Вигадуючи всякi небилицi. I жонглювали совiстю людською, I задки, задки - в хованки за спини, У вир доносiв комiть головою, Ген-ген за межi власної провини. Ну що їм честь? Банальнiсть недоречна. Аби душа не випурхнула з тiла. На допитах сенатори статечнi, Як полохливi карлики, тремтiли. Що сталося? Де ж дiлася їх мужнiсть? Чи мiг би хто подумати недавно, Що нинi так знiкчемнiють тi мужi, Вознесенi - i кинутi безславно? Був лютий час. Була йому пiдвладна Людська мораль - так дiялося зроду. Лиш одиницi здатнi безоглядно Приймати муки цiлого народу. I серед них була Епiхарида. Дарма, що жiнцi - мiсце при куделi. Розiп'ята на дибi, мужньовида, Вона трималась, як на цитаделi. Її судома зводила, i тiло Не пiддавалось дибi - з уст нi пари, Лиш чоловiче зрадництво болiло, Болiли мужi, блазнi, яничари! I сором їх аж бухав їй iз вилиць! Самi себе увiчнюють ганьбою! - Не стерпiла - й косою задушилась. А що могла подiяти з собою?.. Жанна д'Арк Її засудили на страту. Амiнь. Сьогоднi i спалять в пекельнiм Руанi. За те, що зрадливi i ницi самi, Вони не простять непокiрливiй Жаннi. Вони не допустять, щоб дiва проста В затурканих душах ворушила волю I кликала в свiдки самого Христа, Безстрашна й несхитна в смиреннiй сваволi. Як ревно вони, тi зрадливi ченцi - Прелати i суддi - догодили зайдам! - Усi на судi аж мiнились в лицi, Ховаючи в ньому свiй каїнiв задум. Мовляв, лиш покайся й зречись привселюдь Свого волелюбства, що здибило душу,- I будуть вдоволенi суддi i суд, Нiхто таємницi суда не порушить. I буде в затурканих душах свят"1 Блаженство i спокiй - провiсники зради,- Сумлiння не буде пекти їх за те, Що зрадницю з месницi зроблять прелати. "Зречися й покайся - усi ж бо в грiху!" - Клювали їй серце настирливi суддi. Та Жанна д'Арк на пiдмову лиху Не йшла i не пiде - що буде, те буде. Життя не життя - як у тванi душа, Як зрада, мов гадь, її жалить двожало,- Такого їм Жанна дала вiдкоша, Що дибки волосся й на плiшинах встало. I сталося - тупнява й галас навкруг. Сутани i мантiї. Маски й шоломи. А полум'я просто аж липне до рук, А хмари палають, як скирти соломи! Стемнiє - i дiва згорить на кострi, Самiсiнька в натовпi, мов на вiдлюддi,- Нiхто не побачить, як тут на зорi Збиратимуть попiл прелати i суддi. 1973 Одкровення I ось у Львовi Маркiян, Душа - як зiрка свiтанкова,- Прийшов i в поглядах львiв'ян Побачив цiсарського Львова. Вже не зосталося, мабуть, Нiчого княжого у ньому,- Жандарми левiв стережуть I люд приборкують по-свому. Той грiшну душу продає, Той самоїдствує ненатло, А ворог потайки снує На наше слово abecadto. Чуже язичiє в письмi, I мла духовного застою,- Вже українцi, як нiмi, Кричать страшною нiмотою! Адже без рiдного письма Вже стали з русинiв - рутенцi, Здається, в душах їх нема Людської гiдностi й на денцi. У храмах правлять торгашi Та словоблуди злоторизi,- Нi вiльнодумства, нi душi - Львiв благоденствує в кормизi. Те благоденствiє вогнем Пече у серцi Маркiяна, Хоч, може, й так його живцем Вже їсть недуга невблаганна. I хоч приречений в життi На муки й змушене смирення - Вiн рiдне слово на хрестi Несе, як вiще одкровення. Дзвони Дзвонять дзвони на телеекранi, Б'ють на всi церковнi голоси,- Свiт завмер i слухає веснянi Переливи їхньої краси. Їхнi тони вилитi з любовi I тривоги - чуєте їх дзвiн? - Дзвонять дзвони - срiбнi, малиновi, Дзвонять, пiдiймаючись з колiн! Б'ють на сполох - слухайте їх, люди! Дзвонять, як у давню давнину! їхнi тони линуть звiдусюди, Будять свiт з байдужостi i сну. Переходять через рубiкони, Чистi, як молитва чи любов,- Як вони видзвонюють - тi дзвони, Здiйнятi з соборiв i церков! Дзвонять в хатi, на телеекранi, Б'ють на всi церковнi голоси,- Свiт завмер i молиться на гранi Самогубства - господи спаси! Свiт в одчаї ловить за канати, Б'є у дзвони - душу воскреша, Вже i сам не в силi розпiзнати, Що то дзвонить - дзвони чи душа. Суд 1 Не можу вiри йняти, що однинi Я бiльш не раб. Не страшно i сухот. Вже не помру в неволi на чужинi, Де каторжан закопують, як скот. Не буду бiльше молотом лупати Гранiтних скель iз жилами руди, Хоч перед смертю гляну на Карпати, На рiднi села - гражди i сади. Я вiсiм лiт не бачив України, Не чув сопiлки пучками душi, Приречений чекати перемiни, Як недобитий крижень в ягдташi. I ось нарештi сповнилось чекання, Немарне воля снилася менi,- Зашарпаний паперами, ще зрання Мотаюся в незвичнiй метушнi. Вже видали провiзiю та грошi I познiмали з лахiв номери, Мовляв, iди й за дротом огорожi Шукай своєї долi чи помри. Мене вже тут списали на сухоти. Умили руки. Наче на судi. Але менi аби лиш за ворота, А там хай навiть пiшки по водi. Ось тiльки попрощаюся - й, мов на нiч Свiт за очi (на щастя чи бiду?), Iз вузликом на плечах, як вигнанець, Перехрестившись, пiдтюпцем пiду. 2 Вже Колима лишилась за кормою. Пливу з важкими спогадами. Штиль. Чайки - i тi, охопленi нiмою Тривогою, притислися до хвиль. Спинився час. На обрiї - лиш небо. Нiде не видно й цяточки землi. Я мимохiть ховаюся у себе I споглядаю тишу вiддалi. Я сам-один, замрiяний до щему, Болючого i тужного, як спiв, Пливу собi i згадую поему "Полуботок",я все перетерпiв. За неї я i суджений, по сутi, За безневинне слово - трибунал, Адже страшне безумство правосуддя Усiх пiдряд судило наповал. Кого - за що, мене - за Україну И за правду про Полуботка, що Бог Його з Петром розсудить неодмiнно, Коли на суд поставить їх обох. I суть не в тiм, де чув я ту легенду, Чи та легенда справдиться, чи нi, Але вона звучала як крещендо У вироку, що винесли менi. Такi вже суддi - вiдають, що коять, Мiльйони жертв на совiстi у них,- Якщо немає права - беззаконня Карає всiх - i мертвих, i живих. Усiх вони пiдгонили пiд форму Свого закону, служачи йому... ...В передчуттi невидимого шторму Чайки тривожно б'ються об корму. 3 Двадцятий день в дорозi. Завмирає У жилах кров - i гори, i лiси,- Куди не гляну - обшири безкраї З картинами печалi i краси. Концтабори й берези первозданнi, Що забрели в озера до колiн,- Усе злилось в контрастному єднаннi, Покинуте й приречене на тлiн. Сибiр - то край неволi, де вiд кровi I слiз земля скипається внутрi,- Напевно, й сном не снилось Єрмаковi, У що його обернуть владарi. Сибiр - то край засуджених на муки, Страховисько, що й мертвих потряса. А поїзд мчить - тунелi, вiадуки Та вiкова тайга i небеса. Набiгли думи - ока не зiмкнути. Мов кiнокадри - види у вiкнi. Вже зникли в ньому гори i якути - Сибiрський поїзд мчить по рiвнинi. I раптом - Боже! - хата бiлостiнна. Щось у менi ввiрвалося, як дзвiн: Старий дiдусь, можливо, з України Махає нам рукою навздогiн. Аж падає - без догляду i слова, Один як перст, покинутий в глушi,- Мабуть, менi ця зустрiч випадкова На все життя залишиться в душi. Бувають всякi випадки життєвi, А цей - як вогник в отчому вiкнi,- Чомусь так зримо в тому дiдусевi Полуботок привидiвся менi. 4 Незламний, мужнiй, хоч i худощавий, Iз булавою - гетьман наказний, Вiн став на захист волi i казни Перед засиллям царської держави. Хто поклонявся в небi журавлю, А хто синицi в жменi - вiн чаїно Кричав, коли на шиї України Лихий Петро затягував петлю. Вiн слав Петровi жалiбнi суплiки - У власнiй хатi милостi благав, Готовий був за тисячу Полтав Прийняти кару й мучитись вовiки. Не шкодував нi сили, нi душi, За всiх платив своєю головою, Однаково безстрашний - з булавою И за гратами у рванiм кунтушi. Вiн так наївно вiрив милосердю, Був самозречний, наче пiлiгрим,- Я дотепер схиляюсь перед ним, Перед його незламнiстю i смертю. 5 Важкий туман сочиться по вiкнi. Колеса в рейки стукають ритмiчно. А я, немовби всупiр стукотнi, З дорожнiм сном змагаюся стоїчно. Нiхто нi слова - сутiнки густi I пасажири в чемнiй недовiрi. Я серед них нiмiю в самотi, Як той дiдусь, покинутий в Сибiрi. Вже день надворi, наче акробат, Виборсується з темряви - iз ями,- Засяє сонце - й обриси Карпат З-пiд сонних вiй проклюнуться сльозами. Перегорять i розпачi, й жалi, I тiльки спазми в горлi - Україна! - Я припаду до рiдної землi И закам'янiю, ставши на колiна. Моє жадання сповнилось-таки - Я не помер в неволi на чужинi, За кроком крок - угору по стежинi Iду й дивлюсь на сонце з-пiд руки. Iду й знайомих газдiв зустрiчаю, I "Слава Ису!" по-давньому кажу,- Не промiняв на грамоту чужу Нi рiдної говiрки, нi звичаю. Тi газди з роду славних рiзьбарiв, Я знаю їх i вiрю їм на слово, Як рiзьбара я вчора випадково И колишнього навчителя зустрiв. То був кумир гiмназiї - iсторик Пантелеймон Тарасович, то вiн Пiдняв наш дух, як хворого з колiн, Зцiляючи й зневiрених, як хворих. Як давнiй лицар, чесний i правдив, Утiкши з рук червоного терору, Вiн полюбив гуцульську Чорногору Й своє життя гуцулам присвяти? То вiн страшну iсторiю повiв нам Про гетьмана Полуботка й Петра, Казав, що в нiй самим себе пора Пiзнати нам, невiгласам наївним. Тепер вiн став на старiсть рiзьбарем, Знайшов собi й притулок необжитий - Пантелеймон Тарасович, навчитель I правдолюбець, гнаний задарем. Ми наче рiднi в Косовi зустрiлись, Утiшенi й розгубленi в юрмi,- Жаль, що не стрiв його на Колимi, Де й вiн здавав екзамени на зрiлiсть. Але хiба лиш ми ту Колиму Обмiряли - iз каменя на камiнь? - Я мимохiть, прощаючись, в нестямi З плачем на груди кинувся йому. 7 Нарештi й хата, схожа до колиби, Свiтуща пустка - затхла i глуха; Цiлi i дверi, й вiкна - тiльки шиби Хтось витлумив, не чуючи грiха. Стоїть i стiл, застелений обрусом, I на столi - приладдя для письма, I глек на воду, з вигляду - як бусол, I лава, й пiч - лиш матерi нема. Не дочекавшись вироку, за мене Її на старiсть вивезли в Сибiр I десь в тайзi, самотню й безiменну, Звели зi свiту, кинувши в тужбi. Посиротiла й хата на вiдшибi, I цей порiг, i клямка, й постоли, I навiть дим у коминi - спасибi, Що хоч ту хату люди зберегли. Вже тиждень я живу у нiй, самотнiй, Поправив тин i залишки ворiт, I, щоб не стати схимником, сьогоднi Уперше вийшов глянути на свiт. Iду й дивлюсь - нiчого не змiнилось, Тi самi гражди з гребенями стрiх I та ж крута камiнна сухожилiсть Гiрських стежин та звивистих дорiг. Стара церковця й цвинтар пiд горою, Де спочивають пращури мої,- Мабуть, нiде так боляче весною Не розривають серця солов'ї. Тут вiковiчний захисток присiлку, Що непомiтно вiку дожива,- Присяду й душу виплачу в сопiлку, Позбувшись права плакати в слова. У нiй нема нiякої крамоли, Мелодiя сопiлки - як сльоза, Невидима й невинна, хоч нiколи, Немов луна, безслiдно не щеза. Як образи у церквi, обцiлую Пучками всi її голосники, Воздам на нiй крамольну алiлую За пережитi муки i роки. Я наче вперше стрiнувся з весною - Стара церковця, цвинтар, солов'ї,- Хоч, може, тут не дивляться за мною Усевидющi недруги мої. Як реп'яхи - цупкi мої сухоти, Закашлявся у хусточку - i кров, Я ще, мабуть, до себе не прийшов, А вже берусь до всякої роботи. Знайшов у хатнiй схованцi на днi Колишнi вiршi й начерки поеми, I знов торкнувся спогадом до теми. Що, наче рана, ятриться в менi. Немарно ждав Полуботок халепи - Цар не любив докучливих суплiк, Вiн подумки давно його прирiк На смерть, назвавши хитрим - як Мазепа. I царське зло звалилося як грiм На голову - нi вольностi, нi вiйська, Прийшов указ, аби малоросiйська Колегiя орудувала всiм. Все посполиття владний Вельямiнов Згинав в дугу, аж трiскали хребти,- Народ, що мовчки дався запрягти Себе в ярмо, зiгнеться неодмiнно. Вiн сам себе зречеться у ярмi, Забуде волю й материне слово!.. О Господи, прости менi - я знову Грiшу на нього, як на Колимi. Не хотячи ловлю себе на словi, Що, може, й сам народ не без вини У тiм, що за маєтки i чини Вiддав козацькi вольностi Петровi. I, може, ми самi не без грiха, Що боїмося гинути за нього, Усiх i вся засуджуємо строго, А бiль душi, одначе, не втиха. 9 Щось незбагненне коїться: мов конi, Гасають слухи, радiснi й сумнi,- Вже третiй раз про змiни у законi Блюстителi зачитують менi. За першим разом велено уставом, Щоб жив я тiльки в рiдному селi, За другим, наче глумлячись над правом, Про те - що я вже вiльний взагалi. А нинi втретє викликали й звично Дали три днi на виїзд - от i все, Дарма, що я невинен юридичне, За ними ж право - хто мене спасе? В Угорщинi повстання - i хоч Косiв За тридев'ять земель, але мене, Аби я тут крамоли не розносив, Страшний закон у безвiстя жене. I хоч я кров'ю кашляю й стражденне Життя вже силу випило мою, За їх бездушним вироком - для мене Немає мiсця в рiдному краю. Гуцульщина - як писанка,- звичайно ж, Усяк на неї зазiхи таїть,- Не встигнемо оглянутись - i край наш Пройдисвiти заселять самохiть. То суть їх фiлософiї,- казав же Пантелеймон Тарасович колись, Що тi заблуди прагнутимуть завше, Аби ми й свого iменi зреклись. Не знаю, де вiн - зайнятий рiзьбою Чи рiдним словом душi зогрiва? - Те слово нам - як зiлля звiробою, Хоч i гiрким не раз воно бува. Я, наче в Бога, вiрую у нього, Бо як без вiри душу зберегти? - Вже час менi збиратися в дорогу, А то ще вдруге вiзьмуть за дроти. Блюстителi закону не дармують, Мовляв, даремно хлiба не їдять,- Яку завгодно справу сфабрикують, Не боячись нi суду, нi проклять. 10 Немов у снi чи мареннi тяжкому, Не тямлячи, що трапилось, живу, Я бачив смерть вiч-на-вiч, наяву, Як нить життя, що рветься на тонкому. В якiйсь лiкарнi прихисток знайшов, На день чи два - яка менi рiзниця? - Вже й так при кожнiм порусi сочиться Менi iз рота - кутиками - кров. Живу - i лину думами в Карпати. Хiба зi смертю змириться дута? Незнаного вигнанця без гроша Нiхто не схоче й в землю закопати. Я, мов листок, закинутий в степи, За кожну мить хапаюся душею, Печалюся i радуюся нею Як благодаттю,- смерте, вiдступи! Я ще живу, знеможений до млостi, I думаю, хоч тлiнням вже пропах,- У тих побитих долею степах Десь поховали волю запорожцi. Згасає день. Так холодно. Нiщо Не грiє духу. Вiкна - як бiйницi. Я наче в Петропавловськiй в'язницi Караюся, не знаючи за що. Я ту в'язницю бачив на картинi - Важке склепiння, стiни кам'янi, В її кромiшнiй темрявi менi Полуботок ввижається i нинi. У ланцюгах, могутнiй - як Самсон, Зведеться - й тiм'ям вивалить склепiння, Та цар не чує докору сумлiння За те, що топче право i закон. Колись вони ще стрiнуться - державнi Суперники - на божому судi, I я торжествуватиму тодi, Бо перед ним усi ми рiвноправнi. Вже звечорiло. Закутки нiмi Заворушились мишами й щурами,- Дивлюсь у вiкна й хрещуся на рами, В моїй палатi - темно, як в тюрмi. 11 Блюстителiв не мучитиме совiсть За те, що, лиш звiльнивши з кабали, Мене у добровiльну примусовiсть, Як в гамiвну сорочку, одягли. I витурили з рiдного присiлку У свiт - куди? - Хiба не все одно.- Я й так пiд їхнiм наглядом у щiлку Самотностi був загнаний давно. Лише три днi дали менi на збори, Три днi - важких i темних, як гроби, I з вузликом святої Чорногори - На всi чотири сторони судьби. Не тямлю, як до станцiї дiйшов я I сiв на поїзд з вузликом своїм,- Безмежний край - Карпати, Поднiпров'я, А я немов бездомний анонiм. Лежу один у смертницькiй палатi I сам себе шукаю в темнотi, Покинутий, як той, що при Пiлатi Страждав за нас, розп'ятий на хрестi. Дiждався врештi волi i спокою - На волосинцi вiчностi тремчу. Знiчев'я щоки мацаю рукою I кашляю - надсадно, досхочу. 12 Я бачу образ матерi - вона ще Така болюча в серцi, молода, Ще десь чекає Божого суда, Завезена в Сибiр напризволяще. А он дiдусь, забутий усiма, Край залiзницi поїзда стрiчає И бiжить за ним у тужному вiдчаї, Немов пустельник, сходячи з ума. I з Косова, спираючись на костур, Як все життя - попереду людей, Пантелеймон Тарасович iде, З крутим чолом, високий, як апостол. Не нiч - а Божа Бiблiя: стоять Сiм янголiв iз сурмами святими,- Вже золотий жертовник перед ними Покрився димом - зiрвано печать. Чи то в натурi дiється, чи сниться? Я чую гул i тупiт в головi. Iдуть на суд i мертвi, i живi, I божим страхом свiтяться їх лиця. Вже затрубила янгольська сурма - I цар Петро, забiгавши в сум'яттi, Очима свердлить темiнь в казематi, Чи де якої шпарочки нема. Уздрiв Павла Полуботка в кайданах I вiдсахнувся - шкiра й кiсточки,- Хоч в судний день, а стрiлися-таки В однiй з мiльйонiв зустрiчей нежданих. Тепер уже всевишнiй Судiя Петра з Павлом розсудить неодмiнно, Воздасть йому за все - й за Україну, I за грiхи усiх його дiянь. Якась гора на мене навалилась, I прокотилось тисячу громiв,- Здається, третiй янгол засурмив - Третина рiк у кров перетворилась! Лиш мученики в царствi сатани Возрадувались з янгольської сурми,- Я жду, коли розверзнуться їх тюрми И навiки стануть вiльними вони. I затряслося небо! Лжепророки, Що славили дияволiв своїх, Рвучи одiння, падають до нiг Всевишньому й караються жорстоко. Перед його сiяючим лицем Стоять, як в день Содому i Гоморри, I просять смертi, молячи, щоб гори Попадали й накрили їх живцем. Та гори не сховають їх, i з чашi Святого гнiву питимуть усi,- Вже засiдає суд на небесi, Я жду його в смиренному безстрашшi. Розвидниться - i з трепетом сердець Його уздрять i мудрi, й юродивi, I на престолi сяде Справедливiсть, I буде Суд - Початок i Кiнець. Роковини. 1 Пiзня осiнь - час не журавель, В думцi й то нiхто його не зловить,- Ми немов з-за тридев'ять земель З'їхались до матерi на сповiдь. Вперше так згуртовано усi З'їхались до матерi на свято I, вiдбитi в маминiй сльозi, Стоїмо у хатi винувато. Обiгнавши спомини й лiта, Цiлим родом з'їхались до мами И дивимось, як мати, мов свята, За столом сидить пiд образами. Дивимось, завмерши круг стола, I не можем збутися провини: Нiби ще й на свiтi не жила - Вже вiсiмдесятi роковини. У задумi, зiгнута, сидить, Так - мов не на покуттi, а скраю, Нiтиться й радiє мимохiть - У щасливiй митi завмирає. Як дитина, дивиться кругом I мовчить. Малесенького зросту. Вже давненько мати й за столом З немочi спирається на костур. Щось болюче в спинi, мов правець, Невмолимо гне її на старiсть,- Сили вже звелися нанiвець, Лиш терпiння й немочi зостались. Але все од серця вiдлягло, Тiльки нас побачила у хатi, Землянистi щоки i чоло Зашарiлись, наче при багаттi. I в очах печально-голубих, Де вже зiр тремтить на волосинцi, Теплий усмiх зболено застиг, Грiючи принесенi гостинцi. Тi гостинцi в маминiй руцi В'януть, як нездiйсненi надiї,- Мати їх складає на стiльцi, Дякує й чомусь нiяковiє. А сестра тим часом - за своє, Так, як i належить господинi, Накриває стiл i подає Всякi страви й вироби гостиннi. Час уже подумати й про тост, Тобто словом - просто, без надриву, Через долю матерi навпрост Перейти, немовби через ниву. Мати притаїлася i жде, Тиха-тиха - подиху не чути, Лиш обличчя, змучене й худе, Свiтиться у сутiнках осмути. Жде простого слова - не хвали, Це менi ще змалечку вiдомо, Та слова до горла пiдiйшли Й, наче брили, сперлися у ньому. Я забрiв у спомини - й мовчу, Я немовби здався їм на милiсть,- Як сльоза на кiнчику плачу, У мовчаннi вiчнiсть зупинилась. 