Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   НIЧ

   Про що б там не плiткували, менi приємно: я знав про  Iвана  Кириловича
бiльше, нiж уся Терехiвка. Нiскiльки тим не пишаюся, не одурюю себе - воля
випадку. Загатний потребував слухачiв i надибав мене.
   Свого часу серед терехiвської iнтелiгенцiї було  модно  теревенити  про
вроджене акторство Iвана. Але хто з нас не полюбляє милуватися своєю тiнню
в очах ближнього? Час од часу ця самотня душа щиро  тяглась  до  людей,  а
люди сахались, не витримавши його характеру. Iван Кирилович вимагав людини
всiєї, до останку.
   Якось вiддалились, втратили тiлеснiсть химернi Iвановi сповiдi, нiби  я
геть постарiв i згадую власну молодiсть. Насправдi ж шiсть  рокiв  минуло,
сьомий спливає. Запах влежаних газетних пiдшивок, вдавнений тютюновий дух,
жовта бульбашка електролампочки пiд стелею... Загатний востаннє,  -  щодня
кидає  курити,  -  просить  сигарету:  "Осiннi  вечори  в  Терехiвцi  такi
тоскнi...  Але  це  таки  остання.  Присягаюсь   небом!.."   Припадає   до
темно-синього вiкна, буцiмто до кухля з хмiльним напоєм,  руки  в  кишенях
штанiв,  тривожний  вiдблиск  сигарети  в  шибцi.  I  голос,  стривожений,
глибокий, заново переживає прожите.
   Правда, iнколи  в  мене  вкрадається  сумнiв:  чи  можна  беззастережно
звiрятися на його сповiдi? А що як вiн вигадував себе? Може таке  статися?
Цiлком. В усякому  разi,  деякi  свої  почуття,  думки,  спогади  Загатний
свiдомо гiперболiзував до абсурду, до  вибуху.  Тому  й  не  наполягаю  на
цiлковитiй достеменностi своїх начеркiв. Як кажуть, по чiм купив,  по  тiм
продаю.
   Од  Києва  по  трасi  вiн  їхав  комфортабельним  автобусом.  Романтика
почалась  у  Кнутах.  Вiсiм  кiлометрiв  довелося  трястись  по  вибоїстiй
брукiвцi в кузовi полуторки, мiж бочок з тюлькою. Довго ще з  саркастичною
радiстю пригадував Загатний  солону  затхлiсть  тюльки  i  низенькi  борти
автомашини, через якi  вiн  спльовував  од  пилюки.  В  центрi  Терехiвки,
минувши  дощану  альтанку,  машина  загальмувала  й  звернула  до  складiв
райспоживспiлки. Iван затарабанив  по  черепу  кабiни.  На  ганку  голярнi
дрiмав лисий перукар iз замацаним "Перцем" на колiнах. Казеннолицi будинки
районних установ, сховавшись од яскравої сiростi  запилюженого  сонця  пiд
фiранки з вицвiлих плакатiв та лозунгiв, строго дрiмали. Над побiленими до
Першотравня штахетами задихалися вiд спеки акацiї (хай редактори пробачать
менi такий песимiстичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя,
я десь читав, що пейзаж треба психологiзувати).
   Загатний розплатився з шофером  i  пiрнув  у  звабливу  тiнь  районного
парку. Лавочок не було - за кiлька днiв до того в районi почався  декадник
по вихованню у молодi високих моральних якостей,  i  один  з  терехiвських
керiвникiв наказав забрати з парку лави, бо  вечорами  несвiдомi  закоханi
переносили їх з-пiд лiхтарiв у  темнi  закутки.  Вздовж  центральної  алеї
височiли  сiрi  гiпсовi  фiзкультурники  та  фiзкультурницi  з   патетично
пiднесеними руками. З-за кущiв визирав фарбований пiд бронзу бюст  Максима
Горького. Парк  вiдлого  скочувався  до  заочеретеної  рiчки.  Крiзь  сизi
стовбури молодих ясенiв просвiчувався майдан з масивною цегляною трибуною.
Неподалiк берега ясени розступались, в очi впадав зелений  пагорб.  Пагорб
скидався на широченький постамент. Iван Кирилович усiвся на валiзу  спиною
до стовбура. Хто шукає, той завжди знайде.
   Тут височiтиме пам'ятник йому, Iвану  Загатному.  Золотистi  лiтери  на
гранiтi: "Пiд цим небом з (сьогоднiшнє число, мiсяць, рiк) по (десь на рiк
далi) жив i творив..." Вiн не рiзьбяр, не архiтектор, але спорудив би собi
пам'ятник оригiнальнiший, анiж усi скульптури майбутнього. Вигадають  щось
патетичне,  зовнiшнє.  А  вiн  не  зносить  патетики.  Не   треба   пишних
iконостасiв, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного  гранiту,
пальцi стискають чоло, а на обличчi мука.  Глибока  духовна  мука,  вiчний
пошук. Осокори розростуться. Рiчку очистять, наводнять,  береги  вмурують.
По рiчцi пливтимуть бiлi теплоходи,  i  кожен  вiтатиме  творця  протяжним
гудком. А вiн мудро зорiтиме у водянi плеса - i печать  генiя  на  суворiм
кам'янiм чолi...
   Так з'явився у Терехiвцi Iван Загатний. Я нiчого не вигадую,  не  додаю
од себе, але з його  уст  це  звучало  якось  реальнiше  i  сумнiше.  Iван
Кирилович умiв доходити тої межi смiху,  за  якою  бринiли  сльози.  Я  ж,
здається, трохи легковажно розповiдаю.
   ...Одгорнув рукою хмари (так обгортають  траву  чи  жовте  листя,  коли
хочуть напитися з джерела), i перед ним замрiла земля в  жабуриннi  хат  i
лискучоголових будинкiв, помiж того жабуриння жовтiв клапоть майдану,  вiд
нього текли вузенькi потiчки вулиць, вулицями сновигали  з  майдану  i  до
майдану людцi, що звiдси видавалися чорними крапками, iдучи,  вони  бачили
тiльки  самих  себе,  а  вiн  бачив  згори  усе  людське  стовписько,   що
заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смiшною й безглуздою, бо
вiн: _"Сперечаємось? На американку. Бери олiвця! Рахуємо по мiнiмуму..." -
бо вiн не розумiв їхнiх дрiбних, ницих пристрастей, що не пiднiмалися вище
стрiх, у його очах ще свiтилися  дивнi  кольори  безконечного  космосу,  а
внизу стелилася сама сiрiсть, злегка пiдфарбована сонячними  променями,  в
ньому ще:_ "Весною писали в газетах - рибалки дельфiна порятували, так вiн
їм рибнi мiсця вказував,  доки...-  в  ньому  ще  дивною  музикою  звучали
шерхоти планет i бринiння зiр, горда посмiшка  торкнулась  його  холодного
обличчя,  вiн  пiдвiв  голову  й  закохано  подивився  в  синє  небо,   що
розкривалося назустрiч його погляду, чорт,  багатослiвна  й  пишно,  треба
якось не так, якось точнiше, треба писати  так,  щоб  у  його,  Загатного,
малюнку кожен терехiвець пiзнав свою Терехiвку, хай потiм  хоч  сказяться,
коли новела буде видрукувана, вiн не пiдводив голови до неба, нi, цi людцi
на  кривулястих  вуличках,  цей  безглуздий  рух  зацiкавив   його   своєю
безглуздiстю, вiн  погасив  свою  горду  посмiшку  i:_  "Кролиця  щомiсяця
приводить щонайменше шестеро,  множимо  на  десять  -  шiстдесят,  по  два
кiлограми, сто двадцять кiлограмiв дiєтичного м'яса, плюсуй..." - Не  дуже
я вiрю у цi байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собi знаю..." -
погасив свою горду посмiшку i подумав, невже в свiтi, який я так натхненно
творив, можлива ця безглузда метушня,  це  примiтивне  iснування  натовпу,
який не знає, чого хоче, а радше не хоче нiчого, окрiм ситостi  в  черевi,
досi вони там, мiж жабуринням хат, бiгли iз своїх канцелярiй,  захаращених
нiкому не потрiбними паперами, в домiвки, що пропахли борщами  й  смаженим
м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситi, аж
обличчя вдоволено лисняться та блищать пiд сонячним промiнням, зараз  вони
сядуть за свої столи,  паскудитимуть  папiр,  що  був  колись  прекрасними
стрункими деревами, якi я творив з таким захопленням, деревами, що  вiльно
й гордо розмовляли з небом, як рiвнi з  рiвним,  якщо  це  так,  якщо_  цi
комашки справдi такi, якими бачаться йому згори, тодi вiн даремно трудився
натхненно шiсть днiв або йому треба було не вiдпочивати на сьомий день,  а
весь цей мурашник:_ "плюсуй по два  карбованцi  за  шкiрку,  сто  двадцять
карбованцiв" - а весь цей мурашник  слiд  було  на  сьомий  день  творiння
розкидати, спопелити, аби  не  лишилося  й  згадки_  "то  мавпи,  а  тепер
дельфiни..."
   Проклята промiжна кiмната! Iван грюкнув дверима редакторового кабiнету,
прищемивши арифметику Гуляй-вiтра.  "Дельфiнiв  тепер  вподобали.  Твар  є
твар..." Переступив порiг бухгалтерської, гойднувсь над Василем  Молохвою,
руки в кишенях:
   - Мозок цiєї тварi, як ви щойно висловились, у пiвтора раза бiльший  за
людський, i звивин на ньому густiше, нiж у нас з вами.
   - Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновiдомо,  що  тiльки
людство створило розумну цивiлiзацiю.
   - Ваше самозакохане людство котиться до загибелi. Воно стоїть на порозi
атомної вiйни. Ми розвивались, мудрували i домудрувалися до  самознищення.
Може, хоч ви вкажете менi у всiй цiй ганебнiй iсторiї розумне зерно?
   Рвонувсь у машинне, причавив плечима дверi, смикнув з кишенi  сигарету,
пальцi тремтiли. "Iдiот, знову не стримавсь, - шепотiв до себе,  давлячись
тютюновим димом. - Щодня стiльки присягань, обiцянок, рiшень, а що з того?
Хисткий чоловiчок. З тобою можна тiльки варварськими методами. Каратиму за
перше  слово,  сказане  без  кончої  потреби.  Десять,   нi,   п'ятнадцять
секунд..." Заголив руку по лiкоть,  затягся  сигаретою  i  притис  червону
жарину до тiла поруч трьох червоних п'ятачкiв - раз, два, не сперечайся  з
посередностями, три - власного розуму не позичиш, чотири, п'ять,  шiсть  -
натовп не перевиховаєш, сiм,  вiсiм,  дев'ять  -  будь  вище  їх,  десять,
одинадцять - перекошене  болем  обличчя,  червонi  кола  в  очах,  запахло
паленим, п'ятнадцять...
   З пiдвiконня сочилась голубувата жовтавiсть  путинок.  Друкарський  цех
хрумкотiв яблуками. Снiп свiтла  падав  з  розчиненого  вiкна  в  город  -
Iванова тiнь маятником.
   - Пригощайтеся, товаришу секретар, - сказала Прiська.
   - Не люблю путинок.
   Насправдi  ж  йому  дуже  хотiлось  яблук.  У  городi   татакав   мотор
редакцiйної станцiї. Духовна смерть починається з дрiбниць. "Звiрившись на
море,   ти   перестаєш   належати    собi",    -    Григорiй    Сковорода.
"М-м-м-м-гу-гу-гу..."  Пiсня  без  слiв,  зi   стиснутими   устами.   Його
постiйний,  випробуваний  репертуар,  коли  в  серцi  зимно.   Сусiди   по
гуртожитку тiкали з кiмнати, скаржачись на головний бiль. "М-м-м-м..."
   -  На  завiрюху?  -  єхидно  пiдкусила  Прiська   ("Язиката,   пора   б
приструнчити...").
   Iван замовк. Смердiло гасом - друкар промивав четверту сторiнку.  Важко
гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже  вона  досi  гуляє  з  ним?"  -
"Ну..." - "А Галя з iнспекцiї  божилась,  що  давно  горшки  потовкли".  -
"Нiколи б не повiрив". - "Я на тiм тижнi очевидячки бачила, пам'ятаєте,  з
газетою рано впорались. Подайте верстатку. Вiн  вийшов  з  редакцiї,  вона
стояла на розi, вiн..." / вiн вперше пошкодував, що сотворив  свiт,  бо  в
цьому свiтi iснує Терехiвка, це лише  думка,  її  треба  замаскувати,  щоб
жоден редактор не  докопався,  а  кожен  терехiвець  зрозумiв,  навiть  не
зрозумiв, а вiдчув, як вони  зараз  вiдчувають  його  неприязнь  до  цього
комашиного рою, а може, й не треба цього погляду  зверху,  одразу  викличе
пiдозру редактора, навiть неприскiпливого, а терехiвцi зрозумiють, що вiн,
Загатний, змалював себе в образi бога,  дуже  ясно,  але  було  б  чудесно
опiсля дати картини Терехiвки спечного недiльного  дня,  всю  цю  сiрiсть,
ординарнiсть i задуху, а потiм бог не витримує (не забути спочатку: бог  -
теж самотнiй, бога зацiкавлює ця метушня, це мурашине бабрання, i  вiн  на
якiсь години стає схожим на смертного, iде закуреними вулицями  Терехiвки,
а вони всi думають, що вiн такий же, як вони,  що  вiн  теж  смертний),  а
потiм бог не витримує їхньої примiтивностi i шугає в повiтря, вiльний,  як
вiтер, i недосяжний для них, головне - недосяжний, це можна було  б  гарно
подати,  вiльний  полiт  над   сплюндрованою   людьми   землею,   останнiй
презирливий погляд бога на Терехiвку, врештi, це  його,  Загатного,  мрiя,
але таки не пройде, вiн заранi знає, що в жоднiй редакцiї не пройде, зараз
усi  атеїсти,  ще  _припишуть  казна-що,  а   новелу   треба   обов'язково
надрукувати, iнакше вiн нiчого не доведе терехiвцям,  їх  треба  поставити
перед фактом, у цих посередностей ще iснує повага  до  друкованого  слова,
навiть не повага - бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться
без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих бiльше, нiж
Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклi, хоч якесь життя,  а  тут  порожнеча,
пустка, пiдкреслити це, i самотня Людина,  вона  задихається  без  свiжого
повiтря, постiйне вiдчуття задухи крiзь увесь твiр, не забути...
   - Два рядки з передової, товаришу секретар...
   - Передова редактора, - через плече.
   - Через два рядки чекати на редактора?
   - Вiн у себе.
   - Товаришу секретар...
   - Я не скорочую редакторових матерiалiв, ви що, перший день на  роботi?
- закричав Iван в обличчя жiнцi.- Пробачте...
   - На хворих не ображаються, - грюкнула дверима Прiська.
   Знову зiрвався. Коли гнiваєшся, нервуєшся, мимоволi скочуєшся до одного
рiвня з ними. Запам'ятати - i висновки. Холоднувата ввiчливiсть тримає  на
вiдстанi, яка неминуча  при  спiльнiй  роботi,  цього  досить.  Навчитися,
зумiти. Щохвилинний контроль-  над  собою...  Недiля,  спечний  день,  вiн
ходить по редакцiйних кiмнатах, якi страшенно ненавидить, але бiльше  нема
куди подiтися, тiльки тут цього дня вiн  може  бути  самотнiй,  навiть  не
спека, а задушний лiтнiй день, коли сонце нiби в  сухому  жовтому  туманi,
знiмає краватку, але прохолоднiше не стає, невтолима спрага,  а  з  кожною
хвилиною стає жаркiше, спека душить, саме душить, коли й затiнок не рятує,
давнiй запах тютюнового диму, зжовклих паперiв у кiмнатах, запах  газетних
пiдшивок, сiренька мла в шибках,  жовто-сiренька,  вiн  лягає  головою  на
стiл, на пустий лакований стiл,  але  й  стiл  гарячий,  вiд  розпуки  вiн
б'ється чолом об дерево -- глухий звук, що гасне в газетних пiдшивках, вiн
наливає води з карафки, що в  редакторовiм  кабiнетi,  але  вода  тепла  й
гнила, вода теж пахне старими  газетними  пiдшивками..._  За  спиною  шум,
гомiн, бамкали дверi,  гула  пiдлога  -  квапливi  кроки  редактора,  його
енергiйна хода, безлiч марної енергiї, природа  нерацiональна,  акумулятор
безплiдної енергiї  -  Гуляйвiтер,  досить  точне  визначення,  головне  -
пiдкреслити в новелi, що вiн, його герой, на голову вище за  оточення  цих
посередностей, звiдси iнша проблема, але в пiдтекстi: або бути генiєм, або
взагалi не бути, не iснувати, Гамлет, вирiшення вiчного питання, тобто  не
жити, якось iнакше, не так прямолiнiйно...
   - Кириловичу, будь ласка, пiдкороти,  я  сходжу  повечеряю,  зранку  не
заряджався, клянусь...
   "Навiщо вiн бреше? Хоч би користь яку мав  з  того,  -  тоскно  подумав
Iван, i йому знову захотiлося спiвати.- Навiщо грається в  заклопотанiсть,
коли  насправдi  всенькi  днi  блукає  по  райкомiвських   кабiнетах   або
анекдотить у редакцiї? Iнерцiя... Людина в  основному  живе  за  iнерцiєю,
автоматично,  не   аналiзуючи   себе.   Не   людина,   а   посереднiсть...
пiдкреслити..."
   Кивнув,  узяв  з  Прiсьчиних  рук  гранки.  Надворi  пирхнув  мотоцикл.
Проторохкотiло вулицею, обминуло книгарню, банк i трiпнуло  жовтим  пасмом
об рiг комунгоспiвського будинку, що в кiнцi городу.
   - А щоб тебе пранцi з'їли. Лiньки сто метрiв через городи пройти.
   - Начальство.
   Загатний, не читаючи, перекреслив останнiй абзац передової, замилувався
багряним хрестом на ряботиннi лiтер.
   Мабуть, завважили, що в двох попередiх роздiлках я спробував глянути на
свiт Iвановими очима? Якщо це хоч трохи менi вдалося, дякувати  доводиться
не моєму скромному талантовi, а деякiй схожостi наших натур.  Можливо,  це
вiдчував i Загатний. Правда, я не був уродженим терехiвцем, i вже саме  це
мусило iмпонувати йому. Але схожiсть - одразу застерiгаю - була в окремих,
бiльше зовнiшнiх рисах характеру. Сподiваюсь, не думаєте, що по приїздi до
Терехiвки я теж шукав мiсце  для  пам'ятника  самому  собi?  Я  навiть  не
мiркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми простi смертнi, не генiї.
   Часто  пригадую  себе  тодiшнього.  На  задньому  сидiннi   старенького
автобуса принишк насторожений хлопчик з валiзою. Кожна вибоїна стрiляє ним
до стелi. А пасажир хапається за кишеню, де грошi на розживку та  атестат.
Все ж  навiть  за  такої  наївнуватої  ситуацiї  щось  нашiптувало  серцю:
поспiшаю назустрiч долi. Пам'ятаю ту iсторичну, як  полюбляв  казати  Iван
Кирилович, мить: автобус виторохкотiв на  мiсток,  i  перед  мої  очi  лiг
зелений  видолок  iз  срiбним  намистом  пересохлої   рiчечки.   Видолинок
перекреслював Терехiвку ледь не  посерединi,  городи  барвистими  хустками
пливли до звабно зеленiючих левад. Я замружився  i  побачив  лискучий  дах
чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку,  вулики  в  молодiм
садку, у дворi - водогiнну колонку... Не звик хвалитись, але ще  й  восьми
рокiв вiдтодi  не  спливло,  як  усе  стало  реальнiстю:  i  будиночок,  i
альтанка, i водогiн... Я не люблю правдешнього  сiльського  життя,  далека
вiд романтики людина. Та й метушливого мiста не зумiв полюбити, хоч батьки
з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зрiла
в менi рiшучiсть оселитись у тихому, iдилiйному мiстечку, щось  на  зразок
Терехiвки: i не мiсто, i не село, а водночас приваби i того, й iншого.
   Переглянув щойно написанi рядки i гiркувато посмiхнувся: яка пожива для
критикiв  -  ось  вона,  пика  мiщанина,  обивателя.  Модне  словечко.  Не
поспiшайте, я все це писав, аби довести, що не слiд  ототожнювати  мене  з
iнтелiгентиком Загатним. У моїм життi, на  вiдмiну  од  Iванового,  завжди
iснувала звичайна, земна основа. Менi далекi i його  патетика,  i  душевнi
муки, якими вiн так милується. Живу, як живе народ, маса,  i  поки  що  не
скаржусь.
   Все ж я починав про схожiсть.  Найперший  доказ,  що  в  тканину  наших
характерiв вплетено жменьку однобарвних ниток, оцi сторiнки.  Поспитали  б
хоч ви мене, навiщо пишу їх. Дружина свариться: в будень з  бiблiотеки  не
витягнеш, як-не-як завiдувач, вiдпбвiдальнiсть,  а  вихiдного  вечора  над
зошитом сиджу замiсть того, щоб на майдан чи до парку, мiж  люди,  в  парi
пройтися, як водиться. Справдi, за  безсмертям,  як  той  Загатний,  я  не
женусь, платнi теж вистачає. Але, признаюсь, i ранiше траплялося  зi  мною
таке, що потiм жоден здоровий глузд не вибiлить.
   Я, здається, ще не вiдзначив  велику  пристрасть  Iвана  Кириловича  до
символiв. Наприклад, плащ символiзував для нього "свiтову  скорботу"  плюс
мефiстофельську зневагу до буденностi  свiту  сього.  Навiть  у  спеку  не
розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосенiє - загортався в чорний. I
таки було в його високiй строгiй  постатi  щось  небуденне.  Незабаром  по
Iвановiм приїздi i в моїй тверезiй головi почало наморочитись -  закортiло
люльку курити. Мабуть, заразився.  Уявляю  себе  з  люлькою  за  письмовим
столом - тану вiд  замилування.  Коротко  розповiм,  чим  усе  скiнчилось.
Заранi вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати,  який  дурний
був.
   Так ось повеснi майнув я до Києва на розвiдини: яка надiя на  факультет
журналiстики втрапити. Тут, на знаменитiм Хрещатику, моя мрiя здiйснилась.
У вiтринi  красувалась  справжнiсiнька  люлька  вишневого  кольору,  чубук
елегантно вигнутий, а на  вершку  довгоносе  обличчя  Мефiстофеля.  Хоч  i
коштувала вона тридцять  п'ять  карбованцiв  (на  старi  грошi),  усi  мої
фiнансовi дiєти вивiтрились тої ж  хвилини.  Тремтячими  пальцями  лiз  до
гаманця,  побоюючись,  аби  нiхто  не  випередив  мене  на  порозi  щастя.
Спецiальний тютюн не продавався, i я купив коробку "Казбеку". Розiрвав три
цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши  зубами  чубука,  i
пiдстерiгав своє елегантно-замислене обличчя в кожнiй вiтринi.  Цигарковий
тютюн ледве тлiв. Я  часто  й  глибоко  затягувався,  недбало  вицвiркуючи
куточками уст важкий, жовтий дим. Вечорiло, спалахнули лiхтарi.  Ще  стало
сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут,  у  закутку  пiд  каштанами,
мене знудило i нещадно шматувало з годину. До пiвночi, безсилий, порожнiй,
лежав на лавi, проклинаючи всi тютюни,  всi  люльки,  а  найбiльше  самого
себе, зеленого. Але зважте, що менi на той час ледве вiсiмнадцять  набiгло
проти тридцяти Iванових...
   Багато чого з ранньої юностi забулося, припорошилось i тепер  мерехтить
перед  очима  короткими  спалахами,  нiби  сцени  модернющої   вистави   в
телевiзорi. Я люблю театр, сам колись брав участь у  шкiльнiм  драматичнiм
гуртку. Мабуть,  завважили,  два  попереднi  роздiлки  скорiше  на  п'єску
скидаються, анiж на серйозну, газетного рiвня прозу. Це  мiй  стиль,  коли
хочете.  Напиши  я  колись  таким  манером  зарисовку  чи  кореспонденцiю,
Гуляйвiтер догану б менi влiпив. А на цих сторiнках я сам собi пан.
   Не збираюся розтiкатись мислiю по древу, за влучним  виразом  древнього
автора. Бiльше року довелося менi працювати поруч  Iвана  Кириловича,  але
найяскравiше постає з минувшини одна доба, сяючий острiвець у морi буднiв,
її i вирiшив описати, як зумiю. Що забулось - вибачайте. Звiсно, доба ця є
вже логiчний пiдсумок багатьох мiсяцiв, i треба було б висвiтлити давнiшнi
подiї. Але боюсь набриднути i собi, i читачам, якщо вони з'являться. Хоча,
повторюю, я зовсiм  не  мрiю  друкуватись.  Ставки  завiдувача  бiблiотеки
вистачає цiлком,  дружина  працює  в  амбулаторiї.  Та  й  городик  маємо,
цибулька, картопелька, садовина-усе своє, не куплене.
   Надалi  прагнутиму  власну  особу  рiдше  згадувати.  Суттєвої  ролi  в
редакцiї, а тим бiльше в стосунках мiж Загатним та  Хаблаком,  я  тодi  не
грав.  Нарештi  згадав  це  прiзвище,  хай  йому  грець!  Правда,  смiшне?
Народжуються ж люди: усе одне до одного - i постать  типового  невдахи,  i
прiзвище - знахiдка для гумориста. Є диваки, котрих хочеш не хочеш  жалiти
доводиться.  Згадую  появу  Хаблака  в  редакцiї.  До  того  вiн  пробував
учителювати в дальнiм районi. Почув, що наша газета в обсязi  збiльшилась,
кадри потрiбнi, написав сльозливого листа редакторовi. Мовляв,  усе  життя
мрiю про журналiстську роботу. Послали виклик. Приїхав з авоською в руках.
Кожному подав липкувату долоню:
   - Хаблак Андрiй Сидорович...
   - Перепрошую, - одразу вiдчув здобич Iван.
   - Хаб-лак...
   -  А,  товариш  Хаб-лак...  Вельми  приємно   познайомитися,   товаришу
Хаб-лак...
   Таки  дуже  злою  людиною  був  iнодi  Загатний.  З  його  легкої  руки
насмiшкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакцiї.
   Вiдколи до кiмнати ввiйшла Марта з дитиною на руках  i  трохи  вляглась
подорожня метушня, речi, простiр, навiть сам  час  помiтно  скрадали  свої
гострi  кути,  ласкаво   всмiхаючись.   Хаблаковi   губи   теж   свавiльно
розтягувались  у  безглузду  для  стороннього  ока  усмiшку.   Соромлячись
дружини, вiн кидався до валiз, кошикiв, клункiв, що громадились  у  кутку.
Але за хвилину знову непорушне сидiв  поруч  дитячого  лiжечка  i  голубив
сторопiлими вiд нових,  не  знаних  досi  почуттiв  очима  крихiтне  личко
Оксани. Дiвчинка закрутила  крiзь  сон  головою.  Андрiй  вирiшив,  що  їй
заважає спати свiтло. Зiп'явся на стiлець, затулив лампочку аркушем паперу
- на доччиному обличчi вирiзнились рiвненькi вiї.
   - Дивись, вiї... якi...- шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини
i ледве не впав.
   - Перекинеш, обережнiше! - шарпнулась Марта. Вiн ще нiколи не бачив  її
такою стривоженою. Винувато ступив на пiдлогу. Справдi,  калiка  нещасний,
якiсь дерев'янi ноги, мiг же дитяче лiжко  перекинути.  Тепер  вiн  боявся
дихати, аби не зашкодити доньцi.
   - Вона знову ворушиться...
   Йому нетерпеливилось: швидше  б  прокидалася.  За  останнi  два  мiсяцi
тиждень жив iз сiм'єю, не надивився,  та  й  зовсiм  крихiткою  була  тодi
Оксанка, черв'ячок рожевий.
   Вiн метнувся до лантухiв, зубами смикав вузли. Донька захлипала.
   - Таки розбудив.- Марта випередила його, взяла дитинча  на  руки.-  Але
вже хай, бо вночi не спатиме.
   - Дай менi...- несмiливо проказав Андрiй.
   - Татко хоче нам шийку  звернути,  татко  ще  не  вмiє  на  ручках  нас
тримати, а ми зовсiм  мокрi,  подай  нам,  татку,  сухенькi  пелюшечки,  -
наспiвувала Марта.
   Вiн подав пелюшки i стовбичив поруч  лiжка,  задихаючись  вiд  п'янкої,
телячої радостi. Дивно, але все, що досi  турбувало,  мучило,  -  все  без
вороття знецiнювалось. Легко пропливла згадка  про  нарис,  якого  дописав
уранцi, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакцiї, його треба сьогоднi ж
вiднести, Борис Павлович чекає, це ж у наступний номер, розворот про другi
жнива. Редакцiя, нарис, розворот-наче паморозь на шибцi:  похукаєш  -  усе
розтануло. Марта подала бiлу лялечку з рожевим личком. Потягся  назустрiч,
руки його тремтiли.
   - Обережно голiвку... Не впусти нас, татку. А мама купiль приготує.
   На Андрiєвi долонi опустився клубочок живого тепла. Зовсiм поруч  цвiли
темнi оченята. Рипнули дверi,  дружина  пiшла  до  баби  Христини,  їхньої
господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних крокiв, що загубились у
сiнях, -  суворо  заборонила  цiлувати  дитину:  боялась  iнфекцiї.  Тодi,
скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся краєчком уст  теплої
доньчиної щоки. I стiлькома щасливими почуттями засвiтилося  цiєї  хвилини
його кiстляве, довгоносе лице, що навiть  байдужому  оку  здалося  б  воно
чудовим.
   Марта мовчки стояла на порозi, ледве стримуючи радiснi сльози.
   ...вiн  ковтнув  теплої  гнилої  води,  i  виплюнув   її   на   пiдлогу
редакторового  кабiнету,  i  пiшов  порожнiми   кiмнатами,   як   сновида,
висмоктаний  Терехiвкою,  вплив  порожнечi  на   духовний   органiзм,   що
вирiзняється з  маси,  почвалав  порожнiми  кiмнатами,  перечеплюючись  об
пороги, тицяючись у столи, не вiдчуваючи нiчого, окрiм спраги,  якої  нема
чим втамувати, i  спеки,  яка  нiколи  не  скiнчиться,  не  забути  -  вiн
найбiльше з усiх днiв не любив днiв недiльних i святкових, у будень робота
п'янила його, в свято вiн лишався наодинцi з Терехiвкою... _"Так ти  кажеш
- вочевидячки?"  -  "Ну..."  -  "Вицiловувались?.."  -  "Тихiше  ви.  Таке
скажете. Хiба великi люди цiлуються?.." А в свята вiн лишався  наодинцi  з
собою, не забути: образ гарячого млистого неба - символ його самотностi, а
земля не дає затишку, земля не приймає його, бо вiн трохи неземний, вiн не
належить лише їй, вiн належить i небу,  вiн  бiльше  належить  небу,  анiж
землi, - вони розмовляють про мене i Люду, яка гидота,  вони  все  знають,
вони знають бiльше, анiж знає вiн сам про себе,  -  вiн  чвалає  порожнiми
кiмнатами, штурхаючи ногою дверi, i коли його вiдчай сягає межi,  за  якою
немає нiчого, крiм одвiчної тишi та спокою, коли  вiдчай  переростає  його
потяг до iснування, точнiше iнстинкт життя, що закладено  в  нього,  коли,
здається, вiн зараз назавжди  втече  вiд  гарячої  мли  за  вiкном  i  вiд
самотностi, у глибинi душi починає бринiти ледь чутно струна надiї, струна
сподiвання на зустрiч з  Людиною,  що  теж  випадково  опинилася  в  цьому
мурашнику. у стовпиську посередностей (пiдкреслити: генiй самотнiй, але  в
душi  кожної  посередностi  -  страх  перед  генiєм,  це  плата  за   його
самотнiсть), одвiчна мрiя генiя  зустрiти  в  табунi  Людину,  вiн  згадує
вчорашню розмову з Гужвою. Дивлячись кудись убiк, Гужва повiдомив його, що
в раймазi з'явилась новенька дiвчина, гарненька собою,  довга-довга  коса,
великi очi, засинаючи, вiн думав про неї, вiн навiть уночi думав про  неї,
в Терехiвцi, де кожну людину знаєш в  обличчя,  в  Терехiвцi,  де  людськi
обличчя такi ж знайомi, як перша сторiнка газети, знайомi  й  одноманiтнi,
свiже обличчя - наче ковток студеної води в пустелi, можливо, це вона, та,
про яку вiн мрiяв усе життя, та єдина,  що  зрозумiє  його,  вiн  повiльно
виходить з редакцiї i сiдає на мурованiм ганку, тут затiнок, од  кам'яницi
вiє прохолодною вогкiстю, вiн кладе голову на  руки  й  думає  про  неї...
Прiська дражниться, по менi видко, що я все чую. "Довго ходили вулицею,  i
вiн все руками розмахував..."_
   - Iшла вечеряти, Люду-агрономшу  стрiла,  -  голосно  мовила  Прiська.-
Куди, питаю. В райвиконком, каже, нiчне чергування. Диви, кажу, аби  нiхто
не вкрав уночi. А вона як зарегоче, як зарегоче...
   Iван тихо вийшов iз  складального  цеху,  навiть  дверима  не  грюкнув.
Тiльки руки за спину i пальцями крiзь сорочку в рани. Смакував бiль,  нiби
терпке вино. Все ж не опустився  до  них.  Великi  перемоги  виростають  з
малих. Часом починаєш поважати себе. Виховати у собi фiзiологiчну  вiдразу
до слiв. Але звiдки вони все знають?  Тоскним  поглядом  по  сiрих  стiнах
цеху.  Вiн  почувається  у  Терехiвцi,  нiби  в  камерi,  -  недремне  око
наглядача,  вiчне  свiтло,  даруйте  хвилину  темряви.  Мiж  в'язнiв,  пiд
недремним оком, не може бути вiльної любовi. Сказати про  це  Людi.  Любов
пiддослiдних кроликiв. Сказати їй усе. Годi вiдкладати з вечора на  вечiр.
Брак мужностї. Сьогоднiшнє Людине  чергування  -  дарунок  долi.  Поштовх.
Єдиний вихiд для мене - розумний. Прорватися крiзь себе  до  мети.  Велике
потребує жертв. Умiти жертвувати. Втеча вiд юрби i мирських справ, зневага
до багатства, пiст i аскетичнiсть, одне  слово  -  зневажання  плотi,  щоб
здобути дух. Сковорода. Посередностi нездатнi до жертв. А тепер працювати,
працювати. До скону. Доки перо не випаде з рук.
   Вiн проминув секретарську - коректори, що жваво перемовлялись,  зiв'яли
пiд його холодним поглядом i ткнулись у свiжi шпальти. Смикнув фiранку  на
єдинiм вiкнi редакторського кабiнету.  Пахло  цигарками.  "Казбек",  -  на
столi Гуляйвiтра завжди лежав "Казбек" для  сановитих  гостей  з  керiвних
районних установ, на самотi вiн курив дешевi сигарети.  Крiсло,  пряме,  з
високою спинкою, схоже на трон якоїсь злиденної марiонеточної держави. Вiн
повiльно пiдняв трубку, двома  пальцями  крутнув  ручку  дзвiнка  i  майже
прошепотiв, зачувши голос  телефонiстки:  "Райвиконком..."  Того,  першого
вечора  вона  теж  чергувала  в  райвиконкомi,  вони  сидiли  на  ганку  й
розмовляли, з того вечора усе й почалося, аби скiнчитися сьогоднi. Навчись
бути сильним...
   - Райвиконком слухає, алло, райвиконком слухає...
   Вiн ледве стримався, щоб не вiдповiсти: "Добрий вечiр,  Людо",  а  вона
нiби вiдчуває щось: "Алло, алло..."  Натис  пальцем  на  штирик  телефону,
прагнучи глибокого внутрiшнього болю,  що  мусив  якось  виправдати  його.
Навчись бути сильним. Сковорода. Але болю не було. I  робилося  незатишно.
Загатний обiйняв голову долонями, силуючи себе до роботи.
   Спершу треба глибоко усвiдомити, що  хочеш  писати.  Переказати  своїми
словами змiст новели, сюжетну лiнiю. В процесi творення вона сама  обросте
деталями.
   Якесь забюрокрачене селище, хоч би районний  центр._  Придумати  назву,
звичайно, не Терехiвка, бо потiм причепляться; недiля  -  анiякогiсiнького
життя,  навiть  метушнi.  Рухи  поодиноких  перехожих  лiнивi,   повiльнi,
терехiвцi дрiмають, навiть iдучи вулицею, таке  враження  живої  людини  в
цьому дрiмотному царствi, спека, задуха, сонце в iмлi, iмла  гаряча,  наче
присок,  якась  адмiнiстративна  установа,  скорiше  редакцiя,  краще   не
називати, порожнi кiмнати з  густим  одвiчним  запахом  паперiв,  газетних
пiдшивок, тепла гнила вода у карафцi, присмак гнилої води,  яка  стоїть  у
карафцi хтозна-вiдколи, скляна мухоловка, по стiнах якої повзають очамрiлi
мухи, - настрiй, присмак гнилої води i мухоловка, i одинак на  цьому  тлi,
одинак, незрiвнянно вищий од загалу, але не пророк, хоч з  таких  людей  i
народжуються пророки; та вiн уже не вiрить у жоднi iдеї i тому не пророкує
царства небесного, вiн вищий за будь-якi iлюзiї й не дарує  масi  солодких
снiв, вiн переконаний,  що  натовп  завжди  лишиться  натовпом,  навiть  у
царствi божому. _За  Сковородою:  нечестива  чернь  може  торкнутися  тiла
Христового, але почерпнути смислу божого дурна чернь не може;  одинак,  що
самотнiй завжди, i в будень, i в свято, i в кожну хвилину, та  особливо  в
свято, будень п'янить безглуздою метушнею,  так  робочий  кiнь  забуває  в
голоблях про  свою  долю,  думає  лише  про  тягар,  який  треба  невпинно
волочити, i про батiг, що посвистує вгорi, в свята ж  немає  навiть  цього
оп'янiння посередностей, одинак блукає порожнiми кiмнатами  установи  (так
безнадiйний п'яниця приходить у шинок без копiйки в кишенi i  стоїть  бiля
порога, лише б дихати запахами шинку), вiдчуття жахливої спраги - духовної
i фiзичної, спраги, яку нема чим  вгамувати  в  Терехiвцi,  знову  присмак
гнилої води.  вiн  випльовує  воду  на  долiвку  i  плентається  порожнiми
кiмнатами редакцiї,  вiдчиняючи  дверi  носками  черевикiв,  його  темний,
глибокий вiдчай, вiдчай самотньої людини в пустелi чи в  глухому  лiсi,  i
раптом..._
   Дзвiнок. Iдiоти, навiть увечерi заважають... Гучний, настирливий.  Сама
телефонiстка дзвонить. Мiжмiська або начальство на телефонi.
   - Редакцiя. Так. Гуляйвiтер вечеряє.  Загатний.  Добрий  вечiр,  Дмитре
Семеновичу.  Останню  сторiнку  верстають.  Ну,   для   нас   це   ще   не
катастрофiчно, буває пiзнiше. Так, полiграфiя накульгує. Передова? "Вчасно
готувати грунт пiд озимину". Про кукурудзу в  дальший  номер  заплановано.
Нi, я ж вiдповiдаю за свої слова, передi мною план на  тиждень.  "Королеву
полiв - у дбайливi руки" i розворот, так,  наступний,  сьомого,  не  знаю,
редактор нiчого не передавав, планує редколегiя, зрозумiло, але  ж  десята
година, я розумiю, нiхто не писав, я  розумiю,  зробимо  все  можливе,  на
добранiч, Дмитре Семеновичу.
   Iван поклав трубку, якусь мить сидiв нерушно. Хотiлося мiцно вилаятись.
Не мав злостi нi на кого особисто, навiть  на  Гуляйвiтра.  Ненавидiв  усю
Терехiвку. Тепер давай, секретарю, сварися зi складачами, дзвони на пошту,
вмовляй друкаря, пиши, верстай - викручуйсь. Усе  на  секретарськi  плечi.
Вивези. Що ж, вiн справдi вивезе. Ще раз. Не перша критична ситуацiя.  Вiн
уже звик. Навiть приємно iнодi. Вiдчуваєш свою справжню силу  й  вартiсть.
Хай нарештi переконаються, на кому все тримається.  Рiзко  пiдвiвся.  Хода
молода, пружна, голос рiзкуватий, таким голосом вiддаються  команди  перед
боєм:
   -  Улю,  бiжiть  по  редактора,  тривога.  Першої   не   правте,   буде
переверстка...
   I поспiшив назустрiч складальному цеховi, весь напружившись,  наче  мав
стрибати в студену воду.
   - Хто  першу  верстав?  Ви,  товаришко  Скляр?  Будемо  переверстувати.
Дзвонив секретар райкому. Я вже послав по редактора. Приготуйтесь.
   Вiн проказав це спокiйно й холодно, перекреслюючи  лемент  Прiськи,  що
вже пошпурила на касу верстатку з набором:
   - Хай хоч стрiляють у мене - пальцем не ворухну.
   - Треба зранку, чоловiче, думати, а не опiвночi  на  райком  списувати.
Всенькими днями в шахи рiжетесь та зуби скалите. Я завтра  сама  в  райком
пiду...
   - З темна до темна серед свинцю,  наче  каторжний,  -  бубнiв  з  кутка
старий друкар. - Я напишу, доки це...
   - Вам платять понаднормовi, i можете завтра писати  хоч  тисячу  скарг,
мене це не  обходить,  а  сьогоднi  закiнчите  газету,  iнакше...  -  Лють
пiднялась у Загатному, вiн вхопився за спечену руку, щоб опам'ятатись, але
було вже пiзно. - Iнакше на себе ображайтеся...
   - Ти що, нас лякаєш? - завiвся друкар. - Ти ще пiд стiл пiшки ходив...
   Цех замерехтiв перед Iвановими очима. Непокора завжди  бiсила  його,  а
тут iшлося про бiльше.
   - Попрошу не тикати. Ми з вами свиней не пасли i, сподiваюсь, не будемо
пасти.
   - Подавiться ви тими копiйками, коли дорiкаєте, - це Прiська.
   - Я б i за великi грошi не став з тобою свиней пасти, - друкар.
   - Що за шум, що за гам учинився?  Товаришочки,  прошу  слова.  Прiсьчин
голос я вчув бiля книгарнi, подумав - горимо, - до цеху вбiгав Гуляйвiтер.
- Що сталося, Кириловичу?
   - Секретар райкому наказав передову про кукурудзу в  номер,  -  якомога
сухiше вiдповiв Загатний.
   - Я зараз подзвоню, спробую викрутитись. А коли вже судилося  -  гуртом
навалимось, гуртом легко й батька бити, а передову скласти - раз  плюнути,
я сам до каси стану, унiверситетську молодiсть згадаю, а  Йосипiвна  вмить
заверстає, золотi руки...
   -  Та  воно  все  можна,  -  на  очах   добрiшала   Прiська.   -   Коли
по-людському...
   - Таке вже ярмо наше, газетярське, - гасив Гуляйвiтер  полум'я  сварки,
густо сiючи слова.
   - Коли б дехто менше командував... - прозвучало з кутка. - Хiба  ми  не
розумiємо?
   "Якось вiн умiє з ними, цей нездара, - заздро  й  болiсно  думав  Iван,
вiдступивши до вiкна. - Плете казна-що, а  вони  слухають  i  не  зляться.
Певно, чують у ньому свого, а  я  чужий.  Маса  полюбляє  посередностей  i
демагогiв..."
   - Хто хоче в недiлю по  гриби,  звертайтесь  до  нашого  профспiлкового
бога, я за  машину  домовився,  бiжу  дзвонити,  -  уже  з  порога  гукнув
Гуляйвiтер.
   "Але я теж телепень, зiрвався, не приведи всевишнiй командувати людьми;
хтось писав, що великi гуманiсти - потенцiальнi тирани,  але  ж  нiхто  не
може згубити в собi злiсть, доки не дiзнається, що в нiм зло i  що  добро.
Сковорода. Треба б вибачитись". -  Вiн  боявся  втратити  затишне  почуття
поваги до себе.
   - Ми всi... занадто нервовi... Начитаєшся макулатури, набiгаєшся...
   Цех мовчав.
   "Ти чекав, що вони з радощiв упадуть до нiг, але чомусь нiхто не падає.
Може, чекають, що я стану  навколiшки?  Змилуйтесь,  пробачте...  Забагато
честi". Iван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок.
   Останнi мiсяцi Хаблак жив окремо вiд сiм'ї i батькiвство своє  сприймав
трохи  абстрактно.  Шалено  стрибав,  аж  похрускувала  стара   редакцiйна
пiдлога, коли отримав вiтальну  телеграму  -  все  сталося  трохи  зарано,
несподiвано, Марту одвiз  до  пологового  будинку  Андрiїв  брат.  Щасливо
скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакцiйними хлопцями i, звiсно,
перебрав на радощах,  така  вже  терехiвська  традицiя  (та  й  не  тiльки
терехiвська, скажу я вам). Потiм домував з  тиждень,  їздив  до  мiста  по
лiжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на  всi  шiсть  днiв
вiдпустки, а в бiлих матер'яних заметах щось кувiкало - червоне, крихiтне,
але роздивлятись його Андрiєвi довго не дозволялось,  не  те  що  на  руки
брати. Хапливi дружининi  рядки  скупо  оповiдали,  що  вона  вже  крутить
головою, усмiхається, любить дивитися на лампу та на сонячне вiкно. Андрiй
Сидорович, не ймучи вiри, усмiхався на кожну звiстку - нiяк не мiг уявити,
що десь там, за  сотню  кiлометрiв,  живе  людина,  народжена  вiд  нього.
Звичайнi слова: "У мене є дочка, моя  дочка",-здiймали  в  грудях  солодку
бурю. Але минав час, i чiпка буденнiсть терехiвського  життя,  невдачi  на
газетярськiй нивi непомiтно розвiяли святковiсть.
   Сьогоднi не iснувало нiчого, окрiм його дочки. Навiть нарис,  найкращий
Андрiїв нарис лежав на столi серед пляшок та сосок, не викликаючи в  нього
жодних емоцiй. З-пiд мереживного чепчика  на  Хаблака  зиркали  до  всього
цiкавi оченятка маленької людини, що вже бачила, вiдчувала i, певно, якось
по-своєму аналiзувала свiт.
   - Ти їй розкажи що-небудь, - сказала Марта, вносячи паруючу  каструлю.-
Оксана любить, коли до неї говорять.
