Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Повiсть


   I

   Я всiх знав отих, про котрих буду писати, старших i молодших,  жiнок  i
мужчин; ба одна часть їх мешкала навiть в домi моїх родичiв,  в  горах,  у
невеликiм мiстi. К.,  саме  в  роках,  як  вступив  я  в  державну  службу
практикуючи i жив враз з родичами. З того часу, а мав я тодi 25  рокiв,  -
походили якраз тi знайомства, про котрi хочу писати. Не тому, щоб  з  моїх
записок вийшов якийсь закiнчений роман або новомодна повiсть, а так, - щоб
вдоволити самого себе.
   Я чую хвилинами свою душевну самоту, мов щось живе. Чую, як  вона  лiзе
на мене, вимагає, випрохує щось вiд мене, а  далi  бере  верх  надi  мною.
Iнодi переловлюю себе на тiм, що вона посунула  свiй  вплив  на  мене  так
далеко, що вiдбирає менi право мови,  -  i  через  те  став  я  поза  моїм
урядом[1] маломовним, а товаришi й колеги зробили з мене чудака!

   * * * _
   _
   Я не жонатий. Живу один лиш з матiр'ю своєю. Становисько в мене  гарне,
є i маєток; але проте я не женився. Замолоду не було як, а тепер...  ет!..
що значить "тепер"? Однак це поки що не належить до моїх  записок.  Я  про
iнших хочу писати, цiлком спокiйно... цiлком так, як буде менi приказувати
настрiй. I я цiкавий, що з того вийде, до чого може  допровадити  чоловiка
самота. Буду прясти свою бiлу вовну, доки схочу сам.  Щоденник  з  молодих
лiт у мене є (в менi ж бо, як запевняли  мене  вже  замолоду,  лiтератська
жилка (по кiм?!); отже, я зiбрав оцей матерiал, себто  щоденник,  нотатки,
листи i т. iн., i буду писати. Вриваючи тут i там, може часом i з  паузами
цiлих рокiв, але що постановив... доведу до  кiнця.  А  який  кiнець  моєї
життєвої повiстi буде, я ще сам не знаю, бо не я, а життя зложить його...

   * * * _

   У мене урядження старосвiтське, бо ще вiд родичiв, але воно  вiдповiдне
до мене i стоїть в гармонiї й рiвновазi з  моєю  особою,  з  котрої  дише,
може, дещо також вже старосвiтством. Але менi "старосвiтство" подобається.
Воно має в собi щось успокоююче, щось  поетичне,  добре.  Нагадує  лагiдне
обличчя  матерiв,  журливiсть  i  стараннiсть  батькiв,   якоюсь   поезiєю
перетканий свiт i щось - безжурне. Так вiдчуваю бодай я старосвiтськiсть.
   У мене й музика в хатi старосвiтська. А знаєте  яка?  Не  голосна,  як,
може, ви собi те уявляєте, а спокiйна, така, що мов  шовком  розпливається
по душi - i губиться мрiями.
   Я сказав - я не жонатий. Становисько в  мене  гарне,  але  проте  я  не
женився. Жiнки не мають розумiння супокою, розумiють  iнакше  супокiй,  як
ми, мужчини, - особливо тi, модернiстичним духом перейнятi. Навiть  згадка
про них вже баламутить мене в гадках.  Вже  стає,  напр.,  перед  душею...
вона, хоч нiби без претензiй. Але ось... вже бачу її молодi очi (вони  вже
з уроди такi в неї) i її бiлi руки, бачу, як гарно  укладається  її  сукня
коло її постатi... як вона її збирає... а часом, як в суперечцi зi мною  -
уступає менi. Не словом - лиш мовчанням i поглядом, i те мене  денервує...
зворушує, її консеквенцiя нечувана, до того вона "гербова".

   Чи я старий? (Тридцять п'ять). Чорт знає. Про мене кажуть товаришi,  що
я ще цiкавий мужчина... що не одна сiмнадцятилiтня...
   Нi.  Не  буду  бiльш  нинi   писати.   Накрутив   собi   свiй   великий
старосвiтський стiнний годинник, що менi ще по дiдовi владицi  остався,  i
слухаю його нiжну музику, що  настроює  мрiйно  й  вiдволiкає  вiд  усього
голосного, болючого, негармонiйного, а думками лину туди, де  було  гарно,
де не шарпало душу обов'язками всякого роду, а було повно молодечої поезiї
i вiри там...

   * * * _

   Дарма! - те, що звемо "будучнiстю", вилiзає, виростає проти моєї волi з
моєї минувшостi... укладається приманчивими формами в будуче  i  глузує  з
мене... ет!


   * * * _

   Моє становисько вимагає стiльки працi й  енергiї,  спожирає  стiльки  з
мого єства,  моїх  лiпших  нервiв  i  почувань,  з  мойого  мозку,  тупить
тонкiсть, - що те, про що хочеться менi писати, має бути для  мене  лiком,
має бути, як захована дорогоцiннiсть, що  має  мене  успокоювати  i  гарне
минуле, себто мою молодiсть, пригадувати. Хотiв  би  я,  щоб  воно  вийшло
просте,  рiвне,  правдиве,  викiнчене,  як  рiзьбярська  праця,  а  не  як
композицiя неспокiйних нервiв. Попробую. Так.

   Мене змучило й  невдоволило  ще  (з  винятком  поодиноких  хвилин)  моє
дотеперiшнє життя. Обдерло з усiх надiй, з усiх мрiй, скарбiв моїх. Те, що
лишилося ще в менi, жадне лише спокою, гармонiї i поезiї.  Чи  повiрив  би
хто менi, що я, не такий вже молодий мужчина, тверезий в своїм  заводi[2],
бажаю ще поезiї вiд життя?
   Любовi? - питає якийсь внутрiшнiй голос в менi, мов зi споду душi,  але
я заперечую тому. I вона (одна  й  друга)  обманчива.  Запхалася  десь  за
виховавчиню й нiби втонула. Але вони не тонуть, бо дно назад  їх  викидає;
але я вертаю назад до любовi. То - дитяча хороба, котра i в  старшiм  вiцi
людей навiдує та доводить до того, що чоловiк набирається сам перед  собою
сорому.  Вона  гарна  в  розцвiтi,  гарна  до  фази  поцiлуя...  а  там  -
перемiняється, як весна в лiто, лiто в осiнь, осiнь в зиму,  -  i  кiнець.
Така. Але менi що? Менi добре з моїм дозрiлим  супокоєм,  з  моїм  осiннiм
почуванням, - i бiльше не кажу й не хочу нiчого. Слухаю в своїй  хатi,  де
царює моя мати, старосвiтську музику, а далi - нiщо мене не обходить.


   * * * _

   Знаєте ви бiлi рожi? Тi звичайнi, не окулiзованi, котрих листки анi  не
улискуються, анi не колють, а так собi - звичайнi, матовi з виду. Тi  бiлi
звичайнi рожi (уважайте) виростають великими корчами,  i  цвiт  їх  досить
повний.  Листочки  цвiту  бiлi,  i  лиш  серединою,  звiдки   розпочинають
розгортатися, нiби - кажу "нiби" - вони мов мрiють рожевiстю.  Але  то  не
значно. I не в тiм рiч, бо помимо того все ж таки бiлi рожi.  Бiлi  -  вiд
початку аж до кiнця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав - вони
гербовi), - це їх запах. Запах, що викликує в душi мрiї, шматок  того,  що
зветься звичайним словом - рай, спомини з молодих щасливих  лiт  i  всяких
образiв з колишнiм гарним, зiбраним в одну хвилину.

   Я лиш кажу.
   Головна їх чудова прикмета - це їх запах. Якби можна описати запах, я б
його описав. Тепер червень, саме двi такi  рожi  стоять  бiля  мене,  -  i
пахнуть, чарують...

   Та дарма.
   Запах тих рож - це те саме, що  хвилеве  почуття  щастя.  Зловиш  його?
Здержиш? Нiколи! Вiн один не дається спiймати, як те щастя, що  iснує  лиш
хвилинами - в нервах i  настрою.  Та  проте,  щоб  мене  добре  зрозумiти,
зiрвiть тi лиш в черенi цвiтучi бiлi звичайнi (запахом - гербовi!) рожi  й
поставте їх окремо вiд блискучих, пишних, окулiзованих  в  панських  садах
цвiтучих рож, а вiдтак впивайтесь запахом всiх... а накiнець  лишiть  собi
бiлу звичайну... я все кажу - гербову рожу.

   Вона  виростає  в  звичайних  садах  корчами,  в  людей,  що  не  мають
можливостi нi спроваджувати окулiзованих рож, нi займатися взагалi  багато
плеканням цвiтiв, а пильнують бiльше здорову ярину.
   Мої "бiлi рожi" - сами виховуються. На  зиму  загартованi  самi  собою,
вижидають у мрiйному пiвснi мiж стужею й сонцем наближення весни.  А  коли
наступить червень, вони цвiтуть... Гей, як цвiтуть, процвiтають  вони!  аж
зчудуєшся тою несподiваною  силою.  Садять  так  багато  з-помiж  зеленого
свойого листя бiлого цвiту, неначеб  не  мали  вже  бiльше  дожити  другої
весни, - дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дiвчина,  вiчно
розмрiяна, неначе кам'янiла з якоїсь розкошi коло  тих  рож,  що  цвiли  в
червнi... Дивилася поважними  очима  на  них,  упоювалася  їх  запахом  i,
усмiхаючись, несвiдомо говорила сама собi:
   - Я щаслива!..
   Чуєте? Щаслива!
   О, як люблю я  тi  нiжнi,  чутливi  молодi  iстоти?..  Як  люблю  я  тi
звичайнi, бiлi,  загартованi,  в  червнi  цвiтучi,  бiлi,  не  окулiзованi
рожi!..


   * * * _

   Так.

   А все ж таки я ще не такий старий, щоб не пригадати всього, що цiкавило
й правило мною  в  моїй  молодостi,  почавши  вiд  фахових  студiй  аж  до
"нацiональної роботи". Тодi... Тодi, як був я ще в академiї, як належав до
рiзних товариств, ходив гордий, мов князь, з  лентою  на  грудях,  спiвав,
захоплювавсь,.. агiтував... покликував до бою й ненавистi,  ораторствував,
де б не лучилось, вогненними барвами й малював, вкладаючи  все  свое  я  в
"будучнiсть", вiрив i присягався  в  iдеї  -  i  був  молодий.  Безконечно
молодий.

   * * * _

   Як сказав я - я родом з гiр, з невеликого мiста.
   Дiм моїх родичiв звертав на  себе  увагу.  Не  тим,  щоб  був  особливо
гарний, а тим, що вiдсувався вiд дороги, мав перед фронтом чудовий зiльник
i невеликий, взiрцево заложений сад, котрий припирав до  дороги,  що  була
заразом i головною дорогою цього мiста. Хто до нас звертався, мусив вперед
конче цей садок  перейти,  щоб  дiстатись  до  хати.  Стiни  хати  завсiди
бiленько побiленi i, до сонця улискуючися,  взiрцево  чистi  вiкна  яснiли
приманчиво з-помiж дерев до переходячих дорогою й придбали  хатi  характер
якоїсь iдилiї. Сусiднiй дiм, що був також власнiстю  моїх  родичiв,  задля
чого головно уходив мiй батько в декого  за  багача,  притикав  до  нашого
обiйстя великим гарним садом i  дiливсь  вiд  нас  лиш  невисокими  бiлими
штахетами. Не був вiн захований вiд дороги в своїм садi, як наше мешкання,
а навпаки - присунувся ближче до неї. Та зате мав вiн з схiдної сторони  i
до нашої хати звернену велику гарну скляну веранду,  на  котру  завидували
батьковi  не  однi  властителi  домiв  невеликого  мiста,   називаючи   її
"попiвською мошонкою", -  що,  мовляв,  вона  притягала  найзаможнiших,  а
взглядно найзначнiших мешканцiв, котрi добре  або  щонайменше  дуже  точно
платили.
   Дiм той був високо пiдмурований, i через те сходилося з веранди сходами
в сад, котрий, як споминав я повище,  притикав  до  нашого.  О,  той  сад!
Широкий,  з  старими  овочевими  деревами,  перетиканий  гарними   рiвними
стежками й одною довжезною алеєю, що вела з веранди просто  до  невеликого
павiльйону, поставленого в глибинi саду; а коло нього  високi  тополi,  що
вночi  з-помiж  овочевих  дерев,  мов   справдiшнi   сторожi,   у   висоту
вганялися...
   В тiм домi мешкав один з найвищих урядовцiв малого мiста з родиною, - з
роду гербовий, i котрому на iм'я було Н. Обринський.
   Були це люди поважнi, iнтелiгентнi i працьовитi, що  держалися  здалека
вiд веселiшої частi мешканцiв мiста, а дбали бiльше  про  виховання  своїх
дiтей i про те - як висловлявся перед своїми  найближчими  другами  батько
Обринський, - щоб, на випадок його смертi, не було мiж  дiтьми  злиднiв  i
неладу.
   Кiлька разiв в рiк бачено паню Обринську в церквi, i  то,  звичайно,  з
кiнцем року, вiдтак на благовiщення i в т. iн. улюбленi нею святочнi днi.

   Коли йшла вулицею, їй кланялися всi. Не тим, щоб була, може, краще  або
багатше одiта вiд других виднiших дам мiста, а радше тому, що  уходила  за
взiрцеву матiр, походила,  як  казали,  з  "доброго  дому"  i  визначалась
великою чеснотою й добротою серця. Йшла рiвною, поважною ходою, а  заразом
якось скромно... З лиця поважна, а помимо  того  чимось  молода,  дякувала
всiм, що кланялися їй, милим i нiжним усмiхом...
   Батько Обринський i мати були бiльше, так сказати, до землi  прив'язанi
люди, особливо вiн визначався практичним i невстрашимим  розумом.  А  зате
дiти їх, сини й доньки, були якiсь полохливi, з нахилом чи не до  артизму,
i як менi тодi видалось, замкненої,  недоступної,  зарозумiлої  вдачi,  за
винятком одної доньки. Через що мали вони бути зарозумiлi, я  не  знав,  i
нiколи не мав спосiбностi вислiдити те. Старшi два сини могли  бути  моїми
товаришами, одначе - не були ними, особливо спочатку. А  двi  доньки  були
чудного закрою. Старша, що була голосна[3] красуня  й  припадала  менi  до
вподоби, була дика й горда, i займалась чи не виключно музикою. Рiдко коли
вдавалось менi заплутати її в довшу розмову. Вона  червонiла,  мiшалась...
вiдповiдала сухо й зворушено й уходила. Пiзнавши її, я мав двадцять  п'ять
рокiв, i хоча нiколи не думав поважно про женячку... то при її видi не раз
насувалась менi гадка, що "з цiєю я б готов i  оженитись,  наколи  б  мене
полюбила". Але що до того не  приходило,  я  перестав  цiлком  нею  ближче
займатися.

   * * * _
   _
   Молодша була iнша.
   Не менше поважна, як її полохлива сестра, вона займалася живо  "жiночою
квестiєю"[4], мрiяла про цiлковиту самостiйнiсть й  iгнорувала,  чи  не  з
тiєї причини, мужчин до нечемностi. "Sancta simplicitas!"[5] думав я iнодi
про ледве чи навiть вiсiмнадцятилiтню емансипантку, що, як оповiдано менi,
раз на все заперечувала вищiсть мужчини над жiнкою, скидаючись[6] навiть в
деяких хвилинах i опiки братiв, що обох сестер майже обожали.

   - Чому не були ви онодi на вечiрку?-спитав я її одного  разу  з  нашого
зiльника, спираючись коло бiлих штахет, за котрими в свойому  садi  стояла
вона i з найбiльшим спокоєм з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12 - 13
лiтнiм, заїдала порiчки.

   - Бо не мала охоти, - вiдповiла вона, не поглянувши на мене i вкладаючи
в уста китицю червоних гарних порiчок.
   - То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповiдала вам ваша сестра? Вона чи
не найбiльш з усiх паннiв гуляла[7].

   - Нехай гуляе, - вiдповiла. - Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочiм,
i не знати, з ким могла би я там гуляти! - додала,  все  ще  не  пiдводячи
очей до мене, неначе сама  до  себе  говорила.  -  Як  нас  кiлька  дiвчат
зiйдеться, ми дуже добре мiж собою бавимося. А найлiпше люблю з панною  О.
К. гуляти. Але тепер її тут нема. Виїхала до кревних, а вiдти  пiзнiше  за
границю.
   Я поглянув на неї зчудовано.
   - Як то, - опитав, - не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хiба  на
те, щоб, як кажуть, панни iмiж собою самi гуляли? Невже ж це правда, панно
Маню, що про вас говорять?
   Вона глянула перелякано на мене.
   - Що говорять? - спитала.
   - Що ви не любите мужчин i завзята емансипантка.  Вона  всмiхнулась,  а
вiдтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока:
   - Завзята я? - нi... але...
   - Але... панно Маню, не  любите  мужчин?  Вона  знов  глянула  на  мене
гарними молодими, майже дитячими очима i сказала, обiйшовши перше питання:
   - Танець люблю... навiть дуже люблю...
   - Може, найлiпше навiть solo[8] гуляти?
   Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда,  мов  караючи
мене за iронiю, i не вiдповiвiши  нiчого,  почала  наново  пильно  порiчки
збирати, причiм погладила свого малого брата мовчки по голiвцi.
   - А я ще колись з вами погуляю... - зачепив я її, стараючись  заглянути
в її гарнi очi, котрих  вона  консеквентне  не  пiдiймала,  неначе  в  тiй
хвилинi зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася.
   - Панно Маню! Ви гнiваєтесь на мене? - спитав я спокiйно, мiж тим  коли
в менi, бог зна чому, почало варитись. -  Може,  тому,  що  я  сказав,  що
колись погуляємо?

   Мовчання.

   Вона набрала повний рот порiчок i почала їх  преспокiйно  заїдати,  мiж
тим коли малий її брат, обернувшись до мене,  поглянув  менi  допитливо  в
очi.

   Я перехиливсь до нього.
   - Чи твоя оця сестричка, - спитав я його, - вiдповiдав тобi, як  ти  її
про що питаєш? Ти, здається, також  мужчина,  хоч  поки  що  маленький  ще
герой.

   - Вона менi заївше вiдповiдає, - вiдповiв  малий  поважно  i  звернувся
назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарнi червонi овочi.
   -  Це  значить,  що  лиш  я  тої  ласки  недоступний,   -   сказав   я,
випростовуючись.  -  Що  ж,  треба  з  тим  фактом  помиритись...   -   I,
доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я вiдходити.
   - Пождiть, пане Олесь! - одiзвалася нараз дiвчина, неначе щось добре  в
нiй взяло верх над нею. - Я не хотiла вас обидити. А коли не вiдповiла вам
на вашi слова, то це тому, що... - Тут вона, мов завагалась, урвала...
   - Що вашої мужеської ласки, як емансипантка, не потребую... -  докiнчив
я замiсть неї.
   Вона спаленiла геть аж пiд темняве волосся.
   - Цього я не казала, пане Олесь, - сказала, змiшана.
   - Нi, то нi. Цього були б ви менi, може, й не сказали, - вiдповiв я,  -
але щось подiбне - безперечно. Вона не заперечувала.
   - Бачите? - сказав я. - Як добре молодих емансипанток розумiю!

   - Що хочете тим сказати? - спитала вона.
   - Лиш те, панно  Маню,  що  я  вашу  емансипацiю  не  беру  поважно.  -
Здається, не мiг її глибше влучити, як оцими словами.
   Вона змiнилася. Зразу  змовчала.  Вiдтак,  усмiхнувшись  гiрким  якимсь
усмiхом, обiзвалася:
   - Не знаю,  як  вам  те,  що  впадає  вам  i  другим  на  менi  в  очi,
представляється, i не задумую собi з цього виробляти  суду.  Одначе,  коли
вам моя, назвiм це просто, "емансипацiя" видається якоюсь простою  химерою
або, як деякi вважають, забавкою, то ви помиляєтесь. Я поважно стремлю  до
того, щоб здобути собi власними силами якесь становисько в суспiльностi, i
вiддаючи їй свої услуги, станути собi самiй цiллю. Ось, бачте... -  додала
нараз i показала на малого брата. - Оце та ще одне таке,  як  оце...  буде
бiльше потребувати батькової помочi, як  я.  Нас,  як  знаєте,  є  в  хатi
немало. Оце є наймолодше. А хто знає...  -  додала,  -  може,  стану  сама
колись я йому найбiльше пiдпорою? Я не знаю, пане Олесь! - додала вона,  i
її очi запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем... - Я не знаю.  Може
бути, я уявляю собi самостiйнiсть жiнки, як надто принадну й завидуючу,  а
в дiйсностi воно не є так. Може, я колись навiть i розчаруюся, але поки що
в мене  стiльки  охоти,  енергiї,  запалу,  менi  так  хочеться  помiряти,
зужиткувати свої сили, розмахнути крильми, погордувати  мужеською  ласкою,
котра завдає iнодi жiнкам стiльки болю, упокорення, що  чей  же  нiхто  не
схоче менi взяти за зле, що я хочу пiти таким шляхом,  як  iшли  та  йдуть
тисячi - за й передi мною, - i, здається, не пожалували. Будь воно  добре,
- додала, - будь i хибне, а моє щире бажання є пiти за їх слiдом...
   Я дивився хвилю, захоплений її молодим запалом, мовчки  на  неї,  в  її
гарне, потрохи зворушене лице, а далi обiзвався:
   - Чи здiйснення вашого бажання, а радше ваших мрiй,  залежать  лиш  вiд
вас самих, чи має воно ще перейти... так  сказати  б,  iнстанцiю  вищостi?
Себто вашої рiднi?..

   Вона глянула на мене недовiрливо, змiшалася й сказала:
   - З родичами, особливо ж з батьком, я ще не готова. Мати є за тим.

   - А батько?
   - Не похочує.  Вагається  з  фiнансових  взглядiв  i  не  довiряє  моїм
фiзичним силам.

   Я позирнув на неї збоку. Вона була доволi висока, дуже нiжно збудована,
неповно розвинена й досягала  менi  по  рамена.  Дiвчина  це  завважила  й
усмiхнулася.

   - Ви мiряте мене оком, так як iнодi батько?  Це  найменше.  Я  здорова,
сильна й маю в собi добру дозу вiдпорної сили. Я - "добра раса"...
   Я всмiхнувся. По хвилинi, пiд час  котрої  вона  на  мене  дивилася,  я
сказав:

   - Про вас говорять, панно Маню, що  ви  внаслiдок  вашої,  як  ви  самi
сказали, "емансипацiї", дуже неввiчливi  проти  мужчин.  А  рiшившися  раз
станути  в  ряди  рекрутiв  науки,  ви  все  ж  таки  будете   приневоленi
пiдтримувати сякi-такi колегiальнi вiдносини з товаришами. Як це буде?
   - Я буду старатися  пристосовуватися  до  всього,  що  будуть  вимагати
обставини мого окружения в цiлi осягнення студiй.. А далi? Буду  держатися
здалека... а найменше вже збiльшати число тих, що так радо  змiнюють  свої
постановления й погляди за мужеську ласку й прихильнiсть.
   - Чи вашi слова вiдносяться й до емансипанток? - спитав я;
   - Так. На жаль.
   - Чому ж хочете мiж них iти, коли знаєте, що  не  будете  мати  з  ними
нiчого спiльного?
   - Я лиш науки хочу. Коли б могла її тут набути, я б мiж них не йшла.  Я
не люблю тих гостро замаркованих, не вiрю їм...
   Я видивився на неї;
   - Ви їх не любите,  Маню?  Ви?..  -  опитав  я,  зчудований.  -  Я  був
переконаний,  що  саме  вам  т.  зв.  модерне  жiноцтво,  т.  є.  молодiж,
подобається i,  захопленi  нею,  ви  хочете  їх  слiдом  iти.  Емансипацiя
заразлива, особливо в деякiй стадiї.

   - Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочiм, я не в усiм
годжусь з ними. Пiзнала деяких, i вони менi не подобались. Признаюся...  я
сподiвалася чогось глибшого й  поважнiшого!  Хоч  не  перечу...  будуть  i
винятки.

   - Становисько... кажете, панно Маню... б'єте на становисько, - сказав я
протяжно й поглянув далеко вперед себе. - Чи, по-вашому, становить це  вже
все щастя? Особливо в жiнки?
   - Щастя? - спитала вона. - Щастя... нi, але може. Всi гоняться за тим.

   - Це правда... Ось i ви... хоч i якi... здається, ненарушен! тим  духом
часу... а також хочете йти.  Вона  замовкла.  Я  бачив,  вона  боролась  з
чим-то. Вiдтак обiзвалася:
   - Я не вважаю, що саме становисько є щастя, лиш та особиста  свобода  й
незалежнiсть, що в'яжеться з ним. Ось в чiм лежить  для  мене  свого  роду
приманчивiсть в тiй справi.
   - Ви поробили студiї. Хто б був того по ваших молодих очах  сподiвався,
- вiдповiв я й вiдвернувсь вiд неї.
   - Це мусить гарно бути,  бути  свобiдним,  удержуватись  своєю  власною
працею, - сказала вона.
   - Чи вам так тяжко припадає залежнiсть вiд родичiв,  що  ви  такi  радi
позбутись її? - спитав я й на хвилину придивлявсь їй поважно.
   Вона змiшалася, спаленiла.
   - О, це нi! Але помимо того я хотiла б бути незалежною.
   - Отже, хотiла, - сказав я протяжно й окинув  її,  як  перше,  поважним
поглядом. - Менi здається, що якраз ви не  дуже  спосiбнi  до  боротьби  з
життям на власну руку. Ви, оскiльки мiг пiзнати  вас,  з  вашим  вражливим
успособленням  i  опозицiйним  елементом  в  кровi.  Поки  набули  б   тої
"самостiйностi", позбулись би "залежностi", натерпiлись би бiльше, чим вам
здається. А що найважнiше, панно Маню, самостiйнiсть  жiнки  гiрка.  Життя
грубе! - сказав я й пiднiс остерiгаюче руку, побачивши, що  вона  має  вже
опозицiйну вiдповiдь на устах. - Будучи на мiсцi вашого батька й братiв, я
б нiколи не пiдпирав вашого намiру!

   - Нiколи? - спитала вона зчудованими очима.
   - Нiколи! - вiдповiв я спокiйно.
   - Слава богу, що не маєте до того права, - кликнула вона, поглянувши на
мене поглядом чи не ненавистi.
   - Права - нi. Це безперечно. Але права на висказання своєї гадки ви чей
же не заперечите менi, як i не заперечите навiть хоч  би  й  самостiйнiсть
всiх жiнок.

   Вона змовчала, але я бачив, як її руки зривали нервово овочi й кидали в
кошик. Вiдтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене  й
пiвпоглядом, пiшла.
   Не далеко пiшла вона, лиш  кiлька  крокiв,  коли  оце  нараз  її  малий
товариш, що був, очевидно, лiпший  вiд  неї,  обернувсь  за  мною,  скинув
капелюшину з голови й кликнув з всею щирiстю дитини:
   - Будьте здоровi, пане Олесь! Будьте здоровi!
   - Будь здоров, Несторе... товаришу мiй гарний, будь  здоров;  -  в  тiй
хвилi був би я його високо пiднiс угору, високо!
   Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не  кивнувши
до мене й головою, майже погнала в хату.
   Цiкава та Маня.
   Онодi[9] говорив я з її найстаршим  братом  про  неї.  Ми  здибалися  в
кругольнi[10] й хоча,  звичайно,  не  дуже  задержуємось  в  розмовi,  хоч
симпатизуємо, вчора говорили ми там довше.  Вiн  допитувався  в  мене  про
якийсь правничий твiр, котрий менi,  на  його  думку,  як  "готовому"  вже
урядовцевi, може не  був  уже  потрiбний,  а  йому  до  правничого  Iспиту
придався би. Я вдоволив його бажання, обiцяючи визичити  потрiбну  книжку,
ба навiть якесь i iнше до того. А щоб не трудився вiн до мене, я казав, що
передам "через штахети" малому Несторовi,  котрий  заодно  мiж  листям  за
"золотими мушками" в городi нишпорить i на мiй поклик з'явиться.

   Вiдтiль я звернув незамiтно розмову й на його молодшу сестру - про  те,
що її в товариствах, а головно по вечiрках,  не  видко,  та  про  її  план
вiддатись вищим студiям.
   Вiн усмiхнувся.
   - В нас нiхто не бере її план поважно, т.  є.  ми,  мужчини:  батько  й
браття її. Батько, котрому всяка емансипацiя жiнок взагалi противна, каже,
що зложений  готовий  грiш  зробить  їй  ту  саму  прислугу  в  життi,  як
яке-небудь становисько; а ми, брати, також не є за те,  щоб  вона  з  хати
сама виходила. Бути може, це не поступово, але ми цього не хочемо. Я один,
-  додав,  -  уже  цiлком  нi!  Студiююче  жiноцтво,   особливо   те,   по
унiверситетах, опротивiло менi до того, що я рiшуче виступлю  проти  того,
щоб i моя сестра пiшла мiж них. Тим  бiльше  така,  як  вона,  з  головою,
повного iдеалiзму. Матерiалу до кращої освiти на власну руку зобов'яжусь я
достарчати їй, як по бiльшiй частi i дотепер вже це роблю й далi, мiй брат
так  само,  а  з  "самостiйностi"  нехай  зрезигнує[11].  З  природи  вона
iнтелiгентна й одарена, здобуде освiту й сама на власну руку, як робить це
не одна дiвчина й жiнка в нас... А остаточно колись все ж  таки  закiнчить
свою дiвочу кар'єру вiдданням. Маня вийде замiж. А як нi, то й ми брати є,
що її не покинемо, хоч би й що прикре трапилось їй у життi. Фахова  освiта
робить з жiнок рекрутiв, - додав майже роздразнено, - i вже та сама думка,
що вона колись готова на  якусь  "урядову  машину"  змiнитися,  менi  така
невиносима... що, як кажу, я один нiколи до того не допущу!

   Я курив папiроску й слухав спокiйно  мовчки,  як  вiн  майже  зворушено
говорив. Очевидно, любив ту сестру свою якоюсь, чи не ревнуючою, любов'ю.

   - Вона сама iншої думки... - закинув я.
   - Ми те знаєм. Всi знаєм.  Вона  ж  тепер  переходить  свiй  "Drang-  i
Sturmperiode"[12] , то що з нею вдiєш? Найгiрше, - додав, - що її найлiпша
товаришка, що на медицинi, впливає на неї сильно  в  тiм  напрямi.  Кожним
разом, як перебуває вона тут пiд час ферiй[13],  а  вiдтак  вiд'їде,  Маня
майже розпачає, що не може рiвно їй виїхати за границю й  вiддатись  вищим
фаховим студiям. По правдi кажучи, я волiв би, щоб панна К. з моїм  братом
заручилась, котрий її обожає, чим десь має по Швейцарiї їздити  и  здавати
iспити, а вкiнцi все-таки з часом до природної задачi  жiнки  вернутися  й
вiддатися Одначе це не належить до справи, - додав i став. -  Але  Маня...
ну, та на цю тему ми ще побалакаємо. Воно  цiкаво,  до  яких  консеквенцiй
така молода голова iнодi доходить, щоб лиш  своєї  цiлi  дiп'яти.  Та,  як
кажу... колись другий раз... бо тепер спiшу.
   "Тепер спiшу!" Вони всi якiсь такi нервовi, вiчно "спiшаться"!
   Вiн пiшов справдi, полишаючи мене зацiкавленого i задуманого.  Подiбний
вiн трохи до старшої сестри Оксани, має те саме гарне, мов виточене  чоло,
але усмiх коло уст i самi уста то, їй-богу, Манинi!

   * * * _

   Вчора я її бачив.
   Було по сильнiм раптовiм дощi.
   Моя мати  пересаджувала  якiсь  цвiти  в  зiльнику  з  служницею,  а  я
проходжувався  алеєю  вiд  хати  до  дороги,  любуючись   чудовим   дощем,
вiдсвiженим  повiтрям,  поглядаючи  тут  i  там  за  тими   мряками,   що,
клублячись, садили, мов з кiтлiв, з-помiж яруг i гнали кудись  в  далечину
над верхiв'ям залiснених гiр, вiдслонюючи синє небо. На заходi жеврiло  ще
небо, i гори вирiзувалися гостро на тiм, мов розпаленiм, тлi.

   Скiнчивши  свою   працю,   мати   прикликала   мене,   передаючи   менi
кiльканадцять чудових браткiв до  розсадження,  з  просьбою  перенести  їх
"паннам Обринським". Я, не довго надумуючися, забрав  цвiти  й  пiшов.  На
вступi до хати стрiнувся я з нею. Виходила саме в мiсто.  Побачивши  мене,
вона спаленiла й стала. Передаючи їй цвiти, я не  задержувався  довше,  бо
сам не менше змiшався, як вона. Вiд часу нашої дискусiї я не бачивсь з нею
аж до цеї хвилi. Тепер, доторкаючись злегка капелюха  та  вступаючи  їй  з
дороги, я поглянув на неї. Менi хотiлось спiймати її погляд. Чи  гнiвалась
ще?
   Не збагнув.
   Подякувавши кiлькома чемними звичайними словами за цвiти та  запрошуючи
мене до хати до "братiв", вибачаючись, що мусить спiшити в мiсто, - пiшла.

   Я не задержувався, сповнивши просьбу матерi. Вийшов зараз за  нею...  i
вернувся додому. Не заходив тут до хати; хоч i який порожнiй видався  менi
цього вечора наш садок перед зiльником, - я вештався довго  по  нiм.  Бiлi
нарциси, що метеликами звисали по стеблах, мiшались у моїх  думках  iз  її
бiлим обличчям i молодими великими очима...

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Знов бачився з її братом.
   Стрiнувся й розмовляв. Цим разом, здається, мав  вiн  бiльше  часу,  бо
зробив менi навiть пропозицiю пiти на прохiд. А що це було вже по урядовiй
годинi, i я не менше мав охоту пройтись, як  i  вiн,  я  пристав  на  його
бажання, i ми пiшли.  Зразу  розмовляли  ми  про  рiзнi  iспитовi  справи,
юридичнi цiкавi питання, нацiональнi бiжучi iнтереси, а врештi -  перейшли
на "приватне".
   Iдучи та балакаючи, ми здибали листоношу. Я задержався з  питанням,  чи
нема чого для мене. Для мене не було,  як  показалося,  нiчого;  для  мого
товариша так само; та  зате  для  п.  Манi  Обринської  листець  найшовся.
Обринський, поглянувши наборзi[14]  на  адресу,  сховав  його.  По  доволi
довгiм мовчанню з обох сторiн вiн нараз обiзвався.
   - Ви знаєте, пане Олесь, що моя старша сестра заручилася?  Але  доперва
десь аж за рiк має вiдбутися весiлля.
   По запитанню, за кого вона виходить  замiж,  я  спитав  ще,  як  стоять
справи з планом його молодшої сестри вiдносно студiй i виїздом за границю.

   - Нiяк, - вiдповiв вiн коротко й неохоче. - Поки що нiхто, крiм матерi,
сестри, товаришки, i може ще й малого Нестора, її  любимця,  а  почасти  й
ученика, не слухає її бажання поважно. Цiкаво лише, -  додав,  -  до  яких
засобiв рятункових береться така молода фантастична  голова,  щоб,  на  її
думку,  добитися  цiлi  або  бодай  помоцуватись  з  противними  її  мрiям
обставинами.
   I тут же розказав менi, з замiткою не зраджуватися перед нею, як вона з
якоїсь розпуки, щоб  все-таки  дiпнути  свого,  рiшилась  вийти  замiж  за
якогось  старика  професора  унiверситету,  про  котрого  чула,  що   хоче
женитися, та лиш сумнiвається, чи найдеться яка дiвчина,  котра  б  хотiла
вийти за такого  старого  замiж.  У  молодих  лiтах  (чула)  померла  йому
наречена, i вiн бiльше нiколи не хотiв женитися. Тепер  же,  на  старiсть,
самота стала йому страховищем, вiн хотiв би женитись, хоча б  i  на  це...
щоб його в його послiднiх днях доглядала щира душа. I тут назвав вiн  iм'я
вченого, в професорських та iнших кругах  знаного  й  високо  почитуваного
професора.
   Я з зачудування мало не зрадився. Я ж особисто знав ученого,  що  часто
задержувався в ходi по дорозi й сам з собою розмовляв. Одначе  щоб  молода
дiвчина, та ще от така, як Маня, чутлива, мудра й iнтелiгентна,  могла  на
таку божевiльну думку попасти, - я просто не мiг повiрити. Врештi спитав:
   - Знає вона його особисто? Бачила хоч раз у життi?
   - Нi, не бачила нiколи, хiба що з оповiдання чула. Де й  коли  було  їй
таку мумiю бачити,  що  iншої  дороги  не  знає,  як  вiд  своєї  хати  до
унiверситету i т. iн.? А  поки  ми  сюди  в  горн  спровадились,  вона  до
матури[15] готувалася.
   - I що спонукало її до такого рiшення?
   - Це те, що вона, помимо своєї  сiмнадцятилiтньої  освiти,  очитання  й
iнтелiгенцiї, дитина й наївна, не дiткнена суворою  дiйснiстю,  мов  малий
наш Нестор! З своєю живою фантазiєю, котрої багатство, як бачите, доводить
до абсурдiв, уроїла собi, що, вийшовши заiмiж  за  такого  "вченого"  (!),
зможе нестiснено вiддаватись упрагненим студiям, i вiн, як учений, буде їй
в напрямi тiм помагати.

   - Дальше не думала? - спитав я.
   - Очевидно, нi. Тепер, скiльки менi вiдомо, бо це велика  "тайна",  про
котру знали досi лиш сестра,  її  товаришка,  панна  В.,  -  студiює  вона
фiзiономiї старих мужчин i впевняє сестру й товаришку,  що  вони  для  неї
цiкавiшi вiд молодих. Каже, що хоче до старих лиць завчасу звикати.
   Я розреготався.
   - А от, бачте, це правда, - закинув цiлком поважно молодий  чоловiк.  -
Не думайте, що я вам оповiдаю казку. Хоч i яка тепер  жiноча  молодiж,  як
кажуть, з освiти "отверезена", все ж таки можна  ще  (правда,  дуже  рiдко
вже) подибати й такi iстоти, як оця моя молодша сестра, з  душею  бiлою  й
чистою, мов голуб, i наївнi iнодi до крайностi.
   - I на чiм стоїть справа тепер? - спитав  я  нетерпеливо.  -  Вiд  кого
довiдалася вона про мумiю?
   - Вiд брата. Одного разу оповiдав вiн, а говорить вiн завсiди з великою
приклоннiстю й поважанням про нього, раз, як свого професора i вченого,  а
по-друге - як чоловiка,  котрий  йому  особисто  дуже  був  прихильний.  I
балакаючи отак рiзне про нього, договорився до  того,  що  мумiя,  мовляв,
бажала б оженитися, лиш не знає, яким способом дiстатися до лiпшої  жiнки,
бо вiн уже до сiмдесят рокiв досягає. Маня, котра прислухувалася всьому  з
таким великим зацiкавленням, що в неї аж очi побiльшились,  спитала  нараз
поважно:
   "Вiн не має жодних жiночих знайомостей?"
   "Окрiм своєї прачки, та може, ще й  господинi,  певно  не  має  нiкого,
його, - додав, - можна не раз здобути, вiн як та дитина.  Кожному  вiрить.
Може, маєш охоту здобути його серце? - спитав. - Попробуй.  Оскiльки  менi
вiдомо, вiн, може, приїде цього року сюди на  свiже  повiтря.  Але  те  не
певно..."
   Всi на це його питання розсмiялися  вголос.  Вона  зразу  також.  Однак
пiзнiше замовкла, а остаточно домовчала аж до самого рiшення.
   - Тож як думає вона зайняти мумiю? - спитав я. - Його ж тут нема, i хто
знає, чи прибуде вiн сюди.
   - Вона письменно рiшила станути перед ним.
   - Як то... писала вже? - спитав я, немило вражений.
   - В тiм то й рiч, що писала, - вiдповiв. - Як  бачите,  сiмнадцятилiтнi
голови скорiше рiшаються, хоч би й на найповажнiший крок. Не знаєте,  такi
голови кермуються самою уявою й фантазiєю, а  в  Манi  фантазiя  неабияка.
Чистий артист! О, той лист, той лист! - додав, усмiхаючись, i сказавши це,
вiн сягнув до кишенi й подав менi якесь велике письмо.
   - Даю його вам з тою просьбою, щоб, якщо є хоч трохи впливу  у  вас  на
мою сестру, зужити його на те, щоб її вiд  повзятого  плану  щодо  фахової
освiти й виїзду за границю вiдвернути. А не зрадьтеся, - додав ще  раз.  -
Маня вражлива й амбiтна, i ми б собi оба чи не на цiле життя позбавили  її
довiр'я.
   - Не журiться, - вiдповiв я. - В лiпшi руки, як мої, ви  не  могли  цей
документ вложити...
   Я розложив лист i наборзi почав читати.
   Маню! Уявляю собi в тiй хвилi твої  прегарнi  молодi  великi  очi.  Ось
твiй, на твою думку, ворог, що заодно дражнить i хвилює тебе: "мужик",  як
його люблять iнодi прозивати за його походження  з  батькiвської  сторони.
Вiн читає твою сповiдь перед незнаним тобi старцем ученим.  Ворог,  що  ще
менше,  згоджується  на  те,  щоб  ти  ступила  на  шлях  "самостiйностi",
вибираючи тим чи не сумнiшу часть життя, як уся твоя рiдня.  Ось  як  вона
мiж iншим писала:
   "Я ще молода (так  кажуть  вдома).  Три  мiсяцi,  як  сiмнадцять  рокiв
скiнчилось. Одначе чи має тут i молодiсть входити в дiло? Здається, що нi.
Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних  родичiв  i  сама  чесна.
Чула вiд мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажаєте женитися, а  не
знаєте вiдповiдної особи, щоб вам могла стати за жiнку.  Я  донька  бiдних
родичiв, i маю лиш  одне  бажання  в  життi,  а  то  -  вiддатися  студiям
фiлософiї; по бiльшостi я вже гiмназiальнi студiї маю, лиш латини й  греки
менi ще недостарчає. Треба б ще з рiк попрацювати, щоб здогонити те, що не
мала можностi здобути. А вiдтак за  границю  (а  може  i  не  конче!),  на
академiю. Оце моє бажання, моя постiйна мрiя, найулюбленiша iдея, з котрою
я не розлучаюсь нi вдень, нi вночi, дарма що займаюсь i хатньою працею,  i
вiддаюсь з великим замилуванням i музицi, i одної хвилиночки  не  сиджу  з
заложеними руками.
   Вся праця ся займає мої руки, але дух бажає  чого  iншого!  Та  куди  я
загналася? Я кажу коротко, прямо. Я  рiшилась  вийти  за  вас  замiж,  пiд
умовою, щоб дали Ви менi можнiсть вiддатись дальшим  студiям...  а  там  i
покiнчити їх, та все оце - пiд Вашою достойною управою й  дозором,  моя-бо
рiдня противна мойому плановi. За все те приймiть  у  замiну  мене,  котра
сповнить свято всi на себе повзятi обов'язки проти вас  i  не  буде  вашою
довжницею пiд жодним взглядом.  Фотографiї  своєї  не  прилучаю  до  цього
письма, бо на разi такої на маю, але  опишу  вам  лiпше  сама  себе.  Я  -
негарна, щоб, борони боже, цього не думали. Я цiлком негарна. А  одно,  що
може разило б вас у менi - це мiй голос (котрого сама не терплю),  кажуть,
альтовий, - та що я винна! Сестра смiється й каже, що це  найгiрше!  (Вона
дуже строга й поважна в своїм осудi). Очi мої, кажуть у хатi, молодi, як у
молодої кiтки (сталевої барви). Нiс, на мою думку, рiшуче загрубий. А  про
уста цiлком нема що сказати. Тепер я нещаслива. Але, ставши вашою  жiнкою,
я буду найщасливiша людина на свiтi, Ваша вiчно вам прихильна i вдячна

   Маня Обринська.
   P. S. Забула ще  одне:  спом'янути  про  свiт,  з  котрим  зношуся  тут
(оскiльки родичi дозволяють), себто про своїх товаришiв  i  товаришок,  їх
небагато в мене. Найлiпша товаришка за границею,  друга  вийшла  замiж,  а
товариш... то... навiть сумнiваюся, чи заслужив, щоб так його назвати.  Це
наш сусiд - Богдан  Олесь.  Молодий  урядовець,  що  живе  тепер  у  своїх
родичiв, син-одинак заможного панотця (послiднiй прямо з мужицького роду),
вiд чого й звуть молодого тут i там - "гордий мужик". Чоловiк, як кажуть у
нас в хатi, талановитий, поважний, тактовний (гу, як  не  терплю  його  за
це), з будучнiстю "блискучою", один з українцiв, з котрим буде колись наша
суспiльнiсть числитись i ним гордитись.  Так  кажуть  у  нас  в  хатi,  за
винятковi середущого брата, котрий впевняє, що з нього виробиться з  часом
"урядова машина" й такий же деспот. Нехай що вiн тепер такий; нехай що вiя
iнодi i мрiйний, мов поет; а колись вiн зовсiм змiниться.  Вiн  один  каже
так. А я, сестра його, гадаю також так. Гадаю навiть бiльше ще.  Кажу,  що
вiн людина зарозумiла, любить на все, хоч нiби незамiтно, п'ятно  свого  я
класти, стоїть пiд впливом старосвiтських  пересудiв,  приклонник  "добрих
форм", всього, що уходить, а що не уходить, а що вже найгiрше мене зражає,
- це те, що вiн мов на вiчнiм контролi над собою, щоб, не дай боже,  жодна
дiвчина  не  уроїла  собi,  буцiмто   вiн   нею   займається.   Фу!   Така
зарозумiлiсть! Щоправда (цього я йому не вiдмовляю), вiн  з  поверховностi
дуже гарний, високий (я, напр., йому лиш до рамен сягаю),  дуже  поважний,
елегантний, а як стоїть на залi по вечiрках i приглядається  крiзь  пенсне
дамам, чи шукає котру мiж ними...  чоловiковi  аж  мороз  iде  тiлом.  Але
менi... не йде. Я його не боюся. Бiльше його великої строгої  мами  боюся,
що над ним дрижить, а для мене (сама не знаю, чому) - страшна. Але його?..
ого!.. Прошу о вiдповiдь".

   * * * _

   По прочитанню, я всмiхнувся насилу.
   - Цiкава дiвчинаї - сказав. - Ось який з неї критик! Хто б був того  по
нiй сподiвався?
   - Це все дитинство, - сказав молодий чоловiк, iгноруючи дiлком послiдню
сторону листа. - Але скажiть самi, чи можна пускати таку дитину, бо  такою
вона в моїх очах ще i є, в життя на самостiйнiсть?
   - Нiколи, - вiдповiв я твердо, аж сам свого голосу злякався.

   - Я знав, що й ви будете тої думки, - сказав вiн. -  Одначе  що  сказав
би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? - спитав вiн далi.
   - Скiльки я його знаю, - вiдповiв я, - вiн реагував  би  на  нього,  бо
воно надто цiкаве й зраджує цiлковито чисту Душу.
   - I я тої думки. I хоч би я цього письма нiколи не вислав, я все ж таки
хотiв з вами  про  цю  справу  поговорити.  Старша  сестра  зайнята  своїм
нареченим i вiном, родичi й прочi в хатi про це не знають; а вона з  таким
довiр'ям вложила це письмо цими днями в мої руки з просьбою, щоб я його до
нього вислав, мимо того, що я їй рiшуче заявив, що цей крок з  її  сторони
майже ненормальний, що треба менi їй конче щось сказати.  Вона  вiд  свого
постановлення не вiдступає.

   Я поглянув понуро на нього.
   - Чей же ви не сiмнадцятилiтня Маня, щоб  взагалi  й  думки  до  такого
поступування   допустити,   поминувши   таку   божевiльну   iдею   взагалi
зреалiзувати, - вiдповiв я строго.
   - Хiба ж я за те? - спалахнув вiн. - Я лиш у колiзiї[16],  чим  дiвчину
до тої мiри зайняти, щоб свiй план - здобувати  фаховi  студiї  -  взагалi
цiлком закинула. Вона так зжилася з тiєю думкою, що наколи не зреалiзує її
хоч почасти, розхорується. Ось  до  яких  консеквенцiй  доводить  її  жива
фантазiя й надвишка енергiї. Маня iнiелiгентна  i  а  небуденна  й  готова
побороти всi перепони, що ставились би їй на дорозi,  наколи  б  лиш  мала
дозвiл батька й сяке-таке матерiальне удержання за  границею  забезпечене.
Хто знає... - додав вiдтак по хвилi  задумчиво,  -  котрий  шлях  для  неї
лiпший. Шукати долi поза домом  у  науцi  чи  в  традицiйних  границях,  в
дотеперiшнiм заняттi жiнки i її природнiй задачi?.. Вона до  одного  й  до
другого здатна.
   - Про те не сумнiваюсь, - вiдповiв я. - Найкраща забез-пека  жiнки  вiд
всякої недолi - це матерiальна. Коли пустити її в  свiт,  вона  сама  себе
знищить, її вдача й чуття нанесуть їй багато горя. Старайтесь  забезпечити
її хоч почасти матерiально... а там... - I я урвав.
   Вiн не вiдповiв, але глянув на мене таким поглядом, що виразно  сказав:
"Ми те знаємо... але поки що...""
   - А щоб уже зайняти її чим iнтенсивнiше, то нехай вiддасться музицi, як
її сестра, - обiзвався я наново.
   - Вона займається нею. Але це не вистарчає їй цiлком, - вiдповiв вiн. -
Вона хоче щось бiльше. Впрочiм, до консерваторiї  також  не  пiде,  на  те
треба також бiльше засобiв. Батько взагалi з хати не  конче  похочує  дати
її, а тепер, коли старша сестра вiддається, не вчинив би  цього  за  жодну
цiну, любить її безгранично. Хотiв би, щоб усi  дiти  сидiли  гуртом  коло
нього, за  винятком  нас,  старших  синiв.  Дiвчатами,  говорить,  вiн  не
журиться. Чув я лиш недавно, як казав,  що  мусить  для  Манi  шмат  землi
закупити, щоб його на всякi випадки мала, але чи зробить це,  я  не  знаю.
Менi одному розходиться о те,шоб її  чимсь  сильним  заняти.  Коли  б  хоч
влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свiй план.
   Я спаленiв на його слова, а далi, усмiхаючись, вимушено
   кликнув:

   - То посадiть її на коня i нехай верхом їздить. Вкоротцi запалиться так
до того, що свiй план, хоч би й за старого вченого вийти, покине!
   Молодий чоловiк витрiщився зчудовано на мене, а далi усмiхнувся й  собi
й вiдповiв:

   - Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождiм ще...  Я  попробую
намовити її вiддатися краще однiй лиш музицi. В неї гарний  талант.  Попри
те нехай читає i вчиться й здобуває освiту  на  власну  руку...  А  там...
побачимо, що дасться зробити.
   - Це слушне, що ви кажете, - вiдповiв я, чогось успокоений, неначеб тим
словом поклав свiй патент на долю цеї молодої незвичайної дiвчини.

   Вiн же сам бiльше про це не обзивався, а далi ми й розiйшлися.


   * * * _

   Вдома вечором на самотi я ще раз прочитав  листа.  Ось  i  скритикувала
мене! Зарозумiлий я, i старосвiтський, i п'ятна свойого  я  люблю  на  все
класти, i перед формами клонюся бiльше,  як  треба,  i  мороз  наводжу  на
людей, i господь знає, чим ще прогрiшаюсь... такий я! Гей, Маню, Маню,  не
добре скiнчиться наша приязнь! А хто побiдить?
   Не вiдчуваєш ти?
   Я не вiдчуваю.

   * * * _

   Це було рано.
   Всюди панувала ще поранкова тишина. Я  вибравсь,  як  не  раз  уже,  на
раннiй прохiд на найближчу гору в лiс. Мряки, що пiдiймалися вже з  гiр  i
лiсiв, мов позачiплювалися там у польотi пiд небеса, розпливаючися тужливо
в пораннiм сонцi.
   Поранковi проходи на гори в лiс - це була найкраща часть мойого  побуту
лiтом у родичiв. Iдеш отак рано, як у мiстi ще неповорушно, i  купаєшся  в
чистiм неповорушнiм воздусi.
   Опинившися вiдтак уже десь високо на горi i  глибоко  в  лiсi,  станеш,
розглянешся - i слухаєш.
   Не йде щось лiсом непорочне - святе?
   Так. Це сам господь йде i благословить його глибоку тишину.
   Господи, ти тут!
   Як нiде тебе нема - нi по церквах, нi в людськiй грудi, то тут... ти є!


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Щоб дiстатись якнайскорiше вiд нашої i Обринських хати на гору, а  далi
й у лiси, ми мусили вперед переходити рiку. Так  i  я.  Не  хотячи  одначе
переходити мосту, котрий  був  поставлений  чи  не  серединою  невеличкого
мiстечка, що вимагало вiд нашого мешкання з годину ходу,  я  пiшов  прямо,
так званою коротшою дорогою, поза нашi й Обринських сади,  котра  вела  до
одної кладки. Звiдти можна було дiстатися скорiше на другий бiк.
   Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки  не  ширша,  як  на
одну людину. Приступаючи до берега рiки й  звiдти  на  кладку,  я  побачив
нараз на противнiм березi дiвочу постать,  у  котрiй  по  рухах  пiзнав  я
молодшу Обринську - Маню. Я станув i, вагаючися, ждав.
   Вона там, на другiм березi, на кiнцi кладки пiзнала мене, очевидно,  бо
так само станула й неначе й собi чогось вичiкувала.
   "Рано вилетiла, як той жайворонок, - подумав я.  -  I  коли  я  доперва
виходжу, вона вже вiдкись вертає. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який
настрiй проти зарозумiлого формалiста. Злагiднiла  трохи?  Вiд  послiдньої
дискусiї в садi ми ще не бачилися. Коли б нагода, - обiзвалося нараз  щось
у менi, - щоб потрохи пiмститися, - i з тим враз я злобно усмiхнувся. - На
разi студiює фiзiономiї "старих", - пригадались менi слова найстаршого  її
брата. - Побачимо... побачимо, серце... коли наспiє  вiдповiдь  вiд  твого
вченого".
   Вiдтак, не вагаючись уже доївше анi  на  хвилину,  я  ступив  смiлим  i
певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась.  При  тiм  кинув  оком
вперед себе на молоду дiвчину.
   Що вона там гадала?
   "Очевидно, перечiкує,  аж  я  не  перейду  перший,  щоб  не  стрiнутись
упосерединi кладки", думав я.
   Гадаєте?

   Де ж там.
   Угледiвши мене бистрим оком, вона нараз  нiби  блискавкою  рiшилася  i,
неначе заповiдаючи  менi  якусь  боротьбу,  пустилася  й  собi  переходити
кладку. Та я тим не змiшався. Неначе не бачачи її ще зовсiм на  кладцi,  я
йшов однаковим i певним кроком уперед. Вiдтак,  уже  десь  поза  серединою
рiки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув i поглянув на неї. Обоє
не могли ми йти, щоб не стрiнутися. Може, вона завернеться?
   Але нi. Ось вона нiби не замiчає мене i йде далi  проти  мене.  В  менi
спалахнуло гнiвом, i я приспiшував ходу.
   "Пожди, пташко, - подумав я, - нинi ти  побачиш,  куди  веде  упiр".  I
пiшов. За кiлька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз  зi  мною  й  вона
станула. Я поглянув на неї. Була бiла, як снiг, очi  мала  спущенi,  брови
зморщенi, а уста були затисненi.
   Я, споважнiвши чомусь, зрозумiв її нараз, i  менi  стало  жаль  молодої
дiвчини, що так наслiпо, майже  дитинячо,  пiддавалася  якомусь,  як  менi
здавалося, штучно виплеканому  почуттю  опору  або,  може,  на  її  думку,
ненавистi до моєї особи...

   Як казав я - я станув.
   - Добрий день вам, панно Маню! - обiзвався я з уданим супокоєм i  подав
їй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тiй же хвилi  набрали
виразу  гордої  вiдпорностi,  -  i  "Добрий  день"...  бовтнула  стисненим
голосом, i знов приступила крок ближче проти мене, так що ми  вже  близько
станули проти себе, i я виразно  мiг  бачити,  як  у  неї  з  внутрiшнього
зворушення дрижала на нiжних грудях ясна легенька блузка.
   - А тепер що буде? - спитав я, усмiхаючися. - Перейдете коло мене? Чи я
коло вас? Не бачите, який я великий, i мiсця для нас обох нема? А тут рiка
глибока, панно Маню! - додав я  остерiгаюче.  -  Впавши,  можна  навiть  i
утонути!

   - Бажаєте, щоб я назад вернулася? - обiзвалася  дiвчина  врештi,  i  її
уста задрижали, наче до плачу, мiж тим коли я сам сильно споважнiв.

   - Так воно виходить, - вiдповiв я. - Як бачите, я маю за  собою  бiльшу
половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.
   Вона окинула мене поглядом, i я перелякався тих очей... перелякався,  а
заразом стало менi любо й мило вiд них, так що я насилу  вiдвернувся,  щоб
не пiрвати її в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такi дитячi
й молодi, такi повнi Несторового єства... а тепер у тiй хвилi  стали  такi
чимось переповненi, блискучi й поважнi...
   - Бажаєте, щоб я вернувся,  панно  Маню?  -  спитав  я  замiсть  всього
лагiдно й приступив до неї цiлком близько. Вона мовчала  й  подивилась  на
воду.

   - Хочете? Мовчання.
   - Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.
   - Залежить вам справдi на тiм, щоб я вернувся? - спитав я  терпеливо  й
схиливсь до неї...
   Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я вiдiтхнув.
   - Я не вернусь. Маню... - сказав вiдтак,  вкладаючи  насилу  супокiй  i
твердiсть у свiй голос. - Не вернусь, хоч  повинен  би  це,  з  огляду  на
лицарськiсть проти дам, вчинити, i не бажаю, щоб i ви вчинили це, хоч,  це
кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи лiпшi. Однак вам... як
догадуюсь,  залежить  бiльше  на  тiм,  щоб   бити   головою   об   мур...
моцуватись... проти... ну, може й проти себе... чим щоб вас мали  люди  за
добру й уступчиву. Химерна з вас дiвчина!

   Вона,  не  поглянувши  на  мене,  викривила   погiрдливо   уста,   нiби
всмiхаючися, а властиво закриваючи в  тiй  хвилi  якесь  сильне  внутрiшнє
зворушення, й обiзвалася спiшно:

   - На вашу думку.
   - На мою думку. Так воно i є, - сказав я. - Я питаю вас:
   не  приходить  вам  нiколи  на  думку,  що,  будучи  такою  неприязною,
справляєте тим декому прикрiсть?
   Вона поглянула на мене.
   - Менi не здається, пане Олесь,  -  вiдповiла  холодно.  -  А  що  там,
взагалi, може кому на тiм залежати, якою я є, не думаю. Я надто  маловажна
людина, щоб своєю особою справляти кому приємнiсть або прикрiсть.
   Я зiгнорував її послiднi слова.
   - Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте  того?
- спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а вiдтак сказала:
   - Не хочу.
   Я, як недавно, вiдiтхнув, а далi всмiхнувся.
   -  Не  хочете!  Значить,  цiкаву  нашу  ситуацiю  розв'яжемо  так,   як
гордiйський вузол, що одне з нас... скочить у воду! - мучив я її далi,  не
зверiаючи ока з її нiжного профiлю, а в душi любуючись якимось нею  передо
мною затаюваним зворушенням. - Одначе, тому що з того, - тягнув я далi,  -
не буде жодному з нас хiсна[17], то я поступлю так, як поступають старшi з
капризними дiтьми.

   I поки вона могла надуматися, що я маю на гадцi, я, не сказавши  бiльше
й слова, обняв її мов  справдiшню  дитину  за  стан,  обернувся  з  нею  й
поставив її позад себе.
   - Так, - сказав я, вiдiтхнувши повною груддю. -  Тепер  можете  вертати
далi. Сьогоднi, як менi здається, ми собi послiднiй раз у  дорозi  станули
Бiльше цього не буде.
   З тими словами доторкнувся я легко капелюха i, поглянувши в її очi,  що
заблисли великими сльозами, обернувся й вiдiйшов далi. Коли доходив  кiнця
кладки, я оглянувся. Дiйшла вже до другого берега?
   Нi! Саме доходила.
   А тепер... ось i собi оглянулася. Я зняв капелюх... поздоровив, а вона,
не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег i побiгла далi.

   Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
   В лiсi ходив я довго.
   Нiколи досi не почував  себе  таким  вдоволеним,  як  цього  прегарного
поранку. До того здавалося менi, що вона  все  десь  знаходилася  недалеко
мене, що десь заблисне її  ясна  одiж  з-помiж  смерек.  Нiжна,  з  гордим
капризним елементом у душi, з надвишкою якоїсь  сили,  що  мучилася  сама,
неначе в неустаннiй пошуканцi за вiдповiдною для себе акцiєю, - а там i  я
станув на її дорозi...

   Що поборювала вона?
   Мене? чи себе?
   Чи я помилився?
   О, гордий мужику ти, Богдане... Куди загнався!

   * * * _
   _
   (Пiзнiше).

   Сьогоднi мав я з своєю матiр'ю гострiшу дискусiю. Я збирався по  довгiм
часi на часок до Обринських, а що в нас цвiли саме  тодi  гарнi  гвоздики,
мiж тим один снiжно-бiлий, я зiрвав його, щоб понести його Манi.  Зiрвавши
два такi цвiти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у  тонкий  папiр,
коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кiмнату.
   - Кому ти оце лагодиш, сину? - спитала й опинилася близько коло мене. Я
потрохи змiшався тим несподiваним питанням. Однак лиш на  хвилину.  Вже  в
слiдуючiй я вiдповiв спокiйно:
   - Я йду до Обринських i несу дiвчатам цвiти.
   - Дiвчатам, Богдане? - спитала мати  й  тут  же  споважнiла.  -  Старша
заручена, як сам знаєш, у неї може буде незабавки[18] й весiлля: отже,  їй
цвiти вiд молодих людей приймати, здається, ледве чи випадає.  Оскiльки  я
її знаю, вона їх i не прийме. Вона дiвчина  зарозумiла.  Я  думаю,  що  ти
молодшiй несеш їх. Признайся! - Послiднi слова  сказала  голосом  твердим,
приказуючим.
   Я маму свою любив i шанував, як, може, рiдко який син, але саме  в  тiй
хвилi, коли вона  опинилася  нараз  коло  мене,  висока,  з  обличчям,  що
прибрало вираз (коли хотiла) холоду й розказу, я сам похолоднiв.
   - Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неї.
   - Що вам, мамо, сьогоднi? - спитав я. - Несу цвiти, то й несу. Чи варто
з цього робити квестiю?
   - Варто остiльки, мiй хлопче... - обiзвалася вона,  пiдсуваючи  окуляри
аж на чоло, неначе вони заважали їй у тiй хвилинi дивитись повним поглядом
на сина. - Варто, оскiльки вже давно хотiла я спiмнути, щоб ти... там... -
вона кивнула головою в сторону Обринських, - не зачинав собi з  дiвчатами,
а особливо з молодшою. Вона не для тебе.
   Менi вiд її слiв вдарила вся кров до лиця.
   - Що вам, мамо, на думку приходить? - спитав я.
   - Воно манi не вiднинi на думцi, не новина для мена, -  вiдповiла  вона
сухо. - Я завважила вже вiд довшого часу, що ти  тою  дiвчиною  займаєшся.
Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не є  партiя  для  тебе.  А  бiльше
нiчого. Обринський хоч  чесний  i  вищий  урядовець,  але  вбогий.  Родина
бiльша, видатки великi... що  вiн  може  донькам  дати?  Нiчого  майже.  Я
розсмiявся вголос,  не  вiдповiвши  нiчого.  Мати  вразилася  й  поглянула
проникливе на мене.
   - Такої голої невiстки, - почала наново, - я не приймаюся, сину,  i  не
дозволю нiколи, щоб мiй син, одинока моя дитина, внук владики, над  котрою
я, лиш господь знає, як дрижала й дрижу, котру  сама  одна  виховувала  на
людей... бо батько, як сам знаєш, за своїми требами... а там... (тут  вона
викривила гiрко уста) - i за... склянкою... не так побивався за нею, як я.
Тому ж тепер... де б я мала своїм сином,  чоловiком  уже  на  становиську,
радуватися їй гордитися, вiн звертає свою душу до... такої Манi!  Де  твоя
розвага, де твiй звичайний розум?

   Тепер я вже не смiявся.  Випростувавшись  проти  неї,  що  була  висока
ростом, так що майже перевищив її статочну постать, я спитав:
   - До якої Манi, мамо? Чи маєте ви тут на думцi панну Обринську?

   - Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про неї  виразилася,
- вiдказала глумливо. А вiдтак додала: - Ми розумiємооя добре, мiй сину, i
не потребуємо мiж собою полiтикувати. Я тобi повторяю ще раз: я  завважила
вiд довшого часу, що ти займаєшся Обринською,  хоч  нiколи  про  те  й  не
згадуєш. А ця дiвчина не для тебе, Богдане. Дай собi з Обринськими спокiй,
а найбiльше з нею. Дiвчина готова вроїти собi,  що  справдi  будеш  з  нею
женитися, мiж тим коли ти повинен сам обчислити, що з такої женячки нiчого
для тебе не вийде, i що передусiм я є тiєю, що для одинокої  своєї  дитини
вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися,  але  не  йти  мiж
урядовцiв. Що там знайдеш? Статок, маєтки? Там усе без фундаменту. Дiвчата
виховуються для  ока.  Все  їх  майно:  поверховнiсть.  А  щодо  розумiння
господарки такої, як твоя мати її розумiє, то анi не питай! Звiдки? Там  з
шелюга та в рот. Дай собi спокiй, Богдане, не вона для тебе. Господь знає,
чого вчепилася вона до  тебе!  -  i  почервонiвши  нараз  з  якоїсь,  менi
незрозумiлої лютостi, вона урвала i вмовкла.
   Я був, щоправда, вдачi бiльше спокiйної i поважної, але оцим  словам  я
не мiг довше спокiйно прислухуватись.
   - Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про  женячку  менi  анi  не
сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жiнку не я, а родичi, взглядно
ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як  служу,  тож  про  женячку
думати не можу. Чим жiнку утримаю? Отже, куди загонюєтеся ви  з  нею?  Чим
тота дiвчина така велика в очах? Дали б спокiй такiй бесiдi, мамо, був  би
я вам далеко вдячнiший.

   - Моє вона, Богдане, - обiзвалася вона наново, - це те,  що  дiвчина  з
таким диким, чи як то по-модному висловлюються, "поступовим" вихованням не
найшла би вiдповiдного мiсця в нашiй хатi, де  все  дiється  по  традицiях
стародавнiх добрих газдинь, де заховуються старi, давнi обичаї, хороняться
народнi святощi... а нараз мiж усе те в опокiй  моєї  поважної,  взiрцевої
хати донька урядовця, емансипантка!.. Маєш! Сам скажи.  З  одної  сторони,
вона собi голову наукою забиває, а другим боком... i хлопцям рада. Кого ти
поставиш коло себе, беручи її за жiнку? Що вона? Чи то яка  репрезентацiя?
Вправдi, Обринськi - гербовi, але що з їх герба без маєтку?  Не  українцям
бавитися в герби, як iншим народам, їм що  iнше  треба.  Вже  би  вся  моя
фамiлiя, а то сама священичеська, добре за голову  вхопилася,  дiзнавшись,
що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож
видиш, сину, - додала лагiднiше, побачивши, що я анi словом  не  перебиваю
її, - спам'ятайся, поки заженешся. Бiльшого добра, як його твоя мати  тобi
бажає, не придумає для тебе нiхто.
   - Дякую вам, мамо! - вiдповiв я їй спокiйно, мiж тим коли в моїй  грудi
щось аж варилося. - А щодо того, що Обринська дiвчина з  диким  вихованням
i, на вашу думку, хоч до науки хапається, а з другої  сторони  i  мужчинам
рада, то ви помиляєтеся! Вона дика, мамо, але  дика,  як  i  вони  всi  тi
Обринськi,  вздержливi,  амбiтнi.  А  щодо  другої  точки,  що  вона  рада
мужчинам, то ви ще бiльше помиляєтеся. Коли ви  це  бачили,  завважали?  -
спитав я i тут же нервово розсмiявся.
   Спитайтеся мене, мамо, яка вона дiйсно, ота, по-вашому, така Маня,, а я
вам скажу. О, матерi, матерi! -  кликнув  я  гiрко.  -  Хто  б  годен  вам
догодити! якi ви добрi, а якi страшнi й самолюбнi! Хто б своє щастя у вашi
руки уклав! Однак я знаю, - Додав я вiдтак, - що найбiльше паде на вагу  в
оцiнцi цеї молодої дiвчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маєтку.
   Та дарма, мамо, в тiм дiвчина не винна. Так невинна, як i в тiм, що ось
я зiрвав цi бiлi цвiти.
   - То ти легковажиш мої слова, сину? -  спитала  i  глянула  на  мене  з
жалiсливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем  i
не все хотiв пiддаватися її приказам.
   - Я не те, щоб легковажив, мамо, - сказав я спокiйно, - але  просто  ви
уроїли собi щось, що навiть ще i в менi не сформулювалося. Анi разу  я  ще
про жодну женячку не думав, а ви он куди  вже  зачислилися.  Я  навiть  не
сказав вам, чи люблю її...

   Вона всмiхнулася й махнула рукою.
   - Такi справи починаються цвiтами, кiнчаються женячкою, - сказала. -  А
ти знаєш, сину, що стiльки всього  мого  щастя,  що  ти  i  твоя  доля.  Я
несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, - докинула
тихше, неначе за її словами крилося ще щось бiльше за те, що  вже  одверто
заявила, - твердого, що... якби не вiн у мене, Богдане, ми б  сьогоднi  не
були заможними, а цiлком  убогими,  незначними  людьми.  Багато  перебула,
боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що є.
   - Я знаю, мамо, - вiдповiв я. - Я знаю, а з тим запевняю вас, що нiколи
не буду невдячний проти вас. Одначе...
   - Одначе... женитись... будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання
твоєї матерi? Правда? - настоювала на своїм.
   - Як буду коли женитися, мамо, - вiдповiв я, усмiхаючись, - з Манею  чи
iншою, все одно, однаково буду для  себе  женитися,  так  як  батько  мiй,
женячися, для себе женився. Бiльше не можу нинi сказати  й  прирiкати,  бо
нiчого й сам не знаю. А тепер  не  журiться  бог  зна  якими  видiннями  з
будучини, бо все те пусте, мамо. Здається, я лиш один у вас, мамо, - додав
я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю її неабияк.
   - Один, синку мiй... один... - сказала вона  i,  приступивши  до  мене,
притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши нi слова,  притиснув
її руку так само до своїх уст. - Не дивуйся моїм словам, сину,  -  додала,
нiби шукаючи помирення за свої слова. Менi серце само не дає супокою.  Все
щось вiщує про тебе... i ту дiвчину; тому я так, сину, iнодi i  вночi,  як
не можу вснути, боюсь i мучуся рiзними гадками про тебе. Кiлька разiв  уже
й самiй панi Обринськiй, хоч i як її люблю й шаную, ба  самiй  дiвчинi  от
так у балачцi через штахети нiби жартом натякала, що  нiколи  не  дозволю,
щоб мiй син де-небудь оженився, а найменше з  убогою  й  емансипанткою!  I
здається, вони мене добре порозумiли, бо вiд того часу щось  мiж  нас  мов
уступило, хоча... я проти старої, дiйсно, нiчого не маю i  люблю  й  шаную
наскрiзь, як добру й
   чесну людину.
   Я прокинувсь мов вколений, i витрiщився на неї.
   - Мамо! - кликнув з  жахом.  -  Ви  справдi  могли  щось  подiбне  панi
Обрияськiй, тiй так високо поважанiй жiнцi, i її доньцi натякати?
   - Ти в мене один, сину, а бiльше мене нiщо не обходить, - вiдповiла.  -
Зрештою, - додала, - ти чого так перелякався? Чи, справдi, лише тому, що я
мудрiй матерi дала до пiзнання, щоб свою доньку лiпше берегла, а  їй,  щоб
собi непотрiбних речей у голову не брала. Не  бiйся!  Я  лiпше  знаюсь  на
жiночiй тактицi, як ти! Не один попався за те, що був добрий i  чесний.  I
щоб дiвочi уроєння  не  розбивати,  запхав  голову  в  ярмо,  i  лиш  тодi
отверезився, як було запiзно. Чи треба й тобi подiбної  долi?  Я  тебе  не
вiддам з-пiд свого надзору так легко, як  думаєш.  Будь  ти  собi  i  який
повнолiтнiй мужчина, з того всього я смiюся.  Ти  передусiм  моя  однiська
дитина, одинокий мiй син, а все проче в около цього  для  мене  маловажне.
Сама Обринська мене добре зрозумiла, а дiвчина... не менше.

   Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипiти проти матерi, котрої любов
становила моє буття-щастя, а заразом мене, як от i  в  цiй  хвилi,  просто
тероризувала. Свiдомiсть, що моя мати могла таку жiнку, як паню Обринську,
i враз з нею i її непорочну пташину  своїми  натяками  обидити,  вiдбирала
менi рiвновагу. Я пiрвав за капелюх i звернувся до дверей.
   - Куди, Богдане? - спитала мати, мов сказала "стiй!", а був у неї голос
напрочуд гарний i владiючий. Я станув.
   - До них, - вiдповiв я з твердим супокоєм.
   - Пощо? - спитала мати. - Оправдати твою  матiр?  Залиши  це.  Я  свого
слова не вiдкличу... як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади,
твоя мати, - додала гiрко.
   - Що сказали вони'? - спитав я вмiсто всього.
   - Нiщо. Обринська не вiдповiла анi словечком, а молода... оскiльки собi
пригадую, закривши лице обома руками, незамiтно зникла. Але що  анi  одна,
анi друга, особливо молода, нe  взяла  собi  моїх  слiв  надто  до  серця,
свiдчить  факт,  що  в  кiлька  тижнiв  пiзнiше  бачила  я,  як  та  сама,
по-твойому, "дика, як i всi Обри'нськi", вилетiла ранесенько в  лiс,  щоб,
вертаючи, здибатися з мужчиною  на  кладцi,  щоб  вiн,  син  мiй,  котрого
амбiцiю змалку я виховувала понад усе, взяв її в обiйми i...
   - Мамо, анi слова бiльше!.. Вона розсмiялася.
   - Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?
   - О, мамо, ви страшнi!
   - Я те бачила. На свої очi бачила, Богдане. Припадком  з  нашого  поду,
куди все ранком лiзу, щоб звiдти надзирати за  пастухом,  чи  вiн,  ведучи
худобу на пашу, поїть її при рiцi. Отже, те, що бачила своїми очима,  тебе
й її, не змiню. А тепер  iди  й  стережись,  бо,  як  бачиш,  у  мене  очi
одвертi...

   I справдi я пiшов. Пiшов на те, щоб кiлька хвиль пiзнiше  зробити  так,
як вона, закрити обличчя руками й усмiхнутися гiрко.
   О, матерi! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка  вбиваюча,  яка
брутальна...


   * * * _

   Що вона подумала?
   Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так  далеко  вiд  того  -
"ловити" мужчин.

   "Мужчин, - заговорило щось голосно в моїх  грудях,  i  нараз  я  пiдняв
голову. - Чи справдi мав я право обурюватись на свою матiр? Чи не залежало
їй на їх ласцi? - спитав я себе. - А лист до старого вченого?" I я  вiдчув
у тiй хвилi... (о, нiчого iншого в тiй  хвилi,  читачу)  як...  зависть...
Погану, грубу зависть.

   Анi не  бачила  вона  його,  анi  не  знав  вiн  її,  а  вона,  молода,
напiвдитина ще, освiдчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б  це
знала... I майже не тямлячись, я розреготався, а далi  станув  i  рiшився.
Тепер пiду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути  в  тi  очi,  що  з  виразу
молодi, дитиннi, умiють так  добре  ховати  за  собою  тайни.  Пiду.  Мушу
бачити, як виглядає вона, вiдколи почула вiд моєї  матерi,  щоб  не  роїла
собi на мене "надiї".
   I забравши свої цвiти, я пiшов до них.

   * * * _

   Пiшов просто в сад.
   У них у саду гарно й тихо.
   Я пiшов алеєю, що вела до павiльйону.
   Був  переконаний,  що  вона  там  була.  Там   любила   вона   найрадше
пересиджувати.

   Дiйшовши до половини стежки, я  почув  нараз  над  собою  десь  звисока
голос:

   - Па-не Олесь!
   Зчудовано пiдняв я голову й побачив на  однiй  високiй  грушi  старшого
трохи вiд Нестора його брата Василька, котрий, засiвши на однiй галузi без
сурдутини й босоногий, заїдав грушки й оглядав цiлий город.
   - Ти що там, хлопче? - спитав я, усмiхаючись, i доторкнувся капелюха.

   - Я дивлюсь на свiт i їм грушi! - вiдкликнув дзвiнко-весело.

   - Їж здоров, - вiдказав я. - Але  скажи,  будь  ласка,  твої  сестри  й
браття вдома?

   - Є... всi, здається; он там, у павiльйонi. IКожне уткнуло нiс у книжку
й читає. Лиш Маня, здається, шиє. Зрештою,  тепер  уже  не  знаю.  I  мене
хотiли запрягти до чогось там; але я втiк i сховавсь аж тут.  Нате  й  вам
одну грушку, пане Олесь! - I сказавши це, хлопчина кинув  менi  пiд  ноги,
замiсть одної, кiлька пишних грушок, котрi вибрав з своїх  малих  кишенят.
Вiдтак обернувши голову до павiльйону, кликнув зi всеї сили: - Маню... пан
Олесь iде!

   На його голос, що мов дзвiнок пронiсся по  саду,  менi  вдарило  гаряче
полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Манi?
   Але... сталось уже.
   Я пiшов далi й був уже  недалеко  павiльйону,  коли  оце  вийшов  малий
Нестор з павiльйону i, не зважаючи цiлком на  мене,  а  звертаючись  лицем
виключно до брата на грушi, кликнув спокiйно, мов дорослий:
   - Василько, не кричи!
   Вiдтак, нiби сповнивши якийсь обов'язок i мов  побачивши  мене  доперва
тепер, пiдiйшов до мене, глянув поважно в очi, а сам побiг по-дитячому,  -
здається, сповiстити мiй прихiд.
   Я увiйшов у павiльйон. Тут сидiли лиш обi сестри й Нестор.  "Павiльйон"
- це була лиш одна обширна кiмната з трьома вiкнами, котрi виходили всi на
гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мiй, лежав на долiвцi на килимi
й читав. Молодший сидiв на крiслi перед вiкном i висадив  (на  англiйський
лад) ноги аж через низьке вiкно. Обi ж сестри сидiли на софi й шили, кожна
для себе окремо. З усiх них був, здається, малий Нестор чи не найповажнiше
перейнятий своєю працею. А був вiн зайнятий розгляданням кiлькох звичайних
метеликiв, що їх мав переколених  на  шпильках  у  пуделочку  на  корочках
власної фабрикацiї. Коли я увiйшов, вiн, як недавно на дворi,  не  звертав
на мене уваги. Лиш пiзнiше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще  раз
поглянути, чим займається, вiн обернув свою голову й поглянув на мене!
   Якi очi! Дивний, прекрасний хлопчина!  Не,  як  би  хто  думав,  самими
рисами лиця, що були в нього нiжнi  i  як  на  дитину  поважнi,  а  своїми
темними ангельсько-спокiйними, милими очима впадав i захопляв вiн,  малий,
мене все однаково. Привiтавшися, ми обмiнялись кiлькома словами з братами,
котрим був я, як здавалось менi, в тiй хвилi  не  конче  пожаданий  гiсть;
особливо молодшому з англiйською позицiєю  коло  вiкна.  Вiн  лиш  неохоче
змiнив свою позу, сягнув по якусь книжку, що  лежала  недалеко  нього,  i,
подавши менi мовчки руїку  на  привiтання,  поглянувши  на  Маню,  вийшов.
Старший попросив, чи не враз з дiвчатами, сiдати, - i з словами: "Я  зараз
скiнчу", затопився наново найспокiйнiше в книжку. Я, не надумуючися,  взяв
крiсло й сiв коло Манi. Вона змiнила  незамiтно  барву  i,  спустивши  над
шитвом очi, зморщила злегка чоло.

   - Ось, мої панi, якi в  нас  гвоздики,  -  почав  я  i  поставив  перед
дiвчатами на стiл бiлi, як снiг, цвiти.
   Старша сестра почала любуватися ними, подивляти їх, мiж тим коли  Маня,
поглянувши на них пiвпоглядом, сказала:
   - Справдi, чудовi. Бiлi, - i вмовкла. Старша, себто Оксана,  заговорила
дальше про цвiти, одначе розмова чомусь не клеїлась. Маня мовчала. Молодий
Обринський пiднявсь  з  помосту  й  подав  папiроси,  мiж  тим  коли  мною
заволодiло несказанно прикре почуття. Я мав тут  бути  чимось  винен,  мав
чогось каятися, а тимчасом так само терпiв, як може i хтось з присутнiх.
   Нараз ситуацiя змiнилася.
   В кiмнату вбiг Василько, живий i жвавий, як завше, i кликнув:

   - Оксано! - звернувся до старшої сестри. - Мама кличе. Приїхав  пан  С.
(себто наречений дiвчини). Ходи зараз! Зрештою,  мама  казала,  всi  нехай
прийдуть! - I сказавши це, вибiг, зник з очей.
   Я пiднявсь, щоб попрощатися, бо вiдчув, що слово "всi" не вiдносилося в
цiй хвилi до моєї особи. Одначе  Обринський  (Роман  було  йому  на  iм'я)
обiзвався:

   - Пождiть, пане Олесь, не вiдходiть, - i здержав  рукою.  -  Заграєм  у
шахи. Ви давно не були.
   Я вимовлявся, бо не мав охоти остатись, одначе вiн наставав  на  своїм.
Вiдтак звертаючись до Манi, що й собi пiднялася з мiсця на поклик  малого,
щоб iти за сестрою," котра попрощалася перша, попросив:
   - Проси маму, щоб нам вислала пiдвечiрок сюди, ми заграємо в шахи.

   Дiвчина вийшла, i ми остались оба з Нестором, що  не  рухався  з  свого
мiсця, занурений у своїм заняттi. Пiдтягнувши ноженята пiд крiсло,  сидiв,
не займаючись, як звичайно,  окружениям,  неповорушно,  мов  той  павучок.
Обринський сягнув за шахiвницею, що десь на столi мiж книжками  лежала,  i
почав укладати фiгури, а я приступив до малого.
   - Що ж, Несторе. Пiдеш  уже  незадовго  знов  до  школи?  -  спитав  я,
схиляючися над ним.
   - Так.
   - А що зробиш з твоїми метеликами?
   - Буду їх у пуделку держати, як i досi, - вiдповiв i, сказавши це,  вiн
нараз, мов на тайний приказ, оглянувся до софи, де сидiли  ранiше  сестри,
i, побачивши там бiлi цвiти,  принесенi  мяою,  що  лежали  там  ще  досi,
кликнув: - Вашi цвiти, пане Олесь! Дайте менi їх тут; я їх до води  вложу.
Як так трохи ще полежать, помруть. Чому вони їх не взяли?
   Я здвигнув плечима.
   - А менi їх можна взяти?
   - Можна. Вони такi, як ти.
   - Вони дуже гарнi. Мама дуже любить гвоздики. Я їм дам води.

   I сказавши це та замкнувши щiльно пуделко з метеликами й засунувши його
старанно пiд софу, мов перед рабiвничою якою рукою, вибiг прудко  з  хати.
Тимчасом я засiв з його братом за шахи. Я грав розсiяно.
   По правдi сказавши, я був би найрадше встав i пiшов, але в  надiї,  що,
може, Маня верне в павiльйон, i я з нею  зможу  на  самотi  поговорити,  я
остався й грав. За якийсь час вернув Нестор.  Вiн  нiс  склянку  з  свiжою
водою для цвiтiв i з тою самою уважнiстю, з якою  займався  щойно  недавно
своїми метеликами, вкладав тепер цвiти у воду.
   - Так. Маня або Оксана будуть їх  у  мене  просити,  -  промовляв  нiби
бiльше до себе, - але я, може, не дам їх. Чому Маня їх вiдразу не взяла?
   Я всмiхнувсь i здвигнув плечима. Я один знав, чому вона їх не взяла,  -
знав аж надто добре.
   Скоро по тiм увiйшла Маня до павiльйону, а за нею дiвчина з  тацею,  на
котрiй знаходився для нас, що  осталися  в  павiльйонi,  панею  Обринською
висланий чай. Маня поставила його для  нас  на  невеличкiм  столику  перед
софою. Вiдтак, запросивши нас до нього, сама станула на порозi  в  дверях,
мов виглядала когось. У кiлька хвиль пiзнiше обернулась,  бистро  пiдiйшла
до вiкна, де малий Нестор стояв коло  своїх  цвiтiв,  i  взяла  склянку  з
цвiтами в руки.

   - Добре, що ти дав їх до води,  Несторку,  -  сказала,  схиляючись  над
ними, - я забула за них.
   - Ти забула?! - обiзвавсь хлопчина, поглянувши на неї щиро, - а за  той
час пан Олесь подарував їх менi. Чиї вони тепер?
   Вона змiшалась, усмiхнулась i, не вiдповiвши, переклала їх  у  склянцi.
Одначе малий, очевидно не маючи намiру зрiктись так  скоро  свого  недавно
набутого права власностi, звернувся до мене й  спитав  з  своєю  звичайною
дитячою щирiстю, котру я над усе в того хлопця любив:
   - Чиї вони тепер, пане Олесь? Мої - чи Манинi? Ви ж їх менi  подарували
й сказали, що вони такi, як я. Роман також чув, - i показав на найстаршого
брата. Хлопчина  говорив  з  такою  повагою  й  натиском,  що  ми,  хоч  i
всмiхнулись, все-таки споважнiли. Тому що Маня мовчала, i я  завважив,  що
уникала стрiнутись у тiй хвилi з моїм поглядом, я встав, притягнув  хлопця
до себе i, притискаючи його малу головку до себе, сказав:
   - Цим разом будуть вони вже твої, бо ти вмiєш вступатися за своє право,
а паннi Манi принесу я другi. Добре?
   З словом "добре" я схиливсь над ним i подав йому руку. Вiн вложив у неї
свою дрiбненьку, а вiдтак, поглянувши  на  сестру  й  неначе  надумавшись,
сказав:

   - А тепер я їх дам Манi. Хочеш, Маню? Добре, пане Олесь?
   - Як хочеш, товаришу, - вiдповiв я спокiйно,  -  вони  твоя  власнiсть,
можеш з ними поступати, як хочеш. Тут я вже не маю права рiшати.
   - Я хочу! - вiдповiв вiн i вiдсунув назад склянку вiд себе, котру  Маня
була вже вiдсунула.
   Вона всмiхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвiтiв  бiльше
не дотикалась. Замiсть того засiла на порожнє мiсце свого  брата,  що  пив
чай коло шахiвницi, i почала вглиблятися  в  позицiю  шахових  фiгур  обох
сторiн, мiж тим коли ми оба кiнчали чай, балакаючи.

   * * * _

   - Пан Олесь тебе поб'є, - обiзвалася  нараз  Маня  до  брата,  коли  ми
врештi станули наново коло столика з шахiвницею, щоб зайняти свої мiсця. -
Його позицiя лiпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала  цим  разом  гру  за
тебе. Я маю охоту.

   - Ого! - кликнув брат, усмiхнувшися. - Ти її поправиш?
   - Може й поправлю, - вiдповiла вона, i її очi  промайнули  спокiйно  по
менi.

   - Хiба тiльки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти граєш.
Тебе пан Олесь ще скорiше поб'є.  Я  лиш  втратив  королеву  й  вежу,  але
позицiя моя ще далеко вiд небезпеки. Зрештою, як хочеш - грай, а  я  зайду
на часок до хати до будучого шурина.
   - Ну, як поб'є, так i поб'є, - вiдповiла  дiвчина,  умощуючися  вигiдно
при столику, - а в полон не вiзьме.
   - Хто знає, чи нi... - вiдповiв я.
   - Нi, пане Олесь, - сказала поважно, неначеб те, що  сказала,  не  було
жартом; i при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене,  що
- нi.

   Ми остались самi, бо Нестор ще перед  братом  вибiг.  Жодне  з  нас  не
промовило бiльше й слова.
   Вона грала бистро, вiдважно, майже визиваючи катастрофу, зовсiм  як  її
брат, котрого ученицею й була, а часами знов,  мов  дитина,  без  намислу,
попросту, щоб лиш пересувати фiгурами або щоб час здобути.
   Так минав час.
   - Ось тепер ви знов були думками  деiнде,  -  завважив  я,  коли  вона,
побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого  короля  на  небезпеку.  Вона
пiдняла голову й глянула переляканими очима; одначе  зараз  же,  вслiд  за
тим, затопилася наново в гру. В слiдуючiм моментi я  загнав  її  короля  в
критичну позицiю i, завдавши "шах", я пiдпер голову мовчки й ждав. Я мусив
довше ждати, бо вона задумалась поважно.  Спиняючи  свiй  погляд  мимоволi
хвилями на її нiжнiм лицi, що було так близько мого, менi нараз  видалось,
що на спущених її вiях  збираються  сльози.  Вона  раз  по  раз  пiдiймала
нервово руку, щоб рятувати короля, але так само вiдтягала  її,  не  можучи
рiшитися.
   - Уважно, панно Маню, не спiшiться, -  упiмнув  я  її  нараз  з  уданим
спокоєм, мiж тим коли сам був зворушений i чув, як менi щоки  горiли.  Так
через декiлька напружених,  мовчанням  переповнених  хвилин.  Ситуацiя  її
короля  була  майже  безвихiдна.  Вона  не  обзивалася,  гризла  уста,  не
пiдводила очей, а одначе я вiдчув усiма нервами, що в тiй хвилi - був я  в
нiй, i вона боролася не проти  моєї  гри,  а  одиноко  проти  моєї  особи.
Боролася з всею молодою енергiєю, з усiм чуттям, що  бувало  чи  не  завше
мотором всiх її вчинкiв. Та, як кажу, це тривало кiльканадцять напружених,
майже мучительних, хвиль. У слiдуючiй уже погнала її рука погiдливим рухом
по шахiвницi й розбурхала всi фiгури. Сама пiднялася живо з софи.
   - Я не можу,  -  сказала  стисненим,  зворушеним  голосом,  i  її  лице
покрилося цiлковито блiдiстю. - Уважайте  мене  за  побiджену,  -  сказала
гордо. I сказавши це, взяла свого короля й королеву, уставила їх,  лежачи,
до нiг мого короля й королеви  й,  усмiхаючися,  з  нервово  здригаючимися
устами вiдступила вiд столу. Зчудований її наглою змiною й таким  вчинком,
пiднявсь я й собi й приступив до неї.
   - Маню, Маню, люба, що з вами? Чому так зворушуєтесь?
   -  Радуйтесь...  -  сказала  вона,  все  ще  всмiхаючись  глумливо.   -
Трiумфуйте!

   - Чому б мав я  радуватись?..  невже  тим,  що  ви  грали  неосторожно,
ризикуючи? - спитав я, силкуючись бути  якнайспокiйнiшим,  i  взяв  її  за
руки. - Ви дитина, панно Маню. Чи не така сама, як Нестор.
   Вона вiдтягнула руку й вiдвернулась хутко до вiкна.
   - Ви гнiваєтесь? Що з вами зайшло?  Я  ж  не  мав  замiру  зробити  вам
прикрiсть... - говорив я далi, силкуючись успокоїти зворушену дiвчину, мiж
тим коли  мою  грудь  якась,  чи  не  дика,  радiсть,  здавалось,  ось-ось
розсадить. - Чи, може, не можете  простити  те,  що  зайшло  мiж  нами  на
кладцi? Обидив я вас? Коли так, то простiть. Я Це не в злiм замiрi вчинив.
   - Я вам не маю нiчого до прощення, - вiдповiла вона все ще схвильовано,
- лиш прошу вас, залишiть мене тепер.  Вас,  може,  вижидає  ваша  маги...
залишiть мене. Ви бачите, я зворушена.
   Менi нараз, мов блискавкою, просвiтило в головi й обняло  холодом.  Ось
що, вона,  очевидно,  знаходилася  пiд  впливом  нещасливої  замiтки  моєї
матерi, а побачивши мене перед  собою,  терпiла  вiд  того.  Терпiла...  а
може... може, й рiвночасно боролася з  собою  в  душi  проти  впливу  моєї
iстоти.
   - Маню! - сказав я поважно, приступаючи наново  до  неї.  -  Чи  ми  не
будемо нiколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе мiж нами блукати якесь
роздражнююче, блудне свiтло? Схаменiться! Я ж не ворог  ваш.  Вам,  певно,
нiколи  на  думку  не  приходить,  як  дуже   вражаєте   ви   мене   своєю
несправедливiстю, своєю непокiрною вдачею, i як  глибоко  я  це  вiдчуваю.
Коли будете ви раз добрi?
   Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очi, в  котрих  зiбралися  сльози,  i
сказала:

   - Ви найлiпше зробите, як залишите мене.
   - Я залишу вас, Маню! - вiдповiв я. - Залишу. Але не в цiй хвилi,  коли
бачу, що ви зворушенi чимсь, терпите. Гадаєте, менi легко на вас глянути з
свiдомiстю, що десь там у глибинi вашої  чистої  душi  видобувається  кров
жалю до мене? Не мучте себе й мене i будьте одвертi. Воно пристоїть  краще
вашiй вдачi, як оця замкнена боротьба.
   Вона поглянула на мене, а вiдтак сказала:
   - Ви маєте слушнiсть, що воно пристояло б лiпше моїй вдачi. Одначе коли
одвертiсть сполучена в деяких разах з немилою  задачею  заподiвати  другим
прикрiсть, то чи не лiпше вимовчатись i терпiти самому?
   - Це значить, iншими словами, по-вашому  так:  "Як  буду  я  проти  вас
одверта, то заподiю вам тим  прикрiсть".  Чи  не  так?  -  натискав  я  на
дiвчину, що, очевидно, боролася в тiй хвилi за щось з собою.
   - Я не обов'язана розкривати перед вами те, що мiж нас не  належить,  -
вiдповiла вона, паленiючи й вiдвертаючи вiд мене своє лице.
   - Нi. Справдi нi, Маню. Хiба що, може, з спiвчуття. А спiвчуття  вашого
я не потребую. Та будь-що-будь, - додав я  гордо,  -  я  вiдчуваю,  що  ви
стоїте  пiд  впливом  якогось  непорозумiння,  бiльшого,  може,   нiiж   я
догадуюсь. Я йду з пересвiдченням, що колись ви самi переконаєтесь, що я в
тiм не винен, i прийдете з тим, що "не належить мiж нас", самi до мене.
   - Нiколи! - почулось вiд неї твердо.
   - Нiколи, панно Маню?
   - Нiколи, пане Олесь!
   Говорячи, ми вiддалялися мимоволi вiд себе.  Тепер  по  цих  її  рiшуче
вимовлених словах я опинився небагатьма кроками бiля неї i,  поглянувши  в
її розгорiлi очi, я сказав цiлком спокiйно:
   - Прийдете! Розумiється, в  тоншiм  значеннi  слова.  Я  бачу  лiпше  в
будучнiсть, як ви. З усiєю вашою вiдпорною вдачею...  з  вашою  хоробливою
амбiцiєю ви не вдiєте нiчого. Дарма, що боретесь.
   Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнiлими очима  й
сказала:

   - Нi. Недарма!
   Я розсмiявся. Тодi  вона,  мов  приведена  моїм  смiхом  до  крайностi,
сказала:

   - До кiнця цього року залишаюсь  ще  тут,  а  в  лютiм  слiдуючого,  по
весiллю моєї сестри, я їду до Ч. i записуюсь на фiлософiю. Отже "недарма".

   Такого обороту я не сподiвався i в першiй хвилi зчудувався.
   - Ви, справдi, не покинули своєї думки? - опитав вiдтак, маючи на гадцi
весiлля з старим професором.
   - Нi, цiлком нi. Воно вже вирiшено.
   - За згодою родичiв? - спитав я.
   - За згодою родичiв.
   - Вiддатися?
   Тепер прийшла черга на неї чудуватися.  Одначе  по  хвилинi  вона,  мов
надумавшися, вiдповiла:
   - Може, й вiддатися. Чому би нi?
   - З цього не буде нiчого, - вiдказав я твердо.
   - Ого! Може, й тут присвоюєте ви собi право сягати активно в моє життя?
- спитала вона, приступаючи до мене ближче?
   - Так, панно Маню. Цим разом i тут.
   Вона розсмiялася подразнюючим смiхом.
   - Слава богу! Тут ви не маєте анi одного словечка  анi  пiвсловечка  до
сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рiшала б я  одна,
сама. Чуєте? Виключно сама одна. Нi батько, нi мати, нi обставини, а  сама
я одна

   - I я, Маню! - докинув я i вказав на груди, де в  кишенi  знаходився  й
догi її лист до старого,  i  споглянув  їй  у  лице  Вона,  зворушена,  аж
пополотнiла.

   - Не мучтесь, - додав я спокiйнiше.  -  А  схаменiться,  до  чого  воно
доведе.  Боротьба  .проти  ворожих,  нашу  iстоту  й  гiднiсть  понижаючих
зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас i вашої  енергiї.
Тут не вдiєте ви нiчого. Ви не самi стоїте в тiй боротьбi.  -  I  сказавши
це, я пошукав свого капелюха i, вклонившися, вийшов.
   Її погляд промайнув по менi. Стояла на своїм мiсцi, звернена  лицем  до
вiкна, з зморщеним, мов з фiзичного болю, чолом i затисненими устами.

   Виходячи вже з алеї, я побачив  Нестора  й  Василька,  якi  силкувалися
пустити в повiтря свого паперового "драха"[19]. В тiм я їм помiг, ii  коли
вiн справдi чимраз вище пiдiймався, несений вiтром угору, я  схиливсь  над
Нестором i шепнув йому до уха:
   - Пiди до твоєї сестри, там у павiльйонi, i попроси, щоб також  до  вас
вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.
   Сказавши це, я хутко пiшов.

   * * * _

   (По довгiм часi).
   Я не бачу її i не чую  про  неї  нiчого.  Чув  лиш  вiiд  Василька,  що
незадовго має вiдбутися Оксанине весiлля. Отже,  скорше,  чим  було  зразу
постановлено.  Всi,  очевидно,  зайнятi,  хоча  весiлля  має  цiлком  тихо
вiдбутись.


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Вже по весiллю, i молодi вiд'їхали.
   Ми лиш у церквi на вiнчаннi бачилися, а  радше  сказавши,  собi  в  очi
поглянули. Виїжджаючи, забрала свекруха молодої Оксани i її з собою. Нащо?
Цiкаво б знати! Там на селi  в  неї  вона  має  довший  час  перебути.  Та
свекруха вдовиця, з виду поважна  й  добродушна  панi  (чую,  посiдателька
невеличкого  маєтку),  живе  враз  з  нежонатим   своїм   старшим   сином,
управляючим тим маєтком. Чи не "математика" яка криється за тим усiм?  Син
той  не  жонатий,  мати  "старша"  вже  жiнка,  -   майся   на   бачностi,
емансипантко, бо син той  симпатичний  .  мужчина,  а  обставини  могли  б
потягнути й деякi кансеквенцiї з того довшого побуту за собою. Та  ба!  Що
мене те все обходить? Нехай їде або не їде, я її плану не розiб'ю. А щоб я
вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Здається, наш роман(!),  ледве
розпочатий, скiнчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра
мати не мала неслушностi,  коли  остерiгала  мене  перед  нею,  вiдчуваючи
материнським iнстинктом невидимi її поступки на будуче...
   Добре, що приїжджає  до  нас  Дора  Камiнська  з  Ч.,  улюблена  донька
тiточної сестри матерi моєї. Донька консисторiального  совiтника,  дiвчина
не без маєтку, i саме iдеал, з котрим, на тайну думку  матерi,  я  мiг  би
спокiйно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто  б
її не знав так, як я, i на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату,  а
бодай на часок - i мене...

   * * * _

   (Знов пiзнiше).
   Сьогоднi здибав я, вертаючись з уряду, малого  Нестора,  який  iшов  до
школи. Розумiється, я його задержав.
   - Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш  до  школи?  Тепер
ледве по першiй.
   Вiн поглянув на мене поважно й вiдповiв:
   - Я обiцяв одному хлопцевi в школi показати нiмецьку задачу. А  що  вiн
далеко вiд школи мешкає (вiн селянський син), i через полуднє остається  в
школi, я йду скорiше, щоб ми повчилися, поки зiйдуться iншi ученики або  й
сам професор.

   Сказавши це, вiiн вклонився й уже хотiв iти дальше.  Хлопчина  очевидно
спiшився, i моя задержка не була йому пожадана.
   - Пожди, не спiшися так! - задержав я його.  -  Ще  маєш  доволi  часу.
Тепер, як кажу, саме по першiй; розкажи менi, що вдома чувати,  i  чи  всi
здоровi.

   Хлопець з чемностi станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування
його майже болiло, так спiшно було Йому йти, i не знав, з  чого  починати.
Одначе надумавшись, вiдповiв коротко:
   - Всi здоровi.
   - А сестра твоя... Маня, що пише? - спитав я просто.
   - Не знаю, що пише. Лиш прислала менi великого  рогача  в  пуделочку  й
писала, що його зловив для мене пан Янко.
   - Хто є пан Янко? - спитав я, вдаючи, що не знаю.
   - Брат Влодка (себто мужа Оксани).
   - Так?
   - Так, - вiдповiв малий i додав радiсно: - Рогач такий гарний,  я  його
все в садi пасу.
   Я всмiхнувся. Вiн був ще подеколи дуже дитинний.
   - I нiчого не писала Маня?
   - Нiчого, - вiдповiв, а вiдтак  додав:  -  Вона  там  вчиться  на  конi
їздити!

   - Як, Несторе?
   - На конi вчиться там їздити, - вiдповiв малий твердо.  Менi  при  його
словах вдарило полум'я до лиця.
   - Хто її вчить?
   - Пан Янко. I їй там дарували красне сiдло.
   - Хто?
   - Я не знаю, але мама знає.
   - А коли вона верне?
   - Не знаю. Мама казала, що за чотири тижнi.  Але  я  вже  мушу  йти,  -
додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на  мене  буде  товариш
ждати. Я мушу... я обiцяв.
   - Iди! - сказав я, - i додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний
муж.

   Малий, щоб здогонити втрачений зi мною час, вiддалився  поважно  кiлька
крокiв, а вiдтак, оглянувшися за мною, пустився бiгцем.

   * * * _

   Я пiшов, мов засоромлений, i якийсь гарячий бiль стиснув моє серце.

   "Вона вчиться там на "конi" їздити (як колись я  це  її  братовi  раяв.
О!.. яка iронiя!), i пан "Янко" вчить її, - повторились самi з себе дитячi
слова в моїй душi. - Розумiється, це якраз щось для неї, вона все коней  у
свого батька випещувала. Розумiється також,  що  сама  не  буде  вона  там
їздити, що "пан Янко" буде її супроводжати; буде нею на полях,  на  самотi
опiкуватись. - I тут, при тiй гадцi, я погано сам до  себе  всмiхнувся.  -
Коли буде всiдати на коня, вiн їй пiдставить руку пiд ногу,  i  тодi  буде
мусила до нього зближатися. Нi. Обоє  -  зближуться  до  себе.  О,  ми  те
знаєм... ми те все добре знаєм!" I знов викривив їдкий усмiх мої уста.
   Роздразнений такими й подiбними думками, я згадав мимоволi свою  матiр,
що одна любила мене правдивою любов'ю  й  одна  сама  бачила  поки  що  те
невидиме, що мало менi, може, колись у життi  нанести  горе,  -  старалася
мене вiд того охоронити, а я  опирався,  мiж  тим  коли  вона  ось...  уже
вчиться верхом їздити!
   I вже не покидали мене думки про неї. Я бачив  її  заодно  на  самiтних
полях на конi, а коло неї його, котрого бачив я  на  вiнчаннi  її  сестри,
гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою.
Про нього знав я, що був пожаданою партiєю в своїй околицi.  Вона  молода,
чутлива, моєю матiр'ю зраджена, - що дивне, якби  звернула  свою  душу  до
нього? Взявши на розвагу її фантазiю i її амбiцiю, вона готова менi й моїй
матерi наперекiр вийти за нього! А вiн може "кожної" хвилi  женитися!  Мiж
тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В  менi  здiймився
знов жаль у грудях - i вiн гнав мене так, що я в  своїй  задумi  майже  не
стямився, як перейшов шмат дороги  й  побачив  себе  вже  недалеко  нашого
мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, iдучи й вертаючи
з уряду, минати - i  тут  же  отверезився.  В  вiкнi,  де  iнодi  бачив  я
молоду-дiвчину або її сестру, побачив я тепер у тiй хвилi  її  матiр,  яка
пiдносила жалюзiю. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усмiхнулася. О,  усмiх
тої жiнки, о, той усмiх її!.. Кiлька разiв згадував я його в  своїй  уявi,
нав'язував до її дiтей у  пiзнiшiм  життi.  I  доброту  зраджував  вiн,  i
нiжнiсть, i бiль... а заразом був мов освячений чимось з нутра її... Вмить
змiнився образ Манi в моїй уявi й неначе побачив я  нараз  її  лице  з  її
молодими непорочними очима, що найкраще свiдчили про свою  душу.  Нi,  нi,
вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собi її.  Вона  не  була
такою. Вона була дочка цеї  жiнки,  була  добра,  чесна,  а  я...  I,  мов
опарений... поспiшив я далi. Що був би я дав у тiй  хвилi,  щоб  моя  мати
була не робила тих натякiв вiдносно моєї особи... до оцеї  жiнки  i...  її
дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весiллю сказала панi  Обринська
до одної знайомої, котра її чiпнула,  що,  мабуть,  незабаром  вiддасть  i
другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось  нею  з
родини її чоловiка погорджувати, вона волiла б її побачити - мертвою.

   Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такi слова!  Чому  ви  не  були
тою.  Але...  о,  матерi,  матерi!  Сторожi  дiтей  ваших,  з  бажанням  i
терпiнням, з вашим небом i пеклом для ваших дiтей!..

   * * * _

   (Пiзнiше).

   З города чiпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, мiж листям за
годiвлею для своїх гусiльниць, рогача вiд пана Янка i т. iн. з запитанням,
що робить?.. Вiд пiдвiв голову й поглянув на мене очима,  мов  був  у  тiй
хвилi в цiлком iншiм свiтi.
   - Що там поробляєш? - повторив я лагiднiше своє питання.
   - Нiчого. Шукаю за одним павуком, що впав менi ось тут  десь  на  землю
мiж малинами, i не знаходжу, - вiдповiв затурбованим голосом.
   - Байка, хлопче! -  кликнув  я.  -  Що  тобi  до  павукiв?  Лиши  їх  у
супокою... ще колись вколять тебе...
   - Нi. Я йому хотiв лиш докладно придивитися.
   - Побачиш другий раз!
   - Нi. Я сьогоднi мушу бачити, - вiдповiв  малий.  -  Вiн  десь  буде...
тут... я... зараз... - I не звертаючи бiльше на мене уваги, роздiлив корчi
малин i нишпорив далi...
   - Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш вiн один павук у городi?

   Вiн знов поглянув на мене... Одначе шукав далi.
   - Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я.

   Малий вiдступив вiд корчiв з резигнуючим поглядом i не вiдповiв нiчого.
Очевидно, не зрозумiв моїх слiв i не був мною вдоволений.
   - Вiн не був великий, - обiзвався врештi.
   - Тим менша шкода, - потiшив я й усмiхнувся.
   - Але я хотiв його бачити, приглянутись йому цiлком зблизька.

   - А я тобi перешкодив. Правда? - питав я i вдивився в його дитинне лице
й дуже гарно закроєнi її уста. Вiн не вiдповiв. По ньому було видно, що не
хотiв заперечувати моїм словам, але не хотiв i признати.
   - Може, вже й не побачу бiльше такого, - сказав, нiби вибачаючись. -  А
цей був такий дрiбнесенький... а такого ще я не бачив, шкода.
   - Правда, то велика шкода, - вiдповiв  я  з  уданою  повагою.  -  Що  ж
робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покiнчиш школи. А
тепер скажи... коли вертає твоя сестра Маня?
   - Маня? - (I знов той гарний задуманий погляд).
   - Маня, хлопче... сестриця твоя.
   - Маня верне... вже, може, незадовго.
   - Сама?
   - Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - вiдповiв вiн.

   - А то чому?
   - Бо вона менi помагає в науцi. Братiв нема... а я часом  не  знаю,  як
виробляти математичнi задачi. А вона .менi часом показувала... Але... я  б
i так хотiв, щоб вона вже вернула.
   - Любиш її?
   Вiн усмiхнувся мило.
   - Люблю, - вiдповiв щиро, схиливши по свойому звичаєвi головку  в  один
бiк.

   - Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?
   - Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.

   - Трудна?
   - Я пробував зараз, як професор  завдав,  i  трудна.  Але  потiм  я  її
виробив.

   Я усмiхнувся.
   - Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... - додав я, - як ще колись  трапиться
тобi така, що не зможеш її i "потiм" виробити, то прийди до мене.  Я  тобi
поможу.

   Вiн заперечив головою.
   - Що ж, не хочеш?
   - Я її може прецiнь сам вироблю, - вiдповiв.
   - То й добре, - вiдказав я. - А до сестри не пишеш?
   - Лиш раз писав. Але сьогоднi, може й зараз, буду писати.
   - Лист?
   Вiн заперечив головою.
   - Що ж?
   - Щоденник, - вiдповiв таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати.
Я зчудувався.
   - Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив?
   - Маня. Але я щоднини  не  маю  писати,  лише  тодi,  як  щось  маю  до
записування. Ви не знаєте?
   - Нi, товаришу, не знаю. А що ти сьогоднi, наприклад, запишеш?

   Вiн поглянув на мене,  заклопотаний...  а  я,  вiдгадавши  його  дитячi
думки, сказав:

   - Про павучка?
   Вiн спустив очi вдолину й мовчав. "Чисто Манина вдача", подумав я.

   - А про мене запишеш що коли? Вiн почервонiв.
   - Як прийду до вас з математичною задачею, то тодi запишу. А тепер...

   - Тепер нi. Я розумiю,  -  вiдповiв  я,  усмiхаючись.  -  Отже,  гляди,
приходь. Все одно, чи я тобi поможу в задачi, чи... Маня... ти приходь...

   Я подав йому через штахети руку, котрої вiн  несмiливо  доторкнувся,  а
вiдтак вiдбiг...

   * * * _

   Через три тижнi нiчого, крiм дощу, мряки й сухої притуплюючої  урядової
працi. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дiм  Обринських,  про
неї я нiчого не знаю. Вернула? Нi? Не знаю. Навiть малого Нестора не бачу.
Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх  задачах,  щоб
їх самому виробити, - i його не бачу. Ба нi, раз таки бачив. З пiдкоченими
аж по колiна шароваїрками - я бачив його, вертаючи додому в  обiдню  пору,
як ходив у саду в високiй травi босоногий, i шукав чи не за яблуками. Коли
я поздоровив його з дороги, вiн став i дивився за  мною,  мов  хотiв  щось
менi сказати, а вiдтак, не .рiшившись, не сказав нiчого. Отже, й вiн нi.
   Сьогоднi третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а  сонце  аж
припiкає, дарма, що кiнець  вересня.  Вернувшись  з  проходу  в  лiсi,  де
щохвилi мусив лицем стрiчатись з павутиною, що простягалася вiд смереки до
смереки, я кинувся в своїй кiмнатi на  софу  й  лежав,  випочиваючи...  Не
довго лежав я так, коли оце чую пiд  одвертими  вiкнами  моєї  кiмнати,  в
зiльниiку, голос матерi.
   - Що ти тут шукаєш, хлопче? - питала когось. - Загубив  що,  чи  що?  I
куди ти перейшов? Чи не через штахети?
   - Через штахети, - вiдповiв на моє превелике здивування голос Нестора.

   - Так, я добре вiдгадала. Та  стережись,  щоб  я  тебе  бiльше  тут  не
бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвiртку,
а не штахетами передрапуватись. Розумiєш?
   Мовчання.

   - А тепер iди!
   - Я  до  пана  Олеся...  -  обiзвавсь  знову  голос  малого.  I  тепер,
схопившися, я став на рiвнi ноги. В першiй хвилi хотiв я  через  вiкно  до
нього вихилитись, але, обмiркувавши, що краще побалакати  з  хлопчиною  на
самотi, я здержався, подаючись на хвильку назад вiд вiкна, тим бiльше,  що
слова й iнтонацiя голосу моєї матерi,  якi  зачув  я  саме  в  тiй  хвилi,
заставили мене мимоволi перебрати роль пiдслухуючого.
   - Чого тобi до пана Олеся? Може, по цвiти для твоєї сестри? -  говорила
вона з роздразнюючою гостротою. - Цвiтiв нема.
   - Я не по цвiти, я... до пана  Олеся...  -  вiдчувся  шовковий  дитячий
голос у вiдповiдь.
   - По цвiти, кажу, - наставала мати на своїм. - Не  вмiєш  говорити?  Та
все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.
   Мого сина нема вдома, iди!
   "Мамо! - вирвалось тут глухо  з  моєї  грудi.  -  Мамо!"  -  а  далi  й
завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цiй хвилi  вiкном  i  понизити  її
перед дитиною, виказавши себе, що "дома"?
   Цього я не мiг. Не мiг так само й знести, щоб вона накидалася  обидливо
на невинну дитину, що й без того десь з своєю несмiливiстю боролась,  поки
з'явилася тут. Хвилину я вагався, пiд час тої хвилини чулося  з-пiд  вiкна
дальше:

   - Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мiй син не для  вас.  Затямте  це
собi всi. Всi що до одного, раз на все!
   Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, i так, як стояв, я вийшов
у город, опиняючись несподiвано мiж  ними.  Мати.  станула,  мов  укопана,
почервонiвши аж пiд сиве волосся, побачивши  мене...  А  малий  Нестор,  з
побiлiлими устами й  очима  широко  створеними,  кинувсь  з  усiм  дитячим
довiр'ям до мене.

   - Я лиш до вас, пане Олесь,  не  по  цвiти!  -  виговорив  вiн  насилу,
поборюючи по-мужеськи плач. - Лиш до вас хотiв, - i з тим  обернувся,  щоб
вiдiйти. Одначе тут я заступив йому дорогу.
   - Я знаю, що не по цвiти... ти мiй гарний, гарний товаришу. Знаю  надто
добре, що не по цвiти.
   I майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь  у  моїй  грудi,  я
притягнув малого до себе й притиснув до своїх грудей.
   У тiй хвилi розсмiялася моя мати... О, яким  морозячим,  до  сеї  хвилi
незабутнiм менi смiхом.  I  не  поглянувши  на  мене  нi  одним  поглядом,
вiдiйшла без слова попри мене в хату.
   Ми остались самi.
   Малий держав мене судорожно  за  руку  й  глядiв  незрозумiле  великими
вогкими очима на мене. Коли моя мати вiдiйшла  i  її  не  стало  видно,  я
схиливсь над хлопцем i спитав:
   - Що тобi, Несторко? Ти задачу хотiв? Ходи, я поможу. Ось  сядемо  собi
там пiд деревом на лавку перед столиком, i я покажу тобi.
   Та тут вiн заперечив головою.
   - Не задачу... - сказав вiн,  i  нараз  несподiвано  усмiхнувся.  -  Не
задачу, пане Олесь... але ось що... - I  сказавши  це,  вiн  витяг  спiшно
малесенький нотес[20] з бiчної своєї грудної  кишенi  й  показав.  -  Маня
привезла, - сказав щасливим поглядом. - Ще як приїхала,  i  я  принiс  вам
показати. Досi був дощ... вас не було в городi, i я тому сьогоднi прийшов,
не хотiв довше ждати. Але не по цвiти, -  впевняв  з  вибухаючою  враженою
амбiцiєю. - Ми маємо свої. I Маня також привезла великий  букет  вiд  пана
Янка.
   Я усмiхнувсь насилу.
   - Так, так,  -  вiдповiв  я.  змiшаний.  -  Гарний  нотес,  -  погладив
хлопчину, що так  довiрливо  притуливсь  до  мене,  а  вiдтак  з  раптовим
бажанням остатись на самотi сказав: - А  тепер  iди,  щоб  тебе  вдома  не
шукали. Ми ще побачимось. Чи ти скажеш твоїй сестрi,  що  був  у  мене?  -
спитав я й вiдвернувсь, щоб малий, що не вiдвертав своїх очей вiд мене, не
бачив, як я в цiй хвилi почервонiв.

   Малий надумався.
   - Я запишу в денник, що був у вас, а вона як  схоче...  то  нехай  собi
читає.

   I сказавши це, не прощаючися зi мною, вiн спiшно вiдiйшов.

   * * * _

   Я  залишився  в  городi.  Був  надто  несподiваною  й  немилою   сценою
зворушений, щоб мiг спокiйно вернутися  в  хату.  Хвилювався  матiр'ю,  її
невимовним, незрозумiлим менi пересудом i - заразом  радувався  вiдомiстю,
що вже вона повернула. До того, мiж одним i другим вертiлись заодно  слова
малого, що привезла з собою i букет, i не  давали  спокою  та  викликували
бiль у душi.
   "Вiд нього, вiд нього... - обзивалось раз у раз у серцi... - А далi: чи
не  має  та  моя  мати,  що  iнодi  жорстокiстю  своєю  пригадує  вовчицю,
слушностi? Матерi - вiщунки, i з їх почуттям не годен нiхто рiвнятися. Вiн
вивчив її  їздити,  виправив  на  дорогу  з  цвiтами,  -  чим  ще  те  все
доповниться? Гм! Та зрештою, що я за безголовий, що собi тим голову  сушу?
Погано на душi, ну, то й погано; а пониження, здається, чи не найпiдлiше з
почувань.  Гречкосiй  якийсь,  не  будучи,  може,  й  нiякою  особистiстю,
витиснув з серця молодої, як  здавалось,  по  вдачi  значнiшої  поступової
дiвчини - iнтелiгента. Але... ага, правда!  Фiзична  сила  вiдiграє  також
свою роль в людськiм життi; забирає в полон, побiджаючи якимсь  несвiдомим
гiпнозом. Отже, бути може, що в тих спiльних прогулках верхом по  лiсах  i
полях розвинулося щось, що не далося зiгнорувати, i не раз  уже  навiть  у
значних мужчин i жiнок рiшило долю. Отже, чого я роздивувався?  Яке  право
менi до неї, а радше до них мiшатися? Ет, божевiльний я, що бог знає  куди
думками поринав, стрiляв, мрiяв, жив якимсь життям  поза  межею  реального
життя, мiж тим коли тут вiдогралась  цiлком  звичайна  iсторiя.  Моя  мати
мудра. Недармо про неї говорять,  що  вона  повинна  замiсть  мого  батька
ставати на казальницю й проповiдувати".
   Так.

   Моя мати мудра. Ет!.. - Я махнув рукою  й  зайшов,  перебравши  уста  в
усмiх i посвистуючи, в хату.

   * * * _

   Проти мене вийшла мати.
   - Не маєш охоти виїхати з нами (себто з нею й Дороюо К." що  перебувала
вже в нас) поглянути, що дiється з  нашим  сiном  в  С.?  -  Вона  спитала
голосом рiвним i в тiй хвилi таким спокiйним, неначеб лиш я один був  тим,
що лиш щонедавно хвилювався. - Поки сонце зайде, - додала,  -  вернемо.  Я
хочу переконатися, чи пообертали робiтники ввесь покiс, як наказала я. Але
ти мусив би цим разом сам кiньми поводити, бо я вислала i фiрмана з  дому,
щоб помагав при роботi.

   - Добре. Нехай i так, - вiдповiв я i був у душi тiй нагодi рад, що  мiг
зараз себе чимось зайняти й не потребував тепер до нiкого говорити.
   Я запряг з помiччю малого хлопчика конi, i ми виїхали. Мати сiла  ззаду
сама, а Дора, кузинка моя, що любила все на козлi обiч мене  сидiти,  коло
мене, й ми поїхали. Минаючи попри Обринських, я глянув туди й побачив,  що
заїзна брама вiд дороги була вiдчинена, i малий Нестор стояв з  батогом  у
руках, мов когось визирав. Побачивши мене, вiн  щось  кликнув  до  мене  й
показав у сторону, куди ми саме їхали. Я не зрозумiв його.
   - Оцей малий такий iнтимний з тобою? - спитала кузинка ущипливо.

   - Так. Це чудовий хлопчина.
   - Що кликав вiн? - допитувала вона.
   - Не знаю, - вiдповiв я сухо б затяв конi.  Конi  нашi  були  бистрi  й
швидкi, i ми скоро виїхали  за  мiсто.  Погода  була  чудова,  i  їзда  за
недовгий час успокоїла мене.  Я  перестав  думати  про  недавню  сцену,  а
задержувався думками  бiльше  про  дiвчину,  що  по  довшiй  неприсутностi
вернула, врештi, додому. Коли, властиво, вернула, що я досi не бачив її? I
якою вернула? Свобiдна ще? Чи вже як власнiсть того, що вивчив  її  верхом
їздити, передав цвiти на дорогу!.. А тепер, думав я далi,  коли  й  як  ми
побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про  неї  думками  й
концентруючись одиноко перед собою на конi, я їхав, так задуманий,  довший
час... їхав, та ось нараз порушила мене  гарна  Дора  легко  лiктем,  i  я
зчудовано поглянув на неї.
   - Дивись направо! - кликнула вона пiвгалосом до мене.
   Я глянув.
   Недалеко перед нами з вузької одної бiчної вулицi,  що  вела  глибше  в
гори, в лiс, виїхала проти нас на конi Маня. Їхала кроком.  Минаючи  попри
нас, вона спаленiла  i,  кланяючись  з  ушануванням  перед  моєю  матiр'ю,
вдарила коня й майнула далi. Яка гарна була в тiй хвилi! Одначе її очi, тi
молодi чудовi очi, що кермували мною, випивали несвiдомо спокiй з душi, то
знов викликували бiль у нiй, - чому не бачили мене?..
   Була надто змiшана несподiваною стрiчею?
   Не знаю.
   Я вiдчув лиш, як менi вiдступила вся кров з лиця, як менi серце холодом
обняло, - i я мов цiлий сам похолодiв. Дора уносилась  словами  про  гарну
амазонку, звертаючися раз по раз до мене й  позад  себе  до  матерi,  а  я
мовчав, мов камiнь. Коли вернули ми додому, i проти нас вийшов мiй батько,
було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали "амазонку". Батько
не чудувався.

   - Я ж її бачив уже разiв кiлька, - вiдповiв байдужне.
   - Справдi? - скликнула вона.
   - I як ще! Кiлька разiв уже. Я йшов до  церкви,  а  вона  вже  звiдкись
вертала, навiть у дощ. Вйдко, встає ранiше, як ти, мiська панно!
   - Яз нею познайомлюсь, Богдане! - звернулась вона до мене. - Добре,  що
вернула!

   - Як хочеш, - вiдповiв я лаконiчно i, знявши з голови капелюх, вiдкинув
його на стiл. Я кинувсь, втомлений, у крiсло.
   - Ти втомився? - спитала мене мати,  стурбовано  окинувши  мене  довгим
бадаючим поглядом.
   - Трохи...
   - Конi гострi, їх треба сильно держати, - додав батько.  -  Ти  зарiдко
правиш тепер ними.
   - Справдi! - вiдповiв я, як  перше,  i  з  тим  вставши,  вiддалився  з
кiмнати.


   * * * _

   Сонату заграйте менi, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в  нiй
пiрнув, i себе, i всiх забув...

   * * * _

   Нинi щось про свого батька й матiр.
   Мiй батько, широка мужицька вдача,  потайний  алкоголiк,  що  протрачує
перiодично грубi суми в картах. Одначе,  щоб  це  перед  своєю  совiстю  й
своїми  парафiянами  залагодити,  скуповує  невеличкими  шматками   землю,
переплачуючи їх часто вдвоє, i вiддає за незначну суму  тим  парафiянам  в
оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як  i  подiбнi  тому
iншi вчинки, до того, що коли б не велика тверезiсть i огляднiсть  матерi,
було б те все довело нас до злиднiв. Помимо того, було  йому,  як  упевняв
нас тепер, з тим лихом у життi добре.

   - Своє життя й працю дiлю, - говорив вiн, - на двi частини. Одну -  для
себе, а другу - для парафiян, котрi мають до свого душпастиря перше право.
З вами (себто зi мною  й  матiр'ю)  я  мало  маю  спiльного.  Цей  опришок
(вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька,  бо  вiн  мужик  з
роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, - додав, усмiхаючись
сумно, - з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не  лiзти  нам
обопiльне в нашу капусту. Головна рiч, щоб все-таки щось робити. Будь воно
"панське", будь "Iванське",  лиш  без  працi  не  оставай.  Я  з  собою  в
рiвновазi, а ви як хочете!
   Це був мiй батько.
   I справдi. З собою був вiн у рiвновазi.
   Як сам гуляв, потопаючи в своїй пристрастi до нестями, мусили  й  другi
того зазнавати, - не жалував нiкому. Коли ж забирався до працi, не смiли й
другi супочинковi вiддаватися.  Все  мусило  за  дiло  братися.  Не  щадив
нiкого.

   Мати хоче з своєї сторони вдержати нормальнi вiдносини мiж  парафiянами
й нами, а з тим i матерiальним нашим битом, головно своєю працею.
   Встає о 3 - 4 удосвiта, - ходить з наймичкою по наших левадах по горах,
контролюючи  тим  вiрнiсть,  вiдданiсть  i  пильнiсть  на   своїй   службi
робiтникiв i вiдносини парафiян до нашого майна, - творячи тим (хоч  i  не
такий уже, як їй здається) маєток. I їй, як пересвiдчуюсь я часто,  з  тим
також добре, її люди бояться i шанують, вiдчуваючи в  нiй  якусь  незламну
силу, з котрою мусять числитися. I коли вже деякi кланяються перед батьком
за його широку попiвську гойнiсть i благороднiсть душi, то,  певно,  -  ще
бiльше матерi за її характернiсть i працьовитiсть, котру  кожний  на  свiй
лад пiзнає й цiнить. Тяжко з батьком не числитись, тяжко й матiр,  що,  як
мур, за свою хату перед людьми обстоює, не любити. В нiй є щось геройське.
Нiколи  скарга,  дрiбний  лемент  не  отворять  їй  уст,  але   й   нiколи
приниженiсть духу, обезсилення не найдуть у неї  спiвчуття.  Вона  знає  й
держиться одного. Вперед i вперед. Духом не падати  й  на  поверхнi  життя
держатися. З внутрiшнiм життям вона менше числиться. Вийшовши з любовi  за
свого чоловiка з мужицького роду, славного з своєї  поверiхавної  краси  й
опiву,  як  донька  загальношановного  панотця  Б.,  а  пiзнiшого  владики
буковинського, здавила все своє розчарування в подружньому пожиттi,  красу
й молодiсть душi своєї в собi раз на все. Мов махнувши на молодiсть,  вона
все йшла вперед. Iдучи, тягнула й мене за собою;  вдержуючися  силою  духу
свого на поверхнi життя, мов уходила з тим вiд  терпiння  й  знесилення  в
дальшу, як їй здавалося, досконалiшу  добу  життя,  яке  мав  утворити  їй
одинокий син, одинока дитина її; зриваючи з тим усi  мости  за  собою,  що
лучили її з минувшиною, розчаруванням, самою одною працею.
   Мiж ними обома з противними їх стремлiннями, характерами й працею -  я.
Цiлком сам один.
   Я, становлячи цiле щастя матерi, осередок затаєних її мрiй, що  завдяки
найбiльше її старанню i працi вийшов, на її думку, вже на  якусь  укiнчену
(га-га!) людину, жив i живу ще й досi доволi безжурно, не зазнавши  нiчого
гiркого вiд життя, - я невдоволений. I - як  би  нi?  З  неясним  почуттям
обов'язку, мовби мав  з  життя  батькового  й  матерi  випровадити  своїми
силами, як третя цiлiсть, щось лiпше,  нове.  Це  раз.  Друге  -  устроїти
iнтимне щастя й собi (з бажань переважно матерi!), держатись, iдучи чимраз
вище, на кращiй  поверхнi  життя,  в  котре  поставив  мене  степiнь  мого
образования, iнтелiгенцiї  й  становиська,станути  понад  рiвень  буденної
людини, - а тут щось, мов друге "я", будиться в менi, зачинає критично  до
мене вiдноситись. Я невдоволений.  Я  невдоволений  батьком,  невдоволений
залiзною матiр'ю, невдоволений з суспiльностi нашої, а найбiльше  з  себе.
Чи видобувсь я на українця - європейця?  Пробував  хоч  ступити  на  iнший
шлях, чим на один, буденщиною широко утоптаний? Нi.
   Я - iнтелiгент-мужик, що (вiдчуваю)  не  вилупився  ще  цiлком  а  усiх
лушпин мужицтва, i тому й дiла й поступування його ще отяжiлi, безправнi й
недалекосяглi, що топчуться на одному мiсцi без  ширшаго  горизонту,  крiм
погляду в заплакану традицiйну минувшину, i вузької перспективи будучини.
   Як казала ота молода дiвчина, що  й  поглядом  не  окинула  мене  тодi,
освiдчаючись, мов божевiльна, старцевi, щоб лиш свого дiпняти i йти  далi?
"Старосвiтський!" Га-га! Старосвiтський! Нi. Не  старосвiтський.  Маню,  а
мужик. Безiдейний, котрому лежить ще в кровi пiдданство, пiдлiсть, покора,
прокляте безсилля, i котрого досi задовольняла пересичена буденщина, -  не
старосвiтськiсть.
   Так, Маню, я мужик i не дав ще нiкому чогось  нового.  Все,  що  робив,
наприклад, i для свого народу досi, не було чимсь свiжим (а може -  навiть
i правдою), бо  не  було  внутрiшньою  потребою,  а  слiпим  наслiдуванням
дрiбних учинкiв таких iнших, як i я...
   Якась ненависть пориває мене проти себе.  Ненависть,  коли  питаю,  чим
об'являю я свою силу iнтелiгента... своє так зване вперед? Якi мої жертви?
Ах, Маню! I в усiм тiм пiзнав я тебе. Чудове ти моє блудне свiтло, що грає
зi мною несвiдомо, дратує мене, зближається до мене,  уходить  i  оставляє
мене з усiм тим тяжким i пригнiтаючим мене невидимим моїм тягарем, з  чого
моє мужицтво не годне освободитись ще. Молодими устами твоїми  торгала  ти
мене, називаючи старосвiтським i т. iн. Затям! Твоє, майже дитинне, а таке
вже сильне, свiже нутро, твiй несформований iмпульс  до  дальшого  кращого
говорили з тебе несвiдомо, i щось, що з тебе виростає,  суне  й  на  мене,
будить i мене...

   Всi "моднi" жiнки - то блуднi свiтла, без поваги й жертволюбностi;  без
тої непорочної правдивої жiночостi, що одна вдержує лад на свiтi мiж обома
полами, - впевняла мене раз моя мати, i з тим запевненням стала  мiж  нами
обома, мов неповорушна сила скелi.

   * * * _

   (По довгiм часi).
   Цими днями здибав я знов  малого  Нестора,  що  вертав  iз  школи,  вже
недалеко його мешкання. Надворi падав дощ, а вiн iшов звичайним  кроком  i
лиш вiд часу до часу здiймав капелюшину i стрiпував  з  дощу.  Я  здогонив
його й силував iти враз зi мною пiд парасолем, що вiн не дуже радо чинив.
   - Я не маю парасолi... - впевняв щиро. -  То  треба  так  iти.  Але  це
нiчого, вдома переберуся, i буде добре. Сьогоднi. - додав живо,  -  завдав
нам професор знов тяжку математичну задачу, по обiдi буду її виробляти.
   - Як не будеш чого знати, то зайди до мене, а я .покажу, - предложив  я
йому.

   Вiн пiдняв голову i, поглянувши на мене, похитав головою.
   - Попробую її сам виробити, i може не буде така тяжка, - i вмовк.

   Ми зблизились до його мешкання. Вiн зняв капелюшину й,  окинувши  мене,
як звичайно, несмiливими своїми прегарними очима, забiг хутко на подвiр'я.
Я пiшов далi.

   Навiть i вiн буде вперше пробувати сам виробити собi задачу, що,  може,
не буде така "тяжка". Справдi, Несторе, пробуй,  щоб  не  коритись  другiй
силi. Вона, твоя сестра,  також  виробляє  сама  свої  задачi,  душевнi  й
життєвi.

   Не цiкаво? Сам. А ти, Богдане, велика слiпа сило? В чiм твоя задача?

   Сам! Велике, горде слово!
   Воно розiгралось у моїм нутрi рiзними голосами, i спiває, дратує  мене.
Сам, сам... сам...

   * * * _

   Дора, кузинка моя, познайомилась з Манею i вже разiв кiлька вiдвiдувала
її, дарма що мати дивилась на те знайомство неприхильне. Одначе,  тому  що
Дора  остається,  на  її  бажання,  в  нас  до  рiздвяних  свят,  вона  не
противиться дiвчинi нi в чiм, -  тим  бiльше,  що  я  майже  нiколи  в  їх
присутностi про Обринських не споминаю, мовби для мене вони  не  iснували.
Сам бачив я Маню кiлька разiв, як переїздила верхом;  але  й  то  скоро  й
несподiвано. А що я знаходився в товариствi  iнших,  -  отже,  досi  ще  й
кiлька слiв з нею не обмiнив. Значить, бiльше як три мiсяцi ми не говорили
з собою. Що з нею є, заручена вона чи нi - я не знаю. Все вокруг  нас  мов
мрякою оповилося...

   * * * _

   Дора збиралась урядити бiльшу прогулку в лiс i запросила й Маню взяти в
нiй участь. Маня подякувала. Була хора, цiлий тиждень пролежала. Зiгрiлась
- як пояснила панi Ординська -  одною  проїздкою  верхом,  простудилась  i
тепер мусила вiдлежувати. Вона, мати, рiшуче не позволить опустити постiль
скорiше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась i впевнила, що  без  неї
прогулки не урядить; хiба що пережде,  аж  Маня  подужає.  Маня  прирiкла,
виздоровiвши, взяти участь у прогулцi. Одначе заявила  рiшуче,  що  приїде
просто в лiс.
   - Вiдразу i просто в лiс! I ненадовго. Дора супротивлялася.
   - Нi вже, Маню... - просила дiвчину. - Вперед я  прошу  до  нас.  Тiтка
просить уперед усiх запрошених до себе на каву, а по кавi  сiдаємо  всi  в
брички i їдем!

   На те Маня схвилювалась i  вiдмовлялася.  В  неї  небагато  часу.  Вона
опустить каву, а щоб уже Дорi зробити волю взяти участь у прогулцi -  вона
приїде на часок у лiс верхом або прилучиться вже  до  виїжджаючих.  Iнакше
годi їй прилучитися до товариства. Та тут знов панi Обринська вмiшалася  в
справу. Вона  Манi  якийсь  час  цiлком  заборонить  виїжджати  верхом,  -
значить, i на прогулку вона не поїде... хiба в бричцi, а й  то  не  тепер,
хiба аж за два тижнi,  як  уже  подужає  цiлком.  Тепер  уже  осiннi  днi,
оправдувалася, вправдi теплi й гарнi,  але  вечором  холоднi,  i  вона  не
позволить. Остаточно по невеличкiй суперечцi стало на тiм, що Маня,  може,
й зовсiм не буде на прогулцi.
   Коли Дора це в нас при чаю оповiдала, сидiла моя мати так  мовчки,  мов
не чула, що її улюблена сестрiниця оповiдала, а мiшала заодно чай.  Я  так
само мовчав. Те, що в менi дiялось, я зачинив у собi.
   - Ти б сказав, Богдане, що тут робити! - накинулась  нараз  дiвчина  на
мене.

   - Чому маю я тут справу згармонiзувати? - боронивсь я, отрясаючи  попiл
з папiроси спокiйно. - Ти дала iмпульс до сеї прогулки, то й доведи її  до
кiнця. Щодо мене, то я зараз зразу був пересвiдчений, що  панна  Обринська
не прийде, як лиш вчув вiд нашого лiкаря, що в Обринських не всi  здоровi.
Ти наставала так сильно на своїй постановi - без Обринської не  уряджувати
прогулки, що я остаточно не  мав  нiчого  до  сказання,  хiба  деякi  твої
бажання нiмо вислухувати.

   - Я бачу, що прогулка не клеїться! - кликнула Дора з  смутком.  -  А  я
собi то так гарно уявляла. От як ми всi будемо через лiс їхати. Хто з  ким
буде сидiти i т. п. незначне, а важне! Я, примiром,  хотiла  їхати  лиш  з
тобою, Богдане, в маленькiй елегантнiй бричцi вуйка й поводити сама гарним
твоїм гуцулом, а коло нас Маня на конi верхом. Чи не гарно?
   - Як жокей, Доро? - спитав я з легкою  неповздержаною  iронiєю,  знаючи
добре, чому їй цим разом було конче коло нас Манi треба.
   Вона витрiщилась на мене з переляком.
   - Який ти злобний, Богдане! "Як жокей!" -  повторила  з  уданою  уразою
упавшим голосом. - Начеб я Маню мала за щось нижче вiд  себе.  Їй  мав  би
прецiнь товаришити добродiй К., i обоє мали б вести перед. Тому  хотiла  я
її бiля себе мати. А за всiма нами, трохи оподалiк, усе проче  товариство.
А тепер бачу, нiчого з того всього...
   Я здвигнув плечима й не обзивався бiльше. В  душi  подумав:  Маня  мала
держати собою, як амазонка, молодого панка при боцi дiвчини,  котрим  вона
(Дора) над мiру зацiкавилася, а котрий, як здавалося, не  реагував  доволi
на її ласкавi погляди й слова. Але я мовчав.
   - А тепер бачу, з цiлої прогулки не буде нiчого! - повторила, як перше,
дiвчина визиваюче. - Я розстроєна!
   - Ми можемо й без панни Обринської так само їхати, -  закинув  я.  -  А
добродiй  К.  так  само  товаришити  нам,  вести  перед.  Пощо  тут  панни
Обринської? Чи, може, її присутнiсть на конi додасть тобi бiльше  певностi
в правленнi iмого коня, що мала б  тратити  ти  без  неї  свiй  "настрiй"?
Зрештою, iншi гостi чи будуть вони тобi нiчим?
   Вона зарум'янилася й запротестувала.
   - О, нi! Щодо того, то нi. Я найповнiша тодi, як їдеш ти зо мною,  хоча
могла б навiть i цiлком сама їхати. А щодо iдеї з Манею, то... я лиш  собi
так уявила, що то було б гарно й весело мати й Маню  на  конi  коло  себе.
Вона iнодi дуже бистра й дотепна. Та тепер хто знає,  як  то  буде  з  тою
прогулкою.
   Я знов, як перше, здвигнув плечима й не обзивався.
   - Не знаю,  чому  прогулка  має  через  панну  Обринську  розбитись!  -
обiзвалася тут моя мати, що досi нi одним словом не обзивалася. - Коли  ти
не  будеш  настоювати  при  твоїх   химерах   i   вичiкувати   цiлковитого
виздоровлення панни Обринської, прогулка вдасться тобi, певно, якнайкраще.
А менi буде остiльки милiше, коли прогулка вiдбудеться тепер, а не аж десь
за тиждень-два, бо зможу  вам  обi  пари  коней  дати.  Пiзнiше  зачнеться
звоження сiна, i я не радо переривала би роботу. Ось що... -  докiнчила  i
налляла свiжий чай.
   - По правдi сказавши, Доро, - почала по якiйсь  хвилинi  знов,  -  менi
твоя пересадна приязнь до тої дiвчини видається потрохи робленою.  Вона  й
так зарозумiла, а то, як застановиться над  твоїм  поведениям,  ще  готова
подумати, що без неї ти й товариства не найдеш, мiж тим  коли  ти  повинна
себа завсiди ставити вище.

   - З яких причин, мамо? - вмiшався я тут майже проти своєї волi  i  чув.
як у моїх очах спалахнуло вогнем.
   - З тих причин, - вiдповiла вона спокiйно, iгноруючи якесь  подразнення
в менi - що, Дора походить з  родини,  котра  носить  шановане  iм'я,  має
батька на високiм становиську(!) i маєток.
   - То ж то й є... - сказав я з притиском i викривив уста.  В  тiй  хвилi
уявивсь менi мiй батько мужик. Скiльки  разiв  мусив  вiн  у  своїм  життi
наслухатися упокорень про  його  походження  з  мужицького  роду.  Скiльки
разiв! З самого початку, я.к догадувався я, коли, очевидно, не був  такий,
як  нинi,  а  гарний,  як  сама  мати  казала,  мудрий,  смiливий  муж.  А
оженившися, як бiдний  богослов,  з  гарною  й  багатою  дочкою  одного  з
найвизначнiших консисторiальних совiтникiв, з часом чи  не  головне  через
неї, її вродженою зарозумiлiстю понижуваний i подразнюваний до  крайностi,
почав шукати, як "вiчний мужик", розради i втiхи в  своїм  розчаруваннi  в
чiм iншiм,  нiж  в  подружнiм  пожиттi,  пiддаючись  чимраз  бiльша  своїм
наклонам, доки не  став,  яким  i  був.  А  я,  потомок  мужика  й  гордої
безсердечноiї жiнки, мав це все направити i, на думку  її.  затерти  своїм
життям найменшi слiди того ненависного мужицтва!
   - Обринська є донька звичайного вбогого, хоч i дуже чесного,  урядовця,
- почала знов мати, - обтяженого бiльшою родиною. Яка будучнiсть  може  її
ожидати? Така, як її сестру? На мою думку, вона мiзерно  вiддалась.  Панна
Обринська мусить старатися вийти замiж за першого, хто їй навинеться...  А
до того ще й квапитися!

   - Що вона цiлком напевно не вдiє, мамої - впав я їй твердо в бесiду.

   - Так? - спитала мене мати й посунула окуляри на чоло,  неначе  вони  в
тiй хвилi їй заважали. - Ти вже про те поiнформований?
   - Настiльки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна вiд неї сподiватися, -
вiдповiв я спокiйно.
   - Вона емансипантка! - докинула мати зневажливо, - котра  заповiдає  на
будуче вчену.
   - Хiба гувернантку або препарандистку... - закинула Дора  пiвголосом  i
бiльше до себе.
   - А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, - тягнула  мати,  неначе
не зачула злобної замiтки своєї улюбленої сестрiницi,  -  вона  виучується
всяких "Feuerwerk'ia"[21], як от i їзда кiнно, i  маневрує  ще  тим  перед
молодими й слiпими. Я не можу собi порадити, - додала з  роздразненням,  -
але менi каже мiй iнстинкт, що в усiм поведеннi сеї дiвчини криється якась
потайна вирахованiсть, i що в грунтi речей вона прямує до iнших цiлей,  як
до тих, про котрi впевняє, що ними перейнята. Блудне свiтло, як  казала  я
вже, - закiнчила зневажливо й почала нервово витирати свої стекла.
   - Така вона не є... - обiзвався я все спокiйно.
   - Справдi? - спитала вона й уже не поглянула на  мене,  лиш  додала:  -
Зрештою, може ти це будеш i лiпше знати, як  я.  Менi  Обринськi  не  були
нiколи симпатичними, а найменше  -  панна  Обринська  (так  називала  вона
вiднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пiзнавати модернiстичнiсть
ближче. Я - жiнка старої дати.

   - I я нi, мамо, - вiдказав я, не звертаючи  уваги  на  її  подразнюючий
тон. - Для вашого заспокоєння можу вас запевнити, що я вже бiльше  як  три
мiсяцi не говорив з нею анi слова.
   В її очах, при моїх словах, заблисло щось, мов радiсть, але стрiнувшися
в тiй хвилi з моїм поглядом, вона опустила їх i додала:
   - Може. Але зате в  її  братi,  малiм  полiцмейстрi,  обiбрав  ти  собi
предмет глибших студiй.
   - Мамо! - обiзвався я з щирим обуренням. - Чи,  може,  панна  Обринська
винна й тому, що, вертаючи з уряду, я iнодi стрiчаюся з малим  її  братом,
як вертає з школи, i одна дорога злучає нас, як iдемо враз? Ви  забуваєте,
що я не хлопець уже,  а  мужчина.  Стережiться,  щоб  не  збудився  колись
дрiмучий у iменi "мужик" i не пiрвав гамулицi[22]...

   Вона пiднялася i, не спускаючи з  мене  очей,  мов  гiпнотизуючи  мене,
сказала:

   - Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як
i з твоїм батьком упоралася. Зрештою, ти надто моїм  вихованням  став  уже
моїм сином, щоб мiг ще до мужицтва взагалi вертатися. Я пiд  тим  взглядом
спокiйна, а  ти  також  успокоїшся.  -  Послiднi  слова  сказала  з  таким
приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у  тiй  хвилi
проти неї пiднятися.

   - Не числiть надто багато на виховання,  мамо,  -  сказав  я  i  почав,
силуючися до супокою, крутити папiроску.
   - От i зворушилися ви, тiточко, бог зна чого, - вмiшалася тут з  уданим
жалем Дора. - А все через Обринських. Я не повинна була зазнайомлюватися з
людьми, котрi не пiдходять пiд ваш смак, тiточко... хоч  би  й  були  менi
симпатичнi. Я признаюсь, що тепер каюсь  того.  На  Манi  Обринськiй  нема
нiчого, хiба що не бридка  дiвчина,  а  вiдколи  чула,  що  вона  виходить
замiж...
   Мене мов несподiваним громом вдарило, i я витрiщився на неї.
   - Виходить, Богдане, виходить, - повторила вона, i по її лицю перебiгла
якась ледве замiтна  злорадна  усмiшка.  -  Так  я  чула,  -  додала,  мов
вибачаючися. - Чи правда, не ручу. Вiд неї самої знаю, що взимi  виїжджає.
Чи з мужем, чи сама... не знаю. Може, приїде старий i забере її, -  додала
i тут же обмiнялась з матiр'ю поглядом. - А про те, що виїжджає, як  кажу,
вiд неї самої знаю.

   - Байки чула ти! - вiдповiв я сухо i, мов невидимою силою  обернений  у
цiй хвилi до матерi, я побачив, як на її лицi загорiли двi великi  червонi
краски незатаєного замiшання. Я вiдвернувся.
   Якесь несказанно гидке, а заразом смутне почуття  опущеностi  обгорнуло
мене, i я встав вiд столу й приступив до вiдчиненого вiкна. Тут  вихилився
я низько через нього, щоб через хвилину набратися в свiжiм повiтрi  спокою
й рiвноваги та не сказати чогось, чого б колись  мiг  пожалувати.  Надворi
затягнулося небо хмарами, i вiтер  шелестiв  опалим  з  дерев  листям,  що
заносилося аж на грядки в зiльник пiд нашi вiкна.
   Мов смутком, проносилося городом, а заразом якоюсь меланхолiйною тугою,
болем. Я вiдгорнув волосся з чола й обернувся до кiмнати.
   - Хто знає, чи не розпливеться твоя проектована прогулка в дощi,  Доро!
- сказав я, надаючи тими словами бесiдi iнший оборот. -  Ось  поглянь,  як
затягнулося небо темнотою.
   Дора пiдступила до мене.
   - I справдi! - зойкнула  сумно,  розглянувшися  через  хвилину  на  всi
сторони по небi. А за хвилину надуми додала: - А як  лиш  трохи  буде  дощ
падати, Богдане? От, так лиш покропить собi, то що зробити в  такiм  разi?
Ризикувати i їхати?

   - Ризикувати й їхати, - вiдповiв я твердо, не оглядаючися за нею. -  Ти
чула, Доро, матерi конче треба, щоб ця прогулка вiдбулася тепер, а не десь
там аж за тиждень-два. Значить, ми поїдемо.

   * * * _

   (По прогулцi).
   Погода була якнайкраща, все зложилося вiдповiдно  до  бажань  матерi  й
Дори. Сiвши з нею в малу повозку, ми поїхали вдвiйцi вперед, за нами  мати
i проче товариство. Минаючи попри  город  Обринських,  я  бачив,  як  Маня
сходила в тiй хвилi з сходiв веранди в сад.  У  неї  була  шия  пiдв'язана
бiлою  хустиною,   а   через   плечi   звисали   коси.   Була,   очевидно,
реконвалесцентка[23], i гарна днина заманила її в город.
   Я не тямлю. Поздоровив я її? Знаю  лиш  тiльки,  що  вона,  зацiкавлена
правдоподiбно туркотом  повозiв,  звернула  голову  в  сторону  дороги  i,
побачивши нас, вiдвернула її назад. Нiжна  гармонiйна  стать  з  похиленою
вниз головою спускається з сходiв чимраз нижче в сад, - такою не  опускала
мене в уявi через .цiлий час у лiсi,  дарма  що  кругом  мене  гомонiло  й
веселилося товариство; Зо мною й попри iмене йшла заодно - вона.
   У мене болiла голова. Розстроєний, з  думками,  зверненими  до  неї,  я
терпiв у товариствi невимовне. До того лиш ще недавно киненi слова Доринi,
що вона виходить замiж, вiдбирали менi чи не всей спокiй душi!
   Правда це? Вiд кого довiдатись?
   Мати своїм безвзглядним  поведениям  проти  них  унеможливляла  й  менi
приступ до тих чесних i щирих людей, що в своїй щоденнiй працi  й  турботi
були далеко вiд того, про що вона  молоду  дiвчину  й  чи  не  всю  родину
пiдозрiвала.

   Без найменшого гумору, з думками, зверненими в себе, блукав i  вештався
я мiж гiстьми, вдаючи з себе добре  настроєного,  щоб  не  звернути  уваги
матерi й Дори. Що дiяла вона там тепер у садi? - питав  я  себе,  затаюючи
сам перед собою бажання бути якраз тепер  з  нею,  коло  неї,  далеко  вiд
всього цього, менi так дуже байдужого, майже болючого гурту, -  притиснути
її дрiбнi руки до свого лиця, чола... поглянути в її очi. Що дiяла? Думала
ще коли-небудь про мене? Вiдколи повернула, ми ще й словечка не  промовили
з собою, ще я нiчого не знав про неї. Правда, що  виїжджала,  виходила  за
старого замiж? Вiдки Дора це знала? Окрiм її брата Романа й мене, не  знав
про той її лист i замiр нiхто на свiтi. А лист той був замкнений у мене  в
бюрку. Щоб Маня сама могла якраз Дорi про  те  розказувати,  я  не  мiг  i
припускати, а що брат її так само мовчав,  як  i  я,  я  був  переконаний.
Значить, наколи Маня сама про все не звiрилася Дорi, то  вона  яким-небудь
способом мусила той лист прочитати. Але - яким?  Отворила  моє  бюрко?  Це
неможливо! Хiба одно. Чи  не  забув  я  коли  ключа  вiд  нього?  Це  було
неможливо. А  одначе...  коли  б  вона,  ведена  простою,  грубою  жiночою
цiкавiстю, мусила створити бюрко та  перешукувати  в  нiм  за  чимсь-то  i
найшла листа?  А  може,  показувала  ще  й  матерi?  Обi  з  матiр'ю  дуже
згоджувалися. Мати любила оцю найстаршу  дочку  своєї  сестри,  мов  рiдну
дитину, i прощала їй усi примхи i вади, котрi не була  б  простила  другiй
нiколи. Значить, простила й цей  некоректний  учинок  дiвчини.  Одначе  що
думала мати, прочитавши такий лист, що був, як знав я  надто  добре,  саме
водою на її млин? Коли так, то в такiм разi бiдна ти, цвiтко моя! В  листi
тiм осуджала ти не лиш .мене i її, але заразом i себе. !А себе - найгiрше.
Нiколи не простить мати тобi того листа, в котрiм освiдчалася ти  мужчинi,
нехай щоб ти й не зреалiзувала нiколи твого замiру,  нехай  щоб  вiн  i  з
якого шляхетного iмпульсу походив. Перед її очима  твоя  мораль  назавсiди
звихнена. Перед нею ти сплямлена. Ця  думка,  мов  блискавиця,  роз'яснила
менi настрiй матерi й захитала до  решти  мiй  душевний  супокiй.  Тут  же
пригадалася менi нараз i хвилина при чаю, в котрiй,  при  заявi  Дори,  що
Маня вiддається за старого, я оглянувсь за матiр'ю i  побачив,  як  на  її
звичайно блiдiм лицi загорiли червонi плями замiшання. Вона  змiшалася  за
перечитання тайком письма. О, тепер я вже був  певний.  Обi  читали  листа
нещасливого дiвчати, знали все, що знав i я, i  лиш  затаювали  це  передi
мiною, об'являючи лише своє невдоволення й антипатiю проти неї.

   У моїй головi роїлися тисячi думок, одна дразлнвiша вiд другої. Думаючи
й дратуючи себе такими й подiбними гадками, я вже не  мав  i  терпеливостi
перебувати довше в товариствi в лiсi, i мав лиш одне  бажання  -  покинути
всiх i вдатись до неї... що осталася там одна  в  саду.  Вiд  поступування
Дори й матерi проти мене й невинної дiвчини менi нараз мов свiт обрид.  Та
ось чи справдi й мати була в тому винна? Мати? - питався якийсь внутрiшнiй
голос у менi. - О, нi! вона  -  нi.  Вона  була  в  своїх  осудах  строга,
особливо проти жiнок без  взгляду,  деспотична,  вузькоглядна,  -  але  до
некоректностей, як оце з листом, вона б нiколи не причинялася. В тiм  була
Дорина рука сама. Сама одна. Але чому? Що була їй молода дiвчина винна? Чи
не пiшов усе-таки до того iмпульс вiд матерi? О, як  боляче!  Але  те  все
мусило вияснитися, мусило  вирiвнятися,  -  успокоював  я  себе  й  ходив,
мiшався майже безцiльно мiж присутнiми, неначе шукав за ким,  вiдповiдаючи
розсiяно на киданi до мене кокетливi запитання дiвчат i молодих  пань,  аж
опинивсь нараз перед матiр'ю, що сидiла мiж кiлькома старшими дамами.
   - Ти б зааранжував[24] яку забаву, Богдане, - кликнула  вона  до  мене,
здалека побачивши мене. - Ходиш сам без пари, -  додала,  кали  я  до  неї
зблизився. - Ось дивись, там iдe проти тебе Дора з паном К., порадьтесь  i
розпiчнiть! Я вважаю, панночки радi б якої  гри,  а  ти  ходиш  отак,  мов
визираєш за ким!
   - Ай справдi так! Я це також уже завважала, - вмiшалася  одна  з  пань,
якраз моя антипатiя, що неустанно обсервувала мене в  товариствах,  чи  не
займаюся я її крикливою донькою, що, як смiялася,  звертала  увагу  чи  не
всiх на себе, вважаючи себе за першорядну партiю.
   - Я справдi не помiчаю тут декого, - вiдповiв я їдко. - А щодо  забави,
то, здається, всi, оскiльки я вважаю, бавляться знаменито. Кому  б  там  у
лiсi захочувалось ще якоїсь гри!
   - Пан Олесь вимовляється, -  обiзвалася  моя  антипатiя  й  усмiхнулася
солодко. - Когось, очевидно, дожидає. Чи не так?
   Моя мати поглянула на мене майже з переляком - i я вичитав запитання  з
затривожених її очей. "Чи не вижидаєш ти  тут  її?  Ти  неспокiйний  i  не
находиш собi мiсця. Я вiдчуваю. Але тут її не вижидай". Я вклонився  перед
панями й пустився йти глибше в  лiс,  коли  на  моє  превелике  зчудовання
станув нараз передо мною наш молодий хлопак з дому,  що  сповняв  в  однiй
особi чин лакея, iнодi й фiрмана i т. iн. Вiн передав менi мовчки  листець
вiд батька, в котрiм той просив вислати йому якнайскорiше коня з  бричкою,
котрою я з Дорою приїхав сюди. По нього  вислано  пiсланця,  i  вiн  мусив
зараз виїжджати до тяжко хорого.
   - Ти пiхотою? - спитав я хлопця в поспiху.
   - Так, - вiдповiв той, - але я йшов направцi через гору, тому йшов  лиш
коротко. Але маю вертати конем. Я надумався хвилину й рiшився.
   - Вертай назад пiшки направцi, - наказав я хлопцевi. - Вертай  i  скажи
панотцевi, що я сам виїжджаю зараз  за  тобою  конем.  Вони  нехай  будуть
готовi, я не пiзнiше як через пiвгодини буду вдома, i вони зможуть  їхати,
куди їм треба. - I вiдправивши  хлопака  додому,  я  вiднайшов  Дору,  що,
ущасливлена безнастанним товариством пана К., була розкiшне розположена. Я
об'яснив їй кiлькома словами причину свого  вiд'їзду,  попросив  об'яснити
все й  матерi,  вiдтак  поручаючи  матiр  i  Дору  опiцi  д.  К.,  я,  мов
визволяючись з неволi, вiдiтхнув широко й поспiшив до свого коня.
   Вiддалений уже добрий шмат вiд товариства, я почув нараз за собою голос
Дори. Немило вражений, мов на лихiм учинку спiйманий, я став i  оглянувся.
Чого їй було вiд мене треба? Вона вiдiйшла вiд товариства за мною й стала.
   - Ти не мiг би ще до нас за годину назад вернути? - кликнула допитливо,
а заразом мов наказуючи. - Що будеш робити вдома сам, поки ми вернемо?

   Я здвигнув плечима.
   - Побачу, - вiдповiв.
   - Старайся. Саме тепер найкращий осiннiй час. Хто знає, що буде вже  за
кiлька день пiзнiше?
   - Власне тому! - вiдповiв я й усмiхнувся. Вiдтак, махнувши востаннє  на
прощання рукою, я вiддалився, мов вогнем гонений.

   * * * _

   Я їхав.
   Мiй пишний гуцул-кiнь летiв шаленим трапом, потрясаючи вiд часу до часу
своєю густою гривою, а враз з ним летiли й мої думки. Там у  саду  сусiдiв
перебувала ще, може, та, що не покидала мене  в  лiсi  анi  на  хвилину  й
манила предивною силою до себе. Вона, може, ще там...
   Я вiддихав широко, i вiд довшого часу неначе вперше вiджив знов i почув
у жилах кров. Ось, нарештi, я таки успiв вирватись з неволi й побачу її, -
спiвало, трiумфуючи, чи не все нутро моє. - Чи буде вона сама в саду?  Чи,
може, з матiр'ю або з Нестором? Так, з нею буде, певно, Нестор,  вiн,  мов
той хрущ, придержується заодно її. Вона ж лише з  ним  була  тепер  вдома,
решта братiв роз'їхалася, - тому обоє  i  держались...  Я  пiдогнав  свого
гуцула, котрий i без того додому гнав, майже землю копитами  розривав.  I,
врештi, нам уже недалеко осталося додому. Ось уже й дiм Обринських виринув
перед нами. Бiлий, спокiйний, з низькими старосвiтськими вiкнами, чистими,
снiжнобiлими занавiсами, i зараз коло нього, прилягаючи до дороги, великий
сад. Я стягнув коня, щоб звiльнив кроку, i глянув жадiбно в глибiнь  саду.
В ньому лежав спокiй, тишина, мов усе вiдтепер ладилось до сну,  дарма  що
сонце клонилось лиш до заходу.  На  верандi  на  сходах  не  було  нiкого.
Здавалося, лиш вони схилялися до трави. Так я  переїхав  попри  нього,  не
побачивши нiкого. Якось чудно стиснуло менi жалем серце, i за кiлька хвиль
пiзнiше я опинився на подвiр'ї нашої хати.

   * * * _

   Пiвгодини пiзнiше вiд'їхав батько до хорого, а я залишився сам один. Не
надумуючись довго, я увiйшов у наш сад  перед  домом,  звiдки  можна  було
найлiпше переглянути сад Обринських.
   Всюди осiнь.
   У нашiм зiльнику перед вiкнами цвiло лиш небагато цвiтiв... I хоча я  й
як шукав за якою цвiткою, котра б була оказалась менi вiдповiдна для Манi,
я не найшов нiчого. Проходжуючися сюди й назад садом, перешукуючи при  тiм
очима мiж деревами в Обринських за нею, я був розчарований, що не  находив
її. Стiльки туги намулилося вже в моїй душi, стiльки слiв спочивало чуттям
на днi нутра, а її не можна нi побачити,  нi  дiждатись.  Але  сьогоднi  я
мусив поглянути в її обличчя, мусив розвiдатися, що з нею дiялося. I  так,
переступаючи рiшуче до одного мiсця коло бiлих штахет, де  не  раз  з  нею
перемовлявся, я впослiднє глянув у глибiнь саду  й  задержався.  Мене  мов
полум'ям обгорнуло, i я витрiщив очi. Чи я був справдi такий короткозорий,
що не бачив вiдразу того, за чим так тужливо визирав  i  дожидав?  Вона  ж
була там на городi, - а я чи не цiлий час дивився на неї i не  бачив.  Пiд
стiною павiльйону, зверненою до нас, що була тепер облита  свiтлом  сонця,
сидiла, а радше лежала Маня в великiм огородовiм крiслi, лицем звернена  в
ту сторону лiсу, з котрого я щойно перед  пiвгодиною  вернувся.  Закинувши
руки за голову, лежала неповорушно. Недалеко неї стояв Нестор коло якогось
дерева й займався чимось, чого я здалека не мiг розрiзнити. Всюди  вокруги
тишияа, а на землi повно опалого почервонiлого й пожовклого листя. Я  був,
мов та с грiла, напружений i тепер уже довго не надумувався. Я  перескочив
невисокi бiлi штахети, як колись малий  Нестор,  щоб  показати  менi  свiй
перший нотес, i пустився просто до павiльйону, до неї. Я не йшов  головною
алеєю - це було для мене задалеко, а мiж  дерева,  "направцi",  i,  йдучи,
вiдкидав нетерпеливо  тут  i  там  грубi  верстви  листя,  справляючи  тим
мимоволi шолопання,  що  переривало  потрохи  навкруги  дрiмаючу  недiльну
тишину.
   Вже бачив я її потрохи перед собою. Напiвлежачи  в  крiслi,  вона  була
звернена трохи до мене плечима,  з  закиненими  над  головою  руками,  що,
зцiпившись, дрiбнi, мов двi агрифи, в темнорусявiм  волоссi  бiлiли  якраз
проти мене. В першiй хвилi мене покортiло приступити  до  неї,  притиснути
уста до тих малих рук, котрi я так любив i якi так зручно  вмiли  поводити
конем, одначе щось здержало мене. Але в тiй же хвилi її руки  розв'язалися
над головою, i вона, мабуть приневолена до того шолопанням листя,  зсунула
голову над поруччям крiсла й трохи позад себе i доглянула мене. Я спинивсь
мовчки перед нею, а вона, випростовуючись у крiслi  i  мов  умощуючись  до
нової позицiї, старалася затаїти  своє  раптове  збентеження,  що,  помимо
всього її намагання, не вдавалося їй, бо гаряче  полум'я,  що  розiллялось
при моїм видi по її лiлiєвобiлiм лицi, не хотiло нiяк уступати.

   - Маню, Маню люба, що з вами? Поздоровiли вже? - спитав  я  зворушений,
одначе на внутрiшнiй якийсь приказ прибрав байдужний тон,  яким  орудували
ми найчастiше мiж собою, i подав їй руку.
   - Здорова, - вiдповiла, усмiхаючись своїм,  менi  так  добре  знайомим,
гарним усмiхом. - Вже вiд трьох день,  лиш  оце  тут...  -  i  вказала  на
хустину коло шиї, - мушу ще зо днину-двi носити.
   В тiй хвилi побачив я доперва малого Нестора, що  стояв  спокiйно  бiля
мене i мов ждав, щоб я йому за його  дрiбний  поклiн  подякував  його  очi
блистiли з радiсного  якогось  внутрiшнього  вдоволення,  i  вiн  пiдсунув
мовчки до сестри довгу солом'яну плетiнку, з котрої, догадувавсь  я,  мало
ше iно щось дальше витворятися.

   - Що це ти таке скомпонував? - спитав я, звертаючись до нього, що майже
не зважав на мене, а дивився виключно на сестру. -  Це  якась  дуже  довга
композицiя...

   Сестра всмiхнулася.
   - Це його найновiша мрiя, - вiдповiла вона, звертаючись напiв до  мене.
- Вiн майже все по укiнченню  обов'язкової  своєї  працi,  себто  шкiльних
задач, котрi, мимоходом скачавши, виробляє дуже добре  й  точно,  вдоволяє
вимоги свого малого мiстичного розуму й фантазiї, i витворює дещо на їх  .
приказ Не так, Несторе?

   Вiн, не зрозумiвши зовсiм її слiв, зарум'янився й не вiдповiв.  Вiдтак,
прив'язавши мовчки кiнець плетiнки шнурком до  Маниного  крiсла,  побiг  з
другим кiнцем до штахет у сторону нашого саду i там щось робив.
   - Вiн щось мiрить, - закинув я.
   I справдi, малий хотiв плетiнку притягнути аж до штахет нашого саду, та
вона була закоротка, виховзлася йому з рук i впала на землю.
   - Завтра докiнчу! - кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому  грядки
до нас. - А вiдтак буду знати!
   - Що? хлопче... як задалеко вiд мене до тебе i твоєї сестри?  -  спитав
я, притягаючи прибiгшого до себе й вiдгортаючи йому волосся з бiлого чола.
- Воно не так далеко, Несторе.
   - Ой, далеко ще... - вiдповiв вiн, висовуючись несмiливо з моїх рук.  i
почав плетiнку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше вiд нас
назад вiдходити.
   - Чи Нестор не на будучого технiка квалiфiкується? -  спитав  я,  -  що
починає вiдтепер мiряти землю? Дiвчина, як перше, всмiхнулася.
   - Нi! - вiдповiла.  -  Вiн  заложився  з  одним  товаришем,  що  сплете
солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге...  щоб  знав,
скiльки  лiктiв  вiд  нас  до  вас.  Плете  плетiнку  вiд   передучора   з
витривалiстю, гiдною дорослого чоловiка, а тепер вiн щасливий,  хоч  i  не
показує цього, бо його твiр бачили й ви. Вас вiн дуже поважає...
   - Пишний хлопець! - закинув я. - Повинен iнодi до мене заходити.

   - О, щодо того, то... нi, - вiдповiла вона, уникаючи  мого  погляду,  i
поглянула за малим, що, вiддалений уже вiд нас, не чув нашої розмови i  то
розвивав, то звивав  свiй  твiр.  -  Вiн  дуже  несмiливий,  помимо  своєї
тринадцятилiтньої розваги, i не дається до нiчого силувати. До того... - I
не докiнчивши речення, вона звернулася нараз живо до  мене  й  спитала:  -
Чому ви не на прогулцi? Я, здаєiься, бачила, як ви їхали...
   - Був i вернув уже, - вiдповiв я i, не надумуючись, сiв близько неї  на
малiм стiльчику, що належав малому Несторовi, який, не  звертаючи  на  нас
бiльше уваги, бавився дальше в городi.
   - Не добре випала прогулка? - спитала дiвчина й поглянула допитливо  на
мене.

   - О, щодо того, то навпаки! - вiдповiв я, усмiхаючися. - Вона  лиш  для
мене не вдалася. Тому я покинув їх усiх i втiк. Ви сидiли  тут,  здається,
цiлий час, i вам, певно, анi разу не приходило на  думку  згадати  хоч  на
хвилину тих, що ради кон-семвенцiї жертвували себе й пiшли в  противну  їх
душi сторону й напрямок.

   Вона не вiдповiдала, i з її зачудованих молодих очей я  бачив  виразно,
що вона не зрозумiла мене.
   - Там у лiсi, в товариствi... - тягнув я зворушено дальше,  -  бачив  я
мiж iншим бiлу мрiю. За цiлий час мого побуту в лiсi й товариствi вона анi
на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався.  Була
рiвно менi консеквентна й вiрна своїй вдачi. Остаточно взяла так верх надi
мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за помiччю випадку вiд'їзду  мого
батька, вернув i прийшов... сюди!
   Я поглянув на неї, i мiж нас вступила нараз мовчанка.
   - З нею, - сказав я з притиском, i потонув на  мить  в  її  очах.  Вона
вiдвернулась, мов попечена несподiвано вогнем, не обзивалася, i лиш  надих
блiдостi уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:
   - З Дорою?
   - О, нi! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товариствi пана К. Хто б
був такий немилосердний i розбивав їх гармонiю? - вiдповiв я.
   Вона, не вiдповiвши, як перше, поглянула далеко  вперед  себе  тужливим
оком, мiж тим коли я панував над собою, щоб  не  признатись  про  все,  що
наповняло  мене  вже  вiддавна  для  неї,  не  сполошити  її,  що,  неначе
заглибившися над "мрiєю", чимраз бiльше нiмiла пiд її впливом.
   - Вас давно не було в наших горах... - перебив я, врештi, мовчанку,  на
силу звертаючи розмову на щось iнше.
   - Це правда, - вiдповiла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - i за
кiлька мiсяцiв їх знов покину...
   - Чи справдi? - спитав я, прикро вражений. - Через що?
   - Так. Я йду на становище.
   - Як то? - спитав я вдруге, не зрозумiвши її.
   - А так. Як вам вiдомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до
академiчних студiй, однак мусила це ще на рiк-два залишити, i на  той  час
прийняти в однiм домi мiсце виховавчинi.
   - Хто вас до того всього силує, панно Маню? - спитав я похмуро.

   - До чого? - спитала.
   - Iти за виховавчиню... - вiдказав я з нетаєним невдоволенням.

   - О, щодо того, то це на спецiальне бажання батька: i  я  сповняю  його
радо, - вiдказала майже з захватом, - тим бiльше, що я йду в  дiм  гарний,
маю  займатися  лиш  одним  добре  вихованим  дiвчатком,  а  решта   понад
обов'язкового часу, а буде його кiлька годин денно, виключно буде до  мене
належати, котрi посвячу науцi й музицi. Я їду на добрих умовах,  з  гарною
перспективою на будуче... i...

   - I з душею, повною iлюзiй, розумiється, -  докiнчив  я.  -  Чи  вiльно
спитати, з якої причини витворилося в  батька  бажання,  щоб  ви  покидали
родинний дiм, у котрiм...

   - У котрiм е доволi мiсця й працi й для такої великої дiвчини, як я?  -
докiнчила вона замiсть мене майже весело.
   - Так, панно Маню. Яка пiдстава цьому бажанню?
   - О, вона дуже проста, - вiдповiла вона.  -  Батько,  вагаючися  заодно
вдоволити моє бажання допомагати менi до осягнення вищих студiй, що було б
потягнуло й мiй виїзд з дому мiж чужi  люди  й  обставини,  поставив  менi
умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому  доказ  витривалостi  й
консеквенцiї в своїм бажаннi. Так  само  витривалостi  в  працi  й  умiннi
пристосовуватись  до  тяжких  i  взагалi  вiдмiнних  обставин  життя.  Маю
перебути рiк-два в чужiм домi в характерi виховавчинi; а коли перебуду той
час, задоволивши своїх хлiбодавцiв  цiлковито,  залишившись  своїм  планам
вiрна, вiн, на пiдставi того, вишле мене за границю для укiнчення  студiй,
а з тим i до осягнення самостiйного становиська. Я пiдчинилася його волi й
бажанню, i ось це й причина, чому я покину свою батькiвщину.

   - Ну, щодо консеквенцiї... - обiзвався я, - то, здається,  браку  її  в
вас не мiг би вам i ваш  ворог  закинути.  Iменно,  та  консеквенцiя  ваша
доводить iнодi... людей... до розпуки.
   - Чи справдi вона така в мене поважна? - спитала вона, поглянувши  менi
недовiрливо в очi.
   - Таке моє пересвiдчення, - вiдповiв я.
   - А я часом сумнiваюсь в її витривалостi... - сказала вона пiвголосом.

   - В якiм напрямi, панно Маню?
   - О... це вiдноситься чисто до мене самої.
   - Як то?
   - А так. Є дещо в людинi дiюче, i... дещо, що здiймається проти того. Я
хочу побороти те дiюче... - сказала, уникаючи мого погляду.
   - Отже... боротьба в  нутрi  проти  себе!  -  сказав  я  преспокiйно  й
старався заглянути в її очi.
   - Я боюся, - сказала вона.
   - Чого, Маню?
   - Що... як не буду консеквентна i проти себе, менi вийде з того горе, а
щонайменше пониження...
   - Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? - спитав  я
i тут же згадав свою матiр, з її натяками проти дiвчини, i  майже  здержав
свiй вiддих.  Вона  вiдвернула  голову  вiд  мене  i,  замiсть  вiдповiдi,
зморщила брови, мов у фiзичнiм болю, а вiдтак,  звертаючи  на  iншу  тему,
додала.
   - Найкраще бути якнайдовше собi самому  цiллю.  -  А  далi:  -  З  моїм
вiд'їздом буде все добре.
   - Що буде добре? -  допитувався  я,  стараючись  вхопити  хоч  один  її
погляд. Одначе вона, вiдчуваючи це, уникала того й сказала:
   - На чужинi буде добре. - I вмовкла. Я зрозумiв її i сказав спокiйно:

   - Ви того таки певнi?
   - Так, пане Олесь.
   - У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, -  обiзвавсь  я.  -  Буває  й
таке, що якраз те, перед чим хочемо ми  втекти,  оказується  сильнiше  вiд
нас...

   - I тодi? - спитала вона i звернула  по  раз  перший  свої  очi,  майже
благаючи, до мене. - Тодi? - повторила ще раз ледве чутно.
   - Тодi ми програємо, Маню, i пiддаємося. Але... - додав я лагiднiше,  -
покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
   -  Для  мене  вона  була  болюча...  -  вiдповiла  вона.  Вiдтак,   мов
опритомнiвши моїми словами, додала: - Я вижидаю часу  вiд'їзду  в  чужину,
мов спасения.

   Я дививсь на неї i на її внутрiшню  боротьбу  з  чуттям,  проти  якого,
очевидно, боролася.
   - Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? - спитав я i взяв  її
руки мiж свої долонi. Вони були зимнi, як лiд, а  її  уста  здригнулись  у
кутиках, наче до плачу.
   - Я мучуся! - вiдповiла безгомiнним голосом  i,  вириваючи  свої  руки,
сказала: - Може бути, що все, що я роблю,  не  є  добре,  може  -  погане,
безсердечне, в грубiм смислi слова - навiть не практичне, але помимо  того
я пiду. Я йду в надiї, що роблю праве дiло й колись переможу, а  та  гадка
додає менi сили.

   Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а  вiдтак,  наче  потягнений
нею на силу в iнший напрям, обiзвався:
   - Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.
   - Чому ж?..
   -  Ви  вiрите,  що,  осягнувши  колись  самостiйнiсть  i   незалежнiсть
матерiальну, здобудете вже тим справдiшнє щастя? Але колись  ви,  може,  й
гiрко покаєтеся того. Та так звана самостiйнiсть i  незалежнiсть  буває  в
жiнки iнодi дуже гiрка й сумна. Гадаєте, ми вже  такi  щасливi,  добившися
свого  становиська?  Нi,  якраз  тодi  стаємо  ми  правдивими   рабами   i
невiльниками нашого фаху хлiба. Поганими, затупленими  рабами,  що  лиш  в
поодиноких украдених хвилях мають змогу жити вiдповiдно до свого  лiпшого,
нiяким матерiальним вимогам не пiдчиненого розуму. Я лиш  вас  питаюсь,  а
ставлю  це  питання  почасти  й  взагалi.   До   чого   доведе   остаточна
жiнка-урядовка в вищiм смислi? До бiльшої досконалостi свого  типу,  роду?
О, нi,  панно  Маню...  це  -  нiколи.  Те,  що  вона  здобуде  на  ширинi
свiтогляду, втратить вона на глибинi душевнiй. Господь знає, до чого  воно
доведе.  Розумiю:  хто  виходить  на  арену  життєвої  боротьби   лиш   зi
становиська простого розуму,  в  того,  очевидно,  є  лиш  одна  певнiсть:
матерiальне iснування. Але ви? Дайте собi спокiй з усякими професiями.  Ви
жийте, як той цвiт.

   - Паразитом? - спитала вона.
   - Нi, панно Маню, не паразитом,  а  любленою  дитиною  в  ваших  чесних
родичiв... а далi... далi колись i як жiнка чоловiка. Чи ви над тим нiколи
не застановлялись? Цьому я не можу вiрити.
   - Ваших вiрувань я не маю права осуджувати, - вiдказала вона й  додала:
- я пiду  в  свiт  за  тою,  я  собi  того  свiдома.  гiркою  матерiальною
незалежнiстю, щоб з тим усунутись вiд понижаючої свiдомостi, що  живу  без
мети й працi, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене  ущасливити...
або й нi.
   - Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти замiж? Або не вийдете?

   - Я нiчого позитивного не кажу, бо не маю довiр'я...
   - До кого, Маню? - спитав я i вп'ялив вигребущо очi в її лице.

   - До тих установ, в яких нас виховують змалку. - А  вiдтак,  завертаючи
на попередню тему, сказала: - Не задля самого  кусника  хлiба  йду  я,  як
гадаєте ви й будуть гадати й Другi, але йду i за якоюсь силою в  собi,  що
не дає застоюватися моїм думкам, хоч воно, може, й не доведе  на  практицi
до жодного матерiального здобутку. Та, господи боже! - додала.  -  Що  нам
робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гниємо. Масою  й  одиницями!..  Я  не
знаю... я пiду... може,  дiйду  до  кращих  моральних  успiхiв,  а  там  i
матерiальних. - I сказавши це, вона пiдперла, мов утомлена, голову в  руку
й задумалася.
   - Чи  не  вистачить  вам  бути  гарною  особистiстю  в  своїм  крузi  й
мiсцевостi, а треба конче  затуплятись  якимось  там  фахом,  урядництвом?
Розважте, панно Маню.

   - О, для "мiстично-артистичного розуму" це безперечно вистарчало би,  -
сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним  поглядом,  -
але...

   - Але, Маню?..
   - Але для того, як ви сказали самi першi, простого здорового розуму, що
бере все в свою область, кладе на все своє п'ятно i пхає нас  силою  свого
панування до чисто матерiальних низин, воно не  вистарчить.  I  тому  й  я
складу вперше йому жертву й вiддам часть своїх сил, а далi  нехай  дiється
божа воля, нехай беруть мене iншi властi  пiд  свою  опiку  й  керують  до
цiлей, якi знають.
   - Значить, ви остаєте непохитно при своїй постановi? - спитав я.

   - Так.
   - То менi не лишається нiчого бiльше, як поблагожелати вам, як уже  раз
давнiше, на новий шлях i повторити першу свою цiлком просту й для  вас,  я
знаю, незначну думку, що не на добро їдете ви в чужину.
   - А на якiй пiдставi се, пане Олесь? - спитала й  подивилась  вижидаюче
на мене.

   - На пiдставi самого мого внутрiшнього голосу.
   - Щось подiбне не смiє бути для мене мiродайним,  -  вiдповiла  вона  й
опустила нагло очi.
   - Так? - спитав я. - Ви ж ще перед хвилею заявили, що  йдете  переважно
за потугою внутрiшньої сили, без огляду на  те,  чи  поведе  вона  вас  до
низин, чи до вершин.

   - Так. Але ви ставитеся на становисько вiщуна, - закинула вона.

   - Вiщуна? Нi, Маню. А людини, що знається лiпше  на  життi,  як  молода
дiвчина.

   - На життi зi становиська ситих i гордих? Через хвильку я витрiщився на
неї з переляком, а вiдтак схаменувся.
   - Нехай i так, панно Маню, - вiдповiв я, вiдчувши добре, що  вона  вела
боротьбу зi мною за пересуди моєї матерi, котрi, очевидно,  вiдкись  добре
знала, iгноруючи тут мою особу цiлковито.
   - В такiм разi ми на тiй точцi не погодимось нiколи, -  сказала.  -  Ви
стоїте на становиську старосвiтства ситих i гордих, а я поминаю те  й  iду
шукати щось нове.

   - Iдiть! - вiдповiв я з глумом. - Iдiть! Одначе не забувайте, що велика
часть нашої iнтелiгенцiї, i  навiть  так  званої  лiпшої  iнтелiгенцiї,  з
невиробленими й вузькоглядними осудами, вважає, хоч. i  не  признає  цього
нiколи, дiвчину, що покидає батькiвську стрiху i йде в цiлi виборення собi
незалежного становиська або й просто  задля  матерiального  удержання,  за
щось в родi невiльниче й понижаюче, хоч не має ще для того  певної  назви,
або,  щонайменше,  соцiальне  нижче  поставлене,  особливо   учительок   i
виховавчинь!
   - В тiм ви, може, й не помиляєтесь, - вiдповiла  вона  поважно.  -  Але
йдучи, я нiчого не трачу. Я iду з вiрою в лiпшi прикмети людськi i  в  те,
що все сильнiше й лiпше не дасться нiколи побороти. А що, може, тут i  там
буває, що стремлiння до лiпшого й вищого  iдеалу  було  поборене  грубшими
iнстинктами грубших iндивiдуальностей, то чи вже тим сказано, що  поборено
й поняття добра й зла? Менi здається, що нi! Може, я через те не втону.
   - Про те я переконаний.
   - Так про що ж вам розходиться? За себе, свої вчинки й за  свою  мораль
вiдповiдаю я сама. Нi батько, нi мати, нi нiхто iнший. Праця  й  наука  не
обезсилять лiпшої частi мого я, не потягнуть її в низини. Я можу лиш  хiба
через те фiзично потерпiти, значить, зужитися,  але  бiльше,  пане  Олесь,
бiльш нiчого.

   - Нi! - вiдповiв я лаконiчно. - Хiба ще й те,  що  будете  нараженi  на
гiркi психiчнi терпiння й грубi пониження. О, не одна вже ризикувала своєю
молодiстю, всiм запалом свого серця, своїми силами, щоб  опiсля  дiйти  до
переконання, що краще  було  б  вибрати  старосвiтську  долю  при  домовiм
вогнищi, але це вже було запiзно.

   - Чи думаєте, що i я ризикую своєю так званою будучнiстю? - спитала,  i
її очi спалахнули якимось чудним вогнем.
   - I ви, - вiдповiв я спокiйно. - Своєю  молодiстю  i  будучнiстю,  всiм
свiжим, недiткненим грубiстю життя нутром.
   - Що ж, не вiддамся? - спитала й поглянула на мене  великими  очима.  -
Щось гiрше хiба не стрiне мене?
   Її оця вiдповiдь, якої я не сподiвався, довела  мене  в  тiй  хвилi  до
якоїсь крайностi.
   - Може й те, - вiдповiв я твердо й пiднявся.
   Про те, що я її люблю.... щоб стала моєю - я не  мiг  уст  створити.  Я
вiдчув у цiй хвилi всiма нервами, що вона менi вiдмовить.
   Вона, не промовивши бiльше анi слова, разом iз мною пiднялася. її  лице
було бiле, мовби й послiдня крапля кровi зникла з нього, а очi, тi  дорогi
менi очi, подивились так сумно на мене, начеб прощалися востаннє зi  мною.
Вiдтак, зiбравши свiй шалик з крiсла, пустилась вона рiвною алеєю  додому.
Я йшов мовчки поруч  неї.  Коли  ми,  не  промовивши  до  себе  нi  слова,
зблизились до веранди  i  я  задержався  на  хвилину,  щоб  попрощатися  з
Нестором, котрий саме йшов проти нас з якимсь листом для сестри, я спитав:
   - Коли вiд'їжджаєте?
   - Не зараз ще. Аж по рiздвi. Але кваптеся... - додала нараз з  нервовим
усмiхом i вказала головою в сторону вулицi, де саме переїжджало попри  сад
Обринських кiлька повозiв, мiж котрими пiзнав я й наш з Дорою i матiр'ю. Я
повiв руку до капелюха, щоб поздоровити їх, але  вони  поглянули  з  таким
очевидним зацiкавленням у саму противну сторону, що я не мiг не  зрозумiти
їх... i залишив це. В кiлька хвилин пiзнiше я опустив її сад...

   * * * _

   Вертаючи додому й переходячи наш невеличкий садок вїд дороги,  зачув  я
вже з повiдкриваних вiкон, що там знаходились гостi, i тому пiшов я просто
до своєї кiмнати, де кинувсь на отоману. Отже,  не  годен  був  я  змiнити
постанову дiвчини, закинути  свої  плани  й  остатись  вдома.  Бо  й  чим?
Затаюваною любов'ю своєю? Хвилями, може, й вiдчуває  вона  її,  пiддається
їй... але чи я певний того? Крiм того, вона так загналась своєю  фантазiєю
в свої викоханi плани й мрiї, що ледве чи повiри ла б,  що  саме  той,  що
хоче її вiдвернути вiд них, не робить цього переважно  з  егоїзму...  ради
свого "я", щоб мати її виключно - для себе. А  далi,  чи  маю  я,  дiйсно,
право здержувати її поважно вiд зреалiзування її намiрiв? Дам  їй  справдi
себе? Я ж сам того не певний, бо нiяк менi перед собою  затаювати,  що  не
годен її ще власними силами  удержувати.  А  в  злиднi  її  пхнути  або  в
безнастанну боротьбу з матiр'ю... я ще менш годен. Чую,  що  не  маю  тiєї
сили, хоч би ставив i якi принципи й розумування проти того...

   * * * _

   Вечором, по вiддаленню гостей, коли я вийшов  до  чаю,  привiтала  мене
Дора з усмiшкою, по котрiй пiзнав я, що обi, т. є. вона й  матiр,  з  мене
невдоволенi.

   - Що ж, Богдане, вже по вiзитi? - спитала мене  Дора,  займаючися  коло
самовара й склянок.
   - Як бачиш, - вiдповiв я спокiйно й витягнув з грудної кишенi найновiше
число часопису, щоб розглянутися в ньому, хоча знав добре, що, йдучи сюди,
йду "на сцену", мiж тим коли мати при другiм кiнцi  столу  викладала  свiй
пасьянс, iгноруючи мою присутнiсть чи не цiлковито.
   - Що ж, Маня подужала?
   - А вже, за кiлька днiв побачиш її безперечно знов на конi.
   - Добре, однак... - тягнула далi, - не був би ти ласкав об'яснити  нам,
чому ти мусив сам вертатися з конем для вуйка, коли саме в  тiй  цiлi  був
висланий Федорко?
   - Тому, що менi не хотiлось оставати довше в товариствi, що мене  своєю
мертвотою й поверховнiстю мучило, мiж тим коли я  повинен  був,  iдучи  за
голосом свого лiпшого "я", не  виїжджати  цiлком  або  щонайменше  пiти  в
глибiнь лiсу й набрати там сили й свiжостi духу.
   - До любовних сходин? - обiзвалась тут моя мати голосом, повним жалю  й
образи до мене.
   - Не до любовних сходин, мамо, а до працi,  яка  в  мене  щораз  бiльше
нагромаджується i яку сповняти є моїм обов'язком. Крiм того, є передi мною
ще й студiї, про котрi не згадую вдома, бо  це  нiкого  не  обходить.  Ви,
мамо, бачите в менi лиш свого одинака-сина, котрого, щоправда,  виховували
ви  з  пожертвуванням  своєї  iстоти.  Однак  що  той  син,  вийшовши   на
громадянина, має обов'язки не лиш проти вас, але ще й проти  свого  "я"  i
своєї суспiльностi, ви нiколи не гадали.

   Вона вислухала мене мовчки, а потiм усмiхнулася.
   - Що має те все до  дiла  й  за  зв'язок  з  утечею  вiд  товариства  й
спиненням у садi панства Обринських, я цiлком не розумiю.
   - То я  вам  зараз  об'ясню,  мамо,  -  вiдповiв  я  спокiйно.  Вiдтак,
поглянувши  проникливе  на  Дору,  що  сидiла  передi  мною,  я  додав:  -
Довiдавшись недавно вiд Дори, що панна Обринська має виїжджати з  дому,  а
може й вийти замiж за якогось там... старого, я хотiв переконатись, звiдки
повзяла Дора ту новину.

   - I ти питав  Маню  Обринську  про  те?  -  кликнула  Дора  з  нетаєним
переляком, змiшавшись сильно.
   - Нi, Доро, я залишив те, - вiдповiв я з холодним усмiхом. - Не  питав,
бо дiйшов i без  того  до  переконання,  що  тобi  цього  Маня  нiколи  не
говорила. Цiкавiше є за те для мене  питання,  яким  способом  ти  до  тої
новини дiйшла? Зрештою, - додав я погiрдливо, вдоволяючись у тiй хвилi вже
доволi її невисказаним збентеженням, - найкоротша дорога є найлiпша.  Будь
ласка, вiдповiдж менi на питання, де знаходигься лист  Манi  до  професора
М., котрого я в своїм бюрку не замiчаю? - Я поставив питання, не звертаючи
ока з лиця дiвчини, i потiм наступила хвилина цiлковитого  мовчання.  Дора
поблiдла.
   - В мене! - обiзвалась тут, замiсть дiвчини, з противної сторони  столу
моя мати. - Дора в тому не винувага. Однак... - додала згiрдливо, - наколи
б не довгий її язик, ти б про те i до судної днини не дiзнався. А що  лист
той опинився в моїх руках, це вина скорiше твоя власна. А я  хiба  подякую
долi, що вiн опинився, власне, в моїх руках. Але  успокiйся,  не  наслiдуй
батька, - додала їдко, коли побачила, що я, спалахнувши  по  приказу  мого
"мужицького" "я", встав з свого мiсця,  щоб  бодай  щонайменше  перемiряти
кроком хату, поки вибухну одвертим гнiвом...
   - Одного разу... - почала вона, - це було тодi, як твiй  шеф  занедужав
небезпечно й пiслав за тобою, щоб ти найскорiше явився в нього, ти пiшов i
перебув при ньому, як пригадуєш собi,  несподiвано  чи  не  цiлу  нiч.  Я,
пригадавши собi вночi, що вiкно твоєї кiмнати  вiдчинене,  а  в  нiй  нема
нiкого, встала з постелi й пiшла до кiмнати, щоб його  зачинити.  При  тiй
нагодi завважила я, що твоє бюрко створене i ключi при ньому. Не знаючи  в
першiй хвилi, чи це отворила твоя рука й забула замкнути, чи  вчинила  це,
може, якась рабiвнича рука, я кинулась перешукувати її, i... вiр  менi,  з
не малим зворушенням, чи не пропали з неї твої цiннi льоси [25], про котрi
я знала, що  ти  заховував  їх  якраз  у  тiй  шуфлядi,  котру  застала  я
висуненою. Богу дякувати, вартнi папери були не дiткненi, як i все iнше, в
порядку, як бачила я все в тебе. Успокоена, хотiла я вже бюрко замкнути  й
забрати ключi з собою, коли ж оце  мiй  погляд  упав  на  великий  якийсь,
подобаючий на купецький, конверт. Зацiкавлена грубiстю i  об'ємом  письма,
висунула я з конверта листа й поглянула (я не таю цього) лише  на  пiдпис,
не маючи зовсiм замiру перечитувати його. Пiдпис панни Обринської здивував
мене; однак я все ще не була б читала листа, бачила ж я, що адреса не була
до тебе, а до якогось чужого мужчини, коли б не просто наше iм'я в  листi,
що здержало мимоволi моє око. Я прочитала кiлька слiв, а коли подибала там
осуд про тебе й твою матiр, тодi вже перечитала лист згори  аж  до  самого
краю. Дора, що знала не  менше  про  твої  романтичнi  зворушення  до  тої
ексцентричної особи, як i я, занепокоєна моєю вiдсутнiстю, вийшла за мною,
i так ми вдвiйцi, при свiчцi коло твого бюрка, дiзнались про  змiст  того,
подиву гiдного,  глупого  документа,  завдяки  якому  я  стала  ще  бiльша
противниця того твого iдеалу, як ранiше. До того часу, Богдане, я  вважала
ту дiвчину бодай за моральну, але  коли  я  дiзналась  тепер,  що  молода,
вiсiмнадцятилiтня дiвчина освiдчується мужчинi сама, вона стратила в  мене
найменшу вартiсть. Нiколи, Богдане, не допустила б я, щоб така  особа,  як
вона, мала опинитись коло тебе як  твоя  жiнка.  Нiколи!  Радше  волiла  б
бачити тебе ченцем, нiж мужем такої пустої, неймовiрно  глупої  жiнки.  Це
моє перше й послiднє слово в тiй справi; а лист зверну  тобi  неушкоджений
назад, i про змiст його будь спокiйний. О, моє чуття! - додала  по  якiйсь
хвилi, - моє прочуваюче чуття, що так  противилось  тому,  щоб  та  родина
спроваджувалась до нашого дому. Одначе щоб не викликувати прикрi  сцени  з
твоїм батьком, не компрометувати його  перед  самим  Обринським,  що  його
одного найбiльше шаную, а котрому дав вiн слово, що дiстане наше мешкання,
я не спиралася його вирiшенню, i вийшло з того, що моє  нутро,  хоч  i  не
виразно, вiщувало добре.
   Вже пiд час її оповiдання, проходжуючись по кiмнатi, я був  успокоївся.
Вiдгортаючи лиш раз по раз нервово волосся з чола,  я  обвинувачував  себе
гiрко, що був сам один всьому винен, i через свою  неосторожнiсть  стягнув
ще бiльше знеохочення до невинної дiвчини, її бiле лице з  молодими  очима
виринуло живо перед моєю душею, i я мов чув її потрохи альтовий голос, як,
зворушений, впевня'в мене: "Я  вижидаю  хвилини  вiд'їзду  в  чужину,  мов
спасения!"
   Не зараз ще на все оце материне об'явлення я обiзвався. Ще  мали  ми  й
будучнiсть перед собою (думав я), а з тим -  i  час.  Ще  не  стратили  ми
нiчого, хоч i як прикро укладались подiї. Одначе... Час? -  обiзвався  тут
же якийсь глумливий голос у менi. Саме той час мiг статись для мене горем.
Вона пiде в чужину, стратить мене з очей, i  хто  поручить  менi,  що  її,
може, i там слабi почування для мене, про котрi ми досi навiть  словом  не
доторкались, не затруться назавше? Досi здержувалась  вона,  щоб  не  дати
менi анi словечком доказу своєї любовi, коли я вiв чи не постiйну боротьбу
за неї... за те своє "блудне", а так менi дороге свiтло...

   * * * _

   Проходившись ще якийсь час по кiмнатi, я врештi обiзвався.
   - Я  не  буду  сперечатись  з  вами,  мамо,  щодо  змiсту  листа  панни
Обринської, i не буду його анi оправдувати, а ще менше -  боронити.  Скажу
хiба  лише  те  одне,  що  писала  його  невинна,  талановита,  з   душею,
переповненою мрiями, дiвчина, яких не часто стрiчаємо. Дiвчина, в котрої є
непогамована жадоба до розумової працi i взагалi акцiї i котра  лагодиться
до життя способами, якi їй, в  її  окруженнi  й  свiтi,  можуть  бути  лиш
доступнi. Оскiльки я її розумiю, то життя й свiт для тої дiвчини - це нiби
якийсь  великий  храм,  до  вступу  котрого  треба  приготуватись  неначеб
подвiйно. Раз для вимог самого, чистого, матерiального биту - iснування, а
друге для якогось другого свiту, котрий вона ставить вище, i  для  котрого
треба видосконалитися краще. Що її в тих подвiйних свiтах стрiне, вона  не
знає. А йде вона в них з душею, повною  iлюзiй  та  надiй,  мов  з  бiлими
лелiями. До одного - свiдомо, до другого - з зачиненими очима.  Перед  чим
спиниться, якi здобутки збере, яку розвине акцiю, лежить у тайнi  часу,  i
нiхто їх з нас не знає. А щодо мене, мамо, не скажу навiть,  чи  женюся  з
нею, ба чи й взагалi коли в життi оженюся, бо цього цiлком не маю тепер на
метi. Передi мною ще така сила працi, що  довгий  час  мушу  вiдстати  вiд
своїх iнтимних бажань. А щоб ви вже цiлком не зворушувались  нi  мною,  нi
моїм щастям, то скажу вам, що дiвчина, котрою ви так надмiрно  займаєтесь,
витрачаючи силу на її осуд i поступування, уступається нам усiм з дороги й
вiд'їздить на неозначений час у чужi сторони.

   - Справдi, Богдане? - кликнула Дора, i крiзь її голос вiдчув я невтаєне
вдоволення.
   - Так, Доро.
   - Куди i в якiй цiлi? - допитувалася далi, немов  порозумiвшись  чуттям
про те питання з матiр'ю, що по моїм об'ясненню сидiла мовчки й  нi  одним
запитом про дiвчину не думала "понижатися".
   - Куди - не знаю. Але щодо цiлi, то йде за виховавчиню в лiпший  i,  як
мiг я догадатися, заможний дiм.
   Вiд противного кiнця столу роздавсь  здавлений  смiх  матерi,  а  Дора,
пiдсунувши брови високо вгору, спитала, протягнувши голосом:
   - I оце-то все, Богдане?
   - На таку молоду дiвчину, котру не виганяють матерiальнi злиднi з дому,
а сама одна чиста внутрiшня сила - все. Чи може б ти на бiльше змоглася?

   - Нехай мене господь боронить, щоб я бралася за таку  проблему,  котрої
закiнчення непримiнно: старе панянство, - вiдповiла й  здвигнула  раменами
вгору, мов її дiткнув мороз.
   - Отже, бачиш, - сказав я i почав якнайспокiйнiше крутити папiроску.

   - Коли виїжджає? Не можна б менi там ще зайти?
   - Не знаю. А щодо виїзду, то  останеться,  здається,  аж  до  рiздвяних
свят. Зрештою, розвiдайся. Я... ледве чи там ще буду.
   - То ви вже попрощалися? - спитала дiвчина i аж прошибала мене очима  з
цiкавостi.

   - На цей раз - уже.
   Я скiнчив свою папiроску i вийшов мовчки в сад.
   Надворi знявся вiтер.
   Мiсяць стояв ясний i вповнi, в садi було видно, мов уднину,  лиш  опале
листя вiдзивалось пiд ногами, а верхи дерев колисались легко...
   Я приступив, мов притягнений таємною силою, до бiлих штахет i задивився
через хвилю в сад Обринських та на освiтленi вiкна їх дому. Що дiялось  за
тими вiкнами? Що дiялося в душi дiвчини?..
   Нiчого менi не вiдповiло...
   Дерева хитались, i там злегка, за ясно освiтленими вiкнами,  показалась
раз стать панi Обринської, - i бiльш нiчого. Одне вiкно в  другiй  кiмнатi
було вiдчинене. В нiй не було нiкого  видно,  лиш  що  була  освiтлена.  Я
дивився, мов загiпнотизований, - i ждав. Шум дерев,  кругом  тишина,  небо
засiяне зорями, в серцi смуток i я - сам... Нараз  дитячий  спiв...  голос
Нестора,  в  супроводi  нiжяого  акомпанементу  фортеп'яна,  а  далi   той
легенький голос строфою одної старої гарної пiснi пестить... обнiмає...

   Луна далеко в гори мандрувала,
   Бо при курищах спiвали поганцi.
   Але... хто скаже, якi сльози лляли
   Взятi в неволю християни-бранцi?!..
   Але хто скаже -

   (тут прилучився голос Манi)

   якi сльози лляли
   Взятi в неволю християни-бранцi...

   Я вiдвернувся.
   Тi два голоси  -  м'якi  i  непоборнi  силою  своєї  невинностi,  стали
одним... i - гнали мене звiдсiль...
   Зсунувши капелюх на очi, я перейшов сад, покликав свою велику собаку  й
пустився в сторону нiччю, звiдки мав над'їхати батько-мужик.

   * * * _

   Перед двома тижнями мав я ще батька, а нинi його вже нема.  Несподiвана
й нагла смерть звалила його, мов блискавиця, додолу, i вiн вже  бiльше  не
пiднявся. Страшна була та хвиля, в котрiй я про все переконався.  Страшна,
незабутня. Раз, що втратив я свого найщирiшого приятеля, а друге, що бачив
уперше свою матiр в потрясаючiм жалю. Нiколи, здавалось їй, не могло  того
сильного "мужика" щось тяжке постигнути. Нiколи. Вiдповiдно  до  її  вимог
вiд нього за життя, повинен вiн був навiть iз самих обiймiв смертi власною
силою спастися. А коли замiсть того вiн перед її i моїми  очима  впав  без
слова додолу, мов дуб-велетень, захитавшись лиш разiв кiлька, - її жаль  i
розпука були неописанi. Неначеб уперше по  майже  двадцять  кiлькох  роках
пожиття з ним потрясла нею свiдомiсть, що вона посiдала його, i що може...
не все була для нього така, яка повинна була бути...

   Кидаючися менi вiд часу  до  часу  з  жалем  на  груди,  вiдзивалася  в
потрясаючому болю, вихлипуючи, що нiколи не буде вже бiльше вiн її, i  хоч
би тiло його й кров'ю своєю хотiла обудити, вiн до неї не поверне. Коли  ж
ми вернули з його похорону, i вона по раз перший  переступила  порiг  його
спорожненої кiмнати, обняла мене судорожно за шию та,  вiддаючися  повному
гiркому риданню, заблагала, щоб я не опускав її нiколи, щоб прирiк це  ось
тут у його кiмнатi, де ще дух його перебував i є свiдком її просьби, що  -
"нiколи!" - бо я один лиш у неї на свiтi по нiм - її!
   Я зрозумiв її жалем,  а  також  i  гризотою  совiстi  розриту  душу,  й
успокоїв, прирiкаючи не опускати її нiколи...
   I тепер ми самi. Ходимо, мовчимо,  працюємо,  i  неначе  мовчанням  тим
бережемо мiж собою духа його, котрий, як  нам  вiдчувалося,  вiд  голосних
слiв i розмови мусив вiд нас вiдступити чи не на все.
   Вiд часу до часу мати  втирає  мовчки  сльози,  роздає  з  Дорою  грубi
милостинi за "душу". А в мене мов душа до всього зовнiшнього зачинилася  й
нишпорить за чимсь у минувшинi, де вiн жив ще ясним i здоровим, розпещував
одинака по широкiй своїй вдачi, неначе несвiдомо напам'ятував той час  для
споминiв улюбленому синовi на пiзнiше, де не зможе його вже  живим  чуттям
обдавати.
   I вона приходила до нього.
   Раненько, того дня, поки його винесли i коли майже нiкого коло нього не
було, вона ввiйшла сама легким, ледве  помiтним  кроком  i  зблизилася  до
нього.
   - Отче мiй!.. - прошептала й схилила на хвилину  свою  голову  на  його
груди... Вiдтак несподiвано побачивши мене, що стояв за  високими  цвiтами
олеандрами, що окружали його,  вона,  неначе  вибачаючись,  що  "посмiла",
сказала стисненим голосом, що прийшла, бо вiн був добрий. I стиснувши менi
мовчки руку та  поставивши  галузку  зеленої  смеречини  (улюбленого  його
дерева) йому покiрно в ноги, склонилася  перед  ним  глибоко  i  вийшла  з
кiмнати, мої не була...


   * * * _

   Непогода, осiннi дощi з снiгом, гонуре мрячне небо, утеча хмар з вiтром
понад верхи гiр у далечiнь. Болючi спомини по батьковi,  гризлива  туга  в
серцi, розстроєння матерi - так у хатi. Поза домом навальна урядова праця,
нацiонально-обов'язковi прикростi й невдоволення з загалу i з себе.

   * * * _

   Кiлькаденний побут у дощi i снiговицi в глибинi  в  горах,  в  урядових
справах. Тут i там розмови з гуцулами, захват поодинокими з них i  осiннiм
краєвидом, фiзична втома, - i поворот додому. Вдома з привiтом  враз  новi
прикростi. Вiдкриття матiр'ю якихось  батькових  довгiв,  вибух  поновного
огiрчення проти його особи, настрiй її  -  mol[26],  а  в  мене  комiсiйнi
наслiдки - простуда й недуга.

   * * * _

   (Впосерединi грудня).
   Зима й бiлiсть.
   Я реконвалесцент, i ще не виходжу  з  хати.  Вокруги  мене  щось  вродi
нудьги, а на душi двояко. Сумно й хвилями радiсно. Визираю  тужливо  крiзь
своє вiкно та через сади до неї. Не бачу її.  Не  бачив  навiть  вiддавна.
Вона живе в менi тепер якоюсь мрiєю, за котрою розпирає туга груди,  котру
не годен я осягнути, а котра загарна, щоб з нею  розставатися.  Дивлюся  в
вiкно й не можу вiд  того,  що  бачу,  вiдвернутися,  хоч  воно  звичайне,
спокiйне, тихе. Снiг падає густо, грубими  латками,  потрохи  скiсно,  але
невтомно. В тiм паданнi є i втома. Гарна  якась  резигнуюча  втома...  Так
дивлюсь я довго, аж приходить менi на думку, що, може, й  вона  визирає  в
тiй хвилi вiкном? Мiж нами деревина саду,  бiлiсiньким  пушком  вкрита,  а
повiтря там надворi чисте й переповнене життєвою силою. Який  вiн  легкий,
свiжий, чистить землю й усе, що на нiй, а снiг лягає на все  нiжно,  бiлим
пухом, нечутно, майже не дотикаючись. Ти, дiвчино, он  там  за  садами,  з
молодими очима, вiдчуваєш, що я ношу в грудях? Глибоку, неуступчиву  тугу,
що не хоче вспокоюватись, не хоче змiнятись, як i ти, котру я люблю.  Гори
з лiсами, як здавалось би на погляд,  так  не  далеко,  переповненi  самою
бiлою якоюсь красою, за котрою простяг би руки - i з'єднався з  нею.  Щось
смiється в грудях i ридає. Що менi? Чи я iстерик? Чи поет,  чи  хорий?  Не
знаю... Я - мужчина, сильний великий мужик навiть... а однак...
   Клаптики снiгу зсуваються, падуть  i  наростають  повсюди,  де  падуть,
грубою верствою. Десь погнались дорогою якiсь сани,  бо  їх  живi  дзвiнки
добились i до мене, перебiгли  своїм  звуком  через  душу,  поздоровили  й
умовкли.
   Я лягаю на софу, заплющую очi, мов до сну, але я не  сплю.  Я  вiддаюсь
самим мрiям.

   Мiж iншим: казав би запрягти конi,  вступив  би  по  неї,  загорнув  би
добре, посадив обiч себе, як це роблять з малими дiтьми, - i давай  їхати!
Бiлi снiжини били б нам у лице, а вона смiялась би.  Десь  хтось  жене  за
нами, шоб нас перегонити, а я не даюся.  З  нею  та.к  гарно  їхати.  Конi
летять, дзвiнки  товчуться  на  їх  хребтах...  А  вокруги  зима  мовчить,
бiлiє...
   У дверi хтось застукав несмiливо, а  коли  я  просив  увiйти,  то  вони
отворились звiльна, й увiйшов, чи не всей укритий снiгом, малий Нестор.

   Увiйшов, мов янгол, в мою тиху кiмнату, потягаючи за собою широку струю
чистого свiжого повiтря знадвору, i - станув. З її  устами,  з  її  рисами
лиця, а з своїми любими мудрими очима. Прийшов  (знизився!)  зарадитись  в
однiй математичнiй задачi, котрої не мiг розв'язати, хоч i як трудився над
нею. Вислухуючи його та здiймаючи з нього верхню зимову одiж i шапчину,  я
говорив собi: "Чи не прибула оце вона в нiм до  мене?"  Так.  У  нiм  була
вона. Несмiлива, замкнена, з непорочними устами - i говорила (як так часто
давнiше) про рiзнi дрiбнi справи. Зразу про математичну задачу... а далi й
про iнше. Про те, примiром, як  надворi  гарно,  як  лiпилося  чоловiка  з
снiгу. Як у городi скакали снiжнобiлi кролi з  червоними  оченятами  проти
годуючих їх рук... а вiдтак я.к  казала  осiдлати  свого  коня  й  поїхала
верхом просто в лице зимi з бiлими снiжинами, що зсувались i  зсувались  з
неба й не хотiли губитися. Вкiнцi здивувалася, що я хворий, що не  виходив
чи не третiй тиждень з дому й не знав, що вона точно за мiсяць виїжджає...
   - Твоя сестра знає, що ти до мене зайшов? - спитав  я,  переглядаючи  з
зацiкавленням його письмо.
   - Сестри нема дома. Нiхто не знає, - вiдповiв i замкнувся.
   - А в твiй дневник записуєш багато? - питав я далi.
   - Нi. Може на рiздвянi свята  буду,  -  вiдтак,  забравши  мовчки  свої
книжки й убравшись з поспiхом, мов збираючись при тiм ще подякувати  менi,
усмiхнувся лиш, окинувши  мене  блискучими  вдячними  очима,  вклонився  i
вийшов.

   Пiшов, а з ним - пiшла й вона. Вiн мов павутинку  якусь  тче  несвiдомо
мiж нами невинною рукою, i нам треба дуже обережно обходитися з  нею,  щоб
не роздерлася мiж нами.


   * * * _

   (По рiздвяних святах).

   Комiтет, зложений з кращих членiв нашого товариства, уряджує  прощальну
проїздку саньми в честь Дори, котра (ще не офiцiально)  заручена  з  паном
К., виїжджає вкоротцi зовсiм додому.
   Проект до проїздки слiдуючий: їдемо саньми до управителя лiсiв, панства
С., на чай, а вiдти, вечором, у мiсячнiм свiтi (тепер - повня) дорогою, що
веде самим поважним лiсом назад. А тому що саме тепер стоїть уся  деревина
в iнею (на що саме ждано), заповiдається їзда  лiсом  при  мiсячнiм  сяйвi
чудово!

   * * * _

   Я зворушений i перейнятий згадкою про проїздку, хоча, може, й цiлком не
буду брати в нiй участi. Раз, що ледве чи  саме  тодi  буду  мати  час,  а
по-друге, не знаю напевно, чи й вона там буде, чи взагалi! бачитись менi з
нею. Побачу ще...


   * * * _

   (По всiм).
   Днина була лагiдна,  спокiйна,  хоч  дитину  винести.  Цiле  товариство
поїхало вперед, а я вибрався, аж вернувши з уряду,  чи  не  о  двi  годинi
пiзнiше. Я їхав сам, скоро, не задержуючись нiде нi на хвилину, i  приїхав
саме, як зiбранi тут гостi кiнчали чай.
   При моїм вступi в кiмнату пiднявсь веселий гамiр -  привiтання,  i  так
господарi, милi гостиннi  люди,  як  i  iншi  знайомi,  обступили  мене  з
запитанням, чому я спiзнився. Вiтаючись з одними, а  вiдповiдаючи  другим,
мої очi перелетiли по всiй кiмнатi, що була хоч  обширна,  а  тепер  повна
гостей, майже тiсна, шукаючи за Манею.

   Вона була.
   Стояла оперта коло якогось  столу  й  розмовляла  з  сином  господарiв.
Побачивши  мене,  а  радше  стрiнувшись  з  моїм  поглядом,  її  очi   мов
побiльшились, мов не довiряли собi, заблисли  радiсно  -  i  сховалися  Я,
перебиваючись через веселий гурт, звертався здалеку до неї.
   -  Ось  там  бачу  свою  сусiдку,  панну  Обринську,  з  котрою  ще  не
привiтався! - кликнув я, вибачаючись рiвночасно перед господинею, що зараз
бажала мати мене побiч себе при чаю, до  котрого  вона  щойно  перед  моїм
вступом до кiмнати заби- ралася i аж тепер дiждалася "гарного партнера".
   За пару  хвиль  я  опинився  перед  молодою  дiвчиною.  Вона  була,  як
здавалося, поважно настроєна, ховала повний погляд вiд мене, однак  подала
руку.

   - Ви верхом? - спитав я, i мiй погляд промайнув по її стрункiй в  чорну
амазонку одягненiй постатi, i  такiй  же  обведенiй  смушком  шапочцi,  що
лежала на столi обiч неї.
   - Так, - вiдповiла вона.
   - О, панна Обринська дуже спритна амазонка, - кликнув до мене пан К.  з
гурту. - її кiнь згубив, здається,  пiдкову,  виховзнувся  i  впав,  однак
вона, на щастя, не ушкодила себе. Нас злякала тим небажаним представленням
[27]чимало, а сама затяла коняку й поїхала далi, не подякувавши нам навiть
за нашу благородну пропозицiю сiсти  до  нас  у  вигiднi  сани  й  доїхати
спокiйно, як господь приказав, до цiлi.
   Майже все товариство розсмiялося на слова молодого чоловiка,  киненi  з
щирим гумором, а вона мовчала, зморщивши брови, мов у фiзичнiм болю.
   - Це правда, панно Маню? - спитав я її пiвголосом.
   - Правда, але це маловажна рiч.
   - I не ушкодили справдi себе? - допитувався я.
   - О, про це допитуєшся даремно! - вмiшалася тут Дора ясним  голосом.  -
Панну Обринську допитувалось про те  саме  чи  не  все  наше  зiбране  тут
товариство, однак нiхто не був такий щасливий дiзнатися правди, хоч я одна
переконана, що воно не обiйшлося так гладко, як вона  нас  впевняла.  Кiнь
погано впав. Не так, Маню? - спитала з гострим притиском. - Признайся,  що
ти сильно вдарилася в ногу i що, певно, ледве доїхала сюди.
   Дiвчина не вiдповiла їй зараз, но замiсть того з-пiд  її  спущених  вiй
блиснув погляд такого неописаного жалю до неї, що я зчудувався.
   - Ти чуєш, Доро, - обiзвалася тут дiвчина, - що я не те що не  прийняла
пропозицiї пана К. i твою їхати з вами "вигiдно й тепло", але  навiть  "не
подякувала" за  вашу  ласкаву  пропозицiю.  Як  бачиш,  я  цiла  й  зовсiм
неушкоджена. А пан Олесь може також спокiйний бути. його  сусiдка  -  (при
тих словах промайнув по її устах нiжний  i  лиш  менi  зрозумiлий  болючий
усмiх) - витривала, i її не так легко викинути з сiдла, хоч би воно  й  як
небезпечне видавалося.
   Зачувши о це все, я майже був переконаний, що дiвчина була ушкоджена, i
лиш самий якийсь потайний жаль i амбiцiя не  позволяли  їй  признатися  до
того прилюдно, а найменше - Дорi, котру уважала через  щось  чи  не  своєю
противницею. За цiлий час не спускав я її з очей, i хоч i як вона  вдавала
з себе балакучу, я вiдчував, що з нею дiялося недобре.
   Кiлька разiв я пробував до неї зблизитися але вона,  мов  вiдчувши  мiй
замiр iнстинктом, вiдверталася ї запускалась з ким-небудь у розмову, -  не
давала себе захопити. Лиш раз, коли хтось з присутнiх  заговорив  про  мою
недавню хоробу, i вона припадком була поблизу, вона обернула живо голову й
слухала уважно мої пояснення.
   За якийсь час, це було коло шостої вечором, вибиралися до повороту.

   Кожне з гостей, попрощавшись з господарями, умощувалось по попередньому
порядку й умовi в  свої  сани  та,  обтулюючись  i  обириваючись  старанно
шубами, вьрушало весело з подвiр'я.
   Я ждав аж до кiнця, бо хотiв  наостанку  виїхати.  Раз,  щоб  мiй  кiнь
схолоднiв i припочив цiлковито, а по-друге, щоб бачити, що зробить з собою
Маня. Дора, а бiльше ще пан К.., взяли собi нинi за обов'язок  опiкуватися
гарною дiвчиною, хоч нею займались i iншi дами й добродiї з товариства, що
були iнтимнiшi знайомi її родичiв, як двоє  першi.  Одначе  вона  дякувала
всiм однаково, пораючися коло свого коня  враз  з  фурманом  господарiв  -
сама.
   Осталося лиш ще троє саней, а врештi запряг один хлопак i мого  гарного
гуцула до малих санок. У тiй хвилi я побачив, як  Маня  всiла  на  коня  i
взяла вже за поводи. Першi з трьох саней рушили вперед, далi другi, а  там
третi, а вона, мов лиш  того  вижидаючи,  пiдняла  шпiцруту,  щоб  ударяти
гнiдого й прилучитися до них. Сани виїжджали звiльна, однi по других, а я,
приступаючи скоро перед неї, задержав її коня й сказав:
   - Зсядьте з коня, панно Маяю! Вертати верхом ви нинi не можете  бiльше.
Вона злякалася.
   - Чому? - спитала великими очима.
   - Бо се могли б ви опiсля пожалувати. -  Та  ледве  що  висказав  я  цi
слова, коли й оказався вже опiр в її очах, а уста здригнулися болюче.
   - Ви також не довiряєте моїй силi, як Дора? - спитала,  а  далi  додала
глумливо: - Це, очевидно, так по фамiлiї.
   - В цiй хвилi це менше важне,  -  вiдповiв  я,  iгноруючи  її  послiднi
слова, - а важнiше те, що ви їдете неосторожно. Ваш  кiнь,  як  я  це  вже
давно завважив, непевний верховець, мiг би, наново пошпотавшись, упасти, i
з того могла б вийти для вас прикрiша пригода, як думаєте. Крiм  того,  ми
вертаємо через лiс, нас стрiне незабавки нiч i хоча мiсячна, для вас  було
б рiшуче певнiше їхати саньми.

   - Дорога лiсом, оскiльки я чула,  має  бути  широка,  мiсяць,  як  самi
знаєте, тепер уповнi. Я не боюся, - вiдкинула.
   - Про те я переконаний, - вiдповiв я спокiйно. - Однак я прошу вас мене
послухати. Зсядьте з коня, пересядьте в мої сани  i  поїдемо  разом.  Моїй
опiцi можете спокiйно повiритися.
   Вона заперечила головою.
   - Я обiцяю, що  буду  їхати  обережно,  -  вiдповiла  вона  далеко  вже
лагiднiшим голосом, як перед тим.
   - Це дуже багато з вашої сторони, панно Маню, ба навiть  бiльше,  як  я
сподiвався, - закинув я, легко всмiхаючись. - Одначе я настаю на своєму  й
прошу вас зсiсти з коня.
   - Ви прецiнь чули, що я неушкоджена! -  сказала  зворушено  й  зморщила
брови, насилу вiдвертаючи свiй погляд вiд мене.
   -  Панно  Маню!  -  упiмяув  я  її,   здержуючи   в   собi   напливаючу
нетерпливiсть. - Я звик з ваших чистих уст  чути  саму  правду,  пощо  оце
затаювання її в цiй хвилi передо мною, що нiколи  не  був  i  не  є  вашим
ворогом? Воно негiдне вашого "я". Я знаю, що ви ушкодженi,  пiзнав  це  по
вас, хоча не признаєте того; знаю, що лиш сама амбiцiя i впертiсть,  котра
в вас вражає мене завше боляче, наказують вам у тiй хвилi виставляти  себе
на  нову  небезпеку.  Чому  так?  Чи  хочете  об'явити  тим   консеквенцiю
емансипантки, чи просто хибу вашої вдачi? Вiдповiджте!

   Вона мовчала й боролася, як колись, майже перед роком, на кладцi,  а  я
обiзвався:

   - Не силуйтеся до нової видумки, панно Маню. Вона вам нiчого не поможе.
Радше будьте добрi й послухайте мене в своїм власнiм iнтересi. Зсядьте, як
прошу вас, з коня, їдьте зi мною, а вашому коневi також не буде кривди.  Я
прив'яжу його до свого гуцула, i за пiвгодини здогонимо все товариство.
   Вона поглянула поважно на мене, мов вагалася ще  чогось-то.  її  очi  з
внутрiшнього зворушення майже потемнiли.  А  вiдтак  обiзвалася  стисненим
голосом:

   - Будьте ласкавi, пане Олесь, вiдступiть вiд мого коня; сядьте в  сани,
щоб через мене не простудились, стоячи в снiгу,  i  їдьте.  Нова  простуда
могла б вам по вашiй хворобi скорiше вийти  на  лихо,  як  менi  моя  їзда
верхом. Цього я б не годна на своє сумлiння взяти. - I вклонившись  передi
мною, пiдняла, як передше, шпiцруту, щоб ударити коня, але я не допустив.
   - Цим разом помiняємо свої ролi! - сказав я  тремтячим  уже  вiд  гнiву
голосом. - Цим разом послухаєте ви мене. Я мужик. Маню!
   I ледве висказав цi слова, я обняв її рiшуче за  стан,  i  поки  змогла
опертися - я зняв її на землю.
   - Так, панi, - додав зворушеним голосом. - Iнакше я не  знаю.  А  тепер
ходiть! - I взявши її,  що  не  опиралася  бiльше  нi  словом,  пiд  руку,
запровадив до саней. Коли опiсля вже сiла, i я її  добре  обтулив  шубами,
прив'язав її коня до свого, Сiв сам коло неї. Взявши врештi вiжки в  руки,
я сказав:
   - А тепер просто в лiс.
   Вона не обзивалася.
   Якийсь час їхали ми побiч себе мовчки. Одначе  коли  вона  сидiла  коло
мене, мов занiмiла, я схиливсь раз над нею й поглянув у її лице. Воно було
поважне, блiде, а коло уст появився знак утоми й болю, який потвердив  мiй
здогад, що вона ушкоджена i лиш не признавалася.
   - Простiть моє поступування, панно Маню, - обiзвавсь Я перший  мимоволi
м'якшим голосом. - Але це моя мужицька вдача,  що  вiд  слабших  опору  не
зносить. До того бувають у мене хвилi, в яких я майже трус,  що  не  годен
себе в рiвновазi вдержати, як ось i примiром при уявленнi,  що  хтось  там
мiг би через свою впертiсть упасти пiд кiнськi копита... i я денервуюсь.
   Вона не обзивалася.
   По кiльканадцятьох хвилях їзди ми в'їхали врештi в лiс, i його  зимовий
спокiй та предивна краса замкнули нам ще бiльше уста.
   З правої й лiвої сторони дороги знiмались, як i глибше в  лiсi,  високi
крилатi смереки - чисто великани. На  їх  пишнiм,  тяжкiм,  що  вгиналося,
гiллi насiв прозоро-бiлим надихом iнiй, i вид перед нами й обiч нас був чи
не казочно гарний. Всюди, де не глянеш у лiсi, на верхах  його  -  прозора
бiлiсть. Дорога лiсом була добра, i їхалось справдi мов крiзь  зачарований
свiт. Високо над лiсом, на небосхилi мiж зорями, виринув мiсяць уповнi,  а
тишина вокруги була перемагаюча, могутня.
   Я глядiв на зачарований зимовою красою лiс в  яснiй  ночi  вперед  себе
безмовно, а вiдчуваючи до того її так близько коло себе, я чувся невимовне
щасливий. Не мав однак у тiй хвилi спроможностi перебити мовчанку мiж нами
хоч би одним словом.  Щось,  здавалося,  виростало  мiж  нами,  що  глибше
в'їжджали ми.  в  оцей,  неначе  прозорий,  свiт.  Вимагалося  й  робилося
сильнiше за нас i слова, лягало  на  уста  й  наказувало  мовчання.  Звуки
дзвiнкiв на хребтi коня неслись далеко в глуху глибiнь  лiсу  й  там  десь
нiби губились. Вiд часу до часу зачiпало деяке крилате галуззя об мою i її
шапку, i тодi посипувався на нас iнiй, з якого ми мовчки стрiпувались.
   Так минув довгий час.
   Нараз я схилився наново над нею. Що  дiялося  з  нею,  що  так  завзято
мовчала? Терпiла фiзично - перебувала пiд впливом  лiсової  краси?  Шукала
мiж деревиною постатей мрiй своїх? Чи, може, гнiвалася ще, дрiмала?
   Нi. Коли я над нею схилився, були її очi в тiй хвилi широко отворенi  й
потонули на хвилину  в  моїх...  а  уста  її  вимовили  спокiйно-довiрочно
голосом, що наповнив мене, мов обхопив вiдразу невимовним щастям:
   - Те все - як бiлiа мрiя, Олесь!..
   - Бiла мрiя, Маню... як моя, - сказав я, мов прийняв вiд  неї  заховану
досi тайну.

   А далi... сам не знаю, як це склалося, обняв її рукою, мов малу  дитину
i, схилившись низько аж до її уст, - я поцiлував її.
   Через хвилину вона мовчала, не опираючись, а вiдтак, мов  збудившись  з
якого сну, обiзвалась, прохаючи:
   - Але... бiльше нiчого, Олесь. Нiколи й нiчого бiльше.
   Я не обзивався. За часок вона вiдiбрала менi  вiжки  з  рук  i  правила
якийсь час сама кiньми, не одкриваючи  уст  нi  на  слово.  А  конi,  нiби
вгадавши її бажання - вивезти її якнайскорiше з бiлого зачарованого свiту,
а з тим i вiд мене, несли нас вихром, i незабавки здогонили ми й усе  iнше
товариство.

   Коли я одвiз її додому, показався мiсяць чи не  пишнiше  над  горами  й
освiтив через хвилину групу саней коло її  дому.  Одна  часть  гостей,  що
їхала в нашу околицю, задержалася, щоб попрощатися i з нею, що,  рiвно  як
Дора, виїжджала небавом. Коли ж вона висiла й  подала  менi  з  декiлькома
словами руку на прощання, я притиснув її до своїх уст i сказав, схиляючись
з сидiння до неiї, пiвголосом:

   - Ви уходите вiд нас, мов та бiла мрiя, котру оставили  ми  недавно  за
собою. З чим оставляєте мене на будуче? Ви мусите мене розумiти!
   Тодi вона, струнка, простягнувшись на мить до мене, вiдповiла так  само
пiвголосом:

   - Ви не знаєте?
   I з тим докiнчив я кращу часть своєї молодостi.



   II

   Шiсть рокiв минуло з часу, як попрощався я  з  Манею  Обринською  i  її
рiднею. Шiсть рокiв, повних працi, несупокою й розчарувань. Через  рiк  по
вiд'їздi Манi зiстав я перенесений  в  авансi  на  провiнцiю,  в  противну
сторону моєї колишньої батькiвщини, пережив тут  ледве  три  роки...  мене
кинули наново з вищим "рангом" в подiбну мiсцевiсть, де перебуваю й  досi,
потiшаючись надiєю, що вже небавом дiстануся до столицi й залишусь там  чи
не на все. Поки що закопуюсь чимраз глибше в працi урядовiй, нацiональнiй,
i видаюсь собi iнодi, мов шахтар без свiтла. Мати зi мною, розвиваючи тут,
як i давнiше, дiяльнiсть господарчу з давньою енергiєю, мовби посiдала  не
одинака-сина, а мала щонайменше доньку на вiдданню. Вiд часу до часу їжджу
на "оживлення духу" в столицю, а лiтом, в часи вiдпустки, або з матiр'ю  в
гори в батькiвщину, а як нi... за границю - сам.
   Про давнiх своїх знайомих Обринських i саму  колишню  улюблену  дiвчину
чував я вiд хвилi розлуки небагато. В пiвроку по моїм  переселенню  з  гiр
доспiла  до  мене  вiсть,  що  батько  Обринський  помер,  вдова  по   нiм
переселилася в столицю, щоб дати можнiсть молодшим синам покiнчити студiї,
а Маня перебувала й дальше в характерi виховавчинi (а може, й помiчницi  в
господарцi домовiй!) в домi одного  знаного  заможного  завiдателя  лiсiв,
добродiя  Марiяна  в  околицi  столицi,  та  вчилась  (закинувши   колишнi
постанови здобути незалежне становище через  вищi  студiї  i  т.  iн.)  на
вчительку музики, доїжджаючи вiд часу  до  часу  в  столицю  до  побирання
лекцiй тут в одного з найвизначнiших учителiв музики. По смертi  батька  я
вислав до неї кондоленцiйне [28]письмо, не натякаючи одначе жодним  словом
про колишнi свої почування до неї, й одержав  вiд  неї  так  само  коротке
письмо подяки. Вiд того часу мiж нами мов усi нитки пiрвались.  Я  анi  не
чув про неї, анi не мав змоги бачитись з  нею,  тим  бiльше,  що  сам,  як
здавалось менi, я чи не байдужнiв до неї, тим бiльше, що не був i  матiр'ю
заохочуваний будувати за своїм серцем свiй власний храм.  Жiноцтво,  проти
котрого приходилось менi стояти, було, як вiдчував я, чи не все, в кращому
значеннi слова, заздалегiдь уже моїм, -  через  що  жодна  не  приковувала
"мужика" своєю iстотою настiльки, щоб був вiн  перейнявсь  нею  поважно  й
рiшивсь вступити в iншу судьбу. Правда, при цiм або тiм кращiм знайомствi,
десь там на днi його  душi  вiдзивалось  щось  болюче,  мов  випрошувалось
наверх, бажаючи якогось викiнчення. Але тої  з  неподатливим  елементом  i
непорочними устами не було, не було навiть i надiї стрiнутись з нею, - тож
мужик "складавсь у себе" i жив життям, як укладалось. Буденно, тупо, iнодi
й дико, вiд чого уходив в одних за "романтика", других за "Дон-Жуана", а в
деяких дивака й таке iнше. Мiж своїми стiнами однак  був  вiн  розоружений
лев, що схиляв покiрно голову на матернi слова, просьби й бажання,  i  чим
дальше, тим менше вдоволяв  своє  найiнтимнiше  "я",  на  сторожi  котрого
стояла з одної сторони з огненним мечем i вулканiчним деспотизмом -  мати,
а з другої - власне його слово, що не покине її нiколи.

   Шостого або може було це й сьомого року, виїхав я знов одного  разу  на
кiлька день до столицi. Зайшовши якоїсь днини мiж iншим i  в  книгарню  по
деякi лiтературнi й  науковi  твори,  котрими  одними  годував  я  душу  в
провiнцiальнiй пустинi, застав тут  же  якогось  панка,  як  переглядав  i
перебирав ноти. Стоячи  збоку  й  вижидаючи  за  бажаними  мною  книжками,
переглядаючи наборзi деякi часописи, я став мимоволi приглядатися молодому
стрункому добродiєвi, котрий з якимось майже незвичайним зацiкавленням  чи
не студiював ноти, а видавсь менi  до  того  свого  зацiкавлення  -  надто
молодим. Кажу надто молодим, бо хоч i бачив я його поки  що  з  профiлю  й
низько натисненим на чоло капелюхом, як у людей, що в  поспiху  не  дбають
про зверхнiй  свiй  вигляд,  одначе  весняне  його  пальто  зраджувало,  в
порiвняннi до зросту його, надто нiжну й молоду стать. Забравши  остаточно
свої книжки й заплативши, я глянув упослiднє на молодого чоловiка, що саме
в тiй хвилi, мов отверезений з свойого  заглиблення,  пiдняв  живо  голову
з-над нот i поглянув менi в лице.
   - Добродiй Олесь! - сказав й усмiхнувся, зближаючись до мене.

   - Несторе... хлопче! - кликнув я. - Це справдi ти?
   Це був справдi вiн. Пiзнав мене в останнiй хвилi по голосi,  по  котрiм
був би мене пiзнав i в товпi "тисячiв".
   - Я ж трохи музика, - додав, мов вибачаючись за свої слова.
   Я, врадуваний такою несподiваною стрiчею, поставив колишньому любимцевi
нараз кiлька питань. Питав, що робить, як  поживає,  що  взагалi  з  усiма
дiється, а  вiн  вiдповiдав.  Поважно,  спокiйно,  бiльше  тихим  голосом,
усмiхаючись одним кутиком уст, мiж тим коли я нi  на  хвилю  не  вiдвертав
очей з того вимуждiлого лиця, що чимсь ще залишилося майже дитинне.  Слово
по словi плили питання, i вiн так само вiдповiдав. Вiн  менi  писав,  хоч,
може, його письма й не доходили до мене... Повiдомив мене, як здав матуру,
а коли не одержав на свої два або, може, й три листи жодної вiдповiдi,  не
обзивався бiльше. Тепер лагодиться вiн, не тратячи нi  одної  хвилини,  до
штатського iспиту, щоб, маючи їх раз за собою,  якнайскорiше  вступати  на
урядову службу.
   - На яку?
   Вiн назвав. Це була одна з найповажнiших iнстанцiй, що вимагала  багато
працi й студiй, але, як поясняв, його туди тягне.
   - Увiйдеш в елiту[29] i урядництва, - закинув я, а в душi подумав:  "Ти
ж аристократ", а по хвилi додав: - А де ж твоя сестра?
   - Маня? - спитав вiн i поглянув на свiй годинник.
   - Так. Вона.
   - Перебуває все в панства Марiянiв. Але... - додав квапно, - лиш  доти,
доки не почну побирати, вступивши в службу, платнi. Тодi зараз мусить вона
до нас вернути. Це моя найкраща мрiя.
   - А доти? - опитав я.
   - Доти буде мусила перебувати мiж чужими. Зрештою, - додав, - це ще  не
певне... може, й скорiше верне.
   Говорячи, ми вийшли з книгарнi. Вiн став прощатись.
   - Куди? - спитав я, що мав охоту перебувати довше з  колишнiм  любимцем
своїм.

   - Власне, до  неї.  Манi.  Сьогоднi  з  полудня  вона  тут.  За  годину
виїжджає, а щоб могла побути довше з матiр'ю, я пiшов замiсть неї поробити
закупна для неї й її ученицi i спiшусь вертатись. А ви, добродiю?
   - О, я залишусь тут ще днiв кiлька. Зайди... зайдiть до  мене.  -  I  я
назвав йому свiй готель.
   - Радо, як буду мати час... - сказав.
   - Або що? - спитав я.
   - Я дуже зайнятий студiями... Крiм того,  даю  лекцiї,  вправляюсь  сам
багато в музицi... i через те... Я зрозумiв.
   - То вступiть, коли эможете. А їй, т. є. вашiй сестрi, поклонiться  вiд
мене.

   Вiн пiдняв капелюха... Я побачив бiле, майже мармурове чоло, що  стояло
трохи в контрастi з його нижчою, трохи обгорiлою партiєю лиця... i  кiлька
хвилин пiзнiше я стратив його в очей.
   "Гарний виробився,  дуже  гарний,  -  думав  я,  -  не  менше,  як  був
хлопчиною. До того з її устами, її усмiхом i тим самим виразом молодостi в
очах..." I вже не опускав мене образ молодого чоловiка i  спомин  про  неї
того дня.
   Точно в два днi по тiм вiн з'явився. Старанно  одягнений,  скромний,  з
поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене пiдходячий,  з  чолом
мислителя, маломовний, спокiйно-вижидаючий i з  тонкими,  трохи  опаленими
руками музики.

   - Отже, тепер приготовляєтесь до iспиту, - спитав я, побалакавши з  ним
уперед трохи про останнi роки його в гiмназiї, подаючи йому папiроски,  за
котрi дякував, вимовляючись, що не курить.
   - Чи ви належите до якого академiчного товариства?
   Я не мiг через ту його, хоч i яку молоду, а правдиву повагу  здобутись,
дивлячись у його спокiйнi очi i на її уста, вимовити, як колись: "ти".

   - Аж тепер буду мусив.
   - Чому кажете мусив?
   - Бо не заповiдаю собi з того багато хiсна нi для себе, нi для других.

   Я зчудувався.  Чогось  подiбного  не  сподiвався  з  уст  щойно  чи  не
вчорашнього матуранта почути. Вiн .говорив спокiйно, з  повною  свiдомiстю
того, що говорив.

   - Я волiв би нiде не належати й незалежно працювати так.
   Я видививсь на нього.
   - Це ж лiта свободи, а в нас, на  Русi,  заразом  i  т.  зв.  Drang-  i
Sturmperiode [30], в  котрi  вступаєте.  Вживiть  тепер  своєї  молодостi,
пiзнайте життя... Вам тi лiта остануть у пам'ятi.
   Вiн усмiхнувся. Цей його усмiх був той сам, що в його дитинних лiтах  -
молодий i також дитинний, що розкривав його чисту душу.
   - Що я можу дати тепер, себто як академiк, свому народовi", - спитав, -
коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще пiд  влiастю  свого
власного буття, себто буття розвою одиницi. Значить, тепер я ще нiчого  не
годен дати й не такий ще, щоб мiг себе давати. Отже, до чого  шматуватися?
А якби вже кому себе давати, то передусiм своїй сестрi!
   - Я бачу, ви все ще той сам Нестор з  гiр,  що  був  i  дитиною,  любив
самоту й не любив подiлятися. Вiн всмiхнувся.
   - Окружения, а до того невiдповiдне, перешкоджає в думаннi, - вiдповiв.
- Я дiйсно ще й тепер пiд тим взглядом не дуже змiнився. Але свого життя й
своєї молодостi я помимо того для себе не задержу, те знаю й  вiдчуваю.  Я
лиш хочу вперед себе самого вiднайти. В товариствi я буду мусити передусiм
стати полiтиком, а я не хотiв би дати в себе вмовити i напрям, котрий  маю
полюбити; а там  буду  мусив  зараз  щось  позитивне  заявити,  до  чогось
рiшитись.
   - Ага! - закинув я, пригадуючи собi миттю малого Нестора, що сам  хотiв
свої задачi виробляти.
   - Я б передусiм хотiв свою власну культуру на пiдставi сили особистостi
й на рiвнi вищого  її  розумiння  виробити,  а  роздроблюючись  по  рiзних
напрямах, особливо ж - полiтичних, я б ледве чи дiпняв того цiлковито.
   Я поглянув на нього. Вiн видавсь менi чимсь визначний  i,  розумiється,
не знав нiчого про те; був скромний.
   - Полiтика, - тягнув далi, - сотворила неможливi  партiї.  Я  не  знаю,
може я одстав у своїх поглядах поза моїми товаришами, бодай чую, що я  мiж
ними сам. Але мимоволi мушу згадувати  слова  одного  письменника,  котрий
казав, що,  хотячи  щось  зробити,  треба  станути  понад  партiї,  що  ми
виховуємось полiтичне чи не найбiльше, i через  те  вмовляються  партiї  у
все, де їх i цiлком  немає,  й  багато  нашого  безголов'я  й  горя  треба
приписувати спустошенню через полiтику. Тому я  кажу,  що  хочу  передусiм
доглядати свою власну культуру, культуру одиницi.

   Через хвилю я знов дививсь на оцього хлопця, що своїм обличчям  мiг  би
зробити на чужого враження великої дитини, а вiдтак обiзвався:
   - Може, ви маєте в смислi своєї теперiшньої особистостi слушнiсть,  але
менi здається, що нi.
   - Може й нi, - вiдповiв вiн. - Та про це рiшить досвiд  i  розвiй  його
власного я. Я ж ще, як каже моя сестра, доперва  в  дорозi  до  розумового
життя. Передi мною стiльки працi й науки, що... Коли б лише часу стало,  а
спiшитись з нiчим не  хочу,  хоча  я...  -  Тут  вiн  мов  сам  над  собою
всмiхнувся, -  маю  час.  Я  люблю  глибiнь  кожного  вчинку  й  постанови
вимiряти. Може бути, що через те й не бачу далеко, бодай так впевняє  мене
мiй брат Василько, коли ми, розгонившись у диспутi, iнодi й  сперечаємось.
Але в таких хвилях стає знов Маня по моїй сторонi, доказуючи, що з мене не
виробиться нiколи тип, а залишусь одиницею з цiлою самiтнiстю й дивацтвом,
якi вiдрiзняють чоловiка  чи  одиницю  вiд  одиницi,  i  на  тiм  кiнчаємо
звичайно свої дискусiї.
   - Ага, ваша сестра! - закинув я  з  уданою  байдужнiстю,  -  чи  вийшла
замуж?

   - Нi. Але може рiшиться тепер.
   - Так? Має поклонника?
   - Має. Але вона чудна, хоч я її розумiю. Вправдi... - додав з  комiчною
повагою, - я не був досi ще нi залюблений, нi заручений,  але  я  її  дуже
добре розумiю, що... видатися за чоловiка на цiле життя, котрий не  має  з
нами поза границями особистих потреб нiчого спiльного, тяжко...
   - Не любить його? - спитав я.
   - Любить, здається... Але вiн не українець, а германин.
   - Здається? - повторив я, спиняючись лиш на тому одному словi.

   - Так. Бо не говорить про свої почування нiколи, хоч я й те розумiю.

   - Ви, здається, свою сестру дуже добре розумiєте, - сказав  я  мимоволi
чомусь зачiпливо.
   Тонка вдача молодця вiдчула це, бо, покраснiвши ледве замiтно, сказав з
притиском:

   - Справдi. Свою сестру я дуже добре розумiю. Їй i завдячую бiльшу часть
свого виховання.
   - Помимо того, що перебувала стiльки мiж чужими? - закинув я.

   - Так. Для своїх вона має все час. У часi, коли не могла  до  нас  сама
приїжджати, писала менi, а її листи були нам дуже дорогi,  особливо  менi.
Тепер приїжджає до нас частiше. О, коли вона в нас, то тодi дуже гарно!
   Вона!

   Вiн сказав це так гордо й з такою певнiстю, що я  вiрив.  О,  я  вiрив!
Вони, тi Обринськi, всi  мали  в  собi  дар  вiрити  в  себе  обопiльне  й
любитися. Менi стало зараз вiд його слiв зависно, i я питав далi:
   - Ну, а з поклонником що?
   - Не знаю. Здається, заручиться. Вiн її любить, i мати за тим.

   - А вона сама?
   - Вона бореться. Каже, що хоч i чує, що з ним особисто змогла би вижити
добре, з другої сторони має виразне почуття, що, вийшовши за  нього,  того
колись пожалує. Одного разу навiть мене просила,  щоб  я,  наколи  б  вона
справдi рiшилась за нього вийти, цього нiколи не допустив за  жодну  цiну,
за нiчого в свiтi. В неї є, каже, такi хвилi, котрi їй  ясно  вiщують,  що
вона свого кроку, хоч  би  й  зробленого  тепер  у  любовi,  колись  тяжко
пожалує, i я мусив їй це приректи. Я здвигнув плечима.
   - Трудна рада, - сказав я, а потiм додав: - А ви?
   - О, я вiдраджую їй. Нащо їй вiддаватися? Я  буду  її  сам  удержувати.
Василько бере маму, а я заберу її. Я всмiхнувся.
   - Ваш план ви ще так скоро не зможете зреалiзувати,  хiба  десь  аж  за
кiлька рокiв.

   - Все одно. Але це одна з моїх найкращих мрiй, котру в душi  плекаю.  Я
подiлю своє життя на  науку,  працю  й  музику.  I  вiдчуваю,  що  те,  що
постановлю, виконаю.

   Так i подiбно балакали ми ще, а пiвгодини пiзнiше вiн  попрощався.  При
вiдходi я просив його, як змога, вiдвiдати мене ще раз на часок перед моїм
вiд'їздом.

   Вiн хвилину завагався, поки обiцяв свiй  непевний  прихiд.  А  по  його
вiддаленню я своїх слiв пожалiв. Нащо просив я його, щоб ще вiдвiдав мене?
Чи не пiддавсь я потайному голосовi серця - почути знов дещо про  неї,  що
вiдповiла менi колись на моє питання, з чим оставляє мене  на  будучий  у:
"Ви не знаєте?.."

   Справдi. Я ж сам знав. Знав незламну волю своєї деспотки-матерi, знав i
мрiї про студiї й самостiйнiсть - i мiг з тим починати, що хотiв...
   Але Нестор, може, не прийде. З його iстоти било стiльки повздержливостi
й того, що вона назвала слушно "самiтнiстю й дивацтвом", що  я  був  майже
певен, що вiн не прийде, й успокоївся.
   I вiн не приходив.
   Сам я обхопив всею душею цього молодця,  в  котрому  вiдчував  я  якусь
будучу поважну силу, вiдчув чистоту й непорочнiсть душi його, хоч молодого
ще, але майже укiнченого вже характеру. Вiн починав те зреалiзовувати,  що
колись  заповiдав  малий  Нестор  своїм  поступуванням  й  почуванням.   Я
залюбився в нiм, мов молодець у молодiй дiвчинi.
   А вона?.. Що виробилось з неї? Чи її судьба вже готова?
   Вiн, Нестор, став, перейшовши школи, мов чистилища, якимсь дозрiлим.  А
вона? Якi здобутки в неї за всi тi часи, що ми бачились? Га!  Хотiв  би  я
станути перед нею й помiрятись з нею в чiм-то. Хотiв  биi  Але  вони  обоє
несвiдомо любов'ю своєю зв'язалися проти мене. Зв'язались нерозривно...

   * * * _

   Три роки минуло з того часу,  а  пiвроку,  як  живу  я  вже  в  столицi
урядовцем гарного рангу - звiдки правдоподiбно не рушуся.
   Про Обринських, як i давно,  не  зачуваю  нiчого  особливого,  хоч  раз
здибав Василька гарним елегантним офiцером, а разiв кiлька  й  брата  його
молодшого, Нестора. Послiднього я вже здалека пiзнавав. Високий  i  тонкий
ростом, iшов рiвно з трохи пiднятою головою й легко примруженими очима, як
це бачимо iнодi в деяких короткозорих. Чи був уже й вiн короткозорий? Я не
знав; чув однак, що вiн з незвичайною повагою  вiддається  своїм  студiям.
Минаючи й пiзнаючи мене, вiн  неначе  вертав  думками  з  iншого  свiту  й
усмiхався. О, який милий був той усмiх для тих, котрi його  ближче  знали.
Скiльки тепла крилось у тiм усмiху. Скiльки  щирої  скромної  ввiчливостi!
Одначе лиш на недовгi хвилини ставав до розмови, в  котрих  вiдповiдав  на
мої запитання або ставив їх сам, i то лиш дотично  мого  або  моєї  матерi
поводження. Вiдтак вiдходив спiшно, залишаючи менi по  собi  на  спогад  в
уявi вид свого гарного бiлого чола, очi й усмiх своєї чистої душi.


   * * * _

   (Майже рiк пiзнiше).
   Нестор був уже по штатських[31] iспитах i вже початкуючий урядовець, як
застукав одного разу до моїх дверей. За кiлька день  мала  вiдбутися  його
промоцiя, й вiн був би рад бачити мiж iншими запрошеними гiстьми  й  мене.
На превеликий жаль мiй, я мусив йому за запросини до  врочистої  церемонiї
подякувати.  Службовi  обов'язки  не  дозволяли  менi  саме  в  той   день
вiддалятися з уряду, хоч i як радо був би  я  сповнив  його  бажання.  Вiн
виглядав вдоволено i впевняв мене, що для нього не буде кращої  хвилi,  як
оця, в котрiй його старенька iдеальна мати i його сестри  будуть  при  тiй
церемонiї присутнi, особливо - мати.
   - А тепер що? - спитав я його, як колись, коли довiдався,  що  мав  уже
нижчi школи за собою. - Вiдбудете яку подорож?
   Вiн похитав головою.
   - Борюся з собою. Маня й мати  намовляють  виїхати  з  ними  в  гори  в
колишню батькiвщину, щоб, як кажуть, вiдпочив я з  науки  трохи,  а  я  не
рiшився ще. Будучи раз у розумовiм розмаху, я б волiв  залишитись  за  той
час удома й  забратися  до  дальшої  працi.  В  мене,  окрiм  обов'язкової
поважної науки, що ще не один рiк моєї свободи й волi поглине, е ще багато
й iншого дiла, поминувши урядову працю  й  дорогий  мiй  iнструмент.  Але,
зрештою, - додав i якось любо усмiхнувся, мов  усмiхнувся  до  своєї  душi
тайком, у котрiй спочивала лиш йому знана тайна, - ще не знаю. Вiдколи  ми
з гiр випровадились, я пробував там лиш один раз лiтом, а  й  то  коротко,
дарма, що не один раз, тут уже, бажалося кинутись  у  траву  пiд  смереки,
простягнутись i глядiти, випочиваючи, за хмаринками на синьому небосхилi.
   Мати, - говорив мiж iншим на моє запитання про стан її фiзичних сил,  -
занепадала iнодi на здоров'ї, а Маня вже вiд пiвроку  вдома.  I  так  вони
живуть. Тихим, мало вiдмiнним життям, хiба що часами зайдуть до театру або
на бiльшi концерти. Знайомих у них небагато, бо Маня числиться з часом, як
i вiн, дає тут i там у  лiпших  домах  лекцiї  на  фортеп'янi  й  найрадше
заходить до своїх давнiх хлiбодавцiв, панства Марiянiв, що  вiд  часу,  як
панi Марiян перебула тяжку  хоробу,  а  вiн,  добродiй  Марiян,  пiшов  на
пенсiю, переселились з однiською донькою також у столицю.
   - Отже, сестра ваша таки не рiшились вийти замiж? - запитав я.

   - Навпаки, була заручена.
   - Справдi? - спитав я, чомусь немило вражений, неначе соромивсь, що сам
остався без пари.
   -  Так.  Але  по  чотирьох  тижнях  зiрвала  заручини,  мотивуючи  своє
поступування, що  не  може  виходити  за  нареченого.  Вiд  часу  до  часу
(впевняла) огортало її таке противне чуття на  згадку  вiддавання,  що  не
годна була додержати слова,  хоч  бачила,  що  чоловiк,  за  котрого  мала
виходити, був добрий, чесний i т.  iн.,  i  повернула  йо'му  точно  через
чотири тижнi перстень, розпрощавшись з ним у найлiпший спосiб. Зачувши це,
я в душi неначе чого-то зрадiв. Але якщо читач думає, що це була  радiсть,
що вона, та колишня моя любов, зiрвала заручини, щоб бути вiльною  й  менi
доступною, - то  вiн  помиляється.  В  менi  заворушилась  радiсть  колись
вiдкиненого поклонника, що був собi того свiдомий, що перед ним стояв свiт
жiночий, що вижидав його вибору, а котрий її тепер...  не  хоче.  I  тепер
вона осталась - незамужньою...
   - Як держиться ваша сестра? - вирвалось менi мимоволi з уст.  (їй  десь
тепер мусило бути двадцять сiм рокiв!)
   - О, дуже гарно! Зрештою, я не знаю, якою б  вона  вам  видалася.  Менi
представляється Маня все дуже гарною. - I сказавши це, вiн усмiхнувсь знов
молодечим своїм усмiхом. - Колись, може, побачите її, - закинув  байдужно.
I з тими словами пiдгорнув, завше ще опаленими руками,  волосся  з  ясного
чола, не запрошуючи колишнього свого "товариша" нi одним словом  зайти  до
їх скромної, але, як вiдчув я з його попереднiх слiв, iнтелiгентним  духом
перейнятої хати, що мене подразнило.
   - Мешкаєте далеко? - спитав я байдужно.
   - О, нi, - вiдповiв i назвав улицю, що хоч i не  була  надто  вiддалена
вiд тiєї, де жив я з своєю матiр'ю, але числилась до побiчних i  тягнулась
чи не мiж самими городами заможнiших жителiв i  нагадувала  своєю  тишиною
кусень провiнцiї.

   - Там мешкаєте ви гарно? - закинув я з потайним порiшенням у  душi  при
найближчiй вiдповiднiй хвилi зайти проходом у затишну вулицю  й  поглянути
на те мешкання, де проживали.
   - Гарно й спокiйно, - вiдповiв вiн,  -  я  дуже  радий,  що  дiстав  те
помешкання. Мати має гарне повiтря; Маня не чує гуркiт возiв при граннi, а
я, як впевняє мене мiй господар хати, нiмець, став своїм до  пiзньої  ночi
освiтленим вiкном для цiлого сусiдства просвiчуючою вежею.
   - А... ви працюєте й ночами? - спитав я.
   - Так, - вiдповiв журливо. - Вднину  нема  коли.  Уряд  пожирає  бiльшу
часть днини. Нiччю можу найбiльше вглиблятися в науку, музику й писання, i
з тим мушу миритися, поки не покiнчу та не  вийду  на  шлях  свободи,  щоб
вiдтак, окрiм урядової працi,  вiддатись  або  виключно  працi  для  нашої
суспiльностi, або дорогiй менi музицi.
   - Може, що пишете? - спитав я. - Поважний який твiр?
   - О,  тепер  ще  нi.  Щось  подiбне  находиться  поки  що  ще  в  станi
ферментацiї на днi душi. Те, що я пишу -  це  все  для  наших  селян,  що,
зайшовши до нашого уряду й опинившись перед урядовцем русином, розкладають
йому зараз усi свої жалi й бажання, просять о пораду й помiч.  Тож  я,  що
можу, роблю для них... помагаю в тiм чи iншiм  дiлi.  Це  моя  тайна,  про
котру я нiкому досi не споминав, бо воно псувало б мою радiсть. А що  менi
на всю працю нестає вднину часу, я сягаю за ночами; через що придбав  собi
власне в  господаря  назву:  Leucht-turm[32];  ба  старенька  жiнка  його,
привикша до того, що в моїй кiмнатi допiзна видно  свiтло,  впевняла  мене
одного разу, що засипає лиш тодi спокiйно,  коли,  обiйшовши  вперед  своє
обiйстя, бачить мене  схиленого  над  книжками,  себто  бачить  моє  вiкно
освiтлене, лягає спокiйно до спочинку, бо каже: "Wenn, auch alles schlaft,
unser  Leuchtturm  wacht"[33].  Вечорами  концертуємо  з  Манею.  Вона  на
фортеп'янi, я на челло[34]. I цi хвилi - це наша наймилiша нагорода за всi
нашi деннi труди; тимчасом наша добра мати сидить у  своїм  старосвiтськiм
крiслi, плете панчоху i, прислухуючись, згадує нашi дитиннi колись вчинки,
опiсля нам про них говорить, або як нi, порається коло самовара,  лагодить
нам чай... Але... -  докiнчив,  неначе  опам'ятовуючися  з  своїх  слiв  i
навертаючи до давньої теми, - я цього лiта,  може,  й  вирвуся  на  кiлька
тижнiв i поїду з матiр'ю й Манею в  гори,  щоб  послухати  шуму  смерек  i
поглянути на той дiм i сад, де я колись... розпочав думати й пережив  свiй
найкращий, а то дитинний, вiк.
   - Їдьте, - заохочував я його. - Там знайдете все по-давньому, з  малими
лиш вiдмiнами. Колишнє ваше мешкання новий  власник  розширив  i  винаймає
самим лiтникам. У нашу хату, як знаєте, спровадилась моя тiтка-вдовиця,  i
коли мене з матiр'ю лiтом в К. нема, вона винаймає також лiтнiм гостям для
нас призначенi покої. Як хочете, - додав я, - то  можете,  коли  б  рiшили
виїхати в гори, замовити в неї тi кiмнати, котрi,  як  казав  я,  замешкую
iнодi пiд час овоєї вiдпустки з матiр'ю. Там буде  вам  вигiдно  й  будете
поблизу колишньої своєї резиденцiї, бо на лiто виїжджаю я  з  матiр'ю  над
море i... в горах не буду.
   Вiн подякував.
   - I Манi й матерi буде мило мешкати в  знайомiй  околицi,  -  сказав  з
властивою йому вздержливiстю, занотовуючи собi  подану  йому  мною  адресу
моєї  тiтки.  Вiдтак,  поговоривши  ще  дещо  на  тему  нашої   нещасливої
нацiональної боротьби, вiн попрощався й пiшов.

   * * * _

   (Пiзнiше, по довшiм часi).
   Вiд тижня сльота. А сьогоднi... я й сам не тямлю, як це  зложилося,  що
я, вертаючи досить пiзньою годиною з нашого казино вечором,  пiшов  ще  на
прохiд. Але не довго йшов  я,  коли  нараз  пригадалась  менi  вулиця,  де
мешкали вони, i я, не надумуючись довго, завернув туди.  Людей  на  вулицi
тiй подибав я небагато, i то, як переконавсь, кiлькох мiщан  i  двох-трьох
iнтелiгентiв. А що дощ заодно росив, то кожне  з  них  спiшило  пiд  своїм
парасолем, i нi я не знав, хто вони були, i нi їх не обходило, хто був  я.
Мене покортiло чомусь-то побачити, де живуть вони, а радше - вона.  Нестор
споминав, що працює допiзна, то, може, як припадок захоче, побачу в  нього
i її.
   Iшов обережно,  розглядуючись  недовгою  новою  вулицею  й  перешукуючи
заодно очима за самiтним  освiтленим  так  зв.  "венецiанським"  вiкном  -
Leuchtturm'ом невеликого партерового дому i... побачив. Воно було  не  лиш
освiтлене, але до того ще й широко створене, знаходилося на розi  недалеко
входової хвiртки, обросле диким виноградом.
   "Це мусило тут бути", сказав собi, i сам над собою  усмiхнувся.  Що  це
було, що мене погнало аж сюди? Проста  цiкавiсть  -  нi.  Любов  до  майже
забутої мною дiвчини - також нi. Отже, в кожнiм разi якесь iнше,  нове  ще
зворушення. Я перейшов на другу сторону вулицi, щоб могти лiпше  заглянути
в середину хати, i став, i -  бачив.  Вулиця  була  неширока.  Вiкна  були
низько в мурi, i тепер, коли те одне  вiкно  стояло  широко  вiдчинене,  я
переглянув цiлу освiтлену кiмнату.

   При писемнiм столi, що стояв посерединi  i  був  закинений  книжками  й
паперами, сидiв справдi Нестор. Одною рукою спер  вiн  недбало  голову,  а
другою водив по паперi. Нараз опустив руку й  повернув  головою,  як  менi
здавалося, в сторону, де знаходився я.
   Я перелякався, мов на лихiм учинку зловлений. Що це? Анi не  знав  вiн,
що я на тiй вулицi, анi не бачив, що Олесь стоїть кiлька крокiв  перед  їх
вiкном i приглядається йому, А однак через хвильку... була його голова  до
мене звернена. Менi стало нiяково, я опустив своє обсервуюче мiсце i почав
звiльна проходжуватись, щоб ступання по тротуарi не звернуло його уваги. З
вiкна я не спускав ока, ждав мов на об'явлення яке.
   I - дiждався.
   По недовгiй хвильцi вiдчинилися високi бiлi дверi й увiйшла - я  в  тiй
хвилi пiзнав її - вона. Я поправив пенсне, що саме тепер скривилось  перед
очима, i витрiщив їх на так добре  знайому  менi  постать.  Скiльки  рокiв
перепливло вже вiд того часу,  як  бачив  я  впослiднє  ту  постать  i  ту
головку, котра, як здавалось менi в цiй хвилинi, нiчим не змiнилася. Тепер
вiдбивалась вона з освiтленого фону темно. Ростом видалась менi висока,  а
бiльше я наборзi нiчого не мiг побачити. Змiнилась дуже? Постарiлась? Я не
знав. Але мав i так доста. То  була  вона,  що  досi  десь,  мов  легенда,
iснувала... Тепер вона вiддалилась знов, схилившись у ходi до брата мов  з
запитанням... i за хвилину-двi... дверi за нею зачинились...

   Я обернувся й пiшов.
   Так. Що хотiв, те й побачив.
   Це вона була. Сама-самiська вона. її постать, її  руки.  Це  вона.  Але
"мужик" її вже бiльше не любить; вона для нього згасла. Всi вони  його  не
обходять. Анi русинки, анi  польки,  анi  нiмки,  анi  вiрменочка.  котрої
родичi його так гаряче за зятя бажають, - анi нiхто. Вiн самiтний. Вiн чує
те почуття самiтностi, що його переймає. Навiть i в тiй хвилi має  в  собi
щось загартовуюче, що дає яснiсть. Ця яснiсть є без найменшої надiї. (Я  ж
не молодий уже... в тридцять шостому роцi, й вона  мене  не  страшить).  Я
думаю спокiйно й безнадiйно i не можу вже вiрити, щоб для  мене  могло  ще
щось у життi iншого процвiтати, як те, що минуло. З своєю кар'єрою я також
уже майже готовий, i лишається мужиковi хiба лиш праця  для  мужикiв.  Для
"iнтелiгентiв" зможуть працювати на будуче хiба такi, як он тi  двоє,  там
за тим освiтленим вiкном. Вiн, що  в  працi  не  думає  про  себе  й  свою
молодiсть, i вона, що глядить на будучи  iсть,  себто  на  час  злиднiв  у
старопаненствi. без страху, роздаючи поважним людям гарбузи, бо  не  годна
вийти за них. Ви - герої в своїм родi, ви з своїм вiчним iдеалiзмом у душi
й усмiхом вiри  на  устах,  що  не  хоче  нi  бачити,  нi  вiдчувати  силу
матерiалiзму часу. А я, мужик, не маю нiчого спiльного з вами.
   У - ська вулиця вперше й не впослiднє його бачила. I я вiдчув, що добре
зробив, що зайшов у ту тиху вулицю.

   * * * _

   (Три мiсяцi пiзнiше).
   Я знов удома. Знов та сама одноманiтнiсть, "старосвiтськiсть", те  саме
окружения, та сама (чи не) безiдейнiсть, все  те  саме.  Побут  над  морем
виринає вiд часу до часу в моїй душi, мов сон який, про що я лиш мрiяв,  а
не переживав. А я, противно, був над морем, бачив i чув  ту  потужну  силу
великана й дещо переживав над  ним  i  з  ним.  Одначе  те  все  минулося,
потонуло там мов у його глибинi... I, як кажу, я знов удома  в  тiм  самiм
свiтi.
   Вже осiнь. Днi  короткi,  саме  впосерединi  жовтня...  I  хоча  погода
чудова, якось уже в усiм значна та змiна.
   Та знай, читачу, перший час по поворотi був для мене, як не раз  уже  з
тої нагоди, цiкавий.Праця на моїм столi в бюро цiкавила мене... I се i  те
в нашiй громадi займало, давало до думання, деякий  знайомий  задержав  на
часок собою. Але далi я знов вiдчув, а радше попав у  свою  давню  самоту.
Одної пiзньої ночi, вертаючи з театру  (не  смiйся  або,  врештi,  смiйся,
читачу), я знов заблукав у затишну У - ську вулицю з одним  освiтленим  до
пiзньої ночi венецiанським вiкном, за котрим, мов  ангел  чуваючий,  сидiв
самiтний молодий працiвник.
   Що чувати тут? - не мiг я вздержатися спитати себе. - Чи їздили лiтом у
гори? Вiн нiчого не писав менi, хоч повинен був, по нашiй  послiднiй,  хоч
короткiй стрiчi  в  мiськiм  парку,  кинути  менi  пару  слiвець.  Одначе,
здається,  не  їздили.  Може,  вiдпустки  не  дiстав?  Молодим  урядовцям,
особливо в його "храмi", не дають так легко вiдпустки, а лiтом уже  цiлком
нi. Що робили обоє за той гарячий час, коли  я  проходжувався  над  пишним
морем? Вiн - знаю, сидiв над горою актiв, працював i думав, а вдома брався
за книги й студiював. Раз казав: обов'язковi студiї будуть ще багато  його
часу й сили спожирати. Не може його ще для себе використовувати. Нема  як.
Треба вперед для iнших працювати, думати. Ще все для iнших. Так - вiн.

   А вона?
   Я пiшов у затишну вулицю, котра цими часами  мало  ще  освiчувалась,  i
глянув на знайоме менi мешкання. Справдi. Його вiкно було, як тодi, так  i
тепер, свiтлом залляне, але штора була цим  разом  спущена.  Я  нiчого  не
бачив... Чого я вiдтак ще якийсь час коло того дому вистоював i  мов  чого
вижидав, я сьогоднi не знаю. Мав лиш те почуття, що помiж тими стiнами, за
тими мурами, крився цiлком iнший свiт, як той, у котрiм  я  обертався;  що
там перебувало щось живе, тепле, цiкаве, повне будучини, без таких, як  я.
Перейшовши через тиху вулицю та споглядаючи вiд часу до часу на  освiтлене
вiкно, що мало для мене щось успокоююче (мов для старої властительки  дому
нiмки), я звернувсь, врештi, в iншу сторону й пiшов додому.


   * * * _

   (Пiзнiше).

   До мiського великого парку все ще напливає публiка й  любується  гарним
повiтрям та, може, й самою деревиною, що кiлька день зодягається в  чимраз
бiльше пожовтiле або почервонiле листя. Як кому по природi. Я люблю осiнь.
Вона настроює мене елегiйно й мрiйно. I коли я вернусь, примiром,  по  ось
такому проходi додому, мене все тягне до столу й пера. Так i нинi.
   Я пiшов.
   Сiв там на якусь лавку й, закуривши папiроску, сидiв. Люди передi  мною
снувались мов мухарицi, але моє око не найшло нiкого цiкавiшого. По правдi
кажучи, я сидiв тут у надiї, що з-помiж публiки вирине може й вiн. Вiн  iз
своїм iнтелiгентним, потрохи хлоп'ячим лицем, трохи марним, i з очима,  що
десь далеко понад публiкою мов щось мiряли. Я його любив. I я вiдчував, що
як уважав вiн кого мiж мужчинами за свого приятеля, то це був я. Але  нинi
йому, очевидно, анi в голову не приходило з'являтися передi мною. I так  я
сидiв сам. Сидiв, дивлячись, задуманий, i курив, i ждав.  I  коли  я  отак
добру годину насидiвся, виринув нараз, мов з землi, тут  же  близько  коло
мене, з невеличкої побiчної алейки, майже за моїми плечима, гурток молодих
людей,  а  мiж  ними  й  ожиданий  мною  .Нестор.  Високий,  стрункий,   з
усмiхненими устами, мов пiзнав мене десь вже, поки я його спостерiг, i тут
же задержався. Попрощавшись з товаришами, як мiг я бачити,  досить  навiть
спiшно, присiв вiдтак коло мене, мiж тим коли  вони,  вклонившись  нам  (а
радше менi), якось недовiрчиво вiддалилися спiшним кроком у  противну  вiд
нас сторону.
   - I що ж, Несторе? - звернувсь я, щиро врадуваний його появленням. - Як
поживаєте? - спитав я, подаючи йому, як звичайно,  папiроски,  котрi  вiн,
так само як досi консеквентне, з подякою вiдсунув. - Не дали менi про себе
нi одним словечком знати. Згордiли в своїй хатi, чи що? Може, аванс  перед
вами який або перебутий якийсь врештi важний iспит?
   Вiн усмiхнувся.
   - Нiчого, нiчого з того всього поки що. Я з уряду в  хату,  а  в  хатi:
наука, праця й знов наука, i знов обов'язкова тяжка праця. Так живу й  так
мушу ще довго, бодай кiлька рокiв,  мучитись,  поки  не  поскидаю  з  себе
офiцiальних тягарiв, ярм й т. п.

   - А ферiї[35] вашi?
   - Мої ферiї? - спитав. - Хiба ж я мав якi? Я їх не мав i так  скоро  не
буду мати. Наше мiнiстерство оперує молодими силами найбiльше, тож  де  їм
лiтом про вiдпустки марити. Стiльки моїх "ферiй", що забiжу  тут  у  парк,
надихаюсь свiжого повiтря, стрiнусь тут i там з  товаришами,  побалакаю  i
вертаю назад.

   - Не працюйте надмiрно. Ваш  уряд  i  ваше  мiнiстерство  через  те  не
провалиться. Вiн здвигнув плечима.
   - Я не можу. Перебрав раз обов'язок  працi  на  себе,  то  й  перебрав.
Перехитрюватися крiзь життя я не можу, зрештою - в  нас  усi  працюють.  I
чому я один маю бути самолюбний i занедбувати, що до мене належить?  Я  не
можу. Раз належу до суспiльства, взяв обов'язок на себе, то  мушу  його  й
сумлiнно виконувати. Зрештою... - додав весело, - воно все так не буде, це
я знаю, то й не журюсь тимчасовим станом.
   - То в гори не виїздили цього лiта, як споминали? - питав я.

   Вiн похитав головою.
   - Нi. Лиш одна мати з Оксаною; а я з Манею осталися вдома.  Може  бути,
на слiдуюче лiто виїдемо, як одержу вiдпустку, i то на довше, як би  я  це
був мiг цього року вчинити. - I замовк.
   - Чи це були всi товаришi вашi, з котрими ви сюди надiйшли,  балакаючи,
як не помиляюся я, запальчиво? - спитав я. - Деяких знаю.
   - То є... - сказав вiн, - вони балакали живо й запальчиво.  Щодо  мене,
то я небагато говорив i не говорю, звичайно, нiколи багато. Я не люблю мiж
них ходити, а вже найменше на так званi збори,  як  i  не  люблю  газет  i
часописiв перечитувати.
   Я поглянув на нього, зацiкавлений, а вiн повторив:
   - Так, так, я говорю правду. Бачите, як вiзьму я який часопис у руки, а
особливо тi, що щодня виходять, менi здається, я входжу в  ресторацiю,  де
кожний говорить свое. Я втiкаю з таких кiмнат, ботам  тяжке  повiтря,  мої
власнi думки неначе губляться в мене, душа чим-то починає  заплямлюватися,
i я стаю з себе невдоволений. По-моєму, часописи  винищують  у  нас  змогу
самим задумуватися, особливо тi, що щодня змiняють свої погляди. А вони, -
додав i вказав у сторону, де молодi вiдiйшли, - або бодай  бiльша  частина
їх, не багато лiпшi вiд часописiв. Вони всi  з  своїми  думками  видаються
менi перегаряченi, а деякi заскоро  пережитi.  Все,  що  роблять,  пишуть,
говорять, видається менд без якоїсь  рiвноваги  й  твердої  сили.  Все  це
робиться в страшеннiм поспiху. I не для самої працi,  лиш  для  особистого
вдоволення, по-гешефтярськи. На мою думку, кожне наше життя зокрема  могло
б бути штукою[36], одначе стає  лише  гешефтом.  Ми  не  вкладаємо  смислу
нашого життя в саму працю, лише в те, що ми  за  нашу  працю  одержимо.  I
найбiльша штука нашого теперiшнього  життя  -  є  найбiльший  здобуток  за
найменшу вкладку з нашої сторони видобути. Через те виходить життя  вiчною
погонею, полюванням. А прецiнь життя не є  без  краси.  Але  я  питаю,  чи
бачать вони те все, i коли? Навiть у тих промiжках,  коли  належать  собi,
навiть i тодi вони того не бачать. Все гонять за чимось кращим й  ожидають
чогось новiшого.
   Вiн умовк i поглянув у противну сторону, а  я  задивився  на  нього.  Я
нараз зрозумiв його. Вiн ще був молодий, але йото молодiсть не мала в собi
того невареного молока, що  разить  так  страшенно  у  деяких  так  званих
поступових молодих мужчин або й жiнок. Вiн був поважний  i  глибокий,  мов
той iнструмент з своїми струнами. I,  як  кажу,  я  нараз  зрозумiв  його.
Очевидно, хотiв вiн жити, одначе лише в своїй працi жити, т. є. у працi на
будуче, i видавсь менi таким, що все вгору йде трудним, тяжким шляхом  сам
один, але - все вгору. Звiльна, повний доброти, з лагiдним усмiхом, котрий
заздалегiдь нашi провини прощає, поки ми ще о прощення просили.  Я  мовчав
якусь хвилину, як i вiн, а потiм, обнiмаючи його правою рукою за плечi,  я
спитав:
   - Вони вам  не  вистарчають.  Правда?  Вiн  усмiхнувсь  якось  сумно  й
вiдповiв:

   - Справдi. Iнодi я це навiть дуже виразно вiдчуваю, що я  їх  у  деякiм
напрямi перерiс, i через те ми вiд себе вiддалились.  їм  здається,  що  з
мене нема нiчого, бо я не є на їх спосiб активний. Не їжджу по  селах,  не
агiтую при виборах, не закладаю читалень, не держу промов i т. iн., але я,
як кожний з нас, знаю сво'ї змагання, моральну вартiсть  i  без  плану  не
живу. А що найбiльше себе не щаджу.

   I знов умовк i цим разом поважно. Хто б йому не вiрив!
   - У вас, Несторе, здається, i нема багато приятелiв, - закинув  я,  щоб
привести його до дальшої бесiди, бо вже надто любив прислухуватися йому.

   - Я, справдi, не маю приятелiв... - вiдповiв вiн... -  Хоча...  господи
боже... товаришiв i знайомих кожний має... Отже - i я. Я не маю їх  багато
не тому, щоб вони мене не хотiли, навпаки, вони радi  б  мене  заодно  мiж
собою мати, але просто тепер не  вiдчуваю  потреби  зноситися  з  ними.  Я
вiдчуваю, прислухуючись їм, слiдячи за вчинками, по можливостi,  що  я  їх
чим-то  перерiс.  Чим  -  не  знаю  докладно  сформулювати.  Не   розбираю
складникiв свого єства, але їх я перерiс. Маня каже  "бiлiстю  й  глибиною
душi". Одначе на тiй точцi Маня, може, й грiшить, - додав,  мов  соромивсь
гарних слiв своєї сестри, а ще бiльше того, шо, будучи з природи скромний,
вимовив їх голосно перед кимось. - "Ти мовчиш, -  закидували  менi  одного
разу на якiмось зiбраннi, - береш замало участi у громадському  життi.  Ти
повинен говорити й робити щось, бо ти згармонiзований  i  вирiвняний,  без
страстей, з холодним слухом". А я на те здвигнув плечима: "Вам треба тепер
iншого бесiдника, - сказав їм. - Я вiд вас вiддалився, хоч простiть за це.
Колись зрозумiєте й те". Хтось у гуртi  розреготався  грубо.  "Добре  каже
вiн, - кликнув услiд за своїм смiхом. - Погляньте на  його  уста;  вони  в
нього, як у молодої п'ятнадцятилiтньої дiвчини, котрi, крiм своєї  ляльки,
цвiтiв, певно нiкого ще не цiлували. Дайте спокiй, вiн не буде  говорити!"
i знов засмiявся. "I добре сказав, - вiдповiв я. -  Я  не  буду  говорити.
Тепер ще нi. Пiзнiше колись. Але будьте переконанi (говорячи це, його  очi
нараз загорiли), що як я колись пiднiмусь зi свого мiсця й вiдчиню уста, з
котрих тепер глузуєте, я своїй народностi сорому не зроблю.  Так,  я  буду
говорити. Але тепер  -  нi.  Менi  треба  вперед  ще  дещо  перейти,  дещо
перерости, перебути i аж вiдтак станути до бесiди й акцiї  в  смислi  моєї
особистостi".
   - Ви хочете  колись  за  полiтичну  дiяльнiсть  взятися?  -  спитав  я,
окинувши його оком. Вiн був трохи зворушений.
   -  Правдоподiбно  так.  Зрештою,  до  того   треба   також   вiдповiдно
приготовитись. Але не гадайте й ви,  як  вони,  що  в  мене  нема  почуття
приналежностi до своєї народностi. Навпаки, я лиш не  хочу  себе  в  працi
шматувати. Я маю звичай вiддаватися цiлком  тому,  чому  вiддати  рiшаюся.
Iншими словами: що даю, даю цiлком. - По якiйсь хвилинi мовчання почав:  -
Хтось раз слушно з наших талановитiших сказав: "У нас кричать усе i  всюди
- "працювати для народу". А виходить, що тi "випрацьованi здобутки" не для
цiлої нацiї, а виключно для "мужицтва". Я питаю, чи  нам  не  спинатись  у
наших змаганнях понад здобутки для  мужицтва?  Не  вiдриватись  (в  тоншiм
смислi) вiд нього, становлячи з себе,  себто  iнтелiгентiв,  другу  окрему
верству, котра вимагає й для себе працi, науки, штуки  й  iнших  здобуткiв
культури? Хоч небагато, а ми для того свого народу, мужика,  бодай  як  не
вже щось зробили, то робимо. А для iнтелiгенцiї? Для нашої iнтелiгенцiї ми
ще нiчого не зробили. Я мрiю про те, щоб у нас було  якнайбiльше  глибокої
поважної iнтелiгенцiї. Iнтелiгенцiї нацiонально-культурної, а  по  правдi,
того всього ми ще й досi поза мужиком не бачимо майже нiчого бiльше. В тiм
велика часть нашої властивої хиби. Я питаю, - додав по хвилi задуми,  нiби
звертаючи на iнше поле, - що може для людини кращим iдеалом  бути,  як  не
власне - людина? Гарна, трудяща,  укiнчена  людина,  в  тисячах  шляхетних
постатей? А мiж тим, яке нутро сучасного  українця?  Чи  взагалi  вiдкрите
воно вже? Українець його не знає, поминувши  вже  найглибшу  глибiнь  того
нутра. Вiн не прийшов ще навiть  до  пiзнання  своєї  власної  сили  через
призмат правдивої iнтелiгенцiї - культури до пiзнання,  може,  й  великого
призначення свойого народу. Взагалi говорячи, ми є народ, що  ще  себе  не
вiднайшов. Тому як годен вiн масу, себто весь  народ,  органiзувати,  поки
вiн сам себе не зорганiзує? Спершу - як  одиницю,  вiдтак  як  -  масу,  а
вкiнцi - нацiю?.. Ось, - почав по хвилинi дальше, - ми вже вiдкинули бога;
але лиш тому, бо другi поступовiшi нацiї вiдкинули його також. Одначе  мiж
тим коли тi другi народи дали замiсть того своєму народовi  науку,  штуку,
змогу пiзнати себе,  свої  сили  й  найвищу  культуру,  шукають  за  новою
мораллю,  новими  вартостями,  стоїмо  ми  ледве  на  рiвнi  їх  колишньої
найнижчої культури. Чи, може, нi? Що дали  ми  нашому  мужиковi  для  його
душi, для  пiддержування  його  кращих  зворушень  серця,  розуму?  Науку,
культуру? Ет! - додав, мов знеохочений, i махнув рукою. - На ту  тему  мiг
би я ще не одно сказати, а з товаришами на тiй точцi я  все  розходжуся...
Але, - додав нараз, мов отямлюючися, - тепер  не  маю  часу...  -  З  тими
словами витягнув годинник i поглянув на нього.
   Вiдтак, сягнувши вдруге в грудну кишеню, вийняв з неї золоте пенсне  i,
заложивши перед очi, встав i поглянув у глибiнь  довгої  алеї  парку,  мов
перешукував там кого очима.
   - Ось! Ви вже також готовi з вашими очима, - спитав я, - що вживаєте  в
так молодiм вiцi стекла? Донедавна, здається, ви його не вживали ще?
   - Вже давно, - сказав вiн байдужне. - Але я вживаю його  лиш  тодi,  як
хочу вдалi що докладно добачити. Зблизька бачу добре.
   - Вичiкуєте кого? - спитав я.
   - Властиво - нi, - вiдповiв вiя, а вiдтак додав: - Сестра  казала,  що,
може, вийде на прохiд i буде за мною виглядати.
   - Сама? - спитав я.
   Вiн глянув допитливо на мене.
   - Не знаю, - вiдповiв. - Може  бути,  до  неї  прилучаться  її  колишня
учениця, панна Iрина Марiян, i кузинка тої ж... панна... Наталя Ливенко.
   Я не питав бiльше, але почав i сам  переходячих  цiкаво  озирати.  Тон,
яким вимовив вiн слова "Наталя Ливенко", полишив щось у моїй душi...
   - I менi пора йти... - обiзвавсь я нараз i пiднявся живо з лавки. -  Ви
залишитесь, правда? - спитав я. Вiн поглянув на мене.
   - Чому? Нi. - Вiдтак додав: - Я також пiду з  вами.  Здається,  вони...
ледве чи надiйдуть ще. Ну, а як надiйдуть,  то  нехай...  У  мене  "ферiї"
сьогоднiшньої днини вже скiнчились; треба  вертати  до  своєї  хати.  Там,
може, ждуть на мене...

   Я знов поглянув на нього. Перед хвилею казав, що  може  з'явитися  вона
тут, а тепер у хатi може "ждали" на нього. Вiн вiдгадав мої думки.
   - Книжки, праця й акти ждуть i зiтхають за мною. А з ними я, певно,  ще
так i так побачуся; а як не нинi, - додав мов бiльше в думках i до себе, -
то незабаром.

   I з тими словами, попрощавшись, поспiшив, немов бажав бути сам,  а  там
далi за якийсь часок зник менi цiлком з очей.
   Я залишився.
   Мимоволi насунулись  менi  слова  Манi.  Вiн  не  був  типом;  вiн  був
одиницею, з цiлою самiтнiстю й  дивацтвом,  якi  вiдрiзняють  чоловiка  чи
одиницю вiд одиницi. Але одиницею значною й не буденного  роду.  Ось  його
залишає теперiшня боротьба спокiйним, як i жертви, що падуть у тiм  i  цiм
напрямi. Вiн дивиться якимись iншими очима в будучнiсть, поширеними,  може
i понад нашi голови. Глибини жадає вiд нас i поваги. Органiзацiї одиницi з
собою. Так, так, Несторе.  Я  також  "мужик",  що  не  вiддалився  ще  вiд
мужицтва, котрий якщо пише й робить, то пише, почавши  вiд  себе,  i  якщо
робить, починає вiд себе, щоб наслiдки працi лиш для нього свiтились, а ти
- не мужик.
   Майже з тужливим серцем вернув я додому i,  кинувшись  по  привичцi  по
проходах на отоману та запаморочившись  димом  папiроски,  я  понуривсь  у
думках. При Несторi я вiдчуваю, що я  в'яну  й  усихаю  i  що  в  менi  не
виростає вже бiльше нiщо свiже.

   Менi треба сина.
   Я дотепер не жив так, як слiд, а може, тому, що я ще мужик, i для того,
я вiдчуваю це, хотiв би жити дальше в свойому синi.  Моя  мати  вважала  й
уважає мене цiле життя своє - як виключну свою власнiсть. Але  надi  мною,
як над певною цiлiстю - вона нiколи не  застановлялася.  Тому  багато,  що
склалося в мойому життi, можу приписувати i впливовi  її  iстоти.  Правда,
голод за якимось так зв. особистим щастям не пiдточує  мене  вже  так,  як
колись, особливо тодi, коли я розлучився з нею. Тепер я працюю вже  цiлком
спокiйно; лиш коли  здибуюсь  з  Нестором  i,  дивлячись  на  нього,  бачу
мимоволi i її, обзивається тут i там легкий звук туги в моїх настроях.
   Одначе раз я мушу з собою до кiнця дiйти! Пiду по довгiм часi  знов  до
вiрменочки... i...

   * * * _

   Був.

   Вона ще така дитинна! Її тiшить ще все, що тiшить i її малих братiв  та
сестер... Вона! Боже милий! Я все  ще  чую  її  личко  близько  свого,  як
нахилялась до мене над столом, коли записував я їй щось на  її  просьбу  в
"пам'ятник" - i переходжу все  з  нею  обговорюване.  Що  вона  менi  таке
казала? Було мiж тим щось важне для мене? Щось значне саме собою? Говорили
ми про мiй народ? Або щось iнше, що до нього вiдноситься?
   Нi.

   А нащо ж я її тямлю?
   Ми не маємо нiчого спiльного; вона не належить навiть до мого народу.

   Коли так, то що менi з такої жiнки, що не подiляє зо мною  й  iнтересiв
мого народу, а провадила б бiля мне лише життя вегетативне? А все  ж  таки
мене тягне до неї, - вона чудова, чудова... i молода!
   Ех, Богдане, ти мужик. Ти живеш, як i мужик, - очима...
   А все ж таки нащо ж я її тямлю?

   * * * _

   (Все пiзнiше).
   Не сподiвався я того.
   Славний скрипак ї - м дав у нашому мiстi  концерт.  Я  й  мати  поїхали
туди. Не одержавши вже першорядних мiсць, я взяв  середущi.  I  сидимо  ми
посерединi маси крiсел i публiки  в  багато  освiтленiй  музичнiй  залi  й
слухаємо. Грає вiн, цар тонiв i струн, i мов душу на нитки роздiлює,  грає
i в свiт якийсь безбережний з самих тонiв пориває. Якби  не  мати,  що  не
менш уважно слiдить за музикою, як я, - я був би до скiнчення концерту й з
мiсця не рушився. Одначе вона з досади, що не сидiла в  перших  рядах,  як
звичайно, i цього вечора прийшлось їй мати плечi других людей перед собою,
- раз уже не знаю котрий оглядалась i за кимсь роззиралася. Так  i  тепер.
Вона зблизилась нараз таємничо головою до мене й прошептала так само:
   - Глянь, Богдане, на два ряди  перед  нами  направо.  Я,  затоплений  у
музицi й будячись немов з iншого свiту i знов своїм звичаєм  не  добачуючи
вiдразу, що бачили очi матерi, питаю:
   - Що? Хто?
   - Вона. Маня Обринська направо з  Нестором.  Налiво,  вiд  неї  панство
Марiяни ще з якоюсь. Бач, як гордо розсiлася компанiя в переднiх фотелях.

   Я, не дослухуючи її послiднiх  слiв,  почав  у  вказанiм  мiсцi  уважно
роздивлятись.

   - Не знаю, не виджу, - вiдшепнув я матерi нетерпливо i  сперся  знов  у
крiслi, звертаючися всею душею до музики.
   - Богдане! - чую через якусь хвилину майже приказуюче. - Таже глянь!

   Я здвигнув плечима й поглянув знов по переднiх рядах гостей.

   - Не  виджу  їх,  -  прошептав.  -  То  хтось,  бог  знає  хто,  а  вам
привиджуються вони.

   - Пiзнавай по тiм, - почала мати об'яснювати шепотом, - її брат, бо  це
вiн, обняв рукою її крiсло за плечима. Гадає, певно, що в  себе  дома  так
розложився... дивись-бо!
   Тон матерi, хоч i в якiм поважнiм настрої знаходився я, тепер отверезив
мене в однiй хвилi до того, що я,  слiдячи  наново  в  указану  сторону  й
мiсце, мов подвiйними  очима,  нараз  вiдгадав  i  доглянув  їх.  Справдi.
Нестор,  заглибившися,  як  музика,  очевидно  всею  душею  в   пориваючу,
незрiвняно гарну гру майстра, простягнув i уклав,  забувшися,  праву  руку
поза плечi найближчої своєї сусiдки на фотель i так, мов  закаменiвши  пiд
властю звукiв, сидiв i не рухався. Я  дивився  пильно,  з  напруженням  на
нього й на його сусiдку. Вона так само, як i вiн, здавалось, не  бачила  й
не чула нiчого. Крiм одної музики...
   I вже я не спускав з них ока. Чи була  це  справдi  вона?  Не  знав  ще
напевно.

   Мене приковувала передусiм Нестерова рука з бiлого манжета, тонка  рука
iнтелекту, що лежала так певно й спокiйно на спинi фотелю, мов  охороняючи
свою сусiдку, а заразом i вiдмежовуючи її вiд усього окружаючого її свiту.
Ще я не знав, хто та його сусiдка. Вона, як казав я вже, мов  потонула  на
все в силу тонiв, що розпливалися з-пiд  тонкого  смика  й  бiлих  пальцiв
артиста. I чи була це справдi вона, колишня Маня? Чи,  може,  якась  iнша,
якась вона. Нестерова?

   Я не знав.
   Я дививсь на пишно сформовану голову молодого мислителя, котру  не  раз
мовчки подивляв, i на голову тої його сусiдки. Ба нi, тепер я  вже  просто
гiпнотизував їх. Мусять обернутись, одно по другiм, мусять оглянутися. I я
вже почав денервуватися; не мав спокою. "Несторе!"
   I справдi! Артист ще грав недовго i, мов вдоволяючи моє тайне бажання -
побачити обличчя Несторової сусiдки, закiнчив  найнiжнiшими  звуками  свою
гру. В залi настала через хвильку  глибока  тишина.  Здавалось,  усi  душi
поширилися,  потонули  несвiдомо  в  свiт  звукiв  i...  не   мали   змоги
завернутись...
   Нараз по хвилях найглибшого пориву й подиву оплески шаленого захвату  й
грiмкi оклики: "славно!" I знов оплески й оклики одушевления, просьби, щоб
артист повторив гру. Але вiн, вклонившись, вiдiйшов i не з'являвся бiльше.
Тодi публiка почала з мiсць гурмою рухатись. У тiй  хвилi  поглянув  я  за
ними, - i в тiй же самiй  хвилi  обернувся  Нестор,  мов  покликаний  моїм
внутрiшнiм бажанням i  поглядом  просто  на  мене.  Блiдий,  з  зворушення
музикою, i з очима, що палали надземним ще вогнем, вiн, очевидно, не бачив
мене, а лиш дивився, будучи думками в iншiм свiтi.  Вiн  пiднявся.  В  тiй
хвилi за ним обернулася й сусiдка його обернулася, - i  я  поглянув  у  її
лице. Бiле-бiлiське, як снiг, а очi, як  i  брата,  упоєнi  музикою  -  не
бачили нiкого, а найменше мене. Тi молодi, з природи чудовi,  пишнi  зорi,
що зводили мене свого часу з розуму! Я, як на привид, витрiщився на неї...

   Чи справдi лежав мiж нами час? Лежало 10 - 12  рокiв?  У  тiй  хвилi  я
цього не знав. Не знав, але зате я знав i вiдчув лише одно, що це -  вона,
i що я нiколи, нiколи не забував її.
   Вона!

   Цiлком як давно, нiжна, "укiнчена" краса. А проте чудова,  i  лиш  бiля
нiжних уст устелилась легка лiнiя втоми.
   Вона не бачила мене. Вiдвернулася до  брата  i,  звертаючися  до  своїх
сусiдiв, котрим, очевидно, товаришила з братом почали одне  по  другiм  за
прочими гiстьми поволi до гардеробних дверей висуватися.
   - Чи ти бачив? - шептала отверезуючим голосом моя мати.
   Я не вiдповiдав.
   - Не змiнилася, Богдане!
   - Так щось, - сказав я напомацки й слiдив дальше за ними очима.

   - Та бо ти, Богдане, так мене за собою волочиш, неначеб  я  була  якась
плахта, а не жива людина, - гнiвалася маги, здержуючися, мiж тим  коли  я,
не хотячи їх з очей вгубити, тиснувся вперед за уходячими, щоб їх як бодай
не здогонити, то щонайменше хоч ще раз побачити
   Кiлька хвиль пiзнiше  в  гардеробi,  в  вiддаленнi,  може,  яких  шiсть
крокiв, я стояв проти неї й дивився на неї.
   Кругом нас iншi гостi, котрi всi  з  поспiхом  одягалися.  Вона  стояла
перед молодою панною Марiян, колишньою ученицею своєю, i з любов'ю старшої
сестри защiпляла їй коло шиї якесь легеньке боа i щось у неї вмовляла. Мiж
тим її брат  якiйсь  другiй  молодiй  дамi,  що,  очевидно,  також  до  їх
товариства належала, помагав одягатися. Я дивився на неї. Це вона була, не
мрiя якась, а вона. Виросла ще! Легка, бiла  газова  намiтка  вкривала  її
голову з темнорусявим волоссям; очi були вниз спущенi,  а  вуста  говорили
щось живо до молодої дiвчини. I так я придивлявся їй. Так. Це були  ще  тi
самi чистi, непорочнi вуста, на котрих, я це вiдчував,  спочивав  лиш  мiй
один поцiлунок... Мiй один!! Маню!
   В тiй хвилi пiдняла вона свої очi, i їх погляд упав просто на мене...

   Не знаю. Чи вже я  так  сильно  змiнився,  що  вона  мого  вигляду  так
сполохалась, чи що iнше, бо, витрiщаючися кiлька секунд  мов  безтямки  на
мене, а мiж нами стояли чужi люди, вона нараз вiдвернулася i, взявши  свою
товаришку пiд руку, пiшла спiшним кроком за братом i  панством  Марiянами,
оглянувшися ще раз за мною, мов у бажаннi  переконатись,  чи  бачила  вона
справдi  колишнього  адоратора[37]  свого,  чи  з'явився,   може,   якийсь
фантом[38] перед її очима.
   Я не слiдив бiльше за ними й не старався бiльше здоганяти  їх.  А  став
нараз цiлком спокiйний. Моя  мати,  всунувши  свою  руку  пiд  моє  рам'я,
держала мене так сильно за руку, що я, вдоволяючи машинально її волю, iшов
мовчки її кроком ураз з нею, не отворяючи нi на слово своїх уст,  поки  не
вийшли ми поволi за другими  з  набитого,  ясно  освiтленого  коридора  на
вулицю.
   Надворi вiяв вiтер, заносив потрохи снiжиною. Мати  мовчала,  себто  не
допитувалася в мене про неї. А я сам споважнiв.
   - Бачив-єсь  Обринських?  -  перебила  все  ж  таки  нараз  несподiвано
мовчання, наперекiр моєму що лиш вiдчутому бажанню: мовчати.
   - Так що ж там... бачив, - вiдповiв сухо.
   - Вона не змiнилася. Або, може, була й добре напудрована й  позакривала
зморшки.

   - Може й так, мамо. Але що це може нас обходити,  мамо,  чи  хтось  там
вживає косметики чи нi. Ми також не помолодiли за той час, вiдколи  з  гiр
переселилися. Крiм того, вона не проводила своїх лiт марно. Знаю з певного
джерела, що працювала пильно й багато.
   - Так? - зчудувалася мати й на хвилину вмовкла.  -  Цiкава  я,  з  чого
тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати.
   - Не конче. В мене лiпше джерело, мамо. В мене джерело сам її брат. Вiн
же прецiнь був кiлька разiв у мене.
   - Ага, ти споминав раз,  -  закинула  мати  з  легкою  зневажливiстю  в
голосi.

   - Нi, не лише в бюро, а в нашiй хатi, мамо.
   - Справдi?
   - Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тiм  лиш  ваша  власна
вина. Ви нiколи не  любили  Обринських.  Тепер  бачуся  з  колишнiм  малим
Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловiком i урядовцем вiд  час  до
часу в урядi, де нас зводять часом урядовi справи, але також тут i там  на
iнших мiсцях, мiж iншим, у мiськiм парковi.
   - I що ж... як там... побирає вiн уже яку платню?
   - Побирає, як це цiкавить вас знати. Поки що вона ще в нього  невелика,
але зате будучнiсть, оскiльки чув я вiд його шефа, жде його блискуча. Чую,
вiн дуже вiдзначається вiд своїх  ровесникiв-колег  своїми  здiбностями  й
знанням.

   - Ого!
   - Так воно i є, мамо. Малим хлопчиною вiдрiзнявся  вiд  iнших  хтопцiв.
Здатний, а скромний. Це для мене його  найсимпатичнiша  прикмета,  а  є  в
нього й iншi прегарнi.
   - Отже, що про свою сестру оповiдає? Чому не вiддалася?
   -  Очевидно,  не  мала  вiдповiдної  партiї,  як  це  буває  у   мудрих
iнтелiгентних i вбогих дiвчат або мужчин. Не йдучи далеко, мамо, як  би  й
я.

   - Це ти вже вигадуєш, Богдане! - закинула мати  з  досадою.  -  Тобi  б
треба лише одне слiвце сказати, один палець простягнути, i  ти  дiстав  би
найкращу, найлiпшу й найбагатшу панну за жiнку.
   - Бути може, мамо. Лиш я того  слiвця  нiколи  не  вимовлю.  Я  вже  не
молодий. У мене очi стали критичнi й проти себе. Я знаюся вже на  рiзницях
мiж жiнками, i може бути, що й не такий уже пожаданий для жiнок,  як  вам,
як маїерi, здається.

   - Ти нерозумний, Богдане. Не знаєш себе цiнити.
   - Може, й те правда.  Я  з  мужикiв  походжу,  мамо,  а  мужик  не  все
потрапляє на саму найспiднiшу правду.
   - Ет, дурницi, Богдане! А вiрменочка що? її родичi тобi дуже радi, а  й
вона сама... хоч молода.. здається, не надумувалась би. Сам  признаєш,  що
вона добре вихована й дуже гарна.
   - Так, мамо; гарна й молода. Але тяжко  рiшитися  приковувати  до  себе
молоду iстоту, бiльше дитину, не маючи по правдi  з  нею  нiчого  по  душi
спiльного.

   - Шо тобi з нею за душевнi спiльностi мати?  Тим  лiпше,  що  не  маєш.
Виховаєш собi з неї жiнку, яку сам схочеш!
   - То єсть, ви виховали б собi з неї синову, мамо. Бо я дякую  за  таке.
Я, як оженюсь, про що, як  не  раз  споминав,  сумнiваюся,  то  волiю  вже
готову, виховану жiнку взяти. Я вже не молодий, мамо!
   - О, Богдане, ти б i не вимовляв такого. Чи в тебе при твоїх тридцяти й
шiстьох роках хоч  одне  волоссячко  сиве?  Чи  ти  згрубiв,  як  банковий
урядовець який? Нiчого з того всього... Молодий то й молодий! Мужчина,  як
сосна... а вiн про старiсть говорити!
   Я усмiхнувся.
   - Бо ваш син, мамо. Але, по правдi, ми повиннi бути справедливi, i коли
не вiдчуваємо вже самi дуже молодо, то не повиннi  того  для  себе  й  вiд
других, справдi молодих, вимагати. Без любовi я не  хочу  женитися,  i  не
потребую.  А  силуваної  любовi,  як  би  це  мусило  вийти  у  ледве   чи
вiсiмнадцятилiтньої вiрменочки на бажання  її  родичiв,  бо  Богдан  Олесь
"солiдна партiя", - я не хочу. Це неморально.
   - Це щось модне, Богдане, що ти говориш.  Щось,  бачу,  ти  хутко  свої
погляди змiнив. Ще донедавна марив об тiм передi мною -  взяти  молоденьку
гарну вiрменочку, а тепер змiнив думку.
   - Не змiнив, а лиш не рiшився ще й досi, мамо. Менi з вами добре,  нащо
псувати гармонiю i спокiй у хатi? Хто знає, яка покажеться з неї газдиня й
синова, а я хочу мiж своїми стiнами мати спокiй. Тепер  менi  не  хочеться
боротьбу вести, як колись!
   - Як колись! Богдане... - повторила мати гiрко, - неначе  я  колись  не
була за те, щоб ти добре й гiдно оженився... Ти лиш пригадай собi!
   Я не обзивався.
   Я "пригадав" собi. Якби я був, - говорив я до свого серця,  -  збудував
своє щастя по свойому серцю, був би його збудував мов на  вулканi,  стоячи
тим проти матерi - як  однiська  дитина,  котру,  як  споминав  уже,  вона
уважала своєю виключною власнiстю, не застановляючись нiколи над  нею,  як
над певною цiлiстю... от що!

   Мати вмовкла.
   Надворi сипалися снiжини чимраз густiше, й незабавки опинилися ми перед
нашим домом. Мати пiшла вперед, а я, замикаючи за собою хвiртку  на  ключ,
постояв ще надворi й на хвилину вiддихав свiжим повiтрям. Всюди  укладався
снiг, i робилося якось мило, а заразом тужно...

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Недавно мiж п'ятою а шостою  вийшов  я  з  дому,  щоб  прочитати  деякi
часописи, i зайшов до нашого казино. Там побув  недовго.  Щось  не  давало
менi супокою. Я пiшов на прохiд i вступив у мiський парк. Вiн  був  бiлий.
Уже панувала глибока зима. Вулицi в парку, особливо головна й деякi широкi
бiчнi, були старанно попiдмiтуванi. Для мрiйника, як для  мене,  що  бажає
супокою й трохи вдоволення для своєї самiтної душi, мав  вид  цих,  неначе
прозорих, дерев, надиханих iнеєм ба й цiлого парку  щось  вспокоююче...  Я
йшов головною алеєю й не помiчав, окрiм кiлькох мужчин i дам, iз  знайомих
нiкого. Лиш, як менi здавалось, десь далеко проти мене  йшли  двi  стрункi
дами, взявшися iнтимно пiд руки. Одна,  здавалося  менi,  вищого  росту  й
чим-то в ходi знайома,  другу,  здавалося,  бачив  я  також  уже  десь.  Я
напружив зiр, а коли тимчасом i вони що раз, то бiльше зближалися до мене,
я пiзнав їх. Одна була Маня Обринська, а друга - її учениця, панна Марiян.
Чи Маня пiзнала мене так само здалека, як я  її,  не  знаю,  але  ми  йшли
просто  проти  себе.  Я  вбрався  в  цей  холод,  який   стояв   менi   до
розпорядимостi, а вона неначе похилила трохи голову набiк. Врештi були  ми
вже  так  близько  проти  себе,  що  в  мене  рука  сама   здiймалася   до
поздоровлення. Я зняв шапку, заглянувши їй в очi. З тим я вiдразу  вiдчув,
що ми не лиш здибались, але й пiзналися. Я, не задержуючися,  пiшов  далi.
Кiлька хвиль пiзнiше я сiв на часок на лавку. Хотiв ще  дивитись  на  неї,
хоча чимраз бiльше вiддалялася вiд мене. I дивився.  Вона  не  оглядалася.
Справдi, сказав я собi, такi, як вони, оцi Обринськi,  не  оглядаються  за
нiчим - нi мужчини, нi жiнки. А я - мужик, ось сидiв, не  мiг  побороти  в
собi цiкавостi й витрiщався за нею,  як  iшла.  Не  надто  висока,  рiвним
гармонiйним ходом, в темногранатовiм костюмi й такiй шапочцi - обiч  своєї
ученицi, i, розумiється, десь мене вже й забула. Тут i  там  позасвiчувано
вже лiхтарi, i я чомусь нараз не  без  злоби  подумав:  "Тепер  ходить  на
прохiд, бо вднину шкодує часу. Вдень дає лекцiї! Вчителька! Вчителька".  I
те одне слово, котре моє нутро  мов  iз  злоби,  що  вона  не  оглянулася,
викинуло з себе, отверезило мене, мов сам голос матерi.  Але  що  мене  те
обходить, що вона вчителька й дає за грошi лекцiї? Нехай собi дає... I бог
знає чому, ввидiлися менi вслiд за тим в цiй хвилi  мої  гарнi  й  вигiдно
урядженi кiмнати, котрих дверi стояли чи не всi широко створенi, як  це  я
любив, - i мов вижидали чийогось вступу. А вслiд за тим виринула,  мов  iз
дна душi, перед моєю душею молода вiрменочка. Я був невдоволення з себе.

   Нащо я її тямлю?
   Чи люблю я її?
   Я скривив уста. "Жодної й нiякої не люблю". Це сказав я  майже  сердито
до  себе.  I,  вставши  живо,  я  подався  до  повороту  в  сторону,  куди
вiддалилися дiвчата.

   Годину пiзнiше, повечерявши, зайшов до одної елегантської "ресторацiї",
де сходилась лiпша публiка i де зимою грала  звичайно  угорська  циганська
капела. Сiвши коло окремого столу, я казав собi дати закуску.  Не  на  те,
щоб  дiйсно  їсти,  а  радше,  щоб  потонути   в   тiй   напiвбожевiльнiй,
напiвупоюючiй музицi. За якийсь час питав я себе: "Чого зайшов  я  слухати
цю музику? Ця артистична  шаленiсть...  випливом  якихось  диких,  звуками
переповнених душ  оп'яняє  нас  хiба  на  те,  щоб,  улягши  її  впливовi,
виконувати прикази самого розторганого чуття. Зайшовши сюди, я,  здається,
чогось бажав вiд себе. Чого? Я вже тепер не знав. Я не бачив нiкого  округ
себе, а лиш чув. Крiм шалiючих розпливаючихся голосiв  скрипок,  чув  я  й
зойк цимбалiв.  Так.  Це  вони  плакали  мiж  голосами  скрипок,  басiв  i
мужеського голосу челля.  Вони  бились,  товклись  до  мого  нараз  чимось
розболiлого серця .. Мов благали... бажали чогось. Так, цимбали...  так...
женiть мене звiдсiля Женiть на бiлу затишну вулицю, шо раз по раз  виринає
з-помiж ваших трiпотячих згукiв з глибини душi, разом з одним  до  пiзньої
ночi самiтно освiченим венецiанським вiкном! Заженiть аж туди!" Так, через
довший час...
   I я не боровся бiльше.
   Вставши i мов розлучившися з якоюсь iншою iстотою в  собi,  я,  кинувши
звичаєм мого батька грубий банкнот мiж циган на стiл,  вийшов,  оп'янiлий,
на вулицю. Мене обняла тиха, лагiдна зимова нiч i поцiлувала. Чи за те, що
я оставив по звичаю батька грубу нагороду кочуючим артистам без країни, чи
за те, що поборов матiр у собi i звернув кроки в тиху вулицю?
   Не знаю.
   Я був оп'янiлий, але не п'яний. Я нiколи не п'ю.
   Мене обняло холодом i мов отверезило.
   Я пiшов у вузьку тиху вулицю.
   Менi бажалося невздержимо побачити Нестора. Що  вiн  робив?  Сидiв  над
своїм столом, похилений, i своїм звичаєм працював проти  пiвночi?  Було  в
його вiкнi свiтло? Те свiтло, що ввижалось менi тепер частiше, як я хотiв,
а манило до себе - як у святиню з жерцем?
   Дiйшов.

   Свiтло в його вiкнi, справдi, ще свiтилося,  хоч  було  по  одинадцятiй
вночi. А що найкраще, вiн,  здавалось,  анi  хвилини  не  зчудувався  моїм
приходом.

   - Я, чоловiче, просто з  циганської  музики.  Вона  перемiнила  мене  в
такого, що, незважаючи на пiзню пору, нi на всi прочi форми, пiгнала туди,
куди серце тягнуло. Прости мою "атаку".
   Вiн уомiхнувся. Звернув свої гарнi, в цiй хвилi з розумової працi сяючi
очi на мене i, простягнувши руку, пiднявся.
   - Це я розумiю! - сказав. - Це я дуже добре розумiю, i тому не пiддаюся
надто часто iїї впливовi.
   I майже ущасливлений моїм таким несподiваним появленням у  своїй  хатi,
вiн наче заклопотався, де б мене  найвигiд-нiше  посадити.  Кiмната  цього
молодого вченого була не обширна. Шафи з книжками, такi ж  два  столи  пiд
широким вiкном. З одної сторони кошик з паперовими цвiтами, так що на його
спину неначе схилилось листя, а коло нього велике  старомодне  крiсло.  На
однiй стiнi портрет батька й матерi, а на писемнiм столi  невеличка  якась
фотографiя, як здавалося менi, його сестри Манi з конем. Остаточно посадив
вiн мене в старомодне крiсло.

   - Це в мене першорядне мiсце, - об'ясняв, - i як до мене заходить мама,
щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз  же  тут  посидiти.
Так i ви, пане Олесь.
   - Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу  до  вас  о  порi
духiв i примар?
   - Нi. Це найкраща пора, бо душа в нiй найбiльше поширена.  Ось  я  сам,
коли працюю такою пiзньою порою, мов подвiйного знання набираю.
   - Уважайте, щоб з вас часом не вийшов  український  Све-денборг,  що  з
духами до розмови допровадив.
   - Не бiйтеся. Поки що в мене нема наклону до мiстицизму.  Але  чому  не
скидаєте шуби?
   Тепер я, як перше вiн, усмiхнувся.
   - Бо йду зараз далi. Раз я хотiв лиш вас побачити, а  друге  хотiв  би,
що'б ви менi на одне питання вiдповiли.  Не  дивуйтесь  одначе  тому,  але
мужика так музика настроїла. I, - додав я, -  я  не  п'яний,  Несторе,  не
думайте цього. Я нiколи не п'ю. Несторе, хлопче мiй, - спитав я  вслiд  за
тим, - чи ви ще не любили нiколи? - I поставивши  це  несподiване  питання
свому любимцевi... я сягнув за капелюхом.

   - Люблю, - вiдповiв вiн, усмiхаючись одним кутиком  уст,  не  дивуючися
тому питанню.

   - То ходи!
   - Куди?
   - На часок на циганську музику.
   - Не можу, - вiдповiв вiн поважно i  вказав  на  розгорненi  папери  на
писемнiм столi.

   - Кинь i ходи! - приказував я. Вiн похитав головою.
   - Ходи,  Несторе,  бо  Богдан  Олесь,  мужик,  винесе  на  руках...  як
колись... - i не доказавши, я урвав. - Ходи!
   Вiн усмiхнувся, не опирався бiльше й одягнувся, а надворi  перед  хатою
станув.

   - Чого стоїш? - питав я.
   - Я люблю от такий зимовий краєвид i спокiй, пане Олесь... -  обiзвався
вiн.

   - Не пане Олесь, Несторе, а "Богдане"... - поправив я його. - Затям  це
собi, хлопче! - з тими словами я подав йому руку. Вiн стиснув її мовчки  i
все не рушався з мiсця.
   - Що ж, чоловiче? - почав я. - Ти поет чи маляр, що потонув у  краєвидi
бiлої зимової ночi?..
   - Може й був би першим, якби  не  бюрократична  та  пригнiтаюча  праця,
котрiй пiдписався я вже своєю  кров'ю  й  котра  взяла  мене  в  полон,  -
обiзвався вiн. - Та зрештою якось-то буде... - додав, мов потiшаючи  себе.
- А зиму, чи радше її бiлiсть, що все оповиває мрiйною якоюсь поезiєю, я й
сестра моя Маня над усе любимо. Властиво... -  тягнув  i  нiби  завагався,
побачивши себе проти тої такої бiлої зимової ночi, - не повинен був я нинi
вже  виходити,  бо  маю  ще  до  одної   завтрашньої   поважної   розправи
приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятої. Далеко не пiду, Богдане.
   - Далеко - нi, мiй хлопче, лиш на часок послухати  циганських  майстрiв
музики. Це розiрве тебе трохи. Менi хочеться  побачити  тебе  таким,  яким
прийшов я до тебе - "широким".
   - Менi не треба розривки, - вiдповiв вiн. - Поважна праця,  що  вимагає
всю увагу, всю концентрацiю iстоти,  не  дозволяє  цього.  Я  не  пiду,  -
вiдповiв вiн твердо, мов  хто  iнший  вiдповiв  з  його  уст.  -  Не  можу
роздразняти себе.

   - Та ходи так, на прохiд за мiсто трохи...
   - Нi; ходiм до парку, Богдане. Маня нинi там була й казала, що там  уже
чудово. Була перший раз сеї зими. А я вже два тижнi, як туди  не  заходив.
Не мав часу.

   - Вона справдi була. Я її бачив... - обiзвавсь я. - Я був уже нинi  раз
у парку... А твоя сестра, здається, не багато змiнилася.
   - Я не знаю, - вiдповiв вiн. - Це ви... це ти лiпше будеш знати.  Треба
з нею поговорити. Я обминув його послiднє слово.
   - Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її? - спитав  я  нараз,  мов
злетiв на нього хижун.
   - Нi. Другу. Доньку урядовця одного банку.
   - Добра партiя, хлопче?
   - Не знаю. Здається, як для кого. Але... - додав, - я  не  матерiалiст,
Богдане, i я полюбив її не для "женячки", а тому  що  її  iстота  наскрiзь
прив'язала мене до себе. Я її вже чотири роки тайком люблю.

   - Ну, але чей же поберетесь обоє?.. - закинув я.
   - Здається, - сказав вiн. - Але поки що я не говорив їй про свою любов,
хоча вона мусить це вiдчувати. Мене ще щось здержує говорити їй  про  своє
почування. Ще скажу. Маю ще час. Але  ось...  -  додав,  нiби  перериваючи
вмисне розмову, - який чудовий цей парк у  бiлостi  й  iнею  ясною  нiччю.
Шкода, що тепер Манi нема...

   - Пiди коли з нею вночi сюди, вiн також "бiла мрiя".
   - Справдi, як бiла мрiя, Богдане. Це гарне порiвняння.  В  менi  будить
така "бiла мрiя", - говорив пiвголосом, мов тайком, - якусь предивну туру,
якби будилась ще одна душа, що не має нiчого спiльного з тою тверезою,  що
керує нами в матерiалiстичнiй буденщинi, в  яснiй  добi,  а  якась  тонша,
краща. Ет... - i махнув рукою. - Але ходiм, Богдане... - додав. - Перейдiм
скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.

   - Про грошi?
   - Так. Звичайно.
   - Для правительства? - В моїм голосi пробринiла мимоволi струна  легкої
iронiї, а вiн уже вiдчув, прокинувся.
   -  Для  правительства,  Богдане.  Що  ж,  я  правительствений.   I   ти
правительствений.

   - Так... - вiдповiв я спокiйно.
   - Чи ошукувати нам правительство?
   - Чи я це казав, хлопче?
   - Твої уста - нi, але iнтонацiя голосу твого. I ту  iнтонацiю  я  часто
стрiчаю; вона звернена до мене особисто. Але  нехай...  Кожна  праця  наша
повинна бути виконана совiсно  й  чесно,  i  ми  повиннi  за  нашим  фахом
слiдити, будь вiн взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не  лиш
по половинi вiддавати їй свої сили. Так бодай я розумiю свiй обов'язок.
   - Ти застрого ставишся сам до себе.
   - Нi. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.
   - Справдi.  Ти  пускаєш  нурка  у  всьому,  до  чого  б  не  забирався,
дрiбнiшого чи бiльшого.
   - Такий уже я, Богдане, - вiдповiв поважно i замовк.
   По довгiй хвилi, пiд час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими
в бiлу нiч i далечину, зiткану з мiсячним свiтлом,  а  душами  -  в  нутра
свої, я перебив нараз мовчанку:
   - Хлопче!
   - Що, Богдане?
   - Я твiй товариш. Щирiшого не будеш мати! Говори менi про неї, - просив
я.

   - Не вмiю сам, - вiдповiв повздержано. - Питай.
   - Передусiм, яких вона родичiв?
   - Iнтелiгентних; а її дiд i бабка ще живуть. Також iнтелiгентнi.

   -  Значить,  iнтелiгенцiя  не  "з  першої  руки",  як   у   "мужикiв...
iнтелiгентiв"... Iншими словами - не з низин.
   - Нi, - вiдповiв вiн коротко.
   - Гарна?
   - Гармонiйна. З подовгуватими очима  краски  моря  й  чорним  кучерявим
волоссям. Краска лиця  цигансько-блiдава.  Уста  грубим  червоним  пензлем
намальованi, зуби також циганськi. Така.
   - Така. М'якої вдачi?
   Вiн не вiдповiв зараз i аж по хвилi сказав:
   - Може, але хто це може знати. - А вiдтак додав спiшно: - Нi. Але  зате
iнша Рiзна Така, що мусиш її любити. Бодай моє "я" мусить її  любити.  Мiж
iншим i елегантна. I хоча мої товаришi й бiльший загал наших молодих людей
обсмiває так званий "добрий тон i форми" i  добре  виховання  вважають  за
глупiсть i ограниченiсть або бодай за плащ, котрим,  кажуть,  покриваються
глупота й убожество думок, - по-моєму одначе те все-таки має свою  силу  i
вплив. Вона дуже вiдрiзняється вiд своїх ровесниць. Може бути, я  маю  для
неї iншi, окремi очi. Та ломимо того здається менi, що вона має культуру i
в серцi, а по-моєму це дуже гарна й  важна  рiч.  Ближче  про  неї  скажу:
говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче  кидає  камiнцями.  Я
часто не можу її здогонити, так скоро думає.  Але  як  здогоню,  то  люблю
заганяти в кут. З вдачi недовiрчива  i  має  наклiн  над  усiм  глумитися.
Колись тут я їй сказав: "Ваше недовiр'я до людей - це ваше нещастя".  Вона
поглянула на мене  своїми  "морськими  очима",  в  котрих  миттю  заблисли
сльози, i вiдповiла: "Так воно i є. Але що вас те обходить? Пождiть, то  й
переконаєтесь, чому я така". З нею чудово говориться. Свобiдно, широко, а,
проте, якось iнакше, як з звичайними. Я кажу - "з звичайними",  бо  такими
здається менi загал наших дiвчат.  Вiд  неї  не  тхне  тим  духом,  котрий
заздалегiдь заповiдає: "можеш мене дiстати, як залюбимось".  Нi.  Вона  не
каже: "бери мене". Вона якась чудна...

   - А любить тебе також?
   Нестор,  як  недавно,  не  вiдповiв  зараз,  а   як   менi   здавалось,
усмiхаючись, сказав:

   - Здається. - А по недовгiй хвилi мовчання спитав тепло: - А ви... а...
ти не оженишся вже нiколи, Богдане?
   - Я вже не молодий, хлопче, - вiдповiв я. Вiн розсмiявся.
   - Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я вiдповiв:

   - Та воно правда, що так. Iнодi й думаю, а радше сказати - мрiю про  те
"женитися",  i  то  оженитись  iдеально.  Вiдповiдно  до   моєї   душi   й
становиська. Заложити собi домiвство по душi, а вiдтак зачинитися.
   - Перед ким? - запитав вiн.
   - Перед цiкавими й грубостями.
   - I чому? - спитав вiн знов.
   - Нащо там публiки? Щоб профанувала? От така моя мрiя. Чудова хата  для
себе самого. Це моя мрiя. Не думаєш?
   - Справдi. А ще до того мати в нiй свою матiр i сестру, так як я. Це ще
краще. Тепер, коли її ще мiж нами немає, заходить до мене моя сестра й  ми
говоримо про рiзне. Про поважне, глибоке, своє й чуже i т. iн. А  часом  i
про не!, i самi дрiбнi, нiжнi, незначнi речi, про котрi говоримо, i в  них
вона чи не все вплутується, нiби сама всовується без нашого вiдому.
   I сказавши це, вiн умовк. А я, запаливши  папiроску,  по  довгiй  хвилi
мовчання перебив тишину питанням:
   - Що твоя сестра думає?
   - Про що, Богдане?
   - Про життя... i себе.
   - Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотiв би нинi зробити, -
вiдповiв вiн. - Зрештою, поговори  колись  з  нею  сам.  Вона  буде  тепер
частiше заходити в город, бо  її  колишня  учениця,  панна  Iрина  Марiян,
кузинка моєї "музи",  як  зву  я  її  в  себе,  збирає  ескiзи  з  зимових
ландшафтiв i, на просьбу родичiв, вона супроводжує її.
   I сказавши це, вiн не говорив бiльше, потонув думками, очевидно, чи  не
в задуму завтрашньої своєї розправи, й завернув в околицю свого  мешкання.
Я подався мовчки за ним i собi потонув у думках. Пощо вiн менi сказав,  що
вона буде частiше в парку? Чи знав про антипатiї моєї матерi  до  неї?  Чи
сказав зумисне, щоб колишнiй поклонник зблизився наново  до  його  сестри?
Але... нi, нi, вiн цього не сказав, вiн - нi. В нього кожна  думка  чиста,
пряма. А може, вiн i не  знає  про  все,  що  мiж  нами  грало,  i  як  ми
розiйшлись? По недовгiм  ходi,  пiд  час  якого  зупинились  ми  остаточно
бесiдою про його працi, життя й будучину, знайшлись ми на  вузькiй  вулицi
коло його хати. З усiх вiкон визирала темiнь  i  мовчання.  Глибоке,  тихе
мовчання, що говорило про сон.
   Стиснувши собi по щиростi руки, ми розiйшлись. Я - щоб  увiйти  в  свою
гарну теплу хату. Вiн  -  щоб,  освiжившися,  хоч  ще  з  "годинку"  бодай
освiтити наново своє вiкно, поглибитись у працi.

   * * * _

   Вiд часу до часу ми стрiчаємось. Раз у мiстi або знов у парку й минаємо
мовчки попри себе. Ще  анi  разу  не  приходило  до  того,  щоб  могли  ми
заговорити до себе. Самої її я ще не здибав. Все йде з ними, i так усi три
становлять собi обопiльно якогось роду охорону. Вона поважна, майже  надто
поважна. "Муза" найменше цiкавить мене, хоча, щоправда, її очi, -  це  очi
водяної русалки, як поезiя їх малює, отiненi чорними вiями, а сама з  лиця
циганка. Одначе хоча на перший погляд i найкраща - мене  найменше  займає.
Чому не подобається йому учениця його сестри, та грацiозна  Iрина  Марiян?
Повинна б йому, може, ближче стояти, як якась там циганка з зеленими очима
й змiїними рухами. Дивуюсь, що якраз такiй мiмознiй  вдачi,  як  його,  не
страшно вiд тої дiвчини.
   - Чи твоя муза не задирлива? - спитав я його якраз передучора, коли  ми
стрiнулись, мов по змовi, знов у парку й мiж iншим заговорили й про неї.

   - Нi. Зрештою, хоча б i так, то зi мною нiколи не можна сперечатися.

   I сказавши це, вiн поглянув на мене й усмiхнувся. В тiй хвилi  пригадав
менi так живо свою матiр, що я зрозумiв його. Про неї, як пригадав я собi,
також говорено, що вона нiколи не вмiла сперечатись  i  гнiватись,  а  всi
нерiвностi, якi приводила  буденщина  з  собою,  вигладжувала  добротою  й
гармонiйною вдачею своєю. Вiн, очевидно, був її вдачi.
   - Ти не говориш багато про неї, Несторе, але  тим  глибше  мусить  бути
твоя любов до неї.
   - Справдi, - вiдповiв вiн. - Вона та скрипка, на котрiй натягнули  боги
струни моєї душi, i вона виграє тепер пiсню моєї долi.
   - Освiдчись їй, щоб був певний її.
   - Не можу тепер, - вiдповiв вiн i поглянув якимось  довгим  поглядом  у
далечiнь.

   - Чому нi?
   - Маю почуття, що я ще не дiйшов у дечiм з  нею  до  кiнця  i  що  мушу
переждати. Зрештою, її родичi й не хочуть дати її замiж, поки не  мине  їй
двадцять рокiв. I ще роблять собi надiї на доцента I. П.
   Я здвигнув плечима.
   - Що ж. Ти гадаєш, що стоїш поза доцентом?
   - Нi, Богдане. Хоча я й не хочу тим сказати, що вiн стоїть  поза  мною.
його й .мiй завiд - це  припадковi  речi.  Думаю,  що  вона  сама  повинна
судити, i то осудити нас, передусiм почавши з  внутрiшнього  чоловiка.  Це
раз. А по-друге, крiм того, передi мною гора поважної працi,  мов  тунель,
через котрий мушу до неї добитись. Тому,  i  з  деяких  ще  iнших  причин,
здержуюсь я з заявлениям своєї любовi й освiдченням. Але ви, Богдане... ви
для мене загадка, - звернув нараз на iншу точку.
   Я здвигнув плечима.
   - Кожний має своє сонце,  Несторе.  Одному  прокидається  воно  в  нiч,
другому остає свiтлом до кiнця його життя.
   - А менi здається, Богдане, що ти дрожиш про свою особисту свободу... -
сказав вiн. - Я однак уявляю  собi,  що  якраз  ти  мусиш  бути  прегарною
людиною, iменно коли виступаєш з себе в любовi й працi.
   -  Яз  мужицького  роду,  -  вiдповiв  я  сухо,  -  хоча  по  матерi  я
попiвського, Несторе.  Дикун  i  культурний  заразом.  Меяi  треба  багато
прощати. Я давав би своїй жiнцi багато  до  дiла...  Тому  не  легко  менi
одружитись i, мабуть, уже так останусь. Зрештою, в мене мати... - i в  тим
урвавши, я замовк.
   - Шкода, Богдане, - закинув вiн  i,  як  я,  вмовк.  А  по  хвилi,  мов
ясновидець, додав: - Ти оженишся. Ти молодий!  Я  усмiхнувся  з  вiдтiнком
гiркостi.

   - Здається, в цьому ти помиляєшся, Несторе. Я  був  молодий,  але  саме
тодi мусив я в собi свою молодiсть i  зворушення,  якi  приводила  вона  з
собою, задавлювати. Тепер ледве чи .мiг би я знов подiбно почувати. Хоча я
не таю того, це вчинило б мене щасливим, i я анi на хвилину  не  соромився
би того почуття.


   * * * _

   Хата моя гарна, тиха, а все-таки, коли iнодi згадаю минувшiсть,  збирає
мене туга й бажання перенести щось з минувшостi в оцю теперiшню свою хату.

   Кожним разом, як бачуся з  Нестором,  а  це  трапляється  тепер  чимраз
частiше, я мов буджуся з якогось стану, в котрий я нiби засудив себе  сам,
а не маю сили з нього видобутися. Вчора зайшов я  до  театру  купити  собi
бiлет на Гергарта Гауптмана "Затоплений дзвiн"  i  застав  уже  бiля  каси
чималий гурт. Я, високорослий, i станувши поза перший гурток, - жду. Знаю,
незадовго  прийде  черга  й  на  мене.  .Ждучи,  чув  я,  як  за   хвилину
прибiльшився позад мене новий гурток.  Я  оглянувся.  За  мною  стиснулось
кiлька молодих  мужчин,  пань  i  дiвчат,  а  мiж  ними  побачив  я  нараз
несподiвано її. Вона також тут ждала.
   Нашi очi стрiнулись i нiби в ту саму мить мов сховались у  себе.  Вона,
змiшана, подалась вiдступити, нiби усунутись з моїх очей,  але  я  замiсть
того простягнув до неї (не вiдвертаючися навiть цiлком вiд каси)  спокiйно
руку й сказав:

   - Позвольте, панi, я вам вiзьму бiлет. Як бачите, сьогоднi знов натиск.
Змучитесь довгим стоянням.
   I говорячи це, я держав усе ще простягнену руку до неї.  Вона  хвилину,
як  бачив  я,  вагалась,  боролась,  а  остаточно  витягнула  з   муфа[39]
портмонетку. I на хвилину малу, мов дрiбна, дрижача з  переполоху  пташка,
спочила її мала, в рукавичку одiта рука в моїй правiй.
   - Прошу ложу, як можливо, з лiвої  сторони,  -  промовили  її  уста.  I
сказавши це, вона при тих словах знов сховала очi. Я вiдвернувся  вiд  неї
до каси.

   По кiлькох хвилинах я стояв коло неї й передавав бiлет.
   - Це  не  для  мене,  -  мов  оправдувалась,  неначеб  ми  щойно  вчора
розiйшлись, i мiж нами не було "забуття" й "розлуки", чи не навiки.
   - Нiчого,  -  сказав  я,  усмiхаючись,  а  в  душi  радуючись  глибоким
рум'янцем, що покрив так нагло її лице, це, як  бачив  я  тепер  зблизька,
майже нiчим не змiнене лице.
   - Дякую, - сказала вона, засуваючи спiшно в свiй  зарукавник  бiлет,  i
вклоняючись менi, повна поваги, обернулася до вiдходу.
   Я прилучився до неї.
   - Не так, панно Маню! - задержав я її, зсуваючи  без  вагання  її  малу
руку лагiдно з клямки тяжких скляних входових дверей. - Так я  не  хочу  з
вами розiйтись. Чи за свою ввiчливiсть не заслужив я вiд вас бiльше,  крiм
одного слова подяки? - спитав я.
   Вона поглянула на мене дивними своїми молодими очима, й її уста мов  не
могли розтулитись на слово.
   - Як там, панно Маню? - налягав я, схиляючись над нею.  -  Чи  колишнiй
знайомий ваш Богдан Олесь затерся цiлком у пам'ятi Манi Обринської?
   Вона дивилась хвилину безпомiчними очима на мене, а врештi обiзвалася:

   - Ви жартуєте, ласкавий пане. Маня Обринська Богдана Олеся  не  забула,
але настiльки в життєвiй школi вирозумiла, щоб знати доволi, що не  все  з
минувшини переноситься й на будуче! - I  кланяючися  поважно,  отворила  з
напруженням тяжкi склянi входовi  дверi,  котрi  в  тiй  же  самiй  хвилi,
вириваючись з її рук, зачинились назад, вимагаючи бiльшої сиди, як її.  Я,
отворивши їх без слова, придержав їх за нею так  довго,  поки  не  вийшла.
Надворi бачив я, що на неї ждав екiпаж, очевидно панства Марiянiв, i в нiм
сидiла її колишня учениця з матiр'ю й вижидала її.
   Отже,  все  ще  та  сама.  Трохи,  як  здається,   притомлена   життям,
освiдомлена бiльше буденщиною, але зрештою чи не все та сама.
   Вона "не переносить минувшiсть у будуче!" сказала. Значить, я - вже  не
той для неї тепер, що колись. Га, очевидно! Прецiнь  лиш  що  не  сказала,
iнтонацiєю голосу не сказала:
   "Ви, пане Олесь, не могли в нiчiм змiнитись, ваша мати також -  нi.  До
того ви вищий урядовець, а я Маня Обринська", i пiшла.
   Маня Обринська!
   Я понизився. Вiдчуваю ясно й виразно, що глупо  понизився.  Хоч  би  на
хвилину вiдчула вона, що зробила менi собою прикрiсть, хоч би на  хвилину!
Але де! Одначе я ще її  десь  колись  на  хвилину  подиблю.  Ще  колись  я
дiткнусь, захоплю ту душу, що мов за залiзнi  дверi  зачинилася,  -  i  не
дбає. Ще колись вони вiдчиняться.


   * * * _

   Май - весна.
   Мати вибирається чи не на цiле лiто в давню батькiвщину, в гори  в  К.,
щоб освiжитись свiжим повiтрям, поглянути власними очима знов на батьковий
грiб i зайнятись на час "газдiвством" в давнiй хатi. Тiтка,  що  там  живе
вiд нашого вiд'їзду, виїжджає на довше до  своєї  замужньої  доньки,  а  я
правдоподiбно прилучусь також до матерi. Довго я там не видержу. Але бодай
на шiсть тижнiв треба буде виїхати. Вiдiтхну в гiрськiм повiтрi, понаписую
дещо, а вiдтак назад до своєї тутешньої хати або над море.

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Нинi бачивсь я з Нестором.
   Вiн iшов удвiйцi з сестрою. Господи,  якi  вони  схожi  з  собою!  Хiба
тiльки що вiн ростом високий, а вона трохи нижча. Але очi,  тi  їх  очi  й
уста - то аж чудно. Вона поступила до книгарнi, а вiн, оглядаючи в виставi
в вiкнi книжки, ждав на неї. Мене вела дорога попри них, i я приступив  до
нього.
   - Що там, Несторе? Все ще працюєш так iнтенсивно?
   Вiн вiдсмiхнувся.
   - Все ще, - сказав. - Але цього року їду в К.
   - Чи справдi? - спитав я, здивований.
   - Так.
   - Сам?..
   - Власне, - вiдповiв розсiяно, - Оксана забирає матiр до себе, на село,
а ми обоє їдемо в К.
   - Хто обоє?
   - Ну, я й Маня.
   - А, так... то й добре, - вiдповiв я. - А твоя морськоока? - докинув я,
подаючи йому руку на прощання, бо менi було квапно додому.
   - Морськоока буде також лiтом там! Тепер я усмiхнувся.
   - Тому цього року вiдпустка? - спитав я й покивав жартiвливо пальцем. -
А iспит?

   - О, я там  буду  дальше  студiювати,  зрештою  що  ,маю  робити!  Маня
запрошена їхати туди з панством Марiянами, а що волiла б, щоб ми мали  там
окрему квартиру, то порадившись, ми  замовили  собi  двi  кiмнати  в  панi
Мiллер.
   - Панi Мiлiлер?... - спитав я й почав пригадувати, хто б це був.

   Позабував потрохи давнiх знайомих з колишньої батькiвщини.
   - Так. Удовицi по лiкаревi,  що,  як  писала  до  матерi  одного  разу,
закупила дiм, званий  "лiсничiвкою",  де  свого  часу  мешкали  завiдателi
лiсiв, i винаймала часом також лiтникам[40]...

   Я знав уже.
   Це була освiчена жiнка, нiмкеня, що, повдовiвши й бездiтна, мала  свого
часу "конвiкт"[41] i вчила французької мови та гри на фортеп'янi. Справдi,
вона закупила перед кiлькома роками дiм, поставлений  на  сусiднiй  вулицi
вiд колишнього помешкання Обринських. А що кругом  себе  i  в  городi  мав
бiльше  величезних  смерек,  як  дерев  овочевих,  i  через  кiлька  рокiв
замешкували  його  завiдателi  лiсiв,  дiсталась  йому   остаточно   назва
"лiоничiвка".
   - Там ми будемо мешкати, Богдане.
   - Там добре, - вiдповiв я. - Вправдi, кiмнати низенькi,  старосвiтськi,
"провiнцiональнi...", стелi дерев'янi аж почорнiли, але  в  цiлостi  оселя
поетична. Нiмкеня знала,  що  мiж  соснами  прокинеться  вола  колись  для
лiтникiв в iдилiю. До того насаджує стiльки цвiтiв, що хоч купайся в  них.
Там, дiйсно, дуже мило, Несторе.
   - А ти, Богдане?
   - Може, здиблемось там, - вiдповiв я й стиснув його руку. В  тiй  хвилi
вийшла Маня iз склепу[42], я вклонився легко i, прикликавши над'їжджаючого
фiакра[43], сiв i вiд'їхав.

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Моя тета в К., що замешкує там наш дiм, як споминав я вже, виїжджає  на
кiлька мiсяцiв, а мати обiймає за той  час  газдiвство,  котре,  щоправда,
цiлком дрiбне в тети, але все  настiльки  займаюче[44],  що  дасть  матерi
нагоду зайнятися i на свiжiм гiрськiм повiтрi скрiпитися. Вона їде вперед,
щоб, як впевняла мене, урядити й приладити все до мого приїзду, а пiзнiше,
коли позволить менi вже на це час - поїду й я.
   Вчора говорили ми стiльки з матiр'ю про цей вiд'їзд,  про  наш  будучий
побут у давнiй нашiй оселi, де я перебув  свої  найкращi  лiта,  що  мати,
розохотившись, постановила навiть о тиждень скорiше вiдси виїжджати.
   - Я б хотiла мати доволi часу перед твоїм приїздом, - впевняла мене раз
по раз,  -  щоб  ти,  сину,  в'їхав  у  ту  свою  хату,  якомога  найкраще
впорядковану, бо ж хто знає, як там застану.
   Я всмiхнувся.
   - Лиш ви, мамо, там уже не надто трудiться,  а  про  свiй  ревматизм  у
ногах пам'ятайте, - докинув я. - А якщо не буде все  виготовлено,  поки  я
приїду, тим не журiться. Менi найважнiше те, щоб ви перебували якнайбiльше
на свiжому гiрському повiтрi й себе якнайкраще почували. Тодi попри вас  i
менi буде добре.

   Дора, кузинка моя,  що  мешкала  тут  замужем,  яка  саме  на  той  час
надiйшла, усмiхнулась на тi слова й обiзвалася:
   - Богдан, тето, говорить, мов нiчого для себе не вимагає. Це вже  знак,
що йому найвища пора одружитися. Вже зможе себе  перемагати  в  потребi  й
проти жiнки. Оженiть його раз, тето!
   - Менi ще недостає одного рангу, тож я мушу з одруженням  ще  ждати,  -
одiзвався я замiсть матерi з уданою повагою.
   - Фi, який пан! - кликнула Дора, не взявши  моїх  слiв  за  жарт.  -  У
такому разi я не знаю, для чого ти вже вiдтепер так  коштовне  уряджуєшся.
Сам один з матiр'ю... i така препиха!
   - Цить, Доро! - вспокоював я її. - Ти не знаєш, як  то  буває,  коли  з
Iвана пан зробиться?
   - Богдане! - майже скрикнула вона. А мати  глянула  на  мене  холодним,
докiрливим поглядом.
   - Що ж, Доро, не знаєш? - повторив я своє питання.
   - Ти все так злобно шуткуєш,  -  вiдповiла  вона.  -  Знаєш  добре,  що
материне походження затерло вже давно слiди походження твого батька.

   - Так, так, Доро! - докинула мати докiрливо. - Вiн усе,  де  може,  дає
менi вiдчути, що моя родина й становисько моїх предкiв,  особливо  -  мого
батька-владики, не має в його поняттi  жодної  вартостi.  Я  вже  до  того
звикла.
   - Це нi, мамо! - боронився я. - Це безперечно, що нi. Одначе щоб я  вже
на те стiльки покладав, щоб це мало на  мене  i  в  деяких  моїх  вчинках,
дотичне моїх iнтимнiших бажань, вплив, то нi. I я вже волiю їх  хоч  би  й
зiгнорувати  та  держатись   мужицького   грунту,   котрий,   попри   свiй
консерватизм, щонайменше є здоровий. Мужик, Доро, - звернувсь я  до  своєї
тiточної сестри, - також любується в гарних коверцях i т. iн.,  взагалi  у
всьому, що насамперед приковує очi до себе. Отже, я також.
   - Ти глузуєш з нас, будучи на тому пунктi чим-то зражений нами  чи  ким
iншим, я не знаю, - вiдповiла  вона.  -  Але  щиро  питаю,  Богдане,  пощо
справляти такi гарнi й навiть дорогi речi  в  твоїй  хатi,  коли  не  маєш
замiру оженитись з убогою.

   - Чи я це казав, Доро? - спитав я, усмiхаючися в тiй хвилi насилу.

   - Казати просто ти не казав. Ти,  взагалi,  для  мене  загадка.  Але  ж
прецiнь гарною й багатою вiрменочкою займаєшся. А вона, як  вiдомо,  посаг
одержить неабиякий.

   - В такому разi  задержить  його  для  своєї  особи,  -  вiдповiв  я  з
притиском. - Я, певно, поки з своєї власної  працi  буду  мати  дохiд,  її
гроша пальцем не дiткнуся. На те вже спустися. Це справдi не  по-мужицьки,
а виключно моє.

   - Це також хороблива пайка його поглядiв, - звернулася мати до Дори,  -
що певно рiвного собi не найде. Брати посаг за  жiнкою  i  не  "дотикатись
його пальцем".

   - А так, мамо. Я хочу, щоб жiнка моя була виключно моя, щоб я їй всього
достарчав, усiм обдавав, а за це мав у нiй вiрну й щиру подругу,  котра  б
за те (я вважаю, що й вона мене в даному разi любить)  нагороджувала  мене
своєю добротою, любов'ю, чеснотою i т. iн.
   - Пiдданiстю... - докiнчила, розсмiявшися, Дора.
   - Так, Доро. Упокорення жiнки  в  любовi  перед  мужем  не  має  нiчого
понижаючого в собi. Це бодай ти, що вийшла за  свого  чоловiка  з  любовi,
повинна також знати. Чи, може, жалуєш твого кроку?
   Вона змiшалася.
   - Ти поет, Богдане! - вiдповiла, поминаючи мої послiднi  слова.  -  Але
вертаючи до попередньої теми, що ж буде з її посагом?
   - Нехай собi з ним робить, що хоче. Чи я мушу його зараз забирати?

   Дора викривила уста.
   - Мужик з аристократичними поглядами й вимогами, Богдане! - обiзвалася.
- Ми це знаємо.
   - Поглядами... може, Доро, але вимогами певно що нi. Хiба що до  деяких
речей. Я скорше культурний мужик, Доро, що хоче  в  своїй  хатi  мати  лиш
добрi лiтературнi твори, по стiнах гарнi  картини,  дуже  гарнi  килими...
добрий iнструмент. A propos[45]... - звернувся я до матерi, - я забув  вам
про  свою  найновiшу  "аристократичну"  забаганку  сказати.  Я  хочу  собi
фортеп'ян справити. Розумiється, добрий.

   Мати видивилася на мене переляканими очима, мов побоювалась, чи в  моїй
головi не помiщалось що, мiж тим коли Дора  (ще  завше  гарна  й  моторна)
розсмiялася вголос.

   - Чи не виходить на моє, тето? -  кликнула.  -  Уважайте.  Богдан  пiде
колись нiби до уряду, а верне вiдти з жiнкою.  Вiн  мусить  тут  уже  десь
когось мати й лиш не хоче зрадитись, щоб ми йому "не бороздили".  Не  так,
Богдане?
   - Нi, - сказав я поважно, але вiдчув саме в тiй хвилi, що гаряча краска
запалилась на моїм лицi геть аж пiд чоло, а враз з тим у  моїй  душi  нiби
виринула й тут же зникла Маня Обринська.
   - Отже, музикальна, тето, - звернулася до матерi.
   - Справдi "музикальна", Доро, - вiдповiв я на її жарт цiлком спокiйно.

   - А може, хочеш у себе лише музикальнi вечори устроювати? -  домагалася
цiкава жiнка.
   - I те могло б бути. В мене є мати... Отже,  найлiпша  гарантiя,  що  я
жоднiй не освiдчусь. А щодо музикальних вечорiв,  то  це,  справдi,  добра
гадка, котру ти менi пiддаєш. Я над тим подумаю.  Ти,  розумiється,  будеш
перша, котру як слухачку запрошу. Вже хоч би i  з  вдячностi,  що  пiддала
менi таку чудову думку. А про добрих музикiв я постараюся.
   - А дивись, не запроси лиш у твоїй великiй гуманностi й яку вчительку.

   - Щодо вибору, то спустися на мене, - вiдповiв я. - Право  запрошування
задержую собi. Зрештою, що ти маєш проти вчительок? - спитав я поважно.

   - Нiчого. Хiба тiльки, що вони нецiкавi, Богдане, повторяються. На них,
крiм трохи вивченого патрiотизму, нема нiчого.
   - Не досить тобi "панськi", хочеш сказати? - спитав я з легкою iронiєю.

   - Як хочеш, то й це, - вiдповiла вона просто.
   - Чи ти гадаєш, що твоя донька, тим що  набирає  гiмназiальних  студiй,
стане вище як на рiвнi нашої пересiчної  доброї  вчительки,  наколи,  крiм
шкiльної науки, не буде й сама над собою працювати? - спитав я.
   - Так, Богдане.
   - Дай боже, Доро. Лиш менi здається, що  ти  любиш  багато  дечого,  що
робиш, робити ради моди.Тобi здається, що твоя донька вийде скорше  замiж,
подобається бiльше, як стане по укiнченню гiмназiальних  студiй  ходити  з
лентою на грудях. Я вже знаю декiлька таких. Хто не трактує науки поважно,
не має ясної мети перед собою, нехай краще  не  доторкається  її.  Я  знаю
деяких учительок, якi, мимо того що не кiнчили гiмназiї, а були  охочi  до
науки, дуже гарну здобули освiту на власну руку й стали  для  суспiльностi
правдивими перлинами. Мiж тим  знав  знов  деяких  дiвчат,  що  ходять  по
викладах, мало  що  виносять  звiдти,  та  зате  тим  бiльше  кокетують  i
галасують  з  молодими  людьми  в  академiї,  як  у   своїх   помешканнях.
Розумiється, що є я винятки, котрi дiйсно треба шанувати.
   - Ти, Богдане, як бачу, свої погляди в тому напрямi дуже змiнив. Колись
був ти iншої думки, - закинула вона не без злоби.
   - Колись думав я так само, як i тепер. Але я тебе не розумiю. Що  хочеш
твоїми словами заявити? - спитав я.
   - А ось що: як  твоїм  iдеалом  була  свого  часу  Маня  Обринська,  що
позувала, коли не помиляюся, на якусь будучу вчену й емансипантку, ти тодi
на студiюючих жiнок iнакше задивлявся.
   - Я, Доро? Я? - спитав я з нетаєним зчудуванням.
   -  Так,  Богдане,  ти!  Тодi  була  вона,  емансипантка,  страх  мудра,
поступова й бог знає що. А тепер i не згадаєш її нiколи.
   Хвилину я помовчав, бо вiдчув, як по раз другий вдарила палаюча  краска
в моє лице. А вiдтак вiдповiв:
   - Ти помиляєшся, Доро. Бажань  i  спремлiнь  панни  Обринської  в  тому
напрямi (хоч були вони в неї дуже щирi й поважнi) я нiколи анi найменше не
подiляв. Навпаки, коли ми сходили на  ту  тему  в  дискусiї,  то  боролись
гiрше, чим би хто сподiвався. Одначе остаточно менi навiть жаль  було  її,
коли я чув, що з смертю її батька розбились усi  її  мрiї,  i  вона  пiшла
iншим шляхом. Хоча, - додав я, - коли б  я  був  її  мрiї  на  той  час  i
подiляв, то з нею малася  рiч  iнакше.  Вона  була  дiвчина  на  свiй  вiк
розумове незвичайно розвинена, повна iмпульсiв i жадоби до науки й дiла  -
i, як сама знаєш, донька незаможних родичiв вiдносилась до своєї  будучини
поважно, її, може, й шкода, що мусила покинути свої постанови,  розстатися
з  своїми  мрiями.  Такi,  як  вона,  доходять  до  мети,  хоч  би   й   з
пожертвуванням самих себе. Але й дуже велика  часть  наших  дiвчат  робить
спорт iз студiй.

   - Слава богу, що хоч одна тiшиться признанням, що її розмах до науки  й
працi був правдивий. Бо, як бачу, ти загалом ворог  самостiйних  жiнок,  -
сказала.

   - Ворог, Доро? Нi, щонайменше. Я лиш засуджую тих,  що,  забравшися  до
студiй,  не  трактують  їх  поважно,  а   осягнувши   остаточно   яке-таке
становисько, по упливi деякого часу нарiкають на нього.
   - Може, деякi й нарiкають, Богдане; кожний завiд чи там  фах  має  свої
добрi й прикрi сторони, а винятки бувають усюди.
   - Безперечно, - вiдповiв я спокiйно.
   - Хто знає, чи й панна Обринська не дiйшла б до того результату  помимо
всього таланту i здiбностей.
   - Хто знає, хоч я сумнiваюсь. Обринськi люди поважнi,  витривалi  i  не
легко вiдступають вiд своїх постанов i цiлей.
   - Але зате тепер, Богдане, - обiзвалася зачiпливе Дора, - твiй колишнiй
iдеал дуже попустив з свого колишнього розмаху науки й "вищостей". Чую,  i
це чула я з достовiрного джерела, що вона в домi панства М. займає  кiлька
позицiй, дарма що колись були в неї справдi пориви шляхетнiшого характеру.
Але, щоправда, не ломиться.
   - В тiм є щось героїчне, коли хтось "не ломиться" й буває сильнiший вiд
своєї долi, - вiдповiв я й не питав нiчого. Замiсть того  поглянув  мовчки
на матiр, у котрої очi були в тiй хвилi з  цiкавостi  аж  поширенi.  Дора,
завваживши це, звернулася до неї й говорила далi:
   - Вона в домi панства Марiянiв, тето, товаришка  чи  радше  гувернантка
панни Iрини; вiд часу до часу ключницею, в потребi  доглядає  й  хорих,  а
часом, здається, не буде й без того, щоб не  виручила  й  кухарку,  як  та
надто обтяжена працею. Чую, добродiй Марiян мав  раз  казати,  що  йому  з
нiчиїх рук не смакує так чай, як з рук панни Обринської!
   - Тим лiпше! - обiзвався я майже проти волi з радiсним вдоволенням.

   - Тим лiпше, Богдане? - зчудувалася Дора моїм словам, а вiдтак  додала:
- Я признаюсь, Богдане, що хоч уже надто симпатична не була менi нiколи та
твоя полись виiдеалiзована Маня, але щоб я аж радувалася тим, що  хтось  з
п'єдесталу  своїх  високих  мрiй   зiйшов   на   звичайне   "Madchen   fur
alles"[46]... то не скажу.
   - Не так високих, Доро, як бiлих, - поправив я її спокiйно.
   - Все одно, Богдане, але менi її жаль.
   - А менi - нi, Доро. Хоч я там з нею бiльше не сходжусь I її  тепер  не
знаю, себто що з неї виробилося, але менi дає її давнiша iстота  запоруку,
що низько вона нiколи з свого "п'єдесталу"  не  впаде.  Зрештою,  потiшся.
Оскiльки менi вiдомо, панна Обринська перебуває вже  давно  в  домi  своєї
матерi i хоч i задержується  iнодi  у  панства  Марiянiв,  то  виключно  в
характерi довголiтньої приятельки  самої  панi  Марiян  i  виховавчинi  її
однiської дитини. До того панна Обринська подає  лекцiї  музики  в  кращих
домах, то ледве чи ставало б їй часу брати на себе обов'язки, як ти кажеш,
ключницi й кухарки.
   - Вiдки тобi це все вiдомо? - спитала Дора. - Чи не вiд неї самої?

   - Вiд її брата Нестора, з котрим частiше  бачуся  i  котрий  навiть  не
допустив би, щоб його сестра, що її обожає чи не бiльше, як  матiр,  брала
на себе обов'язки ключницi й кухарки. Чи видається вона тобi такою?
   Дора закопилила спiдню губу й вiдповiла сухо:
   - Не знаю На свiй вiк вона держиться доволi гарно.
   - Такi тонкокостi жiнки не старiються нiколи, - обiзвалась мати  тоном,
що мов камiнь упав мiж нашу оживлену  розмову.  -  Зрештою,  що  вона  нас
обходить, Доро, як i чим займається - додала, наче побоювалася, що вже сам
спомин про ту дiвчину може на мене по-давньому вплинути. -  Я  здибала  її
кiлька разiв, як переїжджала з панею Марiян,  i  коли  минали  мене,  вона
якраз у тiй хвилi добачила щось дуже цiкаве  на  противнiй  сторонi.  Вона
мене мало що обходить.
   - Не турбуйтеся тим, мамо! - обiзвався я. - Хто знає, що  це  було,  що
спонукало її поглянути саме тодi в противну сторону. Зрештою... - додав я,
усмiхаючись, - може, стрiнетеся ще й не  один  раз  вiдтепер,  i  вона  ще
вклониться вам, мамо, направить свою похибку Цього лiта буде вона з  своїм
братом Нестором i панством Марiянами також у горах в К.,  а  може,  навiть
знов i нашою сусiдкою, як давнiми роками її родичi.
   - Нехай собi мешкає коло мене, хто хоче, - вiдказала мати  роздразнено.
- Я, певно, не буду тою,  що  нав'яже  давнi  знайомостi,  котрi  могли  б
принести менi щонайменше втрату часу. Нас дуже мало що  в'яже...  одробина
минувшостi, деякi  дрiбницi,  а  бiльше  нiчого.  Я  тобi  навiть  наперед
заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного  товариства,  нехай
би собi там були й самi графинi. Я їду на свiже повiтря, газдую собi, як у
себе дома, не звертаю на нiкого уваги, а далi не обходить мене нiчого.
   - Це вам не поведеться так цiлком гладко, як уявляєте собi, тiточко,  -
обiзвалась, лагiдно вспокоюючи, Дора. - Хто має такого сина, як ви,  i  до
того й нежонатого, мусить заздалегiдь помиритись  з  тим,  що  його  особу
будуть, хоч би що, втягати в  товариства.  I  не  лиш  його,  але  й  вас,
розумiється в вашому вiковi вiдповiднi товариства. На те спустiться.
   - Мати лиш жартує, Доро, i в  тiй  хвилi  роздразнена,  -  вмiшався  я,
усмiхаючись. - Але вона добра й, певно, так не поступить, як  говорить;  а
хоч би, то я єсьм далеко вiд того, щоб силувати її до чогось, що було б їй
з душi противне.

   Мати не вiдказала нiчого, а Дора обiзвалася:
   - Ти, Богдане, будучи  там,  гляди,  -  i  покивала  до  мене  пальцем,
забираючися до вiдходу. - Панна Марiян,  а  що  бiльше  її  кузинка  панна
Наталя Ливенко, гарнi, молодi й маючi дiвчата, а ти не такий ще,  якого  з
себе насилу вдаєш. Ми мужчин знаємо...

   * * * _

   (Знов пiзнiше).
   Моя мати вже вiд'їхала, а тиждень пiзнiше одержав я вiд неї  ось  якого
листа:

   "Я  вже  мiж  нашими  горами  "вдома",  -  писала,  -  iнакше  не  можу
висловитися. Вiдколи побачила себе знов у своїх давнiх стiнах,  побачилася
в своїм городi й цвiтнику,  поплакала  й  помолилася  над  могилою  нашого
батька, я нiби подужала. Але поки розпишуся ширше про своє тутешнє буття й
газдiвство,  мушу  тобi  найсамперед  описати  свою  подорож.  Як   знаєш,
виїжджало тої днини, що й я, багато люду, i це  було  добре,  що  ти  мене
вiдпровадив до двiрця й ждав, поки я не всiла в поїзд, їхала я,  як  їхала
(жидiвок було повно, їхали до Дорної-Ватри - я не  повинна  була  їхати  в
п'ятницю). I менi не конче було вигiдно, але все якось  їхалося,  поки  не
доїхалось до Г., де, як знаєш, треба пересiдати. Тут, на  станцiї  тiй,  я
перелякалася, коли побачила, яка маса пасажирiв ждала на поїзд в гори й К.
Я висiдаю  i,  розумiється,  оглядаюся  передусiм  за  пакером[47]...  Але
гадаєш, що побачила в тiм натиску я кого? Але де! Хоч би i хлопчину якого!
Двох чи трьох, що, здається, все-таки десь були, розiрвали  подорожнi  мов
на куснi. Четвертого, послiднього, що тут  i  там  на  тiй  малiй  станцiї
виринав, забрали також, а я лишалася з  своїм  багажем  i  пуделком[48]  -
сама, Богдане; сама i мов на посмiховисько й то  недалеко  самого  потягу.
Хоч би я, може, була й понесла свою Handtasche[49] й пуделко сама, та,  як
знаєш, мої крижi й ревматичнi ноги не позволяють менi вже вiд  двох  рокiв
тяжчих речей до рук брати. Тож я залишила те  й  стою.  Стою,  Богдане,  в
найбiльшiм заклопотаннi, шукаючи чи не заодно очима (ще й  недовиджаючими)
за якоюсь доброю душею, котра вибавила б мене з того  положення  (вiднесла
багаж до почекальнi, де могла б я присiсти, перекусити дещо, поки  поїхала
б дальше). Отже, стою, як кажу, отак посерединi чужої товпи, мов сирота, i
перечiкую хвилю за хвилею, причiм ще, на моє нещастя, i мiй  шнурочок  вiд
пенсне як навмисне за гудзик мов навiки заплутався, - i ще бiльше  попадаю
в роздразнення й несупокiй. Коли оце iритуюсь так, надходить нараз до мене
якась дама й промовляє:
   "Простiть, добродiйко, що я до вас зближаюся. Одначе,  пiзнавши  Вас  i
завваживши, що стоїте тут якось безпомiчно, мов вижидаєте кого або бажаєте
чого, я рiшилася приступити до вас i спитати, чи не  могла  б  вам  у  тiй
хвилi чим-небудь услужити? Ви, бачу, самi. Я Обринська Маня, може пiзнаєте
мене? Я їду в гори в К.".

   Сказавши це, всмiхнулась i ждала. Можеш уявити собi мої почування!
   "О, впiзнаю вас, панi, пiзнаю", вiдповiла я їй у найбiльшiм. замiшаннi.
Раз, Богдане... що... не могла так борзо розплутати шнурочок вiд пенсне  i
вложити його перед очi, а по-друге, що й справдi такої...  атаки  якраз  у
тiй глупiй хвилi нiколи в життi не сподiвалася!
   "Ви не маєте пакера, панi?" спитала вона (i, щоправда, ввiчливо).

   "Нi. Власне жду й оглядаюся, чи не побачу я кого, - вiдповiла я. - А що
я короткозора, то через те й у подорожi трохи непорадна. Мий син не мiг зо
мною тепер їхати, i тому я сама".
   "Пождiть тут, панi, - обiзвалась вона знов, - ще лиш хвилину-двi,  а  я
пiшлю вам зараз свого. В мене небагато багажу, дещо я й надала; в  потребi
упораюсь з тим, що маю, i сама. Але ви, панi, мусите конче когось мати".
   I з тими словами змiрила оком мiй багаж, мов зчудувалася,  що  в  мене,
крiм того (себто двох чемоданiв i малої Handtasche), ще  й  пуделко  було.
Так, коли б я мала свiй парадний капелюх везти з  собою  в  кишенi.  I  не
сказавши вже бiльше нi слова, десь нараз у товпi, мов риба, проховзлася  i
з моїх очей щезла. Кiлька хвиль я ще ждала, а по недовгiм  тiм  часi  вона
з'явилась справдi з пакером i, взявши мене обережно пiд руку, повела аж до
почекальнi. "Так, - сказала вiдтак, нiби вдоволена бiльше  з  мене,  як  з
себе, коли я остаточно вигiдно сiла. - Тепер прошу собi тут  приточити,  а
може, й лягти. До другого поїзда маємо ще майже з пiвтори години. Бо  щодо
мене... - додала, - то я це  зроблю  безцеремонне.  Менi  болить  сьогоднi
голова так шалено, що чую, що мушу конче трохи передрiматися". I  сказавши
це, вона в кiлька хвиль пiзнiше лягла справдi, iгноруючи  мене  й  других,
мов була хора, й заплющила очi до сну. Я, розумiється, не лягала  (прецiнь
не уходило!). Я сидiла на своєму мiсцi так само спокiйно, як вона  лежала,
й приглядалася їй, що  мною  на  хвильку  запанувала  i,  заплющивши  очi,
старалася в присутностi чужих людей усну-ти, мов була сама в себе в хатi.

   Чи заснула вона врештi, я не знаю. Я дещо за той  час  i  перекушувала,
але здається, що уснула, бо коли я по добрiй пiвгодинi або й бiльше, може,
встала з свого мiсця й пройшлась по залi й попри неї, вона лежала  все  ще
нерухомо. На хвилинку станула коло неї, i мої очi спинилися цiкаво на нiй.
Ти свого часу займався нею, Богдане, може, навiть бiльше, як це тобi тепер
мило, й менi захотiлося, не таю того, придивитися їй лiпше. Вона держалась
справдi гарно й молодо, як впевняла й Дора,  лиш  видавалась  менi  в  цiй
хвилi блiдою, а коло вуст виступила легка риса втоми, яка викликала в менi
на хвильку навiть жаль. Будь-що-будь, Богдане, вона все ж таки була -  хоч
уже не моя симпатiя, дiвчина гiдна пожалування. Яке її життя?.. Її мати  -
стара жiнка... браття живуть кожний для себе,  -  а  вона  чи  буде  вiчно
тулитись коло чужих? Яке то життя мiж чужими? Одначе, мiй сину,  щоб  бути
ще й дальше помимо всього щирою й одвертою, скажу тобi  просто,  що  в  її
присутностi обхоплює мене почуття, начеб вiд цеї дiвчини мало менi ще щось
прийти в життi. Добре чи зле - я не знаю, але прийти певно. Одначе що  сам
розум каже, що така iстота, що стоїть бiльше сама в життi, як  з  другими,
не зможе менi нiчого доброго принести, а щонайменше  стати  в  моїм  життi
впливовою, тож надiюсь скорiше вiд неї на прикрiсть, чим на щось добре.  I
тому порiшила я, як i  досi,  держатися  вiд  Обрин-ських  здалека,  i  не
нав'язувати жодних зносин. Коли я приглядалася їй  отак,  як  вона  спала,
пригадало менi її (щоправда) гарне волосся моє власне волосся в молодостi.
Одначе чи було воно в  неї  дiйсно  її  власнiстю,  -  спитала  я  себе  й
приблизилася о крок до неї, щоб поглянути лiпше на її  голову.  Але  вона,
мов вiдчувши мою близькiсть, збудилася. Господи! Що  я  таке  вчинила,  що
вона, збудившись, витрiщилася на мене, мов я  зблизилася  до  неї  в  злiм
намiрi. Так через  хвилинку  витрiщалася  вона  на  мене,  а  вiдтак,  мов
опам'ятовуючись, зiрвалась з лежачої позицiї й сiла. "Я заснула  добре,  -
сказала, мов уневиннялася за свiй сон  передi  мною.  -  А  мимо  того,  -
додала, притискаючи руки до вискiв, - болить менi  все  ще  голова.  Вчора
сидiла я до пiзньої ночi, викiнчувала якесь шитво, вiдтак пакувала речi, а
коли лягла, була така перемучена, що не годна була скоро  уснути,  доперва
десь аж надранком. - Але перервала себе перелякано: - Може,  нам  уже  час
всiдати до вiд'їзду, не знаєте, панi? - З тими  словами  глянула  на  свiй
годинник. - Ой, я довго спала... - сказала. - Ходiм, може, зараз i всядем.
Спершу ви, панi, бо в вас бiльше багажу... я вiдтак". I за  недовгий  час,
коли вона знов виховзнулася по пакера для мене, ми всiли (вже обi) у вагон
i поїхали. Окрiм нас, сидiло ще двi панi в купе, але що це були румунки  й
говорили мiж собою  лиш  по-румунськи,  ми  були  полишенi  щодо  дискусiї
виключно на себе.
   Я не говорила багато, а вона, з своєї сторони, була мовчазливiшою, як я
сподiвалася. Коли ми вже були в послiднiй мiсцевостi перед К., а то в  Ч.,
i там, як собi пригадуєш, околиця просто захоплююча, -  вона  стала  перед
вiкном i, притиснувши чоло до шиби, дивилась уважно на околицю. Що  в  нiй
дiялося - не знаю, але, як могла я завважити, була сильно зворушена.  Коли
дивитись з вагона вiкном у долину, то бачилось,  як  шумiла  в  глибинi  й
товклась рiка М., побиваючись одним берегом до тiєї гори,  котрою  тяглася
залiзна дорога, а другим до противної гори, котра пишна з багатства  свого
дерева. Цiла височезна гора - одна зелень, з шпиля до  стiп,  а  в  долинi
рiка гучлива, повна буйностi й поспiху.

   "Тут чудово, панi!" обiзвалася я до" неї, що стояла, мов прикована, при
вiкнi. На мої слова вона обернула, нiби пробуджена мною  з  якихось  мрiй,
голову й поглянула на мене; поглянула, Богдане, такими сумними очима, що я
своїх слiв майже пожалувала. Нащо я до неї обзивалася?  Замiсть  вiдповiдi
вона спитала:

   "Чи буде вас хто на двiрцi ожидати,, панi?"
   "Так. Знайома моєї кревної, - вiдповiла я. - Богдан так  було  листовно
умовлено. Зрештою, я цього нiе потребую. Я їду до своєї хати, там є  добра
слуга, що вже все прилагодить". На оцi  мої  слова  вона  звернулася  знов
очима на околицю i, як ранiше, потонула в гадках. По  хвилинi  мовчання  я
спитала: "А вас? Буде, може, й на вас  там  хто  ждати?  Ми  приїздимо  аж
вечором".
   Вона похитала  головою:  "На  мене  нiхто,  хiба  дух  мого  батька..."
вiдповiла й по тих словах зною змовкла, як перше, зложившися в  себе,  мов
кiтка, i вже не заговорили ми до себе, аж на  двiрцi  в  К.  Ба  нi...  ще
опитала я її, до кого  вона  заїжджає.  Вона  не  заїжджає  до  нiкого,  -
вiдповiла... Вони з братом виїнаймили собi два покої у панi Мiллер, доброї
щирої товаришки їх матерi, i будуть там свої  ферiї.  Незабавки  приїде  й
брат. за ним незадовго панство Марiяни з донькою й кревною, панною Наталею
Ливенко, котрi беруть покої  в  колишнiм  їх  помешканнi,  той,  наш  дiм,
Богдане, - i їм, себто їй i братовi, буде це дуже мило. Зрештою, вони обоє
люблять спокiй. Брат вiддається студiям,  i  їх  обоїх  буде  лiс,  певно,
бiльше бачити, чим яке-небудь товариство. В столицi вони  також  найбiльше
лиш з панством Марiянами зносяться. Мешкання хотiла вона  зразу  брати  за
рiкою на Д., але, щоб  не  бути  надто  вiддаленими  вiд  своїх  знайомих,
рiшилась на пропозицiю панi Мiллер взяти покої в неї. Там буде їм  близько
до того мiсця, де перебували свою молодiсть, де жив  i  помер  їх  дорогий
батько. Де ловив Нестор хлопчиною метеликiв, шукав золотi мушки i  т.  iн.
Все це буде для нього милим спогадом.

   "А мати ваша?" спитала я.
   "О, вона пiд доброю опiкою. Вона виїде по вiд'їздi  Нестора  до  сестри
Оксани".

   На двiрцi в К. знов та сама метушня. Знов бiганина, i знов на  часок  я
безпомiчна. "Знайомої" не було, як я й сподiвалась  в  духу,  фiякрiв  лиш
кiлька, котрих розiрвали до одного, i ми мусили обi залишитися й дожидати,
аж не вернеться замовлений наборзi фiякер, котрий врештi забрав нас i  наш
багаж, клунки, кошики й т. iн. - i довiз додому.  Коли  ми  зближалися  до
мiста, а вечiр був погiдний, вона сидiла в кутку брички мовчки i  раз,  як
менi здавалося, втерла тайком очi.  Менi  стало  її  потрохи  жаль.  Я  її
психологiю зрозумiла. Мене, Богдане, не "ожидав" також  нiхто  на  двiрнi,
щоб бути помiчним; ожидав хiба також лиш дух того, що спочиває тут  вiчним
сном; але все ж таки в'їжджала я з iншим почуттям у батькiвщину, як вона.
   "Ви давно не були тут?" спитала я її нараз, як ми вже чи  не  доїжджали
мiж першi доми мiстечка, що тут i там мов виринали краєм дороги.
   "Вiд часу смертi батька", вiдповiла вона стисненим голосом.
   "О, це давно", закинула я.
   "Давно", вiдповiла знехотя, нiби я перебила її немило в якихось думках,
i вихилилася з повоза, оглядаючись чи не  всiм  єством  своїм,  за  пишним
гiрським краєвидом, який розкривався  щораз  пишнiше  перед  нашим  видом,
замикаючи невелике мiстечко  собою.  "О",  кликнула  вона  нараз  живо,  з
несподiваним захопленням, i вказала рухом на дорогу,  що  вiддiлялася  вiд
тої, котрою ми їхали, та бiгла аж мiж двi пишнi скелi й далi за  ними,  як
знала я (i ти її знаєш), у лiс. Я звернулася за вказаним мiсцем  у  надiї,
що побачу щось особливше, одначе не побачила нiчого. "Цiєю дорогою  любила
я колись їздити пристрасно  верхом  -  рано-ранесенько..."  пояснила  вона
менi, угледiвши моє зчудування. I знов, як перше, складаючися в себе, вона
подалася в кут брички, мов жалiючи, що  на  хвилину  розкрила  своє  нутро
передi мною.
   "Колись, правда, було воно iнакше, - вiдповiла я, а по хвилинi мовчання
додала: - Якби був ваш батько жив, було  б,  може,  й  ваше  життя  iнакше
уладилося. Вiн був практичний, був би  забезпечив  вас  цiлковито,  зложив
якийсь капiтал. Ви б були нинi своєю панею, а так..."  i  я  урвала.  Боже
мiй, що сказала я таке, що вона на мене видивилася й аж по уста побiлiла?
   "Капiтал?" спитала все ще поблiдлими устами.
   "Так, моя панi, капiтал, -  повторила  я.  -  Ту  силу,  що  дає  життю
пiдставу, що дає людинi власть у руку, можнiсть розвинутися,  жити,  надає
їй вартiсть... особливо дiвчинi".
   Вона не вiдповiла.
   Около  її  уст,  мов  тiнь,  поблукала  гiрка  усмiшка,  i  вона,   мов
зрезигновано, не обзивалася.
   "Чи не так, моя панi?" спитала я.
   "Це правда, - обiзвалась вона мов насилу, дивлячись далеко вперед себе.
- Коли б мiй батько був жив, моя доля була б iнакше уклалася. Вiн  був  би
менi помагав мої життєвi плани й постанови здiйснити, а так з його  смертю
урвалося все, i нинi я в очах людей, помимо всього,  осталася  без  всякої
вартостi. Нинi дiвчина мусить мати заробковий титул, себто  "диплом",  щоб
бути цiнною. Бо ж хоч i не  має  маєтку,  то  її  "фах",  коли  його  має,
вiдкидає прецiнь проценти. А я i його не маю хоч стремiла колись  до  того
всею душею. Менi осталась музика. Вона мiй фах. I слава богу, не лиш  фах,
але й товаришка життєва моя".
   Я не вiдповiла їй, Богдане. Що ж; чи мала я їй притакнути до  того,  що
само собою розумiлось? Вона дуже споважнiла, та колишня твоя Маня;  робить
враження молодої мужатки, а не дiвчини. I по правдi кажучи,  я  нетерпливо
вижидала, коли вже доїдемо до  нашої  хати.  Менi  нiяково  ставало  в  її
товариствi. Мимо вбожества й безвиглядностi на будучнiсть (я  розумiю  пiд
тими  поняттями   женячку,   Богдане),   пробивалася   така   гордiсть   i
недоступнiсть у єствi тої дiвчини, мов вона робила менi ласку, що розкрила
на хвилину свою душу. По недовгiм часi  почали  тут  i  там  лiхтарнi  мiж
домами малого мiстечка освiтлюватися, а далi, далi мали ми вже й  до  моєї
хати доїжджати.
   "Може, поступите вперед на хвилинку до  мене,  -  сказала  я  їй  (менi
все-таки було її жаль, Богдане, вона ж була, як i ти,  без  батька),  -  а
опiсля вернете до себе. В мене нап'єтесь i гарячого чаю, я везу з собою  й
рiзнi тiста, що їх собi до чаю вдома напекла".
   "Дякую, - вiдповiла. - Панi Мiллер буде на мене  нетерпливо  ждати.  На
дворець вона не виїжджала, бо я собi те просто вимовила,  але  зате  вдома
ожидає мене теплiсть i щирiсть її серця. Я її знаю. Вона ж товаришка  моєї
матерi а перша моя вчителька музики. Я  їй  багато  завдячую.  Я  була  її
улюблена учениця. О, я вже також вiдчуваю її iстоту й тепло коло себе".
   Я не казала нiчого. Нехай i так. Ось, ось  ми  вже  доїжджали  до  моєї
хати. Вже бачила я  здалека  дерева  нашого  садка  перед  хатою,  великi,
розмашистi; i я сама не знаю, чому я поглянула на неї. Вона вихилилася, як
недавно, з повоза й  мов  пожирала  в  западаючiй  темiнi  очима  все,  що
здавалось їй рiдне й миле (правда! до  нашого  саду  притикав  прецiнь  їх
колишнiй сад). Мов мала там когось побачити, що мав би  звiдти  проти  неї
вийти й привiтати її. Одначе того всього не було. I лише дерева,  тi  самi
давнi дерева i кущi, тi самi бози й  жасмiни,  виринали  темними  набитими
постатями з-поза штахет при дорозi й визирали в  нiч.  Перед  нашим  домом
фiякер став. Я почала рухатись з мiсця, щоб устати. Я  цiла  з  утоми  мов
зiштивнiла, i пiдносячись, я мимоволi подавалась знов назад. Тимчасом вона
обiзвалася:
   "Панi, у ваших вiкнах я не бачу  жодного  свiтла.  Хто  знає,  чи  ваша
служниця дома. Позвольте, щоб  я  вперед  вiдвезла  свiй  багаж  до  свого
мешкання. Вiдтак поверну з вами, вiдпроваджу вас до хати, стану вам, може,
дечим услужною, i аж потiм поверну до себе. Я ж недалеко вiд вас".
   Тепер я не хотiла й подякувала. Однак вона перемогла мене. Поки я їй ще
раз подякувала, вона вже поiнформувала фiiякiра, куди  має  нас  везти,  i
кiлька  хвиль  пiзнiше  сталося,  як  вона  розпорядила.  Свої  речi  вона
вiдвезла, причiм я мусила ще бути свiдком, як вона з своєю  "панi  Мiллер"
вiталася й обiймалася, а потiм ми вернули обi до моєї хати.  Вона  помогла
менi висiсти (я вже тобi все пишу за порядком, нiчого не опускаю), i  поки
фiякер поздiймав мiй багаж, вона взяла мене безцеремонне пiд  руку,  i  ми
пiшли алеєю до моєї хати! З вiкон била до нас темiнь, i лиш запах рож, тих
наших пишних бiлих рож, Богдане, що ти їх так дуже любив, вiтав нас  обоїх
сею тихою вечiрньою годиною.  Навкруги  панувала  глибока  тишина,  й  мої
дерева, i все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вiтало мене.
Твої вiкна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з
чужою дiвчиною йшла; коли я отворила дверi бiчної веранди, мене  неприємно
вразив спокiй, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина,
що мала менi тут услугувати, не ожидала мене? Вiд'їхала куди? Була хора?..
I я висказала своє зчудування перед дiвчиною.
   "Не журiться, панi, - поспiшила вона, - я зараз розвiдаюся, що з нею є.
Я ще не забула, де тут кухня". I сказавши це, оставила мене  з  фiякром  i
клунками на верандi, сама побiгла  кругом  до  кухнi.  Поки  я  вiдправила
фiякра, повернула вона. "Вже йде ваша Христина, - повiдомила мене. - Вона,
бiдна, хора. Лежала сама в кухнi, через те й  усюди  темно.  Простудилася,
але каже, що їй уже нинi лiпше й вона зараз прийде".
   I справдi, за пару хвилин причолопала й Христина.  Обмотана,  мов  снiп
(хоч лiто), i, вiтаючися, постогнуючи, та все ж таки з радостi,  побачивши
мене, усмiхаючись, отворила нам перше дверi до твого покою.  Тут  запалила
свiтло й пiшла по самовар. Я,  щоправда,  чулася  така  втомлена,  що,  не
оглядаючися нi на що,  кинулась  вiдразу  на  твою  софу  й,  випочиваючи,
оглядалась лiвш мовчки в тiй колишнiй твоїй  кiмнатi.  Мимоволi  я  мусила
бути  в  душi  Манi  Обринськiй  вдячна,  що  вона,  хоч   i   знала   мою
неприхильнiсть до її особи, завешталася тепер, мов у своїй хатi. Злагодила
за часок спритними руками чай i  остаточно,  при  помочi  Христини,  котра
справдi показалася на цей раз до чого iншого нездатна, присунула  до  мене
столик i налляла менi чай. Зробивши це,  щоправда,  безшелесне  й  зручно,
вона вхопила капелюх i зонтик i почала прощатися.
   Я задержала її.
   "Як то, панi, я сама маю  пити  чай,  коло  котрого  ви  заходилися?  -
спитала я. - Я вас не пущу".
   "Я дякую", вiдповiла вона, вибачаючись, що на неї ждала панi  Мiллер  з
вечерею й чаєм, котрiй (як я сама чула)  обiцяла  найдальше  за  пiвгодини
прийти.

   "Таж у мене ось там у пуделку краснi свiжi тiста. Панi (вибери-но деякi
й подай на стiл, звернулася я до старої слуги),  запишiться,  будьте  моїм
першим милим гостемi!"
   Але вона вiдмовилася.
   "Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стiнах",  зробила  я  їй  закид,
побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тiй хвилi Христина  несвiдомо
виручила нас  обоїх  з  колiзiї.  Побачивши,  що  вона  не  виявляє  охоти
залишитися, обiзвалася:

   "Як пааночка нiяк не можуть залишитися, то  я  ось  що  скажу,  потiшу.
Iмость [50]не будуть уже такi самiтнi, як думають; ось тут... - i  вказала
на стiну,  де  висiла  велика  твоя  фотографiя,  -  повiсила  панi,  поки
вiд'їхала, образ iз салону їмостиного сина. Вiн дивиться на  мамцю  своїми
очима й вiтає її. Крiм того, як  панi  прикажуть,  присяду  я  он  там  на
стiльцi й буду розказувати дещо, щоб панi не було самiтно".
   При споминi про тебе я мимоволi глянула на дiвчину.  Вона  дивилась  на
твiй образ, котрий, мабуть, уже ранiше побачила. В тiй хвилi, як  Христина
промовила про нього, обернула вона голову, й нашi очi стрiнулися.  Лиш  на
одну хвилину стрiнулися вони, одначе нiколи я не забуду  того  жаху,  який
виявився в цiй хвилi в тих її очах.  Мов  на  лихiм  учинку  спiймана  (як
стояла недалеко дверей), вона, простягаючи мов безтямки руку  за  клямкою,
вклонилась передi мною i, не оказавши бiльше нi словечка, отворила дверi.
   "Вiдвiдайте мене знов колись, панiї - кликнула я,  прохаючи,  вслiд  за
нею. - Зробите менi приємнiсть".
   Але її вже не було, пiшла, не обiзвавшися до мене бiльше  i  словечком,
мов i слiд за собою затерла.
   Так скiнчився мiй подорожнiй епiзод з колишнiм твоїм iдеалом,  Богдане.
Наколи б не те, що маю стiльки вiльного часу й супокою, що аж  вкучуєгься,
ти б  був  про  цю  несподiвану  Й  непотрiбну  стрiчу  нiколи  нiчого  не
довiдався. Але знаючи, що тебе займає кожна дрiбниця логично моєї особи, я
нiяк не могла себе побороти, щоб не розповiсти тобi й про цю iсторiйку. Як
хочеш, розкажи її i Дорi, бо я сама не буду про це їй окремо писати.  Вона
й досi займається  сею  дiвчиною,  котра  свого  часу,  як  не  помиляюся,
iгнорувала не лиш мене, але й її. Остаточно, сину мiй, кидай раз твiй уряд
i приїжджай сюди. Погода чудова! I кожної днини, що там перебуваєш, шкодаї
   Твоя мати".

   * * * _

   (Чотирнадцять день пiзнiше, i вже в горах).
   Ходжу, блуджу по лiсах, щоб здибатись з нею, але досi ще не  бачив  її.
Дивне почуття - оглядати тi мiсця з почуттям, що вона так само їх оглядає.

   Вона!..

   Вiд часу прочитання листа матерi думка  про  неї  мене  не  покидає.  Я
вiдчуваю - з хвилею, в котрiй стрiнемося коло  нашого  або  її  колишнього
дому, чи знов тут або там у знайомих мiсцях  лiсу,  зайде  з  нами  змiна.
Минувшiсть з  своїми  бiлими  подiями  надто  сильна,  щоб  не  подiяла  в
який-небудь спосiб на нас i на будуче. Значить, на тепер. До  моєї  матерi
не показувалася вона бiльше, хоч, як упевняє мене мати, була б її повiтала
радо в себе, хоч би й тому, щоб подякувати їй за її труд коло неї пiд  час
подорожi i вдома.
   - Коли вона до вас не приходить, мамо, - сказав я їй в кiлька  день  по
моїм приїздi, саме як згадала мати про неї, - то нам не залишається нiчого
iншого, як пiти до неї самим i вчинити це. Мене дивує, що ви цього взагалi
не зробили.

   Мати поглянула на мене й похитала головою.
   - Чи справдi ти це поважно говориш, Богдане? - спитала.
   - Цiлком поважно, мамо, - вiдповiв я.
   - Ти б припускав, щоб я щось подiбне зробила?
   - Чемнiсть вимагала б це. Зрештою,  я  далекий,  щоб  силувати  вас  до
чогось подiбного...
   - Нехай що по-твоєму й вимагала би чемнiсть, - сказала вона, -  але  по
правдi я цього не вдiю. Зрештою... я переконана, що в своїй  зарозумiлостi
вона цього навiть вiд мене не вимагає. Вона iгнорує мене.
   - У своїй тонкостi, мамо, хотiли ви, може, сказати, а не зарозумiлостi.
Про яку-небудь зарозумiлiсть у тiєї дiвчини бесiди не може  бути.  Я  знаю
Обринських. У них зарозумiлостi  немає.  Щирiсть  i  доброта  не  вражають
нiкого, отже, розумiється, i її також нi.  Коли  б  ви  по-щирому  до  неї
вiднеслися, вона б, певно, вас не оминала так, як очевидно оминає. Я й так
нiколи не припускав, що вона перша зблизиться до вас.
   - Менi байдуже про це, Богдане, - обiзвалася мати. - Гадай про  це,  як
хочеш. Це рiч твоя. Але йти менi до неї i дякувати за  незначнi  чемностi,
якi робить одна культурна людина другiй, я вважаю з своєї сторони в даному
разi за пониження своєї гiдностi, а щонайменше - за нонсенс. Я була досить
ввiчлива проти неї, запрошуючи її до себе на чай...
   - Котрий вона замiсть вашої хорої служницi приготовила власними руками,
- докiнчив я не без злоби.
   - Я б була їй i  половину  своїх  тiст  додому  передала.  Я  не  така,
Богдане, щоб не вмiла вiддячитися.
   - Нащо це, мамо? - спитав я.
   - Власне з щиростi, Богдане, - вiдповiла мати твердо. - Будь спокiйний;
вона на нещастi й злиднях знається, хоч i не зраджує  того.  Вона  була  б
посилку тiст вiд мене прийняла.
   - На злиднях бiльш-менш кожне з  нас  знається,  мамо,  -  вiдповiв  я,
iгноруючи її послiднє речення. - Рiч лиш у тiм, як ми себе до того ставимо
й те переносимо. Зрештою, ви помиляєтесь, мамо, як утримуєте, що Обринськi
живуть у злиднях. Оскiльки менi вiдомо, Нестор побирає вже  хоч  невелику,
але все гарну плату, з котрою не один молодий чоловiк на його мiсцi вже  й
одружується. Сама панi Обринська по мужевi також не без жалування.  Ну,  а
вона має свої доходи з своїх лекцiй.
   - Овва, доходи!! - обiзвалася мати. - Хоч би була якою  вчителькою  при
семiнарi [51], або сякий-такий титул мала, а то й того нема. А я, Богдане,
мала б сама йти перша до неї i за незначнi услуги дякувати?
   -  Не  "дякувати",  мамо,  -  закинув  я  подразнено,  -  а  радше  лиш
розпитатися, як вона мається. Самi споминали-сьте, що, їдучи з вами,  вона
жалiлася на бiль голови. А те, що закидуєте їй, що вона не державна хоч би
"вчителька", мамо, дивує мене. Вiдколи виросли вчительки в ваших очах так,
що ви надаєте їм нараз таку важнiсть? Чи не так? Колись були ви  найбiльша
противниця жiнок з фаховими студiями, i якраз проти панни  Обринської,  чи
не через її стремлiння до того, ворожо настроєнi.  Тепер,  коли  обставини
вiд смертi батька склалися на її некористь, i вона мовчки, без жалю,  хiба
лише  з  внутрiшнiм  смутком,  iде  життям,  заробляючи  по  змозi   своєю
iнтелiгенцiєю й таланом на своє удержання, ви закидуєте  їй  брак  якихось
титулiв i фаху. Ви не консеквентнi, мамо!

   - Нехай i так, мiй сину, нехай, що я  неконсеквентна.  Свої  погляди  з
часом можна змiнити. Ти також змiнив їх, займаючись iншими iдеалами, що не
стояли навiть на рiвнi з першим, поки не дiйшов остаточно до  теперiшнього
стану.

   При її словах я чув, як менi пiдiйшла гаряча краска до лиця i я встав.

   - Я iду, мамо... - звернувся до неї, шукаючи очима за своїм капелюхом.

   - Куди?
   - До неї.
   - До Обринської?
   - До панни Обринської.
   Через хвилину витрiщилась мати на мене,  мов  туй-туй  мала  надi  мною
завалитися стеля.

   - Стережись, сину! - вибовтнула  вона  нараз  змiненим,  майже  упавшим
голосом.

   - Чого, мамо? Убогої, немолодої вже дiвчини? Вона не вiдповiдала нiчого
й вiдвернулася.
   - Я ж щоб направити те, що ви занедбали, мамо.  Iду  їй  подякувати  за
ввiчливiсть до вашої особи. Чей же менi це увiйде...
   - Iди!
   - Я йду.
   Я замикав дверi, а вона розсмiялась! О, той знайомий  менi  так  добре,
мене так часто тиранiзуючий смiх. Як прикро вiдбився вiн тепер у цiй хвилi
в моїй душi!


   * * * _

   Я вийшов у сад i вiдiтхнув. Чи не було в тому, щойно  пережитому,  щось
подiбне до минулого?
   Так. Це тепер мов вiдживало наново.
   Мiй взiр пролетiв мимоволi в сусiднiй город. Але там  не  було  нiкого.
Все дрiмало в лiтнiм сонцi,  що  клонилося  до  заходу,  все  було  гарне,
зелене; але з Обринських, як колись давнiми лiтами, не видко було  нiкого.
Нi малого Нестора, що вештався за золотими мухами й синiми мотилями, нi її
самої. Колишню нашу хату перемiнено на елегантну вiллу для лiпших  гостей,
i лиш давня широка вигiдна веранда й давня пишна алея осталася така  сама.
Так само стояли й усi  кущi  й  рожi  коло  веранди,  хiба  що  ще  бiльше
розрослися. Сама вона - десь заховалася. До старої якоїсь удовицi нiмкенi;
зачинилась там, мов монахиня, i "хто хоче її бачити, нехай вiдшукає". "Я й
брат, мiй прибули в самоту й лiс, а бiльш для нiкого"...

   Я вiдшукав її.
   В низькiм обширнiм старосвiтськiм  домi,  мiж  поважними  смереками,  з
дахом, що аж угинався, помiж цвiтами, з ганком, оброслим блющем, з бiлими,
як снiг, занавiсами - найшов її.
   Це не було по-"панськи", як вiднайшов  я  її.  По  привiтанню  з  панею
Мiллер у зiльнику, я увiйшов у довгi,  взiрцево  чистi,  коверцями  ручної
роботи виложенi сiни, й коли на моє стукання не обiзвався нiхто, я отворив
дверi i вступив у кiмнату. Вона була тут, в обширнiй кiмнатi. Стояла в тiй
хвилi обернена плечима до дверей i вбивала  цвях  у  стiну.  Вiдтак  взяла
якийсь перед нею припертий портрет i старалася  його  повiсити.  Її  тонка
стать нiби натягнулась, щоб повiсити портрет добре. Одначе це не вдавалось
їй. Очевидно, був образ затяжкий для неї, i вона опустила  на  хвилю,  мов
втомившись, руки з портретом униз i ждала, неначе спочиваючи. Так постояла
кiлька хвилин. Вiдтак чи закрався протяг крiзь мною створенi дверi,  обняв
її i примусив оглянутись, чи може зачула шелест, доста, вона обернулася, й
нашi погляди стрiнулися. Нiколи в життi не бачив я вдруге такого  змiшання
й заклопо-тання в жiнки, як у цiй хвилi - в сеї дiвчини.  Почервонiвши  аж
пiд саме волосся, вона стояла хвильку,  майже  безпомiчно,  як  дитина,  i
дивилася на мене.
   - Тут заховалися ви, панно Маню? -  сказав  я,  вiдкладаючи  капелюх  i
палицю на стiл та приступаючи безцеремонне до неї, що уст з  замiшання  не
отвирала.

   - Тут, - вiдповiла лише й оглянулася мов о помiч, щоб  щось  з  образом
зробити.

   - Як бачу, я приходжу в саму добру хвилю, - тягнув я дальше, вiдбираючи
передусiм тяжкий портрет якогось  даївнього  вiйськового  фамiльянта  панi
Мiллер з рук заклопотаної дiвчини. - Позвольте, панi, що вас виручу з  сеї
роботи. Вашi руки не  вдержать  цього  добродiя,  що,  засiвши  вигiдно  в
крiслi,  нiби  жде,  щоб  нiжнi  руки  дами  вмiстили  його   на   високiм
становиську.
   Тепер вона мов опам'яталася й, обминаючись з моїми очима, подала менi з
словом "дякую" образ i зiстуїпила легко з низької лавки.
   - Дрiбниця, - закинув я з  уданим  супокоєм,  щоб  припровадити  її  до
рiвноваги, а вiдтак додав: - Тепер я займу ваше мiсце, а ви будьте ласкавi
й глядiть, чи вiшаю рiвно оцього добродiя.
   - Рiвно, рiвно, - вiдповiла й дивилась, як я, вiдсунувши  лавку  набiк,
одним майже рухом пiдняв портрет угору й повiсив на вбитий нею цвях.
   Вiдтак, постоявши ще й приглядаючись хвилинку, чи добре виконав я  своє
дiло, я нараз обернувся й простягнув до неї обi руки.
   - Тепер ми вже по роботi, панно, - обiзвався я до неї, що стояла мовчки
й блiда, мов ждала, щоб я був перший, що промовить. - На мою думку, личить
нам, як добрим давнiм товаришам,  що  виконали  спiльно  благородне  дiло,
привiтатись мирно. Як маєтесь, панно Маню? Ви зчудованi моїм  приходом,  а
радше моєю несподiваною атакою на вас? Чи не так?
   Вона не обiзвалася зараз, але замiсть того поглянула  на  мене  великим
допитливим поглядом i, вкладаючи обi свої руки в мої, вiдповiла, що добре,
й усмiхнулась.

   - Я й моя мати довжники вашi, моя панi, - говорив я далi. - В  подорожi
були ви їй помiчнi, хоч, як переказувала менi мати, були  самi  не  зовсiм
здоровi. Досi вона не вспiла до вас особисто навiдатися, щоб поглянути  за
своєю опiкункою, подякувати їй за труд коло неї. Однак я, довiдавшись  про
це щойно недавно, прийшов сам замiсть неї.
   Вона, як ранiше, всмiхнулася, i по тiм її усмiху, що чи не  огрiв  цiле
її обличчя, вона перемiнилася нiби вiдразу в давню Маню Обринську.
   - Хто б ще на те й увагу  звертав,  -  вiдповiла  просто.  -  Трапилась
хвилина стати комусь помiчною,  то  й  стала.  Побачивши  вашу  матiр,  що
стояла, заклопотана, посерединi чужого гурту, менi пригадалась моя  власна
мати, що дуже не любить  сама  їздити,  i  я,  не  надумуючися,  зважилася
приступити до неї. Не знаю однак, чи не справила я їй тим прикростi.  Вона
жiнка горда й неприступна, а я подекуди боязлива, то не знаю... - I з  тим
замовкла.
   - Чому ж це? - спитав я, приступаючи ближче до неї й  заглядаючи  їй  у
вiчi. - Давнiше ви, здається, не були такi.
   - Давнiше! - вiдповiла вона, i її очi майнули якось чи не зчудовано  по
менi. - Давнiше було не одно  iнакше,  а  тепер  то  все  перемiнилося.  Я
пiзнала життя, i через те й погляд на людей змiнився. Однак... - перервала
себе, - яка я неуважна; я говорю, а ви стоїте. Будьте ласкавi, сядьте.
   - Я слухаю вас, панi! Докiнчiть,  -  обiзвався  я  й  простягнув  руку,
прохаючи, щоб не рухалася з  мiсця,  а  стояла  й  говорила  дальше.  Так,
говорила тим самим трохи альтовим голосом, що, мов  шовком,  оповивав  мою
душу.
   - Змiнили погляд на людей, панi?
   - Так. Навчилась брати їх такими, якими  в  дiйсностi  є,  а  не  якими
хотiла б мати їх наша уява.
   - Чи це вiдноситься до мене й до моєї матерi? -  спитав  я  й  поглянув
проникливе в її очi.
   - Життя змiнило  вас,  мабуть,  так  само,  як  i  мене,  -  вiдповiла,
обминаючи моє запитання.
   - Хто знає, панi! Мене воно лиш виховало, а  може,  я  лиш  "отерся"  з
дечого; але змiнити, як це ви, може, думаєте, воно мене мало що змiнило. В
дечiм я все ще давнiй мужик,  панно  Маню,  -  сказав  я  й  усмiхнувся  з
невимушеним усмiхом.

   Вона поглянула недовiрчиво своїми молодими очима  на  мене  цiлком  так
само, як робив це хвилями Нестор.
   - Про вас говорять, що ви щасливий i вдоволений  чоловiк,  i  завидують
вам те, - обiзвалась спокiйно. - А те дуже рiдко чути.
   - Дiйсно, - вiдповiв я. - Мужик не  потребує  багато  до  щастя.  Гарна
хата, добрi, сякi-такi матерiальнi вiдносини, добрий харч... чому нi?
   Я поглянув на неї. В її  лице  пiдступила,  як  недавно,  темна  краска
замiшання, - i вона заперечила головою.
   - Я це не в тому значеннi думала.
   - Нi... Справдi нi? - сказав я. - А то я б був думав, що й ви  пристали
до того гурту, що уважає Богдана Олеся за матерiалiста  й  бог  зна  якого
вдоволеного й щасливого. А все через те, що вiн зачиняє душу й не виносить
свойого я на торг.

   - Я не думала в тiм напрямi, - сказала вона; i нараз мов побоюючись, що
я поставлю нове якесь їй прикре питання, пiдсунула  менi  крiсло,  а  сама
сiла на диван пiд вiкном.
   - Отже, в iншому розумiннi, - сказав я.  -  I  я  догадуюсь,  в  якому.
Очевидно, до вас мусили доходити свого часу слухи й про романтику Олеся, а
з там про якесь його нещоденне щастя в жiнок. Правда?
   Вона не вiдповiла.
   - Я бачу, що так, панi, хоч вашi уста й мовчать, i  вираз  вашого  лиця
говорить виразно, що ви до того не торкаєтесь. Тi слухи й епiзоди  з  мого
життя були побiльшенi й пофальшованi. Я шукав романтики,  панi  Обринська,
свого часу. Я не таю цього. Шукав i на якийсь  час  находив,  i  мав  свое
вдоволення до певного ступеня й часу. Але не назавжди. Вона не  вистарчає,
ба навiть обридає. Тут мусить поважний мужчина щось тривкiше мати. Бодай з
своїми мужицькими  iнстинктами  думаю  так  я  один.  Я  не  декадент,  не
модернiст, а мужик. I бути може, тому й визволився з того всього й дивлюсь
спокiйно... - Тут нараз я урвав. Панi Мiллер, з котрою  я  ще  в  зiльнику
перед вступом у хату привiтався, отворила в тiй хвилi дверi, i, не входячи
цiлком, попросила до чаю. Я подякував i сягнув за капелюхом.
   - Не зайдете колись до моєї матерi? - спитав я  дiвчину,  котра  мов  з
задуми моїми словами збудилась, i на мене розчаровано поглянула. - Вона  б
радувалась.

   - Нi, - вiдповiла стиха, уникаючи мого погляду.
   - I чому, як вiльно спитати?
   - На це можете ви собi й самi вiдповiсти. Мої дороги ведуть мене  туди,
де мене шанують i потребують. Передусiм, потребують, пане Олесь.
   - Значить, iншими словами так: "До вашої матерi  я  б  могла  лиш  тодi
зайти, коли б  вимагала  цього  якась  важна,  не  звичайна  потреба".  Чи
зрозумiв я вас добре, панi?

   - Так.
   - А над тим, що можна чиєсь ушанування й любов (навiть ворога) здобути,
ви не застановлялися нiколи? - спитав я.
   - Не мала до того нав'язуючих точок, пане. Зрештою, - додала,  -  може,
але тодi мусив би бути до того iмпульс глибокий i поважний, а тут...

   - Тут його нема, панно Маню. Правда? - I я усмiхнувся гiрко.

   - Нема, пане Олесь, - сказала й умовкла.
   - А коли побачимось ми, панi? - опитав я, подаючи їй руку на  прощання,
неначе iгноруючи її послiднi слова. Вона здвигнула плечима.
   - Останьтесь на чай у панi Мiллер. Зробите їй прикрiсть, як  пiдете,  -
обiзвалась вона замiсть вiдповiдi.
   - Нi. Перепросiть, я пiду, -  сказав  я  поважно,  мiж  тим  коли  вона
пiднялась з свого мiсця. Вклоняючись, я завважив, що її бiле нiжне лице чи
не побiлiло о один вiдтiнок. Але з мiсця вона й один крок не рушилась.

   * * * _

   (Пiзнiше).

   На один крок вона все-таки сама зблизилася. Тi  її  -  i  заразом  його
(Нестора) уста, i тi її - i його очi, чи могли вони що iнше  говорити,  як
саму правду? Але думка, що вони могли хоча б i на короткий час в очах кого
iншого тонути, подразнює мене. А все ще гарна. Поважна, трохи iгноруюча, з
однаково "молодими" очима - все ще гарна.

   * * * _

   (Знов пiзнiше).
   Я здибував її, але не говорив з нею, -  не  йшла  сама.  Так,  так,  це
все-таки вона, та Маня, як i я так само той сам, що тодi був.
   Вона ще трохи виросла, i її стать гармонiйна й принадна... Але ба! Кого
вона має? Кого може мати вбога немолода вже дiвчина?
   Нi. Вона має свого  Нестора.  Невинного  молодого  брата  -  мислителя,
мужеську мiмозу, а твердого, як камiнь. Вiн -  її  оборонець  i  приятель.
Його вона собi виховала, i вiн її сторож.

   * * * _

   Лист панi Мiллер до своєї приятельки, панi Обринської:
   "Високоповажна моя панi Обринськаї
   Вже стiльки днiв  уплинуло  вiд  приїзду  доньки  вашої  Манi,  а  моєї
улюбленої колишньої ученицi, що аж прикро менi, що досi я ще не повiдомила
вас про її тутешнє життя-буття. Гаразд, що вислали ви  її  трохи  в  гори,
гаразд, що прибуває й Нестор. Та коли властиво приїжджає вiн? Маня визирає
його чи не щодня. Щодо неї самої (саме тепер нема її  вдома),  то  в  моїх
очах, вiд часу як не бачила я її (вiд послiднього мого побуту в вас), вона
.все ще та давня Маня, з своїм пишним смiхом,  коли  смiється,  i  з  тими
очима, що пригадують її матiр. Одначе щодо душi її, я не доглянула  ще  до
дна її. Вона зачиняється. Говорить i розказує про всяку всячину, про що  б
i не запитала я, а про своє нутро анi слова. Писали-сьте менi свого  часу,
дорога приятелько, що вона вiдкинула добру партiю,  i  що  не  знаєте,  що
властиво має вона за плани з своєю особою на дальше. Щодо мене, моя дорога
панi, то я знаю лиш одно, хоч те одно - вiдгадує сама моя власна душа,  бо
сама вона, як кажу, не говорить нiчого. А  це  те:  ваша  Маня  не  забула
Богдана Олеся й досi. А чи добре це, що вони будуть тут хоч  i  не  зчаста
бачитись, я не знаю, особливо - щодо її  особи.  Богдан  усе  ще  той  сам
гарний i поважний мужчина, i все ще, як менi здається, цiкавиться нею. Але
щоб його мати, та горда матерiалiстка,  хоч  трохи,  хоч  би  на  старiсть
змiнилася - того не окажу. Як колись, показує вона себе й тепер у  дорогих
матерiях, мiрить убожчого вiд голови до нiг, носить свої дорогоцiнностi  з
пихою,  наставляючи  по  можностi  кожному  украшенi  перснями   руки   до
поцiлунку. Десь бачилася я з нею раз припадково пiд час повороту з церкви,
але маю доста. Подалася трохи й колишня пишна постать, - зраджує, що життя
не доторкалось усе i її лише самими нiжними руками. Та що з того! В нiй  i
тепер ще повно егоїзму й фальшу, яким дотикала болючо не  одну  душу  коло
себе, мучила не один раз окружения своє, а власного свого мужа до  розпуки
допроваджувала!
   Вiтаючися та перебалакуючи по щиростi (бодай з моєї сторони), я сказала
до неї мiж iншим жартом:
   "Хоч би цього року,  панi,  були  ви  нам  синову  привезли  в  гори  й
представили. А то все самi прибуваєте вдвiйку з сином. Чи справдi не гадає
пан  Богдан  одружитися?  До  нас  доходили  одного  разу  слухи,  що  вiн
жениться!" так сказала я. Одначе, господи, що сказала я таке, що вона  так
на мене витрiщилася? Аж почервонiла.

   "Мiй син не ожениться без рахунку, як би це хто думав, -  вiдповiла.  -
Мiй син свою матiр поважає. Як найдеться така дiвчина, що догодить менi  i
йому пiд кожним взглядом... себто як припаде нам обом до  вподоби,  я  дам
дозвiл на женячку, а як нi, вiн дасть собi й без жiнки раду.  Слава  богу,
досi мама його в себе  зле  не  держала.  Чи  не  здоров  вiн,  чи  не  на
становиську? Життя йому не рай? Доки життя мого,  йому  все  так  буде.  А
слава богу, я ще чуюсь сильна й при здоров'ї,  отже,  буду  його  дозирати
лiпше, як жiнка. Нехай не журиться нiхто моїм Богданом,  коли  сама  я  не
журюся. А як хто буде ним надто цiкавитися, то  ви  розповiджте  це  всiм:
нехай собi нiхто не робить на нього непотрiбних надiй!!."
   "Бiдна Маня, бiдний Богдан, оцю гору ви не перейдете", подумала я тодi,
i ця думка мене не покидає.
   Ось i стiльки, що могло б вас  на  колишню  тему  "Маня  й  Богдан"  на
хiвилину-двi зайняти. Що Богдан, може, все-таки iншої гадки, як його мати,
нехай послужить за доказ те, що оногди вiдвiдував Маню.
   Правда, все те, про що розмовляв вiя з нею, манi невiдоме, але знаю лиш
те, що коли по його вiдходi я зайшла до Манi, вона сидiла, низько  схилена
над якимсь шитвом, i видалась менi надто поважна.
   "Що, Манусю, - спитала я її, погладивши її нiжно по  волоссю.  -  Пiшов
ваш гiсть?"

   "Пiшов,  панi  Мiллер",  вiдповiла  i,  взявши  мене  нагло  за   руку,
поцiлувала її. Це було в неї щось незвичайне.  Вона  подiбного  нiколи  не
робить.
   "Чи був Богдан проти тебе добрий?" опитала я i тут же пожалувала  своїх
слiв.

   "Добрий, - вiдповiла вона. - Повiсив ваш образ, панi".
   "А далi?"
   "Нiчого. Хiба що сказав мiж iншим,  що  можна  навiть  i  любов  ворога
здобути".

   "Можна, донько..." вiдповiла я й погладила її, як перше.
   Вона не обзивалась бiльше. Лиш по якiйсь хвилинi сказала:
   "Вiн, здається, той сам, що був... i... гарний, панi Мiллер...
   Гарний i, здається, як його батько - добрий..."
   Вона схилилася  наново  над  шитвом,  а  її  брови  зморщились,  неначе
вiдчували фiзичний бiль - i мовчала. Я вiдчула, цю з його  сторони  запало
щось роздразнююче в її душу, але що це було, я не знала.
   По упливi якогось часу, пiд час котрого  жодне  з  нас  не  заговорило,
обiзвалась я.

   "Пощо ти, Маню, приближалась взагалi до панi Олесевої на двiрцi?"

   На тi слова дiвчина, мов на лихiм учинку спiймана,  схилила  голову  ще
глибше, мов поборена, i сказала твердо:
   "Мусила".

   Я поглянула зчудовано на неї. Але вона, побоюючись,  очевидно,  дальших
питань з моєї сторони, зложила  з  уданою  байдужнiстю  шитво  в  комод  й
вийшла, як сказала, на прохiд. "Мусила", вiдповiла вона. Бути може,  що  з
деяких причин i "мусила". Але що головна причина була все-таки та, що панi
Олесь, будь-що-будь, усе-таки мати Богдана, i  вона  в  своїй  добротi  не
могла iнакше поступити, як саме поступила... то, розумiється,  вийшло,  що
"мусила".
   Що з того вносити? Не знаю. Коли б уже Нестор приїхав. Коли б  уже  вiн
приїхав. Менi здається, вiн привiз би з собою гармонiю, а  що  найважнiше,
Маня мала б з ким по горах i лiсах ходити. Вправдi, впевняє мене, що самiй
найкраще в природi, але мене не покидає думка, що в його  товариствi  вона
була б веселiша.

   Стiльки на  нинi,  дорога  приятелько.  Вiдколи  вона  в  мене,  я  мов
вiдмолодiла, а хата неначе вiдновлена.
   Ваша незмiнна Анна Мiллер.
   P. S. Чую, що панi Олесь очiкує кревнячку Дору К. у себе на якийсь час.
Лихi язики в нас впевняють, що панi Дора противна тому, щоб Богдан узагалi
женився, бо, кажуть, напрятаного срiбла, полотна  й  т.  iн.  осталося  би
колись по бiльшiй частi їй".

   * * * _

   (Третьої днини).
   Нинi  одержав  вiд  Нестора  лист,  де  сповiстив  мене,  що  приїжджає
пополудневим потягом. Про його приїзд однак його сестра не  знає,  бо  вiн
умисне не повiдомив її, щоб зробити їй тим несподiванку.  Довiдавшися  про
це, я всунув лист до кишенi, а сам вийшов  у  вказанiм  часi  проти  свого
молодого приятеля. Щоправда, я не менше радувався його приїздовi, як  його
сестра, що, певно, тужливо ожидала свого любимця. Я вийшов проти нього  на
дворець, а вiн, наказавши фiякровi везти свiй багаж на надану адресу,  сам
просив мене пiти з ним пiхотою коротшою дорогою  додому,  про  котру  знав
здавна, що iснувала.
   Я сповнив його бажання, i ми пiшли. Дорогою оповiдав менi, що за кiлька
день приїжджають колишнi Манинi хлiбодавцi, а з ними й вона - панна Наталя
Ливенко.

   - Зробили твої вiдносини до неї якi поступи до  певностi?  -  спитав  я
його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом  своїм.  Вiн  змiшався
нiжно, мов дiвчина, й усмiхнувся.
   - Так, - вiдповiв. - Вiдколи сестра поїхала, був там зо два рази.

   - I що ж? - спитав я.
   - Нiчого. Вона була ввiчлива, ми  розмовляли  досить  багато,  лиш,  на
жаль, був оба рази й доцент Д. присутнiй.
   - А вiн там чого?
   - Вiн бiльше прислухався нашiй розмовi, чим сам говорив, сидiв,  крутив
вуса. Казав оповiдати собi дещо  з  нашого  урядування;  дивувався  деяким
поясненням, про котрi, як признався, не мав поняття.  I  вiдтак  ми  разом
вiдходили. Видко, дiвчина припала йому також до вподоби, бо скiльки  разiв
зайду туди, застаю  його  консеквентне.  Зрештою,  -  додав  своїм  нiжним
усмiхом, - нехай собi буває. В менi не ворушиться зависть.  Скорiше  бiль.
Вiн чесний i працьовитий мужчина i до мене щиро вiдноситься.
   - А я чудуюсь тобi, - вiдповiв я йому. - Може бути, твоя вдача з грунту
витончена й ушляхетнена вже твоїми предками, що гiдна  спокiйно,  а  радше
пасивно дивитись, як рiвночасно з тобою ходить i другий мужчина  до  твого
iдеалу, сидить i прислухається й обсервує вас.  Я  б  цього  не  видержав,
Несторе, я б або цiлком вiдтягнувся, або запобiг би йому, освiдчаючись;  а
не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти!
   На тi слова мої, трохи нетерпеливi, вiн поглянув на мене й вiдповiв:

   - Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю,  що  вона  скоро  не
вiддасться. Вона ж не буденна дiвчина. А такi  не  все  скоро  вiддаються.
Бути може, я освiдчусь їй i цього лiта. Не думай, що через  це  моя  любов
слабша. В мене нема хвилини, в котрiй би я про неї не думав. А так люблю я
її чи не п'ятий рiк. Працюю подвiйно. Раз з обов'язку,  а  по-друге,  хочу
опинитись на такiм становиську, щоб не потребувати  нiколи  й  нiчого  вiд
других для своєї особи, а найменше  чогось  вiд  жiнки.  Тодi  аж  хочу  я
поставити її поруч себе. I тодi я буду справдiшнiй мужчина. Сам хочу  собi
свiй шлях умостити. А така "самота" вимагає подвiйного труда. А як  колись
пiднесуся вище понад рiвень буденного, не  з  честолюбивостi,  Богдане,  -
додав майже з гiркiстю в голосi й  поважно,  -  а  з  напору  внутрiшнього
iмпульсу, я зможу гордо на тi ступенi поглянути, котрими йшов я,  а  котрi
вимощенi тяжкою працею, що тепер, - вiн усмiхнувся  сумно,  -  викликає  у
моїх товаришiв насмiх, а для  моєї  особи  назву  "фiлiстер".  Моя  праця,
Богдане, - додав, -  не  лиш  тяжка,  але  й  захована  перед  буденнiстю.
Буденнiсть ординарна, як i члени її, з котрих складається.  А  чого  б  не
доторкнулася, те все забруджує.
   - Ти привiз з собою i якi науковi твори? - спитав я, коли ми зближались
до вулицi, з котрої здалека виднiлися вже високi й  поважнi  сосни  старої
"лiсничiвки".

   - Декiлька. А також i iнструмент свiй. Будемо з Манею або часом i з нею
вдвiйцi грати. А як нi, буду сам вечорами грати. Це менi милiше понад усе,
коли можу на самотi з своїм iнструментом розмовляти.
   - Iдеалiст! - сказав я, поклепавши його по плечах. - Добре, що маю тебе
тут. Я не дам тобi займатися наукою. Вже аж помарнiв з працi.
   - Я був хорий, Богдане, ще восени... - вiдповiв вiн.  -  Простудився  й
кашляв; ще й тепер не позбувся цiлком того.
   - Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як тi смереки на верхах. - I
сказавши це, я вхопив його жартiвливо за рамена й  на  мить  потряс  цiлою
його високою, але нiжною постаттю. Вiн  усмiхнувся,  звiльняючись  з  моїх
рук...

   - Я не такий безсильний, i не так легко мене побороти, Богдане, як тобi
здається, - сказав. - В менi можна й легко помилитися.
   - Щодо того, то це правда. Хто б мiг вас зглибити... ви, Обринськiї

   - Я б з тобою помiрився колись, Богдане... - сказав, незважаючи на  мої
слова.

   - Добре, Несторе... Але я... мужик...
   - Колись у лiсi, Богдане, й мiж смереками... Я витривалий. I говорячи й
шуткуючи, отак ми опинилися коло "лiсничiвки", що, захована  мiж  соснами,
визирала своїми бiлими стiнами приманчиво до прохожих.
   Тут я, хоч i який короткозорий, побачив здалека, що на  низькiм  ганку,
оброслiм плющем, сидiла панi Мiллер, а бiля неї Маня. Обi були зверненi до
хвiртки... i чимось зайнятi.
   Ми дiйшли.
   На скрип хвiртки обi жiнки оглянулись. Поки  успiв  я  вiдчинити  її  i
впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною  огорожею  -  на  дорозi),
вибiгла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися  йому  радiсно  на
груди, повисла тут же на хвилю.
   - Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь... - говорила  раз  по
раз, випещуючи брата з любов'ю. Вiдтак, вiдступаючи  вiд  нього,  щоб  мiг
перейти до хати, вона нараз замiтила коло хвiртки мене.  Миттю  звернулася
до мене. - Ви привели менi мого брата, пане Олесь, i яку радiсть справили!
Я так нетерпеливо ждала його. - I сказавши це, вона простягнула до мене  з
подякою  руку.  Я  стиснув  її,  поцiлував,  не  обiзвавшися  нi   словом.
Перелякана, мов схоплена на  забороненiм  учинку,  вона  вiдтянула  скорим
рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вiтався в тiй хiвилi з  панею
Мiллар на ганку, кликнув:
   - Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе  в  себе,  пiдемо  мiж
"смереки"...

   I не вижидаючи, я вiддалився скорим кроком вiд лiсничiвки.
   Ми були оба на верхах i  в  лiсi.  Вийшли  зрання  й  пiшли.  Йшли  мов
святинею, чимраз вище й глибше в лiсову зелень. Все самим сосновим лiсом i
тишиною. Раннє сонце перебивалося крiзь гiлля, лягаючи блиском тут  i  там
на зарошений мох,  а  живичний  запах,  що  розходився  лiсом,  обiймав  i
освiжував нас.
   - Коли б так кожний з нас мiг хоч вiд часу до часу покупатись у  такому
повiтрi! -  сказав  Нестор  i,  розкриваючи  груди  проти  повiтря,  кинув
капелюхом  об  землю,  а  сам,  спершися  плечима  до  якоїсь   об'ємистої
великанки-сосни, задивився поважно вперед себе мiж верхи сосен.
   Старезне соснове гiлля звисало  нерухомо  над  нашими  головами,  i  ми
вiддалися на часок цiлковито потузi лiсової тишини.
   - Тут мусив би й хто подужати, -  сказав,  перебиваючи  тишину,  перший
Нестор. - Але там у долах, вiчно в працi, ярмi й науцi, заодно мiж стосами
актiв i фолiантiв [52]ти, хоч би й не хотiв, наберешся хороби.
   - Почуваєш себе нездорово? - спитав я, окинувши оком молодого товариша,
що своїм тонким обличчям пригадував скорше студента-академiка, як урядовця
одної з найповажнiших iнституцiй, котрий виглядав у тiй хвилi дуже  гарно,
вiдгорнувши волосся з бiлого чола.
   - Я? - спитав вiн, усмiхнувшися весело. - Це  я  не  про  себе,  а  так
взагалi говорив.

   - I ти тут свiй кашель покинеш, - закинув я. -  Пiд  оцими  соснами  ти
повинен найбiльший час твоєї вiдпустки перебувати. В тебе, як сам говориш,
ще на кiлька рокiв працi, тож треба до неї тут скрiплятися.
   - Менi нiчого не хибує, - сказав вiн поважно. - Ти, чоловiче, не  знаєш
Обринських; кинь їх i з вежi вдолину, вони все стануть на рiвнi ноги. Вони
репрезентанти  витривалостi  й  непоборимостi,  дарма  що  цього   по   їх
поверховностi неслiдно. Примiром, анi по менi, анi по моїй сестрi. Але,  -
додав нараз весело, - поки я кину тебе, Богдане, додолу,  пiдiм  ще  й  на
другу сторону цiєї пишної гори, по котрiй бiгав я стiльки  малим  хлопцем.
Або й он там пiд скалу.

   - Го, го, Несторе, - сказав я й поклепав його по плечi.  -  Ви  обоє  з
сестрою  хоч  i  якi  добрi  репрезентанти  витривалостi  й,   як   кажеш,
неiпоборимостi, але до мене ви недоросли. Я все ж таки вiд мужицької кровi
не вiддалився. Я горджуся своєю силою. її не  побiдить  нiхто  так  легко.
Навiть i ви, панята мої, нi.

   Ледве вимовив я тi мої слова, вiн уже зблизився  до  мене.  Усмiхаючись
одним кутиком своїх уст, що так живо пригадували менi  сестру  його,  вiн,
прилягши груддю до мене  та  обвивши  мене  своїми  руками,  мов  корiнням
деревини якої, стиснув мене сильно, молодечо, аж  до  болю,  i  тут  же  й
залишив.
   - Не глузуй з "панят", - сказав i  розсмiявся  з  вдоволеним,  побiдним
поглядом. - Менi страх хочеться, голiафе, кинуть тебе ось тут  на  землицю
столiтнiй соснi пiд ноги! Чуєш?
   - Чую, хлопче, - вiдказав я, мимоволi й собi усмiхаючись. - Але поки що
дай тому спокiй. Прийде час, ти кинеш.  Але,  як  кажу,  поки  що  ще  сам
крiпись... А тепер здiймай капелюх з землицi,  поклонись  соснi  й  ходiм,
куди нас очi ведуть. Ще з годину ходу лiсом, а там вийдемо на одну царинку
й припiчиемо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А  що  там
зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде.
   - Нi, Богдане, тобi належиться першенство до переказу. Я буду  мовчати.
- I сказавши це, вiн нараз споважнiв, i ми пiшли.
   Вiн передi мною високий, стрункий, бiльше хлоп'ячий,  як  мужеський,  в
бiлiм легкiм капелюсi. А я не менш мовчазний за ним.
   Iдемо...

   Ми оба i разом з нами тишина. Тут i там шелесне  блискавичне  дряпання,
може, вивiрки якої або полохливої птахи...
   Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом вiддихаємо  глибоко.  Особливо
Нестор робить такi вправи. I знов оглядаємося.
   - Чуєш що, Несторе? - питаю я.
   - Уважаю... - вiдповiдає  вiн  i  заходить  глибше  мiж  сосни,  мов  у
церкву...

   Так довго...
   Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу
в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рiдшою сосниною, серединою берегла
мiж камiнням потiк. По обох сторонах потоку  скалисте  гостре  камiння,  а
трохи оподалiк вiд них, тут i  там  мiж  молодими  соснами,  вiльнi,  яснi
мiсця...
   Тут ми полягали.
   Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над  нами,
днина чудова, а гаряче повiтря переповнене живицею...
   Недалеко нас висадився з гори камiнь-велетень. Вегетацiя пишна.  Трава,
папороть, арнiка, незабудьки й т. iн. Все те розкошує коло берега потоку.
   Ми, покидавшися на  землю  в  траву,  повiдгортавши  з  зiпрiлого  чола
волосся - лежимо...

   Я лежу довго, спокiйно, майже забуваю про свого недалеко мене так  само
неповорушно лежачого сусiда.
   Якiсь картини, з давна  й  теперiшностi,  перепливають  i  мiшаються  в
головi. Нараз, коли затуляю очi, бачу картину  з  послiднього  року,  поки
виїхав я з батькiвщини з першим авансом до З... Її вже тодi дома не  було.
Саме взимi того року вона виїхала до панства Марiянiв.  А  лiтом,  у  день
перед моїм виїздом назавше, ходив я тодi з ще малим Нестором попрощатися з
лiсом. Вiн, розумiється, про те не конче знав.
   Тодi я перележував у лiсi також, як ось тепер, на землi мiж  смереками,
а вiн, малий, бiгав коло якогось невеличкого багна, над  котрим  уганялися
стрикiзки, i старався вловити їх.
   "Що ж, ловиш їх, Несторе?" питав я. "Нi, - вiдповiв вiн. - Вони лiтають
кругом мене, нiби зачiпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся  мiж  ними,
аж упрiв, i не можу жодної вловити!" "Вони такi, як твоя  сестриця  Маня",
сказав я йому на те, i бiльше нiчого. А вiн вiдповiв, знеохочений: "Та  що
менi з того! Коли б я мiг таку Libelle[53] зловити!.."
   Чому менi саме тепер, по стiльки роках, нараз пригадалося, я не знаю. I
пролежавши ще якийсь часок, так мов  потонувши  в  спогадах  i  гадках,  я
кликнув:

   - Хлопчеi Примружи очi й слухай.
   - Чудово! Шум сосен заливає  повiтря,  колишеться  в  ньому.  Я  чую  й
упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й  без  хмарки,  само  силує  око
примружитися. Бачиш?

   - Бачу, Несторе, але волiю вслухуватися в шум сосен.  Не  рухаються,  а
чуєш їх. Чудо...
   - Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Манi нема.
   - Шкода.
   - Он там, Богдане... глянь, який природний басейн виробився  з  потоку.
Просить скупатися в ньому.
   - Скупайся.
   - Я  б  зараз,  але  боюсь...  Я  зiпрiлий  i  ще  потрохи  кашляю.  За
тиждень-два... зможу. Але яка шкода... Пишний басейн!
   - В ньому, мабуть, i купаються, Несторе.
   - Хто?
   - Нiччю при мiсячнiм свiтлi русалки...
   Вiн обернувся нараз лицем до мене й усмiхнувся.
   - Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда,  можна  й  не  укладаючи
вiршiв бути поетом. Знов мовчання... По хвилинi:
   - Хлопче!
   - Що, Богдане?
   - Пригадуєш, як я мав з гiр виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), i ми
оба впослiднє ходили в лiс...
   - Пригадую.
   - Ти був пишний хлопчина.
   - Дурень був... - вiдповiв вiн i усмiхнувсь.
   - Я лiг на землю, от як нинi  пiд  смереки,  з  душею,  повною  туги  й
смутку. А ти обходив чи оббiгав якусь невеличку калабаню, що виробилася  з
недалекого джерела, i старався зловити стрикiзку, пояснюючи  менi,  що  їх
крильця тому прозоро-синi,  бо  й  небосхил  такий.  Вiдтак  силувався  ти
вловити конче  таку  одну  стрикiзку.  А  остаточно  не  вловивши  жодної,
змучившись, ти покинув це, прийшов i лiг коло мене. Ти, кажу,  був  пишний
хлопчина, Несторе, i тодi заворушилось у мене бажання мати такого  хлопця,
як ти...
   Вiн зарум'янився нiжно й вiдповiв:
   - Виховай собi такого.
   - Так, Несторе... Але й з моєю мужицькою кров'ю.
   - Це вже не був би такий, як я, - обiзвався вiн.
   - Нi. Бо тодi був би це почин до нового пня  на  будуче.  "Und  wo  das
Harte mit dem Zarten sich paart,  da  gi,bt  es  einen  guten  Klang"[54].
Лiпший й досконалiший матерiал для цього  миру,  як  зокрема  Обринськi  й
Олесi.

   - Може, - вiдповiв вiн i нараз пiднявся бистро на рiвнi ноги.

   - Ти куди, Несторе? - спитав я, не вiдвертаючи з його стрункої  постатi
очей.

   - За стрикiзкою... Он там бачу над басейном. Я всмiхнувся.
   - Ага, бажання з хлоп'ячих лiт ожило. Спробуй! Але не зловиш її...

   I я за ним встав з свого мiсця.
   - Зловлю.
   Вiн здiймив капелюх мовчки, його нiжнi вуста звузилися, мов затялися, i
вiн пiдiйшов уважно до природного, як казав, "басейну", де в  повiтрi  над
ними кружляли блискавичним льотом  чудовi,  прозоро-синi,  з  банькуватими
очима стрикiзки.

   Я приглядався спокiйно до його ловлi, скорим, зручним, i тут i там знов
майже комiчним рухам, не можучи здержатися, щоб  не  розсмiятися  з  нього
вголос. Часом  вiн  також  смiявся...  але  це  був  напiвголосний,  трохи
замкнений у собi смiх, яким, як кажуть, смiються великi розважнi уми.
   - Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в  тiй  хвилi  очима
твоєї уявя панну Наталю... - кликнув я до молодого товариша.
   Вiн не обзивався, роблячи  замiсть  вiдповiдi  рух,  щоб  я  ради  бога
мовчав, не займав його...
   - Не вловиш Наталки!  -  кликнув  я  за  якийсь  час  жартiвливо,  коли
показалося, що його заходи оказались даремнi.
   - Спiймаю, - вiдкликнув,  нахиляючись  з  капелюхом  у  руцi  знов  над
водою...

   - Залиши! - сказав я знов. - Ходи, припiчни. Дедалi  треба  нам  додому
вертати.

   - Я мушу! - вiдкликнув вiн, не вертаючи навiть за мною голови.

   - Ага, малий Нестор! - обiзвався я знов. - Ну, лови здоров, як хочеш. А
я волiю за той час придивлятися потоковi, як вiн  невтомимо  переливається
через камiння i тут i там запiнюється.
   Надворi  стояло  пишне,  сонячною  спекою  переткане   полуднє.   Сосни
розпарились, а небо сiяло такою синьою яснiстю, що годi було  й  очима  на
нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз  скорий  блискавичний
рух Нестора, а в слiдуючiй хвилi по тiм i трiумфуючий оклик:
   - Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?
   I цiлий зiпрiлий, аж почервонiвши з напруження й спеки, нiс зловлену за
крильця велику з синiми крильцями муху - "Наталку".
   Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.
   - Дивно... - обiзвався по хвилинi мовчання. - По-нiмецьки називають  її
Wasserjungfrau [55].

   - Я ж казав, Несторе, "муха Наталка", - зачепив я  його  знов.  Вiн  не
зважав на те й замiсть всього спитав:
   - А ти не хочеш жодної вловити?
   - Нi, Несторе. Моя прийде сама до мене.
   - Чи ти такий певний того?
   - Так пророчить менi  мiй  мужицький  iнстинкт,  iдучи  рiвною  простою
дорогою здорового розуму.
   Нараз, цiлком несподiвано, пустив вiн стрикiзку на волю.
   - Ходiм, - звернувся вiн до мене.
   - Нащо ти пустив Наталку на волю?
   - Нехай радується життям. Я передусiм хотiв її лиш здобути, -  вiдповiв
вiн.

   - Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я нi, Несторе.  Мужик
заховується все бiльш пасивно. Де вже нам у парi йти. Але ходiм!
   - Ходiм!



   III

   (Пiзнiше).
   Манинi протектори й колишнi хлiбодавцi панство Марiяни перебувають  тут
уже бiльше тижня, а з ними й пiд  їх  опiкою  панна  Наталя  Ливенко.  Всi
мешкають в домi, де мешкали колись Обринськi. Я, хоча в Ч. не  стикався  з
жiночою частю сеї родини,  знав  добродiя  Марiяна  з  кав'ярнi,  чоловiка
знаного з своєї чесноти, добродушностi, простоти й  одвертостi  в  бесiдi.
Тут мусив я зi взгляду на бажання матерi познайомитися лиш "з ними одними"
i зложити їм, як найближчий сусiда, вiзит.
   Саме вчора був я там по раз другий, - i признаю  одверто,  не  жалкував
того.  Це  люди  iнтелiгентнi,  поважнi,   i   кращого   та   спокiйнiшого
"сусiдства", як вони, не могли ми собi цього лiта. бажати.
   Мiж iншим, говорено там i про Маню Обринську. Говорено  мов  про  рiдну
доньку. Коли я спiмнув, що панство Обринськi були  за  життя  батька  мого
нашими кiлькалiтнiми мешканцями оцеї от самої "вiлли", панi Марiян  чимало
зчудувалася.

   - Чи справдi? - спитала. - Сама панна  Обринська  ще  досi  про  те  не
згадувала.

   - Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в  тому  помешканнi  помер  її
батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона  заховалась
у "лiсничiвку".

   - А я iншої думки. Панна Обринська  спровадилася  в  "лiс-ничiвку",  бо
вiдти, як чую, ближче до лiсу й до нас. А бiльше, може, ще й через те,  що
її брат, др. Обринський, потребує до .  своїх  студiй  супокою.  Там  дуже
мило', стiльки старезних дерев i смерек коло  хати,  що,  вийшовши  лиш  з
хати, вступаєш мiж смереки, мов у лiс. Я якраз нинi вiдвiдувала панну Маню
й пiзнала ту її знайому й приятельку її матерi, панi Мiллер.
   - Давнiшнiми лiтами любила панна Обринська противну гору й лiс,  он  ту
за нашими садами й за рiкою, куди дiставалась найскорiше, переходячи  рiку
довгою кладкою, що й нинi  знаходиться  на  тому  мiсцi,  розумiється  все
вiдновлювана, - сказав я. - Самими сонячними поранками  забiгала  вона  на
гору i в  лiс.  Одного  разу  ми  навiть  мало  що  не  порiзнилися,  коли
стрiнулися  на  тiй  кладцi  одне  проти  другого,  й  жодне   не   хотiло
завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи...

   Панi Марiян розсмiялася.
   - I як скiнчилося? Хто уступив кому з кладки?
   - Нiхто.
   - Як то? - спитала панi Марiян.
   - Панна Обринська була б, може, готова i в воду  скочити,  щоб  лиш  не
уступити менi в тодiшнiй хвилi. Але я...
   -  Але  ви?  -  зацiкавилась  жiнка,  i  її  очi  спочили  з   нетаєним
заiнтересуванням на менi.
   - Що я мiг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тодi панна Обринська,
на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись,  пiти
свобiдно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.
   - Славно! - кликнула панi Марiян i,  обернувшись,  поглянула  на  панну
Наталку, що ще ранiше ввiйшла  нечутно  в  кiмнату  i,  сiвши  спокiйно  в
фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-iпiд чорних брiв  очима  i  мов
застановлялася над моїм оповiданням.
   - Це було, здається менi, потрохи засмiлиео... - обiзвалася, мов кинула
нараз камiнцем у мене.
   - Може, й так, моя панi... - вiдповiв я гарнiй двадцятилiтнiй  дiвчинi.
- Але що ж було нам робити посерединi кладки над рiкою? Вертатися  кожному
назад? - спитав я.
   - Так було б майже лiпше.
   - Я був би, може,  й  поступив  так,  але  панна  Обринська  була  тому
противна. Вона стояла й боролася з собою.
   - Я була б не боролася, - сказала дiвчина з  вiдтiнком  легковаження  в
голосi. - Була б завернулася й оставила дорогу вам.  Ви  прецiнь  не  мали
замiру забрати з собою кладку.
   - Щонайменше, моя панi.
   Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обiавалася знов коротко, як
перше:

   - Панове люблять подеколи, на кошт жiночого почування i їх слабших сил,
прокидатись самовiльно в лицарiв; дарма, що з того виникають iнодi  прикрi
консеквенцiї. Я розумiю, що панна Обринська могла тодi за  той  ваш  трохи
засмiливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподiбно була так  само
вiдчувала. Хоча... - додала по хвилi й поглянула в  противну  сторону  вiд
мене, - я була б з самого початку з кладки  завернулась.  Панна  Обринська
мусила тодi дуже дитинною бути.
   Я поглянув на неї й усмiхнувся.
   - Ви емансипантка? - спитав я, оминаючи її запитання.
   - Нi. Чи мали б ви менi що в такому разi закинути?
   - О, щонайменше!.. - вiдказав я.
   - Однак, щоб зрозумiли ви мене, пане,  то  поясню  вам,  якого  роду  я
емансипантка. Я анi вчителька, анi офiцiантка при поштi, анi кандидатка на
докторський диплом, анi взагалi жодна урядничка,  та  емансипована  лиш  в
тому напрямi, що й без "фаху" не уважаю мужчин за досконалiших вiд нас.
   - Нам цього не потрiбно, моя панi, - вiдповiв я спокiйно. - Ми також не
вважаємо жiнок за богинь. Радше, може, iнодi за  загадок.  Але  й  це  лиш
часами.

   - Поки що я вiддаюсь вивченню чужих язикiв, - впевняла, мов хотiла мене
зачепити i в якусь полемiку ввести.
   - Поки що, - вiдповiв я. - Значить, за цим "поки  що"  криється  все  ж
таки ще якась перспектива на невiдкриту ще яку-небудь країну.
   - Країну подружжя,  країну  подружжя,  -  додав,  увiйшовши  в  кiмнату
добродiй Марiян з добродушною  усмiшкою  й  подав  менi  руку.  -  (Країну
подружжя! - I зиркнув так  само  на  свою  елегантну  сестрiницю,  що  мов
прегарна змiйка сидiла в фотелi й мерехтiла своїми очима на  мене,  неначе
вижидала чого.
   - Може, й так, вуйко, - вiдповiла холодно. - Я проти нiчого в життi  не
шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: - Вуйко викликає залюбки на  ту
тему дискусiї). Може, i вiддамся, або я знаю? Я лише не мушу.
   - Нii, донько! - обiзвався її вуйко помиряючо й звертаючись  усе  ще  з
усмiхом до мене, мов вибачаючи свою сестрiницю за її жорстокiсть, а може й
гордiсть,  додав:  -  Наталка  вимагає  вiд  мужчин,  щоб   поставили   їй
семиголового змiя пiд ноги Бiльше для  пояснення  не  скажу.  Кому  це  не
вдасться, нехай старається сам з собою впоратися.  Вона  йому  не  поможе.
Вона навiть того не таїть. Щоправда... - додав з уданою  повагою,  -  дуже
лякатись їй нема чого.  Бо  помимо  того,  що  хоче  бачити  у  своїх  нiг
побореного "драха", в неї все-таки криється добре й чутке  серце,  i  сама
вона в свою руку не хоче нiколи брати лук, а волiє мати в боротьбi останнє
слово!
   По цих словах, на котрi розсмiялися не лиш дiвчина сама,  але  разом  i
панi Марiян i я, вона встала  i,  вклонившися  менi  холодно,  мов  ми  не
зналися, вийшла з хати.

   "Бiдний Несторе, - подумав я,  вертаючи  з  свого  вiзиту  вiд  панства
Марiiян, - бiдний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся,
хоч би й поклав їй семиголового змiя (як у казках) до нiг. Тi глибокi, мов
тайна, очi,  що  пригадували  водяних  русалок  у  мiсячних  ночах,  вони,
безперечно, вмiють приковувати до себе; але, щоб її уста  дiткнулись  тебе
коли,  бодай  у  забуттi  правдивого  чуття,  я  не  вiрю.  Хiба   щоб   я
помилявся!.."
   I те саме сказав я собi, коли трапилось менi стрiчатись з нею ще кiлька
разiв опiсля. Одне я розумiю. Розумiв, що ту  дiвчину  можна  було  любити
якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, здається, i любив її Нестор.
   Життя й  досвiд  не  раз  учили  нас,  що  саме  найгострiшi  контрасти
притягалися найсильнiше. То, може, й тут зiллються обi тi протилежнi вдачi
в одно, де кожне було для себе мов з гранiту вирiзьблене.
   Як кажу, пiзнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторовi, що  полюбив
так щиро й  вiрно  молоду  дiвчину.  Вона  не  лиш  з  поверховностi  була
приманчива й цiкава, але й бистрим розумом i духом не була  звичайна.  Вiн
мав  слушнiсть,  коли  назвав  її  небуденною  дiвчиною.  З  поверховностi
приваблююча вродженою грацiєю, симпатичним, трохи тихим голосом, що  стояв
в контрастi до її ясних i  аж  проникливих  очей,  пiдтримувала  цiкавiсiь
мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в  тiлесних  спортах  з  особливим
замилуванням До того одягалася гарно, з смаком,  що  пiдносило  ще  бiльше
грацiю й гарну будову її тiла, на що нашi  панi  й  дiвчата  не  покладали
доволi старанностi, вважаючи це за якийсь непотрiбний люксус[56], через що
велика частина їх мала обiч неї  вигляд  занедбаний,  некорисний,  щоб  не
сказати просто - мiщанський. А вона вiдзначалася мимоволi.

   В розмовi бувала бистра  й  дотепна,  часами  трохи  терпка,  ущиплива,
навiть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще i в жiнок рiдко -
завше коротко i влучно, мов з своїх упрямо закроєних уст кидала камiнцями.
Загалом - не тiшилась оця дiвчина великою симпатiєю. I може тому й держала
завсiди нап'ятий лук оборони; i хто б не був той нещасний, що зближався до
неї, хоч би i в  найлiпшiм  замiрi,  вона  з  недовiрчивостi  своєї  вдачi
вимiряла в нього без надуми й стрiляла...
   Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця i  коло  нього  не
стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими своїми очима, котрi для мене
мали вiчно  свiй  однаковий  чар,  -  я  був  би  тiєю  дiвчиною  зайнявся
серйозно... Не менше цiкавила мене обставина - що була влюблена, як  зачув
я це тут вiд одного панка, що так само нею цiкавився.
   - В доцента К.? - спитав я просто, стаючи мимоволi  в  душi  в  оборонi
свого приятеля Нестора.
   - Нi, - була вiдповiдь.
   - А в кого ж? Здається, в дiм її родичiв заходить бiльше людей, - додав
я, щоб довiдатись правди.
   - Так, заходить. Мiж iншими й ваш знайомий доктор Обринський.

   - Так, - закинув я. - В нього, отже?
   - Я думаю, що i в нього нi, - була коротка вiдповiдь.
   - То ж хто той щасливий?
   - Тото й є загадка, котру трудно  розв'язати.  Тому,  що  говорять,  не
хочеться вiрити, однак це походить вiд молодiжi, що неабияк обсервує її  i
сгорожить за нею.  Кажуть,  панна  Наталя  влюблена  в  невiдповiдну  собi
людину. А невiдповiдну тим, бо  в  багатiм  старшiм  мужчинi,  капiталiстi
семiтського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо  нiколи
нею ближче не займався) чи не загiпнотизував її своїм  гострим  семiтським
виглядом i такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже  третiй  рiк,
як горить у потайнiй причаєнiй  любовi  до  нього.  В  любовi,  котра,  як
впевняли мене, могла дiвчинi хiба тим на користь вийти, щоб через терпiння
змiнила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер,  -  продовжав  панок,  -  вона
заморожує найприхильнiших до себе людей тiєю своєю терпкою iстотою.  А  що
найбiльше, викликає тим несправедливий осуд її в грунтi нiжно  вiдчуваючої
душi.
   Те, що любила "некорисно"  чи  радше  нещасливо,  в  моїх  очах  чи  не
пiдносило її й було менi доказом її оригiнального  й  самостiйного  смаку.
Заразом мав  я  переконання,  що  та  дiвчина  не  могла  любити  чоловiка
незначного.
   - Шкода дiвчини... - додав вкiнцi поважно панок. - Я її в  душi  жалiю,
бо згаданий добродiй не ожениться з нею нiколи; бодай вигляду на те нема.

   - Вона сильна вдача й переборе себе... -  вiдповiв  я,  -  зрештою,  чи
кожна любов мусить кiнчатися... або й кiнчається женячкою? - спитав  я.  -
Вона має таких прихильникiв, що,  безперечно,  як  не  зараз,  то  пiзнiше
здобудуть собi її любов i довiр'я. Зрештою, вона,  як  чую,  доволi  маюча
дiвчина i хiба не вийде з примусу замiж!
   - Щодо того, то може, - була вiдповiдь добродiя. - Хоча й маєток у  неї
не такий уже великий, як розголосили.
   - А може, ще й добродiй,  котрого  любить,  прихилиться  до  неї.  Вона
справдi не буденна дiвчина, - закинув я знов, щоб мати цiлковиту певнiсть,
яке становисько супроти неї випаде Несторовi.
   - Не буденна хiба своєю  зарозумiлiстю,  -  закинув  тут  їдко  молодий
мужчина. -  А  щодо  згаданого  добродiя,  котрого  має  вона  любити,  то
повторяю,  вiн  з  нею  нiколи  не  ожениться.  Оскiльки  вiдомо,  вiн  не
займається  жодною  женщиною,  а   про   женячку   висловлюється   взагалi
неприхильно. Окрiм своїх капiталiв, любується ще  гарними  кiньми,  їздить
щороку по купелях i т. iн.
   От таке й подiбне чув я про ту дiвчину,  котра  запала  моєму  молодому
приятелевi в душу, i котрий тонув, губивсь у працi, щоб вийти  з  неї  мов
гладiатор, аби й обдати її на все життя любов'ю i  своїми  чистими  руками
запрацьованим добром.


   * * * _

   Нестор мусив несподiвано виїхати на кiлька день  до  Ч.,  а  тої  самої
днини й враз з ним виїхала й панна Наталка,  що  була  покликана  родичами
приїздом якоїсь фамiльянтки, що прибула з чужини. Дiвчина вернула  третьої
днияи, а вiн кiлька день пiзнiше. Пiд час ти.х кiлькох днiв одержав я  вiд
нього письмо, в котрiм мiж iншим стояло:

   "Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу,  як
Наталка, при собi, чоловiк неначе будиться  до  кращого  й  iнтенсивнiшого
життя. З нiким у життi не годен я так зiллятись душею,  як  з  нею.  Нiчия
iстота не впливає на мене так оживляюче, як її. Хiба що ще Маня. На  жаль,
закоротко тривала та подорож, i не було вiдповiдної хвилi, щоб я  був  мiг
їй освiдчитися. До того я вiдчув з її єства,  що  вона  собi  того  ще  не
бажала, тому я вiдложив це ще на пiзнiше.  В  горах  буде  до  того  краща
нагода, - i коли б борше  мiж  вас:  тебе,  Богдане,  сестру  та  її.  Про
тутешнiй мiй побут не споминаю листовне нiчого, хiба ще побiжно про те, що
я, приїхавши сюди, натрапив саме  на  промоцiю  одного  з  молодших  наших
"цвiтiв будучини" й мусив явитись вечором у товариствi, зiбранiм  в  честь
молодого в призначенiм локалi [57]Богдане! Бути може, я  надто  перейнятий
нею й своїми поважними власними справами, але згадаю тобi про той вечiр, а
радше тих кiлька годин, котрi провiв я мiж нашою молодiжжю, лиш оце: перша
частина вечора нормальна, друга показала "лiпше" зiбраних.  Десь  читав  я
раз, що якийсь герой,  що  носив  святу  любов  у  серцi,  попався,  як  я
припадком, у подiбний круг свгiiх, i писав бiльш-менш так, що я  хiба  лиш
повторю: округ мене говорилось рiзне буденне,  плитке,  грубе,  а  я,  мов
кинений мiж них злою рукою, сидiв i прислухувався. "До  чого  те  все,  що
вони говорять?" питав я себе раз по раз.  У  тiм  прецiнь  стiльки  бруду,
глупоти й  зарозумiлостi,  стiльки  корчемної  грязi...  А  менi...  менi,
Богдане, хотiлося лиш для того створити уста, щоб вимовити її iм'я. Але  я
його  не  вимовив...  Звук  того  iменi,  здається  менi,  був  би   мусив
розплистися в тiй корчемнiй атмосферi, сплямитись. Я його здержав у  своїй
душi, а вiдтак встав i пiшов. Слава богу, надворi стояла чиста нiч. О,  тi
святi ночi, з своєю тишиною! Ця ясна тиха нiч  неначе  освiжила,  очистила
мене вiд них. Грубi слова й балакання про жiнок, дiвчат i легковажнi слова
про  нацiональнi  справи,  чеснi  особистостi  -  мене  до  глибини   душi
знеохотили. Я не пiду скоро мiж них.
   Нестор".

   * * * _
   Так вiдчував Нестор.
   Одного вечора, а був це вечiр пишний, ясний, бо  мiсяць  стояв  уповнi,
пiшла моя мати по вечерi до панi Марiян на "балачку". Панi  Марiян,  як  i
моя мати, рiдко виходила вечорами на проходи, як робили це,  навпаки,  ми,
молодшi. А пiзнавши себе раз ближче й полюбившися, вiдвiдували себе  часто
вечорами, й та балачка їх затягалась iнодi до пiзньої ночi. До цих балачок
(iдучи по матiр) прилучавсь i я.
   Так i цього вечора.
   Мати вийшла пiзнiше вечором з дому, а коли не вернула за "годинку",  я,
вернувшiй з довшого проходу, пiшов по неї. Правду  кажучи,  я  радо  ходив
вечорами до панства Марiянiв. Разiв зо два заставав я там i Маню з братом;
i хоча вони хутко по  моїм  появленню  прощались  (якiсь  неминучi  справи
вимагали цього вiд Манi), все ж таки обмiнювались ми  кiлькома  словами  з
собою, i я поглядав у те симпатичне личко, бачив тi незмiнено милi очi.
   Iдучи з своєї хати дорогою попри колишнiй сад Обринських, що зберiгав у
собi тут же зараз при дорозi масу рiзних украшаючих кущiв  жасмiнiв  i  т.
iн., я кинув оком у глибiнь саду, де все ще  стояв  давнiй  знайомий  менi
павiльйон з двома своїми тополями, мов сторожами, i  я  побачив,  що  його
середина була освiтлена. Однак, не доглянувши в нiм нiкого, я звернув  очi
на скляну веранду з сходами,  що  збiгали  вниз  у  сад.  Вона  була  ясно
освiтлена, дверi вiд неї до сходiв широко вiдчиненi, i на нiй побачив  (чи
радше вiдгадав я) свою матiр у товариствi панi Марiян i  ще  якоїсь  дами.
Цiкаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусiм Тi. Але
не доглянув. Замiсть того оказалася  ближче  в  особi  третьої  дами  панi
Мiллер.
   Як прийшла вона там? Оскiльки менi було вiдомо, не виходила панi Мiллер
до нiкого з лiтникiв у гостi. Вона мала свою велику  амбiцiю,  а  до  того
пересуд, що приїжджаюче жiноцтво з бiльших мiст дивиться  через  плечi  на
мешканцiв маломiських, i через  те  держалась  гордо  й  здалека  в  своїй
ослоненiя  соснами  романтичнiй  "лiсничiвцi",  неначе  вiдмежовуючись  її
крилатими зеленими великанами вiд ворогiв-наїзникiв. Коли, проте,  явилась
тут, то була це, безперечно, заслуга Манi. Бiльше не добачував я нiкого на
верандi, хiба що сидiв, може, хто з молодших на сходах, як бувало iнодi ще
й за часiв Обринських.

   Коли я ввiйшов у кiмнату, що притикала до веранди, застав я в нiй щойно
увiйшовшу паню Марiян, котра привiталась i попросила мене пiти на веранду,
де зiбралось цiле товариство, навiть панi Мiллер, котру було так тяжко без
"протекцiї" панни Обринсукої заманити до себе, а котра була така цiкава  й
сердечна женщина.

   - Шкода, що не явились ви скорiше, пане  совiтник,  -  додала.  -  Панi
Мiллер щойно перед пiвгодиною скiнчила викладати кабалу[58] для мого мужа,
котра була цiкава, бо за системою mademoiselle Lenormand[59]. Тепер сидять
усi на верандi i, як не помиляюся,  говорять  про  самi  мiстичнi  речi  й
феномени мiсячних ночей.
   I сказавши це, панi Марiян збиралась створити широкi склянi  дверi,  що
провадили на обширну, ясно освiчену веранду, а звiдти сходили в сад.  Саме
в хвилi, як поклала панi Марiян руку на клямку, щоб вiдчинити менi  дверi,
щоб мiг я приєднатись до товариства, - отворила їх донька її  знадвору  i,
станувши проти неї, усмiхнене сказала:
   - Я спiшусь, матусенько, я спiшусь! Цiле товариство просить вао заграти
нам  Бетховена  "Мiсячну  сонату".  Панi  Мiллер  знаходиться  в   настрої
ясновидчинi,  а  Наталка  подала  гадку,  щоб  кожне  з  нас  оповiло  хоч
коротенький епiзод з свого життя! Але, - тягнула з поспiхом дальше,  -  до
того треба поважної музики, пояснив доктор Обринський. А Наталка  сказала,
що найвiдповiднiша була б "Мiсячна соната" Бетховена. Я пригадала собi, що
це одна соната Бетховена, матусенько, котру ви ще з його сонат  не  забули
грати, хоч уже й поволеньки граєте.  Особливо  першу  часть.  Я  так  дуже
люблю, як ви її граєте. Тож заграйте її нам. Я б так дуже хотiла, щоб воно
так вийшло, як доктор з Наталкою планують на чолi з  панею  Мiллер,  котра
нинi знизилась бути нашою Ленорман. - Це послiднє додало  до  мене  молоде
шiстнадцятилiтнє  дiвчатко,  усмiхнене  беручи  безцеремонне  мою  руку  й
посiпавши нею сердечно. - Ви також нам щось оповiсте,  пане  совiтник.  Ви
також, правда?
   - Хто ж там у вас є? - спитав я молоду дiвчину, що тiшилась через  свою
симпатичнiсть i невиннiсть навiть  у  моєї  критично  успособленої  матерi
незвичайною прихильнiстю.
   - Ходiть, то й побачите! Самi  незнайомi,  -  вiдповiла  жартiвливо.  й
обернувшись та кивнувши  за  мною,  сама  поспiшила  вперед.  Панi  Марiян
похитала, усмiхнувшись до мене, головою й пiшла виконати  бажання  "всього
товариства", мiж тиїм коли я ступив на веранду.
   Привiтавшися з господарем дому, матiр'ю й панею Мiллер, що подала  менi
з щирим усмiхом руку, я поглянув перед собою на сходи вниз. Посерединi  на
них сидiла Наталка з Iриною Марiян, нижче  вiд  них,  трохи  їм  у  ногах,
Нестор... а надолинi, ях здавалося, на найнижчiм ступеню сидiла Маня сама.
   Привiтавшися, я зiйшов удолину i, не  надумуючись  довго,  сiв  вiдразу
коло Манi. По обох сторонах  широких  сходiв  здiймалося  залiзне  ажурове
поруччя, а до них, знадвору притискаючись, розросталися корчi рож та  iншi
цвiти, що виростали низькими корчами. Свiтло,  що  розпливалося  згори  на
веранду, доходило до нас вдолину на сходи слабо, i через те не  був  майже
нiхто з нас цiлком освiчений. Маню й мене не досягало воно майже цiлком, i
менi (а може й їй) було  це  мило.  Нагорi  сидiла  мати  з  своїм  гостро
обсервуючим оком, i хоч я  не  крився  з  тим,  що  мене  займала  поважна
дiвчина, я волiв, щоб вона не звертала на нас  уваги.  Дiвчина  сидiла  на
сходах, опершися об ажурове поруччя, мовчки,  а  до  товариства,  що  було
вище, звернена  профiлем.  Через  те  була  половина  її  голови  й  статi
освiтлена, а друга тонула в тiнi. Подавши менi руку  на  привiт,  вона  не
обзивалася, полишаючи цiлком моїй волi розпочати з нею розмову або нi.  Я,
усiвши, звертав, щоправда, зразу увагу на говiрку над собою мiж  дiвчатами
й Нестором, але моє око опинялось тут i там вигребущо  на  її  лицi.  Вона
дивилась у темiнь i, як здавалося, вслухувалася  в  звуки  фортепiана,  що
лились з створених вiкон. Це господиня дому грала, неначе  усипляла  кого,
початок т.  зв.  "Мiсячної  сонати"  Бетховена.  Так  недовгий  час,  поки
остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем.

   - Ось подивiться на мiсяць. Який вiн пишний  виринув  над  горою,  саме
проти нас, i жарить, - обiзвався пiвголосом Нестор i з тими словами поклав
овiй бiлий ширококрисий капелюх кало Манi на сходи.
   - Настроює вас поетично?  -  спитала  так  само  пiвголосом  Наталка  й
схилилася до нього.
   - Часом настроює. Але я нiколи не пишу вiршiв.
   - Я не вiрю! - обiзвалась дiвчина. - Такi, як ви, мусять писати  вiршi.
Ви чистий українець.
   - Виходить, i  ви  мусили  б  так  само  чинити,  -  боронився  Нестор,
усмiхаючися.

   - О, я з занадто великим респектом вiдноiшуся до  поезiї,  щоб  i  собi
забиратися до вiршування.
   - Можна бути  лiриком,  не  пишучи  нiколи  поезiй,  -  сказав  молодий
чоловiк.

   - Можна, - вiдповiла  дiвчина,  а  по  хвилинi  спитала:  -  Чи  вiльно
спитати, як почуваєте себе пiд час от таких  ночей,  а  радше  хвилин,  як
тепер, коли вже ви лiрик  непишучий?  Менi  б  це  було  цiкаво  знати.  Я
переконана, що кожний герой пера (а уважаю  вас  також  за  такого,  ви  ж
ревний урядовець), вiдчувши красу природи, кидає  зараз  свої  враження  й
"нутро" для своїх ближнiх на папiр.

   - Може, дехто й кидає, - вiдповiв спокiйно  Нестор,  незважаючи  на  її
ледве замiтну iронiю; а помовчавши, додав: - Пiд час  мiсячних  ночей,  як
хоч би й от таких, як нинi, душа моя неначе  багатiє,  неначе  одчиняється
для чогось, когось-то; неначе розширяється. В нiй починає оживлятися щось,
що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для  своїх  зворушень,  нiжнiє  й
починає перемiнятися в пiсню чуття, з'єднуючись  несвiдомо  з  природою  й
такою беззвучною пiснею ночi. От так або й  подiбно  вiдчуваю  я  пiд  час
мiсячних прегарних ночей на самотi, коли це цiкавить вас знати.
   - Ви не лише лiрик, що не пише поезiй, але ще мрiйник, котрий, може,  й
нiколи не вiддавався свiдомо мрiям, - закинула на це пояснення дiвчина.

   - Як яким, панно Наталю! - вiдповiв Нестор; а я, в тiй хвилi поглянувши
на нього, побачив, як щасливий  потайний  якийсь  усмiх  перебiг  по  його
нiжнiм молодiм лицi.

   - Як яких, кажете! - тягнула дальше дiвчина, i з її  iнтонацiї  чулася,
як перше, так i тепер, легка iронiя. - Очевидно,  мрiї  героїв  закону  не
можуть бути порiвнянi з мрiями справдiшнiх поетiв  чи  артистiв.  Зрештою,
"pardon"[60], ви буваєте звичайно такi замкненi, що, по  правдi,  хто  там
знає, якого сорту вашi мрiї! Може, якби ви їх зрадили, ми б склонили  свої
голови перед ними, а так не випадає нам нiщо iнше, як мовчати або й ждати,
поки не зводите їх  самi  об'явити.  Чи  не  так?  -  I  вона  усмiхнулася
зачiпливе.
   - Може й так, - вiдповiв Нестор, що неначе не хотiв вiдчути в тiй хвилi
її зачiпливого настрою. - Очевидно, колись, може, й настане  та  хвиля,  в
котрiй виголошу свої "мрiї" й "закони". Я осторожний  i  не  люблю  на  не
пiдготований вiдповiдно грунт класти те, що менi дороге й цiнне й походить
з глибини душi.

   - Маєте слушнiсть, - обiзвалася знов дiвчина. - Але щоб ми не  стратили
дещо з того, що могло б розширити й нашi душi, то будьте ласкавi розказати
нам хоч одну з ващих мрiй.
   Нестор поглянув зчудовано на неї.
   - Нинi, панно Наталю? - спитав недовiрчиво.
   - Нинi. Я вас про те прошу.
   - Розважте, чи це не буде  ризиковно,  -  закинув  i  усмiхнувся.  -  Я
правник, до того дуже поважний, i слово, що скажу, буде  сказане  на  все.
Могла б з того вийти дискусiя, i хто знає, чи одне з нас не  пожалувало  б
того. Позвольте, що я вiдмовлю вам на цей раз у вашому  бажаннi.  Мiсячних
ночей доживем ще й iнших.

   - Як хочете, - вiдповiла вона з уданою байдужiстю. - Бути  може,  ви  й
побоюєтесь, як прийме наша "громада" ваше "об'явлення". З фаху  ви  все  ж
таки не поет. Ми нинi лиш бавимось, могли б i не поглибитись вiдповiдно  в
вашi мрiї на тлi, як сподiваюсь,  "юриспруденцiї".  I  ви  б  почули  себе
невдоволенi.

   - Я скромний, панно Наталю, i можу й  зовсiм  зректись  прихильностi  в
осудi моїх, як ви сподiваєтесь, "юридичних  мрiй".  Дуже  часто  вистарчає
менi й мiй власний, на пiдставi науки вироблений суд.
   Наталка вмовкла, а замiсть того обiзвалась Iрина Марiян.
   - Як кому не цiкавi мрiї пана доктора, якi б вони там i не були, то я б
хотiла зачути лиш одну мрiю. Взагалi, я б хотiла, щоб хтось  щось  сказав,
що було б на тлi мiстицизму або входило у круг мiстицизму. Якби не боялась
я, що мене висмiють, я б таки в цiй хвилi попросила паню Мiллер, щоб  менi
вияснила один сон.
   На цi слова всi, мов на потайний розказ, розсмiялися в один голос.

   -  Бачите?  Ви  смiєтесь!  -  кликнула  молода  дiвчина,  що  страх  як
цiкавилася, що буцiмто панi Мiллер,  як  впевнили  її  ще  передше,  вмiла
толкувати сни. - Тепер я вже не оповiм свого сну, хоч матуся скiнчила  вже
й грати. Хiба колись окремо й тайком зайду до панi Мiллер  й  попрошу  про
це.
   Панi Мiллер усмiхнулася добродушно  й  попросила  зайти  до  неї,  коли
захоче.

   Дiвчина вдоволилася й тягнула дальше:
   - Зачинайте ви,  пане  докторе,  -  звернулася  довiрочно  до  молодого
доктора, що, очевидно, з  своєю  нiжною  лагiднiстю  й  спокоєм  у  голосi
тiшився в неї найбiльшим довiр'ям. - Чи вам не снилось нiколи щось  дивне,
загадочне, чого ви не могли собi сам пояснити?
   - Доктори прав пояснюють собi все самi й не потребують нiкого до  того,
а найменше жiнок, Iрусю!
   - Почасти ви й не помиляєтесь, панi, - вiдповiв  Нестор  i  усмiхнувся,
мов тi слова говорила малолiтня дiвчина.
   - Хоч я й не сню нiколи особливих снiв, а часто навiть  пересипаю  ночi
без всяких снiв, та  один  сон,  що  снився  менi  минулого  року  осiнню,
зацiкавив мене все-таки на часок i не згубився з пам'ятi.
   - I не толкували собi його? - питала Iруся,  присуваючися  з  цiкавостi
ближче до молодого доктора. Вiн усмiхнувся, здвигаючи плечима. - Ну, що ж?
- натискала дiвчина.
   - Толкував. I, як замiтила передше панна Наталя, "сам".
   - По-юридичному, пане доктор? - вмiшалася цiкаво,  але  цим  разом  без
додатку свого зачiпливого глуму Наталя.
   - Як кому видасться, - вiдповiв Нестор. - Передусiм  я  на  сни  та  їх
толкуваяня нiколи й нiчого  не  покладав  i  не  покладаю,  а  мiстицизмом
взагалi ще менше займаюся. А ще менше вiрю  в  силу  надземних  об'явлень,
феноменiв, снiв i т. iн.

   - Отже, як витолкували ви собi свiй сон? - спитала знов Наталя.

   - Але-бо ти не питаєш доктора вперед, який був той сон його, Наталко! -
кликнула з докором молода Iрина.
   - Отже, сон... просимо о сон, пане докторе! - попросила Наталка.

   - О сон, о сон!.. - зачулося й з уст панi Мiллер i Марiян. Мiж тим Маня
не звернулася нi на волосинку до балакаючих, а  опершися  раз  плечима  до
залiздого поруччя, не спускала очей з свого брата й Наталки.
   - Сон незначний! - вiдпирався Нестор весело на оклики з усiх сторiн.

   - Може, на вашу думку, незначний, докторе... - вмiшався навiть добродiй
Марiян з своєї висоти. - Хто знає, що за скарби  й  фiлософiя  криються  в
ньому! А ви мовчите, - додав жартiвливо.
   - Нехай i незначний, а розкажiть! - попросила й собi  панi  Мiллер,  що
нараз з несподiваною цiкавiстю зайнялася  розмовою  молодих.  -  Розкажiть
сон, а ми вже самi розтолкуємо його, як личить. Хоч ви, пане.  докторе,  i
насичений всякими науками й законами, хоч i не вiрите в свiт  надземний  з
його невидимими  подiями,  то  однакож,  щодо  снiїв  i  поетснень  деяких
мiстичних  "феноменiв",  жiнки  перевищають  рiшуче  своїми   здогадливими
iнстинктами i т. iн. мужчин. Жiнка, чого  не  виучиться,  -  здогадається,
чого не знає, - вiдчує. Тому просимо з найбiльшим зацiкавленням про сон!
   - Отже, сол, - вiдповiв на це Нестор.
   - Halt![61] - кликнула панi Мiллер поважно.  -  Коли  снився  вам  сон,
докторе?

   Та тут доктор оглянувся безпомiчно.
   - Забув докладно коли, добродiйко, - вiдповiв i стиснув плечима. - Знаю
тiльки, що було це торiк осiнню i що  оповiдав  сон  своїй  сестрi,  а  ще
ближчих дат не можу вам подати.
   - Це було в послiднiх днях листопада, Несторе, - обiзвалась нараз  Маня
своїм альтовим голосом,  що  мило,  мов  помиряюче,  задзвенiв  мiж  трохи
високим гуртом голосiв прочих пань i дiвчат.
   - Це може був  андрiївський  сон!  -  кликнула  побiдним  голосом  панi
Мiллер, мов здобула цею заявою якийсь терен, на котрiм могла пописуватися.

   - Не знаю, не пригадую собi, щоб взагалi коли звертав увагу на це чудне
свято, - вiдповiв знехотя Нестор.
   - Та оповiджте ж бо його вже раз, .пане докторе, оповiджте ж, я вже  не
можу спокiйно висидiти! -  кликнула  майже  розпачливо  панна  Марiян,  що
чекала, мов спасения, того сну, по чiм мала б право й свiй сон оповiсти  й
мудрому толкуванню новомодної Пiфiї пiддати.
   - Отже, сон, - обiзвався вдруге Нестор. - Приходжу я нiби десь з  уряду
додому, як звичайно, входжу  в  їдальню  й  вижидаю  обiд,  що,  мимоходом
сказавши, вносила i вносить менi його й досi власноручно мама або Маня. I,
як кажу, жду. Нараз замiсть мами входить  до  їдальнi  старша  якась  дама
незвичайного росту й ставить перед мене тарiлку.  Не  звертаючи  уваги  на
неї, що сама кудись щезла, я схиляюсь над тарiлкою i бачу на  нiй  замiсть
страви павука.
   - О! о! о!.. - почулося нараз з усiх уст з жахом,  пiд  час  коли  одна
Маня не обзивалась i сидiла мовчки.
   - Так, павука, що заховувався нерухливе, - пояснив Нестор.  -  Що  далi
сталося, я не знав.  Однак,  здається  менi,  а  може,  це  фантазiя  сама
виробила вi снi, що з нього зробилась страва, котру я, мабуть, з'їв...
   - О! о! о! - почулося вдруге.
   - Це значить - щастя! - кликнула пророчо панi Мiллер.
   - Нiсенiтницi, - обiзвалася взгiрдливо, непогамовано Наталка.

   - Лихий омен[62]! - докинула панi Марiян.
   - Жєнячка... Але далi, далi, любий доктарцю, -  просив  згори  добродiй
Марiян з щирим усмiхом на устах. - Я рад знати, що далi сталося.
   Нестор розсмiявся.
   - Далi  не  сталося  нiчого.  Бо  коли  сни  вставляються,  як  знаємо,
перельотними картинами, то слiдуюча хвиля - картина по  появленню  павука,
побачила мене веселого,  ба  смiючогося  в  церквi.  I  коли  я  припадком
оглянувся,  побачив,  що  всi  присутнi  зо  мною  були  так  само  весело
настроєнi, як я, мали  так  само  щасливий  вигляд  i,  врештi,  як  i  я,
розсмiялися...
   - Дивне, чудне! - почулося тут i там з уст, а далi: -  Як  толкуете  ви
цей сон, панi Мiллер?
   - Просто, - обiзвалася та. - Передусiм незабувати при поясненнi, що  це
сон "андрiївський", хоч сам доктор про те, може, й не знає,  i  в  кожному
разi важний якраз через  от  це.  Друге,  надмiрно  високого  росту  дама,
здається вдовиця, значить, - що ви носитесь або будете носитись  з  гадкою
одружитися.

   - Славно, славно! - кликнув  добродiй  Марiян  з  веранди,  а  Наталка,
пiдперши в тiй хвилi голову на руки, пробурмотiла:
   - Глупiсть, бабськi терефери.
   - Третє, - тягнула панi Мiллер  пророчим  голосом  дальше,  -  вас  жде
напевно одруження, однак не тепер ще, аж  за  два  роки.  Але  цього  року
пiзнаєте свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в  церквi  стояли
ви самi. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни...
   - Але ж доктор жодного серпанку  бiля  себе  не  бачив...  -  вмiшалася
розчарована панна Iрина. Всi, як недавно, на  її  слова,  мов  на  приказ,
розсмiялися.

   - То нiчого, дитинко, - поправила панi Мiллер,  недовiрчивiстю  молодої
дiвчини трохи дiткнена. - Це нiчого. Серпанок сам  собою  розумiється.  Вi
снi не може ж все бути таке ясне, мов на долонi в ясний день. Зрештою, ваш
сон, докторе, здiйсниться ще цього року, - додала.  -  Бодай  перша  часть
його незабавки, бо вiд часу ону проминуло бiльше як пiвроку, а андрiївськi
сни сповняються до року.

   - Punctum![63] - пiдтвердила Наталка б розсмiялася здержано.
   - А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? - спитала нараз,  дотепер
мовчки заховуючись, панi Марiян.
   - Мама сказала, що буду мати якусь прикрiсть, бiльше нiчого.

   - Тобто й є, - вмiшалася моя мати, - тобто й є... Я тої самої думки.

   - А ви самi як пояснили його? - спитала Наталка. Вiн здвигнув плечима.

   - Не люблю взагалi павукiв, - сказав, - то й мiг би уважати його в  тiм
разi або якою пересторогою, або лихим оменом.
   - Я з вами годжуся, докторе, - обiзвалася Наталка.
   - В чiм? Чи в тiм, що сон пересторога,  чи  що  павук  омен?  -  спитав
Нестор,

   - Що сон пересторога, - вiдповiла якось твердо дiвчина. - В "омени"  не
вiрю.

   - Одне не уступає в нiчому другому... - сказав Нестор. - Найкраще нi  в
одне, нi в друге не вiрити.
   - А однак ваше пояснення подобається менi, "юридичне", - сказала вона.

   - Воно має замало певностi в собi, щоб назвати його таким, - сказав вiн
i усмiхнувся.
   - Не все добре, що певне, - вiдповiла.
   - Не  можу  дивитися  спокiйно,  -  тягнув  далi  Нестор,  -  як  павук
спускається на муху й запутує її. Господь знає, чому  робиться  менi  тодi
прикро, i я стараюся кожний раз перешкодите такому процесовi.
   - Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов  шелест  листя,
Наталка й замовкла.
   - А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! - обiзвалася  певним
веселим голосом панi Мiллер. - Будь що ви його любите, будь нi.
   Нестор розсмiявся.
   - Буду слiдити за всiма павуками вiдтепер, -  сказав  жартiвливо,  -  й
нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродiйко. Хоч  я
й далеко вiд того, щоб вiрити в такi поетичнi казки, то на пiдставi вашого
впевнення, а може й досвiду на полi мiiстицизму, буду вижидати щастя. Воно
все ж таки має в собi  щось  миле  -  чути-таки  певний  заповiт.  Правда,
Богдане? - опитав i з тими словами схилився до мене.
   Я поглянув на нього, його лице, освiтлене в тiй хвилi свiтлом з високої
лампи на верандi,  видалося  менi  таким  щасливим  i  вдоволеним,  що  я,
мимоволi захоплений ним, вiдповiв голосно:
   - Я б хотiв, щоб i менi таке пророчено.
   - Чи ви  думаєте,  що  вона  любить  його?  -  шепнула  до  мене  нараз
несподiвано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене.  I  в  ожиданнi
моєiї вiдповiдi сперла голову на руку й похилилася перед себе в темiнь.
   - Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була  моя  вiдповiдь,  так
само неголосно.
   - Менi вона загадка.
   - Менi - нi, Маню.  Вона  лиш  несвiдомо  бореться  проти  впливу  його
спокiйної, але перемагаючої вдачi. Цi два характери приналежнi до себе. Не
вважаєте? Вона не хоче улягти його впливовi, а не  має  ясно  сформованого
рiшення в душi вiдвернутися вiд нього, i  поки  до  цього  дiйде,  вiн  її
переможе. Дарма лише, що дратує себе та  його.  Одначе  вiн  хоч  шовкової
вдачi, а твердий, мов камiнь. - Не так?
   - Так, Богдане!
   "Так, Богдане!" пiшло ехом у моїй грудi, i мов тепла струя оживила її.
   Я не сказав анi  слова,  але  коли  на  верандi  на  горi  заметушилися
пiвгодини пiзнiше до вiдходу, а ми обоє в долинi ще не рухалися, я  сидячи
зiрвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, бiлiючу в  темнотi  якусь
рожу й поставив її дiвчинi на колiна. Вона взяла її. Коли, отже, пiднялася
й обернулася цiлком до свiтла, що упало нiжною  струєю  на  неї,  видалося
менi лице, мов срiбне й зворушене...

   Я стояв ще в тiнi коло неї. Нiхто згори не звертав на нас  увага.  Вона
стояла з очима, зверненими  на  брата  й  дiвчину  коло  нього,  i  неначе
забулася в огляданнi їх.
   - Ходiм, панi, -  сказав  я  спокiйно  пiвголосом  i  обняв  її,  ледве
дотикаючись, за рамена.
   Вона прокинулася, я опустив руку, i саме  в  тiй  хвилi  почувся  згори
голос моєї матерi:

   - Богдане, ми iдемо!!!
   - Iдемо, мамо! - вiдкликнув я  й  ступив  за  дiвчиною,  що  звiльна  й
спокiйним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом
i прочим товариством.


   * * * _

   Якийсь час пiзнiше проходжувався я по обiдi в себе в  саду  й  поглянув
мимоволi через бiлi штахети в сад "Обринських".  Тут  побачив  я  Нестора,
пiзнавши його по стрункiй  постатi  й  бiлiм  ширококрисiм  капелюсi.  Вiн
стояв, оскiльки бачив я, коло зiльника  i,  очевидно  вижидаючи  когось  з
домашнiх, потонув в огляданнi цвiтiв або чогось там iншого.
   - Несторе! - кликнув я на нього. Вiн випростувався й оглянувся.

   - Тут, хлопче... я тут! -  кликнув  я  вдруге  й  приступив  ближче  до
штахет. Через кiлька хвиль стояв вiн бiля мене.
   - Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих лiт, золотої мушки? - спитав я.

   - Нi, - вiдповiв вiн, усмiхаючися.  -  Я  зайшов  сюди,  щоб  вiдвiдати
дiвчат. Тимчасом чую, вони всi  йдуть  сьогоднi,  i  то  зараз,  до  твоєї
матерi. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх вiдпровадити  до
вас.
   - Це правда. В моєї матерi сьогоднi якась "кава", бо чую, що  наслiдник
мого батька разом з жiнкою приходять до неї. Та щоб  уже  товариство  було
оживленiше, попросила мати й своїх сусiдiв. Я сам вернув  що  лиш  недавно
додому, забарившись у свого давнього шкiльного  товариша  лiкаря,  що  тут
практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, i довiдався про це  в
останнiй хвилi Чи е тепер i сестра твоя тут у Марiянiв?
   - Нi, ми умовилися з сестрою, що пiдемо вечором на  прохiд  до  В.,  бо
тепер ще мiсячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обiдi, як iшов  я
сюди, казала, що закiнчить якусь книжку, котру читає.
   Я не вiдповiв нiчого й не питав бiльше  про  неї.  Одначе,  простягаючи
руку до нього, я додав:
   - Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути  довше  з
Дiвчатами.

   - Прийду... на часок.
   - Чи маєш також яке дiло  до  викiнчення?  -  с.питав  я,  усмiхнувшись
iронiчно.

   - Нi, - вiдповiв вiн спокiйно й  зняв  своє  золоте  пенсне,  щоб  його
витерти. -  Я  б  хотiв  лише  ще  нинi  переграти  деякi  ноти  на  своїм
iнструментi. Бути може, ми зложимо собi тут який квартет, то треба б трохи
приготовитись.  Але  ось...  -  додав,  обертаючись  у   сторону,   звiдки
загомонiли нараз голоси молодих дiвчат, - вже йдуть нашi.
   Я вiдвернувся.
   - До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, вiдходячи.
   - До побачення, - вiдповiв вiн розсiяно.
   Пiвгодини пiзнiше засйли в нас  у  зiльнику  саме  на  мiсцi,  де  мати
iритувалась  колись  на  малого  ще  Нестора,  панство  Марiяни  з   обома
дiвчатами, Iриною й Наталею, та Нестор. Мiж тим  мати,  за  помiччю  своей
слуга й молодої жiнки наслiдника мого батька, прилагоджувала  пiд  широкою
грушею недалеко зiльника пiдвечiрок.

   - А де  нинi  панна  Обринська?  -  обiзвався  нараз  добродiй  Марiян,
звертаючись з  тим  питанням  виключно  до  мене.  -  Менi  неначе  чогось
недостає, як її мiж нами нема. Привик так до неї. Чи не так?  -  обернувся
до своєї жiнки. I не вичiкуючи  моєї  вiдповiдi,  звернувся  так  само  до
Нестора: - Чому залишили ви нинi свою добру сестричку вдома, докторе?
   - Доктор сам попався нечайно до нас, - поспiшив  я  вiдповiсти  замiсть
доктора, побачивши нараз краску замiшання на обличчi моєї матерi.
   - Виходячи з дому, я не знав, що буду  нинi  тут.  I  крiм  того,  Маня
постановила сьогоднi докiнчити якусь книжку, а вечором умовились  пiти  на
прохiд до В...ки, - обiзвався тепер Нестор.
   - До В...ки? Чи справдi? - кликнула з радiстю молода Iрина. - Не  взяли
б i нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? - I сказавши це,  молода
дiвчина поглянула при тих  словах  на  матiр,  неначе  прохаючи  о  дозвiл
прилучитись до обох.

   - Прошу, - обiзвався Нестор, ввiчливо кланяючись.
   - Вперед мусить панна Обринська появитися тут мiж нами, - заявив  нараз
добродiй Марiян. - Ви ж не маєте нiчого проти того, добродiйко?  -  додав,
сердечно звертаючись до матерi,  не  маючи  найменшого  поняття,  на  який
пекучий терен ступив у тiй хвилi з цими словами.
   - Але, прошу, й овшiм! Панна Обринська й так у  мене  рiдкий  гiсть,  -
вiдповiла мати, уникаючи мого погляду. Я вiдчув при її  словах,  як  тепер
менi, як перед хвилею їй, обiлляла краска замiшання чоло.
   - Тож iдiть i приведiть нам сестрицю, - домагався  старий  добродiй.  -
Книжку нехай залишить на завтра.  Скажiть,  есе  товариство  просить,  щоб
прийшла. Скажiть, до звичайної гармонiї недостає одного звука.
   - Але просiть з дуже гарним привiтом вiд нас, - вмiшалася  тут  Наталка
тепло, кладучи на слово "дуже" натиск. -  Панна  Маня  вражлива,  головно,
коли не в настрої та не  вiдчуває  правди  й  щиростi  в  словах,  до  неї
звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама вiд того терпiти.
Така вона, - звернулась до моєїї  матерi,  мов  оправдуючи  перед  нею  за
щосьто неприсутню дiвчину. - Часом, - тягнула  далi,  звертаючися  до  нас
всею  красою  своїх  ясних  очей,  -  коли  вона  буває  не  в  настрої  й
неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється.
А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її,  що  герб  Обринських,
котрий буцiiм у неї криється на її нiгтях, при  її  розстроєннi  блiдне  й
робить з неї звичайну смертну.  Тому,  докторе...  -  додала  виключно  до
Нестора, - просiть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти  з'явитися  мiж
нами, а тодi, я певна, вона кине книжку й прийде.
   - Ви гербовi,  пане  докторе?  -  звернувся  тут  молодий  священик  до
Нестора, що сидiв мовчки i вдоволявся прислухуванням дiвчинi.
   - Так,  -  вiдповiв  спойiйно  Нестор.  -  Але  наш  диплом  шляхетства
затратився  з  смертю  нашого  дiда.  Батько  мiй  вiдносився  байдуже  до
поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямi також ще жодних
крокiв, i поки що спить вся ця справа по сьогоднiшнiй день глибоким сном.
   - Яка шкода! - обiзвалася тут панi Марiян з правдивим жалем.  -  Кожний
народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець  вiдокремлюється  чи  не
насилу з того вiнка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних
предкiв i почу-вати в собi шляхетську кров. Я не кажу, - додала, -  щоб  з
того робити в життi якусь головнiшу квестiю [64], ставити  те  понад  iншi
вартостi духовi або придбанi працею  чи  наукою,  вiддiлятися  гостро  йiд
працюючої нижчої  верстви  або  iнтелiгента-пролетарiату,  як  це  дiялось
колись. Але, щоб уже так уступати властi мужицтва чи  радше  демократизму,
котра й без того становить у нас найсильнiший елемент, менi  здається,  це
не зовсiм слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, - тягнула, - повиннi
ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цiнну,
i  силу  шляхетства  не  лиш  душi,  але  й  iменi,   себто   пiддержувати
невмиручiсть пам'ятi тих предкiв, що надали  своїми  геройськими  вчинками
славу й блиск своєму iменi. Чи не так, пане докторе? - звернувся з нiжним,
неначе прохаючим усмiхом до Нестора. - Ви повиннi постаратись о поновлення
вашого затраченого гербу, повиннi поставити це собi за першу  задачу.  Ви,
молодi, вступаєте в життя, вам це вiддячиться в життi.

   - Побачу, - вiдповiв Нестор лаконiчно. - Поки що  я  занятий  наукою  й
мушу задоволятись ореолом своїх власних скромних здобуткiв на полi працi й
науки.

   - А вони гарнi, i ними може доктор Обринський гордитись, -  вмiшався  з
притиском добродiй Марiян, що, як здавалося, не конче подiляв думки  своєї
жiнки. - Але, боже мiй, - додав. - Ми вас  задержуємо,  докторе,  мiж  тим
коли ви повиннi були поспiшити вже по сестру.  Як  вернетесь,  побалакаємо
про це дальше.

   Нестор встав i вклонився легко товариству.
   - Стiй, Несторе! - кликнув я нараз ii пiднявся й  собi  за  ним  у  тiй
хвилi з свойого мiсця. - Ця задача припадає менi, добрий товаришу. Iстоти,
що носять на своїх нiгтях герб шляхетства, як панна Обринська, як  заявила
перед хвилею панна Наталя, мають, попри свої добрi й злi настрой', також i
свою велику  амбiцiю  й  ледве  чи  схотять  появитись  там,  де  забракне
запрошуючого голосу господаря. Тому прошу  ласкавих  гостей  о  дозвiл  на
часок вiддалитись, щоб  сповнити  задачу,  яка  припадає  в  першому  рядi
передусiм господаревi хати.
   - Славно, славно! - кликнув добродiй  Марiян,  а  за  ним  i  другi.  -
Знаменито видумали  й  знаменито  зробите,  як  пiдете.  А  ви,  -  додав,
простягаючи руку за Нестором, - ви  там  зайвi,  оборонче  прав.  Добродiй
Олесь виконає свою задачу краще, як ми всi.
   Я вклонився.
   Вiдходячи, я  поглянув  на  матiр.  Нашi  погляди  стрiнулися.  її  очi
мерехтiли вогнем зворушення. Я зрозумiв її. Вона нервувалася, що  дiвчина,
котру вона раз на все бажала зiгнорувати  в  своїм  життi,  тiшилася,  мов
наперекiр, де б вона й не поступила, щирою симпатiєю й ушануванням.
   Кiлька хвиль пiзнiше я стояв коло  старої  "лiсничiвки".  Низькi  вiкна
покою Манi стояли створенi, i вiдти доходили до мене голоси панi Мiллер  i
її - Манi. Хвилину я  завагався  вступити.  Раз,  я  зачув  своє  iм'я,  а
по-друге, поглянувши в створенi вiкна, я стрiнувсь тут несподiвано з очима
дiвчини. Я не знаю, про що говорили обi дами.  Догадуюсь  одначе,  що  про
мене, бо, побачивши так несподiвано мене в вiкнi. Маня змiшалася до  такої
мiри, що олiвець i книжка,  котрi  держала  в  руках,  зсунулись  їй,  мов
вiдiбранi невидимою силою, раптом додолу.

   - Я злякав вас, панi? - перепросив я дiвчину. - Одначе я являюсь у ролi
пiсланця. - I розказавши їй тут причину свого несподiваного  появлення,  я
додав, що сподiваюся, що вона не вiдмовить так менi, як i  просьбi  всього
товариства, i зайде до нас.
   Вислухавши мене, вона поглянула на паню  Мiллер,  начеб  шукала  в  неї
помочi.

   Одначе панi Мiллер, у цiй хвилi тверда, мов скала, обiзвалася сухо:

   - Це укладається гарно, Маню. Ти поралася нинi до  полудня  зi  мною  в
господарцi, потребуєш  тепер  вiдсвiження.  Нема  тому  найменшої  причини
вiдмовляти просьбi всього товариства й замiсть того пересиджувати  в  таку
гарну днинку в хатi. Може бути, i я вийду з дому;  нам  вийшла  на  завтра
ярина, i я пiду до огороднички за рiкою замовити знов усього, що треба  на
цiлий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати  сама  в  хатi,  коли  в
товариствi  буде  тобi  краще?  -  Iз  тими  словами,   котрих   iнтонацiя
випрошувала  собi  заздалегiдь  хоч  би  й  найменшу  опозицiю  з  сторони
заклопотаної дiвчини, вона встала i, попрощавшися через вiкно (при  котрiм
стояв я опертий), вийшла з хати.
   Я не вiдводив очей з лиця Дiвчини. Одну хвилину вона  стояла  безрадно,
вiдтак поглянула на мене великими благаючими очима,  котрi  мов  говорили:
"Бачиш?" I ждала.
   Я зрозумiв її.
   - Не можете рiшитись, панi? - спитав я лагiдно, i на мої уста  виступив
мимоволi смiх болю й образи. Вона потрясла головою.
   - Пусте, - сказав я нараз твердо. - Ви боїтесь. Однак, хоч у мене  нема
тих "гербiв шляхетства" на нiгтях, про котрi згадувала нин'i в  нас  панна
Наталка, буцiмто вони в вас у  деяких  хвилях  блiднiють,  я  все-таки  не
ставлю  своєї  мужицької  честi  i  сили  нижче  i  впевняю  вас,  що  вже
консеквенцiя тої мужицької потуги й моєї сили не  допустить,  щоб  i  тiнь
пониження дiткнула вас у моїй хатi. Чи вистарчає вам  це?  -  спитав  я  й
вихилився глибше до неї в хату.
   Вона мовчала.
   - Чи, може, ви порiшили наборзi де-небудь виїхати? - додав я  спокiйно,
коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з мiiсця. -  Або  почуваєте
себе в тiй хвилi нездоровою?
   - Анi одне, анi друге, - вiдповiла  й  поглянула  на  мене,  як  перше,
благаючими очима. - Я прийду колись, iншим разом, - сказала.
   - Це важна обiцянка з вашої сторони, i я вам за неї вдячний, - додав я.
- Одначе що має переказати Богдан Олесь  товариству,  що  жде  на  вас,  а
передусiм матерi своїй,  котра  знає  й  бачила,  що  вiн  пiшов  по  Маню
Обринську?.. Якою причиною оправдати його поворот без  вас?  Невже  ж  тою
банальною вимiвкою, - додав  я,  не  вспiвши  погамувати  голосу,  щоб  не
продзвенiв у ньому гнiв i ураза, - що хочете до кiнця "книжку" дочитувати?
Або, може, що лiпше залишитись самiй у хатi? В оцю "наївнiсть"  вам  нiхто
не повiрить. Навiть i ваш брат нi, хоч i як любить i шанує вас.
   Вона не обзивалася.
   - Ну, що ж, панi Обринська? - спитав я й при  тих  словах  поглянув  на
свiй годинник. - Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладцi над
рiкою, як перед одинадцятьма роками, коли мiж нами  станула  альтернатива:
або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду.  Тодi,  -
тягнув я зворушеним голосом далi, - пiшов я за iнстинктом свого мужицького
й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе,  щоб  могли
далi йти. Нинi  цього  не  можу  вчинити.  Маня  Обринсыка,  що  має  герб
шляхетства не лиш на своїх нiгтях, але й на душi,  застрайкувала  б  проти
"мужицтва" аж до судного дня. А цього я не хочу. Мiж нами  рахунок  ще  не
скiнчений.
   Я вп'ялив свої очi в йї лице, що в тiй хвилi покрилось легкою блiдiстю,
i не вiдводив їх.
   Нараз вона пiдвела погляд.
   - Я прийду, пане... - сказала стисненим голосом,  мов  у  глибинi  душi
чим-то примушена. - Я прийду. Ви йдiть уперед, я  доповню  свiй  туалет  й
надiйду за вами.

   Я вiдхилив капелюх i подав через вiкно руку. Жодне не промовило  з  нас
хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що  обгорнуло  й  нашi  душi,
наказувало те й надальше. Лиш як  клала  вона  свою  руку  в  мою  долоню,
промайнув її погляд несмiло по менi й наповнив мою душу мов сонцем...
   _
   * * *

   (Знов пiзнiше).
   В кiлька день по тiм пiшло наше звичайне товариство на прохiд в гори  в
В...ку. Всi були тої днини поважнiше настроєнi,  лиш  одна  Iрина  Марiян,
здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду  душу  й  розвеселяла  нас
своїм балаканням, дотепами й замiтками. Вона ставала чи  не  коло  кожного
джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всiх по  черзi
пити з нею "разом", її родичi й моя  мати  порiшили  по  двогодиннiм,  хоч
повiльнiм, ходi залишитись коло одної  селянської  хати  недалеко  лiсу  й
ожидати нас, молодших,  тут,  поки  не  вернемо  з  послiднього  "закутка"
з-помiж гiр. Ми, "молодшi", вiддалялися  ще  на  годину-двi  дальше;  вона
розклала разом з Нестором мiж камiнням пiд скалистою стiною гори  з  сухої
смеречини вогонь i тiшилася тим, мов незвичайним здобутком.  Коли  смерека
розгорiлася з трiскотом, прискаючи золотими Iскрами,  мов  перемiнялась  в
iнший елемент, - вона розкошувала. Було вже по  заходi  сонця,  але  вечiр
стояв ще ясний.

   - Тепер я щаслива, пане докторе, щоб  ви  це  знали,  -  впевняла  живо
Нестора, що сидiв, задуманий, на великому  каменi,  наглядаючи  вогонь,  i
дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою.
- Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? - питала.
   Вiн усмiхнувся одним кутиком своїх уст i вiдповiв:
   - Це заповажне питання, щоб  на  нього  так  скоро  вiдповiсти,  як  ви
питаєте.

   Дiвчина поглянула на нього й похитала головою.
   - Хотiiла б я знати, пане, чому не можете зараз вiдповiсти, чи  щасливi
ви, чи нi. Якраз ви... - додала з  притиском,  -  повиннi  вiдповiсти:  "Я
щасливий".

   - Доктор, герой бюро, а цi не бувають такi скорi в своїх вирiшеннях, як
ти, Iрусю, -  вiдповiла  замiсть  молодого  чоловiка  Наталка,  й  її  очi
замиготiли дивним, мов ревнуючим блиском.
   Нестор звернувся до шiстнадцятилiтньої й вiдповiв спокiйно:
   - Бачите, панно Iрино, як розумiє  мою  психологiю  ваша  кузинка?  Але
почасти вона має слушнiсть. Я дiйсно, як вона каже, "герой бюро", отже, не
можу говорити на таку важну тему, не надумавшися i на мить. Бодай  у  моїй
вдачi це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго моєї  вiдповiдi,  я
вам скажу: я чоловiк скромний, i в своїх обставинах  з  пiдставою  власної
працi сподiваюсь почуваїи себе колись ще щасливiшим,  як  досi,  оскiльки,
розумiється, може "герой бюро" сподiватись у життi щастя. Бо  що  могло  б
йому станути в дорозi до нього? Тобто, я маю тут на  думцi  чисто  iнтимне
щастя. Я бiльш-менш на все приготовлений.

   - А як помилитесь у ваших "приготовлениях", докторе? - спитала Наталка,
i її очi всмiхнулися.
   - Хто знає, - вiдповiв вiн. - А коли б i так,  то  буду  шукати  нового
змiсту життя, щоб здобути своє, себто душевне вдоволення. Я не боюся.
   - А я б боялася так напевно числити, - закинула дiвчина.
   - Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, - вiдповiв вiн.

   - Так, праця, але життя має й свої iдеальнi вимоги, заспокоєння  котрих
власне може чоловiка по крайнiй мiрi ощасливити.
   - Я iменно маю тi вимоги на думцi.
   - А як i тi вас заведуть?
   Нестор розсмiявся, а через хвилю поглянув на неї, прижмурюючи  очi,  як
чинив це, коли вглиблявся в що думкою, i сказав:
   - Оскiльки себе знаю i досi переконався, зрозумiв я, що праця одна  дає
розчарованiй життям людинi вдоволення. Отже, коли б менi життя й вiдiбрало
те, що було для мене цiнним, одної працi воно не може  менi  вiдiбрати.  А
хто ставить її на першому мiсцi, не впаде нiколи, хоч  би  й  як  життя  й
обставини складались для нього ворожо.
   - Значить, ви ставите працю понад усе? - обiзвалася дiвчина й поглянула
на нього з вигребущим супокоєм.
   - Понад усе нi, але бодай нарiвнi з поняттям "щастя", моя панi, - додав
Нестор.

   - Часом можемо впасти й саможертвою, як  вiддамо  всi  нашi  сили  тому
молоховi "праця", - зачепила вона.
   - Можемо; але так само можемо знищитись i в  iншому  напрямi;  особливо
женщина, котра скорiше може в своїх обчисленнях помилитись, чим мужчина.

   - Женщина? - спитала вона й неначе задержала хвилю в собi вiддих.

   - Так. Особливо коли укладає життєвi плани виключно на пiдставi  одного
лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високi поняття про  це  послiднє  й
любов.

   - Колись побалакаємо ще ширше на ту тему, докторе... - обiзвалася нараз
дiвчина з притиском i замовкла.
   - Побалакаємо, панi, - вiдповiв вiн знов спокiйно. I мов вгадуючи  щось
з її слiв, нараз поглянув на неї поважно й додав: - Якщо мої  найiнтимнiшi
бажання не сповняться, то будьте переконанi, я перейду попри них,  хоча  б
мав пiд їх ваготою внутрiшньо й покривавитись.
   Вона не вiдповiла. Звернула до нього зчудовано голову й у тiй хвилi  їх
погляди стрiїнулися. Гарячi, повнi внутрiшньо го  порiшенiня  й  характеру
погляди. Очевидно, вона не  знала  Нестора,  не  мала  поняття  про  силу,
енергiю й волю того на вид так  нiжного,  спокiйного  мужчини,  з  котрого
одухотвореного лиця била в тiй хвилi така залiзна постанова й духова сила,
як її бачимо iнодi лиш у значних i розумове багато одарених людей.
   - А ти, Наталко, щаслива?  -  звернулася  нараз,  перебиваючи  розмову,
Iрина до гарної дiвчини, що сидiла недалеко Манi й мене,  i  якраз  у  тiй
хвилi сягнула за моїм капелюхом i заткнула за нього кусник соснини.
   - Щаслива? Що за фантазiя нинi ставляти людям такi  питання,  Iрино!  -
вядповiла, поглянувши на молоду дiвчину майже строго. - Невже ж  тому,  що
ти розпалила в товариствi вогонь,  вiн  горить,  i  ти  тим  перейнята?  Я
обсервую життя, - вiдповiла i, вiддаючи менi капелюха, додала  ласкаво:  -
За лицарську опiку й силу!

   Я подякував  i  мимоволi  повiв  поглядом  по  Несторi.  По  його  лицi
перебiгла нiжна, ледве замiтна краска, мов по дiвочому лицi, одначе вiн не
рушився. Маня сидiла мовчки, як брат, i, як вiн, глядiла блискучими  очима
в огонь, а її бiлi руки були оплетенi й обвили нерухомо колiна.
   - Отже, Наталка "обсервує", - тягнула далi Iрина i, знявши  тепер  овiй
власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.
   - Нам би вже час додому, панно Маню, -  обiзвалася  тут  Наталка  трохи
роздразнено до Манi. - Як залишимось тут при вогнi ще дальше, Iрина готова
й перехожих селян задержувати й розпитувати про їх почування щастя. Ходiм!
- З тими словами почала оглядатись за капелюхом i  зонтиком,  щоб  справдi
пiдiйматись з свого мiсця.

   -  Iди,  як  хочеш!  -  прокинулась  уражено  шiстнадцятилiтня;  засiла
вигiднiше на своїм мiсцi, присуваючися ще ближче до Нестора, коло  котрого
чулася дуже певно. - Я маю ще розвiдатися  в  добродiя  Олеся,  чи  й  вiн
щасливий, а вiдтак пiдемо.

   Дiвчина сказала це так певно й рiшуче, що всi в один голос розсмiялися.
Але її те не займало.
   - Ви щасливi, пане Олесь? - звернулася до мене наперекiр  своїй  гарнiй
кузинцi, i її любi дитиннi очi опинились поважно на  моїх  устах.  -  Менi
здається, що нiхто не може буї и цiлком щасливий, поки не влюблений i  iне
заручений.

   Знов смiх.
   - Кажiть, пане  Богдане!  -  Так  вона  називала  мене  iнодi  залюбки,
виминаючи консеквентне мого титулу. Я всмiхнувся, погладивши вуса.
   - Я щасливий,  навiть  дуже  щасливий.  Ось  мiй  капелюх  удекорований
прекрасними  бiлими  руками,  знаходжуся  в  товариствi,  рiдко  гарнiм  i
симпатичнiм. Що менi ще бажати?
   - Ет! Це не цiкаве! - вiдповiла молода дiвчина  i,  закопиливши  спiдню
губку, подивилась на мене неласкаве. -  Скажiть  що  iнше.  А  як  нi,  то
найкраще я попитаю сама, що хочу знати.
   - Прошу!
   - Iрино! - впiмнула Наталка поважно свавiльну дiвчину. - В  присутностi
родичiв ти б не була така цiкава!
   - Власне тому, - вiдповiла прямо  Iрина.  -  Зрештою,  добродiй  Богдан
дозволяє питати.
   Я розсмiявся.
   - Прошу, - повторив.
   - Ви завше такi поважнi, пане Олесь, а я хотiла б  знати,  чи  ви  були
через те коли влюбленi, бо я не була ще нiколи. Поновний смiх.
   - Був, - вiдповiв я цiлком спокiйно.
   - А чому не оженились.
   - Бо... мiж мною й нею  станув  час.  Дiвчина  зчудувалася,  пiдсуваючи
брови вгору.

   - Цього я не розумiю, пане Олесь, i чогось подiбного нiколи не чула.

   - Це дуже просто. Вона була дiвчина розумове  високо  розвинена,  повна
предприємчих мрiй i танiв, повна стремлiнь до самостiйностi, з  душею,  що
вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався  в
старосвiтських iдеалах о глядiв земного щастя. Я бажав, щоб вона зiйшла  з
свого бiломрiйного п'єдесталу, а вона не могла.  I  мiж  тим  коли  ми,  з
одного боку, через  ту  нашу  любов  внутрiшньо  виростали,  пiшли  другою
стороною, вiдмiнними шляхами в життя i... тодi от i втиснувся мiж нас час,
затирав нашi почування й робив нас чимраз бiльше байдужими до себе...
   - То вона вже завмерла, та любов? - перервала  мене  поспiшно  дiвчина,
звертаючи до мене свої майже прислухаючiся очi.
   - Може, й умерла. Бодай так здається, коли стає мовчки... Але... цiкава
моя iсторiя? - спитав я, усмiхнувшись, i нараз урвав.
   Дiвчина не звертала з мене своїх очей, мiж тим коли всi  кругом  сидiли
нерухомо. Лиш раз, при словах "час, що затирав нашi почування,  робив  нас
байдужими", Маня пiдняла руку, мов хотiла запротестувати моїм словам, але,
мов опам'ятовуючись, уже в слiдуючiй хвилi опустила  її  наново,  i  вираз
найбiльшого супокою й байдужостi запанував на її лицi.
   - А тепер? - питала далi дiвчина.
   - Тепер я все ще старосвiтський. До того теперiшня  жiноча  молодiж  не
займає  мене,  дарма  що  мiж  нею  находиться  велике  число   прегарних,
талановитих i власними силами високо поставлених одиниць. Але  загал  менi
не цiкавий. Я не знаю, - додав я, звертаючись вже до всiх, - не можу  собi
порадити; одначе в стремлiннi  здобути  рiвноправнiсть  я  бачу  лиш  хаос
оправданих i фальшивих шляхiв, хоч тяжко супроти того i держатися байдужо.
Я один ще все бiльше поклонник непорочних уст жiнки, чим виголошуваних нею
парламентарних бесiд.  Волiю  бiльше  лагiдну  бiблiйну  вдачу,  вирiвняну
внутрiшньою красою i культурою, як мужесько-жiночу  iстоту  з  прапором  у
руках, що кличе до бою 1 т. iн. Я мужик... - додав я, - на думку якого  не
смiє "домiвство" нi на волосок бути нарушена модернiзмом, фаховим заняттям
жiнки, одним словом -  елементом  "самостiйностi",  що  зводить  жiнку  на
зманерованих, упривiлейованих "зарiбниць"-емансипанток, котрих лiпша часть
марнується, а друга нiчим не стає  по  правдi  вище  вiд  давнiх  жiнок  i
матрон. Оце iсторiя моєї "любовi", панно Грусю. Вона не скiнчена,  бо,  як
казав я, мiж нас втиснувся час.

   Блискавкою звернулася Iрина до Манi, що сидiла нерухомо й  глядiла,  як
здавалося, в огонь; а по правдi очi її були зверненi в своє нутро.
   - Панно Манусю! - запитала молода дiвчина i при  тих  словах  зсунулась
поважнiй дiвчинi до нiг. - Ще лиш ви лишились, щоб сказати, чи щасливi. Ще
лиш ви. Скажiть нам дещо й ви. Нам усiм, панно Манусю, що любимо й шануємо
вас! Ви нiколи про себе не говорите.
   Маня пiднялася, подаючи свому братовi руку, з свого мiсця.
   - Час додому, Iрусю... - вiдповiла поважно. - Ось мiсяць виринув уже на
небi, а ми ще пiд скалою. Родичi й панi Олесь певне вже  давно  вiд'їхали,
не дiждавшись нас, як сподiвались. - Сказавши це, зiгнулася по свiй зонтик
i пальто, що саме в тiй хвилi я взяв у свої руки. - Час додому...

   * * * _

   Саме минув тиждень, як оце сталося.
   Я виїхав на вiсiм день до купелевоiї мiсцевостi Дорна З.,  а  в  кiлька
день по моїм приїздi тут же  стрiнувся  з  добродiєм  Марiяном  i  молодою
Iриною, що приїхали  також  сюди,  щоб  оглянути  цей  гарний  мiж  горами
захований курорт. Ледве привiтавшись зi мною, вiн сказав:
   - Слава богу, що ми  здибались.  До  вас  хотiли  ще  передучора  нiччю
вислати депешу, але що незнали докладно, чи застане вона вас ще в  Д.,  чи
не поїдете ви i до  Б.,  залишили  це  й  вижидають  вашого  повороту,  не
телеграфувавши.

   - Чи сталося що? - опитав я,  занепокоєний  словами  й  поважною  мiною
доброго панка. - Хто хотiв висилати депешу до мене? - I перед  моєю  уявою
станула нараз моя мати, а за нею Маяя. -  Може,  занедужала  моя  мати?  -
спитав я.

   - Так i нi, - вiдповiв панок  вздержливо.  -  Зрештою,  -  додав,  -  я
розкажу все. У вас, добродiю, вдома горiло, але - (додав з поспiхом) -  не
хвилюйтесь. Тепер там уже все в порядку,
   Вражений до глибини сею несподiваною заявою, я  поставив  нараз  кiлька
питань: "Горiло в нас? Коли, через що?.. А з матiр'ю що, здорова?"
   Добродiй Марiян розказав.
   В кiлька день по моїм вiд'їздi прийшло моїй матерi на  думку  розпочати
прання.

   - Бiлизна, мовила, прана й переполiскувана у гiрськiй водi, це  не  то,
що в водi мiста, а вона хоче вивезти всю бiлизну снiжнобiлу додому...

   - Та наїм ще не час додому!  -  закинув  я  нетерпеливо.  -  Але  далi,
добродiю, прошу вас, далi, - нетерпеливився я. - Кажiть, чи вона здорова?
   - Не цiлком здорова, то-то й є; але слухайте! Бiлизна пралася  справдi,
- тягнув добродiй Марiян спокiйно, - i то так,  як  бажала,  щоб  на  рiцi
"переполiскувалося". Коли надвечiр прачка  з  слугою  не  вертали  додому,
вилiзла мати на пiд, щоб поглянути вiдти  на  рiку,  що  з  обома  жiнками
дiється, чи не йдуть уже. Так роздивляючися, воїна нараз  побачила,  що  з
поду, а радше з вiкон лiтньої кухнi, що припирала до  її  кiмнати,  садить
чорний густий дим, а в кiлька хвиль пiзнiше вже й полум'я. З переляку,  що
це в неї горить, неначе громом поражена, в першiй хвилi не могла з мiсця й
рушитись. Одначе силуючись усе ж таки зiйти, i то якмога  найскорiше,  щоб
покликати  вдолинi  о  рятунок,  вона  впала,  обезсилена  з   остраху   й
зворушення, коло дверей на подi, стративши  свiдомiсть.  Як  довго  лежала
вона там так, не знати докладно. Одначе коли на поклик Наталки й  Нестора,
що, на щастя, першi побачили в сусiдствi (будучи в той час у садi) вогонь,
прибула памiч, о котру в першiй хвилi було тяжко, бо люди по бiльшiй частi
були на роботi, вiднайшла її панна Обринсцка, що прилетiла на мiсце, - без
свiдомостi, на подi. На щастя, добродiю, - додав поважно добродiй  Марiян,
- на щастя. Панна Обринська, переконавшися вiдразу, що  господинi  вдолинi
нiде нема, кинулася, iнстинктом ведена, вгору i тут її вiднайшла. Якби .не
те, пане Олесь, були б ви її живої, може, й не  побачили.  Лежала  вона  з
пораненою  голоївою  i,  як  сконстатував  прикликаний  пiзнiше  лiкар,  з
вивихненою ногою. Тепер знаходиться вона  пiд  опiкою  панi  Мiллер,  моєї
жiнки, а передусiм панни Обринської, що  вiд  хвилi,  як  вiднайшла  її  в
такому станi, не вiдступала бiльше вiд неї. Всi вичiкують вашого  повороту
з нетерпеливiстю, добродiю, бо, - додав панок тепер одверто, - тепер  ваша
матiїнка дуже хора...
   Вислухавши це, я стояв  малу  хвилину  також  мов  громом  побитий.  Не
сказавши нi слова на цю вiдомiсть, я лише чув,  як  моє  лице  мов  льодом
обволiклося i коло серця мов застигло. Моя мати в такiй  небезпецi!  Хора,
може, безнадiйно!. Я поглянув на годинника, а вiдтак засунув його мовчки в
кишеню.! Була третя по обiдi, потяг, що мав мене повезти додому до неї, що
лежала ще, може, й досi непритомна й знаходилася мiж чужими,  вiдходив  аж
о-пiв на п'яту. Значить, менi приходилось перечiкувати, мов  на  вугiллях,
ще пiвтори години. Добродiй Марiян зрозумiв мене.

   - Злагодьте ваш багаж, - сказав щиро, - а опiсля приїжджайте до  нас  у
готель, де будемо вас вижидати. А як нi, i я думаю, це буде вам приємнiше,
вишлiть багаж на дворець, а самi зайдiть у пар.к коло кургаузу[65],  де  я
буду з Iрусею вдвох вас вижидати. Там побалакаємо  ще  про  дещо,  щоб  не
денервувались самi довгим вижиданням на потяг.
   Я згодився й розпрощався.
   Не минуло бiльше як пiвгодини, коли я опияився коло добрих знайомих при
столi в невеликому  гарному  парку  недалеко  курацiйлого  дому.  Добродiй
Марiян вiддалився на часок, покликаний несподiвано якимсь давнiм знайомим,
котрий перебував також на курортi, а я й Iруся лишились самi.
   - Я так ждала "а вас, добродiю Богдане, - сказала дiвчина, звертаючи на
мене свої щирi оченята всею щирiстю своєї одвертої вдачi, i подала руку. -
Хотiла так дуже з вами поговорити про те нещастя, що скоїлося у вас  дома.
Як ви змiнилися, пане Олесь, цiлком зблiдли!
   - Розповiдайте! - попросив я стисненим голосом, стискаючи вдячно дрiбну
руку молоденькой приятельки.
   - Все було так страшно... - почала зворушеним  голосом.  -  Днина  була
така парна, i все було таке розсушене, як  почало  горiти.  Господи  боже,
пане Олесь!  -  сказала  й  нараз  притиснула  обi  долонi  до  лиця,  мов
вiддаляючись тим рухом вiд страшної картини, що, покликана уявою,  станула
перед її очима. - Страшне було це все, а ще  до  того  перед  вечором!  Ви
побачите, як вернете, руїну. Один господарський будинок пiшов цiлком, а...
   - А... помешкання також? - спитав я, здержуючи вiддих.
   - Нi. Лиш дах з одної сторони, котру, як казали менi, якраз замешкувала
ваша мати. Дах запалився й завалився. Господи боже, неначе пiд небеса, так
пнулося полум'я рiвно вгору. О-о-о! Я  все  бачила,  пане  Олесь,  усе,  -
впевняла нервово раз по раз, i в її голосi зачувся здавлюваний плач, - хоч
мама туди не пускала. Вона страшно  боялася  за  мене,  i  щоб  вогонь  яе
перенiсся й до нашого дому, хоч вiтру не було замiтно. Але я не видержала,
втекла вiд матерi. Наталка боролась там i доктор Нестор. Наталка  помагала
при гашеннi, мов мужчина, тягнула й подавала воду... а Нестор... -  додала
й на хвилинку мов здержалася. - Доктор Нестор рятував за кiлькох людей. О,
коли б ви були бачили, як вiн там працював, наче купався в власному  потi,
вiн командував, поки вогнева сторожа над'їхала, аж захрип, ба ще й опiсля.
Менi здається... це й пiрвало Наталку за собою... що вона, та  елегаятська
панi... не зважала нi на сукню... що тут i там  здерлась,  зачiплюючись...
нi на фризуру, що  змокла  телiпалась  остаточно  одною  довгою  косою  по
плечах, надаючи їй чудний вигляд. Одним словом, усе робила,  робила  нiмо,
пiд впливом Несторових приказiв.
   - Щирий дорогий мiй хлопець! - вирвалося менi з зворушенням з уст.

   - Правда? - спитало мене молоде дiвчатко одверто, виявляючи  тим  одним
словом своє нутро.
   - Правда, - вiдповiв я й стиснув її руку.
   - Я не казала. Але Наталка... ви знаєте...  -  додала  вона  приниженим
голосом i зморщила похмуро брови. - Вона все любить з ним гризтися й iнших
понад нього ставити; особливо фiзична сила iмпонує їй. Я  її  не  розумiю.
Але менi все здається, що вiн колись, як каже мама, стане високо,  i  тодi
вона понизиться. Коли б вiн лише пiд час цiєї катастрофи не простудився  й
не перемучився. Мама каже: вiн "мiмоза", - звернула нараз на iнший шлях.
   - Господь знає, - вiдповiв я. -  Часто-густо  потягає  одне  нещастя  й
друге за собою. Але... може й нi, - додав  я.  -  Мiй  хлопець  твердий  i
вiдпорниїй. Взагалi Обринськi  не  пiддаються  так  легко  чужим  властям.
Знаючи Нестора наскрiзь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху  й
нещастя вiн один не стратив там анi на хвилинку рiвноваги духу й стояв  на
мiсцi, де вимагала конечнiсть, мов мур. Але мати моя? - спитав я  нараз  i
схилився до молодої дiвчини, що прислухувалася  послiднiм  словам  моїм  з
поширеними очима, мов завiщанню якому. - Оповiдайте менi про мою матiр.
   - Вашу матiр вiдшукала панна Маня, бо про неї в першiй хвилинi  нещастя
нiхто не погадав. Мов той птах прилетiла, дiзнавшись, що це у вас  горить,
на мiсце й кинулася мiж товпу цiкавих i рятуючих вiдшукувати передусiм її.
Кликала, шукала, приказувала й другим шукати її, але  нiхто  не  знав,  де
вона подiлася i чи взагалi була дома. Лиш коли вона  сама,  перелетiвши  в
найбiльшiй небезпецi всю хату, над котрою з одної сторони горiв уже дах, i
не знайшовши її, побачила дверi вiд поду вiдчиненi, блиснула їй гадка,  що
вона може туди пiшла дещо рятувати там. I не надумуючися нi хвилину,  вона
погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горiв. I яке щастя, пане Олесь,  що
туди пiшла. Велике, несказанне щастя. Кiлька хвиль  пiзнiше...  -  додала,
вiддихаючи глибоко, - як знесено матiр удолину, саме то  тiй  сторонi,  де
силувалася вона знести її сама вдолину, заломився  з  страшенним  лоскотом
дах.
   Я зiтхнув i заслонив на хвильку рукою очi. Коли б це справдi  було  так
сталося, Iрино... Коли б справдi був дах над ними заломився!
   Молоде дiвчатко своїм жiночим iнстинктом мене зрозумiло.
   - Це було б страшне, пане Олесь, - прошептало, перелякане,  й  стягнуло
лагiдним рухом мою руку з очей. - Це було б страшне, пане Олесь. Але  воно
не  сталося.  Завдяки  притомностi  й  силi  Манинiй,  воно  не   сталося,
успокойтесь. Вашу матiр знесла  Маня  з  якимсь  чоловiком,  що  побiг  ще
своєчасно на її поклик, вдолину, i її залишили  в  найбезпечнiшому  мiсцi.
Годину-двi по тiм був  вогонь  зовсiм  погашений,  i  люди  порозходилися.
Залишився лиш вартiвник, на часок ще Нестор, Маня  й  панi  Мiллер,  котра
забрала вашу матiр в затишну лiсничiвку до себе, де перебуває  й  досi.  I
настав спокiй. Бiдна паяна Маня, вона  також  ушкоджена.  Якось  злiтаючи,
надпалена дахiвка вдарила її в чоло над лiвою бров'ю. Вона, мабуть, i досi
ходить з зав'язкою кругом чола, хоч, може, їй уже добре, - додала, коли  я
при її послiднiм реченнi зморщив  брови.  -  Лiкар  взяв  i  її  пiд  овiй
спецiальний догляд i наказав яких вiсiм день носити зав'язку кругом голови
над очима. Вiд'їжджаючи передучора надвечiр, я вiдвiдала  її  на  хвильку.
Вона вийшла з кiмнати хорої безшелесне  й,  прикладаючи  пальцi  до  вуст,
наказувала тишину.

   "Хора спить... - прошептала до мене. -  Сон  для  неї  є  тепер  чистою
благодаттю. Страшна подiя плутається їй  заодно  в  уявi  i  тим  викликує
погiршення стану".

   "А ви, панно Манусю?" опитала я її.
   "Менi нiчого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду  лiчитися.  Менi
не грозить небезпека, але тут... -  додала  й  указала  рукою  на  кiмнату
хорої, - тут треба сумлiнного догляду й щонайменше ще  десять-чотирнадцять
день. Однак своє мiсце я вiдступлю лиш йому". Але я  Манi  не  вiрю,  пане
Олесь... - оповiдало дiвчатко поважно. - Вона сама мусить бiльше  терпiти,
як показує. Цiла її постать i вигляд свiдчили менi про те. Не менше велика
блiдiсть, втома її лиця й хiд. Сама  дуже  змарнiла  за  цi  кiлька  день,
неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна  видалася
менi. Ходить так поволi, що й сукнi не чуєш, як волочиться за  нею.  Я  не
можу собi порадити, але менi все здається, що й вона вогнем  ушкоджена  та
затаює це. Зрештою, побачите самi.
   Я не вiдповiв,
   Сильнi внутрiшнi почування мої до матерi й сеї дiвчини, що, я  вiдчував
це, становила мою долю, пiднялись таким вихром з  дна  моєї  душi,  що  не
дозволяли менi тепер хоч би й на  хвилину  вiдчинити  уста  на  яке-небудь
слово. Я усмiхнувся гiрко. Дивна гра долi!  На  тiм  самiм  мiсцi,  звiдки
гнала колись моя мати малого Нестора за те, що перелiз через бiлi штахети,
щоб показати менi свiй перший нотес, одержаний в дарунку вiд своєї сестри,
- рятував вiн вiд пожежi її хату. А вона, та дiвчина, з  голiвкою,  колись
повною мрiй  та  iдеалiв,  ненавиджена  й  майже  переслiдувана  нею,  щоб
вiдвернути її вiд свого  сина,  -  вирвала  її  вiд  смертi  з  нараженням
власного життя й сторожила над смертельно хорою.
   Хто це викликав? Чия рука? Дiяла тут яка невидима потуга? И усе те  пiд
час моєї неприсутностi, щоб кинути вже цiлком мужика до нiг аристократки!

   Як їй вiддячитись? Чи годен я це взагалi? Або хоч би й вона, мати  моя!
З  готовiстю  й  щирiстю  обiбрала  службу  сестри  милосердя  коло  хорої
неприятельки, будучи сама ушкоджена! О, хто б не знав  тої  дiвчини,  якою
бувала, коли хотiла раз щось  постановлене  перевести.  Нiкому  не  хотiла
вiдступити мiсця при хорiй, лиш менi одному. Вона знала i мала  слушнiсть.
Крiм мене одного, не любив нiхто по правдi ту  неприступну  жiнку,  котрої
любов здобулася так тяжко? Чудна  дiвоча  душа!  Чудна  психологiя.  Жодна
просьба з моєї сторони, жоднi натяки на мою прихильнiсть до неї  не  годнi
були наклонити її вступити в мою хату на довше, як на обчисленi  хвилинки;
мiж тим коли тут у нещастi оце пожертвування себе всею iстотою. Хто її мiг
зглибити? Я опустив голову на руку, заслонив  очi  рукою,  як  недавно,  i
мовчав.
   - Пане Олесь!
   - Чую, панно Iрусю! -  обiзвався  я  й  поглянув  на  неї,  усмiхаючися
насилу.

   - Чи я вам споминала, що ваша мати не  лежить  у  своїй  хатi,  лише  в
лiсничiвцi в панi Мiллер? Ще пiд час пожежi вiдвезли її туди, i  там  вона
лежить. Лiкар казав, що це  дуже  добре,  що  її  в  такий  тихий  закуток
затранопортували, бо лиш великий зовнiшнiй i внутрiшнiй спокiй приведе  її
найборше до здоров'я.

   - Котрий лiкар лiчить її? - спитав я.
   - Доктор З. Роттер, - вiдповiло дiвчатко. - Вiн прецiнь найлiпший лiкар
в К., кажуть. Наталцi вiн дуже припадає до вподоби. Вона каже, що вiн  має
вид князя, i що се мужчина.

   - Справдi, доктор Роттер має щось у своєму  виглядi  княжого.  Вiн  мiй
товариш ще з гiмназiї, чесний i поважний мужчина. Я дуже рад, що саме  вiн
опинився коло моєї бiдної Матерi,
   - Вiн казав, що  звихнення  йоги  в  неї  не  дуже  небезпечне.  Бiльше
побоюється, щоб до 8 день стан нервiв не погiршився. Через те й  наказував
найбiльший  супокiй  i  хвалив  собi  лiсничiвку  з  сторожами-соснами,  i
окружения в панi Мiллер. Ваша мати  лежить  в  покою  мiж  кiмнатами  панi
Мiллер i покоєм "цвiтiв", до котрого притикає покiй панни Манi, а  далi  й
її брата. Ви знаєте тi кiмнати. Їй там добре, пане Олесь, - впевняла  мене
молода дiвчина щиро. - Це, як кажу,  сам  доктор  Роттер  казав,  що  дуже
добре. Вiн все з Манею конферує[66], бо панi Мiллер бiльше зайнята кухнею.
Доктор Роттер i панну Маню лiчить. Дуже якийсь добрий чоловiк. Панi Мiллер
каже, що шкода лише, що не жениться... Але... що вам, пане Олесь?  Ви  так
чоло зморщили!
   - Я не знаю, панно Iрусю... Не здаю собi з того справи  й  слухаю  вашi
слова. Менi вже час їхати на дворець, - додав я нараз здавленим голосом  i
з тими словами доглянув на годинника. Я не мiг довше над собою панувати. Я
потребував самоти або iїзди. Шаленої, невздержаної їзди, щоб почування, що
володiли мною, не розсадили менi груди.
   - Вже? - сказало дiвчатко й поглянуло з жалем на мене.
   - Вже, - вiдповiв я майже дрижачим з якогось несформованого несупокою й
остраху голосом. - Я б рад перелетiти через усi тi гори й  лiси,  що  мене
вiддiляють вiд моєї хати й вiд них. Ви зрозумiєте мене!
   - О, ще й як, - вiдповiла вона й подала руку.  -  Їдьте  здоровi,  пане
Олесь. А там поздоровте Манусю...  Вона  буде  вас  також  дуже  вижидати.
Скажiть там вiд мене всiм, що за три днi побачимося.
   - За три днi! - почувся нараз за моїми плечима голос добродiя  Марiяна,
що надiйшов з противної сторони цiлком задиханий, щоб мене не втратити.

   Одначе я, не задержуючися довше, попрощався.

   * * * _

   Лист панi Мiллер до сестрiи Манi Обрияської замужньої Оксани Е. з  року
188 *:

   "Дорога Оксавко!
   На твоє спецiальне жадання пишу тобi дальше. Около  одинадцятої  години
вночi лляв дощ, мов через хмаролом. Надворi панувала така темiнь, що  годi
було предмети розрiзнити. Дерева в саду i сосни, що виростали  тут  i  там
коло хати, шумiли так сильно, похитуванi вiтром, що з спокiйної хати  було
лячно визирнути, Коло моїх скляних огородових дверей виростають кущi рож i
бозу, i сеї ночi, обливанi надмiрним дощем i похилюванi вiтром, угинались,
притискаючися до стiни, мов сироти. От сеї-то ночi вернув добродiй Олесь з
Д. додому. Та не до своєї хати поїхав вiн, а просто сюди до мене, до своєї
матерi, зайшов вiн.

   У низькiй, але обширнiй  кiмнатi  хорої  панi  Олесь  панувала  глибока
тишина й пiвсвiтло. Сама вона лежала i, дрiмаючи, вижидала неспокiйно,  як
кожного дня, свого сина. Вiд часу до часу, як вiтер вэмагався надворi, бив
дощем, мов  невидимого  рукою,  до  вiкон,  вона  вздригалася  неспокiйно,
отвирала лякливо очi й питала, чи нема його, хто  коло  неї  пересиджує  й
котрий там час. Коло її постелi в ногах сидiла в  поручевiм  крiслi  Маня.
Опустивши  обв'язану  над  чолом  голову  на  спинку  фотелю,  сидiла   i,
сторожачiй на вiдмiну зо мною за хорою, чи та не впадає в поновну гарячку,
вiддавалася бог зна яким думкам. Це була саме п'ята  нiч,  що  ми  обi,  а
радше бiльше вона, сторожили над хорою. Сильне потрясения нервiв виступало
так грiзно у старої дами, що лiкар побоювався, щоб з того не  виникла  яка
поважнiша хороба нервiв. Лише сон, успокоения надмiрно потрясених  нерiвiв
i усунення сильної гарячки, що лиш на недовгий час опускала хору, могли її
до  давнього  стану  привести.  Бiль  унаслiдок  вивихнення  ноги,  як   i
ушкодження на головi  й  тiлi,  якi  понесла  хора,  падаючи  безпритомно,
засудили звичайно енергiчну й рухливу жiнку на кiлькатижневе лежання.
   Неприсутнiсть улюбленого сина-одинака, як i свiдомiсть, що  знаходиться
в хатi людей, нею досi iгнорованих,  взмагали  хоробу  ще  бiльше.  Бували
години, особливо пiд нiч, коли вона в гарячцi не  пiзнавала  осiб,  що  її
окружали.
   Коло одинадцятої вночi, коли ми от так, майже не рухаючись, коло  хорої
сидiли, поглядаючи вiд часу до часу в вiкно, звiдки била темiнь  i  чулось
лише гудiння вiтру, шум дерев i хлипання зливи, перериванi  блискавками  й
громом, зачувся нараз жиiвий туркiт брички, що коло нашої  хати,  недалеко
вiкон  притикаючої  кiмнати  цвiтiв,  котрої   дверi   стояли   вiдчиненi,
задержалася. Хора, що, як здавалося, знаходилася в пiвснi, видко не спала,
рiвно нам прислухалася до найменшого  шелесту  знадвору,  пiднялася  тепер
гарячкове в постелi й сiла. Витрiщивши очi на мене, промовила одне слово:
   "Приїхав".

   Маня, мов наелектризована її рухом i  тим  словом,  а  може  почасти  й
задержанням возу, звернулася в тiй хвилi неначе без  свiдомостi  очима  до
мене. Я її зрозумiла.

   Мала хвилина напруженого мовчання настала.
   "Обринська... погляньте!.." обiзвалася тут же хора  захриплим,  твердим
якимсь голосом i, вхопивши мене судорожно обома руками, ждала.  Перелякана
дiвчина встала й пiдiйшла до  одного  з  вiкон.  Хоч  i  як  тиснув  вiтер
знадвору, вона все ж таки  вiдхилила  одну  половину  вiкна  й  вихилилася
надвiр.
   "Це ви, пане Олесь?" клякнула доволi чугно в  темну  нiч  мiж  хлипання
дощу й черев хвилину ждала.
   "Я!"

   "Я!" Воно добилося аж до нас, до хорої, що в найбiльшiм  напруженнi,  з
широко створеними очима, дивилася i, мов не  тямлячися,  повторяла:  "вiн,
вiн"...

   Я вже не слухала її.  Слава  богу,  буде  зараз  тут.  Я  поглянула  на
дiвчину. Блiда, як смерть, вона зблизилася, майже  хитаючись,  до  мене  й
шепнула: "Ви запишiться, я пiду". Я кивнула головою, i вона  вiдвернулася.
Ледве що дверi вiд сусiднього, а радше покою  цвiтiв  за  нею  зачинилися,
коли за недовгий час увiйшов i вiн.

   Оксано! Я знала, що вiн свою матiр обожав, що жив чи не бiльше для неї,
як для себе. Знала, що вона за ним, однiською  своєю  дитиною,  пропадала,
але що в тiй жорстокiй, мов камiнь твердiй жiнцi була така сила любовi,  я
не  сподiвалася.  Вiн,  неначе  не  бачачи  нiкого  в   хатi,   йшов   мов
загiпнотизований просто до неї. Пiшов i тут же над нею  схилився:  "Мамо!"
Вона не вiдповiла. Вхопила його за шию, з її грудi  виривалось  щось,  мов
плач, мов смiх, а далi й замовкла, i лиш її грудь, мов приважена  тягарем,
дихала важко. Через  хвилину  найсильнiшого  напруження  вона  нараз,  мов
тратячи вiдразу всю досi виказану силу, зiмлiла в його обiймах i  подалася
цiлим тiлом безвладно взад.  Лице  її  побiлiло,  i  вона  не  обзивалася.
"Мамо!" кликнув пiвголосом удруге i цим разом тоном, що вiдкрив менi  цiлу
шкалу найтрагiчнiших почувань сеї  одної  хвилини;  всю  тривогу  люблячої
душi, що в однiй хвилi вiдчуває радiсть i тут же й жах...
   "Вона гине, панi Мiллер!" вирвалося  стогоном  з  його  грудей,  i  вiн
поглянув на мене поглядом, якого не забуду до кiнця життя свого.
   "Нi, пане Олесь, нi! - вспокоювала я його наслiпо, а сама з  зворушення
аж дрижала. - Вона умлiла, втомилася, вижидаючи вас днями й чи  не  кожної
хвилi аж до сеї послiдньої. Успокiйтесь. Вона мусить прийти до свiдомостi,
це лише радiсть побачення звалила її".
   I справдi. По недовгiм часi, в якому поступали ми з нею згiдно приказiв
лiкаря, вона почала наново вiддихати,  а  потiм  отворила  очi;  побачивши
наново сина при собi, вона їх знов замкнула.
   "Не кидай мене, Богдане... сину...  -  прошептала  ледве  чутно.  -  Не
кидай!"

   "Нiколи, мамо, до iпослiднього  вiддиху  не  покину!"  вiдповiв  вiн  з
зворушення аж стисненим голосом i схилився нараз  низько  над  нею,  майже
прилiг лицем коло її  голови.  Так  кiлька  довгих  поважних  хвилин,  мов
любовного впевнення без слова... або також сповiдi... душi... душi...
   Мене обняло холодом.
   Чи плакав вiн, цей сильний мужчина?
   Не знаю.
   Соромився, може, своїх слiз, що втиснулись йому в цiй хвилi в очi? Я не
знаю, я вiдвернулася, здержуючися сама вiд слiз, вiдiтзонувши  глибоко,  i
раз на все  зрозумiла  оцього  мужчину.  Оцiй  матерi,  що  була  в  своїй
егоїстичнiй любовi тверда й недоступна, мов скала, проти iнших почувань, а
разом з тим вiдчувала всi ступенi материнської любовi до  свого  сина,  не
годен був вiн опертися, так само й її бажанням  дотично  своєї  особи,  та
поступати по своїй волi, не зломивши її або себе...
   Приглядаючися йому от так кiлька хвилин, я врештi встала й  вiддалилася
безшелесне кiлька крокiв до дверей, щоб заглянути за Манею, коли  оце  вiн
пiдняв голову i звернув своє гарне мужеське лице до мене.
   "Залишiть, панi, - попросив шепотом, простягаючи руку за мною. -  Вона,
може, успокоївшись, засне, й тодi я  займу  на  всю  нiч  ваше  мiсце".  I
сказавши це, вiн всунув мовчки руку пiд подушку хорої i, схилившися  боком
над нею, мов над малою  дитиною,  неначе  самою  силою  присутностi  своєї
iстоти усипляв її без руху. Коли я дала йому жестом знак,  що  зараз  знов
верну, вiн притакнув головою, а я подалася до  сусiдньої  т.  зв.  цвiтної
кiмнати. Що Маня там робила? Лягла до супочинку? Ждала  мого  поклику,  як
щоночi, коли ми мiнялися коло хорої? Я не знала.

   "Панi Мiллер!"
   Я оглянулася.
   Вiн звернув голову за мною й спитав пiвголосом:
   "Чи панна Обринська є де тут? Менi здається, це був її голос, що  питав
мене з вiкна, чи я це приїхав".
   "Так. Вона тут. Вона вiдiйшла в оцю кiмнату, - сказала я i  вказала  на
дверi, при котрих уже опинилася. - Я саме йду поглянути за нею".
   Вiн, як перше, притакнув  головою  й  звернувся  до  хорої.  Я  вийшла.
Мимоволi полетiв мiй погляд до софи, де iнодi опочивала, вижидаючи поклику
або спочиваючи.

   Одначе нi.
   Цим разом  вона  стояла  коло  вiкна,  заложеного  з  долiвки  високими
цвiтами, i дивилася в темiнь густої ночi. Надворi вiтер  притихав,  а  дощ
лляв спокiйнiшим темпом. Мабуть, охолоджувала розгарячене чоло коло  шиби,
бо зав'язка, що обдавала бiлим перснем її  голову,  була  трохи  пiдсунена
з-понад брiв вгору, i широкий шрам, що показався  незагоєний  коло  виска,
був виставлений на холод.

   "Ти не пiшла до твого покою?" опитала я.
   "Нi. Чи ви того сподiвалися?" опитала.
   "Так i нi, - вiдповiла я. - Я сама не годна б заснути, хоч би  й  могла
вже вiдiйти вiд хорої. Вiн хоче сам сторожити коло  неї,  хоча  його  годi
самого з нею оставляти".

   "А вiн... як взагалi?" вихопилось з її вуст несмiливо.
   "Зворушений до крайностi".
   "Чого ж? Вона ж жива", вiдказала пiвголосом.
   "То-то й є. Раз тому, що найшов її живою, а по-друге...  що  бачить  її
все-таки ще тяжко хорою".
   "Казав що?"
   "Майже нiчого; вiддається їй всею душею. Маню! - додала я, побачивши на
її блiдiм лицi мав проблиск якоїсь радостi.  I  це  перший  раз  вiд  часу
послiднiх поважних подiй. - Вiн любить  несказанно  ту  свою  матiр.  Вона
виповняє його життя. Я розумiю їх обох, їх не розiб'є жодна сила..."
   Дiвчина .не вiдповiла, подалася безшелесне вiд  мене  трохи  взад,  мов
прагнула зiллятися з тiнню, що  походила  вiд  високих  фiкусiв,  пальм  i
густих блющiв, що простягались над скляними дверима, що вели  до  саду,  i
вiдвернулася вiд мене.

   "Чи залишимо його коло матерi самого?" спитала я
   "Нi. Як же ж це можна? - вiдказала вона сухо. - Вiн же не обзнайомлений
з iнструкцiями лiкаря. До того, змучений подорожжю. Ночi гiршi в хорої, як
днi. Особливо сеї ночi, коли треба над нею уважнiше  сторожити,  в  котрої
радiсне зворушення могло б так  само  викликати  погiршення  стану,  як  i
неспокiй. Щодо мене, - додала, - то я буду й сеї ночi на своєму звичайному
мiсцi. Маю надiю, що вiдтепер буде стан хорої  скоро  полiпшуватися,  хоча
доктор Роттер впевняв мене нинi зрання, що недуга досягає кризису".
   "Погано", вiдповiла я й приступила й собi до  вiкна,  щоб  поглянути  в
темну нiч, звiдки заодно доносилося хлипання дощу.
   Так стояла я довший час, не обзиваючися до дiвчини, котра тимчасом сiла
коло столу, а голову опустила на охрест зложенi на столi руки, звертаючися
мимоволi профiлем до мене. Очевидно, змучена й зворушена,  не  мала  охоти
розмовляти, а коли Нестор заглянув з своєї кiмнати до неї,  запитуючи,  чи
вона не загляне до нього, вона сказала, що не прийде, хiба аж  хора  усне,
що настає звичайно аж  надранком,  а  тодi  вiн  i  так  буде  спати.  Вiн
вiддалився, зрадiвши звiсткою, що Богдан уже приїхав i був коло матерi, i,
попрохавши ще сестру не засиджуватися надто допiзна, вiдiйшов.
   Ми залишилися знов самi.
   Я, не хотiвши ще переривати тишину в кiмнатi хорої,  сiла  в  фотель  у
темiнi коло листових цвiтiв, а Маня, мов та квiтка зложившись  у  себе,  з
опущеною на руки головою на столi, сидiла неповорушно. В  кiмнатi  ставало
тихо й тихiше, лиш хлипання дощу й  осторожне  тiкання  великого  стiнного
годинника переривали тишину.

   Iз звисаючої лампи, ослоненої зеленою  ажуровою  заслоною,  розходилося
нiжне, лагiдне свiтло. Так минуло доброї пiвгодини. Я вже хотiла пiднятися
й вернути до хорої, при котрiй вижидав мене, може, її син, коли оце саме в
тiй хвилi пiднялася Маня з свого мiсця, поправила бiлу зав'язку над  очима
i, мов зачувши нараз рух у кiмнатi хорої,  пiдняла  голову  й  заслухалася
напружено. Шелесту не було жодного  чути,  але  зате  роздалося  до  наших
дверей ледве замiтне стукання.

   Мов електричним ударом дiткнена, жахнулася Маня й попросила  увiйти.  Я
не рухалася зi свого  заслоненого  мiсця.  В  слiдуючiй  хвилi  створилися
повiльно дверi й увiйшов Олесь.
   "Добрий вечiр", сказав зворушеним, пiвголосним звуком,  простягаючи  до
дiвчини обi руки, i приступив до неї ближче.
   "Добрий вечiр! - вiдповiла так само. - Слава богу, що вернулися.  Бiдна
ваша мати..." почала говорити.
   "Терпiла подвiйно", докiнчив вiн.
   "Так, - тягнула вона далi. - Раз через саму страшну  подiю,  про  котру
ви, очевидно, чули, а по-друге - через вашу неприсутнiсть.  Вiдтепер  буде
її стан уже, певно, полiпшатися". I сказавши це, вмовкла.
   "I я тої гадки, - сказав вiн, - хоч її стан  тривожить  мене.  Але  ви,
ви... - додав вiн здавленим голосом, мов здержував якийсь  вибух  чуття  в
грудях, - ви... як я вам вiддячуся?!."
   Вона махнула рукою.
   "Це раз, Маню... А по-друге, ви, певно, жалуєте  гiрко,  що  вибiгли  з
хати на мiсце нещастя й попали в хвилю, що потягла вiд вас  тяжкi  вчинки,
вас самих не пощадила".
   "Гадаєте?" спитала й звернула до  нього  своє  блiде  лице,  з  котрого
засiяло тепер двоє прегарних, внутрiшньою радiстю просвiтлених очей.
   "Я в тому переконаний, - вiдповiв вiн. - Нiхто не бере на  себе  тягаря
чи жертви, котра получена з небезпекою власного життя".
   Вона всмiхнулася змучено.
   "Що ж... -  вiдповiла,  -  чи  мала  я  в  хвилi  найбiльшої  небезпеки
вiддаватися  розвазi  про  на  слiдки   свого   вчинку,   котрий   вимагав
якнайскорiшого рiшення? Ви  знаєте,  -  додала  з  тим  самим  усмiхом,  -
Обринськi не були нiколи добрими математиками!"

   "Добрими математиками", панно Маню, - повторив  вiн  гiрко.  -  Неначеб
хвиля, як та, про котру споминаєте, могла що iнше  з  собою  принести,  як
нещастя й горе. I вас вона також не пощадила, пересвiдчуюся... -  додав  й
указав рукою на її обв'язку. - А  могла  для  вас  скiнчитися  трагiчнiше.
Маню! - додав i заслонив на  хвилину  рукою  очi.  -  Ви  великi  в  своїх
почуваннях i вчинках, але в своїй консеквенцiї легкодушнi до  розпуки.  Ви
могли разом з моєю матiр'ю свiй крок оплатити життям. Ви - молода  людина,
а моя мати - вам чужа. Чи ви взагалi є того свiдомi, що для мене  вчинили?
I як вiддячуся вам? Ваш вчинок мене пориває й потрясає, ви..."

   Вона, як перше, перервала йому.
   "Що ж, чи повторити вам ще раз, що Обринськi без талану до математики й
фаталiсти? Що... поповнивши раз легкодушнiсть, мусили її  або  направляти,
або за неї вiдпокутувати. I я, - додала з чудним усмiхом, -  уже  за  свою
похибку спокутувала".
   I сказавши це, скинула з гарним, повним свободи рухом обв'язку з чола й
кинула її на стiл. Яка гарна була в тiй хвилi, яка шляхетна!
   "Маню!"

   "Так, пане Олесь. Лишається менi ще мiй вчинок направити.  Коли,  як  i
що, я поки що не знаю. Коли надплине хвилина, я їй вiддамся й направлю. Чи
добре так? - З тим запитанням вода пiдступила до нього й заглянула йому  в
очi. - Бiльше тим не журiться, пане Олесь... Я..." додала й нараз  урвала.
Сильне зворушення, котре, очевидно, перед ним укривала,  надмiрна  фiзична
втома й безсоннiсть кiлькох ночей взяли верх над нею, i вона,  всмiхаючись
сонним якимось усмiхом, захиталася. Вiн пiддержав її.
   "Маню, ви хворi!" кликнув.
   Але вона не пiддавалася. Освободившися з його  рук,  стала,  як  перше.
Вхопивши заразом поруччя крiсла, говорила далi:
   "Це пусте, пане Олесь. Так менi вже кiлька разiв лучалося й миналося. I
якби  власне  не  та  моя  "легкодушнiсть",  когра  всiх  умiрковайих,  не
виключивши й доктора Роттера, лякає, я б на прикази доктора Роттера лежала
вже давно в постелi й  ослабла  дальше;  мiж  тим  коли  мiй  вами  й  ним
засуджуваний iмпульс до легкодушностi держить мене й досi на ногах...  Але
ви простiть, - тягнула майже гарячкове дальше, неначеб не мала вже  з  ним
бiльше говорити, звертаючи на нього свої в  цiй  хвилi  надмiрно  блискучi
очi, - що я зроблю вам ще дещо противне. Панi Мiллер казала  менi,  що  ви
хочете вже сеї ночi самi сторожити коло хорої, а з цього  не  може  нiчого
бути".
   Вiн зчудувався.
   "Як, - спитав, - не може бути? Моє мiсце вiднинi коло неї. Я вже досить
приймав жертв, досить  надуживав  вашi  й  панi  Мiллер  сили  й  доброту.
Зрозумiйте, що вiднинi це не смiє бiльше бути. А про те, до якої степенi я
став вашим довжником, ви, мабуть, досi й не подумали?"
   "Ви мене зле зрозумiли,  -  обiзвалася  тут  дiвчина  спокiйно.  -  Зле
зрозумiли мої слова. Обтяжувати вас  обов'язками,  себто  впроваджувати  в
положення  довжника  проти  нас,  нiхто  з  нас  не  задумує.   Але   коли
застановитесь хвилину над моїми словами спокiйно, зрозумiєте  мене  також.
Стан хорої, як поясняв менi нинi  доктор  Роттер,  взмагається  чи  не  до
кризи, хора вимагає найбiльшого догляду й уваги  в  хвилях,  котрi  своїми
об'явами в хорої вам ще незнакомi. Самi з нею, без нашої, т. є.  моєї  або
панi Мiллер помочi, ви не впораєтесь. Позвольте, щоб  ще  два-три  днi  ми
були вам коло вашої хорої помiчнi,  котру,  я  признаюсь,  сама  вже  ваша
присутнiсть буде лiкувати. Як її стан  полiпшиться,  поступайте,  як  самi
хочете, i ми не будемо втручатися".
   "З того не буде нiчого, - вiдповiв вiн рiшуче. - Сили панi Мiллер, крiм
ще цеї одної ночi, я не буду довше надуживати. А вашої вже й  стiльки  нi.
Ви самi хорi, обезсиленi, як щойно я пересвiдчився. А я б  мав  вас  ще  й
дальше займати? Який там мужик, егоїст i бог зна  що  iнше,  я  видаюся  в
ваших очах, однак визискувачем слабших я нiколи не був. А по-друге,  панно
Маню, - сказав вiн, i його погляд задержався з неописаною нiжнiстю на нiй,
- чи ви гадаєте, що я прийняв свою матiр з ваших  рук,  що  вирвали  її  з
самої пропастi смертi, на те, щоб другою пхнути вас за те  в  недугу?  Нi,
Маню! Хоч i як дорожу  я  життям  моєї  матерi,  рад  би  їй  самого  неба
прихилити, але тут i в тiм разi я  зрiкаюсь  вашої  помочi,  не  годен  її
приймити. Телеграфiчне покличу я завтра з Ч. служебницю i з її  помiччю  й
доктора Роттера, що, на щастя, є моїм щирим другом, я маю надiю, що  вирву
її з хороби".
   "Спробуйте це!.. - оказала дiвчина понуро, - коли хочете зворушити хору
наново. Самою вже появою сестри-служебницi, котра не раз ввижається  хорим
безвинно вiстуном смертi, вона може впасти в стан погiршення.  А  я  якраз
цьому хотiла запобiгти, перебираючи мiсце коло хорої, покiй стане її  стан
вiдраднiший. Однак буду мусила вiд того вiдступити. Вашi права першi,  мої
припадковi".
   По його лицi перебiгло мов промiння.
   "Ви боретесь хоробро, панно Маню, -  сказав  вiн  i  приступив  до  неї
ближче. - I якби не те, що саме ви були тiєю, що видерли матiр вiд смертi,
я прийняв би вашу помiч з найбiльшою вдячнiстю... Але так, як є стан речей
i стан вашого здоров'я, я цього пiд жодною умовою не  можу  вчинити...  Не
журiться... - додав тепло i взяв її  звисаючу  руку  мiж  свої  долонi.  -
Змогла сама одна дiвоча сила вирвати її з самої найгiршої пропастi, то чей
же найдеться i в мене сила допровадити її благородне дiло до кiнця".
   "Робiть, як хочете! - обiзвалася вона майже розпучливо. - Доктор Роттер
скаже вам те саме. Оскiльки я його погляди про хоробу вашоїї матерi  знаю,
не згодиться вiн з вашою постановою нiколи".
   "Доктор Роттер? - спитав вiн зчудовано й усмiхнувся болюче. - Чи за цей
короткий час пiзнали ви вже так добре його погляди, що  впевняєте  про  це
так твердо?" спитав вiн i, сказавши це, спинив свої очi  вигребущо  на  її
блiдiм лицi.

   Вона видержала його погляд.
   "Ми надто часто зносилися в останнiм часi коло хорої, щоб  не  могла  я
предсказати його думку дотично хорої".
   Добродiй Олесь вiдвернувся.
   "Ви є також його пацiєнткою? - сказав нараз. - Чи не так? Червоний шрам
на вашiм чолi свiдчить, що й не так скоро перестанете  нею  бути.  Але,  -
додав, - щоб дiйти до кiнця про порушену мiж нами справу, то  я  буду  вас
просити пiдчинитися цим разом моєму бажанню, хоч би воно мало навiть вас i
болiти. Будьте добрi, - закiнчив речення лагiднiше, побачивши, що  дiвчина
хапається немов судорожно наново за крiсло, - i йдiть  на  опочинок.  Воно
вже й так доходить до пiвночi. Завтра будемо, може, про це далi говорити".
   "Як доктор Роттер прийде..." сказала вона ледве чутно i  звернулася  до
своїх дверей.

   "Як доктор Роттер прийде, - вiдповiв вiн i, вимовляючи iм'я лiкаря, так
сильно зморщив чоло, мов вимовляв  iм'я  найтяжчого  ворога  свого,  а  не
доброго й щирого приятеля. - Як доктор Роттер прийде..."
   Вiдтак сталося, як бажав. Я внховзнулася незамiтно через склянi  дверi,
обiйшовши дiад, й вернула в кiмнату хорої, котра спала  сильним  сном.  За
недовгу хвильку вернувся й вiн. На годинку уступила я йому на його бажання
своє мiсце, пояснюючи, як має в деяких хвилях з хорою поступати.  Але  вiн
просив припочити  довше,  бо  як  упевнив  мене,  годен  сам  i  до  рання
пересидiти, - що я i вчинила. На щастя, перейшла нiч доволi щасливо,  -  i
вiн мене не покликував. Хора була спокiйнiша,  як  ми  сподiвалися,  а  я,
скрiпившися довшим сном,  змогла  оце  все  моє  оповiдання  обширно  i  в
подробицях описати. Другий раз знов, а до того часу поздоровляє тебе  щиро
твоя А. Мiллер".

   * * * _

   (Два днi пiзнiше).
   "Оксанко!

   Доктор Роттер був i, по огляненню хорої, в котрої  почалася  мимо  двох
спокiйних ночей сильна  гарячка  наново,  супротивився  намiровi  добродiя
Олеся покликати сестру-служебницю з Ч., що могла б йому бути в  догляданнi
матерi помiчною, й увiльнити Маню й мене вiд утяжливих, хоч i  добровiльно
на себе прийнятих обов'язкiв - гостро й рiшуче.
   "Панна Обринська, - поясняв доктор Роттер, - доглядала  хору  з  першої
хвилини нещастя, як лиш прийшла вона до свiдомостi.  Хора  вже  звикла  до
неї, панi Мiллер i мене, i тепер, коли хороба доходить до  кризи,  вимагає
найбiльшого догляду й посвячення, усувати вiд неї  знайомi  лиця  й  брати
чужi було б для неї не лише получене з небезпекою, але могло  б  навiть  i
продовжити хоробу. Я сам, - додав вiiн, обiймаючи при  тих  словах  теплим
поглядом дiвчину, що сидiла мовчки в своїй кiмнатi,  де  саме  вiдбувалася
конференцiя, сперши голову на руки, не  мiшаючися  в  розмову,  -  був  би
перший, що увiльнив би панну Обринську вiд цього чину, не  застановляючись
над тим нi на хвилинку, наколи б саме не грiзний стан хорої, що, як  кажу,
вимагає саме тепер ще хоч кiлькадневного посвячення з  її  й  панi  Мiллер
сторони.
   "Бiдна  панно  Маню!  -  додав,  звертаючися  до  неї.  -  Ви  самi  ще
реконвалесцентка, а мимо того вашi надужитi сили мусять це ще недовгий час
видержати. Чи зможеiе нам  ще  посвятити  зо  двi-три  ночi?  Лиш  три,  -
повторив лагiдно, неначе доторкався якогось болючого мiсця в її душi. -  Я
маю певну надiю, що як не наступить поновне сильнiше зворушення хорої,  по
упливi того часу її стан пiде рiшуче до лiпшого"

   "Я радо  сповню  ваше  бажання,  пане  докторе,  -  вiдповiла  дiвчина,
звертаючи вповнi своє лице до нього. -  А  коли  б  не  опозицiя  добродiя
Олеся, котрий супротивлявся моїй присутностi зараз  першого  вечора,  коли
приїхав, ця справа не була б  навiть  прийшла  до  дискусiї,  однак..."  i
урвала.
   "Супротивляючися тому, я мав передусiм  ваш  власний  стан  на  оцi,  -
обiзвався поважно добродiй Олесь, - i  лиш  у  другiй  точцi  входили  мої
власнi, вам вiдомi  причини  до  сеї  справи  Чи  почуваєте  себе  справдi
настiльки сильнi, щоб обняти наново  покинене  мiсце  коло  моєї  матерi?"
Останнi слова були проведенi хмарним, майже понурим поглядом  до  дiвчини,
мов за дим крилося бажання, щоб дала вона противну вiдповiдь.
   "Так, - вiдповiла  вона  просто.  -  Я  до  вашої  матерi  привикла,  а
остаточно я хочу це"

   "Хочете?" спитав зчудований доктор Роттер.
   "Так, пане докторе, - повторила дiвчина. - Чи в тiм щось дивного?"

   "Нi, своїм питанням я лиш хотiв довiдатися, чи ви певнi, що сила  вашої
волi не спроневiриться вам".
   Замiсть вiдповiдi вона всмiхнулася й не обiзвалася.
   "Панна Обринська переб'є  головою  й  мур,  -  пояснив  добродiй  Олесь
докторовi, - однаково, чи  голова  розiб'ється  вiд  того,  чи  нi!  Це  в
Обринських значить - "свобода волi".
   Тепер i доктоїр Роттер усмiхнувся.
   Оксанко! Ти повинна була бачити в тiй хвилi тих обох 'мужчин. Одного  -
з захмареним чолом i поглядом, що узнавав авторитет у даному разi  другого
лиш з найглибшим внутрiшнiм опором, i другого -  з  очима,  зверненими  на
дiвчину, повними блиску й захвату. Оба не виглядали в цiй хвилi  як  добрi
приятелi, товаришi.

   "Цеї ночi буду вам уже помiчна, пане Олесь", звернулася Маня до  нього,
iгноруючи цiлком його хмарний настрiй. I  неначе  приготовляючися  вже  до
свого обов'язку, вона пiднялася з крiсла.
   "Дякую вам! - обiзвався тут доктор Ротгер, простягаючи до неї руку. - Я
знав, що мiй щирий асистент не вiдтягне в послiднiй хвилi  своєї  помiчної
руки вiд мене, що рад би i з своєї сторони  поставити  шановану  ним  хору
якнайскорiше на ноги. - I звертаючися востаннє до добродiя Олеся, що стояв
мовчки коло мене, подав йому ще деякi вказiвки про  новi,  хорiй  записанi
заспокоюючi медикаменти, вклонився й поставив уже руку на клямку дверей. -
Ов! - кликнув нараз i задержався, мов пригадав щось.  I  з  тим,  сягнувши
рукою у внутрiшню грудну кишеню, витягнув звiдти щось невелике,  в  тонкий
папiр заловите. - Сьогоднi зрання, - сказав, - принесла менi моя господиня
розцвiлу неї бурливої ночi бiлу рожу, а я не мiг... не подiлитися з  вами,
панi Обринська, сею пишною бiлою квiткою. Вона пiзня, - додав, звертаючися
неначе вибачливо до товариша, - але самi побачите - препишна. Погляньте!"
   I поставивши з тими словами бiлий  цвiток  перед  Манею  на  стiл,  сам
попрощався.

   "Вiдчуваєш, Оксанко, ти дещо за тим?
   Це чудова!.."
   Маня розвинула з слабим усмiхом шовковий папiр, похилилася мовчки цiлим
обличчям над пишною бiлою квiткою.
   "Чудова, дiйсно... одинока!  -  прошептала  й  хвилинку  мов  упивалася
рожею. - Погляньте, пане Олесь... панi Мiллер!"
   Я взяла квiтку в руки, подивляючи її  непорочну  красу,  мiж  тим  коли
добродiй Олесь, неначе пiдождавши, щоб ця  сцена  скiнчилася  якнайскорше,
почав нетерпеливо по хатi туди й назад проходжуватися. Налюбувавшися рожею
не менше, як дiвчина, я заткнула її, не надумуючись довго,  дiвчинi  позад
уха в звисаючу косу. Побачивши це, добродiй Олесь захмарився, як  недавно,
i задержався в ходi.

   "Чи не було б краще, панi Мiллер, дати паннi Обринськiй хоч  на  кiлька
день ще обв'язку на чоло? -  обiзвався,  поглянувши  ще  завше  понуро  на
оздобу в дiвочiм волоссi. - Доктор Роттер, очевидно, забув про те спiмнути
своїй молодшiй пацiєнтцi. Але я, дивлячися на гострий,  незагоєний  цiлком
шрам  коло  її  виска,  не  можу  позбутися  почуття,  що,  при  найменшiм
зворушеннi  або  напруженнi  реконвалесцентки,  з  нього  мусить  на  чолi
витиснутися кров".

   "Справдi, це не  пошкодило  б",  вiдповiла  я  спокiйно  i,  вiдшукавши
обв'язку, я сповнила його бажання, обв'язуючи нею чоло дiвчини наново.
   "Моя рожа!" кликнула тут Маня з  жалем,  кинувшися  тривожно  за  своєю
квiткою, що, порушена незручно моєю рукою при обв'язуваннi чола, скотилася
саме в тiй хвилi по її рамелi на долiвку.
   "Вона тут... їй нiчого не сталося",  сказав  Олесь  сумно  i,  пiднявши
квiтку з долу, подав її назад дiвчинi.
   "Вона така чудова й перебула бурю!" закинула Маня й  похилилася  наново
над нею.

   Пан Олесь не  сказав  бiльше  нiчого,  але  замiсть  того  поглянув  на
годинник i заявив менi, що мусить вiддалитись  конче  на  часок  до  свого
помешкання, бо має там умовлятися з деякими висланими йому робiтниками, що
рiшили вiдреставрувати  йото  ушкоджений  дiм.  Взагалi,  вiн  буде  мусив
вiдтепер частiше вiддалятися надглядати за робiтниками ще й сам, бо рад би
матiр якнайскорше  перевести  до  свого  дому,  що  мусить  статися  перед
закiнченням його вiдпустки. В разi,  -  додав,  не  звертаючи  на  дiвчину
уваги, - коли матерi було б чого пiд час його вiдсутностi потрiбно, то вiн
просить мене його заступити.

   Гу! Який це мужик, Оксано, цiлий той Олесь, та ще й ревнивий,  und  das
soil ein "Vollblutmensch aus einem GuB" sein?[67] Як це скiнчиться?
   Твоя А. Мiллер".

   * * * _

   (По довшiм часi).
   Я дуже давно не писав нiчого й оце кидаю  лиш  наборзi.  Будучи  з  нею
тепер коло матерi так часто в якихось майже ясно окреслених вiдносинах, я,
здається, розумiю її далеко краще й лiпше, як давнiше. При нiй я стаю, мов
видючий. Про почування нашi жодне з нас не натякає. Але я вiдчуваю, що  її
душа належить до мене. I не любов'ю, що бажала б у менi  мати  лиш  батька
для своєї дитини, а якоюсь iншою. Я б сказав, що вона становить у  неї  її
буття. I чи це не є правдива любов женщини? Всiма нервами чую  я,  що  вся
безшелесна праця її, вся її нiжнiсть вiддана  моїй  матерi,  вона  вiддана
через призму моєї матерi - менi. Свiдомо чи нi, воно так є. Одначе уста її
мовчать. Мiж нами стоїть її неподатливий  елемент,  що  менi  вже  стiльки
завдавав дiла й мук. Вiн притягає, а  заразом  огiрчує  мене.  Iнодi  я  б
роздавив його з ненавистi... А потiм заявляю сам собi, що всi лiта,  котрi
втиснулися мiж нас, не змiнили змiсту її душi, а противно, виковали його в
сильнiший характер. I той її характер, неподатливий  елемент  у  нiй,  вiн
володiє мною!.. її колишня молода любов, що пригадувала  ледве  розпочатий
розквiт рожi, була тодi позбавлена тої страстi, котра несвiдомо впливає на
мужчину, що тягне її зiйти до нього з свого п'єдесталу непорочностi. Її  й
тепер у неї нема.  Вона  ще  бiльше  споважнiла,  зглибшала,  вирiвнялася,
помимо своєї неподатливостi, спокiйна, хоч я... часом чую, що цiлком  вона
не все буває спокiйна. Яка гарна!

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Ходить,  вештається  коло  моєї  матерi,  успокоює  її  своїм  альтовим
виразистим голосом, i сама не замiчає,  як  непомiтно  кладе  на  все,  що
носить наш характер, щось вiдмiнне з своєї iстоти.
   - Маню! - кликнув я раз несподiвано її  по  iменi  iнтимно  (не  хотячи
майже), бо це вимагала хвиля коло матерi, i вразив ЇЇ несподiванiстю  мого
голосу, мов електричним ударом. Вона сполохалась, мiняючи барву лиця, а  я
зачинив вiдкриту тайну в собi, як мiй скарб. Тепер вона вже стережеться, а
я чимраз бiльше клонюсь перед нею.

   Доктор Роттер, той спокiйний, мудрий нiмець, обожає її без  слова.  Все
слiдить поглядом за нею. Здається,  вiн  щось  догадується.  Але,  що  вiн
джентльмен, не питає нi про що. Я так само мовчу. Та чи надовго стане  мiж
нами того тяжкого мовчання? Один звук бiльше, один погляд гарячiший,  -  i
воно розiб'ється... Мужик має струни, а любов його мужицька  -  стережися,
Обринська!

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Оксанко!

   Днина  була  пишна.  Я  сидiла  коло  хорої,  що   ослонена   параваном
[68]дрiмала, а пан Олесь i  твоя  сестра,  що  проходжувалися  недовго  по
городi, вернули незамiтно до кiмнати i, сiвши оподалiк вiд  хорої,  сидiли
якийсь час мовчки. Чи звертали увагу на мене,  я  не  знаю.  Менi  про  це
байдуже. Вона взяла якусь роботу до рук, а вiн, усiвши проти  неї  в  моїм
глибокiм поручевiм крiслi, спер голову на руки й  приглядався  мовчки,  як
шила. В нього пишний  профiль,  Оксанко,  i  взагалi  вiд  голови  до  нiг
поважний, темний, як та смерека. Гарний мужчина.

   Сидять обоє проти себе, i хто б не знав,  що  мiж  ними  бувають  iнодi
хвилi бурливi й гарячi, мов грань, - думав би,  це  якась,  бог  зна  яка,
миролюбна пара.

   "Ви змiнилися, панно Маню", обзивається вiн холодним пiвголосом, щоб не
збудити засипляючу матiр. У м'яких звуках, за винятком першого вечора, вiн
взагалi до неї тепер  не  говорить.  Нiби  провадить  розпочату  (може,  в
городi) розмову.

   "Бути може, - вiдповiдає вона спокiйно своїм симпатичним голосом, - але
без впливу одиниць, що бувають iнодi й несвiдомо керманичами нашого  життя
й наших учинкiв. Однак самою вдачею я не змiнилася, хiба що, може,  тут  i
там змiнила в деякiм  напрямi  свої  погляди,  затвердла  бiльше  в  своїх
постановлениях; розгiрчилась, може, проти духу й часу життя".
   "Матерiалiстичного?" спитав вiн з притиском, мов збудився нараз з  якої
глибокої задуми й вiдразу вiдгадав її думку.
   "Так. Iнодi менi лячно... так, неначеб для слабiших, а може, лиш  тонко
вiдчуваючих,  настає  кiнець,  час  упадку  духового  життя  й   моральних
вартостей мiж українцями".

   Вiн усмiхнувся.
   "Не бiйтеся Як однi оборонцi духу минуться, однi вартостi переживуться,
заступлять їх другi. За собою мають вони ще народ. Мужикiв".
   "Мужикiв?" спитала вона.
   "Так. I таких, як i я".
   Вона похитала головою.
   "Ви  невiльник.  Ви  ще  не  розбили  в  собi  матерiалiстичного  духу,
потребуєте  ще  самi  для  пiддержання  свого  "я"   потвердження   вашого
окружения; себто патенту знадвору".
   "Отже, на вашу думку я - матерiалiст? - спитав вiн. -  Я  ж  також  уже
"нарушений" тим духом, як каже доктор Роттер, "aus der Hohenluft" [69]i не
з первiсної руки".
   Вона так само заперечила.
   "Нi?"

   "Нi, пане Олесь!"
   Була б, може, дещо доповiла, одначе дверi  недалеко  них  створилися  й
тихо, мов на шовкових пiдошвах, увiйшов Нестор. Вiн приступив  до  сестри.
Вона опустила руки з шитвом на  колiна  i,  здається,  всiм  теплом  своєї
гарної душi звернулася допитливим поглядом до брата:
   "Що там, Несторе? -  спитала.  -  Потребуєш  мене?  Я  прийду.  Ми  вже
вижидаємо лише  доктора  Роттера,  що  обiцявся  передучора,  вiд'їжджаючи
кудись, зайти вже сьогоднi в оцiй порi сюди, а тому i я тут".
   Нестор схилився над сестрою i,  спершися  одною  рукою  на  її  фотель,
гладив другою мовчки її волосся.
   "Коли скинеш цю пов'язку, Маню? Вона заслонює менi твої очi".
   "Ще за день-два, мiй хлопче, - обiзвався замiсть сестри добродiй Олесь.
- Вже за день-два не буде вона тебе разити. Менi знов о те  чоло  без  тої
пов'язки лячно..."
   "А мене якраз нинi питав доктор Роттер, чи Маня ще носить  її",  сказав
Нестор.

   "Доктор Роттер? - спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, мiж
тим коли гаряче полум'я затемнило його лице ще о вiдтiнок бiльше. - То вiн
уже вернув?"

   "Так, - вiдповiв Нестор. - Власне перед годиною бачився я  з  ним.  Вiя
вернув. Споминав про  те,  що  зайде  й  сюди,  але  що  мусив  непремiнно
вiдвiдати вперед якогось небезпечно занедужавшого, вiдложив вiзит сюди  на
пiзнiше, а сам поїхав верхом".

   "Дивак вiн", закинув Олесь.
   "О, нi, вiн гарна людина, пане Олесь! - боронила Маня. - Вiн вiд голови
до нiг джентльмен".
   Олесь усмiхнувся ледве замiтною iронiєю й погладив свою  гарну,  темну,
плекану бороду.

   "його всi жiнки люблять, але вiн не має замiру женитися".
   Маня здвигнула плечима.
   "Вiн i його кiнь виглядають, неначеб з одної  маси  скованi",  сказала,
iгноруючи останнi його слова.
   "Так. I вiн любитель природи. Як має час, їздить у гори або  в  лiс,  i
товариства уникає. Терплячий  на  серце,  каже,  що,  може,  впаде  колись
мертвий з коня, як застрiлений птах; а це була б, на його думку,  найкраща
смерть. Вiн знає тут у горах кожний закуточок".
   "Це менi також казав, - потвердив Нестор, - а  задокументував  це  саме
послiдньою своєю проїздкою".
   "Якою проїздкою?" спитала Маня.
   "На скалу Р. Д.", вiдповiв Нестор.
   "В товариствi?" спитав добродiй Олесь.
   "Не знаю, - вiдповiв Нестор. - Дав менi ось кiлька чудових шарiток".  I
оказавши це, вiн витягнув свiй нотес, отворив його й указав кiлька  бiлих,
уже трохи затисиених цвiтiв, що звикли ми бачити лиш в альпiйських горах.

   "Якi  чудовi!  -  кликнула  Маня  i  взяла  їх  обережно   на   долоню,
приглядаючись їм хвилю, мов малим нiжним  створiнням.  -  Дай  менi  одну,
Несторе", сказала, всмiхаючись до брата.
   "Бери i всi".
   "Залишiть їх Несторовi, панi. Вони йому здадуться... Я вам постараюся о
свiжi", вмiшався тут увiчливо Олесь.
   "Менi  якраз  оцi  подобаються,  i  вони  вже  тут",   заперечила,   не
надумуючись, дiвчина, схилившися наново пестливо над гiрською квiткою.
   Господи, що вона таке сказала, що вiн так на неї витрiщився?
   Дiвчина, мов вiдчувши його змiну самим жiночим iнстинктом, не пiдводячи
цiлком голови, подала квiтку братовi назад.
   "Задержи їх, Маню, деякi з них, може, i для  тебе  призначенi",  сказав
брат.

   "Нi, - вiдповiла вона спокiйно. - Оцi цвiти я люблю понад усе, але вони
зриваються з небезпекою  життя.  Сховай  їх.  У  тебе  вони  будуть  лiпше
захованi, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин".
   "Коли вернемо додому. Маню? - спитав нараз брат, ховаючи цвiти назад  у
свiй нотес. - За вiсiм день моя вiдпустка кiнчиться, а я б  хотiв  скорiше
вiд'їхати. На мене жде багато працi".
   "Як мусиш, то поїдемо, Несторе, -  вiдповiла  дiвчина  лагiдно.  -  Моя
задача тут скiнчиться вже за два-три днi, i зможемо їхати. Моє мiсце займе
панi Дора К., що, як чую, приїжджає цими днями; все пiде давнiм  ладом,  i
кожне найде себе на давньому мiсцi. Правда, пане Олесь?"
   При питаннi дiвчини обернувся Олесь, що зблизився  був  на  хвилину  до
вiкна, i його лице показалося дуже поважним.
   "Може, й так, панно Маню.  Я  був  би  тої  гадки,  Несторе,  -  додав,
звертаючися виключно до молодого чоловiка,  -  щоб  ти,  наколи  б  це  не
потягло для тебе особистих прикростей, остався з сестрою ще як  не  довше,
то хоч з чотирнадцять день. Через нещастя, яке постигло  мою  матiр,  твоя
сестра, та й ти, стратили багато на силi, а  я  не  в  силi  направити  це
моментально. Не можу й переiначити,  що  раз  сталооя.  Чи  справдi  мусиш
їхати? Ти ледве чи набагато досi скрiпився",

   Нестор поглянув щиро бесiдниковi в очi й вiдгорнув якимось заклопотаним
рухом волосся з чола.
   "Мушу, Богдане, на мене ждуть обов'язки. А сестра як... хоче. Хоча... -
додав, - по правдi кажучи, менi було б наймилiше, наколи б i вона зо  мною
їхала".

   Добродiй Олесь думав, гладячи раз по  раз  гарною  рукою  свою  плекану
бороду.

   "За вiсiм день, кажеш, мусиш?"
   "I се твоє непохитне постановленвя?"
   Нестор потакнув головою.
   Добродiй Олесь здвигнув плечима,
   "Я б тобi пригадав, - сказав, - що для твоєї сестри було б лiпше,  якби
вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне мiсто.  На
мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й  стане  перед
своєю матiр'ю. А до того жде її також  праця.  -  Останнi  слова  висказав
якось несмiливо й оминув погляд дiвчини, немов боявся  нагадувати,  що  її
ждуть утяжливi лекцiї, якими заробляла на життя  i  причинялася  також  до
удержання. - А й тобi, як сказав я, не завадить побути довше  на  гiрськiм
воздусi. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свiй фiзичний стан  не  дбаєш
нiколи. Розваж, Несторе! Пiд час пожежi напружувався ти надмiрно. Це  знаю
я не лиш вiд панства Марiянiв, але й вiд других, що були  в  той  час  там
присутнi й бачили тебе. Ти не силач. Вiд тої пригоди тобi сили не прибуло.
Моїм обов'язком, як уже не бiльше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виїхали
вiдси не менше здоровi,  як  (прибули.  Тому  прошу  тебе,  щоб  вiд  часу
закiнчення твоєї вiдпустки залишився ти ще хоч з кiльканадцять день тут  у
горах, i .за той час був моїм  гостем,  однаково,  чи  за  мешкував  би  в
лiсничiвцi, чи в моїй власнiй хатi. Якби  не  те,  що  досi  був  я  такий
зайнятий хоробою матерi й клопотами поновного  впорядкування  своєї  хати,
був би ти вже про ту мою постанову  довiдався.  Нинi  ти  доторкнувся  сеї
оправи сам, i я тобi за це  вдячний.  Я  маю  надiю,  що  за  кiлька  день
полiпшиться стан моєї матерi остiльки, що зможу  забрати  її  вже  в  свою
хату, i тодi запанує в лiснйчiвцi давнiй супокiй  i  свобода.  Застановись
над моєю просьбою, Несторе".
   Молодий чоловiк помовчав хвилину, а потiм похитав головою.
   "Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, - сказав. - Нехай би  й  якi
там шляхетнi мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я  в
жоден спосiб не годен.  Щодо  моєї  сестри,  то  вона,  коли  хоче,  нехай
остається у панi Мiллер, але я один мушу за вiсiм день вертати. На протязi
тих трьох тижнiв,  що  я  тут  перебув,  я  скрiпився  бiльше,  як  навiть
сподiвався. Навiть i кашель уступив по бiльшiй частi, i я чую, що можу хоч
би й подвiйну працю взяти на себе".

   "Що я тобi ще рiшуче вiдраджую.  Ти  не  так  скрiпивсь,  як  повинен",
закинув тут добродiй Олесь.
   "Радо прийняв би я твоє предложения iншим разом, Богдане... Однак цього
лiта не годен се вчинити. А щодо моєї незначної помочi при пожежi,  то  ти
переоцiнюєш її. Кожний iнший на моїм мiсцi був би те саме  вчинив,  i  про
якiсь "обов'язки" проти нас ти навiть не згадуй,  бо  тим  справляєш  менi
прикрiсть. Залиши доторкатись сеї справи. Ти не настроїш мене  iнакше,  як
настроєний я тепер".

   "А я поїду з тобою, Несторе! -  обiзвалася  тут.Маня,  що  заховувалася
досi спокiйно. - За вiсiм день побуту  й  супочинку  в  лiснiм  воздусi  i
неперериваного сну я наберу давнiх сил. Вашi сумнiви щодо  мого  фiзичного
стану, пане Олесь, - додала, звертаючись до нього, - цiлком  безпiдставнi.
Навiть це, - додала й указала на пов'язку кругом голови, - ношу  я  бiльше
на бажання мого окружения, як з справдiшньої потреби. Менi вже  нiчого  не
хибує! - I сказавши це, вона, мов на доказ своїх сил, встала й,  отворивши
нараз широко обiйми, майже  блискавкою  пiдняла  брата  одробину  вгору  й
поставила назад. - Бачите, пане Олесь?" сказала вiдтак, вiддихаючи глибше,
i всмiхнулась через плечi до нього, що витрiщився перелякано на неї.
   "Дiйсно, - обiзвався добродiй Олесь з гiрким вiдтiнком у голосi.  -  Ви
готовi цей experiment[70] ще й  на  кiм  iншiм  повторити,  щоб  лиш  свою
постанову, як i брат, перетерти. Чому нi? Але вам це все не поможе. Доктор
Роттер нехай рiшить. Вiн буде в тiй справi компетентнiший,  як  я.  Я,  як
бачу, не  вдiю  нiчого.  Мужик  проти  аристократiв  безсильний.  Для  них
знайдеться в кожнiм разi задня  хвiрточка,  через  котру  вони  перед  ним
вивинуться. Я це вiдчуваю. Йому  остається"  лише  пересвiдчення,  що  вiн
проти них довжником, i що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з
них помiчної руки. його матiр i майно вирвали з пожежi,  а  особистi  його
почування вiдносно тої цiлої подiї їм байдужi. З ними  нехай  справляється
вiн сам".

   Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А  однак  його
слова, висказанi з  поважним,  майже  понурим  супокоєм,  викликали  дивнi
наслiдки. Брат i сестра поглянули на себе, i коли лице  дiвчини  покрилось
блiдiстю, обiзвався Нестор:

   "Коли ти, Богдане, з цеї сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно.
Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорiшого  вiд'їзду,
а поважною рiччю. До того примушений я працею,  котра,  як  i  сам  знаєш,
робить нас часто-густо невiльниками. Крiм того, вимагають того вiд мене  й
особистi причини, про котрi тепер говорити рiч зайва. Все те разом вимагає
вiд мене подвiйної пильностi та вiдречення хоч би  й  найменшої  особистої
свободи. Коли моя сестра хоче товаришити менi, то робить це без  впливу  з
моєї сторони. Та все ж таки я обiцяю тобi розважити ще раз твою просьбу  й
буду старатись вдоволити її хоч почасти".

   По лицi добродiя Олеся  перебiг  мов  сонячний  проблиск.  Одначе  вiн,
здержуючись вiд усякого теплiшого тону в своїм  голосi,  простяг  руку  до
Нестора й сказав:

   "Дякую, мiй хлопче". Нестор i Маня мовчали хвилину.
   Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядiвши деякий час  в
створене вiкно, подався нараз до дверей.
   "Куди, Несторе? - спитала Маня пiвголосом. - Залишися трохи коло нас".

   "Я обiцяв прийти коло цеї пори до панi Марiян i не  хотiв  би,  щоб  на
мене ждали".

   "Що поробляють дiвчата? - спитала Маня. - Я вже цiлик три днi не бачила
їх".

   Нестор усмiхнувся.
   "Панна Iрина вчитується завзято в iсторiю  музики,  котру  дiстала  вiд
мене, а панна Наталя вiдсилає й приймає листи й вижидає, мов сходу  сонця,
днини, в котрiй окинеш пов'язку з чола  й  зможеш  взяти  участь  в  однiй
проектованiй прогулцi по орхiдеї в околицi "Чортового млина".
   "Держись, Несторе... - погрозив йому жартiвливо добродiй Олесь, - i  не
заглядай надто глибоко в морськi очii..."
   По нiжнiм лицi Нестора перебiгла краска.
   "Не бiйся, - обiзвався вiн, а вiдтак, мов вiдриваючися вiд обох, насилу
додав: - Ось я бачу, йде доктор Роттер, i я тепер тут лишнiй".
   Сказавши це, вiддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова.

   Твоя А. Мiллер".

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Чотирнадцятий день минув передучора вiд  часу,  як  моя  мати  лягла  в
постiль i майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо,
доктор Роттер вважає її врятованою, i вiд тої хвилi йде її стан чимраз  до
лiпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка нiч, коли ми, чи не  всi,
пересидiли коло її постелi. То є: панi Мiллер, доктор Роттер,  Маня  й  я.
Коли ж коло  пiвночi,  в  котрiй  побоювались  погiршення,  вона  впала  в
глибокий спокiйний сон,  а  лiкар,  переконавшися  востаннє,  що  органiзм
освободжений вiд гарячки, -  вiн  залишив  її  пiд  наш  догляд  i  пiшов.
Вiдходячи, звернувся до Манi, за  котрою  слiдив  очима,  як  звичайно,  i
сказав:
   - Тепер, панно Маню, спочивайте спокiйно. Ваша задача, яку  повзяли  ви
на себе, вже скiнчена, а ваша помiч вiдтепер майже лишня.  Хора  цим  сном
скрiпиться бiльше, як попереднiми, а її дальший догляд  не  буде  вимагати
стiльки осiб, як досi. Я дуже вдоволений з її стану. Вiдтепер дозирайте ви
вже себе й брата. Вам обом треба бiльше одпочинку, чим вам здається.  -  I
докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, вiн попрощався.
   Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелi хорої  вiднинi  зайва,
пiднялася по його вiддаленню з свого мiсця i, замiтивши, що йде в сусiднiй
кiмнатi лиш створити вiкна, вийшла нечутно в кiмнату цвiтiв, у котрiй мали
ми вже першого вечора дискусiю.  Моя  мати  спала  спокiйно,  панi  Мiллер
сидiла напiвдрiмаючи непорушно в фотелi коло неї, i я пiшов за дiвчиною.
   Вона отворила дiйсно одне  вiкно  широко  i,  сперши  голову  на  руку,
дивилась якийсь час мовчки в чудову  безгомiнну  нiч.  Було  по  легенькiм
дощi, i теплий воздух, переповнений  вогкiстю,  пригадував  собою  веснянi
ночi. Саме перед вiкнами, над горою, пишався мiсяць, i  навкруги  панувала
тишина, майже пiвнiчної години!

   Я пiдiйшов до дiвчини.
   - Крiпiться, панно Маню... - промовив я до неї пiвголосом.  -  Я  тепер
такий щасливий, що хотiв би, щоб усi... а й ви, почували себе  такою.  Але
тепер ви втомленi, i я не задержу вас довго. Я хотiв вам нинi лиш поки  що
одним словом за все добро, що пiшло  вiд  вас  для  мене  й  моєї  матерi,
подякувати. Але де те  слово,  панно  Маню,  щоб  ним  висказати  всi  мої
почування для вас?
   На мої слова дiвчина звернулася до мене, i по її лицi було видно  вираз
зчудування.

   - Я тут недалеко вашої матерi ще лиш на хвилину задержусь, - сказала, -
а вiдтак також пiду.
   - Чи моя присутнiсть вас виганяє? - спитав я, i мiй голос, котрий мав я
досi завсiди в своїй властi, задрижав мимоволi м'якiстю.  -  Ви  ж  тут  у
своїй хатi; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокiй.
   - Не в тiм рiч, пане Олесь, -  обiзвалась  вона.  -  Я  потрохи  звикла
перебувати тепер в оцiй кiмнатi. Ви самi  чули,  що  моя  присутнiсть  при
постелi хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим  задержуватись
в поблизькостi вашої матерi довше. Цими днями, а може й  завтра,  як  чую,
приїде панi Дора К. Вона займе, як заявила менi панi Мiллер, оцю  кiмнату.
На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому,  я  пiду
до панства Марiянiв. Краєвиду, як оцей, - додала, вказавши рукою на дiйсно
чарiвну картину ночi перед очима, - може,  й  не  побачу  перед  вiд'їздом
вдруге. - Вiсiм день злетить скоро,  тому  зачинаю  поважно  прощатися  зо
всiм.
   - Маню! - обiзвався я пiвголосом i приблизився  до  неї.  -  Завтра  не
йдiть ще вiд нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А  хоч  би.  так,
тодi хоч тут i там покажiться у хорої... i в нас. Тут  ви  дома,  а  хора,
вона також... звикла... до вас.
   - Як хора, - докiнчила дiвчина з ледве замiтним нервовим усмiхом. - Але
я сповню ваше бажання. За кiлька  день  перевезуть  її  додому,  там  вона
вiднайде себе, як вiднайде себе з нас кожне; а  вiдтак  пiде  кожне  своєю
дорогою, стаючи на своїм мiсцi, не забираючи нiчого з усього пережитого на
будуче з собою. Чи вдоволенi ви, пане?
   - Це чую я вiд вас по раз другий, панно Маню, - сказав я спокiйно,  хоч
у менi задрижало на останнi її слова болюче. - Я б думав, що саме  по  тiм
тяжко псребутiм часi, коли ми, мов два добрi товаришi, прямували до  одної
мети, сторожачи над боротьбою мiж життям i смертю, з  пожертвуванням  всеї
сили, - ми повиннi тепер розiйтись iнакше. Ми ж станули собi ближче.
   - Гадаєте? - опитала вона, i її нiжнi вуста скривилися гiркою усмiшкою.

   - Я так думаю.
   - А я - нi. Якраз тi нашi переконання не зливаються в одно, - вiдповiла
вона поважно.
   - Я признаю, панно Маню, що багато дечого,  що  стояло  незрозумiлiстю,
упередженням i поглядами молодшої "Sturm-i Drangperiode" [71]мiж нами,  ви
вирiвняли  своєю  благороднiстю,  а   головно   шляхетним   поступуванням.
Останнiй, для нас обох утяжливий час затер чи не  на  все  нерiвностi  мiж
минувшиною а теперiшнiстю. Такого погляду й почування, я переконаний, е  й
моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дiйсностi. Не могла  не
взнати ваш несамолюбний героїчний  учинок  проти  неї,  не  вiдчути  вашої
безкорисностi. Вона вам мусить вiддати належний поклiн, якою б i  не  була
консеквентна в своїх почуваннях i постановах з давнiшнiх лiт.
   - А я буду досить твереза не повiрити хвилевим настроям, пане Олесь!  -
вiдповiла вона й пiднялась гордо. - Зрештою, i на що б це все здалося?  За
тиждень або й кiлька день пiзнiше  розiйдемось  ми  назавше;  пощо,  отже,
скидатись того, що пiддержувалося тверезим розумом цiлими роками? В кожнiм
iншiм разi, - додала, - була б мене, може,  змiна  її  поглядiв  до  моєїї
особи ущасливила, але нинi  залишить  вона  мене  холодною  Внутрiшньо  ми
однаково розлученi на все.

   - На все, Маню? - спитав я. I я чув, як мiй голос мимоволi задрижав.

   - Так, пане Олесь. Чи  як  же?  -  спитала  й  пiдняла  своє  лице,  що
пригадувало блiдiстю в слабiм освiтленнi якийсь бiлий цвiт.  -  Чи  донька
колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не  мала  за  життя  його,  з
причини свого вбожества, вартостi в очах ваших i вашої матерi,  перейнятої
матерiалiстичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька,  що  бiгає  по
лекцiях, щоб здобути матерiальнi засоби... бiльше мати, як перше? Нi, пане
Олесь... - сказала й потрясла гордо головою. - Якою й була Маня  Обринська
колись наївною, вiрующою в безкористь людську слiпо, в здiйснення  iдеалiв
i мрiй, то нинi вона не є нею  бiльше.  Не  годна  бiльше  бути.  Ми  були
вiддаленi вiд себе, жили iншим життям i заняттям, - тягнула далi, пiд  час
коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням i пiрвав i мене  з
собою, - але я вiдчувала гiрко, що лиш сама та моя вбогiсть вiддiлила мене
вiд вашої матерi й вiд вас, дарма  що  душа  моя  протестувала  проти  тих
розумувань. Остаточно одначе i пiддалась їм, переконуючись,  що  слушнiсть
по їх сторонi.
   Через хвилину я дивився зчудовано на неї, а потiм обiзвався:
   - Чи справдi ви того переконання, що я й моя мати причинились своїм, як
утримуєте, "матерiалiстичним" духом до того? В якi уявлення загнались  ви,
пiд яким впливом перебуваєте? Ви несправедливi, панi!
   -  Не  можна  iнакше  збирати,  як  засiвається,  -   вiдповiла   вона,
усмiхнувшися гiрко.

   - Я не розумiю вас, куди прямуєте ви, панi?
   Вона здвигнула плечима.
   - Ви огiрченi й упередженi проти нас, хоч менi  не  зрозумiло,  з  яких
причин. Ба я пiду навiть дальше,  -  говорив  я  спокiйним  голосом.  -  Я
припускаю, що в моєї матерi бiльше матерiалiстичного духу,  чим,  може,  в
деяких iнших жiнок. Це в неї виробилося з деяких причин, котрi  порушувати
не належить сюди. Одначе крайньою матерiалiсткою, як ви це заявляєте, вона
не бувала нiколи. На те не допустила б уже її релiгiйнiсть.
   Дiвчина вислухала мене мовчки, а вiдтак, перейшовши повiльним, нечутним
кроком кiмнату, звернулася знов до вiкна.
   - Бачите, панi Обринська! - сказав я. - Ви не маєте фактiв i доказiв на
свої заявления, з котрими, як мiродайними, ми повиннi числитися.

   Вона все ще мовчала, опираючись до вiкна, мов я не знаходився  недалеко
неї; i доперва по хвилi завзятого мовчання заговорила, iгноруючи мої слова
цiлковито.

   - Понад усе ставила вона й ви матерiалiзм. Той грубий  матерiалiзм,  що
нiвечить безоглядно  найтоншi  зворушення  душi,  найшляхетнiшi  замiри  й
постанови людської душi. Понад усе.
   - I я, панно Маню!.. I я? - спитав  я,  прокидаючися,  мов  доторкнений
гарячим залiзом. - I я, панно Маню?
   - I ви також! - вiдповiла вона твердо.
   - Я також! - повторив я i пронизав її своїм... я чув, у тiй хвилi майже
ненавистю спалахнувшим поглядом. - Маню, схаменiться!  Ви  могли  б  своїх
слiв пожалувати. Я мужик, - упiмнув я, - ви з скоробiжучою аристократичною
кров'ю в жилах, це правда; але мужицька амбiцiя, зражена  раз  до  глибини
душi, могла б статись для аристократiв динамiтом, яким би там спокiйним  i
поблажливим не здавався мужик з поверховностi. На точцi честi вiн твердий,
як камiнь, а  гордiйськi  вузли,  нав'язуванi  аристократичними  руками  з
шляхетськими гербами на нiгтях, розтинає вiн без вагання.
   Вона стояла спокiйна, блiда, з очима, що зорiли проти мене, мов  ждали,
щоб я цiлком успокоївся. А вiдтак пiшла до  дверей,  i  мов  переконавшися
там, що слова нашi не дiйшли нi до матерi, нi до  панi  Мiллер,  вернулася
знов повiльним кроком.

   - Я хочу доказiв i фактiв, хоч би  яких  незначних!  -  наставав  я  на
своєму, сильно зворушений.
   - Добре, - сказала вона, - я їх вам подам кожним iншим разом, лиш  нинi
нi, пане Олесь! - Iз тими словами вiдвернула своє лице,  мов  ховала  його
вiд мене. - Нинi нi.
   - Нинi нi?
   - Так, - вiдповiла вона змiненим голосом.
   - Коли ж я хочу їх саме нинi мати!
   - Нинi нi, пане  Олесь,  -  повторила  вона  й  цим  разом  (о,  диво!)
прохаючим голосом. - Нинi нi.
   - Чому нинi нi? - спитав я, i в моїм голосi продзвенiв мимоволi грiзний
трiумф побiди.
   - Бо ви нинi щасливi, пане Олесь, як самi  сказали...  а...  я...  нинi
обезсилена...

   - Ага! - кликнув я, смiючись злорадно. - Аристократка не  хоче  псувати
мужиковi "недiлi". Чи не так? - спитав я i з тим словом приступив  до  неї
ближче. - Нi, панi Обринська. Я настаю на те, щоб  аристократка  попсувала
мужиковi святочну днину й почислила факти, що потвердили б  закиди  її  та
обвинувачення про нашу матерiалiстичнiсть. Могла вона знати їх i  про  них
мовчати, можу й я про них дiзнатися.
   Знов стулилися дiвочi вуста до мовчання, знов той самий прохаючий вираз
у карих очах - не силувати її. Але я не втерпiв. Вона боролась,  очевидно,
щоб, бути може, не завдати менi своїми висказами болю,  мiж  тим  коли  я,
саме внаслiдок того, тратив  чимраз  бiльше  супокiй  i  моя  душа  неначе
видющою ставала. Заразом я не мiг при тiм усiм i не вiдчути, що оця  чудна
дiвоча душа перейнята до мужика чистою несамолюбною любов'ю, не мiг  i  не
сказати собi, що мiж нами панує якась таємнича перепона, - сила, що спиняє
цiлковите  довiрочне  зiлляння  душi   в   душу...   Я   почав   по   хатi
проходжуватись, оставляючи їй i  собi  час  до  заспокоєння,  а  остаточно
спинився
   перед нею.

   - Чи факти, наколи ви їх маєте, е такого роду, що  Їх  висказ  справить
вам i менi прикрiсть? - спитав я. - Ви ж бачите,  саме  ваше  мовчання  не
може нам обоїм також добра принести.
   Коли вона ще мовчала, вагалася, тодi я обiзвався вдруге.
   - Ви  не  вмiiєте  неправдою  орудувати,  .Маню!  Якi  несправедливi  й
"божевiльнi" буваєте ви подеколи проти себе й других! Однак своїх уст  нею
сплiяiмлювати ви не годнi; це я бачу ясно. Тому я проiшу вас не  опиратись
моїй просьбi довше, а виявити .менi все, що знаєте. Всi,  якi  б  вони  не
були, тi мої й моєї матерi провини на тлi нашої матерiалiстичностi. Я хочу
їх з ваших уст  почути.  Зрештою,  ви  помиляєтесь,  коли  думаєте,  що  я
неопоiсiбний вислухати їх нинi, бо буцiм я нинi щасливий. Поки що, - додав
я, всмiхаючись гiрко, - моє  щастя,  як  бачите,  не  ослiплює  мене.  Але
сядьте, - додав я нараз,  пiдсуваючи  їй  фотель,  побачивши,  що  вона  з
зворушення й утоми ледве на ногах держалася.
   Вона сiла, я коло неї, i вона почала говорити. Тихо, вриваним голосом i
трохи вздержливо. Якраз у часi по  вiдданню  старшої  її  сестри  (Оксани)
позичив її батько бiльшу грошову суму в моєї матерi на недовгий  час,  без
вiдома мого батька, як це робила мати не раз,  орудуючи  сама  одна  своїм
власним маєтком.  Вона  визичила  їх  на  виставлений  лист  довжностi  за
проценти такої висоти, як беруть їх лиш однi крайнi лихварi потайки.  Лист
довжностi був пiдписаний її родичами, моєю матiр'ю i як свiдком i  будучим
її спадкоємцем - i мною. Суму ту  обернув  її  батько  на  закупно  одного
першокласного шматка землi, що з часом мусив набути подвiйної вартостi, бо
знаходився в купелевiй мiсцевостi, котра  розвивалася  якнайкраще.  Шматок
землi тої був призначений для неї, в разi вона колись вiддавалась би, а як
не те, просто в крайнiм разi на продаж, щоб за узискану за неї  суму  вона
могла вiддаватися без перерви вищим студiям, котрi  дали  б  їй  iможнiсть
здобути в суспiльностi незалежне становисько й  забезпечити  тiєю  дорогою
свiй бит. Несподiвана смерть батька погромила не лиш його плани, але  враз
з ними й її. Вона мусила покинути постанову  вiддатись  студiям,  що  було
колись її найгарячiшим бажанням, розстатись назавше  з  своїми  улюбленими
мрiями й остатись надальше,  як  виховавчиня,  в  домi  панства  Марiянiв.
Молодшi брати  її  потребували  на  разi  найбiльше  пiдпори.  Поiвдовiла,
турботами прибита мати не була в силi виплачувати точно по умовi довг  (як
мiг це батько), котрий завдяки високим  процентам  побiльшився  скоро.  До
того не уставала й  боротьба  з  життям,  боротьба  о  виховання  молодших
братiв, i часто-густо попадала до злиднiв не звикла мати в розпуку й сум.
   Одного дня, що був i реченцем до сплачення одної частi  довгу,  вдалася
вона до моєї матерi з просьбою, щоб та опустила їй хоч одну часть  високих
процентiв, бо iнакше, як впевняла, вона буде примушена спродати  гарний  й
цiнний кусень землi з утратою, а як  нi,  то  вирвати  з-помiж  малолiтнiх
дiтей невеличку  готiвку,  котру  держала  на  непередбаченi  пригоди,  як
хороби, смерть i т. iн., щоб позбутися затягненого мужем нещасливого довгу
як не цiлком, то бодай частково.

   На ту просьбу,  виявлену  з  усiм  теплом  i  упокоренням  пригнобленої
матерi-вдовицi, одержала вона вiд моєї матерi вiдповiдь, що, на превеликий
жаль, вона не в  силi  сповнити  її  бажання.  Про  яке-небудь  "опущення"
процентiв не може бути бесiди, бо, визичуючи батьковi грошi,  чинила  вона
це з увiчливостi для нього й його жiнки, а не впрошувалася о  те.  Одначе,
додала, могла матерi остiльки  полегшi  вчинити,  що  продовжити  реченець
виплати капiталу на кiлька рокiв  ще  або  й  довше.  Крiм  того,  зробила
матерi, мiж iншим,  докiр  що  вона  не  виховує  своїх  дiтей  практично,
особливо - щодо "дiвчини". Вона, - (Маня, говорила) - тратить дурно  лiта.
Нехай, - сказала, - та донька ваша виб'є, собi непотрiбнi моднi уроєння  й
мрiї з голови, а вдасться завчасу до якої  доброї  кравчинi  i,  не  гаячи
часу, вiзьметься до заробiтку голкою, як це  роблять  дiвчата  й  з  iнших
добрих домiв в її положеннi. Це  принесе  їй  бiльше  користi,  чим  усякi
"розумовi пiдприємства", котрi хiба потягають за собою видатки,  а  бiльше
нiчого. З часом може трапитись їй якийсь  жених,  що  буде  до  її  маєтку
вiдповiдний i таким способом усталить своє буття, а вона... бiдна,  доволi
вже хлопцями обшарпувана, буде мати на собi на один  тягар  менше.  Це  її
щира приятельська рада, що веде, справдi, не до самого  великого  панства,
але й не до злиднiв. Щождо самого реченця до сплачування грошових  рат,  -
додала при кiнцi, - то нехай панi Обринська додержує його  точно,  бо  син
її, котрому припаде ввесь її  маєток,  так  само  безцеремонне  строгий  у
грошових справах, як i вона, i не любить заходитись у непотрiбнi  дискусiї
й жалостi, i в випадку недодержання  означених  умов  або  спродасть  лист
довжностi, або поступить, як вимагають дотичнi таких справ закони. Це каже
вона їй без зла в серцi, просто, без зайвих церемонiй, бо шанує її. З  тим
передала матерi новий прилагоджений уже лист довгу, пiдписаний наново  нею
й мною, попрощалась i вийшла, бо на неї ждали "мужики-купцi",  що  прийшли
закупити її худобу i т. iн.

   Оповiвши це, дiвчина мов передала менi з оцим оповiданням якусь останню
свою силу. Вiдтак, затуливши лице руками, опустила голову  вниз  i  сидiла
якийсь час неповорушно.
   - Чому ви  менi  цього  не  сказали  давно,  панно  Маню?  -  спитав  я
беззвучним, майже менi самому чужим якимсь голосом, вiдчувши, що  пiд  час
їй оповiдання з мого лиця зникла чи не остання крапля кровi. - Довiдавшися
про це, я був би зараз у  самiй  першiй  хвилi  зробив  цiй  справi  одним
замахом
   кiнець.

   I сказавши це, я зсунув з її лиця  лагiдно  руки  i,  вижидаючи  на  її
вiдповiдь, хвилину дивився на неї.
   - Чому? - спитала вона блiдими вустами, окинувши мене сумним  поглядом.
- Ви ж чуєте: бо "син був так само безцеремонне строгий у грошових справах
i не бавився в непотрiбнi дискусiї i жалостi, як i вона".
   На часок я опустив голову на руку,  заслонюючи  рiвно  дiвчинi  очi,  а
вiдтак обiзвався.
   - Маню, - сказав я, - оце, що розказали ви  менi,  я,  присягаюсь,  чую
нинi по раз перший. I вiрте, всього був би я по своїй  матерi  сподiвався!
Всього жорстокого й безiвзглядного,  всього  подiбного  тому,  лиш  такого
поступування й таких вчинкiв - нiколи! Я признаюсь,  хоч  i  як  тяжко  до
цього признатись синовi матерi своєї, що нiколи а нiколи я цього  в  свiтi
не сподiвався. Маню! - додав я  з  здавленим  голосом,  бо  в  притикаючiй
кiмнатi лежала ж вона. Та, над котрою я дрижав, котрiй вiддавав  я  чи  не
всю свою молодiсть i  своє  життя,  щоб  лиш  нагородити  її  за  все,  що
жертвувала менi, i вдоволити її... - Маню! -  повторив  я,  коли  вона  не
обзивалася, - це чиясь видумка, що має понизити мою матiр i мене; бо ж  це
з її сторони неможливо. Воно заогидне!
   - Видумка, пане Олесь? - спитала вона, i крiзь її пишний альтовий голос
продзвенiли гiркий жаль i ураза. - Може бути, це й видумка з сторони  моєї
матерi, - сказала вона. - Але в такiм разi питаю я вас:  що  скаже  на  те
власноручний ваш пiдпис на тiм листi довжностi?
   - Мiй? - спитав я, витрiщаючись зчудовано на неї.
   - Так, ваш. Ви забули... Я ж вам казала, що  на  листi  довжностi  були
пiдписанi родичi, ваша мати i, як свiдок i спадкоємець, ви!
   - Я, Маню, я?.. - повторив я, неначе сонний, а вслiд за
   тим прокинувся. - Де той лист, панно Обринська? Де вiн є? - кликнув  я,
вiдсуваючи бурхливо її руку зi свого рамена, що спочила  там  нараз.  -  Я
мушу свiй пiдпис сам па свої очi побачити!
   - Ви побачите його! - вiдповiла дiвчина спокiйно i вийшла  на  часок  з
кiмнати.  Коли  вернула,  була  поважна,  хоч  блiда,  i  подала  менi   з
вiдверненим лицем якийсь зложений папiр, котрий я не взяв, але вирвав з її
рук. Вiдтак, приступивши з ним пiд звисаючу над столом лампу, перебiг його
очима i, вчинивши це, не обiзвався до неї  нi  словом...  У  кiлька  хвиль
пiзнiше я перемiрював у найбiльшiм зворушеннi вшир i .вдовж кiмнату, а мої
вуста зачинились мов назавше.

   Справдi!  Хоч  i  знав  я   запопадливiсть   хоробливу,   ощаднiсть   i
безсердечнiсть  своєї  матерi  -  однак   щоб   це   все   набрало   такої
iнтенсивностi, що вона допускалася найгрубшого лихварства, заслоняючись до
того й моїм сфальшованим пiдписом, - я не мiг сподiватися. Якi чеснi  були
тi люди, з котрими поступала вона так немилосердно, що не  потягли  її  до
сеї хвилi до одвiчальностi. Я  був  зворушений  до  крайностi,  а  щоб  не
сполошити присутню дiвчину вибухом  свого  безграничного  обурення,  як  i
огiрчення, я вспокоював себе насилу ходом, як чинив це не  раз  у  великiм
зворушеннi. Остаточно задержався я перед нею, що, мов склавшись у  себе  й
вiдчуваючи враз зо мною моє зворушення, сидiла, як перше, на своїм  мiсцi,
сперши голову на руку, i слiдила неспокiйними очима за мною.
   - Все правда, Маню, що оповiдали ви менi; все, що до послiднього слова.
А рука, що писала це письмо, аж надто менi знана, - сказав  я,  вiддихаючи
важко. - Однак лиш одне, що стоїть у письмi тiм, мiж пiдписом моєї  матерi
й  ваших  родичiв,  горить  для  моїх  очей  червоним  полум'ям  протесту,
вижидаючи свого знищення й оправдання моєю рукою.  Це  той  пiдпис,  Маню,
котрий назвали ви моїм, що слушне настроював вас до  нас,  а  взглядно  до
мене, вороже, котрого однак я нiколи в життi своєю рукою не виконував,  бо
вiн фальсифiкований.
   - Це не може  бути,  пане  Олесь!..  -  обiзвалася  вона  з  переляком,
пiднявшися з свого мiсця й опиняючися передi мною. - Цього  ваша  мати  не
могла вчинити.

   Я вiдвернувся вiд неї й почав, як перше, перемiрювати кiмнату.

   - Сама - нi, панно Маню, сама певно, що - нi! - сказав  я,  всмiхаючись
гiрко. "Але думка вчинити це, хоч би й рукою не своєю, вийшла все ж таки з
її голови!" подумав я, не виявляючи вголос послiдньої гадки. - Зрештою,  -
додав я знов уголос, - я вже на дорозi, хто їй був у тiй справi  помiчний.
Та  про  це  тут  говорити  зайве.  Менi  доста  самого  факту.  Вона   не
обзивалася... а я продовжував ходити. Нараз я все зрозумiв. Свого часу, як
пригадав я собi тепер блискавкою, споминала менi мати про  якусь  позичку,
затягнену в неї Обринським, але чи довг той був уже сплачений чи нi,  я  в
неї нiколи не розпитував. Я й батько знали добре, що  та  жiнка,  що  сама
одна займалася чи iне всiм нашим газдiвством, не любила нiколи, щоб їй хто
в її грошовi справи яким-пебудь способом  вмiшувався,  за  що,  по  правдi
кажучи, я був їй невимовно вдячний. Маючи  доволi  своєї  власної  бюрової
працi, котра спожирала й без того в мене найкращi хвилi мого життя,  я  не
хотiв займатись справами переважно дрiбними, а ще  до  того  й  грошовими.
Тепер же й об'яснились менi нараз її нехiть i упередження  до  Обринських;
її розстроєная й денервування, коли я заходив до Обринських, i тiут i  там
зраджувався перед нею своїми почуваннями для дорогої менi дiвчини.
   Ба я зрозумiв i бiльше ще, i саме те виводило мене з рiвноваги.  Знаючи
Обринських, як людей чесних i дискретних,[72] вона бажала  задержати  цiлу
справу передi мною в тайнi,  щоб  тим  безпечнiше  побирати  вiд  чоловiка
гонорового якнайвищi проценти, з котрих, як знала, не втратить у нього анi
шеляга. Одначе щоб одним боком забезпечити себе перед Обринськими,  другим
- передi мною, втягнула, очевидно, в оцю погану справу й Дору,  пiдписуючи
мене її рукою на листi довжностi, утрудняючи менi заразом мiж тим особистi
зносини не лише з дорогою дiвчиною, але  й  з  усiєю  родиною  чесного  її
довжника,  на  котрiй  їй  i  так  небагато  залежало.  По  смертi  батька
Обринських не поступала так само iнакше, хiба  з  гешефтярських  взглядiв.
Але чи були вони вже мiж ними впорядкованi? Про те  я  ще  не  знав.  Отак
малась цiла та справа, в котру я хоч не втаємничений самою матiр'ю, знав i
розумiв її тепер нараз доволi сам... Я ходив по хатi, потопаючи  в  тисячi
гiрких думок, вiдгортаючи вiд часу до часу з розпаленого чола волосся. "Це
вчинила менi моя мати... моя мати... - товклося заодно в  моїй  розпаленiй
головi. - Донька колишньої високоповажної духовної особи, котрою  так  усе
гордилося, ради котрої не було для її онука вiдповiдної дiвчини  на  цiлiм
свiтi; ради котрої мусив вiн, стоячи вже чи не на блискучiм становиську, в
глибинi душi терпiти й миритися з гiрким почуттям, що вiн, хоч i обертався
впосерединi кращого свiту, був, по правдi, самiтнiший, чим хто  iнший,  бо
на грунтi, пiд котрим горiв  аулкан  деспотизму  матерi,  не  мiг  здобути
особистого iнтимного щастя, з ким бажав".
   Ходячи  отак,  я  нараз  розсмiявся.  Батько   мiй   -   "мужик";   той
погорджуваний нею й понижуваний до глибини душi мужик... вiн, що запивався
iнодi, як не з ким iншим, то i  з  простим  мужиком;  вiн,  що  розкидував
грiшми, за котрими вона вiчно зiтхала, мов  половою;  вiн,  понижуваний  i
погорджуваний нею мужик, - вiн нiколи не був до такого вчинку спосiбний, i
слава богу, що хоч вiн, "мужик" - нi. З  тою  думкою  я  спинився  по  раз
другий перед дiвчиною, що, здається, ще й досi ждала всею iстотою  на  моє
вспокоєння i чи не заодно
   своїми очима за моїми рухами слiдила.
   - Панно Маню! - обiзвався я до неї. - Оцю прикру справу, що завдала нам
обом стiльки гiрких почувань i розчарувань, а  найбiльше  -  вам  i  вашiй
чеснiй .матерi, передайте менi.
   I вiдтепер, коли вона ще  не  закiнчилася,  не  турбуйтеся  нею  нi  на
хвилину бiльше. Я полагоджу її з Нестором, i вона загасне.
   - О, нi з Нестором! - кликнула вона з переляком. - Я сама одна виплачую
й виплачу цей довг. Нестор має iнше перед собою, його  не  турбуйте.  Весь
заробок мiй iшов на  сплачення  того  капiталу.  Вiн  же  через  мене  був
затягнений! Але слава богу, пане Олесь... -  додала,  i  її  очi  блиснули
радiстю, - його вже  небагато;  ще  через  доброго  пiвроку...  i  тодi  я
освобо-джена вiд усього! Освободжена на все.

   Послiднi слова висказала вона  з  такою  невимовною  радiстю,  з  таким
притиском, неначеб тягар усього свiту тяжiв тою справою на її плечах.
   На хвильку-двi заслонив я очi.
   - Iдiть, панно Маню, до спочинку, вам уже крайня пора... -  промовив  я
до неї пiвголосом. - Нинi я неспосiбний з вами дальше говорити,  не  смiю.
Не  смiю  й  довше  задержувати  вас.  Ви  зайшли  на  хвилину  сюди,  щоб
полюбуватися спокоєм i нiчним краєвидом, а я, зайшовши за вами, розбив це.
Йдiть i прощайте.

   Вона поглянула великими стурбованими очима на мене i, не промовивши  нi
слова, подалася, не супротивляючись, до дверей. Я, мов побитий, постояв ще
хвилю, опустився вiдтак на фотель,  у  котрiм  сидiла  вона,  i,  схиливши
голову на руку, не рухався. Не просидiв я отак ще хвилин кiлька, коли  оце
почув нараз, що вона вертається, а враз з тим зачув i легкий дотик її руки
на собi. Мов зелектризований,  я  пiдняв  зчудовано  голову  до  неї  -  i
поглянув. Вона стояла передi мною.
   Чого хотiла?
   Знов, може, подiбний "факт" оповiсти? Я ж на це наставав.
   Нi.

   - Почуваєте  себе  нездоровим,  пане  Олесь?  -  спитала  з  невимовною
добротою в голосi. - Сеї ночi я остануся ще коло вашої матерi, а ви  йдiть
до супочинку...

   - Нi, панно Маню... - вiдповiв я, усмiхаючись мимоволi гiрко й  смутно.
- Ви йдiть, я не так хорий, як це уявляєте ви собi. Я iнакше хорий, а  сам
сон одної ночi не оздоровить мене.
   Ви йдiть.
   I взявши її руку мiж свої долонi, я вiдвiв її до дверей, а сам вернувся
до постелi своєї матерi.

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Заява Манина про матерiалiстичнiсть i поступування моєї матерi, враз iз
поданим менi задокументованим фактом, тяжить на моїй душi тяжким соромом i
сумом! Ось до чого допровадили фанатичний егоїзм i також любов! Навiть  не
знаю,  як  узятися  до  тiєї  справи,  щоб  випровадити  її  до  взаємного
вдоволення й гармонiї. Раз, щоб скривдженим нею вернути надмiрно  високими
процентами видерту суму, а по-друге - щоб i не роздразнювати  матiр  проти
дiвчини за зрадження моїй особi тiєї поганої справи.  Здається,  вона  все
простила б їй, чим би й не прогрiшилася проти неї особисто, але об'явлення
захованої передi мною справи моїй особi - вона не простила б нiколи.  Тому
до вибуху поновної дисгармонiї  мiж  тими  двома  так  близько  моїй  душi
стоячими iстотами, я в жоден спосiб не смiв допустити. Обдумавши цю справу
на всi сторони, я рiшився, мимо просьби дорогої дiвчини не втягати  брата,
розмовитися все ж таки без вiдома дiвчини з Нестором i почути його  думку.
Як постановив я собi, так i вчинив. Зайшовши  на  самотi  до  Нестора,  що
останнiми днями замешкував мою кiмнату в моїй хатi, зрадив я  йому,  що  я
втягнений без вiдома в справу позички, а вiдтак i  дальший  свiй  замiр  -
направити цю  провину  моєї  матерi.  Постанова  моя  в  тiй  справi  була
слiдуюча. Всi досi надмiрно високi проценти, виплачуванi  моїй  матерi,  я
верну його сестрi, на його руки, котрими опiсля нехай орудує вiн по  своїй
думцi, на користь її. Так само поступлю й на будуче з тими грiшми.
   - Не можу допустити, Несторе, - сказав я, -  щоб  ти  не  хотiв  у  тiй
справi бути помiiчний, зрозумiвши раз  моє  прикре  й  фальшиве  положення
проти твоєї сестри й матерi. Сама гадка, що сестра твоя працювала  стiльки
рокiв на сплачування того нещасного довгу з  процентом  лихварським,  коли
моя мати та я, живучи в  достатку  безжурно,  загарбували  тi  засоби  для
"мене", що мiг з самого доходу свого  становиська  удержувати  її  й  себе
якнайкраще, виводить мене з рiвноваги!

   Нестор сидiв мовчки й прислухався моїм словам поважно, погладжуючи  вiд
часу до часу своїм звичаєм своє гарне волосся рукою, i врештi обiзвався:

   - Це правда, Маня не раз  жалiлася,  як  пiдтинають  її  тi  лекцiї,  а
становисько  виховавчинi  пiдмулювало  чимраз  бiльше  давню   енергiю   й
еластичнiсть духу. Але, - додавав,  -  обнявши  раз  обовязок  сплачування
довгу на себе, не хотiла цього нiкому вiдступити, так само як  i  предмета
довгу спродати. "Раз її батько (говорила) це для неї придумав, то  ж  вона
його замiр виконає". Зрештою, -  додав,  усмiхаючись,  -  довгу  того  вже
небагато, за найдальше пiвроку або й трохи  бiльше  вона  буде  вiд  нього
увiльнена, а з тим i вступить, як iнодi  жартує,  в  "нову  судьбу".  -  I
висказавши це, вiн помовчав ще якусь хвилину, а вiдтак спитав: - Що маю я,
властиво, з тими грiшми почати, Богдане, щохочеш їх звернути, я  не  знаю.
Знаючи Маню добре, можу тебе впевнити, що  вона  їх  нiколи  вiд  тебе  не
прийме.

   Довiдавшись про це, вона заявить: "Ту сплатню, Несторе,  я  не  прийму;
раз батько визичив капiтал пiд такою умовою, так  треба  нам  тих  умов  i
додержувати! Милостинь, поки в силi ми працювати, нам не потрiбно".
   Я здвигнув плечима, вiдчувши,  що  Нестор  аж  надто  добре  знає  свою
сестру, щоб не вгадати i її думки в тiм напрямi вперед.
   - Що ж!.. Тяжко й менi їх задержати, а вже зовсiм  неможливо  їх  ще  й
дальше побирати, знаючи не  менше  добре,  що  такi  проценти  законно  не
дозволенi.

   Вiн усмiхнувся, неначе любувався моїм заклопотанням.
   - Придумай якийсь iнший вихiд з цеї ситуацiї, Богдане. Я не хочу в вашi
грошовi справи мiшатися, а самих тих грошей хоч би й рукою доторкнутися!

   Тодi я пiднявся. Випрямовуючися, обiзвався:
   - О, ви аристократи! Аристократи  хiба  бiльше  по  душi,  а  передусiм
мрiйники! Сюди загонюєтеся ви з вашими поглядами? Хоч би одне з вас подало
помiчну руку до дiйсного збудування нового  храму.  Кожне  з  вас  тверде,
невмолиме, начеб прямувало своїм шляхом просто до раю.  Але  менi  вас  не
треба. Мужик має також створенi очi i його рука сягає дальше, як здається!
Вас мусить ординарне  тверезе  життя  задавити,  коли  пiдете  дальше  тою
дорогою, що досi, пiддаючись безопiрно грубим i сильним елементам!
   Вiн знов здвигнув плечима, як перше, й усмiхнувся дитинним своїм нiжним
усмiхом, що так дуже розсвiтлював смисл його небуденної iстоти.
   - Що ж хочеш, щоб зробили ми? - спитав  спокiйно.  -  Будували  дальший
храм? Храм матерiалiзму? Може бути, правда й  по  твоїй  сторонi,  що  нас
здавить груба власть життя матерiалiстичного; будемо ходити взимi в лiтнiй
одежинi, а влiтi у витертiй  тiй  же,  з  браку  засобiв  достарчити  собi
вiдповiдне з подвiйним лицем. Але чи мусимо ми всi рекрутуватися  в  армiї
самого твердого безiлюзiйного матерiалiзму, що не витворює нi одної мiмози
з чудом нiжностi i вразливостi, нi одного твору красної  штуки,  нi  одної
країни мистецтва, що  розпливалося  б  дальше,  як  досягає  грубий  розум
тверезостi, Ii такого ж матерiалiзму?  Ми  є  люди,  що  живемо  бiльше  з
зворотом до свого нутра, чим на  внiшнiсть,  тому  й  пiдчиняемося  бiльше
голосам внутрiшнiм, як покликам i вимогам знадвору. Наше щастя мусить  нам
походити з глибини нашого  нутра.  А  коли  воно  й  трапляється,  що  нас
використовують  матерiалiсти,  то  оскiльки  порушує  це  найглибше  життя
лiпшого? Ми, себто потвоему "мрiйники", понесли  лиш  кiлька  матерiальних
утрат, але чи можна це справдi назвати побiдою першого над послiднiм?  Хто
збiльшує своє майно почувань, той збагачує й свiй розум, а це є, властиво,
тi людськi сили, котрi остаточно задержують послiднє слово.
   Вислухавши його слова, я звернувся до нього.
   - I що маю я, "мужик", з тими твоїми фiлософiчними висновками зробити?

   - Роби, що хочеш, - вiдповiв вiн, усмiхнувшись, як перед  тим.  -  Твоя
справа така глупа й нiкчемна, що я  взагалi  дивуюся,  що  такий  поважний
чоловiк, як ти, переймається такими нiсенiтницями.
   - Я зворушився. Я у всьому признаю тобi  рацiю,  але  ввiйди  i  в  мою
ситуацiю проти твоєї сестри. Вона прикра й фальшива. Вiн вiдповiв:
   - Вона, безперечно, така, як кажеш. Але  я  на  твоїм  мiсцi  пiшов  би
найпростiшою дорогою. Зложив би грошi на її iм'я в банку, i бiльше тим  не
журився. Як до року або двох вона їх не прийме, тодi нехай  iдуть  на  яку
добродiйну цiль, i бiльше не журися. Прецiнь сей  вузол  можна  розв'язати
без болю голови. Але щоб я тими грiшми займався, ти не сподiвайся.
   Я помовчав хвилину. А вiдтак спитав:
   - Чи твоя сестра вiдноситься просто сама до моєї матерi в тiй справi?

   - Оскiльки я знаю, Богдане, нi. Якийсь  її  один  знайомий  впорядковує
делiкатно, мов женщина, цю рiч. Грошi - це послiдня  рiч,  котрою  я  б  у
життi займався. А ще до того якимось там лихварським чиншем.
   I сказавши це, вiн засунув обi руки  в  кишенi  й  почав  з  найбiльшою
байдужнiстю ходити по хатi.
   - А як оженишся з Наталею i тобi  прийдеться  орудувати  її  грiшми?  А
може, якусь часть i для себе зужити? Вона доволi маюча [73]дiвчина.

   - Я орудувати її грiшми? - спитав вiн, i на його лице виступила  краска
змiшання й болю.
   - Так - ти, Несторе.
   - Передусiм ти мусиш знати, що я б  грошей  своєї  жiнки  не  порушував
нiколи для своєї особи, хоч би й що  там.  Я,  мужчина,  чоловiк  працi  й
честi, я мав би пiдойматися тої ганьби, орудувати її маєтком, а що  бiльше
-  будувати  своє  буття  й  iснування  за  помiччю  жiнчиного  майна?  Ти
помиляєшся. Я сам, скромний у  своїх  особистих  вимогах,  буду  старатися
урядити її домiвство по змозi моїх сил, мого становиська й  культури  мого
нутра. На те ж я й працюю. Але брати щось для  себе  вiд  неї,  слабшої  в
суспiльностi, як взяло це тепер верх i сталося обичаєм, цього я не  годен.
Нехай, щоб мене назвали не лиш мрiйником, але i  менш  пiдхлiбне.  Що  має
вона, нехай остане її власнiстю, а я один хочу завсiди i всюди  бути  там,
котрий дав. Ради своїх поглядiв i позицiї моєї в життi я хочу бути  таким,
що дає зi свого.
   - Чи Наталка знає тебе з сеiї сторони? - спитав я i  спинив  погляд  на
нiжнiй статi гарного мужчини. Вiн здвигнув байдужне плечима.
   - Це менi невiдомо. Не пригадую собi, чи порушували ми  коли-небудь  цю
тему. Але це неважне.
   Вiн замовк, зiтхнув з усiєї грудi й опустився на софу, неначе  втомився
оцим iнтимним зiзнанням своєї замкненої молодої душi, що, неначе  силувана
мною, вiддiлила вiд себе частину своєї цiнної сили. Я  глядiв  якийсь  час
мовчки на нього, порiвнюючи його в душi з сестрою, а там,  приступаючи  до
нього, я взяв його за ра.мена, глянув у його лице й спитав:
   - Ще хотiв би я знати, Несторе, якого роду твоя любов до неї?

   Його лице споважнiло, очi  оминули  мiй  погляд  ii,  набравши  якогось
усмiхнено-сумного, майже пророчого виразу, вiн сказав:
   - Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie liеben [74].


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Моя мати вже в своїй хатi. Тета й Дора приїхали, покликанi мною,  майже
разом, i зараз пiсля того переселилася й мати.  Здається,  коли  опинилася
вона знов мiж своїми стiнами, не було щасливiшої вiд  неї.  Завдяки  щирим
рукам моєї тети й панi Мiллер, вона найшла в своїй хатi все  на  мiсцi,  в
найбiльшому порядку i в блискучiй чистотi, неначеб ще кiлька  тижнiв  тому
не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус.  Зате  менi
було тяжче покидати стару лiгничiвку з-пiд густих смерек, чим  би  це  був
хто сподiвався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, i я вертав, щоб
хоч хвилину-двi поглядiти на  тих,  що  були  такi  близькi  моєму  серцю.
Скiльки б i не виходив я в мiсто, все починав я, забувшись, пару крокiв  в
глибiнь тої вулицi, i доперва  спам'ятавшись,  що  там  не  маю  я  бiльше
жодного дiла - вертав.

   * * * _

   (Знов пiзнiше).
   Недавно здибався з Нестором.
   - Як стоїть справа з твоїм вiд'їздом? - спитав я. - Не залишишся довше,
як до означеного термiну вiдпустки?
   Вiн здвигнув плечима.
   - Вижидаю ще про це звiстки, - сказав. - - Коли  одержу,  скажу  крайнє
слово. Зрештою, - додав, - менi здається,  що  ми  не  будемо  мати  довго
погоди. Небо затягається хмарами, а  що  найважнiше  -  цей  пригноблюючий
спокiй у воздусi замикає вiддих, i я чую, що  десь  нам  за  плечима,  хоч
невидимо, чигає злива й не обмине нас. Шкода,  -  докинув  вiдтак,  мов  з
нього заговорила раптом iнша iстота. - Ми, себто Наталя, Iрина, Марiяни  i
я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджує прогулку  незабавки
в "Чортовий млин" на орхiдеї. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве
нам безконечний дощ, то не знаю.
   - Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити.


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Нестор не був злим вiщуном погоди. Вiд кiлькох день паде дощ без  упину
й доводить деяких лiтникiв, а мiж тими Наталю й Iрину - до розпуки.

   * * * _

   Цими днями святкувала панi Мiллер день свого  янгола,  а  той  день  не
минув i для мене без наслiдкiв. У  неї  зiбралося,  як  щороку,  невеличке
товариство добрих її знайомих; мiж iншими з  лiтникiв  панство  Марiяни  з
донькою й панною Наталею, доктор Роттер  та  iншi.  Моя  мати,  будучи  ще
рекоявалес-центкою, вiдмовилася, а Дора, котра була також запрошена,  дала
за претекст[75] своєї неприсутностi, що  мусить  товаришити  моїй  матерi,
хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матiр'ю.
   Задержаний якоюсь несподiваною справою моєї тети, з'явився  я  пiзнiше,
як на означений час, у товариствi  надвечором.  Зложивши  солiнiзантцi[76]
свої бажання, я просидiв якийсь час мiж старшими гiстьми, жертвуючи годину
полiтицi, подiям малого мiстечка, погодi, поводженню лiтникiв i т. iн.,  а
далi пiднявся, щоб удатись до  дальших  менi  знайомих  кiмнат.  Дощ  лляв
надворi струями, старшi з гостей позасiдали до тарока, деякi до шахiвницi,
молодшi, мiж котрими були панна Марiян i Наталя, пiшли за проводом доктора
Роттера до салону й там грали й бавилися. Манi й Нестора  не  бачив  я  ще
цього вечора. Очевидно, знаходились також у салонi. Зразу не зважав  я  на
музику, яка доходила з салону до нас; однак по якiмсь  часi  залунали  два
голоси, що зливались у дуетi, з котрих пiзнав я баритон доктора Роттера  i
прегарний, знаний менi вже голос панни Наталi. На те я, не гаючись  довше,
подався туди, де й знайшов мале зiбрання молодих, що, мов заховавшися  вiд
старших, перебували тут неначе на малiм островi, зачинивши за собою  ще  й
дверi.
   Коли ввiйшов я, спiвучi на хвильку перервали, але, на  мою  просьбу  не
переставати, спiвали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'янi й  виглядала
блiдо, а може бути, це видалося менi лише тому, що була одягнена в темному
вбраннi, що пiдносило її звичайно бiлу й нiжну краску лиця ще бiльше. Коли
я приступив  до  фортеп'їяна,  її  очi  були  першi,  що  привiтали  мене.
Привiтали гарним вогким блиском - i сховались. Без слова подала менi  руку
й указала так само рухом, щоб сiв я коло її брата, що, одягнений в  чорнiм
строю [77], 'виглядав дуже поважно й святочно.  Тепер,  опершися  в  однiм
кутi софи, опустив голову на руки й глядiв неповорушно на спiвучу дiвчину.
В неї був гарний голос, i обоє з нiмцем доктором спiвали на нiмецькiй мовi
дует Рубiнштейна "Suleika" [78]. Оба голоси,  мов  з  природи  дiбранi  до
себе, переливались так гармонiйно й шовково в одно, що всi  ми,  присутнi,
пiд враженням спiву повмовкали з очарування. При словах  просьби  в  пiснi
"Bleibe, bleibe mir gewo-gen..."[79] я поглянув,  мов  ведений  внутрiшнiм
наказом, на молодого свого приятеля, i  на  вид  його  лиця  я  споважнiв.
Нiколи не бачив я бiльше одухотвореного лиця, як у цiй  хвилi  лице  цього
молодого чоловiка. Незвичайний блиск його очей просто  чудував  мене.  Так
мiг дивитись чоловiк, котрого душа понеслася в iiншу країну, зiллявшись  з
музикою в одно, повертаючи хiба  на  те  мiж  смертних,  щоб,  з'єднана  з
прегарними словами пiснi, спинитись коло дорогої  дiвчини  й  пестити  її.
"Ich gehore zu  dem  Stamme,welche  sterben,  wenn  sie  lieben..."  [80],
пригадалися менi його поважнi, щойно недавно заявленi слова з одної  пiснi
того самого композитора, котрого чудовiй композицiї  прислухувалися  ми  й
тепер... О, як дуже любив вiн,  мабуть,  оцю  спiвучу  в  цiй  хвилi  свою
"Зюлейку", i як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в своїм родi
(хоч i дехто не знаходив її такою), хоч i тяжко було й  окреслити  душевну
суть тiєї дiвчини. Одначе цiла iстота її, як i  поверховнiсть,  мали  свiй
окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарiвної сили. Але я, самий -
чи був я спокiйнiший у тiй хвилi? Нi!  Противниця  моя,  оперта  там  коло
фортей яна, недалеко свiтла, - що посiдала тi самi очi, що  її  брат  бiля
мене, всмiхалася тим самим пориваючим усмiхом, як i вiн, що не давав  моїй
душi вдень i вночi супокою, чи не була вона мотором i  мого  в  тiй  хвилi
сильного внутрiшнього зворушення? Я не вiдвертав очей вiд неї, а коли нашi
погляди стрiнулися одного разу несподiвано,  вона,  мов  порушена  в  душi
вогнем мого нутра, вiдступила нечутно вiд спiвучих i подалася та'к само до
кiмнати цвiтiв, у котрiй свого часу,  по  кризi  матерi,  ми  вели  гарячу
боротьбу, i вона передала менi нещасний документ свого довгу.  По  кiлькох
хвилях спiв скiнчився, всi вернули до старших, а я один пiшов до  цвiтучої
кi'мнати за дiвчиною.
   - Добрий вечiр, панно Маню! - сказав я пiвголосом, вiтаючись ще раз.  -
Я не бачив вас бiльше чи не три днi. Але ви блiдi.
   - Я змерзла, - вiдповiла вона й пiдняла плечi догори, мов у  тiй  хвилi
перебiгла нею дрож.
   - Вiд чого?
   - Вiд музики, - вiдповiла й уникала мого погляду. - Нестор i я, ми  все
мерзнемо вiд гарної музики. О! - додала з одушевленням.  -  Наталя  спiває
чудово, саме як душа вимагає. Вона володiє своїм голосом, як  чаром  своєї
iстоти. Я не дивуюсь, - додала шепотом i оглянулась боязко, хоч у  кiмнатi
не було, окрiм нас, нiкого, - що Нестор її так безгранично любить. Я також
її люблю.
   - За спiв? - спитав я. Вона всмiхнулася.
   - Я не знаю. Може, й за спiв. Але в кожнiм разi найбiльше за саму  силу
її особистостi. Здається, i брат мiй пiдляг тiй самiй  потузi.  А  я,  хоч
женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую,  як
пiдлягаю їй. Рiдко коли можу їй щось вiдмовити.
   - Не дивiться на неї, - просив я. - Оця дiвчина має для  мене,  мужика,
щось небезпечне в своїй iстотi, дарма що доказати це фактами неможливо, її
усмiх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-нiмецьки "bizarr"[81], вражає
iнодi мою просту душу боляче. Не пiддавайтесь їй надто.

   Вона здвигнула плечима.
   - Ви бачите примари в ясний день,  пане  Олесь...  -  сказала  вона.  -
Наталю знаю я не вiднинi. Вона добра й гарна людина, лиш у  деяких  хвилях
неясна менi й зачинена.

   - _ Може, й бачу я примари, панно Маню... Але часом менi  так  хочеться
взяти вас i вашого брата пiд свою мужицьку опiку перед нею, що це б, може,
вас i зчудувало. Одначе... - додав я, - вiдтак переконуюсь, що  це  дарма.
Ви не послухаєте мене, бо фактами я нiчого вам не докажу. До того маєте ви
свiй аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотiли б зiйти.  Наталя  -
це ваш контраст. Дивна рiч, Маню... - тягнув я далi, - ви й брат ваш  такi
багатi на чуття, м'якi iнодi, мов шовк, а проте  заразом  iнодi  твердi  й
невмолимi. Що це? Вона всмiхнулася.

   - И iншi люди люблять, панно Маню, - говорив я далi, - й iншi  улягають
силi особистостi. Може й бiльше ще.
   - Як брат мiй i я? - спитала вона, i  її  очi  опинилися  зчудовано  на
менi.

   - Не дивiться на мене так, Маню,  неначеб  я  вам  цими  словами  чинив
кривду. Вона потрясла головою.
   - Ви якiсь чуднi цього вечора, пане Олесь. Хочете  випровадити  мене  з
моєї рiвноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замiр бути нинi  спокiйною
й доброю. Панi Мiллер з самого ранку настроїла мене так.
   - I гарно вчинила це, - сказав я. - А однак робите  ви  нинi  враження,
мовби вам що долягало. Почуваєте себе нездоровою?
   Вона заперечила головою, мiж тим коли. кутики її вуст викривились якось
болiсно.

   - Так i нi. Я це розумiю, - сказав я . - А впевняли мене, що змерзлiї з
музики. Я вам не вiрю, - тягнув я далi. - З вами щось скоїлося. Я не бачив
вас три днi й вiдчуваю це. Щоднини  визирав  я  вас,  думав,  що  прийдете
вiдвiдати мою матiр, як цього й вона сподiвалася, i щоднини  переконувався
наново,  що  надiявся  цього  надармо.  Чи  шукати  менi  причини  того  в
нещасливiй провинi моєї матерi?  Маню!  -  додав  я,  приступаючи  до  неї
ближче. - Я не можу собi уявити, щоб ви, зрадивши менi оцю  тайну,  хотiли
тим понизити нею мене й мою матiр. Чи не так? - спитав я й шукав її  очей,
котрi консеквентне вiдводила вiд мене.
   Вона потрясла головою.
   - Нi! Слава  богу!  Я  це  знав.  Вам  не  може  справляти  сатисфакцiї
пониження й прикрiсть другого. А тепер, панно Маню... - тягнув я  далi,  -
на пiдставi того, що ви хочете нинi бути спокiйною й  доброю,  я  вас  про
одне спитаю. Чи ви будете менi помiчнi заподiяну вам i вашiй матерi кривду
виправити?

   Вона витрiщилась перелякано на мене.
   - Не дивiться на мене наново такими очима, Маню, неначеб  я  мав  замiр
вчинити вам щось злого! Ви ж можете собi самi заявити, що  вже  через  ваш
неподатливий елемент не прийде нiкому на  думку  вiд  вас  щось  неможливе
жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути менi помiчнi виправити  заподiяну
вам моєю матiр'ю кривду?.. Вона мовчала.
   - Скажiть просто "так" або "нi". Не мучте мене мовчанням, - просив я.

   - Так,  -  вiдповiла  вона,  мов  проти  своєї  волi,  i  сказавши  це,
вiдвернулася, неначе хотiла вiд дальшої бесiди зо мною уйти.
   Тимчасом я її задержав.
   - Я ще не готов, панно Маню, пождiть. Ми не  маємо  багато  часу  перед
собою.

   - I ви? - спитала вона.
   - I я, - сказав я. - Я не можу тут нинi  довго  задержуватись.  Один  з
моїх найлiпших товаришiв, котрий задержався в подорожi до  Б.,  нинi  тут,
заїхав на моє спецiальне запрошення на нiч до мене й жде мене. Завтра рано
вiн їде далi, в нього мати вмирає, i я  обiцяв  йому  вирватись  вiдси  за
годину-двi, щоб ще про дещо розмовитись з ним.  Наколи  б  не  ви  й  панi
Мiллер, котрiй я так багато завдячую, цi вечiїриi години я  б  був  з  ним
перевiв нинi. А ви? - опитав я.

   - Ми за кiлька день виїжджаємо вже зовсiм... Я зчудувався.
   - Як же це? Нестор  говорив  менi  недавно,  що,  може,  удасться  йому
остатись з кiлька день довше понад вiдпустку. Здається, i йому залежить на
тiм, щоб проектована прогулка в "Чортовий млин" на орхiдеї вiдбулася.
   -  Ми  лиш  i  вижидаємо  погоди,  а  скоро  вона   настане,   прогулка
вiдбудеться, i ми по нiй хоч  би  i  другої  днини  виїжджаємо.  Так  буде
найлiпше.
   - Чому саме так?
   - Бо таким способом вiднайдемо найборше те, чого нам треба.
   - Може не всi, Маню...
   Вона поглянула через вiкно, уникаючи мого погляду, i сказала:
   - Спокою й рiвноваги духу потребує  кожне  з  нас.  Ледве  що  вона  це
вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях,  i  вiн  попросив
нас вiд iменii доматорки[82] до чаю. його  очi  задержалися  зчудовано  на
менi й дiвчинi. Але вiн не сказав  нi  слова,  i  ми  удалися  за  ним  до
їдальнi.
   Пiвгодини пiзнiше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила
просто в сад i насамперед мiж смереки, щоб без сумнiву  поглянути  надвiр,
чи не змiняється нiч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему.
За ним вийшла незамiтно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у  хату,  я
випросив у панi Мiллер шаль i удався за дiвчиною  й  братом.  Вони  стояли
обiч себе. Вiн з закиненими на плечах руками, а вона  оперта  об  створенi
дверi на порозi, i глядiли мовчки в нiч!  Справдi.  Дощ  перестав  падати,
з-поза хмар показався мiсяць,  i  з-помiж  дерев  заяснiли  дрiбним  бiлим
шутром [83]висипанi стежки старого, гарно удержаного саду.
   Я зблизився до них.
   Вони оглянулися, зчудованi, i, побачивши мене, зробили менi  мiж  собою
мiсце.

   - Ми оглядаємо небосхил, - обiзвався перший Нестор. - Маня впевняє,  що
вiд завтра настане погода, а я все не довiряю.
   - Як не настане, то пiдождемо  з  тим,  -  обiзвалася  Маня.  -  Але  я
переконана, що завтрашнiй поранок повiтає нас сонцем.
   - Ви казали перше, панно  Маню,  що  вам  холодно,  а  тепер  стоїте  в
холоднiй вогкiй ночi. Ви простудитесь. - I  сказавши  це,  я  укрив  шаллю
легко її плечi.

   Вона стягнула плечi, неначе я впровадив її в фiзичний бiль, i  звернула
своє бiле лице до мене.
   - Дякую, пане Олесь... - сказала, - але  ми  вертаємо  в  хату.  Там  у
великiй залi вижидають дiвчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я  пiду
за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї?
   - Нi, панно Маню, - вiдповiв я, подаючись i собi за  Нестором.  -  Я  б
волiв послухати вашої гри на форгеп'янi за той час. Найдальше за годину  я
мушу вертати додому.
   - О, сьогоднi - нi, пане Олесь,  -  вiдповiла  вона.  -  Я  б  найрадше
послухала сама, коли б менi хтось щось глибоке й гарне заграв.
   - Тут нема нiкого, хто  б  так  грав,  як  ви,  -  докинув  я.  Замiсть
вiдповiдi вона пiдняла руки,  притиснувши  їх  до  вискiв,  та,  зiтхнувши
глибоко, спитала:

   - Пiдете з нами?
   - Нi. В мене нема на довгу забаву часу, - сказав я поважно.
   - То ходiм... - сказала вона й оглянулася за мною. I не зважаючи нi  на
кого, ми увiйшли просто до невеликого салону (мiж тим коли всi iншi  пiшли
в гак звану "велику залу", себто дуже обширну  кiмнату,  в  котрiй,  може,
колись вiдбувалися давнiми лiтами у завiдателiв лiсiв всякого роду  забави
й т. iн.), де не було нiкого, i де вона сiла до фортеп'яна.
   - Що вам грати, пане Олесь? - спитала i звернула свої гарнi молодi  очi
допитливо проти мене.
   - Що ви хочете... - вiдповiв я I, сiвши  недалеко  неї,  я,  як  Нестор
недавно при спiвучих, опустив голову на  руки,  ждав.  Вона  почала  грати
Бетховена "Мiсячну сонату" oп. 40. Грала її сьогоднi iнакше, як її  грають
звичайно, i як може й сама грала її звичайно.  Нинi,  неначе  боячись  тих
звукiв, що викликувала, похилена над клавiатурою, вона грала поволi пiано,
вздержливо, лиш тут i там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи
заразом мiсцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були  дисонанси,
це були звуки, що обзивалися,  вдаряючи  в  серце,  мов  окремо  для  себе
iснуючi, котрi, хоч зложенi в гармонiї з iншими,  були  чим-то  замiтнi  й
пануючi мiж нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю
першу партiю однаково. Поволi, обережно, мов  для  хорого;  мов  два  рази
вiдслонила менi нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Вiдтак,  мов
попрощавшись зо всею нiжнiстю погасаючими звуками, вона встала.
   Я не обзивався. В хатi стало тихо, i лиш з-за замкнених дверей  доходив
до нас тут i там голос старших i молодих.
   Нараз обiзвалися, вдаряючи об  шибки,  грубi  й  скорi  каплi  дощу,  i
дерева, потрясенi раптовим вихром, зашумiли бурхливо...
   Вона схаменулася.
   - Знов падає, - обiзвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до
вiкна. - Ви знаєте, пане Олесь, - обернулася з тихими словами до  мене,  -
що внаслiдок ще оцього дощу може  наступити  повiнь.  -  Вона  сказала  це
бiльше рези-гнуючим, як допитливим тоном.
   - Знаю.
   Вона поглянула на мене трохи несмiливим поглядом, а вiдтак, приступивши
до вiкна, притиснула чоло до шиби... На хвилину втиснулась мiж нас глибока
мовчанка.

   - Такий вихор має для мене щось предиївяо притягаюче, - сказала, коли я
не обзивався до неї.
   - Бо ви самi повнi неспокiйного елементу, - вiдповiв я й приблизився до
неї.

   - О, не тому,  -  вiдповiла  вона  i  звернула  своє  гарне,  що  гiрко
всмiхалося, лице до мене. - Не тому. Так, як  тепер,  менi  з  тим  вихром
добре на душi.

   - Успокоює вас? - спитав я й поглянув проникливе в  її  очi.  Вона,  не
можучи  мого  погляду  чомусь  у  тiй  хвилi  перенести,  опустила  очi  й
споважнiла.

   - Панно Маню... - обiзвався я. - Моя кузинка Дора просить вас зайти  на
кiлька хвилин до неї й моєї матерi.
   Вона видивилася на мене i, мов переодягнулась миттю в холод, спитала:

   - Пощо, пане Олесь?
   - Не знаю. Але заким вiд'їдете, вчинiть це, коли можете.
   - Чи й ви собi того бажаєте? - спитала.
   - Я передаю вам її просьбу. Моїй особi ви б це й так вiдмовили. Я тямлю
добре, що маю проти себе минувшiсть, хоча i  в  тiм  я  не  винуватий,  як
уявляєте ви собi це хибно. Але як це вам доказати? - спитав я. - I я...  i
я не все був паном своєї волi, не все щасливий, i я  терпiв,  панно  Маню.
Бували хвилi, в  котрих  я,  оточений  добробутом  i  вигодами,  в  добрих
товариствах,  мiж  увiчливими  для  мене,  гарними  людьми,  мужчинами   й
женщинами, бачив заодно молоде дiвоче лице, з виразом гордостi й з виразом
характеру перед своєю душею, що, розлучене без'милосердно з своїми  бiлими
мрiями ударом смертi батька, пiрнуло в грубу життєву дiйснiсть, без  слова
докору, на заробiток, вступаючи тим у саму  противну  своїй  iстотi  долю,
остаючись помимо всього собi вiрною. Не питайте мене, як менi тодi на душi
робилося. Я чув i знав лиш одне. Я був наскрiзь самiтний мужчина,  котрому
припадало хiба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль  до  себе,  до  вас,  до
матерi, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав вiдваги окияути  з
себе мужицький тягар. Себто, виступити смiло в  оборонi  за  своє  iнтимне
щастя, полишити матiр з її маєтком, її славою "родини", пересудами й  пiти
дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по  уплиiвi  стiлькох  рокiв,  ми
знов стрiнулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжникоїм, котрий  полюбив
вас чи не щирiше й глибше ще, як ранiше. Котрий чує, що ви становите кращу
часть його нутра, i що дальше проживати йому без вас неможливо.
   - Маню! - говорив я звуками, що походили  з  самого  чи  не  найлiпшого
закутка нутра мого, - будьте моєю! Я  стараюсь  о  вас  з  щирою  глибокою
любов'ю, неначеб нас не в'язала гарна,  а  заразом  i  гiркiстю  переткана
минувшiсть. Неначе не в'язала нас одна срiбна хвилина бiлої зимової ночi в
лiсi, нашої нiмої, не розцвiвшої до  йiнця  любовi  молодих  лiт.  Нiколи,
здається, я не був спосiбнiший i в правi бажати  вас  за  свою  жiнку,  як
тепер! Нiколи, я  це  вiдчуваю.  Я  улажу  вам  життя,  яке  вирiвняє  всi
заподiянi вам кривди й муки людьми й долею!

   Дiвчина мовчала, мов кам'янiла вiд моїх слiв.
   - Скажiть хоч слово. Маню! - просив я, зворушений до глибини. -  Слово,
що зробило б моїм мукам кiнець. Успокiйте мене. Ви  ж  мусили  бачити,  що
дiялось у менi; за цiлий той час, вiдколи я тут,  i  вiд  хвилi,  коли  ви
помимо всього, що зазнали гiркого й несправедливого з сторони моєї матерi,
кинулись, наражаючи своє власне життя в небезпеку,  щоб  видобути  її  вiд
смертi для мене. Вiдтодi я й вiдчув вповнi, яка глибока й повна чистого  й
шляхетного чуття ваша iстота, i вiдтодi, повторяю я, не  вiдлучався  душею
вiд вас нi на хвилю, - i таким остануся я  для  вас  до  послiднього  мого
вiддиху.
   Вона звернула своє лице до мене, що було блiде, мов з  нього  зникла  й
послiдня крапля кровi.
   - Успокоения бажаєте ви вiд мене? - спитала й потрясла гiрко головою. -
Слова, що зробило б вашим мукам кiнець? I я  маю  його  вам  дати,  я,  що
перебуваю сама невимовнi муки? Того слова я вам нiколи не дам.
   - Нiколи, Маню?
   - Нiколи, пане Олесь! Ви самi сказали, що не були нiколи спосiбнiшi i в
правi бажати мене бiльше за жiнку, як саме тепер.  А  чому?  -  сказала  й
приступила ближче до мене. - Я Це  вам  зараз  окажу.  До  хвилi,  в  якiй
постигло нещастя вашу матiр, ви ледве  чи  були  рiшенi  до  цього  кроку.
Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дiвчину, котрiй раяла ваша мати свого  часу
вибити собi  непотрiбнi  уроєння  i  мрiї  з  голови,  а  рекрутуватися  в
швачки... за свою жiнку... проти волi тої матерi, котра становить не що, а
всю "судьбу" вашу, - вважаю не чим iншим, як  самим  лиш  сильним  напором
позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти тої дiвчини, котра
(я це признаю) несвiдомо й, може, проти вашої волi втиснулась у вашу душу,
виводячи її на якийсь час з  рiвноваги.  Одначе,  пане  Олесь,  -  тягнула
дальше, - коли ви не були нiколи досi  спосiбнiшi  бажати  ту  дiвчину  за
жiнку, як доперва тепер, то я скажу вам на  те,  що  та  дiвчина  не  була
нiколи здiбнiшою вiдказати вам бiльше своєї руки, як саме тепер.
   Я пiдняв руку й заслонив нею на хвилину очi.
   - Маню! В якi нечуванi уявлення про мене вганяє вас ваше  недовiр'я,  i
якi страшнi ви в своїй консеквенцiї i зраженiй амбiцiї! Що  я  зроблю?  Як
докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити  з  усiєї  душi
поважний мужчина!

   - I  я  вас  люблю,  Богдане...  люблю  всiма  нервами  душi  своєї,  -
обiзвалася вона голосом,  що  з  зворушення  звучав  без-тонно,  -  i  моя
судьба... це та, що вас не годна  забути,  та  що  з  того?  -  спитала  i
звернула до мене своє гарне, гiрко всмiхнене лице. - Я не годна  бути  для
вас такою, якою вимрiяла собi ваша душа.

   - Маню!
   - Передусiм я питаю вас, - сказала вона й пiдвела  руку,  щоб  вiдперти
мене вiд себе, що, зблизившись до неї, хотiв її взяти в свої обiйми, - яка
роль припаде тiй жiнцi, що буде глядiти на мужчину з почуттям  свiдомостi,
що вiн взяв її з вдячностi, даючи їй себе в замiну за її вчинок  для  його
матерi? Кожний похмурий погляд, - тягнула  вона,  вiддихаючи  важко,  -  з
котрим вертав би вiн у свої чотири стiни, кожна хвиля, в котрiй  бачила  б
вона його невдоволення, уважала б вона в нього за  жаль  свого  кроку,  за
невiджаловану похибку  життя  свого,  котрою  вбив  себе,  жертвуючись  їй
назавше разом зi  становиськом,  маєтком,  iменем  своїм  i  матiр'ю.  Тим
недовiр'ям,  -  говорила,  -  пiд  котрим  терпiла  б  вона   безнастанно,
пiдмулювала б вона, помимо своєї невимовної любовi до нього, не лише  його
i свiй спокiй, але настроювала б i його матiр ще бiльше ворожо до себе, як
i досi...

   - Панно Маню! - перервав я її. - Вашi вуста, вся iстота  ваша  говорять
менi, що ви мене любите, а проте ви годнi себе й  мене  так  мучити.  Ваша
уява на тiй точцi просто хора!
   Дiвчина розсмiялася гiрко.
   - Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все,
що вiдбувалося явно й напомацки мiж мною, вами й вашою матiр'ю?

   - Я шукаю помирення, любовi в вас, - вiдповiв я їй не менше гiрко, -  а
ви протиставите менi своє майже божевiльне недовiр'я. Схаменiться!

   - Може, й страшна я, - вiдповiла вона, - але не годна iншою бути.  Може
бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого  потугу
вiдчуваємо  саме  тепер  в  епосi  матерiалiзму,  культi  безчуттєвостi  й
безiлюзiйностi, але чуттям своїм я не помиляюся. Нi... -  тягнула  далi  й
вiдiтхнула, мов випочиваючи з тяжкої  боротьби  з  собою,  мною  i  якоюсь
третьою потугою, що стояла мiж нами й не допускала взаємного зближення.  -
Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що... любите...  ви...  люблю
я. Нам це не судилось. Мiж нами стоїть щось сильнiше вiд нас. Культура  чи
невйяснена темiнь, сила яка... я не знаю, але вона стоїть.

   Коли вимовляла послiднi слова, в менi заворушилося щось, що окреслюю  я
одним словом "мужицтво", що робить мене сильним, безвзглядним i погнало  б
у вогонь. Не вагаючись бiльше нi хвилини, я зблизився  небагатьма  кроками
до неї, взяв її голiвку мiж свої руки, як робиться  це  з  малими  дiтьми,
похилив одробину назад i заглянув у її лице.  Воно  було  блiде,  як  цвiт
лiлеї, брови зморщенi, мов у фiзичнiм болю, а темнi вiї ослонювали  цiлком
її очi, лише грудь її вiддихала важко, мов боролась у  тiй  хвилi,  як  на
смерть.
   - Твiй благородний вчинок стоїть мiж нами,  дiвчино.  Вiн  не  позволяє
тобi стати моєю, а менi забрати тебе  назавше.  Одначе  чи  зрозумiєш,  що
коїть менi твiй неподатливий елемент? Мiж нас поставила  ти  альтернативу:
або я мушу виконати рiвний твоєму  геройський  вчинок,  або  як  не  те  -
зректись тебе! Значить, ми стоїмо знов i  тепер,  але  послiднiй  раз,  на
кладцi над глибиною, як  кiльканадцять  лiт  тому  назад,  i...  ти...  ви
допроваджуєте мене знов до крайностi. Але ви помиляєтесь, утримуючи, що  я
вас зречуся. Коли я дiзнався раз з ваших власних уст, що ви  мене  любите,
ви сталися з тими словами моєю. Я вас не випущу. Ви останетеся менi вiрнi,
Маню? - спитав я. I з тими словами я схилився над нею, заглянув ще  раз  у
її лице, котре вiдвертала вiд  мене,  i  притиснув  її  голiвку  до  своїх
грудей.
   - Так! - вiдповiла.
   - Слава богу! Тож тимчасово ви свобiднi i йдiть. Але не на  все.  Маню!
До якого часу. А потiм я прийду.
   Вона не вiдповiла.
   Не оглядаючися бiльше за мною, вона вийшла з кiмнати.  В  кiлька  хвиль
пiзнiше я попрощався  з  товариством  i  опустив  лiсничiвку.  Коли  минав
близько попри освiтленi вiкна й поглянув в одне вiдчинене, бачив я її,  як
стояла й глядiла в темiнь. Позад неї показалося, мов виринуло нараз,  лице
Нестора, блiде, як у хвилi, коли прислухався пiснi своєї  "Зюлейки",  i  з
тими самими блискучими очима.

   Я поздоровив їх, i четверо очей провели мене.

   * * * _

   (Три днi пiзнiше).
   Погода найкраща, небосхил не був, здається, нiколи таким чистосинiм, як
тепер, а смерековi лiси, що вiдсвiжилися цiлотижневим дощем,  мов  набрали
бiльше  тепла  в  свою  зелень.  Сонце,  просвiтлюючи  вже   третю   днину
безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний  вогкий  закуток  i  затирало
слiди непогоди. Лиш рiка,  що  двигалася  з  одної  сторони  попри  мiсто,
побiльшена пiд час злив i допливами гiрських потокiв, хоч i спала  значно,
шумiла все ще голосно, мов пишалася своїм зростом.
   Було по обiдi коло п'ятої. Тета i я, натявши й  прилагодивши  цвiтiв  i
деякого галуззя на бажання матерi на вiнець для могили батька,  були  саме
зайнятi викладати це все з коша на стiл в кiмнатi моєї тети, коли  ввiйшла
Дора з матiр'ю в хату. Обi були одягненi до проїздки з панею  Марiян,  щоб
оглянути рiку, побiльшену трохи дощами.
   - Ви заскоро приладилися, - сказав я до обох пань, поглянувши притiм на
свiй годинник. - Оскiльки менi вiдомо, панi Марiян обiцяла приїхати  точно
о-пiв до шостої, а тепер ледве три чвертi на п'яту.
   - То ми пождемо, - вiдповiла Дора.
   - А я б подала ще борзо чай, -  обiзвалася  тета  i,  кинувши  в  своїй
звичайнiй живостi цвiти з рук, подалася з кiмнати до  кухнi,  щоб  справдi
перевести свої слова в дiло.
   - Їдь з нами, Богдане, - попросила мати.
   - Нi, мамо, нинi не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому.

   - До доктора Роттера? - спитала мати. - Вiн посилав за тобою сполудня.

   - Нi. З ним я вже бачився. Я пiду до Обринських...
   - Знов до Обринських? - вмiшалася Дора й з тим забрала одну з найкращих
квiток i пiднесла її остедтативно [84] до носа.
   - Знов. Чи маєш що проти того? - опитав я спокiйно  i  з  тими  словами
заткнув собi маленьку айстерку до кляпи [85]сюртука.

   - Ще б i що! - обiзвалася вона. - Зрештою,  -  додала,  -  може,  будеш
ласкав передати там нашу, т. є. твоєї матерi й мою просьбу, щоб та героїня
зiйшла раз з свого п'єдесталу i вступила до нас, смертних, на  часок,  щоб
ми мали нагоду вiдплатити їй свiй довг; iнакше буде  готова  погадати,  що
ми, тебе не виключаючи, Богдане, - додала з притиском,  -  хочемо  справдi
прийняти її услуги безплатно.

   Я пiдняв ачудовано голову до неї.
   -  Якi  услуги,  Доро?  Бо  що  пiд  словом  "героїнi"  розумiєш  панну
Обринську, це я розумiю. Але що має  означати  слово  "услуги",  те  мусиш
висловити яснiше.

   - Ах, не чини, що не розумiєш! - спалахнула гарна  жiнка.  -  Знаєш  аж
надто добре, що я пiд словом "услуги" маю на думцi її ефектовний  чин  яко
спасительки твоєї матерi вiд нещастя, а  по-друге  -  її  "дiяльнiсть"  як
сестри-служебницi при її постелi. За тi чини, щоб сказати вже все ясно,  я
привезла тiй паннi штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно,
досi не мала на собi. Той шовк хотiла б я їй, як сам  зрозумiєш,  скорiше,
нинi чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити  анi  тобi,
анi твоїй матерi, тож я перебрала цю задачу на себе.
   - Того не посмiєш ти вчинити! - кликнув я строго i змiрив її  з  голови
до нiг. - Щоб не поважилась ти цього нi в якому разi.
   Вона вмовкла й вiдступила вiд мене.
   - Ого... мiй пане! - сказала з неописаною iронiєю. -  Це  щось  нове  в
тебе - не гонорувати за услугу ближнiх. Iнакше  я  б  не  була  посмiла  й
доторкатися цiєї дразливої теми. Була  б  понесла  або  переслала  дарунок
слугою, залучивши бiлет з словами подяки, i на тiм була б справа скiнчена.
А так ти винен, як твоя мати тим зворушується!
   Я поглянув на матiр.
   Якщо було можна в тiй хвилi слово "зворушуєш" ужити на матiр, то я  мiг
бути спокiйний. Вона сидiла якнайспокiйнi-ше в своїм  крiслi,  i  лише  її
очi, оживленi, майже усмiхненi, мов з дитячої суперечки, свiдчили, що вона
в тiй хвилi й  не  снила  о  якiм-небудь  зворушеннi.  Зате,  може  бiльше
заiнтересована закiнченням дискусiї,  зверталася  в  тiй  хвилi  душею  на
сторону Дори. В менi почало варитись. I мимоволi пригадалася  менi  погана
справа з сфальшуванням мого пiдпису на листi довжностi Обринських.
   - Я думаю, що яке-небудь "зворушення" в матерi не можна припускати,  бо
я переконаний, що гадка з "подякою" в постатi шовку не  є  виключно  твоєю
видумкою, лиш вашим спiльним дiлом.  Але  це  не  вменшає  ординарностi  й
безтактовностi самої думки  вiддячитись  дiвчинi  в  такий  спосiб  за  її
благородний i героїчний вчинок.

   - Ти маєш слушнiсть, Богдане, -  обiзвалася  тут  мати  сухо.  -  Думка
подяки не походить виключно вiд Дори. Вона одиноко моя.  Лиш  щодо  самого
вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в  клопотi.  Я  хотiла
золотий годинник, бо це тривке, i дiвчина була б мала заразом  i  пам'ятку
вiд мене; одначе Дора зробила пропозицiю з шовком, доказуючи,  що  їй  це,
може, бiльше придасться, i я на те пристала Що ж iут за причина  до  такої
експлозiї[86]? Замало цiнний тобi дарунок з нашої сторони  шовкова  сукня?
Як замало, то доложи й купи  дорожчу.  Менi  все  одно,  лиш  щоб  дiвчинi
вiддячитись. I не лиш дiвчинi, але i її братовi; хоч, сказавши правду,  як
у тiм разi з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся.
Вiн чим-то здержує мене вiд подяки, але я йото шаную. Чимось-то  менi  цей
хлопець симпатичний.
   - Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, - сказав
я. - I видивився б на вас Нестор.  Аж  лячно  й  думати  про  тi  звичайно
задумчивi i блискучi очi, спалахнувшi в гнiвi.
   Мати здвигнула плечима й сказала:
   - Я маю добру волю все сплатити. Довгiв, як знаєш, не зношу,  нехай  би
вони були i в рiдної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи
як? - звернулася вона до мене.  -  Гадаєш,  менi  це  мило,  як  кожний  з
знайомих приходить i цвiрiнькає менi в вiчi, що ось  то  вона  була  тiєю,
котра з-помiж цiлого гурту знайомих i чужих вибавила мене одна вiд смертi;
якраз вона, до котрої не вiдчувала я  нiколи  особлиївшої  симпатiї,  хоч,
може, iнодi (я признаю це) в дечiм я й не мала слушностi, i вона, може,  й
дiйсно лiпша, як я думала. А що "чистий рахунок - це найкращий  приятель",
цього, може, не заперечиш i ти!

   - Я щонайменше, мамо... - вiдповiв я i з  тими  словами  обернувся  вiд
обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що  тиснулось  менi  в  тiй
хвилi на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вiчi. Замiсть того почав я по
хатi ходити.

   О, який слушний, неомильний був той iнстинкт, що здержував дiвчину  вiд
зносин зо мною, а з тим - i з моєю  рiднею.  Який  неомильний,  а  який  i
оправданий заразом! "Внутрiшньо ми й так усе ж  таки  вiддiленi  на  все",
казала менi. Чи не так?

   I справдi.
   "Чистий рахунок - найлiпший приятель", повторив  якийсь  голос  у  менi
материнi слова. "Чи й тодi, мамо, як  брали  ви  лихварськi  проценти,  не
дозволенi законом, вiд батька сiм'ї, а по його смертi вiд вдовицi й роками
вiд дiвчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситнiсть  за  золотом,
чи й тодi?" Але цього питання, що  горiло  в  моїй  душi,  я  не  поставив
голосно. Вона була реконвалесцентка, i на якийсь час  я  мусив  ще  багато
уступати Їй. Я всмiхнувся гiрко, затиснув уста, i жодне слово не  перейшло
мої вуста. Нiколи не була моя мати (о, як гiрко!) здiбнiша почути правду з
уст своєї дитини бiльше, як нинi, як саме в хвилii, коли чулась  довжницею
тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем  перед  моїми  очима
пiд ноги.
   Нiколи бiльше.
   Але вона була моя мати, i я втопив ту  гiрку  правду  в  глибинi  своєї
душi. Не їй однiй мусив  я  заощадити  хвилi  пониження,  котрi  заслужила
перенести. Не їй однiй.

   Але й тої, другої, що зносила  кривду  роками,  мовчала,  здавлюючи  її
гордо в своїй молодiй душi, не хотiв я наражати  на  бурхливi  й  болiсгii
моменти. I її також нi. Вона була вже моя. Її слово,  що  останеться  менi
вiрною, було для мене невiдкличне, святе. I вiд тої хвилi я  сторожив  над
нею. Горе тому, хто б був посмiв доторкнутися її хоч би  одним  образливим
словом.
   - Але як же, Богдане? - обiзвалася наново Дора, наколи я,  потонувши  в
думках, гамуючи своє до крайностi схвильоване нутро, ходив  по  кiмнатi  й
майже не зважав на обох присутнiх. - Як же скiнчимо цю справу? Вона й  так
через байдужiсть самої iнтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А
й ти сам, коли б не був цими днями  такий  розсiяний,  був  би  вже  давно
замiтив, що пакунок, що лежить бiльше як тиждень у твоїй кiмнатi, має iнше
призначення, як перележувати в тебе!

   По моїм лицi перебiгла гаряча краска сорому. I я розсмiявся сардонiчним
смiхом.

   - Чи й я маю в тiй ординарнiй справi брати активну участь? - спитав я.

   - Твоя задача була й є наклонити дiвчину, щоб прибула сюди, - вiдповiла
вражено Дора.
   - Чого я цiлком напевно нiколи не зроблю.
   Вона витрiщилася з несподiваного зачудування на мене.
   - Нiколи, Доро, на те спустися.
   - - То ти не переказав iїй нашої просьби потрудитися до нас?

   - Передав, на жаль, хоч i не знав, що пiд нею крилося.
   - А вона?
   - Вона, вiдчувши  своїм  iнстинктом,  що  в  тiм  запрошеннi  криється,
мабуть, потайний замiр вразити її, спитала лише  з  переляком,  "пощо  має
прийти". А що я тодi ще не знав про замах, що був вимiрений вами проти неї
актом подяки, то й передав їй  вашi  слова;  але  поминувши  те,  що  вона
сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.
   - I через що, як вiльно спитати? - обiзвалася мати, i  на  її  блiдавих
щоках появилися червонii плями внутрiшнього роздразнення.
   - Бо я сам постараюся о те, мамо, - вiдповiв я. - Заглянувши в  глибину
душi тої дiвчини, я переконався, що вона нiколи не дасть  себе  нагородити
за свiй шляхетний учинок. А вами вже найменше!
   Обi жiнки замовкли, лиш погляд, яким  у  тiй  хвилi  перемiнялися,  був
неспокiйний i повний тривоги. Вiн свiдчив менi ясно, що находять  ситуацiю
грiзною й остерiгають себе обопiльно мене дальше не роздразнювати.
   - Отже, вiд нас вона її не прийме, Богдане, - обiзвалася Дора,  -  i  з
тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але,  може,  зате
прийме вiд тебе?
   - I вiд мене нi.
   Тут моя мати пiднялася.
   - Лишiм ту глупу суперечку, Доро... - обiзвалася. -  Ти  видиш,  Богдан
завзявся нарочно нас нинi обох на тiм тлi рознервувати; шкода часу... я...

   Я спалахнув i задержавсь у ходi.
   - Кажете, "на тiм тлi рознервувати", мамо? - спитав я. - Чи це  справдi
ваша думка?

   - Я переконана.
   - Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово,  що  говорив  я
вам, я говорив з найбiльшою повагою. А  багато  дечого,  в  користь  самої
вашої материнської особи, я змовчав.
   - То подякуй ти їй! - обiзвалася вона, iгноруючи  цiлком  моє  послiднє
речення,

   - Вiд себе я їй подякую, про те не сумнiвайтеся, - кликнув я й  вiдчув,
як мимоволi в мої очi втиснулося тепло моєї душi.
   - Вiд себе, Богдане! - вмiшалася тут iронiчно Дора. - I  чим,  як  смiю
спитатися, коли нашi предмети заподлi? Це було б цiiкаво довiдатися,  коли
це не тайна в тебе.
   - Не тайна, Доро, - сказав я й мимоволi всмiхнувся.
   - Це байка, Доро, - обiзвалася тут зневажливо моя мати. - Байка,  котра
не обходить мене цiлковито. Що Богдан з своєї  кишенi  видає,  я  не  мушу
знати. Але бiльше  займає  мене  те,  коли  вiн  загадує  той  свiй  замiр
сповнити. Це знов не може менi байдужим бути.
   - На жаль, на се питання я не годен вам нинi певну вiдповiдь дати.  Але
ви її довiдаєтеся, мамо, ви її довiдаєтеся. Ви ж моя мати,  -  вiдповiв  я
тепло i, приступивши до матерi, я взяв її пестливо за руку.
   Вона зсунула мою шорстко вiд себе.
   - Дай собi спокiй з акторством, Богдане,  -  сказала  й  посунула  свої
стекла нервово вище пiд чоло.
   - Жодне  акторство,  мамо,  а  щира  правда.  Я  сам  вiдвдячусь  паннi
Обринськiй за те, що врятувала менi мою магiр;
   сам один я.
   Вона вiдвернулася люто.
   - То про мене викинь i соток кiлька! Це мене нiчого не обходить.

   - Соток, мамо? - спитав я й усмiхнувся болiсно. - На  сотки  цiните  ви
ваше життя? Нi, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те.  Понад
усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вiрною любов'ю, мамо, котру ношу  я
вже не вiднинi в своїй душi для тої дiвчини. Любов'ю.  Я,  мамо,  з  Манею
Обринською оженюся. Я їй уже освiдчився.
   Так.

   Воно було сказано.
   Хата наша не завалилася,  а  апоплексiї  вiд  того  заявления  мати  не
дiстала. Вона лишилася спокiйна, i її сильний, понад усе  тверезий  розум,
що в жоднiй, хоч би  й  найтяжчiй  хвилi  не  тратив  рiвноваги,  старався
ситуацiю опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грiм.
   - Це неправда, тето! - кликнула. - Цьому  ви  не  вiрте,  це  неправда.
Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима.
   - Я вже раз сказав, - вiдповiв я й опустив кiмнату.

   * * * _

   (Пiзнiше, по прогулцi до "Чортового млина" на орхiдеї).
   Перед виїздом я вступив, вiдповiдно до умови, по Маню, Нестора  й  паню
Мiллер. Дора їхала з Марiянами, а мати вимовилась, що чується нездоровою i
залишилася вдвiйцi з тетою дома.
   Коли ми  вже  виходили  з  кiмнати,  щоб  сiсти  на  бричку,  запряжену
прегарними, але нетерпливими кiньми, побачив я Heстора, що  вийшов  кiлька
хвиль перед нами, як стояв тепер на верандi з заложеними на спинi  руками,
обернений до нас плечима, i приглядався  чомусь  над  одним  з  вiдчинених
вiкон пильно вгору.

   Ми станули зчудованi.
   - Що тут такого, Несторе? - спитав я й приступив до нього.
   - Пiдожди. Я дивлюсь, що з того буде, - вiдповiв той,  не  рухаючися  з
мiiсця, ба навiть i не оглянувшися за нами.
   - Що там? - спитала так само Маня, прилучаючися зацiкавлена й  собi  до
нас. Нестор стояв  нерухомо  й  дивився  на  якогось  павука,  що  великий
спустився десь з якогось закутка темної дерев'яної стелi на своїй павутинi
над вiкном i був зайнятий обмотуванням бiдолашної невеличкої мухи,  котра,
боронячись, бринiла жалiсно. Обмотавши й  остаточно  доволi  густо,  павук
колов її вiд часу до часу, зближаючися й вiддаляючись... Всi ми задивилися
на нйму боротьбу, не промовляючи нi  слова,  а  Нестор,  з  нас  найбiльше
зацiкавлений, аж зморщив брови,  мов  з  якогось  прикрого  при  тiм  видi
почування. Далi, коли, здавалося, було йому цього виду забагато,  iпiдняїв
руку з палицею i, розiрвавши павутину, викинув павука через вiкно надвiр.
   - Тепер вiдiграли ви роль якогось або  щасливого  припадку,  або  свого
роду провидйння в життi бiдної комашки, - обiзвалася паяi Мiллер, виходячи
вперед нас на вулицю, де вижидали нас конi.
   - Я не терплю павукiв! - обiзвався похмуро Нестор, умощуючись  зо  мною
проти обох пань у бричцi.
   - Не терпиш! - сказав я, всмiхаючись  жартiвливо.  -  А  однак  молодим
хлопчиком ткав ти одного разу в вашiм садi  також  свого  роду  павутинку,
впевняючи мене чи когось там iншого, що потягнеш її  аж  до  бiлих  штахет
нашого саду вiд вашого павйльйону, i вона не розiрветься.
   - Це було що iнше, - вiдповiв вїн усе ще поважно. - Я  робив  плетiнку,
заложившиоя з Васильком, що потягну її аж до твого саду, i вона у мене  не
урветься; але про правдиву павутину я не мав жодної гадки.
   I сказавши це, вiн мовчав довго, неначе вид павука вiдiбрав йому добрий
настрiй або не сходив з пам'ятi.

   В дорозi до назначеної цiлii ми станули. Паннi Наталi,  котра  їхала  з
своїми кревними й Дорою, забажалося саме посерединi  дороги  пересiсти  до
нас у бричку, щоб, як шепнула  менi  в  ухо,  повозити  хоч  одну  годинку
"правдивими" кiньми, котрi своїм темпераментом  перевищали  б  усiх  iнших
коней, що везли решту  товариства  за  на.ми.  Вислухавши  її  бажання,  я
вмiстив фiрмана на iншiм возi i, здержуючи конi на хвильку, поки вона сiла
на козла, я сказав їй:
   - Самi ви не можете їхати; конi молодi  й  бистрi,  порученi  менi  пiд
особливший дозiр, могли б вам утекти. Через те означiть, хто з  нас  обох,
себто мене й доктора Обринського, має коло вас сiсти, щоб, в  разi  б  вам
руки ув'яли, перебрати вiд вас поводи.
   I передавши їй з тими словами поводи, станув я одною ногою  на  ступiнь
брички коло сидячих пань i вижидав її вiдповiдi. Так само зробив i Нестор,
з рiзницею, що зiскочив цiлком на землю  й  дивився  поважно  на  дiвчину.
Вона, сiвши на козлах i взявши поводи в руки, через хвилину  мов  зморщила
брови, нахмурилася.

   - Не буде вам лячно  коло  мене,  докторе  Обринський?  -  спитала,  не
повертаючи  й  головою  за  ним,  мов  викликувала  його   напiвжартом   i
напiвповажно до бою.

   По його лицi перебiгла легка, майже незамiтна краска.
   - Я можу й цiлком не сiсти, - вiдповiв вiн спокiйно. - Для мене нема  в
тiм нiчого лякаючого бачити, як хтось вправляється  в  спортi,  котрим  я,
будучи ще академiком, займався досхочу.
   Дiвчина вкусилась в уста й зробила йому коло себе мiсце.
   - Сiдайте, пане докторе, - сказала, а звертаючися  головою  потрохи  за
мною, додала: - Майте око на нас обоїх, добродiю Олесь.  Я,  -  сказала  з
притиском, - "вправляюсь" у спортi, могла  б  вас  усiх  поперевертати,  а
доктор Обринський не академiк уже, забув при кодексах, що  знав.  Значить,
для вас усе ще останеться поле до акцiї на дорозi до "Чортового  млина"  i
по орхiдеї.

   I сказавши це, амбiтна дiвчина, подразнена, здається, вiдповiддю  свого
так само вразливого поклонника,  вжила  нараз  без  причини  надто  сильно
батога, i молодi бистрi конi, ледве зачувши на собi батога, скочили в  тiй
же хвилi чи не сполошенi вбiк, а там i почали сильним  галопом  летiти  за
бричками, що задавно нас випередили. Миттю станув я на ноги, в  повозi  за
плечима  обох  на  козлах  сидячих,  простягнувши   руку,   щоб   здержати
зворохобленi гарнi звiрята, однак це показалося вже лишне.  Нестор  держав
їх уже так сильно в овоїх руках, повертав ними  так  зручно,  що  звiрята,
почувши над собою сильну гамуючу руку, пiддавалися мимоволi керманичевi, i
за недовгий час боротьби, пiд час  котрої  пробували  наново  вирватись  з
пануючо'ї над ними влади, бiгли хоча бистро,  але  все  ж  таки  вспокоєнi
далi...
   Я поглянув на обох.
   Дiвчина сидiла, блiда з несподiваного переляку, майже без краплi  кровi
в лицi, мiж тим коли звичайно нiжне, майже  хлоп'яче  лице  мого  приятеля
виглядало в тiй хвилi дуже поважно й строго. Через якийсь час  держав  вiн
ще поводи сам, вспо-коюючи тут i там бистрi зворушенi звiрята своїм гарним
голосом. А коли, врештi, догонивши всiх, що випередили нас,  прогулькових,
передав гарнiй своїй сусiдцi поводи, окинув її майже стурбованим поглядом.
   - Тепер їдьте, панно Наталю, дальше самi, - сказав цiлковито  спокiйним
голосом, хоч я вiдчув, що цiлком спокiйним вiн не був. - Думайте про себе,
а з тим i про тих, що сидять  позад  вас.  Моя  сестра  й  добродiй  Олесь
зручнi. В хвилi небезпеки, коли б ви не хотiли моєї помочi прийняти,  вони
зiскочать, але панi Мiллер i ви могли б понести ушкодження. Цей лiвий,  як
вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, їдьте  спокiйно,  я  й
сам дивлюсь за ними. Вони чудовi!

   Не поглянувши на свого сусiда анi пiвпоглядом,  вона  взяла  вiд  нього
поводи, i хто б м'iг був у тiй хвилi  заглянути  в  її  очi,  що,  отiненi
гарними темними вiями, заслоняли їх цiлковито, той був би  вiдгадав  тайну
тої душi, що колисалася в тiй хвилi, мов бурхлива вода, в  тiй  загадочнiй
дiвочiй грудi.
   - Цього трiумфу вона йому не простить, - шепнула до мене  панi  Мiллер,
коли я, врештi переконавшися, що конi бiжать  цiлком  вспокоєно,  сiв,  як
перше, проти обох пань у бричцi.
   - Не бiйтесь, вiн їй iмпонує, - була моя вiдповiдь.
   - Вона азартує з його прихильнiстю, - докинула вона знов.
   - Але розумове вiн її перевищує.
   - Його шляхетна скромнiсть  була  б  у  неї  далеко  бiльше  на  мiсцi,
украсила б її ще бiльше, - додала вона на мiй закид.
   Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нинi  дуже  гарно
Отворений понсовий її зонтик кидав таке чудове отiнення на її нiжне  лице,
що воно, спокiйне в тiй хвилi, майже мармурове, видалося менi  кращим,  як
коли-небудь iншим разом Одягнена була скромно, а притiм елегантно  й  дуже
вiдповiдно до сьогоднiшньої прогулки. Опершися  трохи  на  спинку  повозу,
вона не звертала своїх очей вiд брата й гарної дiвчини на козлах.
   - Ви  знов  "загiпнотизованi",  панно  Маню?  -  спитав  я  пiвголосом,
перехиляючися до неї, вказуючи незамiтним рухом за амазонкою на горi.
   Вона похитала головою стурбовано.
   - Менi це не шкодить, але вiн терпить.
   - I вона з ним
   Вона заперечила головою - i нараз простягнула до мене... мов благала  о
щось безсловно... руку, котру я задержав на хвилину в своїй
   - Гадаєте, що нi?
   - Так, - вiдповiла, i її очi  мов  повели  мене  до  обеих  сидячих  на
козлах.

   Я зрозумiв її. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до  свого
молодого приятеля й гарноiї амазонки.
   Вона правила кiньми так завзято й певно! Цiла мов виточена постать  її,
як i лице, були так вiдпорно, майже деспотично нарисованi, неначеб  у  тiй
хвилi здавала перед найгострiшим рiтмейстром свої знання спорту. Вiн сидiв
коло неї так само мовчки й поважно, i здавалося, його  нiколи  не  займала
гiрська околиця так iнтенсивно, як саме пiд час цiєї їзди.  В  тiй  хвилi,
коли завважив мене за собою, поставив руку на вiжки й обiзвався:
   - Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже  чи  не  третiй
раз уважною. Вона в вас отворена.
   Вона перелякалася так  сильно  його  слiв,  неначе  схоплена  на  лихiм
учинку.  Вiдтак,  передаючи  йому  поводи,  без  опору  замкнула  брош'ку.
Звертаючися потiiм профiлем до мене, обiзвалася:
   - Я сиджу вже чи не бiльш як пiвгодини мовчки, правлю кiньми й не  можу
додуматись, як може хтось, хто зазнав  раз  цеї  приємностi  панувати  над
такими звiрятами або хоч би й подiбними лиш як  оцi,  затоплятись  пiзнiше
виключно в закони, студiї i т. iн. сухий матерiал. Чому держали  ви  це  в
тайнi, докторе, що любувалися колись також спортом? -  спитала  i  її  очi
промайнули з правдивим зацiкавленням по його лицi. - Я б  нiколи  не  була
цього по вас сподiвалася. Ви такi спокiйнi... - додала i вмовкла, мiж  тим
коли гаряча краска зацвiла на її лицi.

   - Чому мав я саме про це споминати? - вiдповiв вiн з  лагiдним  усмiхом
i, мов набравшися краски на лицi вiд неї, сам покраснiв. -  Сам  я  на  це
замилування нiчого не покладаю, хоч признаю, що люблю всяйi спорти, хоч  i
не можу вiддаватися їм. А тепер найменше. Брак часу не позволяє.
   - Шкода, що виїжджаєш, Несторе, - вмiшався я, - а то був  би  з  панною
Наталею хоч щодругої-третьої днини держав школу в правленнi  кiньми.  -  I
звертаючися до неї, я спитав: - Ви, мабуть, знаєте, що панна Маня й доктор
виїжджають позавтра вже зовсiм!
   - Знаю!
   "Знаю!"  Як  дивно   було   це   висказано.   Напiвздержаним   жалем...
напiвглумливо.

   - В нас про це навiть горобцi цвiркають. Iрка лиш про те
   одне говорить.
   I коли вона це сказала, її очi промайнули, вислiджуючи  з  захланнiстю,
по його лицi. Однак воно в нього осталось спокiйне.
   - Але я потiшала її, що доктор ще залишиться.
   Оцi слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього.
   - Чому мав би я залишитися? - спитав вiн,  стягуючи  потрохи  вiжки  до
себе, щоб спинити коней до повiльнiшого бiгу.
   - Бо ми вас упросимо. Я  перша  прошу  вас  зробити  нам  приємнiсть  i
залишитися довше ще. Вiн усмiхнувся й похитав головою.
   - Нi? - спитала дiвчина й схилилася, щоб заглянути йому
   в вiiчi.
   - Нi. Вашi причини задержати мене тут довше не встоять  проти  тих,  що
наказують менi виїжджати.
   - Чи ви цього певнi?
   - На цей раз цiлком певний, - вiдповiв, а вiдтак додав увiчливо:  -  Ви
сьогоднi розсiянi, панно Наталю.  Перше  губили  ви  брошку,  а  тепер  не
бачите, що колесо брички туй-туй[87] захопить вашу сукню.
   - Хто б мiг так завчасу сформулюватись у певний  розумовий  кодекс,  як
доктор Обринський!  -  вiдповiла  вона  з  вимушеним  усмiхом  i  шарпнула
роздразнено сукню до себе пiд ноги.
   - З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не  бавився
тими кодексами, про котрi згадуєте нинi глумливо  вже  по  раз  другий,  -
вiдповiв вiн.

   Я поглянув на нього й вiдчув, що в тiй хвилi вiн був  сильно  вражений.
По її лицi перебiгла, як недавно, краска, i вона не обзивалася  бiльше.  Я
зайняв своє давнє мiсце, давши знак очима своїй  дорогiй  дiвчинi,  що  не
розумiю тих обох там на козлах, i недовго по тiм доїхали ми до  означеного
мiсця  пiд  лiс  коло  хати  якогось  побережника,  де  кiнчалася   колова
дорога[88], а треба було йти вже пiшки. Тут осталися брички з фiрманами, i
всi прогулькозi, роздiлившися, кiлькома то  знов  поодиноко,  пiшли  попри
берег доволi сильного потоку, що становив саме дорогу до "Чортового млина"
в лiс, щоб далеко в його глибинi дослухатися шуму згаданого "млина".
   Лiс був старий, i сосни його височеннi  й  об'ємистi.  Зелений,  неначе
плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з їх рамен, а  тишина  в
тiй святинi  була  така  глибока,  що  деякi  з  прогулькових,  що  зразу,
ввiйшовши в лiс, розмовляли живо  й  голосно,  заходячи  чимраз  дальше  в
глибiнь, чим раз, то поважнiли. Нестор iшов перший сам i неначе мостив  за
собою дорогу. Виглядав нинi  дуже  поважно.  В  своїх  високих  елегантних
чоботях, що уможливляли йому й перехiд водою, пригадував  своєю  стрункою,
внаслiдок короткозоростi трохи вперед похиленою постаттю й золотим  пенсне
дослiдникiв природи. За ним пiшла панна Iрина Марiян, а  коли  вiддалилися
вiд нас остiльки, що ми прочi, йдучи лiiсом, стратили їх на часок з  очей,
перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспiшила сама одна
за ними.
   - Доктор Обринський забуде ще десь у гущавинi мою кузинку, - гукнула до
нас, смiючись чудним якимось усмiхом. - Заглибиться  десь-небудь  в  якусь
квiтку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї вiдповiдаю.
   - Не дуже, не дуже, - зачувся нараз веселий голос добродiя  Марiяна  за
нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Мiллер  та  матiр'ю
молодої Iрини. Маня йшла мовчалива i, як менi здавалося, була розстроєна.
   - Ви нинi без гумору, панно Маню! - сказав я, вiдлучившися по часi  вiд
других i зрiвнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно  брат,  i
йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему цiль у лiсi.  Здiймивши
капелюха з голови, збирала тут i там по куснику прегарного  моху  й  якiсь
поодинокi цвiти. Вона звернулася на тi слова до мене.
   - Я не можу говорили, iдучи отаким лiсом, - промовила.  -  Вся  розмова
гурту он там за мною, як i те, що люди йдуть  такою  святинею,  мов  добре
втовченою буденною дорогою, не бачачи нi на  хвилину  справдiшнього  лiсу,
розстроює мене, хоча, - додала, стрiнувшись з моїми очима, й  усмiхнулась,
- мене це не повинно, може, й обходити. Лiс, як окремий свiт, є для поетiв
i знавцiв природи. Чи не так?.. О, господи, гляньте! Гляньте, пане  Олесь!
- кликнула нараз з радiсним жахом i подалася раптом так сильно  назад,  що
своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послiднiй хвилi мусив
ступити вслiд за нею.
   - Що там? - спитав я.
   - Пст... тихо, - наказувала  i  вказала  рукою  через  потiк  на  другу
сторону лiсу.

   - Що там?
   - Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на  тiй  смерецi,
що, з одної сторони  надпалена,  виставляє  свої  голi  рамена  Вона  одна
надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очi. Господи,  дивiться  ж!  Вiн  ще
сидить. Який пишний!

   Я всмiхнувся.
   - Я не бачу, - вiдповiв.  -  Бачу  лише,  що  смереки  рiвнi,  крилатi,
пнуться вгору; бачу, що мiж лiсом по нашiм  березi  й  тим,  за  противним
берегом, горить сонце, що його промiння  ллється  золотими  струями;  бачу
далеко перед собою, що двi скелi, що виринають з лiсiв, мов  розсунувшися,
оставили мiсце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум  "Чортового
млина"; i бачу тут у багатствi сеї зеленi перед собою вас. Раз,  Маню,  це
буде тому не мало лiт... - тягнув я зворушеним голосом... - Чи слухаєте ви
мене? - додав я...
   - Слухаю, - вiдповiла, усмiхнувшись, i, отворивши тут же  свiй  зонтик,
станула на хвилю й дивилася спокiйно ожидаючими очима на мене.
   - Це буде не мало лiт, - повторив я,  -  як  одної  препишної  мiсячної
зимової ночi їхав молодий мужик з аристократкою бiля себе бiлим лiсом, мов
мрiєю, й обоє вони мовчали, як i лiс. "Я люблю тебе",  об'являла  їй  цiла
його сильна молода iстота, мiж  тим  коли  вона  мовчала,  мов  зачарована
лiсом. "Я люблю тебе", i вiн, той молодий мужик, не  сказавши  голосно  нi
слова, забрав правом тої своєї першої й одинокої  правдивої  любовi  з  її
непорочних уст, мов запоруку щастя на  будуче,  один  поцiлунок.  Це  було
давно, Маню, i як  були  вони,  як  здавалося  їм,  невикiнченi,  пiдлеглi
зовнiшнiм обставинам, i було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними  знов
лiс. Повний зеленi й багатства вегетацiї. I ясне сонце дня. Тепер я  питаю
її. Чи вiдчуває вона, як та дана йому  тодi  запорука  вiдроджується  нинi
сама з себе  й  упоминається,  що  кожне  розпочате  дiло  вимагає  строго
викiнчення. Вона, як i тодi, тепер перед вiд'їздом.  А  вiн,  як  i  тодi,
остається. З чим має вiн остатись, Маню? Невже  ж  з  її  тодiшньою,  йому
даною вiдповiддю? Ви не знаєте? Невже, Маню? - спитав  я  з  притиском.  -
Завтра, позавтра ви вiд'їжджаєте... - тягнув я далi, зближаючись до неї  й
вiдгинаючи широке крило  сосни,  що  мов  загороджувало  їй  дорогу,  куди
спiшила, не обзиваючись до мене анi словом. - Стiйте, панно Маню, - просив
я. - Ви так спiшите  .вперед,  неначеб  вас  ожидало  десь  у  лiсi  якесь
об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут.
А "Чортовий млин"... вiн лиш мрiя в об'явi сильного шуму лiсу, що походить
вiд протягу мiж отими там дальше вiд себе мов вiдсуненими скалами. I ви  ж
чей же не схочете загнатися самi в глибiнь лiсу, даючи  деяким  щиросердим
язикам причину до обмови своєї особи.
   Цi  послiднi  слова  мої,  висказанi  бiльше  жартiвливо,  як   поважно
викликали в неї в однiй хвилi скуток.
   Вона задержалася.
   - Чи довго ми йдемо? - спитала, звертаючи перелякано свої молодi очi на
мене, мiж тим коли гаряча краска розлилася по її бiлiм лицi.
   - Не так уже довго, щоб не замочити оцею  справдi  чортовою  дорогою  в
легких черевиках нiг i не дати тим, що мають лиш нинi нагоду поговорити  з
вами без свiдкiв, якої-небудь вiдповiдi. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши
до вас, бавити  вперед  обов'язково  паню  Мiллер,  поки  дiждусь  вiльної
хвилини поговорити з вами на самотi? Манюi через мою нескрiплену ще  матiр
я залишаюсь тут на кiлька тижнiв ще... без вас. Це недовго, але подеколи й
дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червонiти.  Одержавши
вiд вас слово, що ви залишитесь менi вiрнi, я мушу ще знати, коли менi  по
вас прийти, щоб забрати свою власнiсть назавше. Ви перелякалися,  Маню!  -
додав я, бачачи, що  при  моїх  словах  її  лице  покрилося  майже  цiлком
блiдiстю.  -  Я  надiюсь,  що  це  наслiдки  уявлення  перед   справдiшнiм
здiйсненням наших довголiтнiх бажань, що забрали вам  усю  кров  з  личка,
жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матiр'ю,  котрої  ви  так
лякаєтесь. Але не бiйтесь. Самi ви нiколи не будете проти неї стояти, поки
я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук "владики" бере за жiнку
колишню "ненависну" їй Обринську. Це вже моя рiч. Ви її побiдили,  Маню...
Чого жахатись? - При послiднiх словах я пригорнув її до  своїх  грудей  i,
схиляючись над нею, як колись у зимовiй чудовiй ночi лiсом, поцiлував її в
вуста.

   - Я жду, моя дiвчино.
   - Лишiть мене ще, Богдане, - були першi її  слова,  висказанi  з  такою
болiсною просьбою в голосi, з такою щирiстю, неначеб я бажав втягнути її з
собою в саме найгiрше лихо свiту.
   - Ще залишити вас. Маню? - спитав я й вiдсунув її вiд себе нетерпеливо,
щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує.
   - На рiк або пiв, - повторила вона й вiдповiла менi поглядом з  повагою
всеї своєї iстоти.
   - На рiк, пiв, - повторив я й усмiхнувся злобно. - На рiк... пiв,  -  а
вiдтак додав: - Для доктора Роттера? Я знаю,  нiмець  вас  любить,  робить
заходи, але з того нiчого не буде. Зимою, -  додав  я,  -  я  вас  заберу.
Чуєте, Маню... зимою. - I сказавши це, я хвилину ждав, взявши її  звисаючу
руку мiж свої долонi.

   - Маню?! - пiшов нараз замiсть її вiдповiдi оклик  лiсом  i  повторився
вiдгомоном: - Маню?!
   - Несторе! - кликнула вона з переляком i, освободившися  з  моєї  руки,
повторила: - Несторе!..
   "Несторе!" Хоч i як любив я її брата, був готов для нього понести всякi
жертви, одначе в цiй хвилi впав його оклик мiж нас,  мов  залiзний  камiнь
розлуки з висоти.

   - Нестор кличе! - кликнула вона, мов пiд властю iншої сили i,  вхопивши
мене за руку, потягнула спiшно вперед. - Ходiм, пане Олесь!
   - Пiдемо, панно Маню... Але чого так квапитесь? - упiмнув я. - Вiн  лиш
обiзвався, щоб ми знали,  де  вiн  є.  Видко,  вiн  недалеко.  Хвильку-двi
заждемо, i вiн надiйде.

   Вона станула i, переглядаючися, заклопотана, мiж мною й  лiсом,  звiдки
доходив поклик брата, мов рiшалася щось з собою зробити. В тiм  клопотi  я
прийшов їй на помiч.

   - За тобою, Несторе? - гукнув я лiсом i ожидав вiдповiдi...
   - Де йти? - зачувся замiсть голосу Нестора голос Наталки.
   - Ми вертаєм! - вiдгукнув тепер голос  Нестора  i,  як  здавалося,  вже
цiлком десь недалеко.
   - Ходiм, пане Олесь, ходiм за голосом, але  бiльше  глибиною,  так,  як
вони, - обiзвалася дiвчина i, зближаючись довiрчиво до мене,  мов  скинула
нараз якийсь тягар з грудей, додала, усмiхаючись: - Я мушу, поки  поверну,
тут ще щось демонiчне, щоб не сказати "чортове", побачити або  почути.  О,
як тут чудово в тiм кiтлi, трава коло потока яка буйна... i папороть, пане
Олесь... А он бачите, вже й орхiдеї... одну, першу, я вам заткну до  кляпи
сурдута... -  i,  ледве  сказавши,  вже  вчинила  це.  -  Так,  -  додала,
завваживши, що я заховуюсь поважно  й  мовчки.  -  Ви  гнiваєтесь?  О,  не
гнiвайтесь... я вас прошу, - говорила пiвголосом спiшно, - а я скорше... в
жоден  спосiб  ще  не  можу...  колись...  все  скажу...  за  рiк,  пiв...
Богдане... я вас Прошу. I нiчого злого про мене не думайте,  я  лиш  хочу,
щоб все добре було й так, як менi моє нутро наказує!.. - Вона поглянула на
мене такими щирими очима, що хто б на неї "гнiвався"! Я один - нi.
   - Скажiть менi лиш одне слово на моє запитання, - вiдповiв я їй. - Чи е
доктор Роттер у тiм замiшаний, що ви казали, щоб пождати ще рiк або пiв?..

   Вона поглянула на мене з переляком, а вiдтак похитала головою.
   - Отже, нi. То хiба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.

   - Я вас прошу не питати мене.
   - Я не з цiкавостi питаю... - вiдповiв я понуро. -  А  тому,  щоб  мати
спокiй....

   - Будьте спокiйнi й ждiть. Я також бажаю спокою, а  це  може  лиш  тодi
наступити, як у моїй душi настане рiвновага, i я  вчиню  те,  що  повинна.
Але... ходiм, - додала наново й поглянула, як  перше,  на  мене,  мав  щоб
переконатись, чи я оправдi не гнiваюсь... Я не  гнiвався.  Йшов  коло  неї
мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним... а вона зривала спiшно  тут  i
там цвiтучi орхiдеї. - Тут так пишно... й  тихо...  тихо,  паяє  Олесь!  -
сказала раз, поглянувши вiд цвiтiв до мене, що не вiдступав вiд неї... мов
бажала, щоб i я утихомирився тим глибоким лiсовим супокоєм.
   - Перебуваєте тут радо? - спитав я її замiсть всього, ступаючи  все  ще
зворушений коло неї.
   - Хто б не бажав сюди! - вiдповiла вона, поглянувши вдоволено на мене.

   I дiйсно! Хто. б не захоплювався пралiсом, буйною розкiшною вегетацiєю,
шумливим потоком, що оживляв тишину лiсу, вилискуючися вiд промiння сонця.
Тут i там ставали ми, здержуванi зчудовано блискавичними  скоками  вивiрки
по струнких соснах, i... мовчали. Тодi я. брав її руку в свою, i ми  йшли,
мов святинею, дальше.  Хто  б  не  захоплювався  оцею  зеленою,  як  кажу,
святинею, в котрiй панувала така тиша, що висказане в нiй голоснiше  слово
розбiгалось, мов у соборi.

   - Ви будете щороку о цiй порi проходжуватись оцим лiсом, - сказав я  до
дiвчини.

   Її лице покрилося краскою i, мов побоюючись поновних теплих слiв з моєї
сторони, вона станула й кликнула по iменi брата.
   - Несторе! Несторе! - розбiглося в  тишинi  непорушного  лiсу  в  рiзнi
сторони її голосом.
   - Я вертаю, я тут! - зачулася цiлком близько нас  вiдповiдь  брата.  Ми
стали ждати, не промовляючи нi слова одне до одного. О,  це  мовчання,  це
потужне мовчання її й моє, в тишинi й красi пралiсу! Одинока  хвилина,  що
творила  з  нас  iнших  iстот.  Нараз  глянула  вона  на  мене  очима,  що
пригадували  очi  жахливої  серни,  -  i  рушила  з  мiсця   дальше.   Мов
загiпнотизований, я пiшов за нею. Кiлька  хвиль  пiзнiше  опинився  Нестор
коло нас. Зiпрiлий,  з  розпаленими  щоками,  на  капелюсi  кiлька  гарних
мотилiв i орхiдей, з чоботами заболоченими, i, мов стрiнувшись  з  якимись
ним ожиданими спасителями, усмiхнувся.
   - Що ж там, Несторе, дуже втомився? -  спитала  сестра,  вдивляючись  з
любов'ю в лице брата.
   - Нi, - вiдповiв вiн якось коротко.
   - А де дiвчата? - додав я.
   - Iдуть.
   - Iдуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобi байдуже, хто йде.

   - Я їй нинi освiдчився.  Маню,  -  вiдповiв,  замiсть  всього,  молодий
чоловiк, звертаючися до сестри,  i  його  нiжнi  вуста  здригнулися  якось
нервово.

   - Нинi? - спитала дiвчина з виразом переляку, котрий  говорив  виразно,
що вона не одобряла вибору днини.
   - Я це мусив нинi вчинити.
   - I що ж, прийняла тебе? - спитали в одно Маня й я...
   - Казала, що не може ще вiдповiсти, але заким вiд'їду - скаже.

   - Чому не могла нинi вiдповiсти, як любить, Несторе, ти не  питався?  -
обiзвалася Маня.
   - Нi. Я не хотiв на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як  любив
я її стiльки рокiв вiрно й носив це почуття незмiнене в душi,  можу  ще  й
цих кiльканадцять годин пождати. Не про те розходиться менi, - додав  вiн,
- чи сьогоднi, чи завтра, а  про  саму  її  вiдповiдь  взагалi.  Настiльки
знайдеться ще в мене сили волi, щоб свою нетерпливiсть опанувати. Її  волю
й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалi.
   Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало  його  iнтелiгентне  лице,  а
однак яка повага й мужеська дозрiлiсть плила  з  тих  уст.  Так,  вiн  був
справдiшнiй Обринський, був i по душi братом своєї сестри.
   - Що вiдповiв ти їй? - спитав я.
   - Будемо ждати, - сказав я  спокiйно,  хоч  не  був  спокiйний.  -  Мої
почування для вас остануться незмiненi. Я вас люблю любов'ю,  якою  любить
не багато мужчин.

   Я поглянув на його сестру.  В  її  очах  заблисло  мов  сльоза,  однак,
стрiнувшися з моїми, вона їх вiдвернула. Я вiдгадав її почування й звернув
увагу на що iнше.

   - Чому якраз нинi вчинив це ти, Несторе? - спитала сестра.
   - Бо хотiв перед вiд'їздом дiзнатися, на чiм стою. В мене ж за  мiсяцiв
кiлька послiднiй iспит, i я хотiв знати, в яку судьбу вступаю.
   - Вона нинi роздразнена, а її вчинками кермує її настрiй.
   Нестор видивився на сестру.
   - Ти чудно говориш, Маню, - сказав. - Чей же "настрiй" не має нiчого до
дiла з питанням, що мiродайне на цiле життя. Я на її настроях знаюся  i  з
ними не числюся поважно.
   - Чого сподiваєшся? - спитав я. Вiн усмiхнувся.
   - Доброго. Я ж прецiнь  не  оцiнюю  її  виключно  по  її  настроях,  її
недовiрчивостi до людей i наклонах роботи те, що другi не  похваляють,  її
розмах до великого, погорда до дрiбничковостi, воля поширити свiй горизонт
i її добре серце, котре укривати перед людьми є її постiйним  старанням  i
бiльше химерою, чим вадою, - дають менi запоруку, що  ми  будемо  щасливi.
Вона саме такою, якою є, пiдходить менi  пiд  душу.  Знаючи  себе,  я  маю
переконання, що наколи б мiж нами  й  повстало  яке-небудь  непорозумiння,
воно не з моєї вини пiде. Поки що болить менi з її сторони те, що вона  не
вважає мене за людину поважних принципiв.

   - Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобi прихильна?  -  спитала  його
сестра несмiливо.
   - Я майже певний того, - вiдповiв вiн. - Зрештою, вона не  належить  до
жiнок надто чутливих, i з тим їй, може, й лiпше буде в життi,  -  вiдповiв
вiн.

   - Але тобi, Несторе?
   - Iз тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися.  А  про  мою
любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть.
   I справдi. З противної сторони надходили Наталя й  Iрина,  i  за  малий
часок прилучились уже до нас. Я спитав  у  пань,  чи  будемо  вертати,  чи
пiдемо в iншу сторону, мiж тим коли Нестор, вiдступивши на пару крокiв вiд
нас, здiймив  свiй  капелюх  i  порядкував  щось  коло  своїх  пришпилених
мотилiв.
   -  Нехай  буде  в  iншу  сторону!  -  пiдхопила  моє  слово  Наталя,  а
звертаючись до Манi, сказала  з  уданою  веселiстю:  -  Доктор  Обринський
поводився нинi в лiсi, мов його вибраний жрець.  Говорити  довше  не  було
вiльно, вiд часу до часу треба було ставати, прислухуватись  звукам  лiсу,
ожидати господь знає чого з  нього,  мiрити  очима  кожну  бородату  сосну
вздовж i вшир, а наостанку... - i не договоривши, дiвчина  розсмiялася.  -
Наостанку, Манусю, - сказала!, вхопивши Манину руку,  потрясла  її  неначе
пестливо. - Наостанку, але не дивiться так поважио на мене, панно Маню, бо
менi страшно вiд ваших смутних очей, станув доктор коло  якоїсь  калабанi,
над котрою кружали стрикiзки, охрестив її наборзi[89]  "морським  оком"  в
miniature[90] i, наколи б не Iрина, був би  там,  може,  до  заходу  сонця
простояв.  Не  так,  Iрино?  Ти   перебрала   нинi   роль   якогось   його
янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла "блудне свiтло", що
зрештою лиш ради твоєї особи волiклося за вашими .слiдами.
   "Вона ревнує", подумав я,  завваживши,  що  дiвчина  говорила  нервово,
визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання.
   - Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю,  чому,  -  кликнуло
молоде дiвчатко вражено й озлоблено. - Я лиш помагала  д-ровi  Обринському
ловити  гарнi  мотилi,  панно  Маню,  -  звернулася  виключно   до   своєї
виховавчинi, мов оправдуючись у неї, - котрi вiн хоче  долучити  до  своєї
збiрки вдома, а це не було легко. Тебе, - сказала через плечi до  Наталки,
- правда, не займало це анi крихти, бо ти, взагалi, нинi  не  в  гуморi  й
дряпала б кожного, а мене найбiльше, хоч я сьогоднi нiкого  не  питаю,  чи
вiн "щасливий". Чому ти така, я не знаю. Ще менше  займає  тебе  нинi  цей
лiс, котрий назвав доктор Обринський нашим  скарбом  i  найкращою  красою.
Говорити вiн не заборонював нiкому, а найменше тобi, Наталю. Чи не йшли ви
разом довгий час, мiж тим коли я шукала орхiдей?  Лиш  коли  вiн  попросив
тебе спiвати в тишинi лiсу i ти вволила його волю, вiн зробив  менi  рукою
знак помовчати, вибачаючися, що хотiв чути, чи йде  вiдгомiн.  Зрештою,  -
додала гнiвно, - було залишитись з прочими гiстьми, як тобi не було з нами
мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а  загубити,  -  доктор
Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала.
   Лице панни Наталi покрилося гарячою краскою.
   - Справдi? - опитала, й її гарнi зеленавi очi замиготiли  в  тiй  хвилi
потаєною злобою.  -  Зрештою,  запишiм  це  нецiкаве  справоздання,  котре
виявляє  твоя   шiстнадцятилiтня   розпалена...   голова,   -   додала   й
вiдвернулася. - Отже, пiдемо в iншу  сторону,  пане  Олесь?  -  спитала  й
приступила до Манi.
   - Менi здається, що було б  лiпше  вертати  назад,  -  обiзвався  нараз
Нестор i приблизився до нас. Вiн був дуже  спокiйний  на  вид,  хоч  легка
блiдiсть його лиця зраджувала тим, що його лiпше знали, що вiн був у  душi
дiткнений i лиш панував так над собою. - Ви  самi  втомилися  бiльше,  чим
признаєте, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже i в
лiсi, коли я просив вас вiдпочити, бо я бачив по вашiм  лицi  й  по  вашiй
ходi, що ви добре втомилися.

   - Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати? -
вiдказала вона. - Але, мабуть, i ви не укiнчений  спортсмен,  бо  я  також
завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там  гриба  на
деревi. Але мимо того я б ще завше могла свої сили звiрити  з  вашими.  Не
хотiли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не  пошкодить?  -  спитала  й
окинула його цiкаво поглядом.

   - Чи мусить це нинi бути? -  спитав  вiн  поважно  й  поглянув  на  неї
вигребущим поглядом.
   - А коли ж думаєте? Самi собi скажете, що  нинi  найкраща  нагода.  Ми,
здається, посерединi лiсу. Година може бути п'ята.  Як  пiдемо  ще  глибше
iншою стороною скорим кроком, то точно о шостiй будемо знов тут, згода?  -
спитала й з тими словами оглянулася, мов  надумуючися,  куди  б  пуститися
наново в лiс.

   - Нi, панно Наталю, нинi не пiдемо бiльше. Вона, тими словами  вражена,
мов електричним ударом, обернулася живо за ним.
   - Нi?
   - Нi, моя панi. Край вашої сукнi, як i вашi, як бачу, замоченi черевики
свiдчать, що на нинi для вас ходу доволi. Вона змiшалася й схилилася.

   - Чи справдi моя сукня замочилася?
   - Справдi, Талю, справдi, - потвердила Iрина, - i то тодi, як ти хотiла
зiрвати орхiдеї над водою й передати їх докторовi.
   - I опустила їх, побачивши, що загналася в захватi за ними аж по кiстки
в воду, -  докiнчила  дiвчина  роздразнено.  -  Значить,  сьогоднi  ми  не
попробуємо своїх сил. Доктор надто над усiм застановляється, а...  може...
i шкодує тих своїх сил на нинi. А менi нараз страх як закортiло цю  спробу
перевести нинi.

   Ледве що вимовила вона послiднi слова, коли Нестор не багатьма  кроками
опинився коло неї. На його щоках горiли двi  червонi  плями,  а  коло  уст
лежала лiнiя рiшучостi.

   - Я до ваших услуг, панно Наталю, - сказав спокiйно. I,  поглянувши  ще
раз на свiй годинник, звернувся до мене.
   - Де здиблемося? - спитав.
   - Де? - сказав я. - На мiсцi, з котрого ми  вийшли.  Зрештою,  щоб  вiд
того мiсця, де стоїмо, з'єднатися з рештою товариства, що пiшло в противну
сторону, ми потребуємо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо  не
йти далi, а вертати, Несторе! iПанно Наталю, - звернувся я до дiвчини,  що
пригадувала в  тiй  хвилi  напружену  стрiлу.  -  Нинi  ваша  "справа"  не
скiнчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити.  Але
розваживши, що найдальше о сьомiй ми мусимо  з  лiсу  взагалi  до  старших
вертати, що без нас не вiд'їдуть, ви не  схочете  через  те  задержуватись
самi тут довше. А без вас ми також не поїдемо.

   Вона опустила погляд i, стиснувши вуста, шпортала, змiшана, зонтиком  у
травi.

   - Про мене, - вiдповiла. А вiдтак, коли ми  звернулись,  щоб  покликати
Iрину, що пiшла, не вижидаючи кiпця дебатiв, трохи в глибiнь  мiж  дерева,
зачувся з противної сторони в лiсi мiж молодшими смереками шелест i  тупiт
кiнських копит. В кiлька хвиль по тiм виїхав з-помiж сосен у скорiм  темпi
на конi доктор Роттер.

   - Назад! - кликнув вiн могутнiм голосом. - Якнайскорше назад! Над лiсом
збирається туча!
   Цей один поклик гарного їздця  мов  отверезив  усiх.  Iрина  з'явилася,
неначе з землi виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь  розказ  при
боцi Нестора... а доктор Роттер, зсiвши з коня, прилучився до мене й Манi.
   - Ти вiдки тепер тут узявся? - спитав я. - Я вже не сподiвався побачити
тебе нинi.

   Вiн поклепав свого коня по шиї.
   - Завдяки пишним ногам мого товариша  я  здогонив  вас  скорше,  як  ви
сподiвалися, i заїхав з противної сторони. Я  знаю  цю  околицю  наскрiзь.
Догадуючись, що о цiй порi не могли ви ще  вернутися  до  старших,  котрi,
сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив  їм  у  зв'язку  з
хмарами, що насуваються, пропозицiю, що поїду проти  вас  i  заверну  вас.
Товариство, що залишилося  позаду,  перепровадив  я  коротшою  дорогою  до
якогось самiтного чабана, де  вони,  заклавши  лавицю  з  усяким  їдлом  i
напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, панi Обринська?  -  спитав
вiн, окинувши мовчаливу дiвчину допитливим поглядом.
   - Я - нi.
   - Ви - нi. То хто ж такий iнший?
   - Може, мiй брат. Вiн легко втомляється, i я все за нього  турбуюся,  -
вiдповiла вона й оповiла кiлькома словами перепалку з Наталею.
   - Не турбуйтеся тим, - потiшив вiн її. - Панна Наталя трохи  зарозумiла
й розпещена дiвчина, але в грунтi речей добросерда. Вона надто добре  знає
доктора. Не бачите? Вони вже знов iдуть разом.
   Всi ми йшли живо, перекидаючися тут i там мiж собою  веселими  словами.
Одна Маня йшла поважна, неначе вiдчувала сильнiше тучу в  воздусi,  як  ми
прочi. До берега лiсу мали ми ще з пiвгодини ходу, коли нараз потемнiло  в
лiсi i мiж соснами знявся сильний шум. Молода Iрина покинула нас й побiгла
вперед до Нестора й Наталi, що обоє випередили нас о добрий кусень!
   Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня  йшла  недалеко  нас  обох  -
сама. Ще йшли ми схороненi, неначе обтулюванi густим лiсом, ще  не  падало
на нас нiчого зверху. Лиш стогiн мiж смереками взмагався  чимраз  дужче  й
розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гримiти, а зараз  вслiд
за тим крапати. Всi ми поглянули на  себе.  Нестор  з  Наталею  й  молодою
Марiян прилучилися до нас.

   - Перечекаємо дощ, - спитав Нестор, - чи пiдемо далi?  Наколи  б  усюди
так, як тут, ми могли б спокiйно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скорiше
дiйдемо до берега лiсу, тим  лiпше.  Пiзнiше  потемнiє,  i  тяжче  в  лiсi
визнаватися.

   - Я також тої гадки, - вiдповiв  я.  -  Решта  товариства,  а  особливо
панство Марiяни, будуть нашою довгою  вiдсутнiстю  тривожитися;  мiж  нами
панна Марiян i панна Наталя. А ти, Роттер, якої гадки?
   Вiн згодився.
   - Прошу, йдiть всi за мною, - сказав. -  Я  запроваджу  вас  до  одного
мiсця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а вiдтак  мiй
кiнь перенесе нас через воду, а вiдти вже недалеко до прочего товариства й
фiр. Отже... за мною!
   Ми пiшли за його проводом; однак не пiшли далеко, як  нараз  перерiзало
блискавичне свiтло лiсовий  сумерк,  i  в  тiй  же  хвилi,  як  здавалось,
недалеко нас ударив грiм. З страшним лоскотом, мов ломилось у  висотi  над
лiсом, покотилось щось раз, другий i третiй горами.
   Ми станули. Нiхто не промовив слова. Але лиш на хвильку. Дощ, що  почав
падати, скакав великими краплями по рослинах i потоцi,  й  ми,  хоч  i  як
держались бiльше пiд соснами, почали на  добре  вiдчувати,  що  над  лiсом
туча. Остаточно по скорiй ходi опинилися ми коло означеноiї  розпадаючоїся
якоїсь колиби, привiтавши її,  мов  найкраще  убiжище.  Вона  знаходилася,
справдi, на краю лiсу, кiльканадцять "рокiв  вiд  потоку,  але  була  така
маленька й низька, що ледве троє осiб могло в нiй мiститися. Тим-то в  нiй
схоронилися лиш панi, з котрих Iрина майже  плакала,  що  гарна  її  сукня
перемокла, Наталя всмiхалася нервово, а Маня,  замовкши,  здавалось,  мала
очi лиш для окружаючої її природи. Ми всi троє  мужчини  станули  недалеко
колиби пiд густими ялицями, захищаючися вiд дощу, i дивились так  само  на
чудову дику панораму перед нами.
   - Отже, там "Чортовий млин", - обiзвався  Нестор  i  вказав  на  далеко
перед нами двi стрiмкi скали, що стояли проти себе й були нам вiдси  лiпше
виднi, як перше. Потоком, що плив мiж двома  сторонами  оцього  старенного
лiсу, можна було до скал дiйти. Саме там, в поблизькостi скал, був  протяг
найсильнiший, i через те там шум лiсу найбiльше чутний i безконечний.  Шум
той викликав у народу околиць за собою назву "Чортовий млин"...
   За якийсь час дощ притих, однак у лiсi ще хлипало вiд нього,  а  сильна
вегетацiя, освiжена дощем, аж  лиснiла  вiд  раптової  зливи.  Сам  потiк,
зворохоблений раптовим дощем, шалiв - i вода його стратила прозорiсть.
   Нестор стояв  мовчки,  як  здавалося,  захоплений  лиш  самою  пишнотою
природи. Але хто його добре знав, бачив, що за його чолом  думки  не  були
спокiйнi. I дiйсно. Вiн поглянув на свiй годинник, але не  сказав  нiчого.
Очевидно, нетерпеливився, що мусив тут стояти. Одначе  недовго  стояв  без
руху. В слiдуючих хвилинах загримiло й заблискало наново i поновно  вдарив
грiм. Цим разом однак так сильно, що, здавалося,  потрясло  всiма  горами.
Довго котилося  вiдгомоном,  неначе  нутром  гiр,  аж  не  докотившися  до
найдальшої гори, врештi успокоїлося. Коли втихло  i  дощ  падав,  лиш  мов
сiяв, i залишився лиш вiтер, здiймаючись вiд часу до часу, вихилилася Маня
з колиби й зблизилася до нас.
   - Несторе, - звернулася до брата, - йди  хоч  на  часок  до  колиби,  я
залишуся тут. Тобi, мабуть, холодно. Ти зблiд.
   - Дощ прохолодив нас усiх, - обiзвався доктор Роттер, поглянувши на  її
гарне, в тiй хвилi мов мармурово-спокiйне лице.
   - Може б ми взагалi рушили звiдси, - сказав Нестор, - дощ лиш  дробить.
- I з тими словами покинув своє мiсце.
   - I я тої гадки... - сказав доктор. - Як пождемо ще  довше,  то  завтра
котрась з пань буде напевно моєю пацiєнткою. Тому краще ми пiдемо.
   Нестор з сестрою були першi, що рушили з мiсця, але й обоє враз, мов на
тайний приказ, оглянулись ще раз у глибiнь лiсу. Вiдтак за часок опинились
ми всi над потоком. Хто конем доктора, хто просто через воду, а  дехто  по
великiй соснi, що лежала  напоперек  у  потоцi,  -  мали  ми  через  .воду
переходити на другий бiк.

   Першу посадили ми молоду Iрину на коня, i доктор Роттер перепровадив її
сам на другий бiк. Так само вчинила й Маня; з рiзницею, що  переїхала  без
нашої помочi. Коли ж прийшла черга  на  панну  Наталю,  вона  вiдказалась,
вимовляючись, що перейде сама по смерецi через потiк.
   - Конем лiпше, панно Наталю,  -  вмовляв  Нестор.  -  Як  самi  знаєте,
смереки лиш здолини грубшi, а  дедалi  до  верху  тоншають.  Така  ж  сама
смерека й от та, в водi, що становить кладку. Здається, вона  ледве  чи  й
досягає цiлком до другого берега. Оскiльки видко, вода переливає її  перед
тамтим берегом. Замочите собi без потреби ноги.
   Я й доктор Роттер потвердили його слова.
   - До того ще й вiтер не втихомиряється, - докинув я. -  Хоч  вiн  i  не
стругать вас, то напевно буде вам у рiвноваженнi тiла перешкоджати. Сядьте
на коня, а один з нас перепровадить вас. Ви й так хотiли б верхом  їздити.
Зробiть нинi першу спробу, - шуткував я.
   - Себто перше представлення, добродiю, - вiдповiла  вона  й  вiдступила
вiд нас о крок назад.
   - Отже, як так, то сосною через воду! - кликнув доктор Роттер, що сидiв
на конi й вижидав нетерпеливо, чи має зсiдати з нього, чи переїжджати.

   - Я смерекою через воду, - рiшилася вона. - Але їдьте  вперед,  докторе
Роттер. Всi йдiть вперед, а я перейду собi на самiм останку сама.
   Доктор переїхав, я перейшов по соснi, замочивши собi добре ноги,  а  за
нами остались дiвчина й Нестор. По рухах їх бачили  ми  вже  з  противного
берега, що вони  обоє  торгувалися,  i  вона  висилала  Нестора,  бажаючи,
дiйсно, сама по соснi перейти.

   I справдi. Не вагаючись  довго,  вступив  Нестор  на  сосну  й  рiвним,
спокiйним кроком, не захитавшись нi на одну хвилину, перейшов  через  воду
до нас, зробивши, як i я, кiлька крокiв у водi, де вже не  досягала  сосна
до берега.
   Тепер стояли ми вже всi на другiм березi й ожидали ще дiвчини, котра на
протилежнiй сторонi, по довшiм  надуманню,  зiбравши  одною  рукою  сукню,
пустилася переходити, як i її попередник, через воду лежачою в нiй сосною.
Потiк шумiiв, мов перемагав  одну  перепону  за  другою,  а  коло  лежачої
деревини розпiнився, неначе хотiв її тим до  вiдпливу  присилувати.  Однак
дарма. Вона не рухалася, i вiн, не вдiявши нiчого, через широкi зеленi  її
розпростертi рамена  булькотiв  й  шумiв,  гнав  безуспiшно  далi.  Легка,
грацiозна постать дiвчини вирiзувалася  пластично  над  водою  й  доходила
чимраз ближче й певнiше до середини сосни, не пiдводячи нi на хвилину очей
вiд своїх нiг i деревини,  по  котрiй  ступала.  Ми  стояли  на  березi  й
глядiли, не промовляючи нi слова, з цiкавiстю на неї, наче з її  переходом
мало рiшитись важне дiло. Я глянув на Нестора. Вiн  стояв  найближче  коло
води, прижмуривши очi й пiдкручуючи вус, як чинив це несвiдомо,  коли  або
був зайнятий думками, або  збиравсь  до  якоїсь  промови.  Одну  руку  мав
закинену на спинi, а коло його  уст  малювався  вираз  рiшучостi...  Тепер
поступила дiвчина поза середини сосни й зблизилась  до  нас  з  дванадцять
крокiв. Тут стала.
   Не поглянула анi  разу  на  нас.  Здавалося,  в  тiй  хвилi  займав  її
найбiльше розпiнєний потiк,  що  товкся  шалено  коло  деревини  й  шалiв,
пiнячись мiж розпростертими зеленими її вiтами.
   Чи справдi займав її потiк?
   Не знаю. Але по виразу її лиця я догадувався, що вона пожалувала  свого
переходу деревиною. Що прийдеться їй кiлька крокiв, справдi, цiлком у водi
зробити, вона не сподiвалася, хоча ми всi остерiгали її  перед  тим.  Але,
вiрна своїй недовiр-чивiй вдачi, вона не повiрила й пустилася, мимо  наших
запевнень, вперед. Раз оглянулася, неначе питаючи себе, чи не  вернути  їй
краще й попросити коня.

   Але нi.
   Вона  ж  надто  рiшуче  вiдкинула  нашу  пропозицiю.  Фальшива  амбiцiя
перемогла, вона рiшилась, будь-що-будь, перейти тих пару крокiв мiж сосною
й берегом, як недавно перед нею Нестор i я, водою...
   Мов загiпнотизований, я не вiдводив очей вiд дiвчини й  Нестора.  Тепер
по раз перший за весь час вона пiдняла очi й глянула на Нестора.  Вiн  мов
лиш вижидав тої хвилини. Не кажучи нi словечка, поступив живо в воду й  за
пару хвилин опинився коло неї.
   Ще стояла вона на сухiй деревинi, ще не дiйшла до тонкого кiнця  сосни,
вода ще не переливала тут лежачої сосни, але вже слiдуючий крок мусив бути
вчинений у водi, бо тут показалася соона цiлком тонка, як i буває звичайно
верх тої деревини.

   - Стiйте, панно Наталю! Я вас перепроваджу назад на покинену сторону  й
переїдете,  як  моя  сестра  й  панна  Iрина,  конем!  -  кликнув   Нестор
упоминаючим, повним доброти й щиростi голосом. - Вам нiяк вступати в воду.
Замочите наскрiзь ноги, i пощо!

   Вона не бачила нiкого з нас, окрiм нього.
   - А он  ви  також  у  водi,  докторе!  -  вiдповiла...  А  по  хвилинi,
усмiхаючись, як бачив  я  виразно,  насилу  додала:  -  Не  могли  ми  йти
навперейми лiсом... то ходiмо водою! - i не рушалася з деревини.
   - Панно Наталю, розважте, що робите, - кликнув строго доктор Роттер,  а
за ним упiмнули рiвночасно Маня й молоде дiвчатко капризну дiвчину.

   Вона смiялась нервово, мiж тим  як  коло  її  нiг  пiнився,  розливався
потiк.

   - Панно Наталю, доктор  Обринський  стоїть  через  вас  у  водi,  а  ви
ферментуєте! - упiмнув удруге доктор Роттер роздразнено.  -  Як  лiкар,  я
наказую вам строго в тiй хвилi вертатись i переїхати конем. Обринський  не
смiє довше в водi стояти!

   - А хто ж його просить, - вiдкликнула, розсмiявшись i  потрясаючи,  мов
божевiльна, головою, дiвчина. - Я, певно, нi. Я послiдня була  б  та,  щоб
його про те просила!

   Ледве що вимовила вона цi слова, коли раптовий удар взмагаючогося вiтру
похитав нею несподiвано так сильно, що  вона  втратила  рiвновагу.  Впасти
вона не впала в воду,  лиш  обома  ногами  опинилася  нараз  високо  понад
кiсточки в водi. Була  б,  безперечно,  i  впала,  заплутавшись  сукнею  в
збентеженнi мiж гiллям сосни, коли б не Нестор. Скорiше, чим хто  подумав,
вхопив вiн її за стан, i поки могла опам'ятатись або й опертися, донiс  її
до берега, i о кiлька крокiв вiд нас вони опинилися.
   Чи подякувала йому?
   Нiхто не знав. Нiхто не чув. Лиш, вiдвертаючися вiд  нього,  що  в  тiй
хвилi здiймив капелюх з голови, мов вода обприскала  його  чоло  краплями,
вона неначе щось кликнула до  нього,  зробивши  до  того  зневажливий  рух
рукою.

   Що?

   До нас її слова  не  дiйшли.  Вiтер  їх  розвiяв,  шум  потоку  в  себе
поглинув, i про них нiколи не розвiдались.

   Вона прилучилась до своєї молодої кузинки й доктора  Роттера  з  очима,
.повними зворушення, неначе  побiльшеними.  А  я  й  Маня  попрямували  до
Нестора, що якраз вернувсь  до  нас.  Бiлий  був  як  полотно,  брови  мав
зморщенi мов у фiзичнiм болю, а вуста були  так  сильно  стуленi,  мов  до
дiвчини ще недавно вимовив овоє послiднє слово. Ще не сказав вiн менi,  що
лослiдня хвиля iмiж ними окоїла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба
- вiн не бачив нас навiть. Нi сестри своєї улюбленої,  нi  мене,  товариша
свого... Я лиш сам вiдчув, що мiж ними зайшло, й тому спитав:

   - Вкусив тебе вуж, Несторе?
   Вiн нiчого не вiдповiв. Однак з-пiд його цiлком спущених вiй трафив нас
обох погляд невимовного жалю й пониження... а коло вуст, мов з самого  дна
душi, добивався,  неначе  з-пiд  льоду,  усмiх.  Але  вiн  не  добувся  на
поверхнiсть, завернувся назад у глибiнь.

   ...I ще раз бачив я в нього пiзнiше в життi те, що зарилося менi навiки
в пам'ятi; бачив таке саме зусилля... до усмiху... а опiсля -  утонення  в
глибiнь. Бачив ще раз.

   Я положив йому руку на плечi.
   - Ходiм, товаришу!

   Тим закiнчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана проїздка й  мрiї
- в лiс по орхiдеї...

   * * * _

   Другої днини надвечором, саме лiд час заходу сонця, я зайшов  упослiднє
до старої, соснами отiненої "лiсничiвки". Маню застав я, як пакувала  речi
до виїзду. Була поважна й тиха i в рухах шовкова. При моїм видi її очi  на
хвилину засiяли, але ненадовго. Вона терпiла ще внаслiдок впливiв  вражень
учорашнього дня, - вiд болю й смутку за брата свого.  Я  притиснув  мовчки
дрiбну руку до своїх уст.

   - Що з Нестором? - спитав по привiтi.
   - Загляньте самi до нього,  -  сказала,  а  вiдтак  додала:  -  Я  того
боялася, Богдане... а все сподiвалася. А  часто  неначе  бачила,  як  воно
чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдiть до нього...
   Я подався до його кiмнати.
   Признаюсь, що я йшов не цiлком спокiйний до  цього  молодого  чоловiка,
котрий бував для  мене  iнодi  чистою  дитиною,  а  хвилями  найповажнiшим
мужчиною, якого лучилося меяi в життi бачити.
   Врештi, я ввiйшов.
   Вiн стояв, як не  раз,  перед  вiкном,  обернений  до  дверей,  котрими
увiйшов я, спиною; i доперва як опинився я близько нього, вiн звернув своє
лице до мене. Нашi погляди стрiнулись, але в тiй же хвилi вiн вiдвернувся,
наче вiдгадав причину мого появлення. Повiки були в  нього  ледве  помiтно
почервонiлi, але, зрештою, нiжне  лице  його,  хоч  блiде  й  перетомлене,
спокiйне.
   - Сiдай, Богдане, - сказав. - Цього року ми впослiднє тут разом. - I  з
тим словом пiдсунув менi фотель, а сам сiв у крiсло коло вiкна проти мене.

   - Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокiйним, - обiзвався я до нього.

   - Або що? - спитав вiн i вiдгорнув волосся з чола.
   - Нiчого. Я побоювався трохи, що ти прибитий. - Ледве що вимовив  я  цi
слова, коли вже й пожалував того. Що було в моїм голосi чи словах таке, що
його так сильно дiткнуло?
   - Я спокiйний, Богдане... - вiдказав, - але... - й  урвав.  Неначе  пiд
напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, вiн, висказавши це, схилив
нараз голову в долонi i на хвилину, без хлипання... без руху - заридав.
   - Це чуття, чоловiче... - сказав стисненим голосом, - це воно... знаєш?
Любов. Я не вiдповiдав. Ждав. Вiдтак вiн пiдняв голову.
   - Спосiб... яким вiдмовила менi несподiвано на мої  освiдчини  в  лiсi,
коли поставив я  її  вчора  на  берег,  зарився  ножем  у  моїй  грудi.  З
найбiльшою зневагою, на яку могла  лише  голосом  здобутись,  кинула  менi
несподiвано шорсткi слова в лице, яких не зачує вiд мене нiхто, що моєю не
буде. По тих її словах я вiдчув, як вiд мене щось вiддiлилося, мов сокирою
вiдрубане вiдпало.  Спосiб,  Богдане,  спосiб,  вiн  мене  палить...  -  I
сказавши це, вмовк.
   Аристократ, - заблисло менi нараз через розум, i я поглянув  на  нього.
Вiн звернувся до вiкна, i я подивився на його профiль.
   Спокiйний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово.
   - Переболиш, Несторе... i ще до дечого iншого доживеш, гарного.

   - Авжеж, - сказав i вiдгорнув, як перше, мов в утомi, з чола волосся.

   - Шiсть рокiв любив я її, Богдане, як один день.
   - Шмат часу...
   - I працюючи, мав я її перед душею.
   - Вона блудним свiтлом перейшла твою дорогу... Вiн здвигнув плечима.

   - Я не думаю.
   - Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздорiжжi, а вона на  полях  перед
тобою гралася, розвиваючись психiчно, сама собою.
   - Я добре знав, що люблю, Богдане.
   - Її душевна глибiнь зимна, Несторе. Ти гадав,  за  її  очима  криється
серце? Я в те нiколи не вiрив.  Однак  це  вже  поборена  точка.  Та  одне
приходить менi на думку. Чому ти їй листовно не освiдчився? - спитав я.  -
Листовне була б, може, не так болюче вiдмовила.
   - Хотiв. Але прогулка дала нам самоту, i я сказав, що бажав. Та я тепер
написав до  неї  листа  i  вiдiшлю,  вiд'їжджаючи.  З  її  вiдмовленням  я
вiдчуваю, що вступаю в iншу судьбу. Я мусив йому притакнути.
   Вiн, пiднявшись з свого мiсця, пiшов до якогось бюрка,  витягнув  вiдти
листок паперу й поставив менi на колiна. Сам, обернувшися до мене  спиною,
вихилився через вiкно й глядiв на захiд сонця. Воно заходило над горою, на
котрiй пишалась одна-однiсiяька великанська смерека,  зарисовуючися  тепер
гостро на жарiючiм фонi небосхилу. Я читав:
   "Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як i нинi, писав,були бiлi.  Чи
вiдчували ви однак, що все те, що я черпав з своєї душi для вас, було  так
само бiле? Так,  дiвчино.  Бiле  було  воно.  Першим  i  послiднiм  святим
почуванням моїм. Молитвою була моя любов до тебе, нiмою, дарма що  любов'ю
звалася. Як бачив я де бiлий цвiт, з тобою порiвнював я його.  Як  кортiло
зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч i виривалося  iнодi
iм'я твоє дороге на мої вуста, в гуртi других мужчин, я затискав  їх,  щоб
не вимовляли вони його. Бiлою бачив я тебе й боявся, щоб з уст  других  ти
не вийшла почорнiла. О, дiвчино!  Квiте  дорогий  мiй!  Чи  знаєш  ти,  як
угинаюсь я пiд працею? Як горять мої щоки, як товпляться думки  за  чолом,
щоб скорiше дiйти до поставленої цiлi? Як снував я свою життєву  павутину?
Вiдчувала  ти  коли  над  собою  потугу  "примусу",  i   що   то   значить
"пожертвування своїх сил працi"? Запалi i силу почуття обов'язку?  Все  те
мало уможливляти менi також i приступ до тебе й сказати: "Ось я готовий, я
знав лиш працю. Я зрiкався всеї краси й сонця, що блистить  для  молодiжi,
уникав всього, що волiче за собою в  жар  життя.  Я  не  поспiшавсь  i  не
спiшусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов  до  вступу  в
святиню. Ти й суспiльнiсть, - вам обоїм  хотiв  вiддати  свої  сили,  свої
руки". Але одну ти вже вiдрубала, осталась менi лиш друга. Вчора, ось тут,
за оцими дверима, я зачув по раз  послiднiй  твiй  голос.  Я  мiг  увiйти,
поглянути тобi смiливо в вiчi, попрощатися  назавше  з  тобою,  -  але  не
вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткої душi твоєї в мою грудь,
заглибоке. Жалую лиш, що не пiзнаєш нiколи, якого роду може бути  мужеська
тонкiсть у почуваннi! Але колись, може, вгадаєш її, будеш мрiяти про  неї,
як саме вона буде обминати тебе в життi, горда дiвчино моя.  Тодi  згадаєш
мене.
   Д-р Н. Обринський".

   Я прочитав.
   - Що зробиш?
   - Вiдiшлю.
   - Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, -  сказав
я.

   Вiн здвигнув плечима, помовчав кiлька хвиль,  а  вiдтак,  звертаючи  на
iнше поле, неначе вже забагато про своє нутро звiрявся менi, спитав:
   - Чи Маня вже готова з пакуванням?
   - Здається.
   - То добре. Я пiду ще до доктора Роттера, а потiм у лiс.

   Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в  покiй  панi  Мiллер,
вийшла проти мене Маня.
   - Що казав? - були першi її слова, i очi спинилися  вижидаюче  на  моїх
устах.

   - Мало що, - вiдповiв я й розказав, що знав. - Не журiться, Маню. З сею
задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, вiн упорається сам.


   * * * _

   Поранок настав, i з ним час вiд'зду. На колiйовiм двiрцi[91] з'явились,
крiм вiд'їжджаючих, панi Мiллер, доктор Роттер i панна Марiян  з  батьком.
Сама  мати  її,  що  не  опускала  постелi,  не  прийшла,  а   попрощалась
напередоднi з обома. Наталя залишилась  з  нею,  пересилаючи  на  прощання
своєю молодою кузинкою для панни Обринської кiлька прегарних бiлих рож.

   Маня й Нестор виглядали блiдо i, як розумiв я їх, були б волiли, щоб їх
не втягано багато в розмову. Коли панi Мiллер розпочала по привiтi розмову
з  добродiєм  Марiяном  i  доктором  Роттером   про   погоду,   переходячи
многословно й на вiд'їзд п. Марiянiв, що мав незабавки також наступати,  -
звернувся я до Манi.  Вона  перебирала  мовчки  мiж  цвiтами,  мов  хотiла
з-помiж них одну найкращу вибрати.

   - Ви їдете, панно Маню, - обiзвався я. - Чи довго залишусь  я  тут,  не
вiдвiдавши вас хоч раз за той час... я не знаю.
   Вона не вiдповiла, не пiдводячи й очей до мене, лиш перелiтна краска по
її лицi свiдчила менi, що мої слова запали в її душу. Вiдтак взяла одну  з
квiток... i, зблизившись нараз до мене, заткнула менi її в кляпу пальта.

   - Так, - сказала й нараз її очi стрiнулися з  моїми.  Скiльки  тепла  й
любовi виявили вони менi... скiльки нiжностi! Я притиснув її руку до уст.

   - Пишiть... i  вашiй  матерi  поклонiться...  -  сказала  пiвголосом  i
раптом, мов боялась, щоб в очi її не втиснулись сльози, вiдвернулася.
   Я не вiдступав вiд неї. Адже ж лиш кiлька хвиль мав я її  коло  себе...
її, що любила мене... щиро, глибоко... А все мовчала про це.
   - Коли повертаєте в столицю? - спитала ще пiвголосом якось несмiливо.

   - Думаю, може, аж за чотири тижнi. Мати  просить  залишитися  ще,  i  я
подав уже о продовження вiдпустки.
   - Це довго... - додала, i по її нiжнiм лицi перебiгла наново краска.

   - Я це тут найгiрше буду вiдчувати! -  сказав  я  й  поглянув  на  свiй
годинник. У тiй хвилi приступив до неї доктор Роттер. Вiн передав їй також
цвiти. Але це були цвiти вершин скал. Препишнi бiлi шарiтки, що нагадували
зорi. Передаючи їх, вiн сказав:
   - Це наймилiший менi на свiтi цвiт. З виду скромний,  з  очима,  що  не
бачили нiколи зла, сам тривкий i шляхетний. Хто хоче його здобути,  мусить
впорядкувати вперед свої сили. Вiн вершини любить. Вони свiжi, панно Маню.
Я власною рукою для вас зiрвав.
   Тепер пiдняла вона очi. їх погляди стрiнулись, як перед хвилею нашi,  i
в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Вiдтак мовчки подякувала йому
щирим стисненням руки...
   I вiн пiшов.
   ...Десь здалека зачувся свист локомотива, i  всi  заворушились.  Нестор
здiймив капелюх i почав прощатися... Був дуже блiдий, як  полотно,  i,  як
бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Вiн терпiв.
   - Будь  здоров,  Богдане,  -  сказав,  звертаючись  до  мене  здавленим
голосом. - А часом згадуй нас, - i стиснув руку.
   - Шануйся! - обiзвався нараз десь з-за його i моїх  плечей  несподiвано
голос Роттера, що висунувся, подаючи й  собi  йому  руку.  Коли  Маня  вже
сiдала, i всi, що залишились, кланялися  й  поздоровляли,  панi  Мiллер  i
Iрина Марiян розплакалися.

   Чи добачив Нестор сльози молодого дiвчатка? Ледве.
   З  одною  ногою  на  ступеню  coupé[92],  вiiн  зняв  капелюх   i
.поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упослiднє, мiж  тим  коли  очi
його перелетiли по шпилях гiр. Вiдтак  закрив  бiле  чоло  й  зник  нам  з
очей...
   ...Кiлька хвиль пiзнiше застогнав i зашумiв потяг.  З  колiєвого  вiкна
жодне не вихилялося...
   Ми, не промовивши одне до одного слова, вiдвернулися...

   * * * _

   Ми вертали мовчки.
   Я з доктором Роттером уперед,  а  дальше,  позаду  за  нами,  повiльним
кроком решта.

   Оба були ми сильно зворушенi.
   Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а  Роттер  мовчав  так,
мов я не йшов цiлком обiч нього.
   По якiмсь часi я обiзвався.
   - Нестор був до глибини зворушений.
   - Вiн хорий фiзично й морально, - почулась коротка вiдповiдь,  мов  моє
питання перешкодило йому в чiм-то.
   - Фiзично... може, але душевно певно, - вiдказав я.
   - Фiзично ще певнiше.
   - Ти оглядав його?
   - Нi; але менi не треба було його аж  оглядати.  Вiй  слабший,  як  хто
думає. I яка людина!
   - Таким був уже змалку. I змалку йшов одиою рiвною дорогою...  поважно,
i все вгору!..
   - Шкода!.. Здається, сестра одна вiдчуває iнстинктом, що з ним  щось  у
безладдi. Вона дуже мудра. - Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
   Я також умовк.
   Через час вiн станув.
   - Богдане... - сказав, i господь знає чому, ми нараз поглянули на  себе
поглядом, цiлком неприятельським.
   - Чи ти женишся з Обринською?
   - Хочу...
   - Хочу? - спитав вiн i  скривив  погiрдливо  уста.  -  Значить,  ти  не
освiдчавсь їй ще?

   - Противно... - вiдповiв я холодно.
   - Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.
   - А... хоч би лиш так?
   - То тим лiпше було б для мене.
   - Ти був би з нею женився?
   - Без вагання.
   - Помимо твоєї тяжкої хиби серця?
   - Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества.  -  На  послiднє  слово
поставив вiн натиск.
   - Правда, вона гербова, а у вас, нiмцiв, це цiнне...
   - Так. У нас, нiмцiв, це цiнне. Чи мав би ти щось  проти  того,  гордий
мужику?

   Я вiдчув, як менi виступила краска обурення на лице.
   - Не впадай в  iнтимностi,  Роттер,  бо  я  готов  забути,  що  ти  мiй
приятель. Вiн усмiхнувсь.
   - Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесiв маєток грав свого часу головну
роль?

   - О, нi. Анi на волосок. Але що це має з моєю женячкою до дiла?

   - Тепер, може, нiчого, - вiдповiв вiн саркастично. - Хiба те  одне,  що
любов аристократки (на мою думку - бiльше "аристократки" по душi) i  любов
до аристократки зробили з тебе iншого чоловiка,  радше  виховали  тебе  на
такого. Кажучи по правдi,  я  вважаю  це  за  чудо,  що  високопоставлений
українець  жениться  з  убогою  українкою.   У   вас,   здається,   жiноча
iнтелiгенцiя не входить  ще  в  тiм  напрямi  в  розвагу;  але  ти,  бачу,
вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелi з довгих лiт,  можемо  одкрито
говорити. Я нiмець, а ти українець, i того, на що я  дивився  об'єктивними
очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вiнчання?

   - Ще не знаю.
   - Ще не знаєш?
   - Я тебе повiдомлю в свiй час, не бiйся, - вiдповiв я сухо.
   - Хiба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?
   - Роттер!!! - спалахнув я.
   - Не зворушуйся,  чоловiче.  Я  тобi  Обринської  не  вiдбиваю.  Я  лиш
дивуюся, що твоя любов годна "стояти".
   - По-твоєму, що повинна вона робити?
   - Повинна або рости, або iншi форми перебирати, а ти й  вона  видаєтеся
менi пасивними.
   - Так ти думаєш? - спитав я з легкою iронiєю.
   - Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли  й
повторяються наново.
   - Справдi. В тiм щось є. Хто тебе поiнформував? Невже ж панi Мiллер?

   - А хоч би. Чи в тiм щось дивного?
   - Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив...  i  не  женився.  А
тепер люблю її вдруге й хочу женитися.
   - Хочеш! Женись, - додав по хвилi, глипнувши на мене збоку. -  Але,  по
правдi кажучи, Богдане, я жалую  тобi  цеї  дiвчини.  А  ще  бiльше  такої
синови́[93] твоїй матерi.
   - Не жалуй менi її, - вiдповiв я йому спокiйно й  поглянув  у  вiчi.  -
Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зiрве зо мною.
   Вiн зчудувався.
   - Чи справдi?
   - Так. Заявила менi категорично через мою кузинку, що з днем, у  котрiм
введу я Обринську, як свою жiнку, в дiм, вона випроваджується вiд мене  до
Дори.

   Роттер споважнiв.
   - Твоя мати невiльниця своїх матерiалiстичних почувань. Але не  журись.
Вона, хоч i пiде напочатку, пiзнiше верне. Кожна людська душа,  хоч  би  й
найтвердша, має свої недогляденi  моменти,  в  котрих  прокидається  зерно
любовi, i вона м'якне й пiддається шляхетнiшим зворушенням... а  найбiльше
в старшiм вiцi. Твоя мати не буде винятком...
   Я здвигнув плечима.

   * * * _

   (Пiзнiй жовтень).
   По майже двомiсячнiй  розлуцi  я  вчора  був  у  Обринських.  День  був
понурий, зимний, i падав дощ. Деревина, що виднiлась тут i там садами,  чи
не вся позбавлена зеленi, виглядала сумно, безнадiйно...
   Я йшов скоро.
   Хоч i був я вже довший час вдома, не мiг нiяк вирватись з-помiж працi й
рiзноманiтних обов'язкiв, щоб вiдвiдати тих, що, крiм  матерi,  були  менi
найдорожчi в свiтi. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав  я  тепер,  була
менi дорога, - i я спiшився. Врештi, спинився коло дому спокiйної  вулицi,
котрого  одне  вiкно  (Нестора),  кругом  обросле  диким,   о   сiй   порi
почервонiлим виноградом, було освiтлене. Година була надвечiрня,  закутана
в сумерк, i в нього свiтилося вже свiтло. Так. За  тими  скромними  мурами
жили тi, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стiни того дому
моїх приятелiв...
   Перша, що стрiнула мене, коли увiйшов я в  хату,  була  старенька  мати
Обринська, що викликувала в менi, вiдколи я знав її, тонкiстю  й  добротою
своєї iстоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про  її  доньку  й  сина,
вона, вказуючи на дверi, що вели до кiмнати її сина, сказала:
   - Там найдете обоїх, - а сама вiдтягнулася скромно.
   Я застукав.
   Усерединi було тихо, i я пождав. Вiдтак зблизився хтось до дверей, вони
зсередини вiдчинилися, i передi м'ною показалася Маня.
   - Богдане!
   - Маню!
   Щирим, нiмим стисненням руки ми привiталися.
   - Я  мов  знала,  що  ви  нинi  прийдете,  вiдчувала  це...  -  додала,
покраснiвши аж пiд чоло, дiвчина. - Несторе!
   Я поглянув за Нестором у глибiнь  кiмнати.  Вiн  сидiв  при  освiтленiм
столi, як i не раз давно, обернений  профiлем  до  дверей,  похилений  над
книжкою, мiж  актами  й  iншими  книжками,  i  саме  в  тiй  хвилi  неначе
вiдлучений вiд свiту. Сперши голову на лiву  руку,  мав  закрите  пальцями
чоло й очi. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на  його
рам'я.
   - Хлопче мiй!.. - сказав до нього.
   Вiн прокинувсь i обернувся. Великi темнi  блискучi  очi  витрiщилися  з
вихудiлого лиця на мене, в  першiй  хвилi  мов  сполоханi...  Але  тут  же
усмiхнулися.

   - Це ти, Богдане? - обiзвався. - Я, їй-богу, й  не  завважив,  коли  ти
вступив!

   I сказавши це, вiн встав i почав ходити по хатi. Виложений а  Lа  Гейне
бiлий  ковнiр  його  виказував  ще  бiльше,  як  дуже   змiнився,   неначе
заникав[94] вiд недавнього часу, як не бачив я його.
   - Що ж, ти все, як i давно, губишся в працi? - спитав я,  дивлячись  на
його змiнений вигляд, що  не  вiщував  менi  нiчого  доброго,  а  противно
зраджував скоро розвиваючуся  немилосердну  недугу,  котрої  побоювався  в
нього Роттер.

   - По-твоєму, мав я її, може, покинути? - спитав i усмiхнувся  звичайним
своїм усмiхом, а вслiд за тим закашляв тяжким глухим кашлем.
   - Це нi, - вiдповiв я. - Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу  своїх
фiзичних сил, обтяжуючи себе надмiрно. Вiн махнув нетерпеливо рукою:

   - Всi працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те,  що  постановив  я
собi й до чого йду... - i показав на кiльканадцять на столi лежачих томiв,
розпочатий якийсь манускрипт,  стос  актiв  i  т.  iн.  -  З  першим  мушу
упоратись до кiлькох мiсяцiв, хоч би там що було, бо воно давить,  не  дає
менi свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, - додав i вказав на акти,
- праця, що вiдiбрала менi присягу, годує мене, i не  мене  особисто,  Анi
одного з того не можу я занедбати. Анi одного, Богдане, хоч би що там!
   Послiднi слова вимовив з  iнтонацiєю,  немов  випрошував  собi  дальший
натяк на ту тему взагалi.
   - Однак їй форсуєш[95], нищишся, -  сказав  я,  iгноруючи  роздразнюючу
його iнтонацiю. - Покинь працю на якийсь час. А там по часi знов  вернешся
до неї.
   - Не  нищуся,  -  вiдповiв  вiн  найспокiйнiшим  голосом  i  притиском,
поглянувши менi в лице. - Чому б так?
   - Ось мiзернiєш i кашляєш. Бiльше нiчого...
   - Овва, мiзернiю! - глузував вiн. - А кашель, прийде час,  сам  устане.
Годi менi мати вигляд банкiра, коли щодня по пiвночi лягаю до сну.
   - Так вiн усе, - обiзвалась стурбовано дiвчина. - До того  хоч  би  раз
пiшов до лiкаря! А то - нi. Волiє згорiти з працi.
   Вiн, мов опечений  тими  словами,  обернувся,  його  звичайно  нiжне  й
спокiйне  лице  набрало  тепер  такого  строгого,  вимученого  й   заразом
роздразненого виразу, що я здержався й дав спокiй.
   - Перестань, Маню, - сказав, немов дивився раптовим напливом  гнiву,  -
як не хочеш, щоб я з хати вийшов.  -  А  вiдтак,  звертаючись  до  мене  й
гамуючися, неначе пожалував своєї строгостi проти сестри, додав: - Ви, хоч
мої приятелi, мучите мене найбiльше вашою вiчною обавою[96], коли я  чуюся
здоровим. Зрештою... - додав i усмiхнувся, - чи не маємо ми  про  що  iнше
говорити? Менi соромно й смiшно, Богдане, що звертаєте  стiльки  уваги  на
мене. Смiшно! - кашляв мов у третiй стадiї сухот, а говорив, що  "смiшно".
- Що ж там гори? - спитав нараз, даючи розмовi iнший оборот.  -  Зеленiють
все ще? - I сказавши це, сiв, мов утомився, у своє щойно  покинуте  мiсце,
опустив голову на руки i, вижидаючи вiдповiдi, задумався важко,  мовби  ми
з-перед його очей позникали.
   - Зеленiють,  Несторе.  А  щоб  оце  не  забути...  маю  тобi  передати
поздоровлення вiд панства Марiянiв. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була
панi Марiян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобi й
сестрi твоїй просьбу, щоб зайшли до них.
   Нестор здвигнув плечима, пiдсунув брови  вгору  i,  закопиливши  спiдню
губу, мов сказав "не знаю", не обзивався.
   За недовгий часок бесiди, що велась мiж нами, як  прийшов  я,  вiн  анi
разу не спускав з мене своїх блискучих очей. Пiзнiше, коли Маня  вийшла  з
кiмнати, покликана, здається, слугою до матерi, вiн, вiдслоняючи своє бiле
чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, вiдгадую
чи бажання його душi заговорити про неї, спитав:
   - З нею бачивсь ти, Несторе?
   - З нею - нi. Але бачив її.  Вона  йшла  оногди[97]  по  однiй  сторонi
тротуару, а я по другiй. Я мiг був звернути увагу на себе й уклонитись їй,
але не годен був. Кiнець... то й кiнець. - Вiн сказав це з такою  враженою
гордiстю, що майже затремтiв, а за часок додав: - Ти боїшся, що я  ломлюся
пiд тим? - спитав i окинув мене допитливо своїм блискучим поглядом.

   - Нi. Одначе, може, все таки терпиш...
   - Це ж любов, Богдане... - вiдповiв вiн тихо,  поважно,  мов  дiткнувся
найсвятiшої тайни. - А що я, може, трохи знидiв, то й вона причинилась  до
того,  а  властиво...  спосiб  її  вiдмовлення,  що  зачепив  моє  почуття
моральної вартостi, а бiльш нiчого. Але я находжу супокiй! - I  вказав  на
стiл перед собою.

   Чи справдi так було, як вiн упевняв мене, я сумнiвався трохи. Це ж  був
тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали.  Я  оглянувся  по
його хатi. Все  було,  як  давно.  Тут  пересиджував  вiн  переважно  сам,
працював ночами й думав про неї.  Глядiв  на  все  своїми  гарними,  тепер
надмiрно блискучими очима. Тут лише тишина, що  панувала  ночами  й  днями
кругом нього, як i колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бiдний
Нестор! Хотiвши зсумувати своє дотеперiшнє життя, мав би ти мало потiхи  з
нього!.. На  столi  мiж  книжками,  коло  фотографiї  його  сестри,  стояв
дрiбонький флаконик  з  почервонiлим  листям  винограду,  з  чорними  його
ягодами. Коли цвiтiв не стало, вiн украшував стiл. Побачивши, на  чiм  мiй
погляд спинився, вiн сказав:
   - Я так люблю.
   - Чому ти не був передучора на вечiрцi в Марiянiв? -  спитав  я.  -  Не
дiстав запрошення?
   - О, так; але подякував. Був  змучений.  Я  зайнятий  бiльше,  як  вони
гадають. Ось нинi вдосвiта, ще ледве виднiлося, я вже встав i  при  свiтлi
готувався до одної поважної урядової справи. А  майже  коло  другої  вночi
лiг, бо займався ще й студiями. Та, слава богу, моя праця вийшла в користь
убогим i покривдженим, i тим я сьогоднi вдоволений.  Про  те,  правда,  не
знає нiхто. Але це менi найкраща нагорода. А замiсть пiти  на  вечiрку,  я
пiшов далеко на прохiд. Довго йшов я так та скрiпляв свою душу самiтнiстю.
Чи не було жаль менi, що я не був у товариствi? питав я себе.  Там,  може,
була й вона. I я уявив собi гарнi освiтленi покої в панства Марiянiв i її.
Але нi. Я б не належав до їх гурту. Там було  б  моє  нутро  самiтнiше.  А
самiтнiсть у гуртi - ще самiтнiша. Краще самому... i довго  йшов  я.  Коли
вернув остаточно я в свою тиху  кiмнату  i  свiтло  лампи  розсiялось  над
столом i книжками, мене огорнуло почуття  вдоволення.  Засiвши  наново  до
перерваної працi, я сказав собi: "Так, справдi, краще. Праця одна може нам
дати рiвновагу духу. А там десь безпечно гуляють, i для цiлющої самоти  не
було мiсця".
   Я вiдчув, що вiн вступив у другу судьбу.  В  ту,  де  особистi  бажання
вмовкають, а бажання ближнiх стають на їх мiсце.
   Однак чи справдi я не помилявся?

   * * * _

   Чай пили ми в кiмнатi матерi, що  пригадувала  своєю  бiлою  головою  й
спокiйною лагiднiстю якусь постать з бiблiї. Скiльки доброти й любовi било
з її iстоти. Скiльки  розумiння  людського  горя,  вад,  а  однак  скiльки
терпеливостi в осудi й готовостi прощати! Я був  захоплений,  i  моя  душа
почула себе обiч неї мов в iншiм свiтi - чулась свобiдна  й  без  нагнiту.
Про те, що я з її донькою належали  до  себе,  вона  знала.  Однак  жодним
словом не впливала на доньку пiдчинятись  моїй  просьбi  -  не  вiдкладати
вiнчання.
   Чи боялась, як i донька її, моєї матерi?
   Я не знав.
   Допитувалася тепло про стан її здоров'я, говорила про давнi лiта, i  як
усе бувало, коли її муж ще жив i т. iн. Одначе злоби або жалю до матерi  я
не вiдчував у неї. Маня вешталася нечутко коло столу з чаєм, закидаючи тут
i там в мою розмову з матiр'ю i братом свої замiтки. Раз,  коли  в  бесiдi
Нестор  закашляв  сильно,  обi  женщиiни  замовкли,  мов  дiткненi  якоюсь
погрозою. Зараз услiд за тим сiла Маня незамiтно обiк мене, неначе  шукала
в мене помочi. Одначе як мало мiг я їй на  дiлi  помогти!  Я  мiг  її  лиш
потiшити. I справдi. Хлопець був молодий, вiдпорної сили, i лиш  невiра  в
те, що вiн пiдпадав недузi, i тягар надмiрної  розумової  працi  вiддаляли
його вiд видужання.
   - Чому не йдеш мiж "патрiотiв", щоб хоч там,  у  розмовi  з  ними,  вiд
працi вiдiтхнути? - спитав я його мiж iншим. Вiн здвигнув плечима.

   - Нi. Я чуюсь вiд них вiддалений. Що вони менi скажуть або дадуть нове?
Ледве що. Я маю почуття, що моя особиста культура вiдмiнна вiд їхньої.  До
того роблять вони скоки вперед, мiж тим, на мою думку, не треба, йдучи  до
культури, нiчого пропускати. Тому нехай кожне  в  свiй  спосiб  працює,  а
вкiнцi, при обрахунку нашої працi, побачить кожний свою  суму  на  собi  й
поза собою. Чи я вже такий старий, щоб, не закiнчивши  одного,  бравсь  за
друге? - додав, усмiхаючись. -

   Лиш трохи... трохи... дайте менi ще спокою  й  вiльної  волi.  Трохи...
трохи... а там... - i вмовк. Вслiд за тим,  пiдiймаючись  з  свого  мiсця,
простиг свої руки, поставив їх рiвною лiнiєю на мої рамена i,  усмiхаючись
весело, додав: - Лишiм подiбнi дебати в кiмнатi моєї матерi. Я так люблю в
неї випочивати, слухати,  як  її  старосвiтський  годинник  тикає,  неначе
сторожить над нами, чи не марнуємо ми свого часу. Люблю, як  її  святi  по
стiнах придивляються нам, коли вона сама  мiж  ними  всiма  менi  найлiпше
подобається, для мене найсвятiша; а ти поважних  дебатiв  хочеш,  Богдане!
Скажи, властиво, - додав, звертаючи нараз на  iнше,  i,  як  стояв  передi
мною, потермосив мною з щирiстю й жартiвливiстю  дитини,  -  коли  ви  раз
поберетесь? Маня якось на тiй точцi неясна,  а  мама  до  тiєї  справи  не
мiшається. Не так, мамо? - спитав i звернув голову,  всмiхаючись  щиро  до
матерi.

   Я зчудувався. Вiдколи ми з собою товаришували, це було по  раз  перший,
що вiн про те явно заговорив, - а тепер навiть зачепив i матiр. Що  з  ним
зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж пiiд саме чоло почервонiла.  В  тiй
хвилi мати, мов справдi не хотiвши мiшатись у нашу розмову про цю  справу,
пiднялася з свого мiсця й, забираючи трохи  посудини  з  столу,  вийшла  з
кiмнати. Бути може, їй стала хвиля розлуки  з  донькою  перед  душею  або,
може,пригадавсь упiр з сторони моєїї матерi, i вона  усунулась,  залишаючи
нас самих довести справу до кiнця

   - Маня на тiй точцi неясна, - повторив молодий чоловiк весело, -  а  ти
годишся, як бачу я, з усiм.
   - Що ж, тяжко й змагатися мужиковi з аристократкою, -  обiзвавсь  я.  -
Вiн вдовольняється тим, що вона йому вiрна. Вiн жде...  бо  знає,  що  раз
прецiнь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й  щиро:  "Тепер  я
вже можу йти з мужиком, коли б i не захотiв вiн. Вже я впоралась з  своїми
"умовами" i всiма консеквенцiями неподатливого свого "елементу".
   - Коли так, то я бачу, що менi припадає задача прийти вам на помiч, щоб
павутина мiж вами пiрвалася i ви остаточно дiбралися до цiлi.
   Вiн говорив це весело, жартом, не змiняючи своєї позицiя передо мною, а
Маня розсмiялась вимушено.
   - Що, не вiльно, може? - спитав брат, що, очевидно,  набрав  у  кiмнатi
матерi незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю. - Я  б  не
такий був податливий, як Богдан,  але...  це...  -  додав,  поважнiючи,  -
правда, також любов. Але ось послухайте, - докинув, нiби зацитькуючи  щось
насилу  в  собi.  -  По-моєму,  поберiться  навеснi.  Це  найкращий   час.
Поберiться навеснi, як  усе  зачне  розцвiтатися.  Буде  боз,  будуть  уже
конвалiї, будуть уже лiлеї виганяти бiлi стрункi пупчики вгору, а  зелений
дикий виноград коло мого вiкна розлiзеться лабатим  листям  по  стшi...  i
стане зазирати до моєї кiмнати.  Не  гарно  так?  Згода,  Маню?  -  спитав
вкiнцi.
   А я глядiв i чудувався йому. Вiн був чудний нинi...  i  нiби  виступав,
прокидавсь нараз в iншого.
   - Могла б бути й згода, Несторе, чому нi?  Але  я  все-таки  кажу,  лиш
"могла б".

   - Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душi  або,  може,  в  практичнiм
життi, коли так говорить, - обiзвавсь вiн. -  Але  дарма,  Маню,  до  того
часу, може, вже й я з якоюсь частю своєiї працi упораюсь. Так бодай я собi
вже обчислив у душi, i так воно й мусить бути. А ти, Богдане?
   Я похитав головою.
   - Нi, хлопче. З моєї сторони я кажу, що не згода. Я  хочу  твою  сестру
забрати скорiше.
   На мої слова опустив вiн руки, а Маня стала, мов укопана.
   - Скорiше? - спитав Нестор i на тих словах споважнiв.
   - Скорiше, бо вже за два мiсяцi хотiв би я аристократку  в  своїй  хатi
мати Думаєш, хлопче, я згоджусь вижидати  в  своїй  хатi  весни  без  неї?
Нiколи! I зима гарна, Несторе, - тягнув я далi. - I вона має  свiй  чар  i
свою поезiю. I коли ми вже на те зiйшли, то я скажу тобi, що я  цiле  лiто
носився з думкою забрати твою сестру пiзньою осiнню й перший снiг стрiнути
в її й твоїм товариствi. Коли б не те, що ти сам так гарно  цього  пишного
вечора доторкнувся цеї справи, твоя сестра, моя постiйна противниця,  була
б довiдалася, що в городника  О.  вже  замовленi  вiднедавна  деякi  гарнi
цвiти, щоб на її вступi в мою хату розцвiлись. Тепер питаю я. Згода?
   -  Нi,  Богдане,  ще  нi,  це  заскоро,  -  вiдповiв  молодий  чоловiк,
заклопотаний щиро, мiж тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не
обзивалась нi одним словом.
   Небагатьма кроками я приступив до дiвчини.
   - Що ж, Маню, ви зчудованi? - спитав  я,  усмiхаючись  i  обiймаючи  її
легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, i  як
прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що моє.
   З тими словами я притягнув  її  лагiдно,  не  зважаючи  на  присутнiсть
брата, пiд звисаючу лампу, взяв її голiвку мiж свої долонi й  повернув  до
свiтла, щоб заглянути добре в її очi.  Вони  були  спущенi,  i  з-пiд  вiй
блиснули сльози.

   - Що ж, Манусенько, ви не кажете нiчого? Ломите протестом мовчання своє
слово? Вона похитала головою.
   - Ще цей раз, Богдане, зробiгь мою волю; цей один,  i  нехай  буде  вже
так, як каже Нестор. Я ж i так його й матiр назавше покину.
   Я замовк,  вражений  немило.  Як  i  любив  я  сам  цього  її  брата  з
найдавнiших лiт, однак у цiй хвилi, коли ходило для нас обох о  так  важну
хвилю, в менi скипiла ревнiсть i ураза. Я вiдсунув її вiд себе й  поглянув
на нього. Вiн стояв недалеко  нас,  високий,  рiвний,  заложивши  руки  за
спину, з блискучими, в цiй хвилi аж розцвiвшими  очима,  i  нiби  ждав  на
якесь рiшуче слово з моїх уст.

   Але я ще  мовчав.  Ще  не  сформулювались  бурхливi  почування  в  одно
рiшення, не витворили ясної думки, мiж тим  коли  вона  глядiла  так  само
вижидаюче на мене, як вiн.
   Нараз заблисла менi одна думка, - i я рiшився.
   - Добре, - сказав я, звертаючись поважно до обох. -  Мужик  i  цей  раз
пiддасться волi аристократiв, однак бажає, щоб i Нестор сповнив йому  одне
бажання.

   Нестора очi впилися  в  мене,  мов  збiльшилися,  а  дiвчина  так  само
дивилась.

   - Що, Богдане?
   - Нiчого такого, що мужчина Нестор не змiг би не виконати.
   - Що, Богдане? - спитали вдруге, цим разом уже обоє, в один голос.

   - Те одне, щоб Нестор, як. прийду по нього, пiшов зо мною до  лiкаря  i
дався докладно оглянути.
   Я сказав i ждав.
   Чи обоє стратили мову?
   Так здавалось.
   Та, проте, що я сказав таке, що вiн так змiнився? Побiлiвши, мов  зачув
з  моїх  уст  у  цiй  хвилi  засуд  смертi,  вiн  блиснув   таким   тяжким
непогамованим гнiвом з очей на мене, що я на хвильку занiмiв.
   - Для чого? - спитав. - Чи на те, щоб  я  посерединi  тяжкої  розумової
працi розривався якимось лiкуванням?  То  нi.  До  лiкаря  я  пiду  й  без
поставлених тобою умов, i пiiду сам. Але знай, -  додав,  обернувшись  вiд
нас обох, - одначе я пiду аж за мiсяць.
   - Несторе!.. - скрикнула тут розпачливо сестра. - Ти себе губиш!..

   Нестор звернувся блискавкою до неї. Неописана  мука,  терпiння  й  жаль
пробились у його в тiй хвилi майже прозоро-бiлiм вiд зворушення лицi.
   - Ви робiть... як хочете, - сказав погаслим голосом, - а я  зроблю,  як
сказав i мушу.
   Вiн опустив кiмнату, а вона припала до моїх грудей, заривши на них своє
лице. Я гладив без слова раз по раз її волосся й не перебивав  її  тяжкого
жалю - мовчання. Я лише вiдчув, що над нами всiма запанувала якась  влада,
i ми помимо всього пiддавались їй...
   Сама влада... походила вiд нього... що перед хвилею без  слова  зачинив
за собою дверi...

   * * * _

   (Пiзнiше).

   До неї заходжу на хвилинки. Десь-не-десь. Навiть не в означених днях, а
так - тут i там сумерком, часом не кидаючи навiть i  пальта.  Не  бачу  її
нiколи в вiкнi, коли минаю її хату, але вiдчуваю, що вона... та моя чайка,
десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом,  думаючи  про
мене, або просто, притиснувши чоло до  шиби,  виглядає  надвiр,  любується
снiгом. Вiн уже припадає  нечутним  льотом  до  землi  й  заповiдає  якесь
успокоения. Iнодi приношу їй якийсь цвйт. Оногди егiс-у[98],  а  там  знов
орхiдеї. Яка радiсть i вдячнiсть!
   Я сказав, ненадовго заходжу я до неї, на короткi хвилини. Так найкраще.
Не мучу її. Нехай душа її остається свiжа. Тому мiж  нами  нема  застою  в
почуваннi.  Хвилини  ти  не  мають  у  собi  анi  забагато  з  тої  смiлої
"поступовостi", що вибiгає iнодi аж у грубу iнтимнiсть, анi старосвiтської
пересиченої нудьги... воно гарно, природно...

   * * * _

   (З кiнцем листопада).
   Вiн похмурий, закутаний у мрiях про зиму й сам почасти поснiжений.

   Я не  бачив  Нестора  з  мiсяць  i  зайшов  оногди  вечором  до  нього.
Розумiється, здалека вiщувало менi свiтло в його хатi, що вiн дома; там  i
найшов я його. Сидiв, похилений над  актами,  закинувши  на  плечi  якийсь
плед, хоч у хатi було тепло, - i писав.
   Я вступив, не застукавши, бо не хотiв його полохати, i  вiн  оглянувся.
Ми привiталися.
   - Тобi холодно, що ти закинув на себе плед? - спитав я, а в душi сказав
собi, що вiн не поправився з виду, а противно -  змарнiв  бiльше  ще.  Очi
сяли однаковим блиском, як вiд останнього часу, лиш на  щоках  червонiлись
цього вечора плями.

   Працював запальчиво.
   - Так, я змерз, - вiдповiв вiн i, пiдсуваючи менi крiсло недалеко себе,
сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.
   - Що ж, проживеш гаразд? Зближаєшся до кiнця  з  своїм  матерiалом,  що
його мусиш у себе набирати? Вiн усмiхнувся їдко й здвигнув плечима.
   - Де там! Ось поглянь, що передi мною накопичилось  знов  нового,  -  i
вказав на величезний стос пожовклих актiв перед собою.
   - Що це? - спитав я.
   - Мушу посортувати, а того є в мене в бюро ще стiльки, що  заповнив  би
бiльше, як два мої столи. Але я знав, що щось буде, - додав,  i  його  очi
блиснули дивним блиском, наче усмiхом.
   -  Зрозумiв  урештi,  що  тебе  й   твоє   велике   почуття   обов'язку
використовують твої настоятелi? - спитав я з обуренням. Вiн  здержав  мене
за руку, мов я хотiв комусь з тих згаданих заподiяти кривду.
   - Не  вони  виннi,  а  уряд,  що  використовує  молодi  сили  надмiрно,
ощаджуючи тим кошти побiльшення сил. Гадаєш, вони, тi "настоятелi", сидять
самi з заложеними руками? В нас у моїм урядi - нi. Вiр менi. А щодо  мене,
то я ступив у такий перiод, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то  й
цить. Це вiднинi в мене на столi, - додав, указуючи на акти. - А я мав уже
овiй стiл чистий, без рестанцiй[99], i вiддавсь на хвильку мрiї, що спiчну
й буду менше  працювати  ночами,  скрiплюсь.  Займусь  бiльше  наукою,  що
обходить мою особистiсть у будучинi. I коли я оце так сиджу й  обчислюю  в
думках, коли остаточно зможу до послiднього свого iспиту ставитись...
   Слухай,  Богдане...  -  додав  поважно,  мов  мав  у  слiдуючiй   хвилi
сповiстити тайну, - спускається... майже незамiтною павутиною нараз передi
мною на чистий папiр невеликий павук. I став. "Омен", подумав  я,  i  менi
пригадалась... хвиля перед нашим виїздом у "Чортовий млин"  цього  лiта...
Тодi... спустився передi мною... також "омен"... заколюючи муху й... добре
вiщував. Ви бачили його всi. Ти, Маня й панi Мiллер. Але лихою ознакою був
вiн лише для мене. Так i нинi. Побачивши його перед собою, я  подумав,  що
оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий  час,  пiдмулить
бiльше ще пошарпанi сили, i я  наново  попаду,  мов  по  шию  в  землю,  в
обов'язки буденщини.
   - I що ж? - спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришевi з
зацiкавленням. З тої сторони, щоб вiрив в "омени" ("ознаки"),  я  не  знав
його. Вiн був тверезий, мудрий i  анi  мiстицизмовi,  анi  iншим  подiбним
рухам недоступний; а тепер, мов молода дiвчина  або  старуха,  маячив  про
"ознаки".

   - I справдi, - тягнув вiн з повагою дальше. - Я не помилився, що з того
часу павук для мене вiщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кiлька,  коли
покликав мене до себе "настоятель" i обтяжив новою працею, що кинула мною,
мов м'ячем, щонайменше на два мiсяцi позаду.
   - Припадок, Несторе... - закинув я, усмiхаючись.
   - Припадок, - вiдповiв вiн з огiрченням, - але в кожнiм рази проклятий,
з фатальними консеквенцiями[100].

   - I ти прийняв наложену на тебе "задачу"? Вiн потакнув мовчки головою.

   - Несторе! - кликнув я з явним гнiвом. - Завтра пiду я до твого шефа  й
представлю  йому  твiй  фiзичний  стан  вiдповiдно  до  своїх  "мужицьких"
поглядiв.

   - Не посмiй! -  обiзвався  вiн  з  раптовим  обуренням  i,  пiднявшись,
опинився близько передо мною.
   - О, ви, аристократи! - сказав я з неописаною їдкiстю в голосi. - Чи  в
тiм лежить ваш героїзм, ваша вищiсть i  шляхетство,  щоб  згинатися  перед
формальнiстю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли  не
скинеш вкоротцi з себе вложеного на тебе свiжого обов'язку. Ти хорий!..
   - Я хорий... - вiдповiв вiн з ледяним супокоєм, - а ти, Богдане, мужик.
Чи так розумiєш обов'язок, колегiальнiсть, честь i сумлiннiсть? Думаєш,  я
один угинаюся в ярмi? йди! Поглянь  вечором,  який  плiк[101]  актiв  бере
додому той "настоятель", скiльки беруть мої товаришi бюро... а побачиш, чи
я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там i iншi хорi. А  що
я хорий, - додав, - не їх  вина.  Мiсяцiв  два  тому  дораджував  мiй  той
"настоятель", щоб вiдпочив я, перервав студiї i працю. Але я сам...  знай,
Богдане, сам вiдложив це. Не хотiв того.
   - Ти божевiльний! - не мiг я здержатися, щоб не висказати йому  в  лице
свою гарячу гадку.
   - Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши  з  "спочинку",
застати вдвоє стiльки на столi, а до того й що iнше: власнi  студiї.  Так.
Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, -  додав,  усмiхаючись
гiрко, - я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу.  Але  як
пiдемо оба в глибiнь, то я чую, що слушнiсть стає по моїй сторонi.
   - По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти  й  жертвою.  Вiн  здвигнув
плечима - i вказав на груди.
   - Тут щось е, Богдане, що не позволяє менi iнакше поступати. Слiди моi,
- додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очi,  -  слiди
оставлю за собою чистi. Iнакше я не вмiю.
   "Це твоя трагедiя", хотiв я вiдповiсти. Але, надумавшись, змовчав.

   - А тепер послухай, - обiзвався я до нього. - Я прийшов пригадати  тобi
сповнити свою обiцянку. Себто отверезити тебе упiмненням, щоб iшов  ти  до
лiкаря. Ходiм завтра вдвох. Сам ти цього  не  вдiєш.  Я  бачу,  ти  пiдляг
науцi, студiям i урядовiй працi душею й тiлом. Ти не пiдеш.
   - Ти ласкав, Богдане... - сказав вiн  з  повагою.  -  Але  не  журiться
стiльки мною. Я був уже в лiкаря, Богдане, був сам. Я видивився на  нього,
зчудований.

   - Справдi? - спитав я й вiдiтхнув, мов у  цiй  хвилi  зсунувся  з  моїх
грудей тягар.

   - Справдi. Був сьогоднi сполудня.
   - Ну... i? - вимовили мої уста.
   - Нiчого, - вiдповiв вiн, схиляючи голову вбiк  дитячим  своїм  якимось
звичаєм  i  уникаючи  мого  погляду.  -  Зразу  лiкар  лаяв,  чому  я  так
занедбався, не зайшов скорiше до нього, а коли я розповив  про  всю  працю
свою й заняття взагалi, вiн вмовкав чимраз бiльше,  чудувався,  пiдсуваючи
брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскорiше на полуднє.
   Я вiдiтхнув удруге.
   - Коли виїжджаєш? - було моє перше слово.
   - Не знаю ще напевно, але вiн казав, що вже завтра не смiю йти до бюро.
Поїду через двадцять день.
   - Чому то? - кликнув я з докором. - Чому вiдкладати виїзд?
   - Бо хочу, щоб слiд за мною остався бiлий!  -  вiдповiв  вiн,  впадаючи
нараз цими словами в сильний кашель.
   - Що ж це ти  виправляєш,  Несторе?  -  почав  я  нетерпеливитись.  Вiн
вiднiсся до моїх слiв байдужо.
   - Я надовше їду,  Богдане,  отже,  хочу  всю  на  мене  наложену  працю
викiнчити до послiiднього. Недобре так? - спитав i поглянув своїми гарними
очима на мене щиро.
   - Добре, хлопче, - вiдповiв я. - Ти все добре робив, лиш  для  себе  не
був ти нiколи добрим.
   - Ти буденно говориш, Богдане.
   - Вже ж, Несторе. Я  навчився  законiв  життя,  i  вони  наказують  так
говорити. Треба мати сталеве серце й такi ж костi, щоб у життi  держатися.
Хоч i який я "мужик", Несторе, але плями кровi маю я також з того в серцi.
Тебе хотiв би я вiд них охоронити.
   Вiн махнув рукою.
   - Я все виходив i виходжу з того становища, що лиш наше я освячує  нашу
працю. Будь вона буденна, iдеальна, патрiотична  чи  яка  там  iнша.  Наша
праця олицетворяє нас - одиницю, громаду, всю нашу народнiсть.  Моя  праця
це - я. Скiнчу, запакую книги, потрiбнi менi до закiнчення студiй, i  тодi
поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане,
що за пишний снiг! - додав, приступаючи близько до вiкна. -  Пожди,  нехай
надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.
   Вiн вiдвернувся знов вiд мене, дивився  хвилину,  притиснувши  чоло  до
шиби, а за часок спустив штору.
   - Так.
   Вiдтак, неначе хотiвши мене позбутися, щоб я не  мiшав  йому  в  працi,
засiв до столу, спер голову на руки й спитав:
   - Ти бачився вже з Манею? - Але iнтонацiя його голосу й сумний  погляд,
яким сказав слова, говорили: "Чи довго будеш мене мучити?"
   - Нi.
   - Я попрошу її сюди.
   - Нi. Нинi я виключно до тебе i вже йду. Розумiється, ще зайду до тебе,
хоч би й на те, щоб тобi перебивати працю.
   Вiн усмiхнувся так сумно, поглянувши  менi  повно  в  вiчi,  що  якийсь
раптовий жаль стиснув менi серце. Вiдтак пiднявся з спокоєм i повагою; був
блiдий.

   Я попрощався.
   Анi слово не  перейшло  бiльше  з  його  вуст.  Лиш  коли  погляд  його
стрiнувся з моїм, я завважив, що вiн був вогкий. Коло дверей я на хвилинку
задержався - спитав:

   - Прощальнi вiзити будеш робити? Вiн обернув лице за мною.
   - Що? Нi.
   Я вийшов. У душi винiс я жаль. Той наскрiзь поважний чоловiк посмутнiв.
Був для  всiх  добрий,  щирий,  нiжний;  робив,  працював,  оскiльки  його
молодiсть позволяла, а собi не мiг помогти. Терпiв i мовчав. Аж  врештi  -
посумнiв.


   * * * _

   На вулицi за хвiрткою зустрiвся я з Манею, котра,  не  знаючи  про  мої
вiдвiдини брата, поспiшала на часок до панi Марiян.
   Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я  з  цiлої  її  iстоти,
ущасливлена його вiд'їздом на полуднє,  де  мусив  остаточно  вiдпочити  й
вилiкуватись. Я, подiляючи її погляди, був рiвно  їй  вдоволений  оборотом
цiлої справи.

   - В противнiм раз!, - говорила, - був би через свiй упiр i господь знає
якi постановлення змарнувався. Якийсь час iшли ми мовчки.
   - Ось, Маню, гляньте, що за снiг сиплеться, - закинув я. - Не  дурно  й
Нретор задивлявся з замилуванням на нього.
   Вона всмiхнулася, йшла скорим кроком обiч мене, з  лицем,  вiд  свiжого
воздуху оживленим, i шапочка й костюм її по недовгiм часi  майже  побiлiли
вiд снiжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога  до
панi Марiян, i я... йшов з нею, вiдпроваджуючи її. I врештi прийшлося  нам
попри моє помешкання минати По недовгiм ходi показався мiй  дiм.  Вiн  був
гарний Лежав у городi, обведений стрункою залiзною огородою, на  невисокiм
пiдмурку. Перед роком, пополовинi з матiр'ю, ми купили його...
   - Це наш дiм, - сказав я й глянув збоку на неї. Вона  йшла  коло  мене,
рiвна, задумана, i на мої слова  змiнила  легко  краску  лиця.  Одначе  не
вiдповiла.

   - З лiвої сторони вiд веранди, як бачите, з сходами,  -  поясняв  я,  -
подiбно, як колишнє ваше мешкання,  там  покої  моєї  матерi,  а  коли  не
помиляюсь, вона й сидить при вiкнi.
   - Так, - вiдповiла  вона  поважно,  поглядаючи  крадькома  поспiшно  на
вказане вiкно. - З профiлю я пiзнаю її, вона ще завше гарна  женщина.  Чим
займається цiлими днями? - додала.
   - О, вона пильна ще й тепер, - пояснив я. -  Одначе  вiд  якогось  часу
мiняється в неї настрiй, i господь знає, чому це приписувати.  Поводиться,
мов сама з себе невдоволена. Зрештою, все зайнята. Одним лиш сумерком,  як
от саме в оцiй порi, припочиває, т. є. до неї заходять  знайомi.  Однi  на
тарока, другi з ручними роботами, а найчастiше її товариство - Дора.
   - А  ви?  -  спитала  нараз  якось  поспiшно  дiвчина  й  окинула  мене
несмiливим поглядом.

   - О, щодо мене, то я в тiй порi майже нiколи до її салону не заходжу. Я
люблю спокiй, i все  те,  що  там  переливається,  мене  не  цiкавить.  Це
вiдмiнний свiт вiд мого.
   Вона не обзивалася. Правдоподiбно вiдгадала, що не раз i про дiвчину  з
тихої вулицi падали з зiбраних там уст деякi слова, мiж iншим i про те, як
мужчина на гарнiм становиську i з маєтком не покидає вчительки  музики,  а
противно, вижидає терпеливо тiєї хвилини, в котрiй  зможе  ввести  її  мiж
гарнi й украшенi мури своєї хати.
   - А направо, Маню, - тягнув я далi, -  бачите  за  вiкнами  цвiти?  Це,
можна сказати, найкращi мої покої Вони тепер звуться покої "цвiтiв", як  у
"лiсничiвцi", i бережуть вiд трьох мiсяцiв  прегарний  рояль.  Ось  уже  й
освiтлено їх. Я так люблю.

   Люблю,  щоб  по  всiм  мешканню  було  ясно.  Тодi  накручую   я   свiй
старосвiтський годинник; пригадуєте собi його? Вiн у кiмнатi  мого  батька
висiв Вiн починає  грати  чудернацькi  якiсь,  чудовi,  нiжнi,  мов  мрiї,
мелодiї, i я поринаю в них. - Ледве що вимовив я  послiднє  речення,  коли
нараз над'їхали якiсь сани, й у них сидiв,  як  пiзнали  ми  враз,  доктор
Роттер Вiн так само пiзнав нас i казав вiзниковi станути. Висiв з саней  i
поспiшив до нас. Був нашою стрiчею незвичайно врадуваний.
   - Ось щасливий випадок, -  сказав.  -  Тепер  уже  зможу  сказати  панi
Мiллер, що бачив вас, панi, своїми очима. А то хоч i приїздив сюди, не мав
нiколи настiльки часу, щоб вiдвiдати вас особисто.
   Вiн говорив i не спускав з неї очей, мiж тим коли вона, вiдчуваючи його
гарячий погляд на собi, мiнила краску.
   - А ти, Богдане? - звернувся до мене,  i  з  iнтонацiї  його  голосу  я
вiдгадав, що хоче вiн вiд мене дiзнатися.
   - Я все однаковий, - вiдповiв я холодно.
   - Не приїдеш лiтом знов у гори? Я скривив уста.
   - В гори - нi. Скорiше поїдемо на море. Зрештою, побачимо ще... (I  тут
оповiв я йому наборзi про  Нестора  та  його  подорож).  Вiн  не  вiдповiв
нiчого, лиш похитав головою. Вiдтек попрощавшись з нами (причiм,  як  менi
здавалося, держав руку дiвчини надто довго), вернув до саней i поїхав.  Ми
пiшли дальше, не сказавши нi слова.
   - Доктор Роттер був захоплений вашим видом, - перервав я мовчанку.

   Вона зiгнорувала мої слова й вiдповiла спокiйно:
   - Ви станули на тiм,  пане  Олесь,  що  любите,  як  кiмнати  вашi  всi
освiтленi, а тодi накручуєте свiй старосвiтський годинник, щоб вам грав...
i самi потопаєте в мрiї. Чи так?
   Я окинув її вигребущим поглядом. Чи справдi займало її  моє  оповiдання
про мої кiмнати в тiй хвилi бiльше, чим стрiча з її поважним  поклонником?
Хто б їх всiх не знав, якi вони бувають, хто б їх усiх  не  знав!..  Однак
вона, неначе вгадавши мої гадки, звернула  свої  молодi  очi  ожидаюче  на
мене... А не дiждавшись вiд мене зараз  вiдповiдi,  не  питала  бiльше.  В
кiлька хвиль пiзнiше, як доходили ми  до  помешкання  її  приятелiв,  вона
сказала:
   - Я вже у цiлi, пане Олесь.
   Ми подали собi руки; вона постояла ще хвилинку, мов ожидала,  що  я  ще
скажу що, а вiдтак пiшла. Залiзна хвiртка  зачинилася  голосно  за  нею  в
замок. А я вернув сам.

   На мене ждали  гарно  урядженi,  дорогими  килимами  виробу  домашнього
оздобленi, освiтленi кiмнати, моя  горда  деспотка  мати,  не  замешкуванi
"покої цвiтiв", замкнений рояль, - i самота. Я був  невдоволений.  I  тому
всьому був винен (я вiдчув) Роттер - i вона. Чого мала мiшатись  вiд  його
поглядiв?  Прецiнь...  ех,  Богдане!..  Я  накрутив  старосвiтський   свiй
годинник на стiнi, кинувсь, як дуб довгий, на отоману  i,  знеохочений  до
глибини душi, чогось вижидав...

   Надворi падав снiг чимраз бiльший... а я все думав. Думав про неї...


   * * * _

   (Пiзнiше).

   В день, у котрiм вечором мав Нестор  вiд'їздити,  я  зайшов  до  нього.
Думав застати його зайнятим пакуванням своїх писань, наукових  книг  i  т.
iн., про котрi споминав, що вiзьме їх з собою, однак яке велике  було  моє
зчудування, коли побачив я його, як звичайно, похиленого коло столу.
   - Несторе! Ти не ладишся в дорогу? Перед тобою не бiльше  як  1  година
часу до вiд'їзду потягу!
   - Нi, - вiдповiв, не змiняючи анi на хвилину пози, а подаючи  менi,  не
пiдводячи голови з-над паперiв, поза себе руку.
   - Що ж це має значити: не їдеш?
   Аж тепер вiн  пiдняв  голову  й  поглянув  на  мене.  Був  це  великий,
поважний, надмiрно блискучий погляд двох очей,  що,  здається,  нiколи  не
видавалися менi такими гарними й переповненими психiкою, як у  тiй  хвилi.
На щоках горiли червонi плями. Вiн обiзвався:
   - Сьогоднi не їду, Богдане, аж завтра вечором.  Сьогоднi  викiнчую  все
обов'язкове; прочитаю, як стане часу, ще дещо, що постановив  до  вiд'їзду
переробити, й поїду. Сiдай, як маєш час. - З тими  словами  схилив  голову
наново над письмами, з котрих вичитував дещо, робив нотатки й  заглиблявся
дальше. Однак ненадовго. За  хвилину,  мов  на  внутрiшнiй  наказ,  пiдняв
швидко голову, вiдгорнув з чола волосся, окинув мене  блискучим  поглядом,
як перше, i додав поважно: - Богдане, я виїжджаю. Може,  моїй  матерi  або
сестрi буде треба колись,  у  часi  моєї  неприсутностi,  в  дечiм'  стати
помiчним, я тебе прошу - заступи їм мене. Поверну,  вiддячусь.  Одначе  не
жди, щоб самi тебе про те просили. Мати може ще, але Маня - нi.  Брати,  а
також сестра, як знаєш, вiддаленi вiд нас, i лише нас трьох згорнула  доля
докупи назавше. Тим i прошу.
   Я обiцяв, про що вiн просив, а вiдтак ще додав:
   - Якби це вiд мене залежало, я б їх обох наярадше  й  сьогоднi  в  свою
хату забрав i, як  свої  цвiти,  доглядав.  Але  сам  знаєш,  твоя  сестра
вагається вступити в  мої  давно  ожидаючi  кiмнати,  як  вагалась  колись
переходити кладку, бо припадок зарядив, що й  Богдан  Олесь  мав  той  сам
замiр.
   - Запиши її, - вiдповiв Нестор з теплом у голосi. - Вона, очевидно,  на
дещо зосередилася, наважилась навiть своєю долею, отже, нехай i доведе  до
кiнця те, що володiє її нутром i характером. Хто знає, чи не буде воно так
i лiпше. Для тебе вона через те не змiниться. Вона - нi!
   - Хто знає, Несторе, - докинув я, а вiдтак додав:  -  Ти  не  змiнишся,
Несторе, ти один!
   Вiн спер голову на лiву руку, опускаючи її незамiтно взад,  i  заслонив
очi.

   - Кажеш, Богдане, я не змiнюся... - Говорив так, усмiхаючись, мов крiзь
сон, мов побачив нараз духовим зором картину в далекiй будучинi, а в нiй i
себе. - Кажеш, я не змiнюся нiколи? Пожди! Коли б лише мати те  за  собою,
що мене ще до ординарної буденщини в'яже, рабом до часу  держить,  а  тодi
побачите, тодi, може, мене дехто й не пiзнає. Але... тепер...  -  додав  i
усмiхнувся болiсно й махнув рукою. - А оце, - сказав, не  змiняючи  дальше
стурбованої пози, - оця подорож моя  на  полуднє...  це  також  молох,  що
пожере менi  шмат  часу  й  становить  свого  роду  бар'єр,  котрий  треба
перескочити, чи як ти казав, Богдане, перше "кладку", котру Маня  не  хоче
перейти? Я свою перейду. - I замовк.
   Я пiднявсь з свого мiсця.
   - Ти зайнятий, Несторе, i я пiду. Отже, завтра вечором.
   - Завтра вечором, - повторив вiн втомлено. - А  тепер  iди  до  мами  й
Манi. Обi вони радi, що я їду. Але обi вони й  сумнi.  Менi  самому  якось
двояко на душi... - I при цих  словах  один  кутик  його  вуст  здригнувся
нервово. - Це... моя перша подорож у чужину!..
   - Лягай вчасно до супочинку... - упiмнув я, вiдходячи. Вiн  усмiхнувся,
махнувши, як недавно, рукою.
   -  Завтра  в  вагонi,  -  вiдповiв.  -  Нинiшня   нiч   належиться   ще
обов'язкам...


   * * * _

   Другої днини я пiшов о визначенiй годинi до Обринських. Нестора  застав
я одягненого чи не святочно, i вiн  видався  менi  бiльше  "панський",  як
звичайно. Сидiв у кiмнатi своєї матерi, в  її  високiм  поручевiм  крiслi,
мовчаливий i блiдий. Був зворушений. Бачачи, що  не  мiг  говорити,  я  не
чiпав його  багато  до  бесiди,  а  оставляв  бiльше  самого.  Вiдтак  вiн
проходжувався  по  кiмнатах,  з  одної  до  другої,  з  руками,  на  спинi
заложеними, вертався до своєї, в котрiй на його столi  було  майже  чисто,
займався тут деякими дрiбницями i йшов знов до матерi.  Говорив  стисненим
голосом. Очевидно, прощався в душi заодно з старенькою матiр'ю й  сестрою.
Виїжджав надовго. Маня, рiвно братовi зворушена, шукала неустанно заняття,
щоб держатися в рiвновазi. Але заразом була вдоволена! Укладала  ше  деякi
речi  в  його  чемодан,  впевняла  мене,  що  вправдi  будуть  з   матiр'ю
неприсутнiсть його дуже вiдчувати, але нехай хоч там скрiпляється. При тих
її щирих i теплих словах у менi заворушилося болюче почуття жалю  до  неї.
Всюди й завше той брат! Одначе поглянувши на нього, я засоромився! Я ж сам
був так несказанно прив'язаний до оцього молодого чоловiка, як майже рiдко
до кого. Нiжний i тихий, неначе мiмозної вдачi, вiн був чимось визначним i
заповняв тою тихою iстотою своєю цiлу  хату.  А  надто  тепер  вiдчувалося
подвiйно, що з його вiд'їздом... вiддаляється сила...
   Вiдтак наступила хвиля прощання.
   Бiлоголова мати, вiрна сестра i я.  Група  невелика.  Коли  був  уже  в
дверях, сказав до сестри кiлька слiв, котрих я не зачув добре, а здається,
були просьбою не тужити за ним надто, i ми вдвох вiд'їхали.
   Дворець був ясно освiтлений...
   Всiдаючи в потяг, просив  мене  повернутися  по  його  вiд'їздi  ше  на
хвильку-двi до сестри й матерi - "бодай  по  кiмнатi  перейтися".  Вiдтак,
стиснувши менi руку, не вихилявся з вiкна бiльше до мене. В  кiлька  хвиль
по тiм погнав потяг з жарiючими очима, зникши вмить з очей, мов у безвiстi
вiднiс його.

   * * * _

   (Далеко пiзнiше).
   Нескоро наспiли вiд Нестора вiстi, а  коли  наспiли,  були  вдоволяючi.
Говорили про скрiплення й полiпшення стану, лiпший вигляд i т. iн.  Дальше
слiдували  ще  й  описи  природи  околицi,  де  перебував,   окружения   й
товариства, в котрих обертався; а хоч i якi короткi були  тi  його  описи,
знавцевi вони зраджували наскрiзь поетичну вдачу. Я спiмнув про те  одного
разу сестрi його. Вона признала слушнiсть.
   - Так, - сказала вона, - мiй брат лiрик, не написавши, як  сам  не  раз
говорив, нi одного вiрша в своїм життi. Однак хто його добре знає,  той  i
зрозумiє,  що  тягар  буденщини,  тяжкi  фаховi  студiї  i  всякого   роду
обов'язки, що набрав  на  свої  молодi  плечi,  не  давали  йому  досi  ще
настiльки часу, щоб мiг свобiдно вiддати  й  тому  елементовi  данину,  що
добувався з його душi й просив i для себе  одробину  посвячення.  Зрештою,
вiн лиш ще до берега допливає, - додала, усмiхаючися... -  А  як  допливе,
зачнеться аж тодi його властива дiяльнiсть.

   * * * _

   (Знов далеко пiзнiше).
   Тяжка зима оця нiяк не  хоче  уступати,  хоч  повиннi  б  снiги  дедалi
забуватися.

   Правда, гiацинти, орхiдеї й  iншi  цвiти  цвiтуть  уже  й  на  виставах
пишаються, приманюють, мов напрошуються в кiмнати. Сам я вiд часу до  часу
заношу їх до  Манi,  любуюсь  її  радiстю  на  вид  так  пахучих  весняних
привiтiв. Лиш вiд Нестора, що потонув десь сам на полуднi, доходять чимраз
рiдшi вiстi. Крiм того, й  невеселi  вони.  Хоч  i  як,  здавалося,  зразу
полiпшився його стан, тепер однак вiн чим дальше погiршується. Одначе  вiн
терпеливий i жде. З листiв його нi одне слово жалю  про  своє  терпiння  й
поганий стан не говорило, хiба що тут i там споминає, що "багато  роздумує
вiн над своєю минувшиною, теперiшнiстю й будучиною".

   Чи передчував небезпеку яку?
   Нiхто не знав. Листи його коротйi, були без докорiв на людей, окружения
i все, що було й могло викликати щось подiбне. Був сильний  i  в  терпiннi
фiзичнiм, а дописами своїми пiддержував у родини надiю й  добрий  настрiй.
Так довгий час, поки одного дня не  змiнилося  все.  На  просьбу  Манi,  я
звернувся до лiкаря закладу, де перебував вiн, о докладнi  iнформацiї  про
його правдивий стан. Вiдповiдь наспiла.  Вона  нам  заявила  в  небагатьох
словах, що для Нестора Обринського виходу нема. Вiн мусив гинути.  Запiзно
звернувся вiн о помiч для свого хорого тiла.  Забагато  працi  передвигали
молодi сили.
   Вiсть та звалила матiр i  сестру.  Мов  громом  вдарила.  Нестор  мусив
гинути!!  Чи  можливо?  Не  вiрили.  I   менi   припадала   гiрка   задача
освiдомлювати їх на тiй смутнiй точцi. Маня ридала розпачливо по закутках,
давлячися в присутностi матерi сльозами, а старушка, не  говорячи  про  те
бiльше майже нiколи - подалася раптом, мов заздалегiдь бажала зрiвнятися з
землею.
   I настала весна.
   Легко, незамiтно позеленяючи землю.  Тут  прибрала  деревину  в  глибшу
зелень, там ще нiжно, мов окинула її ледве замiтним  серпанком.  По  садах
попристроювалися  бози  й  iншi  деревинки  в   дрiбнi   твердi   пупiнки.
Повисувалися з землi, розвиваючися в подовгуватi трубки, листки й улюбленi
Нестора цвiти весни, -  конвалiї.  Вже  ось-ось  на  розцвiтi,  коли  саме
наспiла вiд  лiкаря  телеграма  -  забрати  хорого  додому,  бо  днi  його
обчисленi, i вiн погасає...
   Нiхто не плакав, прочитавши страшнi слова. Нi мати, нi сестра  -  радше
кам'янiли. ...

   Я рiшився.
   - Я поїду до нього, - були першi мої слова. - На  чужинi  вiн  не  смiє
вмерти.

   - Нi, мiж нами! - сказала бiлоголова  мати  чужим  голосом,  вхопившися
твердо стола...
   - Мiж нами! - зойкнула Маня,  зсуваючися  на  софу,  й  зарила  лице  в
руки...

   - Мiж нами!.. - повторив я пiвголосом...
   Надвечiр, о тiй самiй порi, о котрiй пiвроку назад вiд'їздив Нестор,  я
вступив до обох женщин. Надворi падав дощ, колисався вiтер.
   Минаючи вiкна, я поглянув у Манине вiкно, через котре мене тепер  iнодi
визирала. Стояла там. Ждала.
   Я ввiйшов. Застав її саму блiду, як смерть.
   - Прийшов ще попрощатися, Маню, - сказав спокiйно, щоб додати їй  сили.
Але вона  не  вислухала  мене.  Побачивши  мене  в  подорожнiм  костюмi  й
пригадавши цiль мого вiд'їзду, вона без слова кинулась  менi  на  груди  й
заридала гiрко. По часi я вспокоїв її.
   - Богдане! - сказала, непокоївшися врештi. -  Оцим  твоїм  несамолюбним
учинком для мого брата сплачуєш нам усiм сторицею свiй довг. Мiж  нами  не
стоїть Нiчого бiльше.
   Без слова притиснув я її до себе. Тепер була вона моя. Сама прийшла...

   Насилу вiдриваючися вiд дорогої дiвчини, я пiшов. Надворi обхопив  мене
свiжий воздух - вiтер. Я поглянув у її вiкно. З нього била темiнь,  її  не
було. Не могло бути. Залишившися в хатi, заносилася з плачу  за  вмираючим
братом i починала, як впевняла мене послiднiм своїм словом, мене з  братом
дожидати.

   Я спiшив скоро, рiвним, певним кроком. Не мiг я бути  веселий,  не  мiг
бути врадуваний. Але не мiг я почувати себе в цiй хвилi й сумним.

   Нi.

   Сама судьба, само життя дало нагоду вiдплатитися, на жаль,  погасаючому
з найкращих приятелiв i його сестрi, за їх колишнiй благородний учинок для
моєї матерi! Я був щасливий, хоч жалем прибитий.
   Нелегкий був обов'язок, котрий я взяв так радо на себе. Не легкий i  не
веселий. Але з роду мужик, я мав силу,  i  моє  нутро  вiщувало  менi,  що
догоряючого голуба з чужини я завезу до рiдної землi живого.
   I довiз.
   Через два тижнi пiзнiше вiн знайшовся по пiврiчнiй вiдсутностi  знов  у
своїй кiмнатi. Пригадував своїм видом i великими блискучими  очима  бiльше
янгола смертi, як колишнього невтомимого трудiвника.
   Не знав, що має гинути, держався всiма силами життя,  -  й  був  повний
надiї, дарма що хвилями споминав й забував про смерть. Лежав спокiйно, хоч
терпiв. Водив очима по своїй улюбленiй кiмнатi-товаришцi.
   Третьої днини по його поворотi  з  чужини,  саме  вполудне  вертаючи  з
уряду, я поступив до нього.
   Вiн дрiмав.
   Сестра сидiла похилена коло нього й держала, його руку.  Може,  зачувши
шелест коло себе, вiн нараз отворив очi.  його  погляд  упав  на  створене
проти нього вiкно, через котре зазирало тут i там виноградне зелене листя.
   - Пiднесiть мене, - попросив. - Я б сидiв. Ми вдоволили його волю.

   - Маню... - прошептав, i по його нiжнiм лицi промайнуло  щось  зболiле,
що пригадувало усмiх, якби добувався вiн з тяжкою мукою  зо  дна  душi  на
молодi вуста. Однак, цiлком як i тодi, коли дорога йому дiвчина  встромила
жало в його душу, вiн i тепер наверх не добувся.
   Вiн примкнув злегка очi, мов до пiвсну, й через час, коли,  пiддержуючи
його, боялись ми обоє навiть вiдiтхнути - молодого трудiвника не стало.
   Перейшов через свою кладку.
   Третьої днини по тiм зрання зайшла Маня впослiднє  до  мертвого  брата,
щоб попрощатися з ним  назавше  на  самотi.  Я  вступив  за  нею.  Дiвчина
схилилась  низько  над  братом,  щоб  упослiднє  зложити  на  його   вуста
поцiлунок. Одначе  в  тiй  же  самiй  хвилi,  як  схилилася,  жахнулася  з
переляком назад.
   Зчудований, пiдступив я до неї.
   Вона вказала на чоло брата.
   Я поглянув.
   Саме мiж гарними бровами його, де вони зєднувалися  на  мармурово-бiлiм
чолi його, сидiв скулений невеличкий павучок. Блискавкою струтив я його  з
чола i, забравши дiвчину, вивiв її з кiмнати.
   - Його "омен", Богдане, - прошептала вона, усмiхнувшися гiрко.  -  Його
"омен", що над ним сторожив. Вiн один приготовився з ним i до гробу йти...

   - Видiння, Маню, - сказав я спокiйно, але в душi  не  мiг  я  позбутися
прикрого почуття.

   * * * _

   Два мiсяцi пiзнiше, одної сльотної днини, коло  шостої  перед  вечором,
увiйшла до моєї кiмнати, де я був зайнятий одною урядовою поважною  працею
- мати. Була одягнена в чорний дорогий шовк, поважно вiд голови до нiг,  й
обiзвалася:

   - Я прийшла до тебе, Богдане, щоб ти зiбрався й поїхав зо мною  в  одне
мiсце.

   Як сказав, я був у тiй хвилi зайнятий одною  доволi  важною  справою  й
видивився трохи зчудовано на неї, не змiнюючи своєї позицiї.
   - Що ж дивишся на мене, сину, так, начеб бачив мене вперше одягнену  до
виїзду? - спитала вона сухо. - Як прошу тебе, щоб ти зiбрався  й  зо  мною
їхав, то вчини це, а можеш бути певний, що щось неможливого  вiд  тебе  не
буду вимагати.

   Я поглянув удруге в її сивi мудрi  очi,  щоб  вгадати  з  них  план,  а
заразом щоб i збагнути й настрiй  її  душi.  Однак  вона,  вiдгадавши  мою
думку, вiдвернулася вiд мене i з тим неначе вiдтягнула тепло  своєї  душi,
котре показала, вступивши до мене.
   Я зморщив чоло.
   - Мамо, - сказав я, знеохочений, бо такий був я вiд смертi  Нестора,  -
простiть, але я нинi вас не розумiю. Чи я вiчно  маю  бути  тим  Богданом,
котрого  ви  колись  призвичаювали  слухати  виключно  вас  одну  наслiпо?
Скажiть, що можу для вас  вчинити,  до  чого  потрiбне  вам  сьогоднi  моє
"фiгурування", бо про таке, я догадуюся, тут,  мабуть,  розходиться  i  я,
може й не виїжджаючи, вчиню це.

   - Що тебе обходить причина мого виїзду, сину?  -  спитала  й  пiдсунула
брови. - Менi, власне, треба твого "фiгурування", а бiльше нiчого.  Навiть
уст не потребуєш вiдчинити, - вiдповiла.
   - Скажiть, о що вам, властиво,  розходиться,  -  наставав  я  на  своїм
нетерпеливо,

   - За годину сам дiзнаєшся, - вiдповiла. Я пiднявся й оперся  долонею  о
стiл.

   - Мамо, - обiзвався я поважно. - Хоч i як я довiряю  вашому  тактовi  й
вашiй  любовi  до  мене,  що  не  забажає  нiчого  "неможливого"   з   тим
фiгуруванням вiд мене, однак ради мого становиська я мушу знати, де й чому
маю я фiгурувати. Чей же не схочете, щоб я компрометувався, - додав я,  як
перше, з нетерпеливiстю.

   Вона всмiхнулася загадочно.
   -  Чи  я  хочу,  щоб  ти  компрометувався?  Ти,  урядовець   на   вищiм
становиську, внук владики, їдеш у товариствi своєї матерi. Яка тут грозить
компрометацiя?  Йди,  прошу,  одягнись  ї  їдьмо!  Шкода  часу  на   пусту
балаканку.
   Я розсмiявся. Хоч i як був я звик до самостiйних вчинкiв з сторони моєї
матерi, однак чогось подiбного я ще з нею не переживав.
   - Одягнись елегантно... чорна одiж зайва, сину, - поучувала.

   Цi слова доповнили мiрку нетерпеливостi. Я скипiв.
   - Мамо, що це за театр? Чи не Дорина рука бере в тiм участь? Коли  так,
то я з мiсця не рушаюся. З Дориними помислами я дуже часто не згоджуюся. А
сьогоднi i в тiм  разi...  вже  найменше.  Може,  заступить  вам  мене  її
чоловiк.

   - Дора про мiй сьогоднiшнiй виїзд нiчого не знає, -  вiдповiла  мати  в
непохитнiм супокою. - А щоб не гаяти довше часу, то я скажу тобi, що я їду
до Обринських!

   - До Обринських?
   Коли б коло мене був раптом вдарив грiм, -  я  був  би  не  перелякався
бiльше, як от тими словами моєї матерi. Туди! Я мов скам'янiв i вiдчув, як
при її словах зникла менi чи не вся кров з лиця. Дивлячись  однак  усе  ще
зчудованим переляком на неї, я все ще не рухався з мiсця, лише чув, як пiд
моєю долонею задрижала плита стола.
   - Що ж! Дивуєшся,  що  i  хто  iнший  може  їх  пороги  переступати?  -
обiзвалася вона, врештi, перша. I як перше, якийсь  сумнозагадочний  усмiх
появився на хвилину в кутиках її очей.
   - Мамо! - звернувся я до неї з повагою, з якою, може,  досi  нiколи  до
неї не говорив. - Ви їдете до Обринських з замiром зробити там сцену?

   Вона окинула мене болючо-враженим поглядом.
   - Мене веде туди поважна справа, - вiдповiла. - А щоб  уже  цiлком  без
сцени не обiйшлося, я не ручу. Залежить вiд них, як рiч скiнчиться.

   "Як рiч скiнчиться!" повторило щось глухо в моїй душi, i вже вгадав  я,
в якiй справi вона їде, i чому син урядовець мав "фiгурувати".
   Послiднi слова її  викликали  в  мене  блискавкою  спогад  про  колишню
нещасливу грошову позичку, котра, за моїм обчисленням, що контролював  її,
мала саме тепер десь закiнчитися. Тому, отже, мусила вона туди сама їхати.
   Я вiдвернувся вiд неї.
   - Що ж там, Богдане... Над чим ти застановляєшся? - спитала вона знов.

   - Мамо, - заговорив я, - чи маєте  поняття,  в  якому  душевному  стайi
знаходяться цi обi осиротiлi женщини по так тяжкiм ударi-стратi?
   - Знаю, - вiдповiла вона, не змiняючи своєї вижидаючої повицiї,  котрою
доводила мене до розпуки.
   - I мимо того, постановили виїхати до них?
   - Мимо того, а радше, сказавши власне, з причини того,  рiшилась  я  на
цей крок. Бачиш, сину, - додала нараз  м'якше,  неначе  почала  з  якогось
п'єдесталу сходити, - бувають у життi моменти, що суть  сильнiшi  над  всi
нашi постанови й принципи, що роблять з  нас  послугачiв,  невiльникiв,  а
часом i перетворюють нас... хто там знає! I такий один момент  був  i  той
для мене...  коли  помер  молодий  Обринський.  Отже,  -  тягнула  дальше,
вiдiтхнувши, неначе набирала тим вiддихом сили проти мене й себе, -  ти  ж
знаєш, що я помимо того, що вiд часу смертi твого батька не була на жоднiм
похоронi, на похорон того  нещасливого  молодця  явилася.  Не  знаєш  уже?
Забув?
   - Знаю, мамо, - вiдповiв я, прислухуючись зчудовано її словам. -  Знаю.
Знаю також, що й найкращий вiнець, що наспiв у послiднiй хвилi,  вийшов  з
ваших рук. А однак, мамо, - додав я гiрко, - я вас не розумiю. Ви... - i я
урвав, не доповiвши своєї гадки.
   - Це нiчого, Богдане, ще зрозумiєш. I те, - тягнула дальше, - що бачила
я там, жаль той... - додала  твердим,  а  однак  проти  волi  стисненим  з
внутрiшнього жалю голосом, - потрясло мною сильно.  Ти  не  мiг  бачити  й
вiдчути, що вiдчувала я тодi, а менше ще зрозумiти. Ти був тодi мiж  ними,
але я, що їхала сама одна за походом, я бачила очима й душею багато. Вiн i
сестра його, твоя Маня, вчинили свого часу, як  знаєш,  багато  для  мене.
Смерть того невинного молодця, що йшов життям, я все  знаю,  Богдане,  мов
найбiлiший з голубiв, що мусив дати своє життя, але так, щоб нiхто про  те
не знав, навiть i вiн сам, змiнила i в менi  багато...  Ти  казав,  що  за
вчинок Манi вiддячишся сам. Чи додержав слова, я не знаю. Ти  дякував  або
подякуєш, що вона врятувала тобi матiр. Але мене веде до них iнша  справа.
Вона не має нiчого спiльного з твоєю. А тепер ходи, сину! - додала. -  Час
уходить. А я тепер, хоч ти й  не  замiтив  того,  i  з  часом  числюся.  Я
старiюся. В моїй справi замiшаний i померлий. Я мушу його матерi й  сестрi
за його колишнiй учинок для моєї особи  подякувати;  бо  самому  йому,  за
життя його, я нiколи не могла подякувати. Тяжко було до нього  приступити.
I як, Богдане? З чим? Його шляхетна  скромнiсть,  що  одна  силувала  мене
потайки клонитись перед його молодою несамолюбною душею, впливала на  мене
сильнiше, як усi фейерверки других. Його сестра врятувала  менi  життя,  а
вiн, з слабеньким здоров'ям своїм, наражаючися також своїм  життям,  як  i
вона тодi, боронив по-богатирськи перед силою полум'я моє добро! Хто знає,
сину, - додала нараз тихiше з гiрким сумом, - чи  не  причинився  тодiшнiй
його вчинок до скорiшого розвою його хороби, чи не прискорив його  смертi?
Хто знає! Свiдомiсть, що той його чин для мене спричинився, може, до  його
нещастя, гнiтить i пiдмулює мене вiд давнього часу до того, що я не  годна
цього довше знести. Я говорю тобi це, мiй сину, бо свiдомiсть та  вiдбирає
моїй душi чи не ввесь спокiй!..
   Я дивився на матiр з чимраз бiльшим зчудуванням, а остаточно, не можучи
здержатися, обiзвався:
   - Що вам, мамо? Чи в вас настав нараз у душi судний день?
   Вона здвигнула плечима.
   - По смертi людей, котрi  навчили  нас  їх  пам'ять  глибоко  шанувати,
видається нам багато дечого iнакше. Досвiд, Богдане, i всi новi  з'явиська
й перемiни виробляють з нас те, що оказується опiсля в наших учинках  i  в
нашiм поступуваннi. Бути може, що в мене й дiйсно настає, як кажеш  ти,  в
душi судний день. Не знаю. Все те, що було колись моїм вартiсним здобутком
i цiннiстю, видається менi тепер пустим, мiзерним. А те,  що  вiдкидала  я
вiд себе, як пусте, - поваги й пам'ятi гiдним. Менi, -  тягнула  гiрко,  -
вiд смертi Нестора на душi тяжко. Я стара, як кажу ще  раз,  i  хвилями  я
вiдчуваю, що в менi мов щось гасне, й стає холодно. Боюся, що як буде  так
далi, свiт i життя стануть для мене неначе та хата,  в  котрiй  не  мешкає
нiхто.
   I сказавши це,  вона,  та  горда,  непохитна  жiнка,  майже  нiколи  не
доступна м'яким зворушенням серця, деспотка та - заслонила на хвильку очi,
мов поглянула нараз у пустиню без людей i сонця, - i замовкла.
   Я зрозумiв її.
   Нараз, у цiй однiй хвилii, я зрозумiв її. Вона боялася гризоти совiстi,
самiтностi на старiсть i... передусiм "судного дня"... Не  надумуючись,  я
опинився небагатьма кроками бiля неї й обняв її.
   - Мамо! Добра й дорога моя мамо! Говорите так чудно, болюче, мов ви  на
свiтi й душi не мали коло себе. Чи я,  син  ваш,  не  значу  для  вас  уже
нiчого? Що вам, мамо? Звiдки цi смутнi зворушення в вашiй душi? Чи  ви  не
хорi?

   Вона заперечила головою й поглянула менi а поважним смутком у лице.

   - Скажи менi, Богдане, - спитала замiсть  всього,  -  якi  бажання  мав
померший? Себто, на чiм залежало йому найбiльше? Ти це  мусиш  знати.  Вiн
був твiй любимецьi

   Я всмiхнувся гiрко i притакнув головою.
   - Так, мамо. Вiн був мiй любимець, якого, мабуть, другого  в  життi  не
буду бiльше мати, i знаю й бажання його. Однак... чи вам  це  треба  зараз
знати, мамо? - спитав я. -
   Про його бажання поговоримо  ми  iншим  разом,  поговоримо  безпечно  в
спокiйнiшiй хвилi. Мабуть, хочете деякi з них сповнити? Стипендiю яку його
iменi заложити або щось подiбне? - додав я  сумно.  -  Дайте  цьому  тепер
спокiй. Усе має свiй час. А тепер, коли ви увiйшли  одягненi;  до  мене  й
говорите так чудно, ви менi скажiть одверто: що веде вас до Обринських?  Я
не знаю, що з собою робити?
   -  Їхати,  Богдане!  -  вiдповiла  вона  твердо,  з   своєю   звичайною
iнтонацiєю, наче отверезилась нараз моїм  запитанням  з  якогось  мрiйного
настрою. - їхати.

   Я  не  смiв  їй  бiльше  опонувати[102].  Нинi   вона   видалась   менi
незвичайною. Я  згадав  її  старiсть  i  не  хотiв  її  денервувати.  Вона
поводилась, справдi, начеб у її душi вiдбувався "судний день". А коли  вже
вiдбувався, то нехай скiнчиться. Вона вже вiд давнiшого часу  не  була  та
сама, що перше. А "судного дня" я не мав права здержувати в нiй.

   I не минуло багато часу, як ми поїхали.
   Небагато було тих сходiв, по котрих випроводив я свою матiр. Небагато й
тих хвилин, котрi привели до того, що я мiг провадити її по них. А коли по
дзвоненню й коротйiй хвилинi ожидания вiдчинились  дверi,  i  нас  прохано
ввiйти досередини, я поглянув на неї, - i майже не пiзнав її. З лиця  була
вона блiда, а вираз її очей, тих звичайно  спокiйно-холодних,  обсервуючих
очей, аж перелякав мене. Була до найбiльшої ступенi зворушена i, як угадав
я, по раз перший у життi в клопотi за виразом того, що привело її сюди, що
заповняло її душу. I справдi. Великими, з зворушення аж почорнiлими  очима
дивилась нiмо на дверi, що мали туй-туй  вiдчинитися  й  указати  тих,  до
котрих по майже  чотирнадцятьох  роках  затаюваного  гнiву  й  упередження
ввiйшла наново...
   Врештi ввiйшли.
   Стара, змiнена, похилена мати з донькою. Обi в чорнiм.  О,  це  вже  не
давнi Обринськi! А якiсь чужi й мов вище поставленi!
   - Обринська! - зойкнула моя мати й простягнула до Орбинської обiйми.  -
Приймiть мене без жалю в серцi, я шукаю у вас помирення!
   Без слова притиснула бiлоголова  аристократка  мою  матiр  до  себе,  i
сильний потрясаючий плач охопив обох женщин. Так кiлька тяжких хвилин. Але
мати, з природи твердiша й сильнiша,  схаменулася  скорiше  i,  успокоюючи
пригноблену старушку, говорила:
   - Перед вами  я  провинилась.  Перед  вами  найбiльше.  Простiть.  -  I
промовляючи це, вона раз по раз цiлувала колишню приятельку в рамена  i  в
чоло, а накiнець додала: - Ви нещасливi. Ви осиротiли! Але не  цiлком,  бо
господь добрий. Коли вiдбирає що  одною  рукою,  другою  винагороджує  чим
iншим. Ось мiй син, товаришко! - сказала й указала на  мене.  -  Однiський
син мiй, котрим жила й живу я. Вiзьмiть йото собi на мiсце вашого дорогого
помершого. Вiзьмiть за сина, й нехай вас господь хоч ним потiшає. -  А  до
дiвчини звертаючись, що, мов окаменiла, з мiсця не рухалася,  а  лиш  була
бiла, як полотно, сказала: - Вiзьмiть того Богдана, що давно  вже  ваш,  з
рук самої матерi його, i будуйте вдвох новий  храм.  Я  благословляю  вас.
Бiльше не годна я вчинити; хiба що вiн,  -  i  вказала  знов  на  мене,  -
доповнить, чого я не сказала. - Вiдтак,  звертаючись  наново  до  дiвчини,
додала: - Свого часу впевняв мене Богдан, що вiддячиться сам  вам  за  ваш
шляхетний учинок для його матерi. Чи сповнив слово? Сплатив довг?

   - Тисячу разiв! - обiзвалась тут дiвчина стисненим голосом, усмiхаючись
гiрко. На спогад тої "сплати" станув дорогий померший  перед  її  очима  й
викликав у неї сльози.
   Я приступив до неї.
   - Ми стоїмо чистi проти себе, мамо, - сказав  я,  звертаючи  голову  за
матiр'ю. - Чи не так, панно Маню?
   Вона не вiдповiла.
   Одначе я її i без вiдповiдi зрозумiв. Притягаючи її  лагiдно  до  своїх
зворушених грудей, я сказав:
   - Кладка вже за нами.
   - Назавше, Богдане! - вiдповiла глибоко зворушена дiвчина й усмiхнулась
уперше вiд часу смертi брата до мене.
   - Слава богу!
   - Нехай вас бог  благословить!..  -  обiзвалась  близько  нас  нараз  i
старушка аристократка. - Нехай хоч вас благословить.
   - А померлого дух нехай радується мiж нами, перебуває вiчно з  нами,  -
докинула поважно мати. - Був шляхетний i благословенний самим господом, бо
навить i смерть його, хоча передчасна, викликала попри страшне  зло  ще  й
добро...

   Я поглянув на матiр.
   Її слова я добре зрозумiв, як у тiй хвилi й її душу.  Смерть  нещасного
товариша, котра уявлялась їй чомусь виключно чи не конечним наслiдком його
колишнього рятування її маєтку з полум'я,  викликала  в  нiй  чуднi  уяви,
гризоту совiстi й переворот, що спонукав її до  кроку,  котрого  до  кiнця
життя свого не пожалкувала, а якого не був би нiхто по її затвердiлiй душi
сподiвався, а найменше - її власний син. Слова доктора Роттера,  висказанi
про неї по вiд'їздi Манi й Нестора з гiр, сповнилися.
   Вона сама до свойх дiтей вернулася.
   Вiдтак, пiдводячись з задоволеним, успокоєним лицем, якого не  бачив  я
давно в неї, з свого мiсця кивнула до мене:
   - Зрозумiв ти тепер мою  "справу",  сину?  -  спитала,  усмiхаючись.  -
Зрозумiв, чому мусила конче й особа Богдана Олеся "фiгурувати" в справi  з
Обринськими?

   Я не вiдповiв.
   Був так зворушений несподiваним оборотом цiлої справи, як i змiною,  що
зайшла з матiр'ю, що не був у силi їй в тiй хвилi словами вiдповiсти, а ще
менше подякувати. Це лишив на пiзнiше, i  вона,  зрозумiвши  мене,  з  тим
погодилася. Однак вона все ж не мала супокою. Кивнула за хвилину  на  мене
вдруге й сказала:

   - Мiй  "iнтерес"  закiнчився,  сину,  i,  як  бачиш,  я  успокоена.  За
хвилину-двi я  вiд'їду.  Ти,  як  хочеш  ще  дальше  "фiгурувати",  -  тут
усмiхнулась, - то запишися. Щодо мене, то я їду. Почування сильнi,  веселi
чи смутнi, також томлять силу.  Я  стара,  а  вiд  часу  пожежi  й  хороби
стратила енергiю й томлюсь. Я попрощаюсь.

   Одначе Обринськi її не пустили. Нi старенька мати, що на  недовгий  цей
часок мов вiджила, не позволила так  скоро  вiддалитись,  нi  наречена  її
сина. А коли годину пiзнiше, нiм розпрощались ми всi, я зайшов на  хвилину
за Манею в сусiдню кiмнату, - нiяк не мiг здержатись, щоб не пригорнути її
вдруге до себе. Обоє були ми дуже поважнi й зворушенi.
   - Чи ти того вповнi свiдома, що стаєш невiдклично  власнiстю  "мужика",
зозулько? Обi матерi нас уже поблагословили!..
   Вона закинула мовчки  обi  руки  на  мою  шию  й  на  хвилину  опустила
голову... мов спочила на моїй грудi.
   - Тепер ти мiй  свiт,  Богдане,  i  його  я  не  покину!  -  прошептала
дрижачими вустами, - будь менi ним свiдомо.
   - Буду, Маню!.. Ти ж моя. Моя бiла мрiя! I по довгiм часi, як колись  у
лiсi, нашi вуста знов з'єдналися.

   * * * _

   З початком зими, того самого року, як снiг уже на добре став падати, ми
побралися. Було враджено мiж мною й обома матерями, що просто з  церкви  я
заберу свою жiнку в свою хату. Так, це я й моя мати на те пристали, а вона
також не опиралася. На весiлля прибула й Оксана, щоб опiсля забрати  матiр
назавше вже до себе...

   Я свою жiнку, ту дорогу свою дiвчину, внiс буквально на  руках  у  свою
хату. Неначе нинi стоїть менi той святочний бiлий вечiр перед душею. Такий
був вiн погiдний та ясний. Тут i там  доносились  дзвiнки  саней  до  нас.
Хотiлося смiятись i плакати серед першого того  снiгу,  -  впевняла  Маня.
Багато його впало, i вiн уложився всюди пушком, як ми  вертали  з  церкви.
Без проводу гостей, самi однi, несенi, мов вiтром, дорогими кiньми. I я її
внiс до хати. Тиху, поважну, бiлу мрiю свою - поставив у  кiмнату...  Ясно
освiтленi були вони в мене й пишно прибранi.  Цвiтiв,  найулюбленiших  її,
повно.
   Так приймав мужик свою дорогу  аристократку.  А  десь  за  нами  гуртом
додому гнались у санях з дзвiнками - гостi.
   З одноiї з тихших кiмнат, призначеної для неї виключно, доходив до  нас
звук гри старосвiтського мого годинника. Переходячи через  хату  зо  мною,
вона нараз заслухалась. Музика, що доходила до  нас,  була  така  нiжна  й
гармонiйна, що здавалося, ми вступили в  окружаючiй  нас  тишинi  в  якусь
казку...

   - То старосвiтськiсть, зозулько... - сказав я до неї пiвголосом.

   - Вона заспокоююча й гарна, - вiдповiла, окинувши мене поглядом, повним
любовi й подяки, - як i ти сам, Богдане...
   Подорожi пошлюбної ми не робили, як усi сподiвалися. Вона не хотiла,  а
я не натискав.

   - Ти старомодна аристократка моя, - закинув я жартом, зачувши її нехiть
до подорожi. - Нашi колишнi погляди помiняли ми.
   - Може, - вiдповiла вона. - Може й помiняли, але певно несвiдомо. Життя
й  досвiди,  а  передусiм  сама   та   "модернiстичнiсть"   навчили   мене
придержуватись того з "старосвiтськост.i", що гарне для нашої душi й миле,
дарма що воно старосвiтське. Наша хата така гарна, сам ти такий добрий,  i
нащо нам усе те мiняти саме тепер... на готелi, плаченi  мiсця  й  т.  iн.
Колись, Богдане, - додала й поглянула поважно  на  мене,  -  як  змучимось
собою або й життям, поїдемо в чужi сторони i, любуючись чужиною,  будем  i
себе вiдновляти й вiдсвiжувати. Чи не добре?.. - спитала й усмiiхнулася.
   Вона сидiла, я коло неї, i я обняв її рукою за стан.
   - Коли це буде? - спитав я, заглянувши в її гарнi очi.
   - Вiдчуємо, Богдане.
   Але досi ми цього ще не вiдчули. Лиш коли з часом опинився мiж нами наш
хлопець, вона попросила  мене  завезти  її  лiтом  у  гори,  щоб  у  лiсах
скрiплявся вiн, а вона  проходжувалася  по  мiсцях,  що  нагадували  б  їй
хвилii, радiснi й сумнi з її дiвочого життя, i  того,  котрого  нiколи  не
забувала - її брата. Я вдоволив її скромне бажання,  приєднуючись  до  них
обох - як третiй, що на довго не мiг вiд них розлучатися.
   В горах привiтали нас, крiм панi Мiллер, що тепер уже посивiла,  доктор
Роттер з своєю жiнкою Iриною Марiян, з котрою оженився в два роки по нашiм
весiллю. За нами прибула  до  своєї  кузинки  й  колишня  Наталя  Ливенко,
теперiшня повдовiла панi Майорова Штейн. По розлуцi з Нестором  заручилась
укоротцi втайнi з одним в її поклонникiв,  а  то  з  вiйськовим  добродiєм
майором Штейном, а в кiiлька день по вiд'їздi Нестора на полуднє вийшла за
нього замiж,  з  котрим  переживши  у  найбiльший  дисгармонiї  три  роки,
повдовiла й вернула до родичiв, змiнена й майже змарнована жiнка.
   - Коли б Нестор не був занедужав i помер, - звiрилась менi одного  разу
з гiрким смутком, - я була б своє поступування проти нього направила й  за
нього вийшла. З хвилею, коли вiдвернувся вiн вiд мене зражений на  все,  я
переконалась, що любила лиш його одного, а всi iншi  були  для  мене  лише
розривкою. Коли я зачула про його хоробу, мене почала гризти совiсть, i  з
туги за ним я терпiла невиносимi муки. Щоб одначе заголомшити  себе  й  не
зрадитись i перед ним, що iгнорував  мене  знаним  лиш  менi  способом,  я
подала своєму пiзнiшому чоловiковi без намислу руку в надiї, що  переломлю
тим у собi весь жаль i гризоту совiстi; однак я  страшно  помилилася.  Мiй
муж, чоловiк не найтоншої вдачi,  задивлявся  й  вiдносився  до  мене,  як
вiдноситься нетерпеливий їздець  до  зноровленого  коня,  поки  передчасна
смерть його не звiльнила  мене  з  пекельного  ярма.  Але...  ви  щасливi,
добродiю Олесь... - додала, поглянувши на мене своїми "морськими",  в  тiй
хвилi, з якогось раптового жалю звогченими очима  -  що  свого  часу  були
потiхою нещасного мого приятеля.
   - Я щасливий, - вiдповiв я й говорив правду, - хiба, що може  би  своїй
жiнцi той закид зробив, що вiдволiкала наше весiлля все на пiзнiше. Але  й
те мало свою причину. Працею своїх рук  виплачувала  вона  своє  невеличке
задовжене майно. А  не  вчинивши  цього  вперед,  не  хотiла  в  мою  хату
вступати. Саме коли впоралась з своїм довжником, котрий навчивсь її за той
час шанувати, вiдiйшов вiд нас  i  Нестор,  вигладжуючи  несвiдомо  i  всi
перепони, що лежали мiж нами. Нiхто його з нас не  забуває,  його  пам'ять
мiж нами живе вiчно...
   Молода женщина схилила сумно голову на руки, i з її очей  зсунулися  по
лицi сльози...

   - Кажуть... - обiзвалася, гiрко всмiхаючися, - що попри  дверi  кожного
минає раз у життi  щастя,  впрошується  в  хату.  А  коли  ту  хвильку  не
достережемо, каємось цiлий  вiк.  Але  ви  щасливi,  добродiю  Богдане,  -
повторила, як недавно... мов. завидувала нам нашого щастя,  -  ii  з  вами
його сестра...
   Я не вiдповiв.
   Моє око опинилось на нiй, тiй "сестрi",  як  саме  вертала  звiдкись...
алеєю нашим садом додому...
   Струнка, нiжна й добра. I передусiм ще завше найдорожча з моїх "мрiй".



   [ПРИВIТАННЯ АЛЬМАНАХУ ВIЛЬНА БУКОВИНА"] _
   Альманах "Вiльна Буковина" - це перша ластiвочка звiл  неної  Буковини,
що прилетiла, щоб защебетати нам про радiсть та життя людини, що  не  знає
гнiту. Вона прилетiла в топ час, коли всi трудящi святкують XXIII роковини
Жовтневої революцiї. Я вiтаю цю ластiвку в непохитнiй вiрi, що вона полине
по  нашiй  великiй  Батькiвщинi  та  передасть  об'єднаному   українському
народовi i всiм народам великого Союзу мiй щирий привiт. Вона  завiтає  до
Вождя, затрiпоче своїми крилоньками в  його  вiконце  i  своїм  щебетанням
перекаже йому щиру подяку всiх трудящих за його турботи про  їх  добробут.
Ольга Кобилянська

   Чернiвцi, 5. XI 1940.




   [1] Уряд - урядова служба, заняття на службi.

   [2] Завiд - професiя.

   [3] Голосна - вiдома.

   [4] Квестiя - питання.

   [5] Свята простота (лат.).

   [6] Скидатися - вiдмовлятися.

   [7] Гуляти - танцювати.

   [8] Самiй (iтал.).

   [9] Онодi - недавно.

   [10] Кругольня - мiсце, де грають в кеглi.

   [11] Зрезигнувати - вiдмовитись.

   [12] Перiод "натиску й бурi" (нiм.).

   [13]Ферiї - канiкули.

   [14] Наборзi - нашвидку.

   [15] Матура - останнiй iспит при закiнченнi навчання в гiмназiї.

   [16] Колiзiя - суперечне, тяжке становище.

   [17] Хосен - користь.

   [18] Незабавки - незабаром.

   [19] Драх - змiй.

   [20] Нотес - записна книжка.

   [21] Feuerwerk (нiм.) - фейерверк.

   [22] Гамулиця - узда.

   [23] Була реконвалесцентка - недавно перенесла хворобу.

   [24] Зааранжувати - органiзувати, розпочати.

   [25] Льос - виграшний бiлет.

   [26] Смутний, м'який (лат.).

   [27] Представлення - видовище.

   [28] Кондоленцiйний - спiвчутливий.

   [29] Елiта - вибране коло, цвiт.

   [30] Перiод "натиску й бурi" (нiм.).

   [31] Штатський - державний.

   [32] Маяк (нiм.).

   [33] Коли навiть усе спить, наш маяк стоїть на сторожi (нiм.).

   [34] Челло - вiолончель.

   [35] Ферiї - вiдпустка, канiкули.

   [36] Штука - мистецтво.

   [37] Адоратор - поклонник.

   [38] Фантом - привид, примара.

   [39] Муф - муфта.

   [40] Лiтники - дачники.

   [41] Мати конвiкт - тримати столовникiв,  якi  одночасно  винаймають  i
помешкання.


   [42] Склеп - крамниця.

   [43] Фiякер - вiзник.

   [44] Займаючий - цiкавий.

   [45] До речi (.франц.).

   [46] Служниця за все (нiм).

   [47] П а к е р - носильщик.

   [48] Пуделко - коробка.

   [49] Сумка (чiм.).

   [50] Iмость - попадя.

   [51] Семiнар - школа для народних вчителiв.

   [52] Фолiант - товста книга великого формату.

   [53] Бабку (нiм.).

   [54] Де поєднується сила i нiжнiсть, там iснує гармонiя (нiм.).

   [55] Водяна дiвчина (нiм.).

   [56] Люксус - розкiш.

   [57] Локаль - примiщення.

   [58] Кабала - (тут) вгадування долi  людини,  засноване  на  мiстичному
кабалiстичному псевдовченнi.

   [59] Мадмуазель Ленорман (франц.).

   [60] Пробачте (франц.).

   [61] Стiйте! (нiм.)

   [62] Омен - знак, прикмета.

   [63] Точно! (лат.)

   [64] Квестiя - питання.

   [65] Кургэуз - будинок, де приймають лiкувальнi процедури.

   [66] Конферувати - радити.

   [67] I це має бути "повнокровна цiлiсна людина"? (нiм.).

   [68] Параван - ширма.

   [69] Гiрським повiтрям (нiм.).

   [70] Експеримент (франц).

   [71] Перiоду "бурi i натиску" (нiм. .)

   [72] Дискретний - скромний, тактовний, розважний.

   [73] Маючий - багатий.

   [74] Пiсня Рубiнштейна "Азра". (Примiтка О. Кобилянської). Переклад. До
тих людей належу я, якi вмирають, покохавши (нiм.).

   [75] Пратекст - причина, привiд.

   [76] Солiнiзантка - та, на честь якої вiдбувається свято - iменинниця.

   [77] Стрiй - одяг.

   [78] "Зюлейка".

   [79] "Будь прихильною до мене..." (нiм.).

   [80] "До тих людей належу я, якi вмирають, покохавши..." (нiм.).

   [81] Химерним.

   [82] Доматорка - господиня, хазяйка.

   [83] Шутер - пiсок з дрiбними камiнчиками.

   [84] Остентативно - демонстративно.

   [85] Кляпа - одворот, лацкан.

   [86] Експлозiя - вибух гнiву.

   [87] Туй-туй - ось-ось.

   [88] Колова дорога - возова дорога; дорога, до якiй можна їхати
   колесами (коло - колесо).

   [89] Наборзi - наскоро.

   [90] В мiнiатюрi.

   [91] Колiйовий двiрець - залiзничний вокзал.

   [92] Купе (франц.),

   [93] Синовi - невiстка.

   [94] Заникати - никнути, поволеньки мiнятися, губитися.

   [95] Форсувати - спiшити.

   [96] Обава - страх.

   [97] Оногди - недавно, одного разу.

   [98] Erica (лат.) - верес.

   [99] Реставцiя - решта, лишок.

   [100] Фатальна консеквенцiя - тяжкий наслiдок.

   [101] Плiк - кипа, велика кiлькiсть.

   [102] Опонувати - суперечити.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: