Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   У бiлi,  слiпучi  днi  весни  чи  раннього  лiта  дiвчата  з  мiсцевого
медучилища проводять  на  територiї  фортецi,  заняття  з  протиповiтряної
оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного  Хреста  через
плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з  смiхом  долають
уявну радiоактивну зону, долають  учбову  смерть  i  все  когось  рятують,
рятують, рятують...
   Територiя мiж валами саме для таких ученьями, горби, бур'яни. Щолiта  в
ямах археологи знаходять собi  роботу,  на  пагорбах  кози  космiчної  ери
пасуться. Споруда римських чи й ще ранiших часiв, фортеця давно вже нiкого
не вiдлякує. В бiйницях гнiздяться птахи. На вежах туристи  лишають  плями
своїх  автографiв.  Лише  з  моря  фортеця  ще  й  має   вигляд:   здалека
вiдкривається морякам її силует на скелястiй кручi над лиманом, над бiлим,
виноградним мiстечком. Є загадковiсть у вежах її, пам'ять часiв,  вiдгомiн
давнiх пристрастей...
   Де колись римлянин чи турок зубами скреготiв, тягнучи в укрiплення свою
розпатлану жертву, нинi  медички  весело  перебiгають  мiж  валами,  крiзь
протигазнi маски смiються очима до перехожих.
   А в перервi мiж заняттями, посiдавши на мурах,  де  провiває  вiтерець,
далеко  бiлiють  у  своїх  халатиках,  наче  табунчик  гусей,  у  люстерка
позиркують та ласують морозивом,  що  його  продає  коло  фортечної  брами
тiтуся  з  мiсцевої  торговельної  мережi.  Дiвчата  хоча  притомленi,  та
водночас i вдоволенi щойно пережитою напругою, нiби й справдi  їм  вдалося
когось  порятувати.  Пересмiхаються,  жартами  зачiпають  археологiв,   що
риються в однiй iз ям поблизу, зiгнуто блищать голими спiтнiлими  спинами,
ну просто - як римськi раби в каменоломнях! Лицарi науки,  щось  там  вони
все шкребуть, все шукають уперто, байдужi до всього на свiтi,  крiм  своїх
вiчних черепкiв.
   - Хоч би показали свiй роздобуток! - догукують медички. - Що там у них,
у античних?
   - Мiцна була любов? Мiцнiша, нiж тепер?
   - А поета свого чого ж так далеко загнали?
   - Спiвця кохання! Ух, варвари!
   Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не  чують,  поглинутi
своїм. Працювати доводиться в духотнявi, яма  налита  спекою.  Позгиналися
заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей  бiк,  де  яснiють  на  мурах
лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують  туго,  ждучи
вечiрнiх танцiв.
   Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна,
улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть їй.  З
мiсiєю  Червоного  Хреста  в  далекiй  пiвденнiй  країнi  була,  нещодавно
повернулася звiдти, - це так цiкаво, розкажiть  нам  що-небудь  iще,  Вiро
Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю,  де  нашi  журавлi  зимують...
Тож-бо країна поетiв, країна вiчної весни, любовi, чорних  очей,  слiпучих
усмiшок, пластики рук жiночих,  що  вмiють  промовити,  зачарувати  навiть
змiю...
   Ось вона стоїть дибки, гiгантська рептилiя, головою  поводить,  стежить
за танцiвницею, що зовсiм близько перед  нею  теж  по-змiїному  в'ється  у
танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних своїх спiдницях...
   А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й  охоча  сьогоднi  до  розповiдей:
обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не  безжурний
танок дiвчатам вихриться - побачать  натовпи  голодних  дiтей,  знеможених
матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки,  розпаленi  очi,
що волають твоєї допомоги... Пункт Червоного Хреста працює цiлiсiньку нiч,
вiн весь час в  облозi,  лемент  голосiв  не  вщухає,  роздаєш  i  роздаєш
нещасним свої лiки та пайки, а жадаючих не меншає, i сама  ти  вже  з  нiг
падаєш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що їх  краси
так i не встигаєш помiтити... Вiчнозелений мiфiчний едем,  мiсце  прописки
прародителiв наших! Липка, задушна нiч, поваленi холерою люди стогнуть  за
брезентом твого намету, i саму тебе, зморену, звалює сон,  снується  якась
фантастика, баба-яга виринає у бiлiм медичнiм халатi, повiки  розклепиш  -
чудисько потворне, що його як i звати  не  знаєш,  -  сторожко  сидить  на
ящиках з продуктами та медикаментами. Маленька бенгальська рептилiя, схожа
па польову ящiрку твого дитинства. Може, далекий  нащадок  того  змiя,  що
спокусив колись Єву? Насторожилось, дивиться, аж моторошно стає: а що,  як
стрибне? Неотруйне чи, може, смертельне?..
   А потiм несе тебе вертолiт  у  найдальшi  райони,  i  земля  пiд  тобою
всуцiль  залита  водами  грандiозної  повенi,   зрiдка   лише   прозирають
незатопленi верхiвки дерев, нема тобi  де  Приземлитись,  а  коли  нарештi
знайдеться мiсце, то знову чекає на тебе те ж саме: вологе, парке  повiтря
тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук,  простягнутих  навстрiч,  i
жага рятунку в перестражданих незнайомих очах...
   - Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi?
   - Болючiше. Та ще й вiрус москiтної гарячки розносять.
   - Жах!
   - Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там?
   - Почувала, дiвоньки, що - мушу, повинна. Як ото мовиться:  мiсiя  така
тобi випала-рятувати...
   Голос її спокiйний, для них це голос фронтовички, тiєї, що фото  її  --
усмiхненої, зовсiм юної дiвчини в шапцi-вушанцi - можна побачити на  Дошцi
слави в їхньому медучилищ!. Такою вона була, їхня Вiра Костянтинiвна,  що,
посрiблена тепер сивиною,  з  поглядом  пригаслим,  сидить  серед  них,  з
обличчям аж  нiяк  не  першої  молодостi.  Невже  мине  час,  i  вони,  її
вихованки, теж стануть такими?
   Iнна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще  й  поетеса  (її
пiсню виконує  самодiяльний  хор  медичок),  з  вiдсторонi  вглядається  в
змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi  стужi  бачило  i  вiд
москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiгає в собi  якусь
майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне,  має  значення,  вона
запитує серйозним тоном:
   - Вiро Костiвно, дозвольте ще одне...  Кажуть,  що  там,  де  побуваєш,
лишається частка твого серця. Ви як вважаєте?
   - Мабуть, лишається.
   -  О,  це  небезпечно,  -  розглядаючи  в  люстерко  свої  довгi   вiї,
зiронiзувала Свiтлана Вусик. - Там частка та ще десь частка...  Боюсь,  чи
не виникнуть на цьому грунтi явища серцевої недостатностi?
   - Щедрому серцю  недостатнiсть  не  загрожує,  -  аж  трохи  образилась
викладачка. - А якщо ти так настроєна...
   - Та я пожартувала, - зi смiхом виправдується Свiтлана. - Пробачте.
   - Що тут пробачати... Колись зрозумiєш, чому  стає  багатшим  той,  хто
роздає...
   Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з неї  тепер  не  скоро  видобудеш
слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються її думки: для  доброго  дiла
серця не шкодуй, казала вам  i  кажу.  Може,  випаде,  дiвоньки,  так,  що
котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих  тропiкiв,  -  тодi
переконаєтесь, на що людське серце здатне... Серед потопних каламутних вод
приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем  Червоного  Хреста.
Бетонної смуги буде так мало, що при  посадцi  горiтиме  гума  на  колесах
лiтака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками... I не буде води  iншої,
як з мiкробами, i слова  не  буде  страшнiшого,  як  слово  "епiдемiя",  i
почуватимеш iнодi до слiз давучкий вiдчай  перед  масштабами  лиха,  перед
повсюднiстю бруду, антисанiтарiї, перед мiрiадами збудникiв  найжахливiших
хвороб, - однак, долаючи хвилини зневiри, знов i знов ставатимеш до  дiла,
йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному  кроцi  ризикуватимеш
собою, життям своїм, так, так, життям,  хоч  i  самiй  жити  хочеться,  не
менше, дiвчатка, нiж вам...
   Десь лютують епiдемiї, шторми ревуть, розтрощуючи кораблi, а  тут  така
тиша, така слiпучiсть. Зрiдка промчить "Метеор", що обслуговує надбережжя,
пропливе десь аж на обрiї судно i зникне в морськiй далечi. Знайома  баржа
незрушно стоїть на чималiй вiдстанi  вiд  берега  -  насмоктує  для  будов
чорний пiсок з морського дна. В iншому  мiсцi  уже  багато  днiв  працюють
водолази - пiдiймають суховантажне судно, що, розбомблене, затонуло в  цих
водах у 1941 роцi. Iшло воно того лiта iз зерном,  пшеницi  було  повно  в
його трюмах, кажуть,  вона  й  пiд  водою  збереглась,  тiльки  почорнiла.
Добуваючись до затонулої пшеницi, водолази цiлком випадково  натрапили  на
рештки античного мiста, що теж свого часу опинилося пiд водою, - ним тепер
зацiкавились i цi черствяки археологи.
   Звичнiстю, буденнiстю позначене тут для медичок життя.  Лише  зрiдка  -
раз  або  двiчi  на  рiк  -  з'явиться  з-за  обрiю  "Орiон",   навчальний
вiтрильник,   що,   повен   хлопцiв-курсантiв   iз   морехiдки,   звiдкись
повертаючись чи вирушаючи кудись, пройде в  гордовитiй  недосяжностi  мимо
цих берегiв. Мовби в станi цiлковитої невагомостi пропливе, зовсiм  якийсь
нереальний, нiби  казками  навiяний,  повногруддям  своїх  вiтрил  скорiше
схожий на видиво iз дiвочих слiпучих снiв. Пройшов,  розтанув,  нема.  Але
той день запам'ятається медичкам надовго. Не раз вам, дiвчатка,  змайне  в
уявi мiражний ваш "Орiон": на бiлу небесну хмарину  схожий,  вирине  серед
отих вод, де зараз трудиться знайома  баржа  з  своїм  невичерпним  чорним
пiском, i не встигнеш надивитись, як вiн уже й зник за обрiєм, наче  й  не
було...
   Дiвчат уже розподiлено,  кожна  має  призначення  на  роботу.  Майбутнi
медсестри  та  фельдшериц!,  роз'їдуться  вони  хто   куди,   одна   радiє
призначенню, а друга засмучується, ця виходить вiд комiсiї з  усмiшкою,  а
та - в чорних сльозах (туш  iз  вiй  ручаями  тече).  Iнну  Ягнич  у  день
розподiлу щастя не минуло, вискочила з кабiнету  усмiхнена,  хоч  останнiм
часом дiвчата не часто бачать Iнну такою, скорiш застанеш її в  задумi,  -
на те в дiвчини є свої, досить делiкатнi причини.
   - Хто куди, а я в Кураївку! - весело сказала в коридорi до подруг.
   Отже, згiдно з бажанням. Для надiйностi перед цим надiйшов  з  Кураївки
виклик на неї, голова колгоспу просив направити Iнну Ягнич в  рiдне  село,
i, безперечно, це теж було вагомою краплею  на  розподiльчi  терези.  Адже
виклик належав не абикому, а знаменитому Чередниченковi, що його знає  вся
область: колишнiй комбайнер, а тепер голова передового  на  все  узбережжя
господарства, Герой Соцiалiстичної Працi,  людина  в  силi  -  спробуй  до
такого не прислухатись.
   I вона, Iнна, здається, справдi-таки рада, що  повернеться  додому,  що
вiдтепер буде виганяти хвороби iз своїх кураївських односельцiв.  Одним  з
тих "Метеорiв" незабаром i помчиться, звихрюючи воду, полишивши  iншим  цю
свою дiвочу фортецю з її козами та сивими бур'янами. Зустрiне десь там  її
iнший ландшафт - вiдкритий приморський степ, рiвний, як футбольне поле,  з
низькою ламаною смугою суходолу, в якiй ще з моря помiтиш рудий шар глини,
а по нiй зверху виразну, нескiнченну тасьму чорнозему,  що  його  разом  з
травою, з корiнням пирiю рiк у рiк  вiдвалюють,  безповоротно  розкришують
осiннi шторми.
   - З твоїми оцiнками, Iнно,  могли  б  запропонувати  тобi  що-небудь  i
краще, - сказала Клава Приходько, яка хоч i дружила з Ягнич, але завжди їй
трохи заздрила. - Чому б не кудись у першокласний санаторiй, пiд  магнолiї
та кипариси?.. А вони тобi Кураївку.
   - Сама забажала.
   - I не шкодуєш?
   - Нi.
   Проте саме зараз i ворухнувся сумнiв у її душi: чи справдi  не  шкодує?
Чи буде щасливим для неї  цей  кураївський  варiант?  Може,  ще,  дiвчино,
заволаєш, та буде пiзно? Знає, який там рай, на тих сiльських  медпунктах:
самiй треба й за лiкаря, й  за  фармацевта,  а  з  медикаментами  перебої,
стерильних бинтiв не допросишся, марлi нi метра... О, досить певно  уявляє
вона свою кураївську перспективу: йтимуть до тебе механiзатори з кривамими
саднами на руках, iз свiжих ран змиватимеш степову  пилюку,  бо  виробничi
травми ще, на жаль, там не  рiдкiсть,  особливо  вночi.  Йтимуть  жiнки  з
своїми   задавненими   хворобами,   каверзливi   пенсiонери   вимагатимуть
безсмертя,  муситимеш  вибивати  кожне  мiсце  в  кущовiй  лiкарнi,   адже
будiвництво своєї ще й досi тiльки  вирiшується,  а  в  тiй  "укрупненiй",
кущовiй мiсць не вистачає - iнодi хворi навiть у коридорах  лежать.  Буде,
буде тобi, дiвонько, клопотiв, не занудьгуєш...
   - Золота Бенгалiя ваша,  дiвоньки,  -  сказала  Вiра  Костянтинiвна,  -
поняття вiдносне... Золота вона буде там, де вас найбiльше ждуть.
   I це було так до речi сказано!  Iнна  подякувала  викладачцi  мовчазним
поглядом. Бо Кураївка ж. її жде. Батько, мати, рiдня...  Та  ще  той,  чиї
закоханi очi й здалеку до тебе доблискують, той,  кому  складались  ночами
твої спраглi листи, - коли вiдiсланi, а коли  пошматовi  й  кинутi  з  цих
мурiв у лиман, що вiчно бурхає десь там унизу, пiд скелею...



   II

   Пiсня звалася "Берег любовi", i склалась вона в одну з тих ночей,  коли
щемiла душа пiсля розлуки з Кураївкою i тривожне якесь  передчуття  мучило
Iнну, коли здавалось, що тiльки цей скрик емоцiйний (сплав болю, сповiдi й
заклинання),  тiльки  магiя  почуття,  пiднятого  до  спiву,  допоможе  їй
втримати те, що вона найбiльше боялася втратити. Йшлось не про  лаври,  не
марнослав'я спонукало творити - з найглибшої  душевної  потреби  вродилося
те, що вродилось. При кожнiй нагодi Iнна уточнювала, що пiсня належить  не
тiльки їй, адже мелодiю допомагали пiдбирати дiвчата, на нотний папiр вона
переносилась за участю знайомих викладачiв музичної школи, -  завдяки  цим
гуртовим зусиллям пiсня вийшла на сцену,  в  життя.  Авторська  скромнiсть
дiвчини бралася до уваги, одначе слава поетеси утвердилася саме за нею, за
Iнною Ягнич, хоча не обiйшлося, звичайно, й без дотепницьких дошкульностей
з приводу виходу на арену "новоявленої Сафо", кураївської Марусi Чурай.
   Несподiваний  успiх  мiсцевого  масштабу  не  запаморочив  дiвчину,  не
завадив їй бути й далi сумлiнною у навчаннi, ревною до практичних  занять,
бо таки ж не перо, а шприц медсестри здавався їй важливiшим  i  надiйнiшим
за все iнше. Пiсня пiснею, а жде тебе буденна тривала  робота,  i  дiвчина
готувалась до неї з  усiєю  кураївською  затятiстю  й  терплячiстю.  Життя
любить терплячих -  вона  пам'ятала  цю  батькiвську  науку  i  внутрiшньо
приймала її, та все ж факт несподiваного творчого самовiдкриття  не  минув
для Iнни безслiдно, не раз ловила себе на бажаннi, щоб пiсню  пiдхопило  й
понесло, щоб дiйшла вона якимось неймовiрним чином до слуху й  того,  кому
вiд неї, може б, теж  стало  теплiше.  Уявляла,  як  йому  тепер  нелегко,
незвично там, де вiн опинивсь. Вiдбуває те, що заслужив, спокутує провину,
яку сам визнав на судi. Гасав мотоциклом, своєю скаженою "Явою" по  всьому
надбережжю, доки врiзався у натовп дiтей  пiонерського  табору...  Сталося
ненавмисне, розiгнав мотоцикл i не стримав, та хiба це  виправдання?  Крiм
того, ще й пiд хмелем був. Не любить вона його п'яним, терпiти не може!  I
мати, й сусiдки вiдраюють: з ким ти зв'язалась? Хулiган, розбишака,  а  ти
перша в училищi, лiкарем будеш... Слухала i згодна була з  ними  багато  в
чому... Але всi доводи розуму розлiтаються вщент, коли  згадає  ласки,  що
вперше вiдчула  їх  тодi,  як  купалися  з  ним  на  косi,  в  заповiднiй,
забороненiй зонi (для нього заборонених зон нема!), де прибiй  в  людський
зрiст валом сяйва котить на тебе! Пiски бiлi,  нiким  не  ходженi,  тiльки
слiд пташиних лапок лежить уздовж берегiв вiзерунками... Ось  там  раювали
вони вдвох, купалися та пустували, бризкаючись морем  одне  на  одного,  i
тодi вiн взяв її вперше на руки, i понiс iз води,  iз  сяйва  прибою,  так
нiжно-прешжно нiс, обцiловуючи на ходу... I тих рук, зовсiм не грубих,  не
хулiганських, а таких ласкавих, голублячих, вона забути  не  може,  бо  то
руки  любовi...  Перед  їхньою  силою  та  нiжнiстю  їх  вiдступають   усi
аргументи, глухнуть тверезi голоси.
   Рiдко їй  звiдти  писав.  Рiдко  та  все  бiльше  якимись  натяками  та
недомовками.
   Одначе  скоро  вже  вибуде  строк,  i  Кураївка  стане  мiсцем  їхнього
побачення. Яким вiн повернеться, що в душi принесе? Просвiтлення  спокути,
зголоднiлiсть чистого почуття чи грубi тамтешнi навички, цинiчнi слова  на
устах?
   Це її  непокоїло  зараз  найбiльше.  Думками  про  нього  найчастiше  й
поглинута, коли  вийде  з  дiвчатами  на  мури  фортецi,  ще  теплi  пiсля
спекотного дня. Мабуть, i в Кураївцi не раз пошкодує  за  цими  фортечними
вечорами,  за  цим  мурованим  прадавнiм  камiнням,  що  його  до   блиску
вiдполiрують за лiто закоханi парочки. Легкий  вiтерець  повiває  з  моря,
панує тут смiх i не дратує  транзисторна  музика,  i  ждеш,  як  подарунка
природи, тiєї митi, коли мiсяць проб'ється iз тьми, вирине десь iз  глибин
праночi, зiйде й вистеле на морi свою заворожливу свiтляну дорiжку.
   Двадцять чи й бiльше вiкiв  фортецi,  тисячолiття  минули  вiдтодi,  як
уперше прийшли до цих  берегiв  озброєнi  кораблi  пiд  вiтрилами  римлян.
Порохнявою  стало  те,  що  було  Августом  i  його  легiонами,   здобиччю
археологiв  та  мiсцем  для  танцiв  стали  руїни  фортецi  -  все  змiнив
непоборний час, незмiнною тiльки й лишилась оця свiтла  тремтлива  дорiжка
над морем, дорiжка закоханих та  поетiв.  Коли  сходить  мiсяць  i  поволi
виникає  вона  iз  перламутрiв  нiчної  води,  iз   тьми   й   мерехтiння,
найгаласливiшi крикуни примовкають, i дiвчата ще ближче туляться до  своїх
водолазiв, погляди їхнi в задумi вбирають мiсячнi марева, бо це  ж  настає
та мить особлива,  коли,  здається,  сама  природа  звершує  своє  одвiчне
таїнство творення. Яке море стає велике такої ясної мiсячної ночi,  як  до
безмежностей виповнюється воно простором!..
   Виникло, утворилося в тишi свiтило  нiчне,  вiддiлилось  вiд  обрiю,  i
знову зчиняється гомiн, хтось висипав на мур пригорщу мiдiй, дзенькнули  в
авосьцi пляшки з пивом, - водолази ще охочiше тепер похвалятимуться  перед
дiвчатами своїми денними подвигами.
   - Комусь подобається топити, а наше дiло - пiдiймати...
   - Скiльки днiв пiдiймаєте, а воно все на днi сидить...
   - Бо то ж, дiвчата, не фунт iзюму!
   - Апендицит рiзати - рiч не проста, а пiд воду  йти  -  це,  по-вашому,
просто? Коли тобi поверх  власної  з  вухами  голови  нагвинтять  ще  одну
металеву без вух та вниз, у глибини - це прогулянка, авжеж?  Сидить  перед
тобою на днi страховисько замулене, волохате,  вгадай,  з  якого  боку  до
нього пiдiйти. Гiдромонiтором спершу  треба  пробити  пiд  судном  тунелi,
пiдвести понтони, а тодi вже берись нагнiтати в  понтони  повiтря!  Тiльки
для цього спершу маєш сам крiзь тунель попiд судном пролiзти... А пролiзти
пiд ним, знаючи, що нависа над тобою зо  двi  тисячi  тонн  залiза,  -  це
просто?
   I вiн уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись  поза  мур,  у
своє улюблене море, де вдень водолазить.
   - Куди кидаєш, там дiти купаються!
   - Вибачаюсь! Дикi ми...
   - Дикiстю нема чого хизуватись.
   Десь iзнизу аж сюди долинають сплески та галас неча -  там  пiд  мурами
рибальськi  хлопчаки  заволодiли  водами  лиману:  купаючись  при  мiсяцi,
пустують, виграють, як молодi дельфiни.
   Пiдходять учасники експедицiї - археологи, i виявляється, не  такi  вже
вони й черствяки. Причепуренi, поголенi (котрий не носить  бороди),  чемно
запрошують дiвчат до танцю пiд чийсь аж  захриплий  транзистор,  а  потiм,
вдовольняючи дiвочу цiкавiсть, розкажуть i про своє, що вони там  за  день
нашкребли.
   - Сподiвались  знайти  меч  центурiона,  а  добули  iржаву,  з  копiйку
завбiльшки бляшку, - самi ж i пiдсмiюються. - Чи,  може,  це  меч  зiтлiв,
звiвся до розмiрiвбляшки?
   - Зате з дна моря - улов, - нагадує дебелий  археолог-водолаз,  -  цiла
купа черепкiв, потовчених амфор... У декотрих збереглася еллiнська  смола,
канiфоль...
   - Крiм того, - додає цибатий студент-практикант, - маємо ще одну  стелу
бiлого мармуру з написом. Багатющий текст!
   - Що ж там написано? - цiкавиться котрась iз дiвчат.
   - Хай ось Росавський розшифрує, вiн у нас полiглот, - кивають копачi на
худорлявого бородатого юнака, що й  сам,  видно,  трохи  соромиться  своєї
мудрецької закучерявленої бороди.
   - Коли ж це ви розшифруєте? - допитується в нього Свiтлана Вусик.
   - Уже розшифровано, - вiдказує вiн скромно.
   - То подiлiться й з нами, якщо не секрет!
   - Я народилась вiд  афiнської  матерi  й  вiд  батька  iз  Гермiона,  -
речитативом проказує вiн, не зводячи очей з  Iнни  Ягнич,  -  а  iм'я  моє
Теодора. Я бачила багато країн i плавала по всьому Понту, бо мiй батько  i
мiй муж мореплавцi. Воiстину щасливими були мої днi серед любовi та муз!..
I зовсiм молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред  надiї
i  життя  покинула  цей  сонячний   свiт,   переселившись   у   безкрайнiй
край-хадес..."
   - А далi? - чомусь хвилюючись, запитала Iнна.
   - Далi мармур надщерблений...
   Iнна знайома з цим хлопцем, - медички не раз зустрiчалися з археологами
в районнiм Будинку культури. Для неї щось  є  в  ньому  навiть  привабливе
(тiльки не борода!), очi такi яснi по-дитячому, а часом спалахують  просто
натхненням, коли хлопець почне  про  свої  городища,  про  поему  античних
степiв - золоту пектораль чи про iншi найновiшi знахiдки в тутешнiх краях.
Те, що для iнших черепок чи бляшка, для нього рiч  унiкальна,  заслухатись
можна, коли стане дошукуватись  у  викопних  предметах  магiчного,  навiть
священного змiсту, в якiйсь ужитковiй речi  розгледить,  скажiмо,  античну
оберегу, що мала оберiгати скiфа-степовика вiд злих сил, вiд поганих очей,
вiд  поразки  тощо.  Росавський  чомусь   був   певен,   що   археологiчнi
зацiкавлення  Iнни  мають  характер  глибокий,  постачав  її  книжками   з
античностi, альбомами, де так гарно були вiдтворенi художнi вироби  давнiх
майстрiв, коли людина ще почувала свою близькiсть iз птахом  i  звiром,  з
рослиною й зерном, лiсовим чи водяним  божеством...  Дiвчинi  справдi  був
цiкавий той свiт розбурханих античних фантазiй, поетичних кохань  i  диких
вакханалiй, свiт, у якому цей юнак-археолог  почувається  так  упевнено  й
вiльно. Пам'ять у нього - з електронною машиною мiг би змагатись: тримає у
головi цiлi поеми Овiдiя й трактати античних авторiв,  у  день  знайомства
декламував Iннi великий уривок iз твору  стародавнього  лiкаря  Гiппократа
"Про повiтря, воду  й  мiсцевостi",  тепер  ось  так  виразисте  переказав
послання цiєї Теодори, вiдкарбував твердо, нiде не затнувшись,  -  справдi
сьогоднi тiльки розшифрував чи, може, десь вичитав ранiш? I чому передусiм
їй, Iннi, адресував вiн цей текст, це дивне послання з античностi? Вiки та
вiки розмежовують вас, а проте чимось тобi все ж торкнула душу ця  сповiдь
давньої молодої жiнки, видно, поетичної й тонкої натури: зустрiнься Iнна з
нею в життi, певне, подружились би... I таки ж зустрiлися -  через  тисячi
лiт! Коли вiн читав, то, дивна рiч, текст набирав  у  його  устах  якогось
мовби додаткового, значливого змiсту. Та ще й цей невiдривний погляд. Явно
вiн видiлив Iнну з-помiж iнших, насамперед їй адресував щемливе  Теодорине
звiряння... Тiльки чому саме їй, Iннi?
   Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч i,  схилившись  на
мур, знову повiв мову про давнє, античне, Iнна й цього разу  вловлювала  в
його словах отой глибший, додатковий змiст, який лише їй призначався.  Про
скiфiв цiкаво було їй чути, про їхню вiдвагу та  лицарськiсть,  вiдзначенi
ще Овiдiєм. А скiф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий  смак.  Модницi,
просто елегантки степовi!
   - А все-таки чому та вежа Овiдiєвою зветься! - кивнула Iнна на  найвищу
з веж. - Адже ж Овiдiй тут бути не мiг?
   - Чому не мiг! - ожвавiв хлопець. - Дослiдники, звичайно, вважають,  що
не бував вiн тут, а я щодо цього зовсiм iншої думки... Певен, що й на  цiй
фортецi топтали пилюку та печатали снiг його легкi  римськi  сандалiї.  Бо
хiба так уже все й дослiджено?  Хiба  марно  й  сподiватися  на  вiдкриття
разючих  фактiв?  Мiсцем  заслання  для  нього  була   Iстрiя,   теперiшня
Задунайщина, це так, але хто мiг заборонити йому обстежити i всю оцю,  для
нього тогочасну, Пiвнiч, вiдвiдати оцi нинiшнi нашi краї? Зрештою,  мiг  i
самовiльно вiдлучатись, як Шевченко, коли,  всупереч  царським  заборонам,
пiшов з експедицiєю обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не  був.
Трої теж не було, доки не знайшовся смiливець, котрий прийшов  i  вiдкопав
її з-пiд нашарування вiкiв. I тiльки тому, що  повiрив  Гомеровим  поемам.
Чому ж не може щось подiбне статися й тут?  Помiркуймо,  звiдкiля  стiльки
вiдомостей у поета про  степовi  племена,  про  аборигенiв,  що  тодi  вже
населяли це надбережжя? Адже є засвiдчений факт, що  серед  гетiв  були  в
нього  справжнi  друзi,  вiн  пробував  навiть  твори  складати  тутешньою
мовою!..
   Пристрасть хлопцева подобалась Iннi, почувалось, що не раз йому про  це
думалось, має на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. I
тi давнi, зниклi в туманах iсторiї племена, видно,  зовсiм  були  йому  не
байдужi, вiн шукав серед них своє родове корiння i нiби захищав  їх  перед
кимось.
   - Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча,  власне,  й
це ще проблема, - гаряче провадив вiн далi. - Знали чи нi, але духом  були
високi. I Овiдiй, вивчаючи їх, саме це уловив.
   - До Овiдiя ви явно не байдужi...
   - Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для  рецептiв,  -  чому  б  не
взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не  все
розшифровано. Що,  скажiмо,  означає  отой  його  таємничий  птах  Iбiкус,
зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти  пояснення?
Таємничi  й  самi  причини  заслання,  той  дикий  i   незрозумiлий   гнiв
всемогутнього Августа...  Як  бачите,  тут  ще  безлiч  не  знятих  знакiв
запитання.
   Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося,  що  й  сам
наповнюється гнiвом проти його сваволi. Кому-кому,  а  цезарям  вiд  цього
хлопця перепадало, їм вiд нього не було пощади. Не приховував:
   усi його симпатiї на боцi тих, що вже й  тодi  плекали  тут  виноградну
лозу, жили своєю чесною працею, первiсне поле  орали  оленячим  рогом,  бо
iншого знаряддя ще тодi не було... А тi розбiйники римськi простягали руки
й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють  мiсцевих  людей
своїми короткими мечами,  одного  з  них,  велетня  бородатого,  повалили,
заковують у ланцюги: буде їм ще один гладiатор... I таким розбоєм вони  не
соромились ще й похвалятись  на  своїх  барельєфах!..  На  честь  рiзанини
помпезний монумент за Дунаєм спорудили в  степу...  Та  вiдомо,  яка  доля
чекає  грабiжникiв  i  їхню  фальшиву  славу:  минули  вiки,   i   нащадки
гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч їхнi бiлi мармури, поробили
з них довбанi корита - напувати худобу! Брилу з  iмператором  Траяном  теж
така самiсiнька доля спiткала - стала поїлкою для овець. Ну,  пiзнiше  наш
брат археолог усе це позбирав, постягував до музеїв,  для  нас  такi  речi
завжди цiннiсть, але можна зрозумiти й тих, що, нiби у вiдомщення, з бiлих
iмператорських мармурiв напували овець!..
   Заспокоївся трохи, лише коли про iнше став  розповiдати,  про  знахiдку
своїх задунайських колег: вiдлите з бронзи зображення фантастичного  змiя,
страшної якоїсь химери, що, безперечно, таїть у собi поки що  нам  неясну,
приховану символiку. Змiй величезний, тiло покрите лускою, хвiст лев'ячий,
а голова вiвцi чи собаки...
   - I головне, чуб i вуха людськi! I щось схоже на  усмiх,  дивний,  ледь
помiтний... Що означає? Хто вiдповiсть? Загадок тут ще та загадок. Та хiба
ми й самi для себе теж не загадка?
   - Ви так вважаєте?
   - А вам хiба все до кiнця уже ясно? То пояснiть i  менi,  завдяки  чому
людина з печери зумiла так круто пiднестись, по яких щаблях  iшла  вона  з
темних тих прачасiв до своїх вершин? I чи завжди рухалась по висхiднiй?  У
чому змiнилась, а в чому лишилась такою, як була i в античностi?  Оленячий
рiг змiнила на трактор, галеру - на  космiчний  корабель,  а  неспокiй,  а
потяг до вiчної таїни, хiба вiн у людини зник? Жадоба  пiзнання,  -  може,
тiльки це неминуще...
   Був уже пiзнiй  час.  Мiсячна  дорiжка  помiтно  змiстилась,  нiким  не
стривожена, як i ранiш, тихо зникала в далечi. Та сама, якою, може, Овiдiй
прийшов колись до цих берегiв i  по  нiй,  невагомий,  вiддалявся  звiдси,
лишивши пiсля себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попiд  вежами,
попiд мурами де-не-де бовванiли усамiтненi парочки. В такий  час,  у  такi
теплi мiсячнi ночi - Iнна їх так любить - нiби саме  повiтря  тут  напоєне
коханням. Пройдись понад валом -  i  почуєш  шепоти  жагучi,  побачиш,  як
цiлуються, тебе не соромлячись. Сплiтаються руки, не  ховають  пристрастi,
замлiвають в обiймах. Очi до очей променяться ласками, чуттєвою млостю, де
щирою, де гаданою вiдданiстю... Блиск юної сльози i  млосний  смiх  щастя,
солодка знемога й самобуття чиєїсь нiжностi - все поєдналось тут, на валу,
пiд всевидющими зорями.
   Однiєї з таких ночей i склалась тут пiсня, отой "Берег любовi". Може б,
i сьогоднi що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б  йому  йти
гострити на завтра свою розкопницьку лопатку, однак вiн усе ще не вiдходив
вiд Iнни. Теж дивився на мiсячну  дорiжку,  мовби  намагався  якось  i  її
розшифрувати, зробити i їй, маревнiй, археологiчний розтин.
   - Кажуть, ви вже  одержали  призначення?  -  звернувся  до  Iнни  пiсля
мовчанки.
   - Так, незабаром з училищем розпрощаюсь.
   - Берете курс на Кураївку. Кличе вас берег любовi...
   - Звiдки ви знаєте?
   - Багато що про вас знаю. Цiкавлюсь. А от ви не  хочете  помiчати  моїх
зацiкавлень.
   - Дивно чути.
   - Нiчого дивного. Люди шукають скарби. Та не  завжди  шукають  там,  де
вони лежать. А вони, може, пiд тобою. Отут,  де  стоїш,  пiд  нашаруванням
пилу та смiття.
   - Знов якось загадково.
   - Скарб  завжди  загадковий.  Десь  вiн  там  лежить,  терпляче  сяє  в
курганнiй темрявi своїм золотим карбуванням... Жде вiдкривача.  Глянеш  на
курган, i вже дух зайшовсь: є чи нема? Ще не вiдкритий, ще лиш можливий, а
нас вiн уже хвилює, той скарб. Одначе я маю на  увазi  iнший...  Знайдiть,
Iнно, де коштовнiший скарб за щирiсть людську, дружбу та вiдданiсть...  за
перше безоглядне кохання, котре зараз, може, десь  тут,  поруч  з  вами...
соромиться, паленiє i так невмiло... шукає вас!
   - Не зовсiм вас розумiю.
   - Ви бажаєте ясностi, чiткостi, рiзкостi? Не знаю, як треба говорити  в
таких випадках, Iнно... Колись для цього була вичерпна  формула:  ось  вам
моя рука i серце! Розумiєте? Приймiть, не вiдкидайте їх,  Iнно,  -  i  вiн
простягнув їй руку.
   - Ви жартуєте? - сказала дiвчина, хоч бачила, що вiн не жартує.
   - Рука i  серце,  -  повторив  вiн  змiненим,  ствердiлим  до  рiзкостi
голосом.
   - Не годиться такими речами жартувати...
   - Якi жарти! Для вас, мабуть, усе це дивне  i  несподiване...  Ви  мене
мало знаєте, i вам нелегко вирiшити, однак зважтеся,  не  бiйтеся  шлюбних
пут... I запевняю вас, не пошкодуєте.  Все  зроблю,  гори  переверну,  аби
зробити вас щасливою, аби тiльки розквiтнув ваш талант!
   Вона  вiрила  його  слову,  вiрила  в   щирiсть   цього   несподiваного
освiдчення, їй навiть лестило, що скромна її особа викликала  у  археолога
такий спалах почуття.
   Руку тобi, дiвчино, пропонують - ось що! Ось як приходить  те,  про  що
iншi мрiють i, може, нiколи й не домрiються. Як знати, чи не  є  це  якраз
ота мить, коли мимо  тебе  пролiтає  щось  рiдкiсне,  схоже  на  щастя?  З
спокiйною усмiшкою поблажливостi, з почуттям власної переваги  вислуховуєш
слова, що котрусь iншу могли б ощасливити! Однак чи не буде  твоя  вiдмова
тим промахом, що колись вiдiллється сльозами?  Буде  як  буде,  що  ж  тут
гадати.
   Давно й не тобою сказано: серце не зневолиш... А вiн  уже  про  спiльне
майбуття, знов про Iннин непересiчний творчий талант...
   - Це ви про пiсню?
   - Я про вас. Ви, мабуть, самi ще не знаєте своїх можливостей. А я, коли
вперше почув той ваш "Берег", одразу сказав собi: вона  поетка!  Рiдкiсна,
справжня, так, так, може, навiть i Сафо, може, новiтня наша Маруся  Чурай,
якiй судилося оспiвати це надбережжя... Не епiгонка, не слiпа  споживачка,
а творець. I той легендарний Овiдiй, - вiн би вас теж оцiнив.
   - Ой, як щедро... Чи не занадто?
   - Нiчого не занадто. Вiки єднаються мiцнiше, нiж це ми  собi  уявляємо.
Невмируща вiть творчостi - це, безсумнiвно, та найповнiша  реальнiсть,  що
її нiщо не розломить, що над нею не владен i час!
   Дiвчина  цвiла  вiд  його  комплiментiв,  але  чим  вона   могла   йому
вiдповiсти?
   - Ви, мабуть, добра й великодушна людина. I спасибi вам за це все... За
вашу щедрiсть... Вам я теж би хотiла щастя.
   - Щастя мое - це ви.
   - Не треба так... У нас он стiльки дiвчат.
   - Iншi мене не цiкавлять. Не  хочу  поверхових,  манiрних,  понад  мiру
практичних, не хочу безмрiйних!..
   - Не всi такi.
   - Можливо. Але ви, Iнно... Не розумiю, яка тут магiя, але  вона  є!  Що
менi зробити? Чим сколихнути вас? Хочете, щоб на колiна став?
   I видно було: зараз стане. Зовсiм наче в якiй-небудь п'єсi...
   - Облишмо цю розмому. Нi до чого вона.
   - Чому?
   - Неважко б i догадатись чому...
   I  вiн  догадавсь.  Замовк  у  гнiтючiй  напрузi,  понурився,  мимовiль
стискаючи камiнь муру обома руками. Запитав згодом:
   - Менi йти?
   - Iдiть.
   - Не боїтесь зостатись сама?
   Iнна аж тепер посмiхнулась полегшено:
   - Хочу побути з Овiдiєм наодинцi.
   ФАНТАЗIЯ МIСЯЧНОЇ НОЧI
   Бачила зовсiм реально, як, наближаючись до цих берегiв, морем iшов вiн,
той самий Назон. Невагомий, у своїй довгiй римськiй одежi, в сандалiях  iз
поворозками  неквапом  iде  мiсячною  дорiжкою,  ступаючи  просто  по   її
мерехтливiй поверхнi. Подорожнiй. Iз Вiчного мiста - у вiчне вигнання.
   Сiрою  пустельнiстю,  льодовими  вiтрами  зустрiло  його   це   античне
крайсвiття. Все було тут незвичне: i безмежжя просторiв, i виття хуртовини
вночi, i здичавлений вигляд залоги,  що  поверталася  з  мурiв  фортецi  в
намерзах  снiгу,  кутаючись  у  баранячi   та   вовчi   шкури   до   п'ят.
Розпатлатiвши, набравшись мiсцевих звичок, залога уже нiби й не  з  римлян
складалась, - несла на собi варварський  карб.  Сам  центурiон,  начальник
залоги, грубий i мужнiй воїн, зарослий, як звiр, з  тiлом,  яке  давно  не
бачило лазнi, не знало ароматних мастил,  вiн  у  своїх  смердючих  шкурах
бiльше тепер нагадував не людину з славетного  Риму,  а  варвара-волопаса.
Незабаром Овiдiй i сам опинився в цiй  варварськiй  одежi,  -  у  звiриних
шкурах бачили його, великого поета римлян, коли iнодi  виходив  на  мур  i
стояв там самотнiй, вглядаючись у безбережнi й загадковi степи.
   Ось тут опинився у цiм  крайсвiтнiм  вигнаннi,недосяжнiм  для  могутнiх
твоїх богiв, для твоїх веселих з-над Тiбру коханок. Можновладний Рим знає,
чим карати поета, що впадає в неласку: карає не чашею з отруєним вином, не
африканськими левами на аренi Колiзею, карає безвiстю, самотою,  забуттям,
досмертним оцим вигнанням мiж криги й снiги, де  нема  й  нiколи  не  буде
потреби в поетах!
   Уже ти не  є.  Вiдданий  на  розправу  цим  буйним  варварським  зимам,
безвiсно згинеш отут, i лютi гетськi  вiтри  розвiють  по  цiм  надбережжю
серпанки твоїх золотом тканих поем. Нiколи не виросте тобi на цих  берегах
вiнок iз вiчнозеленого лавра! Замiсть вiнка, скорше саркофаг тобi  викують
скiфськi морози з своєї непроламної, схожої на  бiлий  мармур  феррарський
криги.
   Замiсть оспiваних тобою знайомих богiв, якi так легко покинули  тебе  в
годину скрути, зустрiчають тебе на цих берегах iншi боги  -  нещаднi  боги
Пiвночi. Лютуючи, здiймають вони завiрюхи страшенної, дикої сили, i  степи
надовго тонуть у каламутнiм шаленствi  стихiй.  Не  по-римському  свищуть,
завивають тутешнi вiтри,  слiпне  вiд  снiгу  залога,  слiпнуть  простори,
невiдкличнi, глухi до твоїх жертв, до скарг  i  жалiв,  байдужi  до  твоїх
солодких, трунком кохання напоєних поем. Ще живий стаєш  свiдком  власного
завмертя. Знала твоя патрицiанська молодiсть усi насолоди втiх - дружби  й
хвали, любощiв i розпусти. Де все  воно,  де  слава  й  вiнки  з  тужавого
запашного листя? Невдячний, тобою проклятий Рим, усе вiн забув, над спiвом
твоїм поглумився, тепер ти лиш смертник, живцем  викинутий  iз  життя,  iз
часу, iз людства. Бо людство - це Рим, iнакше ти свiту не уявляєш.  I  вiд
нього  тебе  вiдлучено,  десь  там  вiн  у  своїй  осяйнiй   недосяжностi,
вiдступився з усiма його розкошами, з його богами й жертовниками, з ночами
без тебе бенкетуючих муз i невситенних пестощiв. Усе без тебе, тобi тiльки
згадка, її пекуча гiркота.
   Чи, може, не так зараз тужиш за Римом, як за  безповоротнiстю  лiт.  Бо
насувається старiсть. I навiть вона не  принесе  тобi  шани,  тiльки  бiль
самоти. А був же ти улюбленцем долi, солодкоголосий,  i  нiжний,  i  щедро
люблений, на всю волю  купався  в  обiймах  римських  гетер,  у  п'янливих
пахощах лавра. На твою честь вино лилося рiкою,  мав  друзiв  на  вибiр  -
щирих i оманливих, вiрних i двоєдушних, тепер маєш тiльки грiзний,  нiяким
благанням непiддатний гнiв Октавiана.
   Август Октавiан, princeps senatuc, той, що любить у крем'яхи гратись  з
дiтьми рабiв, малими рабами... Той, що чужих жiнок, родовитих патрицiанок,
просто з бенкетiв веде на своє  розпусницьке  ложе...  Вiдомо,  що,  йдучи
потiм на розмову з дружиною Лiвiєю, вiн заздалегiдь готує  конспект  свого
лестивого слова до неї... Колишнiй  Друг,  золотий  Август,  шлю  з  цього
вигнання прокляття тобi, хоч колись ще,  може,  знов  .благатиму  й  ласки
твоєї, милосердя твого. Ще, може, проспiваю хвалу тобi, золотому, чия сила
зараз стоїть на цьому валу, чий меч сягнув  аж  варварських  цих  берегiв,
утвердивши й тут вiчне могуття Риму.
   Тут - напiвлюди.  Дикi,  примiтивнi,  пiдступнi,  з'являються  iнодi  з
глибини степiв у своїх чудернацьких шкурах, незвичних  для  римського  ока
шапках. Так, напiвлюди вони, невловнi якiсь степовi кентаври,  бо  кiнь  i
влитий у нього вершник - то в  них  неподiльно,  то  вже  не  римлянин,  а
кентавр. Нiколи не бачили Вiчного мiста. Тiльки декотрi з них  потрапляють
до нього, i то лише рабами, у ланцюгах. Якби дозволено було повернутись на
береги Тiбру, описав би всю їхню фантастичну дикiсть, власноруч на стелах,
на бiлих би мармурах вирiзьбив зображення  цих  загадкових  iз  луками  та
спiвучими стрiлами iстот. У своїй вiллi серед маслинових гаїв на публiчний
огляд поставив би, щоб потiшати i твiй, цезарю, зiр!
   Зневажив ти мене, тяжко  так  покарав.  Прирiк  жити  серед  звiрiв  та
напiвзвiрiв. Водяться тут гепарди - дикi кiшки, i степовi,  як  блискавки,
антилопи, i важкi  тури,  пасучись,  згрiзна  позирають  на  незнайомця  в
римських сандалiях. I самi кочiвники натурою теж упертi, мов тури...  Сюди
мене кинуто  на  розтерзання  лютої  самоти.  Правду,  мабуть,  каже  твiй
центурiон:
   - Кволий, винiжений, згинеш, Овiдiю, тут. I пам'ять згине  про  тебе  -
лиш цезарi вiчно живуть!
   Згину, згину... Не буде  слiду  мого.  Холодна  ця  немiряна  безпоемна
пустеля все поглине. Не повернуть до  Риму  навiть  тлiннi  останки  поета
Овiдiя, вимурує над ним фортечна залога лиш важкий крижаний саркофаг.
   Центурiон виказує тобi знаки уваги, бо  поетична  слава  Овiдiя  Назона
колись торкнула крилом i його, має потаємну надiю, що  рано  чи  пiзно,  а
тобi, звеличниковi Риму, буде таки дароване Октавiанове прощення, i ще  ти
складеш свою поему вигнання,  згадаєш  i  їх,  цих  суворих,  задичавлених
воїнiв, якi тут, на найдальшiй околицi, в пограниччi з варварами, бережуть
мiць i несхитнiсть iмперiї римлян. Згадай, згадай хоч пiвсловом, поете, бо
меч - то лиш сила, а пiсня - то невмирущiсть.
   Iнодi iз степiв наближаються по снiгах тi, напiвлюди, худобу  женуть  -
будуть iз залогою торгувати. На кригах лиману, таких мiцних, що й  вершник
з конем не провалюється, розгортається торг. Хоч напiвлюди, хоч  бородатi,
а динари рахувати вмiють, навчились навiть лаятись  справдешньою  латиною.
Буває, що розходяться мирно, а буває - за овечий хвiст  зчиняється  бiйка,
пускаються в дiло мечi й батоги, гаряча кров бризкає на мармур  льодiв,  i
котрийсь бородатий уже летить сторчма в ополонку, вiдтепер кочуватиме десь
там, у пiдводдях. Нема в  Овiдiя  до  них  жалю.  Спокiйно  споглядає,  як
в'яжуть ланцюгами вже того юнака з племен,  що  пiд  час  торгу  домагався
справедливостi, бився та люто лаявся по-латинi.
   А потiм настала весна, зiгнало  геть  хмари,  i  вiдкрилося  небо  таке
високе, таке блакитне, зовсiм як небо  Iталiки!  Саме  панувало  тимчасове
замир'я,  племена  не  виявляли  войовничостi,  i  Назон  мiг  безтривожно
заглиблюватись у їхнi степи, вражений красою цiєї варварської весни, морем
червоних  квiтiв,  що  їх  i  через  тисячi  лiт  прийдущi  вченi-ботанiки
називатимуть "скiфськими тюльпанами". Оживала душа. Iз римських гнiвiв,  з
кромiшньої пiтьми вiдчаю добував вiн тяжкi  зерна  мудростi,  з  пережитої
катастрофи винiс вiн спокiй. Стрункi, не зломленi щогли  винiс  iз  самого
осереддя бурi. Цi простори, ця весна повертали його духовi яснiсть i мiць.
Почував  дужим  себе.  Беззбройний  блукав  степами,  заводив  розмови   з
вершником, iз волопасом. I йому було їх  не  страшно,  вони,  виявляється,
здатнi на приязнь, на мудрiсть i жарт... I ось тодi вiн для себе  вiдкрив,
що перед ним - люди. I  цi  люди  вечорами  розкладали  серед  степу  свої
розкiшнi багаття, частували римлянина смажениною, овечим сиром та  медами,
а потiм спiвали. Цi люди мали здатнiсть до спiву! Спiвали,  як  Орфеї,  як
давнi твої боги, нi, краще за богiв... На берегах  Тiбру  безжурну  юнiсть
твою обдаровували таким спiвом  тiльки  римськi  твої,  в  самий  серпанок
одягнутi коханки-арфiстки.
   У давнiм ваше, наше у майбутнiм.
   Для вас земля, а наша далечiнь.
   Сказав пiсля цього центурiоновi:
   - Не проливай бiльше їхньої кровi. Сховай меч,  замирись.  Вони  вмiють
спiвати. Вони теж люди.
   I навiть вiн, грубий, звиклий рубати голови воїн, зрозумiв  цього  разу
Овiдiя, послухався, - невiдомо тiльки, чи надовго.
   В один iз  вечорiв  поет  уже  разом  з  ним  попрямував  до  степового
кострища, i знову - при синiх смерках, при ясних зорях - користались  вони
варварською гостиною, де серед трав  варилася  проста  кочiвницька  їжа  в
мiдних казанах  на  триногах,  що  форму  свою  збережуть  i  для  далеких
нащадкiв. Степ цей був звиклий боронити себе. Та хоч мистецьки  кар-бована
зброя весь час поблискувала при людях, чвар, однак, цього вечора не  було,
дружнiй смiх племенi дзвенiв бiля вогню раз  у  раз,  i  матерi-кочовички,
зовсiм не схожi на вовчиць, спокiйно годували грудьми  своїх  опецькуватих
степових Ромулiв та Ремiв.
   Ще не було нi сарматок, нi половчанок, не  було  й  гордовитих  веселих
слов'янок, ще їм належало  тiльки  вродитись,  прийти  iз  майбутнього,  а
вогнище степове для них  уже  палахкотiло,  i  їхнiй  прабатько  -  танець
вогнистий  -  уже  кружляв,  брязкотiв  оздобами,  i   пiсняпраматiр   уже
творилася, ткалася iз людської задуми, iз тишi й  зiрок.  Сухим,  запашним
повiтрям степу дихав на повнi груди Публiй Овiдiй Назон. Мудрими очима, що
стiльки всього перебачили, споглядав, як юна  дiвчина  в  золотих  дукатах
перед ним танцювала, перевершуючи красою все, чим вiн  колись  впивався  у
римських хмiльних ночах.
   - Даная назову тебе, - сказав їй пiсля танцю. - Даю тобi  богинi  iм'я,
бо ти богорiвна.
   - Негоже дочцi першого карбiвничого племенi носити чиєсь iм'я. В мене є
власне.
   - Яке?
   - Кигитка звати мене, за iменем птаха, якого ти нiколи не  бачив  i  не
чув.
   Якби йому того вечора вернулася молодiсть! Якби  ця  юна  танцiвниця  й
спiвачка могла покохати його, знiкчемнiлого, зiстареного,  всiма  забутого
вигнанця!
   А вона покохала. Нiчого не боячись, проходячи спокiйно  помiж  вояцьких
мечiв, з'являлась аж на мурах фортецi бiля цiєї самої вежi, що  вiдтодi  й
донинi буде зватись -  Овiдiєва.  Приносила  йому  цiлюще  степове  зiлля,
здатне рятувати вiд найгiрших римських хвороб та  вiд  тягару  лiт.  Перша
медичка тих часiв, подвигнута чистим своїм почуттям,  -  заповзялась  вона
вiдмолодити поета для творчостi й для любовi.
   - Вона покохала тебе, - казав центурiон, - тому що ти римлянин, що маєш
фортецi й тримаєш меч важкий у руцi.
   - Не за це, - вiдповiла дiвчина.
   - За що ж?
   - Спiвець ти, - зверталась вона до вигнанця. - Душа твоя повна  свiтла.
До чого торкнешся словом - всюди  з'являється  краса,  мiй  степ  вiд  неї
розквiтає... Природно за це покохати.
   - Але ж я залишив свою молодiсть у Вiчному мiстi. Коханки  мої  в  Римi
зiстарiлись... А ти така юна. I нiякi боги не приведуть до  рiвностi  нашi
лiта. Ось на менi сивина, зима мого життя, - вона роздiляє нас.
   - Не хочу, щоб роздiляла. Бо ти Овiдiй, поеми твої не знають  старостi.
Душа твоя завжди юна, i я тебе люблю!
   Слова цi ставали спiвом в її устах.
   ...Для них земля, а наша далечiнь.
   Почував, як вона своїми пiснями вiдроджує його. Чув,  як  кров  починає
нуртувати в жилах гаряче й молодо.
   Юна зцiлителько, чим вiддячу тобi? Введу тебе ось такою, як  є,  в  мою
гетську поему, може, в останню поему мого життя. I будеш ти  вiчно  юна  в
нiй, вiчно прекрасна, як небо це, як цей ваш весняний  розквiтаючий  степ.
Квiтуватимеш у словi моєї, для тебе далекої мови  i  перебудеш  нас  обох,
тiлом тлiнних i незахищених  перед  Хаосом.  Будеш  i  будеш,  i  вiки  не
зiстарять тебе!
   У степовому її чар-зiллi, в натхненних спiвах любовi було, мабуть, щось
справдi цiлюще: чудодiйна, може, навiть чаклунська сила таїлась. Бо  Назон
змiнювався на очах, залога бачила його в цi  днi  вiдмолодiлим  та  дужим,
його тепер не страхало нiщо. I одного разу вiн вигукнув на валу:
   - Риме i ти, Октавiане Августе! Вщент розлетяться твої  легiони,  пiсня
її все переживе!
   I тiльки вiн знав, звiдки  в  ньому  вперше  з'явилось  оце  безстрашшя
поета.



   III

   Уже пiзно  було,  всi  порозходились,  позмовкали  транзистори,  тiльки
цикади невтомно сiчуть.
   Схилившись на мур, Iнна в задумi слухає тишу цiєї цикадної ночi, що так
нiжно тримає на собi  всiяний  зорями  небосхил.  Простiр  моря  потемнiв,
мiсячна дорiжка пригасла, i  сам  мiсяць,  звернувши  на  захiд,  дотлiває
червоною купою за мiстечком, за пагорбами, де вдень було б  видно  розлогi
плантацiї виноградникiв. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотавi,  тугi,
сонячним  соком  налитi  грона!..  Не  раз  Iннi  доводилось  з  дiвчатами
працювати там, коли цiлим училищем, бувало, виходили допомагати радгоспу в
осiннiх роботах.  То  були  гарнi  днi,  в  працi  на  виноградниках  Iнна
знаходила справдi щось поетичне, бо ж хiба  не  прекрасно  бачити  людину,
смаглу й веселу, з сонячним гроном у руцi? Цiкаво, чи росла  за  Овiдiєвих
часiв тут виноградна лоза? I чи було яке-небудь поселення там унизу,  бiля
пiднiжжя фортецi, де зараз ряснiє  вогнями  мiстечко  райцентру?  Мiстечко
типово пiвденне, iз свiтлого черепашнику, вдень воно аж очi слiпить i  все
засипане цвiтом акацiй, виногради в'ються над самими вiкнами, бо тiнню тут
дорожать... За роки навчання Iнна встигла зрiднитися з бiленьким цим своїм
градом,  з  його  (як  їй  здається)  античною  бiлiстю  та   ракушниковою
золотавiстю, i зараз, коли наближається час розлуки, хотiлось  би  дiвчинi
вiршами  сказати  йому  якiсь  вдячнi   прощальнi   слова...   I   хоч   з
водопостачанням у мiстечку  погано,  бо  водогiн  не  мiнявся,  мабуть,  з
античних часiв, - без кiнця його ремонтують i вулицi всюди розритi, -  але
й при всьому цьому жеврiє  у  дiвчини  смуток  розлуки  з  мiстечком  i  з
училищем, i з цiєю похмурою фортецею, i стає жаль їй навiть цих зовсiм  не
романтичних веж, де всюдисущий турист полишає свої варварськi слiди...
   Зорi  яскравiшають,  простiр  моря  сповнився  темрявою,  i  хоч,  крiм
темряви, нема там нiчого,  дiвчина  мовби  жде  чогось,  здається  їй,  що
звiдти,  де  звечора  свiтилась  мiсячна  дорiжка,  щось  може  цiєї  ночi
з'явитись. Зорi панують над свiтом, вiтерець дмухнув у  лице...  Поменшало
вогнiв унизу, заснуло мiстечко; пора б i тобi, дiвчино, бути в постелi,  а
тебе все нiби не вiдпускає звiдси ця темна нiчка-петрiвочка...  А  така  ж
вона коротка - незчуєшся, як i злетить...
   Коли вже зiбралася йти, з далечi  моря,  з  його  непроглядних  морокiв
несподiвано з'явилось вiтрильне  судно,  зустрiнуте  десь  аж  пiд  обрiєм
вiстрям прикордонницьких прожекторiв. Хто не спав, мiг бачити це: в снопах
свiтла, пiд повним паруссям,  майже  непомiтно  рухався,  повертаючись  iз
плавби, "Орiон".



