ати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурникiв! - любов
правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, - а за всiм
тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись: "Брате мiй,
чорнокнижник, /
Де ти тепер ╓си? /
Судитимуть нас без знижок /
На те, що "такi часи": /
Не цi-от, в чорних сутанах, /
Не кат iз лезом рудим - /
Судитимуть тi, що настануть, /
Коли розвi╓ться дим. /
Проб'ються травинки гострi /
Крiзь мертвi, отверзтi роти, /
В мо╖ обгорiлi костi /
Сядуть грати чорти, /
I мiсце мо╓╖ страти /
Парканом крутим обнесуть. /
Який тодi нас, мiй брате, /
Чека╓ посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от,
"бiльше, нiж брат", - це i ╓ "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та
що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз
вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на
золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi,
плавко так, полотно за полотном, - простоволосi жiнки в додiльних бiлих
сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися
iскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось
темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску,
менструальна кров, б'╓ться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не
забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала,
забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп
копав там, де й я, i, ╓диний з усiх, робив це, ах хол╓ра, - аж слину крiзь
стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки,
просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за
полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я
доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це
клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут ма╓ться на
увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки,
"из уважения к объекту", з укра╖нсько╖ не злазячи, за╖жджа, як i ти,
ки╖вська iскуство╓дка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками,
дiйсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збiганка без них, рибок,
не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками,
роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його
неподiльно╖ уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи:
- Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр'я?" Вiн стримано кивав - i тим нiби
вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна говорити", -
вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя,
- печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок).
"Бачиш, - показував ╖й, у перших тижнях спiвжиття - нова кра╖на, новий
континент, тепер усе буде по-новому, з чисто╖ сторiнки, еге ж, - чи не
першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це -
любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта,
лежала на постелi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже
потiм...) i грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонiчним смiшком:
вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацi╖?" - "Може
бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха ╖╖ на╖зд: надто
зосереджений був на шкiцевi: - це з одно╖ польсько╖ пiсеньки, я колись
почув, запам'ятав собi"); низ живота ╖й цнотливо затуляв розпластаний, густо
заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам ("Ось
тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за
схiдним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кiт!" - гм, з котами в не╖
складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не пропускала
нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi - тодi
заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутнено╖ небезпеки, i це
було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, - тiльки
на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик,
вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?..); в ногах лiжка
стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в
дзьобi ("От при╖ду - окрутимось!" - образливо-весело горлав у трубку, коли
вона таки зумiла додзвонитись - по тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як
повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги,
витiкаючи з не╖, наче пасока з умiло прохромленого тiла, ╖╖ любов, аж
скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! - i,
потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати
якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним
задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi", - вибухла, як фурiя, трохи не
матом - а вiн, виявля╓ться, був черговий раз розбився, акурат перед ╖╖
вiд'╖здом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi
ходить у корсетi, ой блiн! - затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй,
фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон: мовби трима╓ в руках його гiпсове
погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi!
добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в
Нью-Йорку, музика - жiнки - шампанське, все буде, - лиш оте "окрутимось"
порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперово╖ увертюри: не те,
не те - не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них
любов", i шкiц, здалось ╖й, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю
якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по
розривi, воно цiлком звiтрилось - постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй
пустелi, i коли картина простояла нiч у "бейсментi" в бiдолашного Марка,
вкiнець забембаного цими психованими укра╖нськими ╜енiями, то на ранок на
нiй знайшли здохлого павука - от i було налiпити його на полотно, десь мiж
котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе,
постав другий шкiц - та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицi╖,
простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: "Це ╖╖
останнiй мужчина, - прокоментував лиховiсно, - вона його з'╖ла". В кольорi
тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю,
а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде
волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би мовити. "Цей наш
роман", - колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на
не╖ втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман. Це
щось iнше".
Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малю╓ться на
ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological
problems29 з обох сторiн -
нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi...) й
аутичний маньяк (тут простiше, бо, крiм суто комунiкативних негараздiв,
неконтактностi ото╖, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й дрiбнiшi,
клiнiчно промовистiшi симптоми - примiром, його повну неспроможнiсть бодай
на мить вдержати в головi телефонний номер перш нiж записати, i особливо
характерне, дивно курлапе письмо - несподiванi пропуски лiтер, а то враз
посеред речення слово з велико╖, або заблукале з сусiднiх абеток "э" чи "j",
мовби на те, щоб рядок краще тулився графiчно, - нехорошi речi, тривожнi, а
коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непритомнiв
бувало, то й геть кепська картина склада╓ться), - що ж тут заперечиш, це
гарне, похапне слiвце, - problems, воно означу╓ i математичну задачку, i рак
грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iсну╓ хтось,
спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, - якщо, звичайно, ма╓те
чим заплатити, а якщо не ма╓те, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по
засiках борошенця, нiчого не вдi╓ш, життя - штука коштовна: оно Розi,
Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчаща╓ до психоаналiтика, два сеанси на
тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не
бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так що вiд часу
до часу, кiлькамiсячними нападами, Розi - сорокарiчна дiвчинка, мати
доросло╖ дочки, i така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий
горобчик iз вiдьмацьки зрослими на перенiссi бровами), незмiнно чи то
перестуджена, чи перегрiта на сонцi, чи принаймнi перевтомлена (рука на
чолi, як у колгоспно╖ жницi, зiбгана мокра грудочка "Клiнексу" коло носа),
змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць,
i два, або навiть три, - i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень
лягати на ту саму канапку й оповiдати комусь, хто ╖╖ слуха╓, яка вона
нещаслива, - на шостий рiк вони з Марком перестали трахатися, i це очевидне
зрушення: тепер обо╓ скрегочуть зубами од абстиненцi╖, сварки спалахують з
голодним трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний доторк, i,
схоже, доведеться збiльшити число сеансiв: problems ╓ problems, i
суспiльство велить ╖х розв'язувати, згiдно з чотирма арифметичними дiями:
дано А, дано B, ╖х можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i
все то в надi╖ добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! - десь у
кiнцi задачника мiститься вiдповiдь, набрана петитом, маймо терпець,
коли-небудь нам ╖╖ покажуть. Коли-небудь кожен iз нас прочита╓ свою
вiдповiдь - правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно.
Ледi й джентльмени, problems - це те, на розв'язок чого iснують
правила. Але якраз правил ми й не зна╓мо, зна╓мо тiльки чотири арифметичнi
дi╖, i сунемося з ними, пихатi недоуки, в провальнi печери невiдомих i
гаданих величин, i ╜рунт випорску╓ нам з-пiд стiп, i луна гоготить обвалом,
i в тому гуркотi, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось - це ж
чийого, ану вгадайте? - реготу, - i пекучий жах пойма╓, коли нога зависа╓
над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива,
висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо
й ╓ - вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий,
що ж ви харапудитеся, ви ж - сюди спiшилися?..
"Я завжди хотiв одного - реалiзуватися". Так вiн казав - i казав щиру
правду. "Понюхай, от понюхай, як пахне, - ходи сюди, а-ах!" - нахилявся,
хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав
повiки (яка розкiш цi американськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки,
глянь, глянь! - скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського
рисового паперу, скiльки це кошту╓? нi фi╜а собi! - ох, яка губочка,
помацай, вона ж жива! - i полотна вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а
це що, бiлила? скiльки? задавляться, падли, - все, ходiм звiдси, - i раптом
рiзко гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з мукою невтоленно╖ жаги
вхлипуючи повiтря: чу╓ш, як пахне?), - ╖й подобалася ця хижа змисловiсть,
дарма що не на не╖ скерована, дарма що ╖й з того перепадали хiба послiдки:
вона так само змислово любила слово - насамперед на звук, але звук щiльним
неводом волiк за собою фактуру, консистенцiю, запах i, ясна рiч, колiр
також: кольором надiленi були не тiльки поодинчi слова, особливо вчувався
вiн при переходi з одно╖ мови на iншу, - кожна-бо мала свiй,
мiнливо-ряхтючий, основний тон випромiнювання: iталiйська - електричний
фiолет, ультрамарин, десь такий свiтловий ефект, як коли б червоне вино
могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя
молодою зеленню, англiйська побулькувала, просвiчуючи навилiт чимось
подiбним до нiжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах
водянистiше, в британському варiантi iнтенсивнiше, смолисто-тягучiше -
ситнiше; звiсно, рiдна була найпоживнiша, найцiлющiша для змислiв:
чорнобривцевий оксамит, нi, радше вишневий (сiк в устах)? русявий (запах
волосся)?.. так завжди - iно станеш приглядатися зблизька, розсипа╓ться,
дробиться - не збереш, голодувала вона без не╖ тяжко, просто фiзично: мов на
безводдi абощо, почути б - живо╖, щиро╖, щоб iнтонацi╓ю отою спiвучою, наче
струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло - ╖й-бо, пiддужчала б!
- в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п'ятому, сидячи
на уроцi укра╖нсько╖ мови, тайкома нюхав фарби, схованi пiд партою, а
вчителька, пiдскочивши, швир╜онула ними, аж зi стуком розлетiлися по
проходу, - ну певно ж, тiльки вчителька укра╖нсько╖ мови здатна щось такого
встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди - найтупiшi, найзлобнiшi
бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в сов╓цькiй армi╖,
- ти не дума╓ш, що тут комплекс нацiонально╖ неповноцiнностi гра╓ на всю?..
Так вони розмовляли - коли ще розмовляли, бо розкривався - дiлився чимось iз
себе-внутрiшнього - вiн навзагал помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята
в ньому да-авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, -
Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всiх,
крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було - тьма, i вона
доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи
з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали,
вiн ╖х знав: бачив! - куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось
нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожно╖ пари
насущно-доконечним, - так-бо заселя╓ться, залюдню╓ться нововитворений свiт
двох, у ╖хньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, - вiн
прикро разив ╖╖ тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Iкс "скаче по
верхах", Iгрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з тою здоровенною дiвкою,
бо шукав мами", - мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив,
забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями сво╖ми до ╖хнiх
життiв, властиво, не дотикався, i коли й до не╖ вивернувся тою ж стороною,
преспокiйно рубонувши на ╖╖ як-же-ж-менi-жити-далi: "Я в тобi бачу здатнiсть
до виживання в будь-яких ситуацiях", - вона з мiсця цю здатнiсть i
продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл
сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо', й правда
- виживу?) - отож для чужих вiн шмарувався назверх - непропускним, дуже,
правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронi╓ю
фрашками-придабашками, але ╖╖ цим не здурив би, вона також мала власну, го,
ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу
мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за сво╓ю, волiла лiпше - нi,
чувак, грати, так по-чесному! - розпороти те пап'╓-маше ножем: тодi й
повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору
лягати, але й хлопа викришила - не приведи Господь: як так, то й так, не
менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке... "Зна╓ш, що ╓ твiй
уславлений герметизм?" - бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це
дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! - "Ну, i що
ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах", - "Будь ласка, можу i в двох:
кам'яне яйце!" - "Гарно, - нишкнув на мить, направду дiткнутий: - але ж -
пописане таке?.."
"Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря. /
Корiнням вглибай крiзь пiски до щирця, до мокви. /
ГУЛАГ - це коли забивають порожню пiвлiтру /
Тобi помiж ноги - по чiм переходять на "Ви". /
Ми всi - таборовi. Сто рокiв тривать цьому спадку. /
Шука╓м любови - знаходим судомнi корчi. /
ГУЛАГ - це коли ти голосиш: "Мiй смутку, мiй падку!" - /
Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш..." Так бубонить вона до
себе (от тiльки - корчТ чи кЧрчi? заника╓ мова, заника╓, i не пудрiть нам
мiзкiв "лiтературою в екзилi"!), - волочачи сво╓ непослушне, нелюблене тiло
вулицями чужого американського мiста, в якому не ма╓ друзiв, жодно╖ душi, а
на факультетi належиться всмiхатись i на всi "How are you doing?"
вiдповiдати "Fine"30, - це
ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно ╓, те
"файн", i хто його бачив, - на одному з факультетських прийнять статечна й
урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний ╜енiй, мама восьмилiтнiй
дiвчинцi й мужевi - вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в
"Джайнт I╜л" якраз на не╖ знижка, дев'яносто дев'ять центiв за
чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина,
розшарiвшись i закуривши, зiзналася - понесло жiнку, - що ма╓ рак грудей, от
уже п'ятий рiк ходить на опромiнювання, а ╖й же щойно сорок перший, а Елен,
завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах,
у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй
вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi
розiскреного темно-золотого волосся, - так тiй невдовзi полтинник,
розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all
ages!31) позицiю sexy
lady32, з яко╖ потiк часу
невблаганно ╖╖ вимива╓, виштовху╓ в спину, хоч як вона глушить себе роботою,
аби цього не помiчати, - розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом,
житт╓радiсно верещить, що обожню╓, просто обожню╓ вiзити до ╜iнеколога -
щоразу кiнча╓ в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням ╖╖ запалу, здорово,
молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, -
може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiда╓ про себе: про те, як
спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на
вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий
попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись
вiзитками, - весь цей шлак, який вечорами спуска╓ться в родинi, бо це там
ми, дiвоньки, оповiда╓мо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося
за день, а чужим - чужим треба вмiти таке накручувати, аби ╖х не знудити,
треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик
гумористично╖ новелетки, пошарудiти ним знадливо - глядь, i проковтнули, i
вважа╓ться, буцiм повеселила публiку, - тут Елен трошки пробуксову╓, тут
усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза
тим - поза тим трима╓ться пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи
на вiдкритiй платформi по╖зда, котрий мчить ╖╖ по колi╖ до межово╖ риси того
дня, в якому нарештi - осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз не╖
остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика,
як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк,
i тепер ╖╖ жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком
спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацi╓ю або заведе пса -
самозрозумiло, породистого. I ╓ ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що
роками валаса╓ться по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про
себе вiн з гiднiстю каже: "Я - югослав", начебто в такий спосiб, як Божим
словом, скасову╓ вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати
розмову - "От коли я був у Японi╖..," "Коли я виступав на конференцi╖ в
Прадо, i кардинал був запрошений..," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi
там надали цiлу вiллу..." - до смiшного нагаду╓ похваляння колишнiх
"ви╖здних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторi╓ю свiдомих того, що
самим ╖м повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чу╓ себе збоку, як i
взагалi нiчого збоку не бачить i не чу╓, цiлковито поглинутий безугавно
виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, - сво╖м книжкам,
перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською,
сво╖м iнтерв'ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим,
скiльки йому платить за сторiнку "TheаWorld" i скiльки обiця╓ платити
"NewаYorker", - цей монолог у ньому, вiдай, не припиня╓ться нi на мить i вiд
часу до часу сяга╓ точки, на якiй виника╓ потреба в парi вух, - тодi Алекс
телефону╓, i за╖здить по не╖ сво╓ю "Тойотою" (щоразу незмiнно згадуючи, що
вдома, в Б╓лградi, мав "Мерседес"), i вони ╖дуть куди-небудь на дрiнка, два
слов'янськi поети в чужiй кра╖нi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом,
покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку
слав'янськая земля, спати з ним вона не збира╓ться, та й надто вiн
захоплений власним усним житт╓писом, щоб як слiд до не╖ взятися, але вiршi
його, котрих наволiк ╖й скiльки стало рук, у тому числi в китайських
перекладах, таки небездарнi, - здебiльшого, правда, все ж "снепшоти",
подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й
проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи:
рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона пита╓ться в Алекса, а як же вiн
да╓ собi раду з мовою, - роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не
вiдчува╓ обмiлiння запасiв, - i вперше бачить на його обличчi понуро
навовкулачений вираз: ╓ таке дiло, визна╓ неохоче, нiби змушений звiрятися
зi старанно укритого фiзичного ╜анджу, - тим-то й згодився на працю в
емiграцiйнiй газетi, - ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась
поправляти мову в нью-йоркськiй "Свободi": Дня f1-го серпня 1994 року на
заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на
заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка...), залишивши невимовний
смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня,
улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в
силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi,
писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому
цi╓ю дорогою (стежиною! путiвцем! хайве╓м!) висловлюю всiм приятелям i
знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все
перепиши, щоб був якийсь глузд!), - i тодi вона розумi╓, що кайфувати од
себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власно╖ присутностi в свiтi, - це
так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чу╓шся
невiдвза╓мнений нi сво╓ю мовою, нi кра╖ною, i що до цього також, либонь,
приходять не зразу, - i вже не диву╓ться, коли пiсля того вечора Алекс
переста╓ ╖й дзвонити - правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то
треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва,
i кожне вимага╓ хисту й труда. Fine, будемо вчитися.
Чхати йому було на ╖╖ вiршi - як i на все взагалi, i завжди було чхати,
його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним,
глевким знаттям - родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку
проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало ╖╖ вперед, вперед,
вперед! - божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти,
як усi в попередньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поколiннi перед
позапопереднiм (тим узагалi привелося - бодай не згадувати!), цiлу молодiсть
вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiв-розкладеними талантами,
догниваючими в безруху життями, прiллю i цвiллю, немитим сопухом марних
зусиль: укра╖нською iсторi╓ю, - знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди
проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi - нагору
(цiлий час - нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже
нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, - а на ╖╖ пам'ятi лава за
лавою бучно висвячених у ╜енi╖ подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у
вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), - вона, котру млостi
змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишково╖
╜енiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Ки╓вi, "Червона калина" у
Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж по╖ти тварин не то дозволя╓ться, а
й заохочу╓ться), - вiдразу проявила з ним - першим на вiку! - готовнiсть
поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Укра╖нець - i
переможець: чудасiя, ╖й-бо, в снi б не приснилося, - чого мусили вартувати
йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у
пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи ╖╖ семилiтню, колись давно
втiкали вiд ка╜ебiстсько╖ облави до Ки╓ва ╖╖ батьки, батька, котрий одтрубив
сво╖х шiсть рокiв ще "сталiнських", всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi
жаху комплекс "повторника" - другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо
виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, - чи не тi самi бистрi,
серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах,
котрих вона - кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам'яттю - зазнiмкувала
собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом
оголених стiн ╖╖ першого в життi, та нi, ╓диного в життi дому, - потiм,
дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м'ятежного
художника? - ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане - все'дно що з
одного табору кор╓ша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать
цьому спадку, i як його з себе викров'янити, вихаркати - як? - друзi-кияни,
розм'якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят
другому: при╖хали у вiдрядження, впали на каву до мiсцево╖ "склянки",
пiдступився провiнцiал зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя
майстерня поруч, ходiть, я вам сво╖ роботи покажу, i кава в мене ╓," - а, ну
хiба що кава, давай, чувак, наливай, - а з чого взяв, нiби ми художники
(були - писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? - "А - бороди у
вас," - отуди к бiсу, на облiк ╖х там тодi брали в тiй норi за ношенi╓
борiд, чи як?! Так крiзь ╜рати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з
запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за
адресою - визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не
художники, нi?.. А до майстернi - бочком, задами, кружними вуличками: "Не
треба, щоб вас зi мною бачили..." Вiтчизна i дiм, атож: Укра╖на, вiсiмдесят
другий рiк. I нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд
провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва - це ж хто тодi Нобелiвку був
дiстав, Маркес, зда╓ться? (Добрий письменник, хол╓ра, а що нiбито,
подейкували, щирий друг радянського народу, то - who
cares?33) Ту оповiдку, котра
вмить учинила його - рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних
рокiв (над якими - звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! -
поки iншi спивались, вiшались, чи, як ╖╖ батько, годинами курили, стоячи у
вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиходi!), -
вона почула ще до того, як, на третiй день фестивалю, вiн, пiд якимось
ледачим претекстом, вдерся до не╖ в готельний номер, розколошкавши зi сну, -
все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на ╜валтовному вибиваннi
iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук
на осiлих батарейках, рефлексах! - i стояв у тiсному, як лiфт, передпоко╖ку,
зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи
в не╖ очима, i ╖╖ нагло пойняло - стисла зуби, аби не дзи╜отали, - напливом
чудного, не еротичного навiть, нi! - якогось iншого, до млостi тривожного
збудження - мов перед операцi╓ю або екзаменом: щось iз гулом клубилося,
насуваючись на не╖, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому
справжн╓, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося
мимо, але в нiй не було страху, була - уже ввiмкнена, пiднесено-пружна
готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припуска╓
з засидженого мiсця: справжн╓ - нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе,
до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи ╖╖ позад себе, сiм
шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! -
"До вечора?" - "До вечора", - "По╖демо тодi на каву?" - все знялося з мiсця,
вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона
народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в
собi схованим ╖╖ ранн╓, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад -
у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня -
прибутний, пiдземний гул розбуджено╖ пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок:
ах, ось вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять
п'ять рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут
ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом,
п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового
надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи далi,
був, зда╓ться, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось
документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там ╓, вiдказували ╖й з
вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид
чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди:
"По╖хали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк над
рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi сходи,
облущена балюстрада, ах, от звiдки це в мо╖х снах! - i, о Боже коханий, ця
струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате,
блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб але╖, дерева й лавочки, - таж це
ним свiтяться мо╖ кращi, найбiльш мо╖ вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут
десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз ╓ - ходiмо, покажу", - тiльки
вiн один не вдавав призво╖того розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а
мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи сво╓, пролапувався крiзь
╖╖ стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось
вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини,
"Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис ╖╖ за плечi:
"Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що саме?" - "Слабо
сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе людина з пейзажу:
з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для тебе? Бо вона
направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз сво╖х пейзажiв,
послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись
услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: ╖й переказували, -
а з не╖ випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника:
"Осiнь. Ранн╓ смеркання. /
Твань - i кроки, як ╜умовi... /
Ця любов - не остання, /
Ти даремно так дума╓ш"), - пройшов крiзь ╖╖ територiю, мов татарська
орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам'ятi, з усiх ╖╖
головних осiдкiв ту живильну, та╓мничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа
з року в рiк назбиру╓ в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й
невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв
у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкрива╓ться - в
рознятий простiр спогаду: там завмира╓ дiвчинка серед осiнньо╖ але╖, вперше
зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе ╖╖, обiцяючи
╖й дорогу, от з то╖ дiвчинки все й почина╓ться, i що б не було потiм з тобою
в життi, - воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй
дiвчинцi, доки вловлю╓ш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi
iдеали юностi - то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget
it34, вони приносяться
ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапля╓ зберегти ╖м вiрнiсть, ну й грець iз
ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi
лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний
будиночок у сабербi╖ з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз
двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для
себе вкрились, як горнята поливою, ╜лянсуватим, ситним полиском остаточно
зупиненого - в споко╖ й достатку - життя, i всi, колись киданi у "воронки",
на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкра╖нськi бунтарi, а
нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку
рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими
спинами, вбганими в корсети блюмiн╜дейлiвських пiджакiв, - хай не сниться
вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею
очi, дурниця то все, щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi ╓ правда,
тiльки ним i варт мiряти сво╓ життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту
дiвчинку (того хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою,
бо непiд'╓мною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонi╓ю заходу),
- значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й
болюче, за сво╖м власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i
любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на схованого
в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди: вiзьми мене
з мо╖м дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи пересохлим голосом,
пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, - тут
поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя ранку абощо, серед
порожньо╖ вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн в'╖хав пiд арку,
розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на
третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i навалився на не╖, з
довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи
за╜валтовно, але як сталось, так сталось, "По╖хали до тебе... В
майстерню...", - десь вiн i зараз там ╓, той двiр, i той балкон, i арка, i
зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от тiльки
дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий та╓мним гулом вологий
туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовля╓ вона себе,
цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург - витягнуте
з-пiд завалу тiло: тут - вiдчува╓те, коли натиснути? а тут? - промельками,
посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагаду╓ про себе, - наприклад,
учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм розтином углиб
рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева -
платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома, вогкий,
щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в високих
прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через
наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно
розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським! -
смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця
юнi вi╖, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук,
мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i
обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд
горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на
свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом,
обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна,
не видобувши з не╖ головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!", -
пiдхопивши пiд колiна, натягаючи ╖╖ на себе, - а у вислiдi й не скiнчила нi
разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньо╖ дороги в'яне плоть, /
I листя шамотить з мишиним шарудiнням. /
Оголю╓ться обрiй - i Господь /
Сто╖ть помiж дерев у бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж
тепер?..
"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку,
на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з
небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя
були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як
кола по водi, вiд потопленого ори╜iналу - так нiколи й не написаного
автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i
питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожн╓. "Я завжди хотiв
одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само, тiльки що це
значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще вияскравлений ╖╖ любовним
замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в
зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинно╖ монети,
срiблистий, нi, скорше алюмiнi╓вого посвiту, йоржик ("Дикобразик!" -
смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову
собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! - сидячи в не╖ в кухнi,
звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у кахляний вiзерунок на
долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик
стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв ╖й про свого батька, -
дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiда╓мо його - вдвох,
по╖деш зi мною? (i ╖й зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами
машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне "жiнка" в устах укра╖нських
мужчин завжди пороло ╖й слух, але тут - тут вона б не ╜зилася, з усмiшкою
ступила б, як iз журнально╖ обкладинки, у сво╓му шикарно просторому
кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних, гармошкою, чобiтках на
височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем - чи що там у них, ╜лей?
пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту
нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо
демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя
звiту╓ться перед сво╖м витоком) - молодiсть старого пройшла по концтаборах,
нiмецьких i радянських, лпоми╖ хлебтав iз корита", - вимовив, нiби чиряка
вичавлював: з хижим притиском i хворобливою при╓мнiстю бачити виприслий
гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: "Раби не
повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як смi╓ш, грiх!" - "Бо це
вспадкову╓ться". - "Нi чорта не вспадкову╓ться - хочеш сказати, що в тобi
нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не свобода". Вирватись! - ╖╖
потрясло це слово, так легко вийняте з ╖╖ власного словника, нiби вiн загодя
знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим словом вiн вивiв на яв i так
потвердив, устiйнив неомильнiсть ╖╖ родового iнстинкту, що врубався то╖
першо╖ ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене,
в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом,
вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися,
i в нас буде - син ("Родити тобi треба, - задихнувшись одривався од ╖╖
губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: - молока в тобi
багато!" - в тому його, кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив ╖╖
перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе
вмивання: "Ат - митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий,
студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися
хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям,
вiд дiвчини ще - з кожним мужчиною, геть i до всяко╖ койки: хто з цим-от
буде, син чи дочка, - чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим
волоссям хлоп'ятко, що вже кiлька разiв являлося ╖й у снах, - покрутившись у
безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою ╖╖ пориву, - на
нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття
прочитаних ними книг, його картин, ╖╖ фортепiано, Боже, як же багато всього