понесiмо свiтло у темнi закутки... Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, "як дiвочi вiнки, зазеленiють нашi ниви"... Не лякаймось великостi працi, не жахаймось важкої дороги! В iдеї нашiй, в нашiй працi, в нашiй смiливостi - сила наша. П'ю за смiливiсть! -_ За смiливiсть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок. - Хе-хе-хе! за смiливiсть!..- глузливо шепотить Хо.- Розiйдемось промiннями... розiллємось рiчками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають промiння те, як потиснуть морози та скують рiчки - побачимо, куди дiнеться ваша смiливiсть! Хе-хе!.. А про дiда Хо й забули? Не пам'ятаєте, яку чудодiйну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?..- I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром. Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду! - Нам скажуть, що думки нашi не новi,- обзивається другий.- I ранiш не одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями... Та тим-то й ба, що тодi тiльки iдея набирає вартостi, коли поростає тiлом, переводиться в життя. Перевагу нашу я добачаю найголовнiше в тому, що ми поставили собi завданням перевести нашi iдеї в життя i певнi, що зробимо все, що в нашiй силi й змозi... Будьмо передусiм скрiзь українцями - чи то в своїй хатi, чи в чужiй, чи то в свому краї, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челядi... Хай вона бринить i розгортається в нашiй родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi - скрiзь, де нам не зацiплено... Не попускаймо собi навiть у дрiбничках. Несiмо прапор справи нашої в дужих руках а будьмо консеквентними, не вiддiляймо слова вiд дiла... Не жахаймось, що дiло те таке велике, таке важке... Робiм, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йдiм смiливо, пам'ятаючи, що всi дороги провадять до Рима... А поки що нам треба працi, працi й працi... Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, iду на село господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити, скоро потрапить забезпечити собi поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення економiчного та морального стану нашого ладу. - А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А шинкар? А жмикрути всякi? - аж пiдскакує на мiсцi Хо, трясучи бородою.- Чи ж ти гадаєш, що то жарти? - Знаю,веде далi будучий хлiбороб, наче вiдповiдає на запитання Хо,- що доведеться менi рахуватися з чималими труднацiями, стрiти багато перешкод, але теж багато й вiри в мене у свою iдею, багато сили молодої, багато енергiї вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток країнi нашiй, панове! Випито за працю. - Приймаючи сей тост,- обзивається третiй,- додам кiлька слiв. Пригадайте собi, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутикiв показав синам, яку силу має єднiсть. Отож єдностi, яка б робила нас iз кволих навiть одиниць незламаною силою, потребуємо й ми... Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозi, усякi лихi пригоди здолають зламати хоч якi сили, хоч яку енергiю, i горе людинi, що в таких обставинах почується самотньою, вiдiрваним листком... Отож треба нам цементу, щоб нарiвнi з iдеєю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирi, чисто братерськi вiдносини мiж нами, обопiльну помiч, пораду... Опрiч двох тостiв - за смiливiсть i за працю - п'ю ще й третiй: за сднiсть! - За єднiсть! - торкнулись усi чарками. В маленькiй кiмнатцi чимдалi стає гучнiше. В атмосферi, повнiй палких речей, смiливих поривань, надiй, енергiї, повнiй безкрайої вiри в iдею та власнi сили, загрiтiй юнацьким запалом, гарно почувається молодiж. Байдуже їй, що Хо з усiєї сили намагається налякати її: то бородою має, з вiтром холодним дрижаки посилаючи, то вiдхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечностi, що мрiють на життєвому шляху... Байдуже!.. Палка молодiж у живi очi смiється старому, кепкує з його заходiв, зве його порохном. Хо має причину радiти, бо хто ж то, як не вiн, нарiкав на полохливiсть, що трима його на свiтi, не дає спокiйно зложити кiсток у домовину? Але Хо не сьогоднiшнiй, вiн старий як свiт, його не зведеш. Ох, багато бачив вiн на вiку свому! Бачив вiн i таких, що, повнi молодечої вiдваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого - першi ж п'ятами накивали. Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, i тепер... не вiрить. Просто не вiрить, щоб ся палка молодiж, скоро зiткнеться зi справжнiм життям, витривала боротьбу з його чудодiйною силою, не пiдхилилася їй. Адже й такi Макари Iвановичi мали свої хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!.. - Слова, фрази!..- шепотить Хо.- Се абихто зможе! А от дiлом довести вiдвагу - й то не нерозсудливу вiдвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасної працi - се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашої правди... А тодi... _О,_ тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили... Хо слухає, як молодий лiкар розгортає плани своєї лiкарської та просвiтньої дiяльностi на селi, де має замiр оселитись. Вiн веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до iнтелiгента, органiзує дешеву медичну помiч... Чує Хо, як сiльський учитель обiцяє хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв, а таки доплисти, куди треба, таки досягти своєї мети... А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважнi студiї, простати свої iдеї та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може його нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом українського письменника писати graiis_ або за "бiг дасть"... Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната "пiд небом", довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцiлунок на прощання не закiнчить свого пам'ятного вечора. - Не полегшало менi з того, що глянули менi сьогоднi в вiчi, не полегшало...- шепотить Хо, плентаючись за останнiм з гостей.- I не полегша, аж пересвiдчуся, що не порожнi згуки лунали там, у кiмнатцi, що час i життя не зламають вiдваги вашої... Почекаю ще... почекаю... i * * * Минає кiлька лiт. Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандибає по курнiй дорозi Хо, пiдпираючись довгим костуром. - Скучно на свiтi, нудно на свiтi... скрiзь повно страхополохiв...- мимрить старий у роздратуваннi.- А ти волочись по свiтах, не бачачи кiнця-краю своїй мандрiвцi... _Ох, важко, важко, спочити б уже...- зiтхає вiн до спокою. - А що се манячить улiворуч? - зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у далечiнь, що червонiла вся в промiннях заход ячого сонця.- Село? Не пiду туди; остобiсiли менi оселi людськi... Е, нi, стривайте, зайду, бо тут живе хлiбороб-iнтелiгент, що то нахвалявся запровадити на селi новi порядки... Побачимо... Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село. Насам-i перед, як пристало порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звiдти, мабуть, усiх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церквi... Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-геї Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обiйшов село, але корчми не було. Чудасiя, та й годi! А що то робить пан дiдич, цiкаво глянути? - подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вiкнами. Старий присувається до вiкна, зазира всередину й бачить: у хатi, за столом, сидять гостi - учитель та селяни. Усi вони вкупi з господарем щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку двоє дiтей граються, декламуючи байку Глiбова "Вовк та ягня". - Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись: - Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач їх! А се знов що? Гомонять про якусь землю, що громада має купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки оре перелiг свiй, той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу вiд товариства, бо в хату вступає жiнка господаря, звертаючись до дiтей чистою, неламаною мовою: - А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте... За якусь часинку господиня знов увiходить, прохаючи всiх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до себе: "А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди..." По вечерi гостi примощуються, де кому вигiднiше, а господар виймає книжку, i починається лектура... Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати вiдважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом вiє борода його, чудодiйна сила, мов хмари тi, насуває найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче не помiчає сього. Але врештi, почувши присутнiсть страха, вiн вiдривається вiд книжки, обертається до Хо i дивиться йому в вiчi довгим, зважливим поглядом... I враз Хо помiчає, що вiд погляду того дiються з ним незвичайнi речi: з бороди вже не вiє проймаючий холод, вона тратить свою чудодiйну силу, тiло його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом розсипалась; Хо чує, що на душi в нього стає легше, вiдраднiше, що бiльш таких смiливих поглядiв- i скiнчиться його довiчна мандрiвка, i складе вiн на спочинок свої старi, натрудженi кiстки... Хо йде далi, не чуючи втоми, невважаючи на глуху нiч. Ось i небо всмiхнулось перед свiтанням, ось i сонечко землi вродливiй на добридень дало, а Хо чимчикує, поспiшаючи до села, де молодий лiкар, вiрний своїй iдеї, мав розгорнути свою лiкарську та просвiтню практику. Врештi - село. Хо пiдiйшов до села, i перша хата, яка кинулась йому у вiчi, була шпиталь, мiсце страждання i заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозi, зазирнув усередину? Що там? Чи нема лiкаря? Нi, єсть: вiн на свому мiсцi, бiля хорих. Тiльки вiн не помiчає Хо, що всiма силами намагається звернути на себе його увагу; лiкаревi просто нiколи. Тут нового хворого привезено, там операцiя, а то треба й лiки самому налагодити. Сила роботи! Довго чигає Хо на хвилину, коли лiкар буде вiльнiшим. Аж ось i дочекався. Лiкар iде додому, обiдає, а по обiдi замикається в своїй хатинi, щоб нiхто не заважав йому писати популярний виклад з гiгiєни для селян, звичайно, мовою вкраїнською... Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвiду. Вiн дiймає трудiвника холодом, вiн малює перед ним картину недостаткiв, убожества, бо що дасть сiльська практика? Вiн показує йому всi засоби темної сили, що воює зi свiтлом та чесною працею. Дарма! Не жахається лiкар, а зводить на Хо очi й пронизує його ясним, смiливим поглядом чесної людини... I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам вiн меншає, i з вдячним серцем, повним поважання, низько вклоняється лiкаревi, шепочучи своє: - Спасибi... А вчитель? I мчиться Хо до другого села, i мусить уклонитись учителевi; бо вiн смiливо пливе помiж камiнням до мети, нi на хвилину не забуваючи своїх обiцянок, своїх обов'язкiв. - Еге-ге! поталанило менi,- радiє старий.- На добру стежку вступив я, пiду й далi по їй... I ось перед ним маленька хата, а в хатi тiй, зiгнувшись над столом, худий, блiдчй, змарнiлий, працює вкраїнський письменник, i лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пiзнає Хо в ньому юнака з повним рум'яним обличчям, що рвався до слива пам'ятного вечора. I не дивниця: життя йшло, а було в життi тому i кайданiв, i голоду, i холоду, i всього, що мусить зазнати спiвак невiльного народу. - Три чисницi до смертi,- рiшає Хо, дивлячись на його.- Покинь, бо вмреш! - лякає вiн господаря свiтлички.- Бачиш, який холод iде з моєї бороди, а бувають краї, де ще холоднiше... - Покинути? - обзивається тихий голос з-над столу.- Нi, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо, поки жеврiє вогонь, що маю в серцi, менi буде тепло й добре... I Хо стрiвається очима з худою, мiзерною людиною i не витримує того погляду, повного вiри, повного кохання до своєї країни... I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнiшою вiд сили страха. Вiльнiше зiтхнув старий страх, i радiсно й легко зробилося в нього на серцi. Йому забажалося самотини, бо полохливi люди, що стрiвались по дорозi, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськi оселi й подавсь ген-ген полями аж до лiсу. Тут, на знайомiй iалявi, сiв вiн, загорнувся сивою, мов туман той, бородою та й замислився. Сидить Хо i не помiчає, що все живе в лiсi пiд впливом страху затаїло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, звiрина причаїлась, малi комашки завмерли в травицi. Ростини боялись навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi квiтки. Пустотливий промiнь сонця зупинивсь у зеленiй гущинi, та лиш здалеку придивлявся до сивої, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї. Тихо було, мертво. Але Хо не помiчав сього: вiн сидiв, замислившись, з радiсною усмiшкою на устах, з надiєю в серцi. Надiя та сягала аж у тi часи, коли смiливiсть вiзьме верх над страхом i Хо зложить на спочинок свої старi, наболiлi кiстки... Сiчень 1894 ЯЛИНКА I Настав святий вечiр. В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм'ї. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову. "Чого батько журяться? - думав вiн.- Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?" Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк. - Добридень вам,- удався вiн до Якима.- Чи не продали б ви, чоловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної... Яким помовчав. - А що б ви дали? - спитав вiн перегодом. - Та вже не будемо торгуватись... Кажiть цiну... - Три карбованцi дасте,- вiдповiв Яким. - Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель. На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток. - Добре, я дам три карбованцi,- обiзвався чоловiк,- але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр. - А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким. Чоловiк глянув на Василька. - Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко їхати - годину... Завидна завезе, завидна й поверне... Яким подумав i махнув рукою. - Якось воно буде... мiстечко не за горами. Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов. Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях. Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько. В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки. Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям... Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг... Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька. - Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув з подвiр'я батько. Василько побiг до батька. - Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снiгу не було,- казав Яким, удивляючись у край неба,- наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано... На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору. II Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочйi, хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i сани йшли в затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з мiсця. Вiтер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав снiжок. Василько вйокнув на конi, i вони побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу, що чорною стiною стояв перед ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було їхати лiсом. Василько в'їхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в снiгових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг... Мокрий снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр... Мишастi конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i побiгли праворуч. Враз - сани пiшли в затоки i вдарились у горбик. Трiсь! Щось трiснуло в санях, i Василько дав сторчака в снiг. Конi стали. Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi, трухлявi копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги саней, оглянув їх i мало не заплакав. Запобiгти лиховi не можна було. "Пiдожду, може, хто над'їде та дасть менi яку раду",- подумав вiн, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто. Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою далечiнь... Василько ступнув кiлька ступнiв наперед i став, широко розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги. Що тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поїхав назад по дорозi. В лiсi посутенiло. Настав вечiр. Василько їхав лiсом, конi глибоко поринали в снiг i ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помiтив, що вiн їде не дорогою, а так, лiсом, навмання. Вiн став. "Треба конче знайти дорогу,подумав Василько.- Вернусь назад до саней i звiдти поїду навпростець дорогою". Вiн повернув конi i поїхав назад. Довго їхав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було. "Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе",- подумав вiн i повернув улiворуч. В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв снiг та манячили цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом. Василько їхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вiтер та крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хатi каганець. На столi стоїть кутя. Батько та двi сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всi такi весели, гомонять, радiють святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька... А може, не радiсть, не щастя гостює в хатi. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумнi-сумнi сидять край столу i не їдять вечерi. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув коней; конi знялися з мiсця i нешвидко побрели по глибокому снiгу... Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вiкнах блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ, обсипаний снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Вiн глянув навкруги: здоровi дуби стояли в лiсi, мов страховища, i звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз - щось зiрвало Васильковi шапку з голови, холодний снiг посипавсь йому на голову... То гiллячка зачепила шапку та збила її в снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! - i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! - вiдгукнулося з другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з остра-. ху. Волосся полiзло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовкiв промайнула у його в головi. Вiн в нестямцi затяв коней i зник помiж деревами. Василько виїхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лiсу, стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв. "Адже я на дорозi... Се дорога до села, де живе мiй дядько... недалеко до села..." Василько виїхав на дорогу... Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. "Вовки",- подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву... Переляканий, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по дорозi назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти... А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала їх слiди. III Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба було i на Новий рiк дещо купити... Якимовi трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати... Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею. Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг. Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули: - Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр! Олена та Яким разом глянули в вiкно. - Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'ється додому в таку негоду! - скрикнула Олена. Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi",- подумав вiн. - Ну, що? - спитала Олена, як вiн увiйпїов до хати. - Завiрюха... та, може, ущухне... повинен би Василько над'їхати. А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вiкно, вибiгала надвiр i все зiтхала та бiдкалася. Вже смеркалося, а Василька не було. Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась i уявляла собi, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину... Серце її обливалося кров'ю, сльози заливали очi. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись побачити Василька, почути його голос... Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. "Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з святим вечором!"-проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. "А де ж Василько?" - поспитав вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог приказав, зустрiчають велике свято. Тiльки її побила лиха година, вiдiрвала вiд неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей та не давав їм спати... IV Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч з землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на рiздво у бiлу сорочку. Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн мав їхати шукати Василька. _Олена намоглася їхати з ним. Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло; снiг блищав, аж очi болiли глянути на його. Вони в'їхали в лiс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кiнськi ноги... - Коли б хоч їхав хто,- обiзвався Яким,- розпитали б, чи не бачив чого в лiсi. Зустрiли якогось жидка однiєю конячкою. Яким розповiв йому своє горе та почав розпитувать. -_ Я бачив зламанi сани, а на них ялинку,- сказав той.- Подайтесь лiсом управоруч. - Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! - заголосила Олена. Той крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi. Ще здалеку заманячили на дорозi поламанi сани, зазеленiла присипана снiгом ялинка. Яким пiд'їхав до саней. Олена перша зiскочила i почала припадати до саней та тужити на ввесь лiс. Яким стояв, сумно схиливши голову. "Так,- думав вiн,- Василька з'їли вовки..." Враз щось пiд'їхало. Яким озирнувсь i не хотiв вiрити своїм очам. Перед ним стояли його конi, а на санях сидiв Петро, братiв наймит. - Ти звiдки взявся тут? - скрикнув Яким. - Та хазяїн послали мене по вашi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти до пана... Василько •обламався учора, збивсь з дороги i ледве добився до нас уночi. - То Василько живий?! - скрикнули разом Яким i Олена. - Та вже ж живий... Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому. - Чи ти не брешеш?! - Хiба ж я пес - брехати! - обiзвався Петро. - Слава тобi, господи! - зрадiли бiдолашнi.- Слава тобi, господи, що вiн живий! Петро взяв ялинку на свої сани, а поламанi сани примостили на Якимових. Яким вйокав, на конi, поспiшаючи додому. Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощiв, обiймаючи Василька. - Ми вже думали, що не побачимо тебе,- казали вони. А Василько весело щебетав, оповiдаючи свої пригоди в лiсi. Листопад 1891, с. Лопат_ В ДОРОЗI Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа й своєрiдна, що заслоняла багато предметiв, наче їх зовсiм не було на свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся - небезпека i боротьба, вiчний упад i пiдойма, розквiт надiї й розпука, почуття сили й знесилля i безконечно довга дорога, на якiй стiльки вже полягло... Дорога, якiй, здавалось, кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад кровi i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадає до слiду, й те вiчне "мусиш", що гнало зв'язувать там, де розiрвали, розжеврiти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квiтка запах. Вона одiпхала од нього родину, у нiй розплились колишнi звички й потреби молодого життя, розвiялось навiть прiзвище власне. "Кирило", "товариш Кирило" - хiба вiн звався коли iнакше? Краса природи, принаднiсть жiнки, чари музики i слова - все се котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi. Природа - се були день або нiч, зима чи лiто - час зручний або незручний задля роботи; жiнка - товариш чи ворог, пiсня - лиш те, що кличе до боротьби. I двадцять три роки, подвоєнi в тiнях на худому обличчi, у зморшцi на чолi, немов зреклись своїх прав, зсушили молодiсть... Високий, стрункий, бiлявий; блакитнi очi, притомленi трохи; темна сорочка, широкий пояс - такий приїхав вiн в город. Учинив "явку", сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа. А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в певному захистi мiг перебути. Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i на золотi неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв. Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але й себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i в порудiлiм пальтi чулось щось винувате i безнадiйне. На квартирi їх стрiла хазяйка i показала кiмнату. Ну, тепер на добранiч. Як тiльки надiйде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок - чорна, густа i тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно. Червоний вогник цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно, як нiколи при свiтлi. Вiн думав про те, задля чого приїхав, що має зробити, i чорний павук-турбота почав уже ткать свої сiтi. Несподiвано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе i безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло землю i вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю i щезло. А тодi виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i якось разом убрав у себе важкi дерева, повнi, як губка, водою, срiблястий регiт мокрих листочкiв, шептання крапель помiж галузок, обiйми тiней з зеленим свiтлом i синє глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми, зiтхнув i Кирило. Невже вiн сього нiколи не бачив? Було якось чудно i по-новому приємно, що лоскотали чоло холоднi краплi, що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як i на небi... Довго не мiг заснути. На другий день прокинувсь пiзно - i перша думка була про лист. Побiг до хазяйки i одчинив дверi. - Добридень! Нiхто не приносив до мене листа? - Ай! Високе, чисто жiноче i рiзко-дзвiнке, воно в блискавку злилось з рожевим тiлом та з лопотом нiг. Ляснули дверi i - стало пусто. Знадвору в сiни вступала хазяйка. Нi, лист не приходна. Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно. Взяв шапку. День був блискучий, лiтнiй. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик задимлений город, налiво стелились зеленi луки i вигинались фестони лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хвилину - i подався на луку. Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час, а чогось очi не так дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiдняти" щось наче змив з нього вчорашнiй дощик - через те, може, було так легко. Приємно було ступати по твердiй стежцi, вiдчувати роботу тугих мускулiв нiг. Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без цiлi, без думки про обов'язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в золотих хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було нове щось i ганебно солодке. Надвечiр тiльки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квiтiв. Вечерю подала хазяйська дочка. Се було те "ай!", сполохане вранцi, молоденьке, бiляве, з нiжною лiнiєю тiла, курносе i синьооке. Кирило простягнув руку. - Я налякав вас уранцi? Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi. I знов Кирило почув у собi чудне щось: його надила лiнiя губ i їх рожева вогкiсть. Ну, звiсно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена i не сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн просить вибачити, бо не мiг знати, що в сьому домi є така... "Яка така?" - "Ну, така, така... панна Олена..." - "Олена?" - "Хiба не вгадав, що її звати Олена?" - "Ха-ха! А може, i не Олена?" - "Ну, то Наталя". - "Якраз! Ха-ха!" - "Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марiя..." - "Нi й нi, нiколи вiн не вгадає, а от вона знає, що вiн Петро". - "Ба нi, не так..." - "Петро, Петро, Петро..." З другої хати гукала хазяйка: - Усте, де ти там щезла! Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першої стрiчi з панною Устею вiн їй дарує отсi квiтки. "Отсей бур'ян?" Ну, коли се бур'ян, то вiн забирає назад. Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати. Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн марнує дорогий час, а вони там сидять собi згорнувши руки. I се партiйна робота! Чорт знає що за порядки! Ходив по хатi великим та легким кроком, наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, сочились пiдземнi джерела i гасили вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньому, як тiнь бистроплинної хмарки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти у город i розпитатись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i... повернув в поле. А як тiльки в розкритi очi вступило зелене, що котилось буйними хвилями лукiв та лiсу, як тiльки небо спустилось i нiжно торкнулось обличчя, немов пушинка, як тiльки в груди ввiллявсь золотий напiй повiтря, його сповила солодка втома, як у людини, що встала з смертельного ложа, i впало десь у безодню все, чим досi жив: спека роботи, вогонь небезпеки, чад кровi i боротьби... Так наче вiн тiльки вчора родився, в один день з молодою природою. I не мав сили, не хтiв спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе всi думки й сумнiви, як гуси з крил воду, перепливши нарештi рiчку. Брiв серед жита i дивився новими очима... нi, не новими, а тими, -що довго спали пiд вагою безвладних повiкiв, - дививсь, як скипало молоде жито синiм шумовинням колосся, як било хвилями у чорний лiс. А лiс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнiв. На вершечках, жовтих, як ананаси, лежали чорнi корони, мов волохатi папахи. Здалека йшли, переходили рiчки, фiолетовi дороги, глибокi багна - й замазали ноги, бо до половини пнi були сiрi, як засохле болото. Йшли i щезали у сизiй млi. Коли ж Кирило вступив у лiс, ноги сковзались у нього, як на паркетi, над головою химерно корчились гiлки - клубки жовтих гадюк, гойдались кошлатi вiти, наче фотелi, де спочивало сонце, а маленькi галузки, пучечки соснових гiлок стелились на небi, як дороге гаптування по блакитному шовку. I сонце горiло за ними, як за китайським екраном. За лiсом дрiмали луки, наче стоячi води пiд матом ряски. По них блукали тiнi летючих хмар, наче хорти припадали, нюшили й щезали у резедових просторах. Попадались маленькi озера, що грали лускою i трiпотiли, як срiбна риба, кинута з рiчки на надбережну траву. Або великi - з муром синього очерету, з бiлим обличчям водяних лiлiй, з багнистими берегами, чорними i блискучими, як мокрi спини гiпопотамiв, з теплим духом води i намулу. I все було таке здорове, цiле, безжурне, i все спiвало хвалу безлюддю... Кирило не питав вже хазяйку про лист. Але одного разу, як збирався виходить, вона сама подала йому листа. Ага! Хiба се до нього? Ну, добре, добре... Взяв машинально i, не глянувши навiть, поклав у кишеню. Що вона каже? Приходив до нього i не застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав зайти i конче сьогоднi? Ну, добре, добре... Чудеснi квiти, - i який смак має та панна Устя... Тепер по цiлих днях лежав над берегом рiчки i дивився на небо. Його займали хмари - ся неспокiйна небесна люднiсть, за якою вiн стежив; вiчно жива, вiчно рухлива. Часом здiймались там бучi, народнi повстання. Мчали обуренi юрми, чорнi од гнiву, грiзнi, з риком, з громом рушниць, з вогнями бомб, з червоними прапорами. Точились небеснi вiйни, падали трупи, а їм толочили груди все новi лави. I невiдомо, хто перемiг. Або знов було спокiйно - i люднiсть гуляла, як на бульварах. Радiсно й легко пливли веселi громади в бiлих та синiх серпанках, нiжнi дiвчата, пишнi жiнки, рожевi дiти, - i скрiзь було повно радощiв, смiху. Часом з'являлись блiдi хмаринки, довгi, худi, прозорi, немов сухотники проходжались десь на курортi понад блакитним морем. Або паслися вiвцi - цiлi отари бiлих ягнят, i як пастух - золоте сонце. Кирило стежив творчi процеси, що вiдбувались на небi. Хтось невiдомий, великий майстер, лiпив з сiрої маси звiрiв, людей, птахiв, будинки, вежi, городи цiлi - i пускав їх на волю, щоб заселити небо. Але все те було сире, не встигало ствердiти i утрачало форму. Звiрi змiнялись у вежi, з людей виходили гори, з городiв - птахи; будинки приймали форму людей, а тi знов змiнялись у скелi, що оточали глибокi, повноводi озера. Валились розкiшнi храми, розтавали на альпах снiги, i з пишних троянд осипались рожевi платочки. А невiдомий вже шаленiв - творив драконiв, крилатих коней, грифiв та крокодилiв; але й тi жили тiльки хвилинку, щоб перетворитись у щось нове. Тодi, знемiгшись, в розпуцi, мiшав все разом у сiрий хаос i сам розпливався у сум. Цiкавi теж були тiнi i їх життя. Кирило зорив за ними, як вони корчились попiд кущами, пнями дерев, пiд берегом рiчки, їм було боляче i невигiдно. I тiльки тодi, як сонце втомлялось i од вершечка слави спускалось униз, тiнi помалу i обережно простували скорченi члени, росли i лiзли все далi та далi. Надвечiр вони лягли вже у весь свiй зрiст, лягли по долинах без краю довгi чорнi тополi, тонкi крилатi вiтряки, шпилястi дзвiницi, димарi фабрик - весь город циклопiв, чорний, нiмий i ниций. Кирило не чув докорiв. Красу природи i її спокiй пив хтиво, як спраглий воду, без думки i без сумнiву. Як щось належне. Загублене щось i знайдене знову. Здалеку часом, як з-пiд землi, долiтала до нього луна знайомих сигналiв, але така блiда, безсила, що зараз вмирала. I вiн не хотiв її слухать. Зате по ночах його мордувало. У снi здавалось, що вiн щось мусить, щось конче мусить зробити - й не може. Не має сили. Збирає всю мiць, напружує волю, змивається потом - й не може. А мусить... Болiло. Будився розбитий, безсилий, та перший сонячний промiнь, що тягся до нього крiзь шибку, вбирав у себе ту сонну мару i вертав сили. Тепер Кирило ходив вже не сам - панна Устя знала чудовi куточки, оази квiток. Вона йшла перед нього, свiжа i чиста, з блискавичною лiнiєю тiла, i смiялась весело й тепло, як сонце. В лiсi вона сiдала десь на галузку i гойдала ногами, тугими i молодими. Наче русалка. - Не дивiться на мене. - Коли я хочу. - А я не хочу. - Менi байдуже. - А я закриюсь. - А я одкрию. - Тiльки насмiльтесь. - Уже насмiливсь. - Ай! I знов те "ай", таке високе, лоскотливо-жiноче i срiбно-дзвiнке. Вiн держав руки, а вона жмурила очi, ховала лице, i смiх сипавсь їй з горла, як лiсовi горiхи у кришталеву вазу. Перекидались словами, пустими i незначними, аби подати один одному голос, i слова тi приставали до них, як будяки, що трудно одiрвати з одежi. Над берегом рiчки вона роззувалась, бродила по мiлкiй водi. Вода позволяла дивитись на її ноги, такi блiдi, як вiночок нарциса. По блакитнiй водi пливли й щезали легенькi хмари, а вона здавалась одною з них - рожева, прозора, позолочена сонцем. Кирило надимав легкi i пускав берегом, наче стрiлу: - Ус-тя! Тодi високий берег й його заломи, мур лiсу i всi горби складали губи, так як Кирило, i вертали в одповiдь: - Ус-тя! А Устя смiялась. Разом, як двi берiзки з одного пня, вони з'являлись тут, там, збирали квiтки, вигрiбали з-пiд листя гриби, купались в сонцi i в холодках або, взявшись за руки, збiгали з горбiв у сочистi долини. I вiн не мiг одрiзнити її од шелесту лiсу, од льоту хмар, запаху зiлля. Вона була така наївна i така хитра, так мало i так багато знала, як та мурашка, що будує пишнi палати i живе в темних комiрках. Лежали у високiй травi, серед моря квiток, i роздивлялись: там, на самому сподi, жовтiли черевички i дрiбна потентиля, як зерна золотого пiску, а над ними здiймались топольки веронiки, то сiро-блакитнi, то гус