   Вiн став думати, що б його сказати доньцi, але нiчого  не  вигадав.  Не
мiг у таку хвилину сюсюкати i дитинно лицедiяти. А те, що глибоко в серцi,
голосно не скажеш, та й узагалi не скажеш, людськi слова  видаються  надто
вже знебарвленими, обжитими. Андрiй мовчав, гойдаючи на руках дитину,  але
в тiм мовчаннi було стiльки почуття, що йому навiть очi щемiли.
   Марта долила у ванночку холодної води, у воду постелила бiлу лахманину,
розповила Оксанку, помастила голiвку олiєю i понесла  дочку  до  ванночки.
Андрiй тiльки метушився навколо, не знаючи, за що вхопитись. Оксанка  i  в
купелi крутила голiвкою, махала рученятами, смiялась до свiтла.
   - Ми любимо купатись, ой, як ми любимо  купатись,  тримай  нам,  татку,
голiвку, - промовляла Марта i плескала водою на дитячий  животик.-  Нижче,
татку, голiвку, ми не любимо, коли високо, ми одразу сердимося...
   Андрiй  обережно  тримав  край  пелюшки,  аби  Океанчина   голiвка   не
занурювалась у воду, - вже давно не вiдчував вiн так  глибоко,  що  комусь
потрiбен на цiм свiтi. Тут, бiля доньки, нарештi прийшло те, чого йому так
не вистачало, - впевненiсть у  собi.  Баба  Христина,  що  прийняла  їх  у
комiрне, подала Мартi горщечок:
   - Я тут аїрку заварила. Своїх виростила, знаю - дуже кiсточкам у помiч,
щоб мiцнiли...
   Марта подякувала й долила в купелю з горщечка - запахло рiчкою,  лугом.
Потiм дружина знову сповивала Оксану, Оксана  зчинила  крик,  бо  дуже  не
любила, коли її повивали. Андрiй спробував втрутитись, але Марта  сказала,
що  дочцi  час  спати,  хай  тато  займається  своїми  справами,  i  стала
наспiвувати щось нiжне, дрiмотне. В хатi все ще пахло аїром, i двiр  запах
аїром, бо Хаблак вилив з купелi воду.
   Коли Андрiй Сидорович, пообiцявши дружинi за пiвгодини повернутися, бiг
з нарисом до редакцiї, вся вулиця i весь свiт святково пахли аїром. Це був
рiдний з дитинства запах зеленої недiлi, запах весни.
   Дуже сентиментально, засюсюкано написав про Хаблака, правда? Така  собi
сiмейна iдилiйка. Власне, я й мав на увазi щось таке, аби протиставити цей
сiмейний та душевний затишок  космiчному  холоду  Загатного.  Можливо,  не
зумiв як слiд, таланту не вистачило. Та й помиляєтесь,  коли  гадаєте,  що
менi простiше виводити на сцену Хаблака, анiж  Загатного.  Мовляв,  перший
ближчий, зрозумiлiший його  натурi,  як  усi  простi  люди.  Звiсно,  Iван
Кирилович дивак, з химерами й трохи не в моїм амплуа,  як  кажуть  актори.
Хоч характер теж активний.
   Але,  по-науковому  висловлюючись,  вiн  -  iдеалiст,  я  ж  -  рядовий
матерiалiст. Не в фiлософському, а в звичайному, земному смислi. Тобто вiн
бiльше про свiй дух  дбає,  а  я  -  про  своє  тiло,  керуючись  мудрiстю
Сковороди: "Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське,  коли
це плотське може тебе привести до  кращого".  (Про  Сковороду  i  як  його
штудiював ваш слуга покiрний пiсля знайомства з Загатним - дивись  нижче).
Але знову ж таки це дуже загально. Хотiлося б конкретнiше.  Бо  потраплять
цi сторiнки до рук  меткого  на  слова  критика,  терехiвським  обивателем
прозве й у пресi вiдзначить, тодi не обберешся бiди, особливо по службовiй
лiнiї. Коли обiймаєш таку посаду, як моя, та ще в маленькому мiстечку,  де
кожен на очах у всiх, доводиться дбати про моральну чистоту.
   Хочете конкретнiше щодо рiзницi мiж мною та Iваном?  Будь  ласка.  Iван
Кирилович завжди намагався  стрибнути  вище  за  себе.  А  я  з  дитинства
переконаний: вище за себе не  стрибнеш.  I  тому  вдовольняюся  малим.  Ще
розжувати? Я вдовольняюсь малим, як бiльшiсть людей, а вiн  не  хоче  бути
серед бiльшостi, вiн iндивiдуальнiсть, особистiсть, iнтелектуал i т.  д.,.
йому треба глибше, вище, анiж посередностi, масi (з його слiв).
   До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В  Андрiєвi  з
першої зустрiчi мене  дратувала  якась  патологiчна  непристосованiсть  до
життя. Його легко було  жалiти.  I  тому  редакцiйнi  жiнки  симпатизували
Хаблаковi. Але я не вмiю жалiти, жалiсть у  мене  непомiтно  переходить  у
зневагу. Справдi, якщо ти не калiка, не хворий, як мiг допустити, щоб тебе
жалiли? Ми всi дорослi й знаємо, що серед людей час  вiд  часу  доводиться
зуби показувати, iнакше тобi покажуть. Ну,  хай  зовнiшнiсть  од  тебе  не
залежить. Хай захворiв у дитинствi, пiзно школу скiнчив, пiзно до  вiйська
прикликали, пiзно до iнституту вступив,  усе  запiзно.  Але  хто  ж  тебе,
лайдака, примушував сiм'ю заводити на третьому курсi iнституту? Я мав  уже
певне становище  i  то  мiсяцями  мудрував,  пiдраховував,  чи  настачишся
друкованих на Монетнiм дворi папiрцiв, перш нiж руку i  серце,  як  писали
колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогiчну роботу,
не вкоренившись, квартири  не  отримавши,  i  легковажно  кидатись  у  вир
газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я  завтра  уявлю
себе космонавтом, залишу посаду i бiгцем на поїзд. Що з того вийде?  Яким,
урештi, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матерi  в
найняту  халупу,   покладаючись   лише   на   свою   мiзерну   платню   та
безвiдповiдальнi обiцянки Гуляйвiтра? А що вже до iсторiї  з  редакторовим
псом, про яку нижче, то я краще промовчу.
   Нарештi, скажете, вiн показав  своє  справжнє  обличчя  мiщанина,  ату,
ловiть його, хапайте! А я й не тiкаю.  Ми  матерiалiсти.  Дяка  богу,  теж
вчений, хоч i заочно унiверситет скiнчив. Людинi треба  їсти,  пити,  мати
дах над головою. Навiть найдосконалiше суспiльство не  може  бути  нянькою
для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усi пiклуються  про
одного, а один - про всiх, але не завадить,  коли  цей  один  i  про  себе
подбає. До речi,  Iвана  Кириловича  теж  бiсила  оця  непiдпорядкованiсть
Хаблакових вчинкiв строгому розуму.  А  iсторiя  з  переїздом  дружини  та
редакторовим псом просто вивели його з рiвноваги.  Отож  iнодi  ми  з  ним
солiдаризувались.
   Минулої зими я був тиждень на семiнарi завiдувачiв бiблiотек  у  Києвi,
стрiвся з Загатним. Вiн посолiднiшав, з гарним модерним портфелем  ходить,
скронi засiянi  приємною  сивиною,  ранувато,  правда,  але  iмпозантно  -
пробачте  за  химерне  слово.  Працює  в  солiдному   журналi,   здається,
вибивається у верхи, постать його зараз досить помiтна в критицi. Ну, сiли
за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле,  по  Хаблаковi
пройшлися, i чомусь дуже яскраво пригадався  один  випадок  з  горезвiсної
журналiстської дiяльностi Андрiя Сидоровича. Вже тепер я подумав,  що  цей
випадок сповна демонструє всю наївну ймовiрнiсть Хаблака, коли не  сказати
бiльше.
   Десь на перших днях газетярської роботи вирiшив вiн освоїти фотографiю,
бо що ж ти за журналiст, коли  фотоапарата  в  руках  не  тримав.  Придбав
"Любителя" за сiмдесят карбованцiв (на старi  грошi)  в  крамницi  дешевих
товарiв. I ось вперше Андрiй Сидорович їхав у вiдрядження  з  фотоапаратом
через  плече  -  уявляєте  цю  чорну  незграбну  коробку  на  довготелесiй
Хаблаковiй постатi? Смiхота... Причепився до Гуляйвiтра, чи не треба  чого
сфотографувати для газети. Гуляйвiтер, аби вiдчiпного дати, бовкнув:
   -  Не  завадило  б  фотоетюда  в  "Куточок  вихiдного   дня",   берiзки
якi-небудь...
   За хвилину редактор забув уже про тi берiзки. Для Хаблака ж завдання  -
закон. Мав повернутися наступного ранку, але тiльки  пiд  вечiр  з'явився.
Виснажений, ледве волочить свої довгi ноги через редакцiйний двiр, i чорна
коробка фотоапарата на боцi телiпається - ми  всi  у  вiкна.  Весело.  "Де
затрималися, товаришу Хаблак?" - допитуємось. А вiн так важко зiтхнув та й
каже редакторовi: "Не зумiв виконати вашого  завдання,  Борисе  Павловичу.
Всенький день по лiсу пробiгав, берiзок шукаючи, а лiси  ж  геть  сосновi,
хоч сядь та плач, жодної берiзки  не  надибав.  I  як  тепер  з  "Куточком
вихiдного дня" буде?" Ми всi так i полягали, а особливо Iван Кирилович.
   Зараз  частенько  то  по  телевiзору,  то  в  газетi  сперечаються,  як
формується характер людини: що вiд народження, а що в  процесi  виховання.
Гени рiзнi знайшли тепер. Звичайно,  природа  мурує  основу,  недаремно  ж
кажуть у народi: батькiв характер, материн характер. Трапляється, що й вiд
дiда чи баби характер передається - в мене, наприклад.  Знову  ж  таки  не
думаю, що пiдмурiвок той лишається без змiн протягом життя. Дiалектика  що
каже? Все розвивається. Характер теж розвивається. Вiд природи лише криця,
котру життя розiгрiває в своїм горнi, лупить молотом, i так до  скону.  Не
згоден, що все це повiльно, рiвномiрно. Якщо вже прирiвнювати до кузнi, то
кожен удар молота дорiвнює критичнiй життєвiй  ситуацiї.  Так  i  росте  в
нашiй душi чорт а чи ангел - вiд зламу до зламу.
   Вибачте за цi терехiвськi мудрування. Пишу, звiсно, давно вiдомi  речi,
але на периферiї важко за всiм устежити, особливо сiмейнiй людинi. Та й не
для того  пишу,  щоб  нерозумних  просвiщати.  Хочу  заздалегiдь  викласти
теорiю, що нею користуючись, намiрююсь дослiдити  характери  моїх  героїв.
Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й  подумав:
"Мо, й справдi напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехiвських
обивателiв жовч розiллється, слово честi". А що - напишу. Не святi горщики
лiплять. Осiнь надворi, дощ у шиби перiщить, з господарством менше клопоту
- картоплю викопали, брикет i дрова я ще влiтку завiз. I футбол скiнчився,
врiзали нашi, га? - по телевiзору нуднi передачi пiшли. Треба ж до  чогось
узятися.
   Тож як жив Iван Кирилович до свого терехiвського сидiння? Важко  сповна
висвiтлити це питання, маючи лише тi скупенькi данi, що в мене на руках. А
вигадувати нiчого не  хочу.  Принципово.  Трохи  детальнiше,  порiвняно  з
iншими перiодами, знаю його унiверситетськi роки, бо  доводилося  стрiчати
на сесiях Iванових знайомих, та й  у  самого  Загатного  спогади  були  ще
досить свiжi, не всi пристрастi вляглися й iнодi вибухали пiд настрiй. Але
теж дуже мало. Одне напевне - i в унiверситетi вiн був самотнiй.
   З першого до останнього курсу майже кожної перерви  Загатний  ходив  по
коридору  з  руками  на  грудях  i  замислено  схиленою  головою.  Це  так
запам'яталось, що навiть люди  з  iнших  факультетiв  через  п'ять  рокiв,
згадуючи Iвана, казали: "Не той, що в Наполеона грався?" Вони глузували, а
даремно. В цьому є щось велике, хай i безглузде.
   В унiверситетi Iван Кирилович  з  головою  пiрнув  у  фiлософiю.  Я  не
перебiльшую  -  саме  пiрнув.   Вiн   усьому   вiддавався   сповна.   Буду
документально точний. Пiсля  однiєї  з  Iванових  сповiдей  у  редакцiйнiй
кiмнатi я занотував його слова, ачей  згодяться.  Справдi  згодилися.  Ось
вони:
   - Спершу я був дуже довiрливий i мудрiсть кожного пив, як  iстину.  Але
iстин виявилось занадто багато. I я упився.  Тодi  фiлософи  здалися  менi
спритними крамарями, що величаються бiля своїх рундучкiв i кожен має  свiй
товар за найкращий. Захеканий, змучений безплiдними  ночами,  я  бiгав  од
рундука до рундука, доки не зрозумiв, що я надто розбiрливий i тому нiчого
не куплю на вiру i нiхто не навчить мене, як на цiм свiтi жити... Це  була
перша велика поразка,  втрата  найманливiшої  iлюзiї.  До  унiверситету  я
наївно вiрив, що десь  за  коленкоровими  палiтурками  на  мене  чекає  не
дочекається iстина, i варто лише розгорнути книгу...
   З цими словами Iван замовк, а допитуватись було марно  -  за  першої  ж
моєї  спроби  копнути  глибше  вiн  надовго  ховався  в  себе.  Але   мене
iнформували iншi. Обпiкшись на фiлософiї,  Загатний  поклав  собi  пiзнати
смак "солодкого життя". Це не була покiрна данина пристрастям своєї душi -
ще можна б зрозумiти, виправдати, всi ми люди, "подлинно всякий рад пищи и
питiя полезен и добр есть", - Сковорода. Нi, це  було  активне,  войовниче
заперечення будь-якої фiлософiї. I я особисто не схвалюю таке нiгiлiстичне
сахання з боку в бiк.  Але,  звiсно,  вiн  не  питав  мого  дозволу  модно
вдягатись (грошi в Загатного водились, вже  тодi  пiдзаробляв  у  газетах,
маючи хист до того), розгулювати по  Хрещатику  з  дiвчатами,  пропускаючи
лекцiї, i не в мiру пити. Його мало не вигнали з унiверситету. Ще б трошки
- i хлопець став би справжнiсiньким стилягою.
   На жаль, зовсiм не маю даних, як з того душевного  гармидеру  зародився
новий Iван Загатний. Знаю тiльки, що вiн раптом  узяв  на  гадку  написати
довгу низку романiв, у яких би вiдбилась уся наша епоха.  Щось  на  зразок
"Людської комедiї". Було залишене, забуте "солодке життя" - Iван  працював
титанiчне. Хлопцi з гуртожитку боялись, що вiн захворiє,-спав  три  години
на добу, це зовсiм ненормально для здорової людини.  Минулої  зустрiчi,  в
ресторанi, Iван Кирилович випадково обмовився, що  колись  мрiяв  створити
власний свiт i склав план тридцяти двох романiв. У моїх старих блокнотах я
вiдкопав уривок фрази: "... я б  теж  мiг  вигадати  королiвство  i  стати
королем... Загатний". Не пригадую, але, здається, це  натяк  саме  на  той
перiод, про який iдеться.
   Пiдiймаючись  ще  на  одну  сходинку  в  унiверситетськiм  життi  Iвана
Кириловича, я дозволю собi скористатися  свiдченням  Люди,  хоч  це  й  не
зовсiм етично. Нещодавно у нас було декiлька одвертих розмов, i  всi  вони
обертались навколо її стосункiв з моїм героєм (до речi,  Загатний  справив
на Люду дуже глибоке враження). Ось_ що вона принагiдно сказала:
   - Хiба я можу пам'ятати всi його сповiдi? Вiн  промовляв  щовечора,  це
був суцiльний монолог, я ж тiльки була терпеливою слухачкою. Звiсно, нi  з
ким у Терехiвцi не був вiн такий одвертий, як зi  мною.-  Тут  я  дозволив
собi посмiхнутись.- Щось казав про  романи,  котрi  збирався  писати,  але
згадував їх завжди неохоче. Багато розповiдав про своє  життя  на  цiлинi.
Вiн поїхав туди пiсля невдачi з  романами.  Нi,  не  так.  Вiн  поїхав  на
цiлину, бо хотiв глибше вивчити життя. I там з ним сталася  прикрiсть,  що
мало не скiнчилась трагiчно.  Не  пам'ятаю  деталей,  але,  здається,  вiн
заблукав у степу, поранився, прожив без води та  їжi  багато  днiв  i  вже
зiбрався помирати,  коли  на  нього  випадково  натрапила  машина  якихось
геологiв. Лiкарi навiть не сподiвались, що оклигає. Божився, що i  сам  не
хотiв оклигувати. Мабуть, позував. Бо  як  людина  може  прагнути  смертi?
Бiологiчно неможливо. Там, у степу, вiн випробував долю:  якщо  до  такого
часу не знайдуть, отже, цей свiт може спокiйно  проiснувати  без  нього  i
його  творчий  порив  нiкому  не  потрiбний.  Iван  розумiв  це  ширше,  у
фiлософському планi. Ну, знайшли набагато пiзнiше. I вiдтодi Загатному  не
давала спокою думка, що його життя випадковiсть i нiчого  не  змiниться  в
свiтi,  напише  свої  романи  чи  нi,  тобто  вони  не  мають  для   свiту
абсолютного,  позачасового,  позалюдського   значення.   Якось   так   вiн
висловлювався. В ньому щось зрушилось. Виписавшись iз лiкарнi,  повернувся
до Києва i спалив усi  свої  начерки,  рукописи.  Казав,  що  смiявся  над
вогнищем. Уявляю це театральне видовище. Пам'ятаєте його смiх?..
   Карбованого поступу  вистачило  тiльки  до  машинного  цеху.  Тут,  мiж
друкарською машиною та рiзальним верстатом, було самотньо й тихо. Зi щiлин
у дверях стримiли жовтi леза свiтла. Загатний ступив на одне з них, i воно
луснуло, зламане, знiчене, а може, йому хотiлось почути жалiсний  хруст  -
там, у цеху, смiшнi, безглуздi iсторiї, врештi,  вiн  їм  не  нянька,  але
якось тужно, нiби чимось завинив перед ними. Кинути б усе, взяти валiзу та
їхати, їхати свiт за очi... За стiною, в редакцiї, реготали,  лементували,
гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога  кожна
хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як
тiльки вiн поїде звiдси, а  йому  колись  терпець  таки  увiрветься.  Iван
Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах
та як йому нiколи, i поволi мiнився на  обличчi  -  серйознiшав,  глибшав.
Тодi  заклопотано,  докiрливо   сiпнув   дверi.   В   секретарськiй   було
справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора,  Василь
Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм  столi  незворушно  сидiв  гладкий
вухатий песик. У його наївненьких очах гусла  нудьга.  Дзядзько  зiгнувся,
долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на
нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться.
   - Якщо ти, Вiталько,  навчиш  Джульбарса  гавкати,  я  тобi  випишу  за
вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув  Гуляйвiтер  i  вмовк.
Усi причаїлись, чекали, тiльки  миша  хрумкотiла  за  книжковою  шафою.  I
раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув:
   - Га-в-в-в!..
   З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк.  Але
Вiтальчине обличчя знову наблизилось:
   - Га-в-в! Гав-в-в-в!
   У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно,  i
песик кинувся навтiкача по зведеннях,  чернетках,  гранках.  Дзядзько,  не
вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим,  пристрасним
гавкотом:
   - Гав! Гав! Гав!
   Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав  та
щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням  у
куток, вiн опустився на заднi лапи,  задер  голову  i,  щойно  наблизилось
ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув.
   - Га-а-а-в-в-в...
   - Товаришi, iсторична  хвилина,  -  Гуляйвiтер  метнувся  до  Дзядзька,
тиснув  руку,  обiймав  за  плечi.-  Будьте  свiдками.  Деякi  терехiвськi
органiзми знахабнiли i  твердять,  що  мiй  Джульбарс  -  не  гончий  пес.
Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос!  А  тобi,  Вiталько,  од
усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе.
   Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно  -
здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом  так  i
кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути  холодний  бiль,  i  строго
ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю.
   - Товаришi, друкарня чекає на передову, -  вiдкрив  теку  з  гранками.-
Платитимемо наднормовi.
   Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до  друкарнi,  мабуть,  новиною
дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за
сотню  карбованцiв,  нарештi  загавкав.  Молохва  з  Дзядзьком  вийшли   в
бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати
час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив,  обминаючи
зневажливий Iванiв погляд:
   - Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi,  добрi  люди  зараз
сплять. У мене там є пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу
передову не створиш. I голова поболює, стомився...
   "Стiльки енергiї було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так
i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi боїться дзвонити  не  тому,  що
пiзно. За своїми песиками та кроликами вiн забув  його  вказiвку  i  тепер
думає, як легше  викрутитись.  Знову  все  лягає  на  плечi  сякого-такого
Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути,  хай
пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди,
обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився,
яка ницiсть..."
   - Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано  таким
голосом, що Гуляйвiтер  збеленiв,  але  стримався,  бо  що  йому  лишалося
робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за  мою  передову  двадцять
карбованцiв випише, а за свою - тридцять".  Загатний  стукнув  кулаком  по
стiнi, за якою  друкарня.  Помовчали,  глибоко  незадоволенi  одне  одним.
Дiверi прочинила коректор.
   - Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову.
   (Оце буде вистава, побачите!..)
   - Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки  Гуляйвiтра  та
Дзядзька.  Пригостився  в  Дзядзька.  Улинi  пальцi  лежали  на   клавiшах
друкарської машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло -  папери
склав до сейфа, але  не  прощався,  можливо,  й  собi  чекав  вистави,  що
передбачалась. Iван  прийняв  з  проходу  стiльця:  зайвi  речi  заважають
думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарської. Середина
кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним,  виразним  голосом  почав:
"На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв  прославленої  королеви
чекають невтомних  хлiборобських  рук.  Серце  господаря  не  може  битися
спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..."
   Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою  думкою.  З
темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання  й  подив.
Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць
попливло до  кiмнати.  Дихнув  глибоко,  тричi,  за  системою  йогiв,  аби
посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть  загинути
жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми стоїмо  на  порозi  великої
битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать  сотнi  машин,
тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми  пiдготувалися
до вирiшальної хвилини..."
   Руки в кишенi, пiшов  мiж  столiв,  з  кутка  в  куток.  Очi  замислено
вiдсутнi,  весь  у  собi,  в  думках,  у  словах,  що   легко   шелестiли,
випереджаючи перестук друкарської машинки. I водночас нiби  на  кiноплiвку
себе знiмав. Загальний план: кiмната,  глядачi,  ставний  мужчина,  високе
чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий  чорнилом
стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене,  розумне
обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний  план:  на  бiлому  паперi  лiтери
похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини...
   Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн  поїде  з  Терехiвки.
"Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, -
хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою:  чи
все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати  багатий  урожай  кукурудзи?
Вище прапор  соцiалiстичного  змагання  на  других  жнивах".  З  останнiми
словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм  поволi
опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..."
   Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:
   - Талантище...
   Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени.
   Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передової.
   Передову вiддали в друкарню.  За  каси  стали  складачi.  Гуляйвiтер  з
Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер,  як  завжди,  пристрасно,
Дзядзько  -  бавлячись,  але  не  без  потаємної  думки.  Iван   Кирилович
нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не  спiшив,
нi  в  що  не  грався.  Недавня  вистава   посеред   кiмнати   для   трьох
посередностей, його свiдоме  лицедiйство,  принизлива  погоня  за  власним
образом в очах ближнього, штучний пафос передової - усе зробилось  палючою
раною десь глибоко в грудях. А  може,  вiн  просто  перекурився  -  смалив
сигарету за сигаретою. Для глядачiв.  Трагiчна  ситуацiя.  Актор  зневажає
залу, натовп i весь  вiддається  грi.  Аби  довести  їм,  що  вiн  кращий,
талановитiший, нiж вони гадають.  Вiн  завжди  ненавидiв  похмiлля.  Боже,
послухати себе - то я  такий  чистий,  святий,  збудуйте  для  мене  храм.
Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра.  Що
б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе?  Щасливий  дарунок
цивiлiзацiї: їж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.
   - Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не  породистий.  Я  не
спецiалiст,  але  й  простому  смертному  видно.  Вiд   вуличної   сучечки
байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода...
   - Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.-
Зовсiм не смiшно.
   - То я ж не для смiху.-  Iвановi  згадалася  його  клятва  не  говорити
жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я
задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто  карбованцiв  з  вас
виманили, а песик щербатої копiйки не вартий...
   Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними  голками,  i  чим  дошкульнiше
було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду  вiдчував.  I  вiд  кожного  влучного
дотепу в душi танула крига. Натомiсть  знову  полонила  якась  хвороблива,
безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер
у  Гуляйвiтра  -  розлючений  Iвановими  дотепами,  редактор  сховався  до
кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але  за  хвилину  вибiг,  промчав
повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька.
Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не  бажаю  з
вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...):
   - Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi  люди  району  не  раз
свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака...
   - Не мав щастя чути такого запевнення.
   - Борисе Павловичу, -  засолодив  Дзядзько,  -  Борисе  Павловичу,  хай
товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки
сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське,  сам
хвалився...
   -  Товариш  Хаблак  не  такий  наївний,  щоб  проти  редакторового  пса
свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна.
   Гуляйвiтер ступив до Iвана:
   - Що ви хочете цим сказати?
   Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак.
   У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети
за газетнi штампи. Я досi його передплачую,  уважно  читаю  поради,  нотую
слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати їх. Але, визнаю, не завжди
це вдається. Деякi слова так приговтались  у  менi  за  роки  газетярської
дiяльностi, що їх i за вуха  не  вiдтягнеш,  образно  кажучи.  Тому  зараз
вибачаюсь, коли зустрiнете тої полови забагато. В генiї  я  не  пнусь,  як
дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльної хвилини,  бо  пишеться,  та  й,
повторюю, нема куди вечорами  дiтися  -  периферiя,  а  футбольнi  баталiї
вiдгримiли.
   Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi  справи.  Хочу  ще
раз  вiдмежуватись  од  Iвана,  аби  й  мене   не   звинуватили   в   його
нетолерантностi (слово яке!)  до  людей,  особливо  до  тих,  що  й  зараз
посiдають  значнi   посади.   Скажiмо,   товариш   Гуляйвiтер   пiшов   по
адмiнiстративнiй лiнiї (тiльки мiж нами - давно було б  так,  журналiст  з
нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi.  Дзядзько  теж  в
областi, в секретарiатi "Колгоспної правди". Брати Молохви бухгалтерують в
обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть моїх героїв  -  люди  помiтнi,  i  я
пiдкреслюю, що в своїх замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича,
а не власними.
   Загатний  з  першої  зустрiчi  вловлював  одну,  найпомiтнiшу  рису   в
людському характерi й вiдтодi вже не змiнював своєї думки. Це й спричиняло
деяку його необ'єктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все  чiтко
розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але  якось  так
виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко  не  в  бiлi
шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в  ближнiх
їхнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б
того ж Дзядзька.
   Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний  чолов'яга,
не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного  дня  по  своєму  приїздi  в
Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю:
   - Побалакати треба, як з другом.
   Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не  минуло,
вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд  шовковицею,
почав вiн дiлитися своїм горем. Яких тiльки  подробиць  про  своє  сiмейне
життя не розказував! А все зводилось до одного:
   - Не розумiє дружина моїх високих помислiв...
   Я червонiв, бо тодi ще не знався  на  сiмейнiм  життi,  бурмотiв  якiсь
спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що  доросла  людина  так  звiряє  на
мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у  колективi  працiвника,  на
котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, своїх сiмейних таємниць...
   Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi  вiдцуралися
б одне одного, бо в кожного знайдеться  якийсь  грiшок,  коли  прискiпливо
шукати.  Недовго  й  цивiлiзацiї  розсипатись.  Врештi,  хiба  не  той  же
Сковорода,  якого  з  таким  апломбом  цитує  Iван   Кирилович   на   своє
виправдання, писав:  "Помилки  друзiв  ми  повиннi  вмiти  виправляти  або
терпiти, якщо вони несерйознi"?
   Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю  перед  свiтлi
читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний
вимальовується мiй Загатний,  аж  не  вiриться,  що  подiбна  людина  може
iснувати в нашiм  суспiльствi.  Визнаю,  грiшний:  вiдколи  пописую,  став
критичнi статтi в товстих журналах переглядати.  Цiкаво  ж  знати,  за  що
лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний  шлях.  Так  ось,  щодо
вiдсоткiв позитивного й негативного в  герої.  Точно  я  й  не  усвiдомив,
скiльки чого треба, - один за ту цифру стає, iнший - за ту, третiй пише  й
озирається, наче бухгалтер перед ревiзiєю, а  конкретної  вказiвки  немає.
Ранiше  легше  лiтераторам  писалось:  якщо  вже  негативний  тип   -   то
негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i  нiяк
не домовляться. Звичайно, я розумiю - у  нас  демократiя,  але  ж  совiсть
майте, товаришi писаки!
   Пам'ятаю, рокiв  кiлька  тому  дискусiя  про  широкi  й  вузькi  холошi
набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж  буйнi  палали.  Але
досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути,
щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на  п'ятдесят
вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю,  половину  -  в
негативнi, здається, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода  змiниться,
повiє новий вiтер? Правду мiй дiд  казав:  сокирою  легше,  нiж  пером.  I
безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв  з  моєю
закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку -  зуби  не  жалiй,
мудро радить народ. Хай  теорiєю  вченi  критики  займаються,  а  я  ледве
домучив заочно той остогидлий унiверситет.
   Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було їх чимало. Та  лихо  в
тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi:  не  все  те
золото, що блищить.  Найцiннiше  -  його  професiйна  майстернiсть.  Що  й
казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй  ланцi  i  не  буде.
Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю,  щоб
Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за  ранок
продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацiї лускав, наче  горiхи.
Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи  в
помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi,  той  на  сесiї,  а  редактор,  як
завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що  на  село  Загатний  виїздив
рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одної риси, одної бiографiчної деталi,
аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на  стола  сiрникову  коробку  i
чеше, чеше нариса, аж друкарка не встигає за ним, та все до ладу, гарно  -
заслухаєшся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрiї - диявол у  ньому  сидiв
за цих хвилин, слово честi.
   Весь рiк газета на Загатному  трималась-не  перебiльшую.  I  напише,  i
матерiали  iнших  вичитає,  i  макет  накреслить-деякi   номери   редактор
пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко  було  Гуляйвiтру
до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович  посiв  редакторське
крiсло   одразу   пiсля   унiверситету,   бо   редагував    унiверситеську
багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била  з  нього
джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу  ми  з
ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати  i  в  добрi
хвилини  слухав  його  далекосяжнi  намiри  зробити  нашу  районну  газету
найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми  замолоду  шанолюбнi.
Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi моєї трудової бiографiї,
обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з
поганого  боку.   Мовляв,   мало   зважають   на   розвиток   громадського
тваринництва. Мене  це  так  схвилювало,  що  я  того  ж  дня  написав  до
радiоредакцiї  гнiвного  листа,  де  перерахував  усi  матерiали  останнiх
мiсяцiв,  присвяченi  тваринництву.  А  редакцiя  передала  мiй  бурхливий
протест обкомiвському iнструктору, авторовi  статтi.  А  той  у  Терехiвку
дзвонить. А редактор мене викликає. А я гарячкую,  мовляв,  явний  наклеп,
треба протестувати. Ну й гвалт був...
   Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича,  а  далi
вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш,  а  треба  брати
щогодинно, щоденно, роками, i  носа  похнюпив.  Бувало,  тижневу  планiвку
провести - по всьому району редактора шукають: дуже  любив  уповноваженим,
штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не  уповноважений,  то
качок чи зайцiв полює. А коли до кролiв,  до  мисливського  пса  дiйшло  -
горенько наше, дивуємось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцiї.  I  так
уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором.
   Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцiї, а одного з них дуже
надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на  ньому  не  їздив.  Правда,
грiх  ремствувати,  шмат  району  над  рiчкою,  то  вiн  часто,  їдучи  на
риболовлю, завозив кореспондентiв у села,  а  по  дорозi  назад  пiдбирав.
Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо  шовковицi,  аж  в
очах пасажирiв потьмарiє, забiжить до редакцiї, гасає по кiмнатах з трьома
карасиками, мов ошпарений, а ми всi дивуємося, розхвалюємо його рибальськi
здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять.
   Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв,  коли  про  гени  в  журналi
вичитав. Заїдьте до обласного  центру  -  анекдотiв  про  Павла  Павловича
Гуляйвiтра наслухаєтесь пiд саму  зав'язку.  А  Павло  Павлович  -  рiдний
батько Бориса  Павловича.  Багато  людей  присягалися  менi,  слово  честi
давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда.
   Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на своїм довгiм  вiку  -
майже у всiх обласних крiслах  величався.  Номенклатурна  одиниця  давньої
випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива
голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх  святах,  що  їх
знiмала  в  областi  республiканська  кiнохронiка,  до  кадру   потрапляв.
Колоритна постать.
   Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його  дiянь,,  коли
завiдував мiським комунальним господарством.  Будують  мiкрорайон.  Перших
мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Києва.
Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшує  похизуватися  перед  київським
начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу  до
мiкрорайону ялинками засадив, а в  самiм  районi,  навколо  дитячих  ясел,
справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота  про  людину
на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло  з  рук,  якби  по
ситiм обiдi в новiй їдальнi якомусь членовi комiсiї не прикортiло ялицею в
зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку -  ялинка  iз
землi виштрихнулась. У членiв комiсiї обличчя  затiпались.  Оточили  бiдну
ялинку, а вона пiд корiнь  зрубана.  Але  Павло  Павлович  не  розгубився.
Набрав у жменю чорнозему:
   - Ви звернiть увагу,  яка,  земелька.  Золота.  Чистiсiнькi  селiтри  й
амiаки. Та у нас дерево корiння не пускає, бо то марнування  енергiї,  без
коренiв усяку живнiсть смокче...
   Здається, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив  галасу
у верхах. Зараз  старий  Гуляйвiтер  на  пенсiї.  Виступає  в  школах,  на
пiдприємствах зi спогадами - iнформацiї в обласнiй газетi були.
   Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказiї.  Але  досить.  Не  про
Павла Павловича ж  мiй  роман.  Анекдочу,  як  Борис  Павлович.  Почав  во
здравiє, кiнчив за упокiй. Нема в мене  зiбраностi,  логiчностi.  Писатиму
про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу.
   I в Бориса Павловича  траплялися  спалахи.  На  те  були  двi  причини.
Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана  вiд  начальства.  Що
тодi дiялося в  редакцiї!  Ми  не  працювали  -  реорганiзовувались.  Iдеї
сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити,
усе  полiпшити,  буцiмто  вiд  того,  в  якiй  кiмнатi  чий  стiл   стояв,
розумнiшала  наша  газета.  За  таких  моментiв   Iван   Кирилович   любив
декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики  не  годилися".
Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки  того  й
домагався, i що за приємнiсть людинi ближнього  свого  злостити?  Досi  не
розумiю.  Переполох  тривав  кiлька  днiв,  i   потроху   все   влягалося,
заспокоювалось.  Ми  вертали  на  обжитi  мiсця,  а  Борис  Павлович  їхав
рибалити. Єдиною пам'яткою гарячих днiв лишалась  несподiвана  ряснота  на
сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел,  набраних  жирним
шрифтом i в розрядку.
   Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло  натхнення  i
вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж  шприц  вiд
начальства, зате ж незрiвнянно  свiтлiшало  в  редакцiї.  Починалося  так.
Негадано серед робочого дня  в  редакцiйний  двiр  вкочувався  на  шаленiй
швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри,
гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у своєму кабiнетi.
За  годину  з  друкарської  машинки  знiмались  усi  термiновi  матерiали,
друкарка  курсувала  мiж  редакторським  кабiнетом  та  своєю  кiмнатою  i
поспiхом цокотiла.
   Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди.  А
для  нас  тiльки  починалося.  Дзвонили  в  села  -  скликали  на   завтра
лiтературне об'єднання. Порпались у  старих  листах-шукали  вiршi,  поеми,
новели. Газета ставала лiтературним альманахом.  Височезнi  пiдвали  трьох
останнiх сторiнок заповнювалися уривками з  чергового  роману  чи  повiстi
Бориса  Гуляйвiтра.  Заголовки  романiв,  повiстей  були  гучнi,  красивi,
багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались  редакцiйним
жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...",  "Пролiски  цвiтуть
повеснi..." i "Веснянi  приморозки..."  Жодного  разу  Борис  Павлович  не
повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iдеї майбутнiх  епопей
народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i  напрочуд  хутко  забувались.
Оповiдань наш редактор не писав.
   I перший конфлiкт мiж  Гуляйвiтром  та  Iваном  Кириловичем  стався  на
творчiй  основi.  Ще  до  приїзду  Загатного  стало  традицiєю  уривки   з
редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв.  Самi  тямите,
не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з  роману
чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового  творчого
приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на  червону  дошку
i,  як  годиться,  сплатити  пiдвищений  гонорар.  Я  сидiв  просто  Iвана
Кириловича i помiтив, як глибоко штирхає його кожне Дзядзькове слово.  Але
реплiка Загатного була на диво спокiйна:
   - Названий товаришем Дзядзьком  матерiал  не  є  художньою  прозою.  До
лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньої  газети.
I яку б  посаду  не  обiймав  автор  пiдвалiв,  що  про  них  йдеться,  ми
зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на
дошку браку.
   Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки  дiставали
цигарки й задивлялись у вiкна, аби не  стрiчатися  поглядами,  Гуляйвiтер,
блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але
вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi неї. Одначе витримку неабияку мав.  Не
захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних  очах  стрибали  мстивi
вогники. Нiкому з пiдлеглих не  прощав  вiн  найменшої  образи.  I  зараз,
певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи  пiзно  трапиться.  Але  як
тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi  ми  всi  знали,  що
редакторовi уривки навiть за  поганi  замальовки  не  зiйдуть.  А  мова  -
суцiльнi  штампи,  нiби  людина  пiввiку  промови   завiдуючому   обласним
комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове,  наукою  досi
не розкопане. Врештi, ми ще так мало знаємо про гени.
   -  Ставимо  на  голосування,  -  з   пiдкресленою   офiцiйнiстю   мовив
Гуляйвiтер.- Є двi пропозицiї. Хто за  те,  щоб  уривок  з  роману  Бориса
Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски  цвiтуть  повеснi..."
вивiсити на дошку кращих матерiалiв  i  вiдзначити  пiдвищеним  гонораром,
прошу пiдвести руки.
   Всi звели руки, окрiм Iвана  Кириловича  та  Гуляйвiтра.  Можливо,  моя
позицiя в згаданiй iсторiї не зовсiм принципова, але менi ще  зарано  були
принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцiї,  освiти  немає,
ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але
таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я,  садиба,  роботу  в  Терехiвцi
майже неможливо знайти, куди дiнешся?  I  питання,  врештi  ж,  зовсiм  не
принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та  халтура
висiтиме?
   - Хто  за  те,  щоб  вивiсити  згаданий  твiр  на  дошку  браку,  прошу
голосувати
   Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля  першого
голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми  очима  дивився  вiн  у
вiкно,  i  вiдтодi  на  усiх  планiвках  це  стало  його  улюбленою  позою
-механiчно креслити макет,  записувати  пропозицiї  i  тоскно  позирати  у
вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосується.  У.моєму  альбомi  є
фотографiя нашого колективу. Ми стоїмо на редакцiйному ганку, очi всiх - в
об'єктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван  Кирилович  дивиться  вбiк,
одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий.
   Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто  б  ви  думали?  -  сам  Борис
Павлович голосує проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн:
   - Хто утримався? Нiхто.  Я  вважаю,  що  уривок  можна  полiпшити.  Лев
Миколайович по дванадцять разiв не лiнувався переписувати, а що  вже  нам,
грiшним. Але скоряюсь перед волею  бiльшостi.  Отже,  постановили:  уривок
повiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити пiдвищений гонорар...
   Розщедривсь  я  на  авторськi  слова,  довго  моя  iмпровiзована  сцена
порожня. Але закiнчу вже розповiдь про позитивнi риси Iвана Кириловича.
   Пам'ятаю сонячний першоквiтневий день. Як завжди, Загатний  з'являється
точно о дев'ятiй,  секунда  в  секунду.  В  руцi  пакуночок.  На  планiвку
збираються  працiвники  редакцiї  й  друкарнi  -  час  вiд  часу   у   нас
практикувались спiльнi балаканини. Планiвка призначена на десяту годину, а
за три хвилини до десятої урочисто пiдводиться Iван Кирилович:
   - Дозвольте привiтати наших  жiнок  з  весною.  Не  купленi,  власноруч
назбиранi...
   I кожнiй пiдносить по два прозоро-нiжних пролiсочки. В кiмнатi  запахло
весною. Мiж нас тiльки Iван Кирилович був здатний на  такий  ексцентричний
вчинок. Чоловiки опiсля навiть кпили - за десятком пролiскiв Загатний весь
вихiдний пролазив по навколишнiх гаях. А  жiнкам  дуже  до  серця  припало
Iванове вiтання. Кiлька днiв - до чергової сутички  з  секретарем  -  вони
були ним зачарованi.
   Чомусь пригадалося  слово  "обожнював".  Я  хотiв  написати:  "Загатний
обожнював природу". Але це було б не зовсiм точно.  Лiпше  так:  "Загатний
олюднював природу". Вiн вiддавав їй усю нiжнiсть та доброту, якi так скупо
витрачав на людей. Вiн поклонявся кожнiй билиночцi, кожнiй  живiй  iстотi.
Вiн бачив таємницю там, де ми її вiдвикли бачити. Весь вибухав, помiтивши,
що людина знiчев'я обсмикує листя.  Здається,  дозволь  йому  четвертувати
винуватця, той за хвилину лежатиме на пласi. Комарiв, наприклад, нiколи не
бив, а легенько здмухував. Джмелiв, що залiтали до кiмнати, ловив у  жменi
i виносив надвiр. Дивно, але вони чомусь нiколи його не  жалили.  Якось  я
наважився запитати:
   - Iване Кириловичу, часом менi здається, що тварин та рослин ви жалiєте
бiльше, анiж людей...
   - Вiн знiтився й довго мовчав. Я вже  шкодував,  що  бовкнув  це  дурне
припущення. Але згодом Загатний невесело посмiхнувся:
   198
   - Тварини й рослини не  виннi,  бо  нездатнi  аналiзувати  самих  себе.
Зовсiм нiби дiти. А людина добре знає, що робить...
   Бiльше ми. про це не розмовляли.
   Зовсiм наче в поганих  п'єсах:  ефектна  поява  героя,  нiчна  сцена...
Радiючи з нової жертви, Загатний посмiхнувся назустрiч Андрiю  Сидоровичу,
що звично нiяковiв:
   - Ну, як вдома, товаришу Хаблак?..
   Той радiсно з усiма поручкався, звiсив наперед руки з паперовим жмутком
i так стояв, нiби голяка перед медичною комiсiєю, - високий,  глистуватий,
з довгим носом i маленькими, запалими очима. Усмiхався ввiчливо, трошки на
догоду Загатному, але щирiше та добрiше вiд нього.
   - Гаразд усе, тiльки от  нещастя  -  братовi  хлопчаки  рукописом  мого
роману обклеїли хату, до слiз шкода.
   - Свята наївнiсть, - озирнувся Iван на Гуляйвiтра та Дзядзька.- Звiсно,
українська лiтература в жалобi...
   - Що? - не зрозумiв Хаблак, напружено думаючи про своє.
   - Українське письменство, кажу, одягло траурнi шати.
   - А... - промимрив Андрiй Сидорович, зрозумiвши  нарештi,  що  з  нього
жартують, i винувато, зиркнув на Загатного, нiби вибачався за його ж  злий
жарт. (Даруйте,  що  перериваю  сцену,  але  за  таких  ситуацiй  я  майже
ненавидiв Хаблака. Вiд його ласкавого всепрощення мене  нудило.  Та  плюнь
йому в обличчя, плюнь i йди геть, до учнiвських  зошитiв  у  клiтинку,  до
тихих сiмейних вечорiв...) - Та я нарисочка принiс, вибачайте,  що  пiзно,
але поки з дороги вговтались...- Це вже до Гуляйвiтра.
   - Якого нариса? - стрельнув Борис Павлович бровами.
   - Про ланкову ж, з Пiщаного.
   - Хiба ми планували? - кинув у повiтря, аби не звертатись до Загатного.
Але вiдповiдi  не  одержав.-  Та  це  вже  ми  завтра  подивимося,  здайте
секретаревi. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як  до  визнаного
спецiалiста.- (Ну й типище - Загатного ненавидить, а щодо бiдолахи  Андрiя
Сидоровича - пiд секретареву дудку скаче. Перепрошую...)
   - Слухаю, - Хаблак опустився на стiлець,  зробивши  уважне  й  серйозне
обличчя. Як хотiлося йому стати редакторовi в пригодi! Нарис муляв руки, i
неприємно щемiло  в  грудях:  завжди  вiн  турбує  людей  недоречно,  люди
стомились, саме їм до Хаблакового нариса, а вiн примчав, мов дурний...
   - Ви бачили мого Джульбарса?
   - Звичайно.
   - Тут виникає принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прiзвищ,  не
визнає його високої породистостi. Будьте останньою iнстанцiєю.
   Андрiй  Сидорович  розгублювався  завжди,  коли  вiд   нього   вимагали
негайного рiшення. Спершу вiн  мусив  добре  помiркувати.  Ще  цi  рубанi,
настирливi фрази  редактора  -  голова  наморочиться.  Хаблак  недовiрливо
провiв очима по напружених обличчях присутнiх - може, знову  колючий  жарт
Iвана Кириловича? Звiсно, його талантовi тiсно в районних масштабах,  тому
й жартує.
   - Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене є вiдповiдна  лiтература.
Ще з вiйська. Я вранцi обов'язково перегляну, в пам'ятi поновлю. У вiйську
я два роки порався бiля вiвчарок i так звик до них, а  вони  до  мене,  що
командири мене хотiли залишити при  частинi,  та  я  на  вчителя  зiбрався
йти...
