iбом гаї, Де кохалися ми до згуби, Пахнуть хлiбом твої Груди, очi, долонi, губи. Пахне хлiбом маля, Що любов його народила. Пахне хлiбом земля, Що дала менi сонце й крила. * * * Посеред ночi дощ пiшов, Зашелестiв, як збiжжя, в полi. Ми вийшли пiд його покров З-пiд явора чи з-пiд тополi. Вiн увiльнив нас вiд одеж - Зняв, як рiзьбяр, iз плотi глину. Те, що при сонцi не знайдеш, Знайшов наослiп за хвилину. Вiн лоскотав, мов колоски, Стелився, обвивав рамена. Вмивала душ сяйнi листки Його теплiнь благословенна. Тулились груди до грудi, Вода збиралася мiж ними. Шугали риби в тiй водi Iз плавниками вогняними. Носився блискавки лилик Над нами, наче iскор жменя. I вперше твiй дiвочий лик Свiтив од щастя i натхнення. * * * Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневi днi. Ми з тобою ще не накупались, А вже грає осiнь у вiкнi. Вiднесла вода ласкавi зорi, Що все лiто кликали в рiку, З птицями на бiлiй крутогорi Горобину пробуєм гiрку. Може б, нам полинути у вирiй - За лiтами молодостi вслiд. Чом же крила в позолотi щирiй Важко пiднiмати на полiт? Я тобi зимовi днi срiблястi Заплету в сивiючу косу; Тiльки зорi, викупанi в щастi, З моря я назад не принесу. * * * Сонце, намальоване циноброю [1], На вiтрилах вечора пливло. В золотiй спечаленостi обрiю Ти свiтилась, як небесне тло. За зорею рiдною й далекою Ти тужила на моїм крилi, Нiби не принесена лелекою, А прибула в свiт на кораблi. Ми стояли в приднiпровськiй обочi, Ми вдивлялись, наче дiти, в путь, По якiй твої космiчнi родичi Надпливуть чи просто надiйдуть... [1] Цинобра - кiновар, червона фарба. * * * Срiблиться дощ в тоненькому туманi, Як ниточка в прозорiм полотнi. А сонце по його блискучiй гранi Тече i душу сповнює менi. Зустрiнь мене. Я повен пожадання Блакитної, мов сон, далечини. Моїх очей неголосне страждання Ти поглядом ласкавим зупини. Моя печаль тебе не поневолить, А тiльки радiсний розбудить щем, Немов цього туману срiбна волоть, Замаєна i сонцем, i дощем. * * * Та мить, яка надходить пiсля болю, Тобою завданого,- нiжна мить... Я все стерплю, я все тобi дозволю - Не бiйсь боляще серце надломить. Надламане, воно смачнiше буде, Як хлiб, що їсться з голоду й злоби; Заходь, як у свiтлицю, в мої груди I все, що заманеться, там роби. В тiй хатi на пiдлозi, як у пущi, Клади вогонь, пали нужденний рай, Чи, мов зерня з твердої шкаралущi, Розбиту душу з мене видирай. Я вiдновлюсь, я оживу, кохана, Хоч сто разiв од рук твоїх згорю. Благословенна та найглибша рана, Що звiльна обертається в зорю! * * * Так гарно ти снилась менi: Не руки, не очi, лиш голос, Лиш голос, як день у вiкнi, Як вiтру знадлива голiсть. Наче в блакитi зоря, Ти в словi замерехтiла. Зринали, як блиск янтаря, Згини твойого тiла. Зринали й зникали вмить Хвилею золотею. I серце хотiв я вмить Тим свiтлом i чистотою. Раптом - пробудження грiм, Де ж ти пропала, ноче? Метелик у серцi моїм Вогкими крильми трiпоче. * * * Так, ти одна, моя любове, Даєш менi снагу обнови, Народжуєш мене щодня Iнакшим, iншим, нiби з дна Душi кремнистої моєї Виборсуєш новi камеї З моїм обличчям... Боже мiй, Мене ти змiнюй, та не смiй Своє натхнення на забаву Перевести, смiшну й лукаву, I, творячи немовби в снi, Чужi прикмети дать менi! Живу я правдою тiєю, Що птах не може стать змiєю, Що маску будь-яку лакей Бере, бо все йому о'кей! А я не раб, не хитрий служка, Чия натура, як подушка, Податлива й м'яка! Менi Пасують риси кам'янi. То звершуй перемiни диво, Але поважно i правдиво, Щоб не ослiп i не оглух В чужому образi мiй дух. * * * Там, де Лючка круто в'ється, Де хати в садках, Де мене носила мати В поле на руках,- Там я знаю кожну стежку, Кожен камiнець, Там узяв я пiсню в серце Iз людських сердець. Там земля скупа на жито - Родить пирiї. Люди потом, чорним потом Полили її. Мусить хлiб для них родити Неродючий глей. Добре мати в серцi пiсню Вiд таких людей! 1956 * * * Твого погляду вiтер пiднiмає з землi моє серце наче кленовий листок i я вже лечу над свiтом i лоскiтно менi вiд польоту та в мереживi ранку хмари як пiр'я крилатого моря проламуються пiдi мною i я падаю падаю на мене летять полотна колючих стерень дзеркала ставiв плетеницi стежок отари осiннього лiсу леза колiй тарелi стадiонiв брили будинкiв i кранiв краби де ж бiлi дзвiницi грудей твоїх щоб я розбитися лагiдно мiг? * * * Твоя душа звiздаста i смаглява, Як нiч, що светри вiхоли зняла. Твоє волосся пахне, як отава З-пiд скатертi рiздвяного стола. В моє житло ти з неба прилетiла, Закрив я очi в радостi нiмiй, Щоб у вогнi твого сяйного тiла Не спопелiв грiховний погляд мiй. * * * Твоя протилежнiсть - пiсок, Пустиня безплiдна й сумна. Ти народжуєш колосок, Наче нива, з мого зерна. Ти плекаєш його сама, Ти даєш йому мови дар, Безконечну могуть ума, Плотi й долi земної тягар. Як вода, ти блищиш i течеш В руслах рiк i слiдах пiдкiв. Я тебе малював би все ж, Наче марево серед пiскiв. * * * Ти навчаєш ходить легкома Попiд хмари навислi I гасити бентежнiсть ума Клоунадою мислi. Не приймаю веселих наук, Що гiркi, мов оливи... Он життя виривається з рук, Як лоша полохливе. Он обламаний кущик бузку Виростає, i квiтне, I ховав в сльозу боязку Безконеччя блакитне. Он пiдноситься небо, як жаль, Понад сонця бриндушу, I любовi щаслива печаль Переповнює душу. * * * Ти пахнеш, як листя весняне, Як дитинство моє полотняне, Як тепла малинова стежка, Як мамина срiбна сережка. Ти пахнеш, як пломiнь живицi, Як бiленький дзвiнок медуницi, Як вулик, де сховане сонце, Як маминих мрiй волоконце. Ти пахнеш, як виспане море, Як жiноче невидиме горе, Як пилок на пшеничнiй нивi, Як маминi руки сяйливi. Ти пахнеш, як роси на житi, Як столи, рушниками накритi, Як спiваюча стружка ялова, Як мамина лагiдна мова. * * * Ти спиш, i на твоїм обличчi Малюється печальний вираз... Яку ж бiду, яке нещастя Ти бачиш поглядом заснулим? Можливо, знов перед тобою Палають українськi ниви, А танки з чорними хрестами Тебе в полях наздоганяють, Малесеньку, як той метелик, Що спалахне ось-ось в племiннi Пiдпалених пшениць? А може, Ти бачиш, як на воловодi Чумнi бандерiвськi бандити Сусiду вашого старого Волочать, вiшають на грушу За те, що першим до колгоспу Вiн записався? Може, хлiба В людей ти вимiняти хочеш За хустку бабину - єдиний Маєток твiй? Цього не знаю. Перевести я не спроможний З глибин свiдомостi твоєї Оте скорботне сновидiння В думки свої, як з моря в море Пiдводний човен! Як я досi Не став одним єством з тобою?! Ти спиш у незбагненнiм смутку, Моя i не моя водночас. I тiльки усмiшка спросоння Зв'язок вiдновлює мiж нами, Лиш усмiх вiдкриває душу, Зачинену плитою горя, Замками туги i скорботи. Та холодно менi, i в грудях Щось ненастанно вибухає, Та нiби в тiнi сну страшного, I на сирiй землi дитинства Я довго спав i простудився. * * * У дитячому серцi жила Україна - Материнськi веселi i журнi пiснi, Та за мову мужицьку не раз на колiна Довелося у школi ставати менi. Непокривлену душу хотiли зламати, Та ламалися тiльки болючi киї, Надi мною ночами вiдплакала мати, Я ж не зрiкся нi мови, нi пiснi її. I померла з гризоти вона молодою, Залишився назавжди без матерi я, Та не був нi хвилини в життi сиротою, Бо вела мене далi Вкраїна моя! 1955 * * * У хмарах безу, що висять, як грона, Над позолотою старих церков Є затишок один - зелений схов Для кровi, що палає, мов корона. Ти там була, знадлива й безборонна, I голову свою з важких заков Я увiльнив i в серцi поборов Безумство беркута й злобу дракона. До тебе пiдiйшов я без крила; Що ж ти, знiмiвши в показнiй покорi, В менi шукала - змiя чи орла? Чому, пiзнавши в збайдужiлiм зорi Душi моєї пристрастi суворi, Мене безумно й люто обняла?! * * * Це неправда, що ми помрем! Ти - земля, а я - твiй сiяч. Плуг iде - пiд його тягарем Ти возрадуйся i не плач. Сокруши свою душу тверду Пестотливою зливою втiх. Я ж i сам, як зернина, впаду Помiж скибами гонiв твоїх. Ми небес глибину збагнем, Вище зiр пiднесем колоски. Ми пшеницi незгасним вогнем Пролiтатимем крiзь вiки. * * * Ще днiв моїх багато за горою, За зорями в небеснiй глибинi. Все, що було, згубилось увi снi, Лиш те, що буде, володiє мною. Опалене жагою вогняною, Чуття будущини живе в менi. В моєму серцi, наче в стременi, Нога часу з острогою тугою. Та є на свiтi лагiдна рука, Яка в мої думки i сподiвання Вливається, як в озеро рiка. Вона дає моїй душi сiяння I дбає, щоб не згаснула зарання Вiдлита в словi кров моя дзвiнка. * * * Я бачив тебе сьогоднi Мiж дiвчатками з п'ятого класу. Ти така ж, як вони: Тонесенька стебелина, Навколо якої скакалка Гуде, як пропелер. Я бачив тебе сьогоднi Мiж невiстами молодими. Ти така ж, як вони: Бiле чоло у веснянках, Навколо якого свiтить Ореол материнства. Я бачив тебе сьогоднi Мiж бабусями сивоокими. Ти така ж, як вони: Прозорий щiльник iз медом, Навколо якого лiтають Спогади, наче бджоли. * * * Я буду на свiтi, Допоки незнане свiтло В обличчi твоєму свiтить. Я житиму доти, Допоки горiти буде Долонi твоєї дотик. * * * Я пригадав собi один стiжок у горах. З молодика сiдав на нього срiбний порох, А я лежав на нiм тихенько, наче звiр, I поглядом ловив слiди падущих зiр. Я ждав, коли прийде косуля їсти сiно, Вона приходила щоночi неодмiнно, Тремтяча, як зоря, що впала в темнику! Я ж оглядав її, рожеву й боязку... Хотiв би я побуть ще раз на тому стозi, Дiждатися й тебе в закоханiй тривозi, Почути, як прийдеш, як скинеш кептаря, Як