сьол. Ще щiльнiше до нього пригорталась Грунь, нiби стелила на нiч своєму побратимовi нагрiту сонцем очеретяну постiль. Вдалинi бентежно спалахнула заграва, вкриваючи червонястими брижами задрiмалi хвилi. - Либонь, пожежа в маєтку Галаганiв? - звiвся, вдивляючись, Iван. - То горить земська всесословнiсть, - посмiхнувся Панас. - А може, вигрiває своє убоге нутро голодна воля? Такi вогненнi барви нашої iсторiї. * * * Панас залишався в Гадячi i по вiд'їздi брата. Гостював у батькiв, дарував їм утiху, працюючи в садку. Розчищав дорiжки, пiдрiзував дерева. Ходив до Гадяцького повiтового училища, згадуючи навчання в ньому. Одноповерховий, оббитий вiтрами будинок нагонив смуток. Таким вiн був, напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросiй Метлинський. Зайти в школу не наважувався. З вулицi пiзнав i клас, i парту, на якiй сидiв, добуваючи незначну освiту, щоб з нею вирушити по шляху службового життя, заповiданого батьком. Братовi Iвановi пощастило навчатися в унiверситетi, а вiн ось застряв на канцелярськiй та бухгалтерськiй роботi... Закiнчились уроки. Галасливою юрбою пiдлiтки вивалились на вулицю. Коли школа спустiла, Панас Якович увiйшов у розчиненi дверi, зустрiв сторожа, який, зобачивши срiблястi гудзики на одязi вiдвiдувача, вклонився. - До пана директора? - запитав. - Їх благородiє вже пiшли... Нема нiкого в школi. - Добре... Я сам погляну... - То, значить, ви будете паном левiзором? Заходьте, а я побiжу до директора повiдомлю. - Не треба... - То як хочете. В мене все порядком. Не пiдметено. На це не зважайте. Вiники забрала директорова служниця. Так наказали панi директорша. А нових я ще не нав'язав... Ще щось розповiдав сторож, але Панас Якович не слухав. Увiйшов у клас. Пригадав, з яким благоговiнням десять рокiв тому переступав цей порiг. Пiзнав свою колишню парту, сiв на давно насиджене мiсце. Сторож заглянув, знизав плечима i, прикриваючи дверi класу, промовив: - Сказано, левiзор... Висiв той самий царський портрет, що запам'ятав його з першого дня навчання. Тодi вивiшено було пiд ним Манiфест 19 лютого 1861 року про скасування крiпаччини. Завчали напам'ять. Висить i тепер, хоч i обсиджений мухами. Сам директор колись перевiряв знання царських прорiкань. Але не кожен з учнiв мiг назвати всi високi титули iмператора. Директор такого ставив на колiна пiд портретом. Пригадався випадок, коли учень збився на словi й, замiсть "самодержець всеросiйський", вимовив "самовержець свiйський" та ще, розгубившись, почухав себе нижче спини. Директор спочатку зблiд, а потiм побагровiв, схопив за вухо, привiв його до царського портрета i вiдшмагав бiдолаху лiнiйкою по тому мiсцю, де чухався. З нерадiсними думками повертався. Це ж тут навчають хилити задурманенi голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого, рiдного. Ой краю мiй, краю пишної вроди, волелюбної пiснi, запашної, як польовi квiти, мови! Чиїми незграбними руками тебе недбало заковано на поталу лиходiям, ненависникам краси i волi? Чому б не стати самому вчителем? Може, передав би свої скорботи й шукання дiтям. Може, виховав би чуле серце i гнiвнi думи, щоб смiливо глянула людина на своє минуле та задумалася про майбутнє. А це найголовнiше у вихованнi громадянина. Гiрко посмiхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освiту в повiстi "Iван Федорович Шпонька i його тiтонька". Ще ходив до бiблiотеки, заснованої на громадських засадах Драгомановим та Iваном Рудченком. Вiднiс туди i свої книги, привезенi з Миргорода. Якась невидима сила в'язала Панаса з цим мiстом чоботарiв, гончарiв, ковалiв. Це були не тiльки справжнi майстри, а й дотепнi розповiдачi легенд та притч. Переказували про сподвижника Хмельницького - ватажка Кiндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорiя Грабянку - козацького лiтописця. Бiля кожної корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати їхнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й тяжку долю сiроми. Панас ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулi до пiснi, до всього, що звеличує душу, пiдносить її над сiрою убогiстю. Народжувалися бажання словом пробуджувати пригноблених, як закликав Шевченко: "Я на сторожi коло їх поставлю слово..." За кiлька днiв лагодився в дорогу. Вранцi приїхав фурман. До Полтави вiд Гадяча верстов сто двадцять. Тихий ранок не вiщував чогось особливого. На горищi клопiтливо воркотiли, прокинувшись, голуби, а на високiй пожовклiй осицi закаркали ворони. У тому карканнi наче крилося якесь вiщування. Так стародавнiй Див сiяв тривогу, обзивався до князя Iгоря, коли той виступав у похiд на половцiв. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена вiд працi мати, втираючи сльози краєчком хустини, що прикривала посивiле волосся на головi. Дарувала на щастя синовi рушничок. - Це рушничок з посагу моєї матерi... Родовий рушничок. Все життя берегла його. А тепер вiзьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу. - Спасибi, мамо, голубко моя, - цiлував матiр. Пiдiйшов батько; говорив поважно й багатозначно: - Щасти тобi, сину, i в дорозi, i на службi. Служи чесно, слухай начальникiв, не гордуй. Хай на тебе й насваряться, а ти покорися. Де треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твiй батько прослужив чесно свiй вiк по канцелярiях, не вкрав копiйки, а заробив трудом. А на старiсть таки маємо й хату, та i садочок, та й поштивiсть вiд людей... Служи, корись... Заслужив уже колезького реєстратора, а там i до губернського секретаря дослужишся... Вiтер рвонув останнiми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготiла бричка. Виїхали за мiсто. Вiддаля прощально визирав серед горбiв та комишiв грайливий Псьол. Панас зiйшов з брички, шанобливо поглянувши на мiсто, яке забрало чимало рокiв молодостi. Рука потяглася до скриньки. Витяг рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишнi узори. Червоний колiр єднався з чорним, наче радiсть iз журбою обiймалися, стелячись квiтами та пiвниками. Були вони, як нiколи ранiше, милими й рiдними, нiби пророчили втiху та скорботи на невiдомих шляхах i роздорiжжях. Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Нiби жмутки сонячних променiв лягли туди. Нарештi й сам сiв. Конi помчали, помiрно вибиваючи копитами одноманiтний дрiб. У такт йому фурман щось мугикав собi пiд нiс. Добрi конi йшли прудко, пiдтюпцем. Бричка помiрно гойдалась, колихаючи думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячi вiд брата i батькiв. А над усiм виринали постатi тих чоловiкiв, що перестрiли в дорозi бiля яру. Переїхали вже латаними дерев'яними мостами i через Ташань, i через Грунь. Лiси, байраки, степове роздолля. Не одна пiсня й легенда народжувалися тут. Та не тiльки легенди, а й билицi. Нагонив страху панам i купцям Гаркуша з своєю безстрашною ватагою. Запитав фурмана: - Про Гаркушу чув розповiдi? Що кажуть про нього? Запитання припало до душi фурману, i вiн охоче розговорився. - Про Гаркушу тут кожен пастух знає. Такого смiливця та вродливця, мабуть, уже не з'явиться. Хiба в пiснi тiльки можна почути. Його й бiс уночi обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха i свого сотника покинула. Нiби чарiвником був той смiливець. З'являвся несподiвано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Вiн не був розбiйником. Душа в нього щира, козацька. Коли побратається з ким, то не зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер нема таких... Либонь, тiльки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибiру... - А хто той Гнидка? - Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповiдають, що тiльки в казцi можна почути. - Страшне? - Кому страшне, а кому - примарне, як сон рябої кобили. Хай бояться пани такого, як кози вовка... Бiдна голова сей Гнидка був! На все вдатний, чи до ремества, чи до роботи якої. Сам чоботи шив, у млинi знав дiло, i стрiлець з його запальний був! Обiдили його неправим судом, землю вiдiбрали. То вiн почав пиячити, злигався з пройдисвiтами i став лютим звiром-розбiйником. Одно iм'я Гнидки наводило жах на всю округу. А вiн i добрий був. Дуже любив свою жiнку, заступався за бiдноту. Останню сорочку знiме з себе й оддасть нужденному... Ще довго розповiдав фурман рiзнi Гнидчинi пригоди, але Панас уже не прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка - дуже цiкавий суб'єкт як для етнографа, так i психолога... На мiй погляд, Гнидка - безталанна дитина свого вiку, скалiчений виводок свого побиту, пригнiченого усяким панством... Де одно зогнива, там починає iнше заражатись, i при вонючiй духотi, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому. I от починає вiн боротьбу за своє мiсце, за своє право на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освiти, де знайдеш його у тому непроглядному мороцi, який сповива усе i усiх? А тут устає таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. I кидається чоловiк, як звiрина, на все..." Ось уже й Опiшня, прославлена горшками та сливами. Опiшнянськi вози, зверху обплетенi лозою, як просторi ясла, можна зустрiти не тiльки на шляхах Полтавщини, а й за її межами. Розвозять опiшнянськi гончарi свої вироби, а з ними спритнi молодицi торгують свiжими та квашеними сливами. Тут, на цих глиняних баюрах, вiд роду до роду живе, бореться за життя дотепне, життєлюбне опiшнянське плем'я. Здавна опiшняни звикли мандрувати. Адже недаремно опiшнянський гончар Олексiй Хромий став побратимом Степана Разiна! Нагодувавши та напоївши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки. Тепер дедалi частiше доводилося проїздити через дубовi лiси. Стоять дуби столiтньою сторожею, криючи в своєму гомонi згадки, нiби таємницi, шепочуть про iсторiю пригнобленого люду. А ось i прославленi диканськi велети. Про них згадав i Пушкiн: Цветет в Диканьке древний ряд Дубов, друзьями насажденных; Они о праотцах казенных Доныне внукам говорят... Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого голосу. Чув у ньому набагато бiльше сказаного поетом. Хто повiдав тим дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали таємницi?.. Дуби шумлять, шумлять... Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду криє кожен з них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до жiночого монастиря, могла б розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль... Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався найстарезнiшим велетом. Владно, нездвижно стоїть вiн, сперечаючись своєю могутнiстю з палацом Кучубеїв, з пишною аркою, пiд якою проїздив "благословенний". А в гущавинi лiщини причаїлася стара церквиця, до якої сходилась колись козацька сiрома. Сонце, низько лягаючи на захiд, щедро обсипає червонястим промiнням шорстке листя. Те промiння всотує в себе велетенський дуб, угамовуючи невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу... По шляху з наближенням до Полтави частiше зустрiчалися подорожнi. Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть на продаж свою силу, а може, i вроду. Ступала ж тут нога й незабутньої подруги. В думцi бринiли скорботно слова її матерi: "Будете в мiстi, вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос, почути недомовлену казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить вловлював у шелестi дубiв звабливий голос, що ронить надiї в розкриту для почуттiв душу. Пригадалось... Це трапилось весною, коли з неба щедро лилося золото сонця i земля вдягалася в пишнi, барвистi шати. Iшов з нею заквiтчаною першими польовими квiтами степовою дорiжкою. "Ти - польова царiвна", - тихо говорив. Стала, випросталась. На чолi нiби 'забринiли колоски пшеницi, а очi увiбрали найяснiшу блакить неба. Тодi в її голосi пiзнав мелодiю повенi на Пслi... Сутiнками кутався шлях. Потомленi конi уповiльнювали ходу. - Ось уже й Полтава, - обiзвався фурман. Вечiрньою пiтьмою мiсто зустрiчало подорожнiх. При-марно помережанi лiхтарями вулицi крили в собi таємницi. Наче виповзала кудлата потвора iз теменi, блимаючи тьмяними очима. Полтава... Мiсто слави i безслав'я... Мiсто тридцяти церков, пам'ятникiв i розкiшних будов. Мiсто п'ятнадцяти тюрем i сорока шинкiв. Полтава - стародавнє мiсто... * * * Невеликий пiд солом'яною стрiхою будинок 14 на Монастирськiй вулицi належав небагатому дворяниновi Осипу Адешелiдзе. Кiлька вiкон з пофарбованими в синiй колiр вiконницями виходили на тиху, порослу споришем вулицю, що слалася вниз на долину в пiднiжжя Монастирської гори. На неї виходило й вiкно кiмнати, в якiй оселився Панас Рудченко. У протилежний бiк вулиця вела до центральної площi мiста, оточеної колом державних будинкiв. Своїми колонадами вони змагалися з пам'ятником Слави, поставленим у центрi розкiшного дубового парку. Щоб дiстатися сюди з Монастирської вулицi, треба обiйти архiєрейський сад, на тiнявiй алеї якого причаїлася древня церквиця, яку вiдвiдував колись полковник Пушкар - сподвижник Богдана Хмельницького. Цiєю дорогою о дев'ятiй годинi ранку простував Панас Якович на службу щоденно. На хвилину зупинявся бiля розлогих дубiв i вчасно з'являвся до полтавського казначейства, де влаштувався працювати помiчником бухгалтера. Повертався з роботи о четвертiй, лягав перепочити на канапцi, бiля якої повiсив подарований матiр'ю вишиваний рушничок. У першу недiлю пiшов оглядати мiсто. Зiр приваблювали не крамницi, в яких кишiли люди, а краєвиди, що вiдкривалися з гори вiд собору. Серед дiбров i лугiв химерно вигиналася, звиваючись вужем, Ворскла. Мовчазне високе небо вкривало своїм спокоєм ледве осяжну зором далечiнь. Ось нiби виринула з надр землi, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи задимленою пащею. Вперше Панас Якович спостерiгав таке диво. То мчить поїзд по нещодавно прокладенiй через Полтаву залiзницi Харкiв - Кременчук. Перша залiзниця з'єднала Полтаву з промисловими i торговими мiстами. Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далi - до залiзницi. На станцiю прибув пасажирський поїзд. Багато люду вийшло з вагонiв - купцi, ремiсники, чиновники, жандарми. Пiдiйшов до паровоза. Велетенська машина чмихає паром. На машинi вештаються машинiст i кочегар. Не встиг гаразд розглянути, як загудiв паровоз i поїзд рушив. Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе вона моїм землякам? Чи перемога розуму заяснiє волею i добробутом для народу? Чи, полегшуючи працю, вiддасть та машина свою силу народнiй справi, чи, може, ще посилить гноблення? Ось промчав товарний поїзд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса", "пшениця", "борошно". Загуркотiв поїзд по мосту через Ворсклу, лише показав свiй невловимий хвiст. Повертаючись, Панас зупинився на Подолi, де було пристановисько чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним голосiнням, що виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки та гомiн степових вiтрiв. Занепокоєний думками, пiшов на Монастирську гору, з якої небо здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби зомлiла в барвистiй позолотi, заколисана тишею. Країна прозорого неба, плiдних садiв, родючих нив, тихих рiк i приязного сонця. Країна тяжких зiтхань, жiночої скорботи, гомiнких пiсень i таємничого шелесту вiкових дубiв. Любов синiв до неї увiнчана тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не стискаючись до болю? Тут, на змiну древньої стоянки скiфiв - скотарiв та хлiборобiв - оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв, половцiв i зазнали руйнiвної навали татаро-монголiв. Минали столiття, й пiдiймалась з руїн стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави. Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його архiтектурi читав iсторiю мiста, пiзнавав у мистецькому лiпленнi й рiзноманiтностi форм епоху козацького ренесансу на Українi Недаремно славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищiй горi саме в роки визвольної вiйни українського народу проти iноземного панування. З високої, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя. Не раз ступала на цю гору нога Iвана Котляревського. Малював цей монастир Тарас Шевченко. Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i на пiвдень. Ледь лелiє в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до своїх кучерявих берегiв задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з цiєї гори побачив широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду. Вiдчував, як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати її? Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високої мети, до якої лежить давно наболiла душа? Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв громадянин, що нiс скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка посивiле волосся та розкуйовдженi вуса надавали йому вигляд якоїсь стихiйної впертостi й незалежностi. - Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. - Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi. - Недавно став тутешнiм. - Отож... Милуєтесь красотами Полтавщини? - Цi красоти для всiх... - Не всi їх розумiють... - Вам виднiше, якщо ви справдi музикант. - Я лиш любитель... Граю на скрипцi. Керую хором, любительським оркестром. Мене звуть Гордiй Павлович Гладкий. - А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомi, - подав руку. Несподiваний знайомий видався говiркою привiтною людиною. - Ходжу оце на саму гору i там граю. Здається, мелодiйнiше звучать струни. Сиджу собi та граю. Нiби й ковила нагинається вiд звукiв, i хмари пливуть повiльнiше. Вловлюю думкою навiянi вiтром мотиви, а струни пiдхоплюють їх, народжуються звуки. Iнодi сходиться молодь послухати мою гру. То для мене велика честь. - Заздрю вам... - Не заздрiть... Я самотня людина. Оце найщирiша моя подруга, - показав на скрипку. - А ви граєте на чомусь? - Граю на власному серцi, та роздумах тяжких. - То невловима музика... А на якомусь знаряддi? - Трохи бренькаю на гiтарi. - То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожної субот там збирається наш гурток. Граємо, спiваємо. Кому що... Розмовляючи, Гордiй Павлович дiйшов аж до будинку на Монастирськiй вулицi. - До зустрiчi в клубi... - Прошу завiтати до моєї кiмнати, - роздумуючи, запросив Панас Якович. Гордiй Павлович завагався, але спокiйний, доброзичливий погляд спiвбесiдника переконав його. - Добре... Не заперечую. До розкiшних домiв не заходжу, а пiд солом'яну стрiху можна. Увiйшовши в кiмнату, гiсть звернув увагу, що на столi лежало чимало книг. Упав у вiчi "Кобзар". Рука простяглась до нього. - Ви читаєте Шевченка? - Не тiльки читаю, а й знаю напам'ять бiльшiсть його творiв... Прошу сiдати. Гордiй Павлович стояв, оглядаючи кiмнату. Вiдтак запитав: - Який твiр Шевченка вас найбiльше вражає? - Увесь "Кобзар", а найбiльше западає в серце "Заповiт". - "Заповiт"? - перепитав гiсть. Розкрив футляр, витяг скрипку i заграв. Полились звуки, яких ще нiколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось могутнє, схоже на ридання, благаюче простору, волi. - Шкода, що не можу на скрипцi передати басову партiю та композицiю для хору. - Хто створив цю музику? - Писав мотиви я, а творив народ. - Гордiй Павлович грав, доспiвуючи голосом: Серед степу широкого, На Вкраїнi милiй... - Ви композитор? - Нi! Лише любитель... Музика є безсмертним даром, голосом душi. Народ, що породжує великих поетiв, носить у собi й велику душу. Вона проривається в словi й музицi. - Погляд гостя замрiяно лягав на струни. - Я довершую цю композицiю. Приходьте, послухаєте, як виконуватиме її мiй хор. У моєму бiдному життi досить i цього... А далi хочу стати мандрiвним скрипалем. Подругою менi буде оця голосна супутниця, - потряс скрипкою, - бо щирiшої не судила доля, - звiвся, заховав скрипку в футляр. - До побачення. Я непосидючий музикант. - Так швидко залишаєте? Може, я не виявив гостинностi, - нiяковiв Панас Якович. Спасибi... Я вдячний за те, що послухали мою композицiю. Ходив би вiд хати до хати i награвав цю мелодiю. До зустрiчi в клубi. Приходьте!.. Залишившись на самотi, Панас Якович довго ще ходив по кiмнатi, сiдав до столу, пробував писати. Бринiв в уявi мотив, що його почув вiд композитора. * * * Служба в казначействi забирала багато часу. Але вiн звик до бухгалтерської роботи, знаходив у нiй самодисциплiну й ретельно виконував обов'язки. До того ж був переконаний, що навiть крiзь чиновницькi окуляри можна в рахунках, бухгалтерських книгах пiзнавати навколишнiй свiт. Тому фiнансовi справи вiв не тiльки як бухгалтер, а й як соцiолог, що вивчав у цифрах новi явища економiки та полiтичного життя. Коли повертався з роботи, то нiби перероджувався. Читав "Отечественные записки", твори Островського. Брат надсилав йому свої переклади оповiдань Тургенєва та "Перегляд лiтературних новин", якi готував для львiвського журналу "Правда". Довгими зимовими вечорами сидiв за столом не чиновник Панас Рудченко, а письменник Панас Мирний. Нiкому не признавався про своє друге прiзвище. Вiдчув у ньому своє друге народження й прозрiвання. Iнодi ходив до клубу чиновникiв, коли запрошував його Гордiй Павлович Гладкий. Не мiг не пiти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордiй Павлович познайомив його з двома вже лiтнiми громадянами. - Це мiй учитель i композитор Алоїз Вячеславович Єдлiчка, - Гордiй Павлович повiв рукою, злегка вклонившись. - Будьмо знайомi, - Єдлiчка привiтно посмiхнувся. В його очах проглядали лагiднiсть i доброта. Посивiле, пухке, як шовк, волосся на головi, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибинi сiрих великих очей свiтилось натхнення. - Iм'я композитора менi вiдоме, - Панас Якович тепло потиснув руку Алоїзу Вячеславовичу. - А це наш гiсть, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков. - Не називайте мене гостем у Полтавi. Тут я бiльше перебуваю, нiж в Одесi, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з своїми друзями, - твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитiсть вiдчувалась у його чiтких рисах. Борода i вуса в мiру пiдстриженi. Темнi очi привертали увагу своїм впевненим поглядом, коли зводив їх на когось. Напiвпосивiле густе волосся, подiлене рiвним продiлом, стовбурчилось на головi. - Чув i про вас, Дмитре Павловичу, як учасника колишнього Кирило-Мефодiївського братства, - Панас Якович дивився просто у вiчi Пильчикову, нiби пiзнавав щось рiдне в ньому. - То ви можете бути цiкавим спiвбесiдником, коли нагадуєте менi минуле. Пильчиков охоче розповiдав про свої зустрiчi з Шевченком, Костомаровим, Кулiшем, про студентську молодь. - Тягне мене до молодi й тепер. Тому не залишаю педагогiчної роботи. Одвiчнi юнацькi шукання чогось нового, вимрiяного омолоджують i нас, лiтнiх людей... - Це iстина, - додав Алоїз Вячеславович. - Я знаходжу багато вiдради як педагог, навчитель музики й спiвiв. - Такiй благороднiй справi варто служити, - задумливо промовив Панас Якович. - Свiт iстини найбiльше пiдвладний педагогам, якщо вони щиро вiддають себе справi. - А ви? - запитав Пильчиков. - Я бухгалтер... - Кожна праця благородна, коли її чесно виконувати. - Так, але... - Зовнi я теж скорше назвав би вас педагогом... - Так-так, - додав Єдлiчка. - Вiдчутна iнтелектуальнiсть... Тим часом пiдiйшов Панасiв знайомий по казначейству. Це була середнiх лiт людина. Гладко причесане темне волосся на круглiй головi, м'язисте, опукле, добре поголене обличчя, живi карi очi, що крили в собi улесливу посмiшку, говорили про спритнiсть i самовпевненiсть, умiння привертати до себе увагу з першого знайомства. - Прошу познайомитись. Це - Роман Iванович Мазевич. - Будьмо знайомi, - очi в Мазевича забiгали, наче мали вистрибнути з хитро примружених повiк. Вiн намагався тримати себе iмпозантно, вирiвнюючи гладкi плечi. - Кажуть, що має бути цiкавий концерт? Нашому Тарасовi присвячений? - Мазевич наголошувув на словi "нашому". Пiднялась завiса. Полилась пристрасна, розлога мелодiя, полонивши увагу слухачiв: Як умру, то поховайте... Пiдхоплює увесь хор. Прокидається незбагненна своєю глибиною людська душа. Гармонiйно злагодженою гамою почуттiв розвихрюються в звуках слова: Серед степу широкого, На Вкраїнi милiй... У величнiй мелодiї обзиваються гомоном вiковiчним - Лани широкополi, i Днiпро, i кручi... Чути, як "реве ревучий", рокоче грiзну пересторогу тим, хто намагається скувати його нездоланну силу. Поволi рокiт спадає, i, нiби в повенi широкiй, хвилею котяться заповiтнi велiння: I мене в сiм'ї великiй... Пiсня затихає. Пильчиков пiдводиться, аплодує. За ним встає й Панас Якович. - Талановито... Хвилююча композицiя. Вперше так у музицi зазвучав "Заповiт", - мовить Єдлiчка. - Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися сльози. - Пригадав, як живого, буремного Тараса. - Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич. Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у арсеналi своєї мудростi... На сценi знову виступають спiваки, виконується "Хустина". Ллється тиха мелодiя, пройнята смутком жiночої самотностi. Єдлiчка хвилюється. - Чудово, Алоїзе Вячеславовичу! Ваша композицiя чарiвна, - тихо говорить Пильчиков. Завершується концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини столiть, з буремної козацької минувшини, з пiдземелля, замурованого й замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то благанням, то нестримними прагненнями життя i дiяння. Рокочуть струни народну немеркнучу славу. По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили друзi. Панас Якович прощався з ним та з Єдлiчкою й Пильчиковим. - Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, - запитливо поглянув Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку. Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли через парк до Монастирської вулицi. Багатослiв'я супутника стомлювало задумливого Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних сутiнках i ронило на землю перший журавлиний клич. - До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку. - Чому так? - Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв. - Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн, конаючи, квилив... - То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило? - Цiкавило... - До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник. Мазевич подивився вслiд, хижо посмiхнувся. О, почекайте! Гордуєте Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись та прислухаючись. * * * Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили свої вiти, прислухаючись до жебонiння бистроплинних ручаїв, що вiддавали всю свою напругу повноводному роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновленої сили, що наповнювала помисли i мрiї. У службових справах їздив до Гадяча. Привiз стiльки вражень, що годi було їм дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку, про його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина великої волi пiдiймається своїм хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя пiдневiльне зв'язує руки. Нема простору. Шлях до соцiальної правди тернистий - послався нетрями i байраками. Як перейти їх, щоб не збитися на манiвцi? Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову iз своїм начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого треба, їм аби їсти, спати, чухмаритись, красти. Життя їх невибагливе... Невибаглива й мова. Рабам не потрiбна рiдна мова. Якою завгодно можна навчити їх розумiти найнеобхiднiше - хлiб, вода, нiч, спати, лаятись тощо... Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд батога раб тiкає, батiг гонить його на роботу, батiг є моральною заповiддю". Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i в душi приниженого раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному звичаї, в мудростi народнiй, що складається цiлими поколiннями. Треба писати. Писати не про рабiв, а про закованих невiльникiв, що здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i героїзм. Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе їх у свiт широкий мислi й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасникiв i нащадкiв. Писати, щоб пiзнали себе замордованi, приниженi, приборканi темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям горить i спопеляє запеклi серця. Слово, повите любов'ю, гнiвом i материнською нiжнiстю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець Самсон здвигнув колони ворожi. День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав писати. Народжувалась велика розповiдь про лиху долю людини, зрощеної серед ланiв зеленокрилих, купаної у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет героя великого твору. Вирiзьблювався його характер, що увiбрав дух нескоримого народу, його iсторичне буття. Але поки що все це мрiї. А зараз треба писати нарис i розповiсти в ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма найменшими деталями. Назвав його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазiя допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили впину. У змаганнях, боротьбi думок минали веснянi днi. На службi помiчали задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити до нього Мазевич. Лише вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника. Вечорами довго сидiв за столом у своїй кiмнатi. Писав, писав, писав. Якось зачув кроки пiд вiкном. Нiби хтось зупинився i зазирнув крiзь прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути? Тихо. Може, то вiтер жартома вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав. У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков. - Привiт вам, Панасе Яковичу, з Києва! - Ви були в Києвi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям, бо ж не все поштою можна пересилати. - Отож... Тому прошу одержати передачу з Києва. - Що? - Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу. Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч. V". Перегорнув сторiнки поезiї. Ось "Рожа" Федьковича. А далi вiрш "Українi", пiдпис "Панас Мирний". З хвилюванням перечитував. - Вас вразила поезiя "Українi"? - запитав Пильчиков. Замiсть вiдповiдi Панас Якович допитливо поглянув, нiчого не сказавши. - Вiрш хороший - Хто ж той Панас Мирний? - цiкавився Пильчиков. - Про це мiй брат не говорив? - Нi. А ви не знаєте автора? - Знаю... Але це таємниця. - То ви не скажете? - Не скажу... - Це менi подобається... Виходить, ви вмiєте берегти таємницi? - Робiть висновки... - Я вже зробив. - Якi? - Тi, що робили ми колись у Кирило-Мефодiївському братствi. - Але й на засiдання вашого братства потрапив провокатор i видав учасникiв. - Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, - Пильчиков замовк, чекаючи, що скаже Панас Якович. - Про що ви вели розмову в Києвi з нашими друзями? - запитав Мирний. - Про важливi справи... Розмовляли i про вас, Панасе Яковичу. - Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував, наголошуючи на кожному словi: - Ми дiти єдиної громади... Останнi слова насторожили Панаса Яковича. - А далi що? - Далi те, що київська "Громада" має поширити дiяльнiсть у Полтавi. - Уже були спроби, але... - Так... Потерпiли... Тепер з бiльшою конспiрацiєю треба вести дiяльнiсть. Нам належить дещо запозичити вiд народникiв, що смiливо виступають за свої iдеали. - Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або навiть у роззявлену пащу ненажерливого дракона. - Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви. Багато говорить нам досвiд нашого земляка Волховського. Написанi ним, разом з Прижовим, прокламацiї внесли збудження... Волховський вiдсидiв два роки у в'язницi. А зараз, як я довiдався у Києвi, вiн нелегально в Одесi знайшов спiвдружбу з енергiйним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакцiї породжують новi хвилi протесту. Визвольнi iдеї швидко сприймає студентська молодь. - У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху. - Я багато рокiв працюю з молоддю. Серед старшокласникiв є багато мислячих i непримиренних юнакiв. Це двадцятилiтнi ентузiасти, шукачi чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв. Я вас познайомлю з цiкавими людьми. Але це буде пiсля моєї подорожi за кордон. - Ви їдете за кордон? - Так. Є невiдкладнi справи. Вам вiдомо з преси, що цього року вiдбувається всесвiтня виставка у Вiднi? - Вiдомо. То що ж? - Є нагода поїхати на виставку i зупинитися у Львовi. Там органiзується товариство iменi Шевченка. Раптово хтось постукав у дверi. Панас Якович вийшов i швидко повернувся з Мазевичем, який, переступивши порiг, розкланявся, подав руку Пильчикову, пiдiйшов до столу i поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою. - Це подарунок вам, Панасе Яковичу, i поздоровлення. - Яке поздоровлення? Вiд кого? - Вiд мене... Вiд Романа Iвановича Мазевича, - манiрно випростався. - Поспiшаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що таємно довiдався. - Не розумiю... - Коли не розумiєте, то поясню... Довiдався, - притишив голос Мазевич, - довiдався, що у сенатi вже розглянуто справу про надання вам чину губернського секретаря, - останнi слова вiн вимовив з притиском. - Прощай тепер, колезький реєстраторе, берiмо вище! Ось незабаром дiстане посаду старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподiваюсь, тодi згадаєте й про свого сослуживця, кроткого Романа Iвановича Мазевича. Оце принiс печиво з найкращої кондитерської... Виготовлено на заказ... Можна й чайку попити, - посмiхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевiв зiр на книгу i обома руками схопив її. - Це новий журнал? "Правда"? Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, - нанизував слова, як в'язку бубликiв. - Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, - почервонiв Панас Якович. - Цiкаво, цiкаво, - стрiляв очима то в один, то в другий бiк Мазевич, нiби розбризкував наповнений вщерть келих улесливостi й облуди. - Цiкаво... Навiть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такi книги. Завжди щось вичитаєш i про бога, i про царя. Хе-хе-хе... Хiба не правду я кажу? - Залиште книгу, - Панас Якович забрав у нього "Правду". - Вона випадково до мене потрапила. - Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такi книги тiльки випадково можуть потрапити до рук його благородiя губернського секретаря, - змiнив тон на серйозний. - Я, мабуть, невчасно завiтав? Мовчите? Ну й мовчiть, а я пiду собi. Досить менi й того, що привiтав вас... Печиво хай вам для услажденiя... Прощайте! - як вихром понесло його до дверей. На порозi зупинився, помахавши затиснутим у руцi кашкетом. Шельмовито зиркнув широко розплющеними очима, вийшов. - Завжди отак непрохано-несподiвано з'являється i щезає, як мара, - Панас Якович роздратовано поглянув услiд Мазевичу. - Принесло його. - Стерегтися треба таких доброзичливих добродiїв. Його улесливiсть огидна. Вiд неї псятиною тхне. Пiдозрiло вiн зацiкавився журналом. Ваш брат Iван Якович доручив передати його особисто вам у руки. - Спасибi. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому надрукований свiй вiрш. - То ви пiдписали його прiзвищем Панаса Мирного? - Так. То мiй псевдонiм. Пiд ним я буду конспiруватися. Лише близьким друзям дозволено знати про це... - Чудової Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному! - Пильчиков зачитував останнi рядки вiрша: Щоб на твоїй нивi Зацвiли ще й святi квiти Науки й любовi! - Вiтаю... Ця несподiвана ластiвка хай принесе добрi надiї, - Пильчиков загадково дивився на Мирного. - Не залишайте розпочатої лiтературної працi. Дар слова несiть для народного блага. Хай зiллється у вашiй особистостi Панас Мирний з Панасом Рудченком! - Хотiлось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нинi гiркотно удостоєним звання губернського секретаря. - Раджу не розмежовувати в собi Рудченка од Мирного., Обидва прiзвища пригодяться для нашої спiльної справи, - у поглядi Пильчикова не згасала запитлива усмiшка досвiдченої в життi людини. - Охоче служитиму нашiй справi обома прiзвищами. Але Мирний у менi сягає думками, мрiями широких обрiїв... Вимальовуються контури народного соцiального роману. i Ще треба добути життєвого досвiду. - Для цього треба iти в народ. * * * Пiдвищення по службi не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу вривався неспокiй, наче буревiй вихрив думками, i вони прагнули вирватись на простори, лягали на папери новими рядками. Розмови про розбiйника Гнидку переломлювались в уявi i набували творчого осмислення. Герою вирiшив дати iм'я Чiпки. А як назвати твiр? "Розбiйник", чи "Розбiйник Чiпка"? Вирiшив назвати "Чiпка". Описав життя здiбної, енергiйної, вразливої, нiжно люблячої i разом з тим гнiвної, волелюбної, мстивої людини. Шлях вiд пiдпасича громадської череди - до жорстокого розбiйника, описаний у повiстi, здавався занадто спрощеним. Хотiв дiстати пораду. Тому надiслав рукопис братовi в Київ. Той вiдповiв, що вивчає написане i що його оповiдання про дiвоче безталання - "Лихий попутав" -. уже друкують у "Правдi". Ця звiстка була несподiваною, бо Панас Якович хотiв ще доопрацювати оповiдання. Новi спостереження, роздуми породжували широку тему жiночої трагедiї. Колись, читаючи Чернишевського, не мiг зрозумiти слова "повiя". Тепер розумiв. Не раз спостерiгав, придивлявся в мiстi до жiнок, яких доля штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим про освiчених людей, що одягають простi свитки i йдуть до народу. Пiти б i собi, бо замало вiддаля спостерiгати за життям, що десь вирує за стiнами загороднiх дворiв, у вогких пiдвалах, темних завулочках. Збратався з цiєю думкою, i вона ставала жагучою, невсипущою. Годi було розвiяти її. Вона химерно, до болю гостро ятрила уяву. Добув убрання, яке носять звичайнi мiщани, прикажчики. Натяг низько на лоба кашкета, загорнув обличчя аж до носа кольоровим шарфом i, щойно вечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю. Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати у своєї юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архiєрейський сад, постояв бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину, протиснувся аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв добре пропахнути ладаном. Для конспiрацiї... Вийшов, попростував садом. Мiсяць, таємниче посмiхаючись, визирнув, засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi алеї. Деiнде мерехтять лiхтарi, наче куняють самотнi вартовi. Часом забринить людський голос, дрiбно розсиплеться жiночий смiх, ударяючи по струнах напруженої уваги. Пестливий смiх... У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи. Прислухався до нього, сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а при нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть. Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi. Поволi розходились люди. Опустiли алеї. Повiльно й тоскно минав час, наче калiка добирався на цвинтар. Уже осипалося листя на деревах i настирливiше вiтер наспiвував прощальну мелодiю. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на опустiлi алеї. Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку. Хвилини самотностi наливали келих терпкої, як терен, гiркоти. Раптово за стiною почулися звуки фортепiано, нiби хтось прийшов на допомогу i кинув якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля раз