Володимир Набоков. Лолiта --------------------------------------------------------------- © Copyright Владимир Набоков © Copyright перевод Кирилл Васюков (cerillo(а)inbox.ru) Date: 29 Aug 2006 --------------------------------------------------------------- ПЕРЕДМОВА "Лолiта. Сповiдь свiтлошкiрого вдiвця": такою була подвiйна назва, з якою автор цiєї замiтки одержав дивний текст, який вона очолює. Сам "Гумберт Гумберт" помер у в'язницi, вiд закупорки серцевої аорти, 16-го числа листопада 1959 р., за кiлька днiв до початку судового розгляду своєї справи. Його захисник, мiй кревний i сердечний приятель Клеренс Кларк (на цей час адвокат, приписаний до Колумбiйського Дiльничного Суду), попросив мене вiдредагувати манускрипт, посилаючись на заповiт свого клiєнта, один з пунктiв якого уповноважував мого шановного кузена вжити на свiй розсуд усiх заходiв, що стосуються пiдготовки "Лолiти" до друку. На рiшення п-на Кларка, можливо, вплинув той факт, що обраний ним редактор наразi щойно вдостоєний премiї iменi Полiнга за коротку працю ("Чи можна спiвчувати почуттям?"), в якiй залучено до обговорення деякi паологiчнi стани та збочення. Моє завдання виявилось простiшим, анiж ми вдвох припускали. Якщо не брати виправлення явних помилок та ретельного вилучення деяких цупких деталей, якi, всупереч старанням самого "Г.Г.", ще збереглись в текстi, як то деякi вiхи та пам'ятки (вказiвки на мiсця та людей, що їх пристойнiсть вимагала мовчазно обминути, а людянiсть - пощадити), можна вважати, що цi гiднi уваги замiтки подано в недоторканостi. Кумедний псевдонiм її автора - його власний вигад; i природно вважати, що ця маска - через яку нiбито горять два гiпнотичнi ока - мала залишитись на мiсцi згiдно з бажанням її носiя. Мiж тим як "Гейз" всього лише римує зi справжнiм прiзвищем героїнi, її перше iм'я надто близько вплiтається у найпотаємнiшу тканину книги, щоб його можна було замiнити; втiм (як читач сам допевнився), в цьому й немає фактичної потреби. Тi, яким цiкаво, можуть знайти свiдчення про вбивство, здiйснене "Г.Г.", у газетах за вересень - жовтень 1952р.; його причини й мета були б i досi таїною, якби цi мемуари не потрапили в свiтле коло моєї настiльної лампи. На догоду старомодним читачам, якi цiкавляться подальшою долею "живих зразкiв" за обрiєм "правдивої повiстi", можу навести деякi вiстки, одержанi вiд п-на "Вiндмюллера" з "Рамзделя", котрий волiв лишитись неназваним, щоб довга тiнь невтiшної та брудної iсторiї не дотяглась до того мiстечка, у якому вiн честиво проживає. Його донька "Луїза" вже студентка-другокурсниця. "Мона Даль" зараз вчиться в унiверситетi в Парижi. "Рита" нещодавно побралась iз господарем готелю на Флоридi. Дружина "Ричарда Скиллера" сконала в пологах, розвiльнившись мертвою дiвчинкою, грудня 25-го числа 1952р., у далекому на пiвнiч захiдному поселеннi Сiра Зоря. П-нi Вiвiан Дамор-Блок (Дамор - для сцени, Блок - вiд одного, першого з чоловiкiв) написала бiографiю колишнього приятеля пiд каламбурною назвою "Кумир мiй", яка на часi має вийти в свiт; критики, вже ознайомленi з манускриптом, говорять, що це найкраща її штука. Цвинтарна сторожа, яка хоча б якось згадана в мемуарах "Г.Г.", не повiдомляє, чи виходить хтось iз могили. Читачевi, який розглядає "Лолiту" просто як роман, ситуацiї та емоцiї, в ньому зображенi зосталися б дратiвливо-неясними, якби вони були знебарвленi через кепське iнакомовлення. Щоправда, на весь твiр не можна вiднайти й одного нечемного вислову, скажу бiльше: здоровань-фiлiстер, призвичаєний сучасною умовнiстю брати без будь-якої огиди цiлi всипища парканових словечок у щонайбанальнiшому американському чи англiйському романi, буде вельми шокований вiдсутнiстю таких у "Лолiтi". Та якщо, задля заспокоєння цього парадоксального ханжi, редактор посмiв би послабити або вилучити такi сцени, якi з певного погляду можуть видатися "спокусливими" (дивись iсторичне рiшення, прийняте вельмишановним суддею Джоном Вуссi, грудня 6-го числа 1933р., з приводу iншої значно вiдвертiшої книжки), довелося б взагалi вiдмовитись вiд друкування "Лолiти", адже саме тi сцени, у яких дозвiльний соромiтник мiг би угледiти свавiльну чуттєвiсть, являють собою насправдi конструкцiйно необхiдний елемент у розвої трагiчної оповiдi, яка неухильно стремить до того, що тiльки й можна назвати моральним апоеозом. Цинiк скаже, що на це претендує й професiйний порнограф, ерудит вiдкаже, що палка сповiдь "Г.Г." зводиться до бурi в пробiрцi; що кожен рiк не менш як 12% дорослих американцiв чоловiчої статi, - за скромним пiдрахунком, якщо вiрити д-ру Бiанцi Шварцман (запозичую з приватного повiдомлення), - проходить через той особливий досвiд, який "Г.Г." зображує так розпачливо; та що, пiшов би наш знедолений мемуарист того рокового лiта року 1947 до компетентного психопаолога, не сталося б й лиха. Це все так, - проте не було б цiєї книжки. Подаруймо цьому коментаторовi, якщо вiн висловить ще раз те, на чому неодноразово наполягав, а саме, що "непристойне" найчастiше дорiвнює "незвичному". Великий витвiр мистецтва завжди оригiнальний; вiн за своєю що-най-сутнiстю мусить вражати й голомшити, тобто "шокувати". Не маю й найменшого бажання вславлювати п-на "Г.Г.". Жодного сумнiву в тому, що вiн є огидний, що вiн є ниций, що вiн слугує яскравим прикладом моральної прокази, що в ньому поєднанi лютiсть i грайливiсть, якi може й свiдчать про глибочезне страждання, але не додають приваби деяким його одкровенням. Його дивацтво, звiсна рiч, важкувате. Численнi його випадковi вiдгуки про мешканцiв та природу Америки є смiшнi. Вiдчайдушна чеснiсть, якою тремтить його сповiдь, аж нiяк не позбавляє його вiдповiдальностi за диявольську витонченiсть. Вiн ненормальний. Вiн не джентльмен. Але з яким чаруванням спiвоча його скрипка пробуджує в нас нiжне спiвчуття до Лолiти, змушуючи нас зачитувати книгу, всупереч першому почуттю вiдрази до автора. Як опис клiнiчного випадку, "Лолiтi" поза сумнiвом призначено стати поряд iз класичними творами психiатричної лiтератури, й можна ручатись, що за десять рокiв термiн "нiмфетка" буде в словниках та газетах. Як художнiй витвiр, "Лолiта" виходить за межi покаянної сповiдi, але значно важливiшим вiд її наукового значення та художньої вартостi мусимо поставити моральний вплив її на серйозного читача, адже болючий аналiз поодинокого випадку мiстить в собi й загальну мораль. Бездоглядна дiвчинка, зайнята собою мати, розпалений хтивiстю манiяк - усi вони не тiльки кольористi персонажi єдиної в своєму родi повiстi; вони, окрiм того, нас попереджають про небезпечнi схиблення; вони вказують на всiлякi бiди. "Лолiта" мала б змусити нас усiх - батькiв, соцiальних працiвникiв, педагогiв - iз якнайбiльшою насторогою та проникливiстю вiддатися справi виховання здоровiшого поколiння в надiйнiшому свiтi. Джон Рей, д-р фiлософiї Вiдуорт, Масачусетс сiчня 5 1955 року. ЧАСТИНА I 1. Лолiта, свiтло мого життя, вогонь моїх чересел. Грiх мiй, душа моя. Ло-лi-та: кiнчик язика долає шлях у три стiбки з пiднебiння вниз, щоб на третьому тюкнути в зуби. Ло. Лi. Та. Вона була Ло, просто Ло, вранцi, п'ять футiв на зрiст (без двох вершкiв та в однiй шкарпетцi). Вона була Лола в довгих штанях. Вона була Доллi в школi. Вона була Долорес на пунктирах бланкiв. Але в моїх обiймах вона завжди: Лолiта. А попередницi в неї були хоч? Авжеж - були... Бiльше скажу: й Лолiти б не сталось, якби я не покохав колись далеким лiтом одну, первiсну дiвчинку. У деякiм князiвствi край моря (майже як у По). Коли ж це було, а? Приблизно за стiльки ж рокiв до народження Лолiти, скiльки менi було того лiта. Можете завжди покладатись на вбивцю щодо вигадливостi прози. Шановнi присяжнi жiночої та чоловiчої статi! Експонат Номер Один являє собою те, чому так заздрили Едгаровi серафiми - зле-обiзнанi, простодушнi, шляхетнокрилi серафiми... Залюбуйтеся-но цим клубком тернiв. 2. Я народився 1910 року, в Парижi. Мiй батько вiдзначався нiжнiстю серця, легкiстю вдачi - та повним вiнегретом з генiв: був швейцарський громадянин, напiвфранцуз-напiвiталiєць, iз Дунавським прожилком. Ось я роздам декiлька чудових, глянсо-блакитних карток. Йому належав розкiшний готель на Рив'єрi. Його батько та обидва дiди гендлювали вином, дiамантами й шовками (розподiляйте самi). У тридцять рокiв вiн одружився з англiйкою, донькою альпiнiста Джерома Дуна, онучкою двох Дорсетських пасторiв, експертiв з премудрих предметiв: палеопедологiї й Еолових арф (розподiляйте самi). Обставини та причини смертi моєї вельми фотогенiчної матерi були досить оригiнальнi (пiкнiк, блискавка); менi ж було тодi лише три роки, i крiм якогось теплого закуту в найтемнiшому минулому нiчого менi не лишилось вiд неї в улоговинах та западинах пам'ятi, за якими - якщо ви сильнi витримувати мiй стиль (пишу пiд наглядом) - сiдає сонце мого дитинства: усiм вам, мабуть, вiдомi оцi запахущi залишки дня, якi виснуть разом iз мошвою десь над квiтчастим живоплотом, i в якi впадаєш раптом пiд час прогулянки, проходиш крiзь них, край пiднiжжя пагорба, в присмерки - глуха лiтеплiнь, золотава мошва. Старша сестра матерi, Сибiлла, яка була дружиною двоюрiдного брата мого батька - жила в нашому домi якщо не як безоплатна гувернантка, то як економка. В подальшому я чув, що вона була закохана в мого батька, i як одного разу в зливу, вiн легковажно скористався її почуттям - та й забув, тiльки-но погода прояснiла. Я був надзвичайно прив'язаний до неї, всупереч суворостi - рокової суворостi - деяких її правил. Мабуть їй кортiло зробити з мене бiльш добродiйного нiж батько вдiвця. У тьотi Сибiлли були лазуровi, оточенi рожевим, очi та восковий колiр обличчя. Вона писала вiршi. Була поетично марновiрна. Казала, що знає, коли помре - а саме коли менi виповниться шiстнадцять рокiв - i так воно й сталось. Її чоловiк, досвiдчений вояжер вiд парфумерної фiрми, проводив бiльшу частину свого часу в Америцi, де на кiнець заснував власний iнтерес та набув деяке майно. Я зростав щасливою, здоровою дитиною у яскравому краї книжок з малюнками, чистого пiску, апельсинових дерев, доброзичних собак, морських обрiїв та всмiхнених облич. Навколо мене велепишний готель Мiрана Палас обертався окремим усесвiтом, вибiленим крейдою космосом, посеред iншого, блакитного, величезного, що яскрився ззовнi. Вiд кухонного хлопа у переднику до короля в лiтньому строї, всi любили, всi пестили мене. Старi американки, спираючись на тростину, схилялись надi мною, як Пiзанськi вежi. Зубожiлi росiйськi княгинi не спроможнi були заплатити моєму батьковi, проте купували менi дорогi цукерки. Вiн же, mon cher petit papa, брав мене кататись човном та їздити на роверi. Учив мене плавати, пiрнати, ковзати, читав менi Дон-Кiхота i Les Misrables, i я обожнював i шанував його, i радiв за нього, коли випадало пiдслухати, як слуги перебирають його рiзноманiтних коханок - солодких красунь, котрi забавлялися мною, воркуючи надi мною та ллючи дорогоцiннi сльози над моїм веселим безматеринством. Я навчався в англiйськiй школi, що була розташована за кiлька кiлометрiв вiд дому, там я грав у "ракетс" i "файвс" (гупаючи м'ячем по стiнi ракеткою або долонею); мав якнайкращi оцiнки i пречудово уживався як з товаришами так i з наставниками. До тринадцяти рокiв (тобто до зустрiчi з моєю маленькою Аннабеллою) мав я, пригадую, тiльки два переживання ймовiрно статевi: врочиста благопристойна й винятково еоретична розмова про деякi неочiкуванi явища отроцтва, яка мала мiсце в шкiльному саду троянд з американським хлопчиком, сином вiдомої тодi кiнематографiчної акторки, котру я рiдко бачив тодi у свiтi трьох вимiрiв; та доволi цiкавий вiдгук мого органiзму на перлисто-матовi знiмки з нескiнченно нiжними тiньовими виярками у пишному альбомi Пiшона La Beaut Humaine, який я нишком одного разу витягнув з-пiд купи мармуристих волюмiв Лондон Graphic у готельнiй бiблiоецi. Пiзнiше мiй батько, iз притаманною йому зичливiстю, дав менi всi вiдомостi цього роду, якi на його думку могли менi знадобитись; це було восени 1923-го року, перед моїм вступом до гiмназiї в Лiонi (де я мав провести три зими), та саме влiтку того року батько мiй, нажаль, був вiдсутнiй - збавляв час в Iталiї разом iз Mm de K. та її дочкою - вiдтак менi нiкому було звiритись, нi з ким порадитись. 3. Аннабелла була, як i автор, змiшаного походження: в її випадку - англiйського та голландського. Об цю пору я пригадую її образ менш виразним, нiж пам'ятав його до того, як спiткав Лолiту. В зоровiй пам'ятi є два пiдходи: за першим, вдається штучно вiдтворити образ у лабораторiї мозку, не заплющуючи очей (i тодi Аннабелла ввижається менi в загальних термiнах, як то: "медового вiдтiнку шкiра", "тоненькi руки", "пiдстрижене русяве волосся", "довгi вiї", "великi барвнi вуста"); за iншим, заплющуєш очi й миттєво викликаєш на темнiй сторонi вiй об'єктивне, оптичне, вкрай точне вiдтворення улюблених рис: маленьке сяєво з природних барв (i ось так я бачу Лолiту). Тому дозвольте менi, у зображеннi Аннабелли спинитись на чемному зауваженнi, що вона була привабним дiвчатком, на кiлька мiсяцiв молодшим вiд мене. Її батьки, на прiзвище Лi (Leigh ), давнi друзi моєї тiтки, подiбно до тьотi Сибiлли, були так само вимогливi до порядностi. Вони знiмали вiллу поблизу Мiрани. Цього лисого, бурого пана Лi та грубу, напудрену панi Лi (з народження Ванесса ван Несс) я ненавидiв люто. Спочатку ми з Аннабеллою розмовляли, так би мовити, по навколу. Вона весь час набирала жменю дрiбного пiсочку та пускала його сипатись крiзь пальцi. Голови в нас були налаштованi в лад розумним європейським пiдлiткам тiєї доби й того середовища, i я не певний, чи можна було вiднайти хоча б якийсь iндивiдуальний талант у нашому зацiкавленнi численними населеними свiтами, тенiсними змаганнями, нескiнченнiстю, солiпсизмом й тому подiбними речами. Нiжнiсть та вразливiсть молодих звiрят збуджували в нас обох те ж саме гостре страждання. Вона мрiяла бути сестрою милосердя в якiйсь голодуючiй азiйськiй країнi; я мрiяв бути вiдомим шпигуном. Та знагла ми стали закоханими одне в одне - нестямно, незграбно, безстидно, нестерпно; я додав би - безнадiйно, адже наше несамовите прагнення до взаємного володiння можна було б вгамувати тiльки, якби кожен з нас насправдi увiбрав та засвоїв кожну частку тiла й душi iншого; втiм ми навiть не могли знайти мiсця, де б злучитись, як цiлком вiльно знаходять дiти хащ. Пiсля одного невдалого нiчного побачення в неї в саду (про що в наступному пiдроздiлi), єдине, що нам уможливили як зустрiчi, це лежати в досяжностi дорослих, зоровiй, якщо не слуховiй, на тiй частинi пляжу, де було найвелелюднiше. Там, на м'якому пiску, за кiлька крокiв вiд старших, ми валялися цiлий ранок у зацiпенiлiй нестямi любовної муки та зуживали всякого щасного вирiзу в тканинi простору й часу, щоб торкнутись одне одного: її рука, крiзь пiсок, пiдповзала до мене, тулилася ближче, переставляючи вузькi та смаглявi пальцi, а потiм її перламутровi колiна вiдправлялись у таку ж тривалу, обачливу подорож; iнодi випадковий вал, споруджений iншими дiтьми, молодшими, слугував нам укриттям для обiжного солоного поцiлунку; цi недосконалi дотики доводили нашi здоровi та недосвiдченi тiла до такого ступеня збудження, що навiть прохолода блакитної води, пiд якою ми продовжували правити свого, не в змозi була нас заспокоїти. Серед скарбiв, якi я загубив пiд час подальших мандрiв, була зроблена моєю тiткою маленька фотографiя, яка закарбувала групу сидячих за столиком кав'ярнi просто неба: Аннабеллу, її батькiв та вельми статечного доктора Купера, кульгавого старця, котрий того лiта упадав за моєю тiткою Сибiллою. Аннабелла вийшла не надто гарно, адже її вловили в ту мить, коли вона схотiла пригубити свiй chocolat glac, й тiльки по худих оголених плечах можна було впiзнати її (оскiльки пам'ятаю знiмок) серед сонячної млявi, в яку поступово й незворотно переходила її краса; та я, сiвши в профiль, трохи дальше вiд iнших, проступив з якоюсь драматичною рельєфнiстю: похмурий, густобровий хлопчик, у темнiй, спортивнiй сорочцi й бiлих добре пошитих шортах, який заклав ногу на ногу й дивився вбiк. Фотографiю було зроблено в останнiй день нашого рокового лiта, саме за кiлька хвилин до нашої другої та останньої спроби обiйти долю. З якогось украй прозорого приводу (iншого шансу не передбачалось, та вже нiщо не мало значення) ми вiддалились вiд кав'ярнi на пляж, де знайшли нарештi вiдлюдне мiсце, i там, у бузковiй тiнi рожевих скель, якi створили щось на кшталт яскинi, ми побiжно обмiнялися спраглими ласками, єдиним свiдком яких були кимсь загубленi окуляри. Я стояв навколiшки i вже готовий був оволодiти моєю ясочкою, як раптом два бородатих купальцi - морський дiд та його братчик - вийшли з води iз вигуками неґречного пiдбадьорення, а чотири мiсяцi по тому вона померла вiд тифу на островi Корфу. 4. Знову i знову гортаю цi мiзернi спомини та щоразу питаю в себе самого, чи не звiдти, не з мерехтiння того далекого лiта пiшла трiщина через усе моє життя. Або, можливо, гостре моє захоплення цим дитинчам було лише першою ознакою вродженого збочення? Коли стараюсь розiбратись в булих бажаннях, намiрах, дiях, я пiддаюсь певнiй зворотнiй уявi, яка живить аналiтичну здiбнiсть спромогами безграничними, а тому всякий видний менi пройдений шлях є безкiнечно посiченим роздорiжжями в очманiло складнiй перспективi пам'ятi. Проте, я певний-таки, що в чарiвний та роковий спосiб Лолiта почалася з Аннабелли. Знаю й те, що смерть Аннабелли закрiпила невдоволення того безтямного лiта i стала завадою для всякого iншого кохання протягом холодних лiт моєї юностi. Духовне й тiлесне збiгалося в нашому коханнi такою досконалою мiрою, яка й не примариться нинiшнiм пiдлiткам, якi просто дивляться на все своїми нехитрими почуттями й штампованим глуздом. Довго по її смертi я вiдчував, як її думка тече крiзь мою. Задовго до нашої зустрiчi ми мали однаковi сни. Ми зiставляли вiхи. Знаходили знаки дивної подоби. У червнi одного й того ж року (1919-го) в її дiм i в мiй дiм, в двох несумiжних країнах, спурхнула чиясь канарка. О, Лолiто, якби ти мене кохала так! Я приберiг на кiнець розповiдi про Аннабеллу опис нашого невтiшного першого побачення. Одного разу пiзно ввечерi їй вдалось обминути злiсну пильнiсть батькiв. У дiбровцi чуйних тонколистих мiмоз, позаду вiлли, ми знайшли собi мiсце на руїнах низького кам'яного муру. В темрявi, крiзь нiжнi деревця виднiли арабески освiтлених вiкон вiлли - якi тепер, злегка пiдправленi кольоровим чорнилом чуттєвої пам'ятi, я порiвняв би з гральними картами (почасти можливо тому, що неприятель грав там у бридж). Вона тремтiла й здригалась, коли я цiлував її в закуток напiввiдкритих губ i в гарячу мочку вуха. Розсип зiрок блiдо горiла над нами з-помiж силуетiв довгастого листя: ця чутлива безодня здавалась так само оголеною, якою була вона пiд своєю легкою сукенкою. На тлi неба напрочуд ясно вирiзнялось її обличчя, нiби вiд нього линуло слабке сяяння. Її ноги, її вабливi оживленi ноги, були не надто стуленi, та коли моя рука вiднайшла те, чого шукала, вираз якоїсь русалкової мрiйливостi - чи то бiль, чи то насолода - з'явився на її дитячому обличчi. Сидячи трохи вище вiд мене, вона у самотнiй млостi тягнулась до моїх губ, причому голова її схилялася сонним, нiжним порухом, що був майже страждальницьким, а її голi колiнця хапали, стискали мою п'ясть, та знов слабнули. Її тремтячий рот, кривлячись вiд гiркоти таємничого зiлля, з легким придихом наближався до мого обличчя. Вона прагнула вгамувати бiль кохання тим, що рвучко терла свої вуста по моїх, або раптом вiдхилялась iз поривчастим злетом кучерiв, а за тим знову похмуро линула й дозволяла менi живитись її розкритими вустами, мiж тим як я, щиро готовий їй подарувати все - моє серце, горло, нутрощi - давав їй тримати в млявому кулачку берло моєї жадоби. Пам'ятаю запах якоїсь пудри - яку вона, здається, крала в iспанської покоївки матерi - солодкавий, дешевий мускусний душок; вiн зливався з її власним бiсквiтним запахом, та знагла чаша моїх почуттiв сповнила край; неждана метушня пiд ближнiм кущем завадила їй перелитись. Ми завмерли та з болiсним подрогом в жилах прислухались до шуму, що його ймовiрно зчинила лишень полююча кiшка. Але водночас, нажаль, зi сторони будiвлi пролунав голос панi Лi, що звав дочку з дико зростаючими перекатами, й доктор Купер важко прокульгав з веранди в сад. Та ця мiмозова хаща, iмла зiрок, остуда, вогонь, медова роса, й моя мука лишились зi мною, i ця дiвчинка з виплеканими морем ногами й полум'яним язиком з тiєї пори переслiдувала мене невiдчепно - допоки нарештi двадцять чотири роки по тому я не розпорошив марноття, воскресивши її в iншiй. 5. Днi моєї юностi, як погляну на них, є схожi на вiдлiтаючий блiдий вихор повторних клаптикiв, немов ранкова веремiя спожитих папiрцiв, видних пасажировi американського експреса через заднє проглядове вiкно останнього вагона, за яким вони в'ються. У моїх гiгiєнiчних зчепленнях з жiнками я був практичний, насмiшкуватий та жвавий. В мої унiверситетськi роки в Лондонi i в Парижi я вдовольнявся платними кралями. Мої науковi студiї були старанними, та не дуже плiдними. Спочатку я думав стати психiатром, як багато-хто з невдах; але я був невдахою особливим; мене охопила химерна утома (треба пiти до лiкаря, - така млость); i я перейшов до вивчення англiйської лiтератури, з якої живе не один поет-пустоцвiт, перетворившись у професора з люлькою, в пiджаку з добротної вовни. Париж тридцятих рокiв цiлком пасував менi. Я обговорював радянськi фiльми з американськими лiтераторами. Я сидiв з уранiстами в кав'ярнi Des Deux Magots. Я друкував в'юнчастi етюди в малочитабельних часописах. Я вигадував пародiї - на Елiота, наприклад: Нехай фрейляйн фон Кульп тримає ще За клямку дверi, й обернеться...Нi, Не зрушуся до неї, нi до Фрески. Нi до тiєї чайки... Один з моїх творiв, озаглавлений "Прустiвська ема в листi Кiтса до Бенджамiна Бейлi," викликав схвальнi посмiшки в шiстьох-семи учених, якi прочитали його. Я взявся писати "Коротку iсторiю англiйської поезiї " для видавця з великим iм'ям, а потiм почав укладати той пiдручник французької лiтератури (iз зразками порiвнянь з лiтератури англiйської) для американських та британських читачiв, який мусив займати мене протягом сорокових рокiв, i останнiй томик якого був майже готовий до друку на день мого арешту. Я знайшов службу: викладав англiйську групi дорослих парижан шiстнадцятого округу. Потiм впродовж двох зим був учителем чоловiчої гiмназiї. Iнколи я користався зi знайомств серед психiатрiв та працiвникiв з громадського догляду, щоб з ними вiдвiдувати рiзнi заклади, як наприклад сиротинцi та школи для недолiтнiх злочинниць, де на блiдих, зi злiпленими вiями отроковиць я мiг позирати з тiєю безкарнiстю, яка нам дарується в сновидiннях. А зараз я хочу висловити наступну думку. У вiкових межах вiд дев'яти до чотирнадцяти рокiв трапляються дiвчатка, котрi для деяких зачарованих пiлiгримiв, якi вдвiчi або в багато разiв є старшi за них, виказують iстотну свою сутнiсть - сутнiсть не людську, а нiмфiйну (тобто демонiчну); i цих маленьких обраниць я пропоную йменувати так: нiмфетки. Читач помiтить, що просторовi поняття я замiнюю на поняття часу. Бiльш того: менi б хотiлось, щоб вiн побачив цi межi, 9 - 14, як окоємнi обриси (дзеркалистi обмiлi, яскрiючi скелi) зачарованого острова, на якому живуть оцi нiмфетки, i який оточений широким iмлистим океаном. Спитати б: у цих вiкових границях чи всi дiвчинки - нiмфетки? Звiсно, нi. Бо ж так ми, втаємниченi, ми, самотнi мореплавцi, ми, нiмфолепти, давно б збожеволiли. Але й краса також не є критерiєм, мiж тим як вульгарнiсть (або те хоч би, що зветься вульгарнiстю в тому чи iншому середовищi) не виключає неодмiнної наявностi тих таємничих рис - тiєї казково-дивної грацiї, тiєї мiнливої душевбивчої, закрадливої звабностi - якi вирiзняють нiмфетку серед полiтниць, незрiвнянно бiльше залежних вiд просторового свiту одночасних явищ, анiж вiд невагомого острова зачарованого часу, де Лолiта бавиться з подiбними до неї. В серединi тих же вiкових границь число справдешнiх нiмфеток є багато меншим числа некрасивих або просто "гарненьких", чи навiть "вродливих", але цiлком звичайних, пухлявих, вайлуватих, зимношкiрих, людяних за єством своїм, таких, котрi можуть або не можуть потiм перекинутись на красивих, як кажуть, жiнок (погляньте-но на таку-собi бридку пампушку в чорних панчохах й бiлому капелюшку, яка перевтiлилась у дивну зiрку екрану ). Якщо попросити нормальну людину вiдзначити найгарнiсiньку на груповому знiмку школярок або герль-скаутiв, вiн не завжди вцiлить у нiмфетку. Треба бути художником та навiженим, забавищем нескiнченних скорбот, iз булькою гарячої отрути в коренi тiла та полум'ям над-жадання, вiчно палаючим у чуйному хребтi (о, як доводиться нам щулитись i берегтися!), аби впiзнати одразу, за невимовними прикметами - за ледь котячим обрисом вилиць, за тонкими й шовковистими членами, й iншими ознаками, перелiчити якi менi заказано вiдчаєм, стидом, сльозами нiжностi - маленького смертоносного демона у тлумi звичайних дiтей; вона ж бо, нiмфетка, стоїть серед них невпiзнана, що й сама не вiдчуває своєї казкової влади. Та ще: через примат часу в цiй бiсiвськiй справi, науковець має бути готовим взяти до уваги, що потрiбна рiзниця в декiлька рокiв (я би сказав, не менш десяти, але за звичай у тридцять або сорок - й до дев'ятдесяти в не багатьох вiдомих випадках) мiж дiвчинкою й мужчиною для того, щоб той мiг зазнати чарiв нiмфетки. Тут є питання налаштування кришталика, питання деякої вiдстанi, яку внутрiшнє око з приємним хвилюванням надолужує, й питання певного контрасту, що його розум спостигає з корчем порочної насолоди. "Коли я був мамлюком, вона мамлюком була" (усе Едгаровий перегар), моя Аннабелла не була для мене нiмфеткою: я був їй рiвним; заднiм числом я сам був фавнятком, на тому ж зачарованому островi; та нинi, вересня 1952-го року, як минуло двадцять дев'ять рокiв, гадаю, що можу розгледiти в нiй початкове рокове наслання. Ми кохалися передчасною любов'ю, яка вiдмiнна тiєю нестямою, що так часто розбиває життя зрiлих людей. Я був дужим хлопчиськом i вижив; та отрута зосталася в ранi, i ось я вже мужнiв у лонi цивiлiзацiї, яка дозволяє чоловiковi упадати за дiвчиною шiстнадцятирiчною, але не за дiвчинкою дванадцятирiчною. Отож, не дивно, що моє доросле життя в Європi було жахливо двоїстим. Назовнi я мав так званi нормальнi зносини iз земнородними жiнками, у яких грудi гарбузами або грушами, всерединi ж я палав у пекельнiй печi зосередженої хтивостi, яку збуджувала в менi кожна стрiчна нiмфетка, до котрої я, будучи законослухняним боягузом, не смiв пiдступитись. Кремезнi людячi самицi, котрих менi дозволено було уживати, слугували тiльки палiативом. Я готовий повiрити, що вiдчування, якi я вилучав iз природного злягання, рiвнялись бiльш-менш тим, що їх зазнають нормальнi великi мужчини, коли спiлкуються iз нормальними великими жiнками в тому рутинному римi, який iздригає свiт. Але негаразд є в тiм, що цьому товариству не довелось, як довелось менi, спiзнати проблиск незрiвнянно бiльш пронизливої насолоди. Найбiднiший з моїх у полюцiю ведучих снiв у тисячу разiв яскравiший за перелюби, що їх наймужнiший генiй або найталановитiший iмпотент здатнi були уявити. Мiй свiт був розкраяний. Я чув присутнiсть не однiєї, а двох статей, жодна з яких не була моєю; обидвi були жiночими для анатома; для мене ж, котрий дивився крiзь призму почуттiв, "вони були так само рiзнi мiж собою, як щиголь i щогла". Всьому цьому я тепер надаю рацiю, та у двадцять - двадцять-п'ять рокiв я не так ясно знався на своїх стражданнях. Тiло добре знало, чого воно хоче, та мiй розум вiдхиляв кожну його мольбу. Мною оволодiвали то острах i стид, то нестямний оптимiзм. Мене душили суспiльнi заборони. Психоаналiсти вабили мене псевдовизволенням вiд лiбiдобелiберди. Те, що єдиними об'єктами любовного подрогу були для мене сестри Аннабелли, її повiрницi й кордебалет, менi ввижалось iнколи передвiстям божевiлля. Iнодi ж я говорив собi, що все залежить вiд точки зору, i що по сутi нема нiчого поганого в тому, що мене до нестерпу хвилюють нелiтнi дiвчатка. Дозволю собi нагадати читачевi, що в Англiї, з тих пiр, як був ухвалений закон (1933-го року) про дiтей та Молодi Персони, термiн "герль-чайлд" (тобто дiвчинка) визначається як "особа жiночої статi, яка має вiд роду бiльше нiж вiсiм та менше нiж чотирнадцять рокiв" (пiсля чого, вiд чотирнадцяти до сiмнадцяти, статут визначає цю особу як "молоду персону"). З iншого боку, в Америцi, а саме в Масачусетсi, термiн "уейвард чайлд" (непутяща дитина) стосується технiчно дiвчинки вiд семи до сiмнадцяти рокiв, яка спiлкується з порочними та нiкчемними особами". Хью Броутон, полемiчний письменник часiв Джемса Першого, довiв, що Рахаб була блудницею вже в десять рокiв. Все це вкрай цiкаво, i я припускаю, що ви вже бачите, як рот менi пiниться перед приступом - та нi, нiщо не пiниться, я просто пускаю вистрибом рiзнобарвнi блiшки щасливих думок у вiдповiдну чашечку. От ще картинки. Ось Вергiлiй, котрий (цитую старого англiйського поета) "нiмфетку оспiвав в одному тонi", хоч найвiрогiднiше вiддавав перевагу перитоновi хлопчика. Ось двi з ще недостиглих дочок короля Анхатена та його королеви Нiфертiтi, у котрих було шiсть таких - нiльських, гологолових, голеньких (нiчого крiм численних намистових рядiв), iз м'якими брунатними щенячими черевцями, iз довгими ебеновими очима, якi спокiйно вмiщалися на перинах, i цiлковито збереженi пiсля трьох тисяч рокiв. Ось зграйка десятирiчних вiдданиць, котрих примушують сiсти на фасцинiй - кiл зi слонової кiстки у храмах класичної освiти. Шлюб i спiвжиття з дiтьми трапляються ще доволi часто у декотрих областях Iндiї. Так, восьмидесятилiтнi дiди-лепчанцi сполучаються iз восьмирiчними дiвчатками, i хто-би озвався. Нарештi Данте безтямно закохався в свою Беатрiче, коли минуло лише дев'ять рокiв їй, такiй яскрiючiй, фарбованiй, звабнiй, у червоному строї з дорогим камiнням, а було це 1274-го року, у Флоренцiї, на приватному бенкетi, веселого травня мiсяця. Коли ж Петрарка безтямно укохався в свою Лаурину, вона була бiлявою нiмфеткою дванадцяти рокiв, яка бiгла крiзь вiтер, куряву й цвiтiнь, сама як летюча квiтка, серед прекрасної рiвнини, видної з Воклюзьких горбiв. Та будьмо ж бундючними й культурними. Гумберт Гумберт старанно прагнув бути гожим. Їй Богу, прагнув. Вiн ставився вкрай обережно до звичайних дiтей, до їх чистоти, вiдкритих на образи, й за жодних обставин не зазiхнув би на невиннiсть дитини, якби була хоч найвiддаленiша можливiсть скандалу. Та як билося бiдоласi серце, коли серед невинної дитячої зграї вiн помiчав дитину-демона, "enfant charmant et fourbe" - очi з iмлою, барвнi губи, десять рокiв каторги, коли даси знати їй, що дивишся на неї. Так йшло життя. Гумберт був цiлком спроможний мати злучання з Євою, проте Лiлiт була тою, про яку вiн марив. Бруньковидна стадiя у розвитку грудей рано (в 10 7/10 рокiв ) наступає в черзi соматичних змiн, якi супроводжують наближення зрiлостi. А наступна вiдома нам ознака - це перша поява (в 11 2/10 рокiв) пiгментованих волоскiв. Моя чашечка геть сповнена блошицями. Морська катастрофа. Кораловий острiв. Я один iз замерзлою донькою потопленого пасажира. Серденько, адже це тiльки забава. Якi чудовнi пригоди я деколи уявляв, сидячи на твердiй лавi в мiському парку та удаючи заглибленого в задумливу книжку. Навколо мирного ерудита дозвiльно пустували нiмфетки, як начебто вiн був звиклою для ока парковою статуєю або частиною свiтла й тiнi пiд старим деревом. Якось цiлковита красуня в шотландськiй спiдничцi з грюком поставила важкоозброєну ногу бiля мене на лавку, щоб занурити в мене свої оголенi руки й затягнути ремiнець роликового ковзана - i я розчинився в сонячних плямах, користуючись книжкою як фiговим листям, мiж тим як її русявi кучерi падали їй на подряпане колiно, i деревна тiнь, яку я з нею дiлив, пульсувала й танула на її литцi, сяючи так близько вiд моєї хамелеонової щоки. Iншого разу рудоволоса школярка зависнула надi мною в вагонi метро, i оранжевий пушок в неї в пахвах був одкровенням, яке залишилось на багато тижнiв у мене в кровi. Я мiг би переповiсти чимало подiбних однобiчних мiнiатюрних романiв. Закiнчення деяких з них було приправлене бiсовим зiллям. Бувало, наприклад, я помiчав з балкона вночi, за освiтленим вiкном через вулицю, нiмфетку, яка роздягалась перед прислужливим дзеркалом. В цьому усамiтненнi, в цьому вiддаленнi, привид набував неймовiрно пряної зваби, яка змушувала мене, балконного глядача, чимдуж стремiти до свого самотнього вгамування. Але до бiса несподiвано нiжний узор голизни, що вiн вже прийняв вiд мене дар звеличання, ставав осяяним лампою вiдразливо голим лiктем мужчини в спiднiй бiлизнi, який читав газету при вiдкритому вiкнi гарячою, вологою, безнадiйно лiтньою нiччю. Скакання над вервечкою, скакання на однiй нозi по розкресленiй крейдою панелi. Вiкопомна старуха в чорному, яка сидiла поряд зi мною на парковiй лавцi моєї насолоди (нiмфетка пiдi мною старалась намацати скляну кульку, що закотилась) й котра спитала мене - нахабна вiдьма - чи не болить менi живiт. Нехай бавлять вони навколо мене вiчно, нiколи не дозрiваючи. 6. До речi: я часто питав себе, як велося їм потiм, тим нiмфеткам. У нашому чавунно-ґратованому свiтi причин та наслiдкiв, чи не здатний був подрог, який я викрав у них, позначитись на їх майбуттi? От, була моєю - та нiколи не дiзнається. Гаразд. Та чи не виступить це, чи не нашкодив я їй чим-небудь в її дальшiй долi, коли втягнув її образ в своє таємне насолодження? О, це було й стане предметом великих та жахливих сумнiвiв! Я з'ясував, однак, у що вони перетворюються, цi принадливi, запаморочливi нiмфетки, коли виростають. Згадую, брiв я колись надвечiр людною вулицею, навеснi, в центрi Парижа. Тоненька невелика на зрiст дiвчина жваво простукала повз мене на високих пiдборках; ми водночас обернулись, вона спинилась i я пiдiйшов до неї. Голова її ледь сягала моєї нагрудної шерстi; личко було кругле, з ямками, яке так часто трапляється серед молодих французок. Менi сподобались її довгi вiї та перлинно-сiрий tailleur, що облягав її юне тiло, яке ще берегло (от це-то й було нiмфiйним вiдлунням холодної насолоди, злетом в череслах) щось дитяче, що домiшувалось до професiйного frtilement її маленької спритної сiднички. Я поцiкавився її цiною, й вона одразу вiдповiла з музикальною срiбною точнiстю (птах - сущий птах!) "Cent". Я був спробував поторгуватись, та вона оцiнила дикий пал в моїх очах, спрямованих з такої висоти на її круглий лобик й на зачаткову капелюшку (букетик та бант): "Tant pis", проказала вона, перемигнувши й удавши, нiби простує геть. Я подумав: та всього лише три роки тому я мiг бачити, як вона вертається додому зi школи! Ця картина скiнчила справу. Вона повела мене вгору звичайними крутими сходами зi звичайним сигналом дзвiнка, що повiдомляє добродiя, який не бажає зiтнутися з iншим добродiєм, що шлях вiльний або не вiльний - сумний шлях до гидкого покоїка, який вмiщує лiжко й бiде. Як звично, вона зажадала свiй petit cadeau, i звичайно я запитав її iм'я ( Monique ) та вiк (вiсiмнадцять). Я був добре обiзнаний з банальними звичками повiй: вiд усiх них ми чуємо оте dixhuit - чiтке цвiрiнькання з ноткою мрiйливої облуди, яке вони видають, сердешнi, до десяти разiв на добу. Та в даному випадку було ясно, що Монiка радше вiднiмає собi рiк-два. Це я вивiв з багатьох подробиць її справного, нiби рiзьбленого, й на подив нерозвиненого тiла. Надзвичайно швидко роздягнувшись, вона постояла хвилинку бiля вiкна, приоповивши себе в мутний серпанок фiранки, слухаючи з дитячим задоволенням (що в книзi було б халтурою) шарманщика, який вигравав на вже набряклому присмерком подвiр'ї. Коли я оглянув її рученята й звернув її увагу на бруднi нiгтi, вона вiдказала, простодушно понурившись, "Qui, ce n'est pas pien" й пiшла було до рукомийника, та я сказав, що це дрiбницi, самi дрiбницi. Зi своїм пiдстриженим темним волоссям, свiтло-сiрим поглядом та блiдою шкiрою вона була винятково привабна. Стегна її були не ширше нiж у хлопчика, що сiв навпочiпки. Поза тим, я без вагання стверджуватиму (i ось чому я так вдячно дляю це перебування з маленькою Монiкою в серпанково-сiрiй келiї спогаду), що серед тих вiсiмдесяти або дев'ятдесяти шльондр, якi в рiзний час на моє прохання займалися мною, вона була єдиною, що дала менi укол iстинної насолоди. "Il tait malin, celui qui a invent ce trucl", люб'язно зауважила вона й вернула в зодягнений стан з тою високого стилю спритнiстю, з якою з нього вийшла. Я спитав, чи не дасть вона менi ще одного, бiльш iстотного побачення в той же вечiр, й вона обiцяла зустрiти мене бiля нарiжної кав'ярнi, додавши, що впродовж усього свого короткого життя нiколи ще нiкого не обдурила. Я не мiг утриматись, щоб не сказати їй, яка ж вона гарненька, на що вона вiдказала скромно: "Tu es b'en gentil de dire a", а потiм, вловивши те, що я вловив сам у дзеркалi, яке вiдбивало наш тiсний Едем, а саме жахливу гримасу нiжностi, яка скорчила менi рота, догiдлива Монiка (о, вона безсумнiвно була свого часу нiмфеткою) схотiла довiдатись, чи не стерти їй, avant qu'on se couche, нашарок фарби з губ на випадок, якщо я захочу поцiлувати її. Авжеж, захочу. З нею я дав собi волю в бiльшому ступенi, нiж з будь-якою iншою молодою гетерою, i в ту нiч моє останнє враження вiд Монiки та її довгих вiй вiдлунює чимось веселим, чого не було в iнших спогадах, пов'язаних з моїм принизливим, мiзерним та похмурим статевим життям. Вигляд її був незвичайно вдоволений, коли я дав їй п'ятдесят франкiв поза умовою, по чому вона подрiбцювала в нiчну квiтневу мряку з важким Гумбертом, який котився за її вузькою спиною. Зупинившись проти вiтрини, вона вимовила з великим смаком "Je vois m'acheter des bas!" i не дай менi Бог коли-небудь забути маленький лускаючий звук дитячих губ цiєї парижаночки на словi "bas", вимовленим нею так соковито, що "а" ледь не стало в'юнким коротким "о". Наступне наше побачення вiдбулось iншого дня, в п'ятнадцять по другiй опiвднi в моїй квартирi, та воно виявилось менш задовiльним: за нiч вона наче подорослiшала, перейшла до старшого класу, й до того ж була вельми застудженою. Заразившись вiд неї нежиттю, я скасував четверту зустрiч - а втiм i радий був перервати злет чуттiв, якi погрожували обтяжити мене нестерпними мареннями й млявим розчаруванням. Тож нехай вона залишиться гладкою тонкою Монiкою - такою, якою вона була впродовж тих двох-трьох хвилин, коли безпритульна нiмфетка проглядала крiзь дiловиту молоду повiю. Моє нетривке знайомство з нею навiяло менi низку думок, якi стануть доволi очевидними читачевi, котрий знається на цих справах. За оголошенням в непристойному журнальчику я опинився одного дiєсприятливого дня, у конторi певної M-lle Edith, яка почала з того, що запропонувала менi обрати собi супутницю життя в зiбраннi доволi формальних фотографiй у доволi засмальцьованому альбомi ("Regardez-moi cette belle brune?" - вже у ве