Юрiй Мушкетик. Обвал ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ повiсть довжиною в двадцять днiв День перший Точнiше, вечiр. Розпочалася ця повiсть увечерi двадцять дев'ятого липня тисяча дев'ятсот вiсiмдесят... року. А може, вона розпочалася й значно ранiше. Скажiмо, сiмнадцять з половиною рокiв тому - саме стiльки рокiв зараз Едиковi, моєму молодшому сину. Або снується вона цiлих сорок рокiв i має довжину мого життя. А iнодi менi здається - вона взагалi не має початку. Як не мають початку бiльшiсть людських дiянь па землi. ...Валiзи запакованi: Люба складає у великий полiетиленовий пакет яблука, помiдори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб сказати, чи не в космос вона споряджає пас, але Едик зупинив мене ледь вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'їмо - викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба - справдi, як iграшковий заєць з накрученою пружиною. Торкни - не зупиниш. Я гарячкове перебираю в думцi, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, пiдручники. Пiдручники - насамперед. Едик знову показує менi очима: може, взяти карти? Мабуть, вони нам не згодяться, а втiм - хтозна. В Едика - дуже виразнi очi, мої очi, великi, голубi, i розумiємо ми один одного з пiвногляду. Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магiчне жартiвливо коло, в якому нам дуже хороше i в яке не впускаємо нiкого, навiть Любу. Так, так, навiть Любу, та, зрештою, її найперше; Люба почуває, що вона - за колом, i через те гнiвається. А пас уже давно захопила гра, i ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мiй зам, бажає удачi, я посилаю його "к чорту" (нiби це я здаватиму екзамени, а не Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися вiд нього. Едик здогадується, хто дзвонить: двiчi стукає но столу кулаком - кiсточками пальцiв. Я беззвучно смiюся. Мiй зам - справдi дуб. Отако, зi смiхом, ми пересiваємо на це решето всiх. Навiть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на сцену театру, сiли й ведемо вдвох дiалог. "Ну й п'єса нам попалася". - "А що ж ти хочеш? Автор..." I Едик виразно стукає по столу. "А режисер?" Знову два удари. "А директор?" "А публiка? Поглянь на гальорку. А бельетаж?"... Ми уявляємо, яка панiка вчинилася за кулiсами, як iз жахом розбiгається партер, поки i його не "сопричислили" до тiєї ж категорiї дубiв-пелинiв, i заходимось од смiху. Менi неймовiрно подобається Едикiв смiх. Ми розумiємо, що декому, наприклад, Любi, наша вигадка здалася б песмiшною, але вони - поза колом. Мабуть, Любi трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи блазнiвське, а трохи чарiвне, чимось схоже на оте гоголiвське, окреслене Вiєм, коло; я розумiю її: сам колись ходив по зовнiшнiй орбiтi подiбного кола. Це було тодi, коли Люба почала брати Едика на дитячi ролi в п'єси, у яких грала сама. Тодi її поймали справжнi великi гордощi - мати i син грають матiр i сина, грають чудово, - вона мовби пiдносилася над буднями життя й... трошки надi мною - засмиканим ординарним лiкарем районної лiкарнi. Свiт мистецтва не знає районiв, високi душi спiлкуються поза часом i простором па всiх паралелях i меридiанах. Коли вони з Едиком поверталися з Будинку культури i сiдали удвох вечеряти, Люба якийсь час ледве чи й помiчала мене, їй доводилося докласти зусиль, щоб остаточно спуститися па цей, не завжди вмiло вимитий мною, лiнолеум, за цей посмугований кухонним ножем стiл, до цих магазинних, товстих, пружинних, що з них витiкає руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали їх, збудженi, згадували якiсь сцени з щойно баченої вистави, мистецький азарт грав па їхнiх обличчях. Я ж сидiв, неначе виготовлений iз пап'є-маше. Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рiшуче вiдмовився ходити з Любою на репетицiї та вистави. Я й сьогоднi доконечно не знаю, чому вiн порвав, як кажуть у високому мистецькому свiтi, зi сценою. Адже спочатку вельми втiшався тим. I не пам'ятаю жодної невдачi, жодної прикростi, якi б спiткали його на сценi. Маю деякi пiдстави тлумачити Едикову вiдмову трохи iнакше: вiн зрозумiв, iцо став мовби iграшкою в Любиних руках, що все це врештi-решт не до кiнця серйозно, одна гра є лише часткою iншої гри. I хоч я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення їхнiх пiзнiх мандрiвок, опiвнiчних вечер на кухнi, його вiдмова стала мовби нашою першою з ним солiдарнiстю, чоловiчою й сiмейною, нашою спробою окреслити свое, нехай i примарне, коло, те гiрко образило Любу, й вона довго не могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим i зараз, хоч водночас трошки й радiє: адже це її син i її чоловiк мiцно тримаються за руки. I нехай ми в якомусь своєму космiчному колi, але те коло - не зовсiм справжнє: на грiшнiй землi, у власнiй квартирi ми тупаємо смиренно i її велiння сповняємо ревно. Люба сiдає на краєчок стiльця. Вона сувора й урочиста. Ми теж напускаємо на свої обличчя вiдповiдного виразу й сiдаємо на стiльцi. Проте Едик не може приховати усмiшку. Та усмiшка, здається менi, не ображав матiр, скорше прощає їй старорежимнi забобони. - Пора, - тихо ворушить ледь пiдфарбованими губами Люба. Вони у неї невеликi, в мiру повнi, чутливi. I сама Люба ще досить молода жiнка, тонка в талiї (стежить за собою), струнка, у неї дуже гарне бiляве волосся, яке хвилею опадав їй на плечi. Можливо, я трохи пiдмальовую власною уявою цей портрет, бо й досi трiшки закоханий у дружину або хоч у пам'ять про ту дiвчину, з якою колись стояв на мосту над рiчечкою Криiгичанкою, але так про неї кажуть усi мої знайомi. При тому Люба певна себе, умiє якось так триматися, що викликав у всiх повагу. Я розумiю, що в очах чоловiкiв (менi здається, що вони пасуть мою Любу очима) безнадiйно програю поруч iз нею: у мене й статура не молодецька, черевця, правда, немає, але вiсiмдесят два кiлограми при зростi метр сiмдесят три - теж немало, i почала проглядати пролисина, i зморшки на лобi та обличчi (весь вiк Люба менi казала: не морщ лоба, будуть зморшки, на її й вийшло); а саме обличчя - темне, неначе я не лiкар, а бригадир рiльничої бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рiдкий i чорний, як смола, з бiлими нитками сивини - людського бабиного лiта. Щоправда, зараз я важу не вiсiмдесят два кiлограми, а сiмдесят сiм. Сiмдесят сiм, i ще й далi втрачаю вагу. Сам не знаю, вiд чого. Щось у мене сталося з легенями - не лiкарський вислiв, але iнших слiв я не знайду, жоден наш лiкар не мiг поставити остаточно дiагноз, рентген же дав якусь темну пляму... Темно-сiру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навiть у думцi. Декотрi мої колеги радили лягти на клiнiчне обстеження в онкологiю, але я вiдмовився. Признаюся, я не вiрю в реальнiсть їхнiх пiдозр. Та й усi iншi аналiзи заперечують можливiсть такого дiагнозу. Скорше всього це наслiдки запалення легенiв, на яке перехворiв минулого року. Звичайно, я не можу зовсiм абстрагуватися вiд тих химерних думок. Тiльки невiгласам здається, що лiкар почувається майже безсмертним, що лiкарський фах привчив його до думки про смерть. Працює у нашiй лiкарнi старий невропатолог. їх четверо лишилося з курсу, i коли помер ще один - четвертий - вiн три днi не виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психiку. А люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навiть учора... Прийшов до мене шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекидає через власну хату, а в очах - страх, неначе розлитий по чистiй водi мазут. Вiн мене переживе разiв три. Дивиться, як на Iсуса Христа, який може зробити чудо. I я зробив. Тiльки-но сказав, щоб одягав штани й бiльше не приходив, вiн аж пiдстрибнув, побiг i вже за порогом забув про новоявленого Iсуса Христа. А цей Iсус - рiч звичайнiсiнька - зовсiм не безсмертний. Вiн тiльки не допускає до критичної подiлки тiєї чорної думної хмари, вiдсовує її, тримає на овидi. А з неї крешуть i крешуть блискавицi, i попiлюють вони... прямо в серце. Я захопив iз собою рентгенiвськi знiмки легенiв. Покажу в Києвi якомусь свiтилу. У тролейбусi ми з Едиком знову скоморошили, хоч i непомiтно для iнших. Менi чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен пiдтримувати Едикiв бойовий дух. Увiйшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, вiн нiкого не помiчав, усiм своїм виглядом показував, що не звик їздити громадським транспортом, i Едик легенько постукав кiсточками пальцiв по стiнцi тролейбуса, а тодi ще й помахав рукою вгорi. Я кивнув головою - "звичайно ж, дуб, тiльки високий". Люба намагалася приструнити нас поглядом, але це їй не вдавалося. Вона пошепки вiдчитувала нас за несерйознiсть, легковажнiсть. Особливо мене, Я трiшки здивувався: невже не розумiє, що я вболiваю за сина не менше, нiж вона, а все це просто бравада? Справдi, думаю про перше серпня, й менi аж протягом вiє попiд серцем. Сам не розумiю, чому: ну, не поступить зараз, поступить пiсля армiї, i наплювати менi, що там подумає хтось iз колег, знайомих: нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболiваю за Едика, як переживе це вiн. Такий не впевнений у синовi? Начебто нi. Проте не знаю, не знаю. Знаю тiльки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо щiльний контакт, i менi вiд цього гарно. Я взяв вiдпустку й хочу присвятити її синовi. ("Присвятити" - з високого штилю, цей грiшок за мною водиться, в молодостi навiть писав вiршi). Не вiдаю, чим я йому зможу допомогти. Математику майже забув, от хiба що по лiтературi... Лiтературу люблю i знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те, що я шанований у мiстi лiкар, головний лiкар лiкарнi; ми на рiвних сперечаємося з ним про "Цвiт яблунi" Коцюбинського, "Вечiр у Вiзантiї" Iрвiна Шоу. Ось i вокзал. Едик схопив обидвi валiзи й попрямував до виходу. Вiн у тролейбусi - вищий за всiх, його русявi кучерi понад усiма головами. Кучерi мовби пiдпирає голуба водолазка, менi вiн дуже подобається в нiй. I сама водолазка теж. Люба принесла їх йому на вибiр - аж три (де допинає в нашому мiстi це закордонне ганчiр'я, я не знаю й досi, одного разу принесла й менi майку, звичайну майку, тiльки називається якось по-iноземному, ще й з манюсiнькою дiрочкою пiд рукою, i правила за неї знайома сто карбованцiв, я ледве не пошматував ту майку), на однiй вишкварював оркестр якихось патланiв, на другiй хизувалася зеленоока смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста. Едик вибрав третю. Люба дрiботить поруч зi мною i охкає, що син пiдвередиться; шепоче, що я поганий батько, не жалiю його, а я йду, посмiхаюся в думцi й милуюся Едиком. Високий (метр вiсiмдесят два), широкоплечий, вiн ступає широко i впевнено, й натовп розбивається об нього, як весняна повiнь об хвилерiз. Ми йдемо в його кiльватерi... Едик занiс валiзи до купе й одразу ж подався з вагона, гукнувши, що бiжить купити мiнеральної води на дорогу. Я чомусь не зовсiм у те повiрив, а Люба приклеїлася лобом до вiкна, й на обличчi в неї закарбувався вираз, як у тих хлопцiв зi Скотленд-Ярду, про яких писав ще Конан-Дойль. Принаймнi вона менi уявлялася саме так. Але i я не втримався, заглянув через Любине плече. Встиг побачити тiльки голубу сукню та рудувату кудельку, яка спалахнула, неначе вогник над неопалимою купиною, а далi той вогник затулила широка Едикова спина. Я знаю цю дiвчинку, точнiше, не знаю, бачив її кiлька разiв з Едиком, - маленька, мiнiатюрна, майже iграшкова i дуже гарна личком, решту iнформацiї одержав вiд Люби: Катя, дочка завуча школи од другої дружини (перша дружина померла), вiдмiнниця, заступник комсорга школи. Iнформацiя вичерпна, Люба виповiла її без ентузiазму, але й без особливої тривоги. I дивиться на синове захоплення, як на дитяче, зрештою, так дивлюся на те i я. - Покладайся на Аркадiя Васильовича, - наставляла мене Люба. - Вiн зробить усе. Готель замовить теж... Цей Аркадiй Васильович видавався менi особою майже мiстичною, опрiч усього, я не дуже вiрив, що вiн захоче чимось допомогти. Зрештою, з якої речi, хто ми йому такi: двоюрiдний брат Любиної подруги! Десята вода на киселi. Люба бачила його один раз - приїжджав до нашого мiста й зупинявся в сестри, пили шампанське i їли шашлики. Я чомусь на ту вечiрку не потрапив - мабуть, куняв на якiйсь нарадi або був у вiд'їздi. Одначе Люба каже: Аркадiй Васильович зробить все, що тiльки зможе. А можливостi його не малi - завiдуючий чи заступник завiдуючого навчальної частини iнституту. За день до нашого з Едиком вiд'їзду вона розмовляла з ним по телефону, вiн сказав, що зустрiне нас на вокзалi. Я страшенно не люблю будь-кого зобов'язувати. Я не вмiю вiдплачувати, але тут уже нiчого не вдiєш. - Пошуруй, може, ще когось знайдеш (мене рiзонуло "пошуруй", я нiколи не чув од Люби такого слова). - А до того свого однокурсника сходи обов'язково. Заступник мiнiстра! Щоправда, вiн не по навчальнiй, а по курортнiй частинi. Все одно - заступник. - Люба знає втричi бiльше за мене. Розвiдслужба у неї поставлена на широку ногу. Чого не зробить мати для свого сина! - Може, запроси його на лiто до себе? На виноград i грушi. - Кого, ректора? - Не клей дурня. Миколу. Все-таки вчилися разом. Навiть жили в однiй кiмнатi. На такiй висотi чоловiк! - Нашим виноградом можна труїти мишей... - Це ж тiльки привiд. Не забудь поздоровити його з орденом. - З яким орденом? - уже щиро здивувався я. - Та я ж тобi показувала газету. Нагородили групу лiкарiв. Його - орденом "Знак пошани". - Це ж - три мiсяцi тому. - Нiчого. Ти ж його вiдтодi не бачив. - I треба йому нашi запросини, якщо вiн вiдав курортами. - А може... Для цiєї... екзотики. Твое дiло запросити. Я мовчу. Я не знаю, як менi бути. Може, справдi поздоровити Миколу? Але ж це принизливо. Коли нагородили - не поздоровляв, а тепер, як став потрiбним... Засмоктало пiд серцем. Починаю сердитись, воднораз менi стає соромно. Не знаю чому. Щось тут не гаразд. Чи в моїх думках, чи в тому, про що думаю. Мабуть, у моїх думках, у менi самому. Я не заздрю великим, тим, що на портретах у коридорах медичних установ та сторiнках пiдручникiв. Мабуть, через те, що їх уже немає i що вони - на недосяжнiй височинi. А от успiхи живих, надто декого з тих, з ким учився, мене iнодi дратують. Миколинi, зокрема.