2 Мамо! Як же в словi осягти Те, що i в життi неосягненне? - Кожне слово падає на мене, Мов круте камiння з висоти. Я тебе вовiк не переплачу, Ради тебе, може, i живу,- Я в тобi, як пам'ять родову, Бачу рiдну хату i Дзвинячу. Вiчним болем бачу вiддалi, Як жили ми вкупочцi в тiй хатi, Наче пуповиною прип'ятi До своєї рiдної землi. Бачу нашi яблунi, i вишнi, I кiмнатнi квiти на вiкнi, Домотканi рядна i ллянi Рушники й мережки дивовижнi. Бачу i рiвнесенькi грядки, Тi, що ти плекала на городi, I бiду, заховану насподi Пам'ятi, й забутi могилки. Хто тепер без нас їх доглядає, Як усi байдужi й до живих? - Я крiзь сльози думаю про них I в душi їх мир оберiгаю. Я i нинi - подумки - в твоїй Долi, подарованiй як вiно, Занiмiвши, бачу Україну - Рiдне сонце в краплi дощовiй. У твоїй задумi, що тужливим Зором нiмо дивиться на свiт, Бачу нашу осiнь - перелiт Журавлiв, написаних курсивом. Бачу втому в зморшках на лицi I в руках, що сперлися на костур, Але як дiйти менi до тосту, Щоб не збитись десь на манiвцi? Тост - то щось iнтимнiше за слово, То твоє подвижницьке життя, I мене замучить каяття, Як у чомусь схиблю випадково. Я у свiт iшов нелегкома, Я, немов напуття, у дорогу Взяв терпiння матерi,- нiчого Тяжчого й святiшого нема. 3 Я скажу у тостi, як до мами З мовчазної безвiстi крiзь бiль Часто заповiтними думками Линув, знемагаючи в тужбi. Линув, незважаючи на втому, Наче з того свiту - з небуття, Через сни i спомини - додому, В свiт її тривожного життя. Я ж його i з розповiдей знаю, I з того, що бачив очевидь, Що й тепер, як спомином торкаю, Наче зуб уражений, болить. Я нiмiв, як мати повiдала Про своє замiжжя - про те зло, Що в нерiднiй челядi, бувало, Ненаситно душу їй пекло. Хоч-не-хоч, а кожному догоджуй, Всiх i облатай, i обпери,- Хтось, бува образити охочий, I безкарно скривдити з хандри. Але мати - батьковi нi слова, Тамувала й сльози мовчазнi,- Всiх була задобрити готова Задля миру й згоди у рiднi. I лише, як змову, що зорiє В задумi - без спiльникiв i зла, Потайки виношувала мрiю Про куточок власного житла. День i нiч ту мрiю колихала, Грiла пiд подушкою не раз, Тiльки нею, змучена, зiв'яла, Захищала душу вiд образ. Не могла поскаржитись нiкому, Адже долю вибрала сама, Так спiшила замiж - нiби з дому Утiкала, суджена всiма. Тi родиннi осуди й знущання Не щадили й мрiї про житло,- Може, тiльки батькове кохання Матерi пристанищем було. Легше в ньому й осуди сприймати, I прощати кривдникiв своїх,- Все в коханнi витерпiла мати, Замоливши бiль його, як грiх. I удвох, обходячи скандали, Батько й мати, наче по зернi, По гiркому грошику складали На свою хатину - без рiднi. I жили, i мучилися нею, И тiльки крокви похапцем звели - Подiлились злиднями з рiднею I втекли, неначе з кабали. То дарма, що, може, в тiй хатинi Голi стiни й дах без накриття, Тiшились, що матимуть однинi В нiй своє i право, i життя. I од щастя, змученi до краю, Цiлували стiни й образи,- Я й тепер їх радiсть пам'ятаю - Усмiшку болючої сльози. 4 Рiк за роком - вже їх не здогнати, Як на мостi коней вороних,- Я болючим спогадом до них Забiгаю з маминого свята. Я хапаю їх за поводи - Тi роки, побаченi на мостi, А вони полохаються в тостi I летять, не знаючи - куди. Легше, мабуть, серце зупинити, Нiж у кадрах спогадiв - роки,- Кожний кадр у них вiддалеки Воскрешає горе пережите. Рiк за роком - з цокотом копит, Я за ними - думами й словами, Нi, я не звертаюся до мами - Йду по тернах споминiв на спит. День сьогоднi свiтлий, як молебень. Гостi вже сiдають за столи. А старенька мати з похвали Крадькома ховається у себе. Вже й чарки наповнили зятi, Скромнi i пiснi - як на молитвi,- Всi чекають дiйства, лиш обидвi Сестри ще витають в забуттi. Я торкнувся поглядом до брата - Час, мовляв же, братись за обiд,- Дiти, внуки, правнуки - весь рiд! - Зачекались маминого свята. Всi на нього з'їхались, нема Тiльки батька - спить десь на чужинi, - У своїй самотностi i нинi Мати буде нидiти сама. 5 Зникла мить, врочиста i святкова, Всi заворушились круг стола,- Почалося дiйство - i розмова, Як бурхлива рiчка, потекла. Про усяку всячину, щасливi, Гомонiли, справдi як брати, Бо коли ще трапиться можливiсть Так родинно душу одвести. Та розмова якось непомiтно Перейшла у пiсню - у журбу, Нi, ми не спiвали - заповiтне Споминали мамину судьбу. Нам та пiсня душi зогрiвала, Ми немов зливалися у нiй, Тiльки мати гiрко не спiвала, Замкнута в самотностi своїй. Непорушне, стомлена й змарнiла, Мов на тризнi, в чорному вбраннi, З нерозлучним костуром сидiла, Слухала ту пiсню, як у снi. Я в дитинствi чув, як сиротливо Мати, вiдкладаючи шиття, Ту родинну пiсню, наче ниву, Засiвала тугою життя. Чув її щолiта серед поля I над рукодiллям - щозими,- То не пiсня - материна доля, Вишита словами i слiзьми. Але, видно, вже її навiки Одспiвала мати в самотi, И ми без неї - наче без опiки Сироти, покинутi в життi. Мати в нiй викохувала зроду I народну душу, i красу,- Як же я ту пiсню до народу У простому словi донесу? Всi гуртом на маминому святi Ми її виводили, як нить, Поки не завважили, що матiр Наша пiсня - в пам'ятi болить. 6 Вже вiйна iшла до горизонту, Десь аж за Карпатами гула, Але ще так само до села Йшли безногi воїни iз фронту. I щодня, чекаючи листа, Ми ловили погляд листоношi, Наче вирок суду, в насторожi Брали пошту, зцiпивши уста. Ми жили тривогою за батька, Мiсця не знаходили собi, А найбiльше мати, що в тужбi День i нiч горiла, як лампадка. Часто, переборюючи страх, Уночi ставала на колiна Й, мов свята покутниця, уклiнно Цiлу нiч молилася в сльозах. У важкому розпачi болящо Пiднiмала погляд i без слiв Захисту просила в образiв, Кинута з дiтьми напризволяще. Всiх святих благала, щоб вони Зглянулись над нами, всеблагiї, I, немов у спiвi лiтургiї, Повернули батька нам з вiйни. Всi тодi надiялись на Бога - Iншого рятунку не було, А проте, виходячи в село, Не могли позбутися тривоги. Не було спокою й вiд облав, Що в селi тодi бешкетували, Через них i в запiчку, бувало, Страх на нашi душi полював. Засвiту вривалися до хати, Так брутально - нiби на грабiж, Мимоволi здатнi нi за грiш Будь у кого душу вiдiбрати. Де кого схопили - силомiць Брали нас тi масовi облави Й, наче арештантiв, без управи, Малолiтнiх, гнали до в'язниць. Як овець на стрижку, табунами Гнали, злi, що ми не на вiйнi,- Скiльки раз на допитах менi Добавляли вiку стусанами! Я вiд страху мовчки полотнiв, Пiдлiток - куди менi в солдати? Але кат не мiг же, щоб не дати Попiд ребра кiлька стусанiв. Вiчно пам'ятатиму, як Боков, Туполобий слiдчий i боксер, Бив мене у надцять атмосфер, Бив iз насолодою, аж цмокав! I, аби скалiчити життя, Норовив заплутати на словi,- Кулаками вчив мене любовi До свого народу i вождя. 7 Мабуть, я довiку не забуду Нi його науки, нi мети, Не добившись доказiв, без суду Хоч би костi жертвi потовкти. Вiн знущався з неї невмолимо, Вiрний i законовi, й собi, Катував, не вiдаючи стриму У своїй жорстокостi й злобi. З виробленим навиком i хистом Вiн дивився в очi, як удав,- Просто був уродженим садистом, Що усе на свiтi потоптав. В портупеї, зцiпивши камiнне Щелепи, нiкого не щадив,- Якби мiг, то б цiлу Україну В кам'янi застiнки посадив. Люто грався силою ударiв, Весь прищастий, зморщений, рябий, Може, й передчасно вiн постарiв Од патологiчної злоби. Вiн у нiй доходив до нестями. Звiдки в ньому бралась та злоба? - Кажуть, вiн, знущаючись над нами, Прагнув з себе вигнати раба. Так чи нi - нелегко вiдповiсти, Хоч питання начебто просте, Але страх, що сiяли чекiсти, Ще й тепер упевнено росте. Все святе топталося в людинi, Всiм крутили душi i хребти,- Страшно навiть згадувати нинi Те, що нам судилося знести. 8 Пам'ять болю - хто її не знає? Я згадав, як мати, ледь жива, Над листом, ковтаючи слова, Наче пташка, билася в одчаї. Завмирала й квилила над ним, Тим листом в цивiльному конвертi, Не сприймала батькової смертi, Що прийшла сповiщенням страшним. Хтось iз добротою, спiвчутливо Написав нам скорбного листа, Але нас усiх ця доброта В саме серце вдарила зрадливо. I аби позбутися того Почуття роздвоєностi - часто Мати удавалась до начальства, Щоб воно розрадило його. Та начальство, сите i здорове, Що в тилу, не нюхавши вiйни, Знало тiльки вислуги й чини, Кепкувало з маминої мови. Гiрко мати скаржилась тодi, Як воно цинiчно i зухвало В непристойних натяках, бувало, Насмiхалось з матерi в бiдi. Бачило, що мати молода ще, И обертало бiль її у жарт,- Що йому людина? - Без ножа Страдну душу краяло болящо. Я у гнiвi замкнуто мужнiв, Я мовчав, хоч все в менi кричало,- З маминої кривди i печалi Виростав, мужнiючи, мiй гнiв. Пам'ятаю, як пiсля вiйни вже З круглим штампом давнього числа Через кiлька мiсяцiв прийшла Похоронна звiстка, запiзнившись. Мати брала батьковi листи, Ридма перечитувала всоте, Щоб нiмий вiдчай перебороти - Чорну руку смертi одвести. Всоте кров'ю сходила над ними, До всього байдужа i глуха, Може, тiльки боязню грiха Вiдвернула щось непоправиме. Як не тяжко вижити було - Вижила, затверднувши, мов камiнь,- Ми тодi завважили, що мамi Перша зморшка впала на чоло. 9 Бiди ходять парами - й у мами Скоро друга зморшка пролягла, Наче свiжi скиби мiж бровами Хтось поклав упоперек чола. Але нам було вже не до зморщок, Ми їх i не бачили, мовляв, Бо тривожним голодом у горщик Переднiвок з двору заглядав. Вiн прийшов негадане - той голод, Повернувся бiженцем з вiйни И до зерна комiрчину й стодолу Вимiв ще задовго до весни. Цiлу зиму в хлягози i хуги, Гнанi ним, тим голодом, у свiт, Йшли до нас i з Брянська, i з Калуги, Йшли попiдвiконню - в недорiд. Йшли, обдертi й виснаженi, нiби Жебраки, дратуючи собак,- Як же дрiбку борошна чи хлiба Їм не дати, Господи, ну як? Ми ж не можновладцi, а господнi Страдники, як сказано в письмi,- Крихтами дiлилися, голоднi I вiйною скривдженi самi. Як могли, мирилися з їдою, Продавали рядна й рушники, I до лiта з горем та бiдою Якось перебилися-таки. Вже у полi жито квiтувало I шарiли ягоди в саду, А у нас i висiвок не стало, Перейшли на зелень - лободу. Щось внутрi скипалося у мене, Забивало дух - не доведи,- Як вона не їлась - та зелена I нудна лемiшка з лободи! Та найтяжче мучився мiй братик, Вiн же був голодний, як i ми, Плачучи i давлячись, затято Їв її, заправлену слiзьми. Вимазаний зеленню до вилиць, Мовчки їв, спадаючи з лиця,- Ми щодня на бiль його дивились, I щодня нам краялись серця. А ночами снилися плакати I портрети мудрого вождя... Але я не буду викликати Їхнiх духiв - я їм не суддя. Тi контрасти в пам'ятi - як шрами, Їх i час не витравить, мабуть,- Ще вони i в мене, як у мами, Передчаснi зморшки покладуть. 10 Похоронна, голод i, нарештi, Наче грiм на голову - арешт, Хоч тепер вже й Бог не розбере, Хто й за вiщо мучився в арештi. Серед тої тьмущi бiдолаг, Лиш пушок засiявся пiд носом, Був i я штампований доносом - Кандидат у каторжний Берлаг. Всi були приреченими, звiсно, Беззаконня мiтило усiх, Навiть той, що й рухатись не мiг, Був тодi пiд наглядом зловiсним. Кожне слово чули шпигуни, Мали вуха - сутiнки i стiни, В завмираннi цiлої країни Ми чекали кари - без вини. Суд не мiг нiкого оправдати, А чому - донинi не збагну, Всiм однаковiсiньку вину Пришивали, кинувши за грати. I нiмiли стогони й плачi, Як в глухих льохах Середньовiччя,- Недаремно падали у вiдчай Тi, що йшли на допити вночi. Недаремно, знаючи заранi, Що їх жде, прощалися з життям, Адже слiдчi, вiдданi властям, Вибивали докази в зiзнаннi. Я пiзнав як iстину їх лють У її найвищiм апогеї,- Тi кати жорстокостi своєї Вчилися в люципера, мабуть! Я не був вибагливої вдачi I звикав до слiдства та тюрми, Хоч не раз i зрошував слiзьми Маминi тюремнi передачi. Я затятий - змалку не люблю Маминих синочкiв, а в неволi, Згадуючи матiр, мимоволi Розкисав i плакав од жалю. Добре знав, як матерi ведеться, Як її не милують в селi, И гострi болi, наче вухналi, Повертались в мене коло серця. 11 Чорнi днi i думи взапертi. Карцери i допити ночами. Я, немов розп'ятий на хрестi, Припадав молитвою до мами. Бiльш, нiж мук, боявся передач, Знаючи, що мати - пiд тюрмою, Десь у черзi, стримуючи плач, Через мене гибiє за мною. Я хапавсь за грати - i очей З тої черги в щiлинi не зводив,- Скiльки мати вистояла черг На вузеньких смужках пiшоходiв! День у день тривожно, мов ключi Журавлинi, до стовпотворiння, Простягались черги в тисячi Кiлометрiв людського терпiння. Вся країна, в горi догола, Страшно, мов колючими дротами, Чергами обснована була, Смiючись i плачучи над нами. Я зустрiвся з матiр'ю на страсть. Пiсля ночi допитiв. Ще зрана. Та щаслива зустрiч, як напасть, Трапилась негадане й неждано. Я побачив матiр оддалiк. В довгiй черзi. З ношею на плечах. Серце (ледве ноги поволiк) Стукнуло - й на дрiб'язки. Як глечик. Вже у брамi, глянувши назад, Я почув, стривожений за матiр, Як iз черги мати навдогад Щось до мене крикнула в сум'яттi. Але слiдчий, гримнувши дверми, Перервав той крик пополовинi, Вiком тишi в темрявi тюрми Задушив його, як в домовинi. Страсний день - ми стрiлися на страсть, Що ж, бувають вдачi i невдачi,- Я не знав, що вже не передасть Вiн менi на свята передачi. Я мовчав, я й дихати не мiг, Знаючи, що мати за стiною, Десь у черзi, падаючи з нiг, Через мене - гибiє за мною. 12 Де я мiг подумати тодi, У кромiшнiй камерi, що згодом Будемо за чаркою всiм родом Споминати роки молодi? Ми таки здогнали їх на мостi, I тепер, на старiсть, звiдусюд, Пiсля всiх принижень i осуд, З'їхались до матерi у гостi. Наче пiсля згаслої чуми, Ще недавно цькованi i гнанi, Гоїмо в болючому єднаннi Спомини, освяченi слiзьми. Плачемо й смiємося - щасливi, Що зiбрались вкупцi хоч на день, Ми немовби маримо, лишень У якомусь дивному поривi. Всi гуртом говоримо й щомить В збудженнi збиваємося з теми,- Найчастiше згадуєм про те ми, Що донинi кожного болить. Материне свято - i, як завжди, Похоронна, голод i тюрма,- Нiби iнших тем у нас нема Чи замало зболеної правди. Та болюча правда не дає У розмовi паузи спiймати: Вже не раз пiдхоплювалась мати, Щоб усiм повiсти про своє. Я дивлюсь на неї i, завмерши, Слухаю - нi свята, нi рiднi, Тiльки бiль, що ятриться в менi, Хоч його i чую вже не вперше. Чую кожним нервом - не оглух, I нiхто оглухнути не змусить,- Все життя тремтiтиму вiд струсiв, Що iз нас витрушували дух. Ну а трус, влаштований у мами, Просто не вкладається в умi: Як вони в бездушностi нiмiй Нi за що знущалися над нами! Що їм лемент заспаних сирiт, Кинутих з постелi на долiвку, Чи ячмiнь надоднi переднiвку По снiгу розсипаний, як шрiт?! Що їм, стерши з пам'ятi торiшнiй Голод, зерно висипати в снiг?! - Каїни ж не думають про грiх, Живучи в ненавистi зловтiшнiй. Все перетрусили - до золи, Висипали з мищини квасолю, Мов не трус робили в нас, а волю Узяли за обшивку й трясли. Гiрш вовкiв - нi жалю, нi закону, Думалось, що хату розтрясуть,- I тодi не втишилась їх лють, Як знайшли у скринi похоронну. Але мати все пережила. I живе. Як iскра дотлiває. Нi на кого в серцi не ховає Нi лихого осуду, нi зла. 13 Пiсля суду, тобто трибуналу, Хоч мене судили - не її, Мати так потрапила в опалу, Що й забула злигоднi свої. Де не йшла - ввижалися фiскали, Мучилась, хай милує господь,- Так їй мною очi витикали, Хоч бери i з хати не виходь. Заглядали в душу i в минуле, Всю, мовляв, провiрили до дна,- Як тодi водилось - не забули I про конфiскацiю майна. Серед дня наїхали чужими Фiрами, немовби на розбiй, Вдерлися до хати й невмолимо Брали все, що бачили у нiй. Потоптавши людянiсть i право, Брали i пiвмiтки, й полотно, I стола, i мисника, i лаву, И саморобнi крiсла - заодно. Вiдра, ночви, кадiбця на воду, Посуд, одяг, рядна, подушки,- Все хапали "iменем народу", Навiть те, що й, може, не з руки. Лаву перерiзали - незручно Довгу рiч було їм волокти, Хоч ту лаву батько власноручно Сам зробив - i бильця, i шпунти. I коли грабiжники-пiгмеї Коїли те варварство страшне - Мати впала з розпачу на неї И закричала: "Рiжте i мене!" Ледве маму витурили з хати, Кажуть, не було на нiй лиця, А надворi лютi супостати Вже кiнчали клуню i хлiвця. Забирали збiжжя i солому, Крокви, лати, китицi старi,- Не було страшнiшого содому, Як тодi у нашому дворi. Не лишили й трухлядi на дрова, Все забрали й знищили дотла, Тiльки пси десь гавкали й корова, Тягнучись за валкою, ревла. Стала мати - пустка i руїна. Ось тобi i право, i життя. Залишилась їй лиш голостiнна Хата - безпритульне сиротя. Не судилось щастя в нiй зазнати, Марно нею тiшилися ми,- Скоро я довiдався, що мати Вибралась свiт за очi з дiтьми... Так - немовби комiть головою Кинулась в життєву круговерть,- Добре, що сама, що без конвою - Не в сибiрськi дебрi чи на смерть. Скiльки їх, святих i безборонних Благородиць - наших матерiв, Як нещасних в'язниць, у вагонах Вивезли на муки - без судiв! Тисячi, мiльйони - не злiчити, Не знайти й могил їх в чужинi,- Їхнi сльози й горе пережите Вiчно будуть ятритись в менi. Я не раз в неволi мов спросоння Чув у серцi голос молитов I благав, щоб вирок беззаконня Стороною матiр обiйшов. Беззаконня. Злочини... Де ж виннi?! Наче все робилося само. Все-таки ми вижили, i нинi З матiр'ю всi разом сидимо. Сидимо й говоримо. Щасливi. Цiлим родом - сестри i брати. Хоч на старiсть трапилась можливiсть Так родинне душу одвести. 14 Колима - усiм вона вiдома. Вже про неї складено й пiснi. Не одному з холоду на нiй Тiло й душу зводила судома. I снiги, i бескиди нiмi, Вiчний голод, каторга, сухоти,- Трудно й нинi страх перебороти Тим, хто був тодi на Колимi. В лагернiй сваволi я всi кола Дантового пекла перейшов,- Може, лиш до матерi любов Смерть мою у нiй переборола. Я не раз, готовий на дроти Кинутись, шептав як заклинання, Щоб хоч трiшки маминi страждання, Мов сакви в дорозi, пiднести. Подумки, завдавши їх на плечi, Йшов i падав, наче пiд хрестом,- Я своїм жаданням, як джгутом, Зупиняв сухотнi кровотечi. I нарештi - воля! Вiсiм лiт, Як в чернетцi, викреслено з долi, Але я вiдвик вже був од волi, Не хотiв дивитися й на свiт. Я, немов навпотемки iз нетрiв, З того свiту вибрався тодi,- Пронеслись, як шторми по водi, Тисячi сибiрських кiлометрiв. Ось i дивнi обшири степiв. Кiлька хат, подiбних, як близнята. Допитавсь, де материна хата, Й на порiг схвильовано ступив. Щось у горлi дух перехопило - Не впiзнав нi брата, нi сестри: Вiсiм лiт минуло - й з дiтвори Вигнались обоє, як стропила. Бiдна мати, кинувши телят, Пiдтюпцем примчалася iз ферми, Впевнена у тому, що тепер ми Будемо щасливiшi стократ... Тiшилась, не знаючи, звичайно, Що нам доля завтра принесе, Бо якби дiзналася про все, То, напевно б, згинула з вiдчаю. Як було дiзнатись їй, самiй Безнастанно цькованiй i кволiй, Що менi, безправному, на волi Буде тяжче,