   IV

   Повертався вiн досить пошарпаний, i не дiвчинi з муру було помiтити всi
його тяжкi виробничi травми, набутi пiд час  цього  робочого  рейсу;  лише
згодом бригади зцiлителiв-майстрiв iз судноремонтного,  зусiбiч  оглянувши
потерпiлого, вiзьмуть на облiк всi його рани, визначать ступiнь ушкоджень,
поставлять безпомильний дiагноз: чим i як своєму улюбленцевi допомогти.
   Зробивши що треба, повернувши "Орiоновi"  силу,  вони  потiм  випустять
його в новий, може, ще складнiший рейс.
   Були в районi Мальти, коли їх спостиг раптовий, скажених  балiв  шторм,
зовсiм тут несподiваний о такiй порi лiта. Курсанти не знали спочинку  вже
другу нiч, раз у раз вилiтали з кубрикiв у шквалисту темряву, щоб стати на
змiну чи на пiдмогу до краю виснаженим товаришам. Вiтрильнику,  здавалось,
не буде рятунку, його кидало, як трiску, на нього навалою йшли  з  темряви
водянi гори в тисячi тонн вагою, i що вони досi  не  розчавили  це  зовсiм
тендiтне проти них суденце, i що "Орiон", неперекiр усьому, ще  тримається
на бурунах, - це новачкам  здавалося  iстинним  чудом.  Пiд  час  .штормiв
особливо вiдчуваєш,  якi  пiд  тобою  глибини,  яка  товща  тьми.  Капiтан
усвiдомлював усю мiру небезпеки, тут навiть i новачок-практикант  розумiв,
що цi ж самi вiтрила, якi так плавко та легко несли "Орiон" погожої днини,
зараз можуть стати для  нього  згубними.  Всi  цi  юнаки,  що  їх  поєднав
"Орiон", зараз дослухались в тривозi, як гудуть,  аж  стогнуть,  над  ними
вгорi, в ураганнiй  темрявi,  до  краю  напнутi  вiтром  полотна,  нiби  в
останнiй напрузi несучи своє суденце серед грiзних розбушованих вод.  Так,
це настав час найвищого  випробу  на  мужнiсть  i  витримку,  настала  ота
рiдкiсна апогейна нiч, коли на заздалегiдь визначених мiсцях, бiля  кожної
щогли i снастi невiдлучно чергують молодi  матроси  з  ножами,  готовi  за
першою командою рiзати паруси, обтинати тружденнi свої крила,  щоб  хоч  у
такий спосiб послабити їхню дiю.
   Цiєї ночi травмувало Ягнича. Ударом хвилi кинуло його через палубу  мiж
троси, мало не збило за борт, i, коли до нього збiглись молодi моряки, вiн
без їхньої  допомоги  навiть  пiдвестися  не  мiг.  Ухопивши  попiд  руки,
вiдтягли його вниз у лазарет, але й там старому легше не  стало.  Стогнав,
аж пiдвивав, а цього вiд Ягнича хлопцi нiколи не чули, не  в  його  натурi
було показувати  свiй  бiль.  В  усьому,  що  сталось,  вчувалась  недобра
прикмета. В нiч випробу збило, знiвечило найнадiйнiшого  майстра,  єдиного
й, по сутi, незамiнного знавця  вiтрильної  справи.  Того,  хто  всiх  їх,
курсантiв, навчає у рейсi, чий досвiд для них  мав  просто  магiчну  силу.
Весь мокрий як хлющ, корчивсь вiд болю, хапався за живiт, лаявсь нечувано.
Ягнич гинув, майстер помирав. Приступ апендициту, чи що там воно було,  та
тiльки так старого скрутило, що в декого з курсантiв  зовсiм  опала  душа,
вiдлiтала надiя: кришка старому. Смерть людини завжди вражає, а зараз  про
це страшно було й подумати, бо в такiй ситуацiї  втратити  Ягнича,  котрий
для юних мореходiв був i наставником, i батьком, i втiленням  непохитностi
духу, - це означало б щось просто зловiсне, рiвне катастрофi! А  виходило,
нiби якраз серед цього урагану  мав  покинути  Їх  Ягничiв  дух,  пiд  час
найбiльшої скрути полишити новачкiв на розтерзання нiчної стихiї. Недобрий
знак! "Справдi зловiсне щось", - мимоволi подумає не один  з  молодих,  бо
море часом заганяє людину в такi скрути,  коли  навiть  сучасний  хлопець,
iнтелектуальний курсант, починає вiрити в давнi моряцькi прикмети.
   Як безхибний психолог-наставник, Ягнич, видно, i в стражданнях своїх не
забував, що вiдбувається зараз в душах курсантських, хто-хто, а вiн  добре
тямив, що це означало б для них, якби ось тут раптом  їхнiй  "завпарусами"
так по-дурному вiддав кiнцi. Нi, не маєш ти права зараз кинути свою вахту,
лишити хлопцiв напризволяще!
   I коли судновий лiкар запропонував негайно  операцiю,  -  Ягнич  тiльки
прохрипiв:
   - Берiть уже, четвертуйте...
   Неймовiрнi коїлись речi:  Ягнич,  для  якого  медицина  була  суцiльним
обманом, зараз без  спротиву  пiдставляв  себе  пiд  нiж.  Лiкар,  молодий
спецiалiст, звелiв прив'язати хворого до койки,  звелiв  прив'язати  себе,
iнакше шторм не дав би змоги оперувати. Був стогiн, був крик i лайка, було
якесь звiряче виття. Все єство, все нутро Ягничеве волало проти  того,  що
його зараз вивертають навиворiт. Iншим разом вiн, звичайно,  нiзащо  б  не
згодився на таке, а що зараз з покiрнiстю ягняти  дався  пiд  нiж,  то  це
сприймалось як останнiй Ятичiв подарунок товариству. Бо  як  же  вони  без
нього зостануться в отаку нiч? Втратити його зараз для "Орiона"  однаково,
що втратити душу!
   - Рiжте!.. Ой нi, не  рiжте!..  -  хрипiв,  знемагаючи,  Ягнич.  У  цих
безтямних харчаннях, у лютiй белькотнi, здавалось,  немає  вже  глузду,  i
тiльки  присутнiй  при  операцiї  замполiт  розшифрував  цей  белькiт   як
передкiнцеву волю старого, як його заклинання, щоб не  рiзали  там  нагорi
парусiв, трималися до останнього.
   А наступного дня бурю пронесло,  i  втишене  море  засвiтилося  сонцем.
Капiтан полегшено зiтхнув: люди живi, судно  тримається  на  водi,  хоч  i
жалюгiдний має вигляд  пiсля  такої  трiпанини...  Курсанти,  коли  лiкар,
нарештi, дозволив їм провiдати Ягнича, застали його знеможеним, але  мовби
й просвiтлiлим.
   - Тепер ще поживу, - сказав вiн їм.
   Хлопцi, дарма що були вимордуванi буряною нiччю, дозволили собi  навiть
пожартувати, з усмiхами допитувались Ягнича: про яку  то  вiн  тьотю  Мотю
кричав, прив'язаний, пiд ножем хiрурга? Образився старий. Пусте,  не  було
нiякої тьотi Мотi, не захотiв Ягнич про це й говорити.
   Iнше його зараз цiкавило.
   - Як там бiзань? А грот? А фок? Не потрощило?
   - Там порядок, а тут ось... Ох i крику ж було, - не вiдставали  хлопцi.
- Уже здавалося  -  все,  нема  нашого  Нептуна,  а  воно,  бач,  як!..  З
потойбiчного рейсу людинi вдалось вернутись!
   - Сила волi це у вас чи просто зi злостi?
   - Звiдки така життєстiйкiсть органiзму?
   Ягнич, здається, й сам не мiг цього до кiнця пояснити.
   - Серце, видать, виявилось немруще. Почуваю, що каюк менi,  зовсiм  уже
вмираю, а от вмерти нiяк не можу.
   Зiзнавався вiн у цьому з тихою нiяковiстю, аж нiби незручно  було  йому
зараз, що такого переполоху нагнав на екiпаж,  завдав  стiльки  клопоту  i
матросам, i капiтану, i цьому коноваловi з ножем. Серце - першопричина. На
це натискав, не хотiв зiзнаватись хлопцям, що, може, тiльки завдяки  їм  i
вижив, бо хiба ж мiг вiн полишити їх, жовторотих, у таку найтруднiшу  нiч!
Ради них, власне, й пiд ножа лiг, ради  них  i  не  вмер,  щоб  тiльки  не
розгубились вони та вистояли в цьому  своєму  першому  скаженому  випробi.
Серце само знає, коли йому треба бути немрущим!
   Рейс тим часом тривав, вiтрильник, лiгши на курс, неухильно прямував до
рiдних берегiв. Незабаром ще довелось їм пiдбирати з плота грекiв-рибалок,
котрi й пiсля того, як опинились на палубi, нагодованi  й  перевдягнутi  в
спортивнi костюми курсантiв, все ще не могли прийти до  тями,  неспроможнi
були в своїм очманiннi до ладу пояснити, яким  чином  пощастило  їм  пiсля
загибелi  судна  зачепитись  на  своєму  жалюгiдному  плотику,  та  ще   i
втриматись, доки їх пiдiбрав "Орiон". Лiкар подавав  потерпiлим  необхiдну
допомогу, i тепер уже не Ягничiв стогiн наповнював кубрик, а, навпаки, сам
вiн дослухався, як молодий кучерявий  грек,  покладений  для  уколу,  щось
белькоче по-своєму, а по-нашому тiльки йойкає  пiд  шприцом,  -  йойкання,
воно ж однакове у всiх як i сльоза горя чи радостi. Незабаром грекiв  мали
здати на берег, був намiр лишити в Пiреї  й  свого,  щойно  прооперованого
пацiєнта на долiкування, але Ягнич вiдмовився навiдрiз.
   Самий намiр цей, видно, його неабияк образив.
   - Якщо такий Ягнич став вам важкий, -  сказав  капiтановi,  -  викиньте
десь, та тiльки на рiдному березi... Бо i в Ягнича є там своя Кураївка.
   Капiтан  заспокоїв:  нi  то  й  нi,  проти  вашої  волi  нiхто  йти  не
збирається. I додав з усмiшкою:
   - А Кураївка - то сила...
   Ягнич, однак, i пiсля цього ще певний час тримавсь насторожi,  особливо
остерiгався пiдступностей "коновала". Дасть якихось порошкiв, приспить - i
прокинешся, чоловiче, в чужому порту...
   Не Пiрей його лякав - лякала самотнiсть. У тому Пiреї бував вiн  безлiч
разiв, люди як люди, хоча й iншого племенi. Випало навiть так, що й перший
його, Ягничiв, рейс колись був саме до Пiрея, це тодi,  коли  ще  безвусим
комсомольцем, набавивши собi лiт (потiм  це  i  в  паспорт  перейшло),  за
вiдомим призовом комсомолу прийшов вiн на флот разом з тисячами таких,  як
i сам, буцматих степових кремезнякiв. I бувають же збiги в  життi:  тiльки
ступив на палубу - одразу i в  рейс,  виконувати  вiдповiдальне  доручення
Комiнтерну! Суть завдання полягала в тому, щоб спiшма зайти до Пiрея  i  в
обхiд портових властей узяти вночi  на  борт  болгарських  революцiонерiв,
котрих треба було врятувати вiд розправи пiсля поразки повстання. I ходив,
i ризикував, i взяв їх таки тiєї ночi потай на борт, а тепер у  цiм  самiм
Пiреї тебе,  виходить,  самого  з  борту?!  Одначе  обiйшлось.  Мають-таки
совiсть. Проти Пiрея власне вiн нiчого не має, але й з  Кураївки  його  не
смiйтесь. Бо кожна людина має свiй берег, i природно тобi до  нього  душею
тягтися  будь-звiдки,  хоч  би  де  опинивсь.  Недарма  ж  давно  помiчено
моряками, що й судно йде хутчiше, коли  повертається  до  рiдних  берегiв.
Само летить!
   Вiдлежуючись у кубрику пiд лiкарським наглядом, Ягнич поволi  одужував,
терпляче виконував усi належнi приписи "коновала", хоча помiтно й нудився.
Кортiло йому знати, де вони зараз iдуть,  який  там  день  нагорi  i  який
вiтер. А ще - який вигляд має "Орiон" пiсля бурi, пiсля  пекельних  ночей,
чи  схожий  на  себе,  чи  до  невпiзнання  знiвечило  його  та  поскубло?
Цiкавився, хто це зустрiчним гудком  вiтав  їхнiй  "Орiон",  та  як  його,
красеня, й не вiтати,  -  адже  паруси  на  морях  зараз  рiдкiсть,  i  на
будь-яких широтах - навiть чужi капiтани здалеку впiзнають учбове  крилате
судно. Хай там  датчанин  iде,  чи  француз,  чи  норвежець,  а,  минаючи,
неодмiнно гукне сиреною, привiтає-такий здавна iснує звичай. I  кому-кому,
а Ягничевi вiн до душi.
   Якось зайшов провiдати його  капiтан,  хав  ду  ю  ду,  Гурiйовичу,  як
настрiй? Сiв бiля лiжка, розпитав про  самопочуття,  похвалив  вiдвагу  та
хист молодого лiкаря (вони, здається, дружать).
   - Здорово впорався наш ескулап, - розсипався похвальбою капiтан, - хоча
ви, Гурiйовичу, для нього перша операцiя.
   - Воно й видно. До мене тiльки жаб в iнститутi  рiзав,  а  тут  нарештi
людина попалась, є на кому набити руку.
   - Не кажiть... Умiлець.
   - Кишку, яку треба, усе не мiг знайти ваш умiлець, усе не за ту тяг.
   - Нi, я серйозно: молодчина вiн  таки.  В  такiй  ситуацiї,  при  такiй
хитавицi, коли все  шкереберть  летiло,  не  розгубився,  швидко  й  точно
поставив дiагноз i майже без наркозу...
   - Та ще тупим ножем...
   - У них, Гурiйовичу, тупих не буває. Недаремно дали диплом, та ще  й  з
вiдзнакою.
   - Хай вiдзнака, а кишку тягнув не ту, - уперто тримався свого Ягнич.  -
Добре, що так кiнчилось...
   I пiсля цього поринув у свої думки.
   Бачив усяких  вiн  i  капiтанiв,  i  лiкарiв.  Про  свого  теперiшнього
капiтана, оцього самого  Янченка,  вiн  найкращої  думки.  Має  пошану  до
людських лiт, до заслуг трудових, у жодному з рейсiв  старого  зумисне  не
скривдив. Сам  вiн,  Янченко-капiтан,  теж  iз  числа  колишнiх  Ягничевих
вихованцiв, теж свого часу у званнi курсанта ходив на  "Орiонi"  i,  як  i
всi, лазив по реях, стояв, пiдтягнутий, перед викладачем iз  секстантом  у
руцi, виконуючи урок, уважно беручи  пробу  сонця.  Скiльки  їх,  молодих,
перейшло тут через "Орiон", скiльки гартувалось пiд його  вiтриллям!  Один
контингент курсантiв змiнювався iншим, уже колишнi твої вихованцi, яких ти
до сьомого поту ганяв, школив, пiдхвалював або  присоромлював,  самi  десь
ходять тепер по свiтових акваторiях у званнях штурманiв, старпомiв  або  й
капiтанiв, i тiльки вiн,  Ягнич,  залишається  на  палубi  "Орiона":  нiби
прирiс до неї назавжди. Вiн тут - як вiчний.  Усе  кроїть  та  шиє  цупке,
злежане, спецiально оброблене, у ллянiй олiї виварене парусся. Чи  то  пак
парусину, бо тiльки пiсля його рук  вона  стане  паруссям!  Усе  iншим  та
iншим, що приходять на вишкiл iз мореходок, передає простi свої секрети  -
як зв'язати  вузол  той  або  той,  зачалити  кiнець,  на  сталевiм  кiнцi
доладнувати "гашу", що по-вченому зветься "огон"... Наче воно не  однаково
- огон, чи гаша. Та, мабуть, що нi. Для кого огон, а для нього  це  тiльки
гаша, так i  не  iнакше,  -  всьому  флоту  свою  кураївську  термiнологiю
нав'язав. Добре вже й те, що не забувають, не один iз тих, хто проходив на
"Орiонi" цупку курсантську науку,  опинившись  навiть  у  мiнiстерствi  чи
зустрiвши однокашника десь у далекiм порту, не забуде перепитати: "Ну,  як
там наш Ягнич, вiчний наш вузлов'яз?"
   -  Щойно  радiограмою  порт  запитував  про  вас,  -  каже  капiтан.  -
Цiкавились станом здоров'я.
   Ледь помiтно осмiхнувся старий: думали, мабуть, пiшов уже Ягнич  акулам
на поживу? Та, як бачите, ще живий i теплий.  Нiде  вiн  не  дiнеться  вiд
вас...
   - Передайте в порт: не настав ще час викреслювати Ягнича iз реєстрiв...
   Поглядає на  капiтана  своїми  подобрiлими  змруженими  очима.  Приємно
все-таки бачити людину в такiй молодостi, в самому її розквiтi. Моряк, хоч
як поверни, - моряк. Не приховує й вiд iнших, що закоханий у свiй "Орiон".
Молода дружина якось запитує: "Коли ти вже налюбуєшся своїм  "Орiоном"?  -
"Та, мабуть, нiколи..." Всi знають, що з гордiстю Янченко носить своє,  ще
мовби й досi незвичне для нього капiтанське звання. Не  кожному  в  такому
вiцi випадає честь стати капiтаном, може,  тому  й  старається  так,  вмiє
радiти роботi, стоїть справдi як закоханий, коли виконується його команда:
"Ставити паруси"..." I вже вони пiшли, розметнулись, мов крила  у  небi...
Всiм тодi наче свято, а йому, капiтановi, то свято удвiчi,  бо  це  ж  вiн
його поведе, своє крилате,  рiдкiсне,  юнацьке  судно.  Стане  на  мiстку,
спокiйний, як завжди, пiдтягнутий, i бачиш одразу: цей на мiсцi,  з  таким
хоч i в рейс кругосвiтнiй.
   I на людях, i без капiтана виявляє шану своєму корабельному  майстровi.
Коли одружувався, Ягнич весiльним батьком  сидiв  у  нього  за  столом.  I
зараз, пiд час цих  провiдин,  капiтан  теж  тримається  не  зазнайковито,
радиться з Ягничем про те, про  се,  що  стосується  судна,  бо  з  шторму
"Орiон" вийшов-таки з добрими синцями, можливо, доведеться  ставати  й  на
заводський ремонт.
   - А  що  там  у  моєму  чуланi  робиться?  -  запитує  Ягнич  про  свою
парусницьку майстерню. - Хто порядкує?
   - Та хто ж, крiм курсантiв...
   Ото вже напорядкують! У Ягнича там кожна рiч знає своє  мiсце,  запаснi
полотна лежать на полицях, акуратно згорнутi, як сувої матерiї у крамницi,
на кожнiй парусинi бирочка з наслиненим написом, кожну  дрiбничку,  навiть
голку, Ягнич може навпомацки в темрявi знайти. Знає, де яка мiдна  беготка
лежить, чи люверс, чи  отой  твiй  трудовий  наперсток,  що  по-моряцькому
зветься гардаман... Море любить порядок, у майстернi повинен майстер  дiло
вести, а не хтось там... Без тебе як  похазяйнують,  то  потiм  тиждень  у
своєму "чуланi" ладу не даси!..
   Так недоречно стусонуло його тiєю  хвилею,  так  пiддало  пiд  ребра  -
навiть апендицит не витримав. Ще й зараз Ягнич почувається  нiяково  перед
капiтаном: сконфузивсь! Нiколи ж iз ним, ветераном, ранiше такого не було.
Неповороткий став, чи що?
   - Думав, зносу менi не буде, - мовби виправдувавсь зараз Ягнич. -  Зуби
ще ж усi цiлi, не знаю, як i болять...
   - Буває, - каже капiтан,  чомусь  вiдводячи  очi  вбiк,  мовби  i  йому
незручно. - Не з вами першим. З кожним може трапитись.  Ну,  та  все  буде
о'кей! Ось прийдем додому, добудемо вам путiвку пiльгову...
   - На трясцю менi вона? - насторожився Ягнич. - Нiколи  по  курортах  не
тинявсь...
   - То вже, Гурiйовичу, як медики скажуть, - i знову очi вбiк.
   Та що це з ним? Ранiше завжди навпростець Ягничевi  в  очi  дививсь,  а
зараз...
   - Нi-нi, - каже Ягнич, - i  не  думайте.  Коли  прив'язаний  пiд  ножем
витримав, то тепер уже будьте спокiйнi.
   I капiтан нiби справдi заспокоївся, пiдвiвся, щоб iти.
   - Добре йдемо, - сказав,  рушаючи  до  виходу.  -  I  вiтерець  гарний,
набрали всi паруси.
   Побажав Ягничевi, що всi бажають у таких випадках, i хав  ду  ю  ду.  А
Ягнич залишився в прикрому якомусь невiданнi, в гнiтливих  загадках.  Чому
про путiвку забалакують? Невже хочуть  спровадити?  Невже  мають  у  ньому
сумнiв? Звiсно, лiта беруть своє, бо за десятьох довелося  рiзних  шквалiв
пережити на  своєму  крутому  вiку.  Мав  вiд  природи  залiзне  здоров'я,
витримав би й не таке, бувши молодшим, а тут ледве видихав. Мiг  би  отак,
прикручений до койки, й назовсiм  вiддати  кiнцi.  Пiшла  б  радiограма  в
Кураївку, а тебе зашили б у парусиновий мiшок i з баластиною  по  дошцi  -
пiд добрий розгiн - за борт, пiд буруни... Цього разу сам себе перемiг, не
пiддався, бо ж пiддатись - то було б як вiдступництво.  Адже  потрiбен  їм
був Ягнич живий, без нього тут, як без голки та без гардамана,  i  вiн  не
пiдвiв, а ось як буде далi?  Невже  стане  для  них  тiльки  Нептуном  для
посмiховиська, чи й гiрше - морокою та баластом? Нi, не повиннi вони  його
скривдити, бо ж ветеран, бо ж знають, де  здоров'я  своє  надломив!  Не  в
портових пиятиках та мордобоях, у Вогняних рейсах причину шукайте, а не  в
ваших дурних апендицитах! Нiколи не виставляв напоказ своїх заслуг, а тут,
якщо доведуть, прийде, брязне всiма орденами: це вам що? Учасник  Вогняних
рейсiв, а ви його потихеньку геть?
   Цiлу нiч по тому бачив себе у вiйнi, у полярнiм походi. Це  тодi,  коли
йшли вони караваном  транспортiв  у  водах  Пiвночi  з  бойовим  вантажем,
одержаним у Штатах по  ленд-лiзу.  Якої  трудностi  то  був  перехiд!  Хоч
супроводили їх кораблi конвою i хоч усi транспорти їхнi  були  пофарбованi
пiд колiр айсбергiв, всетаки одного дня  фашистська  авiацiя  виявила  той
дивний караван "айсбергiв", i ось там вiн, Ягнич, чи  не  вперше  зблизька
зазирнув у вiчi своїй, здавалось, неминучiй смертi. За тiєї ситуацiї,  яка
склалась, команда мала право залишити судно, залишити для того, щоб свої ж
кораблi конвою одразу розстрiляли  цей  "айсберг"  разом  з  його  бойовим
вантажем, яким були забитi i трюми, i палуби. Але  ж  фронти  ждали  цього
вантажу, i команда своїм останнiм  правом  не  скористалась,  не  залишила
свого "айсберга", хоча бомби вже сипались, на  нього,  скажено  завиваючи.
Одна з бомб влучила в вiдсiк, де були  димовi  шашки,  i  судно  оповилося
димом, на палубi теж спалахнула пожежа, почали трiскатись бочки, наповненi
якоюсь там свинцевою рiдиною, ртуттю, чи що. Отруйна ця  рiдина  розлилася
по палубi, i хоч Ягнич розумiв, чим це загрожує командi i йому самому, хоч
нi на мить не забував, що й трюми пiд ним навантаженi вибуховим матерiалом
i можуть щосекунди злетiли в  повiтря,  але  ж  треба  було  щось  робити!
Панiки, на щастя, не сталось, трималися всi, як личить, а вiн що ж, гiрший
за iнших? Думку про смерть вiдганяв, бо дужча за смерть  була  совiсть,  а
вона велiла йому: стань до  зенiтного  кулемета,  стань  i  стрiляй,  доки
фашист не провалиться в море сторч головою! Шланг у руки  мерщiй  бери  i,
хоч по кiсточки бродиш у тiй розлитiй iз бочок отрутi, збивай та змивай її
шлангом за борт...
   Чимало їхнiх уже згодом на березi в лiкарнi повмирали, отруївшись  тiєю
проклятою ртуттю, чи що там воно було. I Ягнич вхопив тодi свою  дозу,  що
вважалась смертельною, оглух, ослiп, але вiдлежався в госпiталi в  Iгарцi,
викашляв тi дози та й знов туди, на  свої  трудовi  вахти.  Вмiв  себе  не
щадити, куди треба - йшов безвiдмовно, йшов хоч i на скрут голови!
   Аж пiсля вiйни дiзнався, що, доки  вiн  ходив  iз  своїми  ленд-лiзами,
втратив сiм'ю: в один день, в один змиг ока загубив найдорожче - дружину й
дiтей малих. Накрило бомбами пароплав, що з сiм'ями морякiв пробивавсь  до
берегiв Кавказу. Згодом, згодом уже розповiв йому знайомий капiтан, як усе
те вiдбувалось. Бомбили фашисти їх серед бiлого дня, спершу пустили на дно
суховантажне з зерном, а потiм накинулись  на  транспорт  евакуйованих  та
поранених, дарма що  йшов  вiн  пiд  познакою  Червоного  Хреста.  Капiтан
командував сусiднiм судном,  на  власнi  очi  бачив,  як  цих  беззахисних
бомблять, але сам весь час був пiд вогнем, вiдбивався,  нiчого  вдiяти  не
мiг. Уявити, як дiти маленькi тонуть, - нiчого, мабуть,  нема  страшнiшого
за це! I навiть дельфiнiв не виявилось  поблизу,  щоб  порятувати:  у  них
нiбито є такий потяг, така потреба - рятувати, хто потопає...
   Дружина досi постає перед очима як жива, а тих двiйко, маленьких своїх,
Ягнич пригадує зовсiм туманно. Приносить уява личка дитячi,  що  в  нiмому
крику волають до неба, бачить, як, зчепившись рученятами, уже занурюються,
в глибини йдуть, i часом уночi в напiвснi аж сам поривається до  них,  щоб
пригорнути, щоб вирятувати... Але руками тiльки воду обiйма.



   V

   Зовсiм несподiвано Ягнич пiднявся, з'явився на палубi. Був  уже  вечiр,
але вечiр - як день: ясний, мiсячний. Дорiжка по морю  мерехтить,  на  ютi
гiтари бринькають. Загледiвши Ягнича, молодь ожвавiла:
   - Хлопцi, а дивiться-но, хто це з'явивсь  на  аренi!..  Чи  не  володар
стихiй?
   - Ура нашому Нептуновi! Ура, ура!..  Вiтер  ледь  дише,  парусся  легко
бринить. Сiв Ягнич на купi  канатiв  осторонь,  нiкого  не  чiпав.  Хлопцi
культурнi, теж не стали в'язнути, надокучати жартами.  До  душi  Ягничевi,
коли море ось таке ясне. Не те, що темної ночi, коли воно  й  само  тiльки
нiч, тiльки згусток тьми. Тодi весь час почуваєш,  що  йдеш  по  глибинах,
йдеш над безоднями... Зараз  i  глибина  не  лякає.  Сидить  приспокоєний,
лисиною лобатою до мiсяця свiтить.
   Задер голову, погляд прискiпливо  зачепився  вгорi  мiж  снастями,  мiж
зiрок.
   Замполiт,  друг  капiтанiв  i  постiйний  його  супротивник  по  шахах,
проходячи неподалiк, загледiв Ягнича й зупинився вражений:
   - Ви? З воскресiнням вас, Гурiйовичу! Оце я розумiю:  тiльки  заштопали
чоловiка - уже вiн i на конi!.. Вчора  пiд  ножем,  сьогоднi  на  ногах!..
Вiтаю вас, Гурiйовичу! Ще ми з вами, бачу, походимо по морях, правда ж?
   - Походимо.
   - Тiльки щось повiльно йдемо. Вiтер ця б нам бiльше...
   - Не в швидкостi щастя.
   - I то так. Швидкiсть суден бiльшає, а планета меншає...  Маленька  вже
стала, як та Еллада.
   - В Елладi не бував. Це ж де вона?
   - Була колись така, на мiсцi теперiшнiх грекiв. Клаптик, область, як на
сучаснi нашi масштаби, а скiльком свiтила! Крихiтною, певне, почувала себе
серед  тодiшнього  свiту,  серед  не  вiдкритих  ще  земель  та   океанiв.
Недослiдженi   материки   були    безконечнi,    населенi    фантастичними
чудовиськами, амазонками та кентаврами, напiвзвiрами, напiвлюдьми - такими
їх бачила еллiнська уява з свого п'ятачка... I така ж маленька, як Еллада,
тепер  наша  планета,  якщо  брати  її  порiвняно  iз  всесвiтом,  з  його
космiчними просторами. - Погляд замполiта уже  був  звернений  вгору,  над
щогли. - Знати б, чи є там, крiм нас, ще iншi живi, такi ж, як  i  ми,  чи
може,  й  нема?  Може,  Гурiйовичу,  ми  однi?  Однi-однiсiньки?  Ось   що
зобов'язує усiх нас  бути  дружними,  менше  чвар  розводити  та  все  тут
берегти...  Кожну  росинку,  кожну  билинку  берегти  на  мiльйони   рокiв
уперед...
   - Золотi слова, - згодився Ягнич.
   Насамкiнець замполiт ще раз бiдбадьорив майстра: погуляємо, мовляв,  ще
з вами по голубих дорогах планети...
   - Трохи б лiт скинути, - зненацька прохопилось у Ягнича. - А то  я  тут
наче переросток серед вас,молодих...
   - Це якраз те, що нам треба: сплав мудростi й молодостi.
   Втiшив, спасибi й за це.
   I знову Ягнич сам.
   Сидить, прислухається до чогось - чи до  того  бринiння  вгорi,  чи  до
iнших звукiв, що чути їх десь там, унизу.
   Когось шукають, когось загубили...
   Вискочив на палубу лiкар, окуляри сердито й стривожено зблиснули:
   - Де вiн, той самоволець? Чому я повинен ганятись за ним?
   Змовкла гiтара. Стриманим голосом озвалась курсантська чемнiсть:
   - Якщо завдання шляхетне - ми до ваших послуг...
   - Готовi ловити, але - кого?
   - Ягнича! - викрикнув лiкар драж-ливо.
   - А що з ним?
   - Утiк!
   Вибухнув смiхом курсантський гурт:
   - Таку втечу можна тiльки вiтати!
   - Швидко ожив на ваших вiтамiнах старий!
   - Де ж йому бути? За борт не падав i в небо не возносивсь...  А  чи  не
ото вiн на канатах сидить? Понурився, як Тарас на засланнi!..
   Лiкар кинувся до втiкача:
   - Як не соромно?  Без  дозволу  залишити  лазарет.  Ще  шви  не  знятi!
Капiтановi доповiм!
   Мовчав Ягнич, не реагував. Сидiв як камiнь бездушний.
   А той знову про шви: потрiскаються, хто вiдповiдатиме?
   I тоном наказу:
   - На койку! I негайно!
   - Тiльки без крику, - аж тепер буркнув неголосно Ягнич. - Молодий ви ще
на мене кричати.
   - А шви...
   - До сiдницi менi вашi шви... Палуба реготала.
   - А як потрiскаються?
   - Що ж то за шви, коли вони можуть потрiскатись?.. Накладай  такi,  щоб
не трiскались!
   Сутичка завершилась капiтановим втручанням. Прийшов, сказав весело:
   - Прогулянку вечiрню вважати законною, ну а тепер...
   Забрали Ягнича, повели назад, пiд крило медицини.
   I до самого порту нiхто вже не бачив його на палубi, наче його там десь
унизу було прикуто на ланцюгах.
   Носили туди йому хлопцi з камбуза їсти. Вiн  ранiше  багато  їв.  Пiсля
доброї роботи в майстернi не лiнувавсь i над  мискою.  А  тут  йому  кашки
манної, як дитинi... Коли зажадав якось борщу та стручок червоного  перцю,
лiкаря аж пересмикнуло:
   - Сувора дiєта, який там до бiса перець!
   Не дозволяєте перцю, то хоч узвару iз сухофруктiв приносьте три порцiї,
i щоб з абрикосами та з чорними грушами. Чомусь Ягнич був певен, що, як  i
перець, абрикоси, а ще бiльше отi зморщенi чорнi грушi дулi  дають  людинi
силу й довголiття. Вiн хотiв бути довголiтнiм.
   На лiкаря сердився постiйно, нiяк не  хотiв  визнавати  в  ньому  свого
рятiвника. Думає, як з дипломом, то вже й бога за бороду вхопив! А сам  он
раз у раз за щоку хапається, "ох, крутить!" - зуби йому крутять, теж  менi
лiкар, власного зуба погамувати не здатен. Щодо цього Ягнич мав  цiлковиту
перевагу: ще жодного разу вiд зуба не йойкав, не знає, як вони й болять. I
переднi, й кутнi ще всi свої, фабричних нема. I зiр поки  що  не  зраджує,
нитку в вушко втягує без ваших окулярiв...
   Якось уночi не спалось Ягничевi допiзна, лежав  у  темрявi,  чув  крiзь
вiдкритий   iлюмiнатор   розмову    -    бубонiли    в    проходi    якiсь
несплюхи-бесiдники. Впiзнав голос свого ж таки лiкаря, а з ним точив  ляси
один з викладачiв морехiдських, котрi позмiнно також ходять у  рейси,  щоб
навчати курсантiв пiд час практики. Так i є, це той балакун  з  волохатими
руками штангiста, що має звичку всiх на суднi повчати i лiзе,  куди  й  не
просять, - якось Ягнич просто вигнав його iз своєї майстернi,  щоб  свiтла
не застував, бо стовбичить, як стовп, а в Ягнича була саме  невiдкладна  з
парусами робота. Викладачi все люди освiченi, знаючi, а про цього Ягнич ще
й досi не втямить, чим вiн збагачує курсантiв, адже ж нi  по  вiтрилах  не
шурупає, нi по судноводiйству, нi по апаратурi  не  спец.  Кажуть,  нiбито
фiлософ - ще й сюди на "Орiон" тих словоблудiв заносить!..
   Удень виспиться, а вночi язик  чеше...  Бубонять  i  бубонять,  розвели
дискусiю, мабуть, на цiлу нiч.
   Ягнич пiдтягся на койцi, наставив вухо ближче до iлюмiнатора i затаївсь
здивований: iшлося якраз про його, Ягничеву, особу.
   - До чого терпляча людина, цей Ягнич, - чувся розмiрений голос  лiкаря,
- вперше зустрiчаю такого: кремiнь-людина.
   - А може, просто притуплене почуття болю? - Це вже "фiлософ".
   "От базiкало, пустобрех!" -це подумки Ягнич.
   - Гадаю, що нi. Просто iз тих натур, що вмiють,  коли  треба,  намертво
зцiпити зуби.
   - Не заздрю йому. Коли дивлюсь, як вiн длубається в майстернi, мимоволi
з'являється   думка:   ось    вiн,    останнiй...    могiканин    парусiв,
людина-анахронiзм. Людина епохи, яка вiдiйшла  i  якої  нiколи  бiльше  не
буде.
   - А може, не спiшiмо робити такi висновки? Iсторiя  ж  бо  знає  чимало
випадкiв: те, що здавалось приреченим, раптом здобуває нове сильне  життя.
Ще,  може,  побачимо   вiтрила   на   сучасних   лайнерах,   на   новiтнiх
супертанкерах...
   - Не буде й танкерiв.
   - А що ж буде?
   - Не знаю, що буде, а знаю, чого не буде.
   - Сформульовано хитромудре. Закручено морським вузлом...
   - Забудемо й про вузли,  i  про  всiх  оцих  ваших  вузлов'язiв...  фах
давнiй, а, по сутi, примiтивний...
   "А ти, базiкало, своїми руками зв'язав у життi хоч один путнiй вузол? -
Хотiлося догукнути до нього Ягничу. -  Тiльки  довгим  язиком  пустi  свої
вузли в'яжеш! Тут герой... А як би ти там повiвся, коли на тебе  насiдають
повiтрянi торпедоносцi, коли бомба влучає в твоє  судно,  а  в  трюмi  пiд
тобою триста тонн тротилу! I нiхто не  покинув  судна...  Нi,  там  не  до
розбалакувань було..."
   - Я не можу згодитись з вами,  -  чути  заперечливий  голос  лiкаря.  -
Вважаєте ось, що останнiй... По-перше, навряд чи останнiй. I  навiть  якщо
уявити, що парусний флот доживає своє,  то  й  тодi  треба  вiддати  цьому
завзятцевi належне. Стiльки вiдданостi, трудової впертостi, стiльки, прямо
скажем, артистичної закоханостi в рiдкiсне своє  ремесло!..  В  ньому  цей
упертюх знайшов своє покликання. Вiдiрвiть його вiд голки, вiд парусини, i
вже Ягнича нема.
   - Що там операцiя показала? Увесь зносився, мабуть, зiтлiв?
   - Уявiть що нi. Органiзм виявився на диво:  внутрiшнi  органи  -  як  у
юнака.
   - Не може такого бути.
   - Але ж я розтинав, сам бачив. Кажу ж - як у юнака.
   - Дивно. А ви його не переплутали з котримсь iз пiдiбраних грекiв?
   - Не дотепно.
   - "Як у юнака"... I однаково ж  у  минулому  вiн  iз  своєю  допотопною
пристрастю. Для нашого часу просто анахронiзм. Хай ще дише та  лається,  а
насправдi... пiтекантроп.
   - Знов недотепно i грубо... Я б сказав iнакше:  вузлов'яз  життя  перед
нами. Поет парусiв...  Скромний  їхнiй  будiвничий  i  безсловесний  їхнiй
спiвець.
   - О, вже понесло вас. Поет парусiв, ха-ха... Не смiшiть.
   - А чого, по-вашому, курсанти до нього тягнуться? Бо  крiзь  химерностi
вгадують цiльне й красиве життя...
   Чути  про  себе  таке  iз  уст  лiкаря  для  Ягнича   було   цiлковитою
несподiванкою. "Коновал", причiпайло, а, виявляється, людина  з  поняттям.
Той прорiкає тобi одне, вже хрест на тобi ставить, а  цей...  Ну,  та  час
покаже, чиє зверху буде...
   Коли нiчнi балакуни нарештi пiшли собi,  Ягнич  зiтхнув  полегшено:  не
вмре тепер, не зiтлiє нутрощами. Це ж почути таке: "Як у юнака"! Зовсiм  з
несподiваного боку знайшлась йому пiдтримка. Хотiв би тiльки знати, що  це
воно таке "пiтекантроп" та  "людина-анахронiзм".  Треба  буде  при  нагодi
розпитати когось iз курсантiв.
   Скоро-скоро вже має бути порт. Усiх зустрiчатимуть, тiльки Ягнича нiхто
не зустрiне, хiба лиш отой кам'яний, знайомий  ще  з  молодостi  маяк,  що
високою вежею бiлiє на острiвку бiля  входу  до  гаванi.  Родичiв  багато.
Ягничiв у Кураївцi не перелiчиш, але кожен у роботi, у  власних  клопотах.
Та й не близький свiт, щоб забиватись iз Кураївки  до  порту  ради  одного
"здрастуй". Звичайно, вiн їх не забуває, нi-нi та й озоветься радiограмою:
живий, мовляв, iду на траверсi такому-то. Але що їм до твого траверсу,  до
твоїх широт, у кожного там широти свої: той на тракторi, той на фермi, той
з лiта в лiто на комбайнi, - там тепер завелись цiлi "сiмейнi екiпажi". Не
кидати ж хлiба та мерщiй до порту, щоб глянути на Ягничеву лисину i на оцi
його вузлуватi руки... Дехто з  рiднi  вважає,  що  вiн  скупуватий,  мало
дарункiв привозить, бiльше  -  чучела  чудернацьких  тропiчних  птахiв  та
черепашок для кураївських дiтей. Насправдi  ж  вiн  не  скупий  i  дарунки
любить привозити, а от якi - це вже вибачайте... Є в нього  серед  родичiв
одна Нелька  така,  в  кураївськiй  працює  пекарнi.  З  родичiв  вона  не
найближчих - майже через вулицю навприсядки, - та  все  ж  варто  Ягничевi
прибути у вiдпустку до сестри, i Неля вже тут як тут.  "Ну,  коли  вже  ви
менi, дядюшко, привезете нейлонову шубу пiд норку?.."  Сестрi  цього  разу
везе хустку японську (чорне з червоним квiттям), для  Iнки-племiнницi  теж
таку, тiльки трохи веселiшу, iншим дiвчатам - прозорi, як дим, косинки.  А
шуба, молодице... Нема чого балувати вас, пiде  твоя  шуба  краще  у  Фонд
миру.
   Є в порту в Ягнича друг-механiк, отой, може, вийде до причалу. Та й  то
навряд, бо нездужає часто. Ще з  Вогняних  рейсiв  потоваришували  з  ним.
Механiк, мурманський родом,  сам  Ягнич  i  пiдбив  його  перекочувати  на
Пiвдень: "Доки тобi там мерзнути, Миколаю, давай сюди, пiд наше сонце!"  А
вiн вiзьми та й вiдгукнись, бо ж  моряки  -  народ  на  пiдйом  легкий,  -
прибув, оселився неподалiк вiд порту на  вулицi  Арктичнiй.  Затишно  там,
веранди у виноградах, металевi ворiтця по селищу чепурно пофарбованi, а на
ворiтцях у кого що: у того якiр, у того чайка вирiзана з бляхи, а в того й
вiтрильце, теж залiзне з нержавiйки... Мешкають на  Арктичнiй  здебiльшого
заслуженi полярники, люди Пiвночi, що їх пiсля життєвих  бур  потягло  пiд
щедре пiвденне сонце. Пiсля вiчних льодiв та завивання пурги  вiдiгрiвають
тут свої прогартованi душi,  свої  застудженi  костi,  забивають  вечорами
"козла" та вчаться  розводити  нiжнi,  ранiш,  може,  й  не  баченi  ними,
сонцелюбнi квiти. Збираючись у  свята,  згадують  найтяжчi  рейси,  де  їх
затирало льодами, сплющувало їхнi судна, але не сплющило їх самих. Не  раз
уже друг-механiк закидав до Ягнича  слiвце,  давай  i  ти  сюди,  знайдемо
кiлька соток на нашiй Арктичнiй, пропишемо,  спорудимо  на  двох  з  тобою
давильню  та  будемо  чавити  шаслу.  Не  спокусив  поки  що  Ягнича  тiєю
давильнею, в орiонця своє на умi. Двадцять чотири рейси вибув на "Орiонi",
тож хiба на двадцять п'ятий духу не вистачить?
   Усе ближче порт. Десь там ждуть  орiонцiв  на  причалi  дружини,  дiти,
матерi... Курсантiв нареченi ждуть. З букетами квiтiв стоятимуть годинами,
виглядаючи, коли вже вiн з'явиться  iз-за  обрiю,  цей  їхнiй  бiлоснiжний
красень барк! Найкраще прийти при повному сонцi,  в  слiпучий  день,  коли
напнутi вiтрила аж сяють, - щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи
та кiнохронiка мали роботу. Проте пiсля шторманини, видно, не  могли  дати
вузлiв, скiльки сподiвались, i прийшли цього разу пiзньої  ночi,  коли  на
просвiтлiлому небi вже й вранiшня зоря зайнялась.
   Однак i в  такий  час  на  причалах  їх  ждали.  Навiть  Ягнича  вийшов
зустрiчати друг-механiк, не забув-таки, не проспав!



   VI

   Сидить Ягнич пiд шатром виноградним, забиває з другом  "козла".  Грають
мовчки, розмiрене, вперто.
   - Якщо програєш, Гурiйовичу, - каже пiсля тридцятої  партiї,  потираючи
руки, друг-механiк, - бути тобi на Арктичнiй. Давильня он тебе жде.
   Не вiдгукується Ягнич на це; свої, не для  розголосу,  думки  снуються.
Була в нього тут одна знайома (правда, звати її не  тьотя  Мотя,  а  тьотя
Клава,  чи  просто  Клава-морячка),  i  ось   не   застав,   доконали   її
дочка-алкоголiчка iз зятем. Вдова загиблого пiд час вiйни  моряка  (служив
старшиною на сторожовiм катерi)  й  сама  з  неабияким  стажем  трудiвниця
флоту, Клава потроху-потроху, та, одначе, щодалi поважнiше мiсце  посiдала
у свiтi Ягничевих думок. Ходив двiчi з нею в  рейс,  одного  разу  довкола
берегiв Африки, вдруге  лише  по  Середземному,  -  на  камбузi  працювала
Клава-морячка, ота вже для Ягнича чорних груш не  жалiла!  Вийде,  бувало,
Ягнич з майстернi, добре напрацювавшись, -  а  виходить  вiн,  хоч  i  без
годинника, але завжди секунда в секунду, курсанти смiються:  "За  Ягничем,
як за Кантом, можемо звiряти час",  -  вийде  i  прямо  до  камбуза.  Коли
перекинуться словом, а коли й нi, бо вона  саме  заклопотана  дiлом,  сяде
Ягнич на стiльчику бiля входу на камбуз i дивиться, як  вона  працює.  Мiг
так, бувало, й довго просидiти. I нiчого там мiж ними такого не було,  про
що iнодi натякають, дурницi верзлякають, коли хочуть порозважатись. Просто
єднала їх дружба, оте шукання взаємопiдтримки,  що  єднає  часом  самотнiх
людей на схилi їхнього вiку, єднає iнодi мiцнiше, нiж молодих.
   Нема Клави-морячки. Ще одна  добра  душа  вiдiйшла.  Як  ото  мовиться:
снаряди лягають все ближче та ближче...
   Судно в цi днi стало  на  ремонт.  Доки  його  на  заводському  причалi
роздягли до ребер, Ягнича теж не оминули увагою, - тягали по  медкомiсiях.
Однi казали одне, а другi знаходили iнше, i все  це  заварилося  через  ту
нещасну, обiцяну капiтаном путiвку, бо так виходило, нiби вiн, Ягнич,  сам
її ще й домагавсь, ледве що не обманом хотiв узяти. Ну, а вже за  путiвкою
там пiшла й трудова придатнiсть, давай комiсовку та перекомiсовку. Списали
гори паперiв, описали печiнку  й  селезiнку,  дiвки  якiсь,  здоровi,  мов
кобилицi,  нiби   розважаючись,   заставляли   Ягнича   заплющуватись   та
розплющуватись, дихати й не дихати, присiдати, вставати... Били  молотками
по ногах! У "нервовому" кабiнетi  аж  не  витримав,  спалахнув,  -  думав,
насмiхаються.
   Ще iншi дiвки у зуби йому гуртом заглядали, прицмокували та знов  -  аж
до кутнiх - заглядали - як циган старiй  кобилi  на  ярмарку.  I  нiяк  не
хотiли вiрити, що зуби в нього всi на мiсцi i що всi свої, не позиченi.
   - Оце гени, - сказала одна iз комiсiї й сiла знову писати.
   Стiльки паперiв, стiльки тяганини, i за що? За ще один папiрець, за  ту
пiльгову, якої вiн не просив i яка йому взагалi нi до чого. Та не прошу  ж
я її у вас, вiддайте її  хоч  i  своїй  тещi,  я  не  з  тих,  що  путiвки
канючать!.. Не можуть повiрити, щоб вiд такого добра вiдмовлявся.  I  твоя
пiльгова вже нiяк не може вiд тебе вiдчепитись, хоча, правда, i в руки  не
дається.
   Надокучили  тяганиною  так,  що  кiнець  кiнцем  i   йому,   -   мабуть
найтерплячiшому на флотi, - урвався терпець:
   - Iдiть ви з своєю пiльговою знаєте куди?
   Сприйняли й це як вибрик.
   А з судна  тим  часом  до  Ягнича  нiякого  сигналу.  Навiдувавсь  вiн,
звичайно, туди: стояла там така гуркотнява, що хоч вуха затикай.  Звiдсiль
i звiдтiль клепають, шкварчать електрозваркою,  всюди  розгардiяш,  багато
робiтникiв незнайомих, якщо когось iз свого екiпажу коли  й  загледиш,  то
всi спiшать, вiдмахуються, таке враження, що кожному ти заважаєш,  ти  мiж
ними нiби зайвий.
   Нi, краще сюди не ходити: чого надокучати людям?
   Подався б  провiдати  Кураївку,  тягло  туди,  але  й  цей  свiй  намiр
вiдкладав з дня за день, вирiшив  зачекати,  доки  дiзнається  достеменно,
коли ж у рейс. А капiтан  нiби  й  сам  цього  ще  не  знає,  чи  навмисне
ухиляється вiд певної вiдповiдi, i  ця  його  ухильнiсть  навiть  ображала
Ягнича. Ясно одне: не  той  був  зараз  час,  щоб  далеко  забиватися  вiд
"Орiона". Хай коли вже все з'ясується з рейсом, тодi можна буде  вiдвiдати
Кураївку, як ото кораблi когось вiдвiдують, заходять "з вiзитом чемностi".
(Ну,  та  це,  звичайно,  Ягнич  собi  дозволяє  жарт,  бо  не  тiльки   ж
чемнiсть...)
   Тим часом кинув якiр на Арктичнiй. Сам господар порадив йому не  бiгати
щодня на "Орiон", не докучати, доки йде ремонт.
   - Нiкуди вiд тебе вiн не втече, твiй "Орiон"!  Де  їм  знайти  ще  таку
двожильну коняку, як ти? Маєш пiсляоперацiйну вiдпустку, тож сиди  тут  та
природою втiшайся... А виникне потреба - "Орiон" знає твої координати.
   Слушним здавалося Ягничевi таке мiркування. Справдi, чого там  швендяти
в розпал ремонту. Адже заводськi своє  знають,  зумiють  що  слiд  зробити
краще за тебе. Тож i вiдбуває тепер Ягнич вимушений свiй курорт на цiй ось
Арктичнiй, у друга пiд виноградним  шатром.  Коли  "козел",  коли  газета,
увечерi телевiзор на двi програми: вибирай, яку хочеш. Начеб рай, а чомусь
не почуває Ягнич заздрощiв на цей пенсiонерський рай. Щоправда, друг  його
не з тих пенсiонерiв, що  вiд  них  вiдбою  нема  лiкарям  та  соцзабезам.
Ягничiв друг сам запропонував портовому начальству свої послуги,  залучили
його тепер наставником на якiсь там у.урси механiкiв, i хай упiвсили, та ж
працює-таки чоловiк, не почувається за бортом, не з своєї волi ледащом.
   Одного дня рiзав Ягнич хлiб на столi, i раптом нiж зламався.
   - Сто лiт тобi жити, якщо ножi в руках ще ламаються, - весело сказав на
це господар.
   А Ягнич, хмурячись, вiдклав  зламаний  нiж  якось  рвучко,  з  досадою.
Недобра прикмета - так це вiн витлумачив для себе. Вiдчувши  якусь  неясну
тривогу, не витерпiв Ягнич, знов подався  на  "Орiон".  Не  сказав  навiть
друговi, куди йде.
   На суднi цього разу було вiльнiше, не так гамiрно, не сичало  всюди  та
не шкварчало. Ягнич попрямував просто до своєї майстернi.  Хоч  зазирнути,
хоч одним оком глянути - скучив за нею. Бо це ж. його кишло, його домiвка:
як для чабана кошара, так майстерня для нього.
   Майстерня чомусь вiдчинена, а тiльки Ягнич у дверi - пика завбiльшки  з
решето - навстрiч! Що за квартирант, звiдки?
   Згорбатилось, пiдхихикує,  стерво  собаче!  По-панiбратському  до  тебе
пiдхихикує, та ще й фiлософствує:
   - Бачиш, Ягаичу, нiчого вiчного на свiтi не буває: тобi вiдставка, менi
- чин. Кому булава в руки, а кому - костур!..
   Здається, десь зустрiчалися, - в порту бiля каси, чи  що?  Зрештою,  не
так це важливо,  зацiкавило  Ягнича  iнше:  чим  це  вiд  нього  весь  час
смердить? Iншi, може, й не помiчають, а  Ягнич  одразу  вловив:  з  появою
цього  типа  самий  дух  майстернi  рiзко  змiнився.  Ранiше  тут  панував
особливий, характерний лише для цього примiщення запах, що  Ягнич  його  в
розмовi з курсантами називав ароматом i вважав благородним - густий  запах
смоли, канатiв, вивареної в олiї парусини. Ну i, звичайно, в'яленою рибкою
пахло, та ще йшов дух вiд  ядранського  лавра,  що  листя  з  нього  цiлою
папушею давно лежить пересохле в кутку... Сумiш цього всього в поєднаннi з
морським повiтрям створювала пахощi справдi незрiвнянi, для Ягнича це було
просто чар-зiлля. Запевняв, що таким чистим,  здоровим  духом  пахне  лише
тiло маленьких дiтей.
   А тепер у майстернi одразу з'явивсь якийсь нiби кислий базарний припах,
- чи не з собою принесло його оце рило, оце немите решето, що шкiрилось до
Ягнича своїми щербатими? Ну й тип! Мабуть, уже  по  всiх  суднах  тинявсь,
пропивсь або прокравсь, а вони тепер  його  на  "Орiон"!  Це  приголомшило
його, ошелешило, ранило в саме серце. I робилося все, видно, поспiхом,  на
хамiль-хамiль, в Ягничеву вiдсутнiсть, хоча  квашений  цей  тип  запевняє,
нiби саме зараз його, Ягнича, десь там розшукують на Арктичнiй, послали за
ним  гiнця.  Та,  видно,  бреше,  очицi  блудять  i  не  приховують  свого
вдоволення, бо ж вiдтепер вiн повнiстю порядкуватиме тут, вiднинi ця  пика
розвезиста володiтиме  твоєю  святою  святих.  Вiдчувши  себе  господарем,
новоприбулець почав уже все тут перевертати на свiй  лад,  сувої  парусини
по-своєму поперекладав у нiшах - хай гiрше, аби iнше! I гнiв, i презирство
викликав у Ягнича цей пiдкидьок, волоцюга з портових пiдворiть, щось  було
в  ньому  приховано  брутальне,  влазливе,  двоєдушне,  -  як  вони  могли
дозволити йому ступити сюди, самою його присутнiстю осквернити парусницьку
майстерню "Орiона"?! Лють i гiркота образи, що  збирались  не  один  день,
зараз просто заслiплювали Ягнича, вже й почуття справедливостi  зраджувало
йому, хотiв би Ягнич з кулаками накинутись на цього, зрештою,  нi  в  чому
тут   не   винного   типа,   хотiв   би   найгострiше   чимусь   дошкулити
"квартирантовi", виказати йому всю мiру своєї зневаги  й  презирства,  але
навiть не знав, у який спосiб це робиться... I раптом його, видно, осяяло:
   - Вiддай гардаман! Пришелець оторопiв:
   - Що, що вiддати?
   Вiн уявлення не мав, що це таке гардаман!
   - Про гардаман не чув, тюльколов?
   Ось тепер Ягничеве презирство запанувало тут на всю майстерню!  Вiн  аж
нахилився до  цього  типа-решета  й,  розглядаючи  його,  застиг  у  своїй
безмежнiй, зараз аж звеселiлiй зверхностi.
   - А як, а чим же ти будеш шити? Чим голку заженеш? Де твiй парусницький
наперсток?
   - Так би й сказав, - аж тепер догадався намiсник. - А то вигадав якийсь
гардаман. Наперсток, он там вiн, у ящику...
   - Подай сюди!
   - Але то, певне, суднове майно?
   - Я тобi дам майно! - вигукнув Ягнич. - Це  менi  вiд  батька  пам'ять!
Звiдки гардаман у Ягнича - на суднi всi знають, хоч i капiтана спитай...
   Ступнув до ящика, одразу побачив свiй скарб, забрав, гордовито сховав у
нагрудну кишеню.
   - А я ж чим?
   - Хоч iклами! Моє яке дiло...
   Цього ж дня Ягнич розпрощався з майстернею. Зiбрав, зв'язав скупi  свої
пожитки - ще хлопцi з екiпажу допомогли йому й перенести їх  на  Арктичну.
Залишив поки що на суднi, в каютi у земляка-старпома,  тiльки  боцманський
свiй сундучок, свiдомо пiшов на таку хитрiсть: хай  буде  зачiпка  ще  раз
вернутись сюди, може, таки до того часу схаменуться, одумаються!
   Пробував Ягнич через старпома вивiдати,  наскiльки  це  далеко  зайшло,
сподiвався почути вiд  земляка  щось  втiшливе,  проте  хлопець  зi  своєю
спiвчутливою вiдвертiстю розсiяв i рештки iлюзiй:
   - Випадає, Гурiйовичу, вiчний вам берег. Ми б i радi, але  ж...  Що  ви
там викоювали на комiсiї?
   - То вони викоювали, а не я...
   - Комусь ви там здорово нагрубили... Слухати не хочуть про ще один  ваш
рейс... Травми, недостатнiсть, списуйте, i все!
   - I... i... це остаточно?
   - Ну, що я перед вами буду кривити  душею?  Хочете  знати  всю  правду?
Тiльки ж тримайтесь...
   - Кажи, не впаду.
   - Справа вирiшена. Пiсенька ваша спєта, Гурiйовичу... Життя вiдспiване?
Ну, а ви ж? Як же ви? Я ж за вас... умирав!
   Як туча став Ягнич.
   - Де капiтан? Де замполiт?
   Тон  Ягничiв  був  грiзний,  i  старпом  аж   виструнчився,   пояснюючи
скоромовкою:
   - У пароплавство викликали обох, комiсiя iде з мiнiстерства, а тут саме
така запарка! Пора б уже йти на ходовi випробування, а завод не  випускає,
та й куди випускати, коли ще роботи та роботи... I документацiя  на  нових
курсантiв не вся ще готова, одне слово, як бачите...
   Ягнич усе ще стояв приголомшений, нахмарений.
   - А це там хто замiсть мене?
   - То так, тимчасово, доки пiдшукаєм. Самi розумiємо, що  не  той  кадр,
але ж невикрутка, другого Ягнича спробуй знайти...
   Старпома  гукнули  до  телефону,  що,  як  завжди,  пiд   час   ремонту
пiдключений до берега, зараз єднає судно з мiстом,  з  заводом.  Ягнич  не
йшов, чекав, доки землячок повернеться пiсля розмови.  Повернувся  вiн  ще
бiльш упрiлий, чимось дуже заклопотаний, - видно, була добра нагiнка.
   - Капiтан уже на заводi... Може, там зловите?
   Довелося йти.
   Усi залiзнi хащi судноремонтного Ягнич обiйшов, усi закапелки  вилазив,
доки таки в одному з цехiв зустрiв їх одразу обох - замполiта й  капiтана.
Iшли з грюкотняви i про  щось  гаряче  мiж  собою  розмовляли.  Загледiвши
Ягнича, спинились, замовкли i мимовiль пiдтягнулись обидва. А  коли  Ягнич
зовсiм наблизився, не зводячи погляду з капiтана, той  раптом  почервонiв,
до вух залився рум'янцем сорому й винуватостi.
   - Замiну знайшли?  -  запитав  Ягнич.  Голос  його  помiтно  дрижав.  -
Пiдшукали кращу кандидатуру?
   - Не тому,  що  кращу...  Знаємо,  що  є  майстри,  яких,  може,  й  не
замiниш... Але ж медицина, Гурiйовичу, медицина, - i  капiтан  розвiв,  як
хлопчак, руками.
   - Правду вiн каже, не хотiли б, але... - сумовито додав замполiт. -  Ви
вже не судiть нас занадто суворо: винуватi перед вами тисячу разiв. Тiльки
ж зрозумiйте: ми - не боги.
   Зла не почував до них Ягнич, скарги  нiкуди  не  збирався  писати,  але
хотiлось би таки їм сказати цiєї митi, так тихо,  проникливе  сказати  над
саме вухо, у саму душу: "Розумiю вас, але ж зрозумiйте й ви мене,  вам  же
добре вiдомо, де мої сини i хто ви для мене. Тiльки ж ви, тiльки  оцi,  що
на "Орiонi", й зостались! Весь тут iз вами, з "Орiоном". Нiчого  бiльше  в
життi, тiльки "Орiон!" А ви... Ех, ви... Сплав мудростi й молодостi!"



   VII

   Влаштували Ягничевi царськi проводи. Тi,  що  залишались  на  "Орiонi",
добре усвiдомлювали, кого вони втрачають, i не один  iз  них  почував,  що
разом iз Ягничем вiн мовби втрачає частку й самого себе.  Можливо  не  все
таки Ягнич зробив, щоб залишитись на вiтрильнику. I в порту,  i  в  самому
мiнiстерствi  -  всюди  була  в  нього  рука,  всюди  мав  колишнiх  своїх
вихованцiв, тепер сильних i впливових, - мiг би  вдатись...  Але  не  став
докучати, не пiшов оббивати пороги. Бо хоч i сила в тих людей,  але  що  й
вони проти натиску  лiт,  якi  тебе  торпедують!  Що  вони,  колишнi  твої
вихованцi, проти тiєї гори списаних  на  тебе  паперiв,  проти  тих  дiвок
здорових та вчених, якi так i сипали своєю латиною, вдаючи, нiби аж он  як
пiклуються про Ягнича, а насправдi, мабуть, тiльки й думали в цей час  про
невпiйманих женихiв. Пишуть, пишуть, хоч нiколи й  самi,  видно,  того  не
читають - у паперах топлять свого пацiєнта. Звiсно, для перестраховки  вся
та їхня  писанина,  за  себе  найперше  дбають,  бояться,  що  вiдповiдати
доведеться, коли з Ягничем щось трапиться в рейсi... Чи, може, й  вони  не
зовсiм по-пустому прискiпувались? Бо пережите, воно щодалi бiльше  дається
взнаки. Там шпигне, там кольне, там крутить. I хай би знайшовся  той,  хто
захистить тебе вiд старостi, що вже насувається, де знайти оборону вiд  її
осiннiх вiтрiв?
   Була ще надiя на пiдтримку суднового свого лiкаря, цей мiг  би  латиною
проти латини, але ще в день  прибуття  вдарили  йому  десь  iз  Овiдiополя
телеграму - мати при смертi, лежить у лiкарнi. Кинув усе, взяв  вiдпустку,
помчав. Ще й досi не повернувся.
   Тож - проводи.
   Усiх зiбрали  на  палубi,  оголосили  наказ,  видали  ветерановi  щедру
грошову премiю. Висловив Ягничевi подяку представник порту, виступив i вiд
колективу морехiдки давнiй знайомий - той самий фiлософ з бичачою шиєю,  з
очами  кольору  медузи,  в  безрукавцi  (досить   недоречнiй   для   такої
церемонiї), з руками товстими  й  волохатими.  Молов  щось  про  подолання
стихiй, про пасати й мусони, про моряцьку романтику  якось  утробно.'аж  з
пiдвивом вигукнув, ну що з нього вiзьмеш, як воно пустомолот, -  мимо  вух
пускав Ягнич усi його роздебендi...
   Душевно сказав замполiт:
   - Ви вправi, Гурiйовичу, почувати за собою наповнене життя. Життя - мов
парус!..
   Нагадав про найтруднiшi рейси, пояснив молодим, хто  такий  їхнiй  оцей
"завпарусами", майстер вiтрильного дiла на суднi,  i  що,  коли  вже  тобi
судилося бути майстром, нiде ти не  зяплямиш  себе,  всюди  збережеш  свою
честь. Моряк Ягничевої вдачi, орiонець, вiн мовляв, i в посрiбленостi  лiт
стоятиме над старiстю з її втомою та хворобами, вiн всюди  буде  немрущим,
бо гарт флотський, рiдкiсна його праця  й  почуття  морського  братерства,
вони, як i талант художника, не знають постарiння!..
   I капiтан, i хлопцi екiпажу зосереджено, навiть з  помiтним  присмутком
слухали замполiта. Можливо, подумалось у цi хвилини не одному  з  молодих,
що i йому теж колись будуть влаштованi  проводи,  адже  й  тобi,  сьогоднi
червонощокому, нi вiд кого не гарантована вiчна молодiсть.
   Було ще слово й вiд курсантiв, цю мiсiю взяв на  себе  смаглюватий,  на
татарина схожий юнак, учасник  останнього  рейсу.  Цей  не  тягнув  довго,
подякував  Ягничевi  за  наставництво,  за  мудрiсть  i  закiнчив  жартом:
"Дорогий наш Нептуне, йдучи на спочинок, вiтрiв хоч не забирайте з собою!"
   Усi промови Ягнич  вислухав  з  камiнним  обличчям.  Жодним  м'язом  не
виказало воно, дублене, горiхове, тiєї бурi, болю, сумяття, що вирували  в
його душi. Стояв серед  струнких,  молодих,  парадно  одягнутих,  незрушно
стояв у своїм допотопнiм бушлатi, застебнутiм, незважаючи на спеку, на всi
гудзики, i враження було таке,  нiби  вся  ця  процедура  прощання  Ягнича
найменше торкається, почуттiв не  виявлялось  нiяких,  бо  хiба  ж  личить
моряковi виставляти напоказ, вивертати на люди  той  безмiрний  тягар,  що
гнiтить тебе стiльки днiв i ночей i що нестимеш  тепер  його  до  останку.
Вiдплавав своє,  вiдходив.  Вiднинi  стане  тобi  палубою  степ,  полинами
пропахлий, парусами куряви повитий... Тож прийми, чоловiче,  що  належить,
прийми свою чашу стримано й достойно, бо тут винуватих  нема,  бо  те,  що
спiткало тебе, ранiш чи пiзнiш спiткає кожного з них: вiчна ж бо молодiсть
нiкому не гарантована.
   Дiйство закiнчувалось врученням почесної грамоти i  ще  однiєю  подякою
перед строєм та оголошенням наказу, згiдно  з  яким  вiн,  Ягнич,  майстер
парусної  справи,  зараховується  довiчно  почесним  членом  екiпажу.  Сам
капiтан повiдомив присутнiх  про  це,  повiдомив  емоцiйно,  з  неудаваною
щирiстю й темпераментом, посиленим, можливо, ще й  внутрiшнiм  голосом  не
зовсiм заспокоєного сумлiння, яке знову допитувалось: а чи все ти  зробив,
що мiг би зробити для Ягнича у цi днi?
   Коли ж зайшлося про те, що буде ветерановi ще  й  цiнний  подарунок,  -
тiльки його вручать згодом, бо ще не пiдiбрали, нiяк не вирiшать, що  саме
було б Ягничевi найбiльш до вподоби, -  коли  про  це  зайшлось,  залунали
голоси жартунiв, що добре пiднести Гурiйовичу холодильник, або  кольоровий
телевiзор, або пральну  машину,  i  це  було,  мабуть,  таки  дотепно,  бо
викликало смiх присутнiх.
   Капiтан, одначе, звернувся до Ягнича без жарту:
   - Ми справдi хотiли б знати ваше побажання щодо подарунка.
   Старий якийсь час помовчав. Потiм кинув глухо:
   - Голку менi подаруйте.
   Вiн мав на увазi парусну голку.
   I хоч бажання було нiбито смiшне, проте нiхто не засмiявся.
   Капiтан  пiдкреслено  серйозним,  владним   тоном   дав   розпорядження
старпомовi провести Ягнича до парусницької, i хай вибере там  собi  голок,
яких забажає, може взяти хоч i цiлий набiр.
   Ягничевi, видно, не хотiлося туди йти. Вагаючись, вiн тупцявся, а потiм
раптом узяв капiтана за лiкоть, ступнув з ним набiк, - певне,  хотiв  йому
щось сказати вiч-на-вiч. I сказав:
   - Можу дати розписку.
   - Яку розписку?
   - Що  нi  ви,  нi  лiкар,  анi  тi  комiсiї  не  будуть  перед  законом
вiдповiдати, коли на суднi зi мною сталось би щось... Багато не прошу:  ще
в один рейс. Навiть якщо це буде останнiй - хай!.. I розписка в  мене  ось
готова... - вiн добув з кепки якогось заяложеного папiрця.
   Капiтан зашарiвся.
   - Дорогий Гурiйовичу, не треба розписки, зрозумiйте  ви  нас!  -  Голос
його продзвенiв юно  i  чисто.  -  Прошу  вас,  не  ускладнюйте  ситуацiю,
допоможiть нам розв'язати вузол... Вiдпочиньте. Ви зробили  своє.  Зробили
бiльше, нiж на десятьох випадає. Такого, як ви,  на  "Орiонi"  не  було  i
бiльше, менi здається, не буде...
   Вiдбувалося все хоч i урочисто, але в темпi. Справи  ждали  людей,  тож
доводилось економити час. Цiлий набiр голок, цих його трудових тригранних,
зроблених iз спецiальної наймiцнiшої сталi, тут же  було  передано  ревним
старпомом Ягничевi просто в руки, при всiх (щоб  у  разi  перевiрки  можна
було їх  законно  списати).  I  Ягничiв  флотський  сундучок,  цей  вiрний
супутник, ледве чи не ровесник Ягничевої служби, вже стояв у майстра  бiля
нiг.  Стояв,  наповнений  таємницями,  обцвяхований  мiдними   заклепками,
оббитий ремiнням, з китайським хитрим замочком, що його секрет був вiдомий
тiльки  самому  Ягничевi...  Звiдкись  наче  вродився  тут  цей  сундучок,
господаревi залишалось тепер одне: нахилитись i взяти.
   Та тiльки Ягнич нахилився, як  кiлька  курсантiв  пiдскочили,  давайте,
мовляв, пiдсобимо, ви ж пiсля операцiї...
   Одначе Ягнич вiдсторонив хлопцiв.
   - Спасибi, - вiдбуркнувся, - сам вiзьму... було б що.
   Узяв в одну руку сундучок, в другу - скручену трубкою грамоту, яку мало
не забув, - капiтан ще раз передав її Ягничевi з мiцним потиском  руки,  з
розчуленим блиском у вiчу.
   Пiд поглядом усього екiпажу поволi спускався майстер по траповiй  дошцi
на берег.
   Неквапом ступив, звично, буденно, востаннє.
   Капiтан, припавши до поручнiв, дивився  Ягничевi  вслiд,  i  душа  його
повнилась щемом розлуки. Може, востаннє бачить цю пригорблену окоренкувату
постать, що була такою  тут  доладною,  такою  невiд'ємною,  мовби  навiки
припасованою до судна. Вiяло  вiд  неї  певнiстю  на  всiх,  по-домашньому
теплiше ставало, коли старий  порався  десь  на  палубi,  серед  такелажу,
заспокоювала сама Ягничева присутнiсть, - був вiн для судна мов  талiсман.
Може, й з ураганiв, з-пiд шквалiв виходили щасливо тому, що була мiж  ними
ця  чиста  душа,  безоглядно  вiддана  судну  людина,  оберiгач  вiд  усiх
напастей. Сьогоднi втрачають його. Спускається по трапу у власну старiсть,
вiдходить в незвiдане море  Самотностi.  У  небутнiсть  людина  йде!  Щось
пекучо-беззахисне було в тiй бушлатнiй пригорбленiй постатi з гостроребрим
сундучком, що поблискував мiдною оковкою. Але було в тiй  постатi,  в  тiй
неквапнiй прощальнiй ходi ще й iнше - залiзна витримка нагартованої життям
людини, була та мовчазна гiднiсть i безстрашшя перед тим, що його десь там
зустрiне за палубою рiдного вiтрильника. Так, вiчна молодiсть нiкому й  не
вiд кого не гарантована! Ось так живуть люди пiд щоглами, з  юностi  й  до
сивини борються iз стихiями, а  потiм,  зносившись,  спрацювавшись,  чесно
вибувши свою всежиттєву вахту, скромно й буденно вiдходять у  забортнiсть,
в iншу переходять стихiю з  голкою  та  з  грамотою  на  досмертне  звання
Почесного майстра.
   Пiд поглядом проводжаючих  Ягнич  ступив  на  бетон  причалу,  на  його
незрушнiсть, поставив бiля  нiг  сундучок,  думали  на  "Орiонi"  -  зараз
озирнеться... А вiн витяг сигарети  "Шипка"  (чомусь  їм  завжди  вiддавав
перевагу), закурив. Дивився в бiк  портових  пакгаузiв.  Звiдти  назустрiч
йому,  ледь  помiтно  пришкандибуючи,  саме  наближався  той,  хто   завше
з'являється в найпотрiбнiшу мить: друг, судновий механiк. Такий же,  як  i
Ягнич, осадкуватий, крутолобий.
   Пiдiйшов до Ягнича впритул,  i  вони  про  щось  коротко  перемовились.
Видно, радилися.
   Екiпаж "Орiона", понависавши над поруччям, все спостерiгав Ягнича, його
низькорослу постать, що, наче вкопана, сумовито заклякла на причалi.  Ось,
нарештi, докуривши, Ягнич кинув з  берега  недопалок,  сплюнув  услiд,  на
розкислi апельсиновi корки, що бовталися бiля бетону  на  хвилi.  Тут  мiг
дозволити собi хоч таку вiльнiсть, не те, що на суднi: там плюнути в  море
- то ж було б непрощене блюзнiрство.
   Друг-механiк, вiдсторонивши Ягнича, взяв сундучок, у майстра лишився  у
руцi лише ватман тiєї скрученої  грамоти,  що  її  ще  вчора  на  "Орiонi"
розглядали всi, старанно розцяцьковану училищними художникамисамоуками,  з
вiньєтками та вiночками, з пiднятими вгору настроч - серед буяння  барв  -
вилами бородатого Нептуна, владики морiв...
   Так i пiшли, не озираючись. Нiби не було вже Ягничевi дiла до "Орiона",
нiби й не вiддав вiн йому найкращих рокiв свого життя -  життя  трудового,
наповненого дiлом до краю. Бо шити, металом обковувати по краях  паруси  -
то складна i просто таки каторжна праця. Сувiй парусини  важить  центнери,
маєш витягти його, розстелити на всю палубу, просушити,  маєш  кожен  ярд,
кожен сантиметр переглянути, перетерти власноруч,  промацати  пучками,  чи
нема де ганджу, чи щур не прогриз, чи не допущено якого-небудь  фабричного
браку.  I  тiльки  впевнившись,  що  парусина  мiцна,  надiйна,  як   слiд
проварена, - берись, розкроюй її та зшивай своїми тригранними. Небагато що
Ягнич умiв у життi, морських лоцiй, скажiмо, так i не навчився читати, але
те, що вмiв, то вже вмiв досконало, у цьому був майстром. Бо треба  паруси
не  просто  зшити,  ти  повинен  кожен  парус  озброїти,  обшити  парусину
сталевими тросами, доладнувати по краях всiма  необхiдними  деталями,  щоб
найлютiшу бурю витримала твоя робота:  а  це  вже  вмiння,  хист,  це  вже
мистецтво! I якщо зараз з-помiж молодих, якi зiбрались на  палубi,  теж  є
такi, що вмiють кроїти, й шити, озброювати паруси, то це тому, що  з  ними
був Ягнич-майстер, вiн їх цього дiла навчив!..
   Не може поскаржитись, що його на "Орiонi" мало шанували. Ще й до нападу
недуги був вiн наказом увiльнений вiд авралiв, i  все  ж  на  кожен  аврал
Ягнич з'являвся з власної волi, з почуття обов'язку, за  внутрiшнiм  своїм
покликом. Стоїть у  бушлатику  пiд  дощем,  пiд  шквалистим  вiтром,  руки
задубнуть, здається, вже й пальцi не гнуться, стоїть i  стежить  уважно  й
причепливо, як працює молодий курсант зi снастю чи з швартовим  кiнцем.  I
коли  Ягнич  помiтить,  що  не  вдається  хлопцевi  "правильно  накласти",
"правильно закрiпити", пiдiйде й, вiдсторонивши юнака, вiзьметься за  дiло
сам, зробить на диво швидко i вправно, ще потiм i покаже: "Ось так  треба,
синку..."
   I  знов  знепримiтниться,  пригорбиться  осторонь,   спостерiгаючи   за
новачком з-пiд брови, краєм всевидющого ока.
   Тi, що проводжають, усе ще не разходяться: i старшi  званням,  i  котрi
без звань понависали вподовж палуби, не зводять iз старого очей. А  вiн  у
цей час стоїть iз другом бiля тумби  червоного  автомата,  з  якого  можна
напитися води за копiйку. Довго порпаються обидва в кишенях, нарештi Ягнич
знайшов потрiбнi монетки, нацiдив спершу механiковi, потiм наповнив i собi
склянку, припав до берегової, автоматної - п'є. Склянка слiпучо блищить  у
руцi, розтiкається в промiннi Ягничеве сухе горiхове обличчя.  З  "Орiона"
йому махають, шлють останнi вiтання,  навiть  капiтан,  забувши  про  своє
становище, з майже хлопчачим ентузiазмом гукає:
   - "Орiон" вас не забуде!
   Аж тепер Ягничеве обличчя враз  розплилося-розтеклося  в  сонцi  чи  то
усмiшкою, чи гримасою гiркоти,  стриманого  плачу.  З  вiдстанi  цього  не
добереш, не розрiзниш, бо усмiшка людська й гримаса болю, - вони ж  чимось
такi близькi мiж собою, вони - як сестри...
   Тихо й прощально Ягничiв погляд обiймав судно i схвильованих  на  ньому
людей. Оце воно - проводжання. Не бучнiстю, не промовами доймає  тебе,  не
парадною вишикуванiстю екiпажу... Висипали, понависали i  не  розходяться.
Ось вона, твоя сiм'я, твiй "Орiон",  може,  ти  їх  бачиш  востаннє.  Вони
схвильованi, що розлучаються з тобою, їхнi почуття  до  болю  гостро  тобi
передаються,  i  саме  судно,  неприбране,  оголене,   має   зараз   такий
непоказний, аж нiби жалюгiдний вигляд. Щоразу, коли не одягнуте у вiтрила,
воно меншає, а зараз було аж якесь неначе сплющене, мовби аж  болить  йому
бути затиснутим помiж багатотоннажними  океанськими  велетнями.  Непоказне
твоє суденце притулилося до причалу, аж  не  вiриться,  що  це  той  самий
"Орiон", сокiл морiв, що його на всiх  широтах  бачили,  коли,  наповнений
вiтром, летить серед просторiв, i вiтрилля його гуде, спiває, огорнуте все
- вiд носа й до корми - хмарою сяючої водяної порошi...  Натомiсть  стоїть
суденце принишкле, без щогл, без парус ся, якесь  нiби  змучене,  але  для
Ягнича в оцiй  своїй  незавидностi,  в  робочому  виглядi  воно  мовби  ще
дорожче.
   Бо це ж таки твiй "Орiон", хоча зараз збереглись у  його  обрисах  лише
первiснi  форми,  отi,  що  з  корабельнi,  що  створенi  для   лету,   що
вигинаються, течуть в iдеальнiй плавкостi, мов пружне тiло дельфiна...
   Здушило Ягничевi в грудях, як вiд нестачi повiтря.  Надивляйся,  брате,
на свiй "Орiон", бо житимеш тепер на iншiй палубi, де нi вiтру, нi  хвилi,
нi руху, нi спiву парусiв над тобою, де буде тобi саме  вiчне  скнiння  та
животiння, - не життя, а тiльки вiдбування життя.
   Проводжають, як личить. Капiтан,  ставши  на  виднотi,  навiть  бiнокль
приклав до очей, щоб краще розгледiти Ягнича, який вiн там є цiєї митi  на
сушi, бiля зельтерської  тумби...  Iншi,  понависавши  з  борту,  нiяк  не
вгамуються, останнi вiтання Ягничевi шлють цим  однаковим  в  усiх  портах
свiту рухом - помахом руки. Щемить, горить душа. Помахати б їм рукою туди,
на "Орiон", але, мабуть, це вийшло б у нього незграбно, - за довгi морськi
роки якось i не навчився ось  так  прощально  махати  рукою.  А  мусив  би
навчитись: життя ж бо моряка, власне, й складається iз таких  помахiв,  iз
зустрiчей та прощань.
   Вслухався напружено, хотiв би дочути, що то йому  гукають  з  "Орiона".
Може, кличуть вернутись? Замполiт якiсь знаки подає на мигах.  Невже  щось
там перевирiшилось в останню мить? Нi, скорiш усього просто дораджують, як
йому триматися в своїх нових сухопутних рейсах.
   На "Орiон" нема вороття.
   Друг-механiк нагадує, що пора вже  йти,  i  вони  повагом  рушають  вiд
тумби, щоб незабаром зникнути за рогом розпашiлого на сонцi пакгаузу.  Там
Ягнич ще  раз  зупиниться  в  роздумi,  витре  зрошене  потом  чоло.  Все.
Сталося... Ось тепер можна i в Кураївку. Був  зараз  у  ваганнi,  як  туди
краще добутись, - сушею чи водою  (можна  i  так,  i  так).  Водою  -  нi:
сьогоднi цей пасажир сердивсь на море.
   Через якийсь час портовий люд бачитиме, як  понурений  Ягнич  iз  своїм
сундучком прямуватиме до автобусної зупинки.
   З  автобуса  зiйде  вiн  у  кураївськiм  степу,  слiпнучи  вiд   сонця,
озирнеться довкруг: в усi чотири сторони свiту - самотнiсть.



