Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЛIТЕРАТУРА, ЇЇ ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ ("Правда", часть лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне лiтературне прямування") Тямлю ще дуже добре тотi блаженнi часи, коли бувало зiйдеться нас кiлькох гарячих патрiотiв-iдеалiстiв i почнемо широку бесiду про лiтературу, її високi завдання i напрями, високi iдеали, котрi вона має вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистичної форми i про вплив, який має лiтература на саму "передову" часть суспiльностi. Ми балакали голосно i гаряче, спорили про питання побiчнi та дальшi, але на головне зо всiм годилися, iменно на те, що вплив той огромний i благотворний, що iдеали тотi високi i завдання також високi. Правда, говорячи про такi високi матерiї, ми, крiм Шевченка, не здибали нiкого, кого б могли узяти за примiр (та й Шевченко - кожний чув у своїй совiстi - якось не пiдходив сюди, якось не "пасував", мов гранчасте до круглого),- i для того звичайно ставили за примiр писателiв чужих - Гомера, Данте, Шекспiра, Гете,т. є. таких писателiв, про котрих знали, що вони "великi", "генiї", але не знали докладно, в чiм лежить їх великiсть, в чiм проявився їх генiй. Пiдпираючися тими великими iменами, мов щудлами*, ми плели несосвiтенну тарабарщину про лiтературу (так я думаю нинi про тi бесiди),- установляли i валили "вiчнi, незмiннi естетичнi правила",- а котрий гарячiший, то спiшив i на примiрах власної композицiї доказувати правду i незмiннiсть свiжоухвалених регул. Ах, се були часи святої благонамiреностi та патрiотичних поривiв, часи молодi, коли все блискуче було золото, все римоване - поезiя, все надуте - велич i повага. То що ж,- блаженнi тi часи минули, пропали! Погляди змiнилися, незмiннi i вiчнi закони естетики розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература вказалася моєму оку вже не здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в домашнiм, так сказати, уборi, за кулiсами, а її всякi iдеали, величнi завдання, артистичнi форми,- все то - та що й говорити!.. Та й давнi приятелi (бодай деякi, що мiж нами лишилися) зовсiм уже не потягають балакати про "височину",- ба, коли часом зайде бесiда про лiтературу, то сейчас ставлять проти неї, мов таран-стiнолом, проклятуще "Пощо?" i починають спорити про те хiба, чи потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч i в якiм короткiм часi! Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я прочитав на початку другої сьогорiчної книжки "Лiтературної правди" статтю, мабуть, статтю програмову редакцiї (без пiдпису автора), i - чи повiрите? - побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про лiтературнi "принципи" i "iдеали". Я не стану вам говорити, якi милi споминки викликала в моїй головi тота стаття (вона притiм написана дуже гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших лiтератiв i читається дуже любо), але розповiм вам коротенько її змiст. Автор статтi (так, як i ми колись у своїх бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i вiчне правило,- чи нi, догму, а iменно, що Україна i Московщина не можуть мати спiльної лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко дiйдемо) тягнеться i доказується через цiлу статтю, доказується множеством доказiв, i треба признати правду, що авторовi удається вповнi переконати кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас - зовсiм до нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), знає вже давно, що воно так є, i знає навiть, чому воно так є i так бути мусить (сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш; не шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку проводить ч. автор насамперед через iсторiю нашої давньої лiтератури церковно-схоластичної i бачить, що вона могла бути спiльна обом народам iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е. чужа одному й другому народовi. Але тут же й обрушується ч. автор на московських iсторикiв лiтератури, яким правом вони смiють стариннi пам'ятники староруської київської лiтератури пхати в свої iсторiї, i замiчає, що се вони роблять "без сорому". По-моєму - нi за що б ч. авторовi за те гнiватись. Бо що ж,- одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература була чужа народовi, значить, бери її собi всякий, хто хоче, i обробляй, а коли й нам з неї дещо пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i ще важнiше то, що - говорим проти вовка, скажiмо й за вовка - все-таки московськi вченi i попрацювали над виданням та науковим поясненням тих пам'ятникiв коли не бiльше наших, то бодай стiльки, що нашi,- значить, i право яке-небудь мають до неї. Надмiрне вiдхрещування вiд росiйської лiтератури доводить ч. автора ще й до другого цiкавого висказу. Вiн каже (i справедливо), що українська лiтература пiд московським урядом не могла i не може добре розвиватися, дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до того згадує про лiтературу галицьку, котра дi "розвивалася самостiйнiше i нормальнiше, бо тут не було великоруської лiтератури" (стор. 10). Ч. автор мусить бути українець, не галичанин, i певно знає галицьку лiтературу тiльки з оповiдання, коли може говорити про її самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i в тiм питання, що хто розумiє пiд самостiйним розвитком. Коли розумiти пiд самостiйним розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд нормальним розвитком - не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою,ну, то я готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку зайшла дуже далеко. Очевидно - ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт московський (чи урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку зовсiм односторонню i неправдиву, що де нема московського гнiту, там нема нiякого гнiту, там, значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичинi i бачив у нас свої гнiти i гнiтики, то порозумiв би швидко, що так надто самостiйно i нормально й нам нiкуди розвиватися. Розумiється, редакцiя "Правди", другими разами така скора до примiток, не сказала тут вiд себе нiчого i не спростувала помилки автора, бо тота помилка,- се прецiнь комплiмент її власнiй, захваленiй i окричанiй "самостiйностi!". - Але що ж се ви б'єте на самостiйнiсть? Що вам винна самостiйнiсть? Хiба ви перечите її, хiба й ви хочете "єдиного лiтературного язика"? - так запитає нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже наївне, дитинне i нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б дати притоку до крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. - тому-то й хочемо сказати в тiм зглядi свою думку. Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в "Правдi" мучиться i доказує, що лiтература українська має бути зовсiм самостiйна i вiдрубна вiд московської. Для кого має бути ся вiдрубна лiтература? Чи для самої iнтелiгенцiї? Очевидячки - нi, бо iнтелiгенцiя, вже коли хоче бути iнтелiгенцiєю, не може замкнутися в тiснiм кружку одної лiтератури, але мусить студiювати, читати i порiвнювати й твори других лiтератур : московської, нiмецької, французької i проч. Значить - тут вiдрубностi не зведеш, бо тут головна цiль - iменно якнайбiльший космополiтизм* думки i научної працi. Значить - така вiдрубна лiтература може бути тiльки для народу, для маси, не знаючої другої бесiди. Але iменно тому, що маса тота не знає нiякої другої бесiди, то й нiяка друга лiтература для неї не можлива, бо маса її попросту не зрозумiє. Значить, нiщо й доказувати самостiйнiсть i потребу самостiйностi, бо вона доказана самим тим фактом, що так є i iнакше бути не може. Таке доказування або дуже наївне, немов доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показує, що самому доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в нього i силується вмовити в себе, що воно так, а не iнакше - звiсна-бо рiч, що тiльки то доказується, що може бути так, а може бути й не так. Iдiм далi. Ч. автор, очевидно, в своїй статтi декуди змiшав лiтературу з державою, т. є. урядом та жандармами, а iменно там, де говорить про гнiт Московщини на Українщину. Що тут винна московська лiтература (розумiємо пiд лiтературою її найпередовiшу, найчеснiшу часть, про котру тiльки й може у нас бути бесiда; доноси рiзних Каткових та глагольствiя слов'янофiлiв ми сюди не вчислюємо i наслiдувати їх нiкому не радимо)? А коли московська лiтература на вас, українську iнтелiгенцiю, мала який вплив, коли вона вас куди-небудь повела,- га, то самi на себе нарiкайте, що не виробили своїх власних, сильнiших течiй мислi, i розбирайте, чи вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема, хоч вплив московської лiтератури на українську iнтелiгенцiю вiн, очевидячки, признає. Розумiється, держава московська, її жандарми та чиновники i їх гнiт на всяку свобiдну думку - одно дiло, а лiтература росiйська з Гоголями, Белiнськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими - зовсiм друге дiло. I що ще дивнiше! У ч. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понiмання: ставаймо не супроти московської держави, чиновникiв та жандармiв, а проти московської бесiди та московських писателiв, котрi-дi i по духу i по думках нам - чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас б'є, а термосити того, хто, хоть i сам слабий, силується нас боронити. Ось до якої логiки доводить язикова та лiтературна самостiйнiсть. Чому? Бо нема в неї глибшої пiдстави, котра одна могла би надати їй значення серйозне,- а тота пiдстава - се самостiйнiсть полiтична. Нам дуже дивно, що нашi й українськi народовцi так давно вже балакають про самостiйнiсть, а й досi чи не вмiли, чи не смiли договоритися до ясного i одвертого заявлення свого права на самостiйнiсть полiтичну, яко свобiдна, сполучена громада людей-робiтникiв української породи супроти других слов'янських i неслов'янських пород. Коли вони думають, що така самостiйнiсть неможлива, то тодi i цiла їх балаканка про всяку iншу самостiйнiсть не варта й торби сiчки, бо досить буде росiйському чи якому-небудь другому чужому урядовi указом заборонити лiтературу,- i цiла самостiйнiсть пропала. Але, може, вони тiльки надто совiснi, надто бояться незаконностi i не смiють навiть тим стати в опозицiю властi, щоб одверто i явно, як другi слов'яни, висказати своє право до полiтичної самостiйностi? Га, коли так, то на страх i лiку нема - тiльки диво, пощо б тодi так завзято геройствувати в питаннях язикових i лiтературних, де таке геройство, правда, дешеве, але й на нi на що не пригiдне. По-нашому, коли говорите про самостiйнiсть, то договорюйтеся вже до самих крайнiх консеквенцiй*, а не уривайте на пiвсловi; а нi, то волите й зовсiм не говорити, а взятися до реальнiшої, бiльш наукової i бiльше корисної для народу працi. Всяка самостiйнiсть не там, де бiльше крику, а там, де бiльше самостiйної, розумної працi, а де має бути бесiда про таку працю в повнiм значеннi слова, там треба вперед добути собi повну свободу полiтичну i суспiльну, без котрої й праця свобiдна та широка - зовсiм не можлива. Але попри се питання ч. автор порушив у своїй статтi ще й друге питання, а iменно: яка має бути нова лiтература кожного самостiйного народу? Яка має бути нова українська лiтература? Ах, тото любе, чисто рутенське питання, як живо нагадує воно менi давнi балакання з моїми приятелями про той самий предмет! Правда,- вiдповiдi в нас на те питання не однакi. Ми звичайно вiдповiдали, що має бути "висока", "поважна", "iдеально-потягаюча", а ч. автор "Сьогочасного лiтературного прямування" вiдповiдає, що має бути "реальна, нацiональна i народна". Не в тiм дiло, по чиїм боцi бiльше правди, а в тiм, що ч. автор стоїть на такiм самiм становищi, як i ми колись, т. є. не питає: "Для кого має робитися лiтература? Чи має вона приносити яку-небудь користь, заступати якi-небудь iнтереси, чи нi?" Йому до сього дiла мало,- йому щоби лиш знати, яка має бути лiтература, яка форма найкраща, якi стихи найлiпше надаються до лiричної, а якi до епiчної поезiї. Правда, що при такiм способi i давнiшi нашi i ч. автора виводи виходять якiсь припадковi, нi з чим не зв'язанi, а в грунтi речi пустi i чисто формальнi. Перегляньмо їх за чергою. Лiтература повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо тiльки, що розумiє ч. автор пiд реалiзмом. "Реальна лiтература повинна бути одкидом правдивої, реальної жизнi... повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвiчувалась правдива жизнь...". Щира правда! Але гов,- автор розрiзнює таку реальну лiтературу вiд другої "ультрареальної", котра творить-дi тiльки простi копiї натури, простi фотографiї, та й годi. А хiба дзеркало не вказує простої копiї? Хiба "одкид берега в водi" щось бiльше, нiж фотографiя? I чим копiї та фотографiї простi_, а "одкиди" та "дзеркала" не простi_? Чому "ультрареальнi" фотографiї дуже однобiчнi, дуже прозаїчнi, буденнi по смаку ч. автора? А ось черствi й твердi? Чого ж їм не стає, щоб стати "одкидами" та "дзеркалами", чого: "пишного духу iдеалiзму, фантазiї, серця, пишного духу щирої поезiї". Ось маємо вiз i перевiз. Реалiзм ч. автора куди круть, туди й верть, та й заїхав назад до старого iдеалiзму i старої фантастики та сентиментальностi. Що ж, сесi "пишнi духи", вони й справдi "витають" у нашiй галицькiй лiтературi, тiльки ж не треба їх уважати якимись "новими прямуваннями". Вони - старе i зужите смiття, i нiкого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, - реалiзм яко принцип лiтературний - неясний ч. авторовi, котрий дармо силується сховати тоту неяснiсть за грiмкими фразами. З того, що вiн каже про реалiзм,- кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем його i перейдем до других великих лiтературних принципiв, виставлених ч. автором наперед. Лiтература повинна бути нацiональна_; се раз. Лiтература повинна бути народна_; се два. Принцип нацiональностi складається з двох прикмет: "народного язика i глибокого нацiонального психiчного характеру народу". Принцип народностi складається також з кiлькох елементiв, з котрих перший - народний язик, а другий, бачиться, також "глибокий нацiональний психiчний характер народу", з котрого, конечно, випливає форма народної поезiї i її дух. Гадав би хто, що се ми жартуємо з автора, виписуючи тi однаковi дефiнiцiї* двох (по його думцi) рiзних принципiв. Але нi, се не жарт, а правда. Ч. авторовi зовсiм не яснi в головi i тi "принципи" - i таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно й не могло вийти iнакше, коли хто береться судити про яке дiло i поперед усього ставить його догори ногами i починає вiд найпустiших, формальних питань. Розумiється, що тодi до питань основних вiн не дiйде, а й самi формальнi переплутає. А вже тi мiсця, де ч. автор силується виказати вiдмiнний характер народних пiсень великоруських вiд малоруських (про що нiхто нiколи не сумнiвався i не спорив),- викликають попросту тiльки смiх i до наукової аргументацiї годi їх пришпилити. Ми вискажем свiй погляд на тi принципи лiтературнi, бо й вони послiднiми часами становлять у нас кiсть незгоди мiж деякими людьми, впрочiм чесними i трудящими. Але передовсiм обернiм навиворiт метод ч. автора i замiсть питати вiдразу: яка має бути лiтература? - запитаймо: що таке лiтература i до чого вона має служити? Замiсть ставити згори дефiнiцiю, мов яку догму,- погляньмо вперед на факти, на примiри всiх лiтератур образованих народiв i спитаймо себе: чим ми вважаємо тi лiтератури? Що ми цiнимо в них? Уважаємо їх бiльше або менше докладними i живими вiдбитками сучасного життя народного; цiнимо їх тим вище, чим яснiше i свiдомiше вони вказують тото життя. Тисячнi естетичнi правила поставали i щезали в протягу столiть - для нас вони зовсiм пропали i стали пустою формою; головне дiло - життя. Значить, лiтература i життя мусять стояти в якiйсь тiснiй зв'язi. Се за всi вiки виказує фiзiологiя i психологiя, котрi кажуть, що кожний чоловiк лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формi вражень дiйшло до його свiдомостi,- i вiдтак тотi елементи може комбiнувати, складати, дiлити i переформовувати; але щось зовсiм нового_, зовсiм вiдiрваного вiд свiту його вражень чоловiк нiколи не мiг i не може сотворити. Се був той мимовiльний, несвiдомий реалiзм, конечний у всiх лiтературах, конечний в кожнiй стрiчцi кожного писателя. Друга рiч - новiший реалiзм лiтературний, зведений в певну науку, оброблений i уформований зовсiм свiдомо. Головна його пiдстава, то iменно питання - до чого має служити лiтература? Найпершу вiдповiдь подає iсторiя всiх лiтератур: лiтература певного часу повинна бути образом життя, працi, бесiди i думок того часу. Сесю формулу в найчистiшiй формi бачимо переведену у росiйських реалiстiв школи Писарєва, у Решетникова, Островського, М. Успенського (не "Чепенського", як прочитала редакцiя "Правди", так само, як торiк з Добролюбова зробили Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторовi "ультрареалiзм", котрий, однако, при всiй своїй однобiчностi зробив великий поворот у лiтературi росiйськiй i навiяв у неї бiльше демократичного духу, бiльше охоти до пiзнавання народу, нiж деiнде цiлi довгi перiоди iдеальних та сентиментальних лiтератур. Але лiтература має безперечно ще другi, важнiшi завдання для свого часу i для того народу, серед котрого постає. Вона повинна при всiм реалiзмi в описуваннi також аналiзувати описуванi факти, виказувати їх причини i їх конечнi наслiдки, їх повiльний зрiст i упадок. До такої роботи не досить уже вправного ока, котре пiдглядить i опише найменшу дрiбницю,- тут вже треба знання i науки, щоб умiти доглянути саму суть факту, щоб умiти порядкувати i складати дрiбницi в цiлiсть не так, як кому злюбиться, але по яснiм i твердiм науковiм методi. Така робота цiхує найкраще всю нову реальну лiтературну школу, втягаючи в лiтературу i психологiю, i медицину та патологiю, i педагогiю, i другi науки. Тота наукова пiдкладка i аналiз становить iменно найбiльшу вартiсть сеї нової лiтератури проти усiх давнiшнiх, вона заповнює довговiчну стiйнiсть творам таких писателiв, як Дiккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Туренєв, Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпiльгаген i др. А яка цiль такої роботи? Цiль її, очевидячки, така: вказувати в самiм коренi добрi i злi боки iснуючого порядку i витворювати з-помiж iнтелiгенцiї людей, готових служити всею силою для пiддержання добрих i усунення злих бокiв життя,- значить, зближувати iнтелiгенцiю з народом i загрiвати її до служби його добру. Без тої культурної i поступової цiлi, без тої научної пiдкладки i методу (про них у ч. автора "Нових прямувань" нема й згадки) лiтература стане пустою забавкою iнтелiгенцiї, нiкому нi до чого не потрiбною, нiчийому добру не служачою, а пригiдною хiба для розривки багачам по добрiм обiдi. Се завдання зрозумiли всi реалiсти, i тому-то письма їх попри всiй реальностi i правдi усе виходять - глибоко тенденцiйнi, т. є. вони подають факти i образи з життя не отак собi, для того, що се факти, але для того, що з них логiчно i конечно виходить такий i такий вивiд,- i стараються тi факти без перекручування i натягання так угрупувати, щоб вивiд сам складався в головi читателя, виходив природно i ясно i будив у нiм самiм певнi чуття, певнi сили до дiлання в жаданiм напрямi. - Га, то на такий спосiб лiтература має бути тенденцiйна, парцiальна*! Вона, котра повинна стояти понад партiями i пiдлягати одним тiльки чистим i високим законам естетики! - Такi крики чую вже наперед з-посеред наших "естетикiв-писальникiв". Але я "не устрашаюсь". - Стiйте, добродiї, - вiдповiдаю рiвнодушно. - Лiтература, стояча понад партiями,- се тiльки ваш сон, се ваша фантазiя, але на дiлi такої лiтератури не було нiколи. А вашi вiчнi закони естетики, се, шануючи день святий i вас яко гречних,- старе смiття, котре супокiйне догниває на смiтнику iсторiї i котре перегризають тiльки деякi платнi осли, лiтерати, що пишуть на лiктi повiстi та фейлетони до нiмецьких та французьких газет. У нас єдиний кодекс естетичний - життя. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що розв'яже,- те й буде розв'язане. А тепер зберiм докупи все сказане про лiтературу, щоб закiнчити тоту i так уже подовгу бесiду про статейку: "Сьогочасне лiтературне прямування". Лiтература, так як i наука сьогочасна, повинна бути робiтницею на полi людського поступу, її тенденцiя i метод повиннi бути науковi. Вона громадить i описує факти щоденного життя, вважаючи тiльки на правду, не на естетичнi правила,- а заразом аналiзує їх i робить з них виводи,- се її нау_кови_й реалiзм_; вона через те вказує хиби суспiльного устрою там, де не все може добратися наука (в життi щоденнiм, в розвитку психологiчнiм страстей та нам'єтностей* людських), i старається будити охоту i силу в читателях до усунення тих хиб - се її поступова тенденцiя_. Розумiється, се послiднє вона може робити рiзними способами: то влiяючи на розум i переконання (реалiсти французькi), то на чуття (Дiккенс, Дженкiнс i бiльша часть реалiстiв росiйських, так само i з наших Марко Вовчок i Федькович). Розумiється також, що вже само поняття "правди" вимагає, щоби в лiтературi змальованi були i всi нацiональнi окремiшностi даного народу,- а сама цiль лiтератури - служити народовi - вимагає, щоб вона була для нього зрозумiлою. Таким способом, оба прославленi ч. "автором" "принципи" - народнiсть i нацiональнiсть, се те саме, що й його самостiйнiсть - речi конечнi i природнi, але зовсiм не жоднi провiднi принципи, так як принципом не можна назвати спання, їдiння, дихання i т. п., хоч се також речi правдивi, природнi i для чоловiка конечнi. _ _ ПРИСВЯТА Вiн був сином мужика - i став володарем в царствi духа. Вiн був крiпаком - i став велетнем у царствi людської культури. Вiн був самоуком - i вказав новi, свiтлi i вiльнi шляхи професорам i книжним ученим. Десять лiт вiн томився пiд вагою росiйської солдатської муштри, а для волi Росiї зробив бiльше, нiж десять переможних армiй. Доля переслiдувала його в життi, скiльки лиш могла, та вона не зумiла перетворити золота його душi у ржу, анi його любовi до людей в ненависть i погорду... Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожалiла втiх, що били iз здорового джерела життя. Найкращий i найцiннiший скарб доля дала йому лише по смертi - невмирущу славу i всерозквiтаючу радiсть, яку в мiльйонiв людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був i є для нас, українцiв, Тарас Шевченко. _ _ ТЕМНЕ ЦАРСТВО I небо невмите, i заспанi хвилi, I понад берегом геть-геть, Неначе п'яний очерет Без вiтру гнеться... Боже милий! Чи довго буде ще менi В оцiй незамкнутiй тюрмi, Понад оцим нiкчемним морем Нудити свiтом?.. Не говорить, Мовчить i гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава, Не хоче правдоньки сказать,- А бiльше нi в кого спитать. Т. Шевченко. 1_ Початок сорокових рокiв був дуже важною добою для поетичної творчостi Шевченка,- добою великого перелому в його думках. Уже в розборi "Гайдамакiв" я старався зазначити той перелом, що хоч не корисно вплинув на цiлiсть i стiйнiсть тої поеми, зате був безмiрно важний як для поета самого особисто, так i для стiйностi його пiзнiших творiв. Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв, свобiдний i люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi думки носилися тодi в головах передових росiйських людей i висловлялися в передовiй росiйськiй печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн, Грибоєдов i Лермонтов, усi передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо тi, що могли вважатися останнiм словом кожного з них ("Горе от ума" Грибоєдова, "Евгений Онегин" Пушкiна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед читаючої громади i робили великий вплив на думки та переконання, тим бiльше, що смiле, гаряче слово Бєлiнського додавало їм ясностi i ширини. Четвертий великий поет i генiальний письменник росiйський, Гоголь, саме тодi стояв у найкращiм розцвiтi своєї поетичної творчостi, писав або задумував писати тодi свої найкращi твори - "Ревизор" i "Мертвые души". I сам Бєлiнський у невтомимiй роботi над розвитком своїх думок починає покидати становище естетичної критики, починає добачати цiль усiєї культурної працi людськостi в тiм, аби ущасливити всiх людей, дати всiм можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених сил, а спецiально цiль штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз її хибами та задатками лiпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть поправи. До довершення того переходу в Бєлiнськiм, ба й до змiни поглядiв усiєї iнтелiгентної росiйської громади, чимало причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi-письменники Герцен i Бакунiн, що за границею1, в Нiмеччинi та Францiї, пильно слiдили за духовним розвитком рiдного краю i вдержували живi зносини з передовими людьми в Росiї. Та й узагалi в цiлiй Захiднiй Європi йшов тодi великий поступовий рух. Французька романтична школа вiд радикалiзму чисто естетичного переходила до радикалiзму полiтичного (Вiктор Гюго) та релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч i пiд їх впливом, поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим словом проповiдь рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен Сю (Eugene Sue) були найвиднiшими представниками сен-сiмонiзму у французькiй лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак, i ще перед ним Стендаль, клали пiдвалини нової, реалiстичної школи. Такий самий поворот до реалiзму та до порушування суспiльних питань у лiтературi доконували в Англiї Дiккенс ("Рiздвянi повiстi") i Теккерей, у Нiмеччинi Ауербах3 ("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генрiха Гейне, який рiвночасно з Шевченковим "Сном" (1844 р.) своєю поемою "Deutschland, ein Wintermärchen"*, формою та напрямом багато де в чiм подiбною до Шевченкового "Сну", сильно та дотепно вдарив на передрухнiлий полiтичний лад Нiмеччини. Твори тих європейських письменникiв, а особливо Жорж Занда, Бальзака, Сю, Дiккенса, перекладалися та читалися многими в Росiї i мусили показати також немалий вплив*. Та не тiльки в надобнiй лiтературi, але також у фiлософiї та iнших науках iз початком сорокових рокiв завважуємо загальне змагання до реалiзму, до опирання загальних висновкiв на фактах, на досвiдi, на статистицi. Рiвнобiжне зi зростом реалiзму в штуцi й науцi iде зрiст демократизму, республiканiзму та соцiалiзму в питаннях полiтичних i суспiльних. Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також чiльних людей у Росiї, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкiн у "Онєгiнi" та Лермонтов у "Герої нашого часу" в ярких картинах показали були цiлу духовну та моральну нiкчемнiсть пануючої верстви в Росiї. Тi твори враз iз Гоголевими сатирами розбили слiпе самозадоволення росiйської iнтелiгентної громади, збудили глибшу застанову над собою i над iснуючим ладом. Усе те вкупi мусило викликати новий поворот у лiтературi. Швидко появляться на свiт "Мертвi душi" Гоголя, а за ними пiдуть "Записки охотника" Тургенєва - перший прилюдний удар на велику, наболiлу рану росiйської суспiльностi, на крiпацтво. Неможлива рiч, аби Шевченко, живучи пiд той час у Петербурзi, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новiм напрямi, тим бiльше, що й власнi його мужицькi симпатiї вiддавна тягли його в той бiк. Тому не дивно, що супроти напливу тих нових iдей давнiшi його старокозацькi iдеали блiднуть, що його вузький український нацiоналiзм4 звiльна перетворюється сам у собi, перероджується в любов до всiх слов'ян, тиснених чужими, а далi в любов до всiх людей, тиснених путами суспiльної нерiвнотi, неправди й неволi. Вiд початку сорокових рокiв Шевченко чимраз виразнiше та смiлiше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твiр, се крок наперед по тiй дорозi. Велике нещастя, що мов грiм ударило в нього в хвилi найкращого розцвiту його поетичної сили (його арештування та засудження до смертi на службу в солдатах 1847 р.), не тiльки не могло змiнити того напряму, але, навпаки, утвердило в нiм поета; по увiльненню з десятилiтньої страшної неволi вiн творить свої безсмертнi поеми "Царi", "Неофiти" та "Марiю", в яких, покинувши рамки українського нацiоналiзму, на загальнолюдськiй канвi рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днiв ледве достижимий iдеал жiнки-матерi. Дуже цiкава рiч - слiдити крок за кроком розвиток нашого поета в тiй, другiй добi його поетичної творчостi. Задумавши зробити се в своїх "Причинках", я певний, що тiльки таким способом, роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб i не прибiльшуючи заслуг (такого прибiльшування Шевченко зовсiм не потребує), ми матимемо змогу вiдповiдно зрозумiти значення творiв нашого генiального Кобзаря, а також зрозумiти той напрям думок, що завiв його в неволю, розширити та прояснити тi iдеї, за якi вiн терпiв, i причинитися до осущення тих iдеалiв, якi йому, хоч, може, ще i в невиразних нарисах, показувалися в хвилях вiтхнення. В "Гайдамаках", написаних у р. 1841, я показав перший, несмiлий i майже несвiдомий крок нашого поета на тiй новiй дорозi. Правда, козацький патрiотизм переважає ще, але з невиразного закiнчення, з частих вибухiв чисто людського, нацiонального рамками незатiсненого чуття, з непевностi i несмiлостi в рисуваннi страшних картин рiзнi та вiйни, якi поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозiрчастим серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький нацiоналiзм, шукання iдеалу в минувщинi, доспiвує тут останню свою пiсню i що вiдтепер пiдуть у поета iншi пiснi. Воно так i сталося. Вже в передмовi, писанiй по скiнченню поеми ("По мовi передмова"), поет зовсiм недвозначно прощається з давнiм, козацько-патрiотичним напрямом, з давнiми героями-войовниками. "Весело послухать слiпого кобзаря, як вiн заспiвує думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш: "слава богу, що минуло!" - а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що ми всi слов'яни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись_, нехай братаються знову зi своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навiк од моря i до моря слов'янськая земля". Як бачимо, поет виразно вказує тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини, в яких вiн колись бачив славу України, що всi тi кривавi подiї вiн уважає великою помилкою предкiв5, а не боротьбою за правду. I хоч iще пiзнiше (1845 р.) в поемi "Холодний Яр" вiн боронить гайдамаччину вiд закиду, буцiмто "Гайдамаки - не воїни,- розбiйники, вори",- то все-таки, поминувши те, що такий закид iз iсторичного становища зовсiм пустий та неважний, Шевченкова оборона дуже слаба та безосновна. "За святую правду-волю розбiйник не стане",- каже вiн, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. "Не зарiже (розбiйник) лукавого сина, не розiб'є живе серце за свою Вкраїну". Тут поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не iсторичну, а ту, яку вiн списав у своїй поемi, а його доказ про те, що Гонта вбив власних синiв, iсторично нестiйний, бо нiяких своїх синiв Гонта направду не зарiзав, а вбивство синiв за те тiльки, що вони без своєї вини були католиками, не можна назвати дiлом патрiотичним. Такi вчинки родить тiльки фанатичне заслiплення. I не треба бути героєм на те, аби "розбити живе серце". В часах великого фанатичного заслiплення людей бачимо багато таких випадкiв, вiд котрих здригається серце потомних поколiнь, а котрi, проте, нiхто не думає зачислювати до дiл геройських. Героїзмом можна назвати тiльки таке дiло, де мука i терпiння одиницi здобуває або окупляе добро цiлого народу, цiлої людськостi. "Гайдамаки" показуються нам, немов широкий ставок на скрутi степової рiки. Вода, бачиться, та сама, що вплила до нього, та й випливає: тiльки по смаку чуєш, по її свiжостi мiркуєш, що вона не зовсiм та сама, що змiнилася, освiжилася невидимими пiдземними норами. Та й випливає вона вже в iншiм напрямi, нiж вплила, випливає бистрiшими, дужчими хвилями. З "Гайдамакiв" виплили двi такi струї, що породили найкращi Шевченковi твори. Здається, немов складники, змiшанi ще в "Гайдамаках", дедалi розкладаються, дiляться та очищаються. З одного боку, український нацiоналiзм, позбувшися старокозацької закраски, розширяється та поглиблюється в правдивий український патрiотизм, у правдиву "гражданську скорбь" над теперiшньою сумною долею України, в могутнiй гнiв на її гнобителiв. Але се вже не той формальний патрiотизм, який ми бачили в першiй добi Шевченкової творчостi. Сей новий патрiотизм нашого поета не полягає вже на споминах "славної бувальщини", гетьманських булав, жупанiв та вiйн. Вiн основується свiдомо та твердо на любовi до всiх людей, на бажаннi загальнолюдського братерства, на прихильностi до всiх пригноблених i покривджених, мiж котрими перша i найближча серцю поета його рiдна Україна. Той високий патрiотизм вилився огненним словом у поемах "Сон" (1844) i "Кавказ" (1845), котрих розборовi я й присвячую оцю статтю. А друга струя, що вилилася з того спiльного збiрника i йшла рiвнобiжне з першою, а також рiзнобiжно з загальним у Європi зворотом до реалiзму, се було змагання вказати в правдивих картинах життя українського люду та його кривди. Ся струя породила такi прегарнi перли нашої лiтератури, як "Катерину", "Наймичку", "Вiдьму", "Марину", "Петруся" та "Княжну". Але в обох тих струях течiя спiльна i дно спiльне: протест проти поганi сучасного ладу, опертий на сильнiм та незаслiпленiм почуттi гуманностi. Статтi, присвяченiй розборовi "Сну" та "Кавказу", я дав наголовок "Темне царство". Сей наголовок випливає з самої сутi дiла. Бо й справдi в тих двох поемах списав поет картину великого царства - росiйського, того царства тьми_, що давить Україну, що абсолютизмом i самоволею царства та чиновникiв давить i путає не тiльки дiла, але навiть думки та змагання кожної вiльної одиницi. Читачам, знакомим iз росiйською лiтературою, вiдома буде стаття Добролюбова6 пiд таким самим наголовком, присвячена розборовi побутових драм Островського. Приймаючи такий самий наголовок для сеї статтi, я зовсiм не хочу йти в супiр з найкращою працею найбiльшого росiйського критика. Така думка, поминаючи нерiвнiсть сил, тим дальша вiд мене, що й предмет обох статей принципiально рiзний. Бо коли Добролюбов пiд назвою темного царства змалював на основi побутових драм Островського велику неправду й погань не цiлого суспiльного ладу, а головно родинного життя одної верстви великоруського народу, купецтва,- я хочу на основi Шевченкових поем вiдмалювати погань i неправду, що лежить переважно в полiтичнiм устрої росiйської держави, розумiється, не без екскурсiй i на суспiльне поле. Але чи складається з тих двох поем така цiлiсть, аби можна було розглядати їх разом, не мiшаючи з собою рiзнорiдного? Адже писанi вони не в один час, то чи ж нема мiж ними рiзниць щодо настроїв i поглядiв поета? Розумiється, рiзницi видно, але, на мою думку, рiзницi тi досить поверховi, не тикають самого основного погляду поета на представлене ним "темне царство". Ось чим, на мою думку, вiдрiзняється "Сон" вiд "Кавказу". В "Снi" Шевченко стоїть ще бiльше на нацiональнiм українськiм грунтi (поема писана вчаснiше). Україна нагадується йому все i всюди; її горем наболiла вся його душа; тих, хто катує i катував її, вiн проклинає з цiлим жаром болючого серця. "Сон" - се велике оскарження "темного царства" за всi теперiшнi й минувшi кривди України, оскарження, пiднесене збiльше, хоч не виключно партикулярного становища - українства. Натомiсть "Кавказ" побудований уже на ширшiй, можна сказати, загальнолюдськiй основi. Всяка боротьба за волю, всяке змагання проти "темного царства" знаходить прихильника в нашiм поетi; "Кавказ" - се огниста iнвектива проти "темного царства" зi становища загальнолюдського, се, може, найкраще свiдоцтво могутнього, всеобiймаючого щиролюдського почуття нашого поета. Кожний побачить пiсля сього, що вказана тут рiзниця мiж обома поемами не то що не спиняє нас складати їх у одну цiлiсть, але, навпаки, спонукає до того. Адже власне задля того вiдмiнного становища в освiтленню одної речi обi поеми взаїмно доповняють себе_. Ще менше важна рiзниця, яка заходить мiж обома поемами щодо артистичного оброблення. З того погляду "Сон" - один з слабших творiв Шевченка7. Сама основа поеми,- поет у снi перелiтає Росiю, а особливо Петербург, i списує картину за картиною так, як вони насуваються йому на вид,- грiшить недостачею внутрiшнього логiчного зв'язку, так як узагалi кожний опис подорожi, де картини припадково чергуються та мiняються, нiчим або мало чим в'яжучися з собою. Певна рiч, у Шевченка, так само як i в аналогiчнiй поемi Генрiха Гейне, де описана дiйсна подорож поета з Парижа до Гамбурга, пiд тим припадковим чергуванням картин лежить у основi глибший iдейний зв'язок, i се вповнi вирiвнює недостачу композицiї. Натомiсть "Кавказ", що являється немов один величезний вибух чуття, також щодо форми мусимо вважати одним iз найкращих творiв Шевченка. Та, як кажу, рiзниця у виконаннi тут мало важна. Одну й другу поему треба вважати творами переважно лiричними та оцiнювати їх значення не мiрою бiльш або менше реального змiсту, але мiрою вилитого в них високогуманного чуття. Те могутнє чуття поета, мов блискавка, розсвiчує густий, вiковий суморок "темного царства", пише огняним пальцем таємнi слова над розкошуючими тиранами, а дiло критики - обняти в цiлостi й показати ясно той образ, вiдчитати та витолкувати тi слова. 2_ Од молдаванина до фiнна На всiх язиках все мовчить! Т. Шевченко. Полiтикою в Росiї займатися не вiльно, коли пiд словами "займатися полiтикою" схочемо розумiти свобiдний обсуд дiлань i розпоряджень уряду, свобiдну критику державного устрою та публiчного життя. В абсолютнiй державi, де воля царя - закон, i де тим самим закон угрунтований не на якихось, для кожного ясних i зрозумiлих принципах, але на волi одної, всевладної одиницi, нема нiякої пiдстави анi можностi - критикувати закони, критикувати будову та хiд державної машини. Коли правда те, що сказав Щедрiн про росiйську свободу слова взагалi, що в Росiї вiльно тiльки "молоть пустяки", то подвiйно правдивий буде такий суд про критику полiтичного устрою та дiлань властi, а особливо єдиної, всемогущої властi - царя. А де нема свободи слова, там нiщо й говорити про полiтичну поезiю_, нiщо й говорити про свобiдний вислов почувань, якi будяться в серцi вiльного та мислячого чоловiка пiд тиском полiтичної самоволi. Тож i досi великоруська лiтература не має того, що називається полiтичною поезiєю8, окрiм хiба двох-трьох невеличких нiби iсторичних поем Рилєєва: хiба би хто хотiв назвати тим iменем шумнi, в основi царофiльськi та панславiстичнi вигуки поетичнi слов'янофiлiв вродi Хомякова... З усiх тих росiйських нiби полiтичних поезiй, крiм Рилєєвих, так i вiє глухим петербурзько-московським централiзмом, котрий не знає нiяких прав вiльної людини, крiм права фiзич