вели його везти битим шляхом на Москву, на Калугу i далi мiстами на Україну, а то для того, що цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто пiд час розливу. Лист подорожнiй, вiд себе писаний, посилаю, з яким вiдправиш тiло, сам маєш з командою своєю при полку дальший путь до означеного мiсця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий, його царської величностi вiйська Запорозького полковник чернiгiвський Павло Полуботок. З Валдаю. Квiтня 2, року 1721,. Поки писар грiв бiля вогню покляклi пальцi, полковник власноручно написав подорожнього листа. Був вiн безконечно засмучений, одначе спокiйний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрiбно багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналi та на путь зворотну. Полковник покликав свого пiдпомiчного козака й сказав: - Збирай, Грицьку, скарби свої, поїдеш i ти з Сулимами, живим та мертвим. Хорунжого потрiбно довезти до рiдної землi. Нехай мати поплаче, нехай жiнка поплаче, нехай Україна заплаче. Вдома передаси уклiн усiм моїм i вiддаси оцю цидулу.- 3 тим дiстав з-за опушки рукава ще одного листа.- I пильнуй за меншим Сулимою. Отрок вiн тендiтний, до стуж i тяжкостей незвичний. Приїду - даси одвiт. Переяславцi вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох половинок велетенської сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали мертвого генерального хорунжого, обiклавши його стружками, смолою iз смолокурнi осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, i з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий вiдтинок шляху, ми ледве встигли подолати його до скресання рiк. У Москвi помiняли сани на вози й рушили далi, через моря багнюки, через великi та малi рiки - бродами та на плотах, й прибули на Вкраїну, коли вже цвiли вишнi. Вони й обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, її привезли ми до нашого дому. Як я їхав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо жодного дня, жодної години не забував, що на мене чекає кохана дiвчина, а отже - щастя. Це - при домовинi! Як в'їхали у двiр, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попiдтавала пiд весняним сонцем,- не впала. Впала вже в хатi, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла: - Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся живий, а батька привiз мертвого. Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав на пiдлогу. А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся з лiжка аж восени, марний та виснажений. Полк вернувся на початку осенi наступного року. Не вернувся кожен третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби кораблi везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди, мiдь на гармати i всiлякi припаси на новi вiйни. I плакали по Українi вдови, й плакали малi дiти, i втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди. * * * Вставши, я одразу пiшов до церкви, хоч i не сподiвався, що вона одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного притвору справдi ще були не замiшенi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки високий довгов'язий хлопець - свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже всi, лишилось з пiвдесятка перед iконою Спасителя, i я вклякнув на колiна. Здивований хлопець опустив свiчкогасну палицю, одступив убiк, i я довго стояв навколiшки, молився гаряче, всiєю душею. Я молився, що Бог вберiг мене вiд смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим та здоровим, молився за козакiв - молився за добрих людей, моїх побратимiв у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка,i добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид,- помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за її- велику, жертовну. Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть, то виринав з неї на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'ятi, почув у сiнях якусь метушню, тупотiння, а тодi рвучко розчинилися дверi й на порозi стала... Уляся. В червонiй керсетцi, червоному жупанi i чорнiм спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв: - Улясю! - Це я, Iване,-сказала Уляся. Тицялася по комiрчинi мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослiнчика, собою, своїм дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо: - Я прийшла, Iване, щоб ти не вмер. I ти не вмреш. Ти одужаєш, i ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний... - Улясю, я не мужнiй... Ти вигадала мене такого,- прошепотiв я... - Не вигадала... Ти мужнiй серцем... I добрий, i справедливий та нiжний. I я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi. Я злякався. - Не говори так... - Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям. Аж тодi обвела поглядом моє нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом. - Я пришлю лiкаря... i принесу чисту постiль... Постiль вона не принесла, але то було й не потрiбно, далi мачуха клопоталася мною дужче, нiж рiдинами дiтьми,- Улясю не пускала до мене Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка, нехай i хворого, можна накликати поговiр. Уляся вiдповiла, що то не просто парубок, а її наречений, вона заручиться зi мною по моєму одужанню. Анастасiя Маркiвна не заперечувала їй, а вже по моєму одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнається, i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це розповiла менi Оленка, котра кiлька разiв навiдувала мене. ...I ось я стою на гетьманському подвiр'ї у новiй сутностi: не просто парубок, а парубок, чиї мислi та намiри щодо їхньої дочки вiдомi батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля хвороби, чи то вiд хвилювання, я ладан дременути на вулицю, але те неможливо: вад гетьмашнi був знак, велiння, передане челядницею, аби завiтав до них у недiлю пополуднi. Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами по викладанiй з цегли стежечцi до хати гетьманшi i я негнучкими ногами переступив хатнiй порiг. У невеличкiй свiтличцi пiд образами, завiшаними дорогими намiтками, обшитими перлами, сидiли гетьман з гетьманшею. Я вклонився, притулився спивою до одвiрка, але гетьманша вказала рукою на ослiнець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасiя Маркiвна - жiнка рокiв сорока п'яти, набагато молодша за чоловiка, гарна на вроду, яка ще не обсипалася до кiнця (Уляна схожа на неї), гоноровита i владна. Гетьман тiльки покивував головою. Гетьман - вдачi плохої, лагiдної, полохливої, та й було чого полохатися: на його пам'ятi одна вiхола замела слiд вiд саней, що повезли до Сибiру гетьмана Многогрiшного, друга- за саньми не менш вiрного й догiдливого царевi Самойловича, а третя вимела з України разом з Мазепою пiввiйська козацького. Гетьман по всiх, навiть дрiбних справах радився з царем, з Сенатом, намагався нiкого не покривдити, всiх ускаржникiв одсилав до генерального суддi або писаря, коли ж таки доводилось мовити своє вирiшальне слово, послуговувався думкою Анастасїї Маркiвни. Волiв жити тихо, не любив будь-яких клопотiв, любив посидiти в садочку за кухлем з пивом або узваром, погомонiти з святими вiтцями, послухати оповiдi мандрiвного ченця про далекi краї, про Афон, про дива та чудернацiї свiту. Анастасiя Маркiвна розпитувала мене про покiйницю матiр та про покiйного вiтця, про нашi маєтностi, про Ладозький похiд. Гетьман же втрутився тiльки раз, запитавши, що я думаю про чуда свiту. Я вiдказав, що вiрю в чуда свiту, ось одне з них - лишився живий,- i що всi вони з Божого помислу, одначе в свiтi багато темного, незрозумiлого, хоч свiтло розуму таки має вливатися в свiтло вiри, але ми волiємо докопуватися до всiх таємниць, що часом грiх, i я заплутаний в тому грiху, бо ж iнодi намагаються проникнути думкою за Божi заповiдi, ми всi вiдходимо вiд тих заповiдей все далi й далi, пiдправляємо свiт за власними недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все вiд Бога i в його волi. Бачив: моя вiдповiдь сподобалася гетьмановi, а гетьманша округлила в подивi чорнi, смолянi брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справдi був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупанi, котрий завеликий на мене i висiв на моїх плечах, неначе на кiлку. Що вона думала про мене, вiдгадати було неважко: оце така потороча стане чоловiком моєї дочки? Гай-гай! Я вловив той її погляд i вiдгадав його, й несподiвано для себе сказав: - Я зараз виморений i втомлений... I розум мiй утомлений. Я не вмiю ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю про свiт бiльше, нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я навчуся, але по бiлих аркушах часом можна пройти далi, нiж проїхати по найкращiй дорозi на коневi. Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усмiхнувся i сказав: - Достойна вiдповiдь. Отож походи трохи по аркушах... Позаглядай у каламар i в надiлки Полуботкової шаблi. Його наука - золота. На початку зими я їду до Москви. Зi мною їде пан полковник чернiгiвський, вiн i тебе вiзьме. Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi й теє... Зручини ж...- Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. - Справимо тобi заручини. А ти - шануйся... Шануйся, кажу,- чомусь вирiшив скiнчити строгiстю. На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи пiдбадьорливо. - Межи нас, Iване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка,- мовила. Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасiї Маркiвни, кiлька разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi. - Пiвонiї потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось. я її... - Не треба, матiнко... - Така ти добра! Ось пожди, замаєнi своє господарство, побачиш... Над лiсом за Есманню загуло, загудiло, здавалося, звiдти приступає ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний гамiр. - Пора йти,- сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв, що йти не до господи, а менi додому. Частина друга. КРИВАВI ЗАРУЧИНИ Полуботок потвердив у Чернiговi, що по першому снiгу виїжджаємо до Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже знову я кiлька мiсяцiв не бачитиму Улясi, навiть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тiльки те, що до пiвнiчної столицi також їдуть Борзакiвський та Рубець. Цi, хоч i не близькi менi люди, котрi полюбляли й потiшитися надi мною, були менi не малою пiдпорою, радили на добре, витягували мене з моєї самотностi, вiдволiкали вiд думок, що я один на всьому свiтi й не здатен нi захистити себе, нi знайти собi мiсця. Хоч хто знає, чи хоч один з нас може з певнiстю сказати, що має своє мiсце в свiтi; тим, якi так кажуть, тiльки здається, що посiли своє мiсце, а доля в одну мить може потасувати всiх, неначе карти. Ми виїжджали з Чернiгова чотирма саньми по перших снiгах, правували на Глухiв, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три днi, докупляли припасiв, перековували конi. З Улесею ми посидiли в свiтличцi в присутностi її прислужницi, й балачка наша увесь час перечiплялася через ту челядницю, окату та вухату, а потiм Уляся вдяглася в жовтий кожушок з соболиною оторочкою, i ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й надзвичайно гарна, така гарна, що менi хотiлося плакати, й думав я про те, що не вартий її кохання, що доля прикохала мене й прилелiяла, й принесла найбiльший, який дається людям, дарунок. Я запитав Улясю, що їй привезти з Москви, i вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привiз щось таке... Ну, не дороге, але чого нiхто не привезе нiкому й не додумається такого привезти. ...I ось вже виїжджають з гетьманського двору на пiдрiзах сани,- на дверцятах - гетьманськi знаки: булава i бунчук, бiля саней топчуться вiзники в киреях i синiх жупанах, i заклопотано походжає вподовж обозу господар двору рейментського - сирiч управитель, а сам гетьман у оксамитовiй киреї стоїть на ганковi своєї хати, мружиться проти скупого зимового сонця, а з усiх кiнцiв мiста їдуть i iдуть iншi залубнi i сани, здебiльшого простi, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцює на застояних конях пiвсотня компанiйцiв - гетьманська охорона. З-за гетьманового плеча виглядають гетьманша i Уляся. Уляся врештi випiрнає з-пiд батькової руки i бiжить за ворота, до мене. Гетьманський машталiр Григорiй Заєць ледве стримує ремiнними вiжками огирiв, хвацько заломлена шапка аж падає йому з голови. Оточений бiлою челяддю, гетьман крокує до саней. Обоз наш величенький - саней на тридцять - вирушив в седмицю митаря i фарисея санною .дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман їхав у великих критих санях з слюдяними вiконечками, всi решта - у санях вiдкритих, рожнових або глабцях. Окрiм нашого полковника, їхало ще троє полковникiв - лубенський Андрiй Маркевич, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Iван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, кiлька бунчукових товаришiв, а також канцеляристи - писарi та пiдписарi, осавули, челядь. Снiги впали невеликi, рiки промерзли глибоко - дорога не була важкою. Тiльки об'їхали по цiлинi двоє сiл, де лютувала вiспа, коней мiняли в Бериловi та Калузi. Сiмсот сорок двi верстви - дев'ять ямiв - подолали за два тижнi. Звичайно, траплялися дрiбнi пригоди: поламалося кiлька саней, схарапудилися конi, якi везли сани з посудом, й понесли, i перекинули .сани в яру, i ввесь скляний посуд потрощився на друзки. Здебiльшого ночували в поштових дворах, але траплялося ночувати i в корчмах єврейських, i в селах, де заставала нiч. Пiд Москвою чекали два днi, доки пiддячий посольського приказу привiз ярлик на в'їзд i прибула рота караульних драгунiв з сурмачами, якi й їхали поперед нас, i ще одна рота - пiша - йшла позаду. Для гетьмана було вислано шестерик бiлих коней, впряжених у золочену карету, а ще три карети, кожну з яких вiз четверик карих,- для старшини генеральної. Товпи московитiв стояли обiч дороги й дивилися на нас. У Москвi розташувалися на трьох дворах: князя Бориса Iвановича Прозоровського, думного дяка Артамона Iвановича, а також у дяка Тверитiна на Чудовi й заплатили за кватирi медом у липiвниках, воском, вичиненими шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня вiд царя було прислано сержанта з барабаном та кiлька солдатiв - караул, за ними приїхали вiтати гетьмана таємний радник Петро Андрiйович Толстой i свiтлiший князь Меншиков. По тому приїздили iншi князi та графи, кожного з них приймали за чином. По двох днях гетьман та старшина вiддавали вiзит свiтлiшому Меншикову, у його палатах в Нiмецькiй слободi, а ще по одному дневi їх приймав у Кремлi цар. Одягали строї святковi, чiпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецької парчi кунтуш, пiдперезався набiрним, з камiнням, поясом, на якому висiла шабля з золотим рукiв'ям. Скоропадський, у малиновому кунтушi з золотими гудзиками, пiднявся на Красний ганок i через царськi палати пройшов до СвятоспаськоЇ церкви, старшина зайшла до церкви через iншi врата - з площi; лiтургiю правив архiєпископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали лiтургiю двi години. Тодi увiйшов до церкви цар... Прокопович, а за ним синодальнi попи спустилися вниз, цiлували царевi руки, гетьмана цар обiйняв i поцiлував у чоло. Коли гетьман вiд'їздив,- рота взяла "на караул". Я того не бачив, так розповiдали тi, хто був у церквi Звiсна рiч, не брали мене й до Преображенського, куди старшина їздила в суботу на поклiн до царицi Катерини Олексiївни. Царя я вперше побачив наступного дня, у недiлю вранцi, вiн прислав бомбардира зi звiсткою, що його величнiсть зводить вiдвiдати пана гетьмана увечерi. Пополуднi примчав шестериком цугом генерал граф Головкiн, потiм - граф Петро Толстой, а по якомусь часовi - цар. Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотiв чоботиськами по сходах, всi ми клякнули в снiг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький i сумирний перед рвiйним царем, котрий нагнувся й поцiлував Скоропадського в голову. У першiй хатi Петра вiтала гетьманша, вiн поцiлував її, вона вклонилася з достойнiстю й усмiхнулась царевi, що, либонь, сподобалося тому, бо засмiявся; у другiй хатi сiв їсти. Майже одразу наїхали високi царськi чини - генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, двоє молодих Наришкiних (Львовичi), також повсiдалися за столом. За другим столом сидiли офiцери та блазнi (я теж сидiв за тим столом). за третiм-бомбардири, денщики. За другим i третiм столом їли та пили мовчки, за першим розмовляли - про Київську Лавру. про Мазепу (ганили i виповiдали всiлякi його недосконалостi та вади вдачi). Граф Апраксiн допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кiлька мов, писав вiршi й що його пiснi спiвають на Українi й понинi. Гетьман на першi двоє запитань вiдповiв ствердно, а на третє - ухильно, мовляв, може, колись i спiвали, а тепер перестали. Цар повiв диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подiбний нам, мав тi ж тiлеснi недуги, що маємо й ми, тiльки не мав грiхiв. Апраксiн обережно заперечував йому. Всiм нам - i ми про це потiм довго гомонiли - вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв i сперечався, це нагадувало нам нашi давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стiл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приїхала з нами до Москви. Цар випив кiлька келихiв угорського вина, i всi iншi пили багато, потiм нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'є менше за нього. На прощання цар двiчi обiйняв гетьмана й поїхав. Уже з саней помахав рукою всiм, хто стояв на ганку. Ми всi були вельми вдоволенi й гордi, що цар, князi та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грiшнi, i увесь наш люд український поважаний царем i може спокiйно жити пiд таким надiйним захистом. Пригiрчила ту радiсть розповiдь хорунжого Величковського, який уночi приїхав з Вишнього Волочка, де нашi козаки вiдбували канальнi роботи. Вiн сказав, що з тих, хто пiшов на Вишнiй Волочок, далебi, лишилося трохи бiльше половини, всi iншi померли вiд морозiв, хвороб, тяжкої роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й тi чорнi вiстi не входили глибоко в мене. Жар любовi перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нинi я знаю, що кохання - це мить i, здебiльшого, омана душi, хоч в той же час воно найбiльше, що послано людинi небом, воно пiдносить нас пiд хмари й кидає вдiл, i, вже пом'ятi, з гулями та синцями, покiрно прошкуємо туди, куди призначено йти од народження - до свого останнього дня. Ми кохаємо iнших, але любимо й себе в коханнi (знаємо про те чи нi), й стаємо кращi, хоч i заслiпленi, й прагнемо краси та досконалостi. Нашi молодi мрiї несуть нас в порожнiх небесах, але ведуть i на справжнi подвиги (хоч потiм, коли втрачаємо їх, у душi лишаються рани, а ще далi - пустка). Нашi мрiї стинаються в двобої з суворим, сiрим, неначе сукно, важким i глевким, як глина, життям, i золото облiтає з них. I все нижче та нижче ми лiтаємо в снах та мрiях. Усе убогiшими стають самi мрiї, вже вони не про подвиги в iм'я любовi, а про мiдний грiш i упруг землi, про теплу черiнь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуємо за молодостi,- в iм'я любовi, все, на що змiг подвигнутися я,- подвигнувся задля неї. По кiлькох днях я знову побачив царя,- ховали якогось генерала, ховали пишно: солдати роздавали на вулицi чорнi флiореси для шапок, попереду саней з чорним балдахiном їхав на бiлому конi гробовий кавалер у латах, у пiр'ї, грали гобойщики, тромбачi, йшло кiлька рот солдат, i йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. I то ще не диво, сказали нам, минулого мiсяця хоронили простого солдата, зустрiв траурне шестя цар, зiйшов з саней i також пройшов за труною з непокритою головою з пiвверстви. Все це розповiдали нам челядники високих гостей, якi приїздили до пана гетьмана або в гостину до яких їздили пан гетьман з старшиною. Однi гостi вiд'їжджали, iншi приїжджали, так що незабаром гетьман довелося послати в Глухiв хорунжого Кузьму за додатковим припасом. Нашу старшину скрiзь зустрiчали гостинно й пригощали щедро, а на Святки на замоскворецькiм лузi було влаштовано на нашу честь обiд для всього люду. Там стояли довгi-предовгi сосновi столи, й смалили над жаром кабанiв, бикiв, i горiлка стояла у вiдрах та барилах, i стрiляли гармати, й пускали фейєрверки. Було збудовано театрум, i виступали на помостi лицедiї в машкарах. Щоправда, тi лицедiйства мало хто бачив. По тому, як цар одбатував од покритого червоною матерiєю кабана шмат м'яса... всi кинулися до наїдкiв та напоїв, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не хотiв пити, того занурювали головою в бочку з горiлкою, кiлька чоловiк похлинулося насмерть, решта, щоби минула їх чаша сiя, волiли пити з величезних пугарiв й одразу валилися з нiг), солдати зачали за своїм московським звичаєм бiйку, й було поламано немало ребер та розтрощено носiв. Цар походжав веселий i пiд'юджував забiяк. ...Гостини та iменини, банкети та гулянки, веселi вiншування та спiви, вино рiкою, i довгий час нiхто, принаймнi з нас, малих чинами, не пiдозрював, що за всiм тим, невидиме сторонньому оковi, плине зовсiм iнше життя, що десь близько скипають гнiв, страх, ярiсть i вже течуть притамованi сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що вся ця розкiш i конi шестериками, срiбнi кухлi з угорським вином, блазнi в позолочених ковпаках, пишнi похорони, колони солдатiв у заморських чоботях i капелюхах коштують дорого, хтось там не досипає ночей, їсть затiрку з висiвок i рано помирає; то той, то iнший з нас приносив на постоялий двiр почутi десь у натовпi, в корчмi гiркi слова: "Як його Бог на царство поставив, так ми жодного свiтлого дня не бачили, селян розорив, мужикiв забрав у солдати, посиротив нас i змусив лити сльози. ...Стрiльцiв повiшав, а нiмцiв накликав, їм платить, а з нас шкуру здирає, з церков дзвони знiмає, всiм бороди рiже, а сам день i нiч брагу хлище". Не тiльки простi люди, чи, як писав цар, "подлiї люди", нарiкали на нього, а навiть бояри... Менi довелося чути на власнi вуха, як двоє п'яних високих чинiв розмовляли в сiнях (вiзничий довго возився з упряжжю, щось там у нього не ладналося): "Що це за государ? Сам бiгає на службу й нас жене на неї, селян наших забрав, скрiзь понаставляв нiмцiв або ж пiдлих людцiв, Меншикових усiляких. Скорiше б Вiн прибрав його до себе, а нам лишив отрока його". У тiм отроковi й була вся справа. Довкола нього й знiмалася та чорна завiя, яка потiм замела стiльки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила, як i справжня хуртовина, яка гуляла по довколишнiх борах та лiсах, i дерев'яна убога Москва пливла високими банями своїх ста п'ятдесяти церков у тiй бiлiй снiговiй пiнi, як корабель у розбурханому морi, й однi тонули, борсалися в хвилях, iншi їх топили. Борсався, намагався втриматися у вутлому човнику царевич Олексiй, двадцяти семи рокiв, вдачею тихий, богобоязливий, схильний до життя келiйного, книжного, недарма любив архiєрейське, архiмандритське облачення, церковнi спiви, бесiди зi святими отцями. Любив вiн богослужбовi книги, а також книги свiтськi, знав мови й не любив далеких мандрiвок, в якi постiйно його посилав батько, фортифiкацiй, штурмiв фортець, що в них також з батькової принуки мав брати участь, i лаятися грубою солдатською лайкою, i бити палицею за непослух солдатiв та офiцерiв, як то робив батько. Вiн таким i рiс - тихим, допитливим, слухняним, маминим сином, яка, себто матiр, цариця Євдокiя Федорiвна, вже незабаром по одруженнi спротивилася Петровi, й вiн нехтував нею. Заронила в душу Олексiя жменьку зерен смиренностi та замрiї i його баба - мати-цариця Наталiя Кирилiвна, жiнка старих звичаїв. Вони й доглядали малого, i чув вiн вiд обох скарги на нiмцiв, i не любив учителiв своїх нiмецьких Мартина Шейгебауера та барона Генрiха Гюйса, i чув нарiкання на батька, його непутящiсть i те ж потурання нiмцям. Дружину свою Євдокiю Петро незабаром запроторив у Суздальський Покровський монастир, де її силомiць постригли в черницi, й стала вона черницею Єленою, а сам одружився на лiфляндцi Мартi Скавронськiй, перехрестивши її в Катерину. Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрiзь у похiдному вiзку, пила горiлку на рiвнi з чоловiками, одружувала блазнiв, їздила з Петром на свинях по вулицях Пiтербурха. Коли Петро скаженiв, їй однiй вдавалося якось його уговтати, клала на колiна Петрову голову, пестила, й вiн засинав. Хтозна, подобалося їй таке сороче, безпутне життя чи платила за тронний стiлець. Хвороба приключилася царевi з переляку вiд стрiльцiв i вже не полишала його, наближення її вгадувалося з того, що в царя перекривлювалася на лiвий бiк шия й смикалося обличчя; щойно накочувалася ця чорна хмара, цар здебiльшого замикався й нiкого не пускав до себе, окрiм Катерини, але бувало й навпаки: рвався на люди, шукав причин до розправи, кривавого розиску, й зводилися шибеницi, кiлки, страшнi помости з колесами та дибами. Олексiй боявся батька i не любив його, любив матiр, страждав по нiй, таємно написав кiлька листiв й одного разу потайки їздив до неї, про що Петро довiдався, й те вкинуло його в сатанинський гнiв. Знедоленi й переляканi, люди одвертали свiй вид од Петра й з надiєю давилися на царевича. I не тiльки люди простi, а й князi Долгорукi, Голiцини, Шереметьєви, Куракiни, котрим заступили стежки вгору спритнi Меншикови, Давiєри, Шафiрови, Ягужинськi, Рагужинськi. Одначе зв'ялений царським гнiвом, настраханий Олексiй вiдмовився вiд престолонаслiдування, вiн лишень не хотiв iти в монастир, на чому наполягав батько. Рятуючись вiд царської немилостi та вiд чернечого клобука, царевич поїхав за кордон, не поспiшав вертатися звiдти, втiшався тихою любов'ю з Єфросинiєю, колишньою дворовою дiвкою князя Вяземського (нiмкеня Шарлотта, на якiй його одружили силомiць, на той час померла вiд хвороби), й тим вдовольнявся. Одначе грiзнi батьковi окрики сягали його i там, вiн шукав рятунку спочатку у Вiднi при дворi австрiйського цiсаря, далi в Неаполi, цар шле йому застрашливi послання, навiть погрожує вiйною Карлу IV, австрiйському цiсарю. До Неаполя їдуть таємний радник Петро Андрiйович Толстой та гвардiйський капiтан Рум'янцев, добувають царевича - погрозами, умовляннями, клятвами-запевненнями вiд iменi царя Петра, буцiм йому не буде нiчого, цар тiльки хоче, аби Олексiй жив удома, бо ж Петровi соромно перед свiтом Олексiй врештi здається, їде до Москви. В дорозi отримує ще одного заспокiйливого листа вiд батька, в якому той обiцяє не чинити над ним нiяких насильств. Тридцять першого сiчня царевич приїхав до Москви, у грановитiй палатi Кремлiвського палацу на нього чекали високi духовнi та свiтськi урядовцi, українське посольство на чолi з гетьманом, а також цар, що сидiв на тронi, люто закусивши губи. Олексiй, ледве увiйшов, упав батьковi в ноги, Петро пiдвiвся, обiйняв його, сказав, що прощає синовi всi грiхи та обiцяє йому свою милiсть. Тривожною i сум'ятною була та стрiча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося з очей по сльозi. Всi мовчали, говорив тiльки цар, докоряв синовi, а той плакав. Потiм Петро звелiв Олексiйовi пiдписати акт зречення престолу, Олексiй мовчки пiдписi,. По палатi мовби щось прошелестiло, в палатi було повно люду, той шелест мiг означати схвалення царевого наказу, а мiг означати й несхвалення. Цар сприйняв його як несхвалення. Заплаканого, вивiв сина через маленькi дверцi за троном до сусiдньої кiмнати й там схопив за груда, вирячив свої страшнi, звiрячi очi й захрипiв: - Називай усiх, хто знав, що їдеш за границюi Називай, а не то позбавлю живота! У царя тiпалася лiва щока й шия зiгнулася в лiвий бiк. Олексiй застогнав, втрачаючи вiд страху розум, почав називати своїх учителiв, духiвникiв, колишнiх приятелiв, з ким вiв довiрчi розмови, чиї поради брав до серця й просто чиї iмена спадали на думку. Наступного дня Олексiй пiдписав манiфест про вiдречення вiд престолу, про те, що не заперечує, аби замiсть нього наступником Петра був Петро, син Петра вiд Катерини, сирiч Марти Скавронської. Марта - Катерина свого досягла, це вона пiд'юджувала свого скаженого мужа проти Олексiя, нашепотiла в припадочну Петрову голову, яка лежала на її колiнах, безлiч лих, якi чекають на нього, якщо не вiдтрутить вiд престолу старшого сина. I Петро прорiк: "Прощаю, а спадку позбавляю". В Успенському соборi при мерехтливому свiтлi привезених українцями свiчок Олексiй на хрестi та Євангелiї поклявся, нiколи не домагатися престолу ("Клянуся Всемогущим в Тройцi славним Богом спадщини не шукати"). По тому Петро знову повiв сина з собою i наказав: - Пиши все на паперi, а якщо щось приховаєш... Олексiй писав, а бiля обох дверей кiмнати стояло по двоє преображенцiв з бердишами. Одразу по тому жвавi, запопадливi слуги страшного Преображенського приказу почали хапати людей як "стану пiдлого", так i високого. Першими вхопили адмiралтейського радника Олександра Кiкiна, графа Федора Апраксiна, духiвника Олексiя протопопа Якова Iгнатьєва, князя, сенатора Дмитра Голiцина, вчителя царевича Никифора Вяземського, i Петро особисто приступив до улюбленої справи - дiзнань. Одного дня, отримавши нагальну таємну депешу з польської границi, у якiй йшлося про пильнi та гарячковi заходи Пилипа Орлика проти Московiї, Скоропадський поїхав у палати до царя, але, не знайшовши його там, мусив податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок, Савич та ще двоє старшин, а також вiйськовий товариш, який доправив депешу. Їх пропустили, либонь, вважали, що покликав їх сам цар. Поткнулися в одну пiдклiть, поткнулися в другу - й видибали по сходах задки надвiр; у тих, хто встиг краєм ока заглянути до пiдклiтi, чуб попiднiмав шапки, та й всi iншi чули крiзь вiдчиненi дверi крики, вiд яких холонула в жилах кров. У третiй пiдклiтi побачили самого царя. Стояв посеред хати з батогом у руцi, рукава його мундира були закасанi, перука збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його вид - майнуло щось округле, котячо-хиже, ощирене. На мотузку висiв з вивернутими руками якийсь неборака - хто саме, козаки не побачили, висiв спиною до них, до його нiг була прив'язана колодка. В кутку з лiвого боку стояли Ушаков та Шафiров, лiворуч за маленьким столиком сидiв дяк i водив закрученим на кiнцi пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой. З вигляду Петрових поплiчникiв гетьман та старшини зрозумiли, що їхня з'ява сюди вкрай небажана, азиж самi не сподiвалися заздрiти таке, думали, що цар сидить в окремiй хатi та розмовляє з тими, хто веде дiзнання, переглядає папери, а вiн особисто катував людей. Вони знову задки дибали вгору й вивалилися з кривавої хати-пiдклiтi за ними вийшов Ушаков, запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелiв їхати до канцлера, графа Головкiна. Отетерiлi старшини не одразу втрапили до ворiт з Преображенського, збочили праворуч, i тодi їм заступив дорогу якийсь офiцер, з ним було двоє солдатiв, офiцер почав кричати, навiть вийняв шаблю, й Полуботок ступив до нього, подивився недовгим, але пильним поглядом, мовив: - Сховай шаблю та покажи дорогу. Полуботок нiколи не кричав, але в його голосi, в поглядi було щось таке, що змушувало iнших скорятися. I цього разу капiтан затнувся, сховав шаблю, показав рукою на хвiртку. Про всю ту притичину цар не обмовився жодним словом, увечерi в Преображенському палацi гудiв банкет, i цар походжав веселий, здоровав кожного величезним пугарем горiлки, яку гiсть мусив випити, декотрi одразу ж падали мертвецьки п'янi, i їх виносили служники. Не всiм заарештованим була однакова кара, декотрi були приреченi на жорстоку смерть - на колесi, з попереднiм вiдтинанням членiв, декотрi на трохи легшу - на кiлковi, iншим - зовсiм легка, вiдтинанням голови на колодi. Карали їх на площi лобнiй, люду чомусь прийшло небагато, приведений був царевич, вiн бачив на власнi очi, як по шматках рубали його друговi Кiкiну руки та ноги, як Кiкiн молив ката о швидкiй смертi, але кат отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кiнця. Я на площу не ходив, молився в свiтлицi перед iконами. По тому було похапано багато люду, деякi не мали жодного стосунку до "справи" - хтось десь сказав не те слово, хтось у натовпi, спостерiгаючи муки тих, яких катували, вилаявся пошепки - таємнi вивiдники одразу хапали їх i тягнули до колод. Не забув цар i Єлени-черницi, колишньої дружини царицi Євдокiї, її приволокли до Москви, а з нею Абрама Лопухiна, князя Семена Щербатого, протопопа Андрiя Пустинного, юродивого Михайла Босого, ростовського єпископа Досифея. Найбiльшою провиною колишньої царицi було те, що iнодi одягала не чернечу, а мирську сукню. Пошукали пильно й знайшли, буцiмто Євдокiя перебувала в перелюбi з присланим до Суздалi за рекрутами капiтаном Степаном Глєбовим. Петро не брав до уваги свої власнi перелюби й наказав посадити Глєбова на кiл; всi iншi, а кожен з них потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катiвницьких мук, були страченi або покалiченi, черницю Єлену вiдвезли в Ладогу в жiночий монастир пiд суворий нагляд. Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурiв неймовiрно. I мусили дурiти з ним князi та графи, сенатори й генерали. Не дурiв, не пиячив, не приховував своєї зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет i фiлософ, блюститель патрiаршого престолу (Петро на престол не пускав нiкого, боявся, аби не стався новий Никон); в церквi, при всiх церковних чинах, при всiх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фiскалiв, фiскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всi. Отож у кiнцi проповiдi Яворський мовив: "Тепер бiжiть, доносьте". Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашiптував царевi на вуха про крамолу iнший наш земляк, архiєпископ псковський, поет i ритор, фiлософ Феофан Прокопович. 1 березня цар вiдбув до Пiтера, наказавши й усiм нам їхати туди. * * * Зима була не вельми снiжна, але люта, вiд морозiв трiскалися вiльхи понад дорогою, i бачили ми чимало задубiлих птахiв. Московити звичнi до лютостей зими, й сани в них налагодженi до таких мандрiв добре: задок саней вкритий рогожею, передок i боки оббитi шкурами, шкурами вкритий i верх, всередину напхано соломи, лежить у тiй дiрцi московит, як байбак у норi, й тiльки цiдиться в невелику дiрку бiлим струмiнцем пара; ми ж їхали в простих санях, зiгрiвалися оковитою, добрими кожухами, бiгли за саньми. Скрiзь по дорозi вiд Москви до Санктпiтербурха для царя зробленi особливi заїзди. В кожному є дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих заїздах, але, обтяженi обозом, не завжди могли досягнути їх за денний перегiн. Оскiльки з нами добувалися до Пiтера й московити, то там, де не було такого заїзду, пристав, котрий їхав з кiлькома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарiв виганяв i знатнi московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозi ламалися сани, солдати забирали в селян першi-лiпшi, селяни до того звичнi, покiрно вiддавали все, лиш би не чiпали їх. Якось нiч застала нас просто посеред пущi, обоз вiдстав, i ми, боячися, аби вiн не збився з дороги або на нього не наїдали розбiйники, чекали на нього. Пуща - дика, вiтер розгойдував велетенськi сосни та ялини, й шапки снiгу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидiти в смолокурнi було немога; погрiвшись трохи, очамрiвши вiд диму, вибiгали. Мороз насiдав. Не дочекавшись обозу, рушили далi й десь пiд ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж пiсля полудня, двоє саней вiдбилося, й ми так їх i не знайшли. У Пiтербурх в'їжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заїжджому дворi в Матроськiй слободi, що за адмiралтейством, хоч у гетьмана та в панiв полковникiв i тут, у новiй столицi, було чимало вельможних зичливих знайомцiв. Одначе в Пiтерi тi вельможi не мали тих розсадистих, широких дворiв, що в Москвi, а проживали в камiнних будинках понад Невою. На той час всiляке кам'яне будiвництво в Москвi було заборонене царем, все росiйське вельможне панство царським велiнням зводило кам'яницi понад Невою та рiчками, якi впадають в неї, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухiше мiсце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домiв тонули в болотi; воздвигнутi взимку, бо лiто там вельми коротке, кам'яницi, коли повз них проїжджав вiз, трусилися, неначе лихоманнi. По цю сторону рiчки, де стояли царськi палаци, яких три: два лiтнi i один зимовий, пишалися один перед одним найкращi будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежної сторони Неви дивилися широкими вiкнами такi самi кам'яницi, найкраща з них була князя Меншикова. Тi будiвлi не веселили пiтерський люд, навiть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрi пани вщент порозорювалися на тому будiвництвi, на тих дорогих, бiломармурових колонах та статуях перед будинками i в садах. I ще чимало iнших великих будiвель стоїть у Пiтерi - є мiсце, де роблять кораблi, порох, полотно, крохмаль, i є фортецi, найбiльша з них - на протилежному березi рiчки, там церква з баштою, на якiй грають французькi куранти, i на iнших будинках такi ж дзигарi, вони б'ють години, а то й грають псалми. У мiстi кiлька мощених вулиць, i камiннi мости, але є й дерев'янi, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виїзд, i цар дубасив посеред вулицi палицею генерал-полiцмейстера Девiєра. Одначе доокiл, по слободах, та й по мiсту - хатини, халупи, хижi i навiть куренi з гiлля - в тванi та болотi, в смородi, брудi; лихоманки, гарячки, цинга та iншi напастi косять людей, як траву. Я сам бачив немало бiдолах, яких було нiкому поховати, їх кладуть на видне мiсце й ставлять у головах свiчку, аби зiбрати милостиню на поховання. Iнодi по дорозi на кладовище тiло опускають на землю кiлька разiв, i знову запалюють свiчку, аж поки зберуть кiлька копiйок, куплять рогожу, зав'яжуть її, неначе мiшок, мотузком, i так волочать тiло до ями. Цар видав указ, щоб у мiстi найпильнiше дотримувалися чистоти i "щоб нiякого скаредства та мертвечини не валялося". Серед тiєї "мертвечини" здибували ми не раз i своїх землякiв, козакiв з України, пригнаних на будiвельнi роботи. Вперше, коли я побачив на вулицi Французькiй за сотню крокiв вiд пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака - синього, роззутого, в штанях козацьких i чорнiй, яка колись була бiлою, сорочцi з маленькою, дрiбною вишивкою бiля комiра, молодого, чубатого, все в менi затремтiло, облилося кип'ячкою, а далi та кип'ячка враз перетворилася в лiд. Менi той козак видався знайомим, я опустився на колiна й творив молитву напiвмертвими губами. Ал