- Бо i їх не впускає так само. Пiд дверима посидять, та й пiдуть. Лаврiниха не знає нiчого. Не доб'ється i слова вiд нього. Смерть прийшла чи найшло божевiлля? Наварила цiлющого зiлля, Так не хоче нi зiлля, нi лiкiв. Умовляли, просили, благали. Не виходив з кiмнати два тижнi. А як вийшов - насилу впiзнали, Тiльки блиски в очах дивовижнi. - Де, стара, саквояж мiй дорожнiй? Переглянулись всi: що вiн каже? Нащо, нащо йому саквояжi? - Схаменися, отямся, Лаврiне... - Схаменувся, лечу на Вкраїну, Гляну хоч перед смертю на неї. - Батьку, ви при своєму розумi? Там же бузувiр Вас заарештує I зашле в Сибiр. Та Лаврiна нiчим не злякати. - Вже менi все одно помирати. А зате хоч вклонюся Днiпру I у рiдному краї помру. Оточили сини i онуки. Але стримати, бачать, несила. - Я ж, Лаврiнчику, вмру вiд розпуки... - Лаврiниха, ламаючи руки, Мов бiля труни заголосила. * * * Ой ще довго Лаврiниха голосила. Якось їй приснилася могила, У якiй Лаврiнчик спочиває У сибiрськiм у холоднiм краї. Сорок днiв, як вiн пiшов на "муки". Сорок днiв - нi вiстки з України. Родичi, сини i навiть внуки - Всi зiйшлися на сороковини. Може б, довше голосила Лаврiниха, Дак у шибку хтось постукав тихо. До вiконця пiдступила ближче, - З саквояжем там стояв небiжчик. - Та впускайте! Доки тут стояти? - Дiд приїхав! - крик зняли внучата. Вiдчинили дверi: - Батьку! Дiду! - Бачить: вiскi, рештки вiд обiду. Й миготять свiчки на всеньку хату. - Це по кому? - По Вкраїнi, тату! - Тут Лаврiн як заволає басом: - Дурнi ви i я iз вами разом! - Кинувся, немов несамовитий, I давай-давай свiчки гасити. - Є Вкраїна, край наш солов'їний! - А сини: - Немає України! Батько: - Є! Сини: - Нема! Перший: - Швидко на гачок впiймався! Другий: - Що, бiльшовикам продався? Третiй: - Чадом гемонським подихав? А четвертий: - Батько з глузду з'їхав! Оце тобi! Навчив на свою голову! I як стукне кулаком по столу, - Всi чарки iз дзенькотом додолу. Стало тихо, мов у домовинi. Та Марiйка раптом: - Є Вклаїна! Кинулись до дiда всi онуки. - Є Вкраїна! - й просяться на руки. - Ви ж мої розумники... - гладив кожного по голiвцi, а з очей кап... кап... День двадцять другий У високостi думається краще. Може, тому, що розсуваються обрiї i вся планета перед тобою мов на долонi. Бачу Москву i Київ, Бухарест i Варшаву, Пхеньян i Гавану. Видно весь свiт i дорогу, якою iде людство. Чого лише не дiялося на нiй за людську iсторiю! Усе, що дiялося, дiється i дiятиметься, - бачу з пiднебесся. Кожна епоха пахне по-своєму: Одна - постолами, дьогтем, таранею, Королями, князями, поборами, ладаном, Людським потом - з ранку до вечора. Друга - мазутом, паровозною сажею, Прейскурантами кровi, шинелями й порохом, Образами у хатi i голими ребрами, Ворожнечею - з ранку до вечора. А епоха, яка на порозi, Пахне зрiлою мудрiстю, атомом, м'ятою, I вселюдським довiр'ям, i дружбою чистою, Комунiзмом i космосом - з ранку до вечора. День двадцять третiй_ Днi подовшали, повернуло на весну. Вдома радiв би цьому, а тут навпаки. Довшi днi - довша й розлука. Днює й ночує в думках Батькiвщина моя, Днiпро, дорогi побратими. Лечу до Нью-Йорка й пишу "Листа на Україну". Дайте повiтря днiпрового, Запаху рiдного лугу. Друзi! Розвiйте як-небудь Заокеанськую тугу. Дайте землi барвiнкової, Стежки крутої пiд ноги. Друзi! Докиньте до мене Вашi пiсеннi тривоги. Дайте блакитi у шибку, Стиглого синього неба, Хлiба радянського скибку. Ви розумiєте - т р е б а ! День двадцять четвертий НАД ГУДЗОНОМ _ ПIСНЯ _ Над Гудзоном мiсяць сяє, Срiбну стежку вистеляє, Рiвну, як струну. Поведи мене, стежино, До коханої дружини В рiдну сторону. Я за нею знудьгувався, Все життя поневiрявся, Гей, на чужинi. Скiльки раз хотiв рушати, Не давали вiзи Штати Бiдному менi. А коли настала криза, Вже була в кишенi вiза, Доларiв чортма. Так i вiк кiнчитись може, Тут нiхто не допоможе, Хоч ридай ридма. Потiм щось там заробив я, На бiду ж, на безголiв'я Почалась вiйна. А тепер немає сили Полетiть у край свiй милий, Доленька сумна. День двадцять п'ятий СЕРВIС Ну й сервiс в Америцi, братця! Не те, що, скажiмо, у нас. Куди нам iз ними змагаться!.. Це - перший, як мовиться, клас. Все зручно. Усе як годиться. Навчилися мiстери жить. Продумано все до дрiбницi, Як лiпше людей обслужить. Примiром, вам хочеться їсти. Будь ласка. Не згаєте час. За столик не встигнете сiсти, Як вiн чи вона бiля вас. I всi такi чемнi й хорошi, Були б у вас грошi. Хлiб - вата. Та справа не в хлiбi. Поїли, незчулись коли. Вам скажуть ласкаво "спасибi", Аби ви iще раз прийшли. I всi такi милi й хорошi, Були б у вас грошi. Хвалю заповзятiсть тамтешню. Iще б пак! Нi давки, нi черг. Ви платите їм за яєчню, За сервiс - окремо, поверх. I всi такi любi й хорошi, Були б у вас грошi. Чи, скажем, хильнули ви пива, I треба кудись вам пiти. Дiстались в те мiсце щасливо, А там автоматик: плати! Ще добре, як є у вас грошi, Iнакше - викручуй холошi. Ось так! ПОВЕРНЕННЯ На Вкраїну лечу, де сади Узялися вишневим рум'янцем. їхав просто радянцем туди, А вертаюся - тричi радянцем. 1963 [1] Один з видiв боротьби, який нiчого спiльного iз спортом не має. МОВА Ой яка чудова українська мова Де береться все це, звiдкiля i як Є в нiй лiс-лiсок-лiсочок, пуща, гай, дiброва, Вiр, дерелiсок, чорнолiс. Є iще байрак. I така ж розкiшна i гнучка, як мрiя. Можна "звiдкiля" i "звiдки", можна i "звiдкiль". Є у нiй хурделиця, вiхола, завiя, Завiрюха, хуртовина, хуга, заметiль. Та не в тому справа, що така багата Помагало слово нам у боротьбi. Кликало на битву проти супостата, То звучало смiхом на полях плаката, I за все це, мово, дякуєм тобi. Скрiзь одне жадання, i мета, i яснiсть. Живемо, працюємо, як одна сiм'я, I краса новiтня окриля сучаснiсть. Цю красу звеличує мова i моя._ _ Нас далеке чути, нас далеко видно. Дмуть вiтри iсторiї в нашi паруси. Розвивайся й далi, мово наша рiдна, I про нас нащадкам вiстку донеси. 1961 р. РОВЕСНИКИ Батьку, ми ровесники з тобою. Обiрвав свинець твої лiта. Над твоєю двадцять третьою весною Вiчнiсть пролiта. Розминулись ми навiк з тобою. Ти мене не бачив, я - тебе. У моєї долi, долi молодої Небо голубе. Батьку, в серце крадуться тривоги. Заслоняє тiнь мою зорю. Без вагання я пройду твої дороги, Подвиг повторю. Ой ти весно, весно двадцять третя, Не даруй нам ранньої зими. Хоч ввi снi явися, батьку, iз безсмертя, Сина обiйми. Батьку, ми ровесники з тобою. Обiрвав свинець твої лiта. Над твоєю двадцять третьою весною Вiчнiсть пролiта. ЗАПАХЛО КВIТНЕМ Запахло квiтнем. Чорногузи Летять до рiдного Днiпра. Добридень, нiмцi i французи! Я щиро зичу вам добра. Позаду все: прокльони, шанцi, Розтерзаний боями свiт... Добридень вам, американцi! Я шлю вам з Києва привiт. Уже з моєї Батькiвщини До зiр торуються путi... Добридень вам, японцi, фiнни! Нехай щастить вам у життi. До всiх вас простягаю руку Через хребти, через лiси, Як миру й дружби запоруку На всiй землi! На всi часи! Шлях людства стелеться угору. Привiт Барбюсу i Тагору. Здоров був, Данте i Шекспiр[1]. Ви всi мої iз давнiх пiр. Усi мої, усi зi мною, Усi ввiйшли до мене в дiм, Навiк здружившись мiж собою,- Чом не дружити нам, живим? Хай не свинець гарячий в груди, Не вибух атомний вгорi. Добридень вам, всi чеснi люди, Земної кулi трударi! Лети ж, лети у Лондон, Вiдень, У Вашингтон, Париж i Рим Не бою атомного грiм, А слово радiсне: "Добридень!" 1963 р. [1] Барбюс, Тагор, Данте, Шекспiр - видатнi представники французької, iндiйської, iталiйської та англiйської лiтератур. * * * Нумо в лiс чи в поле з суєти мiзерної, До дубiв днiпровських, тишi крайозерної, Де первiсне небо i луги первiснi, А з куща калини - солов'їна пiсня. Там для серця знайдем втiху i розраду... А знайшли - зажуру i гiрку досаду. Пiд кущем калини - голопупi "мiстери", Солов'ї поглухли, бо ревуть транзистори. Хто вони, i звiдки, i якого роду - Цi "вiнцi природи", що ганьблять природу? Все втекло до бiса - звiрина i птиця. О, ви ще не знаєте, як природа мститься! 1971 ============================================================== Степан Руданський ЗАСIДАТЕЛЬ Гнався постом засiдатель На чиюсь бiду. Серед ставу й заломився На тонкiм льоду. Б'ються соцькi й розсильнiї, Б'ються й рибаки, Водять шнури край пролому, Остi i гаки. Але йде жидок убогий, Пейсами потряс: "Гирсти! Гирсти? -став питати. Що таке у вас?" "Засiдатель утопився, Господи прости!.. Ходи, жидку, хоч поможеш Шнура завести". "Гирсти! - нащо то шукати Людської бiди? Лиш карбованця наставте, Вийде сам з води!" 1857 ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ Чи в Києвi, чи в Полтавi, Чи в самiй столицi Ходив чумак з мазницею Помежи крамницi. I в крамницях, куди глянеш,- Срiблом-злотом сяє,- А йому то i байдуже: Вiн дьогтю питає! Реготять купцi дурнiї, А вiн тiльки сплюне Та й до другої крамницi, Багатшої, суне. В найбагатшiї крамницi Два купцi сидiло, I туди чумак заходить З мазницею смiло: "Добридень вам, добрi люди!" Та й зачав питати, Чи нема у них принаймнi Дьогтю де продати. "Нєту, нєту! - купцi кажуть Та й, шельми, смiються: - Здєсь нє дьоготь - толькi дурнi Аднi продаються!" А чумак їм: "То нiвроку ж, Добре торгувалось, Що йно два вас таких гарних На продаж осталось". 1857 НАД КОЛИСКОЮ Спи, дитя моє, ти життя моє! Спи, дитя моє красне! Поки сонечко не запалиться, Поки мiсяць не згасне!.. А я, бiдная, над колискою Цiлу нiч не здрiмаю, Про життя твоє нещасливеє Тобi пiсню спiваю. Спи, дитя моє, ти життя моє! Тiльки щастя i долi! Будеш цiлий вiк, як той чорний вiл, У ярмi та неволi! Тiльки губонька залепечеться, Слаба нiженька стане, Слаба рученька перехреститься,- Твоє горе настане! Не пiдеш з дiтьми, не побавишся На пуховiм пiсочку, Не прийдеш у сад, не положишся, Не заснеш в холодочку!.. Не з дiтьми пiдеш,- панську череду Поженеш ти на поле!.. Не пiсок м'який,- стерня острая Босi ноги наколе!.. I вiд сонечка не сховаєшся За вiдорану скибу; Зав'ялить тебе в полi сонечко, Як ту в'ялую рибу!.. I не раз сльоза iз очей спаде На запаленi груди,- I сльозу твою тiльки бог їден З неба видiти буде! Станеш хлопцем ти, станеш парубком, Тобi все їдна доля: Череда пройде, найде панщина - Їдна й тая ж неволя. I що божий день осавула йде: Ти вставай до роботи!.. Ти вставай, роби вiд недiленьки До самої суботи... I що божий день будеш досвiта До роботи вставати; Свою силоньку нi собi, ш мнi, А панам виробляти. А там пановi не вподобався, Писаринi якому,- Ноги здибають , руки сплутають I звезуть до прийому. Станеш голий ти у "присутствiї", Як родила тя мати... I зачнуть тебе пани з дохтором, Мов коня, оглядати... I забриють лоб - i до церкви враз, Там присягу прикажуть; У мундир вберуть, оружжя дадуть, Свiт навiки зав'яжуть. Поженуть тебе в чужу сторону, I зачнуть муштрувати, I приказ дадуть - мову рiдную На чужую зламати... НАУКА Дочекався я Свого святонька, Виряджала в свiт Мене матiнка. Виряджала в свiт Мати рiдная I промовила Менi, бiдная: "Нехай, сину мiй, Ми працюємо, Нехай цiлий вiк Ми горюємо; Нехай сохну я, Тато горбиться, Ти на свiт поглянь, Що там робиться,- Та не всi ж. як ми, В землi риються,- Може, є такi, Що i миються; Та не всi ж, як ми, Говорив менi I приказував: "Видиш, сину мiй, Як працюємо, Видиш, сину мiй, Як горюємо. Кожний на свiтi На то родиться... Не дивись на свiт, Що там робиться! I на пчiл поглянь: Є робучiї, Але й трутнi є Неминучiї. Так i на свiтi: Iднi риються, Другi потом їх Тiлько миються. Будь ти проклятий, Милий синочку, Як пiгнеш таким Свою спиночку; Як пiгнеш таким Свою спиночку, Як простелешся На рядниночку. I чоло тобi Нехай зморщиться, I хребет тобi Нехай скорчиться! Ти тiкай вiд них, Як вiд гадини, Ти не жди вiд них Перекладини; Ти не жди вiд них Перекладини, Ти у свiт iди, На оглядини. Ти у свiт iди, Милий синочку, Ти усе спiзнай - I билиночку. Димом куряться,- Може, є такi, Що й не журяться. Коли найдеш їх, Милий синочку, Ти склони себе, Як билиночку, Ти склони себе, Як билиночку, Простели себе, Як рядниночку. Спина з похилу Не iскорчиться, Чоло з пороху Не iзморщиться. Спина з похилу Не iскривиться,- З з то ступить пан Та й подивиться; Зато ступить пан На покiрного I прийме тебе, Як добiрного. I в годиночку- На драбиночку. I пiдеш тодi, Милий синочку, I з панами сам Порiвняєшся, В срiблi-золотi Закупаєшся: В срiблi-золотi Закупаєшся, З полем батькiвським Розпрощаєшся'" Але сталося Друге святонько- Виряджав у свiт Мене батенько Виряджав мене, Путь показував, Тодi з святом ти Порiвняєшся, В добрi-розумi Закупаєщся, З полем батьковим, Привiтаєшся" 1860 ПАВЛО АПОСТОЛ Україно-Україно, Що ти за то дала, Що старого Апостола Гетьманом обрала?[2] Україно-Україно, Що ти заплатила, Що до себе та Петрика[3] Ти так прихилила? Україно-Україно, ; Що то з москалями, Що посланцi повертають До тебе з дарами?[4] I за ними Лизогуб наш, Чарниш, Жураковський? I чим же так прихилився До них цар московський? Не питайте, добрi люди, Каже Україна: Колись була в Московщинi Тяжкая година. Колись була в Московщинi Тяжкая година: Петро судив царевича,[5] Судив свогосина. I просився син Петровий, А Петрикiв тато, I було там сенаторiв Багато-багато; Але жоден не подумав За нього обстати, Не смiв жоден проти кари Голосу подати. Їдна тiлько Україна За нього обстала, Їдна тiлько Україна Голос свiй подала. I був гетьман в Петрополi, Як Петрик вiнчався,[6] I до гетьмана старого Петрик обiзвався: "Спасибi вам, добрi люди, Що ви серце мали, Що ви в кровлi мого батька Рук не покаляли. За то тепер i гетьмана Я вам позволяю, За то тепер i права вам Давнi повертаю! I чого лиш буде треба, Просiть, добрi люди, Усе для вас я учиню, Усе для вас буде!" I подякував Апостол, Назад повертає Та й до царя, до Петрика, Послiв посилає. Посилає до Петрика, Просить милость мати: Позволити поспiльную Старшину обрати. Не перечить добрий Петрик, Зараз позволяє. Не чекає i Апостол, Зараз обирає. I Лизогуб став обозним I зараз до дiла; У судцi пiшов Кандиба[7] I сотник Забiла[8], В писарi пiшов Турновський,[9] Панич чи попович, В осаули пан Лисенко[10] I пан Мануйлович; У поспiльнiї хорунжi - Горленко-бунчужний,[11] А в поспiльнiї бунчужнi Борозна[12] недужний. I пiдняв на ноги гетьман Слабу Україну I ще чогось до Петрика Iде в Московщину. Аж там Петрик помирає,[13] Ганна наступає,[14] Вона ж уже Україну Не так пригортає. Вона тiлько Апостола В очi пригортає,[15] А за очi тридцять тисяч Людей вимагає.[16] I пiднялось тридцять тисяч З полковником Танським,[17] Пiшли, бiднi, з України В степи бусурманськi. I пiднялось тридцять тисяч, Та усi чубатi, Пiшли в степи бусурманськi Вали висипати. I пiднялось тридцять тисяч Ще до сходу сонця, Висипають вал вiд Дону До самого Донця. На другий рiк тридцять тисяч Свiжих посилає, А торiшнiх тридцять тисяч Назад повертає. На третiй рiк iз Польщею Бiйка розпочалась,[18] Щоб вiд естiв i вiд курiв Польща вiдцуралась;[19] Бо любовник Ганнин Бiрон[20] Став її просити, Щоби його у тих Курах Князем iзробити. I почалась тая бiйка, Вiйсько знемагає... .Тодi гетьман запорожцям Стиха промовляє: "Покидайте, - каже,- хлопцi, Турецькi границi[21] , Та давнього собi мiсця; Просiть у царицi..." I просяться у царицi, Цариця приймає I булаву,бунчук, пернач, Хоруг посилає. I каже їм, запорожцям, На вражую кару, Заселити два Кодаки[22] I рiчку Самару.[23] А тим часом в Бiлiй Церквi Каже присягнути Та у Польшу з отаманом На час завернути. I пiгнались запорожцi З Бiлецьким Iваном,[24] Здибалися з Лизогубом Та iз Галаганом; Здибалися, полетiли, , Назад поглядають - Аж там уже Апостола Козаки ховають.[25] Аж там уже Апостола Козаки ховають, Аж там уже i укази З Москви посилають, . Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають...[26] Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають, А другого пiвгетьмана З Москви посилають. 10 июня [1] Апостол Павло - пiд цим iменем вiдомi два визначних дiячi країнської козацької старшини кiнця XVII - початку XVIII ст., миргородськi полковники, батько та син гетьмана Д. Апостола, якому, власне, й присвячено поему С. Руданського i якого в поемi помилково названо Павлом. [2] Що старого Апостола Гетьманом обрала... - Д._ Апостола обрано гетьманом Лiвобережної України в 73-рiчному вiцi, у вересня 1727 р. Влада його була обмежена. [3] Петрик - Петро II Олексiйович (1715 - 1730) - росiйський iмператор (1727 - 1730), онук Петра I, син страченого ним царевича Олексiя. [4] ... Що посланцi повертають До тебе з дарами... - У груднi 1727 р. делегацiя української козацької старшини у складi нiжинського полкового суддi Михайла Забiли, гадяцького полкового суддi Мартина Стишевського, прилуцького сотника Григорiя Стороженка та переяславського осавула Луки Васильєва їздила до Петербурга з подякою за скасування Малоросiйської колегiї i вiдновлення гетьманства. Петро II прихильно прийняв делегацiю, обдарував її членiв подарунками i разом з ними вiдпустив з Петербурга I. Черниша, В. Жураковського та Я. Лизогуба, яким було заборонено жити на Українi. [5] Петро судив царевича... - Суд над царевичем Олексiєм вiдбувся 1718 р. На судi були присутнi гетьман I. Скоропадський i козацька старшина (генеральний бунчужний Я. Лизогуб, полковники П. Полуботок (чернiгiвський), А. Маркович (лубенський), М. Милорадович (гадяцький)). [6] Iбув гетьман в Петрополi,||Як Петрик вiнчався... - Гетьман Д. Апостол був присутнiм на коронуваннi Петра II у 1728 р. разом з козацькою старшиною, полковниками, бунчужними товаришами i таємним радником Ф. Наумовим. [7] Кандиба Андрiй - генеральний суддя. [8] 3абiла Михайло - нiжинський полковий, згодом генеральний суддя. [9] Турновський - генеральний писар. [10] Лисенко Федiр - генеральний осавул. [11] Горленко Яким - генеральний хорунжий. [12] Борозна Iван - генеральний бунчужний. [13] Аж там Петрик помирає... - Петро II помер ЗО сiчня. [14] Ганна наступає... - Пiсля смертi Петра II росiйською iмператрицею 9 травня 1730 р. стала небога Петра 1, донька царя Iвана Олексiйовича Анна Iванiвна (1693 - 1740), курляндська княгиня. [15] Вона тiлько Апостола || В очi пригортає... - Iмператриця Анна Iванiвна нагородила Д. Апостола орденом святого Олександра Невського, зробила його сина Петра лубенським полковником. [16] ...А за очi тридцять тисяч||Людей вимага є. - 1731 р. з iнiцiативи головнокомандуючого росiйською армiєю графа Мiнiха почалося спорудження оборонних валiв i фортець вiд Днiпра до Дiнця для забезпечення пiвденних кордонiв Росiйської iмперiї вiд татарських наскокiв. До цих робiт залучалися українськi козаки i селяни. [17] Танський Антiн - київський полковник. [18] Натретiй рiк iзПольщеюIIБiйка розпочалась... - Пiсля смертi короля Августа II Сильного (1670 - 1733), союзника Петра i у Пiвнiчнiй вiйнi (1700 - 1721), в Польщi почалась боротьба за владу мiж його сином Августом III i ставлеником Швецiї Станiславом Лещинським. На прохання Августа III росiйський уряд надав Польщi вiйськову допомогу. В складi росiйського вiйська брало участь 20 000 українських козакiв пiд проводом Я. Лизогуба та прилуцького полковника Г. I. Галагана (? - 1748). [19] ...Щоб вiд естiв i вiд курiв//Польща вiдцуралась... - Йдеться про Курляндське герцогство, створене 1562 p. з столицею в мiстi Мiтавi (нинi - Єлгава), яке перебувало у феодальнiй залежностi вiд польського короля. З початку XVIII ст. почало пiдпадати пiд вплив Росiї i 1795 p. було остаточно приєднане до Росiйської iмперiї. [20] Бiрон Е. (1690 - 1772) - фаворит Анни Iванiвни, згодом старший пiдкоморiй i правитель державних справ; 1737 p. обраний герцогом Курляндiї. [21] ...Покидайте, - каже, - хлопцi, || Турецькi границi... - Пiсля зруйнування 25 травня 1709 p. Старої (Чортомлицької) Сiчi царськими вiйськами частина запорожцiв перейшла на пiдвладну Кримському ханству територiю i в пониззях Днiпра заснувала в Олешках (нинi Цюрупинськ, Херсонської областi) Олешкiвську Сiч. Тут для життя запорожцiв склалися тяжкi умовч, i 1714 р. козаки звернулися до царського уряду з проханням дозволити їм повернутися на батькiвщину. Але царський уряд вiдмовив козакам. Незважаючи на вiдмову, козаки самовiльно групами i поодинцi поверталися на Україну. Прагнучи змiцнити пiвденнi кордони Росiї в зв'язку з небезпекою татаро-турецьких нападiв, царський уряд з iнiцiативи Д. Апостола 1734 р. дозволив їм повернутися до Росiї, на Запорiжжя, де в березнi 1734 р. за _три-п'ять кiлометрiв вiд Старої, Чортомлицької, Сiчi (бiля теперiшнього села Покровського, Нiкопольського району, Днiпропетровської областi) вони заснували Нову Сiч (1734 - 1775). [22] Два Кодаки - тобто Старий Кодак (нинi Старi Кодаки, село Днiпропетровського району, Днiпропетровської областi) i Новий Кодак (Кодак, Кодаки), фортеця на правому березi Днiпра проти Кодацького порогу, в кiнцi XVIII ст. перейменована в село Старi Кайдаки. Тепер входить в межi мiста Днiпропетровська. [23] Самара - лiва притока Днiпра поблизу Днiпропетровська. [24] Бiлецький (Бiлицький) Iван - кошовий отаман Олешкiвської Сiчi. [25] ...А ж там уже Апостола || Козаки ховають. - Д. Апостол помер 28 сiчня 1734 р. вiд апоплексiї. Похований у Великих Сорочинцях, Миргородського району. Полтавської областi у Покровськiй церквi, збудованiй за його наказом 1732 р. [26] ...Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають...- Пiсля смертi Д. Апостола указом iмператрицi Анни Iванiвни на Українi було встановлено тимчасовий уряд (Правлiння гетьманського уряду), який складався з призначених царським урядом росiйських чиновникiв та української козацької старшини (росiяни - князi Олексiй Шаховськой та Андрiй Баратинський, полковник Василь Гур'єв i запасний полковник Iван Синявiй; українцi - генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний суддя М. Забiла, пiдскарбiй А. Маркович i запасний осавул Ф. Лисенко). ПАВЛО ПОЛУБОТОК Полуботку-Полуботку, Наказний гетьмане! А хто ж тобi гетьманськую Булаву дiстане? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти пiдiймешся За козацьку волю? Полуботку-Полуботку, Рiдная дитино! А як же ж ти iзiйдешся З вражим Вельямiном?[2] Не питайте, хто Павловi Булаву добуде, Є у нього Україна, Є у нього люди. I пiшли вже Семен Рубець I Василь Биковський[3], Лиш чекайте, що то скаже Цар Петро московський, Нема царя в Московщинї, Десь у Тегеранi[4]; Але посли й туди за ним - I вже в Астраханi. I за море, за Хвалинське[5], Листи посилають Та у царя серед бiйки Гетьмана благають. А тим часом i Вельямiн Листи посилає[6] Та до царя московського Стиха промовляє: "Що робити, - каже, - царю, З тими козаками? Либонь, вони хотять знову Битись з москалями! Шумить-гуде Україна, Козаки гукають, А найбiльше Милорадич[7] З Маркевичем[8] грають". I подумав цар московський, Та й iз Тегераня Серед зими свої листи Шле до Астраханя, Та й i каже українцям: "Почекайте, люди, Повернуся в Московщину - Тодi все вам буде! Але за то й мене тепер Послухайте, дiти, I п'ятнадцять менi тисяч Козакiв пошлiте! З Милорадичем пошлiте В Ладогу п'ять тисяч, А з Маркевичем до Хреста Пошлiть десять тисяч!"[9] I пiшли сумнi козаки, Нiчого дiяти... "Зато, - кажуть, - ми гетьмана Будем живо мати!" Та не ворон же то чорний Iз соколом б'ється, То Вельямiн з Полуботком За права дереться. I обидва Петра-царя Просять розсудити. I говорить цар московський: "Нiчого робити! Треба, - каже, - Полуботка В Петропiль[10] зазвати I тут йому по-московськи Правду розказати!" I з Савичем[11] i Чарнишем[12] Павла викликає, Але Павло послiв собi Вперед посилає. I прибули у Петропiль Посли молодецькi: Полковники Данилович I Петро Корецький. Бунчуковий Володьковський I судець Грабенко, I вiйськовий з ними писар Завзятий Ханенко[13] I прибули у Петропiль Та й говорять: "Царю! Вiзьми собi Вельямiна, Вiзьми нашу кару; Судцi твої московськiї Нас добра не учать, Багатого обдирають, А бiдного мучать. Козакiв за хлопiв мають I гризуть гетьмана... А чи ж так то, ясний царю, Було за Богдана?.. Ти говориш, що Хмельницький Сам царям прирадив, Щоб московський воєвода На Вкраїнi рядив; Але Павло Полуботок Не ховає слова, Вiн говорить: "Що там, - каже, Батькова умова! Спершу, царю, пiднови ти Нашу давню волю, Щоб ми самi судилися Помежи собою; Щоб нi стольник, нi боярин, Анi воєвода Не питали, не судили Нашого народа; Щоб козаки самi собi Розправу чинили, I, де три їх, щоб два собi Третього судили. I всi царi московськiї Теє право знали I за нього своє слово Царськеє давали. Та й ти давав, ясний царю, Як iзбирав раду, Як давав нам у гетьмани Пана Скоропаду[14] Чого ж тепер на Вкраїнi Воєводи .стали, Чого права козацькiї И вольностi пропали?!" Незабаром за послами Й Павло прибуває I з Чарнишем i Савичем К царю пiдступає. Пiдступає, дає листи, Просить за Вкраїну, Але, знати, й Павло прибув В лихую годину: Анi Петро, нi бояри За нього не дбали, Його листи за Вкраїну Пiд сукном лежали. I чекає Павло мiсяць, Ба й другий чекає, Ба й чекає мiсяць третiй - Цар не закликає. "Почекай же, - Павло каже, Їдна менi доля, Але стане й тобi хроном Козацькая воля". I останнє своє слово Царевi готовить; I приходить з старшиною I до нього мовить: "Знаю й бачу тепер, царю, Що ти без причини Пiдiйнявся на погибель Мої України. I всi царськiї укази Хочеш попалити, I всi вольностi козацькi Хочеш потопити. I козакiв, як худобу, На роботу гониш, I над ними "Вiчну пам'ять" По болотах дзвониш... I гетьмана обирати Нам не позволяєш, I судити судцiв своїх З Москви посилаєш! I нас судять без закону, Без всякого права; Чи вже ж тобi за то, царю, Буде яка слава? Але нехай менi буде Вiльно i сказати, Що нiчого тобi, царю, З України ждати. Україна - не дитина, Вона волю має, А вiльного не неволя - Правда пригортає. Тепер кажи менi, царю, Хоч залiзо терти, Хоч у тюрмi холоднiї Iз голоду мерти; Усе їдно менi, царю, Тiлько б не видати, Як та бiдна Україна Буде пропадати!.." I стиснув Петро зубами. "Шкуру, - каже, - здерти!" Але трохи одумався: "В тюрму аж до смерти!" I у тюрмi Петра й Павла Разом з старшинами Обiллявся Полуботок Дрiбними сльозами... Обiллявся не за себе, А за Україну Та за своїх товаришiв, Що без долi гинуть. Та не довго ж Павло плакав. Заслаб, помирає... Цар доктора посилає - Павло виганяє. "Нащо, - каже, - життя моє Назад повертати, Коли я не можу долi Батькiвщинi дати?" Петро сам iде до нього, Щоб перепросити, I дає йому лiкарство, Просить його пити. Але Павло Полуботок Йому промовляє: "Дармо, царю; ти не вернеш, Що вже погасає... Живо-живо Павла й Петра На свiтi не буде,[15] Тодi обох нас розсудять Правдивiї люди..." 8 июня [1] Полуботок Павло Леонтiйович (близько 1660 - 1724) - наказний гетьман Лiвобережної України (1722 - 1724), у 1706 - 1722 pp.- чернiгiвський полковник. Прагнучи змiцнити привiлейоване полiтичне становище української старшини i забезпечити за нею монополiю гноблення трудящих України, домагався вiд царського уряду вiдновлення права виборiв гетьмана i лiквiдацiї найвищого адмiнiстративного органу України - Малоросiйської колегiї, створеної 1722 p. з наказу Петра I у Глуховi. Ув'язнений Петром I, помер у Петропавловськiй фортедi в Петербурзi. [2] Вельямiн - Степан Лукич Вельямiнов, царський бригадир (вiйськовий чин, середнiй мiж полковником i генералом), президенi Малоросiйської колегiї. Вiдзначився службовими зловживаннями. [3] I пiшли вже Семен Рубець i Василь Биковський... - Пiсля смертi гетьмана I. I. Скоропадського (1646 - 1722) П. Полуботок послав вiйськових товаришiв С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущенi. [4] Heмa царя в Московщинi,||Десь у Тегеранi... - У 1722 - 1723 pp. Росiя вела вiйну.з Iраном. [5] I за море, за Хвалинське... - У староруських лiтописах Хвалинським називалось Каспiйське море. [6] Aтим часом iВельямiн||Листи посилає... - С. Вельямiнов особисто зустрiвся а Петром I 1723 р. в Москвi пiсля повернення останнього з Персидського походу 1722 p. [7] Милорадич - Михайло Iллiч Милорадович, український помiщик, за походженням серб, у 1715 - 1726 pp. - гадяцький полковниц. [8] Маркевич - лубенський полковник. [9] ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошлiть десять тися ч!" - Царський уряд використовував козакiв на будiвництвi каналiв, оборонних валiв та фортець, зокрема Ладозького каналу бiля Петербурга та фортецi святого Хреста на Каспiйському морi. Козаки працювали безкоштовно i через важкi умови роботи масами гинули або ставали калiками. [10] Петропiль - Петербург. [11] Савич Семен - генеральний писар України. [12] Чарниш (Черниш) - генеральний суддя. [13] Ханєнко Микола Данилович (1691 - 1760) - український помiщик, генеральний хорунжий (1741 - 1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зрадi i заарештований у Петербурзi; звiльнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у походi росiйського вiйська на Крим. Написав щоденники "Дiарiуш" та "Щоденник генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 - 1753 pp.", якi мiстять вiдомостi з iсторiї України 20 - 50-х рокiв XVIII ст. [14] Скоропада - I. I. Скоропадський. [15] 15 Живо-живо Павла й Петра На свiтi не буде..." - ГI. Полуботок помер 29 грудня 1724 p., а Петро I - 8 лютого 1725 p. ПIСНЯ Повiй, вiтре, на Вкраїну, Де покинув я дiвчину, Де покинув чорнi очi... Повiй, вiтре, з полуночi!.. Мiж ярами там долина, Там бiленькая хатина; В тiй хатинi голубонька, Голубонька - дiвчинонька... Повiй, вiтре, до схiд сонця, До схiд сонця, край вiконця; Край вiконця постiль бiла, Постiль бiла, дiвча мила. Зупинися нишком-тишком Над рум'яним, бiлим личком; Над тим личком зупинися, Чи спить мила - подивися. Як спить мила, не збудилась, Ти нагадай, з ким любилась, З ким любилась i кохалась I кохати присягалась... Як заб'ється їй серденько, Як дiвча зiтхне тяженько, Як заплачуть чорнi очi, Вертай, вiтре, к полуночi!.. А як мене позабула Та нелюба пригорнула, То розвiйся край долини, Не вертайся з України!.. Вiтер вiє, вiтер вiє, Серце тужить, серце млiє, Вiтер вiє, не вертає, Серце з жалю завмирає. 1856 ПОНИЗИВ П'є-гуляє у недiлю На коршомцi Гарасим; З Гарасимом п'є-гуляє I сусiд його Трохим. А обидва стрiльцi жвавi. От перечка i пiшла... Далi Трохим розходився, Пiдiйнявся з-за стола: "То ти кажеш, що ти луччий? Що ти гаспидний стрiлець? Збий же менi з чуба шапку: Тодi будеш молодець!" "Кажеш, може, що не зiб'ю?" - "А ти кажеш, що зiб'єш?!" - "А їй-богу, що iзiб'ю!" - "А їй-богу, не зiб'єш!.." "Та от тобi i рушниця!" - "Ану-ну! давай! давай!" - "На! Ставай лиш край порога!" "Та я стану: ти ставай!.." Цiлить їден вiд порога, Другий стоїть за столом Та щосили натягає Сиву шапку на чоло. Бах рушниця!.. Стало димно... Йде до столу Гарасим... А за столом в сивiй шапцi, Як баран, лежить Трохим! (Йому куля пролетiла Через шапку i чоло...) Пiдiймає той Трохима, Пiдпирає за столом. Сам вiдходить до порога. Знов рушницю в руки взяв, Прицiлився разiв кiлька Й головою похитав: "Вибачай менi, Трохиме,- Гарасим проговорив,- На два цалi1 лиш понизив - Та й i шапки не iзбив". 1859 р. 1 Цаль - дюйм (2,54 см). ВОВКИ "Чого, брате, так збiлiв? Що з тобою сталось?" - Ах, за мною через став Аж сто вовкiв гналось! "Бог з тобою... Сто вовкiв!.. Та б село почуло..." - Та вiрно пак i не сто, А п'ятдесят було. "Та й п'ятдесят диво в нас... Де б їх стiльки взялось?" - Ну, Iванцю! нехай так, Але десять гналось. "Та i десять не було! Знать, один усього?" - А як один? аби вовк! Страшно i одного... "А може, то i не вовк?" - А що ж то ходило? Таке сиве та мале, А хвостик, як шило. 1859 ============================================================== Максим Рильский. Поезiї ДОЩ Благодатний, довгожданий, Дивним сяйвом осiянний, Золотий вечiрнiй гiсть Впав бадьоро, свiжо, дзвiнко На закуренi будинки Зголоднiлих передмiсть. Вiдкривай гарячi груди, Мати земле! Дощ остудить, Оживить i заплiднить,- I пшеницею й ячменем Буйним повiвом зеленим Бiлi села звеселить., 1925 p. МОВА Треба доглядати наш сад Вольтер Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно в ненастанно Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози Вона хай буде. Вiрно i слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч i живе своїм живим життям. Прислухайтесь, як океан спiває - Народ говорить. I любов, i гнiв У тому гомонi морськiм. Немає Мудрiших, нiж народ, учителiв; У нього кожне слово - це перлина, Це праця, це натхнення, це людина. Не бiйтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садiвник, Достиглий овоч у Грiнченка й Даля, Не майте гнiву до моїх порад I не лiнуйтесь доглядать свiй сад Квiтень, 1956 р. НА ВIДКРИТТЯ МУЗЕЮ ШЕВЧЕНКА Хоч би малесеньку хатину Вiн мрiяв мати над Днiпром, Щоб у вечiрнюю годину Животворить своїм пером Народну душу, закликати Громадою обух сталить. Та не дiждавсь вiн тої хати, Священний прах його лежить На березi Днiпра-Славути. Але воздвиг народ розкутий Не вбогу хатку - свiтлий дiм, Щоб перед iменем твоїм Чоло схилити святобливо, Щоб дiл твоїх незгасне диво Явити свiтовi всьому. Минулого розбивши тьму, Стоїть Кобзар перед очима; Його тяжка й велична путь, Що нам нiколи не забуть, У даль простерлася видима. Так, ти живеш у нашi днi, Ти з нами в працi i в борнi. Ти з нами йдеш до сонця сходу, Ти, правди й вольностi пророк, Приймаєш росяний вiнок , Iз рук радянського народу. 1949 ПЕРЕД ГРОЗОЮ Старайся наблюдать различные приметы. А С Пушкин Натрудившися у квiтнi, Перецвiвши у маю, Йдуть дерева передлiтнi В повiнь лагiдну свою. Пелюстки зронивши в ноги, Ждуть у зав'язi вони Благодатної вологи З рук 'дозрiлої весни. На травi роси немає, Дим прослався над селом. Землю ластiвка черкає Розтривоженим крилом, Горобцi в пiску сипкому - Нiби дiти у ставку... Стане ясно i малому, Рiч побачивши таку: Йде гроза з-за верхогiр'я... Справдi, тiльки примiчай: Чорних птиць iмлисте пiр'я Затемнило небокрай. Прокотився грiм з розгоном, Грають блискавок шаблi, Пахне морем i озоном Вiд притихлої землi: 3 червня, 1955 р. Київ_ ПIСНЯ М.В.Лисенковi Вийся, жайворонку, вийся Над полями, Розважай людськую тугу Ти пiснями. В небi, чистiм i прозорiм, Сонце сяє, Наче в морi, в жовтiм житi Хвиля грає. Подивись: женцi схилились, Потомились I вiд працi вiд тяжкой Потом вкрились. Розважай же iх пiснями Ти дзвiнкими... Вийся, жайворонку, вийся Все над ними!... 1910 р РОЗМОВА З ДРУГОМ Лiс зустрiв мене як друга Горлиць, теплим воркуванням, Пiзнiм дзвоном солов'їним, Нiжним голосом зозулi, Вогким одудiв гуканням, Круглим _циканням дроздiв. Лiс зустрiв мене як друга Тiнню вiд дубiв крислатих, Смутком бiлої берези, Що дорожчий нам за радiсть, Кленiв лапами густими, Сосни гомоном одвiчним, Срiбним шемранням осик. I до друга я звернувся Iз промовою такою: Ти рости на втiху людям, Отiняй кохання чисте, Бережи нам свiтлi рiки, Що полям несуть вологу, Що заплiднюють сади, А за кожну деревину, Що пiде нам на будови Чя на щогли корабельнi, Ми новi гаї посадим, Щоб земля була весела, Як веселе птаство в лiсi, Як веселi дерева. 1954 p. СИНОВI Ти був iще малий котигорошок, Така собi одна iз людських мошок, Що виповзли на сонце, бо весна Тепло лила iз келиха без дна, I щось собi блаженно лепетали,- I от тебе розумники спитали (Можливо, й сам слова сказав я тi): Чим хочеш бути, хлопчику, в життi? Серйозний, як усi котигорошки, Ти на питання це подумав трошки I вiдповiв: людиною. Дитя! Благословляючи твоє життя, У трудну виряджаючи дорогу, Яку пораду чи пересторогу Я кращу дам, нiж дав собi ти сам? Будь вiрним слову, що усiм словам Iз ним одним нiколи не зрiвняться! Хай веселять тебе любов i праця, Хай дружби непогасної крило Гiрке вiд тебе вiдганяв зло, I хай у час останнiй свiй про сина Спокiйно я подумаю: людина! 21 жовтня 1948 р. СОЛОВ'ЯМ УКРАЇНИ В розлуцi а вами, солов'ї Вкраїни, Так ниє серце, що аж смiх бере З самого себе. Хоч воно й старе, А в рiдний край, як в юнiсть давню, лине. Дива Версаля, Лувру красота Та й Ейфелева башта не поможе. Воно, звичайно, гостевi негоже В Парижi _думать про свої мiста, Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру, Про Голосiївський веселий гай,- Булонський лiс, поете, споглядай, Подiбний i до раю, i до виру! Тут люди приязнi. Навкруг ряснi Стоять сади, платани i каштани, Та шелест верб у пам'ятi не тане, Вiя ще чутнiший тут, на чужинi. Ти груди краєш поглядом дитини, Печеш i мучиш, рiдний краю мiй, П'яниш, як жоден на землi напiй... Тужу за вами, солов'ї Вкраїни! 29 травня 1957 р Париж ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД Iз поля дiвчина утомлена прийшла I, хоч вечеряти дбайлива кличе мати, За сапку - i в квiтник, де рожа розцвiла, Де кучерявляться кущi любистку й м'яти. З путi далекої вернувся машинiст, Укритий порохом, увесь пропахлий димом,- До виноградника! - Чи мiльдью часом лист Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем! В саду колгоспному допитливий юнак Опилення тонкi дослiджує закони,- А так же хороше над чорним грунтом мак Переливається, мов полум'я червоне! Ми працю любимо, що в творчiсть перейшла, I музику валку, що нiжно серце тисне У щастя людського два рiвних є крила: Троянди й виноград, красиве i корисне. 6 вересня 1955 р Київ ШЛЯХ Шлях без краю лежить... а над шляхом - iмла, Шлях, камiнням укритий, тернистий, I життя на той шлях вже мене посила. Чи дiйду ж до кiнця його чесний i чистий? Чи в знемозi впаду, притулюсь до землi I брехнею й неправдою вкриюсь, Чи дiйду до мети з потом я на чолi I сльозами утiхи умиюсь? Як впаду i с