Степан Васильченко. Талант
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
В селi К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка...
Ховати ПП чином церковним тамошнiй священик позрiкся. Люди принесли йому
домовину з мерцем на подвiр'я, поставили перед вiкнами, а самi розiйшлися.
Ховала полiцiя.
(З газетноП хронiки)
I
Буйне зелення в саду вже осiннi золотарi позолотили, а подекуди палаК
воно, мов огненне.
Тихо в моПй кiмнатi. Вiкно в сад стоПть одчинене, i рине в його
повiтря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стiнi блукають од
далеких хмар рожево-зеленявi тiнi.
Сиджу, зiгнувшись над своКю торбою-мандрiвницею, похапцем рiзне
паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнК дрiбне писання,- суворо
шелестять у руках папери, нiби псалтир над мертвим.
Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обiрваний шматок...
Вiршi... зеленi, зеленi, як рута...
Все поодцвiтало, поопадало, як iз дерева посохлий лист восени:
спокiйно, дрiбно - на шмаття - й за вiкно, без жалю... Летiть вiтрам на
забавки, вечори змарнованi, а ночi недоспанi.
Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого... якiсь конспекти,
рисунки, химернi мережива з рiзних математичних значкiв... Навiщо вiн
менi, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю,
дивлюся...
Помiж дрiбним лiсом цих колючок та дерези, i на полях, i всерединi
визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальованi. Ось вiрша початок
якогось чи пiснi...
Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
Одразу задзвенiло в ушах, задзвенiло ясно, як тодi колись уночi
несподiвано у вiкно, в мою кiмнату:
"Ви оце не спали iще, книжник i чернець?.."
I став пожовклий папiр оживати. Стиха-стиха, нiби з глибокоП води,
зринають на йому у вiночках iз довгих вiй блискавi карi очi, вихватилась
коса ясна, що повiсьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вiкно, смiКться:
"Ви ще не спали?"
Мене пiдiймаК од мого збiжжя, водигь по кiмнатi, поставило коло вiкна,
мов залiзом прикувало; поставило туди очима, де сонце падаК. А там все
хмари, хмари рожевi, а за ними синi, а за синiми грiзнi... розцвiтають i
гаснуть, знову червоним маком полуменiють, одна одну заступають, що тiП
дими димлять. Помiж ними, нiби в хвилях, вечiрнК сонце потопаК,
борсаКться, мовби упiймалося в сiтi; промiнням за хмари хапаКться палить
сiтi чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очi одводять, будують диво... I не видно вже хмар
на обрiП, бачу я: лiс вiкодавнiй стiною зростаК, чорний в жалобi велетень
лiс... I виступаК з лiсу того чорного у спокою та у величi процесiя
мовчазная, сувора... Стяги майорять фiолетовi, темнi, вихитуються корогви
червоно-огненнi, а пiд корогвами у квiтках несуть когось... У квiтах, у
стрiчках, у гiрляндах хризантемових бiлих, у вiнках золотих...
Ой... на марах, на марах...
Оце ж тi юнощi, що з карими очима, попи старi - в Пх бороди сивi -
несуть, щоб у землю поховати, оце ж тi юнощi... Оце ж вони тiП, що були,
як iскра, та невпокiй-нi, непокiрнi...
Що були i свiжi, i бiлi, як ароматовий, як бiлий на веснах уночi
очеремховий цвiт...
Вже чую: встаК, iде, гуде на мене з тих днiв, що минули,
хмара-спогаданка...
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую
дощовую, тут не перестою.
Усю - од осiннього жовтого листя до листя...
I встаК перед очима руПна - чорна, як головешка, нiби од печалi
пригорiла. Посерединi - провалений дах Стрiха з одного боку висока, з
другого - схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухлявi
дверi, нащось окутi в залiзо.
На дверях - великий заржавiлий замок. А бур'яну того кругом, як лiсу!
Шумить, розкошуК вiн на дозвiллi; не потовпившись у шкiльному подвiр'П,
вискочив на старий дах, що порiс мохом, темнiК вгорi, як повiтряний сад.
Ходжу кругом школи, обдивляюся подвiр'я i знову вертаюся до дверей,
туди, де хурщик поскладав моП подорожнi речi.
Сонце зайшло; у небi затучилось. Iз поля, з того мiсця, де лиснiК в
долинi рудка якась, що поросла очеретом, дуК рiзкий холодний вiтер.
НасуваК темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
Бере нудьга...
В темрявi обiзвався незнакомий голос:
- Зараз одчинимо, зараз.
ВиростаК високий силует у кудлатiй шапцi, що в присмерку скидаКться на
дерев'яне вiдро.
- Хто це? - питаю.
- Свiй, сторож... Я, казати правду, нiкого вже й не сподiвався: Андрiй
Маркевич казав, що тiльки в недiлю вернеться, та я вже не думав сьогоднi й
навiдуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цiКП
пустинi.
Говорить до мене, нiби давно вже мене знаК. Не спитав навiть, чи я той,
що вони дожидали.
Поволi одiмкнув дверi й через тiсненькi сiнцi увiв у якусь кiмнату.
- Отут маК бути й ваша квартира,- мовив вiн, засвiтивши маленький
каганчик, чорний од кiптю.
Поламаний стiл, двоК старих стiльцiв, лiжко, абияк, нашвидку з трухлих
дощок змайстроване... свiжа на йому солома...
Стою, задумавшись, над лiжком; стоПть поруч мене дiд; милуючись,
дивиться старими очима на свою роботу:
- Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, нiж долi.
Погомонiв про те, про се, збираКться йти:
- Цю нiч я ще переночую вдома - не прихватив iз собою нiчого з одежини,
а ночi вже холоднi. Спiть спокiйно,- злодiйщини у нас не чути.
Оддав добранiч, пiшов. .
Не хочеться чогось нi розташовуватись, нi роздягатись.
Взяв каганець, пiшов дивитись у клас. Нiби щось аж сполохнулося, коли
убоге свiтло хитнуло в класi темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом.
Роздивляюся: стеля схилилась низько, а далi в глибинi ще нижче.
Посерединi, де ПП можна було досягти рукою, стоять пiдпiрки-стовпи. По
боках - манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних
школярськими ножами. У вiкна давить чорна нiч. Надворi тюжить дощ, i через
стелю чвiркають десь на парту краплi води. Поставив каганчик на столi, сам
сiв на стiльцi, нероздягнутий, як був у дорозi.
Думаю: "Знову починати, знову привикать, нагрiвати собi мiсце в цьому
сумному закутку?.. Знову попи, урядники, горiлка, гризота, безпораддя?..
Нi, нi, не буду тут я довго, сюди - на час. Тiльки на який час..."
I помалу встаК передо мною моК радiсне, моК тепле, те, що завжди тепер
свiтить i грiК менi,- унiверситет... Все зникаК з очей.
МинаК невелика година; ходжу од порога до стiни, мов п'яний спотикаюся
на парти.
I увижаКться вiн менi, цей храм юностi чарiвний, десь далеко-далеко,
палацом надхмаряним... Шляхи до його, Кдинi доступнi менi шляхи, юнаковi
бездипломному, хащами позаростали непролазними... Мурами високими Пх
перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та смiливо й радiсно топчу
я тi хащi ногами, сiчу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами
перелiтаю безоднi... Лечу...
Самотньо й лунко одгукуКться в нiмих стiнах моя помiрна хода, ясно
палаК огонь моПх мрiй.
Загорiлось бажання нетерпляче, невпокiйне - не стояти без дiла на
мiсцi, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрiю.
I мене нiби магнiтом потягло до того мого чемоданчика, що на днi в йому
поскладанi моП пiдручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер смiялись,
проте не можу втерпiти, щоб хоч не глянути на Пх.
Думаю: "Все одно - нiхто того не буде бачити..." I я швидко бiжу по
чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бiк сорочки, котиться засохлий у
дорозi хлiб у другий, швидко витягую книжку, що олiвцем посерединi
закладена, i помiж розкиданого збiжжя сiдаю з нею до каганця.
"Я тiльки хоч погляну очима",- умовляю себе. I, розгорнувши книжку,
зразу, як у водi, потонув у Пй...
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелi, гучно ляскаК на
мостину... Кидаюсь, як зо сну:
"Де я?"
Порощить дощ за вiкном. Пiд партою десь одноманiтно скрегоче миша,
тягаючи сухар. Як червона зiрочка з туману, блимаК перед очима каганець.
Дощ шумить, не вгаваК надворi, дедалi ряснiший, голоснiший. Нiч все
темнiша стаК та глибша...
А з усiх бокiв шумлять вiкна - плачуть... Так плачуть, так плачуть,
обливаються рясними слiзьми, гiркими, безнадiйними, i стиха причитують, що
нiколи вже не буде сонця анi ясних днiв.
В мене граК радiсть, як вино, i шкода стаК того нерозумного жалю
дитячого, тих буйних, даремних слiв. Так, бувало, колись ми, малi дiти,
розумом недiйшлi, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночi
засидиться десь у забарнiй гостинi. Тодi нам, малим, в темрявi здавалося,
що вже мати нiколи, нiколи не вернеться додому...
Ой ви, дурненькi, заплаканi вiкна: сонце - буде, будуть днi радiснi,
яснi, будуть пiснi, квiти, будуть радощi, смiхи... Будуть!..
В дощовому шелестi стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито
заграли якiсь очеретянi дудки: пiвнi найглухiшу нiч спiвали.
II
Ранок. Щось стукаК в дверi.
- Хто такий?
За дверима здавлений голос:
- Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешнiй дяк...
Увiходить: сива шапка, пальто - наопашки, пiд рукою кавун. Смiливi сiрi
очi, шовковi русi кучерi - гарний...
Знайомиться:
- Дяк Запорожець. Довiдався, що ви приПхали в школу, не втерпiв, щоб не
зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому...
Понесло горiлкою, разом iз тим бачу - в кишенi з червоною головкою
пляшка казенки... Соромливо заховав ПП од моПх очей. Посiдали, почали
розмову. Про одне, про друге... Про попа.
- Дерiй, зажера, заПдливий...
Питаю:
- Не в миру з ним?
- Не любимо й на перехiд один одного. Не людина - собака пiнява...
Помовчав.
- Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, заранi
попередити: якомога дальше од його; тiльки путня людина прибуде в село -
з'Псть.
Дяк пiдсунувся ближче, i передо мною виростають незабаром картини
довгоП, запеклоП ворожнечi попа з дяком.
Звичайно, пiп давно б "з'Пв" дяка, коли ж Запорожцiв дядько - в
консисторiП, i люди - теж за дяком. Крiм того, поблизу - штунда.
- То й що? - питаю.
ОсмiхаКться. Помовчавши:
- Бачите, вони давно вже пiдмовляють мене до себе - вподобали...
Приглядаюся уважнiше: коло губiв креска непокiрна, уперта.
Iнтимно:
- Ви знаКте, нема того мiсяця, щоб не тягли: як не до преосвященного,
то в консисторiю, а то - в монастир на покуту.
- I це було? - заохочую.
- Ще й не раз, недавно два тижнi сiяв борошно в монастирi. На тому
тижнi тiльки вернувся...
- За що?
- Вийшло маленьке непорозумiння: на Маковiя за бороду батю посмикав у
церквi. Трошки, - додав вiн скромно. Зiтхнув: - Ех, огидло все це менi до
краю.
- То ви б покинули, якоП неволi сидiти в дяках?
Пiдвiв голову й серйозно подивився на мене:
- В москалi вiзьмуть.
Задумався. Далi стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий
погляд:
- А ви самi - якого роду?
Я сказав.
- Умгу...
- А що таке?
- Я - так.
ЗаспокоПвся.
ВистукуК щось пучками по столу. Стиха почав спiвати. Голос затремтiв
юнощами, мрiйно i лагiдно.
Далi прояснiв, засмiявся, енергiйно труснув кучерями, й очi засяяли
ясно, весело - по-бурсацькому.
До мене:
- Ви спiваКте?
- Спiваю.
- Цю знаКте? - I на всю школу несподiвано шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля...
Разом iз тим вiн широким рухом вийняв iз кишенi пляшку, нiби про це вже
була в нас мова ранiш, вибив пробку, повiв очима по кiмнатi:
- У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горiлки не буду пити.
Вiн не почув чи не зрозумiв:
- Що?
- Кажу, що я пити не буду.
- Чому?
- Не п'ю.
Вiн пильно дивиться менi в вiчi, неймовiрно:
- Ви - козак?
Смiюся:
- Козак.
- I не будете? - В очах випливаК готовий уже ворожий виблиск.
Кажу спокiйно й рiшуче:
- Нi.
Довго дивиться в очi, далi помалу, нерiшуче заткнув пляшку пробкою,
сховав у кишеню, взяв свiй кавун, встаК.
- Не треба. Казали - приПде до нас такий i такий, аж бачу: до нашого
берега що не запливе...- Вiн махнув безнадiйно рукою, кинув на кучерi
шапку, пiшов.
У порозi спинився, саркастично зажмурив око:
- Знаю, звiдкiля цей вiтер... Певне, вже наговорили .. Ну i к чорту -
плакати не буду.
Ляснув дверима, зник.
Дивлюсь услiд.
Химерна якась людина.
III
Андрiй Маркевич, старший учитель в школi,- рудий кремезний паруб'яга.
Обличчя - червоне, в ластовиннях; у синiх очах, як скеля з-пiд води,
виблискуК криця. Ходить у свитi в бобриковiй, а штани носить на випуск. На
головi - кашкет iз оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. ЗдiймаК вiн з
голови того кашкета обережно, як архирей митру, i раз у раз здуваК порох.
Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього
допитливий. Не припав вiн менi спершу до душi.
Думав: певне, вертiй на зразок сiльських юристiв.
До мене вiн теж поставився зразу, вiри не доймаючи: репутацiя
невпокiйного учителя, що про неП якось вiн уже довiдався, викликала у його
рiшучу собi догану.
Пiсля перших розмов я почав тiкати од усякоП з ним зустрiчi.
В школi навчання ще не починалось: я сiв за своП книжки i сидiв за ними
часом допiзна.
Став помiчати - мiй колега спозираК за мною.
Глянувши якось увечерi у вiкно, я загледiв, як блиснула кокарда...
Затулив вiкно. Став ще далi держати себе од його.
Коли ж Андрiй Маркевич, на моК диво, дедалi стаК лагiднiший до мене,
шукаК зустрiчi, охотнiше стаК на розмови. ЗдаКiься, хоче про щось
говорити, тiльки не наважиться.
Одного вечора чую - легенько стукаК в дверi.
Увiходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрiбницею. Далi
пiдходить до столу, нашвидку, пильними очима Псть моП книжки.
ПитаК так, нiби мiж iншим:
- Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
- Читаю потроху, - неохоче одказую.
- Книжки якi цiкавi маКте? - прихиляКться до столу, кидаК гострий зiр
на сторiнку розгорнутоП книжки.
- Бiльше - шкiльнi пiдручники.
- Може, до якогось iспиту готуКтесь?
Признаватися йому в своПх таКмних замiрах менi не хочеться, i я
одповiдаю навмисне якнайсухiше:
- Так, маю таку думку.
Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
Почервонiв. Помовчав.
Проте було помiтно: чим непривiтнiшi моП до його слова, тим бiльше
розгораКться у його цiкавiсть. Трохи переждавши, несмiливо, проте з
незламною упертiстю вiн почав знову:
- Можна спитати вас, до якого саме ви готуКтесь iспиту?
Брала нудьга - одповiдаю з досадою, з ясним бажанням скiнчити про це
розмову:
- Маю думку держати екзамен на атестат зрiлостi...
- В унiверситет думаКте?
Мовчу.
Андрiй Маркевич засяяв, i на його обличчi я побачив незвичайну, нiжну
до себе почтивiсть. Погляд очей став ясний, по-дитячому довiрчивий.
- Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь...- Вiн
зашарiвся, як дiвчина, i винувато осмiхнувся: - Я теж маю смiливiсть...
нахабство колись спробувать i собi продертись в унiверситет. Звичайно,
менi ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь... привик.
Тiльки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
Слухаю далi i сам собi вiри не дiймаю: нiколи я не сподiвався знайти в
цьому селюковi, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в життi
парубковi, знайти такоП гарячоП жаги до науки, такого нiжного суму за нею,
такоП туги.
- ...Часом глянеш, якi нам ставлять мури на тому шляху, то iнодi одчай
вiзьме. I хочеться пiти туди, стати пiд брамою унiверситету: кричати,
прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як нi - то краще, не
одходячи, об той мур розбити голову...
Нiби не та людина: здалося, щось тепле, щось рiдне почув я у йому.
Розмова загорiлася, як сухий хмиз на огнi.
Щира, гаряча, довга.
IV
У якесь свято познайомився i з нею, з Тетяною.
Прийшла до Андрiя Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув
новий учитель,прийшла на довiдки.
Iще нi разу ПП не бачивши, я багато дечого чув про неП. Дiвчина вчилась
у городськiй школi... в головi вiтер... СпiваК в церковному хорi. Заводить
любощi з регентами i з сiльськими писарями. О. Василь бере ПП собi за
помiчницю в церковнiй школi i, коли вiрити людям, купуК Пй рожевi чулочки.
Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи
заганяти свого батю. Охоча до жартiв, до вигадок. Багато дечого говорили,
i малював я ПП собi в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кiмнатi Андрiя
Маркевича, я нiяк чомусь не мiг пойняти вiри, що це вона. Все, що про неП
говорили, забулося одразу.
На мене пильно дивились цiкавi очi.
Великi, довiрчивi, карi.
Цi очi зразу викликали в мене якесь хвилювання i без слiв казали, що це
та дiвчина, що про неП мусять люди говорити.
Висока, ставна, аж нiби понижчала стеля од неП в кiмнатi в Андрiя. Коса
бiляста. Старанно причiсана й пригладжена, проте непокiрно набухаК i
в'Кться по головi кучерявою березкою... Щось невпокiйне на обличчi... Коло
губ якась сумовита креска... Щось загадчане... Хто вона? Звiдки?
Я мимоволi притихнув. Дивлюсь, мовчу.
Андрiй тим часом ходив спокiйно по кiмнатi, розтягуючи якусь нудотну
розмову; помiтивши, яке враження справила на мене його гостина, вiн
добродушно прикусив у себе на губах осмiшку i змовк. Його синi очi пiд
личаними вiями засяяли хитро й лагiдно.
Пiдiйшовши мовчки до Тетяни, вiн моргнув менi оком, поклав Пй на плече
свою гудзувату руку i жартов-ливо почав:
- Ну то що ж, Тетяно Гнатiвно, будемо й цього року театри грати?
Тетяну нiби хто з незнаний вколов голкою:
- Одчепiться з своПм театром...
ТаКмничий вигляд, нiби покривало упало з неП, одразу одмiнився.
Соромливо, як селянська дiвчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
I стало помiтно i шию, степовим сонцем запалену, i стернею подряпанi
руки.
ТаКмнi чари розвiялись, як i не було Пх.
Андрiй не одводив од неП насмiшкуватих очей.
- РозумiКте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена - пара
перекинутих саней, грим - уголь та крейда, i вона собi поклала в голову,
що у Пх справдi театр.
- Дарма,похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
- Завiса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун...
- Дарма,горить, як у огнi, на мiсцi не всидить...
- А що найцiкавiше, так це музики,- допiкаК Андрiй,- рудий Гаврило
дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиваК в
заслонку.
Не втерпiла, як вiтер, схопилася з мiсця, ображено, гаряче:
- Неправда, неправда, ви ж самi знаКте, що це на нас вигадали таке
вороги нашi...
Андрiй Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далi сама
засмiялась.
- Ой, вже менi оцей Андрiй Маркевич, може, хто б i не знав, так зразу
все викаже.
- Ехе-хе! - зглибока зiтхнув Андрiй.
- ЗнаКте,без жарту промовив вiн до мене i показав очима на Тетяну,- як
зробить у "Заступнику мiй" оте соло: "тру-у-уд i болiзнь"... хрест мене
бий - як снiгом сипне поза спиною.
Тетяна вдячно подивилась на Андрiя; засоромившись, опустила вiП.
- Е, ви ще не знаКте нашоП Тетяни... От хоч би...- Далi живiше,
моргнувши оком: - Тетяно Гнатiвно, ану ось отiКП,- Андрiй узявся в боки:
Ой послала ж мене мати
Зеленого жита жати...
Почервонiла:
Отож пак. НемаК чого робити менi, то оце б спiвати заходилась.
А сама смiКться, очi заблищали: помiтно - охоче заспiвала б -
соромиться.
- Ось нехай вона освiйчаКться з вами - почуКте. Вона в нас дiвчина не
горда, товариська... Хiба ото тiльки, що книжок боПться,- згодом додав
вiн, i знову насмiшкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од Пх з
ума сходять.
Подивився на неП скоса:
- Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.
Тетяна винувато зiтхнула.
- Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тiльки собi думаКте, Гнатiвно? - починаК
стиха жувати ПП.НемаК кому нагнати вас, то ви зовсiм свою науку занедбали,
про книжки й забули, на полицю позакидали.
Нудьга й тоска спливаК в Тетяни на виду, одказуК стиха, сердито:
- На чорта вони менi?
- Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаКте держати iспит? Чи, може,
вже годi?
- Нiкуди я не пiду, нiяких iспитiв держати не буду.
- Будете витинати в ковалевiй клунi.- Андрiй тихенько заспiвав,
незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
I хлiб пекти,
Й по теляти йти
- Буду.
Упертiсть закам'янiла на ПП обличчi.
- А там i до Явдохи на досвiтки пiдете.
- I пiду.
Зразу, несподiвано, снопами бризнув з ПП очей смiх; вона хитнула
головою. Схопилась, вирiвнялась i, взявшись по-дiвочому за щоку рукою,
навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь iз досвiток дiвку, залящала,
як десь на левадi:
Зеленая лiщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся...
- Хiвря Цимбалiвна. Њй-бо, Хiвря! - смiявся Андрiй. Проте недовго: став
слухати. Далi кивнув у ПП бiк головою до мене.- Бачите?
Я й без цього вже не зводив з неП очей.
Почавши спiвати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою,
повела плечима, нiби скинула з себе щось зайве, гордо свiнула очима й без
жодного вже жарту смiливо зайшлася пiснею, виявляючи на диво сильний,
чарiвного тембру голос.
Гралася ним, нiби на злiсть i на заздрiсть ворогам.
Взялася в боки, смiливо позирнула на Андрiя, моргнула бровою. Андрiй
суворо опустив очi.
Не кидаючи спiвати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
Андрiй уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
"Та й що буде? Ну, що далi?"
Потiм змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, i одразу синi очi його
закурiли, заясiли, як волошки пiсля дощу. Махнув рукою, засмiявся: "От
чорт, не дiвчина!"
Почервонiв, зiрвавсь на рiвнi ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан,
став поплiч.
Зразу виявилось: не тiльки "апостола" в церквi вiн умiК гримiти:
Коло броду беру воду,
По тiм боцi моП карi очi.
Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут... А як
перестали спiвати, Андрiй зiтхнув i похилив голову. Йому нiби було соромно
за той порив. Похитав докiрно головою й промовив до мене, винувато
осмiхаючись. Сумовита нотка забринiла в його голосi:
- Оце, як бачите... Правду ото кажуть: скiльки ти не вчи його, скiльки
не стружи,- мужик останеться мужиком. Нi-нi-та й покаже себе.-Далi звiв
очi на Тетяну i знову синьо зацвiли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з
нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.
Тетяна сидiла задумана, ушi палали, як цвiт королевий, а в очах цвiли,
як золотий свiтанок, тi мрiП, що впину Пм немаК.
- ЧуКте, Тетяно?
Зiтхнула:
- Та чую ж...
Схилилась на руку, ще глибше загадалась. I знову, як було спочатку, на
обличчi в неП випливло щось нерозгадане, знову не можна було одiрвати очей
од неП, а в грудях чогось починав зростати, як i вперше, якийсь невпокiй.
V
Пiсля перших раннiх дощiв висохло й стояло довго на годинi. Люди цього
року спiзнилися посилати дiтей до школи, i з'явилась тривога, що вони
зовсiм про неП забули. Аж ось упали холоднi ночi, наблизилась покрова, i з
села, з хуторiв, нiби згукнувшись, люди гуртами посунули до школи писати
новакiв. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своКму
нарядi: у великих чоботях, у батькiвських жилетках, з пошарпаними
букварями пiд рукою, причесанi, вмитi, з червоними носами: перед дверима
школи з Пх носiв старанно видавлювали зайвий сiк; увiходили з рiшучим
виглядом брати ту науку зразу за роги; i тут же пiд суворим батькiвським
оком вичитували своП оченашi, демонстрували здiбностi й знання. Все народ
бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, i всi, як один,- казали батьки Пх -
таланти, здiбностi, великi сподiванки.
"I не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього
зарадне, таке беруче - на що не гляне, те й зробить: треба вчить".
Приходили i без батькiв, самi. СлухаКш - шкряботить за дверима.
ОдчиняКш - спершу нiкого не видно, i тiльки звiвши очi вниз, побачиш над
порогом величезнi чоботи, як гринджоли, i над ними кудлату шапку. Сопучи й
стукаючи, чоботища перелазять через порiг, помалу, зате енергiйно чвалають
ближче, простягають для привiтання руку, з курячу лапку завбiльшки, i
хрипким баском заявляють, що вiн, "Гелман Вашильович" (прозвання забув по
дорозi), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
Праця в школi налагодилась. ВласноП роботи не починали.
Хоч, правда, Андрiй нiколи не забував про своП пiдручники, i часом на
перервах можна було бачити, як вiн прихватом жадiбно горнув очима з
книжки, як ложкою з миски.
Стали сходитися вечорами то в нашiй школi, то в Тетянинiй. Звичайно,
було бiльше жарту й реготу, нiж того вчення, - найбiльш надiП ми покладали
на лiто, коли всi будемо вiльнi од шкiльноП роботи.
Робота була тяжка в школi, все ж жили без суму, навiть весело.
РозповiдаК, скажемо, Тетяна про те, як писарчук iз волостi
"по-панському" виявлявся Пй в своКму коханнi. Андрiй з реготу хилиться з
стiльця, бiжить до кухнi пити воду i, вернувшись звiдти, знову заходиться
од реготу. Пересмiявшись, вiн побожно зiтхне й докiрно похитаК головою:
- Регочемося, дурiКмо, а чи маКмо ж ми на це право, нещаснi недоуки?
Тетяна, найперша виновниця незаконних смiхiв, набираК сумного вигляду,
а в ПП очах знову вже виблискуК якийсь новий жарт.
Бувало, в темну, найтемнiшу нiч, коли темрява билася у вiкна, як хвилi
безмежного моря, пiд вiконню несподiвано зчиниться гомiн, у шибках
процвiте цiлий рiй цiкавих очей - синiх, сiрих, карих... ЗдаКться, що
пiдпливали вони на чорних хвилях, як черiдка цiкавих рибок до самiтного в
морi темряви огника в вiкнi. Увiйдуть в школу - книжки набiк, гомiн, смiх,
спiви... З'явиться скрипка - танки...
Нашумлять, нагомонять i знову в темряву одлинуть. З пiснями, з гомоном,
мов на човнах кудись одпливають.
Випаде снiг - зiб'К бучу: Пхать на санях; гуртом Пдемо в сусiднК село,
до старого вчителя в гостi. Метелиця, гребнi - свiту не видно, а з нами
мов якась мара весела починаК загравати: вигукуКмо, смiКмось, спiваКмо,
пiдскакуКмо на кожному гребнi й, хапаючись один за одного, перекидаКмось у
снiг. Хурщик, дядько, чухаК голову: невпокiйна це i клопiтна справа - од
села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
Навмисне ми нiколи не шукали собi веселощiв, ми Пх одкладали надалi,
"на колись", на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрiй, законне
право. Проте тi веселощi нiби дражнилися з нами. Вони налiтали до нас
разом iз Тетяною, передчасно. Лiзли непроханi у вiкна, у дверi, робили
гармидер, i ставало так тепло й затишно в цьому закутковi, що iнодi було
шкода мiняти Пх на тi далекi, непевнi сподiванки.
"А чому б не жити тут завжди?" - миготiла в такi хвилини думка.
...Рiзно стоПть у моПх спогадах за тi часи один вечiр. Коли саме було
теК-не пригадаю: так нiби у снi воно менi снилося. Цвинтар... мiсяць
вповнi, нiч ясна, сумовита...
Бачу - на пiску коло брами двi химернi тiнi: одна- кошлата, страхiтна;
друга - скидаКться на черницю. Iду ближче: о. Василь, коло його, на моК
диво, Тетяна. Вiн якось по-молодечому вихитуК гривою, торкаК ПП плечем,
щось потаКмки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухаК мовчки.
Побачивши мене, о. Василь хитнув Пй головою, пiшов, наспiвуючи глас,
Тетяна осталась. Стояла в тiй же задуманiй позi.
- Тетяно Гнатiвно!
Мовчить, тiльки плече здригнуло.
- Ви додому?
Мовчить.
- Що вам, Тетяно?
З тоскою, з довiр'ям:
- Скажiть, бога ради, чого йому треба од мене?
- А що саме?
Скривилась, махнула рукою.
- Ой, який вiн менi огидний та бридкий, то я вам i сказати не можу...
Доведеться, мабуть, покинути свою школу...
Було це, кажу, як у снi, швидко забулося, i тепер спливло, як
нерозгадана колись загадка...
Село було тихе... Школа стояла за селом, i щовечора було видно, як
свiтились у селi на часинку каганчики, кволi, мутнi - блиснуть i швидко
гаснуть... Тiльки вряди-годи невпокiйний дяк згвалтуК темну нiч, з гуком,
з брязком розбиваючи паплiскою попiвськi вiкна. Погомонять - i знову тихо
i темно, а пiд солом'яними дахами нiби шашелi гризуть.
VI
Жили осiнь, жили й зиму, мов краП невiдомi в своПй школi, як у ковчезi,
перепливали. Пiд вiкнами мiнялися береги. Були вони яснi й смутнi, з
золотими листопадами, iз заходами огняно-червоними, узорами з листу
осiннього помережанi; далi пливли темними краями в туманах та дощах...
Пливли, пливли i на один ранок випливали несподiвано на бiлi, казковi
береги. Просвiтлiло од Пх, i тихою радiстю засяяло в сумних шкiльних
стiнах. Перший випав снiг... Попливли дiамантовими зорями, бiлими iнеями
при мiсяцi, пiд морози спiвучi. Далi стали: мело, вiкна снiгом замiтало,
курiли скрiзь гребнi, як бiлi вулкани. Аж ось - знагла все рушило навкруги
й загуло. В маленькi дзвiночки вдарили струмки, застугонiли потоки, разом,
як по змовi, ревнули бескеття, провалля, греблi, розлилися дунаями води.
Де що було прибитого, де що снiгами та морозами задавленого - все оживало,
чепурилося, радiло. Лани, левади, сади зеленими пожарами спалахнули,
пирскнули скрiзь iскрами першого синьоцвiту... День, другий-i свiнули
помiж гiллями в саду шлюбнi свiчки: снiго-рожевi бутони в яблуннi та
грушовиннi. Буйними гриватими кiньми, весiльними поПздами посунули в небi
заквiтчанi хмари - бояри. I на золотiй зорi вечiрнiй, мов на шлюб
споряджаючись, у стрiчках вийшла з сiней у гостi до ночi дiвчина з очима,
зiллям-чаром заправленими. А з тих очей крiзь нiгу i крiзь мрiю - гей,
стережися! - б'ють громи i яскряться грози! Тi пахучi грози пiд цвiтневий
вечiр, коли хрещатi хмари, на обрiП стiну змурувавши, грiзнi башти
збудувавши, на вiтання веснi молодiй грохонуть громами, громами, заблищать
мечами, синКосяйними блискавицями, мов птахами огняними, геть-геть
зашугають понад садами, огняним цiлуванням вiтаючись, рожеву смагу на
бiлий цвiт надихаючи. Гей, стережися!..
Андрiй у своКму класi, я поруч, у другому... Слiпучим блиском б'К у
вiкна гарячий весняний день. В класi стоПть стримане дитяче квилiння, i
вся сумовита кiмната скидаКться на клiтку, що туди накидано повно курчат.
У вiкна, як у дiрку з нори, видно синК вгорi небесне мурування; тягне
туди, як на шнурах. Розтикаю дiтям сякi-такi завданки, пiдходжу до
вiкна... ОбгортаК зелена п'яна лiнь, а десь у грудях колькою стало щось
нез'ясоване; чи то кудись треба пiти, чи щось зробити, а нi - то когось
побачити... В цей час за тоненькою стiною срiбним дзвоником задзвенiв
несподiвно в АндрiКвому класi знакомий голос...
Два тижнi вже ми не бачили Тетяни - прийшла. Зразу в грудях затремтiло.
Лiнь, соняву мов свiжою водою змило. ПориваК бiгати, смiятись... Сам
дивуюсь:
"Ого! Та й що це зо мною?"
За стiною весела про щось суперечка... ДолiтаК АндрiКве зiпання:
- Тетяно Гнатiвно, дайте нам лекцiю закiнчити.- Далi люто: - Тетяно,
що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..
...Шелестять папери, пищать нiжки стола чи стiльця, а далi: лясь! лясь!
- звук паперiв об мостину...
- Пробi, рятуйте! Розбiй!
Дiти голову вгору, наструнчились:
- Дурiють! Дурiють!..
Махаю рукою:
- Цс...
Вщухли...
За стiною дурiли: почалося якесь борюкання, тупотiння, придушений
смiх... риплять парти, гуркотять дверi... Вкiнцi - радiсний вигук
перемоги.
- Отам собi прогуляйтесь.
Затихло.
В коридорi чути тихi, мов кошачi, ступнi...
Хтось iз дiтей радiсно, на весь клас:
- Сюди йдуть!
Стукнуло в грудях: "Чи не сюди, справдi?"
Так.
Тихо, крадькома одчинило дверi, на порозi вона... Коса набiк, лице
шарiК, як не займеться, поблискують очi - злодiйкувато озираК клас.
Дiти в галас:
- До нас! До нас!
Набираю дiлового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:
- Ви до мене, Тетяно Гнатiвно? Заскалила око:
- До вас.
- Дiло маКте?
- Маю,запишалась.
Помiчаю - одмiнилася за цi тижнi, мов не вона: не та мова, не той смiх,
погляд смiливий, насмiшкуватий.
- Не полохайтесь - я на часинку.- Iде до стола. Стала близько поруч.
Зразу не каже, чого Пй, нагинаКться над столом, дивиться: - Що це у вас за
книжка?
В грудях загуло, як у млинi, гаряче в лице... Луплю очi на книжку: чорт
ПП знаК, що воно за книжка!.. Перегортаю палпурку - тьху! - задачник.
Подивилась, одсунула набiк.
- Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. ОбiщаКте зробити?
- Що саме?
Позирнула на школярiв, нижче схилила голову, почала говорити швидко,
гаряче, таКмниче. Що саме - зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече
менi щоку, як огнем. Тiльки по деяких окремих словах починаю дещо
розумiти. Збираються виставляти десь "Наталку Полтавку"; вона - Наталка, я
мушу грати Петра.
ЗазираК у вiчi:
- То згода? Кажiть, згода?
Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,- не маю за
що... Легкодухiсть опанувала зразу якась безсоромна, неймовiрна: махнув би
рукою на клас, на школярiв, на все...
- Заждiть,пригадую, аби тiльки сказати,- ми ж умовлялись колись, що, як
одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
Махнула з досадою рукою:
- Ой, успiКмо...- I знову тихо, лагiдно: - Ну, кажiть - згода? ЧуКте,
"Петре"?..
Одступила назад, стала в позу, мрiйно, захоплено:
Пiдеш, Петре, до тiКП,
котру тепер любиш...
Рясно заляскотiли оплески в класi:
- Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стiною гукаК з свого класу Андрiй:
- А все ж таки з цього нiчого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
Тетяна кидаКться, як бойовий кiнь, очi загорiлись рiшуче, завоПсто.
- Що? Отець Василь? Хай спробуК тепер. У!..- посварилась кулаком. Дiти:
- Що це буде? Що це буде?
Тетяна вийшла на середину класу, рiшуче:
- От що, дiти! Зараз iдiть усi додому, а прийдете знову аж у ту недiлю
прямо в театр. Вийшов такий наказ.
Галас, писк... Дехто з дiтей - за книжки.
- Тетяно! Тетяно Гнатiвно! - гримить за стiною Андрiй.- Iдiть на
часинку сюди. Примовкли.
- Чого?
- Листа забув вам передати, швидше!
Тетяна йме вiри, помалу виходить iз класу. На порозi спинилась, до
мене:
- Глядiть же не зрадьте...- Далi приплющила очi, простягаК руки: -
"Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаКшся десь у нуждi та в горi i забув
про свою..."
Пiшла.
Трохи згодом чути: дзень - ключ у замку i далi енергiйна iз-за стiни
АндрiКва команда:
- Замкнiть дверi!
Дiти духом почули зрадливу АндрiКву думку i з дивною легкiстю
перебiгають у ворожий табiр: з гуком, iз галасом повискакували iз-за парт,
почiплялися за клямку:
- Держiть! Давайте ключа! В'яжiть мотузком! З коридора почало щось
дьоргати, та було вже пiзно: хтось iз школярiв витяг з-пiд парти якогось
патика й засунув за дверну клямку:
- Так оце ви такi до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр - нi одного не
пущу...
Погомонiла за дверима, пiшла нiби.
Дiти не одходять од дверей, поприхиляли ушi, дослухаються.
Один пiдняв пучку вгору, повертаК шустре личко, нишком, таКмниче:
- Вони ще тут...
Справдi, одчуваКться, що у цiй тишi К ще хтось задуманий, молодий.
Хвилинка. ЧуКмо - так: луною пiшло по коридору, мов там десь у кiнцi
заговорила тиха-тихенька струна:
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Порвалось...
ПритаПли дух, занiмiли...
Так хочеться, щоб iще бринiла ця дивна струна, аж серце б'Кться.
ДожидаКмо - нема. I вiдразу чогось од-чулося, що тиша за дверима
спорожнiла.
Хтось визирнув у вiкно:
- Пiшли! Он-он пiшли поза повiткою...
Подивився: тiльки-тiльки майнула синенька блузка поза шкiльним садом.
Визирнули сумнi стiни в класi, свiнули такою нудьгою, що не знаю, куди
подiв би очi. Жаль, досада, злiсть, а чого, на кого, того до ладу i сам не
скажеш. ПориваК порозкидати книжки, порозчиняти всi вiкна й дверi... Нi,
дiла не буде, день мусить пропащий бути...
Пускаю дiти додому.
Дотягнули до iспитiв; школа спорожнiла. Надiйшов час, коли ми, ще по
давнiй нашiй умовi, мусили щиро взятися до своКП пiдготовки. Згадали про
Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували - не прийшла.
Зрештою Андрiй довiдався:
- Ну, тепер нашоП Тетяни й на налигачi сюди не затягнеш.
РозповiдаК: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маКток
наПхали iз КиКва гостi, мiж ними - небiж панi, студент... ЗбираК парубки й
дiвчата, лагодить хор, будуК на панському подвiр'П театр для народних
вистав, Тетяна там днюК й ночуК.
ДодаК смутно:
- Шкода дiвчини, я все ж таки думав, що з неП щось буде...
Трохи згодом:
- А студента того я знаю...
Поговорили, посумували.
Далi:
- Ну що ж,шкода не шкода - ми вже тому не зарадимо. Треба до своКП
роботи братися.
Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася,
бадьорiсть.
Постановили: не збочувати, не давати собi волi, гонити без жалю веснянi
спокуси, молодi принади, каменем на все лiто сiсти за книжки.
VII
Квiтувало жито, красувалося...
Здавалося, сторiнки книг горiли пiд нашими очима. I вдень i вночi, i
вдень i вночi.
Нiби тiльки крiзь намiтку бачили, як сади одцвiталися, як майнула
крилами, одлетiла весна. Заглянеш до його в кiмнату: сидить над книжкою,
як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховаК, глитаК, як
жеретiя.
Гукнеш:
- Андрiю Маркевичу!
Не одриваючись од книги, сердито:
- Га?
- Чи К ще порох у порохiвницях?
Пiдводить голову: лице примарнiле, чуб поплутаний, очi - туман
застеляК... Коротко, спокiйно:
- Хватить.
I знову лице в книжку, суворе, непохитно рiшуче.
Нiхто до нас, i ми нi до кого. Заглянув тiльки чогось разiв зо два
Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав
на лiжку, курив, щось думав... Далi, чогось червонiючи, попрохав одного
пiдручника для якогось свого товариша, пiшов.
I попливли мимо моПх вiкон ночi за ночами, проносили огонь i отруту.
Спiвали пiвнi за пiвнями, гасились заходи, за свiтанням розцвiтали рожевi
свiтання, днi сплiталися в тижнi, одлiтали...
Сиджу...
В кiмнатi тихо. На столi свiчка шелевiК. Перед очима книжка...
Тихо, тихо в кiмнатi...
ПричуваКться: за спиною коло порога стоять моП жарти i смiхи
примовклiП, мов пустуни-школярi, що навколiшки поставленi.
Короткий кашель... скрипне стiлець, шелесне перегорнута сторiнка - i
здаКться, десь пiд дрiмотами заворушиться хтось iнший, невсипущий.
...Пiдходжу до вiкна, прочиняю трохи вiконницю, дивлюся в щiлинку: "Чи
не свiтаК?"
Небо темне, ночнеК; мiсяць не гасне, яскриться. Нi, ще не свiтаК.
Стою ще хвилинку - не можу одiрватися, високо-високо в небi пливе
самiтна хмаринка: як та ночна казка, до мiсяця пiдкрадаКться, в прозорих
шатах, в намистах, у срiбних перах... Пiдкралася позаду, засяяла i хвать -
мiсяцевi лице, мов руками, затулила, - i все внизу затьмарилось,
засоромилось...
Зiтхнув, вiкно причиняю: "Нi, ще не розвидняКться..."
Знову до стола... Хвилина, друга - потонув у глибинi мережаних
рядкiв...
Щось шкряботить у вiконницю - слухаю, мов крiзь сон...
Гуркотить вiконницею - чую й не проснуся.
I раптово ударили живi слова...
Слова, що ними обiзвалася до мене нiма перед очима стiна:
- Ви ще й досi не спали, книжник i чернець?..
Кидаюсь, зразу не вгадаю звiдки, озираюсь: вiкно одчинене. В його нiч
зазираК, як срiбне по шовку вишивання, а на його тлi у квiтках, у
намистах-засватана дiвчина Наталка...
- Тетяна?..
СмiКться:
- Я вас налякала? - Далi: - Ось iдiть сюди. Швидше.
Виходжу.
Сидить, схилившись, на шкiльних ганках. Лице трохи зблiдло, пiд пасмами
розмаяноП коси очi сяють, палахкотять ушi. Не знаК, що почать, смiКться:
- Гляньте, яка нiч! Яка нiч! Iшла оце житами сама-самiсiнька, а менi
здавалось, що за мною музики грають, спiвають... Як хороше, боже, як
хороше на свiтi!
Несподiвано до плеча горнеться, очi склепила, сама, як у огнi.
Ворушиться якась тривога.
- Що таке вам, Тетяно
Пiдводить голову, розплющуК очi.
- ДумаКте - п'яна? - похитала головою.- Нi, неправду кажуть люди - не
пила й не буду пити.
В очах промайнуло ясне й правдиве.
- Слухайте...- I хоче вона щось сказати, i боПться: нi, нi, може, цьому
ще неправда...- Слухайте... тiльки не смiйтеся з мене, дурноП...- Вона
прихилила мою голову i знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене
талант...
Iскрою пронизало мене таКмне слово, аж серце забилося.
А вона - схилила, як сирота, голову; здалося - гiрко плаче. Пiдвела
очi: горять радощами, як золотi темноП ночi зорi.
Розповiдала: зараз оце вона з театру. Там були з столицi гостi, що
наПхали до панi. Пiсля спектаклю всi товпились коло неП, вiтали ПП, руки
стискували i всi в одно впевняли, що у неП - талант... Що так не слiд його
занехаяти... Обiщали в город одвезти... учитись...
Од хвилювання Тетяна не могла спокiйно говорити.
- Ви поПдете в город?
ЗiтхаК:
- Ой, поПду...
Одчинивши своК вiкно, свiтить цигаркою Андрiй. Чогось кашляК та й
кашляК.
- Андрiю Маркевичу, сюди йдiть!
- А чого там? - озиваКться суворо, так нiби йому до нашоП розмови
зовсiм байдуже.
- Та йдiть до гурту - тут скажемо.
Виходить поважно, держиться суворого дiловитого вигляду, а в очах
цiкавiсть аж свiтиться...
- Що це у вас таке веселе? - питаК нiби знехочу, а в самого очi так i
стрiляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповiдаКмо
наперебiй.
- Що? Талант? Який талант?..
СлухаК: нахмуренi брови, неймовiрний вигляд, а вже чогось зашарiлися
кiнчики ушей. Суворо до Тетяни:
- Хто це казав вам?
- Всi казали. Артист там один був, професор...
Андрiй не дiймаК вiри:
- Може, якийсь професор магiП та хiромантiП.
- Нi, нi, справжнiй, видатний, вiдомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий
лисенький, в золотому пенсне...
Андрiй просяяв, i губи в його почали розсуватися в широченну осмiшку.
Аж ось знову спливаК на обличчi хмарка, допитуКться нетерпляче, грубовато:
- Заждiть, а якими ж заходами ви думаКте вчитись? На якi кошти?
- Лiдiя ВiталiПвна обiщалась допомагати. Казала, що можна буде й
стипендiю добути.
Лiдiя ВiталiПвна попечителька багатьох шкiл у повiтi, панi багата i
впливова. Андрiй поважаК ПП.
Тепер вiн зiтхаК шумко, з полегшенням. Осмiшка без усякого вже впину
розлилася, як Дунай, очi засяяли, i вiн гарконув з такою нерозмiреною
силою, що кинулись зо сну i захиталися на акацiП гiлочки, а полем
геть-геть пiшла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторi:
- От так Тетяна! От так Гнатiвна!..-Далi швидко одкинув кашкета на
потилицю, казав iз незрiвнянною щирiстю, з безмiрною теплотою й нiжнiстю--
Значить, в науку пiдемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скiльки
мучимо себе, готуКмося, не спимо днi i ночi та й самi ще того не знаКмо,
чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю...
- Я й сама ще не йму вiри, що цьому правда, нiби це тiльки сон,- мрiйно
й радiсно казала Тетяна, проте вiри, щироП, наПвноП, було в неП, мабуть,
бiльше нiж слiд. Те чарiвне слово, як блискавиця, ослiпило ПП. Разом iз
нею i нас...
Легко зробилося надзвичайно. Хотiлось вiрити й вiрилось в людей, в
талант Тетяни, в науку, в своП сили, в своП яснi, радiснi прийдущi днi.
Нiби серед будня несподiвано свято собi нарядили. Були - як п'янi,
пустували - як дiти, без ладу спiвали, без потреби реготалися; будували
плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
- Ге-ге! - смiявся Андрiй.- Пустiть-но мене тiльки туди, а я тую
культуру на плечах, в кропив'яному мiшку додому притербiчу!
Реготали:
- В саквах...
- На драбиняку!
- Гей-гей,гукнув на всi груди кудись у поле,- одмикайте замки,
одчиняйте брами, посланцi з хуторiв iдуть!
Iз вiкна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкiльного дiда:
- Що таке?
Пауза. Регiт, мов трiснула в повiтрi й iскрами розсипалась ракета.
Згодом:
- Ну то як, Тетяно? Не зiгнемося? Понесемо? У вас же сила - талант. Ви
багато зможете. Чи, може...- В Андрiя неспокiйно спалахнув в очах ревнивий
огник: - Чи, може, дайте тiльки з цих злидень вибратись, тодi i не
доступиш до вас, забудете й шлях у село?
- Нiколи! Нiколи в свiтi,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в
жарт. Помiтно було, що вона про це думала.
- Чого доброго,- уже гiрко казав Андрiй,- там слава, розкiш, бляск - а
тут що?
- Та чого ви напалися на мене? - разом i сердилась, i смiялась Тетяна.-
Як би вже там не було, а коли у мене К той талант, то не продам же його нi
за грошi, анi за тую славу! Стала червона, як пiон.
- Руку, Тетяно! - Андрiй ловив ПП руку. Тетяна вирвала ПП у його,
блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось iнших слiв. Далi пiдвела
голову до неба i лице ПП заясiло, стало блiде i таке покiрне, покiрне.
Звела, як дитина, руки до неба:
- Дано менi малiсiньку iскорку святую... Малiсiньку-малiсiньку... I
освiтила вона моК життя бiднеК, щастям нагрiла моК серце... Та хай же
погасне краще iскра в менi свята i хай буде марне моК життя й темноП
темнiше ночi, коли оддам ПП в наругу чи в болото втопчу.
Почали впиняти:
- О, та й нащо так?
У неП на очах горiли росинки щастя...
Плакала...
Марили, вiрили, радiли...
VIII
Гай-гай!.. Ждемо день i другий - немаК Тетяни. Побачили - надвечiр
кудись мчали пани фаетоном; мiж ними вона, як квiтка. Мов i знать нас не
знала - не глянула, як i не вона. Вiри не доймали: чи то була справдi та
нiч обмарена, чи то тiльки минущий сон. Довiдались, що в театрi репетицiя,
пiшли. ЧервонiК, одвертаКться, нiби чогось нас соромиться.
I дивуКмось, i обурюКмось:
- Що ж се таке?
День, другий. В селi почали дзвонити:
- З паничем зв'язалась, по житах волочиться...
- Ось що!..
Отець Василь лютий, як звiр:
- Пiвчу покинула, спiвакiв од церкви однадила - розпуста, сором.
Пророкують:
- Не буде з неП добра - поназдивитесь! ДумаК - довго будуть панькатись
iз нею-поки награються...
Гомiн, шум...
Ранiш мов ПП й не бачили, тепер i те згадали, що вродлива вдалась,
пащекують:
- Не дурно Гнатиха дочку в шавлiП купала - знала, для кого кохала.
А в мене, а в Андрiя - жаль: так нiби люди нам на неП очi розплющили.
Книжки покидали. Як шаленi ходили, кипiли.
...Цiлий день у полi дзвонили коси, як у дзвони, шумiла стигла пшениця,
як вода...
Вночi - не шелесне.
Довго блукав по ланах, бринiв стернею. Лiчив полукiпки, зорi дивився.
Сiв на чиПйсь нивi на тугий, рипучий снiп.
Пливе тiнь, шелестить стернею: щось iде з другого кiнця. Придивляюсь:
хто це? Чи не Андрiй не спить до цього часу? Ближче - вiн. Тоскний,
самiтнiй, нiби мiй подвiйник. Iде - нудьгу несе, бере досада: "Чого iще
цей..."
Пiдходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у
дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалiтись... СiдаК на другий
снiп, поруч, мнеться... Мовчимо.
Позiхаючи:
- А знаКте, за малим-малим не було оце пожежi: чуть не згорiла Тетянина
школа...
По його позiханню, робленому, нещирому, я вгадую, що вiн маК казати
щось гостре, цiкаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю
лiниво, пiд нiс:
- А що таке?
- Тетяна наша з тим своПм залицяником мало не спалили.
- З ким? - стукнуло в грудях.
- Та з ним же, з студентом.
- Як саме?
РозповiдаК; проходив вiн, Андрiй, "випадково" коло ПП школи, побачив -
в кiмнатi горить свiчка. Заглянув - аж там сидять вони на лiжку,
обнялися...
- Що? Обнялися?..
Так, так... Звичайно, це йому не цiкаве, i вiн пiшов собi далi. Аж геть
туди в поле, до млинiв пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вiкнi жухаК свiт;
зазирнув - щось горить. Туди: в хатi нiкого, дверi скрiзь порозчинянi,
долi коло горщика чиясь собака порядкуК. Свiчка на стiл впала: горять
якiсь папери, горить на вiкнi занавiска...
- Не заглянь я в кiмнату - досi б школа тiльки курилася.- Виводить
висновки: - Так от я й кажу: ну, цiлуйтеся собi, женихайтеся, та не
кидайте огню в кiмнатi непогашеного, бо це вже чортвiть-що виходить, аж
правда? Тепер жнива, люд томлений...
Жаром ударило в лице, мовчу.
ЗiтхаК:
- А шкода дiвчини. Цей студент - вiдомий бабонюх. Я чув про нього. В
таких справах - артист, маху не дасть, не пожалiК...
- Сама вона дитина, не знаК, що робить? - кажу, стримуючи себе.
- Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рiвня. А
то ж все одно вiн ПП не вiзьме - пограКться й покине.
ЗакипаК чогось злiсть у грудях:
- Та чорт ПП нехай вiзьме, яке нам, зрештою, до цього дiло? Може, це
буде у ПП життi найкращий спогад.
Андрiй не розумiК мене: тим же голосом спокiйним, розсудливим:
- Навряд. Хiба ви не знаКте, якi тут у нас люди? Проходу Пй не дадуть.
А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з'Пдять...
Та "дитина" як гарячим залiзом шпигнула мене в груди. Ревнощi лютi,
палючi пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвiрився на
Андрiя:
- Ну, а вам що до того? Що до того вам?
- Як-то що? Шкода,- тягне вiн задумано,- добре, коли знайдеться така
добра душа, що вiзьме й покриткою, а як нi, що тодi?
Менi здалося, що за ту "добру душу" вiн потаКмки маК себе, i моК
обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
- За це не турбуйтеся, Андрiю Маркевичу, завжди знайдеться якийсь
охотник до панських недоноскiв, що вiзьме й таку. Iз отих, знаКте, що
носять дарованi з панськоП ноги приношенi черевички, пiджачки з панського
плеча, "бруки"... Вiзьме, пiдлатаК, почистить та й пiде франтить, ручки в
кишенi позакладавши.
Андрiй iз жахом дивиться на мене, очi стають круглi, як гудзi:
- Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хiба можна рiвняти ПП з якимось
дрантям? То ж душа, жива душа!..
Захвилювався...
- Ай, душа, душа!.. Не що iнше, як душу i вiзьмуть у неП, залишивши в
нас один ПП труп, що буде довiку нудитися серед мужицького життя.
Дивиться:
- Нi, ви людина егоПстична, жорстока, несправедлива!
Перебиваю:
- Вибачте, Андрiю Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозумiти
того, що...
- Е, це вже чорти батька зна що,- встаК спокiйний, ображений,- з вами
сьогоднi говорити не можна.
- Та який вас чорт прохаК за це!
Пiшов мовчки, з самоповагою.
- I к бiсу!..
Лiг горiлиць на покоси.
В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-нiч. Одна з тих ночей,
що ПП шкода стаК збавляти марне, в самотi... Давило груди.
IX
Днi летять, як у огнi. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях,
що палав там, як суха на вiтрi гiлка. Здавалося iнодi, що вже себе
перемiг, поборов. Приходив в кiмнату, дивився в визiр'я: обличчя - як у
заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком
сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле...
А в селi як день, то новина: хтось одноП ночi вимазав у дьоготь
Тетянину школу.
Ворухнулась зла радiсть: гидко, проте... цього й треба було
сподiватися... Нiби чогось полегшало.
Ранок...
Увiходить сторож дiд, мне в руках шапку, головою хитаК:
- Догралися нашi - чули?
Жадiбно:
- А що таке?
- Всiх порозганяла i театр забила. Панича в город одiслала, а Тетяну й
у двiр не звелiла впускати - вигнала.
Нiби стало жаль. Далi пiднялась, закипiла мутна гаряча хвиля:
- Так тобi й треба...
Почував якесь задоволення; чарiвний образ, здавалось, почав блiднути,
марнiти...
Аж ось - ще один день:
...Втекла.... забрала в матерi з скринi скiльки було грошей, в город за
паничем подалась...
Здалека майнули правдивi засмученi очi: "Петре, Петре, де ти тепер?"
Образ чистий, непотьмарений i знадний, як ще нiколи. Вхопився за голову
руками...
Цiлу нiч свiтилися на шкiльному подвiр'П зеленi бур'яни пiд мiсяцем, на
дривiтнi горiли свiжi трiски, як срiбло. Цiлу нiч не спалося - тинявся
сновидою коло школи. Рвав iз грудей з корiнням, iз живим м'ясом... Болiло
- був радий - так i треба... А як стала вже нiч пригасати, почув, що
гасилося й моК з нею почуття... Погасало - це вже я бачив... I несподiвано
так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотiлось сiсти в
бур'янi, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обiкраденою здалася менi
молодiсть моя...
Впала роса, мов розгубленi ключi пiд мiсяцем заблищали в травi. Лiг
грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось
кригою взялося.
На сходi свiтало. В другий бiк - на кучерявих хмарах, як на хвилях,
гойдався досвiтнiй мiсяць, блiдий, як мертвий труп старого дiда, що за нiч
любощами його замордовано - вночi замордовано, а на ранок викинуто в
зелене на водi баговиння. Вертаюся до кiмнати втомлений.
Беру визiр'я: глибоко запалi очi, змарнiле лице й строгий, сухий вираз
на йому. Солодкого туману немаК й слiду в очах: погляд задуманий,
чистий... здалося навiть, що в глибинi очей промайнув блиск тiКП холодноП
крицi, що я ПП не раз колись помiчав в очах у Андрiя...
- Ага!
Осмiхнувся.
Спокiйно окинув думкою; "Нi, тепер уже нiщо не стане на завадi..."
X
МинаК днiв зо три - все гаразд. Коли ось: заходжу вранцi до Андрiя. В
його якась жiнка з села, селянка. Сидить на стiльцi, руки на грудях
склала, заплакана. Андрiй затурбований, задуманий, кусаК губу, дивиться
кудись у вiдчинене вiкно: погляд блукаК десь далеко-далеко. Вслухаюсь в
розмову.
Андрiй:
- Скажiть менi, тiльки по правдi: ви не гримали на неП, не дорiкали,
коли вона вернулась до хати?
Жiнка кинулась:
- Анi словечка! Тiльки вона на порiг, я одразу помiтила, що Пй
недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: "Ну, оце й добре, що ти,
доню, вернулася - поможеш менi в роботi".
Придивляюся до жiнки - в очах, на обличчi нiби щось знайоме. Зразу
стукнуло в грудях: стiй, либонь же, це Тетянина мати.
- Роздяглася ото вона, сiла на лавцi. -Говорю до неП - мовчить. Кине
нехотя слово, друге - i знову, як води в рот набере. Потiм помiчаю: лихо!
Не спить, не Псть, як поставить кудись у куток тi очi - не ворухнеться, аж
сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю,_ щоб не заподiяла собi
чогось. Та хiба ж услiдиш!
Очi в жiнки вiдразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу
затремтiла.
- О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося...-
розважаК Андрiй.
Жiнка зробила зусилля, впинила в собi плач. Витерла рукавом очi, почала
спокiйнiше:
- А як ото вже одрятували ПП, я й питаю' "На кого ж ти, доню, хотiла
мене покинути при старостi моПй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?" -
"Нi,- каже,- мамо, ви менi нiколи нiчого лихого не заподiяли - грiх було б
це казати, свiт,- каже,менi спротивився..."
Примовкла.
Андрiй:
- Ну, як же тепер? Отямилась?
- Та так... нiби трохи одумалась, Псти сiдаК, словом озиваКться,
тiльки... ох... як подивлюся я на неП, а найбiльше - на ПП очi, то так
менi й здаКться, що не мило Пй на свiт дивитися ясний... Правду скажу:
боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
Загадалася; далi кинулась, на сонце позирнула:
- Ой, засидiлась...- До Андрiя: - То я вже буду прохати, Андрiю
Маркевичу, вона вас шануК, послухаКться: поговорiть ви з нею, дурною, бо
сама вже я нiчого не вдiю, i з якого боку зайти до неП - не знаю.- Далi
пильно, з довiр'ям подивилась менi в лице: - I вас прошу, прийдiть iз
АндрiКм Маркевичем, може, гуртом швидше тi дурницi виженемо з голови.
Пообiщались. Пiшла.
- Що ж таке, власне, зчинилося?
- А ви нiчого не чули?
- Нi.
- В колодязi топилася...
Нiби аж потемнiло в кiмнатi.
XI
Вечорiло.
Вiв мене Андрiй городами. Буряки, капуста, картоплi... По межах
соняшники рядами - посхиляли важкi голови, нiби щось погубили в межах. Мiж
заплутами - величезнi гарбузи, як голi дiти... свiтять рожевими спинами.
Мак - як вiйсько, коноплi - як темнi бори...
А по верхах грядок нiби покропив хто фарбами: нагiдки, чорнобривцi,
рiзнобарвнi гайстри...
- Ну й земелька!.. Ех, та й земелька ж,- бубонить собi пiд нiс Андрiй.
По городах то там, то в iншому мiсцi порались люди. Стали.
ПридивляКться Андрiй, очi жмурить.
- Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? - показав гонiв за двоК на
грядках росляву постать у жiночiй свитi: схилилась, заступом копаК
картоплю.
Пiдiйшли ближче; Андрiй голоснiше:
- Вона ж, вона i К!
Тетяна кинулась, пiдвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчi
промайнула нудьга. Стала, осмiхаКться в'ялою, блiдою осмiшкою. Так, аби
тiльки, знехочу...
Щось нове на обличчi. Не те щоб вона змарнiла,- здавалося тiльки, нiби
на виду огрубiла; очi чужi, незна-комi, i водила вона ними помалу,
неохоче.
Привiталися.
Андрiй одступив трохи назад, од нiг до голови оглянув ПП вбрання:
- Дивiться, яка з неП дiвега вийшла! Одягнеться у ту блузку та
суконьку-то ПП й не помiтно: худенька, щупленька, а надiне свиту,
запнеться хусткою - i гляньте - дiвчина тобi, як тая тополя.
З байдужою осмiшкою, мляво, Тетяна озирнула й собi свою постать.
Про те, про iнше...
Далi Андрiй рiшуче кладе Пй на плече руку. Заглянув глибоко у вiчi,
промовив суворо й нiжно:
- Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?
Тетяна раптово зчервонiла й поставила очi в землю. Нахмурилась, почала
швидко-швидко перебирати пацьорки на хустцi.
Нескладно говорив Андрiй, хвилювався, проте аж бризкала од його
енергiя, жива сила вiтром вiяла з його очей, од його рухiв, од голосу.
Оддавало вiрою од його слiв незламною, як гора кам'яная.
Вона мовчала, як мур.
Казав:
- Перша невдача, i ви вже на дно сiдаКте? Ви гадали, що життя - це
веселий жарт? Нi, Тетяно! СправжнК життя - з хрiном, з кропивою жалючою, з
полином. Нiчого, що горенить, нiчого, що часом запече так, що й сльози з
очей бризнуть - бадьорiше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно,
Тетяно, не сподiвався я од вас такого...
Сiли на обнiжку.
- Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж
грiх, це ж...
Нi слова, мов i рiч не до неП. Щипала на обнiжку блакитно-огневi
черевички, вибирала з них найкращi й механiчно тулила в букетики; кидала
додолу i знову рвала. Тiльки все нижче схиляла голову та губи стуляла
мiцнiше...
Упрiв. Зняв кашкет. Енергiйно провiв рукою по чубовi: надвечiрнК
промiння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвiтило над нею
веселку. Думав. Далi схопився, осмiхнувся, рiшуче взяв ПП за плечi,
струснув нею, разом жартома й сердито:
- Тетяно, та ви чуКте чи нi?
Пiдводив Пй голову.
Вона пробувала одвести од його очi то в один бiк, то в другий. I
вiдразу - зiв'яла... Пирснули з очей сльози... Поривом припала до плеча...
Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на головi хустку.
Осмiхнулась:
- О, чого ж це я вас до хати не кличуi
Обличчя прояснилось, так нiби в погашеному лiхтаревi боязко засвiтилася
свiчка.
Сiдало десь у полi сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лiсом
смутнiло осiннК небо, як виплаканi чиПсь думнi очi... Пiшли до хати.
XII
В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сiдало.
Днi короткi, та й тi невеселi, а ночi...
Нецiкава стала Тетяна: i погляд боязкий, мова тихiша, нiби й сама
понижчала, з лиця спала. БоПться комусь перешкодити, набриднути, ходить
городами, глухими улицями, лице в хустку ховаК. Буденна якась, сiренька...
Зайде, трохи посидить - зараз тiкаК... Хотiли якось додому провести -
сполохалась, аж почервонiла:
- Нi, нi - не треба!
- Чому?
- Тепер свято - скрiзь люди вештаються... буде й того, що маю...
Зiтхав Андрiй, хитав головою: "Убили щось у дiвчини..."
Один раз було тiльки: сидимо якось у школi, розгомонiлась бiльше, як
завжди. Поживiшала, спробувала щось навiть заспiвати. БуваК, так журлива
пташка в клiтцi сидить, надувшись, нудьгуК, мовчить... ПригрiК сонце -
вона зворухнеться й цвiрiнькне. Проспiвала кiлька слiв, боязко озирнулась
i замовкла. Сiла на парту, задумалась.
- I поспiвати немаК де: в пiвчу отець Василь не пускаК, театр дошками
позабивали... Живеш, як у темницi,- махнула без надiП рукою.
Далi раптово хитнула головою, хруснула пучками, i в очах заяскрилася
непокiйна давня туга, горда, палюча тоска, таКмна, невгасима. - Чого
дожидати? Нащо життя? Нащо?
Схилилась до парти, плаче.
Витерла сльози, блиснула очима:
- ЗнаКте, коли я вперше побачила iз сцени стiльки перед собою людей, в
менi нiби щось огнем загорiлось, i я таку силу в собi почула, таку
огненну, що аж самiй стало радiсно i страшно. Здавалось, театр поламаю,
всiх людей од землi пiдiйму.
Загадалась.
Було це, кажу, всього раз, далi знову погасла. Стала покiрна, боязка.
На селi стало тихо. Переговорили люди... вирiшили - схаменулась
дiвчина, за розум береться. Отець Василь - i той пом'якшав. Казав:
- ЏП одарував господь талантом, щоб вона в церквi прославляла iм'я його
святеК, а вона з ним на пляси та на грища - ворога роду людського тiшити,-
от бог i покарав ПП за теК. ЏП зовсiм од церкви треба було б одлучити, та
бог з нею - хай прийде попрохаК - дозволю вже в хорi спiвати...
Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубцi - буде якось
жити, а коли справдi К в неП той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж
мало Пх, тих невiдомих iскор, в народi, що так жартома, задарма грiють
людям серце, темне життя Пх окрашають? Не питають цiни тому святому
даровi, та й не знають нi болю, анi того жалю...
Думалось...
XIII
I досi воно перед моПми очима, те незграбне будування з соснових дощок
та обаполiв - народний театр... Довго пiсля того стояло воно iз забитими
дверима, чорне од дощiв, сумне. Вiльха, кущi бузини щiльно тулились до
його, по стiнах вився дикий хмiль; бур'яном, глухою кропивою стежки
позаростали, завелися сичП, плакали ночами. Люди навiть удень минали його,
розповiдали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту
озiю. Iдеш мимо, то аж на серцi холоне...
А про те, що зчинилось на тому меду в селi Ярках на Другу пречисту,
далеко прогула луна.
Вся в золотi сяяла на цвинтарi липа. Саме жовкло тодi на деревi листя.
Увiходимо.
В церквi людей - тиск. Хор свiжих, нагуляних за лiто голосiв спiваК
бадьоро, шумко, хоч i не завсiди влад. Пригинаючись i ховаючись за чужими
плечима, стояла мiж спiваками й Тетяна - вигляд суворий, замкнений, навiть
ворожий до людей. Пригнiчена, забута...
Кiнчали службу.
В церквi стало урочисто, тихо.
Спiваки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринiв по
церквi камертон. Густо загули баси:
- "Утоли болiзнi..."
За басами - тенори; далi крадькома увiйшло сопрано, вибралося над усiма
i раптово згори, з-пiд церковних верхiв, сипнуло на людей дощем гарячих
iскор: "...многовоздихающия душi моКя...".
По церквi пiшов шелест:
- Хто се? Це тая сама?..
- Де вона, де?
- Ото в бiлiй хустинi? А змарнiла як! Глянь!
- Цитьте!
Замовкли.
Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвiтився людськими очима.
В церквi виднiшало, яснiло, нiби вiдтуляли в нiй вiкна. А лице Тетяни вже
сяяло, як свiчка, лице живе, наПвне, скорботою натхнене, з тими великими,
ймовiрними очима, що про Пх люди говорити мусять.
- "Ти бо чоловiком болiзнi одгониши i скорбi грiшних розрiшаКши".- Руки
вгору, очi стрiлою в небо - криком пронеслося по церквi, жива туга гострою
колючкою встромилась людям в груди: - "...Ско-о-рбi розрiшаКши..."
Здалося, скрiзь iз ветхих церковних стiн посипався порох. Кам'янi лики
святих злякано одлетiли кудись далеко-далеко; здивованi, стурбованi
слухають цю живу, невтриману, з грiшного свiту скорботу, що вперше
закричала тут помiж мертвими стiнами.
Забувалося, де в церквi вiкна, де дверi.
Торкнуло щось у груди: "Оце, мабуть, i К той самий талант..."
Тетяна, здавалось, росла. Нiби почувши свою владу над людьми, вона
виступила з ряду наперед, стала в гордiй, незалежнiй позi, запишалась.
Одчувалася сила. Сила нова, непокiйна, жагуча, сила грiзна, що од неП
торохтiло сухе дерево й чорнiла стара позлота в церквi, осипалася, як од
вiтру. Ось-ось, здавалось, розступляться темнi стiни, стане видна далечiнь
зелена, синК небо та ясне сонце. Вiвтар був забутий...
Щось стороннК, настирливе почало густи, шипiти, намагаючись звернути на
себе увагу. Дедалi - дужче й дужче.
На клиросi помiж спiваками почалася якась руханина, нелад в голосах;
один iз спiвакiв злякано замахав руками, i хор замовк. Тодi ясно стало
чути стриманий, а роздратований, гнiвний голос:
- Годi! Замовкнiть! Схаменiться! Тут святе мiсце, тут храм божий. Годi,
кажу!
У малi дверi з вiвтаря визирав отець Василь, блiдий, як глина, очi
зеленявi, злiснi. Дивився на Тетяну й шипiв:
- Це ж що за вигадки? Нащо вони менi? Артистiв менi не треба. Тут не
опера.
Люди нiчого не розумiли: перезирались i перешiптувались.
Тетяна стояла рiвна, як струна, i, як бiль, бiла. Помалу почала
червонiти й зразу, мов квiтка, розцвiла - полуменем зашарiлася.
Промовила стиха:
- Що ж я такого зробила?
- Мовчи, грубiянко! Не смiй менi суперечити в церквi. Тебе по правилу
не слiд би було й на порiг сюди пускати.
Очi Тетяни гнiвно закурилися. Щось думала. Промовила стримано, проте
так, що всi в церквi почули:
- Чого ж то так, батюшко? Менi коси нiде ще не стригли.
Церков завмерла. На селi подейкували, що хтось iз селян застукав попа
коло своКП молодицi. Хотiв косу серпом одтяти - одкупився.
Пiп затупотiв ногами:
- Вон, негодяйко, з храму!
Тетяна йому грубо:
- Не маКш права, не твоя церква.
Пiп:
- Сторож! Сторож! Виведи ПП звiдцiля, негiдницю!
Рябий бородатий сторож, що стояв коло вiвтаря, кашлянув у руки i рiшуче
став протискуватись до пiвчi.
Тетяна шпурнула ноти на пюпiтер, вийшла з клиросу.
Розштовхуючи собi дорогу, червона, гаряча, з потуманеними очима, вона
опалювала диханням людей i прямувала до дверей, як буря... Люди
розступалися перед нею, як перед огняним вiтром. Коло порога повернулась:
- Я поПду жалiтися... я до архирея... я... я...- побiгла.
Пiп Пй услiд, iз глумом:
- Iди, iди, жалiйся! Я за тебе ось ще не так вiзьмуся. Десь там
тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви - бешкет заводити. Бачили
таке? Артистка...
Люди чуманiли...
Раптово в бабинцi мiж жiнками одна кинулась, як зо сну, зiрвалась iз
мiсця, побiгла з церкви навздогiн, мало не з нiг валяючи людей. Пiшло по
церквi:
- Мати...
Стояв тривожний настрiй. Додому люди не розходилися: зiбралися на
цвинтарi, хвилювалися, гули.
До гурту пiдходив отець Василь, стурбований, винуватий, з робленим
суворим виглядом:
- Бачите, як ви своПх дiтей навчаКте? Бачите, до чого доводить своя
воля?
Iз натовпу обiзвався стриманий голос:
- Так-то так, батюшко, коли ж i вам чинити так, як ви зробили, не
годиться.
За ним другий, жiночий:
- Отак опаскудити, обплювати дiвчину, та ще принародне в церквi. А
спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?
Далi одно по одному загули з громади iншi голоси, кидаючи виваженi й
стриманi слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:
- Ну, нехай би вона й справдi там провинилась, то й що ж: зразу йому
камiнь на шию та як щеня - у воду?
З другого боку:
- Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота - то воно й не жаль.
- Молоде, дурне - що йому: побiжить та з того жалю й заподiК собi щось:
кому буде грiх?
О. Василь вертиться на мiсцi, злодiйкувато лупаК очима:
- Нiчого Пй не станеться - вернеться.
- Та добре ж то, як вернеться, а як...
До гурту бiгла Гнатиха.
Зразу попа забули, всi до неП:
- Ну що, немаК?
Блiда. Важко дихаК:
- ...Скриня одiмкнена, вся ПП дiвизна, книжки, папери - все
порозкидано, а ПП немаК. До криницi бiгала, до ставу - не знайшла.
ЛамаК руки, благаК, плаче.
- Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.
Примовкли.
- Шукай ПП тепер, коли Пй одна дорога, а за нею десять...
Дiд - високий, суворий:
- Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може,
хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.
З гурту хтось крикнув:
- А цитьте. Зашумiли:
- Що таке? Що таке?
Нетерплячi голоси:
- Та ось цитьте - он щось гукаК.
Всi змовкли.
Через майдан стояла економiчна брама. За штахетом було видно пiд глухою
вiльшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей
метушились парубки й дiвчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп
скам'янiв. О. Василь зблiднув, заклiпав очима. I тодi, коли стало тихо, як
у вусi, з двору долетiли чiтко слова... Опалило, як огнем.
I раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у
ворота, в хвiртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи...
Бiгли до панського двору, аж земля гула.
XIV
Високо-високо залетiло вгору в днi своП останнi бабине лiто, висвiчуК
сивиною на сонцi, короткими радощами старечими осмiхаКться, а ще вище,
десь аж пiд холодним небом, iз синього кришталю гарячою тугою рвуть
повiтря срiбнi дитячi дзвiночки:
- "Погиб-шеК ов-ча аз Ксм, воззови мя спасе..."
Мають короговки фiолетовi, темнi, вихитуються стяги червоно-огненнi, а
за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквiтчанi, замаянi,
рушниками пов'язанi...
Ховали гвалтом. Одiбрали ключi у титаря, одiмкнули церков, взяли мари,
корогви.
Нарядили, несуть.
Перед поповими ворiтьми процесiя стала, замовкла. Хтось перескочив
через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двiр.
В дворi - нi лялечки; дверi в попiвськi кiмнати позамиканi, вiконницi
позачиненi.
Поставили мари пiд кленами.
Мов вiтром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дрiт, в
очах блиснуло колючег
- Ламайте дверi, чого там...
З гурту вийшов Андрiй. Вiн вирiс. Примарнiло обличчя. Очима рiзав, як
крицею:
- Стiйте. Пiдождiть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
Вщухли. Пiдiйшов до вiкна. Загуркотiв у вiконницю:
- Скажи востаннК: будеш ховати чи нi? ЧуКш? ...
Бiжить з кухнi пiдтикана наймичка. Коси розкошланi, блiда,злякана:
- Батюшки немаК вдома.
Загули, заревли:
- Брешеш! ХоваКться! БоПться. Клич сюди його. Злякався?
Побiгла. Всi посiдали на морiжку коло мар, рядком на призьбi, на тину
мiж кiллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
Знову вибiгла:
- Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
Андрiй встав i урочисто пiдiйшов до труни. Одкашлявся, обвiв усiх
очима. Кругом пiшло:
- Тихше, тихше!..
Кидав, як камiннями:
- Серед темноП ночi у нашому закутковi, оцьому покинутому й забутому,
засвiтилася пiд убогою стрiхою мужицькою божа iскра...
Промова до людей - це була новина в селi. Мов вiтер, мов буря полетiла,
затупотiли, зашумiли, кинулись до гурту з гарячими, жадiбними очима, тiсно
оступили промовця, замовкли... стояли, як скеля нiма... ...Хтось подав
голос:
- На колiна!
Стали на колiна, всi натовпом; в повiтрi затремтiли слова останньоП
розлуки... Прощалися.
- Тепер - додому! Всi до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрiй.
Зашумiли, загули, як пiд градом, заметушилися, покидали серед двору
корогви, i швидко на подвiр'П - нi духу.
Впала залiзна тиша... Все понiмiло, покам'янiло...
Тiльки осiннК сонце забавляло покинуту дiвчину, як дитину. Кидало Пй
з-над заходдя в труну золотих зайчикiв.
XV
Будували, сподiвались - ударив грiм: розбив, по полю розвiяв...
Сидимо, пожурилися...
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки - в головi не те.
Похмуро свiтить лампа; стiною надворi осiння нiч; на серцi - камiнь.
Не береться розмова - все й без того ясно...
До о. Василя наПхали з мiста урядовцi чинити слiдство.
Туди ж сьогоднi приПхав призначений в школу новий учитель. Цiлий день
бiгали до нас знакомi з села люди:
- Ой, що ж то буде, що буде: всiх людей, що були на похоронах, тягнуть
на допит - i малого й великого...
ЗнаКмо, що буде: не побачимо ми вже того унiверситету, мабуть, скiльки
будемо й жити... Оце буде.
Свiт стемнiв, невеселий такий став, нерадiсний, неправдивий... Походить
один по кiмнатi, сяде, другий починаК ходити... Нудьга.
Андрiй дiстаК десь обтрiпанi карти:
- Сiдаймо в дурня абощо...
Аж ось одчинило дверi. Сторож.
- А йдiть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
- Де?
- Морока його знаК. Либонь, там коло болота чи, може, в болотi.
Кричить, нiби там його рiжуть або давлять.
Вийшли у двiр. Тiльки за дверi - зразу мов чорним рядном накрило:
темно, аж у головi морочиться. СлухаКмо: гукаК десь глухо, мов з прiрви.
Далi починаК тужити.
- Це якась п'яна марюка загрузла в болотi,- сердито промовив Андрiй.
- А чи не буде ж це наш дяк? - кинув догадку сторож.
Менi вчулося теж щось у голосi знакоме.
- Чи не вiн, справдi?
Андрiй не хоче вiрити. Запорожець давненько вже поПхав iз села, i була
чутка, що вiн поступив десь в учительський iнститут.
- Який там дяк? Де вiн тут вiзьметься? Це якась личина...
Андрiй не доказав, голос у темрявi несподiвано з голосiння переходить у
лiрику, i з болота долiтаК-
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Тетянина улюблена пiсня...
- Тума б тебе взяла!.. Вiн!-стиха промовив Андрiй i замовк... Тремтiло
в грудях, нiби звiдтiля, з яру, бив хтось у дрiт. Було чудно i дивно.
Образ дiвчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в
iмлi нiчного туману, таКмничий i смутний...
Стояли, як понiмiлi, поки пiсня не замовкла.
- Чого вас там носить нечиста? Сюди iдiть!
У вiдповiдь радiсний з темряви голос:
- Голубчики ви моП, братики, де я?
- Берiться сюди - побачите.
- Не знаю куди - кругом болото.
- Прямуйте на голос.
Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах... плющати, i зрештою
перед очима стовпом стала якась тiнь...
- Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так...
Мовчки беремо його за руки, витягуКмо на ганок, iде покiрно, як дитина,
ковзаКться п'яними ногами, зiскоса позираК на нас. Увели в кiмнату...
Плеснув руками Андрiй: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене
в болото, викачане в реп'яхах, у колючках... Якась манiя - не людина...
I коли б не тi молодi очi, що тоскно свiтилися на розмальованiм
обличчi, можна було б подумати, що вiн нарядився так навмисне, на
смiховище людське,
- Чого вас понесло в ту прiрву?
ДекламуК:
- "Серце моК раненоК, смятеся дух мiй, i понесла мене нiч на крилах
своПх".
Умили, переодягли... РозпитуКмо:
- Чого ви приПхали? Казали ж, що ви- в iнститут поступили?
Нахмурився:
- Покинув.
Андрiй аж крикнув:
- Як? Поступили й покинули?
- Роздивився - тюрма, взяв документи i втiк.
Очi Андрiя спалахнули обуренням, далi пойнялися глибоким жалем:
- Пропаща ви людина навiки,- махнув без надiП рукою.
- Цс! Годi...
Запорожець повiв у повiтрi рукою, мов написав останню рису.
Андрiй смутно:
- Навчились хлопцi...
Затихло в кiмнатi.
Мов над головою та хмара зайшла.
Сидiли похиленi, аж поки пливла над нами та хмарина. Далi Запорожець
пiдвiв голову, очi зацвiли нiжним жалем, смутно-смутно осмiхнувся...
Пильно подивився одному у вiчi, другому, хитаК головою:
- Так отак же...
Дивимось, про що це вiн?
Прищурив очi, знову:
Чого вода каламутна...
Легко, як водою, пiдвело нас iз мiсця. Встав один, хруснув пучками,
почав ходити, за ним другий...
- Так... талант...
Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про ПП долю... Про долю того
кращого цвiту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з
торбами, сонцем запалений, смутний, скрiзь попiд позамиканими брамами
мурованих шкiл.
Полягали спати. Тiльки примовкли - знову кинулась, люто сипнула з усiх
куткiв густа стума, труПла, обмарювала: не там вiкна, не туди стiни, вся
кiмната тоне кудись в чорне провалля.
Мовчали, проте одчувалось, що спати нiхто не спить. Запорожець лежить
зо мною на одному лiжку, од його несе ще горiлкою, чути, як невпокiйно
б'Кться в його серце. ВорочаКться, зiтхаК. Обiзвався якимось словом, йому
нiхто не одповiв. Накрився кожухом, далi зiрвав його з себе, схопився,
сiв. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспiвав:
Нiч темная
Та невидная,
Головонька моя бiдная!
- Що це ви? Годi! Спати треба!
Разом загомонiли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.
Гаснуть на стiнi тихо-райдужнi одсвiти огняних хмар. ТемнiК небо,
смутно тьмариться сад, що осiннi малярi його золотили та малювали.
А на заходi важкi рядна небо застеляють. Тiльки там десь у щiлинку, у
ту, що над самою землею, притьмаро свiтить червона стрiчка вечiрнього
погасання, кожноП хвилини мiниться, тане... Ось уже самотньо сяК там один
маленький вiнчик... Вiнчик iз огняного маку, золотими нитками заплетений.
Вiтер стерiг його десь за горою: шугнув, дмухнув темрявою, холодком
повiяв, до хмар до самих помчав - задув, погасив...
Темно...
I зашумiло пiд вiкнами море сухого листя... Море плачу, море слiз...
Лавою, хвилею мчиться воно, як те вiйсько безталанне, що розбив його
ворог, розвiяв, куди видно жене...
Зупинилося пiд чужою хатою спочити одну часинку, тремтить, тулиться
одно до одного, крiзь сльози шепче несмiливу скаргу:
"Куди його, та й куди його проти ночi?"
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT