Тарас Шевченко. Гайдамаки
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Василию Ивановичу Григоровичу
на память 22 апреля 1838 года_
Все йде, все минаК - i краю немаК.
Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
I дурень, i мудрий нiчого не знаК.
Живе... умираК... одно зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло...
I листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
I зорi червонi, як перше плили,
Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
I в море безкраК, i будеш сiять,
Як над Вавiлоном, над його садами
I над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота, -
Њсть у мене дiти, та де Пх подiти?
Заховать з собою? - грiх, душа жива!
А може, Пй легше буде на тiм свiтi,
Як хто прочитаК тi сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо дупiа жива.
Як небо блакитне - нема йому краю,
Так душi почину i краю немаК.
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь ПП на сiм свiтi, -
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата, - вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевiП квiти,
I про вашу долю любила спiвать.
Поки сонце встане, спочивайте, дiти,
А я помiркую, ватажка де взять.
Сини моП, гайдамаки!
Свiт широкий, воля, -
Iдiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.
Сини моП невеликi,
Нерозумнi дiти,
Хто вас щиро без матерi
ПривiтаК в свiтi?
Сини моП! орли моП!
Летiть в УкраПну, -
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут... а тут... тяжко, дiти!
Коли пустять в хату,
То, зустрiвши, насмiються,
Такi, бачте, люди:
Все письменнi, друкованi,
Сонце навiть гудять:
"Не вiдтiля, каже, - сходить,
Та не так i свiтить;
Отак, - каже, - було б треба..."
Що маКш робити?
Треба слухать, може, й справдi
Не так сонце сходить,
Як письменнi начитали...
Розумнi, та й годi!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть пiд лаву.
"Нехай, - скажуть, - спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про своП гетьмани.
А то дурень розказуК
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високi могили -
Бiльш нiчого не осталось,
Та й тi розривають;
А вiн хоче, щоб слухали,
Як старцi спiвають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Спiвай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава!!! а то спiва:
"ГраК синК море",
А дам плаче, за тобою
I твоя громада
У сiряках!.." Правда, мудрi!
Спасибi за раду.
Теплий кожух, тiлько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
Вибачайте... кричiть собi,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумнi люди -
А я дурень; один собi,
У моПй хатинi
Заспiваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспiваю, - море граК,
Вiтер повiвав,
Степ чорнiК, i могила
З вiтром розмовляК.
Заспiваю, - розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожцi
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають... а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть - розсердились,
Щось страшне спiвають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
"Чого, батьки, сумуКте?"
"Невесело, сину!
Днiпро на нас розсердився,
Плаче УкраПна..."
I я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
I гетьмани; всi в золотi
У мою хатину
Прийшли, сiли коло мене
I про УкраПну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грiлися в Скутарi
Та як, люльки закуривши
В Польщi на пожарi,
В УкраПну верталися,
Як бенкетували.
"Грай, кобзарю, лий, шинкарю!"
Козаки гукали.
Шинкар знаК, наливаК
I не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки -
Аж Хортиця гнеться
Метелицi та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так i висихаК.
"Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вiтре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля".
Взявшись в боки, навприсiдки
Парубки з дiдами.
"Отак, дiти! добре, дiти!
Будете панами".
Отамани на бенкетi,
Неначе на радi,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпiла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Смiюся сльозами.
Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -
Я не одинокий, К з ким в свiтi жить;
У моПй хатинi, як в степу безкраПм,
Козацтво гуляК, байрак гомонить;
У моПй хатинi синК море граК,
Могила сумуК, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дiвчина спiваК,
Я не одинокий, К з ким вiк дожить.
От де моК добро, грошi,
От де моя слава,
А за раду спасибi вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
I мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здоровi!
Пiду синiв випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай iдуть, - може, найдуть
Козака старого,
Що привiта моПх дiток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кiнцi стола,
Мiркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворi свiтаК;
Погас мiсяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
"Благослови, - кажуть, - батьку,
Поки маКм силу;
Благослови шукать долю
На широкiм свiтi".
"Постривайте... свiт не хата,
А ви малi дiти,
Нерозумнi. Хто ватажком
Пiде перед вами,
Хто проведе? Лихо, дiти,
Лихо менi з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималi,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксiю
Не втну таки й досi.
Що ж вам скажуть? Ходiм, сини,
Ходiмо, попросим.
Њсть у мене щирий батько
(Рiдного немаК) -
Дасть вiн менi раду з вами,
Бо сам здоров знаК,
Як то тяжко блукать в свiтi
Сиротi без роду;
А до того - душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати спiвала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про УкраПну
Слiпий старець, сумуючи,
СпiваК пiд тином.
Любить ПП, думу правди,
Козацькую славу,
Любить ПП! Ходiм, сини,
На раду ласкаву.
Якби не вiн спiткав мене
При лихiй годинi,
Давно б досi заховали
В снiгу на чужинi,
Заховали б та й сказали:
"Так... якесь ледащо..."
Тяжко, важко нудить свiтом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходiмо, хлоп'ята!
Коли менi на чужинi
Не дав погибати,
То й вас прийме, привiтаК,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в УкраПну!"
Добридень же, тату, в хату!
На твоПм порогу
Благослови моПх дiток
В далеку дорогу.
С.-Петербург,
1841, апреля 7
Iнтродукцiя
Була колись шляхетчина,
Вельможная панi;
Мiрялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З нiмотою... Було колись...
Та що не минаК?
Було, шляхта, знай, чваниться,
День i нiч гуляК
Та королем коверзуК...
Не скажу Степаном
Або Яном СобiКським:
Тi два незвичайнi, -
А iншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревiли,
Сусiде мовчали,
Дивилися, як королi
Iз Польщi втiкають,
Та слухали, як шляхетство
Навiсне гукаК.
"Nie pozwalam! nie pozwalam!"
Шляхта репетуК,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшавi
Запанував над ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки... не зумiв!
Добра хотiв, як дiтям мати,
А може, й ще чого хотiв.
Њдине слово "nie pozwalam"
У шляхти думав одiбрать,
А потiм... Польща запалала,
Панки сказилися... Кричать:
"Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!"
На гвалт Пулавського i Паца
ВстаК шляхетськая земля,
I - разом сто конфедерацiй.
Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
I по УкраПнi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.
Ярема
"Яремо! герш-ту, хамiв сину?
Пiди кобилу приведи,
Подай патинки господинi
Та принеси менi води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай,
Пiди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
Iмостi треба. Не барись".
Пiшов Ярема, похиливсь.
Отак уранцi жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сiромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...
О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяК,
Хочеться послухать, як море заграК,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспiваК...
О боже мiй милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
Попихач жидiвський, вирiс у порогу;
А не клене долi, людей не займа.
Та й за що Пх лаять? хiба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують... У Пх доля дбаК,
А сиротi треба самому придбать.
ТрапляКться, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадаК або що побачить...
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високi палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема - сирота багатий,
Бо К з ким заплакать, К з ким заспiвать:
Њсть карiП очi - як зiроньки, сяють,
Бiлi рученята - млiють-обнiмають,
Њсть серце Кдине, серденько дiвоче,
Що плаче, смiКться, i мре, й оживаК,
Святим духом серед ночi
Понад ним витаК.
Отакий-то мiй Ярема,
Сирота багатий.
Таким i я колись-то був.
Минуло, дiвчата...
Минулося, розiйшлося,
I слiду не стало.
Серце млiК, як згадаю...
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одiбрали, бо Пм було мало.
"Нащо йому доля? треба закопать:
Вiн i так багатий..."
Багатий на лати
Та на дрiбнi сльози - бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моКП хати,
Або хоч приснися... не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрi:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злиднi
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрiнемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по свiту,
А може... й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нiгде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, -
Гнуться мовчки, усмiхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серцi заховано,
Щоб не привiтали.
Бо Пх ласка... нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сиротi щоб не снилась,
Не снилась нiколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмiю.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не грiК,
Не висушить. Подiлюся
МоПми сльозами...
Та не з братом, не з сестрою
З нiмими стiнами
На чужинi... А поки що -
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга
Дрижить, iзiгнувшись
Над каганцем: лiчить грошi
Коло лiжка, клятий.
А на лiжку... ох, аж душно!..
Бiлi рученята
Розкидала, розкрилася...
Як квiточка в гаю,
ЧервонiК; а пазуха...
Пазухи немаК -
Розiрвана... Мабуть, душно
На перинi спати
Одинокiй, молоденькiй;
Нi з ким розмовляти, -
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько -
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долi,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вiльшану.
Конфедерати
"Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий... одчиняй!
Ламайте дверi, пики вийде
Старий паскуда!"
"Постривай!
Стривайте, зараз!"
"Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?"
"Я? з панами?
Крий боже! зараз, дайте встать,
Ясновельможнi (нишком - свинi)".
"Пане полковнику, ламай!"
Упали дверi... а нагай
МалюК вздовж жидiвську спину.
"Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортiв сину!"
Та нагаКм, та нагаКм.
А жид зогнув спину:
"Не жартуйте, мостi-пане!"
"Добривечiр в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
Вибачай, проклятий!
Добривечiр! а де дочка?"
"Умерла, панове".
"Лжеш, Iудо! нагаями!"
Посипались знову.
"Ой паночки-голубчики,
Њй-богу, немаК!"
"Брешеш, шельмо!"
"Коли брешу,
Нехай бог караК!"
"Не бог, а ми. Признавайся!"
"Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, боже,
Щоб я був проклятий!.."
"Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Лiтаню спiваК.
Перехрестись!"
"Як же воно?
Далебi, не знаю".
"Отак, дивись..."
Лях хреститься,
А за ним Iуда,
"Браво! браво! охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мостi-пане!
ЧуКш, охрещений?
Могоричу!"
"Зараз, зараз!"
Ревуть, мов скаженi,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляК.
"Њще Польща не згiнела!" -
Хто куди гукаК.
"Давай, жиде!"
Охрещений
Iз льоху та в хату,
Знай, шмигляК, наливаК;
А конфедерати,
Знай, гукають: "Жиде! меду!"
Жид не схаменеться.
"Де цимбали? грай, псявiро!"
Аж корчма трясеться -
Краков'яка оддирають,
Вальса та мазура.
I жид гляне, та нищечком:
"Шляхетська натура!"
"Добре, годi! тепер спiвай!"
"Не вмiю, Кй-богу!"
"Не божись, собача шкуро!"
"Яку ж вам? Небог у?"
"Була собi Гандзя,
Калiка небога,
Божилася,
Молилася,
Що болiли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько
Помiж бур'янами".
"Годi! годi! це погана:
Схизмати спiвають".
"ЯкоП ж вам? хiба оцю?
Стривайте, згадаю..."
"Перед паном Хведором
Ходить жид ходором,
I задком,
I передком
Перед паном Хведiрком".
"Добре, годi! тепер плати!"
"ЖартуКте, пане:
За що платить?"
"Що слухали.
Не кривись, поганий!
Не жартуКм. Давай грошi!"
"Де менi Пх взяти?
Нi шеляга, я панською
Ласкою багатий".
"Лжеш, собако! признавайся!
А нуте, панове,
Батогами!"
Засвистiли,
Хрестять Лейбу знову.
Перiщили, перiщили,
Аж пiр'я летiло...
"Њй же богу, нi шеляга!
Пжте моК тiло!
Нi шеляга! гвалт! рятуйте!"
"Ось ми порятуКм".
"Постривайте, я щось скажу".
"ПочуКм, почуКм,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе".
"Нi, в Вiльшанiй..."
"ТвоП грошi?"
"МоП!.. ховай боже!
Нi, я кажу, що в Вiльшанiй...
Вiльшанськi схизмати
По три сем'П, по чотири
Живуть в однiй хатi".
"Ми це знаКм, бо ми сами
Џх так очухрали".
"Та нi, не те... вибачайте...
Щоб лиха не знали,
Щоб вам грошi приснилися..
Бачте, у Вiльшанiй
У костьолi... у титаря...
А дочка Оксана!
Ховай боже! як панночка!
Що-то за хороше!
А червiнцiв! хоч не його,
Так що? аби грошi".
"Аби грошi, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!"
ПоПхали
Ляхи у Вiльшану.
Один тiлько пiд лавою
Конфедерат п'яний
Не здужа встать, а курника,
П'яний i веселий:
"My zyjemy, my zyjemy,
Polska nie zginela".
Титар
"У гаю, гаю
Вiтру немаК;
Мiсяць високо,
Зiроньки сяють.
Вийди, серденько,
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуКм,
Та посумуКм;
Бо я далеко
Сю нiч мандрую.
Виглянь же, пташко,
МоК серденько,
Поки близенько,
Та поворкуКм...
Ох, тяжко, важко!"
Отак, ходя попiд гаКм,
Ярема спiваК,
ВиглядаК; а Оксани
НемаК, немаК.
Зорi сяють; серед неба
Горить бiлолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калинi, над водою,
Так i виливаК,
Неначе зна, що дiвчину
Козак виглядаК.
А Ярема по долинi
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухаК...
"Нащо менi врода,
Коли нема долi, нема талану!
Лiта молодiП марно пропадуть.
Один я на свiтi без роду, i доля -
Стеблина-билина на чужому полi.
Стеблину-билину вiтри рознесуть:
Так i мене люде не знають, де дiти.
За що ж одцурались? Що я сирота?
Одно було серце, одно на всiм свiтi,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась".
I хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
"Оставайсь здорова. В далекiй дорозi
Найду або долю, або за Днiпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клюК
Тi карiП очi, тi очi козачi,
Що ти цiлувала, серденько моК!
Забудь моП сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi,
А ти титарiвна. Кращого вiтай, -
Вiтай, кого знаКш... така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись
А коли почуКш, що на чужiм полi
Поляг головою, - нишком помолись.
Одна, серце, на всiм свiтi
Хоч ти помолися!"
Та й заплакав сiромаха,
На кий похилившись.
Плаче собi тихесенько...
Шелест!.. коли гляне:
Попiд гаКм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побiг; обнялися.
"Серце!" - та й зомлiли.
Довго-довго тiлько - "серце",
Та й знову нiмiли.
"Годi, пташко!"
"Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз... ще раз.
Ох, як я втомилась!"
"Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетiла!"
Послав свитку. Як ясочка,
Усмiхнулась, сiла.
"Сiдай же й ти коло мене".
Сiв, та й обнялися.
"Серце моК, зоре моя,
Де це ти зорiла?"
"Я сьогоднi забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась..."
"А мене й байдуже?"
"Який-бо ти, Кй же богу!"
I сльози блиснули.
"Не плач, серце, я жартую".
"Жарти!"
Усмiхнулась.
Прихилилась головкою
Та й нiби заснула.
"Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справдi плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра вночi у Чигринi
Свячений достану.
Дасть вiн менi срiбло-злото,
Дасть вiн менi славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву, -
На дзиглику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь".
"А може, й забудеш?
РозбагатiКш, у КиПв
ПоПдеш з панами,
Найдеш собi шляхтяночку,
Забудеш Оксану!"
"Хiба краща К за тебе?"
"Може, й К, - не знаю".
"Гнiвиш бога, мок серце:
КращоП немаК
Нi на небi, нi за небом;
Нi за синiм морем
Нема кращоП за тебе!"
"Що се ти говориш?
Схаменися!"
"Правду, рибко!"
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цiлувались, обнiмались
З усiКП сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
(й Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочцi, як золото
I долю добуде,
Як вирiжуть гайдамаки
Ляхiв в УкраПнi,
Як вiн буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебi, дiвчата!
"Ото який! мов i справдi
Обридло!"
А мати
Або батько як побачать,
Що ви, моП любi,
Таке диво читаКте,
Грiха на всю губу!
Тодi, тодi... та цур йому,
А дуже цiкаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, сумуК;
А Оксана, як голубка,
ВоркуК, цiлуК;
То заплаче, то зомлiК,
Головоньку схилить:
"Серце моК, доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!.." - аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
МоП чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися, -
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi... Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зустрiнуться... побачимо...
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать...
Бодай не диiiитi.ся!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивiться: то конфедерати,
Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi... Будь проклята мати,
I день, i година, коли понесла,
Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi
ПекельнiП дiти.
У печi пала
Огонь i свiтить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: "Хоч жить?
Скажи, де грошi?"
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили - нема,
Нема нi слова.
"Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщiй же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!
Завзята бестiя! стривай!"
Насипали в халяви жару...
"У тiм'я цвяшок закатай!"
Не витерпiв святоП кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповiдi святоП!
"Оксано, дочко!" - та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч i запеклi. "Що ж тепер?
Панове, ради! ПомiркуКм,
Тепер з ним нiчого робить,
Запалим церкву!"
"Гвалт! рятуйте!
Хто в бога вiруК!" - кричить
Надворi голос, що К сили.
Ляхи зомлiли. "Хто такий?"
Оксана в дверi: "Вбили! вбили!"
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За дверi вийшла. Сам позаду,
Бере зомлiлую...
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А вiн, мандруючи, спiва,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними i Оксана.
Собаки де-де по Вiльшанiй
Загавкають та й замовчать.
БiлiК мiсяць; люде сплять,
I титар спить... Не рано встане:
Навiки, праведний, заснув.
Горiло свiтло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здригнув.
I сумно-сумно в хатi стало.
Свято в Чигиринi
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
КозацькоП слави убогих руПн.
Базари, де вiйсько, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронiм конi,
Блисне булавою - море закипить...
Закипить, i розлилося
Степами, ярами;
Лихо млiК перед ними...
А за козаками...
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згадаКш?
ЗгадаКш - заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
Iз-за лiсу, з-за туману,
Мiсяць випливаК,
ЧервонiК, круглолиций,
Горить, а не сяК,
Неначе зна, що не"треба
Людям його свiту,
Що пожари УкраПну
Нагрiють, освiтять.
I смерклося, а в Чигринi,
Яку домовинi.
Сумно-сумяо. (Отак було
По всiй УкраПнi
Против ночi Маковiя,
Як ножi святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигонi
Сова завиваК.
А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зiбралися; старий, малий,
Убогий, багатий
ПоКднались, - дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленiй дiбровi,
На припонi конi отаву скубуть;
Осiдланi конi, воронi готовi.
Куди-то поПдуть? кого повезуть?
Он кого, дивiться. Лягли по долинi,
Неначе побитi, нi слова не чуть.
Ото гайдамаки. На гвалт УкраПни
Орли налетiли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров i пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попiд дiбровою стоять
Вози залiзноП таранi:
То щедроП гостинець панi.
Умiла що кому давать,
Нiвроку Пй, нехай царствуК;
Нехай не вадить, як не чуК!
Помiж возами нiгде стать:
Неначе в iрiй, налетiло
З Смiлянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне дiло налетiли.
Козацьке панство походжаК
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовляК
I поглядаК на Чигрин.
Старшина первий_
Старий Головатий щось дуже коверзуК.
Старшина другий_
Мудра голова, сидить собi в хуторi,
нiби не знаК нiчого, а дивишся -
скрiзь Головатий. "Коли сам, -
каже, - не повершу, то синовi передам".
Старшина третiй_
Та й син же штука!
Я вчора зустрiвся з Залiзняком;
таке розказуК про його, що цур йому!
"Кошовим, - каже, - буде,
та й годi; а може, ще i гетьманом,
коли теК..."
Старшина другий_
А Гонта нащо? а Залiзняк?
До Гонти сама..." сама писала:
"Коли, - каже..."
Старшина первий_
Цитьте лишень, здаКться, дзвонять!
Старшина другий_
Та нi, то люде гомонять.
Старшина первий_
Гомонять, поки ляхи почують.
Ох, старi голови та розумнi:
химерять-химерять та й
зроблять з лемеша швайку.
Де можна лантух, там торби не треба.
Купили хрiну, треба з'Псти; плачте, очi,
хоч повилазьте: бачили, що куповали;
грошам не пропадать! А то думають,
думають, нi вголос, нi мовчки;
а ляхи догадаються - от тобi й пшик!
Що там за рада? чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?
Не десять душ, а, слава богу, вся
Смiлянщина, коли не вся УкраПна.
Он, чуКте? спiвають.
Старшина третiй_
Справдi, спiва щось; пiду спиню.
Старшина первий_
Не спиняй, нехай собi спiваК, аби не голосно.
Старшина другий_
Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!
Старшина третiй_
А мудро спiваК! коли не послухаКш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та
послухаКм, а тим часом задзвонять.
Старшина первий i другий_
А що ж? то й ходiмо!
Старшина третiй_
Добре, ходiмо.
Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар;
кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiваК з повагою i неголосно. _
"Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
I ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Вашi господарi
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годi ж, не журiться;
Гарно помолiться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю нiч погуляКм,
Ляхiв погойдаКм,
Та так погуляКм,
Що аж пекло засмiКться,
Земля затрясеться,
Небо запалаК...
Добре погуляКм!"
Запорожець_
Добре погуляКм! правду старий епiва, як не бреше.
А iцо б то з його за кобзар був, якби не волох!
Кобзар_
Та я й не волох; так тiлько - був колись у
Волощинi, а люде й зовуть
Волохом, сам не знаю за що.
Запорожець_
_
Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.
Ану лишень про батька Максима ушквар.
Гайдамака_
Та не голосно, щоб не почула старшина.
_
Запорожець_
А що нам ваша старшина? почуК, так послуха,
коли маК чим слухати, та й годi.
У нас один старший - батько Максим;
а вiн як почуК, то ще карбованця дасть.
Спiвай, старче божий, не слухай його.
Гайдамака_
_
Та воно так, чоловiче; я це й
сам знаю, та ось що: не так пани,
як пiдпанки, або - поки сонце
зiйде, то роса очi виПсть.
Запорожець_
Брехня! Спiвай, старче божий,
яку знаКш, а то й дзвона
не дiждемо - поснемо.
Гуртом_
Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.
Кобзар (спiваК)_
_
"Лiта орел, лiта сизий
Попiд небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лiсами.
Ой лiтаК орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята.
Запорожцi тi хлоп'ята,
Сини його, дiти, -
ПомiркуК, загадаК,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
ЗаспiваК - заспiвають,
Аж лихо смiКться.
Горiлку, мед не чаркою -
Поставцем черкаК,
А ворога, заплющившись,
Ката, не минаК.
Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
I воюК, i гарцюК
З усiКП сили -
Нема в його нi оселi,
Нi саду, нi ставу...
Степ i море; скрiзь битий шлях,
Скрiзь золото, слава.
Шануйтеся ж, вражi ляхи,
Скаженi собаки:
Йде Залiзняк Чорним шляхом,
За ним гайдамаки".
Запорожець_
_
Оце-то так! вчистив, нiчого сказати:
i до ладу, i правда.
Добре, далебi, добре!
Що хоче, то так i втне.
Спасибi, спасибi-
Гайдамака_
Я щось не второпав,
що вiн спiвав про гайдамакiв?
Запорожець_
Який-бо ти бевзь i справдi!
Бачиш, ось що вiн спiвав:
щоб ляхи поганi, скаженi
собаки, каялись, бо йде
Залiзняк Чорним шляхом з
гайдамаками, щоб ляхiв, бачиш, рiзати...
Гайдамака_
I вiшати, i мордувати!
Добре, Кй-богу, добре! Ну, це так!
Далебi, дав би карбованця,
якби був не пропив учора! Шкода!
Ну, нехай стара в'язне, бiльше м'яса буде
Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам.
Утни ще що-небудь про гайдамакiв.
Кобзар_
_
До грошей я не дуже ласий.
Аби була ласка слухати,
поки не охрип, спiватиму;
а охрипну - чарочку,
другу тiП ледащицi-живицi,
як то кажуть, та й знову.
Слухайте ж, панове громадо!
"Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi,
На припонi пасли конi,
Сiдланi, готовi.
Ночували ляшки-панки
В будинках з жидами,
Напилися, простяглися
Та й..."
Громада_
Цить лишень! здаКться, дзвонять. ЧуКш?.. ще раз... о!..
"Задзвонили, задзвонили!" -
Пiшла луна гаКм.
"Iдiть же ви та молiтесь,
А я доспiваю".
Повалили гайдамаки,
Аж стогне дiброва;
Не повезли, а на плечах
Чумацькi воловi
Несуть вози. А за ними
Слiпий Волох знову:
"Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi".
ШкандибаК, курникаК,
I гич не до речi.
