Григiр Тютюнник. Три зозулi з поклоном
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Любовi всевишнiй присвячуКться
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмi (три вагони цегли
розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) i з чемоданчиком у
руцi. I перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед неюмолоденька сосна
рiвними рядочками на жовтому пiску. На ганку КарповоП хати стоПть Марфа
Яркова i веде мене очима. Вона стоПть без хустки, сива, пишноволоса -
колись ПП волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяК. Видно, думаю
собi, волосся умираК ранiше, нiж людина...
Пiдiйшовши ближче, я вклоняюся Марфi й кажу через молоденьку сосну;
- Здрастуйте, тiтко.
Марфа ворушить губами I проводжаК мене далi, аж доки я не увiйду в
сосну "велику" (у нас ПП називають ще: "та, що твiй тато садив").
Дома мене стрiчаК мама, радiК, плаче i пiдставляК менi для поцiлунку
синi губи.
- Мамо, - питаю пiсля того, як куцi студентськi новини розказано (сесiю
здав, костюм ось купив), - а чого тiтка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потiм зiтхаК i каже:
- Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
Марфа - тодi ПП в селi за маленький зрiст звали "маленькою Марфою" -
знала, що лист вiд тата приходить раз на мiсяць. Вона чула його, мабуть,
ще здалеку, той лист, мабуть, ще з пiвдороги. I ждала. Прийде до пошти,
сяде на порiжку - тонесенька, тендiтна, в благенькiй вишиванiй сорочинi й
ряснiй спiдничинi над босими ногами - i сидить, сяК жовтими кучерями з-пiд
чорноП хустки: втекла вiд молотарки або вiд косаря, за яким в'язала, або з
лук, де сiно скиртують.
Сидить на порiжку i обриваК пелюстки на ромашцi, шепочучи: "Њ - нема, К
- нема, К..."
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як
сама худорба, _з_ брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте
вгору плече, Марфа пiдхоплювалася йому назустрiч i питалася тихо,
зазираючи знизу в його очi:
- Дядечку Левку, а од Мишка К письомце?
- Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного
волосся, що вибилося з-пiд чорноП хустки.
- Не брешiть, дядечку. Њ...
- Ну - К! Њ..."так не тобi, а СофiП.
- Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
- Нельзя. Чужi письма нiкому давати не можна. Заборонено.
- Я тiльки в руках подержу, дядечку, i оддам. Синi Марфинi очi
запливають слiзьми i сяють угору на дядька Левка - ще синiшi.
Левко озираКться довкола, зiтхаК немiчно худими грудьми i манить Марфу
пальцем за пошту. Там вiн дiстаК iз суми конверт i простягаК Марфi:
- На. Тiльки нiкому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
- Нi-нi-нi, дядечку! - аж похлинаКться вiд щиростi Марфа. - Ось вам
хрест святий!
Вона хапаК з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Џй по щоках -
пригортаК його до грудей, цiлуК в зворотну адресу...
-Чорнила слiзьми не розмаж,-каже Левко i одвертаКться: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро вiддаК йому листа, млiючи з
ним на грудях, i шепоче, шепоче...
- Ну, от бачте, нiчого я йому i не зробила... Тепер несiть СофiП. Я ж
нiчого йому не зробила... Спасибi, дядечку, рiдненький... Нате вам осьо,
вип'Кте за його здоров'я.
Вона дiстаК з-за пазухи пожмаканого карбованця i вкладаК Левковi в
долоню.
- Хiба що за його здоров'я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв
би...
I чимчикуК в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже
сумою (тодi не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа бiжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора своП
шiсть кiп - i вiтер сушить - не висушить сльози в ПП очах.
- А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
- Нi. Вiн мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слiдкома з роботи
тiкала. Отуди ярком, ярком - i до пошти. Дивлюсь, а вона вже на порiжку
сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обiзветься.
- I ви на неП не сердилися?
- У горi, сину, нi на кого серця немаК. Саме горе.
- А як же то - вона вгадувала, а ви - нi?
- Хтозна, сину. Серце в усiх людей неоднакове. В неП таке, бач, а в
мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а Пй
дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своПм i нажилася на сто. Тато
ж... вiн якось i не старiв, однаковий зоставався i в двадцять, i в
тридцять годочкiв... сокiл був" ставний такий, смуглий, очi так i печуть
чорнющi! Гляне було-просто гляне i все, а в грудях так i потерпне. Може,
тому, що вiн рiдко пiднiмав очi. Бiльше долонею Пх прикриК i думаК про
щось. А востаннК як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, Пх туди
повезли), то вже не пекли, а тiльки голубили- такi сумнi. Дивиться ними -
як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо i Марфа. Щовечора. I гомонимо
бувало втрьох або спiваКмо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому
помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тодi такий був, як i сама вона,
ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю
дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушуК. То я йому
галушок миску гарячих (вiн Псти страх любив), ложку в руки - Пж, Карпе! I
тьопаК, як на себе кидаК. Ми спiваКмо, а вiн вусами пару з миски ловить та
сопе так, що каганець на столi як не погасне. "Я,- каже,- картоплю в
галушках люблю. Картоплi треба бiльше кидать у галушки". Товстопикий був,
товстоногий. I рудий - матiнко ти моя... Як стара солома. Марфа проти
нього-перепiлочка. Ото гляне було, як вiн над галушками катуКться, зiтхне
посеред пiснi й одвернеться, а сльози в очах, наче двi свiчечки голубi. До
тата... Я ж бачу. А вiн затулить надбрiв'я ' долонею i спiваК. Або до тебе
в колиску всмiхаКться та приколисуК легенько.
- Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неП глянув. Бачиш, як вона до
тебе свiтиться. А вiн:
- Навiщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очi маминi сухi, голос анi здригнеться, i я чую за ним: спогади ПП не
щемлять Пй i не болять - вони закам'янiли.
Last-modified: Tue, 08 Nov 2005 22:03:58 GMT