Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Iван  був  дев'ятнадцятою  дитиною  в  гуцульськiй  родинi  Палiйчукiв.
Двадцятою i останньою була Анничка.
   Не знати, чи то вiчний шум  Черемошу  i  скарги  гiрських  потокiв,  що
сповняли самотню хату на високiй кичерi(1), чи сум чорних смерекових лiсiв
лякав дитину, тiльки Iван все  плакав,  кричав  по  ночах,  погано  рiс  i
дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в  тривозi
одвертала од нього очi. Не раз вона з ляком думала навiть, що то не од неї
дитина. Не "сокотилася"  баба  при  злогах,  не  обкурила  десь  хати,  не
засвiтила свiчки - i хитра бiсиця  встигла  обмiняти  її  дитину  на  своє
бiсеня.
   Туго росла дитина, а все  ж  пiдростала,  i  не  стямились  навiть,  як
довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться  перед  себе,  а
бачить якесь далеке i не вiдоме нiкому або без причини кричить. Гачi(2) на
йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очi, роззявило  рота  i
верещить.
   Тодi мати виймала люльку з зубiв i, замахнувшись на нього, люто гукала:
   - Iгi на тебе! Ти, обмiнiннику. Щез би у озеро та в трiски!..
   I вiн щезав.
   Котивсь зеленими царинками(3), маленький i бiлий, наче банька кульбаби,
безстрашно забирався у темний лiс, де гаджуги(4) кивали над ним галузками,
як ведмiдь лабами.
   Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на
смерековi чорнi лiси з їх синiм диханням, на ясну зелень царинок, що,  мов
дзеркала, блищали в  рамах  дерев.  Пiд  ним,  в  долинi,  кипiв  холодний
Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Були так тихо i
сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн  нiс
його долом й оповiдав.
   - Iва!.. Мо-ой! - гукали на Iвана од хати,  але  вiн  того  не  слухав,
збирав малини, пукав з листочкiв, робив свистiлку або  пищав  у  травинку,
намагаючись вдати голоси птахiв та всi тi згуки,  що  чув  у  лiсi.  Ледве
помiтний в лiсовiм  зелi,  збирав  квiтки  i  косичив  ними  свою  кресаню
(бриль), а утомившись, лягав десь пiд сiном, що сохло  на  остривах(5),  i
спiвали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гiрськi потоки.
   Коли Iвановi минуло сiм лiт, вiн уже дивився на свiт iнакше.  Вiн  знав
вже багато. Умiв знаходити помiчне зiлля -  одален,  матриган  i  пiдойму,
розумiв, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, i коли оповiдав  про
все те вдома,  мати  непевно  позирала  на  нього:  може,  воно  до  нього
говорить? Знав, що на свiтi панує нечиста  сила,  що  арiдник  (злий  дух)
править усiм; що в лiсах повно лiсовикiв, якi пасуть там свою маржинку(6):
оленiв, зайцiв i серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить
стрiчного в танець та роздирає нявки; що живе в лiсi голос  сокири.  Вище,
по безводних далеких недеях(7), нявки розводять свої безконечнi  танки,  а
по скелях ховається щезник. Мiг би розказати  i  про  русалок,  що  гарної
днини виходять з води на берег, щоб спiвати  пiсень,  вигадувать  байки  i
молитви, про потопельникiв, якi по заходi сонця сушать блiде тiло своє  на
каменях в рiчцi. Всякi злi духи заповнюють скелi, лiси, провалля,  хати  й
загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.
   Не раз, прокинувшись уночi, серед ворожої тишi, вiн тремтiв,  сповнений
жахом.
   Весь свiт був як казка, повна чудес, таємнича, цiкава й страшна.
   Тепер вiн вже мав обов'язки - його посилали пасти корови.  Гнав  в  лiс
своїх жовтаню та голубаню, i коли вони потопали в хвилях лiсових  трав  та
молодих смеречок i вже звiдти обзивались до нього, як з-пiд води, тужливим
дзвоном своїх дзвiнкiв, вiн сiдав десь на узбiччi  гори,  виймав  денцiвку
(сопiлку) i вигравав немудрi пiснi, яких навчився  од  старших.  Однак  та
музика не вдовольняла його.  З  досадою  кидав  денцiвку  i  слухав  iнших
мелодiй, що жили в ньому, неяснi i невловимi.
   Знизу пiдiймавсь до Iвана i затоплював гори  глухий  гомiн  рiки,  а  в
нього капав од часу  до  часу  прозорий  дзвiн  колокiльця.  З-за  галузки
смереки виглядали зажуренi гори, напоєнi  сумом  тiней  од  хмар,  що  все
стирали блiду усмiшку царинок. Гори щохвилини мiняли  свiй  настрiй:  коли
смiялась царинка, хмурився лiс. I як трудно було вдивитись  в  те  рухливе
обличчя гiр, так трудно було дитинi спiймати  химерну  мелодiю  пiснi,  що
вилась, трiпала крильцями коло самого вуха i не давалась.
   Одного разу вiн покинув свої корови i подряпавсь на самий грунь (верх).
Ледве помiтною стежкою пiдiймавсь вище i вище, помiж густi зарослi  блiдої
папоротi,  колючої  ожини  й  малини.  Легко  перескакував  з  камiнця  на
камiнчик, перелазив  через  поваленi  дерева,  продирався  крiзь  гiллячки
кущiв. За ним пiдiймався з долини вiчний шум  рiчки,  росли  гори,  i  вже
вставав на крайнебi блакитний привид Чорногори. Довгi плакучi трави  крили
тепер боки гори, дзвiнки корiв обзивались, як далеке зiтхання, все частiше
попадалось  велике  камiння,  що  далi,  на  самiм  вершку,  творило  хаос
поламаних скель, списаних лишаями, здушених  у  гадючих  обiймах  корiнням
смерек. Пiд ногами в Iвана кождий камiнь вкривали рудавi мхи, грубi м'якi,
шовковi. Теплi i нiжнi, вони ховали у собi позолочену сонцем  воду  лiтнiх
дощiв, м'яко вгинались i обiймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень
гогозiв i афин(8) запустила своє корiння у глибiнь моху, а зверху  сипнула
росою червоних та синiх ягiд.
   Тут Iван сiв одпочити.
   Нiжно дзвенiла над ним хвоя смерек,  змiшавшись  з  шумом  рiки,  сонце
налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синiй  димок
од ватри(9), з-за Iгриця оксамитовим гулом котився грiм.
   Iван сидiв i слухав, забувши зовсiм, що має доглядати корови.
   I ось раптом в сiй дзвiнкiй тишi почув вiн тиху музику, яка так довго i
невловимо вилась круг його вуха, що навiть  справляла  муку!  Застиглий  i
нерухомий, витягнув шию i  з  радiсним  напруженням  ловив  дивну  мелодiю
пiснi. Так люди не грали, вiн принаймнi  нiколи  не  чув.  Але  хто  грав?
Навкруги була пустка, самотнiй лiс  i  не  видно  було  живої  душi.  Iван
озирнувся назад, на скелi, - i скаменiв. На каменi,  верхи,  сидiв  "той",
щезник, скривив гостру борiдку, нагнув рiжки  i,  заплющивши  очi,  дув  у
флояру. "Нема моїх кiз... Нема моїх кiз..." - розливалась жалем флояра. Та
ось рiжки пiднялись вгору,  щоки  надулись  i  розплющились  очi.  "Є  мої
кози... Є мої кози..." - заскакали радiсно згуки, i Iван з жахом  побачив,
як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородатi цапи.
   Вiн хтiв тiкати - й не мiг. Сидiв прикутий на мiсцi i  нiмо  кричав  од
холодного жаху, а коли врештi видобув  голос,  щезник  звинувся  i  пропав
раптом у скелi, а цапи обернулись в корiння дерев, повалених вiтром.
   Iван гнав тепер вниз, без тями, наослiп,  рвав  зрадливi  обiйми  ожин,
ламав сухi гiллячки, котився по слизьких мхах i з жахом  чув,  що  за  ним
щось женеться. Нарештi впав. Скiльки лежав, не пам'ятає.
   Прийшовши до себе i вздрiвши  знайомi  мiсця,  вiн  заспокоївся  трохи.
Здивований, наслухав якийсь час. Пiсня, здавалось, бринiла  вже  в  ньому.
Вiн вийняв денцiвку. Зразу йому не  йшло,  мелодiя  не  давалась.  Починав
грати спочатку, напружував пам'ять,  ловив  якiсь  згуки,  i  коли  врештi
знайшов, що вiддавна шукав, що не давало  йому  спокою,  i  лiсом  поплила
чудна, не вiдома ще пiсня, радiсть вступила у його серце,  залляла  сонцем
гори, лiс i траву, заклекотiла в потоках, пiдняла ноги  в  Iвана,  i  вiн,
пожбурнувши денцiвку в траву та  взявшись  у  боки,  закрутився  в  танцi.
Перебирав ногами, ставав легко на пальцi,  бив  босими  п'ятами  в  землю,
щiбав голубцi, крутився i присiдав. "Є мої кози... Є мої кози..."  -  щось
спiвало у ньому. На сонячнiй плямi полянки, що закралась в похмуре царство
смерек, скакав бiленький  хлопчик,  немов  метелик  пурхав  зi  стебла  на
стеблину, а обидвi корови - жовтаня i  голубаня,  просунувши  голови  межи
галузки, привiтно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрiдка дзвонили  йому
до танцю.
   Так знайшов вiн у лiсi те, чого шукав.
   Вдома, в родинi, Iван часто  був  свiдком  неспокою  i  горя.  За  його
пам'ятi вже двiчi коло їх хати трембiтала трембiта(10), оповiщаючи горам i
долам про смерть: раз, коли  брата  Олексу  роздушило  дерево  в  лiсi,  а
вдруге, коли браччiк Василь, файний веселий  леЄiнь,  загинув  у  бiйцi  з
ворожим родом, посiчений топiрцями. Се  була  стара  ворожнеча  мiж  їхнiм
родом i родом Гутенюкiв. Хоч всi в родинi кипiли злiстю й завзяттям на той
диявольський рiд, але нiхто не  мiг  докладно  розказати  Iвановi,  звiдки
пiшла ворожнеча. Вiн теж горiв бажанням помститись  i  хапавсь  за  татову
бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бiй.
   То байка, що Iван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня
родина була невелика: старинi двоє та  п'ятеро  дiтей.  Решта  п'ятнадцять
спочило на цвинтарi бiля церковцi.
   Всi вони були богомiльнi, любили ходити до церкви, i особливо на  храм.
Там можна побачитись було з далеким родом, що осiвся по  околишнiх  селах,
та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за  смерть  Василеву  та  за  ту
кров, що не раз чюрила з Палiйчукiв.
   Витягалось найкраще лудiння (одежа), новi  крашеницi,  писанi  кептарi,
череси i табiвки, багато набиванi цвяхом, дротянi запаски, черленi  хустки
шовковi i навiть пишна та бiлоснiжна гугля, яку  мати  обережно  несла  на
цiпку через плече. Iван теж дiстав нову кресаню i довгу дзьобню,  що  била
його по ногах.
   Сiдлались конi, i суточками(11) зеленим верхом  iшов  пишний  похiд  та
закосичував плай гейби червоним маком.
   По горах, долами й верхами,  тяглися  святочно  прибранi  люди.  Зелена
отава царинок  розцвiталася  раптом,  вздовж  Черемошу  плив  рiзнобарвний
потiк, а десь високо, на чорному запиналi смерекових  лiсiв,  жаром  горiв
пiд ранiшнiм сонцем червоний дашок гуцульського парасоля.  Незабаром  Iван
побачив стрiчу ворожих родiв. Вони вже вертали з  храму,  тато  був  трохи
напитий. Раптом на вузенькiй дорозi,  мiж  скелею  i  Черемошем,  зробився
тиск. Вози, кiннi i пiшi, чоловiки й жiнки - спинились i збились в купу. В
лютому Євалтi, що звiявсь одразу, як вихор, невiдомо  од  чого,  заблищали
залiзнi бартки та заскакали перед самим  обличчям.  Як  кремiнь  i  криця,
стялись роди- Гутенюки з Палiйчуками, i перше нiж  Iван  встиг  розiбрати,
про що їм йдеться, тато розмахнув бартку i вдарив плазом комусь по чолi, з
якого бризнула кров, залляла лице,  сорочку  та  пишний  кептар.  Йойкнула
челядь(12), кинулась одтягати. а вже людина  з  лицем  червоним,  як  його
гачi, тяла барткою ворога в голову, i похитнувся Iванiв тато,  як  пiдтята
смерека. Iван кинувся в бiйку. Не пам'ятав, що робить. Щось пiдняло  його.
Але дорослi потолочили йому ноги, i  вiн  не  мiг  протиснутись  туди,  де
бились. Все ще гарячий, роз'юшений  злiстю,  вiн  наскочив  з  розгону  на
маленьке дiвча, що тряслось з жаху  бiля  самого  воза.  Ага!  Се,  певно,
Гутенюкова дiвка! I, не думавши довго, ударив її в лице. Вона  скривилась,
притулила руками до грудей сорочку i почала тiкати. Iван  зловив  її  коло
рiки, шарпнув за пазуху i роздер. Звiдти впали на землю  новi  кiсники,  а
дiвчинка з криком кинулась їх захищати. Але вiн видер i кинув у воду. Тодi
дiвчинка, зiгнута вся, подивилась на нього спiдлоба якимсь глибоким  зором
чорних матових очей i спокiйно сказала:
   - Нiчьо... В мене є другi... май лiпшi.
   Вона наче його потiшала.
   Здивований лагiдним тоном, хлопець мовчав.
   - Менi неня купила нову запаску... i постоли... i  мережанi  капчурi...
i...
   Вiн все ще не знав, що сказати.
   - Я си обую файно та й буду дiвка...
   Тодi йому заздрiсне стало.
   - А я вже вмiю грати в денцiвку.
   - Наш Федiр зробив си таку файну флояру... та й як зайграє...
   Iван надувся.
   - Я вже щезника бачив.
   Вона неймовiрно подивилась на нього.
   - А наш о ж ти б'єш си?
   - А ти нашо коло воза стояла?
   Вона подумала трохи, не знаючи, що одповiсти, i почала шукать  щось  за
пазухою.
   Витягла врештi довгий цукерок.
   - Ади!
   Половину вкусила, а другу поважним, повним довiр'я рухом подала йому.
   - На!
   Вiн завагався, але узяв.
   Тепер вони вже сидiли рядочком, забувши про вереск бiйки й сердитий шум
рiчки, а вона оповiдала йому, що зветься Марiчка,  що  пасе  вже  дроб'єта
(вiвцi), що якась Марцинова - слiпа на одно око - покрала у них муку...  i
таке iнше, обом цiкаве, близьке i зрозумiле, а погляд  її  чорних  матових
очей м'яко поринав у Iваново серце...
   I втретє затрембiтала трембiта про смерть в самотнiй  хатi  на  високiй
кичерi: другого дня по бiйцi помер старий Палiйчук.
   Тяжкi часи  настали  в  родинi  Iвана  по  смертi  Єазди.  Загнiздилось
безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по однiй,  i  маржина
десь танула так, як по горах весною снiги.
   Але в Iвановiй пам'ятi татова смерть не так довго жила, як знайомiсть з
дiвчам, що, скривджене ним безневинно, повним довiр'я  рухом  подало  йому
половину цукерка.  В  його  давнiй  i  безпричинний  смуток  влилась  нова
течiйка. Вона несвiдомо тягла його в гори,  носила  по  сусiднiх  кичерах,
лiсах i долинах, де б вiн мiг стрiти Марiчку. I вiн стрiвся нарештi з нею:
пасла ягнята.
   Марiчка його прийняла, як би давно сподiвалась: вiн буде  з  нею  пасти
овечки. А й справдi! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокiльцi
та вирiкують в лiсi, а вiн йме пасти її ягнята.
   I як вони пасли!
   Бiлi ярки, забившись у холодок пiд смереку, дивились дурними очима,  як
качались по мхах двоє дiтей, дзвонячи в тишi молодим  смiхом.  Втомившись,
вони забирались на бiле камiння i лячно зазирали звiдти у прiрву,  з  якої
стрiмко пiдiймався у небо чорний привид гори i дихав синню,  що  не  хтiла
тануть на сонцi. В щiлинi помiж горами летiв в  долину  потiк  i  тряс  по
камiннях сивою бородою. Так було тепло,  самотньо  i  лячно  у  вiковiчнiй
тишi, яку берiг лiс, що дiти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило i
побiльшало до найбiльших розмiрiв усякий згук, що мусив жить в лiсi, i  їм
часом здавалось, що вони чують чийсь хiд потайний,  глухе  гупання  барди,
хекання втомлених грудей.
   - Чуєш, Iва? - шепотiла Марiчка.
   - Чому б не мав чути? А чую.
   Вони обоє знали, що то бродить по лiсi невидима сокира, гупа об  дерева
i хека з втомлених грудей.
   Ляк проганяв їх звiдти в долину, де потiк плив спокiйнiше. Вони  робили
собi курбало у потоцi, глибоке мiсце, i, роздягшись, бовтались в  нiм,  як
двоє лiсних звiрят, що не знають, що таке сором.  Сонце  спочивало  на  їх
яснiм волоссi i било в очi, а льодова вода потоку щипала тiло.
   Марiчка перша змерзала i пускалася бiгти.
   - Стiй,гукав на неї Iван,- звiдки ти?
   - З Я-вор-рова,- цокотiла зубами синя Марiчка.
   - А чия ти?
   - Ковальова.
   - Бувай здорова, ковальова! - щипав її Iван  i  пускавсь  доганяти,  аж
поки потомленi, але загрiтi, не падали на траву.
   В тихiм плесi потiчка, над яким горiв царiвник сонячним свiтом та синiв
лабуштан низкою черевичкiв, жалiбно кумкали жаби.
   Iван нахилявся понад потоком i питав жабу:
   - Кума-кума, шо-с варила?
   - Бурак - борщ. Бурак - борщ. Бурак - борщ... - кректала Марiчка...
   - Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! - верещали обоє, заплющивши
очi, аж жаби здивовано мовкли.
   I так вони пасли, що не раз розгубили овечки.
   Коли вони старшими стали, забави були вже iншi.
   Тепер Iван був уже леЄiнь,  стрункий  i  мiцний,  як  смерiчка,  мастив
кучерi маслом, носив широкий черес i пишну кресаню. Марiчка теж вже ходила
в заплiтках, а се значити мало, що вона вже готова й вiддатись.  Не  пасли
бiльше вкупi ягнята i стрiчались лиш в свято або в недiлю. Сходились  коло
церкви або десь в лiсi, щоб стариня не знала, як кохаються  дiти.  ворожих
родiв. Марiчка любила, коли вiн грав на флояру. Задуманий  все,  встромляв
очi кудись поза гори,  неначе  видiв,  чого  не  бачили  другi,  прикладав
мережану дудку до повних уст, i чудна пiсня,  якої  нiхто  не  грав,  тихо
спадала на зелену отаву царинок, де вигiдно  послали  свої  тiнi  смереки.
Холодно було i мороз йшов поза шкуру, коли вилiтали першi свистячi  згуки.
Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце  i
вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, i  задзвенiла
земля од спiву потокiв. Розсипалось сонце пилом квiток, легким ходом iдуть
по царинках нявки, а пiд ногами у них зеленiє перша трава.  Зеленим  духом
дихнули смереки, зеленим смiхом засмiялися трави, на всьому  свiтi  тiльки
двi барви: в зеленiй - земля, в блакитнiй - небо... А долом Черемош мчить,
жене зелену кров гiр, неспокiйну й шумливу...
   Трембiта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра...
   Заграло серце у вiвчарiв, заблеяли вiвцi, учувши пашу..  Шумить  шваром
полонина холодна, а з диких ломiв, з гайна, встає на заднi  лаби  ведмiдь,
пробує голос i вже бачить заспаним оком свою поживу.
   Б'ють плови(13) веснянi, ричать громом гiрськi  верхи  -  i  дух  злого
холодом вiє од Чорногори... а тут раптом з'являється сонце  -  праве  боже
лице - i вже дзвенить у коси, що кладуть сiно в полiг. З гори на  гору,  з
поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як  од
неї за плечима трiпають крильця...
   Ой прибiгла з полонинки
   Бiлая овечка -
   Люблю тебе, файла любко,
   Та й твої словечка...
   Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть лiси холоднi сни лiтньої  ночi,
плачуть дзвiнки коров, i гори безперестанку спускають сум свiй в потоки.
   З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лiсi, аж гори
одвiтно зiтхають,- i знову плаче трембiта. Тепер вже на  смерть...  Спочив
хтось навiки по тяжкiй працi. Закувала зозуленька та й коло Менчила...  от
тепер вже спiваночка комусь си скiнчила...
   Марiчка обзивалась  на  гру  флояри,  як  самичка  до  дикого  голуба,-
спiванками. Вона їх знала безлiч. Звiдки вони  з'являлись  -  не  могла  б
розказати. Вони, здається, гойдалися з  нею  ще  у  колисцi,  хлюпались  у
купелi, родились у її грудях, як сходять квiтки самосiйнi по сiножатях, як
смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на  свiтi:
чи  пропала  овечка,  полюбив  леЄiнь,  зрадила  дiвка,  заслабла  корова,
зашумiла смерека - все виливалось у пiсню, легку i просту, як тi гори в їх
давнiм, первiснiм життi.
   Марiчка i сама вмiла складати пiснi. Сидячи на землi, поруч  з  Iваном,
вона обiймала свої колiна i потиху гойдалася  в  такт.  її  круглi  литки,
опаленi сонцем i од колiн голi  до  червоних  онучiв,  чорнiли  пiд  полою
сорочки, а повнi губи мило ламались, коли вона починала:
   Зозулька ми закувала сива та маленька.
   На все село iскладена пiсенька новенька...
   Марiччина пiсня оповiдала  всiм  добре  знайому  подiю,  ще  свiжу:  як
зчарувала Андрiя Параска, як вiн вмирав од того та навчав не  любити  чужi
молодицi. Або про  горе  матерi,  якої  син  загинув  у  лiсi,  придушений
деревом. Пiснi були сумнi, простi  i  ревнi,  аж  краяли  серце.  Вона  їх
звичайно кiнчала:
   Ой кувала ми зозулька та й коло потiчка.
   А хто iсклав спiваночку? Йванкова Марiчка.
   Вона давно вже була Iванкова, ще з тринадцяти лiт. Що ж в тому  дивного
було? Пасучи вiвцi, бачила часто, як цап  перчить  козу  або  баран  валує
вiвцi,- все було так просто,  природно,  вiдколи  свiт  свiтом,  що  жадна
нечиста думка не засмiтила їй серця. Правда, кози та вiвцi стають од  того
кiтнi, але людям помагає ворожка. Марiчка не боялась нiчого. За поясом, на
голiм тiлi, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй нiщо  тепер
не зашкодить. На згадку  про  се  Марiчка  лукаво  осмiхалась  до  себе  i
обiймала Iвана за шию.
   - Любчику Iванку! Ци будемо в парi усе?
   - Єк бог даст, моє солодашко.
   - Ой, нi! Велику пiзьму має у серцi стариня наша. Не набутися нам.
   Тодi його очi темнiли i груз топiрець в землю.
   - Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю.
   - Ой мой-мой! Шо ти говориш...
   - Шо чуєш, душко.
   I наче на злiсть старинi вiн на танцях  вимахував  дiвкою  так,  що  аж
постоли розсiдались.
   Однак  не  все  так  складалось,  як  думав   Iван.   Газдiвство   його
руйнувалось, вже не було коло чого усiм робити i треба було йти в найми.
   Жура гризла Iвана.
   - Мушу йти в полонину, Марiчко,- сумував, вiн заздалегiдь.
   - Шо ж, йди,  Iванку,-  покiрно  обзивалась  Марiчка.-  Така  нам  доля
судилась...
   I вона спiванками косичила їх розлучення, Їй  було  жалко,  що  надовго
перервуться їхнi стрiчi в тихому лiсi. Обiймала за шию Iвана та, тулячи до
його лиця бiляву головку, стиха спiвала йому над вухом:
   Iзгадай мнi, мiй миленький,
   Два рази на днину,
   А я тебе iзгадаю
   Сiм раз на годину.
   - Iзгадаєш?
   - Iзгадаю, Марiчко.
   - Нiчьо! - потiшала вона його.- Ти меш, сарако, вiвчарити,  я  му  сiно
робити. Вилiзу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку,  а  ти  менi
затрембiтай... Може, почую. Як муть мряки сiдати на гори, я сяду та  й  си
заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нiчку зазорiє небо,
я му дивитись, котра зiрка над полонинков - тоту бачить Iванко...
   Тiльки спiвати залишу....
   - Чьому? Спiвай,  Марiчко,  не  втрачай  веселостi  свої,  я  си  хутко
поверну.
   Але вона тiльки сумно головою хитала.

   Спiваночки мої милi,
   Де я вас подiю?
   Хiба я вас, спiваночки,
   Горами посiю, -

   стиха обiзвалась до нього Марiчка.

   Гой ви мете, спiваночки,
   Горами спiвати,
   Я си буду, молоденька,
   Сльозами вмивати.

   Марiчка зiтхнула i ще сумнiше додала:

   Ой як буде добра доля,
   Я вас позбираю,
   А як буде лиха доля,
   Я вас занехаю...

   - Отак i менi... Може, i занехаю...
   Iван слухав тоненький дiвочий голос i думав, що вона давно вже  засiяла
гори спiванками своїми, що їх спiвають лiси й сiножатi, грунi й  полонини,
дзвонять потоки i виспiвує сонце... Але прийде пора, вiн поверне до неї, i
вона знов позбирає спiванки, щоб було одбуть чим весiлля...

   * * *

   Теплим весняним ранком Iван iшов в полонину.
   Лiси ще дихали холодками, гiрськi води шумiли  на  скоках,  а  плай(14)
радiсно пiдiймався угору помiж воринням(15). Хоч йому тяжко було  покидати
Марiчку, а проте сонце i та шумлива  зелена  воля,  що  пiдпирала  верхами
небо, вливали в нього бадьорiсть. Вiн легко стрибав з  каменя  на  камiнь,
наче гiрський потiк, i вiтав стрiчних, аби тiльки почути свiй голос:
   - Слава Iсусу!
   - Навiки слава.
   По  далеких  горбах  самотiли  тихi  гуцульськi  оседки,   вишневi   од
смерекового диму, яким прокурились, гострi дашки оборогiв(16)  з  запашним
сiном, а в долинi кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та  свiтив
попiд скелi недобрим зеленим вогнем. Переходячи потiк за потоком,  минаючи
хмурi лiси, де озивалась часом дзвiнком корова або бiлиця сипала вниз  пiд
смереку об'їдки шишок, Iван пiднiмався все вище. Сонце починало  пекти,  i
кам'яниста дорiжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися  рiдше.  Черемош
простягся в долинi, як срiбна нитка, i шум  його  сюди  не  доходив.  Лiси
уступали мiсце гiрським сiножатям, м'яким i повним. Iван брiв  серед  них,
як по озерах квiток, нагинаючись часом,  щоб  закосичить  кресаню  жмутком
червоної гранi або блiдим вiнком невiстульки. Вниз западалися боки гори  у
глибокi чорнi iзвори, звiдки родились  холоднi  потоки,  куди  не  ступала
людська нога, де плекався тiльки бурий ведмiдь, страшний ворог  маржини  -
"вуйко". Вода попадалася рiдше. Зате як припадав вiн до неї, коли знаходив
потiк, той холодний кришталь, що омивав десь жовтi корнi смерек i аж  сюди
приносив гомiн лiсiв! Коло такого поточна якась добра душа лишала горнятко
або коновочку гуслянки.
   А стежка вела все далi, кудись у ломи, де  гнили  одна  на  однiй  голi
колючi смереки, без кори й хвої, як кiстяки. Пусто  i  дико  було  на  тих
лiсових кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутiли та вились
гадюки. Тут була тиша, великий спокiй природи, строгiсть i сум. За плечима
в Iвана росли вже гори i  голубiли  удалинi.  Орел  здiймався  з  кам'яних
шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське
дихання, i розросталось небо. Замiсть лiсiв  тепер  слався  землею  жереп,
чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, i мхи одягали камiнь
зеленим шовком. Далекi гори одкривали один за одним свої  верхи,  вигинали
хребти, вставали, як хвилi  в  синьому  морi.  Здавалось,  морськi  буруни
застигли саме в ту мить, коли буря пiдняла їх з дна, щоб кинуть  на  землю
та заллять свiт. Вже синiми хмарами пiдпирали крайнебо буковинськi  верхи,
оповились блакиттю  близькi  Синицi,  Дземброня  i  Бiла  Кобила,  курився
Iгрець, колола небо гострим шпилем Говерля, i Чорногора важким своїм тiлом
давила землю.
   Полонина! Вiн вже стояв на нiй, на сiй  високiй  луцi,  вкритiй  густою
травою.  Блакитне  море  збурених  гiр  обляло  Iвана  широким  колом,   i
здавалось, що тi безконечнi синi вали таки iдуть на нього,  готовi  впасти
до нiг.
   Вiтер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди,  його  дихання  в
одно зливалось iз диханням гiр, i гордiсть обняла Iванову душу. Вiн  хотiв
крикнуть на всi легенi,  щоб  луна  покотилась  з  гори  на  гору,  аж  до
крайнеба, щоб захитати море верхiв, але раптом почув, що його голос пропав
би у сих просторах, як комариний писк...
   Треба було спiшити.
   За горбком, у долинцi, де вiтер не так дошкуляв, вiн знайшов  стаю(17),
закопчену димом. Дiра у стiнцi для диму чорнiла холодним отвором. Загороди
на вiвцi стояли порожнi, i вiвчарi порались там, щоб було де ночувати  при
вiвцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню.
   Заклавши в одвiрки скалку, двоє людей перетягли ремiнь, вiд чого скалка
крутилась й скрипiла.
   - Слава Iсусу! - привiтався Iван.
   Але йому нiчого не одновiли.
   Так само фуркала скалка, i двоє людей, скупленi  й  строгi,  тим  самим
рухом перетягали ремiнь.  Скалка  починала  куритись,  i  скоро  маленький
вогник вискочив з неї та запалав  з  обох  кiнцiв.  Ватаг  побожно  пiдняв
вогонь i встромив в ватру, зложену коло дверей.
   - Навiки слава! - обернувся вiн до Iвана.- Тепер маєм живий  вогонь,  а
доки ме вiн горiти, нi звiр, нi сила нечиста не озьмеся маржини та й  нас,
ирщених...
   I завiв Iвана до стаї, де од порожнiх  бербениць,  путин(18)  та  голих
лавиць йшов запах пустки.
   - Завтра приженуть  нам  худiбку,  коли  б  допомiг  панбiг  усю  людям
вiддати,- обiзвавсь ватаг i розповiв, що Iван має робити.
   Щось було спокiйне, навiть величне в  мовi  та  в  рухах  полонинського
Єазди.
   - Мико!..гукнув вiн у дверi.- А розклади борше ватру у стаї...
   Тонкий кучерявий Микола, з повним жiночим обличчям, внiс в стаю вогонь.
   - Ти ж хто, браччiку, будеш - вiвчар? - зацiкавивсь Iван.
   - Нi, я спузар,- одкрив зуби Микола,-  маю  пильнувати  ватри,  аби  не
згасла через все лiто, бо була б бiда!..- Вiн  навiть  з  жахом  озирнувся
навколо.- Та й пiти до потоку води, та й у лiс дров...
   Тим часом ватра розгоралась на полонинi. Повним поваги рухом, як давнiй
жрець, пiдкидав ватаг до неї сухi смереки та свiжу хвою, i синiй дим легко
здiймався над нею, а далi, кинутий вiтром, зачеплявся за  гори,  перетинав
чорну смугу лiсiв та стелився по далеких блакитних верхах.
   Полонина починала  своє  життя  живим  невгасимим  вогнем,  що  мав  її
боронити од всього лихого. I, наче знаючи се,  вогонь  вивсь  гордо  своїм
гадючим тiлом та дихав усе новими клубами диму...
   Чотири  сильних  вiвчарки,  поклавши  в  траву  свої  кожухи,  дивились
задумливо в гори, готовi в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби  та
наїжити шерсть.
   День уже гас. Гори мiняли своє блакитне убрання  на  рожевi  з  золотом
ризи.
   Микола кликав вечерять.
   Тодi зiйшлись до стаї всi вiвчарi i  сiли  бiля  живого  вогню,  щоб  в
мирностi з'їсти свою першу полонинську кулешу...

   * * *

   Яка ж тота полонинка повеснi весела, як овечки у ню  iдуть  iз  кожного
села!..
   Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще.  Обличчя  в
нього поважне, як у  жерця,  ноги  ступають  твердо  й  широко,  а  дим  з
головешки фурка за ним крилатим  змiєм.  На  воротях  стоїща,  куди  мають
переходити  вiвцi,  ватаг  кида  вогонь,  а  сам  наслухав.  Вiн  чує  хiд
полонинський не тiльки вухом. Вiн серцем чує,  як  з  глибоких  долин,  де
киплять рiки та рвуть береги, з тихих осель i царинок котиться  вгору,  на
поклик весни, жива хвиля худiбки i пiд ногами її радо  зiтхає  земля.  Вiн
чує далеке дихання отари, ричання корiв i ледве вловимий голос  пiсень.  А
коли врештi показалися люди i пiдняли  угору  довгi  трембiти,  позолоченi
сонцем, щоб привiтать полонину серед синiх верхiв, коли заблеяли  вiвцi  i
шумливим потоком залляли всi загороди, ватаг впав на колiна та пiдняв руки
до неба. За ним схилились до молитви вiвчарi й люди, що пригнали  маржину.
Вони прохали у бога, щоб вiвця мала гаряче серце, як гарячий вогонь,  який
переступала, щоб господь  милосердний  заступив  християнську  худiбку  на
росах, на водах, на всiх переходах од всякого лиха, звiра й  припадку.  Як
допомiг бог зiбрати худiбку докупи, щоб так допомiг усю людям вiддати...
   Ласкаво  слухало  небо  простосердечну  молитву,  добродушно   хмурився
Бескид, а вiтер, пролiтаючи далi, старанно вичiсував трави на полонинi, як
мати дитячу головку...

   * * *

   Полонинко, верховинко, чим-есь так згордiла, чи не тими овечками, що-сь
тiльки уздрiла?
   - Гiсь! Гiсь! - пiдганяє ззаду вiвчар. Вiвцi  лiниво  згинають  колiна,
тремтять на тонких нiжках i трусять вовну.- Гiсь! Гiсь!..- Голi  морди,  з
старечим  виразом  зануди,  одкривають  слинявi  губи,  щоб   поскаржитись
бозна-кому: "Бе-е... ме-е..." Два вiвчарi ведуть перед. Червонi гачi мiрно
розтинають повiтря, од руху киває на ходi за кресанею квiтка,- Бир-бир!..-
Вiвчарки нюхають вiтер i одним оком скоса поглядають на вiвцi,  чи  все  в
порядку. Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють  пухнатi  хребти,
як дрiбнi в озерi  хвилi,  i  драглiє  отара.Птруа...  птруа!..-  Горляний
поклик все навертає  крайнiх  в  отару,  тримає  повiдь  у  берегах.  Гори
голубiють навколо, як  море,  вiтер  громадить  на  небi  хмари.  Тремтять
кучерявi овечi хвости, а голови  всi  нахилились,  i  бiлi  плескатi  зуби
вигризають у корiнь солодку бриндушу, храбуст або рожевий  горiшок.-  Бир!
Бир!..- Стелить отарi пiд ноги полонина свiй килим,  а  вона  накриває  її
рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь... Бе-е... ме-е!..  Хрусь-хрусь...  Тiнi
од хмар бродять по ближчих  горбах,  пересувають  їх  з  мiсця  на  мiсце.
Ходять, здається,  гори,  як  вали  в  морi,  i  тiльки  далекi  непорушно
голубiють на мiсцi. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в нiй,
запалило трави зеленим вогнем, за вiвчарями iдуть довгi їх тiнi.- Птруа...
Птруа!..-Хрум-хрусь... хрусь-хрусь... Нечутно ступають пастухи в постолах,
котиться м'яко вовниста хвиля по полонинi, а вiтер почина грати на далекiм
вориннi. Дз-з..- тонко спiває вiн в одколоту скалку, докучно  бринить,  як
муха. Дз-з...- обзивається грубо друге вориння, наводячи  сум.  Хмари  все
прибувають. Вони вже закрили пiвнеба, гасне далекий Бескид,  i  чорнiє,  i
похмурнiє в тiнях, немов удiвець, а полонина ще молодiє. I питається вiтер
тонко в вориннi: "Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?"  -"Бо  зелена
полонинка за мене не пiде",- сумно зiтхає Бескид. Блакитне небо замазалось
сiрим, море гiр потемнiло, полонина погасла, i отара овець повзе  по  нiй,
як сiрий лишай. Холодний вiтер розправля крила i б'є ними  у  груди  попiд
кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись  до  нього  спиною.  Хай
б'є...  Тонко  заводить  вориння,  як  муха  в  тенетах,   скиглить   бiль
нестерпучий,   плаче   самотнiй   сум...   Дз-з...   дзи-и...   Невгавуче,
безперестанку. Висотує жили i крає ножем по серцi. Хтiв би не слухать, але
не можна, хтiв би втекти - та де? Гiсь-гiсь!.. А ти  куди?..  Шляг  би  тi
трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. Але Мурко вже навертає. Обганяє  вiвцю,  вiтер
настовбурчив на ньому шерсть, а вiн зловив вже  зубами  за  карк  вiвцю  i
кинув в отару. Дз-з-и и... Дз-зi-i-i... Так  зуби  болять  одноманiтним  i
нестерпучим болем. Зцiпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек тi та цур! Що
воно плаче? Вiдай, се "той", бодай скаменiв!.. Отак, здається, впав би  на
землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав... Бо вже не  годен...
Дз-з-и-и... Дзi-у-у!.. Йой!..
   Iван виймає флояру i дме у неї  що  має  сили,  але  "той",  навiжений,
сильнiший за  нього.  Летить  од  Чорногори,  як  розгнузданий  кiнь,  б'є
копитами трави i розмечує гривою згуки флояри. А  Чорногора,  мов  вiдьма,
блима за ним бiльмом - снiговим  полем  з-пiд  чорних  розпатланих  кiс  i
лякає. Дз-и-и... Дзi-у-у!..
   Закотилися вiвцi в долинку, i тут тихiше.
   На сiрому небi показалось  блакитне  озерце.  Остра  полонинська  трава
сильнiше запахла. Озерце в небi виступа з берегiв  i  вже  широко  розлило
води. Заголубiли знову верхи, а всi долини налились золотом сонця.
   Iван дивиться вниз. Там десь, мiж горами, де  люди,  по  зеленiй  отавi
походжають бiлi ноги Марiчки. її очi зверненi десь на полонину. Чи  спiває
свої спiванки? А може, справдi порозсiвала по горах, вони зiйшли квiтками,
а Марiчка замовкла?
   Ой як будуть вiвчарики
   Бiлi вiвцi пасти,
   Будуть мої спiваночки
   За кресаню класти...-
   згадується йому милий дiвочий голос, i вiн зриває квiтку  та  закосичує
нею кресаню.
   Птруа... птруа... Сонце пече. Робиться душно. Котяться вiвцi,  пирхають
на бiгу, кривлять старечi губи, щоб краще стяти зубами  солодкий  храбуст,
та лишають по собi свiжi  бабельки.  Хрусь-хрусь...  хрум-хрум...  Треться
вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють  хребти,  як  в  озерi  хвильки...
Бе-е... ме-е... а собаки усе тримають отару у берегах.
   Потомились вiвчарки.  Лягають  i  носять  боками  в  травi.  На  довгий
червоний язик, що звиса мiж iклами, сiдають мухи.
   - Бир-бир! - сердито гукає Iван, i вже собаки при вiвцях.
   Далеко, на полонинi, пiд  густим  лiсом,  пасуться  корови.  Бовгар(19)
сперся в задумi на довгу трембiту.
   Так поволi тягнеться час. Гiрське повiтря прополоскало груди,  хочеться
їсти. I як самотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полi.  Пiд  ногами
зелений острiв, що його обливають блакитнi води далеких  гiр.  А  там,  по
суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гнiздиться всяка мара,
ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно - сокотися...
   Гiсь-гiсь! Трусяться вiвцi  зеленим  полем,  м'яко  ступають  по  травi
постоли... Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах... Сон налягає. Кладе
м'якеньку лапу на очi i на лице i шепче до вуха: спи... Вiвцi тануть перед
очима... от вже з овець стали ягнята, а от нiчого нема. Поплили трави,  як
зелена вода. Приходить Марiчка. Ой не обдуриш, небого, ой нi... Iван знає,
що то лiсна, а не Марiчка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею!
Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком...
   I раптом дике передсмертне ревiння корови викидав його зi сну. Що?  Де?
Бонгар як стояв, опершись трембiтою в землю, так  i  застиг.  Рудий  бугай
вдарив ногами в землю, зiгнув воласту шию i пiдняв хвiст. Вiн вже мчить на
той крик, високо скаче i рве ногами траву.  Рiже  ногами  повiтря.  Бовгар
стрепенувся  i  поспiшав  за  ним  до   лiсу.   Бахнув   у   лiсi   стрiл.
Бах-бах-бах...-  загримiли  з  рушниць  верхи.  Бах-бах-бах...-   озвались
дальшi, i все нiмiв. Тиша.
   "Певно, "вуйко" зарiзав корову",- дума Iван  i  пильнiше  оглядає  свою
отару.
   - Птруа-птруа...- Сонце наче заснуло, вiтер затих i перенiсся  з  землi
на небо. Вiн вже громадить там хмари, таке саме збурене море  верхiв,  яке
бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, i не  знати,  чи
день стоїть, чи минає...
   Раптом до вуха долiтав давно жданий поклик трембiти. Вiн  приносить  од
стаї запах кулешi та диму i  довгим  мелодiйним  тремтiнням  оповiдав,  що
кошари чекають на вiвцi...
   - Гiсь-гiсь...- Мечуться пси, блеють овечки i ллються перистим  потоком
в долину, трясучи вим'ям, обважнiлим од молока...

   * * *

   Вже третю добу сiв  на  полонинi  дрiбний  мачкатий  дощик.  Закурились
верхи, закуталось небо, i в сiрiй мряцi пропали гори. Вiвцi ледве  ходили,
важкi, повнi водою, як губка; одежа на вiвчарях  стала  холодна  й  цупка.
Тiльки й спочинку було, що пiд дашком у струнцi(20) пiд час доїння.
   Iван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискає  дiйницю.  Бiля
нього - чорний пелехатий козар(21), що за кожним словом клене,  а  там  ще
вiвчарi. Нетерплячi дроб'єта, яким прибува молоко, пруться  з  загороди  у
струнку, щоб їх швидше здоїли. Але ж  бо  почекайте,  сараки,  бо  так  не
йде... Лиш по однiй...
   - Рист! - сердито кидає ззаду  гонiнник  в  овечий  лемент  та  хльоска
мокрим прутом.- Рист! Рист!..- пiдбадьорюють вiвчарi та  одхиляють  колiна
од дiрки, кудою скаче у струнку вiвця.- А! Бодай бис...- клене козар i  не
кiнчає: ану скажеш в таку годину!
   Навиклим рухом Iван хапа вiвцю за хребет i тягне до  себе  задом  понад
широку дiйницю. Покiрно стоїть вiвця, невигiдно  розчепiривши  ноги,  гака
дурна, i слуха, як дзюрить з неї молоко у дiйницю.- Рист! - хльоска  ззаду
гонiнник.- Рист! Рист! - покликують i собi вiвчарi.  Здоєнi  вiвцi,  немов
стуманiлi, падають в  загородi  на  камiнь,  кладуть  голову  на  лапки  i
кривлять голi старечi губи.- Рист!  Рист!..-  Iвановi  руки  безперестанку
мнуть тепле овече вим'я, одтягають дiйки, а по руках в нього тече  молоко,
що пахне лоєм i пiдiймає з дiйницi масну солодку пару.  -  Рист!  Рист!  -
Вскакують вiвцi як очманiлi, розчепiрюють над  дiйницями  ноги,  i  десять
вiвчарських рук мнуть тепле вим'я. Жалiбно плаче мокра отара по сей i  той
бiк струнки, падають в загороду знесиленi вiвцi, а  густе  молоко  дзвiнко
дзюрить в дiйницю та затiкає теплим струмочком аж за рукав.- Рист! Рист!..
   Козар смiється очима до своїх кiз. Вони не те, що овечки, в них  гостре
серце. Не падають трупом, як плохi вiвцi, а  твердо  стоять  на  тоненьких
ногах. Цiкаво пiдняли рiжки i дивляться  в  мряку,  наче  крiзь  неї  щось
бачать, i так бадьоро трясуться у них тоненькi борiдки...

   * * *

   Опустiли кошари. Тиша i пустка. Може,  там  десь  в  глибоких  долинах,
звiдки гори починають рости, i лунають смiх людський та голоси, але  у  се
вiриться мало. Тут, в полониш, де  небо  накриває  безлюднi  простори,  що
живуть в самотинi тiльки для себе, вiкує тиша.
   Лиш в стаї трiщить невгасимий погонь i все висилає синiй  дим  свiй  на
мандри. Здоєне молоко важко спочиває в дерев'янiй посудi, над ним схилився
ватаг. Вiн вже його  заправив.  З  подри(22),  де  сохнуть  великi  круглi
боханцi будзу, повiває на ватага вiтер,  але  не  може  прогнати  зi  стаї
запаху вугля, сиру i овечої вовни.  Бо  тим  самим  пахне  i  ватаг.  Новi
бербеницi й барильця нiмують в кутку,  хоч  тiльки  запукай  до  них  -  i
обiзветься голос, що  там  жиє.  Холодна  жентиця(23)  свiтить  з  коновки
зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дiтей. Все
воно - чорнi лавки i стiни, ватра i дим, будз, берберицi й  жентиця,-  все
воно близьке i рiдне, на всьому спочила його тепла рука.
   Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тодi  ватаг  вийма  з-за  череса
цiлий жмуток дерев'яних колодок i починав читати. Там закарбовано  все,  в
тiй дерев'янiй книзi, хто скiльки має овець i що  кому  належить.  Турбота
зсува йому брови, а вiн уперто чита: "Мосiйчук має штирнадцять дроб'ет,  а
му належит..."
   За стiнкою стаї спузар виводить:
   Питається у баранця
   Круторiжка вiвця:
   Ци ти вробиш, баранчику,
   Зеленого сiнця?
   - Розспiвався! - сердиться ватаг i наново перелiчує карби.
   Не знаєш ти, круторiжко,
   Яка буде зима,
   Ци ти вийдеш, ци не вийдеш
   З полонинки жива, -
   докiнчує спузар у сiнях i входить в стаю.
   Закопчений, чорний, згинається над вогнем, i бiлi зуби блищать у нього.
Вогонь потрiскує стиха.
   Молоко в путинi жовкне i  гусне.  Ватаг  схилився  над  ним  скуплений,
навiть суворий. Розщiбає поволi рукава i по сам  лiкоть  занурює  в  нього
свої голi, зарослi волоссям руки. I так застигає над молоком...
   Тепер має бути тихо у стаї, дверi замкненi, i  навiть  спузар  не  смiє
кинуть оком на молоко, поки там твориться щось,  поки  ватаг  чаклує.  Все
наче застигло в нiмому чеканнi, бербеницi затаїли у собi голос, притаїлись
будзи на полицях, поснули сном чорним стiни i лави, вогонь ледве  диха,  i
навiть дим соромливо тiкає в  вiкно.  Тiльки  по  легкому  руховi  жил  на
ватагових руках помiтно,  що  насподi  в  посудi  одбувається  щось.  Руки
оживають потроху, то пiдiймаються вище, то опускаються нижче,  закруглюють
лiктi, щось плещуть, бгають та гладять  там  всерединi,  i  раптом  з  дна
посуди, з-пiд молока, пiдiймається кругле сирове  тiло,  що  якимсь  чудом
родилось. Воно росте, обертає плескатi боки,  купається  в  бiлiй  купелi,
само бiле i нiжне, i коли ватаг його виймає, зеленi  родовi  води  дзвiнко
стiкають в посуду...
   Ватаг легко зiтхнув. Тепер i спузар може вже глянуть.  Славний  родився
будз, ватаговi на втiху i на пожиток людям...
   Одчиняються дверi нарозтiж, вiтер дме з подри,  ватра  з  радостi  лиже
чорний котел, в якому сироватка Єуля  коломийки,  i  серед  диму  й  вогню
блищать в спузаря зуби...
   А коли сонце заходить,  ватаг  виносить  зi  стаї  трембiту  i  трубить
побiдно на всi пустиннi гори,  що  день  скiнчився  миром,  що  будз  йому
вдався, кулеша готова i струнки чекають на нове молоко...

   * * *

   За своє лiтування у полонинi зазнав Iван немало пригод. Раз вiн побачив
дивну картину. Мав уже гнати вiвцi до стаї, коли  ненароком  озирнувся  на
близький верх. Мряка знизилась i укутала лiс, а вiн став легкий  i  сивий,
як привид. Тiльки полянка зеленiла пiд ним та чорнiла одинока  смерека.  I
ось та смерека закурилась i почала  рости.  Росте  та  й  росте  -  i  ось
виступив з неї якийсь чоловiк. Став на полянцi, бiлий, високий,  i  гукнув
назад себе у лiс. I зараз вийшли з лiсу оленi, один за другим, а що  вийде
новий, то роги у нього  все  кращi  та  веселiшi.  Гуртом  вибiгли  серни,
потремтiли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що  розсиплються
серни, то ведмiдь їх заверне, отак як вiвцi вiвчарка. А той бiлий  пасе  -
ще й погейкує на худiбку. Тут раптом звiвся вiтер, а то стадо  як  пирсне,
так i пропало. Отак як би хукнув на скло, воно за пiтнiє, а  потому  щезне
усе, наче нiчого не було. Вiн показував iншим,  але  тi  дивувалися:  "Де?
Сама лиш мряка".
   За два тижнi "великий" - так вiвчарi пошепки називали ведмедя - зарiзав
ще п'ять корiв.
   Часто негура(24) заставала вiвцi у полонинi. У густiй мряцi, бiлiй,  як
молоко, все пропадало: небо, гори, лiси, пастухи.-  Г-ей!  -  кликав  Iван
перед себе.- Г-ей! - вiдзивалось глухо на його поклик, як  з-пiд  води,  а
звiдки, де був той, що кричав,- невiдомо.  Вiвцi  сивим  туманом  котились
попiд ногами, а далi пропадали й вони. Iван  йшов  безпомiчний,  простягти
руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, i кликав: -  Гей!..-  Де
ти? - обзивалось вже ззаду - i  Iван  мусив  ставати.  Стояв  безпорадний,
згублений у  липкому  туманi,  i  коли  прикладав  до  уст  трембiту,  щоб
обiзватись, другий кiнець трембiти розпливався у мряцi, а  здушений  голос
її, тут же на мiсцi, падав  йому  пiд  ноги.  Так  вони  розгубили  кiлька
овечок.
   "Вуйко" роздер ще двi корови, але то було востаннє: добирався вночi  до
стаї та й настромився на кiл. Тепер його шкура сушиться на кiлках i на неї
брешуть собаки.
   Часом била на полонинi плова. Святий Iлля воювавсь з тими - цур  їм  та
пек! Так блискав мечем i так гримав з рушницi - свят  єси  господи!  -  що
лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за  кожним
разом зiв'єся туди-сюди - та й шусть пiд камiнь... Вiн, щез би,  глумиться
боговi, пiдставляє, свою гузицю, а вiвчаревi бiда: страху набереться, ще й
змокне до нитки...
   У петрiвку упали зими - i то такi тяжкiї, що три днi  не  сходив  снiг.
Тодi розчахнулось багато овечок...
   Зрiдка приходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми:
   - Що чути селом?
   I, як тi дiти, слухали простi оповiдання про те, скiльки  люди  вробили
сiна,  що  буришки(25)  нема,  кукурудзи  рiденькi,  а  Мочарникова  Iлена
померла.
   Потому всi разом пили за здоров'я маржинки, гостi набирали у  бербеницi
бриндзи та в мирностi знову спускались в долини.
   Вечорами бiля стаї палали  вогнi.  Вiвчарi  скидали  з  себе  одежу  та
трусили над ними вошi або,  зiбравшись  докупи,  зголоднiлi  за  лiто  без
"челядини", вели безконечнi маснi розмови. Їх регiт покривав навiть  соннi
зiтхання худоби.
   Iван, перше нiж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди  спiвучого  i
говiркого.
   - Мико!.. Ходи д'менi, браччiку!..
   - Почекай, браччiку Йва, я зараз! - гукав од стаї спузар, i вже  звiдти
долiтала до Iвана його спiванка:
   Чорногора хлiб не родить,
   Не родить пшеницю,
   Викохує вiвчарикiв,
   Сирок i жентицю...
   Микола був сиротою i вирiс у полонинi. "Плекали мя вiвцi",- говорив вiн
про себе, пригладжуючи непокiрнi кучерики.
   Упоравшись, лягав спузар бiля Iвана, весь чорний, пересичений димом,  й
блищав молодими зубами при вогнi ватри. Iван присувався ближче  до  нього,
ловив Миколу за шию й прохав:
   - Оповiж, браччiку, казку якус, ти їх багато знаєш...
   З чорного неба капали зорi, й пливла по ньому бiлим шумом небесна рiка.
   В долинах дрiмали гори.
   - Вiдай, ростут,- кидав наче до себе Iван.
   - Хто?
   - Гори.
   - Перше росли, тепер перестали...
   Микола мовкне, але потiм додає стиха:
   - З первовiку не було гiр, лише  вода...  Така  вода,  гейби  море  без
берегiв. Та й бог ходив водою. Але раз вiн уздрiв, що  на  водi  крутиться
шум. "Хто ти є?" - запитав. А воно каже: "Не знаю. Живий сме, а ходити  не
можу". А то був арiдник. Бог про него не знав,  бо  вiн  був,  як  бог,  з
первовiку. Дав бог йому руки та й ноги, i ходять вже разом оба  побратими.
От вкучилось їм все по водi ходити, схотiв бог землю зробити, а як дiстати
з дна моря глини - не знає, бо бог все знав на свiтi, лише нiчого не  вмiв
зробити. А арiдник мав силу до всього - та й каже: "Я бих  туди  пронир".-
"Пронри". От вiн пiрнув на дно, згрiб в жменю глини,  а  решту  сховав  до
рота для  себе.  Узяв  бог  глину,  розсiяв.  "Бiльше  нема?"  -  (.Нема".
Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А  та,  що  в  ротi  у
сотони, росте й собi. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому
дихати вже, очi на лоба лiзуть. "Плюй!" - радить бог. Зачав  вiн  плювати,
та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба
доходять. Вони б i небо пробили, коли б бог не закляв.  Вiдтодi  перестали
гори рости...
   Дивно Iвановi, що такi краснi гори, такi веселi, а сотворив їх злий.
   - Кажи, браччiку, далi,- просить Iван, а Микола знов починав:
   - Арiдник був здатний до всього, що надумав -  зробив.  А  бог,  як  що
хотiв мати, мусив вимудровувати  в  нього  або  украсти.  Поробив  арiдник
вiвцi, зробив си скрипку i грав, а вiвцi пасуться. Побачив бог та й  вкрав
тото в него, i вже обоє пастушат. Що є  на  свiтi  -  мудрощi,  штудерацiя
всяка,- то все вiд нього, вiд сотони. Де що лиш в  -  вiз,  кiнь,  музика,
млин або хата,- все  вигадав  вiн...  А  бог  лиш  крав  та  давав  людям.
Таке-то...
   Раз арiдник змерз та й, щоб загрiтись, вигадав ватру.  Прийшов  бог  до
ватри i дивиться на вогонь. А той вже знав, чого вiн.  "Все  ти,  каже,  у
мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арiдник, а бог кладе вже ватру.
Так йому стало досадно, що вiн озьмив та й плюнув у божу ватру.  А  з  тої
слини i знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а вiдтодi
курить...
   Довго Микола оповiдає, а коли ненароком  згадає  чорта,  Iван  хрестить
груди пiд кептарем. Микола ж тодi  плює,  аби  нечистий  не  мав  над  ним
сили...

   * * *

   Занедужав Микола - i Iван замiсть нього пильнує ватри. Проти вогню,  на
лавi, спить ватаг,  а  там,  в  кутку,  де  неспокiйно  хвилюють  тiнi  од
бербениць, постогнує хорий. В чорнiм котлi  кипить  вода,  дим  збивається
вгорi, пiд дах, i вилiтає крiзь Єонти. Часом нечистий дихне у дiру, i тодi
дим з силою буха та гризе очi, але то добре, бо не можна  заснути.  А  сон
налягає. Щоб одiгнати його, Iван встромлює очi в живий вогонь. Вiн  мусить
сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, що б сталось,  якби  не
вберiг! Весела грань смiється до Iвана  з-пiд  важкого  накладу  i  раптом
чезне. Перед очима пливуть вже зеленi плями, розпливаються  у  царинки,  у
смерековий лiс. По царинцi ступають бiлi ноги Марiчки. Вона кида  в  полiг
граблi i простягає до нього руки. I у  ту  мить,  коли  Iван  ось-ось  мав
почути м'яке тiло Марiчки  на  своїх  грудях,  з  лiсу  виходить  з  риком
ведмiдь, а бiлi вiвцi мечуться вбiк i оддiляють його од Марiчки. "Ху,  пек
тi та цур!.. Невже заснув?" Жар з ватри клiпає оком, ватаг  хропе,  а  пiд
чорним покривалом рухливих тiней стогне Микола.
   Чи не пора варити кулешу на снiданок для вiвчарiв?
   Iван виходить з стаї.
   Тиша i холод обiймають його. Десь в  загородах  диха  худiбка,  збились
вовною вiвцi, слабо блищать бiля застайок ватри. Вiвчарки обступили Iвана,
витягують залежане тiло, гребуться i труться до нiг.  Чорнi  гори  залляли
долини, як велетенська отара. Вони вiкують у такiй тишi, що  чують  навiть
дихання худоби. А над ними розстелилося  небо,  ся  полонина  небесна,  де
випасаються зорi, як бiлi овечки. Чи ще щось є в  свiтi,  опрiч  сих  двох
полонин? Одна послалась долом, друга горою, а мiж ними, як  дрiбна  цятка,
чорнiє пастух.
   А може, нема нiчого. Може, нiч затопила вже гори, може. зсунулись гори,
роздушили усе живуще i лиш одно Iванове серце глухо калата пiд кептарем  у
безконечних мертвих просторах? Самота, як бiль зубiв,  почина  ссать  йому
серце. Щось велике, вороже душить  його,  ся  затвердiла  тиша,  байдужний
спокiй, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло  хапає
неспокiй-i, стрепенувшись раптом, вiн з криком, улюлюканням й зойком  кида
собою у полонину, щоб серед Євалту вiвчарок дико ревучим  клубком  зламати
тишу, розбити нiч на скалки, як  камiнь  шибку.  Ов-ов-во!..-  одзиваються
збудженi гори... Га-га-га...- повторяють в тривозi далекi верхи,  i  знову
зiмкнулась розбита тиша. Вiвчарки вертають назад, скалять до Iвана зуби та
махають хвостами.
   Але зробилось iще сумнiше. Схотiлось сонця, веселого шуму рiки, теплого
хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце,  солодка  туга.  Згадки  почали
його заливати та  хвилюватись  перед  очима.  I  раптом  почув  вiн  тихе:
"Iва-а!" Хтось його кликав. О! Знову: "Iва-а!.."
   Марiчка? Де вона взялась? Прийшла на  полонину?  Вночi?  Заблудилась  i
кличе? Чи, може, йому причулось? Нi, вона тут.  Серце  калата  в  Iванових
грудях, але вiн вагається ще. Куди iти? I знову, утретє, долiтає до  нього
звiдкись: "Iва-а!.." Марiчка... вона... напевно... Вiн бiжить навпростець,
без стежки, туди, звiдки чув голос, але стрiчає лиш прiрву, кудою не можна
нi збiгти, анi дiстатись на полонину. Стоїть й заглядає у  чорну  безодню.
Тодi йому робиться ясно:  се  його  кличе  лiсна.  I,  хрестячи  груди  та
озираючись лячно, вiн повертає до стаї.
   Пора варити кулешу. В киплячий казан вiн сипле муку, крає її  навхрест,
i скоро запашна пара мiшається з запахом диму.  Ватаг  потягається  вже...
почина днiти. Але хто його кликав? А може, то була таки Марiчка?
   Його тягне подивитися ще, коли стало виднiше. Йде в  полонину.  Холоднi
роси сiдають йому на постоли, небо зачервонiлось,  i  зблiдли  зорi.  Iван
виходить на верх - i раптом холоне. Де вiн? Що з ним?  Куди  дiлися  гори?
Води обляли кругом полонину, потопили верхи, i полонина  пливе  самотою  в
безкрайому морi. Од Чорногори подихнув вiтер, повнi води хвилюються стиха,
чутно, як невидиме ще сонце росте в глибинi, а ось виткнувся з  моря  весь
сивий верх, з якого стiкає вода. Сильнiше подиха холод, зростають вали  на
морi, i верхи, один за другим, пробиваються з бiлої пiни. Свiт наче наново
родився. Води постiкали з верхiв i ходять вже пiд ногами, сонце простелило
на небi свою корону i ось-ось покаже лице, а з стаї несеться сумний  голос
трембiти i будить зi сну полонину.

   * * *

   Так лiтував Iван у полонинi, аж поки вона не спустiла. Стекла  маржинка
назад в долини, розiбрана  хазяями,  одтрембiтали  своє  трембiти,  лежать
здоптанi трави, а вiтер осiннiй заводить над ними, як над мерцем. Лишились
тiльки ватаг зi спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь
полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й заснути. А коли i їх
вже не стало, на засмучену полонину приволiклась мара та й нипа по стаї  й
по загородах, чи не лишилось чого для неї.

   * * *

   Надаремне Iван поспiшав з полонини: вiн не  застав  Марiчки  живою.  За
день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода.  Несподiвано  заскочила
повiнь, лютi габи(26) збили Марiчку з  нiг,  кинули  потiм  на  гоц(27)  i
понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла  рiка,  а  люди  дивились,  як
крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати.
   Iван не вiрив. Се, певно, штуки Гутенюкiв. Дiзнались про їхнє кохання й
сховали Марiчку.
   А коли зо всiх бокiв чув лиш те  саме,  рiшив  шукати  тiла.  Мусило  ж
прибитись десь до кашiци(28), десь люди мали його спiймати.  Пiшов  вздовж
рiчки, повний пекучого гнiву i злоби до її вiчного шуму, до киплячої лютi.
   В одному селi знайшов-таки тiло. Його вже витягли на зарiнок,  але  вiн
не пiзнав в ньому Марiчки. Се не Марiчка була,  а  якийсь  мокрий  лантух,
синя кривава маса, стерта рiчним камiнням, як у млинi...
   Великий жаль вхопив Iвана за серце. Зразу його тягло скочити з скелi  у
крутiж: "На, жери i мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його  в  гори,
далi од рiчки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого  шуму,  що  прийняв  в
себе останнє дихання його Марiчки.  Блукав  по  лiсi,  помiж  камiнням,  в
заломах, як ведмiдь, що зализує рани, i навiть голод не мiг прогнати  його
в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потокiв i тим  живився.  Потому
щез. Люди гадали, що  вiн  загинув  з  великого  жалю,  а  дiвчата  склали
спiванки про їхнє кохання та смерть, якi розiйшлися по горах. Шiсть лiт не
було чутки про нього, на сьомий раптом з'явився. Худий, зчорнiлий,  багато
старший од своїх лiт, але спокiйний. Оповiдав, що пастушив  на  угорському
боцi. Ще з рiк так походив, а вiдтак оженився. Треба ж було Єаздувати.
   Коли замовкли стрiли пiстолiв i одспiвали весiлля, а жiнка пригнала  до
загороди вiвцi й корови, Iван був задоволений навiть. Його Палагна була  з
багацького роду, фудульна, здорова дiвка,  з  грубим  голосом  й  воластою
шиєю. Правда, вона любила пишне лудiння, i  немало  десь  пiде  грошей  на
шовковi хустки та дорогi згарди, але то байка! Поглядаючи  на  овечки,  що
блеяли в загородах, на свiй писаний ботей (стадо), на корови, що  дзвонили
та рули по випасах в лiсi,- вiн не журився.
   Тепер вiн мав коло чого ходити. Не був жадний  багатства  -  не  па  те
гуцул жиє на свiтi,саме  плекання  маржинки  сповняло  радiстю  серце.  Як
дитина для мами - та кою була для  нього  худiбка.  Весь  час,  всi  думки
займала турбота про сiно, про вигоди маржинцi, щоб не заслабла, щоб хто не
зурочив, щоб вiвцi щасливо котились,  а  корови  уположались.  Скрiзь,  од
усього була небезпека, i треба було добре глядiти маржину од гадини, звiра
i од вiдьом, якi всякими способами потягали  манну  з  коров  та  потинали
худiбку. Треба було багато знати, пiдкурювать, ворожити,  збирати  помiчне
зiлля i замовляти. Палагна йому помагала. З неї була добра Єаздиня, i свої
вiчнi турботи вiн дiлив з нею.
   - Ну i сусiди дав нам пан-бiг! - жалiлась вона чоловiковi.- Вiйшла давi
в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долонi:  "їй!  Якi  вони
файнi!" На, маєш, гадаю собi.  Не  встигла  та  за  порiг,  а  двоє  ягнєт
закрутилось на мiсцi - та й вже по них... Iгiй на тебе, вiдьмо...
   - А я йду сночi,- оповiдав Iван,- повз її хату та й дивлюся - кочеється
шос кругле, гейби капшук. Та й свiтиться  так,  наче  зiрниця.  Став  я  й
дивлюся, а воно по царинцi, через вориннє та й просто  в  Химинi  дверi...
Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв свої гачi, може б,  ними
вiдьму iмив, а так пропало...
   З другого боку, на  найближчiм  горбi,  сусiдив  Юра.  Про  нього  люди
казали, що вiн богує. Вiн був як бог, знаючий i сильний, той  градiвник  i
мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небеснi й земнi, смерть i  життя,
здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усi.
   Траплялось, що  i  Iван  звертався  до  нього,  але  за  кожним  разом,
стрiчаючи погляд чорних  пекучих  очей  моль-фара,  спльовував  непомiтно:
"Сiль тобi в оцi!.."
   Проте найгiрше докучала їм  Хима.  Стара  улеслива  баба,  завжди  така
привiтна, вона вечорами перекидалась в бiлого пса та нипала  по  загородах
сусiдських. Не раз Iван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв.
   Ряба корова на очах худла i все менше та менше  давала  подою.  Палагна
знала, чия то справа. Вона пiдглядала, говорила примiвки, по кiлька  разiв
на вечiр бiгала до коров,  вставала  навiть  вночi.  Раз  наробила  такого
крику, що Iван бiг в загороду як навiжений  i  мусив  одганяти  од  порога
велику жабу, що намагалась перелiзти у хлiв. Але жаба раптом десь щезла, а
з-за вориння скрипiв вже голосок Химин:
   - Добрий вам вечiр, сусiдоньки краснi... хе-хе...
   Безвстидна!
   Чого вона тiльки  не  виробляла,  ота  родима  вiдьма!  Перекидалась  у
полотно, що бiлiло смерком попiд лiсом, повзла вужем або котилась  горбами
прозорим клубком. Спивала, нарештi, мiсяць, щоб  було  темно,  як  йде  до
чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у
неї чотири кiлки, неначе дiйки,- i надоїть повну дiйницю.
   Скiльки клопоту було в Iвава! Вiн  не  мав  навiть  коли  спам'ятатись.
Газдiвство потребувало вiчної працi, життя маржини так тiсно  в'язалось  з
його  власним  життям,  що  витiсняло  всякi  iншi  думки.   Але   часами,
несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало  в
копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiтав до нього  давно
забутий голос:
   Iзгадай мнi, мiй миленький,
   Два рази на днину,
   А я тебе iзгадаю
   Сiм раз на годину...
   Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав.
   Фудульна Палагна, що звикла шiсть день на тиждень  робити  i  тiльки  в
свято одпочивала, пишаючись красним лудiнням,  сердито  дорiкала  за  його
примхи. Але вiн гнiвавсь:
   - Заткнися. Пазь лиш своє i дай менi спокiй...
   Вiн сам сердивсь на себе: "Нащо воно?" - i винувато йшов до худоби.
   Приносив їй хлiба чи грудку солi. З довiрливим риком тяглася  до  нього
його бiланя або голубаня, висувала теплий червоний язик i  разом  з  сiллю
лизала руки. Вогкi блискучi очi приязно дивились на нього,  а  теплий  дух
молочного  вим'я  та  свiжого  гною  знову  вертали  втрачений  спокiй   i
рiвновагу.
   В кошарi його обливало цiле море овець, таких маленьких, круглих.  Вони
знали господаря свого, сi барани i ягницi, i з радiсним  беканням  терлись
до його нiг. Вiн запускав  пальцi  в  пухнату  вовну  або  з  батькiвським
почуттям брав на руки ягня - i дух полонини вiяв тодi над ним та О  кликав
у гори. Ставало спокiйно i тепло на серцi.
   У сьому була Iванова радiсть.
   Чи вiн кохав Палагну? Така думка нiколи не  займала  його  голови.  Вiн
Єазда, вона Єаздиня, i хоч дiтей у них не було, зате була худiбка- чого  ж
ще бiльше? На добрiм хазяйствi  Палагна  набралась  тiла,  стала  повна  й
червона, курила люльку, як Iванова мати, носила пишнi шовковi хустки, а на
воластiй шиї блищало у неї стiльки  намиста,  що  челядь  з  заздрощiв  аж
розсiдалась. Вони їздили разом до мiста або на храм. Палагна сама  сiдлала
свого коня i закладала червоний постiл в стремено так  гордо,  неначе  всi
гори належали тiльки до неї. На храмах були люди та далекi роди,  пiнилось
пиво, лилась горiлка, злiтались усякi новини з далеких гiр,  Iван  обiймав
молодицi, Палагну цiлували чужi чоловiки - ото диво яке! - i вдоволенi, що
набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.
   До них теж приїздили чеснi Єазди в гостину.
   - Слава Iсусу. Як жiнка, маржинка, ци дужi?
   - Гаразд, як ви?..
   Засiдали за мережаний стiл. тяжкi в своїм овечiм убраннi,  i  споживали
вкупi свiжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.
   Так йшло життя.
   Для працi - буднi, для ворожiння - свято.
   На святий вечiр Iван був завжди в  дивнiм  настрої.  Наче  переповнений
чимсь таємничим й священним, вiн все робив  поважно,  неначе  службу  божу
служив. Клав Палагнi живий вогонь для вечерi, стелив сiно на стiл  та  пiд
столом i з повною вiрою рикав при тiм, як корова,  блеяв  вiвцею  та  ржав
конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й  кошари,  щоб  одiгнати
звiра й вiдьом, а коли  червона  од  метушнi  Палагна  серед  курива  того
ознаймляла нарештi, що готовi усi дванадцять страв, вiн, перше нiж засiсти
за стiл, нiс тайну вечерю худобi. Вона першою мусила  скоштувати  голубцi,
сливи, бiб та логазу, якi так старанно готувала для нього Палагна. Але  се
було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усi ворожi сили,  перед
якими берiгся через цiле життя. Брав в одну руку зi  стравою  миску,  а  в
другу сокиру i виходив  надвiр.  Зеленi  гори,  убравшись  у  бiлi  гуглi,
прислухались чуйно, як дзвенiло на небi золото зiр, мороз блискав  срiбним
мечем, потинаючи згуки в повiтрi, а Iван простягав руку у сю  скуту  зимою
безлюднiсть  i  кликав  на  тайну  вечерю  до  себе  всiх  чорнокнижникiв,
мольфарiв, планетникiв всяких, вовкiв  лiсових  та  ведмедiв.  Вiн  кликав
бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситi страви, на паленi  горiлки,
на вечерю святу,- але вони не були ласкавi i нiхто не приходив,  хоч  Iван
спрошував тричi. Тодi вiн заклинав їх, щоб не з'являлись нiколи,- i  легко
зiтхав.
   Палагна чекала в хатi. Вогонь в печi лежав  втомившись,  тихо  дрiмаючи
жаром, страви спочивали на  сiнi,  рiздвяна  мирнiсть  спливала  з  темних
куткiв, голод тягнув до їжi, але вони ще не смiли сiсти за  стiл.  Палагна
поглядала на чоловiка - i в згодi  вони  разом  згинали  колiна,  благаючи
бога, щоб припустив до вечерi тi душi, що їх нiхто не  знає,  що  пропадом
пропадають, бутанами побитi(29), дорогами  покалiченi,  водами  потопленi.
Нiхто за них не згадає, анi встаючи, анi лягаючи, нiхто не згадає, дорогою
йдучи, а вони, бiднi  душi,  гiрко  пробувають  у  пеклi,  чекаючи  вечора
святого...
   I коли так молились, Iван був певний, що  за  плечима  у  нього  плаче,
схилившись, Марiчка, а душi нагло померлих невидиме сiдають на лави.
   - Продуй перше, нiж маєш сiсти! - вимагала вiд Iвана Палагна.
   Але вiн знав i без неї. Старанно продмухував  мiсце  на  лавi,  щоб  не
привалить яку душу, i засiдав до вечерi...
   На Маланки до маржини у загороду приходив сам  бог.  На  високому  небi
ясно горiли зорi, люто трiщав мороз, а сивий бог йшов босонiж  по  пухкому
снiгу i тихо одхиляв дверi кошари.
   Прокинувшись вночi, Iван наслухав i, здавалося, чув, як лагiдний  голос
питає маржинку: "Ци ти, худiбка, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить  тебе
Єазда?" Радiсно блеяли вiвцi, веселим  риком  обзивались  корови  -  Єазда
доглядає їх добре, сумлiнно, поїть, годує i навiть  нинi  вичесав  шерсть.
Тепер пан-бiг напевно обдарує його новим приплодом.
   I бог давав приплiд. Овечки  мирно  котились,  чинили  ягнички,  корови
щасливо уположались.
   Палагна вiчно заклопотана була своїм ворожiнням. Палила помiж  маржиною
ватру, аби вона була свiтуча, красна, як боже свiтло, аби до  неї  не  мав
приступу злий. Вона робила, що тiльки знала, аби худоба була така тиха, як
корiнь в землi, така манниста, як у потоцi вода. Вона так нiжно промовляла
до неї:
   - Ти меш годувати мене i мого Єазду, а я тебе  буду  шанувати,  щоб  ти
легко спала, щобис рiдко рикала, щоби тебе чередiнниця не пiзнала,  де  ти
ночувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урiк...
   Так йшло життя  худоб'яче  й  людське,  що  зливалось  докупи,  як  два
джерельця у горах в один потiк.

   * * *

   Завтра велике свято. Теплий  Юрiй  одбира  од  холодного  Дмитра  ключi
свiтовi, щоб править землею. Повнi води, на яких плава земля, пiднесуть її
вище до сонця, Юрiй закосичить лiси i царинки, вiвця ме обростати у вовну,
як лiтом земля травою, а сiнокоси спiчнуть од худiбки,  заростаючи  велико
зелом. Завтра - весна, день радостi й сонця, а вже сьогоднi  гори  цвiтуть
вогнями i синiй дим загортає  смереки  прозорим  серпанком  А  коли  сонце
знизилось, одцвiли ватри i дими одлетiли у небо, радiсним риком обiзвалась
худоба, перегнана через жар, аби була остра у лiтi,  як  тота  ватра,  аби
множилась так, як намноживсь од вогню попiл.
   Пiзно обляглись перед Юрiєм люди, хоч рано мали вставати.
   Палагна збудилась, як тiльки почало днiти. "Чи ще не рано?" -  подумала
вголос, але зараз згадала, що нинi свято i треба йти на царинку.  Одкинула
теплий лiжник i встала на ноги. Iван ще спав, пiч позiхала в кутку  чорним
отвором пащi, а пiд нею сумно бринiв цвiркун. Палагна розщiбнула  сорочку,
скинула з себе, постояла гола посеред хати i, боязко озираючись на  Iвана,
пiшла до дверей. Скрипнули дверi, i ранiшнiй холод обвiяв їй тiло. Гори ще
спали. Спали ще смерековi лiси, як ченцi строгi, посiрiлi за нiч царинки i
сивi шпилi, що розпливались в туманi. Холодна мрич пiдiймалась з долини та
простягала бiлi мохнатi лаби до чорних  смерек,  а  пiд  блiдим  ще  небом
оповiдав свiй сон Черемош.
   Палагна ступала по мокрих травах i злегка тремтiла в ранiшнiм  холодку.
Вона була певна, що нiхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звiсно,
шкода було б, якби пропало її ворожiння. Iншої думки в  неї  не  було.  На
благовiщення ще вона закопала у муравлисько сiль, булку й намисто  i  нинi
треба було все те звiдти дiстати. Помалу звикла до зимна. Її туге тiло, що
не знало ще материнства, свобiдно i гордо пливло в молодих травах царинки,
таке рожеве i свiже, як  позолочена  хмара,  переповнена  теплим  весняним
дощем. Нарештi спинилась пiд буком. Але перше нiж  розкопать  муравлисько,
вона  пiдняла  угору  руки  i  потяглася  смачно  всiм  тiлом,   хруснувши
кiсточками. I враз почула, що тратить  силу.  Щось  їй  недобре.  Опустила
безвладно руки, глянула перед себе i  раптом  впiрнула  в  чорну  вогнисту
безодню, що не пускала її вiд себе.
   Юра-мольфар стояв по той бiк вориння i дивився на неї.
   Вона хотiла крикнуть на нього - i не могла. Хотiла закрити груди руками
- й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти - i вросла  в  землю.  Стояла
безсила, сливе зомлiла, i уперто дивилась у двi чорнi жаринки, що випивали
з неї всю силу.
   Врештi у  нiй  ворухнулася  злiсть.  Пропало  цiле  ворожiння!  Палагна
зробила над собою зусилля, щоб пiдняти ту злiсть, i сердито обiзвалась  до
нього:
   - Чого вилупив баньки? Не видiв?
   Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами:
   - Такої, як ви, Палагно, бiгме, не видiв.
   Й закинув ногу через вориння.
   Вона бачила добре, як плили до неї тi  двi  жаринки,  що  спопелили  її
волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкiм,  чи  то  в
жахливiм чеканнi.
   Вiн був вже близько. Бачила мережанi шви  кептара...  блискучi  зуби  в
отворi рота... напiвпiдняту руку... Тепло його тiла  зблизька  вiйнуло  на
неї, а вона все ще стояла.
   I аж коли залiзнi пальцi стиснули їй руку та потягли до  себе,  вона  з
криком шарпонулась i побiгла до хати.
   Мольфар стояв, роздуваючи нiздрi, i дивився услiд,  як  бiле  Палагнине
тiло вигиналось на травах, мов габи в Черемошi.
   Потому, коли Палагна вже щезла, вiн перелiз знову вориння i знов  почав
розсiвать по царинцi попiл од учорашньої ватри, аби корови  та  вiвцi,  що
будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє...
   Палагна прибiгла додому лиха. Добре, що хоч Iван нiчого не бачив. Ну  i
сусiдонько файний, смага б тi втяла! Не мав коли  приступитись  до  неї!..
Iгiй на тебе!.. А що ворожiння пропало - то вже  пропало...  Вагалась,  чи
казати про Юру Iвановi, чи дати спокiй. Ще бiйка готова вийти  з  того  та
сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От були дати в лице та й  вже..  Але
Палагна звала, що не годна зняти на нього руку. Навiть при однiй думцi про
се почувала млость у всiм тiлi, в руках i в ногах, якусь солодку  знемогу.
Чула немов павутиння на всьому тiлi од гарячого погляду  чорних  очей,  од
блиску зубiв в пожадливо одкритому ротi. I що б вона не робила в той день,
мольфарiв погляд її в'язав.
   Вже зо два тижнi минуло вiд того часу, а Палагна Iвановi не казала  про
стрiчу а Юром. Вона лиш придивлялась до чоловiка. Щось було важке у ньому,
якась жура його гризла та ослабляла тiло, щось старе, водянисте  свiтилось
в його стомлених очах. Помiтно худ, ставав байдужий. Нi, Юра кращий.  Коли
б захотiла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, її  силком
не вiзьмеш. До того, була сердита на мольфара.
   Раз вони стрiлись бiля рiки. Палагнi на мить здалося, що вона гола,  що
тонке павутиння опутало все тiло її. Вона наче крiзь сон почула:
   - Як спали, Палагвочко, душко?
   На  язицi  в  неї  вертiлась  вiдповiдь:  "Гаразд,  як  ви?"  Але  вона
здержалась, закопилила губу, гордо пiдняла голову i минула його, немов  не
бачила навiть.
   - Як дужi? - почула ззаду удруге.
   Але не обернулась.
   "Ну, тепер начувайся бiди!" - подумала зi страхом.
   I справдi ледве вернулась додому, Iван стрiв  її  звiсткою,  що  здохла
ягничка. Але, на диво, їй анiтрошки не жалко було ягнички.  Навiть  злiсть
брала, що Iван так побивається дуже за нею.
   Юра бiльше не переходив Палагнi дороги.  Однак  її  думка  все  частiше
зверталась до нього. Цiкаво й охоче прислухалась Палагна  оповiданням  про
його силу i дивувалась, скiльки вiн може, той  палкий  Юра,  що  не  видiв
кращої од Палагни! Вiн був могутнiй, потужний, все  знав.  Од  його  слова
гинула зразу худоба, сохла й чорнiла, як  дим,  людина,  вiн  мiг  наслати
смерть i  життя,  розiгнать  хмару  i  сперти  град,  вогнем  чорного  ока
спопелить ворогiв i запалити в жiночому  серцi  кохання.  Вiн  був  земним
богом, той Юра, що хтiв Палагни, що простягав по неї руки, в  яких  тримає
свiтовi сили.
   Її серце часами в'яло  для  корiв  i  чоловiка,  вони  там  блiдли,  як
розсiвається мрич, що на хвилинку сiда на смереки. З нудьгою вона йшла  на
царинку, пiд бук, i там  почувала  на  своїх  грудях  тепле  дихання  Юри,
залiзнi пальцi його руки. Вiн мав би з неї любаску, коли б тодi з'явився.
   Але вiн не з'являвся...
   Була гаряча днина. Iгрець закурився, земля парувала, од Чорногори бiгли
безперестанку хмари та виливались дощi, на якi збоку  свiтило  сонце.  Так
було парно, що Палагна нiзащо не полiзла б на грунь, коли б  не  приснився
їй сон, який вiщував для худоби недобре. Вона  хотiла  одвiдать  корови  у
лiсi. Круг неї гори курились од  мричi,  наче  скипiли  гiрськi  потоки  й
запарували. Черемош знизу шумiв. Йому твердо було лежати на скелях, i  вiн
перескакував з каменя на камiнь. Але ледве встигла Палагна злiзти на верх,
коли од Чорногори махнув крилом вiтер i захитав дерева. "Коли  б  не  було
бурi",- погадала вона i обернулась лицем до вiтру.  Ну,  так  i  є...  Там
клекотiла важка синьо-бiласта хмара. Здавалось, сама Чорногора  знялася  в
небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вiтер бiг перед нею  та
розпихав смереки, а гори й долини зчорнiли одразу, як пiсля пожежi. Нiчого
було i думати йти далi. Палагна заховалась пiд  наметом  смереки.  Смерека
скрипiла. Здалеку м'яко котився грiм, тiнi прудко бiгли по горах, змиваючи
фарби, а високi гаджуги згинались удвоє по далеких верхах. "Ще аби  градом
не вергло",- лякалась Палагна, загортаючись у кептар.
   А над головою уже шумiло. Там, в Чорногорi,  чорнокнижники  сiкли  десь
лiд по замерзлих озерах, а душi страчених нагло збирали той лiд у  мiхи  i
мчались з ними на хмарах, щоб розсiвать  по  землi.  "Пропадуть  сiножатi,
засипле їх ледом, i буде плакать голодна Худiбка",- думала гiрко.  Але  не
встигла скiнчити думки, як вдарив грiм.  Захиталися  гори,  гаджуги  впали
верхами на землю, земля пiднялась, i  все  закрутилось  у  вихрi.  Палагна
ледве встигла вхопитись за стовбур i, мов крiзь туман, побачила раптом, як
дряпавсь на гору якийсь чоловiк. Боровся з вiтром, розкидав  ноги,  неначе
рак, хапався руками за камiнь i все дерся на верх. Ось  вiн  вже  близько,
зiгнувся удвоє, бiжить -i врештi став на вершку. Палагна пiзнала Юру.
   - Цес, певно, до мене...- налякалась Палагна, але Юра,  видимо,  її  не
бачив.
   Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки  на  грудях.  Закинув
назад блiде обличчя i вперся  похмурим  оком  у  хмару.  Стояв  так  довгу
хвилину, а хмара iшла на нього. I раптом сильним рухом вiн  кинув  кресаню
на землю. Вiтер зараз звiяв її в долину i пiдхопив на головi в  Юри  довге
волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок, що тримав у  руцi,  i  крикнув  у
синiй клекiт:
   - Стiй! Я тебе не пускаю!..
   Хмара подумала трохи i пустила в одповiдь вогняну стрiлу.
   - Ой! - закрила Палагна очi рукою, як розсипались гори.
   Але Юра так само мiцно стояв, i кучерi вились на головi в нього,  як  у
гнiздi гадюки.
   - Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То  я  мушу  тебе  заклинати.  Я
заклинаю вас, громи й громовенята,  тучi  i  тученята,  я  розганяю  тебе,
фортуно, налiво, на лiси й води... Iди рознесися,  як  вiтер  по  свiтi...
Розсядься i розситися, ти тут сили не маєш...
   Але хмара тiльки моргнула зневажливо лiвим крилом  i  почала  завертати
направо, понад царинки.
   - Нещастя! - стиснула руки Палагна.- Чисто виб'є сiна...
   Однак Юра не хотiв пiддатись. Вiн лиш зблiд дужче, лиш очi потемнiли  у
нього. Коли хмара направо - то й вiн направо, хмара налiво - i вiн налiво.
Вiн бiгав за нею, борючись з вiтром,  махав  руками,  грозив  цiпком.  Вiн
вився, як в'юн, по горi, завертаючи хмару,  моцувався  iз  нею,  спирав...
Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу,  метав  громи  з
очей, здiймав руки угору i заклинав Вiтер розвiяв його  кептар  та  бив  у
груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очi дощем, драглiла над
головою, готова впасти,  а  вiн,  залитий  потом,  ледве  переводячи  дух,
метався грунем в нестямi, боячись втратить останнi сили. Чув, що сили  вже
слабнуть, що в грудях пусто, що вiтер рве голос,  дощ  залива  очi,  хмара
перемагає, i вже останнiм зусиллям пiдняв до неба короткий цiпок:
   - Стiй!..
   I хмара раптом спинилась. Пiдняла здивовано край, сперлась, як кiнь  на
заднi ноги, заклекотiла внутрiшнiм гнiвом, одчаєм знесилля i вже просила:
   - Пусти! Де ся подiну?
   - Не пущу!
   - Пусти, бо  гинем!  -  кликали  жалiбно  душi,  згинаючись  пiд  вагою
переповнених градом мiшкiв.
   - Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: iди у безвiстi, у  провалля,
куди конi не доiржуть, корови не дорiкують, вiвцi не доблеюють, ворони  не
долiтають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе...
   I дивна рiч - хмара скорилась, покiрно повернула  налiво  i  розв'язала
мiшки над рiкою, засипаючи густим  градом  зарiнок.  Бiла  завiса  закрила
гори, а в глибокiй долинi щось клекотiло, ламалось  i  глухо  шумiло.  Юра
упав на землю i важко дихав.
   А коли сонце продерло хмару i мокрi трави враз осмiхнулись, Юра наче  у
снi побачив, що до нього бiжить Палагна. Вона сяла уся привiтно, як сонце,
коли нагнулась над ним з турботним питанням:
   - Ци тобi, Юрчику, не сталось чого лихого?
   - Нiчьо, Палагночко, душко, нiчьо... Ади! Я одвернув бурю...
   I простяг руки до неї...
   Так Палагна стала любаскою Юри.

   * * *

   Iван дивувався Палагнi. Вона i перше любила пишно  вбиратись,  а  тепер
наче щось вступило у неї: навiть у будень носила шовковi хустки, дорогi  й
писанi мудро, блискучi дротянi запаски, а важкi згарди гнули їй шию. Часом
щезала з дому й верталася пiзно, червона, розтрiпана, п'яна неначе.
   - Де ти волочишся все?! - сердивсь Iван.- Гляди, Єаздине!
   Але Палагна тiльки смiялась.
   - Овва! То вже менi i погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз  жиємо
на свiтi...
   Що правда, то правда, життя наше коротке - блисне та й згасне. Iван сам
так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня  вона  запивалася  в  корчмi  з
Юрою-мольфаром, прилюдно  цiлувалась  i  обiймалася  з  ним,  не  криючись
навiть, що має любаса. Хiба вона перша! Вiдколи  свiт  свiтом,  не  бувало
того, щоб тiльки одного триматись.
   Всi говорили про Палагну та Юру, чув i Iван, але приймав  усе  байдуже.
Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвiла й веселилась, а Iван сидiв i  сох,
втрачаючи силу. Вiн сам дивувався  тiй  змiнi.  Що  сталося  з  ним?  Сили
покидали його, очi, якiсь розпорошенi й водянистi, глибоко запались, життя
втратило  смак.  Навiть  маржинка  не  давала  колишньої  втiхи.  Чи  йому
пороблено що, чи хто урiк? Не мав до Палагни жалю, навiть кривди не чув  у
серцi, хоч бився за неї з Юром.
   Не з злостi, а для годиться, коли  люди  звели.  Якби  не  Семен,  його
побратим, що заступивсь за Iвана, може б, нiчого не було.
   Бо, стрiвшись раз в корчмi, Семен вдарив Юру в лице.
   - А ти, лайдаку якийсь, тобi що до Палагни, не маєш своєї жони?
   Тодi Iвановi соромно стало. Вiн скочив до Юри:
   - Пазь своєї Гафiї, а моєї не руш! -  I  затряс  барткою  в  Юри  перед
лицем.
   - Ти купив її на торзi? - спалахнув Юра.
   Його бартка так само мигтiла перед очима в Iвана.
   - Потеруха б тя стерла!..
   - Опришку єден!..
   - На, маєш.
   -Iван тяв перший, просто в чоло.  Але  Юра,  умиваючись  кров'ю,  встиг
рубанути Iвана мiж очi i об'юшив його аж до Грудей. Послiпли обоє од хвилi
гарячої кровi, що заливала їм очi, а все ж кресали бартку об  бартку,  усе
гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, отi червонi
маски, з яких парувала гаряча  кров.  Юра  мав  вже  скалiчену  руку,  але
щасливим вдаром  раптом  зламав  надвоє  Iванову  бартку.  Iван  зiгнувся,
чекаючи смертi, та Юра вгамував свою лють на бiгу i гарним, величним рухом
одкинув набiк свiй топiрець.
   - На безоружного з бартков не йду!..
   Тодi вони взялись за барки.
   їх ледве розборонили.
   Ну, що ж. Iван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та  й  пiшов
межи вiвцi. Там знайшов свiй спочинок й розраду.
   Однак бiйка не помогла. Все залишилось, як було. Так  само  Палагна  не
трималася хати, так само марнiв Iван.  Його  шкура  зчорнiла  та  облiпила
костi, очi  запались  ще  глибше,  його  жерли  гарячка,  роздратовання  i
неспокiй. Вiн навiть втратив охоту до їжi.
   "Не iнакше, як мольфарова справа,-  гiрко  думав  Iван,-  наважився  на
життя, хоче з свiту мя звести та й сушить..."
   Вiн ходив  до  ворожки,  та  одвертала,-  не  помогло:  вiдай,  мольфар
сильнiший.
   Iван навiть упевнився у тiм. Проходячи якось повз хату Юри,  вiн  почув
голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях.
   Притиснувши серце рукою, Iван приклав вухо до брасi ми.  Не  помилився.
Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двiр, Iван тихо посувався
попiд баркан. Нарештi йому удалось знайти якусь дiрку  у  барканi,  i  вiн
побачив Палагну i мольфара. Юра. зiгнувшись, тримав перед Палагною глиняну
ляльку i тикав пальцями в неї од нiг до голови.
   - Б'ю кiлок тут,- шептав зловiсно,- i сохнуть руки та й ноги. В живiт -
карається на живiт; не годен їсти...
   - А єкби у голову вбив? - питала цiкаво Палагна.
   - Тодi гине в той мах...
   Се ж вони на нього змовлялись!..
   Свiдомiсть того туманом шибнула  до  голови  Iвана.  От  скочить  через
баркан i забити обох на мiсцi. Iван стиснув  рукою  бартку,  змiряв  очима
баркан, але раптом зiв'яв. Знесилля й байдужнiсть знову  обняли  все  його
тiло. Нащо? До чого? Так вже, певно,  йому  судилось.  Вiн  змерз  одразу,
безсило опустив бартку i посунувся далi. Iшов спустiлий,  не  чуючи  землi
пiд ногами, згубивши стежку. Червонi круги  лiтали  перед  його  очима  та
розпливались по горах.
   Куди вiн йшов? Не мiг навiть згадати. Блукав без мети, злазив на  гори,
спускався i пiдiймався, куди ноги носили. Нарештi побачив, що  сидить  над
рiкою. Вона клекотiла та шумiла пiд ногами у нього, ся кров зелена зелених
гiр, а вiн вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарештi в  його  стомленiм
мозку засвiтилась перша яснiша думка: на сiм мiсцi брела  колись  Марiчка.
Тут її взяла вода. Тодi вже згадки самi  почали  зринати  одна  по  однiй,
наливати порожнi груди. Вiн знов бачив Марiчку, її миле обличчя, її просту
i щиру  ласкавiсть,  чув  її  голос,  її  спiванки...  "Iзгадай  мнi,  мiй
миленький, два рази на днину, а я тебе iзгадаю сiм раз на годину..." I  от
тепер нiчого того нема. Нема  й  не  вернеться  вже,  як  не  може  нiколи
вернутись на рiцi пiна, що спливла  за  водою.  Колись  Марiчка,  а  тепер
вiн... Вже його зiрка ледве тримається в небi,  готова  скотитись.  Бо  що
наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт... нетривке й дочасне.
   Сонце сховалось за гори, в тихих вечiрнiх тiнях  закурились  гуцульськi
хати. Синiй дим  вився  крiзь  шпари  дахiвок,  густо  окутував  хати,  що
розцвiтались на зеленi гiр, як великi блакитнi квiтки.
   Тусок  обiймав  серце  Iвана,  душа  банувала  за  чимсь  кращим,   хоч
невiдомим, тяглася в iншi, кращi свiти, де можна б спочити.
   А коли надiйшла нiч i чорнi гори блимнули свiтлом  самотнiх  осель,  як
потвори злим оком, Iван почув, що сили ворожi сильнiшi за  нього,  що  вiн
вже полiг у боротьбi.

   * * *

   Iван прокинувсь.
   - Вставай,-будила його Марiчка.-- Вставай i ходiм.
   Вiн глянув на таї i анiтрошки не здивувався. Добре, що Марiчка  нарештi
прийшла.
   Пiдвiвся i вийшов з нею.
   Вони мовчки здiймалися вгору, i, хоч була вже нiч, Iван  виразно  бачив
при свiтлi зiрок її обличчя. Перелiзли вориння,  що  оддiляло  царинку  од
лiсу, i вступили у густу заросль смерiчок.
   - Чогось так змарнiв? Ци ти недужий? - обiзвалась Марiчка.
   - За тобов, душко Марiчко... за тобов банував...- Не питав, куди йдуть.
Йому було так добре з нею.
   - Чи пам'ятаєш, серце Iванку, як ми сходились тут, у сему лiсi: ти менi
йграв, а я закладала свої руки тобi за шию та й цiлувала кучерики любi?
   - Ой пам'ятаю, Марiчко, й повiк не забуду...
   Вiн бачив перед собою Марiчку, але йому дивно, бо вiн разом з тим знає,
що то не Марiчка, а нявка. Йшов поруч iз  нею  й  боявся  пустити  Марiчку
вперед, щоб не побачить криваву дiрку ззаду у неї, де видно серце,  утробу
i все, як се у нявки буває. На вузьких стежках вiн туливсь до Марiчки, аби
йти рядом, аби не лишитися ззаду, i чув тепло її тiла.
   - Давно я мала тебе спитати:  за  що  ти  вдарив  мене  в  лице?  Тодi,
пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтiла пiд возом, бачачи кров...
   - Ти побiгла потому, я кинув твої  уплiтки  в  воду,  а  ти  дала  менi
цукерок...
   - Я тебе покохала одразу...
   Вони все заглублялися в лiс. Чорнi смереки  добродушно  простягали  над
ними свої мохнатi лаби, наче благословляли, скрiзь панувала строга, в собi
замкнута тиша, i  тiльки  в  долинах  розбивалася  шумом  пiниста  сваволя
потокiв.
   - Раз я хотiла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у
папороть i лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й
дусила у собi смiх. А коли врештi знайшов, шо ти зробив зо мною?..
   - Ха-ха!
   - Iгiй!.. Безвстиднику єден...
   Мило надула губи i так лукаво поглядала на нього.
   - Ха-ха! - смiявся Iван.
   - Ха-ха! - смiялися обоє, притулившись до себе. Вона нагадала йому  всi
їхнi дитячi забави, холоднi купелi у потоках, жарти i спiванки,  страхи  i
втiхи, гарячi обiйми i муку розлуки. Всi тi милi дрiбнички, якi  грiли  їм
серце.
   - Чому так довго не вертав з полонини, Iванку? Що там робив-есь?
   Iвана кортiло їй розказати, як його кликала у полонинi лiсна, прибравши
голос Марiчки, але вiн обминав тоту згадку. Свiдомiсть його двоїлась. Чув,
що коло його Марiчка, i знав, що Марiчки нема на свiтi, що се хтось  iнший
веде його у безвiстi, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре  було,
вiн йшов за її смiхом, за її щебетанням дiвочим, не боячись нiчого, легкий
й щасливий, яким був колись.
   Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий  мольфар  -
все кудись щезло,  все  одлетiло,  наче  нiколи  нiчого  такого  не  було.
Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по  сих  безлюдних  верхах,
таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та
спливав у долину шумом потокiв.
   - А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш.  Не
їла, не спала, спiванки розгубила, свiт мнi зiв'яв...  Поки  ми  ся  та  й
любили, сухi дуби цвiли, а як ми ся розлучили, сиренькi пов'яли...
   - Не кажи так, Марiчко, не кажи, любко...  Тепер  ми  вже  разом  та  й
довiку укупi будем...
   - Довiку? Ха-ха...
   Iван здригнувся i став. Сухий зловiсний  смiх  рiзнув  йому  по  серцi.
Неймовiрно озирнувся на неї.
   - Смiєшся, Марiчко?
   - Що ти, Iванку! Я не смiялась. То тобi вчулось. Ти вже  пристав?  Тобi
трудно iти? Ходiм ще трошки. Ходiмо!..
   Вона благала - i вiн пiшов далi, мiцно притиснувшись плечем до плеча, з
одним бажанням - йти так, щоб не лишитись  позаду  i  не  побачить,  що  у
Марiчки замiсть одежi, замiсть спини... Е, що там... не хотiв думать.
   Лiс все густiшав. Прiлий дух гнилих пнiв, запах кладовища лiсного  йшов
на них з пущi, де трухлiли мертвi смереки та  гнiздились  поганi  гриби  -
гадяр i голубiнка. Великi камiння холодiли пiд слизьким мохом, голi  корнi
смерек заплiтали стежки, вкритi верствою сухої глицi.
   Вони йшли далi  й  далi,  забирались  в  холодний  i  непривiтний  глиб
верховинних лiсiв.
   Прийшли на полянку. Тут було трохи яснiше, смереки наче  замкнули  поза
собою чорнiсть глибокої ночi.
   Враз Марiчка  здригнулась  i  стала.  Витягла  шию  i  наслухала.  Iван
помiтив, як тривога слизнула по обличчi у неї, звела її брови. Що сталось?
Але Марiчка нетерпляче спинила його питання, поклала  палець  на  губи  на
знак мовчання i раптом зникла. Все се сталось так несподiвано й чудно,  що
Iван не встиг спам'ятатись.
   Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Вiн постояв трохи  па  мiсцi,
сподiваючись, що Марiчка надiйде зараз, але коли її  довго  не  було,  вiн
стиха покликав:
   - Марiчко!..
   М'яке запинало смерекового гiлля ковтнуло той поклик, i знов було тихо.
   Iван стривоживсь. Хотiв шукати Марiчку, але не звав, в який бiк iти, бо
не помiтив, куди вона зникла.  Ще  готова  десь  заблудитись  у  лiсi  або
зiрватись у прiрву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь  i  буде  знати,
куди вернутись.
   Iван накидав сухих галузок i пiдпалив. Вогонь потрiшав трохи  пiдсподом
i вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тiнi кострубатих
смерек i залюднили полянку.
   Iван сiв на пеньок i обдивився. Поляна  була  закидана  вся  трухлявими
пнями, колючою сiткою гострих  вершкiв,  мiж  якими  вилась  дика  малина.
Спiднi галузки смерек, тонкi й посохлi, звисала додолу, як руда борода.
   Сум знову обняв Iвана. Вiн знову був  сам.  Марiчка  не  йшла.  Закурив
люльку i вдивлявся в погонь, щоб чим-небудь скоротити  чекання.  Мусила  ж
врештi прийти Марiчка. Йому навiть здавалось, що вiн чує її ходу  i  трiск
пiд ногами гiллячок. О! Врештi, вона... Хотiв встати i пiти їй  назустрiч,
але не встиг.
   Сухi гiллячки розсунулись тихо, i з лiсу вийшов якийсь чоловiк.
   Вiн був без одежi. М'яке темне волосся покривало все його тiло, оточало
круглi i добрi очi, заклинилось на бородi i звисало на грудях.  Вiн  склав
на великий живiт зарослi вовною руки i пiдiйшов до Iвана.
   Тодi Iван зразу його пiзнав. Се був веселий чугайстир,  добрий  лiсовий
дух, що боронить людей од  нявок.  Вiн  був  смертю  для  них:  зловить  i
роздере.
   Чугайстир добродушно всмiхнувся, клiпнув лукаво оком i поспитав Iвана:
   - Куди побiгла?
   - Хто?
   - Нявка.
   "Се вiн про Марiчку,- з ляком подумав Iван, i серце  сильно  закалатало
йому в грудях: - Ось чого вона зникла!.."
   - Не знаю... Не видiв,- байдужно обiзвався Iван i запросив чугайстра:
   - Сiдайте.
   Чугайстир сiв на пеньок, обтрусився з сухого листу i простяг  до  вогню
ноги.
   Обоє мовчали. Лiсовий  чоловiк  грiвсь  коло  ватри  та  розтирав  собi
круглий живiт,  а  Iван  думав  уперто,  яким  би  чином  довше  затримать
чугайстра, щоб Марiчка якнайдалi встигла втекти.
   Але чугайстир сам допомiг.
   Пiдморгнув до Iвана лукавим оком i обiзвався:
   - Може б, ти трошки пiшов зо мною у танець?
   - А чому б нi? - радо пiднявся Iван.
   Докинув у ватру смерiччя, поглянув па  постоли,  обсмикнув  сорочку  на
собi i став до танцю.
   Чугайстир поклав волохатi руки на боки i вже хитався.
   - Ну, починай!..
   Що ж, як починати, то починати.
   Iван тупнув на мiсцi, виставив ногу, струснув усiм  тiлом  i  поплив  в
легкiм гуцульськiм  танцi.  Перед  ним  смiшно  вихилявся  чугайстир.  Вiн
прижмурював очi, поцмокував ротом, трусив животом, а його  ноги,  оброслi,
як у ведмедя, незграбно тупцяли на однiм мiсцi, згинались  i  розгинались,
як грубi обiддя. Танець, видимо, його загрiвав. Вiн вже пiдскакував  вище,
присiдав нижче, додавав собi духу веселим бурчанням  i  оддувався,  неначе
ковальський мiх. Пiт краплями виступав круг  очей,  стiкав  струмочком  од
чола до рота, пiд пахвами й на животi блищало у  нього,  як  у  коняки,  а
чугайстир вже розiйшовся:
   - Гайдук раз! Ще такий! - кричав на Iвана i бив п'ятами в землю.
   - Ще кривий!.. Ще слiпий!..-пiддавав жару Iван. - Го-го! Як  танцювати,
то танцювати.
   - Най буде так! - плескав в долонi чугайстир, i присiдав  до  землi,  i
крутився круг себе.
   - Ха-ха-ха! - хльоскав себе по стегнах Iван.
   Хiба вiн не годен вже танцювати?
   Ватра розгорялась веселим вогнем  i  оддiляла  од  танцюючих  тiнi,  що
корчились й бились на залитiй свiтлом полянцi.
   Чугайстир втомлявся. Щохвилини пiдносив до лоба  руку,  всю  в  брудних
нiгтях, обтираючи пiт, i вже не скакав, а тiльки дрiбно  трусив  волохатим
тiлом на мiсцi.
   - Може, вже буде? - сапав чугайстир.
   - Е, нi... ще трошки.
   Iван i сам умлiвав од утоми. Загрiвся, був увесь мокрий, ноги болiли  у
нього, а груди ледве ловили вiддих.
   - Я ще заграю до танцю,- бадьорив вiн чугайстра й сягнув по  флояру  за
черес.- Ти ще такої не чув, небоже...
   Вiн заграв пiсню, що пiдслухав у щезника в лiсi: "Є мої кози!..  Є  мої
кози!.." - i чугайстир, оживлений згуками пiснi, знов вище пiдкидав п'яти,
заплющив од вдоволення очi i наче забув про утому.
   Тепер Марiчка могла бути спокiйна.
   "Тiкай, Марiчко... не бiйся,  душко...  твiй  ворог  танцює",-  спiвала
флояра.
   Шерсть прилипла до тiла чугайстра, наче вiн тiльки  що  вилiз  з  води,
слина стiкала цiвкою з рота, одкритого втiхою рухiв, вiн весь  блищав  при
вогнi, а Iван пiддавав йому духу веселою грою i, наче в нестямi, в знемозi
i в забуттi, бив в камiнь поляни ногами, з яких облетiли вже постоли...
   Нарештi чугайстир знемiгся.
   - Буде, не можу...
   Впав на траву i важко сапав, заплющивши очi.  Iван  звалився  на  землю
рядом з чугайстром. I так дихали разом.
   Врештi чугайстир стиха хихикнув:
   - Ну й вимахавсь нинi я файно...
   Пом'яв задоволено круглий живiт, покректав, розгладив на грудях волосся
й почав прощатись.
   - Дякувать красно за танець...
   - Iдiть здоровi.
   - Май ся гаразд...
   Розсунув сухi гiллячки смереки i впiрнув в лiс.
   Полянку знов обняли морок i тиша. Дотлiваюча  ватра  клiпала  в  пiтьмi
одиноким червоним оком.
   Але де була Марiчка?
   Iван мав ще багато їй розказати. Вiн чув потребу оповiсти їй цiле  своє
життя, про свiй тусок  за  нею,  безрадiснi  днi,  свою  самотнiсть  серед
ворогiв, нещасливе подружжя... Але де  вона  була?  Куди  подалась?  Може,
налiво? Йому здалося, що вiн бачив її востаннє з лiвого боку.
   Iван подався налiво. Тут була гущина. Смереки так тiсно збилися в купу,
що трудно було пролазить мiж  їх  шершавими  пнями.  Сухi  нижнi  гiллячки
кололи йому лице. Але  вiн  йшов.  Брiв  у  густiй  пiтьмi,  спотикався  i
натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось,  що  хтось  його
кличе. Ставав, затаївши у грудях вiддих, i прислухався. Але  лiс  наливала
така глибока тиша, що шелестiння сухих  гiллячок,  об  якi  терся  плечем,
здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в  лiсi.
Iван йшов далi, простягнувши наперед руки,  неначе  слiпець,  який  ловить
руками повiтря зi страху наткнутись на перешкоду.
   Раптом до його вуха долетiло тихеньке, ледве вловиме дихання:
   - Iва!..
   Голос iшов ззаду, десь з глибини, наче добувався крiзь море  смерекової
глицi.
   Значить, Марiчка була не тут.
   Треба було  вертатись  назад.  Iван  поспiшавсь,  стукавсь  колiньми  в
смереки, одводив руками гiллячки i жмурив очi, щоб не наколотись на  хвою.
Нiч наче чiплялась йому за ноги i не пускала, а вiн волiк її за  собою  та
розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля пiд
його ногами почала спускатись в долину.  Великi  камiння  перетинали  йому
дорогу.  Вiн  їх  обходив,  сковзаючись  раз  у  раз  на   слизькiм   мху,
спотикаючись на цупкому корiннi, тримаючись за траву, щоб не зiрватись.
   I знову з провалля, з-пiд його нiг, дiйшов до нього слабенький  поклик,
заглушений лiсом:
   - Iва-а!..
   Вiн хотiв одгукнутись на голос Марiчки,  але  не  смiв,  щоб  не  почув
чугайстир.
   Тепер вже звав, де має її шукати. Податись управо  i  спуститися  вниз.
Але тут було iще крутiше, i  здавалося  дивним,  як  могла  злiзти  звiдси
Марiчка. Дрiбнi камiння сипались пiд ногами в Iвана,  з  глухим  гарчанням
спадаючи в чорну  глибiнь.  Але  вiн,  зручний  i  звиклий  до  гiр,  умiв
спинитись на краю кручi i знов обережно  шукав  пiдпори  для  нiг.  Дедалi
ставало труднiше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелi
i повис на руках. Не знав, що там  пiд  ним,  але  чув  холод  i  зловiсне
дихання безоднi, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу.
   - Iва-а! - стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому  поклик
кохання i муки.
   - Iду, Марiчко! - билась в Iванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть
звiдти.
   Вiв вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як  дикий  баран,  ледве
ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги,  припадав  грудьми  до
гострої скелi, тратив часами  грунт  пiд  ногами  i  крiзь  гарячий  туман
бажання, в якому котився в долину, чув тiльки,  як  його  наглить  дорогий
голос:
   - Iва-а!..
   - Я тут! - крикнув Iван i почув раптом, що його тягне безодня.  Схопила
за шию,  перегнула  назад.  Хапав  руками  повiтря,  ловив  ногою  камiнь,
одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою
в тiлi. Чорна важка  гора  розправила  крила  смерек  i  вмить.  як  птах,
пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що
стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що
скорчив тiло,- i все розплилось в червонiм вогнi,  в  якому  згорiло  його
життя...
   Другої днини знайшли пастухи ледве живого Iвана.

   * * *

   Сумно повiстувала трембiта горам про смерть.
   Бо смерть тут має свiй голос, яким промовляє до  самотнiх  кичер.  Били
копитами конi по каменистих плаях, i постоли шуршали у пiтьмi ночi,  як  з
леговищ людських, загублених в горах, поспiшали  сусiди  на  пiзнi  вогнi.
Згинали перед тiлом колiна, складали на груди мерцевi грошi -  на  перевiз
душi, i мовчки засiдали на лави. Мiшали сиве  волосся  з  вогнем  червоних
хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.
   Смертельне свiтло сплiтало сiтку однакових тiней на мертвiм i на  живих
обличчях. Драглiли вола багатих  газдинь,  тихо  сяли  старечi  очi  перед
повагою смертi, мудрий спокiй єднав життя i смерть, i  грубi  запрацьованi
руки важко лежали у всiх на колiнах.
   Палагна поправляла полотно на  мерцевi,  а  її  пальцi  20  чули  холод
мертвого тiла, тодi як теплий солодкавий дух воску, що стiкав по  свiчках,
пiдiймав з грудей до горла жалiсть.
   Трембiти плакали пiд вiкном.
   Жовте лице Iвана спокiйно лежало на  полотнi,  замкнувши  у  собi  щось
тiльки йому вiдоме, а праве око  лукаво  дивилось  з-пiд  пiднятого  трохи
повiка на купку мiдяних грошей на грудях, на стуленi руки, в  яких  горiла
свiчка.
   В головах тiла невидимо спочивала душа: вона ще  не  смiла  вилетiть  з
хати. Палагна зверталась до неї, до тої ЗО  самотньої  душеньки  мужа,  що
сиротливо тулилась до нерухомого тiла.
   - Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолi  на
моїх пучках? А в котру онь дорiжку вибираєшся, мужу, вiдки  виглядати  маю
тебе? - голосила Палагна, i грубий голос її переривався в жалiбних нотах.
   - Файно голосить...- кивали  головами  старi  сусiдки  i  чули  одвiтнi
зiтхання, що розпливались в шумi людських голосiв.
   - Ми разом пастушили в полонинi... Раз  якось  паслисьмо  вiвцi,  та  й
звiяв студений вiтер, гейби взимi... Така вiхола  крутить,  що  свiтку  не
видно, а вiн, небiжчик... - оповiдав  Єазда  сусiдам.  А  в  сусiдiв  уста
ворушились од своїх згадок, бо годилось потiшить засмучену душу, розлучену
8 ТIЛОМ.
   - Ти пiшов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер  Єаздувати,  з
ким буду худiбчину доглядати?..- питала чоловiкову душу Палагна.
   В одчиненi дверi, просто з темної ночi, вступали у хату все новi гостi.
Згинались перед тiлом колiна, бряжчали мiдянi грошi на грудях в  Iвана,  i
посувались на лавах люди, щоб дати мiсце новим.
   Грубi свiчi тихо топились, опливаючи воском,  неначе  сльозами,  блiдий
поломiнь лизав сперте повiтря, i синiй чад, змiшавшись  з  нудним  запахом
воску та з випаром тiл, висiв над глухим гомоном в хатi.
   Ставало тiсно. Обличчя схилялися до облич,  тепле  дихання  мiшалось  з
диханням, упрiлi чола ловили у себе блиск смертельного свiтла, що запалило
мiнливi вогнi на дротяних запасках, на чересах та  табiвках.  А  хата  усе
сповнялась новими гiстьми, що вже товпились бiля порога.
   Тiло рушало. Бiластi плями, як лишаї, повзли по  ньому  ледве  помiтною
тiнню.
   - Мужу мiй солоденький, на бiду-сь мя лишив... - жалiлась Палагна.-  Не
буде кому нi у мiсто пiти, нi принести, нi дати, нi взяти, нi привезти...
   А за вiкном тужливо повiстувала про се трембiта, додаючи їй жалю.
   Чи не багато вже суму мала бiдна душа?
   Така думка, видимо, таїлась пiд вагою гнiтучого смутку,  бо  од  порога
починався вже рух. Ще несмiливо тупали ноги, пхалися лiктi, гуркотiв часом
ослiн, голоси рвались та мiшались в глухому  гомонi  юрми.  I  ось  раптом
високий жiночий смiх гостро розтяв важкi покрови суму, i стриманий  гомiн,
наче поломiнь, бухнув з-пiд шапки чорного диму.
   - Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! - басив зсередини молодий  голос,
i в одповiдь йому покотився придушений смiх:
   - Ха-ха! Носатий!..
   - Не хочу.
   Починалась забава.
   Тi, що сидiли ближче до дверей,  повернулись  спиною  до  тiла,  готовi
приєднатись до гри.  Весела  усмiшка  розтягнула  їм  лиця,  перед  хвилею
скупленi в смутку, а заєць переходив все далi i далi, захоплював  ширше  i
ширше коло i вже добирався аж до мерця.
   - Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
   Свiтло коливалось од смiху i чадiло димом.
   Один за другим гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було
весело й тiсно.
   По обличчю мерця  все  розростались  плями,  наче  затаєнi  думки  його
ворушили, безперестанку мiняючи  вираз.  В  пiднятому  кутику  вуст  немов
застрягло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий
цвiт...
   При сiнешнiх дверях вже цiлувались.
   - А на ким висиш?
   - На Анничцi чорнявiй.
   Анничка буцiм не хотiла i упиралась, але  десятки  рук  випихали  її  з
тiсної юрми, i гарячi уста пiддавали охоти:
   - Йди, дiвонько, йди...
   I Анничка обiймала за шию того, що висiв, та смачно цiлувала в уста при
загальних радiсних криках.
   Про тiло забули. Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились
скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха.
   Молодицi липли  до  гри.  З  очима,  в  яких  ще  не  встигло  згаснуть
смертельне свiтло i затертись образ мерця,  вони  охоче  йшли  цiлуватись,
байдужi до чоловiкiв, якi так само обiймали та тулили чужих жiнок.
   Дзвiнкi поцiлунки лунали по хатi i сплiтались з плачем сумної трембiти,
що все ознаймляла далекi гори про смерть на самотнiй кичерi.
   Палагна не голосила бiльше.  Вже  було  пiзно  i  треба  було  прийняти
гостей.
   Веселiсть все розпалялась.  Робилось  душно,  люди  прiли  у  кептарах,
дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа,  що  вже
псувався. Всi говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповiдали  свої
пригоди i реготались. Махали руками, гупали один одному в спину i  моргали
на челядь.
   Тi, що не мiстились у хатi, розклали на  подвiр'ї  вогонь  i  справляли
коло нього веселi грища. В сiнях згасили  свiтло,  дiвки  дико  пищали,  а
парубки душились од смiху. Забава трясла  стiнами  хати  та  била  хвилями
зойку в спокiйне ложе мерця.
   Жовтий вогонь свiчок притьмився в густому повiтрi.
   Навiть старi приймали участь в забавi. Безжурний регiт трусив їх  сивим
волоссям,  розтягував  зморшки  та  одкривав  згнилi  пеньки  зубiв.  Вони
помагали  молодшим  ловити  челядь,  наставивши  руки,  що  вже  тремтiли.
Бряжчало намисто у молодиць  на  грудях,  жiночий  вереск  роздирав  вуха,
гримiли ослони, зрушенi з мiсця, i стукались в лаву, де лежав мрець.
   - Ха-ха!.. Ха-ха!..- котилось од покутi до порога, i  цiлi  ряди  людей
згинались од смiху удвоє, придушивши руками живiт.
   Серед писку i глоти нестерпуче коцкав десь "млин"  дерев'яним  клекотом
згукiв.
   - Що має молоти? - завзято вигукував мельник.
   - Маємо кукурудзу...- пхались до нього дiвки,  i  сварились  мiж  собою
жиди, прилiпивши довгi бороди з клоччя.
   Тугий скруцак з рушника, мокрий i замашний, гатив з  лускотом  в  спини
направо й налiво. Вiд нього тiкали,  серед  реготу  й  крику,  перекидаючи
стрiчних, збиваючи пил i псуючи повiтря. Помiст двигтiв у хатi  пiд  вагою
молодих нiг, i скакало на лавi тiло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе
ще грала загадкова усмiшка смертi.
   На грудях  тихо  бряжчали  мiдянi  грошi,  скинутi  добрими  душами  на
перевiз.
   Пiд вiкнами сумно ридали трембiти.

   Жовтень 1911, Чернiгiв

   1 Безлiснiй горi.
   2 Штани.
   3 Ц а р и н к а - обгороджений сiнокiс близько од оселi.
   4 Смереки, рiд наших ялинок.
   5 О с т р и в а - суха смерека з галузками, на якiй сушиться сiно.
   6 Худоба.
   7 Диких верхах гiр.
   8 Лiсовi ягоди.
   9 Ватравогнище.
   10 Довга на сажень сурма з дерева i з кори.
   11 Суточки - обгороджена гiрська стежка.
   12 Жiнота.
   13 Негода, дощi.
   14 Гiрська стежка.
   15 Огорожа з дерев'яних лат.
   16 Повiтка на сiно.
   17 Дерев'яний намет, в якому  живуть  вiвчарi  та  роблять  сир  (будз,
бриндзю).
   18 Дерев'яна посудина.
   19 Коров'ячий пастух.
   20 Струнка - намет для доїння овець.
   21 Козар - козячий пастух.
   22 Полицi пiд дахом.
   23 Сироватка.
   24 Туман.
   25 Картопля.
   26 Г а б а - хвиля.
   27 Г о ц - водопад.
   28 К а ш i ц а - дерев'яна обшивка берегiв.
   29 На роботах у лiсi.

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:36:55 GMT

Оцените этот текст: