Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   Чого не гоять лiки - гоїть залiзо,
   чого не гоїть залiзо - гоїть огонь.
   ГIППОКРАТ

   Серед цiєї темноти i ночi розпачливо наростає той згущений  крик  життя
та поволi наповняє собою повiтря - втiлюється в отi, на вигляд  байдужi  i
мовчазнi, постатi в кожухах, входить у  кожний  день,  кожну  добу,  кожне
десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна,  мов  бочка  з  порохом,
iсторiя, заповнена небезпечними людьми, що причаїлись i чекають, блискаючи
сердитими очима.
   "ВОЛИНЬ"

   I

   Вiвторок,  десята  година  ранку,  двадцять  четвертого  червня  тисяча
дев'ятсот сорок першого року. Синє, широке, безхмарне, дуже спокiйне, дуже
лагiдне небо i приємне, мiцне, веселе сонце.
   I враз  з  пiвденного  заходу,  понад  примiськими  осокорами,  садами,
городами i хатами, зовсiм низько,  спадом,  нiби  зграя  птахiв,  що  хоче
приземлитися, появляється ескадрилья бомбовозiв. Одна мить - i весь  центр
шiстдесяти-тисячного  мiста,  чверть  кiлометра  вздовж  головної  вулицi,
вилiтає в повiтря.
   Нiяких сирен, нiяких алярмiв, нiякого попередження. Мiсто  било  нервом
перших двох днiв несподiваної вiйни, що десь там далi, на захiд, за триста
п'ятдесят  кiлометрiв,  мов  бомба,  вибухнула.   Всi   були   стривоженi,
здивованi, поспiшали до крамниць, на базари, запасалися хто чим  мiг,  але
нiхто не чекав того вже ось тут, у себе над головою. Всi  бачили  це  лише
десь там, далеко, як Львiв, як Перемишль. Головною широкою вулицею в  тому
ж напрямку день i нiч з ревом, криком i лайкою текла безупинна рiка машин,
людей i коней, на хiдниках, на базарах, у всiх вулицях i завулках вирувало
людьми.
   I враз той рiзкий, пронизливий, гострий, стихiйний шум,  той  раптовий,
напружений гуркiт, той гарячий свист, той зрив землi, той вибух вогню i та
густа, масивна, пiд саме сонце, чорно-бура вируюча маса диму.
   Якiв  Балаба  отямився  на  асфальтi,  пiд  самою  гусеницею  сталевого
гiганта, що саме вибухнув вогнем i палав, мов смолоскип. Якiв був  глухий,
нiмий, дерев'яний, але все-таки якась сила зiрвала його i вiн хотiв бiгти.
Не знав i не бачив куди. Однi лише звалища i огонь. До того  ж  у  повiтрi
пролетiла нова ескадрилья лiтакiв, засипаючи землю градом куль.
   Як вiн пiзнiше з  того  все-таки  вирвався  i  як  опинився  на  вулицi
Тополевiй у своїх знайомих Бачинських -  того  Якiв  не  мiг  би  як  слiд
сказати, бо вiн остаточно отямився аж  на  помостi,  в  калюжi  води,  вiд
запаху паленого волосся, вiд  гострого  болю  ран,  що  їх  чимсь  мастила
невiдома розпатлана жiнка.
   - Знаєте, - казала пiзнiше сестра Бачинського, Ольга, чоловiка i сестру
якої вивезли минулого року большевики на Сибiр, а  тому  вона  не  боялась
нiякої вiйни, помагала раненим i перша помiтила Якова, - знаєте, щось таке
увiгналося до кухнi i гримнуло на пiдлогу. Щастя ще, що була вода, а то  ж
кажу: горiв! Ну, дослiвно горiв! На бiгу! Живцем! I навiть не гасився...
   Першими його словами були: "Балаба... Дермань... яблука... гiмназiя..."
I щойно пiзнiше Мотря, старша сестра Ольги, все це розлущила. "Таж це  наш
Якiв! Не бачите! Що жив у мене на квартирi... Гiмназист. З  Дерманя...  Що
привозив яблука..."
   Якова пригадали. Пригадали всi. I старшi, i  молодшi,  i  Бачинськi,  i
їхнi сусiди, i Малка  та  Рiвка  Шнайдери,  що  винаймали  другу  половину
будинку Бачинських. Його негайно пiднесли з калюжi, поклали на  матрацi  в
кутi на помостi. Його з усiх бокiв пекло, вiн втрачав притомнiсть,  нiкого
не бачив, перед його очима  мигало  багато  нiг,  з  вiкна  несло  згаром,
вибухами. Мiнялись тьма i свiтло, тиша i гуркiт, спокiй i рух.
   А одного разу, здається,  також  ясно  свiтило  сонце,  знов  зчинилась
метушня. Бiгли, янчали, кричали. Згодом над самим дахом будинку прогримiли
знайомi звуки, щось засвистало, шарпнуло вiкнами, брязнуло скло, задрижала
пiдлога, загойдалась висяча лампа, рушилась i повисла навскiс картина,  що
висiла сливе над самим Яковом. Якiв прокинувся, зовсiм отямився, хотiв був
зiрватися й бiгти, але не було вже часу i вiн чекав вибуху, чекав кiнця.
   I коли вiдлетiв гуркiт i десь там  за  мiським  парком  завмер  зовсiм,
настала така глибока тиша, що Якiв чув своє  придушене  дихання  i  рiвний
цокiт годинника з третьої кiмнати.
   Можливо, це була одна мить, дослiвно секунда, але Якiв її не  видержав.
Вiн, як був, зiрвався i з диким криком "тiкайте!" кинувся  прожогом  через
заднi дверi у сад.
   - Нерозiрванi бомби! Тiкайте!  -  кричав  вiн  не  своїм,  розпачливим,
настирливим голосом.
   З-пiд бетонової плити веранди, з-пiд старої хижi в саду, з ям  i  ровiв
зривалися люди i кудись бiгли. Без мети i напрямку. До парку,  на  вулицю,
на городи. Скрiзь були люди, повно людей, багато людей. Бiгли, метушились,
щось несли, тягнули. Якiв натрапив на  Рiвку,  що  ледве  несла  хлопця  з
перев'язаною ногою. Якiв без слова вирвав вiд неї хлопця i побiг далi.  За
ним, так само безмовно, бiгла Рiвка.  Бiгли,  здавалось,  навмання,  через
парк, невiдомо куди.
   I лише згодом, пiд вечiр, Якiв з Рiвкою i раненим хлопцем опинилися  на
вулицi, що колись звалась Вузькою, але тепер являла собою звалище  руїн  i
грузiв, серед яких тут i  там  примарне  трималося  кiлька  напiвруїн,  що
нагадували будови. До одної з таких напiвруїн потрапив Якiв.
   П'ять просторих, недавно, мабуть, ще гарних, а то й  розкiшних  кiмнат,
рiзьбленi, м'якi, плюшевi, багряної барви, фотелi, тяжкi  дубовi  столи  i
шафи, тяжкi на вiкнах i дверях завiси, на помостах килими... Нi вiкон,  нi
дверей - змереженi рисами стiни, розбите скло, опалий тиньк i пилюга.
   Якiв ледве стояв на ногах, з його попеченого чола  спливала  кров,  усе
тiло пекло, нiби на нього лили розтоплене залiзо. Вiн  хотiв  кудись  iти,
але його задержали, вказали одну з кiмнат з широкою, плюшевою канапою,  на
яку вiн одразу звалився, заплющив очi i так довго  лежав,  горiв,  втрачав
свiдомiсть, горiв знов. А коли одного разу вперше, якось яснiше  розплющив
очi - побачив навпроти  широку  пiд  склом  шафу,  тiсно  набиту  книгами.
Побачив книги. Багато книг. Це було  його  перше  враження.  Шафа,  набита
книгами з гарними, переважно золоченими, написами. I вiн здивувався:  хто,
як i для чого закинув його сюди? I не було нiякої вiдповiдi.
   До Якова приходили якiсь люди, приносили їжу, лiки, щось з ним  робили.
Вiн усе це бачив, чув, але разом з  тим  не  бачив  i  не  чув;  щось  тут
дiялось, падали якiсь слова, було ясно, було темно, iнколи  здавалось,  що
все обертається, нiби в якiйсь кулi чи якiйсь каруселi, часом  гостро,  до
самого нутра, щось пропiкало, здавалось,  що  крiзь  цiле  тiло  проходить
струм вогню, що вогонь ходить жилами разом з кров'ю, що вiн вливається  до
мозку i ось уже горить сама голова, так само як горiв той сталевий гiгант.
   - То було справжнє чудо! - оповiдали пiзнiше. - На  будови  Бачинських,
на їх город, що межує з мiським парком, впало, уявiть, дев'ять бомб, i  нi
одна з них не розiрвалась.  Одна  впала  просто  на  дах,  пробила  бляху,
пробила стелю, зарилася в пiдлогу на кухнi... I коли б вони розiрвалися  -
там не лишилося б каменя на каменi...
   Так казали пiзнiше. Але це не було єдине чудо того часу. Як назвати те,
що з кiлькох десяткiв молодих чоловiкiв, якi  саме  в  той  час,  разом  з
Яковом, їхали на мобiлiзацiю, лишилося живими тiльки двоє - сам Якiв i  ще
один. Що весь їх обоз з людьми i кiньми  зник.  А  коли  Якiв  пiсля  того
всього остаточно отямився i побачив перед собою ту шафу з книгами  -  йому
видалось це також  чудом.  Затишок.  Спокiй.  Канапа.  Розбите,  вiдчинене
вiкно... У нього вривається  далекий  шум  мiста.  Вiтер  похитує  завiсу.
Багато речей i мiж ними, на шафi, глобус.
   Згодом завiшенi тяжкими плюшевими завiсами дверi  вiдчинились,  увiйшла
дiвчина з тацею, принесла склянку молока, кусень булки, поставила  все  це
перед  Яковом  на  круглому  столику.  Якiв  був  розгублений,   намагався
звестися, хотiв щось сказати, перепрошував. Його  обличчя  неголене,  чоло
перев'язане, йому чогось соромно.
   Але дiвчина нiяк на це не зважила, пiдсунула ближче  столик,  запитала,
як вiн себе почуває, сказала, що вона шукала лiкаря, але не могла  знайти,
що всi лiкарi тепер або зникли зовсiм, або заваленi пораненими. Але вiн не
має чого турбуватися, вона дiстала досить лiкiв, i рани його не  тяжкi.  I
що вiн тут може спокiйно лежати, це дiм її батькiв, що Рiвка -  її  старша
сестра, що в неї є ще одна сестра, але вона у мiстi, i нiхто не знає, що з
нею сталося.
   - А як фронт? - запитав Якiв.
   - Наближається... завтра-позавтра тут будуть нiмцi, - сказала дiвчина.
   - А що ж ви? - запитав, якось не подумавши, Якiв, бо вiн знав, якої  цi
люди раси.
   - Нiчого, - якось байдуже сказала дiвчина. -  Лишаємось...  Мої  обидва
швагри поїхали, а ми... жiнки... Ми лишаємось. Що нам можуть  зробити?  Ми
нiкому нiчого не зробили поганого.
   Якiв мовчав. Зрештою, вiн i не мiг багато говорити. Пив своє  молоко  i
лягав знов. Лежав горiлиць.  Сливе  нерухомо.  Iнодi  позирав  на  шафу  з
книжками. Любив тi речi i бачив там, навiть здалека, привабливi написи...
   - Кому цi книжки належать? - запитав вiн раз дiвчину.
   - Швагровi, - вiдповiла  коротко.  Згодом  Якiв  довiдався  бiльше.  Що
дiвчину звуть Шприндзею, що з нею її батьки - Герш  i  Песя  Зiльбери,  що
останнiми днями до них переїхала жити її сестра Рiвка зi  своєю  свекрухою
Малкою i сином Мошком. Що всi вони переляканi, всього бояться, не  знають,
що з ними станеться.
   Але Шприндзя не виглядала переляканою.  Була  бадьора,  швидка,  навiть
весела, їй рокiв сiмнадцять... Середнього зросту, тонка, тендiтна,  великi
чорнi очi, густе, чорне волосся. Гарно одягнена. Ходила, видно, до  якоїсь
високої школи. Цiкава. Багато питає.
   Минали днi i ночi. Мiсто димiло, стогнало, кричало.  Скреготiло  залiзо
танкiв. Небом пролiтали все новi й новi ескадрильї лiтакiв, дрижали стiни,
але бомб бiльше  не  падало.  Лише  в  повiтрi  стояв  дивний,  загальний,
незвичний настрiй, коли здавалося, що на очах мiняється весь свiт,  навiть
люди, навiть сама земля. Здавалось, все, що було, - провалилося i лишилися
тiльки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рiшення.
   I прийшло воно разючо несподiвано.  Одного  ранку,  на  свiтаннi.  Коли
навiть затихли були гармати. I хоча всi знали, що "вони" прийдуть,  i  всi
їх сподiвалися, але того, що сталося, нiхто не сподiвався... Ще горiли  на
схiдному краю автостради блiдо-зеленi,  з  рудими  зiрками  танки,  як  на
захiдному її кiнцi бiля зовсiм цiлих касарень, уздовж обох  бокiв  дороги,
величезнi маси святочно одягненого люду з квiтами й прапорами вiтали чуже,
переможне вiйсько. Нiби з-пiд землi виросла збита з дощок, омаяна  квiтами
й прапорами, величезна трiумфальна арка з двомовним написом:
   "Хай живе могутня нiмецька армiя! Хай  живе  її  великий  вождь  Адольф
Гiтлер!"
   Якiв також не мiг втриматись, щоб i собi не вилiзти на вулицю, дарма що
був весь, мов мумiя, обмотаний матерiєю. На вигляд  вiйська,  що  довгими,
стрункими колонами, нiби на парадi, моторовими возами  плило  повз  нього,
очi його робились  вогкими.  Таке  вiйсько!  Людина  в  людину!  Мовчазно,
струнко, без гамору й крику, лише гудуть мотори, - їдуть i їдуть, вперед i
вперед, нiби там спереду не фронт, а парад, у сталево-сiрих одностроях,  у
глибоких, по самi плечi, шоломах, всмiхаючись на привiтання i  ловлячи  на
льоту китицi квiтiв.
   Робилось безпечно, спокiйно, радiсно. Люди вiталися. Навiть старий Герш
iз своєю Песею пiдбадьорились,  перестали  охати  i  заговорили  нiмецькою
мовою.
   - Я знаю нiмцiв... - казав Герш. - Ще з минулої  вiйни.  То  культурний
народ... Дивiться, як вони поводяться... А  порядок...  О,  тi  вмiють!...
Культурний народ. Господарi!
   Якiв вислухав фiлософiю Герша без коментарiв, вiн збирався  додому,  до
свого Дерманя, до своєї родини. Там його напевно буде потрiбно, але старий
Герш, як тiльки це почув, одразу заперечив:
   - Чого так  спiшити?  Що  будете  там  робити?  На  селi?  Ви  молодий,
розумний,  iнтелiгентний...  Тут  буде  роботи  й   роботи...   Почекайте,
побачите, розглянетесь...
   Такої думки був не лише Герш, а i його Песя. А ще виразнiше  настоювала
на цьому їх дочка Рiвка, а найбiльше Шприндзя.
   - Знаєте що? - казала Шприндзя. - Бачу, ви любите книжки. Як прочитаєте
всю ту шафу - тодi йдiть.  Але  чи  я  для  вас  менше  цiкава,  нiж  Анна
Каренiна?
   - То чорт не дiвчина, - сказала на це Рiвка. - Дивiться, дивiться... Ще
молоко на губах, а вже що в неї на думцi.
   - А ти! - вiдбивалась Шприндзя... - Свята та Божа! Янгол! - i при цьому
моргала на Якова.
   Одного разу Рiвка покликала Якова до кiмнати, де стояло кiлька  товстих
шаф, вiдчинила одну з них, що була набита чоловiчим одягом, i сказала:
   - Це мого швагра... Виберiть щось для себе... Хтозна чи вiн вернеться.
   Якiв позбувся свого обгорiлого лахмiття, обернувся у бравого,  молодого
мужчину. Вiн ще не мiг як слiд  ходити,  але  йому  не  хотiлося  також  i
лежати. Вiн сидiв з  обв'язаною  ногою  у  фотелi,  з  книжкою  в  руцi  i
вислухував вiстки, що їх приносили по черзi  Рiвка  i  Шприндзя...  Почали
говорити про мобiлiзацiю українського вiйська. Ця  вiстка  Якову  особливо
сподобалась.  Скорше  б  вигоїтись,  скорше   б   встати.   Вiн   пробував
проходжуватись, щось помагати. До  його  кiмнати  заходили  то  старi,  то
молодi  господарi,  а  найчастiше,   розумiється,   Шприндзя.   Вони   вже
розговорилися,  теми  їх  розмов  значно  поширились.  Шприндзя  переважно
питала, Якiв переважно вiдповiдав. Тон Шприндзиної мови злегка  глузливий,
її лiве око трiшки примружене.
   - Ви, чую,  також  служили  у  вiйську?  -  питала  вона,  спершись  на
завiшений одвiрок, при чому її гарне, обрамлене чорними  кучерями  обличчя
ледве виднiлось у присмерку вечора на багряному тлi завiси.
   Якiв сидить у фотелi, права його нога спочиває на  пiдставцi,  в  руках
товста книга, на цей раз про Александра Македонського, яку вiн уже  кiлька
днiв читає.
   - Служив, - байдуже вiдповiдає Якiв, розумiючи її глузування.
   - У польському, як не помиляюсь?
   - Умгу, - мугиче Якiв.
   - Чи не в уланах?
   - Так нiби вiдгадали.
   - Бо менi хтось казав...
   - Хто мiг казати?
   - Здається, Оля...
   - Ну i що?
   - Нiчого. Я лише так. Жiнки завжди цiкавi. Довго служили?
   - Довго.
   - Два роки? Три?
   - Я був заводовим.
   - А що це таке?
   - Вояк, що лишається у вiйську на все життя.
   - Усе життя? Ви так любите вiйсько? Вiйну?
   - Люблю.
   - От дивно! Чому?
   - Люблю, i все.
   - Але ж ви, бачу, любите книжки.
   - Ну так що?
   Шприндзя  кiлька  разiв  похитує  кокетливо  своєю   гарною   голiвкою,
кармiновi її уста iронiчно посмiхаються...
   - Менi казали... Я чула, що  вченi  люди,  -  почала  вона,  розтягуючи
слова, але Якiв її перебив:
   - Не належу до вчених людей.
   - Як нi? Але ж ви вчилися... в гiмназiї.
   - Це ще далеко до вчености... I я її не скiнчив.
   - Чому?
   - Були причини.
   - Ви були офiцером?
   - Нiяким офiцером - всього лише пiдхорунжим. Вахмiстром-пiдхорунжим.
   - О! - вирвалось у Шприндзi. Вона не зрозумiла останньої вiдповiдi, але
вичула, що далi  питати  не  личить.  Також,  здається,  в  тонi  її  мови
змiнились деякi звуки. Здається, в нiй менше стало iронiї. Вони на хвилину
замовкли, i в тiй  мовчанцi  вичулась  загадковiсть.  Це  не  була  просто
мовчанка, це, можливо, була маленька розгубленiсть.
   До речi, Якiв досить добре говорить, пише й читає по-нiмецьки... Звiдки
ту мову знає? Частково ще з гiмназiї, а головне - з вiйськової служби, вiд
своїх нiмецьких колег. I це йому тепер дуже в пригодi. Ось, наприклад,  чи
не з першого дня нової влади господарцi нiмецькi солдати пiшли вiд будинку
до будинку з недвозначним намiром "органiзувати" мешкання.  В  одних  вони
лишали на дверях папiрчики з написом "бешлягнамт", з iнших тягнули  тi  чи
iншi речi, здебiльша меблi. Прибули вони й до будинку на вулицi Вузькiй, i
на їх стукiт у  потрощених  дверях  з'явилася  дебела,  замотана  чоловiча
постать, що доброю нiмецькою мовою спокiйно запитала, чого вони хочуть.
   - Хто тут мешкає? - запитав один у шоломi з бляхою на грудях.
   - Я! - вiдповiла постать.
   - Як ваше прiзвище? - спитав той з бляхою.
   - Зiльбер, - вiдповiв спокiйно Якiв.
   - Жид? - знов питання.
   - Нiмець, - спокiйна вiдповiдь.
   - Добре! Дякую! Вибачте! - I люди в шоломах вiдiйшли.
   Розумiється, вся ця  байка  була  вигадана  Шприндзею,  i  вигадана  не
найгiрше... Як також не найгiрше виконана в ролях. У кожному разi  килими,
шафи й канапи в будинку на вулицi Вузькiй залишились поки що на  мiсцi,  а
Якiв став вигiдною, корисною, невiд'ємною частиною родини цього дому.  Нi,
нi! Якiв тепер нiяк не смiє вiдiйти!
   Тим бiльше що нове життя з кожним днем набирало виразнiших контурiв. На
очах зникали  руїни,  очищались  дороги,  вставлялись  вiкна,  на  стовпах
зависли знов  телеграфнi  дроти,  нiби  з  води  поросли  рiзнi  крамницi,
крамнички,  кiоски.  Вперто  ширилися  чутки  про  українську  армiю,   на
перехрестях вулиць появились незграбнi, свiжоспеченi  полiцаї  виразно  не
нiмецького походження, у якихось незнаних, казали литовських, унiформах  з
тризубчиками на шапках. Тут i там замаяли жовто-синi прапорцi...
   I злива розпоряджень, оголошень, оповiсток. Якiв, не зважаючи  на  свiй
вигляд, чекає свого оголошення. Вiн уже почав  мрiяти...  Уявляв  себе  на
конi, на чолi куреня кiнноти армiї Української Республiки. Затремтiла десь
глибоко в душi якась дивна струнка, пригадав ураз, що  вiн  з  Дерманя,  з
кутка, що зветься Запорiжжя, що хтось десь колись казав,  що  його  якийсь
там прапредок Балаба... I так далi, i так далi... Струнка в душi  грала  й
грала, i вже годi було її приглушити, i не було сили сидiти бiльше отут зi
Шприндзею i розводити тари-бари.
   Але минали днi, минали ночi, дуже швидко, нiби шалений, бiг  хвилюючий,
нервовий, бурхливий час, а оголошення не появлялося.  Натомiсть  появилося
багато iнших, а мiж ними також оголошення про те, що всi мешканцi мiста  й
околицi жидiвського походження мусять носити на лiвому  рукавi  опаску  iз
знаком Давида, а на грудях i  спинi  овальну,  точно  визначеного  розмiру
жовту латку.
   - Навiщо їм це, для щастя, потрiбно? - здивовано  й  збентежено  спитав
Якова старий Герш, коли вони всi сидiли в загальнiй їдальнi за вечерею.
   - Якась вища полiтика... Не розберу, - вiдповiв Якiв, хоча фактично  цi
справи в загальному були йому вiдомi ще з часiв його вiйськової служби.
   - Як це бридко! Як це бридко! - патетично викрикнула Шприндзя.
   - Але чого ти кричиш? - ще голоснiше спитала її сестра Рiвка.
   - Чого кричиш? Чого кричиш? А ти чого не кричиш? Тепер усi знатимуть! -
не вгавала Шприндзя.
   - Що знатимуть? Чого лементуєш, нiби купуєш  на  базарi  копу  яєць?  -
сердилась сестра.
   - I хай знатимуть, - враз спокiйно озвався Якiв.
   - Добре вам! Що вам! Ви не жид! - обернулась до нього Шприндзя.
   - Ще гiрше!
   - Що може бути ще гiрше?
   - Мабуть, є й таке, - вiдповiв Якiв.
   Увечерi навiдалась до Якова Оля Бачинська. Розмова в родинi Герша  далi
велася довкола тих оголошень. Вислухавши все те, Ольга спокiйним  голосом,
але з почуттям якоїсь гiркоти звернулась до Рiвки:
   - Бач, Рiвко! Чи не казала я тобi отодi, як вашi хлопцi поприпинали  на
себе отi червонi зiрки й танцювали в той час, коли нас ночами  виривали  з
постелi i вивозили на Сибiр. Чи не казала ти сама, що "ми" вже у  "вас"  в
мiшку, лише треба зашморгнути? А чи не видав твiй власний  племiнник  мого
чоловiка, який йому нiчого поганого не зробив? Бачиш? Маєш тепер!  Бог  не
прийде києм карати!
   Рiвка мовчала. Всi мовчали.  У  кiмнатi  напiвтемне.  Щприндзя  помiтно
нервувалася i щось хотiла вiдповiсти, але на неї  глянув  старий  Герш,  i
вона заспокоїлась.
   - Може, я цього i не мала казати, - промовила знов Ольга. -  Знаю  вашу
бiду i не радiю з неї. Але моє серце також не з каменю, i ви добре знаєте,
де  мiй  чоловiк,  моя  сестра  Марiя,  чоловiк   Кравцевої,   Корнiєнкiв,
Михайликiв... А он погляньте, що вони лишили по наших тюрмах: у Львовi двi
з половиною тисячi трупiв, у Дубнi сiмсот вiсiмдесят...  I  так  скрiзь  у
кожному мiстi. Що ви скажете на це, людоньки?
   Глибока мовчанка була вiдповiддю на  мову  Ольги.  Надворi  в  цей  час
починало гримiти, слабенька електрична лампочка над столом, що  загорiлась
тому пару днiв, вiд кожного грому злегка мигала, у кiмнатi був присмерк, i
обличчя присутнiх видавались масками на темному тлi.  По  хвилинi  з  тiєї
мовчанки i пiвтьми почувся голос старого Герша. Вiн звучав мовби з якогось
пiдземелля.
   - Говориш правду, Ольго, - казав старий, тримаючи в лiвiй долонi  мичку
довгої, сивої бороди. - Бог не прийде києм карати,  так  кажуть  все  нашi
люди. А думаєш, я їм цього не казав?  Казав.  Багато  разiв  казав.  Давно
казав. Ще за тiєї революцiї... Схаменiться, казав я їм, що ви, дурнi дiти,
робите? Але, думаєш, вони мене послухали? Думаєш, не хотiли вони й мене на
той Сибiр послати? А он брата мого Шмуля, сама знаєш, так само, як i твого
чоловiка, вислали... Були люди як люди, а  то  видумали:  якогось  Маркса,
якогось Ленiна, якогось Гiтлера, тi до ями тих, тi тих, - божевiльнi!
   Мiцна блискавка прорвалася крiзь завiшене й забите дошками вiкно, а  за
нею трiснув грiм,  що  вiд  нього  задзвенiли  на  креденсi  склянки.  Всi
мовчали. Нiхто не хотiв бiльше говорити, здавалось, i так все ясно.  Ользi
подали склянку чаю з медом i кусник бублика, i, коли вона випила чай, вона
захотiла поговорити з Яковом.
   - Як ти, Ольго, пiдеш? - спитала Рiвка. - Таке ллє. Може,  залишишся  у
нас?
   - Нi, нi! Пiду! Я не з цукру... I воно перестане, - сказала Ольга.
   - То, може, тобi дати парасолю? - спитала стара Малка.
   - О, парасолю - так! Добре. Завтра принесу. Я  не  сподiвалася  такого.
Вийшла з дому - небо було майже ясне...
   - Я прийшла сказати, - почала Ольга, коли вони  з  Яковом  перейшли  до
його кiмнати, - що наша Мотря має вiльну  кiмнату,  ту  саму,  в  якiй  ви
мешкали, коли ходили до гiмназiї, i ви могли б перейти до неї. Чого будете
тут? Це чужi люди. Ви мiж ними як бiла ворона. Та й  у  нас  є  кiмната  -
бомби витягли. Боже - таке диво. Подумайте, що б з ними було, коли б  вони
розiрвалися... А там таке коїться! Усi щось роблять, планують. Наш  Андрiй
вiдкрив комiсову крамницю на Широкiй, що тепер назвали вулицею  Герiнга...
Вiдкрили броварню, електрiвню, цегельню,  що  ото  на  Вигiнку,  у  Бабинi
вiдновляють цукроварню, в Сатиєвi гуральню... Усе було б добре, коли б  не
тi полоненi. Тисячi. Кажуть, триста тисяч пригнали, три табори заложили, i
всi, кажуть, добровiльно пiшли, i я вiрю... А такi бiднi, такi, кажу  вам,
що я ще не бачила таких людей на землi. Як глина, як живi мерцi, що лежали
в гробi бодай тиждень... Усе б їм вiддала, а не дозволяють...  Та  нiмота!
Морити живих людей! Що вони виннi?
   Ольга говорила пiд удари громовицi, горiла, як i в  їдальнi,  невеличка
електрична лампочка, тiнi  лежали  по  всiх  кутах.  Пiзнiше,  коли  Ольга
виговорилась, вона оглянула кiмнату.
   - Нiчого... Маєте  непогане  мешкання...  Але  що  я  чула?  Я  чула...
Говорили у комiсовiй Андрiєвiй...  Якийсь  партiйний  заходив,  i,  видно,
хтось iз тих... наших... Може, з Вiдня... Так  той  казав,  що  всiх  "їх"
позганяють до гетто. Казав, що там, у Галичинi, вже зiгнали...
   Якiв  переважно  мовчав,  вiн  сидiв  у   своєму   фотелi,   виставивши
перев'язану ногу, курив цигарку, поглядав на  Ольгу  i  мовчав.  Було  вже
пiзно, Ольга схаменулась, що вже час, що треба йти. При  її  вiдходi  Якiв
лише сказав:
   - Я ще подумаю... Маю деякi плани... Я вам  скажу.  Вiтайте  там  тiтку
Мотрю i всiх ваших. Подякуйте, що вони мене не цураються...
   Ольга вiдiйшла, гримiти перестало, дощ, здається, починав ущухати, була
одинадцята година. Якiв збирався лягати, як звичайно, з  книгою  в  руках,
коли дверi його кiмнати тихенько вiдчинилися i в їх  обрамленнi  появилась
невеличка постать Шприндзi. Вона увiйшла так тихо, що  Якiв  зразу  її  не
помiтив. Увiйшла i зупинилась бiля порога. Слабеньке  свiтло  лампки  лише
злегка видiляло її на тлi темних завiс. Якiв, що був уже в постелi, звiвся
на лiкоть i дивився здивовано...
   - Ви не бiйтесь, - прошепотiла дiвчина... - i вибачте менi... Я прийшла
щось вас запитати...
   - Чого хочете? - сердито буркнув Якiв.
   - Я хотiла вас запитати... чи то... правда?
   - Що правда?
   - Що їх стiльки вимордувано?
   - Кого?
   - Ну... тих... ваших... людей?
   - Як то чи правда? Ви не вiрите? Сумнiваєтесь? Ви цього не знали?
   - Нi, я не знала.
   - Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все  так  добре  знаєте,  всiм
цiкавитесь, i враз така необiзнанiсть.  Бо  ви  не  хотiли  знати,  бо  ви
закриваєте очi, бо вас це не обходить i не болить. А тепер добранiч! Iдiть
спати!
   - Вам чогось бракує? - почулась обережна,  делiкатна  вiдповiдь  на  цю
мову. Голос прозвучав так хвилююче i так вникливо, що Якiв не  мiг  одразу
знайти вiдповiдь.
   - Я хочу просити у вас допомоги,  -  продовжувала  Шприндзя  тим  самим
тоном. -  Ви  мужчина.  Ви  сильний.  Ви  знаєте...  I  ви  розумiєте,  що
сталося... Ви добре розумiєте, бiльше, нiж  я,  бiльше,  нiж  мiй  батько.
Бiльше, нiж ми всi... Я знаю, що вам  сказала  Ольга...  Нi,  нi...  я  не
пiдслухала - не бiйтесь, але я знаю. Вона  вас  не  любить,  i  ви  знаєте
чому... Це стара iсторiя.  Але  уявiть  собi:  от  вiйна,  от  люди  йдуть
кудись... Однi туди, iншi туди. Їх так багато. I  всi  вони  щось  у  собi
несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозумiли, але я
хочу вам сказати, що всi вони несуть у собi самих себе. Кожний сам себе. I
кожний живе сам собою... I кожний думає, що лише вiн є, а  iнших  нема.  I
кожному болить, що вiн такий самiтний, i нiхто не спiвчуває йому - нiхто i
нiде. А знаєте, чому це так? Бо нiхто з нас не  може  бути  сильнiшим  вiд
iнших, щоб помогти тим, якi  йдуть  разом  з  ним...  Здається,  всi  люди
поробилися слабими. Нема мiж нами бiльше героїв... i святих. Усi змiшалися
в одну масу, як пiсок пустинi... I тiльки вiтри  женуть  нас  кудись...  I
нiхто з нас не знає куди...
   Дуже незвично звучали слова тiєї дiвчини, Якiв нiколи нiчого такого  не
сподiвався.  Її  уста,  здавалось,  дрижали  вiд  напруженого  хвилювання,
здавалось, плач бринiв у її голосi, I, сказавши це,  вона  вийшла.  Вийшла
без єдиного слова. Не оглянулась, не сказала "добранiч".
   Кiлька хвилин пiсля того Якiв лежав мовчки i  нерухомо  i  все  не  мiг
позбутися звучання слiв, що їх залишила по собi та маленька дiвчина.  Чого
вона хотiла? Що хотiла сказати? Вiдповiдi простої,  ясної,  безпосередньої
нема, але вiн знає, чого вона хотiла i що хотiла  сказати.  Вiн  не  читав
бiльше, вiн погасив свiтло, i чомусь йому здалося, що вiн  мусить  тут,  у
цьому домi, лишитися. Що вiн не покине його. А коли засипав,  на  хвилинку
вiдiрвався вiд настирливих думок, i тiльки тодi у його свiдомостi  увiйшов
шум, що продирався крiзь забите й завiшане вiкно. Шум  великої,  свiтової,
глобальної вiйни, що проходила понад планетою.



   II

   Другий день, особливо його ранок,  був  на  диво  сонячний,  блискучий,
по-лiтньому чистий, дарма що це був перший день мiсяця вересня. I була  це
недiля.
   Якiв рiшив цього дня вийти. Одягнутись i вийти. I вiн так  зробив.  Вiн
старанно в'язав сiру краватку, старанно чесав волосся. Вiн ще кульгав, вiн
ще мусив спиратися на палицю, але мiг уже йти i  мiг  довший  час  бути  в
русi. Зустрiвся зi Шприндзею, обмiнялися мовчазними поглядами, вона кудись
також поспiшала. Снiданок подала стара Рiвчина свекруха Малка.
   Пiсля вчорашньої зливи вулицi й хiдники  були  чистi,  руїни  парували,
головною вулицею тяглися величезнi дизелевi авта, на хiдниках усумiш  було
повно святочно  одягненого  люду,  на  соборi,  залитому  сонцем,  бамкали
недiльнi дзвони.
   I був пiднесений, бадьорий, святочний настрiй.  На  розi  пiврозваленої
вулицi,  що  колись   звалася   Садовою,   опiсля   Галєра,   ще   пiзнiше
Комсомольською, а тепер поки що не звалась нiяк, метушився хлопець з купою
газет пiд пахвою. Перше число першої газети, що почала  виходити  в  цьому
мiстi... I коштує вона п'ятдесят копiйок, i розхапують  її,  мов  нечувану
дорогоцiннiсть, i одразу на ходу, поспiшно, жадiбно читають.
   Якiв купив також газету i також почав на ходу жадiбно читати. В  газетi
повно захоплення, повно надiй, довжелезна  хронiка  нових  вiстей,  подiй,
органiзацiй, пiдприємств, оголошень, розшукiв. Але того,  чого  вiн  хотiв
знайти, - не знайшов.
   Якiв iшов далi, зайшов до собору, вислухав  Херувимську,  зустрiвся  зi
старшим  Бачинським,  довiдався,  що  багато  з  його  шкiльних  товаришiв
займають тепер рiзнi урядовi становища, зустрiв  Мотрю,  що  радiсно  його
привiтала, була здивована, схвильована - "ви так виросли, так змужнiли,  а
були такий юнак..." I так довго не бачились,  i  так  багато  за  цей  час
сталося... I що думаєте робити?
   - Ще не вiдомо, ще нiчого не вiдомо, - казав Якiв.
   - Переходьте до нас... Нас тепер  лише  четверо...  Та  "ваша"  кiмната
вiльна...
   - Ще не знаю, тiточко... Ще не знаю. У  мене  гарна  кiмната,  -  казав
Якiв.
   - Але ж... Я чула... "їх" будуть виселяти...
   - Куди?
   - Десь отуди... За станцiю... Усiх разом... Якiв  не  вiдповiв  на  це,
вiн, здавалось, пропустив це зауваження повз  вуха,  вiн  запитав  про  її
дочку Лялю, про її сина Клаву. Вiн довiдався, що Ляля вже давно не ляля, а
справжня Людмила, що до неї залицяються... Зрештою, ось i вона...
   До  них  пiдходила  дуже  гарна,  яскраво-свiжа,  барвисто   усмiхнена,
повновида, з легким  загаром  дiвчина  у  ясно-сiрому,  зовсiм  новенькому
костюмчику.
   - Де ти барилася. Лялю? - запитала її докiрливо-гордим  тоном  Мотря  i
одразу, не одержавши вiдповiдi, продовжувала: - А чи знаєш, хто це?
   Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сiрувато-бурштиновими очима
i вiдповiла:
   - Напевно, той ваш... Якiв. Мама вiчно вас згадує, - звернулася вона до
Балаби. - Чи не була вона часом у вас закохана? А я  вас  також  пам'ятаю.
Пригадуєте, як ми ловили кота?..
   - Ти-но краще пригадай, - перебила її мати, - як то ти  не  раз  лежала
пiд дверима Якова i кричала у щiлину: "Якi! Пустi-i-i, Якi!" Ха-ха-ха!  Не
давала йому вчитися.
   - Ну, мам! I як тобi не соромно таке пригадувати?
   - Чого ж тут соромно? Таж вiн виносив тебе на руках!
   Якiв усе те вислухав з легкою, приємною усмiшкою. Ляля  розчервонiлась,
знiяковiла, стала ще  кращою,  її  очi  зробилися  вогкими,  її  бурхливе,
хвилясте, з вiдтiнком бронзи, волосся горiло пiд зливою сонця. Щоб затерти
збентеження, вона почала швидко говорити:
   - А ви тепер тут? Де? У Зiльберiв? Добре вам там? Я знаю Шприндзю...  Я
з нею вчилася. Дуже нахабна... Ви, здається, були у вiйську?.. В уланах? I
нiколи, диви, мамо, не написав анi одного рядочка...
   Це вона пригадала собi докори матерi i повторила їх перед Яковом.
   - Нi, написав. Одну картку. Спочатку! - вiдповiла Мотря.
   - I та картка є у нас до цього  часу,  -  додала  Ляля,  Мотря  помiтно
знiяковiла, i Лялi, видно, це сподобалось...
   - Зайдiть до нас, - щебетала вона далi. - Зайдiть! Хоч би й  зараз!  На
обiд! Мамо?
   - Я вже просила, - сказала Мотря.
   - Не зараз. Iншим разом, - вiдповiв Якiв. - Зайду,  розумiється.  А  де
Клава?
   - Клава! О! Той! Той тепер... Не  знаєте?  Таж  вони  там...  комiтети!
Клава  якесь  начальство,  комендант,  чи  що...   Його   хотiли   забрати
большевики, ледве врятувався...
   - А як батько? - запитав Якiв.
   - Батько днює й ночує у своєму броварi. Вiн же тепер директором!
   Усi цi новини, а особливо Ляля, цiкавлять Якова. Цю  родину  вiн  добре
знає, пережив з нею кiлька зим. I пригадує собi цю саму Лялю  -  кучеряву,
яснооку, повненьку дiвчинку рокiв п'яти-шести-семи, i пригадує  також,  як
пiдкидав її високо вгору, вiд чого  дiвча  радiсно  й  дзвiнко  заливалося
смiхом, а Мотря жартiвливо казала: "Забавляйте, забавляйте! Може, ще  буде
вашою нареченою!" Приймав це як жарт, було нiяково таке чути  в  той  час,
але ось тепер, зараз?
   Ще раз  обiцяв  зайти,  попрощався  й  пошкутильгав  у  напрямку  свого
мешкання, пробиваючись крiзь гущу  святочної  публiки  на  хiдниках.  Гули
машини, лiтали голуби, свiтило сонце.
   Цi днi минали з вийнятковою, завжди напруженою, повною таємничих  подiй
швидкiстю. Мабуть, земля в цей час крутилася швидше, мабуть, сонце  горiло
бурхливiше, мабуть, всесвiт з усiма своїми горющими свiтилами  збурився  i
ошалiв. Усi  люди  були  п'янi,  вчадiлi,  по-своєму  непритомнi,  нервово
пiднесенi. Вони в цей час iнакше ходили, iнакше рухались, iнакше говорили.
Здавалось, вони хотiли жити швидше, сильнiше, пристраснiше, нiж звичайно.
   Якiв не лишав Зiльберiв, дарма що  йому  вперто  всi  радили  залишити,
дарма що вiн  кожного  дня  намiрявся  це  зробити.  Люди,  якi  випадково
траплялись на його життєвiй дорозi, були незвичнi для нього люди. Так. Вiн
їх бачив. Бачив не раз i не два. Знав їх прiзвища i знав, чим  i  як  вони
живуть, але вiн нiколи не мiг прозирнути у їх окремий, своєрiдний,  зовсiм
iнакший духовний свiт. Як вони жили самi мiж собою, про що розмовляли,  що
думали, як дивилися на iнших людей - цього Якiв не  знав...  Принаймнi  не
знав докладно, безпосередньо, органiчно.
   I от так сталось, що вiн мусив пiзнати тих  людей.  Бiльше,  вiн  мусив
бути з ними разом. Ще бiльше, вiн мусив стати в їх оборонi. Його  тi  люди
по-своєму полюбили i просили його не лишати  їх.  Тим  бiльше  коли  Якiв,
майже несподiвано, став "великою людиною". Став капiтаном. Шукаючи, як вiн
казав,  мiсця,  вiн  забрiв  був  до  Українського  Червоного  Хреста,  що
обслуговував полонених i  мiстився  на  тiй  же  головнiй  вулицi,  i  там
зустрiвся зi знаним полковником колишньої,  ще  революцiйної,  Української
Армiї, що звався Ступницький. Розговорились. Полковник був у клопотi. Йому
доручили органiзацiю батальйону не то вiйська, не то полiцiї з українських
хлопцiв, але вiн не знає анi одного слова  по-нiмецьки,  а  тут  весь  час
приходиться мати дiло з нiмцями. Якiв висловився, що, може б, вiн мiг щось
тут допомогти. Вiн мiг би бути, наприклад, за перекладача. Полковник охоче
погодився. Якова негайно представили нiмецькому капiтановi, що вiдав  цiєю
справою, i, по годинi розмови з ним, Якiв став сам "капiтаном".  Нiмецький
капiтан  був  ним  просто  захоплений.  Такий  "керль",  така  сила,  така
iнтелiгенцiя,  такий  фахiвець!  Якiв  буде  не  перекладачем,  вiн   буде
вишкiльним iнструктором! Але ж, виправдувався Якiв,  вiн  всього-на-всього
кiннотник. Нiчого! Тепер вiйна! Передусiм вiн вояк, а це - головне!
   Якова запросили до нiмецького офiцерського касина, з ним  пили,  з  ним
спiвали, вiн знає багато вiйськових нiмецьких пiсень, вiн знає "Дi  штрасе
фрай ден бравнен батальйонен", вiн дотепно й цiкаво  розмовляє,  вiн  може
вести дискусiю про Мольтке, Бiсмарка... Чудово!
   Другого  дня  Якiв  одягнув  дуже  ефектовну  унiформу  з   литовського
вiйськового сукна iз тризубчиком на круглому  кашкетi.  Виглядав  хвацько,
нiмецькi офiцери вiддавали йому честь, приймаючи  за  представника  якоїсь
чужоземної  вiйськової  мiсiї.  Його  нарештi  з  "капiтана"  пiдвищили  в
"майори",  а  з  огляду  на  мiцну,  мов  вилиту,  поставу  додали   титул
"залiзний". "Залiзний майор Палаба", - як казали  його  численнi  нiмецькi
приятелi.
   I став вiн вiдомим не лише  у  нiмцiв,  але  й  у  своїх.  Його  почали
запрошувати до органiзацiй, на засiдання, на наради, його  питали,  з  ним
радились, його слухали. Вiн  став  зв'язковим  мiж  окупацiйною  армiєю  i
мiсцевими урядовими чинниками. Його  посилають  в  делегацiї,  вiн  робить
iнтервенцiї, вiн вимагає полегш, помагає скривдженим.
   А разом з тим Якiв лишився у Зiльберiв.
   Причин для того багато, а головна з них та, що Зiльберiв  мають,  як  i
всiх їх одновiрцiв, перевести до загального мiсця, призначеного для них  i
названого "гетто". Почувши це,  Зiльбери,  як  були,  гуртом  кинулись  до
Якова. Старий їх патрiярх Герш нiчого не говорив, вiн лише стояв, похилий,
немiчний, i слухав. Мовчали також його жiнка i сваха. Зате говорили  дочки
Рiвка, а особливо Шприндзя.
   Шприндзя не говорила, а кричала:
   - Я не жидiвка! Я нiяка жидiвка! Яке моє дiло, що мої  батьки  породили
мене такою! Чого вони вiд мене хочуть?!
   - Дурна! Схаменись! - так само кричала на Шприндзю її сестра  Рiвка:  -
Хто тебе питає, чим ти хочеш бути? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш? Не  бачиш
їх? Не бачиш, що вони хочуть з нами зробити?
   - Сама ти дурна! - верещала Шприндзя. - Нi до якого гетто я не пiду!  I
ти не пiдеш. I батьки нашi не пiдуть!
   - I це зветься сестра, - казала на це, звертаючись до Якова,  Рiвка.  -
Говори з такою. Вона сама не знає, чого хоче. До гетто  не  пiде,  тут  не
може бути, а куди пiде? Куди? Ну, скажiть? Куди? У землю?
   Очi всiх п'ятьох були зверненi на Якова. Всi дивилися на  нього  як  на
порятунок. Якiв бачив тi їх погляди, йому було нiяково, вiн  не  знав,  що
має зробити, вiн не бачив нiякого виходу. Нарештi,  вiн  знав  дуже  добре
закони, що керують цiєю справою,  i  знав  вiдповiдальнiсть,  що  за  цiєю
справою зловiсно ховається. А разом перед ним п'ятеро, ба  шестеро,  бо  ж
там десь уже, мабуть, невинно спить їх  найменший,  Мойше.  Шестеро  живих
людей. Нiчого нiкому не винних людей. Просто людей. Що може їм помогти? Як
помогти?  Вогненний,  дикий,  з  вiдблиском  слiз  лютi  погляд  Шприндзi,
скерований просто на нього, вимагає: "Поможи! Ти можеш!" Згаслi,  байдужi,
овечi погляди Герша, Малки i Сури,  здається,  мовчать,  але  їх  мовчанка
лежить на сумлiннi Якова, мов тяжкий камiнь. Одинока Рiвка якась звичайна,
нiби вона прийшла купити копу яєць або продати старi черевики, -  зберiгає
присутнiсть духу i пiддає думку, що пiд їхньою  ж  хатою  є  дуже  добрий,
глибокий i широкий льох, що там можна поки що примiстити  батькiв  i  малу
дитину, що вона i Шприндзя будуть їх доглядати, а разом ходити  на  роботу
до рiзних урядiв. Це можна. Це єдиний вихiд. Аби тiльки  погодився  на  це
Якiв i аби нiхто про це не довiдався зi стороннiх людей.
   На тому льоху й зупинилися. Нiхто не  перечив.  Позносили  туди  лiжка,
поставили якiсь iншi меблi. Старi - Герш, Малка i Сура, -  а  також  малий
Мойше зiйшли туди i там залишились. Тiльки маленька свiчка освiтлювала  їх
невеличкий простiр. Вони лишились там  надовго...  Можливо,  назавжди,  їх
мешкання нагорi спорожнiло. У ньому залишився тiльки Якiв  на  постiйно  i
Рiвка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рiвка має свої плани.  Вона  хоче
бути господинею Якова,  а  Шприндзя  буде  щось  для  себе  шукати.  Вона,
зрештою, щось уже має на думцi, вона дасть собi раду.
   Якiв лiг того вечора дуже пiзно i  не  мiг  одразу  заснути,  дарма  що
завтра має рано вставати. Не бере його анi том Момзена, анi радiоапарат  з
якимсь пiзнiм, далеким, з Берлiна, концертом.  Вiн  думає,  i  його  думки
дивнi, незвичайнi i нелегкi. Якось нiби йому соромно, нiби вiн робить щось
недобре, нiби чогось боїться. Таке дiйсно вийнятково  незвичне  становище,
що йому годi знайти  якесь  зрозумiле  виправдання.  Мимохiть  думки  його
линуть у далеке минуле, чомусь пригадує собi дитячi роки,  коли  ходив  до
народної школи i носив у заяложенiй торбинцi потрiпанi книжки, а мiж  ними
одну в сiрiй полотнянiй оправi, що на її першiй сторiнцi великими  чорними
лiтерами було написано: "Старий Заповiт". Йому пригадались малюночки у тiй
книзi, що представляли людей у дивному одязi, з рiзними пiд ними написами:
"Вигнання Адама з раю", "Приношення в жертву Iсаака",  "Запродання  Йосипа
братами до Єгипту"... Нарештi пригадується довга, хвилююча iсторiя  людей,
що йшли через свiт до землi, не торкаючись її,  нiби  були  несенi  якоюсь
справдi вищою силою. I от  тi  люди  дiйшли  аж  сюди.  Через  столiття  й
тисячолiття. Рiзними дорогами i в рiзнi часи. I от Якiв, що сам носить  їх
iм'я, опинився мiж ними, i йому здається, що вiн бачить  знов  людей,  якi
тiкають з Єгипту, через Червоне море, що за ними женеться якийсь фараон  i
вони не знають, куди йти, бо перед ними лише гола,  безлюдна,  смертоносна
пустеля, за  якою  бозна-де  в  далечинi  лежить  їх  приречена,  обiцяна,
вимрiяна земля.
   Що за дивний народ, що за дивовижна його доля! Яку душу носять тi  люди
в собi, коли їх мiфiчна iсторiя  стала  святою  книгою  найцивiлiзованiших
людей земної кулi i разом...
   I коли Якiв, весь захоплений своїми заплутаними мiркуваннями, намагався
знайти якесь вияснення  цьому  дивовижному  питанню,  нечутно  прохилилися
дверi кiмнати, похитнулися тяжкi завiси i  з-поза  них  виступила  людська
постать, що її Якiв спочатку навiть не мiг розпiзнати. У незвичному бiлому
нiчному одязi, з великою хусткою на голих плечах. Рiвка.
   Це була для Якова велика несподiванка, i вiн не мiг одразу рiшитися, що
робити... Вiн хотiв був  зiрватися  з  лiжка,  або  крикнути,  або  чимось
кинути.
   - Нi, нi! Якове, нi! - попередила його Рiвка здушеним голосом.
   - Що вам треба? - вирвалось у нього напружене запитання.
   - Цитьте! Хочу вам щось сказати!
   Якiв отямився, не хотiв її образити, вказав  на  стiлець  i  спокiйнiше
запитав:
   - Що хочете сказати? Сiдайте i кажiть!
   - Я хотiла вас лише запитати: чого ви мене так  боїтесь?  Що  я?  Мара?
Смерть? Чума? - проговорила  придушеним  голосом  Рiвка  i  зупинилась  на
пiвдорозi у дуже незручнiй, нiяковiй позi в своїй довгiй  нiчнiй  сорочцi.
На її обличчi виступили гнiв i презирство.  I,  коли  Якiв,  не  знаходячи
вiдповiдi, промовчав, вона продовжувала: - Боїтесь? Арiйцям заборонено?  З
нами? Можуть вас покарати?
   - Нi! - вирвалось у Якова. - Не те!
   - А що iнше?
   - Рiвко! Я не знаю, чи маю вам це казати. Здавалося б, ви повиннi  самi
розумiти.
   - Що розумiти? - перервала його Рiвка.
   - Як що? Де вашi батьки? Ваш чоловiк? Ваш син? Що на вас чекає?  Чи  ви
цього не розумiєте? Чи не розумiєте, що це - гра зi смертю?
   - I навiщо такi страшнi слова, Якове? Поки  що  ми  не  вмираємо!  Я  -
молода жiнка, ви - молодий чоловiк!  Тепер  вiйна.  Не  питаймо,  що  буде
завтра. I менi соромно, що ви, такий вояк,  такий  мужчина,  така  сила  i
разом такий боягуз! Фе! - i Рiвка обернулась i вийшла. Вийшла з  шумом,  з
протестом, мiцно зачинила за собою дверi.
   Якiв був мов громом уражений. Вiн бачив  i  знає  цих  людей,  знає  їх
вдачу, що нiколи не грiшила показовою бравурою, що її вважали  за  приклад
кумедного  боягузтва,  що  нездiбна  захищати  себе  активно,   вiддаючись
вороговi без бою i вмираючи без протесту. I враз такi слова.
   I лише пiзнiше, ген пiзнiше, Якiв зумiв дати вiдповiдь  на  таку  якраз
поведiнку цiєї жiнки. Другого чи третього вечора до нього, замiсть  Рiвки,
так само нiчною добою, прийшла Шприндзя.  Ця  вступила  вiдважно,  рiшуче,
пiдiйшла до самого лiжка, сiла на стiльцi, що його Якiв приставляв на  нiч
складати одяг i книжку, яку читав кожного, вечора перед сном, i почала:
   - Майоре! Здається, вас так тепер кличуть? Моя сестра здурiла!
   - Чому така категорична дефiнiцiя? - спитав вiн, знiяковiлий.
   - Вона думає, що може ще комусь подобатись. Заявила менi,  що  пiде  до
якогось там генерала за кухарку - дурна, стара, нiкому не потрiбна баба. А
мене хоче вiддати до гетто, каже, що я дiю їй на нерви. Чи ви можете  таке
зрозумiти? А я їй сказала: не я, а ти пiдеш до того свого гетто. Так! Я їй
це казала! I вона пiде, ось побачите, що пiде!
   Її чорнi, блискучi очi, здавалось,  ось-ось  вибухнуть  полум'ям.  Вона
була чудова у цiй своїй фурiї. Якiв  побачив  у  своїй  кiмнатi  Сару,  чи
Рахiль, чи Ездру, чи Естерн, чи Iродiяду у повнiй їх iсторичнiй наготi, що
виступили  зненацька  з  тисячолiть  минулого  перед  його  очима,   очима
неосучасненої iсторично людини, яка знає, одначе,  батькiвщину  тих  тiней
багато краще, нiж свою власну.
   Якiв  був  обеззброєний  жорстокою  щирiстю  тiєї  маленької  потворки,
безоглядною наготою її почувань, її жадобою жити без уваги на цiну, що вiд
неї за це жадають, її тонке, гнучке, здавалося безкосте,  тiло  нагадувало
стеблину, що не питає, який грунт  пiд  її  корiнням,  а  росте  першою  i
останньою, щоб зберегти життя на кожному каменi, у кожнiй  атмосферi,  при
кожнiй температурi. I в цьому її непереможна сила.
   - Вона i до вас  приходила?  Що  вона  тут  хотiла?  -  нагло  запитала
Шприндзя  рiшучим  тоном  зовсiм  збентеженого,  незграбного   вояку,   що
затупцював перед нею, мов об-тяжений непосильним тягарем кiнь. I з  огляду
на те, що вiн не знав, що вiдповiсти, вiн  узяв  її  мiцними  долонями  за
хрусткi плечi, виставив за дверi у темряву сусiдньої кiмнати i сказав лише
одне слово:
   - Добранiч!
   Одначе на цьому не скiнчилось. Iншим разом, кiлька  днiв  опiсля,  коли
Якiв навмисне,  щоб  не  зустрiчатися  зi  своїми  красунями,  дуже  пiзно
вернувся до себе з касина пiд сильною парою солiдної  порцiї  французького
коньяку, перед ним, мов з'ява загробна, виступила з темряви та ж  Шприндзя
у своїй барвистiй красi. Його затуманений  розум  не  мiг  збагнути  цього
явища одразу, одначе згодом вiн розпiзнав i оцiнив  свою  мiстичну  гостю,
включно з її шовковою, бронзового кольору пiжамою i яскравими, кармiновими
устами.
   - Ей, дiвко, - заточуючись, сказав  грiзний  воїн,  -  що  це  ти  собi
думаєш?
   - Я вилiзла з льоху, - впала вiдповiдь.
   - Ха-ха-ха! - зареготав Якiв. Йому здавалось,  що  Шприндзя  була  дуже
здивована, що вона  розгнiвається,  що  вона  кинеться  на  нього  i  буде
кричати, але так не сталося. Вона лише пiдступила на пару  крокiв  ближче,
щоб краще його бачити.
   - Чи маєте щось i для мене випити? - запитала лагiдно.
   - Чаю? Води? Молока? - реготався Якiв.
   - Як вам не соромно кпити  з  бiдної  дiвчини?  -  спитала  Шприндзя  з
iронiчним докором.
   - Iнодi й це потрiбно! - сказав вiн, намагаючись бути легковажним.
   - Вам це не вдасться, - глузувала Шприндзя.
   - То ми ще побачимо. А де сестра? - запитав вiн несподiвано.
   - Нема, - вiдповiла Шприндзя легко i визивно.
   - Як нема?
   - Бо нема! Нема! Забрали!
   - Куди? Хто?
   - До гетто! Зрозумiло?
   - Для кого зрозумiло?
   - Для вас!
   - А де ж батьки?
   - Тут! Тут! - тупнула вона по помостi.
   - I хто ж це примудрився?
   - Я! - викрикнула Шприндзя, пiднесла  високо  голову  i  пiдступила  до
Якова на досяг руки.
   - Ти-и-и? - протягнув Якiв голос i взяв її за пiдборiддя.
   - Я-а-а-а! - вiдповiла тим же тоном Шприндзя.
   - I ти... прийшла... менi це... сказати?
   - Нi! Нi! Я прийшла...  до...  тебе!  Чуєш!  Буду  тут!  З  то-бо-ю!  -
викрикнула вона ще голоснiше i подивилась на нього  гостро  й  виразно.  У
голосi її чулось презирство, виклик, сила. Вона, нiби сподiваючись гострої
реакцiї, вiдскочила вбiк, в затiнок, за писемний стiл. - Що ти можеш  менi
сказати? Яке твоє дiло? - вела вона тим же тоном. - Я це роблю, а не ти! А
коли боїшся - йди геть! Геть! Це моя хата! Знайшовся менi моралiст -  коли
земля валиться! Мораль!  -  викрикнула  вона  останнє  слово  з  особливим
наголосом, нiби хотiла ним убити свого  спiврозмовника.  I  враз  затихла.
Була виразно приголомшена. Вiн стояв проти неї без руху  з  демонстративно
зложеними на грудях руками, з насмiшливо примруженими п'яними очима.
   Коротка, глибока мовчанка, що її  урвав  Якiв,  розтягаючи  пiдкреслено
кожне слово:
   - Чого витрiщило очi, нерозумне створiння? Таж ще нiчого не сталося!
   I пiсля цього пiдiйшов до  радiоапарата,  пустив  якусь  танечну  нiчну
музику i, нiби нiкого бiля нього не було, почав роздягатися.  Почув  лише,
як дверi вiдчинилися й зачинились. I лишився сам.
   Двi речi бентежили його у цiй сценi: патетична, штучна настирливiсть, з
одного боку, i мiстична, невисловлена боязнь - з другого.  Це  й  те  було
лише засобом оборони... Оборони перед небуттям.



   Ill

   Якiв Балаба, як сказано, мав  свою  особисту,  досить  складну,  досить
своєрiдну, не позбавлену цiкавости, iсторiю. Вiн  походив  з  прекрасного,
старовинного, iсторичного поселення, що звалося Дерманем,  з  "кутка",  що
звався Запорiжжям, i побачив вiн цей свiт року Божого 1916-го. Був рослий,
барчистий, недбало  тесаний,  з  синiми  очима,  мiцним,  тяжким  носом  i
бурхливою, рудуватою чуприною над високим чолом.
   Його батько звався Макар i ще перед першою свiтовою  вiйною,  за  царя,
служив на залiзницi в Здолбуновi. Мав вiн п'ять синiв, двi дочки i  чотири
десятини землi. Якiв був четвертим, передостаннiм. "Куток" Запорiжжя, як i
цiле село Дермань, не вiдзначався великою  земельною  посiлiстю.  Яри,  та
сади, та гаї, та мочари, та каменоломи.  Люди  нишпорили  за  землею,  мов
звiрi голоднi  за  поживою,  шукали  їх  по  всiх  губернiях,  по  Сибiру,
виїжджали,  переїжджали...  виїхали  Довбенки,  виїхали  Жив'юки,  виїхали
Криницькi... I багато-багато виїхало, а тi, що не виїхали,  -  не  виїхали
лише тому, що несказанно любили своє зелене,  тiняве,  квiтуче,  заповнене
переказами та забобонами родинне мiсце.
   Якiв, коли ще був "смаркачем", ще перед школою, коли ще пас сiрi  вiвцi
i рябу корову на Тимошiвщинi, що бiля Попiвщини, багато наслухався тих, як
казали, побрехеньок  про  своє  Запорiжжя.  Про  вiдьом,  вовкулакiв.  Про
мерцiв, що приходять, про душi, що стогнуть,  про  Ляша,  що  повiсився...
Смакував тi таємничi слова i образи,  що  якось  самi  собою  в'язалися  з
таємничими, глибокими яругами, старезними дубами та березами та  тiнистими
криничинами  з  довгими,  глибокими,  визубленими  коритами   i   побитими
черпаками.
   Любив вiн свiй глибокий рiв, що межував з їх садом, i стежку, що  круто
помiж розгалуженим корiнням ясенiв  збiгала  вниз  до  криницi,  витоптана
босими жiночими ногами, якi завжди ходили сюдою по воду,  по  розмову,  по
кохання; завжди вогка, завжди кам'яниста, завжди тiниста...
   А що тут рiзного-прерiзного квiття бринiло веснами й лiтами, а що  тобi
птаства всiлякого, а особливо тих  ославлених  крикливих  соловейкiв...  А
коли по обох схилах яру зацвiтали сади - отодi все,  здавалось,  пливло  й
бiлiло, мов бiлi лiтнi хмарини на синьому небi.
   Мав Якiв товаришiв, приятелiв, але найбiльше  вбивалася  в  тямку  одна
маленька, дрiбненька, чорненька дiвчинка, що її Павлiнкою звали, що завжди
чомусь не ходила, а бiгала, завжди боса  i  завжди  у  довгiй,  обiдранiй,
доморобнiй сорочинцi. З нею пас  вiвцi,  з  нею  бавився  в  крем'яхи,  їй
оповiдав про  вiдьму  Улиту,  її  бив  i  з  неї  прозивався  "байстручок,
байстручок", сам не знаючи чому, бо так, либонь, прозивались з неї i iншi.
   Та одного гарного лiта, чи, вiрнiше, гарної весни, Павлiнки не стало на
Запорiжжi, її батько Iван  Криницький,  по-вуличному  Швець,  продав  свої
п'ять десятин, забрав своїх дев'ятеро Шевченят, а  з  ними  й  Павлiнку  i
кудись виїхав. Якiв не знав куди. Десь отуди...  За  Мости,  за  Бушу,  за
лiси... Шкода було Павлiнки, дуже шкода, не знав чому, але шкода. Пас свої
сiрi овечки i все про неї згадував. Була i нема.
   Вийде до кринички - криничка є, а  Павлiнки  нема.  Спiвали  соловейки,
цвiли сади, але вже без Павлiнки. Довго  пам'ятав  її,  але  згодом  i  ще
згодом помалу, помалу i перестав пам'ятати. Забув.
   Вiн ходив до школи, до тiєї, що її тут звали "народня", бо, крiм неї, у
Дерманi ще була школа  "земська",  "шинкiвська"  i  "семiнарська".  Вчився
добре-предобре, багато читав, багато  думав,  багато  мрiяв.  А  скiнчивши
"народню", подався до "семiнарської", а далi "на вищi школи"  до  Рiвного,
до гiмназiї, i, коли б не помер Макар та  коли  б  його  мати  мала  менше
ротiв, а бiльше хлiба, напевно, пiшов би далеко. А так мусив вертатися  на
Запорiжжя i братись до роботи.
   Був рослий, гарний i дужий. Любили його хлопцi, а  дiвчата  й  поготiв.
Умiв тупнути на музиках пiд скрипочку й  бубон,  умiв  "Ой  у  полi  жито"
затягнути, але в одному грiшив:  був  то  час,  коли  нашi  хлопцi  почали
"Україною займатися",  та  "органiзацiї  видумувати",  та  "нацiоналiстами
ставати", та полякiв дражнити, та по тюрмах волочитися, та нелегальщину  з
Галичини на плечах носити, та мазепинки шити.
   Ой, був то час, дивний час, незвичайний час, якого не знають  найстаршi
люди, нi дiди, нi прадiди, анi навiть прапрадiди, i як це не дивно i як це
не соромно, але Якiв стояв вiд того всього осторонь... Хто i якими словами
мiг би таке пояснити? Але ж, Якове! Чому? Таж чому? Таж  ось  буде  вiйна,
таж та Жеч Посполита трiсне, як булька, таж прийде Україна, таж...
   Нi i нi, нiякої розумної вiдповiдi, лише мовчанка,  лише  книжки,  лише
якась марудна, незбагненна, закручена фiлософiя без  кiнця  й  краю,  лише
похитування головою.
   Не любили його за це хлопцi, опортунiстом як стiй прозвали,  а  дiвчата
лише докоряли:
   - Чому, Якове, не вступиш? Диви, всi "там". Лаються на  тебе  i  хочуть
бити...
   Особливо докоряла йому метка, молоденька танцюристка, чорнявка  Маруся,
що до неї невчасно заходив Якiв. Була, мов  рибка,  в'юнка,  мов  соловей,
спiвоча. Такi дiвчата родяться лише в садах Дерманя.
   А Якiв мовчав, дивився на неї трiшки згори,  трiшки  примруженим  оком,
трiшки поблажливо i докидав одне-друге, завжди жартiвливе слово:
   - Що ж! Зробите Україну - хватить i для мене!
   У глибоких, як криниця в яру, темних,  блискучих  очах  дiвчини  стояли
сльози. Справжнi сльози. Прозорi, чистi.
   Якiв був зiпсований  чужими  книжками.  Зачитався  тими  Лондонами,  та
Конрадами, та всiлякими Кiплiнгами, i потягнули вони  його  довкола  свiту
океанами та пралiсами, i не знав вiн, де його  чекає  доля.  Страшна  сила
влiзла в нього. Хотiв дiйти до України з iншого боку, не з  того,  як  всi
iншi дерманцi. Сердив їх, тих хлопцiв, коли їм перечив.
   - Ех, - казав, - Україну ти зробиш? Звiдки? З чого? З нашого  припiчка?
Обрiзком коси? Кащенка начитався! - презирство  було  в  його  крутих,  як
капиця, словах, в його гiркому, як жовч, тонi.
   - А що ж по-твоєму? На печi сидiти?
   - Може, й на печi, як нема  де,  -  глумився  Якiв.  Чортзна-що  з  тим
хлопчиськом причинилося - дурень не дурень, але й розуму великого у  нього
не знайдеш, дарма що з тими книжками день i нiч возиться... Не визнає тобi
анi запорожцiв, анi гайдамакiв, анi повстань, а Україна,  на  його  думку,
сама по собi отак з розвитку, з прогресу, з iнтелекту має вилiзти, мов той
хрущ з борозняка, або впасти з неба, мов слiпа груша на пасiцi у Спасiвку.
Блукав тими своїми нерозумними словами, мов п'яний кривою  вулицею...  То,
казали, батько його у Здолбуновi бiля тих паровозiв того набрався, мовляв,
не iдеологiчними словами, а машиною, технiкою, гарматою  -  гречкосiї  ви,
мовляв,  непоправнi,  шабельнi  герої,  коли  он  танки,  та  лiтаки,   та
дредновти... Хлопцi є хлопцi. Село є село. Яка тут вам  технiка?  Плуг  та
борона. Але то не значить, що  вони  будуть  чекати,  аж  доки  лiтаки  та
дредновти прийдуть. Ми, казали, кулаками  Україну  здобудемо,  вирвемо  її
пазурами, кров'ю своєю заллємо свою i ворожу, а дiстанемо!
   Приставали до Якова не лише нацiоналiсти. Були й iншi.  Особливо  дався
втямки такий Тихiн Бухало, не з тих Бухалiв, що на Запорiжжi, а з тих,  що
на Сидорцях. Про нього говорили, що Марксом та  Ленiним  пропах.  Отруйний
був хлопчисько, кпив, клятий, з тих  "петлюрiвських  недобиткiв",  мовляв,
ось почекай, могутнiй СССР подасть обратню,  а  тодi  буде  тобi  Петлюра.
Тихiн  помiтив,  що  Якiв  нi  в  сих  нi  в  тих,  i   почав   до   нього
пiдлабузнюватись. Полiтична економiя, iсторична дiалектика, Маркс. Навука,
мовляв.
   - А ти його читав? - питав Якiв Тихона злегка насмiшкувато.
   - Кого? - питав у свою чергу Тихiн.
   - Ну... того твого Маркса?
   Тихiн помiтно збентежений, чортики в очах бiгають, але не пiддається.
   - Значить, читав!
   Якiв лукаво посмiхається - так i видно, що не вiрить тому Тихоновi, але
не каже нiчого. Тихiн i сам догадується, що Якiв про нього думає,  нема  з
таким дiла, i мовчки його лишає.
   Був Якiв самотнiй, не мав  однодумцiв,  поле  орав,  на  музики  ходив,
гiднiшої працi вiдшукував, але тi роки не були  щедрi  на  працю.  А  коли
пiдступив його поборовий вiк - пiшов i не вернувся. Став п'ятого полку, що
в Тарновi, уланом. За два роки служби лише раз на  вiдпустку  приходив,  а
далi мов у воду канув. Маруся плакала, перестала i почала забувати.  I  не
одна Маруся. Усi в Дерманi почали забувати Якова.
   I були б забули, та вибухнула вiйна.
   Дуже пам'ятна, погожа недiля першого вересня 1939 року. Якiв  був  тодi
вже "заводним", бравим вахмiстром-пiдхорунжим у рогатiвцi з бiлим обводом,
в острогах, на малиновому дзвонi i командував чотою не менше,  як  i  сам,
хоробрих уланiв Речi Посполитої, коли то враз танковi  дивiзiї  нiмецького
фюрера, що саме став на шлях Александра Великого,  пiд  командою  генерала
фон Лiста, вдарили на пiвденному вiдтинку фронту. Втративши на полi  слави
двi третини свого вояцтва, з рештою героїв бравурним маршем подався Якiв у
пiвнiчно-схiдному напрямку i зупинився аж над рiкою Бугом, i то лише тому,
що назустрiч виступила славна союзна армiя великого схiдного сусiда,  який
спiшив подати братню руку помочi своєму слов'янському  союзниковi  у  його
боротьбi з грiзним германським наїзником.
   Вибору не було. Рiку Буг Якiв перебрiв, але далi не було ради. Товаришi
Якова  добровiльно  зложили  свої  славнi  шаблi   та   остроги   великому
визволителевi, а Якiв вибрав собi iнший шлях. Мов шалений,  гасав  вiн  на
своєму  Буланому  по  селах  Прибужанщини,  нiяк  не  хотiлося  злазити  з
засидженого сiдла, але  одного  гарного  передосiннього,  туманного  ранку
все-таки з нього злiзти мусив i, поцiлувавши  Буланого  в  обидвi  нiздрi,
закинув йому на шию повiддя i сказав:
   "Бiжи, голубе!" Не сказав, куди, бо  й  сам  пiшов,  мов  п'яний,  куди
дивляться очi, бо все-таки, як не кажiть, а п'ять  найкращих  своїх  рокiв
вiддав тому коневi, тим формам, що iнколи видавались  йому  справдi  майже
обов'язком. Було дуже незвично тепер  ступати  по  землi  своїми  власними
ногами i почувати себе мов вiдiрваний вiд одягу гудзик.
   I перше, що вiн зробив, - зайшов до однiєї хати  i  замiняв  свiй  одяг
героя на одяг бурлаки. Так у цей час лiпше. Манджав  собi  на  схiд  сонця
рiдною землею, оминаючи рiзнi небезпеки,  багато  за  цей  час  передумав,
перецiнив, дивувався з химерностi буття i  одного  пiдвечора,  обшльоганий
вiтрами, дощами, сонцем, прибитий курявою, приблукав до свого Дерманя,  на
своє Запорiжжя, де вже  в  той  час  господарювали  новi  люди,  з  новими
порядками.
   Усi знають, що тi новi люди, за  своєю  старою,  випробуваною  звичкою,
передусiм беруть i вивозять рiзних немилих їм людей. Причин для того у них
досить, але Якова, як уродженого незаможника, як сина робiтника-машинiста,
майже пролетаря, новi господарi, за законами своєї етики,  не  чiпали,  не
допитували,  не  вивозили.  Ба!   Його   намагались   навiть   "висунути",
пропонували то тi, то iншi "вiдповiдальнi пости", але невiдомо чому вiн не
виявив зрозумiння до їх великодушностi. Вiднайшовши свою Марусю, що все ще
на нього  чекала,  заходив  Якiв  до  неї  вечорами,  дуже  швидко  з  нею
одружився, i то навiть у церквi, за що Маруся щиро й  поспiшно  обдарувала
його мiцним i крикливим сином, якого в честь дiда назвали Улiяном.
   I  став  Якiв,  як  i  всi,  "колективним  господарем"  великого  СССР,
виконуючи рiзнi норми та побираючи свої трудоднi  у  виглядi  пiвкiлограма
зерна i одного карбованця, а одночасно став  помiчати,  що  разом  з  тими
нормами i сам почав перетворюватись  у  якусь  норму,  якась  рука  почала
розбирати його по кiсточках i знов, на свiй лад, складати,  причому  кожна
зернина  його  трудодня  набирала  для  нього  значення  фатуму,  в  якому
зосереджувались всi його зацiкавлення. Згодом вiн перейшов на тракториста,
почав орудувати механiзмом, а разом з тим почав переконуватись, що мiж ним
i тим предметом дуже неiстотна рiзниця.
   Говорилось i писалось багато слiв, завжди гарних, завжди  переконливих,
що та норма i є альфою i омегою всього життя. Чоботи, сiль, цвяхи, нафта -
ось iдеали, ось та романтика й тi соловейки, що в  них  ввiрилось  ще  так
недавно.
   У тi днi й тижнi село  швидко  переходило  також  на  норму.  По-перше,
почали "зникати"... Це слово говорило  само  за  себе.  Зникали  переважно
хлопцi, переважно тi, що були "в нацiоналiстах",  що  були  "свiдомi",  що
"хотiли України". I зникали вони в повному значеннi слова, бо дiялось  все
те ночами. Учора звечора ще був, а на ранок  уже  нема.  Тiльки  заплакана
мати, тiльки перелякана сестра, тiльки шепочуться сусiди. Один  за  одним,
один за одним - зникали й зникали, спочатку їх брали, пiсля пiшли  самi...
Не на Сибiр, а за Буг. До нiмцiв.
   I зникали не лише тi, що були "в  нацiоналiстах".  Як  це  не  диво,  а
згодом зник також вiдомий колись у цiлому Дерманi "великий  каманiст",  як
називали його дерманськi баби, Тихiн Бухало. I не  вiн  сам,  а  їх  таких
бiльше. Зникали всi його товаришi.
   I всi дивувалися, i всi казали:
   - Катюзi по заслузi!
   I хоч Якiв не зник, хоч його не брали,  але  вiн  хотiв  зникнути.  Все
мiркував, як би й собi туди, за той Буг, але вiн був уже  не  сам.  З  ним
були син i Маруся.
   I мав при тому ще один турботливий, образливо неприємний  клопiт:  мав,
либонь, знаєте, брата молодшого, Калеником звався, якого,  можна  сказати,
виняньчив, але який вирiс на лихо дивним. Не був вiн сам собою, за  Польщi
першим пiшов на угоду, "хаточитальником"  став,  а  згодом  несподiвано  з
чужою кобилою заплутався, рiк i два мiсяцi просидiв у Рiвному,  а  прийшли
товаришi,  то,  як   потерпiлий   вiд   панської   Польщi,   а   до   того
"соцiяльно-близький", одразу почав  рости  вгору  -  його  висунули,  його
вибрали, пiсля почав вiн "сипати", i не один  з  дерманцiв  завдячує  йому
Сибiром. Гiрко дивився Якiв  на  брата  свого,  болiло  йому,  хотiв  щось
робити, але не було чого робити. Тiнь брата падала й на нього, вiн це чув,
але мусив терпiти мовчки.
   Хворобливо-нервово минали тi дивовижно  нерозумнi  днi,  зникали  люди,
зникав смiх, зникав хлiб... Зникало й життя. Люди на щось чекали, на змiну
якусь, чудо, вiйну, мор. Може, хтось прийде,  хтось  поможе.  Старшi  лише
потайки пригадували, як то навiть "сам Трихон" - найбiльший багач - казав,
бувало, за Петлюри:
   - А! Прийдуть Ленiн i Троцький! Вони їм  покажуть!  Не  знав,  кому  то
"їм",  -  взагалi  невiдомо  кому.  А  Камiняка  з  Горбайцем  "армiю"  на
Здолбунiв, де сидiли петлюрiвцi, вели  i  цiлу  нiч  били  iз  захопленого
панцерника по  димарi  здовбицької  цементарнi...  Та...  бувало...  Що  й
казати! Всiляко бувало, i всiляко думалось. "Народ тьомний", дiстав,  чого
хотiв. Трихона вже давно  нема,  але  синiв  його  розпатронили  в  нитку.
Загинув не за нюх табаки й Камiняка десь у Сибiру, за Єжова,  мов  у  воду
канув. Усi загинули,  пропали,  але  те,  чого  хотiли,  -  мають.  Є.  Не
загинуло. Старий Михайло iз Запорiжжя, дядько Якова по батьковiй лiнiї, що
був господарем, як кажуть, на повну губу, нiяк не хотiв  розумiти,  що  то
таке iдеологiя, i, не втрачаючи й тепер  гумору,  казав  напiдпитку  своїм
настрашеним сусiдам:
   - Не хотiли багатих -  не  мають  багатих,  хотiли  iдеологiї  -  мають
iдеологiю. Чому лише нiхто не тiшиться? Рiвненська тюрма набита, лубенська
набита, луцька набита... Тюрми, тюрми, тюрми. I нiхто не знає,  як  з  них
вилiзти.
   А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули тi першi
бомби на Рiвне, на Дубно, на Луцьке, на всi мiста, на всi  шляхи  -  брами
вiтальнi виросли,  квiти  посипались,  хлiб-сiль  понесли  "визволителям",
слава до неба неслася вiд кровi, вiд ран, вiд зневаги, вiд болiв  серця  й
душi, бо ще нiколи, нiде i нiхто так не вразив народ, як  саме  в  цi  днi
глибокi, як море, чорнi з чорним сонцем, без  просвiтку,  без  тепла,  без
милосердя. Писалися новi днi,  нова  iсторiя...  Свiтило  сонце,  i  росла
трава...



