в думкою таку розмову, але тепер, не знати чому, злякався. Йому стало лячно залишатися зараз на самотi, обiрвавши все те, що єднало їх довгi роки. - Хiба я для себе... На добро ж, не на зло, - спробував стерти все сказане допiру. - Я шукаю. Може, я щось i не зовсiм... Може... Трiшки. Ти думаєш?.. Я сам собi затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумiй - це крапля. - Крапля кровi. Людське життя - це крапля. Всього лиш. Ми не маємо права важити нею. - Але ж задля того... - Навiть задля найвищого. Ми не давали його. I вищого за нього немає. Так робили в iм'я всiх жорстокостей. Всiх користей. В iм'я добра... Це щит усiх. I того, хто лiкує людей, i того, хто тiшить своє славолюбство. Менi шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивiску. Розбий її. Ну, як ти можеш... Справки у хворих... Те, що Холод вiдгадав Бiлановi думки про iнститут, знову розлютувало його. - Пожалiй краще себе. I порядкуй у своєму вiддiленнi. Айв себе сам... Хотiв ще сказати: "Ти зависоко замахнувся... Забувся, хто порекомендував тебе на завiдуючого вiддiленням. Забув, по чиїй рекомендацiї прийнято вдруге до партiї..." Однак тiльки вдарив по столу кулаком. - Зважуй. Бо далi я буду змушений доповiсти на колегiї. Холод пiдiйшов до дверей, взявся за ручку, але раптом вiдчув, як гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати, важко вимовити слово. I не мiг знайти того слова. А так хотiлося... - В Ленiнградi група лiкарiв спроектувала нове штучне серце... Краще за колосовське... Ти читав? Бiлан не вiдповiв. Важкою втомленою ходою Холод вступив до свого кабiнету. Зупинився. Чомусь оглянувся. Нiби все тут, як i ранiше. I водночас... Немов розбилося щось, над чим клопотався довго-довго. В кабiнетi порожньо, сумно. Тиша по крихтi сточує серце. Водночас не хотiлося, щоб хтось порушив її. Йому здавалось, нiби одразу здогадаються, де вiн був i про що говорив. Бiль не проходив. Але поволi на душу спливало якесь заспокоєння. Вiн вчинив, як велiла совiсть. Стукала в серце й iнша думка: а може, Сашко одумається... Хоч їм вже, мабуть, нiколи не сiсти разом до святкового столу, не розiкласти на рiчковiм березi веселого вогнища. Залишатися в кабiнетi не хотiлося, i вiн спустився в пiдвал. Там розмiщенi дослiднi лабораторiї обох вiддiлень. Особисто в Прокопа Гордiйовича - двi кiмнатки. Диво, але йому тут найлiпше працюється. Може, тому, що сюди не сягає металевий гамiр мiста, а може, що в цих кiмнатах розплутує найтоншi нитки своїх думок. Вiн морокує над тим, чого ще немає, але що бачить уявою, що промовляє до нього з паперу лiтерами та лiнiями, блимає на щитку червоними лампочками, пiдморгує синьою бровою з екрана. Деталi змонтованi на однiй величезнiй дошцi, але все це ще поки що окремi вузли апарата, i Холод не знає, чи вдасться йому коли-небудь побачити в свiтний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвiчує лише кiстки, старi руїнницькi пухлини, виразки. А в своє скельце Прокiп Гордiйович мусить побачити найменшi змiни клiтин органiзму, наймолодшi новоутворення. Тодi лiкарi зможуть вбивати хвороби в коконi, в зародку. Вiн сам аможе просвiтити серце, щоб потiм оперувати не наослiп, а за чiтким планом. Але робота шалено опирається Прокопу Гордiйовичу. Часом апарат видається йому живою iстотою. Вони розмовляють одне з одним, втiшаються, кпи-нять, сваряться. Холод знає: його металевий опонент - їдкий скептик, але професоровi подобається сперечатися з ним. Оцей гiркий песимiст гадає, буцiм вiн з дня на день пiдгинає Холода пiд свої металевi лапи, одначе вiн прикро помиляється. - Даремно ти пiдморгуєш, - розпочинає давню суперечку, викладаючи на стiл iнструмент. - Тобi все одно не вдасться сiсти менi на карк. Так, ти пожираєш мiй час, мою зарплатню, навiть мою мрiю, але ти безсилий нав'язати свою волю. "Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся бiля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю - побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?" - Брешеш. Я побачу не себе, а iнших. Всiх нас. Всi разом ми справдi великi. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень вiддаляємося од вас... "Тодi чому ж ти так часто сумуєш в оцiй кiмнатi? Чому в твоїх очах плеска туга?" - Це туга... Туга по недосконалостi зробленого, по тому, що мусив би зробити. "Тобто по генiальному?" - Називай, як тобi хочеться. "Ти думаєш, ви колись подолаєте її?" - Цього я не знаю. "I ви вклали собi в голову, що, конструюючи нас, ви все бiльше вiддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, нiби втiк вiд отих, чотириногих?" - Так, утiк. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всiх. За всiх тих, котрi за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради iнших життiв. Ми - червонi кров'янi тiльця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерiї, ми гинули, щоб жили нашi брати. "Так, ви - фаги. Ви слiпi, вас штовхає темна, не вiдома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та - фатальна". - Але ми маємо розум, саме вiн i пiдвiвся над свiтом, вiн перемiг. Колективний розум людства. "Чому ж тодi вiн знищує себе? Чому вкорочує вiку людинi? Тобто самому собi. Для чого вiн вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володiє вами. Вами володiє страх смертi, самотностi, страх iнших людей. I бiльше нiчого. Ви безсилi перед хибно названою вами неживою матерiєю. Бо ви самi - лише часточка її. Ви й досi не розгадали, що таке життя, що таке матерiя. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажiмо, камiнна порошина спробувала б розгадати, що таке камiнь. Частина не знає законiв цiлого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогнi, а камiнь лежатиме вiчно. Ти зрозумiв мене? Сам процес намагання пiзнати себе - теж мить, краплинка матерiї". - Але ж ти кажеш: камiнь вiчний. А значить, вiчно вiд нього вiдпадають i порошини. Виходить, що органiчне життя теж вiчне. Воно є приналежнiстю матерiї. Матерiя створена так, що вона обов'язково викликає життя. Отже, ми теж вiчнi. Не тут, на землi. А там - скрiзь. Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубцi. Опонент мовчав. I вже по довгiй паузi: "Це твоє вiдкриття?" - Так. Холод не почув, як скрипнули дверi. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкiт. Оглянувся. В яскравому свiтлi лампочки побачив вибалушенi жахом очi, широко розставленi руки. На пiдлозi поблискувала в'язка ключiв. - Чого ви, Харитино Артемiвно? - Я... Тобто... Ви самi?.. - А, - посмiхнувся Холод. - Книжку вголос читаю. - Слава тобi господи, - перехрестилась прибиральниця, поволi заспокоюючись. - А я слухала-слухала пiд дверима... Хiба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота... Аж знов, слава богу. - А чого знову? - поцiкавився Прокiп Гордiйович. - Та от... - Тiтка переступила порiг, пiдiбрала ключi. - I вчора менi притичина. Зiбралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь - пiд грушею сусiдський парубiйко, Вадим. Нiде анi лялечки, на сьому ще тiльки повертало. Думаю, грушок назбирать вибiг. А вiн стоїть i дивиться кудись. Та так люто... Мене не бачить... А тодi кулаком - тиць. I знов: тиць, тиць. Скiк убiк, скiк назад - i вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвiр. "Сердешненький, - думаю, - отакий молодий". Мене й жаль i острах бере. Ще мене отак тицьне - кiсток не збереш. Вернулася, побудила сусiдiв. За стiною в мене участ-ковий живе. Подивився вiн у вiкно та як зарегоче: "То, каже, Вадька з бокси тренується". Холод не втримався, посмiхнувся й собi. - А чого ви так рано на роботу виходите? - запитав вiн. - Апарата вмикаю дихального. Вiн же двi години грiється. Я ввiмкну, а тодi ще дрiмаю до дев'яти. На високе Холодове чоло набiгла крута складка. "От i вся фiлософiя часу, - думав, несамохiть згинаючи й розгинаючи мiдну платiвку. - Щоденно вкраденi двi години..." Тiтка Харитина пiшла, а вiн ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в головi - гiрку думку. Вiдтак професорiв блукаючий погляд упав на будильник. Його вiн заводив, коли боявся запрацюватися, спiзнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, вiдгвинтив кришку. Потiм вiдшукав виток тонкого дроту, принiс з комiрчини паяльну лампу. Стрiлка його ручного годинника оббiгла один раз, коли вiн скiнчив роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, пiдведення дротiв до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тiтку Харитину. - Харитино Артемiвно, - сказав, коли та зайшла до кiмнати. - Вiд сьогоднi ви приходитимете на роботу о дев'ятiй. - А... апарат? - тiтка нiчого не розумiла, клiпала повiками. - Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевiримо. Маємо без трьох хвилин п'ять. Бюлау повинен ввiмкнутися рiвно о п'ятiй... Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули, коли заторохтiв дзвiнок. Йому у вiдповiдь сухо клацнув вмикач, загудiв апарат. Холод перевiв стрiлку будильника на сiм. - Ви скажiть тим, хто працюватиме на Другiй змiнi, щоб заводили на нiч пружину дзвiнка. Тiтка стояла, вражена не менше, нiж годину тому, коли слухала пiд дверима. В очах i подив, i захоплення, i щира людська вдячнiсть. - Для чого ви... Я й так... - Ледве-ледве ворушила губами, не знаючи, як подякувати. Холод повернувся до кiмнатки в лабораторiю, сiв у куток за маленький столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але вiн ще довго не брав її. Хороше йому почувалося на душi, так хороше, немов звершив щось велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч i знав - дрiбничка, маленький промiнчик. Але вiн грiв дужче, нiж iнколи велике багаття. Але потiм прийшли iншi думки. Втiкаючи вiд них, силомiць занурився в розрахунки. Аж поки поволi не забув за все. Запрацювався допiзна. Вечеряв у ресторанi, замовив сто п'ятдесят грамiв. Вiн нiколи не втiкав вiд чарки, але любив, щоб вона стояла на веселiм товариськiм столi, де добра бесiда, журна пiсня. А сьогоднi випив сам. З смутку, з тихої радостi. А потiм довго блукав вечiрнiм мiстом. Вийшовши на горб, звiдки видно будинок, побачив у вiкнах своєї квартири свiтло. "Олег". Лунко вдарило серце, вiн пiшов швидко, а вже вiд другого поверху майже бiг. Рвонув дверi, переступив порiг i мало не спiткнувся на рiвному. Посеред кiмнати стояла Ольга. Вона чекала на нього. На мить в її очах спалахнув вогник замiшання i згас. - Де Олег? Я одержала твого листа. Вiн до мене не приїздив. - У Килини. - Тепер Прокiп Гордiйович був певний, що син там. Бiльше йому податись нiкуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбiльше батько боявся, щоб син не поїхав до матерi. - Мабуть, посварилися? - Трохи, - вiдповiв коротко. Вiн стояв бiля дверей, нецеремонно розглядав колишню дружину. Так, роки прошумiли й над нею. Але, мабуть, не гнули, не торсали. Вона не обважнiла тiлом: струнка, свiжа. I зморщок майже не видно на обличчi. Либонь, стежить за собою пильно. Прокiп Ґордiйович вийшов у коридор, почепив на вiшалку плаща i капелюха. Повертатися не поспiшав. Розчiсував гребiнцем цупке волосся, приборкував розвихренi стрiчею думки. П'ятнадцять лiт промчали нашмаганими кiньми. Вiн думав, що вiдлуння стукоту їхнiх копит по тому першому мосту давно вмерло, що й мiст струхлявiв. А зараз... Щось затремтiло в ньому, ласкавi й неласкавi спогади тиснулись до серця. I вже воно - безвольне, хлипке... Силою волi струснув себе, прогнав хвилинну замрiю. "Папуга ти, папуга, - повертався думкою в звичну колiю. - Виявляється, ти ще, мов iшачок, здатний бiгти за пучком сiна. Тодi наступи собi на хвiст..." "Невже ти можеш хоч на мить повiрити, що її привела сюди тривога за Олега? За п'ятнадцять рокiв вона не написала п'ятнадцяти листiв". "Тодi що?" Мало-помалу в його головi вироївся здогад. Але вiн поки що не давав йому повної волi, - здогад потребував перевiрки. - Ти вечеряла?-запитав, повертаючись до кiмнати. - Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тiтка, двiрничиха, Оксеня чи як її, не хотiла вiдчиняти. Аж поки я їй не ска'зала, що дзвонила тобi. Я таки й дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не боїшся, що я тебе пограбую? - засмiялася. - Все, що могли, в мене вже пограбували, - вiдповiв у тон. - Решту ж я не вiддам. - А менi здавалося, iнодi буває приємно, коли тебе грабують? -повела примхливою бровою. Тепер його здогад прийшов до свого кiнця. Прокiп Гордiйович гаразд пригадує колишню Ольгу. Вона взагалi вiдчувала, де сходинки вгору мiцнi, а де трухлявi. В цьому Холод впевнився незабаром по своєму одруженню. I все ж собi обрала сходинку ненадiйну. Отак часто буває в життi. "Щось вломилося в твоєму "малиновому" життi. I ти, голубонько, зняла з горища стару, заiржавiлу пастку. Але вдруге миша в неї лiзти не хоче", - подумав, викладаючи на стiл з кишенi цигарки. Ольга взяла одну. - Ти куриш? - Як отой твiй приятель, Олександр? Вiн i зараз чужi курить? Менi казали, викукурiкався вiн на голосистого пiвня. Пам'ятаєш, я йому теж провiщала. ...Далi весь вечiр проминув у спогадах про обопiльних знайомих. Холод навiть не запитував, чи надовго вона приїхала i де думає жити. Мав певнiсть, що довго Ольга тут залишатися не захоче. Прокiп Гордiйович постелив їй у себе в кабiнетi, на канапi, сам пiшов до Олегової кiмнати. Не знати чому, але йому не хотiлося, щоб вона спала на синовому лiжку. Дверi лишилися прочиненими, i хоч Прокiп Гордiйович одразу ж вимкнув свiтло, вони ще довго перемовлялися. Вiн бачив її, Ольга сидiла перед дзеркалом, розчiсувала на нiч волосся, чистила нiгтi. Прокiп Гордiйович чомусь пригадав, як в днi їхньої молодостi вона дратувала його дзеркалом. Вона аiддавала йому по кiлька годин на добу. Ольга дивилася на свiт байдужими очима, живi вогники спалахували в її очах лише тодi, коли бачила в дзеркалi себе. Так само неквапливо Ольга роздягалася, її вже не було видко. Але вiн бачив, як на спинку стiльця перед дзеркалом м'яко впала квiтчаста сукня, далi - голуба шовкова сорочка, за сорочкою - пояс з блискучими пряжечками, тонкi, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсiм, як у кiно. Клацнув вмикач. Темрява проковтнула свiтлу пляму в його кiмнатi. - Ти не спиш? - наївно покликала вона. Але в тiй наївностi бринiли фальшивi нотки. - Ходи сюди, ще поговоримо. - Нехай завтра. - Може, ти боїшся мене?- засмiялася нещиро. -Засвiтити тобi свiтло? Холод мовчав. В ненадiйнiй темрявi боровся з бентежнiстю, яка охопила його, перевертався з боку на бiк. - Боюся, - признався. - Звичайно, не цiєї ночi, а наступного дня. - Ти занадто правдива iстота, - мовила Ольга з зiтханням. - Не вмiєш навiть полестити жiночому самолюбству. Не вiрю, щоб ти всi цi роки прожив, не спiзнавши темряви чужих кiмнат. "Iстота" лежала, пiдiбгавши подушку, посмiхалася в темiнь. - Я б образився, якби повiрила. Так само, як ти, коли б я спробував сумнiватися щодо тебе. Розкажи менi, як ти жила. Про свого чоловiка. Я ж так i не знаю його, - спробував перевести розмову з манiвцiв на битий шлях. - Нiчого про нього розповiдати. Був черевик, та стоптався. За рiк втретє понизили в посадi. А ночi... Вiн їх боїться, як лис рушницi. В нього, коли я гашу свiтло, починає болiти серце або шлунок. Такого цинiзму Холод не сподiвався навiть вiд Ольги. Цими словами вона геть розiрвала шалiнку, крiзь котру дивився на неї допiру. Йому стало шкода Ольги i образливо за неї. Шкода змарнованого Ольжиного життя, шкода людей, крiзь чиї душi вона пройшла. - Я думала, тримається на ногах твердо. Щоправда, й тримався. Мiцно врiс в те життя. Колишнє. Пристосувався до нього, чи що, - казала вона далi. - А до нового не зумiв. Вiн i зараз не вiрить. Ти знаєш, я сама... Здавалось, те все навiчно. Адже ж скiльки стояло... - Рим стояв тисячу лiт i впав, - мовив, хоч думав про iнше. - Ну, спати. Прокiп Гордiйович почував, що йому страшенно кортить закурити, але вiн забув цигарки в кабiнетi на столi, а йти по них не хотiлося. Ще довго не спав. Несамохiть, помимо своєї волi, ловив шарудiння за стiною, часте зiтхання, але мовчав, не обзивався. РОЗДIЛ СЬОМИЙ Iскри падали в осiннi стернi i гасли. Паровоз панахав криком нiчну тишу, мчав швидко, неначе втiкав вiд погонi. Далебi, так видавалося Олеговi, котрий таки насправдi втiкав. Олег прихилився до вiкна, мовчки вдивлявся в нiчне пустельне поле. На душi в нього було порожньо i холодно. Паровоз мчав його в прийдешнiй день, у безнадiю, в невiдомiсть. Так, Олеговi, либонь, вже не втекти вiд того, що зненацька впало на плечi. Життя закрутило його, немов вихор одiрваний листок, i котить, i жбурля по дорозi. А куди приб'є - звiдки знати? Ще сьогоднi жбурнуло в калюжу. Поїзд бiжить вперед, а думка Олегова розкручується назад, до приспаного днiпровою хвилею заводського мiста. Десь там, по закурених вулицях, швендяє Джон. Iде скрадливою, неквапливою ходою нiчного хижака, певний в своїй удачi. Звичнi до темряви очi нацiленi в чиюсь безтурботну спину, пазури пiдтиснеш, готовi ввiп'ятися в здобич. Олеговi таки гаразд привелося випробувати на собi їх мiць. Вiн ще й зараз вiдчуває бiль пiд грудьми. Джон притиснув Олега до чавунної огорожi, великою чiпкою рукою тримав за зжужману на грудях тенiску. В ритм своїм глумливим словам шарпав за груди, i хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу. - Рвем кiгтi, значить... Не лишивши вiзитної картки? А мене ж на кого?.. Така дружба... Олег i зараз не пам'ятає, що бiльше наятрило його. Бiль чи отi глумливi, вимовленi в протяг, нiби гумовi слова. Мабуть, слова. Його страх перекипiв на злiсть. На люту ненависть. Ненависть до всiх. До Джона, до своїх невдач, до злигоднiв останнiх днiв. Лють стиснула його долонi в кулаки, напружила м'язи. Вiн завдав Джоновi головою в щелепу i вже навздогiн - кулаком у плече. Джон вимахнув руками, розпластався на асфальтi. Однак схопився швидко, мов кiт. Олег тiльки й встиг помiтити, як блиснули його очi, вiн прикрився вiд удару i тої ж митi хряпнув пiд огорожу. Джон пiдбив його пiд ногу. Далi Олег лежав долiлиць i тiльки затуляв голову. Джон бив його розмiрене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спинi, по руках. По всьому, що називають живою душею, людською плоттю. Своїми нещадними ударами вiн затоптував Олегову душу в землю. Йому була потрiбна лише шабатурка з неї, а вiн вже сам наповнить її потргоним вмiстом. Уже й не страх, а розпука, розпач володiли Олегом. Звестися б, ввiп'ятись в оту мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим - свiдомiсть свого безсилля, дивна млявiсть у тiлi. Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крiзь дзвiн у вухах долинув до нього гомiн, вiдтак - ще два коротких удари i - схожий на виття викрик. Олег здригнувся усiм тiлом, пiдвiв голову. Перше, що вiн побачив, - вогняну, розтрiпану вiтром чуприну, сторожкi, недовiрливi очi. Олег швидше здогадався, нiж збагнув, що йому прийшла помiч. Хоч i не мiг втямити, звiдки взялися оцi хлопцi, їх було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидiв перед ним навпочiпки, ще четверо стояли. Одягненi в ватянки, в чоботи, за спинами - мiшки на полотняних лямках. - За що вiн тебе? - запитав рудоголовий. Олег спробував пiдвестися, ойкнув, прихилився спиною до огорожi. - Хотiв, щоб я... - хлопець пошукав у кишенi хусточку i, не знайшовши, витер кров долонею. - Хотiв... хоче - Олег невiдривне дивився в кiнець вулицi. Там, бiля входу в сквер, стояв Джон. - Що хотiв? - Щоб я з ним... - Далi нiби щось пiдштовхнуло Олега зсередини, i вiн почав розповiдати. Про Джона, про вступ до iнституту, про втечу. Про батька - механiка з заводу, котрий всi свої невдачi ременем переполосував на його спину. Якби вiн повернувся додому з атестатом, батько, мабуть, забив би до смертi. Олег сам не вiдав, як приплелася оця брехня. Але зараз вiн мало не вiрив у неї. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто соромно було перед цими хлопцями. Зараз, цiєї митi, вiн бачив мiзернiсть свого бунту i не хотiв розповiдати про нього. Олеговi вдалося на хвильку одягнути ватянку, почепити торбу i ступити розтоптаними чобiтьми на пiдлогу професорської київської квартири. Цi, п'ятеро, теж iшли слiдом, чули все. I вiн мерщiй повернув назад, повiв їх на квартиру до машинiстового сина, свого сусiда по партi. Червоночубий, - вiн до того був ще й рудобровим, веснянкуватим, - поправив за спиною клунка, пошкрiб п'ятiрнею потилицю, далеко на лоба насунувши кашкета. - Ну, й куди ж ти? - запитав. Олег пiдiбрав з асфальту вiдiрваного з м'ясом гудзика вiд тенiски, сховав до кишенi. - Не знаю... - Нехай iде до мiлiцiї... - порадив хтось з гурту. - А там що?.. -Хлопцевi було незручно сидiти навпочiпки, тримати за спиною клунка, i вiн вивiльнив з лямок руки. - У кацибiрцi його заховають? - Вiн замислився. Смiшно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз ластовиння розсипалося в боки, схоже було, нiби вiд перенiсся розбiгаються маленькi жучки-сонечка. - Хлопцi, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти поїдеш ? - В нього ж, вiн сам казав - у кишенях мишi попрогризали дiрки, - знову обiзвався хлопець, котрий радив iти в мiлiцiю. - Ох i шкура ти... - Скiльки там... - Та вiн же й вiддасть. Заробить i вiддасть. Правда? - пролунало одразу три голоси. - Вiддам, з першого ж заробiтку, - поспiшив погодитись Олег, хоч йому ще нiколи не доводилося заробити жодної копiйки. Але що там... Йому б тiльки звiдси. ...Тепер, слухаючи однотонне поклацування колiс по рейках, Олег вперше подумав про роботу, дiткнувся до неї по-справжньому, хоч не мозолями, а думкою. А поїзд мчав i мчав, колеса цокотiли безугавно, немов лiчили отi, ще не заробленi карбованцi i гривеники. Що вiн знав про них? Грошi i вдома не дуже вiдтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душi. Хоч вiн i знав, чого вартий в хлоп'ячому товариствi з ними й без них. Деякi його шкiльнi товаришi складали грошi тижнями, щоб потiм прислужитись товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для їхнього вiку крамницях. А ще було в класi двоє чи троє... В тих завжди шелестiли в кишенях папiрцi, їхнi батьки не посiдали професорських кафедр, не виступали з сцен столичних театрiв. Стояли за прилавками або сидiли по темних складах. Коли хтось з хлопцiв вичитував у газетi фейлетона про хабарникiв, вiн приносив газету до школи, читав фейлетона вголос... А потiм, повертаючись додому, тягнувся в темнiм завулку до коробки з цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопцiв. * * * Першi заробленi гривеники виявилися важчими, нiж гадав Олег. Але були вони не твердiшими за першi мозолi. ...Першi мозолi. Першi трудовi днi. Перший спуск у шахту. В шахту, куди навiть думка не приводила його нiколи ранiше. В залиту потоками щедрого свiтла юпiтерiв у кiнофiльмах, обцяцьковану кнопками автоматичних апаратiв, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кiнозал через мiкрофони. В повиту мороком власної уяви, заткану страхiтливими розповiдями про катастрофи, завали. Олег iшов останнiм, перепустивши всiх попереду. Вiн довго намiряв каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, i побiг. Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами пересохлих закраїн врiзалася в потилицю, муляла в скронi. Останнiм з усiх хлопцiв, з котрими проходив тижневий техмiнiмум, вступив i до клiтi. Поперед нього до сталевої мокрої скринi втйслося ще четверо незнайомих шахтарiв. Падала клiть, падали за шию холоднi лячнi краплi, падало серце. Поруч хтось розповiдав, як минулого тижня перекосило клiть i хлопцi провисiли в залiзнiм капканi чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював парашут. Потiм вони, сховавшись вiд пружного, мов натягнена тятива, вiтряного потоку за виступ, чекали на когось. I тут Олег почув ще одну розповiдь - про якогось Смолку, якому лишилося два мiсяцi до пенсiї i котрим оволодiв страх. Його мало не силомiць водять до забою, а вiн те й знай втiкає до шахтного стволу. Двадцять чотири роки i десять мiсяцiв розминався чоловiк iз страхом, та зненацька зiткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть, теж iнодi трапляється. Коли вже зiбралися йти, хлопцi помiтили, що Олегiв лiхтар ледве цiдить свiтло. Хтось висловив здогад, що вiн розгориться, його взяли на глузи закiптюженi вугiльною пилюкою шахтарi, що очiкували на свою чергу пiднятися нагору, їхнiй смiх, немов рясний холодний дощ на згасаючу жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в шахтi без свiтла люди. На голос "гей, стажери" вiн ступив, немов уже поринав у вiчний морок. Але в останню мить хтось притримав Олега за лiкоть, вiдiбрав лiхтаря. - На мого. Менi однаково нагору, - сказав шахтар буденно й просто. Окрайчик свiтла ледве вихопив з темряви вусате обличчя з перекраяним шрамом носом. Але далi Олег вхопився променем за зсутуленi спини своїх товаришiв попереду, поспiшив за ними. Невеликий вогник, але вiн свiтив Олеговi в душу, доки ходили по шахтi. Хлюпала пiд ногами вода, хлипав у душi страх, але Олег вже не дав йому заволодiти своїм серцем. Маленький, м'який промiнець... Людинi часом треба зовсiм небагато свiтла, щоб пiти по призначенiй путi. I все ж перший робочий день... Вiн привалив Олегову душу величезним важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши її пiд собою. Олеговi, Андрiєвi (так звали червоночубого, веснянкуватого хлопця, котрий першим присiв бiля збитого з нiг Джоновим кулаком Олега) та ще одному шахтаревi дали лопати, звичайнi лопати, припоручили зачищати лаву. Лава стара, її вже мали залишити, весь видобуток з неї вписували до плану сусiдньої. Звичайно, хлопцям цього нiхто не сказав, вони були певнi, що так всюди. Вони згортали вугiлля в купки, перекидали лiворуч, пiд стiнку. Лава низенька, хлопцi плазували в нiй навколiшки. Коли Олег направляв промiнь униз, по схилу, вогник не добiгав до кiнця, гинув десь у чорнiй пащецi лави. Трохи нижче вiд них, пiд стiною, - вугiльний комбайн, але вiн лежить нерухомо, мов мертва потвора. Бiля нього немає нiкого. В лавi тихо i глухо. Тисне стеля, вичавлює з серця мужнiсть. I вже воно, мов отi розщiпленi, зламанi стояки. Десь там, угорi, - осiнь, цвiтуть чорнобривцi, яблука гупають на землю, але звiдси не почути анi їхнього стукоту, анi шуму листя, навiть яблуневе корiння вiд нього на такiй висотi, що думка безсило в'язне в могутнiх пластах над головою, не добувшись до них. Тут вiн сам. їх троє, але Олег сам у черевi землi. Вона, либонь, не любить, коли копошаться в її живому тiлi. Тут сподiватись нi на кого. Привалить, нiхто й не згадає... Кожного з цих хлопцiв десь чекають, над їхнiми долями не сплять матерi, батьки... А вiн... А над його долею?.. Вiн викликає уявою своє колишнє життя i ставить поруч сьогочасне. Вiд того аж зiщулюється. Ну, як же... Ну, для чого! А хiба?.. Адже ж батько не прожене його. Мабуть, ще й зрадiє. Вiн таки не хотiв йому лиха. Вiн розумний, але просто вiдстав од нового дня. Отож покинути все, i - гайда. Слiдом за цiєю краплинами розжареного олова - iншi думки: "Ти заборгував хлопцям. В тебе немає на квиток... Та й... Як же вони? Чому вони?.. Самi простелили собi путь на шахту. Андрiй! Вiн ледве знає, хто такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в нього, певно, вистачає сили побороти страх. А може, вiн теж потерпає зi страху? Може. Але ж не виказує його. Олег теж скрутить своє серце. Попрацює тут мiсяць або два, i тодi поїде". Цi думки трохи заспокоюють. Його вже не так страшить пiтьма, кошачий блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорченi стояки перед очима та не оце сухе потрiскування. "Трiсь, трiсь". Олег колись жив у тiтки на селi i пам'ятає - отак трiщить хмиз. Цi думки розбив дзвiнкий, безтурботний голос: - Привiт, каторжани! Той голос на мить неначе виштовхнув Олега пiд високе небо. - Привiт. Хто там? - вiдгукнувся радо. В свiтлi лампочки хитнулося веселооке обличчя, помацало його на вiдповiдь бiлим пучком променiв. - Чого ж каторжани? - до них наблизився Андрiй. - Ну, це так у нас, хто в цiй лавi... А тут i справдi... Хлопець мовби проковтнув останнє слово. З пiтьми ви" плазував третiй Олегiв напарник. Тепер вони стояли всi вчотирьох, вслухалися в сухе потрiскування. - Тут ще... нiкого?.. "Трiсь, - майже над самим Олеговим вухом. - Трiсь". - Де там нiкого. Позавчора - двох... I знову лячне, фатальне "трiсь, трiсь". Жах росив холодним потом Олегове чоло. Йому здавалося, що трiщить власне серце. Ще хвилька, ще мить, i вiн порохом впаде мiж двома пластами. I чого, чого погодився лiзти сюди? Краще куди завгодно, краще... "Трiсь!" Обличчя четвертого з оцим останнiм "трiсь" страшно перекривилося, очi вибалушилися, готовi випасти з орбiт. - Тiкай! - ревнув вiн щосили. Той голос всвердлився їм у вуха, в душi, одним ударом вибив останнi стояки мужностi. Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи лопати, каски, рятувальники. Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечi, упав у риштак i похурчав у пiтьму, майже напiвсвiдомо те ж саме зробив i Андрiй, а за ним i Олег. Олег вiдчув, як палахкотiла, нiби її всунули в полум'я, права рука, - вiн обiдрав її до кровi, - в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не вiдштовхуючись. Але й страх не вiдставав. Вiн мчав холодним вiтерцем за комiром, охав по лавi, верещав з темних уступiв. Раптом Олеговi здалося, нiби падає в безодню. Вiн таки справдi впав. Впав чи кинуло щось. Це тривало лише мить. А далi загримiло зверху i знизу. Олег борсався й не мiг виборсатись. Пiд ним i далi дудонiло, а зверху спадав дивний спiв. Нiби церковний, похоронний. "Алiлуя, алiлуя, алiлу-у-я-а-а". Вiн таки випростав руки, пiдвiв голову. I тут повiтря струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тiльки тепер Олег збагнув усе. З лави вони попадали в затемнений штрек, в наготовану, вистелену сiном вагонетку, i шахтарi з спiвом i реготом котили її по рейках. Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регiт гримотiв з усiх бокiв, i вони, троє, купалися в його хвилях, немов у холоднiй водi. Вода крижанила тiла, але радiсть рятунку грiла душi. А вже незабаром смiялися й самi. Смiх надколов Олегiв страх. Далi вiн вже почував себе смiливiше. "Якщо з цього можна смiятись, - подумав, - не так вже воно й небезпечно". А коли вийшов пiд високе небо i теплий вiтер лизнув пiтнi груди, вiдчув себе, нiби сам, своїми руками викопався з пiвкiлометрової товщi землi. Його груди сповнила незвична радiсть, його кортiло розхлюпати її довкола, вiддати iншим людям. I як же вiн здивувався, коли побачив бiля старої, перекинутої догори колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може плакати, здивувався, що нiхто не пiдiйде, не розрає, не витре слiз. Диво, отака черствiсть! Чергова змiна шахтарiв допалювала цигарки, хлопцi кидали в калюжу бички, по двоє, по троє йшли до копра. I нiхто не пiдiйшов до дiвчини. А один навiть поглузував: - Ой, хтось промокне пiд Хулiганчиним дощиком. "Хулiганка". I прiзвисько якесь... Олег пiдiйшов до дiвчини, легенько смикнув її за рукав. - Ти чого? Може, вломилося що?.. Дiвчина рiзко вiдкинула на плече крайок косинки, в котрiй ховала обличчя, глянула на Олега. Щоки її були вологi, очi затуманенi. Та тої ж митi туман розхлюпнувся, крiзь нього, немов крiзь дощовi хмари, прорiзалась блискавиця. Вона пронизала його наскрiзь. - А тобi чого? Ану!.. Чорнi-чорнi брови трiпотiли, немов крила розгнiваного птаха. Олег аж кинувся вiд того окрику. Здивовано знизав плечима, вiдiйшов. "Таки справдi Хулiганка", - помстився думкою. Але тi блискавицi ще довго засвiчувались перед його _ зором. Мимоволi зiзнався, що вони гарнi в грозовiй хмарцi. Пiсля душу, пiсля їдальнi Олега опанувала втома, лiни-| вий спокiй. Легка замрiя цiєї осiнньої днини оповила все | довкола. Тиша та сон, i лише коли прислухатись пильно, i можна вловити тиху мелодiю, котру награє на струнах "бабиного лiта" вiтер. Олег сидiв на лавочцi в молоденькому садочку пiд гуртожитком, вiддавши всього себе сонцю i замрiї. Чомусь пригадалось деревце, котре шумiло гiллям пiд вiкном там, у Києвi. З ростом того деревця вiн помiчав i свiй рiст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вiкна, згодом - в середню, а потiм вже лише нижнi гiлки шелестiли по склу. Одну з них пристосували вони з Лiлею собi на службу. Олег чiпляв на гiлку папiрця-листа, палицею пiдводив гiлку аж до горiшнього вiкна. Лiля брала записку. Лiля... її не вирвати з серця. Вiн ще приїде. Дужим, незалежним шахтарем. Вiзьме за руку отого, що носить її, - його сумочку. Вiн в страх оберне їхню веселiсть... Олеговi думки вiдволiкає дратiвливе поклацування. Навпроти нього, присiвши навпочiпки перед лавочкою, вовтузиться бiля фотоапарата довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу налагодити. Сердиться, вже й апаратом грюкає по лавцi. "От ще..." - увiрвався Олеговi терпець. - Ви ж розiб'єте апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито подивився на нього з-пiд вузьких брiв, тицьнув пальцем в затвор. - Виймiть назад. Ви вже однаково засвiтили плiвку. Дайте, дайте, - звiльна взяв за ремiнець. - Я в школi фотогурток вiв, - почервонiв вiд власної похвальби. Хлопець - значно старшин за Олега, вигляд мав незалежний, але фотоапарата вiддав. Дав i нерозпечатану плiвку. Олег скинув пiджака, поклав його собi на колiна, засунув у рукав фотоапарат i плiвку. Хвилину ворушив там пальцями, вiдтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку. - Все. Ви що будете фотографувати? Хлопець недовiрливо заглядав у об'єктив, нiби мiг там щось побачити. - Що фотографувати? Багато чого. А ти, -ще раз промiряв Олега суворими очима, - з нашої шахти, з шостої? - З вашої... Тобто з цiєї. - Тодi ходiмо зi мною. Я член комсомольського бюро шахти. Газету випускаю. А що фотографуватимемо - поки таємниця. Ми маємо зробити фотознiмки до сатиричного вiкна. Всiлякi неподобства, безгосподарнiсть... Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу хiба що вплав можна добратись. Ми так i пiдпишемо. Отак несподiвано, вже першого дня Олега залучили до громадської роботи. До вечора вiн зробив бiльше двадцяти знiмкiв: на шахтнiм подвiр'ї, в їдальнi, в гуртожитку, в управлiннi. Останнi три - на збагачувальнiй фабрицi, на вантаженнi. Там на транспортерi повернувся ролик, i вугiлля сипалось просто на пiдлогу. I нiкому було його поставити назад. В конторцi, на столику, бiля пульта управлiння, - дзеркальце, пляшечка одеколону, хусточка, їхня господиня в поспiховi забула прибрати. Вiршовий пiдпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний. * * * Гуркоче, пливе риштаком чорний вугiльний струмок. Олеговi вiн видається довгою, нескiнченною змiєю, котра виповзає з печери. Отак би вимахнув лопатою, рубонув їй голову. Не вiдрубаєш. Сьогоднi чорний струмок винiс Олега пiд скелю, на глибiнь, i ось-ось заплесне з головою. Олеговi вже не стає снаги змагатися з ним. З чорним струмком, з самим собою. Вiн почуває свої незвичнi до працi руки, немовби вони не його. Почуває в плечах, де їх неначе викручують в суглобах, почуває в лiктях, в намозолених долонях. Водянки на долонях схоплюються одна по однiй, лопаються, i пiд ними - живе м'ясо. Сльози закипають вже не в душi, а десь близько, бiля самих повiк. От-от бризнуть на риштак, на чорне вугiлля, на лопату. I вiн тодi кине її пiд ноги i втече до шахтного стовбура. Втече, як утiк з дому, як утiк вiд Джона. Тiльки ж куди втiкатиме тепер? Рятунок прийшов несподiвано. Олег вже кiлька хвилин бачив на стiнi тiнь. Але не оглядався: немовби на злiсть тiй тiнi, з одчаєм вганяв у вугiлля лопату. - Ти, хлопче, чого без рукавиць? - тiнь схитнулася, наповзла ближче. То, мабуть, вугiльна порохнява попала Олеговi в горло, стисла, перехопила подих. Бо тiльки намагався сказати, що їм, новакам, пiдсобникам, не дали рукавиць. I чоботи в нього порванi, i штани ледве прикривають колiна. I робота... Робота... Але на слово здобутись не мiг. - Ану, покажи долонi, - сказав шахтар. - О-о! Та як ти... Олег тiльки тепер роздивився того, кому показував руки. Це був той самий шахтар (вусатий, з перетятим шрамом носом), який обмiняв його лампу. Довгим-довгим поглядом видивився вiн на Олега, вiддав назад лопату. - Чого ж ти мовчав, не сказав нiкому? - запитав. I, не дочекавшись вiдповiдi, казав далi: -А це добре, що маєш характер. Ти вже, хлопче, якось тут змiну добудь. На тобi мої рукавицi. Завтра у вас вихiдний, так, здається? Так от, з позавтра пiдеш до мене в бригаду. Прохiдником. У мене зараз троє хлопцiв у вiдпустцi. Один, либонь, уже чи й вернеться. Жениться. У нас теж нелегко. Але й заробiток, i мiсцями ми мiняємось. Бригадир поклав на вугiльний уступ рукавицi, зняв з плеча лiхтар. - Пiсля роботи я буду в наряднiй. Або деiнде поблизу. Запитаєш Кузьму Сидоровича. Олег дивився, як оддаляється вiд нього вогник, i щось тремтiло й кричало в ньому. Вiн ще не знав, яка то робота, як там йому вестиметься, але почував до цiєї людини безмiрну вдячнiсть. Йому здалося, неначе зустрiв когось рiдного, дужого, хто не дасть скривдити. Сльози пiдступали до очей i вже не мiг стримати їх. Вiн не плакав у хвилини найбiльшої образи, хоч його серце рвалося з вiдчаю, не плакав у небезпецi i заплакав тепер. "Ох, який ти тонкосльозий, - намагався присоромити себе. - В тебе зовсiм немає мужностi..." Тiльки-но пiднялися нагору, Олег вiдшукав Андрiя, поспiшив вилити свою радiсть, роздiлити її. Так, роздiлити, бо вiн був певен, що той бригадир, якщо Олег розкаже йому про Андрiя, забере до себе їх обох. Весело перемовляючись, вони пiшли до лазнi. Олег з радостi так тер Андрiєвi мочалкою спину, що той аж постогнував. Андрiй радiв теж. Але вiн же й пригасив Олегову радiсть. Ще й зовсiм несподiвано. - А ти таки той... шмиглявiший, нiж я думав, - сказав, поглядаючи на Олега крiзь густi водянi струменi. - Який? - перепитав Олег. - Ну, пронозливий. З бригадиром... з редактором. Може, хочеш i собi?.. - Ти що? - засоромився Олег, сховався обличчям у дощовi струменi. - Хлопцi бiля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що Довгий навмисне Любу у "Вiкно"... В'язнув до неї, а вона його проганяла. - Яку Любу? - Олеговi здалося, нiби гаряча вода враз похолоднiшала. - Ну ту, Хулiганку. Вона й не хулiганка, вдача в неї така, буряна. Дiвчина вибiгла на хвильку, iнженер покликав. А цей пiдсочив. Навмисне ото все... Коли б Олег сам недавно не спiзнав несправедливостей, йому б, мабуть, не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навiть пiд душем почував, як горять його щоки. Адже фотографував вiн. Як ото їйг зараз!.. Негайно ж пiти вибачитись. А потiм вiдшукати редактора, примусити вiдклеїти фото. Сяк-так витершись, поспiхом одягнувшись, забувши навiть розчесати мокрого чуба, вибiг з роздягалки. Вiн поспiшав, боявся, що не застане дiвчини. Збiгши нагору по металевих сходах, прочинив дверi. I - мало не зiткнувся з нею. Дiвчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь дрiт. В тiй же вогнянiй косинцi, синьому комбiнезонi. - Я, тобто... Ви пробачте... Олег, не знати чому, не мiг зiбрати докупи приготованих слiв, заїкався, мов школяр, що не вивчив вiрша. Дiвчина поглянула на нього, в її великих, трохи диких очах вiдбилося здивування. - Вiн менi не сказав... Я фотографував... В дiвчини ображено смикнулися кутики вуст, брови вигнулися ще крутiше, дугами. Олег подумав, що вона зараз заплаче. Але тої ж митi брови шугнули вгору, а очi бризнули iскрами, аж вiн вiдхитнувся. Дiвчина рвонула до себе дверi, грюкнула по них кулаком з вхiдного боку. Далi теж ие казала нiчого, закусивши нижню губу, ще раз дужче стукнула кулаком. Олег перевiв на дверi погляд, прочитав написанi бiлою фарбою на металевiй дощечцi слова: "Стороннiм особам вхiд заборонено". РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ Осiнь палахкотiла пожежами. Євген i Лiля брели крiзь жовту ли