затремтиш, немов та сарна чи зоря... * * * Я пригорнусь до тебе Серцем i небесами, Плечима пагорбiв рiдних I дорiг поясами. Я пригорнусь до тебе Мислею i землею, Темнотами чорнозему I туманами глею. Я пригорнусь до тебе Пiснею i яворами, Золотими крильми пшеницi, Тiнявими ярами. Я пригорнусь до тебе Подихом лiсу i полем, Клекотом Днiпрельстану, Тарасовим ореолом. Я пригорнусь до тебе Срiбними вiями хвої, Невмирущими голосами України нової. Я пригорнусь до тебе Свiтлом i далечиною Багряних зiрниць, що вiчно Свiтитимуть надi мною. В моєму тiлi почуєш Гомiн смереки, i рути, I того, що нiколи тлiном Не було i не може бути. * * * Я прилiтав до тебе як бджола до черешнi розквiтлої я вiд сяйва й запаху крони твоєї знесилено падав я слiпнув од радостi квiтучого простору i важко було менi перелiтати з квiтки на квiтку та ще важче було менi знати що ти неосяжна вiдкрита для мене для iнших бджiл а також для ос для джмелiв для шершнiв що ти не почуєш нiколи крил моїх кожною своєю пелюсткою що я не зможу нiколи в кожну квiтку твою заглянути бо коротка весна а ти безконечна як всесвiт. * * * Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохiть В явора, що, палений журбою, Сам-один мiж буками стоїть. Грає листя на веснянiм сонцi, А в душi - печаль, як небеса. Вiн росте й спiває явороньцi, I згорає вiд сльози роса. Снiг летить колючий, нiби трина, Йде зима й бескидами гуде. Яворовi сниться яворина Та її кохання молоде. Вiн не знає, що надiйдуть люди, Змiряють його на поруби, Розiтнуть йому печальнi груди, Скрипку зроблять iз його журби. * * * Я - зернятко, а ти - зоря осiння, Навiки в полi поєднались ми. Виношу з глибини, з важкої тьми Твоє сiяння в променi насiння. Велиш ти кiльчику в передвесiння Пробити шкаралупу й страх зими... Втiм, колосок з колючими крильми Злiтає, наче свiтла вознесiння. Ти прагнеш повернуться в небеса, Мене ж не вiдпускає рiдна нива, В ногах кайданами дзвенить роса. Так ми застигли в злетi, повнi дива, Не зiрка й не зерно - душа сяйлива, Що нi в землi, нi в небi не згаса. * * * Якби могла прийти до мене цеї митi Та дiвчинка моя, що в сяєвi блакитi Приходила колись, весела, як струмок, I вся вливалася в рiку моїх думок, Просвiтлюючи їх своєю чистотою Аж до самого дна, якби вона святою Дитиннiстю мене пойняла нинi знов, Я б у собi згасив грiмниць буремну кров. Пал невдоволення, за iдеалом тугу, Посвяти печiю, ненавистi напругу, Печаль обов'язку, зневагу до раба - Стлумив би я в собi! I знову голуба Моя душа була б, як та вода зi звора,- Та вже не прилетить моя любов прозора. I добре, що нема нiкому вороття, Що на одну любов дано одне життя. А в той далекий час - я добре пам'ятаю! - Рай принесла вона - зробив я пекло з раю, З її невинностi я честь кував свою, А з кротостi - той меч, що гостриться в бою, З незайманих зiтхань суворi блискавицi Творив я i вганяв, як цвяхи, в чола ницi, З блаженних намiрiв робив я дзвiн добра, Щоб вiн горлав-"ганьба" або кричав-"ура!" Прозорiсть радiсну я взяв на силу гнiву, Я тiнню свiтла став, дав правiй - руку лiву, Я цiлий свiт любив у дiвчинцi моїй, Я сотворив себе з її дитячих мрiй,- I добре, що вона не прийде вже до мене, Не прояснить моє вiд почувань теменне, Вiд боротьби трудне й палаюче єство, В якому дух життя справляє торжество. 1977 * * * Iду по рiдному селу... Яке то щастя - хто збагне... Дивитись, як вечiрню млу Пронизує тепер ясне, Могутнє свiтло з хат, домiв, Де каганець колись димiв! Яке то щастя - свiй народ У свiтлi бачити! Менi Оце найбiльша з нагород За всi страждання i пiснi, За все, чим жив i що творив, За кожен молодий порив! В оселях тих смачнiший хлiб I голоснiший спiв дiвчат. Лиш хто на серце вже ослiп, Кого струїв минулий чад, Мойого щастя не збагне, Не зможе зрозумiть мене! 1959 ============================================================== Михайло Петренко НЕБО Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокiл, чому не лiтаю, Чому менi, боже, ти криллiв не дав? Я б землю покинув i в небо злiтав! Далеко за хмари, подальше од свiту, Шукать собi долi, на горе привiту, I ласки у зiрок, у сонця просить, У свiтi їх яснiм все горе втопить; Бо долi ще змалу здаюся не любий, Я наймит у неї, хлопцюга приблудний; Чужий я у долi, чужий у людей: Хiба ж хто кохає нерiдних дiтей? Кохаюся лихом, привiту не знаю, I гiрко, i марно свiй вiк коротаю; I в горi спiзнав я, що тiльки одна, - Далекеє небо, - моя сторона. I на свiтi гiрко; як стане ще гiрше, Я очi на небо, - менi веселiше! I в думках забуду, що я сирота, I думка далеко, високо лiта. Коли б менi крилля, орлячi тi крилля. Я землю б покинув, i на новосiлля Орлом бистрокрилим у небо польнув, I в хмарах навiки од свiту втонув! ============================================================== Марiйка Пiдгiрянка СПIВАНКА ПРО МIСЯЦI Ой мiсяць сiчень кличе мороза, Морозить лиця, щипає носа. А мiсяць лютий вiтрами дує, На водах з льоду мости будує. Березень-мiсяць мости поломить, Весняну пiсню рiчка задзвонить. Квiтами квiтень всiх привiтає, Усi садочки порозквiтає. Гей, травень прийде у днi чудовi, Простелить всюди трави шовковi. А мiсяць червень луги покосить, Червоним соком ягiдки зросить. А мiсяць липень гарячим лiтом Обсипле липи пахучим цвiтом. А мiсяць серпень серпом задзвонить, Достиглий колос додолу склонить. Вересень-мiсяць добре газдує, Овоч смачненький дiтям дарує. А мiсяць жовтень мряку розвiє, В лiсах, в садочках лист пожовтiє. А листопад той жалю не має, З дерев останнє листя зриває. А мiсяць грудень на радiсть людям - Снiжком присипле замерзле груддя... ============================================================== Олександр Пiдсуха КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ День перший Дiстатись вiд Днiпра на лiтаку До Фрейзера чи, скажем, Нiагари - Це все одно, що iз мого села В село сусiднє - на волах ледачих. Я в пiднебессi. Помiж хмар - озера. Хтось каже: - Атлантичний океан. - Невже це вiн? Не схаменувся навiть, Як зникнув десь так званий Атлантичний, I я ступив на другий бiк землi. Я втратив єднiсть простору i часу. Змiшалось все. Сум'яття у менi. В чужому опинившися просторi, Я ще у часi нашому живу. Прокинувся оце о першiй ночi, Коли якраз у Києвi свiтає. Заснути б ще хоч на якусь годину, Та сон не йде, бо в Києвi вже день. А за вiкном - капiталiзм. I нiби Уже i тут свiтати починає З рiзницею, мабуть, годин на вiсiм. Вона й дається нинi узнаки. I щоб менi ввiйти у час тутешнiй, Освоїтися в їхньому просторi, Годин на вiсiм мушу й я вiдстать. Лише на вiсiм. Чуєте, на вiсiм! День другий Є чарiвна якась принада У твоїм iндiанському iменi. Ключ до серця твого, Канадо, Поможи вiднайти менi. Є в тобi i саксонська поважнiсть, I слов'янська незаймана нiжнiсть. Всiх вражає твоя неосяжнiсть, Всiх чарує твоя бiлоснiжнiсть. Є ж у мене бажання-потреба Подивитися зблизька на тебе. Заодно i на себе, Канадо, У твоє подивлюся свiчадо. Я вiд отчого рушив порогу, Повен сили, добра i терпiння. Що узяв я з собою в дорогу? Я узяв лише чисте сумлiння. Це найлегше. Не давить на плечi. Це й найважче. Пiд силу не кожному. Бо не всяк його в пору тривожну Пронесе крiзь житейськi хуртечi. Я вдивляюся в очi Канади, Я шукаю в них правди-розради Не рожевої i не сiрої, Правди справжньої, Правди щирої. День п'ятий _ Готель як готель. З кафе, рестораном, швейцарами, пилососами. Дiя вiдбувається в кафе. За столиком п'ємо каву: синьоока жiнка i я. Три днi вона "штурмує" мiй телефон i не застає мене. Сьогоднi застала... Просить хоч би хвилинного побачення. Маю вiльної пiвгодини. Даю згоду. С и н ь о о к а ж i н к а. Даруйте... Ви повиннi мене вислухати. Нi, що я кажу? Я хочу слухати вас. Розкажiть про Україну. Все-все. Як люди живуть? Що думають? Я. На рiднiй землi живуть, днiпровим повiтрям дихають, новi стежки топчуть, та все прямiшi i прямiшi... С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Ви можете зрозумiти мене? Скажiть - можете? Вивезли мене батьки, не було й дванадцяти. У школi вчилась, рiдною мовою. Все своє, наше. А батьки кинули все це i поїхали. А чого? Тепер каються. А я при чому? Скажiть, ще спiвають на Українi? Я. Хто вмiє - спiває. С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Двадцять рокiв не чула на вулицi спiву дiвочого. Прошу вас, напишiть пiсню про нашi переживання. Я. Якi ж у вас переживання? С и н ь о о к а ж i н к а. Корiння моє там, де я народилась. Чого я тут? Почуваю якусь вину, хоч i не винна. Не було ж i дванадцяти... Я дивлюсь на годинника: менi пора. Жiнка встає, вибачається. - Поцiлуйте за мене рiдну землю. Прощаємось. У синiх очах дрижать сльози. * * * Панi Галино, їй-богу, дивно! Яка ви панi? Чому ви панi? Ваш батько ходить не у жупанi, I мати ваша - панам не рiвня. А ви ж собою така цiкава. Вп'ялися очi у мене синi. - А що нового на Українi? - Ллє ж бо, панi, холоне кава. - Холоне кава? Нехай. Байдуже. - Вп'ялися очi. їй не до кави. - Я чула, Київ красивий дуже I не впiзнати тепер Полтави. Ой не впiзнати отчої хати, Нi зелен-саду, анi подвiр'я. Щасливий батько, весела мати, Настала згода, прийшло довiр'я. Було i тяжко, було й страждали, Та не за морем шукали правди. А як пришилося - на смерть стояли. Вп'ялися синi. Вп'ялись назавжди. День шостий _ ПIСНЯ СИНЬООКОЇ ЕМIГРАНТКИ _ Як давно, як давно У розлуцi минають години. Чужино, чужино, Не замiниш менi України. I садки, i хати - Все кохане i рiдне до болю. Ти прости, ти прости За розлуку, мiй краю, з тобою. Не розвiять жалю, Не розрадити тугу безкраю. Я ловлю, я ловлю Кожну вiстку з далекого краю. Освiти, освiти Мою душу, повиту журбою. Ти прости, ти прости За розлуку, мiй краю, з тобою. Як давно, як давно У розлуцi минають години. Чужино, чужино, Не замiниш менi України. День сьомий _ Бачу людину вперше, а вона рiдна менi. - Кажуть, ви воювали в Iспанiї в сотнi iменi Тараса Шевченка? - Так. Середнього зросту, з порожнiм лiвим рукавом. Обличчя нiби знайоме з дитинства. Може, разом пасли череду або на робiтфацi вчилися. Питаю, чи родом не з Київщини. - Вгадали. - То ми земляки. - Земляки в другому колiнi. Я народився тут. Край, що був чужиною для наших батькiв, став для нас батькiвщиною. За неї в Iспанiї воював. Не один я тодi пiшов добровольцем. Потiм висаджувався з Другим фронтом. Для Канади живемо й боремось. їй - нашi почуття й помисли. - Даруйте. Невже нiякого вiдгуку у вашому серцi не знаходить земля батькiв? - Змалку пам'ятаю: мати все нарiкала на батька. "Куди ти мене завiз? Нi солов'я не почуєш, нi на землi не посидиш". Земля тут вогка, навiть улiтку, так просто не сядеш. Менi, малому, байдуже до всього того, бо не знаю: що за Україна? Що за солов'ї? А як побачив - мало серце не вискочило... - Ви були на Українi? - На п'ятдесят першому роцi життя. Поїхав поглянути на батькiвську землю, солов'я послухати. Магнiтофона захопив. - Солов'їв записати? - Так. Зайду, бувало, в садок, чую безлiч пташиних голосiв, а який солов'їний - не вгадаю. Спитати соромився. Потiм синок двоюрiдного брата повiв мене у берег. Свiте мiй! I питати не треба. Слухав би - не переслухав. Другого вечора й записав... - Цiкаво. - Приїхав додому. Зiбралися родичi й знайомi. "Що там i як, розказуй?" - "Першим дiлом, - кажу, - послухайте". I завiв магнiтофона. Всього було: i радощiв i плачу. Тепер мати слухає солов'їв улiтку i взимку. "Ще, - каже, - якби на землi посидiти..." Розмовляємо, дiлимося враженнями - вiн вiд поїздки на м о ю Україну, а я - вiд подорожi по й о г о Канадi. Брати по кровi, по духу, по боротьбi. Бачу людину вперше, а вона рiдна менi. День восьмий _ Розсiлися по кутках, атакують з крiсел. Мов трирiчнi дiти: чому? Чому? Чому? Не встигаю вiдповiдати, перебивають, вискакують один поперед одного з новими питаннями. I все: чому? Чому? Чому? Годину-другу розтовкмачую: тому! Тому! Тому! А коли надокучає, читаю вiрша: Що ви, панство, вiд Вкраїни хочете? Що ви менi голову морочите? "Само-самостiйної"? Минулося. А чи пак гетьманської? Забулося. Може, пiдшляхетської? Пiдпрусської? Може, пiдтурецької? А дзуськи! Треба ж бути просто божевiльними, Щоби нас вважати пiдневiльними. Тiльки й чути: лайка, лайка, лайка. Однострунна ваша балалайка. Однострунна, хрипла й безнадiйна, Як i ваша дiрка самостiйна. Скрипите своїм трухлявим возом. А пора б узятися за розум. З виглядом не дурня-поторочi, А, як люди, подивитись в очi, В очiй тiй, що нам до болю мила, Що i вас, невiрних, спородила. День дев'ятий _ До готелю супроводжує один. - Ви людина нетутешня, ще заблудитесь. Iдемо мовчки, похрипли в дискусiї. Бiля готелю не витримує, бере мене за лiкоть i майже пошепки: - Я переконався, що ви любите Україну дужче, нiж ми, всi нацiоналiсти, разом узятi. Лiг спати в гарному настрої. Прокинувся теж у гарному. Чогось на душi радiсно. Ага, он чого: цвяшками засiли в головi прощальнi слова нацiоналiста. їду до аеродрому i занотовую в блокнот першi рядки. ЛЮБИМО УКРАЇНУ Любимо! I знаємо за вiщо. Зроду так не чулися на силi. I любов доводимо на дiлi, У трудi й на димнiм бойовищi. Любимо Вкраїну, та не слiпо, Щирим серцем, чистою душею. I не можем жити, мов без хлiба, Нi вона без нас, нi ми без неї. Любимо не ту, що поза часом Ще iснує у чиїйсь уявi. А й стару, оплакану Тарасом, I нову - у величi i славi. Любимо ходу її чудову, До схiд сонця личенько умите. Карi очi, невмирущу мову, Серце, добротою оповите. Любимо не здалеку, а зблизька. Не заочно - на її роздоллi. Наша це i мати, i колиска, I не треба iншої нам долi. Любимо у радостi i тузi, Сили не шкодуємо для неї, Щоб сiяла вiчною зорею У братерськiм вольному союзi. День одинадцятий _ Якби а ким сiсти хлiба з'їсти. Тарас Шевченко I є з ким сiсти, є що з'їсти, Так хлiба доброго нема. З якого випiкають тiста, Що лиш iлюзiя сама? Хай їсть його абстракцьонiст! Менi ж подайте форму й змiст. День тринадцятий _ Усмiшечка, мов перелiтна птаха, на обличчi то в неї, то в нього. Дивлюся на панка довгошийого i думаю: хто ти? Вчепився клiщем, силомiць поволiк до своєї господи. - Дружина буде така рада, така рада... Дружина й справдi була рада. - Ой, такий гiсть!.. - i заходилася накривати стiл. Тепер усмiшечка на обличчi господаря затримується надовше. - Питаєте, хто я? Звичайний комерсант. Роблю грошi. Полiтикою не займаюсь. Тому мислю не так, як дехто з нашого брата: мовляв, подайте їм самостiйну Україну. А дайте - перегризуть один одному горлянку. Так що не давайте. Недавно помер один. Нiби нiчого був чоловiк, а помер смiшно. До революцiї мав хутiрець пiд Полтавою. Ще цариця Катерина чи сам Мазепа надiлив його предка. З часом вiн дiстався нащадковi. А тут саме революцiя. Хутiр одi брали, а Мазепин нащадок з дарчою грамотою до Петлюри подався. Потiм з нею перешмигнув i через океан. Та бог з ним! Розкажiть, як там у краю? Ще фарбуєте сорочки бузиною чи, може, й до перлону доскочили? А нiчнi клуби? Є де розважитись i коктейлю сьорбнути? Кажете, нема? А неоновi фейєрверки? Теж нема? А кока-кола? Нiчого, нiчого, зараз покуштуєте... Пiдходить дружина, усмiшечку перехоплює. - Прошу до столу. * * * Панок тупцює круг стола З пiвлiтрою "Смирновської". I не нахвалиться нiяк Культурою заморською. Що втiк iз краю недарма I що, мовляв, не кається. I вихваля заморський "рай", Аж, бiдний, заїкається. Та хвалиться не школами, не гарними музеями, А барами всенощними i голими мамзелями. Не танцями й театрами, не добрими поетами, А "карами", i "сторами", й модерними клозетами. Не хорами народними, не пiснею роздольною, А реслiнгом[1], коктейлями, бурдою кока-кольною. Не залами спортивними, не кiнопанорамами, А безумом неоновим, безтямними рекламами. Не яслами дитячими, не скверами зеленими, А рiзними сейлонами, перлоном, териленами. В однiй уже на денцi, У другiй - ще по вiнця. - Так випийте хоч трошки, Ми ж, пане, українцi. Я змовчати не можу, таку вже вдачу маю: - Ми просто дуже радi, що ви втекли iз краю. День чотирнадцятий СМЕРТЬ МИНИ Привидiлись йому буланi конi, Буланi конi попiдвiконню. У вiкна й дверi пнуться буланi Й Мазепа верхи в краснiм жупанi. Розплющив очi - буланi конi. Таке буває лише при сконi. На стелю глянув - усе в туманi. Уже у хатi iржуть буланi. - Насте, поклич сина й нотарiуса пана Омелька. Син прийшов i нотарiус слiдом. Всi стоять з безутiшним видом. Пiд кiнець прояснилося Минi. - Пошукай, Насте, грамоту в скринi. Хай на сина добродiй Омелько Клин запише - полтавську земельку. В нiй вiн знайде i славу, i долю... Син скривився, немовби вiд болю: - Нащо менi вiн, Той полтавський клин? Вiн же так далеко, За сiм тисяч гiн. Як його зорати За сiм тисяч гiн? Тату, не треба. - Краще б не казав цього, Краще б не казав. Мина звiвсь на лiктi, Тяжко простогнав: - Менi його переписав був батько, А батьку дiд, а дiду - прадiд, сину. Прапрадiду подарував Мазепа, Не мер якийсь чи голова сiльради, А гетьман сам. А ти не хочеш, га? У пазусi цю грамоту пронiс Через фронти, коли по Українi Гасав я на буланому конi. Буланi конi, ой буланi конi, Недаром вони лiзуть у вiкно. За неї кров пролив бiля Вапнярки, А потiм ще й контузило за неї У нiй - i сила, й слава твого роду Споконвiкiв. А ти не хочеш, га? Скажи, Омельку, голубе мiй сивий, Кому ж заповiсти її? - I Мина Враз поточивсь i впав на подушки. Сонячний зайчик на пiдвiконнi. Вiдгарцювали буланi конi. День п'ятнадцятий ПIСНЯ БРАТIВ Не шкодую за лiтами, Вiдшумiли вдалинi. А шкодую, що не з вами В рiднiй сторонi. Полетiв би, мов лелека, До Славути навеснi. Стороно моя далека, Хоч наснись менi. Та не снiться давнi роки, Анi цiсар, анi пан. А приснись Днiпро широкий I зелений лан. А приснись весела мати На вiдродженiй землi. Соловейко бiля хати, В небi журавлi. Материнська нiжна мово, Голоснiше долинай В сторону мою кленову, В мiй канадський край. День шiстнадцятий_ Вiн живе у Канадi. В його хатi - Вкраїна. "Самостiйна" Вкраїна, бо тризуб на стiнi. За вiкном неозора чужинська країна, Незнайомi звичаї, незнайомi пiснi. I ростуть його дiти, молодi канадята, I чуже, незнайоме їм рiдним стає. I уже по-чужинському мовлять до тата, I несила дiтей навернуть на своє. Я живу на Вкраїнi. В моїй хатi - Вкраїна, Край добра, i звитяг, i надiй молодих. За вiкном - теж вона, сторона тополина, Вiд Днiстра по Дiнепь. Ще й у дiтях моїх. День сiмнадцятий Лечу над Кордiльєрами. Чув не раз у Канадi про їхню красу й мальовничiсть. На жаль, з високостi гори видаються звичайними сопками. Замiсть милуватися пейзажем, переглядаю свiжi газети. Довiдуюсь про iдеологiчну нараду в Москвi. Цiкаво, що пишуть про неї мiсцевi журналiсти. Ну ясно, розцiнюють як замах на свободу творчостi. Про свободу творчостi, панове журналiсти, розкажiть знаєте кому? Своєму батьковi. Не тiльки про творчу, а й полiтичну. Про свободу, яка серед бiлого дня стрiляє в страйкарiв, що сталося пiд час мого перебування в провiнцiї Онтарiо. Про свободу, яка корiнних канадських жителiв - iндiанцiв - зробила пасинками Канади. Про свободу, яка торгує американськими комiксами i порнографiчними журналами. Про свободу, яка вiд канадського робiтника вимагає писаної довiдки: до якого належить приходу, якому боговi сповiдається. Про свободу, яка творам прогресивних канадських письменникiв зачинила дверi бiблiотек. Про свободу, яка показує очима на кожного, хто мислить iнакше. Про свободу, яка за вiдомим київським спiваком пiд час його гастролей у Канадi бiгала назирцi на чотирьох полiцейських колесах. I так далi i таке iнше. Один професор, вiн же поет-абстракцiонiст, заповзявся будь-що приперти мене до стiнки. - Чому у вашiй країнi забороняють абстракцiонiзм? Це ж порушення елементарної свободи. Чому партiя втручається в справи митцiв? Кому яке дiло, як я пишу або малюю? Нiхто не має права позбавляти художника вiльно самовиражатись. Що їм тепер робити? Пропадати з голоду? - Чому пропадати? Зароблятимуть на хлiб суспiльно корисною працею, а "самовиражатись" можуть за сумiсництвом, як це робите й ви. - ??? Згадую ще одного пiдпанка. Мрiє проскочити колись на бiлому конi крiзь київськi Золотi ворота. Спить i бачить, як нашi дiти не слухаються батькiв, звертають з їхньої дороги. Скiльки далекосяжних планiв пов'язує з кожним iдейно невиразним вiршем, ба навiть окремим невдалим рядком, що вискочить, бува, з-пiд пера молодого нашого поета. Невтямки горепацi, що: Усе народжується, й гине, I знов скресає з небуття. Батьки i дiти - це єдине I нерозривне, мов життя. Так нероздiльно їм i жити, Новi освоювать вiки. В очах батькiв своїх - ми дiти, В очах дiтей своїх - батьки. День вiсiмнадцятий КВЕБЕКСЬКИЙ ДIАЛОГ I _ Француз не сяде їсти без вина. А тут ще й гiсть. П'ємо, та не до дна. Пригубиш - i жвавiшає розмова. Вiн теж поет, шукач нового слова. Ось тiльки я нiяк не доберу: Поезiю вважає вiн за гру. - Один у карти, другий у слова, - Так i сказав. Ця пiсня не нова. Цiкаво, що в поета за душею, Яку несе, боронить вiн iдею, Кого своїм пiдтримує плечем, Коли навколо граються з вогнем. А вiн своє: - Ви про iдеї, змiст... Якi iдеї? Я не комунiст. Вiйни не буде, я не вiрю в неї. Хто б захотiв iз матiр'ю землею Прощатися?.. Так думають усi. Я не трибун. Та я служу красi. Моя краса - це iмпульси душi, Що нам iз вами зроду не чужi, Хоч ви ладнi прикинутися iншим. То лiпше ми розмову цю облишим. Тут поблизу спiва один поет. Ходiм зi мною. А куди - секрет. II _ Кока-кола. Дiвка гола. I гармидер доокола. Ну й завiв! Дiвцi, може, вiсiмнадцять лiт. Виробляє, господи прости. А кругом - роззявленi роти, Очi як не вилiзуть з орбiт. Де я? Дiвка - в свiтлi. Дим вiд сигарет. Чую пiсню з темного кутка. - Це спiва вiдомий наш поет... - I на дiвку оком. - Ну, яка? - А про що спiває вiн, про що? - Же ву зем... Любовне тра-ля-ля... - Дiвка iмiтує чортi й що, Голим тiлом центи заробля. Годi вигинатися. Облиш! Хто ти є: людина чи вiвця? Нащо роздягнулась? Та тобi ж Споконвiку цнота до лиця. Не страми своїх дiвочих лiт, Не ганьби святої чистоти. Плюнь у тi роззявленi роти, В очi, що аж лiзуть iз орбiт. А поет вiдомий знов i знов Iз кутка гугнявив про любов. Пише вiн за долари "вiршi" Про твариннi iмпульси душi. - Iмпульси, а не iдеї, змiст... - Белькотiв своє - сiрку пiд хвiст. Та на мене раптом очi звiв I осiкся. Зрозумiв без слiв. День дев'ятнадцятий ПОЧАТОК ТУГИ Мiж хмарами лечу i синiм небом, Мiж фiолетом i густою синню, I марю Батькiвщиною й шкодую, Що не вона внизу пiд фiолетом. Якби була це ти, моя Вiтчизно! Якби уже летiв я на Бориспiль! Та що я, справдi? Тiльки ж почалася Моя мандрiвка по свiтах далеких. Лiтак тримає курс до Галiфакса. Ще тiльки лютий, а додому - в червнi... А що, якби я й справдi приземлився В Борисполi, а не у Галiфаксi? Не буде хай нi квiтiв, нi оркестрiв, їй-богу, почувався б, як Гагарiн, Коли, планету вперше облiтавши, Землi торкнувся рiдної ногами. Нi, бiльшого немає в свiтi щастя, Як зустрiч з Батькiвщиною. Так само Немає й муки бiльшої у свiтi, Анiж розлука з рiдною землею. День двадцятий_ До Галiфакса не долетiв. У Сейнт-Джонi роблю пересадку. Сиджу в примiщеннi невеличкого затишного аеропорту, i передi мною на всю широку скляну стiну - дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь вiдбилася на заснiжених ялинках, на аеродромному полi. Тиша i спокiй у природi теж дивовижнi. Проте зовсiм протилежне коїться в моїй душi. Занотовую останню строфу туги, вiдриваю очi вiд блокнота, а за стiною - вже нi спокою, нi лiтакiв на ялинковому тлi. Снiгова завiя, суцiльна бiла каламуть запнула все навкруги i стала спiвзвучною хiба що одному менi. Полiт вiдкладено до завтра. Пасажирiв везуть до готелю в Сейнт-Джонi. За снiговертю не бачив нi мiста, нi готелю, а лише кiмнату з лiжком, двома стiльцями i столиком. Є й телефон. Та що з нього? Хуртовина дужчай. Вiтер як не вийме рами i разом з нею не вломиться до кiмнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю свiту - один. Жодного радянця в радiусi тисячi миль. Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя i не лише моя. Дiтям-сиротам у тридцятi роки замiнила батькiв, а хатина в кiпцi вузенької вулички - дитячий будинок. Вже не зустрiне, як завжди було, - малого чи дорослого - з незмiнними радощами i словами: "Синочку, а чи надовго?" I почувайся ти найкраще, при повному здоров'ї й силi, а їй неодмiнно здасться, що ти змарнiв... Мати! Все життя в чеканнях i вигляданнях. Нiби це була її професiя. То з iнституту на лiтнi канiкули, то з донецького краю у вiдпустку, то з фронту... А з-за океану - нi, не виглядає. Одна вона в мене була, одна... * * * Чемодани впакованi. Взято квиток. Я збираюсь летiти в заморськi краї. I прийшли попрощатися друзi мої. Та чомусь менi мати не йде iз думок. Телеграма у дiм! В серце звiстка - як нiж! Що робити менi? Зачекай, чужино! У село! У соло! У село чимскорiш! Хоч i пiзно уже. Все одно. Ось хатина. I люди iдуть до двора. Онде дядько Василь. А у хатi плачi. Вечорiє. В вiкно зазира дiтвора. - От i все, - каже дядько. - Сьогоднi... вночi. Ще ж учора спiвала ось тут на грядках (Як минаю подвiр'я, то завжди спиня), У бiленькiй хустинi, з сапою в руках. Все робила сама до останнього дня. Це я знаю. Хотiв же забрати з села, Щоб жила при менi, щоб у мiстi жила. I нарештi забрав. Та скiнчилась зима: - Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. - Я не хочу везти, вiдмовляю, прошу. - Люди сiють уже. Я без дiла сиджу. Ще ж учора робила. Так всеньке життя. Ще учора спiвала. Й нема вороття. Рвися, серце моє, вiд скорботи й жалю! Лиш одного б хотiв, про одне лиш молю: Щоб, як мати, не гнутися в горi-бiдi, Щоб, як мати, iз пiснею впасти в трудi. * * * Як спiшив я додому, до гай-сторони, До хатини, де першi наснилися сни. На подвiр'я ступив, далi рушить не мiг. Дверi й вiкна забитi. Зарослий порiг. I назустрiч не йде, як ранiше iшла, Притуливши долоню суху до чола. Не iде. Це уперше. Й нiкого нема. - Мамо, матiнко, ма!.. - Тiльки тиша нiма. Залунали людськi голоси навкруги. Удаю, що не чую, простую в луги. Дайте, дайте побути менi в самотi, Дайте виплакать очi хоч раз у життi! День двадцять перший ЯК ЛАВРIН БОРОЗНА ЇЗДИВ НА УКРАЇНУ Бувальщина _ Жив собi вуйко за границею, Лаврiн Борозна. Родом з Тернополя чи з Коломиї, Хто його зна. I було у нього чотири сини. Нiвроку, сини - немов соколи: Тарас, Андрiй, Ярослав, Найменшого Остапом нарекли. Малi дiти - горя не знати. Та як стали ото пiдростати сини, Давай свого батька по черзi питати: - Хто ми? - Чиї ми? - З якої сторони? - Нiзвiдки! - скаже, було, як зав'яже. - А мама казали, що ми українцi... - Не слухайте мами, вона вам накаже. - А хто ж ми, тату? Хто ми? - Чужинцi. - А я бачив Україну на картi... - скаже старшенький. - I я бачив! - I я! Одвернеться старий, бо сльози з очей тiльки кап... кап... Сини вiдступляться. Вони не люблять, як батько плаче, Не розумiють причини. Переглянуться. Хай буде по-їхньому! I в один голос: - Нема України! Нема України! Батьку, не плач. Погладить Лаврiн кожного по голiвцi. сини один за одним - у дверi. А надворi так гарно! I можна погратися У гангстерiв i мiльйонерiв. Так iз дня у день, Так iз року в рiк. I Лаврiновим повчанням Загубився лiк. Виросли сини. I по-всякому вмiють, Тiльки не по-українському. Правда, вареники, чи то пак пироги, i пiд подушку клали б. Поженилися. Пiшли дiточки. Одне за одним восьмеро внучат. Зберуться в недiлю всiм родом-родиною, Сидять дiд з бабою серед них, мов iноземцi. Не стерпить старий: - Хто ви? Турки якi, бусурмани? Слова рiдного мовить не знаєте? По-якому дiтей називаєте Ви, безрiднi Iвани? Джон, а ходи-iю сюди, - покличе онука меншенького. - Як тебе звати? - Джон. - Не Джон, а Iванко. А тебе, Бiлл, - Васильком. А тебе, Мерi, - Марiйкою. Чуєте, ластовенятка мої? Цукерки хочете? - Фазер! - скажуть сини одночасно. - Ми чужинцi, хiба вам не ясно? Тож i маємо просьбу велику: Не збивайте дiтей з пантелику. Вiзьме Лаврiн голову в руки: Дiждався синiвської ласки! Затуманяться очi одвiчною тугою, I на скатертину кап... кап... А Мерi, в'юнка непосида (Мале, а розумниця, бач!): - Я буду Малiйкою, дiду, Тiльки не плач. * * * Занедужав Лаврiн Борозна. Все ввижається гай-сторона, Де край битого шляху тополi Розмовляють з вiтрами на волi. I застогне, так тяжко застогне. Може б, лiкар чим-небудь помiг, Так його не пуска й на порiг. Позбiгались сини: - Що з ним, мамо?