   VIII

   Першої ж ночi пiсля прибуття Iнни додому, її по тривозi пiдняли зi сну:
   - Нещастя на току! Когось там скалiчило, потовкло...
   Мати стояла над нею, тримала напоготовi  мiнi-спiдничку,  в  якiй  Iнна
прибула з медучилища.
   Похапцем одягаючись, дiвчина чула крiзь прочиненi дверi, як у  сусiднiй
кiмнатi прибулий з току шофер розповiдає матерi про аварiю. Той розiгнавсь
на елеватор, а той з елеватора, а куряви ж  хмара  -  йдеш,  як  у  слiпий
полiт, i ось при самiм виїздi з току машини зiткнулись  лобами,  дукнулись
так, що й фари потрощило на обох...
   Iннi уявилось жахливе видовище покрученого  металу,  знiвечених  тiл...
Озвалась до шофера, стримуючи тривогу:
   - Смертельний випадок?
   - Та нiби нi. Котрийсь iз них, видно, в сорочцi народився. Ну, та  сама
ось побачиш.
   - Це ж треба щось прихопити?  -  в  розгубленостi  озирнулась  Iнна  до
матерi.
   - Аптечка там є, - сказав шофер. -  Бинти,  йод  -  усе  на  мiсцi,  не
вистачає тiльки сестри милосердя... Ти готова?
   Дiвчина вiдкинула на спину пасмо волосся:
   - Їдьмо.
   З мiсця помчали в нiчну темряву, в куряву.
   Власне, це мав би  бути  не  її  клопiт.  Мусила  б  зараз  там  порати
потерпiлих  її  попередниця  по  медпункту  Варвара   Пилипiвна,   дружина
Чередниченка-голови. Ще ж вона не на пенсiї (тiльки збирається), Iнна поки
що не оформлена на її мiсце, у права не  вступила,  але  на  такi  речi  в
Кураiвцi не зважають. Згарячу, зопалу, пiсля вчорашнiх конспектiв - одразу
в дiло сторч головою. Бо Варвара Пилипiвна, здається,  своє  вiдчергувала,
цими днями сама злягла (вона давня сердечниця, був у неї позаторiк  навiть
iнфаркт мiокарда). В такiй ситуацiї хiба вiдмовишся? Тут мiркують  просто:
вчили тебе на медичку, клятву Гiппократа давала, тож  звикай  схоплюватись
серед ночi та мчись мерщiй  на  виклик,  -  i  мчиться,  не  буде  ж  вона
формалiсткою!
   З Варварою Пилипiвною в Iнни добрi стосунки, обидвi ще ранiш знали,  що
настане день, коли одна здаватиме, а друга прийматиме вiд неї медпункт, не
думалось тiльки, що подiї так пiдганятимуть,  як  оце  зараз...  Пилипiвну
останнiм часом недуги та слабування дедалi  частiше  вкладають  до  лiжка,
мабуть, якраз тому Чередниченко й до училища вдався з своїм клопотанням, з
своєю авторитетною вимогою... Зрештою, i в саме училище Iнна потрапила  не
без дораджувань Варвари Пилипiвни та її Чередниченка, - думали, видно, про
замiну наперед.
   До току вiдстань чимала, вiн тепер один у них, ранiш було кiлька  токiв
(чи, як Чередниченко каже: гарманiв), розкиданих по степу, по бригадах,  а
тепер вирiшили - хай буде один, центральний. Зате обладнають  його  краще,
забетонують, зосередять на  ньому  всю  технiку...  їдучи,  щофер  голосно
розмiрковував на цю тему, зважував  плюси  й  мiнуси.  Iнна  слухала  його
навiть зацiкавлено, хоча, власне, мало б це бути їй нi до чого,  один  тiк
чи десять - хiба не однаково?
   Час пiзнiй, а степ не спить,  комбайни  працюють,  дорогами  грунтовими
туди й сюди рухаються вогнi  в  ореолах  пiднятого  кушпелища.  Заєць,  аж
срiблястий у свiтлi фар, де взявшись, перескакав через дорогу, кажуть,  це
не добрий знак. До токового нещастя та ще  й  заєць  дорогу  перебiг-це  ж
треба!.. Однак не вертатися ж...  Тiк  наближався  яскраво  освiтлений,  з
рухливими постатями  людей  коло  ворохiв,  з  грiзним  громаддям  якихось
незвичних, ранiше не бачених Iнною споруд, мовби  заводських  (потiм  вона
дiзнається, що то громадяться новi, вперше до цих жнив зведенi зерноочиснi
агрегати).
   Край току лежить на брезентi потерпiлий. Маленький солдатик,  узбек  чи
туркмен, чи хто там вiн є. Щолiта вiйськова частина  надсилає  сюди  своїх
хлопцiв допомагати на вивозцi хлiба, i оце вiн один iз них. Живий  лежить,
ледь чутно стогне... Iнна одразу присiла бiля нього, взяла пульс, оглянула
всього з нiг до голови, обстежила прихапцем, але уважно:  серйозних  травм
нiбито нема, обличчя, правда, розмальоване,  як  пiсля  бiйки,  на  ребрах
кiлька синякiв, - могло бути гiрше.  Потовкло  бiдолаху,  перебуває  ще  в
напiвшоковому станi, але вiд такого не вмирають. Кiлька iнших, що пiд  час
зiткнення лише гуль наловили на лоба, вiдбувшись легким  переляком,  зараз
теж тут, не полишають товариша, найбiльша їхня тривога, видно, за нього, -
готовi б виручити, але  як?  Бiльшiсть  iз  них  теж  звiдти,  iз  схiдних
республiк, можливо, навiть земляки цього хлопця, вони про щось квапливо  й
неспокiйно перемовляються мiж собою, певне, про товариша, а  може,  й  про
неї, про Iнну, котру зустрiли холодком  недовiри,  -  що  це,  мовляв,  за
дiвчисько зелене прислали  сюди,  замiсть  того  щоб  привезти  солiдного,
досвiдченого лiкаря?
   - Берiть його, та обережнiше, -  звелiла  Iнна  друзям  потерпiлого.  -
Несiть за мною.
   На час жнив тут же, на току,  вiдкрито  польовий  медпункт,  для  нього
вiдведено один iз вагончикiв, поруч iз -тими, у яких ночують механiзатори.
Це вже Чередниченко подбав на  прохання  Варвари  Пилипiвни.  Сюди  ось  у
тимчасовий медпункт з наказу Iнни й було перенесено потерпiлого.
   У вагончику, накинувши бiлий халат, дiвчина  вiдчула  себе  впевненiше.
Прокип'ятивши шприц з довжелезною  голкою  (коротшої  тут  не  знайшлося),
зробила своєму першому пацiєнтовi  протишоковий  укол,  дала  чималу  дозу
валерiани для заспокоєння, знов послухала пульс i аж  пiсля  цього  лишила
хлопця  лежати  на  бiлих  медпунктiвських  простирадлах.  Хай  до   ранку
полежить,  а  там  буде  видно.  Якщо  треба,   вiдправить   до   лiкарнi,
госпiталiзує.
   У кожному разi це добре, що  вона  тут,  допомога  її  виявилась  вкрай
необхiдною. Коли пацiєнт задрiмав, Iнна  вийшла  й,  присiвши  на  схiдцях
вагончика, стала дивитись, як трудиться тiк, як дiвчата та жiнки, закутанi
хустками до очей, шугають  з  лопатами  в  руках  серед  ворохiв  пшеницi,
горнуть i горнуть, вантажачи  очищене  зерно  в  кузови  машин.  Нiкого  з
токовичок не впiзнати, декотрi в захисних окулярах вiд пилюки та  остюкiв,
спiдницi високо попiдтикуванi, видно, як аж стегна зблискують.  Свiтла  на
току повiнь, у жнива Чередниченко електрики  не  жалiє,  вимагає,  щоб  на
робочих мiсцях людям було видно, як удень.
   Незабаром з'явився й  вiн  сам,  голова.  Вантажною  прибув,  вийшов  з
кабiни, огрядний, ваговитий, габаритiв Тараса Бульби.  Став,  роззирається
на свої володiння, а навстрiч йому вже поспiшає завтоком дядько Кирило, що
все робить пiдтюпцем, пiдбiгцем, iнакше не вмiє... Мова заходить,  мабуть,
про аварiю, бо завтоком, щось  пояснюючи,  раз  у  раз  розводить  руками,
знизує плечима. Чистiсiньким хоче бути в очах голови. Чередниченко  тут  -
сила. Хоч i не  грубiян,  хоч  його  нiби  й  не  бояться,  проте  в  його
присутностi iншi якось меншають, бригадири самi охоче  виказують,  що  для
них  вiн  авторитет.  Кураївка  пишається  Чередниченком.  Герой  фронтiв,
командир морських десантникiв i герой мирних лiт - дiсталась  йому  Золота
Зiрка, коли ще був у МТС рядовим комбайнером. Зважають на Чередниченка i в
районi.
   Господарство, яке йому довелось очолити в скрутнi  роки,  вiн  вивiв  у
число найпередовiших. У Кураївку їдуть за досвiдом i, як людину заслужену,
аворитетну, Чередниченка часто запрошують на  рiзнi  наради  в  область  i
навiть у столицю,  посилають  на  з'їзди,  багато  рокiв  пiдряд  незмiнно
обирають членом бюро  райкому  партiї.  Крiм  Варвари  Пилипiвни,  вiрного
стража  й  дорадника,  всi  iншi,  навiть  керiвнi  товаришi,  його  трохи
остерiгаються, виступiв Чередниченкових на районних  та  обласних  нарадах
щоразу ждуть, хто з радiсним нетерпiнням, а хто й з дрижаками пiд жижками.
Особливо ж на партконференцiях, коли попереду голосування.
   Їнна ще змалку знає Чередниченка, не раз бував  вiн  i  в  їхнiй  хатi,
сидiв з Iнниним батьком за столом, коли з чаркою,  а  коли  й  без.  Бо  ж
обидва  комбайнери  (комбайнерством   своїм   Чередниченко   ще   й   досi
горбiдиться), а коли зiйдуться двоє механiзаторiв,  їм  поговорити  завжди
знайдеться про що. Як  би,  скажiмо,  з  тiєї  "Сiльгосптехнiки"  ще  щось
вичавити, як  би  замiсть  цього  ошарпаного,  зношеного  СК  (самохiдного
комбайна) та видобути досконалiшого, з числа отих найновiших, що тiльки-но
випливають  iз  заводських  ворiт...  Варвара  Пилипiвна  каже,  що  в  її
Чередниченка теж серце, не раз,  буває,  ночами  шукає,  де  той  валiдол,
доходило до тяжких приступiв, одначе на людях Сава Данилович  цього  нiчим
не виявляє. Завжди повен енергiї, частiше веселий, нiж  хмурий,  за  серце
якщо  i  вхопиться,  то  лише  у  випадках   виняткових,   i   то   тiльки
вiдвернувшись. Такого вже гарту вiн,  цей  славетний  кураївський  голова.
Зовнi глянеш - богатир, вернидуб, нiколи не скажеш, що i в нього мотор дає
перебої, що i йому, життєлюбовi й жартуну, знайомi страждання.
   Болить чи не болить, а вигляд у  Чередниченка  такий,  хоч  на  медичну
афiшу його винось для пiдтвердження сили  афоризму:  "В  здоровiм  тiлi  -
здоровий дух". Лежати довго не вмiє, з досвiтку на ногах, туге, на  вiтрах
обсмагле обличчя все лiто пашить  польовою  свiжiстю,  -  здається,  такiй
людинi зносу не буде!
   I сам вiн охоче пiдтримує про себе таку думку.  Має  звичку  потiшатися
власною огряднiстю, своєю  важкоатлетичною  вагою,  -  при  нагодi  любить
розповiдати, в який конфуз потрапив, бувши позаторiк  у  складi  однiєї  з
делегацiй у Польщi. Йдуть вони собi з  другом  (теж  головою  з  недалекої
звiдси Iванiвни), вийшли на прогулянку пiсля  доброго  обiду,  Вавельським
замком милуються (дiя вiдбувається в Краковi),  ось  тут,  проше  пана,  i
сталася з ними  пригода...  Стоять  пiд  муром  бiленькi  вуличнi  терези,
привiтний дiдок сидить коло них, запрошує галантним  жестом  Чередниченка:
прошу  пана  до  вагiвницi...  Видно,  цiкаво  було   йому   зважити   для
експерименту - скiльки такий Пiддубний затягне?  Став  спершу  Крутипорох,
приятель Чередниченкiв, цей нiчого - лише дев'яносто з гаком,  а  як  став
Чередниченко, так тi бiднi ваги пiд ним тiльки  хрусь  -  i...  пшепрашам:
поламались, не витримали... Цiлий конфуз!
   Зате з вавельським дiдком пiсля того моцно заприятелювали, всi сувенiри
йому пiшли.
   Найчастiше з'являється Чередниченко вдома у Ягничiв,  коли  прибуває  у
вiдпустку  материн  брат,  заслужений   моряк   iз   вiтрильника,   давнiй
Чередниченкiв товариш - Ягнич Андрон. Часом дiвчата питали Iнну в училищi,
як це виходить, що й ти на прiзвище Ягнич, i материн брат теж Ягнич,  -  а
воно тому, що i в батька,  i  в  матерi  ще  до  одруження  прiзвища  були
однаковi, тiльки мати з одних Ягничiв, а  батько  з  iнших,  -  з  рiзних,
сказати б, ягничiвських племен, якi хiба що десь у  сивiй  минувшинi  мали
спiльного пращура, якого-небудь бородатого пра-Ягнича. На сьогоднi  рiзних
Ягничiв у них тут пiв-Кураївки, на обелiску цiлим стовпом стоять до самого
фундаменту - усе Ягничi та Ягничi... Пiдходять на День  Перемоги  жiнки  й
матерi до обелiска та самi вже розбирають, де чий...
   З Ягничем-старшим Чередниченко здавна товаришує, i коли той  приїздить,
то знає Iнна, що Сава Данилович їхнього двору не мине, завiтає  неодмiнно.
Допiзна тодi лунатиме пiд грушею могутнiй Чередниченкiв  голос  i  оте  ще
могутнiше його "ха-ха-ха!". Сидячи десь збоку, дiвчина  наслухається  тодi
рiзних iсторiй - веселих i напiввеселих, а коли й зовсiм сумних.
   Важко  залишатись  байдужою,  спостерiгаючи,  як  ця,  хай  i  на  роки
розлучена дружба живе, знов i знов єднається  пiсля  тривалих  розлук  пiд
кураївськими зорями. Деколи  ветерани  аж  насмiшать  Iнну,  коли  зчинять
дискусiю, скажiмо, про вiтер: хто вiн, друг чи  ворог  людинi?  Охочий  до
жартiв Чередниченко уволю насмiхатиметься з Ягничевих вiтрил, бо ж доки на
них не дмухнеш, мовляв, то вони й висять, як ганчiр'я, все ждуть для  себе
попутних вiтрiв, може, якраз отих самих, що налiтають на Кураївку,  несучи
їй прикрощiв найбiльше - палять, сушать, видувають грунти, до сьомого неба
здiймають кушпелища!..
   Слухатиме  Iнна  вечiрню  полемiку  двох  своїх,  мабуть,  найупертiших
кураївцiв, i, хоч перепалка  мiж  ними  виникатиме  часом  досить  гостра,
дiвчинi приємно буде вiдчувати, що нiяка суперечка їх не розсварить, нiякi
вiтри не остудять роками вивiрену дружбу цих людей,  не  порушать  глибоку
надiйнiсть їхнiх стосункiв.
   Замолоду Чередниченко грав у драмгуртку, був душею кураївської сцени, i
чи не вiдтодi зберiг  вiн  у  собi  нахил  до  рiзних  штукарств?  Любить,
скажiмо, зображати себе пiдкаблучником у дружини,  виставляти  свою  особу
нещасною жертвою шлюбної нерiвностi, домашньої, хатньої диктатури,  де  за
тобою, нiбито затурканим та вiчно заляканим, тiльки и  ганяється  качалка.
Але яка там  "качалка"  у  тiєї  Варвари  Пилипiвни,  коли  їй  це  просто
протипоказано: людська помагальниця, добра душа, незлобиве  i  ще  й  досi
закохане в свого Чередниченка  створiння,  до  чиїх  думок  та  делiкатних
дораджувань справдi-таки уважно прислухається цей кураївський Зевс... Iннi
аж смiшно чути: жертва безправна, пiдкаблучник! Та чомусь до вподоби  йому
саме ця уявна, взята на себе роль,  чомусь  до  душi  Чередниченковi  саме
таким себе виставляти на сценi життя. Артист! Iнна  усмiхається,  згадуючи
головинi штукарства.
   Та ось, нарештi, перегомонiвши з завтоком. Чередниченко  простує  сюди,
до вагончика медпункту. Крокує твердо, на масивнiм  розчервонiлiм  обличчi
суворiсть, може, навiть стриманий гнiв.
   - Де вiн, той неборака? - пiдходячи, гукає до Iнни так, наче  вона  вже
рiк тут сидить, хоч пiсля приїзду дiвчина ще й не бачилася з ним.
   Iнна пiдвелася (навмисне зробила це повiльно, без запобiгливостi).
   - Заснув пiсля уколу.
   - Не дуже його там потовкло?
   - Травм особливих не виявила.
   - Може, в лiкарню треба? Чи сюди викликати когось iз їхнiх свiтил?
   - Не бачу потреби, -  аж  трохи  образившись,  сказала  Iнна.  -  Ранок
покаже... Можливо, обiйдеться без госпiталiзацiї.
   - Надало ж йому! Не iнакше -  новачок.  Тi,  що  вже  бували  на  наших
жнивах, знають... Тут гав не лови!
   - Таж нiч, курява...
   - Ми все життя в курявi, та й живi, не подряпанi.
   - А хворих та з травмами все одно багато.
   - Так на те ж i ви, медицина! Для чого вас вчимо?  Безробiтною  тут  не
будеш... До речi, з прибуттям вас, Iнно Федорiвно, - аж тепер  здогадавсь.
"Iнно Федорiвно", - це, звiсно, iронiя, бо досi вона завжди була для нього
лише Iнка, або Циганочка, та й усе. - Сiдай, - кинув Чередниченко,  i  сам
сiв на приступцi першим, їй уже нема де й притулитись.
   - Постою, - сказала Iнна, - ноги  ще  не  болять,  i  зайвина  ваги  не
обтяжує...
   - Це ти в мiй город? Не спiши. Доживи до мого.
   Костюм  на  Чередниченковi  такий,  як  i  торiк:  спецiального   крою,
iндивiдуального  пошиву,  кiтель  iз  сiрої  легкої  i,  мабуть,  нежаркої
парусини, такi ж парусиновi штани до пари; на ногах  сандалiї,  на  головi
цупкий, прокiптюжений, якийсь комiсарський кашкет, його зараз насунуто  аж
на лоба.
   Сидить нахмарено, обважнiло, нiби прикуняв у якомусь напiвснi.
   - Бачила, що тут у нас? - раптом пiдвiвши голову, кинув Чередниченко  в
глибину току, рiзко освiтленого звiдкись, неначе прожектором. - Ото й усе,
що нам пiсля запалу зосталось...
   Ще вчора, добираючись водою i сушею до Кураївки,  Iнна  тiльки  й  чула
звiдусiль це недобре слово "запал". I на пристанi, й на елеваторi, де вона
ждала попутної на Кураївку, всюди одне - запал та запал.
   I мати вдома про те ж саме, i вiд батька, коли пiшла навiдати  його  до
комбайна, замiсть привiтного слова чи  розпитiв  про  випускнi,  тiльки  й
почула: "Бачили суховiїв та суховiтриць, але щоб отакий запал!..  В  руках
уже мали по сорок центнерiв, а за три днi що сталося iз зерном... Сльози -
не зерно!" - I батько показував  на  долонi  їй  пшеницю  свого  намолоту,
червонясту, здається ще гарячу, але зернятка  такi  дрiбненькi,  зморщенi,
плюсклi...
   - Якого ждали багатства, i ось тобi згорiло за  три  днi!  -  В  голосi
Чередниченка чується глибокий бiль. - I посiяли добре, i зима була  як  на
замовлення, з дощами та снiгом, та  ще  й  з  лiтакiв  попiдживлювали  усi
лани... Буде, буде урожай, хлiб горами лежатиме на гарманах! Усе, кажу  ж,
як на замовлення. Майськi дощi випали, колос викинувся, та ще який  колос!
Стоїть, як  ото  на  гербi,  красується,  наливається.  Свято  на  душi  в
хлiбороба. Оце нам за всi нашi невсипущi труди, за  нашi  старання.  Хоча,
звiсно ж, знаєм свого ворога, знаєм, який вiн  пiдступний:  дме  не  тодi,
коли колосок ще в пазусi сидить, - Iнна мимоволi скинула знiяковiлим  оком
на випнутi свої груденята, - дме, щоб застати ниву в повнiм наливi...  Так
i цього разу: задуло тодi, коли вже й данi до центру дали  -  вiзьмемо  по
сорок центнерiв з гектара, i без  розмов!..  Вiриш,  анiякого  сумнiву  не
було. Бо ж ниви стоять, як море, "Аврора" наша уже в силi, в такiй красi -
колос до колоса, - нiщо їй тепер нiбито не страшне. А воно як  прорвалось,
як вiйнуло на нас, ну, як з духовки жене, ну, як ото вiд турбiн  лiтака!..
Коїлося щось неймовiрне, пекельне. Бувало, й ранiше  прихопить,  а  тут...
День i нiч свистiло. Лiсосмуги бачила якi? За добу  порудiли,  пужнуло  на
них, наче з вогнемета! Ну, а колос тримавсь героїчно! Може б, i  витримав,
бо зовсiм повен уже i в гр-унтi вологи  достатньо,  та  тiльки  ж  палить,
вогняним вiтром обпалює з такою швидкiстю, що, розумiєш, вiд кореня волога
не встигає по стеблу дiйти до колоска! Тут уже сили не рiвнi.  То  оце  не
удар, оце не драма? Бути з урожаєм рекордним i раптом... Хiба ж  таким  би
там ворохам лежати, - Чередниченко знову кивнув на тiк.
   - Але ж таки не без хлiба?
   - Та я не кажу. Ще й цього беремо центнерiв по двадцять, а де й бiльше.
Ранiш, коли на семи центнерах жили, це вважалось би  неабияким  урожаєм...
Але ж то ранiше, а на теперiшнiм рiвнi це для нас не врожай, Iнко, це лиха
бiда, поразка, - голос його знов набув енергiї, владної, сердитої. - Нi, з
таким не змиритись.
   Вiдчувши його нервову напругу, Iнна перевела мову на iнше:
   - А як почувається Варвара Пилипiвна?
   - Боюся, що "вичерпалась" вона. Уже їй не пiд силу  цей  ваш  медпункт.
Так що повнiстю вступай у права.
   - Я ще ж не встигла навiть оформитись.
   - Оформимо. В нас без тяганини. Працюй, а якщо треба, я сам подзвоню  в
район.
   - Нi-нi, - заперечила дiвчина i додала, що в районi їй  треба  побувати
особисто, такi речi заочно не робляться...
   - Поставиш на ноги  цього  ось  небораку,  а  там  подивимось...  Треба
буде-вiдпущу.
   Якийсь  час  вiн  мовчав,  почувалось,  як  усе  ще  гнiтить  його  цей
суховiйник-запал, це нечуваних розмiрiв лихо. "Драма степiв", - iнакше  не
скажеш... Дiвчина мимоволi зiтхнула.
   - Природу - ось кого треба лiкувати,  -  заговорив  Чередниченко  пiсля
мовчанки. - Видно, щось порушено в нiй, бо дедалi  частiше  лихоманить  її
останнiм часом... З погодою  коїться  казна-що,  i  знову  ж  скаженi  оцi
нальоти суховiїв... Де воно там прорвалось, iз Каракумiв чи з  Афганiстану
- звiдки воно?  В  котрий  раз  уже  весь  Пiвдень  горить.  I  Кубань,  i
Задонщина, й ми. Боротися, але як? Коли насувається, летить на тебе  океан
розжареного повiтря... Хоч натроє  розiрвись,  нiчим  його  не  перепиниш,
нiчим не затулиш... Амбразуру можна, а степ, Iнко, не амбразура,  його  не
закриєш грудьми!



   IX

   Вранцi забрали в Iнни її першого пацiєнта.  Ще  тiльки  сонце  сходило,
тiльки перший скiсний  промiнь  лiг  на  ворохи  пшеницi,  прибув  на  тiк
командир  частини  з  кiлькома  своїми  хлопцями  у  вилинялих  армiйських
панамках,  приїжджi  без  довгих  розмов  пiдхопили  пiд   руки   Iнниного
пiдопiчного,  "додому  давай,  Гафуре,  годi  тобi  нiжитись  у   дiвочому
лазаретi". На прощання усмiхнувсь до Iнни кволою, нiби вибачливою усмiшкою
"Спасибi, товаришко  доктор"...  I  тiльки  курява  закушпелила  за  ними,
помчались у свої володiння. Прибуваючи на жнива, вiйськовi  обирають  собi
мiсце то тут, то там, адже пересуватись їм дуже просто, загiн  їхнiй  весь
на колесах. Цього лiта затаборились, обгородились iз  своєю  радiостанцiєю
на солончаках за Кураївкою,  ближче  до  ферм,  викликавши  серед  молодих
доярок неабияке пожвавлення.  Десь  там  за  фермами  й  зникла  машина  з
хлопцями-вiйськовиками, розтанула кушпела над шляхом, натомiсть  яснiє  по
крайнебу смужечка ранкової зорi. Iнна задивилась на неї. Нiколи не думала,
що найперша, найтонша смужечка зорi в степу, це така краса... I  на  току,
де ллється хлiб, враз червоним заяскрiли в потоцi зернятка -  то  вже  вiд
сонця, вiд доторку тiєї зорi...
   Здавши пацiєнта, Iнна вiдчула, що їй чогось бракує, i щоб не  сумувати,
взялась облаштовувати свiй опустiлий медпункт.  Поприбирала  у  вагончику,
пiдмела прохiд, пiсля того  почепила  на  видному  мiсцi  розклад-порадник
молодим матерям: як сповивати немовлят, коли вкладати до сну, в якi години
найкраще годувати їх грудним молоком... Навела  в  аптечцi  лад,  перешила
гудзик на своєму бiлоснiжному халатi й, знову  накинувши  його  на  плечi,
стала у дверях... Хворих нема, i добре. У хвилини  перепочинку  пiдiйдуть,
буває, жiнки вiд ворохiв, напаленi  сонцем,  веселi  здоров'ячки,  питають
Iнну, чи нема в її аптецi чогось  вiд  остюкiв  та  щоб  губи  не  шерхли.
Хлопцi, повертаючись  з  елеватора,  -  вiйськовi  й  свої,  кураївськi  -
догукують iнодi жартома iз кузовiв:
   - Гей, медичко! Чи є там щось для заспокоєння серця?
   Усе чомусь ждала, що одним iз рейсiв прибуде, стрибне з кузова просто в
зерно ще один хлопець - Вiктор Веремiєнко. Так звати  того,  хто  панує  в
дiвочих її почуттях, про кого Iнна тiльки з найближчими подругами дiлилась
словом iнтимного зiзнання в училищi. Вже вiн повернувся з  тих  мiсць,  де
вiдбував покарання, хоча в Кураївцi  ще,  здається,  Вiктора  нiхто  й  не
бачив, окрiм хiба що батькiв. Обоє  -  старi  вчителi  кураївської  школи,
зараз уже на пенсiї, хоча Панас Омелянович (Веремiєнко-старший) ще й  досi
не  може  звикнути  до  пенсiйного  бездiлля,  знайшов  собi   клопiт   на
добровiльних засадах - облаштовує кiмнату-музейчик при Кураївському Палацi
культури. Новий палац - то  ще  одна  Чередниченкова  гордiсть:  у  самому
центрi Кураївки височить цей архiтектурний гiгант (солiдний,  такого  i  в
райцентрi нема), на фронтонi яскрава мозаїка - дебела червонощока молодиця
iз золотим снопом... Зараз, ясна рiч, палац замкнутий, не до нього, всi на
жнивах. Панаса Омеляновича вчора випадково Iнна зустрiла на  вулицi:  iшов
прибитий якийсь, зiщулений, аж дивитись жаль... Що тiльки робить з людиною
старiсть! Здається, хiба ж  давно  водив  їх  щовесни  в  степ,  на  уроки
ботанiки,  з  захватом  розповiдав  про  кураївський,  нiби  й   небагатий
рослинний свiт (уперше вiд нього Iнна почула про тi "скiфськi  тюльпани"),
а вчора... здавалось, бреде сама тiнь вiд  людини...  Маленький  iшов,  ще
бiльше зiсохлий, хода по-старечому непевна, здається, дмухни - i впаде. Бо
ж такого зазнати удару: єдиного має сина, i того довелось побачити на лавi
пiдсудних... Невiдомо, з чого це й почалось у Вiктора.
   Доки був у школi, нiяких за ним не помiчалось вiдхилень вiд  норми,  ну
хiба порозбишакує там трохи бiльше,  нiж  iншi,  але,  зрештою,  це  часто
трапляється серед пiдлiткiв.
   Пiсля восьмого вирiшив вступати до морехiдки. I вступив,  на  екзаменах
не провалився, та першої ж осенi повернувся в  Кураївку  до  батькiв,  щоб
порадувати новиною: вiдчислили...
   - Вiдчислили чи просто  вигнали?  -  запитав  його  тодi  Чередниченко,
зустрiвши якось у клубi.
   - У них  це  називається  вiдчислили,  -  криво  посмiхався  Вiктор.  -
Вважають, що характером їм не пiдходжу...
   - Скорiше не характером, а розбейканiстю своєю, - коментував  цю  подiю
голова.  -  Дають  тобi  змогу  подумати,  як  далi  жити...  Адже   можна
по-рiзному: один  виходить  одразу  на  магiстраль,  а  другий  десь  убiк
навмання покривуляв, поскакав, як перекотиполе. Одного  морехiдка  зваблює
дiлом серйозним, а другому пустої романтики  закортiло,  давай  безкозирку
для парадiв та моряцьку походку для шику... А в них там  щодо  цього  своє
прислiв'я: щоб була морська походка, море потрiбне - не водка... Чув? Бурi
та шторми народжують мужчин!
   - Хай воно вам те море хоч  i  висохне,  -  вiдповiдав  Вiктор  на  всi
дошкуляння.
   Пiсля того, як вiн опинився за  ворiтьми  флотської  школи,  нестерпним
стало для нього саме слово "морехiдка", уникав i згадки про неї. Бо  ж  не
прийняла твоєї розхристаностi, вигнала  пiд  паруси  кураївської  кiптюги!
Iнна вважає, що саме в тi днi з'явився у Вiктора комплекс неповноцiнностi.
Сподiвалась, що  зможе  вилiкувати  його,  душевно  зцiлить  хлопця  своєю
любов'ю. Любов'ю - саме так! Iнна вже тодi була небайдужа до нього.  I  не
тiльки тому, що вродливий, що багатьом дiвчатам подобавсь, а  й  тому,  що
було ж у нього оте "щось", отой  життєвий  азарт,  вiдвага,  якась  летюча
самозабутнiсть, неприкаянiсть... Адже закоханi очi бачать  усе  по-своєму,
вони й те, що iншi осуджують, зумiють виправдати... Вiктор недовго сидiв у
домашньому затишку бiля батькiв, пiдхопило хлопця новими вiтрами.  Подався
незабаром на канал, шукав щастя на самоскидi й  на  скреперi,  якийсь  час
уперто колупав степову планету, потiм знов його потягло  до  цих  берегiв,
прилаштувався в кураївську рибартiль, чи, як тут  кажуть,  рибтюльку...  I
так аж до того нещасливого випадку, що завiв  його  до  мiсць  ув'язнення.
Вiдбув  тепер  своє,  спокутував,  повернувся.  Тiльки  не  затримався   в
Кураївцi, зачепився десь у райцентрi, про це Iнна дiзналась вiд  знiченого
та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вiтя вдома всього одну нiч,  тяжко
картав себе перед матiр'ю: пiшло, каже, мамо, життя моє навперекосяк...
   - Як, як сказав? - перепитала Iнна.
   - Навперекосяк, каже. I сльози на очах.
   Це багато для неї важило. Видно, таки мав там час  подумати,  якщо  вже
здатен  судити  себе  своїм  власним  внутрiшнiм   судом.   Може,   вперше
прокинулось у ньому синiвське щось до матерi, до прибитого  горем  батька,
був нiбито вкрай розчулений, не дорiкнув i словом, що  "Яву"  його  збули,
комусь вiддали за безцiнь, щоб i духу її не було на подвiр'ї.
   - А чому ж все-таки в Кураївцi вiн не лишивсь?  -  тамуючи  хвилювання,
запитала Iнна Панаса Омеляновича.
   - Не можу, каже: соромно.  Щоб  у  такому  виглядi  та  на  очi  друзям
з'явитись? Нi, на сторонi перебуду, хоч доки  чуб  вiдросте...  Якби  йому
якесь пiдживлення, щоб швидше рiс.
   По цiй сумовитiй самоiронiї Iнна одразу впiзнала  свого  обранця.  Якщо
людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед iншими, то ще  ж
вона не пропаща!
   Та хоч скiльки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Вiктора
на своєму борту. Глянеш у бiк моря - нема й звiдти, не  вибродить  хлопець
iз сяючих його  бурунiв!  На  дорожнi  роботи  нiбито  влаштувався,  новий
трудовий чуб вiдрощує собi на залiзнiм  котку.  I  зовсiм  не  всю  правду
вiдкрила Чередниченковi Iнна напередоднi,  коли  в  розмовi  бiля  нiчного
вагончика казала про доконечнiсть своєї невiдкладної поїздки  в  райцентр:
не тiльки вiддiл охорони здоров'я мала на увазi,  ще  бiльше  поривало  її
туди сподiвання швидше  зустрiти,  розшукати  свого  перестражданого,  вже
вiльного вiд провини Вiктора Веремiєнка.
   Не зовсiм поки що звичне для дiвчини нове її становище. Чатує цей  свiй
безлюдний зараз медпункт, i хоча могла  б,  звiсно,  вiдлучитись,  але  не
знає, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу  питати  дозволу  в
Чередниченка?
   Коли настала пора снiданку,  Iнну  теж  покликали  до  столу  заодно  з
кiлькома прибулими вночi десь iз  Тернопiльщини  механiзаторами,  що  їхнi
облiзлi чемодани та  авоськи  ще  й  зараз  лежать,  зваленi  купою,  бiля
Iнниного вагончика. Щолiта приїздять iз захiдних областей пiдпомагачi, щоб
разом iз кураївцями порати безмежнi лани пшениць.  Мали  б  i  цього  року
приїжджi тут бути нарозхват,  а,  виявляється,  що  лiто  не  те:  не  так
уродило, як ждалося... Поки що тернопiльськi перебувають у  невiданнi,  не
знають, як  воно  вирiшиться  з  ними:  добре,  хоч  до  столу  не  забули
покликати...
   Сподiвалась Iнна побачити за снiданком i  свiй  сiмейний  "ягничiвський
екiпаж", є такий. Не першi  жнива  iснує,  не  раз  з'являлись  фото  i  в
районнiй, i  в  обласнiй  газетi:  екiпаж  подружжя  Ягничiв.  Батько,  як
механiзатор широкого профiлю, в степах невiдлучно,  а  мати  до  нього  на
сезон жнив пiдключається помiчницею. Лише торiк вона вперше  не  стала  до
комбайнового штурвала, за станом  здоров'я  перевели  її  вихователькою  в
дитячий садок. Однак i пiсля цiєї перестанови сiмейний екiпаж  Ягничiв  не
розпався: прийшов на змiну матерi  Петро-старшокласник,  про  якого  ще  й
ранiш батько  у  хвилини  пiдхмеленої  ласкавостi  казав:  оце  росте  мiй
штурманець. Любить татусь i сином, i донькою похвалитися перед людьми!
   Не випало, однак, сьогоднi дiвчинi тут зустрiти своїх:  нi  батько,  нi
брат цього ранку снiдати не  з'явились  -  комбайнерам,  виявляється,  їжу
зараз возять безпосередньо в загiнки, бо кожна  хвилина  дорога,  нива  не
жде.
   Опiвднi  приїхала  на  тiк  Варвара  Пилипiвна,  блiда,  схудла   пiсля
нездужання, але при зустрiчi з Iнною аж нiби повеселiла.
   - Ну, як ти  тут,  Iнно?  Освоїлась?  -  запитала  iз  своєю  незмiнною
лагiднiстю. - Оце вiдчула себе трохи краще, то дай, думаю, поїду  почергую
за неї, бо їй же треба, мабуть, у районi побувати...
   I глянула на Iнну так проникливе: знаю, мовляв,  чого  треба,  до  кого
серце спiшить... Нi, жiнки  таки  кращi  психологи,  нiж  отi  товстошкурi
мужчини!
   Цього ж дня Iнна була вже у райцентрi.
   Зайшла до  райкому  комсомолу,  взялася  на  облiк,  побувала  у  свого
начальства у вiддiлi охорони здоров'я, i добре, що  побувала:  мали  намiр
направити її в iнше село,  в  глибинну  степову  Хлiбодарiвку,  де  теж  є
медпункт, але послана туди працiвниця не знайшла з хлiбодарiвцями спiльної
мови, пишуть на неї у рiзнi iнстанцiї, вiдбою вiд скарг нема.  I  груба  з
людьми, i лiкувати не вмiє, порошки дає не тi. "Якщо не  замiните,  просто
виженемо з села!" Така то Хлiбодарiвка, знає краще за медикiв, як  та  вiд
чого їй лiкуватись... Отож  у  районi  й  виникла  думка  послати  на  той
хлiбодарiвський вулкан нову випускницю, вважають чомусь,  що  на  новеньку
скарг не буде. А Кураївку можна поки що лишити за Варварою Пилипiвною, хай
ще трохи потягне, вона ж iз натур двожильних: то наче зовсiм  її  скосило,
то знов ожила, до  роботи  стає...  Одне  слово,  хотiли  Iнною  по-своєму
розпорядитись, але тут вона вже виявила характер: визначено менi Кураївку,
то й не крутiть, право моє, як ото визначено, так i буде!
   - Iншi з своїх Кураївок тiкають, а ви...
   - А я не iнша.
   - Хм... Теж аргумент.
   Змушенi були, зрештою, поступитись. Вийшла з установи хоч з  невеликою,
та все ж перемогою.
   Ще побувала в книгарнi, купила "Антологiю французької поезiї", два томи
перекладiв. В училищi Iнна чула про це видання, але знайти нiде не  могла,
а тут обидва  томи  чомусь  залежались.  Тепер  уже  начитається  пiд  час
чергувань.
   I хоч де була, всюди їй не сходило з думки: Вiктор, Вiктор... Має ж вiн
бути десь тут, одна з її кураївських подруг  бачила,  як  вiн  працював  у
райцентрi, вминав залiзним котком гарячий асфальт перед Дошкою пошани.  Ще
нiбито й говорив тiй дiвчинi:
   - Осуджуєш,  мабуть,  що  наступ  на  флору  веду?  Думаєш,  не  шкода?
Внутрiшньо ридаю, а проте мушу: в iм'я  прогресу  доводиться  чавити  вашi
незабудки залiзним котком! I якщо хто мене там виглядає,  передай:  не  на
бiлiм конi в Кураївку в'їде - на чорнiм котку...
   Зараз у центрi все вже було заасфальтоване,  лиснюче  покриття  чорнiло
перед Дошкою пошани, ще справдi свiже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче
блукала Iнна завулками, доки таки в одному  з  них  натрапила  на  те,  що
шукала: залiзний дорожницький бегемотище  стояв  посеред  вулички,  тiльки
зверху на сидiннi нiкого не було. Вуличка  затишна,  у  дворах  зелено,  в
затiнку, перед самим будиночком  прокуратури,  розташувались  пiд  акацiєю
дорожники,  яскравiють,  як  багаття,  у  своїх   оранжевих   безрукавках,
пiдобiдують, здається, з пивом навiть... Iнна першої ж митi вгледiла серед
них Вiктора, погляди їхнi - нiби тiльки й ждали цiєї  митi  -  зустрiлися.
Вiн, видно, нiяк не мiг повiрити власним очам. Витягнув свою журавлину шию
й застиг, зовсiм отетерiлий... Потiм вручко схопився на ноги, ще  рвучкiше
здер навiщось iз себе свою  оранжеву  робу  й,  шпурнувши  геть,  сягнисто
покрокував дiвчинi назустрiч.
   - Ти?
   - Я.
   Їй схотiлось заплакати, такий зараз вiн був якийсь... не вiн. З'явилося
в ньому щось нiби не Вiкторове, холоднувате, жорстке. Нiколи таким його не
бачила. Худющий, стрижений i нiби аж прилякнутий. Ще бiльше витягся  вгору
- ходяча верства. А надто ця  голомоза,  чи  не  навмисне  для  пiдсилення
мученицького вигляду, драбиною стрижена голова, що тепер нiби  видовжилась
угору, з гострими, наче не його вухами. Онiмiлий стояв. Наче не вiрив,  що
це вона, що прийшла до нього. Зрештою, таки оговтався,  гукнув  товаришам:
"Я вiдлучусь", - i тiльки тепер,  засвiтившись  радiстю,  вхопив  Iнну  за
лiкоть, здавив до болю.
   - Ходiм!
   I все повернулось миттєво: море,  пiски,  слiпучий  прибiй  у  людський
зрiст, де двоє закоханих шалiють вiд щастя, де хлопець на  руках  виносить
iз сяйва свою  юну  кураївську  богиню...  Зникла  прiрва,  яка  щойно  їх
роздiляла, знов морськi буруни виникають iз марева їм назустрiч, сяючи над
гарячим чорним асфальтом.
   Не знали, де б їм знайти  мiсце,  де  б  знебутись,  залишитись  самим,
удвох, без усiх!
   Знайшлась їм лавка у скверику бiля пристанi, пiд старезною,  розiмлiлою
вiд спеки вербою. Сiли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати.
   - Невже це ти?
   - Та нiби ж то я.
   Очi його були зволоженi, усмiшка зникла. Закусивши пошерхлу  губу,  вiн
дивився на Iнну з притамованим болем, вивчально, майже суворо, нiби  хотiв
прозирнути їй у саму душу, дiзнатися, як їй тут велося без нього  i  що  в
тiй душi робиться зараз...
   - Таки ж бувають у життi хвилини щастя... Ти згодна?
   - Один казав: зiрницi щастя...
   - Як ти знайшла мене?
   - По компасу.
   - Хтось встиг тебе озброїти компасом?
   - У кожної дiвчини компас отут, - i приклала руку до грудей.
   - А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варiант? Чи  не  побоялась
за свою репутацiю?
   - Мало ж ти мене знаєш.
   - Мабуть.
   Понурився, поволi водив по пiску носком свого розбитого черевика. Водив
нiби знiчев'я, та все ж якась нерозбiрлива в'язь виникла на пiску.
   - Що ти малюєш?
   - Хочу записати цей день.
   - Для чого?
   - Щоб не забути нiколи.
   Аж згодом поцiкавився її справами, Кураївкою.
   - Не перейменували там ще її? - посмiхнувся раптом.
   - А навiщо?
   - Та нiбито ж виникала в когось така  iдея.  Кура,  курай,  кураївка...
Декому, кажуть, це рiже слух. Та й справдi, може, не по-сучасному? Може б,
веселiшу якусь їй назву прилiпити?
   - Яку б же ти запропонував?
   - Щасливе, скажiмо. Або Урожайне. Або Свiтозарне...  Тепер  часто  такi
дають.
   - Якби вже неодмiнно треба було, я  б  назвала:  Хлiбодарiвка.  Правда,
одна вже є...
   - А ту одну, я чув, якраз збираються зносити...
   - Не може бути.
   - Чому нi? Зiллють,  укрупнять,  якщо  тiльки  справдi  вона  виявиться
неперспективною... А здається, вона в категорiї саме таких.
   Вони знову помовчали, разом стежачи  за  рiчковим  трамваєм,  що  якраз
вiдходив вiд пристанi, лишаючи за собою на водi круто вивернутий  слiпучий
слiд.
   - Учора  Панаса  Омеляновича  бачила,  -  сказала  Iнна,  щоб  нагадати
Вiкторовi про батька. - Так постарiв.
   - Зiр втрачає аксакал. Уже все йому, каже, пливе, як туман...
   - Скорiше б ти повертався до них.
   - Хай спершу ось патли вiдрощу, - провiв вiн рукою по стернястiй  своїй
головi. - Бо не впiзнають кураївцi. Правда ж, можуть не впiзнати?
   - Кому треба - той упiзнає.
   - Ти певна?
   - Певна.
   Пробувала потiм розпитати його про пережите там.
   Але Вiктор неохоче пiддававсь на її розпити; коли торкалася цiєї теми -
весь час вiдчувався його внутрiшнiй спротив.
   Мало, мовляв, цiкавого. Вiдбував, та й усе. Алiгаторне життя.
   - Збоку можна подумати, що суддям i робити нiчого, а воно...
   - Поки що є кого стригти, - всмiхнувся з гiркотою. -  Один  наш  казав:
куди це годиться, що стiльки ходить по планетi нестрижених...  Треба  ними
зайнятись.
   Цi тюремнi дотепи їй не були до серця, iншого ждала вiд нього. Хотiлось
їй почути, як вiн там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався,  як
денк i нiч його мучила совiсть серед того алiгаторного  життя,  спонукаючи
швидше очиститись,  найчорнiшрю  роботою  спокутувати  провину,  оновленим
вернутись додому... Можливо, щось подiбне й було, бо звiдки ж з'явилась  у
нього оця незвична притихлiсть, задума й ледь помiтна прижуренiсть в очах?
Бiля рота покреслились складки  гiркоти,  руки  загрубiли,  в  затвердiлих
мозолях.
   - Важко було?
   -  Легко  там   не   буває,   Iнно.   Заклад,   як   вiдомо,   суворий,
виправно-трудовий. Орденiв там не дають, та  все  ж  Вiктор  твiй  завдяки
працьовитостi не раз заживав ласки адмiнiстрацiї. - Його самоiронiя  знову
приправлена дозою гiркоти. - В iзоляторi не сидiв, працював без симуляцiї,
робив усе, щоб тiльки знов опинитись серед нестриженого людства.
   - I опинився, вiтаю... А де був - туди, гадаю, дорогу забудеш.
   - Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, здається,  Вiктор  твiй
там залишив пiсля себе непогану пам'ять. Самих тiльки цiнних раппропозицiй
скiльки подав, рухаючи прогрес, - знову казав вiн напiвжартома,  з  гiркою
осмiшкою.
   - Якi ж то були пропозицiї?
   - Для тебе в них нiчого цiкавого.
   - Мене цiкавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи.
   - Якщо так - слухай. З пiдказки Веремiєнка Вiктора був  установлений  в
деревообробнiм цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу
сусiдовi койкосiтки... Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були  ще
важливi думки про новий спосiб  сушити  онучi...  Все  це  вiн  говорив  з
жорстоким усмiхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Iннi. -
Ну, а коли вже роздирати рани...
   - Годi, не розказуй, - з болем сказала  Iнна  i  взяла  його  за  руку,
велику, розплескану, в затвердiлих горiшках мозолiв, взяла й мiцно затисла
у своїх маленьких долонях.
   Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напiвдитяче в цьому мовчаннi,
в нiмому сплетiннi рук. Так було їм найкраще. I не мало значення, що  бiля
його розбитих шкарбанiв так контрастують її лакованi босонiжки, що поруч з
грубим брезентом холош ще бiльше  вирiзняються  дiвочi  стрункi  ноженята,
загорiлi до пшеничної золотавостi, туго налитi життєвою снагою.
   - Пiснi, чув, складаєш? - згодом запитав Вiктор, втупившись поглядом  у
пiсок i, як Iннi здалося, ховаючи насмiшкувату мiну.
   - А що - ти проти?
   - Чому. Заняття не з найгiрших...  "Берег  любовi"  днями  тут  мiсцева
радiомережа передавала...
   - Ну, i як?
   - Нiчого. Душещипательно. - I, обернувшись до неї,  Вiктор  несподiвано
пiдморгнув Iннi якось по-незнайомому, аж  нiби  трохи  вульгарно  (так  їй
принаймнi здалося).
   Iнна вiдпустила його руку. Нiколи ранiше вiн їй не  пiдморгував,  це  в
ньому було нове, для неї навiть образливе.
   - Чого ти менi пiдморгуєш? - сказала вона, спохмурнiвши.
   - Пробач.  Це  в  твого  друга  з'явилась  вада  така  -  нервовий  тик
називається...
   - Бiльше щоб цього не було.
   - Слухаюсь, товаришу начальник.
   I знову рука в руцi, i теплiнь близькостi  проймає  обох,  i  гарно  їм
дивитись навiть на горобцiв, що так смiшно  й  нелякливо  купаються  перед
ними в пилюцi.
   - Не знаю, як тобi й дякувати за це побачення, - сказав Вiктор  згодом.
- Ти така чиста, менi аж нiяково сидiти поруч з тобою...  Iнша  знехтувала
б, а ти... Iнно, ти справдi вiриш у мене?
   - Звичайно. Все буде добре. Все залежить тепер вiд тебе самого...
   - Можливо, й так.
   Iннi кортiло з'ясувати, як Вiктор  уявляє  себе  надалi,  адже  це  так
важливо для них обох, не допустить же  вiн,  щоб  знову  життя  його  йшло
навперекосяк...
   - Коли ж усе-таки додому, стрижений мiй хлопче? Чи вирiшив  осiсти  тут
надовго?
   - Щоб надовго - навряд. Поки що нема  гармонiї,  з  начальством.  Та  й
хлопцi в "Сiльгосптехнiку" кличуть.
   - Ну, а в Кураївку?
   Здається, це було його живою раною. Вiн насупився.
   - Пiд вашi вiкна треба повертатись на конi, Iнко. А пiдi мною  поки  що
мертве залiзо, коток незграбний, важкий... Доки  вiн  до  вас  докотиться,
доки дочавлю траву до рiдного Кураївграда, спливе немало, мабуть, часу.
   У голосi його вiдчувався глибокий смуток.
   - Повертайся, - вихопилось у дiвчини мимовiль, стишено,  пристрасно.  -
Не барися, любий.
   Вiн узяв її за плечi  i,  всю  круто  повернувши  до  себе,  невiдривне
дивився в очi, повнi глибоких темних слiз.
   - Повернусь, - сказав твердо.
   I хотiв би ще додати: "Повернусь ради тебе найперше. З'явлюсь, щоб  без
кiнця мучити тебе. Висмiювати. Вiдштовхувати. Дошкуляти цинiчно.  Втрачати
й знов знаходити. Захоплюватись тобою й терзати  ревнощами  без  причин...
Вернусь, щоб кохати!"'



   X

   Уже надвечiр Iнну пiдхопили бiля елеватора в  одну  з  попутних  машин.
Випало якраз опинитися  серед  тих  хлопцiв-зерновозiв,  що  в  армiйських
панамах. Пригальмували, руку подали, та, коли  сiла,  докучати  не  стали.
Мабуть, одразу помiтили, в якому станi перебуває ця  дiвчина:  до  шарiння
розхвильована чимось, очi горять, iще вона там, де щойно була.
   Iнна справдi вся була розбентежена зустрiччю, переповнена нею по вiнця.
Провела Вiктора до самого котка, що  так  i  стояв,  ждучи  господаря,  на
свiжiй асфальтiвцi. "Ти ж  знаєш,  що  я  причеплива",  -  весело  сказала
Вiкторовi, беручи його пiд руку, й помiтила, що її невiдчепнiсть була йому
приємна, з'явилось у ньому щось схоже на певнiсть у собi  i,  збадьорений,
по-журавлиному гордовито вiн ступав поруч з Iнною пiд оцiнливими поглядами
бригади,  наближаючись  з  нею  до  мiсця  роботи.  Позиркував  з  веселою
зверхнiстю на своїх товаришiв, дивiться,  мовляв,  яка  красива  та  чиста
дiвчина  у  мiнi-спiдницi  постукує  каблучками   поруч,   тримає   вашого
Веремiєнка пiд руку!.. Легко, мов якийнебудь легiнь гiрський, зiскочив  на
своє залiзне сiдло, здвигнув з мiсця стотонне одоробло, що перед ним  iншi
бригадники вже розсипали лопатами гарячий зернистий асфальт. Ще i з  сiдла
обернувся зблиснув на прощання до Iнни вже не сухою, не вимученою, а живою
-ще як iз шкiльних лiт - усмiшкою:
   - Привiт Кураївграду!
   Одна зустрiч,  i  нiби  поповнiв,  наснажився  хлопець.  Ось  що  таке,
дiвчата, кохання, ось що це за цiлющий бальзам...
   Широкий шлях-грунтовик лiг степами на Кураївку. Машини  летять  туди  й
сюди, збивають колесами клуб'я пилюки, не встигає  вона  влягтись.  Працює
степ, у трудовiй напрузi весь; там ще косять комбайни, докошують  загiнки,
а там уже й рiлля груддям вперемiш  iз  стернею  кострубатиться  скошеному
вслiд. Не знають спочинку дощувалки-фрегати,  женуть  водограї,  разом  iз
сонцем  райдуги  роблять  на  городнiх  плантацiях,  на  дiлянках  зеленої
кукурудзи.  Та  в  центрi  всього  токи:  де  тiк,  там  i  кургани  зерна
вилискують, свiтяться сухим золотом, i  люди  з  лопатами  розкопують  їх,
вантажачи зерно  в  машини.  Хлiборобська  праця  звично  панує  тут,  усе
вiдбувається в нiби неквапливому, розмiреному ритмi, а насправдi  спiшать,
щоб устигнути, щоб iз вирощеного - не втратити нi зернини,  бо  ж  вiдомо:
нива раз на рiк родить!
   Курява далеко розповзається вiд шляхiв, висить вона й над токами, й над
комбайнами, - весь повiтряний океан в'южиться  цiєю  жнив'яною  югою.  Вiд
обрiю  до  обрiю  небо  зараз  помiтно  притемнене,  неяскраве,  пливе   в
напiвiмлi, i, доки й вляжуться тут жнив'янi аврали, не бачити його  ясним.
Така вже пора:  кушпелища  як  встануть  пiсля  Свята  першого  снопа,  як
розiпнуться вiд краю й до краю цi вiтрила  пилюги  над  степом,  то  й  не
зникатимуть нi вдень нi вночi, i хоч вiтрiв зараз нема, а  стороннiй  десь
там може подумати, що над  пiвденними  районами  знову  шаленiють  курявнi
бурi.
   У цiй курявi тобi жити. Оце вона, твоя золота Бенгалiя, вся  в  потопах
кураївської куряви... Але нiде людинi не страшно,  якщо  тiльки  ти  не  в
самотностi, маєш друзiв, повагу  людей,  улюблену,  хай  навiть  чсiсом  i
каторжну працю. I, звiсно, треба людинi для повнотii щастя ще  мати  також
отой "сiмейний екiпаж", кили на все життя люди єднаються i в  трудi,  i  в
любовi... Кушпелою та вiтром палким обдає дiвчину дорога. Звикай.  Iншому,
може, й важко було б тут освоїтись, а їй... Любить Iнна  цей  степ.  I  не
лише тодi, коли зацвiте, запалає навеснi скiфськими тюльпанами,  замигтить
ластiвками та озветься жайворонком iз пiднебесся, любить його i ось таким,
по-жнив'яному  звированим,  закiптюженим,  у   хмарах   трудової   пилюки.
Надiйнiсть с в ньому. Незрадливий, стiйкий, мабуть, лише вiн, цей степ,  i
не пiде навперекосяк.
   Мовчуни цi, що в панамах. Тiльки i вдалося дiзнатися,  що  туркмени.  В
дисциплiнi, видно, тримають їх командири, виховують як треба, бо ж є такi,
що одразу стали б оце лiзти, в'язнути з лицяннями до  незнайомої  дiвчини.
Цi  навiть  аж  занадто  стриманi,  замкнутi  в  собi.  Могли  б  бути   й
говiркiшими, якщо вже випало бути супутниками. Однак дiвчинi чимось  i  до
душi i їхня схiдна замкнутiсть - що ж тут такого, може, це  в  них  просто
вияв  вродженої  скромностi,  душевної  делiкатностi?  Вiра  Костянтинiвна
казала, що в Iндiї теж багато людей таких, приязних, делiкатних... Один iз
цих солдатикiв  зовсiм  схожий  на  вчорашнього  потерпiлого:  до  чорноти
засмагльований,  чорнобривий,  весь  якийсь  мiнiатюрний.  Але  це  iнший.
Задумливий, щось  мрiйне  застигло  в  очах,  може,  кохану  дiвчину  дома
залишив? Ожвавiли хлопцi згодом лише, коли при наближеннi  до  кураївських
полiв у хмарах пiднятих кушпелищ змайнули  бiлокрилi  перевiсники  моря  -
кигитки. Солдати аж посхоплювались у кузовi, тримаючись один за одного:
   - Чайки! Чайки!
   Очей не вiдводячи, все  стежили  за  тими  лiтаючими  в  курявi  бiлими
клаптями, що комусь iз них нагадували, може, дiвочi ненаписанi листи.
   Вдома у себе Iнна застала веселий шарварок, на подвiр'ї пiд грушею цiла
асамблея!  Андрон  Гурiйович  у   вiдпустку   прибув!   Як   завжди,   без
попередження, без телеграми. Посаджений  за  столом  на  почесному  мiсцi,
рябiє моряцьким тiльником,  крутоплечий,  зовсiм  лисий.  Гомiн  родинний,
збудження, дiвчата красуються в нових, не наших косинках, бiжить  навстрiч
дiтвора, виставляє Iннi напохвал якiсь чудернацькi черепашки... Мама  несе
тарiль з наїдками до столу, де  вже  й  так  горою  всього,  через  голови
всмiхається до Iнни щасливо, бо ж такий день, зiбрався весь рiд!  На  мамi
теж яскравiє нова  яблукова  хустка,  вона  пов'язала  її  довкруг  голови
по-дiвочому i якось аж помолодшала. Андрон Гурiйович хоч був за мить перед
цим задумливий, чимось навiть оприкрений,  загледiвши  племiнницю-медичку,
помiтно посвiтлiв обличчям, пiдвiвшись назустрiч, сказав комплiмент:
   - Як розкрасувалась за двоє лiт... Та  вона  ж  у  нас,  Ганно,  просто
красуня. Таку тiльки десь на вулицях Калькутти можна зустрiть...
   Глибокi очi дiвчини в нiяковостi дивились на нього,  свiтилися  росяно,
каро.
   Коли почоломкались, коли притулився  до  небоги  своєю  колючою  щокою,
застигши, затримавшись у напливi  душевностi  бiльш,  нiж  звичайно,  Iннi
стало чомусь так шкода його, вiдчула в ньому  затаєне  горе,  а  вiн,  уже
вiдсторонюючись, шепнув їй на вухо:
   - Там i тобi гостинця привiз... Потiм вiддам.
   I знову сiв, хоч i не брався до їжi.
   Iнна ще раз чи двiчi вловила на собi його  стужений,  присмерково-сiрий
погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну  та  ще  в
чиюсь молодiсть, де, може, йому зустрiчались чиїсь такi росянi, карi...
   Батько Iнни теж  за  столом,  ради  такого  випадку  вирвався  з  поля,
залишив, певне, замiсть себе на комбайнi  свого  "штурманця",  котрий  уже
водить незгiрш за батька - як дорослий комбайнує! Хлопець  тiльки  й  жде,
щоб самому залишитись бiля стерна, показати,  на  що  вiн  здатен...  Мати
просто цвiте серед гостей, неприсiдає,  кожного  припрошує,  -  адже  така
подiя! Тiсно за  столом,  жарко,  хай  прихапцем,  нашвидкуруч  утворилось
застолля, а зiбралася майже вся рiдня: пашiють поруч господаря  обгорiлими
обличчями брати його двоюрiднi та троюрiднi, здебiльшого теж механiзатори,
весело цебенять родички рiзних ступенiв, навiть  напiвзнайомi  дiвчата  та
молодицi поприбiгали з ферм, бо хай там i  десятиюрiднi,  та  все  ж  таки
Ягничi. Татко, як i щораз  пiсля  чарки,  понад  мiру  ласкавий  до  Iнни,
посадив її поруч себе, навiть обiйняв за плече, тiльки ненадовго, бо потiм
знов до сусiда - механiзатора з ферми:
   - Розумiєш, на всi сто я тепер спокiйний, ну, аж ось поти спокiйний  за
свого штурманця! Талант вiдкрився  в  ньому,  єй-же-єй,  талант!  Коли  ще
робили настройку, нi на крок хлопченя вiд мене, по  п'ятах  ходить,  разом
оцими руками поперебирали все - гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом...
   При словi "вузол" Ягнич-моряк (Iнна спостерегла) раптом скинувся,  нiби
з дрiмоти, ожив на мить, потiм знову поринув у думи.
   - А коли не полiнуєшся та вiдрегулюєш вузли, то, сам знаєш,  воно  ж  у
роботi окупиться, - вiв далi батько своєї. - Заглянь коли, Тимохо, з ферми
до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривицi не лишаються! По
тому, як чепурно скошено, по низькому зрiзу  хлiбiв  одразу  впiзнаєш  чий
почерк! Кожен тобi скаже: де поле без гривиць, де  воно  найчистiше  -  то
пройшов екiпаж Ягничiв! Екiпаж батька й сина!..
   - А це ж головне, - вiдгукнувся фермiвський механiзатор. - Бо як ти  до
хлiба, так i люди до тебе.
   Мати, щоб пiдхвалити своїх перед гостем,  стала  розповiдати,  як  вони
пiсля жнив, коли комбайн весь у пилюцi, купають його... Купають,  наче  те
немовля!
   - Тiльки ж зобидило нас у цьому роцi, дуже  зобидило...  -  аж  головою
покрутив Ягнич-комбайнер i знову про той  запал,  недорiд,  про  недобранi
центнери...
   - Та годi вам про центнери, - весело махнула рукою мати, проходячи бiля
чоловiкiв. - На цiлинi он, кажуть, добре вродило, без хлiба не будемо.
   - Та й Кураївка дасть, чого ви там прибiдняєтесь, - пiдтримала її тiтка
Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднiшому  мiсцi,
поруч з почесним гостем. - Хоч плюскле, припалене, а й з такого  весiльний
коровай комусь спечемо! - I значливо глянула на Iнну.
   - Ви он гостевi дайте хоч слово сказати, - нагадала господиня  дому,  -
хай розкаже щось про свiти. Бо побуде та й знов пiде пiд своє парусся,  на
солонi вiтри. Ц;ке всю душу, мабуть,  вони  йому  просолили.  Твоє  слово,
Андроне!
   Гiсть нiби не почув заклику, не був,  видно,  настроєний  балакливо.  Й
чарка стоїть перед  ним,  здається,  неторкана,  налита  доповна.  "Чи  не
захворiв вiн часом?" - з тривогою  подумалось  Iннi.  Якась  пригнiченiсть
почувалася в ньому, внутрiшня  криза.  Гомiн  застолля  для  нього  зараз,
видно, далекий, щось людину мучить. Курить  та  й  курить,  час  вiд  часу
схмурює свого крутого, плугом лiт поораного лоба...
   Iнна якось мимоволi переймалась до гостя  спiвчуттям.  Якi  там  свiти,
коли  людина  ця  й  зараз  цiлий  власний  свiт  носить  у   собi,   свiт
нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для iнших. I це  той  дядя
Андрон, що колись, як дiвчина  була  ще  маленькою,  приїздив  у  Кураївку
збадьорений, забавляв Iнну рiзними жартами, той, у кого вона не раз сидiла
на плечi, бiгала за ним повсюди хвостиком  та  сама  зачiпала  до  жартiв,
дражнилась до нього смiшною, десь вiд старих пiдхопленою пiсенькою:
   Ой ти, ткач-ниткоплуг,
   А я королiвна!..
   Тодi в неї ще виходило "кололiвна"...
   Не щадять людину лiта, такий короткий вiк людський. Є  в  ньому  буяння
весен, є вiнець лiта, але налягають потiм i осiннi  тумани,  їхня  холодна
невiдворотнiсть.
   Який-небудь десяток рокiв роздiляє Ягнича-старшого з його сестрою (вона
була наймолодша в сiм'ї, з усiх сестер єдина зосталась), та все ж  мама  й
зараз ще тримається, сьогоднi ось просто розцвiла, а вiн...
   Руки Ягнича-старшого лежать на столi. За довгi рейси, за роки труда  на
них  утворились  бугри-вузолля,  мабуть,  такi  наростали  в  тих  давнiх,
галерних, що надовго були прикутi залiзними ланцюгами до весел.
   - Хоч би заспiвали! - знов гукнула заводiйкувата Нелька. -  Невже  отак
мовчунами i сидiтимем?
   - З чого вам спiвати? - засмiялась котрась iз дiвчатдоярок.  -  Шуби  ж
для вас i цього разу нема.
   - Нащо менi шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в "шубi"! Правда  ж,
Гурiйовичу! - I Нелька рвучко обняла за шию моряка. -  Мода  вже  на  шуби
вiдiйшла, ви менi краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А нi - то син
скоро привезе. Вiн же в мене цього лiта збирається поступати. Агiтую,  щоб
iшов у торговельне, а вiн в одну душу: нi,  в  морехiдку!  Заворожили  ви,
Гурiйовичу, його своїми чучелами.
   - У ту морехiдку ворота вузькi, - спохмура пiдкинула тiтка Василина, аж
чорна з лиця вдова одного з двоюрiдних Ягничiв. - А котрий i потрапить, то
швидко звiдти вилiтає. Хай навiть буде вiн  i  вчительський  син.  Це  був
прямий натяк на  Вiктора  Веремiєнка,  i  натяк  досить  безтактний:  Iнна
вiдчула, як густо зашарiлась.
   - Мiй, якщо потрапить, то вже не вилетить, - гордовито сказала Неля  за
свого. - У шкiльнiй виробничiй бригадi перед веде, торiк, ви ж знаєте,  на
районних змаганнях по оранцi став чемпiоном... Так це ж  по  степу,  а  по
морю вiн борозну  ще  рiвнiшу  прокладе!..  -  I  знов  лестиво  зазирнула
Гурiйовичу в його коротко пiдстриженi вуса. - У вас же там, дорогесенький,
всюди рука, поспособствуйте!..
   Орiонець мовчав. Хотiв би застерегти, що хай  не  сподiвається  там  її
хлопець на легкий хлiб. У морехiдцi так само, як i на "Орiонi",  зустрiчає
не мама з медом на устах - ринда сувора його там зустрiне!  Могутню  владу
має  та  ринда-дзвiн,  пiдвiшена  на  подвiр'ї  морехiдки,  щоб  регулярно
вiдбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу  для  байдикувань!  Ганятиме
вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудiтиме йому своєю  нещадною  литою
мiддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити -
уже мерщiй, хлопче, до навчання, в класи,  де  ждуть  тебе  хащi  таблиць,
екрани, лоцiї, всяке хитромудре  приладдя...  По  секундах  розписане  все
курсантське життя вiд рання й до ночi, на ногах  вiд  пiдйому  i  аж  доки
вiдпустять вас "в екiпаж", що, попросту кажучи, є  звичайним  гуртожитком,
хоча кiмнати в ньому звуться кубрики...
   - Чи, може, справдi й не  рипатись?  -  одверто  дiлилася  Неля  своїми
сумнiвами. - Може, хай спробує в оте друге, в риболовецьке?
   - Пришли його до мене, я сам з ним поговорю, - буркнув орiонець.
   Джухнула бiля двору машина, приїхав Чередниченко.
   Механiзатори, як за мовчазною командою, враз пiдвелися.
   Господар дому Ягнич Федiр стояв попереду,  лицем  до  вулицi,  готовий,
здається, взяти на себе вiдповiдальнiсть за  всiх.  Був  вiн  зараз  рясно
зрошений потом не менше, нiж на комбайнi, i, наче йому комiр  тиснув  (хоч
уся шия вiдкрита), все поводив сюди-туди своєю круглою, на  мiцних  в'язах
головою.
   - Ось  де  вони  рекорди  ставлять,  -  пiдходячи,  сказав  з  удаваною
сердитiстю голова. - Що це ви, хлопцi, надумали? Жнива в розпалi, а ви тут
бенкетувати?
   - Та ми, та ми... - замикав господар двору, знiяковiло  усмiхаючись.  -
Ви ж бачите, хто тут у нас...
   - Та бачу, бачу, - суворо спрямував Чередниченко погляд на  орiонця.  -
Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зiрвати?  Не  мiг  вибрати  кращого
дня? Ну, та де ж  тебе  дiнеш.  -  I,  вже  повеселiлий,  ступнув  уперед,
насунувсь на гостя:
   - З прибуттям.
   Вони мiцно обнялись, почоломкались.
   Механiзаторам не треба було вдруге нагадувати,  як  їм  повестись:  без
прощань, без зайвих розвiтань, один по одному та з  двору,  i  за  хвилину
тiльки пофуркали врiзнобiч їхнi мотоцикли, що досi стояли,  попритулявшись
пiд штахетником.
   Жiноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з стороннiх тiльки  Неля  та
сусiдська молодиця, - обидвi,  перекочувавши  на  веранду,  про  щось  там
перешушукнулися з господинею, а потiм, уже не чiпаючи нi гостя, нi голови,
непомiченi вислизнули з двору.
   Тим часом зовсiм  звечорiло,  груша  оповилась  тiнню,  мати  ввiмкнула
надвiрну лампочку, щоб падало свiтло  з  веранди,  щоб  краще  було  видно
бесiдникам одне одного, - не  щодня  ж  зустрiчає  людина  свого  давнього
товариша, друга молодостi.
   Зостались вони тепер за столом удвох - Ягнич та Чередниченко.
   Iнна з чемностi вiдсiла вiд них, примостилась iз  стiльцем  за  грушею,
але й не далi, бо ж цiкаво було їй послухати цих двох побратимiв (так вона
їх назвала в думцi), подивитись, як сходяться люди пiсля  одного  перевалу
лiт.
   - Ну то як воно? Ще пiдстрибуєш? - звернувся Чередниченко до друга, i в
голосi його виразно прохопилась тепла нота.
   -  Якраз  це  той,  що  пiдстрибує,  -  орiонець  запалив  сигарету   й
похнюпивсь.
   - Не тi вiтри повiяли, чи чого  ти  зажурився,  моряче?  Невже  в  чинi
понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселi з моряками за  французьких  дiвчат
побився? - I, не дiставши вiдгуку на жарт, серйозно спитав: - У  вiдпустку
надовго?
   - Надовго, - глухо вимовив Ягнич. - Доки й дух iз грудей.
   - Та ти що? - аж сахнувся вiд нього Чередниченко. - Що ти верзеш?
   - Оце ж i верзу...
   - Невже списали? Та як  вони  без  тебе!..  Бо  ж  ти  там,  здавалось,
прикипiв навiки...
   - А виявилось -  не  вiчний...  Приймай  свою  грамоту  i  -  за  борт,
чоловiче... - Ягнич понуро втупився у край столу. - Кура, брат, кура...
   I це останнє було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки,
що Iнна жахнулась.
   Нiхто стороннiй не втямив би, що то воно за  "кура".  Нiби  шифрограму,
зрозумiлу лише для двох втаємничених, виповiв Ягнич  товаришевi  цю  давню
чабанську примовку.  Був  колись  у  них  дiд-чабан  на  прiзвище  Лебiдь,
кураївський мудрець, йому нiбито належало авторство. Приходячи зi степу  в
осiнню  негоду,  з  гирлигою,  в  мокрому  дубленому  сiряку,  мав  звичку
вiдповiдати, коли хто цiкавився його життям та самопочуттям: "Кура,  брат,
кура..." Тлумачити, що то за "кура", можна було по-всякому, на рiзнi лади,
скажiмо, що злющими, пронизливими вiтрами повiяло в  степах,  чи  що  ноги
крутять, спати не дають, чи що  чабанський  вiк  того  Лебедя  невблаганно
наближається до якоїсь крайньої, найкрайнiшої межi... Деколи Iннi й  ранiш
доводилось чути про ту загадкову "куру", мовилось про неї коли з жартом, а
коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз...  це  вперше.  I  навiть
пояснень до їхньої "кури" нiяких не  треба  було:  ця  їхня  напiвзагадка,
давня чабанська формула мовби увiбрала в себе все, що в нiяке  iнше  слово
не вбереш, i дивним  чином  єднала  їх  зараз  обох,  єднала,  мов  якийсь
горьовитий пароль, тiльки їм доступний тайнослiв.
   I Чередниченко, видно, справдi одразу i в належнiй глибинi осягнув  цей
сумовитий Ягничiв шифр, зрозумiв його пекуче, щемливе значення.
   - Рано нам ще про куру думати, - сказав пiсля мовчанки. - Життя велить,
Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозi не кiнець.
   - З'їздилось колесо.
   - Скрипуче колесо довше ходить...
   I вони  знов  умовкали.  Iнна  сидiла  не  ворухнувшись,  наче  боялась
сполохати їхню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут пiд грушею щось
негаразд, теж пiдiйшла, пiдсiла до цих двох. Адже брат їй нiчого не сказав
про себе, не встиг чи навмисне втаїв, щоб одразу  з  порога  не  отьмарити
зустрiч. I сестра, i всi веселились, вважали - й цього разу  вiдпустка,  а
вiн, виходить... списаний, забортний.
   - Не журись, - зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до  товариша.
- Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кураївка притулок
дасть, напризволяще не кине...
   - Чим же я вам можу знадобитись? - затоптавши сигарету, озвався  Ягнич.
- Вузли в'язати? Це вам нi до чого...
   - I парусiв нема, - пошкодував Чередниченко,  -  перевiвся  кураївський
флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спiдницю на "дубку" напне
i гайда з кавунами в губернiю на базар... Пригадуєш, як дiда  Швачку  буря
загнала з кавунами i з бабою  аж  у  Туреччину?  Пiшки  через  два  мiсяцi
вернулися - нi байди, нi кавунiв, тiльки бабу за руку привiв... А тепер  i
кавуни контейнерами пiдбирають просто з баштану... - I знову до Ягнича:  -
На комбайна тебе теж не посадиш. Мiг би ще косою махати по  обнiжках,  але
це в нас тiльки раз на рiк практикується -  на  Свято  першого  снопа.  До
"фрегата" б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, вiн сам  себе
поверта...
   -  Виходить,  чучела  набивати  тiльки  й   зостається.   Чередниченко,
прижурений, сидiв. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього.
   - Казав я колись тобi, Андроне: не зв'язуйся ти з тим "Орiоном"...
   - "Орiона", Саво, не чiпай, - схмура кинув Ягнич, i по  тону,  яким  це
було сказано. Чередниченко вiдчув, що заводити в цей бiк дискусiю  було  б
марно чи й ризиковане.
   - Може, сторожем пiдеш на польовий стан? Ти тiльки не ображайся. Ми тут
люди свої, а сторож - то теж людина, не манекен.
   - Братика мого, мабуть, бiльше до моря тягне, - аж тепер, не втерпiвши,
докинула хазяйка двору.
   - Так-так, у нас же й море своє! - одразу пiдхопив iдею Чередниченко. -
I наша кураївська "рибтюлька" ще не всi там сiтки попропивала.  Правда,  в
нас по ставках та каналах риби сьогоднi, вважай, бiльше, нiж у  Чорному...
Там тiльки медузи, мов капелюхи, плавають.
   -  А  вiн,  мабуть,  i  за  медузами  скучатиме,  -   пiддала   жiночої
психологiчної тонкостi Iннина мати.
   - Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А
взагалi добрий зав'язали вони тобi вузол напризахiд життя! Хоча, здавалось
би, й не пора; ще порох є, козарлюга ще ж, як подивитись...
   - А медики списали.
   - То вже дiло кепське, - нахмурився й Чередниченко,  -  з  медиками  не
дуже повоюєш. Справдi, виходить нiби кура... - I помовчавши, знову:  -  То
як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодiїв поки що не чути, та все
ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собi в затiнку, пiсля всiх
своїх орiонських вахт вiдсипайся, а вночi в космос поглядай, зорi лiчи!..
   Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час мiж верховiття на зiрки.
   - Подумаю, - сказав Ягнич перегодя. - Може,  й  доведеться...  Може,  й
справдi лiчитиму оцi кураївськi зорi, доки всiх не перелiчу.



   XI

   Так I став вiн тут жити. Коли  дiйшлось  до  його  мiсцевлаштування  на
нiчлiг, Iнна запропонувала свою чистеньку, вiдведену їй матiр'ю свiтличку,
одначе прибулець вiдмовився рiшуче. I взагалi  вiд  хати  вiдмовився,  хоч
вiльно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на  пружинах.  Не
треба й тахти, багато курить,  мовляв,  уночi  встає.  Попросив  для  себе
розкладайку, сам прилаштував її пiд грушею, так буде краще. "Це ж лiто,  а
коли зайде осiнь?" - видно, кортiло спитати сестрi, та вчасно  стрималась.
- Нащо нагадувати зайвий раз про те, вiд чого людинi болить?
   Сестрi Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла  була  вже,  що
провiдає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так  завжди  буде,  а
воно ось як повертається... Звiсно, вона рада, рiдна ж кров, та й сiм'я  в
неї дружна, людину пригрiють, але як сам вiн тут  почуватиметься?  Замiсть
хати  старої  тепер  нова,  ставилась  без   нього,   щоправда,   подвiр'я
батькiвське i груша теж, принаймнi пiвгрушi належить братовi по праву.  Та
тiльки чи це  його  втiшить?  З  його  самолюбивим  характером  вважатиме,
мабуть, що всiм вiн  тут  буде  тягарем,  завдасть  клопоту,  самою  своєю
присутнiстю порушить їхнє звичне й владноване життя.
   Груша  Ягничева  -  в  кам'янiй  корi.  Просто   як   камiнне   дерево.
Постелившись пiд рiдною грушею,  гiсть  одразу  лiг,  умостився  на  своїй
розкладайцi i, зморений з дороги, здавалось, швидко  заснув.  Проте,  коли
Iнна, прибираючи зi столу, востаннє пробiгала побiля нього, орiонець стиха
її окликнув:
   - I-нко!
   - Що вам?.. - Вона зам'ялась,  не  знаючи,  як  його  делiкатнiше  буде
назвати. "Дядя Андрон" - надто по-дитячому, по-давньому, "дядько  Андроне"
- це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрi  з  дiвчат  у  медучилищi,
коли про когось iз хлопцiв хотiли висловитись зневажливо, вживали саме  цю
форму: "А, вайло, є в ньому щось дядькiвське"... I  хоч  Iнна  сама  й  не
приймала цього, слово "дядько" для неї нiколи лайкою не  було,  та  все  ж
зараз хотiла знайти якесь шановитiше слово. I тому звернулась до нього  на
iм'я й по батьковi, як звертаються в школi до вчителiв:
   - Що ви хотiли, Андроне Гурiйовичу?
   - Про одну рiч хочу тебе спитати.
   - Питайте, - вона аж розгубилась: про що б то? Гiсть мовчав, нiби й сам
в останню мить завагався, питати чи нi. Потiм таки подав голос:
   - Що воно таке... пiте-кантроп? Вона трохи не розсмiялась. Так це  було
несподiвано, й таке смiшне слово! Пiте-кантроп!
   -  Якщо  не  помиляюсь,  назву  таку  має  викопна  людина  чи   навiть
напiвлюдина... А власне, для чого вам це?
   - Та просто так.
   - А все ж таки? З нiчого ж не буває.
   - Нi-нi, просто. Якраз iз нiчого, взяло та й приверзлось.  -  I  жестом
руки вiн одразу ж вiдпустив її, йди, мовляв, собi...
   Вона вiдiйшла кiлька крокiв, а потiм враз повернулась:
   - Ви не сумуйте.
   - З чого ти взяла?
   - Та так... Вiдпустiть нерви, добре виспiться, це вас змiцнить.
   - Для чого?
   - Як - для чого? Для життя!
   - А життю таке луб'я потрiбне?
   - Вiд вас я цього не ждала, - вона аж розсердилась, щиро,  неприховане.
- Той, хто став для нас символом мужностi, витримки. Людина, яка носить  у
собi "Орiон"!.. I раптом... Таж нема знецiненої людини! Нема й не  повинно
бути, якщо вона справжня... Невже не ясно? А  ви:  чи  потрiбен...  Навiть
слухати дивно. Спiть!
   Крутнулась i пiшла.
   Якщо буває слово цiлющим, то для Ягнича оце  було  воно.  "Людина,  яка
носить у собi "Орiон"... Отак з щемливою гостротою вiдчув, що не  приблуда
вiн тут, щось таки важить його особа бодай для декого iз рiднi. А  досить,
виявляється,  бути  потрiбним  хай  навiть  однiй   людськiй   душi,   щоб
присутнiсть твоя на землi вже була виправдана...
   Таке зробив для себе маленьке вiдкриття i тихо порадувався йому. Навiть
посмiхнувся: дiвча, а як вiдбрило, як провчило  тебе  лисого.  От  тобi  й
Iнка!
   Уранцi подарував їй хустку. Таку, як i  матерi,  японську,  з  квiттям,
тiльки справдi веселiшу - червоне квiття розкидане по  золотаво-оранжевому
тлу.  Отак  угадати!  Сприйняла  це  як  добрий  знак,  з  якоюсь   навiть
символiкою,  -  згадалась  їй  одразу  вчорашня  оранжева  безрукавка   на
Вiкторовi, коли побачила його в першу мить.
   - Буде вiд вас пам'ять, спасибi.
   Накинула перед дзеркалом хустку на голову,  потiм  опустила  на  плечi,
покрутилась, повела плечем сюди й туди... Ягнич  милувався  нею:  справдi,
мов юна циганка десь iз Калькутти.  Сестрина  гордiсть,  кураївська  смагт
лява краса, - де воно тут i береться в  Кураївцi?  З  якого  корiння?  Очi
чистi, а коли засмiється (зрiдка), то й  смiх  у  неї  якийсь  чистий.  Не
сьогорiчна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рiвно лежить
на щоках, на шиї, рухи плавковитi, i в усьому дiвоча, самою ще,  може,  не
усвiдомлена  гiднiсть,  нi  проти   кого   не   спрямована   гордовитiсть,
королiвна-кололiвна, та й годi! А надто ж цей погляд, орiонець  ще  зучора
його помiтив: глибокий, непустий, таємно тобi спiвчуваючий.
   - Спасибi, дядю Андроне, - ще раз подякувала Iнка й передала  хустку  з
квiттям матерi  на  сховок:  -  На  збереження  вам...  Коли  завiє  зима,
запинатимусь...
   А зараз на роботу майнула  без  хустки,  з  вiльно  розпущеним  витким,
смолянистого блиску волоссям, - переливами хвилястими воно  так  гарно  їй
розсипалось по плечах.
   - Оце ж наша зцiлителька, - сказала до Ягнича з усмiшкою  сестра,  коли
залишились доснiдувати вдвох на верандi. - Ця всiх  оздоровить,  бо  душею
добра. Бiжить, поспiшає, щоб, бува, куди не  втiк  вiд  неї  медпункт.  Не
встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла її замiсть себе...
   - Варвара, кажуть, нездужає часто? - поцiкавився брат.
   - А кине роботу, то й зовсiм заскнiє. Мабуть,  i  сама  це  почува:  бо
кидає, кидає, а з рук, проте, не випуска...  Звiсно,  на  бездiллi  людина
всиха... У мене ось що бiльше клопотiв, то я здоровiша.
   Не приховалось вiд Ягнича, що сестра сьогоднi, знов  увiйшовши  в  свiй
звичний будень, i сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться,
що здоровiшає в клопотах... Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки
бiля очей, i хоч у поглядi сестри ще повно тепла, проте очi вже не горять,
як ранiш... Чорнi тiльки брови зостались, у косах срiбляться нитки сивини.
   Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пiснi спiвається. Тiльки ж  не
намарне пропала, в дочку перейшла...
   - Щаслива ти, сестро, з такими дiтьми.
   - Це правда. Для матерi iншого щастя нема.
   - Знайти б тепер Iннi пару достойну... Чи вже знайшла?
   - Та наче... Хiба не помiтив, як учора згорiла, коли Василина  бовкнула
про вчительського синка? То  ж  її  любов.  Рання,  ще  з  школи.  Як  ото
мовиться, перша... Ох, боюсь  я  цiєї  любовi!  Чимось  вiн  її  заслiпив,
вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Вiктора знаєш?
   - Веремiєнкiв?
   - Один вiн у нас такий вiтрогон. Йому пiсля школи на трактора б  сiсти,
а вiн замiсть того сiв на лаву пiдсудних... Наплакалась мати,  ще  й  досi
вiд сорому людей уникає, з двору не виходить... Ох, Вiктор, Вiктор, в кого
вiн i вдався! Вiдбувши своє, в Кураївку не спiшить, десь у районi застряв,
з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хулiган, зайдисвiт,  а  наша  за
ним, я ж бачу, мре...
   - У цьому ми їй не суддi, - зауважив брат. - Знаєш по  собi:  серця  не
зневолиш...
   - Хоч би вiн куди завербувався на  край  свiта...  Go  як  подумаю,  що
такого дурисвiта матиму зятем, тарiлки за ним  прибиратиму...  Ну  хiба  ж
вона йому рiвня,? З похвалою училище закiнчила, кругла вiдмiнниця,  здiбна
до всього... Окрiм що медичка, вона ще  ж  i  поетка  в  нас,  сама  пiсню
склала!..
   - Пiсню? Iнка?
   - Тож-бо! Радiо двiчi вже передавало: слова Iнни Ягнич, ну, а музика...
та, мабуть, i музика її. Декотрi кажуть: кому вони здалися, цi новi пiснi,
коли й старих уже не спiвають... За  теперiшньою  модою  бiльше  готове  ж
слухають з платiвок, бояться живе  горло  натрудити...  А  по-моєму,  коли
дiвчинi закортiло свою пiсню скласти, то - хай,  кому  це  заважає?  Буває
таке на душi, що пiснею тiльки й скажеш... Мама нашi скiльки он тих пiсень
знали - i для будня, й для  свята...  Одначе,  що  ж  це  я  тут  з  тобою
розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, - згадала  вона  про
дитсадок. - Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула.
   - Клопiтка робота? - запитав Ягнич.
   - Клопiтка, та й дуже, та все ж легше, нiж комбайнеркою.  Отам  робота!
Доки молодшою була, то воно й нiчого, якось навiть самолюбно, коли кажуть:
он вона, Ягничева,  нарiвнi  з  чоловiком  стала  до  штурвала.  А  потiм,
почуваю, еге!  Уже  це  не  для  твоїх  лiт,  молодице...  Не  скаржилась.
Чередниченко сам помiтив: за комбайнерство, каже,  Ганно,  хвала  i  слава
тобi, оскiльки ж  виростила  достойного  сина  -  штурмана  для  степового
корабля, виховательськi здiбностi виявила, то переводжу  тебе  вiднинi  на
дитсадок... Виховуй цих пуп'янкiв. Отам  бiля  них  i  веселюсь...  Що  ж,
побiжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати...
   - Опудалом для горобцiв - саме раз, - глухо вiдповiв орiонець.
   Та тiльки сестра з двору, став лагодитись i вiн  кудись:  причепурився,
оглянув себе перед дзеркалом, щiточку вусiв торкнув ребром долонi.
   Йде Кураївкою Ягнич. Малолюдна вона в  цей  час  жнив'яної  пори,  лише
де-не-де на вулицю вискочить чиєсь дитинча. Колись дiтей тут, як горобцiв,
кублилось у пилюцi, зараз не дуже їх рясно, але котрого зустрiне  моряк  -
не мине без уваги.
   - Чий ти?
   - Яковин.
   - Якого ж це Якова?
   - Ну отого... Ягничiвського.
   I довго ще потiм прикидає орiонець, з яких це Ягничiв  буде  цей  малий
Мурза Замурзович?  Виявиться,  що  нiякий  вiн  тобi  й  не  родич.  Однак
пошкодуєш, що якоїсь цяцьки-гостинця для нього в кишенi  не  приберiг,  бо
дiти - це дiти... Аж нiяк не всi  дорослi  викликають  у  Ягнича  до  себе
приязне ставлення. Є такий крутiйло, фальшивець,  словоблуд,  зустрiнеться
десь тобi пика така мерзенна, повзуча, що вiк би її не бачив, не людина  -
гидота. А от дiти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любi -  чи  в
своєму, чи в чужому порту... Забралось ото на вишню, крiзь гiлля  позиркує
звiдти до тебе, бiлолобе, iнше он вулицею покривуляло верхи на  велосипедi
- глянеш, i  душа  сама  запитує:  яким  воно  буде!  Якою  побачить  свою
Кураївку? Кого воно з неї згадає? Розрослась,  розбудувалась,  багато  хат
незнайомих, та все шифер - пiд стрiхою лише зрiдка десь трапиться... А  що
там уже говорити про тi мазанки самановi, чабанськi, - з молодих,  мабуть,
мало хто й знає, як ллють хату з саману, не чули, як, скажiмо, прядка гуде
або як просо в ступi товчуть - так що аж хата ходором ходить... А були ж у
Кураївцi такi, що й хати  путньої  не  мали  -  халупу  руду  злiпить  або
напiвземлянку-напiвкурiнь зiпне, як у тiй пiснi: збудуй хату з лободи,  та
й розкошує... Нiхто тепер не повiрить, що в куренях iз камки,  з  морської
трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палацi  тулилось...  I
це ж вам не в тропiках, де снiгiв нiколи не бачать... Лишили  б  хоча  для
музею яку-небудь пiдслiпувату мазанку, щоб було з чим порiвнювати все  оце
теперiшнє... Палац культури вигрохали  на  шiстсот  мiсць,  унiвермаг  сяє
вiтринами незгiрш, як у мiстi, та й сама Кураївка,  мабуть,  стане  колись
мiстом, яким-небудь приморським Кураївградом.
   Опинившись у центрi села, Ягнич найперше пiшов до обелiска. Щоразу  тут
перед ним постоїть, коли приїжджає. Поволi - вкотре уже!  -  вчитувавсь  у
той скорботний реєстр, у тих карбованих по каменю  золотом  Дикопавленкiв,
Рябих та Чорних, Чередниченкiв, Щаденкiв та Ягничiв, - Ягничами кiнчається
алфавiтний список  майже  бiля  самої  землi.  Вогонь  горить,  ворушиться
пломiнцем - газовий балон пiд ним час  вiд  часу  мiняють.  Квiтiв  багато
довкiл, на рiзнi  барви  цвiтуть  троянди,  дуже  тiльки  запилюженi;  мiж
квiттям, мiж колючими кущами троянд мишiй та осот жене, дарма що  сiльрада
через дорогу, молодiй секретарцi з вiкна видно ж цей бур'ян, могла б вийти
та й прополоти...
   Потiм аж край села, на старому цвинтарi, опинивсь.  Мiж  осiлими,  ледь
помiтними  безiменними  горбками  розшукав  могилки  батька-матерi,   вони
штахетиною обгородженi, сам пiд час минулого приїзду обгородив. Постояв  у
роздумах Ягнич i тут. Звiдси вiдкривалося море, добре видно було в  далечi
розлогу  його  синяву.  Ось  воно,  безкрає,  повне  осяйного  простору...
Ослiпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з  цвинтарних  бур'янiв,  з
полиневої сушi вивчаєш  тепер  юнацьке  море  своє,  вiчно  звабливу  його
блакить. Просився ще хоч в один рейс, а вiн тобi вже, мабуть,  прокладений
просто в кураївськi оцi полини... Викопають тобi тут хату останню, оту, що
над нею хiба що яка добра душа тополицю посадить...  На  "Орiонi"  -  отам
вiн, здається б, нiколи не вмер! Новим рейсом, з новими  курсантами  зараз
десь, мабуть, в Егейському йде,  в  найсинiшому  iз  морiв...  Пiд  рiвним
вiтром, серед сяйних, розкiшних просторiв хлоп'ятка  iдуть,  подорослiшали
без" тебе синочки, все вмiють самi, - аж сюди чути, як бринить, спiває над
ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твiй "Орiон", де  його  люблять
зустрiчати дельфiни, їм це чомусь до вподоби -  пливти  поруч  iз  судном,
весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не  розлучатися.
Вiдомо, що дельфiни почувають симпатiю до людей, непоясненним  поки  що  є
їхнiй постiйний потяг - бути з людьми. Може, i  їм,  морським  створiнням,
властиво вiдчувати потребу в людському теплi? Виявiв ласки й доброти в нас
шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподiваються знайти в нiй  вiрного
друга собi, створiння взiрцеве, щось близьке до найвищої досконалостi? Йти
в морi поруч  "Орiона",  пустувати,  показувати  свою  спритнiсть  молодим
морякам - то дельфiнам найкраща розвага. Як саме втiлення  життєлюбства  i
пластики,  пругкими  живими  дугами  вигинаючись,  вискакують   iз   води,
виграють, аж нiби смiються,  шлють  свої  усмiхи  водянi  крiзь  срiблястi
бризки до  екiпажу,  до  Ягнича.  Часом  якась  просто  химерiя  на  нього
находила, здавалось: а може, то його потоплi пiд  бомбами  дiти,  здобувши
iншу подобу, стали там, у пiдводдi, веселими дельфiнятами й  далi  живуть,
принатурившись до iншого, до водяного життя?
   Коли,  повертаючись  з  кладовища,  Ягнич  проходив  мимо   кураївської
пекарнi, на дверях як виросла Нелька:
   - Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так  гарно  пахло
гарячим духом щойно випеченого хлiба. I Нелька,  як  справжня  пекарка,  в
бiлiм культурнiм  халатi  привiтно  красується  на  порозi,  розчервонiла,
напалена вiд печей.
   - Паляницi якраз вийняла, може, вгостити?..
   - Нi, спасибi.
   - То, може, хоч бублика?
   - Дякую й за бублика.
   - Та що ж це ви так, дядечку?..
   I з ходу знову про сина. Цiлу нiч не спала, все сушила голову,  йти  чи
не йти хлопцевi в ту морехiдку... Чи витримає вiн там, чи не виженуть?
   - У морехiдцi, звiсно, не  мед,  -  стримано  сказав  Ягнич.  -  Бачити
морехiдку на парадi в безкозирках, у стрiчках - то одне...  А  коли  воно,
хлопченя,  в  бурю  сидить  ото  на  палубi  та,  ще  не  вмiючи,   руками
школярськими зачищає сталевий кiнець - то морехiдка iнша...  Там  у  нього
всi руки в кровi...
   - Ой лишечко!
   - Чого ж ти його до мене не прислала?
   - Соромиться! Такий сором'язливий вiн у  мене...  Якщо  вступлю,  каже,
тодi пiду... Бо ще подумають,  що  канючник,  слабодух,  протекцiї  шукати
прийшов!.. Нi, я  його  таки  умовлю  в  торговельне.  Вже  нiбито  й  сам
схиляється...
   - Дiло його. Торгувати теж комусь треба. Тiльки, як вивчиться та  стане
за прилавок, щоб людей не общитував.
   Ягнич уже напрямився далi йти, але ж молодиця знову його спинила:
   - Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарнi, з'явилася  на
порозi з великою бiлою паляницею в руках.
   - Торкнiться до неї: гаряча, вся дише ще!
   Давно не бачив Ягнич такої високої та пишної паляницi,  аж  усмiхнувсь:
от тобi й Нелька... Хлiбину таку спекти - це теж талант ..
   - Мабуть, на виставку пекла?
   - Будь ласка, Гурiйовичу, вiзьмiть, нiхто вам такої не спече!
   - Цiлий дивень! На весiлля б комусь, а  ти...  нi,  нi,  -  вiдмахнувся
Ягнич, хоча в душi був зворушений. - Хлiба в нас повно на столi...
   - Знаю, але хай  поряд  iз  їхнiм  буде  й  ваш...  У  них  свiй,  а  в
квартиранта свiй!.. Ягнич аж образився:
   - Поки що не дiлимось... Нiхто хлiбом ще не дорiкнув. I  не  квартирант
я... - буркнув убiк i, похнюпившись, пiшов собi далi.
   Дверi Палацу культури, що виник перед Ягничем,  зараз  були  вiдчиненi,
хтось, видно, з'явився з ключем.
   Моряк вирiшив зайти. У просторому, повному свiтла  вестибюлi  нi  душi.
Тихо, не чути нiчиїх крокiв. На стiнах  приваблюють  зiр  картини  великих
розмiрiв, що їх Чередниченко замовляє десь у художнiх майстернях  i  добре
оплачує, вважає, що для цього  дiла  коштiв  жалiти  грiх.  На  найбiльшiй
картинi пташина ферма, бiлi кури чи гуси розбрелися по згiрку, посеред них
красується  весела  дiвчина-пташниця  в  бiлому  халатi.  До  когось  вона
смiється, може, до того чубатого  тракториста,  що  так  браво  сидить  за
кермом на iншому  полотнi...  Для  втiхи  степовикам  вiдтворено  також  i
ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами...
   Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, здається, ось-ось потечуть...
У далекiм закутнi вестибюля, всуцiль вiдгородженому вiтринним склом,  щось
зеленiє i наче прозориться вода, - акварiум там, чи що? Ягнич рушив  туди,
неквапом наблизився до вiтрини. Нiякої води. Пальми стирчать  гостролистi,
як осока, а пiд ними серед штучних кущикiв та  камiнцiв  сама  дивовижа...
чучела! Його, Ягничевi, чучела! Наче тiльки й ждали свого творця,  щоб  iз
ним тут зустрiтись. Аж до скла вiтрини Ягнич притулився  головою,  вражено
застиг: треба ж такого... Стояв навлобки зi склом,  товстим,  непробивним,
розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену  неповторну,  з
усiх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумнiша: по цей бiк вiтрини
майстер, а по той  бiк,  за  склом,  у  величезнiй  склянiй  клiтцi,  його
пересохлi на порох пташки. Бiльшi й меншi  представники  пташиного  свiту,
зiбранi однiєю сiм'єю: i тi, що з дальнiх морiв, i тутешнi, добре  знайомi
цьому    узбережжю...    Дроздики,     журавлики,     ластiвка-бiлогрудка,
баклан-чорноморець, тропiчнi папуги в яскравiм опереннi...  Кожне  лiтало,
вигравало в повiтрi, а  зараз  скляним  незрушним  оком-бусинкою  блищить,
сторожко дивиться з-за вiтрини на  свого  творця.  Самi  окаменiлостi,  до
крихкостi зсушенi, пилюкою припилюженi густо, нiкуди вже  вони  звiдси  не
знiмуться, не полетять. Були життям,  стали  колекцiєю  в  склянiй,  мовби
безповiтрянiй клiтцi...
   Рiзко одвернувся Ягнич i пiшов геть,  важко  ступаючи,  несучи  в  душi
тягар побаченого.
   Але ж i в зал  ще  треба  було  глянути.  Дверi  незамкнутi,  вiдчинив,
переступив порiг. Тут напiвсутiнь i навiть  прохолода.  Не  зал,  а  цiлий
корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибинi сцени давня, ще,
мабуть, пiсля  якоїсь  вистави  не  прибрана  декорацiя:  хатка  бiленька,
перелаз з горнятками на пакiллi, поруч - дiвчина  у  вишитому  вбраннi,  у
вiнку, з коромислом на плечi... Стоїть як  жива,  поставою  так  схожа  на
Iнку! Може, з неї хто й малював?  Стiльцi  не  стiльцi,  а  просто  крiсла
розкiшнi, спинки блищать чорним  лаком,  новi  сидiння  оббитi  пухнастим,
небово-блакитним плющем. Аж  посидiти  закортiло.  Сiв  Ягнич  i  зiтхнув,
спочиваючи. А десь, у дальнiм темнiм  кутку,  принишкло  затаївся  i  вiн,
невiдчепний дух самотностi. Зубоскалить.  Сиди,  сиди,  Ягничу.  Здається,
досяг... Чи це ж бо  не  розкiш?  Один,  сам-самiсiнький  на  всi  шiстсот
блакитних плюшевих мiсць!



   XII

   На Другому поверсi палацу, в лiвому його крилi, чулися кроки, хтось там
ходив. Коли Ягнич пiднявся туди широкими сходами  з  вестибюля,  незабаром
зустрiлась йому табличка на вiдхилених дверях: "Iсторико-краєзнавчий музей
села Кураївки".
   Зайшов. У зiщуленiй постатi, що в  протилежнiм  кутку  за  прядками  та
ступами  розбирала  старезне  якесь  причандалля,  насилу  впiзнав  Панаса
Веремiєнка. Отак знепримiтився,  зменшився  ростом,  на  мумiю  єгипетську
звiвся чоловiк... Сонця нема, а вiн у темних окулярах,  брилик  капроновий
на головi. Зачувши кроки, Панас Омелянович  одразу  вiдклав  мотовило  (це
було справжнє допотопне мотовило, обсноване  нитками),  скинувся  обличчям
угору, якось аж нiби сполохано:
   - Хто там?
   Ягнич пiдiйшов до нього на близьку вiдстань i зупинився мовчки, може ж,
таки впiзнає крiзь темнi свої окуляри.
   Веремiєнко перебував у незрозумiлiй стривоженостi:
   - Хто ти? Це ти, Вiтько?
   Ягнича навiть острах взяв, аж моторошно стало.  Ти  для  нього  не  ти!
Дивиться зовсiм напрямцi, просто в очi, а ввижаєшся ти йому кимось  iншим,
може, хлопчаком, що вирiшив пожартувати...
   - Ягнич я. Андрон.
   - Андрон? Вседержитель морiв? Пробач менi, друже, - одразу прояснилось,
просвiтлiшало обличчя завiдувача музею. -  Чув  я,  що  ти  в  Кураївцi...
Прошу, заходь, заходь. - Панас Омелянович заметушився i одразу  пожалiвся:
- Слiпну я, Андроне, катастрофiчно втрачаю зiр.
   - В Одесу треба, в отой Iнститут свiтла...
   -  Був.  Спершу  трохи  покращало,  а  це  знов...  гасне   свiт.   Усе
розпливається, i тебе ось бачу зараз, наче крiзь товщу води.  Тiльки  тiнь
вiд тебе. Весь нiби стоїш у водi з головою.
   "Вже я йому - як водорiсть..." - подумалось Ягничевi.
   - Оце ж бережу нашу минувшину, Андроне... Для кого минувшина, а для нас
iз тобою вона до останньої клiтинки  жива...  Ось  випадково  на  мотовило
натрапив у дiда Коршака - буде ще один експонат. Майже знахiдка вiку...  У
нього є й жорна ручнi, та поки що не дає...
   Став показувати Ягничевi музей. Були тут i давнi рибальськi пристрої, i
плахти, i очiпки, цiлий ткацький верстат звiдкись притягли... На  столиках
пiд склом засушенi рослини всякi, ковила  бiлочуба,  й  будняк,  i  навiть
стебло полину... Цiлi гербарiї  з  кураївського  рослинного  свiту.  А  по
стiнах всюди фотографiї,  позбiльшуванi,  мабуть,  з  якихось  посвiдчень,
порозмиванi, затуманенi чи вiд невмiлого  збiльшування,  чи  вiд  давностi
лiт. Скiльки Батькiвщинi достойних людей дала Кураївка, що уславили  її  i
працею, i подвигами на фронтах!.. Самих тiльки морякiв - на  пiвстiни.  Та
ще якi моряки: Ягнич Федот на торпедному катерi загинув пiд  час  атаки...
Чорнобаєнко-середульший сягнув був навiть чину контр-адмiрала,  -  недавно
помер у Владивостоцi. I на кого не глянь - той, як ось Сава  Чередниченко,
Одесу обороняв, а пiзнiше вiдзначився  в  керченському  десантi,  Бiлокiнь
став героєм за Севастополь, Петро Шафран по ленд-лiзу ходив i  зараз  десь
ходить iз сейнерами в Атлантику... Натрапив Ягнич  на  стендi  й  на  свою
рядову особу, ледве впiзнав у бравому парубковi  себе:  збiльшили  його  з
давньої  фотографiйки,  що  збереглася  в  сестри,  молодцюватий  моряк  у
святковiй бiлiй матросцi, безкозирка з стрiчками  красується  на  юнацькiй
лобатiй головi... "Старший майстер парусної справи вiтрильника  "Орiон"  -
такий стоїть пiд цим "експонатом" пiдпис. Усе вiрно, тiльки чому  старший?
Чи, може, й справдi старший?
   I ще на однiй iз фотографiй, на груповiй  карточцi  перших  кураївських
комсомольцiв, знайшов Ягнич себе й витрiшкуватого,  зовсiм  худющого  тодi
Чередниченка (у якихось штиблетах лежав попереду всiх на травi).  А  поруч
iз ним Iванилов Женька, що пiд час вiйни командував танковим  батальйоном,
загинув десь пiд Кенiгсбергом... Не  без  зусиль  Ягнич  вiдшукав  на  цiй
груповiй i Панаса Омеляновича, в ту пору  молодого  кураївського  вчителя,
вiн притулився оторопiло збоку, вже й тодi  був  чимось  нiби  зляканий...
Молодiсть - ось де вона  тiльки  й  зосталася!  Це  ж  прощальна  карточка
їхнього осередку, коли хлопцi на  Жовтневi,  перед  тим  як  розiйтись  по
свiтах, разом сфотографувались - уперше й востаннє...  Багатьох,  багатьох
уже нема. Одиницi позоставались. I серед тих одиниць  вас  двоє,  сумовито
зараз застиглих перед цими стендами.
   - А цю впiзнаєш? - з таємничим виглядом Панас Омелянович пiдвiв  Ягнича
ще до одного стенда.
   З туманної фотографiї з  найвиднiшого  мiсця  дивилась  на  них  молода
кругловида  дiвчина  у  льотчицькiй  формi...  Саня  Хутiрна!  Дивилась  i
всмiхалась аж трохи лукаво: ну, яка я перед вами, дiди? Всi вони тодi були
в неї закоханi до безпам'ятства. Однак нiкому не вдалося знайти ключ до її
веселого серця. Спiвати з ними спiвала, до моря на мiсячну дорiжку  гуртом
дивитись ходила, а щоб вирiзнити  котрогось,  щоб  вiкно  вночi  вiдчинити
котромусь... Е, нi, вибачайте, хлопцi! Однiєї ночi Саня загадково зникла з
села, думали, чи не  втопилась  -  навiть  розшуки  на  дiвчину  оголосила
стривожена Кураївка. Об'явилась їхня Саня  згодом  десь  аж  на  Пiвнiчнiм
Кавказi, в льотному училищi. Спершу нiбито. влаштувалась там  офiцiанткою,
компоти  подавала  курсантам,  а  потiм  так   закрутила   голову   одному
командировi, що незабаром i одружилася з ним. Казали,  що  причарувала  на
смерть, i, може, не так навiть iз любовi, як ради того,  щоб  на  льотчицю
вивчив, це вiн їй твердо обiцяв. I  досягла  свого:  навчилась,  у  складi
жiночого екiпажу брала участь у далеких перельотах, котрi починались з-пiд
кримського сонця й кiнчались десь  аж  у  тундрi,  поставила  з  подругами
якийсь дуже значний рекорд. Коли  в  променях  слави  купалась  Хутiрна  -
прилетiла лiтаком аж  у  саму  Кураївку,  сiла  край  села  на  чабанських
угiддях, привела батькам у хату свого сивого мужа, теж бойового  авiатора,
що був на той час у ще вищому чинi. Ах, Саня,  Саня,  неспокiйна  душа!  З
першого дня вiйни була вже в  польотах,  поривалась  навстрiч  небезпекам,
втратила мужа в боях, а її все щось нiби щадило, хоч не раз поверталась на
аеродром у прорешеченiй кабiнi. Непогамовна, знов пiсля того здiймалась на
завдання, бiльше, здається, там i  жила,  в  небi,  в  польотах  денних  i
нiчних.  I  вже  коли  рушили  наступом,  загинула  Саня  Хутiрна  десь  у
повiтряних боях над Таманню. Орлиця в боях, а душi була нiжної,  незадовго
до загибелi опалила її коротка фронтова любов. Була в останнiм  польотi  з
льотчиком-юнаком,  що  його  вона  зустрiла  мiж  боями  й  по-справжньому
покохала. З ним пiшла i в полiт. Розбилися в один день, в одну мить, i, як
запевняє легенда,  розбились  в  обiймах.  Офiцiйна  версiя,  що  рятунку,
пiдбитi, уже не мали, а дехто з кураївських навiть досi поговорює,  що  то
Санька могла й зумисне пiдстроїти - з жаги та знетямлення почуттiв чи  ще,
може, з ревнощiв, iз боязнi втратити свою вперше знайдену, вперше вiдкриту
в життi любов...
   Здається, тут вони найдовше стояли, двоє зiстарених людей,  бiля  своєї
ровесницi, що так i зосталася вiчно юною.
   - Це ось її, Саню нашу, нiяка вже старiсть не здожене...
   - Що нi, то нi, - згодився вчитель. - Правду колись казав поет: "Хорошо
умереть молодым"... Хоча  й  лiта  несуть  перевагу  -  просвiтлюють  дух,
дарують мудрiсть людинi...
   - Сплав для життя потрiбен, сплав двоєдиний -  молодого  й  зрiлого,  -
сказав Ягнич i почав допитувати Веремiєнка про сина: де вiн?  Як  вiн?  Чи
вiрнi чутки, що розпоганився хлопець?
   - Збився з пуття, - зiтхнув старий.
   - Та вiзьми ти його за барки, Панасе, отям,  зупини,  -  порадив  Ягнич
суворо. - Як не себе, то хай честь дiвчини побереже...  У  них  же  там  з
Iнкою почуття. Хай не здумає покривдити, бо тодi матиме справу зi мною.
   - Ох, Андроне, Андроне,  торкнувсь  ти  такого...  Найболючiша  це  моя
рана... Сам би в могилу пiшов, щоб тiльки вiн став iнакшим.
   - Та, може ж, таки заговорить у ньому совiсть?
   - Якщо вона в нього є...
   Схнюплений стояв Панас Омелянович серед своїх  експонатiв.  Колись  був
такий прудкий та непосидющий, а зараз де та й прудкiсть  подiлась,  зiсох,
зморщився, жменя того чоловiка зосталась.
   Надворi - море кураївського сонця.
   Бiля контори колгоспу знудьговано жде когось  компанiя  молодих  людей,
приїжджих чи, може, й тутешнiх: хлопцi  в  футболках,  серед  них  дiвчина
кимось нiби ображена, надута, з аероф'лотською сумочкою через плече.  Вона
на однiй лавцi, хлопцi навпроти, всi в позах недбалих, аж сiрi  з  нудьги.
Прийняли,  видно,  Ягнича  за  сторожа  конторського,   бо   тiльки   став
наближатись,  почулось  мiж  ними:  "Ану  спитаєм  цього   довгожителя..."
Вимогливим тоном домагалися вiдповiдi, де голова, коли вiн буде, а  як  не
буде, то де шукати, хоч приблизно в яких полях? Пройшов  мовчки  мимо  них
Ягнич, давши зрозумiти, що зневажає  такий  тон  спiлкування.  "Глухий,  -
донеслось йому вслiд байдуже й беззлобне, - чи, може, й нiмий?"
   Зустрiчав  ще  когось  у  розпланованому  посеред   села   скверику   з
декоративним ставком  (теж  Чередниченкове  завоювання),  натиканi  вздовж
берега вербички срiблястi, як оливи, стiкають  вiттям  аж  до  води.  Вода
важка, в  маслянистих  плямах,  засмiчена  лушпайками.  По  ставку  плаває
лебiдь, приручений, ситий, схожий на гусака. Дiтлашня з берега гукає йому:
"Мишко! Мишко!" - i вiн реагує, пливе на голос, - хлопчаки булками годують
його з рук. Ще й тут  Ягничевi  млоїла  душу  образа,  певне,  без  умислу
завдана тими, що бiля контори назвали його довгожителем, а потiм глухим та
нiмим.  Образили  бiльше  навiть  не  словом,  а  своєю  хамською  манерою
розмовляти, поводитись.
   Звертаючись до людини старшої вiком, не потрудились навiть пiдвестися -
мабуть, i не догадуються, що так годиться i що це нiтрохи не  принизило  б
їх. Хто їх виховує? Видно, що ця  Кураївка  нiчим  їм  не  цiкава,  здатна
навiяти лише нудьгу. Загнати їх сюди в таку спеку могла лише  особиста  чи
службова потреба, а не порух душi. Кураївка для таких одновимiрна,  бачать
у нiй тiльки те, що бачать, що доступне їхньому оку, а  не  серцю.  А  для
Ягнича вона повнiсiнька, населена й перенаселена  вся,  на  кожному  кроцi
зустрiчають його живi образи тих, що були, образи дитинства та  молодостi,
для iнших вони невидимi, їх нема, а перед Ягничем постають  натовпами,  не
торкнутi  часом,  не  пiддатнi  лiтам,  ходять  по  садках,   смiються   й
печаляться, незникло живуть по кураївських дворах, любляться, сваряться, з
глибини  пам'ятi  подають  голоси,  i  вiн  їх  виразно  чує,  i  сам  теж
вiдгукується до них iз цих своїх нинiшнiх осамотнiлих  лiт.  Повна,  повна
для нього Кураївка людом видимим  i  невидимим  -  вiд  давнiх  у  сiряках
пастухiв до теперiшнього крутов'язого комбайнера та  його  так  розквiтлої
доньки.
   Блукаючи Кураївкою, Ягнич i сам незчувсь, як  опинився  бiля  дитсадка.
Дзвенiло  ясними  дзвiночкамиголосочками  звiдти.  Такi  дзвiночки  почути
людинi не менш приємно, як i важку оту мiдну  ринду  на  суднi  Повагався,
потiм таки набрався смiливостi: дай зайду  Сестра  ще  здалеку  загледiла,
пiдгукнула збадьорливо, заходь, заходь, не бiйся, нашi не б'ються!.. Дiтей
якраз заводили до примiщення вiдпочивати, це в них година сну.
   - А оце, дiтки, той мореплавець з "Орiона", що по  всьому  свiту  ходив
пiд парусами!.. Схожий на морського вовка?
   Зацiкавлено   проходили   парадом   мимо   нього   парочки   тугощоких,
чепурненьких дiвчаток та хлопчикiв, трiпотiли навчено рученятами,  вiтаючи
сторонню людину. Ще й  перед  тим,  мабуть,  про  нього  було  їм  жартома
сказано, що ось iде морський вовк, бо поглядали на незнайомця здивовано, з
вiдкритою цiкавiстю, але без  остраху.  Зовсiм  не  страшний  цей  вовк...
Незабаром збезлюднiло подвiр'я, зостались самi цяцьки-iграшки пiд навiсом,
розкиданi рiзнобарвними купами, став оглядати їх: i та цяцька плаче, i  ту
поскубли... Кiнь стоїть на колiщатках, басує червоногрудий, тiльки  одного
колiщати-ноги нема. Дерев'яна хатка на курячих нiжках перекосилась,  скоро
й зовсiм може розсипатись. А шкода: чепурненька, справдi наче в  казцi....
Треба буде прихопити iнструмент, прийти та навести  у  них  лад.  Лагодити
цяцьки - це i йому буде як забавка в його нинiшньому становищi.
   - Давайте до нас, будете за старшу няньку, - гукнула, нiби  пiдслухавши
його  намiри,  вихователька,  сестрина  напарниця,   що   саме   пробiгала
подвiр'ям. Мабуть, в унiвермаг бiгала, бо пiд рукою пакунок i  на  обличчi
вдоволення, щось добула.  -  В  нас  тепер  попит  на  дiдiв!  -  мимохiдь
догукнула весело. - Скрiзь, де малеча є, баби та дiди  нарозхват!  Дефiцит
на вас!
   Зоставшись сам, сiв у дитячу гойдалку, злегка колихнувся раз i  вдруге,
вус ворухнуло усмiхом: оце твоя палуба, дiду, твiй "Орiон"... Хай як  його
накренює - страху тепер нема. Кличуть заходити сюди, а чому б i нi? Мiг би
й казочки малечi  цiй  розказувати.  Тiльки  -  якi  ж?  Яка  з  них  усiх
зав'язалась у пам'ятi вузликом наймiцнiшим, найпам'ятнiшим?
   Поколихувався, думав, пригадував.
   Мiг би оцю. Який тут голод, дiтки, вчинився одразу пiсля громадянської,
просто всесвiтнiй був голод на цих берегах! Люди пухли, бур'ян та кiнський
квасець їли...  I  ось  тодi  клопотанням  Ленiна,  заходами  Мiжнародного
Червоного  Хреста  були  тут  по  всьому  примор'ю  вiдкритi  пункти   для
голодуючих дiтей. Там, дiтки, какаом солодким нас напували, ще й хлiба  по
тоненькiй скибочцi видавали нам iз вiкна, що до нього декотрим було  важко
й дотягтись, бо серед нас були й зовсiм маленькi, такi, як оце зараз ви...
Видадуть, ще й накажуть: їж тут, з  мiсця  не  сходячи,  додому  нести  не
можна, бо це твiй пайок, вiн тiльки для  тебе...  А  один  хлопчик,  було,
вип'є своє какао, а тодi зирк! - чи нiхто  не  дивиться,  не  вистежує,  i
тiльки влучить ту мить хлiб за пазуху, та й галайда додому, бо ж там  мама
й сестричка малесенька в колисцi... Мама вiд того хлопчика хлiба взяти  не
хоче, їж, синку, сам, тобi треба здоров'я на цiле життя!  Та  все  ж  таки
радiють маминi очi, ясняться, аж сяють, що синок не забув, i  хоч  сам  не
наїдений, а пайку свою приберiг, додому принiс свою  крихiтну  частку  вiд
того Червоного Хреста... Ось така вам буде казочка, дiти.
   Спокiй  пiд  навiсом,  благодать.  Iграшки  валяються  купою.  З  хаосу
яскравих цяцьок гумовий крокодил шкiриться, але не лякає нiкого.  Ластiвка
залiтає в пiддашшя, бiля самої iзоляцiйної чашки звила гнiздо, туди й сюди
змигує раз у раз, - носить.
   Коли дiтей вкладено, Ягнич тихцем пiдходить  до  вiкна  їхнього  покою.
Сонце розсипається на шибках промiнням, дерево зелене, вiддзеркалившись на
склi, злегка хилитається, i ще видно  на  грайвi  скла  пружечок  далекого
моря... В глибинi примiщення, на бiлоснiжних лiжечках, поставлених у  ряд,
мов у кубрику, дiти сплять. Стоїть Ягнич i невiдривне дивиться,  як  малят
поволi зморює, сповиває сон. Ось заплющилось  одне,  позiхнуло  друге,  те
зовсiм спить, а iнше крiзь прижмур хитренько, зовсiм несонно прозиркує: що
то за дiд Нептун заглядає у вiкно знадвору.  Свiтлi  усмiшки  блукають  по
личках. Ще одне розплющилось оченя, потiм i це, зрештою, поринає в дрiмоту
- сон, як мед, солодко огортає дiтей.
   Такi вони чистi, митi-перемитi, такi спокiйнi. Прозорою хвилькою,  наче
сонячнi зайчики вiд води, щось перебiжить по личку, мiнливе, денне,  -  то
малому  щось  привидiлось   увi   снi,   може,   отой   дерев'яний   коник
червоногрудий? Розслабило мускульця, потяглось - то воно росте.  Пуп'янок,
юне створiння, нема ще в нього клопотiв та журби, зла та зневаги  нема  нi
до кого, сама доброта та довiрливiсть. Стояв би отак i стояв на сторожi. У
сонних дитячих усмiшках є щось вiд усмiшок  дельфiнiв,  це  вiн  ще  ранiш
помiтив. Така  ж  довiрливiсть,  яснота,  незахищенiсть  i  водночас  щось
загадкове є в цих сонних пливучих усмiшках, таке, про що  й  ви,  дорослi,
ще, може,  не  здогадуєтесь...  Єй-же-єй,  саме  так,  зовсiм  по-дитячому
всмiхались Ягничевi пiд час рейсу  дельфiни,  коли,  граючись  за  бортом,
радiснi та щасливi, вистрибували до сонця з води.



   XIII

   Пригамувалось токовище. Не  гаркотять  зерноочиснi  агрегати,  вляглася
напруга авралу, пiдмiтають тiк. Вiд розритих курганiв пшеницi (з ямами, як
вiд метеоритiв на Мiсяцi)  зосталась  невелика,  обметена  звiдусiль  купа
послiду - то вже фураж. З виглядом полководця ходить по току  Чередниченко
в своєму комiсарському картузi, поглядає сюди й туди:  виграно  битву!  Ще
одну виграно, щоправда, й не  без  втрат  (причина  -  стихiя).  В  цiлому
все-таки є пiдстави головi бути вдоволеним:  хоча  зiбрали  й  менше,  нiж
обiцяли у зобов'язаннях (причина та ж  сама  -  стихiя),  але  план  здали
повнiстю, здали достроково. З фуражем, на жаль,  буде  сутужно,  худоби  ж
повно на фермах, ну, та якось  доведеться  викручуватись.  Вся  надiя,  що
наступний  рiк  буде  щасливiшим.  Уже  зараз  закладаються  основи   того
примхливого хлiборобського щастя: обсiялись, вклалися в строки,  тепер  би
дощу!..
   Людей поменшало  в  степу.  Вiйськовi,  що  допомагали  вивозити  хлiб,
розпрощались, поїхали; якiйсь дiвчинi, може, й  тоскно  стане,  замлоїться
душа, що вже не стирчить на солончаках  бiля  ферми  польова  радiостанцiя
серед наметiв солдатського табору.
   В одну нiч знялися, зникли в невiдомому напрямi - нiде на  токовищi  не
побачиш тепер тих симпатичних та скромних туркменiв у панамках.
   Перед вiдправкою забiг на  хвильку  до  Iнни  той  її  перший  пацiєнт,
нiяковiючи, передав пластинку:
   - Тут наша пiсня... Про одну "киз"... таку, як ти!
   I побiг, зашарiвшись до вух.
   Iнна теж згортає свiй медпункт, збирає аптечку, впаковує свої ампули та
шприци,  -  рятувальнiй  службi  її  нема  чого  на  току  бiльше  робити,
перебазовується в село.
   Чередниченка, як i всiх, хто тут ночей не досипав,  добре  вимотало  за
жнива. Тепер, коли приспокоїлось, Сава  Данилович  для  iнтересу  став  на
токових вагах, прикинув, скiльки ж вiн тягне: виявилось, що втратив чимало
- дванадцять кiлограмiв живої ваги як  не  було!  Запевняє,  нiбито  легше
стало одразу.
   Жiнки,  що   пiдмiтають   тiк,   весь   час   поглядами   пiдстерiгають
Чередниченка, щось вони мають до нього. Нарештi одна,  сторчма  поставивши
мiтлище, випросталась:
   - Товарищу голова, а  коли  обжинки?  В  запитаннi  прохоплюється  щось
досить-таки в'їдливе.
   Задумався голова. Почухав потилицю, ту круту, атлетичну, на яку не  раз
уже пiсля гарячих  жнив  надiвались  величезнi  вiнки  з  колосся,  колючi
кураївськi лаври. Спокуслива рiч - слава: одержанi з минулих  зажинкiв  та
дожинкiв ще й зараз зберiгаються в Чередниченковiм  кабiнетi  на  чiльному
мiсцi, зберiгаються для себе - на пам'ять, для  приїжджих  -  на  подив  i
захоплення.
   - Не буде обжинкiв, -  нарештi  каже  вiн.  -  Не  той  рiк,  Катре.  У
наступному хай: може, буде веселiше...
   Залементували жiнки. Де той наступний, до того ще можна  тричi  вмерти!
Що це за жнива без обжинкiв? Може ж, кому потанцювати хочеться!
   - Не до танцiв зараз, - стоїть голова на  своєму.  -  Запал  пограбував
наше свято. Доживем до нового та, як вродить, за все тодi вiдтанцюємо.
   Пiсля цього не варто й домагатись: Чередниченка не зрушиш, Чередниченко
- скеля.
   Iнна,  перебуваючи  всi  цi  днi  на  току,  мимовiль  приглядалась  до
кураївського Зевса. Хотiлось юнiй поетесi  глибше  збагнути  його  натуру,
цiльну, вольовиту. I чимало вiдкрила для себе нового, про що ранiш було  в
неї лиш поверхове уявлення. Не такий простий  вiн,  цей  Чередниченко,  як
iнодi зовнi видається! Декотрi вбачають  у  ньому  лиш  оце  найвиднiше  -
господарник, могутнiй двигун, талановитий органiзатор, як часом кажуть  на
зборах про таких. Коли треба, всiх зумiє пiдняти, змобiлiзує, заохотить, а
кого - то й примусить своєю невiдпорною  владнiстю.  I  таки  не  посадить
господарство на мiлину, виб'ється з кураївцями з  найскрутнiшої  скрути...
Знають у районi, що за Чередниченка можна  бути  спокiйним,  в  усьому  на
нього можна покластись, йому нi до чого зайва опiка -  стихiя  там  чи  не
стихiя. Це все так, тут щодо Чередниченка двох думок  бути  не  може,  але
Iннi з її вдумливою спостережливiстю (якби  хто  сказав  творчою,  вона  б
знiяковiла) поступово вiдкрилось ще  й  iнше  в  ньому,  що  вона  вважала
набагато   iстотнiшим.   Окрiм   його   настiйливої   вимогливостi,   сили
диявольської енергiї, яку цей лiтнiй уже чоловiк виявляв, було в ньому те,
без чого не був би вiн Сава  Данилович:  за  владним  голосом,  за  словом
твердим, часом дошкульним i навiть грубуватим  дiвчина  помiчала  в  ньому
внутрiшню  природну  повагу  до  людей,  яку   вона   в   думцi   назвала:
антибайдужiсть. Хай там Зiрка, хай слава, а вiд загалу  Чередниченко  себе
не вiдокремлює, i роки, коли простим ковалем працював у колгоспнiй  кузнi,
рядовим комбайнером  стояв  за  штурвалом  комбайна,  Чередниченко  вважає
золотою порою свого життя. "Вiн iз гущини народної, вiн самородок", -  так
Iнна це формулювала для себе.
   На току її око могло не раз спостерiгати, що цей  громовержець,  хоч  i
вимагає дiла, та виходить це в нього якось не принизливо  для  пiдлеглого,
не  образить  навiть  пiдлiтка  своєю  зверхнiстю?  на  сваволю  не  пiде.
Почувається, що за своїми  тоннами  та  центнерами  Чередниченко  вмiє  не
випускати з поля зору головного: вiн i крiзь токову  кушпелу  бачить  тих,
кого бачити повинен i на кому, власне, все тут  тримається.  Дуже  важливо
було Iннi цi речi для себе прояснити. Розумiла тепер, чому, незважаючи  на
всi бурi, Чередниченко так довго тримається, несхитно  стоїть  при  кермi,
чому така шана  йому  вiд  людей,  звiдки  така  сила  духу,  впевненiсть,
ореол... I почувається,  що  Чередниченкiв  демократизм  не  вдаваний,  не
фальшивий, в  натурi  цього  народного  вожака  є,  сказати  б,  органiчне
вiдчуття самоцiнностi людини,  -  органiчне  чи,  може,  на  фронтах  десь
добуте, вистраждане, коли поруч падали,  втрачалися  найдорожчi?  Помiтила
також, що й люди цю якiсть у ньому  вгадують,  почувають  її,  хай  навiть
iнтуїтивно, щось там кинуте пiд гарячу руку  прощають,  бо  важливiше  для
них, що в критичну хвилину  Чередниченко  вiд  тебе  не  вiдвернеться,  не
одягне на себе панцир  безчулостi,  хоч  би  в  якому  був  настрої.  Коли
переступиш порiг його кабiнету в конторi - одразу назустрiч: ну, що там  у
тебе, Пелагеє? Викладай, з'ясуємо. Хоч  деколи  з  таким  звертаються,  що
мовби й не входить в його обов'язки, таке, вiд чого iнший  мiг  би  цiлком
законно вiдмахнутись, переадресувати цей клопiт комусь... Адже вдаються до
нього з усякою всячиною: кому довiдку, кому  транспорту,  кому  треба  для
хворого рiдкiснi лiки добути в областi  або  влаштувати  йому  десь  аж  у
столицi в професора консультацiю, - до кого? Звичайно, до голови.  Завiвся
в новiй хатi конфлiкт, "кiнчилися чари, почалися чвари", припекло судитись
або миритись - теж до Сави Даниловича, бо кожного разу до суддi ж у  район
не побiжиш...
   Учора, коли випала така хвилина, що Чередниченка  можна  було  спитати,
Iнна спитала:
   - Саво Даниловичу, одне до вас делiкатне: як вам при безмежностi  вашої
головинської влади, при своїй,  ну,  сказати  б,  всемогутностi,  все-таки
вдається не втратити...
   - Не втратити совiстi - це ти хотiла сказати? - одразу засмiявся вiн. -
Що не забюрократився, серце жиром не обросло?
   - Саме це.
   - Грiшний i я,  дiвчино,  не  iдеалiзуй.  Буває,  видаси  комусь  удень
"комплiмент", а потiм цiлу нiч мучишся: що це  з  тобою?  Затовстошкурився
вже? Забуваєш, ким був, чиїм довiр'ям користуєшся? Нi,  друже,  якщо  далi
пiде так, то крiсло  керiвне  тобi  вже  протипоказане,  подавайся,  брат,
неводи тягати в "рибтюльку"...
   - Становище ваше, Саво Даниловичу, становище нашого кураївського  Зевса
таке, що могли б i зачерствiти, а якщо не зачерствiли, якщо  й  при  таких
дозах пошани  та  слави  органiзм  не  втратив  чутливостi,  то  менi,  як
медиковi, просто цiкаво ж знати: чому?
   Чередниченко нахмурився й вiдповiв не одразу.
   - Якщо не зачерствiв, Iнко, якщо душа не перетворилась у курдюк овечий,
то це бiльша заслуга знаєш чия? Тих, що багатьох їх уже й на  свiтi  нема.
Що вночi перед боєм Саву Чередниченка в партiю приймали, руки - до єдиного
- пiдняли за нього перед самим виходом у десант...
   - Ну, це я розумiю, а ще...
   - Ох доскiплива, - осмiхнувсь голова i додав з несподiваною нiжнiстю: -
А ще - заслуга моєї Варвари  Пилипiвни.  Хоч  би  й  хотiлось  карасевi  в
байдужiсть замулитись, але ж не дасть  -  одразу  здорову  критику  наведе
своєю качалкою!..
   I знов про ту мiфiчну качалку, що про неї вже  i  в  областi  чули  вiд
нього з трибун.
   Вiдшумiло токовище, не  стоїть  бiльше  над  ним  курява  день  i  нiч.
Зганяють  з  полiв  технiку,  стягують   вагончики,   що   були   коротким
пристановищем жниварям.
   Комбайни рiзних марок - i давнi, ще емтеесiвськi  ветерани,  й  сучаснi
хваленi комбайнерами "Колоси" та "Ниви" - вирихтувались пс'ред токовищем у
ряд, вже вiльнi вiд роботи,  стоять,  спочивають.  Тихi,  аж  пог.iеншалi,
якiсь нiби притомленi пiсля своїх круглодобових ходiнь у степах.  Спочинок
буде недовгий, постоять день-два, пройдуть  необхiдну  профiлактику  та  й
знову в дорогу, за Волгу, в далекий Казахстан, на пiдмогу цiлинним землям.
   Сiмейний екiпаж Ягничiв теж: тут, бiля свого "Колоса". Iннi  видно,  як
брат  її,  отой   самий   Петро-штурманець,.   вилазить   з-пiд   комбайна
замазучений, зашмарований (навмисне, мабуть, для комбайнерського  шику  не
вмивається), пiдiйшов до батька, щось говорить  йому  з  серйозним,  таким
незалежним виглядом. Рiвний у правах з батьком, бо порiвну дiлили все,  що
вiд них вимагала жнив'яна напруга. Вiд самого рання пораються  удвох  бiля
довiреного їм агрегату. Що батька нiчим звiдти не вiдiрвеш, це  зрозумiло,
але й вiн, асистент, тримається  бiля  "Колоса"  невiдлучно,  побував  пiд
комбайном, знизу позаглядав, кругом обiйшов, доповiв i знов жде, ще, може,
буде якась команда, - перед  вiд'їздом  без  кiнця  виникає  то  одне,  то
друге... Хай пiдлiток, але i в нього є зараз пiдстави  почувати  гордiсть,
разом з батьком недосипав цiлi жнива. Iнна  часом  переживає  навiть  щось
схоже  на  ревнощi,  коли  батько  при  гостях,  впадаючи  у  свою  звичну
сентиментальнiсть, починає спiвати синовi дифiрамби, з щасливим туманом  в
очах розповiдаючи, як узяв вiн уперше  свого  штурманця  до  комбайна  для
випробу. Довiрив йому штурвал, i так  ревно  хлопець  старався,  так  його
натрудило те стерно, що увечерi тiльки з комбайна, пiд купу соломи Петрусь
наш i в сон... "Постривай, Петько, не  спи,  ось  нам  вечерю  везуть!"  -
"Добре, - обiцяє, - не спатиму". Не встигли й на зорi глянути,  як  вечеря
пiд'їхала, вставай, штурманчику, пiдкрiпимось, а штурманчик  уже  не  чує:
скрутилося пiд соломою, i хоч з гармат пали - не добудишся...
   - Потiм i ввi снi, чую, шарудить,  -  всмiхався  при  цьому  батько,  -
солому штурманець мiй руками ловить,  висмикує,  вириває,  -  то  в  нього
"камера забилась"...
   Ну, тепер Петрик пiдрiс уже, втягнувся в роботу, батько i  в  Казахстан
цього лiта бере його, - що ж, асистент, права рука...
   Оскiльки комбайнерам скоро в дорогу, Чередниченко розпорядився  обiдати
сьогоднi разом, - кличте всiх, хто й на току, хто й бiля токовища.  Хай  i
без  музики,  та  хоч  у  такий  спосiб  годиться  вшанувати  людей  перед
дорогою... Iнна, дочекавшись своїх, таки змусила брата-штурманця  вмитися,
перш нiж сiдати до столу. Сама ще й зливала йому на руки.
   -  Не  будь  же  ти  порушником  гiгiєни!  У  вухах  он  гречка  росте!
Гарнен-ько, гарненько вмивайся, - пiдохочувала вона брата.
   - Ну та лий, - неохоче згоджувався вiн. -  Змию  трудовий  пiт,  бо  за
неохайним зовнiшнiм виглядом можуть не помiтити внутрiшньої краси.
   Процедура змiнила хлопця. Витираючись перед люстерком, прилаштованим на
стовпi, сам собi зробив мiну кумедну, пригладив долонею  набiк  змокрiлого
чубчика, що за жнива аж вибiлився на сонцi. Вдоволений собою,  посвiжiлий,
обернувся до сестри:
   - Ну, як тобi моя заслужена фiзiономiя?  I  усмiхнувсь  обережно.  Знає
свої вади майбутнiй чийсь кавалер, усмiхається, губiв не  розтуляючи  так,
щоб зубiв не видно було (переднi в нього трохи лопаткуватi).
   За столом Iнна мала честь сидiти поруч iз своїм родинним екiпажем.
   - Святе сiмейство, - поглядаючи на цю iдилiю, зауважив Чередниченко.  -
Та жаль, мало їх у тебе, Федоре, всюди недобiр... Я ось у роду був сьомий,
а всього нас у батька-матерi дванадцятеро  в  миску  заглядало...  Правда,
малими й передавило бiльше половини, дороги до нас медицина не знала,  вiд
пошестей не було рятунку... Але ж сiялось густо.  Хто  з  теперiшнiх  може
похвалитись дванадцятьма?
   - Були б, Саво Даниловичу, подали приклад, - ущипливо зауважила одна  з
токових молодиць.
   - Визнаю, чим тут заперечиш, - згодився голова. - Якби не  вiйна,  може
б, i густiше вродило. Двоє їх виколосилось на моїй нивi, та й  тих  тiльки
вряди-годи  бачу.   -   (Сини   в   нього   жонатi   обидва   -   один   в
сiльськогосподарськiм  iнститутi   залишений   викладати,   другий   пiсля
вiйськового училища проходить службу в НДР.) - Поженились, живуть  дружно,
а де ж онуки, питаю? Стану соромити  й  невiсток.  Що  ви,  ледарки,  собi
думаєте? Невже так i жити зiбралися ялiвками? Смiються: ще встигнемо, куди
спiшити, ще самi молодi, погуляти хочемо. Ось вам  їхня  фiлософiя...  Ти,
Iнко, як вийдеш замiж, - звернувся через стiл Чередниченко до дiвчини,  що
враз зашарiлась, - щоб  не  пiддавалася  таким  настроям,  дiтей  нам  щоб
народила багато! - Iнна нахилилась, лице їй горiло, але Чередниченко на це
не зважав. - У Казахстанi, куди ось їдуть нашi гвардiйцi,  та  й  по  всiй
Середнiй Азiї, там дiтей у кожнiй сiм'ї,  як  маку!  Позаздрити  можна,  а
Україна щодо цього вiдстає... - Почувалось, що, крiм усього iншого,  ще  й
це завдає йому думок.
   - Мало не тiльки дiтей, а й дiдiв,  -  обiзвалась  кухарка,  що  стояла
осторонь, згорнувши руки пiд бiлим фартухом. - Хату  нi  на  кого  кинути,
сивої бороди в селi не побачиш...
   - Один прибув з "Орiона" бродячий  аксакал  на  поповнення,  та  й  той
безбородий, - якось зневажливо пожартував Славко, токовий моторист.
   Iнну як струмом ударило. Ну, як вiн не  вiдчуває?  Справдi  -  немов  з
конопель!.. I всiм iншим, видно, теж стало нiяково.
   - Ум не в бородi, а в головi, - Чередниченко метнув  гострий  погляд  у
бiк жартуна. - Вам i не снилося того бачити, що цей,  з  "Орiона",  бачив.
Коли декотрi з присутнiх ще й в планах не значились, вiн уже вiдповiдальнi
доручення Комiнтерну виконував... Iч, на кому знайшов гострити язик,  -  i
голова знов покосився на Славка.
   - Та що я такого сказав?  -  щиро  спробував  виправдатись  хлопець.  -
Аксакал, хiба ж це лайливе слово...  Батько  Iнни,  почервонiлий  до  вух,
прогув у тарiлку:
   - У них аксакал - це повага лiтам, а в нас - за насмiшку.
   Хлопець шукав очима пiдтримки серед тих, що обiдали, але нiкому, видно,
не був до вподоби його грубий жарт. Навпаки, iнше чулося за столом:
   - Побiльше б на свiтi таких, як дiд Ягнич...
   - Не шуби-нейлони, а чисту совiсть чоловiк з "Орiона" принiс.
   - Станемо всi аксакалами... I ти, Славко, не вiчнозелений...
   Хлопець не здавався:
   - Але ж i ви, Саво Даниловичу, дозволяєте собi  часом  покепкувати  над
"Орiоном"...
   - Що ж ти до мене рiвняєшся? - розсердився Чередниченко. - Я можу й над
"Орiоном", i над орiонцем пожартувати, i вiн надi мною  теж  може,  бо  це
дасться нам стажем лiт i правом товаришування. А в тебе поки що  нi  того,
нi того... Невже не ясно?
   I, даючи зрозумiти,  що  на  цю  тему  нема  чого  бiльше  розводитись,
Чередниченко загомонiв до комбайнерiв, хотiв знати, чи все  в  них  гаразд
перед вiдправкою, як iз здоров'ям у хлопцiв, та чи котромусь iз них  жiнка
ультиматум не пред'явила на грунтi ревнощiв до красунь Сходу...
   Всi, виявляється, були в станi цiлковитої готовностi.
   - Хiба нам первина?
   - Дорога знайома...
   Дорослi комбайнери на цiлинних бували не раз, теперiшня  вiдправка  для
них - дiло звичне, а ось  штурманець  там  опиниться  вперше.  I  хоч  сам
зохотився в таку даль, проте в душi, видно, хвилюється, вiд сестри ж цього
не сховаєш: раз у раз якось нервово щулиться бiля  Iнни,  голову  в  плечi
втяга.
   Коли i до нього  звернувся  голова,  поцiкавившись  самопочуттям  юного
механiзатора, спитавши, чи не заблукає, мовляв, без лоцiй, не зiб'ється  з
курсу "Колос" його серед безмежжя  цiлинних  просторiв,  хлопець  вiдповiв
упевнено, з спокiйною гiднiстю:
   - Дамо клас. Як вiзьмем загiнку - то вiд форту Шевченкового й до самого
Байконура!..
   - Вiдповiдь мужчини, - похвалив Чередниченко. - I якого ж вам,  хлопцi,
пiсля цього  ще  напутнього  слова?..  Передавайте  братам-цiлинникам  наш
кураївський салам та повертайтеся з честю!..
   Коли пiднялися з-за столу i Чередниченко вже збирався рушити до машини,
Iнна зважилась ще його затримати.
   - Саво Даниловичу! - окликнула, злегка нiяковiючи.
   - Ну, я Сава Данилович, - зупинився вiн аж нiби невдоволено. - Що там у
тебе? Не знаєш, як перекочувати? Не турбуйся: сьогоднi твiй медсанбат  уже
буде в Кураївцi.
   - Я не про це... Вибачте, що затримую...
   - Нiчого. Там пожежники обласнi наїхали, пiдождуть...  Як  хлiб  горiв,
так їх не було, а за паперами... Ну, який у тебе клопiт?
   - Скажiть, це правда, що нiбито мають зiюсити... Хлiбодарiвку? - Чогось
та Хлiбодарiвка досi не давала їй спокою.
   - Ах, ти он про що... Хто в тебе там,  у  тiй  Хлiбодарiвцi?  Ще  один,
мабуть, поклонник?
   - Нi, не вгадали...
   - То звiдки ж така турботливiсть.  Ти  хоч  бачила  ту  Хлiбодарiвку  в
натурi?
   - Нiколи... Кажуть, мальовниче село. Чередниченкове туге,  аж  лиснiюче
обличчя пойнялося нiби далеким вiдблиском i потеплiло.
   - Справдi село як у пiснi... Нiде такої краси  не  бачив...  Ти,  Iнко,
поїдь коли-небудь у ту Хлiбодарiвку: якихось пiвсотнi кiлометрiв  -  це  ж
тепер не даль. Може, оспiваєш... Тiльки їдь  навеснi  або  краще  раннього
лiта, коли хлiба красуються. Колись мене саме в таку пору  туди  завело...
Сiльце невелике, але справдi на диво мальовниче, в такiм вiнку природи, ну
куди там нашiй Кураївцi... Знадокола наче й пiд'їзду до тiєї  Хлiбодарiвки
нема, звiдусiль пшеницi, пшеницi пiдступають до самих  вiкон,  колосся  до
самих дахiв! Вийшов з машини й  стою,  занiмiв:  рай.  Тихий  рай.  Нiчого
зайвого, нiчого суєтного,  все  тiльки  найнеобхiднiше:  житло  людське  й
колос... Та ще бджола десь бринить у повiтрi, в мудрiй тишi  його.  Ну,  а
колосся  -  що  не  колос,  то  цар-колос!  I  вся  ця  затишна,  бiленька
Хлiбодарiвка разом з вiкнами потонула в  тому  колоссi,  в  щедрих  святих
хлiбах. Тихо, тихо. Нiкого  нiде.  Нива  неозора  в  безмовностi  дозрiва.
Жайворонок у небi тюрлюкає. Не видно його, десь високо, аж  бiля  сонця...
Колосся до щоки торкається. Ах, Iнко, Iнко, якби я був поетом!
   - Ви й так поет, - сказала вона зi щирiстю, бо промовляло до неї  зараз
саме людське натхнення.
   - Який я, Iнко, поет. Господарник я, хлiбороб, та й усе.  Дядько  твiй,
орiонецьото поет!.. Ти його послухай, коли вiн в ударi...
   - Ви для мене  обидва  поети.  Справжнi.  Некнижнi,  невигаданi.  Поети
життя...
   - Ну, дзенькую... - I, всмiхнувшись їй вдячливо, Чередниченко рушив  до
своєї пом'ятої, облiзлої, якоїсь аж кiстлявої "Волги".



   XIV

   Сидить Ягнич-вузлов'яз, "зачищає кiнцi", в'яже вузлом пам'ятi далеке  й
близьке, єднає минуле з теперiшнiм.
   У тiльнику рябому покурює на схiдцях веранди, а перед ним посеред двору
- старезна колюча груша. Залiзне дерево, нiяким вiтрам непiддатпє. Колючки
на нiй, як вухналi, рiдко  знайдеться  який-небудь  малий  грушотрус,  щоб
зохотився мiж тi вухналi забратись. Колись лазили, а тепер пропав iнтерес.
Родить дрiбненьке, терпке, i навiть те, що само додолу нападає, збирати не
хочуть: у колгоспних садках солодше. А колись для  твого  дитинства  i  це
була неабияка ласощ. Бо щеплену  грушу  дулю  мiг  попробувати  тiльки  на
спаса, коли подзьобаний вiспою татарин iз Криму, бувало, заїде в  Кураївку
для мiньби, для великої комерцiї:
   - Вiдро груш - на вiдро пашницi!
   Суне, рипить гарба вулицею,  в  усi  двори  долунює  голос,  закликаючи
кураївських до торгу: вiдро - на вiдро!.. Дiти бiжать, галасують,  просять
батькiв вимiняти дуль,  однак  не  кожен  тодi  мiг  собi  дозволити  таку
розкiш... Рiзних ця груша бачила, багатьох перебула. Єдине, що вiд дiдизни
зосталось, i тим ще дорожче орiонцевi. Пiд грушею днями з'явилась  обнова:
лавка дебела, ще не фарбована, з надiйним запасом мiцностi, щоб можна було
посидiти одинцем чи в товариствi з кимось. Там, пiд шатром грушi, i в ночi
Ягничеве кочовисько. Зорi крiзь листя видно. Деколи грушка, буває,  впаде,
по лобi лусне. А  пiд  ранок,  коли  зрушиться  зоревий  вiтерець,  злегка
зашумить над тобою грушеве парусся...
   З початком дня орiонець шукає, чим  би  зайнятись.  Учора  взяв  сапку,
пiшов попрополювати квiти бiля  обелiска...  Сьогоднi  вдома.  Коли  сонце
пiдiб'ється, набiгає  дiтвора,  з  усього  кутка  взнали  дорогу  сюди!  I
ягничiвськi,  i  всякi.  Навiть  вiд  прикордонникiв,   буває,   прибiжить
чорнявеньке, як циганча, -  прикордонницька  вишка  здавна  край  Кураївки
стирчить,   мов   лелече   гнiздо,   дивиться   в   море.   Старшим    там
офiцер-азербайджанець, на кураївськiй оженився, i  ото  вже  його  потомок
Алi-смаглючок взнав дорогу до Ягнича разом з  тутешнiми.  Цiлим  юрмиськом
виростають  перед  ганком,  почуваються  вiльно,  всi  вони   з   орiонцем
обвиклись:
   - Дядьку-капiтане, а що там iще у вашому сундучку?
   Винесе - в котрий уже раз - свою  таємничу  скарбiвню,  поставить  бiля
себе на схiдцях й, напiввiдхиливши вiко, почне, мов коробейник,  длубатися
всерединi, шукати для хлоп'ят нових див. Нема бiльше в сундучку  райдужних
нетутешнiх черепашок та тугих лускуватих шишок з-пiд сосен-пiнiй, адже для
кураївської малечi й такi шишки дивина, -  їх  лише  дiти  медiтерiанських
рибалок мають змогу збирати на потрiсканiм теплiм камiннi своїх узбереж...
   Цього разу орiонець покаже малечi свою розмальовану грамоту з Нептуном,
iз вилами, що войовничо стирчать догори над звихреними бурунами.  Хлоп'ячi
голiвки, бiлявi й чорнявi, що аж сонцем пахнуть, понависавши над  грамотою
навлобки,  зачаєно  розглядають  вiзерунчате  курсантське  творiння,   цей
безцiнний для орiонця манускрипт. Та ось грамота знов згорнута й захована,
натомiсть з'являється сiрий шматок парусини  й  на  ньому  наколоте  щось,
схоже на шприц.
   - Оце, дiти, найбiльший мiй скарб.
   I, металеве, гостре, зблиснуло в руцi моряка.
   - Що ж то воно?
   - Голка!.. Голка, щоб паруси зшивати. В мене їх тут цiлий набiр, i  всi
пiд нумерами... Бо для морських парусiв - вони ж цупкi -  голка  має  бути
особлива, вона, бачте, тригранна, як штик! - Показує, а в руки не дає. - I
розмiром як циганська, куди бiльша за ту,  що  нею  мами  гудзики  вам  до
штанiв пришивають...
   Терновi,  та  синi,  та  карi  оченята,  розблискотiвшись,  зацiкавлено
розглядають трудове знаряддя орiонця.
   I вже нема, заховав.
   - А що там iще в сундучку, на днi?
   - Тобi й те кортить? - усмiхається морський вовк.
   - Кортить...
   - Хай покортить. Не спiши, хлопче. Треба мати  терпiння  в  життi.  Все
знатимеш, скоро постарiєш... А старiсть - не радiсть, чув?
   I на цьому скарбiвня закривається, застiбається на  замочок.  Навмисне,
мабуть, усього одразу не показує, щоб iще й завтра прибiгли...  Бо  тiльки
прибiжать - йому одразу веселiшає свiт.
   - Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А лiтаючих рибок?
   - Бачив, усього бачив...
   Прихмарюється орiонець. Бо й сам вiн, дiти, зараз, як та лiтаюча  риба,
що летить, блищить у повiтрi та й лясь! - комусь пiд ноги на  палубу.  Там
падають на палубу, а вiн ось на цей суходiл...
   - А якi вони, лiтаючi рибки? Скiльки метрiв вона може пролетiти?
   - При попутному вiтрi, буває, й метрiв чотириста пролетить...  Як  нашi
горобцi - низько, табунцем - тiльки вжк! i пiшли над водою... А вночi вони
на свiтло злiтаються. Рибалки  тамтешнi  виходять  на  нiчний  промисел  з
вогнями в човнах, i тодi рибки самi на тебе летять - лови  їх  сачком  або
просто руками...
   Хiба ж не цiкаво? Але є ще цiкавiше:
   - Покажiть нам вузли в'язати.
   Це вiн з охотою. В  руках  куцопалих,  загрублих  з'являється  мотузок,
плетений iз капрону, - починається дiйство.  I  якi  цi  руки,  цi  пальцi
дубленi й товстi стають одразу верткi, вправнi та  вмiючi,  нiякої  вже  й
загрублостi в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить!
   - Ось так робиться, дiти, вузол "подвiйний, гачний"... Стежать, нiхто й
не дихне.
   - А  так,  будь  ласка,  "рибальський  штик"...  I  знову  манiпуляцiя,
круть-верть, готово.
   - А це ось буде "калмицький вузол"... Теж хитрющо-мудрющо.
   - А це - "удавка"...
   "А це" та "а це", i так вiн мiг би - на п'ятдесят рiзних способiв!..
   - Бо що таке парусне судно, дiти? Це вiтер i майстернiсть.
   Хай, може, й не все малюкам зрозумiло, але ж так цiкаво чути з його уст
про те, як можна "вiтер зловити", "вiтер загубити"...
   А по тому знову буде урок вузлування.
   - Ось вам, хлоп'ята, ще такий  спосiб...  I  такий...  У  дитячих  очах
iскринки захоплення: так умiти багато! А коли випадає, що й Iнка при цьому
стоїть, в її темно-карих теж захват: майстер-вузлов'яз, людина  рiдкiсного
умiльства, вiн i сам перед нею неначе той вузол, що його надiйно,  мудрющо
зв'язало саме життя.
   Своїм прямим  обов'язком  медички  Iнна  вважала  пiдлiкувати  орiонця,
оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра.  З  делiкатною
настiйливiстю намагалася  з'ясувати,  якi  в  нього  "симптоми",  що  його
турбує, - вузлов'яз вiдмахнувся: нiщо в нього не болить, нiщо не турбує.
   - Але ж ви погано спите?
   - Коли як.
   Призначила йому  для  полiпшення  сну  екстракт  ва  лерiани  (extracti
valenanae) у таблетках, жовтi пiгулки за сiм копiйок у пляшечцi,  заткнутi
ватою. Днiв за кiлька поцiкавилась наслiдками. Ягнич сказав, що допомогло.
I хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за  тахтою,  пiгулки
так i були всi пiд ватою неторканi, одначе Андрон  Гурiйович  пiсля  цього
справдi став краще спати.
   - Якби ти йому ще золотий корiнь десь добула, - порадила мати. -  Може,
через аптеку вдалось би? Колись олешкiвська  знахарка  все  той  корiнь  з
рундука на базарi продавала...
   - Увага людська - оце для нього золотий корiнь, - вiдповiла авторитетно
медичка. - Iнших лiкiв вiд самотностi нема.
   Про роботу  прибулець,  здається,  й  думку  облишив.  Спершу  серйозно
зацiкавився рибартiллю, ходив, розвiдував, але повернувсь настовбурчений:
   - Не для мене. Серед бiлого дня швендяють уже посоловiлi, через порожнi
пляшки перечiпаються.
   Не пiдходить йому така "рибтюлька". Може, щось iнше трапиться.
   - З  хати  не  виганяємо,  куди  тобi  спiшити?  -  сказала  сестра.  -
Комбайнери мої  поїхали,  то  хоч  ти  оце  будеш  за  господаря  двору...
Вiдпочинь, сил наберись. А з тiєю "рибтюлькою" не зв'язуйся, бо де риба  -
там i шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор поглядає...
   Дитсадок усе бiльше приваблює орiонця. Прийде, сяде пiд навiсом  i  все
розкладає бiля себе довгi, рiвнi, ще й водичкою зволоженi  стебла  соломи.
Дiтлашня, оточивши свого "адмiрала", стежить за його  приготуваннями.  Ось
вузлуватi  пальцi  беруть  золотаве  стебло,  обережно  згинають,  роблять
колiнце, щось вимудровують.
   Цiкавiсть розпалює малечу:
   - Що ж це буде? Бриль?
   Не спiшить вiдповiдати майстер. Ось коли воно вийде - побачите.
   А з-пiд пальцiв поступово виникає... кораблик! Ну,  хай  не  зовсiм  ще
корабель, але щось на нього схоже. З'явиться згодом  корпус,  настеляється
палуба. А з цiєї ось соломинки буде, дiти, перше колiно  щогли...  Бiзань,
так вона зветься...
   Скаже й, вiдклавши роботу, спочине, задивиться в той бiк, де синьо,  де
море. Дивиться зовсiм байдуже, мовби нiчого й не думає, а якби думка могла
озиватися, то озвалась би до вас так: отам, дiти, де синьо, колись  тонули
двiйко дiтей, таких, як ви, чи й ще менших. Нiчого в життi ще  не  встигли
побачити - весь свiт затулили їм чорнi бомби,  що  ви  їх,  на  щастя,  не
бачили, не чули, як вони з гидким  завиванням  летять  з  неба  просто  на
палубу... Оченята розчахнутi жахом, уста спотворенi криком - з тим  криком
i вiдходили тодiшнi малята в  темнi  глибини,  куди  i  промiнь  сонця  не
засяга... Чи, може, хапались за маминi руки, волали  про  допомогу?  Може,
божеволiли на уламках серед безмiру води?.. Якi в них личка були  -  зараз
навiть не може пригадати - вони наче розмитi морською  водою...  Отам,  де
синьо, дiти, хотiв би зараз бути цей ваш "адмiрал"... Отам йому не страшно
було б i вмерти.
   I знов береться за своє. Солом'яний кораблик росте й росте,  ставляться
на ньому тонюсiнькi щогли iз соломинок, i вже напинаються на них тугi, теж
солом'янi вiтрильця в золотих сполохах, нiби взятих вiд жнив.
   Малеча одразу вгадує, що це:
   - "Орiон"! "Орiон"!
   Навiть чорнявенький Алi iз застави гаряче запевняє, що кораблик  зовсiм
схожий на той, що вони його з татком якось бачили з вишки в бiнокль.
   А в наступнiм сеансi кораблик ще пiдросте, в нього з-помiж снастей цiлi
колоски стирчатимуть, тугi, повнозернi.
   - Це все курсанти, - з усмiшкою пояснює орiонець. - Екiпаж.
   Справний такий, колосковий цей екiпаж, кожен знає, що йому робити,  при
якому стояти парусi...  На  диво  вийшов  кораблик!  Iншим  усiм  iграшкам
доводиться перед ним поступитися, усiх вiн їх  затьмарив,  -  де  ж  його,
маленького "Орiона", тепер найкраще буде поставити? Разом з дiтьми майстер
також задумується. Нарештi вирiшили прилаштувати його на пiддашку,  вгорi,
щоб моря бiльше було йому видно. I не поламає там його нiхто,  бiля  нього
тепер тiльки ластiвки змигують. Прилаштований на  фронтонi  кораблик  став
нiби ще гарнiшим, аж на вулицю звiдти заблищав у золотих  сполохах  сонця,
засвiтився, як герб цього юного кураївського коша!..
   Якось увечерi, коли Ягнич лаштував  пiд  грушею  де."  сну  вiрну  свою
розкладайку, забрiв на подвiр'я Чередниченко. Одразу видно, коли вiн не  в
настрої: ступає так, наче сто пудiв на собi  несе.  Може,  серце  давалося
взнаки? Обважнiлий, опустився на лавцi, мовчав якийсь час. Потiм:
   - Пригадуєш, Андроне, як ми цiлим драмгуртком ходили було пiсля вистави
до моря? Хлопцi, дiвчата - всi такi здоровi, молодi. Нiч мiсячна, небо без
гуркотняви. А як твоя Оксана спiвала!.. Мабуть, i за морем було її чути...
   Умить Ягничевi зримо стає перед очима його молода дружина,  його  давня
нестарiюча любов. Вийдуть до моря, стануть проти мiсяця i  хтось  до  неї:
"Заспiвуй, Оксано..." I вона,  набравши  повiтря  повногруде,  легко,  без
натуги заводила, дивлячись на море:
   Ой гиля-гиля,
   Гусоньки, на став...
   А приїжджий керiвник драмгуртка сказав тодi жартома:
   - Нiчого собi "став", - i кивнув на море, залите мiсячним промiнням...
   Виходить, i Савi тi вечори не забулись... Тiльки зажурений вiн сьогоднi
чогось.
   Ясно було Ягничевi, що цього разу змiнилися їхнi ролi: тепер  уже  йому
випадало виволiкати товариша iз журби.
   - Що сталося, Савко?
   - Та сталось. Подзвонили, що Кругипорох, - це той iванiвський голова, з
яким вони перевiряли свою вагу на Вавелi, - лежить з iнфарктом. Просто  на
току вдарило, стан такий, що чи й виживе... Фронтовий мiй  товариш,  вiрна
душа! Пiд Одесою в нiчну розвiдку разом  аж  на  лиман  ходили...  Не  раз
виручали один одного. Якби не вiн, може б, давно по цьому Чередниченковi й
шелюга поросла... Ах, яких бурями викручує, з корiнням вивертає з життя...
- I знову замовк.
   - Вiн цього нiхто не застрахований, Саво.
   - То правда. А ми часом про це забуваємо. Декотрi живуть  нiби  пробно,
начорно, нiби ще буде можливiсть  переписати  своє  життя  на  чистовик...
Запитували ось на току: як це тобi вдається, чоловiче, триматися так,  що,
стiльки головуючи, ще  й  досi  не  втратив  людської  подоби,  в  ходячий
шлакоблок  не  перетворився?  Якби  пам'ять  вiдбило,  то,   може   б,   i
перетворився... А то ж нагадує раз у раз: якi-бо люди поруч  тебе  були...
Той на твоїх руках помирав, тому вiд тебе за два кроки безкозирку з мозком
змiшало,  а  той,  може,  своїми  грудьми  розривну  перестрiв,  що   тобi
призначалась... Та це ж, вважай, вiд них тобi життя  подаровано!  Куля  не
вибирала, сто разiв мiг би й сам ти стати землею, бо чим ти кращий за тих,
з ким ходив у розвiдки та в атаки? Завдяки їм живеш.  Не  забудь  про  це,
пам'ятай, та не лише на святкових зборах, а на всiй  магiстралi  життя.  I
якщо вже судилося жити, то живи, гори, не чади, бо як лише  небо  коптити,
то хай краще трiсне вiд  перенапруг  оцей  твiй  мiокард...  Шкода,  шкода
Крутипороха...
   - Ще ж, може, обiйдеться. Людина - створiння живуче. Здатне часом  таке
витримати, що потiм навiть не вiриться...
   - То правда. Ось i мене деколи як скрутить... А тодi зберуся з духом  i
знов на конi, бо хочу онукiв дiждати...
   I, нiби схаменувшись, Чередниченко обернувся до Ягнича:
   - Ну, а ти ж як?
   Орiонець посмiхнувся стримано.
   - Йде боротьба за живучiсть корабля.
   - З роботою - зупинився на чомусь?
   - Ще нi. В дитячий садок кличуть за старшу няньку...
   - А чого, ставай, - повеселiшав Чередниченко. - Мати справу з дiтьми  -
дiло святе.
   Ягнич закурив, вiдсунувсь на кiнець лавки, схмурив у роздумi лоба.
   - Нi, Саво. Ти менi дай iншу роботу.  Пiдшукай  менi  заняття  якесь...
щонайгiрше.
   - О, тодi  ставай  головою!  -  миттю  зреагував  Чередниченко,  весело
збадьорившись. - Заняття таке, що вмерти не дадуть! Тут  уже  в  тебе  всi
жили вимотають, та ще й вузлiв понав'язують, а ти при цьому  й  скривитись
не смiй. - Чередниченко знову став серйозним. - Тiльки й пожив,  доки  був
рядовим механiзатором, доки дивився на свiт з висоти  комбайна,  з  мiстка
свого степового корабля, - вони ж  у  нас  теж  кораблi.  Якби  сказали  -
сьогоднi б вернувсь до штурвала. Схiд  сонця  i  зорю  вечiрню  на  мiстку
комбайна зустрiчати, - ото воно,  ото  життя!..  А  для  моєї  теперiшньої
роботи, Андроне, треба нервiв iз сталевого волокна, тiльки ж  наука  таких
ще не винайшла, навряд чи ч винайде  коли...  На  кiнець  дня  понад  сили
тримаєшся, зайдеш пiсля всього до парку, сядеш над ставком, Яшко чи то пак
Мишко пiдпливе  за  крихтами  -  онукiв  нема,  то  хоч  iз  цим  невинним
створiнням коли душу вiдведеш... З природою, Андроне, чим далi, все бiльше
хочеться злагоди. А воно не завжди виходить. Налетiло ось, обдало  гарячим
вiтрюгою, попалило...
   - Та ще й зараз палить, як на екваторi.
   - Отож. На соняшниках сьогоднi був - просто  душа  кров'ю  обливається:
ледь дихають. Стоять при самiй землi розмiром - як ромашки... I це там, де
їм такий догляд, де мали б вони зараз коронами, як царi, на море свiтити.
   - Кажуть, був це рiк Неспокiйного Сонця,  -  зауважив  Ягнич,  згадавши
розмови курсантiв на "Орiонi". - Нiбито страшеннi бурi на Сонцi лютували.
   - Та коїться щось у природi... Дощу ждемо,  а  воно  й  дощi  тепер  не
завжди благодать, уважної вимагають перевiрки. Читав  ось  недавно,  вченi
помiтили: стали дощi з кислотами випадати. Що за кислоти, чому, звiдки?  -
це ще вивчається, а тiльки пiсля таких  опадiв  нiбито  й  рiст  лiсiв  на
планетi уповiльнюється.
   - Бо забруднюєм нечистотами i водяний, i повiтряний океани...
   - Науково-технiчний прогрес - це, звiсно, дiло, цього не минути, тiльки
ж не забувай, що перед тобою палиця з двома кiнцями. Вiзьмемо для прикладу
мелiорацiю,  наше  зрошення  степове.  Канали  проклали  -  це  ж  чудово,
вiдгалуження нам будують - це ж iще чудовiше, так? Бо для нас  вода  -  це
сила, багатство, життя... Тож будуймо системи,  обводнюймось,  зрошуймо  -
спасибi тобi,  ентеер!..  Тiльки  ж  i  будувати  треба  з  умом!  А  якщо
поскупився, зекономив на живому, вчасно не прислухався до  слушної  думки,
то який же ти господар? З усiх бокiв ще ж тодi радили їм: обличкуйте  весь
магiстральний, зробiть по дну покриття плiвкою чи бетоном, не послухались,
дорого вийде... Ну, а скупий, здавна  вiдомо,  двiчi  платить.  Тепер  ось
пiшла  фiльтрацiя.  Хлiбодарiвка  вимока,  в  Iванiвцi  вода  в   погребах
з'явилась... Та i в нас, на третiй бригадi, грунтовi  води  пiдiйма,  сiль
жене на поверхню. Понад шляхом, звернув увагу, якi по кукурудзi залиски та
лисини повиїдало?
   - Бачив.
   - Двiстi гектарiв золотих земель нам  засолили,  може,  й  на  сто  лiт
вивели з ладу! Тепер там уже нi "Кавказ", нi  "аврору"  не  сiй,  уже  там
солончак пiд ногами гуде! На партконференцiї  довелося  трясти  декого  за
душу: як же це так? Куди дивились? Плечима знизують, руками розводять,  та
все так повертають, як би на когось грiхи звалити, а  самому  викрутитись,
сухим вийти iз води...
   - Це в нас умiють: у паперах ховаються, як щури...
   - А якщо ти вiдповiдальнiсть взяти на  себе  боїшся,  якщо  наперед  не
продумав усе, не вiдстояв народний iнтерес, швидше до нагороди спiшив,  то
який же ти пiсля цього комунiст? - щодалi розпалювався Чередниченко. -  На
все в нього виправдання: лiмiт йому  зрiзали,  строки  пiдганяють,  думати
нема коли, давай штурмiвщиною, хватопеком... Зробив i  пiшов,  а  тут  хоч
трава не рости. Спитай  тепер,  хто  нам,  хто  державi  вiдшкодує  за  цi
знiвеченi землi?
   - Суворiше карати треба таких.
   - Атож, караємо, як кота мишами. Бо ж i не скажеш, що зумисне вiн  тобi
нагiрше робив. Навпаки, i тi,  й  тi  старалися,  i  люди  ж  начебто  все
тямовитi, з досвiдом, iз дипломами... А так, бач, виходить:  засолонцювати
нам землю - це вiн зумiє, а розсолонцювати... руками розводить.  Обiцяють,
правда, дренажем та промиванням вiдновити грунти,  тiльки  й  самi  ще  до
пуття не знають, що з того буде, як i коли... Погубити виявилось просто, а
ось оживити...
   Розхвилювався Чередниченко, аж рукою до серця потягся.
   -  Може,  валер'янки  дати?  -  запропонував   Ягнич,   помiтивши   цей
мимовiльний рух. - В мене є суха, у пiгулках.
   - А що то в наших умовах втратити родючий гектар? - нiби й не  почувши,
мiркував далi Чередниченко про своє наболiле. - Таж такого чорнозему  нiде
й на  iнших  планетах  не  знайдеш!  Справдi-дно  золоте!  Навiть  якщо  й
розсолонцюємо засолонцьоване,то коли це буде? А скiльки зараз лиш на однiм
списанiм гектарi втрачаємо?.. Звiсно, тепер  i  вони,  складачi  проектiв,
заметушились, а де ви ранiше були, знавцi свого дiла? Хай до нас, низових,
не прислухались, але ж вас i наука попереджала!  Вiдмахнулись,  знехтували
всiма  засторогами!  Зажадали  вiд  одного  з  iiих,  щоб  пояснення   дав
конференцiї, так вiн з пiвгодини мамлякав, графин води випив, а так нiчого
нам i не пояснив до пуття... Нi-нi, - Чередниченко пiдвiвся, - якщо взявсь
будувати, то будуй  менi  не  сяк-так,  щоб  не  переробляти  пiсля  тебе,
партача... На ватманi гумкою можеш зiтерти, а тут не зiтреш: на землi  все
треба робити начисто, без чернеток!



   XV

   Де ж лiнiя обрiю? Зараз її майже не помiтно: безмежна  слiпучiсть  моря
зливається з такою ж безмежною слiпучiстю небес. Сяйво дня народжується iз
сяєв, з гармонiйного єднання переповнених свiтлом стихiй...
   Сонце в зенiтi.
   Серед вiдкритого моря йде "Орiон". Ледве рухається, вiтру нема, парусся
обвисло...
   Дельфiни  його  спостерiгають.  Табунам  невтомних   цих   дiтей   моря
вiтрильник бiлiє, мов якийсь дивний, поволi пливучий палац. Жодного  судна
навстрiч,   жоден   танкер   не   темнiє   на   обрiї.   Тiльки   "Орiон".
Один-однiсiнький  серед  дзеркальностi   вод.   Пiд   парусами   видається
неймовiрно високим. Бiла хмара! (Висота щогли вiд кiля  до  клотика  сорок
сiм метрiв).
   Курсанти нудьгують на палубi. Ще їм, новачкам, незвична оця  слiпучiсть
довкруг: на всi сторони свiту -  фантастична  слiпучiсть.  Нiде  такої  не
побачиш, як серед цих медiтерiанських  вод  о  такiй  порi,  опiвднi.  Вiд
свiтла рiже в очах. Простiр без будь-яких меж: стiльки сяєв, а вiтру нема.
   - Пiшов дiд Ягнич i вiтер з собою забрав...
   Капiтан обходить судно. Почувається в людинi внутрiшня  заклопотанiсть.
В око  впадає  безлiч  разiв  читаний  напис:  "Сигнал  тривоги  подається
електроревуном "Тривога"... Один безперервний сигнал на  тридцять  секунд.
Нiщо, однак, не вiщує тривоги.
   I все ж на душi неспокiйно. Чого б це?
   Курсантська  аудиторiя.  Стенд  морської   практики.   Зразки   вузлiв:
подвiйний гачний... рибацький огон... стопорний вузол...
   Найтруднiше зрощувати сталевi  кiнцi,  саме  тодi  руки  в  кровi...  I
Ягнич-майстер стоїть над тобою.
   Штурманська рубка. Розстелена карта.
   Циркуль.
   Транспортир.
   Гумка...
   Схилилось одразу двоє чи троє курсантiв: прокладку ведуть.
   Тут же два локатори. Парус i локатор - вони на "Орiонi" поруч!  Капiтан
вбачає в цьому якийсь символ, його це наповнює гордiстю.
   Третю добу нема вiтру. "Пiшов i вiтер  з  собою  забрав..."  Чому  саме
такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вiчi. Це ти з ним ходив
у той  свiй  перший  найдальший  рейс.  Заходили  майже  в  тропiки  (зона
пiвнiчно-схiдного пасату), щоб використати попутнiй, а пiвнiчнiше вже  був
би зустрiчний. У зворотному рейсi якраз цим скориставсь "Орiон".
   То був красивий, насичений рейс!
   Уперше так iшли. Курсанти були вiдбiрнi, одразу вiд трьох училищ.  Рейс
видався важкий, у кiлькох мiсцях штормовий, але на диво  щасливий:  жодної
травми, хвороби, небажаної пригоди.
   Жартували:
   Це тому, що Ягнич чаклує тут. Це завдяки йому.
   Яким вiн був?
   Знов випадково чує бiля радiорубки розмову тих,  що  майстра  нiколи  в
вiчi не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, iншого, свого.
   Був, був! Усе життя пiд оцими вiтрилами. Нi сiм'ї, нiкого, нiчого.  Тут
вiчно жив, в'язав вузли, стерiг оту ринду. З курсантами тримався суворо.
   Пiдведе, пальцем вказує:
   - Яка снасть?
   Мовчиш.
   Кiнцем (шмат каната) так i всмажить по спинi. А тобi й  не  боляче,  бо
справедливо. А  коли  знаєш,  коли  зумiєш  правильно  вiдповiсти  -  руку
потисне.
   Що вони вигадують? Нiколи на "Орiонi" такого не було, нiколи  Ягнич  не
вдавався до таких методiв науки!
   Нiхто не  знав,  скiльки  тому  Ягничевi  лiт.  Поцiкавляться,  бувало,
курсанти:
   - Товаришу майстре, скiльки вам лiт?
   - Сорок.
   I то - без тiнi жарту. Наступного року iншi  прийдуть  на  "Орiон",  цi
також спитають:
   - Скiльки вам лiт?
   I та ж сама вiдповiдь:
   - Сорок.
   Застиг, увiчнився на своїх сорока.  Чимось  вони  йому  далися,  що  нi
бiльш, анi менш - усе сорок. Чи, можливо, в цiй цифрi, як i в цифрi  "IЗ",
був для Ягнича якийсь потаємний смисл? I, що дивно, вигляд вiн завжди  мав
людини сорока лiт. Ягнич не  старiв!  Натура  рiдкiсної  мiцностi,  просто
залiзна натура. I душею... розкiшна душа! Пiснi спiвав,  знав  їх  безлiч,
особливо пiсень давнiх, старих мореходiв (нiколи не чув капiтан, що  Ягнич
спiвав. Може, хiба що деколи стиха мугиках на палубi?)
   Потiм "Орiон" потрапив у зону дiї найстрашнiшого в цих широтах урагану,
в його крило. Була нiч, розвированiсть, чорний хаос стихiй. Палубою черпав
воду "Орiон". Шквал налiтав за шквалом.  Крен  досягав  сорока  й  бiльше.
Думали - все. Але i в цих умовах посилали курсантiв на щогли!  I  знову  -
дивна рiч! - не зiрвало, не скинуло в океан нiкого.
   Казали; це тому, що Ягнич (вiн був тяжко цiєї ночi  травмований)  живе,
що серце його на "Орiонi" б'ється. Прив'язаний канатами, завузлований ними
мiцно-премiцно, лежав пiд хiрургiчним ножем у лазаретi, в  глибинi  судна.
Операцiю неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й  туди,
але iншої ради не було - майстер сам наказав: рiж! Було йому вийнято серце
з грудей, воно билось i билось. Ниткою  сировою,  парусницькою  тригранною
голкою було зашито судини. Ягнич жив!
   Суцiльна фантастика.
   У напруженiй навчальнiй програмi, що її  належить  досконало  опанувати
курсантам морехiдки, значиться тема й така: "Живучiсть  корабля".  "Орiон"
збагатив їх ще одним уроком: фактом живучостi людини. Досi вважається,  що
стожильна Ягничева живучiсть, його немрущий дух, могутнє силове поле  його
натури визначили тiєї ночi долю всього екiпажу, долю "Орiона". Вважається,
що саме це, передавшись вiд нього всiй командi, допомогло їм вистояти  пiд
усiма шквалами, вийти iз зони урагану щасливо.
   "Що  вони  вигадують?"  -  Капiтан  був  здивований,   не   мiг   такої
мiфотворчостi  пояснити.  Навiщо  нафантазовують?  Нiчого   подiбного   на
"Орiонi" не було: все було iнакше. Звiдки ж  уся  ця  химерiя,  ця  повiнь
домислiв, нестримних курсантських фантазiй? Яка душевна  погреба  спонукає
їх, замiсть исиби цiлком реальної, законно списаної, нагородженої, творити
для себе ще якусь iншу людину, людину-амулет?  Лiпити  й  лiпити  десь  по
закутках, по рубках та в затiнку вiтрил майже  мiфiчний  образ  того,  хто
"пiшов i вiтер iз собою забрав"? Скiльки рiзних  перейшло  через  "Орiон",
скiльки напiвзабуте чи й зовсiм забуто, чому ж  цей  звичайний,  буденний,
хоч i справдi-таки славний Ягнич не полишає  уваги  новачкiв?  Чому  серед
цього штилю, серед безмежжя слiпучостi вiн зараз у них на  устах,  знов  i
знов виникає, мiражний, у їхнiх душах?
   Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають пiд рукою найсучаснiшi
електроннi пристрої, навiщось потрiбен ще вигаданий, нафантазований Ягнич,
майстер нестарiючих сорока лiт, людина-легенда?



   XVI

   Тiльки    стемнiло,    короткий    свист    пролунав     бiля     двору
Ягничiв-комбайнерiв.
   Мати порається у хатi, але дверi вiдчиненi, - почула. Це,  мабуть,  той
явивсь. Лише в старосвiтчинi колись парубки свистом отак викликали  дiвчат
на вулицю, зараз це почуєш хiба що зi сцени в клубi, коли  ставлять  якусь
давню п'єсу. Одначе, виявляється, сцена  з  таким  пережитком  iнодi  може
повторитись i в тебе коло двору. Спiвати не вмiють, а свистiти навчились!
   Одначе тiєї, що  викликають,  вдома  нема,  по  роботi  ще  зайнята,  в
кураївської медички день не нормований.  Тiльки  зiбралась  була  в  кiно,
прибiгають з викликом до Чередниченка, - треба ставити банки головi!
   Звалило Зевса. На вiдзнаку  обжинкiв  поїхав  до  моря  змити  жнив'яну
пилюку,  згарячу  викупавсь  у  своєму  -  з  медузами  -  Чорному  i  так
застудивсь, що є пiдозра на запалення легенiв. Коли серед зими  доводилось
брьохатись в льодовiй  водi  бiля  керченських  берегiв,  пробираючись  iз
Таманi на пiвострiв у розвiдку, - тодi нiчого, навiть  нежить  не  вхопив,
принаймнi зараз не пам'ятає. Шинелi позам.ерзають,  бувало,  гуркочуть  на
гвардiйцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов їх намочувати в водi, щоб
не гримiли, щоб не побудили ворожих вартових. А  зараз  тiльки  глянеш  на
море - уже чхаєш, уже погнало температуру... Найрадикальнiше лiкування, що
його, власне, тiльки й визнає в таких випадках Сава Данилович, - це банки.
Покiрно пiдставляє спину, щоб  Варвара  Пилипiвна  негайно  обкидала  його
банками, оскiльки ж i вона зараз нездужає, то кличте молоду  медичку,  хай
потренується...
   Коли Iнна побiгла, в матерi мимовiль ворухнувся сумнiв, чи не Варваринi
це штучки, може, навмисне викликають медичку-початкiвку,  щоб  перевiрити,
чи вмiє вона хоч банки прилiпити до пуття.
   Подалася й нема, а свистун тим часом  посвистує.  Не  вперше  приносить
його звiдкись  пiд  кураївськi  вишнi,  щоб  тiльки  побачитись  з  Iнною,
засвiдчити, як вiн  упадає  за  нею,  який  не  байдужий...  Ось  iще  раз
пiдсвиснув аж iз якимось солов'їним колiнцем...
   - Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок їй, - з  глибини
хати гукнула жiнка надвiр, будучи певна, що там є кому пiдхопити команду й
передати далi...
   Одначе на подвiр'ї нiкого. Тiльки груша, як туча, стоїть, але  грушi  й
самiй, мабуть,  приємно  послухати  вечiрнього  свисту.  Жiнка  вийшла  на
веранду. Ну от, будь ласка: лавка пiд грушею  порожня,  на  вахтi  нiкого,
орiонець, видно, подавсь до сусiдiв вечiрню передачу дивитися з дiтлашнею.
Телевiзор  у  них  величезний  (розмiром  як  дiвоцька   скриня   колись),
поставлено його проiсто в садку пiд горiхом, аж  сюди  на  веранду  виднiє
голубий екран, i перед ним стирчить  купа  голiв  -  дитячих  i  дорослих.
Лисина орiонця теж мiж ними поблискує. Вдома у Ягничiв є телевiзор,  може,
навiть кращий, стоїть он за шифоньєром у кутку,  щоправда,  за  всi  жнива
екран на ньому так нi разу й не засвiтився. Мiг би моряк  його  настроїти,
сидiти й дивитись удома, так нi, до сусiдiв  потягло,  мiж  малашню.  Там,
виходить, веселiше... Ось разом аж пiдскочили всi, галаснули: "Гол! Гол!"
   А з вулицi неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий.
   Господиня спустилась схiдцями,  пiшла  до  хвiртки.  Щось  шаснуло  пiд
вишнями (тепер вишнi з дворiв аж на кураївськi вулицi повибродили, злодiїв
не бояться), пiд вiттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не iнакше як
вiн, майстер художнього свисту...
   - То ти, Вiкторе?
   - Я.
   - Тобi ще тут не набридло свистiти? До двору заходь.
   Мусиш вiтати, бо хочеш не хочеш, а виступає  вiн  зараз  у  ролi  твого
майбутнього зятя.
   - Я до Iнни. Вдома вона?
   - Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомонiти з тобою треба.
   Посадила доччиного ухажора на верандi, вгощення, правда, хай не жде,  -
гiсть некликаний, обiйдеться... Увiмкнула електрику (щоб краще видно  було
доньчиного обранця), пiсля цього сiла й сама до столу. Хлопець  застиг  на
стiльцi, вiдсунувшись  аж  у  куток  веранди.  Господиня  доскiпливо  його
розглядала: ось воно, золото Веремiєнкове...  Невже  оце  майбутнiй  зять?
Нiби й не змiнився, хоч десь там побував. Казали,  стрижений,  а  воно  не
дуже й помiтно. З чемною увагою жде бесiди, сухолиций, виголений,  скромна
усмiшка виблукалась на губах... Нiс материн, брови теж її, тонкi  i  якiсь
смiливi, розгонистi - справдi, не кожна дiвчина  зостанеться  байдужою  до
таких. Сам собою статурний, довгобразий,  i  коли  ось  так  тихо  сидить,
стиснувши руки колiнами, й пускає смиреннi  погляди  в  стелю,  на  обвиту
комашнею лампочку, то й не скажеш,  що  перед  тобою  шалапут,  зайдисвiт,
хулiган.
   - Вона скоро прийде? - запитав так скромно-скромно.
   - Не вiдчитується, голубе. В неї служба...  Та,  звiсно,  прийде:  наша
дитина домiвки тримається, не те що iншi.
   - Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж  сподiваюся
скоро перекочувати пiд  мамин  дах.  Здається,  матиму  роботу  десь  тут,
поблизу.
   - Мабуть, на комплексi? - Поруч з Кураївкою  на  узбережжi  другий  рiк
будується комплекс для оздоровлення шахтарiв. - Чи баянiстом у пансiонат?
   - Поки що таємниця, - ухильно миркнув вiн, усмiхнувшись.
   - Ох, Вiкторе, Вiкторе, що ти собi думаєш? - заго-монiла жiнка з  щирим
уболiванням.  -  Доки  отак  галайдакуватимеш?  Подивись   ти   на   своїх
ровесникiв: кожен при дiлi, той вчиться, той в армiї, а той iз трактора не
злазить... Справжнi сини, нiчим себе не  безчестять,  батькам  радiсть  та
гордiсть за них. Навiть ось такi, як Петрусь наш, - очi їй засвiтились при
згадцi про свого штурманця, - ще ж хлопченя проти  тебе,  а  яке  беручке,
кмiтливе. У Казахстан, у таку далеч, нарiвнi з дорослими не  побоялось,  а
ти?
   Вдома на такi речi Веремiєнко тiльки  б  кинув  зневажливо:  "Мамо,  не
вчiть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нiкуди", - встав би та  й
спину показав, а тут не смiє, вдає, що  слухати  наставницю  -  йому  сама
насолода, вбирає мудрiсть народну, як губка.
   - Чи, може, це я на вiтер кажу, Вiкторе? Чого ти мовчиш?
   - Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гурiївно.
   Це  її  пiдбадьорило,  шанобливе  звертання  полестило.  Розохотившись,
виспiвала оду своєму штурманцевi, згадала навiть свого троюрiдного небожа,
Ягнича Анатолiя, що десь там у Берлiнi пiд час пожежi нiмченя з п'ятого чи
навiть шостого поверху врятував, - про цей факт надiйшов у  Кураївку  лист
вiд командування... Використавши сильний цей приклад, жiнка знову  взялася
за санобробку цього кураївського шалапута, що набивається  в  зятi  й  вiд
якого довiрливiй тещi довелось би, мабуть, усього почути, а поки що сидить
такий покiрненький, аж присмучений, шию  витягнув  гусаком,  очi  в  стелю
пустив, та все ловить, та все "вдумується". Тiльки що вiн там  ловить?  Чи
не оту комашню, що довкруг лампочки пiд стелею в'ється?
   - Якщо себе не жалiєш, то хоч батькiв  пожалiй,  -  взялась  йому  далi
втлумачувати майбутня теща. - Старий уже на  стручок  зiсох,  то  ж  через
кого? I матерi не легше, вiд горя та сорому на  люди  боїться  виходити...
Обоє на синочка тiльки й надiялись, усiм примхам його потурали.  Чи  баян,
чи "Ява" - нi в чому вiдмови не було. I оце ти їм так вiддячуєш? їм  горе,
собi напасть! Винних не шукай на сторонi, все вiд тебе йде, -  ти  хоч  це
розумiєш?
   - Розумiю, Гурiївно, ще й як розумiю, - i знову  смиренницька  мiна  на
гарнiм обличчi, тепер ще бiльш посмутнiлiм. - Постараюся, щоб змiнитись  у
коренi. Даю зобов'язання: мiсяць, од сили два, i  ви  мене  не  впiзнаєте.
Покута моя у виправно-трудовiм не кiнчилась,  ще  вона  й  зараз  у  самiм
розпалi, день i нiч кипить отут, - i руку так щиро-щиресенько  приклав  до
грудей.
   Жiнцi одлягло вiд серця. Коли поговориш з людиною  по  душах,  то  воно
одразу щось там i зворухнеться, серце ж не кам'яне! Вдома не дуже, мабуть,
умiють з хлопцем повести розмову, наставити на добру путь, дарма  що  обоє
педагоги. З чужими воно легше, а до свого ключика не пiдберуть. Бо не  так
це просто, людоньки добрi! А вона ось хоч i не  вчителька,  хоч  тiльки  в
дитсадку малих виховує, проте й цього довготелесого  зумiла  усовiстити...
Збадьорена успiхом на нивi педагогiки, стала  тепер  вихваляти  перед  ним
свою Iнну. Як училище закiнчила з золотою медаллю (медаль ця вродилася тут
же, на верандi, експромтом) i якi їй добрi  мiсця  пропонували,  манили  в
столицю, аж у той  центральний  Червоний  Хрест,  що  з  медикаментами  та
продуктами i в Iндiю, i на край свiту лiтає, де тiльки  спалахне  епiдемiя
або станеться землетрус...
   Нiчим не спокусили Iнну, бо їй в одну душу додому - Кураївка їй  милiша
за все, бiля неньки-матерi їй найтеплiше.
   - Зараз оце Варвара покликала, щоб  банки  поставити  головi.  В  тебе,
каже, краще виходить, нiж у мене. Iнший  голова  хiба  б  довiрився,  хiба
пiдставив би спину будь-кому? А їй-будь ласка...
   Було й дочцi проспiвано дифiрамби з  усiм  материнським  натхненням,  з
вродженою ягничiвською розкiшшю уяви.
   - I ось така дiвчина ждала тебе, хоч до неї в  училищi  там  уже  тричi
сватались, набивались i льотчики, i пiдводники, - факт явно перебiльшений.
- Якби iнша,  то  хiба  пропустила  б  момент,  хiба  не  спокусилась  би?
Пiдхопила б собi  лейтенанта,  або  лiкаря  з  дипломом,  або  й  молодого
комбайнера з  Золотою  Зiркою!  Нi,  каже,  мамо,  я  свого  судженого  та
засудженого  ждатиму.  Вiн  там  страждає,  надiється,  вiрить   у   мене.
Вiдвернутись,  коли  в  бiду  потрапив,  -  це  було  б  нечесно.  Нi,  не
вiдступлюся, дочекаюсь, якщо вже Вiтеньку серце обрало. Так ти ж оцiни!
   - А я оцiнив, - голос його налився справжньою, невдаваною  теплотою.  -
Iнцi рiвних нема, Iнка для мене все, коли вже правду казати. Дня не  було,
щоб її не згадував. Ради неї переламаю себе, бо знаю: не змириться вона  з
моїми  вадами,  та  й  менi  самому  остогидла   власна   непослiдовнiсть,
розхристанiсть. Вiднинi цьому буде покладено край.
   - Не розумiю, чого воно в тебе все не так, як у людей...
   - Десь мене здорово шеменуло життя, Ганно Гурiївно, так шеменуло, що  й
досi заточуюсь... Можливо, тодi, коли з морехiдки витурили. Бо ж таки удар
- пiд саму душу. По-моєму, занадто суворо, як за одну самоволку.
   - Що це воно таке - самоволка?
   - Ну, прогул. Вiдлучився на двi доби... А там же дисциплiнка,  скажу  я
вам... Порядок залiзний.
   - А без твердого порядку що ж би то й за морехiдка була!  Чесну  людину
порядок не страшить. Мiй ось брат  скiльки  на  "Орiонi"  ходив,  пiвжиття
морськiй службi вiддав, та не нарiкає, хоч як там доводилось йому... Ще  й
досi море йому спати не дає, тужить, скучає, сердега, за  ним.  Поспiшили,
списали, та вiн i тут свого не вiдцуравсь, малечу уявив  курсантами  i  їй
свою науку передає, а наука знаєш яка? Про непотопленiсть корабля!
   З ледь прихованою нудьгою Вiктор став слухати ще  й  похвали  в  адресу
орiонця, хоча щодо нього хлопець мав  свою  думку:  крутої  вдачi  старий,
амбiтний, неуживчивий, краще триматись  вiд  такого  подалi.  Бо  попадись
орiонцевi на очi - вiн теж вчепиться, теж почне тобi душу драїти...
   - Якби ти, Вiкторе, пошанувався тодi в училищi, то був би з  курсантами
оце в походi, музикою десь би зустрiчали тебе! Входиш у порт пiд вiтрилами
"Орiона" -  це  ж  честь  яка!  Колись,  було,  дядько  на  вiтряку  крила
напарусить, та й то нам, малечi, диво, а тут... Ех  ти!  Бути  вже  однiєю
ногою на "Орiонi" i так здуру зiрватись!..
   Розпалена  образом  "Орiона",  тiтка   Ганна   не   могла   зупинитись,
розiйшлася, наче сама плавала на ньому, -  складаючи  хвалу,  аж  спiвала,
яких-бо туди хлопцiв  беруть  та  гарт  який  там  вони  набувають,  жiнка
гомонiла й гомонiла, а Веремiєнко, знов витягши свою журавлину шию, слухав
майбутню тещу з удаваною уважнiстю, однак чув майже саму тiльки мелодiю її
мови, що зливалася для нього в щось монотонне, схоже на вiддалений  журкiт
води. Хлопець зараз бiльше сам себе  наслухав.  Хай  сто  разiв  ви  маєте
рацiю, але вiд того менi не легше. Чи  вiдомий  вам  такий  стан,  шановна
майбутня теще, коли, буває, просто жити  нехiть,  хоч  наче  й  конкретних
якихось  пiдстав  нема  для  твоїх  меланхолiй?  От  бувало  вам   -   щоб
неiнтересно, i все? Сiра байдужiсть обляже, все наче було вже,  i  сам  ти
наче колись уже був, i знаєш, яким  будеш  завтра,  яке  меню  застанеш  у
чайнiй на заяложеному  столi,  мухи  якi  дзижчатимуть  над  жирним  твоїм
борщем... Справдi, нiхто тебе так не розумiє, як Iнна, нiхто  до  тебе  не
виявляє стiльки терпiння та великодушностi, як вона. Хоче бачити й  бачить
тебе кращим, нiж ти є в собi, вона одягає тебе в шати своєї уяви, покладає
на тебе надiї, i, дивна рiч, часом почуваєш, як вiд самих її сподiвань  ти
й справдi стаєш нiби кращим. Iнна - це та найвища премiя, яку тобi  видало
життя, видало, може,  аж  занадто  щедро,  з  авансом...  Тiльки,  мабуть,
коханню  властива  така  щедрiсть,  всепрощення,  i  тiльки  воно   здатне
повертати тобi iнтерес i смак до життя, повертати  їх  навiть  тодi,  коли
дiйдеш межi, коли попереду вже, здається, морок i порожнеча. I як же  таку
дiвчину не любити? Вiд неї мовби й тобi передається заряд життєвої  снаги,
жарiнням своєї пристрастi вона вiдморожує навiть те,  що  встигло  взятись
памороззю в тобi. Нi, тут фальшi нема, вiн її любить! Iнакше б не  нудився
отут  на  верандi,  коли  десь  там  пускають  кiно  та  стiльки   химочок
пансiонатських, що безсоромно в'язнуть, липнуть до тебе на танцях...  Ради
Iнни сидиш тут та вислуховуєш це  чутеперечуте,  спiване-переспiване,  хоч
вам i здається, тiтко, що завдяки вашому красномовству в душi  майбутнього
зятя вiдбувається цiлий переворот...
   Коли  тiтка  Ганна  знову  торкнулась  Вiкторових  з  Iнною  стосункiв,
доповняючись,  наскiльки  надiйний  вiн  у  своїх  почуттях  до   дiвчини,
Веремiєнко - тут уже без розiгрувань та без вдавань - признавався:
   - В нiй моє щастя, тiльки в нiй! I цим дорожу. Не промiняю нi на  кого,
нi на яку з отих пансiонатських химочок.
   Сказав i осiкся.  Само  вихопилось,  i  вiн  одразу  ж  пошкодував,  що
вихопилось. Бо тiтка враз насторожилась, змружила очi:
   - Це що ж iще за химочки? Кого це ти химочками дражниш?
   - Ну, химочки, так усi їх там називають...
   - Хто всi? Блатняки, може. твої, з якими баланду по  колонiях  сьорбав!
Так то ще не всi. А порядна людина не стане женщину  й  позаочi  обзивати.
Оце культурний! Такий буде саме до пари моїй дочцi!.. Химочки, химочки,  -
не могла вона заспокоїтись. - З iменi вже глузують. А в мене самої  бабусю
було Химою звати, так що, це лайка, насмiшка? Нiхто з неї не  смiявся,  бо
Хима дев'ятьох народила й вигледiла, i не було помiж  них  жодного  такого
розгильдяя, як ти!
   Хвилю якусь перемовчала насуплено  (стала  суворiстю  зовсiм  схожа  на
брата), обличчя заокруглилось i нiби розбухло. Було  їй,  видно,  зараз  i
прикро, й соромно за цього "розгильдяя", що сидiв нiби  й  не  збентежений
нотацiєю, нiби аж повеселiлий, хоча почувалось,  внутрiшньо  й  напружений
був до краю.
   - Вiкторе, - сказала згодом  Ганна  Гурiївна  якимось  майже  урочистим
голосом, - хочу тебе просити про одне дiло... Можна?
   - Просiть.
   - Як мати, по-доброму  благаю  тебе:  вiдступись  ти  вiд  дiвчини.  Не
принесеш ти їй щастя. Вiн зблiд.
   - Принесу чи не принесу - звiдки вам знати?
   - Чує душа.
   - Душа - прилад ненадiйний...
   - Ой, який надiйний... Нiкого так не просила, як тебе оце, синку. Ти  ж
гарний  собою,  знайти  тобi  пару   буде   неважко,   котрась   iз   отих
пансiонатських,  накуделених,  тiльки  пальцем  кивни,  сама  побiжить  за
тобою... А Iнка... В Iнни своя дорога, своя, не схожа  на  твою...  Пощади
дiвчину, вiдплати хоч цим за її вiрну любов до тебе! Бо ж  так,  як  вона,
зараз рiдко хто любить... Вiдступись! Як сина, тебе прошу!
   Вiн сидiв зблiдлий, голова схилилась на груди.
   - Ви просите неможливого, - сказав упiвголоса.  Це  тiльки  пiддало  їй
жару для умовлянь:
   - Ну, переможи себе, не зав'язуй їй свiт!.. Скiльки буває: кохаються  i
рiк, i два, а одружуються з iншими... Хiба мало в нас гарних  дiвчат?  Он,
кажуть, Муся Осначiвська за тобою  сохне,  така  ж  славна  дiвчина,  i  в
батькiв одна, може б, якраз ти її ощасливив...
   Вiн мовчав, не пiдводячи голови, i його  мовчанку  жiнка  сприйняла  як
ознаку вагання: певне, зараз сам iз собою бореться  хлопець,  виважує,  що
буде краще... Отже, ще трохи,  трiнь-трiнечки,  i  вiн  спроможеться  дати
згоду... Раптом її щось, видно, осяяло:
   - Вiтю, уваж мою материнську  просьбу,  а  я  тобi  за  це...  "Жигулi"
подарую!
   - "Жигулi"? - Вiн аж очима заклiпав вiд несподiванки.
   Спокуса була такої сили, що могла будь-кого збити наповал, а  тим  паче
Вiктора, чия пристрасть до швидкiсної  їзди  вiдома  всiй  Кураївцi...  I,
здається, розрахунок був безпомильний, пропозицiя аж  надто  зваблива,  бо
хлопець звiв тонкi брови звеселiло, ожвавiв, не приховуючи зацiкавлення:
   - У вас уже є "Жигулi"?
   - Будуть! - вигукнула вона гаряче. -  Торiк  -  хiба  не  чув?  -  двом
найкращим комбайнерам  областi  видали  малолiтражки  в  премiю  -  одному
дiстався "Запорожець", другому "Жигулi"... Сам секретар  обкому  ключi  їм
прилюдно вручав: на стадiонi, пiд музику.
   - Але ж ключi тi в них, а не у вас, - не стримав , усмiшки Вiктор.
   - Вважай, що i в нас! "Сiмейний екiпаж Ягничiв" теж у десятцi найперших
передових, була ж у газетi фотографiя! Торiк телевiзор видали в премiю,  а
цього лiта, якби хлiб не  згорiв,  отут  би  вже  пiд  вiкном  "Жигулятко"
стояло, вишневе, на новiсiньких шинах... А що в наступному роцi  стоятиме,
то це - факт!
   Веремiєнко пiдвiвся, напустив на себе суворостi.
   - Отже, за дочку - "Жигулi"? А чи не мало? Чому не "Волгу"?
   I несподiвано на всю душу розреготавсь.  Одразу  по  цьому  став  знову
серйозний, глянув на осоромлену спiврозмовницю з явною зверхнiстю:
   - Соромно менi вас i слухати, тiтко  Ганно.  Невже  ви  серйозно  могли
подумати, що Вiктор на цей ваш калим пожадниться? Промiняє  Iнку  на  ваше
вiдчiпне? Яка дикiсть... Ви ж самi були молодi, невже, забули, не  знаєте,
що таке любов?
   - Знав би ти! Я знала i знаю, - перемагаючи  сором,  пiдвелася  й  вона
ображено. - Не тобi, вiтрогону, мене вчити... А оце, що я тут сказала, щоб
на цьому мiсцi i вмерло, зрозумiв?
   - Само собою.
   У цей час iз сутiнi до веранди вимайнула Iнка. З ходу помiтивши настрiй
обох, вiдчувши якесь неблагополуччя, вона запитала стривожено:
   - Що ви тут не подiлили?
   "Тебе не подiлили", - видно, кортiло сказати хлопцевi, але  вiн  тiльки
дозволив собi жарт:
   - Про справи оонiвськi йшлося.
   А як там у Чередниченкiв?  -  мерщiй  спохопилася  мати,  щоб  уникнути
уточнень. - Чи кликали так, аби кликати?
   - Та нi, серйозно застудився наш верховний, температурить...  Проте  на
пневмонiю не  схоже,  скорiше  ангiна...  -  Сказавши  це,  дiвчина  знову
звернула закоханий погляд на Вiктора: Чого ти такий блiдий?
   Це ваше свiтло мене блiдить. Майнуло було, чи вiн не п'яний, але одразу
Iнна й вiдкинула пiдозру: нi. Ще ранiш пiсля одного випадку поставила йому
умову, щоб нiколи не з'являвсь їй на очi в нетверезому станi,  i  поки  що
вiн цього дотримувавсь без порушень.
   Гол! Гол! - знов почулися викрики вiд сусiдського "Електрона".
   А я так спiшила, - сказала Iнна. - Чомусь здавалось, що ти вже тут.
   - Бо душа чує, - насмiшкувато кинув Вiктор убiк принишклої коло  хатнiх
дверей майбутньої тещi й, певне, щоб дошкулити їй, вiн став поруч з  Iнною
близько,  як  до  вiнця,  ще  й  руку  поклав  їй   на   плече   недбалим,
владно-ласкавим жестом.
   - Ходiмо, люба, в зоряну безвiсть...
   По тому, як вона охоче пiддалась на його жартiвливий заклик, як  швидко
обоє подались подвiр'ям до хвiртки, на ходу так i линучи одне  до  одного,
мати зрозумiла, що нiчим зараз дочку не зупиниш, бо є в життi речi,  перед
якими всi твої хитромудрi зусилля зводяться нанiвець: сама ж бо знаєш,  що
то за сила - любов!



   XVII

   Не складала  зараз  Iнна  пiсень.  Вiдколи  опинилася  в  Кураївцi,  не
склалося нi рядка, хоч iнодi й  бродило  щось  туманне  в  душi...  Бiльше
читала. Знов захопилася класикою, в Палацi культури пiдiбралась за останнi
роки чимала бiблiотека, сам Чередниченко шефствує,  стежить,  щоб  належно
поповнювались її фонди: хай читає Кураївка, менше горiлки питимуть.
   Райгазета час вiд часу друкувала вiршi, з'явилась  одного  разу  навiть
цiла лiтературна сторiнка - творчiсть молодих.  Iнна  перечитувала  поезiї
вiд рядка до рядка, було тут "про музику токiв", про степовi кораблi, були
уривки поем (ще, мабуть, не написаних),,  вiршованi  посвяти  комбайнерам,
їхнiй самовiдданiй працi, безсонним ночам. Оспiвувались  "брати  сонця"  -
соняшники, що свiтять на море золотими  коронами  (це  отi,  що,  змученi,
прибитi посухою, стоять цього лiта за Кураївкою, мов ромашки,  з  останнiх
сил борються за життя). Все було нiби те й не те. Спiвалося про  легке,  а
насправдi яким трудним було для людей це лiто, якої напруги вимагало, яким
болем проймалась душа хлiбороба, коли все  тут  горiло  на  очах,  скiльки
переживань завдали степовикам цi паленнi,  як  iз  пекла,  вiтри,  нищiвне
нашестя стихiї - про це чомусь нiде нi  слова.  Чи,  може,  так  i  треба?
Навiщо торкатись того, що й без тебе всi знають? Була ще  районна  лiрика,
дiвчача й хлоп'яча, зiзнавались степовикам у  своїх  iнтимностях  тi,  що,
певне, доводились Iннi ровесниками. - цiлу ватагу таких  зустрiчала,  коли
ще  пiд  час  навчання  в  медучилищi  її   часом   залучали   до   зборiв
лiтоб'єднання, воно iснувало  при  тамтешнiй  районнiй  газетi  й  звалося
"Сонячне гроно".  В  турнiрах  юних  авторiв,  у  жвавих  дискусiях  пiсля
лiтературних читань Iнна участi не брала, почувалась до цього не  готовою,
стримувала її  ще  й  сором'язливiсть,  тому  бiльше  трималася  осторонь,
слухала. Траплялось почути iнодi твори гарнi, з щирою любов'ю до людей, до
степу,  але  чимало  було  й  словесного   дзвону,   позичених   почуттiв,
нескромного поетичного якання, - так їй принаймнi здавалось.  Уявляла,  як
би до цього поставились мама чи татко, яку насмiшкувату мiну скорчив би на
такi вiршi  брат-штурманець...  I  коли  їй  самiй  кортiло  погнатись  за
викрутасною римою, побавитись у  слова-брязкотельця,  то  одразу  виникала
перед очима братова насмiшкувата фiзiономiя,  який,  правду  кажучи,  вмiє
бути дошкульним... Нi, не дасть йому поживи  для  насмiшок.  Невiдомо,  чи
ощасливиш ти людство своїми вiршами, але добре вiдомо, що задовго до  тебе
були створенi речi, якi тепер  i  тобi  приносять  iстинну  насолоду.  Тож
читай, вчитуйся та вчися, - писати ще встигнеш... У  медпунктi  в  неї  на
чистiм столi поряд з реєстрацiйною книгою завжди лежить закладений бланком
рецепта томик чиїхось поезiй. Отих, що їх п'єш i, як джерельної  в  спеку,
нiяк не нап'єшся. Диво:  як  умiє  людина  виповiсти  себе,  одним  рядком
навiяти  просто-таки  чари  на  тебе!  Мабуть,  нiколи   тобi   цього   не
навчитись... I все ж потаємне бажання прилучитись до  творчостi  заповiтно
жеврiло в нiй, жило, як надiя.  Вдивлялась  у  людей  на  току  роботящих,
обтяжених великими турботами i думала: як би про  них  гiдно  сказати?  Не
приймуть вони пустомовства. Вони - як правда. I слова твої мають бути такi
ж, як цi люди - простi i яснi. Ждала,  внутрiшньо  прислухалась  до  себе:
може, пора? Може, настав час розгортати чистий, неторканий зошит?  Та  нi,
зачекай: оте, що в справжнiх майстрiв тугим,  повним  колосом  родить,  до
тебе воно ще, видно, не прийшло, ще твоя нива в туманi...
   - Переживаєш творчу кризу? -  помiтивши  її  задуму,  iронiчно  запитав
Вiктор пiд час минулого приїзду  Тепер  вiн  часто  залiтає  до  Кураївки:
перейшов працювати в "Сiльгосптехнiку", пересiв з котка на газик, це  нiби
пiдвищення, але поки що взяли його тимчасово, на випроб. -  Творча  криза,
здається, так воно зветься у вас?
   Нiчого не вiдповiла, йому на це. Може, й справдi криза? А як i  взагалi
бiльше нiчого не напише, окрiм свого "Берега любовi"?  Вiдомi  ж  випадки,
коли людина лишалась тiльки автором однiєї пiснi.
   - Не мучтеся, панно Iнно, - заспокоював її Вiктор. - Не пишеться, ну  й
що? Скiльки є людей, чиї днi  летять  у  трубу  порожнечi...  Знають  один
клопiт: бiла копiйка про чорний день. Пережив i  я  щось  кризоподiбне,  а
зараз... Коли ми вдвох, я - вiриш - наповняюсь змiстом... I Кураївка  менi
стає, ну, як Канарськi острови...
   Радувало дiвчину те, що Вiктор явно змiнюється на краще,  став  до  неї
уважнiший,  з'явились  новi  зацiкавлення,  попросив   навiть   "Антологiю
французької поезiї". Тiльки ж вдачею - як вiтер. Примчиться, сходять разом
у кiно, i тiєї ж ночi назад (зрання йому на роботу), а ти  потiм  знову  в
непевностi: чи не встряне  там  у  яку-небудь  халепу?  Чи  все  це  зайвi
тривоги? Може, ти просто не вмiєш радуватись, як вмiють iншi, надто сувора
навiть до дрiбниць? Радуйся, що вiн ось приїхав  цього  вечора  i,  взявши
тебе за руку, веде кудись у нiчний, сповнений нiжностi свiт...
   Коли вони, залишивши матiр  на  верандi,  вискочили  удвох  на  вулицю,
Вiкторiв газик, чи, як вiн каже, "газон",  бовванiв  неподалiк  -  стирчав
перекособочении пiд сусiдським парканом.
   - Сiдай, - запропонував дiвчинi, - промчу з вiтерцем,  побачиш,  на  що
мiй пiдлеглий здатен!.. Отут вiдчуєш поезiю швидкостi!
   Сiла, i бiльше вiн тепер її не заманить. Яка там  поезiя,  коли  тiльки
скрикуєш раз у раз: "Не  жени!  Не  жени!"  Та  шукаєш  руками,  за  що  б
ухопитись, та бачиш заслiплених фарами перехожих, що сполохано  сахаються,
тиснуться пiд паркани. Але азарт є азарт. А що, коли це  в  людинi  теж  -
талант? Може, азарт i вiдвага, вони ходять поруч? Каже Вiктор, що тiльки й
живе, коли розжене за сто i все аж свистить, розступається,  розлiтається,
коли почуваєш, що досяг, вихопився в якийсь новий стан, де ти  вже  iнший,
де сама швидкiсть тебе п'янить... Можливо, це й так. Водолази розповiдали,
що людина, спустившись пiд воду,  буквально  п'янiє,  щоправда,  там  вона
п'янiє  вiд  естетичного  хмелю,  вiд  краси  та   фантастики   пiдводного
царства... Що не кажiть, а Вiктор - людина  захоплень,  у  виглядi  азарту
живе в ньому порив, прагнення сягнути незвичайного, а  хiба  за  це  можна
людину осуджувати? Адже iз хлоп'ячого зухвальства теж, мабуть,  за  певних
умов проростають великi пристрастi, подвиги  почуттiв,  подвиги  звершень?
Днями Iнна бачила в Кураївськiм народнiм музеї збiльшену  фотографiю  Санi
Хутiрної, тiєї легендарної льотчицi, що так уславилась на фронтах i потiм,
пiдбита, разом з коханим, загинула у повiтрi, пiшла у вiчнiсть в  обiймах.
Колись про таке в народi складались би пiснi. Силу такої  пристрастi  Iнна
могла зрозумiти, таке хотiла б вона оспiвати,  щось  вiд  тiєї  сили  сама
хотiла б мати в собi.  Може,  воно  десь  i  є,  та  тiльки  причаєне  ще,
нерозбуджене, нерозкрите? Хутiрна, може, теж починалась з  непримiтного...
Була звичайною дiвчиною,  щолiта  з  вилами  на  лобогрiйцi  бачили  її  в
кураївськiм степу, нiчим нiби й не вирiзнялася зпомiж iнших, а  тим  часом
крила отi невидимi вже, мабуть, почувала в собi, i вже, певне, бурунила  у
нiй жага, нестримнiсть духу, близька до  безтямностi,  таємничi  сили,  що
якоїсь там лiтньої ночi пiдхопили дiвчину  й  понесли  у  простори  за  її
нездоланною бентежною мрiєю навздогiн...
   - Ну як, Iнко? - запитав Вiктор, коли газик винiс  їх  за  Кураївку  i,
шалено промчавшись узбережжям, з розгону гальмонув над самим  обривом,  де
ще метр - i вони пiшли б сторч головою в море. - Дає натхнення?
   Iнна, рвучко зiскочивши з  машини,  стала  над  обривчиком  i,  люта  з
перестраху, мовчки взялась поправляти волосся.
   - Ти що - розсердилась? Не те натхнення? По-моєму, вийшло дотепно...
   - Жахати на вулицях людей - це, по-твоєму, дотепно? •
   - Хотiв, як краще... Ти пробач менi, темному...  -  Вiн  наблизився  до
неї, вибачливо обiйняв за плечi, теж задививсь на море. -  До  дiдька-таки
гарний вiн, оцей Понт.
   - Нарештi роздививсь?
   - Ну, я ж сiрий та мурий... Але й ти, Iнко, якась,  наче  не  з  нашого
часу...
   - Старомодна, не модерна - це ти хочеш сказати?
   - "На тобi я вловив вiдшумiлого давнього вiку печать..."
   - Вiршами заговорив? Дивина.
   - Справдi, ти нiби... з епохи курсисток. Чи навiть iз  античностi,  де,
як вiдомо, богинi народжувались iз пiни морської... А менi  долею  послана
богиня степова... Народжена з сяйва прибою - такою  i  ти  менi  здавалась
там, вдалинi вiд цих берегiв. Та посмiхнись же. Оце вiчне самозаглиблення,
серйознiсть. Нiяк не звикну. Мiг би подумати,  що  гра,  манiрнiсть,  якби
менше тебе знав. Живеш у якомусь вимрiяному свiтi. Але й цим ти  менi  теж
подобаєшся.
   Вистелялась мiсячна  дорiжка,  ще  не  яскрава;  ледьледь  пробивалась,
злегка мерехтiла. Безлiч свiтляних  клавiшiв  раз  у  раз  випорскувало  з
темної води.
   - Про що задумалась? Знов про Овiдiя?
   - I про нього...
   - А ще про кого?
   Був певен, що скаже "i про тебе", а вона сказала:
   - Про Саню Хутiрну.
   - Санька й Овiдiй - оце поєднання, оце парочка.
   - Не люблю таких жартiв.
   - Бiльше не буду, - голос його ласкавим  шепотом  розстанув  у  дiвчини
бiля вуха. - Тiльки ж смiшно їх ставити поруч...
   Йому смiшно, а для Iнни це  чимось  таки  поєднувалось,  бо  що  важать
вiдстанi, хай i в тисячi лiт, коли йдеться про тих, хто  для  тебе  живий,
вiльно обраний душею i кого ти навiки поєднала  теплом  своєї  любовi?  Не
знала й не могла знати вiйни, не лiтала  з  багажем  Червоного  Хреста  до
мiсць, де лютують  епiдемiї,  ще,  власне,  нi  разу  Iннi  не  доводилось
ризикувати  собою,  а  проте  iнодi  потайки  ставить  себе   в   ситуацiї
найтруднiшi, примiряється до найтяжчих випробувань: а ти змогла  б?  А  ти
здатна на любов велику, на спiвчуття безоглядне -  на  тривалий,  негучний
подвиг сестер милосердя, про яких думалось не раз? I  хай  Вiктор  скiльки
хоче iронiзує, однак вона почуває в собi такi запаси внутрiшнiх сил, що їх
вистачило б сягнути i в тi голоднi, замiкробленi тропiки, куди вона, як  i
Вiра Костянтинiвна, хоч сьогоднi готова летiти  рятiвницею..  Вдома  часом
кажуть, що впертiстю та затятiстю Iнна схожа на дядька свого  з  "Орiона".
Якщо навiть це й так, то що  ж  тут  поганого?  Орiонець  справдi  iмпонує
дiвчинi своєю вдачею, i життєвою чiпкiстю, i затятою вiдданiстю  тому,  що
було, може, його першою i останньою  любов'ю.  У  кожного  має  бути  свiй
"Орiон" у життi i пам'ять своя на  далеке  й  близьке,  на  все,  що  тобi
заповiдано. А  заповiдано,  мабуть,  i  Овiдiя,  й  легендарну  кураївську
льотчицю, i цю мерехтливу, вже роз'яснiлу  дорiжку,  що  просто  вiд  тебе
стелиться i нiби кличе кудись. Заповiдано, мабуть, i неясний цей неспокiй,
що його носиш у собi й без якого навряд-бо чи й пiсня вродиться...
   Вiктор завжди ставився досить  скептично  до  Iнчиних,  як  вiн  казав,
"високих матерiй", - не всiм же бути генiями, витати в небесах. Можеш собi
витати, можеш дражнити уяву, викликати тiнi предкiв, а вiн  людина  земна,
вiн сьогоднiшнiй. Бачить, що бачить, "знає тiльки те, що нiчого не  знає".
Без жалю його поскубло життя, хотiв би - навзаєм - i його поскубти, урвати
вiд нього й для себе кусень отого так званого щастя. Ось воно, поруч, твоє
земне багатство! Твiй реальний, на лету схоплений птах, вiн  i  зараз  пiд
рукою трепече... Чи втримаєш? Страшно й подумати, що ловитимеш коли-небудь
саме повiтря. Чув сьогоднi: "Не принесеш ти їй щастя..." А хтось  принесе?
Такий може з'явитись одного прекрасного дня на сiрому кураївському  обрiї?
I стане вiн для твоєї Iнки жаданiший, цiкавiший, змiстовнiший?
   Розмова на верандi хоч i закiнчилась  для  Вiктора  нiби  з  переможним
рахунком,  усе  ж  чимось  його  знепокоїла,  вiн  вiдчув  подих  можливої
небезпеки. Бути ось зовсiм близько, торкатися щокою її запашного волосся i
потiм втратити все, втратити найдорожче? I хай зараз  для  побоювань  нема
нiяких пiдстав, але це сьогоднi, а завтра, а потiм? Звичайно, ти перед нею
злидар духу, не вмiєш заглиблюватись, iдеш по верхах, але ж як - без  неї?
Без її любовi - ото була б порожнеча, ото був би крах! Тiльки  бiля  цього
вогнища ти можеш зiгрiтись... Почувався так, нiби  випадково  й  незаконно
заволодiв коштовним .скарбом, заволодiв чимось бiльшим, нiж тобi  належало
вiд життя. Тож тримай тепер всiма способами, тримай з усiх сил!
   I тому  вiн  хотiв  бути  зараз  з  Iнною  особливо  нiжним,  намагався
розважити, зробити їй якусь приємнiсть, навiть догодити...
   - Давай купатися, - запропонував Вiктор зненацька. О, це  вона  любить'
Та ще вночi; при мiсяцi...
   - Купальника не взяла.
   - Можна й без... На русалчин  манiр.  Зараз  нiхто  не  побачить,  хiба
мiсяць отой.
   Не роздяглась, не зайшла в море, але так  i  вiдчула  обiйми  води,  її
лоскiтнi пестощi, нiби доторки самого мiсячного  промiння  перебiгають  по
тiлу, по тобi, вiдкритiй, iнтимно оголенiй, вiд усього вiльнiй.
   Та хоч як їй кортiло зараз купатись, гратись розшаленiло у водi, як  це
бувало мiж ними ранiш, проте в останню мить вона таки стримала себе:
   -  Нi,  соромно  буде,  коли  прожектора   наведуть...   На   косi-отам
благодать!..
   - То гайда на косу!
   - Не смiши.
   - Чи, може, на танцi?
   Вiн, видно, вирiшив будь-що розважити її цього вечора.
   Iнна озирнулась: пансiонат освiтлений, музика пiдсилювачiв дотримлює аж
сюди - нiчнi розваги в самому розпалi. Вожатi з сусiднього пiонертабору не
перший день воюють з пансiонатським електроджазом, з його диким  ревiнням,
що не дає дiтям спати й пiсля вiдбою. Пiонерська здравниця уперто  воює  з
пансiонатом за тишу, вiйнi не видно кiнця, джаз поки що переможно реве  на
все узбережжя, бо пансiонатська публiка за нього стала  горою:  як  уже  й
бiля моря не повеселитись, то де? Там прикордонники ганяють,  купатись  не
дають уночi, а тепер - щоб ми ще й спати лягали разом з вашими дiтьми?.. I
загримiло звiдтiля ще дужче. Не хочеться Iннi на танцi, не тягне її туди.
   - Тут краще. В цiй тишi є своя музика...
   - Нi, ти справдi в мене "не от мира сего", - каже Вiктор,  усмiхаючись.
- Чи не цим ти мене й приворожила?
   Вони сiли на обривчику, на  сухiй,  прижухлiй  травi,  ноги  поспускали
вниз, так колись сидiли тут ще школярами. Пансiонат гримить  далеко,  ледь
чутно, а тут скрiзь панує тиша нiчного цикадного степу, безмовнiсть  моря,
щедро залитого мiсячним свiтлом. Минулого лiта Iнна приходила  сюди  сама,
були гнiтючi вечори самотностi, а тепер ось знову разом, i  вiн  обдаровує
тебе своєю нiжнiстю, i кров гарячiє вiд близькостi, - вже не  ледь  чутнi,
напiвдитячi змигують проблиски почуттiв, вся  кров  дужо  нуртує  в  тобi,
вишумлює вiд кожного доторку тiла.
   - Чого ж ти  мовчала,  циганочко,  що  до  тебе  в  училищi  пiдводники
сватались? - раптом запитав Вiктор. Iнна засмiялась:
   - Це вже мамина творчiсть? Ненька наша в своєму репертуарi...
   - I листи, кажуть, одержуєш? А Вiктор хотiв би знати: вiд кого?
   - Вiд дiвчат, звичайно... А то ще був один вiд Вiри Костянтинiвни.
   - Це точно? - В голосi його Iннi почулась пiдозра.
   - Та ти що?  -  зблиснула  вона  поглядом.  -  Вирiшив  сцену  ревнощiв
розiграти?
   - Хто не любить, той  не  ревнує,  давно  вiдома  рiч...  Допитки  його
звеселили Iнну, полестили її дiвоче самолюбство.
   - Теж менi Отелло.
   - А ти вважала, що в менi цього нема i  не  буде?  -  близько  зазирнув
Вiктор в її освiтлене мiсяцем усмiхнене обличчя. - Та  я  тебе  навiть  до
Овiдiя ревную! - вихопилось у нього по-хлоп'ячому щиро.
   - Аж так?
   - Аж так.
   I пiсля цього  вiн  обiйме  її  ще  мiцнiше,  i  дiвчина  ще  жагучiшим
поцiлунком опалить його.



   XVIII

   "А як же там наша Нелька поживає? - одного дня подумалось орiонцевi.  -
Чи якi-небудь подає вiстi той її вiдступник?"
   Вiдступником  вiн  називав   Нельчиного   сина.   В   останнiй   момент
переметнувся: вже не  йде  в  морехiдку,  пiде  в  торговельне,  згiдно  з
материною волею. Переконала-таки,  здався  перед  її  умовлянням.  Буде  в
Нельки тепер свiй завмаг, з-пiд  землi  дiставатиме  для  матерi  шуби  та
дублянки... Добрий, видно, вертихвiст, та все ж таки втiха матерi,  є  хоч
до кого в хатi озватись.
   Обiдньої пори  вирiшив  Ягнич  провiдати  родичку.  Замiсть  просоленої
морськими вiтрами кепчини-млинця, в якiй прибув до Кураївки, надiв  нового
капронового бриля (тiльки вчора придбав його в унiвермазi). Пiшов поважки,
понiс тгiд капроном свої нерозважнi думи. Його  ось  посамотйла  вiйна,  а
Нельцi й без вiйни дiсталося:  рано  овдовiла,  чоловiка  ще  молодим  рак
задавив, у колгоспнiй  бухгалтерiї  працював  до  останнього.  Вдачею  був
цiлковита протилежнiсть Нельцi: вона - як вогонь, а вiн  тихий,  сумирний,
все мовчки та мовчки, -  аж  дивуєшся  часом,  яких  рiзних  єднає  життя,
здавалось би, зовсiм несумiсних...
   Нельчина садиба в центральнiй частинi села, ближче до начальства.  Хата
як дзвiн: пiд шифером, нова, з великими вiкнами. I в "шубi"  вся,  одна  з
найкрасивiших у Кураївцi. Зодягти хату в "шубу", -  це  теж  модно  тепер:
ставлять цеглянi стiни, а зверху по цеглi для краси та довговiчностi вмiла
рука  пройдеться  ще  якимось  спецiальним  розчином  -  внабризк  (цiкаво
орiонцевi, з чого вiя робиться?). Висохне,  затвердiє,  i  стоїть  будинок
тодi  справдi  неначе  в  шубi  з  сивого  каракулю,  весь  у  дрiбненьких
шипах-бурульках. Ось  i  в  Нельки:  тон  гарний  -  сиво-сiрий,  покриття
покладено рiвно, наличники над  вiкнами  розмальованi  в'яззю  вiзерункiв,
бiлим та червоним по сивому тлу (робили заїжджi майстри з Буковини).
   Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвiчує крiзь гiлля на  вулицю,
немов тобi вiлла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи,  Нелька  -
це теж треба вмiти...
   Господиня саме вдома, у бiлiм халатi порядкує коло лiтньої кухнi, готує
на зиму варення з абрикос. Зрадiла  гостевi:  спасибi,  що  не  забуваєте,
родичаєтесь, дядечку, все-таки рiдна кров (хоч яка там "кров",  коли  сама
вона з осначiвського роду).
   Винесла стiлець, посадила орiонця в затiнку пiд горiхом, щоб  сонце  не
пекло дорогому гостевi в лисину (вiн саме  скинув  бриля).  Наклала  повне
блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й  борщу,  але
гiсть сказав, що то iншим разом, бо сьогоднi вже пообiдав.
   -  Вiд  твого  анархiста  чути   що-небудь?   -   запитав   Ягнич   про
"вiдступника".
   - Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не  встигла,  -  одразу
розцвiла молодиця. - Вступив! Набрав балiв навiть  зайвих!..  Нiхто  й  не
способствував, а пролiзло, стерво!
   - Матимеш тепер свого завмага.
   - Який завмаг? - засмiялась вдовичка. -  Довкруг  пальця  матiр  обвiв!
Тiльки на. порiг, i вже по ньому бачу. щось воно не  теє...  "Вступив?"  -
питаю. "Та вступив". - i очi в пiдлогу, тiльки краєчок  усмiшки  блукає...
Ясно. Далi хоч i не говори,  все  менi  ясно.  "В  морехiдку,  -  кажу,  -
вступив?" - "Та... в морехiдку. А як ви вгадали?" - "Та по тобi ж видно, -
кажу, - вiдступнику;" - i вона знов  засмiялась,  переповнена  радiстю  за
сина.
   Не стримав усмiшки i Ягнич:
   - Ну. там пiд риндою його вишколять... - I додав пiсля роздуму: -  Море
- то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца.
   - Цим його не злякаєш.
   - Та щоб у дружбi з товаришами, надiйний був: звiдси починається  наука
про живучiсть корабля, його непотоплюванiсть...
   - Мiй не пiдведе, за товариша горою стане. А  морехiдка  йому,  знаєте,
яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж  у  Батумську  сягнуло,  стерво.  На
заочне встроїлось... А менi й краще, при матерi буде.
   - Що ж вiн робитиме тут? Галайдакуватиме?
   - Та де! У батька, видно, вдався, без.  роботи  не  всидить!  Ще  перед
вiд'їздом влаштувався на комплексi, йду, каже, до  шахтарiв,  там  технiка
нова. Ну, i звання  ж  яке  -  робiтничий  клас.  Бiльша  пенсiя  буде  на
старiсть, - i вона знову дзвiнко засмiялась.
   - Моряк у морi старiє, Нелю. Якщо, звiсно, в нього намiр щодо морехiдки
серйозний.
   - Та певне. Бо тiльки ось зачислили, а вiн уже й наочне приладдя додому
привiз... Думала, добуває  з  лантуха  величезний  кавун,  десь  матерi  з
баштану прихопив на гостинець, - а воно, виявляється... зоряний глобус!
   - Що, що? - здивувався Ягнич. - Новачковi  там  спершу  швабру  в  руки
дають, а не глобус.
   - Я теж була здивувалась, навiть пiдозра майнула... Нi, каже, мамо, все
законно: це я в морехiдцi в  лаборанта  випросив,  однаково  в  нього  цей
глобус числиться вже як списаний iнвентар... Випросив чи, може, за  пляшку
коньяку вимiняв, - дiло, як кажуть, житейське..
   Незабаром з'явився  й  Сашко:  на  саме  подвiр'я  в'їхав  велосипедом,
вкотився хвацько, на манiр велогонщика, - просто з  роботи  до  материного
борщу (це в них на комплексi якраз обiдня  перерва).  Вигнавсь,  як  добра
лозина, хоча  з  лиця  ще  пiдлiток,  i  чубчик  вихриться  на  головi  ще
по-дитячому, - вiн його раз у раз пригладжує  пальцями,  нiяковiючи  перед
дядьком.
   - Здоров, здоров, моряче, -  орiонець  поручкався  з  хлопцем,  наче  з
дорослим, привiтав  зi  вступом:  бо  таки  радий,  буде  кому  з  Ягничiв
продовжити давню моряцьку вiть.
   - Покажи, Сашуню, дядьковi свiй зоряний глобус, - пiдказала мати.
   - Не зоряний глобус, - стиха поправив син, - а глобус зоряного неба...
   - О, ще ти мене вчитимеш, вiдступнику! - I весело штовхнула  сина  межи
плечi. - Винось!
   Хлопець винiс iз хати й поставив глобус на стiльцi перед орiонцем.  Ось
воно, наочне курсантське приладдя. Барвою моря вражало найбiльш: синє-синє
довкруг i все у зiрках, у сузiр'ях.
   Ягнич злегка торкнувся глобуса, провiв по  зiрках  шорсткою  долонею  i
нiчого не сказав.



   XIX

   Вийшло так, що не Ягничевi  довелось  шукати  роботу,  сама  вона  його
знайшла.
   Зацiкавились орiонцем на тому шахтарському комплексi.
   Сам начальник будiвництва, чи хто  там  вiн  є,  примчався  машиною  на
кураївську вулицю i, не помiтивши  за  грушею  Ягнича,  пригальмував  бiля
сусiдської дiтвори:
   - Юнi слiдопити, де тут ваш Ягнич, що з "Орiона"? А  орiонець,  дочувши
з-пiд грушi, вже й вуха настрижив...
   Дипломатичнi переговори не затяглися. Прибулець з комплексу - сивий, як
голуб, присутулений лiтами, але ще енергiйний чоловiк  -  пiсля  короткого
знайомства запропонував без зайвих балачок:
   - Сiдайте, поїдем. Ви нам потрiбнi.
   - Кому це "нам"?
   - Шахтарському народовi.
   - А ви не помилились? - не спiшив пiддаватись Ягнич,  хоча  в  душi  аж
захлинувся вiд радостi, що йому виявляють таку увагу. - Я моряк... У шахтi
нiколи не був.
   - Я теж не був, - коротко засмiявся  приїжджий.  -  На  Асуанi  був,  в
Афганiстанi був, а на своїх шахтах... Ну,, та ми ж вас не  в  шахту,  наше
Дiло - будуй.
   - Оце знайшли будiвельника... Перед вами всьогона-всього морський вовк,
- зауважив Ягнич не без кокетства.
   - Знаємо, усе знаємо, однак ви саме той, хто нам потрiбен.
   Така настирливiсть була Ягничевi до вподоби,  хоча  справдi  не  уявляв
собi, для чого вiн їм може придатись.
   "Мабуть, якiсь там виникли неув'язки, то хочуть,  щоб  морських  вузлiв
навчив їх в'язати", - подумки пожартував Ягнич, рушаючи за приїжджим.
   Машина зношена, з'їздилась на бакаюватих будiвельницьких дорогах, проте
ще бiгає, не здається... Iнженер Микола Iванович (так вiн назвавсь) сiв за
кермо, а Ягнича посадив на заднє мiсце, то, по-їхньому, почеснiше. Сидiння
пропилюжене,  пружини  ребрами  вилазять,  коли  рушили,  все  затряслось,
заскрипiло... Що ж: машина трудова, не для гулянок, не для шику...
   - Ох i припарює сьогоднi, - озвавсь iнженер, коли виїхали за Кураївку.
   - Вночi дощ буде, - твердо сказав Ягнич.
   - Передавали?
   - А в мене своя радiостанцiя, прямий  зв'язок  з  небом:  кажу  буде  -
значить буде.
   - Ноги крутять? Вгадали.
   Iнженер дорогою  не  став  розводитись  про  те,  що  Ягнича  найбiльше
цiкавило, - дiлився своїми клопотами: строки ось тиснуть, а  недоробок  ще
безлiч, i графiк не  пересунеш,  на  весну  об'єкт  будь-що  повинен  бути
зданий, у другому кварталi здравниця прийматиме на вiдпочинок першу партiю
шахтарiв.
   - Ну, а мене все-таки для чого? - не втерпiв Ягнич.
   - Та так... Дещо задумали, - ухилився iнженер вiд чiткої вiдповiдi. - I
без знаючої людини не обiйтись. Порадили до вас присвататись.
   I знов заговорив про своє БМУ - колектив  дружний.  другий  рiк  прапор
тримає, кадровий кiстяк досить стабiльний. До основного ядра будiвельникiв
тепер влилось чимало й кураївських, органiчно влилось...  Щоправда,  є  на
будовi, трохи й сумнiвного  елемента,  тих,  що  судились  та  вiдбули,  -
доводиться брати й таких, де їх дiнеш,  та  й  рук  робочих  не  вистачає.
Згодом запитав Ягнича про "Орiон": скiльки йому ще жити i  чи  правда,  що
надалi вiтрильникiв бiльше не будуватимуть? Оцi, що е,  доживуть,  i  все,
вiдiйшла їхня ера...
   - Пустi балачки, - твердо й навiть сердито заперечив Ягнич,  нiби  йому
достеменно були вiдомi всi намiри Морфлоту на ближчi сто лiт. - Молодь  де
набуватиме гарту моряцького? Де ще їм знайти таку практику, як на  робочих
вiтрильних суднах? Бачили ж, мабуть: за першим словом команди -  вже  вони
навперегiнки вгору, як тi акробати...
   - Нiколи не бачив.
   - О, то видовище, я вам  скажу...  Особливо  той  момент,  -  Ягнич  аж
збадьорився при згадцi, - коли пролунає команда ставити паруси... На  фали
i шкоти - пiдгукнув вiн iз  заднього  сидiння  по-молодецьки.  -  Марселi,
брамселi i бом-брамселi  ставити?..  I  вже  повно  в  них  вiтру,  так  i
забiлiють, мов лебедi!
   Хай знає цей сухопутник, з ким має справу!... I пiсля цього вже  вiльно
розлiгсь у машинi, наче сидiв не на ребристих  пружинах,  а  на  блакитних
Чередниченкових плюшах-оксамитах. Споважнiв, вiдчув  свою  силу,  гонор  у
ньому озвавсь: адже ж вiн з "Орiона", навiть  i  тут  не  знецiнився,  ось
його, мов неабияку персону, розшукали, везуть...
   Вiд Кураївки до комплексу можна було б i пiшки  пройтись,  ну,  та  хай
уже, коли вирiшили iз шиком, на цiй тарабайцi,  що  торохтить,  мов  стара
гарба,  та  втягує,  кушпелу  всiма  зябрами...  В'їхавши   на   територiю
будiвництва,  машина  зупинилась  бiля  одного   з   вагончикiв   (мабуть,
штабного). Iнженер попросив зачекати хвилинку й зник у вагончику, а  Ягнич
з  незалежним  виглядом  став  походжати  бiля  цього  сучасного  кочiв'я.
Вагончики такi  ж,  як  i  на  польових  станах,  тiльки  їх  тут  багато,
вишикувались довгою низкою вiд  степу  й  до  моря.  На  змiну  чабанським
кибиткам з'явились новi, на залiзних колесах. Кочуй i кочуй - таке  життя:
за океаном тепер нiбито цiлi квартири на причепах по  трасах  тягяють,  не
сидиться  людинi  на  мiсцi...  Помiж  вагончиками  вiтерцем  продуває,  i
орiонець, як людина з вiтрiв, за звичкою  пiдставив  повiтряним  струменям
обличчя, вимiрюючи силу цього кураївського пасату:  рiвний  дме,  оцей  би
погнав паруси... Ось вiн, твiй берег. Чи давно цiлина була тут,  де  зараз
утрамбовують щебiнь,  настеляють  асфальтовi  дорiжки.  "Розмахнулися",  -
окидав Ягнич зацiкавленим поглядом будiвництво.  Коробки  двох  величезних
корпусiв майже готовi, третiй лиш зводять, будматерiал подають краном, вiн
величезний, як у порту,  далеко  червонiє  над  будовою  високошиїм  своїм
журавлем...  У  давнину  тут  справдi  журавлi  та  дрохви  ходили.   Степ
Ягничевого дитинства, - колись вiн аж сiллю бiлiв  у  спеку,  потрiсканий.
курай та  верблюжка  тiльки  й  росли.  Тепер,  щоб  оживити  це  засолене
пустирище, везуть iз степiв самоскидами чорнозем, готують грунт пiд  квiти
та майбутнi деревця. Деякi вже висадженi, тiльки  ж  кволенькi  ще,  ледве
дишуть, поливати їх треба та виходжувати. Може, доручать Ягничевi  догляд?
А що, робота була б  йому  до  душi...  Гуркочуть  бульдозери,  панелевози
двигтять, як  танки.  Крiм  житлових  корпусiв,  буде  зимовий  басейн  iз
морською водою, окремо харчоблок, для  нього  будується  оте  присадкувате
примiщення незвичної  архiтектури,  з  вiкон  якого  виглядають  маляри  в
скручених iз газет ковпаках та заляпанi вапном  дiвчаташтукатурницi.  Вони
щось весело догукують до бульдозериста, що працює  неподалiк,  та  хiба  ж
хлопцевi  почути  їх  у  цьому  залiзному   ревищi?..   Всюди   будiвельна
гуркотнява, розгардiяш, хаос, але ж  росте  комплекс,  росте.  Озелениться
берег, забiлiє корпусами шахтарської здравницi.
   - Ну, як воно, вражає? - спускаючись схiдцями з вагончика, звернувся до
Ягнича iнженер i теж кинув погляд на вировище будiвництва. - Картина  поки
що мало приваблива: доки будуємось, ми не  красивi.  А  ось  коли  зведемо
останнiй дах та причепуримось... Прошу за мною, Андроне Гурiйовичу.
   Вони рушили через територiю будiвництва в напрямку до-моря.  Тут  всюди
ще бiльший розгардiяш: бiлiють зваленi купами ванни та унiтази, жде  свого
вжитку рiзний будматерiал, цей ще лежить, а  iнший  уже  пiдвозять,  їдуть
абияк, кому куди зручнiше... Люди в робочому всi, заклопотанi дiлом, внизу
риють траншею,  а  десь  над  головою  сичить  електрозварка.  Раз  у  раз
доводиться переходити по дощатих трапах через величезнi розритi канави,  з
яких виглядають загорнутi в iзоляцiю, ще не прикопанi труби, - кладуть мiж
корпусами  водогiн,  каналiзацiю.  I   власник   зоряного   глобуса   тут!
Сподiвався, мабуть, що  одразу  на  технiку  посадять,  а  його  в  канаву
загнали, там колупається бiля труб... Але духом не падає.
   - Я тут, дядьку Андроне! - пiдсунувши каску  вище  на  лоб,  гукнув  iз
траншеї, коли Ягнич переходив над ним по вузенькiй хисткiй дошцi трапа.  -
Це й  ви  до  нас?  Вiтаю!  Кажуть,  важливо  людинi  уникнути  пенсiйного
банкрутства...
   Ще й потiм раз чи двiчi Ягнича  окликали  кураївськi,  -  отже,  й  тут
односельцi та родичi на передньому краї.
   Нарештi берег, синява. Вирушаючи на  комплекс,  орiонець  мав  потаємну
думку, що його запрошено всетаки  по  флотськiй  лiнiї,  до  прогулянкових
човнiв або за шлюпками наглядати, а натомiсть...  та  це  що  -  насмiшка?
Стара, облуплена лайба сидить у маленькiм лиманчику  i  нiби  жде  Ягнича,
притулившись бортом до  решток  давньої,  iржавої  естакади!  (Колись  тут
збиралися  будувати  порт,  i  цей  лиманчик  кураївськi  досi   називають
Залiзним). Лайба така,  що  її  тiльки  б  на  звалище,  на  брухт,  борти
покривились,   труба   перекошена,   весь   корпус,   здається,    ось-ось
розповзеться... Нiчого собi "Орiон"!
   - Ближче, ближче прошу, - пiдохочував iнженер.
   Обстежуючи лайбу зблизька, Ягнич виявив, що  бiля  неї  тут  уже  хтось
походив, якiсь розумаки встигли поклопотатись:  корпусом  лайбу  пiдведено
пiд самий берег, а щоб не зрушилась, довкола неї намито пiску, - працював,
видно, спецiально  для  цього  земснаряд.  Грунту  намив,  нагнiтив  туго,
спресовано, - посудина наче вросла в нього, -  навiки  сидить,  нiкуди  не
зрушить. Для  певностi  ще  й  сталевих  труб  довкола  старезної  набили,
забетонували в  кiлькох  мiсцях,  щоб  не  розхитало  посудину  вiтром  чи
штормом. Отак i стiй,  припнута  на  мертвих  якорях...  Спiдлоба,  довгим
вивчальним поглядом дивився Ягнич на старе, спрацьоване судно, наче  хотiв
сказати: "Списали й тебе"...
   - То як вам наша красуня?  -  почувся  з-за  спини  бадьорий,  владний,
схожий на Чередниченкiв голос.
   До них iз цiлим почтом своїх  пiдлеглих  наближався,  видно,  справжнiй
начальник  будiвництва,  ще  порiвняно  молодий,  широкоплечий  гiгант,  з
обличчям вилицюватим, мiцним, густо обгорiлим на вiтрi. Цього  разу  Ягнич
не  помилився:  оце  був  вiн,  начбуд,  так  його   й   Микола   Iванович
вiдрекомендував, сам одразу якось  делiкатно  знепримiтнiвши,  вiдступивши
нiби в начбудову тiнь. Почувалось, що стоїть перед Ягничем людина з  натур
прогартованих, певних у собi, не дуже, видно, порушує  комплексна  веремiя
життєвий начбудiв ритм, не полишає його вiдчуття власної сили й здоров'я -
веселi iскорки грають у вiчу.
   - Сподобається шахтарям? - кинувши на лайбу, спитав  Ягнича  начбуд.  -
Послужить iще в новiй своїй ролi?
   I нарештi аж вiн виклав суть задуму: треба випотрошити її, докорiнно  й
розумно переобладнати, щоб вiдповiдала новому своєму  призначенню...  Буде
кафе! Лiтнє кафе для шахтарiв - iз  столиками,  з  морським  краєвидом,  з
музикою, тихою, заспокiйливою...
   - Матерiалiв Дамо, яких тiльки треба, пiдмайстрiв пiдберем  вам  хоч  i
цiлу бригаду, - начбуд заохотливо посмiхнувся Ягничевi, - а  ваша  роль  -
це, власне, роль  експерта,  консультанта,  старшого  радника,  чия  думка
матиме силу вирiшальну... Дрiбницями не докучатимем, дамо простiр, тут уже
хай попрацює фантазiя! Фундамент, так би мовити є, а надбудова за вами...
   - З якого тут боку й пiдiйти... Трудова посудина, вiдплавала  вона  вже
своє.
   - Ну, не для плавби  ж  нам  вона,  -  весело  нагадав  начбуд,  -  для
вiдпочинку її функцiя, для естетики, коли хочете...  Звичайно,  вигляд  не
аж-аж, зате економiя яка - i в часi, i в коштах!  Я  розумiю,  що  все  це
переобладнати,душу  сюди  вдихнути  не  просто,  але  ж  саме  тому  ми  й
звернулись до вас: дiло, як то  кажуть,  майстра  боїться...  Я  правильно
кажу?
   - Та правильно.
   - А нашi будiвельники - це ж такий народ, що ти  їм  тiльки  дай  путнє
завдання: з нiчого витворять таке, що ахнеш...
   Гурт будiвельникiв терпляче вислуховував iдею начбуда. Присутнi, хоч  i
не брали участi в розмовi, однак, здається, подiляли його намiри.
   - Лiнiйка в кого-небудь є? - раптом звернувся до будiвельникiв Ягнич.
   Знайшовся складаний металевий метр,  -  подали  Ягничевi.  Розпроставши
його, Ягнич з мовчазною дiловитiстю наблизився до лайби,  приклав  лiнiйку
до корпуса.
   - Дивiться сюди, - обернувсь до начбуда, - повнiстю приляга?
   - Та приляга, а що?
   - А не мала б прилягати. Де плавкiсть лiнiї, вигин борта? У справжнього
судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тiло  дельфiна!..
Лiнiйку ось таку хоч як притискай посерединi, а вся  вона  до  корпуса  не
пристане, кiнцi її хоч на волосинку, а вiдiйдуть. Бо там форми, обтiчнiсть
- як у риби чи птаха... А це? - Ягнич дивився докiрливо, i  в  начбуда  на
обличчi промайнула аж нiби тiнь винуватостi.
   - Очевидно, ви маєте рацiю... Але ж судно, повторюю, не для  плавби,  в
нього тепер iнше, суто практичне призначення... В областi он є "Поплавок",
на пiвденнiм березi поставили "Шхуну", хай i в нас з'явиться щось у  цьому
дусi...
   - Поняття не маю, з якого боку до неї пiдiйти...
   - Вся надiя на вас,  на  ваш  досвiд.  Стовiдсоткової  вiрогiдностi  не
вимагається, але, звичайно, треба, щоб iлюзiя  була,  щоб  почувалось:  це
таки судно,  дитя  морiв,  а  не  який-небудь  лабаз,  не  вульгарна  тобi
забiгайлiвка... Килимки всюди щоб морськi, справжнi,  iз  рiзаного  канату
вузлами в'язанi. Лiхтарi старовинної форми, як тi, що  давнiм  мореплавцям
ночами свiтили.. Меню буде тiлки з морської живностi,  вино  тiльки  сухе,
мiсцеве, i нiяких мiцних напоїв... Ну, а коли  хто  крадькома  принесе  та
смикне зайвого з-пiд поли чи з-пiд стола, того буде зручно й  за  борт,  у
морський витверезник, - начбуд засмiявся i, пiдтриманий смiхом  пiдлеглих,
здається, вiдчув себе безтурботно, хоча весь час не випускав з  кута  зору
Ягнича, ждав вiдповiдi.
   Ягнич стояв у роздумi, насуплений. Схоже було, що не пiдходить йому  ця
лайба i всi цi прожекти... А, видно, була ж йому перед тим  видана  кимось
щедра атестацiя, звернулись як до майстра першокласного, вкрай необхiдного
для виконання таких робiт... Бо славетний курсантський вiтрильник стояв  у
нього за спиною, ореолу додавав.
   - То як? Щоб на посаду старшого консультанта до нас?  -  аж  iз  якоюсь
запобiгливою шанобою в голосi запитав начбуд.
   Ягничева майже сердита  мовчанка  була  витлумачена  присутнiми  в  той
спосiб, що дiла, вважайте, не буде, кашi з  цим  Чорномором  не  звариш...
Гонористий виявився цей пришелець з морiв чи  просто  цiну  собi  набиває?
Скорiш за все махне рукою та й пiде незасватаний.
   - Всi умови створимо, не вiдмовляйтесь, Андроне Гурiйовичу...
   Одначе нi зi згодою, нi з вiдмовою майстер не квапився.  Поцiкавився  у
начбуда:
   - Пiдмайстри, кажете, будуть?
   - Оксене! - зрадiло гукнув начбуд до одного iз своїх. - Ану покажись!
   З гурту чемно, але не розгублено виступив юнак, стрункий,  пiдтягнутий,
темними вусиками примiтний та густо-вишневою смагою щiк.
   -  Вiн  ось  буде  головним  помiчником,  -  вiдрекомендував  начальник
будiвництва. - Умiлець  на  всi  руки,  унiверсал:  столяр-червонодеревець
високої квалiфiкацiї, та ще й рiзнi штуки по  дереву  рiже  -  всяких  там
увiчнює вепрiв та ведмедiв карпатських...
   - Ще й бандуру сам собi зробив,  -  додав  iз  гурту  Микола  Iванович,
iнженер.
   - Тiльки струн поки що  на  нiй  нема,  так  вiн,  щоб  не  гуляти,  на
очеретяну дудку свистить,  -  пожартував  товстунець  виконроб  у  гумових
чоботях. - Усiх штукатурниць своєю сопiлкою причарував.
   Ягнич уважно розглядав хлопця, до зашарiння знiяковiлого пiд  обстрiлом
жартiвливих похвал. Це важливо -  кого  тобi  рекомендують  у  пiдмайстри.
Щирий, зичливий  погляд,  вiдкрите  лице  чистої,  нiчим  не  заплямованої
юностi.  I  навiть  вусики  його  не  псують,  як  це  буває  в   декотрих
нахабкуватих розбовканцiв, що вечорами на приморських бульварах тиняються.
   - Ну, а ти ж, - звернувся до Оксена Ягнич, - колинебудь  хоч  ногою  на
палубу ступав? Бував на живому суднi?
   - Бувати не бував, а видiти видiв...
   - Що "видiв"?
   - Коли "Орiон" ваш по обрiю, десь аж пiд небом iде...  А  єден  з  моїх
братнякiв на Тихоокеанському флотi служить.
   Здається, чимось торкнув, умилостивив юнак Ягничеву колючу душу.
   Чаша його вагань явно переважувала в цей бiк.
   - Що ж, коли так, то завтра й до дiла, - мовив нарештi  Ягнич  на  знак
досягнутої угоди, i начальник будiвництва зiтхнув полегшено.
   Бачили будiвельники ще того дня надвечiр: уже сам,  одинцем  на  березi
стояв майстер-орiонець,  збоку  оглядаючи  лайбу.  Списана,  припнута,  на
вiчному якорi темнiє... От би трохи пiдняти її з намитого  грунту,  бiльше
повернути лицем до бурунiв - одразу набула б iнших обрисiв... Бо  яка  там
не е, але i в нiй,  спрацьованiй,  почувається  зiмкнута  енергiя  минулих
плавб, ще не вивiтрене до кiнця жадання просторiв.



   XX

   Уночi линув дощ. Якраз те, що Чередниченковi й  усiм  кураївцям  треба.
Ягнич зостався й ночувати на комплексi. Переказав додому Нельчиним  сином,
щоб не турбувались, а сам того ж вечора вже засiв у вагончику  iз  Оксеном
прикидати рiзнi варiанти реконструкцiї судна. Довго  сидiли,  радились  та
мудрували сяк i так, - а коли все найневiдкладнiше було  з'ясоване,  Ягнич
сказав, що тепер йому трохи розвиднилось, зможе завтра йти до  начбуда  на
конкретну розмову. Вагончик, у якому вони сидiли, виявився досить  зручним
для житла: не тiсно, затишно, i пiд ногами почувається  палуба...  Тут,  у
цiй хатi на колесах, i мешкає цей молодий гуцул (ще  з  двома  товаришами,
котрi зараз десь  на  станцiї  вивантажують  будматерiал  для  комплексу).
Сидить бiля столу Ягнич, роззирається сюди й туди, i йому аж рябiє в  очах
вiд яскравостей: весь вагончик - як квiтка з  Карпат!  Рiзнi  мальовки  та
розфарбовки на  стiнах,  паперовi  рушнички  iз  орнаментом,  аплiкацiї  з
дерева... У шаховцi пiд склом грає барвами  святковий  гуцульський  костюм
(для Оксенових виступiв у самодiяльностi), гiрський капелюх  iз  пером,  i
топiрець, i ота сама бандура в iнкрустацiях, що її Оксен  нiбито  власними
руками зробив.
   - Невже сам  змайстрував?  -  зацiкавлено  запитав  Ягнич,  розглядаючи
iнструмент.
   - Доводиться, бо з цим у нас теж проблема. Народнi ансамблi ростуть, як
гриби, а доброго iнструмента шукай та шукай. Он уже й  газети  писали,  де
придбати балалайку, добру жалiйку або зурну? Хлопцi з застави теж просять:
прийди, Оксене,  допоможи  полагодити  нашу  музику  -  хiба  ж  вiдмовиш?
Сiдаємо, разом беремось, та тiльки ж не завжди маєш пiд рукою  що-треба...
Бо  матерiали  для  цього  неодмiнно  мають  бути   натуральнi,   музичний
iнструмент пластмаси не любить, усе штучне глушить, убиває в  ньому  звук.
От i доводиться всiляко викручуватись та вишукувати...
   - Дiло, видно, тонке. Тут усе доводиться руками.
   - Є, звичайно, фабрики iнструментiв, але вони за попитом не  встигають,
i потiм у них часто ще якiсть не та. Багато є охочих, що самi могли б, але
знову ж, де добути вiдповiдну сировину? Спробуйте ви дiстати в унiвермазi,
скажiмо, струн, яких вам треба: сьогоднi нема й через  мiсяць  нема,  грай
хоч на волосинi з кiнського хвоста!.. У нас, у Карпатах, тамтешнi  майстри
по-своєму викручуються хто як: телефонний  дрiт  використовують,  сталевий
трос i той розщеплюють на струни!..
   Ягничевi все це було далеке, але йому подобалось. що хлопець живе  цим,
- почувається в ньому пристрасть справжнього майстра.
   - А звiдки це воно в тебе? - запитав Ягнич. - Вiд батька, чи як?
   - Батька мого бандити вбили, був головою сiльради, - посмутнiв  хлопець
i, помовчавши, став розповiдати про своє захоплення. - Просто це,  мабуть,
вiд людей... Був маленьким, то водили в нас по селах  слiпого  бандуриста,
приводили його деколи виступати й  до  нашої  сiльської  читальнi.  Щоразу
такого дня наряджали мене мама  по-гуцу-льському  й  казали:  "Маєш  нинi,
Оксенцю, виводити  дiдуся  на  сцену.  Виведеш,  поставиш  йому  швиденько
стiлець i тодi по колiну старого торкни, вiн сяде". I я точно  так  робив.
Сяде вiн, сивовус, i одразу ось таким розгонистим гордовитим  жестом  руку
на струни... А пiсля виступу, хоч i слiпий, показував нам, що й  до  чого:
оце, каже,  октава,  дванадцять  головних  струн,  а  це  -  пiдструнки...
Багатий, хлоп'ята, iнструмент, попiдростаєте,  учiться  й  ви...  I  я  це
затямив. А коли пiсля школи пiшов на меблеву фабрику  учнем  у  сувенiрний
цех, там уже вирiшив: сам зроблю!.. З'явилося потiм ще одне  захоплення  -
подався з товаришем на цiлиннi  землi...  Спершу  в  наметах  жили.  Намет
величезний, буран парусиною  лопоче,  розшарпує  шатро,  ось-ось  зiрве  з
землi. Посеред намету бочка пiдвiшена, розжарена  до  червоного,  це  наше
сонце, воно нас обiгрiва... В лице припiкає, а спина мерзне...  А  взагалi
здорово було. Скоро я вивчився на тракториста, хоча у вiльний час i  цього
свого заняття не кидав, - де тiльки шмат деревини  попадеться  -  стружеш,
рiжеш що-небудь просто для душi. Мабуть, там би  й  лишивсь  на  цiлинних,
якби не обморозився. Випало якось менi взимку їхати в далекий рейс, а воно
як завiяло, як зiрвався буран!.. Там, у степах, це  не  рiдкiсть.  Трактор
мiй заглух, бо, як виявилось  потiм,  лiтню  змазку  дали  ,  а  вона  ж.,
звичайно, загусла. Треба розвести багаття, розiгрiти, а тут ще й  сiрникiв
нема!.. Степ, нiч, снiгова буря лютує, i нiде нi вогника - уявляєте?
   - Чого ж, уявляю.
   - Але таки,  видно,  маю  щастя:  знайшов  у  старiй  фуфайцi  сiрники!
Знайти-то знайшов,  а  запалити  нiяк  не  можу  -  пальцi  покоцюбли,  не
гнуться...  Отож  i  обморозивсь.  Руки   вiдтодi   пухнуть,   коли   дуже
нахолодиш... "Мотай, хлопче, на пiвдень, пiд сонечко,  -  сказали  лiкарi,
коли виписували  з  лiкарнi.  -  I  не  гайся,  якщо  не  хочеш  зостатися
напiвiнвалiдом..." Так я опинився тут. I не шкодую. А як вiдпустка - щораз
до себе в Карпати. Отам лiсу на iнструменти: роби -  не  переробиш!  Треба
вам бiлу яворину, чи бук, чи дошку смереки - все знайдете в наших лiсах!..
I кожна деревина музику  в  собi  таїть...  Недарма  ж  про  добре  дерево
сказано: "Живу - мовчу, умру - спiваю"... Вiзьмiть ви карпатську  смереку,
- її iнодi так i звуть "резонансне дерево", смерекою  нiбито  захоплювавсь
сам Страдiварiус...
   Хотiв Ягнич запитати, хто такий Страдiварiус, але з Оксенових  слiв  це
одразу й так стало ясно:
   - Брав, кажуть,  вiн  для  своїх  скрипок  дерево  з  гiрських  верхiв,
вистояне, наспiване вiтрами.. Тому й  скрипки  виходили  з-пiд  його  руки
найспiвучiшi в свiтi. Стовбур смереки, вiн же й сам нiби натягнута в  небо
струна... А ще як зашумить уночi верховiттям - о, не наслухаєшся!.. Я  теж
тої думки, що тiльки дерево, наспiване вiтром, найкраще дається до музики,
здатне досягти вершин бельканто... I якщо вже до кiнця  вiдкриватися  вам,
Гурiйовичу, то скажу: я теж хочу спробувати  себе  в  цьому  дiлi...  хочу
зробити хоч одну скрипку iз "резонансного дерева"!.. Варто спробувати,  як
ви гадаєте?
   - Пiймав не пiймав, а погнатись треба.
   - I я такої думки. Тiльки дадуть вiдпустку,  одразу  майну  в  гори  до
своїх смерiчок, привезу  матерiалу,  "резонансного",  хай  потiм  уже  тут
дозрiває... Бо дерево мусить визрiти: перш нiж  братись,  мусиш  два  роки
його сушити пiд соломою. Чого-чого,  а  соломи  в  Кураївцi  виста  ча,  -
засмiявся хлопець.
   Засидiлись до пiзна, не помiтили, як i час злинув. А надворi дощ,  дощ,
шибки сльозяться, стiкають чорними патьоками...
   Ягнич зiбрався йти.
   - Ну, куди ви оце, вуйку? - занепокоївся хлопець.  -  Дощить,  гримить,
залишайтесь у мене: лiжка он вiльнi, хлопцi приїдуть десь аж позавтра!..
   Але Ягнич, усмiхнувшись, показав йому ключ:
   - Це що?
   Ключ вiд одного з корпусiв, де вiн, як йому було сказано, може  займати
"каюту" на вибiр... Вручив орiонцевi ключ сам  начальник  будiвництва,  ще
при цьому й зауважив жартома, що буде Ягнич першим  поселенцем  зразкового
корпусу номер два. В iнших тiльки паркети настеляють,  а  тут  уже  все  в
основному закiнчено, отже, приймайте ключ i випробовуйте  якiсть  робiт...
Тож чи мiг Ягнич знехтувати честю, яку йому виявлено?
   Зрозумiвши, що майстра не умовиш, Оксен  накинув  йому  на  плечi  свiй
плащ, першим спустився схiдцями в темряву:
   - Я вас навпрямець проведу.
   Шумiло неподалiк море, i вся нiч рiвно шумiла дощем, - оце,  подумалось
Ягничевi, благодать на кураївськi поля, на Чередниченкову озимину. Дощ був
не холодний, пiд  таким  не  страшно  й  промокнути.  В  небi,  обкладенiм
хмарами, ще згрiзна погримувало, темрява раз у раз змiнювалась  блакитними
потужними спалахами, що на мить охоплювали собою  все,  нетривким  потопом
свiтла єднаючи i небо, i море, i надбережжя. Якось випало Ягничевi так, що
не довелось йому чути цього лiта, як воно гримить,  десь  розминувся  його
"Орiон" з Iллею-пророком, з його небесною колiсницею. Iншi  бояться,  коли
гримить, а Ягничевi це - ще з дитячих лiт - мов  найкраща  музика.  Де  не
бував, у якi грози не потрапляв, зблизька бачив електричнi  розряди  такi,
коли аж на палубу iскри сиплються iз залiзних снастей корабля, але нiде не
чув вiн таких красивих громiв, як у своїй Кураївцi! Особливо в  дитинствi,
на самiм свiтанку життя...  Бувало,  застане  тебе  в  степу,  добiжиш  до
чабанського коша, станеш i слухаєш iз завмиранням  серця,  як  виграє  над
тобою небесна, якась аж радiсна музика, а дощ ллється та ллється на зеленi
поля... Чи в отi синi горобинi  ночi,  коли,  здавалось,  уся  свiтобудова
гримить, i повiтря виповнюється здоровою свiжiстю, наснажується силою так,
що й хлiб, кажуть, пiсля цього  краще  росте  (Чередниченко  запевняє,  що
наукою це доведено). Але  й  гримить  не  завжди  однаково.  Зараз,  пiсля
тривалої спеки та сушi, у хмарах гуркотiло якось  залiзно,  грякало,  нiби
збились десь там у безладi тисячi порожнiх цистерн.
   Рушили в темряву розшукувати той вiдданий у Ягничеве володiння  корпус.
Лiхтарi де-не-де маячать по територiї, затканi  скiсним  летючим  паруссям
дощу, але свiтло їхнє майже не сягає сюди, де Ягнич пробирається iз  своїм
провожатим; у мокрiй темрявi розбагнилося  все,  ноги  ковзаються,  кудись
їдуть,  сунуться  до  глеюватих  канав.  Оксен  обiцяв   провести   Ягнича
"навпрямець" - удень, може, воно справдi було коротше, а зараз  карпатець,
видно, й сам уже був не  радий,  що  повiв  майстра  в  цi  розритi  нiчнi
лабiринти. Вночi усе тут  нiби  змiстилося,  переплуталось,  при  спалахах
блискавок навiть знайоме здавалось незнайомим,  якимось  аж  грiзним.  Без
кiнця розритi канави, стоси цегли, шлакоблокiв, лиснючi  маснi  калюжi,  в
них труби валяються, поблискує гадюччя сталевих тросiв... I дедалi  бiльше
багна... На будовах чомусь завжди так: коли  сухо,  то  ще  нiчого,  а  як
бризне дощ, тут i дiдько ногу зламає.
   - Ну й ну! Оце темiнь! - весело примовляє Оксен, пробираючись попереду.
- У нас кажуть: темно, як у льоху пiд дiжкою.
   Наритi горби, канави - нiяк з-помiж них не виплутаєшся. Десь тут  удень
був перехiд, була кинута через рiв дощечка трапа, а зараз шукай її,  може,
навмисне хто збив.. А без неї неможливо - розривища такi, що й чемпiон  не
перестрибне. В одному мiсцi, коли вони,  обережно  долаючи  масну  калюжу,
наближались до переходу, перед ними з розритої канави раптом виникло  щось
бiле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись.
   - Чш!.. - притримав Ягнича гуцул. - Ванну поцупили!
   Пригледiлись: справдi, ванну двоє канавою несуть, одну, видно,  з  тих,
що Ягнич їх бачив удень -  пiд  корпусом  цiлою  купою  лежали  зваленi  в
безлад. I ось знайшлись охочi дати лад. Непогано й зметиковано:
   канавою-канавою i на простiр, за межi територiї...
   - Куди ж то ви розiгнались, хлопцi? - голосно гукнув у темряву Ягнич. -
3 персональною ванною в степ?
   Хапуги присiли, разом з ношею зникли в канавi. I нiчичирк,  вмерли,  не
дишуть.
   - Тiльки ж вiд грязюки своєї, злодюги, i в ваннi не вiдмиєтесь, - казав
далi Ягнич, даремно шукаючи в  темрявi  переходу  мiж  купами  глеюватого,
розгаслого грунту. - Ану якi ви там є?..
   - Чш!.. - знов пошепки застерiг Оксен. - Не встрявайте, ну їх!..
   Злодюги  тим  часом,  кинувши  ванну,  уже,   чути   було,   чкурн.ули,
почавкотiли канавою врiзнобiч - той на ост, той на вест: лови його  тепер,
впiзнавай...
   Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена.
   - Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками... А з вигляду ти ж наче не
з полохливих...
   - А таки нi, - спокiйно вiдповiв хлопець. - Проте я й не нариваюсь. Моє
правило: смердить - обмини. Бо серед них є такi, що можуть i фiнкою...  То
ж типи! Вони здатнi людину i в карти програти.
   - То що ж, потурати їм? - мовив Ягнич, рушаючи в iнший бiк шукати його,
трясця його й зна де настеленого трапа. - Не такi вже, видно, й герої - ти
ж бачив, як дременули... Зло тим i користується, що  миримось,  потураємо,
не  хочемо  руки  бруднити...  Нi,  не  по-нашому  це,   -   додав   Ягнич
наставницьки. - Коли вже до мене в пiдмайстри, то тут щоб без дрижакiв.
   - Буде враховано, вуйку. - I хоч було  це  сказано  напiвжартом,  однак
почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намотає на вус.
   Нарештi добулися до корпусу номер  два.  Тьмаво  сiрiють  мокрi  панелi
стiн, з причiлка ведуть кудись угору широкi металевi сходи. Виявилось,  на
другий поверх. Якраз куди треба.  Пiднялися  по  них.  Ягнич  довго  шукав
навпомацки замкову щiлину, нарештi заклав ключ, вiдiмкнув дверi. Повiв  по
стiнi рукою навздогад, увiмкнув свiтло. Оце корабель! Коридор довжелезний,
i обiруч - каюти, каюти... Минув одну, другу, третю... Минув  i  тридцяту.
Дверi всi однаковi, одностулчатi, але вiн  чомусь  вибрав  аж  оцi  -  пiд
номером сороковим: цi навiть i не замкнутi.
   Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькi, застеленi, вже наготованi
для шахтарiв лiжка. Вибирай, яке хоч...
   - Отут я й перебуду. Чим не кубрик?
   Повернув гуцуловi промоклу його плащину, подякував  i  -  гуд  бай,  на
добранiч. Зоставшись сам,  Ягнич  неквапом  обстежив  кiмнату,  попробував
лiжко (вiн не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до  вафельного
рушничка, що, складений у формi трикутника, лежав на подушцi.
   Нiхто ще ним i не втирався, а  вже  сiрий,  запратий,  неприємно  й  до
обличчя прикласти... I це шахтаревi.
   Ще чути запах мастики та свiжої фарби. Не годиться.  Ягнич  пройшов  до
балконних дверей, вiдчинив  їх  навстiж:  хай  вiтром  вивiє,  хай  краплi
небеснi сиплються до твоєї каюти... Ще  погуркувало,  але  вже  вiддалено,
спалахiв порiдшало. Вимкнув свiтло,  зморено  лiг,  i  весь  цей  порожнiй
шлакоблоковий корпус, величезний, як судно, де вiн, Ягнич, зараз  один  за
всiх, поплив пiд ним у сни, в розлийводи снiв... Так витомився за день, що
одразу ж налягла дрiмота.  Приснились  дельфiнята  йому:  у  бiлих  ваннах
нiбито спали, наче в колисках, i всмiхались йому зi сну...
   Прокинувся Ягнич вiд сатанинського  реготу.  Десь  iз  першого  поверху
крiзь балкон долинав той регiт, гагакання, грубi крики  якоїсь  нетверезої
компанiї. "Вiдьмою б'ю!.. Горни, Вiктор!  Забирай  своє!.."  Догадавсь:  у
карти грають волоцюги! I  такий  моторошний  страх,  дикий,  непоясненний,
раптом охопив Ягнича  спросоння,  -  в  жодному  рейсi  такого  страху  не
почував! Мiлiцiї близько нема, начальство роз'їхалось, Нельчин Сашко вдома
спить, Оксен - десь  у  вагончику...  А  цi,  що  тiльки-но  реготали,  як
чортулаки в пеклi, раптом прищухли: чи не  радяться  якраз?  Кришка  тобi,
Ягничу, отак i кiнцi вiддаси нi за цапову  душу...  Як  ланцюгами  скутий,
лежав, не мiг вивiльнитись iз  цього  моторошного  стану,  не  здатен  був
поворухнутись, тiльки, зачаївшись, гарячковите прикидав: де  сховатись,  у
яку шпарину шаснути, якщо зараз полiзуть до тебе через балкон,  вломляться
по твою душу, п'янi з ножами... Схопився очманiлий i навшпиньках мерщiй до
балкона... Прихилив дверi й затерп у напрузi, не дихав.  З  вiкна  першого
поверху, якраз пiд ним. падає пасмо свiтла.  Тьмаво  бiлiє  груддя  вапна,
блищить потовчене скло та звалище труб,  обкипiлих  iзоляцiйною  смолою...
Раптом свiтло внизу погасло, це ще бiльше насторожило Ягнича. А з темряви,
як живi, шкiряться зубами зiгнанi на нiч бульдозери, скрепери - зiгнали їх
пiсля роботи  й  кинули  до  ранку...  Збились  чередою  i,  здається,  аж
ворушаться деякi, от-от зрушиться  все  те  стiйбище  iкластих,  ножастих,
заскрегоче, ревне й залiзним  табуном  полiзе  на  Ягнича...  Небо  все  у
хмарах, i море шумить. Загорнулося в темряву,  не  прозирнути  крiзь  його
кромiшню, нiби вiчну чорноту. Загуркотiло у хмарах, i знову те  гуркотiння
здалося якимось залiзним, - хтось там залiзнi бочки  перекочує,  порожнiми
цистернами кидається в  небi.  Та  ось  вдарило  звiдкись  снопом  синього
свiтла, що йде не вiд блискавки, -  прикордонницький  прожектор  гайнув  у
темряву моря. Не спить  азербайджанець!  Поволi  веде  свiтло  прожектора,
засягає ним кудись аж пiд обрiй, патрулює, обнишпорює нiчний простiр.
   I все починає одразу набувати реальностi, повертатись на свої мiсця,  з
Ягнича поступово спадає тягар очманiлостi.
   Пiдiйшов, вiдчинив балкон навстiж, свiжiстю вiтру вiйнуло в обличчя,  i
це зовсiм звiяло з  душi  очманiння,  розiгнало  незрозумiлi  оцi  страхи,
моторошне  нашестя  ночi.  Так  що  ж  це  була  за  мана?  Поволi   Ягнич
приспокоївся, але до ранку вже ока сплющити не мiг.  Згодом  не  раз  йому
буде нiяково навiть перед собою за дивнi цi свої страхи,  за  несподiваний
переляк, що скрутив був його ось тут, коли  вiн  -  як  один  на  суднi  -
коротав свою першу комплексну нiч у сороковiй каютi  порожнього,  людським
духом не зiгрiтого, ще не обжитого корпусу.



   XXI

   Уранцi дощу вже як i не було, небо чисте, тiльки  калюжi  по  територiї
блищать. Упрiгся Ягнич у колiю буднiв. Велика це рiч - вiдчути себе  знову
серед людей, одним iз повноправних у колективi.  Хоча  одразу  й  прикрощi
почались: забуло начальство видiлити обiцяну  бригаду,  поїхало  кудись  у
важливiших справах,  повернеться  аж  увечерi.  Щоб  не  згайнувати  день,
подався Ягнич у Кураївку уладнати деякi свої справи, є ж i в  нього  вони,
хай, може, й не такi розмашистi, як у декого. Довелось цього разу  тьопати
пiшки: машиною - то доки ти не засватаний.
   Вдома застав саму Iнну По виблисках в очах було видно  -  зрадiла  йому
племiнниця: що та як, для якого дiла його залучено на комплекс?
   Вiдмиркувався напiвжартами, туманними недомовками, по  морськiй  лiнiї,
мовляв, на посаду старшого радника. Настрiй його помiтно покращав,  зникла
ота внутрiшня постiйна пригнiченiсть, яку не приховаєш  вiд  людей  i  яка
найбiльше, мабуть, старить людину.
   - Ви одразу нiби й з лиця вiдмолодiли, - сказала  йому  Iнна,  може,  й
правду сказала, не стане ж вона вигадувати.
   Багато днiв  перед  цим  був  Ягнич  у  тому  станi,  коли  людина  вже
складається з самого болю. Усе, що  думав,  що  згадував,  за  чим  тужив,
проходило  на  екранi  болю,  вiд  якого,   здавалось,   нiколи   вже   не
вивiльнитись, носитимеш його до останнього вiддиху. I саме  чомусь  ночами
пiд грушею посилювався у ньому цей бiль -  рiзноликий,  рiзноголосий.  Там
здушує, там крутить, там ниє тупо (на вiтрильнику цього мовби й не  було).
Колись малим чув скарги старших, як мучить їх власне тiло ночами, i все не
мiг тодi чужого болю сприйняти, - не тому, що був бездушним,  а  тому,  що
був здоровим.
   I коли сам у таку фазу вступив на кураївських широтах, то вже нiкому  й
не скаржився, чомусь думалось, що навiть такi, як  Iнна,  хай  буде  тричi
добра та чула в неї душа, не  сприймуть  твоїх  переживань.  Адже  в  юних
вiдчування життя особливе, їм здається, що мають попереду вiчнiсть i  нiяк
не менш, їхнi гризоти  та  тужби  ще  тiльки  будуть  колись,  наздоженуть
кожного десь на калиновому  мостi!  Чи,  може,  й  не  наздоженуть,  може,
справдi безболiсно житимуть люди прийдешнi?
   Приємно почути, що вiдмолодiв. Можливо, й так, бо й сам  почуває,  нiби
ковшем зачерпнув вiн  звiдкись  нових  життєвих  сил.  Винiс  сундучок  на
веранду й заходився знов бiля нього ворожити. Те, що  було  на  днi  й  що
найбiльше розпалювало цiкавiсть сусiдських хлопчакiв, виявилось... папушею
старих облiгацiй.
   Витяг їх, переглянув i простягнув усю папушу дiвчинi:
   - Матерi вiд мене передаси.
   Iнна, знiтившись, стала вiдмагатись.
   - Вiзьми,  вiзьми,  -  наполiг  орiонець  i  додав  з  усмiшкою:  -  Ще
гратимуть.
   Завалялась у  нього  в  сундучку  маленька  блискуча  бляшка  -  уламок
колечка, одного з тих латунних, що ними кiльцюють птахiв.
   - Зняли з ластiвки, коли  вона  однiєї  ночi  розбилась  на  палубi,  -
показав бляшанку Iннi. - Дуже менi пам'ятна та нiч.
   - Розкажiть i менi.
   - Уяви собi, дочко, дощ, негода, видимостi нiякої - в  туманi  йдемо...
Зустрiчних остерiгаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. I раптом щось
падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснаженi,  мокрi.  Потрапило
судно якраз у їхнiй перелiт.  Вночi  вони,  як  дуже  виснажаться,  буває,
купами отак падають на палубу. Iнодi й розбиваються в темрявi об щогли, об
троси.
   - I це вам найдужче запам'яталось? - запитала Iнна, повертаючи бляшку.
   - Нi, не тiльки це, але й це... Заходжу до своєї майстернi  (вiдлучавсь
ненадовго, тому й  свiтло  залишив),  а  в  нiй,  вiриш,  повно  ластiвок!
Налетiли на свiтло, на  затишок.  I  такi  з  дощу  покiрнi,  нелякливi...
Виявляється, коли їм скрута, птахи  просто  горнуться  до  людини,  зовсiм
довiряються їй...
   - Можливо, й птахи здатнi вiдчувати людську доброту?
   - А чому б i нi... Хоча й на суднах всякi типи трапляються.  Знайдеться
iнодi такий, що ледь живих обранених  птахiв,  як  смiття,  змiтає  вранцi
шваброю за борт. Немало ще на свiтi, Iнко, жорстоких людей... Ну, в нас на
"Орiонi" таких не було... Навпаки,  ми  вважали,  що  ластiвки  нам  щастя
приносять. Налетить їх, буває, повнiсiнько i до капiтана  в  каюту,  i  до
мене в майстерню... Стоїш мiж ними, геть мокрий з дощу, а  вони  облiплять
тебе, сiдають на плечi, на руки i так довiрливо попискують.
   Iннi зовсiм реально уявилось низьке  корабельне  примiщення,  наповнене
ластiвками, що довiрливо збилися в освiтленiм затишку людського  житла,  i
серед них застигла самотня,  в  мокрiй  одежинi  людина,  усмiхнений  оцей
Ягнич, вузлов'яз... Нiби наяву чула дiвчина тонку ластiв'ячу пискотняву  й
суворi вишуми нiчної стихiї довкруг корабля...
   - Ну, а далi, що з ними?
   - Цiлу нiч свiтло ради них не вимикав, щоб не боялись...  Повлаштовував
їх на полицях, на сувоях парусини, на рiзних снастях, -  хай  вам,  думаю,
буде зручнiше... Отак i переночували. А вранцi випустив.
   - I все?
   - Все.
   Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дiвчинi про людину...
   У сундучку орiонця виявились ще якiсь ножички, швайки, навiть  циркуль,
трохи бiльший за школярський. Усе це майстер також вiдклав, щоб забрати  з
собою  на  комплекс.  I,  звичайно,  наперсток-гардаман  та   весь   набiр
парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг i, довгенько  покрутивши  в
руках, подав дiвчинi:
   - Прочитай, що там написано. На однiй iз трьох граней  Iнна  розгледiла
дрiбнюсiнько накарбований уподовж голки напис.
   - "Made in England", - повiльно прочитала вона. - Так це англiйськi?
   - Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то  череп  фашизмовi
таки вiд нашої сталi  трiснув...  А  от  по  парусництву  англiйцi  здавна
майстри. Про Роберта Стiла читала що-небудь?
   - Нi, не доводилось.
   - А ти поцiкався. Чайнi клiпери, iдо вiн їх  з  братом  побудував,  то,
кажуть, було чудо з чудес. Не було рiвних їм нi в  легкостi  та  швидкостi
ходу, нi в красi лiнiй та форм... Це ще в тi  часи,  коли  iснував  звичай
влаштовувати гонки чайних клiперiв - вiд Шанхая  до  Англiї  -  з  партiєю
першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрастi! Вся Англiя  в  тi
днi тiльки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на  вiтрильники,
як на скакових коней: ану ж бо котрий  набере  соколиного  лету,  пережене
решту... Один капiтан нiбито застрелився в себе на мiстку,  коли  побачив,
що його обiгнано, що не першим прийшов...
   Iнна зацiкавлено слухала орiонця, дивуючись з того, що в покладах  його
пам'ятi зберiгаються навiть оцi, всiма забутi змагання чайних  клiперiв...
Дiвчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потiм,  не
знаючи, що з нею  робити,  простягла,  щоб  вiддати  дядьковi.  Вiн  сидiв
неподалiк, сундучок був знову замкнений, вiдставлений у куток.
   - Прошу, голку вiзьмiть...  Орiонець  аж  вiдхилився,  зробивши  руками
швидкий, вiдсторонливий рух:
   - Нi, Iнко, нi... - I, одвернувшись, глухо додав кудись убiк:  -  Залиш
собi, дитино. Хай буде хоч  така  про  родича  пам'ять.  Ця  голка  всього
бачила. Збережи її... Зберiгай, коли дядька вже й на свiтi не буде.
   У голосi його щось прохопилось таке, що глибоко  вразило  й  схвилювало
дiвчину. Що там голка, не в нiй же рiч!.. Разом з голкою, почувалось,  вiн
передавав Iннi щось безмiрно цiннiше, може,  частку  свого  життя,  частку
всiх  пережитостей,  всього  свого  вiдболiлого  й  вiдшумiлого  назавжди.
Складалося враження, що зараз вiн з чимось прощається, вiдтинає  вiд  себе
якiсь найдорожчi життєвi нитi й водночас нiби  вручає  Iннi  скромний  цей
амулет на незабутнiсть, а може, й на щастя.  I  хоч  перебувають  вони  на
рiзних поверхах життя, хоч який далекий той свiт, що його орiонець  носить
у собi,  Iнна  почуває  з  ним  свою  духовну  спорiдненiсть,  вiн  чимось
суголосний з її власними роздумами, чимось потрiбний  для  становлення  її
власного внутрiшнього свiту, для змiцнення отих, може, й справдi поетичних
росткiв, що в нiй прокидаються. Не тiльки в парусницькiй професiї  Андрона
Гурiйовича, в самiй натурi його для Iнни є щось глибоко поетичне.  Вже  не
раз розпитувала бувалого моряка про життя пiд  вiтрилами,  приваблювала  в
ньому оця самозабутня вiдданiсть "Орiоновi" i їй хотiлось бiльше,  повнiше
пiзнати це життя. Але досi майстер навiть  перед  близькими  дуже  неохоче
вiдкривався душею, волiв долати своє горе в самотi,  певне,  вважаючи,  що
так зможе швидше забути й вiдболiти те, що вiн втратив. I тiльки сьогоднi,
коли на прощання сiли, за звичаєм, посидiти на верандi перед дорогою,  хай
i недалекою, орiонець, видно, вiдчув потребу  подiлитися  з  Iнною  своїми
переживаннями. В нинiшнiй своїй оновленостi був вiн не такий замкнутий, як
завжди, почула вiд нього знiяковiле, тихе  зiзнання:  досi,  мовляв,  його
тягне море, досi несила йому порвати  з  учорашнiм  днем,  забути  те,  що
повинен забути - бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть,  хоча  навряд  чи
тiльки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й  сам  вiн
iмення не знає. Може, це туга за молодiстю? За тими лiтами,  коли  юнаком,
затамувавши дух, прислухався до тонкого, нi з чим  незрiвнянного  спiву  в
парусах, i коли кожен юнак почуває себе Магелланом?  Працювати  доводилось
на висотах, де аж голова йде тобi обертом, годинами працюєш пiд  шквалами,
притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потiм летиш i летиш i знаєш,  що  над
тобою парусся надiйне, ти сам його перебрав i озброїв, ти сам  свого  лету
господар...
   - Часом здається, що на "Орiонi" у вас люди винятковi.
   - Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й "Орiон"  -  це  ж
судно особливе, воно як  добрий  вiсник,  як  невтомний  зв'язковий  помiж
людьми... Чисте, вiдкрите, з добром iде до людей, - ну як його не вiтати?!
Прямо скажу: честь та гордiсть бути в його екiпажi... Буря, стихiя, нiчний
ураган - то, звiсно, страхiття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило,
не поглинуло тебе, то там, Iнко, й радiсть людина звiдує таку, як, може, й
нiде... Складаєш пiснi, Iнко. От уже де,  скажу  тобi,  пiсня!  Йдемо  при
попутному, простiр без  кiнця-краю,  все  в  нас  у  злагодi,  курсанти  з
секстантами в руках зiбрались на ютi - беруть проби сонця... Та  враз  ось
попутний подужчав, ставимо тодi  все,  як  кажуть  у  нас,  "до  останньої
сорочки", всi до єдиного паруси несемо над собою!  Мчиться  твiй  красень,
високо  злiтає  на  хвилю,  провалюється  й  знову  злiтас,  аж   дивитися
моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, пiнi, в  росi,  вода
навкруг кипить, i весь вiн оповитий хмарою водяної куряви, хмарою сяйва...
Колись чарiвницi приворот-зiллям  вмiли  приворожувати  хлопцiв  на  вiчну
любов, а море, воно теж умiє... Вiтрила та простiр - це, Iнко,  таке,  що,
хто раз його звiдав, той уже навiки там.



