"Ф", рядок починає руде галiфе. Порядок для Кенiга - понад усе: "Дистанцiю, серби! Куди вас несе?! Покласно, слов'яни! Учiться, скоти, хоч зараз порядок i час берегти!" I перша колона ступає на пруг..." "О тату, я чую: змикається круг!" Директор гiмназiї рветься на смерть: "Пустiть до дiтей! Я ж учитель i серб!" А Кенiг регоче: "Куди тобi? Weg! * Ми цiлим в майбутнє, ти ж - Plusquamperfekt" **. Директор вiдрiзав: "Ти знай свiй курок: Jedem das Seine***. У мене - урок. Хлоп'ята! Лишилось нам кiлька хвилин. З усiх вам урокiв я вибрав один. Хай править нам цвинтар однинi за клас: Iсторiя, дiти, сьогоднi у нас. Сьогоднi не гоже пiдносити рук..." "О тату, я чую: змикається круг". "Оцiнка єдина - для мене й для вас. її об'єктивно нам виставить час. Тож перше: пiд оком холодним вiйни уже ви не дiти. Затямте, сини! Уже ви не просто родинний оплот, а воїни, хлопцi. За вами - народ. Судьба ваша вписана в святцi хоругв". "О тату, я чую: змикається круг". _________________ * Геть! (нiм.) __ **_ Давноминулий час (нiм.).__ ***_ Кожному своє (нiм.)._ "Вам холодно, хлопцi? Так завше було, коли одинокiсть студила чоло i око свинцеве прискалював крук..." "О тату я чую змикається круг". "На кожному словi даю собi звiт: усiм було страшно лишати цей свiт. Ба навiть героєм найвищих орбiт - i їм було жаль полишать бiлий свiт. О як їм хотiлось гукнуть: "Промини!" Так чом же, питаєш, герої вони? На кожному словi даю собi звiт; герої в собi вiдчували весь свiт. I те вiдчуття їм ставало за щит: хоч вiн упаде так стоятиме ж свiт! Тож в Косовiй полi султан Баязiд не просто на серба iшов, а на свiт. I кожен iз сербiв давав собi звiт: хоч вiн упаде, та стоятиме ж свiт, Не треба, слов'яни, пiдносити рук..." "О батьку, я чую - завершився круг". "Он Кенiг пiднявся на колонах чобiт, в прицiл назираючи вiчнiсть i мить. I дума, що от вiн натисне курок i крапкою кулi закiнчить урок. Нещасний! Чи вiн оддає собi звiт, що ми впадемо, та стоятиме ж свiт?!" А Кенiг регоче: "Облиште слова! Слова перед кулями, дiду,- трава. Я просто зведу автомат на живiт - i в яму, старий, i тебе, i твiй свiт. I це вам потвердять шiсть тисяч сiмсот, а вiн тут розводить про честь i народ!" Учитель замислено глянув в зенiт i тихо сказав, а почув увесь свiт: "Як рiд i Вiтчизна - всього лиш слова, то що вам говорять... Бєлград i Москва? Майоре! А пам'ять в якому ряду?" I Кенiг темнiє ураз на виду: "Старий, ти занадто далеко зайшов. Зненавистю тхне вiд твоїх пiдошов. Ти добре намацав, де в мене болить, але не тобi нашу долю судить. Iсторiю звершую я i курок. Ти, дiду, почав. Я ж закiнчу урок!" I око холодне прискалив, мов крук... "О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг". Директор зiтхнув: "Наша вiчнiсть сплива. Хай першими стануть останнi слова: братове! Нам вибив фатальний дзвiнок. Я вчив вас уперше творити свiй крок. Та знайте: останнiй ваш крок на путi не менше важливий, нiж перший в життi, бо вiн увiнчає спiраль, як виток, з якого нащадки творитимуть крок до iстини з iстин, якiй не зiтлiть: "Людина впаде, так стоятиме ж свiт". Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора. Ми - смертнi. Та знайте: народ не вмира!" Солдати зловiсно стоять, як мерцi, у Кенiга кров вигаса на лицi. Вершина Триглав небозвiд пiдпира великої правди: "Народ не вмира". Гримить над лiтами, як доля, дзвiнок: то сину, скiнчившись, почався урок. Якось, сину, брiв я полем, весь заглиблений у себе. Поле тихло, нiби лебiдь, що на осiнь вiдлюбив. Та й не згледiвсь, як уплив я в голубу тональнiсть неба. В пролiсковiй темi неба всесвiт дихав голубим. Думав я, що в кожнiм серцi є сьогоднi, вчора й завтра. Є минуле i сучасне, перевтом гiркий вантаж. Думав: от би вiдшукати мiсто на учнiвськiй картi, щоб те мiсто мало тихий акварельний антураж. Думав: є велике право одпочить пiд лавром свiту всiм, хто в тiй вiйнi жорстокiй нiс страждання на плечах. Думав: нам за всiх дiсталось, то нехай хоч нашi дiти не зазнають навiть тiнi, навiть пам'ятi меча. Тiльки ж все у цьому свiтi тонко з'єднане у сутнiм: за непам'яттю онукам скепсис зазира до вiч. I тодi для них могили - просто плити прямокутнi, просто символи байдужi проминулих вiковiч. Ти прости менi сьогоднi за урок жорстокий, сину, я поклав на твої плечi пам'ятi страшний вантаж. Я боргiв не правлю, сину. Ти нiчого нам не винен. Боржники i кредитори - то непевне дiло, зваж. Але ж пам'ять... Має пам'ять зоставатись, як осердя. Ми вiд неї, наче вiти, що вчувають корiнь свiй. Пам'ять вiри. Пам'ять роду. Пам'ять прапора i серця. Лиш по пам'ятi в людинi пiзнає Людину свiт. Одягай модернi джинси... Суть не в джинсах i чупринi. Мила зрадить, друг полишить - серце з туги заболить. Та коли людину нагло пам'ять свiтова покине, можна з гиком й у вiзитцi рачки гнати в неолiт чи ввiгнати в серце чергу, вперши автомат в живiт". V Став нiвроку. Чуб - на плечi. Джинси, списанi з кiно. Тiльки щось нове з'явилось у криницях сiрих вiч. Щось поглибшало. Зболiло. Сiллю випало на дно. Десь далеко за безжур'ям диха сивиною нiч. "Слухай, батьку,- вiн доросло доторкнувсь мого плеча. Якось зовсiм по-новому подививсь менi в лице.