до Москви. В листi також було названо кiльканадцять старшин та полковникiв, яких велено забити в залiза. Якби у вiкно влетiла кульова блискавка й з шипiнням почала кружляти по свiтлицi, вона зробила б менше враження, нiж цей лист. Старшина онiмiла, в неї на якийсь час одiбрало мову. Ввели поштаря, вiн затинався, щось белькотiв, i його вивели. Пiзнiше ходили балачки, нiби листа було пiдроблено, його згарбузували поляки, але тодi так нiхто не думав. Та й поштар не вiдвiвся перед поблиском шаблi. - Це ще не все, - мовив гетьман, пiдвiвшись з стiльця. - Втiкачi з московського вiйська оповiдають, що цар збирається послати на нас стрiльцiв i вигубити козакiв до ноги... - Чого ждемо! Присягали боронити один одного, а тепер нас поведуть як баранiв! - Ще ж не потупилися нашi шаблi! - I пороху не забракло. Зумiємо себе оборонити! Старшина нуртувала, а гетьман знову опустився на стiлець з високою рiзьбленою спинкою, спостерiгав. Чи всiх допекло, чи хто вiдмовчується? - Я давно зрозумiв, - сказав тихим, пониклим голосом, - що Москва не збирається виконувати жодного пункту Переяславської угоди. Жодного! Се я побачив ще за Хмеля... Хоч, зiзнаюся, не хотiлося в таке вiрити... Так клялися... Так дзвони дзвонили! Все на щось сподiвався... Дурив власне серце... Та угода - оманна. Аби нас одурити. Вицiдили з мене вiру..; Аж до ранку горiла тiєї ночi в гетьманськiй опочивальнi свiча, гетьман сидiв за горiховим столиком i власноручно писав унiверсали на збiр вiйська. Перетнув межу, до якої стiльки разiв приступав i вiдступав знову, зважував i виважував; слухав Тетерю, слухав Беневського й Немирича й доконечно нiчого не обiцяв, перетрактацiї з Польщею тримав про запас. Так само вагався й Хмельницький, ведучи пере говори зi шведами та Ракочi, Хмельницькому було ще важче, адже уклав у Переяславi злуку з Москвою, перед смертю сказав Юрiєвi: "Я заприсягнув царю московському, ти такої присяги не складав, по менi вчиниш, як знаєш". Вiйсько зброїлося, ладналося в похiд. Гетьман вирiшив повести козакiв на лiвий берег i там вчинити велику раду. Тетеря, Немирич i Беневський вже звiстували йому не раз, що поляки, попеченi й поляканi Хмельниччиною, годнi на федерацiю, на спiлку рiвних. Дев'ятого серпня, коли вже зiбралося вiйсько, з Москви прискакав посланець - пiддячий Якiв Портомоїнов. Суворий з вигляду, але добрий серцем, привiз багатi подарунки, вимовив вiд царя та вiд себе ласкаве слово. Вiд царя - нещире, вiд себе - щире. Погладжував сиву бороду, усмiхався приязно, промовляв гарно, в лад, розумно, видно, багато знав, багато чого вмiв, iншого разу гетьман залюбки б посидiв з ним за узваром на меду та на шафранi, погомонiв, нинi ж - пiзно. Пiзно! Виговський не любив будь-кому завдавати прикростей власною персоною, всi вiдповiдi переказував через iнших, але цього разу оповiстив суворо: - З рiзних мiсць пишуть менi полковники, сотники й осавули, що воєводу Шереметьева та князя Ромодановського прислано на лиху справу. Князь Ромодановський вже пустив немало крiвцi, а барабашiвцiв та пушкарiвцiв тримає пiд своїм крильцем. Годi! Йду на Заднiпря вчинити порядок. А стануть на путi царськi люди - вдарю на них. До Києва пошлю свого брата Данила, аби вигнав звiдти Шереметьева та зруйнував фортецю, яка проти нас наладована. Ще ж ми не обабилися зовсiм, ще ж не потупилися нашi шаблi, ще ж кров, а не сироватка гуляє в наших жилах! За кого нас має цар? За кого мають нас бояри? За худобину. Ми люди, i люди вольнiї, звитягою випоєнi, ми добрi i щирi, як дiти, але всякому терпцю є мiра. Досить, награлися з нами, натiшилися. А ми находилися по шнурочку, та ще й зiгнувшись. Пора розправити плечi й дихнути на повнi груди. Портомоїнов жахнувся, замахав руками, аж поопадали рукави його довгого кожуха, й вiн метляв ними, наче ганчiрками. Болiсть i розпач спотворили його гарне обличчя, вiн вболiвав щиро й стратив гарний лад своєї мови, ковтав слова - намагався перемiнити гетьманiв рiшенець. Але той слухати не схотiв, покликав вартових козакiв: - Вiдведiть царського посланця на кватирю. Слiдом за Портомоїновим прибiг на змилених конях iнший царський гiнець - Тюлюбаєв, але гетьман його не прийняв. XV [Виговський приймає рiшення остаточно розiрвати з Москвою. Козаки укладають з Рiччю Посполитою Гадяцькi пакти, якi значно розширювали права України, фактично перетворювали її на незалежну державу.] Матвiй довго никав помiж наметами, його кортiло на власнi вуха послухати пакти, а то й почитати їх, i соромився йти до писарського воза - там його всi знали, боявся зневаги, кпину, косого погляду. Нарештi видивився, коли бiля воза стовпилося найбiльше козакiв, зашився в товпу, зiгнувся, вкляк. Матвiй долучився до гурту, коли писар Михненко - вузьколиций, довгоносий, з вусами, схожими на обiрване путо, першi статтi вже прочитав, а що козаки мало що розумiли в них, кричали, перепитували, - розтовкмачував лiнивим голосом - либонь, читав уже статтi не вперше, втомився й збайдужiв. - Отож Чернiгiвське, Брацлавське i Київське воєводства, себто Україна наша, оголошена вольним та незалежним краєм, злученим з Польщею, яко й князiвство Литовське, три краї, творять одну спiлку рiвних мiж собою республiк пiд рукою одного короля, обраного всiма разом... Його перебили: - А що таке республiка? - Король, отже, над усiма? - А воєводство Волинське куди подiлося? Михненко знову нудно й байдужо пояснював: - Республiка, це, ну... Такий уряд... Де голова - король. - Над усiма? - Аякже. Його обирають, а як помре, тодi обирають нового. - З наших чи тiльки з полякiв? - запитав маленький, миршавий козачок з носом-бурулькою i загнав писаря в глухий кут. - Ма'ть, тiльки з полякiв. - Отакої. Так вiн i жалiтиме i допильновуватиме своїх. - Над ним стоятиме сейм. - Також з полякiв? j - А ти бiльше слухай та менше запитуй,-розсердився Михненко й, щоб уникнути нових розпитувань, почав швиденько читати: - ..."Унiю знести й надалi терпiти як римську, так i грецьку релiгiю" (Тут знову посипалися запитання, але Михненко на них не зважав). "Київський митрополит зi своїми чотирма владиками хай завжди матиме мiсце в сенатi Корони Польської. Вiйська компутового козацького має бути не бiльше шiстдесяти тисяч, або як вельможний гетьман на реєстрi подасть. Старожитнi церкви, монастирi з усiма своїми господарствами мають бути приверненi козакам. А щоб не були вони пiд свiтським завiдуванням, то хай мають для себе двi свої академiї, одну в Києвi, а другу де схотять, свої школи, архiви та друки. Всiм має бути даровано i щиро вiдпущено все минуле, а коли б було не так, але iнакше, то й перемир'я розривається. Не платити податкiв до Корони i не знати по обох Українах iншої якої юрисдикцiї, окрiм самого свого козацького гетьмана. Йому ж, гетьмановi, вiльно представляти королевi того зi своїх козакiв, кого захоче нобiлiтувати, а щоб мало те свою мiру, то нехай гетьман вибере зi своїх пiдлеглих по сто чоловiк з кожного полку в рiк..." На цьому мiсцi Михненка знову обiрвали, козаки захвилювалися, заюртували й не вгомонялися довго. Запитували, що таке "нобiлiтацiя", й Михненко пояснював, що це виведення в шляхту, й тодi першим закричав маленький миршавий козачок з носом-пиптем: - По сто на рiк з полку? А в нас у полку скiлько козакiв? Двi з половиною тисячi. То це мене пропхають у шляхтичi через двадцять п'ять рокiв? Я до того й не доживу. Й появляться молодшi, спритники... - Ти такий в'юркий, що пролiзеш першим, - жартували однi. Iншi торгували, хвилювалися. Цей пункт викликав най бiльше суперечок i хвилювань. - Я й сам не полiзу в шляхту, - кричав бiлобровий, з хвилею пшеничного чуба, який вибився з-пiд шапки, козак. - Полiзеш. Ще й як. Летiло в повiтрi бабине лiто, чiплялося за шапки, за плечi козакiв, одна довга-предовга павутина вчепилася за Михненкову шапку, на її кiнчику гойдався павук. Вгорi пливли бiлi, наче лебедi, хмари, й голубiло небо, але козаки не бачили нi неба, нi бiлих хмар, розпалювалися все дужче, декотрi вже брали один одного за кунтушi. Врештi Михненко махнув рукою i почав читати далi: - "На Українi не має бути нiяких коронних обозiв, хiба довелося б їх туди затягати задля потреби, але ними буде командувати сам гетьман, якого обирає пiсля смертi тепер живого король i то з чотирьох кандидатiв, якi вибираються з Київського, Чернiгiвського та Брацлавського воєводств. Велике князiвство Руське матиме владу найвищого трибуналу, туди надходитимуть справи до рiшення з менших судiв, матиме власну державну скарбiвницю, куди йтимуть усi до ходи й податки з князiвств й обертатимуться тiльки на власнi потреби, власну державну старшину: канцлерiв, маршалiв, пiдскарбiїв. При волостях i установах вiльно буде кувати власну монету для заплати козацькому вiйську. Мати помiж собою загальнi спiльнi ради i спiльнi сили супроти ворога i дбати всiлякими способами, щоб була вiльна навiгацiя до Чорного моря. Поштарi, маршалки та iншi достойники мають бути подiбнi до коронних... Гетьмановi козацькому не шукати в стороннiх монархiв жодної протекцiї, а знати себе вiрним лише своєму королевi..." - Це ж як, знову пiд короля? - пролунало десь позаду, й козаки захвилювалися, загомонiли. - Короля обираємо самi, на три краї... - намагався по яснити Михненко, але його не слухали. Матвiй вибрався з натовпу. Вiн iшов i думав, перетрушував почуте ранiше, перебирав щойно прочитанi Михненком пункти i все дужче впевняв себе, що пакти укладенi дуже добрi. Навiть при тому, що йому особисто нобiлiтацiї не дочекатися, його власна козацька справа зчадiла чорним димом. Хто нинi його нобiлiтує? Якби все було так, як ранiше, вiн би отримав шляхетське звання одним з перших. Позаду йшло двоє козакiв i гомонiли: - Ох i справного трактата уклав гетьман. Ми ще нiколи не мали такого... - Переяславський не гiрший. - Не кажи. Там - пiд царем, пiд воєводами. А тут - усi рiвнi. Три... цi самi... як їх - республiки. В сенатi усiх порiвну... Почулося голосне зiтхання. - Пакти, може, й добрi... Тiльки обдурять нас ляхи, як вже не раз дурили. Ти як хоч, а не примиряться вони, щоб ми стали з ними в один аршин... - Таж натерли їм перцю в нiс. Скiльки разiв били... Охмолосталися, отямилися. Викруту в них iншого немає. - Поки що... Ой, Омельку, Омельку... Хiба ж ти не пам'ятаєш... Твоя спина, може, й не пам'ятає, а батька твого, дiда? Такi землi втратили, такi фiльварки... Не попустять вони. - Нам коб лишень передихнути, вбитися в колодочки. - Й сього не дадуть. Козаки повернули лiворуч, понесли балачку понад ставочком у свiй курiнь. А Матвiєвi нi з ким i словом перекинутися. Журавка напував Зiрку бiля броду з маленької рiчечки Карасика, що бiля Олешнi. Як i всi сiверськi рiчки, Карасик - бистра й холодна та все остуджена й вияснена осiнню до дна. Зiрка пила довго (Матвiй, задуманий у своє, забув її розгнуздати), цмулила воду, пiднiмала голову й тодi з її губiв спадали важкi краплi та кльокали на плесо. I враз сонце розлетiлося на друзки, а його й далi дробили кiнськi копита: через брiд пролетiв гетьман iз почтом - двоє козакiв попереду, троє позаду. Сидiв у сiдлi молодо, наче влитий. Вискочив на горб i враз натягнув поводи, махнув вершникам рукою, спустив коня на кiлька крокiв униз. Зупинився, втомленим сумним поглядом обмацав Матвiя. Журавка зняв шапку, опустив голову. Це вперше пiсля його вигнання з канцелярiї гетьман зупинив на ньому погляд. Мабуть, i Виговський не знав, що сказати, хотiв трохи збадьорити козака, але не мiг до кiнця подолати досади та осуги на нього. З губiв злетiли зовсiм не тi слова, якi намiрявся мовити. - Винуватий сам... Матвiєвi зшерхло в горлi, пiд очима забринiли сльози. - Несу хрест... Рiдна кров... - i зовсiм вилетiло з голови, що мрiяв про отаку зустрiч i хотiв попросити в гетьмана абшиду. - Поспокутуй ще трохи... грiх свiй. - I вже iнакше, довiрчо: -_ Що думаєш про пакт? Що козаки гомонять? Матвiй намагався i догодити гетьману, й сказати правду: - Менi всi статтi гарнi. А козаки... Всiляке гомонять. Однi кажуть - вони нам на велику користь. Iншi таки бояться ляхiв. Мовляв, пили кров... i зараз обдурять. А чимало й таких, що не тямкують. Виговський подосадував, що навiть цей козак, зичливий йому, не вповнi все розумiє. - Так треба. Поки що... Немає в нас iншого викруту. - Й повторив: - Поки що. Втямив? - Так, - хитнув головою Матвiй, хоч втямив не до кiнця. "Гетьман хоче з часом i цi пакти одмiнити?" - Одiб'ємось од москалiв, тодi... - Кажуть, - обережно мовив Матвiй, - пiд Севськом вiйська московського гибiль... - Неправда, - рiшуче заперечив Виговський. - Розсiяне воно по пограничних мiстах. Не важилося вийти на нас. А я хотiв... За одним разом. А сам пригадав останню старшинську раду, на якiй схиляв полковникiв бити на московськi мiста - Бiлгород та Путивль - i вимагати, аби видали бунтiвникiв, котрi ховаються по них. Старшина на те не пристала, посилаючись на невдалi спроби пiд Камiнним та Олешнею. - А що в сотнях про це кажуть? Матвiєвi до жару в грудях хотiлося догодити гетьману, одначе, пристудивши той гарячий жар, змусив себе сказати: - Потомилися козаки... Чутки ходять, що серби i татари нашi села шарпають... Втiкають козаки з сотень. У нас уже восьмеро втекло. - Знаю, - нахмурив брови гетьман. - Ти не збираєшся втiкати? Матвiй пiдвiв змарнiле обличчя. - Я з вами до загину. - Ну, гинути нам ще рано, - трохи прояснiв обличчям Виговський. Кiнь пiд ним нетерпляче перебирав бiлими копитами. - Послужи ще трохи, - й попустив повiддя. Ледь перевисаючи на лiвий бiк, помчав полем. Матвiй вiв Зiрку в поводi й мiркував, що вони з гетьманом думають про одне й те ж, i це його трохи дивувало: гетьман вiд нього на хтозна-якiй вiдстанi, може стоптати, звiяти з свiту, як порошину, а й сам... порошина... Бо ж - смертний. Порошина для вищих сил... Але яких? Тi сили звiдки? З неба чи породженi тут, на землi? Адже все оце - вiд них, людей. Вiд їхньої жадоби, захланностi, але й прагнення добра, правди. Людина потинає людину, люди - людей. Нам, українцям, випало жити на спокусу iншим, але через що? Чи через те, що ми такi... гречкосiї, не хочемо чужого, не важимося на чуже, не розпалили в собi жадоби, чи через те, що не знаходимо однiєї, власної, правди, а хапаємося за ту, котру нам пiдсовують? I гриземося помiж собою, возвеличуємося один над одним. Меншi - над ще меншими, бiльшi - над бiльшими. Всi хочуть в отамани, нiхто не хоче коритися, визнавати над собою влади... Влади - якої? Може, вона в нас не така, як у iнших? Там цар, там король, цiсар або султан, i все в його руках. А ми збiглися, скричали когось на найвищий уряд, i кожному кортить скричати свого... Нинi обрали Виговського. Мудрий вiн чоловiк, а чи такий вже, щоб тiєї мудростi вистачило на всiх? Й скiльки в нього ворогiв... Але Матвiй нiколи не одступиться од нього. Помiтив, що на лiвiй переднiй нозi кобили хляпає пiдкова, зупинив Зiрку, пiдняв їй ногу й вiдiрвав пiдкову та заховав до кишенi. "Доведеться платити ковалевi, щоб перекував". Далi Зiрка йшла накульгуючи. I знову думав про розмову з гетьманом, не знав, радiти цiй стрiчi чи досадувати на неї, шкодувати на власнi правдивi слова (мiг їх не казати, дужче сподобатися гетьману), чи нi. На колодках бiля напiврозваленої клунi (вже лежали сохи i крокви на нову клуню) сидiли козаки, гомонiли. - Пiд Сєвськом московське вiйсько стоїть, - голосно казав Сидiр, притоптуючи великим пальцем тютюн у муругiй люльцi. - Ось-ось рушить на нас. Iншим разом вiн би не зачепив Сидора, адже поклав уникати його, не помiчати. Але нинi, пiсля зустрiчi з гетьманом, не стримався. Зупинився й запитав: - А ти звiдки знаєш? Сидiр з несподiванки сторопiв: - Купцi приїздили... Матвiєвi заманячила на овидi пам'ятi темна хмарина, гостренький шпичок ввiп'явся в серце. Справдi, з-пiд Сєвська в козацький обоз безперестану їздять москалi, купцi та стрiль цi, точаться торги та переторги, точаться розмови. Матвiй нi до тих торгiв, нi до тих розмов не вступав, а от Сидора кiлька разiв бiля московських возiв бачив. Чого вiн там крутиться? Торгувати в нього мовби нiчим. I чому гетьман допускає тi наїзди-приїзди москалiв, чому не вiдтрутить їх, не поставить варту? Якщо поклав одколотися од них? Малi козацькi партiї шарпають збройне московськi села, стрiлецькi загони шарпають села українськi, а в обозi тi й тi "товчуть одну ступу". Треба б сказати гетьману, щоб поставив варту. Але як вiн тепер скаже... - Брешуть купцi, як попiвськi пси. Немає пiд Сєвськом московського вiйська. - Яка це кума тобi нашепотiла? - глузливо запитав червонопикий козак з вiдрубаним вухом. - Така кума, що вмiє й рота заклепати, - раптом гостро вiдказав Матвiй. - Дозорцi приїхали. Побували пiд Сєвськом i поза Сєвськом. Вчинили повний вивiд. Не треба бридити дурного, лякати самим себе. Гетьман краще знає, що робити. Й смикнув за повiд Зiрку. [Гадяцький трактат неоднозначно оцiнюється козацтвом та селянами. Москва починає збройну iнтервенцiю проти України, але пiд Конотопом московське вiйсько зазнає нечуваної досi поразки. В цiй битвi гине i Супрун, який воював на боцi Москви.] XX ... Ледве зiйшла з луки вода, Виговський з усiм вiйськом перейшов через Соснiвку. Трубецькой наказав покинути шанцi для приступу Конотопа й мiцно обкопав табiр пiд лiсом. З мiста вийшов Григорiй Гуляницький з обложенцями, їх лишилося двi з половиною тисячi - без коней - коней поїли за дванадцять тижнiв облоги, - це йшли не люди, а тiнi, їх гойдав вiтер. Другого липня Виговський мiцно вдарив на московський табiр, московити вистояли, проломи заладнали, але появилися проломи у їхнiй вiрi та впевненостi, вони почали вiдступати, на переправi через Єзуч козаки знову вдарили на них й дуже багато московитiв потопилося. Все ж ратники встигли окопатися на житньому полi, й отако, осипаючи довкола свого обозу частi шанцi й вали, московити вiдступали до Путивля; в одному з таких приступiв уламок ядра, яке розiрвалося за кiлька крокiв вiд Виговського, забив пiд ним вороного румака, другий великий уламок продiрявив кунтуш та жупан, але самого гетьмана не зачепив. Розшарпане, згнiчене московське вiйсько вiдступило до Сейму, а далi кинулося навтьоки й замкнулося в мiцнiй Путивльськiй фортецi. ...На раду в таборi над Сеймом старшини зiбралися в просторому гетьманському наметi, на вiковi кованої скриньки була виставлена для всiх ступка тютюну турецького й одчиненi обидвi вилоги - аби виходив дим. Вiн валував з намету, наче з гути. Запашний гетьманiв тютюн курили всi разом, але говорили нарiзно, зчинилася сварка. - Пiдемо, а татарин наших жiнок та дiтей хапатиме. - Не дотремо московитiв, вони знову вiйсько зберуть. - Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами... - Там роботи - гибiль. I корму коням немає, на десять верст кругом жита викосили... Однi полковники поривалися на Путивль, вимагали вiд гетьмана взяти мiсто в облогу й донищити московське вiйсько до решти, iншi наполягали на тому, що ворога скурано, прогнано з української землi i треба вертатися, мовляв, немає для чого даремно тратити козацькi життя. Єдностi не було, а де немає єдностi, там немає й бойового духу. Гетьман довго мовчав, хмурив ледь посрiбленi на кiнчиках брови й врештi сказав: - Я зняв зi стiни шаблю, щоб лишень прогнати з України московське вiйсько, яке чинило нашому люду кривди й плюндрувало край. Я не хочу воювати з царем та народом московським i попирати кiньми їхню землю. Ми пошлемо царевi замирення й житимемо з ними, як добрi сусiди. Спакувавши у вози вiднятi в московитiв корогви, тамбурини та гармати, Виговський вiдпустив у Крим орду й повiв козацьке вiйсько до Чигирина. ...У Москвi про вiдхiд козацького вiйська довго не знали. Пiвнiчну столицю струснула панiчна лихоманка, жах охопив московитiв: щойно повоювали стiльки мiст, скурали столицю литовську й полонили гетьмана литовського, i ось тепер Трубецькой, надiя московитiв, "муж благоговейный и iзящный, в воинстве счастливый и недругам страшный", розгромлений наголову. В чорному траурному каптанi вийшов до народу цар, аби заспокоїти його, але не втримався сам, залився слiзьми, й люд московський попадав навколiшки та зводив до неба руки, благаючи в Бога помилування. Одначе, покладаючись на Бога, люди насамперед сподiваються порятуватися самi: в Москвi закипiли землянi роботи, копали глибокi рови, обгрунтовували стiни, кували подвiйнi брами, цар видав указ, за яким за лопати та кайла змушенi були взятися навiть бояри, сам вiн походжав по стiнах, заглядав у рови, поплiскував знiженою долонею по гарматах, з тугою i острахом вглядався в повитий маревом обрiй. А в льохах i палатах скарбники та царевi фамiльянти потай пакували соболiв, коштовностi, каретники мiняли колеса на повозах та перековували коней. По Москвi прокотилася чутка, що цар втiкає за Волгу, в Ярославль. [Але Варшава не погоджується на козацькi пропозицiї, польськi пани проти рiвноправного союзу Польщi, Литви та України. Зростає незадоволення полiтикою I.Виговського i в Українi.] XXII ... Третiй день у гетьмана болiла нога, та так, що вiн ледве мiг на неї ступити. Колись давно, пiд лиховiсним Берестечком, просидiв нiч у болотi, й окошилося те на нозi: по простудi, на негоду, а то й просто невiдь-чому починало болiти колiно. Парив його в гарячiй водi, у яку додано живицi та дьогтю, прикладав горiлчанi припарки - вiдпускало, вiн навiть забував на якийсь час про хворобу, вiдтак вона нагадувала про себе знову. Через те їхав не верхи, а в ридванi, на дверцях якого були намальованi гетьманськi вензелi, сотня затяжцiв охороняла його. Й ще кiлька сот затяжцiв - усi, якi були пiд рукою, звечора пiшли до Германiвки. Гетьмана супроводжувало також восьмеро козакiв особистої охорони й значнi козаки - канцеляристи Верещака та Судима, котрi були у Варшавi на сеймi i везли списанi на папiр Гадяцькi пакти. Тiльки тепер, коли статтi були ствердженi сеймом, Виговський. вирiшив оголосити їх. Й сталася в дорозi лиха притичина, переїжджали по ветхому мiстку ручай у глибокiй долинi, ридван вломився й осiв по самi дверцята в багнюку. Вiн не перекинувся, а тiльки дуже нахилився на правий бiк, затяжцi не хотiли лiзти в багно, машталiр та кiлька козакiв довго розбирали палiччя, з якого був згарбузований мiсток, а потiм разом iз затяжцями спробували тягти ридван на сухе. Але спочатку козаки геть мана винесли. Їм не вдавалося зрушити важкий ридван, та саме на той час нагодилася друга чигиринська сотня, козаки - серед них i Матвiй - побiгли пiд гору, вивалили новий тин бiля хутiрця й посунули його пiд колеса ридвану. З вишняка вийшла стара жiнка з пласким, пожмаканим зморшками обличчям i заходилася проклинати козакiв за тинок: "А щоб ви до вечора не дожили, а щоб вас грiм побив, земля б вас усiх присипала", вона трусила сухим кулачком i лаялася страшно, й врештi один козак побiг та насварився на неї рушницею. Стара щезла у вишняковi. Впродовж дня Матвiй кiлька разiв згадував тi прокльони. Коли витягли ридван, виявилося, що вломилося лiве заднє колесо, двоє козакiв побiгли кiньми до Ржищева за колесом, затяжцi повдягалися при дорозi, а гетьман сидiв на знятому з коня сiдлi й нервувався, i згадував лаючу стару, її прокльони, i йому було неприємно. Та потроху заспокоївся й навiть забувся. Дивився на бузиновi хащi, рясно всипанi чорнильно-чорними ягодами, таких хащiв iз бузини вiн не бачив зроду - заввишки в кiлька людських зростiв, густi-прегустi, й кетяги, неначе чорнi шапки. Понад бузиновими хащами зносилося з пiвдесятка диких груш, грушки-лiсiвки скочувалися з пагорба до дороги, бiля самих гетьманових нiг жовтiло їх кiлька. Пригадав, як у дитинствi ласували такими грушками, хоч у батьковому саду було чимало груш високих сортiв: i глеки, й дулi, й ватянки, але жовтi лiсовi грушки, а ще гнилички, мали особливий смак. Вiн пiдняв з трави одну, обтер у долонях i розкусив, пожував трохи й виплюнув - грушка була терпка, аж зсудомлювало горло. З болiсним сумом зауважив, що повернуло на осiнь (i в його життi також), холодно поблискувала в озеречку вода, отави бiля нього посiрiли й пожухли, величалися помiж них рудi султани кiнського щавлю та полину, тьмяно поблиску вали якiсь жовтенькi квiточки, вичахало небо й остудiла душа. I думав гетьман про все, що скоїлося в останнi мiсяцi, й не мiг нiчого собi до кiнця пояснити. Де i якi зробив помилки - й думав про раду, й посмоктувало в нього пiд серцем. Лихi передчуття тривожили гетьмана. "Як же швидко все сталося, - думав, згадуючи такi близькi вибори його на гетьмана, маєво корогов, пiднесення, яке панувало у вiйську i серед поспiльства. - Як швидко... вкисло це пиво. Чому? Чому все повернулося так? Через те, що не роздушив гадину зради одразу? Загравав iз Москвою?" ...А козаки з колесом все не їхали, й врештi гетьман попросив коня, його обережно пiдсадовили в сiдло. Вiн подивився на затяжцiв, i йому защемiло в серцi: мусить спиратися не на своїх, а на чужинцiв, на оцих, оплачених золотом, незнайомих йому людей з рiзних країв та племен, й одягнених по-чужинськи - кожен у своє; були серед цих комонникiв люди в латах i кольчугах, в пишних каптанах, а були в лахмiттi. Цi, що отуто, з ним, оплаченi краще за iнших... "Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?" - у думцi. Дорога то збiгала нагору, то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нинi ж - згамзяна копитами, трава на узбiччях затоптана - пройшло чимало вiйська, до рога то одбiгала од круч, то знову наближалася до них, внизу рябiв Днiпро, вiтер гнав крутi брижi хвиль униз по течiї, посерединi, штовханий вiтром i течiєю, прудко летiв дуб пiд сiрим вiтрилом, на носi бiля переднього стерна стояв молодий козак у розстебнутiй чумарцi - ще молодий, видно по поставi, - й правував човном. Побачивши комонникiв, зняв шапку та помахав нею. I гетьмана пойняло щимке, тужливе вiдчуття, вiн позаздрив козаковi й подумав, що як то добре бути молодим та летiти на швидкому вiтрильнику, ковтати на повен рот напоєне рiчкою повiтря й не думати про раду попереду, про пiдступи, наусти, чорну невiдомiсть. Отак би став пiд вiтрило й мчав до самого моря. Повернули лiворуч, у широку долину, дорога пластала помiж чагарiв, садiв, понад рiчечкою Красною, то перескакувала через неї по мiстку, то одбiгала на схил, то знову верталася назад, минули село, яке так i називалося Долина, i в'їхали в Германiвку. Ще здалеку почули гомiн. Мiсце для ради було обрано на схилi, бiля перехрестя трьох дорiг - на Трипiлля, на Обухiв та на Стайки, широка-широка галявина, а по її краях, пiвколом, шипшина та глiд, якi закипiли червоно, й дикi грушi над ними, та в'язи, а внизу, бiля рiчки, калина, також у червоних краплях. Козаки розташувалися на схилi, сидiли й стояли на спеченiй сонцем травi, по сотнях, полках i вперемiшку, помiж ними шастали якiсь незнайомi людцi в козацькому i мiщанському вбраннi, й стояло гудiння, козаки перегукувалися через голови, i вже скипали суперечки, й осавули розтягували забiяк. Спряженi сонцем, втомленi довгим чеканням, козаки були роздратованi, витирали шапками пiт, i кинутi з воза слова важко доходили до них. Новий, добрий вiз стояв унизу, ще й пеньок пiдкотили ззаду, щоб легше ступати на вiз, звiдти й падали на голови козакiв кличi та пофози. Саме промовляв маленький, у химернiй, казан ком, шапцi козак, побачивши гетьмана з почтом, вiн втягнув голову в плечi й шаснув у натовп. Натовп запрудив усю галявину, й дорогу для гетьмана прокладали затяжцi. Попереду їхав польський хорунжий на вогненно-рудому конi, й сталевий панцир дратував козакам очi. Й дратували їх нагайки в руках гетьманської охорони, i їхнi ситi конi, i їхнє вбрання. Гетьман пiд'їхав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце свiтило просто в очi, i йому було погано видно обличчя козакiв. Оглянувся назад i побачив табуни коней, якi паслися на толоцi, й козакiв у сiдлах, котрi стерегли їх, i побачив кiлька карет понад дорогою; пошукав очима затяжцiв: вони стояли строєм бiля мiстка через Красну. З-за горба вихопився коршак й, побачивши стiльки люду, неначе пiдкинутий не видимою рукою, шпарко замахав крильми, потягнув на Трипiлля. Поткнувся з тiєї самої сторони з коровами пастух - гнав їх на обiд - i не мiг пробитися, завернув назад. Гетьман зробив порух, щоб злiзти з коня, до нього кинулося двоє козакiв охорони, але вiн показав очима - мовляв, не треба, - долаючи пекельний бiль у колiнi, пiдвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув козаковi повiддя, мовивши тихо: - Нехай стоїть тут. Пошукав поглядом политаврщика, той сидiв пiд кущем, палички стримiли за поясом. Спершу Виговський хотiв у кого-небудь запитати, чи били в котли на вiдкриття ради, а тодi подумав: якщо й били, те вiдкриття нечинне, подав политаврщику знак. Той неохоче вибив дрiб. Повiяв вiтер, пострiлом ляснула велика корогва, й гетьман здригнувся. Вiн мовчав, дивився в товпу. Гомiн потроху вщухав, але не скрiзь. Тi козаки, якi були ближче до воза, опускали очi. I враз гетьмана обпалило жаром: блукаючи поглядом, на штовхнувся на гурт запорожцiв, посерединi того рiзномасного гурту круглiла лялькова, недоросла голова Юрiя Хмельниченка. Юрась повернув голову трохи вбiк, йому на вухо щось шепотiв червономордий, носатий запорожець. Виговський подумав, що Юрiй приїхав неспроста, що приправу на кулiш, який має зваритися нинi, збирано не з однiєї сторони, не з одного городу. Й отi сiрi, схожi на мишей людцi, котрi шмигають попiд руками в козакiв, опинилися тут не випадково. Так i не дочекавшись повної тишi, гетьман розпочав: - Панове рада! Як i попередник мiй, славної пам'ятi Богдан Хмельницький у всiх випадках за свого уряду чинив усе з вiдома й згоди вашої (покривив душею, але куди подiнешся), так i я погоджую все з вашою волею, для цього й скликано отсю раду. В Євангелiї сказано, що є час розкидати камiння i є час його збирати. Ми довго його розкидали, i нинiшня година є годиною до збирання. Годиною працi, злагоди та миру. Погляньте, як поруйнованi цiлi полки на тогобiчнiй сторонi, i в полках Полтавському, Лубенському, Миргородському... Й одразу ж пролунало: - Чи не ти їх руйнував i кров проливав! Яко Авелева, вона кличе до вiдплати. Виговський застерiг, що кричали запорожцi, й повернувся до них обличчям: - Новим пролиттям кровi, помстою нiчого не наживеш. Не виореш нею поля й не збудуєш з неї свiтлицi. Я шкодував i шкодую на пролиту кров, але обагрилися нею нашi шаблi не з нашого ранкору, не з нашої вини. Ми мусили боронитися й перемогли... - I пiшли пiд ляха. Кругле, дзюбаєте обличчя, злi-презлi очi. Й ще одне поруч - великий лоб, важке пiдборiддя, а помiж них - пипоть носа. Крикнули в двi горлянки. - Про ляхiв потiм... - По натовпу прокотився шелест, гомiн ("Зараз кажи, чого крутiйствуєш"). - I про москалiв, i про ляхiв... Але я прошу спокою. - Не помiтив, що приклав до грудей руку. - Спокою та розважливостi. Тiльки добром можемо залагодити нашi справи. Iнакше надiя одурить нас. Звертаюся до вашої мудростi, до вашої совiстi. Не даймо розшарпати себе. Шарпанина, незлагода - найбiльша наша бiда. Коли одне тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кiнь стоїть на мiсцi. Прошу вас, сивi та буйнi голови, славне Вiйсько Запорозьке, годитися мiж собою, тiльки в згодi наша сила. Нас хочуть порiзнити москалi... - А ляхи ще бiльше. Цар нам грошi дає... - знову той дзюбастий. - Ти ж нам не даси! - Й ще голоси. Їх покрив громовий бас: - Таж дайте сказати. Виговський спробував пiдiйти з iншого боку. - Я знаю, тут, на радi, є багато мудрих голiв... Але якщо кожне слухатиме тiльки себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте вашi думки й поради при собi й не повставайте проти думки громади... Це я вам кажу, - раптом не втримався (на що одразу ж i пошкодував), гримнув на дзюбастого та другого з носом-пиптем, якi кричали без угаву, не давали говорити. В натовпi закричали, засвистiли, найдужче пускали гомони запорожцi. - Ми - громада. А ти нам нiхто. Як порiшимо, так i буде, - дзьобастий. Чи не вперше в життi Виговським оволодiла така лють, що, май волю, посiк би на капусту обох заводiїв. Але бачив, що тут його волi вже майже немає, навiть не мiг зупинити розбурханий натовп. Й тодi на воза вирвався Гуляницький, вистрiлив угору з пiстоля: - Тихо! - А то що? - здалеку. - Стрiльну в твою дурну пику. - А ти спробуй! I все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив усi думки. - Пiсля такої перемоги ми можемо самi панувати в краї. Обирати свiй уряд, своїх суддiв, бурмiстрiв та райцiв. Ми нiколи не мали такої можливостi... - Так нащо ж ти нас ляхам продав?.. -_ Ми уклали договiр на конфедерацiю... - А що це таке?.. Нею закусюють? - Пiд рукою короля чи нi? - Пiд рукою, але як рiвний з рiвним. Стаємо вiльним народом, державою Руською... - А ти - князем? I знову буде шляхта? - Шляхта - наша. З вас, козакiв. - Не тре-е-еба нам шляхти! Натерпiлися! - заревло кiлька десяткiв горлянок. У гетьмана палало обличчя, вiн задихався: - Вас купляють. Вас намовляють... - Ти - вже куплений. - Вiн хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство! Либонь, нiчого дурнiшого не можна було вигадати, але, виявляється, безглуздiсть має велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплi у гетьмана його впевненiсть, рiшучiсть, плутав думки, розсiював увагу. Вiн бачив, що щось рушиться, що земля випорскує з-пiд нього, але ще сподiвався втримати її пiд собою i натовп пiд своєю рукою. Оглянувся, шукаючи пiдтримки в генеральної старшини, сподiвався, що вона стане поруч нього й це переломить раду в його сторону. Але старшини вiдводили очi, кожному болiло тiльки своє: одному - добутий статок, другому - високий уряд, ще iншого спопеляли заздрощi, комусь не подобалося високодумство гетьмана, в декому свiтилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло Ханенко, який клявся захистити гетьмана "зубами та шаблею", микуляв очима, Носач позирав вiдверто глузливим поглядом, Тетеря взагалi зашився в натовп, Дорошенка не було - сам послав у степи проти татар... Й ревiв зварйований пiдмовниками натовп, нiхто не хотiв приглушити злого, розшалiлого чортика в душi. Нехай все йде на погибель, на хух, аби менi викричатися. А що буде потiм... Наперед посунули запорожцi. Й приступили ближче полтавцi, переяславцi з Цюцюрою, нiжинцi з Золотаренком. Цi дивилися вiдверто вороже, озлоблено, хижо поблискували очi, в'їдливо ширилися роти. - Ви, пси смердючi...- Гукнув Гуляницький. - Нема на вас управи... Ви хочете... Страх згубили... Мерзотники! - Й розлютив доконечно раду. Трiснув пострiл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького. Вiн рвонув на грудях сорочку: - Стрiляй, падлюко! Я в бою не втiкав! - Стояв розвихрений, рвiйний, розпашiлий, чорнявий, розчервонiлий, гарний, як присуджений до страти янгол. Виговський також не похитнувся вiд посвисту кулi, але йому шерхло в горлi, не ставало повiтря в грудях, вiн ще раз спробував повернути фортуну в свiй бiк: - Ви нiчого не знаєте! - гукнув щосили. - Послухайте пакти, а тодi кажiть. Як скажете, так i буде. Пакти послухайте! На воза вилiзли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дiстав з-за пазухи аркушi, рiвняв їх. - Слухайте Гадяцькi пакти! - гукав Гуляницький, але намарне. - Не хочемо слухати лядських зброднiв! - Забирайся геть. Волiємо Хмельниченка гетьманом. - То не лядськi зброднi, ми самi укладали тi пакти! - Брехня. Їх шляхта накурликала!.. - Таж не крути довбешкою, дай послухати! - Не хочемо пiд ляха! - Хмельниченка гетьманом! - Слава Хмельниченку! Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова тонули в галасi та гомонi. I вже лiворуч вiд воза прислiпуватий козак у шкiряному кунтушi тузував дрiбненького тонкошийого козачка в лисячiй шапцi, яка падала тому на очi, й вiн нiчого не бачив, а поруч зчепилося ще двоє, i в iнших руки падали на рукiв'я щабель, i дуже комусь не хотiлося, аби Верещака читав статтi, кiлька жилавих рук тягли його з воза, а вiн вiдбивався ногою i вже захитався, й зненацька упустив аркушi, рвонув з перев'язi шаблю в надiлках, обiрвавши їх, i вдарив по руках. Хтось завив, хтось чорно вилаявся, й до воза стiною поперли козаки. Тодi Сулима оголив шаблю. - Бий їх! - заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок iз чорними вусиками, чорним, напущеним на самi очi - розжаханi, божевiльнi - чубчиком. - Рубай! Бахнув ще один пострiл, за ним ще два. - Своїх поб'єте! - Тут немає своїх. Усi чужi... Кiлька чоловiк пiдлiзло пiд воза, вiн заскрипiв, загойдався, почав хилитися на бiк. - Що ж ви робите!.. - Ногу, ногу пустiть! Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено-радiсне, з роззявленим ротом Цюцюрине обличчя, й вiн, зойкнувши вiд страшного болю, стрибнув у сiдло. На мить йому затемрiло в очах й ще не встигло розвиднiтись, як вiн ударив закаблуками по ребрах жеребця, й той звинувся, порскнув пiною, понiс Виговського крiзь розчахнутий натовп до мiстка. За ним кинулося тiльки двоє козакiв охорони й кiльканадцять переслiдувачiв, але бiля мiстка, пропустивши гетьмана та його охоронцiв, зiмкнулися затяжцi, ощетинилися ратищами. Козаки вклякли. Сухо стукотiли копита, Виговський, а з ним ще двоє козакiв, мчали по дорозi. Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей, вiз, як роз'ярiлi козаки смугували шаблями Верещаку та Сулиму, як, задкуючи, вiдбивався шаблею Гуляницький i таки пробився до затяжцiв, як дивився услiд Виговському Юрась Хмельниченко й, пiдстрибуючи, смiявся по-дитячому, ще й кiлька разiв плеснув у долоньки. - Оце вам, паскуди, гетьман! - плюнув у бiк Юрася Гуляницький. Бiля Хмельниченка тупцяв джура покiйного гетьмана Богдана Iванцьо Брюховецький i, втягуючи в плечi схожу на прокiптюжений чумацький казанок голову, злостиво, з сухим, перепаленим жаскiстю смiхом дзигорiв: - Побiг, як ошмалений з пожежi. Наше зверху! Юрась згiдливо хитнув головою, вiн сприйняв це "наше" як його, власну перемогу, Iванцьо ж вкладав туди ще й iнший, потайний, далекосяжний змiст. Старий, з пошрамованим обличчям, цибатий козак, який стояв обiч того гурту, мовив, нi до кого не звертаючись: - Все скiнчилося. Пес ковбасу з'їв. Слова були майже безглуздi, але Юрасевi чомусь урвався смiх. I ще двоє козакiв: один старший - вiйськовий осавул Дем'ян Многогрiшний, другий молодший - попiв син, красноколядинський сотник Iван Самойлович, якi щойно на радi познайомилися й заприязнили один одному, з терпкою цiкавiстю спостерiгали за втечею Виговського та за фiглярством Хмельниченка. Сидiли на невисокому зрубi криницi бiля рiчечки, лузькали насiння, попивали з липового корячка холоднячок, переморгувалися. Чужi нещастя, якщо тобi самому нiщо не загрожує, круговерть чужого життя завше викликають цiкавiсть та зачудування. Й водночас у простецькiй, чубатiй головi вiйськового осавула i в хитруватiй, з раннiми залисинами сотника далекими зiрницями спалахували неяснi, вабливi, схожi на химерiї думочки, в яких вони не вiдкрилися б не тiльки один одному, а й священиковi на сповiдi. XXIII Все ще упослiджений у сотнi, Матвiй Журавка не удостоївся честi бути присутнiм на радi, разом iз веселим, баляндрасним козаком Харком Калиниченком вони стерегли табун. Харко потрапив у пастухи за свої ж таки баляндраси, за кпини над сотником. Вони чули галас i гомiн ради, й пострiли, й бачили помахи шабель, тривожилися все дужче й дужче, зводилися в стременах, вже хотiли й собi їхати до села, як раптом помiтили трьох вершникiв, котрi притьма втiка