ого ("Поглянь, великий государю, милостивими очима на полки Полтавський та Миргородський, якi вiрно тобi служать i готовi за тебе живiт покласти, а Виговський продався ляхам й зраджує тобi, вели скликати нову раду на нашiй сторонi, на Солоницi, за Лубнами, де такi ради не раз бували, ми виберемо гетьмана достойного й твоїй милостi до гробу вiрного"). Пушкар з вiйськом стояв у Лубнах, Виговський - у Миргородi, а тим часом у санях, оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тiльки продуховина, з якої, неначе з справжньої медвежої барлоги, йшла пара, до Переяслава по глибоких снiгах приїхав московський посол, боярин Богдан Хитрово, околичний i оружейничий, ржевський намiсник. Москва не оповiщала, для чого вiн iде, й козаки губилися в здогадах: однi казали - мирити Пушкаря з гетьманом, iншi - вчинити нову раду на вибори гетьмана. Останнє вельми стурбувало козакiв, надто старшину, навiть тi, кому Виговський був не до вподоби, кому натер перцю в нiс, обурилися: обирати нового гетьмана - стоптати чобiтьми вiльний козацький вибiр, погодитися, що вiднинi гетьмана призначатиме самодержець, а з тим втратити всi давнини й саме право козацьке. Задумалися сивочолi козачi голови. Григорiй Лiсницький, помiркувавши в сей бiк, зрiкся своїх претензiй на булаву, поїхав до Виговського, й вони разом вимудровували, що чинити. Насамперед потрiбно було достеменно вивiдати за мiри боярина, а також виманити його з Переяслава, де пiд склепiннями церков i соборiв ще висiв дух Переяславської угоди, де мiщани та козаки пiдкупленi потвердженим Москвою мiсту пiсля ради Магдебурзьким правом, звiдки близько до натушкованого московським вiйськом Києва. Гетьман послав до Переяслава свого довiреного чоловiка Захара Голубенка. Боярин з почтом зупинився у грека Iвана, Захара Голубенка приймав у свiтлицi, де всю покутню стiну займали полицi з iконами, Захаровi здавалося - святi бачать його наскрiзь, вiдгадують потаємнi думки. Хтозна, чи намагалися зробити те святi, одначе сам Хитрово розколупав Голубенка до дна душi; його невпевненiсть, хисткiсть, захланнiсть, користолюбнiсть були бояриновi вочевидь. В хатi грека пахло часником та смаженими грецькими ковбасками, густий пах ладану не мiг подолати тi запахи, було жарко - Хитрово все ще витрушував з свого дебелого тiла дрижаками лютi морози, котрi долягали його в дорозi. Бояринове обличчя пошерхло й лупилося, було змазане гусячим жиром i вiдсвiчувало мiддю при свiтлi свiчi. Мiддю вiдсвiчували й очi боярина, мовби спокiйнi, байдужi, на справдi сторожкi, як двi мишi в чужiй коморi. Сам боярин - статний, лисий, над очима двома гострими ножами чорнiли брови, борода була коротка, але густа, як хащi дерези. Хитрово розпитував Голубенка про гетьмана, про минулi вибори, стелив мову, як шовкову траву, здавався балакучим, - завертав балачкою то в той, то в iнший бiк - насправдi ж вiдводив думку спiврозмовника вiд небезпечних тем, присипляв її й вертався знову на потрiбне йому тирло, але вже з iншого кiнця. - Їхати менi в Чигирин далеко, ломить менi костi i в грудях болить. Вручу я гетьману клейноди тут. Так i його царська милiсть велiв: дати гетьману булаву в Переяславi, там вiн перейме на себе славу Хмельницького i чин його, переяславськими угодами скрiплений. Чого Виговському боятися? Цареве слово тверде, й моє також. То пустi балачки - про вибори. Навiти... Ти скажи йому, порай, щоб їхав сюди. Гарненько порай... Я бачу, ти чоловiк вiри гiдний. I шани також...- i пильно подивився Голубенковi в очi. Й вичитав те, що хотiв вичитати - письмена були нескладнi. Боярин пiдiйшов до шкiряного мiшка, вийняв звiдти двi соболинi шкурки, розстелив на столi й погладив по шерстi. Соболi спалахнули чорним срiблом, аж Захаровi рiзонуло в очах. Боже, яка коштовнiсть, яка краса! - Сховай... Ось так...- i власною рукою попхнув їх Захаровi за пазуху, й там враз затеплiло, защипало приємно й трохи лячно. А боярин знову засунув руку в мiшок, зачерпнув, скiльки змiг захопити, червiнцiв i впустив їх Голубенковi до кишенi. Важкий золотий дощ покотився в чорну безодню козацької кишенi. - Ось так... Голубок... Голубенко? Значить, Голубок... Скажи гетьмановi, що я на нього смиренно чекаю, нехай приїжджає. Я вже послав у полки листи. ...Глабцями, козирками, розвальнями полковники торували дорогу до Переяслава. Скликав їх туди не гетьман, а Хитрово. Мусив їхати й Виговський i призначати раду. Хоч достеменно не було вiдомо нiчого: прочитає боярин царський указ на схвалення козацького вибору чи розпочне новi вибори. Увечерi гетьман сказав у тiсному старшинському колi: - Москаль повертає вибори нанiвець, супроти наших звичаїв, супроти наших давнiх законiв, спочатку призначить, кого сам захоче, а далi присилатиме свого - кацапа. Попустимо раз -попустимо навiки, i втратимо всi нашi вольностi, отож мiркуйте i обирайте, кого самi схочете. Те, що раду зiбрано на новi вибори, розвиднилося всiм аж уранцi двадцять п'ятого сiчня: дзвонили дзвони, гримiли литаври, з соборної церкви винесли i поставили стiйма в снiг корогви, й винесли та заслали килимом столика, боярин поклав на стiл привезенi вiд царя булаву та бунчук. Зiбрали люд на тому самому майданi, де вiдбувалася рада на злагоду Хмельницького з царем, майдан густо цвiв червоними, синiми, зеленими козацькими шликами, сiрими та чорними баранячими шапками, кобеняками. Люди хвилювались, гомiн стояв на все мiсто. Хитрово чипiв супроти Апостольської церкви, спиною до головного входу, за ним - кiлька дякiв, пiддячих, писарiв та канцеляристiв. Усi в довгих та дорогих кожухах-шубах - малоросiйськi пiдданцi мали чудуватися на царськi багатство та статок, думати про те, що й вони незабаром ходитимуть у соболях, бобрах та чорних лисицях. Мороз пощипував боярина за червоний нiс, i вiн обережно торкав його пальцями -боявся вiдморозити, нервувався, хоч i не показував того - гетьмана не було. Скрипiв пiд козацькими чобiтьми снiг, з ротiв валувала пара, зоддалiк здавалося, що козаки запалили люльки. Та ось на протилежному кiнцi майдану стала помiтна якась товчiя, шемрання, людськi голови загойдалися - козаки розступалися, когось пропускаючи. То йшов митрополит Дiонiсiй i духовенство. Тiльки вчора вiн вернувся з Лубен: їздив до Пушкаря, запрошував його на раду. "Нехай вся рада їде сюди до мене в Лубни", - вiдказав Пушкар. Й знову напружена тиша, й знову хвилювання натовпу, розчахуваного навпiл; до столу, де лежали царевi клейноди, йшов чернець Петронiй, гетьманiв духiвник, за ним двоє козакiв, один з них нiс щось, зав'язане в хустку. Петронiй, високий, наче стовп, з довгою, клинцюватою бородою, взяв з рук козака вузол i поклав на засланий килимком столик поверх привезеної Хитрово з Москви булави, видихнув з рота клубок пари й прогудiв: - Панове рада! Загадав Виговський переказати вам, що вiн зрiкається булави, вона йому бiльше нi до чого, в Москвi його за гетьмана не вважають, пошанiвку йому немає, й у вiйську вiд того бродiння, нехай боярин настановляє вам за гетьмана кого схоче, а Виговський утомився довгою працею, бачить на себе звiдусiль лихi заходи, тож бажає решту свого вiку присвятити Боговi в монастирi. На майданi запала вiдчайдушна тиша, рада втягла в себе чернецевi слова, але не могла одразу перетравити їх. Дивилася поперед себе, повитрiщавши очi, так бойнi козаки дивляться на ядро, яке впало в їхнiй круг, шипить i димить ось-ось має вибухнути. Хитрово розтулив рота, хотiв щось сказати, не сказав, забув його закрити, вiн розгубився не менше за iнших. I враз майдан заревiв, загудiв, застогнав, з натовпу вискочив маленький рудобровий сотник i закричав просто в заiнеєну бороду Хитрово: - А бодай того нiхто не дiждав, щоб Виговського з булави скинули, анi царевi, анi тобi, боярине, козаки нiчого не заподiяли, щоб ви право наше козацьке у нас видирали; Виговський у походах голову смажив, наш люд з неволi лядської визволяючи, .всi ми з ним умерти й жити готовi, вся Україна йому присягнула, i нинi ми всi йому присягаємо! - Правда, правда! - гули козаки. Полковник Григорiй Гуляницький - ставний, пiдтягнутий, чорновусий, чорнобровий, чорнобородий, гарний, як чорт, що перекинувся в чоловiка, - пiдняв над головою пернач: - Ми, боярине, сповнятимемо царськi велiння, а обрання гетьмана з наших рук не вiддамо, за те рани i смерть у битвах приймали й приймаємо, щоб заслужити славу i честь у нашому народi. Почали гукати й iншi козаки та старшини - невiдомо, чи були намовленi звечора гетьманом та його пiдпомiчниками, чи з власних розуму та спонуки, й тиснули на боярина, вимахували кулаками, й Хитрово злякався, затрусив бородою: - Хiба ж я що?.. Коли бажаєте, щоб був Виговський гетьманом, нехай буде з вашої волi i по ваших звичаях. А що козаки напирали й далi, закричав: - Привiз я грамоту царську на пiдкрiплення i утвердження... Ось вона, - й вихопив з-за пазухи скручену в трубочку грамоту. - Чого ж досi крутiйствував! Ану дай...потягнув до себе грамоту Зарудний. Пробiг по нiй очима, вголос прочитав: "...Його царська величнiсть при стародавнiх вольностях вас залишити зводить i без будь-якого применшення завжди тримати буде, в тому єсте на нашу царської Величностi милiсть будьте надiйнi". У грамотi тiльки раз, i то на початку, згадувався Виговський, що йому по смертi Хмельницького всi справи врученi, далi ж грамота була крутiйська, її можна було притулити до будь-якого "новообраного" гетьмана. Але Зарудний того не тлумачив, а густим басюрою прорiк: - Утверджено пана Виговського царською грамотою. - А що я й кажу! - потягнув до себе грамоту Хитрово. - Нехай тiльки гетьман заприсягнеться, що не єднатиметься з ворогами царськими, а на полякiв, якщо не оберуть царську величнiсть на престол польський, як сейм обiцяв, битиме, i на туркiв битиме, а тодi нехай їде перед яснi очi його царської величностi до стольного граду Москви. Покляклими вiд холоду руками боярин вручив Виговському, котрого майже силомiць привели старшини, клейноди. Увечерi Виговський жартував до старшини: - Тепер я вже тричi гетьман... Але на четвертий раз не згоджуся нiзащо. Увечерi ж Хитрово виказував Виговському при старшинi все те, що мав сказати на радi, але не одважився при розварйованому натовпi. - Великий государ для вашої користi зволив учинити своїх воєвод i ратних людей по значних мiстах України: Чернiговi, Нiжинi, Переяславi, i де годиться, так само, як у Києвi, щоб вас боронити. Воєводи робитимуть у мiстах осади й судитимуть та розправу чинитимуть над осадними людьми, а козакам чинитимуть управу полковники, вiйти й бурмiстри по ваших правах. Податки iз оренд збиратимуть i даватимуть Запорозькому вiйську i на ратних людей...- I плутано та вiтiювато повiв мову про те, яка то гетьману i старшинi буде з усього того велика користь. - Воєводи оборонять мiста i весь люд український, i ви знатимете, що хати вашi цiлi, їх воєводи бережуть, i грошi подiленi на всiх порiвну, й порядку скрiзь дотримано. Вiн боявся, що старшина заперечуватиме, адже в статтях Хмельницького жодним чином не йшлося, щоб по українських мiстах стояли московськi залоги, та ще й податки з українцiв правили, але старшина, одiгрiвшись з морозу й розiмлiвши вiд грiтого з перцем угорського вина, мовчки слухала тi боярськi слова, всiм вони були не до вподоби, але нiхто не одважився заперечити. Отож, мовби уклали домову, але без пiдписiв i печаток. Старшина не заперечувала ще й через те, що посполитим байдуже, кому платити податки - воєводам чи своїм державцям, либонь, краще таки воєводам, так буде один податок, одна мiра, нiхто понад неї чиншу не правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра про те знатиме все мiсто i всi iншi мiста та села, а те - супроти них, не на їхню користь. Одначе Виговський не хотiв приймати тих накидiв з нiмою покорою, хмуро крутив вуса, а далi сказав: - Але в яких мiстах сидiтимуть воєводи, я скажу царськiй величностi... А сам знову думав: "Там буде видно, може, дасть Бог, викрутимось". Вимог i пунктiв боярин привiз цiлий мiх: другою вимогою було, щоб гетьман вивiв козакiв з Старого Бихова та Чаусiв, вiдкликав своїх полковникiв, а всiх, хто там записався в козаки, з реєстрiв виписав. Москва вважала Велике Князiвство Литовське своїм, завойованим краєм, по наставляла там своїх воєвод i збирачiв податкiв. Старшини переглядалися, деякi то й зовсiм невдоволено - ущiмлено їхню звитягу, саму честь,- тi землi завоювали козаки, а тепер їх проганяли звiдти втришия, неначе потурнакiв, i не в однiй головi зродилася думка: поки що геть козакiв з Оршанщини та Могилiвщини, а далi й з власного краю. Ще боярин вимагав, аби не приймали крiпакiв iз повiтiв Брянського, Карачаївського, Путивельського, Рильського, бо вони не тiльки втiкають вiд своїх державцiв, дiдичiв, а iнодi вертаються та чинять помсту - убивають своїх колишнiх панiв, замикають їх по хатах i або спалюють, або засипають тi хати землею, й пани помирають голодною смертю. Старшини обiцяли втiкачiв не приймати. - Ти перш, нiж щось зробити, порадься з государем, - повчав Виговського Хитрово, тицяючи йому пальцем у груди. - Та ж до нього далеко... - А ти не квапся. А коли щось нагальне трапиться - шли гiнця до Бутурлiна. Вiн тебе настановить... У Виговського сiпався лiвий кутик рота. Це була ознака, що вiн дратується. Чорний гнiв пiднiмався з дна серця, одначе мали силу вихованiсть, шляхетнiсть, проте, врештi, терпець йому увiрвався: - Вам, бачу, треба такий гетьман, якого б можна водити за чуба. А я до того не гожий i того не дозволю. Запала важка мовчанка. Аби її розбити, хтось iз полковникiв запропонував випити за здоров'я гостя, але не всi пiдняли келихи. Гуляницький випив i закашлявся. Богун торохнув його кулаком по спинi. - Не в те горло пито. Хитрово чи то не вловлював настрою старшини, чи то йому було велено виповiсти всi невдоволення на гетьмана i вiн боявся, що хтось донесе, казав далi: - Великому государевi вiдомо, що до Запорозького вiйська приїжджав чернець Данило, француз, а служить вiн шведському королевi... - Ми ранiше нiяких плiток не слухали й тепер слухати не будемо, - обрiзав Виговський. Й знову перебирав у думцi Переяславськi статтi, укладенi Хмелем, не було там пунктiв, якi б забороняли козакам зносини з iншими державами, отже, з царевого велiння боярин чухрав тi статтi, як молоденьке деревце. Швидко ж москалi забули про свої обiцянки, швидко пробiгли вiдстань вiд одного Переяслава до другого. А Хитрово вже наполягав, аби козаки вимагали вiд шведського короля замирення з Москвою, а якщо той вiдмовиться, послали йому оповiстку на вiйну. В кiнцi Хитрово сказав: - Небiжчик, сам великий гетьман Хмельницький, пiд писувався до царя "вiчним пiдданцем його царської величностi", ти ж, Iване, на своїх листах кладеш пiдпис "вiльний пiдданець". "Вiчним пiдданцем царської величностi" маєш пiдписуватися i в листах до всiх iнших державцiв. I час вже тобi стати перед пресвiтлi царськi очi. Виговський усмiхнувся й схитнув головою: - Мрiю ще раз побачити опiвнiчну столицю, - i спохмурнiв. - А пiдданi ми справдi вiльнi. Та й... треба шанувати себе хоч трохи. Iнакше нас нiхто не пошанує.-А сам подумав, що в Москву не поїде нiзащо, тут вiн може торгуватися з Москвою, а там доведеться пiдписувати все, що оце зараз торочить боярин, а може, й дещо гiрше, там цар i бояри обчухрають Хмелеву вербичку до бiлого дерева, змусять геть мана клястися на хрестi та Євангелiї або й позбавлять життя. I боярин, i Виговський грали гру зi зцiпленими зубами: Хитрово обвiшав гетьмана соболями (безмiрна, завойована царськими ратниками Сибiр постачала їх в достатку) i вручив грамоту з царською печаткою на гетьманський уряд, а Виговський обдарував боярина турецькими шовками, перлами та дiамантами й напував такими винами, од яких у боярина злипалися губи. Знав гетьман смак у винах - угорських i румейських, - вмiв пiднести келиха, вмiв i слово мовити: розкутурхав царського посла, аж розтанув у його очах мiдний блиск, i розправилися на великому, що зливався з лисиною, лобi брижi-зморшки, закружеляв, загуляв боярин, заговорив людською мовою i в кiнцi, здавалося, вельми заприязнив Виговському. Й вельми йому смакували козацькi страви - холодцi та ковбаси, вареники та ковбики, гречанi та пшеничнi галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина i пундики. Проте клопiтними, важкими для Хитрово i всього московського посольства були ночi: боялися самi спати, в ногах та головах у кожного куняло по козаковi при зброї, а який то сон, коли всю нiч хтось кашляє та чхає в тебе над головою. Настирився всiм боярин - i старшинi, й козакам: зупиняв козакiв просто на вулицi й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в Чигиринi та Корсунi, тицявся зi своїми порадами, навiть архiєреєвi зауважив у церквi, що той не так править лiтургiю. Гетьман хилив кубки такi самi, як i боярин, i сидiв за столом до третьої свiчi, одначе справжнi його мислi не спливали наверх румейських i угорських вин, мiцний горiшок був гетьман, i звитяги, й зачаєностi набрався од покiйного гетьмана, ще й усi щiлини в душi позаливав сургучем та поза печатував печатками. Суворий i пiдтягнутий, незворушний, ледь усмiхнений, а що там, у душi, нiхто не знає. Пив з польськими та московськими послами - з польськими по-польськи, по-шляхетському, з московськими по-московському, пив з старшиною, пив з козаками й вдавав з себе простого козака, а то не за ката - чиєсь пильне око одразу помiтить найменшу фальш. Не помiчали! Бо, вдаючи з себе простого козака, водночас давав вiдчути, що вiн-таки гетьман, вiн - такий, як вони, але долею поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та й нечасто вiн гуляв у козацькому крузi. Що менше ти на людях - бiльше таємницi й шани! Х ...Сьогоднi Благовiщення. В гетьманських палатах - бенкет. Приїхали гетьмановi родичi, з'їхалася старшина. Матвiй також одягнув люстриновий жупан - запрошений у гостину. Не як рiвня, звичайно, на кожен такий бенкет запрошують кiлька простих козакiв - щоб було, як у давнi часи, коли старшина й нетяги гуляли разом, - сьогоднi ти полковник чи кошовий, а завтра - рядовий козак, - отож, i сидiло за столом двоє чи троє пошрамованих у боях дiдiв та кiлька писарiв i канцеляристiв. Звичайно, честь велика сидiти за столом з гетьманом, але (Матвiй розумiв те) для нього не по чину, - кожен повинен знати своє мiсце. Вiн своє вiднайшов зразу, в куточку кiмнати, яка прилягала до свiтлицi. Але з того свого мiсця бачив i гетьмана, й тих, що сидiли побiля нього... Виговський мочив у чарцi губи - мiцних напоїв не любив, i якщо можна було не вдавати з себе вiдчайдушного пропийголову-козака, не вживав їх, i бенкет цей не стiльки гулянка, безпечна й весела, не вiдпочинок, скiльки огляд сил. Найперше -родичi, брати Данило, Костянтин, Федiр. Особливо Данило - перший порадник, гетьманова пiдпора, вiн - в'яже докупи, в помiч йому й iншим - одружений на смяглявiй, веселiй Катеринi, старшiй дочцi Хмеля, молодша - тиха, як лiтня вода, Олена - за Iваном Нечаєм, братом Данила Нечая, про якого вже й нинi спiвають пiснi кобзарi, отож обоє з ним у злуцi. Василь Золотаренко - рiдний брат третьої жiнки Богдана, мовби й нiякий не родич, а мовби й входить до сього кола, одначе цей собi на мислi, лестивий i привiтний, а булаву з думки викинути не може. Першою дружиною покiйного гетьмана була сестра Якима Сомка, сьому дiамантовi вiдсвiти з булави також пропекли дiрку в головi, одначе поки що обоє з ним, порадiли б з його смертi, зчепилися б мiж собою, як лютi пси, але при господаревi - зась, Юрiй Немирич не родич, але певнiшої людини в геть мана нинi немає - рейментар затяжних вiйськ - всiх отих найманцiв у панцирях i без панцирiв, з кожним з них вмiє погомонiти на його мовi, i тримає всiх їх у руках, а без того наброду гетьмановi зараз не обiйтися; по той бiк столу палахкий, звитяжний Богун, Петро Дорошенко - козак валечного клича, красень i мартопляс Григорiй Гуляницький, Михайло Ханенко - чоловiк нишковий, собi на мислi - все це полковники досвiдченi, пороховим димом обкуренi, вiйсько вий вишкiл пройшли пiд корогвою Хмеля. Таких звитяжцiв нинi немає нi в полякiв, нi в Москви, а може, й по всiй Європi. Якби ж тiльки мислили в одне. Вiн... - вознiсся над ними. Серед них є друзi й прихованi недруги, заздрiсники. Й тi й тi ходять довкола нього, як звiзди довкола мiсяця. Однi ходять охоче, iншi по неволi. Сподiваються на винагороди, бояться кари... Все в нього, гетьмана, нiби добре й усе нетривко. Тi, що за нього, лихої години можуть одхитнутися, тi, що проти - не прихилитися й за доброї години. А треба б прихилити всiх. Не шкодує грошей, нагороджує маєтностями. Собi пiд руку взяв Чигирин i Гадяч. Декотрi за дарунки вдячнi щиро, iншi тiльки вдають щирiсть. Тепер йому вгадувати правдиву щирiсть важко. Навiть найближчi, з ким донедавна їли сухарi з одного мiшка, починають лестити: "Ну, ти, гетьмане, й загнув гака! Я б зроду до такого не додумався". Ось i вгадай: каже правдиво чи лестить. На цьому майже всi державцi ловляться. Починають вiрити у власну мудрiсть, непогрiшимiсть. Вiрити у мудрiсть i непогрiшимiсть державця мають пiдлеглi. А сам вiн повинен проглядати сутiнь лестощiв оком розуму. I в усьому сумнiватися. I все ж полковники в нього чудовi! Якби тiльки пiд їхнi перначi стiйкi, бойнi полки... Заразою не ушкодженi. Зараз та розповзається, зачiпає все новi й новi полки та сотнi. Вже ушкодила й Миргородський полк - Лiсницького зсунуто з уряду й на його мiсце викричано Степана Довгаля, Пушкаревого полигача, й тепер той Довгаль посилає в Москву на гетьмана наклепницькi листи. Колотить Запорожжям, як чорт ковбанею, Якiв Барабаш, Запорожжя - то поважна сила, сiчовi корогви звабливi й не потьмаренi для всiх козакiв, гетьман змушений поста вити застави, котрi б не пропускали на Сiч порохового та хлiбного перевозiв, хоч i розумiє, що застави тi з одного боку одгороджують од своєвольної, розбiйної Сiчi його полки, з iншого - його самого, гетьмана, вiд тих полкiв, вiд простих козакiв. Але найчорнiшою заразою, найбiльшим чиряком на бiлому тiлi Гетьманщини є Пушкар. Множить i множить доноси, вже його гiнцi на дорозi вiд Полтави згубили стiльки пiдкiв, що ними можна б обкувати цiлий комонний полк. Викохав полтавський полковник чемерицю й поливає її щедро. I Москва не повiдбиває йому руки, навпаки, приймає та ниже на один шнур всi наклепницькi суплiки. Й не просто приймає... Хитрово, котрого гетьман гречно вiтав у Переяславi й напував солодкими медами, який божився Виговському в дружбi, з Переяслава поїхав до Пушкаря, котрий отаборився у Гадячi й кiлька разiв шарпався на Переяслав i зупинявся, обiйнятий страхом, вiдходив назад. Хитрово обвiшав Пушкаря соболями, обсипав золотом, запевняв полтавського полковника у царськiй милостi, висловлював свою прихильнiсть до нього. Москва грала в двi труби й щодалi голоснiше. Цар кликав Виговського, грiзно наполягав, аби їхав до пiвнiчної столицi, в Путивлi вже наготували й пiдводи для нього, i супровiдну варту, а гетьман вигадував усiлякi приключки, посилався на недобрi звiстки: король польський змовляється з шведами й хоче рушити на Київ та Москву, й велика литовська сила скупчена на границi, татари вже вихрять на Киселях з великою потугою - не можу я покинути край у такий час. Виговський знав, що в Москвi йому продиктують умови, пiсля яких вiд українських давнин, вiд українських вольностей залишиться хiба що шабатурка. Пушкар же наперед обiцяє царевi пiдписати будь-якi пара графи, будь-якi пункти, й Москва рiшуче стає на його бiк, хоч про людське око рає йому не ворогувати з гетьманом. Пiсля Хитрово до Пушкаря приїхали стольник Iван Олфiмов та шляхтич Нечипiр Волков, вивiдували, пiдбурювали, а на миру вдавано настановляли, щоб не бив на Виговського. "Яко вiрний пiдданий його величностi, я вiдкинувся вiд властолюбства Виговського й прохаю як собi, так i всiм вiрним пiдданим його величностi царської оборони та ласки", - вiдповiдав ворохобний полковник. Вiн послав до Москви значного полтавського товариша Iвана Iскру з карткою, на якiй списав усi негаразди гетьмана, трохи не вiд народження, називав його зрадником i намовляв усунути вiд гетьманства. Було над чим замислитись гетьману. Почував свою вiд повiдальнiсть перед Україною, яку любив палко, й та любов перемiшувалась у серцi з гнiвом на Пушкаря та пушкарiвцiв, на всiх тих, хто ставав йому на дорозi. Не знав, на яку кладку ступити, де шукати опертя та пiдмоги. На союз, який у кiнцi життя укладав Хмельницький, нинi надiї не було: Швецiя загрузла у вiйнi з Данiєю. Ракоцiя погромили австрiяки, Литва ледве дихала. Гетьман далi зволiкати не мiг: стягнуться по веснi води, й розжохувана пiвнiчними вiтрами пожежа по сухому почне ковтати волость за волостю. Вже он i зараз отаман Донець, котрий побував у Москвi посланцем вiд Барабаша, двiчi добiгав майже до Чигирина: побив багато людей, попалив села та хутори i скрiзь поширював чутки, що по травi буде нова рада в Солоницi й Виговського зсадять з гетьманства та оберуть Пушкаря. Отож, зiбравши на Благовiщення старшину, сам гетьман нiякої благої вiстi їй подати не мiг, навпаки, хотiв промацати її, почути її раду. Спочатку трохи повеселилися: найперше розсмiшив усiх Гуляницький: принiс у хустцi на тацi гiндичку, буцiмто засмажену в тiстi якимось особливим способом, поставив тацю на стiл, а гiндичка раптом пiдвелася й подибцяла по столу - вона була тiльки облiплена тiстом, далi Тетеря так конозисто закрутив тоста за Богуна на його знаменитiй буланiй кобилi, так завертiв, що виходило, буцiм пропонує пити не за полковника, а за його кобилу. Розвеселилися, наче школярi, у Носача тремтiли вiд смiху щоки, в гетьмана злетiла з чола одвiчна тiнь задуми. Але по якомусь часовi розмова перекинулася на Донця, далi - на страшного прибиша Яцупу, який шарпає багатих людей i має свiй катiвський триб - топить їх у рiчцi в сiтях, i вловити його неможливо, бо вiн i його комишники перевдягаються то в монахiв, то в iноземних затяжникiв, старшини стали серйознi, й гетьман закинув першого гака: - Отримав я, панове добродiї, через путивльського воєводу з Москви указ правувати менi туди... З чим їхати - не знаю... - З чим - то невелика докука, - мовив Гуляницький. - Для чого? - Стати перед яснi очi його величностi, - скромно й покiрно мовив Виговський, та так, що можна було розтлумачити на обидва боки: мовив щиро, мовив у кпин. - Ти ж не красна дiвиця, - скривив над кухлем маснi губи Ханенко. Гуляницький дивився на п'ятисвiчник, який стояв перед ним, двi свiчi згоряли швидко, наче людськi життя, три - повiльно: - Повезти в нас є що... А що привезеш?.. Москва вимагає нових статей. У Переяславi ти їх не пiдписав... - Хоч i робив уступки... - Богун. - Уснi, - зазначив гетьман. - Вони сили не мають. Розуму не доберу, що його чинити, куди повернутися... - А що тут добирати, - гукнув Ханенко. - Якщо по їдеш - на нашу погибiль. А може, й на власну. Хмiль не їздив, i ти не їдь. Його пiдтримали всi заднiпрянськi полковники, загомонiли разом, виповiдаючи доводи на те, що їхати гетьману до Москви - погибiльно. Гетьман виловлював виделкою з тарiлки гриба, виловлював думки й все дужче ставав на рiшеннi, що зволiкати довго не можна, треба бити на Пушкаря, поки вiн не набрав великої сили. Те саме раяли йому й полковники, одначе не всi були впевненi у вiйську. Й не всi брали в одну руку: з ким бути в подальшому - з Москвою чи Польщею? Заднiпрянцi дужче хилилися в польську сторону, лiвобережцi - в московську. За столом стояв гомiн. Рiчище розмови розбилося на струменi й потоки, струмiнцi й допливали, розмовляли по двоє, по троє, перегукувалися через столи. Чернiгiвський полковник Iоаникiй Силич перепив, лiз чоломкатися до гетьмана й цiлував його в губи (i всiм було видно, що гетьману неприємно) й до всiх чiплявся; виголосив вiншувальне слово гетьману Павло Тетеря, а в ньому сказав, що гетьман дбає "pro publico bono"[1] - _й Силич закричав на всi свiтлицi: "Не говори по-лядськи, кажи по-нашому", той лишень огризнувся, що з таким неедукованим чоловiком взагалi розмовляти не хоче, й Носач важко звiвся за столом: - Ти свої лядськi викрутнi облиш... - А ти свої московськi витрiшки, - визвiрився Тетеря. Хмурилися навiть бiлокрилi янголи, розлiталися вусiбiч, Голуб-Дух схилив свою красиву голiвоньку, приплющилося Всевидяче око: картина так i називалася - "Всевидяче око", висiла над столом, на всю стiну. Виговський гримнув кулаком по столу: пiвнiв розвели. Аби вiдвести вiд небезпечних розмов й надати бенкету вишуканостi, шляхетної принадливостi, Юрiй Немирич зажадав: - Хочу келиха з бiлої руки панi гетьманової. Побiгли по гетьманшу, й незабаром вона прийшла. Вичавлювала на блiдi вуста усмiшку, намагалася вдавати з себе гостинну козачку-господиню, одначе крiзь козацьке вбрання з кожного позирку, з кожного подиху i поруху проступали панськiсть, лядська шляхетнiсть, була з князiвського роду Стеткевичiв, Виговський привiз її в Чигирин у золоченому ридванi, за яким скрипiв цiлий обоз з покоївками, французькими кухарями та iншою челяддю. Не малася погордливо, вiдзначалася стриманiстю i розумом, але стара чигиринська челядь не переносила й духу її, - так собача зграя не терпить помiж себе вовка, хоч би яким домашнiм, покiрливим, собачим вiн не здавався. Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля, гетьманша подавала келихи, вiтаючи гостя усмiшкою. Все було гаразд, бенкетуючi справдi заспокоїлися, присмирнiли перед жiночою достойнiстю, доки черга не дiйшла до столу, за яким сидiв Матвiй. Поруч нього куняв рубаний i смалений у боях простий козак Кирило Куць, розбуджений Матвiєвим поштовхом, вiн витрiщився на дiамантову дiадему на кораблику гетьманшi, на її тонке обличчя й закричав: - Братцi, шляхта! Щоб я здох - шляхта. Гетьманша впустила келих, вибiгла з кiмнати, за столом вчинилося замiшання, невдатного козака провели штурханами за порiг. ... Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торiшнє перепрiле листя гострi ножi пiвникiв, кущиками по лiзли з землi Федоринi пiвонiї, пробудився, викинув синi бубочки барвiнок - єдине зело на Матвiєвому подвiр'ї од Журавчиного кореня - вiдсадив з батькiвського подвiр'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровицi Матвiєвих чорномурих тягали два важкi плуги: Нишпорка i В'юн орали Холерне - там у кожну руку по двадцять десятин поля i по дванадцять толоки, - Сидiр волочив кiньми засiяне вчора Пшикове. Матвiй готував зерно на посiв на Холерному, набирав вiдром з кадубiв i насипав у мiшки в сiнях. Помiтив мишоїд бiля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на нiч у комору кота. Насипав чотири мiшки, пiшов до криницi напитися, погнав у глибiнь цебер на тичинi, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипiв, загойдався журавель, - обiрвалася i впала на землю колодка, прив'язана для рiвно ваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пiшов до сiней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку. З сiней бачив, як Федора збирала орачам обiд, але перш нiж узятися за корзину з горщиками, двiчi заглянула до вмазаного в помащену бiлком стiну дзеркала й послинила пальця, провела по бровi. Гострий цвяшок пiдозри кольнув у Матвiєве серце. Завважив на Федориних плечах i нову шовкову хустку. "Для Каленика та Трохима?" Не помiтивши Матвiя, Федора з корзиною пiшла до перелазу. Матвiй стояв, розгублений i стривожений. Либонь, i сам не вiдаючи для чого, потягнув з полицi великого колiйського ножа, запхнув його за пояс й також рушив до перелазу. Стежка звивалася помiж кущiв, на яких почали розкриватися бруньки, на деяких зеленiло нiжне, як перша усмiшка немовляти, листячко, збiгала на згiрки й падала у видолинки. Цiєю стежкою Матвiй марив у останнiх походах - уже купивши хутiр, - i в задушливiй, пропахлiй дьогтем та духом мiцного тютюну тишi канцелярiї. Вона бiгла до його грунтiв i до його пасiки, пролягала через луг i дiброву i в кожну пору року вела свою пiсню. В ту пiсню вплiталися журкотiння горлицi, щебет синицi, дудонiння водяного бугая, сюрчання коникiв, хлюпiт води в потiчках, шелест вiльх i капотiння жолудiв. Пам'ятав на нiй кожну виїмку, кожен закрут. Вона завжди навiвала йому добрий настрiй. Тепер стежка бринiла тривогою. Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бiк. Матвiєве серце зупинилося: на Пшикове. Сидоровi Федора їсти не повинна нести, Сидiр має скiнчити роботу до обiду, ну, може, трохи перетягне, все одно обiдатиме вдома... Матвiй зупинився. Далi чорнiв лан, посеред якого бiлiв березовий гайок, навiть не гайок, а кущ берiз та лiщини. Там орачi й жниварi перепочивають в обiд, там ховають барильце з водою. Сидiр був у другому кiнцi лану. Побачив Федору й захльоскав батогом - поспiшав. Вони обоє наближалися з двох сторiн до гайка. Першою добiгла Федора й сховалася серед бiлих стовбурiв. За хвилю тпрукнув на конi Сидiр - вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези вiжки й подався в хащi й собi. Червона каламуть застелила Матвiєвi очi, широким вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в рiллi, вiн подався до гайка. Влетiв у хащу, аж затрiщало гiлля, перечепився, трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидiр сидiв на землi... i їв вареники. Федора сидiла поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвiя, обоє посхоплювалися на ноги. Матвiй вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, налапав колодочку ножа, але нiж зачепився за штани. Журавка шарпав його (мабуть, був смiшний, а може, й жалюгiдний), врештi вирвав i кинувся на Сидора. Той вiдскочив, Матвiй кинувся знову, Сидiр низько пригнувся, пiрнув Матвiєвi пiд руку, опинився в нього за спиною, i поки Матвiй розвернувся, вхопив саморобний, вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й той крик ще дужче пiдстьобнув Матвiя, вiн замахнувся, i в ту мить страшний бiль оперезав його руку. Нiж полетiв у кущi, Матвiй завив i вкляк на колiнi, обхопивши праву руку лiвою. Сидiр стояв пiд кущем лiщини, ощирившись, наче вовк, i спiдлоба дивився на Матвiя. А тодi пожбурив пiд ноги обарок, повернувся й зник у хащi. Тiльки вiття затрiщало, та з того боку, куди вiн пiшов, заскрекотала сорока. Зiрвалася з мiсця й побiгла Федора. Матвiй перечекав бiль, пiдвiвся. Свiт спротивiв i був немилий, єдине, що ще жило в Журавцi, це - лють. Рушив по стежцi, але господар, отой одвiчний хлiбороб, який сидiв у ньому, завернув назад: поскидав iз стельваг посторонки, позакидав на спини коням i повiв їх за собою, покинувши борони на рiллi. Вiв конi, а його самого вела тужна думка: який-бо ж вiн дурний, адже давно запримiтив недобре й мiг вивести Сидора та Федору на чисту воду, а вiн навiсив на очi шори, жив оглуплений i обдурений. Ще тодi, як Сидiр позначив бортнi сосни, вiн хотiв покласти пiдозру на нього, й тепер також - виломив казани й пiдкинув Матвiєву рукавицю; Сидiр хотiв згладити його з свiту й боявся брати увесь грiх на душу, хотiв залишитися вдвох з Федорою. Матвiя зморозило, вiн аж застогнав, аж зупинився, й конi наштовхнулися на нього; ну, чому, чому вiн заступився за Сидора, чому зараз не показав копiвчанам на розхитанi цвяхи у вiконнiй рамi В'юнової хати, де той ночував? Телепень несосвiтенний. Сидiр мiг i вбити його. Й знову скрикнуло серце: вiд образи, вiд потоптаної вiри, вiд неймовiрної пiдступностi - Сидiр, якого пiдiбрав з порохнi, якому був за батька, за товариша, за брата, пiдступно ошукав його. Горе-горе, який же страшний свiт. I якi страшнi люди! Чому вони за добро вiдплачують злом? Такий закон? А вiн сам який же нiкчемний. Сидора треба було обкласти, як вовка... Привести людей. Своїм не дуже вертким розумом осягав, що вони з Сидором розумiють життя зовсiм по-рiзному, що для Сидора немає законiв, i вiн знає один закон - сили й нахабства. Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до кiмнати, за цей час гаряче полум'я в грудях пригасло, i їх заповнила така туга, така жалiсть до себе, що сльози виступили йому на очi, вiн не збирався вбивати Федору, але хотiв урiзати їй поли, зганьбити її на вiки вiчнi. А що буде далi - не знав: прожене її, пiде свiт за очi сам... (Куди прожене й куди пiде сам? Дiти, конi, господарство, - про це здогадувався, й через це було ще образливiше та болючiше). Побачивши Матвiя з ножем, Федора впала навколiшки: - Матвiєчку... Я нiчого... Тiльки так... Жалiла його: сирота... - Брешеш, гадюко. Я знаю все... Це її налякало. Що вiн знає, скiльки?.. - Сирота... Приголубила... - Приголубила! - Вiн такий нещасний. Матвiйку, пожалiй, у мене дiти... - Ти мене пожалiла? - Вiн знав, що вже не вдарить Федору, але тепер йому були приємнi її страх, її приниження, вперше на вiку став над нею - i чистотою душi, i гнiвом, i пострахом, - й грiзно сказав: - Не вдарю. Йди прiч... У старцi. Це налякало її не менше, нiж можливий удар ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в неї помiж пальцiв: - Куди я пiду?.. Я загину. Не проганяй мене, Матвiєчку. В цю хвилину до кiмнати вбiг Дениско, побачив заплакану матiр, кинувся до неї. Вiдтак повернувся до Матвiя, стиснув кулачки: - Ти за вiщо б'єш мамку? Я тобi... Я тобi...- Й заплакав також. А в самого Матвiя смiх i сльози перемiшалися в одне, й вiн, похлинаючись чи то кашлем, чи то плачем, вийшов за дверi. ...Прокинувся серед ночi. Другу нiч спав у клунi. Два днi катував себе роботою, виморював до повного безсилля. За роботою мовби забувалася кривда. А це прокинувся, i все закипiло в ньому, й чорне вiстря виткнулося з глибини пам'ятi, зсунув з себе кожуха та кирею, побiг до хати. Вхопив Федору за плечi, почав трусити, бити об подушку головою, хрипiв крiзь спiненi губи: - Ти з ним спала? Признавайся, спала? Федора звивалася, металася по постелi, а вiн тормосив її, бив кулаками, хапав за горло: - Кажи правду. Не скажеш правди - уб'ю. Вона обхопила його за плечi, обвинулася довкола нього - пругка, гаряча, запашна, - приголошувала й шепотiла: - Не було нiчого, Матвiєчку. Нiчого... Нiколи. Й знову тиснулася, її тугi, палаючi перса пропiкали йому груди, перетоплювали лють у яру хiть, намагався вирватися з її обiймiв, а сам стискав її усе дужче й дужче, до болю, до почамрiння, до стогону. А потiм кинув її на постiль, брав невситимо й грубо, аж їй було боляче, й згоряв у солодкiй пекучiй муцi. Цур i пек - так гарно йому ще не бувало з Федорою нiколи. Це повторювалося багато разiв, багато ночей, вдень вiн утiкав у роботу, з'їжджав кудись з дому - в поле, на озеро по рибу, на пасiку, а вночi прокидався й божевiльна невiдомiсть мучила його, наливала серце люттю. Давно зрозумiв, що правди не дознати, та вона й не потрiбна йому, одначе їдь ревнощiв катувала й далi. Водночас десь у далекому схронi серця блискотiла iскорка отiєї невiдомої ранiше жаги, яка також кидала його до Федори, хоч вiн у тому й не признавався. Хто зна, скiльки б це тривало, але одного квiтневого дня з Чигирина прискакав козак з наказом прибути до гетьманської столицi. [Зiбравши велике вiйсько, Виговський захопив Полтаву. В бою проти нього гине Мартин Пушкар. Матвiй знаходить на полi бою Супруна i рятує його. Про це дiзнається генеральний суддя Богданович-Зарудний i виганяє Матвiя з гетьманської канцелярiї. Пiсля цього вiн служить простим козаком в Чигиринському палку.] XIV ... Листа гетьман Виговський прочитав на радi. В ньому писано вiд царя Шереметьеву, аби пiд приводом того, що гетьману вiддадуть Барабаша, боярин заманив до Києва Виговського, схопив i вiдправив його