- Чуєш, тату, до сьогоднi я цього не помiчав: Як же ми з тобою... схожi! Дерево i... деревце.- Пальцями торкнувсь волосся: - Бач, а в тебе... сивина. Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись. Крiзь бездумнiсть та байдужiсть, через перший грiх вина. Аж на день твоїх народин в... Крагуєвацi зiйшлись. Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пiшов у рiст. Не стели менi солому на мульКий i гострий брук. Дай менi самому з болем упiзнати болю змiст. Ти не бiйсь мене впустити у всесвiтнiй вiчний круг. Хай ударить в крила вiтер. Хай мороз мене сiче. Хай вiдчую, як у жилах кров твоя в менi тече. Не спiши мене од бурi затулять своїм плечем: маю ж я колись майбутнє взяти на своє плече! Я тебе сьогоднi вперше так побачив... аж болить. Я себе сьогоднi вперше по-новому пiзнаю. Щось менi пiд серцем, батьку, так пронизливо дзвенить! Чи не я то триста першим... в Крагуєвацi стою?" "Не треба, сину. Я не хотiв цього. Менi страшно". "Не бiйся: то пам'ять стає при свiчi. Ти чуєш, як скиглять зловiсне сичi? Цей шерхiт... цей шелест надламаних крил... То книги печально ростуть iз могил. Поранений Гете схилився, як вiть: "'Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind?"* I Шiллер, вжахнувшись, кричить вiддаля: "То Кенiг пiдняв на багнет немовля! О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були, як нацiю нашу... на розстрiл вели?! Вiн, може, й простить нас, невичерпний свiт, та пам'ять, Вольфганг... чи вона ж вам простить?" Ворушиться грунт... розверзається грунт! То триста з дев'ятого круга встають. (Поховали без оркестрiв. Пульс востаннє дзьобом - тук... Ах, маестро. О маестро! Та маестр-ро, дайте ж звук!!! Вдарте, оркестри, щоб крига на полюсi трiсла, громом страшним сколихнiть в праосновi цей свiт, щоби ожив i сльозою людською умився меморiальне холодний лабрадорит! Вбитi в Обухiвцi **, спаленi люто в Капрiвi ***, мертвi з Хатинi й Сонгмi, iз кривавих усюд, Встаньте iз праху в святому i праведнiм гнiвi на всепланетний суд! _______________ * Перший .рядок з балади Гете "Лiсовий цар". ** Обухiвка - село на Полтавщинi, що в роки вiйни _зазнало _трагiчної долi Лiдiце. *** Капрiвi - село в Намiбiї, _разом з мешканцями _спалене _пiвденноафриканськими расистами. Полеглi зiтхнули: "Ми звершили суд. Ви краще живим не давайте заснуть"). А триста грядуть на рокований пруг. I я з ними входжу у вiчностi круг. Учитель пiдняв, наче долю, дзвiнок: "Народи! Нас пам'ять зове на урок!" Директор iз учнями входить в гранiт, I я серед них о шiстнадцяти лiт. I все, як тодi... Навiть глина руда". "О сину, отямся - то ж лист опада". "I Кенiг курок ошалiло натис, та вмер автомат, бо закiнчився диск у нiч, коли, зсунувши смерть на живiт, стрiляв у дiтей, поцiляючи свiт. А пам'ять гримить менi в скронi, як ртуть; "Ти владен простити, але - не забуть записаний юною кров'ю урок: з останнього кроку їх - перший твiй крок. То правда свята,- ти даєш собi звiт,- що дiти впадуть, а стоятиме свiт, та маєш вiдчути плечем терезiв, що свiт цей поважчав у триста разiв. Хай Кенiг своє вiдстрiляв того дня, а що, коли хтось йому диск помiня?" "Все у цьому свiтi, сину, тонко з'єднане у сутнiм. Все в гармонiї нещаднiй вiчний колобiг вершить. Коли Кенiг у Сантьяго диск новий вганяє люто, то в Обухiвцi й Хатинi мертвим i живим болить". "Все на цiй планетi, батьку, жорстко з'єднане у сутi! Куля вилiта осою з пальця правої руки. I коли "фантом" на джунглi у пiке заходить круто, то у нас, як в сорок першiм, у хатах летять шибки. Гримить менi пам'ять у серце, як ртуть: "Ти владен простити, але - не забуть". Беру, як меча, твою пам'ять до рук, щоб зло не прокралось у вiчностi круг. Спасибi, мiй тату, тобi за урок..." "Спасибi, мiй сину, тобi за урок. Я чую крiзь плин, як останнiй мiй крок ввiходить у перший твiй крок". ДИВОВИЖА Про свiт увесь казати не берусь, а все ж траплялась i менi нагода у свiтi многоликiм побувати, що гув, як вулик, у стонадцять мов, дивуючи одмiннiстю ландшафтiв, повiр'їв, рас, i рис, i кольорiв. Та з-помiж див, дивин i дивовиж - одне - нiяк збагнути не в спромозi. I щоб сказати: надто вже замудре, так нi ж - простiшого дарма й шукати! ...Є тип людей, чи, пак, стереотип, що зустрiчається у кожнiм краї клiшований: в Канадi чи у Штатах, в Японiї, на Фiджi чи в Парижi (немовби їх з держави у державу везуть поперед тебе: тiльки вчора, здається, у Нью-Йорку розвiтались, а вiн уже у Бельгiї стрiчає, хоч в iншiм строї, а з лиця - той самий). З ним вельми легко увiйти в контакт: говорить мовами усього свiту, достоту жодної не знаючи. Одначе для дiла - саме стiльки, скiльки треба. (Для серця ж... А до чого тут воно, коли про дiло йдеться?) Як правило, натурою широкий, без комплексу мiсцевих сентиментiв, вiн незлобливо, зверхньо посмiється над вашим i тутешнiм пережитком, чи, "хай по-твоєму,патрiотизмом". Обнiме широко, через моє плече на власну позираючи лiвицю з годинником японським: чи не довго? I тiльки вже бiля самого трапу, одвiвши очi, кине мимохiдь: "Ну, як воно ведеться там у нас... У вас, пробачте, як тепер живеться?" I, схаменувшись, похапцем наклеїть зневажний смiх модерного хлопчини, що вчасно збувсь наїву хутiрського; "Усе ще там... про корiнь гудемо?" I, жестом мiжнародним поплескавши по рукавi, пластмасове докине: "Ну що ж, давай... Лети в своє гнiздо. Салют усiм!" - i кроком дiловитим господаря, вважай, усього свiту сягнисто рушить у людський загал. I тiльки на якомусь перехрестi, упевнившись, що я його не бачу, вiн раптом опаде, немов листок, прибитий вiтром iз чужого саду. Прижухло-сiре, в кожнiм регiонi однакове, притерте до ландшафтiв,_ розтане мiж вiдсталих автохтонiв, що поспiшають до свого гнiзда. Вiд них несе мiцним робiтнiм потом, чужим вином, наїдками чужими, якi для кожного iз них - свої. I, доторкнувшись їх живої плотi, воно зiв'яне, як стара газета, прочитана i кинута в смiтник. ...Стоїш, розгублений: чи був насправдi? Та був же, але наче... й не було. I тiльки у бензиновому смозi лишився присмак диму сигарети та в присмерку - якiсь чи то двi крапки, чи очi. I невловна тоскнота чогось реального: "Ну, як воно тепер у нас... у вас, пробачте?" ...Лiтак припав до рiдного бетону. Зiтхнуло серце: слава богу, вдома! Виходжу легко iз аеропорту, а вiн... уже бiжить назустрiч радо i, мiжнародним жестом поплескавши по рукавi, одною з мов планети (здається, українською сьогоднi) гука бадьоро: "Ну, здоров... Салют! То як воно тепер у нас там... пробач, у них живеться?" I вже хазяйновито закида твою валiзу на моторну тачку, i щось крiзь награно бадьору маску прислужливо-лякливе прозира, i в двох кутках, де мають бути очi, жовтiє туга двох листкiв промерзлих, прибитих вiтром iз чужого саду, яким немає вороття назад. Бо де той сад - забулося давно. ...Страшнiше смертi, як нема де вмерти. Коли для всiх однаково ти свiй, чужим для всiх лишаючись одначе. ============================================================== Олег Ольжич. Поезiї АРХЕОЛОГIЯ Л.Мосендзовi Поважна мова врочистих вiтрин, Уривчасто скупi її аннали: - Ми жали хлiб. Ми вигадали млин. Ми знали мiдь. Ми завжди воювали. - Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою сiм'єю. Як не стояти так, як я стою В просторiй залi мудрого музею? Так виразно ввижається менi Болючими безсонними ночами: Я жив колись в простому куренi Над озером з ясними берегами. "Вiсник" 1933/244 ГАЛИ О, невмолимi скам'янiлi днi, Мiцна рука над людьми i богами ...Чигає там, у сiрiй далинi, Лягає горами за нами. Ми подолаєм знов. Ще не однi Нам скоряться. Над все є вiрна криця Та нам також судилося розбиться Колись i десь об гори кам'янi. РIНЬ Де шлях у жовтi врiзується стiни I урвище над кручею стремить, Наш погляд неуважливий на мить Затримує жорсткий прошарок рiни. Вода суха i сiра. Але вiї Примкнеш перед камiнням у пiску I раптом чуєш слу вод рвучку I рiзкiсть вiтру, що над ними вiяв. ШЯКУНТАЛА Все нижче сонце потойбiч дороги, А тут, в тишi, ростуть платани скраю, Смаглявi i сухi дiвочi ноги Дрiбнi слiди у пилi залишають. Гарбу двокоду тягнуть до оселi Бики слухнянi, i минають люди, А у лiсах пустельники веселi Ще й досi вiдають блаженства й чуда. В твоїх очах вся мудрiсть незглибима. Ходiм, хай спробую, закутий, Своїми недовiрами-очима Її до дна пiзнати i збагнути. * * * А гострозоре, мужнє поколiння Уже зросло на молодiй землi. П.