"Ну лиш iншу, старче божий!" -
З возами на плечах
Кричать йому гайдамаки.
"Добре, хлопцi, нате!
Отак! отак! добре, хлопцi!
А нуте, хлоп'ята,
Ушкваримо!"
Земля гнеться.
А вони з возами
Так i рiжуть. Кобзар граК,
ДодаК словами:
"Он гоп таки так!
Кличе Гандзю козак:
"Ходи, Гандзю, пожартую,
Ходи, Гандзю, поцiлую;
Ходiм, Гандзю, до попа
Богу помолиться;
Нема жита нi снопа,
Вари вареницi".
Оженився, зажурився -
Нiчого немаК;
У ряднинi ростуть дiти,
А козак спiваК:
"I по хатi ти-ни-ни,
I по сiнях ти-ни-ни,
Вари, жiнко, лини,
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!"
"Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!"
Кричать гайдамаки.
"Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива,
А ми будем шинкувать,
Ляшкiв-панкiв частувать.
Ляшкiв-панкiв почастуКм,
З панянками пожартуКм.
Ой гоп таки так!
Кличе панну козак:
"Панно, пташко моя!
Панно, доле моя!
Не соромся, дай рученьку,
Ходiм погуляймо;
Нехай людям лихо сниться,
А ми заспiваймо.
А ми заспiваймо,
А ми посiдаймо,
Панно, пташко моя,
Панно, доле моя!"
"Ще раз, ще раз!"
"Якби таки або так, або сяк,
Якби таки запорозький козак,
Якби таки молодий, молодий,
Хоч по хатi б поводив, поводив.
Страх менi не хочеться
З старим дiдом морочиться.
Якби таки..."
"Цу-цу, скаженi! схаменiться!
Бач, розходилися! А ти,
Стара собако, де б молиться,
Верзеш тут погань. От чорти!"
Кричить отаман. Опинились;
Аж церков бачать. Дяк спiва,
Попи з кадилами, з кропилом;
Громада - нiби нежива,
Анiтелень... Помiж возами
Попи з кропилами пiшли;
За ними корогви несли,
Як на Великдень над пасками.
"Молiтесь, братiя, молiтесь! -
Так благочинний начина. -
Кругом святого Чигрина
Сторожа стане з того свiту,
Не дасть святого розпинать.
А ви УкраПну ховайте:
Не дайте матерi, не дайте
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича i досi
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голi, босi...
Дiти нехрещенi ростуть,
Козацькi дiти; а дiвчата!..
Землi козацькоП краса
У ляха в'яне, як перш мати,
I непокритая коса
Стидом сiчеться; карi очi
В неволi гаснуть; розкувать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмi у ляха... горе, горе!
Молiтесь, дiти! страшний суд
Ляхи в УкраПну несуть -
I заридають чорнi гори.
Згадайте праведних гетьманiв:
Де Пх могили? де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоПть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Iнгул щозиму замерзаК -
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом . Лях гуляК!
Нема Богдана - червонить
I Жовтi Води, й Рось зелену.
СумуК Корсунь староденний:
Нема журбу з ким подiлить.
I Альта плаче: "Тяжко жити!
Я сохну, сохну... де Тарас?
Нема, не чуть... не в батька дiти!"
Не плачте, братiя: за нас
I душi праведних, i сила
Архiстратига МихаПла.
Не за горами кари час.
Молiтесь, братiя!"
Молились,
Молились щиро козаки,
Як дiти, щиро; не журились,
Гадали теК... а зробилось -
Над козаками хусточки!
Одно добро, одна слава -
БiлiК хустина,
Та й ту знiмуть...
А диякон:
"Нехай ворог гине!
Берiть ножi! освятили".
Ударили в дзвони,
Реве гаКм: "Освятили!"
Аж серце холоне!
Освятили, освятили!
Гине шляхта, гине!
Розiбрали, заблищали
По всiй УкраПнi
Третi пiвнi
Ще день Украйну катували
Ляхи скаженi; ще один,
Один, останнiй, сумували
I УкраПна, i Чигрин.
I той минув - день Маковiя,
Велике свято в УкраПнi.
Минув - i лях, i жидовин
Горiлки, кровi упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нiчого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали,
Поки поганцi ляжуть спать.
Лягли, i в голови не клали,
Що вже Пм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а iуди
Ще лiчать грошi уночi,
Без свiтла лiчать баришi,
Щоб не побачили, бач, люде.
I тi на золото лягли
I сном нечистим задрiмали.
Дрiмають... навiки бодай задрiмали!
А тим часом мiсяць пливе оглядать
I небо, i зорi, i землю, i море
Та глянуть на люде, що вони моторять,
Щоб боговi вранцi про те розказать.
Свiтить бiлолиций на всю УкраПну,
Свiтить... а чи бачить мою сиротину,
Оксану з Вiльшани, мою сироту?
Де ПП мордують, де вона воркуК?
Чи знаК Ярема? чи знаК, чи чуК?
Побачимо потiм, а тепер не ту,
Не ту заспiваю, iншоП заграю;
Лихо - не дiвчата - буде танцювать.
Недолю спiваю козацького краю;
Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать,
Щоб i дiти знали, внукам розказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали
За те, що не вмiла в добрi панувать.
Гомонiла УкраПна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленiють;
Дiди лежать, а над ними
Могили синiють.
Та що з того, що високi?
Нiхто Пх не знаК,
Нiхто щиро не заплаче,
Нiхто не згадаК.
Тiлько вiтер тихесенько
ПовiК над ними,
Тiлько роси ранесенько
Сльозами дрiбними
Пх умиють. Зiйде сонце,
Осушить, пригрiК;
А унуки? Пм байдуже,
Панам жито сiють.
Багато Пх, а хто скаже,
Де Гонти могила, -
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залiзняк, душа щира,
Де одпочиваК?
Тяжко! важко! Кат пануК,
А Пх не згадають.
Гомонiла УкраПна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
I день, i нiч гвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаКш -
Серце усмiхнеться.
Мiсяцю мiй ясний! з високого неба
Сховайся за гору, бо свiту не треба;
Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось,
I Альту, i Сену , i там розлилось,
Не знать за що, кровi широкеК море.
А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
Сховайся, мiй друже, щоб не довелось
На старiсть заплакать...
Сумно, сумно серед неба
СяК бiлолиций.
Понад Днiпром козак iде,
Може, з вечiрницi.
Iде смутний, невеселий,
Ледве несуть ноги.
Може, дiвчина не любить
За те, що убогий?
I дiвчина його любить,
Хоч лата на латi.
Чорнобривий, а не згине,
То буде й багатий.
Чого ж смутний, невеселий
Iде - чуть не плаче?
Якусь тяжку недоленьку
ВiщуК козаче,
ЧуК серце, та не скаже,
Яке лихо буде.
Мине лихо... Кругом його
Мов вимерли люде.
Анi пiвня, нi собаки;
Тiлько iз-за гаю
Десь далеко сiроманцi
Вовки завивають
Байдуже! iде Ярема,
Та не до Оксани,
Не в Вiльшану на досвiтки, -
До ляхiв поганих
У Черкаси. А там третiй
Пiвень заспiваК...
А там... а там... Йде Ярема,
На Днiпр поглядаК.
"Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
КозацькоП кровi; ще понесеш, друже!
Червонив ти синК, та не напоПв;
А сю нiч уп'Кшся. ПекельнеК свято
По всiй УкраПнi сю нiч зареве;
Потече багато, багато, багато
ШляхетськоП кровi. Козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотiм жупанi;
Прокинеться доля; козак заспiва:
"Нi жида, нi ляха", а в степах Украйни -
О боже мiй милий - блисне булава!"
Так думав, iдучи в латанiй свитинi,
Сердега Ярема з свяченим в руках.
А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй,
Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах
Реве, стогне, завиваК,
Лози нагинаК;
Грiм гогоче, а блискавка
Хмару роздираК.
Iде собi наш Ярема,
Нiчого не бачить;
Одна думка усмiхнеться,
А друга заплаче.
"Там Оксана, там весело
I в сiрiй свитинi;
А тут... а тут... що ще буде?
Може, ще загину".
А тим часом iз байраку
Пiвень - кукурiку!
"А,Черкаси!.. боже милий!
Не вкороти вiку!"
Червоний бенкет
Задзвонили в усi дзвони
По всiй УкраПнi;
Закричали гайдамаки:
"Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! погуляКм
Та хмару нагрiКм!"
Зайнялася Смiлянщина,
Хмара червонiК.
А найперша Медведiвка
Небо нагрiваК.
Горить Смiла, Смiлянщина
Кров'ю пiдпливаК.
Горить Корсунь, горить Канiв,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
I кров полилася
Аж у Волинь. По Полiссi
Гонта бенкетуК,
А Залiзняк в Смiлянщинi
Домаху гартуК,
У Черкасах, де й Ярема
ПробуК свячений.
"Отак, отак! добре, дiти,
Мордуйте скажених!
Добре, хлопцi!" - на базарi
Залiзняк гукаК.
Кругом пекло; гайдамаки
По пеклу гуляють.
А Ярема - страшно глянуть
По три, по чотири
Так i кладе. "Добре, сину,
Матерi Пх хиря!
Мордуй, мордуй, в раю будеш
Або есаулом.
Гуляй, сину! нуте, дiти!"
I дiти майнули
По горищах, по коморах,
По льохах, усюди;
Всiх уклали, все забрали.
"Тепер,хлопцi, буде!
Утомились, одпочиньте".
Улицi, базари
Крились трупом, плили кров'ю.
"Мало клятим кари!
Ще раз треба перемучить,
Щоб не повставали
Нехрещенi, клятi душi".
На базар збирались
Гайдамаки. Йде Ярема,
Залiзняк гукаК:
"ЧуКш, хлопче? ходи сюди!
Не бiйсь, не злякаю".
"Не боюся!" Знявши шапку,
Став, мов перед паном.
"Вiдкiля ти? хто ти такий?"
"Я, пане, з Вiльшани".
"З ВiльшаноП, де титаря
Пси замордували?"
"Де? якого?"
"У Вiльшанiй;
I кажуть, що вкрали
Дочку його, коли знаКш".
"Дочку, у Вiльшанiй?"
"У титаря, коли знавав".
"Оксано, Оксано!" -
Ледве вимовив Ярема
Та й упав додолу.
"Еге! ось що... Шкода хлопця,
Провiтри, Миколо!"
Провiтрився. "Батьку! брате!
Чом я не сторукий?
Дайте ножа, дайте силу,
Муки ляхам, муки!
Муки страшноП, щоб пекло
Тряслося та млiло!"
"Добре, сину, ножi будуть
На святеК дiло.
Ходiм з нами у Лисянку
Ножi гартувати!"
"Ходiм, ходiм, отамане,
Батьку ти мiй, брате,
Мiй Кдиний! На край свiта
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане...
На край свiта, пане...
На край свiта, та не найду,
Не найду Оксани!"
"Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? я не знаю".
"Яремою".
"А прiзвище?"
"Прiзвища немаК!"
"Хiба байстрюк? Без прiзвища
Запиши, Миколо,
У реКстер. Нехай буде!"
Нехай буде Голий,
Так i пиши!"
"Нi, погано!"
"Ну, хiба Бiдою?"
"I це не так".
"Стривай лишень,
Пиши Галайдою".
Записали.
"Ну, Галайдо,
ПоПдем гуляти.
Найдеш долю... а не найдеш...
Рушайте, хлоп'ята".
I Яремi дали коня
Зайвого з обозу.
Усмiхнувся на воронiм
Та й знову у сльози.
ВиПхали з'а царину;
Палають Черкаси...
"Чи всi, дiти?"
"Усi, батьку!"
"Гайда!"
Простяглася
По дiбровi понад Днiпром
Козацька ватага.
А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги
Шкандибав на конику,
Козакам спiваК:
"Гайдамаки, гайдамаки,
Залiзняк гуляК".
ПоПхали... а Черкаси
Палають, палають.
Байдуже, нiхто й не гляне.
Смiються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.
А Залiзняк попереду,
Нашорошив уха;
Iде собi, люльку курить,
Нiкому нi слова.
А за ним нiмий Ярема.
Зелена дiброва,
I темний гай, i Днiпр дужий,
I високi гори,
Небо, зорi, добро, люде
I лютеК горе -
Все пропало, все! нiчого
Не знаК, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Нi, не плаче: змiя люта,
Жадна випиваК
Його сльози, давить душу,
Серце роздираК.
"Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!
Ви змиКте горе;
Змийте його... тяжко! нудно!
I синього моря,
I Днiпра, щоб вилить люте,
I Днiпра не стане.
Занапастить хiба душу?
Оксано, Оксано!
Де ти, де ти? подивися,
Моя ти Кдина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умираК
Або в пана у кайданах
У склепу конаК.
Може, згадуК Ярему,
ЗгадуК Вiльшану,
Кличе чого: "Серце моК,
Обнiми Оксану!
Обнiмемось, мiй соколе!
Навiки зомлiКм.
Нехай ляхи знущаються,
Не почуКм!.." ВiК,
ВiК вiтер з-за Лиману,
Гне тополю в полi, -
I дiвчина похилиться,
Куди гне недоля.
ПосумуК, пожуриться,
Забуде... i, може...
У жупанi, сама панi;
А лях... боже, боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розiрветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце моК!
Оксано, Оксано!
Де ти дiлася-подiлась?"
I хлинули сльози;
Дрiбнi-дрiбнi полилися.
Де вони взялися!
А Залiзняк гайдамакам
Каже опинитись:
"У лiс, хлопцi! вже свiтаК,
I конi пристали:
Попасемо", - i тихенько
У лiсi сховались.
Гупалiвщина
Зiйшло сонце; УкраПна
Де палала, тлiла,
А де шляхта, запертися,
У будинках млiла.
Скрiзь по селах шибеницi;
Навiшано трупу -
Тiлько старших, а так шляхта
Купою на купi.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Гризуть шляхту, клюють очi;
Нiхто не боронить.
Та й нiкому: осталися
Дiти та собаки, -
Жiнки навiть з рогачами
Пiшли в гайдамаки.
Отаке-то було лихо
По всiй УкраПнi!
Гiрше пекла... А за вiщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такi ж дiти, -
Жити б та брататься.
Нi, не вмiли, не хотiли,
Треба роз'Кднаться!
Треба кровi, брата кровi,
Бо заздро, що в брата
Њ в коморi i надворi,
I весело в хатi!
"Уб'Км брата! спалим хату!" -
Сказали, i сталось-
Все б, здаКться; нi, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замученi руки
Розв'язались - i кров за кров,
I муки за муки!
Болить серце, як згадаКш:
Старих слов'ян дiти
Впились кров'ю. А хто винен?
Ксьондзи, КзуПти.
Мандрували гайдамаки
Лiсами, ярами,
А за ними i Галайда
З дрiбними сльозами.
Вже минули Воронiвку,
Вербiвку; в Вiльшану
ПриПхали. "Хiба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю".
А тим часом гайдамаки
Й Вiльшану минають.
ПитаКться у хлопчика:
"Що, титаря вбили?"
"Ба нi, дядьку; батько казав,
Що його спалили
Отi ляхи, що там лежать,
I Оксану вкрали.
А титаря на цвинтарi
Вчора поховали".
Не дослухав... "Неси, коню!"
I поводи кинув.
"Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув!
А сьогоднi, коли й умру,
З домовини встану
Ляхiв мучить. Серце моК!
Оксано! Оксано!
Де ти?"
Замовк, зажурився,
ПоПхав ходою.
Тяжко-важко сiромасi
Боротись з нудьгою.
Догнав своПх. Боровикiв
Вже хутiр минають.
Корчма тлiК з стодолою,
А Лейби немаК.
Усмiхнувся мiй Ярема,
Тяжко усмiхнувся.
Отут, отут позавчора
Перед жидом гнувся,
А сьогоднi... та й жаль стало,
Що лихо минуло.
Гайдамаки понад яром
З шляху повернули.
Наганяють пiвпарубка.
Хлопець у свитинi
Полатанiй, у постолах;
На плечах торбина.
"Гей, старченя! стривай лишень!"
"Я не старець, пане!
Я, як бачте, гайдамака".
"Який же поганий!"
"Вiдкiля ти?"
"З Керелiвки".
"А Будища знаКш?
I озеро коло Будищ?"
"I озеро знаю,
Отам воно; оцим яром
Втрапите до його".
"Що, сьогодня ляхiв. бачив?"
"Нiгде нi одного;
А вчора було багато.
Вiнки не святили:
Не дали ляхи проклятi.
Зате ж Пх i били,
I я, й батько святим ножем;
А мати нездужа,
А то й вона б".
"Добре, хлопче.
Ось на ж тобi, друже,
Цей дукачик, та не згуби".
Узяв золотого,
Подивився: "Спасибi вам!"
"Ну, хлопцi, в дорогу!
Та чуКте? без гомону.
Галайдо, за мною!
В оцiм яру К озеро
Й лiс попiд горою,
А в лiсi скарб. Як приПдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям. Може, льохи
Стерегти осталась
Яка погань".
ПриПхали.
Стали кругом лiса;
Дивляться - нема нiкого...
"Ту Пх достобiса!
Якi грушi уродили!
Збивайте, хлоп'ята!
Швидше! швидше! Отак, отак!
I конфедерати
Посипалися додолу,
Грушi гнилобокi.
Позбивали, упорались;
Козакам нiвроку,
Найшли льохи, скарб забрали,
У ляхiв кишенi
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку.
Бенкет у Лисянцi
Смеркалося. Iз Лисянки
Кругом засвiтило:
Ото Гонта з Залiзняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
I в пеклi не вмiють
Отак курить. Гнилий Тiкич
Кров'ю червонiК
Шляхетською, жидiвською;
А над ним палають
I хатина, i будинок;
Мов доля караК
Вельможного й неможного.
А серед базару
СтоПть Гонта з Залiзняком,
Кричать: "Ляхам кари!
Кари ляхам, щоб каялись!"
I дiти карають.
Стогнуть, плачуть; один просить,
Другий проклинаК;
Той молиться, сповiдаК
Грiхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають, завзятi.
Як смерть люта, не вважають
На лiта, на вроду
Шляхтяночки й жидiвочки.
Тече кров у воду.
.Нi калiка, анi старий,
Нi мала дитина
Не остались, - не вблагали
ЛихоП години.
Всi полягли, всi покотом;
Нi душi живоП
ШляхетськоП й жидiвськоП.
А пожар удвоК
Розгорiвся, розпалався
До самоП хмари.
А Галайда, знай, гукаК:
"Кари ляхам, кари!"
Мов скажений, мертвих рiже,
Мертвих вiша, палить.
"Дайте ляха, дайте жида!
Мало менi, мало!
Дайте ляха, дайте кровi
Наточить з поганих!
Кровi море... мало моря...
Оксано! Оксано!
Де ти?" - крикне й сховаКться
В полум'П, в пожарi.
А тим часом гайдамаки
Столи вздовж базару
Поставили, несуть страву,
Де що запопали,
Щоб засвiтла повечерять.
"Гуляй!" - загукали.
Вечеряють, а кругом Пх
Пекло червонiК.
У полум'П, повiшанi
На кроквах, чорнiють
Панськi трупи. Горять крокви
I падають з ними.
"Пийте, дiти! пийте, лийте!
З панами такими,
Може, ще раз зустрiнемось,
Ще раз погуляКм.-
I поставець одним духом
Залiзняк черкаК.-
За проклятi вашi трупи,
За душi проклятi
Ще раз вип'ю! Пийте, дiти!
Вип'Км, Гонто, брате!
Вип'Км, друже, погуляКм
Укупочцi, в парi.
А де ж Волох? заспiвай лиш
Нам, старий кобзарю!
Не про дiдiв, бо незгiрше
Й ми ляхiв караКм;
Не про лихо; бо ми його
Не знали й не знаКм.
ВеселоП утни, старче,
Щоб земля ломилась, -
Про вдовицю-молодицю,
Як вона журилась".
(Кобзар граК й приспiвуК )
"Од села до села
Танцi та музики;
Курку, яйця продала -
Маю черевики.
Од села до села
Буду танцювати:
Нi корови, нi вола -
Осталася хата.
Я оддам, я продам
Кумовi хатину,
Я куплю, я зроблю
Яточку пiд тином;
Торгувать, шинкувать
Буду чарочками,
Танцювать та гулять
Таки з парубками.
Ох ви, дiтки моП,
МоП голуб'ята,
Не журiться, подивiться,
Як танцюК мати.
Сама в найми пiду,
Дiток в школу оддам,
А червоним черевичкам
Таки дам, таки дам!"
"Добре! добре! Ну, до танцiв,
До танцiв, кобзарю!"
Слiпий вшкварив - навприсядки
Пiшли по базару.
Земля гнеться. "Нумо, Гонто!"
"Нум, брате Максиме!
Ушкваримо, мiй голубе,
Поки не загинем!"
"Не дивуйтеся, дiвчата,
Що я обiдрався;
Бо мiй батько робив гладко,
То й я в його вдався".
"Добре, брате, Кй же.богу!"
"Ану ти, Максиме!"
"Постривай лиш!"
"Отак чини, як я чиню:
Люби дочку абичию -
Хоч попову, хоч дякову,
Хоч хорошу мужикову".
Всi танцюють, а Галайда
Не чуК, не бачить.
Сидить собi кiнець стола,
Тяжко-важко плаче,
Як дитина. Чого б, бачся?
В червонiм жупанi,
I золото, i слава К,
Та нема Оксани;
Нi з ким долю подiлити,
Нi з ким заспiвати;
Один, один сиротою
Мусить пропадати.
А того, того й не знаК,
Що його Оксана
По тiм боцi за Тiкичем
В будинку з панами,
З тими самими ляхами,
Що замордували
ЏП батька. Недолюди,
Тепер заховались
За мурами та дивитесь,
Як жиди конають,
Брати вашi! А Оксана
В вiкно поглядаК
На Лисянку засвiчену.
"Де то мiй Ярема?" -
Сама думаК. Не знаК,
Що вiн коло неП,
У Лисянцi, не в свитинi -
В червонiм жупанi,
Сидить один та думаК:
"Де моя Оксана?
Де вона, моя голубка
Приборкана, плаче?"
Тяжко йому.
А iз яру
В киреП козачiй
Хтось крадеться.
"Хто ти такий?"
Галайда питаК.
"Я посланець пана Гонти.
Нехай погуляК,
Я пiдожду".
"Нi, не дiждеш,
Жидiвська собако!"
"Ховай боже, який я жид!
Бачиш? Гайдамака!
Ось копiйка... подивися...
Хiба ти не знаКш?"
"Знаю, знаю, - i свячений
З халяви виймаК.-
Признавайсь, проклятий жиде,
Де моя Оксана?"
Та й замахнувсь.
"Ховай боже!..
В будинку... з панами...
Вся в золотi..."
"Виручай же!
Виручай, проклятий!"
"Добре, добре... Якi ж бо ви,
Яремо, завзятi!
Iду зараз i виручу:
Грошi мур ламають.
Скажу ляхам - замiсть Паца..."
"Добре, добре! знаю.
Iди швидче!"
"Зараз, зараз!
Гонту забавляйте,
З пiвупруга, а там нехай.
Iдiть же гуляйте...
Куди везти?"
"У Лебедин!
У Лебедин, - чуКш?"
"Чую, чую".
I Галайда
З Гонтою танцюК.
А Залiзняк бере кобзу:
"Потанцюй, кобзарю,
Я заграю".
Навприсядки
Слiпий по базару
ОддираК постолами,
ДодаК словами:
"На городi пастернак;
Чи я ж тобi не козак, не козак?
Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
Чи я ж тобi черевичкiв не куплю?
Куплю, куплю чорпнобрива.
Куплю, куплю того дива.
Буду, серце, ходить,
Буду, серце, любить".
"Ой гоп,гопака!
Полюбила козака,
Та рудого, та старого -
Лиха доля така.
Iди ж доле, за журбою,
А ти, старий, за водою,
А я - так до шинку.
Вип'ю чарку, вип'ю другу,
Вип'ю третю на потуху.
П'яту, шосту, та й кiнець.
Пiшла баба у танець,
А за нею горобець
Викрутасом-вихилясом...
Молодець горобець!
Старий рудий бабу кличе,
А та йому дулi тиче:
"Оженився, сатано, -
Заробляй же на пшоно;
Треба дiток годувать,
Треба дiток одягать.
А я буду добувать,
А ти, старий, не грiши,
Та в запiчку колиши,
Та мовчи, не диши".
"Як була я молодою преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею;
Хто йде - не мине,
То кивне, то моргне.
А я шовком вишиваю,
В кватирочку виглядаю:
Семени, Iвани,
Надiвайте жупани,
Та ходiмо погуляймо,
Та сядемо заспiваймо".
"Заганяйте квочку в бочку,
А курчата в вершу
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
I... гу!
Загнув батько дугу,
Тягне мати супоню.
А ти зав'яжи, доню".
"Чи ще? чи годi?"
"Ще, ще!
Хоч погану! самi ноги носять"
"Ой сип сирiвець
Та криши опеньки:
Дiд та баба,
То й до ладу, -
ОбоК раденькi.
Ой сип сирiвець
Та криши петрушку:
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
Ой сип сирiвець
Та накриши хрiну:
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
Ой сип воду, воду
Та пошукай броду, броду..."
"Годi, годi! - кричить Гонта.
Годi, погасаК.
Свiтла, дiти!.. А де Лейба?
Ще його немаК?
Найти його та повiсить.
Петелька свиняча!
Гайда, дiти! погасаК
Каганець козачий".
А Галайда: "Отамане!
Погуляймо, батьку!
Дивись - горить; на базарi
I видко, i гладко.
ПотанцюКм. Грай, кобзарю!"
"Не хочу гуляти!
Огню, дiти! дьогтю, клоччя!
Давайте гармати;
В потайники пустiть огонь!
Думають, жартую!"
Заревiли гайдамаки:
"Добре, батьку! чуКм!"
Через греблю повалили,
Гукають, спiвають.
А Галайда кричить: "Батьку!
Стiйте!.. пропадаю!
Постривайте, не вбивайте:
Там моя Оксана.
Годиночку, батьки моП!
Я ПП достану!"
"Добре, добре!.. Залiзняче,
Гукни, щоб палили.
Преподобиться з ляхами...
А ти, сизокрилий,
Найдеш iншу".
Оглянувся -
Галайди немаК.
Ревуть гори - i будинок
З ляхами гуляК
Коло хмари. Що осталось,
Пеклом запалало...
"Де Галайда?" - Максим кличе.
I слiду не стало...
Поки хлоп'ята танцювали,
Ярема з Лейбою прокрались
Аж у будинок, в самий льох;
Оксану вихопив чуть живу
Ярема з льоху та й полинув
У Лебедин...
Лебедин
"Я сирота з ВiльшаноП,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене... боюся.
Боюсь згадать, моя сиза...
Узяли з собою.
Не розпитуй, бабусенько,
Що було зо мною.
Я молилась, я плакала,
Серце розривалось,
Сльози сохли, душа мерла...
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову, -
ВдвоК, втроК б витерпiла
За Кдине слово!
Вибачай, моя голубко!
Може, я грiшила,
Може, бог за те й караК,
Що я полюбила, -
Полюбила стан високий
I карiП очi,
Полюбила, як умiла,
Як серденько хоче.
Не за себе, не за батька
Молилась в неволi, -
Нi,бабусю, а за його,
За милого, долю.
Карай, боже! твою правду
Я витерпiть мушу.
Страшно сказать: я думала
Занапастить душу-
Якби не вiн, може б... може,
I занапастила.
Тяжко було! Я думала:
"О боже мiй милий!
Вiн сирота, - хто без мене
Його привiтаК?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитаК?
Хто обiйме, як я, його?
Хто душу покаже?
Хто сиротi убогому
Добре слово скаже?"
Я так думала, бабусю,
I серце смiялось:
"Я сирота: без матерi,
Без батька осталась,
I вiн один на всiм свiтi,
Один мене любить;
А почуК, що я вбилась,
То й себе погубить".
Так я думала, молилась,
Ждала, виглядала.
Нема його, не прибуде, -
Одна я осталась..."
Та й заплакала. Черниця,
Стоя коло неП,
Зажурилась.
"Бабусенько!
Скажи менi, де я?"
"В Лебединi, моя пташко,
Не вставай: ти хвора".
"В Лебединi! чи давно я?"
"Ба нi, позавчора".
"Позавчора?.. Стривай, стривай...
Пожар над водою...
Жид, будинок, Майданiвка...
Зовуть Галайдою..."
"Галайдою Яремою
Себе називаК
Той, що привiз..."
"Де вiн, де вiн?
Тепер же я знаю!.."
"Через тиждень обiцявся
Прийти за тобою".
"Через тиждень! через тиждень!
Раю мiй, покою!
Бабусенько, минулася
Лихая година!
Той Галайда - мiй Ярема!..
По всiй УкраПнi
Його знають. Я бачила,
Як села горiли;
Я бачила - кати-ляхи
Трусилися, млiли,
Як хто скаже про Галайду.
Знають вони, знають,
Хто такий, i вiдкiля вiн,
I кого шукаК!..
Мене шукав, мене найшов.
Орел сизокрилий!
Прилiтай же, мiй соколе,
Мiй голубе сизий!
Ох, як весело на свiтi,
Як весело стало!
Через тиждень, бабусенько..
Ще три днi осталось.
Ох, як довго!..
"Загрiбай, мамо, жар, жар,
Буде тобi дочки жаль, жаль..."
Ох, як весело на свiтi!
А тобi, бабусю,
Чи весело?"
"Я тобою,
Пташко, веселюся".
"А чом же ти не спiваКш?"
"Я вже одспiвала..."
Задзвонили до вечернi;
Оксана осталась,
А черниця, помолившись,
В храм пошкандибала.
Через тиждень в Лебединi
У церквi спiвали:
Iсаiя, ли й куй! Вранцi
Ярему вiнчали;
А ввечерi мiй Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхiв кiнча; з Залiзняком
Весiлля справляК
В Уманщинi, на пожарах.
Вона виглядаК, -
ВиглядаК, чи не Пде
З боярами в гостi -
Перевезти iз келiП
В хату на помостi.
Не журися, сподiвайся
Та богу молися.
А менi тепер на Умань
Треба подивитись.
Гонта в Уманi
Хвалилися гайдамаки, _
на Умань iдучи: _
"Будем драти, пане-брате, _
З китайки онучi". _
Минають днi, минаК лiто,
А УкраПна, знай, горить;
По селах голi плачуть дiти -
Батькiв немаК. Шелестить
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людськоП мови;
Звiр тiлько виК по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi...
Не спинила хуртовина
ПекельноП кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала ПП рястом,
Барвiнком укрила;
I на полi жайворонок,
Соловейко в гаП
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть - огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
I багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маКте?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людськоП.
Тяжко глянуть; а згадаКм -
Так було i в ТроП.
Так i буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проПдуть - земля горить,
Кров'ю пiдпливаК.
Придбав Максим собi сина
На всю УкраПну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира. дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже - лютуК:
З ножем в руках, на пожарах
I днюК й ночуК.
Не милуК, не минаК
Нiгде нi одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану... та й зомлiК,
Згадавши Оксану.
А Залiзняк: "Гуляй, сину,
Поки доля встане!
ПогуляКм!"
Погуляли
Купою на купi
Од КиКва до Уманi
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опiвночi; до схiд сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
"Карай ляха знову!"
Покотились по базару
Кiннi narodowi;
Покотились малi дiти
I калiки хворi.
Гвалт i галас. На базарi,
Як посеред моря
Кровавого, стоПть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: "Добре, дiти!
Отак Пх, проклятих!"
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-КзуПта
I двох хлопцiв. "Гонто, Гонто!
Оце твоП дiти.
Ти нас рiжеш - зарiж i Пх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не рiжеш?
Поки невеликi,
Зарiж i Пх, бо виростуть,
То тебе зарiжуть..."
"Убийте пса! а собачат
СвоКю зарiжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!"
"Католики... бо нас мати..."
"Боже мiй великий!
Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!"
Зiбралась громада.
"МоП дiти католики...
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Рiзать католика.
Сини моП, сини моП!
Чом ви не великi?
Чом ви ляха не рiжете?.."
"Будем рiзать, тату!"
"Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схiд сонця
Була не втопила?
Менше б грiха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогоднi, сини моП,
Горе менi з вами!
Поцiлуйте мене, дiти,
Бо не я вбиваю,
А присяга". Махнув ножем -
I дiтей немаК!
Попадали зарiзанi.
"Тату! - белькотали, -
Тату, тату... ми не ляхи!
Ми..." - та й замовчали.
"Поховать хiба?"
"Не треба!
Вони католики.
Сини моП, сини моП!
Чом ви не великi?
Чом ворога не рiзали?
Чом матiр не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходiм, брате!"
Взяв Максима,
Пiшли вздовж базару
I обидва закричали:
"Кари ляхам, кари!"
I карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Нi в будинку, нi в костьолi,
Нiгде не осталось,
Всi полягли. Того лиха
Не було нiколи,
Що в Уманi робилося.
Базилiан школу,
Де учились Гонти дiти,
Сам Гонта руйнуК:
"Ти поПла моПх дiток! -
ГукаК, лютуК. -
Ти поПла невеликих,
Добру не навчила!..
Валiть стiни!"
Гайдамаки
Стiни розвалили, -
Розвалили, об камiння
Ксьондзiв розбивали,
А школярiв у криницi
Живих поховали.
До самоП ночi ляхiв мордували;
Душi не осталось. А Гонта кричить:
"Де ви, людоПди? де ви поховались?
З'Пли моПх дiток, - тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
Сини моП любi, моП чорнобровi!
Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
ШляхетськоП кровi, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорнiК,
Хочеться напитись... Чом вiтер не вiК,
Ляхiв не навiК?.. Тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! ПраведнiП зорi!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
Де я прихилюся?"
Так Гонта кричав,
По Уманi бiгав. А серед базару,
В кровi, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
I сiли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
"Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'Кться, бийте, поки б'Кться! -
Залiзняк гукаК, - Ану, навiсний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють моП козаки!"
I кобзар ушкварив:
"А мiй батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати моП, соколи,
Привели
I корову iз дiброви,
I намиста нанесли.
А я собi Христя
В намистi,
А на лиштвi листя
Та листя,
I чоботи, i пiдкови.
Вийду вранцi до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою".
"Ой гоп по вечерi,
Замикайте, дiти, дверi,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!"
Всi гуляють. А де ж Гонта?
Чом вiн не гуляК?
Чому не п'К з козаками?
Чому не спiваК?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неП,
Не до спiви.
А хто такий
У чорнiй киреП
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхiв мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечi
I, позад базару,
Через мертвих переступа,
КриКться в пожарi
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дiтей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тiло
Собаки не Пли.
I темними улицями,
Де менше горiло,
Понiс Гонта дiтей своПх,
Щоб нiхто не бачив,
Де вiн синiв поховаК
I як Гонта плаче.
Винiс в поле, геть од шляху,
Свячений виймаК
I свяченим копа яму.
А Умань палаК,
Свiтить Гонтi до роботи
I на дiтей свiтить.
Неначе сплять одягненi.
Чого ж страшнi дiти?
Чого Гонта нiби краде
Або скарб ховаК?
Аж труситься. Iз Уманi
Де-де чуть - гукають
Товаришi-гайдамаки;
Гонта мов не чуК,
Синам хату серед степу
Глибоку будуК.
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чуК:
"Ми не ляхи, тату!"
Поклав обох; iз кишенi
Китайку виймаК;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накриваК
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче:
"Сини моП, сини моП!
На ту УкраПну
Дивiтеся: ви за неП
Й я за неП гину.
А хто мене поховаК?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю".
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипаК:
"Спочивайте, сини моП,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
НовоП постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покараК,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики".
Зрiвняв землю, покрив дерном,
Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Гонти дiти,
Голови козачi.
"Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам вiку,
I менi те буде.
I мене вб'ють... коли б швидче!
Та хто поховаК?
Гайдамаки!.. Пiду ще раз.
Ще раз погуляю!.."
Пiшов Гонта похилившись;
Iде, спотикнеться.
Пожар свiтить; Гонта гляне,
Гляне - усмiхнеться.
Страшно, страшно усмiхався,
На степ оглядався.
Утер очi... тiлько мрiК
В диму, та й сховався.
Епiлог
Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднинi, я колись блукав
Без свити, без хлiба по тiй УкраПнi,
Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, - малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
МолодеК лихо! якби ти вернулось,
Промiняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи тi безкраП,
I батька, i дiда старого згадаю...
Дiдусь ще гуляК, а батько вже вмер.
Бувало, в недiлю, закривши мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тiКП,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про КолiПвщину, як колись бувало,
Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.
СтолiтнiП очi, як зорi, сiяли,
А слово за словом смiялось, лилось:
Як ляхи конали, як Смiла горiла.
Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
I менi, малому, не раз довелось
За титаря плакать. I нiхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибi, дiдусю, що ти заховав
В головi столiтнiй ту славу козачу:
Я ПП онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрi,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжноП справи.
Так дiд колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменнi люде
ТiП речi прочитають.
Вибачай, дiдусю, -
Нехай лають; а я поки
До своПх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу - спочину
Та хоч крiзь сон подивлюся
На ту УкраПну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, -
На тi шляхи, що я мiряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рiк шляхетською
Кров'ю напували
УкраПну, та й замовкли -
Ножi пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, нi могили 6в.
Буйнi вiтри розмахали
Попiл гайдамаки,
I нiкому помолитись,
Нiкому заплакать.
Один тiлько брат названий
Оставсь на всiм свiтi,
Та й той - почув, що так страшно
ПекельнiП дiти
Його брата замучили,
Залiзняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полi,
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залiзную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розiйшлися,
Вiдкiля взялися.
Один тiлько мiй Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. "Спочинь, батьку,
На чужому полi,
Бо на своПм нема мiсця,
Нема мiсця волi...
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадаК".
Пiшов степом сiромаха,
Сльози утираК.
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посiяли гайдамаки
В УкраПнi жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиваК-
Розiйшлися гайдамаки,
Куди який знаК:
Хто додому, хто в дiброву,
З ножем у халявi,
Жидiв кiнчать. Така й досi
Осталася слава.
А тим часом стародавню
Сiч розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тiлько i остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть завивають:
"Поховали дiтей наших
I нас розривають".
Ревуть собi й ревiтимуть -
Пх люде минули;
А УкраПна навiки,
Навiки заснула.
З того часу в УкраПнi
Жито зеленiК;
Не чуть плачу, нi гармати,
Тiлько вiтер вiК,
НагинаК верби в гаП,
А тирсу на полi.
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.
Тiлько часом увечерi
Понад Днiпром, гаКм
Iдуть старi гайдамаки,
Iдучи спiвають:
"А в нашого Галайди хата на помостi.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!"
[Квiтень-листопад 1841]
Передмова
По мовi - передмова. Можна i без неП, так ось бачте що: все, що я бачив
надрукованого, - тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, - всюди К
передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своПх "Гайдамакiв", то воно
б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не
смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: "От який! хiба дiди та батьки
дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя". Так,
далебi, так, вибачайте, треба предисловiК. Так як же його скомпоновать?
щоб, знаКте, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi
предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а
гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться
на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i
весело послухать його, як вiн заспiваК думу про те, що давно дiялось, як
боролися ляхи з козаками; весело... а всетаки скажеш: "Слава богу, що
минуло", - а надто як згадаКш, що ми одноП матерi дiти, що всi ми
слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що
батьки Пх помилялись, нехай братаються знову з своПми ворогами. Нехай
житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од
моря i до моря - слав'янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768
року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого
нiчого не читав, бо, здаКться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий,
а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще К люди, которi його знали.
Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не
так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли
зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу
скаже: "Коли старi люди брешуть, то й я з ними".
ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!
"Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!" Отак ви вслух
подумаКте, як прочитаКте моП "Гайдамаки". Панове громадо! далебi, не
брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi
козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося Пх десяткiв зо два,
зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - "треба", другий каже - "не
треба", третiй - нiчого не каже. Я думав: "Що тут робить на свiтi?" Взяв
та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш
надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого!
Чого не трапляКться на вiку! Все буваК, як на довгiй нивi. Та ось лихо
менi на безголов'я! Њсть ще i такi паничi, що соромились свою благородну
фамiлiю (Кирпа-ГнучкошиКнко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi,
правда!
Т. Шевченко
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:38:49 GMT