вже згадував, й до цього додав Iсторiю Сучасного Американського Живопису; менi чомусь давало дивне задоволення бувати з її ровером, тобто бути близьким до неї через нього й тому подiбне; та мої спроби вшляхетнити її художнiй смак скiнчились невдачею: вона хотiла знати, чи треба їй вважати фермера, куняючого опiвднi на сiнi (пензля Дорiди Лi), батьком вiдвертої ласолюбки на передньому планi, й не могла збагнути, чому я стверджую, що Грант Вуд i Пiтер Гурд є талановитi, а Реджинальд Марш i Фредерiк Чо бездарнi. 13. На той час, коли весна забарвила вулицю Теєра жовтими, зеленими й рожевими мазками, Лолiта вже незворотно закохалась в еатр. Мiс Пратт, котру я раз якось у недiлю помiтив за снiданком з якимись дамами у Вальтона, вловила здаля мiй погляд i - поки Лолiта не дивилась - сердечно й стримано нагородила мене беззвучними оплесками. Я не зношу еатр, бачу в ньому в iсторичнiй перспективi, примiтивну й пiдгнилу форму мистецтва, яка вiдлунює обрядами кам'яного вiку й усяким комунальним глупоттям, попри iндивiдуальнi iн'єкцiї генiя, як, скажiмо, поезiя Шекспiра чи Бен Джонсона, яку, в себе замкнувшись i не потребуючи акторiв, читач автоматично вилучає з драматургiї. Будучи на той час надто зайнятим власними лiтературними трудами, я не знайшов можливим ознайомитись iз повним текстом "Зачарованих Мисливцiв" - тiєї п'єси, в якiй Долорес Гейз отримала роль дочки фермера, яка в'явила себе чи то лiсовою чарiвницею, чи то Дiаною: ця дрiада, якимсь чином дiставши пiдручник з гiпнозу, пiддає заблуканих мисливцiв рiзним забавним трансам, та врештi-решт пiдпадає сама пiд чарування бродяги-поета (Мона Даль). От суттю все, що я вичитав з зiм'ятих уривкiв нехлюйно настуканого тексту, якi Лолiта розсипала по всьому дому. Менi було i приємно i сумно, що заголовок п'єси випадком збiгається з назвою незабутнього готелю, та я втомлено сказав собi, що нема чого нагадувати про це моїй власнiй чарiвницi, вiд остраху, що безстидний докiр у сентиментальностi принесе менi ще бiльше страждання, нiж її зневажлива забудькуватiсть. Менi здалося, що п'єса - один з багатьох анонiмних переказiв якоїсь банальної легенди. Так само добре, звичайно, я мiг би подумати, що жадаючи гожої назви, засновник готелю пiдпав, безпосередньо й винятково, пiд вплив слiпої фантазiї ним найнятого другосортного маляра й що в подальшому шильд готелю пiдказав назву п'єси. Та я зi своїм довiрливим, простим i доброзичним розумом неждано повернув усе це в iнший бiк i машинально припустив, що фрески, вивiски й заголовок пiшли вiд спiльного джерела, з мiсцевого чи то переказу, який я, чужий новоанглiйському фольклору, мiг i не знати. Внаслiдок цього в мене склалась думка (така ж випадкова й позбавлена всякого значення), що клята п'єса належить до типу примхливих пустощiв для дитячої аудиторiї, пристосованих i перероблених тисячу разiв, як, примiром, "Гензель i Гретель" такогось або "Спляча Красуня" такоїсь або "Нове вбрання короля" котрихось Морiса Вермонта й Марiони Румпельмеєр (все це можна знайти в будь-якiй збiрцi, подiбнiй до "Шкiльної Сцени" або "Зiграймо п'єсу!"). Iншими словами, я не знав, - а якби знав, то було б менi в тi днi однаково - що насправдi п'єса "Зачарованi Мисливцi" - нещодавно написаний i в технiчному сенсi самобутнiй твiр, вперше поставлений лише три-чотири мiсяцi тому в фасончастiй ново-йоркськiй студiї. Наскiльки я мiг судити з ролi моєї привабницi, дещиця була гнiтюче мудрована, з вiдзвуками вiд Ленормана й Меттерлiнка й розмаїтих безбарвних англiйських химерникiв. Мисливцi були в п'єсi, як то треба в Америцi, зодягненi всi однаково, в однаковi червонi кепки, й тiльки вирiзнялись якiстю озброєння. Один був банкiр, другий водопровiдник, третiй полiцiянт, четвертий трунар, п'ятий страхувальник, а шостий - збiглий в'язень (драматичнi ефекти тут самоочевиднi); всi вони внутрiшньо перемiнились, потрапивши в Дольчин Дiл, i вже пам'ятали справжнє своє життя тiльки як певне видiння або дурний сон, вiд якого їх пробудила маленька моя Дiана; та сьомий мисливець (не в червонiй, а в зеленiй кепцi - який вiн ґава!) був молодий Поет, i вiн почав твердити, на велику досаду Дiанiти, що i вона сама, й iншi учасники дивертисменту (танцюючi нiмфи, ельфи, лiсовики), лишень його, поетове, створення. Наскiльки я зрозумiв, скiнчалось тим, що, обурена його самовпевненiстю, боса Долорес приводила свого поета, тобто Мону, зодягнену в клiтчастi штанцi зi штрипками, на батькiвську ферму, щоб довести хвальковi, що вона-бо зовсiм не його вимисел, а селянська, мiцно вперта в чорнозем дiвчина; й цiлунок пiд завiсу закрiплював глибоку iдею п'єси, яка повчала нас, що мрiя й дiйснiсть зливаються в коханнi. Помiркованiсть радила менi облишити критику в розмовах з Лолiтою: вона так гарно захопилась "кунштами образотворчостi", так чудовно складала в одне свої вузькi флорентiйськi долонi, хляпаючи вiями й заклинаючи мене не бути присутнiм на репетицiях у школi, як робили це декотрi доволi смiшнi батьки! Їй хтiлось, казала вона, заслiпити мене цiлком гладкою першою виставою, а крiм того я, бачте, якось завше втручаюсь не в свою справу, або кажу й сутужу її в присутностi її знайомих. Серед репетицiй трапилась одна надзвичайна... о серце, серце!... був у травнi один надзвичайний день, весь iз радiсної метушнi - та все це якось пройшло повз, поза моїм сприйняттям, не затримуючись у мене в пам'ятi, i коли вже пiсля, надвечiр, я знову побачив Лолiту (вона сидiла на роверi, балансуючи, притиснувши руку до вогкої кори молодої берези на краю нашої галявки), мене так оголомшила сяюча нiжнiсть її усмiху, що я на мить привiтав себе з закiнченням усiх своїх журбот. "Скажи", спитала вона, "ти, може, пам'ятаєш, як зветься готель - ах, ти знаєш, який готель (нiс в неї зморщився), ну, скажи - ти знаєш, - там, де були цi бiлi колони й мармуровий лебiдь у холi? Ну, як це ти не знаєш (вона шумно видихнула) - той готель, де ти мене зґвалтував? Гаразд, не в тому рiч, геть. Я просто хочу спитати, чи не називався вiн (майже пошепки) - "Зачарованi Мисливцi"? Ах, так (мрiйливо), насправдi?" I раптом, з дрiбним звизгом закоханого весняного смiху, вона шльопнула долонею об глянсовий стовбур i помчала вгору, до кiнця вулицi, й за тим покотила назад, у позi цiлковитого супокою, тримаючи ступнi, одну вище, другу нижче, на нерухомих педалях й забувши одну руку на колiнi неприкритому ситцевою спiдницею. 14. Оскiльки йшлося, що музика пов'язана з її захопленням балетом i сценою, я дозволив Лолiтi брати уроки рояля з мiс Ламперер (як ми, знавцi Флобера, можемо її для зручностi називати), до бiлого з блакитними вiконницями будиночка якої, за двi милi вiд Бердслея, Лолiта котила двiчi на тиждень. Якось, у п'ятницю вечором, в останнiх числах травня (й близько тижня пiсля тiєї особливої репетицiї, на яку, як i на iншi, я не був допущений), задзвонив телефон у кабiнетi, де я скiнчав пiдчищати королiвський фланг Гастона, й голос мiс Ламперер спитав, чи приїде моя Емма - тобто Лолiта - наступного вiвторка: вона пропустила два уроки поспiль - минулий вiвторок i тепер. Я сказав: "так, звичайно, приїде -" й вiв далi гру. Як легко повiрить читач, мої здiбностi тепер похитнулись i через два-три ходи я раптом помiтив, крiзь муляву позашахового страждання, що Гастон - хiд був його - може заволодiти моїм ферзем; вiн це помiтив також, та прочуваючи пастку з боку коверзястого противника, довго вагався, й пружився, й навiть зиркав на мене тишком, непевно пiдсуваючи й знов прибираючи пухлi, зiбранi в жмутик пальцi - безумно хотiв узяти цю соковиту штуку, але не смiв - i зненацька вхопив її (чи не навчив його цей випадок тiєї грiзної смiливостi, яку вiн потiм став виказувати в iншiй галузi?), i я провiв марудну годину, поки добився нiчиєї. Вiн допив свiй коньяк i, трохи згодом, пiшов перехильцем, задоволений результатом (mon pauvre ami, je ne vous ai jamais revu et quoiqui'il y ait bien peu de chance que vous voyiez mon livre, permettez-moi de vous dire que vous serre la main bien cordialement, et que toutes mes fillettes vous saluent). Я знайшов Долорес Гейз за кухонним столом, яка лигала клин торта й не вiдривала очей вiд аркуша з роллю. Вона пiдняла їх на зустрiч моєму погляду, - в них була якась небесна порожнеча. Коли я заявив їй про своє вiдкриття, вона зосталась напрочуд спокiйною й тiльки сказала d'un petit air faussement contrit, що вона, звичайно, дуже капосна дiвчинка, та було цiлком неможливо противитися спокусi, й ось вона витратила цi години музики - о читачу! - на те, щоби розучувати з Моною в мiському парку чарiвно-лiсовi сцени п'єси. Я сказав: "Пречудово", й покрокував до телефону. Матiр Мони вiдповiла: "так, вона вдома" i, з материнським нейтральним ввiчливо-радiсним смiшком вiддалилась, горлаючи вже за сценою: "Тебе просить Рой", i за хвилину пiдшелеснула Мона й одразу ж, низьким, монотонним, та не позбавленим лукавства голосом, взялась торочити Рою про якусь-там ним зроблену або сказану капость, i я урвав її, i ось уже Мона, спокiйно переключившись, говорила своїм смиреннiшим, найсексуальнiшим контральто: "так, сер", "звiсно, сер", "Я одна винна, сер, в цiй нещаснiй iсторiї" (яка плавнiсть! яка свiтськiсть!), "правда, я дуже шкодую" - й так далi й тому подiбне, як говорять цi повiйки. Я знову спустився на перший поверх, кахикаючи й тримаючись за серце. Лолiта сидiла тепер у вiтальнi, в своєму наймилiшому шкiряному крiслi. Вона сидiла розлiгшись, викушуючи задирку, стежачи за мною глузливим поглядом безсердечних, димчастих очей i не припиняючи гойдати табурет, на який поставила п'ятку витягнутої, в однiй шкарпетцi, ноги, i з нападом гидливого болю я побачив ясно, як вона перемiнилась з тих пiр, як я познайомився з нею два роки тому. Чи перемiна вiдбулась в останнi два тижнi? Де була моя нiжнiсть до неї? Зруйнований мi! Вона була саме в фокусi мого розпаленого добiла гнiву. Мла жадання розвiялась, нiчого не залишивши крiм цiєї страшної свiтлосяйностi. О так, вона перемiнилась! Шкiра обличчя нiчим не вiдрiзнялась тепер вiд шкiри всякої вульгарної бруднухи-гiмназистки, яка подiляє з iншими косметичну масть, накладаючи її брудними пальцями на немите обличчя, i якiй байдуже, чий брудний пiджачний рукав, чия прищами вкрита щока торкається її лиця. А мiж тим за булих днiв її обличчя було сповите таким нiжним пушком, так яскрiло росою слiз, коли бувало граючи, я катав її розчухрану голову в себе на животi! Грубувата червiнь замiнила тепер свiчення невинностi. Весняна нежить з мiсцевою назвою "кролячої застуди" забарвила вогнянорожевим кольором пруги її презирливих нiздрiв. Пойнятий якимсь жахом, я опустив око, й воно машинально ковзнуло по спiднiй сторонi її випростаної, од спiднички, напружено витягнутої ляжки - ах, якими вiдполiрованими й мускулястими стали тепер її молодi ноги! Її широко поставленi, сiрi як матове скло очi, з трiснутою на бiлку червоною жилкою, дивились просто менi в очi, й менi здавалось, я розрiзняю в її поглядi таємну думку, що, може, Мона права, i їй, сирiтцi Долорес вдалося б мене видати полiцiї без того, щоб самiй понести кару. Як я помилився! Яким безумцем я себе подав! Все в нiй було рiвно непрозорим - мiць її струнких нiг, забруднена пiдошва її бiлої шкарпетки, товсте светро, якого вона не зняла, попри задуху, її новий цибульний запашок i зокрема - тупець її лиця з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба зоставила слiд на її переднiх зубах, i мене протнув один спомин - о, не образ воскреслої Монiки, а образ iншої, дуже молодої повiйки в борделi, багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив, чи варта її єдина зваба - юнiсть - жахної можливостi заразитись бозна чим, i в якої були такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й обривок темно-червоної стрiчечки в простонародно-русому волоссi. "Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження є прийнятним?" "О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на мить, що ви це разом вигадали. Бiльше скажу - я не маю сумнiву, що ти їй проказала все, що стосується нас". "Он як?" Я подолав задишку й сказав: "Долорес, все це має припинитись негайно. Я готовий висмикнути тебе з Бердслея й запечатати сама вiдаєш де, або це має припинитись, бо iнакше станеться непоправне". "Непоправне? Прошу пана!" Я вiдштовхнув табурет, який вона все розгойдувала п'яткою, й нога її глухо вдарилась об пiдлогу. "Гей", скрикнула вона, "легше на закрутах!" "Насамперед, руш нагору!" крикнув я в свою чергу й водночас схопив i витяг її з крiсла. З цiєї хвилини я припинив стримувати голос, i ми продовжували гримкати одне на одне, причому вона промовляла недрукованi речi. Вона кричала, що люто ненавидить мене. Вона робила менi страшнi гримаси, надуваючи щоки й продукуючи диявольський гепаний звук. Вона сказала, що я декiлька разiв прагнув розбестити її будучи пожильцем в її матерi. Вона виявила впевненiсть, що я зарiзав її матiр. Вона заявила, що ся вiддасть першому хлопчиськовi, який цього запрагне, i що я нiчого не можу проти цього. Я звелiв їй пiднятись до себе й показати менi всi тi мiсця, де вона приховує грошi. Це була огидлива, нестерпно-гучна сцена. Я тримав її за кiстлявеньку п'ясть, i вона крутила нею так i сяк, нишком стараючись знайти слабке мiсце, щоб вирватись у сприятливу мить, та я тримав її вкрай мiцно й навiть робив їй украй боляче, за що, сподiюсь, згниє серце в мене в грудях, i разiв зо два вона сiпнулась так люто, що я злякався, чи не трiснула в неї п'ясть, i весь час вона пильно дивилась на мене цими своїми незабутнiми вiчми, в котрих льодяний гнiв боровся з гарячою сльозою, й нашi голоси затопляли дзвенячий нагорi телефон, i в цю саму мить, як я усвiдомив цей дзвiн, вона вивiльнилась i - вже нема її. З персонажами в кiнофiльмах я, вочевидь, подiляю залежнiсть вiд всесильної machina telephonica i її раптових вторгнень в людськi справи. Схiдне вiкно вiтальнi зоставалось широко вiдкритим, - з ласкавостi долi штора була опущена; й за цим вiкном сира чорна нiч кислої ново-англiйської весни зачаївши подих, пiдслуховувала нашу зваду. Я завжди собi думав, що тип внутрiшньо паскудної старої дiви, зовнiшньо схожої на соляну пiкшу, чисто лiтературний продукт схрещення спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний, що педантична й блудлива мiс Схiд - або по-справжньому (розкриємо це iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон - мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна своєї спальнi, силячись вловити суть нашої сварки. "Який безлад... який галас", квакала слухавка. "Ми живемо тут в емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна -" Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми ("Знаєте - молодь...") i на пiв-кваку поклав слухавку. Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому? В сходове вiконце я побачив, як стрiмкий маленький привид слизнув мiж садових кущiв; срiбляста цятка в пiтьмi - супутниця роверового колеса - мигнула, зрушилась i щезла. Так сталось, що авто проводило нiч в ремонтнiй майстернi на iншому кiнцi мiста. Менi довелось пiшки переслiдувати крилату втiкачку. Навiть тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тiєї пори, я не в змозi уявити цю вулицю, цю весняну нiч без панiчного подрогу. Перед освiтленим ґанком їх будинку, мiс Лестер вигулювала стару, збичавiлу таксу мiс Фабiан. Як нелюд в стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх потрощити на своєму шляху. Треба позмiнно: три кроки йти повiльно, три - бiгти. Теплуватий дощ закалатав по листям каштанiв. На ближчому розi, тулячи Лолiту до чавунного поруччя, змазаний темрявою юнак тискав i цiлував її - нi не її, помилка. З невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi. За пiв-милi вiд нашого чотирнадцятого номера, Теєрiвська вулиця сплiтається з приватним провулком i поперечним бульваром; бульвар веде до торгової частини мiста; при першому ж молочному барi я побачив - з якою мелодiєю полегшення! - лолiтчин гарненький ровер, що дожидав її. Я штовхнув, замiсть того щоб потягнути й увiйшов. Дивись пильно! За десять крокiв вiд мене, крiзь скляну стiнку телефонної будки (бог мембрани був усе ще з нами), Лолiта, тримаючи слухавку в жменьцi й конфiденцiйно згорбившись над нею, поглянула на мене зiщуленими очима й вiдвернулась зi своїм скарбом, пiсля чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом. "Пробувала тобi подзвонити додому", недбало сказала вона. "Прийнято велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю". Сидячи бiля бару, вона уважно стежила за тим, як в'яла дiвчина-сифонниця накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдину, додавала вишневого сиропу - й моє серце розривалось вiд любовi й журби. Ця дитяча п'ясть! Моя чудовна дiвчинка... У вас чудовна дiвчинка, мiстере Гумберт. Ми з Бiанкою завжди вiд неї у захватi. Мiстер Пiм (що проходив мимо в вiдомiй трагiкомедiї) дивився як Пiппа (що проходила мимо в Браунiнґа) всмоктує свою нестерпну сумiш. J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом дощ став буремною й солодкою зливою. "От що", сказала вона, тихо просуваючись на своєму роверi бiля мене, одною ногою скребучи по темно-лискучiй панелi. "От що я вирiшила. Хочу змiнити школу. Ми поїдемо завтра ж. Ми знову поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми поїдемо куди я хочу, гаразд?" Я кивнув. Моя Лолiта. "Маршрут обираю я? C'est entendu?", питала вона, вихляючи поруч зi мною. Користувалась французькою мовою тiльки, коли була слухняною дiвчинонькою. "Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань розпирала менi груди). Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i злинула. Птах мiй! Плекана рука мiс Лестер тримала дверi ґанку привiдчиненими для вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps. Лолiта чекала мене бiля примарної берези. "Я змокла наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти - задоволений? До бiса п'єсу! Розумiєш?" Десь нагорi лапа невидкої вiдьми з грохотом закрила вiкно. Ми ввiйшли у свiй дiм; передпокiй сяяв вiтальними огнями; Лолiта стягнула светро, труснула бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно, простягла до мене оголенi руки. "Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настрої". Фiзiологам, до речi, мабуть цiкаво-таки дiзнатися, що я маю здатнiсть - вельми, я мислю, незвичну - лити потоки слiз протягом усiєї другої бурi. 15. Гальма пiдтягли, труби вичистили, клапани вiдшлiфували, й деякi iншi вiднови й направи сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт, по чому вiз покiйної панi Гумберт набув досить пристойного вигляду, щоб стати на нову подорож. Ми обiцяли Бердслейськiй гiмназiї, що вернемося як тiльки закiнчиться мiй голлiвудський ангажемент (винахiдливий Гумберт натякнув, що його запрошують консультантом на зйомку фiльму, що зображає "екзистенцiалiзм" - котрий 1949 року вважався прудким товаром). Насправдi ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику - я знахабнiв з минулого року - й там вирiшити, що менi робити далi з моєю малою наложницею, рiст якої тепер дорiвнював шiстдесятьом дюймам, а вага - дев'ятдесятьом англiйським фунтам. Ми викопали нашi туристичнi книжки й дорожнi мапи. З великим смаком вона накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих сценiчних iрреальних занять вона переросла своє дитяче позiрне пересичення й тепер з прискiпливою увагою стремiла дослiджувати розкiшну дiйснiсть? Я вiдчував дивну легкiсть, властиву сновидiнням, того блiдого недiльного ранку, коли ми залишили оселю професора Хiма й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового шосе. Лiтня, бiла в чорну смужку сукня моєї коханої, хвацька блакитна капелюшка, бiлi шкарпетки й коричневi мокасини не зовсiм гармонiювали з великим, красивим каменем - гранчастим аквамарином - на срiбному ланцюжку, що прикривав її шию: дарунок їй вiд мене - й вiд весняної зливи. Коли ми порiвнялись з Новим Готелем, вона знагла всмiхнулась. "Що таке?" спитав я. "Дам тобi грiш, як все розповiш", - i вона тутож простягла до мене долоньку, та в ту мить менi довелося доволi рiзко пригальмувати проти червоного свiтлофора. Тiльки ми призупинились, пiд'їхала злiва й плавно зупинилась iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де я бачив її?) з яскравим кольором обличчя й блискучими мiдяно-червоними кучерями до плечей, привiтала Лолiту дзвiнким вибухом, а за тим, звернувшись до мене, надзвичайно жарко, "жаннодарково" (ага, згадав!), крикнула: "Як вам не соромно вiдривати Доллi вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її на репетицiї -" "Зелене свiтло, бевзю", проговорила Лолiта стиха, i водночас, барвисто жестикулюючи на прощання велебраслетною рукою Жанна д'Арк (ми бачили її в цiй ролi на виставi в мiському еатрi) енергiйно перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект. "Хто саме - Вермонт чи Румпельмеєр?" "Нi, ця Едуза Гольд - наша режисерка". "Я кажу не про неї. Хто саме злупцював п'єсу про твоїх Зачарованих Мисливцiв?" "А, ось ти про що. Хто саме? Та якась стара, Клер щось таке, начебто. Їх була цiла купа там". "I вона, значить, похвалила тебе?" "Не тiльки похвалила - ще й почоломкала мого лобика - мого чистого лобика", й курка моя видала той новий маленький звизг смiху, яким - певно, в зв'язку з iншими еатральними вихватками - вона вiднедавна любила щиголяти. "Ти пресмiшне створiння, Лолiто", сказав я (переповiдаю приблизно). "Авжеж, мене страшенно тiшить твоя вiдмова вiд лайдацького спектаклю. Та тiльки дивно, що ти його кинула лишень за тиждень до його природного завершення. Ах, Лолiто, дивись, не здавайся так легко! Пригадую, ти вiдмовилась вiд Рамзделя задля лiтнього табору, а вiд табору - задля розважальної поїздки, - i я мiг би навести ще декiлька рiзких перемiн в твоєму настрої. Ти дивись у мене. Є речi, вiд яких нiколи не слiд вiдмовлятись. Будь трохи нiжнiшою зi мною, Лолiто. Крiм того, ти надто багато їси. Об'єм твоєї ляжки не повинен, знаєш, перевищувати сiмнадцяти з половиною дюймiв. Трiшечки надбавиш, - i все скiнчено мiж нами (я, звiсно, жартував). Ми тепер пускаємось в довгу, щасливу подорож. Я пам'ятаю -" 16. Я пам'ятаю, що дитиною, в Європi, я марив над картою Пiвнiчної Америки, на якiй "палац" тобто середня частина "Аппалацьких Гiр", великим шрифтом розтягнувся вiд Алабами до Мена, тож вся досяжна область (включаючи Пенсильванiю та Новий Йорк) ставала в моїй уявi як велетенська Швейцарiя й навiть Тибет, самi лише гори, чергування дивних дiамантових шпичакiв, великi хвойнi дерева, Le montagnard migr в пречудовiй своїй ведмежiй досi й Felis tigris Goldsmithi, й червоношкiрi iндейцi пiд катальпами. Як жахливо, що все це звелось до мiзерного примiського садочка й димливого залiзничного кошика для спалення смiття... Прощай, Аппалаччє! Залишивши його, ми перетнули Огайо, три штати, що починались на "I", й Небраску - ах, цей перший подмух Заходу! Ми вiд'їхали неспiшно, адже в нас був цiлий тиждень, щоб досягти Уейса, мiстечка в Скелястих Горах, де їй шпарко забаглось проглянути Обрядовi Танцi на день щорiчного вiдкриття Магiчної Печери, й майже три тижнi, щоб дiстатись Ельфiнстона, перлини одного з захiдних штатiв, де їй мрiялось забратись на Червоний Бескид, з якого одна немолода зiрка екрану не так давно кинулась i забилась до смертi, пiсля п'яного скандалу зi своїм сутенером. Знов нас вiтали обачливi мотелi такими зворотами, прибитими в простiнках, як наприклад: "Ми хочемо, щоб ви почувалися в нас як удома. Перед вашим прибуттям був зроблений повний (пiдкреслено) iнвентар. Номер вашого авто в нас занотований. Користуйтесь гарячою водою помiрно. Ми зберiгаємо собi право виселити без попередження всяку небажану особу. Не кладiть жодного (пiдкреслено) непотребу в унiтаз. Красно дякуємо. Приїжджайте знов. Дирекцiя. Постскриптум: Ми вважаємо наших клiєнтiв Найкращими Людьми в Свiтi". В цих страшних мiсцях два лiжка коштували нам десять доларiв за нiч. Мухи ставали в чергу на зовнiшньому боцi дверей i вдало пробирались всередину, тiльки-но дверi вiдчинялись. Порох наших попередникiв дотлiвав у попiльницях, жiноча волосина була на перинi, в сусiдньому номерi хтось усечутно вiшав пiджак в лунку стiнну шафу, вiшаки були хитрувато прикрученi до поперечин дротом проти крадiйства, й - остання зневага - картини над дружнiм постiллям були iдентичними близнюками. Я помiтив, мiж iншим, перемiну в комерцiйнiй модi. Намiчалась тенденцiя в котеджiв поєднуватися й утворювати поступово цiльний караван-сарай, та ще наростав i другенький поверх, мiж тим як внизу видовбувався хол, i ваше авто вже не стояло при дверях вашого номера, а вiдправлялось в комунальний гараж, i мотель преспокiйно вертався до образу й подоби доброго старого готелю третього розряду. Тепер хочу ґрунтовно попросити читача не знущатися з мене та з затьмарення мого розуму. I йому i менi дуже легко заднiм числом розшифрувати здiйснену долю; та поки вона складається, жодна фортуна, повiрте менi, не схожа з тими чесними детективними романчиками, при читаннi яких треба лишень не пропустити той чи iнший путiвний натяк. В юностi я навiть надибав французьке оповiданнячко цього штибу, в якому навiднi деталi були надрукованi курсивом; та не так дiє Мак-Фатум - навiть якщо й розумiєш iз ляком деякi темнi натяки й знаки. Наприклад: я не мiг би присягнутись, що в одному випадку, незадовго до середньозахiдної частини нашої поїздки або насампочатку цього етапу, їй не вдалось повiдомити дещо невiдомому чоловiку або невiдомим людям, або ж якось сполучитися з ним або з ними. Ми щойно зупинились при бензиновiй станцiї пiд знаком Пегаса, й вислизнувши з машини вона зникла десь за гаражем, адже пiднятий капот, пiд який я зазирнув, стежачи за манiпуляцiями механiка, сховав її на мить вiд мого погляду. Не бачачи її, та будучи в погiдному настрої, я тiльки похитав доброю головою, хоч, строго кажучи, вiдвiдини публiчних уборних були цiлком забороненi, адже я iнстинктивно вiдчував, що уборнi - як i телефони - являли собою з непрозорої для мене причини тi гострi пункти, за якi тканина моєї долi мала схильнiсть чiплятись. В кожного є такi роковi предмети або явища, - в одному разi повторюваний ландшафт, в iншому - цифри, якi боги ретельно пiдбирають для тебе, щоб спричинити значнi подiї: тут Джон завжди спотикнеться; там завжди розiб'ється серце Дженнi. Отже, машину мою обслужили, i я вiд'їхав вiд бензоколонок, щоб дати мiсце розвiзнiй вантажiвцi - й тут зростаючий об'єм її вiдсутностi почав гнiтити мене в сiрому безлюддi вiтряного дня. Не в перший раз i не в останнiй зорив я з таким бляклим неспокоєм на нерухомi дрiбницi, якi нiби дивуються (подiбно дозвiльним селюкам), що потрапили в поле зору заклопотаного мандрiвника: це темно-зелене вiдро для викидiв, цi густо-чорнi з бiлим боком шини на продаж, цi жовтi бляшанки з машинним мастилом, цей рум'яний холодильник з рiзними напоями, цi чотири, п'ять... сiм порожнiх пляшок в дерев'яних клiтках ящикiв, вигляд яких нагадував зовсiм заповнену хрестословицю, ця комаха терпляче лiзуча по внутрiшнiй сторонi вiкна в ремонтнiй конторi... Радiомузика лунала з її вiдкритих дверей, i через те, що рим не був синхронiзований з колиханням та iншими рухами вiтром пожвавленої рослинностi, - складалось враження старого видового фiльму, який живе власним життям, мiж тим як пiанiно або скрипка йде вслiд за музичною лiнiєю, яка є поза сферою трепiткої квiтки або хитливої гiлки. Вiдзвук останнiх ридань Шарлотти безглуздим чином протнув мене, коли, в сукнi, колиханiй не в лад з музикою, Лолiта вибiгла з зовсiм нежданого боку. Виявилось, що клозет був зайнятий, i вона перейшла за поперечну вулицю до наступного гаража - пiд знаком Мушлi. Там надпис казав: "Ми пишаємось нашими туалетними кiмнатами, так само чистими, як у вас вдома. Картки з уже наклеєними марками приготованi для ваших коментарiв". Але уборна була без карток, без мила, без будь-чого. Без коментарiв. Того дня чи наступного, пiсля доволi кепського просування повз дiлянки щiльно засiяної землi, ми докотились до чарiвливого мiстечка Касбiм i при в'їжджаннi в нього зупинились на нiч в мотелi "Каштановий Двiр": гарнi будиночки, барвний газон, каштани, яблуня, стара гойдалка - й дивовижний вечiр, на який зморене дитя навiть не глянуло. Їй хтiлось проїхати через Касбiм, тому що вiн був лише за тридцять миль на пiвнiч вiд її рiдного мiста, та наступного ранку, вона нiбито втратила всяку цiкавiсть до того, щоб поглянути на тротуар, де грала в класи п'ять рокiв тому. З очевидних причин я побоювався цiєї поїздки, хоч ми i домовились не звертати на себе увагу - не виходити з машини й не вiдвiдувати старих її друзiв. А тому мене потiшило, що вона скасувала свiй проект, та моє полегшення ятрила думка, що якби вона вiдчувала, що я досi перебуваю в тогорiчному жаху вiд ностальгiчних спромог Пiскi, то так легко б вiд нього не вiдмовилась. Коли я згадав про це з зiтханням, вона зiтхнула також, i тужливо сказала, що "кисло" ся почуває - а тому зазначила, що зостанеться в лiжку з купою iлюстрованих журналiв, а що пiсля ленчу, якщо їй буде краще, поїдемо далi, прямо на захiд. Маю сказати, що вона була дуже нiжною й млосною та що їй "нестямно баглося" свiжих фруктiв, отже я вирiшив пiти в центр Касбiма за якоюсь смачною пiкнiковою поживою. Наш крихiтний котедж стояв на лiсистiй вершинi пагорба: з вiконця виднiла дорога, що звивисто йшла вниз i за тим тягнулась прямою, як продiл, рисою мiж двома рядами каштанiв до чудовного мiстечка, яке здавалось навдивовижу чiтким та ляльковим в чистiй вранiшнiй далинi; можна було побачити ельфоподiбну дiвчинку на баєчному велосипедi й поряд непропорцiйно великого пса - все це так ясно-ясно, як тi прочани й мули, чиє просування вгору по звивистим, блiдим як вiск, дорогам бачиш на старих картинах з синюватими горбами й червоними людцями. Маю європейський поклик до пiшого просування, коли є можливiсть забути авто, й тому я не поспiшаючи став спускатись по дорозi й за деякий час стрiнув обiцяну роверистку - яка, втiм, постала негарною, пухлявенькою дiвчинкою з косицями, в супроводi величного сенбернара з очницями мов примарнi бархатнi фiалки. В Касбiмi дуже старий перукар дуже погано пiдстриг мене: вiн все торочив про якогось свого сина-бейсболiста й на кожну губну приголосну плював менi в шию. Час вiд часу вiн витирав окуляри об моє покривало або переривав роботу дряхло-скрегiтливих ножицiв, щоб демонструвати пожовклi газетнi вирiзки; я звертав на це так мало уваги, що був просто приголомшений, коли вiн нарештi вказав на обрамовану фотографiю посеред старих потьмянiлих пляшечок, i я зрозумiв, що зображений на нiй вусатий молодий спортсмен ось уже тридцять рокiв як мертвий. Я випив чашку кави, гарячої та несмачної, купив кетяг бананiв для моєї мавпочки й провiв ще хвилин десять у харчовiй крамницi. Збiгло лиш пiвтори десь години, - й ось крихiтний пiлiгрим Гум-Гум з'явився знов на дорозi, що вела знов до Каштанового Двору. Дiвчинка, бачена мною на шляху до мiста, тепер зникла за громаддям бiлизни, помагаючи прибирати кабiнки кривому телепню, чия велика голова й брильнi риси нагадували менi так званого "бертольда", одного з типiв iталiйського балагана. Було на нашому Каштановому Кряжi з дюжину цих будиночкiв, розпадисто й зглядно розташованих серед рясної зеленi. Зараз, опiвднi, бiльшiсть з них, пiд фiнальний грюк своїх пружних, самозахляпливих дверей, вже збулась пожильцiв. Древня, зовсiм висохла вiд старостi, пара в авто зовсiм нової конструкцiї обережно виповзла з одного з сумiжних з кожним котеджем гаражiв; з iншого такого ж гаражика доволi непристойно стирчав червоний перед спортивної машини; а ближче до нашого котеджу, красивий, мiцно збудований молодик з чорним коком i синiми очима складав у шарабанний автомобiль портативний холодильник. Чомусь вiн подивився на мене з непевним посмiхом. Насупроти, посеред газону, пiд гiллястою тiнню пишних дерев, вже знайомий менi сенбернар сторожив ровер своєї господинi, а поряд молодиця, вагiтна, всадивши зацiпенiле вiд блаженства немовля на гойдалку, поколихувала його, натомiсть ревнивий малюк рокiв двох або трьох все заважав їй, прагнучи штовхнути або потягнути дошку гойдалки; скiнчилось тим, що дошка збила його з нiг, i вiн заревiв, впавши крижем на травичку, а мати й далi нiжно всмiхалась нi тому нi iншому з народжених уже дiтей. Я пригадую так ясно цi дрiбнi деталi тому, ймовiрно, що менi довелось так ґрунтовно перевiрити свої враження за деяку вже мить; та й крiм того, щось у менi залишалось напоготовi з самого того жахливого вечора в Бердслеї. Я тепер не давав розрадити себе доброму настроєвi, призведеному прогулянкою, - вiтерцю раннього лiта, обвiваючому менi потилицю, пружинистому скрипу сирої жорстви пiд ногою, ласому шматочку, висмоктаному нарештi з дуплястого зуба й навiть комфортабельнiй важкостi покупок, якi, втiм, менi не годилося б носити через серцеву недугу; та навiть нещасний цей насос мiй орудив здавалось рiвно, i я вiдчув себе adolori d'amoureuse langueur, коли нарештi добрiв до котеджу, де залишив мою Долорес. На мiй подив я знайшов її вдягненою. Вона сидiла на краю лiжка в синiх полотняних штанцях i вчорашнiй майцi й дивилась на мене, нiби не зовсiм упiзнавала. М'який обрис її маленьких грудей був вiдверто пiдкреслений, анiж прихований, бганiстю трикотажної тканини, й ця вiдвертiсть одразу збурила мене. Вона ще не купалась, одначе, встигла пофарбити губи, замазавши якимсь чином свої великi переднi зуби - вони лиснiли як вином облита слонова кiстка або рожеватi покернi фiшки. I ось, вона так сидiла, зронивши на колiна сплетенi руки, вся начинена чимось яскравим i диявольським, не маючим геть нiякого вiдношення до мене. Я поклав на стiл свiй тяжкий паперовий торбець i кiлька секунд стояв, просуваючи погляд з її сандалiв i голих щиколоток до блаженно-голубого її обличчя i знову на цi грiшнi нiжки. "Ти виходила", сказав я (сандалi брудно облiпила жорства). "Я щойно пiднялась", вiдповiла вона (перехопивши мiй униз спрямований погляд): "Я на хвилиночку вийшла - хотiла подивитись, чи йдеш ти". Вiдчула банани й розкрутила тiло по напрямку до столу. Чи мiг я пiдозрювати щось напевно? Я, звичайно, не мiг, та цi мутнi, мрiйливi очi, це дивне йдуче з неї тепло... Я нiчого не сказав, тiльки подивився на стежку, що так чiтко в'юнчилась в рамi вiкна: всякий, хто захотiв би скористатись моєю довiрою, знайшов би в цьому вiкнi пречудовий пункт спостереження. З розбурханим апетитом, Лолiта взялася за фрукти. Раптом менi згадалась догiдлива посмiшка типа з сусiднього котеджу. Я вискочив на двiр. Усi авто вiдбули, крiм його шарабану, туди влiзала його вагiтна молода дружина зi своїм малюком та iншою бiльш або менш якiсною дитиною. "В чому рiч, де ти пiшов?" закричала Лолiта з-вiд ґанку. Я нiчого не сказав. Я вштовхнув її, таку м'якеньку, знову в кiмнату, й пiшов за нею. Я зiрвав з неї майку. Пiд трiск застiбки-блискавки я зiдрав решту. Я вмить роззув її. Нестямно я став переслiдувати тiнь її зради; та слiд, по котрому я мчав, надто був слабкий, щоб можна було його вiдрiзнити вiд фантазiї навiженого. 17. Гладiй Гастон, хоч украй химеризований, проте любив робити подарунки - дарунки також трiшки надзвичайнi або принаймнi незвичнi, на його примхливий смак. Помiтивши якось, що зламалась моя скриня для шахiв, вiн наступного ж ранку прислав менi, з одним зi своїх катамiтикiв, мiдний ларець: по всьому дашку його йшов складний схiдний вiзерунок, i вiн вельми надiйно замикався на ключ. Менi було досить одного погляду, щоб упiзнати в ньому дешеву шкатулку для грошей, що зветься "луїзетта", котру мимохiдь купуєш де-небудь в Малазi чи в Алжирi та з котрою потiм не знаєш потiм, що робити. Шкатулка виявилась надто пласкою для моїх громiздких шахiв, та я її зберiг - для зовсiм iншої потреби. Бажаючи розiрвати мереживо долi, яке, як я смутно вiдчував, обплутувало мене, я вирiшив (попри всю неприховану досаду Лолiти) провести зайву нiч у Каштанових Котеджах. Остаточно вже прокинувшись на четверту годину ранку, я впевнився, що дiвчинка ще спить (розкривши рота, неначе сумливо вдивляючись у безтямне дивацьке життя, яке ми все ж так-сяк збудували для неї), i що дорогоцiнний вмiст "луїзетти" в безпецi. Там, дбайливо загорнутий в бiлий вовняний шарф, перебував кишеньковий пiстолет: калiбр - нуль тридцять два, вмiст - вiсiм набоїв, довжина - близько одної дев'ятої росту Лолiти, держиця - горiхова в клiтину, сталева вiддiлка - цiлком воронована. Я його успадкував вiд покiйного Гарольда Гейза разом з каталогом, де в одному мiсцi, зi спокiйним невiглаством, зазначалось: "так саме добре корисний по вiдношенню до будинку й автомобiля, як i до особи". Вiн був у шухлядi, готовий до негайного застосування щодо особи чи осiб; курок був цiлком зведений, та "рухомий запiр" був на запобiжнику задля протидiї ненавмисному спуску. Не слiд забувати, що пiстолет є фрейдистичний символ центральної правiтцiвської кiнцiвки. Мене тепер тiшило, що вiн у мене з собою, - й особливо тiшило те, що я навчився ним користуватись два роки тому, в сосняку бiля мого й шарлоттиного, схожого на пiсковий годинник, озера. Фарло, з яким я ходив по цьому глухому лiсу, стрiляв досконало i йому вдалось поцiлити з кольта в колiбрi, хоч треба сказати, що в сенсi трофея залишилось вiд пташки небагато - лишень купка райдужного пуху. Огрядний екс-полiцiянт, на прiзвище Крестовський, котрий в двадцятих роках спритно застрелив двох збiглих арештантiв, раз якось приєднався до нас i наповнив ягдташ мiнiатюрним дятлом - вбитим, до речi, в таку пору року, коли полювання було цiлком заборонене. В порiвняннi з цими завзятими стрiльцями я, звичайно, був новачок i все хибив, ба зате iншого разу, коли я ходив один, менi пощастило поранити бiлку. "Лежи, лежи", шепнув я моєму портативному компактному дружковi, й випив за його здоров'я глинок джинанаса. 18. Читач тепер має забути Каштани й Кольти, щоб прослiдувати за нами далi на захiд. Найближчi днi були позначенi рядом сильних гроз - або, можливо, одна й та сама гроза просувалась через усю країну важкими жаб'ячими скачками, й ми так само не здатнi були її струхнути, як сищика Траппа: адже саме в цi днi передi мною постала загадка Ацтеково-Червоного Яка з вiдкидним верхом, яка цiлком затулила собою тему лолiтчиних коханцiв. Цiкаво! Я, котрий ревнував її до кожного стрiчного хлопчака, - дивно, як я неправильно тлумачив указiвки рока! Можливо, за цю зиму мою обачнiсть приспала скромна поведiнка Лолiти; та в усякому разi навiть божевiльний ледве був би таким дурним, щоб припустити, що якийсь Гумберт Другий шпарко женеться за Гумбертом Першим та його нiмфеткою, пiд акомпанемент завiсових потiшних вогнiв, через великi й вельми незгляднi рiвнини. В мене тому й з'явилася здогадка, що вишневий Як, що був миля за милею на дискретнiй вiдстанi вiд нас, керований був сищиком, котрого якийсь дозвiльний клопотун найняв з метою встановити, що саме робить Гумберт Гумберт зi своєю малолiтньою пасербицею. Як бува зi мною в перiоди електричних коливань в атмосферi й потрiску