Филипович Воно зросло з шукання i розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил, Закохане в свої тугiї луки I в бронзу власних мускулястих тiл. Так солодко в передчуваннi бою, Не знаючи вагання i квилiнь, Покiрну землю чути пiд ногою I пити зором синю далечiнь. ============================================================== Тодось Осьмачка. Поезiї ПIСНЯ 3 ПIВНОЧI (Колонiальнi настрої в дореволюцiйнiй руськiй армiї) Лiрична поема Частина I Давно вже нiч свої пустелi великi зорi висипа, давно в барацi раби темнi, як пiд водою вiчнi скелi, на нарах сонними лежать. Висока стеля капа мокра, бо люди дихають, сопуть... а дума сльози iз-над Волги на поле рiдне глухо котить, де села сонячнi ростуть. Ой думи мої, зорi... ген-ген буран од степу до гiр закотив небо i вами у безоднi, неначе корогвами, гойда понад снiгами! Колись менi мати серпа одшукали, жартуючи, жати в степи виряджали, а я був дитина - й мале цуценятко узяв у торбину та й рушив до батька. Iз цуциком милим у житi ганяли i сонце в долини, мов колесо, гнали. А батько косили у гонах пiд шляхом: об сонячнi жили косою бряжчали... Гукнули на мене над свiжим покосом, щоб я, мов шалений, не бiгав там зовсiм. I перепел знявся iз степу на вiтер, i сонце сховалось у сiрому пiр'ї. I цiлий день лiтнiй в повiтцi у яслах iз цуциком бiдним лежав я та плакав. Язик його теплий лизав менi губи, мов щiточка, терпко чесав менi чуба. I я з його ласки заснув, мов з купелi... Прокинувсь - у яслах уже було темно... А мати стояли мої надi мною i зорi знiмали iз неба рукою... У чуб мiй вплiтали, мов зерно в колосся, ще й лоб цiлували в заплаканих росах. Гей, мрiї, демони лукавi, нащо терзаєте мiй дух - важкi примари дня кривавi спиняють часу вiчний рух. I, я ж забув лиш на хвилину про долю - муку мовчазну. Забув, що у кайданах згину пiд нiч похмуру та грiзну. Мене чужина приголубить. на Волзi в дикому яру, про волю пiсню там затрубить буран величний у бору. А осiнь пiзняя заплаче за юним згубленим життям, i ворон хмарами прокряче свiй сум самотностi полям. Забув... Та ти ходою кам'яною, людино сiра, вартовий - розвiяв дiйснiстю страшною вiнок думок мiй польовий. А нiч все тягнеться, як рiки, i давить душу, мов пiском... Коли ж, коли ми вже розiб'єм кайданом катовi висок?! Ой думи мої, зорi... ген-ген буран од степу до гiр захопив небо i вами у безоднi, неначе корогвами, гойда понад снiгами. На тройцi дзвонить схiд за лiсом: зимовий день на лiктi знявсь; в барацi сон тумани вiша, народ заснув, як розiп'явсь. Густе повiтря душить груди... У поле хочеться зiтхнуть; од поту мокрi раби... люди... шукають вошей i хропуть. А я качаюся на нарах, лiса ввижаються менi; лани коханi в свiтлих чарах шумлять у серцi в глибинi. Чи я побачу й ще Вкраїну, Днiпро та жито на полях?.. Чи, може, тут, в Росiї, згину, Як пес забутий, у рядах?.. Мов стогiн з кручi, крик приходить: "Пора вставати!.. Уставай!.." Загув, як бджоли, люд-невольник... Як осiнь плаче серед гаю, заплакав сум людей-жовнiрiв на цинiвках соснових нар... Так дикий ворон десь на вiтрi у вiкна б'ється помiж рам... Пiд лайку кадрових пригiнчих свою рушницю кожен взяв, на муштру, мов на муку вiчну, пiшов... У тугу душу закував. День ясний, тихий i морозний, як срiбнi дзвони, голосний; i, наче пан, стоїть вельможний, закривши полами всю Волгу, у шатах снiгу лiс густий. Слiпуче iскрами сiяють долини, гори в далинi; буран спинив i зорi й хмари, лежить на горах, позiхає - в постелi бiлiй крижанiй. На площi рiвнiй та великiй шикують ротами людей: команда, крики линуть дикi в повiтря тихе iз грудей. Ось ротi нашiй розiтнулась "Рiвняйсь!" - команда крижана, луна над лiсом посковзнулась, як по стiнi високiй дня та дзвiнкоперая стрiла, що з лука випустив сармат. Стоять у колонах юнацтво, дiди - безгласнiї вiвцi держави, стоять i чекають, коли їм iти в рови на бенкети кривавi... I череп у брата, мов ляду, зiрвать, над горами мертвих розбити - i, як печенiги, танець розпочать по Литвi в метелицi дикiй. Як вийде ж ридати над трупами нiч i тугу на мiсяць повiсить, то й вашi вже костi там будуть стримiть, як бiлi пеньки понад лiсом. На ранок вiтри зiрвуть листя в садах, застелять шляхи на Вкраїнi, щоб вiчно безплоднi гули дерева на сонцi в степах-домовинах. А ваша дружина, i сивi батьки, i дiти обiдранi, голi ой будуть по листi шляхами iти од горя без розуму й волi... Пiд листом шукатимуть ваших слiдiв... Не найдуть... не кончать дороги... в чужинця впадуть на холодний порiг, щоб вже й не вставати нiколи!.. Степи ж мої, далекий край! - прощайте вже навiки! Жене мене в строю вiдчай учитись мовчки умирать, як хвилю гонить вiтер. Над полем он гуде бугор, немов казан пiдземний: проз його рота, наче бор, зiрвався з мiсця i бiгом летить в колонах степом. Бiжу я з ротою пiд лiс, куди бiжить Свiяга... Над ними хмар тягар навис... Як дiд, нагнулось небо вниз - нести їх не здолає. Вже iнiй сiв на лiс срiблом i кучерi узором гойдаються в струнких сосон, бо пара з нас ляга стовпом, нахиленим над бором. Мов капiтан на кораблi, посеред степу ротний стоїть пiд лiсом на бугрi i в небi, що збуло глибiнь, полоще крик недобрий: "Наддайте шагу, маладци!" - а мiй сусiда стогне... По жовтiм змученiм лицi рiчками чорний пiт летить, щоб море горя сповнить... Тривожно дзенькнули штики - на села впав за обрiй страшний короткий стогiн-крик, упав на цвинтарнi хрести, щоб голосити в дзвонах. А на снiгу сусiда мiй харчав i побивався, лила iз рота кров у снiг, неначе з сосни на вогнi живиця википала. З'явився ротний коло нас: "Ти что?.. А ну-ка, паря!.." - та мерзлим чоботом, мов кат, мiж ноги нижче живота лежачого ударив. А як побачив, шо жовнiр лежить в кровi калюжi, камiнним голосом звелiв: "У лазарет!" I знов рабiв погнав у муштрi мучить. _Ч__астина__ II___ Iшла пiд небом в Каспiй Волга, ловила тiнi берегiв, та крижана, мов мармурова, плита упала iз лiсiв: сховала води в синi ями, сховала вiдбiтки вiд гiр; а самi горi над степами, де хмари падають снопами, он сяють днями iз шпiлiв! Отам на горах примостився у лiсi сивому шпиталь, в снiги глибокi нахiлiвся та слуха, що гуде буран: притулок темний для жовнiрiв кого ти викинув з вiкна у лiс густий пiд хмари сiрi, що звисли з неба, наче вiї, туди, де туча залягла. Його пси дикi оточили i зуби гострi, як шпилi, в снiги холоднi застромили десь аж до чорної землi. До того ж трупа не пiдлiзуть - жiноча постать там стоїть, як постамент журби залiзний, у свитi ношенiй, облiзлiй та стереже його од їх. У неї капають ще сльози в обличчя мертве юнака - й немов смiються на морозi до неї губи мертвяка. Як мiсяць стане пiд лiсами, лiлеї свiтить ним вона... Круг трупа квiтки над снiгами чудними бiлими лiстками до ранку срiбного горять... Загомонiв у лiсi бiлiм словами снiжними шпиталь - i в горах мертвозанiмiлих уже став слухати буран: вночi жовнiри у палату внесли товариша свого - вiн кров'ю лiжко все заляпав, i на пiдлогу натекла там густа, гаряча, темна кров. Всю нiч сердега побiвався та лiжком гуркав пiж вiкном; до луток пальцями чiплявся , кричав, що їде вiн Днiпром. Кричав, що з човна йому мати змиває голову в водi; таких, як лебедi, крилатих метеликiв бере в латтатi, пуска на бровi та до вiй. Пуска на брови й промовляє: дивися, синку, аж на дно - твоя Марися он спиває i простеля тобi рядно... З тобою то лягати спати вона зiбралась в куширi... I враз неначе його мати у воду впала на латаття, а далi - в синi ятерi. А вiн на човнi сам полинув у них по хвилях аж до скель... Кричав, що ще не хоче гинуть, бо десь Марися його жде... I вмить зiрвався iз постелi, за рами дико ухопивсь... Забризкав кров'ю стiни темнi... Вiн головою, мов скажений, подвiйнi рами проломив... Упав iз вiкон моїх сизих в глибокий снiг аж у лiси... гаряча кров його на кризi надворi iскрами горить. А душа матерi ночами iз України прилiта, над сином месника чекає, щоб вiн про сина все, що знає, народам бурями пiдняв... Буран вже далi i не слухав, труснув лiсами серед гiр - завили звiрi у яругах, з дубiв i сосен завiрюха зiрвала силу давнiх гнiзд - i, наче чорними шапками, крутила ними в небесах... Де Волга дме вiтри боками, душа жiноча пiд снiгами лежить iз сином у лiсах. Буран летiв, гримiв пiснями, i гори всiх країв землi, що мовчки стигнуть над морями, схилилися iз хмар шпилями, як списами богатирi: "Спи ж вiчно в холодних росiйських степах, дитино забутого краю! а я буду скрiзь городи пролiтать i флюгери з баштiв у їх iзривать, аж доки Вкраїна робоча не встане. Її вже шумлять над морями сини: питають про тебе, жовнiре! З Голгофи твоєї шукають роси, щоб в серцi своєму до смертi носить кривавую рану Вкраїни. Я, о сину мiй, аж доки земля не зiйде з своєї орбiти,- мале твоє iм'я в глибоких свiтах, як душу болючу свою на вiтрах, все буду пiд сонцем носити! 1916 р. УКРАЇНА Шляхи мої немiрянi, гори мої неваженi, звiрi мої не надженi, води мої не ношенi, риба у їх не цiджена, птахи мої не зляканi, дiти мої не лiченi, щастя моє не злежане... Оце така я в тебе матiнка, в руцi Господнiй Україна синєнебая! 1917 НЕЗМIННIСТЬ Прозорого серця висока погода сьогоднi пустила над свiтом плисти тонесенькi хмари, вiдбивши їх в водах баварських озер, мов з латаття листи. Налитi живицею сосни рожевi малої гiллячки не рушать нiде, бо тиша у лоно щасливому дневi вiд Альпiв далеких незримо iде. I кожного дерева стовбур порою дзвенить, мов струна, що зачула смичок коли вiдривається тiльки вагою i падає вниз крiзь гiлляки сучок. I жодного птаха з прив'ялого зiлля не чути чогось в нерухомiм бору, i навiть на луках тримає недiля урочисту тишу, мов гори, стару. I тiльки з-за лiсу iз палої бростi кричать у баварiв уперто пiвнi, якi вiщували i щастя i гостi в далекiй черкаськiй моїй сторонi. А що вони значать тепер в блуканинi? Вже певно не те, що спiванням ранiш, коли i кiмнати не маю я нинi без свiдкiв чужих прочитати хоч вiрш. Не те тут говорить i смiх для привiту, й душа у молитви вже, певно, не та, i тiльки на тлi безконечного свiту та сама i незмiнна моя самота... ============================================================== Дмитро Павличко. Поезiї ВIРШI З МОНГОЛIЇ Полечу я до Монголiї Та й куплю собi коня Бiлого, як цвiт магнолiї, Нiжного, як цуценя. I назад я аж до Києва Буду їхать на конi. Стану, як душа Батиєва, При невидимiй стiнi. I заплачу я вiд наляку - Де ж тi храми, де церкви, Що монгол побачив здалеку Iз-за Волги, з-за Туви? Нi, не вiн збивав копитами Плiнту з-пiд небесних бань - Пiдривали динамiтами Твердiсть княжих мурувань. Вiн - пiд окрики та ламенти - Бляху золоту здирав. Хто ж виважував фундаменти? Хто камiння звiдси крав? Хто ж то застеляв соборами Заболоченi шляхи, Де ж той хан з думками хворими, З видом лютої пихи? Ще димує церква спалена, В небесах летить притвор - Тут пройшли батири Сталiна - Постишев та Косiор. А за тими багатурами - Їхня гвардiя тверда. Обжиралась довго мурами Жадiбна святинь орда. Серце стогне, нiби в оливi Розгаряченiм кипить. Як же конику - монголовi Розказати, що болить?! ГРАНОСЛОВ На вiчну пам'ять Максиму Рильському 1 Немов тремтiння зляканих осик, Що затуляють листям сивi очi, Коли сокири сплющений язик В щелепах пил прицмокне на обочi, Немов жiночий вiдчайдушний крик, Що кличе порятунку серед ночi, Немов червоної гадюки сик, Що в серцi загнiздилась, як у клоччi, Ношу в собi я найтемнющу вiсть, Що з київських примчала передмiсть, Постукала у дверi спозарана... Виходжу з хати й чую вже здаля - Голосить в Голосiєвi земля: Ой синку мiй, велика в мене рана... 2 Не плачте, Ярославно, їде князь - Тепер його вже не беруться стрiли. Лакузи Кончаковi подурiли, Перед полоненим упали в грязь. Обличчя в нього тiльки помарнiле - Не легкома дорiженька далась. Вiд iскри iз пiдкови зайнялась, I конi, ведучи вогонь, летiли. Дивiться, Ярославно, на щитах Його несуть хоробрi побратими, Та ви лише скажiть йому: Максиме!.. I вiн прокинеться, як вiчний птах, Iз попелу сивин своїх воскресне, Щоб знову вам життя вiддати чесне. 3 Вiн днi свої, як сосни злотокорi, Для нив будущики спалив дотла. Його душа у слово перейшла, Повставши в працьовитiй непокорi. Та коли вiн востаннє з-за стола Пiдвiвся в першiй i смертельнiй зморi, Гули не пiзнанi ще нами зорi В згасаючому всесвiтi чола. На скелях болю в чорнiй порожнечi Вони померли... I його труна Нам обривала руки молодечi. Вiд мертвих сонць така була вона, Що й тiнь її врiзалася у плечi I гнула нас, як брила кам'яна. 4 Залiзний нелинь чорними руками Давив у нетрях туч, немов гаддя, Палючi блискавицi все життя, Згораючи над юними дубками. У нього переймаючи знаття, Вони росли й мiцнiшали з роками, А з нього листя падало зiрками Вiд радостi за їхнє майбуття. Вогненнi ручаї текли по ньому, Клекочучи, шугали у траву, Аж доки серце iз грудей старому Не вижорнали - в темiнь грозову. Та вiн i мертвий береже вiд грому Свою родину, в зеленi живу! 5 Була у нього усмiшка дитяти - Блакитi української тепло. Любов'ю серце зроджене було, Як пiсня - чесне, як бджола - завзяте. I сивокриле, зжурене чоло У сяєвi Франкової посвяти. I, панською сокирою потяте, Iм'я Залiзнякове в нiм жило. Лиш кольору очей не передам, Що свiт у словi залишили нам, Де з подиву i гордостi горiв я; Його, як ластiвки у небi слiд, Червонокровий не пiйма гранiт, Нi мармур, що слабий на бiлокрiв'я... 6 Стояв i плакав я коло труни Максима Рильського в печалi темнiй. I сам себе у марнотi нiкчемнiй Побачив iз його височини. I сам собi я говорив: збагни, Що смерть iде по стежцi потаємнiй, Щоб мозок твiй перетворити в кремнiй, А кiсть - у пневматичнiсть бузини. Безсмертя виростає не з могили, Воно встає з колиски до вiкна - В життi його велика таїна. Благослови свої життєвi сили, Щоб так, як вiн, свою верстати путь, А помирати можна вже як-будь. 7 Вiн вийшов з хати в млисте передрання, Зачувши, як гуде мисливський рiг Далеких друзiв... До дiтей своїх Не повернувся досi з полювання. Чи заманила чорноока ланя Його туди, звiдкiль нема дорiг, I досi вiн шукає мовчки їх, Соромлячись безсилого волання? Нi! Вiн стрiляв драпiжникiв-вовкiв I спить тепер у куренi з вiнкiв Так тихо, нiби Україна сниться. Дерева бовванiють навкруги В туманi надвечiр'я, мов стоги,- Мiж ними ходить слави олениця. 8 Колись мiй батечко учив мене, Як за столом тримати гарно ложку. Я, слава богу, вивчився потрошку, Хоч дiло це (не смiйтеся!) складне. Один бере ту ложку, мов Явдошку За руку, i викручує, i мне, А другий вiзьме, як смичок,- i тне, А третiй допаде - як в морi дошку. Навчiть перо тримати, друже мiй, До спазм, до зомлiвання, до калiцтва, Щоб видати всю силу чоловiцтва... А там його в запеклостi нiмiй Прив'язувать мотуззям до зап'ястя, Писати i писати, доки вдасться. 9 Я голос чув його в сумному залi: "Поети! Смерть не служниця! Не ждiть, Що з ваших книг обдмуха пил столiть, I вам начистить ордени й медалi, I пiдоллє епiтети зiв'ялi Пiдхлiбникiв старих, що навдогiдь Вам золотом назвали вашу мiдь, А стежечку - стрiлою магiстралi! Вона повзе, як ворог, з темноти; Якщо з мечем назустрiч їй не йти - Життя вiд вас тiкатиме, як обрiй! Той смерть свою навiки поборов, Хто на її ненависть мав любов, Хто рiвня їй, але у силi добрiй!" 10 Любити свiй народ i в тiй любовi Ходити, наче кiнь у хомутi,- Дарма що день у день гризе до кровi, Здуває горб на гордому хребтi. Не скаржитись на пужална грабовi, Нi на шляхи безводнi i крутi, В драбиняку тягнути густобровi Снопи надiй на паски золотi. Не оглядатися в сумнiй тривозi - Хоч би й пiвсвiту склали на гарбу I вигнули в зенiт рубель на возi, Копитами впиратися в журбу - I не розбити бджiлоньку слабу, Що впала в дощ i сохне на дорозi. 11 Стоять вiнки червонi, як щити, I вiн лежить, як воїн у зброярнi. Чи рани тi незримi i безкарнi, Що вiн їх мусив у душi нести? У вартi бiля нього став i ти, Як бiля сонця чорний гнiт лiхтарнi. Ти вiршики пописував бездарнi I генiальнi наклепи-листи. Падлючностi й страху брудний байстрюче, Йому ти серце пробивав могуче I виливав на нього власну гидь... Але твоя вже вибила година, I мимоволi добра ця людина Тобi своїм безсмертям вiдомстить! 12 Учiться в нього, юнi гранослови, В незграбнiй брилi думки вiднайти Яснi i впертi лiнiї плити, Придатної для вiчної будови, Приєднувати генiїв свiти До володiнь Тарасової мови; Коли ж похвал насунуться димове, Вiд їх трутизни очi берегти! Шануйте коми кожної пiр'їну В розкриллях бiлих ста його томiв, Що пiднiмали з урвищ Україну. Вiн так її любив i розумiв, Що не загубиться у пiтьмi тлiну I на свiтанку вернеться домiв. 13 Моя душа в розколинах, мов скеля, Тумани смутку сплять на днi проваль. Та сходить сонце i яснiє даль - Виходжу з туги, наче з пiдземелля. Не перетре пiском своїм пустеля Моєї мови голубий кришталь. Перероста в гранiт м'яка печаль, З путi зникає постать Азазеля. Тiкає дух пустиш... Я iду, Хоч вiн менi будує на бiду Високi - до небес - перегороди... Веди мене, дорого правоти, Як не менi, дай iншому дiйти На тихi зорi i на яснi води. 14 Вiн не робив з пера громовiдводу I не ослiп в обiймах блискавиць. Його не бачили лежачим ниць - Хiба тодi, як пив з потоку воду. Вiн України мав чарiвну вроду, Носив її наймення гордолиць. Вiн вирiс вiд суниць аж до зiрниць, Великий гранослов свого народу. Йому призначено i далi йти Через усi весiлля нашi й тризни, Через любовi нашої мости, Що не бояться толу, нi гнилизни, В сивинах сонце нинiшнє нести В майбутнє сонце нашої Вiтчизни. 15 В його життi ще раз вони страждали, Ще раз пройшли чистилище вигнань, I їх поем щонайтонкiшу грань Вiн в українськi перенiс кристали. На мить вони в липневу ранню рань Покинули високi п'єдестали, В почеснiй вартi бiля нього стали, I плечi їх здригались вiд ридань. Та вiн iз ними перейде межу, Де не питають паспорта, нi мита - Пускають правду, завертають лжу... Свiтитиме народам iз пiтьми Зоря Максима Рильського, умита Мiцкевича i Пушкiна слiзьми. 1967 ДЕ НАЙКРАЩЕ МIСЦЕ НА ЗЕМЛI Де зеленi хмари яворiв Заступили неба синiй став, На стежинi сонце я зустрiв, Привiтав його i запитав: - Всi народи бачиш ти з висот, Всi долини i гiрськi шпилi. Де ж найбiльший на землi народ? Де ж найкраще мiсце на землi? Сонце усмiхнулося здаля: - Правда, все я бачу з висоти. Всi народи рiвнi. А земля Там найкраща, де вродився ти! ДОБРИЙ ДЕНЬ Хто б не йшов i хто б не їхав По дорогах кременистих Через прикарпатськi села, - Всiх вiтають словом тут. Вам поклониться дитина, I дiдусь сивоголовий -Скине шапку перед вами - Чи знайомi ви, чи нi. Ось мене стрiчає жiнка - Сивi, як повiсмо, коси З-пiд хустини виглядають, - Каже "слава Йсу" менi. Не дивуюсь - я так само Теж вiтав усiх прохожих. Перший раз в п'ятнадцять рокiв Людям "добрий день" сказав. У кептариках бiленьких Школярi iдуть зi школи, Дiти йдуть менi назустрiч, Кажуть "добрий день" менi. Не дивуюсь я, радiю, Сльози радостi втираю. - Добрий день, мiй рiдний краю, - Вольний, добрий день тобi! Хто б не йшов i хто б не їхав По дорогах кременистих Через прикарпатськi села, - Всiх вiтають словом тут. Вам поклониться дитина, I дiдусь сивоголовий -Скине шапку перед вами - Чи знайомi ви, чи нi. Ось мене стрiчає жiнка - Сивi, як повiсмо, коси З-пiд хустини виглядають, - Каже "слава Йсу" менi. Не дивуюсь - я так само Теж вiтав усiх прохожих. Перший раз в п'ятнадцять рокiв Людям "добрий день" сказав. У кептариках бiленьких Школярi iдуть зi школи, Дiти йдуть менi назустрiч, Кажуть "добрий день" менi. Не дивуюсь я, радiю, Сльози радостi втираю. - Добрий день, мiй рiдний краю, - Вольний, добрий день тобi! КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА Коли умер кривавий Торквемада, Пiшли по всiй Iспанiї ченцi, Зодягненi в лахмiття, як старцi, Пiдступнi пастухи людського стада. О, як боялися святi отцi, Чи не схитнеться їх могутня влада! Душа єретика тiй смертi рада - Чи ж не майне десь усмiх на лицi? Вони самi усiм розповiдали, Що iнквiзитора уже нема. А люди, слухаючи їх, ридали... Не усмiхались навiть крадькома; Напевно, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма! КОНЦЕРТ У ЦАРЯ Генiальна українська спiвачка Соломiя Крушельницька, гастролюючи в Петербурзi 1902 року, виступала в царському палацi. Микола II прийняв її як iталiйку i просив заспiвати рiдною мовою... У царськi позолоченi покої Зайшла, спокiйна, горда i смутна, А серце билося в несупокої. Навiщо їй ця зала осяйна, Де погляди сплiтаються, як змiї, Кого знайти хотiла б тут вона?! Спiвати будеш катовi Росiї В його тяжких палатах, що стоять На костях рiдних предкiв, Соломiє! Але йому ти мусиш нагадать, Що не померла українська мова, Засуджена до шибениць-розп'ять! Для нього ти як синява зимова,- Не жде вiн грому - полосни ножем Нежданого, затаєного слова, Спиши пиху ненавистi бичем, Проткни його болотянi зiницi, Де сласнiсть вигинається вужем, Тим усмiхом, що має блискiт крицi, Упевненiсть чудової мети I недосяжнiсть ранньої зiрницi. Нещадна будь, хай знає вiн, що ти Не з краю бiдолашного Ромео, Що хочеш ти не слави - тiльки мсти, Що Соломiя ти, не "панi Меа", Що твiй народ його рабом не став, Що плазуновi недоступна мева! Перед тобою тужиться удав, Та ти його вже посiкти готова Ясними гiльйотинами октав... Лунала пiсня. Плакала дiброва, Колосся шелестiло на ланi, О кручу хвиля хлюпала днiпрова, Iшли селом дiвчата голоснi, Подiльський гай озвався солов'їне До сонця, що вставало вдалинi. Немов серпанок, звуки пiанiно Зникали в сяйвi голосу. Дочка Твоя спiвала-мстила, Україно! Скривився iмператор. Ось яка Та пiсня, не убита досi нами, Не вирвана iз серця мужика. I горло жах йому затис: всi храми, Всi армiї, всi тюрми, весь Сибiр, Держава, що кишiла шпигунами, Iсторикiв-повiй продажних збiр, Плюгаве православ'я i корона, Якою хизувався бузувiр,- Усе, усе, як вiйсько фараона, Втонуло в морi голосу її. Та пiсня - не жалоба похоронна, В нiй схованi будущини бої, В ту нiжнiсть одяглася непокора, Вона не згине - брешуть холуї! Цар дихав, як здихаюча потвора, А Соломiї усмiшка в ту мить Була, як спис, промовиста й сувора; Тiєї пiснi-мови не убить! 1958 ЛЕЛЕЧЕНЬКИ 3 далекого краю Лелеки летiли, Та в одного лелеченьки Крилонька зомлiли. Висушила силу Чужина проклята, Вiзьмiть мене, лелеченьки, На свої крилята. Нiч накрила очi Менi молодому, Несiть мене, лелеченьки, Мертвого додому. ЛЬВIВСЬКИЙ ДОЩ На сiрий камiнь - сiрий дощ, I вже блищать дзеркала площ, I вже себе в дзеркалах тих Очима вiкон золотих Побачили чепуруни - Будинки львiвськi; вже вони Почули, як бринить озон I грає ринва-саксофон. I кожен з них - неначе зух, Свiй дах - неначе капелюх - Насунув до самiських брiв, Щоб вiн у танцi не злетiв, А танець буде, от ще мить - I все у колi зашумить, Пiдуть будинки аркана, Спотiє, як плече, стiна, В пасi залiзний трiсне шов Пiд стук гранiтних пiдошов. А там, iз замкових узбiч, Iде у центр смаглявка-нiч, I грiм за нею аж реве I парасолю неба рве. 1965 ПТИЦЯ Трiпоче серце спiйманої птицi. В руках моїх не чує доброти. - Я дам тобi водицi i пшеницi. Моя пташино, тiльки не тремти! - Хiба потоки загубили воду, Хiба в полях уже зерна нема? Пусти мене, мiй хлопче, на свободу. I все, що треба, я знайду сама. - Я ж лагiдно тебе тримаю, пташко, В своїх руках, легеньких, як вiтрець. Хiба неволя це? Хiба це важко - Вiд мене взяти кiлька зеренець? - Пусти мене! Менi, дитино мила, Дорожча воля, нiж зерно твоє! Страшна, хоч навiть лагiдна, та сила, Яка розкрити крилець не дає! - Лети! Спiвай у небi гомiнкому; Хоч i маленький, зрозумiв я все. Моя рука нiколи i нiкому Нi кривди, нi бiди не принесе! 1976 РАБИ Нема в Рабiв облич, лишень тiла,- Страшнi створiння цi безумисловi. Чому ж творець покинув на пiвсловi Свiй труд - Рабам не вирiзьбив чола? Невже забракло генiю тепла, Щоб оживити очi мармуровi, В камiннi мозки влити свiтла й кровi, Збудити мисль iз темного живла? Нi, все в них є: слiзьми промитi очi, Думками й потом спаленi лоби - Про це говорять руки їх робочi. Я чую ваше дихання, Раби, Закутi в брилах крики боротьби, Як рокота