зберiгав бiльше мiсяця; щоки здавались запалими, й надто щiльнi веснянки неначе розмазували селянську красу її рис. Це перше враження (вузенький людський iнтервал мiж двома ударами хижого серця) ясно передвказувало одне: все що овдовiлому Гумберту слiд було зробити, все що вiн хотiв i зажадав зробити - було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем сирiтцi aux yeux battus (i навiть цi свинцевi тiнi пiд очима були в веснянках) пристойну освiту, здоров'я, щасливе дитинство, чистий дiм, милих колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться на винагороду безталанному) вiн, мабуть, знайде гарненьку отроковицю, призначену винятково для гер доктора Гумберта. Втiм, як оком змигнути, як нiмцi кажуть, ця небесно-добродiйна лiнiя поведiнки була стерта, i я наздогнав здобич (час рушить швидше вiд наших фантазiй!), i вона знову була моєю Лолiтою - й навiть була нею бiльше, нiж будь-коли. Я опустив руку на її теплу русяву голiвку й пiдхопив її валiзу. Вона вся була з руж та меду; на нiй була її найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки й ноги вкривала золотаво-брунатна засмага; подряпинки на нiй довжились пунктиром iз крихiтних запеклих рубiнiв, а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу її ходу, чи то вiд того, що я пам'ятав її завше на пласких пiдошвах, та здавалось, що її брунатно-бiлi напiвчоботи їй надто великi i що до них надто великi пiдбори. Прощавай, таборе "Ку", веселий "Ку-Ку", прощавай простий нездоровий столе, прощавай друже Чарлi! В гарячому авто вона всiлась поряд зi мною, пришльопнула спритну муху на своєму звабному колiнку, потiм енергiйно обробляючи в ротi гумову жуйку й швидко вертячи рукоятку, опустила вiкно на своєму боцi й знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс. "Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм ще встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком. "Щось жахливе?" "Нi, зi шлунком". Я пояснив, що ми маємо залишитись деякий час поблизу; лiкарня розташована в селищi бiля веселого мiстечка Лепiнґвiля, де на початку дев'ятнадцятого столiття мешкав вiдомий поет, i де ми переглянемо всi кiнопрограми. Вона знайшла, що проект - перший сорт, спитала, чи дiстанемось Лепiнґвiля на дев'яту годину вечора. "Ми будемо в Брайслaндi в обiд", вiдповiв я. А завтра вiдвiдаємо Лепiнґвiль. Якою була вчорашня екскурсiя? Тобi було дуже весело в таборi?" "У-гу" "Шкода вiд'їжджати?" "Унг-унг" "Говори, Ло, а не хрюкай. Розкажи менi що-небудь" "Що саме, та-ту-сю?" (останнє слово вона вимовила дуже роздiльно й без iронiї). "Все одно, що". "Чи можна вас звати на ти й тато?" (при цьому зiщулилась, дивлячись на дорогу. "Прошу". "Ото смiх! Коли це ви встигли в маму втюхкатись?" "Стане день, мила Ло, коли ти збагнеш багато чуттiв i положень, як, наприклад, гармонiю й красу чисто духовних стосункiв". "Як же!", вiдказала нечемна нiмфетка. В дiалозi настала невизначена пауза, заповнена мальовничим навкiллям. "Ба поглянь, Ло, скiльки там корiв на тому схилi!" "Менi здається, мене виверне, якщо погляну на ще одну корову". "Знаєш, Ло, я страшенно скучив за тобою". "А от я за тобою не скучила. До того - мерзенно зраджувала, та це аж нiчого не значить, адже ти все одно перестав мною цiкавитись. Ви добряче шкварите, пане. Багато швидше, нiж мама". Я перейшов зi слiпої швидкостi в сiмдесят миль на годину до напiвслiпої в п'ятдесят. "Чому ти вважаєш, що я перестав тобою цiкавитись?" "Ну, по-перше ти мене ще не поцiлував". В собi обмираючи, в собi знемагаючи, я смутно побачив спереду порiвняно широке узбiччя, i з пiдскоками й погойдуванням з'їхав на траву. Пам'ятай, що це дитина, пам'ятай про це... Не встигло авто зупинитись, як Лолiта аж упливла в мої обiйми. Не смiючи дати собi волi - не смiючи дозволити собi зрозумiти, що саме це (солодка вогкiсть, хиткий вогонь) i є початок того невимовного життя, яке зусиллям волi за вмiлої пiдтримки долi я нарештi змусив здiйснитись - не смiючи по-справжньому її цiлувати, я дотикався її гарячих губ з величезною шанобливiстю, вбирав її дрiбними ковтками - о, цiлком безгрiшно! Та, вона, нетерпляче сiпнувшись, прип'яла свого рота до мого так мiцно, що я вiдчув її великi переднi зуби й роздiлив з нею м'ятний смак її слини. Я, звичайно, знав, що з її боку це тiльки невинна гра, пустування пiдлiтка. Вдавання пiдробки в фальшивому романi. Всякий душецiлитель, як i всякий розбещувач пiдтвердить вам, що межi й правила цих дитячих забавок є розпливчастi або в усякому разi надто по-дитячому субтильнi, щоб їх мiг уловити дорослий партнер, а тому я страшенно стерiгся зайти надто далеко й змусити її вiдсахнутись зi сполоханою вiдразою, й тому що менi за будь-що, й понад все, кортiло скорiше принести її пiд фалдою в герметичний затишок Зачарованих Мисливцiв, який був за вiсiмдесят миль, благословенне навмання розiмкнуло нашi обiйми за чверть секунди до того, як вiз дорожньої полiцiї пригальмував бiля нас. Його червонопикий i густобровий водiй уп'явся в мене: "Скажiть, вас не обiгнав край перехрестя синiй седан тої ж фiрми, що й ваш? Чи не помiтили?" "Ми не бачили", вiдказала Ло, послужливо-спiшно перехилившись через мене й поклавши невиннi руки менi на колiна, "ба ви зовсiм упевненi, що вiн був синiй, тому що - " Патрульник (яку нашу тiнь наздоганяв вiн?) нагородив вродливицю кращою своєю усмiшкою й виконав повний поворот. Ми поїхали далi. "Який бовдур!" вигукнула Лолiта. "Вiн мав тебе злапити". "Будь ласка, чому ж - мене?" "Тому що гранична швидкiсть в цьому безглуздому штатi є лише п'ятдесят миль на годину, а ми - нi, нi, не сповiльняй, ти теж глуп як дуб. Вiн тепер далеко." "Перед нами ще лежить довгий перегiн", сказав я, "i я б хотiв бути там до пiтьми. Так що веди себе як чемна дiвчинка". "Капосна, капосна дiвчинка", затишно проказала Ло. "Неповнолiтня делiквенточка, попри прямоту й симпатичнiсть. А свiтло було червоним. Я нiколи не бачила такої їзди". Ми мовчазно прокотили повз мовчазне городисько. "От би мама розлютилась, якби дiзналась, що я й ти коханцi." "Господи, Лолiто, хiба можна казати такi речi?" "Та ми дiйсно є коханцi, правда?" "Аж нiяк. Погода щось iзнову псується. Чи не бажаєш ти менi розповiсти про цi твої маленькi витiвки в таборi". "Ти якось дуже книжково висловлюєшся, любий татусю". "А тебе легко ошелешити?" "Нi, говори". "Настiйливо прошу вiдповiсти". "Давай зупинимось на тихiй боковiй стежцi, й я тобi розповiм". "Ло, я серйозно прошу тебе не пустувати. Ну?" "Ну - я брала дiяльну участь у таборовому життi". "Ensuitе?" "Ансуiт, мене вчили жити груповим життям, щасливим i повним життям, i при цьому розвивати власну гармонiйну особистiсть. Словом, бути цяцiнькою". "Так, я бачив щось подiбне в вашiй брошурцi." "Ми полюбляли спiвати хорових пiсень бiля великого камiна чи пiд паскудним зоряним небом, i звучання власного щастя кожної з нас зливалось iз голосом групи." "У тебе чудова пам'ять на цитати, Ло, та я просив би тебе утриматись вiд лайливих словечок". "Герл-скаутське гасло", вела далi Лолiта в захватi, "це також i моє гасло. Я наповнюю життя достойними справами, як, наприклад - нi, лiпше без прикладiв. Мiй обов'язок бути корисною. Я друг усiх тварин чоловiчої статi. Я виконую їх примхи. Маю завжди добрий настрiй. Ось проїхало це полiцiйне авто. Я заощадлива, й завжди грiшу думкою, словом i вчинком." "Тепер сподiюсь, це все, моє дотепне малятко". "Так, усе. Втiм, постривай-бо. От iще що: ми пекли пироги на сонячнiй плитi з рефлектором. Правда, цiкаво?" "Звiсно, цiкаво". "За цей час ми вимили розбiльон тарiлок. "Розбiльон" - це значить "дуже - дуже - багато" на засюканому вчительському дiалектi. Та ось, ледь не забула, за висловом мами. Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це вважалось страшенно забавним". "C"est bien tout?" "C"est. Як не рахувати малесенької штуки, про яку я можу розповiсти, без того, щоб геть не почервонiти". "Розповiси потiм?" "Так - якщо будемо сидiти в пiтьмi й можна буде говорити пошепки. Ти що - спиш у кiмнатi як ранiш чи в однiй купi з мамою?" "У себе як ранiш. Твою мати буде покладено на дуже серйозну операцiю, Ло". "Зупинись-но там-от край молочного бару", сказала Ло. Сидячи на високому табуретi, зi смугою сонця, що перетинала її голу брунатну руку, Лолiта отримала башту розмаїтого морозива, политого якимсь синтетичним сиропом. Це було згромаджено й подано їй цупким, прищавим парубком у засаленiй краватцi метеликом, котрий уп'явся в мою крихку, легко вдягнену дiвчинку з хижим зухвальством. Нетерпiння дiстатися Брайслaнда й Зачарованого Спочину ставало нестерпним. На щастя, вона впоралась iз морозивом за раз-два, як завше. Я спитав: "Скiльки в тебе дрiбних?" "Нi копiйчини", вiдказала вона, журно здiймаючи брови й показуючи менi порожнi нутрощi гаманця. "Це буде виправлено, але на все свiй час" збундючено проказав я. "Ну то як - ходiмо?" "Слухай, де тут у них уборна?" "Я туди тебе не пущу. Це напевно мерзенна буда. Ну, то ходiмо." Вона була суттю слухняною дiвчинонькою, i я не втримався й поцiлував її в шию, коли ми знову сiли в авто. "Не смiть цього!" сказала вона, дивлячись на мене з непозiрним здивуванням. "Я не люблю, щоби мене лизали. Огидний розпусник!" Здiйнявши плечика, вона потерлась по ньому шиєю. "Перепрошую", пробурмотiв я. "Я до тебе дуже прив'язаний, от i все". Ми просувалися далi пiд хмурим небом вгору звивистою дорогою, а потiм знов униз. "Що ж, i я до тебе нiбито прив'язана", сказала Лолiта сповiльнено-нiжним тоном, i, нiбито зiтхнувши, нiбито посунулась ближче до мене. (О, Лолiто моя, ми нiколи не доїдемо!) Сутiнки вже почали проймати чудовний маленький Брайслaнд, його архiтектуру в ложноколонiальному стилi, сувенiрнi лавки та європейськi липи, коли ми поїхали по слабовсвiтлених вулицях у пошуку Зачарованого Спочину. Повiтря, все перлисте вiд рiвної мжички, зоставалось теплим i зеленим, i довга черга, складена головним чином з дiтей i старикiв, уже довжилась проти каси кiнематографу, що струменiв огнястими самоцвiтами. "Ах, цей фiльм я дуже хочу подивитись! Пiдемо зараз по обiдi. Будь ласка, пiдемо!" "Що ж, можна", протягнув Гумберт, хоч вiн-то, хитрий, розпалений чорт, чудово знав, що на дев'яту годину вечора, коли почнеться його власна вистава, вона спатиме мертвим сном в його обiймах. "Полегше!" скрикнула Ло, котру штурхнуло вперед, коли клята вантажiвка перед нами, з карбункулами, якi запульсували на озаддi, зупинилась край перехрестя. Я подумав, що якщо ми не доїдемо до готелю - вмить, чудом, за найближчим рогом - я втрачу всяку владу над гейзiвським ридваном з його безпорадними "двiрниками" й несамовитими гальмами. Та дарма, перехожi, до яких я звертався по вказiвки, або самi не знали мiста, або перепитували, щулячись: "Зачарованих...?" наче я був божевiльний; чи то вдавались до таких мудрованих пояснень, з геометричними жестами, геометричними розповiданнями й чисто-мiсцевими прикметами (...по тому повернiть на пiвдень ...не доїжджаючи будiвлi суду...), що я не мiг не схибити з путi в лабiринi їхньої зичливої балаканини. Лолiта, чиї гарненькi рiзнокольоровi нутрощi вже потравили з'їденi ласощi, передчувала рясний обiд i почала юмзати. Та для мене, хоч я давно примирився з iснуванням певної вторинної долi (легковажної секретарки Мак-Фатума, так би мовити), яка пнеться з дрiбницями й заважає грандiозним планам щиросердого начальника, цi скреготливi зупинки, цi просування наугад бульварами Брайсланда були, мабуть, найтяжчим випробуванням, яке дотепер випало на мою долю. В подальшому я неодноразово смiявся, пригадуючи свою недосвiдченiсть - як я з хлоп'ячою впертiстю хотiв знайти саме цей готель iз забагливою назвою - тодi як повз наш шлях неоновi знаки численних мотелiв запрошували в вiльнi кiмнати, готовi прийняти кого завгодно - комiвояжерiв, збiглих каторжникiв, iмпотентiв, великi родини, а також найблудливiшi й найненажерливiшi пари. О, мирнi автомобiлiсти, що ви плинете крiзь чорняву ночi, якi забавки, якi виверти хотi ви могли б угледiти з вашого бездоганно гладкого шосе, якби цi комфортабельнi куренi, враз лишившись усякої пiгментацiї, стали прозорi як ларчики зi скла! Диво, якого я жадав, таки вiдбулося! Мужчина й дiвчина, бiльш або менш сполученi в темнявi автомобiля, що встав пiд деревним краплинням, повiдомили нам, що ми знаходимось в самому серцi мiського парку, та що варто тiльки взяти лiворуч при наступному свiтлофорi, й ми поцiлимо. Жодного свiтлофора ми не знайшли - парк був чорним як грiх, якому вiн слугував прикриттям - пiдпавши пiд плавний чар добре спланованого закруту, ми крiзь iмлу розгледiли дiамантове мигтiння вогнiв, далi - нiчний блиск озера, й ось вiн став проти нас, дивно й невiдворотно, пiд прозорими деревами, нагорi, де кiнчався посипаний жорствою в'їзд - бiлий чертог Зачарованих Мисливцiв! Спочатку здалось, що запаркованi автомобiлi прилаштованi рядком як бiля корита свинi, затуляють доступ; та раптом, немов казково, поважних розмiрiв вiдкрите авто, лиснiюче вишневим блиском пiд освiтленим вогнями дощем, заворушилось - енергiйно позадкувало пiд кермом кремезного пана - й ми вдячно слизнули в утворену пройму. Я зразу ж докорив своїй квапливостi, помiтивши, що мiй попередник тепер скористався чимось на кшталт гаражику, пiд дашком якого було достатнє мiсце й для другого возу; та моя нетерплячiсть не дозволила менi вчинити як вiн. "Оце шик!" зазначила моя вульгарна краля, щулячись на лiпний фасад. Вона вилiзла з авто на шелест мрячного дощу i рвучко дитячою ручкою обсмикнула плаття, застрягле межи персиковими щiчками - перефразуючи Роберта Браунiнґа. При свiтлi, що обливало фронтон, сахалися й гойдались на бiлих колонах збiльшенi силуети каштанового листя. Я вiдiмкнув багажник. Сивий горбань маврин в доволi приблизнiй лiвреї поклав на вiзок нашi валiзи й повiльно покотив їх у хол. Хол був сповнений старих дам i священикiв. Лолiта сiла навпочiпки, щоб обсипати ласками бiлопикого, в синiх веснянках, з чорними вислими вухами, кокер-спанiеля, який на килимовiй флорi прямо-таки танув пiд її долонею - та й хто б не танув, о моє бiдне серце... Я ж, тим часом, прочищав горло i, крiзь натовп, собi шлях до окремої контори. Там лисий, поросячого виду, старух - усi були старi в цьому готелi - оглянув мене, пiдозрiлого брюнета, з чемним усмiхом, за тим неквапно витяг мою (спотворену) телеграму, не подолав темних сумнiвiв, обернувся, щоб поглянути на стiнний годинник, i нарештi сказав, що "дуже вибачається" - держав кiмнату на два лiжка до пiв-на-сьомої вечора, а тепер її здано: церковний з'їзд, бачте, збiгся з виставкою квiтiв у Брайсландi. "Моє iм'я" зимно перервав я, "не Гумберґ, i не Гамбурґер, а Герберт, тобто, перебачте, Гумберт, i менi все одно, хай буде одинний номер, тiльки додайте лiжко для моєї маленької доньки, їй десять рокiв, i вона втомилась". Рожевий старець добродушно озирнув Лолiту, котра все ще стояла навпочiпки, привiдкривши губи, слухаючи в профiль, що їй казала з глибини кретонового фотеля хазяйка собаки, древня старуха, сповита фiалковими вуалями. Якi б сумнiви не мучили мерзотника, вони розвiялись на видок моєї арiйської ружi. Вiн сказав, що певно вiднайдеться дещо, так - номер з двiйною постiллю. Що ж до лiжечка - "Мiстере Ваткiнс, чи не має зайвого лiжечка...?" Лiжечкiнс, також рожевий i лисий, з бiлим волоссячком з-вiд вушних та iнших дiр, наблизився й заговорив, а я вже розгвинчував вiчне перо. Нетерплячий Гумберт! "Нашi подвiйнi постелi - суттю, є потрiйнi" поважно казав вiн, вкладаючи спати батька й доньку. "Пригадую, був якось у нас особливо великий наплив i ми поклали в одну постiль трьох дам й ось таку дiвчинку, як вашу. Менi навiть здається, що одна з дам була перевдягнений мужчина (мої вiдсебеньки). Втiм, чи не є зайвого лiжка в номерi сорок-дев'ятiм, мiстере Швайн?" "Боюсь, його дали сiмейству Свун", сказав Швайн, перший з двох блазнiв. "Ми вже сяк-так полаштуємось", сказав я. "Пiзнiше до нас, можливо, долучиться моя дружина - та навiть так, я гадаю, ми впораємось". На цей час обидвi рожевi свинi вже забули про гумбертофобство. Повiльним i чiтким начерком зловмисника я написав: Доктор Едгар Г. Гумберт iз донькою, 342, Лоун стрiт, Рамздель. Ключ (номер 342!) був менi мигцем показаний (так фокусник показує монету, яку вiн збирається спальмiювати) й одразу ж переданий Дядьковi ому. Лолiта, лишивши собаку (так i мене вона залишить), пiдвелась; дощова крапля впала на могилу Шарлотти; гарнява мавринка, що спустилась з небес, вiдiмкнула з середини дверi лiфта, й приречене дитя ввiйшло в нього, а за нею слiдом пiшли її кехкаючий батько i ом з валiзами, як розiпнутий краб. Пародiя на готельний коридор. Пародiя на тишу й на смерть. "Поглянь, та це ж номер нашого дому", весело вигукнула Лолiта. Двоспальне лiжко, дзеркало, двоспальне лiжко в дзеркалi, дзеркальнi дверi стiнної шафи, такi ж дверi до ванної, чорнильно-синє вiкно, вiдбите в ньому лiжко, таке ж лiжко в шафовому дзеркалi, два крiсла, стiл зi скляним покриттям, два нiчних стольчики, двоспальне межи ними лiжко: точнiше, велике лiжко полiрованого дерева з ворсянистою ковдрою пурпурного кольору й парою нiчних жарiвок пiд шлярованими нiчними абажурами. Я дуже хотiв покласти п'ятидоларового папiрця на цю блiдо-буру долоню, та остерiгся, що така щедрiсть може бути неправильно витлумачена, а тому поклав четвертного. Додав ще один. Вiн пiшов собi. Клац. Enfin seuls. "Та як же - ми будемо спати в однiй кiмнатi?" сказала Лолiта, динамiчно приндячись, як робила була, без гнiву, без гидливостi (хоч явно на межi цих почуттiв), а саме динамiчно, коли хотiла обважити свiй запит особливо ревною значущiстю. "Я прохав у них додаткове лiжко. Яке, на твою ласку, я вiзьму собi". "Ти збожеволiв", вiдказала Лолiта. "Чому це, моя коштовна?" "Тому, каш-тов-ний, що коли каш-тов-на мама дiзнається, вона з тобою розлучиться, а мене придушить". Просто - динамiчно; не беручи всерйоз. "Послухай мене", сказав я сiдаючи; вона ж стояла на два кроки вiд мене i з задоволенням дивилась на своє вiдображення, приємно здивована ним, сповнюючи власним рожевим свiтлом здивоване й задоволене дзеркало шафової дверцi. "Послухай мене, Лолiто. Настановимо дещось раз назавше. В чисто-практичному сенсi, я - твiй батько. Я до тебе дуже нiжно прив'язаний. У вiдсутнiсть твоєї матерi я вiдповiдаю за твiй добробут. Ми небагатi, й оскiльки ми подорожуємо, нам доведеться - нам доведеться бути багато разом. Коли двох є в однiй кiмнатi, неминуче трапляється - як би це назвати - трапляється деяке ..." "Кровозмiшення", пiдказала Лолiта - й увiйшла в шафу з молодим золотим реготцем, вiдчинила сумiжнi дверi, й передбачливо глянувши туди своїми дивними димчастими очима, щоб не помилитися знову, пiшла собi в ванну. Я розчинив вiкно, зiрвав iз себе просякнуту потом сорочку, перевдягнувся, перевiрив у кишенi пiджака, чи там пiгулки, й вiдiмкнув валiзу. Вона вийшла з ванної. Я спробував її обiйняти - так, невмисно, крапля стриманої нiжностi перед обiдом. Вона сказала: "Пропоную похєряти гру в поцiлунки й пiти жерти". Ось тут я й пiднiс свiй сюрприз. Ах, мрiя мрiї моєї! Вона попрямувала до розкритої валiзи, нiби пiдстерiгаючи здаля здобич, нiби в сповiльненому кiнематографi, вдивляючись в оцю далеку скарбницю на багажному передку (що в неї з очима, подумав я, з цими великими сiрими вiчми, чи то ми вдвох зануренi в ту саму зачаровану iмлу?). Вона пiдступала до неї, доволi високо здiймаючи ноги на доволi високих пiдбоях i згинаючи чарiвливо хлоп'ячi колiна так довго, в розширеному просторi, наче йшла пiд водою або як в отих снах, коли бачиш себе невагомим, за тим вона пiдняла за рукавчики файну, дуже коштовну, мiдяного шовку, кофточку, так само ж повiльно, так само ж мовчки, розправивши її перед собою, як нiбито була зацiпенiлим ловцем, в якого забракло подиху вiд виду неймовiрного птаха, розтягнутого ним за кiнцi пломенястих крил. За тим стала витягувати (поки я стояв i дожидав її) повiльну змiю лискучого ремiнця й приладнала до себе. За тим вкрадлась в дожиданi для неї обiйми, сяюча, зомлiла, ласкаючи мене поглядом нiжних, таємничих, порочних, байдужих, сутiнкових очей - в-сам-раз найбанальнiша шлюшка. Тож ось кого сподобляють нiмфетки - поки ми стогнемо й конаємо. "Чим цiлунок пув боганим?" промимрив я, дихаючи їй у волосся (влада над словами щезла). "Якщо вже хочеш знати", вiдказала вона, "ти робиш не так, як треба". "Накажи, як". "Все в свiй час", вiдповiла провинниця моєї кривомови. Seva ascendes, pulsata, brulans, kitzelans, dementissima. Elevator clatterans, pausa, clatterans, populus in corridoro. Hanc nisi mors mihi adimet niemo! Juncea puellula, jo pensavo fondissime, nobserva nihil quidquam; та звичайно, наступної митi я мiг би як-небудь жахливо схибити; на щастя, вона вернула до скарбницi. З ванної, де менi довелося доволi довго переключатись для скромної нужди, я чув (стоячи, хиблячи, тамуючи дух) "ахи" й "охи" дiвчинкового захвату. Руки вона вимила тiльки тому, що вподобала окреме мильце-писанку. "Час iти, люба, я думаю, ти так само зголоднiла, як i я". I ось ми рушили до лiфта; донька - гойдаючи свою стару бiлу торбинку, батько - на крок попереду (nota bene: нiколи не йти позад неї, адже вона не дама). Поки ми стояли (тепер уже поряд), дожидаючи лiфта, вона закинула голову, нестримано роззявилась i трухнула кучерями. "О котрiй годинi вас будили в таборi?" "О пiв-на" - вона спинила новий позiх - "сьому", ззявнула до кiнця з подрогом усього тiла. "Сьому", повторила вона, i горло в неї знов стало наповнюватись. Готельний ресторан вiтав нас запахом смаженого жиру й склянистим усмiхом. Це було просторе й претензiйне примiщення з манiрними фресками по стiнах, що зображали мисливцiв, зачарованих у розмаїтих поставах серед численних нецiкавих тварин, дрiад i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих дам, два священики й широкоплечий добродiй в клiтчастому пiджаку мовчки скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i скам'янiлi на вид подавальницi в зеленiй унiформi розпачливо швидшали - на моє щастя - нас позбутись. "Ти поглянь, як вiн схожий, як неймовiрно схожий на Куїльтi", стиха проказала Лолiта, гострим засмаглим лiктем не те що вказуючи, але палко стримлячи вказати на самотнього пана в спортивному пiджаку, що сидiв у найдальшому кутi зали. "На кого - на нашого товстого дантиста?" Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток води й поставила назад на стiл свою розколисану склянку. "Та дурощi", сказала вона, кахикнувши смiхом, "я мовлю про того письменника, що вiн на цигаркових рекламах". О, славо! О, жiнки! Коли принесли й бухнули на стiл солодке - для панночки великий клин вишневого торту, а для її покровителя бомбочку вершкового морозива (значну частину якого вона негайно додала до свого торту), я витягнув з кишенi бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi. Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок, в цю дивну, моторошну мить, можу пояснити свою тодiшню поведiнку тiльки механiчною дiєю безповiтряного простору, притаманного снам, у якому обертається ушкоджений розум; ба в ту мить усе менi ввижалось суцiльно простим i неминучим. Я оглянув залу, впевнився, що останнiй серед обiднiх пiшов, вiдкупорив бульку, i з величезним зимнокров'ям нахилив його над долонею. Я не раз прорепетирував перед дзеркалом цей жест, яким швидко пiдносиш порожню жменю до рота й вiдправляєш у нього неiснуючу пiгулку. Як я i сподiвався, вона накинулась на бульку з великими, надливо-барвними капсулями, начиненими дурманом Сплячої Красунi. "Синенькi!" скрикнула вона, "лiлово-синенькi. З чого їх зроблено?" "З лiтнього неба", вiдповiв я, "зi слив, зi смокв, iз виноградної кровi царiв!" "Нi, серйозно... Будь ласка!" "Ах, це просто Фiалкапсюлi. Вiтамiн Iкс. Робить тебе дужим, як бик-с альбо штик-с. Волiєш скуштувати?" Лолiта простягнула руку, енергiйно киваючи. Я сподiвався, що зiлля дiятиме швидко. Воно подiяло блискавично. Позаду був довгий день, вранцi вона каталась човном з Варварою (сестра котрої вiдала водяним спортом, як моя п'янливо-доступна нiмфетка почала менi розповiдати посеред напiврозчавлених неборозпираючих ззявкiв, якi дедалi збiльшувались в обсязi) та ще займалися чимось-там. Кiно, яке смутно марилось їй, було, звичайно, забуто на той час, коли ми залишили ресторан. Стоячи зi мною в лiфтi, вона притулилась до мене, напiвусмiхаючись ("чи сказати, чим я займалась?"), напiвзлiплюючи темнi вiї. "Спати хочеться, мо'?" спитав Дядько ом, який правив лiфтом, пiдiймаючи тихого джентльмена франко-iрландського походження та його заспалу доньку, а також двох зiв'ялих жiнок, експертiв з руж, котрi так само зорили зi спiвчуттям на мою крихку, засмаглу, хитливу, рожеву, запаморочену ясочку. Менi трохи не руками довелось її внести в номер. Вона сiла на край лiжка, злегка хитаючись, i заговорила якимсь вуркiтливо-невиразним розтягнутим тоном. "Якщо я тобi скажу... якщо я тобi скажу, ти менi обiцяєш (така заспана! Голiвка пада, очi гаснуть...) чи обiцяєш не скаржитись на табiр?" "Пiсля, Лолiто. Тепер лягай. Я тебе зоставлю одну, щоби ти вклалась. Даю тобi десять хвилин". "Ах, яка я була гидотна", вела вона далi, трясучи волоссям, знiмаючи з них повiльними пальцями чорну оксамитову стрiчку. "Дай-но я тобi скажу". "Завтра, Лолiто. Лягай, лягай". Ключ я сунув у кишеню й спустився по сходах. 28. Милостивi панi присяжнi! Будьте терплячi для мене! Дозвольте менi вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я зоставив Лолiту, яка все ще сидiла на скраю бездонного лiжка, дрiмотно пiднiмала ногу, кволо смикала шнурок i при цьому показувала спiдню сторону голої ляжки до самого шва штанцiв у паху - вона завше з дивною неуважнiстю й безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до ось такого оголення. От, значить, яким був заповiтний образ її, що я його замкнув у кiмнатi, наперед пересвiдчившись, що дверi не мiстять засува зсередини. Ключ з нумерованим тягарцем з рiзьбленої деревини миттю перетворився на ваговите "сезам - вiдкрийся", на казкову вiдмичку, спроможну вiдчинити блаженне й страшенне майбуття. Вiн був мiй, вiн був частина мого гарячого, волосявого кулака. За декiлька хвилин - скажiмо, двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher ist sicher, як мовляв мiй дядько Густав), я вiдiмкну дверi номера 342 i знайду мою нiмфетку, мою красу i наречену, в темницi криштального сну. Присяжнi! Якби мiй захват мiг загучати, вiн би наповнив оцей буржуазний готель оглушливим ревом. I, єдине, за чим шкодую сьогоднi, це що я не залишив мовчки в швейцара ключ 342-ої i не залишив тiєї ж ночi мiсто, материк, пiвкулю й усю земну кулю. Дозвольте пояснити. Мене не дуже збентежили її каятливi iнакомовлення. Я й доти мав твердий намiр дотримуватись рiшення щадити її чистоту, дiючи лише пiд сховом ночi над цiлком приспаною наркозом голявою крихiткою. "Стриманiсть i обожнювання" - ось був мiй усечасний девiз. Я мав намiр дотримуватись його, навiть якби цю чистоту (мiж iншим ґрунтовно розвiнчану сучасною наукою) злегка попсувало яке-небудь дитяче еротичне переживання (цiлком iмовiрно гомосексуального порядку) в цьому мерзотному таборi. Звичайно, через старомоднi європейськi навички я, Жан Жак Гумберт, взяв на вiру, коли вперше її побачив два з половиною мiсяцi тому, що вона така непорочна, як належить бути за шаблоном "нормальнiй дитинi" з самої тiєї пори, коли скiнчився незабутнiй античний свiт з його захоплюючими звичками. В нашу освiчену еру ми не оточенi маленькими рабами, нiжними квiточками, якi можна було зiрвати в передпокої лазнi, як робилось у днi Риму; i ми не наслiдуємо приклад величного Сходу в ще бiльш рознiженi часи й не пестимо спереду й iззаду прислужливих дiтей, помiж бараниною й рожевим шербетом. Вся рiч у тiм, що стара ланка, яка з'єднувала дорослий свiт iз свiтом дитячим, тепер постала роздiленою новими звичаями й законами. Хоч я i цiкавився певний час психiатрiєю та громадським доглядом, я суттю майже нiчого не знав про дiтей. Бо все-таки Лолiтi було тiльки дванадцять рокiв, i якi б я поправки не робив на середовище й епоху (навiть беручи до уваги розгнузданiсть американських дiтей шкiльного вiку), менi здавалось, що розпуснi забави мiж оцими спритними пiдлiтками мають мiсце таки пiзнiше, та й за iншої обстановки. А тому (пiдхоплюю знову нитку мого розважання) моралiст в менi обминав питання, чiпляючись за умовнi поняття про те, що собою являють дванадцятирiчнi дiвчатка. Дитячий психiатр в менi (пройдисвiт, як бiльшiсть з них, та це зараз не до уваги) пережовував новофрейдистичний гуляш та уявляв замрiйливу та екзальтовану Лолiту в "латентнiй" фазi дiвоцтва. Нарештi, сексуалiст в менi (велике й нестямне чудовисько) нiчого б не мав проти наявностi певної порочностi в своєї жертви. Та десь по той бiк несамовитого щастя радились розгубленi тiнi - i я так шкодую, що їх не завважив! Людськi iстоти, слухайте! Я мав зрозумiти, що Лолiта стала чимось конче вiдмiнним вiд невинної Аннабелли, i що нiмфiчне зло, яке дихало крiзь кожну пору завороженої дiвчинки, котру я готував на таємну втiху, робить таємницю i втiху - смертельними. Я мав знати (вiд знакiв, що їх менi подавало щось всерединi Лолiти, - справжня дитяча Лолiта або якийсь зморений янгол за її спиною), що нiчого крiм тортур i жаху не принесе очiкуване блаженство. О, крилатi панове присяжнi! Вона моя, моя, ключ в кулаку, кулак у кишенi, вона моя! Шляхом заклинань i обчислень, яким я присвятив стiльки безсоння, я поступово прибрав усю зайву муляву i, накладаючи шар на шар прозорi фарби, довiв їх до завершеної картини. На цiй картинi вона являлась менi оголеною - нiчого на нiй не було крiм однiєї шкарпетки, та браслета з брелоками; вона лежала розкинувшись там, де її звалило моє чарiвне вариво; в однiй ручцi була ще затиснута оксамитова стрiчка, знята з волосся; її мiдяне брунатне тiло, з бiлим негативом коротенького купального трико, вiдбитого на засмазi, показувало менi свої блiдi молодi сосцi; в рожевому свiтлi жарiвки єдвабно полискував перший пух на гладенькому пагорку. Великий ключ зi смуглим горiховим тягарцем був у моїй кишенi. Я блукав рiзними залами, осяяний зсередини, мрячний ззовнi; бо обличчя жадання завше є мрячне; жадання нiколи не є доконечно впевненим - навiть i тодi коли нiжна жертва замкнена в твоїй фортецi - що який-небудь диявол - конкурент або - впливовий божок не пнеться скасувати приготоване для тебе свято. Висловлюючись повсякденною мовою, треба було хильнути, та бару не трапилось у цьому старому шанобному готелi, повному зопрiлих фiлiстерiв i стилiзованих речей. Мене поринуло в чоловiчу уборну. Вiдвiдувач, що залишав її, в клерикально-чорному строї, з душею, comme on dit, навстiж, перевiряв гульфик (жест, який вiденський мудрець пояснює бажанням поглянути, чи все взято) спитав мене, як менi сподобалась лекцiя пастора Пара, й подивився зi здивуванням, коли я (Сигiзмунд Другий) сказав, що Пар - хлопчак на ять, по чому я зiм'яв у жмутик паперову серветку, якою витирав кiнчики пальцiв - вони в мене вельми чутливi - й влучно шпурнувши його в приготований для цього ресептакль, виплив у хол. Зручно спершись обома лiктями на край конторки, я спитав у мiстера Ваткiнса, чи вiн цiлком упевнений, що моя дружина не дзвонила; i як щодо лiжка? Лiжкiнс вiдповiдав, що нi, не дзвонила (покiйниця, звiсно, дзвонити не могла), i якщо ми зостанемось, полiжко поставлять завтра. З-вiд великого велелюдного примiщення з надписом над дверима "Мислива зала" лунав гомiн багатьох голосiв, що розважали чи то над садiвництвом чи то над безсмертям душi. Iнша кiмната, пiд назвою "Малинова", вся залита свiтлом, з лискучими стiльчиками й одним довгим столом iз морсом й бiсквiтами, була ще порожньою, якщо не рахувати отеси (зiв'ялої жiнки з характерною для отес склянистою усмiшкою й шарлоттиною манерою говорити), котра, вся струмуючи, пiдiйшла до мене й поспиталась, чи не пан Браддок я, тому що якщо так, мiс Борода мене допiру шукала. "От уже iм'я для жiнки", зазначив я й неквапно вийшов. Приливала й вiдливала моя райдужна кров. Я визначив чекати до половини десятої. Вернувши в хол, я натрапив там на змiну: декiлька осiб, у квiтчастому шовку або чорному сукнi, утворили окремi невеликi групи, й ельф випадку потiшив мiй зiр чудовною дитиною лолiтчиних лiт, у платтi лолiтчиного фасону, але бiлому, i з бiлою стрiчкою, що тримала її бiле волосся. Вона не була надто гарненькою, та вона була нiмфеткою, i її голi, блiдо-порцеляновi ноги й лiлейна шия створили на одну незабутню мить надзвичайно приємну антифонiю (якщо можна висловити музичним термiном вiдчуття в спинному мозку) до моєї спраги Лолiти, рум'яної й засмаглої, збудженої й опоганеної. Блiденька дiвчинка вiдчула мiй погляд (який був, утiм, цiлком недбалим i щирим) i, будучи до смiшного сором'язною, жахно збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й нарештi повернулась до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи зi своєю коровистою матусею. Я залишив шумний хол: вийшов назовнi; деякий час я стояв на бiлих схiдцях, споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо лiхтаря в набряклiй вогкiстю чорнотi хиткої неспокiйної ночi, й думав: усе, що зроблю, все, що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв у пiтьмi, неподалiк мене, чиюсь присутнiсть: хтось сидiв ув одному з крiсел мiж колонами перону. Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його зрадив ґвалтовний скрегiт вiдкриваної фляжки, за яким послiдувало скромне булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування. Я вже наважився вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос: "Як же ти її дiстав?" "Прошу?" "Кажу: дощ припинив" "Так, здається" "Я десь бачив цю дiвчинку" "Вона моя донька" "Брешеш - не донька" "Прошу?" "Я кажу: розкiшна нiч. Де її мати?" "Померла" "Он як воно. Шкода. Скажiть, а чому б нам не пообiдати завтра втрьох? На той час оця вся наволоч вiд'їде геть" "Я з нею також вiд'їду. Добранiч" "Шкода. Я дуже п'яний. На добранiч. Цiй вашiй дiвчинцi треба багато сну. Сон - троянда, як кажуть у Персiї. Хочете папiроску?" "Дякую, зараз не хочу" Вiн чиркнув сiрником, та через те, що вiн був п'яний, або через те, що п'яним був вiтер, полум'я освiтило не його, а якогось глибокого старця (одного з тих, хто гайнує решту життя в таких-ось старих готелях) i його бiлу гойдалку. Нiхто нiчого не сказав, i темрява постала як i ранiш. По тому я прочув, як готельний старожит закахикався i з могильною лункiстю вiдхаркнувся. Я залишив веранду. В цiлому минуло вже пiвгодини. Дарма я не попросив у нього ковток вiскi. Напруження почало даватись взнаки. Якщо скрипкова струна може страждати, я страждав, як струна. Однак було б нечемно показати, що я поспiшаю. Поки я пробирався скрiзь сузiр'я людей, застиглих в одному з кутiв холу, заслiпливо блиснув магнiй - i вищирений пастор Браддок, двi дами патронеси з приколотими на грудях орхiдеями, дiвчинка в бiлому платтячку, i найвiрогiднiше вискаленi зуби Гумберта Гумберта, що продирався боком мiж зачарованим священиком i цiєю дiвчинкою, яка скидалась на недолiтню вiдданицю, були ось тут увiчненi, - оскiльки папiр i текст маленької провiнцiйної газети можуть вважатись вiчними. Бiля лiфта стояла iнша щебетлива купка. Я знову обрав сходи. Номер 342 знаходився поблизу iншого, зовнiшнього спуску для рятування на випадок пожежi. Була змога ще врятуватись - та ключ повернувся в замку, i я вже входив у кiмнату. 29. Дверi освiтленої ванної були привiдчиненi; крiм того, крiзь жалюзi сочився скелетоподiбний вiзерунок свiтла зовнiшнiх лiхтарiв; цi схрещуванi променi пробирались у темряву спальнi й дозволяли побачити наступне становище. Зодягнута в одну зi своїх старих нiчних сорочок, моя Лолiта лежала на боцi: спиною на мене, посеред двоспального лiжка. Її простягнене крiзь легку тканину тiло й голi члени становили короткий зiґзаґ. Вона пiдклала пiд голову обидвi перини - i свою й мою; кучерi були розпатланi, смуга блiдого свiтла перетинала її верхнi хребцi. Я скинув одяг i вбрався в пiжаму з тою фантастичною миттєвiстю, котру береш на вiру, коли в кiнематографiчнiй сценцi виймається процес перевдягання; i я вже поставив колiно на край лiжка, як раптом Лолiта повернула голову й уп'ялась у мене крiзь смугасту тiнь. Ба на таке-ось увiйшлий не чекав! Цiлий задум з пiгулькою-люлькою (безецна справа, entre nous soit dit) мав на метi навiяти сон, такий мiцний, що його цiлий полк не мiг би продерти, та ось, маєте, вона вперлась у мене, й знеможено двигаючи язиком, називала мене Варварою! Нiби-Варвара, зодягнена в пiжаму, надто для неї тiсну, завмерла, виснучи над буркотливою дiвчинкою. Повiльно, з якимсь безнадiйним зiтханням, Доллi вiдвернулась, прийнявши свою попередню позицiю. Хвилини зо двi я стояв, напружений, бiля краю, як той паризький кравець, на початку столiття, котрий пошив собi парашут, стояв, готуючись зiскочити з Ейфелевої вежi. Нарештi я вгромадився на зоставлену менi вузьку частину постiлi; обережно потяг до себе кiнцi й боки простирадл, збитих докупи на пiвдень вiд моїх камiнно-холодних п'ят; Лолiта пiдвела голову й на мене насталилась. Як я довiдався далi вiд прислужливого фармацевта, лiлова пiгулка не належала навiть до великого й знаного роду барбiталових наркотикiв; неврастенiковi, що вiн вiрить у її дiю, вона, мабуть, допомогла б заснути, та засiб був надто слабкий, щоб надовго покласти спритну, хоч i втомлену нiмфетку. Неважливо, був Рамздельський лiкар шахраєм або хитруном. Важливо, що я був ошуканий. Коли Лолiта знов вiдкрила очi, я зрозумiв, що навiть якщо снодiйне й подiє за годину або пiвтори, безпека, на яку я розраховував, виявилась ложною. Тихо вiдвернувшись, вона зронила голову на перину - на ту, якої я був несправедливо позбавлений. Я лишився лежати нерухомо на краю безоднi, вдивляючись в її сплутане волосся й у проблиски нiмфетчиної голяви, там, де смутно проглядала половина ляжки або плеча, й намагаючись визначити глибину її сну по темпу її дихання. Пройшов деякий час; нiчого не змiнилось, й зiбравши смiливiсть я наважився злегка пiдсунутись до цього звабливого, запаморочного мерехтiння. Та ледве я вступив у її тепле навкiлля, як рiвне дихання призупинилось, i я пройнявся жахливою пiдозрою, що маля Долорес цiлком прокинулось i готове вибухнути криками, якщо до нього доторкнусь будь-якою частиною свого ницього, ниючого тiла. Читачу, зласкався! Як би тебе не злостив м'якосердий, хворобливо-чутливий, нескiнченно-обачний герой моєї книги, не обминай цих вельми важливих сторiнок! Уяви мене! Я не постану, якщо ти мене не намислиш; спробуй побачити в менi лань, яка дрижить у хащi мого власного беззаконня; всмiхнемося навiть злегка. Наприклад, - менi нiде було прихилити голову (лед