   XXII

   Ранками стала сивiти земля. Поля брались легкою памороззю.
   Айстри  та  майори-паничi  заквiтували  в   кураївських   палiсадниках,
здається, ще яскравiш, по-останньому, по-осiнньому...
   Просторiшими стали степи; очистились, подаленiли обрiї.  Океан  повiтря
стояв кришталево прозорий.
   Птаство гуртується, злетiлося звiдусюд, збилось у примор'ї  (деякi  тут
нiбито й зимують - змiнюється клiмат).
   Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничi -  батько  й  син  -
привезли подарованi їм чапани (нацiональний одяг, який  вручається  тiльки
найповажнiшим  особам),  урюку,  кишмишу  в  рюкзаках.  Мати,   розбираючи
гостинцi, залишила з  привезеного  й  для  орiонця,  вiн  любить  компоти.
Штурманець, оточений дiтворою, ходить по двору в тюбетейцi,  в  смугастому
схiдному халатi; сiдає пiд грушею i неквапливо, в манерi схiдного мудреця,
виповiдає торопленiй малечi свої неймовiрнi пригоди. Так, знiмав хлiб бiля
самого Байконура, i однiєї чудової днини на його  очах  просто  з  пшениць
пiдiймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срiбляста ракета.
Стрясаючи гуркотом степи, злiтала поволi-поволi, i можна було  в  нiй  усе
достеменно розгледiти.  Доки  пiдiймалась,  iз  ракети  в  цей  час  через
незгораюче скло саме хтось виглядав i навiть  помахав  Ягничам-комбайнерам
рукою...  Уява  запрацювала  з  усiх  сил.  Тож  i  не  дивно,   що   бiля
Петраштурманця  тепер  дiтвори  товчеться  бiльше,  нiж  бiля  сусiдського
телевiзора. Хлопець i свiй "Електрон" витяг на веранду, щоб позмагатися iз
сусiдським чiткiстю зображення та силою звуку, потiм,  не  вдовольнившись,
перетягнув його аж пiд грушу  (з  намiром  прилаштувати  антену  на  самiм
вершечку столiтньої), а вже звiдти штурманець звернувся до матерi:
   - Мамо, правда, що коли щось розбивається, то це на щастя?
   - Та кажуть люди, що так.
   - Ну раз так, мамо, то я розбив телевiзор...
   Вечорами  мати  iнодi  чує  бiля  хвiртки  виплески   дiвочого   смiху,
приглушений голос хлоп'ячий, - то синштурманець чимось  веселить  недавнiх
однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до  самого  двору.
Краєм вуха вловлює мати, як хлопець розповiдає їм щось смiшне  про  цiлину
або розважає народним гумором про пекло, що  не  таке  воно,  мовляв,  для
теперiшньої людини й страшне, бо неминучi будуть i там перебої  з  дровами
або з смолою... Iнколи син звертається до  котроїсь  iз  дiвчат  з  дивним
словом "киз", i звучить воно в його устах якось  iнтимно  i  аж  таємничо,
хоча згодом виявляється, що "киз" означає просто "дiвчина"...
   Iнна день у день бiгає на медпункт, часто  бачать  її  в  бiблiотецi...
Коли виходить з бiблiотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут  же,  в
палацi), зазирне до Панаса Омеляновича. Як страждає  цей  чоловiк!  Зовсiм
звiвся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз,  серед  своїх  прядок,
гербарiїв та снопiв, зiбгався в кулачок i поринув у свої горьовитi  думки,
- не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Вiктор  та  Вiктор,  щось
знову коїться з ним, порiдшали його вiзити в Кураївку... Пояснює  це  тим,
що розгулявся люд, бо ж осiнь - пора весiль, запрошує то один, то другий -
хiба тут вiдмовиш? Воно нiби й так, але для батька це нiяка не втiха.  Хай
сьогоднi в сина справи нiбито нiчого, а  що  вiн  завтра  встругне,  цього
нiхто наперед не скаже.
   Коли Iнна заходить,  вчитель  нiби  трохи  оживає,  бо  є  з  ким  душу
вiдвести. I думки його, звичайно, знову довкола сина.
   - Що губить його? - роздумує Панас Омелянович,  коли  дiвчина  сяде  на
своєму звичному  мiсцi  бiля  ткацького  верстата.  -  Егоїзм.  Безмежний,
невситний, цинiчний... Нiчого святого! Розумiєш: нiчого в душi  святого...
Оце найбiльше мене лякає. Ти молода, може, не бачила таких, а я  надивився
їх за своє життя, знаю, чим це людинi загрожує... Хто без святинь, в  кого
душа не заповнена почуттям обов'язку й честi, пам'ятi  та  любовi  -  той,
Iнно, здатен на все, нi перед чим не зупиниться. Порожнеча душi - це  стан
не нейтральний, як декому здається. Вакуум душi - вiн теж здатен  на  дiю,
причому здебiльшого руйнiвну... Страшна це рiч - егоїзм, та  ще  коли  вiн
самовпевнений, переконаний у своїй правотi...
   - Не перебiльшуйте, Панасе Омеляновичу, -  пробує  дiвчина  приспокоїти
вчителя... Все-таки Вiктор працює, скарг на нього нi вiд кого нема... Та й
не завжди знають батьки, що вiдбувається в душах їхнiх дiтей.
   - А навiть якщо й знаєм? Що твої  ради-поради,  коли  вони  раз  у  раз
розбиваються об стiну душевної глухоти... Не розумiю, за що нам з дружиною
випали такi випробування, - звертався Панас Омелянович кудись у простiр. -
В iнших дiти - це радiсть, гордiсть батькам... I наш мiг би ж бути  таким!
Якi ми надiї на нього покладали,  всю  свою  любов  йому  вiддали.  I  ось
маємо... Нещастя он у Заградiвцi, сина батьковi та  матерi  привезли,  щоб
удома поховати, горя скiльки в людей, а я, вiриш, iнодi i їм заздрю.
   Чула Iнна про ту заградiвську драму, про те, з якими  почестями  ховали
там молодого моряка, що загинув на суднi пiд час пожежi. Коли  спалахнуло,
треба було негайно вимкнути струм, хлопець крiзь  хмару  диму  кинувся  до
рубильника, товариша вiдштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе дiти!..
   Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на мiсцi...
   Друзi-моряки привезли його в Заградiвку, з музикою ховали, на  рушниках
спускали в могилу... Батьки вбитi горем, але навiть i їм  позаздрив  Панас
Омелянович- це вже треба достраждатись до краю.
   - Панасе Омеляновичу, не судiть Вiктора так су воро, - сказала  дiвчина
пiсля нелегкої мовчанки. - Змiни в ньому все-таки стались,  i,  згодьтесь,
на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звiсно, буває  розхристаний,
у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помiчає... А що на  iнших  не
схожий, що нетерпимий до фальшi...
   - Спасибi тобi, Iнно, що ти його захищаєш. Може,  великодушнiсть,  твоє
почуття виявиться для нього цiлющим. Мабуть, я в чомусь дуже вiдстав.  Вiк
прожив, а стiльки загадок зостається ще не розгаданих... Вiддав  я,  Iнно,
Кураївцi все своє свiдоме життя, сили поклав для школи, для всiх вас,  щоб
ви стали людьми. I ви ними стали. За  єдиним,  може,  найтяжчим  для  мене
винятком... Чому ж це так?  От  уже  справдi  -  насмiшка  долi!  Виховати
стiлькох, а найближчого... Але й з поразки  я  виношу  гiркий  свiй  урок,
виношу  найперше  для  вас:  хай  ви  iншi,   деколи   навiть   розумнiшi,
проникливiшi за нас, але, поважаючи себе, не  зневажайте  i  тих,  хто  до
останнього б'ється пiд тягарем лiт та в мiру  своїх  сил  плекає  для  вас
квiти людяностi... Не топчiть їх.
   Панас Омелянович стояв, схилившись бiля  ткацького  верстата,  сухенька
рука його в забуттi все  перебирала  напнуту  для  ткання  пряжу  (щоб  її
правильно  натягти,  привозили  стару  жiнку-ткалю  iз  сусiднього  села).
Назавжди вiдiйшли в минуле домотканi, зiгрiтi чиїмись сльозами та  пiснею,
полотна, думалось Iннi, а чи набагато досконалiше те полотно,  що  його  з
нових наших переживань тче саме життя?
   - Пригадалось, - сказала Iнна, - як ви ще в школi звертали  нашу  увагу
на досконалiсть квiтки, на довершенiсть колоска...  Чомусь  тiльки  тепер,
через роки, починаєш це розумiти...
   - Є речi, Iнно, котрi вiдкриваються людинi тiльки з вершини лiт. I тобi
з часом багато що вiдкриється... Як хотiлось би, щоб ви знайшли з Вiктором
своє щастя! Справдi, в нього ж є добрi задатки. З тобою вiн,  може,  стане
iнакшим. Бо любов, вона таки здатна на  чудо,  вона  спроможна  переродити
людину...  Тож  не  вiдкладай,  це  ми  з  дружиною  разом  благаєм  тебе:
записуйтесь, берiть шлюб - i хай вам щастить...
   Про шлюб вона й вiд Вiктора вже чула не раз. Пiсля одного з чиїхось там
весiль у райцентрi вiн особливо наполягав:
   - Давай зiграєм i ми... Чого тягти? Спiшiмо, люба, спiшiм! Треба хапати
щастя! Обома руками!
   Але це були його думки, не її. Вона якраз не  спiшила.  Бо  деякi  речi
стримували її. Останнiм часом Вiктор не раз  пропускав  побачення.  Одного
вечора, коли проводжав, коли вже бiля хвiртки прощались, помiтила,  що  її
кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова  не  дотримавсь.  Це  її
глибоко вразило: як можна зламати обiцяне? Невже справдi  нiчого  святого?
Розстаючись того вечора, Вiктор накинувся з бурхливими обiймами, були вони
несподiвано грубi, з виламуванням рук,  зi  словами,  що  принижували  її.
Дiвчина змушена була геть вiдштовхнути його, вирвалась i побiгла,  тамуючи
в душi бiль i образу.
   Порiдшали  вiдтодi  їхнi  зустрiчi,  холодок  сторожкостi  з'явився   в
стосунках.
   Панасу  Омеляновичу  вона,  звичайно,  не  сказала  про  це,   навпаки,
приспокоїла,  що,  може  ж,  таки  обiйдеться,   двоє   наїжачених   якось
порозумiються, хай тiльки ось вiн приїде, як обiцяв. Iнна чомусь покладала
надiю на сьогоднiшню зустрiч, адже  Вiктор  запевнив,  що  приїде  увечерi
неодмiнно. До того ж сьогоднi в Кураївцi великий  концерт,  а  таку  подiю
Вiктор навряд чи пропустить.
   З початком осенi ожив Кураївський Палац культури. Потяглася сюди,  крiм
сiльської, ще й молодь iз комплексу i хлопцi з застав, рядовi та  сержанти
(в прикордонникiв з кураївцями традицiйна дружба).  Поповнився  уславлений
кураївський хор. Чередниченко придбав для всiх хористiв розкiшнi  костюми:
попереду районний огляд - щоб i там була першiсть, як i в попереднi роки.
   Керує хором молодий учитель, викладач музики та спiвiв, котрий сам  теж
пробує дещо компонувати, списав не  один  зошит  нотного  паперу  i  серед
самодiяльних композиторiв вважається таким, що подає надiї.
   Крiм  хору,  палац  має  незабаром  збагатитись  ще  одним  колективом:
зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створюється ансамбль народних
iнструментiв: Оксен зумiв зацiкавити багатьох,  навiть  начальник  застави
Гулiєв зголосився взяти в ансамблi участь.
   Пiсля розмови з Панасом Омеляновичем Iнна вже й додому не йшла, бо  їй,
як учасницi художньої самодiяльностi, заздалегiдь належало бути в  палацi.
Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пiснi  сучаснi  й
старовиннi, виступала цiлою капелою  городня  бригада  i  дует  доярок  iз
ферми,  а  серед  солiстiв  вiдзначились  механiзатор  Ягнич   Валерiй   з
балалайкою та Iнна Ягнич, яка прочитала "Contra spem spero" Лесi Українки.
Впевнено  виступив  офiцер-азербайджанець,  начальник  застави,  що   його
Кураївка  завжди  вiтає,  мовби  столичного  баритона.  Оскiльки  ансамбль
народних iнструментiв ще не встиг пiдготувати свою програму,  то  керiвник
його, той заповзятливий гуцул,  виходив  на  сцену  кiлька  разiв  у  ролi
солiста, виходив, такий симпатичний та скромний,  iз  своїми  аж  нiяк  не
скромними  коломийками.  На  завершення   хор   виконав   "Ревуть-стогнуть
гори-хвилi" та -  вперше  у  Кураївцi-"Берег  любовi";  пiсню  кураївської
медички зустрiли дуже прихильно, i мати, що сидiла з Iнною поруч,  звелiла
авторцi, розшарiлiй,  аж  темнiй  вiд  радостi  та  нiяковостi,  встати  й
поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують.
   Коли пiсля вечора збудженi вийшли з палацу,  Iнна,  "п'яна  юнощами  та
надiями" (недавно вичитане в  когось),  мимовiль  поглянула  на  шлях,  що
зникав за Кураївкою в сивих мряках: десь звiдти сьогоднi мав  би  приїхати
Вiктор. Зловила себе на тому, що жде - так жде сьогоднi  свого  вiтрогона!
Перед цим Вiктор кiлька днiв не  заявлявсь,  а  на  сьогоднiшньому  вечорi
твердо ж обiцяв бути, - якби послухав, може, i йому, насмiшниковi, тут  би
дещо сподобалось.
   Виглядав, очiкував, видно, сина й батько, Веремiєнкостарший. Постукуючи
паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв пiд  деревами  й
далi рушив, десь аж ген-там зупинившись при виїздi iз села на узбiччi,  та
все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки свiтло фар, чи не  летiтиме
скажений шарабан, слiпучим снопом розтинаючи осiнню мжичку... Бо батько  -
то таки батько, i хоч скiльки там зiбралось у ньому образ на сина, хоч  як
мучиться за синову поведiнку, та все ж iз своєї, з отецької, душi його вiн
не викине - така вже, мабуть, доля батькiв. Навiть страждаючи за непутящих
своїх, люблять i любитимуть їх, доки  й  життя.  Нерiдко  бачать  кураївцi
старого вчителя на виїздi з села, довго може вистоювати отак край  дороги,
терпеливо очiкуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою,
опорою в старостi, а натомiсть став мукою, вiчним терзанням, жде батько, а
вiн, може, й зараз десь бешкетує в чайнiй, бо ж коли розiйдеться, тодi вже
не думає про власну гiднiсть,  про  те,  що  безчестить  своє  й  батькове
iм'я...
   Вдома, перед сном, вiрна собi,  Iнна  сiла  на  верандi  дещо  записати
(вирiшила, починаючи з  оцiєї  осенi,  вести  щоденник).  Не  заповнила  й
сторiнки, як за нею прибiгли, гукаючи ще з вулицi:
   - Мерщiй у медпункт! Вiктор батька машиною збив!
   Летiла, не чуючи нiг.
   У медпунктi були вже Чередниченко, парторг, ще якiсь незнайомi  люди...
Панас Омелянович лежав на бiлiй, оббитiй  цератою  кушетцi.  Не  надiваючи
халата, Iнна кинулась, присiла бiля нього, взялась нервово шукати пульс  -
хто б мiг подумати в шкiльнi роки, що  доведеться  їй  бути  в  цiй  ролi,
сидiти над своїм учителем ботанiки  в  позi  сестри  милосердя...  Обличчя
Панаса Омеляновича  без  окулярiв  стало  ще  меншим,  воно  аж  свiтилося
блiдизною, бiля вух темнiли якiсь садна, сиве рiденьке волосся з  потилицi
скипiлося кров'ю. Вчитель був у станi повної непритомностi.  Iнна  тримала
сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у  нiй  життя.  Ось
вiн, найстрашнiший екзамен... Як хотiла  б  вона  зараз  стати  чаклункою,
однiєю з тих, що зналися на магiї, мали доступ до сил таємничих, що нiбито
вмiли  повертати  надiю  навiть  безнадiйним!..  Пiд  поглядами  стишених,
тривожно занiмiлих людей дiвчина з  острахом,  з  розпачем  рахувала  ледь
чутний, поволi зникаючий пульс. Не дорахувала...
   Не опритомнiвши, Веремiєнко-старший помер у неї на руках.
   Це була перша смерть на її очах, на її руках, у її медпунктi. Iнна була
в потрясiннi. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його,  трясти,
розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тiло, вивести його з небуття.
Нiколи досi нерви її не знали такого струсу. У вiдчаї  власного  безсилля,
здушена риданням, Iнна схопилася, кинулась до дверей. Вибiгти, виплакатись
десь наодинцi!.. Була бiля дверей,  коли  саме  -  просто  їй  навстрiч  -
знадвору з'явився Вiктор. Iшов похитуючись. Лице полотно  полотном.  Невже
це вiн? Зустрiла погляд  сомнамбули,  розгубленiсть  посiрiлого  вiд  жаху
жалюгiдця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повiтря, натужиться щось
сказати й не може... Вiн, здається, втратив дар мови. Здається, не  зовсiм
ще втямив, що сталось. I цi мутнi риб'ячi  очi!  Отупiлим  поглядом,  наче
лунатик, насувався на Iнну, нетверезе, кволо потягся до неї рукою...
   -  Геть!  -  вiдсахнувшись,  крикнула  йому.  -  Вбивця!!!   Ненавиджу!
Ненавиджу до кiнця днiв!..
   I, не тямлячи себе, вискочила в дверi.
   Од  Вiктора  взяли  розписку  про  невиїзд.  Почалося  слiдство.   Мати
розгорнула несподiвано бурхливу дiяльнiсть:  кидалась  в  рiзнi  установи,
вдавалась навiть до малознайомих людей, котрi, як їй здавалось,  могли  ще
вiдвернути вiд сина удар. Логiка в нещасної жiнки була проста: батька  вже
не повернеш, то хоч спробує вирятувати сина. Де й взявши  сил,  худюща,  з
розпаленим поглядом бiгала по Кураївцi, шукала свiдкiв, щоб пiдтвердили її
версiю: син не винуватий, батько сам потрапив пiд машину, сам - через  те,
що слiпий...
   Свiдкiв таких Кураївка не дала. Не взяла й на поруки. В iншому  випадку
могла б узяти, але тiльки не в цьому.
   Коло звужувалось, приятелi швидко вiдступились од Вiктора, чи,  як  вiн
висловлювався, - продали (тi, що були разом з ним у машинi). Перед слiдчим
спiвали всi в один голос, що хоч  вони  й  були  добре  напiдпитку,  проте
намагалися стримати Вiктора, умовляли не гнати, бо ж летiв як навiжений, а
вiн не послухався, пiд'їжджаючи до палацу, натиснув ще дужче.  Ну,  а  тут
постать посеред дороги де не вiзьмись, наче п'яний якийсь - руки  простяг,
щось кричить, може, хотiв  зупинити...  "Батько!  Батько!"  -  ще  встигли
гукнути  Вiкторовi,  а  вiн   нiбито   крикнув   через   плече:   "Нiчого,
прорвьомся!.." I хоч в останнiй момент таки спробував звихнути  убiк,  але
вже було пiзно, то вже була катастрофа.
   Винуватець того, що скоїлось, поки що був  залишений  на  волi.  Одначе
волею вона тепер для  нього  вже  не  була.  Незважаючи  на  всi  материнi
старання, лжесвiдкiв не вдалось  добути,  i  нiяких  виправдань  нема,  це
Вiктор i сам тепер розумiв. Задавив батька - тут  Кураївка  була  єдина  в
безмежнiм обуреннi, в осудi, в колективнiй своїй нещадностi.
   Може, аж тепер дiйшов  до  нього  весь  жах  вчиненого.  Пiвдня  стояв,
понурений, посiрiлий на кладовищi бiля свiжої батькової могили. Нiде пiсля
того не з'являвся.
   Бачили, тиняється сам,  зсутулений  понад  морем.  Очевидно,  не  тiшив
бiльше себе нiякими iлюзiями: пiсля однiєї провини тепер ось друга, та  ще
яка. Жахлива, трагiчна, непоправима... Якось наприкiнцi дня з'явивсь  бiля
пляжiв пiонертабору, якраз бiля тих мiсць, де свого часу врiзався в  дiтей
мотоциклом. Пляж був порожнiй, дiтей заводськi вже забрали до  шкiл,  лише
кiлька мiсцевих хлопчакiв ганяли понад берегом м'яча. Кажуть,  був  Вiктор
нiби не в собi, iшов, як  мара,  чвалав  наослiп,  нiби  справдi  лунатик.
Зупинившись, дивився, як море  жене  прибiй,  вистеляє  берег  шумовинням.
"Який гарний прибiй,  -  скачав-  Буду  купатись".  I  по  волi  побрiв  у
шумовиння. Дiти поторопiли: нiхто з кураївських уже не купається, ну а  ти
- невже будеш?.. Не став навiть роздягатись. Як був, так i побрiв у  море:
глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тодi поплив (вiн добре  плаває,
кудись аж пiд обрiй, бувало, запливав). Плив i плив, доки й не видно стало
його мiж хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво -  зробив  заплив  та  й
повернеться, випливе десь в iншому мiсцi. I справдi, виплив через три  днi
навпроти хати дiда  Коршака,  сторожа  рибартiлi.  Коршак  його  перший  i
помiтив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойдається мiж хвиль. Аж  поки
прибило до берега ближче...  То  був  Веремiєнко-потопленик.  Рибалки,  що
витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався такої  дивної  пози:  увесь
вiн стояв у водi, в одежi, як був, стояв зовсiм вертикально. Тому й голова
на хвилях хилиталась, як м'яч.



   XXIII

   Заволодiв Ягнич судном, тiєю загадковою лайбою. Начальство виявляє йому
всiляке сприяння: треба електрозварникiв  -  на,  малярiв  -  будь  ласка,
матерiалiв - випишемо, аби дiло йшло.
   Орiонець i ночує тепер на суднi. Пiсля першої ночi  не  захотiв  бiльше
залишатися в тому порожньому другому  корпусi.  Хай  там  хоч  i  домовики
товчуться, а вiн буде на суднi, тут  почувається  звичнiше.  Цiлими  днями
працює, ворожить над лайбою, - спокiйно, вперто, без галасу, без хапанини.
   Дiвчатам з будови цiкаво дiзнатись, що ж вiн там робить, той  орiонець,
що там старанно так ладнає та переладновує. Надбiжить гуртик  штукатурниць
у заляпаних'комбiнезонах - дозвольте на екскурсiю, але  старий  нiкого  не
пускає  всередину,  тримає  дiло  своє  в  таємницi.   Навiть   виконроба,
хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже  охоче  втаємничує  у
свої корабельнi клопоти: бо хай вiн у своєму дiлi й знавець,  а  на  цьому
тямкує вiдомо як - як ведмiдь по зорях... Лише найближчi особи  нерозлучно
з Ягничем цiлi днi: Оксен-верховинець та ще кiлька завзятцiв  з  видiлених
Ягничевi в пiдмайстри, щоб працювати пiд його  рукою.  Нещсiдно  випотрошу
югь внутрiшнiсть судна, те викидають, а те перебудовують, бо все  тут  має
заграти поновому, все повинно  бути  "доведене  до  фантастики",  як  каже
гуцул.
   Упевненiсть,  владнiсть  з'явилась   у   повадках   орiонця:   як   же,
повноправний член колективу. Був списаний  мовби  в  тираж,  а  тепер  ось
старший  консультант,  особа  майже  засекречена.  Тримається  так,   наче
важливiшого об'єкта, нiж його лайба, на  будiвництвi  нема.  Часом  бачать
його i в корпусах, де ведуть роботи, вшниплюється, доскiпується до всього,
аж дехто буває невдоволений: iще один народний контроль...
   Коли керiвництво у  вiд'їздi  (а  це  буває  нерiдко,  справ  та  нарад
безлiч),  Ягничевi  хоч-не-хоч  доводиться   мати   справу   з   товаришем
Балабушним, виконробом. Це стрiляний горобець, вмiє пiдсiкти,  раз  у  раз
нагадує:
   темп давайте, менше вигадок, строки пiдпирають... На це  йому  орiонець
вiдповiдає поважно, з олiмпiйським спокоєм:
   - Нас пiдганяти не треба. Краще простежте, щоб з  матерiалами  не  було
перебою. А що обiцяно - буде, ми слiв на вiтер не кидаєм.
   - Я вас не жену, ви мене правильно зрозумiйте,  -  одразу  викручується
Балабушний, - з мого боку цiлковита вам довiра, Андроне Гурiйовичу... I за
матерiали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть  пластик,  кажуть,  просто
бiлоснiжний, гедеерiвський! Дорогуватий, правда...
   - Для шахтарiв не шкода, - каже Ягнич i,  добувши  з  кишенi  папiрець,
починає повагом вичитувати, чого йому ще треба i скiльки.
   В обiдню перерву на  будовi  настає  штиль.  Вщухає  гаркотнява  машин,
робочий люд зникає по затiнках, хто обiдає, хто газету читає, i нiхто й не
бачить, як саме в цей час з'являється на будовi приїжджий,  той,  що  його
треба б зустрiти як належить, зi всiєю службовою шанобою.  Не  заставши  в
штабному вагончику нiкого, прибулець широким кроком прямує до  Ягнича,  що
саме стоїть, як вахтовий, бiля своєї  лайби.  Мабуть,  "високий  гiсть"  у
своїй  заклопотаностi  прийняв  орiонця  за  сторожа,  бо,  не  вiтаючись,
звернувся до старого досить вимогливо:
   - Де начальство?
   - На обiд поїхало. Начальство теж не святим духом живе.
   - Хто ж зараз тут старший?
   - А ось я вам i старший.
   У приїжджого це, видно, викликає сумнiв, по обличчю  перебiгає  гримаса
невдоволення. Почувається, що прибулець має право на  таку  гримасу,  знає
свої можливостi та права. Iз себе досить опецькуватий, обличчя,  притiнене
капелюхом,  якесь  глиняне,  брезкле.  Ще,  видно,  на  курортi  не  було,
справжнього сонця не бачило.
   - Нi, ви серйозно - старший?
   - Таж сказав... А ви хто будете? - поцiкавився в свою чергу Ягнич.
   - З мiнiстерства, - недбало кинув приїжджий, не  вважаючи  за  потрiбне
уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовляє, чи яке будує. А втiм, i
для Ягнича це не дуже iстотно. Важливо, що  є  нарештi  до  кого  вдатись,
з'ясувати деякi речi, що з виконробом їх не з'ясуєш...
   - Оце ви менi якраз i потрiбнi.
   - Я? Вам? - глиняне обличчя розпливається в iронiї.
   - Тiльки уважно слухайте, якщо з мiнiстерства... Це ж, мабуть,  ви  тут
корпуси прив'язували? Корпус номер два пiд яким градусом стоїть?  Червоний
куток i половина кiмнат - куди у вас вiкнами дивляться?
   - А куди? - приїжджого це, видно, зацiкавило.
   - У степ, пiд нордовi вiтри! Вранцi встане шахтар - не побачить,  як  i
сонце сходить. До моря приїхав,  а  ви  його  до  моря  спиною,  до  сонця
потилицею...
   - З моря ж напiкатиме. Та й море, як узяти, - воно шахтаревi, пробачте,
до лампочки... Йому найперше б тут вiдiспатись пiсля  трудiв  праведних...
Калорiйне харчування, домiно та бiльярд - оце йому подай, а не схiд сонця.
Комфортом мусимо забезпечити насамперед...
   - Тож-бо ви подбали! їдальню  плануєте  на  двi  змiни,  це  ж  скiльки
доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб дiждатися мiсця... А
в корпусах? На цiлий поверх один туалет, та й той аж у кiнцi коридора,  що
йому й кiнця не видно! Як це вам подобається? А бiгти ж  треба...  Ось  би
хоч i вам такий нiчний марафон по коридору в кальсонах!..
   Незнайомець аж носа зморщив вiд такого натуралiзму.
   - Тут, можливо, ми й не додумали.
   - А хто ж за вас додумає? Пушкiн? Для чого тодi ви поставленi?
   Приїжджий прибрав мiни раптом суворої:
   - Власне, по якому праву ви так зi мною розмовляєте? Хто ви такий?
   Ягнич змружився, тiльки вiстря, маленькi, колючi, блищали з-пiд брiв. -
Робiтничий клас - ось хто. А що стаж набував на морi, так на морi ми теж -
клас... А я скоро сорок лiт робiтник моря!
   Саме надбiг виконроб, задиханий, знепокоєний. Викрутьком крутнувся бiля
приїжджого, засипав  вибаченнями,  пiдхопив  легенько  пiд  лiкоть,  повiв
показувати територiю. А тут i начальник будiвництва нагодивсь.
   I перша розмова, що вiдбулася мiж ними, стосувалась Ягничевої персони.
   - Що то у вас за старий? - кивнув приїжджий у  той  бiк,  де  залишився
стояти орiонець. - Скажений якийсь дiд!
   - Це наш дiд, - осмiхнувся вибачливо начальник будiвництва. - Та  й  не
зовсiм вiн, щоб уже дiд... Скорiше сказати б, людина зрiлого вiку, майстер
унiкальної справи.
   - Критикан якийсь... Вiн, мабуть, i анонiмки шле до iнстанцiй?
   - Цього за ним не помiчалось. А що правду креше у вiчi - то це така вже
натура.
   - Пустили б ви його на заслужений вiдпочинок... За власним бажанням, а?
   - Та можна б! Хоча  нам  без  нього  невикрутка,  Степане  Петровичу...
Просто зарiз без нього.
   - Дивiться. Вам виднiше. Тiльки щоб потiм не плакались, коли в "Правду"
про комплекс напише, навишукує неполадок...
   Начбуд запевнив, що до конфлiкту не дiйде i що це вiн бере на себе,  бо
не  можна  iнакше:  такого  умiльця-трудяги,  як  цей,  пошукати  -  особа
рiдкiсна...
   А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них,  обличчям  -  до  моря,  до
лайби.
   Пiсля роботи має вiн звичку пройтись надбережжям, подивитись,  що  море
викида. Трудиться воно  невтомно.  То  викине  тобi  чорну  купу  камки  з
слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мiдiй, то якесь  роз'їдене
сiллю ганчiр'я... Бiлi чайки над Ягничем мерехтять у повiтрi. Iнодi змайне
у згадках щось давнє. Слiпучий шторм.  Камiння  берега,  що  посивiло  вiд
морської солi. I ти на ньому, ще молодий,  з  кимось  в  обнiмку  сидиш...
Невже пiде й нiколи не вернеться в цю дiйснiсть,  до  цих  птиць,  до  цих
днiв, до зоряних кураївських ночей?
   Забреде часом Ягнич аж до Коршакової хати.  На  вiдлюддi,  сама  стоїть
серед пiщаних переметiв, бiля причалу рибальської бригади. Кролi  бiгають,
обважнiлi качки та гуси  купами  снiгу  бiлiють  по  бур'янах.  Рибальське
начиння сушиться, розвiшане на пакiллi.
   А бiля нього сам дiд Коршак без поспiху  порається,  лагодить  сiть  чи
просто сидить у роздумах, спочиває.
   - То як, дiду, ловляться диверсанти?
   - Щось нi диверсантiв, нi тюльки...
   - А сiтки ж на когось таки плетете?
   - Та плету, аби не гуляти. Iнодi узбецькi хлопцi  з  застави,  обходячи
берег, забредуть, стануть i так пильно вдивляються: як то воно виходить  у
плетiя? А воно просто: береш пригорщу дiрок i зшиваєш...
   З заставою сторож у контактi, має навiть медаль "За  охорону  державних
кордонiв". Мабуть, сто лiт цьому Коршаковi: ще Ягнич малим був,  а  Коршак
уже гостровусий ходив по Кураївцi в шпичастiй будьонiвцi, дiлив  землю  та
наганяв страх на свiтовий капiтал. Давно здiдився, самотою живе,  а  проте
своє дiло робить, тiльки дуже зарiс,  закудлатiв,  сивi  патли  поворозкою
через лоб перев'язанi, щоб в очi не падали. Деколи,  буває,  розщедриться.
Пiде, знiме кiлька рибин-в'ялиць, що пiд хатою висять на  жилцi  нанизанi,
принесе:
   - Бери, Андроне, посолонцюєм.
   - Не скучаєте тут за людьми, Iвановичу?
   - По-рiзному буває... Ночами, коли розшумиться море, то, звiсно, лiзуть
всякi думки... Намножилось людей, здравницi наступають...  Колись  було  в
степу: той чабан пiд одним небом, а той -  пiд  другим  бiля  свого  коша,
пiвдня треба, доки вiд коша до коша дiйдеш...
   - Для добрих людей ще землi вистачить.
   - Воно так. Та тiльки мiж добрими людьми раз у раз стережись i  хижакiв
двоногих - пропади вони пропадом. Торiк звiдкись аж сюди дiстались на лов,
дельфiнiв поду-шили в сiтках, уночi  витрусили  їх  на  косi...  -  Ягнича
пересмикнуло, як вiд болю, але Коршак не помiтив цього.  -  I  знають  же,
мабуть, що дельфiн, коли заплутається пiд водою в сiтцi, то  йому  кiнець,
довго без повiтря не виживе, вiн-бо ж - як напiвлюдина. Кажуть, мов  дитя,
плаче, коли його тягнуть на берег обплутаного сiтками. То хто ж  ви  такi,
душогуби?
   - Думалось, пiсля вiйни бездушних не буде.  Ситий  же,  а  жорстокий  -
чому?
   Погомонять чи хоч помовчать разом, i  знов  попрямує  Ягнич  розвальцем
уздовж  надбережжя  до  комплексу.  На   пiвдорозi,   де   серед   бiлого,
пригладженого хвилею пiску лежить викинута з моря, чорна,  нiби  обгорiла,
колода з якихось, може, кавказьких  лiсiв,  орiонець  ще  раз  зупиниться,
зробить  привал.  Колоду  хтось  виволiк  аж  на  пiщану   пагорбину,   що
по-тутешньому зветься джума. Вечорами  забрiдають  сюди  закоханi  слухати
музику прибою. Ягнич сяде, посидить i  теж  послухає  море,  що  шкварчить
унизу бiля нiг, як електрозварка. Якби зазирнути в цей  час  йому  в  очi,
маленькi, як вiстря, то нi найменшого поруху в них, нiщо там не  промайне,
нiщо не зблисне живе, вогникове, як в очах молодих. Нi радостi, нi  смутку
не проблукне в поглядi, нi мук, нi зусиль, - незримо живе в них лише тяжка
застиглiсть  думки,  тягуча,  безмiрна,  зовсiм  нiби   безчуттєва   якась
втупленiсть у те синє, далеке. Але i в тi тягучi, нiби застиглi в безчассi
хвилини, мабуть, щось-таки ж б'ється людинi в помислах?
   Якось сидiв отак у надвечiр'ї на цiй корчомацi-колодi, i снувалася йому
згадка про бiй бикiв, - бачив колись таке видовище в молодостi.  Один  раз
бачив i бiльше не захотiв, не для нього розвага. Вся його симпатiя була на
боцi того чорного, вирощеного в темрявi  стiйла  красеня,  що  вилетiв  на
арену, розлючений, заслiплений сонцем, i страху не знав, вiд природи  його
не вiдав, повен сили  шукав  противника  й  не  знаходив:  усе  для  нього
зливалося - трибуни i тi, що дражнили, - самий  простiр  був  ворожим  для
того чорного лицаря кориди. Ладен був  битися  з  усiма,  прийняти  навiть
нерiвний бiй, здавалось, ладен був хоч i саме сонце рогом шеменути...
   Чайка кигитом iз-за спини вивела Ягнича з задуми, сповiстила, що  хтось
там iде. Озирнувся: берегом вiд комплексу наближається постать з  термосом
у руцi, хтось молодо, легко ступає в червоному светрику, у штанях,  що  їх
усi тепер носять, одразу й не розбереш: хлопець iде чи дiвчина... Ось  уже
ближче, ближче,  ближче  понад  обрнвчиком,  де  стежку  ще  не  вiдламало
штормами... Iнка!
   Не всмiхнулася навiть.
   Стриманий тоскний погляд.
   У скiсному свiтлi вечорiння попелястi тiнi лягли пiд очима.
   - Як ти мене знайшла?
   - А менi на комплексi сказали: ото, мабуть, вiн, Ягнич ваш,  сидить  на
джумi.
   Аж горло  йому  стиснуло,  коли  вiн  дивився  на  племiнницю.  Схудла,
змарнiла. Очi, що недавно були повнi виблискiв  щастя  й  завзяття,  зараз
побiльшали змучено, темною тугою налились, хоч про своє пережите дiвчина й
не стала говорити.
   - Це ось компоту вам  принесла,  -  поставила  термос  на  пiсок.  -  3
урюком...
   - Спасибi. Сiдай, дочко, посидь.
   Примостилася поруч, на краю колоди, вiттячко полину знiчев'я крутила  в
руцi. Ягнич розумiв цей стан, отой порозвiйний, коли людина  томиться  вiд
горя й журби. Буває, що й з вiдстанi почуваєш, як iншому тяжко, це, певне,
якимись  струмами-хвилями  передається.  Душа  його  переймалась  щемливим
спiвчуттям до неї. Хотiв би сказати дiвчинi щось  втiшливе,  знайти  слова
розради, зняти з душi тягар, бо ж чи  варто  так  убиватись  за  тим,  хто
рiдному батьковi вiку вкоротив, а потiм i собi, - то совiсть  власна  йому
такий винесла присуд. Одначе нема слiв, нема  таких  лiкiв,  щоб  на  рану
серця прикласти... Краєм ока  помiтив,  що  повiки  їй  набрякли  сльозою.
Торкнувсь їй рукою плеча, мовив стиха:
   - Не плач, дочко.
   - Я не плачу. Тiльки ж чому це в мене так воно почалось?
   - Кожна, Iнно, людина може осиротiти, осамотнитись. Але занепасти духом
вона й тодi не має права... Гартує людину й самота.
   I знову мовчали, вдихаючи терпкий запах моря. Стежили за  кигиткою,  що
все кружляла, викигикувала у вечiрнiм повiтрi, то  вiддаляючись,  то  знов
наближаючись до них.
   Море вже тонуло в присмерках.
   I нiби без усякого зв'язку вiн  розповiв  їй  про  Стромболi.  Є  такий
вулкан вiчнодiючий Стромболi, моряки  називають  його:  маяк  Середземного
моря. Хоч яка всюди темрява, а вiн нiч крiзь нiч червонiє з-пiд хмар.  Хай
там що, а вiн собi жеврiє, i небо жеврiється над ним. Може, десь  там  оце
наш  "Орiон"  якраз   проходить   з   хлопцями-практикантами   мимо   того
Стромболi...
   - Спитай, то й не скажу, до чого це воно згадалось.  Ну,  мабуть,  пора
нам... I не пiддавайся, дочко, журбi: ти ще  молода...  ти  ще  свою  долю
знайдеш.
   Вони пiдвелись, рушили  верхнiм  берегом  -  понад  обривчиком  в'ється
стежина. Попереду комплекс уже заряснiв вечiрнiми  вогнями.  Йшли  обоє  в
задумi, i все далi вiдступала в присмерки чорна колода, на якiй вони щойно
сидiли, танула, розпливалася в  тiнях  пiщана  пагорбина,  поросла  гiрким
молочаєм кураївська дюна-джума.



   XXIV

   Узимку в Кураївцi лютував "Гонконг".
   Не минула й  цього  вiддаленого  вiд  мiст  узбережжя  епiдемiя  грипу.
Кажуть, вiтром його  навiяло  звiдкись.  Радiо  доносило  тривожнi  вiстi,
передавало, що це лихо повсюдне, в країнах  Європи  вiрус  повалом  валить
людей, у Римi, i в  Лондонi,  i  в  Парижi  лiкарнi  переповненi,  на  час
епiдемiї закриваються школи, люди мруть тисячами.
   Iнна була у вiдчаї:  нема  ще  проти  "Гонконгу"  достатньо  ефективної
сиворотки. Ворог невловимий, весь час мiняє личину, в  лабораторiях  свiту
виявляють новi й новi рiзновиди вiрусiв. Збудники, яких ще вчора не  було,
сьогоднi ширяться невiдворотно, швидко, з пiдступною загадковiстю.  I  хоч
вiрусологи  багатьох  країн  ламають  голови  над  таємницею  цього   зла,
науководослiднi iнститути б'ються в  пошуках,  однак  чогось  радикального
нiхто поки ще не запропонував. Доводиться обходитись  сто  разiв  вiдомими
порадами,  найпростiшими  засобами,  якi   здебiльшого,   коли   й   дають
полегшення, все-таки не вбивають вiрус повнiстю,  вiн  розгулює  в  кровi,
доки органiзм сам його не переборе.  Бiгала  Iнна  на  виклики  по  хатах,
бачила односельцiв, що вилягають цiлими сiм'ями,  немовлят,  що  горять  у
високих температурах. За дiтей особливо переживала, вони переносять  вiрус
найтяжче.  Колола,  роздавала  таблетки,  хоча  тут  же  й  застерiгала  -
старайтеся хiмiї уникати, пийте та пийте  гаряче,  якомога  бiльше  чаю  з
липою та медом! А вiрус тим часом нiби глузує, хапає та валить все нових i
нових...
   Та ще ж бiда з цими кураївськими пацiєнтами: зовсiм недбало  ставляться
до її приписiв, надто ж отi крутоплечi, гартованi  механiзатори,  вони  не
вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди  був  на  свiтi.  Щойно
горiв у температурi, а як тiльки трохи йому полегшало, вже цигарку в  зуби
й до майстернi. Оскiльки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге  та
вимордовує ще дужче, - траплялися випадки досить тяжких ускладнень.
   Якось у медпункт з'явився Чередниченко (вiн вiдгрипував одним з перших,
пiд час наради десь прихопив), хотiв знати данi про кiлькiсть  захворювань
у Кураївцi на сьогоднi та коли  можна  сподiватися  спаду  цiєї  стоклятої
пошестi. Серед розмови Сава Данилович раптом пiдвiвся, пiдiйшов до Iнни:
   - Щось ти дуже розпашiлась, медичко, не подобаються менi твої очi, -  i
торкнувся долонею чола. - О, ти й сама гориш! Iнших  повчаєш,  а  сама  на
ногах вирiшила перенести? Не потрiбне нам таке геройство...
   I того ж  дня  прийшла  їй  на  пiдмiну  Варвара  Пилипiвна  (вона  теж
вiдгрипувала одночасно  з  мужем,  як  вiн  каже,  синхронно).  Iнна  була
вкладена на постiльний режим.
   Лежала вдома в жару, коли подруга, дiвчина з пошти, принесла  їй  лист.
Археолог озвався до Iнни iз... Чiттагонга! Це ж та, ваша, дiвчатка, золота
Бенгалiя... Закликаний до армiї, потрапив на флот, i ось тепер опинився аж
у  водах  Бенгальської  затоки,  розчищає  фарватер,  що  весь   iще   там
захаращений,  блокований  потопленими  суднами.  Завдання  наших   морякiв
вiдкрити до порту прохiд-так званi Ворота  Життя....  Досвiд  аквалангiста
йому аж де знадобивсь! Працювати доводиться в неймовiрно  складних  умовах
тропiкiв, найгiрше, що температури високi, i в водi,  де  працюєш,  нiякої
видимостi, суцiльна каламуть, рiки наносять багато  мулу...  Ось  так  вiн
живе, змiцнює  свiтову  солiдарнiсть,  почуваючи  себе  "посеред  надiй  i
життя", як писала колись еллiнка Теодора... А те, що казав  Iннi  там,  на
фортечнiм валу, - хай вона знає, все залишається в силi, вiн  для  того  й
подає голос, щоб вона знала про це... Кохав i кохає - i не приховує цього,
кричить про це iз свого скафандра на все  каламутне  пiдводдя  тропiкiв!..
Нiби з iншого, з iрреального свiту озвався до Iнни цей голос. Десь нiби за
крутими перевалами зосталась та Овiдiєва  фортеця,  i  мiсячна  трiпотлива
дорiжка в морi, i цей археолог з його палкими освiдченнями... Тут  дощ  iз
снiгом чи снiг iз дощем, а вiн од спеки знемагає в тропiках,  пробирається
мов чудисько якесь у костюмi водолаза  в  непрогляднiй  скаламученiй  водi
серед  громадива  чужих  потоплених  суден.  Нереальне,   все   нереальне,
пливе-напливає їй  перед  очi,  сивою  каламуттю  та  грипозною  жовтизною
заволiкається свiт, i сама  вона  вже  нiби  занурюється  в  якiсь  важкi,
невилазнi води тропiкiв... Часом, коли хвору зморює напiвсон, бачить  вона
дiвчат-амазонок, що, розвiваючи гривами, летять  у  будякових  степах,  аж
доки перед ними виникає рiчечка, яка-небудь Берда,  а  на  нiй  вiтрильник
дивної форми... Римський чи грецький, вiн якимось  чином  зайшов  iз  моря
сюди, тихо посувається руслом степової рiчечки з  будяковими  берегами,  i
видно на  ньому  людей  в  античних  одежах,  що  викликають  в  амазонок,
по-циганськи розхристаних, i подив, i смiх...  Аж  набридли  Iннi  за  час
хвороби цi її розпашiлi бiлозубi амазонки...  А  то  ще  привиджується  їй
рептилiйка, схожа на ящiрку. Маленька, напiвпрозора, аж  нутрощi  видно  в
нiй. Бронтозавр в мiнiатюрi. Наче сидить на шафi й з упертiстю  маленького
сфiнкса дивиться звiдти, як ти б'єшся в гарячцi. Рептилiйка така  ж  сама,
як i та загадкова, що з'являлась Вiрi  Костянтинiвнi  в  наметi  Червоного
Хреста. Не знаєш, отруйна чи нi, i як поведеться наступної митi, i щось  є
в нiй - наче  людське...  А  потiм  звалена  грипом  медичка  i  сама  вже
опиняється там, де свого чаму побувала  Вiра  Костянтинiвна...  Палаючи  в
жару, роздаєш комусь ковдри Червоного Хреста та згущене молоко  з  цукром,
якiсть таблетки призначаєш малим бенгальчатам, а москiти хмарою висять над
тобою, i так жарко, що ти аж задихаєшся у  своїй  протимоскiтнiй  сiтцi...
Парко, млосно, i жовкне свiт, i  голос  чийсь  ледь  долинає  крiзь  товщу
каламутних вод... За час грипування не раз Iннi  в  напiвмареннi  -  крiзь
реальний снiг iз дощем за вiкном  -  постане  тропiчний  той  Чiттагонг  i
напiвзатопленi щогли, що  стирчать  iз  води,  i  образ  туманний  людини,
далекої й вiрної, що ходить у  скафандрi  по  дну,  серед  акул,  обстежує
заволохатiлi, напiвзамуленi  судна,  покритi  черепашками  та  схожими  на
рептилiй водоростями...
   У Чередниченка пiд час епiдемiї клопотiв ще побiльшало. Людей звалює, а
дiло не жде. Хоча й зима, а поля тримаються пiд постiйним  наглядом,  мало
не  щодня  голова  й  сам  виїздить,  i  агрономiв  та  бригадирiв   ганяє
якнайретельнiше стежити  за  станом  озимини.  Ведуться  рiзнi  вимiри  та
замiри, ставляться  дiагнози,  визначаються  площi,  яким  найперше  треба
давати пiдживлення. Жадiбно ловила Кураївка по радiо зведення погоди. Коли
радiо обiцяло на сьогоднi хмарнiсть, вiщувало знову туман та мряку,  вiтер
з дощем та снiгом, то механiзатори приймали це як подарунок, i бухгалтерiя
веселiшала, i Чередниченко аж смiявсь у своїм кабiнетi:
   - Те, що для iнших слякотнява, для нас манна небесна, ха-ха-ха!
   Невiдома радiодикторка десь там i не здогадувалась, що оцi  її  тумани,
та мряки, та "дощ iз снiгом" для  когось  можуть  бути  iстинною  радiстю.
Цiкаво, що коли вона передавала мало приємний прогноз, то голос її  звучав
майже винувато, ставав вибачливий, знiяковiлий, а коли це був  диктор,  то
вiн, навпаки, щоб не навiяти на людей песимiзм, щоразу впадав  у  фальшиву
бадьорiсть, похмуру негоду пiдносив слухачам таким тоном, нiби обiцяв день
сонячний та погожий...
   - Бач, як виспiвує, - весело коментував  Чередни  ченко  цi  дикторськi
старання. - Чуєте, яким медовим тоном пiдносить  нам  сьогоднi  слякотняву
цей обласний прикрашувач дiйсностi...
   Крiм усiх iнших клопотiв,  не  давав  Чередниченковi  спокою  ще  один:
носився з iдеєю спорудити в Кураївцi пам'ятник плугу.
   - Бо ж земля любить лиш один метал - метал плуга. Сталь лемешiв!..
   Отже, поставмо пам'ятник тому нашому комнезамiвському, яким колись була
прокладена перша колективна борозна  через  кураївськi  поля.  Оскiльки  ж
плуга такої марки в  Кураївцi  не  збереглося,  розпорядився  Чередниченко
шукати по всiх усюдах, перепитати в сусiдiв, але знайти неодмiнно.
   - Вимуруєм  п'єдестал  на  видному  мiсцi,  отам  на  скiфськiй  могилi
пiднiмем його, той наш перший,  ще  однолемiшний,  на  належну  висоту!  -
розпалював вiн уяву своїх однодумцiв. - Танки  на  п'єдесталах  стоять,  i
тачанка, й "катюша" - це все добре, все заслужено, а плуг, вiн теж  вартий
честi народної!
   Отже, приїздiть, побачите з часом  у  Кураївцi  плуг  на  п'єдесталi  -
перший, мабуть, такий пам'ятник на планетi...
   Зима як зима: кожна стеблина поблякла, присiла,  майже  нiчого  зверху.
Тiльки там,  у  чорноземах,  повно  корiння,  переплелось  i  аврорине,  й
тюльпанове, i старе, й молоде... Усе надбережжя в цей час  -  це,  власне,
корiння й корiння: вузли та вузлики  життя.  Хотiв  би  мати  Чередниченко
такий рентген, щоб просвiтити наскрiзь свої поля, в глибинах побачити  оте
переплетене  вузлами  корiння,  з  якого  все  починається  -  i  квiт,  i
колосок!..
   Поля обнадiювали, стан хлiбiв був чудовий. Озимина на всiх площах жива,
нiде не повимокало, нiде не порвало корiння сухими морозами,  -  таких  не
було. А радiо день за днем обiцяє якраз те, що треба: то снiг iз дощем, то
дощ iз снiгом! Набирають, всотують щедру  вологу  чорноземи,  i  навiть  у
негоду кущаться пiд мокрими  снiгами,  густо  зеленiють  добре  закорiненi
пшеницi.  Часом  вийде  Чередниченко  до  посiвiв,  стане  край  поля   й,
нахилившись, вглядається, вистежує, як навiть i в цей iз добрим морозенком
ранок пробивається зелене  вiстрячко  крiзь  пришерхлий  снiг,  пнеться  з
глибин зими - чудо iз чудес! - тендiтна стеблинка. Голка зелена  вилазить,
утворивши сама довкруг себе кругленьку ополоночку... Адже стебельце  живе,
мабуть, має якесь i тепло, бо холод снiгу  одступив  вiд  нього,  пагiнчик
мовби створив тут свiй мiкроклiмат, прохукав у снiгу оцю дiрочку-отвiр,  -
просто неймовiрним здається, як цей пагiнчик життя продерся  крiзь  панцир
зими, пробивсь iз небутностi. Так, сама сила життя зеленiє довкiл уперемiш
iз снiгами, i як тiльки сонце, проблиснувши, одним лизом  злизне  з  полiв
снiгову кашу, вже, як  тiсто,  парують  поля,  дихають  теплом,  усе  живе
кличуть: рости! Повертає на весну, сонце дедалi  частiше  вибродить  iз-за
хмар, i тiльки освiтиться степ, тiльки пригрiло на годину чи двi, одразу й
задзвенить угорi десь бiля самого сонця жайворiнча-  виявляється,  смiливе
якесь залишалося на зиму, ризикувало, не вiдлiтало  в  Замбiю,  зате  ж  i
зустрiчає найпершим свою блакитну степову провесiнь.
   - Давай, давай!  -  гукне  Чередниченко  вгору  своєму  дзвiнкоголосому
друговi, що його навiть i не видно у високостi. -  Якраз  тебе  нам  i  не
вистачало для повної гармонiї життя!
   Свiтлiшатиме й свiтлiшатиме повсюди, i так аж до  тих  днiв,  коли  вiд
краю й до краю  заяснiють  кураївськi  небеса,  i  виявиться,  на  радiсть
хлiборобовi, що нiчого цього року не вимокло i не  вимерзло,  пересiву  не
буде, а сонце робить своє, поля густо вруняться, i ось уже червоно, весело
запалахкотiло в заповiднiм степу - то розкрились,  заквiтували  до  самого
моря немрущi скiфськi тюльпани!



   XXV

   Отi шахтарi, що мали прибути  сюди,  уявлялись  Тасi-штукатурницi  (теж
Ягничевiй родичцi, хоч i далекiй) майже мiфiчними людьми. Велети, гiганти.
Праця, яку вони звершують, така, що, мабуть, i немає зараз важчої за  неї.
Десь там, у  глибинах,  у  темних  надрах,  на  кiлометри  потяглись  їхнi
пiдземнi дорогитунелi. То нiби iнший свiт, свiт вiдваги й битви  щоденної.
Щоб там бути, там витримати, треба мати особливий гарт, треба бути  таким,
ну, як... оцей Ягнич Андрон Гурiйович.
   I коли серед цього, ще не зовсiм завершеного комплексу з'явився навеснi
перший шахтар, прибулий з профспiлковою путiвкою, Тася була  вражена  тим,
що вiн i справдi чимось був  схожий  на  Ягнича-орiонця:  може,  статечною
стриманiстю,  може,  цiєю  неквапною  ходою  та   якоюсь   густою,   мовби
спресованою силою, що запас її ще не весь, видно,  вичерпався,  почувалась
вона в осадкуватiй постатi старого шахтаря.
   - Так оце ви iз самих надр? - зацiкавлено розглядала дiвчина прибульця,
його  пооране  глибокими  зморшками  обличчя,  де  в  борозни   пов'їдався
вугiльний пил. - I не страшно вам на тiй глибинi пiд землею?
   - Звичнi ми, дочко... До всього звикає людина. Треба  ж  комусь  рубати
вугольок... Рiк рубаєм, i десять, i двадцять... А  зверху  над  нами  степ
ковилою та воронцями цвiте, табуни коней  бiгають,  бо  якраз  над  нашими
штреками конезавод. Молодняк вигулюється...
   - Чути, як i конi тупотять? - пожартувала дiвчина.
   - Конi, сонце i квiти - то десь далеко, дочко, то -  як  на  небi...  А
близько над головою темна порода iнодi полускує...
   - Жах!
   Шахтар тiльки посмiхнувся над її  "жахом".  Дiвчатам-будiвельницям,  що
оточили шахтаря, кортiло знати, як вiн оцiнює їхню  роботу,  може,  виявив
якi дефекти, але прибулець не вдався до критики,  видно,  був  iз  розряду
людей делiкатних, навiть  пiдхвалив  дiвчат:  постарались,  мовляв,  отакi
свiтлi, високоверхi корпуси звели  на  голому  пустирищi...  Роззираючись,
ветеран нагледiв  мозаїки  на  фронтонi  першого  корпусу,  де  шахтарська
дiтвора зустрiчає квiтами молодих вибiйникiв у робах - i  це,  видно,  теж
припало до душi:
   - Буває й таке...
   - Ще ж i басейн вам буде, i кафе з музикою, з сучасними танцями.
   - Танцi - це якраз для мене, - посмiхнувся шахтар, - бо щось  давненько
не танцювалось.
   У наступнi днi почали з'являтися й iншi з путiвками, були серед них  не
тiльки шахтарi похилого вiку iз задавненими своїми силiкозами,  а  й  такi
здоров'яки, що йому тiльки дай кия в руки,  то  вiн  i  про  обiд  забуде,
цiлоденне ганятиме по тому бiльярдi.
   Повернеться додому, спитає жiнка, яке там море, а вiн i моря не  бачив:
самi киї, кулi та лузи перед очима...
   Ягнич одразу якось зiйшовся з тим першим прибулим сюди  шахтарем.  Люди
робочi, вони порозумiлись " пiвслова, тлумача їм не  треба  було,  бо  мiж
людьми гакого складу та досвiду саме життя стає тлумачем. \айба на шахтаря
справила враження. Власне, вiд старої лайби тепер тут мало що  залишилось.
Народжене з брухту, судно за зиму нiби пiдросло  бортами,  нiби  пiднялось
над самим собою, набуло iнших, мовби плавкiших та обтiчнiших  форм.  Як  i
мислилось, постало оновлене  до  основ:  обшите  червоним  (чи  пiд  нього
iмiтованим) деревом, оснащене хай  умовними,  однак  гарними  снастями  та
колесом-стерном нагорi, з гарма тами, що стирчать  iз  бортiв  увсiбiч,  з
кетягами пофарбованих у чорне якiрних ланцюгiв... Є на що подивитися!
   Своєрiдною душею судна, очевидно, має вважатися мiфiчна  нiмфа-русалка,
вирiзьблена з бiлої яворини (Оксенова робота), розiп'ята за давнiм звичаєм
на носi корабля лицем - до  моря,  до  вiтрiв.  У  ластiв'їнiй  поривностi
красуня русалка мовби вилiтає з грудей корабля, лише на  мить  застигла  в
польотi, вся в устремлiннi вперед. I саме судно нiби затаїло в  собi  рух,
енергiю,  здається,  ось-ось  пiднiметься  разом  iз  своїми  якорями   та
русалкою, рушить у море на зближення з невидимим величезним буруном... Нi,
не впiзнали б рибкомбiнатiвськi господарники своєї  списаної  в  металолом
промислової одиницi, яку  так  переiнакшила,  в  дивнi  шати  небуденностi
одягла Ягничева фантазiя.
   Новий Ягничiв друг-шахтар, що десь  там,  пiд  заповiдним  степом,  пiд
конезаводом його штрек, хоч i не вважав себе авторитетом у морському дiлi,
проте  одразу  втямив,  який   тут   обсяг   роботи   виконаний,   скiльки
винахiдницьких зусиль докладено, щоб, почавши майже  вiд  нуля,  здiйснити
задум,  продиктований  новим  призначенням  судна.  Та  й   мало   хто   з
будiвельникiв уявляв тодi, коли лайбу сюди притягли та поставили на вiчний
якiр, якого образу вона набуде пiсля перебудови. Власне, образ її уявлявся
тодi кожному на свiй кшталт: начбудовi вона поставала в однiм  виглядi,  а
виконробовi, скажiмо, в другiм, а Ягнич уже тодi,  видно,  бачив  у  своїй
майбутнiй дитинi щось  третє,  тiльки  його  уявi  пiдвладне...  Знав,  що
постане, а яким воно буде в деталях i як приймуть його витвiр - чи викличе
це захват, чи, може, глузування та осуд, - спробуй вгадай наперед.  I  ось
аж тепер вiдкриється людям твоє заповiтне. Хай,  може,  й  недовершене,  а
факт:  прикрасило  берег.  Щогли  стрiмко  височать,  обснованi  снастями.
Драбинки канатнi збiгають аж до верхiвок щогли. На носi й на кормi лiхтарi
з чорного металу, старовинної форми, пiд такими, може, йшли в океан  давнi
каравели серед розбурханих ночей - ночей невiдомостi.  Збоку  судна  трап,
поручнi його з товстого манiльського каната - теж Ягничева робота...
   На судно Ягнич ще й зараз поки що  стороннiх  не  пускає  (довершуються
опоряджувальнi роботи), одначе в шахтаря  перепустки  питати  не  став,  з
морською гостиннiстю запросив його ступити на судно, хоч тут,  як  бачите,
ще не зовсiм прибрано, ще не доведено до повного ажуру.
   - Тiльки цур! - попередив вiн шахтаря. - Про хвороби нi слова на суднi.
Є таке неписане правило морякiв.
   - У тих, хто в шахтi, теж є чимало своїх прикмет... Де небезпека -  там
i прикмети...
   З перших крокiв їхнiх оглядин стався для Ягнича  зовсiм  непередбачений
конфуз: в одному iз закапелкiв  судна,  на  вузлуватiм  килимку,  що  його
власноручно вив'язав Ягнич з обрiзкiв каната... купа з'їдин чиїхось!
   Огризки  ковбаси,  шмаття  газет,  консервнi  бляшанки  з   недо'їденою
салакою... Шахтар, правда, нiчого не сказав, людина чемна, але ж  помiтив,
i цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало вiд сорому.
   - Кандибенка сюди! - гукнув вiн розлючено у глибину судна.
   З'явився хлопець у комбiнезонi, досить охайний, з  виразом  на  обличчi
незлобивим, трохи насмiшкуватим.
   - За вашим викликом, - i навiть зробив у повiтрi  бублик  рукою,  тобто
спробував козирнути.
   - Твої з'їдини?
   - Салака оця? А що ж нам їсти? Рибця нема, осетрини теж, а за iкру  вже
й не говоримо!..
   - Пiдбери, а не патякай, - стримуючи гнiв,  наказав  Ягнич.  -  Ганьба.
Отак насмiтити на суднi... Недарма я хотiв тебе, невтьопного, ще  три  днi
тому списати.
   Хлоп'яга ще тупцявся, не поспiшав прибирати,  сподiваючись,  видно,  що
бурю  як-небудь  пронесе,  але  пiд  невiдступним  поглядом  Ягнича   таки
заходився нехiтьма згрiбати в газету рештки обiднього банкету.
   - Куди накажете? - труснувши своїм добром, запитав насмiшкувато.
   Ягнича це ще бiльше розлютило.
   - Ти ще питаєш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й  не  видно  менi
було! Очi мої не бажають бачити бiльше такого розгильдяя!..
   Пiшов-похилитав хлопець iз  своєю  ношею,  i  хоч  послухався,  виконує
наказ, проте Ягничевi настрiй було геть зiпсовано. Обличчя поблiдло,  вуса
наче наїжачились, шахтар змушений був навiть заспокоювати його:
   - Та не реагуйте ви так... Як на все зважати - нервiв  не  вистачить...
Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур'ян...
   Нелегко було  зараз  розважити  орiонця,  його  все  ще,  видно,  пекло
Кандибенкове нехлюйство. Звiсно,  для  такого  жевжика  Ягнич  смiшний,  i
робота його смiшна, - звихнувся на забавках моряк позаторiшнiй... Та, може
ж, не всi так думають.
   Шахтар - ось хто, виявляється, здатен був оцiнити  його  кiлькамiсячний
труд! Всюди дерево, мiдь та латунь, i все не стандартне, не  наштамповане,
а бiльше ручна та яка вмiлицька робота! Тiльки приахкував  та  прицмокував
шахтарський  контроль,  оглядаючи  в'язанi  з  каната  килимки,  мiцнi,  з
дубового дерева збитi столики, а коло  них  замiсть  стiльцiв  нарiзанi  з
суцiльного дуба кругляки (всi рiчнi кiльця можеш  на  них  розгледiти),  з
куткiв лисняться бочечки  дубовi  (уявляйте,  що  -  з  ромом),  на  їхнiх
округлостях вирiзанi грона винограднi та веселi лев'ячi пащi.  Iлюмiнатори
з  рiзнобарвного  скла,  мов  вiтражi,  створюють  незвичне,   фантастичне
освiтлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночi над головою  знову
ж таки кутi з чорного металу вiзерунчастi лiхтарi на взiрець  старовинних.
Та найбiльша тут гордiсть Ягничева - корабельна ринда-дзвiн, справжня, без
пiдробки...  Все  на  мiсцi,  все  припасовано,  як  треба,   i   головне,
почувалось, що все це робилось з любов'ю.
   Оглядали витвiр уважно, нiчого не минаючи, аж поки, нарештi, вибравшись
iз суднових лабiринтiв, опинилися нагорi, бiля стернового колеса.
   - Попробуйте, коли хочте, -  пiдохотив  Ягнич  шахтаря.  -  Стерно  теж
справжнє, з корабля, тут нiякої фальшi.
   Видно, стерно це перебачило багатьох, усе  воно  аж  блищить,  витерте,
вiдполiроване пiд час вахт чиїмись трудовими долонями.
   - Рiч навiть не в тiм, справжнє чи iмiтоване,  -  шахтар  поклав  важкi
свої руки на стерно й застиг у задумi. -  Головне,  що  є  в  людини  щось
дороге в душi. Ну, як ото кажуть: заповiтне...
   I обидва вони, примовклi, мимовiль задивились  на  море,  де  в  блиску
сонця одному зацвiтали веснянi ковилi над  кряжами  породи,  а  другому  в
iмлах далеких бiлою хмарою-оболокою проступав високий,  наповнений  вiтром
барк.



   XXVI

   Не тiльки Ягничевi  потрiбен  був  "Орiон",  виявляється,  i  на  суднi
почувалась його, Ягничева, вiдсутнiсть.  Нi-нi  та  й  озивався  тут  його
вiдлетiлий дух, озивавсь навiть зараз, коли цей  чародiй  парусiв,  вiрний
наставник десь там назавше зник, розчинився в морях кураївської кушпели.
   Де  вiн  там  зачепився,  старий  бурлака,  де  осiв  наостанку  життя?
Чабанувати пiшов, з гирлигою блукає десь по степу? Дiло добре, але ж... Чи
не занедужав, бува? Вiдомо, як людину в такому становищi  з'їдає  туга  та
неприкаянiсть. Годилось би таки знати, як йому там  ведеться,  чи  надовго
стачає духу людинi, щоб нести такий тягар самотностi? Прикутий до  степiв,
розiп'ятий на iнших спекотних вiтрах, якi вiн тепер там в'яже вузли?
   Нi-нi та й заходить на вiтрильнику  мова  про  це.  На  веснянi  ходовi
випробування вийшов "Орiон". Поки що майже вдома, робить  маневри  поблизу
своїх берегiв, а попереду вiдповiдальний далекий рейс, що триватиме кiлька
мiсяцiв, так званий рейс престижу. Далеко пiдуть,  далеко  понесе  "Орiон"
червоний цвiт рiдних берегiв, високий прапор своєї Вiтчизни! Курсантiв для
рейсу вже вiдбирають з кiлькох морехiдок, шанси потрапити  мають  тi,  хто
найбiльш вiдповiдає вимогам,  жде  "Орiон"  хлопцiв  мiцних  та  доладних,
таких,  що  й  там,  куди  вони  прибудуть,  своїм  бездоганним  зовнiшнiм
виглядом,  культурнiстю  та   привiтнiстю   викликатимуть   захват,   хоча
знайдуться  в  чужих  портах  i  такi,  що  сiятимуть  недовiру,  пiдозри,
казатимуть, що навряд чи це курсанти, скорiше - переодягнутi в курсантську
форму кадровi вiйськовi моряки, самi старшини та мiчмани.
   Для нового контингенту курсантiв,  що  прийдуть  пiд  паруси  "Орiону",
Ягнич, звичайно, теж iснуватиме, але iснуватиме бiльш як абстракцiя, бо  ж
застануть вони на "Орiонi" тiльки легенду Ягничевої особи, самий  вiдблиск
його колишнього тут пробуття. Стожильний морський вовк,  ревний  хранитель
чистоти традицiй, буде для  них  вiн  постаттю  малореальною,  виступатиме
здебiльшого у якихось смiшних та курйозних  ситуацiях,  одне  слово,  буде
iстота напiвмiфiчна. Море, зрештою, бачило таких у всi часи, пiд вiтрилами
рiзних епох. Натура дивацька, крута, самолюбна, вiн, одначе, й  для  нових
контингентiв чимось  таки  був  потрiбен,  можливо,  продовжував  бути  на
"Орiонi" як певний знак, як  втiлення  людської  вiдданостi  морю,  працi,
життєвому покликанню?
   Для тих же, з ким Ягнича-майстра єднали роки спiльної плавби, вiн раз у
раз оживав, виникав в усiй буденнiй своїй вiрогiдностi.
   - Скоро день народження нашого дiда, - якось  нагадав  капiтановi  його
друг замполiт. - Добре було б поздоровити вiд екiпажу...
   - Але ж пробували вже раз зв'язатися  з  ним  через  ефiр...  Успiх  не
бiльший, нiж  у  тих,  що  сподiваються  вловити  радiосигнали  позаземних
цивiлiзацiй.
   Посилали майстровi радiограму пiд Новий  рiк  -  вiдповiдi  нiякої.  Чи
застряла десь у порту, чи просто знехтував, не захотiв вiдповiсти.
   - Образили ми його, - сказав  замполiт.  -  Справдiбо  якось  недоладно
вийшло... Вiчний наш Ягнич, трудяга й наставник, "батько лiтаючих рибок" -
i десь тепер поза "Орiоном"... I "Орiон"  без  нього...  Просто  безглуздя
якесь, важко до цього звикнути...
   Було тут їм над чим замислитись. Адже кожному з них рано  чи  пiзно,  а
доведеться десь причалювати, шукати свою Кураївку, стати  лицем  до  iнших
вiтрiв, що прийдуть на змiну вiтрам молодостi. Дехто, може,  й  безболiсно
сприймає такi повороти долi, без особливих  душевних  травм  вживається  в
свiт парканчикiв та палiсадничкiв, але ж Ягнич їхнiй...
   Неможливо було їм уявити свого колишнього "завпарусами" з морквичкою та
петрушкою десь на базарах. Бо гордий. Бо хоч i просто, але глибоко жив.
   Справдi, неспокiй майстра носив у собi  здорове  морське  честолюбство.
Чи, може, вивiтрюється й таке? Затявся старий у своїй  амбiтностi,  зжився
зi своєю образою i врештi  поставив  на  "Орiонi"  хрест  -  логiчно  було
зробити й таке припущення.
   Людей незамiнних нема, багато хто так вважає, але  чому  ж  вiдсутнiсть
Ягничеву вони ще й досi на "Орiонi" почувають? I не тiльки, що  забрав  iз
собою якийсь унiкальний  досвiд,  практичнi  знання,  "забрав  вiтри",  не
достачало їм навiть його дивацтв, вiчної його буркотняви, навiть  химерної
отiєї термiнологiї, що брала свої початки ще десь, мабуть, вiд кураївських
рибальських банд та  дубкiв.  Коли,  бувало,  з'явиться  в  нього  настрiй
звернутись до  паруса  лагiдно,  майже  iнтимно,  то  вiн  його  й  назове
по-своєму: жагель або ще нiжнiше - жаглик... Про косий  парус  вiн  скаже:
косець... Пiдставляти паруси пiд вiтер - це в нього вийде зовсiм  коротко:
парусити... А замiсть "ставити паруси!" вiн теж  скаже  на  свiй  манiр  -
"розвинути вiтрила!"
   I молодим це  навiть  подобалось.  Хто  пiдсмiювався,  а  декотрi  самi
пiдхоплювали охоче: ну, братва, чи не пора нам "розвинути вiтрила", будемо
парусити!..
   Колоритна Ягничева постать дедалi мовби повнiше розкривалась капiтановi
та його замполiтовi своєю суттю, ця людина чимось важливим  iмпонувала  їм
обом, згадували Ягнича не знiчев'я, а з внутрiшнього поклику, i найчастiше
в хвилини якихось утруднень.
   - Людина-амулет, хтось про нього сказав, - роздумує замполiт, -  iнакше
кажучи, людина, що й для iнших залишається чимось потрiбна,  може,  навiть
заповiтна. Може, ми завжди вiдчуватимем  його  вiдсутнiсть?  Тiльки  зараз
розумiєш, наскiльки були ми один одному iстотним доповненням,  тодi  й  не
думалось про мiру втрати, тiльки розлука ось виявила це...
   Але ж затявсь, замовк, голосу не подає.  Загоївши  завдану  рану,  мiг,
зрештою,  i  збайдужiти:  скривджений,  напiвзабутий,  живе  десь   iншими
клопотами, спиною до моря, до свого "Орiона". Чи,  можливо,  й  вона,  ота
пристрасть майстра, трудова прив'язанiсть, майже слiпа  любов  до  летючих
цих   вiтрил,   має   властивiсть   зношуватись,   стиратись,    колись-бо
вичерпуватись?
   Одного дня пiд час навчань, коли курс "Орiона" пролягав повз кураївськi
береги, весь екiпаж, нiби по сигналу, разом висипав на  палубу:  Кураївка!
Ягничеве родиме гнiздо! Iснує вона  в  морських  лоцiях,  поруч  з  iншими
орiєнтирами описанi i її стабiльнi вогнi... Десь  там  зараз,  у  степових
просторах, догорає ватра Ягничевого життя. Навiть без бiнокля видно було в
далечi повите садками село, знану всiма моряками Кураївку...
   Прикордонницька вишка маячить з  одного  боку,  мов  лелече  гнiздо  на
стовпi, з другого з'явилися силуети якихось нових  корпусiв.  А  що  ж  то
перед ними, бiля самої смужки прибою, обрисом схоже на  судно?  З  високою
гiнкою щоглою (чи вона не з сталевої  труби?),  пiдняло  над  собою  крило
бiлого паруса, отой самий косець... З пластика чи з бiлої сталi -  блищить
на  сонцi  слiпучо,  озивається  звiдти  до   моря   якимось   загадковим,
нерозшифрованим кодом.
   Капiтан перший догадавсь, усмiхнувся своїй догадцi:
   - Брат "Орiона"...



   XXVII

   Буває, лежить на березi пiдранений птах,  пiднявши  крило.  Iншi  птицi
пролiтають над ним, а цей все бiлiє незрушно на мiсцi...
   Як двiйник, як вiдгомiн  того  "Орiона"  далекого,  справжнього,  вирiс
химерний Ягничiв вiтрильник на пiдмурках старої лайби. Силуетом  (особливо
з вiдстанi), бiлим одиноким крилом незмiнно приверне увагу тих  суден,  що
зрiдка проходять у цих водах, образ його торкне душу  i  бережанина,  якщо
вона в нього чутлива до краси, либонь, до кожного озветься брат  "Орiона",
хай, може,  i  не  досконалим  своїм  виглядом,  а  таки  промовить  щось,
навiваючи легкий смуток i роздуми про життя, про далекi мандрiвки. Справдi
щось небуденне, щось сумовите i прагнуче є в тому пiднятому вгору крилi.
   Ясна рiч, знають i в Кураївцi, що  Ягнич-орiонець  на  комплексi  якусь
дивовижу спорудив.  Iнна  спецiально  приходила  з  дiвчатами  подивитись.
Побувала аж там нагорi - бiля стерна, оглянула бутафорськi гармати й  такi
ж умовнi якiрнi ланцюги, та найдовше затрималась бiля  нiмфи-русалки,  що,
усмiхнена, в позi, сповненiй справдi красивої пластики, вигнулась тiлом на
самому гребенi судна, випнулась до моря грудьми.
   Напiвдiвчина, напiвриба чи напiвдельфiн?
   Загадкова ця iстота, певне, має оберiгати морякiв вiд  усяких  нещасть.
Багато, може, бiльше, нiж будь-кому,  сказало  Iннi  це  Ягничеве  морське
божество i саме стрункощогле творiння.  Якимось  дивним  чином  у  витворi
поєдналось реальне й намрiяне, будень i свято, юнацьке жадання просторiв i
туга згасаючих лiт, пориви душi i  обраненiсть  крила  -  тут  справдi  "з
журбою радiсть  обнялась".  Сам  майстер  досить  стримано  оцiнював  своє
творiння,  при  Iннi  зауважив  тiльки,  що  силуетом  вiтрильник   вийшов
непогано, далеко видно його, буде ще один  орiєнтир  для  морякiв.  Когось
творiння це веселитиме, когось розважить, iншого нiчим не заторкпс, а  для
дiвчини в  цiм  незрушнiм  вiтрильнику  був  сам  Ягнич  iз  щемливою,  аж
несподiваною для нього вiдкритiстю душi,  що  з  такою  творчою  вiльнiстю
винесла на люди своє заповiтне. Почувалось, що цей вiтрильник з усмiхненою
русалкою -  то  модель  його  молодостi,  вiн  -  як  прощання,  як  образ
пережитого життя, дужого й сильного. Ось так  вiн  виповiв  себе.  Скiльки
вкладено працi в цей витвiр, безхитрої, майже даївної любовi  й  фантазiї!
Ще раз  переконалась,  що  натурi  орiонця  вiд  природи  притаманна  жива
поетичнiсть, є в  ньому  ота  iскра,  є!  Хай  неусвiдомлено,  хай,  може,
стихiйно, але вона раз у раз виявляється i, може, найбiльш  показала  себе
тут, у цьому нафантазованому кораблi. Бо в ньому, навiть прикутому, таки ж
вiдчувається сила, розгiн,  неспокiйний,  вiдважний  дух  мореплавцiв!  Як
умiв, так i вiдтворив орiонець своє заповiтне, в образi вiтрильника втiлив
саму iстиннiсть свого мужнього й послiдовного життя!..
   Душу вклав Ягнич у цей свiй витвiр, це правда. Був при перебудовi судна
не лише головним радником, сам здебiльшого виступав i в ролi виконавця. Не
раз йому прислужилося вмiння  корабельного  вузлов'яза  й  теслi,  не  раз
бралась рука за сокиру й рубанок, ось  тiльки  голка  ота  парусницька  та
гардаман так i не знайшли застосування. Сам подбав про  рангоут,  пiдказав
Оксеновi iдею русалки й розтлумачив  щонайдетальнiше,  якою  вона  повинна
бути.  Сам  прилаштовував  ринду  й  стерно,   вникав   у   всi   дрiбницi
опоряджувальних робiт, ревниво домагаючись достовiрностi  судна,  щоб  усе
було  "як  насправдi"  чи  принаймнi  близько  до  того.  I  хоч   скiльки
нагадувалось йому  про  умовнiсть  роботи,  що  це  ж  таки  повинно  бути
всього-на-всього  кафе  для  вiдпочинку,  харчувальний  заклад,  але  цей,
практичний бiк справи для Ягнича, здається, зовсiм не був головним: вiрний
собi, вiн твердо намислив витворити те, що намислив. Виконробовi,  правда,
ця Ягничева  творчiсть  сидiла  в  печiнках,  не  раз  вiн  нарiкав  перед
керiвництвом, що моряка "заносить", перевитрачає матерiал,  облiпив  стiни
моделями вiтрильних суден усiх епох, навiть єгипетських  та  фiнiкiйських.
Ягнича щодо матерiалу серйозно застерiгали, i вiн застороги приймав, а тим
часом i далi вперто зводив свою вiтрильну  поему.  Зводив  її  справдi  як
модель молодостi, як останню, нiчим не потьмарену пам'ять тому,  що  було:
рейсам, товаришам.
   Нарештi комiсiя прийняла об'єкт, прийняла з оцiнкою  "вiдмiнно",  Ягнич
пiдписав акт  про  здачу,  старанно  вив'язавши  на  цупкому  паперi  свiй
кривулястий автограф. В останнiй  момент  виникла  думка:  як  же  назвати
судно-кафе? Хтось запропонував:
   - Може, "Орiон"?
   Ягнич сприйняв це як невдалий i навiть образливий жарт:
   - Другий "Орiон"? Другого не буде.
   - Та не вiчний же вiн у вас, - зауважив виконроб. -  Спишуть  колись  i
його.
   - Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки  один-єдиний.  У  морях
знають один "Орiон".
   Керiвництво,  бачачи,  яке  це  має  значення  для  майстра,  не  стало
наполягати.
   Пропонувалось дати назву "Поплавок" або навiть "Джума", але це теж було
з рiзних мiркувань вiдкинуто. Вирiшили питання з назвою лишити вiдкритим:
   може, шахтарi згодом щось вдалiше пiдкажуть.
   Ягнич був тепер вiльний. З вагончика, звiсно, не виженуть (вiн на цьому
етапi мешкає у вагончику, куди йому таки довелося переселитися  з  лайби),
та все ж вагончик - осiдок на колесах, себто будь-коли  можуть  пiд'їхати,
зачеплять гаком, сталевою линвою, вiзьмуть на буксир та й  потягнуть  твою
хату на iнше якесь будiвництво. Отже, пора б уже подумати й про себе,  про
якусь iншу, надiйнiшу гавань.  Можливо,  опиниться  Ягнич  у  приморському
заповiднику, були свати й звiдтiль, запрошували  чучела  робити  -  це  їм
треба, професiя дефiцитна... Ну й птахiв, звiсно, кiльцюватиме. Щороку  їх
там кiльцюють, з бляшками пташиних паспортiв  випускають  у  свiт.  Далеко
лiтають iз цих берегiв, здалека й сюди повертаються: цього лiта в Кураївцi
було  виявлено  звичайного  сiрого  горобця,  закiльцьованого  десь  аж  у
Кейптаунi.
   Одначе керiвництво комплексу, зважаючи на Ягничевi заслуги,  не  кинуло
майстра напризволяще.  Новопризначений  директор  здравницi  оголосив,  що
вiднинi Ягнича призначається на посаду  старшого  чергового  по  пляжу  та
територiї. "Просто кажучи,  сторожем",  -  подумав  про  себе  Ягнич,  але
призначення прийняв.
   Судно-кафе стало до ладу. Гiрничий - та й  не  тiльки  гiрничий  -  люд
вечорами охоче вмощується за столиками на палубах, вiдвiдувачi з цiкавiстю
розглядають художнi аплiкацiї  з  дерева  та  соломи,  моделi  старовинних
кораблiв, з якими звичайно знайомлять морських курсантiв, та ще симпатичнi
зображення карпатських ведмедiв, дельфiнiв  та  екзотичних  риб,  що  ними
Оксен з хлопцями оздобив усi, якi тiльки придатнi були для цього площини.
   I Ягнич-майстер має тут звичку посидiти  вечорами,  коли  в  товариствi
прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а  коли  й  самотою.  Сяде  в
кутку й, надувшись, як сич, спiдлоба поглядає на  хлопцiв  кельнерiв,  що,
незграбно балансуючи з пiдносами, розносять  до  столикiв  смаженi  бички,
хека мороженого та спецiальнi  коктейлi  "пiратська  кров".  Цiлу  команду
набрано цих парубкiв для обслуги, виступають вони тут  в  образi  пiратiв:
кожен iз сережкою у вусi,  декоративнi  кинджали  при  боцi,  швендяють  у
якихось камзолах, пiдперезанi червоними поясами... Швидко увiйшли  в  свою
роль, освоїлись, щось нiби й справдi пiратське, розбiйницьке  з'явилося  в
їхнiх спритних рухах, в шахраюватих обличчях.
   Не подобається Ягничевi ця  пiратська  комедiя,  дурнi  отi  сережки  у
вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами:
   - Нiж тут комедiї розiгрувати, спершу б навчилися  уважнiше  замовлення
виконувати та менше посуд били, пiрати доморощен!...  А  то  повиряджались
папугами, а дiла з вас...
   - Вчимося, дiду! На помилках вчимося, - вiдповiдали "пiрати".
   Усе в них викликало його досаду. То з одним свариться, то  законфлiктує
з другим: не вмiють бiгати, вайлуватi, неповороткi, хiба такого  вiн  узяв
би на судно? Чи такий здатен пiд шквалистим вiтром бiлкою вгору на фок  чи
бiзань, як його курсанти? Весь час порiвнює, ставить їм у приклад тих,  що
без сережок у вухах, зате, як блискавки, вискакують з кубрикiв на аврал.
   - Це вже ми чули, - незлостиво вiдбороняється кельнер  вiд  старого.  -
Яке судно, такi й  аврали.  Замiсть  вiтрила  флюгер  якийсь  поставили...
Ковчег ваш по черево в пiску та в бетонi, а  ви  все  думаєте,  що  кудись
попливе...
   Удар цей для Ягнича найболючiший,  а  чим  заперечиш?  Не  без  пiдстав
дошкуляють "пiрати", потiшаються, зуби  покачують.  Комедiанти  для  нього
вони, а от решта вiдвiдувачiв  ставляться  до  хлопцiв  значно  терпимiше,
претензiй не чути, а що  повиряджались  пiратами,  то  це  навiть  цiкаво,
викликає усмiшки: жарт; розвага...
   Коли ж увечерi з'явиться джаз з таких самих  "пiрагiв"  патлатих,  коли
розташуються  та   вдарять   електрогiтарами,   завищать,   заверещать   у
пiдсилювачi, аж вуха тобi трiскаються,  тодi  Ягнич  на  знак  протесту  й
зовсiм залишає палубу.
   - Ной вiдбув, - з полегкiстю сповiстить котрийсь iз "пiратiв".
   А Ягнич iде до моря послухати в звечорiннi iншу  музику,  ту,  одвiчну,
яка йому нiколи не набридає. Пiде й пiде понад смужкою прибою, аж до кiнця
пляжiв, спустiлих i засмiчених, iнодi зустрiне двiйко Коршакових гусей, що
теж мають звичку виходити вечорами,  нiби  на  прогулянку.  Колись,  малим
бувши, пас i гусей: як iдуть, бувало, в шкоду, до ниви, то розмовляють мiж
собою,      перегелгуються       скоромовкою:       "Подва-на-ко-ло-сок...
по-два-на-ко-ло-сок..." Тодi вiн розумiв  їхню  мову,  тепер  не  розумiє.
Бiлiють у темрявi, дибають кудись, вайлуватi. Давня птиця, одвiку свiйська
- потомки тих, що колись нiбито Рим врятували, гелготом розбудивши  варту,
коли вона задрiмала бiля ворiт Вiчного Мiста...
   Удосвiта, тiльки-но почне розвиднятись, Ягнич уже за роботою: впрiгшись
у допотопну, що була колись кiнською, гребку, добуту в Чередниченка  (вона
там вважалася списана в брухт), вiн поволi скородить, боронує берег - воює
своєю  пружинистою,  гострозубою  за  чистоту  кураївських   пляжiв.   Сам
зголосився,  взяв  таку  мiсiю  на  себе,  i  гребка  ця  -  його   власна
самодiяльнiсть у боротьбi за зразкову чистоту надбережжя.
   Обiцяють механiзувати його працю,  а  поки  що  ось  так,  впрiгшись  у
гребку, як рикша, посувається з насупленим виглядом,  геть  змiтає  кубла,
ошмаття паперу, пляжницькi покидьки.
   -  Бiльше  не  пускатиму  "диких"  на  пляж  -  кине,  коли  до   нього
привiтається котрийсь iз раннiх шахтарiв, що вже з рушничком розiгнався до
берега. - Хiба цс люди були? Пiтекантропи, а не люди.
   - Мезозойцi! - вiдгукнеться шахтар жартiвливою пiдтримкою. - Сто  рокiв
їм до культури!
   Пройдеться сталевою гребкою Ягнич, поскородить,  позмiтає  все,  що  за
день накублять, не  зоставить  слiду  пляжницьких  кочовиськ.  I  лише  де
натрапить на споруди  з  мокрого  пiску,  напередоднi  старанно  вилiпленi
дiтьми,  на  мiнiатюрний  середньовiчний  замок   з   дбайливо   виведеним
комплексом веж, мурiв та захисних ровiв або загледить  пiщаний,  злiплений
дитячими руками кораблик (зародок "Орiона" з увiткнутим зверху  вiтрильцем
iз  черепашки),  -  при  зустрiчi  з  таким  витвором  Ягнич  на   хвилину
затримається, уважно огляне роботу невiдомих  майстрiв  дошкiльного  вiку,
потiм обмине, щоб не зачепити, не  зруйнувати  творiння  дитячих  рук,  i,
знапружившись, як рикша, потягне свою нещадну гребку далi.
   До судна-кафе iнтерес його тепер помiтно пiдупав,  у  той  бiк  майстер
рiдко й поглядає. Краще за всiх iнших розумiє вiн недосконалiсть  витвору.
I хай не думають, що духу забракло, - цього вистачило б, але  який-то  вже
вiтрильник, якщо вiн сидить на мiсцi? Вiтрильник будується для  руху,  для
лету, для молодостi - ось  у  чiм  рiч...  Стерно  Ягнич  поставив,  ринду
почепив, але де взяти оте найдорожче, що робить судно крилатим? Де вiтрила
спiвучi? Пластик - вiн пластик i є,  живої  парусини  це  не  замiнить,  а
справжнє парусся тут не поставиш, на пiвнеба не розiв'єш його, оте, що  по
ниточцi зiткане, що не зрiвнянний звук пiд вiтром видає, тонко  бринить  у
вишинi або, як кажуть, спiва... Парусина б знайшлася, пошив би  i  озброїв
на диво, але постав тут справжнє, то перший же вiтер як налетить,  виверне
разом iз щоглою, iз корiнням. Для посудини,  що  сидить  на  мiсцi,  парус
небезпечний. Справжнє, могутнє парусся, туге та  спiвуче,  воно  лише  для
судна, що рухається, що соколом серед просторiв летить, як твiй "Орiон"!..
   Пiшов i  пiшов,  зсутулившись,  майстер,  потягнув  берегом  своє  нове
трудове знаряддя, а за  ним  хiба  що  згодом  хвиля  несподiвано  з  моря
пiдкрадеться, набiжить i одним полизком злиже тi плоди  дитячої  фантазiї,
вилiпленi з пiску лицарськi замки та чиїсь маленькi фрегати. I коли  сонце
зiйде, то вже  всюди  буде  тут  чисто,  вискороджено  гребкою,  вимито  й
вигладжено морським шумовинням, - як нiби нiчого й не було.



   XXVIII

   Не сподiвався Ягнич, що хтось на свiтi згадає про день його народження,
а воно, бач, знайшлися такi: першим прибув ще раннiм ранком друг-механiк з
Арктичної. Просто зворушив орiонця своєю появою. Розшукав, добрався  сушею
й морем, стряснув Ягнича за плече: "А ти ж бо як  думав?  Що  i  цей  тебе
списав? Нi, дружба не списується!"
   З гордiстю водив орiонець його по комплексу (щоб усi бачили: до  Ягнича
друг прибув!), керiвництву вiдрекомендував механiка як героя вiйни, людину
великих заслуг. Це ж вiн свого часу перегнав у  Лiбаву  трофейний  крейсер
"Нюрнберг" з нiмецької гаванi в Пiвнiчному морi.  Штату  морякiв  на  таку
махину треба б тисячi  пiвтори,  а  їхня  перегонив  команда  була  всього
шiстдесят чоловiк; окрiм того, як виявилось уже в морi, крейсер був  ще  й
замiнований - в останнiй момент пiд час ремонту затаєнi  фашисти  пiдклали
їм таку цяцьку... Крейсер iде, а годинниковi механiзми, з'єднанi з мiнами,
теж iдуть... Якби з ротозiїв складалась перегонна команда, то, звичайно б,
вибуху не минути, але тут хлопцi виявились на висотi i цей ось  механiк  у
критичнiй тодiшнiй ситуацiї  повiвся  геройськи,  за  що  в  Лiбавi,  куди
крейсер пригнали, йому чесний орден сам адмiрал вручив...  Механiк  слухав
без  заперечень,  приблизно  так  воно  й  було,  тiльки  аж  надто  щедро
друг-орiонець славить тут перед людьми його скромну особу. На Ягнича, коли
вони залишились удвох, механiк раз у раз косив оком,  весело  й  загадково
пiдкидав якiсь  туманнi  натяки  -  стривай,  мовляв,  iмениннику,  цiлком
можливо, що незабаром тебе ще якась приємна несподiванка пiдстереже...
   Уже по обiдi з'явились ще однi гостi - двоє курсантiв з "Орiона",  двоє
хлопцiв-орлiв з пакунками в руках! З ходу  засипали  Ягнича  привiтами  та
поздоровленнями - вiд училища, вiд екiпажу, вiд порту. I вигляд, мовляв, у
нього бравий, зовнi видає рокiв на сорок, не бiльш, а  ще  ось  як  надiне
нову парадну форму, що йому передано вiд "Орiона"  в  подарунок...  I  вже
розпаковують на лiжку  в  вагончику,  подають  йому  той  морський  парад,
розкiшний,  нiби  адмiральський...   У   складi   делегацiї   першокурсник
Шаблiєнко, родом iз сусiднього з Кураївкою села, низькорослий, мовчкуватої
вдачi кремезнячок (Ягнич його ранiше не знав), а  з  ним,  можна  сказати,
друг Ягничiв, Олег Заболотний, iнтелiгентний, культурний хлопець,  що  вже
був у рейсi, - не один вечiр прогомонiв  iз  ним  Ягнич  на  "Орiонi"  пiд
парусами. Ягничевi спершу аж дивно було, що вiн, цей син  дипломата,  який
серед посольських дiтей зростав, три мови знає, маючи  можливiсть  пiти  й
самому дипломатичною стежкою, раптом виявив бажання стати  моряком,  пiшов
шукати мудростi в класах морехiдки. Вгадай, чому  людина  ту,  а  не  iншу
дорогу вибира...
   Торт  могли  б  хлопцi  й  не  привозити,  даремно  його  розмальовував
вензелями училищний кок, такий гостинець  бiльше  пiдiйде  для  дiтвори  з
дитсадка, там краще його оцiнять, а ось  форма  морська  -  вона  таки  не
лишила Ягнича байдужим.  Примiрявши,  оглянув  перед  дзеркальцем  себе  в
цупкому "з крабом" кашкетi, в  кiтелi  з  блискучими  гудзиками  i  навiть
усмiшки не втримав: усе на ньому сидить як влите, не забули,  який  зрiст,
яка статура.
   Так уже й не скидав цього дня святкової флотської одежi.
   Незабаром з'явився Оксен, теж привiтав Ягнича  з  iменинами,  подарував
iнкрустований топiрець, хоч заодно й вибачився, що не вдосвiта, не  першим
прийшов з поздоровленням. Причина, зрештою,  об'єктивна:  нiкому  не  було
вiдомо на комплексi про Ягничеву дату.
   - Якби не вони, - кивнув Ягнич на  друга-механiка  та  на  посланцiв  з
морехiдки, - мабуть, i сам би про дату забув... Та й що, зрештою,  в  нiй?
День як день, тiльки й того, що на рiк старшим стаєш...
   Тим часом про Ягничiв хай i не круглий ювiлей дiзналися всi, хто  хотiв
дiзнатись.  Увечерi  на  суднiкафе  зiбралась  кураївська  рiдня,  прийшли
дiвчата-будiвельницi з букетами квiтiв, завiтало й  керiвництво  комплексу
i, звичайно ж, курсанти з "Орiона" та другмеханiк - усi  бажанi  й  дорогi
Ягничевi гостi.
   Орiонець дав собi волю в цей вечiр, розгулявся широко, таким  його  тут
ще не бачили.
   - Ану лишень, хлопцi, плiз шампанiв сюди, плiз капiтанського всього, що
там  у  ваших  трюмах  є!  -  гукає  вiн  до  кельнерiв,  до  пiратiв  тих
доморощених. - Може, iкру де приховали, то теж на кiн, бо ж  гляньте,  яке
зiбралося товариство!
   З кельнерами Ягнич цього вечора не конфлiктує, i вони йому нi в чому не
перечать, бо  сьогоднi  вiн  тут  господар,  вiн  музику  замовля!  Хочете
шампанiв - ось вам шампани. "Кровi пiратської" - будь ласка, плiз... I вже
з'являються на  столi  келехи  цього  кураївського  коктейлю,  чорного  та
скаженого,  що  спосiб  його  приготування  не  вдалося  вивiдати   навiть
Чередниченковi,  залишається   чортiв   напiй   таємницею   фiрми.   Пiшли
поздоровлення, зичення, тости, виконроб спробував був своє слово навiть по
папiрцю прочитати, але йому влаштували дружню обструкцiю, збили смiхом  та
реплiками, i вiн обмежився  тим,  що  тiльки  й  сказав,  рубонувши  рукою
повiтря:
   - Будьмо!
   Друг-механiк вдарився навiть у поезiю, заговорив про яблунi та якi вони
в саду рiзнi бувають: котрась аж стогне пiд  вагою  плодiв,  а  та  стоїть
ялiвкою та журиться, що нiчого не вродила:
   - А перед нами оце якраз  та  яблуня,  що  вродила,  -  вказав  вiн  на
iменинникову лисину. - Тож честь i хвала сортовiй нашiй яблунi!
   Ягнич, розстебнувши гудзики кiтеля, впарений, крутов'язий сидить  знову
з отими  блищиками  в  очах,  повними  життя.  Iнна,  яку  орiонець,  коли
розташовувались, посадив навпроти, аж не впiзнає дядька:  наче  скинув  iз
себе десяток лiт. Вiдчувається, просто щасливий вiн зараз  бачити  довкола
себе цей екiпаж прихильних та зичливих до  нього  людей,  якi  ради  нього
зiбралися тут, виказують йому шану. Щасливий вiн зараз бачити вас,  хлопцi
з морехiдки (що, як сини, сидять  оплiч  нього),  i  кураївську  рiдню,  i
дiвчат-штукатурниць,  i  мiцних,  з  вiдкритими  поглядами  шахтарiв,   що
пiднялися на палубу iз своїм власним шампанським, щоб теж  належним  чином
вiтати почесного моряка.
   - Дружба, - розчулено оглядає Ягнич товариство, - для  нас,  флотських,
це найперше дiло. Могли б i  забути  мене,  ще  живого  списати  з  життя,
трапляється й таке, а зi мною, бач, сталось iнакше. Думаю собi оце: за  що
тобi, бурлако, така честь вiд людей? Рядовий з рядових. Чорнороб  корабля.
Хай би, скажiмо, на глибинах  вугiлля  рубав  чи  на  жнив'яному  комбайнi
уславився, чи вiтамiн винайшов проти грипу, а то й  рукомесло  тобi  життя
пiдкидало все  якесь  аж  нiби  кумедне:  вузли  в'яжи,  парусину  пучками
перемацуй, наладновуй та вiтер нею лови. Ну, ще чучела робити навчивсь  та
ртутi ленд-лiзної хапнув,  але  яке  ж  тут  геройство?  Просто  робота  й
робота... Часом навiть менi, буває, здається...
   - Даремно здається, - з  веселим  протестом  перебив  Оксен,  порушуючи
звичай.  -  Не  став  би  я  розхвалювати  майстра,   аж   надто   осипати
комплiментами, та оскiльки ми скоро розстанемось, -  хлопця  забирають  на
iншу будову, - дозволю  сьогоднi  без  церемонiй  виповiсти  вам,  Андроне
Гурiйовичу, те, що й усi нашi хлопцi думають про вас: ви Людина з  великої
лiтери! I не прибiднюйтесь тут перед нами, бо воно ж  таки  видно,  хто  є
хто... - Вiн навiть пiдвiвся, щоб засвiдчити ювiляровi свою  шанобливiсть,
щоб усьому товариству чутно  було  пiдхмелену  щедрiсть  його  застольного
слова. - Особисто про себе скажу, що наука ваша завжди  пребуде  зi  мною:
багато чого через вас  вiдкрилось  менi.  Може,  вам  i  не  помiтно,  але
помудрiшав  Оксен,  вiдколи  вас  спiзнав.  Вважаю  так:  є  робота,  а  є
вiдбування роботи, є звичка  лямку  тягти  i  є  горiння,  як  то  кажуть,
артистизм працi! Це коли людина - майстер!.. Коли вона й  допотопну  лайбу
здатна одягти в шати своїх фантазiй,  зробити  твором  мистецтва!  Це  ви,
вуйку, своєю любов'ю до дiла, своїм неспокоєм пiдiймали  й  нас,  молодих,
розбуркували можливостi кожного!.. Тут  не  заскнiєш,  не  закуняєш,  коли
поруч тебе цей всюдисущий вуйко-наставник, цей доскiпайло вреднющий...
   - Оце характеристика... Сенк'ю тобi, - вдавано прихмурився  Ягнич,  хоч
видно було, що не полишив його байдужим цей медовий потiк  iз  Карпатських
гiр.
   Вибравши момент, пiдключились  i  курсанти:  досi,  мовляв,  скучає  за
Ягничем-майстром їхнє судно.
   - До смiшного доходить,  -  дивлячись  на  Iнну  своїми  ясними,  почав
розповiдати курсант Заболотний. - Найменший промах  на  "Орiонi"  дехто  з
екiпажу  схильний  пояснювати  саме  вiдсутнiстю  нашого   ветерана.   При
Ягничевi, мовляв, такого б не сталося. Якщо  в  мертвий  штиль  потрапимо,
обов'язково хтось шпильку  пiдпустить:  позв'язував  дiд  вузлом  найкращi
вiтри i забрав iз собою у свою Кураївку... То парусина виявиться неякiсна,
то ще щось. Був дух корабля i не стало... Замполiт смiється:  давайте  без
мiстики, хлопцi, конкретних причин шукаймо. Може, просто ока Ягничевого на
суднi не вистача?.. Так чи iнак, а почуваєм його вiдсутнiсть. Хотiлось би,
що вiн коли-небудь хоч погримав на  нас,  щоб,  коли  заштормить,  зареве,
почував ти поруч себе ходячий живий талiсман... Гадаю, ви  ж,  Гурiйовичу,
не образитесь за таке слово?
   - Називай хоч i пiтекантропом!
   Для Ягнича чути визнання курсантське - просто як нагорода.  Бо  ж  коли
скнiв пiд нашестям сивих думок, ладен  був  вважати  себе  нiкому  вже  не
потрiбним брухтом,  волею  долi  вiдкинутим  за  борт,  на  поживу  акулам
старостi та самотностi. Вважав, що списано й з пам'ятi тебе, звiяно вiтром
з  життєвої  палуби  так,  що  й  слiду  нiякого...  А  виявляється...   А
виявляється, спомин про тебе  досi  на  "Орiонi"  живе.  Не  знав,  чим  i
вiддячити за це. Хотiв би весь перейти, перелитися в них, в  молодих,  всю
душу, яка там уже є, пiд вiтриллям "Орiона" лишити, щоб тiльки  шкаралуща,
як вiд горiха, в могилу пiшла!..
   - Де ж, хлопцi, вашi смаженi бички? - весело нагадує Ягнич кельнерам. -
Ваше блюдо коронне - де?
   Почали з'являтися й бички. Поставлено було тарiль перед Ягничем спершу,
але вiн пересунув її до другамеханiка.
   - Плiз, старий бичколове... Бачиш, який орел подає. А подавав той самий
Кандибенко, якого Ягнич за смiття та з'їдини з трiском виганяв iз судна.
   - Теж мiй кадр. Зверни увагу, як личить йому ця розбiйницька сережка  у
вусi!..
   Щодалi веселiше ставало на суднi. З'явився прикордонник  з  акордеоном,
дуже вiн був тут зараз до речi з  своєю  музикою,  замiсть  отих  скажених
джазовикiв з гуркотнявою та брязкотом (сьогоднi, на Ягничеве  щастя,  вони
вихiднi).
   - Заграй, заграй що-небудь про морську даль! - гукає  навстрiч  друговi
орiонець.
   Розпломенiла, щедра на усмiхи Нелька пiдхопилася  з-помiж  шахтарiв  i,
високо тримаючи пiнявий келех шампанського, теж до акордеонiста:
   - На ось, почастуйся, Джафаре, та пiддай  вогню...  Може,  хоч  полькою
вдасться якогось шахтаря в прийми заманути! - I  тiльки  музика  почалась,
пiдхопила до танцю, вихором закрутила директора  здравницi,  солiдного,  в
окулярах, а коли вiн трохи отямився, Нелька стала щось весело щебетати  до
нього: може, про сина, який удалець вiн у  неї  вдався,  -  крiм  зоряного
глобуса, ще й атлас поверхнi Мiсяця десь роздобув... Недавно показував той
атлас Ягничевi, орюнець навiть здивування висловив:
   - Нащо тобi, хлопче, ота пустеля, отi вирвища безжиттєвi?
   - А для контрасту... Щоб бiльше нашу планету любити!
   Так усе тут сьогоднi складається доладно, така тут радiсть  спiлкування
панує, нi лайки, нi бiйки, - самi собою  утворюються  пари,  новi  й  новi
виходять,  випливають  до  танцю.  Святкує  Ягничева  душа,  радiють   очi
дивитись, як Олег Заболотний запрошує Iнну, як чемно веде її,  високий  та
ставний, пiд хвилi старовинного вальсу. Iдуть у парi, нiби  створенi  одне
для одного, ясно та чисто  дивляться  одне  одному  в  вiчi,  не  говорять
нiчого, бо, мабуть, нiяких не треба їм зараз слiв, промовляє за  них  сама
молодiсть.
   Розбурунилось радiстю, ожило все  довкруг  орiонця,  хлопцi-пiрати  так
спритно ковзають з пiдносами помiж столикiв, i химернi отi Оксеновi  риби,
що плавко пливуть по панелi, аж нiби всмiхаються до Ягнича.
   Все тут уже колесом iде:  однi  встають,  iншi,  навiть  мало  знайомi,
пiдходять  з  поздоровленнями,  пiдхмелений  Оксен  поривається   спiвати,
заводить дотепних коломийок, навiть соромiцьких, та, на жаль, iншi не дуже
вмiють їх пiдтягти, навiть "Червоної  рути",  крiм  Тасi-штукатурницi,  до
пуття не знає нiхто з присутнiх.
   Довкола людно та гамiрно, вiд танцiв палуба аж гуде, а знизу вже чути й
гучний голос Чередниченка, що припiзнився, затримавшись на  ще  якiйсь  iз
нарад,  та  все  ж  заїхав,  якимось  чуттям  зачув  з  вiдстанi,  що  тут
вiдбувається.  Пiдiймаючись  трапом  нагору,  вiн  уже   перегукується   з
кельнерами та  куховарками,  жартома  допитується,  де  тут  бенкетує  той
морський вовк, що його дала свiтовi Кураївка.
   - Зрозумiйте ви, ниткоплути: Ягнич  -  це  наша  легенда!  -  гукає  до
когось. - Як умре - бiльше такого не буде!
   З'явившись на палубi, Чередниченко з ходу хапає в свої  могутнi  лабети
iменинника:
   - То як, брате,  кура  чи  не  кура?  А  келех  з  "пiратською  кров'ю"
вiдсторонює, бо не знає, :t чого  це  чортове  пiйло  робиться,  яка  його
формула, крiм того, "мотор" дає себе чути (на груди  показує),  не  те  що
коли був молодий: вийдеш у Севастополi на Графську,  склянку  -  нахильцi,
рукавом бушлата закусив i пiшов далi шпацирувати.
   - Та хоч пiратське ваше пiйло душа не приймає,  але  списувати  нас  не
спiшiть, - згорда каже Чередниченко до  хлопцiв-кельнерiв.  -  I  тих,  що
були,  теж  згадати  не  грiх!..  Не  забувай  минулого  -  воно   вчитель
майбутнього! - запитання є?
   Пiдсiв потiм до механiка з Арктичної, i вже вони -  як  давнi  знайомi:
механiк про якiсь теплицi за  Полярним  колом,  а  Чередниченко  йому  про
врожай, який вiн цього року гряде, та ще - як було розвелося  одного  лiта
мишей на його найкращому з пшеничних полiв.
   - Пшениця - ну як очерет, а мишва йде тьмою, спершу  пiдгризає  стебло,
валить i тодi, вже на землi, виточує молоде зерно... I чим  боротися?  Хто
пiдкаже? Ось тут i з'явились орли! Сто лiт їх перед тим  не  було,  думав,
уже зовсiм перевелися в степах, а тут раптом цiлi їх ескадрильї, сотнi  чи
й тисячi попливло в небi, i вже пiкiруть,  б'ють  i  б'ють  на  тому  полi
мишачу орду! Дочиста перебили й зникли в небi, - жодна пара не  зосталась,
не загнiздилась у лiсосмузi... То оце не загадка?!  Оце  вам  не  мудрiсть
природи?!
   Вiльно тут дихається пiсля денної спеки, легкий  бриз  дмухає  з  моря,
обвiває  розпашiлi  обличчя,  тепла  нiч  огортає  судно,  де  так   добре
почувається  кожен,  де  Ягнич  у  безмежнiй  щедростi  погукує  знов   до
кельнерiв:
   -  Ану,  синочки,  ще,   ще   сюди,   плiз,   чого-небудь!   Хай   люди
повеселяться...
   Буде тут сьогоднi спiву та гуку допiзна, до того зенiту пiвденної ночi,
коли весь небозвiд невагомо й могутньо вигнеться над морем i  степом,  вiд
краю до краю заяснiє величезний зоряний атлас курсантського неба, - тiльки
вглядайся в нього та читай.
   Понад морем заплески бiлiють де-не-де, двоє iдуть узбережжям, а куди  -
яке це має значення зараз? Безлюдно та зоряно, i Чумацький Шлях  свiтиться
над ними, iснує немовби для  них  особисто,  i  тiльки  їм  двом  сьогоднi
належить ласкава ця нiч i вся загадковiсть свiтобудови...
   Коли йдеш уночi крiзь океан, то враження таке, нiби йдеш крiзь всесвiт,
крiзь простiр вiчної матерiї, вiчного бутгя. I нiде,  як  у  рейсi,  серед
тьми, серед безмежжя  вод,  нiде  не  вiдчуєш  так  свiй  зв'язок  з  усiм
безконечним i сущим... I навiть якщо ти лиш курсант  морехiдки,  начинений
знанням приладiв, лоцiй, сузiр'їв та течiй, тобi все частiше думається  не
про них, а про те, хто ти є, що за один, для чого з'явився на свiт i  яким
маєш пройти свiй єдиний для тебе рейс - рейс власного свого життя.
   - Для екiпажу, звичайно, мав значення його досвiд, вiртуозне орудування
парусницькою голкою, - повiльно ступаючи, говорив Заболотний  до  Iнни,  -
але куди важливiшим для нас був вiн сам у своїй простiй i мудрiй  людськiй
сутностi: людина-основа, вузлов'яз життя.
   "Моїми словами", - дiвчина мимовiль усмiхнулась i запитала.
   - Мабуть, ганяв вiн вас дуже?
   - Йому й належало бути суворим, вимогливим. Проте вразив вiн мене якраз
своєю делiкатнiстю, тактом, вродженою, сказати б, тонкiстю  натури.  Якось
помiтив на "Орiонi", що я розкис, а була саме така смуга:  чомусь  занепав
духом, знiкчемнiв так, що й згадати соромно... Мучили кризовi явища,  адже
порядки на суднi крутi, робота каторжна, новачок  iнодi  й  не  радий,  що
зв'язався з цим морем, ускочив по саме нiкуди... I Ягнич нiби в душу  менi
зазирнув, кличе якось: ану ходи-но сюди, хлопче. Думав, роботу яку  дасть,
шмарувати, драїти що-небудь заставить. А вiн повiв мене в  кiнець  палуби,
посадив поруч, - був саме такий, як зараз оце, зоряний  вечiр,  -  i:  ану
розкажи, що воно в тебе, звiдки... А що я  розкажу,  чим  похвалюсь?  Таке
благополучне, таке удачливе було донедавна життя!  Виростав  за  батьковою
спиною,  нiяких  труднощiв,  все  гладенько  та  легко.   Чим   тобi   там
клопотатись,  синовi  дипломата,  що  на  мангових  соках   виростав,   до
п'ятнадцяти  лiт  уявлення  не  мав,  на  якому  деревi  росте  хлiб   наш
насущний... Не те що ось мiй друг Шаблiєнко. Його  з  дитинства  на  фермi
життя гартувало, такому, звичайно, й морехiдка страшною не здалась...
   - А вас хiба силували вступати до морехiдного?
   - О нi, сам вирiшив. Книжок начитався, та ще батькiв товариш - морський
аташе рiзними iсторiями про флотське  життя  душу  збурунив.  Так  виникла
морехiдка  з  туману  мрiй.  Уявлялась  наївно,   як,   мабуть,   багатьом
уявляється: корабель бiлий, дороги голубi, життя рижеве... Перший  мiсяць,
доки наш брат курсант помiдори в радгоспi збирав, усе  терпимо  було,  але
потiм... Справж нi випроби для курсанта починаються пiзнiше,  десь  тiльки
згодом збагнеш, яка  це  справдi  важка  професiя.  Наскiльки  приваблива,
настiльки й важка. А надто зараз, коли ентеер вдирається i  в  нашу  сферу
морську. Скажiмо, для радиста на суднi, який iз рубки  не  вилазить,  весь
час  вiч-на-вiч  перебуває   з   своєю   апаратурою,   виникає   "проблема
самотностi!". Захiдна статистика вiдзначає, що майже повсюдно спадає  тяга
юнацтва до моря, помiчене явище загадкове, що його називають drift to  the
shore, чи iнакше кажучи - втеча на берег...
   - Однi - на берег, а ви у зворотному напрямi, вiтру епохи навстрiч? - з
усмiхом зауважила дiвчина.
   - Виходить, що так. Хоча саме це дивацтво, може, мене й врятувало.  Мiг
би скотитись, на дно пiти, бо ж.  за  висловом  Ягнича,  топить  не  море,
топить калюжа... З певного часу став помiчати, як вселяється в мене  цинiк
i легкодух, а  я  навiть  не  лякався  свого  раннього  зачерствiння,  мiг
байдужим пройти мимо чужого болю, та що  чужого:  навiть  у  ставленнi  до
батькiв раз у раз стала з'являтись  вимагацька  правота,  грубiсть,  якась
легковажна брехливiсть.
   - Зовсiм не схоже на вас, - тихо вигукнула Iнна.
   - А було, уявiть собi, -  усмiхнувся  вiн.  -  Коли  вже  сповiдь,  так
сповiдь... Одне слово, розпоганився хлопець,  якщо  вдатись  до  Ягничевої
термiнологiї. Дедалi менше турбувало, що тобою невдоволенi,  що  поступово
зникає з душi оте первiсне, раннє i чисте, все, що, може, з  колиски  тобi
материнським шепотом передається... Мабуть, i зовсiм би розпоганивсь, якби
не зустрiвся менi в найтяжчу  хвилину  саме  Ягнич,  цей  психоаналiтик  i
ясновидець. Досi не знаю: як вiн догадався, по якiй лоцiї прочитав, що я в
такiй кризi душевнiй, що тiльки й вичiкую моменту, як би кинути  морехiдку
i взагалi пуститись берега? Якоюсь залiзною iнтуїцiєю догадавсь  i  отямив
мене, стримав, по сутi, перед самим  падiнням.  Чимось  так  торкнув  менi
душу, що я, вiд природи не дуже контактний,  раптом  розтанув  перед  ним,
вiдкрився з усiєю вiдвертiстю до кiнця,  ось  так,  як  зараз  вiдкриваюся
перед вами. Почув вiд нього i про юнiсть його, i про цiну випробу,  i  про
поняття честi. Завдяки йому для мене в новому свiтлi постали батьки мої, й
морехiдка, i я сам iз своїм майбутнiм. Так, вiн  допомiг  менi  змiцнитися
внутрiшньо... Тепер навiть смiшно: один гране психотерапiї i...  Не  знаю,
як ви ставитесь до медикiв...
   - А я теж медичка.
   - Он  як?!  Тодi  вам,  певне,  це  буде  цiкаво...  Флотська  медицина
твердить, що пiсля кiлькох мiсяцiв плавби в людини  настають  фiзiологiчнi
змiни в органiзмi й навiть у психiцi. Ну, в  мене  психiка  витримала,  на
ближнiх кидатись не став, а от щодо характеру... Бачу тепер,  що  йшов  на
дно i точно пiшов би, якби не ота раптова пiдтримка... Наче добрий дельфiн
звiдкись iз глибин пiдплив i не дав потонути... Тож можете уявити, ким для
мене є цей наш Ягнич...
   - Тяжко вiн переживає з "Орiоном" розлуку...
   - На жаль, неминучiсть.
   - Скажiть, вiтрильники справдi вiдходять, доживають своє?
   - Безпiдставнi розмови,  принаймнi  я  так  вважаю...  Звичайно,  епоха
вiтрил - це для людства як його вiдшумiла молодiсть,  поезiя  молодостi...
Але думка творча не спить, смiливо проектує вже гiгантськi  паруснi  судна
майбутнього - та й чому б їм не бути?  Через  океани  гнатимуть  величезнi
вантажi,   єднатимуть   континенти,   i   самi   паруси    управлятимуться
електронiкою... Бiльше того, вiрю - ще буде:  сонячний  вiтер,  зриваючись
вiд корони сонця,  пожене  й  пожене  в  далекi  свiти  вiтрила  космiчних
колумбiв. Це не пустi мрiї, Iнно,  думки  про  це  вже  зараз  виношуються
декотрими диваками, i  я,  признаюсь,  теж  належу  до  таких...  Вiтрила,
безмежжя просторiв - вони справдi здатнi заполонювати людину, чари тут  є,
не iнакше. - Вiн засмiявсь.
   - Не так чари, як, мабуть, поезiя вiтрильного лету...
   - Це навiть точнiше.
   - Вiчна тяга кудись, у незвiдане... Напевне, це те, що споконвiку  було
й довiку буде в людинi...
   - I не тiльки в людинi. В природi багато ще загадкового,  непоясненного
з точки зору сучасних наук. Бiля японських берегiв час вiд часу збираються
на свої ради незлiченнi табуни медуз, i цi холоднi, без нервiв  створiння,
поєднавши свої зусилля,  рухаються  потiм  в  одному  напрямi,  до  якоїсь
невiдомої цiлi... Або африканськi антилопи, що їх iнодi  пiдхопить  якийсь
таємничий поклик i до впаду жене  кудись,  на  пошуки  нового  буття.  Чим
пояснити цi несподiванi ривки природи, вияви незрозумiлих нам  устрiмлiнь?
Чи гляньмо у всесвiт: скiльки, як на наш погляд, марних  енергiй,  вiчного
вогню самоспалення - в iм'я чого? Стихiйнi спроби творення? Чи як пояснити
ту щедрiсть? Не дивуюсь, що наш Ягнич i досi не знаходить  собi  спокою...
Моряки, Iнно, народ химерний. Скажiмо, на "Орiонi"  вважається,  що  Ягнич
приносив нам щастя. Йому незвично  без  нас,  але  нам  ще  незвичнiш  без
нього...  Довiрюсь  вам  по  секрету,  маємо  з  Шаблiєнком   завдання   -
приглянутись   до   нашого    батька    перед    новим    рейсом,    може,
найвiдповiдальнiшим. Так що вивчаємо його всебiчно, дiдовi й невдогад... А
ще я йому вдячний, що ми з вами зустрiлись, Iнно, на цьому ось  узбережжi.
Могли б так i розминутись, нiде б у життi не перетнулись  нашi  стежини...
Скажiть, - несподiвано вiн зупинився, позирнув на  неї  зачудовано,  -  ви
дозволите, хоча б радiограмою... хоча  б  зрiдка  озватись  до  вас?  Менi
важлива ваша вiдповiдь, Iнно.
   Дiвчина вiдчула, як i в  темрявi  зашарiлась.  Постояла  в  роздумi,  в
радiсному хвилюваннi.
   Нахилилась, мовчала.
   - Можна сподiватись, Iнно? Сяйнувши поглядом, ствердно кивнула головою.
Знову йшли цим лагiдним  надбережжям,  i  хотiлося,  щоб  нiколи  воно  не
кiнчалось, i щоб море завше так тихо й гармонiйно шумiло, як сьогоднi воно
їм шумить, i щоб дюни, джума за джумою, - усе м'яко виникали й виникали iз
темряви, бо така ж це рiдкiсна нiч, така вона зоряна й тепла, i розлитi  в
нiй тайнощi, котрi, як i самi загадки буття, вiдкриваються раз на вiку i -
тiльки закоханим та поетам.



   XXIX

   Навiть на цих благодатних землях ще, здається, нiколи не родило так, як
цього лiта вродило. Пшеницi найкращих сортiв -  "аврори"  та  "кавкази"  -
стоять мiж лiсосмугами справдi як море золоте. Не виморозило їх взимку, не
спалило суховiями навеснi, не поклало бурями - буде великий хлiб. Колос  -
такого ще тут не бачили й дiди!
   Чередниченко вже смiливо телефонує в район:
   - Вгинатимуться гармани. Затопимо хлiбом усi елеватори!..
   Центральне кураївське токовище,  або  гарман,  як  уперто  його  iменує
Чередниченко, лежить чисто пiдметене, хоча на ньому поки  що  нi  зернини.
Знову з машинами прибули на жнива хлопцi з вiйськової частини, не  тi,  що
були торiк, iншi - розтаборилися з радiостанцiєю бiля тих самих ферм.  Всi
ждуть у готовностi  жнив'яного  старту.  Неба  ясна  блакить  аж  сяє  над
степами, ще не затяглась вона хмарами куряви на багато днiв i ночей.
   Усi ждуть, ждуть...
   I ось вiн настає, цей день. Музикою починається, спiвом.  Уся  Кураївка
висипала в степ на Свято першого снопа. Люди вбранi у святкове,  свiтяться
радiстю  обвiтренi  обличчя   степовикiв:   дiждались.   Стоять   пшеницi,
засмаглявленi, посхилялись важким колоссям,  гарячим  духом  сонця,  духом
самого життя вiє вiд них. Дiвочий  хор  у  барвистих  стрiчках  стоїть  на
дощатiм помостi, звернувшись лицем до хлiбiв, спiває гiмн урожаєвi,  хвалу
працi людськiй. Справдi щастя творчостi зазнала Iнна Ягнич, складаючи  для
Кураївського хору цю пiсню, цю свою "Думу степам". Нiхто не замовляв, само
явилось, само виспiвалось, як внутрiшня воля душi, її поклик, її  апофеоз.
Усе, що дiвчина за цi нелегкi мiсяцi пережила разом з людьми й  передумала
на  самотi,  усе,  чим  тривожилась,  чого  сподiвалась,  за  один   ранок
розквiтло, широко й щедро озвалося до  людей.  "На  чумацьких  шляхах,  на
гарячах вiтрах", - чує Ягничорiонець цю думу  нову,  кураївську,  i  мовби
пропливає перед ним усе його  власне  життя  з  голодним  дитинством  i  з
молодiстю ясночолою, коли ходив у Пiрей за завданням Комiнтерну. Як багато
вмiстило життя! Ще ж вiн застав, як хлiб гарманували на токах  -  молотили
кам'яним котком, знаряддям кам'яного вiку... А потiм, коли тiльки б  жити,
звалилось оте страшне лихолiття,  що,  замiсть  святого  зерна,  бомби  та
похоронки розсiвало по цих степах... I з Вогняних своїх рейсiв чув  стогiн
рiдного краю, тужiння розтерзаних цих степiв... Та ожили вони, знов ожили,
i нива дзвонить на сонцi повним колосом, i красень твiй "Орiон"  вже  десь
там у новий готується рейс...
   Так, скоро вони мають виходити з  порту  приписки,  на  пiвнеба  хлопцi
розiв'ють вiтрила!.. Стоячи тут, серед  хлiбiв,  мов  наяву  бачить  Ягнич
причал заводський i улюблений свiй вiтрильник,  що  настроївсь  у  далекий
похiд, у вiдкритi води Атлантики. Такий, здавалось би, невагомий,  легкий,
мов скрипочка, а як смiливо буде боротись  супроти  роз'ярiлого  вiтру  та
хвиль, що, розгойдавшись, буває, цiлими горами котять навстрiч... Ось  уже
прямують до "Орiона"  по  заводськiй  територiї  хлопцi-курсанти  з  вищої
морехiдки у своїй завжди красивiй формi, стрiчки  безкозирок  майорять  на
ходу. Обличчя юнi й розумнi, й задумливi. Ще  не  бачили  штормiв,  ще  не
витрясала з них душу стихiя,  йдуть  гуртиками  -  по  двоє,  по  троє,  з
валiзами в руках, з синтетичними сумочками, той з гiтарою на плечi, той iз
стосиком книжок пiд пахвою, що їх навряд чи й буде йому коли  там  читати.
Чистенькi, спокiйнi, ще не бачили того, що буде, але  вже  готовi  все  те
прийняти з мужнiстю й вiдвагою юностi. I сам вiн, Ягнич, уже нiби  входить
у  свою  парусницьку  майстерню,  кладе  на  знайомий  прискринок   вiрний
наперсток-гар даман, оглядає цупкi свої парусини, виваренi, прокип'яченi в
олiї, вдихає нi з чим не зрiвнянний дух смоли, канатiв, i аж п'янить  його
вiд тих пахощiв, вiд терпкого солоного духу' моря,  що  для  Ягнича  зараз
змiшується тут з гарячим солодким духом хлiбiв...
   Iнна-племiнниця  стоїть  поруч  нього  в  бiлiм   халатi,   так   гарно
перетягнутiм у талiї поясочком (виїхала сюди  з  медлетучкою),  заглиблено
слухає, як виконує хор її пiсню, складену до свята, цю, мов рiка,  розлогу
думу-величання,  що  її,  здається,  сама  душа  степовика  спiває  хлiбам
безбережним i небу ясному, природi й людинi, її святiй  любовi  до  рiдної
землi.
   Очi дiвчини знову, як i ранiш, налилися глибоким  свiтлом,  знов  сяють
росяно, каро...
   Комбайнери  в  комбiнезонах  вишикувались  вподовж  лану   бiля   своїх
агрегатiв, серйознi,  урочистi,  поглинутi  спiвом  i  задумою.  I  тiльки
усмiшками зблиснуть тодi, коли руки дiвочi беруться  надiвати  їм  на  шию
тугi вiнки iз свiжого запахущого першого колосся. Так  сьогоднi  годиться,
так тут у них ведеться в цей день - на Свято першого снопа. Мiж  дорослими
комбайнерами поруч батька всмiхається  й  Петро-штурманець;  коли  i  йому
надiли вiнок, вiн для жарту аж головою покрутив сюди-туди, мовляв,  хоч  i
почесне, проте колеться...  Спiв  ллється,  ось  вiн  гучнiшає,  наростає,
дiвчата спiвають самозабутньо, як птахи! Нiби й не до  тих  спiвають,  хто
тут зiбрався, а до когось далекого - в небеса.
   У визначений час iз глибини  хлiбного  лану  вершник  виринає  (здалеку
важко впiзнати в ньому агрономового сина-старшокласника), юний  герой  дня
галопом пiдлiтає зi жмутом колосся  у  випростанiй  над  головою  руцi,  а
величальна хору цiєї митi ще дужчає, сягає  найвищих  верхiв,  -  хлопець,
зiскакуючи з коня, трохи не впав, зачепившись за стремено, шкопиртнувся  в
найурочистiшу мить, але таки не впав, утримався на  ногах,  -  блiдий  вiд
хвилювання, прожогом кидається до Чередниченка-голови i вже  стоїть  перед
ним, напружений, свiдомий значливостi моменту, виструнчившись у  незвичних
своїх "широких, як Чорне море", шароварах,  пiдперезаних  червоним  рясним
поясом:
   - Пробу взято!
   I подає головi жмут колосся. Чередниченко сьогоднi теж як на парадi,  з
Золотою Зiркою на грудях, в усiй  поважностi  височить  серед  людей  його
могутня статура степовика. Подвiйна в нього  сьогоднi  радiсть:  тут  поле
вродило, а десь в  НДР  народився  нарештi  онук...  Хлiборобський  ритуал
триває, i хоч вiдбувається все  тут  наче  само  собою,  однак  то  тiльки
здається: Чередниченко уважно стежить за перебiгом подiї, за змiною ритмiв
i мiзансцен свого улюбленого свята. Розiйшлись колоски по руках агрономiв,
бригадирiв, вусатих ветеранiв колгоспу, ось  кожен  уже  виминає  неквапом
зерно на долоню, прицiнливо пробує на зуб, киває до  Чередниченка:  можна,
пора. I хоч бiльше тут ритуалу, народного звичаю (бо тi, кому  належиться,
тримали ниву пiд постiйним наглядом, вони i вчора, i ще й цього дня вранцi
заглядали в колосок, вивiряли, чи добре доспiв), одначе ритуал є ритуал, i
всi  до  нього  ставляться  серйозно,  люди   притихли,   Чередниченко   з
терплячiстю головного  арбiтра  жде  оцiнки  вiд  кожного,  кому  разом  з
колоском надається тут право випробу. Нiкого з суддiв у цi хвилини вiн  не
обiйде увагою, без поквапу збирає всi дозволи  в  снiп  свого  остаточного
вирiшення i аж тодi гукає з виглядом урочистим:
   - Люди, хлiб дозрiв! Жнива починаємо! Кому ж виявимо честь вкосити  для
першого снопа?
   Серйозний   погляд   його   перебiгає   по   людях,   по    заслужених,
найстатечнiших, i  раптом  зупиняється  на  низькорослiй  тужавiй  постатi
Ягнича-орiонця.
   - Може, ось йому доручимо,  Нептуновi  морiв?  Як  ти,  Гурiйовичу?  Ще
втнеш, не забув?
   Люд загомонiв схвалою, жартами-перемовками, залопотiв оплесками, а  хор
пiд орудою завiдувача Палацу  культури  зустрiв  цей  вибiр  новою  хвилею
спiву.
   I вже подають Ягничевi косу, якусь доiсторичну, ледве чи не музейну,  з
витертим до блиску кiссям:
   - Ану ж не пiдведи!..
   Очi  Чередниченка  свiтяться  до  товариша  давнiх  лiт  пiдбадьорливо,
заохочують, i Ягнич, беручись  за  кiсся,  вiдчуває,  як  усе  його  єство
затоплює жаром хвилювання, бо це ж тобi вiд рiдної Кураївки така довiра  i
честь.
   З сухим шумом врiзалась коса в золоту гущавiнь пшеницi,  i  хоч  -  без
навички  -  Ягнич  почуває   незграбнiсть   своїх   рук,   вiдвиклих   вiд
хлiборобства,  та  все  ж  косить  чепурно,  iз  зворушливою  стараннiстю,
стеблиння лягає колос до колоса, i з кожним порухомзмахом твоя сила  мовби
мiцнiє, - чи не сама ця духовита земля тобi зараз сил додає?
   Он там понад яром косар жито косить...
   - Добрий косар, добрий, - чується звiдусiль.  -  Не  забув!..  Он  яким
-жагликом покоса кладе!
   А руки в'язальницi, огрядної молодицi, теж вбраної  по-святковому,  вже
шурхають поруч, пiдбирають шелестюче колосся дбайливо, мов дитя, i в  один
скрут легко в'ється перевесло, натиснуто стебла пшеницi колiном,  скручено
вузло-м, i ось вiн, золотий головатий снiп, туго зв'язаний, красиво в  усi
боки колоссям  розкошланий,  сторчма  стає  перед  Чередниченком  як  його
зреалiзована мрiя.
   - Спасибi вам, люди! З  першим  снопом  вiтаю  вас,  трударi!  -  гукає
схвильовано Чередниченко i ще гучнiше звертається  зi  словом  команди  до
комбайнерiв: - Жниварi, гвардiйцi-механiзатори, по агрегатах!
   З мiсця чимдуж кидаються степовi гвардiйцi  до  своїх  новiсiньких,  ще
заводських "Нив" та "Колосiв", на бiгу скидають вiнки, i одразу кожен стає
дiловим,  буденним,  швидко  пiдiймається  трапом,  поспiшає   до   стерна
комбайна. Рушили! Перший  пiшов  у  загiнку,  за  ним  погуркотiв  другий,
третiй... Новим життям починає жити степ.
   Як у далеку дорогу, проводжає Iнна задумливим поглядом батька  на  його
узвишшi й поруч iз ним бiлоголову постать  брата-штурманця,  що  застиг  у
трудовiй зосередженостi. Далi й далi вiдпливають комбайни у  своє  хлiбне,
що свiтиться золотавiстю, море,  i  одразу  звивається  довкруг  агрегатiв
перша курява: поки що легка, димчата, напiвпрозора, а завтра вона вже  тут
стане хмарами, густим потужним вiтриллям розгорнеться над цiлим степом...
   Кiнчилося свято, починається  довгий,  жилавий,  багатотрудний  будень.
Почуваючи всю його  важливiсть,  люди  швидко  роз'їжджаються,  помайорiли
стрiчками  дiвчата  у  вiдкритiм  кузовi  машини,  збирає  свою  апаратуру
кiнохронiка, а в цей час шляхом вiд Кураївки  мчить  мотоциклiст.  Нельчин
Сашко вiтром пiдлiтає верхи на  чиїсь  чортопхайцi,  рiзко  загальмувавши,
звертається просто до Ягнича:
   - Вам радiограма!
   I подає йому квадратиком складений бланк. Ягнич  узяв  бланк,  потримав
якусь мить у тремтячiй вiд хвилювання руцi й, нiби не вiрячi, що це  йому,
передав Iннi:
   - Прочитай...
   Радiограмою Ягнича запрошували на "Орiон" взяти  участь  у  престижному
рейсi.
   Потiм знову будуть мiсячнi ночi, без розiмлiлостей  лiта,  коли  вже  й
осiнь озветься, загуркоче першими штормами i десь звiдти,  з  розвированої
мiсячної безвiсти, як iз глибин Всесвiту, невiдома сила гнатиме й  гнатиме
буруни на цей берег, де на  пiщаному  пагорбi,  на  джумi,  ледь  бовванiє
дiвоча задумлива постать.
   Стоїть у мрiйнiм чеканнi людина, а море гуркоче ("грає" - як мовилось у
пiснях), i щось нiби магiчне є в цих його вiчних неспокоях, в  нескiнченно
лиснiючих пiд мiсяцем бурунах. I ось о тiй порi, коли все  надбережжя  вже
пов'ється снами чи слухатиме могутню музику  прибою,  коли  тiльки  мiсяць
ясно й самотньо горить у  небi  та  хмари,  розкиданi  де-не-де  срiблясте
бiлiють, наповненi свiтлом, - тодi  виходять  навстрiч  мiсячному  гуркоту
моря двiйко бiлих гусей, Овiдiєвих чи, може, Коршакових, що вдень нишкнуть
собi по бур'янах, а як тiльки нiч...  Що  їх  пiдiймає  з  ситого  їхнього
затишку й виводить сюди, на збезлюднiлi пiски берега? Що вони чатують?  Що
знаходять вони для себе в цих  свiтлих  розвированих  ночах?  Невже  якась
давня сила iнстинкту їх пiдiймає, вiддалений спогад про те, коли  вони  ще
вмiли лiтати? Може, вони й зараз у своїх пташиних  снах  спроможнi  бачити
себе в летi, вiдчувати напругу крила? Чи спати їм не дає якраз  оця  магiя
ночi, з гуркотом моря, з мiсяцем, з бурунами?
   Iдуть гуси парою бережком. Пристоять у тiм мiсцi, де  вiтрильник  защух
на березi, Ягничiв ковчег, "пiратська", таверна.  Людей  нема,  а  лiхтарi
горять, пiдвiшенi на бортах, лiхтарi  старовинної  форми,  -  такi  тьмавi
свiтильники, певне, стерегли колись тишу портових  вуличок  середньовiчних
мiст. Нiмфа-русалка у вечiрнiм освiтленнi ще  бiльше  вражає,  вона  мовби
вилiтає пружно з грудей корабля,  жива  й  усмiхнена,  пориваючись  кудись
понад розбурханiсть моря,  не  знаючи  втоми  у  своїм  непорушнiм  вiчнiм
стремлiннi...
   Буруни й буруни  гуркочуть  там,  де  влiтку  тихо  мерехтiла  Овiдiєва
дорiжка.
   Перевальцем, поважки йдуть птахи  берегом,  лишаючи  вiзерунки  лапатих
слiдiв на мокрiм пiску, - буде їх видно вранцi. Зрiдка  перегелгуються  на
ходу, перемовляються своєю, тiльки їм зрозумiлою мовою.
   Пiдiйшли, зупинились - двi грудки  снiгу  бiлiють  перед  джумою.  Наче
питають, загледiвши постать:
   - Хто ти?
   Пристоять,  перегелгнуться  i  знову  рушать  далi.  Якась  є  сумовита
загадковiсть у цих їхнiх щонiчних виходах iз насиджених бур'янищ пiд  самi
бризки та гуркоти бурунiв - бурунiв  безконечностi.  Щось  невикорiнне  їх
вабить сюди, когось  нiби  чатують  без  сну,  вслухаючись  у  розвированi
простори нiчного безмежжя. А там десь, за далеччю вiдстаней, пiд  слiпучим
днем у цей час iде "Орiон", на  всiх  вiтрилах  летить  над  глибинами  до
рiдних своїх узбереж.

   1975-1976

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:48 GMT

Оцените этот текст: