Григiр (Григорiй) Тютюнник. Лiсова сторожка
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Як одспiваК хурделицями зима, як вiддзвонить вона ожеледцем - тоненькою
i блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та деревах, i сонечко вгрiК
землю та води, збираКться Данило Коряк до лiсу, до своКП сторожки. Там вiн
маК оберiгати од усякоП напастi цiлий лан лiсовоП розсади: дрiбненьких
дубкiв, що недавно ще спали у жолудях, а весною проклюнулися iз землi
двома-трьома листочками та й пiшли в рiст, берiзок, в'язкiв, кленочкiв,
осичок i приземкуватий пухнастих сосонок, схожих на Пжакiв.
ЗбираКться Данило довго, бо треба йому взяти з собою чимало всякого
начиння. А зiбравшись, вирушаК в дорогу, кликнувши за собою малого, проте
бiдового песика Кузьку - вiн-бо справдi як той жучок, що живе на
колосках,- рудий та криволапий.
I йдуть.
За плечима у Данила напханий усячиною лантух та рушниця, на ногах
поклеКнi великими латками (щоб не протiкали) гумовi чоботи, а на ремiнцi
поверх старенького пiджака - шкiрянi торбинки з набоями.
Чого тiльки немаК у Даниловому лантусi: тут i нiж, i ложка, i шматок
дроту, i казанок; пшоно i сало, цибуля й борошно, картопля й сiль, хлiб i
сухарi; а ще великi садiвницькi ножицi, пилка, сокира, терпуг; а ще гачки,
важки та поплавцi до вудок; ще коробочок десять сiрникiв, загорнутих у
шмат парусини, щоб не одвологли в дощ. I хоч як важко правити Даниловi
свою ношу, аж згинаКться старий, одначе несе, бо знаК, що без усього того
добра, що в нього за плечима, в лiсi, далеко од села, не проживеш.
Схотiлося тобi, примiром, Псти - зробив iз трьох паколiв тринiжок, почепив
до нього на дротинцi казанок з водою i вари собi кулiш, галушки чи кашу;
треба заготовити дрiвець сухих та поховати у сторожцi од негоди - взяв
пилку, сокирчину, напиляв, наколов, у куточку поскладав i сиди собi в
лiсовiй хатинi та слухай, як шумить дощ у деревах; треба пiдстригти якийсь
саджанець, щоб рiвненько рiс,- ось тобi ножицi, пiдстрижи; затупилася
пилка i сокира - маКш терпуг, нагостри; закортiло юшки з рибою,- поладнав
вудки, пiшов до рiчки та й лови, що пiймаКться.
I так цiлiсiньке лiто, i в село немаК чого швендяти раз по раз то за
тим, то за сим - усе маКш при собi.
Йде Данило хутко, бо високий на зрiст i цибатий, як лелека. Ступне
Данило крок-два, а Кузьцi треба ступнути десять, то доводиться йому бiгти,
хекаючи та висолопивши язика. У Кузьки неоднаковi вуха. Як у Данила на
шапцi: одне стримить угору, друге - вниз. У Кузьки теж: одне нашорошене,
друге опало i телiпаКться, як неживе, як ганчiр'яне.
Дорога до лiсу низова, де-не-де перелита повiнню, хоч i не глибоко:
Даниловi можна перебрести, а Кузьцi треба оббiгати кружка, по сухому, якщо
старий не вiзьме його пiд пахву та не перенесе. Проте Кузьцi дужче
подобаКться оббiгати, бо по дорозi можна буде погавкати на лелек, що,
немов сажнями, обмiрюють кроками калюжки, шукаючи поживи. Кузьки вони не
бояться, знають уже його жартiвливу вдачу: пiдбiгти близенько й погавкати.
Адже вони щовесни прилiтають сюди, а Кузька щовесни йде в лiс, то й звикли
до нього. Тож коли Кузька пiдкочуКться до них на своПх кривих як дужки,
лапках, заливаючись дзвiночком, вони, тiльки для годиться, роблять два-три
широких кроки, тодi обома ногами вiдштовхуються од землi i злiтають.
Вiдлетять трохи i знову - тупць ногами об землю: сiли.
А Данило сердиться на Кузьку за тотi жарти, зупиняКться й каже суворо:
- Чого ти до них в'язнеш? Вони ж тебе не займають? Не займають. От i
нехай собi пасуться.
Тодi Кузька щулиться, присiдаК .на лапках i зводить угору на Данила
винуватi очi. Коли ж Данило повертаКться до нього спиною i рушаК далi.
Кузька знову пускаКться вскоки та видивляКться, на кого б йому хоч разочок
гавкнути або хоч погарчати...
Аж ось i лiс. Вiн зустрiчаК Данила, як тата: гiлля немовби одхиляКться
з-понад стежки, щоб вiн часом не вдряпнувся, пеньки немовби одступають вiд
неП, щоб вiн часом не спiткнувся. А сонечко сiКться крiзь молоде листя та
цвiт диких яблунь на стежку, i вона весело ряботить Кузьцi в очах. Можна б
гайнути помiж кущами, зайця вигнати чи наскочити на Пжака, покачати його
лапою по травi та погарчати несердито, граючись. Але в кущах роса, а
мокнути Кузьцi не хочеться, i вiн смирно чимчикуК за Данилом, пригадуючи
сторожку: дим од багаття, од якого йому чхалося, смачнi риб'ячi голови,
якими його щовечора частував Данило, теплий затишок пiд порiжком у сiнi,
де вiн спав уночi, а як хотiлося, то i вдень. Спомин цей звеселяК Кузьку,
йому кортить швидше до сторожки, то вiн вискакуК поперед Данила, дрiботить
лапами, швидко-швидко виляК хвостом i дивиться на господаря так благальне,
немов каже йому: "Гайда бiжка!"
- Не спiши з-поперед батька в пекло,- розважливо мовить Данило, проте
йде швидше, бо й сам скучив за своПм лiсовим житлом i самому нетерплячка
побачити його.
Коли ж опиняються на просторiй галявинi, вкритiй рiвненькими рядами
саджанцiв - старшi деревця вищi, середульшi нижчi, а наймолодшi зовсiм при
землi,- Кузька, забачивши сторожку, мчить до неП, вже не озираючись на
Данила, й тонюсiнько гавкаК, не гавкаК, а дзяволить.
За зиму сторожка - хатка об однiм вiконцi й пiд соломою - постарiла,
дужче вгрузла в землю, стоПть пiд самiсiнькою горою серед грушевого та
черемхового цвiту, як вулик. Кузька оббiгаК ПП кругом, шкребеться лапами в
низьке вiконце, що немовби вицвiло за зиму, тодi кидаКться пiд порiжок до
свого кубла. Але там вогко, сiно пахне цвiллю, дошки - грибком i
трухлявиною. Незатишно. Кузька задки вибираКться з-пiд порiжка, бiжить до
старого кострища, де минулого року так весело цвiло полум'я над багаттям,
пахло юшкою та свiжою рибою, але зараз тут лише вмокле в землю вугiлля,
вогкiсть та цiла черiнь грибiв-поганок навкруги, Пхнього духу Кузька не
зносить i сердито пирхаК.
Тим часом пiдходить Данило, скидаК з плечей лантух на лямках з мотузка,
знiмаК i ставить пiд стiну сторожки рушницю, одмикаК дверi, промовляючи до
Кузьки:
- Ну, от ми й дома. Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох...
Доки Данило пораКться бiля замка, Кузька нетерпляче витанцьовуК коло
його нiг, тодi стаК на заднi лапи, а переднiми упираКться в дверi, нiби
хоче пiдсобити старому тi дверi одчинити, бо за зиму вони поiржавiли в
петлях, набрякли i подаються неохоче.
Та Данило налягаК на них плечем, Кузька-лапами, i вони, гучно
зарипiвши, вiдчиняються.
У сторожцi сутiнь та вистояний за зиму холод, що причаПвся тут ще з
осенi. Кузька хутко обнишпорюК темнi покутки й натрапляК на своПх давнiх
знайомих: залiзнi граблi, лопату, сапу, ящичок з цвяхами, що пахнуть
iржею, старий розплесканий молоток та коритчатка з насiнням, вiд яких
сходить дух берези, дубка й сосни.
Тим часом Данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплий вiтерець
вивiяв з неП холод, згрiбаК в оберемок вологе сiно з лiжка й теж виносить
надвiр: хай сохне. З оберемка випорскують додолу дрiбнi мишенята й сiрими
грудочками розкочуються по долiвцi.
- Ти ба! - дивуКться Данило, високо зводячи брови.- Сиплються, як
горох.
Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббiгав усюди - немаК, то
спинився посеред сторожки, широко розставивши переднi лапи й здивовано
глипаючи на Данила: куди ж вони подiлися?
- Ти не за своК дiло не берися,- каже йому Данило.- Ти ж не кицька?
Отож. Ходiмо краще робити опудала.- ДiстаК з-пiд лiжка в'язку всякого
ганчiр'я, бере молоток та ящичок iз червоними вiд iржi цвяхами й виходить
надвiр. Кузька бiжить слiдом, раденько виляючи хвостом, вiн знаК: зараз,
як i торiк, i позаторiк, почнеться найвеселiша робота.
Данило сiдаК на порiжку, розв'язуК ганчiр'я i по черзi розпинаК в руках
подранi сорочки, штани, пiджаки, кофти, примовляючи:
- З оцього рам'я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одiж; з оцього - бабу
Оксьоншу, бо це вона дала кофту й фартушину; а з оцього - дiда
Миколайчика, бо це його пiджак.
Кузька повискуК од захоплення, бо впiзнаК i стару Данилову сорочку, що
геть розлiзлася на спинi од поту, i кофту крикливоП баби Оксьоншi, до якоП
вiн частенько бiгаК взимку у двiр, щоб поласувати там шматочком хлiба,
впiзнаК й пiджак дiда Миколайчика, що завжди свариться на Кузьку, як десь
його побачить, та гримаК:
"Пш-ш-шов вон! Ти курча задушив? У-у-у, я т-тобi!.."
Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока, тому, коли
побачить дiда, женеться за ним i гавкаК скiльки здужаК: щоб знав, як
нападаться нi за що!
Назбиравши побiля сторожки сякого-такого палiччя, Данило знову сiдаК на
порiжку i заходжуКться клецькати молотком та цюкати сокирчиною: стукне по
гвiздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться з ганчiркою, доки напне ПП на
палицi, хек! - i застромить у землю бiля порога "себе", у своПй дранiй
сорочцi та картузi, в якому виходив пiвжиття. Пововтузиться трохи -
виходить "баба Оксьонша"; ще трохи - i К "дiд".
Нi "Данила", нi "баби Оксьоншi" Кузька не займаК, тiльки бiгаК навколо
них та вищить. Коли ж Данило встромить у землю "дiда Миколайчика", Кузька
враз хапаК його за полу пiджака й смикаК сюди-туди, доки не звалить усю
споруду. Данило, дивлячись на те, смiКться й каже:
- Годi, Кузю, годi, бо поламаКш менi мою роботу. Тодi бере на плечi всi
опудала, несе на ту грядку, де недавно зiйшли молодюсiнькi дубки, вербички
та берiзки - ними люблять ласувати гайворони й вепри,- i розставляК: з
одного краю грядки "себе", з другого - "дiда Миколайчика", а посерединi -
"бабу Оксьоншу". I пояснюК Кузьцi:
- Баба хай отуто стоПть. У неП голос такий, що в усi кiнцi буде чути,
як закричить.
I тихенько смiКться, бо як же та "баба" буде кричати, як то не вона, а
тiльки опудало, вбране у неП...
По тому Данило обходить увесь лан, часто зупиняКться або присiдаК
навпочiпки, хитаК головою, прицмокуК язиком, айяяйкаК i каже до Кузьки:
- Бач, що наробили, клятi розбишаки, ай-я-я... Пропало деревце.
Кузька обнюхуК свiжозриту землю, поруч якоП лежить дубок з одгризеним
корiнням, пiдгинаК хвоста i жалiбно скiмлить: боПться, бо земля пахне
вепрячими писками...
Коли розсадник обiйдено, Данило повертаКться до сторожки, збираК
дрiвця, наладнуК тринiжок i розкладаК багаття. Дим вiд нього пiдiймаКться
у гiлля дерев, i тодi здаКться, нiби не тiльки дика груша, що бiля
сторожки, цвiте, а й усi до одного дерева цвiтуть.
Набiгавшись за день та нахвилювавшись, Кузька лягаК бiля багаття, кладе
голову на переднi лапи й, не клiпаючи, дивиться на вогонь. А сонце сiдаК й
сiдаК за гору, поволi змовкають пташки в лiсi - заходить вечiр.
Так починаКться лiсове життя Данила та Кузьки.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT