаю.
Вiн хоче забити Дмитра. Хай зробить це.
   Дiвчина так висловила, що стара здрiгнулася.
   - Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Що ти думаєш?
   - Так, мамо, - спокiйно  продовжує  Кiтi.  -  Я  зроблю  також  великий
злочин. Вiн тиран. Так, батькiвщина вимагає жертов, але  не  тих,  що  вiн
думає. Вiн запер мене в оцi гори, обставив дикими лiсами, оточив  вовками,
жахами, приволiк отого пса.
   - Дитино! Ти несправедлива. Ти-ж любиш нашi дикi лiси!
   Кiтi не вiдповiла на це.
   ...  вiн  хоче  моєї  смертi,  вбиває  мою  любов,  глумиться  й  топче
найсвятiшi мої почування. Вiн ... вiн ... - I їй робиться шкода себе, уста
її тремтять, витягаються у лiтеру о й на очах збiгають блискучi сльозинки.
   - Боже мiй, Боже мiй! Защо пiслав  ти  менi,  о,  Всевишнiй,  цi  муки?
Великий всемогучий Боже! Зглянься надо мною, пiшли в  мою  хату  хоч  один
промiнчик своєї великої ласки ... - молиться стара.
   А Кiтi нiма. Вона лежить, дивиться сухо й безглуздо  на  стелю.  До  її
свiдомостi лише частинне доходять  благання  матерi.  Її  серце  наповнене
згустками трагiчної любовi й не приймає до себе  жалю  й  спiвчуття.  Воно
пiде на все, переступить всi гряницi, зломає найсвятiшi закони ...
   Кiтi заплющує очi. I раптом, з якоїсь безоднi й темноти, до неї сягнули
чиїсь ридання. Вiдкриває очi й пiзнає матiр, що ридає.
   Тодi Кiтi обертається й встає. - Це ти, мамо?  Так.  Це  вона.  -  Кiтi
широко вiдчинила очi й дивиться на невеличку схилену  постать  коло  свого
лiжка.
   Тодi починає все розумiти. Скидає з себе ковдру, спускає з  лiжка  нагi
нiжки, торкається ними встеленого медвежою шкурою помосту й обнiмає голову
матерi.
   - Мамусю, - шепче Кiтi й гладить матiр  хисткою  рукою.  -  Мамусю!  Не
треба. Не побивайся. Мамунечко, добра моя мамусю! Сердечна,  щира,  золота
мамо! Встань. Ну, встань, пiдведися. Глянь на мене. Дивися, мамусю, я  вже
знов твоя Кiтi, твоя доня.
   Мати тяжко пiдводить  голову.  На  обличчi  висять  краплi  слiз.  Кiтi
обнiмає її й пристрасно горне до своїх грудей.
   - Мамусю, мамусечко! Я тебе дуже, дуже люблю. Ти щира, ти не маєш злого
в серцi. Ти вiльна вiд великого грiху. Ти можеш  ясними  й  чистими  очима
дивиться в обличчя правди. I я щаслива, що маю таку маму. Щаслива, що  маю
коло себе хоч одну душу, що їй можу геть усе, до єдиного слова, сказати. А
сказати хочеться багато. Безлiч хочеться сказати, тiльки соромно,  матусю.
Соромно все сказати.  Думаєш,  що  будуть  про  тебе  зле  думати,  що  не
зрозумiють тебе. Думаєш, що ти станеш менчою в очах людей. Воно  не  треба
цього соромитися. Боже! Коли б  я  мала  сили  сказати  всю  правду  й  не
соромитися. Мамусю! Навчи мене тих слiв, що ними можна сказати правду.
   Очi її заблищали слiзьми радостi. Вона ще бiльше горнеться  до  матерi.
Чує, що їй стає лекше, що внутрi її розтає щось те тяжке, згусле.
   - Мамусю! Не думай, що я така зла. Я добра, але й я ображена.  Подумай,
мамусенько, як менi тяжко. Подумай, в який я  час  росла  й  виховувалася.
Гiмназiя, початок вiйни, вiйна. До всього; ось це  нещастя.  Я  нiколи  не
зазнала вiдрадної хвилинки. Пригадую школу. Тяжкi, касарнянi  мури.  Сухi,
мов пергамент, чернечi обличчя вихователiв. Вiчне переслiдуванiй  жахливою
системою виховання. Ми не мали права сказати слова одверто. Ми вели  вiчно
боротьбу  за  мову.  Виплекувано  в  нас  штучний,   хвальшивий,   надутий
псевдо-аристократизм, зроблено  з  нас  дурних  провiнцiялок  з  комiчними
поняттями й уподобаннями. Ми голоднi на  культуру,  на  культуру  глибоку,
безпосередню, що її мають в  собi  хоч  би  отi  гнобленi  вiками  гуцули.
Мамусю. Я не кажу дурниць. Коли ти лишень трошки вдумаєшся в мої  слова  i
пiзнаєш суть живучостi гуцульської душi, ти не будеш звати мене дурненькою
дитиною.
   Нашi всi отi Бабчинськi, Пластуни, все оте покалiчене  духовенство  без
нiяких духовних потреб, все то, мамусю, й є наше горе, наша кара, защо  ми
сьогоднi несемо вiдповiдальнiсть. Всi вони є  раби  й  дикуни,  що  носять
краватки й живуть у кiмнатах з мiщанськими оздобами, що мають претенсiю на
аристократизм. Уяви ввесь комiзм людей, що, не знаючи чужої мови, калiчать
її, щоб тiльки уявити себе чимсь, що на його думку є аристократичним I  я,
мамусю, аж тепер починаю розумiти це зло. До цього часу менi здавалося, що
то дрiбниця, що так i має бути.
   I нарештi, мамусю... Дай менi силу сказати останню  правду.  Нарештi  я
покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю...  Можливо,  мамусю,
вiн i не... Нi, я цього не можу  сказати.  Вiн  жива  з  нервами  й  душею
людина. Вiн аристократ вiд природи, вiн культурнiший вiд iнших.
   I як же тепер? Що менi робити Вiдректися його, стати на сторону батька.
Зректися самої себе й пiти  до  них,  до  Розенкранцiв,  Бабчинських?  Нi,
мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого  вибрало
мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати своїй  батькiвщинi.  Що  ж
робити?
   Не плач, мамусю. Я дiйсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу,  щоб  ти
спокiйно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцiлую. Ну, ще
раз. Боже, мамусю, якi солонi твої уста й щоки. Поцiлуй i  мене.  Ще  раз.
мiцнiше. Менi так легко тепер. Я чую навiть  бiльше  в  собi  сили.  Боже,
Боже! Коли б менi побачити його. Нi, нi! Краще не бачити. Я  не  переконаю
його. Цi твердi камянi мужчини. Вiн не послухає мене. Ах, мамо, мамо!  Все
котиться до долу.
   I Кiтi горнеться до матерi.
   Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло  себе!  Що  я  дала  б,  щоб
тiльки його мати тут. Я вiднайшла б знов життя, а так  немає  сили.  Немає
сили, що втихомирила б кхання. Немає розуму,  що  мiг  би  мудрими  чинами
оминути вiйну, революцiю й любов. Я в цьому переконалася.
   От ти часто кажеш - подумай, подумай. I я думаю, маю безконечно.  I  що
далi думаю, то бiльше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гадаєш:
- ну, я зроблю так i так. Це буде розумно, а за хвилину робиш i  сiм  щось
протилежне, зовсiм нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так i треба.
Я от i тепер, я розважаю, як людина, що все розумiє, але чому  ж  не  можу
зробити, щоб все сталося добре. Чому не встанi не тiльки примирити  батька
й Дмитра. Мадяршину й українцiв, жидiв i гуцулiв, а  навiть  не  встанi  й
себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди  гостро,  але
тодi осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й  викинь  з  життя  неприємнi
мiсця. I коли ти думаєш, що вiд цього щось кращає, викинь усе. Забудь,  що
сказала тобi, пропусти повз твої вуха, не думай про це. Я ж думаю, що  вiд
цього нiчого не покращає.
   Кiтi раптом замовкає. Подумавши, нiби чогось злякалася. - Боже!  Я  так
багато говорила! Я ще нiколи так багато й так поважно не говорила.  Даруй,
мамусю!
   Зо всiх куткiв кiмнати вилазить вечiр; Вiкна поволi гаснуть.



   14

   Сотник мадярської армiї Артур Шульман, комендант  ясiнської  вiйськової
залоги, по довгих i впертих домаганнях Йонаша, нарештi, приняв  останнього
дня  довшої  розмови,  що  торкається  справ  "нашої  провiнцiї".  Розмова
вiдбувається у головнiй кватирi, при Церковнiй вулицi недалеко вiд двiрця.
   Рiвно в шостiй вечора сотник вернувся зо служби, передягнувся,  закурив
i сiв. В ту саме хвилину повiдомляють пре приїзд Йонаша.
   Сотник покашлює, встає. Пiдходить до завiшеного вiкна. З  надвору  чути
брязкiт балабонiв. Йонаш прибув санками. Пара хвилин i  Йонаш  роздягає  в
почекальнi свого тяжкого з лисячим комiром кожуха, витирає хусточкою мокре
вiд снiжинок розчервонiле обличчя, носа, очi й пружнiми кроками входить до
кiмнати сотника.
   - Сердечне поважання,  пане  сотнику!  -  Вiтає  з  низьким  елегантним
уклоном Йонаш коменданта.
   - Вiтаю,- пане лiсничий! Дозвольте запропонувати мiсце й цигарку.  Щиро
прошу вас.
   - Дуже вдячний. Вибачайте, що змушений забiрати  вам  ваш  дорогоцiнний
час - сiдаючи говорить Йонаш. - Я дозволив собi потурбувати  вас  в  однiй
важливiй справi, що безпосередньо  торкається  нас  з  вами,  в  розумiннi
дальнiшого перебування нас у цiй країнi, як її господарiв.
   - Радо вислухаю в цiй  справi  вашi  мiркування  -  витираючи  сiрника,
ввiчливо додає сотник.
   - Вони, пане  сотнику,  не  складнi.  Вони  зводяться  до  того,  що  в
дальнiшому нам з вами загрожують неприємнi ускладнення, що можуть принести
нам не мало прикрих хвилин.
   -  Пан  лiсничий,  розумiється,  опiрають  свої  мiркування  на  якихсь
конкретних доказах?
   - Дозволю задовольнити запит пана сотника. Одна довiрена менi особа, що
ввесь  час  докладно  iнформує  мене  про  стан  рiчей,  в  останнiх  днях
повiдомляє,  що  серед  населення  краю  зростають  небезпечнi  тенденцiї.
Доходить до того, що населення намiряє потурбувати нас повстанням.
   - Що? - витрiщає очi сотник.
   - Так, пане сотнику. I  що  головне,  то  дозволю  зауважити,  до  цiєї
авантури замiшанi люде, що стоять  близько  головного  командування  нашої
залоги, що, дозволю собi сказати, є вашими помiчниками.
   - Пан лiсничий бажають висловити менi свої твердження яснiше.
   - Розумiється.  Смiю  доложити,  що  тiєю  особою,  що  працює  в  двох
напрямках, є ваш заступник.
   -Ха-ха-ха! Але; пане лiсничий! - заливаючися реготом i випускаючи хмари
диму, говорить сотник. - Та  ж  пан  Цокан  виявив  себе  в  останнi  часи
настiльки спритним....
   - В органiзацiї... - перебиває швидко Йонаш.
   - Пардон. Я не докiнчив свого речення пане лiсничий.
   Так, в органiзацiї, але нашої залоги. Наша залога виглядае тепер цiлком
поважною вiйськовою формацiєю. Здiсциплинована, добре  сiтуована,  надiйна
i, що найголовнiше,  складається  з  рiзноманiтного  елементу  ...  У  нас
мадяри, словаки, у нас русини. Все то зжилося, все то збите, все дiйсно, в
повному значеннi слова, є неабияка  мiлiтарна  сила.  Мiй  заступник,  пан
Цокан, найкращий приятель i довiрений в останнi  часи  докладно  висвiтлив
менi всi фантастичнi чутки, про якесь там нiби повстання.  Яке  повстання?
Хто повстане? На кого повстане? Дозвольте. Вказуєте на українцiв. Українцi
в  останнiй  час  занятi  власними  справами.  Вони   мають   большевикiв,
полякiв...  Вони  ведуть  на  три   фронти   боротьбу.   Їх   дипломатичне
представництво в Будапештi веде переговори з нашою владою, про  постачання
нами для них зброї. Вони домагаються вiд нашої влади признання їх держави,
а при цьому, розумiється, не може й бути мови про якесь там Закарпаття. Та
це ясно. Україна в цьому не  заiнтересована.  Мiсцеве  населення  виморене
вiйною й голодом, воно не має нi людей, що його вели б, нi засобiв. Хто  ж
тодi повстане? Пане лiсничий даруйте, прошу вас щиро, але вашi побоювання,
мабуть позбавленi рiчевостi. Смiю вас запевнити, що все буде гаразд  i  за
свої слова готовий завжди вiдповiдати.
   Йонаш почав помiтно хвилюватися. Вислухавши  терпеливо  до  кiнця  мову
сотника, лiсничий зауважив:
   - А все таки вашi, пане сотнику, твердження не вiдповiдають дiйсностi.
   Сотник витягає шию, виставивши вперед праве ухо.  -  Так.  -  продовжує
Йонаш.  -  Повстання  готується  i  то  на  скоро.  Воно  розпiчнеться  на
гуцульське Рiздво. Про це мусите негайно повiдомити центральну владу.
   - Ха-ха-ха, хо-хо-хо! Тон ваш, пане лiсничий,  набiрає  шорсткостi.  На
Рiздво, кажете? Сьогоднi? Це тодi, коли я з паном Цоканом гоститиму в його
батькiв? Ще може скажете,  що  Цокан  одночасно  зо  мною  керуватиме  тим
повстанням. Ха-ха-ха! Нi, нi-нi! Я, пане лiсничий, дуже зобовязаний вам за
вашi турботи, але...
   - Пане сотнику! - зривається Йонаш. - Ви не орiєнтуєтеся в справах!  Ви
стоїте  далеко  вiд   дiйсностi.   Завтра   починається   повстання!   Ним
кермуватимуть Цокани! А як ваш заступник призначений комендантом Ясiня  на
ваше мiсце. Доношу вам це i домагаюся вiд вас негайного повiдомленя  влади
й зроблення вiдповiдних заходiв у справi оборони, а рiвночасно з  натиском
домагаюся арешту Дмитра Цокана!
   Вiн почервонiв. Очi заблищали. Сотник, закусивши губу  стримував  себе,
як мiг. Вiн намагався заховати поставу джентельмена до кiнця.
   - Даремно, пане лiсничий, зволите хвилюватися. Я е комендантом залоги й
за  все  сам  вiдповiдаю.  Вношу  пропозицiю,   подати   вашi   мiркування
центральнiй владi вами особисто, а рiвно ж запропонувати їй  вашi  послуги
на посаду коменданта Ясiня. Я охоче переступлю вам мої  обовязки  й  мiсце
Ну, а тепер до побачення Надiюся, що все буде гаразд Одночасно подбаю  про
те, щоб вашi пророкування не стали дiйснiстю.
   Йонаш остаточно схвильований. Вiн тремтить, от-от не витримає,  вибухне
й засипле коменданта своїм гнiвом. Не помiтивши поданої комендантом  руки,
вiн швидко виривається  в  дверi,  накидає  кожуха  й  через  пару  хвилин
балабончики сповiстили його вiдїзд.
   Сотник  Шульман,  ображений  до  глибини  душi  неможливим  поводженням
Йонаша, обурений, не ходив, а гасав по кiмнатi. Вiн не розумiє,  як  мадяр
може себе так поводити. Вiн ще покаже тiй поганi, хто вiн такий  i  нiколи
не дозволить всякому лiсничому  втручатися  в  вiйськовi  справи.  Вiн  ще
викличе його перед суд чести за образу  мадярського  старшини.  -  Дивися,
хам! Бач, яка морда Бє в голову якусь нiсенiтницю, злий на Цокана за  свою
зiдiотiлу дочку й думає, що це вже пiдстава  для  того,  щоб  робити  менi
скандали. Нi! Вiн тут мусить рiшуче виступити Вiн не яка-небудь  ганчiрка,
вiн  аристократ  i  старшина  Вiн  мусить  зараз  жадати   вiд   лiсничого
сатисфакцiї. I комендант пiдходить до телефону, бере слухавку, дзвонить,
   - Гальо, гальо! - Телефон мовчить.  -  Гальо!  -  кричить  комендант  i
нервово шарпає апарат. Але невинний механiзм заскреготав  i  знов  мовчить
далi.
   - Гальо! Що там? Сучi сини, капустянi голови, подубiли? Гальо!..  -  нi
одного згуку. - Гальо! Гальо! Гальо! Тут комендант, сотник Артур  Шульман!
Що там, занiмiли?! - репетує, мов навiжений, сотник, але апарат зовсiм  на
те не реагує. - Що за чорт? Скандал! Вiчно оте попсуття. Ех, живеш  у  тiй
чортячий норi й хай тут земля провалиться, нiяка холера  не  буде  про  це
знати. Браш, Браш! Де ти залiз, мордо,  корово  обдрiпана!  -  репетує  на
свого джуру сотник.
   З вузеньких дверей сусiдної темної й холодної кiмнатки, що  сполучувала
сотникове мешкання з кухнею, в напiв вiдхиленi дверi,  висунулася  надута,
червона ипка Браша.
   Шульман пiдбiгає до нього, пхає ногою дверi, хватає  Браша  за  чуба  й
витаскує його на середину кiмнати. - Що за чортяка  тобi  в  пельку,  моду
собi завiв показувати тiльки з-за дверей свою огидлу пику.  Сюди,  йолупе,
маєш виходити! Сюди! Розумiєш? Маєш вийти аж до мене, стати вiддалi  трьох
крокiв, стулити копита й слухати. Капуєш?
   - Так є, пане сотнику! - випинає черево Браш.
   - Струнко! - командує Шульман. - Копита, копита, осле! Ноги твої дiйсно
iдеальна гидота Хто повставляв тобi такi кривуляки?
   - Не можу знати, пане сотнику!
   - А знаєш, що ти повинен знати?
   - Нi. Не знаю, пане сотнику!
   - А що, коли б тебе поставили в коноплi Розумiєш?
   - Так є, пане сотнику.
   - То  ти  мiг  би  бути  розкiшним  страхопудом.  Гудзикiв  нема,  пояс
розлiзся. Носа втри... Стiй,  не  тепер.  Скомандую  вiльно.  Так  слухай.
Негайно менi бiжи до старшинського клюбу...
   - Так є, пане сотнику!
   Ну. Там ти зустрiнеш панiв старшин Шровбу i Водiчку. Бiжи й  скажи  їм,
щоб вони в десять годин вечора були в мене. Та скажи обовязково.  Стiй.  А
коли б їх не було у головнiй залi, запитай у кельнера. Вони звичайно в тiй
маленькiй кiмнатцi грають в карти. А коли  б  їх  там  не  було,  гони  до
панночок Крайзрiв. Знаєш,  де  вони  живуть?  Нi.  Ну,  розумiється.  Коло
сiльської хати, за мостом. Але вони можуть i у Крайзрiв не бути.  Сьогоднi
субота й їх може чорт зна куди занести... Так ти  забiжи  до  Боршiїв,  до
Бабчинського, до Яруса, словом, до самого люципера, але мусиш  їх  знайти.
Розумiєш? Нiякого чорта ти не розумiєш Бачу по пицi. А тепер  кругом  марш
Але раз-два
   Браш пiсля такої парнi бомбою вилетiв  на  вулицю,  а  задоволений,  що
зiгнав злiсть, сотник Шульман вигiдно  вмощується  у  глибокому  фотелi  й
закурює.
   Заложивши ногу на ногу й випускаючи тонкими струмочками  димок,  сотник
усмiхається й думає як то вiн заговорить з Йонашем i що то вiн вiдповiсть.
Вiн його, чортового медведя, навчить, як  поводитися  зо  старшинами.  Вiн
його, як ковбасу, удвоє зiгне. Вiн йому докаже, хто тут комендант,  а  хто
лiсничий.
   У кiмнатi ясно свiтиться лямпа, на дворi темно, мiсяць  ще  не  зiйшов.
Сотник докурює, розважливо кладе до  полiльницi  решту  й  вслухується  до
гармiдеру, що дблiтає з вулицi.
   - Ага. Це гаразд. Той мiшок одразу їх цапнув... Ну розкiшно.  -  Встає,
обтягається i натягає на обличчя вираз жартiвливої поважностi.
   Гармiдер збiльшується. Чути, вiдчиняються  сiннi  дверi,  затупотiло  в
передпокоїв "Роздягаються"  -  думає  сотник.  Iз  розставленими  обiймами
готується зустрiти своїх  приятелiв  i  тiльки  хильнулися  дверi,  сотник
викрикує: - ааа! Друзi...
   Решта слiв  застрягло  в  горлi.  Вiн  остовпiв.  Очi  баранячим  рогом
пролiзли на верх, а руки мимохiть пiднялися догори й так  задубiли.  Перед
ним,  замiсць  приятелiв,  стали  двi  потужнi  постатi  з   револьверами,
направленими в, його груди.
   Не голосно, але впливово, попрохали вони пiдняти його "руки в  гору"  й
"iменем повстанчого комiтету" дозволили потурбувати його арештом.  Сталося
все так несподiвано й швидко,  що  вiн  навiть  не  встиг  сказати  слова.
Одягнувся й вийшли надвiр.
   Там звичайна зимова  передрiздвяна  тиша.  На  груниках  прищулилися  й
мовчали хатки гуцулiв. Рiдко в якiй свiтиться вiкно.
   Сотника посаджено в санки i вiдвезено в напрямку  сiльської  хати.  Там
десь i Браш шукає своїх Шровбу i Водiчку.



   15

   Розлютований Йонаш,  вийшовши  вiд  коменданта,  кидається  в  санки  й
прожогом з мiсця пустив конi в чвал. Нiчого не вдiєш. Небезпека  неминуча.
Мусить, якнайскорiше додому, полагодити деякi справи  й  на  цiлу  нiч  до
Рахова.
   - Швидше, швидше! - жене вiн вiзника. Вiн поїде, вияснить, докаже.  Вiн
добється негайної змiни коменданта, бо цей надутий пяниця зовсiм нiкуди не
годиться. I який чорт зробив його комендантом?  Його  просто  слiд  би  на
шибиницю. Цей зрадливий пес пiдшився, обдурив!.. А все-сам винен.  Це  все
кара за мякотiлiсть. Заскиглила та коза, а тепер роби, що знаєш.
   Темно по горах лягло. Заснiженi груди землi цiпiнiють у стисках морозу.
А мiсяць все ще не зiйшов.
   Прудко бiжать молодi коники, а легкi саночки ледь торкаються гладенької
колiї дороги. На затоках шурнуть у бiк i далi. Мигають придорожнi  стовби,
жидiвськi хати... Земля бренить, тiкає. Бiжать рiчка, лiс,  гора.  Нарештi
приїхав. Але невстиг вiн злiзти  з  саней,  як  назустрiч  йому  виступило
кiлька людей зо зброєю. - Iменем i т. д. ви арештованi! - Йонаш не чує цих
слiв. Рука блискавично сягнула кишенi i  не  встигли  вояки  пiдбiгти,  як
тарахнув пострiл.
   Один  з  озброєних  людей  скрикує  й  одразу  клякає.  Кiлька  легiнiв
накинулося на лiсничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогiн,  храпiння.
Через пять хвилин зо скрученими назад руками його  вiдвезено  тими  самими
саньми, що ними приїхав.


   Очунявся в льоху пiд сiльською хатою. Спочатку не  мiг  усвiдомити,  що
сталося й де вiн є. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна  чим.
Два тапчани, пiд вiконечком столик i на нiм ледь жиє тендiтний  промiньчик
лойової свiчки.


   Одначе вiн тут не сам. На одному з тапчанiв, скулившися на подобу щура,
якась постать. При входi Йонаш зовсiм не помiтив її. I аж пiзнiше  не  мiг
вийти з дива, пiзнавши в постатi пана сотника. Вираз, що  прикрив  обличчя
обох знайомих, не пiддається означеннi. Сотник не витримав перший,  прудко
зiрвався й ревнув: - Не смiйте скалити зуби!
   Йонаш швидко вiдступив, схилився на  нари  i  замовк.  Настала  мертва,
гробова  тиша.  Чути,  як  зверху  вiдбиваються   чиїсь   байдужi   кроки.
Цок-цок-цок-цок. Чотири туди, чотири назад.



   16

   Пiсля розмови з матiрю, Кiтi дещо  поправилася.  Повеселiшала,  приняла
страву й не лежала на лiжку. Вона все думала. Видно, снувала якiсь  плани.
Хотiлося ще раз лояльно вступити в боротьбу з обставинами. Нераз  хотiлося
зiрватися в простiр i демоном летiти над горами, лiсами, туманами; злетiти
темної ночi до страшного, забороненого  мiсця  й  там  вiддатись  у  владу
жорстокого грiха.
   Часами кликала матiр, душила її в обiймах,  великi  чорнi  очi  благали
чогось, чого мати  безсила  дати  їй.  Вiдривалася,  тiкала,  плакала  або
спiвала, часами зривалася серед ночi й готова була кудись вiдiйти.
   - Це божевiлля, мамусю! - шепчуть и уста, а руки обнiмають когось,  хоч
коло неї зовсiм немає мамусi. Навколо нiч, лiс, виє пес, свiтить мiсяць  i
виблискує срiбло снiгової габи.
   Ранок, день, самота. Надходить вечiр. Пригадала, що сьогоднi у  гуцулiв
Свят-вечiр. По  груниках  у  деяких  мiсцях  яркiше  свiтяться  вiконичка,
теплiше натопленi хатки. У такий вечiр сходиться гуцульська родина,  довго
молиться перед невиразними,  мов  часописна  iлюстрацiя,  образами,  пiсля
сiдає за стiл i їсть святу вечерю.
   Кiтi задумала  вийти  пройтися.  Надягнула  щось  теплiшого  й  вийшла.
Починає смеркати. Тихо й поволi западає нiч. Кiтi зупинилася й  слухає.  I
що далi вона вслухалося, то ставало їй приємнiше,  легче  на  душi.  Такої
урочистої тишi вона, здавалося, не  переживала  ще.  Непорушне  й  струнко
стоять стiною смереки. Бiла поверхня землi ледь помiтно дихає, нiби  груди
заснулої людини.
   Кiтi робиться надзвичайно приємно. Болi, буревiйнi пристрастi, уляглися
спокiйно на днi її нутра, скулилися й замовкли. То ж у  цю  нiч  народився
Вiн,  той  великий,  що  сказав:  "прийдiте  до  мене  всi  страждающi   i
обремененнi". Кiтi знає, що в неї сьогоднi  немає  свята,  але  їй  чомусь
здається, що свято те якраз сьогоднi. Вiн тут, у гуцулiв  народився.  Так.
Безперечно Вiн тут народився, цiєї ночi.
   Боже мiй, Боже мiй! -  шепче  Кiтi.  -  Як  страшно  приємно,  що  чуєш
радiсть, що маєш спокiй у душi. їй забажалося тепер любити  всiх,  обняти,
гноблених i гнаних.
   Он на грунику стоїть хатка. Вiдколи  Кiтi  тут  жиє,  щодня  бачить  ту
хатинку, але ще нiколи не була у нiй. Вона лиш знає,  що  там  жиє  старив
глухий, з довгим сiрим волоссям, дiд Штефан. У нього є дочка,  а  в  дочки
двоє безбатченкiв дiвчаток.
   I їй заманулося пiти туди. Пiшла. Пiшла просто без стежки, борхаючись у
глибокому снiгу. Штефана бачила вона не раз,  як  той  з  довгою  в  зубах
люлькою, у старому засмальцованому, побережницькому  одязi  з  сокирою  на
голому тiлi пiд поясом, простує до лiса. Кiтi знає, чого вiн туди простує.
Вiн йде геть високо  на  гору,  залазить  у  хащу,  довго  сперто  кашляє,
озирається  навколо  i  починає  цюкати  своєю  загрiтою  сокирчиною  суху
смеречинку.
   По довгому часi смеречинка пiддасться йому, тихо схилиться до землi,  а
Штефан дбайливо очищує її вiд галуззя. Пiсля виймає з-за пазухи  мотузочка
"шпаргу", робить петельку, зашморгує  нею  смеречинку  й  волоче  її,  мов
муравлик, до себе. I це вiн робить майже щодня. Що там дiється далi з тiєю
смеречиною, Кiтi не знає. Ось тепер вона якраз зайде й подивиться.
   I от вона вже на грунику. Серед снiгу, нiби загублена, хатинка. Навколо
нiякої загороди, анi оборогу. Лише  невеличка,  мало  втоптана,  стежечка,
пiдбiгає до широкого, пiд порогом камiня i зникає  в  прорiзi  квадратових
дверей.
   Кiтi пхає тi дверi. Зо скреготом западають  вони  в  нутро  сiней.  Там
мокро, темно i пахне гноєм. Направо  хлiвчик,  налiво  дверцята  до  хати.
Увiйшла Через них i зупинилася коло  порога.  Ледь  промовила  привiтання,
розгубилася, не знає, де ступити. Зправа  величезна  пiч  i  в  нiй  палає
огонь. Свiтло з печi  освiтлює  хатинку.  Свiжо  нарубанi  полiнця  лежать
купкою коло печi.
   За пiччю, прикрита темними дрантинами,  постiль.  У  лiвому  передньому
кутi притаковився кривий столик, вiд  нього  аж  до  дверей  вузенька  пiд
стiною лавиця
   У хатi сувора тиша. Запах, нiби у  натопленому  льоху.  На  постелi,  з
мисочкою на колiнах, сидить сумрачна, закутана в хустку, жiнка  й  голосно
сьорбає деревяною ложкою якусь страву. Коло столу з  люлькою  в  беззубому
ротi сидить Штефан i тяжко, голосно сапає. Час вiд часу виймає вiн люльку,
довго кашляє, харкає на долiвку i знов курить. Долiвка земляна,  мокра,  з
витоптаною по серединi ямою. На печi, у пiрванiй  вишитiй  сорочинi,  сухе
дiвчатко.
   Замiсць очей, - глибокi темнi зiрки, на голiвцi жменя сiна.
   Кiтiне прибуття не  було  тут  особливо  бажаним.  Жiнка,  що  сьорбала
страву,  муркнула  i  майже  не  подивилася.  Штефан   звiвся   на   ноги,
розкаракувато  зробив  кiлька  дибкiв  i  хрипким,  ледь  чуйним  голосом,
прошепотiв:
   Вiтаємо вас, кнєгинько! Що вони собi бажєють?  Свєтичко  наше  увидiти?
Бiду нашу? Сiдайте, кнєгинько. Радi ми, ади, хоч таке щєстєчко Бог  свєтий
дарував. Один раз таке свєтичко, один раз Христос народивсi i  мир  словом
загрiв. Сидить отак людина,  гей  би  камiнь  божий,  руки  ламле,  голову
сушить... - Сильний зрив кашлю перетяв його мову. Хапнувся рукою за груди,
ноги затремтiли i вiн швидко вiдiйшов напомацки до лави.
   - Хай вiбачать, - вiдкашлявшись, продовжує старий. - Сiвєм. Не годен на
ногах вдержатисi. Ото єк зарiже, єк  зачєвить,  єк  шєрпне  тобов...  Люфт
маємо добрий, але хлiба нема. Водов самов не вiдєржисi в тiлi душа. Голод,
кнєгинько, то решток усього. Всяке горе переживе  чоловiк.  Запалив  пiпу,
сiв i думай. А голод i не закуриш i не задумаєш...  Анi  святов  водов  не
закропиш. От свєтичко Бог дав... Агiй, Олено! Мо'би кнєгинцi, гостi  нашiй
у такий час, дещо повiчєрiти... Пiшовєм нинi до Ясiнє, принiс, ади,  жменю
мелаю. Ох, тєжко, тєжко!


   I старий замовк, головою похитує. Оленка перестала сьорбати i  протягає
Кiтi свою мисочку.
   - Вiдкоштуйте, кнєгинько, нашого. Нич бiльше не маємо.
   Кiтi злякалася. Стало боляче й нiяково. Не знає, що  сказати.  Голiвка,
що ввесь час злякано визирала з печi, сховалася. Натомiсць  з-пiд  постелi
виглянуло кiлька ягнячих голiвок. Повисаджували писочки через  драбинку  й
хрупають сiно. Кiтi зобачила це й зрадiла.
   - Дiдусю! Газдинько! Дякую вам. Я не голодна - їй було тяжко  говорити,
бо знала мало слiв. Вона. запитала, чи знає старий,  хто  вона,  попросила
молитися за свого батька й, пообiцявши принести  щось  з  дому,  вийшла  й
швидко, швидко побiгла додому. Вона в  той  час  зовсiм  забула  за  себе.
Думала тiльки за тих людей, що їх щойно бачила. Хочеться  забрати  з  дому
все й вiднести тим людям. Ах, яка вона нерозумна. Вона ж могла  вже  давно
пiти до тих людей, познайомитися з ними, допомогти їм. Скiльки це принесло
б їй задоволення.
   Але тепер Кiтi прибiжить додому, кинеться до мами,  розкаже  їй  все  i
вони обидвi допоможуть тим бiдачиськам. Але прибiгши до  сiней,  почула  у
кiмнатах великий рейвах. Кiтi вiдчиняє дверi, i  назустрiч  їй  виступають
озброєнi люди, що заявляють їй, що вона арештована. За що?
   Але Кiтi не має часу на роздумування. В той саме час її погляд впав  на
раненого вояка, що лежав на бiлiй, заплямованiй кровю, постелi. Одразу  їй
здавалося, що то батько, кинулася до нього, але груба рука зупинила  її  й
вiдкинула геть.
   Кiтi отямилася у темнiй,  холоднiй  кiмнатi.  Що  сталося?  Вона  бажає
вияснити положення й починає грюкати у дверi.
   - Кi-тi! - почула вона слабий голос матерi.
   - Мамо! Де ти, мамо? - Кiтi кинулася в сторону голосу i знайшла  матiр.
Вона лежала на канапi й тремтiла.
   - Мамусю! Тобi холодно! Що сталося? Що, мамо, сталося? Хто там ранений?
Ой, Боже, Боже! Де є тато?
   Мати оповiдає через плач ... i його вiдвезли, - кiнчає вона.
   - Куди? Куди його вiдвезли?
   Хiба мати знає, куди його вiдвезли? Може вже не живе.
   Кiтi  кидається  до  дверей,   гримає;   кричить.   Дверi   несподiвано
вiдчиняються  i  Кiтi  стоїть  з  розгубленим  поглядом  перед   суворими,
озброєними людьми. Вона просить, щоб пустили її до раненого. Вона допоможе
йому, завяже рани. Вона це вмiє робити. За вiйну навчилася всього.
   Озброєнi люде дозволяють. Кiтi пiдходить до раненого й  жахається.  Той
умiрає. Це вона виразно пiзнає. - Люди! Вiн умре, вiн умре! Рятунку! Дайте
щось! Чого ви стоїте?! Вiн умiрає!
   Кiтi не  знає  сама,  що  дiяти.  Вона  чує  наближення  чогось  такого
страшного, проти чого безсиле все на свiтi. Вона пiдходить до  вмiраючого,
покiрно схиляєтйся i дивиться на його зблiдлi уста. По  них  ще  пробiгали
останнi ознаки життя. Очi ще дивляться,  але  зовсiм  поволi  замикаються,
меншають. Кiтi голосно читає молитву, i сльози сиплються з її очей.



   17

   Над миром стоїть незмiрно велична нiч. Зорi - окремi мирi - вiчностi  -
говорять з неуявних висот про велич буття.
   Яблонецьким перевозом, розрiзуючи величезнi снiговi  замети,  виїхав  з
Ворохти паротяг - розчищувач. Сопе, дмухає i крає  снiгову  цiлину.  Сипле
направо й налiво снiг, лишає за собою свобiдну дорогу. По нiй  має  пройти
потяг, наладований хлiбом, для гуцулiв. Тi ще не знають про  це.  Не  знає
також i Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний  потяг  стоїть
уже у Ворохтi й тiльки  чекає,  поки  прочистять  дорогу  й  поки  дiстане
вiдомостi, що Ясiня здалася.
   В той час працювали повстанцi. У сiм годин зiбралися на кiнцi, що  його
зараз тут охрестили iмям "Свобода", i вирушили звiдсiль у трьох напрямках.
Залога здалася без бою. Всi спали i нiчого не сподiвалися.  Уночi  прибула
потуга й по всiх вулицях завешталися  озброєнi  чужi  люди.  Ясiня  мертво
мовчала. Вiкна жидiвських i мадярських хат щiльно позакриванi вiконницями.
   У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулицi й шукав Шровбу i
Водiчку. Обганяв Ясiня, вертiвся по вулицi,  мов  навiжений  i  зовсiм  не
знав, що далi дiяти.  Пригноблений  i  знищений,  бiжить  всетаки  додому.
Бiжить бiгом. Пiт ллє з нього струмками. Бiжить i думає, що то  вiн  скаже
свому суворому пановi. Вiн  чув  уже  страшнi  прокляття  сотника  i  щоки
починали свербiти прикрим передчуттям. На вулицi порожньо, але цього  Браш
не зауважує. В той час з кiнця над  Ясiням  вилетiла  пiд  небо  величезна
огняна гадина. Браш зовсiм не знав, що то гасло повстанцiв. Це  ще  бiльше
його зтурбувало. Бiжить, землi не чує. I  раптом,  коло  церкви  до  нього
вибiгають якiсь люди й погрожують йому зброєю.
   - Куди чвалаєш? - гримнув над ним голос i не встиг Браш  отямитися,  як
тяжеча тверда рука пiймала його за комiра й тягне невiдомо куди.
   - Пусти! - кричить Браш. - Я бiжу до пана сотника!
   - Аа, до сотника. Ми от тобi покажемо сотника.  I  через  пять  хвилин,
замiсць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора.
У темних, ледь освiчених,  коридорах  ходять  сильно  озброен  чужi  люди.
Знадвору касарня оточена також вiйськом.Кiлька воякiв витягають з  касарен
скорострiли й виносять крiси. На залях сидять стурбованi вояки залоги й не
розумiють, що сталося.
   До однiєї з таких заль впхнули  спiтнiлого  i  очучвiлого  Браша.  Його
одразу пiзнали i почали жартувати. Йому троха нiяково, дивно,  але  досить
приємно. Пригадав свого сотника, Шровбу й Водiчку i  тяжко  зiтхнув.Погляд
його шукає чогось, на чому б мiг  примiстити  свое  натомлене  тiло.  Коло
дверей помiтив якогось стiльця i осiв на нього.
   - От i сидимо - думає вiн у голос. Але не встиг ще докiнчити думки,  як
стiлець пiд ним  делiкатно  вибачився  i  згорнувся  в  нiжках  на  подобу
нiпонського святого.
   Браш, стративши опору, похитнувся, вiдчаяно вимахнув руками i, зробивши
в повiтрi гiперболiчну криву, розтягнувся на помостi встигши все таки, мов
кiт, попасти черевом до низу.
   На залi стало  весело.  Зiрвався  дружнiй  регiт.  А  Браш  не  регоче.
Постогнуючи, поволi зводиться  на  власнi  коротенькi  нiжки  й  соромливо
дивується, чого їм так смiшно?



   18

   - То дiточки, коли ми минулого року на Українi зустрiчали це  свєтичко,
- просторiкує Iван Щутка, сидячи в натопленiй хатi мiж  своєю  родиною.  -
От, так було. Це вам, дiточки, стiл. О-отакий  стiл.  Довгий,  ади  дверi,
широкий ци i влiз би у нашу хижу. А на столi пашнi насипано.  I  застелено
все чистим настiльником. I от приходить сама вечеря, та й почали ми  їсти.
Господи Боже! їси,  їси  i  кiнця  немає.  Станеш,  подивишся,  що  тiльки
лишається й знов їси. А господиня все тобi носить i носить, сипле й сипле.
То тобi риба якась у тiстi i олiї запечена, то вареники. Це там так пироги
звуть, добрi, а смачнi, їси i ще хочеться. А якi там  паляницi  печуть,  а
якi млинцi. У нас того зовсiм не знають. А тiсто бiле,  пухке.  Вiзьмеш  i
нiяково в руцi тримати. Здається пiна, здається розтане в пальцях.  Ех,  -
закiнчує, махнувши з жалем рукою Щутка. - Все то минулося. Коби то й  нам,
дiтки, туди!
   Дiтки слухають, жмурять очi в щонайкращих  мiсцях  i  не  вiриться  їм.
Боже, скiльки їжi:  Їси,  їси  й  ще  лишається.  Маленький  Василько,  що
пригорнувся до зажуреної мамки, думає, думає i каже: - Мамко! Завтла  я  з
Дусевим
   Юлою такоз пiду на Уклаїну.
   - Ей, сину! То є далеко й що ти, бiдо, там робитимеш?
   - Сцо лобитиму? їстиму. Я так мамко, хоцу їсти...
   Так дузе хоцу ...
   У мамки щось тисне у горлi. Вона горне дитину до грудей, а на очах самi
збiгають сльози.
   Тук-тук-тук! - застукав хтось у вiкно. Щутка глянув туди й нашорошився.
Тук-тук-тук! - застукало сильнiше.  Щутка  встає,  пiдходить  до  вiкна  й
дивиться в темноту.
   - Агiй! Хто там?
   - Куме Iване!- бубонить за вiкном голос.- А вийдiть но сюди.
   - Та зайдiть, куме...
   - Нема часу. Вийдiть.
   Щутка накидає безрукавого кожуха й виходить.
   - Куме! Приїхали ... - таємничо шепче кум.
   - Хто приїхав
   - Та з України. Хлiб привезли...
   - Хлiб? Таки почули нас?
   - Видно почули. Вдєгайтесi, куме, а бiжiт до  Зiмiру,  а  я  пiду  всiх
повiдомлю. От радость яка! I кум бiжить далi. Вiд хати до хати, вiд  вiкна
до вiкна розiйшлася чутка -
   "приїхали!"
   З грунiв висипав народ. Мороз, свято, зiйшов холодний мiсяць. По схилах
бiлих гiр, мов нiчнi привиди, встає народ i поволi, тихо сповзає в долину.
   Багато тисяч народу застав ранок на Змiрiвському двiрцi. Скрегоче лютий
мороз. Дихання з уст парою вилiтає,  Втопчуючи  снiг,  маса  сiрого  люду,
вперто  чекає.  Довжелезний  покритий  iнейом  з  велитенською   на   чолi
льокомотивою, потяг стоїть i чекає  також.  На  вагонах  скрiзь  написи  :
Україна; Україна, Україна. - Далеко взад бiжить те слово i десь там зникає
в сiрому морозяному туманi.
   Коло вагонiв спокiйно проходжають  вояки  в  шоломах.  У  них  крiси  з
наложеними багнетами, вони мабуть не чують морозу.
   Утворили комiсiю, що має роздати хлiб.  Треба  пiдрахувати  людей,  щоб
усiм вистарчило його. Всi пруться наперед,  кожний  боїться,  що  йому  не
вистане. Вiйськовi мусять енергiйно приводити людей  до  порядку.  Роздача
продовжувалася аж  до  полудня  слiдуючого  дня,  а  люде  вперто  чекали,
вiдходили та прибували новi.

   * * *

   Але найбiльший рух у Цоканiв. Ясiня добули легко, але  чи  пiде  так  i
далi? Буде бiй. Вiдобiдавши всi три брати збiраються до великого дiла.
   - Благословiт, неню, благословiт, мамко! Йдемо...
   - Хай вас Бог благословить! - моляться  старi,  моляться  зо  сльозами.
Серця їх повнi радощiв, а разом i страху. Хто знає, як то воно буде.
   - Сини мої, сини мої! Кров моя, радiсть моя! Йдiт, орлята коханi, йдiт!
Може так треба, а я буду молити ся з а вас! - голосить стара мати.
   В той час увiйшла з другої хати Марiйка. - I мене, мамко, благословiт!
   Оглянулася стара, а перед нею  не  Марiйка,  а  вояк.  Шкуряна  куртка,
штани, револьвер. Це все Павло припас.
   - Марiйко! Дитино! А ти ж куди? Усмiхається Марiйка. -Туди, де  й  усi,
мамко! Пiду з Павлом.
   - Це, мамко, коли вже зовсiм перевертати свiт, то до останнього, - каже
Павло: - I баби най покажуть своє. Видите, який козак. Позiр!
   Марiйка зробила позiр.
   - Ну, дочко, най i тебе Бог благословить!
   - Ех, коли б не кривий, - зненацька виривається  в  старого  Цокана.  -
Бодай того... - i тут згадав, що при Марiйцi нiяково батька лаяти,  махнув
рукою i замовк.
   - Ви вже, неню,  не  потрiбуєте  цим  журитися.  Сокотiт  дому,  вiвцi,
корови, а ми вже там самi раду дамо, - кажу старому,  але  мої  слова  для
нього не потiха. Мамка плаче, плаче э радостi та страху. Старому також  до
слiз нiяково. Прощаємося в останнє й усi виходимо на подвiря,  де  на  нас
чекає троє запряжених саней.
   Посiдали, гукнули, рванулися конi й помчали в долину.



   19

   "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". У ночi на 7  сiчня  українцi  обсадили
мадярську залiзнодорожню станцiю в Карпатах,  Ясiня.  Мадярська  залога  в
числi двох сотень людей попала до полону. Арештовано  кiлькох  визначнiших
мiсцевих мадярiв i вивезено їх углиб краю, як заложникiв.
   "Гальо! Агенцiя "Вольфа" - Берлiн. Українцi посунулися на захiд. Ясiня,
пiвнiчно-вихiдна  мадярська  залiзнодорожна  станцiя,  в  їх  руках.  Стан
неспокiйний. У руках українцiв всi  воєннi  запаси,  два  броневi  потяги.
Мають намiр обсадити цiлу  Мадярщину.  Мадярська  влада  робить  заходи  в
українському дипломатичному представництвi в Будапештi.
   "Гальо! - Київ. "УТА". Нашi  вiйська  в  ночi  пiд  25  грудня  с.  ст.
перейшли яблонецький перехiд i обсадили  Ясiня.  Населення  зустрiло  нашi
вiддiли з надзвичайним ентузiязмом. Воєннi операцiї  успiшно  розвиваються
на цiлому, пiвденно-захiдному фронтi.
   "Алло! Алло! Масква. Всiм радам i редакцiям! Телеграфна агентура  преси
"Роста". Вiддiли бiло-петлюрiвських банд рухаються на захiд  i  загрожують
успiшному розвоєвi  робiтничо-комунiстичного  фронту  Мадярщини.  Пiд  25.
грудня банди обсадили вихiдню точку Мадярщини,  Ясiню.  Мiсцеве  населення
ставить енергiйний опiр iмперiялiстичним хижакам.

   * * *

   Головний штаб дiєвої повстанчої групи  розташувався  с  будовi  лiсової
управи. Шеф усiх збройних сил зупинився в  помешканнi  бувшого  коменданта
мадярської залоги. Фронт на деякий час  зупинився  в  Ясiню.  Йшла  сильна
пiдготовка для дальнiшого наступу. На  поштi,  двiрцi,  по  всiх  важнiших
мiсцях кипiла праця.
   Головне командування не дрiмало також. Швидко  творилися  новi  вiддiли
здiбнi до бойових операцiй.
   У той саме час вiдбувся  урочистий  похорон  першої  жертви  визвольної
боротьби - забитого Йонашем вояка. У похоронi взяли участь  всi  вiйськовi
вiддiли й безлiч люду. Над могилою було сказано кiлька запальних промов  i
при впусканнi покiйника до ями, вiддано три крiсовi сальвi. Усi  у-часники
в  сильному  пiднесеннi.  Молодь  одноголосно  домагалася  публичної  кари
злочинцевi.
   - Мало вiн наших перевiшав?! Мало нашої крови насосався?!  На  шибеницю
ката! На шибеницю! На шибеницю! - гукав одним голосом народ.
   Дiшло до того, що юрби  люду  силою  пробували  дiстатися  до  в'язницi
Йонаша й скiнчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбуренi  маси,
але вiйськове командування публично дало запоруку,  що  злочинця  не  мине
кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня  прибули
сотнi свiжих i готових до бою добровольцiв.
   Якесь гiрське село, провiдавши про подiї в Ясiню, нашвидко  утворило  й
вислало цiлий вiддiл, з писанням  "желанiем",  що  закiнчувалося:..  "тото
желание на Вiльсонових пунктах закона Самостоятельной України i што  война
только  за  грошi  маєт  провадитися,  которий   жилає   Воїнську   службу
удержувати.
   Ми войували 4 i пiв Годи то больше не желаеме войну больше  продовжати.
Ми желаєме приключитися  iд  Великiй  Українi,  то  покорно  просиме  тоту
Україну как най скоро хлiб посилати нам подписуеться предсiдатель
   Штефан Кочерган. _
   по нашому децембрiя 25 на Рiздво".
   Що ж ви, їдять вас  мухи,  пишете,  що  "не  жилаєте"  вiйну  вести,  а
засилаєте нам отих легiнiв! - говорить  голова  мобiлiзацiйного  уряду.  -
Думаєте, що ми їх тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?
   - То, прошу пана, - виступає дебелий i  зарослий  бородиською  гуцул  з
крiсом за плечима? - То ми, просиме пана, що ни жилаєме войни. Ми  жилаєме
iд Українi, а мадяр, прошу пана, не каже: йдiт собi,  людоньки,  з  Богом.
Хапаїсє за крiс i борисє. А ми прошу пана, що? Не  маеме  крiсiв,  ци  що?
Вiдiбємисi, а тодi гет з войнов!
   - Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати?
   - Айно. Сесь, прошу пана,  жадна  война.  Коли  тебе  дусит,  ни  будеш
дєкувати, гей би тобi грошi платив.
   - Але мусите знати, що i ми вам не заплатимо.
   - То, прошу пана, ми грошей i не хочеме. Нам аби шматок хлiба,  а  тото
ув Українi заробиме.
   - Ну так у чергу i записуйтеся, -  сказав  голова.  Виряджено  по-третє
пiсланцiв до уряду. Мали вiдбутися  переговори  в  звязку  з  проектованим
Хустським конгресом, що мав вiдбутися 21 сiчня. До того часу Хуст  мало  б
обсадити українське вiйсько.



   20

   Суд над Йонашем,  що  його  одноголосно  домагалися  селяне,  прийшлося
приспiшити. Безлiч працi. На мойому столi стоси паперiв.  Очi  горять  вiд
безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло вiд телефонних крикiв.
   Такi  милi  обовязки,  як  їжа,  вiдпочинок  i  сон  нераз  приходиться
вiдкладати, або виконувати на ходу, в потязi, над своїм бюрком. День мiняв
нiч, нiч день. Лямповий гнiт цiлими ночами жадiбно  ссав  нафту,  перо  до
нудоти напивалося чорнилом.
   Судити злодiїв, бандитiв i тинiв на подобу Йонаша, легко, але я  вперто
вiдхилявся вiд участi в тому судi. Це, звичайно, не  помогло,  бо  з  мого
боку не мiг довести поважних для уникнення обовязку причин.
   З куснем жару, замiсць чола, увiйшов до кiмнати, до тiєї знаної  здавна
кiмнати, де ще пахло нотарем, його вiчно вагiтною жiнкою,  неспокiйним,  з
розчухраним волоссям писарем. Кiлька дивовижно порядних чорнильних плям на
помостi, проречисто свiдчили про тi стихiї, що ще недавно тут бушували.
   Засiдаємо. Вечiр. Стiл,  каламар,  перо,  паперовi  архи.  По  серединi
кiмнати коптить зiпсута лямпа. Хтось голосно троєкратно чхає  й  це  рiзко
порушує напнуту тишу. Я неспокiйно  ходжу  по  кiмнатi  пiд  вiкнами  й  з
власного досвiду розумiю, якими сатанськими згуками  видаються  мої  кроки
для тих, що сидять пiд нами.
   Нарештi й я сiв. Сiвши, заложив ногу на ногу  й  сильно  похитнувся  на
стiльцi. Пальцi мої вибубнювали по столi дику мелодiю, або  ломали  судове
перо, iдо його делiкатно вiдняв вiд мене наш писар.
   Всi питання зводилися: розстрiляти, чи повiсити. Нас  пять.  По  довгiй
дебатi, що все зводилася до мадярської системи кари - шибеницi,  промовляю
я. Промова  та  не  вiдзначалася  якимись  юридичними  мудрацiями  й  була
коротка. Я доказував, що шибениця церемонiя й гайнування часу. Найкраще  -
скромний розстрiл. I то  найлiпше,  тихо,  без  особливих  крикiв,  завтра
раненько вивезти його за Репегiв i там на гряницi... коротко й ясно.
   Всi не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцiнних  набоїв.  До  того  не
буде задоволений народ, що хоче бачити, що є ще якась сила на землi, що  й
за їх кривди вмiє карати. Це  питання  поважне,  виховне  й  цим  не  слiд
легковажити.
   Мої докази вичерпанi. Голосування: 4 - 1 -  Голова  комiсiї  диктує,  а
перо писаря байдуже нотує вислiди. Готується юридичний акт. Голова  писаря
смутно бовванiє над столом. Дужий i рiшучий голос диктує присуд. Чоло  моє
поволi вкривається краплинками поту, що його  витираю  рукавом.  Пiвгодина
минула й обличчя  писаря  пiднялося.  Воно  кругле,  блiде  й  безвиразне.
Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували  перед  обличчям
суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сiдаємо  знов
за стiл.
   Але в лямпi догаряє нафта й вона загрожує катастрофою. Питають,  чи  не
мають свiчки, але її не мають. Хтось озвався, що в нього  дома  є  свiчка.
Добре. Пiслали додому. За той час лямпа  встигнула  допити  останню  каплю
своєї поживи й кволий огник  ледь  тримався  озугленого  гноту.  Пiвтемно.
Великi, кудлатi, подiбнi до куснiв хмар, люди ворушилися в мороцi.  Прибiг
сторож, свiтло  пiднялося,  на  стiнах  згусли  тiнi  й  сказав  голос:  -
Пiдписуйте, панове!
   Всi пiдступають i пiдписують. Останнiй я. Беру перо,  вмочую,  обертаю,
знов вмочую. Велика точка зазначила кiнець мого прiзвища.
   Увели Йонаша. Зменшений, голова вiд  тягару  вгрузла  мiж  плечi.  Руки
здовшали й подiбнi на малпячi. На столi його  присуд,  а  на  присудi,  ще
горить свiжо "Дмитро Цо-кан".
   Голова суду задає Йонашевi питання. Йонаш вiдповiдає так, або  нi.  Вiн
свiдомий своїх вчинкiв, але до вини не  признається.  Вiн  знає,  що  його
присуд закiнчений, але чує  себе  щасливим,  що  гине  за  тi  iдеали,  що
подиктованi йому найвищою волею - батькiвщиною.
   Кiнець. Проситься всiх встати. Читається присуд.

   "Надзвичайна  воєнна  комiсiя   для   боротьби   з   протинароднiми   й
протидержавними елементами, iменем Української  Народньої  Республiки,  на
свойому засiданнi 10 сiчня, 1919 року по спiльнiй нарадi в  справi  Миколи
Йонаша, уро
   дженого (- -),  лiт  (-  -),  жонатого,  вiроiсповiдання  католицького,
обвинуваченого народнiм судом у поповненнi черги злочинiв проти  народу  й
Республiки, що виявилися  в  безустанному  слiпому  переслiдуваннi  нашого
населення за мову, народнiсть, перед вiйною, у масовому  вiшаннi  невинних
селян при оголошеннi вiйни, у шкiдливiй чинностi проти народу вiд  початку
революцiї й  у  смертi  вояка  революцiйної  армiї,  при  виконуваннi  ним
службових обовязкiв. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий  на
територiї бувшої Австро-угорської монархiї вiд року  (-)  кодекс  воєнний,
параграф (-), уступ а, б,  в;  -  надзвичайна  воєнна  комiсiя  абсолютною
бiльшiстю голосiв  постановляє  лiсничого  Миколу  Йонаша  покарати  карою
смертi через повiшення.
   Присуд має бути виконаний дня 11 сiчня, б. р. до години дванадцятої.
   Пiдписали:голова, писар i члени.

   Моє прiзвище згучно пронеслося серед тишi. Йонаш байдужий. Пiсля голова
питає, що хоче ще сказати засуджений... Нiчого.
   - Яке маєте останнє бажання?
   - Повiдомити родину й вiддати їй мої рештки.
   - Родину вже повiдомлено. Вiдвести!
   Покидаючи будинок нотарського уряду, менi доручено  писаний  наказ,  що
варта   над   засудженим   Йонашем   покладається    на    мою    особисту
вiдповiдальнiсть, яко коменданта  Ясiня.  Начальник  варти  пiдлягає  моїм
наказам. Приймаю  до  вiдома,  роблю  вiдповiднi  розпорядження  й  зовсiм
знесилений вертаюся на своє помешкання.



   21

   Здивувався, що в кiмнатi моїй свiтиться. Входжу й застаю Кiтi!
   - Панно Йонашiвно! - викрикнув я. - Яким чином? Хто вас сюди впустив?
   Кiтi спокiйно, зiгнута, у чорному, сидить на канапi в кутi. Їй  холодно
й невигiдно. Обличчя її не бачу. Чорна сiточка  крепу  заслонила  його.  У
кiмнатi пiвтемно й холодно. Пiдходжу до лямпи, збiльшую свiтло й сiдаю  за
бюрком. Кiтi поволi зводиться та й iде до мене. її рiвна  струнка  постать
зупинилася в вiддалi двох крокiв вiд бюрка.
   - Пане Цокан! - сказала вона й затялася. Деякий  час  тиша.  У  мене  в
головi гарячий туман. Не знаходжу слiв, хоч розумiю, що щось мушу сказати.
   - Хто мене сюди впустив, питаєте?  -  починає  Кiтi.  її  голос  зовсiм
слабий, зневiрений. Говорить через силу. - Хм ... Хто мене сюди впустив? А
я знаю... Нiхто. Хо-хо-хо! Боже мiй! У мене немає  сили  й  як  дозволите,
сяду.
   Я зiрвався й швидко пiдставив їй стiлець.
   - Вибачте менi, дуже прошу. Я такий розтрачений i грубий.
   Кiтi одразу опустилася на стiлець. Подумавши, каже;
   - Маєте багато працi. Ви перетомлений.  Потребуєте  вiдпочинку...  Мама
моє лишилася сама дома. Вона тепер зовсiм вже не говорить.  Бувало,  ви  ж
знаєте. Кiтi те, Кiтi це. Ти, Кiтi, не так робиш... Ти, Кiтi, не шануєшся.
А тепер уже мовчить. Боже мiй! Вона така  бiдна,  така  бiдна...  i  гарна
вона. Голова зовсiм, зовсiм посивiла. Це тому, що була чорна... Це тому...
Вона була така ж чорна, як я,  а  ви  ж  знаєте.  Чорнi  люди  дуже  скоро
сивiють.
   - Ах, пане Цокан! - говорить Кiтi дальше. - Ви  не  дивуйтеся,  що  так
говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас - думаю: вижене. Не  йди,  Кiтi.
Знаєш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я пiду? До вас не йди,  туди  не
йди... Ну, куди ж я пiду? Зайшла, сiла й сиджу. Там той  ваш  джура  ввесь
час голову зза дверей висуває. Не бiйтеся, кажу. Нiчого в вашого  пана  не
вкраду. Не бiйтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стiл. Скiльки на ньому  паперiв.
I пригадала вашi оповiдання... Пригадала всi вашi слова. Ах, якi  то  були
слова! Скiльки їх було!  Памятаю  кожне,  чiтко  й  виразно.  I  ще  б  не
памятати. Що ж маю тодi памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною.
Зайду, а там старенький дiдок у хатi  на  лавi  сидить,  кашляє  й  курить
люльку. Вiн дуже приємна людина. Сивий, маленький.  Як  говорить,  стоїть.
Ноги пiд ним тремтять, але сiсти не хоче. Ми з ним  заприятелювали.  Пiсля
сталося в нас нещастя. Ви ж знаєте. Думаю, пiду до  Дмитра.  Вийшла  та  й
iду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й  спить,  бо  вона
кiлька ночей зовсiм не спала. Встане, ходить,  думає.  Я  також  не  сплю,
ходжу й думаю. Ходимо обидвоє цiлу нiч, цiлу довгу зимову нiч. Мама  часом
починає дивно спiвати й я страшно за неї боюся. Все ж  може  статися.  Що,
нi? Одного разу взяла ваше писання. Знаєте? Те, що з iталiйського  фронту.
Мамусю. Послухай. Сiла й читаю їй. Бiдненька слухає, слухає. -  То  ж  ти,
Кiтi, не читаєш, ти  говориш  сама.  Ти  не  дивишся  на  папiр.  Ти  щось
видумуєш. А сльози в неї бiжать. А я кажу:  -  "Нi,  мамусю.  Я  читаю.  Я
дивлюся в простiр i там далеко, далеко горять лiтери. Ти їх не  бачиш?"  -
"Нi!-- каже мама. - Я їх зовсiм не бачу". - "Хiба ти, кричу, не бачиш,  що
он написано - Далека Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Не бачиш ти того  "далека".
Дивися. Он воно горить. Кiтi, Кiтi, Кiтi! Скрiзь Кiтi. I нащо ви дали менi
таке iмя? Завжди буду скаржитися на вас. Менi  тепер  здається,  що  цiлий
свiт тiльки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже  люблю.
Знаєте так часом страшно люблю...  От,  iнодi  приходить  думка:  нащо  ти
живеш? Чи не лiпше було б покiнчити? Лiпше. Бо ж нащо живеш? Хiба  я  знаю
нащо? Що з того, що маєш голову, очi, думаєш i дивишся на бiлий  снiг.  Що
дiйсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як  подумаю.  А  що  ж
тодi залишиться, як я загину? Нiчого ж тодi не залишиться. Боже, то ж тодi
нiчого не залишиться, що нi? Менi стане шкода й знов живу.  Живу  й  живу.
Тяжко, серце болить, не люблять,  ненавидять,  гидують  тобою!  А  я  ....
уявiть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в  нас  чого  їсти.  Мама  хоче
їсти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли  людина  два  днi  не  їсть,  то
напевне хоче їсти. Пiшла в лiс, думала щось  застрiлю.  Нам,  слава  Богу,
українцi залишили одну стрiльбу. Взяла її i пiшла в  гори.  Йду  й  думаю.
.Снiг такий бiлий, смереки такi зеленi. Вигнала зайчика й  мала  стрiляти.
Нi, думаю. Хай вiн собi  бiжить.  Хай  бiжить.  Не  стрiлила  й  так  менi
зробилося приємно, що почала бiгти й пiсля обняла смереку, довго горнулася
до неї й довго з нею плакала. Боже мiй! А я й не знала, що смереки бувають
такi нiжнi, такi чулi. I пiсля того, як його вмерти?! Хiба ж  можна  пiсля
того вмерти? Ну, скажiть ви! Ах, ви! ви!... Дмит...
   Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки.  Я  сидiв,  мов
камiнь. Слухав її щебiт, що летiв  до  мене  з  якоїсь  прiрви  наповненої
болями й страданиями,  залитої  клекочучими  й  пекучими  сльозами.  Сидiв
нерухомо й тупо  дивився  на  протягнутi  руки.  Вони  довго  держалися  в
повiтрi, а пiсля почали тремтiти й поволi опустилися. Кiтi схилила  голову
й мовчала. Настала мертва  тиша.  По  часi  Кiтi  пiдводиться  й,  байдуже
говорить:
   - Ну, я пiду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночi.  Це  ж
нiч. Дiйсно це нiч. Смiшно так. Чому нiч, а не день. Треба йти. Все ж таки
треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його знає. Прокинулася,
шукає мене. коло себе й гукає. Ми тепер спимо  на  однiй  постiльцi.  Вона
така маленька й зовсiм менi не заважає. Тепер вона прокинеться й гукатиме:
- Кiтi! Кiтi! А Кiтi зовсiм нема. Вона Бог  зна  де  вештається  полночах.
Вона пiйшла до вояка в кiмнату, сiла перед ним  i  плаче.  А  вояк  сидить
нiмий i твердий, як справжнiй Ганiбал, як Наполеон,  як  ...  Що  йому  до
плачучої дiвчини. Вiн боїться її, боїться до неї доторкнутися, бо вiн думи
злi носить про неї. Вiн  думає,  що  хочу  очарувати  його  й  просити  за
осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Нi, я  не  прийшла  за
нього просити. Я не прийшла чарувати. Очарованi й божевiльнi не чарують  i
не просять.  Я  прийшла  поскиглити  перед  Ганiбалем,  перед  Наполеоном.
Прийшла й принесла йому наболiлу душу. Ах, нащо йому  моя  наболiла  душа?
Нащо вона взагалi, та душа?!
   Хвилинку помовчавши, Кiтi говорить далi.  Я  слухаю.  Слухаю  й  мовчу.
Слухаю й знаю, що мушу. перервати її мову, мушу вивести її, одвести кудись
i вiддати пiд охорону, але не можу. Вона весь час говорить.
   У вас тут так гаряче. Менi так стало гаряче. У мене на чолi пiт. Це так
дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотiла йти. Ще трошки  мушу  присiсти.
Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це  й  не  цiкаво.
Дуже можливо, але все одно. От я собi нераз думаю, що то таке?  Тут  я  не
можу вам якось виразно висловитися. В мене є цiкава й важна думка,  але  я
не можу її висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас  вiд  себе,  а
тепер сама до вас прийшла. I ви думаєте, що прийшла отак собi,  поскиглити
перед вами, похвалитися своїми думами? О, як ви мене не знаєте. У  мене  є
iншi намiри. От буває  так  нераз,  що  вам  засудять  когось  на  смерть.
Засудять вам батька, чи матiр. То буває багато.  Це  було  часто  спочатку
вiйни. Скiльки тодi  було  невинно  засуджених  на  смерть.  Скiльки  було
нещасних плачучих i страдаючих матерей i дiток. Боже, як  глибоко  чую  їх
бiль, як  страшно,  як  невимовне.  Чую,  як  рветься  їх  серце  й  груди
заливаються пекучою кровю. I я думаю, що тi, що бiльше всього вбють, що тi
якраз найскорiше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не
погоджуєтеся? Нi? Ну,добре. Не можна ж дiйсно тепер зо мною погодитися. Це
зрозумiло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу...
   - Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за  дверi.  Що  це  я
справдi за виклади моралi читаю. I яке менi дiло до тих людей. Ну,  я  вже
йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навiть, що маю  сказати
вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його  знає...  Хто  його  може
дiйсно знати. Може ви пiдете завтра в бiй i не вернетеся. Може й пiду й не
вернуся.
   Кiтi пiдiйшла до мене. Я мимохiть  дещо  вiдхилився.  Вона  усмiхнулася
надзвичайною усмiшкою. Це було благання, любов, острах i страждання.  I  в
той же час Кiтi раптом клякнула й стала передомною на вколiшки, Я  кинувся
зводити її. Вона пiймала мою руку й почала цiлувати. Вирвав руку.  Пiймала
другу.
   - Кiтi! Що з вами? Кiтi! Встаньте! Не можна так  Прошу  й  наказую  вам
устаньте!
   Але вона не встала, зовсiм зiвяла й впала на долiвку. Пiдняв, пiднiс на
канапу й положив. Вона зовсiм зблiдла, очi заплющенi.
   - Кiтi! Що з вами, Кiтi?
   Вона розплющила очi й проговорила: - Дмитрику! Ти кажеш, - Кiтi? Ти  ще
не забув того iменi? Ти ще не забув? Не забув? Менi  нiчого.  Це  так.  Це
щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер їм.
   У мене раптом мигнула страшна думка. Адже  ж  вона  говорила  щось  про
полювання. Вона голодна. Вона нiчого не їла. Нахилився над нею  й  помiтив
страшну голодову блiдiсть. Кинувся мерщiй до кухнi, знайшов свою вечерю  й
принiс їй до кiмнати.
   Кiтi подивилася на мене довгим  поглядом.  Пiсля  мовчки  взяла  кусник
хлiба з маслом й почала їсти. Їла мовчки й  байдуже.  Принiс  їй  гарячого
чаю, принiс кiлька яєць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася.
   - Ну, от бачите, що я вмiю ще боротися зо смертю. Нi,  нi!  Вмiрати  ще
час. Може й я потрiбна  на  цьому  свiтi.  Тепер  ще  мама...  Вона  також
голодна. Так, i вона голодна, i вона хоче їсти.
   Я сказав, що зараз пiшлю їй харчiв.
   - Нi, нi, нi! - запротестувала Кiтi. - Вона не прийме харчiв. Вона дуже
горда. То вже знаєте ... Я що iнше. Менi навiть приємно було  вижебрати  в
вас шматок хлiба. Менi хочеться бути вашим псом,  вашою  служницею,  вашим
попихачем. Хочеться, бо така вже моя жiноча натура. Я так довго  не  могла
вас бачити, так довго змагалася з  собою,  але  зломила  себе.  Уявiть,  я
навiть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордiсть.  А  чому  я,
зрештою, заговорила про це? Це ж до дiла не вiдноситься. Я вам  вдячна  за
велику ласку до мене, вдячна й не  забуду  цього.  Як  смiшно  згучать  цi
слова.
   Тепер маю ще один запит. Так просто собi запит, Не робiть собi з  нього
нiяких турбот. Я так лиш  запитаю  й  усе.  Скажiть  менi...  Мого  батька
повiсять?
   Перерва. Тиша.
   - Ну скажiть. Прошу вас! ...
   - Це не вiд мене залежить, це присуд суду - сказав Я байдуже.
   - Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А думаєте, що немає сили,  що  той
присуд змiнила б?
   - Нащо ви питаєте мене такими запитами? Це справа вищої волi,  не  моя,
не ваша. Ви про це самi недавно говорили. Це щось таке, чого не встанi  ми
перемогти. Так мусить бути.
   - Я розумiю... Так  мусить  бути.  Ще  не  родився  лицар,  що  мiг  би
виступити проти тiєї вищої волi. Але менi  все  таки  сумно...  Сумно,  що
повiсять його. Вiн не винен. Уявiть, вiн  не  винен.  Не  винен  тому,  що
слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви є переможцями! Ви
тi сильнiшi, що без зброї фiзичної вибили з його  рук  ту  зброю!  Це  ви,
гуцули... Розумiєте? Може ви ще не добєтеся цей  раз  остаточної  свободи,
але стежка до неї закрiплена за  вами.  Ви  переможете,  а  батько  мiй  -
нiколи. Вiн тiльки та невинна  жертва,  той  полонений,  що  його  даремне
знищать. Менi хотiлося б, щоб  вiн  жив.  Вiн  мiй  батько  й  менi  треба
захищати його. I  коли  його  повiсять,  я  не  переживу.  Це  не  можливо
пережити. Я люблю його.
   При цих словах уста її знов затремтiли й вона  замовкла.  Не  мiг  далi
дивитися на неї. Чув, що збожеволiю. - Чого ви вiд мене  хочете,  Кiтi?  -
викрикнув я. Вона гiрко й боляче усмiхнулася. - Нiчого не хочу. Ну, чого я
можу вiд вас хотiти? Ви тепер мiй  пан  i  бог.  Я  готова  цiлувати  вашi
пiдошви. Чого можу хотiти?
   Але ж ви добре розумiєте, що його немає можливостi рятувати!
   - Немає можливостi ... - зовсiм тихо шептала вона.  -Немає  можливостi.
Та ж я це розумiю... Я пiду! - i вона, глибоко зiтхнувши, встала. - Будьте
здоровi. Дайтe менi вашу сильну руку. Вона менi тепер  так  потрiбна,  так
потрiбна. Навчiть мене бути такою сильною, як ви.
   Я дав їй руку, обняв i вiдвiв  до  дверей.  Була  тиха  й  покiрна.  За
дверима нiч i мороз. Куди вона йде? Куди ж вона пiде тепер? Її зупинить  i
не пропустить варта. Все це розумiв, але випустив її з дверей, вернувся  i
сiв.



   22

   При вiдходi Кiтi не промовила нi одного слова. Вона  пiшла  в  морозний
туман, певно борхається десь у глибокому снiгу, мерзне. Вона так  тендитно
одягнена.
   Зовсiм тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще  запах
Кiтi. Вчуваюся в той запах i в моїй уявi  виникають  давнi  образи.  Сонце
заходить. Грунi й лiси в його сяйвi стоять урочисто. Кiтi маленька,  нiжна
панночка з усмiшкою й чарiвним поглядом. Вона щебече й  обмацує  мене,  як
екзотичне звiря з острахом, чи не вкусить воно.  Пiсля  вiдчулася  музика.
Довго вслухався в тi згуки. Уявлялося безлiч картин, безлiч образiв.  Знов
бачу Кiтi. Ось вона далеко, далеко борхається в снiгу, мерзне, падає, знов
устає. Я стою, дивлюся на неї й  зовсiм  спокiйний.  Чому  не  побiжу,  не
поможу їй? Нi, нi! Геть! Смерть  мiж  нами!  Мiж  нами  гряниця  смертi  й
переступити її не смiю.
   Не видержу самоти. Раптом зриваюсь i бiжу до Павла. Сну нема.  Не  можу
тепер спати. В одному вiкнi Павлового мешкання свiтиться. Застукав.
   - Хто там? - чую хрипкий голос.
   - Вiдчини. Це, Павле, я.
   - Нiвроком собi, - вiдчиняючи дверi говорить  Павло.  -  Але  до  речi.
Допоможеш нам. Ми ще також не спимо.
   У сiнях темно. Павло пхає мене до кiмнати. - Сюди, брате.  Тут  важливе
засiдання.
   Коло стола двоє незнайомих i Марiйка. Вона зривається й бiжить менi  на
зустрiч. Як був одягнутий,  присiв  до  столу.  На  столi  розложена  мала
Мармарощини.
   - Тут, Дмитре, така справа - говорить Павло. -
   Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собацi й собача смерть...
Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звiдсiля нам треба робити
наступ. Поперше мусимо заволодiти залiзницею. Це головне.  Мусимо  зробити
сильний i рiшучий удар на них i розбити так, щоб  вони  вже  не  пiднялися
бiльше. Коли розiбємо одразу те вiйсько, що є тепер у Раховi,  це  значить
остаточна перемога. Вони бiльше не встанi будуть додати новi  сили,  бо  в
них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний
i рiшучий удар, що ним розiбємо їх остаточно. Але для  того  мусимо  знати
конечно їх сили. Мусимо пiслати туди розвiдку. Про це  вже  говорили  й  з
головним командуванням, що воно такої ж думки. Марiйка погоджується йти до
Рахова, але за неї мусить бути якась певна порука на  всякий  випадок.  Ми
порiшили пiслати з нею ще одну мадярку. Батька  чи  там  чоловiка  мадярки
засадимо як заложника й хай тодi чiпнуть.
   В цей час у мене миттю пролiтає один план. Я схопився й кажу:
   - Це генiяльно! Це необхiдно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога
й маємо до того всi можливостi. В мене тепер виник план.  Тепер  у  нас  є
засуджений Йонаш. Його донька, що її добре знають скрiзь, може зробити нам
чудесну послугу. Вишлемо її з Марiйкою, а я ручаюся, що вона виконає  нашi
завдання чесно й сумлiнно. Вона краще нiж  хто  може  це  зробити,  тiльки
мусимо пообiцяти, що не вбємо її батька.
   - Того гада мусимо повiсити! - вирвалося в Павла.
   - Я це розумiю. Тепер вiйна й усi засоби треба використати.  Можемо  ми
пообiцяти, але не можемо ручати, коли його пристрiлить якийсь  легiнь,  як
це сталося з Розенкранцом.
   - Е нi. Це неможливо. На це й Юра не пiде. Раз суд, так суд.  Засудили,
значить кiнець.
   До нашого змагання вмiшалися незнайомi старшини. - А по-мойому  -  каже
один,- думка пана коменданта не кепська. Що  з  того,  що  буде  пообiцяно
нами, що не повiсять. Йонаш напевно не втихомириться навiть пiсля засуду й
почне знова робити своє. А ми будемо тримати  його  на  повiдку  й  одразу
цапнемо, а тодi вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила
ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час вiдложили справу, а дочку
його використати як розвiдницю. Мусимо мати  розвiдку!  Це  необхiдно.  Ми
нiчого не знаємо, що в них там робиться. Так наступати не можливо.
   Павло подумав i згодився. - Коли так, то  раз-два!  Негайно  до  працi!
Дмитро шукає свою Йонашiвну i то  зараз.  Нe  смiємо  гайнувати  часу.  Ми
вiдправляємося до головного штабу.  Справа  до  ранку  полагоджена,  а  на
другий ранок мусимо  мати  всi  вiдомостi.  Не  принесе  нам  їх  та  твоя
Йонашiвна, батька на сучок i кiнець. Так i скажи їй! До побачення!
   Вийшов знов на двiр. Де ж Кiтi? Де її шукати? В мене прокинулась  якась
жагуча радiсть. Хотiлося самому бiгти, знайти її десь у снiгу, принести на
руках i розiгрiти власним диханням. Прибiг до себе й одразу пiслав  джуру,
щоб її вiднайшов i привiз. Мусять взяти конi. Вона напевно десь у селi.
   I коли конi були запряженi, я не видержав. Поїду сам. Сiв  з  джурою  й
поїхали. Запитали у кiлькох мiсцях варту й довiдалися, що Кiтi затримано й
знаходиться вона в арештовцi. Поїхали туди, викликали,  взяли  на  сани  й
вiдвезли. Все те видно для неї було такою несподiванкою, що вона не знала,
що має робити. Цiлу дорогу мовчала.
   Приїхавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того,  що  є  надiя,  чи
краще є малюсiнька можливiсть спасти "його" вiд смертi. Кiтi була  змерзла
й змучена, але почувши цi слова, одразу ожила. Вона  кинулася  до  мене  й
почала швидко питати, чи я кажу правду. Пiдтвердив. Вона не вiрить.  Це  ж
не можливо. Як то так? Хто це  зробить  Невже  це  станеться?  Боже!  Вона
готова в огонь пiти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить.
   - Це, Кiтi, чистий випадок i тут не є нiчиї заслуги. Я не  хочу  смертi
вашого батька. Не можу її хотiти. Я лиш  використовую  останнi  можливостi
уникнути її. I не мої це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гiрше.  Я
порiшив використати навiть смерть вашого батька для  добра  своєї  справи,
Уявляєте ви собi це? Порiшив використати смерть вашого  батька  й  пiслати
вас з однiєю нашою жiнкою на розвiдку до мадярiв. Ви падали передомною, ви
цiлували мої руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цiлували. Можете ви  пiти
на це, щоб стати нашою розвiдчицею?  Я  вже  наперед  там  сказав,  що  ви
можете, що ви станете нею. Я опирався на вашi слова, що є якась вища сила,
що вона поставить "ваш винахiд" понад усе. I от тут тiльки  одна  маленька
можливiсть доказати, що та вища сила встанi нам  допомогти  бути  сильними
по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите,  докажiть,
що ви можете любити з найбiльшою жертвою й я тодi повiрю в любов.
   - Почекайте... Дайте подумати... Тут щось розминається з моєю любовю
   - Немає часу. Нiч тiкає, а нам необхiдно  зараз  висилати  на  розвiдку
людей Ви мусите йти з ними й вiддати нам усi вашi сили. Розумiєте? Бачите,
якi ми жорстокi? Бачите, що й ми, гуцули, умiємо бути жорстокими, коли  це
необхiдно. Ну?
   - Трошки подумаю Чекайте... Дуже багато  змiщалося.  Смерть,  смерть  i
смерть... Де ж життя? Дмитрику! Мiй любий, мiй  великий.  Ви  стоїте  пере
домною й клевещете на себе.  Правда?  Ви  хочете  визволити  мого  батька.
Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсiм зайвi мої послуги... Ви
й  без  них  зробите  своє  дiло.  Ви  лише  не   хочете   показати   себе
мягкосердечним i видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж  Ну,  й
пiду. От i пiду й докажу вам i поможу вам не бути мягкосердечним, а  таким
же твердосердечним, як я. Ми обидвоє жорстокi. Наша  гра  не  легка  й  не
сентементальна. Я так це й розумiю. Я iду й стану вашою шпiонкою.
   - Помиляєтеся,  коли  думаєте,  що  тут  кермують  мною  якiсь  людськi
почування. Ми вас просто використовуємо й усе.
   - Не виправдуйтеся Я ж нiчого не думаю. Дайте менi кусничок  паперу,  я
напишу мамi Ви кажете, що вам потрiбно зараз висилати людей? До Рахова?  А
батька завтра не повiсять? I мамi зашлете харчi? Вона вiзьме.  Напишу,  що
то я висилаю. Менi треба вiдпочити й набрати  сили.  Я  вибилися...  Треба
зрiвноважитися.
   Я все пiдтвердив. Дав  їй  папiр  та  й  олiвця.  Коли  писала,  сильно
тремтiла рука. Я нервово ходив по кiмнатi: пiсля сказав приготувати  харчi
для її матерi й добрий снiданок для Кiтi. А тепер вона мусить  прилягти  й
заснути.
   Вiдвiв її до своєї постелi, допомiг лягти, а сам пiшов до Павла.
   Там порожньо. Нiкого немає дома, лише на канапi лежить одягнута Марiйка
й спить. Спала так мiцно, що навiть мiй грюкiт у дверi не розбудив її. Але
дверi не були замкненi й я ввiйшов сам до середини. Сiв напроти Марiйки  й
дивився на її блiдовате, гарне, змучене личко. Що дiйсно  сталося  з  тiєї
полохливої, кволої гуцулочки. Її шкуряна  куртка,  кобур,  високi  чоботи.
Хiба це та сама  Марiйка?  Та  гуцулка?  Русинка?  Та  соромлива,  тиха  й
боязька? Нi, це вже не вона. Це жiнка нової раси, сильної й незнаної. Вона
вiднайдена й виявлена свiтовi. Це Українка.
   Увiгнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марiйку. - Нiчого.  Вона
може спати й пiд гарматню стрiлянину. Призвичаїлася.
   Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повiдомлено до  раня.  Ледь
свiт, нашi розвiдчицi мають вийти Твоя готова?
   - Вiдпочиває.
   - Хай вiдпочиває. Не капризиться паненя?
   - Нiколи. Бiда навчить ворожить.
   - Маєш рацiю.
   - Тепер вони пiзнають, що гуцул i українець це одно й те  саме.  Ми  їм
докажемо, що значить бути українцем. Я, чорт бери, аж тепер пiзнав присмак
того слова. Гордiсть, повага себе, мета! От  коли  гори  заговорять  нашою
мовою, мовою  дужих  i  свiдомих  дiтей  великого  народу.  Прекрасно  це!
Розкiшно, брате! Ну, але немає часу. Пiдемо до тебе. Мушу зазнайомитися  з
панночкою.
   Менi  хотiлося  якнайбiльше  протягнути  час,  щоб  Кiтi   вiдпочинула.
Запропонував i собi годинку заснути. Павло  не  погоджувався,  але  врештi
решт мусiв. Ми вже навiть не встанi говорити.
   Кiтi почувши, що має йти з Марiйкою, зрадiла. - Я вже так давно  хотiла
пiзнати цю героїню нашого роману. Це ж, Дмитре,  роман.  Колись  менi  так
сказав тато.



   23

   На всiх двiрцях снували безконечнi черги вагонiв. Велетенськi паротяги,
рухаючи стальовими лiктями, поважно, мов цирковi слонi, проходжувалися  по
рейках. Горять зiркатi очi, з нiздрiв прудко вилiтає сердите дихання. Коло
вагонiв у нiчному морозному туманi безупинно снують  сiрi  постатi.  Праця
клекоче. Сотнi тяжких нiг гупонять по замерзлому помостi. У касарнях рух i
напруженiсть. Ще не зiйшло сонце, а згуки сурми просiкли морозяне повiтря.
   Бiжать вояки, одягаються, чистяться, готуються  до  виступу.  На  площi
каменем втоптано замерзлий  снiг.  Вiйсько  стислими  лавами  виступило  в
напрямку Кевелева.
   У годинi вiсiмнадцятiй дижурний штабу  висилає  телефонограму:-  Гальо!
Тут  Ясiня.  Наше  вiйсько  розпочало  воєннi   операцiї.   Бойова   лiнiя
Близниця-Менчiль. Мета - опанувати Рахiв. Сили ворога  значно  переважають
нашi. Позицiї закрiпленi мiцно.
   "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". Українцi  розпочали  наступ  на  сходi
Мармарощини. Вони стремлять опанувати Раховом i Мармарошським  Сиготом  до
гряниць етнографiчної Мадярщини".
   "Алло! Слушайте! Всем  редакцiям  i  савєтам!  Агентура  преси  савєтов
"Оста". Петлюровскiє банди вазабнавляют нападенiє на  пралєтарят  Вєнгрiї.
Бедняцкое  насєлєнiє  сьол  i  гарадской  пралєтарят   аказивают   упорния
сапратiвлєнiя хiщнiческiм планам бандiтов".
   -----------------------------_
   Ще не вернулися нашi розвiдчицi, як мадяри рухнули проти  наших  застав
свої рахiвськi вiйськовi вiддiли. Прийшлося кинути на фронт усе, що  могло
носити й володiти вiйськовою зброєю. Я з коменданта  зробився  командуючим
скорострiльною "бригадою".
   Мороз починав спадати й над вечiр випав нагальний,  лапатий  снiг.  Пiд
Тисою, в лiску, звичайна колиба заховала наш польовий штаб. Передова лiнiя
за Кевелевом на грунi Буковинка, в тому мiсцi, де вiн сходиться  з  Тисою.
Над самою прiрвою, що з неї. видно чудовий, убраний  льодовими  френдзлями
водоспад Труфанець, розмiстилася  моя  бригада.  Безупинно  вергає  густий
снiг.  Дерева  обтяженi  ним  i  гнуться  до  долу.  Спочатку  бавилися  в
перестрiлку, але коли стемнiло, пройшов наказ застановити вогонь.
   Втихло по обох сторонах. Снiг далi густо засипає гори. По лiнiї  фронту
стоять вартовi, вперто змагаючись iз снiговою навалою. У пiвкiльометровому
вiд передньої  лiнiї  вiддаленнi,  маневрує  наш  iмпровiзований  броневий
потяг.
   Тиша. Скорострiльна частина, вкопавшись у снiгових завалах  пiд  вiттям
величезних смерек, напружено чекає наказу. Вiти смерек  набiрають  снiговi
нарости,  гнуться,  стрясають,  нiби  попiл  цигарки,  i  набiрають  знов.
Набряклi чеканням люди й їх машини занiмiли. Мене покликали до штабу.
   Передаю команду заступниковi, зтрушую з себе купу снiгу й вiддаляюся  в
темноту. Йду вниз навмання без стежки, глибокою снiговою цiлиною. Навкруги
нi одного вогнику, нi єдиного згуку. Передомною сiра, непрозора порожнеча.
Кожний ступ, ступ у невiдоме. Видається - протягнеш ногу, ступиш i полетиш
у прiрву темноти. Але ступаєш i чуєш спертя, борхаєшся, груди  хвилюються,
нiздрi втягають вогке повiтря, на чолi  зявляються  теплi  крапельки,  що,
змiшавшися з холодними на щоках, стiкають по обличчi вниз. Здається,  йдеш
по днi океану зо сплющеними очима  й  мiцно  затиснутими  устами.  Холодна
солоновата вода лишає на устах свiй присмак, а ноги борхаються у  зачiпних
поплутаних водорослинах.
   Нарештi перед самим носом,  вигулькнули  з  темноти  смереки.  Обтяженi
снiгом, подiбнi на китайськi пагоди. Мiж вiтами мигнув огник. Наткнувся на
варту. Хто там? - Вiдгукнувся гаслом i пiшов далi.  Опинився  коло  дверей
колиби.
   У штабi повiдомили, що маю йти в долину, до Кевелевської школи. Там  на
мене чекають. Хто  чекає,  невiдомо.  Знов  борхаюся  снiгом,  знов  бреду
глибоким океаном i за деякий час опинився коло школи. В одному вiкнi,  вiд
вулицi свiтиться. Входжу на подвiря й стукаю.



   24

   У просторiй, неупорядкованiй кiмнатi застаю Павла й... Кiтi. Останню не
сподiвався тут стрiнути. Обидвоє зхвильованi.  Кiтi  смертельно  втомлена.
Павло гасає по кiмнатi й розкидаючи здоровезними кулаками, верещить: -
   - Чорти! Дияволи проклятi! Грiм їх розторощи на Мiсцi!
   - Що сталося?
   - Що сталося? Марiйку пiймали й затримали. Он  хай  панночка  оповiсть.
Знов та каналiя Янчеюк заплiвся. Хам, патинок! Пiймаю - задушу, як вошу. I
якого чорта ти не зачавив його тодi на Григорiвнi? Грiх зробив.
   - Але я нiчого не второпаю. Ти не хвилюйся, а розкажи виразно.
   - Не хвилюйся! Там пiймали її й мордують. Напевно мордують.  Попадеш  у
руки хамовi, не проси милосердя. Кiтi оповiла,  як  сталося.  Вони  обидвi
були в Раховi, йшли мiстом i їх затримала варта. Марiйка не назвала  свого
справжнього прiзвища. Завели її на вартiвню i почали перевiряти документи,
в Марiйки не  було  нiяких,  а  сказала,  що  потрiбувала  в  Раховi  дещо
накупити. Лишили зачекати. Має прийти  якась  людина,  що  знає  ясiнських
людей. Марiйка затурбувалася. По деякiм часi привели  ту  людину,  Марiйка
страшенно зблiдла, а людина глянула на неї страшним поглядом i заверещала:
заберiть її. Це  шпiонка.  Це  Цоканова  любка.  Ну,  розумiється  Марiйку
забрали, а Кiтi пiслали назад сказати,  що  як  не  випустять  Йонаша,  то
Марiйку повiсять, а також мадяри хочуть  вести  переговори  з  українцями.
Запрошують пiсланцiв i хочуть обмiнятися домаганнями.
   Павло сказав: - Висилається двох пiсланцiв. Мене й ще одного поручника.
Я їду. Заложниками лишається пан Йонаш i його родина. Памятайте  собi  це,
панночко. Боротьбу на фронтi тим часом застановлено.
   Павло вийшов i залишив нас  з  Кiтi.  Вона  була  остаточно  знесилена.
Хотiла менi щось оповiдати й не могла. Поклав її на  якийсь  тапчан  i  по
можливостi теплiше прикрив. Зараз заснула. Я ж деякий час сидiв над нею  й
дивився на її блiде, виснажене обличчя.
   Серед темної ночi виїхали з Кевелева два  вершники  й  почвалали  здовж
Тиси в напрямку Рахова. Конi розбивають глибокi снiговi  насипи  та  рвуть
уперед. Це поїхали на переговори пiсланцi.
   -------------------------_
   А Марiйку пiсля вiдходу Кiтi, зачинили в малюсiнькiй холоднiй  кiмнатцi
невiдомо якого будинку. Один стiлець, кiлька потрощених ослонiв,  стiл,  а
на столi лойова свiчка.
   До вечора  нiхто  її  не  турбував.  Настала  нiч.  Спочатку  не  могла
втихомиритися, бiгала, диким звiрем, по клiтцi i душила розбурхане  серце,
що мало не вилетiло з грудей. Образ  людини  з  перекривленими  устами  не
давав їй спокою. Кожної хвилини вiн мiг знов зявитися перед нею  й  почати
свої смертельнi жарти, їй пригадалася страшна нiч, коли наступали  москалi
й коли вона стратила свою дитину.
   Але вiд того часу змiнилося багато. Марiйка змiнилася, окрiпла й  тепер
вона буде змагатися за свою свободу. Пригадала Павла, цiлу справу,  що  за
неї вони змагаються й ясно усвiдомила положення. Вона ж воячка. Вона перша
з жiнок Гуцулiї надягнула на себе зброю й нарiвнi з  чоловiками  стала  до
лави борцiв за оборону краю й народу.
   Вiд свiдомостi цього їй полегчало. Так! - думає. - Я ж знала куди  йду.
Тепер соромно бути боягузом. - I Марiйка вже спокiйнiше ходила по кiмнатi,
обдумуючи, що має казати, як будуть допитувати.
   Обмежений простiр дозволяв  їй  робити  сюди  й  туди  три  кроки.  Час
тягнеться неймовiрно довго. На дворi така жахлива, темна нiч. Вергає снiг.
   Роздумуючи над своїм горем, не зчулася, як вiдчинилися сiннi дверi й за
пару хвилин вiдчула коло себе страшну, слизьку потвору, що вiд  її  одного
вигляду по її тiлi заголосило морозом. Не помилилася  в  передчуваннi.  До
неї зайшов Янчеюк. Одягнутий в унiформу мадярського пiдстаршини,  на  пасi
кобур револьвера. Правий його порожнiй рукав у кишенi.
   Зацiпивши зуби,  Марiйка  зблiдла  й  занiмiла.  Подiбна  на  мармурову
статую. Вiн увiйшов й мовчки зупинився коло дверей. Деякий хас вперто одно
на одного дивилися й мовчали. Глибока тиша.
   Першим порушив тишу вiн. - Ну - процiдив крiзь зуби. - Що-ж?  Попалася?
Що будем тепер говорити?
   Марiйка мовчить.
   - Мовчиш? Що ж дiйсно казати  На  розвiдочку  пiслав  коханий,  що?  На
шибеницю пiслав? Це гарно. Ну, нiчого. Попадеться ще й вiн. I вiн не  мине
наших рук. Попадеться. Так, так... Попадеться й вiн, i цiла та ваша банда.
А там вам, голубята, вже давно шибенички готуються. Зачекаємо,  зачекаємо.
Ще потiшимося, як то ви будете  бомбатися  на  мотузах,  ха-ха-ха!  Скоро,
скоро це свято настане.
   - А ти все мовчиш? Не чуєш? А я хотiв би з тобою поговорити. Все таки є
про що, нi? Жили ж i ми колись. Батька забула, чоловiка забула й  пiшла  з
коханком. I не соромилася? I могла молитися Боговi? Так, так. Любов... I я
мав її... Мав i болiв нею, йшов на страту, виставляв себе пiд кулi  ворожi
- не взяли. А дiйсно, як то воно дивно сталося. Давно, давно не бачився  з
тобою й не забув. Уяви, не забув. Тебе бачив увi снi,  в  обiймах  ворога,
закипав люттю й серце моє зпопелiло.  Порожньо  там...  Так,  порожньо.  А
тепер поклав туди камiнь тяжкий. Можеш смiятися. Я ходив також i до  Ясiня
й у Лопушанцi був. Твого любчика бачив i  хотiв  його  пiдстрiлити.  Пiсля
роздумав. Все одно не втече, а для мене  мало  пiдстрiлити.  Я  витягну  з
нього жили й виссу всю кров, а тодi почуюся задоволений. Так, так, голубко
зрадлива! Тепер от хоч трохи дочекався. I гарно менi. Це Бог мене послухав
i пiслав тебе руками  мого  ворога  до  мене.  I  я  дякую  Боговi.  Дякую
сердечно. Хай хоч раз побуду з тобою  та  гарненько  погуторю,  та  згадаю
минуле й нашу любов згадаю. Але ти мовчиш мiцнiше камiня. Ти подiбна тепер
на скелю. Що ти думаєш? Скажи!
   Перерва. Янчеюк тяжко сапає. Марiйка нiма й непорушна.
   - Хе-хе-хе! Вперта Манiвчукова дочка! Нiчого.  До  рання  досить  часу.
Надумаєшся й заговориш. Часом i камiння й скелi говорять. Треба лишень  за
них взятися. Я ж нiкуди не  спiшу.  Думаю,  що  там  ваших  уже  розiгнали
батогами, а твiй коханчик чекає шибеницi. А я тим часом  сяду,  посиджу  й
полюбуюся тобою ... А де ж твiй байстрючок? Гегнув?
   - Цить, гаде! - вирвалося в Марiйки. - Не смiй про це! - її очi  раптом
загорiлися й, здавалося, сипнули блискавками.
   - Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! От i заговорила. А що, а що!  Правда  заговорила,
хай i з гадом, хай... Але що? Скажеш не заговорила? I ще  заговориш...  Ще
напевно заговориш, це вже можу твердити, що так. А яка ти гарна зробилася.
I горда така. Це вiн так навчив. Це пiсля...
   Марiйка кинулася раптом до нього, вiн вихопив з кишень руки й аж  тепер
вона помiтила, що з правої його кишенi  виховзнув,  замiсць  руки,  лишень
рукав. Це на хвилину затримало її, зупинилася й  гостро  дивилась  у  його
сiрi очi. Вiн швидко прийшов до себе й дрiбно захiхiкав. Вона  повернулася
й хотiла вiдiйти на своє мiсце, але в ту мить,  вiн  швидко  зривається  й
кидається на неї з-заду.


   Марiйка вiдчула тiснi кiстянi обiйми й на  правiй  щоцi  гострий  бiль.
Зуби його втялися в її тiло й  при  тому  вiн  дико,  божевiльне  заянчав.
Марiйка метнулася, вирвала  з  зубiв  щоку  й  намагається  визволитися  з
обiймiв. Почалося вперле борюкання, викрики. Нарештi Марiйка виривається й
бiжить до дверей. Але дверi замкнутi. В той час Янчеюк знов нападає на неї
й  намагається  повалити  її  до  землi.  Марiйка  робiть   сильний   рух,
виривається з його руки й нападає caма. Обидвi  руцi  її  впялися  в  його
горло.
   В той час вона ошалiла. Скажена лють, а  з  нею  й  сила  наповнили  її
iстоту. Почувся здушений крик, харчання, але це ще  пiдсичувало  її  лють.
Вона, мов тигриця, обняла своїми пазурами його шию й виразно вiдчувала, як
бони все глибше i глибше внизаються в тiло  її  жертви.  Чує  пiд  грудьми
бiль, бiль неймовiрний, але зацiпивши зуби, не видала  з  себе  нi  одного
згуку. На чолi виступив рясно пiт I цюрками збiгав по обличчi. Очi  палали
й заливалися розжареною кровю.


   Але бiль пiд грудьми починає  меншати.  Вiн  сильно  захарчав  i  почав
хилитися до долу. По короткову  часi  ноги  його  пiдломалися  й  вона  не
втримала його тягару. Випустила з рук i вiн з грюкотом шелепнув на помiст.
   Перелякалася.  Вiдчула  нiто  якiсь  кроки,  нiто  чиїсь  слова.  Миттю
оглянулася, побачила, що навколо порожньо, знов кинулся  на  свою  жертву.
Пустила його, коли той перестав дихати й коли почали холонути його пальцi.
Його обличчя посинiло, очi вилiзли на верх.  Кинула  все  й  швидко  шукає
ключа вiд дверей. Ключ був у  його  кишенi,  виймає  й  тремтячими  руками
швидко, швидко вiдмикає дверi своєї вязницi.


   - Ах, коли б там за дверима нiкого не було. Нi, за  дверима  нiкого  не
було. Янчеюк не бажав свiдкiв. Вiн вправиться й сам.  Марiйка  виходить  у
сiни, причиняє зовсiм легенько дверi, але їй здається, що вони кричать  на
цiле Ацетечко. Причиняє й замикає на ключ. Пiсля вiдчинила й другi  дверi.
Це вже вона на дворi. Де вартовий? Вартовий здалека в темнотi  походжує  й
думає щось. Почувши легкий грюкiт,  запитав  по-мадярськи:-  Це  ви,  пане
четарю?
   Марiйка нiчого не сказала, а швидко тiнню попiд  стiною  проховзнула  в
невеличкi суточки й, почувши себе за хатою,  пустилася  стрiмголов  бiгти,
зовсiм не знаючи  куди.  Бiгла  вуличкою,  звернулася  на  якесь  подвiря,
перестрiбнула через плiт, один, другий i  побачила,  що  далi  починається
стрiмка гора. Зовсiм темно, вергає снiг. У мiстечку тиша.
   Марiйка постояла, вiдсапнулася й подерлася на гору. Там вона вiльна.



   25

   Розсiкаючи темноту ночi й снiгову навалу, в напрямку Райова  мчать  два
вершники. Снiг засипае очi й залiплює уста. Конi гарячi, мов огонь,  рвуть
вперед, перестрибують глибокi снiговi вали. Лiворуч шумить Тиса, з  гiр  з
грюкотом падають лявiни.
   Павло не їде, а летить. Швидше, вперд!  Острожить  коня,  вiн  хропе  й
кулею мчить. Минули мадярську заставу, зустрiли передовi роз'їзди й  далi.
Пiзно в ночi прибули Рахова. Перше, що найважнiше для Павла - Марiйка. Вiн
готовий  "перегалушити"  за  неї  всю  мадярню.  Одразу  почав  домагатися
побачення з нею, заявивши гострий протест проти її  арешту.  Вона  вже  не
смiє пiти до мiста  купити  собi  на  сорочку.  Це  чорт  знає  що.  Довго
сварився, довго дирчали телефони й  аж  нарештi  прибiг  до  штабу  якийсь
переляканий старшина й заявив, що Марiйки нема й що в її арештнiй кiмнатцi
знайдено труп Янчеюка. Зчинився розрух.
   Павло спочатку не повiрив, домагався вияснення справи, але його  повели
до кiмнати, де сидiла Марiйка й показали трупа.
   Дивлячись  на  скорчену,  з  висолопленим  язиком  i   очима,   постать
покiйника, навiть Павловi стало нiяково. Постояв, подивився й подумав,  що
мусiла пережити та  жiнка,  коли  була  змушена  на  такий  вчинок.  Бiдна
Марiйка. Куди вона пiшла? Де знайде притулок? У грудях Павла  купчиться  й
тисне сильний жаль. Треба кудись бiгти,  шукати.  Треба  кричати  в  нiчну
порожнечу. Але навкола розжарена атмосфера надзвичайних подiй  i  обовязок
покладений на нього вищим хотiнням стримує особистi бажання й пориви.
   Впередi невiдоме, за плечима  -  фронт,  боротьба.  Хто  переможе?  Якi
наслiдки? Павло вiдправляється до мадярського штабу. Не дивлячися на пiзню
нiчну пору, там гармiдер i метушня. Безлiч вiйськових  снує  перед  очима.
Думи Павла двоїлися. Однi переслiдували Марiйку, що страшною цiною  добула
собi свободу й можливо десь  замерзає  в  снiгу,  другi  торкалися  справи
громадської,  загальнон.  Батькiвщина  в  небезпецi.   Раз   на   столiття
трапляються такi подiї. Раз на столiття гноблений народ узяв у власнi руки
свою долю й вiд нього самого залежить її вирiшення.  Перед  його  очима  в
муках i страданнi родиться те, за чим пiдсвiдомо тисячi рокiв  тужить  цей
бiдний гiрський люд i Павло з подвiйним  болем  переживав  те  народження.
Кожний його нерв тремтiв, кожня думка виривалася з напруженням.
   Любов - лиш вона одна всеобiймаюча й усесильна здiбна пiрвати людину до
подiбного чину.
   О, яка радiсть носити на плечах тягарi любови!  Яка  невимовна  радiсть
любити, вiрити й шалено бажати перемоги!
   Павло особливо чiтко вiдчував i переживав  подiбне.  Перед  ним  горiла
певна й досяжна мета. Чин, напруження, хвилину витревалостi й ти могутнiй,
гордий переможець певно й смiливо ставиш свою  стопу  на  груди  конаючого
тирана. Дзвонити в дзвони! Спiвати гимни! Здвигати памятники до небес,  i,
вперто, ступ за ступом, нести вперед свою любов жагучу, творити там життя,
де панувала смерть.
   Павло горiв, напружено думав i твердими  кроками  ходив  по  почекальнi
мадярського штабу. На дворi вирує густа холодна нiч  i  в  її  неспокiйних
струмах  наростають  величнi  подiї.  В  повiтрi  чується   напруження   й
непевнiсть. Страшний  потвор  здiйнявся  й  занiмiв  над  горами  й  чекає
короткого наказу, щоб реготом своїм заставити промовить гори.
   Обидва пiсланцi чекали, поки їх покличуть на переговори. Але це тривало
надто довго. Видно, що цi не особливо квапляться, мають ще час i майже  не
звертають на своїх гостей уваги. Це сердило  Павла.  Вiн  вже  каявся,  що
згодився йти на тi переговори й вiдчував наперед, що то лиш комедiя й що з
неї нiчого путнього не вийде. Можливо вони потребують виграти час i коли б
не справа з Марiйкою, Павло ледве чи залишився б тут чекати далi.
   Нарештi тонкий з гострим носиком чоловiчок з друкованим листом паперу в
руках, пiдiйшов до пiсланцiв: - Так, панове, скажiть, чого ви  бажаєте?  -
проговорив вiн мадярщиною.
   Поручник, що прибув з Павлом, зовсiм його не зрозумiв, а  Павло  скипiв
вiд злостi й майже крикнув: - Даруйте! Ми собi нiчого вiд вас не бажаємо й
готовi зараз вiдiйти. Ви, здається, покликали нас на якiсь переговори?
   Той усмiхнувся. - Ви, каже, мене не зрозумiли. Маю на думцi, що бажаєте
й чого добиваєтеся отоєю авантурою, що її зчинили  на  наших  землях.  Це,
здається, вiдноситься виключно до вас, пане Цокан. Чого з  вами  прибув  i
цей чужий пан? Ви здається з-за гiр? - звернувся вiн до поручника.
   - По-перше - гостро заявив Павло - ми не прийшли сюди з вами  розводити
жарти, по-друге, цей пан зовсiм не розумiє  вашої  мови  й  можете  з  ним
говорити  через  мене,  але  тоном,  що  ним  належиться  говорити  не   з
авантуристами, а висланими людьми з  табору,  ваших  военних  противникiв.
Iнакше ми ухиляємося вiд будьяких з вами розмов. Ми цього не потребуємо.
   Гостроносий чоловiчок поблажливо посмiхнувся. - Добродiю Цокан - заявив
вiн десь звисока, не дивлячися на свiй куций  зрiст  -  не  можна  вважати
воєнними противниками своїх власних збунтованих горожан. Ця земля  тисячу,
лiт належала Мадярщинi й  хто  б  на  нiй  не  мешкав,  належить  виключно
мадярському народовi. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що
тут якраз перебуває
   Чоловiчок вiдiйшов.
   - Ми тут зовсiм зайвi. Це свинство! Бачу, що з  ворогом  добра  розмова
лише гарматами. Це ясно. Додому!
   В той саме мент викотилося з дверей бочкоподiбне людське  сотворiння  з
англiйською  люлькою  в  зубах.  Воно   рiвнож   висловлювалося   виключно
по-мадярськи, але дещо iнше нiж його попередник.
   Сюсюкаючи, бочкоподiбне створiння заявило, що має намiр розмовляти лише
з чужим старшиною. Рiвно ж воно заявило, що з Україною вже ведуться окремi
переговори й що цi тут майже зайвi. - Тепер ще говорю до вас, як свого.  -
I тикнуло на Павла грубим коротким пальцем.
   - Нiколи не вважав себе вашим - заявив Павло.
   - Ну, про це пiзнiше  -  перебиває  бочкоподiбний  панок.-  Не  маю  на
фiлософiю часу. Моя думка  -  ввесь  той  ваш  карнавал  уважаю  за  бунт.
Розумiєте?  Наказую  негайно  розпустити  ту  вашу  банду,  повернути  все
пограбоване державне майно й  видати  в  руки  справедливостi  проводирiв.
Iнакше буде зле. До побачення!
   I бочечка обернулася, рухнулася вперед i вiднеслася. Павло не  мiг  вiд
лютi проговорити слова. Старшина пiсланник не розумiв нiчого й  стояв,  як
приголомшений.
   - Додому! - крикнув Павло. - До бою! Залiза їм, чортам, не слiв.
   I обидва пiсланцi направилися до  вiдходу.  Але  в  ту  мить  з  дверей
виступило двоє озброєних людей, що заявили, що Павла Цокана  затримують  i
арештують.
   Павло скипiв i мацнув  за  пiстоля,  але  проти  нього  виставлено  двi
крiсовi цiвки й скомандувано, негайно вiдложити  зброю.  Павло  здався,  а
поручника виведено й вiдiслано назад до Ясiня. При вiдходi  йому  заявили,
що Цокан лишається заложником за арештованого в Ясiню Йонаша й  лише  тодi
видадуть його, як тi випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав:
   - Йдiть i скажiть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте
так, щоб чортам  у  пеклi  стало  весело.  До  побачення!  Передайте  усiм
привiти, а коли б прибула Марiйка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не
гiрше вiд неї розрахуватися з боржниками!
   Старшина мчав назад до свого  вiйська  й  нiс  гаряче  переконання,  що
тiльки зброєю й залiзом говорять iз тими, що носять iмя - ворог.



   26

   Вiстка, що принiс iз собою пiсланець, блискавично рознеслася по  цiлому
фронтi. Все збурилося й забажало помсти. По цiлому фронтi  пробiг  гострий
наказ, щоб то не було, добути Рахiв. Павловi слова передавалися з  уст  до
уст,  бурили  й  пiдбадьорували.Камянiли  затиснутi  уста,  затискалося  й
обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога  чи  смерть!  Нема  звороту
назад. Помсти! Нас розсудять залiзо й гармати, кровю напишемо  договори  й
печать смертi ворога закрiпить їх! Все на фронт! Усе, що живе й може нести
зброю!
   З Ясiня швидко прибували новi рештки сил,закрiплялися наскоро  позицiї,
творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито  замками  й
зубами, гармати наводять на цiль.
   У десять годин вiдкривається вогонь.
   Кiтi вiдвiдала матiр i  вернулася  до  Ясiня.Сiрий,  набряклий  туманом
ранок. По небi сунуть величезнi загони хмар, спадають вiд тягару на  гори,
чiпляються шпилiв i з боєм прокладають шлях вперед.
   Гуцул з далекої  Косiвської  Поляни  привiз  конем  знеможену  Марiйку.
Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору  не  ходить
нi одна людська нога. Марiйка ледве жила й немогла зовсiм говорити.
   Кiтi перша почала розтерати хворiй  пограбiлi  руки,  напувати  гарячим
чаєм i положила її вiдпочинути. Зараз  заснула  камяним  сном.  Лежала  на
постелi горiлиць,  блiда,  з  опалими  щоками,  майже  без  дихання.  Кiтi
метушилася коло неї й тяжкi болючi думи краяли її мозок.
   Скоро пiчнеться наступ. Батько й  Павло  в  небезпецi.  Хто  знае,  чим
скiнчиться. Марiйка не переживе смертi Павла. Боже, Боже! Що робити?  Коли
б зупинити боротьбу, вимiняти Павла, звiльнити батька.  Краю  мiй,  любий,
болючо-коханий! Що чекає тебе?!
   Кiтi гасала по кiмнатi, не знала, за що взятися. Пiсля  порiшила  бiгти
до батька. Доб'ється вiд нього прохання, щоб звiльнили  зараз  Павла.  Вiн
мусить просити тих, щоб звiльнили його. Мусить! Iнакше вона вмре  на  його
очах.
   Добiгла до в'язницi, бiгає, шукае доступу до арештованого,  але  це  не
так легко. Тепер до в'язня нiкого не допускається. Куди, до кого  вдатися,
щоб пустили? Всi на фронтi. Глянула на годинник - вiсiм. Побiгла на  пошту
й сполучилася телефонiчно з польовим  штабом,  а  через  нього  з  Дмитром
Цоканом. Той сказав щоб пустили. Наслiдки взяв на свою вiдповiдальнiсть.
   По короткому часi,  Кiтi  увiйшла  знов  до  тiєї  кiмнатки,  де  перед
кiлькома мiсяцями мала бурхливу розмову з  батьком.  Усе  те  саме.  Стiл,
стiльцi, тiльки обставини змiнилися.
   Увели Йонаша. Блiдий, опалий, постарiлий. Спочатку нiби не пiзнав Кiтi.
Пiзнавши, здається, зрадiв i усмiхнувся.
   - Це ти, Кiтi? Як сюди дiсталася?
   - Це я, тату! Багато казати. Не можна гаяти нi хвилинки  часу.  Прийшла
до тебе в важливiшiй справi. Ходить  про  твоє  життя  й  життя  ще  одної
людини. Все залежить, як поставишся до того ти.
   I Кiтi швидко оповiдає,  як  стоїть  справа.  Вона  вся  горить.  Щiчки
запалали червоною  барвою.  Очi  блищать.  Батько  слухає  байдуже,байдуже
дивиться на захоплену дочку й обличчя його  не  виявляє  найменшої  змiни.
Дослухавши,подумав i каже:
   - Нi, дочко. Не бiйся за мене. Я, бач, зовсiм спокiйний. Я буду  живий.
Люди, що пiдписують смертнi приговори й не виконують їх,  не  встанi  бути
небезпечними.
   -  Тату!  Що  ти  кажеш?  Це  я  купила  цiною  власного   переконання,
невиконання такого присуду.
   - Не приймаю, дочко, такої жертви. Ти, моя дочка й ти ходила жебрати  в
ворога помилування. Ти своєю честю й ганьбою платиш за ласку  збунтованого
мужика. Не хочу тiєї ласки! Цiною власного життя... Хто вимагає  вiд  тебе
цього?
   - Батьку! Немає часу на розумування. Треба жити, для того, щоб боротися
за свободу.
   - Не хвилюйся, дочко! Йди собi до своїх приятелiв i скажи їм, що можуть
робити зо мною, що їм захочеться. Я готовий умерти, але вмерти без ганьби.
Я рiвно ж тiшуся, що смерть моя окупиться смертю  одного  ворога,  а  тому
нiколи не вийду з вязницi, поки мене не визволять переможнi нашi сили.
   - Тату! Тату, що ти говориш? Що ти говориш? Ти  вже  не  знаєш,  що  ти
говориш.
   Йонаш устав. - Досить, дочко! I не благай, i  не  плач!  Марно.  Жертов
твоїх не  потребую.  Вертайся  до  них,  падай  на  колiна,  гризи  землю,
благай... Мене ж бiльше не вблагаєш. Не пiд такою планетою  роджений.  Мiй
закон, закон честi й сили. Я не попущу й  не  скорюся,  бодай  приходилося
розлучитися з життям. Краще вмерти свобiдним, нiж жити рабом.
   Кiтi онiмiла. Кiтi не знаходить слiв.  Встала,  випросталася.  Гострий,
повний жалю й обурення погляд. Батько не видержав i вiдвернув голову.
   - Тату!... - через силу прошептала Кiтi. - Тату?! Ти направду не  пiдеш
звiдсiль?
   - Направду! - проговорив вiн з притиском.
   - Ти хочеш умерти? - знов прошепотiла вона.
   - Я хочу перемогти - сказав батько.
   - Тату! Благаю тебе! Я хочу, щоб ти жив! Хочу, щоб  ти  жив!  Ти  мусиш
жити, мусиш! Не вiрю в смерть! Тату, не вiрю в смерть! Ти мусиш жити,  для
неї, для нашої батькiвщини!
   Кiтi заридала. Батько непорушне, мов камяна статуя, стояв перед нею, що
ридала. - Нiкчемне, рознiжнiле поколiння! - прошепотiв вiн крiзь  зуби.  -
Не бути вам свобiдними! Воля купується залiзом...
   - Нi! - викрикнула Кiтi. - I любовю! Йонаш обернувся й вийшов.
   - Боже мiй! - думає Кiтi. - Вiн навiть  не  попращався  зомною.  Куди-ж
тепер? Що тепер? Бiгти! Бiгти на вiйну, вогонь.  Зупинити  її,  бо  в  нiй
сконає батько й його влада. Божевiльнi, безсилi раби з лицарськими словами
на устах. Загинете!
   I вона бiгом побiгла до Кевелева. Вона прибiжить  до  Дмитра,  молитиме
його не стрiляти. А може... А  може...  Божевiльна  дiвчино!  Куди  бiжиш?
Дивися, он сонце зiйшло, хмари роздерлися, гори  шпилi  глянули  назустрiч
слiпучому сонцю.
   Промiнь з небес вдарив на землю, переливається й горить срiбна планета,
дерева спiвають гiмн, водоспади рвуть льодянi  перешкоди  й  дзвонять,  на
цiлий свiт дзвонять! Куди бiжиш, божевiльна дiвчино?!
   Але Кiтi бiжить. Вона не чує закликiв сонця,  гiр.  Перед  нею  смерть,
жорстока й невблагана. Хто переможе?
   В ту мить, як вона була пiд горою, здрiгнулася земля,  гарматня  сальва
пронеслася  над  горами,  зареготали  скорострiли.  Огонь.  Здвигнулись  i
заговорили гори.
   Кiтi злякалася, але не зупинила бiгу. Вперед, усе  впред!  Копається  в
глибокому снiгу, падає, рветься, зводиться й бiжить далi. Дихання розриває
груди, очi заливає гарячий пiт. Пiд ногами двигтить  земля,  впередi  реве
страшна потвора, над головою рвуться шрапнелi.
   Не  видержить,  впаде.  Ще  трохи  сили.  Де  Дмитро,  той   найлiпший,
найсильнiший! Де вiн? Гей, зупинiться! Замовчiть гори! Не кричiть!
   Кiтi бiжить, Кiтi рве, дряпається вперед. Снiг мягкий, глибокий,  сонце
вирвалося з-за хмар, вдаряє об бiлу поверхню й слiпить очi.  Вона  рветься
вперед, щоб вступити в бiй зо стихiєю, з горами. Вона любила, вона  бажала
перемоги батькiвщинi, вона поклала на  карту  гри  всi  сили,  всi  скарби
розуму й серця. Коли  ж  нi,  вона  вiддасть  себе,  ляже  пiд  скорострiл
коханого й тодi кiнець. Вiн не переступить через її труп.
   А гори ревуть, клекочуть. Гори палають огнем, дихають гнiвом. I нарештi
Кiтi  на  верху.  Снiговi  закови.   Он   скорострiльнi   гнiзда.   Кiлька
смертоносних машин завзято розсипають по горах свої пекельнi реготи.  Коло
них червонi, сердитi, з палаючими очима, люди. Он i Дмитро  Так,  це  вiн.
Зiгнувся, припав до скорострiлу. Вiн сам  власними  руками  розстрiлює  її
батькiвщину.
   - Дмитре! - крикнула вона. - Дмитре!
   Але Дмитро не  чує.  Клекоче  сердито  скорострiл.  Дуднить  земля  вiд
гарматнiх зривiв. Кiтi ще гукає, пiдбiгає зовсiм близько до нього,  але  в
той час по цiлому фронтi прокотилося гучне "славааа"! Скорострiли вривають
свiй клекiт. Працює гармата. Зо снiгу зводяться люде,  безлiч  людей  i  з
криком бiжать у долину.
   В той час Кiтi пiдбiгла до Дмитра. Зобачивши її, вiн зiрвався  й  увесь
розчервонiлйй, захоплений крикнув: - Кiтi! Глянь!  Там  гори  прокинулися!
Бачиш? Дивися, радiй! Ти не можеш цього зрозумiти, ти не вiдчуваєш. Ти  не
повiриш моїм словам, але заклинаю тебе - почуй! Гори ж говорять!
   Але Кiтi не чула його. Вона вперла зiр у роздяглий перед ними  простiр,
на широку долину, що збiгає до Тиси, що по нiй у безладдi тiкали мадярськi
вояки. У неї затуманилося в очах. Ноги тремтять i пiдгинаються. i -  Кiтi,
ти плачеш? - гукає Дмитро. - Бiжи до них! бiжи за ними!
   - Славааа! - вирвалося з її уст, зiбрала рештки сил й  схопивши  Дмитра
за руку, рванулася вперед.
   Скорострiльчики зiрвалися зо своїх гнiзд i побiгли за Дмитром i Кiтi.

   * * *

   Минули  роки.  Стоячи  над  рiвною  синьо-зеленої  барви  прозорою,  як
кришталь, поверхнею гатi  Апшинець,  у  менi  родяться  дивнi,  неймовiрнi
спогади. Передомною великий, гострий, нiби кiнець стрiли, трикутник  води.
Зправа й лiва, до самого краю берега, збiгає амфiтеатром пишний лiс, а над
усiм в перспективi випнувся забутий сталевий шолом Чорної Клеви.
   У вiддалi направо, свавiльно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана
в пiннi шати, спадає легка, мов  лань,  рiчка.  Гремить  i  вирує  розбита
прозора вода, струнко стоять густо-зеленi смереки, цвiтуть квiти й  вється
блакитний метелик.
   Ми виїхали на  прогульку.  Я,  Кiтi,  нашi  спiльнi  приятелi  -  маляр
Скобчевський i доктор права, а в дiйсностi торгiвець i спiвробiтник нашого
пiдприємства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд.
   - Нi, дорогий приятелю. Звiдсiль, станьте тут...  Так.  Звiдсiль  бiльш
релєфно виступають контури гори й верхи смерек  вiдливають  бурштином.  Не
правда?
   Мiй приятель згоджується, умощує мольберт, розкладає барви, озброюється
палєтою, пензлем i, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться  на  шпилi
Чорної Клеви, точку, починає класти на полотно мазки.
   Доктор Сталь розстелив на колiнах велику вiйськову мапу,  зiгнувся  над
нею й, з неменшою вiд Скобчевського увагою, зазначує на нiй точки. Кiтi  в
бiлiй  сорочцi  та  чорнiй  спiдницi  (мiй   улюблений   одяг)   сiла   на
розiстеленому килимку й розгортає книжку. Присiдаю  до  неї  й  слухаю  її
мельодiйний голос:
   ... "i от я  лицем  в  лице  з  Лiлi,  -  читає  Кiтi.  -  Вона  мовчки
придивляється до мене, намагаючися пiймати те нове, що додали до моїх  рис
обличчя цi пятнадцать рокiв_. Але цього їй не вдалось пiймати. Вона, як  i
в колишнi часи, коли я вмiв так весело смiятися, вперто шукала розгадки  в
моїх очах i моїх зубах, але тепер вона таїлась у моїх втомлених повiках та
щiльно затиснутих устах...
   Далi слова виховзають iз моєї уваги. Чую лише злитi згуки голосу й бачу
смутнi обриси її голiвки. Вона ще  й  досi  носить  прiзвище  Йонаш,  хоч,
здавалось би, варто його змiнити. На це свої причини, що про  них  тут  не
час розводитися. Дивне це  дороге  й  незрозумiле  менi  сотворiння.  Вона
лишилася  кiлька  рокiв  тому  своєї  матерi,  вiдрiклася  вiд  батька   й
привязалася до мого гнiзда. Одначе прiзвища свого не забажала мiняти.
   Довгими  зимовими   вечорами,   вона   сидить   перед   голосномовником
радiоапарату, щонебудь робить i слухає передачi з Будапешту. Iншої, навiть
музики, радiопередачi, не хоче знати. Вона й до  сьогоднi  переконана,  що
все найкраще в  свiтi  є  мадярське,  що  цiлий  свiт,  то  Мадярщина,  що
українська мова, мова мужикiв,  а  ввесь  мадярський  народ,  -  графи  та
принци.
   Вона смiється зо свого переконання, але це не  мiняє  справи.  Смiх  її
гiркий i зломаний. Переконавшися раз, вона не в  станi  змiнитися,  одначе
вона надзвичайно мила, неймовiрно приваблива й жар її  неспокiйного  серця
нiколи не Згасає. Пiд монотоннi згуки її читання  в  мене  виринає  безлiч
спогадiв. Хочеться багато розважати, хоч знаю, що це зайво й не практично.
Але всетаки перебрати в памятi подiї минулого,  згадати  людей,  що  кровю
писали суворi сторiнки недавнього минулого, варто й необхiдно.
   Варто згадати Павла. Вiн мало, мало не став жертвою нашої перемоги, але
пiсля далося врятувати. Його вимiняли за Йонаша, що вiн й пiсля приходу до
нас румунiв, не перестав робити нам прикростi. Кiтi змагалася, боролася  з
ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву.  I  батько  i  дочка
по-свойому мають рацiю, але по-мойому не мають її обидвоє.
   Павло з Марiйкою Одружилися, одначе подiї,  пережитi  тiєю  жiнкою,  не
лишилися  безслiдними.  Нервiв  її  не  дається  привести  до  спокою,  не
дивлячися на дбайливе до цього вiдношення всiх членiв нашої  родини.  Вона
спричиняє Павловi чимало турбот i життя того подружжя зовсiм не  iдилiйне.
Воно часто нагадує гiрку цибулю, що вiд неї мимохiть  течуть  сльози,  але
енергiя Павла перемагає все. Вона безконечна.
   Юра одружився також i то  не  хочеться  вiрити  з  ким...  Одружився  з
Паранею й причиною того  був  я.  По  вiйнi  зацiкавився  нею,  вiднайшов,
познайомив її з Юрою й той негайно увiв її в наш дiм.
   Пiсля  звiльнення  нашої  країни  вiд  румунiв,  та  пiсля   катастрофи
визвольних українських змагань, до нас запрошено чехiв.
   Життя почало входити в нормальнi рямцi. Ожили грунi, заворушилися  жиди
й творили далi свою пасожитську  роботу.  Гуцул  забився  знов  у  цiлину.
Мадяри,  як  панували,  так  i  панують,  тiльки  пiд  змiненою   вивiскою
москвофiлiв. Все по-старому.
   Одначе дещо й змiнилося. Ми не пiшли  слiдами  батькiв,  залишили  своє
пастирське заняття, а взялися до пiдприємства. По часi в нас  забелькотало
перше немовля  народнього  промислу  -  наш  тартачок,  що  здоров  росте,
розвивається й, не дивлячись, що пожерає щоденно кiлька сотень кубiв наших
лiсiв, усе таки оплачується його годувати.
   Я-ж в останнi часи веду дике  для  наших  обставин  життя.  Обложившися
книгами, часописами, узброївши вуха слухавками, а очi окулярами, цiлi  днi
проводжу за столом для писання. Брати кпляться  й  сердяться,  але  це  не
мiняє справи. Йонаш пiсля поразки Мадярщини впав  у  дитинство.  Змiнився,
спохмурнiв, уявив себе "русским" i одно, що його тримає при життi, це  те,
що край цей не став український, а тому рано, чи пiзно,  може  знов  стати
мадярським... Бо "цi", на його думку, не вдержаться. Вiн разом  зо  старим
Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору)  та  й  з
росiйсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописiв.
   Вони, наприклад, доносять:  "не  памятається  на  то,  что  провалєнiєм
масовим у наших русских школах учебнiков на настоящом лiтiратурном  язiкi,
не будiм iмiти нiякой науки, а что самоє  важно,  что  в  днєшньом  свiтi,
корда i роботництво уже стримиться унеможливити  конкуренцiю  образованием
на основi папiря  (школьного  свiдiтельства)  станеться  неможливим".-  Це
Йонаш.
   Натомiсць  Бабчинський  рече:   "подїжджаючий   автомобiль   українскiє
школьниє  дiтi  камнями  обкидувают  i  таким  способом   огрожают   жiвот
сообщающимся у ньом людей".
   А з цього приводу Хомишин що йому недавно упокоїлася "його",  через  що
вiн з подвiйною  пильнiстю  вчащає  до  корчми),  сидячи  за  "гальбою"  й
схилившися до вуха сусiда, розважає: -  То  знаєте,  сусiде,  тотi  мадяри
хитрi!
   - Ооо!... - многозначуче киває головою сусiд, не розумiючи  навiть,  що
той мае на думцi.
   - Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским".
   - Айно, айно, - киває лисиною сусiд, вiд чого аж зайчик по стелi,  нiби
вiд дзеркала, бiгає.
   - Бо, - продовжує Хомишин, - прийде час... - i тут зовсiм нахилявся  до
вуха сусiда.
   - Та набезiвно... - моргає очима сусiд.
   - Бо ж "цi" не видержать...
   - Де там ...
   Сусiди нiколи не мали в таких справах двох думок, хiбащо в смаку  пива.
Один упевняє, то найкраще окоцiмське, другий - пiдгорянське. Так  i  пили.
Хомишин смакував своє  окоцiмське,  натомiсць  сусiд  з  насолодою  тягнув
пiдгорянське, хоч те i друге, химерний корчмар наливав їм з одної бочки.
   Спомини пливуть далi. Пригадую Iвана  Щутку.  Його  ''маржинка"  ходить
тепер по полонинi Григорiвка.  Коли  виходить  з  бербеницями  по  молоко,
завжди пройдеться,  здовж  окопiв  i,  притримуючи  правою  рукою  "пiпу",
похитує головою:
   - Айно. Билисi...
   I пiдходить до погряничного бiлого камня, сiдає на нiм i очi звертає на
схiд. Там безконечно далеко хвилює горами  земля,  по  полонинах  пасеться
маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембiту. Довгою стрiчкою  здовж
гiрського гребiня,  через  Григорiвку,  Кукул  i  аж  на  Говерлю,  бiжать
гряничнi, бiлi палi. Щутка дивиться й мiркує. Що мiркує  Щутка  -  сказати
тяжко, але насупленi брови, дубовий, гiркий погляд, глибокi  зморщки  коло
широких уст, - служать гуцуловi ознакою гнiву. Це особливий гнiв. Гнiв, що
набiрається роками, десятилiттями й може вдержатися  вiд  вибуху.  Коли  ж
вибухне, - навiть горам моторошно стане.  Щутка  жує  пiпу  й  мiркує.  На
полонинi помiж поплутаними iржавими колючими дротам,  спокiйно  ходять  до
всього байдужi корiвки. Де-не-де маячать могили. Чорнi їх хрести опускають
у зневiррю рамена, написи вилиняли й iмена, що таїлися в них,  вiдiйшли  в
небуття.
   Малий Тулайдан, брат  Гната,  сидить  пiд  колибою  й  награє,  замiсць
коломийки, бурхливого  гопака.  Ця  рiч  йому  неймовiрно  подобається,  а
навчився її вiд пастухiв iз  Кишача.  На  крисанi  в  нього  забруджена  й
вилиняла стрiчка з жовтої й синьої барви, а в колибi над мiсцем, де спить,
висить  закопчена  до  непiзнання  картинка.  Придивившися  добре,   можна
розпiзнати риси Тараса Шевченка.  Пучечок  свiжих  квiтiв  телiпається  на
гвiздку картини.
   Одного разу в Ужгородi  зустрiв  Артура  Шульмана.  Пяниця  й  живе  на
"хлiбах" у якоїсь сiмдесятилiтньої красунi "довiреним".  Скрiзь  i  всюди,
вицокуючи по-вiйськовому закаблуками, рекомендується: - капiтен.
   Зовсiм що iншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до  столицi
цiєї країни. Великою проблемою була для нього його народнiсть, що її мiняв
тiльки тричi. Тепер зiстановився на державнiй. I  вигiднiше  й  поважнiше.
Вiн  добре  одружився,  неймовiрно  збiльшив  свою  ширину,  дiстав  мiсце
воротаря в мiськiй,  "з  мiсцевою  мовою  навчання",  гiмназiї,  дочекався
парочку пухкеньких, з  ямочками  на  щiчках  i  пiдборiддю,  близнючкiв  i
тероризує  державною  мовою  директора  й  увесь  педагогiчний   персонал.
Директор у розпачi, професори розводять руками й говорять  "по-мiсцевому",
приклавши до уст пальця. Страшне й безнадiйне становище...
   Думи мої перебиває доктор Сталь. Пiдсовується до мене зо своєю мапою  й
починає  виясняти  мудрi  проекти  своїх  прийдучих  пiдприємств.  Слухаю,
пiдтакую. По часi закортiло пройтися, встав i йду до лiсу.
   - Куди? - питає Кiтi. Чорнi її очi мякi, мов шовк i теплi, мов вiдблиск
сонця.
   - Пройдуся - кажу. - Надто привабливий вечiр.
   Пiшов. Вода гатi вiдливає зеленi  тiнi  дерев,  контури  гори  й  барву
заходячого рожевого сонця. Де-не-де на її сильнiй  поверхнi  зявляються  й
швидко розбiгаються до берегiв концентричнi круги. Це рибки  випливають  i
цiлують повiтря.


   Пiхнявся до  лiсу.  Схил  гори  вкрито  густою  верствою  мякого  моху.
Напружено, але спокiйно стоять стрункi ялини. Їх верхи смiються ще сонцем,
що владно осiдлало Чорну Клеву. Хруснула десь гiлка, крикнув  готур,  зпiд
вивертня зiрвалася й пострiбала до гори серна.
   Забута, зруйнована колиба. Делi, що з них зложенi  її  стiни,  погнили,
обросли мохом i маленькими деревцями. Це рештки вiйни.  Тут  стояв  якийсь
штаб.


   Зупинився. Абсолютна тиша.  Робиться  моторошно.  Злободеннi  справи  й
цiлий бiг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час  i
простiр, перевертають камянi  сторiнки  минувшини  й  зазирають  туди,  де
писано все лiтерами крови й огню.


   Очi ж шлють гляд за глядом до шпилiв  гiр,  що  вгрузли  в  саме  нутро
планети й лежать ось, нiби забутi на бойовищi шоломи  якихсь  велитенських
воїнiв. У хмарах, у стрiльнiй блакитi грузнуть маєстатно їх верховища.  На
них лiг знак сонця, круглий, урваний, а над ними  золотом  кутий,  троякий
знак сильних, знак вiчно бажаючих перемоги.
   Перед  ним  -  ген  до  стiп  соняшного  трону  того  мiсця,  де   воно
благословляє день, хильнувся та  й  свавiльно  розлiгся  навкруги  лудяний
сонцем простiр. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях  розкоту
- степy, пралiсу,  моря  родилось  i  приняло  металеву  твердiсть.  Якесь
особливе слово... I проникло воно в глибини, у височi,  вiдпяло  далечiнь,
загрiлось у буревiї душ i  сердець  небувалим  полумьям,  досягло  камяних
гiрських уст...
   I встали гори i промовили.
   I вже здавалось, столiття - десятки сивих сивих  столiть  царювала  тут
велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечнi колисковi пiснi  струнких
смерек... I, здавалось,усi руки, всi уста, всi серця гiрського  племенi  -
це камiнь, це гранiт, безмовний,  безбарвний,  холодний...  Здавалось  очi
його залитi шклом, що на ньому стояла  роса  вiчних  туманiв,  що  нiколи,
нiколи не мiняли своєї жорстоко-безнадiйної барви.
   Але слово, що громом,стогоном  виривалося  з  камяного  нутра  потужних
велитнiв, нараз зтрясае самi основи царства вiкового спокою. Здрiгнулвсь i
жадiбно затрiпотала сама земля. Вона  уздрiла  свого  Творця  в  безмежних
висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою  чину.  Вона
ожила.

   1932 - 33. Ясiня - Прага.

   (Кiнець)


   [1] На Гуцульщинi коли кличуть, то скорочують iмена.
   [2] Басурканя - вiдьма.
   [3] Волоцюг
   [4] Ти чого тут сидиш?
   [5] Не розумiю

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: