Оксана Забужко. Польовi дослiдження з украiнського сексу --------------------------------------------------------------- Оригинал этого текста расположен на странице http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html ║ http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html Это нашумевший скандальный роман напечатан на Украине в 1996, некоторые рецензии на него были и в российской прессе. Кроме того, в номере 3 "Дружбы народов" вышел его русский перевод, а в номере 16 "Литературной газеты" есть рецензия (недоступные пока в он-лайн). Справочный файл об Оксане Забужко содержит всю необходимую информацию.║ about.txt --------------------------------------------------------------- Сексуальна одiссея художника й поетеси, розгортаючись в Укра╖нi й Америцi кiнця ХХ-го столiття, оберта╓ться правдивою середньовiчною мiстерi╓ю, в якiй геро╖ня проходить кругами недавньо╖ укра╖нсько╖ iсторi╖, щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом...
Даний художнiй твiр розповсюджу╓ться в електроннiй формi з вiдому та згоди власника авторських прав на некомерцiйнiй основi при умовi збереження цiлiсностi i незмiнностi тексту, включаючи збереження даного повiдомлення. Будь-яке комерцiйне використання даного тексту без вiдому i прямо╖ згоди власника авторських прав НЕ ДОПУСКА╢ТЬСЯ. Роман видано окремою книжкою Ки╖в - Видавництво "Згода"-1996 Copyright © Оксана Забужко 1996 Оксана Забужко ПОЛЬОВI ДОСЛIДЖЕННЯ
З УКРА╥НСЬКОГО СЕКСУ Вiд автора Пропонований читачевi роман мав щастя зажити скандально╖ репутацi╖ задовго до виходу в свiт. Його чорнова версiя, вiддрукована свого часу в Пiтсбурзькому Kinko Copies числом 12 примiрникiв, iз мiркувань суто практичних (щоб не пропала при перелетi через Франкфурт), i роздана авторкою друзям "почитати" (переважно у сподiваннi розумних порад), цiлком несподiвано зробила карколомну кар'╓ру: вона вiдродила самвидав. У Нью-Йорку й Чiка╜о, Парижi й Мюнхенi, Ки╓вi i Львовi запрацювали копiювальнi машини, ксерокси нi в чому не винного чорновика, передаванi з рук у руки, розлiзлися межи людьми, мов мишенята, i по кiлькох мiсяцях у ки╖вськiй квартирi авторки залунали рiшучi мiжнароднi дзвiнки: одразу з двох захiдних кра╖н ╖й погрожували судом i забороною права на в'╖зд. А ще кажуть, нiби лiтературою в наш час нiхто не цiкавиться, збуджено подумала авторка й подалася до Сашка Задираки замовляти з себе новий, якомога чепурнiший фотопортрет (його вмiщено в цьому виданнi) - для майбутньо╖ судово╖ справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачi ще з чотирьох кра╖н, i простий пiдрахунок показував, що, коли все буде гаразд (постукати по дереву!), то на кiнець столiття перед сердешною дослiдницею укра╖нського сексу погодяться вiдчинити ворота хiба тiльки деякi держави Центрально╖ Африки та Тихоокеанського архiпелагу. Кепсько обiзнанiй iз мiжнародним правом, але, як усi письменники (навiть i укра╖нськi!), не вiльнiй од манi╖ величности, авторцi вже ввижалися дипломатичнi конфлiкти, численнi ноти до укра╖нського уряду i, врештi, повна мiжнародна iзоляцiя нашо╖ незалежно╖ держави. Звiдси недалечко було й до танкiв окупацiйно╖ армi╖. Нажахана такою перспективою, авторка, з натури лояльна громадянка i патрiотка, вирiшила, що мусить придушити катастрофу в зародку, i з цi╓ю метою доводить до вiдома читачiв наступне. 1) Нинiшн╓ видання ╓ ╓диною, призначеною для друку, версi╓ю роману. 2) Будь-якi iншi, наявнi в ксерокопiях, версi╖, мають пiратське походження, i за ╖хню циркуляцiю та можливе використання поза вiдомом авторки вона вiдповiдальностi не несе. 3) Роман, як легко довiдатися з термiноло╜iчних словникiв, - це жанр художньо╖ лiтератури, а не роздiл iз особово╖ (чи то судово╖) справи автора, - вiдповiдно вiд усiх можливих анало╜iй мiж описаним у цiй книжцi, з одного боку, та реальними особами й подiями, з другого, авторка наперед вiдмежову╓ться (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто погано про це подума╓). Наостанцi авторка склада╓ сердечну дяку друзям, котрi стояли бiля витокiв цi╓╖ книжки i, кожне на свiй спосiб, прислужилися до ╖╖ появи на свiт: Лiндi Рейдер i Лiсi Сапiнкопф - за iдею, Михайловi Найдану i Ростиславу Бойковичу - за дiяльну помiч у ╖╖ втiленнi, Аскольдовi Мельничуку - за моральну i професiйну пiдтримку, без яко╖ теж нiчого б не вийшло або, в крайньому разi, вийшло б щось зовсiм iнше. Ну от i все, любий мiй читачу. За вiкном у мене то сонцем, то зливою мерехтить над печерськими горбами липнева гроза, на сусiдському балконi натхненно голосить ошалiлий пiвень, пiд балконом притулилася парочка - i не помiча╓, що дощ ущух, дзвонить телефон, i я, з нiжнiстю i жалем, ставлю крапку в усiй цiй iсторi╖: як звичайно закiнчували сво╖ послання древнi, я сказала - i спасла свою душу. Оксана Забужко Ки╖в, 31 липня 1995 року Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi - крихiтнiй eat-in kitchen1 (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, - на нього можна просто з то╖ вузесенько╖ обори подавати до кiмнати - аякже, чому нi! - ну хоч би вранiшню каву, або на обiд - пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди вигляда╓ щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум'янцем з утiхи, що зараз його з'╖дять, - можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного - щоб хтось сидiв по той бiк ╖хньо╖ довбано╖ загороди, в якiй, зда╓ться, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгi╓нiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, - хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збира╓ться, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв - три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах - раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з еле╜антно завуженим листям - два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi ╖х день у день поливалося сiрчаною кислотою, - на мiсцi буйно╖ кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, - найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася ╖х вiдмивати, - але подлi американськi бур'яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапу╓ вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук - навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi ("блайндерсiв" ти не опуска╓ш, бо навпроти все'дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, - от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, - а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?.. Логiчно зваживши - нiчого. Геть-таки зовсiм. Пiв-упаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, - i вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фi╜а не вийшло, то чеснiше одразу здати карти - не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хр╓новiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не д╓вочка. I все-таки - нi, не сьогоднi. Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх "паблiк ченнелз", - коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплю╓шся - а хай йому грець! - що все ж повинно скiнчитися гаразд - ще двi-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiтськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-╖╖-там, - i наринула, було, тривога вмент явля╓ всю свою смiховиннiсть: знов цим голлiвудiвським ╜аям вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! - на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче ма╓ скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати - непростиме свинство. I глупство. I - дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправля╓ вона себе: так звертався до не╖ той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж ╖й, але то вже не ма╓ жодного значення), - нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно? Спиши слова, тату╖ровку зроблю, грубо й розв'язно пiдхоплю╓ з не╖ зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) - одна велика в'язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, - говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи ╖дкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергово╖ обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Д╓вочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть - а во! - била себе ребром долонi по згину стиснуто╖ в кулак лiвицi, - в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-анлiйському, особливо гарно вдавалося йому "Шшiт!" - котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он - ╜iв мi е брейк!"2, яким колись раз уперезала була того чоловiка, - взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав ╖╖ на себе з найдальшо╖ камери - щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi скажи - на хера я сюди ╖хав, я вдома таких самих прибамбасiв мав - отак-о!" - лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, - i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiдано╖ свободи: "Я вчора голову почав лiпити", - брався вiн розповiдати в ╖╖ присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й ╜удзики в нестримному захватi словесного виверження: "Авжеж, злiпи собi , серце, голову, злiпи - не завадить!" - вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся ╖й до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" - вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини не╖, вперше за довший час хоч чимось задоволено╖: "Гой-го, серце, - де тво╓ почуття гумору?" - "Я його на тiй квартирi залишив", - бовкав вiн: з то╖ квартири вони, Богу дякувать, ви╖хали, i найлiпше було б ╖╖ по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, - "Ну збiгай, принеси, - шкiрилася вiдьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала - я, а в тебе був дублiкат", - вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер - тепер, коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в'язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi - зась, а оце смiття - зараз же на фi╜ повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о - провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вешта╓ться й слинить - ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), - лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях стало╖ отвором в'язницi розляга╓ться зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смика╓ться туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп - i стало, - i б'╓ться об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, - i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi, - от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати ╖╖ в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як ╖╖ тепер втишиш - тепер, коли зда╓ться, що, крiм не╖, iншо╖ тебе - нема, не лишилося?.. Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла - третiй мiсяць у м'язах трем не вщуха╓, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокида╓шся - сама), перше, що вiдчува╓ш, - сво╓ прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухо╖ блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засову╓ш щiтку - коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам'яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першо╖ хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: "Вiзьми в ротика... Глибше вiзьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере - еге ж, оце воно, - попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що ╖й теж би, сво╓ю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки "там": крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, - замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, зна╓ш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело обiцяв вiн, - ми тобi завтра таку увертюру заката╓м! - завтра, одначе, так нiколи й не настало. Iди сюди - але я взяла снодiйне - ну значить, на "ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, - "Розкрий "╖╖"", ти одразу переносишся всiма змислами в ╜iнеколо╜iчне крiсло, - бо це не "вона", це ти розкрива╓шся - або закрива╓шся: як у цьому випадку - намертво. Та ти зна╓ш, скiльки в мене жiнок було! - i жодного разу не було такого, щоб - погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а - ╖м, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке бува╓, - тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти куса╓шся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, - тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на сво╖х жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям - шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев'ятимiсячно╖ (атож, дев'ятимiсячно╖!!!) mad love3, iз яко╖ вийшла - правдива madness4, а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" при╓мно поколював тебе в ступню, - i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подоба╓ться кусатися? А якщо менi зараз сподоба╓ться тебе пiдпалити, що тодi? - i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому - якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньо╖ губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася - смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно - дивно, до яко╖ мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки розвиненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiчерева, поки рiку й далi стрясало - вибух за вибухом. Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебива╓ ╖хнiй голос, заважа╓ дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: "Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшо╖ прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фра╓р, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику - котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов був процес витворення то╖ спiльно╖ мiфоло╜i╖, без яко╖ жоднiй парi не остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала - валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в самому розповнi фестивально╖ програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши сво╓ - два вiршi, два хол╓рно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це назива╓ться, але вставля╓ публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фi╜а не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй кра╖нi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russian5? - i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi сво╖м Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi яко╖, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й зна╓, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд ╖хньо╖ млосно-пряно╖ кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допуска╓ться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i пройма╓, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: "Ну, ти й да╓ш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити ╖╖, сягаючу по цигарку (чи келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в'╖здом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить тобi боляче". Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти, вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою по╖здкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно-жаждиво, як бува╓ тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його вигасаючим барвам i та╓мничим шерехам в засинаючому листi, - запелен╜ували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося в свiтi: хтось кричав / Крiзь нiч мо╓ iм'я, неначе на тортурах, / I хтось на ╜анку листям шарудiв, / Перевертався i не мiг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрiзняти бiль недужний / I бiль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав ╖х у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось вiд мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань", - от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям, iз собою, з даром сво╖м нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужа╓ш пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штан╜у на висоту повного ривка. Ай, мать його за лапу... Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Укра╖нi!) - iз цi╓ю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльнено╖ дi╖, з несамостiйнiстю цi╓ю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацi╓ю свiтових просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в'╖жджати, вiн, не зупиняючись, прокидав ╖╖ згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, зна╓ш, як би це тебе вставило!" - цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар'╓рчика, - i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина - хто вiн там не ╓ - вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, злива╓шся не з партнером, нi, - з розбуялою анонiмною силою, що протина╓ сво╖ми струмами все живе, пiдключа╓шся до не╖ з тим, аби на кiлька секунд - а-ах! - катапультуватися в вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм ╓диного - через верх, але для нашо╖ доби, хоч по сутi й пост-християнсько╖, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в ор╜iастичне свято вселенько╖ ╓дностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у мо╓му тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? - отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк"6, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за ╜рат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку - можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon me?7" - перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива╓ться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що - все, кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-сво╓му, - могутнiй тваринний заклик його тiла зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емi╜рантисько - втiм, небавом i встав, i попрямував - чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi ╓диний вихiд iз цi╓╖ в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в про╖жджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайво╖ одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i сво╓, чи вже-не-сво╓, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти чита╓ш, а куди ╖деш, а чи ма╓ш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? - Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд'╖здi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, ╖м усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на ╓динокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсько╖ [а мав же час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "поб╓дiт╓льнiцей" почува╓ш?", - зда╓ться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Зна╓ш, - i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, - менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя межа. / Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, / У кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень - жодно╖ звiстки, i жодно╖ змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з Кембрiджа - в укра╖нське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячо╖ води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинно╖ кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч' канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як пес приблудний, до шосто╖ ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзi╜орний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в двадцять п'ять, навiть у тридцять таке ще да╓ться знести: звiрина енергiя вивозить, - але в сорок! Тимчасом у ╖╖ кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля яко╖ буцiмто й при╖халося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), - щось незбагненне ко╖лося з телефоном: раз у раз ╖╖ колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на безмовнiй лiнi╖ свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав ╖й знати про себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч ╖╖ iм'я, неначе на тортурах", - i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, - о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнi╖ над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i тво╖х вiршiв, ти впiзнала ╖╖ вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, - твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з сво╓╖, щойно вiднайдено╖ осi (бо ти була - жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйно╖ пiдпори, хай би навiть i намислено╖, - без конкретного обличчя живо╖ любовi - опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш - лишався), - кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого ╓ства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стiнi - од явностi утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн - помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався ╖й у цьому ледь не напочатку - з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, - все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто... сто шiстдесят? - не бо╖шся? не виника╓ бажання - вляпатися в крапочку? - нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема - дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мо╓, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi - клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила - е, нi, пустiть назад! - а ╖╖, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, ╓ речi, страшнiшi за смерть, i я ╖х знаю, тiльки от того страху - манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який ╓ в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що ╖╖ любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична е╜о╖стка, гординею сво╓ю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я по╖хала, - звiсно ж, Америка - the land of opportunities8, пiв-╢вропи, не нашо╖ довбано╖, а щонайщирiшо╖, вiд Британi╖ до Iталi╖, сюди рветься, грошi, кар'╓ра ("Музика, жiнки, шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Укра╖нi що, Укра╖на - Хронос, який хрума╓ сво╖х дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, - премiю Антоновичiв? - ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фi╜ варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! - ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ╜анок заднього двору, звiвши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiджського неба в напливах хмарно╖ гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцi╖, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), - аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, - за незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi ╓сьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть ╖м числа, - i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це. Ну, "здоровий i щасливий" - це ти, золотце, кон╓шно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцi╖ твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, - якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно все там у них вiдбува╓ться - чи якийсь янгол-секретар одбира╓ земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? - так i з вiршами бува╓: одразу збриджу╓ться, щойно почина╓ валити пуста порода, - i кида╓ш, недописавши). I ще в одному моментi ти тодi злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, - о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу", - признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом, - загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнформацiю, - вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiло-вiдпорного на всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, - скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, - от звiдтодi й зрива╓ться на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'╓рчик у кiмнатi побачень у в'язницi чи божевiльнi: дослуха╓ш - i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiдходити вiд тебе, скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" - спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкра╖й рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, - i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, - у росiян це ╓, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, ╢вропа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуально╖ хотi, вiрою у власне "можу!" - одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторi╖, - наше вкра╖нське "можу!" самотн╓ i тому безсиле. Амiнь. Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з то╖ ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першо╖ ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" - засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що, закам'янiлий усерединi себе до багаторiчно╖ мерзлоти, просто не тямить бути не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно да╓ш!" - вистогнав у не╖ - по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд ╖╖ присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фi╜, iмпотент нещасний, зараз устану,