- Мабуть, через те, що я не вiрю в його подвижництво i в його талант. Був хитреньким пронозливим студентиком i висунувся на пустомельствi. Правда, на буряки, на крос зголошувався першим, ще й iнших закликав. Першим виступав пiсля доповiдей на зборах. А патологоанатомiю складав тричi. Може, я помиляюся щодо Миколи Поляка? Може, я чогось не добачив у ньому або вiн змiнився? Я ще заздрю Iгорю Хворостяному, але то iнша заздрiсть, то - таки талант од бога, i членкора йому дали не за вправи у красномовствi. Колись i я лелiяв честолюбив! мрiї. Колись i я сподiвався... А нинi заспокоївся. Якимись нiкому не вiдомими чуттями збагнув, що оце - моя вища точка: кандидат медичних наук, головлiкар мiської лiкарнi. Головлiкарство менi нав'язали. Я знаю, що воно повисло на менi гирею, але несу його, як хрест. Як ото кажуть - гидко їсти, шкода кинути. Ще можна б напружитися, потягнути з себе жили, i виборов би докторську! Пiд пенсiю. Щоб отримати диплом, вправити його в рамку, повiсити на стiнi й показувати внукам. Дивiться, шибеники, їжте манну кашу, й ви такими будете. Докторська дисертацiя вже нiчого не додасть. Лiпше б написати та опублiкувати ще кiлька статей. Менi чогось трохи не вистачило. Як тому стрiльцевi, що так нiколи й не виконав норму майстра. Кулi лягають у вiсiмки, дев'ятки... Не вистачає однiєї одинички. Але в тому-то й рiч, що ота одиничка варта iнших сотень i тисяч. Так само стрибуновi не вистачає кiлькох сантиметрiв до заповiтної цифри. I не вистачить. Бо тодi б одразу всi стали чемпiонами. Я втямив це й собi i заспокоївся. Проте це не означає, що я опустив руки i вiдклав гвинтiвку. Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокiйно набираю кiлькiсть очок, на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени, стабiльнiсть i майже не буває зривiв. Ми з Любою вийшли и коридор - до купе зайшли i почали розташовуватися двi молодi жiнки. Двi смаглявi чорнявки в квiтчастих косинках i рясних сукнях, їм рокiв по тридцять, замолодi, щоб я пiдбивав клина, й застарi Едиковi. Тьху, верзеться казна-що старому дурневi. Он Едика й досi немає. Люба нервує, вийшла з вагона - до вiдходу поїзда лишилося сiм хвилин. Всiма своїми кiлограмами я повис на блискучiй ручцi, зсунув униз вiконну раму. Прибiг захеканий Едик з однiєю пляшкою води. На перонi Люба поглядала на годинник. - Котлети... найперше поїжте котлети, - поспiшливо давала останнi вказiвки.Ковбаса може полежати. I слухайся Аркадiя Васильовича.- Дзвякнули буфери, роздушили ще якiсь її слова. Вагон повiльно покотився по рейках.- Дивися ж, тiльки з щитом, - казала вона мовби жартiвливо, а в очах стояла строга темнота. У тiй темнотi я блукав не раз. Я i любив i проклинав її водночас.- Iнакше - краще не вертайся. Менi стало украй прикро. Вперше за останнi днi. Я розумiв, що означали Любинi слова... О, вони мали безлiч значень. Мусиш зробити будь-якою цiною. В тебе там знайомi, друзi. Використай їх на повну катушку. Вмри, а свого досягни. Iнакше ти не чоловiк, а ганчiрка. Iнакше я зневажатиму тебе до кiпця життя. Я навiть не оджартувався: мовляв, якщо на щитi - менi вже буде байдуже. I жарт не смiшний, та й не хотiлося. Чомусь запекло пiд серцем. Хiба можна виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? I взагалi, хiба можна класти такий тягар у душу рiдної людини? Чи навiть у будь-чию душу. Адже моя душа й так... i так розiпнута на ста вiтрах. Я теж люблю сина. З iншого боку - я не послiдущий негiдник. А хто я такий насправдi - не знаю. Вважаю себе порядною людиною. Але усi вважають себе порядними людьми, навiть лютi крадiї i зрадники. Тiльки в них трохи iнша фiлософiя порядностi. Люба вже майже бiгла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору i вбiк пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не мiг розiбрати її слiв, та не вельми й напружувався. I враз менi сплив на думку соромiцький анекдот... "Маша, не зраджуй..." - кричить чоловiк, проводжаючи дружину на курорт, i бiжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що менi аж щелепи звело. Я навiть озирнувся, чи Едик не прочитав моїх думок? На щастя, вiн не телепат. Менi звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь у моїй думцi повернувся проти мене. В життi я часто намагаюся рятуватися гумором, але цього разу мiй настрiй пiдупав одразу на кiлька подiлок, як ртутний стовпчик на погану погоду. Ми зайшли до купе. Обидвi жiночки, вже переодягненi в спортивнi светри та спортивнi штани, скромно сидiли в кутку на однiй лавцi - їхнi мiсця були вгорi. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув бiлу пластмасову ручку радiо - передавали спортивний огляд. Вiн не спортсмен, але дивиться спортивнi передачi, я їх дивлюся теж;'i хоч це таки досить нудна справа - бiгти до одних ворiт, щоб за пiвхвилини вернутися назад, але принаймнi нiколи не можна вгадати, чим усе скiнчиться, м'яч там iнодi забивають i в свої ворота, в усьому ж iншому ми наперед знаємо кiнець. У книжках, у фiльмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках i навiть у самому життi. Думка тривiальна, але, на жаль, справедлива. Обидвi жiночки теж iз цiкавiстю слухали спортивнi новини. Потому вони пили чай (ми з Едиком вiдмовилися), а тодi шепотiлися у своєму кутку. Обидвi - гарнi собою, одного вiку, одна крупнiша, тiлистiша; такi собi двi лисички, двi подруги й, напевне ж, пройди, було видно по очах - лукавих, розжоханих iнтимними таємницями. Я уявив, як вони стрiляють ними десь у барi, на пляжi, якi саме таємницi вiдкривають одна однiй, i посмiхнувся. I не мiг вiдгадати, хто вони й чого їдуть до столицi, а зав'язувати дорожню розмову не хотiлося. З якогось часу я помiтив, що не люблю дорожнiх знайомств, хоч, пам'ятаю, колись кидався па першу-лiпшу, звернену до мене в поїздi, фразу, як мисливський пес на хазяйський поклик "апорт". Тодi я ще чогось сподiвався вiд таких знайомств i вiд мандрiвок. Жiночки почали лаштуватися спати, вони не просили нас помiнятися мiсцями, розправили простирадла на верхнiх полицях, i тодi Едик швидко пiдхопився, запитав, чи не заперечують вони, якщо вiн ляже зверху. Легко обiперся об полицi, кинув угору своє молоде тiло. Я визнав його приклад гiдним наслiдування - тiльки брався вгору по двох вмонтованих збоку приступках. I знову ми переглянулися з Едиком i залишилися вдоволенi один одним. Потiм обговорювали спортивнi новини, робили прогнози на гру нашої збiрної по футболу в свiтовому чемпiонатi. Ми не говорили про екзамени, переговорено досить, та й там, на мiсцi, цих розмов по уникнути. В купе було душно, страшенно душно, вентиляцiя чи не була увiмкнена, чи не працювала. Едик нагнувся й дiстав зi столика пляшку з водою, вiн пив просто з горлечка, запитуючим лiвим (праве закрите пляшкою) оком, чи залишити менi, я кивнув, щоб пив усю, але вiн одiрвав од рота пляшку й передав менi. Ми ще з пiвгодини читали. Я - однотомник Габрiєля Маркеса, Едик - газету. Я, здається, у його вiцi газет не читав. - Тату, - покликав Едик. - Гов, - так простецьки, трохи пародiйне вiдгукуюся я на його поклик, коли ми обоє у доброму настрої. - Послухай, що пишуть про наш пивзавод: "Перевiркою встановлено, що в усiх пляшках присутнi стороннi рiдини. Кiлькiсть стороннiх домiшок - 100 %. З колективом пiдприємства проведено виховну роботу". Ми обоє регочемо. Смiються i жiнки внизу, вони теж чули, що прочитав Едик. Едик часто зачитує менi подiбнi журналiстськi перлини, у нього якась особлива здатнiсть вiдшукувати їх. Та й, признатися, я всiх отих статей не читаю. Едик закинув газету в сiтку, прикрiплену над полицею, лiг на правий бiк i заснув. Жiнки внизу, очевидно, теж потомилися вiд своїх таємниць, уже передивлялися їх на екранах снiв. Я вимкнув свiтло i враз провалився на дно глибоченної криницi. Я знав, що не засну, й не намагався неволити себе. В поїздах я не сплю майже нiколи. Поїзд летiв через наповнену прохолодою нiч, погойдувався, хилитався на стрiлках вагон, плямами свiтла в заштореному вiкнi мелькали станцiї. I думки мої пролiтали, вихопленi з пiтьми прожитих рокiв, i я чомусь не мiг зосередитися на жоднiй з них. "Доїдемо, доїдемо, доїдемо", - стукотiли колеса; "екзамени, екзамени, екзамени", - вiдбивали вони свiй ритм; "всегаразд, всегаразд, всегаразд". Стукiт колiс можна трансформувати в яке хочеш слово чи й слова. На сусiднiй полицi тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним рiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я такої рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його. Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi їй прогнозували, що буде дочка, вона вже навiть пiдiбрала їй iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж вона. Я ж похвалявся своїм знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався своїми манюнiми пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й зараз iнодi бачаться тi iдилiї... З крана у ванну падають краплi, а на днi вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик чекає на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшує на шворцi в кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть заплiскує серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати. Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час Люба вдавала, що син i далi байдужий їй, але то вже була гра, Люба опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiнується. "I-i-i" - тиче пальчиком - дай. "Ням-ням" - їсти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко ходив у кiно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класi я вперше побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости, його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком, ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi. ...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в'ється кучерями. Ох, не одна бiлявка чи чорнявка заплутається в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже спокiйний, урiвноважений. Вiн читає серйознi книжки, прочитав навiть Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн любить книги з серiї "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського, Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я їх перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при мiсячному затемненнi, вiд якої iнодi стає моторошно. Едик сперечається зi мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не часто блукаємо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглинає мене всього, та Едик i не вельми охоче розповiдає про те, що думає i що його цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо радiсно, що це почуття освiтило нас. "Миїдемо, ми-їдемо, миїдемо", - стукочуть колеса. Тiльки чомусь менi здається, що поїзд iде в зворотному напрямку. В темрявi менi завжди здається, що я вертаюся з пiвдороги туди, звiдки виїхав. Щоправда, у ешелонi iнколи переставляють тепловози i перший вагон стає останнiм. Але навiть якщо ми зараз їдемо у зворотному напрямку, менi гарно на душi. Хоч трохи й тривожно. Можливо, ранiше я занадто остуджував Едиковi пориви, адже намагався триматися по-бать-кiвськи суворо, а в останнiй рiк просто висiв над його головою. Я вимагав, щоб вiн прочитав усi рекомендованi в пiдручнику твори, - чомусь думав, що вiн, як i старший син, пiде вчитися на фiлологiчний факультет педагогiчного iнституту в нашому мiстi. Адже математика не захоплювала його, i знав вiн математичнi дисциплiни для вступу до технiчного вузу недостатньо. Ми i вчителя наймали, Едик ходив до нього пiвтора року, трохи вирiвняв оцiнки з математики, але вона, математика, так його й не прикохала. А менi чомусь дуже хотiлося, щоб хоч один син став iнженером. Може, ще й тому, що за моєї молодостi з нашого села тiльки один хлопець - учительський син - вивчився на iнженера, i всi вчителi ставили нам його за приклад. А Едик раптом, за два мiсяцi до випускних екзаменiв у школi, заявив, що хоче стати лiкарем. "Пiду, тату, по твоїх слiдах". Так i сказав. Я неймовiрно розчулився й воднораз стривожився. А чого, власне, менi тривожитися? Що з усiх математичних дисциплiн в атестатi стоятимуть четвiрки? А може, то твердi четвiрки? Того, сказати по правдi, я не знаю. Що не помiчав у ньому схильностi до лiкарської професiї? А в чому це мало проявитися? В тому, що не перев'язував, як свого часу я в селi, поламанi сусiдською палюгою лапи курчатам, не гоїв телятi гнояки на спинi й не брав у руки вужiв? Так де ж вiн мiг проявити себе подiбним чином! Дурниця все це: звичайно, лiкар починається з любовi. З любовi до людей, зi спiвчуття, з поваги до їхнiх страждань, iз бажання допомогти. Я впевнений - Едик усе це розумiє i йде до медичного iнституту за покликом серця. Хлопець вiн розумний i зважив усе. Розумний, ерудований i гострий на розум i слово. Коли, бувало, Люба намагалася спровадити Едика на вулицю, я їй заперечував: "Мало тобi одного", - i вона вмовкала. Справдi, нашого старшого нам вистачило трохи не на двi неврастенiї. Обтiпав вiн нам нерви, як коноплi на терницi. Вовка i вчився через пень-колоду, i до класного керiвника ми втоптали дорогу - то його помiтили за шкiльною смiттяркою iз сигаретою - дим з-за тiєї смiттярки валував, аж вчителi думали, що там щось горить; то дiстали десь закордонний журнальчик i понаклеювали голих хлопцiв у зошити дiвчатам; то побилися з хлопцями iз сусiдньої школи. Не мали ми з Любою спокою i пiсля того, як вiн вступив до педiнституту. Знову ж таки вчився погано, часом приходив пiзно, й вiд нього пахло "бiомiцином". А потiм записався до мотогуртка, i ми кожного дня чекали, що нас покличуть до лiкарнi, а то й до моргу. Вiн i справдi двiчi перекидався з мотоциклом, одного разу йому зчесало на плечi шкiру i вивихнув руку. А якось зник, i не було його чотири днi. Ми подали у мiлiцiю на розшук. Його знайшли в сусiдньому районi. Повiз додому в село на багажнику мотоцикла студентку-бiологiчку. Я й зараз пам'ятаю тi чорнi днi у нашiй квартирi. Ту тривогу, той туман, що згуск майже до трагiчного болю. Тi думки, якi передумали з Любою... Про швидку рiчку Дике Устя, i про Десну, i про важкi вантажнi автомобiлi, якi розбивають на нiчних дорогах мотоциклiстiв у млинець. Вовку привiв у дiм мiлiцiонер. Позаду йшов Короткий - прокурор, iз Короткими ми часом зустрiчаємо Новий рiк i Першотравень. Короткий вiдпустив мiлiцiонера й сказав: "Бий. Я прокурор, вiн не зможе поскаржитися". Я двiчi вдарив Вовку по обличчю. Життя й далi пiдсовувало нам несподiванки. Одначе не всi вони були неприємнi. На четвертому курсi Вовка одружився на журналiстцi, що приїхала до нашого мiста на дипломну практику. Одружився проти Любиної, та й трохи проти моєї волi. Вина сама прийшла в наш дiм. Зараз Вовка працює в школi, й директор ним не нахвалиться. Я не знаю, що сталося, яким чином вiн так перемiнився. I пояснюю все одруженням. Ася, невiстка, взяла його в руки. "Кириченко, - так вона кличе мого сина, - ти що, знову вмостився бiля телевiзора? Ану кроком руш по картоплю". I Кириченко покiрно пiдводиться, бере двi авоськи й чеше до овочевого магазину. Я люблю свою невiстку, хоч мене чомусь трохи ображає оте "Кириченко". Менi здається, я своїй Любi кликати так себе не дозволив би. Ася - життєрадiсна, рухлива, як ртуть, але надто категорична, строга. "Кириченко"... Тодi її очi чимось нагадують очi моєї Люби, а тонкi губи складенi в шнурочок. В Асi менi не подобаються тiльки губи, губи i рот, вiн у неї дуже великий i трохи хижий. Але це вже спостереження не по моєму, а по Вовчиному профiлю. Проте iнодi менi хочеться думати, що ота перемiна у Вовцi не є докопченою заслугою однiєї Асi. Просто то був бунт молодостi, кипiння сил, скованих мiською квартирою, схоластичною шкiльною наукою та нашими батькiвськими нудними нотацiями. Вовка не сприймав будь-якої неправди, фальшi, хоч, мабуть, i сам не знав, як i де потрiбно шукати правду, та й не вельми мав право обстоювати її. Так чи так, але там, де нинi в моєму серцi Вовка, - благодатна тиша, i тиша в його двокiмнатнiй кооперативнiй квартирi, яку тiльки зрiдка порушує строгий окрик: "Кириченко!". Всi менi кажуть - я щасливий батько. Як на нашi часи - то й вельми. Блукаючи думкою по синовому та невiстчиному домi, я несподiвано заснув. День другий Скажений, напружений, розжоханий, як автомобiль на крутому вiражi пiд час змагань. На вокзалi нас нiхто не зустрiчав. Ми простояли на перонi чверть години, а тодi взяли валiзи й поволокли їх до довгої черги на таксi. Щоправда, попервах я навiть зрадiв, що Аркадiй Васильович не зустрiв нас. Я не люблю, коли мною дрiбно опiкуються, не люблю товариства незнайомих людей. Та й з якої б речi вiн нас зустрiчав? Двоюрiдний брат Любиної подруги! Наобiцяв чортзна-чого пiсля чарки коньяку! Ми поїхали в готель. Це був старий готель майже в центрi мiста, на тихiй зеленiй київськiй вулицi. У готелi сказали, що номер нам справдi замовлено, але з дванадцятої години, а до дванадцятої нас не приймуть. Зараз була тiльки десята. Водночас день наступав, пружина розкручувалася, i якщо я загаюся, вже її не стисну. Хiба що розкручу земну кулю в зворотний бiк - як у отих фантастичних романах, що їх читає Едик,- i час полетить в зворотному напрямку. Сьогоднi - п'ятниця, завтра i пiслязавтра в установах вихiдний день, а в понедiлок уже екзамени. Ми вийшли з Едиком у скверик - маленький зелений трикутник на розi двох вулиць, i я сказав синовi, щоб чекав мене тут, на дванадцяту годину я повернуся. "Менi потрiбно заглянути до мiнiстерства в своїх справах",- коротко пояснив i побiг ловити таксi. Таксi не було, я зупинив чорну "Волгу" i попросив шофера пiдвезти. Великий, сивий, тiлистий, схожий на мiнiстра шофер мовчки схитнув головою. Боже, як менi не хочеться зустрiчатися з Миколою Поляком! Моя душа вже наперед зморщилася, як старий не-мащений чобiт, ще й там хлюпає щось слизьке й драглисте. Я пояснюю собi це тим, що доводиться зустрiчатися саме з Миколою Поляком, який одного разу вимагав виключити мене з комсомолу за те, що я не пiшов на комсомольський крос. Це було за два днi до стипендiї, а я жив майже виключно на неї. За мене заступилася декан. Я й зараз бачу її погляд, спрямований па мої великi, розбитi парусиновi черевики жовтого кольору, i фарба задавнiлого сорому й вдячностi заливає менi щоки. Декан була молода жiнка а вiночком кiс на головi - тодi такi вiночки були моднi. Вона, звичайно, нiчого не сказала про черевики, а запитала, чи зрозумiв я свою провину i чи побiжу наступного разу. Я пообiцяв оббiгти по меридiану всю земну кулю. Тодi я мiг їй пообiцяти все. Як же я тепер розмовлятиму з Миколою? Звичайно, за двадцять п'ять рокiв, вiдколи ми закiнчили iнститут i вiн перебуває па високих адмiнiстративних посадах, вiн тричi забув про той крос i, мабуть, зняв з дистанцiї тисячi ота-ких-от невдатних кросменiв... Микола уявлявся менi схожим на оцього шофера, тiльки що з бiльшим черевцем. Це ж вiн з пiвгодини протримає мене у своїй приймальнi, а далi викаблучуватиметься, мов колишнiй купчик, якому вдалося купити дворянство. Лiтня, майже пенсiйного вiку секретарка сказала, що заступник мiнiстра зайнятий, звiльниться, мабуть, не скоро, але якщо я конче хочу його побачити, можу зачекати. Я сiв на стiлець навпроти дверей. Аби погамувати хвилювання, роззирався по приймальнi. Велика кiмната, полiрованi меблi, кiлька телефонiв на приставному столику i багато картин на стiнах. В основному пейзажi. Я сам адмiнiстратор i вже трохи навчився оцiнювати господарiв кабiнетiв по їхнiх приймальнях. Знаю гаразд, що сам я - адмiнiстратор кепський, i це легко вгадати по моїй приймальнi, у якiй дуже часто немає секретарки або вона з iншими дiвчатами, медсестрами, трощить за канцелярським столом яблука, п'є чай, точить по телефону теревенi, i нiхто не може до мене додзвонитися. Лiда - секретарка дуже вродлива, мої знайомi на вечiрках жартома пiдколюють Любу, а Люба вдає, що ревнує. Секретарку пiдбирав не я, вона дiсталася менi вiд мого попередника. Я чомусь нiяковiю перед Лiдою - сам не знаю чого, адже у мене i в гадцi немає чогось такого, що б виходило за межi службових стосункiв. В гадцi немає, а може, я просто не допускаю того нагору, не допускаю зусиллям волi, i Лiда щось вгадує? Адже на деяких секретарок деяких начальникiв я дивлюся iншими очима. Теж, звичайно, не зовсiм нахабними, але можу дещо уявити хоча б за вiдомими анекдотами. Тими анекдотами я гребую, але щось вiд них залишається в пам'ятi, до того ж, як менi здається, Лiда трохи кокетує зi мною. Мабуть, вона кокетує зi мною, як зi своїм начальником, вади i недосконалостi якого знав. Проте перед незнайомими вiдвiдувачами Лiда видає мене за строгого начальника, й вони заходять до мене настраханi та настороженi. Я не завжди розвiюю цю їхню упереджену думку. До того ж трапляється, що й справдi зриваюся, вибухаю, можу наговорити прикростей, iнодi не зовсiм гаразд пам'ятаю, що казав, а потiм страшенно переживаю за це й соромлюся того свого вибуху. Я знаю, таке не личить лiкаревi, та ще й адмiнiстраторовi, але не завжди можу стриматися. Надто, коли розпiзнаю, що хтось використовує мою м'якiсть, "катається на менi" (Люба), чинить моїм iм'ям неправду. Я на службi нерiвний, не маю певної лiнiї поведiнки, то напускаю на себе начальницьку строгiсть - тримаюся так якийсь час, бо таки вважаю, що повинен матися суворо завжди, - то знову забуваюся й вступаю зi своїми пiдлеглими в панiбратськi суперечки та розмови, вiдтак знову влаштовую нагiнки "для профiлактики". Нагiнок тих нiхто не боїться, до того ж я часто пiдкреслюю, що моя адмiнiстративна iпостась тимчасова, всi ми, колеги й друзi, повиннi радитися, вирiшувати все колегiальне. Одначе з часом зрозумiв: це теж не все правда, людина - то таки людина, комусь вона симпатизує бiльше, комусь - менше, i всi те вловлюють тонко; так, я часто раджуся з колегами, а останнє слово за мною, я вислуховую думки багатьох, але намагаюся переконати їх в правильностi моєї, бо вона, таки моя, визрiла в моїй головi, здається менi найправильнiшою. Ото на тому й кiнчається весь мiй демократизм, така його цiна. Я це розумiю, але переiнакшити себе вже не можу. До кабiнету з червоною папкою пiд пахвою зайшла суха, як тараня, в сiрого кольору костюмi жiнка, лишила дверi не причиненими, i в ту щiлину Микола помiтив мене. Помiтив i впiзнав, хоч ми за цi роки жодного разу не зустрiчалися. Як вiн мене впiзнав? - Чого ж ти мовчиш? - сказав менi, а докiрливо подивився на секретарку. - Заходь. Радий тебе бачити... Стiльки рокiв... за снiгами бiлими... i нiколи не зустрiлися. Сiдай ось сюди. Ну, ти ще нiчого... В це крiсло вмiстишся. Воно в мене - як еталон для старих друзiв. Крiсло справдi вузьке, хоч i зручне. А сам Микола - худорлявий, високий, в спортивного крою костюмi - здавався менi тим же iнститутським Миколою, що запекло вимахував руками i гукав: "Всi на буряки! Вiзьмемо пiдвищенi зобов'язання". А мiж тим його сухе обличчя виглядало втомленим i розумним. I був вiн геть сивий, красиво сивий, одначе й такiй сивинi заздрити нема чого. Двоє чоловiкiв, що сидiли в кабiнетi за приставним столиком, тактовно попiдводилися. - Миколо Степановичу, ми потiм. - Гаразд, - недбадо махнув рукою Поляк. - Я, мабуть, перебив вам нараду? - запитав я нiяково, коли ми залишилися вдвох. - Яка там нарада! На рибу завтра збираємося. Та от не знаємо куди. В мене на мислi, на самому її гребiнцi, - як отi бiлi баранцi або паперовi кораблики на хвилi, - завертiлося: "Приїжджай до мене, я тобi влаштую таку риболовлю, що карасi самi вилазитимуть на берег", - але зусиллям волi потопив той кораблик. - Хлопцi внадилися в один колгосп... Голову колгоспу в клiнiку Стражеска влаштували. Тепер вiддячує... Там коропи, як поросята. А я не люблю... Пiд самим селом, дюди йдуть на роботу, дивляться. - Вiн аж тепер сiв навпроти мене. - Ну, розказуй, як живеш. Або спочатку - якi вiтри тебе занесли до мене. Мабуть, потрiбна путiвка? Собi чи комусь iз друзiв? "Коли б iшлося про путiвку