Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   [Рiднi  брати  Матвiй  та  Супрун  служили  козаками   у   вiйську   Б.
Хмельницького, брали участь у битвах та походах перiоду Визвольно©  вiйни.
Матвiй зобов'язаний життям сво╨му рiдному братовi, який врятував його  пiд
час переправи через днiпровi пороги. Пiсля смертi Б. Хмельницького  Матвiй
служить в  канцелярi©  новообраного  гетьмана  I.  Виговського,  а  Супрун
пiдтриму╨ полтавського полковника Мартина  Пушкаря,  який,  спираючись  на
допомогу Москви, намага╨ться усунути вiд влади I. Виговського. Матвiй став
досить заможним козаком, ма╨ красуню-дружину  Федору.  Пiд  час  одного  з
походiв вiн пiдiбрав Сидора -  хлопчика-сироту,  якого  хотiли  забрати  в
полон татари, i вихову╨ його в сво©й родинi. Але  Сидiр  вирiс  невдячним,
вiн постiйно заздрить Матвiю, намага╨ться зробити йому зло.]



   VI

   Мiсячно©  осiнньо©  ночi  у  глибокому  яру  пiд  Суботовим  Виговський
викопував захований з Хмельницьким скарб. Матвiй удосто©вся високо©  честi
тримати  шкiряного  мiшка,  у  який  кидали  маленькi  шкiрянi  мiшечки  з
дукатами, польськими злотими, битими талярами. Поспiшали - мiсячне  колесо
вже черкало ободом по кручi,  з  заходу  напливали  хмарки.  У  сусiдньому
байрацi випробовували голоси ярчуки, майнула сова, неначе  хотiла  й  собi
вхопити золотого  з  напiвструхло©  скринi.  Гетьман  стояв  збоку,  палив
люльку, його немолоде чепурне  обличчя  в  мiсячному  сяйвi  здавалося  ви
лiпленим з темного осiннього воску, був байдужим, чи вдавав байдужiсть.  А
Матвiй хвилювався вельми - вiд виявлено© довiри, й ще бозна вiд чого  (хто
не хвилю╨ться при копаннi скарбу); хоч  i  стояла  зокiл  охорона,  тремка
моторошнiсть огорнула його плечi.
   Матвi╨вi, пiд наглядом суддi та писаря, було  доручено  складати  лiчбу
грошам, одначе всi╨© лiчби не знали - рахувало по частках  тро╨  довiрених
козакiв у трьох кутках  велико©  свiтлицi,  казали,  що  було  тих  грошей
близько мiльйона.
   Гетьман заплатив вiйськовi й, вiдправивши Юрiя Хмельницького  до  Ки╨ва
на навчання, майже тиждень бенкетував,  бенкетувала  вся  старшина  й  усi
чигиринськi  козаки.  Виговський  горiлки  не  любив,  одначе  цього  разу
чаркував i з старшиною, i з простими козаками - по  корчмах  i  просто  на
вулицi, не вiдтручав тих,  якi  лiзли  цiлуватися  (вже  який  бридкий  та
поганий козак Заткало - щербатий i слюнявий, а й вiн  обслинив  гетьмана),
вдавав з себе хмiльного, вдавав козака простого, компанiйського.  Знав-бо,
то - найпевнiша слава для гетьмана. Насправдi  таким  не  був,  його  душа
плетена з тонко© шляхетсько© мережки,  любив  гарнi  речi,  дорогi  iкони,
кохався в книгах - надто в латинських,  грецьких,  любив  мудрi  бесiди  з
мандрiвними  монахами  й  не  любив  п'яно©  перезви,  хмiльних   балачок,
брагарства. Одначе переступив через той бридливий  пруг  у  власнiй  душi,
пиячив, i веселився, i стрiляв з козаками з лука у пiзнi, котрi  випадково
затрималися на яблунi, яблука,  а  одного  разу  навiть  погойдався  через
колоду з козаками на кладцi в переваги-ваги.
   А може, вiн не тiльки братався з козаками, а й перечiкував,  вiдсовував
градовi хмари, якi ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували
далекими зiрницями. Гетьман - надзвичайно мiцний i чiпкий чоловiк.  Чимало
людей не помiчали тi╨© мiцностi, сховано© за стриманiстю, розважливiстю, й
гiрко помилялися. Хмiль був мiцний по-сво╨му: гарячий, невтримний, гордий,
скажений,  непоступливий,  швидкий  на  думку  i  розправу,  Виговський  -
по-сво╨му. Так, i стриманий, i розважливий - думку виважував, а виваживши,
стояв на нiй до кiнця, за що й подобався Хмельницькому, рiшень  не  мiняв,
нiкому не лестив i нi перед ким не запобiгав ласки. Ще й  розумiв,  що  на
широкiй i далекiй дорозi, в кiнечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна
спрямований  на  далекий  обрiй,   на   найбiльшу,   наймiцнiшу   фортецю;
честолюбний (умiв ховати честолюбство), вiн  нiколи  не  сподiвався  взяти
фортецю з розбiгу, приступом, волiв покорити ©©  облогою.  Вiн  ступав  до
мети непомiтно  для  iнших,  але  впевнено,  неухильно.  Прожити  життя  в
затiнку, не першою осо бою -те просто мучило його. Але  й  ясних,  видимих
стежок до вершини  не  було.  Вдовольнявся  високим  писарським  урядом  i
карався ним. Бачив увесь огром гетьмансько© влади, вiн страшив його,  але,
якби  те  сповнилося,  сподiвався  впоратися  за  допомогою   виваженостi,
стiйкостi, чiпкостi. Й не робити помилок, якi робив Богдан.  (Про  можливi
сво© не  здогаду╨ться  нiхто).  А  ще  Iван  Остапович  був  порядний.  Та
поряднiсть, либонь, i не лежала золотим розсипом у його душi,  вiн  скорше
вiдчував, вiдгадував, на яку половиню ступити варто, на яку  нi.  На  його
урядi будь-який обман потягнеться за ним вiдьомським хвостом на все життя,
i врештi хвоста прищимлять. Та й просто бридився  легковажними  жiнками  i
дармiвщиною. У нього були добрi батько та  мати,  мати  давно  померла,  а
батько й нинi живе в Гоголевi пiд Ки╨вом, вони вдовольнилися малим, нiколи
не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума виро©лася  в  головi
сина. Й невiдь-звiдки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг,
у яких розповiдалося про Александра Македонського та Юлiя Цезаря, скромний
юний судовий канцелярист мовби й помрiяти про щось подiбне не мiг, а проте
мрiялося. Те було  неначе  казка.  Хоч,  звичайно,  на  високий  уряд  вiн
пiднiсся б будь-де. Те було трибом  його  душi,  його  сутнiстю...  Перший
учень у школi, найвправнiший канцелярист. Найкращий стрiлець iз лука (нащо
те було йому, але канцеляристи високого  i  низького  чину  вправлялися  в
стрiльбi в саду, й там була своя честолюбна драбина). Iнакше б вiн не змiг
жити. От тодi, либонь,  виродився  б  у  скрипуна,  заздрiсника,  дрiбного
шкодника. Нi, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повiтового  маршалка,
а потiм депутата сейму.
   Й зненацька отака круговерть - полон, викуп, широка долоня  Хмеля.  Вiн
цiнував ©© потиск, жодного разу  не  змалiв  у  очах  валечного  гетьмана.
Долаючи гострий пруг у душi, дивився йому тiльки в  очi  i  казав  правду.
Покiйному гетьману завдячу╨  всiм,  але  й  Хмiль  завдячу╨  йому  немало.
Скiльки разiв стримував його  вiд  нерозважливих  крокiв,  скiльки  тонких
хiдникiв пiдказав. Вiн не пiдлагоджувався пiд гетьмана, не  потурав  йому.
Не напивався з ним до  страти  розуму,  не  кидався  у  вир  гульбищ.  Вiн
розповiдав йому про Аннiбала, iмператорiв Августа, Нерона, Карла Великого,
про Валенштейна. Гетьман любив  слухати  те...  Розповiдав  про  знаменитi
битви, великi удачi й згубливi програшi. Iнодi протистояти  гетьману  було
дуже  важко.  I  страшно.  А  то  й  просто  стояти  й  дивитися  в   його
напiвбожевiльнi очi. Але вiн знав: похитнеться один раз,  i  втратить  все
назавжди.
   Хмiль iнодi кпив над його чистюйством, над його шляхетнiстю, гречнiстю,
але вiн лише усмiхався й звичок не мiняв. Любив ошатну одiж,  любив  гарнi
речi, але не як коштовностi,  жадоба  багатства  не  пойняла  серця,  iнша
жадоба заповнила його. I за це Хмiль любив свого генерального писаря.
   Друг, порадник покiйного  великого  гетьмана,  його  права  рука,  його
канцлер, як називали всi iноземнi посли, обмираючи в душi, мрiяв, що  пiде
далi за Хмельницького. Був одним iз тих, хто спонукав гетьмана до злуки  з
Москвою, вiв вiд його iменi та  вiд  усього  вiйська  Запорозького  з  нею
перетрактацi©, плекав надiю, що вдасться скинути з плеча важку  московську
руку, яка з першого дня почала облягати  плечi  та  шию  все  тугiше,  все
важче, нецеремоннiше, прибирала пiд себе все, пiдгинала до рабсько© покори
й навiть на людське честолюбство та  гiднiсть  не  зважала.  "Iвашки,  Пет
рушки, нiжайши© раби." Й було страшно. Москва, котру зненавидiв од  перших
днiв гетьманування за невизнання гетьманом  його,  Iвана  Виговського,  за
хитрування  (на  цьому  знався  й  сам),  за   некоректнiсть,   нахабство,
нахрапистiсть...  Боявся  Польщi,  мстиво©,  гоноровито©,   непрощенсько©,
пiдступно©. На перших кроках  доведеться  залагоджувати  з  усiма.  Поволi
набирати розгiн проти Москви, одначе й убезпечити себе вiд удару в спину -
повести хитру гру, нiчого не обiцяючи, але й не допускаючи  до  вiйни,  до
пограничних утарчок i конфлiктiв, з яких може розгорiтися велика пожежа.
   ...Вiд'©хав з Чигирина польський посол Беневський i  одразу  вигулькнув
новий - Воронич,  крутився  довкола  гетьмана,  при©хав  посол  вiд  хана,
незрушно сидiв шведський посол, i кожен намагався вбити в голову  гетьмана
свого патика, упевнити в сво©й правдi. Гетьман  вислуховував  усiх  i  про
всiх доповiдав у Москву, з Москви ж налягали  за  Старий  Бихiв  i  Литву,
визволенi укра©нськими  полками;  пiсля  замирення  з  поляками  в  Биховi
лишився наказним Нечай, який писав у козацькi  ре╨стри  тамтешнiй  люд,  а
московськi во╨води тих  людей  з  ре╨стрiв  виключали,  били  киями  ©х  i
сотникiв ©хнiх та осавулiв - во╨води казали, що  цi  люди  мусять  платити
податки, а Нечай доводив: не  сьогоднi-завтра  гримне  вiйна  з  поляками,
козакiв буде треба багато й писав царевi: "Во╨води вiдiймають у нас  села,
з яких могли б мати хлiб, козакiв силомiць виганяють з  дому,  правлять  з
них податки, вiдрiзують ©м чуп рини та грабують". Лiсницький  також  писав
iз Миргорода:
   "Були ми в пiдданствi у його царсько©  величностi  на  сво©х  волях  по
смерть Богдана Хмельницького, а тепер iдуть до нас  во╨води  Трубецькой  i
Ромодановський з вiйськом, i ви будете повиннi  давати  ©м  харч  i  всяку
живнiсть, по наших городах хочуть посадити царських во╨вод;  i  вiйська  у
нас буде тiльки десять тисяч..." Затурбувалися й iншi козаки, особливо  за
Днiпром, посилали на лiвий  бiк  унiверсали:  "Ми,  козаки  заднiпрянськi,
звикли до неволi й нам не треба ©©. А коли ви пiдклонитеся царевi,  ми  на
вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньо© умови, ми сво╨ю волею
не поступимося, не хочемо во╨вод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у
шори убрати, позаводять "кабаки", не всякому можна буде  меди  та  горiлку
курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанiв сукня  них  не  носити,
понасилають сво©х попiв i митрополита в Ки╨вi свого настановлять,  почнуть
у Московщину гнати, а тi, що лишаться, муситимуть пiд капiтанами служити".
   Водночас пiднiмався вiтер, який вiяв у бiк  московський;  з  Нiжина,  з
Лубен i з самого Запорожжя полетiли в Москву гiнцi,  оповiщаючи:  "Ми  всi
радi, коли будуть царськi бояри i ратнi люди, i мiщани, i посполитi. Скоро
дочули ми, що прийде сюди князь Олексiй Трубецькой з товариством сей  край
на царя праведного вiдбирати та властi царськi настановляти, то всi  меншi
стали дуже радi й уся чернь зрадiла, щоб мали ми ╨диного царя й  до  нього
могли удаватися; правда, трохи .бояться, щоб во╨води не  зламали  тутешнiх
звича©в i правил, як  церковного,  так  i  громадського  ладу,  але  ж  ми
запевня╨мо, що цар i великий князь нiчого того не  хоче.  Зволь  же,  твоя
милiсть, царська величнiсть, неодмiнно прислати во╨вод та взяти  пiд  себе
всi нашi городи".
   Укра©на розколювалася, кришилася, як лiд у повiнь. Iнодi  тi  розколини
проходили через один полк, одну сотню, а то й  одну  родину.  I  в  Матвiя
пройшла розколина попiд серцем. Канцеляристи й писарi розпечатували листи,
вони першi довiдувалися про  всi  новини,  переповiдали  ©х  один  одному,
топлячи скруху на днi чарок i пивних  кухлiв.  Все,  що  дiялося  довкола,
спонукало не до працi, а до чарки та сумно© пiснi.
   I посеред усього того кришива, посеред скресло©  рiки  -  вiн,  гетьман
укра©нський, Iван Виговський. Декому зда╨ться:  найважче  -  допастися  до
булави, i мало хто розумi╨, як важко  ту  булаву  втримати,  навести  лад,
погасити пристрастi. Надто, коли кожен  вважа╨  себе  правим,  свою  думку
╨дино правдивою, не хоче поменшити  свою  погорду,  свою  злобу,  хочби  й
тисяча гукало, що це - бiле, вiн один репету╨: чорне. I хоч ти йому  кiлка
на головi теши, не поступиться нi на цалу.
   Найдужче вар'ював i колотився проти гетьмана Мартин  Пушкар,  полковник
полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким  увесь  його  тернистий  шлях,
прокiптюжився димами усiх битв, вже  тодi  не  мiг  спокiйно  дивитися  на
гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла  в  думки,  неначе  болячка,
ятрила славолюбиве серце, одначе смiховинним i небезпечним було  виповiсти
свою мрiю навiть найближчим друзям. Могутнiй гетьман виполов би мрiю разом
з головою. I ось тепер... Не кричали його на радi в Чигиринi, й на радi  в
Корсунi, лiта ж його плинуть за водою, ще рiк-два  й  згинуть  за  далеким
закрутом срiбнi подзвони молодостi, скинуть його з рахунку, з мислi навiть
найвiрнiшi йому козаки. Все там, в далекому туманi:  кривавi  сiчi,  буйнi
пиятики, жiнки, побратимство. Лишилася жадоба влади - терпка, як  терен  з
горiлки. Отож: тепер або нiколи; шукав  спiльникiв,  пiдбурю  вав  козакiв
свого полку, запорожцiв; з сiчовиками, з кошовим Барабашем ввiйшов у мiцну
дружбу, Барабаш i сам мав  на  мислi  гетьманську  булаву,  але  ту  думку
приховував на саме дно - поки що йому та зiрка не  свiтила,  потнуть  один
одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лiсницький...
А поки що - вiн Пушкарiв друг i приятель. Пушкар аж зчорнiв вiд тих думок.
Високий, сутулий, з довгими, опущеними руками, штовхався серед козакiв  на
майданi,  помiж  брагарникiв,  челядникiв,  ходив  у  старому  кунтушi   й
посоюжених чоботях, вдавав iз себе прихильника сiроми, кревного  захисника
всiх бiдних та покривджених. Всi надi© покладав на  люд  чорний,  простий,
який нинi розшаленiв i роз'ятрився, вимагав перемiн, передiлу  займанщини.
Запорожцi вимагали грошей, гетьман дав ©м не багато,  а  цар  обiцяв  дати
багато; через сво©х посланцiв,  котрi  здебiльшого  справляли  й  вивiдну,
пiд'юджувальну службу, обiцяв звiльнити вiд чиншу,  урiвняти  в  правах  з
значними козаками. Стряпчий Рогозiн, присланий буцiмто сповiстити гетьмана
про царську радiсть: послав Бог  доньку  Софiю,  -  та╨мно  вивiдував,  що
думають i гомонять простi люди про гетьмана,  яким  духом  дише  старшина,
яким козаки та посполитi, чи  ма╨  гетьман  потайнi  зносини  з  сусiднiми
державами. Рогозiновi людцi не шкодували грошей, пили з козаками по шинках
та корчмах у Чигиринi, заникували в Переяслав i Полтаву.
   Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розiгрiта  горiлкою  та  запальними
словами полковника, вергала  прокляття  гетьмановi  й  оповiстила,  що  не
коритиметься його волi, й при©хало до Полтави шiстсот запорожцiв з кошовим
Яковом Барабашем, разом iз запорожцями полтавський полковник вiдправив  до
Москви отамана Стрижку з  товариством,  i  вони  повезли  зашитi  в  шапки
доноснi листи на гетьмана. Полковник розiслав  пiдмовнi  листи  по  сотнях
свого полку, кинув клича по сусiднiх  полках,  i  на  той  клич  збiгалися
пастухи, челядники, шинковi наймити, просто гультя©, - кiлькалiтня  вiйна,
ру©ни виплодили незлiченну кiлькiсть вiдвиклого од працi,  ледачого  люду,
котрий  мрiяв  розбагатiти  в  одночасся,  захопивши  ма╨тностi   заможних
хазя©нiв. На радному майданi трiпотiла Пушкарева корогва,  й  пiд  нею  од
ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бiк Чигирина
рiзномасний обдертий люд - кепсько одягнений, без збро©,  без  коней,  без
шеляга в кишенi, зате затятий i вiдчайдушний i завжди п'яний. Незабаром ©х
назбиралося на пiший полк, понад двадцять тисяч,  ©х  називали  дейнеками,
самi ж себе вони називали козаками, заворушилися  Гадяч,  Зiнькiв,  Ромни,
Миргород - звiдусiль на Пушкарiв поклик  плинули  товпи  обiрваного  люду.
Жадали перемiн, i то негайних.
   У Чигиринi було тихо, тривога ходила в глибинi. Всi розумiли, що добром
те  полтавське  ворохобство  не  скiнчиться,   що,   либонь,   знову   вiд
православного меча потече православна крiвця. Лишалася  надiя  на  Москву,
гетьман просив ©© уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невiдомо, що думав
гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотiв кровопролиття, не хотiв на
власному полi сiчi,  яка  надломить  i  його  сили,  вiдрядив  до  Полтави
намiсника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж  принизливо,  аби  Пушкар
розпустив дейнекiв, випив з  ним  мирову  чару.  Обiцяв  прощення,  обiцяв
нагороди, уряд генеральний. Пушкар вiдказав коротко: "Не дiжде", й наказав
забити Тимоша  в  залiза  та  вiдправити  в  Камiнне  до  свого  приятеля,
московського во╨води Колонта╨ва.
   Матвiй сидiв за столом, схиливши  за  звичкою  голову  на  лiве  плече,
перебiловував листа до миргородського полковника, в якому  гетьман  суворо
застерiгав  полковника  вiд  якшання  з  Пушкарем  та  пушкарiвцями,  коли
зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотiв  схопитися  на  ноги,
але Виговський натиснув на плече:
   - Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати...
   Гетьман приязнив Матвi╨вi,  отi  кiлька  слiв  "гетьман  на  той  час",
сказанi на радi вельми до мiсця i вельми вчасно,  лягли  мiж  ними  мiцною
кладкою.
   - Грiзний лист...
   - Грiзний - посвист шаблi. Я все зробив, аби не витягати ©© з надiлкiв.
Iншо© ради нема. Йдеться до волейно© потреби, - мовив довiрчо.  -  Потнемо
ми ©х. Ох, тяжко менi... А що робити? - й дивився Матвi╨вi в очi чорнющими
очима. Той погляд проник Матвi╨вi в душу, й  там  аж  зашкварчало.  Матвiй
злякався, йому здалося, що Виговський ось-ось почу╨ калатання його серця й
вивiда╨ його мислi. Може, вiн вже прочиту╨  ©х?  Всi  днi  вiн  думав  про
полтавську колотнечу, про дейнекiв,  про  Супруна.  Впала  йому  випадкова
звiстка,  що  бачили  Супруна  з  дейнеками,   надто   той   ворохобиться,
бунту╨ться,  й  злякався,  що  добунту╨ться   до   лиха.   Розум,   досвiд
пiдказували: таке не мина╨ться,  не  закiнчу╨ться  нiчим,  прийде  час,  i
молодшого Журавку покличуть до вiдповiдi. А тепер i гетьман пiдтвердив  тi
його здогади, побоювання, й  Матвiй  розтривожився  вкрай.  Виговський  же
подумав, що Матвiй так перейнявся його клопотами, й ще дужче  затеплiв  до
писаря ласкою, розчулено потис плече.
   Гетьман пiшов, а Матвiй сидiв i думав,  що  йому  робити.  Треба  якось
попередити Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка
про Сидора, й звiяв ©©: що може сказати Супруновi Сидiр,  та  Супрун  лише
поглумиться над ним, або й по гамалику за©де. Лихо... Справжнiсiньке лихо.
Брат рiдний... Одна кров. Дво╨ ©х у  цiлому  свiтi...  Думки  пурхали,  як
горобцi в зачиненiй клунi.
   Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до нiг.



   VII

   ...Над байраком лiтала вiдьма, знiмала з  неба  звiзди,  клала  ©х  пiд
перекинуту догори дном бочку, а мiсяць загнала в хмари,  й  осавул  Шуляк,
який iшов додому з хрестин, збився з путi, забрiв  у  болото  й  трохи  не
втопився. Вiдьму Коржиху бачив у небi сам. Коли ж ©©  взяли  до  тюремного
в'язання, знайшлися iншi© свiдки, якi показали, що Вуцька Коржиха часто  в
хмари дивиться, i в ©© в димар залазить кiт чорний, а  по  тому  з  димаря
вилiта╨ сова, а Семен Осика посвiдчив, що вiдьма в нього коней  поурочила,
й вони пошалiли, роз били воза, а сам вiн, Семен, побився вельми, найвищим
свiдченням було, що вона, Коржиха,  вiдьма,  буцiмто  дала  вiд  пристрiту
дiвцi Гнiдишинiй костi, взятi  на  могилi  Гордiй  i  на  водi  опiвнiчнiй
настоянi, вiд чого та дiвка й  померла.  Й  двiчi  вона  ворожила  сотнику
полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, вiд  чого  пан  сотник
мав збитки великi. Коржиха вчиняла  одказ,  одначе  дати  о  собi  слушно©
справи не могла, i городський суд вкрив ©© декретом судовим та  постановив
дати Коржиху на пробу синiм залiзом, тричi ©й  вчиняли  пробу,  й  кожного
разу вона втрачала свiдомiсть, бо ж чарами володiла, таким  чином  уникала
болю, й суд учинив ©© винуватою i вказав, що оная вiдьма на горло вскарана
бути ма╨ через вогонь,  присуд  виконати  по  закiнченнi  храмового  свята
Миколи, спалити вiдьму в дуплi верби, обклавши  те  дупло  сiном.  Вуцьчин
брат Грицько загнав  коня,  примчав  у  Чигирин,  просив  генеральний  суд
вiдмiнити жахливий присуд.  Генеральний  суддя  Богданович-Зарудний  пiшов
порадитися з гетьманом, той саме обiдав - смаженою  козою  з  капустою  та
сливами,  -  вислухавши  суддю,  витер  рота  чистим  рушником  i   сказав
одне-╨дине  слово:  "Су╨вiр'я",  й  знову  заходився  бiля  смаженини,   а
Богданович-Зарудний вирiшив вiдправити когось iз пiдсудкiв до  Полтави.  В
супровiд суддi Iллi Царгородському мав  ©хати  хтось  iз  писарiв,  Матвiй
набився в пiдпомiчники сам.
   ...Два тижнi як упали снiги, а звечора ще й трусила пороша,  притрусила
накочену дорогу, здавалося,  конi  боялися  порушити  неторканiсть  снiгу,
високо пiдкидали кованi копита, кидали  снiговi  кiм'яхи  далеко  в  поле,
залубнi перекреслювали хвацькi  заячi,  обережнi  лисячi,  кiгтистi  вовчi
слiди, вони часто йшли в затоки й доводилося триматися, аби не  випасти  в
снiг, зривалися бiгти навперейми осокори та дуби,  й,  збагнувши  марнiсть
тих сво©х замiрiв, зупинялися. В придорожну  дерезу  понамiтало  снiгу,  й
звiдти стримiли тiльки колючi патички, молоденькi сосонки пiд вагою  снiгу
зронили вiття на саму землю, червоними грудками шугнули снiгурi й зникли в
байрацi, а за байраком кудись гнав снiгами одинокий вершник. На приметенiй
снiгом рiчцi рибалки ставили зимовi ╨зi. Зимова дорога мовби й небагата на
кольори, зате нiщо не може сховатися вiд людського зору. Неторкана бiлiсть
снiгiв ляга╨ на душу нiжнiстю, можна б милуватися, думати про домiвку, про
дружину, про дiтей, та на серцi неспокiйно й тривожать недобрi передчуття.
   На  лихо,  вони  справдилися.  В  Полтавi  було  гамiрно,   люду   туди
напелешкалося доволi, й здебiльшого все то  люд  гультяйський,  неробочий:
бродили  гуртами  вiд  двору  до  двору,  димiли  люльками  бiля   зборнi,
галасували в шинках, скрiзь  по  повiтках  стояли  конi,  часто  непоранi,
чимало було людей збройних, лунали пострiли - то там, то там випробовували
булдимку чи самопала, або стрiляли на  спiр,  що  ранiше  в  мiстi  суворо
заборонялося. По вулицях  та  завулках  блукали  свитки,  кожухи,  сiряки,
чумарки, каптани, помiж ними  виднiлися  синi  жупани  та  зеленi  кунтушi
козакiв полтавсько© сотнi, а також iнших сотень полку, а  ще  -  жупани  й
кунтушi деяких iнших полкiв.
   У полковiй канцелярi©  ©м  сказали,  що  кару  вже  вчинено,  верба  не
загорiлася - мабуть, Вуцька Коржиха ©© заворожила - але вiдьма  задушилася
в дуплi вiд диму. Iлля Царгородський чухав потилицю, вiн  таки  хотiв  для
заспоко╨ння совiстi поговорити з суддею, якого  на  той  час  не  було,  а
Матвiй пiшов до далекого  родича  Максима  Драба  розпитати  про  Супруна.
Максим  Драб,  патлатий,  бровастий,  схожий  на  ведмедя  чоловiк  сказав
Матвi╨вi, що Супрун iнодi ночу╨ вдома, в Жуках, iнодi пiдночову╨ в  нього,
всенький день вiн у мiстi, нинi козаки збираються чи то бiля Спасько©,  чи
то бiля Сретенсько© церкви. Бiля Сретенсько© церкви не було нiкого, а бiля
Спасько© ро©лися оружнi й неоружнi люди: броварники, лазнярi, прокiптявiлi
грубники,  шинковi  наймити  -  ©х  не  важко  було  розпiзнати  з  одягу,
поведенцi©, мелькали й козацькi  кунтушi.  Трохи  оддалiк  стояли  гуртами
полтавськi  парубки  та  дiвчата,  лузькали   насiння,   перемовлялися   -
спостерiгали дармову iнтермедiю, смикала з повiшеного  на  дишель  пихтiра
сiно, губила його пiд ноги паровиця гнiдих,  на  санях  верещало  у  мiшку
порося, хазя©н, опутаний поверх кожуха у кирею, сидiв у передку,  звiсивши
ноги - завернув просто з базару, щоб послухати юрмище  й  розказати  вдома
сусiдам; трохи далi пiд тином гризлися два пси -великий  чорний  i  малий,
рудий - старий, досвiдчений та хитрий, вiн кусав чорного за литки,  а  той
тiльки бив роззявленою пащею рудого в бiк. На  нижнiй  сходинцi  церковних
сходiв стояв голомозий i босий iдiот, крутив круглою  головою  та  вирячав
очi, на самiй папертi над натовпом завис довгов'язий  зизоокий  чоловiк  i
гукав щосили:
   - Хлiба нема?
   - Iстинно - нема, - охкав на вiдповiдь натовп.
   -- Соли нема?
   - Нема! - 3 ротiв струменiла пара.
   - А в кого ╨? - аж падав на натовп зизоокий.
   - У лукiв, у старшини! - гукали дейнеки.
   - Посiли хутори, i пасiки, i перелоги, й луки!..
   - Поб'╨мо старшину i все стане наше, - жахкав  понад  головами  кулаком
зизоокий, вiн розпашiв, розхристався, й з-пiд  сiрого  каптанця  виглядала
чорна, як сопуха, сорочка та ще  якась  шматина.  Й  горiли,  жахтiли  очi
дейнекiв, Матвiй подумав, що той вогонь дикий  i  небезпечний,  ним  легко
запалити чужi стрiхи. Вiн пробирався помiж натовпом,  шукаючи  Супруна,  й
врештi знайшов його з лiвого боку вiд папертi, Супрун здивовано зиркнув на
брата, але  нiчого  не  сказав,  слухав  наступного  балакуна,  маленького
носатого чоловiчка в козацькiй шапцi та синьому кунтушику.  Цей  чоловiчок
не кричав, говорив тихим голосом, i враз запала тиша.
   - Ми всi разом з нашим батьком Хмелем прогнали шляхту, - сказав вiн.  -
I всi ма╨мо бути вписанi в козаки. Шляхта втекла i землю  покинула,  i  от
тепер хто справнiший та хитрiший покопав межi та  наставив  сво©  кляки  й
всiвся на тих грунтах. А ми мусимо на  тих  землях  гарувати  найми  тами.
Старшина i гетьман установили ре╨стр козацький, повписували  туди  себе  й
гребуть пiд себе. Гребуть i запродують Укра©ну... Вона ©м  не  дорога,  ©м
дорогi грунти та обори. Ще вчора декотрi з них були злиднями,  а  сьогоднi
понатягали на себе кабаргу та адамашки, ©хнi малжонки,  ©хня  бiла  челядь
величаються в парчi та штофi, а наша - в полотнi та  рогожi.  -  Чоловiчок
говорив складно, його слухали. - Ще й чинш беруть з сiряка, а  цар  обiця╨
чиншу з простих людей не брати, права i вольностi нашi захистити...
   Матвiй навiть не пам'ятав, чи привiталися вони з  Супруном,  вiн  також
слухав носатого чоловiчка, й тепер нахилився до брата:
   - Хмельницький укладав ре╨стри. I з Москвою погодив. Виговський  тiльки
потвердив ©х. Москва й нинi вимага╨ пильно дотримуватися ре╨стрiв, i  чинш
у них беруть так само, як i в нас, або ще й гiрше.
   Супруновi очi блищали злостиво-збуджено, вiн микульнув ними  й  стиснув
Матвi╨ву руку вище лiктя, прошепотiв у саме вухо:
   - Ти тут не кажи, що з Чигирина й що писарю╨ш у гетьмана...
   - Може, не казати, що й брат твiй? - прискалив око Матвiй.
   Супрун ледь почервонiв.
   - Захистимо нашi права i вольностi,  не  дамо  одягнути  на  нашi  душi
кайдани! - зiрвався в кiнцi на крик носатий чоловiчок i пiдняв  таку  дужу
хвилю галасу, що з церковно© банi знялися голуби й полетiли в бiк Ворскли.
Над головами злетiло:
   - Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балака╨.
   В отамани обирали  тих,  хто  найдужче  гукав  з  папертi  або  говорив
складно.
   По тому на паперть збiгали iншi промовцi, посполитi й козаки,  i  деякi
старшини, цi  здебiльшого  говорили  про  права  та  вольностi,  закликали
боронити Укра©ну вiд супостата, але не казали вiд якого, цi, либонь, також
сподiвалися високих урядiв, якщо ©хня сторона вiзьме гору.  "Тепер  у  нас
кожен голова, кожен може порядкувати сам i уряд справляти".  "I  через  те
молодшi не слухають старших, слiпцi показують дорогу глухим, а глухi вчать
©х спiвати псалми, жiнки п'ють горiлку нарiвнi з чоловiками, рядовi козаки
вiддають велiння сотникам i полковникам i нi до кого нема╨  пошанiвку",  -
подумав  Матвiй.  Промовляли  й  сiчовики,   цi   особливо   чорно   лаяли
Виговського, казали, що вибрано його не по правдi, - запорожцi на радi  не
були, намовляли не коритися гетьману.
   Товпа то принишкала, то знову вибухала ревом та галасом,  товпа  нiколи
не мислить, не розмiркову╨, ©й не важливi глибокi аргументи, iстини,  вона
живе радiстю або ненавистю. Частiше ненавистю, злобою  та  ярiстю.  Очi  в
усiх жахтiли, й Матвiй вдруге подумав: "який страшний се  вогонь".  Злоба,
нетерплячка, сподiвання помсти  злютували  людей  у  такий  корж,  в  таку
цеглину, якою можна було вбити будь-кого. Тут нiхто не дивився в себе, тут
не було власних думок, слiв, бажань, всiма володiла чиясь одна воля, чи╨сь
одне бажання, якому пiдкорялися всi.
   Тут пахло кров'ю.
   - Поб'╨мо старшину.  Пiшли  шарпати  Дрiмайла,  нашевкав  добра,  кровi
напився.
   Хтось вже зводив рахунки, але шарпати Дрiмайла поки що не  поспiшали  -
вiдклали на потiм. Бо - ще чогось чекали. Вже всi добряче потомилися, коли
з церкви вийшов  Мартин  Пушкар  -причащався  -  у  гороховому  жупанi,  в
малиновому, старенькому кунтушi наопак, зупинився  на  папертi,  розправив
сутулi плечi, - вже старий,  намагався  молодитися,  виглядати  хвацько  -
зорив поверх голiв кудись у далечiнь. Матвiй подумав: "Не  може  бути,  що
його не змагають сумнiви, заварив таку круту кулешу, а хто зна╨,  кому  ©©
доведеться з'©сти? Можна й похлинутися нею..." Не схоже було, що та кулеша
вичахне.   Полковника   змагало   непомiрне   честолюбство,   честолюбство
непогамоване, а що життя до бiгало краю, довше чекати не мiг.  Здебiльшого
старiсть обережна, бо  ж  скiльки  разiв  чоловiк  обманю╨ться  за  життя,
скiльки разiв наража╨ться на небезпеки з власно© гарячковостi, а ще ж його
обдурюють i пiдманюють  сухозлотицею,  старiсть  зна╨,  що  придбати  щось
важко, а втратити можна в одночасся, що майже всi людськi вчинки  лихi  та
пiдступнi й що найбiльший ворог людинi вона  сама,  але  ж  вона  й  надто
спокуслива  до  слави,  надто  честолюбна,  жорстока   й   водночас   може
розчулитись до сльозливостi, хвастовита. Молодiсть може з одрубу  кинутись
на смерть за права та офiрувати себе комусь iншому, повiрити безоглядно та
щиро, через те вона так часто вiдда╨ себе разом зi збро╨ю в руки  всiляким
пройдисвiтам, авантюристам, котрi водять  ©©  по  нетрищах,  а  в  скрутнi
хвилини залишають напризволяще.
   Переднi кинулися до полковника, щось його запитували, i  вiн  прорiк  з
папертi:
   - Всi будете козаками, всi будете панами. Москва нам  знак  пода╨,  цар
обстою╨ бiдних людей i обiця╨ поважати нашi права та вольностi.
   Вiн був утомлений, не схильний до довгих промов i зiйшов з папертi.
   - Це ж неправда, - казав по дорозi до Драбового двору Супруновi Матвiй.
- Хiба не зна╨те, не бачите, що з  Московщини  на  Укра©ну  товпами  пруть
панськi холопи. Од  добра  втiкають?  ╞х  там  гнуть  у  три  погибелi.  В
Московщинi давно нема╨ жодного вiльного  лапотного  чоловiка.  Холопи  там
усi. На панiв сутужать. За цей недовгий час вiд царя надiйшло  два  укази,
щоб тих втiкачiв виловлювали i назад до сво©х панiв у  залiзах  повертали.
Навiть бояри там пишуться холопами...
   - Може, воно й так, а може, й нi. Як би то не було, але в нас сього  не
буде. Цар обiця╨ всiм посполитим рiвнi з козаками  права  i  вольностi,  i
ма╨тностi подiлити помiж усiма порiвну.
   - Так ╨ ма╨тностi, нажитi батьками, дiдами... - Й подумав  про  спалену
луку, його поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як  i  боявся,
що по тому мiж ними  може  розладнатися  не  тiльки  розмова,  а  будь-яка
злагода.
   - Все одно - порiвну...
   - I як ти ©х роздiлиш?
   - Знайдемо спосiб... - В голосi переконанiсть i ярiсть. Добалакували ту
балачку за столом у Максима Драба. Матвiй прихопив у корчмi по дорозi  двi
карафи добро© горiлки й дво╨ кiлець ковбаси, в'язку таранi, й розмову було
чим засмачити. Похмурий з  вигляду,  але  добрий  i  полохливий  Драб  або
мовчав,  або  згоджувався  з  обома  спiврозмовниками,  й  вони,  зрештою,
перестали звертати на нього увагу.
   Тiльки один раз, пожувавши шматочок таранi, закинув до примирення:
   - Читали нам гетьманiв унiверсал. Вiн  пише:  пождiть,  хлопцi,  трохи,
вийде полегша всiм...
   -  А  так,  -  пiдтримав  Матвiй.  -  Треба  зачекати,   настане   мир,
налагодиться життя...
   - Всi можновладцi брешуть: пождiть, щастя для  вас  потiм.  А  самi  не
ждуть...
   - Еге ж, всi хочуть добре жити зараз, - невпопад докинув Драб. - Щоб  i
борщ з хляками, i карасi в сметанi...
   - Кажу ж, собi гребуть...
   - Чому? - запитав Драб.
   - Бо... не вiрять у Бога, - сказав Супрун.
   - Не вiрять у Бога? Що ти кажеш, - вимахнув ложкою Драб.
   - Ну... Вiрять. Але так... Нiби Бог ©х не бачить.
   - А Пушкар що, вiд себе одгрiба╨? - мовив Матвiй.
   - Пушкар хоче, щоб для всiх...
   - Те ж саме... Потiм, як москаль ухорка╨... В  холопи...  У  вас  уряди
позахоплювали горлопани, стало краще? Отож бо...
   - Й старi всi при дiлi... На  тепленьких  мiсцях...  -  обережно  мовив
Драб. - У торгiвлi, в канцелярiях, у конторах провiантних...
   - Як же так?
   - А хто зна, - знизав плечима Драб.
   Блимала в рудому - забивало в осiннi негоди, затекло -  кутку  лампада,
стрiляли живицею на свiчадi - пiд витяжною трубою - в  "бабi"  -  глинянiй
грудцi з дiрками - сосновi скiпки, якi Драбиха мiняла  одну  по  однiй,  а
тодi перестала, бо й начадiло в хатi, та й зрозумiла, що свiтло гостям  нi
до чого - чарка та ложка рота не минають, i слова вух також, i вони сидiли
в жовтуватому пiвмороцi.
   -...А хiба в ляхiв не хлопи? Хiба твого батька й тебе самого осавули не
ганяли в поле нагаями? - вернувся до попередньо© розмови Супрун.
   Се була правда, Матвiй не знав, що вiдказати.
   - Там холопи, а там хлопи... Однаково. Ми чужi москалям... Взують  усiх
у постоли, як власних мужикiв...
   - Якщо всiх у постоли - нехай. Лiпше, нiж злизувати  порох  з  лядських
чобiт.
   - До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нiкому не були пiд шапку, жили
самi по собi.
   - Хто се тобi сказав? - глузливо скривив вузькi смажнi губи  Супрун,  i
його тонкий вус засмикався.
   - Сам чув, - збрехав Матвiй. Бо чув не вiн,  а  покойовий,  i  розповiв
йому. "По радi Чигиринськiй прийшов до гетьмана Богун. I отако, прямо - ти
ж зна╨ш Богуна: "В який, гетьмане, бiк хилишся?" А  гетьман  йому:  "Нi  в
який, Iване. Стоятимемо самi по собi. Сотворимо на ру©новищi Польщi вiльну
Укра©ну. Дасть бiг сили... А розуму вистачить власного. Хмiль почав, та  в
кiнцi звернув з дороги. Я не зверну". "Дивися,  не  зверни,  гетьмане",  -
Богун йому. Ще й по тому поцiлувалися. Богун однаково ненавидить i Москву,
i Варшаву".
   - Богун, то так... Вiтровiйний тiльки вiн.
   - Ну! Богун вiтровiйний!..
   - Авжеж. Але й чесний. Не крутiй. А гетьману я не вiрю.
   Шляхтич, вiн i ╨ шляхтич... Матвiй образився.
   - Не шляхтич, а шляхетний.
   - I шляхетнiсть його дiрява. Потягне вiн таки нас  пiд  ляха.  -  Жовта
тiнь вiд кiбцюватого Супрунового обличчя  на  стiнi  була  схожа  на  тiнь
птаха. - У Москвi цар... Самодержець, тверда рука. А ляхи тiльки  що:  "Не
позволям". Що шляхтi забандюриться, ,те король i робить. А цар - дзуськи.
   Над усiма.
   - Дурний ти, - кинув спересердя Матвiй i похопився на свою грубiсть.  -
Не ображайся... Це я так... У полякiв Конституцiя i сейм...  Вiн  пильну╨,
щоб король не надуживав владою. В Польщi кожен шляхетний чоловiк  у  шанi,
не "раб нiжайший", як у Москвi, пiднiжка нiкчемна, а вiльний. То правлiння
вище...
   - Однi вiльнi, iншi - тричi невiльнi. А в Москвi  -  порядок.  Цар  над
усiма.
   - I в усiх ребра трiщать.
   - Добре, що хоч у всiх.
   - У панiв, у бояр не трiщать.
   - Але пострах перед царем мають...
   Матвiй почував, що йому туманi╨ в головi. Захопився суперечкою, й хиляв
врiвень з Супруном та Драбом, який не проминав жодно©  дурничково©  чарки,
але й не п'янiв, був як лут. А Матвiй уже добряче захмелiв,  його  поймала
досада, майже вiдчай, що не може нi в чому переконати молодшого брата,  що
не вда╨ться його застерегти, вiдтрутити вiд вогню, вiд небезпеки,  а  ©хав
саме задля цього.
   - Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхiв,  хто  вам  усiм  наклепав  на
гетьмана. Таж вiн царевi склав присягу...
   - А в лядський бiк дивиться...
   - Хто тобi таке  сказав?  Гетьман  вимага╨,  щоб  Москва  дотримувалася
пунктiв, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити вiйсько  по  всiх
мiстах укра©нських, i Москвi, i Польщi - хто бiльше обiця╨,  той  дужче  й
подоба╨ться. Нi тi, нi тi нам добра не зичать. I нiколи не будуть  зичити.
В Москвi закони й звича© азiятичнi...
   - Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.
   - Чом би мав за ними тягти руку? - А перед очима знову  чомусь  постали
червонi купайла стогiв i червоний вогонь зблиснув йому в очах.
   - Не знаю... Шiсть лiт я шаткував з  Хмелем  лядську  капусту...  Рубав
посторонки лядськi... Присягав Хмелевi, а вiн - Москвi.
   Матвiй хотiв сказати, що наприкiнцi свого життя Хмiль гiрко розкаювався
в сво©й помилцi, метався на смертнiй постелi, посилав послiв i в Польщу, з
якою сподiвався укласти федерацiю, i в Литву, i в Семигород, i до  шведiв.
З Литвою, Семигородом та Швецi╨ю вже був зовсiм погодив  пункти  договору,
але супроти Швецi© виступила  Данiя,  на  допомогу  Польщi  посунула  сво╨
вiйсько Австрiя, й договiр не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь,
всього того Супрун i знати  не  хоче,  його  нiчим  не  перекабатиш.  Йому
затремтiло пiд серцем, сказав тихо, проникливе, i в його голосi  забринiла
сльоза:
   - Ну що тобi, брате, дали Москва i Хмiль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив
у ре╨стри...
   - Чужими викрутнями i пiдступами.
   - Ти ж он... Стiльки разiв  рубаний  i  стрiляний...  Пари  пiдошов  не
привiз у тороках з тi╨© вiйни.
   - Хмiль за правду стояв...
   - Стояв... За чию тiльки? За свою...
   - Стережися! - грiзно гукнув Супрун.
   - Не лякай. Лицар вiн великий i гетьман валечний... Може,  напочатку  й
хотiв добра всiм, але потiм... Свiй афект погамував, стратив сили й...  не
додумав усього до кiнця...
   - Та ти ма╨ш свiй розум вищим за Хмелiв? - аж роз губився Супрун.
   - Просто, зоддалiк виднiше. Хмельницький теж людина... Я кажу  про  те,
що нi тобi, нi таким, як ти, вiн не дав нiчого.
   - Вiн дав, iншi одiбрали.
   Матвiй зрозумiв, що з Супруном сперечатися марно.  Сво╨ю  правдою  чужу
макiтру не налл╨ш. Найкращi роки Супрунового життя  вiдданi  Хмельниччинi,
вони запеклися кров'ю на шаблi, на мiднiй луцi сiдла, впечатанi  кiнськими
копитами в землю, розвiялися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий
гачконосий чоловiк до ката смiливий i запеклий, i  ту  запеклiсть  вже  не
перебороти. Боже, вбережи його вiд лиха, зупини на рокованiй межi!  Тiльки
на тебе ╨дина надiя. Прости його, як прощаю я за заподiяний грiх...  Якщо,
звичайно, заподiяв його вiн.
   Матвiй вже не слухав Супруна, який смачно розповiдав, як вони стирали -
скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й  вiшали
за ноги на старiй границi, щоб пам'ятав, де  вона.  Несподiвано  Супрунову
розповiдь перебив Драб:
   - Слухаю оце вас... Виговцi, пушкарiвцi... Не на добро це все. По  менi
- подали б одне одному руку...
   - Та ти що?! - аж скрикнув Супрун i його  вус  звинувся  вище  носа.  -
Нiколи в свiтi! Та ми...
   - I ви, i вони, - спокiйно провадив Драб, - можете  опинитися  в  однiй
ямi. Московськiй або лядськiй.
   Матвiй здивувався, не сподiвався од Драба таких мислей, вважав, що  той
бачить не далi волового дишла. А вiн бачив далi вiд них обох. Драб дивився
розумними i печальними очима.
   - Вони погинуть першi, - кип'ятився Супрун.
   - Може, й так, а може, й iнак, - налив у чарки  Драб.  -  Яка  рiзниця.
Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Укра©на?
   - Що Укра©на! Що? При чому тут...
   - Та при тому.
   Як та кропива, що глушить пiд собою траву й городину,  так  запеклiсть,
лютiсть глушила розважливi думки.
   Драб безнадiйно махнув рукою.
   Втомленi,  хмiльнi,  невдоволенi  один  одним  Журавки   обляглися   на
розперiзаному кулевi соломи, кожен вкрився сво╨ю кире╨ю.  I  не  згадалося
©м, як лежали у виямцi пiд кручею бiля Ненаситця, вкрившись одним кожухом,
як грiли одне одного молодими тiлами, як порiвну, на два тiла  роздiлилося
все тепло, i кров, здавалося, шугала з серця в  серце,  й  гаряче  почуття
любовi заповнювало обох по вiнця, й думка була одна на двох, i сон також.
   Тепер же на двох було тiльки цвiркуневе сюрчання з-пiд печi.



   [Вiд гетьмана Виговського Матвiй дiзна╨ться про те, що проти бунтiвного
полковника Пушкаря плану╨ться вiйськовий похiд. За його наказом Сидiр  iде
до Полтави i повiдомля╨ про це  Супруна:  Матвiй  прагне  врятувати  життя
свого  брата.  Але  про  намiри  Виговського  дiзна╨ться  i  Пушкар,  який
розгромив вiйсько гетьмана.]



   IX

   Пiсля легко© й афектно© перемоги Пушкар рушив вiд  Полтави,  й  дейнеки
розполохували залоги маленьких мiст та сiл, його вiйсько зростало вiд  дня
на день, вже чимало й  миргородцiв,  лубенчан  i  гадячцiв  перебiгли  пiд
Пушкареву  корогву.  Ворохобного  й  незгiдливого   полковника   спробував
погамувати  новий  митрополит  Балабан,  таки  обраний  без   московського
благословення, вiн погрожував Пушкаревi прокляттям, але той  вiдписав,  що
Виговського гетьманом не визна╨ i не визна╨, доможеться ново© -  чорно©  -
ради, й порадив ╨пископовi сховати сво╨ прокляття до кишенi.
   У Москвi сидiв Барабашiв посланець i бив чолом вiд Барабаша та  Пушкаря
на Виговського ("Поглянь, великий государю,  милостивими  очима  на  полки
Полтавський та Миргородський, якi вiрно тобi  служать  i  готовi  за  тебе
живiт покласти, а Виговський продався ляхам й зраджу╨ тобi, вели  скликати
нову раду на нашiй сторонi, на Солоницi, за Лубнами, де такi ради  не  раз
бували,  ми  виберемо  гетьмана  достойного  й  тво©й  милостi  до   гробу
вiрного").
   Пушкар з вiйськом стояв у Лубнах, Виговський - у Миргородi, а тим часом
у санях, оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тiльки  продуховина,
з яко©, неначе з справжньо© медвежо© барлоги, йшла пара, до Переяслава  по
глибоких  снiгах  при©хав  московський  посол,  боярин   Богдан   Хитрово,
околичний i оружейничий, ржевський намiсник. Москва не оповiщала, для чого
вiн iде, й козаки губилися в здогадах: однi  казали  -  мирити  Пушкаря  з
гетьманом, iншi - вчинити нову раду на  вибори  гетьмана.  Останн╨  вельми
стурбувало козакiв, надто старшину, навiть тi, кому Виговський був  не  до
вподоби, кому натер перцю в нiс,  обурилися:  обирати  нового  гетьмана  -
стоптати чобiтьми вiльний козацький вибiр, погодитися, що вiднинi гетьмана
призначатиме самодержець, а з  тим  втратити  всi  давнини  й  саме  право
козацьке.
   Задумалися сивочолi козачi голови. Григорiй Лiсницький, помiркувавши  в
сей бiк, зрiкся сво©х претензiй на булаву, по©хав до Виговського,  й  вони
разом  вимудровували,  що  чинити.  Насамперед  потрiбно  було  достеменно
вивiдати за мiри боярина, а також  виманити  його  з  Переяслава,  де  пiд
склепiннями церков i соборiв ще висiв дух Переяславсько© угоди, де  мiщани
та козаки пiдкупленi потвердженим Москвою мiсту пiсля  ради  Магдебурзьким
правом,  звiдки  близько  до  натушкованого  московським  вiйськом  Ки╨ва.
Гетьман послав до Переяслава свого довiреного чоловiка Захара Голубенка.
   Боярин з почтом зупинився у грека Iвана,  Захара  Голубенка  приймав  у
свiтлицi,  де  всю  покутню  стiну  займали  полицi  з  iконами,  Захаровi
здавалося - святi бачать його наскрiзь, вiдгадують пота╨мнi думки. Хтозна,
чи намагалися зробити те святi, одначе сам Хитрово розколупав Голубенка до
дна душi; його невпевненiсть, хисткiсть, захланнiсть, користолюбнiсть були
бояриновi вочевидь. В хатi грека пахло  часником  та  смаженими  грецькими
ковбасками, густий пах ладану не мiг подолати  тi  запахи,  було  жарко  -
Хитрово все ще витрушував з свого дебелого  тiла  дрижаками  лютi  морози,
котрi долягали його в дорозi.
   Бояринове обличчя пошерхло й лупилося, було  змазане  гусячим  жиром  i
вiдсвiчувало мiддю при свiтлi свiчi. Мiддю  вiдсвiчували  й  очi  боярина,
мовби спокiйнi, байдужi, на справдi сторожкi, як двi мишi в чужiй  коморi.
Сам боярин - статний, лисий,  над  очима  двома  гострими  ножами  чорнiли
брови, борода була коротка, але густа, як хащi дерези. Хитрово  розпитував
Голубенка про гетьмана, про минулi вибори, стелив мову, як шовкову  траву,
здавався балакучим, - завертав балачкою  то  в  той,  то  в  iнший  бiк  -
насправдi ж вiдводив думку спiврозмовника вiд небезпечних  тем,  присипляв
©© й вертався знову на потрiбне йому тирло, але вже з iншого кiнця.
   - ╞хати менi в Чигирин далеко, ломить менi костi  i  в  грудях  болить.
Вручу я гетьману клейноди тут. Так i  його  царська  милiсть  велiв:  дати
гетьману булаву в Переяславi, там вiн перейме на себе славу  Хмельницького
i чин його, переяславськими угодами скрiплений. Чого Виговському  боятися?
Цареве слово тверде, й мо╨ також. То пустi балачки - про вибори. Навiти...
Ти скажи йому, порай, щоб ©хав сюди. Гарненько порай... Я бачу, ти чоловiк
вiри гiдний. I шани також...- i пильно  подивився  Голубенковi  в  очi.  Й
вичитав те, що хотiв вичитати - письмена були нескладнi.  Боярин  пiдiйшов
до шкiряного мiшка, вийняв звiдти двi соболинi шкурки, розстелив на  столi
й погладив по  шерстi.  Соболi  спалахнули  чорним  срiблом,  аж  Захаровi
рiзонуло в очах. Боже, яка коштовнiсть, яка краса!
   - Сховай... Ось так...- i власною рукою попхнув ©х Захаровi за  пазуху,
й там враз затеплiло, защипало при╨мно  й  трохи  лячно.  А  боярин  знову
засунув руку в  мiшок,  зачерпнув,  скiльки  змiг  захопити,  червiнцiв  i
впустив ©х Голубенковi до кишенi. Важкий золотий  дощ  покотився  в  чорну
безодню козацько© кишенi.
   -  Ось  так...  Голубок...   Голубенко?   Значить,   Голубок...   Скажи
гетьмановi, що я на нього смиренно чекаю, нехай при©жджа╨. Я вже послав  у
полки листи.
   ...Глабцями,  козирками,  розвальнями  полковники  торували  дорогу  до
Переяслава.  Скликав  ©х  туди  не  гетьман,  а  Хитрово.  Мусив  ©хати  й
Виговський i призначати  раду.  Хоч  достеменно  не  було  вiдомо  нiчого:
прочита╨ боярин царський указ на схвалення козацького вибору  чи  розпочне
новi вибори. Увечерi гетьман сказав у тiсному старшинському колi:
   - Москаль поверта╨ вибори  нанiвець,  супроти  наших  звича©в,  супроти
наших давнiх  законiв,  спочатку  призначить,  кого  сам  захоче,  а  далi
присилатиме свого - кацапа. Попустимо раз -попустимо  навiки,  i  втратимо
всi нашi вольностi, отож мiркуйте i обирайте, кого самi схочете.
   Те, що раду  зiбрано  на  новi  вибори,  розвиднилося  всiм  аж  уранцi
двадцять п'ятого сiчня:  дзвонили  дзвони,  гримiли  литаври,  з  соборно©
церкви винесли i поставили стiйма в снiг корогви,  й  винесли  та  заслали
килимом столика, боярин поклав  на  стiл  привезенi  вiд  царя  булаву  та
бунчук. Зiбрали люд на тому самому майданi, де вiдбувалася рада на злагоду
Хмельницького з царем,  майдан  густо  цвiв  червоними,  синiми,  зеленими
козацькими шликами, сiрими та чорними баранячими шапками, кобеняками. Люди
хвилювались, гомiн стояв на все мiсто. Хитрово чипiв супроти Апостольсько©
церкви, спиною до головного  входу,  за  ним  -  кiлька  дякiв,  пiддячих,
писарiв  та  канцеляристiв.  Усi  в  довгих  та  дорогих  кожухах-шубах  -
малоросiйськi пiдданцi мали чудуватися на  царськi  багатство  та  статок,
думати про те, що й вони незабаром ходитимуть у соболях, бобрах та  чорних
лисицях. Мороз пощипував боярина за червоний нiс, i  вiн  обережно  торкав
його пальцями -боявся вiдморозити, нервувався, хоч i не показував  того  -
гетьмана не було. Скрипiв пiд козацькими чобiтьми снiг, з  ротiв  валувала
пара,  зоддалiк  здавалося,  що  козаки  запалили  люльки.   Та   ось   на
протилежному кiнцi майдану стала помiтна якась товчiя,  шемрання,  людськi
голови загойдалися - козаки  розступалися,  когось  пропускаючи.  То  йшов
митрополит Дiонiсiй i духовенство. Тiльки  вчора  вiн  вернувся  з  Лубен:
©здив до Пушкаря, запрошував його на раду. "Нехай вся  рада  ©де  сюди  до
мене в Лубни", - вiдказав Пушкар.
   Й знову напружена  тиша,  й  знову  хвилювання  натовпу,  розчахуваного
навпiл; до столу,  де  лежали  царевi  клейноди,  йшов  чернець  Петронiй,
гетьманiв духiвник, за ним дво╨ козакiв, один з них нiс щось, зав'язане  в
хустку. Петронiй, високий, наче стовп, з довгою, клинцюватою бородою, взяв
з рук козака вузол i поклав на засланий килимком столик поверх  привезено©
Хитрово з Москви булави, видихнув з рота клубок пари й прогудiв:
   - Панове рада! Загадав Виговський переказати  вам,  що  вiн  зрiка╨ться
булави, вона йому бiльше  нi  до  чого,  в  Москвi  його  за  гетьмана  не
вважають, пошанiвку йому нема╨, й  у  вiйську  вiд  того  бродiння,  нехай
боярин настановля╨ вам за  гетьмана  кого  схоче,  а  Виговський  утомився
довгою працею, бачить на себе звiдусiль лихi заходи, тож бажа╨ решту свого
вiку присвятити Боговi в монастирi.
   На майданi запала вiдчайдушна тиша, рада втягла в себе чернецевi слова,
але не могла одразу перетравити ©х. Дивилася  поперед  себе,  повитрiщавши
очi, так бойнi козаки дивляться на ядро, яке впало в ©хнiй круг, шипить  i
димить ось-ось ма╨ вибухнути. Хитрово розтулив рота, хотiв  щось  сказати,
не сказав, забув його закрити, вiн розгубився не менше за  iнших.  I  враз
майдан  заревiв,  загудiв,  застогнав,  з   натовпу   вискочив   маленький
рудобровий сотник i закричав просто в заiне╨ну бороду Хитрово:
   - А бодай того нiхто не дiждав, щоб Виговського з булави  скинули,  анi
царевi, анi тобi, боярине, козаки нiчого не заподiяли, щоб ви  право  наше
козацьке у нас видирали; Виговський у походах голову  смажив,  наш  люд  з
неволi лядсько© визволяючи, .всi ми  з  ним  умерти  й  жити  готовi,  вся
Укра©на йому присягнула, i нинi ми всi йому присяга╨мо!
   - Правда, правда! - гули козаки.
   Полковник Григорiй  Гуляницький  -  ставний,  пiдтягнутий,  чорновусий,
чорнобровий, чорнобородий, гарний, як чорт, що перекинувся в  чоловiка,  -
пiдняв над головою пернач:
   - Ми, боярине, сповнятимемо царськi велiння, а обрання гетьмана з наших
рук не вiддамо, за те рани i смерть у битвах  приймали  й  прийма╨мо,  щоб
заслужити славу i честь у нашому народi.
   Почали гукати й iншi козаки та старшини - невiдомо, чи  були  намовленi
звечора гетьманом та його пiдпомiчниками, чи з власних розуму та  спонуки,
й тиснули на боярина, вимахували кулаками, й  Хитрово  злякався,  затрусив
бородою:
   - Хiба ж я що?.. Коли бажа╨те, щоб був Виговський гетьманом, нехай буде
з вашо© волi i по ваших звичаях. А що козаки напирали й далi, закричав:
   - Привiз я грамоту царську на пiдкрiплення i утвердження... Ось вона, -
й вихопив з-за пазухи скручену в трубочку грамоту.
   - Чого  ж  досi  крутiйствував!  Ану  дай...потягнув  до  себе  грамоту
Зарудний. Пробiг по нiй очима, вголос прочитав:
   "...Його царська величнiсть при  стародавнiх  вольностях  вас  залишити
зводить i без будь-якого применшення завжди тримати буде, в тому  ╨сте  на
нашу царсько© Величностi милiсть будьте надiйнi".
   У грамотi тiльки раз, i то на початку, згадувався Виговський,  що  йому
по  смертi  Хмельницького  всi  справи  врученi,  далi  ж   грамота   була
крутiйська, ©© можна було притулити до будь-якого "новообраного" гетьмана.
Але Зарудний того не тлумачив, а густим басюрою прорiк:
   - Утверджено пана Виговського царською грамотою.
   - А що я й кажу! - потягнув до себе грамоту  Хитрово.  -  Нехай  тiльки
гетьман заприсягнеться, що не ╨днатиметься  з  ворогами  царськими,  а  на
полякiв, якщо не оберуть царську величнiсть на престол польський, як  сейм
обiцяв, битиме, i на туркiв битиме, а тодi нехай ©де перед яснi  очi  його
царсько© величностi до стольного граду Москви.
   Покляклими вiд холоду руками боярин вручив Виговському,  котрого  майже
силомiць привели старшини, клейноди.
   Увечерi Виговський жартував до старшини:
   - Тепер я вже тричi гетьман... Але на четвертий раз не згоджуся нiзащо.
   Увечерi ж Хитрово виказував Виговському при старшинi  все  те,  що  мав
сказати на радi, але не одважився при розварйованому натовпi.
   - Великий государ для вашо©  користi  зволив  учинити  сво©х  во╨вод  i
ратних людей по значних мiстах Укра©ни:
   Чернiговi, Нiжинi, Переяславi, i де годиться, так само, як у Ки╨вi, щоб
вас боронити. Во╨води робитимуть у мiстах осади й судитимуть  та  розправу
чинитимуть над осадними людьми, а козакам  чинитимуть  управу  полковники,
вiйти й  бурмiстри  по  ваших  правах.  Податки  iз  оренд  збиратимуть  i
даватимуть Запорозькому  вiйську  i  на  ратних  людей...-  I  плутано  та
вiтiювато повiв мову про те, яка то гетьману i старшинi буде з усього того
велика користь. - Во╨води оборонять мiста i весь  люд  укра©нський,  i  ви
знатимете, що хати вашi цiлi, ©х во╨води бережуть,  i  грошi  подiленi  на
всiх порiвну, й порядку скрiзь дотримано.
   Вiн боявся, що старшина заперечуватиме, адже  в  статтях  Хмельницького
жодним чином не  йшлося,  щоб  по  укра©нських  мiстах  стояли  московськi
залоги, та ще й податки з укра©нцiв правили, але старшина,  одiгрiвшись  з
морозу й розiмлiвши вiд грiтого з перцем угорського вина,  мовчки  слухала
тi боярськi слова, всiм вони були не до вподоби, але  нiхто  не  одважився
заперечити. Отож,  мовби  уклали  домову,  але  без  пiдписiв  i  печаток.
Старшина не заперечувала ще  й  через  те,  що  посполитим  байдуже,  кому
платити  податки  -  во╨водам  чи  сво©м  державцям,  либонь,  краще  таки
во╨водам, так буде один податок, одна  мiра,  нiхто  понад  не©  чиншу  не
правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра  про  те  знатиме
все мiсто i всi iншi мiста та села,  а  те  -  супроти  них,  не  на  ©хню
користь. Одначе Виговський не хотiв приймати тих накидiв з нiмою  покорою,
хмуро крутив вуса, а далi сказав:
   - Але в яких мiстах сидiтимуть во╨води, я скажу царськiй величностi...
   А сам знову думав: "Там буде  видно,  може,  дасть  Бог,  викрутимось".
Вимог i пунктiв боярин привiз цiлий мiх: другою вимогою було, щоб  гетьман
вивiв козакiв з Старого Бихова та Чаусiв, вiдкликав сво©х  полковникiв,  а
всiх, хто там записався в  козаки,  з  ре╨стрiв  виписав.  Москва  вважала
Велике Князiвство Литовське сво©м, завойованим кра╨м,  по  наставляла  там
сво©х во╨вод i збирачiв  податкiв.  Старшини  переглядалися,  деякi  то  й
зовсiм  невдоволено  -  ущiмлено  ©хню  звитягу,  саму  честь,-  тi  землi
завоювали козаки, а тепер ©х проганяли звiдти втришия, неначе  потурнакiв,
i не в однiй головi зродилася думка: поки що геть козакiв з  Оршанщини  та
Могилiвщини, а далi й з власного краю.
   Ще боярин вимагав, аби не  приймали  крiпакiв  iз  повiтiв  Брянського,
Карача©вського, Путивельського, Рильського, бо вони не тiльки втiкають вiд
сво©х державцiв, дiдичiв, а iнодi вертаються та чинять помсту  -  убивають
сво©х колишнiх панiв, замикають ©х по хатах i або спалюють, або  засипають
тi хати землею, й пани помирають голодною смертю.
   Старшини обiцяли втiкачiв не приймати.
   - Ти перш, нiж щось зробити, порадься з государем, - повчав Виговського
Хитрово, тицяючи йому пальцем у груди.
   - Та ж до нього далеко...
   - А ти не квапся. А  коли  щось  нагальне  трапиться  -  шли  гiнця  до
Бутурлiна. Вiн тебе настановить...
   У Виговського  сiпався  лiвий  кутик  рота.  Це  була  ознака,  що  вiн
драту╨ться.  Чорний  гнiв  пiднiмався  з  дна  серця,  одначе  мали   силу
вихованiсть, шляхетнiсть, проте, врештi, терпець йому увiрвався:
   - Вам, бачу, треба такий гетьман, якого б можна водити за чуба. А я  до
того не гожий i того не дозволю.
   Запала  важка  мовчанка.  Аби  ©©   розбити,   хтось   iз   полковникiв
запропонував  випити  за  здоров'я  гостя,  але  не  всi  пiдняли  келихи.
Гуляницький випив i закашлявся. Богун торохнув його кулаком по спинi.
   - Не в те горло пито.
   Хитрово чи то не вловлював настрою старшини, чи  то  йому  було  велено
виповiсти всi невдоволення на гетьмана i  вiн  боявся,  що  хтось  донесе,
казав далi:
   - Великому государевi вiдомо,  що  до  Запорозького  вiйська  при©жджав
чернець Данило, француз, а служить вiн шведському королевi...
   - Ми ранiше нiяких плiток не слухали  й  тепер  слухати  не  будемо,  -
обрiзав Виговський.
   Й знову перебирав у думцi Переяславськi  статтi,  укладенi  Хмелем,  не
було там пунктiв, якi б забороняли козакам  зносини  з  iншими  державами,
отже, з царевого велiння боярин чухрав тi статтi, як  молоденьке  деревце.
Швидко ж москалi забули про сво© обiцянки, швидко  пробiгли  вiдстань  вiд
одного Переяслава до другого. А Хитрово вже наполягав, аби козаки вимагали
вiд шведського короля замирення з Москвою, а якщо той вiдмовиться, послали
йому оповiстку на вiйну. В кiнцi Хитрово сказав:
   - Небiжчик, сам великий гетьман Хмельницький,  пiд  писувався  до  царя
"вiчним пiдданцем його царсько© величностi", ти ж, Iване, на сво©х  листах
кладеш пiдпис "вiльний пiдданець". "Вiчним пiдданцем царсько©  величностi"
ма╨ш пiдписуватися i в листах до всiх iнших  державцiв.  I  час  вже  тобi
стати перед пресвiтлi царськi очi.
   Виговський усмiхнувся й схитнув головою:
   - Мрiю ще раз побачити опiвнiчну столицю, - i спохмурнiв. -  А  пiдданi
ми справдi вiльнi. Та й... треба шанувати себе хоч трохи. Iнакше нас нiхто
не пошану╨.-А сам подумав, що в Москву  не  по©де  нiзащо,  тут  вiн  може
торгуватися з Москвою, а там доведеться  пiдписувати  все,  що  оце  зараз
торочить боярин, а може, й дещо гiрше, там цар i бояри обчухрають  Хмелеву
вербичку до бiлого  дерева,  змусять  геть  мана  клястися  на  хрестi  та
╙вангелi© або й позбавлять життя.
   I боярин, i Виговський грали гру зi зцiпленими зубами: Хитрово  обвiшав
гетьмана  соболями  (безмiрна,  завойована   царськими   ратниками   Сибiр
постачала  ©х  в  достатку)  i  вручив  грамоту  з  царською  печаткою  на
гетьманський уряд, а  Виговський  обдарував  боярина  турецькими  шовками,
перлами та дiамантами й напував такими винами, од яких у боярина злипалися
губи. Знав гетьман смак у винах - угорських i румейських, - вмiв  пiднести
келиха, вмiв i слово мовити: розкутурхав царського посла,  аж  розтанув  у
його очах мiдний блиск, i розправилися на великому, що зливався з лисиною,
лобi брижi-зморшки, закружеляв, загуляв боярин, заговорив людською мовою i
в кiнцi, здавалося, вельми заприязнив Виговському. Й вельми йому смакували
козацькi страви - холодцi та ковбаси,  вареники  та  ковбики,  гречанi  та
пшеничнi галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина i пундики.  Проте
клопiтними, важкими для Хитрово  i  всього  московського  посольства  були
ночi: боялися самi спати, в ногах та головах у кожного куняло по  козаковi
при збро©, а який то сон, коли всю нiч хтось кашля╨ та  чха╨  в  тебе  над
головою. Настирився всiм боярин - i старшинi, й козакам:  зупиняв  козакiв
просто на вулицi й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в  Чигиринi
та Корсунi, тицявся зi  сво©ми  порадами,  навiть  архi╨ре╨вi  зауважив  у
церквi, що той не так править лiтургiю.
   Гетьман хилив кубки такi самi, як  i  боярин,  i  сидiв  за  столом  до
третьо© свiчi, одначе справжнi його мислi не спливали наверх румейських  i
угорських вин,  мiцний  горiшок  був  гетьман,  i  звитяги,  й  зача╨ностi
набрався од покiйного гетьмана, ще й усi щiлини в душi позаливав  сургучем
та поза печатував печатками.  Суворий  i  пiдтягнутий,  незворушний,  ледь
усмiхнений, а що  там,  у  душi,  нiхто  не  зна╨.  Пив  з  польськими  та
московськими  послами  -  з  польськими  по-польськи,  по-шляхетському,  з
московськими по-московському, пив з старшиною, пив з козаками й  вдавав  з
себе простого козака, а то не за ката - чи╨сь пильне око  одразу  помiтить
найменшу фальш. Не помiчали! Бо, вдаючи з себе простого  козака,  водночас
давав вiдчути, що вiн-таки гетьман,  вiн  -  такий,  як  вони,  але  долею
поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та  й
нечасто вiн гуляв у козацькому крузi.  Що  менше  ти  на  людях  -  бiльше
та╨мницi й шани!



   Х

   ...Сьогоднi Благовiщення. В гетьманських  палатах  -  бенкет.  При©хали
гетьмановi родичi, з'©халася старшина. Матвiй  також  одягнув  люстриновий
жупан - запрошений у гостину. Не як рiвня, звичайно, на кожен такий бенкет
запрошують кiлька простих козакiв -  щоб  було,  як  у  давнi  часи,  коли
старшина й нетяги гуляли разом, - сьогоднi  ти  полковник  чи  кошовий,  а
завтра -  рядовий  козак,  -  отож,  i  сидiло  за  столом  дво╨  чи  тро╨
пошрамованих у боях дiдiв та кiлька  писарiв  i  канцеляристiв.  Звичайно,
честь велика сидiти за столом з гетьманом, але  (Матвiй  розумiв  те)  для
нього не по чину, - кожен повинен знати сво╨ мiсце.
   Вiн сво╨ вiднайшов зразу, в куточку кiмнати, яка прилягала до свiтлицi.
Але з того свого мiсця бачив i гетьмана, й тих, що сидiли побiля  нього...
Виговський мочив у чарцi губи - мiцних напо©в не любив, i якщо можна  було
не вдавати з себе  вiдчайдушного  пропийголову-козака,  не  вживав  ©х,  i
бенкет цей не стiльки гулянка, безпечна й весела, не  вiдпочинок,  скiльки
огляд сил. Найперше -родичi,  брати  Данило,  Костянтин,  Федiр.  Особливо
Данило - перший порадник, гетьманова пiдпора, вiн - в'яже докупи, в  помiч
йому й iншим - одружений на смяглявiй,  веселiй  Катеринi,  старшiй  дочцi
Хмеля, молодша - тиха, як лiтня вода, Олена -  за  Iваном  Неча╨м,  братом
Данила Нечая, про якого вже й нинi спiвають пiснi кобзарi, отож обо╨ з ним
у злуцi. Василь Золотаренко - рiдний брат третьо© жiнки Богдана,  мовби  й
нiякий не родич, а мовби й входить до  сього  кола,  одначе  цей  собi  на
мислi, лестивий i привiтний, а булаву з думки  викинути  не  може.  Першою
дружиною покiйного гетьмана була  сестра  Якима  Сомка,  сьому  дiамантовi
вiдсвiти з булави також пропекли дiрку в головi, одначе  поки  що  обо╨  з
ним, порадiли б з його смертi, зчепилися б мiж собою, як лютi пси, але при
господаревi - зась, Юрiй Немирич не родич, але певнiшо© людини в геть мана
нинi нема╨ - рейментар затяжних вiйськ - всiх отих найманцiв у панцирях  i
без панцирiв, з кожним з них вмi╨ погомонiти на його мовi, i  трима╨  всiх
©х у руках, а без того наброду гетьмановi зараз не обiйтися;  по  той  бiк
столу палахкий, звитяжний Богун, Петро Дорошенко - козак валечного  клича,
красень i  мартопляс  Григорiй  Гуляницький,  Михайло  Ханенко  -  чоловiк
нишковий, собi на мислi - все це полковники  досвiдченi,  пороховим  димом
обкуренi, вiйсько вий вишкiл пройшли пiд корогвою Хмеля.  Таких  звитяжцiв
нинi нема╨ нi в полякiв, нi в Москви, а може, й по всiй ╙вропi.
   Якби ж тiльки мислили в одне. Вiн... - вознiсся над ними. Серед  них  ╨
друзi й прихованi недруги, заздрiсники. Й тi й тi ходять довкола нього, як
звiзди довкола мiсяця. Однi ходять охоче, iншi по неволi. Сподiваються  на
винагороди, бояться кари... Все  в  нього,  гетьмана,  нiби  добре  й  усе
нетривко. Тi, що за нього, лихо© години можуть одхитнутися, тi, що проти -
не прихилитися й за добро© години. А треба б  прихилити  всiх.  Не  шкоду╨
грошей, нагороджу╨ ма╨тностями.  Собi  пiд  руку  взяв  Чигирин  i  Гадяч.
Декотрi за дарунки вдячнi щиро, iншi тiльки  вдають  щирiсть.  Тепер  йому
вгадувати правдиву щирiсть важко. Навiть найближчi, з  ким  донедавна  ©ли
сухарi з одного мiшка, починають лестити:  "Ну,  ти,  гетьмане,  й  загнув
гака! Я б зроду до такого не додумався". Ось i вгадай:  каже  правдиво  чи
лестить. На цьому майже всi державцi ловляться. Починають вiрити у  власну
мудрiсть, непогрiшимiсть. Вiрити  у  мудрiсть  i  непогрiшимiсть  державця
мають пiдлеглi. А сам вiн повинен проглядати сутiнь лестощiв оком  розуму.
I в усьому сумнiватися. I все ж полковники в нього чудовi! Якби тiльки пiд
©хнi перначi  стiйкi,  бойнi  полки...  Заразою  не  ушкодженi.  Зараз  та
розповза╨ться, зачiпа╨ все новi й новi полки  та  сотнi.  Вже  ушкодила  й
Миргородський полк - Лiсницького зсунуто з уряду й на його мiсце викричано
Степана Довгаля, Пушкаревого полигача,  й  тепер  той  Довгаль  посила╨  в
Москву на  гетьмана  наклепницькi  листи.  Колотить  Запорожжям,  як  чорт
ковбанею, Якiв Барабаш,  Запорожжя  -  то  поважна  сила,  сiчовi  корогви
звабливi й не потьмаренi для всiх козакiв,  гетьман  змушений  поста  вити
застави, котрi б не пропускали на Сiч порохового  та  хлiбного  перевозiв,
хоч i розумi╨, що застави тi з одного боку  одгороджують  од  сво╨вольно©,
розбiйно© Сiчi його полки, з iншого  -  його  самого,  гетьмана,  вiд  тих
полкiв, вiд простих козакiв. Але найчорнiшою заразою,  найбiльшим  чиряком
на бiлому тiлi Гетьманщини ╨ Пушкар. Множить i множить  доноси,  вже  його
гiнцi на дорозi вiд Полтави  згубили  стiльки  пiдкiв,  що  ними  можна  б
обкувати цiлий комонний полк. Викохав  полтавський  полковник  чемерицю  й
полива╨ ©© щедро. I Москва не повiдбива╨ йому руки,  навпаки,  прийма╨  та
ниже на один  шнур  всi  наклепницькi  суплiки.  Й  не  просто  прийма╨...
Хитрово, котрого гетьман гречно вiтав у  Переяславi  й  напував  солодкими
медами, який божився Виговському в дружбi, з Переяслава по©хав до Пушкаря,
котрий отаборився  у  Гадячi  й  кiлька  разiв  шарпався  на  Переяслав  i
зупинявся, обiйнятий страхом,  вiдходив  назад.  Хитрово  обвiшав  Пушкаря
соболями, обсипав золотом, запевняв  полтавського  полковника  у  царськiй
милостi, висловлював свою прихильнiсть до нього. Москва грала в двi  труби
й щодалi голоснiше. Цар кликав Виговського, грiзно наполягав, аби ©хав  до
пiвнiчно© столицi, в  Путивлi  вже  наготували  й  пiдводи  для  нього,  i
супровiдну варту, а гетьман  вигадував  усiлякi  приключки,  посилався  на
недобрi звiстки: король польський змовля╨ться з шведами й хоче  рушити  на
Ки©в та Москву, й велика литовська сила скупчена на  границi,  татари  вже
вихрять на Киселях з великою потугою - не можу я  покинути  край  у  такий
час. Виговський знав, що в Москвi йому продиктують умови, пiсля  яких  вiд
укра©нських  давнин,  вiд  укра©нських  вольностей  залишиться   хiба   що
шабатурка. Пушкар же наперед обiця╨ царевi пiдписати будь-якi пара  графи,
будь-якi пункти, й Москва рiшуче ста╨ на його бiк, хоч про людське око ра╨
йому не ворогувати з гетьманом. Пiсля Хитрово до Пушкаря при©хали стольник
Iван Олфiмов та шляхтич Нечипiр Волков, вивiдували, пiдбурювали, а на миру
вдавано настановляли, щоб не бив на Виговського. "Яко вiрний пiдданий його
величностi, я вiдкинувся вiд властолюбства Виговського й прохаю  як  собi,
так i всiм вiрним пiдданим його величностi царсько© оборони та  ласки",  -
вiдповiдав  ворохобний  полковник.   Вiн   послав   до   Москви   значного
полтавського товариша Iвана Iскру з карткою, на якiй списав усi  негаразди
гетьмана, трохи не вiд  народження,  називав  його  зрадником  i  намовляв
усунути вiд гетьманства.
   Було над чим замислитись гетьману. Почував свою вiд повiдальнiсть перед
Укра©ною, яку любив палко, й та любов перемiшувалась у серцi з  гнiвом  на
Пушкаря та пушкарiвцiв, на всiх тих, хто ставав йому на дорозi.  Не  знав,
на яку кладку ступити, де шукати опертя та пiдмоги. На союз, який у  кiнцi
життя укладав Хмельницький, нинi надi© не було: Швецiя загрузла у вiйнi  з
Данi╨ю. Ракоцiя погромили австрiяки,  Литва  ледве  дихала.  Гетьман  далi
зволiкати не мiг: стягнуться  по  веснi  води,  й  розжохувана  пiвнiчними
вiтрами пожежа по сухому почне ковтати волость за волостю. Вже он i  зараз
отаман Донець, котрий побував  у  Москвi  посланцем  вiд  Барабаша,  двiчi
добiгав майже до Чигирина: побив багато людей, попалив села  та  хутори  i
скрiзь  поширював  чутки,  що  по  травi  буде  нова  рада  в  Солоницi  й
Виговського зсадять з гетьманства та оберуть Пушкаря.  Отож,  зiбравши  на
Благовiщення старшину, сам гетьман нiяко© благо© вiстi ©й подати  не  мiг,
навпаки, хотiв промацати ©©, почути ©© раду.
   Спочатку  трохи  повеселилися:  найперше  розсмiшив  усiх  Гуляницький:
принiс у хустцi на  тацi  гiндичку,  буцiмто  засмажену  в  тiстi  якимось
особливим способом, поставив тацю на стiл, а гiндичка раптом  пiдвелася  й
подибцяла по столу - вона була тiльки облiплена тiстом,  далi  Тетеря  так
конозисто закрутив тоста за Богуна на його знаменитiй буланiй кобилi,  так
завертiв, що виходило, буцiм пропону╨ пити не за  полковника,  а  за  його
кобилу. Розвеселилися, наче школярi, у Носача тремтiли вiд смiху  щоки,  в
гетьмана злетiла з чола одвiчна тiнь задуми. Але по якомусь часовi розмова
перекинулася на Донця, далi - на  страшного  прибиша  Яцупу,  який  шарпа╨
багатих людей i ма╨ свiй катiвський триб - топить ©х у рiчцi  в  сiтях,  i
вловити його неможливо, бо  вiн  i  його  комишники  перевдягаються  то  в
монахiв, то в iноземних затяжникiв, старшини  стали  серйознi,  й  гетьман
закинув першого гака:
   - Отримав я, панове добродi©, через путивльського во╨воду з Москви указ
правувати менi туди... З чим ©хати - не знаю...
   - З чим - то невелика докука, - мовив Гуляницький. - Для чого?
   - Стати перед яснi очi його  величностi,  -  скромно  й  покiрно  мовив
Виговський, та так, що можна було розтлумачити на обидва боки: мовив щиро,
мовив у кпин.
   - Ти ж не красна дiвиця, - скривив над кухлем маснi губи Ханенко.
   Гуляницький дивився на п'ятисвiчник, який стояв перед  ним,  двi  свiчi
згоряли швидко, наче людськi життя, три - повiльно:
   - Повезти в нас ╨ що... А що привезеш?.. Москва вимага╨ нових статей. У
Переяславi ти ©х не пiдписав...
   - Хоч i робив уступки... - Богун.
   - Уснi, - зазначив гетьман. - Вони сили не мають. Розуму не доберу,  що
його чинити, куди повернутися...
   - А що тут добирати, - гукнув  Ханенко.  -  Якщо  по  ©деш  -  на  нашу
погибiль. А може, й на власну. Хмiль не ©здив, i ти не ©дь.
   Його  пiдтримали  всi  заднiпрянськi  полковники,   загомонiли   разом,
виповiдаючи доводи на те,  що  ©хати  гетьману  до  Москви  -  погибiльно.
Гетьман виловлював виделкою з тарiлки гриба, виловлював думки й все  дужче
ставав на рiшеннi, що зволiкати довго не можна,  треба  бити  на  Пушкаря,
поки вiн не набрав велико© сили. Те саме раяли йому й  полковники,  одначе
не всi були впевненi у вiйську. Й не всi брали в одну руку: з ким  бути  в
подальшому - з Москвою чи Польщею? Заднiпрянцi дужче хилилися  в  польську
сторону, лiвобережцi - в московську. За столом стояв гомiн. Рiчище розмови
розбилося на струменi й потоки, струмiнцi й допливали, розмовляли по дво╨,
по тро╨, перегукувалися  через  столи.  Чернiгiвський  полковник  Iоаникiй
Силич перепив, лiз чоломкатися до гетьмана й цiлував його в губи  (i  всiм
було  видно,  що  гетьману  непри╨мно)  й  до  всiх  чiплявся;   виголосив
вiншувальне слово гетьману Павло Тетеря, а в ньому сказав, що гетьман дба╨
"pro publico bono"[1] - _й Силич закричав  на  всi  свiтлицi:  "Не  говори
по-лядськи,  кажи  по-нашому",  той  лишень   огризнувся,   що   з   таким
неедукованим чоловiком взагалi розмовляти не хоче, й Носач важко звiвся за
столом:
   - Ти сво© лядськi викрутнi облиш...
   - А ти сво© московськi витрiшки, - визвiрився Тетеря. Хмурилися  навiть
бiлокрилi янголи,  розлiталися  вусiбiч,  Голуб-Дух  схилив  свою  красиву
голiвоньку,  приплющилося  Всевидяче  око:  картина  так  i  називалася  -
"Всевидяче око", висiла над столом, на всю стiну.
   Виговський гримнув кулаком по столу: пiвнiв розвели. Аби  вiдвести  вiд
небезпечних розмов й надати бенкету вишуканостi, шляхетно©  принадливостi,
Юрiй Немирич зажадав:
   - Хочу келиха з бiло© руки панi гетьманово©. Побiгли  по  гетьманшу,  й
незабаром вона прийшла. Вичавлювала на  блiдi  вуста  усмiшку,  намагалася
вдавати з себе гостинну козачку-господиню, одначе крiзь козацьке вбрання з
кожного позирку, з кожного подиху i поруху проступали панськiсть,  лядська
шляхетнiсть, була з князiвського роду Стеткевичiв, Виговський привiз ©©  в
Чигирин у золоченому ридванi, за яким скрипiв  цiлий  обоз  з  поко©вками,
французькими кухарями та iншою челяддю. Не малася погордливо, вiдзначалася
стриманiстю i розумом, але стара чигиринська челядь не переносила  й  духу
©©, - так собача зграя не терпить помiж себе вовка, хоч би яким  домашнiм,
покiрливим, собачим вiн не здавався.
   Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля,  гетьманша  подавала
келихи, вiтаючи  гостя  усмiшкою.  Все  було  гаразд,  бенкетуючi  справдi
заспоко©лися, присмирнiли перед жiночою достойнiстю, доки черга не  дiйшла
до столу, за яким сидiв Матвiй. Поруч нього куняв  рубаний  i  смалений  у
боях простий козак  Кирило  Куць,  розбуджений  Матвi╨вим  поштовхом,  вiн
витрiщився на дiамантову дiадему  на  кораблику  гетьманшi,  на  ©©  тонке
обличчя й закричав:
   - Братцi, шляхта! Щоб я здох - шляхта.
   Гетьманша впустила  келих,  вибiгла  з  кiмнати,  за  столом  вчинилося
замiшання, невдатного козака провели штурханами за порiг.
   ...
   Благословенна пора! Благословенне життя!  Проткнули  торiшн╨  перепрiле
листя гострi ножi пiвникiв, кущиками по лiзли з  землi  Федоринi  пiвонi©,
пробудився, викинув синi бубочки  барвiнок  -  ╨дине  зело  на  Матвi╨вому
подвiр'© од Журавчиного кореня - вiдсадив з батькiвського подвiр'я;  земля
парувала,  просила  плуга,  просила  зерна.  Чотири   паровицi   Матвi╨вих
чорномурих тягали два важкi плуги: Нишпорка i В'юн орали Холерне -  там  у
кожну руку по двадцять десятин  поля  i  по  дванадцять  толоки,  -  Сидiр
волочив кiньми засiяне вчора Пшикове. Матвiй готував  зерно  на  посiв  на
Холерному, набирав вiдром з кадубiв i насипав у  мiшки  в  сiнях.  Помiтив
мишо©д бiля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути  на  нiч  у
комору кота. Насипав чотири мiшки, пiшов до  криницi  напитися,  погнав  у
глибiнь цебер на тичинi, й раптом тичина вишмульгнула з  долонь,  брямкнув
об воду цебер, заскрипiв, загойдався журавель, -  обiрвалася  i  впала  на
землю колодка, прив'язана  для  рiвно  ваги.  Напружуючись  щосили,  витяг
цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пiшов до сiней  шукати  новий
мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку.
   З сiней бачив, як Федора збирала орачам обiд, але перш нiж  узятися  за
корзину з горщиками, двiчi заглянула до вмазаного в помащену бiлком  стiну
дзеркала й послинила пальця, провела  по  бровi.  Гострий  цвяшок  пiдозри
кольнув у Матвi╨ве серце. Завважив на  Федориних  плечах  i  нову  шовкову
хустку. "Для Каленика та Трохима?" Не помiтивши Матвiя, Федора з  корзиною
пiшла до перелазу. Матвiй стояв, розгублений i стривожений. Либонь, i  сам
не вiдаючи для чого, потягнув з полицi великого колiйського ножа,  запхнув
його за пояс й також рушив до перелазу. Стежка звивалася помiж  кущiв,  на
яких почали розкриватися бруньки,  на  деяких  зеленiло  нiжне,  як  перша
усмiшка немовляти, листячко, збiгала на згiрки й падала у видолинки.  Цi╨ю
стежкою Матвiй марив у останнiх  походах  -  уже  купивши  хутiр,  -  i  в
задушливiй, пропахлiй дьогтем та духом  мiцного  тютюну  тишi  канцелярi©.
Вона бiгла до його грунтiв i до його пасiки, пролягала через луг i дiброву
i в кожну пору року вела свою пiсню.  В  ту  пiсню  вплiталися  журкотiння
горлицi, щебет синицi, дудонiння водяного бугая, сюрчання коникiв,  хлюпiт
води в потiчках, шелест вiльх i капотiння жолудiв. Пам'ятав на  нiй  кожну
ви©мку, кожен закрут. Вона завжди  навiвала  йому  добрий  настрiй.  Тепер
стежка бринiла тривогою.
   Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в  правий  бiк.
Матвi╨ве серце зупинилося: на Пшикове. Сидоровi  Федора  ©сти  не  повинна
нести, Сидiр ма╨ скiнчити роботу до обiду, ну, може, трохи перетягне,  все
одно обiдатиме вдома... Матвiй зупинився. Далi чорнiв лан,  посеред  якого
бiлiв березовий гайок, навiть не гайок, а кущ берiз та лiщини. Там орачi й
жниварi перепочивають в обiд, там ховають барильце з водою.
   Сидiр був у другому кiнцi лану. Побачив Федору й захльоскав  батогом  -
поспiшав. Вони обо╨ наближалися з двох сторiн  до  гайка.  Першою  добiгла
Федора й сховалася серед бiлих стовбурiв. За хвилю тпрукнув на конi  Сидiр
- вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези вiжки  й
подався в хащi й собi. Червона каламуть застелила  Матвi╨вi  очi,  широким
вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в рiллi, вiн подався до гайка. Влетiв
у хащу, аж затрiщало гiлля, перечепився,  трохи  не  впав,  виметнувся  на
невеличку галявину. Сидiр сидiв на землi... i ©в вареники.  Федора  сидiла
поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвiя, обо╨ посхоплювалися  на  ноги.
Матвiй вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за  пояс,  налапав  колодочку
ножа, але нiж  зачепився  за  штани.  Журавка  шарпав  його  (мабуть,  був
смiшний, а може, й жалюгiдний), врештi вирвав i  кинувся  на  Сидора.  Той
вiдскочив, Матвiй кинувся знову, Сидiр низько пригнувся,  пiрнув  Матвi╨вi
пiд руку, опинився в нього за спиною, i поки  Матвiй  розвернувся,  вхопив
саморобний, вирубаний з березового пакола обарок.  Аж  тепер  отямилася  й
закричала Федора, й той крик ще дужче пiдстьобнув Матвiя, вiн  замахнувся,
i в ту мить страшний бiль оперезав його руку. Нiж полетiв у  кущi,  Матвiй
завив i вкляк на колiнi, обхопивши праву руку лiвою. Сидiр стояв пiд кущем
лiщини, ощирившись, наче вовк,  i  спiдлоба  дивився  на  Матвiя.  А  тодi
пожбурив  пiд  ноги  обарок,  повернувся  й  зник  у  хащi.  Тiльки  вiття
затрiщало, та з того боку, куди вiн пiшов, заскрекотала сорока.  Зiрвалася
з мiсця й побiгла Федора.
   Матвiй перечекав бiль, пiдвiвся. Свiт спротивiв i був  немилий,  ╨дине,
що ще жило в Журавцi, це - лють.  Рушив  по  стежцi,  але  господар,  отой
одвiчний хлiбороб,  який  сидiв  у  ньому,  завернув  назад:  поскидав  iз
стельваг посторонки, позакидав  на  спини  коням  i  повiв  ©х  за  собою,
покинувши борони на рiллi. Вiв конi,  а  його  самого  вела  тужна  думка:
який-бо ж вiн дурний, адже давно запримiтив недобре й мiг  вивести  Сидора
та Федору на чисту воду, а вiн навiсив  на  очi  шори,  жив  оглуплений  i
обдурений. Ще тодi, як Сидiр позначив бортнi  сосни,  вiн  хотiв  покласти
пiдозру на нього, й тепер також  -  виломив  казани  й  пiдкинув  Матвi╨ву
рукавицю; Сидiр хотiв згладити його з свiту й боявся брати увесь  грiх  на
душу,  хотiв  залишитися  вдвох  з  Федорою.  Матвiя  зморозило,  вiн   аж
застогнав, аж зупинився, й конi наштовхнулися на нього; ну, чому, чому вiн
заступився за Сидора, чому зараз не показав копiвчанам на розхитанi  цвяхи
у вiконнiй рамi В'юново© хати, де  той  ночував?  Телепень  несосвiтенний.
Сидiр мiг i вбити його.
   Й  знову  скрикнуло  серце:  вiд  образи,  вiд  потоптано©  вiри,   вiд
неймовiрно© пiдступностi - Сидiр, якого пiдiбрав з порохнi, якому  був  за
батька, за товариша, за брата, пiдступно ошукав його. Горе-горе,  який  же
страшний свiт. I якi страшнi люди! Чому вони за  добро  вiдплачують  злом?
Такий закон? А вiн сам який же нiкчемний. Сидора треба було  обкласти,  як
вовка... Привести людей. Сво©м не дуже вертким розумом осягав, що  вони  з
Сидором розумiють життя зовсiм по-рiзному, що для Сидора нема╨ законiв,  i
вiн зна╨ один закон - сили й нахабства.
   Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до  кiмнати,  за  цей  час  гаряче
полум'я в грудях пригасло, i ©х заповнила така туга, така жалiсть до себе,
що сльози виступили йому на очi, вiн не збирався вбивати Федору, але хотiв
урiзати ©й поли, зганьбити ©© на вiки вiчнi. А що буде  далi  -  не  знав:
прожене ©©, пiде свiт за очi сам... (Куди прожене й куди пiде  сам?  Дiти,
конi, господарство, - про це здогадувався, й через це було ще  образливiше
та болючiше). Побачивши Матвiя з ножем, Федора впала навколiшки:
   - Матвi╨чку... Я нiчого... Тiльки так... Жалiла його: сирота...
   - Брешеш, гадюко. Я знаю все...
   Це ©© налякало. Що вiн зна╨, скiльки?..
   - Сирота... Приголубила...
   - Приголубила!
   - Вiн такий нещасний. Матвiйку, пожалiй, у мене дiти...
   - Ти мене пожалiла? - Вiн знав, що вже не  вдарить  Федору,  але  тепер
йому були при╨мнi ©© страх, ©© приниження, вперше на вiку став над нею - i
чистотою душi, i гнiвом, i пострахом, - й грiзно сказав:
   - Не вдарю. Йди прiч... У старцi. Це налякало ©© не менше, нiж можливий
удар ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в не© помiж пальцiв:
   - Куди я пiду?.. Я загину. Не проганяй мене, Матвi╨чку.
   В цю хвилину до кiмнати вбiг Дениско, побачив заплакану матiр,  кинувся
до не©. Вiдтак повернувся до Матвiя, стиснув кулачки:
   - Ти за вiщо б'╨ш мамку? Я тобi... Я тобi...- Й заплакав також.
   А  в  самого  Матвiя  смiх  i  сльози  перемiшалися  в  одне,  й   вiн,
похлинаючись чи то кашлем, чи то плачем, вийшов за дверi.
   ...Прокинувся серед ночi. Другу нiч спав у клунi. Два днi катував  себе
роботою, виморював  до  повного  безсилля.  За  роботою  мовби  забувалася
кривда. А це прокинувся, i все закипiло в ньому, й чорне вiстря виткнулося
з глибини пам'ятi, зсунув з себе кожуха та кирею, побiг  до  хати.  Вхопив
Федору за плечi, почав трусити, бити  об  подушку  головою,  хрипiв  крiзь
спiненi губи:
   - Ти з ним спала? Признавайся, спала?  Федора  звивалася,  металася  по
постелi, а вiн тормосив ©©, бив кулаками, хапав за горло:
   - Кажи правду. Не скажеш правди - уб'ю. Вона обхопила  його  за  плечi,
обвинулася довкола нього - пругка,  гаряча,  запашна,  -  приголошувала  й
шепотiла:
   - Не було нiчого, Матвi╨чку. Нiчого... Нiколи.
   Й знову  тиснулася,  ©©  тугi,  палаючi  перса  пропiкали  йому  груди,
перетоплювали лють у яру хiть, намагався вирватися з  ©©  обiймiв,  а  сам
стискав ©© усе дужче й дужче, до болю, до почамрiння, до стогону. А  потiм
кинув ©© на постiль, брав невситимо й грубо, аж ©й було боляче, й згоряв у
солодкiй пекучiй муцi. Цур i пек - так гарно йому ще не бувало  з  Федорою
нiколи.
   Це повторювалося багато разiв, багато ночей, вдень вiн утiкав у роботу,
з'©жджав кудись з дому - в поле, на озеро по  рибу,  на  пасiку,  а  вночi
прокидався й божевiльна невiдомiсть мучила  його,  наливала  серце  люттю.
Давно зрозумiв, що правди не дознати, та вона й не потрiбна  йому,  одначе
©дь ревнощiв катувала й  далi.  Водночас  десь  у  далекому  схронi  серця
блискотiла iскорка отi╨© невiдомо© ранiше жаги, яка також кидала  його  до
Федори, хоч вiн у тому й не признавався.
   Хто зна, скiльки б це тривало, але одного  квiтневого  дня  з  Чигирина
прискакав козак з наказом прибути до гетьмансько© столицi.



   [Зiбравши велике вiйсько, Виговський захопив Полтаву. В бою проти нього
гине Мартин Пушкар. Матвiй знаходить на полi бою Супруна i ряту╨ його. Про
це дiзна╨ться генеральний суддя Богданович-Зарудний  i  виганя╨  Матвiя  з
гетьмансько©  канцелярi©.  Пiсля  цього  вiн  служить  простим  козаком  в
Чигиринському палку.]



   XIV

   ...
   Листа гетьман Виговський прочитав на радi.  В  ньому  писано  вiд  царя
Шереметьеву, аби пiд приводом того, що гетьману вiддадуть Барабаша, боярин
заманив до Ки╨ва Виговського, схопив i вiдправив його до Москви.  В  листi
також було названо  кiльканадцять  старшин  та  полковникiв,  яких  велено
забити в залiза.
   Якби у вiкно влетiла кульова блискавка й з шипiнням почала кружляти  по
свiтлицi, вона зробила б менше враження, нiж цей лист. Старшина онiмiла, в
не© на якийсь час  одiбрало  мову.  Ввели  поштаря,  вiн  затинався,  щось
белькотiв,  i  його  вивели.  Пiзнiше  ходили  балачки,  нiби  листа  було
пiдроблено, його згарбузували поляки, але тодi так нiхто не  думав.  Та  й
поштар не вiдвiвся перед поблиском шаблi.
   - Це ще не все, - мовив гетьман, пiдвiвшись  з  стiльця.  -  Втiкачi  з
московського  вiйська  оповiдають,  що  цар  збира╨ться  послати  на   нас
стрiльцiв i вигубити козакiв до ноги...
   - Чого ждемо! Присягали боронити один одного, а тепер нас  поведуть  як
баранiв!
   - Ще ж не потупилися нашi шаблi!
   - I пороху не забракло. Зумi╨мо себе оборонити! Старшина  нуртувала,  а
гетьман  знову  опустився  на  стiлець  з  високою   рiзьбленою   спинкою,
спостерiгав. Чи всiх допекло, чи хто вiдмовчу╨ться?
   - Я давно зрозумiв, - сказав тихим, пониклим голосом, -  що  Москва  не
збира╨ться виконувати жодного пункту Переяславсько© угоди. Жодного!  Се  я
побачив ще за Хмеля... Хоч, зiзнаюся, не хотiлося  в  таке  вiрити...  Так
клялися... Так дзвони дзвонили! Все на  щось  сподiвався...  Дурив  власне
серце... Та угода - оманна. Аби нас одурити. Вицiдили з мене вiру..;
   Аж до ранку горiла тi╨© ночi в гетьманськiй опочивальнi свiча,  гетьман
сидiв за  горiховим  столиком  i  власноручно  писав  унiверсали  на  збiр
вiйська. Перетнув межу, до яко© стiльки разiв приступав i вiдступав знову,
зважував i виважував; слухав  Тетерю,  слухав  Беневського  й  Немирича  й
доконечно нiчого не обiцяв, перетрактацi© з Польщею тримав про запас.  Так
само вагався й Хмельницький, ведучи пере  говори  зi  шведами  та  Ракочi,
Хмельницькому було ще важче, адже уклав  у  Переяславi  злуку  з  Москвою,
перед смертю сказав Юрi╨вi: "Я заприсягнув  царю  московському,  ти  тако©
присяги не складав, по менi вчиниш, як зна╨ш".
   Вiйсько збро©лося, ладналося в похiд. Гетьман вирiшив  повести  козакiв
на лiвий берег i там вчинити велику раду. Тетеря, Немирич i Беневський вже
звiстували йому не раз, що  поляки,  попеченi  й  поляканi  Хмельниччиною,
годнi на федерацiю, на спiлку рiвних. Дев'ятого серпня, коли вже зiбралося
вiйсько, з Москви прискакав посланець - пiддячий Якiв Портомо©нов. Суворий
з вигляду, але добрий серцем, привiз багатi подарунки, вимовив вiд царя та
вiд себе ласкаве слово. Вiд царя - нещире, вiд себе  -  щире.  Погладжував
сиву бороду, усмiхався приязно, промовляв гарно, в  лад,  розумно,  видно,
багато знав, багато чого вмiв, iншого разу гетьман залюбки б посидiв з ним
за узваром на меду та на  шафранi,  погомонiв,  нинi  ж  -  пiзно.  Пiзно!
Виговський не любив будь-кому завдавати прикростей власною  персоною,  всi
вiдповiдi переказував через iнших, але цього разу оповiстив суворо:
   - З рiзних мiсць пишуть менi полковники, сотники й осавули, що  во╨воду
Шереметьева та  князя  Ромодановського  прислано  на  лиху  справу.  Князь
Ромодановський вже пустив немало крiвцi,  а  барабашiвцiв  та  пушкарiвцiв
трима╨ пiд сво©м крильцем.  Годi!  Йду  на  Заднiпря  вчинити  порядок.  А
стануть на путi царськi люди - вдарю на них. До Ки╨ва  пошлю  свого  брата
Данила, аби вигнав звiдти Шереметьева та зруйнував фортецю, яка проти  нас
наладована. Ще ж ми не обабилися зовсiм, ще ж не потупилися нашi шаблi, ще
ж кров, а не сироватка гуля╨ в наших жилах! За кого нас ма╨ цар?  За  кого
мають нас бояри? За худобину. Ми люди, i люди вольнi©,  звитягою  випо╨нi,
ми добрi i щирi, як дiти, але всякому терпцю ╨ мiра. Досить,  награлися  з
нами, натiшилися. А ми находилися по шнурочку, та ще  й  зiгнувшись.  Пора
розправити плечi й дихнути на повнi груди.
   Портомо©нов жахнувся, замахав руками, аж поопадали рукави його  довгого
кожуха, й вiн метляв ними, наче ганчiрками. Болiсть  i  розпач  спотворили
його гарне обличчя, вiн вболiвав щиро й стратив  гарний  лад  сво╨©  мови,
ковтав слова - намагався перемiнити гетьманiв рiшенець. Але той слухати не
схотiв, покликав вартових козакiв:
   - Вiдведiть царського посланця на кватирю.
   Слiдом за Портомо©новим прибiг на змилених конях iнший царський  гiнець
- Тюлюба╨в, але гетьман його не прийняв.



   XV

   [Виговський прийма╨  рiшення  остаточно  розiрвати  з  Москвою.  Козаки
укладають з Рiччю Посполитою Гадяцькi пакти, якi значно розширювали  права
Укра©ни, фактично перетворювали ©© на незалежну державу.]

   Матвiй  довго  никав  помiж  наметами,  його  кортiло  на  власнi  вуха
послухати пакти, а то й почитати ©х, i соромився йти до писарського воза -
там його  всi  знали,  боявся  зневаги,  кпину,  косого  погляду.  Нарештi
видивився, коли бiля воза стовпилося найбiльше козакiв, зашився  в  товпу,
зiгнувся,  вкляк.  Матвiй  долучився  до  гурту,  коли  писар  Михненко  -
вузьколиций, довгоносий, з вусами, схожими на обiрване путо, першi  статтi
вже прочитав, а що козаки мало що розумiли в них, кричали, перепитували, -
розтовкмачував лiнивим голосом -  либонь,  читав  уже  статтi  не  вперше,
втомився й збайдужiв.
   - Отож Чернiгiвське, Брацлавське i Ки©вське во╨водства,  себто  Укра©на
наша, оголошена вольним та незалежним кра╨м, злученим  з  Польщею,  яко  й
князiвство Литовське, три кра©,  творять  одну  спiлку  рiвних  мiж  собою
республiк пiд рукою одного короля, обраного всiма разом...
   Його перебили:
   - А що таке республiка?
   - Король, отже, над усiма?
   - А во╨водство Волинське куди подiлося?
   Михненко знову нудно й байдужо пояснював:
   - Республiка, це, ну... Такий уряд... Де голова - король.
   - Над усiма?
   - Аякже. Його обирають, а як помре, тодi обирають нового.
   - З наших чи тiльки з полякiв? - запитав маленький, миршавий козачок  з
носом-бурулькою i загнав писаря в глухий кут.
   - Ма'ть, тiльки з полякiв.
   - Отако©. Так вiн i жалiтиме i допильновуватиме сво©х.
   - Над ним стоятиме сейм.
   - Також з полякiв? j
   - А ти бiльше слухай та  менше  запитуй,-розсердився  Михненко  й,  щоб
уникнути нових розпитувань, почав швиденько читати:
   - ..."Унiю знести й надалi терпiти як римську, так i  грецьку  релiгiю"
(Тут  знову  посипалися  запитання,  але  Михненко  на  них  не   зважав).
"Ки©вський митрополит зi сво©ми чотирма владиками хай завжди матиме  мiсце
в сенатi Корони Польсько©. Вiйська  компутового  козацького  ма╨  бути  не
бiльше шiстдесяти тисяч, або як вельможний  гетьман  на  ре╨стрi  подасть.
Старожитнi церкви, монастирi з  усiма  сво©ми  господарствами  мають  бути
приверненi козакам. А щоб не були вони пiд свiтським завiдуванням, то  хай
мають для себе двi сво© академi©, одну в Ки╨вi, а другу де  схотять,  сво©
школи, архiви та друки. Всiм  ма╨  бути  даровано  i  щиро  вiдпущено  все
минуле, а коли б було не так, але iнакше, то й перемир'я розрива╨ться.  Не
платити податкiв до  Корони  i  не  знати  по  обох  Укра©нах  iншо©  яко©
юрисдикцi©, окрiм самого свого козацького гетьмана.  Йому  ж,  гетьмановi,
вiльно  представляти  королевi  того  зi  сво©х   козакiв,   кого   захоче
нобiлiтувати, а щоб мало те свою мiру, то нехай гетьман  вибере  зi  сво©х
пiдлеглих по сто чоловiк з кожного полку в рiк..."
   На  цьому  мiсцi  Михненка  знову   обiрвали,   козаки   захвилювалися,
заюртували й не вгомонялися довго. Запитували, що  таке  "нобiлiтацiя",  й
Михненко пояснював, що це виведення  в  шляхту,  й  тодi  першим  закричав
маленький миршавий козачок з носом-пиптем:
   - По сто на рiк з полку? А  в  нас  у  полку  скiлько  козакiв?  Двi  з
половиною тисячi. То це мене пропхають у  шляхтичi  через  двадцять  п'ять
рокiв? Я до того й не доживу. Й появляться молодшi, спритники...
   - Ти  такий  в'юркий,  що  пролiзеш  першим,  -  жартували  однi.  Iншi
торгували,  хвилювалися.  Цей  пункт  викликав  най  бiльше  суперечок   i
хвилювань.
   - Я й сам не полiзу в шляхту, - кричав бiлобровий, з хвилею  пшеничного
чуба, який вибився з-пiд шапки, козак.
   - Полiзеш. Ще й як.
   Летiло в повiтрi бабине лiто, чiплялося за  шапки,  за  плечi  козакiв,
одна довга-предовга павутина вчепилася за Михненкову шапку, на ©©  кiнчику
гойдався павук. Вгорi пливли бiлi, наче лебедi, хмари,  й  голубiло  небо,
але козаки не бачили нi неба, нi  бiлих  хмар,  розпалювалися  все  дужче,
декотрi вже брали один одного за кунтушi.
   Врештi Михненко махнув рукою i почав читати далi:
   - "На Укра©нi не ма╨ бути нiяких коронних обозiв, хiба  довелося  б  ©х
туди затягати задля потреби, але ними буде командувати сам гетьман,  якого
обира╨ пiсля смертi тепер живого король i то з  чотирьох  кандидатiв,  якi
вибираються  з  Ки©вського,  Чернiгiвського  та  Брацлавського  во╨водств.
Велике  князiвство  Руське  матиме   владу   найвищого   трибуналу,   туди
надходитимуть справи до рiшення з менших  судiв,  матиме  власну  державну
скарбiвницю,  куди  йтимуть  усi  до  ходи  й  податки   з   князiвств   й
обертатимуться  тiльки  на  власнi  потреби,  власну  державну   старшину:
канцлерiв, маршалiв, пiдскарбi©в. При волостях  i  установах  вiльно  буде
кувати власну монету для заплати  козацькому  вiйську.  Мати  помiж  собою
загальнi спiльнi ради i спiльнi сили  супроти  ворога  i  дбати  всiлякими
способами, щоб була вiльна навiгацiя до Чорного моря. Поштарi, маршалки та
iншi достойники мають бути подiбнi до коронних... Гетьмановi козацькому не
шукати в стороннiх монархiв жодно© протекцi©, а  знати  себе  вiрним  лише
сво╨му королевi..."
   - Це ж як,  знову  пiд  короля?  -  пролунало  десь  позаду,  й  козаки
захвилювалися, загомонiли.
   - Короля обира╨мо самi, на три кра©... - намагався по яснити  Михненко,
але його не слухали.
   Матвiй вибрався з  натовпу.  Вiн  iшов  i  думав,  перетрушував  почуте
ранiше, перебирав щойно прочитанi Михненком пункти  i  все  дужче  впевняв
себе, що пакти укладенi дуже добрi. Навiть  при  тому,  що  йому  особисто
нобiлiтацi© не дочекатися, його  власна  козацька  справа  зчадiла  чорним
димом. Хто нинi його нобiлiту╨? Якби все  було  так,  як  ранiше,  вiн  би
отримав шляхетське звання одним з  перших.  Позаду  йшло  дво╨  козакiв  i
гомонiли:
   - Ох i справного трактата уклав гетьман. Ми ще нiколи не мали такого...
   - Переяславський не гiрший.
   - Не кажи. Там - пiд царем, пiд во╨водами. А тут - усi рiвнi. Три... цi
самi... як ©х - республiки. В  сенатi  усiх  порiвну...  Почулося  голосне
зiтхання.
   - Пакти, може, й добрi... Тiльки обдурять  нас  ляхи,  як  вже  не  раз
дурили. Ти як хоч, а не примиряться вони, щоб  ми  стали  з  ними  в  один
аршин...
   - Таж натерли ©м перцю в  нiс.  Скiльки  разiв  били...  Охмолосталися,
отямилися. Викруту в них iншого нема╨.
   - Поки що... Ой, Омельку, Омельку... Хiба ж  ти  не  пам'ята╨ш...  Твоя
спина, може, й не пам'ята╨, а батька твого,  дiда?  Такi  землi  втратили,
такi фiльварки... Не попустять вони.
   - Нам коб лишень передихнути, вбитися в колодочки.
   - Й сього не дадуть.
   Козаки повернули  лiворуч,  понесли  балачку  понад  ставочком  у  свiй
курiнь. А Матвi╨вi нi з ким i словом перекинутися.
   Журавка напував Зiрку бiля броду з маленько© рiчечки Карасика, що  бiля
Олешнi. Як i всi сiверськi рiчки,  Карасик  -  бистра  й  холодна  та  все
остуджена й вияснена осiнню до дна. Зiрка пила довго (Матвiй, задуманий  у
сво╨, забув ©© розгнуздати), цмулила воду, пiднiмала голову й  тодi  з  ©©
губiв спадали важкi краплi та кльокали на плесо. I враз сонце  розлетiлося
на друзки, а його й далi  дробили  кiнськi  копита:  через  брiд  пролетiв
гетьман iз почтом - дво╨ козакiв попереду,  тро╨  позаду.  Сидiв  у  сiдлi
молодо, наче влитий. Вискочив на  горб  i  враз  натягнув  поводи,  махнув
вершникам рукою, спустив коня на кiлька крокiв униз. Зупинився,  втомленим
сумним поглядом обмацав Матвiя. Журавка зняв  шапку,  опустив  голову.  Це
вперше пiсля його вигнання з канцелярi© гетьман зупинив на ньому погляд.
   Мабуть, i Виговський  не  знав,  що  сказати,  хотiв  трохи  збадьорити
козака, але не мiг до кiнця подолати досади та осуги  на  нього.  З  губiв
злетiли зовсiм не тi слова, якi намiрявся мовити.
   - Винуватий сам...
   Матвi╨вi зшерхло в горлi, пiд очима забринiли сльози.
   - Несу хрест... Рiдна кров... - i зовсiм вилетiло з  голови,  що  мрiяв
про отаку зустрiч i хотiв попросити в гетьмана абшиду.
   - Поспокутуй ще трохи... грiх свiй. - I  вже  iнакше,  довiрчо:  -_  Що
дума╨ш про пакт? Що козаки гомонять?
   Матвiй намагався i догодити гетьману, й сказати правду:
   - Менi всi статтi гарнi. А козаки... Всiляке гомонять.  Однi  кажуть  -
вони нам на велику користь. Iншi таки бояться ляхiв. Мовляв, пили  кров...
i зараз обдурять. А чимало й таких, що не тямкують.
   Виговський подосадував, що навiть цей козак, зичливий йому,  не  вповнi
все розумi╨.
   - Так треба. Поки що... Нема╨ в нас iншого викруту.  -  Й  повторив:  -
Поки що. Втямив?
   - Так, - хитнув головою Матвiй, хоч втямив не до кiнця. "Гетьман хоче з
часом i цi пакти одмiнити?"
   - Одiб'╨мось од москалiв, тодi...
   - Кажуть, - обережно мовив Матвiй, - пiд Севськом вiйська  московського
гибiль...
   -  Неправда,  -  рiшуче  заперечив  Виговський.  -  Розсiяне  воно   по
пограничних мiстах. Не важилося вийти на нас. А я хотiв... За одним разом.
   А сам пригадав останню старшинську раду,  на  якiй  схиляв  полковникiв
бити на московськi мiста - Бiлгород та Путивль - i  вимагати,  аби  видали
бунтiвникiв,  котрi  ховаються  по  них.  Старшина  на  те  не   пристала,
посилаючись на невдалi спроби пiд Камiнним та Олешнею.
   - А що в сотнях про це кажуть?  Матвi╨вi  до  жару  в  грудях  хотiлося
догодити гетьману,  одначе,  пристудивши  той  гарячий  жар,  змусив  себе
сказати:
   - Потомилися козаки... Чутки  ходять,  що  серби  i  татари  нашi  села
шарпають... Втiкають козаки з сотень. У нас уже восьмеро втекло.
   - Знаю, - нахмурив брови гетьман. - Ти не збира╨шся втiкати?
   Матвiй пiдвiв змарнiле обличчя.
   - Я з вами до загину.
   - Ну, гинути нам ще рано, - трохи прояснiв  обличчям  Виговський.  Кiнь
пiд ним нетерпляче перебирав бiлими копитами. -  Послужи  ще  трохи,  -  й
попустив повiддя. Ледь перевисаючи на лiвий бiк, помчав полем.
   Матвiй вiв Зiрку в поводi й мiркував, що вони з гетьманом  думають  про
одне й те ж, i це його трохи дивувало: гетьман вiд  нього  на  хтозна-якiй
вiдстанi,  може  стоптати,  звiяти  з  свiту,  як  порошину,  а  й  сам...
порошина... Бо ж - смертний. Порошина для вищих сил... Але яких?  Тi  сили
звiдки? З неба чи породженi тут, на землi? Адже все оце - вiд них,  людей.
Вiд ©хньо© жадоби, захланностi, але  й  прагнення  добра,  правди.  Людина
потина╨ людину, люди - людей.  Нам,  укра©нцям,  випало  жити  на  спокусу
iншим, але через що? Чи через те,  що  ми  такi...  гречкосi©,  не  хочемо
чужого, не важимося на чуже, не розпалили в собi жадоби, чи через  те,  що
не знаходимо однi╨©,  власно©,  правди,  а  хапа╨мося  за  ту,  котру  нам
пiдсовують? I гриземося помiж собою, возвеличу╨мося один над одним.  Меншi
- над ще меншими, бiльшi - над бiльшими. Всi хочуть в  отамани,  нiхто  не
хоче коритися, визнавати над собою влади... Влади - яко©? Може, вона в нас
не така, як у iнших? Там цар, там король, цiсар або султан, i все  в  його
руках. А ми збiглися, скричали когось на найвищий уряд, i кожному  кортить
скричати свого... Нинi обрали Виговського. Мудрий вiн чоловiк, а чи  такий
вже, щоб тi╨© мудростi вистачило на всiх? Й скiльки в нього ворогiв... Але
Матвiй нiколи не одступиться од нього.
   Помiтив, що на лiвiй  переднiй  нозi  кобили  хляпа╨  пiдкова,  зупинив
Зiрку, пiдняв ©й ногу й вiдiрвав пiдкову та заховав до кишенi. "Доведеться
платити ковалевi, щоб перекував". Далi Зiрка  йшла  накульгуючи.  I  знову
думав про розмову з гетьманом, не знав, радiти цiй стрiчi чи досадувати на
не©,  шкодувати  на  власнi  правдивi  слова  (мiг  ©х  не  казати,  дужче
сподобатися гетьману), чи нi. На колодках бiля напiврозвалено© клунi  (вже
лежали сохи i крокви на нову клуню) сидiли козаки, гомонiли.
   - Пiд С╨вськом  московське  вiйсько  сто©ть,  -  голосно  казав  Сидiр,
притоптуючи великим пальцем тютюн у муругiй люльцi. -  Ось-ось  рушить  на
нас.
   Iншим разом вiн би не зачепив Сидора,  адже  поклав  уникати  його,  не
помiчати. Але нинi, пiсля зустрiчi з гетьманом, не стримався. Зупинився  й
запитав:
   - А ти звiдки зна╨ш?
   Сидiр з несподiванки сторопiв:
   - Купцi при©здили...
   Матвi╨вi заманячила на овидi пам'ятi темна хмарина, гостренький  шпичок
ввiп'явся в серце. Справдi, з-пiд С╨вська в  козацький  обоз  безперестану
©здять москалi, купцi та стрiль цi, точаться торги та переторги,  точаться
розмови. Матвiй нi до тих торгiв, нi до тих розмов не вступав, а от Сидора
кiлька разiв  бiля  московських  возiв  бачив.  Чого  вiн  там  крутиться?
Торгувати в нього мовби нiчим. I чому гетьман допуска╨  тi  на©зди-при©зди
москалiв,  чому  не  вiдтрутить  ©х,  не  поставить  варту?  Якщо   поклав
одколотися од них? Малi козацькi партi© шарпають збройне московськi  села,
стрiлецькi загони шарпають села укра©нськi, а в обозi  тi  й  тi  "товчуть
одну ступу". Треба б сказати гетьману, щоб  поставив  варту.  Але  як  вiн
тепер скаже...
   - Брешуть купцi, як попiвськi  пси.  Нема╨  пiд  С╨вськом  московського
вiйська.
   - Яка це кума тобi нашепотiла? - глузливо запитав червонопикий козак  з
вiдрубаним вухом.
   - Така кума, що вмi╨ й рота заклепати, - раптом гостро вiдказав Матвiй.
- Дозорцi при©хали. Побували пiд С╨вськом i поза С╨вськом. Вчинили  повний
вивiд. Не треба бридити дурного, лякати самим себе. Гетьман краще зна╨, що
робити.
   Й смикнув за повiд Зiрку.


   [Гадяцький  трактат  неоднозначно  оцiню╨ться  козацтвом  та  селянами.
Москва почина╨  збройну  iнтервенцiю  проти  Укра©ни,  але  пiд  Конотопом
московське вiйсько зазна╨ нечувано© досi  поразки.  В  цiй  битвi  гине  i
Супрун, який воював на боцi Москви.]



   XX

   ...
   Ледве зiйшла з луки вода, Виговський з  усiм  вiйськом  перейшов  через
Соснiвку. Трубецькой наказав покинути шанцi для приступу Конотопа й  мiцно
обкопав  табiр  пiд  лiсом.  З  мiста  вийшов   Григорiй   Гуляницький   з
обложенцями, ©х лишилося двi з половиною тисячi - без коней - коней  по©ли
за дванадцять тижнiв облоги, - це йшли не люди, а тiнi, ©х гойдав вiтер.
   Другого липня Виговський мiцно вдарив на московський  табiр,  московити
вистояли, проломи  заладнали,  але  появилися  проломи  у  ©хнiй  вiрi  та
впевненостi, вони почали вiдступати, на переправi через ╙зуч козаки  знову
вдарили на них й дуже багато московитiв потопилося. Все ж ратники  встигли
окопатися на житньому полi, й отако, осипаючи довкола  свого  обозу  частi
шанцi й вали, московити вiдступали до Путивля; в одному з таких  приступiв
уламок ядра, яке розiрвалося за кiлька крокiв вiд Виговського,  забив  пiд
ним вороного румака, другий великий уламок продiрявив кунтуш та жупан, але
самого  гетьмана  не  зачепив.  Розшарпане,  згнiчене  московське  вiйсько
вiдступило до Сейму, а  далi  кинулося  навтьоки  й  замкнулося  в  мiцнiй
Путивльськiй фортецi.
   ...На  раду  в  таборi  над  Сеймом  старшини  зiбралися  в  просторому
гетьманському наметi, на вiковi ковано© скриньки була виставлена для  всiх
ступка тютюну турецького й одчиненi обидвi вилоги - аби виходив  дим.  Вiн
валував з намету, наче з гути. Запашний гетьманiв тютюн курили всi  разом,
але говорили нарiзно, зчинилася сварка.
   - Пiдемо, а татарин наших жiнок та дiтей хапатиме.
   - Не дотремо московитiв, вони знову вiйсько зберуть.
   - Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами...
   - Там роботи - гибiль. I корму коням нема╨, на десять верст кругом жита
викосили...
   Однi полковники поривалися на  Путивль,  вимагали  вiд  гетьмана  взяти
мiсто в облогу й донищити московське вiйсько до решти, iншi наполягали  на
тому, що ворога скурано, прогнано з укра©нсько© землi i  треба  вертатися,
мовляв, нема╨ для чого даремно тратити козацькi життя. ╙дностi не було,  а
де нема╨ ╨дностi, там нема╨ й бойового духу.
   Гетьман довго мовчав, хмурив ледь посрiбленi на кiнчиках брови й врештi
сказав:
   - Я зняв зi стiни шаблю,  щоб  лишень  прогнати  з  Укра©ни  московське
вiйсько, яке чинило нашому люду кривди  й  плюндрувало  край.  Я  не  хочу
воювати з царем та народом московським i попирати кiньми  ©хню  землю.  Ми
пошлемо царевi замирення й житимемо з ними, як добрi сусiди.
   Спакувавши у вози вiднятi в московитiв корогви, тамбурини  та  гармати,
Виговський вiдпустив у Крим орду й повiв козацьке вiйсько до Чигирина.
   ...У Москвi про вiдхiд козацького  вiйська  довго  не  знали.  Пiвнiчну
столицю  струснула  панiчна  лихоманка,  жах  охопив   московитiв:   щойно
повоювали стiльки мiст, скурали  столицю  литовську  й  полонили  гетьмана
литовського, i ось тепер Трубецькой, надiя московитiв, "муж  благоговейный
и iзящный,  в  воинстве  счастливый  и  недругам  страшный",  розгромлений
наголову. В чорному траурному каптанi вийшов до народу цар, аби заспоко©ти
його, але не втримався сам, залився слiзьми,  й  люд  московський  попадав
навколiшки та зводив до неба руки, благаючи в  Бога  помилування.  Одначе,
покладаючись на Бога, люди насамперед сподiваються  порятуватися  самi:  в
Москвi закипiли землянi роботи, копали глибокi рови, обгрунтовували стiни,
кували подвiйнi брами, цар видав указ, за яким за лопати та кайла  змушенi
були взятися навiть бояри, сам вiн походжав по стiнах,  заглядав  у  рови,
поплiскував знiженою долонею по гарматах, з тугою i острахом  вглядався  в
повитий маревом обрiй. А в льохах i палатах скарбники та царевi фамiльянти
потай пакували соболiв, коштовностi, каретники мiняли колеса на повозах та
перековували коней.
   По Москвi прокотилася чутка, що цар втiка╨ за Волгу, в Ярославль.


   [Але Варшава не погоджу╨ться  на  козацькi  пропозицi©,  польськi  пани
проти рiвноправного союзу Польщi, Литви та Укра©ни. Зроста╨  незадоволення
полiтикою I.Виговського i в Укра©нi.]



   XXII
   ...

   Третiй день у гетьмана болiла нога, та так, що вiн  ледве  мiг  на  не©
ступити. Колись давно, пiд лиховiсним Берестечком, просидiв нiч у  болотi,
й окошилося те на нозi: по простудi, на негоду, а то й просто  невiдь-чому
починало болiти колiно. Парив його в гарячiй водi, у яку додано живицi  та
дьогтю, прикладав горiлчанi припарки - вiдпускало, вiн навiть  забував  на
якийсь час про хворобу, вiдтак вона нагадувала про себе знову.
   Через те ©хав не верхи, а в ридванi, на дверцях якого були  намальованi
гетьманськi вензелi, сотня  затяжцiв  охороняла  його.  Й  ще  кiлька  сот
затяжцiв - усi, якi були пiд рукою, звечора пiшли до Германiвки.  Гетьмана
супроводжувало також восьмеро козакiв особисто© охорони й значнi козаки  -
канцеляристи Верещака та Судима, котрi були у Варшавi  на  сеймi  i  везли
списанi на папiр Гадяцькi пакти. Тiльки тепер, коли статтi були ствердженi
сеймом, Виговський. вирiшив оголосити ©х.
   Й сталася в дорозi лиха притичина, пере©жджали по ветхому мiстку  ручай
у глибокiй долинi, ридван вломився й осiв по самi дверцята в багнюку.  Вiн
не перекинувся, а тiльки дуже нахилився на правий бiк, затяжцi  не  хотiли
лiзти в багно, машталiр та кiлька козакiв довго розбирали палiччя, з якого
був згарбузований мiсток, а потiм  разом  iз  затяжцями  спробували  тягти
ридван на сухе. Але спочатку козаки геть мана  винесли.  ╞м  не  вдавалося
зрушити важкий ридван, та саме на той  час  нагодилася  друга  чигиринська
сотня, козаки - серед них i Матвiй - побiгли пiд гору, вивалили новий  тин
бiля хутiрця й посунули його пiд колеса ридвану. З  вишняка  вийшла  стара
жiнка з пласким, пожмаканим зморшками  обличчям  i  заходилася  проклинати
козакiв за тинок: "А щоб ви до вечора не дожили, а  щоб  вас  грiм  побив,
земля б вас  усiх  присипала",  вона  трусила  сухим  кулачком  i  лаялася
страшно, й врештi один козак побiг та насварився на  не©  рушницею.  Стара
щезла у вишняковi. Впродовж дня Матвiй кiлька разiв згадував тi прокльони.
Коли витягли ридван, виявилося,  що  вломилося  лiве  задн╨  колесо,  дво╨
козакiв побiгли кiньми до Ржищева  за  колесом,  затяжцi  повдягалися  при
дорозi, а гетьман сидiв на знятому з коня сiдлi й нервувався,  i  згадував
лаючу стару, ©© прокльони, i йому було непри╨мно. Та потроху заспоко©вся й
навiть забувся. Дивився на бузиновi хащi, рясно всипанi  чорнильно-чорними
ягодами, таких хащiв iз бузини вiн не бачив  зроду  -  заввишки  в  кiлька
людських зростiв, густi-прегустi, й  кетяги,  неначе  чорнi  шапки.  Понад
бузиновими  хащами  зносилося  з  пiвдесятка  диких  груш,  грушки-лiсiвки
скочувалися з пагорба до дороги, бiля самих  гетьманових  нiг  жовтiло  ©х
кiлька.  Пригадав,  як  у  дитинствi  ласували  такими  грушками,  хоч   у
батьковому саду було чимало груш  високих  сортiв:  i  глеки,  й  дулi,  й
ватянки, але жовтi лiсовi грушки, а ще гнилички, мали особливий смак.  Вiн
пiдняв з трави одну, обтер у долонях i розкусив, пожував трохи й  виплюнув
- грушка була терпка, аж зсудомлювало горло.
   З болiсним сумом зауважив, що  повернуло  на  осiнь  (i  в  його  життi
також), холодно поблискувала в озеречку вода, отави бiля нього посiрiли  й
пожухли, величалися помiж них рудi  султани  кiнського  щавлю  та  полину,
тьмяно поблиску вали якiсь жовтенькi квiточки, вичахало  небо  й  остудiла
душа. I думав гетьман про все, що ско©лося в  останнi  мiсяцi,  й  не  мiг
нiчого собi до кiнця пояснити. Де i якi зробив помилки - й думав про раду,
й посмоктувало в нього пiд серцем.
   Лихi передчуття тривожили гетьмана. "Як же швидко все сталося, - думав,
згадуючи такi близькi вибори його на гетьмана, ма╨во корогов,  пiднесення,
яке панувало у вiйську i серед поспiльства. - Як швидко... вкисло це пиво.
Чому? Чому все повернулося так? Через те,  що  не  роздушив  гадину  зради
одразу? Загравав iз Москвою?"
   ...А козаки з колесом все не ©хали, й  врештi  гетьман  попросив  коня,
його обережно пiдсадовили в сiдло.  Вiн  подивився  на  затяжцiв,  i  йому
защемiло в серцi: мусить спиратися не на сво©х, а на  чужинцiв,  на  оцих,
оплачених золотом, незнайомих йому людей  з  рiзних  кра©в  та  племен,  й
одягнених по-чужинськи - кожен у сво╨; були серед цих  комонникiв  люди  в
латах i кольчугах, в пишних каптанах, а були в лахмiттi. Цi, що  отуто,  з
ним, оплаченi краще за iнших...
   "Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?" - у думцi. Дорога то збiгала
нагору, то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нинi
ж - згамзяна копитами,  трава  на  узбiччях  затоптана  -  пройшло  чимало
вiйська, до рога то одбiгала од круч, то знову наближалася до  них,  внизу
рябiв Днiпро, вiтер гнав крутi брижi  хвиль  униз  по  течi©,  посерединi,
штовханий вiтром i течi╨ю, прудко летiв дуб пiд сiрим  вiтрилом,  на  носi
бiля переднього стерна стояв молодий козак у  розстебнутiй  чумарцi  -  ще
молодий, видно по поставi, - й правував човном. Побачивши комонникiв, зняв
шапку та помахав нею.
   I гетьмана пойняло щимке, тужливе вiдчуття, вiн  позаздрив  козаковi  й
подумав, що як то добре бути молодим та летiти  на  швидкому  вiтрильнику,
ковтати на повен рот напо╨не рiчкою повiтря й не думати про раду попереду,
про пiдступи, наусти, чорну невiдомiсть. Отак би став пiд вiтрило  й  мчав
до самого моря.
   Повернули лiворуч, у широку  долину,  дорога  пластала  помiж  чагарiв,
садiв, понад рiчечкою Красною, то перескакувала через не©  по  мiстку,  то
одбiгала на схил, то  знову  верталася  назад,  минули  село,  яке  так  i
називалося Долина, i в'©хали в Германiвку. Ще здалеку почули гомiн.  Мiсце
для ради було обрано на схилi, бiля перехрестя трьох дорiг - на  Трипiлля,
на Обухiв та на Стайки, широка-широка галявина, а по ©©  краях,  пiвколом,
шипшина та глiд, якi закипiли червоно, й дикi грушi над ними, та в'язи,  а
внизу, бiля рiчки, калина, також у червоних краплях. Козаки  розташувалися
на схилi, сидiли й стояли на спеченiй сонцем травi, по  сотнях,  полках  i
вперемiшку, помiж ними  шастали  якiсь  незнайомi  людцi  в  козацькому  i
мiщанському вбраннi, й стояло гудiння, козаки перегукувалися через голови,
i вже скипали суперечки, й осавули розтягували  забiяк.  Спряженi  сонцем,
втомленi довгим чеканням, козаки були роздратованi, витирали шапками  пiт,
i кинутi з воза слова важко доходили  до  них.  Новий,  добрий  вiз  стояв
унизу, ще й пеньок пiдкотили ззаду, щоб легше ступати  на  вiз,  звiдти  й
падали на голови козакiв кличi та  пофози.  Саме  промовляв  маленький,  у
химернiй, казан ком, шапцi козак, побачивши гетьмана з почтом, вiн втягнув
голову в плечi й шаснув у натовп. Натовп запрудив усю галявину,  й  дорогу
для гетьмана прокладали  затяжцi.  Попереду  ©хав  польський  хорунжий  на
вогненно-рудому конi, й сталевий панцир дратував козакам очi. Й  дратували
©х нагайки в руках гетьмансько© охорони, i ©хнi ситi конi, i ©хн╨ вбрання.
   Гетьман пiд'©хав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце свiтило
просто в очi, i йому було погано видно обличчя козакiв. Оглянувся назад  i
побачив табуни коней, якi паслися на толоцi, й  козакiв  у  сiдлах,  котрi
стерегли ©х, i побачив кiлька карет понад дорогою; пошукав очима затяжцiв:
вони стояли стро╨м бiля мiстка через Красну. З-за горба  вихопився  коршак
й, побачивши стiльки люду, неначе  пiдкинутий  не  видимою  рукою,  шпарко
замахав крильми, потягнув на Трипiлля. Поткнувся з тi╨©  само©  сторони  з
коровами пастух - гнав ©х на обiд - i не мiг пробитися, завернув назад.
   Гетьман зробив порух, щоб злiзти з коня, до нього кинулося дво╨ козакiв
охорони, але вiн показав очима - мовляв, не  треба,  -  долаючи  пекельний
бiль у колiнi, пiдвернув коня так,  що  ступив  просто  на  воза  й  кинув
козаковi повiддя, мовивши тихо:
   - Нехай сто©ть тут.
   Пошукав поглядом политаврщика, той сидiв пiд кущем, палички стримiли за
поясом. Спершу Виговський хотiв у кого-небудь запитати, чи били в котли на
вiдкриття ради, а тодi подумав: якщо й били, те вiдкриття  нечинне,  подав
политаврщику знак. Той неохоче вибив дрiб.
   Повiяв вiтер, пострiлом ляснула велика корогва, й  гетьман  здригнувся.
Вiн мовчав, дивився в товпу. Гомiн  потроху  вщухав,  але  не  скрiзь.  Тi
козаки, якi були ближче до воза, опускали очi. I  враз  гетьмана  обпалило
жаром: блукаючи поглядом, на штовхнувся  на  гурт  запорожцiв,  посерединi
того  рiзномасного  гурту  круглiла  лялькова,   недоросла   голова   Юрiя
Хмельниченка. Юрась повернув голову трохи вбiк, йому на вухо щось  шепотiв
червономордий, носатий запорожець. Виговський  подумав,  що  Юрiй  при©хав
неспроста, що приправу на кулiш, який ма╨ зваритися  нинi,  збирано  не  з
однi╨© сторони, не з одного городу. Й отi  сiрi,  схожi  на  мишей  людцi,
котрi шмигають попiд руками в козакiв, опинилися тут не випадково.
   Так i не дочекавшись повно© тишi, гетьман розпочав:
   - Панове рада! Як i попередник мiй, славно© пам'ятi Богдан Хмельницький
у всiх випадках за свого уряду чинив усе з вiдома й згоди вашо©  (покривив
душею, але куди подiнешся), так i я погоджую все з вашою волею, для  цього
й скликано отсю раду. В ╙вангелi© сказано, що ╨ час розкидати камiння i  ╨
час його збирати. Ми довго його розкидали, i нинiшня година ╨  годиною  до
збирання. Годиною працi, злагоди та миру. Погляньте, як  поруйнованi  цiлi
полки  на  тогобiчнiй  сторонi,  i  в  полках  Полтавському,  Лубенському,
Миргородському...
   Й одразу ж пролунало:
   - Чи не ти ©х руйнував i кров проливав!  Яко  Авелева,  вона  кличе  до
вiдплати.
   Виговський  застерiг,  що  кричали  запорожцi,  й  повернувся  до   них
обличчям:
   - Новим пролиттям кровi, помстою нiчого не наживеш. Не виореш нею  поля
й не збуду╨ш з не© свiтлицi. Я шкодував i  шкодую  на  пролиту  кров,  але
обагрилися нею нашi шаблi не з нашого ранкору, не з нашо© вини. Ми  мусили
боронитися й перемогли...
   - I пiшли пiд ляха.
   Кругле, дзюба╨те обличчя, злi-презлi очi. Й ще  одне  поруч  -  великий
лоб, важке пiдборiддя, а помiж них - пипоть носа. Крикнули в двi горлянки.
   - Про ляхiв потiм... - По  натовпу  прокотився  шелест,  гомiн  ("Зараз
кажи, чого крутiйству╨ш"). - I про москалiв, i про ляхiв...  Але  я  прошу
спокою.  -  Не  помiтив,  що  приклав  до  грудей  руку.   -   Спокою   та
розважливостi. Тiльки добром можемо залагодити нашi справи.  Iнакше  надiя
одурить нас. Звертаюся до вашо©  мудростi,  до  вашо©  совiстi.  Не  даймо
розшарпати себе. Шарпанина, незлагода - найбiльша  наша  бiда.  Коли  одне
тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кiнь сто©ть на  мiсцi.  Прошу  вас,
сивi та буйнi голови,  славне  Вiйсько  Запорозьке,  годитися  мiж  собою,
тiльки в згодi наша сила. Нас хочуть порiзнити москалi...
   - А ляхи ще бiльше. Цар нам грошi да╨... - знову той дзюбастий. - Ти  ж
нам не даси! - Й ще голоси. ╞х покрив громовий бас:
   - Таж дайте сказати.
   Виговський спробував пiдiйти з iншого боку.
   - Я знаю, тут, на  радi,  ╨  багато  мудрих  голiв...  Але  якщо  кожне
слухатиме тiльки себе, спричинимо до  лиха.  Прошу  вас,  потримайте  вашi
думки й поради при собi й не повставайте проти думки громади... Це  я  вам
кажу, - раптом не втримався (на що одразу  ж  i  пошкодував),  гримнув  на
дзюбастого та другого з носом-пиптем, якi кричали  без  угаву,  не  давали
говорити.  В  натовпi  закричали,  засвистiли,  найдужче  пускали   гомони
запорожцi.
   - Ми - громада. А ти нам нiхто. Як порiшимо, так i буде, - дзьобастий.
   Чи не вперше в життi Виговським оволодiла  така  лють,  що,  май  волю,
посiк би на капусту обох заводi©в. Але бачив, що тут його волi  вже  майже
нема╨, навiть не мiг зупинити розбурханий натовп. Й тодi на воза  вирвався
Гуляницький, вистрiлив угору з пiстоля:
   - Тихо!
   - А то що? - здалеку.
   - Стрiльну в твою дурну пику.
   - А ти спробуй!
   I все ж на якийсь час натовп угамувався. Але  Виговський  уже  розгубив
усi думки.
   - Пiсля тако© перемоги ми можемо самi панувати  в  кра©.  Обирати  свiй
уряд, сво©х  суддiв,  бурмiстрiв  та  райцiв.  Ми  нiколи  не  мали  тако©
можливостi...
   - Так нащо ж ти нас ляхам продав?..
   -_ Ми уклали договiр на конфедерацiю...
   - А що це таке?.. Нею закусюють?
   - Пiд рукою короля чи нi?
   - Пiд рукою, але як рiвний з рiвним. Ста╨мо вiльним  народом,  державою
Руською...
   - А ти - князем? I знову буде шляхта?
   - Шляхта - наша. З вас, козакiв.
   - Не тре-е-еба нам  шляхти!  Натерпiлися!  -  заревло  кiлька  десяткiв
горлянок.
   У гетьмана палало обличчя, вiн задихався:
   - Вас купляють. Вас намовляють...
   - Ти - вже куплений.
   - Вiн хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!
   Либонь, нiчого дурнiшого не  можна  було  вигадати,  але,  виявля╨ться,
безглуздiсть ма╨ велику силу.  Розбурханий  натовп  забирав  по  краплi  у
гетьмана його впевненiсть, рiшучiсть, плутав думки, розсiював  увагу.  Вiн
бачив, що щось рушиться, що земля випорску╨ з-пiд нього, але ще сподiвався
втримати ©© пiд  собою  i  натовп  пiд  сво╨ю  рукою.  Оглянувся,  шукаючи
пiдтримки в генерально© старшини, сподiвався, що вона стане поруч нього  й
це переломить раду в його сторону. Але  старшини  вiдводили  очi,  кожному
болiло тiльки сво╨: одному - добутий статок, другому -  високий  уряд,  ще
iншого спопеляли заздрощi, комусь не подобалося високодумство гетьмана,  в
декому свiтилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло
Ханенко, який клявся захистити гетьмана "зубами та шаблею", микуляв очима,
Носач позирав  вiдверто  глузливим  поглядом,  Тетеря  взагалi  зашився  в
натовп, Дорошенка не було - сам послав у  степи  проти  татар...  Й  ревiв
зварйований  пiдмовниками  натовп,  нiхто  не  хотiв   приглушити   злого,
розшалiлого чортика в душi. Нехай все йде на погибель, на  хух,  аби  менi
викричатися. А що буде потiм...
   Наперед посунули запорожцi. Й приступили ближче полтавцi, переяславцi з
Цюцюрою, нiжинцi з Золотаренком. Цi дивилися вiдверто  вороже,  озлоблено,
хижо поблискували очi, в'©дливо ширилися роти.
   - Ви, пси смердючi...- Гукнув Гуляницький. - Нема на вас  управи...  Ви
хочете... Страх  згубили...  Мерзотники!  -  Й  розлютив  доконечно  раду.
Трiснув пострiл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького.  Вiн  рвонув  на
грудях сорочку:
   - Стрiляй, падлюко! Я в бою не втiкав! -  Стояв  розвихрений,  рвiйний,
розпашiлий, чорнявий, розчервонiлий,  гарний,  як  присуджений  до  страти
янгол. Виговський також не похитнувся вiд посвисту кулi, але йому шерхло в
горлi, не ставало повiтря в грудях, вiн ще раз спробував повернути фортуну
в свiй бiк:
   - Ви нiчого не зна╨те! - гукнув щосили.  -  Послухайте  пакти,  а  тодi
кажiть. Як скажете, так i буде. Пакти послухайте!
   На воза вилiзли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими  руками  дiстав
з-за пазухи аркушi, рiвняв ©х.
   - Слухайте Гадяцькi пакти! - гукав Гуляницький, але намарне.
   - Не хочемо слухати лядських зброднiв!
   - Забирайся геть. Волi╨мо Хмельниченка гетьманом.
   - То не лядськi зброднi, ми самi укладали тi пакти!
   - Брехня. ╞х шляхта накурликала!..
   - Таж не крути довбешкою, дай послухати!
   - Не хочемо пiд ляха!
   - Хмельниченка гетьманом!
   - Слава Хмельниченку!
   Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова  тонули  в
галасi та гомонi. I вже лiворуч вiд воза прислiпуватий козак  у  шкiряному
кунтушi тузував дрiбненького тонкошийого  козачка  в  лисячiй  шапцi,  яка
падала тому на очi, й вiн нiчого не бачив, а поруч зчепилося ще дво╨, i  в
iнших руки падали на рукiв'я  щабель,  i  дуже  комусь  не  хотiлося,  аби
Верещака читав статтi, кiлька  жилавих  рук  тягли  його  з  воза,  а  вiн
вiдбивався ногою i вже захитався, й зненацька  упустив  аркушi,  рвонув  з
перев'язi шаблю в надiлках, обiрвавши ©х, i вдарив по руках. Хтось  завив,
хтось чорно вилаявся, й до воза стiною поперли козаки. Тодi Сулима  оголив
шаблю.
   - Бий ©х! - заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок
iз чорними вусиками, чорним, напущеним на самi очi - розжаханi, божевiльнi
- чубчиком.
   - Рубай!
   Бахнув ще один пострiл, за ним ще два.
   - Сво©х поб'╨те!
   - Тут нема╨ сво©х. Усi чужi...
   Кiлька чоловiк пiдлiзло пiд  воза,  вiн  заскрипiв,  загойдався,  почав
хилитися на бiк.
   - Що ж ви робите!..
   - Ногу, ногу пустiть!
   Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено-радiсне,  з  роззявленим
ротом Цюцюрине обличчя, й вiн, зойкнувши вiд страшного  болю,  стрибнув  у
сiдло. На мить йому затемрiло в очах й ще не встигло розвиднiтись, як  вiн
ударив закаблуками по ребрах жеребця,  й  той  звинувся,  порскнув  пiною,
понiс Виговського крiзь розчахнутий натовп  до  мiстка.  За  ним  кинулося
тiльки дво╨ козакiв  охорони  й  кiльканадцять  переслiдувачiв,  але  бiля
мiстка,  пропустивши  гетьмана  та  його  охоронцiв,  зiмкнулися  затяжцi,
ощетинилися ратищами. Козаки вклякли.
   Сухо стукотiли копита, Виговський, а з ним ще дво╨  козакiв,  мчали  по
дорозi. Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей,  вiз,  як  роз'ярiлi
козаки смугували шаблями Верещаку  та  Сулиму,  як,  задкуючи,  вiдбивався
шаблею  Гуляницький  i  таки  пробився  до  затяжцiв,  як  дивився   услiд
Виговському Юрась Хмельниченко й, пiдстрибуючи, смiявся по-дитячому, ще  й
кiлька разiв плеснув у долоньки.
   - Оце вам, паскуди, гетьман! - плюнув у бiк Юрася Гуляницький.
   Бiля Хмельниченка  тупцяв  джура  покiйного  гетьмана  Богдана  Iванцьо
Брюховецький i, втягуючи в плечi схожу на прокiптюжений чумацький  казанок
голову, злостиво, з сухим, перепаленим жаскiстю смiхом дзигорiв:
   - Побiг, як ошмалений з пожежi. Наше зверху!
   Юрась згiдливо хитнув головою, вiн сприйняв це "наше" як  його,  власну
перемогу, Iванцьо ж вкладав туди ще й iнший, потайний, далекосяжний змiст.
Старий, з пошрамованим обличчям,  цибатий  козак,  який  стояв  обiч  того
гурту, мовив, нi до кого не звертаючись:
   - Все скiнчилося. Пес ковбасу з'©в.
   Слова були майже безглуздi, але Юрасевi чомусь урвався смiх.
   I  ще  дво╨  козакiв:  один  старший   -   вiйськовий   осавул   Дем'ян
Многогрiшний, другий молодший - попiв син, красноколядинський сотник  Iван
Самойлович, якi щойно на радi познайомилися й заприязнили один  одному,  з
терпкою цiкавiстю спостерiгали за втечею  Виговського  та  за  фiглярством
Хмельниченка. Сидiли на невисокому зрубi криницi  бiля  рiчечки,  лузькали
насiння, попивали з липового  корячка  холоднячок,  переморгувалися.  Чужi
нещастя, якщо тобi самому нiщо не загрожу╨, круговерть чужого життя  завше
викликають цiкавiсть та зачудування. Й  водночас  у  простецькiй,  чубатiй
головi вiйськового осавула i в хитруватiй, з  раннiми  залисинами  сотника
далекими зiрницями спалахували неяснi, вабливi, схожi на химерi©  думочки,
в яких вони не вiдкрилися б не тiльки один  одному,  а  й  священиковi  на
сповiдi.



   XXIII

   Все ще упослiджений у сотнi, Матвiй Журавка не  удосто©вся  честi  бути
присутнiм  на  радi,  разом  iз  веселим,  баляндрасним   козаком   Харком
Калиниченком вони стерегли табун. Харко потрапив у пастухи за сво© ж  таки
баляндраси, за кпини над сотником.
   Вони чули галас i гомiн ради,  й  пострiли,  й  бачили  помахи  шабель,
тривожилися все дужче й дужче, зводилися в стременах, вже  хотiли  й  собi
©хати до села, як раптом помiтили трьох вершникiв, котрi притьма втiкали з
ради. В одному з вершникiв упiзнали гетьмана. Виговський i  його  охоронцi
злетiли на горб сажнiв за триста вiд Матвiя та Харка  й  кинулися  дорогою
вниз. I саме тодi Матвiй помiтив ще  трьох  вершникiв.  Котрi  перебралися
через рiчку й тепер летiли путiвцем навперейми Виговському.  Бита  дорога,
що нею мчав гетьман, далеко в окiл оббiгала велике,  заросле  ситнягом  та
очеретом болото й повертала лiворуч, там у не© вливався  путiвець.  Матвiй
зрозумiв - за гетьманом iде погоня. Щось у ньому шарпнулося, й зiв'яло,  й
звелося знову, заповнило всього, заплеснуло гарячою  хвилею,  зануртувало.
Всiм був зобов'язаний гетьману, й хоч Журавку спроваджено в сотню, але  за
проступок великий, за який можна й на горло скарати, й  навiть  тодi  його
прикрила гетьманська долоня. То невже вiн покине свого добродiйника в таку
круту годину!
   - Харку, то харцизяки. Переймемо ©х!
   Веселун Харко з усмiшкою пiд пшеничними вусами, вiдчаюка й  зiрвиголова
- йому б тiльки летiти навперегонки з  вiтром,  втiкати  або  доганяти,  -
першим зiрвав коня. Але  Зiрка  швидко  обiгнала  темно-гнiдого  Харкового
бахмета. Вона нiколи не звивалася,  не  збивалася  з  кроку,  йшла  рiвно,
витягнувшись у струну, й тiльки похропувала та притискала до ши© вуха.
   Вони летiли по стернi, й конi глухо  били  копитами  в  прибиту  дощами
землю, стернями, немов утiкаючи вiд них, бiг вихор, крутив  сухий  бур'ян,
стемнiлу  житню  солому,  а  потiм,  неначе  злякавшись  вершникiв,  рiзко
метнувся праворуч; попереду, обкопане канавою, зеленiло старе хуторище, де
буйно проростали лопухи та кропива, i хмiль пообплiтав замшавiлi вишнi  та
сливи.  Тi  тро╨  пiзно  побачили  перейми,   повернули,   стовпилися,   й
переплуталися стременами, Матвiй  обiйшов  ©х  ззаду  й  на  всьому  скаку
рубонув шаблею крайнього з правого боку. Круто розвернув кобилу - з  шаблi
на штани й на сiдло текла кров -  i  побачив  перед  собою  тiльки  одного
вершника: Харко й ще один лежали на  стернi,  ©хнi  конi,  покусуючи  один
одного, мчали до села. Той один, що опинився супроти Матвiя, був... Сидiр.
Мiдна тарiль обличчя, дiрка розтуленого рота, збита на потилицю шапка. Вiн
перший кинув уперед бурого, з темною смугою уподовж  хребта  коня,  Матвiй
ледве встиг зрушити з мiсця Зiрку i заскочити злiва. З  цього  боку  не  з
руки рубатися i йому, але й супротивнику теж, саме такого  бою  вчив  його
колись на Сiчi старий запорожець Грива. I  все  ж  Сидiр  випередив  його.
Замахнувся з-за плеча, й Матвiй поставив цапки Зiрку та вiдхилився в лiвий
бiк i назад, шабля  змигнула  перед  його  очима  i  з  свистом  розiтнула
повiтря. Сидiр ледве втримав ©© в руцi. Й одразу ж  вимахнув  удруге,  але
цей  удар  Матвiй  вiдбив  легко.  Вони  ширмували  запекло,  люто,  Сидiр
покусував губи, зiницi його очей стали бiлими - там кипiла лють. ╞хнi конi
звiрiли й кусалися. Матвiй шаблював обачно, наполегливо,  рубався,  неначе
робив якусь роботу - молотив або косив. Шаблювання - справа  пекельна,  за
короткий час вони повтомлювалися обо╨, надто вхоркався Сидiр.  Його  помах
ставав усе коротшим i коротшим,  удар  -  слабкiшим.  Врештi,  при  спавши
ворога заморочливим ширмуванням,  вловивши  мить,  Матвiй  пiдкинув  сво╨ю
шаблею Сидорову й коротко потяв його в плече.
   - Оце тобi за твою Москву, - вихекнув гаряче.
   Уже падаючи, встиг вимахнути шаблею i Сидiр. Зiрка ступила  два  кроки,
страшно захропла, у не© в горлi забулькало, вона тицьнула вперед i  почала
хилитися на правий бiк. Матвiй висмикнув ноги з стремен i впав у стерню. Й
одразу  пiдхопився,  остерiгаючись  удару  ззаду,  крутнувся  на  мiсцi  i
заспоко©вся. Сидiр лежав у стернi долiлиць,  намагався  пiдвестися,  лiвою
рукою затискав  розрубане  плече.  В  цю  мить  Матвiй  почув  тупiт,  вiн
оглянувся й побачив далеко на стернi гурт верхiвцiв, котрi мчали сюди.  То
летiла пiдмога його ворогам. Згинцi, втягуючи голову  в  плечi,  побiг  до
хуторища й, розiрвавши хмелеву, з  коричневими,  вже  присохлими  мачками,
запону, впав за кущ здичавiло© малини. Вiн чув, як басували конi, скрипiли
сiдла, подзвонювали вудила, галакали вершники, й все дужче й дужче вростав
у чорну, холодну, шкарубку землю. Й ще почув хрипкий, з клекотом голос:
   - Вiн там, у малинi.
   I коли затрiщали кущi та замелькали шаблi, той самий голос прохрипiв:
   - Це тобi за Варшаву!
   Iван Виговський  утiк  до  Бiло©  Церкви  й  ще  якийсь  час  намагався
перепиняти супротивнi вiтри. До нього прибiгло  трохи  козакiв  i  при©хав
турецький посол, який пропонував захист та протекцiю  Порти,  але  гетьман
вiдкинув тi домагання. У Бзинi, бiля Бiло© Церкви,  зiбралася  нова  рада,
така  ж  розвихрена,  гамiрна  й  шабльована,  як  i  в  Германiвцi.  Вона
проголосила  гетьманом  Юрiя  Хмельницького,  й  Виговський,  поступаючись
посланiй до нього депутацi©, передав через свого брата  Данила  булаву  та
бунчук  Юрiю  Хмельницькому.  За  кiлька  днiв  Гуляницький  i   Дорошенко
допровадили з Чигирина, де вона сидiла пiд вартою, дружину гетьмана Олену.
   19 березня 1664 року Iвана Виговського розстрiляли поляки, звинувативши
його в зрадi. Довiдавшись про це, впала на пiдлогу  й  померла  з  розпуки
Олена, обох поховано в Манявському скитi.
   Ненадовго пережили Виговського його вороги й близькi, зичливi йому, але
котрi не захотiли перейнятися його борiннями, присутнi на  радi  старшини,
що ©х усiх винесла на найвищий гребiнь страшна  братовбивча  вiйна  опiсля
Виговського. Безвольного й нiкчемного  Юрiя  Хмельниченка,  якого,  неначе
пiр'©ну,  пiдхоплювали  й  несли  в  свiй  стан  то  лядський  вiтер,   то
вiтер-москаль, то знову лядський,  а  тодi  закрутив  жаркий,  спопеляючий
турчак, покориставши славне iм'я його батька, турки задушили його на мосту
в Кам'янцi-Подiльському й тiло кинули у воду.
   З московсько© намови  та  потурання  були  безславно  порубанi  кривими
козацькими шаблями на Нiжинськiй чорнiй радi  славолюбний  Золотаренко  та
пихатий Сомко; хижий i пiдлий Цюцюра  сконав  у  Сибiру.  Сибiрськi  вiтри
замели слiд за саньми нелукавого,  але  котрий  був  дався  на  московськi
пiдмови, а потiм гiрко розкаявся, Многогрiшного  та  за  саньми  до  згину
вiрного Москвi нерозумного Самойловича. У  московському  засланнi  доживав
останнi роки славний i звитяжний Дорошенко. Погинули, ледве  доторкнувшись
пальцями до гетьмансько© булави, власне, не лишивши по собi нiякого слiду,
Суховiй, Дрозденко, Опара, яких i лiтописцi вписали лише одним  рядком  до
сво©х лiтописiв.
   У шмат часу пiсля Богданово© смертi,  менший  нiж  у  два  десятилiття,
напакувалося стiльки ворохобних,  куцих  розумом,  непостiйних  гетьманiв,
стiльки пiдступiв, зрад, смертей, що все це доконечно розорило, спустошило
Укра©ну, надломило ©© звитяжний дух i  потьмарило  -  в  сумну  пам'ять  i
засторогу всiм нам - ©© славу, написану шаблями Байди Вишневецького, Петра
Сагайдачного, Остряницi, Богдана Хмельницького, Петра  Дорошенка,  Богуна,
Кривоноса, Нечая та тисяч i тисяч безiменних, але  не  менше  дорогих  нам
простих звитяжцiв Вiйська Запорозького.
   З  того  постала  Велика  Ру©на,  пiсля  яко©  Укра©на  вже  не  змогла
розправити рамена аж по сьогоднi.
   Укра©на не простила  сво©м  нерозумним  гетьманам,  не  простила  ©хнiх
грiхiв, немудростi ©хньо©,  дрiбнотi,  славолюбства,  але  й  не  прокляла
по-справжньому на вiки вiчнi,  в  тому  й  лихо  наше,  що  ми  не  вмi╨мо
проклинати, до все високе й дрiбне залиша╨ться  без  достатньо©  уваги  на
узбiччi нашого кривавого  шляху.  На  тому  шляху  ми  здебiльшого  тiльки
боронилися, чужоземнi завойовники ж випробовували шаблi на  наших  шиях  i
кулi на наших грудях. Ми й нинi не спромоглися на  ярiсть,  на  ненависть,
яка породжу╨ пекельну енергiю, на спалах,  на  палке  самоствердження,  на
розумнi жертви в iм'я визволення. Жертви ми проносимо безкiнечно.  I  якби
всi муки, увесь бiль, всю безнадiю, якi  витерпiли  укра©нцi,  перелити  в
пам'ятник та поставити його в степу, людство вжахнулося б i або заповажало
нас, або назавжди вiдвернулося вiд нас.
   Iм'ям, пам'яттю кращих синiв, оборонцiв рiдного краю,  ми  пiдняли  над
нашими головами прострiленiй багато  разiв  козацький  прапор  i  плека╨мо
надiю на повернення колишньо© слави.

   1993

   [1] Для загального добра (латин.)._

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: