х, свої голоси по шпарах i закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя - i тепер маєш. Хитаєш головою! Не вiриш в безлюддя? Хiба я що знаю? Хiба я знаю... Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi... отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всi тi, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надiї, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили... Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатської кульки, а се ви... сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки... Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять... Цiлих дванадцять... i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальцi чудову сочисту сливу... i почув в ротi приємний солодкий смак... Ви бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячої кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смертi, i всi лишають на душi моїй слiди своїх пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний! ...Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сiє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.." Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годi, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з моєї литки... Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг... Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене... То через нього твої переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганяє назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкидає вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула? Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, - тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть. Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i її другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накидається ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, - Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсує блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звисає мокрий язик з iкластої пащi. * * * Мої днi течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом iз сателiтами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорнi дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила. На небi сонце - серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменiв, шовк колосистої хвилi. Вiтер набива менi вуха шматками згукiв, покошланим шумом. Такий вiн гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять вiд нього срiбноволотi вiвса. Йду далi - киплять. Тихо пливе блакитними рiчками льон. Так тихо, спокiйно в зелених берегах, що хочеться сiсти на човен й поплисти. А там ячмiнь хилиться й тче... тче з тонких вусiв зелений серпанок. Йду далi. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки змiяться глибоко в житi, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти. А я все йду, самотнiй на землi, як сонце на небi, i так менi добре, що не паде мiж нами тiнь когось третього. Прибiй колосистого моря йде через мене кудись у безвiсть. Врештi стаю. Мене спиняє бiла пiна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджiл. Просто пiд ноги лягла спiвуча арфа й гуде на всi струни. Стою i слухаю. Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. I повнi очi сяйва сонця, бо кожна стеблина бере вiд нього й назад вертає вiдбитий вiд себе блиск. Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звiдки? Тiнь? Невже хтось третiй? Нi, тiльки хмарка. Одна хвилинка темного горя - i вмить усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво - i золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотiло злетiти. Тодi тiльки передо мною встала його безмежнiсть, тепла, жива, непереможна мiць. Вiвса, пшеницi, ячменi - все се зiллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить i поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надiя й те велике жадання, що його звати - плодючiсть. Я тiльки тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стрiх. Воно ледве помiтне. Його обняли й здушили зеленi руки, що простяглися пiд самi хати. Воно заплуталось в нивi, як в павутиннi мушка. Що значить для тої сили отi хатки? Нiчого. Зiллються над ними зеленi хвилi й поглинуть. Що значить для них людина? Нiчого. Он вийшла в поле дрiбна бiленька цятка i потопла у нiм. Вона кричить? Спiває? I робить рух? Нiма безвладнiсть просторiв все се ковтнула. I знов нiчого. Навiть слiди людини затертi й закритi: поле сховало стежки i дороги. Воно лиш котить та й котить зеленi хвилi i хлюпає ними аж в краї неба. Над всiм панує тiльки ритмiчний, стриманий шум, спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила тих вiтрякiв, що чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять в повiтрi круг, немов говорять: так буде вiчно... так буде вiчно... in saecula saeculorum... in saecula saeculorum ...[1] * * * Пiзно я повертався додому. Приходив обвiяний духом полiв, свiжий, як дика квiтка. В складках своєї одежi приносив запах полiв, мов старозавiтний Iсав. Спокiйний, самотнiй, сiдав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась нiч. Як вона ставила легкi колони, заплiтала сiткою тiней, зсувала й пiдносила вгору непевнi, тремтячi стiни, а коли все се змiцнялось й темнiло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокiйно спати, твої мiцнi стiни стануть мiж мною i цiлим свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле. Я знаю, завтра з ранiшнiм сонцем влетить до мене в хату твоє жiноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." I зразу дасть менi настрiй привiт твiй, моя найближча приятелько. * * * Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальцi у рот - i дикий степовий свист. Бiжать. Як троє бiлих ведмедiв. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, i скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну i ставить ноги, наче бiлi колони. Його пiдрiзанi вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолiйно хитає задом i одстає. Я йду за ними, i менi видно легке гойдання всiх трьох крислатих хребтiв, м'яких, вовнистих й звiряче сильних. Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогоднi сонце, яке робить iз них такi яскравi плями, але я повний приязнi до сонця i йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь з ним тут, на просторi, де нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: сонце! я тобi вдячний. Ти сiєш у мою душу золотий засiв - хто знає, що вийде з того насiння? Може, вогнi? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий зцiлющий напiй, п'ю, як дитина молоко з матернiх грудей, так само теплих i дорогих. Навiть коли ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напiй й п'янiю вiд нього. Я тебе люблю. Бо... слухай: З тьми "невiдомого" з'явився я на свiт, i перший вiддих, i перший рух мiй - в темрявi матернього лона. I досi той морок надi мною панує - всi ночi, половину мого життя стоїть вiн мiж мною й тобою. Його слуги - хмари, гори, темницi - закривають тебе вiд мене - i всi троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм навiки. Ти тiльки гiсть в життi моїм, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у фейєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене - творю твою подобу, даю наймення їй "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить. Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої iстоти. Невже се значить, що менi вже бракує товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий шепiт пливе перед нами, дихання молодих колоскiв збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко пiдпадьомкає перепел, бренькнула в житi срiбна струна цвiркуна. Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм маревi танцюють далекi тополi. Широко, гарно, спокiйно. Собакам душно. Лягли на межi, як три копицi вовни, звiсили з ротiв язики i носять боками з коротким свистом. Я сiв бiля них. Всi тiльки дихаєм. Тихо. Час зупинився чи лине? Може, пора? Лiниво всi встали, лiниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рiлля, повна спокою й надiї. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар... * * * Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до неї. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожнє вiдро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив її, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице. Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки. Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигинає хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мої стосунки з землею. Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю її наново, вдруге, - i тодi здається менi, що ще бiльше права маю на неї. * * * Коли лежиш в полi лицем до неба i вслухаєшся в многоголосу тишу полiв, то помiчаєш, що в нiй щось є не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити її переливiв. Може, спiває, може, смiється, а може, зайшлось вiд плачу. Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, здається... Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх... I не подiбно. Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля? Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi. А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сiє регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем. Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня має у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слухаєш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити. Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри. Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим. Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Цiкавий я знати, як вони оте роблять? Врештi таки пiдгледiв. Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля. Се було прекрасно. * * * Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй моєї душi. З-пiд старої сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь причаїлось i чигав на мене? Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому. * * * Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами... блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями... пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тишi цiлу хуртовину згукiв. Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi. Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори... Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн має тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна. "П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка". Говори, говори... Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибiру... Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду... "Раз на тиждень б'ють людину в лице". Говори, говори!.. Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд своїх. Боїшся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам. "Найближча людина готова продати". Говори, говори!.. Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина. "Мiж людьми, як мiж вовками". Говори, говори... Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори... * * * Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв. Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навiть... Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає... Вересень 1908 р. [1] На вiки вiчнi