   IV

   Якiв бере книгу, намагається в нiй щось бачити, але не  бачить  нiчого.
За дверима щось рухається, щось падає, чиїсь  кроки.  Коли  западає  тиша,
з-пiд помосту також чути чиїсь рухи. Якiв лежить на бiлiй постелi, i  йому
здається, що вiн обложений динамiтом. Бiля  нього  на  горiховому  столику
радiоапарат,  на  побережжi  Великої  Британiї  тонуть   "брутторегiстровi
тонни",  на  Нарвiку  спадають  i  спадають  парашутисти,   пiд   Полтавою
пiддаються в полон новi сотнi тисяч совєтських воякiв.
   Якiв вслухається, вчувається, роздумує. Його сон  тривожний.  Ранком  о
шостiй дзижчить будильник, i вiн поспiшно встає.  У  їдальнi  на  чистому,
нiби в готелi, настiльнику снiданок, справжнiй чай у кришталевiй  склянцi.
Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В її очах свiтяться лукавi,  виразно
агресивнi чортики. Уста пiдкресленi кармiном.
   Якiв п'є чай, а потiм каже:
   - Шприндзю! Я це мешкання лишаю!
   Шприндзя враз виразно нiмiє, її  маленьке,  нiжне  обличчя  бiлiє,  мов
папiр, її червонi уста вiд того ще виразнiше барвiють.
   - Чому? - питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом,  а  її
оливково-чорнi очi дивляться на нього i зло, i перелякано.
   - Поясню пiсля. Увечерi. До побачення!  -  кидає  вiн  коротко,  уривно
слова, швидко встає, бере набиту паперами течку i  мiцним,  чiтким  кроком
виходить.
   Цiлий день Якiв провiв у батальйонi, а ввечерi  подався  до  нiмецького
офiцерського касина. Прийнявши солiдну порцiю вiдомих коньякiв та дiставши
вiдповiдний настрiй, вiн устряв у завзяту дискусiю, яку вiв, як  звичайно,
новоприбулий, невисокого росту офiцер на iм'я Пшор -  капiтан,  що  довгий
час перебував у Азiї,  на  Маляйському  пiвостровi,  i  правив  за  знавця
азiйських  справ  при  пропагандi  "вермахту".   Пiдтримував   його   лише
зондерфюрер Вайз  -  також  з  пропаганди,  i  точилась  та  мова  довкруж
вiдомого, постiйного питання:  що  вони  зроблять  зi  Сходом  Європи,  як
скiнчиться вiйна. Було багато пропозицiй перебудови,  розбудови,  родилися
грандiознi плани, але Пшор i тут рiшив бути оригiнальним. Стрясаючи  попiл
грубелезної сигари до попiльнички з написом "Окоцiмське", вiн сказав:
   - Що робитимем - ясно. Не ясно лише - чи робитимем!
   Знялася цiла буря протестiв:
   - О! О! Капiтане!
   - А що ви, майоре? - звернувся спокiйно Пшор до Якова.
   - "Не рiвня я богам", як казав ваш Фауст, - вiдповiв Якiв.
   - Iнтригуюче! Ви знайомi з Фаустом? - пiдняв тон Пшор.
   - Лише так, злегка, - буркнув Якiв.
   - От так майор! - викрикнув Вайз.
   - Липовий. З ласки обставин... По сутi, я  лише  вахмiстр,  i  то  лише
уланiв, зважаючи на те, що наш час такої зброї не перетравлює спокiйно.
   - Як обставин? Чому обставин? - пiдняв  ще  вище  тон  Пшор.  -  Майор!
Справжнiй! Бiльше! Ви - професор! Вам би книги писати!
   - Для чого цi оклики, капiтане? - запитав швидко Якiв.
   - Заздрiсть! - визначив Вайз з ноткою iронiї.
   - Угадав, Вайзе! - сказав Пшор з сигарою  в  ротi.  -  Я  йому  заздрю,
заздрю чортячо, взагалi їм... слов'янам. Перед ними не лише простiр, а  й,
дозволь висловитись, майбутнє...
   - Ха-ха-ха! - вирвалось у Вайза.
   - Смiєшся - дай ще чарку,  -  сказав  Пшор.  -  Можеш  на  здоров'я  не
вiрити... Зрештою, це справа не вiри, а математики, фактiв, бiологiї... Ви
ось згадали Фауста. Нашi  фаусти  пролiзли  в  усi  щiлини,  а  такої,  як
простiр, i не запримiтили. Наш простiр - кабiнет, нiчний  горщик...  I  ще
шляфмюце! I враз нас вигнали в задонськi степи! Змерзнемо!
   - Вiчне те "мюце" з тим твоїм горщиком, - з докором кинув Вайз.
   - А признайся лише - не є для тебе  найбiльшою  трагедiєю  бiгти  вночi
надвiр, де так чортячо холодно й нечисто?  Наполеон  i  на  Москву  вiз  у
каретi горщика, i хто зна, чи не за нього поплатився  iмперiєю,  а  руский
потрапить тобi все життя бiгати за амбар, i "дiло в шляпi"...
   - По-твоєму, бритам з їх  фраками,  цилiндрами  та  парасолями  iмперiя
впала з неба? - не здавався Вайз.
   - Проти кого йшли брити? Iндусiв, iндiян, мав-мав, гав-гав.
   - Фiлипп II Еспанський чи Наполеон - мав-мав?
   - Тi ж цилiндри, лише тут питання в їх якостi, давностi, спритi.
   - А по-моєму - рiшає динамiт,- не зовсiм переконливо заперечив Вайз.
   - I дух, сказав би наш Геббельс.
   - А наш Гете казав: "Те, що звеш ти духом часiв,  -  є  лише  вiдбитком
письмакiв", - безнадiйно перечив Вайз,  навiть,  здається,  проти  власних
переконань.
   - Власне, коли дух є дух, а не мощi...
   - Дух Фридриха...
   - Ах, знаємо, знаємо! - перебив Вайза Пшор.  -  Дух  Фридриха  був  дух
Фридриха, а наш є наш!
   - Беремо це як символ.
   - Боремося не символами, а реальною силою. Життя не театр! Чи  не  так,
майоре? - звернувся знов Пшор до Якова, який саме в цей час  був  старанно
зайнятий спостерiганням явища,  що  давно  його  полонило,  що  було  дуже
ефектовим людським створiнням жiночого  роду  i  що  неподалiк  сидiло  за
столиком у пишному, нарозпах, каракулi в товариствi двох офiцерiв - одного
з вiдзнаками лiкаря-полковника, а другого ес-еса у ранзi лейтенанта.
   - О, розумiю,- зауважив на це Вайз.
   - Хто вона? Бачу її тут уже кiлька днiв,- запитав незучаснено Якiв.
   - Жiнка,засмiявся Вайз.
   - Но, но! Конкретнiше! - домагався Якiв.
   - Росiянка... З тих... знаєш?
   - Вамп. З Парижа? Маша? З гiтарою? Чорная?
   - Щось таке, лише на цей раз не Маша, а Вiра, i не Чорна, а  Бiла,  чи,
правильнiше, Ясная...
   - В кожному разi, не зовсiм орiєнт мейд i Перiс,  але  щось...  щось...
вiд Мессалiни.
   - Цiкаво, де тут якраз такi беруться? I що тут роблять?  -  спитав  сам
себе Пшор.
   - Не думаю, щоб це було нашої компетенцiї дiло,-  вiдповiв  многозначно
Вайз з таємничою усмiшкою на своїх вольових устах.
   - Стилева,процiдив Пшор.
   - Чортячо стилева, - додав Вайз i знизав  плечима.  Збоку  у  запханому
офiцерськими плащами кутку, за широким, рiзьбленим, не ресторанним  столом
група офiцерiв рiзалась у "шкат" i спiвала матроську пiсню про Мадагаскар,
про чуму на кораблi, про гнилу  воду,  про  товаришiв,  яких  кожного  дня
викидали за борт,  про  тугу  живих  за  далекою  батькiвщиною  пiд  звуки
розбитого пiанiно... Якiв втягав у себе той гнiтючий, густий сум i позирав
хижим, затаєним поглядом убiк таємничої незнайомої,  що  йому  чимсь  дуже
подобалась, що  пила  шампанське  i  час  вiд  часу,  вiдкинувшись  назад,
визивно, провокативно реготалася.
   I враз вiн пригадав Шприндзю... Мiж iншим, саме сьогоднi вiн чув, що "з
ними" в скорому часi щось має статися, i йому чомусь зробилось дуже дивно,
вiн потягнувся ще за однiєю чаркою, йому закрутилась  голова,  вiн  сильно
затягнувся цигаркою, пустив хмару диму i несподiвано викрикнув:
   - О!
   I почав швидко збиратися.
   - Може, пiдвезти? - запитав Вайз.
   - Нi, дякую! Це лише пара крокiв,- поспiшно  вiдповiв  Якiв,  напинаючи
вогку, тверду шинелю.
   Вiдходячи, Якiв ще раз  глянув  на  Вiру,  i  йому  видалось,  що  вона
помiтила його також. У кожному разi, йдучи вниз  витоптаними,  мокрими,  з
виразними наслiдками бомбардування, дерев'яними сходами, вiн нiс iз  собою
останнiй погляд очей, що видались йому бiльш уявно, нiж були у  дiйсностi,
агатовими.
   Мокрий, холодний, вiтряний жовтень виповнив вулицю, в його густiй мряцi
повзли по тьмяному асфальтi  величезнi  машини  з  їх  ревучими  дизелями,
хiдники були поламанi i вбитi в землю, руїни сiрою масою, мов скелi,  битi
вiтром, стояли вздовж хiдникiв.
   Вулиця Вузька, на  якiй  жив  Якiв,  тепер  затратила  свою  назву  пiд
звалищами каменю, вапна, цегли, дерева,  що  змiшаними  купами  завалювали
простiр, впираючись у  непрозору  сiрiсть  неба  i  лишаючи  тiльки  криву
стежину.
   Руїна, де жив Якiв, мовчала. Вона зовсiм нiма. Як  усе  довкруги,  вона
зливалась з нiччю, з вiтром, iз землею i з небом. Вона творила  лише  вище
мiсце на нерiвнiй поверхнi, i аж тодi, коли Якiв пiдiйшов  до  неї  зовсiм
близько,  вiн  побачив,  чи  скорше  вiдчув,  загальнi  зариси  будови   з
невиразними вiкнами й дверима. Якiв на хвилинку зупинився  перед  дверима,
що виходили майже безпосередньо на хiдник. Було безлюдно,  затишно,  тихо.
Вiтер, що гнав головною вулицею iз заходу, сюди не долiтав. Якiв  хвилинку
вслухався У цю локальну тишу, нiби хотiв щось почути... Але не чув нiчого.
Нiяких звукiв. Усе тут було мовчазне й нiме. Тодi вiн обережно всадив ключ
у дверi i обережно їх вiдчинив.
   Маленькi сiни з  висячою  японською  лампкою  i  поламаним  ставнем  на
парасолi так само мовчали. Здавалось, тут нiхто не  живе.  Троє  дверей  -
направо, налiво й впрост - так само стояли безучасно,  нiби  їх  нiхто  не
вживав. Якiв узяв вправо. Була то вiтальня. Двоє високих, полатаних  вiкон
були щiльно завiшенi тяжкими плюшевими покривалами з  лiжок.  Два  глибокi
фотелi стояли, здавалось, цiлу вiчнiсть  недоторканими.  У  п'ятиламповому
свiтильнику пiд стелею горiла  лише  одна  матова  лампка,  i  свiтло  її,
здавалось, догоряло, мов свiчка. До  кiмнати  Якова  вели  вузькi,  високi
дверi, що їх вiн охочiше вживав, нiж тi, що вели з їдальнi.
   Пiв до першої ночi. Кiмната прибрана, чиста. Речi i  книжки  на  своєму
мiсцi. Якову хотiлося скорше лягти i забутися. Йому здавалося,  що  в  цiй
глибокiй мовчанцi якесь око слiдкує за ним i  якесь  вухо  пiдслухує  його
дихання. Це мiстерiйне  вiдчуття  дуже  скоро  почало  набирати  реального
вияву. По кiлькох хвилинах вiн вiдчув за  дверима  виразний  шерех,  потiм
ледь чутний стукiт у дверi з боку їдальнi.
   Якiв насторожився, рiзко глянув на дверi, якось бурчливо кинув  "прошу"
i, коли  дверi  обережно  вiдхилилися,  побачив  у  них  не  Шприндзю,  як
сподiвався, а старого Герша.
   Був то зарослий сивою бородою, у зiм'ятiй,  довгiй  одежинi  чоловiк  з
великими,  сильними  окулярами  на  великому  носi  -  блiдий,  зморщений,
похилий.
   - Чи можу я зайти? - з острахом, тихо запитав вiн.
   - Заходьте, Герше, - злагiдненим голосом вiдповiв  Якiв,  i  уста  його
мимохiть скривилися у вираз жалю i здивування.
   Герш увiйшов, зупинився бiля порога, у покоцюрблених руках держав перед
собою якусь скриньочку, мружив очi.
   - Заходьте... Далi... I сiдайте, - сказав Якiв.
   - Нi, дякую. Краще тут... Щоб хто не побачив... - почав був Герш.
   - Е! Все одно! Сiдайте. Що скажете? - якось з серцем сказав Якiв.
   Герш пiдступив кiлька крокiв i обережно присiв на найближчому  стiльцi.
I почав говорити:
   - Я ось чого... Чув, що ви хочете нас покинути... - казав вiн i дивився
на Якова великими, опуклими  очима,  що  за  сильними  скельцями  окулярiв
видавались ще бiльшими. Хвилина тишi. Якiв  мовчав.  Герш  вiв  свою  мову
далi: - Я вас розумiю... Такий час. Кому  то  потрiбне?  Навiщо  вам  наша
турбота - маєте досить своєї... Я розумiю... Я розумiю... - Герш одночасно
тремтячими руками почав  вiдкривати  скриньку,  при  чому  щось  невиразне
мимрив, потiм пiдступив ближче до Якова i простягнув до нього скриньку.  -
Хотiв вам передати... ось це... Тут нiчого нема... Пара речей... Може, вам
придасться... Може, щось з тим зробите... Може,  виживете...  Я  так  собi
думаю, та й Малка каже... Може, каже, хто з нас виживе, то вiн i поможе...
   Вiн стояв перед Яковом, тримав свою розкриту скриньку. Якiв  глянув  на
неї, побачив якiсь дорогоцiнностi, якiсь перстенi,  намиста...  Глянув  на
Герша з його великими очима.
   - Знаєте що, Герше, - промовив рiшучим голосом, - вiзьмiть ви  це  своє
добро назад! Воно менi не придасться!
   Гершовi руки на цi слова, здавалось, затремтiли. Вiн  глянув  на  Якова
переляканим поглядом, нiби його  зловлено  на  якомусь  негарному  вчинку.
Велике яблуко на його поморщенiй, довгiй шиї забiгало. Вiн ковтав слину  i
плямкав устами. Йому було дуже нiяково, i вiн не знав, що робити.
   - Я... ми... ми... нiчого, - похитав вiн головою... - Нiчого недоброго.
Ми лише...
   - Розумiю... Я добре вас розумiю... Я тiльки не хочу вiд вас цього.  Це
ваше. Менi не треба! - проговорив Якiв злагiднено.
   Запала мовчанка. Глибока, довга... Чути було рев  дизелiв  на  головнiй
вулицi. За дверима, здавалось, щось ворушилось, нiби хтось зiтхнув.  Вiтер
натискав  на  закритi  вiконницi,  нiби  хотiв  їх  проломити  i  вдертися
досередини.
   - Iдiть, Герше... Iдiть... Я тут зостанусь. Тiльки що буде з вами? Це ж
не вихiд... Хтось побачить... Вам треба кудись iнакше... Може,  хочете  на
село? У лiси?
   Герш ще стараннiше заплямкав устами.
   - Нi, - промимрив вiн невиразно... - Нi, - i похитав головою... - Ми не
можемо... Ми боїмось... Зостанемось тут... Що буде, то буде... -  I  пiсля
цього закрив свою скриньку, помаленьку повернувся i  помаленьку  пiшов  до
прохилених дверей.
   Якiв зачинив за ним дверi, хвилинку слухав, не почув нiчого, нiби  там,
за дверима, була абсолютна порожнеча, i почав поволi розглядатися. А  коли
був у постелi i спробував читати, помiтив, що його дух зайнятий до  кiнця,
i вже нiщо iнше не зможе йому помогти.  Був  же  п'яний,  але  в  цей  час
протверезiв, властиво, п'яно протверезiв, загострилась уява i велетенською
навалою почуття  покрили  всi  його  вольовi  зусилля,  як  морська  хвиля
покриває випадковий пливучий предмет.



   V

   По деякому часi зондерфюрер Вайз з вiйськової пропаганди запросив Якова
на приватну вечiрку-прийняття. Вайз, до речi, мешкав у колишньому мешканнi
Рiвки, що в будинку Бачинських. Якiв i Вайз по-своєму приятелi. Вони також
по-своєму мають мiж собою чимало спiльного. Передусiм Вайз не є нацi,  вiн
проти  раси,  вiн  не  затруєний  iдеологiєю,  не  захоплюється   швидкими
перемогами на  фронтах,  не  квапиться  на  легку  трофейну  наживу.  Вiн,
нарештi, перший пробував перечити Райхскомiсарiатовi в його рiзних, наглих
i нерозумних, розпорядженнях. Вiн казав до Якова:
   - Ну що зробиш? Закрутилась голова. Захворiли!
   Одначе Вайз був добрим нiмцем i добрим вояком. Мав  повнi  руки  рiзної
працi. Йому пiдлягали культура, освiта, церква на всю Україну. I разом вiн
любив гарнi речi, добре вино, вибране товариство.  Поет,  естет,  фiлософ,
ентузiаст в однiй особi кремезного, незграбного, ведмежого вигляду.
   Його вiдповiдальником i своєрiдним двiйником був, незважаючи  на  малий
зрiст, капiтан-публiцист, знавець азiйських справ - Пшор.
   Цього гарного морозного вечора, на початку грудня  (саме  вчора  японцi
розгромили американський флот в Перл Гарборi), у недiлю, Вайз  несподiвано
заїхав за Яковом урядовою  машиною  "сiтроен"  -  французького  трофейного
походження. Застав Якова неприготованим, пiд час голення, i  був  бурхливо
здивований, як вiн казав, фешенебельним мешканням у  стилi  якогось  графа
Вронського. Така руїна - i таке... У-у-у-м! Килими, канапа картини, книжки
- i  все  справжнє!  I  Шприндзя,  що  саме  робила  порядки,  з  виглядом
нумiдiйської рабинi...  У-у-у-м!  У-у-у-м!  -  мугикав  Вайз,  розглядаючи
картину польського маляра Коссака,  що  на  нiй  була  зображена  арабська
пастушка з вазою на плечi i козою бiля стрункої нагої, бронзового кольору,
ноги. А книжки! Грейвес, Мiчел, Аллен...
   - Слухай! - сказав захоплено  Вайз  (були  "на  ти"  -  недавно  випили
брудершафт). - То ти живеш мов толстовський граф. Нумiдiйка там, нумiдiйка
тут. Говорите ви по-нiмецьки? - звернувся Вайз до Шприндзi.
   - Я жидiвка, - несподiвано вiдповiла Шприндзя, i якраз по-нiмецьки.
   Вайз злегка збентежився.
   - А! - вирвалось у нього, i вiн одвернувся. - Мiж  iншим,  -  звернувся
вiн до Якова, що саме скiнчив голитись, - до Рiвного прибув знаєш хто?
   - Не можу знати, - вiдповiв Якiв.
   - Сам! Найбiльший! Кох!
   - З приводу? - запитав коротко Якiв.
   - Нових, очевидно, подiй... Що ти скажеш?
   - Вiдносно?
   - Ну... вчорашнього... Перл Гарбору?
   - В кожному разi, нема причини... радiти...
   - А по-моєму, є.
   - Себто?
   -  Вияснилась  нарештi  остаточно  ситуацiя.  Знаємо,  де  стоїмо.  Тож
колосально, нi? Як ви зветесь? - звернувся Вайз до  Шприндзi  i,  коли  та
себе демонстративно назвала, повторив: - Шприндзя? Цiкаве iм'я...  Скорше,
скорше, майоре, на нас же чекають...
   Якiв, наспiвуючи басом "Лiлi Марлен", витерся i сказав урочисто:
   - Готов! їдемо! - I пiзнiше, коли вони сидiли у знанiй Вайзовiй машинi,
спитав: - Я трiшки, так би мовити, здивований - який такий  дiдько  змусив
тебе шукати мене у цiй Помпеї?
   - Е! Таємниця! - сказав Вайз, натискаючи на газ.
   - Себто? Знаєш же, що...
   - Думаю, що без одного чарiвного уряду тут  не  обiйдеться,  -  перебив
його Вайз. - Ти менi скажи краще, де це ти роздобув таку Шприндзю, i, може
б, ти менi щось подiбне роздобув?
   - Це також таємниця... По-друге - не володiю даром постачання. Я  улан,
рубака, пияк, гайдамака - знаєш, що це таке?
   Як випхались з руїн на головну вулицю, що  її  вдруге  перейменували  з
Герiнга на Нiмецьку, бо для Герiнга така вулиця видалась замалою, i хотiли
поспiшити, бо вже й так спiзнилися, на зворотi до вулицi Тополевої  мусили
зупинитися. I не лише зупинитися, але й таки постояти на мiсцi. Перед ними
у сiрiй гущi вечора одноманiтною, мовчазною масою пливли  лави  полонених.
Минали хвилини - п'ять, десять...  Вайз  нервувався,  намагався  повернути
назад, але це також нелегко було зробити.
   - А мене ж там ждуть! - бурчав вiн.  Ззаду  почувся  брязкiт  розбитого
скла, зчинився крик. З сусiднiх машин почали вискакувати люди в унiформах.
   - Грiм побий ясний! - кричав один з них. - Де вони набрали стiльки того
гною? Я спiшу! Стiй! Стiй! Зупинiть! Мусимо проїхати!
   Конвоїри почали зупиняти  колону,  колона  стала,  на  бруку  зробилась
прогалина, на якiй лишилось людське тiло.
   - Ей, ти там! Прибери! - кричав хтось по-росiйськи. Кiлька з  полонених
кинулись були прибирати, але й самi попадали на брук. Крик, метушня.  Вайз
з Яковом також вилiзли iз своїх машин i почали помагати очищати вулицю. По
якомусь часi вона була вiльна, i машини пiшли.
   Вдома на Вайза чекали, гостi вже  зiбралися,  на  нього  накинулись  за
неточнiсть, вiн перепрошував.
   - Ля герр комм а ля repp! - казав вiн.
   Але настрiй i порядок швидко встановлено, столи застелено, їжу i  пиття
подано.
   За довгим, бiлим, багатим  i  повним  столом  розкiш  i  квiт  молодих,
здорових, веселих людей. Згори з п'ятилампового свiтильника ллється  злива
яскравого, м'якого свiтла. Якiв був здивований,  побачивши  ту  саму  Вiру
Ясну, що нею був збентежений минулими  днями.  Вона,  в  своїй  бронзового
вiдблиску атласнiй сукнi, дуже моднiй i дуже  визивнiй,  з  великим  ззаду
вирiзом, горiла своєрiдною силою жiночого чару  i  весело  та  легко  вела
розмову з тим же своїм кавалiром, полковником-лiкарем, що назвав себе  фон
Лянге i що був до того графом i мав навiть монокль у  лiвому  оцi,  як  це
графовi й належиться. Бiля неї, з лiвого боку, сидiв той  самий  лейтенант
ес-есiв, що назвав себе, якщо Якiв дочув  як  слiд,  Шульце.  I  було  тут
багато iнших вiйськових кавалiрiв i невiйськових дам, що  гамiрно  сидiли,
досить тiсно, довкруги стола, їли, запивали, брязкали  посудом,  гомонiли,
перемовлялися через стiл, залицялися i смiялися. Смiялися  багато,  часто,
весело. "По-руски",  як  казав  Вайз.  Без  стриму  i  церемонiй,  щиро  i
сердечно, аж брали завидки.
   Якiв, як приятель господаря, зайняв крайнє, властиво заднє мiсце,  бiля
дверей до другої кiмнати, i помагав  господаревi  та  його  служницi  Ясi:
вiдкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самi наливати.
   Опiсля, коли це все скiнчилося,  гостi  встали  i  зайняли,  кожний  по
вподобi i можливостi, мiсця у трьох  невеликих  кiмнатах.  Якiв  весь  час
слiдкував за Вiрою Ясною. Робив це дискретно, обережно, мiж iншим. А вона,
коли встала з-за стола, пiшла до передньої кiмнати i зайняла затишне мiсце
мiж великою шафою з книжками i гарячою грубкою в  стiнi.  Над  нею  висiла
невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною нiмфою над  банальним
ставком з  кучерявою  пiнiєю  чи  чимсь  подiбним.  Бiля  неї  вмостились,
розумiється, фон Лянге i Шульц, а до того ще двоє, мiж  ними  й  капiтаном
Пшор. Вони щось там далi барвисте гомонiли, час вiд часу вибухаючи смiхом.
   Гостi ходили, гули, смiялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв  Якова
пiд руку i пiдвiв просто до Ясної.
   - Маєте вашого Балабу, мадам, - промовив вiн до Ясної тоном, нiби  вони
вже на цю тему розмовляли.
   - А! То ви? - сказала вона по-нiмецьки. - Я  зараз!  -  i  продовжувала
свою мову, щось про Росiю. - То, панове, - казала вона, - можна на цi речi
рiзно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що такої  Росiї,  як
ви читали у Толстого чи Тургенева, давно нема. Нi  такого  товариства,  нi
таких порядкiв, нi того навiть духу. Є, панове,  так  званий  народ  -  це
люди, багато людей, маси, руки, голови,  освiченi,  неосвiченi...  А  щодо
культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тiєї культури, що ви  знаєте
в Берлiнi, Вiднi, Парижi, Римi, - тiєї там,  навiть  у  Москвi,  очевидно,
ледве чи знайдете. Революцiя, п'ятирiчки, ударнi бригади i труднощi  -  це
їх культура, але  чи  ця  тема,  панове,  може  вас  сьогоднi  дiйсно  так
цiкавити?  Не  думаю,  мене,  наприклад,  признаюсь,  бiльше   цiкавить...
Пам'ятаю! Iталiя! Бароне, - звернулась вона до  фон  Лянге,  -  пригадуєте
нашу зустрiч з контесою Сiмпсон? В "Екслянадi"! На Рiв'єрi! I  дiйсно,  що
за жiнка - не красуня, але тон, шарм, - блискуча! За таку  корона  iмперiї
недорога цiна, чи не так, бароне?
   - Для мене - задорога, - озвався барон.
   - Ну, ви ж вiдомий, - засмiялась Вiра i звернулась до Пшора: -  Питаєте
причину моєї зустрiчi з Сiмпсон? Цiкавiсть. Звичайна цiкавiсть. Як  тисяча
iнших зустрiчей, наприклад, у Парижi, з паном Ко... Ко... Ко...  Як  його?
Той вiдомий маляр, футурист...
   - Може, Пiкассо? - запитав швидко Пшор.
   - Капiтане! Не смiйтесь! I з Пiкассо... знайома. Були там разом  з  цим
ось бароном, що сидить бiля вас справа...
   - I вiн вам, розумiється, сподобався...
   - Менi подобається все неестетичне...
   - Причому тут естетика... Модерне малярство...
   - Чого тiльки модерне? Зрештою, не все  одно?  Кожна  рiч  набридає,  а
естетика,  коли  вона  завжди  та  сама,  -  в  першу  чергу,  i  все  це,
розумiється, вiдносне, чи не так, пане Балаба? - звернулась вона вперше до
Якова, зовсiм несподiвано i визивно, аж той був заскочений.
   - Не мого мозку дiло, - вiдповiв вiн швидко.
   - А от капiтан Пшор усе знає, - провадила Ясна тим самим тоном, - чи не
так, капiтане? - В голосi її звучала жартiвлива iронiя.
   - Ви, очевидно, панна... - почав був злегка подразнений Пшор, але  Ясна
його перебила:
   - Пшор! Ви скоро зажадаєте пiддати мене лiкарськiй експертизi!
   Присутнi зареготали.
   - Ви вже вдруге не дали менi скiнчити думки.
   - Недокiнченi думки, як i  недокiнчена  любов,  завжди  загадковiшi,  -
вiдповiла Ясна.
   - I взагалi лишiмо думки i займiмось  цiкавiшими  справами,  -  озвався
Вайз. - Прошу! - У сусiднiй,  бiльшiй,  де  перед  тим  вечеряли,  кiмнатi
зазвучало танго, i Вайз попросив Ясну на танець.
   Якiв зустрiвся  iз  своєю  землячкою  з  Дерманя,  що  вчилася  десь  у
Вiденському унiверситетi, а  тепер  була  перекладачкою  в  новозаснованiй
нiмецькiй фiрмi "Кнор i Шенке" чи щось подiбне. Землячку звали Орою,  хоча
з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена,  мала  бурхливе  волосся  i
яскраво мальованi уста.
   - О! Одарка!  -  зрадiв  Якiв.  -  Я  вас  спочатку  не  пiзнав.  Добре
виглядаєте...
   - А я вас пiзнала одразу... - вiдповiла Ора. - Дякую за комплiмент.
   - Чого ж комплiмент? Направду ви чудово виглядаєте, вас,  здається,  не
було вдома останнiм часом?
   - Я ж була в Холмi. Так би мовити, на емiграцiї...
   - А де ваш брат?
   - Котрий? У мене ж їх - знаєте...
   - Максим.
   - На Холмщинi...
   - Вiн, здається, був...
   - Так, священик... Вiн там i тепер на парафiї...
   - А той, другий?..
   - Василь?
   - Так.
   - Також був священиком... I також на Холмщинi... Але його вбили.
   - Хто?
   - Армiя крайова...
   - А ви, значить, тут?
   - Тут, знаєте... Ет... Жити можна... Головне - картки на... Зрештою, ви
знаєте. Чи не краще пiти i нам? - Вона показала на кiмнату, де танцювали.
   Танцювали всi, було тiсно, свiтло притемнили, мелодiя звучала  м'яко  i
лоскiтливе. Якiв часто поглядав на Вайза i Ясну, два рази наштовхнувся  на
них, смiявся з Пшора,  що  танцював  з  секретаркою  канцелярiї  цивiльної
полiцiї, на голову вищою вiд себе. Не танцював, здається, один доктор  фон
Лянге, що сидiв у глибокому фотелi передньої кiмнати i курив  довгу,  дуже
мiцну вiрджинську сигару.
   Якiв не мав шансiв запросити на танець Ясну,  забагато  було  бiля  неї
претендентiв, але десь бiля третього танцю вона  запросила  його  сама  на
фокстрот. "Кетхен", що було для нього другою несподiванкою,  якої  вiн  не
мiг навiть заховати. Якось так дивно,  незвично  почав  перепрошувати,  що
вiн, о либонь, мужик з Дерманя... Є тут таке село,  а  там,  мовляв,  мало
танцюють фокстротiв...
   - Але ж ви були, здається, як не помиляюсь... Щось менi таке  казали...
В армiї Жечi Посполитої, а там, як вiдомо...
   - Зовсiм не те, - боронився Якiв... - Я трохи затяжкий, хоча  танцювати
дiйсно любив i люблю.
   - Нiчого. Ви прекрасно танцюєте,  не  кокетуйте  зi  мною  даремно,  це
небезпечно, я дiва гарячого темпераменту i мене легко збити з пантелику...
прекрасно говорите по-нiмецьки, звiдки?
   -  Можна  сказати,  нiзвiдки...  Просто.  "Ми  все  учiлiсь  понемногу,
чєму-нiбудь i как-нiбудь" - казав, здається, Пушкiн.
   - Бачу, ви не такий уже мужик, - вiдповiла на це Ясна i глянула йому  у
вiчi. Це було бiльш-менш пiд свiтлом, i Якiв затямив цей погляд  з  якоюсь
винятковою, майже фотографiчною виразнiстю. Карi, великi,  яснi,  глибокi,
напруженi i разом  свавiльно-агресивнi  очi,  залитi,  як  йому  видалось,
трагiчним смутком. Таких жiночих очей Якiв ще не бачив, вони видались йому
дуже свiдомими й дуже розумними.
   Пiсля цього йому забракло мови, його думка почала швидко мiшатися,  мов
дим, заколочений рвучким вiтром, i до кiнця танцю вони промовчали. А потiм
її кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко  зникла,  i  на  цьому
сцена урвалась.
   До кiнця вечора, тобто до третьої ночi, лише пили й  кричали,  гадаючи,
що спiвають. Вiйськовi унiформи вперемiш iз  жiночими  сукнями.  Невеликий
дерев'яний  будинок  iз  своїми  великими  затемненими  вiкнами  нагадував
корабель божевiльних, що  несеться  на  хвилях  якогось  дикого,  рвучкого
водоспаду.



   VI

   Розумiється, Якiв довгий час одного не мiг збагнути:  навiщо  вiн  "їй"
здався.  Все  вказувало,  що  "вона"  ним  настирливо,  нiби  з   намiром,
цiкавиться i,  де  тiльки  має  нагоду,  використовує  її  з  неприхованою
виразнiстю.
   Але цим питанням вiн не мучив себе часто, а головне глибоко. Йому  було
добре, i це вiн вичував усiм своїм  здоровим  тiлом  i  духом.  Навiть  на
службi стало приязнiше, i навiть вдома, на помешканнi, у тому  дивовижному
середовищi, руїн, людей i речей з тiєю  якоюсь  астральною  Шприндзею,  що
сливе кожного вечора входила до нього i вносила з собою почуття,  що  його
годi  окреслити  словом,  i  що  сповнювала   простiр   мiстичною,   майже
позасторонньою, атмосферою.
   - Чому ви не прийняли того  золота?  -  запитала  вона  якось  пiзнього
вечора, стоячи, як звичайно, у напiввiдкритих дверях, тримаючись за  тяжку
завiсу, нiби висячи на нiй мiж двома кiмнатами.
   - Якого золота? - не зрозумiв Якiв, що звик при цьому роздягатися, нiби
в кiмнатi вiн був сам.
   - Ах! Святий-Божий! Вiн не знає, - погойдуючись на завiсi, з гiркiстю в
тонi казала Шприндзя. - Якого золота? Хм! А я б на вашому мiсцi знаєте  що
зробила?
   Якiв мовчав, не вiдповiдав, робив своє, не зважав, був навiть  зайнятий
iншими думками, хотiв,  щоб  вона  скорше  скiнчила  свою  мову  i  скорше
вiдiйшла...  Не  хотiв  її  заохочувати...  Але   Шприндзя   стала   дивно
настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Вiн  для  неї  перестав
бути майором, вона його не боялась i, здавалось, не поважала.
   - Ну? Ви мене чуєте? - продовжувала. - Я на вашому мiсцi, коли дають, -
брала б. I ще бiльше: я брала б навiть, коли не дають. Чи  ви  знаєте,  що
таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли  бачити?  Колись,  кажуть,
були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося,  але  воно
через те стало ще бiльше золотом. I за нього можна мати  все!  Весь  свiт!
Весь свiт, який вiн є. Ви менi не вiрите? Ви, напевно, думаєте: чому ж  ти
не поможеш собi своїм золотом? Напевно так думаєте, нi? А признайтесь! А я
вам вiдповiм: ще поможемо! Ще не прийшов час! А  вiн  прийде!  О,  вiн  ще
прийде, побачите! А на вашому мiсцi я от що зробила б: узяла б те золото i
виїхала. Взагалi виїхала... З цього краю... Десь отуди... За Нiмеччину, за
Швейцарiю...  Десь  до  Америки...  до   Нью-Йорка...   Або   ще   далi...
Сан-Францiска... або Буенос-Айреса.
   - Бачу - знаєте географiю, -  буркнув  на  це  Якiв.  Шприндзя  схилила
вправо свою гарну голову, приплющила лiве око i глумливо вiдповiла:
   - Чого географiю? Нью-Йорк нiяка  географiя.  Це  таке  мiсто...  Трохи
бiльше за ваш Дермань. Там є хати на сто тридцять поверхiв. Бiля них  нема
анi соняшникiв, анi плотiв, анi глечикiв на кiлках. Не вiрите менi? О,  ви
скептик, я знаю... Скептик - це такий жук, який у нiщо не вiрить,  лише  у
свої кiзяки. Но, но, но! Я вже йду,  я  вже  йду!  -  I  пiсля  того  вона
сховалася в темрявi сусiдньої  кiмнати,  а  дверi,  здається,  самi  собою
зачинились.
   Iншого разу, також увечерi, Шприндзя знов порушила цю тему, але  значно
конкретнiше i значно настирливiше, i цього разу вона не висiла на завiсi у
дверях, а, одягнувши одну iз своїх  шовкових  пiжам  якогось  багряного  з
чорними, широкими тасьмами  кольору,  загналася  до  Якова,  стрибнула  на
канапу, пiдiбгала ноги i з мiсця почала:
   - Знаєте що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго  про  це
думала. Про те золото i ту подорож. Я б поїхала сама, але я...  жiнка.  До
того менi не дадуть пашпорта - ви знаєте. Менi треба чоловiка. Знаєте  що:
берiть мене за жiнку - i поїдемо разом! Хiба я не гарна? О!  Ви  жонатi...
Ну i що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же вiйна, мруть кожного дня
тисячi й мiльйони, i що тут якась  одна  маленька  формальнiсть...  Я  маю
грошi, багато грошей - фунти,  доляри,  золото,  самоцвiти,  ви  дiстанете
пашпорт, поїдемо до Швейцарiї, там є нашi люди... Нам поможуть.
   Якiв такою пропозицiєю приголомшений, нiчого такого не сподiвався, йому
дивно, i смiшно, i незрозумiле. Щось як з фантастичного  роману,  а  разом
цiкаве, iнтригуюче, дарма що  це  може  бути  звичайна  примха  схимерiлої
дитини, що попала у тяжке, трагiчно-небезпечне становище i шукає  з  нього
виходу. А може це бути й iнше: пiдступ,  зрада,  запродання.  Якiв  швидко
намагається зорiєнтуватися, шукає потрiбних слiв, вiн справдi  збентежений
i вирiшує обернути все у жарт.
   - I ви б зо мною поїхали? - питає насмiшкуватим тоном.
   - Як треба, - вiдповiдає вона.
   - А вашi батьки?
   - Ви мене не зрозумiли. Моєму батьковi  сiмдесят  два,  мамi  шiстдесят
дев'ять. Менi ось буде сiмнадцять. Я прийшла на свiт знаєте  коли?  Учора.
Десять рокiв, коли я стала сама ходити. Два роки я почала  розумiти.  Вони
казали менi, що я дурна, що я  дитина,  що  я  нiчого  не  розумiю,  що  я
нахабна, що я фантазерка. Тiльки смiялись з мене... I Рiвка, i Песя, i  її
чоловiк! А я їм знаєте що казала? Я їм ще за Польщi казала - все кинути  i
їхати до Америки. Геть з цього мiсця! Геть,  геть,  геть!  Це  -  прокляте
мiсце! Воно горить! Огонь! I я не хочу тут  згорiти  лише  тому,  що  вони
всi... розумнi! I ви думаєте, що я фантазую. Чому? Що тут дивного? Яка  це
фантазiя? Я маю купу грошей, дайте пашпорт,  доброго  спiвтовариша,  i  за
пару мiсяцiв ми в Нью-Йорку. Це нiяка фантазiя,  це  реальна,  як  уся  ця
вiйна, дiйснiсть. Менi кажуть: бiжи в село, бiжи в лiс! Що я  -  бiлка  чи
ворона, i що значить лiс? I що я робитиму  в  тому  селi,  де  кожна  баба
захоче продати мене, як курку, за пару пачок сiрникiв...  -  Шприндзя  при
тому зривалася, хотiла кудись бiгти,  очi  її  горiли,  уста  сохли,  щоки
пашiли, нiби вiд огню чи морозу.
   Якiв був вражений, не мав вiдповiдi, його уява  заговорила,  перед  ним
вiдкрився якийсь новий, йому чужий i дивний, але екзотично привабливий  i,
здається, реально осяжний простiр, куди скерувати рiшення?  I  чи  можливе
рiшення взагалi? Це щось з iншого поля,  щось  зовсiм  незвичне...  Запала
мовчанка, вiн думав, вона знов усiлась на своє мiсце, а коли глянув на неї
- помiтив, що її  великi,  чорнi  очi  дивились  на  нього  з  благальною,
напруженою увагою, i були вони, здавалось, переповненi слiзьми,  мов  двоє
джерел водою.
   - Iдiть спати, Шприндзю, -  проговорив  вiн  добрим,  нiжним,  ласкавим
голосом i приязно посмiхнувся.
   - Ну? А!?
   - Скажу iншим разом...
   - Але ж дивiться! - i вона зiрвалася з свого  мiсця,  вихопила  з  шафи
глобус i, тикаючи на нього пальцем:  -  Бачите,  Ось  сюди?  Нью-Йорк!  Це
земля! Вона крутиться! А знаєте ще що? Вам тут не можна бути, вас тут  так
само заб'ють, як i мене, за вами вже стежать якiсь люди, я це бачу не  раз
крiзь щiлину у вiкнi! Вас заб'ють! Я вам кажу!
   - Ну, ну, ну! Заспокойтесь, Шприндзю! Я подумаю, я  побачу  Це  не  так
просто, як ви думаєте!
   - Ми їдемо! Ми їдемо! - - вiдкинула  вона  глобус  i  застрибала,  нiби
виблагала щось найкраще.
   - А тепер iдiть! Iдiть! Це забере чимало часу.
   - Нема "чимало часу"! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро!  Нема  часу!  -
мимрила вона заспокоєно, крок за кроком задкуючи до  дверей,  аж  поки  не
сховалася за ними.
   Другого ранку Якiв, як звичайно, поспiшав до свого батальйону,  хiдники
роїлися вiд жовтих i сiро-сталевих унiформ,  величезнi  масивнi  машини  з
скреготом продиралися засипаною снiгом вулицею, гурти  полонених  земляної
барви, облiпивши двоколiснi возики, тяглися розбирати руїни,  перекупки  з
довколишнiх присiлкiв квапилися iз своїми кошами на базар.
   Проходячи вулицею, що вела  до  двiрця,  Якiв  побачив  тяжко  озброєну
заставу ес-есiв, чого перед тим нiколи не бувало, i звернув увагу на якусь
незвичну тишу i на  вiдсутнiсть  руху.  Вiконницi  малих  будиночкiв  були
закритi, лише за високим дощаним парканом, що  вiддiляв  станцiю,  снували
навантаженi вагони i час вiд часу з грюкотом пролiтав  довжелезний  потяг,
наповнений вiйськом.
   Було волого i туманно, учора випав новий снiг, небо  закрилось  грубою,
брудною поволокою i обiцяло не то снiг, не то дощ.
   Якiв був невиспаний,  мав  свої  клопоти,  обдумував  чергову  програму
муштри, пригадав нову  заборону  Рейхскомiсарiату  уживати  тризубчикiв  i
прапорiв, пригадав  нове  звернення  головного  комiсара  до  українського
населення, в якому вимагалося лише працi i  послуху,  пригадав  розмову  з
минулої  ночi,  що  все  верталася  до  нього,  вiдкриваючи   перед   його
неспокiйною душею привабливi можливостi й перспективи. I щойно  в  казармi
довiдався, що цього ранку з гетто забрали половину  його  населення.  Якiв
нiчого на це не сказав, робив, як звичайно, своє дiло, переглядав рапорти,
давав розпорядження пiдстаршим, лише  його  обличчя  якось  витягнулось  i
набрало поваги i суворостi. I разом  з  тим,  мiж  дiлом,  визрiвало  його
рiшення прийняти пропозицiю Шприндзi.
   Пiд  час  обiдньої  перерви  з  кiмнати  чергового  пiдстаршини   Якова
покликали до телефону. Дзвонила Ясна,  просила  зайти  до  неї  ввечерi  о
восьмiй або ранiше до  готелю  "Дойчес  Гоф",  кiмната  дванадцята.  Сливе
автоматично Якiв погодився, зрештою, був вiн заклопотаний i не мав часу на
роздумування.
   Увечерi Якiв зайшов до того готелю, що був "нур фюр дойче" i  донедавна
належав iншому власниковi, а тепер став власнiстю якогось Ганса Альта,  що
приїхав недавно з Баварiї.
   Ясна займала, як на цi  часи,  найкращу  кiмнату  на  другому  поверсi,
навiть з ванною, з килимами й  картинами,  що  недавно  належали  мiському
музеєвi.  Вона  була  сама,  зустрiла  Якова  пiдкреслено  радiсно,  майже
бурхливо, була винятково чепурно й кокетливо  одягнена  у  якесь  японське
кiмоно, в елегантних, бiлих з червоними китичками, пантофельках.
   - Добре, що ви зайшли, майоре, - сказала вона химерним голосом, подаючи
йому обидвi, у перснях, руки. - Сiдайте! Тут, тут! Де  хочете...  Найкраще
хiба отут! - i вказала фотель бiля столика навпроти  круглої  кушетки,  на
якiй сiла сама.
   У кiмнатi було рожево, тепло, тихо, таємничо, пахло дорогими  сигарами.
На  круглому  столику  стояли  й  лежали  сигари,   цигарки,   попiльницi,
запальнички. Кiлькiсть попелу в попiльничках вказувала на  товариство,  що
викурило тут чимало того добра.
   - I курiть! - додала Ясна. - Що п'єте? Вино? Коньяк?
   - Лише з вами, - вiдповiв, усiвшись, Якiв.
   - Розумiється... Хоч належу до так  званих  непитущих,  але  при  такiй
винятковiй нагодi... Бачте,  як  себе  рекомендую?  Мало  не  з  монастиря
якого... Но, но, но! Не подумайте, що я якась дiйсно святiсть - належу  до
жiнок, якi все можуть... i молитися, i грiшити... Тобто вважаю, що все  на
мiсцi, коли воно на мiсцi. А як ви?
   - Я? - знизав вiн плечима. - Я не маю блискучих думок.
   - Ви, очевидно, воїн з крови й кости, щось iз запорожцiв -  дисциплiна,
порядок... Ну й, розумiється, як справжньому слузi суворого Маркса,  келих
доброго вина нiколи не зашкодить... Чи не так?
   - Дуже можливо, - сказав вiн, наливаючи чарку звичайної горiлки, що  її
подала Ясна.
   - Ви, здається... Менi хтось казав... Служили у польському вiйську?
   - В уланах! - коротко вiдрубав вiн,  пригадавши,  що  вона  вже  вдруге
ставить йому це питання.
   - Вам удалося поєднати нацiональнi амбiцiї з польськими уланами?  Знаю,
що українцi не дуже квапились до того вiйська.
   - Я - дуже! Я iншого кшталту. Коли вже вiйсько -  вiйсько  справжнє!  I
взагалi, люблю все справжнє, не зношу iмпровiзацiї.
   - Ви билися проти нiмцiв?
   - Траплялося, - вiдповiв вiн загально.
   - А як же сталося, що ви не попали до Червоної армiї?
   -  Дуже  просто.  Ескадрилья  нiмецьких   бомбовикiв   розтрощила   наш
мобiлiзацiйний обоз - i це все.
   - А ви б служили й там? - питала  далi  Ясна,  з  грайливою  елеганцiєю
пропонуючи другу чарку.
   - У совєтiв? Розумiється.
   - А скажiть... Можете, зрештою, й  не  казати,  я  нiякий  слiдчий,  це
просто розмова... Ви мене цiкавите з багатьох бокiв. Ви не належите до так
званих українських нацiоналiстiв?
   Якiв пiдняв голову:
   - Вам це потрiбно знати?
   - Менi? О, нi! О, нi! Кажу лише до слова. Розумiєте? Багато у  нас  тут
сплелося прерiзних, дивовижних течiй, i мене це з певних причин  цiкавить.
Я, знаєте, письменниця...
   - О! - здивувався Якiв. - Романи?
   - Щось таке...
   - Цiкаво, цiкаво! Щось а ля Агата Крiстi? Це, очевидно, до  салонiв  не
належить, але якщо ви питаєте? Мушу щось казати!  Нi!  Я  лише...  як  вам
сказати? Патрiоти б сказали: син цiєї землi! З  дiда-прадiда!  I  може,  з
запорожцiв... Але "рухи", "течiї", "iдеологiї"... Це, вам тiльки скажу,  -
не моє хазяйство. Дуже просто: не доходить!
   - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
   - А проте колись переконаєтесь, що я не такий  безнадiйний,  як  гадає,
наприклад, ваш фон Лянге.
   - Я йому це казала.
   - Але вiн не вiрить.  Є  така  сила,  дуже  вперта,  абстрактна,  часто
невхопна, але хто конче хоче її зрозумiти - може  нею  користатися.  Я  не
можу цього своєю косноязичною мовою висловити, але  iнколи  я  ризикую,  з
сучасними кодексами моралi, бути  неморальним,  навiть  "невiруючим",  щоб
мати чисте сумлiння для сприйняття чистої правди.
   - Це для мене дуже висока нота.
   - Чиста правда?
   - А хоч би.
   - Треба лише запитати сумлiння.
   - Дуже дивне слово.
   - У чому його диво?
   - Сумлiння можна так само згубити, як i невиннiсть.
   - I можна знову знайти... Наприклад, у материнствi.
   - Не всiм судилася роль Мадонни.
   - Iнодi й Магдалина дiстає розгрiшення.
   - Нiколи не сподiвалася знайти у вас такого фiлософа.
   - Вибачте, - промимрив вiн збентежено.
   - Це не грiх.
   - Iнодi грiх. У моєму становищi. Я все-таки вояк. Маю просту,  вояцьку,
одверту душу...
   - Але... я б не сказала.
   - Ви менi не вiрите?
   - Я не те хотiла сказати.
   - Ви не те хотiли знайти.
   - Власне.
   - I дуже розчарованi?
   - Але... Скорше здивована. Збентежена. Розгублена.  Я  думала  -  ви...
ви... простий... Нацiоналiст, фашист, комунiст,  щось  таке.  Українцi  ще
мають свiй окремий подiл. I  враз  бачу  несподiвану  течiю,  щось,  може,
навiть вище... Не можу окреслити словами. Може б, ви помогли?
   - Тут скорше допоможе час. Вiн пояснить нам багато незрозумiлого. Доба,
в якiй живемо, - обдарує нас ще не одною несподiванкою. Iнстинкт мiй каже,
що в просторi зарисовуються новi епохи...  i...  не  хочу  сказати,  "новi
люди" - банальнiсть, якої не зношу, але новi уклади  сил.  Вiрю,  що  люди
будуть бiльшi, що iдеї заступлять iдеали... Я  вас  образив?  Даруйте!  Це
лише мої особистi медитацiї.
   - О, нi! Я вас слухаю з великою цiкавiстю.
   - Тодi пояснiть i менi одну загадку. Чому, наприклад, ви - дама  свiту,
якась мiфiчна Мата Гаррi, щось з Гавайських островiв - i  враз  це,  можна
сказати, лицедiйство? Я простий син простих батькiв... Вибачте, вибачте! Я
ще не скiнчив! Ви ж винятково рафiнована, здається, окремо плекана для цих
подiй iстота. Чому? Звiдки? У чому рiч? Чи ви жiнка? Дама? Що ви?
   - Ах, як це враз стало нецiкаво! - швидко i нетерпеливо вiдповiла  Ясна
i навiть встала зi своєї канапи. - Яке вам дiло?
   - Як яке дiло? А вам яке? Ви ж мене питаєте! Може, нi?
   - А! Лишiть! Знайшли тему! Зрештою, що з того, що я вам скажу? А  може,
ви мене чимось цiкавите, чи це неможливо? Я  бiльше  жiнка,  нiж  ви  собi
допускаєте. Ось краще випийте! - налила собi й йому,  i  вони  випили.  На
хвилинку настала тиша. Потiм вiн також устав. Стояли  одне  проти  одного,
очi в очi. I раптом щось йому видалось, i саме в тих очах.  Якась  згадка.
Вiн рiзко повернувся i вiдступив. Кути її уст здригнулись, i вона сказала:
   - Так коли знов побачимось?
   - О! Так! - отямився вiн.  -  Побачимось,  розумiється.  Планета  тепер
мала. Добранiч,  мадам!  -  потиснув  її  малу,  вузьку,  холодну  руку  i
непевними кроками вийшов.
   Було йому добре у цьому  п'яному  туманi,  здавалось,  що  живе,  i  то
соковито, що бiля себе i в собi має багато свiту, а  ще  бiльше  людей.  А
приблукавши до свого помешкання i  засвiтивши  свiтло,  що  видалось  йому
пiсля темної вулицi дуже яскравим, вiдчув бажання лягти горiлиць, закласти
руки за потилицю, дивитись у стелю i нiчого не думати. Чув виразно, що  на
нього щось дихало, якесь тепло, щось хвилююче, мовби на пляжi,  на  березi
пiвденного моря,  пiд  гострим  сонцем.  Хотiлось  читати  вiршi.  Слухати
музику. Мав навiть  томик  якогось  французького  декадента  у  польському
перекладi, що його виловив у "своїй" бiблiотецi i поклав  одного  разу  на
нiчному столику. I тiльки сягнув по нього, щоб, не роздягаючись  i  нiчого
не  розбираючи,  поблукати  по  погано  римованих   рядках,   коли   дверi
вiдчинились i в  їх  рамi,  мов  образ,  появилась  знайома,  на  цей  раз
переяскравлено делiкатна, мов метелик, постать Шприндзi.
   - Ви чули, що сьогоднi сталося? - було її першим питанням до Якова,  що
напiвлежав, червоний, з книжечкою в руцi.
   Якiв не вiдповiв. По  хвилинi  сильної,  яскравої,  як  огонь,  гарячої
мовчанки Шприндзя ще раз запитала:
   - Чули, що сьогоднi сталося?
   - Та чув, чув, будь воно все разом прокляте! Чого мене  питаєте,  бiдна
ви дитино?
   Дiвчина кинулась на канапу, i  Якову  здалося,  що  вона  плаче.  Цього
нiколи не бувало. Вона не вмiла плакати. Якiв мовчав, задубiло, кам'яно. У
ньому не було жалю, лише холод i лiд. Мов замерзла калюжа... Що вiн мiг їй
сказати? Що мiг їй  сказати?  Що  мiг?  Нiчого!  Абсолютне,  безконечне  й
безкрає нiчого!
   Потiм  вона  зiрвалась  i  мелодраматичним,  з  викриками,  нiби   вона
вичитувала закляття, голосом, з надривами почала благати Якова не  лишати,
врятувати її.
   - Поможiть менi, Якове! Поможiть! Ви можете! -  звучав  її  розпачливий
голос. - Що хочете, щоб я зробила? Кажiть!  Кажiть!  Лише  поможiть  менi!
Тiкаймо!
   Вона кинулась до Якова зi  швидкiстю  вивiрки,  схопила  його  за  шию,
пригорнулась до нього, уся перелякана, трiпотлива, її уста, щоки, очi були
залитi сльозами. Не мiг її вiдiрвати.
   - Не вiдпихай мене! Врятуй мене!
   Якiв звiвся на ноги разом зi Шприндзею, тримав її за руки i казав:
   - Та чекай! Та чекай же! Заспокойся! Вислухай ! - А потiм почав кричати
i силою вiдiрвав її вiд себе.
   Дiвчина перестала  змагатися,  уста  її  були  бридко  скривленi,  вона
видавала якiсь худоб'ячi звуки, з очей лилися сльози.
   - Бо ти... бо ти... бо ти не хочеш, - хлипала вона зовсiм  по-дитячи...
- Бо ти... бо ти... - її уста тремтiли, вона намагалась здушити плач,  але
не могла цього зробити.
   I враз за вiкном, здається, зовсiм близько, впало пiдряд два пострiли i
пролунав хрипливий, рiзкий, майже розпачливий голос:
   - Гальт! Гальт!
   Хтось бiг, за кимсь бiгли, падали  новi  пострiли.  Шприндзя  замовкла,
зiрвалась на ноги,  насторожено  вслухаючись.  I  коли  крики  i  пострiли
затихли, десь там, у напрямку Шкiльної вулицi, з того боку почувся сильний
вибух.
   - Ой! Що це? - викрикнула Шприндзя i кинулась знов до Якова.
   - Вибух! - вiдповiв Якiв стишеним голосом;  його  увага  була  там,  за
вiкном.
   Це зовсiм змiнило настрiй. Шприндзя  опанувала  себе,  почала  говорити
логiчно i, хоч  очi  її  все  ще  вибухали,  намагалась  бути  нормальною.
Говорила знову про виїзд, про те, що має готовий план:  до  Нiмеччини,  на
роботу... А там буде видно. До Швейцарiї. Засоби готовi.
   Якiв мовчав, не перечив, не погоджувався, вагався,  можливо,  вперше  в
життi справдi вагався, i не мав сили знайти рiшення. А Шприндзя вела своє:
виїдуть до Європи, далi Америка, якесь спокiйне, нормальне, здорове мiсто.
Вона знає ремесло, вмiє  шити  рукавички,  вiдкриє  фабричку...  Тут  нема
майбутнього - нiмцi зле, росiяни зле, довгi роки, десятки рокiв  неспокою,
хаосу, для Якова нема тут мiсця, його переслiдуватимуть тi i  тi,  вiн  їм
зайвий, зрештою, вони й самi собi зайвi, на  них  найшла  така  планiда...
Чого вiн вагається?
   - Багато рiзного, - пробурмотiв Якiв.
   - Чого?
   - Хоч би формальностей.
   - То треба дiяти. Зараз! Завтра!  -  Шприндзя  пiдбадьорилась,  очi  її
блискали.
   - Уяви, як гарно! Ми їдемо! Геть, геть з цього проклятого мiсця. Я i...
ти! Ти мiй... чоловiк. Ми самi в широкому, прекрасному свiтi... - При тому
вона наближалась до нього, дивилась сяючими, вогкими, благальними очима.
   - Ви йдiть до себе... Вже пiзно. Завтра буде виднiше... - сказав вiн їй
з  внутрiшнiм  збентеженням,  якимсь  непевним,  вагальним  тоном,  що  її
пiдбадьорював.
   - Але чому до себе? Ми тут лише... я i ти...
   - А там? - Якiв вказав на пiдлогу.
   - Їх там нема, - хитнула головою вона.
   - Як нема?! - викрикнув вiн.
   -  Пiшли...  До  гетто...  Минулої  ночi...  -   сказала   вона   тоном
заспокоєння.
   - Але ж чому? - ще голоснiше викрикнув вiн.
   - Вони так хотiли. I пiшли.
   - I ти... дозволила?
   - Мене нiхто не питав про дозвiл. Вони лише сказали:
   "Ти молода. Тобi треба жити. А нам не  треба..."  I  пiшли...  -  А  по
короткiй, рiзкiй перервi додала: - Хочеш? Ходи зi мною! Щось покажу! -  I,
не чекаючи згоди,  зняла  з  шафи  срiбний  свiчник,  засвiтила  недогарок
свiчки... - Ходiм! Побачиш!
   Вiн не перечив. У заднiй, що бiля кухнi, кiмнатi  пiдняли  ляду,  з-пiд
якої дихнуло вогкiстю,  кам'яними  сходами  зiйшли  у  невеликий,  низький
простiр, завалений розкиданими  постелями,  тапчаном,  столиком,  рештками
харчiв, брудним посудом.
   Шприндзя пiднесла свiчник, все те разом,  освiтлене  згори,  з  тiнями,
свiтлом, нагадувало розкриту труну.
   - Чи могли вони тут жити? - спитала Шпринздя, i голос її  звучав  також
нiби з труни.
   Якiв не вiдповiдав, вiн лише дивився.  Шприндзя  поставила  свiчник  на
столику, вiдсунула тапчан, натиснула в стiнi на заляпане вапном  мiсце,  i
там вiдкрилась чорна  дiра.  Якiв  мовчки  спостерiгав.  Шприндзя  витягла
довгу, вузьку, темного  кольору,  на  подобу  якогось  футляра,  скриньку,
поставила її пiд свiчкою на столi i вiдкрила.
   Якiв  намагався  бути  нейтральним,  байдужим,  але  те,  що   побачив,
по-своєму вплинуло на нього. Нiде, хiба в кiно, не мiг  вiн  бачити  такої
кiлькостi дорогоцiнностей у золотi, срiблi i камiннi,  як  побачив  своїми
власними очима у цьому могильному просторi.
   - Батьки мали ювелiрну крамницю... - сказала Шприндзя. - Вони разом  iз
шваграми мали щось iз пiвмiльйона майна в долярах. I все це тут. Нiчого не
вивезли... Лише в швейцарському банку пара сотень тисяч... I це  все...  -
Потiм Шприндзя зачинила скриньку, вставила її назад у чорну дiру  стiни  i
засунула цеглину. Якiв весь час не промовив нi одного слова.
   Мовчки лишили вони льох. Нагорi видалось все затишним, здається,  цього
вечора було навiть теплiше, нiж звичайно. Сяйво  свiчки  освiтлювало  лише
загальнi контури предметiв, дверi всiх кiмнат були вiдчиненi.  У  кiмнатi,
що за їдальнею, було розставлене лiжко, друге - широке, двоспальне лiжко -
стояло у спальнi. На всьому лежала мiстерiйна мовчанка...
   - Знаєш що, дiвчино, - промирливим голосом промовив Якiв. - Поки що йди
спати. А завтра побачимо...
   - Добранiч, - промовила Шприндзя слухняно, взяла свiчку i вийшла.
   Лежачи у своєму м'якому, теплому лiжку, щоб забутися,  щоб  перейти  на
iншi думки, Якiв сягнув по томик  поезiй,  що  лежав  на  купi  книжок  на
нiчному столику. I перше, на що натрапив у книжцi, було:

   У темнiй гущинi її я наздогнав.
   Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
   Руками пружними од мене одбивалась.
   Нарештi стишилась - i дивне диво сталось:
   Уста, що i мене, i весь мiй рiд кляли,
   Мов квiтка багряна, до мене простягли
   Свiй келих, сповнений солодкої знемоги...



   VII

   Цiєї ночi рiшення запало. Багато  передумалось  -  за  i  проти.  Рiшив
пуститись у той iнший, далекий, вiдмiнний свiт, куди його манила доля. Усе
сприяло його намiровi. Мiсто  заливала  чужа  повiнь,  вулицi  заповнялись
чужими фiрмами, будинки - чужими  людьми.  Мiсцевих  витискали,  виганяли,
забивали. "Усi згинуть", - казав пошепки  урядовець  Рейхскомiсарiату,  що
служив там  за  перекладача.  "Тут  нема  не  нiмцiв",  -  казав  керiвник
полiтичного вiддiлу того уряду Неслер. Нiмцi на першому  мiсцi,  нiмцi  на
другому i нiмцi на останньому. "Hyp фюр дойче" стояло на кожному предметi.
За оголошеним Райхскомiсарiатом цiнником, заробiтна платня для  не  нiмцiв
зводилась до пачки сiрникiв  денно,  для  селянина  -  чотирьохсот  грамiв
зерна.
   З батальйоном також мiстерiї. Думалось одно, виходило iнше. Найдрiбнiшi
ознаки  нацiонального  заборонено.  Навiть  команду,  навiть  пiснi.  Лише
полiцiя, лише охорона, i то пануючих. Нi. Ця роль не для  Якова.  Рано  чи
пiзно i його знищать.
   А що з Марусею? Сином? Думав над цим, думав уперто й багато, її  ще  не
зiрвали з мiсця, вона ще вдома, мiж  своїми,  для  неї  свiт  ще  замкнена
книга. Чи можна її зривати? Чи  не  краще  лишити  на  мiсцi?  На  рiдному
грунтi. Додавши засобiв на життя?
   До всього Якiв нагло позбувся  Ясної.  Одного  вечора,  коли  хотiв  її
вiдвiдати, йому казали, що "панi Ясна вiд'їхала". А  куди  -  невiдомо.  I
нiякої вiстки про себе. I добре, i гаразд, i так найкраще, хоч  було  йому
дивно, що той її останнiй погляд усе ще горiв у його уявi.
   Так, Якiв рiшився.  Вiн  уже  говорив  з  начальником  округи  про  двi
перепустки до рейху. На роботу, на  фабрику.  Начальник,  що  знає  Якова,
здивований, але саме провадиться кампанiя набору робiтникiв, i  це  добрий
приклад для iнших. Начальник вдоволений.
   I Шприндзя також. Ця маленька, слаба  жiнка  повна  кипучої  енергiї  й
завзяття, її валiзи готовi, її мета виразна.
   Але саме в розпалi приготувань Якiв виїхав на схiд.
   Що сталося? Маленька несподiванка. Перепустка до рейху мала бути готова
у середу сiмнадцятого грудня, але, коли Якiв прибув по неї,  зустрiв  його
сам начальник уряду - гебiтскомiсар, регiрунгсрат доктор Беєр, який  чемно
перепросив й сказав, що перепустка ще не готова,  що  прийдеться  ще  пару
днiв почекати, що вiн сам скаже, коли все буде в повному порядку.
   Того ж самого вечора Якiв знов був на приватнiй  вечiрцi  у  Вайза,  що
тепер вiдбувались сливе щотижня, i там зустрiв шефа уряду  безпеки,  також
регiрунгсрата доктора  Пюца,  який  сказав  Якову,  що  справа  перепустки
знаходиться у нього, Пюца, що вiн не бачить особливої потреби, чому б Якiв
мав їхати до рейху на роботу,  що  та  робота,  по  сутi,  нiяка  особлива
приємнiсть i що для нього, тобто для Якова, може знайтися  i  тут  корисна
робота, от хоч би шефа того самого батальйону, у якому вiн  тепер  працює,
бо влада задумує перевести поважнi змiни, а  старий  полковник  зовсiм  до
того не надається.
   Якiв не мав можливостi вiдразу сказати "нi", вiн лише  почав  говорити,
що вже давно мрiє вiдвiдати Нiмеччину, Захiдну Європу взагалi, що вiн  тут
не бачить для себе особливої майбутностi, що вiн ще нiколи не  мав  кращої
нагоди здiйснити свою мрiю, що тепер для того найкращий час, а  до  всього
вiн, Якiв, через капiтана Пшора нав'язав дуже вартiснi зв'язки з  Берлiном
i це може помогти йому добре влаштуватися в однiй iз фабрик зброї для себе
i для рейху на користь.
   На це Пюц сказав, що вiн розумiє Якова, але все-таки настоює  на  своїй
пропозицiї щодо батальйону i що вiн може  хiба  дати  йому  i  його  жiнцi
тимчасову перепустку до рейху, скажемо на мiсяць,  але  з  однiєю  умовою:
Якiв мусить наперед поїхати до Києва i зустрiтись там з  панi  Ясною,  яку
вiн уже знає.
   - Це починає бути загадковим... i романтичним, - сказав  Якiв.  -  Ясна
дуже, можна сказати, ефектна дама.
   - Саме ця ефектна дама  i  хоче  вас  бачити,  i  я  гадаю,  що  ви  не
погордуєте її запрошенням до Києва. У суботу наш  славний  доктор  Вайз  i
вiдвезе нас на те рандеву своїм блискучим "сiтроеном".
   - Вважатиму це за свiй приємний обов'язок i  честь,  одначе  чому  саме
менi випав цей жереб? - запитав Якiв.
   - Для цього iснують певнi резони, - сказав Пюц. - Довiдаєтесь  про  них
на мiсцi.
   Того ж вечора сам господар Вайз передав Якову конвертик i сказав, що  у
суботу, о восьмiй ранку, виїжджає до Києва i має для Якова у  своєму  автi
вигiдне мiсце. У конвертi ж значилось: "Шановний Майоре! Хочу Вас  чортячо
бачити! Чекаю у Києвi. З комунiкацiєю поможе Вам наш добрячий доктор Вайз.
Ваша В.".
   Вибору не було, сильно пахло iнтригою. Якiв  їхати  мусить,  коли  хоче
зберегти свободу рухiв. Це  вiн  пiзнiше  заявив  Шприндзi,  яка  з  цього
приводу зчинила бучу, заявивши категорично, що йому нiяк не потрiбно  саме
тепер їхати до Києва i що це все може скiнчитися для нього негаразд.
   - Тодi який вихiд? - спитав Якiв.
   - Не їхати, i все! - ствердила Шприндзя.
   - Тодi не буде  перепустки.  Навiть  тимчасової.  Шприндзя  думала.  Її
вигляд казав, як глибоко це її бентежить. Уста її здригалися, очi бiгали.
   - Ну, добре! Їдьте! Їдьте! - сказала вона, i останнє "їдьте"  вирвалось
майже крiзь сльози.
   - Но, но! Така героїня - i сльози, - пробував був пожартувати Якiв.
   - Це вам нiякий жарт! - вiдрубала Шприндзя.
   - Не кажу - жарт. Конечнiсть!  Дика  конечнiсть.  Заспокойся,  сiдай  i
спробуй зрозумiти, - говорив вiн злагiдненим тоном. - Справа така: все те,
що ми тут затiяли, за теперiшнiми законами є  смертельно  небезпечним,  як
для тебе, так i для мене. Зрозумiй, дитино, що це - гра з  огнем,  i  дуже
гарячим огнем. Я маю небезпiдставне враження, що випустити  мене  звiдсiль
вони нiяк не бажають, що мiй виїзд, та ще  й  з  жiнкою,  викликає  у  них
зрозумiле пiдозрiння. Менi Пюц так i заявив: мене ваше рiшення дуже дивує.
Я сказав, що  хочу  бачити  Захiд,  i  вiн  погодився  на  виїзд  лише  на
вiдпустку.  Що  нам  лишається?  Лишається  не  зiрвати   цiєї   останньої
можливостi. Чи не так?
   Шприндзя невдоволено мовчала. Вона сидiла в кутi  канапи,  згорнувшись,
мов їжак, самотня, приречена, маленька.
   - Знаєш, - сказала вона нервовим, напруженим тоном, - ми  можемо  тепер
або виграти, або програти. Все. I на все життя. Але я тобi  кажу:  я  хочу
жити! Я маю на це право, бо я для того народилась.  I  свого  життя  я  не
вiддам дешево.
   - Ну, а дивись, твої  одновiрцi...  -  почав  був  Якiв,  але  Шприндзя
вiдразу його перебила:
   - Для мене вони не приклад. Але я чула, що перед  їх  смертю  рабин  їм
сказав: "Не бiйтеся смерти своєї. Бiйтеся смерти тих, що вас умертвляють".
   Якiв дуже був зворушений. Шприндзя сидiла у кутi канапи  згорнувшись  у
клубок... У морi життя, що  кишить  акулами,  молюска  без  захисту,  тiнь
вiкiв, пiна вiчностi. Але вона - вiчна  i  недосяжна.  Якову  хотiлось  їй
помогти, дарма що в тому була небезпека, що вiн не був її раси,  її  долi,
її призначення, i, може, саме тому. В душi вiн вiдчув до  неї  нiжнiсть  i
своєрiдну любов. Йому хотiлось захищати її саме тому, що  всi  проти  неї.
Вона для нього не жiнка, не ласощi, не нагода. Вона для нього - символ.
   Шприндзя, здається, вiдчула його думки, звернула на нього свої горiючi,
стривоженi, мудрi, прикритi довгими вiями очi, не сказала нiчого, але Якiв
її зрозумiв. Вона йому вiрила.
   I вiрила ось чому: вони ось тут разом стiльки ночей. Вона бiля нього, з
ним, але вiн не торкнув її як жiнки. Iншим разом це  образило  б  її,  але
тепер вона розумiла. Тому й показала йому свої скарби. Вiн  тодi  дивився,
але очi його були спокiйнi.
   Коли вiн роздягався, вона виходила. Коли ж  був  у  лiжку  -  приходила
часто. Iнколи разом  читали  поезiї.  Коли  вiдходила,  казала  йому  лише
"добранiч", i лише в голосi його чулась нiжнiсть.
   Але це нiяк не значило, що  вiн  -  не  мужчина,  що  вiн  слабодух  чи
цнотливець. Це лише так було, само вiд себе, з огляду на час, на мiсце, на
обставини.
   У всьому цьому напiвзруйнованому будиночку  жило  двоє  сердець.  Серце
чоловiче i серце жiноче. Серця двох рiзних рас. Вони  були  поєднанi  лише
тим, що дихали тим самим повiтрям, що їх грiло  те  саме  тепло.  Земля  i
сонце були їх елементами, вони розчинялися в їх Божiй силi i жили життям з
такою силою, що робилось вiд того гарно.
   Була третя година ночi. Якiв вiдчував велику втому, очi його злипалися,
а Шприндзя все сидiла у  кутi  канапи,  як  звичайно,  прикрившись  легкою
турецькою хусткою. Вiн боявся сказати "йди", нi, вiн не  хотiв,  щоб  вона
йшла, вiн лише боявся сказати "ходи". Вона  дивилася  на  нього,  i  в  її
поглядi вiн читав: "Хочеш мене? Я прийду". У повiтрi вiбрувала її  й  його
туга, простiр повнився їх флюїдами, вони  злились  ув  одну  стихiю,  вони
вiбрували однiєю силою, мов тепло сонця на днi повiтряного  океану.  Росла
трава, сочились соки, видiлялись пахощi, барвiли пелюстки.
   На  пiдлозi  лежала  газета  "Волинь"  з  великим  написом   "1.300.000
полонених". Вiн i вона дивилися на той напис i хтозна-що там бачили.  Було
дуже тихо, цокав годинник, рiвно горiла мала, з червоним абажуром,  лампка
на нiчному столi, лежали книжки довiльно  i  байдуже,  стояли  незучаснено
речi, на переднiй стiнi, бiля шафи з книжками, на  всю  її  довжину,  нiби
застигла блискавка,  просiкаючи  зеленкавi,  з  прозолоченими  вiзерунками
шпалери, якось погрозливо лежала глибока риса.
   I  враз,  нiби  сполохана  пташка,  Шприндзя  зiрвалася  з  мiсця  i  з
невиразним окриком кинулась на груди Якова. Вона горнулась,  вона  тиснула
свою голову до його грудей, вона тремтiла... Велика, мiцна,  заросла  його
рука якось особливо делiкатно лягла на її маленьке, трiпотливе плече.
   У п'ятницю, другого дня, пiд час обiдньої перерви, Якова  покликано  до
телефону.
   - Галльо! Тут Мороз! - почув вiн у слухавцi. - Директор контори  закупу
й збуту. Ви мене, здається, знаєте?
   - Знаю, розумiється, - вiдповiв Якiв. - Маю до вас таку справу:  чи  не
могли б ви зайти до  мене  сьогоднi  ввечерi,  коло  восьмої...  До  мене.
Додому. Ви знаєте, де я мешкаю? Так, маю дiло.
   Увечерi, о восьмiй, Якiв знайшов мешкання Мороза. Там, крiм  господаря,
застав ще двох, молодого вiку незнайомих чоловiкiв, що їх Мороз представив
як своїх спiвробiтникiв з Дубна i Крем'янця.  Один  назвав  себе  Полiщук,
другий промимрив своє прiзвище зовсiм невиразно.
   - Ви знаєте, - сказав Мороз, - яка ситуацiя витворилася на наших землях
у зв'язку з тим полiтичним курсом, що його  принiс  iз  собою  так  званий
Рейхскомiсарiат. Ми  тут,  панове,  свої  люди,  i  я  сподiваюся,  що  ми
заховаємо  повну  таємницю  наших  розмов.  Наш  обов'язок,  як  громадян,
вiдповiдальних за долю свого народу у цей винятковий час, подумати про те,
яку позицiю маємо ми зайняти вiдносно  тих  проблем,  що  так  несподiвано
виникли.
   З усього, що ми бачимо, можна вже зробити далекойдучий висновок, що при
цiй полiтичнiй  констеляцiї  нас  чекає  приблизно  така  сама  доля,  як,
наприклад, наших жидiвських спiвгромадян. Тобто - повна екстермiнацiя. Нас
хочуть винищити, винищити, дослiвно, фiзично. До решти. Лише з  огляду  на
нашу кiлькiсть ця справа має бути переведена рiзними способами i в  рiзний
час. Акцiя в цьому напрямку вже почалась: з розбиття  нас  на  воюючi  мiж
собою полiтичнi групи,  з  розсварення  церковного,  з  винищення  голодом
полонених,  з  нацьковування  нас  на  сусiдiв,  а  сусiдiв  на  нас,   iз
зредукування до голодової норми заробiтного мiнiмуму, iз зведення народної
освiти до чотирьох класiв, з планового вивозу нашого населення на  рабськi
роботи до рейху. У протилежнiсть до того що Росiйська iмперiя  мала  намiр
знищити нас як нацiю, ця сила має намiр знищити нас як расу.
   Мороз говорив дуже поважно, дуже офiцiйно, дуже формально.  Всi  сидiли
довкруги стола, накритого тяжкою, рудого кольору скатертиною.  Вiкна  були
завiшенi i  закритi  вiконницями.  Квола,  на  одну  жарiвку,  лампа  лише
загально освiтлювала  простiр.  Портрети  Шевченка  i  Франка  дивилися  з
передньої, бiленої вапном стiни. Було холодно i непривiтно.
   - Наше завдання, - казав далi  Мороз,  -  не  допустити  до  реалiзацiї
планiв противника. Мусимо протиставитись. Питання лише -  як,  чим,  якими
засобами. Нашi жидiвськi спiвгромадяни вибрали собi шлях непротивлення, їх
беруть тисячами, скидають до ям, засипають вапном  i  землею.  I  на  тому
кiнець. Що маємо робити ми? Беручи на увагу нашу  тисячолiтню  традицiю  i
засвоєну нами культуру життя, ми не можемо йти за  прикладом  жидiв.  Нашi
предки ставили спротив завжди i скрiзь, i то  пропорцiйно  бiльшим  силам,
нiж ця теперiшня. Готи. Гуни. Монголи.  I  ми  вийшли  з  того  переможно.
Рiзниця мiж минулим i сучасним лише в тому, що тодi ми не були загроженi з
пiвночi... I що тодi ми не були здеградованi до народу-парiя.
   Де вихiд тепер? Що маємо робити? Як протидiяти?  Чи  можемо  протидiяти
взагалi? Сили наших противникiв великi, нашi власнi малi. Майже  зникально
малi. Нацiя, яку ми величаємо сорокап'ятимiльйоновою,  порiзана  вздовж  i
впоперек межами, її полосовано вiками, навалами, фурiєю злої волi. У наших
руках нiякої сучасної воєнної технiки. Ми тотально обеззброєнi.  I  єдине,
що маємо в своєму розпорядженнi, - це наша надсвiдома неугиннiсть  i  наша
надприродна живучiсть.
   Хочемо жити за всяку цiну, при  всiх  умовах  -  скрiзь  i  завжди.  Не
належимо до рас самогубцiв, дефетистiв, капiтулянтiв, i це є  тепер  нашою
основною i єдиною зброєю.
   Є ще й iнша сила, якою ми теоретично могли б розпоряджати -  наприклад,
духова, внутрiшня, солiдарнiсть, єднiсть духу  i  дiяння.  Однак  ця  сила
спаралiзована нашою несвiдомiстю загальною i полiтичною. Наше велике серце
заступило наш iнтелект, i ця диспропорцiя основних рушiїв людського  буття
є величезною  перешкодою  для  використання  цих  дуже  важливих  ресурсiв
енергiї.
   Одначе, як би то не було, ми свiдомi одного: не смiємо бути  пасивними.
Пасивнiсть у нашому випадку - гiрше як смерть. Це  розумiють  усi  верстви
нашого населення, i багато наших дiячiв, особливо радикальнiших, є за  те,
щоб уже тепер розпочинати органiзацiйно-пiдготовчу  акцiю  спротиву.  Коли
треба - збройного.
   З цього приводу влаштовують зустрiчi, переводять  розмови,  обмiнюються
думками. Наша сьогоднiшня зустрiч має це саме завдання - обмiн думок,  щоб
виявити погляди на цю справу окремих наших  вiдповiдальних  дiячiв  i  щоб
могти тi погляди практично використовувати в разi потреби.
   У даному випадку йде про думку  такого  визначного  вiйськового  дiяча,
яким є тут мiж нами присутнiй майор Балаба, - закiнчив свою мову  директор
Мороз, пiсля чого вiдразу почався "обмiн думок" i в першу чергу  запрошено
до слова саме майора Балабу.
   Якiв не був до цього пiдготовлений, не мав нагоди про це навiть думати,
але мусив щось сказати. На його думку, яка, зрештою, не  є  остаточною,  в
таких справах  у  першу  чергу  треба  бути  максимально  обережним.  Наша
iсторiя, казав вiн, перевантажена  спонтанними,  емоцiйними  рухами,  якi,
одначе,  крiм  сентиментального  ефекту,  не  давали  нiчого  позитивного.
Рiшення нашої проблеми, казав вiн, не так у її мiлiтарнiй  площинi,  як  у
полiтичнiй роботi, дарма що на перший погляд це видається  навпаки.  Силою
нашої так званої зброї на тлi противних нам  збройних  сил  ми,  очевидно,
зникальний аргумент. Але, казав далi Якiв, для  нас  нема  виходу.  Мусимо
хапатися й за соломинку, навiть за бритву,  коли  йде  про  порятунок  душ
наших, бо все-таки якусь збройну силу ми можемо собою  представити.  Часу,
часу i ще раз часу i ще дуже крутого школення  необхiдно,  щоб  встановити
розхитану ментальнiсть нашої людини взагалi, а цього типу зокрема. А  часу
мало. Ба! Його нема зовсiм! Тож про яку школу можна тепер говорити? А тому
що лишається? Дiяти Як дiється? А тому навiть бритва!
   В остаточному рахунку це все краще, як  нiщо!  Лише  в  даному  випадку
необхiдна ще деяка витримка! Треба ще чекати!
   Невiдомо, яке враження справила ця мова на присутнiх. Мороз слухав її з
виразною мiною поблажливостi, а щодо  молодого  добродiя,  який  невиразно
назвав своє прiзвище, то вiн почав вiдразу мiнятися на обличчi. Щось його,
видно, торкнуло за живе, i то, видно, за болюче  живе.  Його  очi  вiдразу
загорiлися, губи почали кривитися, а коли  прийшла  його  черга  говорити,
вiн, видно, вважаючи себе за головну тут дiйову особу, почав  з  того,  що
нiяк не може погодитися з паном майором, що тут не рiшає  вiйськова  сила.
Йому дивно чути таке вiд вiйськовика. I як можна  вважати  нашi  вiйськовi
сили за мiнiмальнi? Сорокап'ятимiльйонова нацiя - це не пустий звук. Це не
Словаччина i не Литва. А  щодо  полiтики,  то  кожна  полiтика  лише  тодi
полiтика, коли вона може спертися на збройну силу.  Говори,  наприклад,  з
Гiтлером  або  Сталiним  мовою  полiтики!  Багато  договоришся!   Ми   вже
пробували. Говорили Грушевськi, Винниченки... Не  бачите  їх  результатiв?
Нам потрiбна сильна,  фанатична  когорта  людей,  натхнена  вiрою  в  свою
справу, яка не буде...  -  Полилася  довга,  патетична  мова,  вимовлялись
гострi слова, називались прiзвища, кидались погрози.
   Молодий чоловiк сердився. Сердився щиро,  тепло,  навiть  гаряче.  Його
нерви бушували. Вiн вимагав негайної дiї, бо нема тепер  часу  чекати,  бо
тепер вiйна, найкраща нагода виявити себе, бо ворожi сили зударились, вони
самознищаться, а тому нам треба бути готовими. I не  тодi  починати,  коли
вже буде запiзно! Ми й так були завжди пiзнiми. Iванами! Досить! досить! -
уже майже кричав молодий чоловiк, при чому Мороз почав позирати на  вiкна,
а коли молодий чоловiк якось без закiнчення урвав свою  мову,  Якiв  пiсля
короткої, збентеженої перерви попросив слова i обережно промовив:
   - Ви маєте повну рацiю... Розумiється... Вибачте! Я тiльки мiж iншим...
I це особисте... Я не хочу чогось  накидати.  Ще  раз  вибачте!  Iще  одне
дозвольте питання: ви... ви вiйськовий?
   - Що значить? -  сказав  тим  же  сердитим  тоном  молодий  чоловiк.  -
Сьогоднi ми всi вiйськовi!
   - Очевидно, очевидно, - погодився Якiв. Нарада скiнчилася,  рiшення  не
знайшли, розiйшлися кожний при своєму... Пiзнiше Мороз  шепнув  Якову,  що
той молодий моловiк - вiдомий  дiяч  однiєї  органiзацiї  (i  назвав  його
прiзвище), що "вони" вже самi все рiшили, а те, що було  тут,  -  це  лише
так, мiж iншим, формальнiсть, iнформацiя.
   Для  Якова  це  принесло  чимало  клопоту,  вiн  вернувся  на  мешкання
збентеженим, дорiкав собi за необережнiсть. Вдома його зустрiла  Шприндзя,
i першими її словами було:
   - Що сталося?
   Якiв лише буркнув "нiчого", зiрвав шинелю, кинув її на вiшак. У їдальнi
на столi лежала розгорнена мапа Європи i стояв вицвiлий  глобус.  Шприндзя
покликала Якова.
   - Ти лише глянь! - почала показувати  вона  своїми  тонкими  пальчиками
рiзнi точки на мапi. - Ось тут Вiдень. Це далi Мюнхен. Це ось,  наприклад,
Констанца. А це ось  Швейцарiя.  I  там  живуть  люди!  Розумiєш?  Роблять
годинники, душать сир... Розумiєш? I там живе мiй далекий родич Шварц. Вiн
- банкiр... Через нього ми пов'яжемося з моїм дядьком, що живе ось тут!  -
i вона вказала на глобусi точку, де було написано "Вiннiпег". - Це Канада,
- сказала Шприндзя. - Мiй дядько має там фабрику готового  одягу.  П'ятсот
робiтникiв. А це ось, - пересунула вона палець на  кiлька  сантиметрiв,  -
Нью-Йорк.  Там  мiй  найстарiший  дядько,  Шимон.  Вiн  має   аптеку.   На
Мангеттенi. На Сьомiй авеню. А тут знов, - ще далi пересунула свiй  палець
Шприндзя, - бачиш? Уругвай! Рiо-де-ля-Плята. Тут у мене брат мого  швагра,
Копель.  I  торгує  вiн  бананами.  У  нього  контори   в   Буенос-Айресi,
Рiо-де-Жанейро й Нью-Йорку. Чи розумiєш ти, що це значить?  Це  життя!  Це
мир. Це свобода. Це земна куля! - i вона крутнула своїм пальчиком  глобус,
що почав крутитися. - Це Бiярiц, Канни, Рiв'єра, Це Париж, це Голлiвуд.  I
це, - казала далi Шприндзя, - звучить, особливо з цiєї  нашої  руїни,  мов
казка. Але я тобi скажу, як така казка твориться. Ось, наприклад, цей  мiй
дядько Зельман з Вiннiпегу. Вiн був тут. Ось тут.  На  цiй  самiй  вулицi.
Торгував юхтом. I  враз  йому  стрельнуло  покинути  цю  Вузьку  вулицю  i
перенестися до Вiннiпегу. I було це... Ти не повiриш!  Двадцять  дев'ятого
року!  I  тепер  вiн  мiльйонер!  П'ятсот  робiтникiв,  власне  кiно,  двi
крамницi. А повiз iз  собою  лише  пару  сотень  долярiв.  А  оце  недавно
переслав  швагровi   п'ятдесят   тисяч   долярiв   на   розбудову   нашого
пiдприємства, якраз перед вiйною. Та прийшли большевики... А  це  ось  наш
родинний альбом, - казала далi Шприндзя. - Це дядько  Зельман.  А  ця  ось
дама... Бачиш, яка пишна? Вона з Корця. Торгувала оселедцями. А це ось  їх
фабрика. П'ять поверхiв. А це їх вiлла. А це їх котедж над  озером,  а  це
другий в горах. I живуть вони тут лише влiтку. Зими проводять на Фльоридi.
I далi, далi... Всi iншi дядьки, тiтки,  їх  вiлли,  їх  котеджi.  У  всiх
кiнцях планети. А далi Шприндзя змалювала точну, пункт за пунктом, картину
їх дороги.
   - Чого  тут  чекати?  -  казала  вона.  -  Не  будуть  нiмцi  -  будуть
большевики. З нiмцями буде життя "нур фюр", з большевиками  нi  для  кого.
Скажи: чи людина приходить на свiт два рази? Чи вона живе  вiчнiсть?  Уяви
собi, - казала Шприндзя, - десятки рокiв повiльного усування вашої раси  з
цiєї землi або знов, уяви, трудоднi, сiрiсть, страх... I вiчна нужда,  без
нiякої надiї на покращання. Ще дехто з ваших людей, я це  знаю,  вiрить  в
якусь свою вимрiяну, мiфiчну Україну... Але я тобi скажу: не тiльки нiякої
України - не буде нiякої навiть Польщi. Будуть большевики.  Скрiзь  будуть
большевики. Я тобi це кажу... А це не життя i  не  смерть.  I  я  тобi  ще
скажу: лiпше вже оцi гетто i ями, нiж те довге, хронiчне конання... Але ти
ще побачиш... Ти ще побачиш... Одного разу...
   - Ну, добре, - перебив Якiв. - Але скажи менi, чому, коли прийшли вони,
ви всi, включно з тобою, так бурхливо їх вiтали?
   - Це, Якове, те саме, чому ви так бурхливо вiтали  цих.  Фiкцiя!  Люди,
яким випала з рук керiвниця, хапаються за бритву. Але сили, що борються на
наших очах, нам засадничо ворожi... I вам, i нам! I їх нiчим не вкоськаєш.
Вони змагаються за планету!
   Якiв слухав Шприндзю з приємнiстю, увага  його  дедалi  зростала.  Вона
стояла навпроти за столом, над мапою, з глобусом в руках, а очi її  горiли
так, нiби й вона сама була одним iз конкурентiв у боротьбi за ту  планету.
Вона виразно вичувала силу  логiки  своїх  аргументiв,  а  вiн  дивувався,
звiдки саме та її сила береться.
   Якову хотiлось обняти її i цiлувати. Така вона, ця молода iстота,  була
чудова у своїй свiдомостi, в своїм людськiм i Божiм образi одночасно.



   VIII

   Другого ранку, вже о сьомiй, сливе затемна,  пiд  легкий,  але  колючий
схiдний вiтер iз сухими  снiжинками,  Якiв,  у  товариствi  Вайза  i  його
спiвробiтницi Надi Яковлевої, сидiв у автомашинi, що брала курс на Київ.
   Шоферував сам Вайз, дорога Рiвне - Київ вгиналася вiд тягаря машин,  що
котилися сюди й туди день i нiч без перерви. Їх французька простора, легка
i вигiдна "сiтроєнка" нагадувала балерину на  сценi  якогось  гiгантського
театру. Вона легко брала кiлометри, мiстечка, села, хутори,  мов  шпицi  в
колесi, мигали телеграфнi стовпи, мов стрiчка на вiтрi,  маяла  перед  нею
дорога.
   Корець,  Новоград-Волинський,  опiвднi  Житомир.  Рiка  Тетерiв.   Якiв
переживає. Це  для  нього  подiя.  Мiсто-iсторiя,  мiсто-мiф,  мiсто-туга,
мiсто, що до нього нема дорiг, - i враз воно  стає  реальною,  конкретною,
досяжною дiйснiстю. Ще година, ще кiлька горбiв, i це вже не буде Кий, Щек
i Хорив iз своєю сестрою Либiддю, а - брук i цегла.
   Присмерком, промчавшись долиною, пересiкши ще одну рiчку, минувши злiва
непомiтне  мiстечко,  автомашина  вривається  у   високий   сосновий,   iз
стрiлчастими, довгими деревами лiс, що зветься Святошин, а там i сам Київ.
   Машина  пролетiла  довгим,  широким,  безлюдним  бульваром,   заваленою
руїнами долиною, завернула на узгiрок вправо i нарештi, по восьми  годинах
бiгу, зупинилась.
   Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертiй годинi тридцять п'ять
хвилин вечора, вже цiлком затемнена, без неба,  без  свiтла.  Падав  снiг.
Вайз i Надiя не бачили Якова ще таким. Вiн  був  безмовний  i,  здавалось,
молився.
   - Майоре! Приїхали! - викрикнула Надiя. Вiн схаменувся,  машина  стояла
перед  великим,  сiрим  п'ятиповерховим  будинком.  Широкими   мармуровими
сходами пiднялися на другий поверх, увiйшли у  високi  дверi  пишного,  як
видалось Якову, мешкання - i радiсне, бурхливе вiтання.
   - О, пан майор! Чув, чув! Дуже радi! Будьте як дома!  -  зустрiв  Якова
молодий, високий "зондерфюрер", що назвав себе Кюцнером, i запровадив його
до просторої кiмнати з фотелями й столиками з куривом. - Сiдайте!  Курiть!
Що п'єте?
   - А ви тут буйно влаштувалися, - сказав Вайз, випиваючи з холоду  чарку
горiлки.
   - Лiгво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де!
   - О!
   - Глянь лиш сюди! - i Кюцнер вiдкрив одну з шаф.
   - А! Музей!
   - Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жiнки, а  це  син...  А
тут ордени! А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш?  Знаряддя,
що ним стрiляли в потилицю, ха-ха-ха!
   - Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова!
   - Чорт з Сусловим! Досить, що маємо його лiгво! Липки. Дiльниця багачiв
i чекiстiв.
   - Є тут i фон Лянге?
   - Розумiється! Другi дверi вiд входу!
   - Вона також?
   - Є!
   - Був у тебе Франц?
   - I Франц, i Баєр, i Кубелко.
   - То ти вже знаєш?
   - Абсолютно!
   Якiв мовчав, курив, попивав пiд цигарку горiлку,  перекидався  окремими
словами iз знiяковiлою Надею, що настовбурчено сидiла у глибокому  фотелi,
розглядав кiмнату з її сiрими стiнами, з "фюрером", що висiв у позолоченiй
рамi, з якої недавно витягли Сталiна, iнодi слухав уривки мови  Вайза,  що
її не зовсiм розумiв, а взагалi почував себе не в  своїй  тарiлцi,  аж  до
часу, коли високi дверi рвучко, нiби їх рвонула буря, вiдчинилися i  в  їх
обрамленнi появилась огорнена в  бiле  манто,  мов  цариця,  Вiра  Ясна  у
товариствi незмiнного Лянге i двох офiцерiв ес-ес.
   Вайз i всi iншi зiрвалися з своїх  мiсць.  Якiв  швидко  наслiдував  їх
приклад. Злива усмiшок, цiлування  ручки,  оклики.  Ясна  свiжа,  бадьора,
сяюча. Вайз вирiвнявся на весь свiй гiгантський зрiст i вiдрапортував:
   - Шановна, ясна панi! Ось тут вiн! - i  вказав  на  Якова.  -  Передаю!
Прошу розписатись!
   - А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Київ? - загомонiла Ясна.
   - До ваших послуг, панi! - вiдповiв Якiв. - Києва ще не бачив.
   - То ще побачите, - вiдповiла Якову i одразу звернулась до офiцерiв:  -
Так де ж ваш славний "айнтопф"?
   - Там! - вказав Кюцнер на широкi розсувнi дверi, що  саме  розсувалися,
вiдкриваючи  простiр  iз  столом,  що  виблискував  бiлiстю,   порцеляною,
кришталем.
   - Комплiмент! - викрикнула Ясна, i її очi сяяли. З'явились новi постатi
- офiцери i їх дами. Той же Кюцнер запросив до столу, i товариство рушило.
Сiдали за картками. Якiв знайшов  свою  картку  побiч  картки  Ясної,  був
схвильовано  вдоволений.  На  столi  пишались  риба,   кав'яр,   вiденськi
ковбаски, шинка i чисельнi, рiзних розмiрiв та кольорiв, пляшки.
   - "Айнтопф", треба признати, вдався, - сказала  Ясна  до  свого  сусiда
злiва, полковника летунства, що назвав себе  Мiльхом.  -  Моя  заслуга,  -
звернулась пiсля до Якова по-росiйськи, пояснюючи слово "айнтопф".
   - Моє вам признання, -  вiдповiв  Якiв  з  посмiшкою.  Кюцнер  пiдносив
тости, усi випивали, починало яснiти.  Дами  загорiлись  першими,  офiцери
взяли  тоном  вище.  Якiв  переживав  момент,  що  видався   йому   якимсь
незвичайним, своєрiдним сном, що вже снився йому колись десь i  що  опiсля
ставав туманною нереальнiстю.  Робилось  гамiрно,  всi  обличчя  то  якось
зливалися, то знову  розсипалися,  голоси  й  звуки  мiшалися  у  бурхливу
метелицю.
   - А ви що? Язик проковтнули? - враз  почув  Якiв  зовсiм  близько  бiля
себе,  i  в  ту  мить  до  його  затуманеної  свiдомостi  дiйшло  вiдчуття
величезного, глибинного вдоволення.  Таж  вiн  у  Києвi!  Таж  бiля  нього
найкраща жiнка! Таж вiн у центрi уваги!
   - Мало випив, - вiдповiв вiн з виразною  лукавiстю,  що  видалась  йому
зайвою, але вiн нiчого кращого не мiг в цей час сказати.
   - А? Мало? Кюцнер! - гукнула Ясна в туман, i з нього  виринув  високий,
стрункий старшина з величезною пляшкою... - Налий тому геркулесовi!
   - О! Охоче! - сказав Кюцнер, налив склянку. -  За  Дермань!  -  пiдняла
свою чарку Ясна.
   Якiв пiдняв свою.
   - Звiдки ви знаєте Дермань? - спитав опiсля Якiв, дивлячись  гостро  на
Ясну.
   - Як звiдки? Ви стiльки менi про нього говорили! Чого киснете? За такий
момент я iнколи могла б вiддати життя! - вирвалось у Ясної несподiвано, що
видалось Якову дуже щирим... Вiн глянув на неї уважно.
   - Ей, ви! -  продовжувала  вона.  -  Задубiлий!  Рухайтесь,  рухайтесь!
Темпо! Життя! Що ви там у тому Рiвному? До  рейху,  чула,  збираєтесь?  Не
вигорить, не пустимо! Ви нам тут потрiбнi! Чого  до  рейху,  чого  там  не
бачили? Тут Київ, тут Днiпро, тут Рiвне, тут Дермань, а вiн... до рейху! В
раби закортiло, остом, на смалець!..
   Його правиця непомiтно простяглась до столу, i згорнена в кулак  долоня
з притиском лягла на скатерть.
   - Не люблю, як втручаються в мої справи... - сказав вiн понурим тоном.
   - Нiхто вас не буде питати, - додала Ясна.
   - Побачимо!
   - Це менi подобається! Я тут за вами затужила, -  раптом  змiнила  вона
тему.
   - За мною? Чому?
   - Мабуть, є причина.
   - Не змушуйте мене на наївнiсть.
   - Знаю, знаю...
   - У вас тут все золото Навої...
   - Не все золото, що блищить, - швидко перебила його Ясна. - Нерозумний.
Невже ви не можете допустити, що в життi iснують  моменти,  що  їх  нiяким
золотом не оцiниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами  сонце,
весь свiт, сила, що ви виняток, що ви центр, що бiля вас i  у  вас  пекуче
щастя, якого не вискажеш нiякою пiснею? Га? Га?  Чи  ви  вже  забули  нашу
розмову у Рiвному?
   - Чому так раптом зникли? - запитав швидко Якiв.
   - Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змiнилися! Що сталося?
   - Обман зору.
   - Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?
   - Можливо. У вас тут також досить весело.
   - Чи не хотiли б переїхати сюди?
   - Що маю тут робити?
   - Щось знайдемо.
   - Не думаю, щоб тут було затишнiше, нiж там.
   - А що сталося?
   - Засадничого нiчого. Почали показувати барву, i це все.
   - О! О! У мене склалося враження, що... ваше населення, в разi  чого...
могло б...
   - Чи дозволите запросити вас  на  танець?  -  змiнив  вiн  нагло  мову,
зачувши музику в сусiднiй кiмнатi.
   Iншi також, не дочекавшись кiнця вечерi,  вставали,  сусiдня  найбiльша
кiмната наповнювалась танцюючими парами, ставало тiсно. I коли Якiв вiдчув
бiля себе ту жiнку,  у  ньому  знов  прокинулось  те  саме  дивне  почуття
виняткової близькостi, нiжностi, рiдностi, що його вже  хвилювало  там,  у
Рiвному, як розмовляв з нею. Зовсiм вiдрухово вiн  пригорнув  її  на  одну
мить i разом вiдчув такий  же  її  вiдрух.  Хвилину  обоє  мовчали,  були,
здається, розгубленi. Ясна отямилась перша.
   - Танцюйте, - проговорила вона, - про що думаєте?
   - Власне, нi про що, - вiдповiв вiн збентежено.
   - Ви чимось невдоволенi?
   - Не можу сказати - нi.
   - Чим саме?
   - Уявiть - не знаю.
   - Навiть приблизно?
   - У мене враження, нiби я сплю, i все це лише сниться...
   - Правда? Така нереальнiсть! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це
Марсель, Сан-Францiско...
   - Я там не був.
   - Але є то осяжнiшi поняття? Нi?
   - Здається, так! Я часто думав: це не  мiсто,  принаймнi  для  мене  не
мiсто, а лише поняття, звук. Iнколи це було фантазiєю,  коли  здавалось  -
рiка Днiпро тече у примарному царствi, в iсторiї, в просторi  буття,  десь
там пiд нами чи над нами у неосяжних глибинах i висотах...
   - Чи не хотiли б ви сiсти отам? - перервала Ясна i вказала на  порожнiй
фотель, що стояв у малiй кiмнатi за дверима пiд картиною  музейного  типу,
Куїнджi чи щось подiбне...
   - Охоче!
   Лишили танець i розмiстились у фотелях.
   - Продовжуйте вашу думку, - сказала Ясна. - Хочете, завтра  покажу  вам
Київ?
   - Ви його знаєте?
   - Знаю.
   - З плану, з вiкна авто?
   - О, нi! Уявiть, нi... Я ж не нiмка...
   - А хто?
   - Довга, марудна iсторiя... Людина... Жiнка.
   - Є мiж тим якась рiзниця?
   - Тобто?
   - Мiж людиною й жiнкою?
   - Кожна стать має свої прерогативи.
   - А що тут робите?
   - Фатальне питання!
   - Щось дуже фатальне?
   - Щось таке, як i цей ваш сон.
   - Що, вам також не вiриться?
   - Лише коли поверну гудзик радiоапарата. Вiйна. Все це вiйна. I  в  цей
час, коли ми тут танцюємо, на землi сiм мiльйонiв озброєних людей...
   - Думаю, бiльше.
   - Неважна цифра. Мiльйони й мiльйони. I нi ви, нi я  -  не  є  сон.  На
жаль, нi. Нам судилося родитись в такий шалений час, що... часто не вiриш.
   - Я нiколи не робив собi iлюзiй...
   - Але все-таки не вiриш до кiнця... I не такого сподiвалися...
   - Десь вiд тридцять третього року... Якраз такого.
   - Чому?.
   - Це довга тема.
   - Але цiкава.
   - Не для цього мiсця.
   - Скажете iншим разом?
   - Можливо. Хоч тепер фiлософiя не держиться логiки.
   - Буря.
   - Так.
   - То скажiть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?
   - Щоб бачити її здалека.
   - Це не той час.
   - Справа погляду.
   - Ваш погляд?
   - Можливо... Не знаю... Можливо, помиляюсь, але... однак...
   - Однак?
   - Мабуть, як ви сказали... фатальний.
   - Але ж це вiйна! I ви вояк! I патрiот. Ви ось у Києвi, i все це ваше.
   - Що ваше?
   - Все!
   - Ви смiєтесь...  Це  дуже  поважна  справа...  Може,  ви  над  цим  не
задумувались...
   - Ваших предкiв - значить, ваше... Тисяча лiт  ваше,  i  враз  лишаєте.
Кому? I для чого? Для Марселя? Сан-Францiско?  Позбутись  грунту  предкiв?
Злякались? Чого? Якiв Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних
запорожцiв, що вгрузали i вгрузали в  цю  землю  вiками  -  душею,  тiлом,
кров'ю, потом, що боронили її шаблями,  орали  її  плугом,  їли  її  хлiб,
грiлися її огнем... i ви хочете саме тепер залишити, i то добровiльно, без
бою, без спротиву, без жертви... Ви просто хочете  втекти,  дезертувати...
Боїтесь, що ваш корабель тоне, i не хочете бути капiтаном, що гине разом з
кораблем, а хочете бути  щуром,  що  тiкає  першим...  Але  корабель  ваш,
дорогий мiй, не тоне, i тiкати нема куди i нема потреби...  Забуваєте,  що
за цю  землю  велися  й  ведуться  бої  не  першi  i  не  вперше  -  вiки,
тисячолiття, за свободу, за честь, за право,  за  мову,  та  традицiї,  за
святинi, за дiтей, за  жiнок...  Во  врем'я  люте,  трудне,  врем'я  огню,
напасти... Ви мусите бути тут! Тут! Де горить  огонь,  що  все  гоїть,  де
потрiбна мужня сила, - битись, змагатись, боротись! Ви  боїтесь?  Скажiть:
боїтесь? Не вiрю! Нi, я не вiрю!
   Коли б цей монолог Якiв почув у  театрi,  або  вичитав  у  патрiотичнiй
книжцi для недiльного читання, або його виголосив один iз його товаришiв з
Дерманя, що начитався брошур, видаваних нацiоналiстами, вiн би не був  анi
здивований, анi вражений. Але це вiн почув у такому мiсцi i з таких уст  -
в  крутежi  мiж  алькоголем,  мiж  "Кетхен",  мiж   нiмецькими   офiцерами
гiтлерiвського Третього Рейху, мiж жiночими торсами, що гнулись, мов  лози
пiд натиском бурхливого  вiтру,  мiж  спiвом  i  реготом,  що,  здавалось,
належить дияволам... I з уст яскраво заогнених кармiном, виразно  грiшних,
пожадливих, отруйних...
   - Майн Гот, майн Гот! - почули вони  над  собою  виразно  п'яний  голос
Вайза, що стояв пiд руку з Надею, бiле волосся якої, здавалось, горiло вiд
рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський лiхтар, з  чарою
червоного французького вина в руцi, вигукував: - Ура!  Наш  майор!  Браво!
Прийшов, побачив, перемiг!
   У цей час пiдскочив фотограф i, вибухнувши магнiєм,  усiх  заслiпив.  А
коли Якiв мiг знов бачити - нi Вайза, нi Надi вже не було.
   "Кетхен" також скiнчилась, танець урвався раптом на  пiвнотi,  довкруги
все зароїлося в хаосi несподiванки, потягнулось до столу... Появилась знов
таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п'янiли на мiсцi, i  кожному
здавалось, що  вiн  зривається  i  летить...  Над  усiм  стояв  видимий  i
невидимий туман, а в тому  туманi  хтось,  здається  Кюцнер,  проголошував
патетично, нiби на кпини, тост за "фюрера", i  хтось  iз  жiнок,  здається
Надя, фальшивим голосом, iз страшним акцентом  затягав  "Лiлi  Марлен",  а
Вайз, ще фальшивiше, намагався помагати.
   - Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, - почув Якiв зовсiм бiля  себе,
так нiби той голос був звернений  до  нього.  Голос  жiночий,  кокетливий,
хтивий.
   - Чому одного разу? Чому така  неточнiсть?  Тепер!  Зараз!  -  вiдповiв
бистрий, настирливий чоловiчий голос.
   - Ха-ха-ха! Що скаже ваша...
   - Тихо! Ви прекрасна, чарiвна! Я завтра їду на  фронт!  Хтось  затягнув
басом "Волгу", йому помогли. Червонi, здоровi, мужнi обличчя  в  унiформах
сiро-синьої барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усiєї сили тягнули,
мов волзькi бурлаки, пiсню, слiв якої не розумiли, але яка нагадувала  їм,
що й вони тепер є частиною звукiв, що в  тiй  пiснi  бушують.  З  цього  ж
приводу один з юрби, якого Якiв  не  знав,  з  дуже  плеканим,  делiкатним
обличчям у пенсне,  пiдiйшов  до  Якова  i  п'яним,  загикуватим  голосом,
розливаючи в руцi горiлку i  витираючи  раз  по  раз  хустинкою  губи,  що
заливались слиною, заговорив:
   - Ей! Майоре! Пiсня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту  Волгу...  Не
знав Бог, кому давати... Помилився... Три тисячi кiлометрiв такої  води...
Майн лiбер! Коли б ми так взялись до неї...  ми  б  у  нiй  десять  Америк
втопили. Так! Десять! - Вiн гикав, попивав з  чарки,  заточувався.  -  Але
нiчого, - продовжував, - ми ту хибу направимо. Волга, Волга, мать  родная!
- затягнув вiн i вiдразу урвав, бо далi не знав слiв. - Ви  з  Рiвного?  -
спитав Якова.
   - З Рiвного, - вiдповiв той неохоче.
   - Ну, як там? Ми там також бували... Дiра.  Плюнути  нема  де.  Але  ми
чуємо, що там хочуть робити повстання.
   - Я такого не чув, - вiдповiв Якiв.
   - Хай! Хай роблять. Буде бiльше м'яса. Добре для нас зроблять  дiло,  у
боях якось легше i чеснiше... А щоб  полонених  голодом...  Нi!  Я  проти!
Краще б напхав їх хлiбом i - на фронт. За одну  ковбасу  вони  рознесли  б
усього Сталiна на шматочки. Але то не мiй табак...  Гут  фергнюген!  -  I,
намагаючись втримати рiвновагу, нiби йдучи  по  линвi,  вiн  розчинився  в
просторi... Ясна, що не брала участi в розмовi, а  лише  недбало  слухала,
зиркнула на Якова. Вiн мовчав.
   Танець iшов далi, далi пили, далi кричали, зривались i  затихали  "Лiлi
Марлен", "Катюша", "Кетхен". Минала нiч, надходив ранок, другий день, iнша
дата у вiчностi.
   Десь коло п'ятої години Якiв лягав у лiжко в одному з мешкань  цього  ж
будинку, а коло одинадцятої вiн уже пив чай у Вiри Ясної, в  її  великому,
розкiшне обставленому мешканнi з килимами,  дзеркалами,  картинами.  Пiсля
чаю Ясна мчала Якова  своїм  "опелем"  до  мiста,  керуючи  машиною  сама,
вправно, механiчно. Якiв був здивований її знанням мiста.  Знала  не  лише
Хрещатик, що весь лежав у руїнах, Володимирову гору, Софiю  чи  Печорське,
але й Собачу Тропу, i Єврейський, i Лук'янiвку, i Товкучку,  i  Сiнний,  i
Байкiв цвинтар. Знала дiри, що в них тулилися колись  безпритульнi,  знала
загорнених у лахмiття жiнок, що  продавали  на  Товкучцi  жалюгiднi  купки
картоплин, мак у склянках, старi цвяхи, знала їх мову, їх звички.
   - Ей! Єремiїхо! Ви все ще тут? - спитала вона стару, замотану  вiд  нiг
до голови ганчiр'ям, згорблену iстоту  з  скриньочкою  в  руках,  на  якiй
лежало кiлька  iржавих  цвяхiв,  кiлька  старих  гудзикiв,  запальник  вiд
гасової лампи, i при тому поклала на скриньку пачечку папiрцiв  з  головою
Ленiна, iгноруючи цвяхи й гудзики.
   Здивована Єремiїха пiдняла замотану голову, подивилася порожнiм,  сiрим
поглядом на дивовижну з'яву у пишному каракулi i сказала  тихим,  змерзлим
голосом:
   - Голубонько! Хто  ви  така?  Скажiть  iм'я...  Хай  спом'яну  у  своїх
молитвах.
   - Вiра, - вiдповiла з'ява i одразу зникла, бо ж  тут  сидiло  їх  таких
замотаних багато, весь базар.
   Вiра  раз  у  раз  до  когось  пiдходила,  щось  клала,  i  їй  казали:
"Голубонько! Хто  ви  така?"  -  тим  трiпотливим  голосом,  болючо-щирим,
насиченим незмiрної глибини трагiкою, без меж i кiнця виповненим нуждою  й
горем.
   Якiв i Вiра деякий час  стояли  на  горi  iменi  того  князя,  що  його
простий, чавунний  пам'ятник  з  хрестом,  здається,  вирiс  з  вiкiв  над
розлогою рiкою, яка була тепер частинно пiд льодом, з її безмежним  небом,
холодним сонцем, безкраїм лiвим берегом, що розгортався, i тiкав, i зникав
вiд зору за сiруватим обрiєм.
   Стояли нiби у храмi, дивились у далечiнь, обоє рельєфно-виразнi на  тлi
простору, що видавався їм не лише теперiшнiм, але й колишнiм i майбутнiм.
   Згодом вони стояли у глибинi iншого, цим разом Софiївського  храму,  що
його вiдiмкнув на бажання Вiри ще не старий, в ошумiлому кожушку  добродiй
iз  старомодними  окулярами  на  сухому  носi.   Добродiй   одразу   почав
пояснювати, що собор був заложений 1037 року князем Ярославом  Мудрим,  на
тому мiсцi, де рiк перед тим його рать розгромила печенiгiв, що  це  мiсце
знаходилось тодi поза мурами мiста i звалося  "полем  внi  граду"  i  лише
пiзнiше стало центральним не лише для мiста, але й для всього  простору  у
цiй частинi планети... Що в початках собор був центром  культури,  освiти,
книжництва, тут писались першi  лiтописи,  тут  постала  перша  бiблiотека
всiєї Руси. Був  це  величний  п'ятинефний  храм,  оточений  двома  рядами
вiдкритих галерiй, i завершувався вiн  тринадцятьма  позолоченими  банями.
Cтiни храму були  оздобленi  мозаїчними  фресками  i  картинами,  особливо
цiкавою є ось та мозаїка центральної абсиди головної банi.  А  тут  ось  в
центральнiй нефi портретне зображення членiв родини  Ярослава  Мудрого,  а
там у пiдземеллях храму i до  наших  днiв  збереглися  i  покояться  святi
останки тiєї великої людини, що закiнчила своє  земне  буття  року  Божого
1054-го.
   Ще  згодом  -  Аскольдова  могила.  Золотi  ворота,   музей   Шевченка,
Iсторичний музей. Сторiнка за сторiнкою - i все минулiсть. Iсторiя.  Книга
буття. Пам'ятники. "Думи мої, думи мої..."
   О п'ятiй Якiв з Вiрою обiдали у вiйськовому казино, а о  восьмiй  Якова
попросили на розмову. Офiцери ес-ес. На  вилогах  їхнiх  мундирiв  людськi
черепи. Один iз них, що назвав себе Шульце, запропонував  Якову  взяти  на
себе команду над українським вiддiлом полiцiї на теренi цього мiста.  Його
завдання - поборювати мiсцевий нацiоналiзм.
   - Комунiзмом займуться iншi люди, i вiн нам тепер не страшний, - сказав
Шульце. - 3 ним ми вже впоралися. Нам страшний нацiоналiзм. На заходi,  на
сходi, на кожному мiсцi. З захiдних теренiв цього краю  проривається  сюди
небезпечна хвиля, i ми мусимо її спаралiзувати. I то в  коренi.  З  мiсця.
Нам цiкаво,  що  думав  Ленiн,  як  учив:  пролетар  батькiвщини  не  має.
Iнтернацiонал.
   Шульце довго, плутано, марудно пояснює справу, описує образово,  що  це
має бути за вiддiл, як вiн має дiяти, i закiнчує свою мову тим, що  обiцяє
Якову новий орден заслуги, що його саме  тепер  ухвалює  мiнiстерство  для
Сходу, для тих, що заслужилися для Рейху.
   Якiв слухав, мовчав, шукав вiдповiдi, а пiсля лише сказав,  що  вiн  до
такого дiла ледве чи надається, що  вiн  нiколи  не  займався  полiцiйними
функцiями, що вiн лише звичайний вояк-кiннотник, малограмотний у полiтицi,
незацiкавлений  iдеологiями,  дуже,  по  сутi,  пасивний  i   по-баб'ячому
жалiсливий. Що роль Дзержинського чи iншого Ягоди йому найменше пасує i що
вiн  волiє  залишитися  тим,  чим  є  тепер,  -  вишкiльним   iнструктором
батальйону в Рiвному. Бiльшого вiн не бажає.
   - Прийняли ви їх пропозицiї? - спитала пiзнiше, десь  коло  одинадцятої
години.  Вiра,  що,  здавалось,  спецiально  чекала  на  Якова  у   своєму
прекрасному мешканнi.
   - Нi, - спокiйно вiдповiв Якiв.
   - А чому?
   - А тому, що це не по моїй лiнiї.
   - Наївний! Не по його лiнiї. Що значить? По моїй, не по моїй...  Чи  не
розумiєте, що ви тут потрiбнi? Якраз по "вашiй" лiнiї тут  потрiбнi  люди,
близькi до цiєї справи.
   - Якої справи?
   - Ах! Що  за...  З  вами  будуть  люди,  вам  допоможуть...  -  виразно
сердилась Вiра, i очi її нервозно блищали.
   Якiв посмiхнувся.
   - Я ще подумаю.
   - Ви мене зрозумiли? - спитала швидко Вiра з легким збентеженням.
   - Здається, так, - сказав спокiйно Якiв.
   - Пан Шульце - дiлова людина, вiн мiг би  вам  помогти,  ви  зробили  б
кар'єру, вас би  пiдвищено,  вас  би  нагородили,  ви  стали  б  видатною,
широкого мiрила  людиною,  а  не  маленьким  провiнцiйним  iнструктором  у
якомусь iмпровiзованому полiцiйному батальйонi. Не  майор,  а...  генерал!
Герой республiки! Месник за народнi кривди! Якiв  Балаба!  -  вирвалось  у
Вiри спонтанiчно, з притиском, на що Якiв пiдняв голову i глянув питальне.
   - Я розумiю... Я розумiю, - вiдповiв вiн все-таки спокiйно.
   - I погоджуєтесь?
   - Можливо... Побачу... Поїду до Рiвного, там побачу...
   - Але не до рейху! Нi, нi! Викиньте з голови! I ще одно:  не  подумайте
цю нашу розмову якось переплутати, це було б рiшуче нездорово. Кажу вам це
щиро, з найбiльшої дружби...
   - Я не з тих, що дуже плутають, - сказав  Якiв.  -  Я  вам  дам  знати.
Пiзнiше. За мiсяць... два. Це ж не спiшно. Ми ще побачимось, познайомимось
ближче, прицiнимось. А тепер до побачення, Вiро... Як вас по батьковi?
   - Все одно... Iванiвна.
   - Вiро Iванiвно! Дякую! Дуже дякую! Мушу признатися: ви  незвичайна.  Я
ще, направду, нiчого подiбного в спiдницi не зустрiчав. I ще  одно,  може,
дуже недоречне признання. Вiро Iванiвно! Признаюсь: люблю вас. Чую до  вас
нiжнiсть, рiднiсть, близькiсть... I щирiсть. Що ви менi повiрили.  I  коли
ми стояли у тому храмi - це, може, сентимент, але, повiрте менi, перед тим
чорним, старим вiвтарем менi здавалось, що я стою  з  якимсь  приреченням.
Клянусь вам - це дуже дивно, i я не мусив вам, якраз вам,  якраз  тут  про
таке ось казати. Даруйте менi, вибачте менi!
   - Но, но, но! - говорила вона швидко, а  уста  її  помiтно  дрижали.  -
Iдiть! Iдiть! Добранiч! Я ще буду вас бачити!



   IX

   Другого  вечора,  коло  восьмої,  Якiв  сидiв  у  дуже  теплому,   дуже
затишному, дуже чистому рiвненському мешканнi... Перед ним стiл, на  столi
порцеляна, кришталь, справжня шинка, масло, булка. I  навпроти  сяюча,  аж
рожева, яскраво-свiжа молода жiнка. Вiн вечеряє.  Щойно  вiдбула  бурхлива
зустрiч - довге завiшення на шиї, град поцiлункiв.
   - О Якове! О, як я тебе чекала! А боялася! Замкнулась на всi замки,  не
спала цiлi ночi! Але ти є! Ми є! Ти зi мною! А потiм бiгла до кухнi, бiгла
з кухнi, несла, спотикалася, ставила. - Випиймо, Якове! У  мене  рейнське,
не питай, де дiстала! - I вже наливала, i  вже  iскрилась  чара,  смiялись
очi. - За твiй поворот! - I пiднесла вино до уст. - О милий! О радiсть!
   Родинна, приязна, тепла, радiсна атмосфера - гнiздо  ластiвки  у  скелi
над розбурханим океаном, свiдомо,  навмисне  приготоване.  Втомлений  Якiв
вiдчув те, що вона хотiла сказати, - подих миру, вiдпруження,  вiдпочинок.
Поволi, iз смаком їв, запивав вином, слухав щебет прекрасної жiнки,  курив
добру цигарку i слухав музику, що бринiла з сусiдньої кiмнати.
   Вона не питала, як там було, оповiдала про себе - що тужила, що  нiкуди
не виходила, що читала Дiккенса, що не могла заснути, що вiн їй снився, що
думала лише за нього. Була сама радiсть, сама усмiшка, само щастя i краса.
   Цiлу дорогу Київ - Рiвне Якiв шукав розв'язки цiєї зустрiчi - що  i  як
мав їй сказати - така мiмоза, такий  сейсмограф,  боявся  вибухiв,  боявся
сказати правду, боявся її реакцiї, але в той час, коли вiн там думав, вона
тут уже йшла йому назустрiч з  усмiхненими  очима  i  казала  цiлою  своєю
поведiнкою нiчого не боятися.
   I це була найсильнiша  її  зброя,  якої  вiн  у  нiй  не  мiг  спочатку
помiтити, замало її важив i  замало  цiнив,  не  розумiв  її  витонченого,
вразливого, розумного єства... I йому  тепер  справдi  неможливо  прийняти
рiшення, сказати виразно так чи нi, бо сили за  i  проти  рiвнi,  бо  його
чуття подiлене на рiвнi частини.
   Вiн бореться цiлу нiч, плани i протиплани, картини пережитого  в  Києвi
чергуються з привабою тутешнього, звучать ще гарячi слова Вiри i голублять
блискучi перспективи Шприндзi. Нi, вiн не має рiшення, лише його  iнстинкт
диктує йому виразно, що,  яке  б  те  рiшення  не  було,  його  приречення
висловлене, i вiд нього йому не звiльнитися. Вiн є тут, вiн тут  був,  вiн
тут буде.  I  даремно  вiн  намагається  виринути  з  великої,  загальної,
невмолимо скерованої течiї, що несе i його,  i  все  бiля  нього  протягом
усього його життя, а також перед ним i, можливо,  пiсля  нього,  як  також
даремнi всi  його  протиставлення,  бажання  бути  вищим,  мудрим,  iншим,
свiдомiшим. Уся та безодня незбагненних  пристрастей,  що  згущеною  силою
рухнула в цей грандiозний похiд на всi боки знервованої  планети,  -  була
тут, є тут i, мабуть, буде далi в мозках, в душах  тих,  хто  цей  простiр
заповнює.  Це,  здається,  не  диктат  свiдомої  сили,  це,  мабуть,  воля
глибинної стихiї, що її не зломити нiякими логiчними нормами, аж поки вона
сама не визрiє, не  вичерпає  своєї  бурхливої  динамiки  зростання  i  не
вляжеться в ложе космiчного руху буття. I даремнi тут апеляцiї до  глузду.
Глузд в таких  зрушеннях  буває  змiстом  безглуздя.  Механiка  руху  сама
визначає закон i право.
   Розбурханий iнстинкт Якова б'є на тривогу, вiн вичуває, що в його мозку
рвуться останнi нитки логiки. Вiн лише хапається за  час.  Кiлька  тижнiв,
кiлька днiв. Лише трiшки часу, трiшки терпеливостi. Вiн ще  нiкому  нiчого
не обiцяв, вiн ще може рiшати, i вiн переконаний, що таке рiшення прийде.
   I  воно  прийшло.  Одного  передвечора  на  порозi  Яковового  мешкання
несподiвано з'являється Шульце. Той самий київський, що з ним Якiв недавно
розмовляв.
   - А! Як живемо?
   - Гаразд, гаразд!
   - У вас тут прекрасно!
   - Так, не зле. Вип'ємо, може, чарку горiлки?
   - Чому б не випити.
   Випили i закусили. На щастя, Якiв був сам. Шприндзя була  десь  там,  у
iнших кiмнатах, i, на щастя, не показувалась на очi. Чого хоче Шульце? Чим
Якiв може йому служити? Шульце заявляє з мiсця, що з ним, з  Яковом,  хоче
бачитись Ясна.  Справа  важлива.  Невiдкладна.  I  чи  не  хотiв  би  Якiв
проїхатись з Шульце до Києва?
   - Тепер? Зараз? - виривається у Якова збентежено.
   - Найкраще б так! Зараз! До речi, ми по дорозi зi Львова  i  не  можемо
тут задержуватись. Дуже спiшимо! Завтра будете назад.
   Якiв збентежений, але по хвилинцi вагання погоджується. Забiг  лише  до
Шприндзi, сказав, що його кличуть, що завтра ввечерi вернеться. Найпiзнiше
- пiслязавтра. Шприндзя  також  збентежена,  її  очi  широко  й  запитливо
дивляться, але не питає нiчого. Вiн квапиться, навiть не може випити чаю.
   Вийшли, Якiв, як звичайно, примкнув дверi. На  головнiй  вулицi,  проти
готелю "Дойчес Гоф", на  них  чекає  тяжкий,  на  вiсiм  осiб,  вiйськовий
транспортовець. Прекрасний, ясний, морозний вечiр,  пiд  ногами  поскрипує
снiг. З готелю швидко виходить у теплому плащi з  сiрим  бобровим  комiром
фон Лянге. За керiвницею транспортовця шофер-есесiвець  у  комбiнезонi,  з
окулярами на каптурi.
   Шоста година. Всi мовчки сiдають, закутуються. Якiв з Шульце ззаду, фон
Лянге з шофером спереду.  Машина  одразу  бере  швидкiсть,  нiби  тiкаючи,
виривається з  мiста.  Вiдкривається  простiр,  свистить  вiтер,  миготять
телеграфнi стовпи.
   Пролiтають Корець, Володимир-Волинський, нiде не зупиняються, швидкiсть
усе збiльшується. I лише пiд Житомиром, по трьох годинах гону,  фон  Лянге
заявляє, що в цьому мiстi вони мусять зробити коротку зупинку  у  важливiй
справi. В'їжджають у мертве, темне мiсто, минають кiлька  вулиць,  i  враз
машина зупиняється.
   - Вийдiмо на хвилиночку, пане майоре, - звертається Шульце до Якова.
   Висiли. I враз  несподiванка:  кована  залiзом  брама,  кована  фiртка,
висока мурована стiна. I все мовчазне, i все мовчить. I  лише  бiля  брами
два озброєнi вартовики.
   Ще пара хвилин, i Якiв  опинився  за  брамою.  Шульце  сказав,  що  вiн
арештований. Цебер холодної води на гарячу голову.
   Першi години i першi днi скаженi. Якiв, як тiльки отямився вiд  першого
удару, рвав i метав, спинався, мов дикий кiнь, дуба, протестував i гримав,
i лише дуже поволi почало йому прояснюватися, що вiн  попав  у  заплутану,
брудну, примiтивну iнтригу, в якiй замiшанi рiзнi  справи,  рiзнi  речi  i
рiзнi його знайомi включно з Ясною, Шульце, фон Лянге i навiть  Шприндзею.
Всi вони разом i кожне зокрема  мали  в  тому  свої  якiсь  iнтереси,  всi
по-своєму його любили, кожне хотiло мати його для себе,  всi  бажали  йому
лише добра, але Якову вiд усього того, крiм великих неприємностей,  нiчого
не лишилося.
   Мав вiн при цьому небувалу  нагоду  у  своєрiднiй  тишi  переглянути  i
обдумати своє  минуле  взагалi,  а  недавнє  минуле  зокрема.  Тих  кiлька
мiсяцiв, що були завершенням останнiх рокiв, видавались йому з  цiєї  дiри
iз потрiйними гратами трохи подiбними до вогненної легенди, i  iнколи  вiн
вiдмовлявся вiрити, що це було дiйсно i що ще так недавно  вiн  був  таким
великим "чимсь", а тепер ось став таким великим "нiчим".  Пригадав  значно
виразнiше, нiж звичайно, свою Марусю з Дерманя, що за останнiй час  далеко
вiдiйшла вiд його зору, нiби взагалi увiйшла  в  глибiнь  подiй  i  в  них
втопилася разом з Дерманем, а на її мiсце виринули з тiєї ж самої  глибини
i її заступили iншi примарнi з'яви. Пригадав i сина свого, i iнших  рiдних
i при тому ще раз переконався, що роджений вiн не для родинного затишку, а
для вiтрiв i буревiїв, що з них вiн сам зiтканий.
   Уперше почав бачити з якоюсь провокативною виразнiстю, кожну зокрема  i
обох разом, двi дуже подiбнi iстоти, що з них одна звалась Вiрою, а  друга
Шприндзею; подiбнi своєю легендарнiстю,  дарма  що  обидвi  були  трагiчно
далекi одна вiд одної, нiби з рiзних планет...  Iстоти,  що  так  нагло  i
непрошено ввiрвалися в його життя i довгий  час  були  закритi  для  нього
надто несподiвано реальнiстю та надмiрною, аж хворовитою,  близькiстю,  що
його i бентежило, i не давало вiддалi, щоб бачити явище  в  цiлому.  Тепер
усе це, мов театральна заслона, впало, все оголилось, мов пластичний  твiр
митця, виставлений на показ.
   А по сутi, це, мабуть, була не дiйснiсть, а скорше несподiваний  мiраж,
так само як i ця його кам'яна яма з тими гратами i з тим брязкотом  ключiв
за дверима,  разом  з  тим  союзником,  що  приблукав  з  Познанщини,  щоб
потрапити  сюди  за  кiлограм,  як  вiн  казав,   масла,   оскаржений   за
"расеншанде", що значить "збезчещення раси".
   У припливi гнiву, щиростi й одвертостi його покривджений союзник цiлими
днями патетично оповiдав про те масло, i ту  "расеншанде",  i  як  все  те
сталося,  i  чому  сталося.  Щоб  прихилити  Якова  на  свiй   бiк,   нiби
сподiваючись  вiд  нього  якогось  збавлення  грiха,  покривджений   почав
настирливо роз'яснювати  Якову,  що  "вони",  тобто  сучаснi  завойовники,
намiряються зробити з його Україною... Покраяти  її  на  смуги,  мов  шмат
м'яса,  i  вiддати  заслуженим  генералам  геть  разом  iз   населенням...
Позакривати школи, позбавити всiх  освiти,  вимордувати  поетiв,  обернути
всiх у рабiв...
   Якiв звичайно лежав на своєму  розхитаному,  не  тюремного  походження,
залiзному лiжку з руками пiд потилицею, очима, втупленими  у  сiру  стелю,
слухав тi слова i вперто мовчав. А ночами не мiг заснути - дума за  думою,
нiби хвилi  морськi,  перевалювались  через  нього,  розсувалась  iсторiя,
ганьба i сором розжирали його душу,  лють  виповнювала  всю  його  iстоту.
Передумував рiзнi справи, а  мiж  тим  i  деякi  свої  ще  недавнi  засади
боротьби, полiтики, i багато з того пiд  тиском  обставин,  проти  власної
волi його, мiнялося.
   Мiнялося, нiби кусень  залiза  пiд  ударами  ковальського  молота.  Мов
заiржавiлi замки старої,  викопаної  з-пiд  землi  скринi,  ломилась  його
пам'ять, i з-пiд її залежаного тягаря виступала перед ним  гола,  страшна,
майже дика, обросла мохом минувшина його i його предкiв, що перед нею  вiн
мусив спустити свiй зiр до землi,  бо  тяжко  було  дивитися  їй  у  вiчi.
Скрегiт зубiв виривався з його уст. Здавалось,  ось-ось  вiн  зiрветься  i
виламає тi грати, що замикають вихiд назовнi. Вiн був  лютий,  лютий,  мов
дикий бик, що його випустили на арену боротьби.
   До речi, його примiстили в камерi "нур фюр", тобто "лише  для  нiмцiв",
i, також до речi, їх тут було лише двоє у той час, коли iншi  камери  були
напханi, нiби дорожнi валiзи. Не менше, до речi, й  те,  що  його  вкинули
сюди  i,  здається,  забули,  за  винятком  перших  двох  днiв,  коли   то
працьовитий пруссак, сержант так  званого  уряду  безпеки  на  iм'я  Бург,
старанно i грунтовно списав його життєпис, а не менше  старанний  колишнiй
енкаведист, Ковальов чи  Кошельов,  завзято  погрожував  обернути  його  у
"лєпьошку", якщо вiн не признається у своїх незнаних грiхах,  причому  для
бiльшого ефекту його роздягали й оглядали всi його iнтимнi мiсця, так нiби
шукали там якийсь скарб.
   Але все  те  минуло.  Пiсля  кiлькох  таких  пробних  сеансiв,  якi  не
справляли на Якова особливого враження, його враз лишили  недокiнченим  i,
здається, забули. Минали днi i тижнi.  I  мiсяцi.  I  нарештi  Якова  знов
покликали. На цей раз мав вiн дiло з якимсь балтiйським бароном, що гаразд
матюкався по-росiйськи i мав навiть монокля пiд лiвим примруженим  курячим
оком. Був рудуватий i весь всипаний прищами,  з  довгим,  тонким,  гострим
носом.
   - Та який там з тебе (вiн до всiх звертався на "ти")  майор.  Звичайний
фельдфебель, та ще й польський, - почав барон, ще бiльше примружуючи  своє
куряче око.
   - От хотiлось повалять дурня, - вiдповiв тим же тоном Якiв.
   - З нами дурня - не вигорить, - глумився барон.
   - Ще й як! - вiдповiв спокiйно Якiв.
   - Ми можемо показати, що таки не вигорить, - сказав  далi  барон,  i  в
голосi його вiдчулось збентеження.
   - Приємно було б побачити, - недбало вiдгризнувся Якiв.
   - Хм... Хм... Герой! Що й казати - герой... - хмикнув  барон,  пробуючи
змiнити тон. - Ми могли б запропонувати тобi... мгу! Щось таке... м-мгу...
Щось вигiднiше, нiж той... мгу... "ост". Але ж ти брикаєшся...  I  сам  не
знаєш чого.
   - Наприклад? - тим же тоном спитав Якiв.
   - Наприклад, щось таке, що вже було тобi пропоноване.
   - Щось не можу пригадати, - сказав Якiв виразно з iронiєю.
   - А, чорт! Що ти менi... Таку твою мать! Хоч - одним  махом  полетиш  в
"ости"! - розсердився барон, i його гострий нiс почервонiв, нiби морква.
   - "Ост" так "ост", - сказав Якiв.
   - I буде "ост"! - закричав барон,  але,  нiби  щось  пригадавши,  почав
спокiйнiше: - То полiтикою, кажеш, не цiкавишся?
   - Яка тепер полiтика?
   - Як яка полiтика? Тепер все полiтика!
   - Не полiтика, а вiйна... I не так вiйна,  як  мордобиття!  М'ясорубка!
Насiчуть котлет, а там знов Сталiн усядеться на карк Новiй Європi...
   - Сталiн? Це ти що? Хочеш дурня з мене робити?
   - Я, зрештою, нiякий Єремiя, i  ворожба  не  моє  заняття,  -  поспiшив
замазати свою сентенцiю Якiв.
   Барон виразно був збентежений i насторожений, дивився пiдозрiло, а то й
погрозливо, але на Якова  це  зовсiм  не  справило  враження.  На  тому  й
скiнчилося.
   Якова рiшили "дати" до рейху. В "ости". Сталося це на  початку  червня.
Весна того року була пiзня, холодна, дощова, червень  правив  за  травень,
доцвiтали яблунi, цвiв бузок, зеленiли поля, горiли  свiжим  листом  лiси,
гомонiли птаством гаї. Якiв нiчого не знав, що там  десь  сталося  i  куди
його повезуть, не знав також, що дiється за мурами його в'язницi,  забував
i майже забув про всiх i все, здається, не було нi  Бачинських,  нi  тiтки
Мотрi, нi Зiльберiв, нi Шприндзi - якась пустеля, примара, фата-моргана...
   Але все-таки Якiв не хотiв саме тепер  їхати  на  захiд.  Так,  вiн  не
хотiв, вiн затужив за Дерманем, за цвинтарем з каплицею  Св.  Онуфрiя,  за
Марусею, за сином. А тому по дорозi до рейху, у мiстечку Здолбуновi,  коли
товаровий потяг, що був, мов ковбаса, начинений  невiльниками,  на  деякий
час зупинився i стояв мовчазно на  бiчнiй  лiнiї,  коли  зiйшла  на  землю
знана, пахуча, оксамитова українська нiч  з  прозорим,  водянисто-срiбним,
таємничим серпиком мiсяця. Якiв у товариствi трьох  iнших  "осмалених,  як
гиря, ланцiв", пiдважив дошку у помостi вагона i зовсiм просто та  щасливо
випав на свободу.
   I коли над ранок, при першому дотику  ранiшньої  заграви,  потяг  рушав
далi своєю  дорогою,  Якiв  та  його  друзi  проводили  його  поглядами  з
шелестючого  осикового  пiдлiска  на  Здолбицьких  "займиськах",  де  саме
починали свої ранковi хорали гомiнкi волинськi солов'ї, що пiсля  в'язницi
видавались Якову справжнiм, небувалим i нечуваним чудом. Важкий дим потягу
чорною поламаною масою лягав  по  грядках  капустяної  розсади,  по  рядах
молоденьких соняшникiв, по розлогих хмельницях, що вже починали витися  на
дроти...
   Якiв у цей час нiчим не скидався на  "залiзного  майора",  а  нагадував
скорше Енея, що про  нього  дотепно  розповiв  один  полтавець,  або  того
Париса, сина царя  Трої,  пiсля  того  як  море  викинуло  його  на  берег
прекрасної царицi Олени - жiнки Менелая, що був  царем  Спарти.  Цю  казку
читав колись ще юний Якiв, i так вона йому тепер яскраво  пригадалася,  що
вiн надумав себе звати Трояном.



   ЧАСТИНА ДРУГА

   I

   Була то довга, складна, повна турбот iсторiя, дарма що вкладалася  вона
у рамцi трьох мiсяцiв, коли в невеликому, але густому i яристому борi,  що
мiж селами Дерманем, Верховом  i  Бущею,  званим  Попiвщиною,  або  Темним
бором,  отаборилась  i  почала  оперувати  ще  одна  з   чисельних   ватаг
українських партизанiв, що, з ласки вiдповiдного  пiдсоння,  множились  по
лiсах, либонь, разом iз грибами, пiсля теплих, лiтнiх i пiдосiннiх  дощiв.
I назвалась вона в  початках  демонстративно  Дванадцята  Зелена  Бригада,
либонь, тому, що постада серед ночi, серед лiсу i  планувалась  як  кiнний
вiддiл.
   Хрестили її тi троє друзяк, якi ото  в  Здолбуновi,  разом  з  Трояном,
випали з вагона, яким iдея Троянова лягла щiльно на серце i якi звались  -
Iван, що миттю охрестив себе казковим Царенком, Максим,  що  негайно  став
Залiзняком, i Терешко, що не  знайшов  собi  гiдного  вiдповiдника  анi  в
казцi, анi в iсторiї i тому Терешком так i залишився.
   Всi троє походили десь  iз-за  Днiпра,  всi  були  комсомольцями  часiв
Скрипника, "боролися за краще  майбутнє  трудящих  всього  свiту",  i  всi
побували на Сибiру, в таборах, у країнах  вiчної  мерзлоти,  ледве  звiдти
перед самою вiйною вилiзли i попали у вир нової метушнi,  що  на  цей  раз
прибула до них з другого кiнця планети. Це було товариство  дуже  вiдмiнне
вiд iнших партизанських ватаг, нiхто з них не нюхав нiяких  нацiоналiзмiв,
нiхто не носив шапки-мазепинки, i кожний з них ледве  був  ознайомлений  з
синьо-жовтою барвою, що мала бути їх бойовою i полiтичною вiдзнакою.
   I  брали  вони  життя  iнакше,  нiж  їхнi   колеги-"захiдняки",   якось
загальнiше, якось, як вони казали, ширше, якось,  може,  легковажнiше,  не
так пристрасно й не так драматично, дарма що кожний з них бував i на конi,
i пiд конем, i не раз траплялося  стояти  їм,  як  то  кажуть,  на  самому
краєчку життя, яке було для них вiд  самого  народження  вiчною  загрозою,
нiби вони жили в якомусь гнiздi роздратованих ос або отруйних гадiв.
   I лише  один  з  них,  що  найменував  себе  Залiзняком,  називав  себе
волюнтаристом, европеїстом i писав потайки  вiршi,  що  звучали  приблизно
так:

   Сталеве небо, залiзнi зорi,
   Огненнi вiтри, роки мов криця!
   Вовком скаженим в чорному борi
   Вию до тебе, моя вовчице!

   Троян, що слабо розумiвся на поезiї,  був  вдоволений  такою  кiлькiстю
сталi та залiза i одразу йменував його шефом пропаганди,  освiти  i  -  на
всякий випадок, якщо виникне така потреба, - культури...  Шефом  же  штабу
автоматично став Царенко, що хоч не був залiзним, але вмiв, як вiн  казав,
ставити дiагнози, переводити аналiзи i робити висновки.
   - Це, знаєте, - казав вiн своїм виразним, лiнивим полтавським  говором,
- буде так: попервах нiмота накладе як  слiд  кацапцi...  (пауза).  Опiсля
кацапка накреше нiмотi... (знов пауза). А тодi вже ми - лордам по мордам i
в'їдемо в наш  Київ,  мов  той  Хмельницький,  що  ото  на  тiй  барвистiй
картинi...
   - Бра-а-атiку! - спiвав  своїм  козлетоном  флегматичний,  закам'янiлий
скептик Терешко, що  варив  для  бригади  полтавськi  галушки,  подiльську
мамалигу i волинську кашу. - Замовляй мерщiй бiлого коня, бо до того часу,
либонь, i мишi порядної не лишиться...
   - Терешку, Терешку! Вари свої галушки, а до  високої  полiтики  не  тич
носа...
   - А цур їй тiй високiй! Он той твiй Кох  у  Рiвному  також  "кухар",  а
диви, що витiва...
   - От як я тобi покажу, який вiн мiй,  то  забудеш,  як  i  бабуня  твоя
звалась.
   Диспут кiнчався, але кожний лишався при своєму.
   У той час,  коли  лiси  сповнювалися  рухом  i  гомоном,  мiсто  Рiвне,
наприклад, почало пустiти, нiби пiсля посухи степ. Не стало нi  Вайза,  нi
Пшора, нi штабу, нi пропаганди.  Усе  це  пiшло  далi  до  Кременчука,  до
Полтави, до Ростова. Не стало гетто. Зникла  i  Шприндзя.  Лише  славетний
уряд безпеки розрiсся, розбудувався, розгорнувся  ще  Рейхскомiсарiат,  що
обснувався довкола колючими  дротами,  шiсть  метрiв  заввишки,  нагадуючи
величезного павука. Пили тепер не у Вайза i не у вiйськовому казино,  а  у
так званого директора банку "для України" Мюллера чи Шiллера,  а  також  у
великому, збудованому в старогерманському стилi будинку, що  його  назвали
Нiмецьким Домом. На вулицях  сухо,  порожньо,  вичувається  туга,  смуток,
пригнiчення, безнадiя. Лише рої урядовцiв у своїх  старанно  випрасуваних,
жовто-бронзового кольору унiформах та, як звичайно, валки - туди й назад -
запрошених, застарiлих, нiби вимучених, машин.
   Якiв, тобто Троян, бував тут досить часто i досить  одверто,  дарма  що
вже не належав до цього свiту. Змiнились його настрої, його знайомi,  його
вигляд. Його це мiсце вже не так цiкавило, як то було ще недавно.
   Зате вiн цiлковито вернувся знов до Дерманя, до своєї Марусi, до всього
того, що виповнювало цей простiр, хоча й тут  багато  дечого  за  цей  час
змiнилося. Це був не той Дермань, якого вiн знав  вiд  свого  дитинства  у
рiзних фазах його розвитку, це був якийсь сам для себе, винятковий свiт iз
своїми турботами, своїми завданнями, своїми,  дуже  складними  й  тяжкими,
проблемами.
   Маруся була, як i  завжди,  нiжною,  теплою,  вiдданою,  дарма  що  без
фантазiй Шприндзi i без її дядька у Вiннiпезi. Школи i книжки не  були  її
стихiєю, але її сильна, здорова, наповнена барвою i запахами iстота горiла
завжди трiпотливою силою чуття. Було  так  п'янко  i  солодко,  коли  вона
горнулася, а її великi, блискучi карi очi променювали чарами i насолодою.
   I вся решта близьких, своїх, рiдних людей - дядьки,  тiтки,  куми,  всi
разом, один бiля одного, з'єднанi одним пiдсвiдомим чуттям спiльної долi й
недолi, вiдiрванi вiд шляхiв, вiд мiст, вiд урядiв, замкненi у свiй  обшир
землi, лiсу, ярiв, вiдданi на ласку й неласку велетенських  сил,  що  десь
дiють у часi i просторi, мов фатум, мов удар смерти. I, коли сiдали  чорнi
вечори, люди стягалися, мов скiпляна кров,  десь  у  одно  мiсце,  i  тодi
вiдкривалась рана болю,  яку  заливали  гарячим  питвом,  гарячою  пiснею,
бурхливим танцем. Щоб було безпечнiше! Щоб певнiше дивитись на свiт!
   А Троян, не кваплячись, але з упертою стоїчнiстю, вiв  побори.  Набирав
добровольцiв. Брав полонених, що вешталися, битi  негодою,  по  селах,  по
лiсах, по шляхах, брав колишнiх своїх батальйонцiв, бурхливих  бударажцiв,
що були завжди готовi "на таке дiло", брав пiвчан, борщiв'ян, лебедцiв, ну
й,  розумiється,  своїх  дерманцiв,  що   ще   якось   випадком   лишилися
незавербованi iншими органiзацiями. I коли його громадка набралась так  на
сотню - подiлив її на вiддiли, приставив командирiв i сказав, що "моя хата
нарештi пiд дахом"...
   Попiвщина,  що  залишилась  як  випадковий  свiдок  колишнiх  бурхливих
волинських пралiсiв, що довгий час  стояла  мовчазно  iз  своєю  одинокою,
колись церковною, оселею, де жив легендарний пасiчник Никодим  Iваницький,
тепер враз таємничо  заворушилась,  загомонiла...  Рили  її  грунт,  клали
закопи-перекопи,  снували   ходи-переходи,   рубали   землянки,   стоянки,
склади... Рiзали тверду, залежану, глинкувату, тiсно  пов'язану  смолястим
корiнням старезної сосни землю, довбали нори пiд столiтнiми дубами,  клали
балки попiд скелями, попiд потоками, маскували назверх  кущами,  камiнням,
старими, погнилими стовбурами... Не знали нi дня, нi ночi, трудились,  мов
комашня, обливаючись солоним потом, чорнi, обгорiлi, задимленi, але завжди
з пiснею, завжди з дотепом, з  розлогим  реготом,  ну,  i  з  твердою,  як
звичайно, лайкою, коли цього вимагали обставини...
   I  коли  все  розгорнулось,  i  коли  пiшла  лiсами  слава  про  нового
командира, з'явилися у Трояна емiсари, щодня то iншої партiї, щодня  то  з
новими вимогами, пропозицiями, обiцянками,  погрозами.  Троян  крутив,  як
кажуть,  полiтику,  торгувався  завзято  за  кожний  цаль  якогось   свого
неуявного  права,  обстоював  кожну  букву,  кожну  кому   своєї   власної
iдеологiї, iнколи кпив, мовляв, вiн нiякий генерал, i не батько-отаман,  i
не вождь, а так просто  собi  вояка-рубака  без  попа  i  парафiї...  Йому
казали: "Приставайте до нас..." - "Як же, в чорта, до вас, коли  вас  диви
стiльки, що й не  перелiчиш.  Давайте  хiба  всi  разом,  як  є,  -  народ
тобто..." Не погоджувались з ним, смiялись:  "Яке  там  разом,  коли  "тi"
зовсiм не те саме, що ми, i що вони "тi" розумiються на  державному  дiлi,
ми їх i так загорнемо пiд себе, а будуть брикатися - знайдемо з ними лад i
порядок..."
   Кiнчалось, звичайно, пляшкою дермансько-запорiзького самогону-спотикача
i обрiзком сала... Троян,  як  правило,  "погоджувався"  -  чорт  з  ними!
Погоджувався i з тими, i з тими, "приставав" до всiх разом,  сiдав  не  на
двох, як кажуть,  а  на  трьох,  на  чотирьох  стiльцях,  а  там,  мовляв,
побачимо, бо ж дiло в початках, а кiнця його ще нiхто не бачить.
   - Чули он, що казав сер Вiнстон Черчiлль своїм бритiйцям?  Крiм  працi,
поту i крови, не обiцяю нiчого! I я, братця,  бiльшого  обiцяти  не  можу.
Вiрте не вiрте, буде самостiйна чи не буде, а... Знаєте самi! Лежати,  хоч
би хто й хотiв, не дадуть, а з нас Сибiру досить, гепеу досить,  -  шляхта
не шляхта, пролетарi не пролетарi -  всiх  змiшає  спiльна  чортова  доля!
Україна для мене, братiки, нiяка романтика, не теплий  кожух  i  не  хвiст
собачий... Україна це... це я! Зрозумiло? Пiт!  Кров!  Душа!  Тiло!  I  ще
честь! Дерли з нас хто тiльки хотiв  шкуру  триста  лiт,  а  тепер,  кажу,
досить! Будемо битися де хто стоїть, як  хто  може  i  чим  хто  може!  Не
чекаючи нiякого  завтра,  нiякого  чуда,  нiякої  такої  справедливостi...
Здобудемо своє - добре, не здобудемо - Залiзняк ось пiсню змайструє, i хай
спiвають нащадки, якщо їх ще  не  видушать  рiзнi  нашi  старшi,  молодшi,
сильнiшi, мудрiшi "брати"! Те, Залiзняче? Чи не правду кажу?
   - Та щось у нього муза надто той...  iржава!  -  буркнув  котрийсь  пiд
загальну понуру мовчанку, що постала по словi командира.
   - Забагато домiшав залiза, - флегматично озвався Терешко.
   - Не квакай, не квакай! Ропухо! - обурився залiзний поет.
   Великий аналiтик Царенко додав:
   - У нас тепер без залiза не пiде... Хiба твоя, Терешку, вчорашня печеня
не була залiзна?
   Усi, як сидiли навпочiпки, заiржали, мов табун коней.
   - Та чого ж залiзна? - боронився збентежений Терешко.
   - Ти краще знаєш чого, - вiв своє Царенко.
   - Хiба ж я, братця, винен, що той кiнь мав двадцять з  гаком  рокiв?  -
сказав Терешко, спльовуючи при тому досить незрiвноважено.
   - Але ти його, здається, зварив геть iз пiдковами...
   - Братiку! За "батька народного, Сталiна рiдного" були  роки,  коли  за
копито здохлого коня жизнь вiддавали, а ти тут, генерале, слину пустив  на
вигляд конячої шинки... Диви, Сталiну сам байрон Черчiлль руку потискає, а
мене ви ось...
   - Ха-ха-ха! - заiржав знову табун.
   - Та чого ж? Неправду хiба кажу? - боронився Терешко.
   - Та чого ж ти Байрона сюди замiшав? - спитав дiловито Залiзняк.
   - Байрона? Ну, а як його в бiса... того?
   - Барона хiба?
   - Та барона... Хай буде по-твоєму...
   - Так вiн же не барон, а лорд... - додав Царенко.
   - Таж й ти гнiякий царенко, а звичайна матня...
   - Ха-ха-ха! - заiржала зграя.
   Засюрчав сюрчок на збiрку, i "дискусiя" урвалась. Усе посхоплювалось  i
все побiгло...
   Це було тепле, вогке, бурхливе лiто,  початок  липня.  Сосни,  старi  i
молодi, чадили навкруги своїм пахучим, п'янючим,  густим  чадом,  ранки  i
вечори нагадували пiч, в якiй горить смоляне корiння, по вогкiй,  твердiй,
глинянiй землi бринiли на  всi  лади  живi  й  неживi  iстоти,  вперемiшку
сунишники iз джмелями, крилатi ромашки з крилатими метеликами, а вгорi,  в
густiй, як вода, зеленi коренастих дубiв i лип, що ото на захiдному  окраї
Попiвщини,  гули  ночами  сови,  а  днями  круки  вибивали  свої   немудрi
симфонiї...
   Бригада Трояна жила в тому лiсi, мов родзинки в  калачi.  Вона  була  i
з'єднана, i роз'єднана. У нiй було безлiч за i безлiч контра.
   Вона зросталась, як зростається рана, з кожним днем, а згодом з  кожною
навiть годиною. У нiй було багато такого, що кидало б людей нiж на нiж...
   Але найгiрше було в бригадi - брак  справжньої,  модерної,  одноцiльної
зброї, як також брак амунiцiї. Це була  справжня  жура  командира  i  його
спiвробiтникiв. Вони хотiли бути озброєнi "з  голки".  Тiп-топ,  як  казав
Царенко.  I  хотiлося  їм  згодом  побiльшитись.  Що  одна  сотня?   Бодай
батальйон!
   Щасливий, нiяк не сподiваний, можна сказати, примхливо-випадковий кивок
долi багато їм допомiг. Десь саме у тих  днях,  так  у  серединi  гарячого
липня, до Троянового табору окружними, нерiвними  дорогами  дiстався  лист
такого змiсту: "Дорогий майоре! Я Вас не  забула.  Знаю  все,  що  з  Вами
трапилось. Хочу з Вами бачитись, щоб вияснити справу. I коли Ваше  бажання
вiдповiдає моєму - дайте вiдповiдь через людину,  що  доручила  Вам  цього
листа. Де i коли? Не бiйтесь мене! Вiрте менi! Ваша В.".
   Несподiванка потрясаюча, збентеження велике. Можливiсть знов побачитись
з тiєю з'явою непереможно приваблива. Троян мусив подумати.  Лаявся  люто,
сливе всю нiч рiшався i таки рiшився. Призначив недiлю, двадцять дев'ятого
цього ж мiсяця, сьома година вечора. У... "Дойчес Гофi". Дуже точно  i  не
менше бравурно, як i личить  справжньому  гусаровi.  Блиснути,  здивувати,
приголомшити. I не думати про можливу небезпеку. Ризико на всi сто!
   Готувався Троян  до  цiєї,  можна  сказати,  епохальної  зустрiчi  дуже
старанно, i коштувала вона трохи жертв, бо необхiдно було роздобути  деякi
незвичнi речi, нав'язати певнi контакти, знайти ходи й виходи, щоб нарештi
на точно призначену годину до одного зi столiв у ресторанi готелю  "Дойчес
Гоф" у Рiвному, що за ним сидiла  елегантна  панi  в  спортовому  костюмi,
пiдiйшов не менше  елегантний  офiцер  ес-есiв,  назвав  себе  Рейтером  i
запитав:
   - Ви панi Ясна?
   - Так, - вiдповiла панi.
   - Ви, здається, хотiли бачити пана майора?
   - Так, - вiдповiла панi.
   - Потрудiться - за мною.
   Панi покликала кельнерку, розплатилась i вийшла з офiцером.  Вона  була
спокiйна, невимушена, звичайна. Офiцер, що вийшов з нею, мав зосереджений,
злегка напружений вигляд. Вони  пройшли  мовчки  хiдником  уздовж  великої
площi, що послала на мiсцi збомбардованих будiвель, попри пошту, дiйшли до
будинку, де мiстився уряд безпеки ес-де. Тут стояло i чекало на них  сiрої
барви вiйськове авто з шофером. Офiцер i панi сiли до нього  i  поїхали  в
напрямку Грабника.
   По кiлькох хвилинах авто, виїхавши на край  мiста,  звернуло  у  бiчну,
вузеньку, зовсiм сiльську вуличку обсаджену з  обох  бокiв  уже  посохлими
соняшниками, i зупинилось перед  будиночком,  що  нагадував  скорше  якусь
шопу, нiж помешкання... Панi й офiцер висiли з авта i зайшли до будиночка.
Авто  поїхало  далi.  Було  тихо,  безлюдно.  Ясно  свiтило  передвечiрнє,
спокiйне, осiннє сонце. Будиночок, що осамiтнено, iз забитими,  засотаними
павутинням вiкнами стояв на  городi,  зарослому  густо  квiтами,  вiдкидав
спокiйну, довгу тiнь i мовчав,  нiби  хотiв  зберегти  смертельно  важливу
таємницю... По якомусь часi  з  будинку  затильними  дверима  вийшло  двоє
молодих людей у селянському одязi - чоловiк i  жiнка,  попростували  через
довгий,  обсаджений  вишнями  город,  стежечкою,  що  заросла  настурцiєю,
чорнобривцями та безсмертниками, i вийшли розхитаною хвiрточкою на вузьку,
задню, немощену вуличку, де чекала на  них  селянська  пiдвода,  запряжена
парою худих гнiдих конят.
   Чорнобривий, неголений дядько, що сидiв на  возi  з  батогом  у  руках,
мовчки допомiг молодiй жiнцi вилiзти на вiз, вимощений горохвяною  соломою
та застелений старим смужистим килимом, потiм пацнув  обережно  по  спинах
конят, i вiз рушив, коливаючись, мов човен, по вибоях дороги.
   Сама зустрiч вiдбулася у селi Шпановi, що над Горинем,  щось  iз  шiсть
кiлометрiв вiд Рiвного, у типовiй селянськiй хатi пiд солом'яною  стрiхою,
у кiмнатi з величезною кiлькiстю образiв по  всiх  стiнах  i  цiлою  купою
великих, тiсно набитих подушок на лiжку в  лiвому  передньому  кутку,  при
гостях, при варениках, при  чарцi  самогону...  I,  коли  увiйшла  Вiра  в
супроводi молодого, незнайомого чоловiка  в  селянському  одязi,  що  був,
одначе, Трояиовим мiнiстром пропаганди Залiзняком, усi  гостi,  що  сидiли
довкруги стола, затихли, повернули голови до входу, а Троян, що  сидiв  на
покутi, мов князь, у якомусь не то мундирi, не  то  пiджаку,  пiдняв  свою
велику, з розбитим волоссям голову i проговорив патетичним басом:
   - О, новi гостi! Це, браття, кума Анастасiя,  щось  як  дочка  царя,  з
Києва. Прошу, знайомтесь!
   Вiн був червоний,  очi  блищали,  щоки  пашiли  огнем.  I  був  помiтно
схвильований, хоч намагався не показати цього.
   - Привiт великому капiтановi! - жартом на жарт  вiдповiла  Вiра,  також
помiтно схвильована, з барвистою  усмiшкою,  блискучими  очима,  у  пишнiй
вишиванiй сорочцi...

   Умри, мiй батьку,
   Умри через мене втрете!
   Твої рятiвники -
   розбiйники i вбивцi!
   Твiй Карл - їх отаман! -

   Театрально прорецитував Троян, пiдвiвшись на весь свiй зрiст мало не до
стелi, але його нiхто не  зрозумiв.  Вiрi  одразу  влаштували  бiля  нього
мiсце.
   - У вас тут, бачу, весело,  -  намагаючись  потрапити  в  тон,  сказала
швидко Вiра.
   - У нас скрiзь весело! I завжди! - промовив Троян, наливаючи склянку.
   - Капiтане! Не подужаю, - засмiялась Вiра, блискаючи на всiх поглядом.
   - А ви ось закусiть!  I  подужаєте!  -  загомонiла  пишна,  повногруда,
рожева  молодиця,  пiдставляючи  миску  смаженої,  кольору  старої   мiдi,
капусти.
   - Гей, братця! Наливай! За куму! - виголосив Троян.
   Всi загомонiли, десь ззаду патефон заграв "Полюшко", Троян, розливаючи,
пiдносив по вiнця повну чару забарвленого на рожево питва  i  крiзь  галас
щось говорив про "велику, епохальну зустрiч",  про  "куму  з  Марса",  про
"гльобальну  епоху,  що  в  нiй,  мов  трiска  в   океанi,   плаває   наша
колосальна...". Його заглушив голос Вiри, яка вимагала,  щоб  вiн  нарештi
сiв.
   Усi випили "за куму", а потiм Троян i Вiра, мовби потонули у загальному
шумi, вели свою розмову притишеними голосами...
   - Ну ж i красива ти у цiй вишиванцi, скажу тобi  по  чистiй  правдi.  З
Дерманя! З Запорiжжя! Вишивала тiтка Домаха - Петра  Даниловича  Карого...
Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди...  Ха-ха-ха!  Лише  пригубила?  Ей,
кумо, кумо, це не по-нашому! До дна,, кажу тобi!  Тож  на  радощах  -  дай
ущипну, чи, бува, це не сон...
   - Трохи, кажеш, тужив? - блищала очима Вiра.
   - Трохи?! Як собака на прив'язi, скажу тобi, крутився, особливо там,  у
тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого
сина, величають... Але, Марто, Марто! Чи пак, Вiро! Менi там сказали, що й
ти, вiдьмо, руку свою до того приклала!
   - Ти трохи забагато випив! - перебила його Вiра. - Подай он тi голубцi,
давно таких не їла...
   - Їж! У нас тут є! Їж! Повно!
   - Печенi ось покуштуйте, - устряла до мови теж повногруда молодиця.
   - Явдошко! Як вам моя кума? - спитав Троян i  обняв  разом  i  куму,  i
Явдошку.
   - А! Гарнi! Як панi! - гомонiла гаряча Явдошка.
   - Чи не така, як у того Нечая, га?
   - Е! У того була гетьманша...
   Гей, з кумасею та й з Хмельницькою
   Мед-горiлочку кружляє... -
   заспiвала Явдошка соковитим альтом. - А у вашої  ось,  бачу,  чарка  не
рушена, - додала вона по хвилинi.
   - Моя, бач, панського роду! - докинув Троян.
   Бо я панського роду,
   П'ю горiлочку, як воду, -
   заспiвала й на це Явдошка. - А все-таки, - спитала вона,  -  як  ви  її
звете?
   - Таж Анастасiя! - зареготав Троян.
   - А я думала - на жарт! Анастасiє! Та захивiть! Та пригубте, либонь! Я,
бачте, не дуже вмiю припрошувати, у нас всi як удома... Ану давайте разом!
- i Явдошка пiднесла свою чарку.
   - Як уже разом, то разом! Усi! - пiднесла й свою чарку Вiра.
   - Хай буде i всi! - гомонiли гостi.
   Настрiй зростав, мов буревiй. До пiвночi було бурхливо, а тодi Троян  з
Вiрою захотiли говорити окремо, вiдiйшли непомiтно до сусiдiв, де дали  їм
свiтлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами,
рушниками з пiвниками i навiть голубою картиною у призолочених рамцях,  як
то Мати Божа Почаївська рятує монастир вiд нехристiв-туркiв...
   Троян був i п'яний, i разом  тверезий,  його  шум  минув,  був  лише  в
гуморi, певний себе i суцiльно мiцний.
   - Ну, от, - казав вiн, - ми ось знов нiби разом... Як маю  вам  казати?
Ти? Ви?
   - Продовжуй своє "ти", так буде краще i на майбутнє, - сказала Вiра.
   Закурили. Вiра прилягла на високiй постелi, сперлась на подушки.  Троян
ходив по свiтлицi, мало не торкаючи головою сволока.
   - Тодi знаєш, Вiро, що, - сказав вiн вiд самого серця, - якщо балуєш зi
мною...
   - Ну, так що тодi? - засмiялась вона крiзь дим цигарки.
   - "I ножки  полама-а-а-аю!  I  ручки  переб'ю-у-у-у!"  -  заспiвав  вiн
хрипло, мов старий грамофон.
   - "Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибi-i-i-iр пайду!" -  докiнчила
за нього Вiра.
   - От щось таке, - сказав вiн. - А звiдки ти знаєш цю розбiйницьку?
   - Бо сама розбiйник, - засмiялась вона. - Знаю, що ти грiзний,  але  не
знаю, як тодi все  те  пояснити,  звiдки,  з  якого  кiнця,  якими  такими
словами, бо тепер, я тобi скажу,  наша  справа  починає  горiти  справжнiм
огнем... А з тим цiлим Житомиром, скажу тобi, там  не  полiтика,  а...  а,
може, ревнощi, може, гордiсть... Той барон i вся та публiка...
   - I той Шульц! - перебив її Троян.
   - Ну i Шульц... Я вже з ним говорила, i вiн поїхав до свого Берлiна...
   - А шкода...
   - Чому шкода?
   - Краще б ти влаштувала менi з ним особисте побачення.
   - Що за церемонiї? Ти ще його зустрiнеш... I без мене...
   - Хотiлося б, знаєш... так, делiкатно!
   - Що Шульц! Що барон! Пiшаки!
   - А хто, по-твоєму, генерали?
   - Як хто? їх там повно! Даргелi, Пюци, Муми, Неслери!
   - Чому оминаєш найбiльшого?
   - Коха?
   - Ну, хоч би!
   - Тут ще не час. Вiн нам  поживнiший,  нiж  сто  китiв.  Його  полiтика
заступає нам пару дивiзiй на фронтi...
   - Ха-ха-ха! - зареготав несподiвано Троян, але слова не випустив  i  не
моргнув бровою... - Кажи, з чим приїхала? - запитав вiн облегшеним тоном i
пiдступив до лiжка.
   - Чую, зiбрав армiю, - сказала вона.
   - Ну, так що? Так, зiбрав.
   - Так воюй!
   - Воюй, а чим? Картоплею?
   - Чого ж картоплею, коли є порох!
   - Як порох? Де?
   - Океани гатять порохом, а ти питаєш! А чого найбiльше треба?  Може,  я
могла щось пошептати?
   - Вiдьмо! Далебi жартуєш!?
   - Чого б я жартувала, чорте!
   - Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню - i все потече смальцем!
   - За цим i приїхала!
   - Так витрясайся! Витрясайся!
   - Якого саме огню, капiтане?
   - Ну, так... На перший бал... Так сотень двi-три... отих... як  його...
пашок. Так званих фiнок тузенiв десять... Та  ка-тюшиним  дiлом  -  кiлька
добрих пар... Та дьогтярiв десяткiв зо два... Та шроту до  них  вiдповiдну
порцiю. От ми i в сiдлi!
   - А ти б так остаточно... Признайся! За кого б пiшов?
   - Висловлюйся ясно!
   - За яку владу?
   - Я полiтик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно.
   - А чи знаєш ти, що тут ось-ось i iншi капiтани появляться?
   - Про кого думаєш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два лiтри
самогону виджорив. На вiки вiчнi союз! Куми!
   - Ха-ха-ха! - не видержала Вiра.
   - Ось лише зустрiнеш - запитай, як смакував наш спотикач...
   - Запитаю, запитаю... Але я щось чула, що ти i з iншими спотикачиш.
   - Спотикачу! Як не спотикачити? Пiд одним же кущем сидимо.
   - Але ж вони там самостiйну...
   - Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Боїться самостiйної в той час, коли сам
Сталiн "суверенну" спiває. А яке нам з тобою дiло, хто з них i  за  яку...
Нам з тобою полiтика - як верблюдовi фрак або Сталiновi цилiндер. Давай  -
воюємо, i баста!
   - Здаюсь! Воюємо! Дiстанеш огню!
   А тижнiв зо три  Троянова  бригада  спокiйно,  без  метушнi  й  галасу,
пiдтягалась до Чорнобилiв, що на сходi бiля  Людвиполя,  i  там  у  одному
лiску отаборились. Не дуже знали бiйцi, чого аж сюди послав  їх  командир,
гомонiли так i сяк, сподiвалися зустрiчi з першим огнем; однi радiли, iншi
злегка, пiд нiс, мов би самi з собою, висловлювались, що ось,  мовляв,  як
його й куди його з такою зброєю... У них же там i танки, i  мiномети...  I
яке ж було їх здивування, коли однiєї, як кажуть у пiснi, темної  ночi  до
табору  прибули,  а  потiм  вiд'їхали  якiсь  пiдводи,  хлопцiв  побудили,
вишикували i кожний дiстав по фiнцi, по гранатi та по скриньцi  набоїв.  I
ще якесь там майно, i навiть папахи на зиму, i все те честь честю,  мов  з
голочки, якогось орловського чи  ленiнградського  "пошивпрому".  I  ордени
появились!
   Здивування було велике, а коли питали командира, так  той  лише  моргав
лiвим оком i казав:
   - Бери i мовчи!
   - Ну, а ордени навiщо? - спитав скептик Терешко.
   - Як навiщо? Нарештi героєм станеш! - докинув жару Залiзняк.
   - Може, тобi це й личить, але який герой з мене...
   - Чого? Орден навiть корову на рисака оберне...
   Говорили так i сяк, говорили багато, але  бригада  верталась  обчеплена
фiнками, мов дiвчина намистом. Усе звернули  на  командира,  вiн,  мовляв,
знає, що й до чого. А як вернулись на свою  Попiвщину,  бригада  стала  не
зеленою, а огненною - змонтувалась, знайшла своє певне мiсце.
   I не одна бригада, що на Попiвщинi... Це лiто  було  врожайне  на  такi
бригади, i намножилось їх, де лише  був  який  лiс,  -  на  Суражчинi,  на
Антонiвщинi, на Гурбенщинi, на Цуманщинi - далi й далi ген туди, як  Случ,
як Стоход, як Горинь, туди пiд Олесько, пiд самий  Пiнськ,  Соми,  Сонари,
Дорошi та Круки, та бойовий Тарас Бульба, та Ярема в Пустомельщинi. А з-за
Стоходу, що на  заходi,  виринули  героїчнi  залишки  Ридза  Смiглого  пiд
виглядом  "армiй  крайових",  а  там  з-за  Случа  посунули  Ковпаки,   та
Медвєдєви, та Гончарови... Визволителi там, визволителi  тут,  визволителi
скрiзь, на кожному мiсцi, прапори  червонi,  прапори  жовто-синi,  прапори
бiло-червонi. А тi,  що  в  Рiвному,  в  своїх  новеньких  жовто-бронзових
унiформах, заворушилися швидше, заговорили про "штюцпункти",  почали  рови
копати, та колючi  дроти  снувати,  та  засiки  класти,  та  радитись,  та
сердитись, та погрожувати... Почули, що насувається, "мов та чорна хмара",
загроза з усiх бокiв i що там i там їхали  й  не.  доїхали  фольксгеносен,
зольдатен гросдойчес-райхес, ес-ес штурмбандфюрери, зондерфюрери i  просто
фюрери... I тодi вони вельми  сердились  i  робили  походи  на  Малин,  на
Ремець, на Туличi, на Лiтин та iншi й iншi. Вони  стрiляли,  вони  зганяли
жiнок, старцiв i дiтей до церков, палили їз разом  з  престолами,  ловили,
кого могли, пхали у в'язницi, везли до рейху, до Бухенвальда...
   То був, як сказали б лiтописцi, грiзний год, год  смути,  врем'я  огню,
люте врем'я, i тi люди, що бували ще, наприклад, у Рiвному i якось  вiрили
або хотiли вiрити у так званий лад  i  порядок,  що  думали  вести  школи,
пускати цукроварнi, закладати банки, видавати газети, молитися по церквах,
тi люди сходилися, та засiдали, та  радились,  та  посилали  делегацiї  до
Бера, до Кiцiнгера, до  Неслера,  до  Даргеля...  Умовляли,  роз'яснювали,
просили, доказували.
   -  Не  такий  час,  -  казав  на  це  колишнiй   залiзний   лоялiст   i
законопорядчик, тепер командир при фiнцi Троян. - Тепер  час  огню,  а  не
розуму! Зрозумiло? Говори до Коха, до Гiтлера, до Сталiна! Говори до  них!
Пiд ними планета хитається, а вони вимагають  справедливостi!  Нема  тепер
таких слiв! Вони  крають  землю,  як  яблуко,  от  i  все.  У  цезарiв  та
бонапартiв граються...
   А заступник Даргеля в Рiвному, товстий,  дебелий,  з  мiцним  бронзовим
обличчям, Неслер, приймаючи делегацiї, казав  бубнявим,  завжди  сердитим,
нiби вiн говорить з бандитами, голосом:
   - Що? Вам школи? Iнтелiгенцiї? Хлiб сiяти! Фабрики крутити! До рейху!
   А його шеф, сам Даргель - елегантний пан iз старанно  зачесаним  чубом,
казав iз злим огником у сiрих, гострих очах:
   - Ми не прийшли сюди робити  вам  Україну!  Ми  прийшли  будувати  Нову
Європу! Зрозумiло?



   II

   На залитих передвечiрнiм сонцем полях, що звалися Тимошiвщиною,  бiлiли
довгим рядом зiгнутi спини дiвчат, що  жали  серпами,  як  це  було  й  за
прадiдiв, спiле, полове, колосисте, похилене на схiд жито.
   Було таке глибоке та синє, з баранковими опаловими хмаринами  небо  над
їх головами i така темна, вкрита густою,  срiбною  стернею  земля  пiд  їх
ногами, що все це разом: i жито,  i  жницi,  i  небо,  i  земля,  i  стiна
недалекого за ровом Бущенського лiсу з глибоким, давнiм  яром,  що  тiкав,
мов звiр, i ховався в гущавинi дубiв, сосон та граба, - що  все  це  якось
зливалося, переливалося, дзвенiло, спiвало.

   Небо синє, земля чорна та земля чорна, та гей!
   В Українi шумлять жорна, шумлять жорна, та гей!
   Приказ строгий: жорна здать!
   Там носять торбинками,
   Там сиплють жменьочками,
   Крутять жорна - вправо-влiво,
   Щоб їстися не хотiло,
   Та гей!
   Ляндвiрт грубий приїжджає та приїжджає, та гей!
   Дядькам зуби вибиває та вибиває, та гей!
   Приказ строгий: жорна здать!..
   Ходить Гiтлер над рiкою та над рiкою, та гей!
   Носить жорна пiд пахвою, пiд пахвою, та гей!
   Приказ строгий: жорна здать!..

   Спiвають дiвчата вздовж стiни жита, помахують "жменями", дарма що сонце
пряжить їх спини до самих костей, дарма що солоний пiт заливає їх очi,  їх
бронзовi обличчя, дарма що раз у раз  пролiтають  над  ними  лiтаки,  нiби
стежачи за здобиччю, мов шулiки. А пiд вечiр, коли тiнь Бубенщини  заливає
цiле поле i коли втихають лiтаки, з лiсу виходять поволi молодi  хлопцi  з
фiнками на шиї, i тодi розсипанi по полi снопи вкладаються у пiвкопи.
   - Параско-о-о!
   - А чого-о-о!
   - Та вважай, щоб тебе шторх не зачепив за спiдницю!
   - Ти-но дивись, щоб вiн тебе бомбою в око не вцiлив! Буде свербiти!
   - Ха-ха-ха-а-а-а-а! - несеться луною попiд Бубенщиною регiт.
   А вже сливе по заходi сонця всi разом вiнка  плетуть  з  жита,  кладуть
його на голову русявiй Улянi i потiм iдуть тiсним гуртом босими ногами  по
глибокому поросi дороги, i пiсня їх широкою луною б'є  понад  запорiзькими
садами, та займиськами, та лiшниками.
   Ой живо, женчики, живо,
   Живо, женчики, живо,
   Буде горiлка й пиво!
   Нам горiлка немила,
   Нам горiлка немила,
   Нас нива втомила!
   Не так нива, як гори,
   Не так нива, як гори
   Широкої простори!
   Унiсоновий, розливний мотив пiснi нагадує старовину,  нагадує  предкiв,
минувшину, але й сучаснiсть на тлi цього мотиву виступає як старовина.
   А на Запорiжжi, що межує з Горбайцями, у свiтлицi колись  найбагатшого,
опiсля двiчi розкуркуленого, а ось знов поверненого назад Михайлового зятя
Андронiка, якого син Аникiй упав вiд нiмецьких бомб у Рiвному того ж  дня,
коли був попечений i Якiв, -  п'ять  столiв  укритi  бiлими,  з  червоними
опасками настiльниками, а на них калачi та паляницi дерманськi з  муки  на
жорнах меленої, та поливанi великi миси смаженої капусти, та гори краяного
житнього, печеного на капустянiм листi хлiба, та пляшки старосвiтськi,  ще
Мостиської  гути,  темно-зеленi,  щоб  не  бачило  око  матовости   трiшки
припаленого перваку.
   Андронiк за всiх хазяїв здiймає  з  Уляни  вiнок,  частує  всiх  чаркою
вишнiвки, а потiм усi сiдають за столи -  хлопець  i  дiвчина,  хлопець  i
дiвчина, по парi, як голуби, як велiв сам Бог,  причому  хлопцi,  мов  для
оздоби, кожний iз своєю фiнкою, а дiвчата,  щоб  не  зостатись  позаду,  з
серпами за поясом. Тиша велика i святочна западає, а тодi всi  з  шелестом
встають, i сивий, як  голуб,  Михайло  "Отченаша"  по-старосвiтському,  зi
слов'янська прочитує, а Андронiк, щоб часу не гаяти, чарки глинянi,  також
давнi, iз запорiзької гончарки старого Данила  Гуци,  наливає,  а  Бухало,
наймолодший, Андрiй, пiдносить чарку i картавим голосом промову держить:
   - Ой плекласнi мої женчики-бленчики, мої  дiвчатонька  та  чолнобливiї!
Ось ми й жито наше дожали! I снопи пов'язали! I в копи  склали!  Але  нашi
"визволителi" млини нашi на земки взяли, щоб ми хлiба не їли, а щоб усе їм
вiддали. А ми ось, бачте, жолна собi завели, а до жолен фiнки додали, а до
фiнок сталевi лодзинки, щоб ними чолта клопити, щоб нам було  веселiше  на
бiлiм свiтi жити! I за це нам, вам i всьому лоду нашому  -  щоб  вiн  жив,
усiх пележив, як з води, як з лоси, i вовiки-вiки тличi слава!
   - Слава! Слава! Слава!
   Хлопцi  випили,  дiвчата  пригубили.  А  як  смакує  смаженя  з  утроби
свинячої! А капуста! А  голубцi  пшонянi  у  пелюстках  квашеної  капусти,
закропленi шкварками, мов бурштином! Чарка  тягне  чарку,  ворушить  кров,
зганяє втому, а там, диви, i Михтод Гуцiв "з-за рову"  iз  своєю  облiзлою
скрипочкою-рипочкою, що на нiй ось уже двом поколiнням свою  "польку-ойру"
та "свинi в рiпi, свинi в рiпi" награє, появився, а з ним i  його  одноока
дочка Мокрина з бубонцем.
   Хлопцi з фiнками вхопили дiвчат попiд стан - i пiшли, i пiшли  пара  за
парою ходором по току напiврозваленої колективiзацiєю клунi, з присвистом,
притупом, а дiвчата дрiбно-босо такт вичiсують та спiдницями широко  круги
крають, мовби злетiти хочуть.
   На току лампа блимає, крiзь провалену стрiху клунi мiсяць дивиться,  по
засторонках, з обох бокiв току, дiтвори юрби, що товчеться там,  мов  купа
чортенят, збиваючи куряву перележаної мерви.
   А на подвiр'ї Михайло без шапки лисиною проти мiсяця свiтить i  глухим,
але все ще, як кажуть на Запорiжжi, гужим голосом  мову  веде,  хвилософiю
свою розводить, згадуючи своє i не своє бувале.
   - За царя, звiсно,  такого  не  знали,  -  просторiкує  вiн  iз  своїми
сусiдами Гордiєм, Тимком та Феодосiєм, що все ще його слухають, -  але  за
древнiх времен, як то ще за татарщини, як то старi люди -  покiйний  Никон
Гуца, та покiйний Данило Гончар, та ляш отой, що  повiсився...  Я  вже  їх
лише так, як у мряцi, пам'ятаю... Так тi, було, ями татарськi по  лiшниках
показували та розказували, як то люди в них ховалися.  То  ще  вигода,  що
Дермань наш, хвалити Бога, осторонь шляхiв, а Запорiжжя - так його  зовсiм
у Бога за пазухою, для птахи лише вiльна дорога... За першої вiйни,  скажу
вам, я тiльки раз солдата  тут  бачив  у  службi,  за  нiмцiв,  що  ото  в
революцiю прийшли, тiльки раз двоє приходили за сiном,  за  Петлюри,  кажу
вам, так таки нi одного тут не бачив, хiба що отодi бiля монастиря, як ото
пiдняли нашi блазнi повстання... За Будьонного нашi хлопцi, здається, двох
обдертусiв у болото  пустили,  бо  десь  там  у  комору  Югенi  Хведоровiй
заплуталися... За Пiлсудського також був  спокiй,  лише  Семена  Андрошука
трохи антики по лiшниках поганяли, все йому той його крейсер "Пересвет" не
могли подарувати, бо ж вiн тодi трохи за Ленiна  та  за  Троцького  стояв,
поки не вирiс та не став хазяїном...
   - То лише попервах... А що сталося потiм?  -  додає  Гордiй,  маючи  на
увазi часи Пiлсудського.
   - То знаєте, - веде своє Михайло,  -  потiм  я  вже  не  кажу.  Поляки,
знаєте, є поляки. Вони,  бачте,  в  голову  собi  вбили  давню  Польщу,  а
теперiшнього так i не бачили... Жили, як кажуть, старим духом, ну, а  воно
вже кожному звiсно, що вода тече хоч у тiй самiй рiцi, але завжди  iнша  i
кожний час своє з собою несе... Коли  вже  тi  нашi  хлопчиська  та  дiвки
почали з тiєю Україною носитися, та вишиванки вертати, та  стрiлецьких  по
вечорницях виспiвувати  -  звiсно,  полякам  здавалося,  що  це  їхню  Рiч
Посполиту кривдять, мовляв, як же так, хлопи гайдамаччину свою пригадали з
усякими там Павлюками за Залiзняками, що їх у мiдяних котлах  по  Варшавах
варили, як дичину... Що й казати! Люди є люди, а нашi ось самi для себе...
Здавалося б, можна всiм жити, але виходить, що не можна. За царя,  бувало,
нiякої такої тобi України i в думцi не могло бути...  Навiть,  як  кажуть,
язика запретили, у школi було ту дитину на руське вивертали - што, та как,
та сапог, та гаспадiн. Але що вийшло? Я сьогоднi дурний! Нi тобi Росiя, нi
Польща, нi Україна - нiмець iде i все горне пiд себе, i  равс,  i  равс!..
Га? Ну, що ж тi хлопцi з тими копистками! Як Америка скаже - так i буде! У
них там... Хах! Кажуть он по радiо, з Лондона -  п'ять  тисяч  лiтакiв  за
одну нiч на Нiмеччину налетiло. П'ять тисяч! Шутка сказати! Хто виграє при
такiй погодi? А вони ж iз Сталiним.
   - Ми виграєм! - враз почувся голос ззаду, дядьки оглянулися, до них вiд
дороги пiдходив Троян...
   - О, Якове! А де це й ти тут ходиш? - запитав Михайло,  i  якось  йому,
чути по голосi, стало, нiяково.
   - Та ось на бубон ваш пiшов... А хотiв би з вами, хазяї, нащот  жита...
Он пожали, й молотити тра, але як....
   - Та хiба як, - сказав Михайло, - до клунi - i молоти!
   - Заберуть, дiду!
   - Е!
   - Нiяке "е"... Бачили тi там лiтаки? Дивляться. А там прийдуть танки, i
по житi...
   - А що ж по-твоєму?
   - Якщо хочете по-моєму -  давайте  притягнемо  паровика  вiд  чехiв  та
там-таки на Тимошiвщинi i змолотимо. А магазини нашi...
   - А як же з розплатою?
   - Та як з розплатою? Нiмець дає сорок грамiв зерна на трудову  душу,  а
ми ладнi додати ще й по пачцi махорки...
   - Ха-ха-ха! - зареготали дядьки.
   - То воно звiсно, - почухався дiд Михайло. - Знаєш що, Якове, моя думка
- додай до махорки пару штанiв та пару добрих халяв i забирай те жито куди
хоч... Нам лише на пiдпалка зостав - i ми квити!
   - Та трохи гасу та соли, - докинув голос збоку. Iншi з  ним  погодилися
загальним бурчанням, що нагадувало iржання голодних коней.
   Так i вдарили по руках. У клунi своєю чергою крутили польку  аж  курява
вилася, мов з-пiд воза по курнiй дорозi, бубонiв дрiбно, лоскiтливе  бубон
пiд пальцями Мокрини, а Михтод, разом  iз  скрипкою,  правою  босою  ногою
вибивав розмiрене такт, бо вiн знає своє старе дiло, як бджола, що  носить
мед, або дяк Демид, що сорок рокiв читає тi самi "алiлуя".
   Надовго не вiдкладали, Троянова бригада одразу-таки взялася за дiло, як
i було домовлено. Там-таки на  Тимошiвщинi  паровиком  ночами  при  свiтлi
смолякiв скрутили те жито, а як загуде було що у Дерманi чи Бущi -  одразу
били в щит, смоляки гасили, на руру клали дротяну шапку i чекали. А  днями
паровик, замаяний, мов молодиця, спочивав пiд зеленим дубом, поки  бригада
вчилася бити у  фокус,  як  казав  бригадир.  День-що-день  вiд  ранку  до
смеркання, з перервою на Терешковi галушки, цiляли своїми  фiнками,  бiгли
вперед, бiгли назад, у центр клином врiзалися або  сипали  градом  в  одну
точку. Командир був тої думки, що менше треба теорiї, а бiльше, як  казав,
гарячої практики, i тодi  вийдуть  солдати.  I  вечорами  навiть  Залiзняк
мовчав, витягав ноги i лежав, як крокодил, нерухомо.
   А тут ще  жито  молоти,  та  нiчнi  маршi  з  кропив'яними  мiшками  по
цукроварнях, та гуральнях, та "ляндвiртшафтах", та всiлякi  тi,  здебiльша
також нiчнi, маневри попри Пiвче,  Острiг,  Мизiч,  Кунiв,  Шумське,  щоб,
мовляв, кожний знав свою дорогу навiть заплющивши очi.
   Так, командир був, що й казати, трохи  крутий,  може,  навiть  закрутий
часом, але кожний з його сотки вже й сам знав, що їх дiло  також  круте  i
делiкатними пальчиками  його  не  вiзьмеш.  А  скувати  з  такого  рiзного
матерiалу щось одно цiле - також не проста штука. Той  зi  сходу,  той  iз
заходу, той з чортом, той з дияволом,  той  раз  тут,  раз  там,  бо  його
сумлiння гризе, що вiн не там, то знов гризе, що вiн не тут, а  то,  диви,
був-був - i десь, мов камфора, зник, а того на чомусь приловили, щось  вiн
десь там з кимсь про щось... Агентура, розвiдка, iнтриги, провокацiї. Лiс.
Земля. Природа. I... смерть.
   Нi, що не кажiть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортiв час.  дияволи
цiлими полками на землю зiйшли, скинутi Богом з небес...
   Троян мусив  набивати  руку,  що  з  кожним  днем  робилась  сильнiшою,
твердiшою. Оце ось на днях когось там дерманцi на вулицi приловили,  йшов,
мовляв, до Трояна в повстанцi, але, коли його як  слiд  обмацали,  знайшли
при ньому i се й те, а також, мiж  iншим,  невiдомо  для  чого,  слоїк  iз
стрихнiною i деякi папiрцi з печаткою рiвненського ес-де.
   Ще, правда, назагал скрiзь довкруги тихо,  нiяких  справжнiх  операцiй,
лише iнколи, то там, то там, продзижчить знайомий "шторх"  з  рiвненського
лiтовища, що всiм уже набрид, роблячи, видно, розвiдку,  але  то  не  було
справжнє. Хлопцi тодi кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались i лише
гострили зуби, як би того "шторха" на землю зсадити... Одначе  в  повiтрi,
як казали, щось було чути, вiяло  нiби  згаром,  нiби  тiнь  якась  землею
проходила. Залiзняк годинами чапiв  за  своїм  "телефункегом",  виловлював
жадiбно з повiтряного океану  кожне  слово  "фюрергавптквартiру",  Москви,
Лондона, слiдкував по  мапi  за  всiма  фронтами,  лiнiями,  населеними  й
ненаселеними  пунктами,  впертими  боями  пiд  Ленiнградом,  Сталiнградом,
Старою  Русою,  Курською,  Доном,  Нарвiком,  Добруком,  Гвадаканалом,  по
Африках i Пацифiках, а потiм уже своя команда зведення робила, читала його
перед бригадою при вечiрньому рапортi, i тодi навiть Терешковi було видно,
що дiло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, i що прийдеться й собi
вдарити, i що той час не за горами.
   I, хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось  за  iнше.  Одного
прекрасного передвечора  у  вереснi,  здається,  пiд  недiлю  дванадцятого
числа, бригадний листоноша Грушка, якого звали  також  Святим  Петром,  бо
носив вiн пошту з Дерманя, мов апостол, "пер педум",  тобто  пiшки,  подав
командировi конверта, що його той пiзнав з першого погляду. А в листi,  що
був у тому конвертi, повiдомлялося, що "вона" хоче побачення,  що  має  це
бути в недiлю тринадцятого вересня (тобто завтра) о годинi сьомiй  вечора,
у селi Новмалинi, у якiй там хатi бiля школи,  що  пiд  зеленим,  залiзним
дахом.
   Лист був написаний п'ять днiв тому, але забарився,  i  ось  тепер  нема
часу для надуми, а треба дiяти з копита. I хоч не було там нiчого  справдi
наглого, нiчого, здається, особливо важливого,  однак  Троян  заметушився.
Покликав Царенка, покликав молодшого старшину, що почав  "висуватись"  пiд
назвою  Булава,  прочитав  їм  листа,  сказав  Булавi  сiдлати   одинокого
верхового Буланого, гнати до Новмалина, заїхати там до зв'язкового Потапа,
розвiдати, що i як, i ще до ранку вернутися назад i скласти звiт.
   Сам Троян тiєї ночi також спав не дуже, лiзли мiркування, здогади, знав
що "вона" кличе не задля гарного слова. Чому, думав,  Новмалин,  чому  так
спiшно, їхати чи не їхати, а як їхати, чи  вернеться,  а  як  не  поїхати,
можна щось прогавити...
   На свiтанку  пригнався  на  замиленому  Буланому  Булава.  У  Трояновiй
землянцi свiтився огарок свiчки, всi три  -  Троян,  Царенко  й  Булава  -
сильно димiли цигарками з доморобного,  гульченського  "турецького",  були
заспанi, сердитi.  А  коли  сходило  сонце,  вони  всi  троє  посiдали  на
селянський   драбинячок,   запряжений   дрантивими,   мишуватого   вигляду
кобилками, i вiзник Кобила повiз їх крiзь густу мряку Попiвщини  вузенькою
дорожиною в напрямку пiвденного сходу...
   Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, нiхто того не мiряв точно,
як колись казали, верстов, для дерманцiв був не чуже мiсце, знали його, те
колись лiсове, зелене i по-своєму пишне село, за  його  широкий,  прозорий
став, за його млин-маримон, за його  колись  чомусь  славетну,  так  звану
двокласову школу, по-старому "училище", як i за веселих, жвавих дiвчат  та
хлопцiв, якi або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з  ними
билися.
   Дорога до  Новмалина  ще  не  так  давно  снувалась  старим,  тiнистим,
спочатку, мов свiчi, сосновим, а далi дубовим лiсом, але  в  цi  часи  вiд
того лiсу зосталися самi назви - Темний  Бiр,  Ведмеже,  Вовче  -  i  лише
десь-не-десь невеличкi чубки лiсу мiж невеликими присiлками та  закинутими
хуторами. Грунт - пiсок або суглинок, мiсцями масний  i  родючий,  мiсцями
пiсний, кнопкий, пустинний, i лише  долинами  побiля  спокiйних,  прозорих
струмкiв, що ще недавно  були  рiчками,  стелились  луги,  вкритi  свiжою,
зеленою осiнньою отавою. Загалом мiсце далеке вiд головних  шляхiв,  як  i
Дермань, закинуте i, як i Дермань, розвинуте,  багате,  пишне,  з  давньою
традицiєю i культурою...
   У Новмалинi "в хатi бiля школи, що пiд залiзним, зеленим дахом", мешкав
пан Шейн -  званий,  зрештою,  довголiтнiй  новмалинський  "вiйт",  колись
обозовець, пiлсудчик, навiть, здається, легiонер, в кожному разi, за  Речi
Посполитої "пожондни, льояльни" обиватель, а тепер  враз  фольскдойч,  шеф
району i власник млина-маримона - невеличкий, округлий, завжди  усмiхнений
чоловiчок з повним,  блiдим  лицем  i  великими,  виряченими,  водянистими
очима.
   Усi зустрiчi цього тривожного часу на цiй територiї,  як  парадоксальне
правило, вiдбувалися при столi,  при  чарцi,  при  смаженiй  ковбасi.  Шеф
району, фольксдойч i власник млина - у цей час бiльше нiж Кох, нiж Герiнг,
нiж маршал. Його дiм, його комора, його  стiл  невичерпально  повнi.  Його
простора, сонячна, з фюрером на почесному мiсцi  свiтлиця  також  повна...
Гамiр, смiх, спiв i дим цигарок вiд ранку до  ранку,  усе,  мов  каруселя,
крутиться, вертиться, гомонить...
   Не було виїмку i  на  цей  раз.  Свiтлиця  Шейна  шумiла  й  крутилася,
виповнена  запахами  смаженi,  тютюну,  алкоголю,  а   в   густому   диму,
посерединi, стояв, мов корабель,  величний  стiл,  заставлений  посудом  i
пляшками. Довкруги стола  згуслою,  рухливою  масою  сидiли,  напiвсидiли,
стояли й вертiлися чоловiки i жiнки, так нiби вони тут сидять i  вертяться
споконвiку, мов зачарованi...
   Троян вступив у цю гущу досить обережно i досить непомiтно, зовсiм сам,
бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставi, на всякий випадок.  Вступив
i зупинився бiля порогу,  нiчого  спочатку  не  розбираючи:  вже  темнiло,
свiтилась пiд стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей i  разом  не
бачив нiкого. I враз з диму виринула i пiдiйшла до нього у  пiввiйськовому
одязi розчервонiла, як звичайно, повна життя i огню Вiра.
   - А! А! Панi i панове! Панi i панове! Увага!  Увага!  Великий  командир
Троян! - проголосила вона на весь голос, i все її бурхливе товариство враз
завмерло. I всi голови, всi очi звернулися в його бiк. I  вiн  почув  себе
мов пiд обстрiлом.
   А потiм уже враз заплескало, загуло рiзними голосами:
   - Браво! Браво!
   Було дуже театрально,  патетично,  шумно.  Трояна  пiдхопили,  потягли,
посадили, пiднесли склянку "чистої", мису капусти. Мусив пити, але не знав
до кого. Не роздумуючи, випив сам, узяв першу-лiпшу ложку,  загорнув  нею,
мов лопатою, до рота капусту. Швидко наповнювався настроєм, а разом з тим,
мовби з туману, почав перед ним виринати повний, у своїй ситiй красi  стiл
i все, що було на ньому й  бiля  нього.  I,  крiм  мис,  пляшок,  склянок,
величезного, обгризеного  iндичого  кiстяка,  що  урочисто,  мов  розбитий
корабель, лежав серед столу, вiн побачив довкруги багато облич, а мiж ними
двоє  особливих  -  пурпурово-червоних,  мiцних,  округлих,  на  коротких,
товстих шиях, що їх  Троян  одразу  визначив  як  не  тутешнi.  Вони  були
спокiйнiшi, з лукавою iронiєю у глибоких, сiрих очах.
   Нарештi Троян  помiтив  i  самого  господаря,  що  звiдкись  виринув  i
помпезно,  мов  воєвода,  вiдрекомендувався  польською  мовою,  а  заразом
вiдрекомендував свою дружину i дочку, назвавши їх обох Стасями.
   - Слишалем,  пан  бил  польскiм  уланем?  -  запитав  Шейн,  потрясаючи
Троянову руку.
   - Нiм зосталем i тераз, - тим самим тоном по-уланськи вiдповiв Троян. -
Пьонти пулк уланув подгорянскiх, тшеця дивiзiя, тшецi корпус, перша армiя,
генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскi!
   - А, то пан - улан! -  вирвалось  у  молодої,  повненької,  кругленької
русявки, що сидiла тут же в товариствi молодого пана в пенсне.
   - Так, ласкава панєнко! - зiрвавшись на ноги, вiдрапортував Троян,  так
якби враз iз цим узяв пiд козирок i брязнув острогами.
   - Прошен сядачь, прошен пана сядачь! - спiшила зi своєю мовою господиня
дому. - То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовськi. А те
паньство...
   - А, вони знайомi! - перебив її пан Шейн.
   - То панi... - звернулась вона до Вiри, - я ще з вами сама не  знайома.
Ми тут цiлий день, але я ще не знаю, як вас...
   - Ядвiга! - перебила її Вiра, щоб задовольнити цiкавiсть господинi.
   - О, панi Ядвiга! А той пан?.. - звернулась вона  до  одного  округлого
обличчя.
   - Качан! Фьодор Качан! - озвалось негайно обличчя з сильним  кацапським
акцентом.
   - В такому разi я буду пан Халявсысий! - вiдповiв на це  Троян,  i  всi
зареготались.
   - Сюди, пане Халявський! - покликала його до себе Вiра, що сидiла через
двоє стiльцiв вiд нього.
   - Єстем, моя найяснєйша панi Ядвiго! - вiдповiв Троян i пiдсiв до Вiри.
   Вiра представила його i другому  червоному  обличчю,  що  назвало  себе
просто Борисом. Заговорили всi разом, i всi, за вийнятком Бориса i Качана,
по-польськи. Борис i Качан час вiд часу вибухали реготом, а  коли  до  них
зверталися, лише вiдповiдали:
   - Нє разумєм! Нiчаво не разумєм, проше пана!
   - Вони тут нiчого не розумiють, - загомонiла  молоденька  русявка,  яка
враз опинилася злiва бiля Трояна, що йому дуже сподобалось.
   - Чи не з Рязанської часом? - запитав Троян Качана.
   - Нєт! З другой старани. Сталiнград!
   - А! А! Сталiнград! Сталiнград! Волга! - загомонiли всi разом.
   - Волга! - викрикнув Шейн.
   - Да! Матушка! - додав Борис.
   Волга, Волга - мать радная!
   Волга ру-у-уская река! -
   затягнув Троян, а всi з мiсця пiдхопили:
   Нє вiдала ль ти подарка
   Ат данскова казака!
   - Ах, Волга! - гомонiла русявка. - Яка то ма бичь вєлька жека!
   - Бальшая! - зрозумiв Качан.
   - Як тши Вiсли? - сказала русявка.
   - Какiє тши! Штук пять давай! - захоплювався Качан.
   - А то все одно! Яка, панове, рiзниця! - сказав Шейн, i в  його  голосi
вичулась нотка образи. -  Випиймо  краще  по  однiй...  Пане  Троян!  Пане
Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по однiй! Жнiй, Валєнти, єще раз, як у  нас
казали! Ха-ха-ха!
   - А яку рангу ви мали в  уланах?  -  запитала  Зося  Трояна  дискретно,
пiвшепотом.
   - Всього поручник! - вiдповiв вiн автоматично.
   - То пан - поручник! Я ображена!
   - Вельми шкода! Смiю запитати, яка тому причина.
   - Що ви до мене не говорите, а все з тiєю панею...
   - Рацiя, рацiя! Несправедливiсть очевидна i мусить бути направлена! - i
вiн обернувся до русявки. - Вас, здається, звуть?..
   - Просто Зося!
   - В такому разi, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? -  вказав  вiн  на
двi поруч, червону i бiлу, пляшки...
   - Скорше цього, -  вказала  вона  на  бiлу.  -  Наша  -  чиста.  Рiдний
"Бачевський"...
   - Го-го-го! "Бачевський"? Звiдки?
   - Татко має все. Старi запаси...
   - Бачу, бачу! I навiть з янголом! А  багато  тут,  крiм  вашого  татка,
нiмцiв? - запитав Троян досить одверто.
   - Татко? Нiмець? Який же вiн нiмець? Вiн поляк! Був, є i буде! А нiмцiв
тут немає, зовсiм, лише доїжджають, i то зрiдка. Лише командант...  Але  i
той "наш"...
   - Наш? Що значить?
   - З Познанщини. Фольксдойч. I має... польку секретарку...
   - Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю... наречена?
   -  Щось  так...  Пан  Грабовський  приїхав  недавно...  Вiн  так   само
партизан... У мене  був  iнший...  Також  улан.  Дванадцятого  полку...  З
Крем'янця... I також поручник...
   - I де подiвся?
   Зося зiтхнула:
   - Забрали! В полон забрали. I десь вивезли... Мабуть, на Сибiр...
   - А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком  стояли  разом
на фронтi?..
   Зося глянула на Трояна, очi її заблищали i побiльшали.
   - О! Пане поручнику! То ви воювали?
   - I залiзного хреста маю!
   - Не може бути?!
   - При нагодi переконаєтесь.
   Зося швидко обернулась  до  свого  нареченого  i  почала  щось  iз  ним
говорити. Троян  дискретно  позирав  у  їх  бiк,  обертався  до  Вiри,  що
розмовляла з  Качаном,  пiдливав  "Бачевського"...  Довкруги  все  шумiло,
господиня й господар бавили гостей. Зося,  що  їй  Троян  знов  пiдлив  до
чарки, обернулась до нього i сентиментальним тоном почала оповiдати, як то
у них тут було до вiйни, якi приїжджали гостi, бували навiть  генерали,  i
навiть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких лiсiв... А  пан
поручник, її наречений, був ад'ютантом генерала дивiзiї Стропчинського,  а
їй самiй було тодi всього сiмнадцять рокiв, що  було  то  велике  кохання,
щастя... А вiн був високий... стрункий... А який чемний!  А  вихований!  А
який вершник!
   - Це його i забрали? - запитав делiкатно Троян. Зося прикусила уста. Не
вiдповiла. Очi її миттю заблищали сльозами.
   - Розумiю вас, панно Зосю!
   - Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон... страшний.
   - Але ще буде! Ще буде! - загадково промовив Троян i стиснув її руку.
   - Пане поручнику... Я б хотiла... частiше... з вами... бачитись... Ми ж
тут сусiди... Ви ж з Дерманя?
   - З Дерманя.
   - Знаю. Я там була, i не раз. Там був командантом пан  Зарембський.  Ми
там iнколи влаштовували танцi у тiй великiй залi семiнарiї...
   - Ну, от... То ми, можна сказати, зовсiм близькi... свої!  На  цей  раз
потиснула руку панна Зося. Вiд неї несло  своєрiдним  теплом,  вона,  нiби
окрилена, непомiтно,  легко,  привабливо,  подаючи  скляночку  маринованих
рижикiв, нахилилась у його бiк, а вiн розповiдав уривчасто й  плутано  про
Дермань, пiдливав ще щось у її маленьку кришталеву чарочку, запрошував  її
ще раз пiднести ту чарочку i ще раз випити, а потiм перейшов з Дерманя  на
шовковi панчiшки, шоколаду Веделя, вальси Шопена i далi на хтозна-що -  на
кроликiв iз малиновими очима i ангорського кота, що лазив попiд  ногами  i
терся об Троянову халяву. Хвилина млявої, п'яної тишi, а потiм Зося впалим
голосом запитала:
   - Так, пане поручнику? Коли?
   - Так! Скоро!
   I при тому вони  обмiнялись  поглядами,  вiд  яких  мiг  би  загорiтися
сiрник.
   А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все i  всi  виповнились
по вiнця, у загальнiй метушнi, крутежi й шумi, Троян несподiвано  натрапив
на самого господаря i, вiдтиснувши його трiшечки набiк, досить категорично
почав з ним таку дипломатичну розмову:
   - Знаєте, пане воєводо...  -  почав  вiн  тоном,  що  його  можна  було
розумiти i так i сяк.
   - Но-но-но! - перебив його жартом на жарт Шейн. - Я ще  нiколи  не  був
воєводою.
   - Але ним будете! У вiльнiй i незалежнiй! - рiшуче твердив Троян.
   - Що ви! Що ви! - перечив Шейн.
   - Сонце свiтить, земля крутиться, i все пiд мiсяцем можливе, як  казав,
здається, великий китаєць на iм'я Кон-Фу-Дзей, - резолютно  заявив  Троян,
на що господар погодився.
   - Певно, певно, пане поручнику! - i подав йому цигарку "Оверштольц".
   - Маю до вас справу! - рiзко змiнив Троян тон.
   - Слухаю! - вiдповiв, так само змiнившись, Шейн.
   - Не знаю лише, звiдки починати... з голови чи з хвоста... У нас тут по
кущах розвелося чимало хлопцiв. Ви знаєте?
   - Трохи.
   - А у тих хлопцiв розвелося  чимало  вошей...  Ви  це,  напевно,  також
знаєте?
   - Ха-ха-ха! - засмiявся дрiбно Шейн.
   - А ви, напевно, також знаєте,  що  вошi  так  само  люблять,  скажемо,
нафту, як ми з вами, скажемо, нашого найбiльшого вождя... Пардон! Ви  мене
розумiєте?
   - Мф! Мф! - вiдповiв Шейн i затягнувся димом цигарки.
   - А я чув... Менi хтось сказав... Здається, чи не той. самий пан... ваш
майбутнiй зять... не пам'ятаю точно, що у вас того продукту, тобто  нафти,
є чималi запаси... Менi потрiбно з пару бочок такого нектару.
   - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумiю, я розумiю...
   - Але й це ще не все, - не вмовкав Троян. - Щоб ми з вами були й надалi
добрими сусiдами i друзями, ви мусили б докинути до  тих  бочок  з  нафтою
кiлька центнерiв соли - цього  вошi,  розумiється,  не  вживають,  але  ми
iнколи потребуємо цього мiнералу для iнших санiтарних акцiй...
   Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась.
   - Розумiю, розумiю! - сказав вiн уже виразною мовою.
   - Так коли? Так як? Дiло любить порядок!
   -  Справа  трiшки  скомплiкована...  Але  ми  зробимо!  Зробимо,   пане
поручнику. Деталi ще обговоримо... Зайдете до млина...
   - Ага! Коли дiло дiйшло до млина - чи не вдалося б нам так з пару мiхiв
такої питльованки? На галушки? Що?
   - Щось зробимо!
   - Так мiхiв з п'ять! - додав Троян, i на цьому конференцiя закiнчилась.
   Але не  остаточно.  Година  була  пiзня  i  вимагала  завершення  цього
прекрасного пiдприємства. Безпосередньо пiсля розмови з Шейном  до  Трояна
пробралась Вiра, чи пак Ядвiга.
   - Чого вимагає ясновельможна? - запитав вiн її.
   - Багато, капiтане. По-перше, розмови з отими героями, - вказала вона у
димовий простiр, в якому десь там плавали Борис i Качан.
   - А це ж про що? - запитав Троян.
   - А от вони тобi скажуть.
   - Щось як наказ?
   - Лише iнструкцiя.
   - Вiд батька?
   - Може, й вiд батька.
   - А я гадав - нiченьку хочеш зi мною переночувати. Спiшив.  Знаєш  оцю:
"Я би тебе переночувала, переночувала, коли б я ся зради не  бояла,  зради
не бояла"?..
   - Що скаже Зося?
   - Зося - параграф сам по собi.
   - Бачу... А ось i товариш Качан! - змiнила тон Вiра.
   - Товаришу Троян, - з мiсця почав Качан.
   - Слухаю, товаришу Качан.
   -  Товаришка...  Ядвiга  рекомендувала  вас  як  найвизначнiшу   фiгуру
тутешнього партизанського руху...
   -  Трохи  переборщена  рекомендацiя,  товаришу  Качан,  але  слухаю,  -
вiдповiв Троян.
   - Нiчого, нiчого. Гаразд. Справа така: посилаємо  на  цей  терен  серiю
з'єднань, i було б бажаним, щоб ви встановили з ними  дiловий  контакт.  З
нашими союзниками  поляками  такий  контакт  уже  iснує.  Залишається  ваш
сектор. Можете ви залишитись тут до завтра?
   - Можливо, - вiдповiв Троян.
   -  Гаразд.  Завтра  цю  справу  й  обтяпаємо.  Головне,  тут  розвелись
жовто-блакитнi... От нам i треба їх виполоти...
   - Щось так, - вiдповiв Троян.
   - Отже, завтра! Товаришка Ядвiга влаштує.  Закурюйте!  -  i  простягнув
Трояновi пачку махорки.
   - Махорка? - запитав Троян i вiдмовився.
   - Махорка - перший сорт!
   - А все-таки махорка.
   - Ну... тягни своє... нiмецьке... А нащот того... напишемо завтра...
   - На кий чорт тут ще писати, товаришу Качан? Домовимось - i кляпа.
   Перейшли на iншу, буденну,  мову,  влилися  назад  у  загальний  тон  i
настрiй. Нiч iшла, минала, було так, як i завжди в тi днi i тi ночi,  коли
люди  оберталися  в  якомусь,  кожний  окремому  i   всi   в   загальному,
круговоротi, коли мiрою часу був алкоголь, що в ньому розчинялись почуття,
наростали фантоми, видива, якi мiняли й замiняли реальне, тверезе, земне.
   Другого  дня,  вже  зрання,   вiдбулась   дiлова   нарада,   обмiнялись
iнформацiями, дiстали iнструкцiї. Завданням Качана на  цьому  теренi  було
утворити  так  званий  спецвiддiл,  який  мав  би  зайнятися   лiквiдацiєю
мiсцевого      буржуазного      нацiоналiзму,      а      передусiм      -
буржуазно-нацiоналiстичної верхiвки,  тобто  iнтелiгенцiї.  Троян  з  усiм
автоматично й беззастережно  погоджувався.  Домовились  спiвробiтничати  i
навiть щось пiдписали, але коли все скiнчилося, Качан сказав Вiрi:
   - Щось вiн менi, той твiй Троян, не  зовсiм  подобається...  Надто  вiн
хитрий, на пицi в нього написано...
   - Зате ти не  хитрий!  Одразу  з  тiєю  iнтелiгенцiєю  полiз.  Кому  це
потрiбно? - вiдповiла з неприхованим презирством Вiра.
   - Передай Шульцовi його стоянку i зазнач, щоб як слiд  потрiпали.  Буде
зговiрливiший...



   III

   З берiз падає дрiбний, як риб'яча луска, жовто-рудавий  i  жовтогарячий
лист. Пiд однiєю з них, горбатою, з довгими, старими косами, яку  Залiзняк
прозвав Вiдьмою, сидить, спершися на стовбур, вiстун Кобила, читає останнє
число газети "Волинь", спльовує пiсля  тухлого  капусняку,  що  його  мали
сьогоднi на обiд, i лається:
   - Щоб уже їм тi язики покрутило, клятим!
   - Що, молишся? - пiдходить до Кобили стрiлець Iржавець з фiнкою на шиї,
у шапцi набакир, що лише чудом тримається на потилицi.
   - Ну ж, скажу тобi, нiмота!  Чув  не  раз:  культура,  культура!  Мавпу
видумали! А тут, диви, таке... Тьфу! Пiд Сталiнградом бої! Бiля Ленiнграда
бої! Пiд Канадою бої! В Африцi бої! I диви: напали  на  Козин,  загнали  в
церкву двiстi п'ятдесят люда i спалили!
   Iржавець стоїть над Кобилою, дивиться на нього згори i спокiйно каже:
   - Генiї. Все тому, Кобило, що тепер у свiтi самi генiї!
   - Та-а-а, - протягує Кобила, - генiї... - i ще раз спльовує,  виймає  з
нагрудної засмальцьованої  кишенi  губну  гармошку,  обтирає  її  долонею,
прикладає до уст i починає награвати: "Чи я в лузi не калина була..."
   Iржавець слухає, втягує носом свiже  повiтря.  Iнколи  подихує  лiнивий
вiтрець, стрясає листя берези, в повiтрi нiма, молода, глузлива осiнь...
   А трохи далi у цьому ж  березняку,  розлiгшись  i  розсiвшись,  хто  де
попав, ось уже двi години вiдбувається  нарада  штабу  бригади.  Вiд  часу
Троянового домовлення з Качаном минуло пару  тижнiв,  але  не  могли  нiяк
намацати, де саме загачився той "спецвiддiл". Аж нарештi  знайшли  його  у
знанiй осадницькiй колонiї Янова Долина, що на  Горинi  побiля  Костополя,
кiлометрiв за шiстдесят по  прямiй  лiнiї.  Добрих  три  днi  маршу,  коли
оминати битi шляхи, -  через  Гiльче,  Тайкури,  Олексадрiю,  Берестовець.
Тепер майже все готове - розвiдка, плани. Залишається тiльки  день  "iкс".
Нарештi i його визначено.  Вiвторок,  двадцять  дев'ятого  вересня.  Жереб
кинуто. Мости для вiдступу спалено.
   До цього не прийшло легко i просто. Крiм технiки операцiї,  що  забрала
аж  два  тижнi  безперервних  вправ,  Троян  мусив  сам  внутрiшньо   себе
пiдготовити. Вiн, як  сказано,  не  належав  анi  до  романтикiв,  анi  до
дешевих, примiтивних iгнорантiв.  Вiн  мiг  дивитися  i  мiг  бачити.  Вiн
вiдкривав другий фронт, входив  в  одвертий  конфлiкт  з  найнебезпечнiшим
контрагентом партизанки.
   Одначе вiн все-таки рiшився. Контра спем сперо!
   Його маленька армiя вирушила в похiд о дев'ятiй годинi вечора.  Нiч  не
була погожою. Мiсяць був за  хмарами,  дув  захiдний,  досить  настирливий
вiтер, накрапав дощик. Земля i небо, узгiрки, лiси i  долини  зливалися  в
монотонну сiрiсть.
   Бригада  трьома  вiддiлами  посувалась  долиною,  оминаючи  Дермань,  в
напрямку пiвночi. Йшли, здається, навмання, але, крiм  тих  вершникiв,  що
двома ледве помiтними точками то  появлялися,  то  розчинялися  у  темрявi
ночi, двома окремими дорогами йшли стежi, що тримали постiйний  контакт  з
бригадою. Пiд ногами якась польова дорожина, стерня, свiжа  рiлля,  потiм,
мабуть, луг, невеличка хвиляста рiчка, а там знов дорожина на  двi  колiї,
що її дехто з дерманцiв пiзнає як ту, що веде до Лебедiв, до Гiльча i далi
в напрямку Рiвного. Але бригада дуже мало користає з дорожини...  Доходить
до першого яру й завертає ним влiво...
   Тут роблять першу, пiвгодинну, зупинку. Бiйцi  можуть  перекурити,  але
щоб нi одного анiде огника, нi одного звуку. Командир  хоче  переконатися,
як виглядає його вiйсько з нiчної вiддалi, виходить на узгiрок, метрiв  на
триста, i зупиняється. Хвилин десять вдивляється й вслухається  в  темряву
ночi, але, крiм шуму вiтру, що шарпає полами його шкуратянки i наполегливо
штурмує найближчий лiсок, не чути й не видно нiчого.
   I по-своєму командир вдоволений своєю маленькою бойовою силою. Вiн саме
так хотiв. Це мала бути справжня модерна вiйськова одиниця. I  вона  такою
є.
   Ночували, тобто днювали, у лiсi пiд Тайкурами, точно за планом.  Сiрий,
негожий день минув, як хвилина. Бiйцi мiцно спали, не зважаючи на  негоду.
Другої ночi перетяли найрухливiший  шлях  Рiвне  -  Київ  бiля  села  Бiла
Криниця, серед чистого поля.  Перебiгали  малими  з'єднаннями  в  коротких
перервах шляхового руху. Другого дня погода покращала, провели той день  в
яру на захiд вiд Олександрiї, а на третю  нiч  бригада  десь  коло  другої
години зупинилась серед лiсу. Це був лiс справжнiй  -  сосни,  дуби.  Було
таємничо, глухо. Небо  прояснилось.  Крiзь  вiття  вгорi  мерехтiли  зорi.
Вiдчувалось рiку, тягнуло вогкiстю, повiтря було свiже i гостре.
   Вiд вуха до вуха пройшла команда: лягати. Бiйцi шукали кожний для  себе
кращого мiсця, нiхто з них ще не знав, що буде  далi.  Їх  командири  десь
зникли, кудись вiдiйшли в темряву, десь там, мабуть, вiдбували нараду.
   Були всi здивованi, коли раненько, з зорею, всiх пiдняли, вперше за час
походу дали гарячого чаю, мiцнiшого, нiж звичайно, i  снiданок.  I  одразу
пiсля снiданку командири з'єднань, кожний окремо, почали роз'яснювати мету
маршу.


   Перша зустрiч Трояна з Качаном вiдбулася наступної  ночi  коло  десятої
вечора, на диво успiшно,  майже  мирно.  Спокiйно  з  рiзних  кiнцiв,  пiд
прикриттям темряви, ввiйшли Трояновi бiйцi до Янової Долини,  мирно  зняли
всi застави качанцiв, дiловито брались хата за хатою, пiдiймали сонних,  у
пiдштанцях спецвiддiлiв,  зводили  їх  в  одне  мiсце  бiля  каменоломень,
зносили їх пашки, їх гранати, їх кулемети. Гурт їх, двадцять четверо люда,
як встановила наперед розвiдка, скинутих кiлька тижнiв тому на  парашутах,
переважно московцiв, iнкорпоре знаходився пiд контролем троянцiв.
   З самим Качаном, правдиве прiзвище якого, як виявилось,  було  Макаров,
прийшлося  трохи  поморочитись.  Його  знайшли  в  школi,  за  столом,   у
товариствi знаного Бориса i ще трьох  iнших,  незнаних.  Трудилися.  Перед
ними лежали карти-спецiалки i iншi папiрцi. А коли у вiкнах i дверях,  мов
мара, появилися троянiвцi i  впало  гостре  "руки  вверх!",  качанiвцi  за
звичкою  вхопилися  за  револьвери.  Тому  мусило  впасти  кiлька   легких
пострiлiв. Троянiвцi у  своїй  подобi  робили  враження.  Здавалось,  вони
зiтканi були з самих автоматiв i гранат.
   Остаточна розмова з цим п'ятичленним штабом  вiдбулася  через  два  днi
пiсля того, аж бiля лiсового села Цумань, на  якомусь  хуторi.  Троян,  як
князь, сидiв за столом, на  покутi,  пiд  образами,  у  своїй  шкуратянцi,
незважаючи  на  досить  високу  температуру,  мiцно,   на   всi   гудзики,
защiпнутий, при револьверi; бiля  нього,  справа  i  злiва,  за  порядком,
сидiли Залiзняк, Царенко,  Булава,  не  минаючи  й  Терешка,  що  разом  з
вiстуном Хотином, який  перший  вiдкрив  увесь  цей  скарб,  творили  лаву
присяжних...
   Качанiвцi прибули з дротяними пов'язками на руках, зайняли мiсця  серед
хати на стiльцях, п'ять автоматчикiв тримали бiля них почесну варту.
   Йшов суд. На цiй процедурi настоювали всi, а особливо Терешко,  мовляв,
треба дiло робити за їх власними рецептами, тобто - нiчого без суду. А  до
того суд має  бути  справжнiй,  тобто  народний,  тобто  революцiйний,  на
народну честь i сумлiння, за параграфами iнтересiв тих, що судять.  Троян,
що в таких випадках не переносив гротеску, мусив скоритися  перед  голосом
народу i перший раз у своєму життi перебрав роль найвищого суддi.
   Суддi вимагали сповiдi пiдсудних: хто вони, якого роду, звiдки прийшли,
чого прийшли? Макаров не хотiв сповiдатися. На вигляд того самого  Трояна,
що з ним ще так недавно, у таких  пречудових  обставинах  випивалося  таку
прекрасну чарку, його i так тверда душа ставала  зовсiм  кам'яною,  i  вiн
мовчав, мов проклятий. Троян пояснював, що мова в таких випадках  конечна.
Тут конче треба дещо вияснити. Наприклад, як це так,  на  його,  Макарова,
думку, з тiєю буржуазно-нацiоналiстичною iнтелiгенцiєю? Як вiн розумiє  те
слово "лiквiдувати"? I для чого це треба робити?
   Качан-Макаров уперто мовчав.
   Залiзняк, що виконував роль оскаржувача-прокурора, методично, пункт  за
пунктом, почавши з глибин iсторiї,  десь  вiд  царя  Петра,  через  царицю
Катерину, i iнших,  i  iнших  монархiв  iмперiї,  доказував  закам'янiлому
Макарову,   що    лiквiдацiя    буржуазно-нацiоналiстичної    iнтелiгенцiї
вiдбувається вже ось добрих три сотнi рокiв. Було б цiкаво, казав  вiн  до
бездушного Макарова, пiдвести нарештi якийсь баланс цiй  справi.  Все-таки
три сотнi рокiв. Це  не  три  днi  i  не  три  роки,  а  триста!  Залiзняк
.пiдкреслював цю цифру, вона йому, мабуть, дуже заiмпонувала. А  одночасно
Залiзняк,  з  йому  лише  властивою   театральнiстю,   перерахував   рiзнi
лiквiдацiйнi  моменти,  згадуючи  при  тому   рiзнi   iмена.   Почав   вiн
бозна-вiдколи, десь вiд Полуботка, а закiнчив нашими  днями,  пiдкресливши
особливо  останнi  десятилiття,  коли-то   злiквiдованi   "цiлi   мiльйони
буржуазно-нацiоналiстичної iнтелiгенцiї". Залiзняк наївно питав зв'язаного
дротом Макарова, що вiн собi про те думає. Чи може якийсь народ отак  собi
слухняно, по-овечому вiддавати себе пiд такого роду лiквiдацiю?
   Качан, тобто Макаров, понуро, суворо мовчав.
   - Так! Розумiю! Мовчиш! Росiю  велику,  мовляв,  збираєш!  Велику  iдею
шириш! Нову Америку вiдкриваєш! I що ж  тодi  при  таких  масштабах  варта
українська iнтелiгенцiя? Лiквiдiровать! Лiквiдiровать! На Сибiр!  Куля!  В
потилицю?
   У густiй як смола тишi,  при  каганцi  на  коминку,  при  тiснотi,  при
автоматах i бомбах, при випарах поту в хатi було  як  пiд  плитою  могили.
Глибока тиша, i лише тi слова:
   "Лiквiдiровать! Куля! Сибiр!" Вони бряжчали, мов  залiзо.  По  глиняних
стiнах, здавалось, повзли примари. Тiнi патлатих голiв розписували  покуть
i стелю. Кволий каганчик на коминку i  недогарок  свiчки  на  столi  ледве
перемагали сувору понурiсть цiєї незвичної картини.
   Говорив не лише Троян i не лише Залiзняк. Весь суд хотiв  виговоритись.
Качан i його товариство почали дрiмати, а  згодом  i  зовсiм  поснули,  бо
попереднi ночi їм не прийшлось виспатись.  Не  було  для  того  настрою  i
обставин. Один iз качанiвцiв, що сидiв пiд теплою  грубою,  не  втримався,
полетiв наперед головою i аж на долiвцi викрикнув:
   - Ух!
   Йому помогли звестися автоматчики пiд "акафест",  що  його,  як  добрий
дяк, високим голосом вичитував Терешко:
   - От перед нами, товаришi, сидять п'ятеро катюг, що  прийшли  з  Москви
нас мордувати. З оцих папiрцiв, що  лежать  передi  мною,  бачу,  що  вони
закроїли цю справу з розмахом. Тут ось, чорним на  бiлому,  не  бiльше  не
менше  двiстi  п'ять  iмен.  Учителi.  Урядовцi.  Кооператори.  Редактори.
Священики. Письменники. Селяни. Усiх їх оцi п'ять кретинiв мали,  як  вони
кажуть, злiквiдувати. Без суду, без засуду, без вини.
   Оце ось створiння з червоним баняком  на  бичачому  карку,  що  назвало
себе,  пiд  хахла.  Качаном,  зветься  Макаров  -  бувший  чекiст,  бувший
гепеушник, а тепер енкаведист. Зрештою, його як облупленого знають там, на
сходi, особливо тi, що перейшли київську експозитуру енкаведе, особливо  в
роки так званої лiквiдацiї куркуля як класу. А оцей його  кумпан,  що  має
вигляд гоголiвського  чорта,  що  називає  себе  Борисом,  є  в  дiйсностi
Крючков, i походить з Пензи, i має, як i Макаров, чимало всiляких орденiв,
що  їх  вiн  дiстав  за  українськi  душi,  тисячi  невинних  жертв,  якi,
незважаючи на свiй лисячий вигляд, замордував власними руками. Решта -  це
їхнi, так би мовити, учнi, практиканти, що прийшли  вправлятися  на  наших
шкурах. А тому я, як бувший концертник, як  випускник  рiзних  Лук'янiвок,
Луб'янок, Соловкiв i iнших подiбних заведенiй, як абсолютний знавець їхнiх
намiрiв i їхньої практики, пропоную не бавитись  з  ними  довго,  а  чесно
розстрiляти, обмити руки i поставити Боговi свiчку, що вiн  послав  їх  до
нас. Чи згода, товаришi?
   Це справило враження. Нiхто не сподiвався такої мови саме вiд  Терешка.
Почався рух. Троян вимагав ще запитiв. Терешко перечив,  мовляв,  запитати
можна й опiсля, а тепер час тiкає, нiч, треба кiнчати дiло i - спати. Один
з присутнiх - русявий, розпатланий, iз засохлою бiля уст кров'ю - попросив
слова. Качан пiдвiв свою тяжку голову i глянув на нього суворим поглядом.
   - Говори! - сказав Троян.
   -  Я  вас,  товаришi,  -  почав  русявий  ламаною  українською   мовою,
збиваючись, мов спутаний, - я вас... уважно, можна сказати... Да!  Слухав.
I можете менi повiрити, а можете й  не  вiрити...  Але  ви  вiдкрили  менi
очi... Я...
   - Чи замовчиш ти, каналiє! - враз дубовим голосом озвався Качан.
   Троян моргнув на автоматчика, i в ту ж мить Качан  злетiв  на  долiвку,
пiд стiл. Кулак автоматчика був затяжкий.
   - Поможи йому встати! - сказав спокiйно Троян, а коли Качана пiдводили,
Терешко додав:
   - Бачиш? I у нас твердi закони...
   - Говори! - звернувся Троян до русявого.
   - Я... сказав, - несмiливо промовив той. А тодi знов озвався Терешко:
   - Я, з огляду на таку ситуацiю та з  огляду  на  пiзнiй  час,  пропоную
резолюцiю. Оцих трьох, - i вiн вказав пальцем, -  розстрiляти  негайно.  А
цих двох, - вiн тицьнув пальцем на  Качана  i  бiлявого,  -  на  додаткове
слiдство. Згода, товаришi?
   - А може б, їх ще спитати?.. - озвався мовчазний Хотин.
   - А! Вони нас у таких випадках не питають також... - резюмував Терешко.
- Чи згода, товаришi?
   Коротка мовчанка. Троян допитливо глянув на Терешка, Терешко на Трояна.
Опiсля всi обмiнялись поглядами. А потiм  Троян  кивнув  головою  на  знак
згоди.
   Пiзнiше, вiдходячи спати, Троян, невдоволений вислiдом суду i  тим,  що
не зрозумiв свого Терешка, сердито його запитав:
   - I на 'кий чорт здався тобi весь той Качан?
   - Командире! - сказав уже спокiйний Терешко. - Не волнуйся! Я  з  нього
зроблю симфонiю! Тiльки - спокiй!
   Компонувати ту симфонiю, за браком часу, Терешко, у товариствi ще  двох
вибранцiв, що мали найсолiднiший вигляд, узявся таки наступної  ночi,  пiд
тiєю-таки хатою у льоху, де звичайно господар держав картоплю.
   Тут, при свiтлi недогарка свiчки, почався новий допит Качана,  що  його
Терешко назвав "допросом". Цим разом малий, мов блоха, Терешко  мав  iнший
вигляд i iнший настрiй. Вiн почав з того,  що  виправив  русявого  наверх,
передавши його пiд опiку Залiзняка, а сам  звернувся  до  Качана  з  такою
мовою:
   - Ну, от  товаришу  Качан,  чи  пак  Макаров!  Як  вам  подобається  ця
обстановка? Що? Чи не нагадує це Луб'янку? П'ятий корпус?  Спецвiддiл?  Не
зовсiм, не зовсiм...
   - Що ж ти вiд мене хочеш? - озвався на це  хриплим,  втомленим  голосом
Макаров.
   - А хочу, щоб ти ласкаво розповiв нам, по правдi, по честi, по совiстi,
звiдки ти, хто ти, чого сюди прийшов i хто тебе сюди прислав. А також  хто
тут, крiм тебе, є з ваших. I де вони знаходяться.
   - Хм! - презирливо хмикнув Макаров.  -  Ти,  голубчику,  трiшки  ще  не
дорiс, щоб я тобi таке говорив...
   - Добре, - сказав спокiйно Терешко. - Гаразд. Обiйдемось  i  без  твоїх
таємниць... До речi, ми їх  i  без  тебе  знаємо...  Нам  розказали...  Не
бiйся... Розказали! У тих ваших спецвiддiлах,  запам'ятай,  бiльше  наших,
нiж ти думаєш. А до тебе ми ще також доберемося, ти не пужайся... Як i  до
твого пуза. Знаєш тi рiзнi "сєлєзьонкi-пєчонкi"? Обертання  в  гавно.  Що?
Iсторiя? Так. її колесо iнколи не крутиться, не крутиться,  а  то  враз  i
закрутиться...  I  ще  як  закрутиться!  I  одного  разу  воно  може   так
закрутитися, що, наприклад, а чи, скажемо, хтось... Як тут яснiше сказати?
Ну, хтось "iз наших". Розумiєш? З наших... Добереться геть туди... Геть аж
до того барахла, що в Кремлi. Смiєшся? Не смiйся, голубчику, ой не смiйся.
Кажу тобi - не смiйся! Пiд мiсяцем, кажу тобi, все може статися... а  тодi
не лише ти, не лише такi, як ти...  Казав  один  такий  царський  в'язень,
якого ми звемо попросту Шевченко, "розкуються незабаром  закованi  люди...
заговорять... i Днiпро, i гори!" Так! I ще казав: "Настане суд!"  Так.  От
як воно. Iсторiя! Iсторiя, товаришу Качан, крутиться. От  бачиш,  який  ти
гордий! Не хочеш слова промовити. Ти не звик з нами  говорити,  звик  лише
стрiляти. Гордий, гордий, що й казати - гордий. А скажи: за що ти нас  так
ненавидиш? За що ти нашу Україну так жорстоко переслiдуєш? За що, товаришу
Макаров?
   - Дай слово, блоха, - заговорив, чи радше прохарчав, Макаров.
   - Ну! - буркнув Терешко.
   - Пашол ти к чертовой праматерi со всей етой твоєй Україной! Вот что  я
хатєл тебе сказать! Понял?
   - Хе-хе-хе! Так-так! Це  комплекс.  Це  комплекс.  Тут  уже  нiчого  не
поможе... - спокiйно хихотiв Терешко, а обличчя його втягнулось  i  вилицi
на ньому випнулись, нагадуючи  череп.  На  цей  вигляд  Макаров  зблiд  ще
бiльше. Його маленькi, сiрi, запалi очi  нервово  заморгали.  До  нього  з
темного кута пiдходити Терешковi помiчники, Микола i Степан.
   Але все-таки анi Макарова, анi русявого не  розстрiляли.  До  цього  не
допустив той-таки Терешко.  Макарову  тiльки  потурбували  деякi  вразливi
мiсця та всипали п'ятдесят рiзок, а коли його зад був вистачально готовий,
закропили його дрiбною сiллю, щоб у такому виглядi викинути назад у  Янову
Долину, прив'язавши до нього перед тим табличку з написом: "Батьку Сталiну
- орден за лiквiдацiю української iнтелiгенцiї. Ступiнь перший".
   А русявого забрали з собою.
   Весь той iнцидент у прорiзних варiантах вiдбився широкою луною по  всiй
територiї партизанської iмперiї. Говорили й говорили... Що це зробили  тi,
що зробили iншi. Що  там  був  батальйон  большевикiв.  Що  були  бої.  Що
вирiзали  Янову  Долину.  Що  дiстали  якiсь  самим   Сталiним   пiдписанi
документи. Що всiх полонених вiддали  нiмцям.  Що  нiмцi  поробили  з  них
тюремних наглядачiв...
   Заговорило i польське, як  пiдпiльне,  так  i  легальне,  громадянство:
паршива,  мовляв,  гайдамацька  дичина  вiдважилась  потурбувати  польську
колонiю. До  Цумаиських  лiсiв  виправили  вiддiл  Армiї  Крайової,  а  до
"зiхергайтсдiнсту" масово з'явились полки-добровiльцi на службу  в  вiддiл
безпеки.
   Панна Зося, з якою  Троян  мав  умовлену  зустрiч,  оповiдала  "страшнi
речi":
   - Пане поручнику. Чи ви таке чули? Сотнi  гайдамакiв  напали  на  Янову
Долину... Вирiзали всiх людей!  Жах!  Жах!  I  як  можна  таке  дозволити?
Кажуть, вирiзали совєтських партизанiв!
   - О!
   - Жах! Це ж нашi союзники. Чи ж ви знаєте, що без них  нiколи  не  буде
самостiйної Польщi!
   - О!
   Зося в своєму шляхетному гнiвi не гарна, а чудова. Пiд ногами шелестить
жовтий лист, на схилi Верховецької  долини  ростуть  м'якi,  мов  оксамит,
мохи,  сонце  жовтня  останнiми  своїми,  як  струни,  звучними  променями
освiтлює шарлат дубового листя, а прозорi сiточки павутини тремтять  помiж
гiлками, коли Зося обертається в розкiш, коли вона млiє в обiймах, коли її
чари безмежно сильнi, сильнiшi, можливо, нiж страх i смерть.
   Зовсiм iншу стилем, тоном i змiстом мову вислухав Троян вiд своєї iншої
приятельки. Вiри, чи пак Ядвiги. Троян був у Дерманi, у мiсцевого  лiкаря,
домовлявся про санiтарний курс, що його мав би перевести  лiкар  у  рамках
бригади, а також  про  медичну  допомогу  бригадi,  якщо  виникне  в  тому
потреба.
   Розмова велася в амбулаторiї, у пiвтемрявi  з  причин  обережностi,  бо
лiкар  ординував  не  лише  у  себе  вдома,  в  обсязi,  так  би   мовити,
партизанських володiнь, але також був головним лiкарем районної лiкарнi  у
Мизочi, що була цiлком пiд контролем нiмцiв.
   I тут, зовсiм несподiвано,  невiдомо  звiдки,  появилася  Вiра  в  дуже
бойовому настрої i, навiть не привiтавшись, накинулась на Трояна:
   - I як ти мiг таке зробити? - вибухнула  вона  огнем  i  гнiвом,  якого
Троян нiколи не пiдозрiвав у неї.
   На вигляд цiєї з'яви обережний лiкар негайно  зник,  i  Троян  з  Вiрою
залишились самi.
   - Ти  зiпсував  менi  всю  музику!  -  гримiла  вона  щирим,  шляхетним
обуренням. - I що ти цим, скажи, доказав? Що ти тупий, провiнцiйний хахол,
який думає категорiями свого подвiр'я i який дiє  засобами  носорожця,  що
побачив невiдомий йому об'єкт! Знищив Макарова - велика  подiя!  До  речi,
вiн дiстав орден Ленiна i звання Героя СССР... I вiн знає,  що  це  зробив
ти, i не лише вiн, а весь його штаб, i коли вiн одного разу сюди вернеться
- ти будеш бiдний, дуже бiдний, ось тiльки розгромлять Гiтлера...
   I менi ти накапостив неймовiрно,  бо  це  ж  я  тебе,  так  би  мовити,
вiдкрила, рекомендувала, за тебе ручилась. Як ти мiг, як ти мiг?! Як  тобi
прийшла в голову ця думка? Ти ж син селянина,  можна  сказати,  бiдняка...
Для тебе вже  був  орден  бойової  заслуги,  тебе  мали  зробити  головним
командиром  запiлля  -  Тимошенком,  Будьонним,  маршалом.   Перед   тобою
вiдкривались широкi обрiї, кар'єра, бо ж це не Польща i не  якась  мiфiчна
Україна, а живе, велике, масштабне, перспективне дiло.
   I пам'ятай: тепер за тобою поженеться не Макаров, а сотнi Макарових,  i
вони досягнуть тебе. Будь певен! Макаров належить  до  штабу  командування
Першого Українського фронту генерала Батутiна, є його особистим приятилем,
i, коли генерал про це довiдався, вiн сказав: "Знайду!  Заллю  розтопленим
оловом! I в Кремль Сталiну! А потiм в музей! Щоб бачили i трепетали!"
   Вiра випалила все це одним духом, її чудове обличчя стало ще виразнiше,
вона задихалася вiд напруження.
   Але ця мова значно помогла Трояновi.  Спочатку,  на  вигляд  Вiри,  вiн
також впав був у бойовий, гусарський настрiй, хотiв ударити на ворога, так
би мовити,  фронтом,  але  згодом,  за  пару  хвилин,  отямився,  зрозумiв
ситуацiю, встиг  узяти  себе,  як  вiн  iнколи  висловлювався,  за  морду,
озброївся залiзною терпеливiстю, застиг у непорушнiй, вичiкувальнiй позi i
мовчки стояв, немов статуя. I коли Вiра випалила весь  свiй  огонь,  коли,
здавалось, все сказала, i  не  знала,  куди  далi,  i  почала  задихатися,
iмпульсивне шукаючи виходу iз свого становища, коли настала велика тиша  -
впало коротке, спокiйне слово:
   - Все?
   Вiра затремтiла:
   - Я! Я!.. - заметушилась вона, її нерви не  видержували  напруження,  i
єдине, що їй лишалося, - вибухнути плачем. I, можливо, це сталося  б,  але
їй помiг Троян. Вiн спокiйно видобув з кишенi невеличкий  клаптик  паперу,
засвiтив запальничку i подав папiр Вiрi.
   - Може, хочеш глянути на ось це? - сказав вiн. Вiра глянула i занiмiла.
Настала глуха мовчанка. Троян згасив запальничку. Мовчанка згустилась.
   - Ну? - промовив вiн у темрявi. Мовчанка тривала. - Ну? - повторив вiн.
Вiра вiдкинула папiрець.
   - Навiщо менi це показуєш? - спитала вона обурено.
   - Навiщо? Потребую поради. Може, ти знаєш, хто той "X", що пiдписав  цю
писульку? - Троян нахилився, пiдняв папiрець, засвiтив знов запальнинку  i
чiтко,  наголошуючи  кожне  слово,  прочитав:  -  "Пановi  Г.  Йоргенсовi!
Секретно! У лiсах бiля села Бущi отаборилась  i  почала  дiяти  небезпечна
банда пiд керiвництвом  колишнього  команданта  полiцiйного  батальйону  в
Рiвному Якова Балаби, що оперує пiд назвою Зеленої Бригади, або "Бригади -
Огонь!". Псевдо Балаби -  Троян.  Банда  готує  напади:  28  жовтня  -  на
цукроварню Мизiч, 5 листопада -  на  млин  Новмалин,  10  листопада  -  на
господарство Пiвче". - Троян прочитав писульку i додав: - Пiзнаю стиль! Ти
писала!
   Вiра вiдступила, її обличчя занiмiло, темрява закрила його вираз.
   - Яка шкода, - промовив вiн по хвилi. - Така гарна, а така зiпсована! -
i пiсля цього повернувся i без слова  вийшов.  Лiкаревi  вiн  сказав,  щоб
випровадив її чимскорше куди вона захоче, бо як вона тут задержиться бодай
на одну годину - її кiнець запевнений. Потiм сiв на коня i вiд'їхав.



   IV

   Трояну, мiж iншим, вдалася одна дуже  важлива  для  нього  штука:  йому
пощастило примiстити в секретарiатi Рiвненського вiддiлу безпеки одного iз
своїх спiвробiтникiв з часiв батальйону i тим  самим  мати  змогу  бути  в
курсi всiх справ тiєї мiродайної установи.
   Про Трояна в Рiвному довгий час не було певних  iнформацiй,  нiхто  про
нього не говорив, i в урядi безпеки його на списку партизанських  з'єднань
не було, аж поки наприкiнцi жовтня, ще перед виправою до Янової Долини, на
iм'я керiвника партизанського сектора вiддiлу безпеки Йоргенса не  прийшла
анонiмна записочка, та сама, що опiсля опинилася в руках Трояна.
   До Йоргенса ця записочка не дiйшла б взагалi, але випадково вона попала
не  в  руки  Троянового  спiвробiтника,  а   секретарцi   Йоргенса   паннi
Вержбицькiй, i та передала її Йоргенсовi.
   Вiстка про це стала незабаром загальною таємницею.  Почали  пригадувати
собi "залiзного майора". Ним зацiкавились не лише Йоргенс,  не  лише  уряд
безпеки, але й вiдповiдальнi особи з самого Рейхскомiсарiату.
   У будинку Рейхскомiсарiату, в кабiнетi самого заступника  рейхскомiсара
Павла Даргеля вiдбулася секретна нарада представникiв  вiйська  i  полiцiї
для боротьби з партизанкою, i на тiй нарадi чимало уваги  придiлено  також
Трояновi. Тут же  вирiшено,  що  необхiдно  вжити  в  цiй  справi  рiшучих
заходiв, зокрема створити окремий вiддiл для боротьби з партизанкою i  для
проби послати такий вiддiл у першу чергу  на  Трояна,  як  на  "зрадника",
впiймати  його  живцем  i  поставити  перед  законним  судом   вiйськового
командування.
   У вислiдi цих  нарад  з  усiєю  нiмецькою  органiзованiстю  й  точнiстю
почалося формування вiддiлу,  i  вже  по  двох  тижнях  такий  вiддiл  був
готовий. Складався вiн з трьох бойових сотень, був озброєний  автоматичною
зброєю, мiнометами та легкими гарматами i  мав,  крiм  того,  танкетки  та
панцеровi вози.
   Для Трояна настали гарячi днi, дарма що стояла  не  дуже  тепла  осiнь.
День-щодень  дiставав  Троян  повiдомлення  з  Рiвного  про  перебiг   тих
приготувань, i це змушувало його вiдповiдно готуватись також.  Наступ  має
початися  з  Мизоча,  як  вихiдної  бази,  перенестись  до   Дерманя,   як
операцiйної бази, i звiдсiль перейти на Попiвщину.
   День "iкс" походу був суворо засекречений,  але  приблизно  за  тиждень
перед тим над Мизочем, Дерманем, Борщiвкою i Бущею почали частiше кружляти
лiтаки, а по селах, тут i там, появилися у рiзних виглядах рiзнi типи,  що
їх  партизанська  протирозвiдка  дуже   легко   розпiзнавала,   пiдбирала,
лiквiдувала або використовувала в своїх iнтересах.
   Був початок листопада, падав дощ,  iнколи  зi  снiгом,  стояли  тумани,
немощенi дороги геть порозкисали.
   Незважаючи на це, рiвненський похiд вiдбувся. Почався вiн, здається,  в
середу одинадцятого  листопада,  рано-раненько,  через  Басiв  Кут,  через
Здолбунiв на Мизiч. Вiйсько рушило з настроєм туристiв. Були там  партiйнi
комiсари, есесiвськi  групи,  цивiльнi,  всi  в  дощових  плащах,  мiцному
взуттi,  добре  озброєнi,  обвiшанi  автоматами,   гранатами,   амунiцiєю,
далековидами.  Командував  цiєю  армiєю  пiхотний  генерал  Зiббер,  а  її
провiдником був аптекар з Мизоча фольксдойч Шонк.
   До Здолбунова йшлося добре, сливе  граючись,  властиво,  не  йшлося,  а
їхалося. Грiзно гули мотори машин, обсаджених людьми у  сталевих  шоломах.
Вiд  Здолбунова  дорога  почала  псуватися,  машини   почали   вiдставати,
грузнути, руйнувати лад i порядок. Приходилось часто зупинятися, висiдати,
витягати загрузлих. Одну  з  машин  прийшлося  залишити  взагалi.  Все  це
недобре впливало на людей, що звикли до точностi, порядку i дисциплiни. До
Мизоча доїхали далеко не за планом, спiзнилися на цiлi двi години, а  тому
вимарш на Дермань вiдклали на завтрашнiй день i заночували в Мизочi.
   Троян точно знав весь маршрут Зiббера. В кожному селi, в кожному хуторi
стежили за ним Трояновi очi: на роверi,  охляп  на  конi,  а  то  й  пiшки
прибували до командира вiдомостi сливе кожної години. Сам вiн  пiдтягнувся
майже до Мизочика - за два кiлометри вiд Мизоча, а свою армiю  заздалегiдь
окопав на схилi долини вздовж глибокої,  немощеної,  глиняної  дороги  при
виходi з Мизоча. А  коли  довiдався,  що  Зiббер  змiнив  план  i  задумав
переночувати в  Мизочi,  щоб  уприємнити  йому  вiдпочинок,  вислав  групу
гранатометчикiв, i в  рiзних  кiнцях  мiстечка  почали  вибухати  гранати.
Зiбберовi вояки не могли  заснути,  бентежились,  сердились,  лаялись.  На
свiтанку хтось пустив чутку, що наступають партизани, i зчинилась  панiка.
Населення кинулось тiкати й ховатися. Вiйсько Зiббера розкололось  на  двi
частини - цивiльну  i  вiйськову,  почалась  дискусiя.  Цивiльнi  вимагали
вiдкласти виправу до кращих  днiв  i  кращих  обставин,  але  есесiвцi  та
вiйськовi, i особливо сам генерал, заявляли, що нiмецький вояк невигод  не
боїться i що наказ мусить бути виконаний...
   В  кожному  разi,  десь  коло  восьмої  години  встановлено,  що  нiякi
партизани не нападають, що все це лише виплоди хворобливої уяви  боягузiв,
i дано наказ виступати на Дермань.
   Погода не сприяла Зiбберовi - було сiро,  накрапав  дрiбний  дощ,  було
мокро, ковзько. Одначе, видiливши цивiльних як резерву,  генерал  рушив  у
наступ.
   Троянiвцi, злившися з глиною, сидiли по своїх норах  уздовж  дороги,  а
їхнi дьогтярi, автомати та мiномети були скерованi на  долину.  Вони  мали
прекрасне поле обстрiлу: цiла долина, аж до села, лежала перед ними мов на
долонi. I було тихо, дуже тихо, нервово тихо. Все, здавалось,  занiмiло  й
чекало. I те чекання видавалось безконечним. Але коло пiв  до  дев'ятої  з
села появились танкетки, за  ними  авто,  далi  цiла  колона  машин.  Вони
рухалися поволi, обережно в  сiрому  просторi  ранку,  поборюючи  вибоїни,
розтягнулись довгою валкою  i  наближались  до  узгiрка  з  його  глибокою
дорогою, званою проваллям.
   Троянiвцi чекали. Чекали, поки валка виповнить провалля. I,  як  тiльки
остання машина наблизилась до узгiр'я, раптом ударили партизани. Огонь був
цiльний, гострий, зливний.
   - По танках! По танках! - лунала команда.
   Одразу зчинилась метушня. Танкетки дiстали  першими,  пiд  їх  колесами
рвалися гранати, з їх моторiв виривався густий, чорний дим. Валка збилася,
зупинилась - нi вперед, нi назад, анi навiть стрiляти, хiба що в  небо,  а
тi там згори сипали без перерви - кулi, гранати, мiни - все злилося в один
вибух. Провалля заповнилось чорним димом, i в тому диму,  в  тому  гуркотi
метушились, кричали, падали людськi постатi. Надлетiла пара лiтачкiв, але,
не бачачи мети, вiдлетiла. З села появилась нова  група  озброєних  людей,
мабуть, iз залишених цивiльних  урядовцiв,  але  кiлька  кулеметних  серiй
змусили її вернутися.
   Нiмцi кинулися врозтiч. Деякi пробували вiдстрiлюватися, але партизанам
видно було їх усiх до одного - бери на мушку i стрижи!
   Пiвгодини - i  провалля  лежало  мертвим,  лише  димiло.  Все  довкруги
затихло, тiльки там далi вiд  села  зривались  окремi,  короткi  кулеметнi
серiї. Перемога повна! I абсолютна! Бiльша, нiж сподiвалися. Нiяких втрат.
Здобули багато зброї, амунiцiї, консервiв,  одягу,  взуття.  Криючись  вiд
лiтакiв, що раптом закружляли над долиною, переможцi спiшно вiдступили  на
схiд, до Клопiтських хуторiв.
   До ночi просидiли, мов жуки, у своїх дiрах, розкиданi  по  клопiтському
глинищу. Лiтаки все наново й наново намагалися їх намацати, скинули кiлька
бомб, запалили один хутiр. Яром  бiгли  люди,  гнали  худобу,  сподiвалися
нападу, але прийшла нiч i всiх  визволила.  До  Мизоча  пiшла  розвiдка  i
принесла вiсть, що рештки нiмцiв отаборилися в будинку команданта полiцiї,
обснувались колючим дротом, обставились вартою i нiчого не вказує, що вони
думали вiдновлювати наступ. З усього було  видно,  що  вони  самi  боялись
нападу i думали про те, як би скорше вiдiйти до Рiвного.
   Троян, не мавши в планi наступу, взяв на хуторах пару пiдвiд, звалив на
них  свою  здобич  i  на  свiтанку  вiдiйшов  на  свою  резервову  базу  в
Бущенському лiсi.
   Що в цей час дiялось у Рейхскомiсарiатi - годi сказати. Це бiльше,  нiж
Курськ, нiж Сталiнград, - це розгром, i ще який  розгром!  Це  -  поличник
найвищiй  владi!  Заторкнуто  гордiсть,   честь,   престиж.   Обурювались,
лютували, шукали виходу. Звiту про втрати, розумiється, не подали, не було
про це нiякої згадки в пресi, лише  шепоти,  лише  тихi,  з  уст  до  уст,
повiдомлення  про  близьких,  про  знайомих.  I   пристраснi,   погрозливi
обiцянки, що це так "їм" не минеться. Але Троян i так  знав,  що  нiмецькi
втрати в людях рахувались сотнями, що знищено майже всю рiвненську  залогу
i добру половину її технiчного виряду, що сам  генерал  врятувався  чудом,
хоча лiпше було б йому не вертатися до свого теплого мешкання на Тополевiй
вулицi, нiж вернутися в такому станi.
   Почалося слiдство, примчався рейхскомiсар, з  Берлiна  приїхало  кiлька
високих ес-есiв. Генерала кудись забрали, Даргель дiстав догану,  у  мiстi
поширились чутки, що мають усунути самого Коха...
   Але такого не сталося. До фюрера ця справа в її правдивому  виглядi  не
дiйшла. Навпаки, з  поразки  зробили  в  рапортах  перемогу,  розгромлено,
мовляв, велику банду, забито двi сотнi партизанiв, знищено осине гнiздо.
   У Бущенщинi лежали троянiвцi два днi i двi ночi, як вовки, хто де  мiг.
Дощ позаганяв їх пiд розлогi дуби, дим багаття  виїдав  їм  очi,  живилися
вони здобутими консервами.
   Командир чекав на вiстi з Рiвного, пiдготовлявся до вiдплатного  удару.
Але минав час, i нiчого не сталося. Згодом вiн  довiдався,  що  ця  спроба
нiмцiв зустрiтися з партизанами була цього сезону  останньою  i  що  можна
сподiватися спокiйної зими.
   Партизани першого дня лежали мовчки, мов дрова. Незважаючи на  дощ,  на
вiтер, здебiльша спали мов мертвi. I лише другого дня  почали  ворушитися.
Тут i там почулася неголосна пiсня, а вже надвечiр, коли трохи розiйшлися,
розпарилися та  наїлися  кандьору,  -  поробили  окопи  з  гiлляччя.  Бiля
кашовара, що правив у партизанiв  за  якогось  мага,  як  звичайно,  пiшли
теревенити про те про се, а  далi  один  з  дерманцiв,  що  його  прозвали
Осипом-Засипом, почав розповiдати про цей самий Бущенський лiс, що в ньому
сидiли, та про отi якiсь мури, що на них росли кущi лiщини, нiби  на  якiй
скелi. Як це могли мури такi тут з'явитися? Звiдки вони тут  постали?  Хто
їх у цiй дичавинi змурував?
   Осип-Засип, обнявши  руками  колiна,  сидiв  просто  на  мокрiй  землi,
прикритий нiмецьким плащем, дивився на  огонь  i  iнколи,  здавалось,  без
потреби, спльовував на жар, хоч знав, що це грiх.
   - Що це  тепер  за  Бущенщина!  -  казав  вiн,  допасовуючись  до  тону
дерманських розповiдачiв, покiйного Ровiцького, Трохима Гуца,  Панка...  -
От колись була Бущенщина! Гонiв на двадцять сюди i туди лiс. Сосни  у  три
обхвати, а дуби п'ятсот лiт кожний.  Як  гори!  Все  якiсь  чужi  компанiї
забрали на кораблi.
   А Запорiжжя, що ото межiє з полями, колись пiдходило до самого лiсу, чи
пак лiс пiдходив до самого Запорiжжя. А заснували те Запорiжжя три козаки,
що зосталися пiсля Хмельницького, Гуца, Балаба i  Бухало...  Пiзнiше  їхнi
роди розгалузились, а деякi навiть позмiняли прiзвища. Так вiд Гуци вийшли
Андрушуки та Самчуки, вiд Балаби Мартинюки та Рудi, один  лише  Бухало  до
цього дня зберiгся...
   А тi он мури,  що  вас  цiкавлять,  були  змурованi  пiзнiше.  I  також
козаком. I звали його Ляшем.
   - О! - озвався котрийсь iз дерманцiв. - Чули! Чули!
   - Хто не чув про Ляша? - продовжував Осип. -  Вiшальника!  Що  виходить
серед ночi отам на своєму займиську i людей лякає... Але Ляш,  що  мурував
оцi мури, - не той, що повiсився... Цей звався Степан, а той, однi кажуть,
Данило, а другi - Гнат. Данило, Гнат - нам тепер все  одно.  По  ньому  не
залишилося нiяких метрик, нi одного записаного слова. Самi  лише  перекази
та ось цi зарослi мури. Та й перекази хтозна чи правдивi. Перекази ростуть
з уст, на словах, а слова як тi дрiжджi... Але так не  так  -  старi  люди
казали, то й  ми  кажемо.  Десь,  кажуть,  у  п'ятдесятих  роках  минулого
столiття до Дерманя,  невiдомо  як,  невiдомо  чого,  приблукав  кремезний
чолов'яга з гарною, як лань,  стрункою  та  високою  чорнявкою.  Мав  вiн,
мабуть, грошi, бо одразу закупив у бущенського  пана  Бронєвського  хутiр.
Був то, кажуть, ловецький хутiр, серед лiсу, на полянцi. Був там,  кажуть,
i сад, i  пасiка,  як  це  завжди  в  таких  мiсцях  бувало.  Було  чимале
господарство.  I  мав  той  чолов'яга,  як  кажуть,   щастя   до   всього.
Господарство його росло-зростало, прикупляв  i  прикупляв  вiн  собi  новi
дiлянки лiсу, мав чимало челядi, плекав воли, конi, збудував,  кажуть,  на
Мостах гуту i почав лити скло. I мав багато,  на  всю  околицю,  знайомих,
приятелiв, друзiв, кумiв. Не цурався, кажуть, товариства, любив  потягнути
чарчину та й сам варив якийсь мед особливий, що ним  прославився  на  цiлу
околицю...
   А був тут у нас на Запорiжжi один ганчар, Данило Гуца звався, що  робив
миси, чари та куманцi, i такi, кажуть, гарнi, що до нього приїжджали  пани
великi, щоб побачити, як вiн це робить. Чолов'яга з  хутора,  який  i  був
отим Данилом чи Гнатом Ляшем, скумувався з тим ганчарем. Данило Ляш  робив
своє скло, Данило Гуца - свою глину. Так їх i кликали: скляр i  ганчар.  I
знали їх всi люди довкруги - i пани, i селяни,  i  духовнi.  Ляш  запряже,
бувало, шiсть пар волiв. Гуца шiсть пар своїх, i їдуть на цiлу зиму вздовж
Україною, та Польщею, та Австрiєю продавати своє добро, а отак iк Маслянiй
вертаються. У Ляша тодi на хуторi бенкет давали  гостей  на  п'ятдесят,  з
музиками, аж луна лiсом iшла.
   А треба й те сказати: збудував Ляш на хуторi  своєму  гарну  хатчину  -
низ, кажуть, з каменю, верх з дерева, на два поверхи -  палац,  як  у  нас
тодi казали, на шiстнадцять покоїв iз свiтлицею, що  "в  нiй  сотня  людей
могла змiститися для танцiв та забав. Жив чоловiк у свою  волю,  всi  йому
заздрили, називали щасливим... Бо ж до того, як  сказано,  мав  вiн  жiнку
Алiсу вроди незвичайної i одягав її в парчу, нiби княгиню.
   Але нiхто того не знав, що Данило Ляш, крiм усього того видимого щастя,
що, здавалось, цвiло й буяло, носив у собi велике нещастя. Нiхто  того  не
знав, що примусило Данила прибитися аж сюди, оселитися в цьому лiсi, бо  ж
походив вiн аж з Кубанi, з-пiд Кавказу, був козак з дiда-прадiда, та й  не
лише козак, а - старшина, отаман, власник хуторiв...
   Нiхто не знав i того, чому Данило Ляш довгi роки дiтей  не  мав.  Любив
свою жiнку, на руках носив її, пилинi не давав на неї  сiсти.  Та  й  вона
любила його великою, вiрною, щирою i гарячою любов'ю. Бувало,  кажуть,  як
вiд'їде вiн куди - замикалась у своїй свiтлицi i не виходила доти, аж поки
вiн не вертався. Слава про неї йшла, казки про неї складали,  її  прагнули
бачити найзнаменитiшi пани - князi,  барони,  її  запрошували  на  бенкети
Сангушки, Радзивiлли, квiти їй пiдносили, на  колiнах  кохання  благали...
Так про неї говорили... Але була вона неприступна як  скеля,  її  вiрнiсть
була тверда як криця.
   А все-таки Данило не мав дiтей. I була це для нього жура велика. I знав
вiн, що жiнка його здорова, що нiчого їй не бракує, знав i те, що сам  вiн
повний сили. Але чому ж вони бездiтнi? Питав свою  Алiсу:  "Чому,  кохана,
скажи чому? Подаруй менi сина! Ти ж можеш! Нашого сина!"
   Вона спускала очi, хитала скорбно головою, iнколи з-пiд її  довгих  вiй
збiгала сльоза.  Мовчала,  не  казала  нiчого,  лише  кидалась  до  нього,
горнулась, вилась хмелиною... Не знав Данило, що дiється з  його  коханою,
якась глибока таємниця була в нiй схоронена, не мiг її  розгадати.  I  був
вiд цього лиха нещасний.
   Але одного разу його кохана Алiса завагiтнiла. I породила  сина,  якого
назвали Дарiєм. Данило був щасливим без  кiнця-краю.  Не  знав  де  подiти
свого щастя. Роки минули, син рiс. Рослий, статний красень. Але його  мати
нiколи, здавалось, не була  вiд  цього  щасливою.  Була  сумна,  мовчазна,
замкнена в собi. I сказала, що бiльше дiтей нiколи не матиме.
   Не мiг зрозумiти своєї жiнки Данило. Що з нею справдi дiється? Чому  не
хоче дiтей? Таж їхнiй  син  на  диво  гарна  дитина,  як  сокiл,  як  орел
гiрський.
   I лише згодом почала  таємниця  поволi  сама  розкриватися.  Як  тiльки
Дарiєвi сповнилося шiстнадцять рокiв, щось iз ним  почало  дивне  дiятись.
Передусiм виявилось, що вiн великий зальотник. Що вiн  збезчестив  кiлькох
молоденьких, як i сам, дiвчат - у школi, в селi, в  мiстечку  Острозi,  де
вчився. Виявилось, що вiн уже батько. Що  до  нього  має  претензiї  якась
князiвна з Верхова. Данило про це довiдався i  жахнувся.  Не  хотiв  своїм
вухам вiрити. Любив свого єдиного сина-красеня над  усе,  нiчого  йому  не
жалiв. Не говорив про це з матiр'ю - боявся сам себе i знав, що  вона  все
знає. I знає не лише тепер,  а  знала  вже  давно.  Ще  коли  той  син  не
народився...
   Почав якось Данило з сином розмову. "Батьку!  -  сказав  син  гостро  i
рiшуче. - Не твоє це дiло. А коли тобi щось в менi не  подобається,  то  я
собi пiду геть!" Данило не уявляв собi життя без сина.  Замовк  i  терпiв.
Пробував вiддати сина до монастиря на перевиховання. Але по  якомусь  часi
наробив син бешкету в монастирi, а  потiм  втiк  до  тiєї  самої  князiвни
верхiвської. I довгий час його не було. Шукали.  Знайшли  обiдраного,  мов
жебрак, i п'яного, i разом з тiєю самою князiвною.
   Минали роки. Для Данила тяжкi  роки.  I  от,  коли  Дарiєвi  сповнилось
двадцять рокiв, сталося чудо: несподiвано  вiн  отямився.  Перестав  пити.
Перестав чинити бешкети. Почав триматися дому. Почав чепуритися. А  згодом
виявилось, що вiн залюбився. Залюбився в звичайнiй  селянськiй  дiвчинi  з
Запорiжжя. На iм'я Маруся. I так залюбився, як тiльки мiг той  дивний  син
дивної матерi. Залюбився до кiнця, до смерти.
   Але, коли Дарiй захотiв з тою  дiвчиною  побратися,  вона  вiдмовилась.
Вона йому сказала: "Люблю тебе! Ти для мене наймилiший. Але замiж за  тебе
не пiду".
   То була довга, тяжка боротьба. Дарiй скаженiв. Нарештi якось  у  недiлю
взяв вiн Марусю i пiшов з нею до монастиря. Попросив  iгумена  винести  на
середину церкви Євангелiю, поставив хреста i, коли  в  церквi  було  повно
людей, при всiх, цiлуючи Євангелiю i хреста, урочисто пообiцяв Марусi,  що
вiн змiниться. А  звернувшись  до  народу,  попросив  у  всiх  прощення  i
заприсягся, що надалi буде порядною, чесною людиною.
   Маруся погодилася бути дружиною Дарiя! То була велика подiя для  цiлого
села, для всiх сiл в околицi. Вiдбулося бучне весiлля.  Цiлий  тиждень  на
хуторi їли, пили, спiвали й танцювали. Як довго Дермань Дерманем,  а  Буща
Бущею - такого весiлля нiхто не  пам'ятає.  Мед  котили  бочками.  Оковита
лилась рiкою. Столи гнулися пiд мисами печенi та варенi. Музики грали  без
перерви.
   Минали роки. Все, здавалось, було гаразд на хуторi  Данила,  але  Алiса
все-таки не була веселою. Вже першого року у молодих  народився  син.  Всi
тiшились. Справили багатi хрестини. Дарiй був  щасливим  молодим  батьком.
Другого року народився другий син. I знов бучнi хрестини. Данило радiв, що
рiд його  на  синовi  не  скiнчиться.  Дарiй  почав  помагати  батьковi  в
господарствi. Третього року народився третiй син. А там четвертий.  Чотири
сини подарувала Маруся родовi Ляша. I всi, як крапля  в  краплю,  пiшли  в
бабу, в Алiсу. Чотири красенi. Як чудо-диво.
   Але п'ятий рiк не пiшов щасливо. Дарiй почав нидiти,  журитися,  взявся
якiсь книжки читати та до Почаєва ходити. А то знов почав десь зникати,  i
пiшли чутки, що вiн iз своєю князiвною знов зустрiчається. Щось  на  нього
знов находило, робився лютий  та  химерний.  Вдома  пiшли  плачi,  нарiки,
колотнеча. Данило любив свою невiстку не менше  вiд  сина,  любив  онукiв,
любив родину. Йому було i прикро, i боляче. Вiн почав докоряти  синовi,  а
той знов вiдповiв йому тими ж словами: "Не твоє це, батьку, дiло,  а  коли
тобi щось в менi не подобається, я пiду!" Одначе з усього видно було, що й
Дарiй розумiв своє положення. Вiн ходив до монастиря, сповiдався. Тодi  на
деякий час у родинi знов ставало тихо.
   Так. минали роки за роками. Аж одного дня, на Маслянiй, першому  синовi
Дарiя сповнилось двадцять. I саме в той день, рано-раненько, знайшли  його
мертвим. Якраз перед порогом будинку.  Був  п'яний,  спотикнувся,  упав  i
розбив собi голову об гострий камiнь. На хуторi Данила  запанував  великий
смуток. Це був тут перший похорон. Гiрко зажурився старий Данило, i не так
смертю внука, як своєю Алiсою: вона стала, як смерть, блiда  i,  як  грiб,
мовчазна. Не хотiла нi їсти, нi  пити  i  скоро  пiсля  того  захворiла  i
вмерла. А вмираючи - вiдкрила свою таємницю...
   Вона була з Кавказу. Осетинка. Це  -  невеличке  гiрське  плем'я,  дуже
давнє й дуже живуче. I iснує в тому племенi давнiй-предавнiй закон: що  нi
одна жiнка з того племенi не смiє  полюбити  чужинця,  не  смiє  вийти  за
чужинця замiж. I котра з жiнок порушить той закон - загине сама  i  загине
її потомство!
   А треба знати, що знайшов Данило свою Алiсу у горах, пiд  час  вiйни  з
кавказцями. I взяв її як бранку. Боронилась вона, як дикий, гiрський птах,
а коли здалася i коли полюбила свого пана й володаря -  сказала,  що  буде
його кохати до кiнця днiв своїх, лише  мусить  вивезти  її  з  цього  краю
якнайдалi, на кiнець свiту... Сильно любив Данило свою кохану  i  послухав
її. I вони прибули аж сюди. До цiєї Бу-щенщини.
   А вмираючи, сказала вона Даниловi, що прокляття, яке впало  на  неї  за
те, що зламала закон свого народу, не скiнчилося. Воно буде дiяти й по  її
смертi. Аж поки не вигине весь рiд її. I саме тому  не  хотiла  вона  мати
нащадкiв. Саме тому боялась...
   Було це для Данила дуже тяжке признання. Вiн  так  ним  перейнявся,  що
скоро й сам захворiв i помер. А вмираючи, просив сина, щоб той оберiгався.
Не сказав нiчого про прокляття, просив лише, щоб пiшов  до  Почаєва,  узяв
води святої i покропив садибу. Просив берегти синiв.
   Але потiм, кажуть, дивнi дива почали творитися на  хуторi.  Розказують,
що Дарiй Ляш почав чорною магiєю займатися та з чортами  злигався.  Ходив,
кажуть, шукати звiльнення вiд Бога, не знайшов i  звернувся  до  чорта.  I
другого року, так само об Маслянiй, нагло згинув його другий син.  Знайшли
його мертвим, але не перед порогом дому,  а  на  полi,  на  Тимошiвщинi  у
глинищi, щойно аж за мiсяць, коли почав снiг  гинути.  Мабуть,  замерз,  i
його засипало... I з третiм сином теж  пригодилося.  I  знов  на  масляну.
Випив, кажуть, побився з хлопцями, i один так нещасливо  його  вдарив,  що
забив на мiсцi. Був суд, убивцю вислали на Сибiр, але справи це не рiшило.
Дарiй бачив, що над ним зависло приречення. Не  знав  що  робити.  Стратив
голову. Вигнав  Марусю.  Завiв  собi  iншу.  Почав  бенкетувати.  Накликав
гостей. Справляв вiдьомськi гульбища. I болiв, кажуть, тяжко, нiби в ньому
горiв  огонь.  А  коли  надходила  четверта  Масляна,  закликав,   кажуть,
четвертого сина i сказав йому:
   "Сину! Благаю тебе!  Сиди  сьогоднi  вдома.  Побудь  зо  мною".  А  син
збирався саме до села на колодку, бо  мав  там  дiвчину.  I  почалося  мiж
батьком i сином перечення. I дiйшло до того, що  батько  вхопив  залiзного
прогонича, що ним зачиняв вiконницi, вдарив сина по головi i забив його на
смерть. I викинув з другого поверху через вiкно. А слiдчому сказав, що син
сам викинувся i вбився.
   I пiсля цього, розказують, Ляш почав казитися. Навперемiну то  молився,
то бешкетував. I так минув рiк. А на  п'яту  Масляну  Ляш  зробив  у  себе
колодку. Накликав гостей, напоїв їх до нестями, поклав усiх спати, а  коли
вони поснули, обложив будинок соломою,  облив  iззовнi  i  знутра  нафтою,
позамикав усi дверi й вiкна i запалив. А коли  все  горiло,  вiн,  кажуть,
закричав нелюдським голосом: "Дияволе! Забрав мою душу, бери й моє  тiло!"
I кинувся в огонь.
   I так, оповiдають, не стало анi Ляшевого хутора, анi самого  Ляща.  Але
зосталась ось така, нiде не записана, згадка про нього. Змагався,  кажуть,
з дияволом! I диявол його перемiг. I  загинув  вiн  сам,  i  згинуло  його
накорення. А мав вiн чимало роду, в тому числi й  того  iз  Запорiжжя,  що
повiсився. Згорiв хутiр, заросли до нього стежки, бо люди боялися  його  i
оминали. I, кажуть, зосталася з того роду лише одна його внука, що зветься
Домахою, - закiнчив свою мову Осип.
   Було дуже тихо i темно, пригас жар багаття, слухачi здебiльша  поснули,
i лише один, замотаний  у  перiстий  нiмецький  намет,  пiвсонним  голосом
спитав Осипа:
   - Осипе, скажи, а за що ми караємось  якимсь  закляттям?  -  Голос  був
тихий, але в тiй глибокiй загальнiй тишi прозвучав виразно.
   - Не знаю! Шевченко щось i нам казав: кохайтеся, та не  з  москалями...
Пам'ятаєш? А може, пам'ятаєш його "три ворони"? - сказав спокiйно Осип.
   I по якомусь часi спитав знов голос:
   - А чи можна якось вiд того збавитись? Прокляття - гадаю?
   - Знов-таки не знаю, - сказав Осип. - Але думаю, що можна.
   - А де така свята вода вiд цього?
   - У нашому серцi. В головi. В душi. Он той там... у тiй  газетi,  що  в
Рiвному, пише: iнтелектом i характером. Голос на це не вiдповiв нiчого:
   - Хтозна, що тi слова говорять. Може, це також якесь чаклунство.
   А нiч робила своє, спав хто де стояв, мiсця  було  подостатку,  чистого
повiтря також. Сосни - старi та коренастi, мов квочки, - стояли терпеливо,
розгортали своє вiття над поснулими воїнами. Хто б сказав, що так  недавно
били вони з тих своїх кулеметiв?
   А другого дня ранком на полянi, коли бригада стояла пiдковою, бригадир,
вiдiбравши рапорта й привiтавшись "славою  Українi",  розпочав  свою  мову
словами:
   - До цього часу ми тiльки бавилися в партизанку. Грабалися в землi, їли
кашу, згадували Марусю... Тепер  же,  братчики,  почнеться  жизнь  тверда.
Батько Кох у Рiвному вельми на нас розгнiвався, що ми були  такi  нечемнi,
i, напевно, захоче почастувати  нас  юшкою.  А  батько  Джугашвiлi,  що  в
Москвi, також не забуде нам Янової Долини. Одним словом, ми  їм,  напевно,
не дуже подобаємось. Отож тепер, браття, прийдеться не  одно.  I  ночувати
пiд небом, i вкриватися вiтром, i живитися повiтрям. А до  того  не  можна
далi отак днями та ночами вилежуватися та чухати пузо. Пам'ятаймо собi, що
куль поки що ми самi не ллємо, гармат не монтуємо, лiтакiв не знаємо, отож
мусимо вмiти щось iнше: цiляти! I саме туди, куди хочемо! I непомильно.
   Бригада Огонь - мусить бути Бригада Огонь!
   А до всього, шляхетне моє товариство, ми мусимо й трохи обтесатися. Так
би мовити, знутра. Трiшки iсторiї, трiшки лiтератури, того-сього...  Маємо
тут i професора  пiд  рукою,  ось  прибув  з  самого  Крем'янця.  Вiн  вам
розповiсть, що й по чому i для чого.
   А тепер ще одне i останнє:  коли  комусь  iз  нас  це  наше  тут  життя
видасться менше вигiдним, нiж, скажемо, життя Коха в Олицькому замку князя
Радзивiлла, або, скажемо, комусь видасться непевним його  майбутнє,  тобто
що не дiстане вiн на старостi лiт пенсiї, орденiв,  спадщини  по  багатому
дядьковi в Америцi, анi навiть звичайної подяки, -  кожному  такому  раджу
дуже наполегливо зiбрати свої манатки, знятися з якоря...  i...  з  Богом!
Вiдплисти! Ми тут лише тi, що... ну, що?... Ви самi знаєте! А як не знаєте
- вам скаже пан професор.
   - Або... Осип, - вирвалось обережно з пiдкови.
   - Так! Або Осип! Вiн у нас чоловiк  знаючий,  -  додав  командир.  -  А
тепер, може, ще яке питання? Може, щось неясне? - запитав вiн.
   Бригада хвилинку мовчала, командир хотiв був подати команду  "струнко",
як один з пiдкови пiдняв руку.
   - О! Плющ! Що хочеш? - запитав командир.
   - Я не знаю... Це не  так  до  вас...  як  до...  Вчора  ми  мали  таку
розмову... Осип! Так я й хотiв його спитати: що це  таке,  як  вiн  казав,
iнте... лект? Щось таке, вiн казав,  треба  мати...  iн-те-лект.  От  я  i
просив би його нам тут пояснити.
   Питання було для командира несподiване, вiн посмiхнувся, втягнув  носом
повiтря i глянув на Осипа.
   - Ну! Осип! Сип! Держи одвiт! Два кроки  вперед!  Марш!  Осип  виступив
перед пiдковою. Невеликого росту, русявий,  з  пiдсмаленими  бровами.  Був
трiшки ранений у палець - одинокий ранений з останньої виправи.
   - Хм... Що ж я скажу? - почав вiн. - Iнтелект - це така... така...
   - Кобила, - пiдказав йому Терешко з рядiв.
   - Ось Терешко каже, що це така кобила, що коли  її  маєш  -  вона  тебе
вивезе з усякої, якої хочеш, халепи.
   - А якої вона масти? - впав знову запит з рядiв.
   - Переважно - перiста!
   - Ха-ха-ха! - зареготала пiдкова.
   - А до чого вам той iнтелект? - запитав командир.
   - Та це не я, - виправдовувався Плющ. - Це Осип. Учора  вiн  казав,  що
треба мати iнтелект... щось iще... Ага! Характер! А тодi, каже...  либонь,
i той... i Україну поставимо.
   - I я, братця, так думаю, - додав  командир.  А  потiм  звелiв  Осиповi
вiдступити назад i скомандував: - Бригадо! Струнко! Спочинь! Розходься!
   Увечерi мав скiнчитися реченець для тих, що мали б "вiдпливати", але  в
цей час усi були так зайнятi  обговоренням  нового  способу  атаки  "трьох
рамен", що про "вибiр" забулося. Бригада згорталася в  кулак.  У  залiзний
кулак з м'яса, крови, костей i духа. Залiзняк мав чудову  тему  для  своєї
"залiзної поезiї" i, використавши перерву мiж "марш-марш" -  обiдом,  таки
встругнув нову вiршу:

   Нашi фiнки дзвонять звучно,
   Бубнять "катьки" барабанне,
   З бригадиром нам не скучно,
   Ми живемо дружно, славно,
   З бригадиром нам не скучно,
   Iз огненним бригадиром,
   Б'ємо шпарко, цiльно-влучно
   Мiнометом i мортиром.
   Гей, Огненная Бригадо,
   Розрядись залiзним градом,
   Загуди над ним торнадом -
   Понад ворогом i гадом!

   Бригадирцi понабивали на долонях мозолi, плескаючи Залiзняковi "браво".
А  Терешко  позаздростив  смертельно  поетовi  i  рiшив   також   блиснути
"поезiєю":
   Голубцями й галушками
   Бомбардуй нас. Боже, з неба,
   За гречаними кишками
   Зносим молитви до тебе!
   Пiдложи нам пiд ялинку
   На народження Христове
   Пудiв десять тлусту свинку,
   Тож помолимось, панове!
   Тож помолимось, хлоп'ята,
   Всi як є, голоднi, босi!
   Скинь взуття на нашi п'яти,
   Бо ж зима ось вже на носi.
   - Ха-ха-ха! Браво! Терешко, браво! Орден, орден Терешковi! Лауреат!
   Рiшили видавати журнал "Барабан".  Усi  бригадою  пiшли  писати  вiршi.
Появилися футуристи, символiсти, iдеалiсти, реалiсти. Один  з  iдеалiстiв,
що величав себе Блохою, ушкварив поему на самого командира:
   А в нашого командира завелася Зося,
   Бо для всiх вона ласкава - хто лиш не попросить, -
   починалась та поема.
   - Е-е, Блоха! - перечив редактор "Барабана"  Левко-Глевко.  -  За  таке
тобi командир порахує ребра.
   - Та чого ж? - дивувався Блоха.
   - А того ж! Коли б так хто чiпнув твою Оришку?
   - I чiпають! I ще як чiпають!..
   - А що то значить те твоє "всiх"?
   - Там написано... всiх... Ясно!
   - То ти нашого командира до всiх рiвняєш? Чи знаєш ти, що за ним хоч би
й княжна тьмутараканська побiжить. А ти... Зося!
   - Я це знаю, я це дуже добре знаю, Левку-Глевку, одначе я не  те  хотiв
сказати. Ти мене не  так  зрозумiв...  Я  просто...  Ось  хотiлось...  Для
настрою... Посмiятись... Ти ж,  як  редактор  "Барабана"...  I  поема  моя
добра, i ти мусиш її вмiстити. Хоч - перед цiлим фронтом прочитаю?
   - Сказився!
   - Прочитаю! Перед фронтом!
   Виникла дискусiя, спочатку так собi, але вона набирала й набирала сили,
до неї долучились iншi, а там ще iншi, i нарештi створилося двi  партiї  -
за Блоху i проти Блохи. Сипалися докази, контрдокази, аж поки  температура
пiднялася настiльки, що один одного назвав  щось  як  дурнем,  а  там  уже
залишався один крок до завушника, i, коли б їх не розвели, хтозна,  як  би
далеко вони зайшли у своєму шляхетному гнiвi.
   Але й така  справа  опинилась  у  товариському  судi  бригади,  причому
Терешко, що був, розумiється, головним лавником  того  суду,  ще  раз  мав
нагоду  висловити  свої  рiзнi  з  цього  приводу  сентенцiї.  Вiн   почав
доказувати, що це вже не така нацiональна  прикмета,  що  ми  потрапимо  з
дурницi зробити цiле дiло.
   - Самi нерви, - казав Терешко, - така тобi нервова бомба  -  бух-тарах,
огонь, дим, i вже вороги  до  сьомого  колiна,  хай  там  б'ють  громи  чи
валиться земля.
   I, щоб не бути голослiвним, Терешко нi  з  сього  нi  з  того  полiз  в
iсторiю, довго там копався, а покопавшись, почав виносити на денне  свiтло
"дiла давно минулих днiв", як казав один  поет,  та  розтрясати  їх  перед
своїми слухачами, нiби залежане сiно: рiзних таких гетьманiв та  отаманiв,
лiвобережних, правобережних, не забув i "през  незгоду  ми  пропали,  самi
себе звоювали",  що  нiби  сказав  сам  гетьман  Мазепа.  А  потiм  зробив
гiгантський стрибок, перейшов на сучаснiсть i тут розлився, мов  Днiпро  у
повiнь.
   Дiсталось i революцiї,  i  рiзним  сумної  слави  божкам,  i  чисельним
кабiнетам, i їх прем'єрам, i знов правобережним та  лiвобережним,  чи  пак
захiдним i схiдним, а коли розправився з революцiєю, перейшов  ще  ближче,
просто ось сюди до лiсу... I, дарма що вiн обiцяв не називати iмен, щоб не
загострювати й так гострих вiдносин, тут  же  почав  сипати  ними,  мов  з
автомата, - всi двадцять п'ять за однiєю серiєю, мовби на вiтер.
   Хоча всi, казав Терешко, одним хором, одним тоном  вимагають  "єдности"
(розумiється, в лапках!), але тут  же...  I  вiн  враз  зробив  карколомну
iнклiнацiю вбiк чи не найвпливовiших,  можна  сказати,  головних  пiдвалин
полiтичної фiлософiї нашого часу, якi цiлком одверто висувають тези  i  їх
доказують. Тут Терешко почав своїми словами переказувати тi тези,  з  яких
намацально виходило, що "єднiсть" (розумiється, в лапках!) є чеснотою лише
малих, слабких, хворих i  нерозумних.  I  нулiв.  Здоровi,  сильнi,  мужнi
одиницi нiякої такої "єдности" не  потребують.  Навпаки.  Вони  потребують
вiдокремлення. Диференцiяцiї, говорячи науково. I наше лихо не в тому,  що
ми не маємо єдности, а в тому, що ми мало диференцiйованi, що у  нас  нема
одиниць, а коли вони є - за ними  не  йдуть,  а  коли  й  iдуть,  то  дуже
недалеко,  бо  з'являється   одразу   забагато   одиниць,   i   всi   вони
диференцiйованi. I воно  не  було  б  так  сумно,  казав  далi  всезнаючий
Терешко, коли б при цiй математицi не забувалося також про  iнтеграцiю  чи
iнтегральнiсть, що, либонь... Далi вiн пiшов у вищу математику,  чого  вiд
нього абсолютно нiхто не сподiвався, доказуючи  збентеженим  слухачам,  що
iнтеграцiю українська полiтична  математика  виключає  зовсiм,  як  совєти
виключали зi списку святих революцiї.
   Терешко розiйшовся i був  невблаганний.  Розправившись  безжалiсно  "iз
своїми", вiн не вдовольнився цими вузькими межами, а самочинно  переступив
залiзнi, священнi кордони  сусiднiх,  братнiх  народiв.  Чого,  наприклад,
питав вiн здивованих бригадирцiв, хоче вiд нас Москва?
   - Хлiба! - несмiливо викрикнув хтось iз слухачiв.
   - Або Варшава? - iгноруючи "цвiшенруфи", продовжував патетично Терешко,
пiсля чого почав звалювати на купу Москву,  Варшаву,  Київ,  так  нiби  цi
мiльйоновi  селища  були  для  нього  старими  лахами,  якi  вiн  збирався
перетрясти й провiтрити. - Чого вони вiд нас хочуть? - питав  i  сам  собi
вiдповiдав: - Визволяти! - протягав злорадо це велике слово, дивлячись  на
слухачiв, яке це справило на них  враження.  Слухачi  лише  шкiрили  зуби.
Терешко провадив далi: - Триста з гаком  рокiв  визволяють.  I  не  можуть
визволити! I все кричать, що нас нема! А коли ми є  -  нас  видумали!  Раз
австрiяки, раз нiмцi, а тепер, напевно,  пiдуть  американцi...  А  колись,
може, китайцi... i, якщо не помагають нi нiмцi, нi китайцi, тодi  пускають
в хiд Пушкiна, Мiцкевича,  Колиму  чи  якусь  iншу  пародiю  вродi  Берези
Картузької. I так визволяють, i визволяють, i все безконечно визволяють, i
сьогоднi визволили мене, наприклад, так далеко, що я готов  бути  не  лише
отаманом такої ось бригади, але й Люципером,  коли  навинеться  для  цього
нагода.
   Б'ємось,  б'ємось!  Вiки  б'ємось,  -  змiнив  вiн  тон  на   лiричний,
роздумливий,  навiть  сентиментальний  з  домiшкою  мелодраматичности.   -
Проливаємо рiки своєї i не своєї крови, знекровлюємось взаємно  i  нидiємо
всi разом при коренi, мов  зачумленi,  -  Москва  не  Москва,  Варшава  не
Варшава, Київ не Київ. I нiхто з нас не знає, що, може, вже  в  цей  самий
час десь наставляють свої  вiтрила  новi  варяги,  що  прийдуть  i  будуть
"рядити i володiти".
   О! - патетично, мов Савонаролля, зносив свiй голос до неба  Терешко,  -
хай не хваляться нашi визволителi, що вони нас перемогли! Прийде час  -  i
переможе Правда! I горе тим, що цього не розумiють або не хочуть розумiти.
   На цьому Терешко скiнчив. I пiсля цього можна було сподiватися  урагану
оплескiв, але такого  не  сталося.  Слухачi  були  досить  зрiвноваженi  й
iндиферентнi. З виразу їх облич можна було цiлком певно сказати, що багато
з них просто нiчого не зрозумiли. Їм навiть iнколи здавалося,  що  Терешко
кпить собi з рiзних дуже поважних справ, i, тiльки знаючи Терешка, вони не
вiдважувались проти цього запротестувати.
   Але знайшовся i такий, що  запротестував.  Це  був  молодий,  округлий,
невисокого зросту, дуже меткий  хлопчисько,  що  був,  кажуть,  надiсланий
сюди, як певне вухо i око, як нелегальний iнструктор iдеологiчного вишколу
Троянового вояцтва. Вiн часто наводив мову на рiзнi iдеологiчнi теми,  при
тому нервувався, говорив патетично, сперечався i завжди все знав.
   - Терешку! - вирвався вiн з гурту  слухачiв  з  iронiчною  усмiшкою  на
своєму вдоволеному обличчi. - Я тебе дуже люблю!  Ти  вариш  чудову  кашу!
Твої галушки неперевершенi! Але, коли ти торкаєшся полiтики, у тебе  також
виходить каша. Бойовики!  Друзi!  Ви  ось  прослухали  нашого  прекрасного
друга-кашовара, ви терпеливо видержали аж до крапки, але скажу вам:  увесь
його тон, аналiз, висновки - це, друзi, вiд початку до кiнця каша! Боїться
диференцiяцiї! За юрбу! Проти сильних  iндивiдуальностей.  Боїться  змагу!
Крови! Хотiв би все по-доброму! За  згоду  в  сiмействi!  Скидає  на  купу
Москву, Київ, Варшаву. Садить за  один  стiл  москаля,  ляха  й  українця!
Вовка, козу й капусту! Варить кулешу! З елементiв непоєднальних, як вода i
вогонь, як плюс i мiнус. Боротьба iснує вiд того  часу,  як  iснує  земля.
Мураха з мурахою, кiт з мишею, риба з рибою. Боротьба вiчна, як  свiт,  як
сонце!
   I я вам скажу! Люди такого наставления нiколи  не  будуть  переможцями!
Нiколи! А ми мусимо перемагати, i ми  переможемо!  Хай  живе  наша  велика
нацiональна, всенародна революцiя! Хай живе вiльна, незалежна,  соборна  i
суверенна Українська держава! Слава Українi!
   - Слава,  слава,  слава!  -  викрикнули  одним  голосом  усi  присутнi.
Зчинився рух, гармидер. Знаходились охочi виступити.  Але  було  пiзно,  i
треба було кiнчати суд.
   Терешко битий! Рiшуче й  остаточно!  На  останнi  слова  його  опонента
вибухнула буря оплескiв. Терешко  засоромлений,  вiн,  видно,  хотiв  щось
сказати, але його голос потонув у загальному гомонi.
   До речi, за пiдсудних майже забули, а  коли  пригадали,  виявилось,  що
нема кому визначати кару. I яку? Поза чергою в заставу.  Два  днi  арешту.
Протягом тижня щоранку з'являтись до командира.  Тодi  Терешко  внiс  свою
пропозицiю: подати один одному руку, перепросити  за  образи  i  розiйтись
кожний до свого дiла!
   Присутнi вибухнули смiхом.
   - Браво, браво! Терешко! Правильно! - посипались оклики.
   Лава присяжних, чи  пак  вiйськова  трiйка,  зупинилась  на  Терешковiй
пропозицiї.  I,  коли  пiдсуднi  виконували   кару,   вони   мали   вигляд
непритомних, i всi лягали з реготу. I подарували Терешковi всi його єресi.
А один з колишнiх сибiрських засланцiв висловився:
   - Це дiйсно чи не  найтяжча  кара  для  чесного  українця.  Герой  дня,
Терешко, пiдiйшов пiсля цього до свого успiшного опонента i  тихенько,  на
вухо, шепнув:
   - Слухай, Гавриле, - вiн чомусь уперто кликав Гаврилом цього хлопця, що
назвав себе Вовком, - ти казав добре. I переконливо. Але навiщо ти  назвав
себе капустою?
   - Я!? - бурхливо заперечив Вовк. - Капустою? Ти недочув! Нiколи!
   - Як же нiколи? Ти сказав: москаля, ляха,  українця.  I  побiч:  вовка,
козу, капусту.
   - Це лише просто так, збiглося, але це нiчого не значить.
   - Нiчого, нiчого. Ти сказав правду. Але я з тим москалем не контентний.
   - Що це значить?
   - Бо вiн нiякий вовк.
   - А що ж, по-твоєму?
   - Кацап. Цап. Козел. I правильно. Це назва народна.  Народ  має  рацiю.
Голос народу - голос Бога.
   - Але ж ти сам бачив того Макарова! - вибухнув збентежений Вовк.
   - Найтиповiший козел. З тiєї, пам'ятаєш,  байки  про  двох  козлiв,  що
зустрiлися на вузькiй кладцi.
   - В такому разi й ми козли.
   - За аналогiєю - так. Але я все-таки не погодився б.
   - А що ж, по-твоєму?
   - По-моєму, ми все-таки капуста. Вовк насупив брови. Це виразно йому не
iмпонувало. Але вiн не знав що далi. Не знаходив нiчого дотепного.
   - Яз тобою не годжуся! - кинув понуро.
   - Ха-ха-ха! - добродушно засмiявся Терешко. - I я також. I  я  також...
Це лише  Шевченко.  Капуста.  Головата.  На  городi.  Диференцiйована.  Не
шаткована й не квашена. Для  кожного  -  хто  йде,  той  i  скубе.  Кожний
козел... I навiть заєць.  Ха-ха-ха!  Но-но-но,  Гавриле!  Не  гнiвайся!  Я
тiльки так собi... для прочищення шлунка. I ти  почав  цю  мову.  До  того
iнколи й капуста скубе козла. Навiть капуста! Але, як  з'являться  справдi
вовки, не лише у вовчiй шкурi, може бути конфуз...


   Розмови, розмови й розмови. Особливо коли в кiнцi листопада перейшли на
зимовi квартири i зайняли куток Залужжя на пiвденно-схiдному Дерманi,  пiд
Верховецьким лiсом.
   Дермань весь виповнений зимiвниками. На Запорiжжi група упiстiв  Оленя,
на Шинкiвцях залiг Тис. Троян зредукував своїх  -  частину,  кому  ближче,
послав на вiдпустку. Залишилось ядро i тi, що не мали куди йти.
   I повно  по  селi  розмов,  шепотiв,  вiстей,  страхiв.  Вечорами,  при
каганцi, гуртами. Згадували минулу революцiю. Наприклад, Семен або Грицько
Андрущуки ще добре  пам'ятали,  як  то  вони  в  дев'ятнадцятому  роцi  до
трудового комiтету належали i разом з Каменякою та Комаровим повстання  на
Петлюру в Здолбуновi водили. Або хто ще  не  пам'ятав,  як  то  двадцятого
року, десь так пiд цю пору, а може, трохи пiзнiше - у сiчнi чи щось  таке,
увiйшли поляки i весь народ за шором гумами спороли,  щоб  втихомирити,  а
самого Семена два роки по кущах ганяли...
   А то, диви, Семеновi та Грицьковi дiти, як тiльки пiдросли, як тiльки в
пiр'я вбились, почали з тiєю Україною носитися - та арешти, та  тюрми,  та
Береза. А прийшли "товаришi", то першого ж Семена з Грицьком розпатрошили,
як куркулiв та буржуазних нацiоналiстiв. А що тепера?  Що  далi?  На  кого
черга?  Усi  дерманськi  хлопцi,  усi  до   одного,   у   бандерiвцях,   у
мельникiвцях, у бульбiвцях... Що їх усiх чекає?..
   Розповiдають сни.
   - Снилось менi, людоньки, що рiчка наша,  що  ото  тече  на  Лебедщину,
чисто висохла, а на днi  пiсочок,  та  такий  бiлий-бiлий...  -  оповiдала
Параска Середа.
   Iншiй снилось, що дзвiниця монастирська розвалилася, "а я дивлюся  отак
з Горбайцiв через долину i думаю: це вже татари прийшли, що ото в  давнину
ходили..."
   Ще комусь увi  снi  "всi  дерманськi  сади  почорнiли,  а  на  дзвiницi
монастирськiй вороння-вороння..."
   А тут знов пiшло з хати до хати, що десь  там  на  Шинкiвцях  Хведоську
Махобеїху за "велику губу" шомполами спороли, а там як грiм  серед  ясного
неба, що старого управителя Хшона знайшли мертвим  i  докторового  сторожа
родину вирiзали. Казали, що вишукують донощикiв, i то так "вишукують", щоб
з них i племени не зосталося, бо, мовляв, ми самi себе нищимо i, як тiльки
ворог у хату, - навперейми один на одного доносимо та топимо.
   До Трояна, що отаборився на Залужжi у хатi-пустцi своєї  тiтки  Зiньки,
яка давно померла, жiнка брата Каленика, пишна чорнявка  Домаха  прибiгла,
впала перед ним навколiшки i заломила руки:
   - Ой, рятуй, брате! За Калеником приходили! Троян  уста  закусив,  лють
його пойняла.
   - Знаєш що, Домахо! - сказав твердо. - Наш той братчик  давно  шибеницю
заслужив!
   - Але ж брат рiдний!
   -  Брат  то  брат!  А  хто  то  за  "посполитої"  командантовi   списки
виготовляв, а хто з тiєю кобильчиною возився  та  тi  шiстнадцять  мiсяцiв
тюряги впiймав, а хто то хлопцiв большевикам видав? Брат, кажеш?
   Все-таки Троян до штабу Рубана поїхав, i там йому  показали  чорним  по
бiлому, що той  самий  "брат"  тепер  у  Рiвному,  у  такого  Брушецького.
Донощиком. Троян лише головою похитав.
   А коли вертався - довго над  цим  роздумував.  Болiло  в  нутрi.  Такий
хлопець. Красунь. А таке зiлля!.. I з рiдної крови!..
   Мiсяцi листопад-грудень були морознi, але безснiжнi.  Глибокий,  сухий,
пухкий снiг випав аж пiд  наше  Рiздво.  Небо,  дерева,  земля  злилися  у
срiбно-бiлу масу...
   Над Залужжям, понад срiбними стрiхами, вечорами й  ранками  вився  дим,
над Запорiжжям  заходило  червоне  сонце,  над  Верховом  сходило.  Ночами
мiдяний мiсяць спiдповнi, як i всi роки,  як  i  завжди,  спокiйно  висiв,
немов образ, над садами та  гаями.  Рiздво  славилось  своїм  предковiчним
порядком - тисячу дев'ятсот сорок друге за чергою, коли то десь там у  тiй
далечi народилась Дитина, що була послана Отцем Небесним, щоб  спасти  цей
грiшний свiт, який саме в цi днi, вiд краю до  краю,  обнятий  смертельною
боротьбою.
   Люди, як i всiх минулих рокiв, за виїмком хiба  двох  рокiв  совєтської
iнвазiї, на санях i пiшо, одягнутi у святочнi кожухи, гунi, брьохаючись  у
глибокому снiгу, в сiрiй, пронизливiй ночi спливали з усiх горбiв i куткiв
в напрямку двох - парафiяльної  i  монастирської  -  церков  на  всюнiчну.
Незважаючи на  обставини,  на  хорах  парафiяльної  церкви  гримiв  знаний
дерманський мiшаний хор, отець диякон Дам'ян, стрясаючи своєю  сивою,  але
все ще бурхливою чуприною, виголошував єктенiї, а в монастирi, як i в  усi
iншi роки, гурток монахiв виконував свою традицiйну Богослужбу.
   Дермань, вiд краю до краю, справляв Рiздво.  Брьохались  попiд  вiкнами
хлопцi й дiвчата з колядою - iз звiздою i без  звiзди,  спiвали  предвiчнi
"Що то  за  предивна",  "Небо  i  Земля",  "Христос-Спаситель",  до  цього
додавали "Ой видить Бог, видить Творець" та "Бог предвiчний" - що  прийшли
сюди вже не так давно.
   У хатах, як звичайно, горiли печi, дим  валив  з  димарiв,  варилось  i
смажилось для живота i душi,  наповнялась  теплом  кожна  хата,  свiтилась
гасовими   лампками,   а   столи,   застеленi    бiлими    старосвiтськими
настiльниками, гнулися вiд смаженi, печенi, капусти, голубцiв,  вареникiв,
бо нiчого цього року не вiдвозилось, не  продавалось,  не  вiддавалось  на
"хлiбозаготовку" чи деiнде, а все споживалося вдома.
   Дiсталось i "своїм хлопцям", тобто партизанам, лише їх команда  на  цей
раз заборонила  їм  те,  що  зветься  "гуляти",  на  превелике  здивування
дерманцiв, якi не звикли справляти це свято насухо.
   - Що це менi за солдати, що  не  п'ють  горiлки!  -  казав  старий,  ще
царський артилерист Миколай Балаба,  пропонуючи  "квартирантам"  по  чарцi
самогону. - А я вам хочу таке сказати, - вiдповiдав вiн на  пояснення,  що
українськi партизани мусять бути тверезими i всiм добрий приклад давати, -
я вам хочу сказати, що свiт робиться  не  самими  святими,  а  що  вже  до
солдатiв, то ця порода людей лише тодi на мiсцi, коли потрапить, як  то  в
нас казали, чортовi в вiчi глянути i бровою не моргнути! I  скажу  вам  ще
одверто. Я чоловiк прямий, що на думцi, то й на язицi... Менi  ваш  лад...
Нi, нi! Не дуже! Тихi такi та лагiднi, нiби монахи... Що ви собi  думаєте?
Он iдуть на вас москалi, а тi, кажу вам, - я  їх  знаю  як  облуплених!  -
чортяки, кажу вам, просто чортяки. Б'ються! I рвуть! I  деруть!  I  зубами
гризуть! А як розлютуються - жiнка не жiнка, святий не святий -  давай,  i
баста! А щодо оцього ось питва, кажу вам, то в революцiю з рiчки пили.  Як
воли! Спускали в рiчку спирт з гуралень, а вони - вiдрами, а не було вiдер
- лягали на пузо i смоктали... То вам солдат! Га?
   - Ми такими не хочемо бути, - вiдповiдав Балабi iдеологiчний iнструктор
Марко.
   - Ну, то ви з ними й програєте! Святi завжди з чортом програють.
   - А що б ви самi сказали, коли б нашi козаки та почали по хатах  гуляти
та з дiвками спати? Що?
   - Що? Нiчого! Сказав би: сам був таким! Сам гуляв! Сам дiвок любив!
   - Вояки не мають бути дикунами, - перечив iнструктор.
   - Але й не святими угодниками Божими. Де вiйна, там...  вiйна!  Ти  сам
знаєш.
   Троян трохи виломився з партизанства, вiн був дерманець iз Запорiжжя, а
тому, святкуючи, зробив запас - кварту на  душу,  а  до  того,  як  благав
Терешко у своїй "молитвi", - "пудiв десять", але не свинки,  а  справжньої
свинi i цiла телиця лягли "пiд ялинкою".  Був,  розумiється,  i  дiдух,  i
кутя, i молодицi, i  дiвчата.  I  вдарили  гопака  пiд  розтяжну  Клима  -
одинокого гармонiста... А коли йому вказували на iнших партизанiв, як вони
справляють, вiн тiльки вiдповiдав:
   - То вони з нашої чудової Галицiї... Святi та  Божi.  Ми  тут  в  iншiй
культурi квасились. Ми ведемо свою лiнiю вiд Байди, що на гаку  в  султана
турецького за ребро почеплений висiв.
   I жарили разом, гурбою, хто не був, про Нечая, аж вiкна бряжчали.  Було
дуже близько до часiв Нечая, щось так, нiби ось воно було вчора. За столом
возсiдав Троян в шкуратянцi наопашки, при револьверi, бiля нього справа  й
злiва Царенко, Залiзняк, Терешко, Булава,  i  iншi,  i  iншi,  громадський
магазей, обернений  у  залу,  був  набитий  бiйцями,  як  грибами.  Навiть
програму дали, виступали i солiсти, i танцюристи,  i  з  вiршами  виходили
бригаднi "вiршопльоти". А реготали справдi як чорти,  аж  бiднi,  небiленi
стiни магазея трiскали...
   Перший день провiв Троян, як кажуть, вдома, мiж своїми. Другий - поїхав
на Запорiжжя до рiднi, до жiнки, до сина, до сусiдiв, де на нього  чекали,
мов на архиерея, повний стiл i мало не цiле Запорiжжя.
   Правили свято у хатi дядька Михайла, що була найбiльшою, пiд бляхою,  з
пiдлогою, з мальованими вiкнами.  I  коли  пiдняли  першу  чарку,  то  сам
Михайло, що засiдав на родинному тронi, сказав промову, чого вiн нiколи не
робив. Трохи тремтячим голосом вiн почав з того, що:
   - Все-таки, як не кажiть i як воно тут у нас не тiсно,  а  все-таки  ми
святкуємо це свято, я б сказав, перший раз в iсторiї! Не  дивуйтесь!  Наша
iсторiя тут i далека, й недалека. Я вам скажу: Бог сам  знає,  якi  тiльки
часи не проходили понад нашими головами, але... Люди! За  наших  прадiдiв,
дiдiв i батькiв один тiльки раз, одне тiльки Рiздво ми святкуємо  самi,  з
собою i мiж собою. Це - сьогоднi!
   Менi ось молодий сусiд пiдказує, що було у нас, либонь, i ще дещо...  I
вiсiмнадцятий  рiк!  Знаю.  I  дев'ятнадцятий!  Також   знаю.   I   навiть
двадцятий... Але, хлопцi, ви тодi  були  ще  в  пелюшках,  а  ми...  ми  в
темнотi! Було! Що й казати! Було бiльше, нiж сьогоднi! Було  багато!  Коли
до нас першої недiлi Великого посту тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого  року
ввiйшов Перший Сiчовий полк, щоб усмиряти наше повстання,  ми  тiкали  вiд
нього, як... ну, як вiд чуми! Всi  нашi  хлопцi  -  матроси,  артилеристи,
кавалеристи, пiхота, всi нашi георгiївцi тiкали в Бущенщину, а  я  з  ними
також... України ми тодi... скажу вам, не знали. Вона до нас прийшла,  але
ми її не пiзнали. Здобули її, як i казав Шевченко, таки окрадену!
   Була напружена, тремтяча, як тятива лука, атмосфера, очi всiх  дивилися
у рот Михайловi, i всi помiтили, як по його поморщеному обличчю при  словi
"окрадену" покотилися двi сльози, якi вiн не змахнув рукою, бо,  очевидно,
боявся, щоб тим не звернути на них уваги.
   - Що б ви сказали тепер, мої дiти, онуки й  правнуки,  коли  б  до  вас
прийшла така Україна, як тодi? Ви б навколiшки полiзли навпроти неї! Ви  б
цiлували слiди, де ступала її свята нога. Скiльки крови пролили ви  за  цi
роки за неї! Скiльки вас  замучено,  скiльки  розтерзано,  скiльки  мучать
тепер, скiльки замучать завтра? Я не знаю... Душа моя неспокiйна! Душа моя
болить! Я боюсь... що i наш Дермань засучать!  Бо  вже  надто  вiн  за  ту
Україну! А проти неї, як чую - з Лондона  он  кажуть,  -  триста  двадцять
сталiнських дивiзiй. Триста двадцять, дiти мої! Не заплющуйте на це  очей!
Але - не пiддавайтесь нi один! Нiколи!
   I коли випили всi  без  єдиного  слова,  i  коли  опiсля,  щоб  вернути
настрiй, виступив "сам" Троян, вiн лише сказав, що триста двадцять дивiзiй
iсторiї не почнуть i не скiнчать, що, крiм дивiзiй, в iсторiї  є  ще  iнша
сила. Вона iнколи падає з неба, як спiла груша, i не стямишся, як б'є тебе
просто в лоб! Так, братця! Шевченко нам сказав?  Сказав!  Встане  Україна?
Встане! Як, коли - завтра, пiслязавтра, за рiк, за сто лiт? У кожнiй нашiй
душi може вмiститися триста двадцять дивiзiй, якщо  ми  того  захочемо!  -
виголосив бадьоро Троян, i всi очi, що дивились  на  нього,  заграли,  мов
струни. Сипнуло свiтлом, яснiстю, надiєю.  Стало  знов  шумно,  i  весело.
Понеслася через стiл чара за чарою, зiрвалась пiсня, мов циганка, брязнула
кастаньєтами, понесло запахом хмелю,  що  в'ється  на  тичинi  i  п'янить,
навiть коли б'є його мороз.
   Можливо, це було справдi останнє  таке  Рiздво.  Трояна  пiдкидали  пiд
стелю тричi, гойдали дiда Михайла i танцювали, хоч за звичаєм на Рiздво ще
не танцюється, але прийшов Михтод iз скрипкою, i ноги самi пiшли, дарма що
грiх. Помiст Михайлової хати вгинався  пiд  українським,  як  буря,  хижим
танцем, що його вiки принесли на жилавi ноги, на сильнi груди,  на  гаряче
серце.
   А коли по пiвночi розходилися -  хто  куди,  непомiтно,  а  разом  дуже
помiтно, - нiби влетiла жар-птиця, появилась поза  плечима  iнших  Домаха,
Троянова братова. Маруся, що була тут же,  як  глянула  на  неї  -  так  i
вмлiла, нiби її туманом пойняло. Маруся знала, що Домаха зайшла за Яковом,
знала, що Якiв не попустить, а  разом  знала  силу  своєї  братової,  тiєї
вiдьми з її злодiйськими зiрками, знала, що не так Каленик, як  вона  всiм
тим чортам служить i що це вона  згорнула  його  в  клубок,  мов  прядиво,
кидала сюди й туди задля багатства, задля слави, щоб залити ту свою жадобу
грiха i розкошiв.
   Домаха - чортове накорення, правнучка проклятого Ляша, що повiсився  на
бантах за  лярву  з  лiсничiвки  князя  Сангушки.  Домаха,  що  вийшла  за
Каленика, за його чуб, за його сильну руку, за  його  погляд  вишневий,  а
разом огненно-залiзний.
   Домаха продерлася в метушнi до Трояна i шепнула йому гарячим шепотом:
   - Братiку! Хочу з тобою двоє слiв! Вступи до мене!
   Троян з поспiху вiдповiв:
   - Не зараз!
   У Марусi, що пiдступила з лагiдним  своїм,  благальним  поглядом,  Якiв
спитав:
   - Чого вона хоче?
   - Каленик! - вiдповiла та.
   В серцi Якова повернувся цвях, вiн був п'яний, а в такий  час  усе,  що
було в ньому, загорялося, а разом з тим загорялась i любов  до  брата,  що
його  колись  у  дитинствi  найбiльше  любив  i  жалiв,  як  раненого,  як
покинутого на дорозi,  самаритянською  любов'ю,  любив  i  хотiв  зняти  з
ешафоту, з-пiд сокири, що занеслася над ним невидимо...
   I на цей раз зiгнувся Якiв пiд тим старим тягарем своєї  любови,  дарма
що був залiзним воїном, i ген-ген пiзнiше, пiд ранок, коли вже майже нiхто
в хатi не лишився, коли й Маруся, не дiждавшись, вiдiйшла, щоб глянути  на
сина, вiн вийшов затильними дверима  i  через  город  глибоким  по  колiно
снiгом попростував до рубленої, нової Каленикової хати, що стояла на  краю
їх садиби пiд ляшiвським лiшником, свiтячись ванькирним вiкном,  завiшеним
червоною плахтою.
   Домаха чекала, либонь, на пальчиках, бо на перший стук вiдчинила дверi,
вибiгла в сорочцi, розхристана, в легкiй,  короткiй  спiдницi,  перейнятiй
пояском.  У  хатi  бiло  натоплено,  у  ванькирi   тапчанець,   застелений
пасмужистим килимком, на стiнi кiлька фотографiй у золочених рамцях, а мiж
ними i його, Трояна, коли був ще молодим уланом,  при  шаблi,  навiть  сам
забув, у тiй рогатiвцi...
   Увела його до ванькира, дивилась на нього, очi i уста тремтiли  смiхом,
лампка блищала на коминку.
   - Сiдай, Якове. Давно в нас не був...
   Сiв на тапчанику (був м'який, на пружинах), витягнув  ноги,  не  оббитi
вiд снiгу, поглядав по стiнах, не вiдповiдав на мову Домахи.
   - А ми тебе часто згадували. I вiн також... Може, хочеш чаю? А  може...
вип'ємо? У .мене тут ось коньяк... той самий, з Рiвного. Три зiрки...
   I коньяк, i двi кришталевi  чарки,  i,  здається,  срiбна  таця  стояли
готовi разом з краяною дерманською ковбасою.
   - А де ж вiн? - озвався нарештi Троян.
   - Не знаю! - коротко вiдповiла, наливаючи чарки.
   - Я вже випив, - сказав вiн.
   - Але не в мене:.. Не в брата... Ти ж наш звичай  знаєш.  Так  дай  нам
Боже! - пiдняла свою чарку, подивилась на нього великими своїми оливковими
очима з посмiшкою на червоних, повних устах.
   Мовчки простягнув руку за чаркою i випив.
   - Чого такий гордий? - запитала. - Не говориш...
   - Що тут скажеш?
   - Як що? Я ж тебе не обидила... Не зчарувала, не  зрадила,  не  вiдбила
коханої... Вiн мовчав.
   - Роздягнися. Скинь ту шкуру! Тут тепло.
   - Чого хотiла? - спитав вiн її нагло i налив сам ще чарку.
   - Подивитись на тебе, - посмiхнулась i додала: - А менi? Не наллєш?
   Налив їй також.
   - Кажи, чого хотiла? - запитав знов, i в голосi  його  почулась  гостра
нотка.
   - Сам знаєш! За братом твоїм полюють, як за вовком! -  пiднесла  тон  i
вона.
   - Ну, так що?
   - Що? Якове! Пам'ятай моє слово: згине вiн - згинеш ти!
   Вiн байдуже посмiхнувся. Потiм глянув на неї.
   - Що далi? - спитав, вийняв капшук з тютюном i почав крутити  закрутку.
- Ти така, бачу, розлютна, Домахо, - промовив  спокiйно.  -  Знаєш,  скажу
тобi: Каленик не мiй брат i не твiй чоловiк. Каленик - наше,  твоє  й  моє
лихо. Думаєш, що я можу йому помогти... Коли ще  ми  були  дiтьми,  одного
разу вiн на моїх очах забив ложкою каченя. I, коли я його  за  те  вдарив,
вiн укинув мою шапку до нужника. Це була моя мрiя  -  та  шапка,  з  такою
звiздою, як у тих семiнарських учнiв, я її виплакав у матерi, i Каленик це
знав. I я тобi ще одне скажу: вiн  мало  не  отруїв  нашої  мами.  Намiшав
вовчих ягiд до малин, а сказав, що то чорницi. I, незважаючи на все те,  я
його любив. Менi було його шкода, i я завжди хотiв йому помогти.  Але  вiн
не хотiв моєї допомоги. Нiякої допомоги. I нiчиєї. Вiн - виродок!
   Тепер мовчала Домаха. Вона одвернула  голову  вбiк,  її  пишнi,  високi
груди помiтно здiймалися пiд сорочкою.
   - Я знаю, що ти його любиш, - сказав Якiв.
   - А може, й нi! -  капризним,  сердитим  голосом  вигукнула  Домаха.  -
Звiдки знаєш, що люблю? Любила! Так!
   - То чого вiд мене хочеш?
   - Може, хочу не вiд тебе, а тебе! Може, ти менi сподобався! Може...  Он
постiль! Лягай! А нi - приходь завтра, кожну нiч! Зацiлую! Ти ще не  знаєш
моїх пестощiв, Якове!
   Троян нервово вдихнув  повiтря,  вилицi  його  напружилися,  потiм  вiн
сильно потягнув дим цигарки i так  на  хвилинку  застиг,  нiби  збираючись
стрибнути.
   Домаха дивилась п'яно i хижо, брови її зсунулись в одну довгу,  вигнуту
смужку.
   - Ех, Домахо! Знаєш що? Не його, а тебе б... хм... бити!
   - Бий! На! Бий! - розiрвала вона враз пазуху, вiдкриваючи мiцнi,  бiлi,
повнi груди. - Бий! Чого гапиш?
   Була дiйсно люта, бачила, що вiн захитався, вiдчувала свою всепокоряючу
силу, розумiла, що його слова розчиняються в цьому повiтрi, мов вiск перед
огнем. I, коли вiн встав, налив ще одну чарку,  випив,  закусив  цигаркою,
затягнув мiцнiше ремiнь з кобуром  револьвера  i  без  "добранiч"  вийшов,
приголомшена, лише кинула йому навздогiн:
   - Приходь завтра! Твоя Маруся холодна, як жаба!
   Невiдомо, чи вiн чув цi слова. Сiнешнi дверi брязнули, i,  коли  Домаха
кинулась до вiкна, вона побачила  лиш  чорну,  рухливу  пляму,  що  швидко
зникала на бiлому тлi.
   Троян, здавалось, не йшов, а тiкав з цього мiсця, здавалось, отрясав  з
себе якесь смiття. Не тримаючись стежки, що зливалася з  бiлим  довкiллям,
через нерiвний город, через розхитаний плiт, пригадуючи  парубоцтво,  коли
то ходилось на вечорницi i стрибалось через плоти, перескочив  у  подвiр'я
своєї жiнки. Отямив його крик пiвня, що несподiвано закукурiкав майже  над
головою, нагадуючи, що вже близьке свiтання.
   Маруся чекала на нього. П'яний, розбитий, ввалився  до  сiней  i  почав
оббивати снiг з чобiт.
   - А що? - спитала Маруся. - Бачив? Напевно, всi свої принади показала -
вуличниця паскудна! Вона тут усiх принаджує. За нею,  мов  собаки  тiчкою,
бiгають. З Рiвного якийсь приходить потайки, ночами. З нею ще якась  дiвка
ходить, така ж, як i вона... Щось вона недобре затiває. Боюсь я, Якове! На
тебе вони, як кiт на мишу, чигають.
   - А ти б перейшла до батькiв...
   - Та господарства якось жалко.
   - Нема тепер господарства...
   - Для таких, як ти, нема. А для нас... Як щось станеться - куди пiдемо,
що будемо їсти?


   А за кiлька тижнiв пiсля цiєї  ночi,  одлижаного,  туманного  ранку  на
полях, на пригiрку, перед запорiзькими садибами  несподiвано,  як  грiм  з
ясного неба, затарабанили кулемети.
   Люди, хто як був, виривалися з хат i тiкали  вниз  до  рову.  Нiхто  не
знав, що сталося, лише гналися, лише тiкали, лише хотiли десь сховатися...
I лише чути було  з  другого  боку  рову,  отак  як  вiд  Середи  -  також
стрiлянину. Всi знали, що там, кватирували упiсти.
   I враз з хати вирвалась Домаха - неодягнена, розпатлана  -  i,  замiсть
бiгти, як i всi, до рову, мов божевiльна, погналася навпроти поля, на весь
голос кричучи:
   - Не стрiляйте! Не стрiляйте!
   Вiтер бив її в обличчя, куйовдив волосся, її голос губився в  просторi.
Саме в той час вихопилась i Маруся зi своєї хати з  Улiянчиком  на  руках,
намiрилась була бiгти до  яру,  та  почула  Домаху,  вибiгла  на  край  до
черешень i почала гукати:
   - Домахо! Куди бiжиш? Вернися!
   I в той момент з  поля  сипнула  серiя  з  кулемета.  Домаха  й  Маруся
попадали мов скошенi. Лише  Домаха  впала  одразу  ниць,  а  Маруся  тiсно
пригорнула дитину, сильно, мов  п'яна,  похитнулась,  пробiгла  ще  кiлька
крокiв до хлiва i тут упала, але боком, щоб захистити дитину.
   То були мадяри. Цiлий батальйон. Вони вдерлися до  передпiльних  осель,
запалили на Балабах i Середах кiлька  хат,  але,  коли  з-за  рогу  почали
натискати упiсти, вiдступили у напрямку Чеської Борщiвки.
   Здавалось, усе довкруги  горiло,  величезна  хмара  диму  здiймалася  у
сiрувату  просторiнь,  несло  згаром.  Люди,  як  довiдались,  що   мадяри
вiдiйшли, почали  вертатись  назад,  i  старий  Михайло,  iдучи  вiд  рову
ковзькою стежиною, випадково вглядiв маленького Улiянчика, що бiг  стежкою
вниз. Вiн упiймав його,  став  розпитувати,  куди  бiжить,  де  мама,  але
хлопчик лише кричав:
   - Моя мама впала! Моя мама впала!
   Згодом  знайшли  Марусю.  Вона  ще  жила,  але,  поки  її  донесли   до
Каленикової хати, що одиноко, якимсь дивом залишилась  цiлою,  Маруся  вже
була мертва. Все, що було на нiй, просякнуло кров'ю.
   Домаху геть пiзнiше знайшли на полi, i так їх одну побiч одної  поклали
на долiвцi. Не було кому нi вбирати, анi плакати. Ледве знайшли теслю,  що
згодився розшукати дощок i збити домовини.
   Мадяри також мали втрати, але вони всiх своїх убитих i ранених  забрали
з собою. Упiвцi нiяких втрат не мали, хоч було їх всього два рої.
   Та на цьому справа не скiнчилась. Якусь годину  пiзнiше  вiсть  про  це
донеслася до Трояна, що  був  на  Залужжi,  i  вiн  негайно  вислав  кiнну
розвiдку навздогiн мадярам, а сам, зiбравши з десяток пiдвiд,  посадив  на
них вiддiли Булави та Залiзняка i погнався,  скiльки  було  сили,  лiсовою
дорогою на Бущу, а там долиною Збитенки щодуху в напрямку Мостiв. Вiн  був
певен, що мадяри пiдуть тудою, бо там далi,  у  Шумську,  вони  мали  свою
випадову базу.
   Троян не помилився, попав саме в точку. Ще  не  доїхав  до  Мостiв,  як
помiтив здалека валку авт, а з нею колону пiших, що  поволi  висувались  з
лiсу нерiвною, глибокою  дорогою.  Вiн  скомандував  зробити  розстрiльну,
залягти  i  вiдкрити  по  мадярах  огонь.  Не   чекаючи   такого,   мадяри
розгубились,  почали  залягати,  пробували  вiдстрiлюватися,   але   сорок
автоматчикiв сипали  на  них  своїм  шротом;  переднi  машини  загорiлися,
загатили дорогу, зчинилась панiка, однi почали бiгти пiд  огнем  назад  до
лiсу, а iншi викинули бiлий прапор.
   Вечорiло, пролiтав легкий снiжок. Мостиською долиною вiд ставу  тягнуло
холодом, несло назустрiч партизанам  згаром  i  димом  бензини.  Партизани
припинили огонь. Мадяри, у  своїх  бронзового  кольору  унiформах,  стояли
юрбою над валом з пiднятими руками. До них з автоматами напоготовлi поволi
заснiженою долиною наближались троянiвцi.  Троян  iшов  на  чолi  i,  коли
наблизився, гукнув по-нiмецьки:
   - Прошу командира вийти сюди!
   Негайно з юрби мадяр виступив офiцер,  швидко  пiдiйшов  до  Трояна  i,
ставши наструнко, заявив:
   - Ми, третiй батальйон шiстнадцятого полку гонведiв, здаємося в полон!
   Почали обшукувати полонених, зносити докупи трофеї, пiдбирати мертвих i
ранених. А як стемнiло, на Мостах,  у  хатi  мельника,  на  допитi  майора
гонведiв Варги Троян довiдався, що майоровi була обiцяна  нагорода  i  два
тижнi вiдпустки за  розгром  Троянової  ватаги,  а  також  що  провiдником
мадярiв був якийсь цивiльний,  правдоподiбно  мiсцевий,  молодий  чоловiк,
який,  одначе,  лишився  на  Борщiвцi...  Пiсля  опису  зовнiшности   того
провiдника Троян одразу пригадав свого брата, але не сказав  нiчого.  Далi
майор гонведiв заявив, що засадничо командування мадярських залог на цьому
теренi не має бажання втручатися у мiсцевi справи, що воно розумiє  вимоги
мiсцевого населення i навiть готове  укласти  з  українськими  партизанами
таємний договiр про взаємну нейтральнiсть. Майор просив указати, до  кого,
коли i як можна у цiй справi звернутися, а тим часом вiн дає  слово  чести
мадярського офiцера, що, коли його  вiдпустять,  анi  вiн  сам,  анi  його
батальйон не братиме участи в акцiях проти українцiв.
   Над ранок обидвi сторони розiйшлися.
   Обтяженi багатою здобиччю, включно з двома  легкими  автомашинами,  пiд
раннє свiтання, зовсiм соннi i втомленi, верталися  троянiвцi  -  однi  на
квартири на Залужжя, iншi на Попiвщину, де мали свої магазини.  А  другого
дня, з невеликою групою автоматчикiв, Троян брав участь у  похоронi  своєї
Марусi i братової Домахи. Церква була повна  людей,  спiвав  великий  хор,
отець Дормидонт зворушливо правив панахиду. В голосi  отця  звучали  жаль,
розпач, благання. Його власних троє синiв i двi  дочки  загинули  протягом
останнiх рокiв по тюрмах, концентрацiйних таборах, засланнях.
   Цi двi новi жертви були для отця Дормидонта лише  продовженням  тiєї  ж
лiнiї буття на цiй землi, i тому вiн, що вiрив у Божу волю, був у великому
моральному клопотi, бо не мiг збагнути, якими саме шляхами ходить та  Божа
воля, що так жорстоко переслiдує малих  i  невинних.  У  своїй  прощальнiй
промовi вiн висловив думку, що "людина може дiйти до краю свого  терпiння,
що закони Смерти, закони Огню можуть стати для неї незрозумiлими, що в  її
серце може зайти розпач, i тодi не знайдеться анi на  землi,  анi  в  небi
сили, що могла б спинити дiяння такої людини".
   Невiдомо, чи зрозумiли слухачi отця Дормидонта, але коли й не зрозумiли
його слiв, то зрозумiли його чуття. Сльози текли по  обличчях  жiнок,  мов
занiмiлi, стояли чоловiки, кадильний дим зносився пiд баню  церкви,  звуки
"вiчної пам'ятi" розливалися й заливали простiр.
   Троян стояв мов витесаний з каменю i дивився у восковi обличчя Марусi i
Домахи. В його душi вiдбувався Страшний Суд. Вiн бачив  увесь  той  довгий
шлях, яким проходять живi, гарнi, веселi, бурхливi  жiнки  й  чоловiки  i,
дiйшовши ось до цього мiсця, таємничо зникають  у  землю,  розчиняються  в
космосi, в Божих просторах,  де  нема  нi  кiнця  нi  краю.  Господи,  дай
збагнути твою незбагненну велич!
   I при цьому, якось ненароком, нехотячи, Троян згадав брата  свого.  Вiн
глянув на намальовану на вiвтарi темною фарбою голову з терновим вiнком на
скропленому кров'ю чолi, пригадав собi слова всепрощення, i йому зробилося
так боляче, нiби вiн випив огонь. Вiн виразно зрозумiв, що в  цьому  мiсцi
мiж ним i Людиною в терновому вiнку стоїть неперехiдна межа. I не лише мiж
ним i Людиною  -  мiж  багатьма  i  Людиною.  Мiж  Богом  i  Людиною.  Мiж
Соловками, Колимою, Бухенвальдом  -  i  Людиною.  Мiж  тими  мiльйонами  й
мiльйонами по всiй широкiй землi, що сьогоднi стоять проти  себе  самих  i
проти Людини в терновому вiнку.
   Троян був потрясений, пригноблений. Не вернувся  на  Запорiжжя,  вiддав
сина  тещi,  а  сам  пiшов  на  Залужжя  i  зачинився  у  своїй  хатинi  з
найближчими.
   Ця стародавня, рублена, похилена на захiд хатина. Цi її троє кволих, на
чотири шиби, вiконець. Цi  задимленi  й  засидженi  мухами  сволоки  барви
вудженої шинки, цi лави широкi, вичовганi, шашелем сточенi, цi iкони темнi
й злинялi, цей стiл кривоногий, розхитаний.
   Троян пригадує, коли тут ще жили тiтка Зiнька, дядько Корнiй, їх  дочка
Катерина, їх зять Павло. Пригадує, як  вiн  тут  одного  разу  ночував  ще
школярем, спав на отiй он лавi пiд вiкном. Було душно  i  чадно.  Раненько
тiтка Зiнька затопила в печi i напекла пiдпалкiв, що вiн їх  потiм  нiс  у
своїй шкiльнiй торбинi i що пахли рiпаковою олiєю.
   Троян тут був сам iз собою, або сам iз своїми, нiкому  не  перешкоджав,
нiкому не  вiдбирав  мiсця.  Його  варта  мiстилась  через  сiни  у  малiй
"дiдовiй"  хатинi.  По  всiх  стiнах,  мов  у  музеї,   висiли   автомати,
пантронташi, кобури, на столi лежали розгорненi мапи, пiд сволоком  висiла
на дротинi лампа-лiхтар, надбита й закурена.
   Цього вийняткового вечора поговорив Троян трохи  з  Царенком,  поснував
якiсь новi свої плани, подумав, що i як з тими пюцами та даргелями, а коли
Царенко вiдiйшов - лiг на своєму вимощеному соломою лiжку, заклав руки  за
потилицю, дивився в стелю, але нiчого там не  бачив,  i  так  думав  i  не
думав, здавалось, засипав, а одночасно всi подiї останнiх двох  днiв  були
бiля нього i в ньому.
   У дверi двiчi застукали.
   - Хто? - озвався Троян, не встаючи.
   Вартiвник назвав себе.
   - Входь!
   Вартiвник увiйшов.
   - До вас, командире, якась баба проситься, - проговорив сирим,  дубовим
голосом, з нерозлучним автоматом начерезруч.
   - Що за баба? - спитав Троян з нехiттю.
   - Не знаю. Не каже, хто вона. Каже - до вас.
   - Пусти! Лише обшукай.
   Рипнули старечi, замокрiлi вiд  пари  дверi,  i  на  порозi  з'явилася,
справдi як сiльська баба, в короткому кожушку i великiй хустцi, Вiра.
   Троян нiяк цього не  сподiвався.  Швидко  пiдвiвся.  Не  мiг  приховати
збентеження, а разом зацiкавлення.
   - Дозволь увiйти, - сказала Вiра своїм  свiжим,  соковитим  голосом.  -
Добрий вечiр!
   - О! Яка несподiванка! Добрий вечiр! Заходь,  заходь!  I  сiдай!  Якими
такими вiтрами? - заговорив Троян, але з мiсця не рушився i  не  подав  їй
руки.
   - Дай лише вiдсапну. Вiтер. Iз сил вибилась,  -  справдi  вiдсапуючись,
нiби вона бiгла, казала Вiра, присiвши, як була, на лавi пiд автоматами  й
гранатами. - Вiд монастиря йшла пiшки...  Темно...  А  я  боюсь  собак,  -
говорила поволi, розмотуючи хустку, розщiбаючи кожушок, виймаючи  цигарки.
- Частуйся! - простягнула Трояновi цигарку.
   - Заслабе. Вiдвик.  У  мене  там  кришанка,  -  сказав  Троян  не  дуже
привiтливо.
   - То, може, почастуєш?
   - Газета. Перегорить горло.
   - Хай горить. Не вперше. Давай! Це справдi вата, - домагалась вона. Вiн
узяв капшук з телячого пухира, що лежав на досяг руки на  столi,  i  подав
їй. Обоє закурили.
   - Отже, яким вiтром? Чим завдячую  цю  справдi  несподiвану  вiзиту?  -
спитав тим же стриманим тоном.
   - А! Рiзними вiтрами. Маю до тебе багато справ.
   - Звiдки дiзналась про мою берлогу?
   - Довго казати.
   - А ти коротко.
   - Вiд Домахи.
   - А ти з нею возилася?
   - Приходилось.
   - Iз братiком бачилась?
   - Нi.
   - А як же там Пюц, Даргель?
   - А! Можеш уявити! Кислi. Побив їхнi тузи.
   - Ну, i що ж! Чую, батальйонцi зовсiм у лiс подались.
   - Наберуть iнших.
   - Iз захiдних братiв?
   - З рiзних. Iз захiдних, схiдних. З Берлiна новий ес-ес, фон  ден  Бах,
прибуває. I це такий Гiнцнер. Генерал.
   - Чув. I новi розстрiли?
   - Чистять тюрму. Готують мiсця...
   - Ну, а... - повiльно говорив Троян, шукаючи слова  i  струшуючи  попiл
цигарки пiд ноги, - а як там той... твiй... Качан?
   - Не знаєш? Його розстрiляли! Самi! -  швидко,  без  слiду  збентеження
вiдповiла Вiра.
   - Ясно! Цього ми й сподiвались. Сiчених чекiстiв вони не  вживають.  За
їхнiм законом i ти до самої кости трефна, дарма  що  за  них  розпинаєшся.
Боги не приймуть жертви. I де ти така народилася?
   - А от угадай! - викрикнула Вiра виразно, нiби її кольнули.
   Якiв  допитливо  дивився,  було   темнувато,   її   постать   невиразно
вирiзнялась на тлi стiни.
   - А, не важно! - промовив. - Кажи краще, чого прийшла?  Хто  послав?  I
для чого? Ти ж даром землю нiколи не топчеш. Та й небезпека. Остання  наша
зустрiч - просто дивуюсь. Iнший на моєму мiсцi...
   - Небезпека! Яка тепер небезпека! В кожнiй  атмосферi  можна  звикнути,
голубе сизий! Для мене нема небезпеки! А прийшла я ось чого:  дiло!  Гарне
дiло!
   - Знов якийсь Качан?
   - Забудь того Качана. Вагон карбованцiв, що їх привезли до  Рiвного  як
майбутню валюту України, - сказала Вiра.
   - Так що з тими карбованцями? - спитав заскочений Троян.
   - А те, що при бажаннi ти мiг би їх забрати.
   - А що значить забрати?
   - Поїхати й забрати! I нiякого ризика.
   - Жартувати прийшла?
   - Яке жартувати? До Рiвного привезли  вагон  карбованцiв.  I  їх  можна
забрати. Хочеш - скажу як!
   - За кого ти їх маєш?
   - Просто за тих, ким вони є. От  i  герренфольк,  i  раса,  але  iнколи
спритна напiварiйка може водити за нiс найгрiзнiшого орденського лицаря. I
я тобi кажу: iди i забирай пiвмiльярда. Просто хурами. Лежить  i  на  тебе
чекає.
   - Звучить казково, - сказав Троян, цiкавiсть якого помiтно зростала.
   - На нашiй землi тепер чимало казкових дiл твориться. Касиром того  так
званого банку "для України" є пан Мюллер. З Берлiна. У Берлiнi перебувають
його "солодка жiночка" i "солодкi дiтки". А оце недавно американцi скинули
туди чимало тисяч тонн динамiту. I тому пан Мюллер кожного вечора п'є.  Що
має робити? Товариство є, горiлка є.  Пiд  Сталiнградом  б'ють,  у  Сахарi
б'ють, в Берлiнi б'ють. Де подiтися? Куди кинутись?
   Оце заходжу до нього ранком, а у нього погром.  Пiч  розiбрана,  фотелi
догори ногами, а сам лежить долiчерева на канапi носом у  калюжi  з  битих
яєць i хропе. Дивлюсь - течка його розкрита i в'язка ключiв нiби  навмисне
для мене виложена. I документи. Я забрала ключi i документи  отак  просто,
як оту цигарку, i пiшла. А згодом бачила його.  Блiдий!  Нещасний!  "Що  з
вами, регiрунгсрате?" - питаю. "Ах, знаєте! Жах! Суцiльний жах! Ось  лист!
Двоє моїх дiтей! Ви знаєте, що це значить? Для батька?" I я його  розумiю!
Якi там ключi?
   Троян  слухав  напружено.  Мовчав.  Мiркував.  Знав   Вiру,   знав   її
можливостi, знав, що говорить вона недаремно, що має для цього  причини  i
вони напевно цiлком реальнi. Одначе все це  звучало  фантастично.  Не  мiг
уявити, як щось подiбне могло статися, не мiг одразу щось сказати, до того
в пам'ятi все стояла справа Качана,  i  остання  його  розмова  з  нею,  i
всiлякi iншi уявлення.
   Початкове  його  захоплення  уляглося.  Вiн  був  непорушний,   дивився
байдуже. Вона  сидiла  на  своєму  мiсцi,  курила  цигарку  i,  здавалось,
намiрялася щось ще сказати. Троян чекав.  Запала  хвилева  мовчанка.  Вона
почала першою:
   - Але це ще не все, з чим я до тебе прийшла,  -  сказала  вона,  зовсiм
змiнивши тон. - Я довго над цим думала,  довго  вагалася.  I,  може,  знов
будеш здивований. Ти ось хвилину тому питав мене, де я така народилась.  А
як ти думаєш - де? Невже досi не догадався?
   Його зацiкавлення знов швидко верталося, вiн дивився на Вiру напруженим
поглядом, але мовчав. Чекав, що казатиме далi.
   - Не догадався? - продовжувала вона обниженим, iнтимним  тоном.  -  Таж
я... Павлiна!
   - Не може бути! - вирвалось у нього, i вiн навiть звiвся на ноги.
   - Павлiна! - промовила вона знов. - Та! Та сама! Iванова дочка, з  якою
ти бавився в крем'яхи. В яру. На Запорiжжi!
   - Не може бути! - Його очi зробились  великими,  вiн  весь,  здавалось,
застиг.
   - А от може! I це так i є! Хоч вiр,  хоч  не  вiр!  Пригадуєш:  Хведiр,
Iлько, Макар, брат-близнючок Крисанф? Нашi перегони бiля  криничний?  Твої
три вiвцi?..
   Вiн почав ходити по кiмнатi, але не було в нiй йому мiсця.
   - Фантастично! - казав. - I як? I як? Яким чином? Звiдки? - дивився  на
неї пильно.
   - Ось так! Як бачиш! Довга, дуже довга i складна повiсть життя. Але  як
хочеш - коротко перекажу. Ти ж, напевно, знаєш, що народились ми, тобто  я
i брат Крисанф, в революцiю, як батька не було вдома, бо вiн був десь там,
на вiйнi. Я мала зватись Дарiєю, бо в святцях  була  недалеко  Крисанфа  i
Дарiя, а нас було якраз двоє. Але  мати  моя  чомусь  уперлась,  щоб  мене
назвати Павлiною. Брат же лишився Крисанфом.  Батьком  нашим  не  був  наш
батько. Говорять рiзно. Однi - що це був якийсь саперний капiтан,  грузин,
iншi - що це був якийсь iєромонах з монастиря, а то навiть граф Сангушко з
Новмалина, в якого мати  моя  iнколи  працювала.  Так  чи  так,  але  коли
вернувся батько... Не скажу нiчого, ти можеш  сам  собi  уявити.  Зрештою,
пам'ятаєш, яке життя мала я у себе вдома.
   Двадцять четвертого року, як знаєш,  батько  продав  свої  десятини  на
Запорiжжi, забрав нас - свою, як вiн казав, лаю i переселився до Садок, що
бiля Шумська, над границею. Купив там дешево у пана  землю,  i  саме  тому
дешево, що якраз над границею. Границi батько не  боявся,  а  нас  було  у
нього семеро. Я пасла корови i кожний день бачила по той бiк границi людей
у довгих, сiрих шинелях, iз шпичастими шапками.  Мене  манив  той,  iнший,
свiй, заборонений, вiддiлений простiр, я завжди чогось шукала,  завжди  за
чимсь тужила, знаючи, що я в родинi небажана. Не раз  хотiлося  пiти  отак
просто, заплющивши очi,  навпроти  сонця,  i  пiшла  б,  лише  шкода  було
Крисанфа, якого я любила.
   Та одного разу все-таки не видержала. Зiбралась пiд  нiч  i  так  через
поля, через вiвса та ячменi, пiд хмару, що  висувалась  iз  заходу,  пiшла
навмання, без пуття й мети. Гiрко, пам'ятаю, плакала, кликала Божу силу на
допомогу, але йшла i йшла, жебрала, ночувала, де траплялось, i так  дiйшла
до Києва. А там попала до безпритульних. У п'ятнадцять рокiв мало не стала
матiр'ю, у  сiмнадцять  мене  впiймали  на  негарному  вчинку,  i  була  б
потрапила до Сибiру, та, спасибi, слiдчий попався, що, пам'ятаю, сказав:
   "Тобi не волочитися, а дiло робити!" Запитала, яке дiло, а вiн мене  до
колонiї безпритульних справив у Карелiю. Там я висунулась -  за  мови,  за
полiтграмоту, за активнiсть, за бистрiсть розуму. А тодi мене  до  Москви,
до школи, на шпигунку. А далi практичнi вправи - до Парижа, по салонах, по
курортах, до Вашингтона, до Сан-Франциско, до Токiо. Обносили, обтерли,  i
вийшла з мене баронеса фон Лянге. А там, через  Iталiю,  попала  сюди,  до
пана Коха. I от нарештi  коло  замкнулось.  I  нарештi  ось  ти...  Якове!
Пiзнала тебе з першого погляду... Дай ще кришанки!
   Подав їй знову капшука, знов скрутила з газети, була,  можливо,  вперше
так схвильована - наче вона знов те худеньке, дике, довгоноге,  зацьковане
звiрятко, Павлiнка-байстрючок з тамтого боку яру.
   Троян, до краю напруживши увагу, зупинився бiля одвiрка i, спершися  на
нього, застиг нерухомо.
   - Фантастично! - вирвалось  у  нього,  коли  Павлiна-Вiра  замовкла.  -
Просто не вiриться! Нiби якась вигадка! -  Його  голос  при  цьому  зовсiм
змiнився, а вона затягалася  димом,  i  груди  її  хвилювались  пiд  сiрим
вовняним светром.
   - Так, Якове, - промовила Вiра. - Фантастично. I, може, ти знаєш,  чому
так сталося, бо я не знаю.  Я  тiльки  знаю,  що  ми,  дiти  одної  крови,
опинилися на протилежних бiгунах. Чому це так? I  невже  не  можна  знайти
якогось компромiсу? Таж ми живi люди, маємо розум, серце. I  куди  все  це
нас заведе?
   - От, маємо... I розум, i серце, а, видно, все це не дiє. I не вiд  нас
це залежить... Ти лiпше спробуй згадати про це там, з  твого  боку...  Про
розум i серце... Про компромiс... Чи, може, ти вже це робила?  I  що  вони
тобi вiдповiли?
   Вiра мовчала. Здається, вона шукала в собi  якогось  виправдання  i  не
могла знайти.
   - Бачила, що зробили з нашого Запорiжжя? - впав знову запит.
   - Це ще, Якове, нiчого, - вирвалось у Вiри. -  Буде  ще  гiрше!  Багато
гiрше! Буде дуже зле!  I  хтозна,  що  з  цього  нашого  чудового  Дерманя
лишиться. А також ти! Що ти думаєш? Невже ти вiриш у цю свою справу?
   - В Україну, хочеш сказати?
   - Таж Україна i там є.
   - Є! Для тебе є, для мене нема.
   - Але ж це вже так склалося iсторично.
   - Лише я з цим не погоджуюсь.
   - Але ж вони перейдуть через тебе.
   - Через мiй труп? Так! Перейдуть.  Чи  це  їм  уперше?  I  чи,  думаєш,
востаннє? Перейти через труп - не значить перемогти. Нiякий живий i чесний
народ не погодиться з рабством.
   - То вони зiтруть!
   - Мертвi сорому не мають! Стирають Берлiн, може, зiтруть Лондон, стерли
Карфаген, впала Троя. Але Черчiлль он  своїм  каже,  що  треба  битися  на
кожнiй межi, на кожному подвiр'ї, на кожному порозi за свою  свободу.  Чи,
може, гадаєш, що свобода - привiлей бритiв?
   - Але ж вони визволяють! Уяви, що б сталося, коли б тут лишились нiмцi!
   - I нiмцi також визволяли. Бачила портрет з  написом  "визволитель"?  I
сталося б те саме, що й тепер! Через наш труп. Нiколи,  нiколи  не  визнаю
рабського ладу на моїй землi! Звiдки б вiн не походив!
   - Але ж це бiй нерiвний! Безперспективний. Треба шукати iнших  засобiв.
Iнакше з нас нiчого не лишиться.
   - Не кажу - не треба. Треба! Треба конче знайти iншi засоби, але,  поки
ми їх ще не знайшли, що нам лишається? Не маємо авто, треба їхати волами.
   - Це вже питання не авт. Лiтакiв. I ще  бiльше.  Вже  завтра  хтозна-що
викотять на сцену!
   - Але нiчим не вб'ють прагнення честi i свободи! I поки будемо  живi...
Не ми, не я, не ти - нашi дiти,  внуки,  правнуки...  Мила!  Павлiнко!  Ти
прийшла до мене з iншого свiту. Ти -  чудо!  Дивись!  Ця  ось  хатина,  цi
дверi, цi лави, цi образи! Ти була десь там, далеко... I ти вернулась!  До
цього  ось  витоптаного  прапрадiдiвського  порога.  Сама  знаєш,  яку  ти
перейшла дорогу, щоб сюди дiйти. Рiдна моя! Якщо ти не  можеш  зробити  ще
останнього кроку, щоб вийти з-пiд охорони трьохсот дивiзiй  iз  танками  й
лiтаками, пiд охорону моєї сотнi iз самопалами,  -  вертайся  назад.  Мене
залиш. Я свої мости вже спалив. Для мене нема дороги назад. I  менi  якраз
так подобається. Коли б ти знала, яке чисте, легке i ясне моє сумлiння, як
менi радiсно i просторо! - викрикнув вiн радiсним голосом i замовк.
   Мовчала й  Вiра.  її  слова  вичерпались.  Сидiла,  курила  i  обводила
поглядом стiни, обвiшанi, нiби в музеї, зброєю. Не було на них, здавалось,
порожнього мiсця. Автомати,  кулемети,  гранати,  револьвери.  Вiра  якось
поблажливо дивилась на цi речi.  Її  уста  iнколи  здригалися,  нiби  вона
хотiла щось сказати. Троян слiдкував за нею, за її  поглядом,  за  виразом
обличчя i, здавалось, за її думками. В його очах свiтилась  ласка.  I  так
само поблажливiсть.
   - Чи можу я тут у тебе десь переспати? - нарештi запитала Вiра.
   - Отам! Роздягайся i лягай! - вказав на  лiжко,  пiдiйшов  до  нього  i
почав збирати розкиданi автомати.
   - Ну, а... ти?
   - О! Я знайду собi мiсце!  Не  турбуйся.  Ось  тут  вода.  Ось  рушник.
Словом, усi вигоди. Може,  голодна?  Тут  маєш  чай,  бублики.  Нема  лише
шампанського. I теплої води... - Вiн очистив вiд зброї стiл,  поставив  на
ньому мису, склянку, чай, здiйняв з полицi хлiб, шматок ковбаси, цибулину,
сiль i все це порозкладав на столi.
   А потiм вони разом вечеряли. I обмiнювались окремими словами. I  все  з
минулого. А ще пiзнiше вiн залишив її саму. Пiшов спати до сусiдiв.



   VI

   Нiч нiчого не змiнила, не було нi  вибухiв,  нi  патетики,  нi  гарячих
слiв. Було мало сну. Навали образiв i думок заповняли розум, душу,  серце,
нерви, мозок, кров.
   Але настав знову ранок, знов зiйшло  сонце.  Земля  далi  летiла  своєю
дорогою. Десь коло восьмої години Троян застукав у дверi.  Вiра  була  вже
одягнута. Просто i звичайно привiталися. Як спалося? Що снилося?  З  сiней
увiйшов дебелий козарлюга, незграбно несучи  тацю  i  казанок  окропу.  На
столi появились бiлий калач, миска холодцю. Поснiдали й почали  одягатись.
Вiн захотiв її провести.
   Мовчки йшли заснiженою, морозною вулицею.  Лише  коли  дiйшли  до  краю
гори, де дорога спускається до так званого Потапкового млина (що  з  нього
зосталася сама назва), звiдки вiдкривається широкий краєвид сливе на  весь
захiдний Дермань з цвинтарем, каплицею Св. Онуфрiя, верхами  монастирської
дзвiницi та старих, величезних смерек. Вiра знов заговорила.
   - А чи знаєш ти, що сталося з твоєю Шприндзею? - якось  демонстративно,
з ноткою iронiї, запитала вона.
   Питання було зовсiм несподiване, Троян на хвилину  розгубився,  настрiй
його швидко мiнявся. Був це своєрiдний шок.
   - А що? - запитав вiн глухо.
   - Питаю, чи знаєш?
   - Нi. А де вона?
   - Виїхала.
   - Не знаєш куди?
   - До Берлiна.
   - Як? Сама?
   - Нi. Не сама. З таким доктором, що його звали Вiллi. Може,  пригадуєш?
Його прiзвище Баєр. Лицар орденської школи нацiонал-соцiалiстiв.
   - Хм... - здивувався Троян. - А не знаєш, що з нею сталося далi?
   - Здається, перебралась до Швейцарiї.
   - Хм... Цiкаво. I правильно зробила.
   - Але ж вона, здається, i тобi щось таке пропонувала.
   - Можливо. Але я не проходив нiякої такої школи - раз, по-друге...  мої
i її дороги настiльки рiзнi, наскiльки однаковi нашi. А звiдки  ти  знаєш,
що вона менi щось пропонувала?
   - З моїм заняттям приходиться багато дечого знати. I дуже  можливо,  що
не обiйшлося без мого впливу на визначення ваших дорiг.
   - Як не обiйшлося й без моєї на це згоди.
   -  Може,  каєшся?  Отряс  би  порох  iз  сандалiв  i  вiдiйшов  у  свiт
блаженства...
   - А на кого залишилася б ти iз своїми вбогими трьомастами дивiзiй?
   Запит був такий несподiваний, що Вiра зупинилася i з подивом глянула на
Якова. В його очах вона побачила iронiю, спокiй, певнiсть.
   - I ще одно, - продовжував вiн. - Вiдносно того  мiльярда  карбованцiв.
Не моїх рук це дiло. Лиши кесаревi кесареве... I ще останнє: минулого разу
ти щось натякала на того Батутiна. До речi, хто вiн?
   - Генерал.
   - Знаю. Генерал. Б'є пiд Сталiном Манштайна. Але менi  цiкаво,  чи  вiн
знає азбуку?
   - Мабуть.
   - I все-таки дико неграмотний. Якщо можеш, перекажи йому мою думку.
   Вона знов здивовано на нього подивилась. В його очах свiтилась iронiя.
   - Ну, Павлiнко, прощай! - сказав Якiв. - Ось так просто твоя дорога!  -
i показав рукою на широку долину. - Спасибi, що не забула. А не видержиш -
вертайся. Ти для мене нiякий злочинець, i судити тебе я не буду!
   Попрощались просто: потиснули руки i  розiйшлися.  Вiн  довго  проводив
очима  її  постать,  що  поволi  спускалася  ковзькою  дорогою,  назустрiч
холодному вiтровi.  Вiн  бачив  простiр,  Дермань.  Чомусь  пригадав  його
минуле. Якiсь князi пригадалися. Василь, син Федора Острозького, фундатора
цiєї оселi i того монастиря. Троян не мав у себе нiяких хронiк, але  знав,
що тут, у цьому селi, була одна з перших в Українi друкарень,  що  керував
нею сам перводрукар, вiдомий на цiлому сходi  Європи  Iван  Федоров,  який
походив з Москви i втiк  звiдти,  переслiдуваний  царем  Iваном  Лютим  за
чарiвництво. Вiн був на службi у князя Костянтина Острозького, заснував  в
Острозi друкарню i довгий час працював  у  Дерманi  як  управитель  княжих
дiбр, а також заложив i тут  друкарню,  в  якiй  видрукувано  багато  книг
слов'янською мовою.
   Тут  працювали  такi  визначнi  творчi  люди  української  нацiональної
культури, як Герасим Смотрицький, його брат  Мелетiй  Смотрицький,  рiдний
брат  Северина  Наливайка  Дем'ян,  тут  перебував  близький  друг   Iвана
Вишенського, афонський схимник Iов Княгинецький, i  багато,  багато  iнших
славних людей працювало у мурах отого монастиря, що його дзвiницю видно  з
цiєї гори, прозваної Турецькою, або Батиєвою...
   Були дерманцi не лише хлiбороби, ловцi, але й воїни. Пiд  мурами  цього
їх монастиря лягло i увiйшло в землю чимало ворогiв, що намагались  стерти
це  мiсце  з  лиця  землi.  Так,  наприклад,  1512  року  невеликий  загiн
волинян-дерманцiв-куян-бударажчан розгромив  двадцятип'ятитисячне  вiйсько
хана Менглi-Гiрея, визволив 16 тисяч бранцiв i взяв у полон  десять  тисяч
татар i туркiв, що їхнi деякi нащадки й досi живуть отам на  Махобеях,  на
Турецькому... Тут дiяли загони таких борцiв за права й свободу цiєї землi,
як Наливайко, Лобода, тут проходили куренi Кривоноса,  Колодки,  Гараська,
Небаби, Головацького, що завжди дiставали вiд дерманцiв велику потугу.
   Троян усе це знав. Вiн також знав, що в його власних  жилах  тече  кров
одного з тих Балаб,  чи  не  Охрiма,  що,  проходивши  через  Дермань  пiд
Кривоносом i бувши  тут  на  постої,  закохався  у  веселу  дерманянку,  а
вертаючи з-пiд Берестечка, розбитий i  поранений,  у  товариствi  Гуци  та
Бухала, осiвся отам у пралiсi, мiж двома  глибокими  ярами,  i  назвав  те
мiсце Запорiжжям.
   Трояновi здавалося, що вiн усе ще бачить там далеко внизу  чорну  точку
на бiлому снiгу, що помаленьку зникає i що є то Павлiнка. А коли вона таки
зникла за закрутом дороги,  ген  мало  не  перед  самим  перехрестям,  пiд
Лисами, Троян пiшов i собi. Йшов повiльною ходою,  зустрiчав  сусiдiв,  що
казали йому по-тутешньому  "добре  утро",  перекидався  з  ними  короткими
словами, запитував: "Холодно, дядьку Тимоше?" або "Ей-ей, Ганно, куди  так
бiжиш?"  Кожному  щось  промовляв,  кожне  щось   вiдповiдало,   незначне,
пiвжартома.
   А село  лежало  причаяне,  напружене,  спокiйно-неспокiйне.  Здавалось,
кожне вiкно на щось чекало, кожна душа була насичена  тривогою.  Знайшлися
пророки, пророчицi. Чорнi круки залiтали в повiтрi. Скiсно, гнане  вiтром,
летiло вороння. Все щось комусь про когось вiщувало, i носилися з хати  до
хати, мов дим, вiстi: там згорiло село,  там  напали  нiмцi,  там  забрали
людей, там розстрiляли... День-щодень...
   Троян стягав своїх бригадирiв, виходив з  ними,  переважно  ночами,  на
поля, робив вправи, маневри, нападав, вiдбивав... На полях лежав  глибокий
снiг. Попiвщина також завалена була майже нерушеним снiгом, лише  час  вiд
часу хтось туди навiдувався, щоб провiтрити магазини, щоб  перевiрити,  чи
все в порядку, чи не побувала там чужа нога. Iнколи заходив туди й  Троян.
Оглядав криївки, окопи. Все було пiд снiгом, i все мовчало.
   Але Троян знав, що ось-ось i знов треба буде сюди вернутись,  вiдновити
закинутi мiсця, зайняти старi позицiї. Треба  буде  вийти  з  хат,  iти  в
землю. З усiх бокiв надходили  й  надходили  вiстки,  i  кожна  гiрша  вiд
останньої. Сходом пройшов Ковпак, заходом - поляки, центром  -  Гiнцнер  i
ес-ес обер-групенфюрер фон ден Бах. По їх  слiдах  тягнуло  огнем,  димом,
згаром. Вони хотiли б не одно тут стерти зробити чистим мiсцем i  передати
за орден Москвi, Варшавi, Берлiновi.
   В кiнцi лютого, як тiльки попустили гострi вiтри, однiєї вугляно-темної
ночi Троянова бригада непомiтно знялася i залишила Залужжя. На полянцi мiж
соснами у сiрiй iмлi раннього  ранку  стояло  пiвколом  вiсiмдесят  чорних
постатей  у  коротких  кожушках,  теплих  шапках-вушанках  з   автоматами,
завiшеними на шиях.  Перед  ними  Троян.  На  ньому  також  кожух,  критий
ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять п'ять набоїв i наган при боцi.
   Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний.
   - Бригадо! - говорив  вiн  до  своїх  бiйцiв.  -  От  i  кiнець  теплим
запiчкам. Що ж подiєш, така вже,  видно,  наша  доленька,  бодай  би  вона
скисла. Але не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми першi,  й  не  ми  останнi.
Сьогоднi на всiх фронтах усiєї землi киснуть чи мерзнуть такi  ж,  як  ви,
боронячи кожний по-своєму своє. I нашi  друзi-упiсти  по  всiй  Волинi,  в
Галичинi, на Подiллi, на Холмщинi, Київщинi  стоять  на  своїх  фронтах...
Ворог наш має сто голiв, вiдрубай одну - виростає десять! А рубати  треба.
I нема назад. I навiть нема вперед, бо ми - в облавi. Перед нами, за нами,
над нами, справа й злiва - ворог, ворог i ворог,  i  лише  пiд  нами  наша
прамати свята земля! З нами лише ми. Нiде нiяких союзникiв! Але ми  хочемо
боротись! I ми будемо боротись! I ми переможемо! А тепер, бiйцi, кожний на
своє мiсце! Слава Українi!
   - Слава! Слава! Слава! - гримнула бригада.
   Було сiро,  вогко,  пронизувало  золою,  iз  криївок  вигортали  пургу,
викидали кригу.
   - Що, братiку? Незатишно? - звернувся Терешко до бiйця, що назвав  себе
Татяною.
   - Е! - екнув той, викидаючи з  криївки  кригу  голими  руками.  -  Жити
треба, як ти нам не раз казав, невигiдно...
   - Найгiрше, що нема iнакше, - докинув найближчий  побратим  Татяни,  що
прозвав себе Оленою.
   - А навiщо те iнакше? - iронiчно спитав Терешко, роздмухуючи зi слiзьми
на очах сухе листя пiд вiдром з водою, завiшеним на тринiжцi.
   - Не думаю про себе, про нас, - сказав Олена. - Про них... там, високо!
По кремлях, по римах, берлiнах! Що ми тут? Залiз пiд кущ i сиди,  як  миша
пiд мiтлою, а от такий Сталiн...  Лиш  послизнись  -  i  розтерзають.  Або
Гiтлер. Або той самий Муссолiнi.
   - Та... - сказав, кашляючи вiд диму i втираючи сльози, Терешко. - Любов
народу - страшна!
   - Що й казати - страшна!
   - Ех, той народ! - докинув Татяна.
   - Чого, Татяно, ехать! А сам ти не народ? - спитав Олена.
   - Чому це ти, Кузьмо, та Татяною перезвався? - зацiкавився Терешко.
   - Таж три тижнi спав з Татяною  на  дерманських  Горбайцях  i  так  нею
накис, що й сам отатянився, - пояснив за Татяну Олена.
   - Нелегко буде з Татяни переходити на пашку,  -  спокiйно  дмухаючи  на
огонь, сказав Терешко.
   - Е! Тепер i так пiст. Призвичаюються з ковбаси до цибулi, з  хлiба  до
сталiнської конституцiї, призвичаїмось i ми тут.
   - То виходить, що й Олена вiд Олени постав? - цiкавився далi Терешко.
   - Постав, так, але з нею не  спав  -  лише  чув,  що  була  така  Олена
Прекрасна,  отож  захотiв  iм'ям  її  свою  пику  репану  прихорошити,   -
вiддячився Оленi Татяна.
   - Ти-но диви, щоб я часом не прихорошив твоєї ще не репаної,  -  заявив
погрозливо Олена.
   - Ану, спробуй! - озвався флегматично Татяна.
   - Можу не тiльки спробувати, але й причепурити так, що побiжиш назад до
Татяни, - чи впiзнає.
   - I-i-i-i!
   - Не iкай, не iкай! Бо як iкну!
   - Ану, iкни!
   - I iкну! От тiльки пiдiйди!
   Не встиг Татяна докiнчити своєї мови, як Олена вже  пiдiйшов  i  заїхав
Татяну поза вухом.
   Татяна метнувся i вiдповiв. I зчепилися. I пiшли один одного обкладати,
нагадуючи двох танцюючих ведмедiв.
   - Сип, сип! - озвалися голоси збоку.
   - Лий, Олено, лий!
   - За чуба його! Так! Та в зуби! Ще! Краще!
   - Ей, Олено, не пiддавайся, держи фронт!
   - Татяно, вперед! Маж, маж! По затиллю! А  тепер  в  обход!  Олено,  не
дайся! Вперед, Татяно! Бий! Масти! Лий!
   По кiлькох хвилинах в Олени i Татяни з чола спливав пiт, а з носа кров.
Але нi один не пiддавався. Аж димiло, аж виляски йшли по полянi.
   - Е! Е! - почувся голос вiд командирової землянки. Всi, а також  Татяна
з Оленою, обернулись на голос. Пiд сосною в кожусi наопашки,  з  руками  в
кишенях стояв командир. - Ей, бiйцi!  Слухайте!  Ану  зi  мною  котрий!  -
смiявся Троян, i зуби його блищали, мов намисто. Нiхто на це не обiзвався.
Троян пiдiйшов ближче.
   - Та це вони лише бокс... Щоб золу з костей вигнати, - сказав Терешко.
   - Але бокс, товаришi, не переносить нокауту в нiс.
   Ти, Татяно, здається, позбавив Олену i так не дуже великого носа, що?
   - Нiчого, командире, - байдуже озвався Олена. - До свадьби заросте!
   - Нi, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снiгу...
   - Сам викликав... Вибач, - пробурмотiв до Олени Татяна.
   - Яке вибач! Що за вибач! Хiба ти вiд мене не дiстав! Била баба  мужика
- ха-ха-ха!
   - Но-но-но! - боронився Татяна. - Як мало тобi - iншим разом добавлю!
   - Це ще побачимо, хто кому, - вiдгризнувся Олена.
   По обiдi свiтило сонце, в повiтрi пахло провесною, навiть пiдсвистувала
якась, подiбна до синички, пташина, а вгорi  кiлька  разiв  знов  пролетiв
"шторх" з Рiвного. Бригада, поївши кандьору,  приправленого  овечим  лоєм,
уся в бiлих халатах, зливаючись з бiлим довкiллям, iшла в  наступ,  робила
вiдступ, обходила, била перехресним  огнем,  била  в  фокус.  Лiс  мiнявся
лугом, луг яром, яр полем. Снiг, замети, чорнi плями  розмерзнiв,  мiсцями
грязюка.
   А пiд вечiр, коли верталися назад, зробили ще кiлька "крийся", i вже не
задля вправ, а таки  перед  справжнiми  "шторхами",  що  пролiтали  досить
низько i могли побачити... А потiм тягнули копита, мов виснаженi конi,  аж
прибилися до землянок i полягали на причi горi лицем.
   Та ненадовго. Ось знов сюрчок,  знов  "бiжи",  знов  "лава",  знов  той
невтомний командир iз своїм Булавою:
   - Бригадо! Струнко! Спочинь! Струнко!
   Виходить той вiчний Залiзняк  iз  тим  своїм  рапортом.  Звiдомлення  з
фронтiв. Розпорядження i наказ командира. Нагороди, похвали, догани.  Далi
знов  "струнко".  Знов  "слава  Українi".  Знов  три  рази  вiдповiдь!   I
розходьсь!
   А там чай, кусень яловичини  з  хлiбом,  порцiя  овочiв.  А  там  "Боже
великий, єдиний, нам Україну храни!". I сон, Мiцний, здоровий, на  свiжому
сосновому галуззi, що пахне живицею, пiд кожухом, з  якого  несе  потом...
Весь лiс криється тьмою й завмирає,  i  лише  в  рiзних  його  кiнцях,  по
маскованих криївках, по гнiздах, що на високих соснах, не сплять  вартовi,
цiлу нiч зорять темряву, стежать за кожним порухом  передпiлля.  Над  ними
морозне зоряне небо i серпик мiсяця.
   Спить-вiдпочиває маленька армiя у величезнiй iсторiї свiту, у  просторi
дев'ятисот мiльйонiв квадратних кiлометрiв, у маленькiй точцi  на  великiй
планетi, вкрита небом i тишею, готова завтра встати, щоб умерти для  того,
щоб жити життям вiчним! Будь благословенна! Iсторiя свiту не  згадає  тебе
на своїх сторiнках, але ти у своїй глибиннiй величi збережешся  в  пам'ятi
тих, з кого постала i за кого боролась!
   Йшли днi за днями, сонце все вище й вище здiймалося  по  сходах  весни,
снiг  безнадiйно  тiкав,  лишаючи  мокрi,  темнi  плями,  першi   пролiски
забринiли на пiдогрiтих мiсцях, а бригада все ще  жила  своїм  "спокiйним,
мирним" життям.
   Прийшов i Великдень, вiдомий дерманський  Великдень  з  двома  повними,
освiтленими церквами, з народом, що зливою зливався, як водоспад,  з  усiх
своїх куткiв у загальне море свiтла, спiвiв i поцiлункiв. I от,  коли  пiд
свiтанок спiшило кожне з пасками на розговiння, якась злорада душа  кинула
грiзне слово: "Нiмцi!" Слово це понеслося, мов блискавка, люди хильнулись,
мов хвиля, кинута  пiдводним  вибухом  вулкану,  хто  куди.  Але  це  була
фальшива тривога. Нiмцi в той день не прийшли.
   Вони прийшли iншим разом, ген пiзнiше, десь у другiй  половинi  травня,
коли на  полях  кипiла  праця,  коли  сiялось  i  зеленiло,  коли  спiвали
жайворонки.
   За кiлька днiв перед тим Троян  дiстав  невиразне  повiдомлення,  що  в
Рiвному формується окремий вiддiл з  якихось  нових  ес-есiв,  так  званих
веркшуцiв, що складаються з  польських  елементiв  i  узбекiв,  i  що  той
вiддiл, правдоподiбно, призначений для боротьби з партизанкою.  Троян  мав
усi пiдстави припускати, що в обсяг iнтересiв того  вiддiлу  може  входити
також i його бригада, але в повiдомленнi не було  нiчого  конкретного,  i,
взагалi, зв'язки з нiмецькими урядами останнiм часом значно погiршились  i
iнформацiї стали рiдшими й скупiшими.
   Причин для  цього  було  немало,  причому,  крiм  загострення  чуйностi
нiмецьких урядiв, навчених гiрким досвiдом, певну  роль  вiдiгравав  також
розрив Трояна з Вiрою, в руках якої  були  чи  не  всi  нитки  рiвненських
iнформацiй.
   У кожному разi, Троян, вразливий на  кожний  натяк  в  цьому  напрямку,
зарядив  одразу  гостре  поготiвля.  Знаючи  своїх  противникiв  як  людей
європейських i вигiдних, вiн вважав, що з Рiвного вони можуть дiстатись до
нього лише одним шляхом з двома розгалузками: на Мизiч з пiвнiчного заходу
i на Гiльче з пiвнiчного сходу. Вiн негайно ввiйшов у контакт з УПА, в той
час уже остаточно сформованою, два куренi  якої,  пiд  командою  Полоза  i
Ясеня, стояли в Бущенщинi, i разом з ними  виробив  план  оборони  у  двох
напрямках - Мизiч - Мощаниця - Верхiв для Полоза i Ясеня, Гiльче -  Лебедi
- Верхiв для себе.
   Обидва  цi  вiдтинки  фронту  були  негайно  обсадженi   i   вiдповiдно
забезпеченi. Вступ на терен Дерманщини був, здавалось, заблокований.
   Але яке ж  було  здивування  Трояна,  коли  одного  свiтанку  на  полях
Заставщини,  за  яких  п'ять  кiлометрiв  вiд  Залужжя,  появились  чималi
формацiї  веркшуцiв,  озброєних  мiнометами.  Звiдкiля  i  як   вони   там
з'явилися? Не було часу на  вiдповiдь.  Двi  чоти  Троянової  бригади  пiд
командою Царенка, що закопалися на узгiр'ї перед Лебедями,  мусiли  лишати
свої позицiї i поспiшати назустрiч веркшуцам, за  яких  два  кiлометри  на
захiд, мусiли їх  перейняти  i  звести  з  ними  бiй  на  дуже  невигiдних
становищах i з дуже нерiвною силою  огню.  I,  як  тiльки  той  бiй  почав
розгорятися, услiд за веркшуцами на пригiрку Заставщини  появився  великий
вiддiл ес-есiв, до  зубiв  озброєних  автоматичною  зброєю,  що  вперто  i
методично розгорненою лавою повели наступ на Царенка. '
   Царенко розщепив свої  вiддiли,  один  проти  веркшуцiв,  другий  проти
ес-есiв, тих i тих почав засипати гарячим,  вiдпорним  огнем,  але  ворога
було вп'ятеро бiльше, i його  лави  двома  крилами  неухильно  зближалися,
загрожуючи оточенням.
   Царенко мусiв дати наказ до вiдступу пiд жорстоким ворожим огнем з дуже
добрим прицiлом. Падали вбитi i раненi, вiдчувалися втрати.  На  щастя,  в
той час вiд Верхiвського лiсу почулись кулеметнi серiї. То був сам Троян з
другою половиною бригади, який  мусiв  також  залишити  свої  приготовленi
становища на Верховеччинi i  поспiшати  на  допомогу  Царенковi.  Веркшуци
одразу попали пiд огонь Трояна, для Царенка залишились  ес-еси.  Тi  й  тi
мусiли припинити наступ i залягти також на чистому полi, приблизно в  тому
самому мiсцi, де хвилину тому лежали бiйцi Царенка.
   Бiй тривав, з обох  бокiв  безперервно  барабанили  мiномети,  строчили
кулеметнi серiї, i пiд  їх  гуркiт  за  ес-есами  в  долинi  на  сiножатях
появилися три групи узбекiв, якi, одначе, не пiшли  на  допомогу  ес-есам,
долиною, вздовж рiчки, побiля Чеського млина, а попростували на Дермань  з
виразним вiдхиленням до Залужжя.
   Троян помiтив новий маневр трохи запiзно. Царенко  не  знав  про  нього
взагалi. Прорвати лiнiю веркшуцiв, щоб загородити узбекам дорогу до  села,
не було можливостi. Узбеки вже пiднiмалися пiд Турецьку гору, вже вступали
в зовсiм спорожнене село, вже впало кiлька гранатних вибухiв i  загорiлись
крайнi хати.
   Троян розщепив свiй вiддiл надвоє, менший залишив  як  прикриття  проти
веркшуцiв, а сам з бiльшим погнався Верховецькою долиною попiд лiсом назад
на свою Попiвщину, бо мав усi пiдстави думати,  що  узбеки,  а  з  ними  й
веркшуци, напевно, не залишаться в селi, а попростують на його гнiздо, щоб
його зруйнувати. Троян вважав, що немає сенсу вести бiй на iмпровiзованих,
невигiдних становищах та зчиняти боротьбу в самому  селi,  i  єдиним  його
бажанням було якнайскорше зайняти свої  криївки  i  гнiзда  на  передпiллi
Попiвщини.
   Царенко поки що зостався на своєму, дуже невигiдному, становищi,  майже
в запiллi ворога, сам на сам iз далеко сильнiшим противником.
   Залужжя тим часом горiло вiд краю до краю, все  небо  стало  чорне  вiд
диму,  вибухи  полум'я  i  запах  згару  видно  й  чути  було  на  десятки
кiлометрiв. Мiсцевих людей майже не було видно, лише чути було рев худоби,
мабуть, залишеної в хлiвах, i час вiд часу  вниз  по  схилi  гори  гналися
корови, конi, летiли кури, гуси, котилися свинi...
   Узбеки, за ними веркшуци, а за веркшуцами ес-еси залишили свої  позицiї
i через палаюче село попростували на пiвдень. Не  було  сумнiву,  що  їхня
мета - Попiвщина. I дiйсно, в скорому часi вони  появилися  на  пiвденному
боцi села, зовсiм iгноруючи Царенка, що цим маневром  був  урятований  вiд
повного розгрому. Не гаючи часу, вiн зiбрав  свої  рештки  i  Верховецькою
долиною подався вслiд за Трояном.
   Троян в цей час уже займав свої  укрiплення  на  передпiллi  Попiвщини,
маючи перед собою iдальне поле обстрiлу.  Вiн  як  на  долонi  мiг  бачити
ворожi ватаги до єдиного бiйця, що, змiшавшись разом - веркшуци, узбеки  й
ес-еси, - втративши лад, масою наближалися  до  Попiвського  лiсу  на  тлi
велетенської, що закрила весь обрiй, пожежi.
   Троянiвцiв було мало. Разом iз роєм, що лишався весь час  на  мiсцi  як
залога, Троян мав пiд рукою неповнi двi чоти пiд командою свого улюбленого
Булави i другого, молодого командира Мазура. Але всi переваги над  ворогом
були по його боцi, включно з тiєю одною дорогоцiнною  годиною,  коли  його
бiйцi, чекаючи на становищi, могли розпружити м'язи та перевести дихання.
   Обличчя бiйцiв були червонi, як огонь, пiт  заливав  їм  очi,  уста  їх
пересихали, язик в ротi не хотiв повертатися. Але вони припали до землi на
своїх вигiдних, як добра пiч, становищах, пригортали кулемети  i,  заперши
дихання, чекали. Чекали на - "Бригадо -  огонь!"  Чекали  на  голос  свого
командира, якого знали i в якого вiрили.
   Нiхто з бiйцiв не знав, як довго тривало чекання. Хвилини чи години.  А
тим  часом  з  передпiлля  хаотичною  масою  наближались  люди,  безпечно,
байдуже, мабуть, не сподiваючись нiчого  для  себе  поганого,  знаючи,  що
вороги залишились на  полях,  мертвi  або  до  краю  розгромленi.  Ближче,
ближче! Ось  уже  їх  зовсiм  добре  видно,  до  подробиць.  Вони  помiтно
втомленi, багато з них ледве плетуть ногами, зброю  тримають  напоготовлi,
але якось неохоче. Особливо незграбними й вайлуватими видавались узбеки  у
вушатках i вилинялих совєтських "гiмнастьорках", лiпше тримались  веркшуци
в своїх iмпровiзованих  одностроях  кольору  хакi,  а  найкраще  виглядали
ес-еси у темних, добре допасованих мундирах, у шапочках-пирiжках,  з  тими
черепами на лобi.
   I нарештi той знак огню... Тi два - раз-раз! - пострiли з револьвера  -
знак, що обидвi бригади починають разом. I нарештi огонь.
   То була картина! Троянiвцi  довго  будуть  її  пам'ятати.  Сливе  одним
звуком брязнули автомати з чотирьох точок. Зосередженим огнем. Кулемети  з
двох бокiв перехресне. Все, що рухалось  попереду,  впало  мов  пiдкошене.
Виривались окремi викрики, окремi пострiли. Дехто зривався бiгти i  одразу
припадав до землi. Котились в ями, в межi, повзли, спираючись  на  лiктях.
I, як на те, з заходу, вiд Тимошiвщини показались  на  полi  новi  силуети
озброєних людей, що дуже скоро були розпiзнанi як упiсти. Це, мабуть, один
з куренiв Ясеня широкою розстрiльною наближався до мiсця бою, подекуди вже
залягаючи i ллючи серiї кулеметного  огню  по  лiвому  крилi  ес-есiв,  що
першими пробували були ухилитися якраз до того самого Тимошiвського лiсу.
   Передпiлля обернулось у  суцiльний,  непроглядний  хаос.  До  того  вiд
пожежi зiрвався вiтер, i по землi  потягнуло  густим  димом.  Iз  села,  з
пожежi, виїхало кiлька машин, якi, одначе, замiсть вступати  в  бiй,  лише
пiдбирали всiх тих, що встигли вiдступити, ес-есiв  i  спiшно  вiд'їжджали
назад до села. В  рiзних  мiсцях  бiгли  люди,  тiкали  в  дим,  в  огонь.
Передпiлля швидко завмирало й  пустiло.  Все  що  могло  зникало  з  очей.
Залишались трупи i раненi. Нарештi завмерли  кулемети  i  чути  було  лише
окремi стрiли автоматiв...
   Все це разом  тривало  яких  двi  години.  Розгром  першого  карального
вiддiлу генерала Гiнцнера, що про нього згадувала  свого  часу  Вiра,  був
повний. Не було змоги встановити, скiльки їх  вернулось  до  Рiвного,  але
коло двох  сотень  убитих  i  ранених,  переважно  узбекiв  та  веркшуцiв,
лишилось  на  передпiллi  Попiвщини.  Проте  й  троянiвцi,  особливо  чоти
Царенка, недорахувались багатьох своїх бiйцiв. Багато впало,  а  мiж  ними
такi, як заступник  Царенка,  дуже  меткий  i  бойовий  командир  Козир  з
Верхова, той самий  незаступний  оповiдач  запорожець  Осип,  що  був  уже
командиром рою пiд Козиром, обидва побратими Татяна i Олена,  що,  кажуть,
лягли побiч, виручаючи один одного останнiм набоєм, вистрiлявши  всю  свою
амунiцiю пiд зливним огнем ес-есiв.
   Не стало також Залужжя. Тiльки попелища та обгорiлi димарi на мiсцi, де
цвiло й буяло зелене,  розлоге  селище.  Шiстнадцять  трупiв  -  переважно
старих жiнок i малих дiтей - знайдено на пожарищi i  поховано  у  спiльнiй
могилi на горi бiля того мiсця, де свого  часу  прощалися  Троян  i  Вiра.
Понад п'ять сотень людських душ залишилось без даху над головою.
   Був травень, розцвiтав без, по запорiзьких гаях лящали солов'ї.



   VII

   У кабiнетi  заступника  рейхскомiсара  Павля  Даргеля,  що  на  другому
поверсi старого, жовтогарячого  кольору  будинку,  вiдбувається  засiдання
головних  представникiв  Рейхскомiсарiату,  служби   безпеки,   карального
корпусу i преси. Засiдають сам Даргель, його заступник Неслер,  шеф  ес-де
Пюц, генерал карального корпусу Гiнцнер, шеф преси й пропаганди Пфаффенрод
i кореспондент пресової служби Гантер.
   Засiдання гаряче. Головує Даргель - елегантний, високий, рокiв на сорок
п'ять, свiжоголений, дбайливо, по-прусськи, зачесаний, сидить вiн за своїм
тяжким, дубовим столом на тлi величезної карти  Рейхскомiсарiату  Україна,
пiд великим портретом фюрера i двох менших обабiч - Ерiха Коха i  Альфреда
Розенберга. Решта присутнiх сидить по фотелях, розставлених попiд стiнами.
Ад'ютант генерала Гiнцнера щойно скiнчив звiт про  каральнi  експедицiї  з
усього "банденгебiту".
   Тридцять п'ять  виправ,  понад  двi  тисячi  жертв,  переважно  нiмцiв.
Спалено п'ятнадцять сiл. Злiквiдовано п'ять тисяч партизанiв,  розстрiляно
або забрано в полон понад чотириста. Подано також звiт з останньої виправи
на Дермань. Не вернулось двiстi  двадцять  людей,  з  того  коло  пiвсотнi
нiмцiв. Правда, спалено  понад  триста  садиб  i  знищено  в  бою  п'ятсот
бандитiв.
   Сумний звiт. Даргель помiтно нервується.
   - Ферфлюхт нох маль! Це неможливо! Це зовсiм неможливо,  -  звертається
вiн до генерала. -  Завеликi  нашi  втрати.  Запогана  пiдготовка.  Замало
розвiдки! Нi, нi! Так далi бути не може. Фюрер  вимагає  повного  очищення
терену. Передбачається генеральна лiтня офензива, i  запiлля  мусить  бути
безпечне. Бiйтеся Бога! Зiрвано тридцять п'ять транспортерiв! Де,  панове,
причина?
   Усi мовчать, всi знають причину, але нiхто її не висловлює.
   - Пане Пфаффенрод, - звертається Даргель до шефа  преси,  товстенького,
округлого чоловiчка в  новiй  партiйнiй  унiформi,  -  он  геноссе  Гантер
твердить - замало контактiв з мiсцевим населенням.
   - Ах! Нонсенс! Якi тут контакти! Нема з ким, нема з ким! Я думаю -  тут
iншi причини. Незнання терену, мiсцевої психiки, i головне - розвiдка!  Де
наша розвiдка? Що робить наша розвiдка?
   В правому рядi фотелiв скраю сидить понуро, заклавши ногу на ногу,  шеф
ес-де Пюц. Вiн так само,  як  i  Даргель,  елегантно  одягнений,  дбайливо
поголений й зачесаний, але на ньому не партiйна жовто-бронзова унiформа, а
сiро-блакитна ес-де. Вiн знає, до кого стосується  останнє  питання,  хоча
воно  не  спрямоване  безпосередньо  до  нього.  Мiж   жовто-бронзовою   i
сiро-блакитною унiформами iснує поважна колiзiя, Даргель  помiтно  iгнорує
Пюца, а Пюц демонстративно мовчить,  бо  це  вiн  свого  часу,  на  самому
початку, пропонував зорганiзувати вiйсько з  українського  населення,  щоб
людей чимось зайняти i вiдтягнути вiд спротиву. Але його не послухали, сам
Даргель його висмiяв, назвав наївним, звернув увагу на iнструкцiю  фюрера,
що нi в якому разi не дозволяла давати зброю в руки мiсцевого населення.
   Ну, от! Вони й самi дiстали зброю! Тепер Пюц  мовчить.  Вiн  робить  що
може. Його люди божеволiють вiд розстрiлiв. Як можна робити розвiдку, коли
вiн мусiв недавно розстрiляти самого начальника розвiдки, фольксдойча,  що
виявився спiвробiтником партизанiв.
   Мовчить також упертою, демонстративною мовчанкою кореспондент  пресової
служби Гантер. Вiн в коренi невдоволений теперiшнiм режимом. Вiн знає,  що
цей режим нiби навмисне  створений,  щоб  викликати  i  множити  труднощi.
Зрештою, його покликали сюди не висловлювати свою думку, а лише слухати  й
виконувати.
   Мовчать i всi iншi, за вийнятком генерала, що попросив слова,  а  потiм
довго, плутано й патетично,  пересипаючи  мову  справжнiми  та  видуманими
цитатами  з  фюрера,  говорив  про  нiмецьку  мiсiю  в  цiй  країнi,   про
"лебенсравм", про конечнiсть закiнчити вiйну переможно, про  велич  вождя,
про його  епохальне  значення  в  iсторiї  взагалi,  а  нiмецького  народу
зокрема, про труднощi його завдання i нарештi висловив  пророцтво,  що  ще
прийде час, коли людство збагне  i  оцiнить  жертви,  покладенi  нiмецьким
народом для добра i щастя всiх цивiлiзованих людей.
   Генерал говорив довго, вибило дванадцяту  годину,  i  Даргель  оголосив
перерву на обiд.
   Усi встають, усi спiшать до нового, недавно побудованого  в  нiмецькому
орденському стилi дому на обiд, лише Даргель не спiшить, вiн не ходить  до
Нiмецького  Дому,  вiн  обiдає  у  своєму  гарно  обставленому,  затишному
мешканнi,  крокiв  за  п'ятдесят  вiд  свого  уряду,  що  належало  колись
кураторовi  волинської  шкiльної  кураторiї.  Молоденька,   елегантна,   у
бiленькому  фартушку  панна  Регiна,  з  приємним,  обiцяючим  поглядом  i
солодкою усмiшкою, подає йому щодня його  улюбленi  нудельзупе,  райсзупе,
генезупе, його улюблену смажену качку,  гефюльте  телятину,  його  пудинг,
його рейнське, його чашечку "мокка"...
   Цього дня, в той саме час, коли Даргель з апетитом  споживав  переслану
йому  в  дарунок  самим  рейхскомiсаром  смажену  дичину  з   французькою,
приправленою вином пiдливою, його  секретарка,  також  гарненька  русявка,
фольксдойчерка панна Лiдiя Лiсовська пiднесла слухавку телефону i  сказала
лише одне слово: "Шон!" На це у готелi  "Дойчес  Гоф"  iнша  чарiвна  дама
вiдповiла так само одним  словом:  "Шон!"  Опiсля  чарiвна  дама  пiднесла
слухавку i промовила: "Шон?" Панна Регiна, до якої це вiдносилось, скромно
i байдуже потвердила: "Шон!"
   На  це  останнє  слово  елегантний  молодий  офiцер  в  унiформi  ес-ес
штурмбандфюрера, що сидiв за столиком у  готелi  "Дойчес  Гоф",  попиваючи
каву i уважно читаючи "Україно  Цайтунг",  враз  поклав  газету,  спокiйно
встав, спокiйно вийшов i сiв у новеньке, темно-сiре авто, що стояло  перед
готелем. Авто рушило,  побiгло  Нiмецькою  вулицею,  по  хвилинi  звернуло
вправо  на  Гебiтскомiсарську,  щоб  ще  по  хвилинi  звернути  влiво   на
Рейхскомiсарську,  проїхати  побiля  будови  рейхскомiсара  i  добiгти  до
будиночка з ренесансовим портиком саме тодi, коли з нього спокiйно виходив
заступник рейхскомiсара. Лише на одну секунду авто зменшило швидкiсть, щоб
з нього вилетiв якийсь предмет просто пiд ноги комiсара. В ту ж мить  авто
з мiсця взяло шалений темп i погналося мов скажене  до  вулицi  Тополевої,
звернуло влiво, помчалось до Нiмецької, звернуло до Ес-ес,  вправо  i  мов
дим щезнуло десь там на пiвнiчному передмiстi.
   Вибух потряс мiстом  вiд  краю  до  краю.  Негайно  зчинилась  метушня,
зiрвалось кiлька полiцiйних авт, але, коли вони доїхали до  вулицi  Ес-ес,
звiдти саме виїжджав цiлий обоз селянських  пiдвiд,  що  зовсiм  затарасив
проїзд, i, поки вони пробилися через тi пiдводи, по темно-сiрому  автi  не
лишилося й слiду.
   Розумiється, що продовження  важливого  засiдання  в  кабiнетi  Даргеля
цього дня не вiдбулося. Але, коли амбуланс з юрбою  ес-есiв  примчався  на
мiсце катастрофи, на диво всiм, знайшли  Даргеля  лише  приглушеним,  лише
запамороченим, засипаним порохом, але живим i цiлим. Виявилось,  що,  коли
пiд його ноги впав той предмет, вiн не розгубився, а одразу лiг  на  землю
за порiг. Предмет  ударився  об  порiг,  злегка  вiдбився  i,  вибухнувши,
розвалив портик, а з фронтової стiни будинку вибив усi шиби.  Розумiється,
це було чудо, всi Даргеля вiтали, тиснули руку, вiн скоро прийшов до  себе
i, щоб пiдкреслити свою зневагу  до  небезпеки,  рiшив  негайно  їхати  до
уряду, де його зустрiли всi урядовцi i провели до кабiнету. А його  чудова
секретарка  панна  Лiдiя  з  вийнятковою  сердечнiстю  пiднесла  йому  для
заспокоєння чашку чудової кави  та  якiсь  особливi  гаванськi  сигари  та
погрозливо заявила:
   - То вони! То нiхто як вони! Українцi!
   Вона дивується, чому це влада так довго з  ними  панькається,  чому  не
виарештує всю ту сволоту, щоб мати нарештi спокiй.
   Як на зло, саме в цей час прорвався в  кабiнет  збентежений  чоловiк  у
партiйнiй унiформi i многозначно поклав  на  стiл  перед  комiсаром  якусь
картку.
   - Що це таке? - запитав комiсар.
   - Прошу покликати перекладача, - заявив чоловiк у партiйнiй унiформi.
   Покликали  перекладача.   Членська   картка   Органiзацiї   українських
нацiоналiстiв. Друг Амвросiй Шевчук. Чорним по бiлому. Де вiн  її  дiстав?
Знайшов. Де знайшов? На дорозi. В якому мiсцi? На мiсцi катастрофи.
   Ясно. Все ясно. Панна Лiдiя має повну сатисфакцiю.
   Того ж вечора уряд Пюца дiстав розпорядження знов  очистити  рiвненську
в'язницю.  За  останнiй  час  там  знов  набралось  понад   п'ять   сотень
ув'язнених.
   А другого дня вiдомi три "шторхи", що мали свою  базу  на  рiвненському
летовищi, методично завантажились запальними бомбами i  кудись  вiдлетiли,
щоб по якомусь часi вернутися без вантажу. В тих мiсцях, де вони побували,
горiли Тайкури, горiла Вiлiйка, горiло Гiльче, все небо, вiд краю до краю,
затягалося чорною поволокою, ховаючи сонце.
   Але не дармував i той бiк фронту. На другу чи  на  третю  нiч  полягали
ладом стятi телеграфнi стовпи вiд Рiвного  до  Шепетiвки.  По  залiзничних
лiнiях Ковель - Рiвне i Дубно - Рiвне потяги зривались нiч-щонiч. На лiнiї
Крем'янець - Дубно залiзничний рух завмер зовсiм. На всiх шляхах i дорогах
появились написи: "Увага! Банденгебiт!" Авта могли їхати лише  валками,  в
супроводi панцерiв. Усi станцiї  обернулись  у  фортецi,  мiста  оточились
валами, бункерами, колючими дротами, урядовi будови -  засiками...  Ночами
на всiх кiнцях  мiста  стояли  варти  й  застави.  Раз  у  раз  зривались,
здебiльша  фальшивi,  тривоги,  зчинялась  стрiлянина...   Панцернi   вози
безперервно снували по мiсту, а всi урядовцi ходили озброєнi.
   Був настрiй облоги, перманентної тривоги, понурої непевности, постiйної
небезпеки. Тут i там несподiвано вилiтали в  повiтря  будови,  спалахували
пожежi, переважно в тих мiсцях, де  були  якiсь  склади,  особливо  склади
пального. I, коли над мiстом здiймався чорними валами дим, усе, здавалось,
падало ниць, нiби той дим привалював людськi душi страшним тягарем.
   Йшли суди. Судив спецiально висланий з рейху  офiцер-iнвалiд  з  першої
вiйни, без обох рук, iз  спотвореним,  позшиваним,  мов  футбольний  м'яч,
обличчям,  самий  вигляд  якого  наганяв  жах.  Засуджував  на   розстрiл,
шибеницю.  На  широкiй   площi   перед   судом,   що   постала   внаслiдок
збомбардування  довколишнiх  будинкiв,  ранками  появлялись   шибеницi   з
повiшеними, якi гойдалися на вiтрi, мов балони.
   Але одного ранку до будинку суду ввiйшли двоє людей в унiформах  ес-ес,
зустрiли на сходах суддю, пустили в нього серiю з автомата i не поспiшаючи
вийшли попри здивовану  варту,  яка  чула  пострiли,  але  не  вiдважилась
затримати "офiцерiв ес-ес".
   I все це робилось  дуже  просто,  пiд  звуки  воєнних  звiдомлень,  якi
кожного дня приносили вiстi про  те,  як  ломились  фронти,  як  в  руїнах
зникали тисячi й тисячi людських iстот, що видавались з цiєї  вiддалi,  на
тлi гiгантських подiй, дуже маленькими, немов рої комарiв.  I  тодi,  коли
пiд Бiлгородом iшло залiзо на залiзо, сталь на сталь, коли, здавалось,  їх
металевi удари чути було на весь  свiт,  на  полях  Волинi  росло  високе,
колосисте, невiдомо ким i для кого  сiяне  жито.  Нi  одне  поле  тодi  не
дармувало, i здавалось, що жито само виросло, бо хто мiг в такий час  його
сiяти, коли всi хлiбороби обернулись  у  воїнiв.  А  мiж  житом  у  рiзних
мiсцях, нагадуючи допотопнi  створiння,  височiли  напiврозiбранi  кiстяки
совєтських танкiв,  залишенi  в  незлiченнiй  кiлькостi  пiд  час  першого
вiдступу. Селяни виривали з них, мов з живого тiла, кращi куснi i кували з
тих куснiв лемешi  до  плугiв.  Десь-iнде  тисячi  людей  у  наймодернiших
фабриках найдосконалiшими засобами кували  тi  потвори,  а  тут  на  полях
обухами сокир, ломами та ковальськими молотами їх розковували,  i  було  в
цьому процесi щось вiд змагання двох початкiв,  щось,  як  i  сама  земля,
предковiчне.
   Для волинських партизанiв їхнi жита були їх хлiбом,  їх  бункерами,  їх
морями - як i лiс, як нiч. Вони поринали  в  них,  як  поринають  пiдводнi
човни в морськi глибини, i несподiвано виринали, мов привиди.  Для  нiмцiв
тi жита були ворогом, вони боялись  того  колосся  гiрше,  нiж  кулеметних
куль, i в своїх походах вiдкривали не раз стрiлянину  по  житах,  нiби  тi
тоненькi стебла були озброєними панцерами.
   Троян у той час перебував на своїй Попiвщинi, дозброював i доформовував
прорiдiлу бригаду, лише ночами вiдбуваючи походи на нiмецькi господарства,
щоб поповнити свої магазини. До нього  знов  приїжджали  з  УПА.  Вимагали
включитися не лише фактично,  а  й  формально,  прийняти  зверхнiсть.  Вiн
пiднiс посланцям писане й пiдписане домовлення, поставив  на  стiл  пляшку
самогону i, пiсля другої чарки, сказав приблизно таке:
   - У мене був друг Осип. Упав отам, на Заставщинi.  Так  вiн  не  раз  i
казав: не кiлькiсть, а якiсть! I не Карло-Марло, а iнтелект i характер.  Я
не знаю, чи будете ви мати з мене доброго знавця генеральної лiнiї.  Читав
я i се й те, але небагато бачив наших брошур на цю тему. Не во  гнiв  будь
сказано, бо я все-таки шаную їх авторiв за їх  чесний  труд,  одначе  менi
завжди здавалось, що бiйцi пiд Термопiлами, легiонери Цезаря  або  солдати
Джефферсона також мало  знали  про  лiнiї.  Так  само,  думаю,  i  солдати
Айзенгавера та Черчiлля мало знають, але  вони  все-таки  успiшно  ламають
нацистiв. Ви на мене не зважайте, робiть своє дiло, а я вам буду помагати.
Отже, дай Боже! - i пiднiс чарку.
   Для Троянових гостей така мова не  була  цiлком  стравною,  одначе  час
наглив, обставини вимагали дiла, а на  слова  не  лишалось  багато  мiсця.
Договорившись, розiйшлись з миром, дружньо. Бригада Трояна стала  частиною
загального фронту УПА-Пiвнiч.
   А з Царенком, Терешком, Залiзняком i Булавою Троян коментував цi  подiї
приблизно так:
   - Змагатись за трони? Ось присуне Сталiн i пожене нас  з  усiма  нашими
тронами. Менi ходить лише про те, щоб дешево не вiддати своєї шкури, ну...
i щоб вписати в iсторiю якийсь такий матерiал для  майбутнього  кобзаря...
Щоб було за щось колись зачепитись.
   - Справа в тому, - витискав слово по слову Терешко, - що вони не вiрять
у Сталiна. А коли вже армiя, хай  i  повстанська,  мусять  бути  i  трони.
По-моєму, вони, як кажуть нiмцi, рехт!
   - По-моєму, також рехт, Терешку. Абстрактно - я їх розумiю до  ниточки.
I хвалю! Так! Армiя! I трони! I, може, Золотоверхий! Все можливе! I, може,
завтра  Кремль  провалиться.  Можливо,  що  ти,  Терешку,  станеш   завтра
амбасадором у Вашингтонi, а я маршалом у  Києвi  на  бiлому  конi,  але...
Кон-крет-но! Терешку - конкретно! - Троян робив страшенно великi очi,  що,
здавалось, ось-ось вибухнуть.
   - Та-а, - протягував компромiсовим тоном Царенко, - математика.
   - А я тобi скажу,  Царенку,  що  гола  математика  в  нашi  часи  також
фантазiя.
   - Хтозна,  чи  Терешко  не  має  рацiї,  -  додав  до  всього  обережно
малограмотний у справах фiлософiї Булава. - Але битись мiж собою  уже  тут
за тi трони? Нi! Здохле дiло!
   Троян  знав  свою  "математику".  Вiн  не  всiм  її  вияснював.   Нiмцi
надривались з останнiх сил, їм направду було не до жартiв, i  вони  хотiли
надолужити бодай тут. Населення йшло в лiс, заривалось  пiд  землею,  все,
вiд краю до краю, оберталося в суцiльний обложений табiр.
   Троян чистив себе, мов стару комору, викидав, як вiн казав, за борт усе
зайве, хотiв бути легким i готовим до довгого походу.
   I саме в цей час, нiби щоб заперечити  цей  намiр,  надiйшла  до  нього
маленька писулька такого змiсту: "Якове! Я була  на  Запорiжжi.  Вiдвiдала
попелище, де народилась. Пiч i димар ще цiлi. Павлiна".
   До дiдька ясного! З тими її  димарями!  Знайшла  час!  Але  заразом  тi
кiлька слiв обсипали його жаром. Не мiг  не  думати.  Уявляв  її  на  тому
попелищi, на краю поля, над ровом, iз старою шовковицею  серед  двору,  на
якiй висiли козубцi з вишневої кори, кушки, коси, коли приходили з косiння
на полуденок. Бачив тих людей у бiлих сорочках з пропеченими  спинами,  як
живих.
   А разом друга вiсть, не менше важлива, потрясла Трояна.  На  Запорiжжi,
на горищi його власної хати, у кадубi, знайшли заколотим  брата  Каленика.
Казали, був при ньому надавчий радiоапарат.
   - А, чорт! - вирвалось лише в Трояна, нiби  його  штрикнув  хто  ножем.
Став як хмара, почорнiв, гризло його, що в такий час, саме  в  такий  час,
рiдний брат... Просто не  вiрилось.  Був  загартований,  але  сльози  лютi
виступали з очей, не мiг знести тягаря власного сумлiння.
   I разом третя вiсть! I знов Вiра. Просила побачення. Подер на  шматочки
писульку, поклявся, що краще куля, нiж зустрiч з нею.  Але,  коли  прийшов
час, сiв на коня  i  вiд'їхав  без  слова,  без  заходiв  обережности,  не
сказавши нiкому, куди i чого їде. I потiм до кiнця життя не мiг  пояснити,
яка сила кинула їх, мов скажених, одне одному в обiйми.
   Чекала на нього в яру, на Запорiжжi, бiля криничини. I, може,  саме  ця
криничина все зумовила, хоча, властиво, й криничини не було,  її  замулило
зливою останнього лiта, була лише яма на її мiсцi i джерело,  що  з  нього
витiкала жолобцем вода; не було нi цебрин, нi корита, нi черпака,  нi  тих
двох верб, що колись тут стояли.
   Але мiсце було те саме.  I,  здається,  пахло  моченими  коноплями.  За
перелазом, на лiвому схилi, коли дивитись  на  схiд,  Гуцiвськi  сади,  на
правому - Балабiвськi займиська, i там також та шопчина, городжена лiскою,
завжди натоптана отавою, iз зарослою мохом стрiхою,  що  страшила  дiвчат,
коли вертались вони гуртами з монастирської  вечiрнi.  Нi  одна  жiнка  не
проходила попри  неї  сама  пiзно  ввечерi  або  вночi.  Завжди  щось  там
стогнало, i баба Татяна Жев'ючка клялася  й  присягалася,  що  бачила  там
вiшальника Ляща з мотузом на шиї.
   I, коли Троян з Вiрою опинились пiд стрiхою тiєї шопчини, на залежанiй,
старiй отавi, вони знепритомнiли вiд щастя. Пахло мохом,  мервою,  мишами.
За стiною хрупав отаву  i  пирскав  кiнь.  Через  вiдкритi  дверi  тягнуло
болотяною вогкiстю.
   А десь там далi, за лугом, на Шавронських полях били перепiлки.
   - Знаєш, - казав вiн їй на свiтанку, коли  небо  було  вже  пiдбарвлене
рожевим, - ця шопа i та криничина рiшили.
   - Невже не я? - засмiялась Вiра.
   - Ех, ти! Вiдьма! - засмiявся й вiн.
   - Закрутило, знаєш,  в  головi.  Не  повiриш  -  я  ту  шопчину  завжди
пам'ятала. Може, тому, що  я  її  так  боялась,  що  в  нiй  стiльки  було
"нечистого".
   - Але ми її очистили.
   - Ах! Якове! Як гарно! - вона взяла руки  i  зчепила  їх  над  головою.
Мiцнi, пишнi пiд тонкою, шовковою блузкою груди здiймались справдi щастям!
- Навiть не вiриться! Коли б так знала, де той край свiту, взяла б шопчину
i тебе i пiшла б! Або сидiла б тут до кiнця вiку.
   - Хм! - усмiхнувся вiн своїми мiцними зубами.
   - Так. Менi дивно! Я, напевно, поетка, але не маю слiв. Є, Якове,  такi
нiмi люди, що хочуть обняти свiт.  Вiр  не  вiр,  але  ця  доба  для  мене
створена! Я в нiй як риба в океанi. Я не боюсь пожарiв. Я не боюсь  людей.
Я не боюсь нiчого. Я ходжу з усiма ворогами, п'ю з  ними  вино,  всi  менi
вiрять i всi мене люблять. I не було ще випадку, щоб  я  здригнулась.  Але
знаєш, з ким в дiйсностi я?
   - Хм, - ще раз усмiхнувся вiн.
   - Знаєш... Є такi нерозгаданi струни в  нашiй  душi.  Щось  є  таке.  У
шпигунськiй школi в Москвi я познайомилась iз самоїдом. Вiн вивчав Маркса,
але, коли одного разу ми були з ним в зоологiчному  парку  i  вiн  побачив
оленя, в його очах заблищали сльози. I я тодi була  певна,  що  той  олень
десь у найдальшому закутку його душi значив для нього  бiльше,  нiж  увесь
Маркс.
   А ось недавно. Один шпигун з нiмцiв. Партiйний. По двох лiнiях: i нацi,
i комунiст. Дiяв в Японiї, звався  Зорге.  Його  японцi  викрили.  Дев'ять
рокiв гуляв у Японiї, як вдома, був сердечним приятелем  нiмецького  посла
фон Отта, пив рижове вино з принцом Кеноє. I знаєш, що  його  згубило?  Не
повiриш: зозуля, що вибиває години у знаних швейцарських годинниках.  Десь
там комусь там, пiд п'яну руку, вiн розповiв зворушливу iсторiю  iз  свого
дитинства, як то на кухнi в його родинному  мешканнi,  в  Гамбурзi,  висiв
годинник iз зозулею, що вибивала години. I коли, казав  вiн,  я  чую  десь
кукання тiєї зозулi - я здригаюсь.
   А любив вiн, як звичайно, вино i жiнок. I  всi  це  знали.  Мав  багато
коханок, але нi однiй з них не вдалося  здобути  його  довiр'я.  Японський
полковник контррозвiдки Осакi, що пiдозрiвав Зорге, втяв з ним таку штуку:
познайомив його з дуже привабливою гейшею. I, коли Зорге  опинився  на  її
мешканнi, вiн, у хвилину найбiльшого любовного  екстазу,  почув  зненацька
звуки тiєї зозулi. I це рiшило. Гейша його полонила.  Вiн  їй  повiрив,  а
вона його видала.
   - А тому, Вiро, увага! - промовив Троян. - Та шопа!  Увага!  Вона  може
тебе згубити!
   - Або навпаки: врятувати!
   - Цiкаво, цiкаво! - зауважив iронiчно Троян.
   - I навiть дуже цiкаво! - пiдкреслила Вiра. - Лиш глянь!  -  викрикнула
вона, показуючи навкруги. - Чи ти вiриш, де ми знаходимось?
   - Щось трошки так.
   - Ми бiля першоджерела нашого буття.
   - Я не знав, що ти така сентиментальна.
   - Всi люди сентиментальнi. Оповiдають,  що,  коли  Троцький  ще  був  у
Кремлi, вiдвiдав його одного разу батько. Троцький повiв старого на  мiсце
коронацiї царiв, сiв на тронi i так само, як я, патетично запитав: "Чи  ти
знаєш, батьку, де я сиджу?"
   - Яка рiзниця iдеалiв! - нiби мiж iншим, промовив Троян.
   - Тепер ти це знаєш. При цьому, напевно,  пригадуєш  свою  Шприндзю,  -
уколола його Вiра.
   - Так. Можливо, - це  сказав  Троян,  вже  стоячи  бiля  свого  коня  i
потрiпуючи його по гривi.
   - Вже збираєшся? - спитала Вiра.
   - Мушу!
   - I лишаєш мене? - додала вона по-жiночому.
   - Мушу! - своїм тоном вiдповiв вiн.
   - I не кажеш менi йти з тобою?
   - А ти можеш?
   - А якби могла?
   - Нема куди.
   - Адже ти йдеш!
   - То я. Ти звикла до iншого простору.
   - Звiдки це знаєш?
   - Сама кликала.
   - А може, я змiнила свої простори.
   - Не можу знати.
   - Не вiриш?
   - Лише до цiєї шопи. Ну, прощавай!
   Не подав навiть руки, сiв на коня, кивнув головою i поїхав чвалом попiд
Мартиновим гаєм у напрямку монастиря.
   Вiра була приголомшена, не знала що робити, дивилась, як зникав з  очей
той вершник, i її огортали бiль, жаль,  розпука.  В  першiй  хвилинi  вона
подумала про помсту. А коли вершник зник i вона залишилась зовсiм  сама  у
тому яру, коли глянула на похилену шопчину, на гай, на луг, на  Гуцiвський
сад, у нiй знову воскресло i закрило собою все те почуття, яке  переживала
тут не раз тодi, коли була маленькою, босоногою дiвчиною у довгiй, бруднiй
полотнянiй сорочцi. Пригадала, як не раз пробiгала, мов дика, побiля  цiєї
шопчини, позирала на неї з острахом, чи не вийде Ляш  з  мотузом  на  шиї;
пригадала свої болi i жалi, коли її бив батько, а вона  не  знала  за  що,
бiгла плачучи до цього яру i зустрiчала Якова, що пас отам далi  три  сiрi
вiвцi. Вiн нiчого у неї не питав, лише давав їй спiлих черешень або кусник
пiдпалка,  а  потiм  вони  бiгали  по  стежцi  наперегони,   або,   сидячи
навпочiпки, грали в крем'яхи, або вiн оповiдав їй казку про Бабу Ягу,  про
сiм  розбiйникiв,  злу  мачуху,  заморського  принца.  Вона  пригадала  те
блаженне почуття щастя, остраху, радощiв, що виповняли її, коли  верталась
засмерку додому, i в тiй  самiй  сорочинi  лягала  на  лавцi,  i  засипала
приємним сном з усмiшкою на устах.
   Усе це виринало з глибини душi Вiри,  i  так  пластично,  на  тлi  цiєї
природи, стало перед  очима,  i  такi  ще  свiжi  були  тi  солодко-болючi
переживання щастя, що його зазнала вона цiєї ночi, i  все  це  разом  було
таке невисказано дивне, що її гнiв i бiль поволi стихли,  змiнилися  чимсь
iншим, i в ушах зазвучали слова Якова: "А ти можеш?.. Ти звикла до  iншого
простору..." I, нарештi, оте: "Мушу!" Так. Вiн їй ще не  вiрить.  Вона  ще
для нього не готова. Але вiн уже... любить. А може, любив  завжди.  I  хто
знає, чи вона має право вимагати вiд нього "вiри",  коли  перед  ним  таке
велике "мушу". А разом - хто може їй сказати, чи все  її  минуле  не  було
лише довгим, дуже довгим i крутим, тяжким шляхом до його "мушу"? Так, це -
питання!
   Вiра  помаленьку  повернулась,  пройшла  стежкою  назад  до  криничини,
присiла над нею, зачерпнула долонею холодної,  прозорої  води,  вiдсвiжила
чоло, очi, уста, обтерлась хустинкою, напилася i  пiшла  далi  в  напрямку
Гуцiвського саду.
   Здiймався день, спiвали птахи.
   Вiд серпня починаючи,  Троянова  бригада  дiяла  як  окрема  оперативна
бойова одиниця УПА-Пiвнiч, ВО "Заграва", пiд зверхнiстю командира Енея.
   Еней, як i Троян, не заглиблювався в iдеологiю, не думав  про  те,  хто
буде очолювати майбутню самостiйну  Україну,  як  буде  розв'язана  в  нiй
земельна     проблема.      Вони      були      просто      вiйськовиками,
патрiотами-державниками.
   Троян був розвинений iнтелектуально, вiн багато читав,  i  то  не  лише
рiдномовнi книжки, а й чужомовнi, солiднi  працi.  Еней  пiд  цим  оглядом
далеко не дорiвнював своєму пiдлеглому, але вiн  був  вiд  нiг  до  голови
вояк, не мав маршальських претензiй та отаманських комплексiв i завжди був
готовий на жертву i подвиг. А тому вiн Трояновi подобався.

   Еней був парубок моторний
   I хлопець хоч куди козак, -

   декламував Троян Терешковi.
   Терешко також ставився до Енея доброзичливо.
   - Головне, тi його вуса, - казав вiн, як звичайно, з ноткою  iронiї.  -
Як у Будьонного.
   - А вiн справдi трохи нагадує Будьонного, - озивався Залiзняк.
   - Так само тупуватий, - додавав Царенко, що з першого дня  недолюблював
Енея.
   - О, не кажи! Вже одно те, що вiн не Орел i нiякий iнший звiр, а  Еней,
багато каже, - боронив Енея Залiзняк.
   - Не думаю, щоб це було за Вергiлiєм, - бурчав далi Царенко.
   - А! Вергiлiй! З нас, Царенку, вистачить поки й Котляревського, - казав
Залiзняк, натякаючи, що й сам Царенко ледве чи нюхав Вергiлiя.
   Але наближалися гарячi днi, i часу  на  суперечки  лишалося  мало.  Вiд
ранку до вечора всi були зайнятi. I не лише бригада. УПА росла, як лавина,
що котиться з гори, вона з кожним  днем  бiльшала,  ширшала,  потужнiшала.
Рили вглиб землю, як кроти, зносили на зиму харчовi  запаси,  працювали  в
пiдземеллях майстернi, шились унiформи, школились старшинськi кадри.
   Одна з таких  нашвидку  збитих  старшинських  шкiл,  чи  радше  курсiв,
виникла в лiску пiд Острогом. Трояна покликано до неї  викладати  тактику.
Тут вiн знов зустрiвся зi своїм колишнiм шефом по  батальйону  полковником
Ступницьким, що був командиром школи i звався Гончаренком.  Пiвтори  сотнi
курсантiв - молодих, здебiльша сирих, але  мiцних,  здорових,  готових  на
найбiльшу жертву хлопцiв - жадiбно, мов  справжнi  школярi,  ловили  кожне
слово, що помогло б їм стати командирами рiдної вiйськової  сили.  Виклади
вiдбувались просто на полянi, на  зеленiй  травi,  пiд  сонцем,  вiтром  i
небом, курсанти були не конче однаково одягнутi,  але  всi  як  один  були
засмаглi, вивiтренi.
   Троян їх страшенно любив. Стоячи перед їх лавою, вiн не раз казав:
   - Хлопцi! До нашої тактики належить  також  тактика  вмерти!  Командири
нашої армiї не мають права вмирати у постелi, хiба в тому випадку, коли  б
ми дiйшли до Москви i там, у Грановитiй палатi, продиктували Москвi мир. А
iнакше кожний з нас, юнi друзi,  має  право  на  смерть  лише  в  бою!  Це
пам'ятайте!
   Четверта граната для ката,
   А п'ята... собi!
   Це нiяка патетика, нiяка бляшана бравура чи мелодраматична  п'єса,  це,
юнi мої товаришi, наша предковiчна трагедiя, в якiй народились, зросли i в
якiй помремо. Може, пригадуєте собi часи  Хмельницького,  його  атаки  пiд
Корсунем, пiд Пилявою, але, може, пригадуєте також...  його  останнiй  бiй
пiд Берестечком? Пригадуєте той острiвець на болотянiй рiчцi Пляшовiй i на
ньому гурт  козакiв  в  оточеннi  тридцяти  тисяч  ляхiв?  I  коли  козаки
вистрiляли свої кулi, i коли їм кричали "здавайтесь", вони потрощили  свої
мушкети i висипали в рiчку з кишень  своє  золото.  А  потiм  обняли  один
одного, сказали "прости, брате", - раз, другий i третiй!
   А потiм зарубав один одного шаблею, а останнiй, отаман, сам пробив своє
серце... Так, друзi! Це - наша грiзна традицiя, в якiй,  часто  несвiдомо,
росло, зрiло i визрiло ось це наше поколiння,  поколiння  другої,  але  не
останньої, свiтової вiйни!
   Я б не радив вам жахатися цiєї традицiї,  впадати  в  розпуку.  Так  є!
Хтозна,  чи  куплена  такою  крутою  цiною  наша  свобода  не  поможе  нам
перекувати нашi душi i зробити їх не лише твердими, але  й  вразливими  на
людський лад, на порядок, на єднiсть.
   Курсанти занiмiло слухали свого  командира,  iнколи  дрож  проходив  їх
жилами, завмирало дихання. Вони знали, дуже добре знали, що їхня доля -  з
острова Пляшової. Але нi один з них не думав ухилитися вiд своєї долi.
   А Залiзняк на Попiвщинi в  тi  днi  не  вiдривався  вiд  радiоприймача.
Серпень 1 - Чугуїв. Серпень 12 - Харкiв. Серпень 26 - Конотоп. Листопад  6
- Київ. Листопад 7 - Фастiв. Листопад 12 - Житомир.
   Погожа осiнь, спадає лист, чорнiють поля, починаються дощi.  Всi  шляхи
заповненi машинами, людьми i кiньми. Вiйсько i втiкачi. Мiльйони.  День  i
нiч.
   Вечорiє. Головна, так звана Нiмецька вулиця Рiвного  зовсiм  захаращена
машинами, що  поволi,  драглистим  рухом  посуваються  на  захiд.  Хiдники
заповненi людьми з  заклопотаними,  переляканими,  переважно  зле  вмитими
обличчями. На вулицi, що її названо Ес-ес, в  будинку  колишньої  окружної
управи, де мiститься тепер знову вiйськова  пропаганда,  яка  вернулась  з
Харкова, щось бурхливо горить. Хмари чорного як сажа диму пiдносяться  над
мiстом. На знанiй площi, перед судом, уже  третiй  день  висять,  мокнуть,
гойдаються на вiтрi троє повiшених. Вiд залiзничної станцiї раз у раз чути
сильнi вибухи. Вiкна у будинках бряжчать.
   Вiра Ясна продирається крiзь  масу  пiшоходiв  в  напрямку  залiзничної
станцiї. На нiй пiввiиськовий  одяг  -  шкiряна  куртка,  штани  й  високi
чоботи. На головi сiра вiйськова нiмецька шапочка.
   Вона щойно попрощалася на приватному помешканнi,  на  вулицi,  названiй
чомусь iм'ям Шонберга, iз своїм  шефом  Шульцом.  Вiн  тепер  знову  майор
ен-ка-ве-де Завалов. Його мiсiя в Рiвному скiнчена. Вiн виїжджає  далi  на
захiд. I взагалi вона "тут" уже зайва. Вона нiкуди не  їде,  лишається  на
мiсцi, чекає на "своїх", а там дiстане новi розпорядження.  До  побачення!
До побачення! Мiцна  подяка  за  службу,  за  дружбу,  за  добре  виконанi
обов'язки!
   Тепер Вiра поспiшає на iнше побачення, з iншим майором,  iншої  служби,
що його iм'я Кюцнер. Вiн мешкає в дуже непоказному мiсцi,  майже  там,  де
було колись гетто, навпроти вокзалу, в маленькому  мiщанському  будиночку,
iз своїм особистим секретарем. На ньому  потерте  цивiльне  вбрання  -  от
пристаркуватий учитель музики. У його помешканнi навiть стоїть пiанiно,  а
на стiнi  в  футлярi  висить  скрипка,  старенький  стiнний  годинничок  з
приважками i клiтка з канарками. Це, мiж iншим, його старе мешкання  ще  з
польських часiв. Вiн тут жив як учитель  музики,  давав  навiть  лекцiї  i
належав до клубу легiонерiв. Але й тодi й тепер вiн був i  є  майор  штабу
нiмецької розвiдки. Вiн буває на засiданнях  воєнного  штабу  i  навiть  у
головнiй квартирi фюрера. Вiн має за собою багато  рокiв  досвiду  з  усiх
континентiв свiту i заступає важливий сектор контршпiонажу.
   Властиво,  Вiра  також  його  iдея.  Це  вiн  "знайшов"  її  в  Римi  i
завербував. I вона працює з ним "успiшно" ось уже третiй рiк.
   Вiра застала Кюцнера в порiвняно доброму настрої. Зловлено якихось там,
iз  самої  Москви  висланих,  атентатчикiв;  iз  штабу  прийшла  довiрочна
iнформацiя,  що  готується  новий,  надзвичайний  протинаступ,  який   має
викинути ворога назад за Днiпро; що далi назад анi кроку i що  Днiпро  має
стати граничною лiнiєю оборони, а можливо, як це в  початках  планувалось,
граничною лiнiєю нiмецьких iнтересiв на сходi Європи. Кюцнер, як звичайно,
дуже зайнятий, його особистий секретар з наушниками радiонадавача  вицокує
чергову iнформацiю, на столi парує дзбаночок  гарячої  кави...  Коли  Вiра
ввiйшла,  вiн  бiльше,  нiж  звичайно,  зрадiв,  хоч  взагалi  вiдзначався
флегматичним спокоєм.
   - А! А! Вє-е-ера! Майн Гот! Саме в час! Хотiв по вас  посилати!  Прошу,
прошу - ось сюди, сюди!  Чашечку  кави?  -  Вiн  потягнув  Вiру  до  свого
"сальону", де на старих плюшевих меблях товстою верствою лежав порох.  Це,
казав вiн, для маскування, хоч в дiйсностi просто порохами не цiкавився, а
прибиральницi, з певних причин, не держав. - Як справи? Як справи? - питав
швидко Кюцнер. - Отут! Отут! Тут чистiше!  -  садовив  Вiру  на  немiчному
стiльцi i пiдносив їй чашку свiжої, справжньої, доброї кави.
   - Погано, майоре! - сказала Вiра.
   -  А  по-моєму,  якраз  навпаки!  Новi  посилення!  Нова  зброя!  Дайте
вiдсапнути! Ось викинуть за Днiпро, i назад анi кроку! Це, зрештою, i була
початкова iдея вiйськового  командування  часiв  Бравчiха,  але  фюрер  її
вiдкинув. А це було мудро. Я завжди казав, що тiльки  до  Днiпра!  В  моїх
рапортах ще до вiйни я писав: Днiпро - наша лiнiя! Тепер  i  фюрер  на  це
погодився! Ви ж бачили, що робилось  до  Днiпра?  Понад  три  з  половиною
мiльйони  полонених  протягом  кiлькох  мiсяцiв.  Розумiється,  коли   нас
розтягнули, як гуму, аж до Кавказу - ми мусiли трiснути. До того вмiшалась
та Америка, фюрер... А зрештою! Знаєте, що Америка  послала  советам?  Ось
цифри: 7800 лiтакiв, 4700 танкiв,  17000  вантажних  машин,  мiльйон  тонн
сталi, мiльйон тонн харчiв! Ха! Америка! Чи варто було з нею зачiпатись?
   Вiра слухала все це спокiйно, безучасно.
   - Так, - сказала вона, - а що маю тепер робити я?
   - Як що робити? Працюємо  далi!  Вам  належить  залiзний  хрест.  Ви  ж
знаєте, що всi нашi уряди нiкуди не виїжджають! Особистий наказ фюрера!
   - Але деякi все-таки пакуються...
   - Лише зайвi. Розвантаження. Забагато бюрократiї. Половина урядовцiв на
фронт. Я вже давно казав, що тут зiбралось забагато дармоїдiв. Ну,  а  ви?
Вдоволенi? Сподiваюсь, вам не було з нами найгiрше, як я вам свого часу  й
казав...
   - О, майоре, дякую! Я вдоволена. Цiлком.
   - Ну, гаразд, гаразд! Мiж iншим, маю для вас iншу мiсiю.  Дуже  цiкава!
Але це поки що таємниця. Маєте грошi? Я можу додатково... з своїх засобiв.
   - Нi, нi! Здається, досить!
   - Здається чи направду? Завтра! Зустрiнемось у штабi! У Раампе! Гаразд?
Так до завтра!
   Вiра встає i байдуже прощається. Виходить вiд Кюцнера,  пiдiймає  комiр
своєї куртки i йде мокрою, брудною вуличкою, ковзким дерев'яним  хiдничком
до вокзалу, минає його, йде далi назустрiч  безконечнiй  черзi  автомашин,
навантажених переважно меблями нiмецьких органiзацiй i приватних осiб.  На
вокзалi i пiд вокзалом мiшанина машин i людей...
   Вiра спокiйно  пробирається  попiд  високим  парканом,  оминає  людськi
натовпи. Обидвi її руки в кишенях, права весь час тримає ручку револьвера,
яка зробилась вже зовсiм теплою. Це не з обережности.  Це  просто  звичка.
Вона думає про Трояна, про Дермань, про партизанiв. На її обличчi смуток.
   Вiра, невiдомо чого, заходить  на  колишнє  помешкання  доктора  Вайза.
Самого  Вайза  вже  нема.  Його  оскаржено  за  спiвжиття  з  не   нiмкою,
здеградовано до сержанта i вислано  на  пiвнiчний  фронт.  На  його  мiсцi
лишився маленький, меткий Карль Пшор  з  Берлiна,  якийсь  родич  вiдомого
берлiнського  ресторатора,  колишнiй  завзятий  мандрiвник   по   островах
Пiвденного Пацифiку, по Малайських островах, знавець далекосхiдних  справ,
фiлософ, полiтик, лiтературний критик.
   Вiра якраз хотiла бачити Пшора, вiн їй подобався,  дарма  що,  можливо,
єдиний не був з нею одвертим i в чомусь пiдозрiвав. Але це був також  вiн,
що ще на початку вiйни, сорок першого року, шептав їй на вухо:
   - Ми з росiянами не  можемо  виграти,  бо  вони  варвари,  а  ми  гнилi
європейцi. Та який, скажiть на Бога, з нашого Пюца Дзержинський! Курам  на
смiх. Регiрунгсрат. Шлямфмюце. Халат. Нiчний горщик. Я переконаний, що Пюц
не потрапить застрелити зайця. Якi з нас, скажiть  на  милiсть,  сталiнцi?
Заздримо  їм,  що  вони  можуть  вистрiляти  дванадцять  тисяч   польських
полонених офiцерiв, не моргнувши при тому вусом, а потiм  тим  же  полякам
доказувати, що це зробили нiмцi, а що  їх,  полякiв,  вони  визволяють.  I
поляки їм вiрять так, як i чехи, як кожна нацiя на свiтi, включно з  нами,
нiмцями. А хiба ми знаємо, наприклад, хто ви? Або фон Лянге? Майор  Щульц?
У штабi фюрера працюють агенти Сталiна, так само як i в  штабi  Рузвельта.
Це, скажу вам, полiтика!
   Вiра пригадала цi слова Пшора. Вона тодi взяла делiкатно його за вухо i
сказала:
   - Пшор! Пшор! Не забувайтесь, не забувайтесь! За вiдважний  язик  можна
втратити нерозважну голову!
   Вiра застала Пшора не  самого.  I  не  за  роботою.  Довкола  широкого,
круглого стола сидiло в рiзних позах п'ять зондерфюрерiв, над  ними  горiв
п'ятираменний канделябр, хоч надворi не було ще темно; перед  ними  стояло
кiлька вiдкритих пляшок,  п'ять  склянок  i  гори  цигарок,  попiльниць  i
попелу. Кiмната була заповнена густим тютюновим димом.
   Побачивши Вiру, всi зондерфюрери встали. Пшор  не  встав,  а  схопився,
пiдбiг до неї, взяв обидвi її руки, мiцно потиснув,  запросив  на  почесне
мiсце бiля столу i, не питаючи, налив їй  чарку  зеленкуватої  французької
горiлки.
   - Як прекрасно, що ви прийшли! - сказав Пшор. - Ви лише послухайте! Ось
тут вони в один голос переконують мене, що ми програли.
   - Це, панове, зовсiм нечемно з вашого боку, - сказала з посмiшкою Вiра,
випиваючи горiлку.
   - Вибач, вибач! - перебив Пшора один з присутнiх, що мав  перев'язаного
пальця i тримав його на грудях бiля орденських стрiчок.
   - Дай докiнчити думку, - з  ноткою  iронiї  сказав  Пшор.  -  Вони  тут
твердять, що нашi невдачi сталися тому, що  ми  маємо  замало  солдатiв  i
технiки. А я тверджу, що ми програли тому, що ми  -  замало  варвари!  Або
замало цивiлiзованi!
   - Словом, замало всього! - засмiявся той, з перев'язаним пальцем.
   - Це не жарти, Вертере, - з-пiд лоба глянув Пшор i замовк.
   - Ти тiльки зiйди з неба на землю, - продовжував названий Вертер,  -  i
тобi стане все ясно. Ми просто зарвались з нерiвними силами, але нерiвними
не якiсно, а кiлькiсно. На нашу одну дивiзiю припадає десять. Але й це  ще
не бiда: на наш один лiтак - у них сто.
   - А що ти скажеш, наприклад, про таку штучку, - вiв  своє  Пшор.  -  За
Полтавою наш чотирнадцятий корпус хотiв вiдв'язатися вiд ворога, щоб  мати
час закрiпитись на нових позицiях i вiдпочити. Були знищенi всi можливостi
переслiдування. Сам знаєш, якi там дороги, особливо в цей  час.  I  яке  ж
було здивування, коли їхнi танки за пару днiв нагнали нас пiд Києвом. Наша
розвiдка виявила,  що  вони  котили  пальне  просто  без  дорiг,  бочками,
власними руками вiд Харкова до Полтави...  Скажи!  Яка  iнша  армiя  свiту
могла б щось подiбне доконати? Спитай нашого гренадера, чи  котив  би  вiн
двiстi  кiлометрiв  бочку  з  бензиною,  спитай   англiйського   Томi   чи
американського Янкi. У нас якщо картопля лежить на сусiднiй станцiї i нема
чим її довезти - ми будемо голодувати. А вони несуть свої харчi на  плечах
сотнi кiлометрiв, мовчать i не мруть.
   - Ха-ха-ха! - добродушно засмiявся Вертер. - Як ти вiриш у руки й ноги!
Вони мають щастя, що у нас вистачає лiтакiв бомбардувати лише партизанськi
солом'янi хати, а то б ти побачив, як би вони  з  тими  своїми  бочками...
Зрештою, ти бачив на початку вiйни. I коли б так тепер проти них стояли не
ми, а американцi...
   - То що б вони зробили? Американцям  легше  бомбити  наш  Гамбург,  нiж
полiськi багна.
   - Для чого їм бомбити полiськi багна? Чи не краща цiль  Баку,  Кузнєцк,
Москва, Ленiнград?
   - А вони сидiли б у своїх багнах, так як тепер сидять, i в ус  не  дули
б. Бачив, як вони пряжили наших? Отам, пiд Мизочем?
   - Ха-ха-ха! Як довго пряжили б? Ти за варварство, проти  цивiлiзацiї  -
знаю цю романтику. Але я тебе спитаю: чому всi твої романтичнi полiнезiйцi
стирчать вiчно в рабствi пiд горсткою цивiлiзованих завойовникiв,  а  твої
хваленi росiяни, маючи пiд собою найкращий шмат  земної  кулi,  не  можуть
бодай як слiд наїстися, не кажу вже, так як американцi, а хоч би  так,  як
ми, дарма що у нас нема де повернутися. Ти  сам  знаєш,  що  наш  середнiй
бауер виглядає ефектнiше,  нiж  весь  їхнiй  колгосп,  а  один  пересiчний
американський фермер має бiльше технiки, нiж цiле їхнє емтеес.
   - Ну, це вже ти, Вертере, переборщуєш, - озвались iншi  спiврозмовники,
що засадничо погоджувались з Вертером.
   - А по-моєму - не переборщує,  -  несподiвано  промовила  Вiра,  i  всi
звернули на неї свої погляди.
   - Це, зрештою, - продовжував Вертер, - не так тяжко  доказати  цифрами.
Не маю пiд рукою статистики, але з певнiстю  можу  сказати,  що  наш  один
гектар дорiвнює своєю видайнiстю їхнiм десятьом, хоч якiсть нашої землi  в
десять разiв гiрша вiд їхньої.
   - Так, так, - кинув головою Пшор, - але  таки  вони  нас  б'ють.  I  це
головне. Технiку вони колись опанують,  але  якщо  ми  програємо  цей  наш
останнiй бiй, то втратимо шанси на провiдне мiсце пiд сонцем назавжди.
   - По-перше, - вiдповiв на це Вертер, - коли брати стисло, б'ють нас  не
вони, а американцi, i, по-друге, чого ця панiка з "останнiм боєм"? Цей бiй
нiяк не останнiй, це, можливо, щойно початок. Епоха воєн за гегемонiю  над
свiтом 20 - ЗО  рокiв  як  почалась...  Дитячий  вiк...  Вiйни  Спарти  за
гегемонiю над простором розмiру нашої Баварiї тривали двадцять сiм  рокiв.
Пунiйськi вiйни за Середземне море - сто п'ятнадцять. Питання, хто i  коли
в цих наших вiйнах переможе, - вiдкрите. Дуже можливо, що ця вiйна принесе
новий подiл сил, правдоподiбно, це буде СССР i Америка як центри i Схiд  i
Захiд   як   плацдарм   дiяння.   Можливо,   щитом   їх    дуелi    будуть
комунiзм-капiталiзм, але, по сутi, метою  їх  змагань  буде  контроль  над
свiтом на грунтi культурних традицiй. Ми, нiмцi,  в  тiй  констеляцiї  сил
автоматично, як сила сателiтна, опинимося в таборi  Заходу,  i  тодi  знов
прийде наш час.
   - Ти, Пшор, маєш рацiю в одному... чи навiть у двох  пунктах:  у  нашiй
переборщенiй   академiчностi   i   в   нашiй   переборщенiй   фiлософськiй
теоретичностi. Вже Бiсмарк боровся з цим явищем. У нас лише професори...
   - I солдати, - докинув Пшор.
   - I солдати академiчно-класичного типу. Наш Клявзевiц -  класик  ученої
стратегiї,  монтуємо  ми  нашi  воєннi  плани  з   точнiстю   швейцарських
годинникiв i з точнiстю тих же годинникiв їх виконуємо, але коли прийде до
дiла, то навiть Толстой смiється з нас:  "Ерсте  кольоне  маршiрт!  Цвайте
кольоне маршiрт!" - бої  виграємо,  а  вiйни  програємо.  Нiякого  почуття
полiтичної тактики. Дали Канта, Фiхте,  Маркса,  Гегеля,  а  не  потрапимо
розмовляти з українськими мужиками, якi простягають до  нас  руки,  як  до
останньої дошки рятунку. З патрiотизму зробили пiд iдеосинкразiї,. i в той
час, коли, наприклад, вродженi расисти брити, що споконвiку, без  крику  i
галасу, практикують  расизм  собi  на  здоров'я,  ми  з  законiв  бiологiї
змайстрували урядову доктрину  i  з  класичних  неглектiв  раси  попали  в
"нацi", зробивши це поняття одiозним.
   I ще лихо в тому, що ми позаздрили росiянам i перейняли багато дечого з
їхньої практики - забувши їхню ж приказку: что русскому здорово, то  немцу
смерть. Перейняли  не  тiльки  однопартiйнiсть,  п'ятирiчки,  але  й  їхню
сенсуальну систему законности. Мовляв, коли у них ен-ка-ве-де i вони добре
на тому виходять, чому б i  нам  не  завести  гестапо?  Коли  вони  можуть
вкидати до  ям  по  десять-двадцять  тисяч  трупiв  -  чому  б  i  нам  не
спробувати? Але росiяни народ з природи релiгiйний, мiстично-вiруючий,  i,
коли їм забрали однi iкони, вони знайшли собi iншi, коли сказали, що  мощi
угодникiв - мумiї, вони потягнулись до мавзолею... Коли  у  них  хтось  не
вiрить, що  колгоспна  система  краща,  нiж  iндивiдуально-приватна,  вони
такого  вбивають.  I  тут  не  поможе  нiяка  математика.  Ми  ж  вродженi
математики. Цифри для нас - закон. Вiд Гегеля ми  знаємо,  що  кожна  теза
породжує антитезу. Росiяни ж знають тiльки тезу!
   - Але ми за расу також убиваємо! - озвався голос збоку.
   - Лише порядком наслiдування й дисциплiни! - негайно вiдповiв Вертер. -
Нам забракло власної фантазiї... I ми робимо це до розпуки незграбно. Тодi
коли росiяни створили з цього своєрiдний ритуал  i  виконують,  як  жерцi,
свою священну, єдиноспасенну мiсiю власними руками, стрiлом у потилицю, ми
будуємо газовi камери  i  фабрикуємо  священномученикiв  на  взiр  Езраха,
Мiсаха й Авденаго.
   - О, Вертер! - викрикнув один iз присутнiх з виразною ноткою протесту.
   - Чому б нам, панове, в цей трудний час не сказати собi трiшки правди?
   - Але ж, Вертере! Це... це блюзнiрство!
   - Ха! Блюзнiрство! - викрикнув уже патетично Вертер. - А те, панове, що
ми дiйшли до цього краю, не блюзнiрство? Що на нашi мiста скинуто двадцять
мiльйонiв тонн динамiту - не блюзнiрство? Нацiя Гете, Бетховена, нацiя, що
знайшла стежку до атома, що розв'язує проблему шляхiв  мiж  планетами,  що
пiсля стародавнiх грекiв, можливо, найсильнiша в  дiлянцi  трансцедентного
мислення, -  дiйшла  до  цього  ось  iстинно  апокалiптичного  кiнця!  Це,
по-вашому, не блюзнiрство?!
   - По-моєму, це  не  блюзнiрство!  -  вiдповiв,  глибоко  втягнувши  дим
цигарки, пригнобленим горловим голосом сивий Пшор.
   - Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригiнальним! I ексцентричним! - вiдповiв
Вертер.
   - Яке твоє дiло, чим я хочу бути?  Ти  слухай,  що  я  кажу!  По-перше,
навiщо тi  легендарнi  камери!  Навiщо  повторюєш  нiкчемну  вигадку,  щоб
закрити дурним, незначним випадком воiстину складну проблему; i по-друге -
чому ця iстерика з апокалiптизмом, коли сам тiльки що сказав, що це нiякий
кiнець, а лише початок? В iсторiї було таких епiзодiв, як  наш,  багато  i
багато ефектовнiших. I, хоч пан Моргентав з Нью-Йорка  сказав,  що  оберне
нашу країну в  картопляне  поле,  все-таки  перейти  нас  плугом  так,  як
перейшли Карфаген, не  вдасться...  Ми  ще  нiчого  не  програли...  I  не
програємо!
   - Як? - викрикнув Вертер. - Ще  сорок  першого  року  ти  ворожив  нашу
програму!
   - Сорок першого - так! Тодi ми програли! Тодi ми були першими в Європi.
Тепер ми знов стара, добра Германiя з пивом i студентськими комерсами.
   - Тiльки всi нашi гайдельберги в руїнах!
   - Якраз Гайдельберговi зроблено спецiальний виїмок! На нього не скинуто
жодної бомби. Збомбардовано всi гамбурги i нюрнберги.  Але  й  тут  нiякої
трагедiї немає. Ми будувати любимо й вмiємо...
   I коли ми згадуємо апокалiпсис, то  що  мають  казати,  наприклад,  отi
українськi молодi хлiбороби, якi тисячами сидять по лiсах,  обложенi,  мов
бутерброд, ворогами, i яким  завтра  єдиний  вихiд  -  смерть!  Бо  їх  не
вiзьмуть у полон, бо за ними нема "миру", бо нiяка юрисдикцiя не визнає за
ними їх права, i навiть Червоний Хрест не  подасть  їм  руки  помочi.  Але
все-таки, коли ми запропонували  нашому  недавньому  спiвробiтниковi,  всi
його знаєте - Балабi, що зве себе тепер, як римський  iмператор,  Трояном,
щоб вiн здався, щоб перейшов до нас бити спiльного ворога, що йому  нiчого
не загрожує, а все, що мiж нами було, - забуто, вiн  вiдповiв,  що  причин
здаватися для нього нема, бо  вiн  бою  не  програв,  що  ласки  нашої  не
потребує i що його ворогом є кожний чужинець, який топчеться по землi його
предкiв. Що ви, панове, на це скажете? - запитав Пшор пiдкреслено.
   - Скажу, - вiдповiв Вертер, - що його рятує примiтивiзм.
   - О Вертере, як ви помиляєтесь! Одного разу, ще на початках, ми  з  ним
розмовляли про Александра Македонського, бо вiн саме тодi читав Момзена...
Я ставив Александра як приклад творця свiтової iсторiї, а вiн  менi  тодi,
пам'ятаю, вiдповiв: "Досить сумний приклад. Бути на такiй висотi  -  i  не
бачити  меж  можливого.  Чи  не  почеснiше  бути   невiдомим,   безiменним
партизаном  i  помагати  ставити  нацiю  на  ноги,  нiж  бути   генiальним
полководцем, який  веде  свою  армiю  свiтовими  дорогами  для  того,  щоб
занапастити нацiю?" Чи не є це, панове, генiально?
   - Парадоксально - так, але що йому, тому твоєму Трояновi,  залишається?
- iгнорантним тоном вiдповiв Вертер.
   - Перемога! - викрикнув Пшор.
   - Це вже ти конкуруєш з Геббельсом. Чим менше у нас стає  лiтакiв,  тим
переконливiше вiн перемагає...
   - Як ви забуваєте мiру часу, - сказав Пшор.
   - Важлива не лише мiра часу, але й почуття мiри! - вiдповiв Вертер.
   За той час зовсiм стемнiло, за вiкном  пiднявся  якийсь  рейвах,  i  це
припинило дискусiю. Вiра, що слухала дискутантiв дуже  уважно,  зберiгаючи
спокiй i  рiвновагу,  заявила,  що  вiдходить.  Пшор,  як  господар  дому,
зiрвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважнiсть, але:
   - Знаєте, коли люди тратять дiло, то робляться балакучими. Ну, як?  Ну,
що? - спитав швидко Пшор.
   - Нiчого. Це було цiкаво. Прийшла з вами попрощатися, - сказала Вiра.
   - їдете? Не питаю куди. Дали вам бодай залiзного?
   - Дали, - посмiхнулась Вiра.
   - До речi... Якщо б ви побачили коли... взагалi... я  не  знаю...  пана
Трояна - вiтайте! Мiцно вiтайтеГ - враз промовив Пшор.
   - Дякую, дякую! Розумiється! Тiльки  як  його  побачити?  -  засмiялась
Вiра.
   - Для вас усе  можливе!  Для  вас  усi  дороги  вiдкритi!  Це  ось  ми,
демiюрги, прикованi... Ще чарочку? На колеса!
   - Можна, - погодилась Вiра.
   - I не поминайте злим словом  наших...  Ми  тут  трохи  накоїли,  що  й
казати, але... але... "дi люфт iст зо шейн унд ес  дункельт",  -  заспiвав
Пшор рейнську пiсню i пiднiс чарку. Всi присутнi встали  i  пiднесли  свої
чарки також.  -  Прощаємось,  панове,  з  найзагадковiшою  i  найцiкавiшою
людиною нашого рiвненського вiдтинку вiйни. Ми  її  не  знаємо,  вона  нас
знає! Колись спробую написати книжку!
   Випили, попрощалися. Вiра була зворушена. У  вiкнi  замиготiв  вiдблиск
огню... Коли Вiра заднiми дверима, що правили за "параднi", вийшла в  сад,
надворi було темно й гармидерне. Там  далi  у  садах  щось  горiло,  несло
звiдти димом i паленим м'ясом. Вiра вийшла за рiг i  побачила,  що  горить
якийсь барак за будинками Бачинських.
   - Що це горить? - запитала  вона  по-українськи  жiнку,  що  стояла  зi
зложеними пiд фартушком руками.
   - Ковбасня! - вiдповiли хором люди, що стояли групою.
   - Хтось пiдпалив, - пояснила жiнка з  руками  пiд  фартушком.  -  Нiмцi
хотiли свiжої ковбаси на дорогу, та не вийшло.
   - Равс! Равс! Їх шiссе! Їх шiссе! - бiг i  кричав  невеликий,  округлий
нiмчик у партiйнiй унiформi, з театрально витягнутим у  руцi  револьвером.
Вiн кiлька разiв патетично стрелив  угору,  побiг  далi  i  враз  на  щось
спотикнувся i впав. З усiх бокiв iз темряви почувся смiх.  Але  нiмчик  не
зiрвався, а повзав по землi, видно, шукав  револьвера,  що  випав  йому  з
руки.
   У сусiдньому будинку, де мешкали банковi урядовцi iз своїм  легендарним
директором Мюллером, що про нього  свого  часу  оповiдала  Трояновi  Вiра,
гомерично реготалися, всi вiкна були  ясно  освiтленi;  видно  було  сумiш
чоловiкiв i жiнок, що танцювали, обiймалися, цiлувалися й кричали.
   Вiра, освiтлена пожежею,  швидко  пiшла  вузькою  бетоновою  стежкою  в
темряву вулицi. Скрiзь було людно - стояли, йшли. Багато було машин. Деякi
з них, пiд газом, гули на мiсцi. Навпроти будинку полiцiї, на городi,  при
електричному свiтлi кiлька нiмцiв у партiйних унiформах  i  фартухах  щось
мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались.
   - I що це вони роблять? - спитав якийсь старий чоловiк здивовано.
   - Не бачиш? Мурують, - вiдповiли.
   - Чи ж вони не здурiли?
   - Пiди й запитай!
   Знайшлися знавцi, що пояснили:
   - То, знаєте, наш начальник... з уряду працi. Вiн дiстав  той  город...
Навозив цегли i оце будує. Вiн не вiрить, що нiмцi вiдступлять. Квапиться,
бо боїться, що його потягнуть на фронт... Боїться,  що  як  не  забудує  -
вiддадуть мiсце iншому.
   - Ха-ха-ха! - зареготав чоловiк  i  сплюнув  набiк.  Вiра  пробирається
вулицями до свого мешкання на вулицi недавно  Шевченка,  а  тепер  якогось
Мумма, що його кiлька тижнiв тому вбили партизани.  Вона  займає  половину
звичайної мiщанської хати; в її кiмнатi велике  безладдя:  великi  й  малi
валiзи, безлiч на всiх стiльцях i столах суконь,  унiформ,  капелюхiв;  на
туалетному столi гори флакончикiв  -  креми,  одеколони,  парфуми,  пудри,
щiточки всiх розмiрiв  i  родiв,  коробки  з  цукерками,  фiгурки  слонiв,
муринчикiв, екзотичних птахiв.
   Вiра була втомлена, вiдчувала випите. Була схвильована  i  пiднесена...
Пустила радiоапарат, зазвучала якась танечна  музика.  Потiм  вiдкинула  з
фотеля пишну бальову сукню, сiла, розкинула на боки руки, заплющила очi...
Деякий час так сидiла, вслухалася сама в себе, в гуркiт  мiста,  пострiли,
гомiн з хiдникiв...
   Їй треба б лягти, виспатись, але вона вiдчуває, що заснути годi.  Нерви
надто розiйшлися. Хiба що прийняти порошок.
   Вона глянула на годинник -  час  "останнiх  вiстей".  З  апарата  хтось
далекий заговорив:  "Сконцентрованим  контрнаступом...  прорив  росiйських
танкiв у напрямку Житомира... з  великими  втратами  для  ворога  вiдбито,
лiнiю фронту  вирiвняно.  Вiдзначилась..."  Вiра  вилучує  апарат,  швидко
вiдкриває постiль i роздягається.



   IХ

   Другий i третiй день падав дрiбний дощ, скрiзь була грязюка. У  високих
чоботях, у сiрому гумовому плащi з каптуром, пiдперезана шкiряним  поясом,
Вiра ступає узлiссям помiж Тимошiвщиною i Бущенським  лiсом.  Бiля  неї  в
шкiрянiй куртцi, у шапцi-вушатцi, на цiлу голову вищий, Троян.  Обличчя  у
неї i в нього сiрi, оббитi дощем, захололi.
   Дорога з Рiвного сюди не була легка, але Вiра її перемогла. Пройшлася й
Залужжям. Там уже новi дерев'янi зруби,  у  деяких  вже  закритi  дерегами
вiкна, з деяких димарiв уже йде дим. По пожарищi нема й слiду. Бiля зрубiв
стiжки соломи, iнколи траплялися й якiсь тварини, навiть гавкали собаки.
   Вiра знайшла Трояна не вiдразу i нелегко. Не чекав  її,  здивувався,  а
одночасно зрадiв. Хотiла з  ним  говорити  сам  на  сам.  Нагодував  її  з
допомогою вже не Терешка, бо  той  тепер  завiдує  постачанням  для  всiєї
бригади,  а  чорнявого,  кучерявого  Iвана  з  Дерманя,  що  назвав  себе,
вiдповiдно до фаху, Пампушкою. Фактично Вiра вперше бачила те, що  зветься
табiр. Дуже "люксусове": землянки, дерев'янi  барачки  i  навiть  телефон.
Мiсто Троянове - пояснив їй той же кучерявий Iван.
   На розмову пiшли  взлiссям,  пiд  вечiр,  пiд  сiре,  тяжке  небо,  що,
здавалось, десь там висiло, мов мокра дерга, i лише чекало нагоди,  як  би
то звалитися на соснину Тимошiвщини.
   - Багато хочу розповiсти - навiть не знаю, з чого починати,  -  сказала
Вiра.
   - Кажи як знаєш, - вiдповiв Троян.
   - Що ти тепер думаєш робити? - запитала вона.
   Троян зупинився i здивовано на неї глянув.
   - Як то що, не розумiю?
   - А! Розумiєш! Їдеш чи лишаєшся? - спитала Вiра.
   - Нi! Уяви - не розумiю! Куди iдеш, де лишаєшся? - дивувався вiн далi.
   - Лишаєшся тут... пiд большевиками чи вiдступаєш з нiмцями?  -  нервово
запитала Вiра.
   - Ти ще не знаєш? Я ж, здається, тобi казав.  Не  бачиш?  Табiр!  Люди!
Куди вiдступати?
   - Вони вас розчавлять!
   - Знаю! Розчавлять! Он i той твiй Батутiн передавав, що  розчавлять.  А
Сталiн обiцяє половину України на Сибiр. З Києва українцiв на  мiннi  поля
женуть. На площi Софiї вiшають. Теж знаю...
   - I все-таки лишаєшся?
   - А що iнакше?
   - Ще можна вiдступити. Нiмцi  тобi  нiчого  не  зроблять.  Пшор  поклiн
передавав...
   - Го! Пшор! Це той  маленький?  Що  все  знає?  Дякую,  дякую!  А  вiн,
знаєш... хлопець бравий. Пам'ятаю, ще сорок першого  пророкував  Гiтлеровi
крах. А щодо вiдступу - нi, нi! Вiро! Я знаю... Триста  двадцять  дивiзiй!
Знаю! Але я тут не сам - здаватися? Для чого?
   - Щоб жити!
   - Навiщо?
   - Хоча б для тiєї ж справи.
   - Це хiба для полiтикiв... Для вояка... Вояк лише тодi вояк,  коли  вiн
перемагає або не вертається.  Здобути  або  вдома  не  бути,  казали  нашi
предки.
   - Самогубство!
   - Вiйна. На вiйнi нема самогубства.
   - Коли знаєш, що не виграєш?
   - Про таке вояк не думає. Послухай, що встругнув мiй Залiзняк:
   Не здамся нi влiво, нi вправо,
   Нi вгору, нi вниз!
   Присягнув я їй криваве,
   Присягнув на нiде!
   Присягнув їй серцем i лобом,
   Присягнув на матiр!
   Присягнув над прадiда гробом,
   Присягнув на гарматi!
   Тож тепер умру хоч сто разiв
   У вiках, епохах, далях -
   Не вiд старости й не вiд зарази...
   Вiд шаленої кулi! В боях!
   Ге? Що скажеш?
   - Патетично.
   - Мила! Павлiнко! А пригадай, як ми бiгали за метеликами! Затям мене ще
раз таким же хлопцем! I будь здорова! Навiки! Сiдай собi на першу машину i
коти. На захiд, на схiд - куди хоч,  твої  шляхи  скрiзь  вiдкритi!  А  я,
розумiється, також пiду своїми шляхами, бо  вони  в  нас,  бач,  рiзнi.  I
залишишся ти в менi все тiєю ж  самою.  Пам'ятаєш,  як  дiд  мiй  Улiян...
злазить з черешнi - повний козубок чорних ягiд. "А ходи-но ти, мишко,  дам
ягiд". Вiн звав тебе мишкою - так? I який дивний каламбур.  Я,  пам'ятаєш,
не раз кидав на тебе камiнцями i якось, пам'ятаєш, навiть вцiлив пiд  око.
Тi камiнцi були моїми дитячими поцiлунками. Ти була моєю нареченою. А коли
ти поїхала до тих твоїх Садок, я  кiлька  рокiв  висипав  в  яру  з  пiску
горбик, робив у ньому ямку, носив до неї ротом воду з  криничини  i  садив
галузки верби. Вода завжди тiкала, а галузка всихала. Але я вперто садив -
хотiв, щоб прийнялася.
   - Бо коли б ти це робив не на пiску - прийнялася б.
   - Пам'ятаєш пiсню: "Вiзьми, сестро, пiску жменю, посiй його на  каменю!
Як той, сестро, пiсок зiйде, тодi, сестро, твiй брат прийде"? Так  було  й
зi мною. Я знав, що ти не вернешся.
   - Але ж вернулась!
   - Якими дорогами... I не та...
   - Але вернулась... I та!
   Троян подивився на неї допитливим поглядом.
   - Колосально! - вирвалось у нього, i його сiре обличчя прояснiло.
   - Правда. Не вiриться. Багато не вiриться, але так є! Ось доторкнись!
   - А думала ти... про мене пiд час тих твоїх?..
   - I не раз. I в Сан-Франциско, i в Токiо... I ще як... Те, що  я  стала
матiр'ю, - то був випадок, як i твiй з Марусею. Я жила в однiй ямi з одним
поетом. У Києвi це було. Вiн прочитав менi вiрш:
   Ти, кажеш, пiдеш дорогами блудними,
   Ти, кажеш, пiдеш у блудний свiт...
   Ти зiрвеш папороть - квiтку злудну,
   Ти даси чортовi звiт.
   Ти будеш з "ними" й не з "ними",
   Ти будеш як коровай!
   Всi дороги будуть нiмими,
   Лиш одної не забувай:
   Лиш тiєї не забудь дорiженьки,
   Що стелиться, як парча...
   Поколеш нiженьки, бiленькi нiженьки,
   Чуже, нiчиє, а все ж моє -
   дiвча!
   Сосни шумiли улад з мовою Вiри. На останньому словi її  голос  легенько
здригнувся, i вона, дивлячись униз, сказала:
   - Оце й рiшило!
   - Колосально! - знов вирвалось у Трояна. I  пiсля  короткої  паузи  вiн
несподiвано сказав:  -  А  знаєш...  Як  ти  думаєш?  Чи  не  слiд  нам...
повiнчатися? Павлiно!
   Вiра залилась дзвiнким,  радiсним  смiхом,  таким  радiсним,  що  Троян
докiрливо i здивовано глянув на неї.
   - Що тут смiшного, Павлiно?
   - Боже! Якове! Хiба смiються лише з смiшного? О, Якове! Дякую!  Єдиний!
- вона кинулась йому на шию, цiлувала його шорсткi, репанi уста, горнулась
до його твердого,  загорнутого  в  ремiнь  тiла,  смiялась  i  плакала.  -
Знаєш... Рiдний мiй! Мужу мiй! З плотi i духу - мiй! Але повiнчатися?  Як?
Де? Коли? I, Якове... буду мати вiд тебе сина...
   Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шумiли сосни. Якiв,  здавалось,
дерев'янiв.
   - О Боже! - вистогнав вiн,  схопився  за  чоло,  зробив  кiлька  крокiв
уперед, нiби намiряючись бiгти.
   - Нi, нi! Якове! Ти мене не зрозумiв! - викрикнула Вiра. - Я  не  тому,
щоб тебе в'язати! Я не могла замовчати!
   - Замовчи! - перебив її Троян.
   Вони кинулись одне до одного i обнялися.
   - Ну, знаєш, - вирвалось у неї, коли звiльнились обiйми,  -  i  лапи  в
тебе!
   - Ха-ха-ха! - зареготався вiн.
   - Тож ти мене зломив!
   - Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син?  Але
де його родиш? Тож розчавлять! Їдь! Тiкай! Павлiно, тiкай! На Корсику!  До
Америки! - i вiн враз  вихопив  з  кобури  револьвер  i  тричi  стрелив  у
повiтря. А потiм сказав спокiйнiше, дмухаючи в цiвку  револьвера.  -  Але,
Павлiно...  Почекай.  Це  не  жарт...  Дай  подумати...  Отже,  так...  Це
чудово... Тепер ми з тобою,  як  кажуть...  -  шукав  потрiбних  слiв,  не
знаходив,  надолужував  рухами  рук,  голови  й  навiть  револьвера.  Вона
дивилася на нього й мовчки, й напружено. - А все-таки... знаєш -  плутався
вiн далi, - не можу! Сину! Не можу! Мамо!  Неси  його,  шукай  мiсця  i...
роди! Ти ж бачиш, - показав вiн довкруги обома руками. -  Ось  дощик...  А
там снiжок... А там Батутiн. Ти,  очевидно,  -  Захiд,  Мадрид,  Нью-Йорк,
готель "Совой". Як тобi сказати? Як сказати?  Боже,  як  тут  знайти  одне
потрiбне слово?!. Але... Ти їдь! Їдь! Я тебе  знайду...  Чекай,  чекай!  Я
тебе... пiзнiше... вiдшукаю... А завтра ми скочимо до отця  Дормидонта,  i
вiн нам возложить вiнцi, гей! Iсає, ликуй! - I по хвильцi мовчанки  додав:
- Ось так воно, женуленько! Не можу зiйти з дороги! Так тяжко! Так  тяжко!
Так чортячо тяжко! Тi триста двадцять дивiзiй... I хоч би краплина глузду!
Ах, мовчи! Зачекай! - кричав вiн, хоча йому нiхто й не думав перечити.
   Вiн був як п'яний, навiть зiрвав з голови каптура i розмахував ним,  як
диригент паличкою, нiби перед ним був хор.
   - Повiр менi, моя кохана, дорога, рiдна  Павлiнко!  Повiр  менi!  Повiр
одна ти на всiй планетi, що  я  також  чоловiк,  а  це,  як  казав  Максим
Горький, звучить гордо... Тут, пане Максиме, гордiсть найшла на  гордiсть,
як коса на камiнь.
   Але вибач менi, Павлiно, я трохи... здурiв!  Тепер  знаєш  що?  Я  тебе
проведу... А далi пiдеш отак на Залужжя,  зайдеш  до  батька  того  кухаря
Iвана, спитаєш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, i там переночуєш.
А завтра i я там буду - розумiєш?
   Вони повернули з-пiд лiсу i пiшли  пiд  горб,  чистим  полем,  стернею.
Вiтер вiд хутора Хвищика гнав небом  дивiзiї  чорних,  мов  сумлiння  цiєї
доби, хмар. Западала гнила нiч.



   ЧАСТИНА ТРЕТЯ

   I

   Залiзняк кис, як вiн казав, бiля "телефункена", а властиво, не так кис,
як смажився бiля грубки-буржуйки в своєму люксусовому кабiнетi, що в ньому
не бракувало навiть  "Мони  Лiзи",  яку  вiн  старанно  витяв  з  "Iсторiї
мистецтва" Зав'ялова тiльки тому, що вона дискретно посмiхається.  Це  був
найспокiйнiший табiр на планетi -  щось  як  рай  на  землi,  за  висловом
Терешка. Лише раз пробували на нього  напасти,  i  нi  одної  внутрiшньої,
iдеологiчної революцiї не сталося за весь  час  його  iснування.  По  лiсi
димiли рури, мов у Донбасi, каганцi вечорами свiтилися, мов по салонах,  а
хлопцi  рiзались  в  "очко",  вивертаючи  з  коренем  кишенi  з  усiма  їх
рейхскомiсарськими карбованцями.
   Залiзняк вислухував всi московськi "ура", всi лондонськi  пророцтва  та
обiцянки, всi берлiнськi "успiхи  й  перемоги",  не  минав  нiяких  звукiв
нiякими мовами, що лiтали  над  планетою,  мов  скаженi  оси,  i  старанно
монтував iз них звiти про "мiжнародне положення".
   Нiчого втiшного. Фронт сунув iз сходу на захiд, дарма  що  грудень  бив
дощами дороги i вони обернулися в якусь коломазь.
   У половинi грудня на схiдних обрiях  пояснiшало,  нiби  там  розсвiчено
якусь гiгантську лiхтарню, i загуркотiло, нiби  там  валилась  у  безвiсть
земля. Гуркiт, огонь i дим завалили весь схiд  над  Новгородом-Волинським,
над Корцями, над Острогом. Нарештi, проти самого Рiздва, пiд Рiвним  збоку
Олексенця появилися вершники на дрiбних, мишатих кониках, i на другий день
пiсля того московське радiо вибило сто двадцять  сальв  з  нагоди  "взятiя
рейхскомiсар-ського логовiща".
   Виразно, намацально, неухильно йшли совєти. Так  як  у  дев'ятнадцятому
роцi, як у двадцятому, як i в тридцять дев'ятому. На санках, на возах,  на
кониках, на задрипаних "емках", на трофейних  "опелях",  на  американських
"джiпах". Гримiли i вивертали багно танки, гримiла поверхова лайка.
   Iнколи, несподiвано, пiд свист вiтру,  зривались  гарматнi  шквали,  що
раптовим огнем били, здавалось, в одне мiсце, щоб пробити  дiру,  а  потiм
повзли до неї облiпленi сталевi гiганти з витягнутими, мов у жираф,  шиями
i з сухотним кашлем виригали огонь.
   Села повивались димом i вiдходили в небо або грузли живцем пiд  землею.
Лiси випихалися мужиками, мов клiтка курми,  i  плач  немовлят  мiшався  з
криком поросят, з шумом вiтру, в своєрiдну симфонету.
   Фронт плив шляхами, обпливав острiвцi лiсiв, заливав селища, об'їдав  i
обгризав усе, що мiг їсти i гризти, i тiк далi лiнивою течiєю вiд точки до
точки, вiд ночi до ночi.
   - Та-а, хлопцi! Тепер почнеться вiйна! Це вам не фрiци в рукавичках!  -
казав Троян своїм принишклим бiйцям, що нарештi одного  ранку  вздрiли  на
полях силуети, загорнутi в лахи багнистої барви.
   - Ва-аньки! Брату-у-ушки! - заспiвав такий Марко, що був  розвiдачем  i
перший їх побачив. - Берiя суне!
   - Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито?
   - Таж яблучко! Мать-перемать! Так i гримить! Так i запахло двадцятим!
   - А скажеш, кепсько вбранi? - пiдкинув котрийсь.
   - Хто каже кепсько? Фасон пролетарiї до останньої нитки вдержано,  лише
тi погони царськi.
   - А що не кажiть - тi їхнi лахи з погонами якось одразу просiяли.
   - На Європу ж iдуть!
   - А в революцiю, кажуть, тi погони зi шкурою витинали!
   - А! Згадав! Зi шкурою!
   - Кажи не кажи, а на Європу пруть - i баста!
   - Так їй, стервi, й полагається!
   - Їй то їй, а що решта? У них там "гем-консерви" з Чикаго,  у  них  там
всiлякi моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли їх батько годував, як  гусей,
гречаною половою, минулася. А он як дiйдуть до Берлiна -  побачите,  що  з
того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здивується.
   - Тiй рештi так i треба! Моргенхвостам так само набридли колачi, як цим
гречана полова, - подавай, значить, полову!
   - Тут, видно, справа не в самих колачах.
   - О!
   - Чо'о! Заокав.
   - А в чому ж та твоя справа?
   - В iдеї! В соцiалiзмi! Не самим хлiбом ситий будеш.
   - О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, знаєш...
   - Сором! Сором, братця!
   - Як не забути! Соцiалiзму у нас як повiтря! Океан! Рiч звична. Чи риба
думає про воду, в якiй плаває? Ти менi вибач, але це добра iдея.  Братiки!
У  моргенхвостiв  забагато  колачiв,  у  нас  забагато  соцiалiзму,  от  i
торгуємо. Натурою.
   - Та он уже, кажуть, замовлено соцiалiзму на двадцять бiльйонiв.
   - Жартуєш? - зляканим голосом промовив хтось iз самого заду.
   - Що жартуєш? Спитай он Марка! А "гем-консерви" звiдки?  А  "джiпи"?  А
мiльйони тонн сталi? А танки? А кораблi? А тi он, як каже Залiзняк, чотири
тисячi вiсiмсот бомбовозiв! По-твоєму, це жарт? Е, брате! Соцiалiзм повною
парою  наближається  до  брам  Нью-Йорка,  як  тайфун,  i  ще   побачиш...
Вашингтон! Усi сорок вiсiм бiлих зiр - червонi! П'ятилiтка! Полова!  Черга
за лахами! I Сталiн з Берiєю в Капiтолiї! I пан Моргенхвiст  б'є  браво  i
кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясцi табори! Ха-ха-ха!
Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха!
   Загальний регiт покрив голос промовця, табiр веде свою мову  -  тi,  що
"їх знають", i тi, що тiльки знайомляться, i на одно  виходить:  не  такий
чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвичаїться.
   Троянiвцi якось дуже швидко надихались нового повiтря, якось  по-своєму
пiдтягнулися, пiдбадьорились, зiбрали рiзнi вiстi.  Одна  якась  совєтська
також бригада навiть  фiнок  їм  пiдсипала  -  передайте,  мовляв,  лiсовi
привiт! Ось тiльки дiйдемо до Берлiна - "дайош реформи", а нi - маршем  на
Кремль!
   Троян з першого дня в роз'їздах - на Клеванщинi, на Цуманщинi - наради,
день i нiч наради, фронт дiйшов лiнiї Ковель  -  Броди  -  Коломия  i  там
загруз, треба приймати рiшення. Майнула приваблива  думка:  а  що,  як  та
магiчна, стара австро-руска межа та знов  принесе  сiмнадцятий?  Та  змiну
полiтики альянтiв? Та загальну революцiю? Тодi на Київ ступає залiзна рать
лiсiв! Братiки, братiки!
   У тих роз'їздах Троян познайомився ближче зi своїм  шефом  Енеєм,  який
щойно вернувся зi сходу, з-пiд Житомира, хрещений огнем  i  обгорiлий  вiд
сонця та вiтру, як старий баняк.
   Обидва мали свої плани не конче тотожнi з планами командування. Там усе
казали чекати - мали, очевидно, свої резони, як  та  магiчна  межа  старої
Австрiї, як натяк на сiмнадцятий рiк, як якась нова зброя, як зуб за  зуб,
i що не варто, мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде  свiй
час.
   Але невмолимий Троян i тут хотiв бути оригiнальним, все  бив  i  бив  в
одну й ту саму точку, що тут, либонь, нiяка границя, нiяка стара Австрiя i
нiяка нова зброя, а тут Америка i її iнтереси в широкому свiтi.  Германiю,
мовляв, б'ють з повiтря день i нiч, за пiдрахунками Залiзняка, на неї  вже
звергнуто мiльйонiв двадцять тонн динамiту, i це нiякий жарт, а  конкретна
дiйснiсть, i що в такiй ситуацiї армiя соцiалiзму обов'язково потрапить до
Берлiна хоч би навiть на чотирьох, i нема причин довго на це чекати, бо її
шанси i сила зростають в арифметичнiй прогресiї з кожним  днем,  з  кожним
кiлометром.
   Тим бiльше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свiжу, болючу, як
бiль зуба, думку, що з нею ось уже другий рiк носиться i не може її нiкому
прозрадити. Але, як тiльки вiн опинився в районi розташування  так  званої
Першої Української армiї, його  думка  вiдразу  вiджила,  i,  коли  справа
набрала вигляду конкретної реальности, вiн змушений був подiлитися  нею  з
кимсь iз свого командування. I вибрав для цього Енея.
   Еней був парубок моторний
   I хлопець хоч куди козак, -
   повторював своє Троян. Вiн знав, що головне командування УПА саме в цей
час ледве чи схвалило б його авантюру, навiть коли б вона заiмпонувала. Це
була дуже ризикована справа, яка  могла  б  принести  для  армiї  пiдпiлля
поважнi наслiдки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а  до
свого зверхника Енея.
   - Як ти думаєш вiдносно цiєї справи? - спитав вiн Енея десь  наприкiнцi
лютого в його штабi на Цуманщинi.
   - Думаю, що кувати залiзо треба, поки воно гаряче, - вiдповiв  спокiйно
Еней, гризучи цибух своєї, подiбної до мазнички, люльки, що вiд  неї  його
чорнi вуса стали рудими, а сам вiн наскрiзь просмердiв махрою.
   - Думаєш по-ковальськи... Той  фронт,  той  фронт!  Вiн  менi  нiяк  не
подобається, - сказав Троян.
   - Не скажу, щоб подобався й менi, - пробурчав Еней.
   - Не сьогоднi-завтра трiсне, i повалять на Берлiн.  А  тодi  наберуться
духу "победи", а тодi  всiлякi  "дойче  фрав"  та  "дойчес  бiр",  i  пиши
пропало. Нi, нi... Не думаю, що це вода на наш млин.
   - I я так не думаю, - сказав Еней.
   - У мене тут, Енею, одно дiло, що вимагає мозку i  трохи  дискретности.
Не знаю, чи й казати...
   - Чому б нi? Кажи! За мною - гроб!
   - Там той весь маршал... Що обiцяв нас розтерти... Батутiн  такий...  -
Ну! - пiдняв вуса Еней.
   - Та чи не варто б його...
   - Кропнути? - буркнув Еней.
   - А ти як думаєш?
   - Iдея не погана. I не нова. Мої хлопцi давно над  ним  око  держать...
Лише це не так: два рази два...  Бiля  нього  там  -  вся  Азiя,  як  бiля
Пугачова. I навiть наш командир Клим не  вiд  того,  тiльки,  каже,  треба
чекати.
   - Але ж вислизне. Не пiдеш же за ним до Берлiна...
   -  Та  знаю,  знаю,  дай  подумати.  Вiн  тепер  десь  там  бiля  Корця
обертається, а його кур'єри день i  нiч  гасають,  одного  навiть  вдалося
зняти - лише нiчого не сказав.
   - От би так живим! Що?
   - Мiй молодший командир. Ворон уже пробував - не вигорiло. А  сердитий.
Таке тобi, в пояс ростом, кацапча, а люте,  як  холера.  Ми  вам  ту  вашу
Україну випишемо на заду литим золотом - сказав одному нашому хлоп'язi, що
попав у їхнi лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне!
   - Знаю, знаю...
   - Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж  так  грубо...
висiкти. У них там ритуал - магiчна тройка, присуд, потилиця.
   - За старим московським звичаєм зробили, хай вибачать... Як то  кажуть,
хлiб за хлiб. Але "Еней був парубок моторний"! Слухай, Енею!
   - Слухаю!
   - Мусимо його живцем! Га? Давай вiзьмемось!
   - Хiба що давай!
   I вони мiцно засiли за план. Вибирали снайперiв. Старанно шукали мiсця.
Була зима, мiсяць лютий добiгав кiнця, березень видався гiрший вiд лютого,
вергало снiгом, било дощами, та все-таки Царенко пiдтягнув  одну  чоту  на
вiдтинок сошi Корець - Рiвне пiд  спалений  хутiр  Могилянка,  а  Ворон  з
другого боку пiдiйшов пiд цукроварню Бабин. Через польських пiдпiльцiв, що
вже розчарувалися в союзниках, якi не зупинились  на  ризькiй  границi,  а
пiшли далi на Варшаву, Троян довiдався, що великий маршал десь так з кiнця
березня має рушити далi на захiд, ближче до фронту, i що проїжджатиме  вiн
невiдмiнно шляхом на Рiвне. Троян з Енеєм  пiдтягнули  своїх  снайперiв  i
закопали їх при самiй дорозi, як кротiв, з обох бокiв глибокого виїзду.
   Час тягнувся, як смола. Ночi ще були можливими, але  тi  проклятi  днi!
Шляхом взад i вперед тягнулися, як змора, валки машин, iшли пiшi,  запаснi
батальйони, котились кiннi обози. Снайпери сидiли в дiрах сливе  на  очах,
пiд дощем, снiгом, з напруженими до вiдмови нервами, з гарячими, червоними
очима... Iнодi видавалось, що все це кляп, що дiло програне, але було  вже
в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальнiсть, звiрячий iнстинкт.
I, коли, майже несподiвано, впав той день "X", -  раннiй  ранок,  ясний  i
сонячний, - снайпери рiшили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка
на їх очах сповзала в долину i  яку  вони  непомильно  розпiзнали  як  ту,
справжню, складалася з довгої черги автомашин i панцерiв. А коли тi машини
почали ще швидше пiднiматися з долини, не було навiть часу на  команду,  i
перша серiя по передньому панцерi була чимсь дуже розпачливим, i лише пару
секунд пiзнiше кулемети снайперiв били вже по всiх машинах з певною, можна
сказати, системою.
   Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навiть  певности,  чи
били туди куди слiд. Та коли деякi машини загорiлися, на них з обох бокiв,
навмання, сипнулись ручнi гранати, i пiд їх вибухи снайпери  вирвалися  зi
своїх дiр i чистим полем  погнали  в  рiзнi  боки,  не  додержуючи  нiяких
приписiв обережности.
   - Яка там в чорта обережнiсть, - казав пiзнiш один з  учасникiв,  такий
Гак, - коли все це дiялось як на долонi, бо по всiх кращих  мiсцях  сидiли
їхнi застави, а до того з тебе й так випирало дух. I це, кажу вам, не  був
страх, це був край усiх фiзичних сил, щоб уникнути їхнiх куль, бо за  нами
вже гналося кiлька вершникiв. Деяких з них ми мусiли  зсадити,  i  все  то
були секунди! Дослiвно секунди. До цього часу не знаю, чи я  стрiляв,  але
амунiцiї не стало - значить, стрiляв. Я  думаю,  що  краще  вiд  нас  били
Енеєвi хлопцi. В кожному разi, менi  мигнуло  в  очах,  що  їхнi  автомати
прошивали  машини,  як  кравець  сукно.  Я   не   знаю...   Наш   командир
невдоволений, але, по-моєму, це дiло зроблене було тiп-топ!
   Троян дiйсно був невдоволений, вiн усе розраховував на "живцем" i  тому
вважав, що весь його план зiрваний цiлковито. Спочатку не знав навiть,  чи
щось там вийшло взагалi, i лише пiзнiше переконався, коли по всiх  фронтах
i штабах пройшла вiсть, що вбито маршала Батутiна. Нiмецьке радiо  подало,
що це - дiло їхнiх  запiльних  з'єднань,  альянти  подали,  за  совєтським
радiом, що маршал був ранений у боях на фронтi i помер в шпиталi.
   УПА i все пiдпiлля взагалi мовчало... В цей час стало вiдомим, що  штаб
Батутiна   має   вже   готовий   план   акцiї   проти   УПА,   так   звану
"чекiстсько-вiйськову операцiю для прочищення прифронтового  тилу".  Стало
вiдомо також, що ще перед розправою з Батутiним  сам  Сталiн  дав  гострий
наказ секретаревi КП(б)У  покiнчити  з  тiєю  "бандою",  вивезти  половину
населення України на Сибiр i заселити спорожненi терени "iнородцями".
   На овидi появилась цiла так звана влада УССР на  чолi  з  Хрущовим,  на
села посипались "звернення", "заклики", "амнестiї", що нагадували стилем i
змiстом "амнестiї" фон  дем  Баха-Залєвського,  а  разом  з  тим  почалася
"чекiстсько-войсковая   операцiя   по    лiквiдацiї    нємєцко-українскiх,
буржуазно-нацiоналiстiческiх банд".
   Вже 26 березня, по тижневi пiсля операцiї "Батутiн", 206-й батальйон ВВ
НКВД вирушив з-пiд Костополя  на  Збуж  i  Яполоть  прочiсувати  лiси  над
Горинем, але, переправляючись через рiку,  натрапив  на  курiнь  командира
Гострого i пiсля короткого бою, залишивши понад сто трупiв, припинив  свiй
рейд. Чекiсти зрозумiли, що з "бандитами" силами батальйону розмовляти  не
випадає.
   Пiсля того пiшли бригади,  дивiзiї,  панцернi  з'єднання  i  летунство.
Гасло "роздавiть" понеслося по всiй  країнi.  Пiшли  "давiть".  10  квiтня
вздовж Горинi, 12-го - пiд Ленчином, 12-го з допомогою  лiтакiв  i  танкiв
пiшли на Пустомелiвськї лiси на Енея. Був наказ забрати  його  живим.  Бiй
тривав дев'ять днiв. Лiс клекотiв, вибухав, горiв,  енеївцi  наклали  гори
ворожого трупу i вiдiйшли до Ленчинських лiсiв  за  Случ.  26-го  i  27-го
вiдбулися завзятющi бої пiд Ленчином, пiд Городною, пiд Антонiвкою, вздовж
залiзницi  Ковель  -  Сарни...  Всi  вони,  як  правило,  закiнчилися  для
лiсовикiв переможно. Чекiсти все бiльше й бiльше набирали до них пошани  i
разом з тим бажання зламати їм хребет.



   II

   Останнi тижнi  березня  вiдзначалися  великими  снiгопадами,  холодними
вiтрами, сiрим, олов'яним небом. Зима, казали, обернулась назад хвостом  i
мститься за порiвняно м'який грудень.
   Планета в той час оберталася тяжко й повiльно,  простiр  був  насичений
мряковиною,   земля   лежала   мов   надгробний   камiнь,   повiтря   було
крижано-холодне. Навiть захiд дихав полюсом, зi сходу ж рiзало гострим, як
бритва, степняком.
   Особливо  неутульними  видавались  вечори  й  ночi.  Довкруги   шумiло,
грюкало, вибухало огнем, нiби там десь щось валилося i не могло звалитися.
   У цiй холоднiй, згущенiй атмосферi моталися,  мов  пiскарики  в  сiтцi,
люди. Хтось плював на них огнем  i  холодом  з  висот  Урана  чи  Нептуна,
прибивав їх до полiських багон, до  берлiнських  руїн,  до  тихоокеанських
глибин.
   Але планета все-таки крутилася, сонце вставало  й  сiдало,  чергувались
днi i ночi, креслились мiсяцi й роки.
   Велике село Дермань також жило своїм життям. Поки що оминала його  лиха
година, але вона стояла в повiтрi,  як  грiзне  моменто,  i  кожна  дитина
вiдчувала її неухильне наближення.
   - Кажу вам,  -  говорив  якимсь  пророчим  голосом  старий  Михайло  на
Запорiжжi, - йдуть сумашедшi! З ними не змовишся словом людським.  На  них
не дiють нiякi сльози... У, їхнiх серцях нiколи не було милосердя. Вони не
пiдбивають, вони неволять i ганьблять...
   Це знав не один Михайло, це знали  всi  люди  -  старцi  й  дiти,  цiле
повiтря. А тому всi що могли iшли в лiс. Лiси виповнилися ущерть i чекали.
Пiд снiгом, пiд холодним дощем, пiд тяжким небом. Лише  дим  зводився  над
лiсом, нiби вiн десь там внизу безперервно тлiв. А довкруги  була  глибока
тиша.
   Тиша  була  i  в  таборi  Попiвщини,  куди  Троян  не  приймав  мирного
населення. Вiн не казав навiть чому, вiн завжди був проти втягання всiх як
є у загальний вир. Вiн лише подав на всi боки вiсть, що нi жiнок, нi дiтей
не приймає, що це не табiр для всiх, що це - фортеця i що тут лише тi,  що
б'ються...
   На всiй територiї цього шматка Волинi - на пiвдень  вiд  Дерманя  через
Мости, Гурби, аж до Шумська i далi на  захiд,  через  Антонiвцi  до  Бiлої
Криницi i Крем'янця -  розкинулось  царство  лiсової  армiї.  Це  щось  не
теперiшнє. Це вийшли з вiкiв деревляни i дулiби. Це вони кладуть огнi, всi
отi куренi Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й  iнших
таких самих. Їх нiхто не знає, вони звiльнилися вiд  сучасного,  вiдкинули
навiть свої iмена i вдягнулися в одiж минулого. Тут їхнє все. Їх жiнки, їх
дiти. Тут вони готовi впасти i знов увiйти в свою землю.
   На Попiвщинi у Трояна трохи iнакше. Тут менше древности.  Тут  ось  сам
Троян iз своїми вiчними Царенком, Залiзняком, Терешком, Булавою,  Майданом
i Хотиною, що, здається, злилися в одну в'язку людей у  твердих  шкуря-них
одягах, мiцно пiдперезаних, завжди чисто голених i зачесаних, нiби вони  у
звичайних казармах. Троян не любить iмпровiзацiї. Вiн не партизан,  вiн  -
армiєць.
   У нього тiсний зв'язок з найближчим вiддiлом Ясеня на Гурбах, вiн  знає
маршрут ворога, знає, що це буде навала з двох бокiв, вiд Шумська з пiвдня
i Будаража з пiвночi. I знає вiн, що там готують бригад п'ять НКВД, кiлька
панцерних бригад, з'єднання летунства, кiлька батарей гармат - разом тисяч
тридцять солдатiв.
   У землянцi кашовара Пампушки,  яку  вiн  зве  Мир-Городом,  чути  губну
гармонiю знаного гармонiста i  разом  з  тим  вiстуна  Кобили,  що  любить
посидiти у Пампушки. Свiтло пробивається всередину маленькою  щiлиною,  що
її величають вiкном, а що насправдi є  димарем.  Пiд  казаном,  вмурованим
просто в скелю, варяться, як правило, полтавськi галушки.
   Двоє молодих помiчникiв Пампушки у засмальцьованих совєтських  ватянках
сидять за так званим столом з неотесаних соснових патикiв  i  бавляться  в
"дурня", на цей раз у заклад.
   - Як виграю - виграєм. Програю - програєм, - каже  один,  що  зве  себе
Кулею.
   - А я кажу: так i так виграєм, - перечить Семен.
   - Но... но... - мружить сiре око Куля. - Можемо, далебi, й не  виграти,
їх же до чорта й трохи, а нас жменя без п'яти.
   - Кажу - виграєм! - настоює Семен. - Я тобi кажу!
   - Та знаю! Знаю! Ти! Ти завжди щось кажеш! -  i  Куля  з  розмаху  криє
тузом, а враз iз тим справжнiм матом.
   - А чому б нам не виграти? - питає нiби сам себе Семен. - Кажеш, їх там
багато? I нас багато. А не виграєм тепер - то завтра. Не вийде завтра - то
в четвер. Не в четвер - на другий рiк. I так буде, куме, що поколiння,  то
й молiння. А одного разу - бац i виграєм!
   - Ну, так уже бий!
   - Та б'ю! На!
   - Та бий ще ось це!
   - Та б'ю!
   - А ще ось це!
   - Далi не здужаю - беру.
   - То, значить, хiд мiй?
   - Твiй.
   - Маж!
   - Мажу.
   - А що скажеш на це?
   - Беру знов!
   - А тепер ти, Семене, шах i мат!
   Семен смiється, але руки його  дрижать.  Його  нутром  побiгла  холодна
хвилька i зачепила кожну жилку. Кобила,  що  лежить  пiвмiсяцем,  нiби  на
гамаку, на купi лантухiв з борошна, починає швидко  грати  польку-ойру,  а
Семен тягнеться за кисетом з махрою, крутить лапку  i,  блискаючи  нервово
очима, каже до Кулi:
   - Но? Хiба ще раз?
   Куля, що не любить цiєї гри, але хотiв би програти, каже:
   - Давай! Але берешся - грай!
   I вони грають далi, Кобила з ойри переходить на свою улюблену "Чи  я  в
лузi не калина була"...
   У кожному закутку Попiвщини щось дiється. На заставах бiйцi у  криївках
в бiлих кожухах сидять i пiдслухують шум вiтру. Видається  iнодi,  що  вiн
летить чорними звоями, як дракон, i  сичить.  На  передпiллi  його  повно.
Iнодi так i кортить сипнути туди серiю.
   - Я, знаєш, iшов сюди не  так  шукати  України,  -  розповiдає  один  у
землянцi число десять, лежачи на прiчi горiлиць, - як, скажу тобi,  вилити
свiй бiль. У тридцять третьому мiй батько й моя мати померли  з  голоду...
Знаєш? Був такий! Сiм мiльйонiв пiшло. А вмирать з голоду... в  Українi...
Сам знаєш...
   - Як не знать!..
   - I я так собi думав: сiм  мiльйонiв?  Нi!  Якось  навiть  не  хотiлось
вiрити!
   - Та й не вiриться. Але чим далi воно буде вiддалятися - тим буде  його
виднiше. I я тобi ще кажу: його не  забудуть  анi  дiти,  анi  внуки,  анi
правнуки. Таке не забувається.
   З iншого боку несеться тиха пiсня "Ой забiлiли снiги", а  то  знов  "Та
була колись розкiш-воля", а за  нею  "А  вже  рокiв  двiстi,  як  козак  в
неволi". Особливо гаразд виходить "Ой наїхали вози - гей, з України".  Над
усiм шумлять старi,  високi,  коронастi  сосни.  А  над  соснами  женеться
захiдний вiтер. I темнота глибока, мов океан.
   Два тижнi тривала ще пора зi снiгами, а там вернулась година  теплiшого
вiтру, яснiшого неба, бадьорiшого повiтря. Лiс перший  вiдгукнувся  на  це
прибуття, нiби  музичний  iнструмент  на  дотик  музики.  Сосни  Попiвщини
зашумiли, нiби випили по чарцi горiлки, берези, що їх  тут  також  чимало,
пустили  враз  сiк...  Навiть  дуб,  навiть  граб  завертiлися  по-iншому,
по-весняному, їх тверде бростя набрякло i пом'якшало.
   Унизу, як звичайно, земля дала перший квiт, першi бiлi, нiби з мармуру,
пролiски на високих зелених  тичинках,  особливо  в  мiсцях,  де  впертiше
вдаряло в землю сонце пiд кущами лiщини.  За  пролiсками  пустився  рiзний
ряст - бiлий i синiй, а за рястом фiалки дали свiй перший  свiжий,  легкий
запах.
   Птахи  робили  також  своє  розумне  дiло:  засвистали   й   загомонiли
жовтобрюшки та синички, закрякали помiж  гiллям  ворони,  закричали  чорнi
круки. Всi цi їх звуки творили ту  вiчну  гармонiю,  що  нею  горда  кожна
весна.
   Одначе справжньої весни не привiв навiть квiтень -  панували  всевладне
деспотичнi вiтри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати
їх хижу природу, але його зусилля були безуспiшнi.
   Усi цi днi i навiть ночi Троян i Царенко не злазили з сiдел. їхнi  конi
завжди були в милi, а обличчя в болотi, їх бачили в  усiх  мiсцях  табору,
поза табором, у Дерманi. Їм все, мабуть, видавалось, що  щось  ще  не  так
зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось  додати.  Тому  їх  бригада,
крiм звичайних вправ, все ще пробивала кам'янi скелi, будувала  гнiзда  на
деревах, копала рови i клала засiки на дорогах.
   - Ех, братiки! - вирвалось одного разу в  Трояна  з-пiд  самого  серця,
коли вiн стояв на купi звалених стовбурiв  i  дивився,  як  працюють  його
хлопцi. - Дай нам трiшки бiльше мiсця! Та трiшки бiльше часу!  Але  й  так
добре! Мiж iншим, хочу вам сказати: за два тижнi почнеться. I тому ще  раз
пригадую: хто боїться - випадай! Ще є час! Бо пiсля буде запiзно!  Ще  два
тижнi!
   Але хлопцi, заляпанi болотом, нiби вони в  ньому  качалися,  добродушно
шкiрили зуби:
   - А! Командир! Хто боїться? Оговтались!
   - Але - знай! Буде огонь!
   - А чого ж!
   - Командир! Чи можна слово? - озвався  голос  молодого,  присадкуватого
хлопчиська з бурхливою, попелястою чуприною.
   - Кажи!
   - От що, бiйцi! - почав хлопчисько. - Хотiлось би  менi,  так  сказати,
висловитись... Командир наш на нас позирає i все сам себе питає: а чи вони
готовi? а чи видержать? А я на нього  поглядаю  та  й  себе  питаю:  а  чи
видержить вiн? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стрiляти,  нас
нiхто не гнав сюди по мобiлiзацiї... Ми прийшли... як його  сказати...  ми
прийшли, щоб по-людськи як не жити, то бодай умерти! От i  все.  Так.  Нас
трохи замало, навiть коли взяти всю ту лiсову армiю... Замало! Що й казати
- замало... Але це ми знаємо! Знаємо, скiльки нас i хто ми!  Знаємо,  чого
хочемо! Знаємо,  що  нас  чекає!  Так  чого  нам  ще  треба?  Ми,  братця,
видержимо! - викрикнув вiн з усiх сил, на що присутнi як один вiдповiли:
   - Видержимо!
   А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, нiби пiдстрелений,  розкинув
руки, як вiтряк, i писклявим, мишачим голосом закричав:
   - Товаришi-i-i! Товаришi-i-i! Смерть нам не  страшна!  -  i  при  цьому
розтягав комiр своєї сорочки,  нiби  вiн  душив  його.  -  Смерть  нам  не
страшна! Смерти ми не боїмось! Чи не правду кажу?
   - Правду! Правду, Ведмедю! - кидали окремi голоси з юрби.
   - Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! I  все!  I  досить!  Я
лише прошу за себе вiд Господа святого - не менше як сто! От моя цiна!
   - Мало, Ведмедю! - кричали на нього злiсно.
   - На перших порах хватить, а там побачимо! Один на сто?  Братiки!  Чого
хочете?
   - Ха-ха-ха! - реготали з юрби.
   - Нам кажуть - iсторiя! А я вам кажу: не iсторiя, а проституцiя! Коли б
це, братця, була iсторiя, хiба треба було б нам з вами  отут...  -  оратор
заплутався, не знаходячи слiв, i раптом заплакав.
   - Ге! Ти! Жени його! Як собаку - жени! - закричала на всi лади юрба.  -
Знайшов час! Цицi закортiло! В шию!
   Промовець i сам вiдiйшов, лише один з товаришiв пiдiгнав його  копняком
в зад. Потiм вiн сiв осторонь на колодi, але слiз не мiг  здержати.  Нiхто
на нього не дивився, одначе мовчанка на хвилину запала.
   - А я, Ведмедю, i не знав, що з тебе може бути такий лiрник, -  озвався
першим Троян.
   Вибухнув загальний, розбитий регiт. Тодi Ведмiдь  звiвся,  пiдiйшов  до
гурту, сказав:
   - Простiть, братцi! - вклонився, нiби в церквi, i вiдiйшов.
   - Та звiсно. Вiн, видно, з паламарiв! - загомонiли в юрбi.
   А найближчий Ведмiдiв побратим, Омелян, звернувся до Трояна:
   - Командире! Я вам кажу:  перший  боєць!  Тодi  там  на  Плоському,  на
Застав'ю, кажу вам, купу їх наложив. Сам бачив! Б'ється, як чорт! Їй-Богу!
А от очi має на мокрому! Що й казати! Задовго йому в тому  Сибiру  мочили.
Казав, якийсь слiдчий нерву йому  нiжкою  вiд  стiльця  надвередив.  А  та
стерва делiкатна. Порушив - пропало. Не зашепчеш...
   Сам Ведмiдь пiзнiше виправдовувався перед Омеляном:
   - Плакав! Так! Плакав! Але не зi страху! Можеш менi вiрити, а  можеш  i
не вiрити! Плакав з жалю! На весь свiт - плакав! На Бога жаль бере! Все  ж
таки, як ти собi не кажи... ми тут не з примхи! Як Господь Бог є у небi  -
може ж вiн бачити, коли людям заслiпило... На брата того "єдинокровного" я
вже давно плюнув. То просто худоба! Але є ще й iншi... От чому жаль бере!
   - А ти все-таки не плач, - промовив на це резонно Омелян, вистругуючи з
патика рожен смажити сало.
   - Легко сказати...
   - А ти не плач! Сказано - не плач i не плач! Ведмiдь  пiдтягнув  штани,
шморгнув зворушено носом i з виглядом винуватого замовк.



   III

   Десь пiд Великдень, що припадав того року на шiстнадцяте квiтня,  Троян
дiстав вiстку вiд Вiри. Вона писала:
   "Мiй вiчний! Як ти й казав, я переїхала до Дерманя. У тiтки Ксеньки. На
Шпинкiвцях. Тепер тут майже порожньо. Зi мною також Улiянчик. Вiн здоровий
i чемний. Хотiла тебе бачити - надходить свято. Мiй час, ти  знаєш,  також
надходить, i я сподiваюся вийти з нього переможно. Всi днi  i  всi  години
виповненi тобою. Але ти будь на своєму мiсцi. Як ти казав: до  останнього!
Так треба. Я своє мiсце знайду! Твоя завжди i вовiки П.".
   Хотiв  був  одразу  їхати  до  Дерманя,  але  мав  вiдбути   нараду   з
командирами, вважав її дуже важливою, старанно до неї  готувався,  а  тому
вiдклав поїздку на другий день. Був це страсний четвер, хвилюючий,  повний
мiстерiї  день  i  разом  зворушливий  спогад  про  давно  вже  минулi   i
безповоротнi днi, що тепер видавались фантазiєю.
   Надходив  вечiр.  Троян  сидiв  у  своєму  барачку,  за  столиком,  над
картою-генералкою, але нiчого на нiй не бачив. Купчив думки.  Можливо,  це
остання така нарада. Його iнтуїцiя била на сполох.  Скликав  усiх,  навiть
молодших командирiв i кращих бiйцiв.
   Бiля нього за другим столиком сидiв Залiзняк, готуючи свiй вiчний  звiт
про "загальне положення". Стояла глибока тиша.
   - Чи готовий звiт? - враз урвав тишу Троян.
   - Є, командире! - вiдповiв Залiзняк.
   - Ну... а як ти думаєш, - спитав по хвилинi Троян, - чи ми готовi? -  i
подивився перед себе в якусь точку.
   - Себто? - не зрозумiв Залiзняк.
   - Ну... взагалi... все видержати...
   - А що тебе бентежить, командире?
   - Та-а-а... думаю...
   Залiзняк механiчно постукує  кулаком  по  столi.  Цей  рух  впливає  на
Трояна, вiн швидко отямлюється, рвучко встає, обтягає шкуратянку, пiдтягає
пояс з револьвером i кидає:
   - Вибач, Максиме! - i виходить.
   За пiвгодини в тому ж барачку, при свiтлi двох нафтових  лiхтарень,  на
пеньках i так просто на  долiвцi  сидiло  й  стояло  п'ятнадцять  вибраних
командирiв i бiйцiв, за столом президiї сидiли Троян,  Царенко  й  Булава,
окремо на обрiзку - Залiзняк у ролi секретаря.
   Було пiвтемно,  душно,  тихо.  Тяжкий  запах  видiляла  кожна  постать,
обличчя, освiтленi лiхтарями, здавались вирiзьбленими на сiрому каменi.
   Троян сказав кiлька слiв i цим вiдкрив нараду.  Залiзняк  стоячи  почав
читати свiй звiт.  Москалi  зайняли  Керч  i  Джанкой.  Посиленi  бої  пiд
Тернополем. Просування на Закарпаття через Чернiвцi i Татарський  просмик.
Перший раз офiцiйно подано про смерть Батутiна. Останньої  ночi  Нiмеччину
заатакувало 2000 лiтакiв, скинувши п'ятнадцять тисяч  тонн  бомб.  Бої  на
Пацифiку, бомбардування причалiв на Новiй  Гвiнеї,  активiзацiя  фронту  в
Iталiї.
   Далi iнформацiї про свої сили, про  сили  лiсової  армiї  взагалi,  про
сутички бiля Крем'янця, бiля Ковеля, в околицях  Смиги.  Далi  про  намiри
ворога, стягання  сил  в  Шумську,  Крем'янцi,  Дубнi,  Рiвному,  Острозi,
Куневi, при чому Залiзняк накреслив перстень довкруги  розташування  лiсу.
Пiсля того  короткi  висновки  i  кiнець.  Ще  запити.  Їх  впало  кiлька,
переважно характеру мiжнародного. Як справа другого, захiдного, фронту? Що
означають останнi змiни в  англiйському  кабiнетi?  Як  Iталiя?  Чи  скоро
почнеться офензива на нiмецько-совєтському фронтi?
   Залiзняк вiдповiв сухо, коротко. Вiн, здається,  кудись  поспiшає.  Для
нього все це якась формальнiсть. I, коли запити  вичерпались,  вiн  змiнює
тон голосу i урочисто проголошує:
   - А тепер слово має наш командир. Пане командире! Присутнi не раз  чули
мову свого командира, але цього разу вони слухали її з вийнятковою увагою.
Всi очi скерувались на Трояна. Вiн встав. Зовсiм близько бiля його  голови
висiв лiхтар. Його права, засмагла, не свiжо голена щока  ясно  освiтлена,
лiва в тiнi. Вiн хвилинку стояв мовчки, здається, шукав потрiбних слiв.
   - Мої друзi! - почав Троян  спокiйним,  але  в  дiйсностi  схвильованим
голосом,  який  потiм  йому  весь  час  вривався.  -  Ми   зiбралися   тут
поговорити... Я кажу - поговорити... взагалi... без конкретної теми. Люди,
що знаходяться в нашому становищi, крiм мови конкретного дiла,  мусять  ще
мати мову абстрактного уявлення дiла, i не тiльки в тiй точцi, де  вони  в
даний момент дiють, але й в тому, я б сказав, всесвiтi,  що  до  нього  їх
дiло належить... У всесвiтi, кажуть, нема вiдiрваних явищ. У  ньому  кожна
комаха виконує свою свiтову роль. Атоми буття взаємодiють.
   Що хочу цим сказати? Двi речi хочу цим сказати. Перше: ми тут, у  цьому
лiсi, у просторi тридцятьох десятин, не є вiдокремленим явищем не  планетi
розмiром... Менi зараз випали з пам'ятi цифри розмiру нашої планети, але в
кожному разi вони досить великi. I друге: менi хочеться, щоб ми тут  дiяли
не лише як непоправнi мрiйники i не лише як запеклi  фанатики,  але  й  як
свiдомi, розумнi, холоднорозважнi реалiсти. Воля людини лише тодi невгинна
i залiзна, коли вона свiдома. Не вибух,  не  вiдрух,  не  акт,  ображеного
почуття меншовартости. I взагалi, боєць - не той  боєць,  що  мститься,  а
той, що боронить право, правду й закон. I коли вiн робить  це,  знов-таки,
свiдомо.
   Двi розробленi i  незакiнченi  справи  залишила  нам  у  спадщину  наша
iсторiя: нашi стосунки  з  сусiдами,  передусiм  з  москалями,  -  i  нашу
внутрiшню несформованiсть, передусiм на  грунтi  нашої  психологiї.  Сотнi
рокiв перманентної вiйни фактично в порожнечу i мiльйони  розiрваних,  мов
старi лахи, душ, що за дрiбничками не бачать сонця.
   Це питання! Так, друзi. Москва i ми! Легко, навiть дуже  легко  сказати
цi пару слiв, але за ними, друзi,  незлiченнi  жертви  i  моря  вицiдженої
крови наших ближнiх. I нема кiнця. Ось  вони  йдуть,  сунуть  валом,  маси
озброєних людей. Лютi, як дияволи. Пройдуть нашими дорогами до границi, до
останньої межi... Витовчуть поля, зломлять наш опiр i проголосять: ми  вже
нарештi рiшили!  I  пам'ятник  у  Києвi  з  каменю  поставлять  генераловi
Батутiну. Ми вже, скажуть, рiшили! Ми! Вони!
   Розумiється, друзi, що це також рiшення!  Тож,  як  не  кажи,  все-таки
триста рокiв не триста днiв i навiть не триста тижнiв. Царювали ж i  царi,
i валуєви, i пани орлови, i всi вже були певнi, що Мазепа -  лише  анафема
вовiки й вiки, а на землi iснує єдиний, великий, трираменний руский народ!
   Тяжко, друзi, висловити це розумним словом, взагалi словом. Таких  слiв
ще наша мова не створила. I, коли вдумуєшся не  раз  у  цiлу  ту  iсторiю,
видається, що ти обертаєшся в якомусь безрадно-глухому  просторi.  А  коли
прийшов Кобзар i коли брязнув тими своїми вiковими кайданами за весь  свiй
мiльйоновий рiд... коли рухнула та революцiя - та драконiвська справа,  та
п'яна, розпусна баба, весь той Распутiн дикий - та коли двигнули тi походи
вздовж  i  впоперек,  з  тим  своїм  яблучком,  болотяними,   заснiженими,
пилюжними дорогами, i, нарештi, коли з'явився той  перший  Дзержинський  з
мiльйонами продiрявлених потилиць - щойно тодi виповзла у всiй своїй красi
та, знов-таки, "розв'язка" московсько-київського питання.
   Цю саму "розв'язку" несуть нам i тепер. Ось ще тиж-день-два - i почнемо
розв'язувати. I виростуть новi могили, що будуть "з  вiтром  говорити".  А
може, не буде й могил, а буде лише голе мiсце або якийсь парк,  грище  для
дiтей, як, наприклад, там над Днiпром над крутянцями або там у Вiнницi над
подолянцями. I знов панове в Кремлi  одного  разу  здивуються:  українська
земля знов почала викидати свої черепи подiрявленi  -  десять,  дванадцять
тисяч - тисячами й тисячами. Подiрявленi  черепи  вилазять  i  вилазять  з
землi, мов зловiщi жуки. А  прийде,  панове,  час,  коли  вони  почнуть  i
лiтати, i квилити,  мов  стрiльна  "катюш".  "Кожний  думай,  що  на  тобi
мiлiонiв стан стоїть!" - кричав нам один поет, i  вiрте,  друзi,  що  нашi
поети, як круки, як сови, як буревiсники, кричатимуть  i  кричатимуть  над
тими черепами, аж поки вони не воскреснуть i не полетять. Є-бо кривди, що
їх не спалиш огнем, не  вцiлиш  наганом. Українська земля не увiгнеться нi
пiд якими дивiзiями!
   Але нас, друзi, роздирає не так хтось, як щось. Це вже рiзними  словами
сказано, тiльки не знайдено лiку на рану. -Бо рана наша не на тiлi, а в...
дусi. I не можна її назвати, бо ми її  настiльки  соромимось,  що  боїмось
навiть про  це  чути.  I  нiяка  свiдомiсть  не  матиме  вступу  туди,  де
кружлятимуть сонця цiєї забороненої нами  самими  системи.  У  цьому  наша
слабiсть. I нiякi кобзарi, нiякi каменярi тут нам не поможуть.
   А коли  ми  вернемось  до  реального,  до  нашого,  до  близького...  Я
пробував, друзi,  свiдомо,  навмисне  й  цiлеспрямовано,  як  експеримент,
зложити цю нашу бригаду - бригаду огню, як таку, що не знала б  границь  i
подiлiв на "ми" i "ви". I от тепер надходить час! Наш час! Нам треба  буде
скласти iспит. I прийняти рiшення. Справжнє й позитивне.
   Перед нами сьогоднi гола iстина! Завтра пiдуть на нас московськi танки,
а ми пiдемо проти них з голими руками й зубами. Але ми  будемо  гризти  їх
сталь, а коли вони пройдуть по наших кiстках - наша залузька глина  втягне
нас у своє нутро, щоб одного разу вернути. На суд! Останнiй i страшний!
   Розумiється, "пiвнiчний брат" стягає довкруги нас свiй перстень.  Ще  б
пак. Але  вже  пiзно!  Так,  друзi,  вже  запiзно!  Ми,  друзi,  пiдемо  й
переможемо!
   На цьому командир скiнчив. У барачку запала тиша, нiби  пiсля  молитви.
Ще нiколи не говорив вiн такими словами, так лагiдно,  так  спокiйно,  так
по-людськи. I ще нiколи так не хвилювався. Не всi зрозумiли його  слова  i
образи, але всi вичули їх, тi слова i тi образи,  нiби  вислухали  страсне
читання про Христа, Юду, добро, зло, смерть i воскресiння.
   На хвилинку вони перестали бути вояками. Торкались один одного,  дихали
одним i тим самим повiтрям, думали ту саму думку. Неначе зрослися  в  одну
долю, злилися в одне серце, скувалися в один удар.
   Над ними проходив час. Той самий, вiчний, без кiнця й початку.  Що  був
колись i буде колись. Що в ньому родились, росли, виростали i умирали  всi
планети, всi сонця, всi зорi, всi епохи, всi люди i  всi  комахи.  Навколо
них був їх простiр - визначений i вимрiяний їм  невiдомим  землемiром,  як
тiльки вони увiйшли сюди з лона своїх матерiв i  зробили  перший  порух  у
вiчному русi буття.
   I той час i той простiр їм хтось хоче  заперечити.  Вiдняти.  Позбавити
права на них. Вирвати з їх рук, з душi, крови. Забрати i кинути пiд  ноги,
нiби це не люди, а куснi каменю, що з нього мурують дорогу.
   Вони деякий час так сидiли, нiби чекали ще чогось,  дивилися  на  свого
командира, дивилися один на одного, аж поки не встав Залiзняк i не сказав:
   - Отже, друзi, розмова скiнчена! Добранiч!
   Потiм розiйшлися кожний на своє становище. Був гарний, м'який, весняний
вечiр. Один минулий день сонця, i все довкруги змiнилося  до  невпiзнання.
Лiс стояв  спокiйно,  урочистi,  маєстатнi  дерева,  здавалось,  про  щось
думали, на щось також чекали, по-своєму молились. Вiд  них  несло  запахом
їхнiх сокiв, що пiд  тиском  сонця  починали  здiйматися  з  жил  землi  i
вливатися в жили цих великих рослин. Стояла велика тиша.
   Троян не зупинився, як звичайно, в гуртi старшин чи воякiв - хотiв бути
сам, чи радше кортiло його осiдлати Маруду i через порожнi поля махнути на
Шинкiвцi. Вiра стояла в його очах мов жива - тут, зараз, близько, на досяг
руки, вiн чув її дихання, шелест її чорного сатину. Бути в цей час з  нею,
коли вона, можливо, приносить найбiльшу жертву життю i родить  йому  сина,
напевно сина, заступника... Боже, Боже! Це так є!
   Десь опiвночi Троян вийшов з барачка, щоб ще раз глянути на табiр. Було
темно. Тихо. Дерева стояли густими,  чорними  тiнями.  Все  спало.  Кожний
приземкуватий барачок видавався врослим у землю каменем. У  просвiтах  мiж
коронами сосон мерехтiли брильянти неба, а коли вiн вийшов на  взлiсся  до
переднiх застав,  на  схiдному  схилi,  на  пригiрку,  нiби  на  турецькiй
святинi, горiв останньої фази, майже прозорий черепок мiсяця.
   Троян стояв i вдивлявся в передпiлля. I пригадав одну картину  з  свого
хлоп'яцтва. В такий час з неймовiрною силою тиснуться  спогади.  Пригадав,
як однiєї зими на Масляну, вертаючись iз старшим братом  пiзно  ввечерi  у
заметiль з межирiчного млина, вони саме на цьому передпiллi заблудили. Вiн
виразно пам'ятає отой там далi ярок, куди вони заїхали,  де  зламались  їх
сани i де вони мусiли лишити борошно, щоб шукати дорогу до села.  Пригадує
ту нiч, той вiтер, студiнь i цей самий Попiвський лiс, що  видавався  йому
тодi таємничим i дуже привабливим на тлi бiлої порожнечi,  що  загрожувала
їм смертю. Як той лiс звабливо шумiв, як  вiн  стояв  тим  своїм  грiзним,
чорним валом, нiби глибокий обрив якогось острова над  розбурханим  морем.
Дуже виразно пригадує, як казав братовi  зайти  до  того  лiсу,  розкласти
багаття i чекати до свiту. Але брат повернув конi без саней проти вiтру  i
вони щасливо добилися до Залузьких хуторiв, де  жив  брат  чоловiка  тiтки
Зiньки. Хтозна. Може, ця пригода помогла йому вибрати це  мiсце  тепер?  А
може, тi рiзнi казки та перекази, що  ними  овiяний  кожний  закуток  цiєї
землi? Таж це  у  цьому  лiсi  жив  свого  часу  знаний  пасiчник  Никодим
Iваницький - кревний настоятелiв дерманської  церкви,  що  сидiли  на  цiй
парафiї добрих триста рокiв, пресловутий чорнокнижник, що знався,  кажуть,
iз самим дияволом.  Взагалi  у  Дерманi  багато  було  вiдьмарiв,  вiдьом,
чарiвникiв, упирiв, але цей був найсильнiший - знав чорну магiю i пробував
пiсок обертати в золото. А поза тим: то ж одна з дочок Никодима була бабою
Вiри. Вiра про це ледве чи знає, але була то мати  її  матерi,  i  звалась
також Павлiна, i була вiдьма на всю околицю, як повитуха,  як  знахурка  i
навiть як ворожка, бо замовляла вроки, пристрiт, зуби, навiяне,  кровотечу
i жила у цьому ж лiсi отам далi на галявинi,  де  i  досi  видно  зарослий
кущами горбок, що лишився з її хати, знищеної пожежею.
   Як там було справдi - Троян не знає, але є то гарна казка, i спогад про
неї летить через вiки вiд поколiння до поколiння i долетiв аж до цього ось
дня.
   Мiстично бовванiла просiяна тонким просвiтом мiсяця  вiддаль,  спокiйно
гомонiли мiж собою своєю мовою сосни, лежали нерухомими луками три  горби,
i десь там далi - не видно - було мовчазне древнє селище.
   Вертаючись iншою стежиною, Троян аж три рази натрапив на варту. А  коли
дiйшов до свого барачка - зустрiв при входi Терешка.
   - Ти ще не спиш? - запитав Троян.
   - Бачу, i ти не спиш, - вiдповiв Терешко. - Щось хотiв, може,  сказати?
Їх мова зайшла за майбутнє Свято.
   - Маєш рацiю, командире, - сказав Терешко. - По селах уже  пiшла  чума.
Вернули багато колись вивезених. Ось  тут  маю  вiдомiсть,  що  у  Дерманi
завербовано чимало людей,  особливо  жiнок,  до  так  званого  "смершу"...
Навiть дiтей...
   - Ну i? - спитав Троян все ще пiд  враженням  недавнiх  своїх  лiричних
спогадiв.
   - Та... думаю, що нам прийдеться ще бiльше замкнутися, - сказав  на  це
Терешко i, не дiставши  вiдповiдi,  продовжував:  -  Думаю,  що  плановане
розговiння з населенням ледве чи можна буде перевести...
   - А! - перебив його Троян. - I так вони знають кожну нашу дiру!
   - Знають то знають...  Мусимо  не  впустити  до  себе...  Це  вже  твоя
особиста справа... Та панi... Я їй  передав  твою  писульку,  але...  Вона
все-таки була в Рiвному. Зрештою, це твоя справа... Я взагалi...
   - Хумн! - муркнув Троян. - Все це проблеми. Розумiю.  Багато  над  ними
думав. Маєш рацiю! Мусимо  замкнутись  ще  тiснiше.  Навiть  перед  самими
собою!
   - Знаєш, як це роблять "вони". Навiть ночувати бояться по селах, а вони
ж все-таки нiби держава.
   - Та-а-а! Держава! - буркнув i на це  Троян.  -  Чортзна-що!  Напустили
страху, а тепер самi в ньому душаться...
   Другого i третього дня - в п'ятницю  i  суботу  -  було  довкруги  нiби
спокiйно, але Троян до Дерманя не поїхав. Передав лише писульку. Вiтав  зi
святом i обiцяв "при погодi й нагодi" вiдвiдати. Про її  "час"  нiчого  не
згадав.
   Приходили з усiх кiнцiв тугi вiстi.  Телефон  у  барачку  командира  не
переставав пiпiкати, а Залiзняк не вiдривався вiд  свого  "телефункена"  i
свого темно-синього  блокнота.  Приходили  й  вiдходили  командири  рiзних
вiдтинкiв, приїжджали й вiд'їжджали зв'язковi та кур'єри Довбенка,  Докса,
Ясеня. На Трояна, як на передпiлля, ставили велику  ставку  i  боялися  за
його висунуте становище.
   Була соковита, аж до млости, парна погода,  пашiли,  мов  нагрiта  пiч,
горби передпiлля, їх сiрi, протисонячнi схили на очах зеленiли, у синьому,
як лазурок, небi закружляли першi лелеки, на обрiї  за  горбами  замаячiли
верхи тополь, що їх звичайно не видно.
   I був, як сказано, спокiй.  Лихий,  напружений,  але  спокiй.  Спокiйно
також минула Великодня нiч - всипана  зорями  i  свiжа  до  приморозку.  У
таборi гостре поготiвля, на всiх кiнцях застави. Але в Терешковому, як вiн
казав, салонi, все-таки якимсь чудом з'явилася хлiбина  на  зразок  паски,
двi - синя i жовта - крашанки i одна. писана знаним запорiзьким "клинцем",
писанка. Вiсть про це рознеслася по цiлому таборi, i хто мiг -  заходив  i
хрестився, нiби у церквi, дарма що Терешкова буда  вiд  входу  до  покуття
була  завалена,  мов  шопа,  лантухами  кукурудзяного  борошна,  картоплi,
канiстрами з нафтою i кухонним,  пiдручним  майном.  Застелений  парусиною
столик з недогарком лойової  свiчки  пишався  над  усiм  тим  добром,  мов
престол.
   А коли i ранок прийшов спокiйно, Троян звелiв повиносити з усiх  куткiв
всi, якi лише були, подобизни  столiв,  розставити  їх  попiд  соснами,  i
опiсля всi, хто не був у службi, засiли  за  розговiння.  З'явилась  перед
кожним порцiя бiлого хлiба, шматок ковбаси i крашанка.  Посерединi  столiв
появилися тi самi Терешковi пасочки з лойовою свiчкою. Потiм  знайшовся  i
"пiп", що проговорив кiлька молитов, а  зокрема  "Нехай  воскресне  Бог  i
згинуть всi вороги його"; ще пiзнiше всi в один голос проспiвали три  рази
"Христос  воскрес",  при  чому  очi  у  багатьох  пойнялися  вогкiстю.  Не
обiйшлося й без промови - годi було  не  сказати  кiлькох  справдi  теплих
слiв, дарма що Залiзняк, якому саме  припала  ця  роль,  намагався,  як  i
звичайно, бути залiзним. Але ж бiля нього сидiло не залiзо, а тiла i душi,
як вiн сам казав, хоч за кожною спиною висiв  автомат  на  двадцять  п'ять
набоїв. Кожному пригадалося те,  що  його  годi  затерти  навiть  свiтовою
вiйною, - мама, батько, сестра, брат, радiсне "Христос  воскрес",  дзвони,
що бушували цiлими днями, мов тайфун, юрби людей, що цвiли,  мов  жоржини,
що виводили на цвинтарi "кривого  танця",  або  "билися"  крашанками,  або
спiвали "Ой вже весна красна", або вечорами при перелазах  стояли  парами,
очманiлi вiд кохання. Бiйцi сидiли за тими своїми столами, i їх годi  було
пiзнати, i навiть Терешко не мiг тут нiчого помогти,  бо  й  сам  командир
занiмiв i посiрiв, мов дубова кора, нiби вiн раптом змерз. I його пекла  i
наскрiзь пропiкала власна справа. Хто  може  у  цiй  катастрофi,  у  цьому
всесвiтньому потоцi, у цьому вулканiчному зривi щось ще сказати, коли  всi
душi перемiшалися, мов зерно з половою, i нема вже нi матерi, нi сестри, а
є лише ворог.
   Нiхто не скаже: весь свiт  брехня,  облуда!  Але  направду  як  це  все
назвати?
   I проте все-таки було свято,  хоча  карикатурне  i  дуже  перемiшане  з
трагiкою всесвiтнiх буднiв, що були тортурами для кожного  серця,  яке  не
забуло ще битися,  мов  птах  у  клiтцi,  зненацька  позбавлений  сонця  й
простору.
   Бiйцям, а особливо з поблизьких  осель,  страх  як  хотiлося  поставити
чортом чуба i податися на цiлу нiч до якої-небудь Прiськи на Шинкiвцях  чи
Залужжi або завалитися днiв на три до кума на Запорiжжi  i  випорожнити  з
ним бодай сулiю перваку,  щоб  отак  усе  пекло  довiдалось,  що  сьогоднi
празникiв празник. Ба! Хотiлося! Мало чого не хотiлося.
   А як тiльки скiнчилось розговiння, як тiльки на столi  залишилось  само
яєчне шкарлупиння, пiднявся Булава, що  сьогоднi  був  черговим  старшиною
табору. У нього сирий i рвучкий  голос.  Його  команда  завжди  шорстка  i
гостра, а тепер вона прозвучала як удар.  Усi  на  свої  мiсця!  I  нiяких
вияснень. Над Бущенщиною знов лiтаки.  Вони  скинули  летючки.  Кiлька  їх
дiсталось  i  до  Попiвщини.  Закликають  пiддатися,   боротьба,   мовляв,
безвиглядна, всiм i все дарується,  нiкого  не  будуть  карати.  Пiдписанi
письменники з Києва,  генерал,  якийсь  секретар  партiї.  Але  не  тiльки
летючки. Увечерi передали з Чеської Борщiвки, що двi бригади  енкаведистiв
наступають вiд Шумська на  Гiсерну.  I  що  з  ними  вже  стялися  вiддiли
командира Андрiя Шума. Звiдти було чути гарматну стрiлянину.
   Цього ж вечора стало вiдомо, що кiлька бригад  з  танками  й  гарматами
появилися й в iнших районах. Цього ж таки вечора зi сходу насунула велика,
чорна хмара, i до ранку земля знов була вкрита  бiлою  верствою  снiгу.  I
хоча до полудня  в  понедiлок  снiг  згинув,  однак  повiтря  було  вогке,
пронизливе, сiре. Над лiсом перелетiли три лiтаки, знов  скинули  летючки,
вимагаючи капiтуляцiї, визначаючи навiть час - п'ятницю двадцять  першого.
Iнакше буде зле. Iнакше треба чекати найгiршого. А на  доказ  того  Мизiч,
Пiвче, Мощаницю i Будараж обсадило вiйсько.
   Лiс мовчав. Навiть згасли огнi. Ночами було тихо i темно, мов у  гробi.
Минуло ще кiлька днiв, по селах, кажуть, робили мiтинги,  вербували  людей
бити  "нiмецько-фашистськi  банди",  мобiлiзували,  реквiзували.  До  лiсу
тяглися люди, троянiвцям нелегко було вiдсилати  їх  назад,  пояснювати  й
переконувати. Що можна тим людям сказати? Їх вiдсилали  до  Бущенщини,  де
творилась окрема бригада добровольцiв. Але ж жiнки? Але ж дiти?



   IV

   Минали днi i ночi, напруженi, на самих нервах,  без  сну,  без  їжi,  у
постiйному поготiвлi на становищах, на заставах. Забувся хiд часу,  зникав
простiр. З вечора, з недiлi на понедiлок, з двадцять третього на  двадцять
четверте, в напрямку Мостiв  на  захiд  розгорiлась  гарматна  стрiлянина.
Згодом, у тому ж  напрямку,  вечiрнє  небо  освiтилось  пожежею.  Розвiдка
донесла, що куренi Довбенка i Сторчана пробували  прорвати  лiнiю  облоги,
але це їм не повелося. Бiй тривав цiлу нiч, цiлу нiч горiло небо, перстень
облоги стягався, а над ранок ворожi лiнiї минули Мости i залягли пiд самим
Гурбенським узгiр'ям навпроти становищ Ясеня.
   Того ж понедiлка Трояновi стало ясно, що його табiр  обiйдено,  що  вiн
лишився поза  перснем  облоги.  Залишалось  використати  нагоду,  намацати
ворога i вдарити по ньому двома протилетунськими гарматами, знайденими при
вiдступi нiмцiв, ще не вживаними, але зовсiм готовими до вжитку.
   Того ж дня, у тому ж напрямку стрiлянина перейшла в барабанний  гуркiт.
Трояновi  гарматники  гарячкове  шукали  цiль,  i,  коли,  здавалось,   її
намацали, загримiли  першi  стрiли.  Бiйцi  з  напруженням  слiдкували  за
гуркотом i свистом  своїх  стрiлен,  луна  котилась  пiд  Бущенський  лiс,
вiдбивалась вiд нього i верталась назад  пiд  Дермань.  Не  було  контролю
влучання, били навмання, але згодом з обсервацiйного  пункту  Видумка,  що
бiля Чеської Борщiвки, змогли уточнити влучання, i по деякому часi  ворожа
батарея замовкла.
   Табiр ожив, пiдбадьорився, набрався духу, i, коли  з  Чеської  Борщiвки
передали, що збито ворожу батарею, радiсть була велика.  По  якомусь  часi
звiдти почала знов бити ворожа гармата, але сама ця коротка перерва багато
значила, особливо там, пiд Гурбами. Настрiй було встановлено,  i,  коли  з
Верховеччини нагло появились ворожi сили, бiйцi Царенка зустрiли їх  такою
зливою огню, що тi негайно вiдступили.
   Весь день i цiлу нiч тривав бiй пiд Гурбами. Над ранок двадцять п'ятого
почало трохи втихати i нiби вiддалятися. Замовкла ворожа гармата,  i  чути
було лише окремi кулеметнi серiї. Десь коло десятої  на  Попiвщину  почали
прибувати першi учасники тих боїв, що вночi продерлися крiзь ворожi лiнiї.
Оповiдали, що москалi розгромили становище Ясеня, оточили  курiнь  Сторча,
що сторчанцi бились до останнього, а тих, що  за  браком  амунiцiї  мусiли
здатись, вибито впень. Сотнi трупiв - вiйськових i не вiйськових.
   Москалi мали також великi втрати, були знищенi одна їх батарея,  кiлька
танкiв. Але бiй тривав далi. Куренi Докса, Довбенка i Мамая  вимкнулись  з
оточення i зайняли новi позицiї далi на пiвдень у напрямку Суража.
   На Попiвщинi не було весело, нiч з вiвторка на  середу  була  тривожна,
сподiвались атаки, тим бiльше що  звечора  над  табором  пролетiло  кiлька
лiтакiв i скинуло кiлька бомб. Бомби не спричинили нiякої  шкоди,  але  це
був знак буревiсний.
   Бiйцi i командування їли й спали на становищах. Панувала  сувора  тиша,
але все мовчало. Спробував був, як звичайно, гомонiти Ведмiдь, що iз своїм
незмiнним Омельком займав тепер, як вiн казав, найвище  становище,  бо  на
старiй соснi. Мов звiдтiль найкраще поле обстрiлу, усе передпiлля, з усiма
горбами  аж  до  Залужжя.  Омелько  спочатку  перечив,  мовляв,  нас   тут
зiстрелять, як ворон, але Ведмiдь настояв на своєму, влаштував  гнiздо,  i
навiть зi сталевим щитом, що його вирвав iз старого танка.
   - Мене навчили фiни, - казав вiн, не уточнюючи, коли i де. -  Там  била
на тебе кожна сосна. Диви,  яке  "полюшко-поле"  перед  носом!  Лише  коти
кулею!
   - Гаразд, гаразд. Але ти там загачись  за  сучок  i  здрiмни  бодай  на
хвилину,  -  вiдповiдав  Омелян,  якому  Ведмiдь  надокучив  своїм  вiчним
гомоном.
   - Встигну! Надрiмаюсь! Буде час! Дай хоч душу вилити!
   - Та вже нарештi вилий! - сердився Омелян.
   - Такого одним словом не виллєш. Надто воно накипiло! А  тут  диви  яке
повiтря. I ось вечероньку пiдносять. Ей, ти там! - гукав Ведмiдь згори  на
кухаря, що розносив вечерю. - Останнього разу  я  на  твоїй  котлетi  зуба
зламав!
   - А навiщо вони тобi, зуби? - казав  спокiйно  куховар,  накладаючи  до
спущеної на мотузцi їдунки якоїсь саламахи.
   - А чим танки гризтиму? Ех,  -  казав  Ведмiдь,  заїдаючи  саламаху,  -
прийшов i мiй час. Я йому не раз казав, тому  Звереву  на  Луб'янцi,  тому
чортовому синовi, а вiн тiльки смiявся, не  розумiв  мене.  Що  значить  -
прийде? Поки вiн прийде - з тебе хiба мох лишиться.  Ей,  братiк,  братiк!
Єдинокровний! Ось дай дихнути! Допекли! Так уже  допекли,  до  самого  дна
доїли, до печiнок... - Омелько на нижнiй  гiлцi  поворушився.  Ведмiдь  на
нього не зважав: - Трапиться тобi на сто лiт одна така нагода, i  хочеться
все зголити. Всi тi сто рокiв! До останньої волосинки!
   - Набридло, Ведмедю, все те твоє скиглення! - озвався Омелян.
   - Менi ще бiльше обридло! Тому й залiз на оцю сосну! Менi також було  б
приємнiше потанцювати на балу у фраку, нiж тут сидiти. Що? Може,  не  так?
Але ж вигнали з хати в п'ятнадцять рокiв, гонили по  всiй  шостiй  частинi
земної кулi, поки не загнали сюди! Менi це також набридло!
   - Але ти завжди те саме й те саме! - перечив Омелян.
   - Чим, знаєш, бочка накисне, тим i смердить. А коли  думаєш,  що  краще
все замовчати, - твоє дiло. По-моєму, замовчана правда нiкому  не  принесе
добра. Таке мусить переболiти! А тодi, може, хтось отямиться. Звичайно, не
я... I не ти... Колесо iсторiї, як кажуть, крутиться, i,  може,  з'явиться
якийсь такий Вашингтон i на цiй землi... А може! А може, якраз! Не  вiриш?
Не така, кажеш, душа? Знесе Сталiна, але не знесе Вашингтона? А  саламаха,
кажу тобi, Омеляне, цим разом смакує, як марципан. Лише  трохи  замало,  -
закiнчив свою мову Ведмiдь.
   - Здається, ти й на Кавказi бував? - по короткiй мовчанцi озвався знизу
Омелян.
   - Де я, спитай,  не  бував...  Як  видужали  мене  з  мого  столiтнього
миргородського гнiзда  отого  проклятого  тридцять  другого  -  отаким  ще
голопузим, так аж до цiєї сосни мотаюся мiж конституцiями i проституцiями,
мов замотеличена вiвця. Батька десь там... на Воркутi...  на  драглi...  А
мати пiд тиском  сталiнської  опiки  вiддала  Богу  душу...  Таки  того  ж
тридцять третього. Географiя, що й казати.
   - А як ти попав до фiна? - зацiкавився Омелян.
   - Та... попав... - неохоче вiдповiв Ведмiдь. I по хвилинi додав: -  Ех,
фiни! Ех, скажу тобi, народ!
   Ведмiдь замовк, чекав, либонь, ще запиту, але знизу  почулося  щось  як
собаче гарчання. Вiн глянув униз i побачив,  що  Омелян,  звiсивши  голову
каблучкою, спить.
   - Ей, там, герої ще живi? - почувся з землi голос командира.
   - Живi, живi, командире! Як бiлочки!
   - Тримайтесь!
   - Тримайтесь, командире!
   Троян iшов вiд застави до застави, вiд гнiзда до  гнiзда.  З  ним  його
новий ад'ютант Прохор. Пiдходив до кожної стiйки:
   - Здоровi, молодцi!
   - Здоров, командире!
   - Як дихаємо?
   - Гаразд, командире!
   - Повечеряли?
   - Ще й як!
   - Так крiпiться!
   - Видержимо, командире!
   Йшов далi. Було темно. Неба не  було.  Часом  накрапало.  Як  звичайно,
шумiли  сосни.  Пiд  ногами  потрiскував  трусок.  Iнколи  ноги  на   щось
спотикались.  Троян  бурчав.  Прохор  присвiтлював  лiхтаркою,   ощаджуючи
батерiйку.
   Доходили до передових, до далеких i найдальших. Поле. Нiч.  Вiтер.  Над
Бущенщиною заграва пожежi.
   - Спiть по черзi, - казав командир. - Змiни не буде.  Але  не  проспiть
царства небесного!
   - Як бетон, командире! - вiдповiдали йому. I так до четвертої години. О
четвертiй Троян iде до свого лiгва. Там  блимає  каганчик,  бiля  телефону
чапить  помiчник  Залiзняка,  Кирило,  а  сам  Залiзняк  прiє  бiля  свого
радiоапарата.
   - Щось нового, Кириле? - питає Троян.
   - Нiчого, командире, - вiдповiдає Кирило. -  Товаришi  пiдбирають  свою
згубу! - додав по хвилинi.
   - Цiкаво, скiльки їх там згубилося?
   - Соток на сiм, кажуть...
   - Но! Думаю, переборщили.
   - Хтозна. Перли просто валом... А їх чекали на честь i сумлiння.
   - А як там свiт? - питає Троян Залiзняка.
   - Стара юшка, командире. Здають Крим. Готовлять нiби офензиву на Броди.
З Iталiї якiсь там дивiзiї перекидають.
   Троян зробив якийсь неозначений порух рукою i, не роздягаючись,  прилiг
на лавцi з нетесаних соснових тичок... По хвилинi вiн уже хропiв. А ще  по
хвилинi заснув i Залiзняк,  просто  сидячи,  спершись  на  глиняну  стiну.
Згодом заснув i Кирило.  Бiля  телефону  сидiв  залiзний  Прохор,  що  мiг
найбiльше видержати, але його очi також злипалися.
   Поволi, обережно, пiд дрiбний весняний дощик надходив по-вовчому  сiрий
ранок. Лiс ще спав. Лише час вiд часу  хтось  десь  кудись,  мов  сновида,
рухався. Прокидались звiльна птахи, що ще якось тут задержались,  починала
просiкатись, мов  мереживо,  перша  зелень  берiз,  пiд  ногами  забринiли
рослинки, що висотувались з пiтьми ночi.
   Зi свiтанком прокинувся i Троян, але дiла для нього ще не було. Телефон
мовчав. Змiнена варта не  принесла  нiчого  нового,  розвiдка  з  Дерманя,
Мизоча й Лебедiв також була скупа. Небо так  само  було  спокiйне  -  лише
затягнуте  i  брудне.  Большевики,  видно,  зализували  рани  i  пiдтягали
резерви.
   Годинник вицокував хвилини i години. О шостiй задимiла кухня. О  сьомiй
прийшов чай. О восьмiй змiнено варту. Бiля дев'ятої  почало  яснiти  небо,
вiдкриватись поле. Бiля десятої затих дощ.  Обережно  проглянуло  молочної
барви  сонце.  Потеплiшало.  Запарували  поля,  горби,  сосни.  Пiд  вечiр
протряхли польовi дорожини, засiрiла глинковатка.
   Вечiр iз своїм червоним, на  вiтер,  заходом  мiг  би  вважатися  також
спокiйним, коли б не лiтак, що появився над Попiвщиною  i  сипнув  жмутами
задрукованого паперу. Сталiн  i  всi  iншi  закликали  пiддатися.  Нiчого,
мовляв, не станеться. Амнестiя. Хлопцi були вдоволенi  з  паперу.  Ведмiдь
знов обговорював загальне становище, не зважаючи на протести  Омелька,  що
бажав лише спокою.
   - Дивуюся, - бурчав Ведмiдь, справдi по-ведмежому.
   - Ти завжди дивуєшся, - вiдгризався Омелян, якому тi коментарi  в'їлися
в печiнки.
   - А ти нi? - питав спокiйно Ведмiдь.
   - Ну, чого? Ну, з чого?
   - А хоч би з тiєї амнестiї.
   - О! Сам кажеш, що накис тим квасом до шпiку костей, i все ще дивуєшся!
   - Бо дивуюся! I буду дивуватися! I до самої смерти! Бо це диво! Скiльки
вони разiв уже прощали!
   - Сiм разiв по сiм! - глумився Омелян.
   - I нiкому нiколи не простили, - мрiйливо продовжував Ведмiдь. - От уже
дiйсно характери!
   - О! Тобi лише прости! - казав на це Омелян.
   - Та... Вони це знають! Але все-таки вони чогось i не  знають...  Вони,
наприклад, не знають або не хочуть знати, що кожна брехня - брехня! Якою б
вона не була мудрою!
   - А ти гадаєш, що вiдкрив цим якусь Америку? - питав Омелян.
   - А що думаєш?.. Є Америки, що їх вiдкриваєш,  а  не  вiдкриєш.  Що  на
брехнi не можна будувати правди - нiяка Америка, але разом  Америка.  Так!
Ти знаєш, я знаю, всi знають. Говорять, повчають... А є iстини, що  їх  не
можна обходити! Не можна, Омеляне!
   - Чого до мене чiпляєшся? Глупота! Все глупота! Нiчому не дивуйся! Люди
є люди - такi, сякi, але завжди люди, а тому  вони  роблять  по-людському.
Вискочити з власної шкури нi тобi, нi менi, нi їм не вдасться, а що ми ось
нiби даремно ллємо кров, борюкаємось за свiчку, яку завтра згасить вiтер -
нi нам, нi їм, - це вже iнший табак, але з того ж поля. Можна б, можна  б!
Усе можна б! Але, видно, не можна! Нашi мозки так злiплено,  що  вони  ось
бачать, але не бачать. Заспiвай краще "Стелися, барвiнку". Не люблю пустих
слiв.
   На цьому глибока  фiлософiя  Ведмедя  урвалася.  Вiн  замовк  i  мовчки
дивився в небо. Омелько також замовк, але вiн дивився у  землю.  Чекав  на
вечiрню мамалигу.
   Нiч була знов довга i марудна, на цей раз  ясна  i  холодна.  Далi  всi
сидiли на становищах, лише у землянцi командира було рухливiше.
   Десь опiвночi прийшли люди i сповiстили, що ранком може щось статися. З
передньої застави привели чоловiка. Казав,  що  з  куреня  Докса,  але  як
притиснули - признався, що його послали, що вiн недавно вернувся з Сибiру,
що втратив там око i що йому й так "жизнь махорка" i вiн найрадше  пристав
би ось до цього гурту. Залiзняк на це вiдповiв гостевi, що  пристати  йому
сюди годi, бо тут i так затiсно.
   - Йди собi, чоловiче Божий, звiдки прийшов,  вiднеси  їм  лише  оце,  -
сказав i передав одноокому саморобного конверта  з  летючкою,  на  зворотi
якої красувався образ осла з написом: "Хiба ще я можу вам повiрити!"
   По таборi пiшов, нiби шелест,  новий  наказ  -  поготiвля.  Троян  знов
обiйшов усi становища. Рiшили обсадити  й  передпiлля,  де  на  кожному  з
горбiв заготовленi криївки. Подали скоро снiданок.
   Холодний, сонячний ранок, вiтер за нiч змiнив напрям i вiяв зi сходу. I
все ще було зовсiм спокiйно.
   Коло десятої години у землянцi штабу запiпiкав телефон:
   - Увага!  З  Дерманя  на  пiвдень  виступив  вiддiл  силою  батальйону!
Автоматичне озброєння. Мiномети.
   - Галльо! Мизiч! Батарея з чотирьох гармат у ярку за три  кiлометри  на
захiд вiд Дерманя!
   - Галльо! Лебедi! Звiдсiль вирушив вiддiл силою п'яти танкiв.
   - Галльо! Тут Царенко! У Верховеччинi помiчено рух!
   - Лiтаки! - доносили з переднiх мiсць обсервацiї.
   - Бригадо! Пiд землю! - пiшла команда.
   Хвилин за п'ять зовсiм низько, з ревом  пролетiла  ескадрилья  з  п'яти
лiтакiв, i лiс зашумiв вiд вибухiв перших бомб. Задрижала  земля.  Фонтани
зривiв. Затрiщали сосни. Тут i там появились свiжi кратери. Ще за  хвилину
пролетiла нова ескадрилья - i новi вибухи. А заразом узлiссям лягла  перша
смуга гарматного огню, за нею друга, третя, четверта,  п'ята...  На  обрiї
замаячiли силуети танкiв.
   I щойно тодi зрозумiли троянiвцi, навiщо копали  вони  тi  ями,  навiщо
пролили стiльки поту. Вони тепер  сидiли  в  них,  як  у  запiчку.  Зверху
барабанило, товкло, за комiр сипалась глина, у вухах  трiскали  перетинки,
очi  слiпило  димом,  горло  залягав  згар.  Здавалось,  що  це  триватиме
вiчнiсть,  але  минуло  лише  чверть  години  i   знов   запала   глибока,
приголомшлива тиша. I всi були зовсiм цiлi.
   Троян, що лежав на передпiллi у своєму бункерi  i  напружено  стежив  у
бiнокль за полем бою, мiг бачити весь обрiй на пiвнiч, танки, що  виринули
вiд. Залужжя i  почали  поволi  наближатися,  чисельнi  силуети  людей  за
танками, Вiн дав наказ своїм гарматчикам i вже за хвилину мiг бачити першi
розриви стрiлен i виразний розлад ворожої лiнiї. Другий наказ - i з  трьох
горбiв передпiлля впертим перехресним огнем брязнули його кулемети. Ворожа
лiнiя зупинилась, задимiв чорним димом i вибухнув один з танкiв. На третiй
наказ вся бригада  ударила  повною  силою  по  всiй  лiнiї,  всiма  своїми
засобами. Ворожа лiнiя залягла.
   Але негайно в повiтрi засвистiли  гарматнi  стрiльна  i  взлiссям  знов
лягла огненна смуга. Били по  самому  Трояновi,  били  по  лiнiї  взагалi,
вичувалися втрати, мiсцями  вривався  власний  огонь.  Ворожа  лiнiя  знов
здiймалася i знов рухалась вперед, i її не можна зупинити.  Ворожий  огонь
далi крив становища. Не можна було глянути, ворухнутися.
   Напружено, вперто, непомiтно бiгли хвилини. Ворожi  лiнiї  наближалися.
Ось вони вже по цьому  боцi  взгiр'я,  ось  обертаються  проти  кулеметних
гнiзд, ось уже заговорили їх  кулемети,  ось  нарештi  вривається  ворожий
гарматний огонь. П'ятсот-чотириста метрiв!
   - Прохоре! Готовсь! Ще п'ять хвилин! Триста метрiв!  Двiстi  п'ятдесят!
Бригадо! Огонь! Слава!
   З дiр, з  ям,  з  кратерiв,  просто  з-пiд  землi  вихоплювались  люди,
залягали на розтрощених позицiях, i полилась нова огненна злива - шквал за
шквалом, мов ураган. Не було назад, не було здатися, до кiнця, до краю.
   Сам Троян також ухопив кулемета i строчив з  нього  по  передпiллю,  по
всьому, що там рухалось. Не було бiльше команди, ладу, спiвгри. Били  всi,
скрiзь, чим хто мiг i як хто мiг.
   I нарештi ворожий натиск помiтно ослаб. Передусiм його переднiх  лiнiй.
Ще кiлька хвилин, i вiн ослаб зовсiм. Троян бачив у бiнокль, як  по  схилi
горба бiгли люди в протилежному напрямку, а три танки,  що  пiдiйшли  були
сливе пiд самий лiс, нагло повернули назад.
   - По танках! - закричав Троян, але його гармати  чомусь  мовчали.  Зате
бив збоку один його мiномет, i  справдi  по  танках,  хоча  вони  все-таки
повзли далi i поволi сховалися за схил.
   Ще чверть години,  i  передпiлля  Попiвщини  спорожнiло.  Далеко  збоку
стояли лише два танки i в рiзних мiсцях, навiть  голим  оком,  видно  було
трупи вбитих i ранених. Легше ранених большевики, видно, забрали з собою.
   Тодi замовк i огонь троянiвцiв. Не  було  бiльше  цiлi.  Падали  тiльки
окремi пострiли, окремi кулеметнi серiї, але згодом затихло i це.
   - Чиста робота, хлопцi! - кричав розпалений Троян, коли  здавалось,  що
вже атака не повториться. -  Якщо  з  усiєї  сили  навали  трьом  десяткам
вдалося винести звiдсiль цiлi костi - вони можуть говорити про успiх. Але,
хлопцi, до дiла! Латайся! Вони нас так не лишать!
   Вилазили з ям бруднi, чорнi, нi  очей,  нi  носа.  Розметанi  "салони",
розритi окопи, потрощенi сосни. Почали грабатись, виноситись,  обчищатись.
По часi задимiла кухня, на губнiй гармонiї заграв польку-ойру Кобила...
   А що там Ведмiдь та Омелян на тiй самiй соснi? Живi!  Їй-Богу  -  живi!
Лише страху наїлись.
   - Маєте щастя, що не у ваш бiк лило, - казали їм.
   - Щастя завжди з хоробрими, - вiдповiдав на це Ведмiдь, що мало був  не
збожеволiв, як тiльки вгледiв цiль. - Знаєш, - казав вiн опiсля, - оця моя
зараза, - i вдарив долонею по "дьогтяревi", - як тiльки їх побачила - сама
почала гуляти. От нiби й нежива личина, а тiльки торкнешся хвоста,  i  вже
сипле! Кажу, як тiльки вгледiла отих танкiстiв -  бр-р-р!  бр-р-р!  Думали
було п'яти мазати, а вона - бр-р-р! бр-р-р! - по п'ятах, по п'ятах!
   - Параноїки! - озивався Омелян. - Гадали, простягнем  отак  ручки  -  i
бери! Голенькими! Ти, Ведмедю, далебi всi тi свої  дурнi  сльози  сьогоднi
викупив з процентами! Але тепер, братця, держись!
   Усi знали, що треба держатись, а тим  часом,  хоч  сонце  ще  не  сiло,
половина бiйцiв уже спала покотом,  хто  де  впав.  Не  стало  нервiв,  не
вистачало м'язiв. Не помогло нiяке припрошування кашоварiв. Лише  санiтари
ще якось трималися - виносили мертвих та ранених.
   - Бра-а-атцi! - благав поцiлений у живiт. - Доби-и-ии-те!
   Його пiдiбрали на ношi i понесли вглиб лiсу,  до  санiтарних  барачкiв.
Горе - брак медичної сили. До Дерманя нема  бiльше  доступу,  а  тут  самi
санiтари. I рана на ранi.
   Поки що всi, i сам Троян, знали, що  треба  перевести  дух,  вiдпружити
тiло.  Кожного  гнули  до  землi  недоспанi  ночi,  перевантаженi   нерви,
перезужитi м'язи. Троян ще ходив, бо мусiв, але голова  його  була  мов  з
олова, i, здавалось, ось-ось її не вдержить.
   - Тобi, комадире, слiд би проспатись, - казав Булава,  який  сам  ледве
рухався. - Ми тут i без тебе впораємось.
   Командир мовчав, обходив румовища,  виходив  на  взлiсся,  вдивлявся  у
мертвий  простiр.  Сонце  сiдало  за  Борщiвкою,  лягали  тiнi,   спокiйно
стелились горби. I враз досянув до нього розпачливо-благальний крик:
   - Добє-е-ейтє! Добє-е-ейтє! Радi Хрiста  -  добє-е-ейтє!  -  Тваринний,
смертельний, з останнiх сил.  Троян  ледве  сприймав  враження,  але  його
вдарили тi дивнi звуки, i особливо якось контрастове прозвучало те знайоме
"ради Христа". Ради Христа - добийте! То вони ще пам'ятають те  iм'я?  Чи,
може, воно пригадалось лише тут? На гранi?  А  може,  це  викрик  розпуки?
Остання апеляцiя?
   Троян знайшов начальника  своїх  санiтарiв,  такого  Михайла,  що  його
жартома ще звали Архистратигом.
   - Чи можете пiдiбрати ще й там тих, на полi? - звернувся до Михайла.
   - Але ж куди? - благальне спитав Михайло.
   - Знайдiть якесь мiсце!
   - Нема! Нiякого мiсця! I своїм бракує!  Ледве  ось  перев'язали...  Таж
вони всiх наших добивають... I навiть  полонених.  Шiстдесят  сторчанiвцiв
упень вибили. А там же саме ен-ка-ве-де...  I  все  лише  тяжко  раненi  -
легких самi забрали... Вони нiкого не беруть до полону, - ще раз  повторив
Михайло.
   - Так пiди й добий! - сердито сказав Троян.
   - Я? Ранених? Нiколи!
   - Тодi чого ми з ними воюємо?
   - Ви краще знаєте... Може, саме тому...
   Михайло ледве тримався, його бiлий халат був весь у  кровi,  вiн  щойно
зробив кiльканадцять перев'язок i одну наглу операцiю. Його помiчники  так
само падали з нiг.
   Проблема зосталась нерiшеною, не  було  кому  йти.  Барачки  й  криївки
переважно в руїнах. Барачок команди також пошкоджено, але вiн ще стояв,  i
в ньому за апаратом, весь чорний вiд сажi, сидiв Залiзняк, а бiля телефону
незмiнний Кирило. Прохор робив порядки, усував грузи.
   - Ну, як там наш зв'язок? - спитав Троян.
   - Слабо, командире. Одна тiльки лiнiя. Порвали. Послав монтажистiв. Але
чудо: лiнiя з Дерманя дiє.
   - Мабуть, забули, -  сказав  Троян.  -  Ти  ту  лiнiю  прослiди,  може,
примазались...
   - Прослiдили. Здається, нiчого, - вiдповiв Кирило.
   - Нiчого то нiчого, а диви, як цiльно нас мотлошили, - сказав Троян.
   - Всi нашi точки знають. На Гурбенщинi з мiсця всi склади вiдкрили. Три
роки збирали iнформацiї. А тепер он у Дерманi мiтинг, самi баби.  Збирають
нiби, щоб з дiтьми гнати на нас перед танками, - сказав  Кирило  спокiйним
тоном.
   Троян мовчав, думав. Очi його закипiли, повiки спухли, губи порепались.
   - Тодi не можна далi чекати,  -  промовив.  -  Мусимо  самi  наступати.
Цiкаво, де їх штаб?
   - Там-таки... в Дерманi... в семiнарiї. Якийсь Смiрнов.
   - Тодi от що, хлопцi... Лягайте по черзi i спiть. На другу годину ночi,
Прохоре, буди i скликай командирiв. I тут же  прилiг  на  нарах  i  одразу
заснув.
   Весь табiр вiд краю до краю, з усiм добром i майном, з усiма соснами  i
березами поринув у глибини тяжкого сну. Була чорна як вугiль нiч.  Нiде  й
нiщо не вказувало, що тут лише кiлька  годин  тому  вiдiгралась  величезна
трагедiя. Як тяжко! Як неймовiрно тяжко! Не знайдеш нiякого слова,  нiякої
думки нi в кого i нiде. Занiмiла земля тугою, безмежною нiмотою!
   А точно о другiй годинi  сонний  Кирило  будив  командирiв.  Троян  сам
встав.
   Почалася нарада. Було - за, було -  проти.  Виходу  iншого  нема.  Коли
пошлють жiнок... Зрештою, мiняти мiсце все одно  треба.  Наступати  також.
Особливо тепер, зараз, поки вони ослабленi, поки  зайнятi  бiльшим  дiлом,
мають великий фронт. А пiсля цього питання iнше: де  знайти  краще  мiсце?
Все-таки тут ще можна боронитися. Треба ж мати якусь випадову базу. I саме
тепер, коли ще можна дiяти бiльшими з'єднаннями. На випадок їх перемоги на
фронтi - прийдеться розбиватись на дрiбнi частини. Тут ще  можна  прийняти
кiлька навал, навiть таких, як учорашня.
   Бiльшiсть присутнiх були за цей останнiй план, зрештою, й сам  командир
поки що не бажав вiдриватись вiд цього мiсця. Але як з тими жiнками? А що,
як справдi їх поженуть на лiс?
   Питання було складне, i вiдповiдь на нього  знайти  було  нелегко.  Але
воно рiшилось само собою. Не скiнчилась ще нарада командирiв, як у  таборi
вдарили на тривогу. Було не бiльше як п'ята година, небо  на  сходi  щойно
заяснiло, як вiд Верховеччини почався  наступ.  З  сили  огню  можна  було
судити, що ворог досить чисельний. До  того  над  лiсом  пролетiло  кiлька
лiтакiв i в рiзних мiсцях упали бомби. Головна лiнiя бою цим разом  лежала
на пiвнiчно-схiдному вiдтинку табору. Ворог залiг у Верховецькому лiсi.
   Почалась стрiлянина, але справжнього наступу не  було.  Стало  свiтати.
Стрiлянина тривала. Над лiсом час  вiд  часу  пролiтали  лiтаки,  скидаючи
бомби. Творилося враження, що ворог хоче вiдрiзати табiр вiд великих лiсiв
i витиснути троянiвцiв на чисте поле. Зi  свiтанком  стало  вiдомо,  що  в
самiй Бущi вже є якiйсь ворожий вiддiл, що  збирається  рушити  на  лiс  у
напрямку Попiвiцини. Незабаром прийшла вiсть, що ворожий вiддiл появився в
Новмалинi. Це означало, що  вiдрiзають  вiд  головного  терену  лiсiв.  Це
значило, що їх хочуть  вивести  на  поля  мiж  селами  Дермань,  Борщiвка,
Будараж, тобто назустрiч найбiльшим ворожим скупченням. I єдине, що ще  до
певної мiри облегшувало становище, було те,  що  в  лiсi  Бущi  i  Верхова
знаходились досить чисельнi залишки куренiв УПА, якi нашвидку  формувались
у  новi  бойовi  одиницi.  Це  до  певної  мiри  поширювало  обшир  дiяння
партизанiв.
   Зi сходом сонця натиск вiд Верховеччини значно послабшав, а згодом ущух
зовсiм. Ворог вiдiйшов до лiсу,  стрiлянина  затихла.  Наступила  зловiсна
перерва. Бригада поснiдала. Чекали чогось  нового,  можливо,  того  самого
наступу з жiнками й дiтьми. Виступати з лiсу на чисте поле  серед  дня  не
було можливим.
   Час  минав,  але  нiякого  наступу  не  помiчалось.  Нiчого  нового  не
приносили також лiнiї зв'язку  з  Дерманем.  Передпiлля  лежало  в  такому
самому виглядi, як його залишено пiсля  вчорашнього  бою.  Не  забрано  нi
мертвих, нi ранених. Не пiдiбрано  навiть  бойового  знаряддя.  Лiс  стояв
спокiйно, сонце почало грiти. Бригада лежала на своїх бойових становищах.
   Щойно коло десятої вдарили на тривогу. Лiтаки. Незабаром  з  пiвнiчного
боку появилось й пролетiло над лiсом з'єднання лiтакiв. Знову впали бомби.
На цей раз запальнi. В кiлькох мiсцях лiс  почав  горiти.  Бiйцi  кинулися
гасити, але даремно! Лiс був сосновий,  густий.  Облитi  фосфором,  дерева
палали як смолоскипи. Потягнуло  задушливим  згаром  пожежi.  Саме  в  цих
мiсцях розташувалась таборова санiтарна база, повна ранених, i  їх  спiшно
приходилось переносити в iнше мiсце.
   А лiс горiв, з  кожною  годиною  становище  гiршало.  Бiля  дванадцятої
години друга повiтряна тривога i нова серiя запальних бомб. Почало  горiти
i в захiдному кiнцi.
   - Як ти думаєш, Омеляне? - спитав спокiйно  Ведмiдь,  сидячи  на  своїй
соснi i позираючи на грiзну стихiю, що бушувала перед його очима. - Чи  не
слiд нам кинути наше насиджене гнiздо?
   - Хм... Може, й слiд, - вiдповiв Омелян, дивлячись у тому ж напрямку.
   - Чорт би їх забрав! Хочуть нас, видно, з пiр'ям пiдсмажити... А знаєш,
що менi при цьому лiзе на думку? - провадив далi Ведмiдь.
   - Мабуть, вареники зi сметаною. Щось нас зовсiм забув наш  Пампушка,  -
сказав Омелян.
   - Нi! - заперечив Ведмiдь.
   - А що ж iще?
   - Iсторiя! - сказав Ведмiдь, вiдмахуючись вiд димової хмарини, що якось
несподiвано завинула їх сосну. - Знаєш, ота Пляшова... пiд  Берестечком...
Як то вони там прощались i сипали у воду золото, - казав мрiйливо Ведмiдь.
   - Знайшов час! Золото! Ха-ха!-Ех, ти, Ведмiдь, Ведмiдь! Бачив  ти  коли
золото? Чи знаєш ти, що це таке? -  глумився  Омелян.  -  Ось  я  пам'ятаю
золотий зуб у мого слiдчого на Луб'янцi, але це до iсторiї не  стосується.
Козаки це робили на знак кiнця. Що вони не пiддадуться. Може, й  ти  хочеш
свої висипати? Маєш ще яку сотню рейхскомiсарських карбованцiв?
   - О! Мої карбованцi, сам знаєш, ми вже скурили. Я вже тепер i страху не
маю! Ось там вогонь, а вiн мене не пече! Колись, бувало,  як  зiрветься  в
селi пожежа, то всi мов скаженi бiжать... А сьогоднi? Бiжи! Кричи! Он!  Ти
тiльки поглянь на тi сосни... Бачиш, як той дим пiшов валом...  Чуєш?  Вже
тягне! Дивись! Дивись! - уже кричав Ведмiдь.
   - Та чого ти кричиш?! - закричав i собi Омелян.
   - До нас iде! Огонь! Омельку, огонь! - заревiв на цiле горло Ведмiдь  i
враз повернув свого кулемета i почав довгою серiєю бити просто в полум'я.
   - Перестань! Заб'ю! - вхопив його за ногу Омелян. Але  Ведмiдь  не  чув
того крику. Вiн припав до кулемета зовсiм так, нiби перед ним  був  ворог.
Його обличчя було страшне, очi нiмi, гарячi, застиглi.  Омелян  дряпається
до Ведмедя, але саме в цей момент десь отуди, як Осовець за Дерманем, i на
взлiссi по лiнiї окопiв лягла перша серiя  огню,  що  зiрвала  велетенськi
фонтани землi. Били по становищах, по огню, по палаючих соснах, по димовiй
хмарi. Вибухи зливалися в  один  вибух,  гiгантськi  сосни  ломилися,  мов
сiрники, i з тяжким, повiльним скреготом валилися одна  на  одну,  творячи
одно велетенське багаття.
   Понад  годину  тривав  цей  шквал  i  враз  затих.  Дув  лише   гострий
пiвнiчно-захiдний вiтер, зiрваний пожежею... Шум вiтру i пожежi  видавався
лагiдним, нiби шум моря, а поверхня землi  нагадувала  поверхню  мiсяця  -
кратер на кратерi, i нiде нiчого живого.
   Минають мертвi хвилини, а потiм з-пiд землi i з кратерiв починають, мов
черви, вилазити люди. На них немає лиця, але в їх руках автомати, i вони з
мiсця кидаються, мов  божевiльнi,  на  передпiлля  i  там  залягають,  без
команди, за кожним горбком, у кожнiй  ямцi.  Чекають  атаки.  Але  минають
хвилини, десятки хвилин, а атака не  приходить.  Передпiлля  лежить  тихо,
нiби мертве. Появляється i сам командир.  Має  нашвидку  перев'язану  лiву
руку,  брудне,  подряпане  обличчя.  Вiн  одразу  кличе  всiх  назад,   до
найближчого рову, що дiлить Попiвщину вiд Тимошiвських нив, де заготовленi
запасовi криївки.
   Їх небагато. Може, з тридцять. Де решта - не знати.
   Найпомiтнiше, що нема Булави, нема Прохора, нема  начальника  санiтарiв
Михайла з усiєю його лiкарнею, нема Ведмедя й Омеляна.
   А тi, що є, - раненi, контуженi,  пошарпанi.  Троян  легко  контужений.
Залiзняк ранений в руку, Терешко попечений, але всi вони швидко  приходять
до себе,  один  одного  перев'язують.  Якась  надлюдська  сила  б'є  з  їх
землянистих облич.
   Немає мiж ними й Царенка, але  всi  знають,  що  вiн  iз  своїми  двома
чотами, мабуть, далi займає позицiї, навпроти
   Верхова. Туди стрiляли з гармат, але огонь туди ще не дiйшов.
   Вони не знають, чи лишилося що з їх складiв, запасiв, особливо  таємних
криївок, чи не поїв усе це огонь, що далi бушує з величезною силою.  I  що
далi? Де вихiд?
   I єдине їх щастя, що наступу, якого вони чекали, не  сталося.  Не  було
взагалi нiякого руху. Троянiвцi деякий час лежали на  бойових  становищах,
вдивлялися у передпiлля, але не бачили там нiчого. Все мовчало. Вони також
мовчали. Троян просив не чiпати його, лежав хрестом, горiлиць,  розкинувши
руки. Його лiва рука нижче лiктя була обмотана ганчiркою, долоня облiплена
змiшаною з кров'ю
   землею, очi були пiдпухлi i заплющенi,  сiре  обличчя  заросло  стернею
бороди.
   Згодом принесли з яру дощової води, знайшлося в криївках  дещо  поїсти.
Всi жували житнi сухарi i запивали їх водою. Було мрячно.  Хмар  не  було,
але сонце закривала димова запона. Була приблизно година п'ята пополуднi.
   По якомусь часi командир розплющив очi, поворушив раненою рукою.
   - Дайте, хлопцi, води! - були його першi слова. При тому вiн повернувся
на бiк, сперся на лiкоть, подивився на своїх  бiйцiв  i  спробував  навiть
посмiхнутися.
   - Потрiпали нас, га? - сказав Герешко, що  перший  побував  там  i  сам
оглянув яр, знайшов воду, вилазив на передпiльну сосну, незважаючи на своє
попечения.
   - Як тiльки западе нiч, - сказав Троян, - а Бог  пошле  до  того  ще  й
трохи дощику, щоб приборкати отой огник,  -  пiдемо  далi.  Добре  було  б
зв'язатися з Дерманем. Пилипе! Чи  не  мiг  би  ти  отак  пiд  нiчку  туди
скочити? - звернувся вiн до одного з дерманцiв. - А ми тим часом...  -  не
докiнчив речення, поволi звiвся на ноги,  потягнувся,  нiби  залежався,  i
запитав: - Маєте котрий бритву?
   Знайшлась i бритва. Всi почали завзято чепуритися. Носили  i  носили  з
калюжi воду. Чудодiй Терешко вирушив у мандри, i вже пiд смеркання всi їли
пшоняний кандьор, заправлений залежаним салом. Ще  пiзнiше  розiйшлись  по
кратерах, зiбрали пару десяткiв братнього трупу i, в сяйвi пожежi, вiддали
його братнiй могилi. Один з бiйцiв проказав "Отче наш" i "Вiчну  пам'ять",
а Залiзняк, як звичайно Залiзняк, прочитав заздалегiдь  приготовленого  на
такий випадок власного вiрша:

   Не знаю... Можливо, нiколи
   Не повернемось i не згадаєм...
   I, можливо,
   нiхто не знайде цих могил.
   Я лиш знаю, незнаний Миколо,
   Що пiд цим ось зеленим гаєм
   Ти упав, щоб народ твiй жив.
   I я знаю - настане врем'я,
   Що на цiй ось твердiй землi
   Проросте тверде плем'я,
   Що вимiрить жертви твої.
   Безiменнi жертви. Огненнi!
   Без кiнця i краю великi!
   О Христос, вселенний!
   У ласцi своїй столикiй -
   Схорони їх, простих, вовiки!

   З  останнiм  словом  Залiзняка  бiйцi  опустилися  на  колiна.   Запала
мовчанка. Стояли на схiд сонця. З правого боку  палала  й  шумiла  пожежа,
обливаючи їх огненним сяйвом, з лiвого, вiд пiвнiчного  заходу,  закладала
небо темна  хмара.  Вiтер  гнався  над  їх  головами,  патлав  волосся  i,
здавалось, сурмив до бою, нiбито цiла його неосяжна армiя  йшла  в  бiй  з
огненною стихiєю. Дим i огонь вгиналися пiд його натиском, люто, з  якимсь
драконiвським сичанням вiдбивалися вiд тiєї навали, але  вiтер  дув,  небо
закривалося чорним гнiвом. По якомусь часi полив дощ.
   Це було i добре, i зле. Добре, що  заливало  огонь,  зле,  що  не  було
схоронища бiйцям. Але не було часу з цим розбиратися. Працювали пiд дощем.
Вислали зв'язкових до Царенка, що  далi  тримав  лiнiю  вiд  Верховеччини,
дозброїлися, пiшли шукати  унiформи  ен-ка-ве-де  на  передпiлля,  знайшли
пiвживого енкаведиста,  якого  негайно  пiдняли,  принесли  до  командира,
напоїли чаєм i розпитали про те про се. Довiдалися, що ворожий штаб стоїть
у Дерманi, що його шефом є якийсь генерал Смiрнов, що  з  ним  троє  iнших
спецiв цього дiла - Калачов, Самойлов i якийсь  Дармограй.  I  що  з  ними
"взвод" солдатiв, i що вони чекають на батальйон посилення з  Рiвного  пiд
командою капiтана Бражньова.
   Згодом прибув з Дерманя Пилип i всi тi вiстi ствердив, додавши, що штаб
мiститься в будинку семiнарiї i обставлений чотирма заставами - на  Лисах,
на мiстку "перед Яном", на дорозi до церкви i  на  Кладовськiй  горi,  так
званих Могилках.
   Пiсля цього Троян зiбрав своїх "як гиря ланцiв" i в абсолютнiй темрявi,
пiд прикриттям коренастої сосни, що нiчого не  прикривала,  бо  крiзь  неї
однаково текло, почав розгортати свої плани. Для них є  один  i,  можливо,
останнiй вихiд: ударити просто на штаб!  I  то  негайно!  Зараз!  Поки  не
прийшла потуга. Це - ризико! I то велике! Штаб  напевно  добре  озброєний,
але є чимало шансiв на успiх. Нiч, дощ, певнiсть енкаведистiв, що нас  уже
нема, їх перевтома. Коли цього ми сьогоднi не зробимо, завтра  пошлють  на
нас свiжу силу, нас розгромлять, розпорошать. Коли ж  ми  це  зробимо,  ми
виграємо час, здезорiєнтуємо ворога, пiдiрвемо його бойову мораль.  Навiть
коли наша виправа скiнчиться пiвуспiхом, вона дасть свої позитивнi для нас
результати, в разi ж нашого повного успiху ми здобудемо шанси боротьби  на
довгий час.
   Далi обговорювали деталi  плану.  Головне  -  зняти  безшумно  застави.
Здобути  гасло.  Здобути  язика.  Точно  розвiдати  розташування  штабу  i
кiлькiсть бiйцiв.
   Свою групу Троян дiлить на двi частини. Одна, пiд  командою  Залiзняка,
маршує через Залужжя,  на  Лиси,  здiймає  там  заставу,  маршує  далi  на
Могилки,  здiймає  другу  заставу,  звiдти  садом,  вниз  спускається   до
семiнарiї i залягає розгорненою розстрiльною з затильної сторони  будинку.
Друга  група,  пiд  проводом  самого  Трояна,   маршує   через   Горбайцi,
спускається вниз навпроти монастиря, здiймає  заставу  "перед  Яном",  iде
далi, здiймає другу заставу, вертається, чекає на знак Залiзняка, що  його
завдання виконане, i вдирається до  семiнарiї  з  фронту  обома  головними
входами. Бiчнi ж обидва входи до  будинку  повиннi  в  той  час  бути  пiд
контролем Залiзняка.
   - Тепер, хлопцi, вперед! Бути чи не бути! Головне - не боятися!  Дух  у
таких випадках найсильнiша зброя!
   Коло першої години обидвi групи двома дорогами залишили Попiвщину. Було
темно. Падав дощ. По годинi вони були на мiсцi.  Комунiкацiя  мiж  групами
втримувалась при допомозi дуже  дискретних  посвистiв.  Вiддаль  мiж  ними
дорiвнювала приблизно кiлометровi.
   Їм обом щастило. Троян без єдиного звуку зняв  першу  заставу,  вiдразу
здобув  гасло,  перейшов  далi  згорненою   колоною   i,   подавши   гасло
"бражньовци", здiйняв другу заставу, здобув "язика", повiв далi свою групу
назад до монастирської  площi,  де  знав  кожну  стежину,  схiдцями  попiд
каштанами i вийшов на подвiр'я семiнарiї. Там стояло  кiлька  вантажних  i
легких автомашин, мiж ними радiовисильня i ходив вартiвник.
   - Таварiщ генерал дома? - певним голосом спитав Троян вартiвника.
   - Нє знаю! - почув з темряви. - Спрасi дєжурнава!
   - А гдє дєжурний?
   - В каридорє! Гдє свєт!
   "Бражньовци" дiляться на двi частини,  одна  рушає  до  правих  дверей,
друга до лiвих. Одна по дорозi здiймає варту  i  ставить  свою.  Друга,  з
Трояном, у  кiлькостi  семи,  входить  до  будинку.  Просторий  вестибюль.
Свiтиться лiхтар. В правому кутку столик, а за ним -  черговий.  Лейтенант
НКВД. Троянiвцi вриваються гуртом, їх автомати напоготовi. Вони  обчепленi
гранатами. З них тече вода. Обличчя їх напруженi. Троян миттю пiдступає до
чергового.
   - Таварiщ лейтенант! Я -  Бражньов!  Я  должен  вiдєть  генерала!  -  i
одночасно сiм автоматiв скерувалось на чекiста. Чекiст розгубився. - Нi  с
места! Рукi ввєрх! - тихо скомандував Троян. Чекiст пiдняв руки. До  нього
пiдскочило двоє троянiвцiв i забрали зброю. - Лейтенант,  -  рiзко  сказав
Троян, - один звук - i тебе нема! Де генерал? Я мушу  його  арештувати!  З
наказу генерала Жукова!
   Це був найгострiший момент. За стiною у  трьох  класах  спало  тридцять
чекiстiв. Один лише звук, i вони могли зiрватись.
   Троян пiдпихнув автоматом чергового:
   - Останнiй раз: де генерал?
   - Наверху! - озвався чекiст.
   - Де наверху?
   - Там! - вказав чекiст на лiвi сходи.
   - Скiльки їх?
   - Троє!
   - I бiльше нiкого?
   - Шафьори!
   - Скiльки?
   - П'ять!
   - Веди!
   Двоє автоматчикiв зайняли  мiсце  чергового,  решта  з  черговим  пiшли
нагору. В коридорi свiтилась свiчка. Генерали спали у квартирi  директора,
шофери навпроти, в колишнiй бiблiотецi. Троянiвцi вскочили  до  генералiв,
освiтили кiмнату електричними лiхтариками, забрали зброю.
   - Iменем верховного командування ви арештованi! Негайно збирайся!  Всi!
Без єдиного звуку!
   Генерал i двоє його товаришiв не перечать. Вони не  знають,  хто  перед
ними. Вони  бачать  лише  автомати.  Поспiхом,  мовчки  збираються,  i  їх
виводять. Ведуть униз, до  першого  авта,  кажуть  сiдати.  Сiдають.  Авто
рушає. Троянiвцi швидко дають знак своїм, що пiшли правим входом,  i  тим,
що залягли  за  будинком,  в  саду.  Негайно  твориться  двi  групи,  одна
лишається на подвiр'ї з автоматами проти вiкон, друга беззвучно вступає до
класу, звiдки вiдразу  гуркочуть  довгi  серiї  з  автоматiв  вперемiну  з
вибухами гранат. Крик, рух, брязкiт  скла...  У  кiмнатах  темнi  силуети.
Новi, зовнiшнi серiї. Напруження неймовiрне. I нарештi, по чверть  годинi,
западає знов тиша. Тiльки по коридорах, по класах, по  сходах  приглушений
тупiт нiг, мигання огникiв, оклики.
   А потiм, коли все зливається  вниз  i  будинок  порожнiє,  наповнюється
тiнями подвiр'я. Знову рух, знов бiганина,  знов  оклики,  когось  несуть,
тягнуть, кладуть. Швидко, старанно, дружно. Потiм  гудуть  мотори,  машини
поволi рушають, виїжджають на  вулицю,  повертають  налiво  i  зникають  у
темрявi вулицi "на Лисах".  Будинок  лишається  безлюдний.  Нi  живих,  нi
мертвих. Лише слiди на стiнах, лише вибитi вiкна, розкиданi  папiрцi  i...
червонi, мокрi плями. Але все це прикрите нiччю i мовчанкою.
   На свiтанку  бригада  зупинилась  на  хуторi,  за  сiм  кiлометрiв  вiд
Дерманя, на так званих Валах. Хутiр порожнiй. Нi вiкон,  нi  дверей.  Нiде
нiякого життя. Тихо i мертво. Але з появою машин зчинився  легкий  рейвах,
заметушились силуети людей, залунали окремi слова. По хвилинi знов  запала
тиша. Бiля напiврозваленої клунi, бiля хлiва i повiток стояло п'ять машин.
Темнi силуети зникли. Запав сон. Тiльки у двох кiнцях хутора i на пiддашшi
головного будинку не спала варта.
   А ще не спали Троян, Залiзняк i Терешко  з  двома  своїми  помiчниками.
Вони возилися в льоху з полоненими. Особливо тяжкий  був  генерал.  Ситий,
плеканий,  пiвроздягнений,  iз  зв'язаними  дротом  руками,   вiн   творив
жалюгiдний образ. Вiн був приголомшений i втратив мову.  До  нього  пiдсiв
Терешко, бiля Терешка з нотатником Залiзняк,  окремо,  збоку,  пiд  стiною
стояв Троян. Два дебелi бiйцi з автоматами напоготовi завмерли при  входi.
Генерал сидiв у кутку на долiвцi, у двох  iнших  кутах  сидiли  Калачов  i
Самойлов.
   - Генерале, - спокiйно i тихо говорив Терешко,  -  тепер  нема  жартiв!
Пiшло на гостро! Сам знаєш, скiльки ти вчоpa  пiдсипав  нам  огню!  Га?  I
тепер без кокетства! Спiвай! А  нi  -  доберемося  до  твого  язика  iншою
дорогою! Генерал мовчав, його лiва щока сiпалась, губи здригалися.  Свiтло
малої свiчки в руках Терешка падало просто на його обличчя.
   - Нiчого не поможе, генерале! - дуже  спокiйно  сказав  Терешко,  i  цi
лагiднi, неголоснi слова в контрастi з  виглядом  цих  людей,  обшарпаних,
брудних, мокрих, напружених, творили враження.
   Генерал рiшився говорити. Про назви  частин,  їх  розташування,  склад,
призначення, озброєння, про їх командирiв, їх плани, вигляд - про все,  що
тiльки можна було вiд генерала сподiватися. Окремо говорилось про головний
штаб, про батальйон Бражньова. Не забуто вчорашньої  батареї,  її  складу,
командування. Не забуто вiддiлiв у рiзних ближчих селах i мiстечках.
   Битi двi години провозився Троян з генералом.  Залiзняк  заповнив  свiй
нотатник, Терешко задовольнив свою цiкавiсть.  Потiм  генералiв  лишили  в
спокою,  покликали  сонного  радиста,  звелiли  викликати  штаб  "окремого
карального чекiстського вiддiлу" i  надати  депешу,  що  гнiздо  такого  й
такого бандита i всю його банду злiквiдовано цiлковито; що минулої ночi на
штаб генерала Смiрнова невiдома банда спробувала була напасти,  але  напад
успiшно вiдбито i бандитiв знищено; що генерал iз своїм штабом,  з  огляду
на пошкодження примiщення, переноситься на iнше  мiсце,  правдоподiбно,  в
район  Мизоча,  про  що  буде   окремо   повiдомлено.   В   кiнцi   депешi
рекомендувалось  затримати  батальйон  Бражньова  на  мiсцi,  бо  в   його
присутностi потреби поки що немає. Депеша пiшла, потвердження одержано.
   Троян i двоє йог друзiв заходять до хати, на  них  нема  сухого  мiсця,
вони ледве тримаються на ногах, але мусять ще докiнчити деякi деталi  цiєї
картини. Посiдали хто де мiг, бо ноги вiдмовлялися тримати.
   - Тепер, друзяки, - почав глухим, хрипким, але все-таки бадьорим  тоном
Троян, - тепер, друзяки, ми з вами трiшки в сiдлi! Тепер ми не Iван  i  не
Степан, а Смiрнов i Ко! Ти ось, наприклад, Залiзняче... як його? -  глянув
на вiйськову картку, - Самойлов. Шеф операцiйної бази  -  трам-тара-рам  -
енного вiддiлу! Вручаю! Ось тут мундир! Погони. Бачив ти коли такi погони?
А ордени! Ленiна, Олександра Невського. Словом, двiчi, а  по-моєму,  тричi
Герой! Приймай! Про решту довiдайся i у самого бувшого Самойлова. Що i як,
куди i чого. А ти, Терешку, таки  дочекався  свого.  Сам,  можна  сказати,
диявол Калачов! Майор войск - трам-тара-рам! Да здраствуєт  Берiя  i  його
соратник товариш Терешко-Калачов! Вручаю тобi цей документ,  бережи  його,
як своє бiльмо, i виконуй пильно обов'язки перед родiною i Сталiним.
   Ну а я? Розумiється, сам Смiрнов! Павло Миколайович! Генерал-лейтенант!
Люципер. Окремого, розумiється, вiддiлу. I також ордени i прочая,  прочая,
включно з цим ось портфеликом, заповненим душами, призначеними на  пожертя
драконам. А там он валiза з валютою, можна сказати, ще не вживаною, просто
з-пiд станка. А все разом! Братiки, братiки! I як це  блискуче  пiшло!  За
таке справдi варто орден не лише Совєтського Союзу,  але  й  цiлої  земної
кулi. А тобi, Залiзняче, поетовi з усiх бокiв, - нагорода Нобеля! Як ти їх
зняв, сонних, можна сказати, як немовляток. А  тебе,  Терешку,  вже  й  не
знаю, як нагородити, бо коли я слухав, як муркотiв ти над тим куснем сала,
менi нагадався кiт. Але знаєш який? Що потрапить бавитися навiть з левами.
У мене самого, признаюсь, хололи печiнки, дарма що загартований.
   А все це разом - ура! Браво i ще раз браво! Тепер би сюди  Царенка,  та
тих решту сторчанiвцiв з Бубенщини, та пару Енеїв. Чим, зрештою,  чорт  не
жартує, може, якраз там далi щось станеться, i тодi  ми...  Ха-ха-ха!  Га?
Смiєшся? Ех,  Терешку-,  Терешку!  Знаю,  що  ти  гiркий  скептик,  старий
чортяко! Але тепер ми нiяка зелена, а "спецвiддiл по  лiквiдацiї",  їздимо
американськими машинами, жуємо "гем-консерви", грiємося  в  ультрапромiннi
славнозвiсної конституцiї, що пише "трамвай", а вимовляє "конка"!
   Решту обмiзкуємо завтра! Мiняй, Самойлов, варту,  забезпеч  радиста  та
генералiв i лягай! А ти, Калачов, також! Да здраствує революцiя!
   Троян не шукав лiжка, його ноги вiдмовлялися рухатись, вiн зробив  пару
крокiв i  в  першому  ж  кутку,  на  купi  битого  скла,  пiдкинувши  лише
генеральську шинелю, повалився.


   Лiтопис писався... Писався рiк Божий 1945-й. Серпня дев'ятого того року
в Нагасакi поставлено другу крапку недописаної епохи...  Планета  вступила
неготовою в другу еру буття. Димiли руїни храмiв, палацiв, моралi, ладу  й
порядку. Зливались i мiшались раси й нацiї, виринала нова  амальгама,  без
часу i простору, в таборах, бараках i шатрах - майбутньої  держави  свiту.
Нацiя атома. Дi-Пi.
   Бувши громадянином  тiєї  держави  i  блукавши  румовищами  попередньої
епохи,  стежками  ченця  Шварца,  протестанта  Лютера,   олiмпiйця   Гете,
архигенiя Бетховена, релятивiста Ейнштейна, я прибився, цiлком  випадково,
на кiлька мiсяцiв до музейного селища Льоонзе - за тридцять кiлометрiв вiд
великої руїни, що на мапi Нiмеччини значилась словом Ульм.
   Шукалось  людей.  Вiдповiдi.  Шукалось  часу,  простору,   перспективи.
Шукалось назви. Хто, для чого i куди нас  послав?  На  планетi,  вiд  часу
Девону, ледве чи були бiльшi потрясiння пристрастей,  нiж  тi,  що  ми  їх
пережили.
   Одного разу через редакцiю таборової газети, якої я був спiвробiтником,
дiстаю листа, писаного енергiйною жiночою рукою. Людина, що називала  себе
близькою моєю землячкою, просила вiдвiдати її, у важливих справах, у  селi
Кальтенбаху - за три кiлометри вiд мiсця мого  осiдку.  Найближчої  недiлi
червня, гарного, яскравого, насиченого сонцем ранку я рiшив iз  запрошення
скористати.
   Йшлося прекрасною польовою дорогою, легко дихалося, легко  вiдчувалося.
Непомiтно минули три кiлометри. Скоро знайшов  потрiбний  менi  невеликий,
привiтний, весь у квiтах будиночок на краю села, над схилом долини з видом
на луг з рiчкою i другий схил, барвисте заповнений оселями. При входi мене
зустрiла молода, чорноока,  середнього  росту,  гарна  панi,  що  видалась
начебто знайомою. Назвала вона себе Павлiною Балабою.
   - Як я рада вас бачити! Я ж вас знаю! З Рiвного! I  ми  земляки!  -  її
контральто мало призвук  металу,  її  очi  блищали,  на  нiй  було  легке,
вiдкрите убрання з чорного атласу. Вона запросила мене до  своєї  кiмнати,
шальованої сосною, з виходом на широку веранду.  Хвилюючий,  свiжий  запах
квiтiв i поля вривався через вiдкритi дверi веранди.
   Панi Павлiна жила не сама, з нею були хлопчик  рокiв  семи  i  дiвчинка
рокiв чотирьох-п'яти - дуже, до речi, подiбнi, здоровi, веселi. I, коли  я
знайомився з дiвчинкою, вона подала менi  навиворiт  свою  пухкеньку  лiву
"пацьку"  i  дуже  поважно,  дивлячись  своїми  великими,  чорними  очима,
сказала:
   - То ви той дядьо, що пише книжки?
   - Той самий, - вiдповiв я радiсно. - А що робиш ти?
   - Б'юся!
   - О! А то ж з ким?
   - З котом!
   - А то ж чому?
   - Паскуда! Зловив мишку i мучить!
   - То вiн дiйсно паскуда! А як ти звешся?
   - Марлуся Балаба!
   Годину пiзнiше ми всi четверо гасали по схилi саду i старанно  ховалися
за кущами бузку, порiчок, агрусу. I,  коли  Маруся  знаходила  мене,  вона
заливалася таким смiхом, що не могла встояти, i я пiдхоплював  її  руками,
високо пiдкидав у повiтрi i так само голосно й радiсно, як вона, смiявся.
   Було сонце, синє небо, були квiти, був смiх!
   Я провiв тут не один ранок, не один день i не один вечiр. Панi  Павлiна
менi оповiдала. Вона багато знала, багато бачила i пережила, її повiсть  -
повiсть доби, яку не висловити, не списати.
   - Iнакше й не могло бути, - казала вона. - Нi вiн, нi я не могли iнакше
поступити. Нам не дали виходу. Може, це буде видаватись парадоксом: вiн не
належав до радикальних типiв.  Не  був  нiяким  революцiонером,  не  любив
доктрин, був людиною розумного компромiсу. Шевченкове "щоб  усi  слов'яни"
було для нього побажаним  сантиментом.  Але  разом...  самi  знаєте.  Коли
прийшло до дiла,  коли  нiякi  сантименти  не  дiяли,  вiн  пiшов  i  упав
останнiм. Вiд останньої кулi.
   Був людиною чести. Не зносив насильства. Не був для такого рождений.  I
тут уже нiякi доктрини. Тут уже його людське.
   Ви, зрештою, знаєте Дермань - його сади,  яри,  монастир,  кутки.  Його
Запорiжжя. Пригадуєте лагiдних, простих, щирих,  дуже  працьовитих,  трохи
заповiльних його мешканцiв, з тим їх зворушливим "кинь, вил, виз,  пушов",
що, здавалось, вилiзли просто з Дулiбщини,  дарма  що  мають  тристалiтнюю
традицiю школи. Така обросла мохом древнiсть, такий мiдяний  запах  вiкiв,
така глибинна культура побуту, стiльки наївного чару легенд, переказiв.
   I така стихiйна панорама,  коли,  наприклад,  вийдеш  "на  Турецьке"  i
глянеш на долину,  де  вже  за  Батия  стояв  Гай-Город,  оточений  трьома
прозорими ставками, залишки якого й до цього часу хороняться землею... Або
вийдеш до перелазу на край Гуцiвської садиби Запорiжжя i  кинеш  зором  на
Ляшове займисько з його вiковiчними, косатими, мов русалки,  березами,  на
Шавронський луг з алеями верб, що нагадують Версальський  парк,  на  пишну
баню церкви, мовби вона з Рима чи Венецiї, з тим її золоченим хрестом,  що
так блищав пiд захiдним сонцем, або ту зелену баню монастирської дзвiницi,
дзвони якої розливалися за Острозьких, Хмельницьких,  з  її  гiгантськими,
мов пiрамiдами, смереками, що так хвилююче, навiть у зовсiм  тиху  погоду,
шумiли лагiдним шумом. А тi величезнi, мов хмарини, осокори бiля ставка, а
тi безкраї, як море, квiтучi сади, а соловейки!..
   Але знаєте, - казала панi Павлiна притишеним голосом, нiби боялася, щоб
хтось не почув зайвий, при  чому  пальцi  її  руки,  що  держали  цигарку,
помiтно дрижали, - нема  бiльше  нашого  Дерманя.  Його  стерли.  Iсторiю,
традицiю, честь, добробут. Його сади спустошено, його парки вирубано, його
святинi обернено в руїни. Забрано навiть його древнє  iм'я.  Дермань,  мiй
дорогий земляче, названо... Устє Друге! Щоб посмiятись.
   А коли б ви знали, як вiн з ними змагався.  Пiзнiше  не  стало  бригад,
доктрин, правих-неправих, пiзнiше всi злилися в єдину силу.  Спочатку  вiн
очистив весь той терен вiд Острога до  Крем'янця.  Мав  артилерiю,  танки,
машини. Мав  лiтака.  У  монастирi  був  штаб,  святили  зброю,  працювала
радiовисильня,  виходила  газета.  Була  цiлковито  самостiйна,  суверенна
територiя. I тривала вона майже повних два роки.
   I тiльки минулого року, тобто  через  рiк  по  закiнченнi  вiйни,  вона
впала. Проти неї вислано три модерно  озброєнi  дивiзiї.  Тижнями  тривали
фронтовi, законнi бої, вiдступали "на  заздалегiдь  приготованi  позицiї",
сирени проголошували повiтрянi  нальоти.  За  самий  Дермань  бої  тривали
тижнями. В селi не лишилось майже нi одного цiлого подвiр'я. З боєм  брали
кожне пожарище. Витягали з нор живих чи мертвих оборонцiв  або  живими  чи
мертвими засипали їх  у  їхнiх  норах.  Впало  понад  п'ять  сотень  самих
дерманцiв, а ще бiльше забрано в сибiрський ясир.
   Я була з ними до останнього, але бачилась з ним всього лише три рази. I
завжди побiжно, майже мигцем. Не знаю, як вiн загинув...  З  його  бригади
нiкого не лишилося в живих. Я лише знаю, що вiн загинув у Дерманi  i  таки
на своєму Запорiжжi. I, думаю, вiд власної кулi. Я не  могла  знайти  його
трупа. Правдоподiбно, його або забрали, або засипали в однiй iз криївок.
   А згодом i я вiдiйшла. I тiльки задля дiтей. Хотiлося, щоб вони виросли
незграсованi. Це була довга, нелегка мандрiвка, але я її перемогла.  Бо  я
до такого призвичаєна.
   Рiк пiзнiше Павлiна Балаба виїхала до  Голландiї,  а  згодом  кудись  у
простiр Тихого океану. Слiдiв по собi не залишила.

   Торонто, 1948 - 1958

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: