овелiння? Пiдiгнути, пiдломити, пiдгорнути пiд себе? Управляти одноосiбно, не радячись? Запала неприємна мовчанка, Старшини перезирнулися, i щось невидиме, крихке, полохке повисло в повiтрi - кресони кресалом - станеться вибух. Йорзнувшись на лавi, Савич запросив усiх до себе на обiд, але Вельямiнов сказав: - Ми уже покушалi. Старшини попрощалися й пiшли. Почувалися нiяково. Савич висловив здогад, що генерал натомився, а може, щось попсувало йому настрiй, щось йому наговорено по дорозi до Глухова, але й сам не повiрив у те. Савич i Жураковський бiдкалися. Полуботок крокував по довгiй, з мостом посерединi греблi до ворiт мовчки. Вiн щось думав, думав важко. Кинув лише: - Губернiя! Нiхто не зрозумiв, що хотiв сказати, запитували поглядами, але вiн не вiдповiв. Либонь, означало: вiднинi ми не козацька держава, не нарiд, а губернiя Московiї. Пообiдали в Савича, довго не розходилися. Наступний день минув спокiйно, а в середу в Глухiв прибiг змиленим конем осавул витемлянскої сотнi й подав гетьману цидулу, пiдписану Вельямiновим (мабуть, генерал пустив її ще з дороги): "За скаргою жителiв села Витемлi на свого державця сотника Голецького, останнiй має були в Глуховi, в Малоросiйськiй колегiї негайно". Полуботок довго вдивлявся в ту цидулу, по тому сказав осавулу: - Їдь у Витемлi. Голецького, якщо буде треба покличемо самi. Отже камiнь кинуто. Невеличкий камiнець, з вiдстанi. Кинуто в перший день, на випробування. Гетьман наказав покликати Чарниша. Коли той прийшов, показав цидулу й сказав: - Колегiя може приймати скарги тiльки по апеляцiї на дозвiл полкових i генерального судiв. Жителi села Витемлi самi позову не подавали, через те ми не знаємо, за якою їхньою скаргою маємо викликати Голецького, отож пошли когось, нехай дознають, на що скаржаться, тодi ми викличемо Голецького i розсудимо їх у судi Генеральному. Увiдом об тiм i Вельямiнова.- Помовчав i додав: - I напиши унiверсал вад мене в усi полки; напиши так: по смертi гетьмана за грамотою з Сенату, управлiння наших справ тримаю я, полковник чернiгiвський, i через те якщо хтось на когось має подати апеляцiю або якусь iншу скаргу, то повинен звертатися до мене й вимагати гiд мене рiшення. Унiверсал було написано. Голецький до Вельямiнова не поїхав. ...Стояли погожi днi дозрiлого лiта. Вишнi бризкали з-за плотiв червоними iскрами, осипалися пiвонiї в палiсадниках, молодi голуби перекидалися в голубiй блакитi. Здавалося, i весь людський свiт купається в Божiй благодатi, одначе вiн принишк, зачаївся. Кiлька днiв пiсля витемлянської справи обидвi сторони розсилали реляцiї - гетьман унiверсали, Вельямiнов (вiд iменi царя) - укази. В тих указах генерал писав, аби всi, хто невдоволений рiшеннями судiй Генерального, полкових та сотенних, хто хоче на кого позивати, йшли в Малоросiйську колегiю, там вони знайдуть справедливiсть. Козаки та посполитi до Малоросiйської колегiї не поспiшали. Козацькi суди, особливо Генеральний, де засiдали асесори, розглядали справи пильно, без тяганини. Вельямiнов нервувався, закипав злiстю - його облеснi листи мали успiх дуже малий. До того ж гетьман надiслав ще одного унiверсала, в якому вказував, що розглядати позови мають право тiльки українськi суди. Оскiльки ж Вельямiнов i цар посилалися на статтi Хмельницького, Полуботок попросив Сенат розшукати давню угоду. Але чи шашiль її струбив, чи мишi з'їли, чи спалили спритнi стряпчi малоросiйського приказу - знайти її ж вдалося. Тодi покликали старих козакiв, якi мали пам'ятати угоду Переяславську, вони в один голос стверджували, що про суди та про побори, аби йшли вiд московської сторони, в статтях не сказано. Врештi взяли чорновi аркушi статей Хмельницького i статтi Скоропадського, писанi при вступi на гетьманство, затвердженi царем Петром, i переписали їх та вiднесли до Малоросiйської колегiї. Стаття п'ята не лишала нiяких сумнiвiв: "...Панове воєводи, якi по давнiх президiях залишаються, аби до жодних порядкiв i справ полкових та мiських стосункiв не мали й замкiв полкових i людей малоросiйських собi на службу не брали, так i те, аби мiсцевим людям i самi собi в справах, що приключаться, управи без нашої старшини не чинили. Гарнiзонiв нових по мiстах малоросiйських тепер, коди супротивника подолано, у вiтчизнi нашiй не ставити". Вiдповiдно цього пункту цар написав: "Воєводам, якi перебувають в Українi, за давнiм звичаєм, указом його царської пресвiтлої величностi пiдтверджено, аби людьми малоросiйського народу не цiкавились i прав їхнiх та вольностей не порушували, i в суди та розправи їхнi не втручалися, й до кого з малоросiйських людей у кого справа буде, з дозволу тих мiст полковникiв i старшини по справедливостi й правах їхнiх чинити". У пунктi першому стати Скоропадського вiд України писано: "...при обраннi й настановленнi мене на гетьмана в Глуховi обiцяти ствердити i оберiгати нашi вiйськовi вольностi, права й порядки нашi, якi були вiд пресвiтлих самодержавцiв Великоросiйських государств всьому вiйську данi й ствердженi". На березi навпроти цього пункту Петро написав: "Права i вольностi i порядки вiйськовi вiд попереднiх великих государiв царiв Всеросiйських i вiд моєї царської величностi попереднiм гетьманам в статтях начертанi i особливо на якi вказав гетьман Богдан Хмельницький з малоросiйським народом в грамотi своїй, за пiдписом своєї монаршої руки при настановленнi пана гетьмана в Глуховi на гетьмана уряду генерального вже пiдтвердив, i онiнинi пiдтверджую i обiцяю непорушне дотримуватися їх по милостi моїй монаршiй. 1709 року, iюля 17 дня". I ще один напис нижче: "Малоросiйський народ вiддавна милостi царської величностi мав i нинi має всi привiлеї та вольностi й свободи паче всiх iнших народiв. Про це мiцний наказ учинено". Нинi цар вiдрiкався вiд власних слiв, брехав, як останнiй захланний писарчук поганенької сiльської управи. Перебрiхував Хмельницького, перебрiхував власнi статтi, пiдписанi власною рукою. Старшини звiряли статтi, похитували головами. Списавши на окремi аркушi, послали в Сенат, а також понесли в колегiю. Понiс сам Полуботок. З ним були Жураковський i Чарниш, а також Биковський, котрий переписував статтi. У Вельямiнова застали полковникiв росiйських полкiв Кошелєва та Ушакова, а також майора Лихарєва. Полуботок розiклав на широкому столi папери й попросив, аби прочитали написане. Взявся читати Ушаков, у нього був густий бас, полковник гудiв, наче дзвiн. Вельямiнов слухав удавано байдуже i вдавано неуважно дивився в вiкно. Але по скритих в очах жовтих iскорках, настовбурчених вухах було видно, що дратується. Коли Ушаков скiнчив читати. Полуботок сказав: - Може, вам незнайомi цi статтi, вони ствердженi й освяченi високими царськими клятвами. Тепер цi статтi порушуються. Ушаков i Кошелєв знiяковiли, статтi справили на них враження, Вельямiнов пiдвiвся й проскрипiв високими блискучими чобiтьми до дверей та назад. Уникав Полуботкового погляду. - Онiї статтi писанi старим штилем. Якщо розглядати з одного боку, то здається, що так, а з iншого - нi. Iнтереси держави i час вимагають насамперед взяти до уваги останнє. - Час? Вiн тихий нинi. З шведами укладено Нiштадтський мир,- сказав Полуботок. - Що ми знаємо про час? Що ми знаємо про неприятеля? - крутiйствував Вельямiнов.Про те вiдає тiльки iмператор.- Жовтi кiльця перуки - невiдь чиєї дiвки волосся, зрiзане з живої чи з мертвої,- звивалися на зеленому мундирi. Генерал каламутив словами, оговталися й полковники, стали на пiдпряжку. Вискакували один поперед одного, тлумачили статтi навиворiт, захищали неправе дiло. А що воно таки неправе, й це бачили вочевидь, сердилися, галасували. Полуботок говорив спокiйно й однак наступав. Сперечалися до обiду, нi до якої згоди не дiйшли, та й не могли дiйти. Гетьман це розумiв. Розiйшлися, обмiнявшись на прощання дошкульними словами. Наступного дня були сороковини по Скоропадському. Зiйшлися вся генеральна старшина, полковники, родичi покiйного. Ледве розмiстилися в трьох хатах. Полуботок порадив запросити й Вельямiнова з прокурорами. Вiн таки не хотiв розмиру, не хотiв вiйни. Вельямiнов розумiв, що вiдмовлятися йому не випадає, вiдмова виставить його у лихому свiтлi; сидiв в однiй свiтлицi з Полуботком, прокурори банкетували в iншiй, з мiською старшиною. Анастасiя Маркiвна пильнувала, аби було всього в однаковому достатку. Горiлка була мiцна, меди солодкi, двоє прокурорiв сп'янiли, i їх довелося одвозити на возi. По поминальнiй учтi опечатали гетьманськi клейноди, скриню вiднесли до Генеральної канцелярiї. Незабаром настало свято Преображення Господнього, в Глуховi це було храмове свято, за давньою регулою, обiд давав гетьман, i Полуботок знову запросив генерала з його свитою. Вони ще якийсь час вiддавали один одному гостину: Полтавська вiкторiя - банкет у Вельямiнова, свято Успення - в Полуботка, тезоiменини iмператрицi - у Вельямiнова, храм Рiздва Богородицi - в Полуботка. Все те йшло з руки гетьмана, вiн знав гаразд, що злагода найперше знаходить людей за святим хлiбом. Вельямiнов жував український хлiб i думав свою - цареву - московитську думу. На початку серпня гетьман гостював у зятя в Лубнах. Вiн взяв з собою й мене. Якiв Маркович жив при батьковi, який на той час найдовався у Дербентському походi. Обiйстя Марковичiв над Сулою - розкiшне, з нього видно все Засулля - широкi луки й лiси, оповитi голубим серпанком. Понад Сулою великий сад i город, таких городiв я, либонь, бiльше нiколи не бачив. Гарбузи вилися по плотах, по тичинах, по деревах, на баштанi кавуни, неначе велетенськi казани, мак стiною, огiрки та цибуля й квасоля на тичинах, а понад самою водою коноплi, як лiс. Пiд конопляними хащами зустрiвся я з Оленкою. Вона пильно поглянула на мене, i я зрозумiв, що Оленка не знає, що дiється в моєму серцi. Бо зачiпала жартами й збиткувалася, а я не мiг вiдгадати чому. Я живу з молитвою про Уляну в серцi, нащо я їй i чого їй вiд мене треба? У неї багатство, в неї удатний чоловiк... Я тратився й ладен був утекти в коноплi, сердився. Якiв приймав високоповажаного тестя щедро, сердечне й водночас поштиво, шанобливо, й виходило це в нього просто та гарно. "Батечку, батечку,- за кожним словом,- а йдiть-но сюди, подивiться на нашу спальню нову, бiлу, купив за сорок три золотi, йдiть-но сюди, погляньте на цибулю, такої немає нiде в свiтi, аглицька, привiз купець заморський, вiзьмiть ось цю книжку: "Правдива новина i жахлива iсторiя, випадок з нашестям вiдьом i диявола в мiстi Дiнбурзi...", книга дуже стара, по-нiмецькому писана..." А що обоє знали ще й по-латинi, й по-польському, кохалися в книгах, Оленцi не одразу вдавалося вiдiрвати їх вiд тих книг до обiду. Показував Якiв гостям зброю: кованi срiблом булдимки та флiнти, й карабiни простi, пiстолi в золотiй оправi, водив не двору господарському, де вози та плуги, i сохи воловi, цiлиннi, i якось так розповiдав, що всiм було цiкаво, хоч бачили той реманент сотнi разiв. Особливо впивався зброєю, то була поезiя, а не зброя, надто мисливська - нiмецькi та французькi рушницi з найкращої сталi, iнкрустованi золотом, з неймовiрно точним боєм. Сподобалися рушницi гетьману, i Якiв подарував йому одну, найкращу. "Батечку, батечку",- слова перекочувалися у нього в ротi, неначе горiшки, на суворому обличчi гетьмана раз по раз яснiла усмiшка. В тiсному колi, за столом, саме Якiв давав напрямок розмовi. Наводив усiлякi приклади з давньої та недавньої iсторiї й казав, що вольним людям краще померти, анiж схилитися в чужоземне ярмо. Казав багатозначно, поблискуючи очима, рiшуче струшував головою, i чорнi кучерi злiтали вороновим крилом. А тодi враз перекидався на жарти, дотепно перекривляв старого приходського дячка, показував, як той вчить грамоти: стає перед школярами, випрямиться - "Ферть", руки вгору - "Пси", опустить - "Ща", й учнi завчають те, й потiм, навiть у церквi, як трапиться їм у псалтирi, скажiмо "пси", скидають руки догори, а миряни нiчого не розумiють, дивуються. Гостi смiялися, смiявся Полуботок. А далi розпитував про полковий уряд, про полк. Я чомусь не мiг уявити Якова на полковницькому урядi, а вiн вже правив цей уряд другий рiк, минулого року батько ходив на Ладогу й теж лишав його замiсть себе. Щоправда, козаки ремствували, казали - надто молодий, позаочi називали "новохрещеним жидом". Диво, Андрiя Марковича жидом не називали, хоч у його жилах текло жидiвської кровi вдвiчi бiльше, нiж у Якововiй. Напакував Якiв тестевi гостiнцiв - цiлого глабчастого воза заставили бутлями, барилами, корзинами,- мовляв, гетьман живе не вдома, свого справжнього дому в Глуховi те має i припас йому знадобиться. Все розумiв Якiв, все бачив наперед оком свого розуму. Вiн i в Глухiв частi присилки тестю робив, то пару огарiв та журавлiв, то дiжечку патоки, то яблук раннiх, то воску кiлька кругiв, то гарнець вина полинного. Над Сулою вiд гетьмана одступала темна хмара, чоло його прояснiло. Але вернулися в Глухiв, й знову туча закрила небо. Я спостерiгав її, i шепотiлися ми з моїм новим товаришем Iльком Диким, трохи молодшим од мене парубком, також канцеляристом гетьманської канцелярiї. Потоваришував я з Iльком мiцно. Ми навiть замешкали в одному кутку куреня. Молодiсть, вона безпечна. Адже Iлько хворiв на сухоти, i я мiг захворiти вiд нього. Але те мене тодi не страхало. Ми спали поруч, їли з однiєї миски, пили з одного корця. Iлько - спалахливий парубок, трохи гоноровитий, жвавий, трохи хитруватий, одначе хитрував якось так, що я на нього не ображався. Обличчям тонкий, з гострим, дзюбкою, носом, на щоках, коли хвилювався, проступали червонi пiвонiї. Може, то вже були пiвонiї сухотнi, не знаю. Вiн надзвичайно гарно грав у дами, й приохотив до тiєї гри мене, i вмiв грати в карти, й знав безлiч всiляких бувальщин. Та все ж iнодi його очi ставали затуманеними, печальними, либонь, прозирав у глибiнь свого майбуття й бачив близьке дно. Я жалiв Iлька, iнодi, на самотi, думаючи про нього, менi на очi наверталися сльози, я взагалi страшенно жалiсливий, шкодую старцiв, i сирiт, i котiв та собак бездомних. Розлучившись на довгий час з кимось, з ким водив дружбу, не знаходжу собi мiсця, груди менi стискає туга, i така там стоїть печаль, що сльози самi навертаються на очi. Я знаю, що це погано, навiть смiшно, надто для парубка, але такий вже є. Свою щемливiсть старанно приховую вiд усiх, та не завжди це вдається. Он i Iлько iнодi потiшається надi мною. Але тiльки вряди-годи. Вiн i кабешний, i законозистий, але й тямковитий. Де тiльки збереться кiлька канцеляристiв або старший на розмову, вже вiн там. Слухає, як хороший школяр, а тодi дiлиться зi мною почутим. Вчора розповiв, що пiдслухав розмову Полуботка з Жураковським. Буцiмто Полуботок сказав: "Це царство пожиратиме сусiдiв, доки не подавиться. Воно тичеться в усi боки, скрiзь прогризає дiри, всюди просовує свою лапу, нехтує людськi закони й звичаї i рахується лише з мiцним кулаком, а бiльше нi з чим". - Як ти вважаєш, про яке царство вiн казав? - запитав Iлько. - Як то про яке? - здивувався я.- Невже не здогадався? Про Московiю. Продерлися до одного моря, до другого, лiзуть до третього. Ну нащо б їй ота Персiя, отой Дербент? Перси Московiї не чiпають, живуть собi. - Та ба, а я й не здогадався,- почухав потилицю Iлько. Позавчора ми з Iльком понесли вiд Полуботка якусь Цидулу Якову (Iлько завше набивається менi в пiдпомiчники), Якова не застали, цидулу передали Оленцi. Вона сидiла на ганку в люстриновiй шнурiвцi, розвитiй на грудях керсетцi, на головi в неї поблискував парчевий кораблик, тримала на руках руду кицьку з синiм бантом на шиї, гладила її, й Iлько розкрив рота та забув його закрити. За ворiтьми ж спустив з припону язика: - Ге, яка краля. Та ще й замiжня - за полковниченком. Даремно, Iване, смалиш халявки... - Плетеш ти лико, Iльку. Вона замiжня жiнка. Та ще й моя двоюрiдна... - Кажи, кажи... Дивився на неї, як кiт на синицю. - То ти розтулив рота та й забув затулити. - Атож, ласий шматочок... Куснув би. - Не встид тобi... Цур, дурню. На всi подальшi Iльковi гаки про дiвчат та молодиць я не вiдповiдав. Радiв тiльки, що не знає нiчого про мої справжнi сердечнi болi. Та й було нам в тi днi про вiщо говорити, чим турбуватися, опрiч дiвчат. Малоросiйська колегiя працювала день i нiч, вiдкрила всi лотоки на старих греблях, у якi ринула гнила вода. Там приймали позови про справи, вирiшенi бозна-коли, десять, а то й бiльше лiт тому назад. Кожен, хто програв позов, тепер мiг випробувати своє щастя ще раз, навiть коли був вочевидь неправий. Колегiя ставала на сторону сутяжних позивачiв. Хоч бiльшiсть позивачiв iшли до полуботкiвського суду, люди захланнi, драпiжнi топтали дорогу на Веригiн. Там не шкодували паперу, не шкодували чорнила, бо й папiр чорнило, вiск та сургуч почали присилати тiльки в колегiю, а в Генеральну канцелярiю не присилали. Якось я застав за лiтнiм столиком пiд грушею Iлька, який старанно водив тонко затемперованим пером по паперу. Я прочитав написане й зупинив Iлькову руку. - Що це ти пишеш? - Позов козака Тупичiвського Петра Iвановича за млин... - То це ти пишеш у колегiю? - В колегiю. А хiба що? - Як то що? Не прикидайся дурнем. - Полтину платить за суплiку. Та за папiр гербовий десять копiйок... Такi грошi... - А за внесення до протоколу протоколiсту - карбованець, канцеляристу, який дiло править, два карбованцi, капiтану, який їде на мiсце - десять карбованцiв. Добрi грошi. За дiло неправе. - Та що нам до того. Правота, вона завжди має виворiт. Я вихопив папiр i пошматував його. Iлько пiдхопився, стиснув кулаки. Стояв навпроти мене звихрений, в очах ярiла злiсть, на щоках грали рум'янцi. Це був наш перший розмир. - Ось пiду до суддi генерального,- мовив я i ступив кiлька крокiв. Генеральний суддя на той час сидiв у пiдвали канцелярiї та пив пиво. Iлько посунув за мною. - Чекай, Iване. Ти того... Не кажи суддi... Дурний я... I бiдний... Не розтямкував, що й до чого. - Не бреши, Iльку. Тямкуєш ти добре... Хотiв заробити... - Бiльше не буду. От їй же Богу.- Мене розчулило Iлькове дитяче каяття. Ми помирилися. Кажуть, дорога до iстини - з помилок, Iлько, подумав я, вже знайшов її. З колегiї летiли указ за указом по судових справах всiх рангiв, декотрi укази солдати носили з колегiї й нам у Генеральну канцелярiю, i були там укази на виклики сотникiв та полковникiв по старих судових справах, як, скажiмо, виклики сокиринського та глухiнського сотникiв, i дозволи значним козакам ловити рибу в Деснi, Сожi, Путi, Бесядi, Судостi, Iвотi, Убедi, Острi, хоч тi рибнi угiддя були давно вiдданi в оренду, а грошi з них iшли у вiйськову скарбницю й укази з вимогою доповiдати кожному полку, кожнiй сотнi, якi податки там збирають i куди йдуть грошi, скiльки збирають хлiба та вигонять куф горiлки, скiльки в полках та сотнях козакiв i посполитих, i укази з забороною приймати в полках запорожцiв та татар, а також не ширити до них листи, а листи, що надходитимуть звiдти, вiдсилати в колегiю. I публiкували указ на збирання по всiх полках на колегiю тютюнової та бджолиної десятини, а потому послали своїх збирачiв податкiв по всiх полках. Тi укази та промеморiї були писанi з диявольською хитрiстю, по них виходило, що цар та колегiя тiльки й клопочуться простими людьми, а українська старшина тих людей дотирає. Москва зводила українських козакiв та посполитих у сварку з старшиною. Отако вiн "клопотався" українським людом, а власний люд по всiй Московiї зубожiв до останньої межi, до того ж там заходило на нову ревiзiю, за якою всi росiйськi простi люди ставали панщинними. Гетьман якось сказав, що по ревiзiї в Московiї зроблять ревiзiю й тут i всiх українських козакiв та посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче. На укази колегiї Полуботок наказав дослати в полки унiверсал, аби десятин не збирали, й сталася в нього з Вельямiновим вельми гостра розмова, генерал навiть ногами тупотiв, й погрози кидав, i лютував страшенно. Полуботок вислухав погрози мовчки, одначе, йдучи з двору, мовив, що до десятин i iнших податкiв Вельямiнову зась, сього на Українi нiколи не було й не буде. Того дня ще одним указом Вельямiнов викликав до себе судцю генерального, але Полуботок того не пустив. Й склали в Генеральнiй канцелярiї до Сенату промеморiю, в якiй оскаржили самоуправство Вельямiнова. Оповiли, що засипає вiн Генеральну канцелярiю та полки указами, а укази, як вiдомо, видає тiльки цар, що втручається в справи, у яких нiчого не розумiє, сiє розмир помiж старшиною та козаками, пiдриває повагу до багатьох вельми шанованих, валечних козакiв i що в вiйську зростає нарiкання на ту паперову завiрюху та на генеральськi погрози. Написали й царевi, вже в котрий раз. Цар сидiв у Астраханi, українськiй генеральнiй канцелярiї не вiдповiдав. Й тримали в Астраханi Семена Рубця та Василя Биковського. Вони зробили зо двi посилки листами, в яких повiдомляли, що з приводу виборiв гетьмана нiчого нового сказати не можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано, вiн повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти вiд царя не привiз. Полуботок продиктував листа обер-секретаревi Сенату Iвану Позднякову, чоловiку зичливому до українцiв, у якому було сказано про укази Вельямiнова та про десятини. "Через ту колегiю сильний кривдить слабкого, нiхто нiкого не слухає i нiякої справедливостi вчинити не можна",- так скiнчив свою мову в листi до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову - вельми обережно, Меншиков дихав проти українцiв чорним димом жадiбний i захланний, вiн нашорошував вуха на шемрання тих старшин, якi несли йому багатий ралець. Погромивши та потоптавши Батурин, отримавши вiд царя Батуринську волость у вiчне володiння, почав захоплювати та приєднувати сусiднi волостi й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотiв вiддавати свої володiння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там старих i малих i тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то знав, що тi землi достануться йому, рубав би голiв менше. До подарованого Петром Меншикову Почепу свiтлiйший приклинцював Баклань i Мглин i всiх козакiв перевiв у посполитi. З Почепа посипалися в Сенат скарги, їх прийняв до розгляду вiце-канцлер барон Шафiров, почав розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафiрову стали в помiч Голiцини та Долгорукi, люди родовитi, яких посунули на край столу Меншикови, Скорнякови-Писарєви й iншi людцi, котрi вибралися нагору з царської ласки. Шафiров таки взяв верх над Меншиковим, зiбрав незаперечнi свiдчення хабарництва та беззаконня свiтлiйшого, хоч потiм, наступної весни, Меншиков та Скорняков-Писарєв упiймали Шафiрова на дрiбнiй неправдi, причепили туди ще кiлька справ вигаданих i спровадили його на ешафот, i вже коли кат замахнувся сокирою, аж тодi вийшов з натовпу кабiнет-секретар царя Макаров i проголосив, що Петро дарує Шафiрову життя й замiняє смерть довiчним засланням до Сибiру. А про свого улюбленця Меншикова тiльки й вказав, що той зачатий в беззаконнi й таким уже помре. Мовляв, що з нього взяти. Отож, пишучи листи до Москви - в Сенат, доводилося брати до уваги все. Тим часом з колегiї почали вимагати вiд старшин, аби являлися туди за викликами, й свiдчили, i вiдповiдали на позови, й складали реєстри добра, яке є в полках та сотнях. Тих, що не йшли по добрiй волi, приводили солдати, неначе злочинцiв. Старшини кинулися до Полуботка, i вiн їм вiдказав: - Чого мовчите? Я пишу в Москву. Пишiть i ви, бо менi не до кiнця ймуть вiри. Кiлька чоловiк написали до Сенату, одначе пiдписувати листи не квапилися. Врештi пiдписалося вiд полкiв сiмнадцять чоловiк, здебiльшого не першi люди, й принесли листа Полуботку. Той вiднiс його Вельямiнову, аби, за законом, генерал передав до Сенату. Й знову вони говорили гостро, й знову слова летiли, як стрiли, пущенi з близької вiдстанi. Полуботок вернувся з листом, почав шукати значних козакiв, якi б одвезли скаргу в Москву, але нiхто не хотiв її брати до рук. Врештi повiз сотник Холодович. * * * На той час випало менi їхати з Пилипом Борзакiвським при суддi Тарасовичу в мiстечко Корон на вияснення кiлькох справ. Суддя Тарасович - опасистий чоловiк лiт пiд п'ятдесят, неквапливий, трохи занудливий, сповнений самоповаги, коли вiн починав говорити навiть про найбуденнiшi речi, скажiмо, якi страви любить, то зупиняв коня, й ми мусили зупиняти конi та слухати уважно, тобто вдавати, що слухаємо, хоч у очах Борзакiвського грали жовтi бiсики; тими зупинками пiдкреслювалася важливiсть того, що оповiдає суддя, й це нам настирилося добряче, далi ми хоч i зупиняли конi, одначе проїхавши вперед, i суддя промовляв нам у спини. Борзакiвський, хоч поглядав на Тарасовича iронiчно, слухався його - суддя свою справу знав i закону пильнував. Вiд Борзакiвського, як i завше, пахло кагве та гiшпанським тютюном, кагве вiн примудрявся варити навiть у дорозi, в полi, на маленькому тиблику, й пив її невеликими ковточками, Тарасович бридував тим напоєм i запивав обiд узваром, який його служник возив у шкiряному мiшку. Узвар укисав, i служник потiм довго мив мiшок у рiчцi. У Коропi ми зупинилися в дяка й взялися до вияснення справ. Одна справа була химерна й не вельми складна. Пiвтора тижнi тому помер заможний господар Йосип Остапенко. Лишив трьох синiв, всi були одруженi, старшого, Радна, вiн вiддiлив, двоє молодших жило при ньому. Почали дiлити батькове майно й знайшли в скринi грамоту гетьмана Мазепи - на козацтво Йосипу Остапенку. За особливi заслуги в Кримському походi, у який Остапенко ходив козацьким пiдпомiчником, його було уведено в козацьке звання. Одначе до самої смертi Остапенка про те, окрiм нього самого, нiхто не знав, i невiдомо, чому Остапенко приховав грамоту. Може, через те, що козакiв тодi щороку посилали в походи, а в Остапенка - три сини, не хотiв, аби погинули на каналах та в болотах пiвнiчних, а може, боявся, що грамота - пiдписана Мазепою, якого проголосили зрадником i якому в церквах вичитували анафему. Тепер, коли пiдпомiчникiв почали загонити в посполитi, сини вирiшили оприлюднити грамоту й однiмали її один в одного. Не втаємниченим у закони, їм здавалося, що козаком стане тiльки той, хто заволодiє грамотою. Зчинилася в хатi буча, втрутилися невiстки й собi почали виривати папiр. Брати чубилися, сварилися, кожен доводив, що грамота має належати йому. Найстарший - за законом старшинства, найменший - бо посiдав батькiв спадок, середульший - бо доглядав батька до смертi. У тiй бучi вже добряче пом'яту й пошарпану грамоту вдалося вихопити наймолодшiй меткiй та проворнiй невiстцi. Саме топилося в печi, й вона з криком: "Коли так, нехай вона не дiстанеться нiкому" вкинула грамоту в пiч, й папiр згорiв. Уже наступного дня Остапенки дознали, що за тiєю грамотою мали бути козаками всi троє, але її вже не було. Що могли вдiяти ми? Нiхто з людей, окрiм самих Остапенкiв, тiєї грамоти не бачив, не знайшли запису нi в Генеральнiй, нi в полковiй канцелярiї. Склали на папiр свiдчення самих Остапенкiв, списали, хто з них що пам'ятав, а пам'ятали вони надзвичайно мало, та й поклали для передачi Генеральному суду. Надiй на те, що суд ствердить за Остапенками козацьке право, не було нiяких - чверть вiку лежала грамота в Остапенка в скринi, а сам вiн з синами сповняв посполитський закон. Остапенки намагалися дати Тарасовичу хабаря, але вiн хабаря не взяв. А ми з Борзакiвським з'їли в Остапенковiм саду велетенську, в жовтих порепах диню-дубiвку, вельми смачну. Не знаю, чи є те хабаром. Ще Борзакiвський пожартував з Остапенками, якi сiкалися до наймолодшої, вельми гарної на вроду, невiстки, мовляв, оддайте нам її на розправу. Остапенки жарту не зрозумiли, стояли всi троє поопускавши руки, великi, чорнi, циганкуватi, бандитуватi з вигляду, та такими, як казали сусiди, були й насправдi, й таким був їхнiй батько, який перехитрував себе. Остапенки сказали, що вчинять розправу самi, й тодi Борзакiвський пригрозив їм сходом та квестiєю, якщо вчинять таке. Бiлява красуня-невiстка дивилася на нього повними вдячностi, а також захоплення очима. Я подумав, що вона б охоче вiддалася йому "на розправу". Такими очима на Борзакiвського дивиться багато жiнок, та те й не диво: вродливець, балакун у китаєвому жупанi з мережаною люлькою в зубах, в угорськiй шапцi, з-пiд якої в'ються кучерi. Наступна справа була складнiша й до розгляду важка. Погинув у власному лiсi козак Кiндрат Папiрний, його було забито сокирами. Тiло знайшли серед свiжого порубу, порубане дерево зникло. Брат i син Напiрного прийшли до здогаду, що Кiндрат нагодився в лiс, коли деревину крали злодiї, й вони вбили його. Почали самi нишком вивiдувати, знайшли свiжопорубану деревину в сусiдньому селi, у козака Шатила, й вимагали взяти його до квестiї. Визначити нинi, та це деревина чи не та, було неможливо, Шатило з зятем попиляли колодки на дошки й вiдмагалися з усiх сил. Їх було взято до тюремного в'язання й поодягано на обох диби - дошки на чотири дiри. А що вони й далi не визнавали своєї вини, а позовна сторона справу подирала й шкод своїх кривавих допивалася, Тарасевич наказав взяти їх на квестiю. Отако, в дибах, з голими спинами, сiли Шатило з зятем перед суддями та перед Папiрними - брат i син покiйного мали стояти перед катованими, дивитися на муки, тiльки так могла об'явитися правда, адже, якщо Папiрнi завдали на муки людей безневинних по якiйсь своїй давнiй злобi, то, спостерiгаючи катiвництво, мали вiдмовитись вiд свого позову, в свою чергу шкодуючiй сторонi важче тримати брехню перед родичами вбитого. Мiстр замахнувся канчуком-восьмериком i вдарив. Старий Шатило навiть не здригнувся. Витримав усi тридцять ударiв, i кров текла йому по розшматованiй спинi, й канчук розбризкував кров по сiрих стiнах. Коли ж почали бити Шатилового зятя, тонкошийого парубiйка, вiн зайойкав, закричав, а далi запросився, щось забелькотiв, либонь, хотiв повiдати якусь таємницю, але на нього пронизливо, нищiвно подивився тесть. I я дивився на те страшне дiзнання. Не знати чому. Адже мiг не бути при тому. Але стояв, i моя душа кричала, i бушували в грудях страх, осуд, злiсть. А я стояв. Стояв зовсiм не з цiкавостi. Просто сказав собi, що мушу вистояти до кiнця, мовби готував себе до чогось, хоч до чого, не вiдав сам. Страх ходив у мене попiд ребрами, менi хотiлося втекти звiдси, але я собi того не дозволяв. Вже розумiв, що життя суворе й страшне i, аби вижити, маю знати все про нього, щоб лишитись людиною й не зрадити за першої лихої нагоди себе самого. Зойкав парубiйко, зойкала моя душа, мовби то її мiстр смугував канчуком-восьмериком. Шатили так нiчого й не сказали, i тодi Тарасович i полковi пiдсудки повелiли вiдвести їх знову до цюпи, а завтра допитати синiм залiзом. Одначе наступного дня допит не вiдбувся. Увечерi сталася пригода, яка перевернула життя мiстечка на кiлька днiв згори донизу. У Коропi стояли постоєм солдати Сибiрського полку, чималий гурт їх того вечора гуляв у корчмi. Спершу вони платили, а далi пили i їли й пiшли, не заплативши. Корчмар побiг за ними, просив заплатити, солдати реготiлися i йшли собi далi. - От глупий хохол,- казали, а один зупинився й штовхнув корчмаря, аж той упав на тин i затявся. I загорiлася в корчмаревi злiсть, вiн вихопив з тину кiлок i вдарив солдата по плечах. Той закричав i упав. Решта солдат кинулися до корчмаря, той ударився навтьоки й прибiг до козацької дерев'яної фортецi. Там вже готувалися на ночiвлю, корчмар ускочив, i козаки зачинили ворота. П'янi солдати почали кидати гласи в фортецю, погрожували, двоє подiставали шаблi й штрикали в щiлини мiж дошками ворiт, поранили одного козака в ногу. Далi солдатам надiйшла пiдмога - прибiгло ще кiлька з рушницями, почали стрiляти. Стрiляли й козаки з фортечки. I вдарили в литаври на сполох. I повискакували з хат збройнi козаки. Солдати вiдступили до в'язницi, либонь, вирiшили тримати облогу там. Сторожа хотiла їх не впустити, вони прогнали сторожу. Потому, бачачи, що непереливки, повiдбивали замки й випустили в'язнiв. Мабуть, сподiвалися, що тi кинуться на козакiв, а може, мали якусь iншу гадку. Проте в'язнi, а було їх душ двадцять (i Шатили з зятем серед них), всi побiгли до рiчки, перепливли її, тiльки двоє лишилося на цьому боцi - не вмiли плавати. Та ще лишився якийсь в'язень, вiн не захотiв утiкати. Солдати ж, у яких на той час пройшли хмiль i гарячка, бачачи, що вскочили в чималу халепу, зламали в тюрмi мостини й прокопали хiд на волю - в такий спосiб замiтали слiди. Наступного дня почалося слiдство, його вели полковник Сибiрського полку та два майори, а також були покликанi бурмiстр i сотник коропськi. Ми також прийшли на тюремний двiр. Туди привели двоє солдатiв, якi казали, що пiдкоп зробили в'язнi, й привели в'язня, котрий не захотiв утiкати. В'язень посвiдчив, що пiдкоп вчинили самi солдати, й показав, як це вони робили. Солдати заперечували, погрожували в'язневi. Я дивився на в'язня, й що бiльше вдивлявся в його обличчя, то дужче мене охоплювало хвилювання. Це був... Пилип Миля. Дебела постать, кругле, як дiжа, обличчя, тiльки змарнiле вельми, пронозливi очi, якi не викликали довiри в тих, хто чинив дiзнання. Я стояв у гуртi. Миля мене не бачив. А хвилювання огортало мене дедалi дужче, Я не знав, що вчинив Миля, чому знову опинився в цюпi, може, убив кого або обiкрав, не вельми хотiлося освiдчуватися в такому знайомствi. Але в цю мить згадав Христа i апостолiв його, якi вiдреклися вiд нього, й хоч Миля не був Христом, а я його апостолом, ступив уперед i сказав, що цього чоловiка знаю i даю йому вiру. Солдатiв тут же взяли пiд варту. Миля ж не стiльки зрадiв менi, скiльки здивувався, що я в таких шатах i при такому товариствi. Я ж повiв мову далi: якщо провина цього чоловiка, тобто Милi, невелика, вiддайте його нам зi всiма його шкодами на виправлення та замолювання грiхiв. Не знаю, звiдки в мене взялася така смiливiсть - перебрати на себе Милинi грiхи. Мабуть, все-таки не вiрив, щоб Миля мiг вчинити якийсь великий богопротивний грiх. Бурмiстр вiдказав, що провини Милi не вельми означенi й, оскiльки вiн не втiкав, отже, почувається не винуватим, i можна вiддати його на нашу волю. Отак привiв Милю на двiр, в якому стояли постоєм. А що там стало тiсно, й хотiлося спочатку поговорити з Милею самому, а вже потому привести до розмови з Тарасовичем, ми перебралися до сусiдньої хати. Миля охмолостався дуже швидко, пiшов кудись i вернувся з пляшкою горiлки, сiном заткнутою, запросив до чарки чинбаря, й господиня поставила нам на стiл вечерю - холодець з квасом та пироги з горохом, а також були огiрки свiжi, й ми славно повечеряли. Подивував, як то швидко Миля дiстав горiлки, либонь, у нього й грошей не було, у нього їх не було нiколи, а якщо й завалявся якийсь грiш, мали б одiбрати перед тим, як запровадити до в'язницi. Господар постелив нам у коморi, але я дуже швидко вибрався звiдти - такий там стояв сморiд од шкiр, котрi, либонь, тiльки недавно звiдти забрали. А Миля любiсiнько вклався й спав до ранку, я ж кулився на кулях очерету пiд хлiвом, i заважали менi спати брехання собак, якесь шемрання в соломi, возiння горобцiв у стрiсi над головою. То були дуже неспокiйнi горобцi. Вранцi, па снiданку, Миля розповiв менi свою одiссею: - Як розiйшлись ми тодi, пристав я до купцiв татарських, пограбованих. Хоч не все в них i пограбували - грошi вони сховали в землi, в наметi. Припрошували вони мене до себе, бо боялися грабiжникiв. I подумав я: поїв християнського хлiба, давай скуштую поганського. I став їм у пригодi, бо таки спробували напасти на нас у степу комишники, але я лад своїм татарам дав, прогнали розбiйникiв. То ж як минули Перекопську башту i прийшли в Крим, в улуси їхнi, купцi подякували менi й заплатили добре. Чи не вперше пiсля французьких дукатiв, за плавання по морю отриманих, мав я в руках стiльки золота. I вирiшив поваласатися по Криму, купцi виклопотали менi у якогось дуже високого старшини ярлик на переїзди ще й листа подорожнього, i я помандрував на Козлов, далi на Кафу, ще раз подивився на море, але воно мене нi холодило нi грiло. I остирилося менi тамтешнє життя - немає горiлки доброї, самi вина, немає балачки до душi: з татарами не набалакаєшся, бо й кепсько знаю по-татарськи; а свої там здебiльшого в услуженiї рабськiм, а тi, що на волi,- дуже хитрi. В одному мiстечку, вже по дорозi назад, спiзнав я жiнку з оцього самого Коропа, Харитиною її звати, вона втрапила в неволю, поїхавши в гостi до сестри пiд Полтаву. I хоч прожила в татарському бранi чотири роки, так побивалася за домiвкою, за донечкою своєю, за рiднею, так день i нiч плакала, що пожалiв я її й заплатив татарину викуп з тих грошей, що лишилися. Татарин не дорого взяв, бо за тими слiзьми й побиванням всяка робота валилася в неї з рук i користi з неї татарину було мало. Отож купив я ще коника та вiзка на двох колесах, i поїхали ми. Їхали довго, майже три мiсяцi, й спiзналися за дорогу ближче й, що грiха таїти, жили вшетечно. Себто, вона дужче призвичаїлася до мене, чи й так сказати - закохалася. I я трохи звик до неї. Але приїхали, i я по закону передав її чоловiковi в руки. I раптом вона в крик, не хочу з чоловiком, хочу з тобою. Тут i моє серце трохи занидiло, але ж закон є закон. То вже потiм я дознав, що й чоловiк її хотiв узяти шлюб з одною пристаркуватою дiвкою, умовляли попа, аби повiнчав, i той вже був завагався, а тодi таки вiдмовив. Воно й зрозумiло: важко чоловiковi в хатi без господинi, та й Харитина хоч i не вельми показна з себе, маленька, тендiтна, а таки ж гарна. Отож вона й давай мене таємно вмовляти: втiкаймо вдвох, i квит. Я довго не хотiв, а потiм здався: жiнка просить, як не поступитися. I подалися ми тим самим возиком на Новгород-Сiверський, аби далi в руському краї сховатися. Але Харитинин чоловiк зiбрав погоню, й наздогнали вони нас бiля Мезина й вернули її силомiць додому. I ухопила тодi мене досада, а за нею й злiсть, купив я жупанок польський, перекрутив вуса, перемiнив i шапку, лишив возика, а на коника поклав сiделечко, й припхався вночi знову в Короп. Думаю, дери лико, як дереться - любись, поки тебе люблять. Де ще така дурна знайдеться... Та й злiсть же... Приїхав увечерi, зустрiвся менi козак, я й почав розпитувати про Харитину та про її чоловiка, як там та що, й видаю себе за ляшка. А той козак упiзнав мене, тiльки вигляду не подав, а був вiн родаком чоловiка Харитини, та одразу до нього. Коли б я хоч був сховався де-небудь, а то, дурний, в корчмi сидiв. I мене любiсiнько попiд руки з корчми та прямiсiнько до цюпи... Я дивувався, я знову бачив колишнього Милю - розбiйника й дитину, брехуна i правдивця, все те й ще багато iншого вживалося в однiй людинi. - А ти, Мартине, як? - запитав Миля. - Не Мартин я, Iван. Миля недовiрливо подавився на мене. - Ти що, вивiдник потаємний?.. Так не вельми схожий на вивiдника. - Чому? - Ну... Роззявкуватий... I не хитрий. Я розреготався. - Правда твоя, Пилипе. Не вивiдник я... Просто мене теж доля викинула з колиски, як i тебе. I оповiв про себе. - То ти... син Сулими? Багатiй! Мабуть, горiлок та наливок у погребi... - Не багатший вiд тебе. Потому Миля повiдав про свої митарства Тарасовичу та Борзакiвському. Простий i наївний Миля iнодi бував i пронозливим та хитрим водночас. Тарасовичу та Борзакiвському вiн розповiдав так, що тi аж хилилися один на одного од реготу й примушували деякi мiсця переповiдати по кiлька разiв, надто реготiвся Борзакiвський, i вельми гарний у нього був смiх. - Ти Пилип,- сказав вiн на закiнчення,- i я Пилип. Ти о