вився на неї, - йому минав перший переляк i напливав другий. Бiльший за перший. Ця дiвчина була Люба. Люба з збагачувальної, Люба Хулiганка. В наступну мить вона, все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, пiдсмикнула спiдничку i кинулась пiдбирати розкидану на порозi бiлизну. Олег все ще стояв, розставивши руки, з драбиною на шиї. - Я... От їй-богу ж... Пробачте. Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дiвчина пирхала в руку, та враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгiт. - Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину i забула прищепнути дверi. - Я не за це... Отодi... Я нiчого не знав... На Любине обличчя набiгла хмарка. Але погляд її упав на пакунок, чоло вияснилося знову. - Що це у тебе? - хоч вже майже здогадалася. - Кузьма Сидорович прохав передати. - Ти-в батьковiй бригадi?-повiсила на перечку драбини бiлизну, прочинила дверi. - Заходь. Будиночок - невеличкий, всього лиш на двi кiмнати. Люба завела його до свiтлицi, просторої, гарно прибраної. З лежанки стрибнув кiт, замурликав, потерся дiвчинi об ногу. їй, мабуть, стало лоскiтно, вона вiдштовхнула кота, потерла ногу долонею. - Йди геть... такий балуваний, - поскаржилась. - Але розумний, мов людина. Захворiє хто з наших, сяде бiля лiжка й сидить. Навiть не Їсть нiчого. А ви любите котiв. - Я?.. Не знаю. У нас у Києвi... - i похлипнувся на словi. - Ви з Києва? - Народився там... А тодi в селi жив... А ви, мабуть, з села недавно? - вказав на стiну. Там, на дешевiм килимку, висiла рушниця. Дiвчина похитала головою. I не то посмутнiла, не то посерйознiшала. - Батько колись, за молодостi, лiсникував. Увесь вiк мрiяв виїхати. Кудись на хутiр, у лiс. I - як бачиш. А може, там йому було б краще... Олег трохи призвичаївся i вже смiливiше дивився на Любу. Вона не була вельми гарною. Дiвчина не лишалась весь час однаковою. Очi, брови, обличчя - все мiнилося в нiй. Щось буряне, шалене вихлюпувало з її душi, манило й застерiгало. В очах - така глибочiнь, що, далебi, можна втопитися. Вiн i потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на берег. Вiн не мiг вiдгадати, що сховано в тiй глибинi. Тiльки вiдчував, - щось таке, що рве наймiцнiшi заклепки на серцi. I водночас почував себе просто, невимушене, - ще нiколи ранiше не було йому так. Дiвчина хвилювала хлопця, хвилювала його уяву. I йому вiд цього ставало солодко й соромно. Олег теж подобався Любi. А чим - не знала й сама. Соромливiстю, вразливiстю, несхожiстю з висiлковими хлопцями. Ой, цi хлопцi. Скiльки їх вже познайомилось з її мiцним кулачком. Залишившись з дiвчиною наодинцi, вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дiвчина... I щось у ньому... Вiн щось ховає вiд неї i вiд усiх. їй дуже хотiлося знати що. - Ти завтра їдеш на озеро? - запитала вже зовсiм приязно. Олег пригадав, що хлопцi з бригади говорили, - в недiлю всi їдуть за мiсто. Запрошували й його. Але вiн страшенно натомився за минулий тиждень i збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же... - А там весело? - запитав, хоч думав про iнше. - Веселим - весело, - засмiялась, пiдсунула до себе пакунка. - Ну, йди, я намiрятиму, - нецеремонно пiдштовхнула хлопця до дверей. ...Вiдтодi, як Олег вибiг з затишної київської квартири, це був перший день, що лився на нього радiстю. День i справдi ясний, погожий, золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осiннiх днiв. Вони виїхали всi разом в одному, заздалегiдь замовленому автобусi. З дiтьми, з зятями, тещами. На низькорослiм, але мiцнiм, ще зеленiм в'язi над озером загойдалися три майстрованi бригадними теслями колиски. Стiл, чи, певнiше, скатертина - одна на всiх, спiльна. Олеговi було нiчого на неї викласти з кишень, але коли б вiн хоч натякнув на це, не сiв, хлопцi просто вкинули б його в озеро. Сьогоднi, бiля оцiєї скатертини, Олег вiдчув, що його введено до нової сiм'ї. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут немає примусу. Тi, кому не подобалось, просто йшли, їх не тримали. Мабуть, це теж не мало - вмiти не заважати iншим. Жарти i дотепи за обiдом, може, не дуже гострi, зате безпретензiйнi i зрозумiлi всiм. Критерiї i оцiнки нескладнi, але й не стандартнi. I точнi. Бо примiрянi до робочого дня i до кiлограма хлiба. Звичайно, всього оцього Олег не оббiгав думкою. Але ловив те серцем, втiшався душею. Вiн уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве його життя. Зiжмакана в долонi пачка грошей, прудконога норма, гострослова дiвчина... Все круте, прудке, мiцне. I добре, коли вiн iтиме крiзь нього не сам. По обiдi ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкiшне, як приднiпрянськi. Воно тiльки марило очеретами та кучерявими лозами, а хлюпало в затоптаних, сухих берегах. I вже холодне. Але їм не було на ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула сама. Стрибнула, коли човен уже вiдпливав. Олеговi не зрiвнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате їм забракло його хисту. Олег, коли б скласти всi вiддалi, пройденi на човнi по Днiпру, либонь, доплив би до Гiбралтару. Вiв вiн човна легко, рiвно. I вiтер мчав над ним пiсню про бригантини, котрi полинуть на гребенях пiн, i про чорняву дiвчину, яку доведеться покинути моряковi. Мабуть, дiвчина й заслуговувала на те... Бо була свавiльна й примхлива. Вона наказала причалити їхню бригантину до протилежного берега, звiдки їй махало руками двоє хлопцiв. I не просто хлопцiв, а хлопцiв на "Москвичi", одягнутих вишукано, по модi. Вони, мабуть, умовляли Любу поїхати з ними. Бо один знову сiв до руля, а другий прочинив дверцi, показував кудись рукою. Коли Олег пiдiйшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати його: рiзко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись, чи просто думками був бiля iншого, бо навiть не схитнувся. I цим сподобався сам собi. Вперше за останнi мiсяцi. Вiн неквапно повернувся i пiшов до човна. А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сiла в машину i вискочила, тiльки-но "Москвич" зрушив з мiсця. Потiм човна в них забрали iншi, а вони стояли пiд в'язом, розмовляли. Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинцi з Любою? Мабуть, нi. Просто йому було приємно розмовляти з нею, ховатися по словесних схованках, шукати самому. Хоч доводилось i остерiгатись: мiг натрапити в схованцi на присипану пiском шпильку. Але й тут вiн уже вiдчув: тi шпильки не дуже твердi. Вони нiби молоденькi колючечкк на каштана Нерозлуїценого каштана треба брати смiливо, тодi не поколеш руку. А висаджений в грунт, вiн неодмiнно розiв'ється в пагiнець. Вони, мабуть, ще гралися б довго, та їхню гру розладнав низенький кучерявий шахтар Климко. - Ви що, приглядаєтесь, чи е вiльна гiлка, - пiдiйшов вiн од гурту, де грали в м'яча, i погойднув колиску. - Не клопочiться, вистачить. Олег i Люба почервонiли, розiйшлися в рiзнi боки. Климко весело смiявся власному дотеповi. * * * Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в неї льодову скалку. Цей i багато, багато днiв. Все починається з дрiбницi. Але одна бiда завжди чiпляється за iншу. На сусiднiй дiлянцi завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал. Поспiшали, адже їхня робота не рахувалася в план виробiтку, їх нiхто не неволив до цiєї роботи, нiхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили, щоб продовжували проходку, їхня бригада тримала першiсть в змаганнi по тресту. Два загаянi днi нависали над нею загрозою. Олег знав це. I йому теж не все зрозумiло. "А може, тут якась хитрiсть", - заспокоював себе. Вiн вельми вболiвав за першiсть. Вона в його думках зливалася з тим, з омрiяним: з почесним шахтарем, вiдзнакою, портретом в газетi. Ой, як йому хотiлося, щоб Лiля, щоб батько довiдались про нього саме так. Вiн-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрiсть, а тiльки про змагання. Кузьма Сидорович, мабуть, вiдчував, що стояло за тим запитанням. - Кажеш, втрачаємо першiсть у змаганнi? Може... Так, так. Змагання... А чи знаєш, хлопче, що таке змагання? - Бригадир говорив задумливо i навiть трiшки сумовито. - Змагання - прекрасно. Але змагаються обов'язково з кимось. Хтось перемiг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той, хто перемiг. Йому все: премiя, пошана, нагороди, тобто отi, як їх - лаври. Ми приймаємо те. I iнодi забуваємо про того, хто переможений. I тим топчемо його пiд ноги. А це ж - друга половина люду. Та де половина! Скiльки разiв був я й переможеним, i переможцем. Коли б уболiвав, як декотрi... - Вiн посмоктав бичка, сплюнув пiд ноги. В маленькiй, спецiально нашитiй кишеньцi завжди носив кiлька недокуркiв. Вже навiть нагорi iнодi вдовольнявся тим. - Одинадцять лiт з Iвановичем разом дiрки вертiли. Ото вiн з хлопцями з того боку йде нам назустрiч... Якби сточити в одне, навiрчене разом, виглянули б на той бiк землi, в Америку. З ним я змагаюся. Зрозумiв тепер?.. - Зрозумiв... Тобто... - Ну, тодi пiди пiдтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвiркун над нами поселився. Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Вiн не чув цвiрчання, не почув, як раптом увiрвалося воно. - Тiкай! Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грiзний трiск. Вiн заметався, не знаючи, куди втiкати. I тої ж митi дужий штурхан вижбурнув його з дiрки. Олег спiткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись колiном. Все це сталося так швидко, що вiн навiть не встиг злякатись. Навiть не знав, вiд чого рятувався, тiльки пам'ятав, що його виштовхнули чиїсь руки. - Кузьма Сидорович... Вiн там. Це гукнув Андрiй. Але Олега той крик пiдвiв на ноги. Хлопець рвонувся, в темрявi, яка облягла їх, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився. - З дороги... Присвiчуйте попереду. По стiнi побiг сполоханий промiнь. Ще хтось посвiтив збоку. Троє хлопцiв тримали на руках Кузьму Сидоровича. Вони так i несли його на руках до клiтi. Бригадир не стогнав, не скаржився. Рясний пiт збiгав йому з чола, заливав глибоко запалi очi. Бiль видавали й руки - вiн мiцно притискував їх до живота. Олеговi не привелося нести бригадира. Вiн бiг позаду, схлипував тихо, щоб не почув Кузьма Сидорович. Навiть забув про те, що мiг i сам залишитись пiд коржем. Власний страх розтанув у страховi за iншу людину. За людину, котра стiльки зробила.для нього! Все добре, що зустрiлося йому на останнiм вiдтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. I Олеговi здавалося - зiйде з нього Кузьма Сидорович, розтане i все те. I що йому робити тепер? А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго? Але ж, мабуть, нi. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всерединi старi рубцi. Що буде, що буде? Кузьму Сидоровича забрали до травматологiчної лiкарнi. Другого дня три змiни бригади зiбралися на лiкарняному подвiр'ї. Олег прийшов одним з перших, разом з Андрiєм. Ще тiльки поминув хвiрточку, побачив Любу. Вона сидiла на кам'янiй приступцi ганку, пiдiбгавши колiна, маленька, сiренька, мов покалiчена пташка. Жаль гострими кiгтями увiп'явся Олеговi в серце. Йому хотiлося пiдiйти, заспокоїти Любу, але не зважився. Та й що вiн скаже, чим розрадить? До Кузьми Сидоровича не пустили нiкого, не взяли й передачi. Розходились шахтарi в скорботнiм мовчаннi. Несли в серцях тривогу, вiдчуття власного безсилля. Олеговi воно ще й нiби якимсь докором. Яким, сказати не мiг, але думка бiгла туди, до колишнього життя, до батька, до його працi. Батько - вiн не вiдчуває безсилля. Нiколи й нi в чому. От коли б батько був тут. Вiн би, напевно, щось порадив. Безсилля гнiтило найбiльше. Вони знали, що нiчим допомогти Кузьмi Сидоровичу не можуть... Нiчим... Хоч... Ця думка проклюнулась Олеговi зненацька. Спочатку неясно. Йому просто хотiлося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навiть крапля спокою... Вона теж щось значить. Бо хiба вони не знають свого бригадира? Вiн i там думатиме про бригаду. Про них усiх. ...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в пiвтора разу. А третього, четвертого, i в усi наступнi в наряднiм листi начальник дiльницi попереду стандартних, тиснених фарбою процентiв виписував цифру "200". Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмi Сидоровичу сестра, i вже по тому несли до бухгалтерiї. Кузьма Сидорович пiдкреслював цифри олiвцем, щоб хлопцi знали, що вiн прочитав їх. Перехiдний прапор i далi залишився в них. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ Рана загоїться, а зле слово - нiколи. Хiба не злi слова вкинув йому в душу Холод? Розбив спокiй, вбив мрiю. А сам, либонь, вилежується на диванi з шпигунським ро-манчиком у руках або клепає оту свою потвору-машину. йому, Олександровi, робота падає з рук. Вiн лише вдає, буцiм працює. Зачинився в кабiнетi i другу годину пускає по паперу пiвнiв i коршакiв. Пiвнi втiкають вiд коршакiв. Пiдiйшов до вiкна, але на вулицi брудна темiнь, однотонне, присипляюче шелестiння дощу. Нудьга i холод. Давно вже горобцi склювали сонце, склювали всi сонця - веселi сонця - соняшники пiд балконом, i тепер йому чути, як шелестять вони - шорстко й моторошно. Нудьга. Вiн не звик колисати її сам. Вiн взагалi не любить самотностi. Ранiше, коли траплялося, надходив отакий вечiр, iшов до Прокопа Гордiйовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток - пiд його веселу стелю. Можна пiти кудись деiнде. Хiба мало людей прийняли б з радiстю його вiдвiдини? За свiй вiк Олександр Кiндратович пiдводив до свого серця багато людей. Пiдводив i вiдводив. Вiн завше вiдчував нещирiсть, лукавство, нездатнiсть пiдтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в подорожнi в далеку дорогу? I серце його тужить по людськiй цiлостi, незрадливостi. Може, тому, що самому не стачає Їх? Адже найчастiше ми поважаємо людину за тi якостi, яких не маємо самi. Колись, коли вiн ще вибирав собi друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо. Хто допоможе? I одразу ж з темряви випливала вiдповiдь: один, тiльки один чоловiк. Тепер ця думка Бiлановi наче зубний бiль. Бо той чоловiк... Болить зуб, власний зуб, i ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати. Вiн розумiв, чого лютиться на Прокопа. I чого нудьгує по ньому. Холод для нього нiби вiха, котру весь час переносять i ставлять попереду. Нiби монумент, на який рiвняють свiй крок. I водночас - живий, веселий, цiкавий. Не солоденький, як деякi iншi. Якi вмiють залiзти в душу, вивести спiвбесiдника розмовою до пивницi, вкласти в постiль до чужої жiнки. Цiєю темою вони тiльки легко кпи-нили один над одним. За думками Олександр Кiндратович не почув, як зайшла до кабiнету дружина. Вiн аж стенувся вiд її тихого голосу. - Не стiй бiля кватирки, застудишся. Ти вже й так... Випий на нiч калини. Вона зупинилася бiля столу, по однiй ставила на полицю витягненi ним, забутi на канапi книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самi ставали одна побiля одної. Антонi-на Михайлiвна робить отак все: швидко i непомiтно. Не любить безпорядку, гомону i сварки. З нею тяжко посваритися. Навiть у картах уникає виграшу, намагається авести на нiчию. "Вона все життя уникає виграшу", - чомусь подумав вiн. Поставила останнiй томик, поглянула на нього й пiшла. На мить Олександру Кiндратовичу здалося, нiби по її обличчю майнула якась тiнь, хотiв навiть зупинити i не зупинив. "Мабуть, здалося..." Прихiд дружини викликав новi думки. Думки про неї, Тонго. Чи змогла б вона бути лiкарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна... Хоч вiн напочатку теж потерпав вiд нервозностi. Власне, й його дитяча мрiя зав'язалася на цвiтi спiвчуттям. Сашкова мати довго i тяжко хворiла. йому страшенно було шкода матерi. Доглядав за нею, втiшав, як мiг: "Зачекайте, матусю, виросту, вивчуся на лiкаря. Я вже вас безпремiнно вилiкую". Химерний, присипаний порошею часу спомин... Гiркий i солодкий. Вiн вивчився... Вивчився не на простого лiкаря... А тепер вже бачить, що й це не вершина мети, що вiн зумiв би досягнути бiльшого. Думка повертала на тяжку, вибоїсту колiю. Майже силомiць взяв книжку - розповiдь про далекi острови. Перекинув сторiнку, другу, третю. Непомiтно для себе зiйшов на пустельний берег, побрiв слiдом за шукачами старовини. Похопився, коли старий зiнгерiвський годинник на стiнi продеренчав пiвнiч. Вимкнув свiтло, навпомацки, ступаючи на пальцi, пiшов до спальнi. ...Вiн довго не мiг зрозумiти, що пробудило його. Якийсь спiв, внутрiшнiй поштовх? Лежав у темрявi, намагаючись не поворушитись, не скрипнути лiжком. От, знову... Тенькнуло щось пiд серцем, тонко, дзвiнко, немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило - що. Олександр Кiндратович звiвся на лiктi. Внизу, за вiкном, цiдив мертвотне свiтло люмiнесцентний лiхтар, мережив химерним вiзерунком тюлевої завiски сусiднє лiжко. В тому плетивi, нiби в густiй сiтi, здригали плечi. - Тоню! Сiть затрiпотiла дрiбнiше, ридання стало глухiшим. - Тонечко! Кицько! - переступив килимок, пiрнув у її тепло. Пестив плечi, голову, втирав долонями сльози пiд очима. Вона клубочком притислася до нього, сховала голову пiд його рукою. - Що з тобою, Тоню? - Нiчого. Наснилося погане. Але голос видав її. - Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко? - Я... - вона не то схлипнула, не то ковтнула повiтря... - я була вдень на лiкарськiй перевiрцi. В мене давно болiло... - Ну? - Щось холодне поповзло йому за плечима. - Написали... Вони гадають, що я не знаю... - Що написали? - Саnсеr... Це було нiби удар молота по головi, нiби падiння ввi снi. Жах холодними пучками впився в горло, здавив мiцно, щосили. Жах виповнив його всього. Йому завше здавалося: це може бути тiльки в iнших... його фах, його хiрургiчний нiж видавалися йому талiсманом, через котрий хвороба не зважиться переступити в дiм. I ось... Так несподiвано, страшно i буденно. Страшно... - А може... Зараз так часто помиляються... - Вони направили мене в онкологiчний диспансер... її голос неначе десь здалеку-здалеку. I якийсь чужий, незнайомий. Вiн обiйняв її мiцно-мiцно, пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало її тiло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливiсть почував завжди. Але зараз... Серце двоїться. I чуття, i думка... Його самого пройняв за плечi холодний дрож. I вiн заговорив. Перебирав у пам'ятi i переповiдав усi, якi мiг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатнiшi хiрурги, iсторiї, коли пiсля подiбних операцiй люди жили довго, до старостi. Олександр Кiндратович говорив, вiн боявся, що заговорить дружина. Вiн не знав, слухає вона чи нi. Але плечi її вже бiльше не тремтiли. А може, заснула? I чомусь не насмiлювався запитати, чи спить. Скорiше прикинулась, що спить. Вона й зараз така... Не хоче нервувати його. Вiн вже бiльше заснути не мiг. Життя пливло повз нього холодною весняною рiкою, боляче ранило йому крижинами душу. Тi крижини - його власна холоднiсть. Скiльки дав вiн їй тепла? Ой, як мало! I вона не вимагала бiльше. Дружина не вимагала нiчого. Навiть уваги. Вiн мав її за м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певнiше, хотiв мати. Бо все ж розумiв: Тоня не була кицькою. Вiн виливав перед нею невдачi. Вона ж - жодного разу. Хоч, певно, мала їх теж. Пам'ятає, як здивувався, коли Тоня, над чиєю "емансипацiєю" легенько кепкував у веселi хвилини, захистила дисертацiю. А вiн ледве знав, що дружина пише її. I навiть учора... Застерiгала, щоб не застудився. "Випий на нiч калини"... А чи вiн застерiг її отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним роєм линуть лячнi спогади, жалять серце. I вже воно, набухле, м'яке, сприймає тiльки болi. Звiдки вони, де чатувати на нього? Чому прийшли сьогоднi, а не ранiше? Ота жiнка на фронтi... Осмiяне То-нине плаття... Прогулянi в чужому товариствi вечори. Нервово вiдсунена тарiлка з борщем... Все-все. Коли б вернути... Олександр Кiндратович з жахом чекав дня. Знав: вiн прийде чорний як нiч, поведе за собою новi страхи i муки. Згадалися всi знайомi, ураженi цiєю страшною хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Лiля. Вiн спродав усе i поїхав свiт за очi. Надивитися перед смертю, спробувати хоч на мить втекти вiд отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собi дiагноз i, приховавши вiд усiх, до останнього дня ходив на лекцiї. За цей час вiн не поставив студентам жодної двiйки. Клубок споминiв - великий, розмотував його до самого ранку. А тiльки-но зачорнiла проти сiрого неба голим вiттям тополя за вiкном, пiдвiвся, пiшов до себе в кабiнет. Його дзвiнок пiдняв професора Тихоступа з лiжка. Тихоступ - найлiпший у мiстi спецiалiст по онкологiї, ще й добрий знайомий Бiлана. Вiн вiдповiв, що прийняв би Олександра Кiндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антонiну Михайлiвну в клiнiцi, з помiчниками. Снiданок i всi ранковi готування - обопiльне намарне намагання приховати тривогу. Вони прожили життя, нiколи не думали над тим, що i як сказати одне одному. А сьогоднi... Олександр Кiндратович, непомiтно для себе, збився на жалiсливий тон, вiд якого мало не заплакав сам, i тут же поспiшив перемiнити його на безжурний. Але гра проступала в кожнiм словi, в кожнiм поруховi. Лiля теж вловила батькiв настрiй i витлумачила його по-своєму: спробувала м'якою лапкою вигорнути з батькової кишенi кiлька хрустких папiрцiв. I здивувалася, коли вiн прищемив лапку. Ще й наче не помiтив того. "Невже помилилася?"-подумала. Такого з нею не траплялося. Вона гадала, що вивчила батька досконало, її почуття до нього було двоїстим. Лiля поважала i не поважала Олександра Кiндратовича. Поважала, бо спромiгся вийти на крутi сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять сходи пiд його ногами, їх треба перемонтувати, а вiн без застороги береться вище. Вона знала, коли треба поступитися татковi, коли полестити, а коли й стукнути каблучком. Але зараз мовчки зiбрала чашки i понесла мити на кухню. Тихоступ оглядав Антонiну Михайлiвну довго. Так довго, що їй аж заболiло хворе мiсце. Бо ж обмацував не тiльки сам, а й двоє його помiчникiв. - Що ж, - сказав, намилюючи пiд краном руки, - нiчого серйозного, хоч треба ще перевiрити... Лiкарi думають, що їхнiй голос ховає все. Отак колись думав i Олександр Кiндратович. А тепер слухав Тихосту-па i з жахом почував, як контрастують слова з його голосом. Тихоступ провiв їх аж за останнi дверi. Прочиняючи, в коридорi притис Бiланову руку вище лiктя. - От бачиш... - видавив з себе Олександр Кiндратович, коли вони сiли в машину. А самого думка безжально молотила по серцю: "Як її залишити на кiлька хвилин"? - Тонечко, - мовив, коли машина пригальмувала бiля їхнього парадного. - Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клiнiку. Без мене не приймуть з терапiї хворих. Гх треба перевести... Вона вiдповiла порухом повiк. Тихоступа здибав на подвiр'ї, бiля корпусу. Той стояв, прихилившись спиною до каштана, палив цигарку. - Я був би радий розвiяти вашi сумнiви, - мовив, вiд-кусуючи розм'яклий кiнчик мундштука, Тихоступ. - Але... Треба поспiшати. Хвороба задавнена. Ви самi бачили кров. - Спасибi... - Ет... - Тихоступ махнув рукою. Бiлан рушив до ворiт, забувши попрощатись. "Треба поспiшати". Поспiшати... Куди?.. До чого?.. "Поспiшати". Почував, що боїться йти додому. Що скаже Тонi? Вона здогадається одразу. Вже, мабуть, здогадалася. "А хiба не помилялися цiлi консилiуми?"- пiдштовхнув себе думкою. Тiльки не сидiти... Тоня заперечувала, але вiн майже силомiць повiз її до обласної лiкарнi. I знову огляд. I знову вiдведенi вбiк, крихкi погляди. Вода з крана... Вода... Вода... В лiкарнi четвертого управлiння вже немолодий, з подзьобаним вiспою обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вiрою, вiрою справжньою, на якусь часину розвiяв страхи. - Кладу на колоду, професор, голову, - мастопатiя. Звичайнiсiнька мастопатiя. Знаю з практики. От вiрте, жiнко хороша. Але прийшов з операцiйної професор... Непомiтно упав вечiр. Вони повернулися додому. Наступний день копiював собою попереднiй. Жах оповив їхнє життя, закутав мiцно, аж не стачало подиху. Тепер вiн чатував на них скрiзь - в стiнах, пiдлозi, стелi. В кожнiм кутку, в кожнiм вiкнi, в кожнiй щiлинi. В кожнiй книжцi, кожнiй дрiбницi. Смiшний дерев'яний песик, кришталевий келишок, квiтка-попiльничка - кожна з них нагадувала про якийсь веселий день їхнього життя. Настiльна лампа: молода танцiвниця намiряє плаття. Єдина фривольна рiч в кабiнетi, її купила Тоня на жартiвливий доказ, що не ревнує його до жiноцтва, не боїться конкуренцiї. Тепер вiн пригадав те, вийняв розетку, сховав танцiвницю до шафи. Але пiдiйшовши до дверей, похопився, поставив лампу на мiсце. Його уява сприймала все довкола в однiй страшнiй, трагiчнiй єдностi, в трагiчнiй простотi i реальностi. Всi отi колишнi високi слова їiро смерть, чутi, вичитанi, сказанi ним самим на трибунах, розсипалися й пропали, наче їх не було зовсiм. Лишився бiль, пустка, i - кожної митi - дорогi риси, сказанi колись слова, буденнi й небуденнi, сповненi сьогоднi iншого змiсту, викривленi жахом. Страшними примарами вставали видiння, вiд яких утiкав i не мiг утекти. Вiн бачив, як помирала Тоня, бачив її похорон. Вiн вже сидiв самотнiй i перебирав її речi, фотокартки. Йому здавалось, що божеволiє. Жах не випускав їх з своїх пазурiв анi на мить. Тепер їхнє життя було оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконi, в красивiм коконi, не видимий нiкому, гине, не довершивши своєї працi. Другого дня, вийшовши з лiкарнi, спробували втекти вiд страху, купили квитки в кiно. Але переживання героїн були такi мiзернi, такi жалюгiднi, що вони вийшли десь по кiлькох хвилинах. Обiдали в ресторанi, Олександр Кiндратович пив горiлку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси i портвейни його приречених героїв. Бридня. Навiть в горiлцi не можна сховатися вiд цього. I горiлка, й любов - все тодi втрачає смак. Вона гiрка, як полин. Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку їхню увагу, але в наступну мить вони зглядалися, i важкий, велетенський молот знову падав на їхнi голови. Он бiжить дiвчинка, смiшно кривуляє нiжками за мамою... I - падає молот. Сусiдка похваляється новим килимом. Монтер прийшов замiнити телефон. ...Яке все дрiбне, нiкчемне. Непотрiбне. Сусiдка похвалятиметься й потiм. Завтра... Через рiк. I телефон дзвонитиме. Вони так хотiли замiнити деренчливу настiнну коробку на настiльний апарат. Килими, телефони... Вони вiддали б зараз все. До останньої нитки. Вечiр плинув трагiчною музикою. Дивилися телевiзор, читали вдвох книжку. Олександр Кiндратович розшукав на днi шухляди старi карти. Але дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не вiдпускала їх. I хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокiйним: Олександровi Кiндратовичу чи Антонiнi Михайлiвнi, їй здавалося, що вона вiдчуває хвилини, вiдчуває життя вже не стiльки уявою, скiльки фiзично. Аже знала: навiть оцi ось трагiчнi днi - останнi. Скоро не буде й їх. Лишиться на якийсь час болюча рана, лiжко, бiленький квадратик стелi, її i його, Олександровi, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий i не мiцний. Побиватиметься гiрко, а може, й зап'є з горя. Побиватиметься з пiвроку, з рiк... Життя легко хилить його на свої шовковi манливi трави. Хоч йому здається, буцiм сам пiдминає їх. Вона так i не дiзналася за життя, який вiн. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинiчний, чутливий? Може, i такий, i такий, i такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь- з болю, з муки. Зараз вона любить його мiцно, прощає все. Як прощала тодi. Як може прощати тiльки дружина. Минула нiч, настав ранок. Вони й далi не могли нi на що зважитись. Не могли нiчого вирiшити певно. Часом людинi просто потрiбно, щоб за неї вирiшили iншi. Але, мабуть, саме тодi, коли потрiбно, - i неможливо. Вперше хiрург Бiлан боявся доторкнутися до ураженого мiсця. Вперше боявся хворої людини. ...Консультацiї, консультацiї, консультацiї. Вiд них втомлювалось тiло i болiло серце. Обросле страхом, воно болiло тупо, без надiї вирватися на волю. До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись? До Москви, до Ленiнграда? Коли б то вiн не знав, що й там те ж саме, що й там такi ж лiкарi. Це тiльки хворi дивляться на лiкаря, мов на бога. Хочуть бачити i тому бачать в ньому бога. Але Олександр Кiндратович знає, який вiн бог. I все ж шукав чогось. Iншої вiри, iнших пророкiв. Кажуть, на Кавказi, в Сочi, живе якийсь знахар. У Львовi теж. А в них?.. У них теж є знахар. Євген Мазур. Чутка про його лiки вже добiгла до найвiддаленiших мiст. їдуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лiкарнi тiльки й розмов про Мазура. Кажуть, вiн лiкує легко, швидко, безболiсно. Три чи чотири склянки сироватки або ж кiлька уколiв. А що?.. Що, коли вiн в iм'я свого самолюбства важить життям дружини? Ця думка розiтнулася в його головi громом. I треба було великої напруги, щоб перемогти цей гуркiт. "Ет, що вiн може. Хто вiн такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у них з роду в рiд... Але ж йому в другiй хiрургiї дають двi палати? За наказом зверху. Однак - шарлатанство. Та й до того ж... Мазур i сам вiдмовив би". Єдине, чим зараз Олександр Кiндратович мiг допомогти дружинi, - не залишати її саму. Вiдав - чорнi думки згризуть її. Вiн тiльки один раз з'їздив до себе в клiнiку, написав заяву на свою вiдпустку, перепоручив справи помiчниковi. I одразу ж поїхав додому. До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите й люте. Зняв калошi, повiсив пальто. Ступив крок i... зупинився. У вiтальнi розмовляли. "Хто б це?" М'яко ступаючи по килимку, пiдiйшов до дверей. Вони причиненi нещитно, в щiлину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти вiдчиненої шафи, - Антонiна Михайлiвна. Перебирала дитячi сорочечки, черевички - манюнi-манюнi, ще з найменших Костикових лiт, розмовляла сама з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки. I дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра Кiндратовича на мить спинилось серце. - Поїду в село... Костика побачу... Серце закричало, лунко вдарило в груди, й вiн похилився на стiну. Вiдтак, втягнувши в плечi голову, зажмуривши очi, побрiв до ванної, навпомацки вiдчинив дверi. I вже тут заметався, забився, немов птах у клiтцi. Вiдчував безсилля, самотнiсть, вiд яких, здавалося, без страху ступив би на той пруг, на якiм стояла Тоня. Десь там, за вiкном, ходять люди, веселi люди, i не знають, як поруч них за цегляною стiною рвуться в безнадiї людськi серця. Вони такi ж самотнi, як i вiн, тiльки зараз не вiдчувають цього. Але можуть вiдчути... I поодинцi, i всi... Лунко впала крапля, Бiлан здригнувся. Бiгти? Щось робити? Все, все, що можливо! "Що?" I-враз... "Пiти туди, до нього... До Мазура". "А вiн?.. Лiля! Так, Лiля". Як це забув ранiше? До Мазура пiде дочка. Дочекатись Лiлi. Котра зараз година? Бiлан зволожив пiд краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину, голосно хряпнув дверима. * * * Сьогоднi Лiля прийшла на роботу на двi години ранiше. Вчора чула, як професор Холод бiдкався, що в нього немає етиленiмiну, як дзвонив на склад, але там не виявилося теж. I порiшила перегнати сама. Вона вже двiчi допомагала при вiдгонках старшiй лаборантцi. Це нескладно, хоч трохи й небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрiлась вище норми реторта, щоб не було щiлин, щоб не пролити отруйну рiдину. Лiля вже бачила, як дивуються дiвчата, як дивує Про-кiп Гордiйович. Дiвчата... Для них - тiльки так, з маленького самолюбства. Що вони їй? Всi вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од неї, бо й зараз лишають на нiй босi слiди. Не люблять її? Нехай. Свою роботу Лiля виконує. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не миє пiдлогу? На те є прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього звичнi. А їй пiсля цього треба йти до манiкюршi, заново фарбувати нiгтi. Чи знають вони, що таке справжнє красиве життя? Складене з нiжних iнтимностей, з коштовних дрiбничок? Запеленане килимовою тишею i нiжною музикою? Звiдки їм знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися дечим. Задля нього Лiля ще човгатиме шiсть рокiв пiдошвами по iнститутськiй пiдлозi. Звичайно, зарплатня лiкаря на сьогоднi просто мiзерна. Але це її не турбує. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо як сьогоднi дiвчинi без нього! Диплом - це вiтрина, виставка, патент. Вiтрило до човна, спущеного в житейське море. На той рiк вона обов'язково поступить до iнституту. Для цього треба п'ять обертiв Холодового пальця по бiлому крузi телефону, кiлька слiв. Вона їх заробить. А якщо навiть тiльки довiдка за його пiдписом?.. Чи взагалi довiдка. I то багато значить. Кому не зрозумiло... Вона працювала. Працювала не в батька, а в iншого професора, з яким у її батька вiдверто холоднi стосунки. Працювала чесно, сумлiнно. Про це посвiдчить характеристика. її думки перетнув брязкiт. Професор сьогоднi теж прийшов ранiше. I просто сюди. Очевидно, поспiшав. Холод постояв бiля столу, навiть для чогось постукав пальцем по паровiй ванночцi. Лiля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, - вiн зараз посмiхнеться. Не посмiхнувся. - Мда-а... Ходiть, Лiлю, на вулицю... Морозець... - Я, Прокопе Гордiйовичу, ентиленiмiн... - Бачу. Але я не хочу через вас сидiти в тюрмi. В його голосi не було досади, але й не було схвалення її вчинку. Лiля зiтхнула. I звiдки вiн довiдався, що вона прийде сюди ранiше? I далi день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжi, через вибалки. Прийшла з обiду, - обiдала в молочнiм кафе, навпроти лiкарнi, - дiвчата чомусь веселiше, нiж завжди, гелготiли в кутку. Щось розглядали. Лiля приступила й собi. На столi, в розгорнутiм газетнiм пакунку, лежала крамнина. Вiдрiз на костюм. Бiлої-бiлої шерстi, в iскорку. Такої, якої шукала влiтку вона. - ...Отак i не пошила, - скрушно говорила лiтня препа-раторша Оксана Данилiвна. - Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рiк, на Перше травня... А гарне! - Я у вас куплю, - Лiля тендiтними пальчиками помацала крамнину. - Я вже купила. Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, пiдсунула вiдрiз до себе, швиденько - шам, шам - запакувала ного. - Я давно шукаю... - I я. Ми ще тодi, як Оксана Данилiвна похвалилася... Одна невдача падала на неї за iншою. Мабуть, вони разом i вивели Лiлю з рiвноваги. - Ти... ти... - Лiлинi брiвки гнiвно розправились, тремтiли гострими кiнчиками. -Навiщо вiн тобi?.. - Як то навiщо? - на перших словах здивувалася, а далi почервонiла Галя. - Костюм... - До твоїх прищiв! Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в лабораторiї розiрвалася столiтрова колба. Дiвчата кидали своїм гнiвом усi разом, їхнi слова злилися в одне сердите гудiння. Лiля стояла непорушне. Вони зневажають її? Що ж, це їй вiдомо. Вона вiд них не залежить. її зневага до них бiльша. Влучивши в гаморi паузу, Лiля тупнула каблучком, аж пробiрки жалiбно забрязкотiли на штативi. - Ви... ви - порох на моїх ногах. I пiшла до сусiдньої кiмнати. Була вдоволена, що влучила в цiль. Лiля вмiла влучати. Але й самiй злiсть обпекла груди. На душi було порожньо, сiро, глухо. Цей настрiй понесла й додому. Коли вiн володiв нею, вiн панував i в квартирi. Лiля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр Кiндратович. Батько здебiльшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на нового капелюшка. Лiля збагнула давно - батько часто одкуплявся i в життi. Разiв зо два навiть нею. Як подорожнiй з казки - котом, котрий щоразу втiкає додому. З батькового велiння Лiля тричi мiняла школу - то з однiєю, то з другою мовами навчання. Олександр Кiндратович найтонше вловлював усi повiви, їй дозволялося виступати на сценi або ж не дозволялося. З роками кiт досконало вивчив поведiнку господаря. I сам настирливо дряпав кiгтями. Однак сьогоднi батько чомусь не помiчав чи не хотiв помiчати її настрою. I сам був якийсь розтрiпаний: очi - великi, обличчя - сiре. Лiля навiть подумала, чи не випив вiн- А взагалi останнi днi вони з матiр'ю обоє мов осiннi мухи. - Їсти не хочу. Тiльки каву, - взяла рушника, пiшла до ванної кiмнати. Лiля приймала ванну майже кожного дня. Знала - тiло в неї красиве, гнучке, нiжне. I плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде? Хiба що Костик. Але його нема вдома. Проте тiльки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули дверi. Швидко, тривожно. Батько переступив порiг, але не вiдпускав ручку, немов боявся, щоб дверi не вiдчинили з того боку. Лiля не поверталася - вже скинула блузку, - пружними пальцями розстiбала гачечки спiднички. Не вельми соромилась батька, та й вiн вийде, перш нiж вона ступить у ванну. Не вiдпускаючи ручки, Олександр Кiндратович вiдгвинтив кран умивальника. Лiля пригадала, вона десь читала: отак роблять конспiратори, коли бояться, щоб їх не почули. Смiшно. Батько й справдi скидається на конспiратора. В нього навiть голос тремтить. - Лiля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. - Вiн дихав важко, немов бiгун на останнiй прямiй дистанцiї. - Ти мусиш пiти... Ти пiдеш... - Куди? Чого? -Вона запалила в колонцi газ, i тепер Олександровi Кiндратовичу довелося майже кричати. - До Мазура. Попросиш у нього сироватки. - Я, тату, до Мазура не пiду. - Лiля! Це-для мами. Для мами! Ти розумiєш? - Для мами? Лiля розмiрковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але пiти до Євгена - поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, вiдтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмiлився заперечувати їй, чинити, як хотiлося самому. Зараз вiн ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тiнь. Якщо вона пiде i попросить що-небудь у нього, пес вiдчує, що без нього не можуть обiйтись. Нi. Нiзащо. Лiки, мабуть, вже можна дiстати в лiкарнi, адже Євгеновi дають можливiсть практикувати. - Я не пiду. - Рiшуче звiльнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до нiг. - Не проси! Олександр Кiндратович стояв, немов уражений громом. В головi - якась думка, якась асоцiацiя... Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона... його дочка? Гострi слова потрощеним костомашшям застряли Бiлановi в горлi, перепинили мову. Вiн зiтхнув глибоко, з похлипом, спiтнiлою долонею схопився за комiр. - Чом... Чом ти тодi... У першiй своїй ваннi... - Ти завжди, батьку, був невдатним актором. - Ух, змiюка! - простогнав вiн i вийшов у коридор. Бiлан боявся зайти до кiмнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собi видався звiром, котрий а обох бокiв вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбiк, з кручi? Рвонувся з кручi. Його пальто - в кiмнатi, в шафi, щоб не заходити до кiмнати, вдягнув старого макiнтоша, закутав шарфом шию. "Нехай Тоня думає - пiшов до сусiдiв". На вулицi вiтер. Вiн пронизував макiнтоша наскрiзь. Летiв назустрiч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя i, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемiшаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кiндратович обiйшов будинок, вiн був мокрий i тремтiв, мов у лихоманцi. Дверi вiдчинив Тимофiй Шах, здивовано вiдступив до стiни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навiть забув скинути макiнтоша та капелюха. Нерiвне мережачи слiди, повiв їх просто до маленької кiмнатки. Вступив до неї, зачинив дверi, пiдпер плечима. Здавалося, перетинав собi шлях до вiдступу, боявся, що втече. Євген теж не сподiвався на такого гостя. Сидiв на лiжку, пiдiбгавши по-турецькому ноги, краяв ножицями на рiвнi квадратики чистi аркушi паперу. В його головi буйним вихром крутнулися думки: "Лiля. Койки в клiнiцi. Нова погроза..." - i всi враз осiли на дно душi. "Нехай... Я розмовляти не буду. Вкажу на дверi..." Вiдiклав убiк папери i в ту ж мить побачив, що через дiрку в шкарпетцi виглядає голий палець. В