ого ("Поглянь, великий государю, милостивими очима на полки Полтавський та Миргородський, якi вiрно тобi служать i готовi за тебе живiт покласти, а Виговський продався ляхам й зраджуК тобi, вели скликати нову раду на нашiй сторонi, на Солоницi, за Лубнами, де такi ради не раз бували, ми виберемо гетьмана достойного й твоПй милостi до гробу вiрного"). Пушкар з вiйськом стояв у Лубнах, Виговський - у Миргородi, а тим часом у санях, оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тiльки продуховина, з якоП, неначе з справжньоП медвежоП барлоги, йшла пара, до Переяслава по глибоких снiгах приПхав московський посол, боярин Богдан Хитрово, околичний i оружейничий, ржевський намiсник. Москва не оповiщала, для чого вiн iде, й козаки губилися в здогадах: однi казали - мирити Пушкаря з гетьманом, iншi - вчинити нову раду на вибори гетьмана. ОстаннК вельми стурбувало козакiв, надто старшину, навiть тi, кому Виговський був не до вподоби, кому натер перцю в нiс, обурилися: обирати нового гетьмана - стоптати чобiтьми вiльний козацький вибiр, погодитися, що вiднинi гетьмана призначатиме самодержець, а з тим втратити всi давнини й саме право козацьке. Задумалися сивочолi козачi голови. Григорiй Лiсницький, помiркувавши в сей бiк, зрiкся своПх претензiй на булаву, поПхав до Виговського, й вони разом вимудровували, що чинити. Насамперед потрiбно було достеменно вивiдати за мiри боярина, а також виманити його з Переяслава, де пiд склепiннями церков i соборiв ще висiв дух ПереяславськоП угоди, де мiщани та козаки пiдкупленi потвердженим Москвою мiсту пiсля ради Магдебурзьким правом, звiдки близько до натушкованого московським вiйськом КиКва. Гетьман послав до Переяслава свого довiреного чоловiка Захара Голубенка. Боярин з почтом зупинився у грека Iвана, Захара Голубенка приймав у свiтлицi, де всю покутню стiну займали полицi з iконами, Захаровi здавалося - святi бачать його наскрiзь, вiдгадують потаКмнi думки. Хтозна, чи намагалися зробити те святi, одначе сам Хитрово розколупав Голубенка до дна душi; його невпевненiсть, хисткiсть, захланнiсть, користолюбнiсть були бояриновi вочевидь. В хатi грека пахло часником та смаженими грецькими ковбасками, густий пах ладану не мiг подолати тi запахи, було жарко - Хитрово все ще витрушував з свого дебелого тiла дрижаками лютi морози, котрi долягали його в дорозi. Бояринове обличчя пошерхло й лупилося, було змазане гусячим жиром i вiдсвiчувало мiддю при свiтлi свiчi. Мiддю вiдсвiчували й очi боярина, мовби спокiйнi, байдужi, на справдi сторожкi, як двi мишi в чужiй коморi. Сам боярин - статний, лисий, над очима двома гострими ножами чорнiли брови, борода була коротка, але густа, як хащi дерези. Хитрово розпитував Голубенка про гетьмана, про минулi вибори, стелив мову, як шовкову траву, здавався балакучим, - завертав балачкою то в той, то в iнший бiк - насправдi ж вiдводив думку спiврозмовника вiд небезпечних тем, присипляв ПП й вертався знову на потрiбне йому тирло, але вже з iншого кiнця. - Џхати менi в Чигирин далеко, ломить менi костi i в грудях болить. Вручу я гетьману клейноди тут. Так i його царська милiсть велiв: дати гетьману булаву в Переяславi, там вiн перейме на себе славу Хмельницького i чин його, переяславськими угодами скрiплений. Чого Виговському боятися? Цареве слово тверде, й моК також. То пустi балачки - про вибори. Навiти... Ти скажи йому, порай, щоб Пхав сюди. Гарненько порай... Я бачу, ти чоловiк вiри гiдний. I шани також...- i пильно подивився Голубенковi в очi. Й вичитав те, що хотiв вичитати - письмена були нескладнi. Боярин пiдiйшов до шкiряного мiшка, вийняв звiдти двi соболинi шкурки, розстелив на столi й погладив по шерстi. Соболi спалахнули чорним срiблом, аж Захаровi рiзонуло в очах. Боже, яка коштовнiсть, яка краса! - Сховай... Ось так...- i власною рукою попхнув Пх Захаровi за пазуху, й там враз затеплiло, защипало приКмно й трохи лячно. А боярин знову засунув руку в мiшок, зачерпнув, скiльки змiг захопити, червiнцiв i впустив Пх Голубенковi до кишенi. Важкий золотий дощ покотився в чорну безодню козацькоП кишенi. - Ось так... Голубок... Голубенко? Значить, Голубок... Скажи гетьмановi, що я на нього смиренно чекаю, нехай приПжджаК. Я вже послав у полки листи. ...Глабцями, козирками, розвальнями полковники торували дорогу до Переяслава. Скликав Пх туди не гетьман, а Хитрово. Мусив Пхати й Виговський i призначати раду. Хоч достеменно не було вiдомо нiчого: прочитаК боярин царський указ на схвалення козацького вибору чи розпочне новi вибори. Увечерi гетьман сказав у тiсному старшинському колi: - Москаль повертаК вибори нанiвець, супроти наших звичаПв, супроти наших давнiх законiв, спочатку призначить, кого сам захоче, а далi присилатиме свого - кацапа. Попустимо раз -попустимо навiки, i втратимо всi нашi вольностi, отож мiркуйте i обирайте, кого самi схочете. Те, що раду зiбрано на новi вибори, розвиднилося всiм аж уранцi двадцять п'ятого сiчня: дзвонили дзвони, гримiли литаври, з соборноП церкви винесли i поставили стiйма в снiг корогви, й винесли та заслали килимом столика, боярин поклав на стiл привезенi вiд царя булаву та бунчук. Зiбрали люд на тому самому майданi, де вiдбувалася рада на злагоду Хмельницького з царем, майдан густо цвiв червоними, синiми, зеленими козацькими шликами, сiрими та чорними баранячими шапками, кобеняками. Люди хвилювались, гомiн стояв на все мiсто. Хитрово чипiв супроти АпостольськоП церкви, спиною до головного входу, за ним - кiлька дякiв, пiддячих, писарiв та канцеляристiв. Усi в довгих та дорогих кожухах-шубах - малоросiйськi пiдданцi мали чудуватися на царськi багатство та статок, думати про те, що й вони незабаром ходитимуть у соболях, бобрах та чорних лисицях. Мороз пощипував боярина за червоний нiс, i вiн обережно торкав його пальцями -боявся вiдморозити, нервувався, хоч i не показував того - гетьмана не було. Скрипiв пiд козацькими чобiтьми снiг, з ротiв валувала пара, зоддалiк здавалося, що козаки запалили люльки. Та ось на протилежному кiнцi майдану стала помiтна якась товчiя, шемрання, людськi голови загойдалися - козаки розступалися, когось пропускаючи. То йшов митрополит Дiонiсiй i духовенство. Тiльки вчора вiн вернувся з Лубен: Пздив до Пушкаря, запрошував його на раду. "Нехай вся рада Пде сюди до мене в Лубни", - вiдказав Пушкар. Й знову напружена тиша, й знову хвилювання натовпу, розчахуваного навпiл; до столу, де лежали царевi клейноди, йшов чернець Петронiй, гетьманiв духiвник, за ним двоК козакiв, один з них нiс щось, зав'язане в хустку. Петронiй, високий, наче стовп, з довгою, клинцюватою бородою, взяв з рук козака вузол i поклав на засланий килимком столик поверх привезеноП Хитрово з Москви булави, видихнув з рота клубок пари й прогудiв: - Панове рада! Загадав Виговський переказати вам, що вiн зрiкаКться булави, вона йому бiльше нi до чого, в Москвi його за гетьмана не вважають, пошанiвку йому немаК, й у вiйську вiд того бродiння, нехай боярин настановляК вам за гетьмана кого схоче, а Виговський утомився довгою працею, бачить на себе звiдусiль лихi заходи, тож бажаК решту свого вiку присвятити Боговi в монастирi. На майданi запала вiдчайдушна тиша, рада втягла в себе чернецевi слова, але не могла одразу перетравити Пх. Дивилася поперед себе, повитрiщавши очi, так бойнi козаки дивляться на ядро, яке впало в Пхнiй круг, шипить i димить ось-ось маК вибухнути. Хитрово розтулив рота, хотiв щось сказати, не сказав, забув його закрити, вiн розгубився не менше за iнших. I враз майдан заревiв, загудiв, застогнав, з натовпу вискочив маленький рудобровий сотник i закричав просто в заiнеКну бороду Хитрово: - А бодай того нiхто не дiждав, щоб Виговського з булави скинули, анi царевi, анi тобi, боярине, козаки нiчого не заподiяли, щоб ви право наше козацьке у нас видирали; Виговський у походах голову смажив, наш люд з неволi лядськоП визволяючи, .всi ми з ним умерти й жити готовi, вся УкраПна йому присягнула, i нинi ми всi йому присягаКмо! - Правда, правда! - гули козаки. Полковник Григорiй Гуляницький - ставний, пiдтягнутий, чорновусий, чорнобровий, чорнобородий, гарний, як чорт, що перекинувся в чоловiка, - пiдняв над головою пернач: - Ми, боярине, сповнятимемо царськi велiння, а обрання гетьмана з наших рук не вiддамо, за те рани i смерть у битвах приймали й приймаКмо, щоб заслужити славу i честь у нашому народi. Почали гукати й iншi козаки та старшини - невiдомо, чи були намовленi звечора гетьманом та його пiдпомiчниками, чи з власних розуму та спонуки, й тиснули на боярина, вимахували кулаками, й Хитрово злякався, затрусив бородою: - Хiба ж я що?.. Коли бажаКте, щоб був Виговський гетьманом, нехай буде з вашоП волi i по ваших звичаях. А що козаки напирали й далi, закричав: - Привiз я грамоту царську на пiдкрiплення i утвердження... Ось вона, - й вихопив з-за пазухи скручену в трубочку грамоту. - Чого ж досi крутiйствував! Ану дай...потягнув до себе грамоту Зарудний. Пробiг по нiй очима, вголос прочитав: "...Його царська величнiсть при стародавнiх вольностях вас залишити зводить i без будь-якого применшення завжди тримати буде, в тому Ксте на нашу царськоП Величностi милiсть будьте надiйнi". У грамотi тiльки раз, i то на початку, згадувався Виговський, що йому по смертi Хмельницького всi справи врученi, далi ж грамота була крутiйська, ПП можна було притулити до будь-якого "новообраного" гетьмана. Але Зарудний того не тлумачив, а густим басюрою прорiк: - Утверджено пана Виговського царською грамотою. - А що я й кажу! - потягнув до себе грамоту Хитрово. - Нехай тiльки гетьман заприсягнеться, що не Кднатиметься з ворогами царськими, а на полякiв, якщо не оберуть царську величнiсть на престол польський, як сейм обiцяв, битиме, i на туркiв битиме, а тодi нехай Пде перед яснi очi його царськоП величностi до стольного граду Москви. Покляклими вiд холоду руками боярин вручив Виговському, котрого майже силомiць привели старшини, клейноди. Увечерi Виговський жартував до старшини: - Тепер я вже тричi гетьман... Але на четвертий раз не згоджуся нiзащо. Увечерi ж Хитрово виказував Виговському при старшинi все те, що мав сказати на радi, але не одважився при розварйованому натовпi. - Великий государ для вашоП користi зволив учинити своПх воКвод i ратних людей по значних мiстах УкраПни: Чернiговi, Нiжинi, Переяславi, i де годиться, так само, як у КиКвi, щоб вас боронити. ВоКводи робитимуть у мiстах осади й судитимуть та розправу чинитимуть над осадними людьми, а козакам чинитимуть управу полковники, вiйти й бурмiстри по ваших правах. Податки iз оренд збиратимуть i даватимуть Запорозькому вiйську i на ратних людей...- I плутано та вiтiювато повiв мову про те, яка то гетьману i старшинi буде з усього того велика користь. - ВоКводи оборонять мiста i весь люд украПнський, i ви знатимете, що хати вашi цiлi, Пх воКводи бережуть, i грошi подiленi на всiх порiвну, й порядку скрiзь дотримано. Вiн боявся, що старшина заперечуватиме, адже в статтях Хмельницького жодним чином не йшлося, щоб по украПнських мiстах стояли московськi залоги, та ще й податки з украПнцiв правили, але старшина, одiгрiвшись з морозу й розiмлiвши вiд грiтого з перцем угорського вина, мовчки слухала тi боярськi слова, всiм вони були не до вподоби, але нiхто не одважився заперечити. Отож, мовби уклали домову, але без пiдписiв i печаток. Старшина не заперечувала ще й через те, що посполитим байдуже, кому платити податки - воКводам чи своПм державцям, либонь, краще таки воКводам, так буде один податок, одна мiра, нiхто понад неП чиншу не правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра про те знатиме все мiсто i всi iншi мiста та села, а те - супроти них, не на Пхню користь. Одначе Виговський не хотiв приймати тих накидiв з нiмою покорою, хмуро крутив вуса, а далi сказав: - Але в яких мiстах сидiтимуть воКводи, я скажу царськiй величностi... А сам знову думав: "Там буде видно, може, дасть Бог, викрутимось". Вимог i пунктiв боярин привiз цiлий мiх: другою вимогою було, щоб гетьман вивiв козакiв з Старого Бихова та Чаусiв, вiдкликав своПх полковникiв, а всiх, хто там записався в козаки, з реКстрiв виписав. Москва вважала Велике Князiвство Литовське своПм, завойованим краКм, по наставляла там своПх воКвод i збирачiв податкiв. Старшини переглядалися, деякi то й зовсiм невдоволено - ущiмлено Пхню звитягу, саму честь,- тi землi завоювали козаки, а тепер Пх проганяли звiдти втришия, неначе потурнакiв, i не в однiй головi зродилася думка: поки що геть козакiв з Оршанщини та Могилiвщини, а далi й з власного краю. Ще боярин вимагав, аби не приймали крiпакiв iз повiтiв Брянського, КарачаПвського, Путивельського, Рильського, бо вони не тiльки втiкають вiд своПх державцiв, дiдичiв, а iнодi вертаються та чинять помсту - убивають своПх колишнiх панiв, замикають Пх по хатах i або спалюють, або засипають тi хати землею, й пани помирають голодною смертю. Старшини обiцяли втiкачiв не приймати. - Ти перш, нiж щось зробити, порадься з государем, - повчав Виговського Хитрово, тицяючи йому пальцем у груди. - Та ж до нього далеко... - А ти не квапся. А коли щось нагальне трапиться - шли гiнця до Бутурлiна. Вiн тебе настановить... У Виговського сiпався лiвий кутик рота. Це була ознака, що вiн дратуКться. Чорний гнiв пiднiмався з дна серця, одначе мали силу вихованiсть, шляхетнiсть, проте, врештi, терпець йому увiрвався: - Вам, бачу, треба такий гетьман, якого б можна водити за чуба. А я до того не гожий i того не дозволю. Запала важка мовчанка. Аби ПП розбити, хтось iз полковникiв запропонував випити за здоров'я гостя, але не всi пiдняли келихи. Гуляницький випив i закашлявся. Богун торохнув його кулаком по спинi. - Не в те горло пито. Хитрово чи то не вловлював настрою старшини, чи то йому було велено виповiсти всi невдоволення на гетьмана i вiн боявся, що хтось донесе, казав далi: - Великому государевi вiдомо, що до Запорозького вiйська приПжджав чернець Данило, француз, а служить вiн шведському королевi... - Ми ранiше нiяких плiток не слухали й тепер слухати не будемо, - обрiзав Виговський. Й знову перебирав у думцi Переяславськi статтi, укладенi Хмелем, не було там пунктiв, якi б забороняли козакам зносини з iншими державами, отже, з царевого велiння боярин чухрав тi статтi, як молоденьке деревце. Швидко ж москалi забули про своП обiцянки, швидко пробiгли вiдстань вiд одного Переяслава до другого. А Хитрово вже наполягав, аби козаки вимагали вiд шведського короля замирення з Москвою, а якщо той вiдмовиться, послали йому оповiстку на вiйну. В кiнцi Хитрово сказав: - Небiжчик, сам великий гетьман Хмельницький, пiд писувався до царя "вiчним пiдданцем його царськоП величностi", ти ж, Iване, на своПх листах кладеш пiдпис "вiльний пiдданець". "Вiчним пiдданцем царськоП величностi" маКш пiдписуватися i в листах до всiх iнших державцiв. I час вже тобi стати перед пресвiтлi царськi очi. Виговський усмiхнувся й схитнув головою: - Мрiю ще раз побачити опiвнiчну столицю, - i спохмурнiв. - А пiдданi ми справдi вiльнi. Та й... треба шанувати себе хоч трохи. Iнакше нас нiхто не пошануК.-А сам подумав, що в Москву не поПде нiзащо, тут вiн може торгуватися з Москвою, а там доведеться пiдписувати все, що оце зараз торочить боярин, а може, й дещо гiрше, там цар i бояри обчухрають Хмелеву вербичку до бiлого дерева, змусять геть мана клястися на хрестi та ЊвангелiП або й позбавлять життя. I боярин, i Виговський грали гру зi зцiпленими зубами: Хитрово обвiшав гетьмана соболями (безмiрна, завойована царськими ратниками Сибiр постачала Пх в достатку) i вручив грамоту з царською печаткою на гетьманський уряд, а Виговський обдарував боярина турецькими шовками, перлами та дiамантами й напував такими винами, од яких у боярина злипалися губи. Знав гетьман смак у винах - угорських i румейських, - вмiв пiднести келиха, вмiв i слово мовити: розкутурхав царського посла, аж розтанув у його очах мiдний блиск, i розправилися на великому, що зливався з лисиною, лобi брижi-зморшки, закружеляв, загуляв боярин, заговорив людською мовою i в кiнцi, здавалося, вельми заприязнив Виговському. Й вельми йому смакували козацькi страви - холодцi та ковбаси, вареники та ковбики, гречанi та пшеничнi галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина i пундики. Проте клопiтними, важкими для Хитрово i всього московського посольства були ночi: боялися самi спати, в ногах та головах у кожного куняло по козаковi при зброП, а який то сон, коли всю нiч хтось кашляК та чхаК в тебе над головою. Настирився всiм боярин - i старшинi, й козакам: зупиняв козакiв просто на вулицi й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в Чигиринi та Корсунi, тицявся зi своПми порадами, навiть архiКреКвi зауважив у церквi, що той не так править лiтургiю. Гетьман хилив кубки такi самi, як i боярин, i сидiв за столом до третьоП свiчi, одначе справжнi його мислi не спливали наверх румейських i угорських вин, мiцний горiшок був гетьман, i звитяги, й зачаКностi набрався од покiйного гетьмана, ще й усi щiлини в душi позаливав сургучем та поза печатував печатками. Суворий i пiдтягнутий, незворушний, ледь усмiхнений, а що там, у душi, нiхто не знаК. Пив з польськими та московськими послами - з польськими по-польськи, по-шляхетському, з московськими по-московському, пив з старшиною, пив з козаками й вдавав з себе простого козака, а то не за ката - чиКсь пильне око одразу помiтить найменшу фальш. Не помiчали! Бо, вдаючи з себе простого козака, водночас давав вiдчути, що вiн-таки гетьман, вiн - такий, як вони, але долею поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та й нечасто вiн гуляв у козацькому крузi. Що менше ти на людях - бiльше таКмницi й шани! Х ...Сьогоднi Благовiщення. В гетьманських палатах - бенкет. ПриПхали гетьмановi родичi, з'Пхалася старшина. Матвiй також одягнув люстриновий жупан - запрошений у гостину. Не як рiвня, звичайно, на кожен такий бенкет запрошують кiлька простих козакiв - щоб було, як у давнi часи, коли старшина й нетяги гуляли разом, - сьогоднi ти полковник чи кошовий, а завтра - рядовий козак, - отож, i сидiло за столом двоК чи троК пошрамованих у боях дiдiв та кiлька писарiв i канцеляристiв. Звичайно, честь велика сидiти за столом з гетьманом, але (Матвiй розумiв те) для нього не по чину, - кожен повинен знати своК мiсце. Вiн своК вiднайшов зразу, в куточку кiмнати, яка прилягала до свiтлицi. Але з того свого мiсця бачив i гетьмана, й тих, що сидiли побiля нього... Виговський мочив у чарцi губи - мiцних напоПв не любив, i якщо можна було не вдавати з себе вiдчайдушного пропийголову-козака, не вживав Пх, i бенкет цей не стiльки гулянка, безпечна й весела, не вiдпочинок, скiльки огляд сил. Найперше -родичi, брати Данило, Костянтин, Федiр. Особливо Данило - перший порадник, гетьманова пiдпора, вiн - в'яже докупи, в помiч йому й iншим - одружений на смяглявiй, веселiй Катеринi, старшiй дочцi Хмеля, молодша - тиха, як лiтня вода, Олена - за Iваном НечаКм, братом Данила Нечая, про якого вже й нинi спiвають пiснi кобзарi, отож обоК з ним у злуцi. Василь Золотаренко - рiдний брат третьоП жiнки Богдана, мовби й нiякий не родич, а мовби й входить до сього кола, одначе цей собi на мислi, лестивий i привiтний, а булаву з думки викинути не може. Першою дружиною покiйного гетьмана була сестра Якима Сомка, сьому дiамантовi вiдсвiти з булави також пропекли дiрку в головi, одначе поки що обоК з ним, порадiли б з його смертi, зчепилися б мiж собою, як лютi пси, але при господаревi - зась, Юрiй Немирич не родич, але певнiшоП людини в геть мана нинi немаК - рейментар затяжних вiйськ - всiх отих найманцiв у панцирях i без панцирiв, з кожним з них вмiК погомонiти на його мовi, i тримаК всiх Пх у руках, а без того наброду гетьмановi зараз не обiйтися; по той бiк столу палахкий, звитяжний Богун, Петро Дорошенко - козак валечного клича, красень i мартопляс Григорiй Гуляницький, Михайло Ханенко - чоловiк нишковий, собi на мислi - все це полковники досвiдченi, пороховим димом обкуренi, вiйсько вий вишкiл пройшли пiд корогвою Хмеля. Таких звитяжцiв нинi немаК нi в полякiв, нi в Москви, а може, й по всiй Њвропi. Якби ж тiльки мислили в одне. Вiн... - вознiсся над ними. Серед них К друзi й прихованi недруги, заздрiсники. Й тi й тi ходять довкола нього, як звiзди довкола мiсяця. Однi ходять охоче, iншi по неволi. Сподiваються на винагороди, бояться кари... Все в нього, гетьмана, нiби добре й усе нетривко. Тi, що за нього, лихоП години можуть одхитнутися, тi, що проти - не прихилитися й за доброП години. А треба б прихилити всiх. Не шкодуК грошей, нагороджуК маКтностями. Собi пiд руку взяв Чигирин i Гадяч. Декотрi за дарунки вдячнi щиро, iншi тiльки вдають щирiсть. Тепер йому вгадувати правдиву щирiсть важко. Навiть найближчi, з ким донедавна Пли сухарi з одного мiшка, починають лестити: "Ну, ти, гетьмане, й загнув гака! Я б зроду до такого не додумався". Ось i вгадай: каже правдиво чи лестить. На цьому майже всi державцi ловляться. Починають вiрити у власну мудрiсть, непогрiшимiсть. Вiрити у мудрiсть i непогрiшимiсть державця мають пiдлеглi. А сам вiн повинен проглядати сутiнь лестощiв оком розуму. I в усьому сумнiватися. I все ж полковники в нього чудовi! Якби тiльки пiд Пхнi перначi стiйкi, бойнi полки... Заразою не ушкодженi. Зараз та розповзаКться, зачiпаК все новi й новi полки та сотнi. Вже ушкодила й Миргородський полк - Лiсницького зсунуто з уряду й на його мiсце викричано Степана Довгаля, Пушкаревого полигача, й тепер той Довгаль посилаК в Москву на гетьмана наклепницькi листи. Колотить Запорожжям, як чорт ковбанею, Якiв Барабаш, Запорожжя - то поважна сила, сiчовi корогви звабливi й не потьмаренi для всiх козакiв, гетьман змушений поста вити застави, котрi б не пропускали на Сiч порохового та хлiбного перевозiв, хоч i розумiК, що застави тi з одного боку одгороджують од своКвольноП, розбiйноП Сiчi його полки, з iншого - його самого, гетьмана, вiд тих полкiв, вiд простих козакiв. Але найчорнiшою заразою, найбiльшим чиряком на бiлому тiлi Гетьманщини К Пушкар. Множить i множить доноси, вже його гiнцi на дорозi вiд Полтави згубили стiльки пiдкiв, що ними можна б обкувати цiлий комонний полк. Викохав полтавський полковник чемерицю й поливаК ПП щедро. I Москва не повiдбиваК йому руки, навпаки, приймаК та ниже на один шнур всi наклепницькi суплiки. Й не просто приймаК... Хитрово, котрого гетьман гречно вiтав у Переяславi й напував солодкими медами, який божився Виговському в дружбi, з Переяслава поПхав до Пушкаря, котрий отаборився у Гадячi й кiлька разiв шарпався на Переяслав i зупинявся, обiйнятий страхом, вiдходив назад. Хитрово обвiшав Пушкаря соболями, обсипав золотом, запевняв полтавського полковника у царськiй милостi, висловлював свою прихильнiсть до нього. Москва грала в двi труби й щодалi голоснiше. Цар кликав Виговського, грiзно наполягав, аби Пхав до пiвнiчноП столицi, в Путивлi вже наготували й пiдводи для нього, i супровiдну варту, а гетьман вигадував усiлякi приключки, посилався на недобрi звiстки: король польський змовляКться з шведами й хоче рушити на КиПв та Москву, й велика литовська сила скупчена на границi, татари вже вихрять на Киселях з великою потугою - не можу я покинути край у такий час. Виговський знав, що в Москвi йому продиктують умови, пiсля яких вiд украПнських давнин, вiд украПнських вольностей залишиться хiба що шабатурка. Пушкар же наперед обiцяК царевi пiдписати будь-якi пара графи, будь-якi пункти, й Москва рiшуче стаК на його бiк, хоч про людське око раК йому не ворогувати з гетьманом. Пiсля Хитрово до Пушкаря приПхали стольник Iван Олфiмов та шляхтич Нечипiр Волков, вивiдували, пiдбурювали, а на миру вдавано настановляли, щоб не бив на Виговського. "Яко вiрний пiдданий його величностi, я вiдкинувся вiд властолюбства Виговського й прохаю як собi, так i всiм вiрним пiдданим його величностi царськоП оборони та ласки", - вiдповiдав ворохобний полковник. Вiн послав до Москви значного полтавського товариша Iвана Iскру з карткою, на якiй списав усi негаразди гетьмана, трохи не вiд народження, називав його зрадником i намовляв усунути вiд гетьманства. Було над чим замислитись гетьману. Почував свою вiд повiдальнiсть перед УкраПною, яку любив палко, й та любов перемiшувалась у серцi з гнiвом на Пушкаря та пушкарiвцiв, на всiх тих, хто ставав йому на дорозi. Не знав, на яку кладку ступити, де шукати опертя та пiдмоги. На союз, який у кiнцi життя укладав Хмельницький, нинi надiП не було: Швецiя загрузла у вiйнi з ДанiКю. Ракоцiя погромили австрiяки, Литва ледве дихала. Гетьман далi зволiкати не мiг: стягнуться по веснi води, й розжохувана пiвнiчними вiтрами пожежа по сухому почне ковтати волость за волостю. Вже он i зараз отаман Донець, котрий побував у Москвi посланцем вiд Барабаша, двiчi добiгав майже до Чигирина: побив багато людей, попалив села та хутори i скрiзь поширював чутки, що по травi буде нова рада в Солоницi й Виговського зсадять з гетьманства та оберуть Пушкаря. Отож, зiбравши на Благовiщення старшину, сам гетьман нiякоП благоП вiстi Пй подати не мiг, навпаки, хотiв промацати ПП, почути ПП раду. Спочатку трохи повеселилися: найперше розсмiшив усiх Гуляницький: принiс у хустцi на тацi гiндичку, буцiмто засмажену в тiстi якимось особливим способом, поставив тацю на стiл, а гiндичка раптом пiдвелася й подибцяла по столу - вона була тiльки облiплена тiстом, далi Тетеря так конозисто закрутив тоста за Богуна на його знаменитiй буланiй кобилi, так завертiв, що виходило, буцiм пропонуК пити не за полковника, а за його кобилу. Розвеселилися, наче школярi, у Носача тремтiли вiд смiху щоки, в гетьмана злетiла з чола одвiчна тiнь задуми. Але по якомусь часовi розмова перекинулася на Донця, далi - на страшного прибиша Яцупу, який шарпаК багатих людей i маК свiй катiвський триб - топить Пх у рiчцi в сiтях, i вловити його неможливо, бо вiн i його комишники перевдягаються то в монахiв, то в iноземних затяжникiв, старшини стали серйознi, й гетьман закинув першого гака: - Отримав я, панове добродiП, через путивльського воКводу з Москви указ правувати менi туди... З чим Пхати - не знаю... - З чим - то невелика докука, - мовив Гуляницький. - Для чого? - Стати перед яснi очi його величностi, - скромно й покiрно мовив Виговський, та так, що можна було розтлумачити на обидва боки: мовив щиро, мовив у кпин. - Ти ж не красна дiвиця, - скривив над кухлем маснi губи Ханенко. Гуляницький дивився на п'ятисвiчник, який стояв перед ним, двi свiчi згоряли швидко, наче людськi життя, три - повiльно: - Повезти в нас К що... А що привезеш?.. Москва вимагаК нових статей. У Переяславi ти Пх не пiдписав... - Хоч i робив уступки... - Богун. - Уснi, - зазначив гетьман. - Вони сили не мають. Розуму не доберу, що його чинити, куди повернутися... - А що тут добирати, - гукнув Ханенко. - Якщо по Пдеш - на нашу погибiль. А може, й на власну. Хмiль не Пздив, i ти не Пдь. Його пiдтримали всi заднiпрянськi полковники, загомонiли разом, виповiдаючи доводи на те, що Пхати гетьману до Москви - погибiльно. Гетьман виловлював виделкою з тарiлки гриба, виловлював думки й все дужче ставав на рiшеннi, що зволiкати довго не можна, треба бити на Пушкаря, поки вiн не набрав великоП сили. Те саме раяли йому й полковники, одначе не всi були впевненi у вiйську. Й не всi брали в одну руку: з ким бути в подальшому - з Москвою чи Польщею? Заднiпрянцi дужче хилилися в польську сторону, лiвобережцi - в московську. За столом стояв гомiн. Рiчище розмови розбилося на струменi й потоки, струмiнцi й допливали, розмовляли по двоК, по троК, перегукувалися через столи. Чернiгiвський полковник Iоаникiй Силич перепив, лiз чоломкатися до гетьмана й цiлував його в губи (i всiм було видно, що гетьману неприКмно) й до всiх чiплявся; виголосив вiншувальне слово гетьману Павло Тетеря, а в ньому сказав, що гетьман дбаК "pro publico bono"[1] - _й Силич закричав на всi свiтлицi: "Не говори по-лядськи, кажи по-нашому", той лишень огризнувся, що з таким неедукованим чоловiком взагалi розмовляти не хоче, й Носач важко звiвся за столом: - Ти своП лядськi викрутнi облиш... - А ти своП московськi витрiшки, - визвiрився Тетеря. Хмурилися навiть бiлокрилi янголи, розлiталися вусiбiч, Голуб-Дух схилив свою красиву голiвоньку, приплющилося Всевидяче око: картина так i називалася - "Всевидяче око", висiла над столом, на всю стiну. Виговський гримнув кулаком по столу: пiвнiв розвели. Аби вiдвести вiд небезпечних розмов й надати бенкету вишуканостi, шляхетноП принадливостi, Юрiй Немирич зажадав: - Хочу келиха з бiлоП руки панi гетьмановоП. Побiгли по гетьманшу, й незабаром вона прийшла. Вичавлювала на блiдi вуста усмiшку, намагалася вдавати з себе гостинну козачку-господиню, одначе крiзь козацьке вбрання з кожного позирку, з кожного подиху i поруху проступали панськiсть, лядська шляхетнiсть, була з князiвського роду Стеткевичiв, Виговський привiз ПП в Чигирин у золоченому ридванi, за яким скрипiв цiлий обоз з покоПвками, французькими кухарями та iншою челяддю. Не малася погордливо, вiдзначалася стриманiстю i розумом, але стара чигиринська челядь не переносила й духу ПП, - так собача зграя не терпить помiж себе вовка, хоч би яким домашнiм, покiрливим, собачим вiн не здавався. Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля, гетьманша подавала келихи, вiтаючи гостя усмiшкою. Все було гаразд, бенкетуючi справдi заспокоПлися, присмирнiли перед жiночою достойнiстю, доки черга не дiйшла до столу, за яким сидiв Матвiй. Поруч нього куняв рубаний i смалений у боях простий козак Кирило Куць, розбуджений МатвiКвим поштовхом, вiн витрiщився на дiамантову дiадему на кораблику гетьманшi, на ПП тонке обличчя й закричав: - Братцi, шляхта! Щоб я здох - шляхта. Гетьманша впустила келих, вибiгла з кiмнати, за столом вчинилося замiшання, невдатного козака провели штурханами за порiг. ... Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торiшнК перепрiле листя гострi ножi пiвникiв, кущиками по лiзли з землi Федоринi пiвонiП, пробудився, викинув синi бубочки барвiнок - Кдине зело на МатвiКвому подвiр'П од Журавчиного кореня - вiдсадив з батькiвського подвiр'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровицi МатвiКвих чорномурих тягали два важкi плуги: Нишпорка i В'юн орали Холерне - там у кожну руку по двадцять десятин поля i по дванадцять толоки, - Сидiр волочив кiньми засiяне вчора Пшикове. Матвiй готував зерно на посiв на Холерному, набирав вiдром з кадубiв i насипав у мiшки в сiнях. Помiтив мишоПд бiля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на нiч у комору кота. Насипав чотири мiшки, пiшов до криницi напитися, погнав у глибiнь цебер на тичинi, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипiв, загойдався журавель, - обiрвалася i впала на землю колодка, прив'язана для рiвно ваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пiшов до сiней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку. З сiней бачив, як Федора збирала орачам обiд, але перш нiж узятися за корзину з горщиками, двiчi заглянула до вмазаного в помащену бiлком стiну дзеркала й послинила пальця, провела по бровi. Гострий цвяшок пiдозри кольнув у МатвiКве серце. Завважив на Федориних плечах i нову шовкову хустку. "Для Каленика та Трохима?" Не помiтивши Матвiя, Федора з корзиною пiшла до перелазу. Матвiй стояв, розгублений i стривожений. Либонь, i сам не вiдаючи для чого, потягнув з полицi великого колiйського ножа, запхнув його за пояс й також рушив до перелазу. Стежка звивалася помiж кущiв, на яких почали розкриватися бруньки, на деяких зеленiло нiжне, як перша усмiшка немовляти, листячко, збiгала на згiрки й падала у видолинки. ЦiКю стежкою Матвiй марив у останнiх походах - уже купивши хутiр, - i в задушливiй, пропахлiй дьогтем та духом мiцного тютюну тишi канцелярiП. Вона бiгла до його грунтiв i до його пасiки, пролягала через луг i дiброву i в кожну пору року вела свою пiсню. В ту пiсню вплiталися журкотiння горлицi, щебет синицi, дудонiння водяного бугая, сюрчання коникiв, хлюпiт води в потiчках, шелест вiльх i капотiння жолудiв. Пам'ятав на нiй кожну виПмку, кожен закрут. Вона завжди навiвала йому добрий настрiй. Тепер стежка бринiла тривогою. Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бiк. МатвiКве серце зупинилося: на Пшикове. Сидоровi Федора Псти не повинна нести, Сидiр маК скiнчити роботу до обiду, ну, може, трохи перетягне, все одно обiдатиме вдома... Матвiй зупинився. Далi чорнiв лан, посеред якого бiлiв березовий гайок, навiть не гайок, а кущ берiз та лiщини. Там орачi й жниварi перепочивають в обiд, там ховають барильце з водою. Сидiр був у другому кiнцi лану. Побачив Федору й захльоскав батогом - поспiшав. Вони обоК наближалися з двох сторiн до гайка. Першою добiгла Федора й сховалася серед бiлих стовбурiв. За хвилю тпрукнув на конi Сидiр - вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези вiжки й подався в хащi й собi. Червона каламуть застелила МатвiКвi очi, широким вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в рiллi, вiн подався до гайка. Влетiв у хащу, аж затрiщало гiлля, перечепився, трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидiр сидiв на землi... i Пв вареники. Федора сидiла поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвiя, обоК посхоплювалися на ноги. Матвiй вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, налапав колодочку ножа, але нiж зачепився за штани. Журавка шарпав його (мабуть, був смiшний, а може, й жалюгiдний), врештi вирвав i кинувся на Сидора. Той вiдскочив, Матвiй кинувся знову, Сидiр низько пригнувся, пiрнув МатвiКвi пiд руку, опинився в нього за спиною, i поки Матвiй розвернувся, вхопив саморобний, вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й той крик ще дужче пiдстьобнув Матвiя, вiн замахнувся, i в ту мить страшний бiль оперезав його руку. Нiж полетiв у кущi, Матвiй завив i вкляк на колiнi, обхопивши праву руку лiвою. Сидiр стояв пiд кущем лiщини, ощирившись, наче вовк, i спiдлоба дивився на Матвiя. А тодi пожбурив пiд ноги обарок, повернувся й зник у хащi. Тiльки вiття затрiщало, та з того боку, куди вiн пiшов, заскрекотала сорока. Зiрвалася з мiсця й побiгла Федора. Матвiй перечекав бiль, пiдвiвся. Свiт спротивiв i був немилий, Кдине, що ще жило в Журавцi, це - лють. Рушив по стежцi, але господар, отой одвiчний хлiбороб, який сидiв у ньому, завернув назад: поскидав iз стельваг посторонки, позакидав на спини коням i повiв Пх за собою, покинувши борони на рiллi. Вiв конi, а його самого вела тужна думка: який-бо ж вiн дурний, адже давно запримiтив недобре й мiг вивести Сидора та Федору на чисту воду, а вiн навiсив на очi шори, жив оглуплений i обдурений. Ще тодi, як Сидiр позначив бортнi сосни, вiн хотiв покласти пiдозру на нього, й тепер також - виломив казани й пiдкинув МатвiКву рукавицю; Сидiр хотiв згладити його з свiту й боявся брати увесь грiх на душу, хотiв залишитися вдвох з Федорою. Матвiя зморозило, вiн аж застогнав, аж зупинився, й конi наштовхнулися на нього; ну, чому, чому вiн заступився за Сидора, чому зараз не показав копiвчанам на розхитанi цвяхи у вiконнiй рамi В'юновоП хати, де той ночував? Телепень несосвiтенний. Сидiр мiг i вбити його. Й знову скрикнуло серце: вiд образи, вiд потоптаноП вiри, вiд неймовiрноП пiдступностi - Сидiр, якого пiдiбрав з порохнi, якому був за батька, за товариша, за брата, пiдступно ошукав його. Горе-горе, який же страшний свiт. I якi страшнi люди! Чому вони за добро вiдплачують злом? Такий закон? А вiн сам який же нiкчемний. Сидора треба було обкласти, як вовка... Привести людей. СвоПм не дуже вертким розумом осягав, що вони з Сидором розумiють життя зовсiм по-рiзному, що для Сидора немаК законiв, i вiн знаК один закон - сили й нахабства. Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до кiмнати, за цей час гаряче полум'я в грудях пригасло, i Пх заповнила така туга, така жалiсть до себе, що сльози виступили йому на очi, вiн не збирався вбивати Федору, але хотiв урiзати Пй поли, зганьбити ПП на вiки вiчнi. А що буде далi - не знав: прожене ПП, пiде свiт за очi сам... (Куди прожене й куди пiде сам? Дiти, конi, господарство, - про це здогадувався, й через це було ще образливiше та болючiше). Побачивши Матвiя з ножем, Федора впала навколiшки: - МатвiКчку... Я нiчого... Тiльки так... Жалiла його: сирота... - Брешеш, гадюко. Я знаю все... Це ПП налякало. Що вiн знаК, скiльки?.. - Сирота... Приголубила... - Приголубила! - Вiн такий нещасний. Матвiйку, пожалiй, у мене дiти... - Ти мене пожалiла? - Вiн знав, що вже не вдарить Федору, але тепер йому були приКмнi ПП страх, ПП приниження, вперше на вiку став над нею - i чистотою душi, i гнiвом, i пострахом, - й грiзно сказав: - Не вдарю. Йди прiч... У старцi. Це налякало ПП не менше, нiж можливий удар ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в неП помiж пальцiв: - Куди я пiду?.. Я загину. Не проганяй мене, МатвiКчку. В цю хвилину до кiмнати вбiг Дениско, побачив заплакану матiр, кинувся до неП. Вiдтак повернувся до Матвiя, стиснув кулачки: - Ти за вiщо б'Кш мамку? Я тобi... Я тобi...- Й заплакав також. А в самого Матвiя смiх i сльози перемiшалися в одне, й вiн, похлинаючись чи то кашлем, чи то плачем, вийшов за дверi. ...Прокинувся серед ночi. Другу нiч спав у клунi. Два днi катував себе роботою, виморював до повного безсилля. За роботою мовби забувалася кривда. А це прокинувся, i все закипiло в ньому, й чорне вiстря виткнулося з глибини пам'ятi, зсунув з себе кожуха та кирею, побiг до хати. Вхопив Федору за плечi, почав трусити, бити об подушку головою, хрипiв крiзь спiненi губи: - Ти з ним спала? Признавайся, спала? Федора звивалася, металася по постелi, а вiн тормосив ПП, бив кулаками, хапав за горло: - Кажи правду. Не скажеш правди - уб'ю. Вона обхопила його за плечi, обвинулася довкола нього - пругка, гаряча, запашна, - приголошувала й шепотiла: - Не було нiчого, МатвiКчку. Нiчого... Нiколи. Й знову тиснулася, ПП тугi, палаючi перса пропiкали йому груди, перетоплювали лють у яру хiть, намагався вирватися з ПП обiймiв, а сам стискав ПП усе дужче й дужче, до болю, до почамрiння, до стогону. А потiм кинув ПП на постiль, брав невситимо й грубо, аж Пй було боляче, й згоряв у солодкiй пекучiй муцi. Цур i пек - так гарно йому ще не бувало з Федорою нiколи. Це повторювалося багато разiв, багато ночей, вдень вiн утiкав у роботу, з'Пжджав кудись з дому - в поле, на озеро по рибу, на пасiку, а вночi прокидався й божевiльна невiдомiсть мучила його, наливала серце люттю. Давно зрозумiв, що правди не дознати, та вона й не потрiбна йому, одначе Пдь ревнощiв катувала й далi. Водночас десь у далекому схронi серця блискотiла iскорка отiКП невiдомоП ранiше жаги, яка також кидала його до Федори, хоч вiн у тому й не признавався. Хто зна, скiльки б це тривало, але одного квiтневого дня з Чигирина прискакав козак з наказом прибути до гетьманськоП столицi. [Зiбравши велике вiйсько, Виговський захопив Полтаву. В бою проти нього гине Мартин Пушкар. Матвiй знаходить на полi бою Супруна i рятуК його. Про це дiзнаКться генеральний суддя Богданович-Зарудний i виганяК Матвiя з гетьманськоП канцелярiП. Пiсля цього вiн служить простим козаком в Чигиринському палку.] XIV ... Листа гетьман Виговський прочитав на радi. В ньому писано вiд царя Шереметьеву, аби пiд приводом того, що гетьману вiддадуть Барабаша, боярин заманив до КиКва Виговського, схопив i вiдправив його