   Головне, вiн вiдчував, що плете дурницi, але говорив  i  говорив,  нiби
найнявся смiшити їх, - редактор чекає  вiд  нього  iнших  слiв,  а  боляче
знати, що не виправдав чиїхось сподiвань. Доки лилися слова,  усе  нiби  в
невагомостi зависало, й було затишно. Смоктали  сигарети  та  дивилися  на
Хаблака: Iван Кирилович байдуже й буцiмто крiзь нього,  Борис  Павлович  -
розчаровано
   Дзядзько, як завжди, з великою приязню всмiхався до всiх.
   Неждано Iван Кирилович пiдвiвся й поспiшив до секретарської  кiмнати  -
буденнiсть стомила, хотiлося великого та iстинного. На чому вiн  спинився?
Самотня людина в порожнiх  кiмнатах  районної  установи,  глибокий  вiдчай
генiального одинака, що почувається межи посередностей наче в  пустелi,  i
раптом, як спалах, вчорашнi слова Гужви: "Iване Кириловичу (придумати iнше
ймення та- по батьковi), Iване Кириловичу, а в раймазi новенька з'явилася.
Така  гарненька,  чепуруха.  Довга  коса  i  очi   широкi-широкi,   трошки
здивованi". Це прекрасно, коли людина  не  стомилась  дивуватися  свiтовi.
трошки здивованi - це  чудесно,  у  цiй  Терехiвцi  всi  давно  розучилися
дивуватися, сюди  так  рiдко  приїздить  нова  людина,  особливо  дiвчина,
дiвчина, з якою можна  перекинутись  живим  словом,  дiвчина,  якiй  можна
вiдкрити свою душу, i вона тебе зрозумiє, скорiше_ -_ вiдчує,  а  вiдчути,
можливо, часом важче, нiж зрозумiти, на  це  мало  хто  здатний,  справдi,
прекрасно, що вона вмiє глибоко й тонко вiдчувати,  вiн  давно  мрiяв  про
таку дiвчину, все своє життя мрiяв, до того ж вiн любить дiвчат з  довгими
косами i великими очима, часом не знаєш, що доля пошле  тобi  за  хвилину,
хоч у нього було навiть якесь передчуття, пiдсвiдоме, звичайно; коли Гужва
мимохiдь сказав про новеньку з раймагу,  на  нього,  Загатного,  як  жаром
сипнуло, це  щось  глибоко  духовне,  але  ближче  до  сюжету  новели,  не
вiдволiкатися, врештi вiн же не пише автобiографiю, хоч  кожен  терехiвець
мусить вiдчути себе в цьому узагальненому болотi; отже, цей одинак_ (часом
навiть ця прохiдна кiмната, його кабiнет, стає  затишною.  Ноїв  ковчег  в
океанi дрiб'язковостей, ще б коректорiв виселити, - йому остогидло  бачити
просто себе цю розповнiлу кралю, зосередитись,  зосередитись),  отже,  цей
одинак, у якому живе болiсна потреба бачити якiсь  новi  обличчя,  дихнути
свiжим повiтрям  людського  єднання  i  взаєморозумiння,  а  в  Терехiвцi_
(телефонний дзвiнок,  обов'язково,  коли  зосередишся,  дзвонить  -  вона,
iнтуїцiя, в кiмнатi парко, Уля помiтить, що в нього змiнився голос, завтра
знатиме вся Терехiвка: вони балакали по телефону, їй-бо,  майже  опiвночi,
вони умовлялись про зустрiч, - ага, вона ж чергувала у  райвиконкомi,  всю
нiч, здогадуєтесь? А його голос одразу змiнився, соловейком, їй-бо...).
   - Уля, вiзьмiть трубку.
   - А-а-лло, редакцiя слухає, трудова вахта, Людочко, може,  й  до  ранку
вистачить, хiба нам звикати, весело, та нi, десь  за  годину,  а  ти  хiба
їздила, невже, та в нас лише сатин, менi б щось осiннє, тут зiпсують...
   Чи  не  подався  додому,  обминувши  райвиконком,  -  цiкавиться.  Вона
сподiвається, що я не прийду: злякаюсь або передумаю.  Говорити  мужньо  й
твердо. Великi почуття вимагають великих слiв. Тiльки б не здрiбнiти серед
навколишньої дрiбноти. До всього - Хаблака принесло. Це оказiя, пiсля якої
не знаєш, смiятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявляється,
теж людина, тут мимоволi знак рiвностi, Хаблак - людина, силогiзм, убозтво
внутрiшнє, убозтво  зовнiшнє.  Я  навiть  жалiти  його  не  можу.  Чому  я
зобов'язаний його жалiти? Можна жалiти людей, котрi  бажають  менше,  анiж
здатнi мати. А Хаблак пише романи, теж прагне  безсмертя,  гумор:  маси  i
безсмертя, - а може, трагiчно?
   ...в_ Терехiвцi, де тi ж самi  люди,  здається,  живуть  од  сотворiння
свiту, i обличчя стереотипнi, обличчя посередностей, обличчя  з  мертвими,
порожнiми очима, обличчя, як заголовки  в  районнiй  газетi,  обличчя,  як
некрологи чи телепрограми,  обличчя,  як  вiтрини  терехiвських  крамниць,
порожнi й засидженi мухами, обличчя, як районнi парки й гiпсовi постатi  в
районних парках, обличчя, як меню чайних i ресторанiв, обличчя,  як  назви
вулиць та майданiв, обличчя, що рiзняться лише порядковими номерами. Серед
цих штампованих на  конвейєрi  облич  кожнi  живi  очi  здадуться  казкою,
легендою,  пiдкреслити  це  в  новелi,  основна   трагедiя   Терехiвки   -
вiдсутнiсть iндивiдуальностей, сформулювати це iнакше; вiдтепер усi  думки
одинака навколо нової дiвчини, що з'явилася в раймазi, певно,  продавщиця,
а може, на практицi.  Гужва  так  i  не  сказав,  Загатному  нiяково  було
допитуватися, аби не подумали, що вiн цiкавиться дiвчатами, хоч у  новелi,
звiсно, Загатний нi до чого, в новелi є герой, iндивiдуальнiсть, вищий  од
загалу  на  десять  голiв  i  тому  самотнiй,  самотнiй,  як   повелитель,
повелитель завжди самотнiй; вiн виходить з редакцiї i  ступає  по  гарячiй
брукiвцi центральної вулицi, п'янiючи од передчуття  ЛЮДИНИ.  Але  вiн  не
поспiшає заходити в раймаг, вiн вiдстрочує радiсть, живе самою думкою  про
дiвчину, що вмiє дивуватися, вiн уявляє її, i цього поки  що  досить,  вiн
уявляє не лише її  -  вiн  уявляє  їхню  зустрiч,  зустрiч  закоханих  вiд
народження, щось мiстичне ("Я тебе знаю", - скаже вiн. "I я тебе знаю",  -
скаже вона, i обоє  зовсiм  не  здивуються,  це  єдине,  з  чого  вони  не
дивуватимуться, бо так мусило бути),  а  потiм  довге  спiльне  життя,  що
завершиться далекими, як обрiй, словами:  i  померли  вони  в  один  день.
Хвилинами йому навiть плакати хотiлося од передчуття щастя, його  полишила
звична стриманiсть, вiн розмахував руками i всмiхався сам до себе, але  це
не заважало бачити Терехiвку такою, яка вона є насправдi: сухим,  задушним
болотом, ямою з купинами приземкуватих будинкiв, дахи яких дiставали  йому
лише до колiн, вiн прошкував терехiвським майданом, як Гуллiвер  у  країнi
лiлiпутiв; немилосердно пряжило сонце, розжарене небо лягало  на  плечi  i
давило,  давило,  вiн  побачив  ларьок,  де  продавали   ситро   мiсцевого
терехiвського виробництва, i згадав, що вмирав вiд  спраги,  вiн  сунув  у
вiконце грошi, йому подали  пляшку,  закорковану  чорним  гумовим  чiпком,
пляшка була липка, а ситро тепле, занадто  пiдсолоджене  й  теж  вiдгонило
гниллю, його занудило вiд_ одного ковтка, ледве спромiгся сунути пляшку  у
вiконце i виплюнути, але присмак теплої гнилої води  i  якихось  металевих
солодощiв, нiби  ситро  настоювали  на  металевому  брухтi,  лишився.  Вiн
поплуганився в парк, - раймаг працює до семи, вiн пiде о пiв на  сьому,  -
обминув гiпсовi постатi з патетично задертими руками, забився в  гущавину,
до заболоченої рiчечки, тут було прохолоднiше,  i  знову  думав  про  свою
дiвчину. Вiн уже називав її своєю, вiн її любив, майже  любив,  йому  було
легко й спокiйно, бо вона живе, iснує десь зовсiм поруч, за якихось двiстi
метрiв..._
   Вiдчуття, що вiн не сам у своєму добровiльному засланнi, що їх уже двоє
в натовпi, додає йому сили, йому хочеться побути в людському стовповиську,
на очах загалу, аби ще раз виявити себе (заналiзувати  це  детальнiше,  не
забути: доки вiн сидить над рiчкою, думає про  неї,  в  парку  починаються
звичнi недiльнi "мiроприємства" для  трудящих,  культурнi  розваги,  i  до
нього весь час долинають  вибухи  смiху,  вигуки,  описати  гучнi,  дешевi
пристрастi натовпу i всi подальшi вчинки його на тлi цього кагалу, на  тлi
вируючого натовпу; i ще: вiн не поспiшає до раймагу, боячись розчарування,
десь глибоко в душi його живе страх перед розчаруванням, але це теж  радше
пiдсвiдома), вiн пiдводиться i йде на гомiн, ще тiльки п'ять годин,  можна
подратувати цих посередностей з  їхнiми  дикунськими  грищами,  тепер  вiн
зовсiм не  пасує  перед  ними,  в  нього  є  вона;  вiн  бачить  галявину,
повнiсiньку терехiвцiв,  мiж  двох  дерев  нап'ято  вiрьовку,  з  вiрьовки
звисають на довгих нитках призи, загорнутi в папiр, а терехiвцi  по  черзi
випробовують талан, наближаючись iз зав'язаними хусткою очима i ножицями в
руках до вiрьовки, ножицi  клацають  марно  за  кiлька  метрiв  од  ниток,
посередностi навiть у тiй банальнiй лотереї  ницi,  буцiмто  дуже  складно
ступити по прямiй вiсiм крокiв i зрiзати весь дрiб'язок пiдряд, цiкаво  б,
як реагував натовп, маса, яку одурив одинак, iндивiдуальнiсть,  маса,  вiд
якої  забрано  втiху  й  надiю,   маса,   залишена   нi   з   чим,   варто
продемонструвати,  вони  божеволiтимуть,  вони  конатимуть  од   жалю   за
виграшами, якi дiсталися не їм, тодi вiн посмiхнеться i кине цi  бляшанки,
цi одеколони, цi гребiнцi, люстерка їм пiд ноги, вiн доведе..._
   Iван пiдхопився, шарпонув дверi:
   - Пропоную сеанс на трьох дошках! Згода?
   - Одну програєте - усiм пиво, - це Дзядзько.
   - На американку! - Гуляйвiтер.
   - Приймаю будь-якi умови.- Зараз йому  усе  байдуже,  тiльки  б  грати,
тiльки  б  вiдчути  силу  свого  розуму,  iнтелекту,  свою  перевагу   над
посередностями. Жадiбно вхопився за шахiвницю.
   - Менi б додому  вже,  -  несмiливо  озвався  Андрiй  Сидорович,  знову
почуваючись винним. - I я лише переставлятиму...
   - Що то за журналiст, котрий не грає в шахи,  -  обiрвав  Хаблака  Iван
Кирилович, загороджуючи  собою  дверi.  -  Вас  засмiють  у  першiй-лiпшiй
редакцiї. Великi газетярi спершу вчились у шахи, а вже  потiм  бралися  за
перо...
   Загатний спiтнiв  од  думки,  що  Хаблак  може  не  послухати,  пiти  з
редакцiї, i все розвалиться,  i  вiн  знову  лишиться  наодинцi  зi  своєю
новелою, так нiкому нiчого й не довiвши.
   - Пiдтримайте колектив, товаришу Хаблак,  вiдмежовуватись  неетично,  -
авторитетно проказав Гуляйвiтер. У його пристраснiй мисливськiй натурi теж
починало бродити.
   Хаблак опустився на стiлець.
   - Попереджаю, граю тiльки бiлими.- Iван Кирилович вимкнув приймач:  хай
буде  урочиста  тиша.-  Зирнiть  на  годинники  -  за  десять  хвилин  усе
скiнчиться.
   Гуляйвiтер зосереджено спохмурнiв. Тепер нарештi вiн не повторить своїх
минулих  помилок  i  не  програє  цьому  самовпевненому  нахабi.  Дзядзько
меланхолiйно вирiвнював стрiй шахових фiгур. На  Хаблакове  обличчя  лягла
тiнь вiдповiдальностi - вiн i до гри ставився, як до  завдання  редактора.
Iван рiзко крутнувся, пiдстрибнув, вгвинтився в  повiтря,  сягнувши  рукою
лампочки. По стiнах залопотiли  перистi  крила.  Так  вiн  здавна  виявляв
радiсть буття, коли сила й надiя переповнювали душу. Дарма що сьогоднi уже
нiчого не напише. Проте завтрашнiй день стане його великим днем. Досi була
сама гра в лiтературу. Справжня творчiсть лише починається!
   - Прошу хiд! - войовничо кинув центрального пiшака назустрiч  мовчазним
шерегам чорних. Дзядзько та  Гуляйвiтер  одразу  вiдповiли.  Хаблак  облiг
грудьми край столу, замислився.
   - Великi шахiсти найдовше думають над першим ходом, - зимно  розсмiявся
Iван. Хаблак не ворухнувся, буцiмто й не чув  тих  слiв.  На  перших  двох
дошках уже кривавилась битва, а вiн  усе  ще  готував  рокiровку.  "Дивно,
навiть  у  дрiбницях,  навiть  у  шаховiй  грi  виявляється  посереднiсть,
полохлива, ница посереднiсть", - думав Iван, жертвуючи офiцера за пiшака i
позбаївляючи чорних рокiровки:
   - Шах!
   Одну руку Загатний тримав у кишенi, другою,  вхопивши  фiгуру,  креслив
над дошками плавнi кола - милувався. Зробивши ходи,  легко  ступав  уздовж
столiв, бавився сiрниковою коробкою, гортав газетну пiдшивку.  Пошкодував,
що не має пiд руками книги, - хай би  Гуляйвiтер  казився,  а  Дзядзько  з
Хаблаком  дивувались  блискавичностi  його  думок.  Вiн  любить  шахи.   У
ремiсничiм, а  пiзнiше  у  вiйську  це  був  єдиний  спосiб  самовираження
наперекiр натовпу та всiляким статутам.
   - Шах! - у партiї з Хаблаком Iван  знову  пожертвував  коня,  тiльки  б
оголити чорного короля, вiдкрити  шлях  для  наступу,  ламати,  чикрижити,
батувати, кришити...
   - Шах!
   Партiї з Дзядзьком та Гуляйвiтром щасливо наближались до  кiнця.  Чорнi
видихалися. Першим пiдняв руки Дзядзько. Гуляйвiтер ще метушився,  але  то
були останнi конвульсiї. Нарештi й вiн  злiсно  буркнув:  "Здавсь!"  -  та
побiг до свого кабiнету. Хаблак одвiв короля за спини пiшакiв  -  вiдтепер
Загатний не мав чим шахувати. Вiн почав поспiхом розгортати  лiвий  фланг.
Хаблак знову замислився, обiйнявши долонями вузьку, клинцювату голову.
   - Нiби маєток програєте, - нервово кинув  Загатний.-  Все  одно  партiя
програна вами ще пiсля третього  ходу.  Великi  шахiсти  таких  партiй  не
дограють, вони вчасно здаються...
   I пiдморгнув Дзядзьковi, мовляв, психiчна атака на ворога. Взагалi Iван
багато  говорив,  говорив  без  угаву,  безсило  спостерiгаючи,  як  чорнi
обережно, але нестримно затягують тугий вузол на  хисткiй  позицiї  бiлих.
Тепер Загатний майже ненавидiв худi, ревматичнi руки Хаблака i, коли  вони
повисали над дошкою, аби пересунути вперед ще одну фiгуру, одвертався.
   - Та-а-ак, Кириловичу...- з колючим спiвчуттям протягнув Гуляйвiтер, що
вже вiдтанув пiсля невдалої партiї й повернувся до кiмнати. На смерть  усе
вороння злiтається. Бiлi тицялися з кутка в куток, але чорний  король  був
надiйно схований. Бiлi панiкували. А Хаблаковi  нерви  мiцнiшi,  нiж  йому
здавалося.  В  його,  Iвановiй,  грi  завжди  є  елемент  ризику  польоту,
характерного для творчих натур. Вiн  пожертвував  двi  фiгури,  аби  одним
ударом розколошкати (о  солодке  вiдчуття  iнтелектуальної  переваги,  але
удару не сталося, тепер ця посереднiсть дочавить його, через  два  ходи  -
мат бiлим, хоча б не вподоблятися жертвi, що безтямно вислизує з-пiд  ножа
та все одно потрапляє на жертовник, не смикатись, в тiм є щось принизливе.
Iван змахнув шаховi фiгури:
   - Здався. Випадковiсть.
   - Звичайно, - поспiхом згодився Хаблак. - Я...  Загатний  буцнув  ногою
дверi. "Ви по пиво?" - спитав Дзядзько.  Жадiбно  вдихнув  густу  свiжiсть
повiтря. Зараз дадуть зверстаний  розворот.  Чо-о-рт...  Вiн  програв  так
ганебно лише один раз - у вiйську. Довелося лягти  на  пiдлогу,  проповзти
пiд лiжками через усю казарму i повернутися назад. Лiжка були низькi,  вiн
пригинай голову до самої пiдлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомiнко, радiсно
стежили за  ним  з  проходiв,  вони  пiдстьобували  глузливими  словами...
найдовша дорога його життя... Йому i тодi, як тепер, хотiлося вмерти...
   Я зважився вiдступити на один крок вiд документальної точностi й  зараз
картаю себе. Мовлю про останнiй спогад Загатного -  з  вiйськового  життя.
Щодо самого епiзоду сумнiвiв немає. Рокiв п'ять  тому  його  повiдав  менi
студент юридичного факультету, що деякий час  служив  в  однiй  частинi  з
Iваном.
   Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна  сторiнка  його  життя,
коли вiн програв Хаблаковi шахову партiю i вибiг на ганок. Хоч мiркував  я
логiчно. Досi Iван знав у своєму життi три жорстокi поразки. Одна з них  -
на шахiвницi. Найчастiше пiсля нової поразки згадується попередня. Хiба не
так? Ми любимо себе жалiти. Вже  потiм  втiшаємося  колишнiми  перемогами.
Цiлком можливо, що Iвану Кириловичу пригадалася сцена в казармi.  Якщо  не
помиляюсь, попереднiй роздiл фальшивий,  бо  не  вiдповiдає  дiйсностi.  А
зараз стiльки пишуть про мiцний зв'язок лiтератури з  життям,  що  соромно
припуститися такої неточностi.
   Спробую  ширше  подати  випадок  у  вiйську,  скориставшись  розповiддю
юриста.   В   Iвановiм   пiдроздiлi   служив   гонористий   хлопчина,   за
нацiональнiстю вiрменин. Мав розряд з шахiв i мав себе ледь не за чемпiона
Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, - уже тодi вiн хворобливо
реагував на кожну спробу ближнього випнутися з "сiрої маси  посередностей"
(слова Iвана  Кириловича).  Вiн  пропонує  вiрмениновi  поєдинок  з  трьох
партiй. Зрозумiло, пiвденний темперамент - по руках.  I  ще  одна  Iванова
iнiцiатива: слабший повзе через усю казарму попiд лiжками  i  в  такий  же
спосiб вертає назад.  Врахуйте  природний  гонор  хлопчини  -  i  вiдчуєте
єзуїтську дошкульнiсть пропозицiї.
   На турнiр зiбралася  вся  рота.  Загатний  програв  двi  першi  партiї.
Третьої грати не стали. Бiдний Iван Кирилович опустився на колiна й поповз
крiзь колючi дотепи солдатiв, що радiли з несподiваної розваги.  Ще  юрист
казав про довжелезний коридор, що ним Загатний пiсля екзекуцiї  подався  з
казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор i самотня Iванова постать. А
солдати реготали навздогiнцi.  Ясна  рiч,  i  я  б  смiявся:  сплести  для
ближнього тенета - i самому в них втрапити...
   У своїх вечiрнiх сповiдях Загатний  не  згадував  армiйських  рокiв.  У
Людмилиному  щоденнику  занотовано  од-ну-однiсiньку  фразу  з  його  уст:
"Тiльки одягнувши  солдатську  форму,  я  зрозумiв,  як  легко  i  страшно
загубитись у масi..." Отже, опинившись серед тисяч таких, як вiн сам, Iван
пiзнав усю марноту зовнiшнього самовираження.  Так  я  собi  мiркую.  Якщо
людину вирiзняє з натовпу лише її одяг, вона щохвилини може втратити  свою
перевагу. Певно, є iншi цiнностi, постiйнiшi, iстиннiшi? Такою  може  бути
лише духовнiсть, її не вiдберуть у людини жоднi життєвi незгоди.  Можливо,
в цьому джерело сталої духовної спраги Iвана Кириловича? Знаю тiльки, що в
армiї вiн почав серйозно думати про навчання i  скiнчив  вечорами  середню
школу.
   Учора   приймали   гостей.   Мотоцикл   обмивали.   Я    сторгував    у
Молохви-старшого,  який  в  редакцiї  бухгалтерував,  а  потiм  до   мiста
перебрався. Машина старенька, зате дешево дiсталася менi.  Рокiв  з  п'ять
побiгає, а там  видко  буде,  може,  слiдом  за  Молохвою  на  "Запорожця"
стягнусь. Отже, маю тепер власний виїзд, шкода тiльки - до  зими  йдеться,
але ж колись повеснiє. Поки  що  законсервую,  не  любитель  я  взимку  на
мотоциклi гасати. Радикулiт схопити - раз плюнути.
   Ну, випили, телевiзор подивились. А потiм я сiмейну хронiку  показав  -
доньку вiд двох мiсяцiв  любительською  кiнокамерою  знiмаю.  Розумiю,  не
вельми гуманно пригощати гостей сiмейними кiнохронiками,  як  i  сiмейними
альбомами. Але хай вибачать - за таких випробувань я сам терпеливо  гортаю
сторiнки з господарем на  пляжi,  господарем  на  весiллi,  господарем  на
демонстрацiї... Коли це на радiсть людям, чому не потерпiти?
   Ось наше маля на екранi в два мiсяцi, в три,  в  чотири,  в  рiк  i  аж
донинi. Галина моя цвiте, в мене самого груди вiд гордощiв розпирає. Що не
кажiть, а дiти - це найважливiша творчiсть наша. Нi в роман, нi в симфонiю
стiльки себе не вкладає людина, скiльки у власну дитину. Диваки,  вбивають
себе над рукописом, фарбами, продають душу  дияволу  за  какофонiю  звукiв
(читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина
до материних цицьок,  а  воно,  безсмертя,  поруч  i  так  легко  дається.
Матiнка-природа сама подбала та зрiвняла усiх: малих i великих,  генiїв  i
посередностей, вождiв i масу - всi смертнi, всi безсмертнi, i всi творять,
Iнодi озирнешся, замислишся - i подивуєшся глибокiй мудростi навколишнього
свiту.
   Екранiзована доця наша сподобалася гостям. А ще голосок її мало не  вiд
народження на магнiтофонi записував. Тепер змонтував синхронно з фiльмом -
дуже гарно вийшло. Пiсля сеансу допили, що лишилось, i я провiв  гостей  з
двору. Сiверець бешкетував, по шибах крупа  шарудiла  -  провiсник  снiгу.
Така пiзньоосiння незатишнiсть, аж на  душi  зимно.  Чомусь  уявляєш  себе
самотнiм у безкрайому полi. Я зачинив хвiртку на гак, перевiрив  замок  на
сараї, примкнув сiнешнi  дверi,  повернувся  до  вiтальнi.  Теща  вимкнула
свiтло на кухнi, спала. Галина стелилась у  спальнi,  погойдуючи  доньчине
лiжко: гостi розбудили, коли прощались. Я погасив верхнє свiтло,  ввiмкнув
настiльну лампу. Приємнi сутiнки сповили вiтальню, зрiднивши мене з теплим
колом на письмовому столi. Люблю затишок. I маю смак до того.  Прилаштував
був лампи денного свiтла у вiтальнi, за тиждень зняв  -  холодно,  буцiмто
протяги по-кiмнатi, Галина iнодi аж розсердиться: грошi, каже, марнуєш.  А
що ж їх, у рукав складати? Я не з  тих  людей,  Що  тiшать  себе  ощадними
книжками або заради стороннiх очей зовнiшнiй блиск наводять, а  самi  новi
дiрки в пасках проколюють. Не ми для свiту, а свiт для нас. Я  й  попоїсти
смачно люблю, нащо душею кривити. Добре, що обоє на грошах. З базару майже
нiчого, все своє - i  молоко,  i  городина,  i  свiжина  щоосенi  в  сараї
порохкує. Така вже специфiка нашого життя, зависли мiж селом та мiстом.
   Але скiнчу про затишок. Чомусь я глибше,  нiж  iншi,  вiдчуваю  холодну
безмежнiсть свiту, перепрошую за  "мудрi"  слова,  це  iз  статтi  якогось
молодого  iнтелектуала,  вчора  вичитав.  Точнiше  -  полохаюсь   широкого
простору. Мене вiд  раннiх  лiт  вабило  тепло,  спокiй,  надiйно-захищенi
стiнами  кутки.  Звiдси,  мабуть,  i  бажання   затишку.   Хочете   почути
найулюбленiшу казку мого дитинства? Я  її  напам'ять  знаю.  Але  перекажу
коротко.
   Втекли вiд жорстокого господаря вiл, корова,  баран.  та  пiвень.  Лiто
паслися в лiсi, а похолодало-хатину збудували.  Тепер  уявiть:  заснiжений
лiс, вiхола, дерева стогнуть, вовки  в  кучугурах  тонуть,  а  серед  того
холоду, голоду, самотностi з димаря в'ється  затишний  димок,  Потрiскують
дрова в печi, шкварчить сковорода - корова млинцi  пече,  вiл  мак  тре  в
макiтрi, баран картоплю чистить, а пiвень сидить  на  жердинi,  кукурiкає,
розважає.  I  по  всiй  хатинi  -  червоний  вiдблиск  теплого,   смачного
полум'я... Iдилiя.
   Бачу  трiумфуючi  лиця  борзописцiв,  чую  гавкiт  в  мурованих   лiсах
цивiлiзацiї. Кусi, кусi, мiщанин заявився, лови його, хапай! Хiба я тiкаю?
Чи ховаюсь? Так, мiщанин я. А хто ви? Та буде завтра вигiднiше  хвалити  й
прославляти мене, терехiвського обивателя,  ви  кожен  мiй  нiготь  словом
барвистим вилижите! А ви, правдолюбцi, оборонцi щастя людського?  Низенько
вклоняюсь. Океани людської кровi не ситили б землю, а живили людськi тiла,
коли б ви бiльше про себе дбали, анiж про людство.  Як  генiально  просто:
кожен дбає про себе - i всi щасливi. Скажете - нереально?  Але  ж  я  ось,
перед вами, -  щасливий!  Щасливий,  чуєте,  i  жодного  iншого  щастя  не
потребую!
   Я давно замислююсь над своєю життєвою позицiєю i все шукаю  образу,  що
її б узагальнив. Якось влiтку побачив  на  мостi  зграйку  дiтлахiв.  Вони
жбурляли у воду крихти хлiба. Зацiкавився, пiдiйшов ближче. Сонце  нагрiло
дерев'яну основу мосту, i вода в  затишку  вирувала  од  малькiв.  Голоднi
клубки  кидались  на  кожну  крихту  хлiба,  вiдштовхували  один   одного,
сплiтались  у  чорний  вихор,  здiймали   пiщану   бурю   на   днi,   одне
слово-пристрастi, пристрастi, пристрастi.
   I раптом над тiєю колотнечею, над тiєю боротьбою за iснування з'явилася
крихiтна халабудка слимака. Iскристi хвильки бавно погойдували  халабудку,
а вiн собi лежав у колисцi, випроставши назустрiч сонячному теплу крихiтнi
рiжки, i, здавалося, мудро та  ласкаво  "всмiхався  свiтовi:  нi  зла,  нi
спраги, нi пози. I погойдався собi на хвилях далi, певно, сам  не  вiдаючи
куди. Але хiба ми, люди, знаємо, до якого берега нас несе? Декому здасться
симптоматичним (i ми освiченi!) порiвняння  зi  слимаком,  його,  бiдного,
борзописцi вже давно в обивателi записали. Хай собi.
   А може, я вас навмисне дратую?.. Пiд настрiй...
   Хаблак залишив редакцiю  у  дуже  кепському  настрої.  Навiть  прохання
Гуляйвiтра заступити на мiсяць завiдувача вiддiлу, що пiшов  у  вiдпустку,
глибоко не сколихнуло його. Хоч за iншої  часини  така  довiра  зiгрiла  б
пригнiчене невдачами на журналiстськiй нивi  серце  Андрiя  Сидоровича.  I
треба ж було йому виграти цю партiю! Нiяк життя не навчить. Iнший  програв
би - i квит, бувайте здоровi. Iнший би навiть не  сiв  грати,  коли  вдома
дружина з дитиною. А  йому,  бачите,  нiяково  вiдмовитись.  Тепер  людинi
зiпсував настрiй, та й  сам  не  в  собi,  буцiмто  чимось  завинив  Iвану
Кириловичу.
   I  найприкрiше-випадок  з  редакторовим  песиком.   "Ви   бачили   мого
Джульбарсика?" - запитав редактор. Вiн вiдповiв: "Так" чи "Звичайно",  вже
не пам'ятає. "Тут пiшло на принцип. Декотрi не визнають його породистостi.
Будьте суддею".- "Звичайно, породистий, чистiсiнький росiйський", - мав би
вiдповiсти вiн. Або: "Чистiсiнький англо-росiйський".  Яка  рiзниця,  вони
все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. I
не мучитись уночi дурними проблемами. Нiхто б навiть уваги не  звернув.  А
вiн наплiв нiсенiтниць, зiбрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й
певен: песик хiба в третiм колiнi має "голубу кров". Хитренький терехiвець
поглумився  з  легковiрного,  запального   Гуляйвiтра,   збувши   за   сто
карбованцiв плiд своєї висловухої вуличної суки. Але слiд було  заспокоїти
людину, хай тiшиться, хай почувається вдоволеним та щасливим. Не вертати ж
цуцика назад.
   Уся Терехiвка засмiє Гуляйвiтра. А взагалi справа вишкварки  не  варта.
Даремно вiн бiдкався. Вранцi  скаже  при  свiдках:  "Переглянув  посiбник,
товаришу редактор, i впевнився, що песик доброї  породи,  англо-росiйський
гончак". На його мiсцi так учинила б кожна розумна людина.
   Замкнув сiнцi, обережно пiдняв  клямку  хатнiх  дверей.  У  кiмнатi  не
свiтилося, тiльки на долiвцi тiнь вiкна од вуличного лiхтаря.
   - Спить? - прошепотiв Хаблак.
   - Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хатi.
   - Ти лампи не взяла в бабцi? Тут свiтло тiльки до дванадцятої, нiчничок
тре...
   Вернувся в сiнцi, узяв з лави гасову  лампу.  Дверей  не  зачиняв,  хай
трохи вистудить. Уже в лiжку промовив до Марти якомога байдужiше:
   - Редактор каже: "Ви спецiалiст, розберiться, мiй песик породистий?"  А
вiн у нього од вуличної, голова райспоживспiлки продав. З  песиком  ближче
познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра  щось.  сказати,
хай втiшається.
   - Знайшов, над  чим  думати,  -  стомлено  позiхнула  Марта  ("Хай  хоч
сьогоднi поспить, я вставатиму до дитини",-поклав Андрiй  Сидорович).-Хоче
породистого, хай буде такий, тобi шкода,  чи  що.  Про  квартиру  йому  не
нагадував?
   - Незручно. Тiльки через порiг - i вiдразу  про  квартиру.  Завтра.  Не
турбуйся, все буде гаразд, вiн твердо обiцяв. Спи...
   Але самому не спалося, хоч i заплющував очi  та  дихав  рiвнiше  -  для
Марти.
   - Трум-тум-тум, трум-тум-тум, - Дзядзьковi губи заграли туш. I це  було
так схоже та вчасно,  що  навiть  Iвана  не  розгнiвило  його  мавпування.
Загатний полюбляв цi останнi опiвнiчнi хвилини  редакцiйної  колотнечi.  У
них  було  щось  зворушливо-урочисте,  i  вони  обiцяли  завтрашнiй  день,
вiльнiший та зосередженiший. Друкар Шульга нiс на випростаних руках перший
вiдбиток номера. Навiть його хворобливе, землисте обличчя  свiтлiшало  вiд
розумiння хвилини. У кiмнатах свiжо запахло фарбами. Коректори заплющували
очi та вiдходили вбiк, демонструючи свою втому.
   - Хто "свiжа голова"? - суворо запитав Iван.
   - Товариш Дзядзько, -  вiдповiв  сам  Вiталiй.  Загатний  схилився  над
вогкуватою газетою. Це був його витвiр, ним вишикуване до  битви  вiйсько.
Далеко вперед висунувся розвiдувальний загiн першої  сторiнки  -  червоний
кут. Трохи нижче великi чорнi лiтери -  списоносцi  -  сурмили  про  здачу
хлiба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передової.  Двiйко
присланих з РАТАУ клiше, майстерно зверстана добiрка "По району", репортаж
вiд льономолотарки, iнтерв'ю з трактористами - вiйсько  ставало  чiткiшими
шерегами, i владна рука полководця Загатного тяжiла над ним.  Тiльки  одне
його слово -  одразу  помiняють  мiсцями  замiтки,  переберуть  заголовки,
вiзьмуть на шпальти гомiнкi ряди закликiв. Воля полководця здатна  зламати
стрiй, побудувати новий, ще прекраснiший, а друкар Шульга розмножить  його
генiй у трьох тисячах примiрникiв. Iван кинув оком по  заголовках  -  йому
подобалось одривати  очi  вiд  газетного  аркуша  i  холоднувато  говорити
ошелешеним коректорам:
   - Хоч би в заголовках помилок не припускались... Але  в  сьогоднiшньому
номерi помилок не помiтив. Можливо, тому, що думки все впертiше вертали до
справи, яка ще чекала на нього. Завтра вiн прокинеться  вiльний  i  сповна
вiддасться творчостi. Мистецтво потребує жертв. Банальнi  слова,  але,  на
жаль, у них багато iстини. Iван посмутнiв.
   - Один вiдбиток редакторовi.
   Пройшовся по соннуватих кiмнатах.  Гуляйвiтер,  не  читаючи,  пiдмахнув
номер i вже тицяв кожному свою бiлу кисть. Iван сунув руки пiд умивальник.
   - Пробачте, в мене мокрi...
   Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не  рипнули
дверi за Прiською. Спiймав її лукавий погляд, а може,  привидiлось.  Невже
здогадуються? Тому й не хотiв просити сигарет при свiдках. Одразу пiдозра,
навiщо вночi сигарети, адже вiн курить зрiдка, коли хвилюється. Можна було
сказати: працюватиму. Але не повiрять. Замкнув секретарську,  пильовик  на
руку, з ним серйознiше. Шульга зупинив машину,  простяг  Iвану  Кириловичу
пачку "Прими".
   - Щиро дякую.
   Взяв двi, але вернув од дверей i попросив ще:
   - Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогоднi.
   У попереднiм авторськiм словi я трохи  погарячкував,  визнаю.  Звичайна
дитячiсть. Нiчого такого я не думаю. Як усi, так i я. Там,  зверху,  лiпшi
голови мають, не нашим рiвня, вони знають, що роблять. Але  iнодi  сам  не
свiй стаєш. Особливо останнiм часом. Та не будемо про це...
   Маємо  серйознiшi  справи.  Я  мусив  би  зараз  пiдняти  завiсу  перед
фiнальною сценою однiєї  психологiчно  цiкавої  iсторiї.  Та  вийде  якось
неприродно: спершу розв'язка,  потiм  сама  iсторiя.  Доведеться  в  нашiм
театрi поки що гасити  свiтло.  Запасiться  терпiнням,  iсторiя  порiвняно
довга, хоч я прагнутиму розповiсти її якомога швидше. Звiсно, письменник з
мене нiкудишнiй  -  iнший  би,  маститий,  хвацький  писака,  товстелезний
любовний роман сотворив про наших терехiвських Ромео  та  Джульєтту.  Я  ж
мiркую, як би його найкоротше втнути. Що вдiєш, не терплю лiрики. Може, за
молодих рокiв, коли нариси пописував, спротивiла. Та й у нашiй з  дружиною
передвесiльнiй епопеї не надибаєте особливо сентиментальних сторiнок.  Ну,
освiдчувались, цiлувались, я навiть кiлька вiршикiв  настругав  -  хто  не
вiршує в таку годину? - i тихенько побралися.
   Розпочну з  iдилiчної  картини.  Я  сиджу  на  верандi  у.  Борисенкiв.
Опускається сонце, червонить за вiкном корпуси машинно-ремонтної  .станцiї
- наш давнiй терехiвський холостяк Iван Iванович директорує  там.  Людмила
Леопольдiвна - втямили нарештi?  -  вносить  чайник.  На  столi  хлiбниця,
масло, свiже вишневе  варення  i  карафка  домашнього  вина.  Ми  з  Людою
бенкетуємо. За стiною шумить телевiзор - директор станцiї  дивиться  третю
серiю нового польського детективу. Вiдколи пишу про Iвана, я  часто  буваю
тут проїздом з мiста - то нарада, то в бiбколектор  викликають.  Борисенки
мешкають. у робiтничому селищi, над київською трасою.  Звiдси  починається
брук на Терехiвку. Нашу дружню розмову подеколи  переривають,  двi  Людинi
дiвчинки, що заскучали за мамою.  Прибiгають  з  вулицi,  тицяються  їй  у
колiна й знову спiшать: у таємниче дитяче надвечiр'я. Люда поповнiла,  але
все ще приваблива. Врода стигла, встояна. Довго не працювала:  дiм,  тепер
завiдує селищною бiблiотекою, бо агрономiя -  дуже  .клопiтно  для  матерi
двох метушливих дiвчаток.
   Ну, як малюнок? Але це вже поза фiналом. Це те, що буде потiм. Можливо,
при нагодi я зупинюсь детальнiше.  А  зараз  дуже  поспiшаю.  У  мене  був
учитель, Петро Васильович. Родом iз села,  сусiда  наш.  Так  той  учитель
завжди поспiшав, як оце я з романом. У селi його й прозивали  Нетерплячка.
Дiти позвикали, до щоденника записували: Петро Васильович  Нетерплячка.  Я
вже у сьомий ходив, коли Нетерплячка на рак горла захворiв. Довго й  важко
помирав. Городи нашi поруч, я до екзаменiв  готувався,  коли  вiн  останнi
тижнi мучився. Лежить у саду й цiлiсiнькi днi бухикає.  Але  навiщо  я  за
упокiй почав? Геть божеволiю. Кому цiкаво про  хворого  вчителя?  Забудьмо
це. Моя хвилинна слабкiсть.
   Заздалегiдь  попереджаю  тих,  хто  кохається  в  захопливих   сiмейних
пристрастях,  де  гарячi  поцiлунки  й  гарячi  сварки.  Я  людина  земна,
прозаїчна, з роками зовсiм остигаю. I в цiй iсторiї  мене  цiкавлять  лише
основнi, конструктивнi моменти. Висловлюючись технiчно (а я наблизився  до
технiки,  вiдколи  придбав  мотоцикла),  мене   цiкавить,   чому   колiсця
закрутилися й як  вони  взаємодiють.  Кiбернетики  ж  давно  вiдкрили,  що
людська душа - просто складний механiзм. Ось i  давайте  спостерiгати,  що
станеться, коли два механiзми наблизяться один до одного.
   I ще одне. Нижче я використаю сторiнки з  Людиного  щоденника.  Бо  хто
лiпше здатен висвiтлити iсторiю її стосункiв  з  Iваном  Кириловичем?  Сам
Загатний у жоднiй нашiй розмовi  iменi  Людиного  не  згадав.  Люда  iнша.
Натура її схильна до романтизацiї  навколишньої  дiйсностi,  i  вже  тепер
колишнє знайомство з Iваном видається їй чимось  незвичайним,  винятковим,
яскраво вирiзняючись своєю колоритнiстю на тлi  безбарвного  терехiвського
життя. Уявляю, як воно буде пiд старiсть. Ще за першої зустрiчi я  не  без
подиву завважив високу Людину думку про таланти Загатного. Вона переконана
в його славетнiм майбутнiм.  Можливо,  саме  тому  до  спогадiв  ставиться
особливо ретельно, нiби вже зараз кожне її слово про Iвана  має  iсторичне
значення. В душi вельми пишається, що близько знала цю непересiчну людину.
Категорично вiдмовилась дати менi свої дiвочi записи, доки я  не  повiдав,
що писатиму про Iвана книгу. Тодi дуже  урочисто  в  присутностi  чоловiка
передала менi два товстих зошити, перев'язаних синьою стрiчкою.
   Можете уявити, як кортiло менi, повернувшись додому, розв'язати цю синю
стрiчку. Але мусив трохи розчаруватись. Людинi записи не ряснiли  цiкавими
спостереженнями. А сентиментальне щебетання дiвохи з  вищою  освiтою  кому
потрiбне? Про Iвана йшлося тiльки в одному зошитi. Власне, на цих  записах
уривався Людин щоденник. Десь за мiсяць пiсля нiчної сцени в  райвиконкомi
вона несподiвано для всiх вийшла замiж. Характерно, що в цiм одруженнi теж
було мало лiрики. Звiдки їй узятись, якщо двоє молодих людей, ледве словом
перекинувшись, уже певнi, що завтра вони поспiшать до загсу?
   Нарештi приступаю до викладу Людиного щоденника. Беру з нього  найбiльш
змiстовнi рядки, залишаючи телячi радощi й печалi  майбутнiм  дослiдникам.
Коментуватиму подiї я. Вся ця  любовна  iсторiя  тривала  п'ять  тижнiв  i
чотири днi. Спинятиму вашу увагу на вузловiм  записi  тижня,  дотримуючись
ранiше викладеної теорiї, що характери (а що таке кохання, як не зiткнення
характерiв у часi та просторi?) розвиваються дiалектичне,  стрибками,  вiд
ситуацiї до ситуацiї. Яким же бачився  нашiй  героїнi  Iван  Кирилович  до
їхнього знайомства? Прошу.
   "Вчора нарештi стрiла Загатного, нову терехiвську "зiрку". Нинi  тiльки
про нього й лихословлять. Ходить простоволосий, у вузьких штанях. Це  всiх
страшенно дратує. Я сказала в райвиконкомi за нього  слово,  то  ледве  не
заклювали. Мовляв, вiн цим ставить себе вище всiх, хоче вирiзнитись.  Менi
ж байдуже. Хiба це визначає духовну суть людини? Хоч весна й  холоднувата,
але без капелюха високий, ставний чоловiк має навiть романтичний вигляд. А
щодо вузьких штанiв, звичайно,  не  виправдовую  його.  Зараз  усi  газети
виступають проти негативного впливу Заходу на  молодь.  Навiть  у  "Перцi"
карикатури на вузькоштанникiв малюють. Навiщо ж лити воду на млин всiляких
стиляг та переродженцiв? Серед людей живеш - i живи по-людському".
   Не маю чим доповнити цей уривок. Хiба зауважу, що про Люду об цiм  часi
плiток не менше ходило. Була  на  виду  гарна,  i  по  її  приїздi  чимало
авторитетних женихiв зароїлось навколо  неї.  Але  Люда  всiм  вiдмовляла.
Навiть танцювала лише з дiвчатами - пересудiв  боялась.  Терехiвцi  спершу
думали, що десь лiпшу партiю має, а потiм злостились: вельми горда, принца
чекає, а принц раптом вiзьме i не  з'явиться...  Iван  та  Люда  неодмiнно
мусили зблизитись, бо обоє стояли трохи осторонь терехiвської громади. Так
я пояснюю зав'язку цього любовного сюжету.
   "Дивина! Вчора надвечiр приходить Загатний за даними для  передової.  Я
була в кабiнетi сама. Копирсаємось у зведеннях, раптом вiн каже:  "Людмило
Леопольдiвно,  я  запрошую  вас  у  кiно.  Якийсь  черговий  американський
бойовик". Я ошелешено мовчу, тодi вiн додає:
   "Я не хлопчак, щоб пiдстерiгати вас пiсля ганцiв,  i  ми  обоє  розумнi
люди. Ви менi давно подобаєтесь. Ось квитки. Я чекаю на вас бiля клубу, за
п'ять хвилин до початку сеансу. Моє життя у ваших руках". I  пiшов.  Я  не
сподiвалась нiчого такого, хоч i полюбляю  романтичнi  ситуацiї.  Але  так
своєрiдно  ще  нiхто  зi  мною  не  розмовляв.  Спробуйте  уявити  обличчя
терехiвських побрехух, коли ми_ заходили до зали! Не зумiєте, фантазiї  не
вистачить. По рядах одразу: шу-шу-шу. Ми  зайняли  свої  мiсця  i  вже  не
озиралися. Картина мене схвилювала: кольорова, душевна. А Загатний  лаявся
всю дорогу аж до моєї  квартири.  У  кожного  свої  смаки,  про  смаки  не
сперечаються, це навiть у газетах пишуть. Я одразу сказала свою  думку,  й
ми приязно розпрощалися".
   Вiдзначу трагiчну, як менi здається, особливiсть  Iванового  характеру.
Кожну дiвчину, з якою знайомився, вiн  спершу  iдеалiзував  до  безглуздя.
Тому всi дальшi стосунки пiсля першої зустрiчi  ставали  важким,  болiсним
для самого Iвана процесом розчарування - iдеал поволi вмирав. Я виклав, цю
характерну  Iванову  рису  трохи  сухувато,  теоретично,  але   її   треба
завважити, iнакше не зрозумiєте дальшого розвитку подiй, про якi йдеться.
   "Вiн божевiльний, слово честi. Уже я для нього дружина, уже  вiн  радий
подавати заяву, уже вiн говорить про наше спiльне майбутнє, нiби все давно
вирiшено, хоч я ще й слова не вiдповiла на його безперервнi освiдчення. Та
й майбутнє наше в його уявленнi  якесь  химерне,  не  таке,  як  у  людей.
Виявляється, житимемо ми заради духовного зростання, великої,  вселюдської
мети  (менi  все  кортiло  запитати,  навiть  ризикуючи  викликати   потiк
пристрасних звинувачень у мiщанствi, як i де  ми  займатимемось  "духовним
зростанням", бо одержати квартиру вiд  райвиконкому  надiї  немає,  велика
черга, а вiн, розповiдають, уже давно з редактором горшки  побив).  Iншими
словами, я обов'язково мушу зробити якесь епохальне вiдкриття в агрономiї,
а вiн, звiсно, стане генiальним письменником, якого визнають не сучасники,
а майбутнi поколiння.  В  його  генiальнiсть  я  ще  можу  повiрити,  такi
пришелепуватi завсiгди людей дивували. А щодо себе дуже сумнiваюсь.  Чесно
признатися, мене й не вабить те "велике", живуть  люди  й  без  епохальних
вiдкриттiв..."
   Об цiй порi захоплення Iвана  Кириловича  Людочкою,  здається,  сягнуло
вершини. Саме тодi, пам'ятаю, Iван Кирилович приходив до  редакцiї  якийсь
сонячний  i  на  диво  м'який.  Кожну   вiльну   хвилину   просиджував   у
сiльськогосподарському вiддiлi райвиконкому проти Людиного стола.  Дiвчина
змушена була вiд такого нестримного залицяльника тiкати у вiдрядження. Але
вiн i в селах знаходив свою кохану, скаржачись, що не може прожити без неї
днини.  Загатний  скидався  на  сiмнадцятирiчного  хлопчака,   що   вперше
закохався й не може  стримувати  почуттiв.  Дуже  несолiдно  для  дорослої
людини, та ще й вiдповiдального  працiвника  району,  це  саме  й  керiвнi
товаришi Гуляйвiтру зауважували. Терехiвка живилась самими анекдотами  про
дивацтва  закоханого  секретаря  редакцiї.  Вiн  же  не  зважав  на  жоднi
пересуди.
   Але минали днi, й ореол Людиної святостi в очах  Iвана  розвiювався.  I
вiдкрилось Загатному, що його кохана така ж проста, звичайна смертна, як i
всi ми.
   Вiн не пробачив дiвчинi своєї недавньої вiри... Що ж, чогось  такого  й
треба було сподiватись...
   "Вiдчуваю, коли б ми одружились, я була  б  нещасна  людина.  З  Iваном
можна жити лише на Робiнзоновiм островi. Ледве затягла його в  товариство.
Всi нашi, терехiвськi, з установ. Було дуже весело. Танцювали, розповiдали
анекдоти, пляшку крутили, цiлувалися жартома. Iван  одразу  попередив,  що
йде в гостi лише заради мене. Як же вiн повiвся? У розпал веселощiв дiстає
томик Гегеля, який уже став притчею во язицех терехiвчан,  примощується  в
кутку, читає. У мене й очi рогом стали.  Гостi  переглядаються,  господиня
квартири, де ми  зiбралися,  зашарiлась,  мало  не  плаче  -  образа  яка.
Пiдходжу, тихенько запитую.
   - Вам нудно з нами?
   - Так, - вiдповiдає, - серед них менi нудно. Я не звик гайнувати час. Я
маю лише одне життя.
   - Навiщо ж ви йшли сюди?
   - Я ж казав, що тiльки заради вас...
   Я попрощалася з усiма i пiшла, вiн - за мною, але я не дозволила навiть
до перехрестя  себе  провести.  Обридло  бути  посмiховиськом  для  всього
райцентру..."
   Це вже протест з боку Iвана Кириловича.  Помiтили?  Вiдтепер  годi  про
любов мудрувати. Починалася боротьба самолюбств.
   "Я трималася весь тиждень. Не пiдходила до телефону, обминала Загатного
на вулицi, навiть не вiталась при зустрiчi. Вiн пiдiйшов у недiлю, коли на
майданi було дуже людно, i цим обеззброїв. Не могла ж я дебатувати з ним у
натовпi, що б люди подумали, i без  того  плiткують  про  нас  досить.  Ми
прошкували алеями парку, i Загатний казав менi  дуже  серйозно,  трагiчним
голосом, як це вмiє лише вiн:
   - Людмило Леопольдiвно! Одне ваше слово -  i  моя  доля  вирiшиться.  Я
зiбрав валiзу та написав заяву редактору. Я не заважатиму вашому щастю.  I
ми вже нiколи не побачимось, хiба на тому свiтi, якщо вiн iснує...
   Тут мова його рiзко обiрвалась. У цих словах,  в  iнтонацiї  було  щось
дуже пристрасне, як у старовинних романах. Признаюсь, мене зворушила  така
сила почуттiв. Куди нашим терехiвським кугутам!
   - Навiщо так, Iване? -  тихо  i  якомога  душевнiше  проказала  я.-  Ми
лишимось гарними друзями, я вам це обiцяю. А майбутнє покаже...
   -  Дякую...  -  Плечi  його   перехнябилися,   здавалось,   вiн   зараз
розридається. - Дякую, ви мене врятували...
   Глянув  на  мене  щасливими  очима  й  круто  повернув  до  виходу.   Я
озирнулась, чи нiхто за нами не стежить. Алея була безлюдна..."
   Сцена надумана, скажете ви, в дусi посереднiх романiв минулого. Мовляв,
високi пристрастi нетиповi для периферiйних мiстечок.  Але  я  не  зраджую
свою документальну точнiсть, не вигадую. Вигадують самi герої. Досi  я  не
скористався з тих кiлькох фраз про цю пригоду, що їх сказав Iван Кирилович
у столичнiм ресторанi. Тепер у тiм є конча потреба. Ось одна з них.  Подаю
без коментарiв:
   - Що ж, коли любовi нема, ми її вигадуємо, бо нам хочеться  любити.  I,
майте на увазi, вигаданi почуття не менш пристраснi, анiж справжнi.  Якщо,
звiсно, ми в них повiримо. Правда, для того потрiбний талант i  хоч  трохи
глядачiв...
   Як хочете, так i розумiйте цi слова. Маю  власну  думку,  але  поки  що
прибережу.
   "Тиждень  минув  спокiйно.  Хоч  менi  й  передавали,  що  Iван  вельми
переживає наш розбрат, але кому те знати. Загатний нi з  ким  не  дiлиться
своїми думками. Вiн завжди меланхолiйний i  стриманий.  А  в  недiлю  було
комсомольське  весiлля.   Катерина   з   амбулаторiї   вийшла   замiж   за
райкомiвського  Дмитра.  В  амбулаторiї  застелили  столи.  Нашi   дiвчата
подалися ранiше - допомагати. Я теж пiшла, в босонiжках, бо стерла ногу, а
для "урочистої" частини й танцiв узяла туфлi на високих пiдборах.
   Все це лише передмова, а що сталося на весiллi, я й писати не можу:  нi
слiв, нi духу не вистачає. Загатного у Терехiвцi бачили таким уперше. Грав
на гiтарi, спiвав якихось мало не блатних пiсень, що дуже  не  сподобалося
начальству (ось тобi й квартира, i  одруження...).  А  ввечерi  знайшов  у
хiрургiчному кабiнетi - там для жiноцтва люстро  поставили  -  мої  туфлi,
цiлував їх привселюдно i проповiдував свої  теорiї  щодо  любовi.  Померти
мало! Я сьогоднi бiгла на роботу  немов  ошпарена  i  за  кожною  фiранкою
витрiшки ловила. Дiвчата божаться, що Iван  посеред  зали  видавався  дуже
ефектним  i  промовляв  гарно,  душевно,  присутнi  аплодували.  Вiн   або
божевiльний, або справдi любить мене до запаморочення.  Таких  пристрастей
навiть у книжках не стрiнеш".
   Я лише доповню намальовану сцену кiлькома рисами. Про день цей та вечiр
можна ще одну книгу написати, слово  честi.  Шкода,  що  тодi  не  було  з
областi чи Києва жодного кореспондента. Комсомольське весiлля  вилилось  у
широке районне мiроприємство. Але зараз писати про це не на часi, та й  не
зовсiм актуально. Iван ще до урочистої хвилини десь випив,  коли  б  не  з
друкарем Шульгою. Ну, його й розiбрало. Жодних блатних пiсень  я  не  чув,
наспiвував вiн популярнi джазовi  пiсеньки,  голова  райвиконкому,  людина
хворувата, справдi заявив спересердя, що на гiтарах бренькають лише мiщани
та стиляги. Я перший помiтив  Iванову  вiдсутнiсть  i  пiшов  на  розшуки,
передчуваючи недобре. Кiно  вже  скiнчилося,  у  фойє  танцювали.  Коли  я
переступив порiг, акордеон примовк, а  Загатний  височiв  над  натовпом  з
черевиками у здiйнятих руках i промовляв. Я  почув  лише  кiнець  промови.
Нижче наводжу її:
   - Так, я кохаю її... Я її кохаю. Вiчна й банальна iсторiя. Коли  хочете
знати, на цiм тримається свiт. Я мiг би довго розповiдати вам про справжню
любов, але ви все одно смiятиметесь. _Ось ви,_  дiвчино,  чули  про  Уолта
Уїтмена? А то була вельми мудра людина. "Перший стрiчний, якщо ти  захочеш
забалакати до мене, чому б тобi не забалакати до мене?" Але якщо на вулицi
я пiдiйду до вас, до вас чи до вас i  спробую  завести  мову,  ви  гукнете
мiлiцiонера...
   Вiн  ще  раз  поцiлував  лакованi  носки  жiночих  черевичок,   велично
повернувся й пiшов до дверей пiд оплески i смiх присутнiх...
   "Я схожа на метелика, який уже присмалив крильця, боїться вогню, та все
одно летить на нього.  Загатний  перестрiв  мене  пiсля  кiносеансу,  i  я
згодилась пройтися з  ним.  Пiсля  такого  донкiхотського  вчинку  нiяково
вiдмовити людинi в розмовi. Яскраво сяяв мiсяць-повня, було тепло й  трохи
моторошно, аж серце завмирало. Вiн звернув у поля, але я заявила, що  далi
розвилки не пiду - це метрiв сто  од  крайнiх  хат.  Уявiть  широку,  бiлу
дорогу, на узбiччi шелестять жита, сизе марево мiсячної  ночi  над  полем,
усе якесь непевне, тривожне, таємниче, а вiн говорить, говорить, говорить,
i ми блукаємо, блукаємо по тремтливiй дорозi, таке може хiба що наснитися.
Раптом вiн зупиняється - бачили б ви  його  суворе,  натхненне  обличчя  в
примарнiм мiсячнiм свiтлi! - i подає менi руку: на  все  життя!  Я  погано
пам'ятаю, я була нiби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальцi  в  його
холодну долоню, i ми пiшли, пiшли по бiлiй дорозi. Ось тобi  й  Терехiвка!
Нiколи не сподiвалася..."
   Я хочу одразу  звернути  вашу  увагу  на  одну  цiкаву  деталь.  Тiльки
вдумайтесь: "Я була нiби п'яна, щасливо п'яна, я  поклала  свої  пальцi  в
його холодну долоню..."
   Помiчено точно, за великої нервової напруги Iвановi руки  справдi  нiби
мертвiють, вiн сам казав, але ж Людi це треба помiтити. I  ще  одне.  Мене
довгий час непокоїла думка: як могла рацiональна  дiвчина,  хай  навiть  з
нахилами до романтизму, звабитися на дешевi декорацiї - бiла дорога,  нiч,
пристрасна мова Iвана, цiну якiй  вона  майже  генiально  вiдчувала  (беру
назад свiй закид щодо авторки: очищений  вiд  словесної  полови,  щоденник
справляє набагато глибше враження).  Як  вона  могла  зважитися  подати  -
символiчно!  -  руку  Iвановi?  Нещодавно  я  знову  заїхав  до   селищної
бiблiотеки, маючи на думцi дiзнатися бiльше, нiж це досi  менi  вдавалось.
Люда була в кiмнатi сама,  пiдшивала  газети.  Моя  допитливiсть  була  не
вельми до душi, але я звернувся до громадських почуттiв жiнки, нагадав про
книгу,  документальнiсть  якої,  певно,  зацiкавить   майбутнiх   Iванових
життєписцiв. I Люда пощирiшала.
   -  Прагнете  вiдвертостi?  За  будь-якого  сп'янiння  ми   передчуваємо
завтрашнiй день, коли будемо тверезi. Я знала, що завтра, на тверезi  очi,
все бачитиметься iнакшим. Отже, з мого боку це не було остаточне  рiшення.
У цьому рацiональному  свiтi  приємно  час  од  часу  п'янiти...  Точнiше,
вдавати iз себе хмiльну... А щодо Iвана - вiн дуже серйозно. Хiба дiти  не
вiрять, що вовк покрав гусей? Гра для них не вистава,  а  справжнє  життя.
Тим ми й рiзнимось од дiтей, що не можемо грати всерйоз.
   - Не така вже дитина Iван Кирилович, як вам здається. Я теж знав...
   - Я тiльки порiвнюю.  Хоч,  правду  кажучи,  я  часто  видавалася  собi
набагато старшою вiд нього. Але погодьтесь, що дiти швидко  розчаровуються
в грi... Полуда опадає з очей, i бiлi гуси знову стають Колькою,  Вiтькою,
Танькою, й дiти байдуже одвертаються. Хай вовк викрадає гусей, їх  ваблять
не гуси й не вовки, а емоцiї...
   Так вона балакала досить довго, повторюючись та червуючись, i  стороння
людина могла б подумати, що Людмила Леопольдiвна досi ображена, пригнiчена
Iвановою непостiйнiстю. А проте одного дня вона щиро призналась, що нiколи
б не вiддалася за Iвана - боялася зiпсувати собi життя. Люда теж любила  й
любить певнiсть - у цiм ми з нею близькi. :
   Пiсля тiєї мiсячної ночi вони з тиждень уникали  одне  одного  й  потiм
лише один раз зустрiлись у райвиконкомi, в години Людиного чергування. Хай
глядачi заповнюють наш крихiтний театр, незабаром я пiдiйму завiсу. А поки
декiлька зауважень щодо героїв. Люда поспiшала.  Людi  необхiдна  була  ця
остання зустрiч, що перекреслювала бiлу  дорогу  та  розв'язувала  дiвчинi
руки. Бо за її спиною уже стояв Борисенко  -  партiя,  як  для  Терехiвки,
вельми вдала, солiдна. Стривожений настирливiстю Загатного, пiдстаркуватий
холостяк зненацька розплющив очi й почав активно дiяти. Люда ж була далеко
не сiмнадцятирiчна, щоб  вiдмовляти  людинi  статечнiй,  без  двох  хвилин
директоровi станцiї. Iван... Але Iван сам  про  себе  скаже.  Вiн  стiльки
наторочив Людмилi Леопольдiвнi тiєї ночi в райвиконкомi,  що  їй,  бiднiй,
несила було навiть всього записати, хоч як дбала про нащадкiв...
   Я скористаюся з  Людиних  записiв,  не  додаючи  до  промови  Загатного
жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому роздiлi,
але Iван Кирилович, виходячи з редакцiї, попросив у друкаря двi  сигарети,
потiм вернувся i  взяв  ще  одну,  хоч  майже  не  курив.  Отже,  Загатний
готувався до  серйозної  розмови,  бiльше  того,  вiн  уже  бачив  себе  в
майбутнiй розмовi - з сигаретою  на  тлi  темного  вiкна,  з  сигаретою  у
просторiй приймальнi тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними.  А
тим часом, повторюю, вiн майже не  курив,  мав  у  дитинствi  операцiю  на
горлi. Вчителевi Петру Васильовичу Нетерплячцi  теж  заборонили  палити  -
гланди вирiзали, та якось невдало, сiльська лiкарня, знаєте. А  вiн  курив
та курив i докурився до раку горла,  навiть  хворий  не  випускав  з  рота
сигарети, посмокче й кашляє, кашляє; все жартував, щоб не  забули  йому  в
труну покласти з десяток пачок "Прими"... Але знову  я  веселеньку  затяг.
Через Нетерплячку мало не забув гiрких  слiв  Iвана  Кириловича,  сказаних
менi в iнтимнiй рестораннiй розмовi:
   - Я спроможний любити  лише  недосяжне.  Коли  фортеця  пiдiймає  бiлий
прапор, я розчаровуюсь. Я вiчний лицар, якого вабить штурм, а не трофеї.
   Нiч пропахла полином.
   Його  гiркий  запах  забивав  дух  Iвановi  од  редакцiйного  ганку  до
брукiвки, де полин переважили звичнi запахи бензину та кiнського поту. Але
гiркота лишилась. Полин тут нi до чого. Гiркота в його серцi, та це був не
лише бiль втрати, а й бiль народження. Врештi, така втрата - це теж щастя;
є що  втрачати  i  є  заради  чого  втрачати.  Загатний  ступав  повiльно,
впливаючи у приємний, возвеличуючий смуток: Густi, соковитi барви  ранньої
осенi, коли ще попереду бабине лiто. Вiн навiть не думав, що  зараз  скаже
Людi. Слова народяться самi, тiльки б донести  до  райвиконкому  цю  живу,
високу тугу.
   Вiн рано випустив ручку вхiдних дверей, дверi спружинили,  i,  нiби  од
того брязкоту, тричi мигнули в коридорi електричнi  лампочки;  ще  десяток
хвилин - i Терехiвка склепить очi. Свiтло погасло, коли вони з  Людою  вже
обмiнялись тими незначущими словами, пiсля  яких  мала  початися  серйозна
розмова. Дiвчина пiдгнiтила гасову лампу, що досi вiдлюдькувато блимала на
сейфi, але сутiнки попiд стiнами  вижили,  й  Загатний  зрадiв:  скрадаючи
рухи, вони додавали ваги  словам.  Все  було  схоже  на  сцену  з  давньої
провiнцiйної драми - незворушне обличчя Люди над столом у рожевiм колi  од
лампи, темна постать Загатного в широкiм дерев'янiм  крiслi  та  напружена
тиша, нiби суфлер  загубив  кiнець  фрази  й  тепер  гарячкове  перегортає
сторiнки. Iван  поклав  голову  на  руки,  а  коли  пiдвiв,  його  обличчя
судомилось од внутрiшнього болю:
   - Дрiбнi клопоти, дрiбнi пристрастi, пересуди, гра дрiбних самолюбств -
все  дрiбне,  посереднє,  мiзерне.  Я  скоро  збожеволiю.  З  усiєї   сили
стережешся потоку буденностi, а вiн наздоганяє, засмоктує, й не  помiчаєш,
як тонеш день у день глибше, глибше, i вже немає чим дихати, i вже  поволi
вмираєш...
   Вiн смикнув з-пiд тугої краватки  комiр  сорочки:  бiлi  п'ястi  рук  з
довгими, тонкими пальцями повисли на поруччях крiсла.
   - Вони шпигають, що в менi голуба кров та руки аристократа i я не люблю
простого  народу...  Яка   демагогiчна   ницiсть!   Я   ненавиджу   тiльки
посереднiсть, тiльки дурний натовп. Смiюся з людської  глупоти,  як  писав
генiальний дiд Сковорода. У нас для всiх однаковi можливостi, хто  заважав
їм виховати в собi духовну особистiсть i вибратись iз загального потоку на
острiв? Але нi, поки я творив себе, вони волiли стукати кiсточками домiно,
дрiмати перед телевiзорами, верещати на стадiонах од тваринного захвату  -
тепер вони ображаються: ти вiд нас вiддаляєшся, ти  ставиш  себе  вище  од
нас. Чому ж я маю ставити себе на один помiст з ними? Скажiть, хiба  б  це
було справедливо?
   Вiн передихнув, пiдвiвся й запалив од лампи першу сигарету.
   - Вони войовничi. Вони кажуть: це погано, бо ми  цього  не_  розумiємо.
Творiть для простої людини, для маси, ви  покликанi  творити  для  простої
людини. Нiби це велика честь, заслуга - бути простою людиною. А я кричу  й
кричатиму їм в обличчя: зате я складна людина,  чуєте,  складна,  i  я  не
винен, що  у  вас  не  вистачило  вiдваги  й  духу  пiднестись  над  своєю
простотою, i я не збираюсь опускатися до вашої духовної ницостi. Навiть на
Голгофi я шептатиму: вмирає складна людина, складна...  На  всiх  Голгофах
простi люди розпинали складних людей, аби завтра на них молитися...
   (Мушу перервати Iвана Кириловича й завважити його  недобросовiснiсть  у
витягах iз Сковороди, особливо  останньому.  Якщо  вже,  мiркую  собi,  ти
вибрав для себе божка, хоч то  й  дивно  для  людини,  котра  нахваляється
iнтелектуальною свободою, навiщо ж плюндруєш, перекручуєш  слова  його  на
свiй лад? Хiба б наша громадськiсть так  глибоко  шанувала  пам'ять  цього
фiлософа-демократа, хiба б стiльки писалося про нього в  газетах,  коли  б
вiн допускався в своїй творчостi iдейних помилок, оспiвуючи iндивiдуалiзм?
Такi сумнiви давно мучили мене. Нарештi  зiбрався  з  часом  i  переглянув
двотомник Григорiя Сковороди.
   Годi й казати,  що  Загатний  суб'єктивно  навизбирував  цитат,  якi  б
виправдали його поведiнку в Терехiвцi. А ось  i  явна  дезiнформацiя  мас,
незнайомих  з  творчiстю  видатного  українського   фiлософа-просвiтителя.
Згадаймо нещодавно наведенi Iваном слова: "Смiюся з  людської  глупоти..."
Радий повiдомити читачiв, що з боку Iвана Кириловича це  свiдомий  наклеп.
Таких слiв у Сковороди немає i бути не може. Є слова: "Смiюся  з  людської
глупоти, її ж оплакую". Помiтили основну вiдмiннiсть у ставленнi до мас?)
   Iван жадiбно ковтав дим,  нiби  це  була  його  остання  затяжка  перед
смертю. Ходив з кутка в куток, перечеплюючись об килим, i довготелеса тiнь
його  тривожно  метлялась   по   заквiтчаних   трафаретами   стiнах.   (Ще
зобов'язаний пояснити, чому  в  цiй  сценi  не  чути  Людмилиного  голосу.
По-перше, в її щоденнику занотовано лише Iвановi слова, i я не  хотiв  iти
проти власних переконань. Головне  ж  -  Люда  запевняє,  що  того  вечора
вiдбулась кiлькома банальними, незначущими фразами,  аби  лише  пiдтримати
розмову. Загатний промовляв за двох...)
   - Дальтонiк нездатний розрiзнити колiр, увесь свiт бачиться йому сiрим,
так само посереднiсть, натовп нiколи не помiтить i не оцiнить  справжнього
духу, iнтелекту. Лише офiцiйне визнання, зовнiшнiй успiх  переконує  масу:
перед нею щось вище за її розумiння i перед цим вищим, незрозумiлим  треба
схилитись. Тодi натовп пiдкине вгору  шапки  й  загорлає:  "Слава  генiю!"
Плювать менi на їхнє схиляння, я  тiльки  хочу  довести,  вселити  в  їхнi
дубовi голови, що я iнший, не такий, як  вони,  й  маю  право  ходити,  по
терехiвському Хрещатику з руками за спиною...
   (Аби ви трохи  перепочили  вiд  Iванових  теоретизувань,  розповiм  цей
справдi кумедний випадок. Десь за тиждень по приїздi до Терехiвки Загатний
прошкував на роботу з руками за  спиною  та  замислено  схиленою  головою.
Раптом його наздоганяє завiдувач ощадної каси, що пописував до газети  про
вклади трудящих i частенько бував у редакцiї, запанiбрата бацає по  плечу,
вiтається. I мiж ними вiдбувається такий дiалог:
   -.Наче господар вулицi ходиш-з руками за спиною.
   - А ви хiба переконанi, що я не господар вулицi?
   - От гуморист! Ще ж ти не голова райвиконкому...
   Повернувшись до редакцiї, Iван Кирилович довго плювався й вiдтодi ходив
на роботу лише з руками за спиною).
   - Доки я не животiв у цьому болотi, в мене було до лиха бажань i замало
конкретностi. Терехiвськi мiщани  допомогли  менi  вiднайти  самого  себе.
Тiльки творчiсть врятує мене з їхнiх чiпких рук. Я пожертвував  молодiстю,
щоб пiднестися духом над шикованими .рядами посередностей.  Ви  бачите,  в
тридцять рокiв я наполовину сивий. Я пожертвую всiм  життям,  аби  довести
їм, що вартий бiльшого, нiж вони вважають. Мистецтво потребує  жертв  -  у
цих банальних словах велика, хоч i сумна iстина...
   Схвильований власною  промовою,  Iван  Кирилович  з  силою  пригасив  у
попiльничцi недокурок i  похапцем  закурив  другу  сигарету.  Пальцi  його
тремтiли...
   - Все моє майбутнє життя - це повiльний шлях на Голгофу. Я не можу й не
хочу жертвувати вами. На Голгофу iдуть у самотинi.
   Вiн стояв на срiблястому тлi розчиненого вiкна - була мiсячна нiч. Руки
глибоко в кишенях, голова конвульсiйно  вiдкинута  назад,  очi  заплющенi.
Наставала вирiшальна хвилина. Загатний вiдчув, як пульсує у ниючих скронях
кров.
   - Ви, Людо, жива iстота. Вам потрiбнi сiм'я, затишок, спокiй. Я не можу
нiчого з того дати вам. Я не маю права розмiнюватись. Якщо це станеться, я
зненавиджу i себе, i вас... Вибачте менi. I :спасибi, що  ви  є...  що  ви
були в моєму життi... Прощавайте...
   Чи не правда  -  кiнець  сповiдi  сентиментальний?  Iван  прохопився  в
ресторанi, що  вiн  плакав,  коли  прощався  з  Людою.  А  може,  навмисне
пробалакався. Люда про сльози не згадувала. Але в її щоденнику  той  вечiр
описано дуже детально. Особливо глибоко запав їй у  душу,  вразив  бiльше,
нiж увесь Iванiв монолог,  один  його  рух.  Загатний  узяв  дiвочу  руку,
схилився низько над столом i поцiлував її. Тодi рiзко повернувся, кинув на
плече пильовик i хутко  вийшов  з  кiмнати.  Його  пониклi  плечi  жалобно
пропливли пiд вiкнами й розтанули в ночi.
   Тепер я наважусь змалювати сцену, глядачем якої була лише одна  людина,
i перевiрити її  свiдчення  неможливо.  Обстоюючи  вiрогiднiсть  ситуацiї,
спираючись на своє глибоке порiвняно з iншими  колегами  знання  Iванового
характеру. Епiзод цей викличе багато заперечень i в читачiв, i в критикiв.
Гадаю, що який-небудь наполоханий редактор замiриться й перекреслити його.
Справдi, згадка про бога в наш атеїстичний вiк звучить не  зовсiм  iдейно.
Але тут я не можу жертвувати життєвою правдою. До того ж нижче  я  поясню,
що це був за бог i якi вiн мав стосунки з Iваном. А поки що лише  малюнок.
Я записав його з уст друкаря Шульги. Вигадати таке Шульга не  мiг,  не  та
людина.
   Коли стривожений  друкар  помiтив  у  газетi  помилку  i  йому  негайно
знадобився Загатний, вiн побiг не  на  квартиру  Iвана,  а  прямiсiнько  в
райвиконком, бо вся редакцiя i  друкарня  знали,  що  цього  вечора  їхнiй
секретар подасться до Люди, котра чергує. Загатний, звiсно, не обмовився й
словом, та Уля не дрiмала, пильно стежила за кожним  телефонним  дзвiнком,
за виразом Iванового обличчя, - якщо додати до всього цього  чисто  жiночу
iнтуїцiю, яка в терехiвських жiнок була на дуже високому рiвнi, в точностi
прогнозу  не  доводилось  сумнiватись.   Отже,   Шульга   сiв   на   свого
старого-престарого велодрандулета  i  пострибав  по  брукiвцi  крiзь  нiч,
полохаючи сонних терехiвцiв деренчанням сiдла, спиць,  щиткiв  i  педалей.
Так вiн проїхав метрiв двiстi, потiм притулив технiку до паркана  й  крiзь
райвиконкомiвський скверик почалапав до пiд'їзду. Отут i побачив  те,  про
що повiдав менi через декiлька рокiв.
   Впоперек дорiжки бiлiв Iванiв пильовик. Сам Загатний стояв навколiшках,
руки на грудях, долоня в долоню, голова пiднята, обличчя до неба. Вiн щось
пристрасно нашiптував. Шульга розчув i запам'ятав лише одну фразу: ^
   - ...Боже, забери все, тiльки дай менi покохати...
   Нiч усе перевертала  догори  дном.  Що  в  деннiй  штовханинi  бундючно
застувало свiт  своєю  пишнiстю,  зараз  в'януло  та  вiдступало  в  куток
кiмнати. Справдешнi проблеми хапали Андрiя Сидоровича за горло, не  давали
дихнути. Ще й надмiру  парко  було  в  кiмнатцi,  Оксанка  теж  неспокiйно
крутилась у лiжку. Марта спала, вiдвернувшись до стiни.  Хаблак  замислено
вдивлявся в бiлий аркушик доньчиного обличчя, нiби конче  хотiв  прочитати
на нiм вирiшення всього, що йому  болiло.  Настане  час,  виросте  з  цiєї
крихiтки людина, погляне збоку на свого батька, на нього, Андрiя  Хаблака,
- що вона подумає? Вiн не матиме нi великих чинiв,  нi  великої  слави.  У
найкращому випадку завiдуватиме вiддiлом районної газети. Ну,  друкуватиме
в обласних чи республiканських газетах нариси. Поки що  це  його  мрiя.  А
найвiрогiднiше - вчителюватиме в сiльськiй школi. Яким же треба  бути,  як
жити, щоб у доньчиних очах затеплiла повага?  Цi  очi  -  таке  непiдкупне
дзеркало: не допоможе нi поважна  поза,  нi  акторська  мiмiка.  Якщо  ти,
Хаблак, червивий, вони одразу, може,  й  не  скажуть,  але  подумають:  ти
нечесно живеш, тату Хаблак. "Але ж заради тебе..." - спробує  виправдатись
Хаблак. "Тодi ми теж мусимо жити нечесно заради своїх майбутнiх  дiтей,  -
скажуть очi.- Навiщо ж  ти  вчиш  нас  чесностi?  Мiж  людей  немає  мiсця
чесностi, бо всi живуть заради власних дiтей".  Так  подумає  ця  крихiтка
Оксанка, коли виросте.
   Тiльки зараз Андрiй Сидорович вiдчув себе батьком. Виявляється,  це  не
так просто. Виявляється, ти ростиш свого суддю, всевидящого, непiдкупного.
Бо ти  вкладеш  у  цей  свiй  твiр  усе  найкраще,  що  маєш.  Дiалектичне
правильно. Через сiмнадцять рокiв ти роздвоїшся й судитимеш сам себе.  Ще,
певно, не iснувало виродка, який би твердив своїм  дiтям:  крадь,  одурюй,
лицемiр. Навiть коли вiн сам найперший  злочинець  свiту.  Смiшно:  батьки
затягуються сигаретним димом i напучують  синiв:  не  палiть,  це  отрута.
Потiм знову затягуються.  Кого  має  слухати  син:  батькового  розуму  чи
батькового прикладу? Знову дiалектика. Яка там дiалектика, чому вплелося в
його думки це  слово?  Розвиток,  все  пiзнається  в  розвитку.  Лекцiя  з
фiлософiї. Викладач фiлософiї  -  кандидат  фiлософських  наук.  Хаблак  -
кандидат педагогiчних наук. Якi дурницi, це все нiч, безсоння, парко.
   Чому в педагогiв часто невихованi дiти? Знайома  вчителька  казала,  що
вона нiколи б не прийняла власного сина до свого класу.  Хай  не  чує,  що
вона промовляє в класi, аби не розчаровувався пiсля  її  домашнiх  розмов.
Учитель трохи актор, лицедiй. Але вiн не може завжди виступати на сценi, в
святкових вогнях рампи. Вiн мусить  вiдпочивати.  В  нього  є  сiм'я.  Вiн
скидає святкове вбрання й iде зi сцени додому. Аплодуйте,  аплодуйте  -  я
перевтiлююсь. Я генiальний  актор.  Ми  генiальнi  актори.  Всi,  всi!  А,
власне, це ж дрiбниця. Немає людини, котра б за  життя  хоч  один  раз  не
пiшла проти своєї совiстi. Вона, Оксана, нiколи про це  не  дiзнається.  А
може, колись вiн розповiсть, як смiховинку. Анекдотичний випадок: редактор
хоче, щоб вiн потвердив  породистiсть  його  миршавого  цуцика.  Подумаєш,
соцiальна позицiя. Борець за справедливiсть  -  ха-ха!  Гра.  А  в  чомусь
великому, справжньому вiн завжди обстоїть  власну  думку.  Вони  з  Мартою
тiльки влаштовуються в життi, i через миршавого цуцика лишати Терехiвку та
знову десь шукати щастя... Гуляйвiтер не пробачить. Злопам'ятний. У  життi
все  простiше,  нiж  гадкується.  Нiж  уявляється  вночi.  Вiн  нiколи  не
обмовиться Оксанi анi словом.
   Лю-лi! Лю-лi-лiХ.
   Пишуть, сперечаються - я регулярно гортаю перiодику, - коли  вже  наука
знесмертить людину. I нiкому на думку не спаде, чи  потребує  людина  того
безсмертя. Уявляю,  винайдуть  де-небудь  у  штатi  Техас  (для  прикладу)
довгожданий елiксир. Хто ж перший увiрветься в сонм  безсмертних?  У  кого
тугiша кишеня. Безсмертя за мiльярд доларiв. Безсмертя по  знайомству,  по
блату. "Мiй двоюрiдний братеник - адвокат того депутата, котрий... Замовте
кiлька безсмерть. Взаємно..."  Це  з  якогось  кiнофiльму.  Запам'яталося.
Знесмерченi  мiльярдери,  безсмертнi  тирани,  запопадливi  блюдолизи  теж
безсмертнi.  "Хто  в  списку  неблагонадiйних,  щепити  безсмертя   суворо
заборонено. Нiчого не можу  вдiяти,  сеньйор..."  Хай  вмирають  крамольнi
думки, на землi буде спокiйнiше, тиран царює вiчно, вiчний  спокiй,  вiчна
тиша... О люди!
   Благословляю смерть! Благословляю смерть, яка одна зрiвнює государiв  i
пiдлеглих. Благословляю найбiльшу справедливiсть свiту цього. Доки тиран i
крамольник смертнi, життя iснує. Коли б не було смертi, ми й досi ходили б
з кам'яними сокирами. Смерть - мотор  прогресу.  Бо  тiльки  вона  квапить
смертних на великi дiла. Коли попереду вiчнiсть, навiщо писати  цей  роман
сьогоднi? Попереду вiчнiсть, спiть,  вилежуйтесь  на  канапах  i  диванах.
Всолоджуйтеся життям, ви ще встигнете до великих справ, попереду вiчнiсть,
час є, i часу нема, бо вiн  безмежний.  Благословляю  смерть  -  колiсницю
життя!..
   Яка патетика! Оракул! Пророк! Генiй!  Вiдчуваю,  що  не  напишу  вже  й
слова, доки не вiдкриюся перед вами до дна,  не  скину  з  себе  надмiрний
тягар, який гнiтить мене четвертий день. I настирливi згадки  про  вчителя
мого Петра Нетерплячку, i дифiрамби смертi - все  це  наслiдок  вiдкриття,
яке я зробив минулого понедiлка. Я навiть цьому зошитовi боюся довiритись,
не те що вголос вимовити. У мене - не лякайтесь, не йойкайте - рак  горла.
Так-так, це правда, негадана, зла правда.  Ненаситне  страховисько  нашого
вiку наздоганяє мене. Я вiдчув це ще в суботу, десь третього дня по  нашiй
вечiрцi. Не було нi температури, нi болю - а рак не болить! -  лише  горло
бiля самих грудей здерев'янiло; ковтнеш - i вiдчуваєш пухлину. Весь  вечiр
я був пригнiчений, хоча щосили вiдгонив сумнi думки. А  наступного  дня  я
закашлявся в своїм крихiтнiм кабiнетику. Що  це  був  за  кашель!  Це  був
кашель Петра Нетерплячки, глибокий, сухий, чорний. Одразу пригадалися менi
випускнi екзамени, сад, передсмертне бухикання Петра Васильовича, сигарети
"Прима",  вирiзанi  гланди.  Бо  i  в  мене  з  гландами   була   пригода.
Правильнiше, не пригода, а так собi, розмова, ще в час Загатного. Щойно  я
позбувся гланд, уперше пiсля операцiї вийшов на роботу.  Сиджу,  курю.  Як
зараз пам'ятаю, "Приму". Петро Васильович теж увесь час "Приму"  курив.  А
Загатний i каже:
   - Пiсля такої операцiї ризиковане курити. Можете рак горла  спiймати...
Приємна смерть, лише болiсна...
   А я молодий, дурний. Хiба за такого вiку  думаєш  про  хворобу?  Навiть
смертi негоден уявити. Всi колись помремо, смiюсь. I  курю.  I  докурився.
Певно, вiдтодi вiн мене  i  їсть.  А  нинi  остання  стадiя.  Нетерплячка,
вiдколи дiзнався про свою болячку, тижнiв шiсть прокачався,  та  й  шабаш.
Ось тобi, бабо, i Юра. Шiсть тижнiв. Сорок два днi.  Тисяча  вiсiм  годин.
Шiстдесят тисяч чотириста вiсiмдесят хвилин. Три мiльйони шiстсот двадцять
вiсiм тисяч вiсiмсот секунд. Я все точно пiдрахував.  Замкнувся  в  своєму
кабiнетику та пiдрахував. Арифметика. Треба ж вивершити власному  сконанню
логiчний пiдмурiвок.
   А взагалi зараз дуже важливо не панiкувати. Зiбрати думки.  Усвiдомити,
що це неминуче, хоч бийся головою об цегляний рiг бiблiотеки. Перебрав усi
енциклопедiї, всi лiкарськi довiдники, якi знайшлися  у  бiблiотецi  та  в
дружини. Але  про  ознаки  раку  горла  в  них  анiтелень.  Хай  вони  всi
повиздихають, писаки, за що тiльки грошi їм платять. Якось дружина мало не
помiтила, що її  медичнi  пiдручники  гортаю.  Вже  клямкою  брязнула.  Я,
правда, встиг всунути книгу в  стелаж.  Iдiотське  становище.  Може  б,  i
наважився пiти до лiкаря, але ж дружини не минеш. Вона часто в реєстратурi
сидить. Та й медсестри розкажуть. Та що медсестри?  Завтра  уся  Терехiвка
знатиме: у Гужви, завiдувача бiблiотеки, рак горла.
   Доведеться забрати  зошита  до  свого  кабiнету  й  писати  на  службi,
можливо, затримуватись пiсля роботи. Боюсь, що дружина ненароком вiдчинить
шухляду та зазирне. Не люблю голосiнь. Ще наголоситься.
   Засинаєш  увечерi  й  сподiваєшся,  мрiєш,  що  вранцi  чорний   вiдчай
розвiється, раптом прокинешся здоровий, дужий - i  попереду  життя.  Пiсля
ночi ще оком не лупнеш, слину гарячкове ковтаєш, а воно не зникло, в о н о
тут, ще й побiльшало за нiч. I попереду тiльки шiсть тижнiв. Де  там,  уже
майже п'ять. Одразу гидкий холод по  тiлу.  Я  десь  вичитав  -  могильний
холод. Але годi. Так i збожеволiти можна, не дочекавшись скону.
   Писатиму лiпше про Iвана Кириловича.
   - Iване Кириловичу!  Помилка!  -  гукнув  друкар,  нiби  щойно  помiтив
секретаря.
   Загатний пiдхопився, зiжмакав пильовик:
   -  Прокляття!  Авторучка  випала,   мацав-мацав,   наче   крiзь   землю
провалилась. Де помилка?
   -  В  заголовку.  На  третiй.  Пристукнув  газету,   глянув,   а   там:
"Кукукурудза на силос". Три "ку". Сам боюсь виправляти, ще гiрше  втну.  I
редактора не хотiлося будити - завтра по доганi коректорам влiпить. Так  я
до вас...
   Шульга белькотiв, белькотiв, ледве встигаючи за Iваном,  котрий  широко
ступав у бiк редакцiї. Йому хотiлося швидше вiдiйти од райвиконкому i  вiд
усього, що хвилину тому сталося:
   - Ви їдьте, переберiть, я зараз прийду.  Велосипед  друкаря  задеренчав
попереду й зник у темрявi.
   Вiн на одну мить пiддався слабкостi, й  ось  маєш.  Невже  Шульга  щось
помiтив?  Тiльки  не  вистачало,  аби  Терехiвка  зашкваркотiла,   буцiмто
Загатний вiрить у бога й молився, вийшовши вночi од Люди.  Яка  гидота!  А
винен сам. Пiсля розмови з Людою здалося раптом, що вiн дуже самотнiй.  Що
вiн нiкого не кохав i не покохає. I що  в  розбратi  з  Людою  причина  не
творчiсть, а  його  нездатнiсть  по-справжньому  закохатись.  Неврастенiя,
звiсно. Але все це так навальне впало на нього,  що  годi  було  вiдбутися
незначними жартами. Та ще нiч. На одну мить вiн забув i свою творчiсть,  i
свою велику мiсiю. Бачте, йому  захотiлось  людського  щастя.  Тодi  бiжи,
обмiняй святi творчi години завтрашнього ранку, коли почуватимешся  богом,
на пелюшки, фiкуси й тепле тiло пiд боком. Чому ж ти стоїш? Ще  не  пiзно.
Вона забуде твою недавню промову. Як i  ти  забудеш  викарбуванi  в  серцi
слова,  що  за  них  так  дорого  заплатив  чотирьохсотденним  гниттям   у
Терехiвцi: якщо не бути генiєм, краще не iснувати... Якщо не бути  генiєм,
краще не iснувати... Частiше повторювати -  найкращий  спосiб  боротьби  з
власними слабкостями.
   Вiн заходив до редакцiї, рiшуче зцiпивши зуби.  Життя  -  це  боротьба.
Найперше з самим собою. Уже потiм з оточенням...
   Оксанка прокинулась десь пiсля дванадцятої, закомизилась i  не  здалась
на жоднi Андрiєвi зацитькування.
   - Давай переповимо та погодую, хоч i ранувато, але, може,  потiм  довше
поспить, - рiвним голосом сказала дружина, нiби зовсiм не спала.
   ...Можна просити двi кiмнати з кухнею, в райцентрi з квартирами  вельми
сутужно, але в редакцiї сiмейних претендентiв немає, а райком будує,  десь
пiд осiнь здаватимуть. Якщо Гуляйвiтер захоче - виб'є. А можна ще привезти
з села її матiр i ненароком похвалитися редактору,  мовляв,  дивiться,  як
живемо, - троє дорослих i дитина в однiй кiмнатцi, i тридцять  карбованцiв
щомiсяця,  й  дружина   лише   з   вересня   працюватиме.   Гуляйвiтер   -
сентиментальний поза своєю дiловитiстю, вiн любить опiкувати. А  ще  краще
секретаря райкому при нагодi пiдключити, адже доводиться їздити  з  ним  у
села. Ось їдемо повз двiр, де  знiмаю  кiмнату,  я  й  кажу:  "Водички  не
бажаєте випити?" Нi, не годиться, краще б кваску, теж примiтивно, як  каже
Iван Кирилович, ага, я  скажу  секретаревi:  "Дмитре  Семеновичу,  в  мене
донька,  п'ятий  мiсяць,  таке  миле,  недавно  з  села   привiз,   хочете
подивитись?" Секретар, припертий до стiни, не зможе ж сказати, що не  хоче
дивитись на Хаблакову доньку, що йому це нецiкаво, хiба вже  дуже  нiколи,
тодi я iншим разом, коли мимо їхатимемо, з тим же запитанням.
   I ось ми заходимо, Марта демонструє  нашу  доньку,  а  в  нас  тiснява,
задуха, мати її теж тут, ще  для  враження  Христинiвну  запросити.  Марта
починає дипломатичну  розмову,  як  важко  з  дитиною  в  такiй  крихiтнiй
кiмнатцi. I секретар  вимушений  обмовитись:  "Потерпiть  кiлька  мiсяцiв,
закiнчуємо будинок..." Тодi я хапаюся за цi  слова,  бiжу  до  Гуляйвiтра,
Гуляйвiтер бiжить у райком i каже: "Перший пообiцяв Хаблаковi  квартиру  в
новiм домi, треба внести до списку..." Як усе  кругле  й  гарно,  наче  по
писаному!
   Це лише одна з комбiнацiй, а їх можна придумати  безлiч.  Головне,  щоб
тебе не  спиняли  жоднi  етичнi  норми,  моральнi  принципи,  їх  вигадали
професори, що  мають  багатокiмнатнi  квартири.  А  в  кого  немає  навiть
кiмнати, треба лiзти напролом. Не постукаєш - не вiдчинять. Хто не  вельми
соромився, коли виписували призначення, той нинi працює в мiстi. Ех,  коли
б вернути час розподiлу, вiн би вже не ховався за  спини,  очiкуючи,  коли
його  покличуть  та  скажуть:  "Ось  що  лишилося,  вибирайте!.."  Вiн  би
розштовхав їх лiктями, горло перегриз...  Андрiй  Сидорович  не  впiзнавав
себе. Виявляється, найважче ступити перший крок. Варто сказати Гуляйвiтру,
що його вуличний песик високої породи, варто один  раз  переступити  через
себе, зрадити себе, заплющити очi та притоптати власну совiсть, як  ланцюг
видзвонює далi, ланка за ланкою, бубличок за бубличком, до кiнця.
   Це нiби криниця з корбою, тiльки випустиш з рук - вiдро  потягне  вниз,
корба крутнулась, потiм ще раз, швидше, швидше, корба  стугонить,  цямрина
хитається, а вiдро летить  у  темне,  густе  провалля,  куди  й  зазирнути
страшно.
   Але Хаблак зазирав.  З  цiкавiстю  й  острахом  дивився  у  прiрву,  що
вiдкривалась перед ним. Тепер вiн буде вiльний вiд самого себе. Вiн усього
доможеться, бо не спинятиме себе пересторогами: це незручно,  нечесно  або
"що подумають люди". Все дозволено, що собi на користь. Справдi, чому вiн,
вчинивши один нечесний крок, не може зробити другого? Набагато легше,  нiж
перший. А третiй легше, нiж другий. А четвертий... Знову криниця з корбою.
Знову чорна прiрва, де навiть зорi не блимають...
   Цього разу Хаблак вiдсахнувся.  Аж  застогнав,  крутнувся  на  постелi,
обличчям у подушку.
   - Болить щось? - прошепотiла Марта, вкладаючи дочку в лiжко.
   - Болить...видихнув по хвилi Хаблак.
   Спливає нiч, ось-ось почнеться день моїх  героїв.  Небавом  над  сонною
Терехiвкою зiйде сонце, бiлi  тумани  зарожевiють  у  березi  й  повiються
червоною вiхолою  до  неба.  Розквiтнуть  росини  на  кущах,  павутиння  в
бур'янах, пiд книгарнею заiскриться. Заскрипить криничний  журавель,  Iван
дiстане вiдро свiжої води, у голубих хвильках  плаватиме  листя  вишень  -
вночi  парубки  вертали  з  гулiв,  шматували  ягоди,  листя  в   колодязь
натрусили...
   За п'ять тижнiв до смертi стаєш лiриком i  починаєш  розумiти,  скiльки
втрачаємо, йдучи з цього свiту.
   День починається для моїх  героїв,  тiльки  моє,  Гужви,  сонце  сiдає,
обiцяючи вiчну нiч...



   ДЕНЬ

   Випадковiсть чи перст долi, але до якого б гурту я  зараз  не  втрапив,
одразу розмови про смерть починаються. Ось i не вiр у  прикмети.  Сьогоднi
завiдувачка  нашою  читальнею  розповiла  випадок  iз  сином.  Надвечiр'я,
сутiнки.  У  вiтальнi  зiбралася  сiм'я,   телевiзор   дивляться.   Раптом
прочиняються дверi,  на  порозi,  в  холодних  голубих  тiнях  од  екрана,
семирiчний хлопчик. I голосне, вiдчайне:
   - Мамуню, я теж колись помру?
   Вiтальня мовчить. Чим утiшиш?.. Вiн зрозумiв ту мовчанку. I -в  сльози,
в крик. Збиралися лiкаря викликати. Нервовий приступ. З тиждень сам  спати
боявся. Тiльки за материну руку тримався. Потроху минулося.
   Я не пам'ятаю, щоб у дитинствi про смерть думав. Брешу. Певний час  був
переконаний, що  в  мене  сухоти.  Але  це  несерйозно  пiсля  лекцiї  про
туберкульоз, що її читала районна лiкарка.  Тодi  мене  лякала  навiть  не
смерть, а сама хвороба: доведеться на людях плювати в хустинку,  покладуть
до лiкарнi, колотимуть...
   Правду кажучи, я до оцих ось недавнiх днiв  _не  мiг  уявити,  що  мене
колись не  стане.  Можливо,  я  надто  товстошкiрий.  Нерви  мiцнi.  Тобто
теоретично я знав, що всi смертнi  й  що  я,  на  жаль,  теж.  Але  смерть
вiдступала в туманну безвiсть. I на думку  не  спадало,  що  через  п'ять,
десять, двадцять, навiть п'ятдесят рокiв свiт для мене згасне. Коли купляв
мотоцикла, був переконаний, що їздитиму на нiм доти, доки не  зiстариться.
Зводив у думках на мiсцi старого, тещиного,  новий  будинок  i  думав,  що
рокiв через тридцять або й ранiше доведеться ще  новiший  будувати.  Довше
вiн не витримає.  Речi  були  смертнi,  але  я  безсмертний.  А  зараз  це
найбiльше дратує. Коли б  разом  з  нами  гинули  речi,  i  нам  би  легше
вмиралось. Але ж нi, той  дурноверхий  погрiб,  що  його  майже  власноруч
змурував, стоятиме щонайменше пiвстолiття,  ковтаючи  в  своє  ненажерливе
нутро картоплю, буряки, квашеню, молоко, сири, всiляку живнiсть, а мене за
пiвтора мiсяця черви точитимуть!..
   Коли б лише це. Я гiрше передчуваю. I  тут  нiкому  не  дорiкнеш.  Мине
трохи часу по моїй смертi - й чужi руки вiзьмуться  за  важiль  швидкостей
мотоцикла, переведуть на нейтральну, втикнуть ключа, шморгнуть ступнею,  i
мотоцикл покiрно повезе його - не буде ж дружина  вiчно  вдовою,  життя  є
життя. Iнший ходитиме подвiр'ям, братиме воду з колодязя, якого я викопав,
аби не човгати аж на вулицю, сидiтиме в  альтанцi,  котру  я  стеслював  i
обсадив диким виноградом, вмикатиме  мого  магнiтофона,  мого  телевiзора,
знiматиме моєю кiнокамерою.  I  вони  всi:  погрiб,  телевiзор,  колодязь,
альтанка, магнiтофон, мотоцикл - всi-всi  одразу  ж  забудуть  мене,  наче
нiколи й не iснувало на свiтi Гужви, якому зобов'язанi своїм життям.
   Це, мабуть, найпiдлiша  зрада  з  усiх,  якi  я  знав.  Бо  нi  дiвчата
замолоду, нi друзi, нi навiть дружина - нiхто не обiцяв менi безсмертя.  А
речi обiцяли! Вони лащились до  мене,  вони  нашiптували:  купуй,  теслюй,
дiставай, загороджуйсь нами  вiд  незатишного  свiту;  ми  твоє  тiло,  ти
безсмертний, бо ми вiчнi. А тепер вони мило всмiхаються та  здаля  кивають
менi: "Прощавай, не згадуй лихом, ми пiдемо далi, а  тебе  не  вiзьмемо  з
собою, навiщо нам  мертвяк?"  I  я  лишаюсь  один-однiсiнький  на  осiннiй
дорозi, вже сутенiє, з полiв котиться  пiтьма,  стає  моторошно  i  лячно,
тепер я розумiю: кожен помирає  самотнiй,  є  така  п'єса.  Хай  будеш  ти
проклятий, оманливий, зрадливий свiте речей, який я сам породив!
   Виявляється, в казочцi, в лiсовiй iдилiї, була трагiчна недомовленiсть,
а я не помiтив чи боявся помiчати.  Взимку  голоднi  вовки  з'їдять  вола,
корову з'їдять, кабана з'їдять, пiвень утече в снiги - i там  його  лисиця
зловить або й з голоднечi сам скоцюрбиться; але вогонь у печi  не  згасне,
тепло, червоно блиматимуть серед снiгової пущi вiконця хатини, пахкий  дим
витиметься над бовдуром - вовки сидiтимуть пiвколом на припiчку, грiтимуть
свої замерзлi хвости й жуватимуть смаженю  з  м'яса  недавнiх  господарiв.
Хатцi ж буде байдуже, хто в нiй заново оселився. А  скiльки  вона  обiцяла
менi, ця хатина серед снiгiв - моє дитинство, моя юнiсть!..
   I слимакова мушля - лише iлюзiя затишку та безсмертя. Слимака  висмокче
якась жаба-риба, чи хто там  ними  живиться,  а  мушля  так  само  весело,
манливо,  безтурботно  хилитатиметься  на  грайливих  хвильках,  зваблюючи
iншого довiрливого Гужву. Потiм у мушлi знову  хтось  оселиться,  а  мушлi
байдуже, хто в нiй мешкатиме, вона кожному обiцятиме безсмертя. Ну i свiт!
Будьте ви ще раз проклятi! Ми недоїдаємо, ночi  просиджуємо  над  роботою,
економимо кожну копiйку, аби було не гiрше й не менше, нiж у людей,  а  ви
нас лишаєте голими саме в ту мить, коли iлюзiя нам найнеобхiднiша...
   Ну й розфiлософствувався я... Вам, певно, давно обридли  такi  мудрощi.
Мене не спиниш,  коли  допече.  А  таки  дуже  допекло.  Далi  нема  куди.
Квапилась людина, метушилась, мрiяла, по вуха в клопотах, надiях, бажаннях
- i раптом її хапають серед вулицi, зупиняють та  кажуть:  поспiшати  нема
куди, розумiєте, нема  куди,  приїхали,  злазьте.  Людина  пiдводить  очi,
озирається здивовано: куди ж вона  прагла,  що  зробила,  якими  клопотами
жила, де слiд її? А люди iдуть, iдуть,  мчать  машини,  "Купуйте  лотереї,
купуйте лотереї!". Годi слiду  шукати  на  тротуарах,  на  дорогах,  якими
щохвилини пробiгають тисячi. Слiду нема. Невблаганна сила вириває людину з
людського потоку, веде вбiк, людина знає: ще кiлька крокiв - i все. I  без
вороття. Навiщо. Ще шаленiше озирається людина в останнiй  надiї  помiтити
хоч який слiд її метушнi, а слiду немає, немає, немає...
   Але повернусь вiд цiєї сумної пiснi  до  роману.  Хай  трохи  злагiднiє
серце в колi моїх героїв, вони щасливiшi  -  для  них  зараз  розпочнеться
новий день. Менi ж до кiнця роботи ще бiльше години,  напишу  про  Iванове
пробудження, аби чимось зайнятись. Вiл покiрно ступає до ворiт бiйнi,  хоч
ще здаля чує запах кровi. В тiм своя, воляча фiлософiя.
   Iвана розбудило радiо. Об нещiльно прочиненi  дверi  сусiдньої  кiмнати
билися спортивнi маршi. Зирнув на годинника - пiв  на  восьму.  Господарка
навмисне ввiмкнула репродуктор: не вистачало, щоб вiн спiзнився на роботу.
Потягся до тренувального костюма на стiльцi - зверху  лежала  авторучка  i
блокнот. Повернувся дуже пiзно  i  ще  збирався  ранком  працювати.  Тепер
доведеться вiдкласти на обiдню перерву. Вiн пообiдає пiзнiше, а  з  години
до двох писатиме. Приємно розпочинати день передчуттям творчої роботи.  Це
збуджує, i бiльше себе поважаєш. Вiн уже з мiсяць серйозно не працював. Та
й усе, що досi зроблено, маловартiсне порiвняно з його новим задумом.  Це,
певно, свiдчить про  молодiсть  духу,  коли  прожите  життя  вважаєш  лише
прологом майбутнього, справжнього. Тiльки в  ротi  гидкий  присмак.  Учора
здуру накурився i набалакався.  Здається,  припеченої  руки  замало.  Якщо
треба, вiн голки пiд нiгтi  заганятиме.  Сили  волi  вистачить.  Але  таки
витруїть iз себе  весь  непотрiб,  лишивши  справжнього  Iвана  Загатного.
Вiднинi вiн буде самим собою.
   Ласкаво погладив цупкi листочки блокнота. Вiн їх любив, бо їм  судилося
прийняти в себе його найзаповiтнiше. Уже бачив на бiлiм паперi лави  слiв,
що їх здатнi породити лише почуття та розум  Загатного.  Раптом  спало  на
думку, що, можливо, саме цьому блокнотовi судилося тисячолiття лежати  пiд
склом у майбутньому музеї письменника Iвана Загатного й зараз його  пальцi
торкаються вiчностi. Думка була трохи жартiвлива, а трохи  i  навсправжки,
йому не хотiлось у цiм копирсатися, засмiявся радiсно i вийшов на ганок.
   Господарка пiдмiтала двiр, вона пiдмiтала його кожного  ранку,  вiдколи
помер чоловiк,нудьгувала.
   - Доброго ранку, - сказав Загатний.
   - Доброго ранку, Iване Кириловичу, як спалося?
   Вона так хотiла побалакати, трохи забутись.  Часом  Загатний  милостиво
слухав терехiвськi новини, але сьогоднi його не звабити,  вiн  економитиме
кожен душевний порух. Метнувся повз  розкiшнi  жоржини  в  город  i  межею
подибав на левади. Побiг трав'янистою стежкою  мiж  тинiв  та  верболозiв,
високо  пiдiймаючи  колiна  i  тулячи  до  грудей  руки,  наче   справжнiй
спортсмен. Хати здивовано зиркали  голубуватими  шибками  з-пiд  стрiх  та
черепичних дахiв. За рiк вони так i не навчились прикидатися,  що  Iванова
зарядка їх не обходить. Зробивши коло над рiчкою,  спинився  в  улоговинi,
замахав руками, закрутив попереком. Шиби стежили, стежили...
   Коли б то хати здогадувались, як  вiн  ненавидить  цю  щоденну  ранкову
гiмнастику! Але в герцi, якщо вiн триватиме навiть ще рiк,  переможе  Iван
Загатний. Минулої осенi до нього  пiдiйшла  ця  посереднiсть  -  Бурляй  з
iнспекцiї: "Першi днi ми всi героїлись. Я теж починав з гiмнастики.  Тепер
волiю зайву годину поспати. Не той ритм життя,  колего.  Провiнцiя.  I  ти
звикнеш..." Найгiрше було взимку - пiд зловтiшними поглядами  бiлих  шибок
розтирати груди снiгом та ще бадьоро вiтатися з  терехiвцями.  Але  вiн  i
тодi не скорився, видужив. Треба поспiшати, за  двадцять  до  восьмої  вiн
будь-що повинен сидiти в їдальнi, за  крайнiм  столиком  пiд  фiкусом.  За
дванадцять до восьмої офiцiантка поставить на стiл  двiйко  варених  яєць,
манну кашу i склянку чорної кави.
   Загатний  причимчикував  до  хати,  дiстав  з  криницi  вiдро  води  (у
смарагдовiм небi плавало вишневе листя),  вмився  до  половини  й  витерся
волохатим рушником, що його передбачливо винесла  господарка.  Над  тином,
вiд кiлочка до кiлочка, пливли голови терехiвцiв. Вiтались  i  зацiкавлено
зиркали на Загатного. Вiн тер тiло до рожевостi, до болю.  Тодi  одягся  у
випрасуванi штани i бiлу полотняну тенiску з  вишивкою  над  кишенею,  теж
дбайливо випрасувану (доплачував господарцi  за  прасування,  щоб  кожного
ранку була свiжа тенiска з вишивкою - купив їх колись аж п'ять  однакових,
ще за студентської практики,  i  зараз  терехiвцi  дивувались:  щоранку  в
свiжiй, нiби на парад  зiбрався).  Буде  паркувато,  але  пiджак  накинув,
вулицями  вiн  ходив  тiльки  в  костюмi,  дуже  йому  потрiбне  тенiскове
панiбратство з терехiвцями. Цiкаво, хiба ми одягаємось лише  задля  тепла,
вигляду i таке iнше? Одягом перш за все ми  вiдмежовуємось  од  свiту,  од
iнших, схожих на себе, одяг стереже наше  "я",  голi,  ми  розчиняємось  у
масi, натовпi, порожнечi. Одяг пiдкреслює, що ти iнший, не такий, як  усi,
i зась вам усiм до мене. Цю думку треба записати.
   Загатний глянув на себе в люстро -  трохи  стомлена  життям  високочола
iнтелектуальна людина. Худорляве обличчя, рання сивина на скронях, глибокi
замисленi очi,- узяв з валiзи шостий томик Гегеля, п'ятий  учора  забув  у
редакцiї, спiшив до Люди,- i вийшов на вулицю. Ступав без  поспiху,  трохи
опустивши плечi й голову, було ще двадцять двi  до  восьмої,  двох  хвилин
цiлком вистачає дiйти  до  їдальнi.  Коли  вiтався  зi  стрiчними,  високо
пiдводив голову, нiби щойно пробудився од глибоких  дум,  без  усмiшки  (в
Терехiвцi всi при зустрiчах чомусь дуже безглуздо всмiхалися одне  одному,
вiн це давно помiтив), але поважно, низько вклонявся. Хтось писав, уже  не
пам'ятає, що ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Вiн знає, як  дратує
часом натовп його пiдкреслена iнтелiгентна чемнiсть. Та  ще  з  Гегелем  у
руцi. Гегель i Терехiвка. Дiалектична логiка. Фiлософiя  iсторiї.  "Ви  не
чули, кажуть, з вересня району не буде, це вже  точно,  Галька-ветеринарша
приїхала з областi, на власнi вуха,  а  ви  нiчого  не  чули?"  Вiн  купив
дванадцять томикiв у букiнiста, видання 30-х рокiв, у чорнiй  коленкоровiй
обкладинцi, лiтери тиснутi золотом.
   "Що це ви за книжку все лiто носите?"
   "Гегель, багатотомне видання".
   "Вчитесь? Я сам  нещодавно  складав  його.  Вiк  би  не  бачити.  Я  на
заочнiм".
   "Не подобається?"
   "Хто?"
   "Та Гегель".
   "Ха-ха, ну й гуморист ви. Я ж по фiлософському словнику... Та й  ви  не
мучтесь, а вiзьмiть фiлософський словник, жартома складете".
   "Я вже скiнчив унiверситет. Гегель - мiй улюблений фiлософ".
   Дуже характерна розмова. У пiку Терехiвцi  вiн  закохався  б  у  самого
диявола, не те що в Гегеля.
   Зараз буде за двадцять восьма. Десять секунд. Саме  зiйти  на  ганок  i
перетнути залу. Iван Кирилович привiтався з  буфетницею,  вона  навiть  не
глянула на годинник: з пiвроку дивилась i зводила брови. Тепер звикла,  не
дивується. Iнодi переводить стрiлки з його появою, якщо годинник лишився з
ночi незаведений i  вiдстав.  Вклонився  офiцiантцi.  Вона  несла  склянку
чорної кави. На столику пiд фiкусом стояла тарiлка манної кашi, бiлий хлiб
i яйця на тарiлцi. У нього хворий шлунок. Якщо не поберегтись,  може  бути
виразка. Вiн мусить харчуватися обачно. З кухнi пахло смаженим.  Шашликом.
Шнiцелем. Пiдгорiлою цибулею...  Вiн  любить  смажену  цибулю.  Тiльки  не
дозволяти  собi  зайвих  думок.  Так  можна  розкиснути.  Вирватися  б  до
обласного центру та наїстися досхочу в ресторанi. Вiн доведе  їм,  що  має
сильну волю. Десь на третiй день по приїздi в Терехiвку завiдувач  їдальнi
допитувався: "А якщо не прийдете за двадцять до восьмої?
   "Мене не буде лише тодi, коли я вночi несподiвано переселюсь до  iншого
свiту. Але ви нiчого не втрачаєте. Я плачу за тиждень уперед".
   Його вiдповiдь довго мандрувала по Терехiвцi.
   - Ви не читали Белля? - якось поцiкавився Iван.
   - ..Золя читав,  а  Белля  не  доводилось,  здається.  Стiльки  роботи,
знаєте...- знiяковiв завiдувач. "Тiльки не вистачало, щоб ти читав Белля.
   Прочитав попереднiй роздiлок про себе - бридко стало. Навiть ця iсторiя
провiнцiйного "хвiлософа", який усi свої  двадцять  сiм  рокiв  мрiяв  так
улягтись, щоб боки не муляло, - гiрша вiд iстерiї. Свiдома спроба iстерiї,
гра  в  iстерiю,  симуляцiю  -  ось  точний  дiагноз.  А  все  тому,   що,
розпатякуючи про власну смерть, я не вiрю в неї або  щосили  намагаюсь  не
вiрити, лишаю для себе щiлину, закуточок, де можна сховатися за слова, за,
щасливий випадок, за iлюзiю. Проте ж ховатись нема куди. Не сховаєшся.
   Сьогоднi вранцi пройшовся по саду, молодесенькi яблунi треба б  соломою
оперезати, скоро морози. Згодом подумалось: кому це треба? Менi в  усякому
разi воно нi до чого. Це я напевне знаю. Вже не  те  що  яблук  -  зелених
листочкiв не побачу. Звичайно, коли вмирають  рокiв  пiд  сiмдесят,  можна
зiгрiвати в садочку свої старi кiсточки,  садити  молодняк  i  мрiяти,  що
онуки та правнуки, яблука смакуючи, тобi; дякуватимуть.  Ще  одна  людська
iлюзiя. А якщо тобi лише пiд тридцять i ти сам яблук не встиг наїстися,  а
тобi кажуть досить... Можливо, це егоїзм. Кожен  буде  егоїстом  за  таких
обставин. Нормальна реакцiя живого органiзму.
   Цiкаве спостереження. За останнiй тиждень моя  хода  змiнилась.  Ранiше
майже бiгцем на роботу i з роботи: вдома по господарству турбот доволi, не
гайнуєш жодної хвилини. Тепер менi  здається,  що  чим  швидше  йдеш,  тим
непомiтнiше час спливає. А шкода ж, кожна секундочка на облiку, кожну мить
хочеш вiдчути, знаючи, що вона вже нiколи не повториться й дуже мало їх  у
тебе лишилось.  Ось  i  ступаєш  повiльно,  насолоджуєшся  своїми  рухами,
думками, навколишнiм свiтом. Взагалi лише тепер зрозумiв я всю вiдноснiсть
часу. Даремно ми метеликiв-одноденок жалiємо: мовляв, дуже  мало  тiшаться
бiлим свiтом. Дурницi. Для них день, певно, вiчнiсть, чи не довший за наше
багаторiчне життя. По собi суджу: зараз кожна доба  для  мене  незрiвнянно
розтягується, нiби гумова. Скiльки передумаю, вiдчую -  ранiше  за  мiсяць
того не встигав. А все тому, що не поспiшаю жити. Прокидаюсь рано  -  який
там сон, ще висплюсь... Милуюся, стримуючи бухикання: наливається  свiтлом
кiмната,  дружина  легко  дихає,  донька  в  лiжечку   з   боку   на   бiк
перевертається, снiжок на шибках шарудить, бузок пiд вiкнами  хилитається,
пiвень-соня похапцем прокукурiкає в хлiвi. Нарештi теща на кухнi гримкотне
чавунами; дружина прокинеться, одягається, а я все ще не поспiшаю,  смакую
свiт, нiби дитинча цукерку.
   "Миколо, час уже коровi нести!" - нарештi прошепоче крiзь  дверi  теща,
аби не розбудити онуки. Тодi я пiдводжусь, вiдчиняю хлiви, випускаю курей,
несу з тещею чи дружиною цебро пiйла коровi. На цiм моя господарська мiсiя
закiнчується. До снiданку пройдуся садом, ще сутiнковим, сiруватим,- пiзня
осiнь, потiм снiдаю, цмулячи кожну ложку супу (ранiше,  бувало,  сьорбаєш,
на годинник глипаєш, давишся хлiбом - нi задоволення, нi  вiдчуття  часу).
За десять до дев'ятої (весною та влiтку робочий день у районних  установах
з восьмої починається, iншi пiвроку - з  дев'ятої)  бiжить  в  амбулаторiю
дружина. Тодi сiдаєш у крiсло з якимось журналом у руках, але не читаєш та
й нi про що не думаєш. Тiльки прислухаєшся до цокоту годинника -  цок-цок,
цок-цок, цок-цок, цок-цок,  уже  на  шiсть  секунд  менше  лишилося  жити,
цок-цок, ще на двi, але ти не змарнував цих секунд, бо  вiдчув  їх.  Треба
буде купити пiсочний годинник, але в терехiвських крамницях немає, там час
перестає бути чимось  вигаданим,  невловним,  вiн  матерiалiзується,  його
можна  бачити,  сам  плин  часу  спостерiгаєш;   годинниковi   стрiлки-теж
непогано, але це радше символ, i до того ж бiльш статичний.
   Десь о десятiй прокидається дочка,  кличе  до  себе,  конозиться;  теща
одягає її, а я нiби не  чую.  Зараз  для  мене  iснує  тiльки  час,  бодай
краплинку якого шкода загубити. Все, що заважає  його  вiдчувати,  чуже  й
байдуже менi. За п'ятнадцять хвилин до одинадцятої - бiблiотека  працює  з
одинадцятої - одягаюсь, виходжу на вулицю. Здається, що вiд ночi минуло не
п'яток годин, а щонайменше тиждень. Радiю тiй iлюзiї,  всмiхаюсь  молодому
снiговi,  колючому  вiтровi,  але  теж  жодних   рiзких   емоцiй,   емоцiї
вiдволiкають, розпорошують увагу й силу.
   Обережно ступаю по тихiй, бiлiй вулицi,  а  перед  очима  лише  пiщаний
годинник i золотистий струмок тече, тече...
   Шiсть днiв не виймав iз шухляди зошита. Не мiг писати  -  не  вистачало
нахабства. Спершу себе зрозумiй до пуття. А ти не  зрозумiв,  хоч  вигадав
добре, шана моїй винахiдливостi - вiдчувати кожну мить i  в  такий  спосiб
продовжити п'ять тижнiв мало не до вiчностi. Але  вже  третього  дня  менi
стало лячнувато,  далi  страх  рiс  щогодини,  нiби  снiгова  лавина,  яка
котиться з гiр. Вiн i змусив чесно озирнутись. Але позаду нiчого навiть не
бовванiло. Тобто в межах останнiх днiв. Нiби якесь провалля. Сiра  пустеля
- нi спогаду, нi слiду. Хай манюсiнького.  Погодьтесь,  це  дуже  страшно,
коли запитуєш себе: ти жив чи не жив цi днi i чи живеш сьогоднi, зараз?  А
я ж смакував  кожну  секундочку,  наче  гiркий  п'яниця  останнi  краплини
оковитої.
   Поруч цього провалля з яскравою реальнiстю постали минулi днi,  мiсяцi,
роки. Навiть найпрозаїчнiша вiдпустка моя, перша  в  бiблiотецi,  коли  за
мiсяць огородив садибу парканчиком та збив з  бракованих  дощок  хижку,  -
навiть вона  лишилась  у  пам'ятi.  Я  плентався  уздовж  загорожi,  мацав
штахетики, жердини, головки забитих гвiздкiв - кожен берiг у собi  секунду
мого життя, а то й  двi:  це  був  справдi  зматерiалiзований  час.  Кожен
забитий мною гвiздок гальмував його квапливий бiг-ця думка й зараз не  дає
менi спокою. Десь тут вирiшення проблеми, яка болить менi.
   Знаю, що  не  вiдкриваю  Америки.  Може,  й  глузуватимуть  столичники:
мовляв, усе це давним-давно вiдоме, ще Гете писав - тiльки робота зберiгає
мить, безсмертить людину. Але ж скажу  вам,  i  до  Гете  писали...  Я  не
претендую на вiдкриття. Кожна людина, навiть найпростiша, як люблять у нас
казати, вiдкриває свiт заново. Я й описую щойно вiдкрите мною. Не  конечна
мета головне (ми всi приходимо майже до одного й того ж),  а  дорога.  Над
цим теж варто помiркувати.
   Обернусь поки що до своїх Iванiв та Хаблакiв, аби ви  не  покинули  цих
сторiнок, заморенi моїм периферiйним мудруванням...
   Кожного ранку, прошкуючи до редакцiї, Загатний мав клопiт  з  вiтанням.
По-перше, вiн нiколи не запам'ятовував облич. На роботi,  в  установах,  у
клубi люди пливли мимо, наче на ескалаторi метро, не полишаючи слiду нi  в
пам'ятi, нi в серцi, бо Iван не цiкавився  ними.  Аби  знати  масу,  треба
виявити кiлька стандартних типiв, а вiн їх досконало вивчив ще у  вiйську.
Тож i виходило, що Iвана Кириловича  знали  всi  терехi'вцi,  а  вiн  лише
якийсь десяток  найколоритнiших  постатей,  окрiм,  звичайно,  редакцiйних
колег та районного начальства.
   Змушений селищними традицiями вiтатися з кожним стрiчним,  вiн  виробив
знаменитий  загатнiвський  уклiн  (терехiвськi  старожителi  досi  люблять
копiювати його, згадуючи славне минуле селища за  святковим  столом  пiсля
першої чарки. Це був генiальний синтез нарочитої, пiдкресленої ввiчливостi
й заглибленої в себе стриманостi). Хай знають, що хоч вiн i поруч них, хоч
i спiшить одними й тими ж закуреними терехiвськими вулицями на роботу, вiн
все одно не з ними. Його уклiн - тiльки  машкара:  вiддає  шану  традицiям
людського збiговиська, але втямте, якi гони мiж Загатним i Терехiвкою.
   I ще одне бентежило Iвана Кириловича в цi ранковi  години  -зустрiчi  з
районним начальством. Аби поважати себе, доводилось  i  тут  користуватися
типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замисленi очi,
що пробiгають по стрiчному, не помiчаючи  його.  Але  це  важко  вдається.
Мабуть, дiє iнерцiя посередностей, що липнуть до сильних свiту сього, наче
вогкий снiг до чобiт. А може, ще армiйська звичка.
   Нiби йому не однаково, хто перед ним: терехiвськi вождi чи  терехiвська
маса. Усi на один копил  шитi.  Щосили  тулив  губи,  щоб  не  розвела  їх
багатозначна усмiшечка, а погляд не  пiдсолодився  хоч  краплею  улесливої
теплоти. Мовляв, ми з вами рiвня, хоч зараз про це анi слова, i тiльки  ми
з вами знаємо цiну всьому, що вовтузиться десь далеко  внизу,  бiля  наших
нiг. Теж менi солiдарнiсть. (Такi думки дуже гнiтили Iвана Кириловича,  що
глибоко зневажав  будь-яке  начальство  й  мав  себе  за  дуже  самостiйну
iндивiдуальнiсть).   Намагався   пересилити   себе.   Завваживши    голову
райвиконкому чи райкомiвського секретаря, робив ще  холоднiше  обличчя  та
майже  не  вклонявся,  ледь  кивав  головою,  нiби  й  справдi   милостиво
ощасливлював їх своїм вiтанням.  Начальники,  звiсно,  гнiвалися  в  душi,
застерiгши таку демонстративну неповагу, бо, як i все  у  нас,  були  люди
простi, щирi й трошки патрiархальнi.
   Нарештi, стомлений майже п'ятихвилинною (од  їдальнi  до  редакцiї  iти
було чотири з половиною  хвилини,  i  ще  тридцять  секунд  лишалось,  аби
перейти двiр та вiдiмкнути дверi) напругою нервiв, Iван Кирилович  звертав
у редакцiйнi ворота та з десяток крокiв, до шовковицi, де знову  потрапляв
у погляди колег, мiг належати самому собi. Загатний дуже любив  цi  десять
крокiв. Лише тепер по-справжньому насолоджувався ранком,  вдячний  дворовi
за перепочинок.
   Скинувши на мить королiвськi шати, вiн уперше  помiчав  небо  -  ще  не
спечне, голубе, свiже. Помiчав айстри, синi,  рожевi,  бiлi,  що  пiнились
уздовж стежок. Нiжнi настурцiї ловили сонце та  джмелiв.  Намистинки  роси
срiблились на стрiльчатому листi пирiю.  Мишуватi  горобцi  визбирували  в
травi пiд шовковицею  перестиглi  ягоди.  Це  був  миттєвий  подих  чогось
великого, справжнього, вiн збуджував та оновлював Iвана пiсля першого акту
вистави перед наступною грою. Це був антракт. Цi  кiлька  секунд  Загатний
думав лише про свою майбутню творчiсть (у загальних, приємних рисах).  Вiн
передчував їх, неповторно плiднi хвилини натхнення, коли залишиться сам  у
прохолодних кабiнетах редакцiї, схилиться над бiлим папером i  засiє  його
темним плетивом своїх думок та  образiв.  Вiн  iде  в  людський  гвалт,  в
стовписько, в колотнечу, вiн хоче довести їм, що посереднiстю бути  легко,
вони ж i на те нездатнi, нездатнi на своє  бездумне,  рослинне  iснування,
вони ницi в своїй ницостi, вiн  проштовхується  крiзь  пiтнявий  натовп  у
коло, йому зав'язують очi хусткою, вiн презирливо посмiхається  i..._  Але
потiм, колись, можливо, в обiдню перерву, бо зараз на нього  чекають.  Ось
вони - Дзядзько, Хаблак, Гужва, Молохва, Прiська, друкарка, Уля, вони  вже
побачили, стежать за ним,  зараз  вiн  привiтається,  антракт  скiнчиться,
третiй дзвiнок, час на сцену. Чи не в тимчасовостi та  неконкретностi  уся
принада цих десяти крокiв? Вони чекають  на  нього.  Що  ж,  берiть  мене,
розпинайте сiм робочих годин, але ви, ницi, i не здогадаєтесь, що я не  я,
тут лише моя тiнь, а сам я давно в своїй новелi, де я вiльний  бачити  вас
такими, якi ви є насправдi. I я насмiшкувато зирю на вас з тої  недосяжної
для посередностей вершини...
   - Доброго ранку, товаришi!
   Вони про щось балакали до  його  появи,  реготали  й  лускали  разом  з
насiнням свiжi  терехiвськi  плiтки.  Холодна  Iванова  стриманiсть,  наче
ланцет, розтяла їхню безпосереднiсть, смiх згас, балачки стихли. Загатному
подумалось, чи не про нього тут плiткували. Невже  встигли  дiзнатись  про
вчорашню зустрiч з Людою?
   Коли вiн повертав у редакцiйних дверях ключа,  репродуктор  на  майданi
протутукав вiсiм.
   Сьогоднi вперше за коротку журналiстську  дiяльнiсть  початок  робочого
дня здався Хаблаковi не святом, а службою. Не  обтяжливою,  правда,  як  у
школi, в часи студентської практики, - тодi вiн iшов на заняття,  нiби  на
допит: не поладив з класом, шестикласники глузували i з його  зовнiшностi,
i  з  прiзвища.  Тепер  це  було   легке,   трохи   несерйозне   розумiння
необхiдностi: ось вiн вiдпрацює чотири години,  потiм  година  перерви  на
обiд, потiм ще три години роботи -  i  вiльний,  аж  до  наступного  ранку
належатиме собi, дочцi та Мартi. Навiть радiв з незвичної легкостi  -  так
працює бiльшiсть, вiдтепер вiн належатиме бiльшостi, розчиниться в масi, а
це приємно заколисує, i нiхто не киватиме, що Хаблак трудиться до  сьомого
поту, вечори просиджує над замiтками, якi iншi лускають, мов  горiхи.  Вiн
працює, як усi. Вiн безтурботний, як усi. Вiн байдужий, якi усi. Як усi  -
магiчне слово. I збудливий  холодок  у  грудях,  коли  опустиш  очi  долу,
заглянеш у чорну прiрву, куди можеш котитись, котитись  i  не  сягти  дна.
Вночi вiн таки здорово налякався:  нiби  зняли  раптово  усi  табу  -  все
дозволено, варто лише захотiти. Iшов на роботу, буцiмто молодий завойовник
вулицями скореного, але ще не взятого "на щит"  мiста.  З  таким  настроєм
люди виборюють собi iм'я, достаток, високу посаду. Чому Андрiй Хаблак  має
вiдставати вiд iнших? Iз старомодних принципiв. Дружина  має  рацiю  -  ми
дуже незатишно влаштованi, щоб навiть у  дрiбницях  боронити  особистiсть.
Iнший живе, наче гриб у теплицi, i то пасує на кожнiм кроцi перед сильними
свiту сього. Так сказала Марта, i  вона  має  рацiю.  Це  лише  вночi  все
видається страшним, трагiчним. А розвидниться - самий дрiб'язок, не вартий
уваги. Вiн мовив дружинi за снiданком:
   - Усе думаю про того цуцика. Якось нiяково брехати. Нiби через квартиру
пiдлабузнююсь до редактора.
   Легко, трохи жартома сказав, не обмовившись i словом про чорну  прiрву,
куди так легко скотитись.
   - Ти можеш вважати мене обивателькою, вам,  чоловiкам,  легко  пишатися
своїми чеснотами, а в жiночих руках домашнє  вогнище,  образно  кажучи.  -
Андрiй Сидорович здивувався з Мартиної розважливостi, i на серцi  в  нього
потеплiло.- Але я думаю, що за  будь-яких  умов  треба  обстоювати  великi
принципи.
   Для дрiбниць ми ще справдi зовсiм не влаштованi. В цивiлiзованiм  свiтi
проста людина змушена поступатись частинкою  особистостi.  Без  цих  жертв
неможливе спiвжиття. До них усi звикли.  I  нiхто  не  дивується.  Вiн  же
занадто наївний. Хiба не  соромно  буде  комусь  признатись,  що  позбувся
гарної  посади  й  не  отримав  у  райцентрi  квартири  через   шолудивого
редакторового  песика?  Не  соромилися  ж  генiї  хвалити  недолугi  вiршi
ремiсникiв,    бо    ремiсники    мстивi.     Гуляйвiтер,     судячи     з
усього,звичайнiсiнький ремiсник у життi.
   Вкотре повторює  вiн  цi  слова,  насолоджуючись  їхньою  логiчнiстю  й
тверезiстю! Ось поруч нього, на лавi, пiд шовковицею, четверо колег.  Хiба
вони такi вже кришталево чистi? Дзядзько стелиться  перед  редактором,  аж
бридко хвилинами, нащо вже вiн, Хаблак, терплячий. Василь Молохва перейшов
на братове,  бухгалтерське  мiсце,  аби  легше  влаштуватись,  коли  район
лiквiдують. Гужва - ну, цей ще зелений, але теж не без  хитрощiв  хлопець,
знає, де як повестися, зайвим словом не обмовиться. Нiхто собi  не  ворог.
Звичайно, Iван Кирилович  iнший,  по-справжньому  чесний  та  принциповий,
нiкого не боїться, нi до кого  не  пiдлещується.  Але  Загатний  -  велика
людина,  що  випадково  потрапила  в  Терехiвку,  не  Хаблаковi  на  нього
рiвнятись. Загатний може дозволити собi чеснiсть та принциповiсть.
   Ось вiн заходить у двiр редакцiї, високий, ставний, серйозний,  Хаблаку
не сiмнадцять рокiв, та iнодi  наважишся  помрiяти  -  i  бачиш  себе  хоч
трошечки схожим на Загатного. Цiкаво, що скаже секретар  про  його  нарис:
редактора зранку не буде, отож тiльки через руки Iвана Кириловича, звiсно,
доведеться дещо пiдправити, навiть самому Гуляйвiтру секретар iнодi вказує
на стилiстичнi недоречностi, а тут перший  нарис,  хвилюєшся,  нiби  перед
державним екзаменом. Хаблак ламає довгi пальцi  i  заходить  до  редакцiї,
пропустивши перед себе усiх своїх колег. Пропахлi тютюновим димом кабiнети
сьогоднi вже не храм, на порозi якого хочеться зняти капелюх. Вiн  прийшов
сюди тiльки служити, слава аллаху, згадка про нарис хоч на часину розвiяла
тяжкi думи про редакторового цуцика.
   - Товаришу Хаблак. Тут заплановано вашого нариса. Прошу на конвейєр.
   Ви вже знаєте подальшу долю всiх моїх героїв. Тiльки Андрiя  Сидоровича
я поки що обминув. I мав  рацiю.  Шануючи  свою  прихильнiсть  до  строгої
документальностi, не хотiв  пiдсовувати  неперевiрених  даних.  Хаблак  не
належить до тих людей, що плавають  на  поверхнi  й  помiтнi  здаля.  Тихо
пiрнув вiн у провiнцiйнi хащi, у глухомань з перспективою непомiтно зажити
пенсiї, коли б  не  журналiстська  братiя.  Якомусь  районному  газетяревi
трапився вдячний  матерiал.  Вiн  i  прославив  товариша  Хаблака  на  всю
область.
   Вiд нас Андрiй Сидорович поїхав десь за мiсяць  пiсля  того)  дня,  про
який iдеться в романi. Окрiм iсторiї з цуциком, на те були й iншi причини,
але про них нижче. Таки правда, лишатися на газетярськiй роботi пiд  рукою
Гуляйвiтра, та ще поруч блискучого й безжального Iвана Кириловича  Хаблаку
не було сенсу. В одному з пiвнiчних районiв областi саме вiдкривався новий
iнтернат, вчителiв забезпечували житлом - ще б пак, лiсовий хутiр, лiрика,
романтика, i ми позбулися колеги. Усi цi роки про нього нi слуху нi  духу.
Раптом в учорашньому номерi  обласної  газети  читаю  нариса  про  вчителя
Андрiя Сидоровича Хаблака. Виявляється, вiн розгорнув в iнтернатi бурхливу
дiяльнiсть, посадив з учнями молодий сад, веде лiтературний гурток, збирає
бiблiотеку сучасної лiтератури з дарчими написами майстрiв красного  слова
(до речi,  серед  подарованих  книг  згадується  збiрка  Iвана  Загатного,
воiстину, невiдомi шляхи господнi...) Одразу подумалось, що пошлю колись i
я свою ластiвку, але згадав про хворобу i...  Не  судилось  менi  дивувати
свiт красним письменством. Одне слово, вiдчувається - людина не чуже мiсце
посiла.
   Не тiльки для iнформацiї читачiв, яким  непокоїться,  що  ж  сталося  з
героями роману в подальшiй життєвiй суєтi, згадав я про  Хаблаковi  успiхи
на педагогiчнiй стежцi. Не сприймайте серйозно мого трохи iронiчного тону.
Чесно кажучи, я заздрю  Андрiю  Сидоровичу.  Особливо  в  моїм  теперiшнiм
становищi. Якщо людина знаходить себе в роботi,  вважай,  вона  наполовину
щаслива. А я здогадуюсь, що й сiмейне  життя  у  Хаблака  ладиться.  Автор
нарису згадує i дружину його, Марту, математику викладає в iнтернатi.  Так
i уявляються менi затемненi котеджi вздовж каштанової  алеї  (в  нарисi  є
схожий малюнок), шерхiт золотого  листя  пiд  ногами,  легка  паморозь  на
чорнобривцях. Андрiй Сидорович з Мартою заводять донечку  в  iнтернатський
садок (в Оксаниних долоньках каштани) i прямують крiзь густий запах  осенi
назустрiч дитячому гомону...
   Звiсно, Хаблакiв хутiр - це iдилiя, лiрика, моя б  дружина  засмiялася,
лiрики на хлiб не намажеш, коли до районного  центру  п'ятдесят  грунтових
кiлометрiв. А тут i область пiд  боком,  i  до  Києва  по  асфальту  рукою
подати. Але я  в  життi  своїм  не  зазнав  тiєї  лiрики,  й  зараз  трохи
заздрiсне, тужно.
   Трохи зарано я втямив, що, ловлячи синього птаха, можеш  i  горобця  не
спiймати. Час був тривожний, безперервнi балачки  про  лiквiдацiю  третини
районiв областi, куди тицьнешся з двома унiверситетськими курсами,  i  без
мене писак вистачить,  та  й  не  кожен  редактор  вiзьме  заочника.  I  з
Терехiвки не хотiлося їхати, затишненьке селище, зручно. До речi,  вже  iз
своєю дружиною зазнайомився. Думки у нас схожi. Характерами  зiйшлися,  як
то кажуть. Бiблiотекою завiдувала жiнка головного лiкаря району, а з  моєю
вони якiсь там подруги. Лiкар вчасно, ще  до  лiквiдацiї  району,  п'ятами
накивав з Терехiвки, а я посiв мiсце завiдувача бiблiотеки...
   Як не крути, як не одурюй себе, а доходиш висновку, що єдине, чому щиро
вiддався в життi,оцi зошити, оцi немiчнi записи, якi я зву  для  самовтiхи
романом. Спершу бавився, рятувався вiд  провiнцiйної  нудоти,  вiд  легкої
роботи, потiм захопився, посерйознiшав, а тепер бачу,  що  вкладаю  в  них
самого себе, i це єдиний воiстину м i й слiд на землi. Глибоко й трагiчно.
Без пози. Яка може бути поза на краю могили? Тiльки  побоююсь,  аби  в  цi
сторiнки  себе  не  вклав  щедрiше,  нiж  героїв.  Спiшу  занотувати  свiй
найменший душевний порух, усi яскравi сторiнки  свого  життя,  що  їх,  на
жаль, так мало. Адже знаєш - ось-ось пiде все з тобою у вiчну вiчнiсть,  i
це єдина надiя лишити на землi хоч тiнь  свою.  Так  туристи  викарбовують
власнi iмена на знаменитих пам'ятниках, сподiваючись, потаємно навiть  вiд
самих себе, що через тисячу лiт їхнiй слiд вiдiб'ється в чиїхось очах:
   "Ми тут були..." I низка прiзвищ. Я тут був, пишу я,' i одне-однiсiньке
прiзвище - Микола Гужва...
   Ви бачили, як хоронять вiйськових?  Попереду  оркестру,  труни,  вiнкiв
товаришi несуть на оксамитових подушечках ордени та  медалi.  Поховайте  i
мене так. Коли б я був маститий,  хай  би  урочисто-мовчазнi  друзi  несли
попереду жалобної процесiї мої книги. Але я не маститий i вже не буду ним.
Я навiть не певен, що допишу свого першого й  останнього  роману.  Дружино
моя вiрна! В останнi хвилини свої передам тобi заповiтнi зошити й прочитаю
цi рядки. Хай колеги мої з бiблiотеки пронесуть зошити перед  моєю  труною
по мовчазних  терехiвських  вулицях,  i  хай  суворо-гордими  будуть  їхнi
обличчя: вiн жив не марно!
   Вiн тiльки починав, а скiльки б ще мiг зробити!
   Iван читав Хаблакiв нарис. Зневажливо посмiхався з примiтивностi  одних
абзацiв, дивувався простакуватiй наївностi iнших, кривився на чужi слова i
штучнi дiалоги. А прочитавши, подумав, що рацiональне зерно в матерiалi є,
як для районки, згодиться, але пiсля серйозної правки.
   Загатний почав правити Хаблакового нариса.  Перекреслював  калiграфiчнi
рядки педагога i швидко, впевнено писав на зворотi  цiлi  абзаци.  Нервовi
Iвановi лiтери щедро  засiвали  Андрiєве  поле,  ховаючи  пiд  собою  його
недолугiсть i наївнiсть. "Просто дивуєшся, як люди не  вмiють  елементарно
мислити",- думав Загатний i креслив далi, зсовуючи на край стола аркуш  за
аркушем,- виправленi, пiдчищенi, тiльки  передрукувати  на  машинцi.  Далi
пiшли рiзнi почерки, Iван не придивлявся, усi вони пишуть однаково погано,
авторучка вправно ковзала по рядках, зводячи багатоповерховi  конструкцiї:
Загатний був i архiтектор, i муляр, всi iншi тiльки пiдручнi.
   (Це й звалось у нашiй редакцiї конвейєром).
   Iвана нiскiльки не обтяжувала ця одноосiбна  робота,  вантажте  бiльше,
ще, ще, я пiднiму, я вивезу, тiльки що  б  ви  робили  без  мене?  Настане
заповiтна хвилина, я помахаю Терехiвцi рукою з автобусного вiкна, якої  ви
заспiваєте? Може, хоч тодi оцiните, чого я вартий. А втiм, якої ще  подяки
вiд людства йому  забажалось?  Воно  спершу  спопелить,  тодi  дякуватиме,
молитиметься навколiшках. Така дiалектика. Викликав друкарку:
   - Ось матерiали з моїми правками. Пiдготуйте до здачi в друкарню.
   Все. Якомога менше слiв. I в новелi. Викласти самий кiстяк, без лiрики.
Теорiя айсберга. Нинi час притч. Дати клубок, а нитки хай  намотує  кожен,
скiльки зумiє, Терехiвка, задуха, натовп  i  самотнiй  одинак...  Загатний
узяв сьогоднiшнiй номер газети, ще раз  переглянув  передову.  Дурниця,  а
звучить,  як   могутня   музика.   Велика   сила   органiзованого   слова.
Органiзованого. Вишикуваного в  колони,  шереги,  лави.  Iван  Загатний  -
полководець. Полководець слiв.
   -  Улю,  кличте  товаришiв  на  планiвку!  Хаблак  блукав  пiд  дверима
секретарської, тер свої великi, грабастi руки,  пив  воду:  вiдколи  нарис
пiшов на знаменитий конвейєр - хвилювався. Мабуть, Iван Кирилович  ось-ось
покличе його, правда, досi вiн нiколи не  кликав,  коли  правив  Хаблаковi
замiтки й кореспонденцiї, але ж це нарис, майже лiтературний твiр. Нарештi
друкарка винесла з кабiнету  секретаря  жмут  паперiв,  сiла  до  машинки.
Редакцiйна молодь, котрiй ще болiла її писанина,  шукала  свої  матерiали.
Нарис лежав на самому сподi - Хаблака зсудомило. Спершу йому  здалося,  що
закреслено найкращi мiсця, якi вiн так старанно виписував, нижучи слово до
слова.  Але  чим  далi  читав,  тим  яснiше  усвiдомлював,   що   викинуто
красивостi,  банальнi  дiалоги,  якi   видавались   йому   багатозначними,
мiтингову патетику. Натомiсть з'явились щедро посiянi  секретаревою  рукою
точнi, пружнi абзаци, а то й сторiнки. Нариса майже наполовину  скорочено.
Третину залишеного Iван переписав заново. Третину виправив, зводячи  кiнцi
з кiнцями. Та ще подекуди визирали з-пiд Iванових рядкiв Хаблаковi слова i
вирази.
   Кликали на планiвку. Андрiй Сидорович затис аркушi  в  спiтнiлiй  руцi,
ступив до секретарської.
   - Конвейєр розстроїв товариша  Хаблака,  -  захихикав  Василь  Молохва,
клацаючи кiсточками рахiвницi.
   Уже зiбрались, уже Загатний звiв очi й помацав ними стiну над  головами
колег, як протяжно, рiзко задзвонив телефон.
   - З райкому, товариш Гуляйвiтер, - мовив Дзядзько, що умiв  по  дзвiнку
вгадувати, хто дзвонить: вмикала й дзвонила телефонiстка на станцiї, а  її
енергiя, звiсно, якоюсь мiрою залежала вiд посади замовника. Хаблак раптом
загадав - коли не Гуляйвiтер, сьогоднiшнiй день  скiнчиться  щасливо,  усе
саме собою влаштується. Але коректор уже подала трубку Загатному:
   - Борис Павлович...
   Хаблаковi зробилося гiрко, нiби така дрiбниця й справдi впливала на хiд
подiй.
   - Я Гуляйвiтер! Вiтаю,  Кириловичу!  -  гукав  у  трубку  редактор,  аж
вiдлунювало.- Ми з тобою на конi! Не маю  часу,  зараз  п'ятихвилинка  мiж
засiдань, приїду - розкажу.  Гiгантський  успiх  нашої  передової!  Перший
уголос прочитав на засiданнi! Наказав видрукувати  ще  триста  екземплярiв
газети, роздати уповноваженим, i хай їдуть у села,  органiзовують  голоснi
читки. Передай  наказа  друкарнi.  Мене  тут  усi  вiтають,  -  Гуляйвiтер
захлинався.- Перший так i заявив: з почуттям, з уболiванням. Хай живе!
   Вiн так i не дав Iвановi Кириловичу обмовитися  хоч  словом,  у  трубцi
затутукало. Хаблак жадiбно стежив за обличчям  секретаря.  Анi  промiнчика
радостi не засвiтилося на ньому. Гiрше - легка тiнь бридливостi  лягла  на
уста. Навiть трубку тримав нехотя, трохи вiддалiк, нiби не мiг дочекатись,
коли вже перестануть баляндрасити про успiх продиктованої  ним  передової.
Усiм  своїм  виглядом  Iван  демонстрував,  що  нiколи  не  сумнiвався   в
неперевершеностi будь-якого ним народженого матерiалу,  але  цей  камерний
успiх зовсiм його не обходить.
   Андрiй Сидорович навiть образився трохи на свого божка: не  слiд  Iвану
Кириловичу  так  демонструвати  свою  байдужiсть  -  сам  перший  секретар
похвалив.
   - Iване  Кириловичу,  дозвольте?  -  це  Дзядзько.-  Пропоную  передову
сьогоднiшнього номера вивiсити  на  дошку  кращих  матерiалiв  i  сплатити
автору пiдвищений гонорар.
   - Надiйшла пропозицiя передову сьогоднiшнього номера вивiсити на  дошку
кращих матерiалiв i сплатити автору  пiдвищений  гонорар,  -  безсторонньо
повторив  Загатний.  -  Хто  за?  Проти?  Немає.  Пропозицiя   приймається
одностайно.
   "Ну, пiдведися, скажи, -  пiд'юджував  себе  Хаблак.  -  Хоч  один  раз
зазирни у ту чорну безодню. Iншi ж можуть. Чому тобi  заборонено?  Улестиш
Загатного, а редактору  про  цуцика  добре  слово  мовиш,  дивись,  посада
завiдуючого вiддiлом  звiльниться,  тут  i  про  тебе  згадають,  випробуй
себе..."
   -  Товаришi,Андрiй  Сидорович  пiдвiвся.  Потiв,  ламав  худi   пальцi.
-Думається, було б корисно, особливо для нас, молодих газетярiв,  провести
семiнар на основi передової, написаної Iваном Кириловичем...
   Вiн не впiзнавав свого голосу. Це був чужий голос.
   - Передова продиктована за десять хвилин у номер. Ми i без неї маємо на
чiм учитися, - несподiвано рiзко обiрвав Загатний  Хаблака.  Геть  блiдий,
Андрiй Сидорович опустився на стiлець. Хтось хихикнув, чи  не  Молохва  за
стiною. - Приступаємо до справ. Перша сторiнка. Передова - за  редактором,
матерiали  хронiки  по  району  органiзовує  товариш  Дзядзько,  здати  об
одинадцятiй двадцять, товаришi, занотовуйте час, на десять хвилин  пiзнiше
-  не  прийматиму,  зведення  про  стан  сiльськогосподарських  робiт   за
товаришем  Хаблаком,  здати  об  одинадцятiй.  Друга   сторiнка...   Третя
сторiнка... - кидав упевнено, строго, нiби диктував наказ  про  дислокацiю
вiйськ за день до вирiшальної битви. - Четверта сторiнка - нарис  товариша
Хаблака, передрукувати  й  вичитати  до  дванадцятої  години,  мiжнародний
огляд, куточок вихiдного дня, поради садiвника... Пропозицiї є? Запитання?
Завiдувачам вiддiлiв подати заявки на подальший номер. Планiвку закiнчено.
   Усi пiдвелись i мовчки вийшли - мужчини  пiд  шовковицею,  викурити  по
сигаретi пiсля планiвки, слабша стать  -  у  складальний  цех,  обговорити
новiтнi терехiвськi проблеми. Посеред кiмнати стояв Хаблак.
   - Ви маєте щось повiдомити, товаришу Хаблак? - дуже люб'язно всмiхнувся
Загатний. Андрiй Сидорович сховав руки за спину й випростався.  Нiяковiсть
майже зникла, було лише трохи лячкувато та нудило, буцiмто  в  лiтаку,  що
падав.
   - Iване Кириловичу, ви знаєте, як я вас... одне слово, я, звiсно,  дуже
молодий газетяр, але...  Ну,  я  не  можу  пiдписувати  виправленого  вами
нарису...
   - Ви що ж, вболiваєте за свою славу у вiках?
   - Iване Кириловичу, це мiй нарис.
   - Думаю, майбутнi поколiння вибачать вам мої правки.  Усi  великi  люди
колись починали.
   - Це не правки, Iване Кириловичу. Ви написали нариса заново.  Вiд  мене
там нiчого не залишилось.
   - А, ось воно що... Нездара Загатний пiдступно витiсняє генiя  Хаблака.
Ще один варiант знаменитої комедiї "Моцарт i  Сальєрi".  Майте  на  увазi,
оригiнали зберiгаються в  архiвах,  i  прихильники  вашого  таланту  через
тисячу рокiв поновлять ваш текст, як тепер поновлюють  давнi  фрески.  Але
чомусь мої правки влаштовують усiх, окрiм вас, товаришу Хаблак...
   - Я попросився до редакцiї не заради кусня хлiба, Iване Кириловичу.  На
хлiб я мiг би заробити i в школi. Я хочу бути журналiстом.
   - Мiж нами кажучи, ви нiколи не станете журналiстом,  товаришу  Хаблак.
Це свята правда, i колись ви дякуватимете, що я вiдкрив вам на неї очi.  З
людини, яка  пiвдня  потiє  над  восьмирядковою  замiткою,  ще  нiколи  не
виходило гарного журналiста. - Загатний холодно посмiхнувся. - Ви нездара,
товаришу Хаблак. Посереднiсть. I чим ранiше збагнете  це,  тим  краще  для
вас.  Кому-кому,  а  вам  виступати  проти  моїх  правок,  м'яко   кажучи,
нетактовно...
   Бiлий, наче аркуш крейдяного  паперу,  Андрiй  Сидорович  повернувся  i
вийшов iз секретарської, не причинивши дверей, його важкi кроки довго гули
в сусiднiх кiмнатах, потiм довготелеса постать пропливла повз вiкна,  повз
курцiв пiд шовковицею  й  почалапала  (плечi  уклякли,  руки  з  паперовим
жмутком за спиною) до ворiт. Iвановi стало шкода Хаблака, й себе шкода,  й
дуже гидко, аж не хотiлося  жити.  Поправив  краватку,  перевiсився  через
пiдвiконня:
   - Товаришi, сигаретку...
   Перший  пiдвiвся  Дзядзько.  Але  Загатний   насупився:   не   хотiлося
пригощатись iз Дзядзькових рук.
   - Аз фiльтром нiхто не має?
   З фiльтром були в Гужви. Iван  припалив,  подякував,  пiшов  у  глибину
кiмнати. I раптом увесь вчорашнiй, отруєний сигаретним димом день  хлюпнув
у душу За-гатного, прорвавши клятьби  й  твердi  рiшення.  "Хлюпик,  повна
безвiльнiсть,  вiд  сьогоднi  починається  новий  Загатний,  це  для  тебе
останнiй шанс, скiльки можна народжуватись i  знову  вмирати.  Треба  було
сказати Хаблаковi три слова: "Залишiть нариса собi",  -  i  замiнити  його
iншим  матерiалом.  А  вiн  намолов  сiм  мiшкiв...   З   варваром   треба
по-варварському, ченцi колись умiли гнуздати свою хiть i свої  пристрастi;
лише так..." Iван глибоко затягея, одвернувся од стiни  i  тицьнув  вогник
сигарети в руку, трохи вище зап'ястя. "Не кажи зайвого, не  кажи  зайвого,
не кажи зайвого..." Дивився в стiну, рожевi  поля  виринули  з  бiлизни  i
кружляли, кружляли. "Будь безстороннiй,  як  бог.  Будь  безсто..."  Пахло
паленим... Загатний передихнув, вiдняв недокурок, дмухнув на ранку.  Попiл
розвiявся,  мертво  бiлiла  спечена  шкiра.  Бiле   озерце   поруч   трьох
рожево-синiх пухлинок. Коли без цього не обiйтися, вiн спалить усю руку.
   Iван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу.
   Багато мiркував про себе, про  Хаблака,  i  одна  думка  дедалi  яснiше
викристалiзовується. Не страшна  жодна  прiрва,  жодне  падiння,  якби  ми
зродилися безсмертнi. Боюся останньої хвилини,  коли  вже  нiчим  себе  не
одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньої жорстокої  правди:  усi
роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити  себе  за
мить до скону.
   Вiдколи дiзнався про свою приреченiсть,  щодня  линяю.  Одна  за  одною
спадають з плечей блискучi шати i розсипаються бiля нiг моїх у  порохняву:
кар'єра, спокiй, затишок, грошi, речi, навiть  сiмейний  райок.  Всмiхаюсь
поблажливо до колишнього Гужви: дурнику, за чим гнався? Не звинувачую себе
- живi про живе думають. Та коли б  народився  я  заново  чи  зцiлив  мене
щасливий випадок, я б жив  iнакше.  Бо  завжди  пам'ятав  би  про  останню
хвилину, що рано чи пiзно  прийде.  Страшно  помирати,  зневажаючи  самого
себе.
   А втiм, вельми вже  молодецьки-зелено  це  звучить:  жив  би  iнакше...
Зовсiм як Iван Кирилович, який щоранку покладає розпочати життя  спочатку.
А вiн завжди є, вчорашнiй наш день, хитрий, пiдступний, рукатий,  бовванiє
в нас за плечима й чекає не дочекається, коли ми хоч у найменшому схибимо.
Тодi  зарегоче  радо,  закрутиться  в  шаленiм  танцi,  як  перелесник,  i
поволочить нас у прiрву, у вир, у наше минуле.
   Тепер менi одне болить - хоч би вистачило днiв, якi менi  ще  судилися,
роман дописати. Тiльки ж ковтати щораз  важче,  я  помiтно  худну,  вже  й
апетиту немає - i до їжi, i до життя, окрiм хiба  писання,  ночами  кашель
душить, щосили стримуєшся, чманiєш пiд подушкою, а тодi як прорветься,  як
вибухне! Уже й дружина, помiчаю, стурбована.  Допитується,  чи  гаразд,  у
мене зi здоров'ям. А тут все частiше думка: може  б,  медицина,  ескулапiя
хоч на кiлька тижнiв доточила менi вiку, адже iснують якiсь лiки. А що  як
саме цих тижнiв не вистачатиме, щоб дописати останнi сторiнки?  Хто  знає,
доки я зможу мережити - може,  так  притисне,  що  й  пера  в  пальцях  не
втримаєш. Тодi лишаться мої зошити сiм'ї на згадку, зжовкнуть  у  шухлядах
чи й у печi спопелiють.
   I все моє зi мною в труну ляже.
   Знову ж таки побоююсь: а раптом лiкарi покладуть у лiжко,  до  спiльної
палати, колотимуть, рiзатимуть, заспокоюватимуть до останньої хвилини, i я
тiльки час втрачу, нiчого не створю. Хоч круть, хоч верть - пiд черепочком
смерть... Якесь  дурне  прислiв'я  чи  уривок  вiрша  ще  з  шкiльних  лiт
крутиться, крутиться  в  головi,  навiть  вулицею  iдеш,  а  воно  у  ритм
стелиться: хоч круть, хоч верть - пiд черепочком смерть...  Гидота.  Треба
бути вищим за це. Вищим од себе.
   Так ось про Iвана. В його стосунках з  колективом,  що  рано  чи  пiзно
мусили перерости i таки переросли в конфлiкт, найбiльше гнiтило й дивувало
мене, чому ця людина,  що  так  хворобливо,  непримиренно  обстоює  власну
iндивiдуальнiсть, нездатна терпiти поруч себе iншої? Загатний волiв бачити
навколо тiльки сiре поле. Вiн був  добрий  та  ласкавий  до  тої  сiростi,
навiть любив простягати слабшим руку. Але найменша парость, що силкувалась
випнутися з тої сiростi, бiсила його. Iван Кирилович вбачав у тiм  загрозу
власнiй iндивiдуальностi.
   Був же колектив,  дорiкнуть  менi  фахiвцi  з  виховання,  профспiлкова
органiзацiя. Чому вони не вплинули, не  перевиховали  свого  члена?  Були,
скажу, i колектив, i органiзацiя. Були, та не перевиховали.  Людинi  ж  не
сiмнадцять, та й у сiмнадцять спробуй перекувати. А коли  за  тридцять?  I
час такий неспокiйний. Тiльки  й  розмов  -  ось-ось  район  розженуть.  У
кожного своїх турбот вистачає. Газетних ортодоксiв у  нас  не  траплялось,
усi люди випадковi в журналiстицi, сiмейнi: хочеш правити - прав,  лише  б
не лаяли та  не  примушували  переробляти.  За  синiми  птахами  нiхто  не
гнався-гадаєте,  лише  я  волiв  синицю  в  жменi  мати?  Проте  якось  не
втримались.  Вельми  вже  допекло  всiм.  Це  десь  пiд  осiнь,  пам'ятаю,
пiдморожувало вночi. Зiбрались.  Виступали.  Сварили  Загатного,  поки  не
обридло. Вiн мовчав, тiльки курив багато. Коли всi нагаласувалися, сидимо,
чекаємо, зараз виправдуватись почне.  Як  годиться  серед  бувалих  людей.
Сидить, руки не пiдiймає. Головуючий:
   - Вам слово, Iване Кириловичу.
   А вiн спокiйно так вiдповiдає:
   - Менi нема чого сказати.
   Ми всi так i отетерiли. Стiльки докорiв, стiльки критики вислухати -  й
жодних висновкiв. "Що ж у протоколi писати?" -  запитую  головуючого.  Той
плечима знизує. Знову зашумiли й  таки  примусили  висловитися.  Пiдвiвся,
поправив краватку, руки за спину, чемний, спокiйний, лише з  обличчя  дуже
блiдий, чоло морщить:
   - Оце сидiв, думав, у грубцi помiшував. Бачите,  жарини  скочуються  до
дверцят. Сизо димляться i за хвилину мертвi,  навiть  не  грiють.  А  iншi
жарини палахкотять, ще й сусiдiв своїх полум'ям обдаровують,  бо  живi.  I
нема їм смертi. Так ось, я жарина, котра горить...
   I сiв. А ви, мовляв, згаслi, мертвi жарини. Я цитую точно з  протоколу,
в мене копiя збереглась, бо я секретарював на зборах. Ну що його,  вiшати?
Постановили: записати догану зарозумiльцю, дати мiсяць строку  -  якщо  не
виправиться, вимагати в редактора звiльнення Загатного з посади секретаря.
А через три тижнi указ про лiквiдацiю  Терехiвського  району...  Протоколи
профспiлковi палили - Iван собi на пам'ять узяв...
   I ще одне. Хоч я й симпатизую Iвановi Кириловичу, але не  розумiю  його
погляду на людей. Ну, хай я естетично невихований, хай  "Поема  про  море"
мене не хвилює, а "Бродяга" хвилює, хай я бiльше полюбляю слухати  лiричнi
пiснi, а не класичну музику, хай вперше почув я про Хемiнгуея  з  Iванових
уст, хай я не маю жодних талантiв - невже ж через те я якась  нижча  раса,
що мене лишається тiльки зневажати? Iснують iншi цiнностi, за  якими  слiд
подiляти людей, якщо вже вiн так прагне подiлу.  Тут  Загатний  чогось  не
домислив. Справдi, вiн тричi ходив до кiнотеатру дивитись "Поему про море"
й плювався на сентиментальнi iндiйськi фiльми, щовечора слухав  симфонiчнi
концерти  по  редакцiйному  приймачу  та  проклинав  футбол,   зачитувався
Хемiнгуеєм i, без сумнiву, мав бiльше лiтературних здiбностей, анiж усi ми
в редакцiї. Але доброю людиною Iвана Кириловича я не назву.  Не  поза  очi
пишу - i в очi йому казав це.  Радше  Хаблака  назву  добрим,  хоч  вiн  i
недорiкуватий, i смiшний, i  талантiв  лiтературних  не  має.  Можливо,  я
людина з маси, чогось  тут  не  тямлю,  можливо,  це  в  менi  периферiйне
кугутство гомонить, але такий уже я є i такий помру...
   Андрiю Сидоровичу в пам'ятку, що Дзядзько сидiв  пiд  шовковицею,  коли
вiн iшов двором. I раптом Дзядзько чекає на нього бiля книгарнi,  вухатий,
очi лукавенькi,  рiжки  пiд  капелюхом,  може,  й  копитця  в  гостроносих
черевиках - мiстика. Тут би хоч хто здивувався.
   - Андрiю Сидоровичу, побалакати треба, як з другом, справжнiм  другом.-
Дзядзько узяв Хаблака пiд  руку  i  нiби  прилип,  зрiсся.  Вони  перейшли
вулицю, ступили на тiнистi алейки парку, мiж чепурних рядiв жовтої акацiї.
Сiли на лаву, затягнуту в кущi якоюсь парочкою,  що  полюбляє  самотнiсть.
Хаблак легко скорився Дзядзьковiй руцi, думаючи свою думу. I слова  колеги
дiйшли до нього лише згодом, нiби припливла з далечi:
   -  Любий  мiй,  сьогоднiшнiй  день  у  вашiм   життi   знаменитий.   Ви
причастилися  великому  боговi  на  ймення  життя.  Ви  поцiлували  хрест,
вiдтепер ви несете його. Дозвольте маленький екскурс  в  теорiю.  Що  таке
життя? Питання вiчне, як  вiчний  космос.  Не  будемо  демагогами,  друже,
будемо людьми. Життя - це височезна драбина у  небо,  по  якiй  дряпаються
найспритнiшi, а заднi хапають  переднiх  за  п'яти.  Але  на  драбинi  уже
пестуни долi. Основна маса  посередностей,  як  каже  вельмишановний  Iван
Кирилович Загатний, внизу: юрмиться,  штовхається,  гнiтиться,  бо  перше,
анiж лiзти по драбинi, до неї  треба  дiстатися.  Це  в  загальних  рисах,
друже.  Тепер  твоя  позицiя  донинi.  Ти  стояв  поза  юрмищем  i  тiльки
спостерiгав боротьбу. Ти принципово не  купував  лотерейних  бiлетiв,  хоч
неодноразово на твоїх очах вигравали. А люди видющi, заздрi.  Хоч  погляди
всiх - на пiднiжжя драбини, а бачать, хто їхнiм збiговиськом гребує.  Тут,
друже, безвихiдь: i борешся - ворог, i збоку стоїш - ворог,  бо  незвично:
запишався або на щiлину у натовпi чатує, думають. Боротьба  за  iснування!
Це товариш Дарвiн вiдкрив - тепер усi вченi. Бував на автобуснiй  зупинцi,
щойно робочий день скiнчиться? А я бував.  I  не  один  раз.  Спостерiгав.
Раджу й тобi. Ну ось, i раптом при бiлiм свiтi, не одягши на  лице  жодної
личини, ти кидаєшся в стовписько й шалено працюєш лiктями. Так  я  розумiю
твою  недавню  пропозицiю  щодо  семiнару  по,  будемо  вiдвертi,   вельми
голословнiй i некомпетентнiй статтi товариша Загатного.  I  це  була  твоя
перша велика помилка. Бо в тих,  хто  штовхається  навколо  драбини,  своя
згоднiсть. Ага, вiн стояв збоку, Наполеон, Мефiстофель, святенник,  думав,
нiби кращий, чистiший вiд нас, ну, ми  йому  покажемо,-  i  причавлять.  А
тобi, якщо вже хотiв так несподiвано рвонути, треба було щiлину  нагледiти
й хоч трохи заднiх випередити з першого ривка, тодi б тi, хто  лишився  за
твоєю спиною,  пiдштовхували  б  тебе  про  всяк  випадок,  не  з  любовi,
звичайно, а з розрахунку, що таки дiстанешся драбини i про них згадаєш.  I
не було б згодностi мiж тими, що перед тебе, i тими, що позаду. А це  дуже
важливо. Одне слово, наївно ви сьогоднi вчинили, дуже наївно, хоч, визнаю,
смiливо. З берега та у воду - вiдчайдуха. Люблю  таких.  Знову  ж  виникає
питання: навiщо я подаю вам руку в цьому табунi? А це вже  почуття  тоншi.
Це, коли хочете, моя слабкiсть. Були б ми  поруч,  на  однiй  вiдстанi  од
драбини, я б так молотнув лiктями, що годi  вам  змагатися.  Але  ви  десь
позаду мене, i  я  подаю  вам  руку  через  голови.  Своєрiдна  людянiсть,
гуманiзм, шляхетнiсть, бо в цьому  юрмиську  нiколи  не  знаєш,  хто  тебе
обжене. Але кожному хочеться вiдчувати себе добрiшим, нiж вiн є насправдi.
Ви зараз особливо вразливий щодо всiляких людських оман. Я  буду  для  вас
неоцiненний помiчник на вашiй новiй стезi. Бендер знав чотириста способiв,
як добути грошi. Я  знаю  чотириста  способiв  лишитися  шляхетним  у  цiй
колотнечi навколо драбини. Коли  ж  вам  пощастить  i  ви  пропхнетесь  до
драбини, станете хоч  на  перший  щабель,  в  очах  натовпу  вас  освятить
перемога, й тi ж руки, що недавно штурхали  вас,  одягнуть  на  ваше  чоло
золотий нiмб. Тодi вам уже не знадобляться мої чотириста способiв лишитися
шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але
я нiскiльки не здивуюсь: такi закони боротьби, це трохи  сентиментально  й
сумно, в наш час приємно  бути  сентиментальним,  любити  квiти,  собак  i
кiшок, читали в газетi про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою
об стовбур? Плакати хочеться, бiдна  тваринка,  коли  вже  про  це  пишуть
газети,  до  речi,  сентиментальнiсть  -  це  один  iз  способiв  зберегти
шляхетнiсть, я знав одного чоловiка, який приходив на службу  ранiше,  щоб
полити квiти, i мимохiдь совав голки в стiльцi своїх колег, дуже любив усе
живе, куди ж ви?..
   Хаблак  пiдвiвся  i,  злегка  заточуючись,  нiби  напiдпитку,  почвалав
навпрошки, крiзь акацiї, на головну алею парку. Припiкало сонце. В  головi
чамрiло - жодної  виразної  думки,  ранок  все-таки  заважкий  для  нього,
характером вiн тугодум, мусить обмiркувати, зважити кожну дрiбничку, а тут
одразу стiльки навалилось, якась апокалiпсична Дзядзькова драбина височiла
в очах i тисячi Дзядзькiв у фетрових ширококрисих  капелюхах  та  червоних
синтетичних краватках дерлись угору, це  все  треба  переварити,  а  може,
Дзядзько жартував. А що як вiн справдi жартував, збожеволiти можна,  а  ще
спека зранку. Андрiю Сидоровичу пригадалось, нащо вiн виходив з  редакцiї.
Жадiбно вхопився за конкретну рятiвну  думку:  переписати  в  райвиконкомi
зведення.
   Коли Iван Кирилович нiс у складальний цех макети двох середнiх  шпальт,
друкарська машина мовчала, хоч ще пiвгодини  тому  вiн  наказав  друкаревi
вiдбити триста примiрникiв номера.
   - Ви  одержали  наказ  про  додатковий  тираж?  -  вiд  порога  запитав
моториста друкарнi, вайлуватого парубiйка в чоботях i широчезних штанях.
   - Одержав,сказав парубiйко й переглянувся iз  складачами.  Складачi,  а
може, це здалося Iвановi,- приступ неврастенiї,- загадково  посмiхнулися.-
Пiду заводити мотора...
   Але не рухався з мiсця.
   - Я оголошую вам догану,- суворо мовив Загатний.
   - Так i  знав,  що  догану  сьогоднi  схоплю.  Троячка  наснилась...  -
моторист потарганив свої чоботи через складальний цех з таким ентузiазмом,
що можна було сподiватись -  за  пiвгодини  вiн  дiйде  до  моторної.  Всi
засмiялись, окрiм Iвана Кириловича. Вiн поклав макети на касу й  пiшов  до
виходу. Iвановi часто здавалось, що iншi знають бiльше за нього  чи  якось
передбачають хiд подiй. Зараз вони вiдверто  тiшилися  своєю  обiзнанiстю.
Передчуття неприємностей хлюпнуло на Iвана з  їхнiх  трiумфуючих  облич  i
зiпсувало настрiй, що був вирiвнювався. Коло дверей з'явився Гужва:
   - Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, термiново...
   Йому вчувся за спиною смiх. Озирнувся. Складачi уважно вивчали  макети.
"Звiдки вони все знають?  Ненависне  терехiвське  болото!"-тоскно  подумав
Iван Кирилович i ступив до телефону.
   - Я, Гуляйвiтер! Нестимете перед райкомом персональну вiдповiдальнiсть,
товаришу Загатний. Я так i доповiв першому. Я не маю бажання звалювати  на
свої  плечi  обурливi  помилки.  Я  попереджав  -  рано  чи   пiзно   таке
безвiдповiдальне ставлення мусило призвести до прикрої помилки.
   - Щось не пам'ятаю ваших попереджень...-  проказав  зимно  й  стомлено,
дивлячись у зелене вiкно.
   - Не пам'ятаєте? Тепер ви можете  не  пам'ятати!  Але  свiдок  -  увесь
колектив. Я не маю зараз часу з вами  дискутувати,  перерва  закiнчується.
Поки що я редактор, i ви будете виконувати мої  вказiвки.  Перший  наказав
виїхати  в  село  усiм  вiдповiдальним  працiвникам  редакцiї  i  прилюдно
вибачитись перед матiр'ю...
   - Пробачте,Загатний притис руку ранками до  телефонного  апарата,  бiль
допомагав стримуватись.- Я нiчого не знаю.
   - Як не знаєте? Уся Терехiвка давно знає. Ланкова, що рапортує у  вашiй
передовiй про успiхи та обiцяє зiбрати кукурудзу достроково,  загинула  'в
автомобiльнiй катастрофi три тижнi тому.  Газета  трапила  на  очi  хворiй
матерi, уже помчала "швидка допомога". Я  оголошую  вам  сувору  догану  i
попереджаю, що цим не обiйдеться. Я...
   Iван Кирилович грюкнув апаратом, пiшов  до  вiкна.  Телефонний  дзвiнок
рiзко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.
   - Борис Павлович просить секретаря.
   - Перекажiть, що я не  бажаю  з  ним  розмовляти,-  голосно,  аби  вчув
Гуляйвiтер, мовив I'ван Кирилович.
   - Вiн наказав  повiсити  передову  на  дошку  браку  й  не  виплачувати
гонорар.- Гужва опустив трубку.
   -  Вiшайте,коротко  вiдповiв  Загатний.  Тiльки  не  показати,  що  вiн
засмучений. Йому все байдуже, його  не  обходять  такi  дрiбницi,  буря  в
калюжi, жодного зайвого слова:
   - Я ж не мiлiцiя, не реєструю нещасних випадкiв. У блокнотi є прiзвище,
з мiсяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з  молоком,  чи  нове,  думаю,
скаже, що про льон, те й  про  кукурудзу,  працюємо  добре,  працюватимемо
краще...
   Усi мовчали, тiльки Молохва почав розповiдати черговий випадок iз свого
газетярського життя. Загатний сiв бiля бухгалтерського  стола,  наче  бiля
грубки в холод, - безтурботний  плин  розповiдi  заколисував  i  зiгрiвав.
Хотiлося зручно розлягтися на хвилях слiв з сигаретою,  хоч  би  димiти  в
стелю, не  ковтаючи  диму,  ледве  стримавсь,  аби  не  попрохати.  Зайшов
Дзядзько, певно, ще нiчого не знав про передову, й Загатного  поманило  до
нього - хоч одна людина в редакцiї не тiшиться з його невдачi:  здавалося,
що всi радiють з дурного випадку.
   - Сидять товариш Хаблак, в iнспекцiї, переписують усi шiстнадцять  граф
зведення, - почав ще вiд порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допiк,
бо вiн уникав казати про когось погано, навiть поза очi.-  Кажу:  вiзьмiть
екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцiю давати. А  вiн:  незручно,
люди переписували...
   Засмiялись,  бо  звикли  злегка  глузувати  з  Хаблакових  химер.  Iван
голоснiше за всiх. Роздратування клекотiло в нiм, шукаючи  виходу.  Раптом
яскраво пригадався вчорашнiй програш, сьогоднiшня неприємна  розмова.  Вiд
тих спогадiв зовсiм  зiпсувався  настрiй.  Саме  лихо  не  ходить.  А  все
почалося з Хаблака.
   - Ви передали йому справи? - з посмiшкою на устах спитав Молохву.
   - Якi там справи - он стiл, а в  столi  три  листи  i  план  роботи  на
мiсяць.
   - Так не годиться, - запалився Iван.  -  Нi  чорнильного  приладдя,  нi
календаря в нового зава...
   - А в редакторовiй  шафi  червона  скатертина  валяється,  -  на  льоту
спiймав думку начальства Дзядзько.
   - I мармурове  чорнильне  приладдя  вiд  редактора  захопiть.  Я  своїм
календарем пожертвую. - Iван  Кирилович  метушився,  реготав  -  був  дуже
збуджений, вiд ранкової скутостi  не  лишилося  й  слiду.  За  хвилину  на
Хаблаковiм столi червонiла скатертина, поквацьована  чорнильними  плямами,
бундючилось чорнильне приладдя з бiлого  мармуру,  перекидний  календар  i
канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало.
   - Телефон! Заву потрiбен телефон!
   Апарат стояв на пiдвiконнi бiля друкарки. Iван Кирилович став гарячкове
розмотувати  перекручений  дрiт.  Нарештi  телефон  опинився  на   краєчку
Хаблакового  стола,  але  дрiт  повис  над   пiдлогою.   Загатний   узявся
пiдсовувати стiл до  вiкна,  i  цiєї  хвилини  в  дверях  з'явився  Андрiй
Сидорович...
   (Дозволю  собi  короткий  вiдступ.  Менi  здається,  що  цей  епiзод  є
кульмiнацiєю всiєї терехiвської епопеї товариша  Хаблака.  Як  би  вiн  не
повiвся пiзнiше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться.
Навiть саме рiшення повернутись до педагогiчної роботи  народилося  тепер,
хоч  визрiло  трохи  пiзнiше.  Звинувачувати  в  чомусь  наш  колектив  не
доводиться, бо  Андрiй  Сидорович  справдi  не  годився  в  журналiсти,  а
пожартувати в усiх редакцiях люблять. Iнша рiч, що жарт  з  телефоном  був
дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло вiд Iвана Кириловича.
Хаблак був стомлений вчорашньою поїздкою, турботами про сiм'ю, оказiями  з
цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним,  у  якому  досi  бачив
свiй вимрiяний iдеал газетяра, i бракувало одного  поштовху,  аби  зiрвати
його з усiх гальм. Тим поштовхом став Iванiв жарт).
   Менi не хочеться описувати нi Хаблака за цих хвилин, нi Загатного.
   Андрiй Сидорович був немов живий жмуток нервiв, вiн не  тямив  себе  i,
гадкую, не  пам'ятає,  що  кричав  тодi.  Загатний  намагався  бути  зовнi
спокiйним, сховатися за iронiчну, зневажливу посмiшку, але вiдчувалось, що
чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навiть  трохи  переляканий.  Я
теж  не  пам'ятаю  всього,  що  вигукував  Андрiй  Сидорович.   Зрозумiло,
збудження передавалось i присутнiм. У мене навiть руки  тремтiли.  Вибiгла
вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак i Загатний зчепляться  битися.  Правду
кажучи (i мiж нами), дехто з наших шкодував, що Андрiй Сидорович не влiпив
секретаревi доброго  ляпаса,  то  була  б  iнтелiгентику  наука  лiпша  за
словесну. Але це вже, звiсно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, нiби
я за хулiганство.
   Бувають випадки, коли вiдчуваєш  безсилля  слова.  Передаю  лише  те  з
Хаблакового монолога, що збереглося в  пам'ятi.  Спершу  Андрiй  Сидорович
перечепився об телефонний провiд, апарат ковзнув зi столу i  покотився  по
пiдлозi - шум, гам, гуркiт, зойки друкарки,  одне  слово,  декорацiї  лише
пiдсилили враження вiд сцени:
   - Так, нездара я, посереднiсть. Але хiба вашi таланти дають  вам  право
знущатися з мене? Я таки мрiю про  журналiстику,  але  коли  всi  справжнi
журналiсти схожi на вас, хай вона загине, та журналiстика. Таких  треба  в
колисцi душити. Змалечку. Аби й собi, i людям свiту не  застували.  Я  вас
любив, я схилявся перед вами. А  зараз,  думаєте,  ненавиджу?  Це  була  б
завелика честь для вас. Я вас жалiю. Я, нездара,  маса,  посереднiсть,  я,
Хаблак, з якого ви глузуєте, якого в душi й на копiйку не цiнуєте, я жалiю
вас, талановитого, iнтелектуального  Загатного.  Та  ви  й  самi  себе  не
любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклинаєте її. Але живете з нею. Бо
то ваша тiнь. А вiд власної тiнi куди подiнешся! I  тому  менi  дуже  жаль
вас. Я щасливiший од вас, бо я людина...
   (Не буду переказувати всього, що  запам'яталося  з  Хаблакового  крику.
Неприємна iсторiя. Згадати соромно. Єдине -  вона  розбудила  пригнiченого
невдачами Хаблака.  Вона  змусила  його  шукати  людської  гiдностi  не  в
талантах i навiть не в  розумi,  а  в  чомусь  iншiм,  глибшiм,  людськiм.
Можливо, в добротi).
   Ця сутичка допомогла Андрiю  Сидоровичу  вибрати  рiшенець,  на  перший
погляд дрiб'язковий, але  вiн  скерував  усi  подальшi  кроки  його.  Щодо
Загатного - то про це  згодом.  Видихавшись,  знесилiвши  вiд  iстеричного
крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пiшов з редакцiї  й
вернувся лише по обiдi. В Загатного вистачило сили пiдняти кинутi Хаблаком
папери та зачинитись у своєму кабiнетi.
   Але я вже не милувався тою витримкою.
   Давно вже ми з вами не копали  вглиб,  не  знiмали  нашарування  рокiв.
Будьмо ж археологами,  що  шукають  початок  усьому  на  гострiї  заступа.
Минулого разу я розповiв про армiйський перiод Iванового  життя.  А  що  ж
було до того? Якi поштовхи формували цей неабиякий характер? Справдi, нiби
в археологiв: чим глибше копаєш,  тим  цiкавiше  стає.  Здається,  ось-ось
сягнеш сутi всiх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армiйський  рiк
- i перед нами оживе Iванова юнiсть. У своїх вечiрнiх сповiдях  вiн  любив
згадувати цi два роки мiж ремiсничим училищем та  вiйськом.  Навiть  трохи
романтизував їх.
   Працював у мiстi, неподалiк села, приїздив додому  в  темнiй  формi  зi
срiбними молоточками, гарний, дужий. Хлопцiв у селi мало,  дiвчат  багато,
штани - кльош, Iванко-Iвасику...  Iдеш  недiльними  вулицями  -баби  попiд
тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатної, ось тобi й Буйвол. Так
це той, що Буйволом у школi дражнили, що на цвинтарi з самопала стрiляв?
   Свiт сотворили, аби було де пишатися першому парубковi  на  селi  Iвану
Загатному.
   Одного лiтнього дня... Так чи майже так починаються всi оказiї. Власне,
заради цього випадку я й пишу про Iванову юнiсть.  Не  буду  додавати  вiд
себе анi слова. Я записав цей монолог пiсля  чергової  сповiдi  Загатного,
маючи надiю (усi  ми  грiшнi)  написати  лiричне  оповiдання.  Тож  одного
лiтнього  дня  погостювати  в  сiльських  родичiв  приїхали  двi  столичнi
студентки. А тепер, як кажуть по радiо, вмикаємо запис - голос Загатного.
   - Бiля клубу танцювали.  Пилюка,  регiт,  дiвочий  вереск  у  сутiнках,
гармошка рипить, шерех соняшникового  насiння,  лушпиння  спльовували  пiд
ноги й на плечi сусiдiв.  I  вони  збоку  -  глядачi:  сiльська  екзотика.
Стрункi, чепурненькi, бiлi лиця, мiськi  плаття,  мiська  говiрка.  Хлопцi
перештовхуються, мимо  курсують,  але  нiхто  не  наважиться  зачепити.  Я
поправив ремiнь на казеннiй гiмнастерцi, з-пiд козирка на чоло пасмо  чуба
- i розвалькувато, впевнено до них.
   - Пардон, - кажу. - Чудовий вечiр. Екзотика...
   Тодi я хоч i мало читав,  але  виписував  i  завчав  усiлякi  культурнi
слова.
   - Гарний вечiр, - вiдповiдають.
   - Теж у гостi? - мовляв, i я не сiльський, дивлюся на все це зверху.
   - В гостi...
   Я лiву ногу вперед, нiби фотографуюсь:
   - Безкультур'я...
   Вони промовчали. Вперше тодi мене шпигонуло.  Так  кортiло  побалакати,
яким примiтивним бачиться село пiсля мiського .життя, вони  ж  анi  слова.
Ну, думаю, ми вам продемонструємо. Розштовхав танцюристiв, гукаю  на  весь
майдан:
   - Вальса давай!
   Зарипiла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за
лiкоть:
   - Пардон, дозвольте...
   Вона спершу нi  та  нi,  але  я  був  упертий.  Почали  ми  вальсувати.
Зiзнаюсь, до того вечора я двiчi вальса пробував.  I  все  з  хлопцями.  В
гуртожитку. В селi ж тодi, окрiм польки й карапету, нiчого не знали. А тут
ще пiсок, вибоїни, куди ногу не поставиш - не так, чавлю своїми  казенними
її пальчики в босонiжках, шарпаю туди-сюди, наша дiвчина уже й  плюнула  б
спересердя, а вона терпить, бiдолаха. Боявся, що осоромить мене в  рiдному
селi на все життя, вiд того ще дужче дерев'янiв, одне слово, не  танок,  а
мука i для мене, й для неї. Щастя - музицi обридло для одної пари  пиляти.
Замовк. Одвiв її до подружки, ще раз "пардон" мовив i почав заливати, як у
нас кажуть. Нiби людина, що з крутої гори бiжить, - ледве  встигає  ногами
перебирати. I знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злiсть бере,  хочеться
довести, що ти їм рiвня, а вони  вiдповiдають  дуже  ввiчливо  -  i  край.
Особливо паузи нервували мене. Мовчать пiсля мого  чергового  анекдоту,  а
самi нiби розмовляють помiж себе. Буцiмто якусь таємну мову знають.  Майже
фiзично вiдчуваю скло, яке помiж мною i ними. Я був тiльки мухою, що об те
скло безнадiйно товклася.
   I не в одежi була рiч, не в мiськiй балачцi i не  в  сiльськiй  -  вони
знали  щось  таке,  чого  я  не  знав.  Вони  були  розумнiшi   за   мене,
iнтелектуальнiшi, як тепер кажуть. Весь мiй мiський лак, усi ваги  першого
парубка губились у свiтлi, що струменiв з їхнiх (якихось дуже живих) очей.
Можливо, розповiдаю трохи фрагментарно, але вперше того  вечора  вiдчув  я
подих iнтелекту i зрозумiв, що є сила внутрiшня, дужча за усi  бiцепси.  А
менi не вистачало тої внутрiшньої сили. Її могли дати лише  знання.  Я  ще
провiв гостей додому,  мiцно  взявши  пiд  руки,  знову  безперервно  щось
теревенив, але з кожним кроком,  з  кожною  кумедною  сiльською  "сторiєю"
рвалися нитки, що єднали нас. Моя  красномовнiсть  швидко  вичерпалась,  я
переживав жорстокi хвилини - нам не було про що розмовляти. Ми iснували  в
рiзних площинах. Знайомий вам такий геометричний термiн?
   Я добросовiсно переписав зi старого блокнота конспект Iванової сповiдi.
Ще раз перечитав. I одна особливiсть її впала у вiчi. Власне, я  й  ранiше
помiчав її, але не надавав значення. Зважте:  усiма  своїми  екскурсами  в
минуле Загатний  намагається  виправдати  себе  теперiшнього.  Втрачається
розвиток  характеру,  факти  i  настрiй  вiдверто  пiдтасовуються.  Звiдси
висновок: описуючи Iванове минуле зi слiв самого автора, не можна особливо
покладатися на його об'єктивнiсть. Iншого ж джерела iнформацiї я не маю. I
ще одне, але з цим ми стрiчалися ранiше. Помiтили, що Iван жодної  хвилини
не  був  з  дiвчатами  таким,  як  є?   Вiн   лицедiяв,   грав   мiського,
цивiлiзованого, як висловлювався пiзнiше, парубка, i награна ця,  бравадна
культура помiтно блiдла на тлi справжньої освiченостi. Звiдси  й  скло,  i
вiдчуженiсть. Я теж народився в селi, теж зустрiчався з приїжджими, i  хоч
ми чимось рiзнилися, та я нiколи не почувався серед них голим королем.  Бо
я лишався таким, як є, й iнакшим не намагався бути. Але, без сумнiву,  цей
вечiр дуже вплинув на Iвана Кириловича та якоюсь мiрою  штовхнув  його  до
науки.
   Iнша рiч, дивнуватий присмак цiєї оказiї, буцiмто освiта  дає  перевагу
над людьми. Воно, звiсно, нiби й так, недаремно ж кажуть: ученому -  свiт,
невченому - тьма, але в зовсiм iншiм свiтлi, нiж це  видається  Загатному.
Тут виникає вмотивована пiдозра: невже Iван й унiверситет  штурмував,  аби
лишитися першим хлопцем тiльки вже не в селi? Та не будемо судити ближнiх,
то й нас не судитимуть. Час усiм судiя.
   Iван  креслив  макети,  пiдписував  матерiали   до   друку,   вигадував
заголовки,  рубрики,  шапки,  виписував  гонорар  за  сьогоднiшнiй  номер,
стругав олiвцi, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч i писав
авторучкою, навiть замiнив  вимочку  у  прес-пап'є,  але  будь-яка  робота
колись  та  закiнчується,  i  десь  пiд  обiд  вiн  спинився,  знесилений,
переможений. Далi не було куди тiкати. Та й вигадав би  вiн  якусь  спiшну
роботу - робота вже не прийняла б його. Вiн зараз був  дуже  порожнiй.  До
плачу. Навiть бажань жодних. Окрiм одного: коли б день вернути назад i щоб
нiчого не сталося, особливо недавньої сутички з Хаблаком. Гидко.  Справдi,
гидуєш собою. Нiби  в  багнi  вивалявся.  I  вже  не  обмиєшся.  Ненависне
вiдчуття бруду та протягiв. У всiх стiнах щiлини, а в щiлини дме  студений
вiтер. Ще вчора вiн мав лiки вiд цього незатишку. Пiднiмав трубку, на  тiм
кiнцi  свiту  дзюрчав  дзвiнок  i  тихий  голос  (її  голос)   вiдповiдав:
"Iнспекцiя слухає..." Якщо всi агрономи були в  роз'їздi,  вона  так  само
тихо казала: "Приходьте..." Вiн брав блокнот i  прошкував  у  райвиконком,
iнформуючи коректорiв:
   - Я в райвиконком за даними для передовицi...
   Вiн сидiв просто неї з блокнотом на колiнах,  їх  роздiляв  лише  стiл,
сонце золотило лисини канцелярських столiв, запах  жасмину  й  любистку  з
райвиконкомiвського саду, i вiн  мiг  промовляти  скiльки  захоче,  -  вiн
грiвся в її очах, в її ненагранiй, щирiй цiкавостi. Вертався до  редакцiї,
коли в грудях танула крига. Так було до вчора, але вчора вiн забажав  волi
й тепер її має. Вiн не шкодує, нi, але коли-не-коли буває  дуже  зимно.  I
хочеться продовжити гру, уявивши, що вчорашнього вечора не було.
   - Сiльiнспекцiю, будь ласка...
   - Iнспекцiя слухає, - перервав дзюрчання Людин голос.  Iвановi  здавило
горло. Але не було часу поглузувати з власної сентиментальностi.
   - Загатний. Данi по буряках вже поступили?
   - Так.
   - А ваша агрономiя не роз'їхалась?
   - Нi, - дуже лаконiчне.
   - А коли роз'їдеться? - благав Iванiв голос.
   - Я не цiкавилася, - сухо прошерхотiло в телефоннiй трубцi.
   - Пробачте...
   - Прошу...
   Дуже ввiчливо. До сказу. Ввiчливiсть - найкраща форма  вiдчуження.  Сам
учив її цього. I це знущальне "прошу" вiд нього. Що посiєш, те  й  пожнеш.
Дурне прислiв'я. Жнуть у багато разiв бiльше, нiж сiють. Але вiн не  бажає
про це думати. Раз, два, три... Думай про iнше. Думай про iнше. "Непогано,
що Дiоген був приречений  на  заслання:  там  вiн  узявся  до  фiлософiї".
Григорiй Сковорода. I все ж проклята Терехiвка.  Збожеволiти  можна.  Iван
увiмкнув  приймача.  Передавали   виробничу   гiмнастику.   Раз-два-три...
Раз-два-три... I весь рiк, i щоранку, i хтозна-скiльки рокiв  раз-два-три,
раз-два-три... Окрiм  Терехiвки,  вiн  ненавидить  гiмнастику.  Раз-два...
Вимкнув.
   Подався в складальний цех повз  друкарку,  що  принесла  свiжi  газети.
Незалежно й гордо, нiби нiчого  не  сталося  i  не  мусить  статися,  вони
звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги,  на  пошту,  але
навiть випростанi плечi його волали  рятiвного:  "Вам,  Iване  Кириловичу,
лист..." Друкарка мовчала, i в  складальному  цеху  всi  мовчали,  зайнятi
роботою, жодних запитань,  вiн  чiтко  креслить  макети,  вiн  талановитий
секретар, вiн талановитий адмiнiстратор, соняшник у вiкно, сонце, сонечко,
осоння, провiнцiя, повiситися мало. Вiн знову почвалав повз  друкарку,  що
розкладала кореспонденцiю, та знову нiхто не озвався до  нього  й  словом,
можливо, на поштi є, але  подзвонили  б,  йому  дзвонять,  коли  надходять
листи, це так рiдко буває. Пiд шовковицею стояв мотоцикл,  бiля  мотоцикла
навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках.
   - Ну, Миколо, сперечаймося нарештi, що я не  своєю  смертю  скiнчу  днi
свої?
   - Я людина невiруюча, Iване  Кириловичу,  але  все  одно  грiх.  Раптом
справдi, тьху-тьху...  Та  й  з  ким  тодi  я  розiп'ю  коньяк?  Ви  ж  не
воскреснете заради цiєї урочистої хвилини?
   - З товаришем Хаблаком за  моє  здоров'я,  -  проказав  Загатний.  Йому
кортiло, щоб хтось хоч словом обмовився про Хаблака, так смоктало за душу,
але Гужва, як i всi навколо, мовчав, нiби нiчого не сталося.
   - Зберете по  карбованцю  на  вiнок,  профспiлка  видiлить.  Гуляйвiтер
виголосить промову, вiн любить промовляти, потiм ще по карбованцю  -  i  в
чайну, за упокiй душi. Товариш  Хаблак  скаже  здравицю,  смерть  з  усiма
примирює, смерть - миротворець. "Усе трава i лушпиння, усе прах  i  тлiнь,
усе минає", - учив старець Сковорода. (Хвилинку уваги, даруйте, та ось iще
яскравий    приклад    недоброчесного    цитування     Iваном     великого
фiлософа-демократа. Я вiдшукав цi рядки. Справдi, вони є в Г. Сковороди, i
я вже приготувався звинуватити його в песимiзмi. Та ось закiнчення  думки,
про яке  свiдомо  не  згадує  товариш  Загатний:  "Серцем  людина  вiчна".
Розумiєте? Тобто фiлософ обстоює  прогресивну,  прийнятну  для  нас  iдею:
людина безсмертна в дiлах своїх. Ще раз  даруйте.-  М.  Г.)  -_  Ха-ха-ха!
Могилу  обсадите  квiтами,  поставите  цементований  окоренок  i  напишете
бронзовими, пiд золото лiтерами епiтафiю, хоча б отаке:
   Тут лежить Загатний Iван.
   Пес! Поруч брата стань...
   Iван Кирилович полюбляв i умiв мудрувати про  власну  смерть,  особливо
пiд настрiй.
   Гужва подзвонював ключами вже десь пiд  мотоциклом,  вiн  справдi  лише
гумка, що засмоктує без будь-якої вiддачi,  вiн  навiть  не  засмiявся,  й
Iванiв жарт повис у повiтрi, гарячому, спечному повiтрi. Сонце  млiло  над
випаленим двором, нiби тисячоватна лампа якраз над головою  у  фотоательє,
коцюрбились пелюстки красоль на клумбах.  Загатний  ще  раз  пройшов  повз
друкарку, лист мiг загубитись у газетах, але вона вже розiклала  газети  й
вовтузилась iз пiдшивками. З  вiкна  осоння  видавалось  ще  спечнiшим  та
важчим, нiж було насправдi. Iван сiв до стола, опустив голову  на  руки  -
м'яч, з якого випустили повiтря.
   Я думав про актора, який весь вечiр живе  тiльки  для  глядача.  I  ось
вистава закiнчується, глядачi роз'їжджаються по домiвках, актор  лишається
в порожнiй залi - будь-яке лицедiйство втрачає смисл,  час  нарештi  стати
самим собою. Чи кожен  здатен  вiдшукати  себе  пiсля  святкових  рампових
вогнiв, бурхливих оплескiв, вигукiв, квiтiв, головне  ж  -  пiсля  довгого
лицедiйства, до якого так звик? Гадаю, далеко не кожен. Бiльшiсть акторiв,
мабуть, вiдчувають у душi порожнечу. Трохи по собi суджу - уже повiдомляв,
що брав участь у шкiльному драматичному гуртку. А може, це пiсля  нервової
перенапруги, маятник,  так  би  мовити,  туди-сюди,  туди-сюди,  читали  у
восьмому номерi "Знання - сила"?'
   Написав я про актора, аби пояснити, яку порожнечу вiдчував у  собi  час
вiд часу Iван Кирилович. Бо без пояснення, без наголосу на цiм його станi,
який перiодично повторювався, образ мого героя  буде  неповний.  Але  таке
порiвняння теж не вiдзначається повнотою. Це  лише  один  бiк  медалi,  як
кажуть. Я наслiдую самого Iвана. Той, вiдчуваючи, що  наближаються  години
порожнечi, душевної депресiї, щосили лаяв  Терехiвку,  котра  таки  доведе
його до божевiльнi. Чи завинила тут  Терехiвка?  I  так  i  нi.  Повiльнi,
осiннi ритми провiнцiйного мiстечка  не  збiгалися  з  ритмами  дiяльного,
експресивного  Iвана  Кириловича.  Звiдси  ряд  непорозумiнь   i   дрiбних
конфлiктiв. Але не це головне. Адже пульс редакцiї помiтно  частiший,  нiж
багатьох районних установ, хоч би в силу чiткої перiодичностi газети.  Хто
йому забороняв сповна вiддаватися роботi?
   Щось  дуже  по-науковому  заспiвав  я  -  депресiї,  експресiї,  ритми.
Начитався технiчних журналiв. Останнiй тиждень нiякої белетристики не можу
читати, всюди фальш вiдчуваю. Герой, наприклад, серенаду коханiй спiває, а
я йому: "Якої б ти заспiвав, дiзнавшись, що за три тижнi капут тобi буде i
черви тебе точитимуть?" Гортаю пiдшивки технiчних журналiв, там хоч  якась
конкретнiсть є. Заспокоює.
   Щодо науковостi,  то  я  б  i  загогулистiше  мiг  утнути,  невагомiсть
космонавта  i  невагомiсть  Загатного,  порожнеча  космосу   i   порожнеча
Терехiвки, i таке iнше. Але поспiшаю. Хтозна, можливо, це остання сторiнка
мого генiального роману... Бiдолашне людство!  Скiльки  воно  втратить!  У
менi несподiвано збудився гумор. Завтра їду в мiську лiкарню. Без  папiрця
звiдси не приймуть, але я зайду  наприкiнцi  прийому,  коли  вже  не  буде
черги, скажу, що раптом стало погано, впрошу, вблагаю лiкаря, хай  зазирне
в моє горло. Хоч вони й не скажуть, якщо рак,  але  я  по  очах  зрозумiю.
Стану в дверях i проголошу їй чи йому: "Тiльки чесно,  скiльки  менi  жити
лишилося? Маю важливу роботу  й  мушу  знати,  на  скiльки  розраховувати,
будьмо дорослими людьми, лiкарю..." Вiн назве мiсяць чи, може, три  тижнi.
Тодi тиждень я вiдкину,  в  останнi  днi  звалить,  уже  не  розженешся  з
писанням, лишиться моїх днiв п'ятнадцять - двадцять, складу  план  роботи,
скiльки сцен лишилося домережити, менше про себе,  бiльше  про  героїв,  i
таки допишу роман. Єдиного боюсь - аби силомiць у лiкарню не поклали чи  в
Терехiвку не повiдомили. Бо почнуться  ойки  та  зойки,  вже  й  без  того
дружина пiдозрiливе поглядає, чомусь ти нiби схуд, каже...
   Але будьмо оптимiстами! Намагався сьогоднi  густи,  як  Загатний,  коли
йому зле трапляється, але ще тоскнiше стає.  Хоч  далi,  здається,  уже  й
нiкуди...
   До побачення на тiм свiтi.
   "На тiм свiтi" по-нiмецькому не  вмiю  сказати,  хоч  дванадцять  рокiв
нiмецької вчив. Даруйте... Ха-ха...
   !!!!!!!! Про мiй стан можете судити з  цих  знакiв  оклику.  Я  їх  тут
пiвсторiнки наставив. Пишу наступного  дня,  ввечерi.  Щойно  з  автобуса.
Тiльки жодних емоцiй. Я й так витанцьовував у дворi лiкарнi. Збожеволiв  з
радощiв. Трапляється. Я весь зараз зiтканий з цього слова: житиму! Житиму!
Житиму! Житиму! Житиму! Симфонiя. Полонез. Бетховен. Штраус. Глюг чи Глюк.
Не  пам'ятаю.  Був  такий  композитор.  Плювати   менi   зараз   на   всiх
композиторiв. Я житиму. Я житиму.  Подробицi  завтра.  Подробицi  листами.
Привiт поштаревi. Жду отвєта, як соловей лєта.  Подробицi  завтра.  Я  iду
спати. Я iду спати. Я житиму. Я житиму!
   Ви коли-небудь народжувалися вдруге?
   А спробуйте...
   Звернуло на другу - повз редакцiю вiд  центру  Терехiвки  поспiшали  на
обiд службовцi, метушливi, якiсь занадто  дiловитi;  вони  розсмоктувалися
селищними вуличками i завулками,  зникали  пiд  солом'яними  та  бляшаними
дахами, наче iлюстрували вiдомий заклик до спiлки  села  з  мiстом.  Iвану
Кириловичу бiльше подобалось, коли  за  годину  вони  вертали  з  обiду  -
приглушенi ситою сiльською їжею, з переповненими черевами, кроки повiльнi,
трохи лiнуватi, й очi дрiмотно-ласкаво мружаться до сонця. В усякому  разi
такими уявлялись йому цi щоденнi циклiчнi манiфестацiї.
   Загатний стояв бiля вiкна  й  iронiчно  посмiхався.  Руки  складенi  на
грудях. Редакцiя спорожнiла, тiльки пiд  шовковицею  редакцiйнi  холостяки
грали в шахи. Його сколихнуло, коли уявив  себе  в  тiй  чередi:  голодна,
поспiшна хода до їдальнi й сонна, крiзь масну спеку  назад.  Вiн  не  пiде
обiдати. Можливо, пiзнiше. Випити б чогось холодного. Нiякого апетиту.  Нi
до чого. Повна мертвотнiсть. Душевний штиль.  Штиль  -  коли  нi  вiтерцю.
Спущенi вiтрила. Порожнеча. Трупний запах. У спеки  трупний  запах.  Якусь
розрядку. Хоча б гроза, дощ: вибiгти у двiр  i  танцювати  пiд  градом  та
блискавками. Задуха.
   Редакцiйним двором котиться Параска Пантелеймонiвна, бiблiотекарка, яка
вона повнюща, аж салом трясе, на терехiвських хлiбах вони всi тут гладкi й
переляканi од  народження,  щогодини  нова  чутка,  реорганiзацiя  району,
кохається в терехiвських плiтках, склад новин, елеватор пересудiв,  а  вже
вiд неї - по установах,  централiзацiя,  механiзацiя,  технiку  на  службу
людинi,  сьогоднi  грози  не  буде,  пектиме  весь  день,  вiн  ненавидить
Терехiвку, розiмлiлу вiд спеки, i пiсок хрускотить на зубах, бiблiотекарка
вже стукає в дверi:
   - Прошу...
   Параска Пантелеймонiвна розпливлась на  порозi  в  усмiшцi,  що  зичила
радiсть i щастя усьому свiтовi:
   - Драстуйте, Iване Кириловичу! Що новенького?.. Це  були  її  ритуальнi
слова, Загатний чекав на них. Пiдкреслено байдуже вiдповiв, опустивши очi:
   - День добрий. Та таке...
   Жiнка злегка насторожилась:
   - Хiба що?
   Iван  пересунув  папери  на  столi,  вiдчинив   шухляду   й   розумiюче
всмiхнувся:
   - Нiби не знаєте...
   - Ой, Iване Кириловичу, й гадки не маю, грiм мене  побий,  коли  я  хоч
слово чула, - її обличчя благало, - Iване Кириловичу, слово честi,  тiльки
мiж нами, я для вас i книжечку, що ви просили, приберегла...
   - То ви не знаєте, що завтра буде? - дуже серйозно спитав Загатний.
   - Що? - її  очi  тривожно  округлились.  Чутки  про  реорганiзацiю  все
певнiшi, а вони з чоловiком нещодавно побудувались у Терехiвцi: - Невже?..
   - А ви нiкому? - Загатний недовiрливо обмацав поглядом вiкна.
   -  Та  ви  що...  -  майже  образилась  Параска  Пантелеймонiвна,   хоч
неспроможна була затаїти вiд першого стрiчного жодної  дрiбницi:  -  Ви  ж
мене знаєте, Iване Кириловичу...
   - Дверi щiльно? - кинув Iван. Вiн насолоджувався хвилиною,  намагаючись
не дивитися на сцену збоку, щоб не оцiнювати себе.
   Жiнка навшпиньках пiшла до дверей, пишне тiло здригалося в  ритм  ходi.
Дверi були зачиненi щiльно.
   - То ви не знаєте, що буде завтра? - Йому захотiлося  випити,  упитись,
напитися, сп'янiти.
   - Що? - з глухою урочистiстю прошепотiла Параска Пантелеймонiвна.
   Загатний перечекав,  намагнiчуючи  тишу,  ввiбрав  у  плечi  голову  i,
таємниче, спiдлоба дивлячись у зблiдле обличчя  гостi,  прошепотiв  самими
губами:
   - Се-ре-да...
   - А щоб вам! - гукнула Параска Пантелеймонiвна по хвилi, отямившись.  З
її обличчя довго не зникало  передчуття  чогось  незвичайного,  страшного.
Вона все ще стояла на порозi великої, жаданої таємницi. Згодом усмiхнулася
нiяково, зрозумiвши, що з неї  зле  покепкували.  I  непомiтно  вислизнула
надвiр, забувши, чого навiдувалась до редакцiї.
   А Загатний реготав. Сухий, безрадiсний  регiт  трусив,  шматував  його.
Iван не тiльки радо корився тiй вибухлiй силi, а й прагнув  її,  накликав,
пiдстьобував, боячись тишi, яка примусила б зазирнути в себе.  Вже  несила
смiятися - задихався, гортаючи закляклими пальцями папери на столi, i  все
одно вичавлював з грудей штучнi  клекоти.  Хтось  мусив  його  порятувати,
взяти Загатного вiд Загатного й повести бозна-куди, хай по хистких  хвилях
ще одної iлюзiї, тiльки б не жорстока яснiсть.
   Iван Кирилович перехилився через пiдвiконня та гукнув ледве не  на  всю
вулицю:
   - А чи не випити нам, хлопцi?
   Очучвiрiлi  вiд  спеки,  хлопцi  навiть  не  подивувались  з   нежданої
пропозицiї начальства, полишили шахи й почали  порпатися  в  кишенях.  Але
Загатний легким рухом висмикнув з гаманця лискучий папiрець, подав Гужвi:
   - Органiзуйте, що треба, тiльки  не  дуже  мiцне...  Вiн  пройшовся  по
спорожнiлих  кiмнатах,  радiючи  майбутньому  сп'янiнню.  Зарипiли  дверi,
входили хлопцi, тепер вiн буде не сам,  i  не  лишалося  часу  аналiзувати
власну душу. Застелили стiл газетою. Гужва  дiстав  з  кишенi  двi  пляшки
портвейну, дрiбно наструганий сир, банку кiльки в томатi i  шмат  ковбаси.
Окраєць черствого хлiба знайшовся в багажнику мотоцикла - вiд  учорашнього
рибалення Гуляйвiтра. Пляшку вiдкоркували рiжком  рядкомiра,  банку-шилом,
яким друкарка проколювала для пiдшивки газети. Кiльку  брали  на  блискучi
свинцевi пластинки-заставки. На всю редакцiю знайшлася  одна  склянка,  її
вiддали по старшинству Iвановi. Iншi пили  з  пластмасових  пiдставок  для
олiвцiв.  Збудженому  Загатному  все   було   вдивовижу,   його   веселила
конкретнiсть навколишнiх речей, все хотiлося робити самому - ламати  хлiб,
вiдкорковувати пляшку й  сполiскувати  над  вiдром  пiдставки.  Смiявся  -
коротко,  зворушено;  широко  цибав  по  кiмнатi.  Далi  пiднiс   склянку,
наповнену червонястим вином:
   - Вип'ємо, товаришi, за  те,  щоб  ми  почувалися  вiльними  вiд  самих
себе...
   Здравицi  нiхто  не  зрозумiв,  але  всi  були  зворушенi   урочистiстю
Iванового  голосу.  Загатний  цiдив  вино,  заплющивши  очi,  з  насолодою
всмоктував кожну краплину, що несла забуття й легкiсть. I чим ближче  було
до денця, тим смiшнiшими видавались його недавнi болi - пив зрiдка,  та  й
спека. Наперекiр дiєтичному ранковi  апетитно  жував  ковбасу  з  черствим
сиром, сьорбав з пластинки кiльку в томатi.  Легка,  безпричинна  радiсть,
завинута в голубий серпанок прозоростi,- зараз  не  iснувало  нi  тридцяти
безплiдних рокiв, нi душевної втоми, тiльки п'янувате ширяння над свiтом i
самим собою. Вдивлявся в обличчя  колег,  якi  вони  всi  близькi,  рiднi,
гарнi, навiть пошкодував, що мiж них не  було  товариша  Хаблака,  вони  б
зараз обнялися, i всi  конфлiкти  щасливо  владналися  б,  вiн  би  навiть
вибачив учорашнiй програш, вiн усiм дарує свої образи,  хай  i  вони  йому
вибачать. Це нiчого, що всi iснують окремо, кожен по собi, є  щось  єдине,
спiльне поза матерiєю, часом,  простором.  Думки  були  химернi,  туманнi,
реальнi контури речей губилися в тютюновiм диму.
   - Колю, дайте сигарету...
   Вiн вперше назвав Гужву  так  просто  i  лагiдно  -  Колю.  Який  милий
хлопчик. Сигарета - символ єднання. До бiса всi слова.  Один  раз  живемо.
Завтра кiнець свiту. Завтра кiнець свiту.  Золотозубий  складач,  недавнiй
моряк, принiс гiтару, сiв на край столу, з акторською недбалiстю торкнувся
струн. Струни вiдповiли мелодiйно сумовито. Це був мотив  пiснi,  знайомої
Iвановi з армiйських рокiв, невимушеної i трохи сентиментальної.  Проблеми
вигадують неврастенiчнi iнтелiгенти, такi, як  от  вiн,  а  насправдi  все
дрiбницi, все простiше, людянiше.

   Бутылка вина...
   Не болит голова,
   А болит у того,
   Кто не пьет ничего...

   Загатний вiдчув, що цi сентиментальнi ритми, цi мiнливi  хвилi  ось-ось
доконають  його  i  вiн  упаде  на  груди  Дзядзьковi,  або   Гужвi,   або
золотозубому складачевi i ридма ридатиме. Пiдвiвся i  пiшов  крiзь  тiняву
редакцiйних кiмнат, доки не опинився  в  коридорi,  просто  яскраво-бiлого
прямокутника)  вiдчинених  на  подвiр'я  дверей.  Тут  оговтався  й  хотiв
вiдступити, втекти назад, у рятiвнi сутiнки, але було  вже  пiзно:  свiтло
зачарувало його. Сонце висiло в зенiтi, i все,  що  iснувало  навколо,  не
мало тiней. Короткi, темнуватi злами лише пiдсилювали загальну яскравiсть.
Безсоромна, гола бiлизна не знала  компромiсiв,  жодних  iлюзiй.  Вилиняле
подвiр'я було вщерть налите сонцем. Бiла стiна гаража,  бiла  лава,  бiлий
паркан, навiть мотоцикл пiд  шовковицею  якийсь  блiдий,  вигорiлий.  Бiлi
корови-зайди бродили по двору. "Знову бабиська  повипускали,  -  вибухаючи
раптовою злiстю, подумав Iван. - Мало їм вулицi. Нiби редакцiя -  заїжджий
двiр... Нiби чортзна-що..."
   Вiн не стримував, не гнуздав своєї злостi, а ревно пiдiгрiвав, зиркаючи
на млявих корiв, нiби на своїх лютих ворогiв. Знову було куди  втекти  вiд
полуденної ясностi, а вiн так прагнув втечi! Пiдбiг до мотоцикла, сунув  у
фару сiрника, смикнув ногою стартер. Мотор чмихнув, торохнув.  Iван  рiзко
взяв на себе газ i  рвонув  до  ворiт.  Бiля  штахету  круто  розвернувся,
штовхнув корову переднiм колесом. Корова  сахнулася,  гойднула  рогами  i,
пiдiбгавши хвоста, ковзнула в  рятiвну  прогалину  ворiт.  Загатний  кинув
мотоцикла лiворуч, прямо в настовбурченi коров'ячi  роги,  наполоханi  очi
тварини майнули перед ним, важезне тiло, впавши на  колiна  переднiх  нiг,
миттю вирiвнялось, i шлейф куряви лiг упоперек вулицi. Iван робив по двору
коло за колом, нещадно газуючи i вичавлюючи з перегрiтого мотора  все,  що
можна  було  вичавити.  Осатанiлий  мотоцикл  ревiв  та  плювався  густими
клубками диму, настрополоханi корови, зшаленiлi вiд спеки, гуркоту,  чаду,
теж металися по двору, ранячись об гостряки  акацiй  та  штахет,  кружляло
палюче сонце, гойдалася пересохла земля, i десь  далеко  давилися  смiхом,
перехилившись через пiдвiконня, сп'янiлi хлопцi.
   Можете уявити, як менi кортить розповiсти нарештi про  свої  пригоди  у
мiстi. Бо ж, окрiм цього зошита, нiде й  нiкому  не  повiдаєш.  Поголоскiв
лячно. Того вечора дружина присiкалась: "З якої радостi нажлуктився?".  Ви
ж, мабуть, теж помiтили, що я трохи пiд мухою був. Та,  кажу,  знайомих  у
бiбколекторi зустрiв. А в головi бубни гопака вибивають.
   Ну, одне слово, пробився я до лiкаря без запису.  Певно,  вигляд  такий
мав, що  не  наважилися  вiдмовити.  Сiв  до-столика  з  усяким  блискучим
причандаллям, а серце в три молоти з перервами: тук-тук-тук,  тук-тук-тук,
тук... В обличчя лiкарки очима втупився - помiчу, думаю, хоч  i  не  скаже
про рак. I жодних думок, буцiмто на страту привели, буцiмто бiлий свiт  на
цiм тьмарiє. Рота вiдкриваю, вона лампу  ближче  пiдсуває,  холодний  смак
металу, перестук годинничка на її руцi, нiби цвяшки в труну забивають...
   Ага, про настрiй, в якiм ходив я того дня  по  мiсту,  доки  до  лiкаря
втрапив. Снiжок молодий, зеленi ялинки бiля театру, дiтвора  з  санчатами,
першi новорiчнi iграшки  у  вiтринах,  а  для  мене  все  одного  кольору,
сiро-бурого, прощаюся з усiм, сльота в душi жахлива, i так себе жаль,  так
жаль. Стану лицем до вiтрини, нiби замилувався, й сльози ковтаю... Тiльки,
здається, рота вiдкрив, а вона уже й до столу одвернулась, пише.
   - Ну що... лiкарю? - запитую дуже тихо.
   - Та нiчого там нема. В свою амбулаторiю зайдете,  двiчi  змажуть  -  i
згадки не лишиться. Холодної води, мабуть,  випили...-  байдуже  проказала
лiкарка, не виявляючи жодних емоцiй.
   - Я вас дуже прошу, подивiться  уважнiше.  Я  ковтати  не  можу  третiй
тиждень, i отут усе здерев'янiло,- я вже благав, ладен стати на колiна.
   Вона стенула  плечима,  знову  ввiмкнула  лампу  й  почала  обмацувати,
обдивлятись моє горло. I знову на  обличчi  не  проступило  нiчого,  окрiм
втоми.
   - Це трапляється перiодично, коли вирiзають гланди. Даремно хвилюєтесь.
Вигадуєте собi хворобу...
   Тодi я зважився вiдкрити карти:
   - Правду кажучи, лiкарко, я  пiдозрюю  у  себе  рак.  I  прошу  сказати
вiдверто, я не маленький...
   Нi, вона не засмiялась. Вона трохи сумно й поквапно звела брови:
   - Скiльки вам рокiв?
   - Двадцять вiсiм. А що?
   - Уперше в такому вiцi зустрiчаю ракоманiю. Найтиповiше пiсля сорока...
   Знову сiла до столу. Я все ще не наважувався повiрити, моїй  паленiючiй
головi уявлялась всесвiтня  змова  проти  Миколи  Гужви.  Навiть  руки  на
колiнах тремтiли. Я сховав їх до кишень. Морозило.
   - А може, ви не наважуєтесь сказати менi  гiрку  iстину?  Розумiєте,  в
мене серйозна робота, я повинен  закiнчити  i  мушу  знати,  скiльки  днiв
лишилося...
   - Ну й дивак... Хiба б я вiдпустила вас iз цим папiрцем, помiтивши щось
серйозне?
   Так-так, вона б не вiдпустила. Вона вiдповiдає за  мене.  Моєму  розуму
цiєї хвилини потрiбнi були саме такi докази. Вона б не вiдпустила. Отже, я
житиму. Я житиму! Вiдтодi я наспiвував цi слова увесь день.
   - А я, дурний, мучився, помирати зiбрався,- забелькотiв я, вiдчувши, як
мiльйоннотонний вантаж сповзає з моїх плечей  i  я  випростуюсь.  -  Такий
похоронний настрiй. Важливу роботу хочеться закiнчити, вночi прокидаюсь, а
воно чавить, сядеш до столу - кавалок хлiба в горло не лiзе, а  тут  ще  й
розмови всiлякi про рак, велике спасибi вам, пробачте, одного  дня  я  вже
думав...
   - Менше треба про хвороби думати. До  побачення,-  не  досить  гостинно
обiрвала мене лiкарка, але я б усе вибачив їй тої хвилини.
   Я вибiг з кабiнету, затискуючи в спiтнiлiй  долонi  рецептик,  поспiхом
накинув у  роздягальнi  пальто,  мало  не  забув  авоськи,  уже  з  вулицi
вернувся, в менi вирувала енергiя, я помолодшав рокiв на  десять.  Молодий
снiжок рипiв пiд ногами, зеленiли ялинки, в парку дiтвора  лiпила  снiгову
бабу з мармеладними очима, тротуарами квапилися жiнки в яскравому вбраннi,
у вiтринах блищали ялинковi прикраси - i все те в барвах, кольорах,  русi,
усе те жило, i я з ним жив.
   Такий апетит до життя  раптом  збудився,  збожеволiти  можна.  Накупляв
ялинкових цяцьок, хоч у  нас  торiшнiх  досить.  Придбав  двi  платiвки  з
джазовою музикою, хоч терпiти її не мiг ранiше, - раптом захотiлося чогось
гострого, бурхливого. Купив матерiї дочцi на платтячко та хустину дружинi.
I все таке яскраве, до неподобства -  вдома  дивувались.  I  така  в  менi
спрага  яскравостi,   святковостi   пiсля   майже   тритижневих   сутiнкiв
прокинулась, що я ризикував усю платню на барвистий  дрiб'язок  розкидати,
нiби дикун який. Подумав, що дешевше вгамуватись у  ресторанi,  випити  за
друге народження. Так i вчинив.
   Найцiкавiше, що  горло  моє  перестало  болiти,  тiльки-но  я  вибiг  з
лiкарнi. А вчора перед сном випив гарячого чаю, то нинi жодної хворостi не
вiдчуваю. '
   Сьогоднi я надибав народну мудрiсть: боягуз тричi вмирає. Що ж, правда.
Але не поспiшайте кепкувати з  боягузiв.  Зате  ж  i  народжується  боягуз
тричi! I кожного разу заново вiдкриває свiт. Це прекрасне вiдчуття. Заради
нього варто вмирати, повiрте менi.
   Упiймав себе на тiм, що вподобав брати речi до рук  або  хоч  торкатися
їх. Чорнильницю поставиш на долоню i милуєшся.  Не  так  чорнильницею,  як
собою: вiдчуваєш дотик, вагу, колiр -  отже,  живий  Микола  Гужва.  А  то
раптом найпростiше щось,  дрiбничка,  хай  навiть  нерозтала  снiжинка  на
рукавi пальта, крихiтна, нiжна, розчулить до слiз. Живу...
   Вночi випало багацько снiгу: вийшов у самому  светрi,  за  лопату  -  i
вперед. Прокидав дорiжки в дворi, до погреба,  до  ворiт,  а  тодi  вздовж
вулицi як зайняв смугу - метрiв з двiстi прогнав. Справжнiсiнькiй тротуар.
Шкода, на роботу вже час було, теща покликала  снiдати.  Морозець  обличчя
поколює, щоки палахкотять, у м'язах бадьорiсть, сухий снiжок шурхотить пiд
дерев'яною лопатою, дишеться  легко,  ворона  зимним  туманцем  на  яблунi
каркає, люди вiтаються, жартують - живу...
   Цього вже не зiтреш з пам'ятi, як учорашнього дня. Дурний сон;  жалiбна
усмiшка  Параски  Пантелеймонiвни,  його  неврастенiчний  регiт,   пляшка,
корови, вилинялий вiд сонця  двiр...  Героя  роману  з  нього  не  вийшло.
Обличчя хлопцiв у вiкнах редакцiї: а король,  виявляється,  голий!  Iнакше
кажучи, вiн такий же, як i ми. Бога розiп'яли, сочиться  кров,  злiтається
гайвороння. "Ага, вiн теж iз плотi, вiн смертний, а удавав iз себе  бога!"
- галасує натовп. Трiумф. Гидко. I накурився знову.  Коли  б  зiбрати  усi
обiцянки та клятви не курити... Спасенними намiрами вимощене пекло.  Може,
й справдi вiн занадто легко засуджує ближнiх? Може,  вони  все  розумiють,
лише несила побороти себе? Невже стати iнакшим, нiж ти є, неможливо? Дурнi
проблеми. "Не будьте подiбнi кроту, в землю влюбившемуся".
   Сковорода. Його не обходять "простi й маленькi". Його, Iвана 3агатного,
треба мiряти iншою мiркою. Ага, ось воно. Тiльки не згубити, iншою мiркою.
Вади людей, що зводяться над масою, як вежi, лише вiдтiнюють їхню велич. У
великих iндивiдуальностей великi вади. Формула, яку слiд  пам'ятати,  коли
оцiнюєш себе. Тодi не впадатимеш у розпач вiд першої темної плями на своїх
бiлоснiжних шатах.
   Два полюси в душi справжньої особистостi й боротьба мiж ними.  "Раздели
себя, чтобы узнать себя". Генiальний старець. "Наше життя - це безперервна
боротьба". Плiднiсть цiєї боротьби. Цiкаво, як дивиться маленька людина на
велику. Погляд посередностi на розiп'ятого  бога:  "Дивiться  дивiться,  в
нього ноги кривi!.." Радiсть посередностi: у мене  теж  кривi,  отже,  хоч
щось рiднить мене з богом. Маса любить дiзнаватись про вади титанiв.  Маса
смакує огрiхи великих людей. Маса судить їх власним судом. У маси  власний
кодекс законiв. Але iсторiя все ставить на  свої  мiсця.  В  iсторiї  свої
закони. Закони титанiв. Божевiльнi думки. Тихо. Чiтко сформулювати.  Отже:
"Двi моралi - мораль малих i мораль великих людей, керманичiв.  Не  судити
яскравої особистостi за законами моралi для мас. Мораль iсторiї  -  мораль
сильних особистостей..."
   - Iване Кириловичу!
   - Хвилинку...
   "...Розвинути думку. 12.07".
   - Iване Кириловичу! Матерiал РАТАУ -  для  обов'язкового  видрукування.
Термiново. Чотириста рядкiв...
   - Я  так  i  знав.  Доведеться  все  заново.  Хай  спопелiє  ця  гладка
Терехiвка! Несiть макети...
   (Засмучу допитливого читача, який, певно, вже радiє:  "Нарештi  спiймав
Гужву! Звiдки вiн може знати, що думав Iван Загатний сiм  рокiв  тому,  по
обiдi, о 12.07? Висмоктує, як i всi писаки, з  пальця..."  Не  поспiшайте!
Знаю. Бо чув немало монологiв Iвана Кириловича у  вечiрнiх  сповiдях.  Бо,
найпереконливiше, ось передi мною шмат газетного  паперу,  на  якiм  рукою
Загатного  сконденсовано  результат  його  тодiшнiх   думок.   Записку   я
процитував оце вище. Думаю, що з монологiв та записки можна  досить  точно
реставрувати хiд Iванових думок. Бачите, трохи не детектив. Нi,  пiд  мене
не пiдкопаєтесь.
   Хочете знати, звiдки в мене записка? Розповiм. Я вже казав, що замолоду
не збирався писати  романiв,  але  Iван  Кирилович  здавна  цiкавив  мене.
Можливо, передчуття. Чесно кажучи, i таке гадкувалось, а що, коли  справдi
раптом випреться Загатний у знаменистостi, вiд нього усього можна  чекати,
тодi на старiсть Гужвi заняття буде: спогади писатиму та  до  журнальчикiв
посилатиму пiд ювiлеї, слави й поваги у людей iнтелiгентних заживу,  ще  й
копiйка яка на лiки перепаде.
   Коли  нарештi  розiгнали  Терехiвський  район,   менi   випало   палити
редакцiйнi архiви. В редакцiях заведено зберiгати жмутки гранок,  макетiв,
рукописiв, шпальт кожного номера окремо. Ось я за  них  i  взявся,  знаючи
Iванову звичку занотовувати свої  думки  на  перших-лiпших  папiрцях,  аби
пiзнiше переписати до щоденника. Зажинок був щедрий. Вiн i допомiг  глибше
зрозумiти Загатного та  змалювати  на  цих  сторiнках  хоча  б  тiнь  цiєї
неабиякої людини.
   Ага, про щоденники. Без сумнiву, вони iснують.  Такий  уже  характер  в
Iвана Кириловича, що з самим собою розмовляє вiн охочiше та щирiше, анiж з
людьми навiть близькими по духу (примiром, зi мною). Чи варто  казати,  як
би хотiлося менi зазирнути до тих щоденникiв? Але це, звичайно, неможливо.
Iван не Люда. Там у столичному ресторанi, я  й  натякнути  не  насмiлився.
Правда, i без щоденникiв уже два зошити змережив. Останнi днi  особливо  -
такий писучий став. Готувався до коротенької  iнформацiї  про  записку,  а
списав двi сторiнки. Просто бiгунка словесна, пробачте на словi. Спинитися
не можу. Але не забуваймо Iвана...)
   Уля принесла макети. Звiсно, три сторiнки доведеться макетувати заново.
Диявольська робота. А ще ж не знаєш, що передадуть завтра, в день верстки.
Але в душi радiв спiшнiй  роботi.  Вона  збуджувала,  виривала  з  лабетiв
утоми, депресiї. В обiд маятник рiзко гойднувся лiворуч, потiм  вiдповiдно
праворуч, це коли й жити не хотiлось, тепер потроху вирiвнюється. Червоний
олiвець,  рядкомiр,  лiнiйка  так  i  мерехтiли  в  його  тонких  пальцях,
коректори ледве встигали носити гранки, друкарка спiшно вистукувала  новий
план номера - вiн працював, вiн  був  у  своїй  стихiї.  Давно  скiнчилася
обiдня перерва, по редакцiйних  кiмнатах  снували  люди  -  для  Загатного
нiкого не iснувало, окрiм макетiв i часу. Так, часу, бо саме час  був  для
нього зараз найбiльшим ворогом. Вiн спливав дуже повiльно, краплинами, хоч
Iван  Кирилович  i  захопився  роботою.  З  усiх  мрiй  у  нього  лишилась
одна-однiсiнька:  проб'є  п'ять  разiв,  вони  всi  розiйдуться  по  своїх
домiвках, вiн лишиться сам у тихiй, соннiй  редакцiї  (прохолодне  вечiрнє
сонце - у вiкна) i заглибиться в солодкий свiт творчостi.
   Вiн доведе, що має право на власну мораль, що вiн не  посереднiсть,  не
маса, не рiвня їм. Тодi вони не  кричатимуть,  що  вiн  сам  вигадав  свою
генiальнiсть. Роки ще нiчого не означають. Довженковi  було  за  тридцять,
коли  вiн  прийшов  у  кiно,  але  зробив  у  ньому  революцiю.  Сковорода
найважливiшi твори написав пiсля п'ятдесяти... Тiльки дуже повiльно  плине
час. Можливо, вiн тридцять рокiв чекав на цю хвилину. I  вiрив  у  неї.  I
готувався до неї. Це теж нелегко - вiрити. Хай  вони  спробують  вiрити  в
свою зоряну годину хоч один день...
   - Де вiдбитки  матерiалiв  для  четвертої  сторiнки?  Я  ж  вас  просив
принести всi гранки...
   Давно не писав. З тиждень. Багато нових думок. Учора  переглянув  свого
"романа". Справдi, словесна бiгунка, особливо, де про себе пишу. Але це не
болить. Iсторiя, як казав Iван Кирилович, усе  поставить  на  свої  мiсця.
Сумнiша оказiя з моєю вигаданою хворобою i мораль з цього  приводу.  Якась
невiдповiднiсть просвiчується крiзь рядки. От, скажiмо, засуджую  я  (чого
там ховатися, "роман" до  кiнця,  слава  аллаху,  наближається,  звичайно,
засуджую) егоїзм Загатного. Так йому й треба, такому-сякому, любiть людей,
як самих себе, бiльше, нiж самих себе, i т. д. - котра по рахунку заповiдь
божа? Але ж, щойно тебе причавило,  метнувся  ти,  братику,  самого  себе.
рятувати, забувши одразу й  про  людство,  i  навiть  про  ближнiх  своїх.
Власного безсмертя,  бачте,  забажалося.  Чудесно.  Мовляв,  кожен  вмирає
самотнiй. I лишiмо пристанi  родиннi,  громадськi,  помашiм  ручкою  дiтям
своїм: ви не знесмертите нас, ми занадто складнi, щоб ожити у ваших душах,
i пливiмо в чисте море,  назустрiч  хвилям,  а  щоб  лишились  по  нас  на
поверхнi моря хоч бульбашки, гарячкове всiваймо зошити  (на  щастя,  папiр
зараз дешевий) ряботинням лiтер...
   Слово честi, першi днi по одужаннi менi було  соромно  взяти  дочку  на
руки. Нiби в чомусь великому зрадив її. А за  дружину  вже  й  не  згадую,
винен, таки винен. Уявiть ситуацiю: мчить  нестримна  лавина,  я  ноги  за
плечi й побiг, гукаючи їм здаля:  "Рятуйтеся,  як  можете.  Кожен  помирає
самотнiй. Я хочу безсмертя!.." i т. д. Гидко. Вертаю з роботи,  беру  свою
малу, та йдемо зустрiчати маму, якщо вона на другiй змiнi.
   Синiй вечiр, снiжок i таке  iнше  -  зимова  лiрика.  Вертаємо  додому,
щебечемо, смiємося, а мене нiяк не  полишає  думка,  що  дружина  про  все
здогадується. I як я мiг на  цей  немiчний  "роман",  на  iлюзiю  власного
безсмертя (боже, яке там безсмертя - ну, перевидали б мою писанину  кiлька
разiв, ну, намережив би хтось статейок  про  М.  Гужву  собi  на  хлiбець,
тiльки й того) промiняти їх. Егоїзм столикий i тим страшний. Його  в  однi
дверi женеш, а вiн  уже  в  тисячi  щiлин  зазирає.  Бувало,  серед  тижня
вiдкриваю шухляду, вiзьму оцього зошита в руки, та одразу давнє  прислiв'я
спливає: "Лiкарю, вилiкуйся спершу сам..." Соромно стане, сунеш  зошита  в
глибину стола й кiлька днiв не торкаєшся...
   Але треба скiнчити. Шкода все  ж,  -  стiльки  працi.  Писатиму  надалi
якомога стислiше, щоб до Нового року розпрощатися.  У  мене  тепер  безлiч
нових  планiв  з'явилося.  З  першого  сiчня  у  Терехiвцi   працюватимуть
шоферськi курси.  Уже  записався.  Одержу  любительськi  права.  До  прав,
скажете, ще й машину треба. А тут у мене прицiл на роман... Продам  на  ту
весну мотоцикла плюс гонорар i - "Запорожець". Хочеться свiту побачити. По
одужаннi раптом  з'явився  величезний  потяг  до  життя.  їздити,  бачити,
дивуватись - доки вже загорожу навколо обiйстя плести, наче той павук?
   Ще одна iдея народилася: човна моторного придбати. Дуже рiчку люблю. Од
Терехiвки десяток кiлометрiв. На мотоциклi чи автомашинi за чверть  години
можна домчати. I пливи собi на  здоров'ячко,  куди  захочеш.  Сонце,  вода
теплiнь - здорово! Знудився за життям приємним i гарним. Але це вже  плани
на далеке майбутнє. На саму платню не дуже розженешся. I  збоку  не  як  у
людей - жодної халтурки, хiба списанi книги тещi на розпал.  Усе  залежить
вiд роману. Бачите, i згодилась моя писанина. Якщо не  безсмертя,  то  хоч
машину матиму. Ще раз процитую народну мудрiсть: краще синиця в жменi...
   Але, звiсно, дурень думками багатiє. Ще роману не дописав, а вже  грошi
лiчить. Ще хто знає, як зубатi критики приймуть  книгу,  якщо  й  побачить
вона свiт. Почнуть у всiх газетах Гужву цькувати,  тодi  хоч  з  Терехiвки
тiкай,  засмiють,  а  як  ще  начальство  в  обласнiм   вiддiлi   культури
подивиться? Знаєте... Можна й посади позбутися. У нас  такi  страхополохи.
Потягнешся до зiрок - i землi не матимеш. За двома зайцями бiжиш,  жодного
не спiймаєш. Але така вже доля моя, у всi часи  нелегко  було  в  красному
письменствi працювати.
   Десь  пiсля  третьої  години  пiд  вiкном  захлинувся   власним   ревом
мотоциклетний мотор i через Iванову кiмнату до свого кабiнету  пробiг,  не
привiтавшись, Гуляйвiтер. Грюкнув дверима, за хвилину рiзко  прочинив  їх,
нiби хлопчисько, що грається в суворого дядька:
   - Улю! Всi макети i матерiали номера до мене! Вiн завжди, коли  товк  з
Iваном горшки, удавав, що цiкавиться й керує газетою.
   - I зберiть редколегiю в моєму кабiнетi, - зиркнув на  годинник,  -  за
п'ять до четвертої...
   Загатний вiдверто посмiхнувся  -  за  п'ять  до  четвертої.  Гуляйвiтер
завважив той iронiчний посмiх i  знову,  ще  сердитiше,  грюкнув  дверима.
"Самозакохана  дрiбнота,  -  подумав  Iван,  -   грається   у   вишуканого
адмiнiстратора, а потiм пiвзасiдання  торочитиме  анекдоти".  В  Загатного
навiть полiпшився настрiй, хоч знав, що  зараз,  на  редколегiї,  стоятиме
його питання - помилка в передовiй.  Вiн  завжди  бадьорiшав,  коли  бачив
Гуляйвiтра. Кольори залежать вiд тла. Коли хочеш милуватися  собою,  вдало
пiдбери тло. Вдало пiдбери тло. Дурницi, невже Гуляйвiтер наважиться  щось
змiнити в макетах? Я на все плюну, хай верстає сам...
   Пiдвiвся, потер  долонi,  збуджено  пройшовся  по  кiмнатi  й  мало  не
зiткнувся на порозi з Хаблаком. Аж  вiдсахнувся.  За  метушнею  вiн  трохи
забув,  зумiв  забути  вчорашнiй  програш,  ранкову  сварку  й  зараз  був
неприємно збентежений. Андрiй Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав
у дверi редакторового кабiнету. На його  блiдiм,  дуже  серйознiм  обличчi
якось дивно й незвично виблискували маленькi  очi.  Уже  пiзнiше  Загатний
зрозумiв, що його здивувало: в обличчi сумовита  вiдреченiсть  вiд  чогось
дорогого,  вимрiяного,  а  очi  свiтяться  фанатичною   рiшучiстю.   (Щодо
фанатизму - це вже Iван Кирилович вигадав,  сповiдаючись  менi  наступного
вечора. Вiдчувалося, що Загатному дуже хочеться  згладити  в  самому  собi
враження вiд  Хаблакового  вчинку...)  Нiякого  фанатизму  в  очах  Андрiя
Сидоровича я не помiтив, була лише  глибока  впевненiсть,  що  чинить  вiн
правильно. Але про це згодом...
   - Я зайнятий, - буркнув Гуляйвiтер.
   - Вибачте, я на хвилинку, - дуже ввiчливо,  але  твердо  мовив  Хаблак,
переступаючи порiг.- Я хотiв тiльки сказати...
   "Зараз про цуцика врiже, - здогадався Iван.- Хворий, та й годi. Коли що
ввiмкнеться".  Йому  раптом  дуже  захотiлось,   щоб   Хаблак   пiдтвердив
редакторову версiю щодо миршавого песика.
   - Я хотiв лише сказати,  що  ваш  цуцик  не  породистий,  а  звичайний,
вуличний. Повiрте менi, я на цiм знаюся, я у вiйську три роки доглядав  за
псами...
   Довгу-предовгу  хвилину  гусла  тиша.  Iвановi   навiть   шкода   стало
Гуляйвiтра. Приємно жалiти ближнього, тодi забуваєш про себе хоч  на  одну
мить.
   - Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? - вискляво вереснув  Гуляйвiтер
i з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.- Ви  що,  не
бачите?!
   - Я мусив вам це сказати, - тихо  i  просто  мовив  Хаблак,  причиняючи
дверi. Знову обминув Загатного, нiби й не помiтив його присутностi.
   Наче менi не однаково, породистий чи не  породистий  песик  Гуляйвiтра.
Кожен  по-своєму  божеволiє.  Теж   менi   принциповiсть.   Спробуй   бути
принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Києвi
розповiдатиму. Жива людина в  буденностi  нездатна  лишитись  принциповою.
Особливо  за  сучасної  цивiлiзацiї.  Бути   принциповим   на   поворотах,
перехрестях, на вершинах. Треба б записати.  Згодиться  в  якiйсь  новелi.
Коротко: "Захищати свої принципи в буденнiм життi? Химера. Принциповiсть у
великому. Дрiбна, приземлена принциповiсть посередностей. Хаблак.  12.07".
А втiм, Хаблак тут нi до чого, закреслити. Неприємний присмак  пiсля  цiєї
оказiї з цуциком. Щось  дуже-дуже  дрiбне.  Нарiзати  паперу.  Вiн  любить
писати на гарному паперi. Гостре естетичне почуття.
   Знайшов друкаря, вибрав на  складi  пачку  цупкого,  лискучого  паперу,
приладнався бiля рiзальної машини й розрiзав папiр на невеликi,  iграшковi
аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому  аркушi.  Потiм
вiдкреслив синiм олiвцем поля - для поправок. Лише один аркуш лишив чистим
- для заголовка. Це справжня насолода - виводити своє прiзвище й заголовок
майбутнього генiального твору. Вiн забув i Хаблака, i Гуляйвiтра, i  Люду,
i весь невдалий сьогоднiшнiй день - вiн готував  титульну  сторiнку  своєї
новели.
   Зверху вивiв косо: Iван Загатний.  В  самiм  низу:  Терехiвка,  це  вже
дрiбнiшими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними лiтерами  заголовок.
Але заголовка ще не iснувало. Якось не подумав  над  ним.  Iван  Кирилович
замислився. Пiдiйшов до вiкна, руки на грудях,  очима  -  у  сiре  полотно
двору. Було за п'ять  до  четвертої.  Мимо  в  кабiнет  редактора  пройшов
завiдуючий  вiддiлом  пропаганди  райкому,  привiтався.   Iван   не   чув,
заглиблений у себе. А може, вдав, що не чує...
   Вiдчуваю розчарування декого з читачiв. Писав-писав про свою ракоманiю,
i тепер зовсiм незрозумiле, навiщо було стiльки паперу псувати.  За  всiма
законами  сучасної  лiтератури  герой   мусив   би   перевиховуватись,   з
терехiвського обивателя стати активним, життєрадiсним громадянином, а  вiн
нiбито знову своєї завiв. Не зовсiм своєї, товаришi  читачi.  Але  про  це
далi. Поки що вислухайте кiлька моїх думок про виховання.  Кому  нецiкаво,
хай  пропустить  кiлька  абзацiв.  Правда,  й  надалi  не  обiцяю   нiчого
iнтригуючого. Роман скiнчиться спокiйно, буденно, як i  починався.  Бiльше
розмов, анiж дiї, - яка Терехiвка, такий i роман. Звiдки в нас  пристрастi
вiзьмуться? Якщо й бувають, то дуже  дрiбнi,  аби  до  великої  лiтератури
потрапляти. А навмисне конструювати iнтригуючi сюжети на зразок:  "У  попа
була собака, вiн її любив, вона вкрала кусок сала, а попова  дочка  втекла
разом з собакою до колгоспного агронома..." - не в моїм характерi. Хай цим
займуться заслуженi, маститi романiсти. Менi ж  аби  грошi  заплатили.  Ми
люди хорошi, нам аби грошi.
   Перепрошую, на мене  часом,  як  на  того  Iвана,  "находить".  Починаю
виставлятися, нiби  поганенький  актор  обласної  фiлармонiї  на  районнiй
сценi.  Ага,  перевиховання.  Важко   перевиховуватись,   товаришi.   Iван
Кирилович, нащо вже людина крем'яної волi, а й той  кожного  ранку  заново
вирiшував iншим стати. Коли вже вселився в нас бiс, як не хрестись, як  не
гримуй своє обличчя грiшне в святенницьке, все одно вiн озиватиметься,  та
ще й там, де зовсiм небажана згадка про нього.
   Одне, чого я навчився пiд час хвороби,  -  цiнувати  мить.  Тут  навiть
пояснити важко. Адже й ранiше любив я затишок, спокiй, достаток. Але  жило
в менi дуже самовпевнене вiдчуття вiчностi: я тiльки iснував,  вiдкладаючи
радiсть,  насолоду  вiд  життя  на  завтра,  на  майбутнє,  адже  попереду
безконечна низка днiв, куди поспiшати?  Тепер  я  знаю,  що  безконечностi
немає,  у  всякому  разi  -  для  живого  тiла.  Кожної  митi  низка  може
обiрватись. I кожна мить може бути остання. Оце вiдчуття  кожної  митi  як
останньої i є те нове, чим збагатила  мене  хвороба.  Якщо  мить  остання,
прагнеш насолодитися  нею,  випити  до  дна,  силою  волi  примушуєш  себе
напружитись, ловити найдрiбнiшу iнформацiю, як тепер  у  журналах  пишуть.
Поясню на прикладi: iду на  роботу.  Морозець,  сонце,  снiг,  свiжiсть  -
лiрика... Ступаю, буцiмто боюсь щось розхлюпати в собi. Синички на  тинах,
горобчики в стрiхах. Радiю. Раптом обабiч  дороги  синьо-червонi  вогники:
сонце в снiжинцi  переломилось.  Нiби  хтось  самоцвiти  розсипав.  Одразу
Бажова  згадую,  пам'ятаєте  казку  про  козлика  й   самоцвiти?   Вогники
переливаються. Живi, пречудовi. П'ю ту красу.  Не  просто  п'ю  -  смакую.
Краплинами, наче дегустатор коштовне  вино.  Ага,  ось  вдале  порiвняння.
Тiльки не для когось дегустатор - для себе. Бо вже можуть  не  пригостити,
бо ця мить може бути остання.
   Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцiльний монолог  терехiвця
Миколи Гужви. Головне ж, я сам  себе  якось  загубив  у  всiх  цих  щедрих
дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправдi  живу,  а  де
лицедiю, граюсь перед вами.
   Я ще про товариша Хаблака хотiв написати. Бо, може, й незрозумiле буде,
звiдки раптом знайшлось у  нього  стiльки  рiшучостi  сказати  редакторовi
правду про цуцика. Я сам спершу дивувався.  Але  десь  за  день  до  свого
вiд'їзду Андрiй Сидорович запросив мене до чайної.  Уявiть  собi  -  мене,
наймолодшого в колективi. Мабуть, тому, що я до всiх однаково  ставився  i
нiколи не дражнив його. Ну, сiли ми за крайнiй столик, пiд фiкус, замовили
пляшку вермуту, салат i двi вiдбивнi (у терехiвськiй  чайнiй  дуже  смачнi
вiдбивнi готують, нiде смачнiших не куштував).  Випили,  закусили.  Багато
говорили, вже не пам'ятаю усього. Одне тiльки я записав того  вечора,  бо,
нагадую, занотовував усе, що стосувалось Iвана Кириловича. Випивши склянку
вина, Хаблак розчервонiвся, говорив збуджено, жестикулював, одразу  видно,
що мало п'є. Але, пригадавши  Загатного,  спохмурнiв,  насупився,  мабуть,
глибокий слiд у душi лишився, i проказав:
   - Вiн талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. Єдине, що маю,
- гiднiсть свою та честь. З чим лишусь, коли їх продам? Я не мiг дозволити
собi таку розкiш - хай у дрiбницi  -  пiти  проти  своєї  гiдностi.  Марта
зрозумiла. Пiсля сутички з Iваном Кириловичем я пiшов додому, i  ми  вдвох
думали. Є речi дорожчi за спокiй,  навiть  життя.  Ми  зрозумiли  це  того
дня...
   Усе забудеться, розвiється,  як  поганий  сон.  Тiльки  не  зважати  на
дрiбницi. Стати вищим за буденнiсть. Уже й зараз,  через  пiвгодини  пiсля
редколегiї,  в  його  пам'ятi  не  лишилось  нiчого,  окрiм  переляканого,
нахабнуватого голосу Гуляйвiтра: "О пiв на п'яту я мушу доповiсти першому,
яких заходiв ужито. Вiн так i сказав: хоч зреагуйте на помилку своєчасно".
Потiм круговерть, атракцiон  -  до  реготу  смiшнi  їв  своїй  серйозностi
обличчя, роти вiдкриваються й закриваються, по черзi жують слова, словесна
жуйка,  а  вiн  дивиться  понад  головами,  у  вiкно,  передвечiрнi  тiнi,
всмiхається до себе, вони ж переконанi, що  вiн  глузує  з  їхнiх  жованих
слiв, вони промовляють усi разом, вони вимахують руками, а вiн  нiчого  не
чує, вiн такий далекий вiд  них,  сухотний  парк  районного  селища,  бiля
глухої мурованої стiни клубу, пiд хирлявими акацiями, натовп,  в  тiсному,
задушному колi, що звужується, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях
одинак (очi зав'язанi хусткою) розвiв руки  i  цибає  по  колу,  втративши
напрямок, а натовп  давиться  реготом,  натовп  трiумфує,  ниций,  огидний
трiумф посередностей, нарештi одинак тицяється в  людськi  тiла  й  зриває
пов'язку, вiн далеко вiд вiрьовки,  зовсiм  в  iншому  боцi,  а  регiт  не
змовкає, одинак бачить роззявленi роти, збудженi реготом обличчя,  радiсть
у порожнiх очах, порожнiх,  як  газетна  сторiнка,  одинак  наказує  знову
зав'язати йому очi й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими
треба перерiзати заповiтну нитку, й знову трiумфуючий  регiт  натовпу,  бо
одинак iде зовсiм не туди, куди треба йти, й  клацає  ножицями  за  кiлька
крокiв вiд фiнiшу, й знову все починається  спочатку,  боротьба  велета  з
вiвцями, безнадiйна боротьба, трагiчний герць, вiн  уже  не  крадеться  по
колу, не розраховує кожен крок, вiн майже  бiжить,  нетерпляче  й  уперто,
розмахуючи навкруж себе руками, наче виконує якийсь божевiльний  танок..._
"Тут  доганою  не  обiйдешся.  Справа  глибша.  В   життєвiй   позицiї..."
Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потiм не витрачати золотого
часу. Але нiчого путнього не спадає на думку. "Вiн i вони" -  незрозумiле.
"Самота" - банально. "Осоння" - добре,  але  якось  неконкретне.  "Товариш
Загатний - людина здiбна, з  нього  вийде  гарний  журналiст,  тiльки  хай
замислиться, в iм'я чого трудиться..." "Вiн  iде  од  людей"  -  смiшно  i
детективне. Та й не надрукують. "Я" - не те. "Я i  люди".  Поки  що.  Може
згодитись. Хоч теж претензiйне i прискiпуватимуться в редакцiї.
   Умовний заголовок. Писати як сповiдь. У кожне  слово  -  частину  себе.
Тiльки так. Про кого б я писав свої генiальнi твори, коли  б  не  було  на
свiтi мене самого? Я i люди. Навiщо вони жують свої нуднi слова? Незабаром
розiйдуться по своїх задушних  норах,  а  вiн  пiднiме  рожевi  вiтрила  й
попливе  у  вiчнiсть.  I  навiть  не  кивне   на   прощання.   Коли   вони
вкладатимуться спати, обiйматимуть своїх гладких дружин, вiн уже  буде  по
той бiк вiчностi. Вiн буде недосяжний.  Головне  -  переплисти  один  раз,
вивiдати дорогу. За цiєю новелою зродяться десятки iнших, ще прекраснiших.
I з кожною новелою Iван Загатний вiддалятиметься вiд  натовпу.  Вiн  довго
чекав, до тридцяти рокiв, але вiн вiрив, знав, що сьогоднiшнiй вечiр буде.
Тiльки посередностi не вiрять у себе. Ага, вони ждуть  вiд  нього  каяття,
будь ласка, лише зробити дуже винувате обличчя, винувато звестися,  пальцi
винувато бiгають по столу, губи винувато ламаються:
   - Дякую за увагу до моєї особи, товаришi...  Тiльки  б  не  зареготати.
Згадати його зимний, скептичний смiх. Смiх особистостi над масою.
   Завершується моя розповiдь про колишню Терехiвку, наголошую -  колишню,
бо зараз невпiзнанне змiнилась вона, хоч не є районним центром. За останнi
роки збудовано бiля майдану  селища  новий  гастроном,  над  рiчкою  вирiс
затишний будиночок лазнi, пiдремонтовано дорогу, що вiд  столичної  траси.
Тiльки минулого року  трудящi  придбали  сiмнадцять  телевiзорiв,  дев'ять
пральних машин, двадцять шiсть велосипедiв,  тридцять  мотоциклiв.  Квiтне
славна Терехiвка! Цi данi я дiстав у сiльськiй Радi про всяк випадок,  щоб
не звинуватили мене в свiдомому замовчуваннi наших успiхiв. Є успiхи, є, i
великi. Але в романi я малюю Терехiвку кiнця п'ятдесятих рокiв, коли ще не
було таких разючих прикладiв її руху вперед. Прошу це завважити.
   Своєю епопеєю я, здається, задоволений. Тiльки Iван  Загатний  щось  не
дуже вимальовується. Я ж лише  заради  нього,  признатись,  i  починав  цю
марудну справу. Нашвидкуруч переглянув роман, i - дивне враження:  нiби  я
крихiтний-крихiтний,  а  постать  Загатного  височить  надi  мною,  i  нiч
навколо, i я з лiхтариком бiгаю по нiм променем, вихоплюю з темряви  руки,
ноги, обличчя, лише цiльного, живого образу не можу схопити.  Насправдi  ж
Iван Кирилович був набагато складнiший, нiж  я  отут  намалював.  Характер
справдi неабиякий. Щоб висвiтлити його,  треба  поставити  себе.  на  його
мiсце. Ми ж занадто рiзнi натури. Я ще раз  пiдкреслюю  -  занадто  рiзнi.
Лячнувато: а раптом подумають, що я його виправдовую. Нi, тисячi разiв нi!
Я людина тиха, врiвноважена, сiмейна, люблю  людей,  роботу  й  нiколи  не
ставив себе вище за iнших. Як усi, так i я.
   Аби не було недоречних закидiв, хибних здогадок, одразу напишу, що  має
означати кожен образ. Тобто мораль роману. Бо не хочу  з  синцями  ходити.
Так ось, в образi Загатного я намагався змалювати i  засудити  в  художнiй
формi iнтелiгента, який вiдiрвався од народу, трапляються у нас ще й  такi
iнтелектуали. Образом  товариша  Хаблака  я  тверджу,  що  не  талант,  не
здiбностi  красять  людину,  а  скромнiсть,  i   що   "посереднiсть",   як
висловлювався  Iван  Кирилович,  може  бути   свiдомiша,   анiж   "яскрава
особистiсть". В образi Гуляйвiтра виводжу  людей,  що  неправильно  обрали
життєвий шлях свiй. Таким краще керувати заготiвельними  конторами,  а  не
редакцiями газет.  В  образi  Дзядзька  критикую  пiдлабузникiв,  таких  у
"Перцi" часто малюють, не називаючи прiзвищ. Здається, всi. Бачте,  нiчого
нового я не вигадав, про все це писалось i пишеться в  газетах,  прошу  не
звинувачувати мене в жодних грiхах.
   Через отой страх перед метикуватими  критиками,  якi  можуть  насмикати
цитат i зварганити цiлу оказiю, аж буде менi  непереливки,  я  й  замовчав
дещо з Iванового характеру. Тепер каюсь: голе тiло свiтиться. Спробую  хоч
трохи залатати. Лише десь на перших сторiнках описав я суперечку Загатного
з Василем Молохвою. Однак такi сварки (їх i суперечками не можна  назвати,
бо Iван Кирилович не сперечається, вiн рiзко  й  нетерпляче,  не  слухаючи
спiврозмовника,  забиває  вiко  труни  над  ним  -  таке   моє   враження)
спалахували з того чи iншого приводу по кiлька разiв на  день.  Паленiючий
Загатний  такi  речi  казав,  що  вуха  в'янули.  Хоч  справдi  накривайся
простирадлом i повзи на цвинтар. Зараз  я  спробую  узагальнити  всi  його
сентенцiї в одному реченнi. Ага, ось: Iван Кирилович не вiрив  чи  удавав,
що не вiрить нi в минуле, нi в майбутнє людства. Я занотував кiлька  таких
розмов. Ще раз розгорну свого блокнота.
   "До редакцiї заходить голова мисливського товариства, збуджений  вдалим
полюванням. Пропонує замiтку:
   "Хижакiв знищено". Двох вполювали. Iван Кирилович охолоджує гостя:
   - Справдi, подвиг. Двадцять чиновничкiв, озброєних сучасними рушницями,
забили з нудьги двох беззахисних звiрiв...
   - Iснує постанова знищувати хижакiв.
   - Найбiльший хижак - людина. Хочете заперечити?
   - Людина -  цар  природи!  Ми  облагороджуємо  природу!  -  запалюється
керiвний товариш.
   - Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стiльки напаскудили природi,  що
можна  тiльки  дивуватися  з  її  терплячостi.  Часом  менi  здається,  що
пiдсвiдомий потяг людства до всесвiтньої вiйни, до самознищення - це  зла,
але справедлива  помста  природи.  Уявляю,  як  реготатиме  все  живе,  що
лишиться на  планетi,  над  нашими  смердючими  тiлами  та  руїнами  наших
уславлених iсторичних цивiлiзацiй...
   I Загатний зареготав - якось холодно, жорстко.
   Гiсть пiдводиться:
   - Знаєте, з такими поглядами краще одразу зашморг на шию.
   Iван Кирилович похмуро мовчить. Здається, регiт стомив його".
   Ще один запис. Коротко, лише Iванiв монолог. Уже не  пам'ятаю,  з  чого
почалася розмова.
   - У людськiй iсторiї один принцип: хто найбiльше кровi  пролив,  той  i
бог, той i герой,  на  того  й  моляться.  Приклади?  Бiльше  нiж  досить.
Наполеона досi вважають великою людиною.  Тiльки  вдуматись  у  цi  слова:
ве-ли-ка лю-ди-на... Хочеться смiятись i плакати.
   Годi було доводити Загатному супротивне. Його присуд був  категоричний.
Головне ж, вiд того присуду вiяло похмурою безвихiддю. Мабуть, тому з  ним
i не любили сперечатися. Навiть я, хоч i звик до Iванового скепсису, важко
зносив його зневiру. Особливо, коли починалась розмова про атомну вiйну. Я
й зараз не люблю про це розбазiкувати, навiщо себе даремно турбувати, буде
- то буде, все одно колись помремо, хочеться, правда, щоб i  дiти  пожили,
але вiд нас не залежить, це  нiби  стихiйне  лихо,  якого  всi  чекають  i
водночас не чекають, адже й сонце коли-небудь згасне, не рвати ж  на  собi
волосся. Є люди, якi зобов'язанi над тим думати, грошi, i неабиякi, за  те
отримують. Хай  i  пiтнiють.  А  Загатний  любив  розмовляти  про  близьке
сконання свiту. Швидше не "любив", а  пекло  йому,  болiло  це  нестерпно,
навiть у гуртi не мiг забутися. З його слiв виходило,  що  майбутня  вiйна
триватиме кiлька годин i пiсля тих годин будь-яке розумне життя  на  землi
перестане iснувати. Можливо, через багато  тисяч  рокiв  народяться  якiсь
новi iстоти, але iснування розуму природа вже нiколи не допустить, бо рано
чи пiзно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для
природи це нерацiонально, нерентабельне.
   Можливо, я щось не так переказав, я в фiлософiях не вельми тямлю, та  й
не хочеться засiвати сторiнки роману Iвановими теорiями,  менi  самому  од
них марудно робиться й мороз поза шкiрою. Часом у словах Iвана  Кириловича
вчувався менi якийсь холодний трiумф, нiби безвихiдь тiшила його.  У  такi
хвилини я зовсiм не розумiв свого начальника. А може, менi привиджувалось.
Не дуже вiрте: в мене теж багато вiд настрою залежить. Та й  уявлення  про
Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник i т. д. Я вже визнавав,
що сам неглибоко розумiю його, але в однiм переконаний: гострiше кожного з
нас  вiдчував  вiн  трагiчнiсть  становища,  в  якiм   опинилась   людська
цивiлiзацiя, i це була його особиста трагедiя. Iншими словами,  вiн  хотiв
вiрити, а можливо, i вiрив у людство. Бо як iнакше  пояснити  слова  Iвана
Кириловича, мовленi ним в однiй з вечiрнiх сповiдей:
   -  Кожен  сподiвається  вижити  в  майбутнiй  катастрофi;  раптом  йому
пощастить бiльше, анiж сусiдовi. Я хочу загинути в першу ж  секунду.  Якщо
справдi почнеться це самовбивство, жити далi не варто...
   Ще запам'ятались Iвановi слова, якi я навiть не наважуюсь вимовити.
   Одного осiннього вечора, коли ми лишились  у  редакцiї  самi,  Загатний
проголосив, дивлячись менi в очi:
   - Уявiть ситуацiю. Я за кермом велетенської машини.  Вулицю  переходить
генiальний митець. Назустрiч йому сотня звичайних, сiреньких  людей.  Менi
несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного
титана духу. I я в iм'я людства, в iм'я гуманiзму,  пiдкреслюю  -  в  iм'я
людства i гуманiзму, скеровую машину на  юрму.  Можливо,  ви  запропонуєте
щасливiшу розв'язку?
   Вiн входив у тишу, як  до  казкового  палацу,  навшпиньках,  затримавши
вiддих, тiльки б не розвiяти жаданий сон.  Востаннє  рипнули  за  колегами
дверi, загуркотiв  редакторiв  мотоцикл  -  Гуляйвiтер  по  гриби  майнув.
Пропливла повз вiкно довга Хаблакова  тiнь.  Червонясте  сонце  визолотило
шибки.
   Iван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабiнет редактора - сiв
у крiсло Гуляйвiтра: тут зручно, i за трьома  замками  почуваєшся  надiйно
самотнiм. Сонце бризкало в настiльне скло, дратувало  -  смикнув  фiранку.
Поклав перед собою нарiзаний папiр, праворуч - авторучку. Вулицею  снували
терехiвцi - смiшнi й ницi в своїй суєтностi: Iван Кирилович заплющив очi -
бруднувата,  провiнцiйна  сiрiсть  на   деревах,   травi,   на   обличчях.
Розбурханий безплатною виставою натовп. А  в  натовпi  велетень  духу,  що
спробував на хвилину стати посереднiстю. Його божевiльний танок з ножицями
в руках. Нарештi ножицi зачiпають нитку, скрегочуть, i приз  -  опасистий,
грубий пакунок - падає на землю.  Трiумфуючий  одинак  зриває  пов'язку  -
сухотний парк перед ним, пащеки глядачiв, що давляться реготом, поновити в
собi  вiдчуття  спраги,  високої,  вiчної  неприкаяностi  i  ненавистi  до
людського табуна..._ Натомiсть живi, соковитi картини дратували Загатного:
бродить по кiсточки в днiпровiй водi, пишнi дiвочi перса, сповитi  рожевим
купальником, рожеве сонце у  березнi...  Iван  облiг  грудьми  стiл,  стис
голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не  допомогло.
Можливо,  стомився,  чекаючи  вечора  й  тишi.  Змусити  себе  до   працi,
згвалтувати  власний  мозок.  Отже,  вiн  зрiзає  приз,  хапає  пакунок  i
розгортає! Натовп напружено мовчить, чекає. Вiн зриває перший шар  паперу,
але за ним знову папiр. Вiн знову розгортає i надибує  на  нову  обгортку.
Тепер вiн шматує папiр, як власного ворога,  натовп  починає  смiятися,  в
людському стовпиську народжується регiт, а  паперу  немає  кiнця,  пакунок
худне, регiт росте, переможний регiт юрми, ще папiр,  ще,  бiля  його  нiг
купа пожмаканого паперу, а в  руках  паперовий  клубок,  нарештi  останнiй
аркуш паперу розтерзано i - порожнеча, в його руках нiчого, не  лишається,
вiн нiчого не виграв, вiн програв герць  з  масою,  його  одурено  ницо  i
пiдло, а натовп помирає зо смiху, натовп... Що натовп?.._
   Загатний озирнувся, став  гарячкове  прибирати  на  столi;  редакторовi
папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя  поставив  на  риштування  для
книжок,  навiть  календар  смикнув  з-пiд   настiльного   скла,   аби   не
вiдволiкатися. Для творчостi потрiбен простiр. Натовп регочеться... натовп
помирає зо смiху..._ Вiн повторюється, знову про смiх i про натовп,  треба
свiжi враження, свiжi слова. Тiльки  не  панiкувати.  Не  панiкувати.  Ось
вона, хвилина, заради якої вiн живе другу добу  з  учорашнього  вечора.  А
може, й усе життя. Його  надiя  i  виправдання  у  герцi  з  терехiвськими
посередностями. Нiяк не сконденсує  думок,  бо  досi  не  знайшов  певного
заголовка.  Заголовок  виструнчує  новелу,  добрий  заголовок  -  половина
справи. Чи не краще буде олiвцем?  "Я  i  люди"  -  вельми  претензiйне  i
неточно. "Вiн" - лаконiчно, густо i з пiдтекстом, якого не кожен  редактор
второпає! Так, так, саме "Вiн". Похапцем вимальовував  на  першому  аркушi
пiд власним прiзвищем великими лiтерами: ВIН. Тепер вона  зродиться,  його
найкраща новела. Ось вона - свята мить натхнення!  Бiльше  пiднесеностi  й
узагальнення. Сучасна притча.  Iдiотський  шепiт  за  стiною.  Вiн  гнiвно
мовить ницому натовпу... Шепiт за стiною, в друкарнi. Сволота! Не вимкнули
репродуктора. Вiн гнiвно скаже...  Нi,  вiн  не  зможе  творити,  доки  не
вкоротить язика репродукторовi. Ось чому не мiг зiбратися з думками  -  не
дивина. Шарпав дверi редакторового кабiнету, секретарської,  ламав  нiгтi,
намацуючи на шафi ключа вiд друкарського цеху. Рвонув з розетки  штепсель,
аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний пiт.
   Нарештi - тиша.
   Часто пишуть, що людина з часом виховується, формується.  Це  так.  Але
стрижень, основа характеру лишаються майже  незмiнними  протягом  багатьох
рокiв. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи  над  Iвановим  життям.  У
минулих роздiлах я  вже  трохи  висвiтлив  його  юнiсть.  Шкода,  але  про
дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нiчого, окрiм  двох  розповiдей,
занотованих у щоденниках знайомої уже нам Люди. Хоч я i не  високої  думки
про точнiсть її писанини, але не дивуйтеся з  Iванової  вiдвертостi.  Вiн,
повторюю, любив пiд настрiй бабратись у собi i мати за свiдка людину, якiй
симпатизував:
   - Кажуть, звiрiв, що скуштували людського м'яса, не  можна  тримати  на
волi. Рано чи пiзно вони знову на когось кинуться. Смак влади - те ж саме.
Особливо, якщо рано пiзнаєш його...
   Окупацiя, потiм пiд зиму прихворiв i пiшов у третiй клас (два до  вiйни
скiнчив) рослявим хлопчаком. Та й природа силою  не  скривдила.  Сидiв  на
заднiй партi, на "Камчатцi", а попереду  стриженi  голови  малечi.  Спершу
соромився переваги у вiцi та силi, далi призвичаївся. Незабаром царкував у
класi. Наступного року вчитель призначив його  класним  старостою  -  цей,
мовляв, справно порядкуватиме, ушикує урвиголiв. Вiдтодi  мав  у  руках  i
офiцiйну владу. Згадую Iвана нинiшнього й мiркую собi: малий Загатний  теж
не зловживав своїм становищем. Єдине, що вимагалось вiд  однокласникiв,  -
визнати  його  повну  владу  й  час  од  часу  засвiдчувати  свою  покору.
Покладаюся на Iвановi слова, що занотованi в згаданому щоденнику:
   - Я з народження добрий. У  класi  я  домагався  повної  покори,  а  до
покiрних милiсть мав...
   Вiн знову позамикав дверi, щiльно завiсив вiкна бiльмами фiранок.  Коли
йшов повз приймача, до щему захотiлося Вагнера. Для настрою. Але переважив
себе. Порився в шухлядах редакторового стола  -  закурив  сигарету:  легше
зосередитись. Тепер вiн знає свою похибку: не додумав _новелу до дна, вона
не визрiла в думках, аби бути, наче яблуко, яке треба лише зiрвать.
   Згадати,  на  чiм  спинився.  Ага.  Вiн  зрiзає   самий   папiр,   жарт
по-терехiвському, їхнiй iнтелектуальний рiвень, а натовп регочеться,  ницi
завжди радiють з невдач велетнiв; вiн гордо пiдводить голову i  йде  геть,
натовп розступається перед ним, як море  перед  Мойсеєм,  на  якусь  хвилю
людський табун вiдчуває його силу  i  вже  готовий  упасти  перед  ним  на
колiна, але вiн не хоче визнання маси, вiн iде з парку, у  нього  є  вона,
уже пiв на сьому, вона чекає на нього в раймазi,  великоока  i  з  довгими
пишними косами, в Терехiвцi  (вигадати  iншу  назву)  тiльки  вона  здатна
розумiти його, вiн смакує цю  мить:  переступить  порiг  раймагу,  i  вона
усмiхнеться йому назустрiч, i промовить самими очима:  "Це  -  ви.  Я  так
давно чекаю на вас. Усе своє життя я чекаю на вас..." А вiн  не  промовить
анi слова, вiн тiльки пiдiйде ближче й подасть їй руку, вони вiзьмуться за
руки та пiдуть... _
   Вiн переступив порiг раймагу, сонце, уже ледь рожевувате, щедро хлюпало
в сiрi вiд прадавньої терехiвської куряви вiтрини,  вiн  iшов  рожевуватою
порожньою залою, а її все  не  було,  почався  останнiй  вiддiл  -  вiддiл
готового плаття, самий закуток, i тодi вiн побачив її: стояла за два кроки
од вiтрини, великоока (очi яскраво-синi), двi коси спадали вниз. пiд хутро
зимового пальта, накинутого на плечi, гарнi жовто-рожевi плечi, руки її  з
тонкими, тендiтненькими пальчиками, яскраво-червонi  уста,  стрункi  ноги,
занадто стрункi для манекеницi, її чоло  без  жодної  зморшки  -  художник
полiнувався  провести  двi-три  рисочки,  тодi   б   вона   здавалася   ще
справжнiшою, в неї можна закохатися, доки не припала терехiвською курявою,
в її очах щось було, а не сама порожнеча, терехiвська порожнеча,  ще  один
терехiвський жарт, тепер вiн пам'ятає, як тремтiли нiздрi  у  Гужви,  коли
вiн розповiдав про нову дiвчину в раймазi, але так  хотiлося  вiрити,  вiн
нудьгує за живими людьми, яка ницiсть. Вiн зацьковано  озирнувся  навколо,
сонце сiдало за дах Будинку культури,  вiн  пiшов  вулицею  й  ступав  без
упину, доки Терехiвка не лишилася позаду, тепер вiн побачив  сонце  зовсiм
близько, велике й криваве. Терехiвка стала на мить велетенським пожежищем,
але вiн одвернувся.  вiн  не  хотiв  помсти,  вiн  занадто  зневажав,  щоб
мститися, сонце пiрнуло за обрiй, швидко сутенiло, вiн  майже  бiг  полем,
продумати, куди вiн бiжить, тiкаючи од людського табуна, вогнi  на  обрiї,
нi, тiльки не ця iлюзiя, де вогнi - там знову люди, такий же табун,  маса,
продумати, треба щось вище, величнiше, куди ж вiн тiкає, до кого, в  цьому
вся сiль новели, врахувати усi варiанти, головне -  думка:  вiн  не  впаде
перед ними на колiна, вiн не потребує визнання  сiрої  маси,  що  нездатна
оцiнити його..._
   Детальнiше. Уже третю сигарету  кiнчає.  Так  не  можна.  Спокiйно.  Не
панiкувати. Вiн покладав на цю новелу занадто великi надiї, щоб так  легко
здатися. Отже, вогнi на обрiї - солодка iлюзiя, та й годi, куди б  вiн  не
потрапив, вiн буде самотнiй, самотнiй серед людей,  бо  всюди  вiдчуватиме
себе велетом на тлi юрми, Гуллiвером  духу  серед  лiлiпутiв,  а  може,  й
справдi йому нiхто  не  потрiбен,  i  вiн  лишиться  сам  у  степу,  новий
Робiнзон,  острiв  Антораж,  тiльки  ж  як  закiнчити  новелу,   хiба   що
символiчно: вiн полишає Терехiвку  i  йде  в  степ,  назустрiч  сонцю,  що
заходить чи сходить, яка рiзниця, але ж занадто банально,  i  проблема  не
вирiшена, все одно в будь-якiй редакцiї порадять дописати, а  може,  нiчне
небо над степом, конаючi вогнi Терехiвки  позаду,  вiн  пiднiмає  руки,  й
замiсть рук у нього виростають крила, широкi могутнi крила,  i  вiн  шугає
назустрiч зорям, вiльний та недосяжний для людей, якi не  зрозумiли  його,
нездатнi зрозумiти,  перед  ним  небо,  перед  ним  вiчнiсть...  _Мiстика.
Нереально. А новела реальна. Хоч теж щось на  зразок  бiблiйської  притчi.
Але ж i не пропустять. Безлiч безглуздих запитань:  вiн  що  -  ангел?  Не
будеш же кожному пояснювати, що вiн бог. I не кожен зрозумiє. Бiльшiсть не
зрозумiє. Бо читатиме маса. Читатиме маса. Трагiчнi в  своїй  сутi  слова.
Але ж куди вiн iде? Степ, далекi вогнi, вогнi, що ваблять, а може, це нова
Терехiвка,  нi,  не  так,  це  неминуче  -  нова  Терехiвка,_   прокляття,
скiнчилися сигарети, в кiмнатах повно диму, задушно,  пiд  вечiр  задушно,
мабуть, уночi гроза буде, йому треба  було  кудись  негайно  їхати,  лихий
посвист вiтру, рятiвне  вiдчуття  руху,  вiн  не  знає  куди,  але  мусить
негайно-негайно їхати. Вiн розпростер свої крила над сонною  землею...  До
бiса усi крила, мусить їхати, мусить, i це  зовсiм  не  втеча,  це  тiльки
вiдступ, тимчасовий вiдступ,  проклята  Терехiвка,  стiльки  сподiвань  на
сьогоднiшнiй вечiр, коли б не ця обов'язкова, вимушена поїздка...
   Що не кажiть, а це була  велика  Iванова  поразка.  Майже  двi  доби  з
хвилини на хвилину жити майбутнiм  шедевром,  що  мав  пiднести  його  над
звичайними людьми, i раптом виявити гiрку iстину, що ти безсилий  створити
цей шедевр, - нi, недаремно я  обрав  для  свого  роману  саме  цей  день.
Назавтра Iван Кирилович не робив зарядки, спiзнивсь на роботу i навiть  не
тримав у руках  Гегеля.  Вiдтодi  одверто  курив  сигарети,  навiть  трохи
пом'якшав у  стосунках  з  колегами.  Я  зрозумiв  -  багато  що  в  ньому
зрушилось. Правда, ожив пiд осiнь, коли чутки про лiквiдацiю району  стали
настирливi. Як вiн чекав загибелi служивої Терехiвки! Навiть не  крився  з
тим. Впивався свiжим передгрозовим вiтром  i  жадiбно  чекав  грому.  Йому
поталанило - перший прочитав у газетах ту гiрку для нашого славного селища
звiстку. Уявiть собi зловтiшну радiсть Iвана Кириловича,  якщо  всi  довгi
осiннi мiсяцi вiд фатального дня, описаного в моєму романi, я тiльки й чув
од нього скрушне:
   - Мене висмоктала Терехiвка. Терехiвка убила в менi митця...
   Я ж, хоч i згоджувався, хоч i потакував, уже тодi думав iнше.  Але  час
нарештi переписати для нас з Iванових чернеток  контури  новели,  яку  вiн
хотiв створити. У мене збереглось декiлька її варiантiв, але всi зводилися
до однiєї сюжетної лiнiї. Якийсь напiввигаданий адмiнiстративний центр, що
символiзує собою ледь не всесвiт.  Нагадує  Терехiвку,  лише  назва  iнша,
зовсiм не схожа. Генiальна  особистiсть,  що  вирiзняється  з  маси  своїм
розумом, творчими потенцiями i тому зневажає  її.  Задушний  лiтнiй  день.
Сiра пилюга на всьому, в  розпеченому  небi  гаряча  мла.  Спрага,  яку  в
Терехiвцi неможливо втамувати... вода тепла  й  гнила.  Крiзь  усю  новелу
присмак трутизни, дух мертвого тiла._
   Районна адмiнiстративна установа, мабуть, редакцiя.  Порожня,  бо  саме
недiля. Одинак у  порожнiх  кiмнатах  страждає  вiд  спраги,  фiзичної  та
духовної. Ще  -  вiд  самотностi.  Мало  не  божеволiє.  I  раптом  згадує
розповiдь колеги про нову дiвчину, що  працює  в  раймазi.  Для  Терехiвки
кожна нова людина - подiя неабиякої ваги.  А  тим  бiльше  для  генiальної
особистостi, що мiж людей задихається вiд безлюддя. Одразу  вулкан  думок,
мрiй,  планiв.   Але   вiн   вiдстрочує   радiсть   зустрiчi,   побоюється
розчарування, смакує  своє  нове  вiдчуття...  Iдучи  вулицями  Терехiвки,
пробує вгамувати спрагу ситром мiсцевого виробництва,  але  випльовує,  бо
ситро теж вiдгонить трутизною, вода гнила. Iде в парк,  сiрий,  ви-цвiлий,
наче  сухотний,  знову  думає  про  дiвчину.  У  парку  трудящi  культурно
вiдпочивають: Iгри, атракцiони, лотереї. Одинак (точнiше - Iван  Загатний,
новела автобiографiчна, колись у Терехiвцi з ним стався такий випадок.- М.
Г.) покладає i тут не поступитися натовпу, продемонструвати, як легко бути
посереднiстю; бере участь у грi, але все виявляється набагато важчим,  нiж
бачилося збоку. Натовп  регочеться  з  його  невдачi...  Нарештi  Загатний
завойовує приз -  чималий  пакунок,  починає  гарячкова  розгортати  його,
обгортцi немає краю, нарештi останнiй шмат  паперу  -  i  все,  порожнеча.
Загатний нiчого не виграв, самий жмут старих газет, а  натовп  помирає  зо
смiху; Загатний iде в раймаг; але й там його чекає розчарування,  з  нього
покепкували; дiвчина, про яку так багато думає i мрiє,  -  звичайнiсiнький
манекен. Загатний лишає Терехiвку й бреде  в  поля,  назустрiч  сонцю,  що
заходить..._
   На цiм обриваються усi варiанти новели-притчi. Далi цього малюнка  Iван
Кирйлович не зумiв ступити. Та й куди ступати? Який  би  сюжетний  хiд  не
вигадав Загатний, генiй не має куди вернутися, окрiм Терехi'вки, нашої  чи
якоїсь iншої, що рiзниться лише назвою. Генiй знову залежить вiд людського
табуна, маси. I знову мусить шукати  вiдображення  в  очах  посередностей,
хоче того чи нi. Був, правда, один сюжетний хiд:  змалювати  героя  якоюсь
надлюдиною, богом. Вiн мiг пiднятися на крилах до зiр i звiдти  зневажливо
зиркати на далеку ницу Терехiвку. Спершу воно  так  i  мало  бути.  Але  ж
справдi, який  редактор  пропустить  таку  безнадiйну  нiсенiтницю  в  наш
атеїстичний вiк? Розрахунки ж Iвана Кириловича грунтувалися  на  тому,  що
новела обов'язково буде видрукувана. Iнакше що  й  кому  в  Терехiвцi  вiн
доведе?
   Все ж, мiркую собi, новелу можна було дописати. I дуже просто. Ще хтось
iз класикiв казав, що генiальнiсть  у  простотi.  Якби  Загатний,  точнiше
герой Загатного, пiрнув у вир терехiвського життя, ближче до людей став  -
i жодних проблем. Якщо тобi щось  не  подобається  в  Терехiвцi,  допоможи
керiвництву зробити її кращою, а не займайся голим критиканством,  яке  не
буде на користь нi Терехiвцi, нi тобi самому. Хiба не правду мовлю? А  сил
докласти є де! Тут  тобi  й  активна  допомога  керiвним  органiзацiям,  i
громадськi комiсiї усiлякi, i рейди, i на зборах  можеш  виступити,  думку
свою сказати, цiнне щось запропонувати, i ти ж, нарештi, журналiст, гостра
зброя в руках.  Було  б  лише  бажання  робити  Терехiвку  кращою  -  який
безмежний простiр для iнiцiативи, дерзань!
   Ось  чому  я  не  звинувачую  Терехiвку,  що  людство  не   ощасливлене
генiальною новелою. Я звинувачую Загатного.
   Iван продирчав кривулястими вуличками  Терехiвки  й  виїхав  на  трасу.
Асфальт усе ще  дихав  спечним  днем,  але  в  груди  плескав  прохолодний
запашний вiтер з поля. Села швидко лишалися десь збоку, за  люпинищами  та
_скиртами. Справжнiй рух - рух без_ мети. Дорога була  порожня.  Скермував
на середину траси, ввiмкнув  четверту.  Верби  сахнулись  врозтiч,  спершу
лiнькувато,  далi  стрiмкiше,  полохливiше.  I  вже   мерехтiли   на   тлi
буйно-рожевого заходу сiрими тiнями. Тепер вiтер падав з сутiнкового  неба
тугими шарами, з хрипким свистом умирав пiд колесами. Загатний все  шарпав
на  себе  ручку  газу,  рух  полонив  його,  хотiлося  мчати  ще   швидше,
наздоганяти неiснуюче - хотiлося забуття.
   I  забуття  приходило  -  стрiлка  спiдометра  на  блимаючiм  кружальцi
перехилилась за сто, тепер уже не було нi вечора, нi асфальту, була тiльки
сутiнкова прiрва, в яку падав Iван Загатний.
   Сп'янiлий вiд польоту, Iван трохи вгамував мотоцикл,  пiдвiв  голову  й
вже не спускав очей з  мерехтiння  верб,  прагнучи  ще  глибше,  яскравiше
вiдчути свiй рух у просторi. За вербами крутилися поля, цяткованi скиртами
й темно-коричневими латками  гречки.  Там  гусло  смеркання,  таємниче  та
звабне. Зненацька, вихопившись на пагорб i знову пiрнувши в  долину,  Iван
здригнувся вiд дивовижного, майже фантастичного видiння. Все  ще  газуючи,
вiн жадливо пестував у пам'ятi малюнок: крихiтне озерце у  вибалку,  серед
тьмяно-золотої стернi,  а  в  озерцi  бiлi-бiлi  птахи  на  довгих  ногах,
непорушнi, урочистi, нiби висiченi з коштовного каменю. Здавалось, йому на
хвилю вiдкрився  iнший  свiт,  що  iснує  над  ненависними  терехiвцями  i
буденнiстю. Свiт; що його бачать лише вибранi. А може, все це сниться -  i
шалений рух, i озеро, i обриси бiлих птахiв  у  степу?  -  подумав,  рiзко
гальмуючи та розвертаючись.
   Лишив мотоцикла на  узбiччi  дороги,  пiд  вербами.  Сторожко,  тамуючи
вiддих, пiшов у степ. Поля дрiмали, сповитi сизими  тiнями.  За  пагорбом,
просто зоряного неба, блакитнiло  люстерко  озера,  i  багато  бiлих-бiлих
птахiв мовчазно стояли навколо. Не тямлячи себе вiд щастя, Iван  побiг  до
озера, готовий впасти серед поля на колiна й молитись у солодкiм екстазнiм
забуттi - степовi, тишi, зорянiй вишинi i птаству, кожнiй живiй  iстотi  й
кожнiй пiщинцi на землi. Потривоженi лелеки видобули з-пiд крил по  другiй
нозi, кинулися врозтiч, з розгону пiднялися вгору, в  малахiтове  небо,  й
понеслись рожевими тiнями над Iвановою головою, мало  не  торкаючись  його
пружними крилами.
   Раптом думка, холодна й гостра, мов лезо ножа,  пройняла  всю  святiсть
хвилини: "I все одно Я щасливiший за них, бо глибоко  вiдчуваю  свiт,  так
глибоко, як нiхто з них нiколи не вiдчує..." -
   Загатний упав на стерню й заплакав з пекучого жалю до себе...

   1967-1968

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: