У сiрих каптанах, ялових чоботях сидять на колодах, схиливши бiлявочубi голови, з прихованим смутком слухають пiсню украПнського кобзаря, i не в одного - бачиш? - блищить проти полум'я в оцi сльоза. То дарма, що слово мовиться трохи iнакше! Але душа в нiм - своя, рiдна!.. Завтра вони разом з козаками грудьми стануть проти спiльного ворога, i, може, не один з них проллК кров за те, щоб i надалi тут вiльно лунала ця прекрасна, розкiшна пiсня! А ось - козаки. У червоних, що вночi здаються темними, жупанах, широких шароварах, бронзоволицi, темноокi. Вони сидять i стоять уперемiш з драгунами i стрiльцями, побратимами по зброП i долi. На душi Звенигори стало легко. Нi, не затопить турецька навала зелених берегiв Днiпра! Не буде татарський кiнь пити з нього води! Не здолати Пм об'КднаноП сили Москви й УкраПни! Стихла, завмерла пiсня. Кобзар сидiв, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрiльцi, драгуни й козаки безмовно стояли навколо, i в Пхнiх серцях, здавалося, ще бринiли невгасимi задушевнi звуки... Звенигора, Рожков i Грива непомiтно вийшли з кола i, крадучись задвiрками, помiж згарищами й руПнами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусiдню стодолу i незабаром опинилися мiж чудом уцiлiлою хатою i зруйнованою вибухом бомби клунею. - Сюди, - шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху. Дверi розчиненi навстiж. Знизу вiйнуло застояним повiтрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею. Всi троК мовчки спустилися в льох i причинили за собою дверi. Рожков викресав вогню - запалив свiчку. На долiвцi, в кутку, лежала велика купа глини. В однiй ,iз стiн зяяв чорний отвiр дiри. Бiля неП - вимазанi в глипну сокира i заступ. - Приблизно половину вiдстанi ми вже прокопали, - сказав Рожков. -Ще лiктiв п'ять чи шiсть. - Встигнемо за нiч? - Встигнемо, якщо працюватимемо навперемiну. - Тодi не гаймо часу, - заспiшив Звенигора i, схопивши заступ i сокиру, шуснув у вузьку дiрку. З перших же ударiв вiн зрозумiв, як важко доведеться Пм тут працювати. Глина суха i тверда, мов камiнь. В тiснявi не розмахнешся, не врубаКш як слiд сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошiль i, рачкуючи назад, витягати з глибокоП нори. Однак робити нiчого. Десь тут зовсiм недалеко знемагаК в темницi Роман, i його будь-що треба сьогоднi визволити. Лунко цюкаК сокира. ГупаК заступ. Шарудить, осипаючись на долiвку, глина. ПотрiскуК лойова свiчка, сповнюючи печеру чадом i смородом. Довго i важко тягнеться час. Звенигору заступаК Грива, а того - Рожков. Що далi, то частiше доводиться змiнювати один одного. Пiт заливаК очi. Дихати нiчим. Копачi напружують усi сили... Згорiла одна свiчка, потiм - друга. Спiтнiлi, стомленi, замазанi глиною, копачi накидаються на тверду жовту стiну, як на смертельного ворога. I вона вiдступаК, вiдступаК... Коли стало зовсiм важко дихати, вiдчинили дверi, i в льох ввiрвався свiжий струмiнь прохолодного повiтря, що остудив розпашiлi тiла. Однак дверi незабаром довелося зачинити: починало свiтати. I тодi, нарештi, заступ ударився об камiнь. - Добралися! - сповiстив товаришам Звенигора. - Зараз ламатиму стiну! Вiн сокирою розколупав шов, вивернув кiлька цеглин, Вони глухо гупнули на долiвку, i в ту мить крiзь пролом з темряви сусiднього льоху глянули Романовi очi, освiтленi мерехтливим вогником свiчки. Дончак простягнув руки. - Арсене! Брате! Пальцi Пхнiх рук сплелися в мiцному потисковi. 6 Рожков, Грива, Роман i Звенигора, залишивши позад себе напiвзруйноване мiсто, крутою дорогою пiднялися на Чигиринську гору, до головних ворiт замка. Не без пiдстав вони вважали, що Трауернiхт швидко виявить втечу, але не здогадаКться шукати Романа i його друзiв на валах, серед захисникiв фортецi. Незважаючи на раннiй час, тут уже було гамiрно. Сердюки полковника Коровки i стрiльцi генерала Гордона готувалися до бою: однi поспiшно снiдали, другi пiдносили до гармат ядра, бомби i порох, третi шикувалися, щоб строКм iти до своПх мiсць на стiнах. Нiхто не звертав уваги на стомлених замазур, якi швидко перетнули просторе подвiр'я замка i зупинилися бiля довгоП конов'язi. - Насамперед, друзi, вмиКмося, - сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщ холодноП джерельноП води. - А то ми схожi на марюк! Вони вмилися, напилися з дерев'яного вiдра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам'яну криницю, смачноП води, обтрусили одяг i тiльки тодi присiли побiля чималого казана з гарячим кулешем. Тут Пх i помiтив генерал Гордон. - Кузьма, де тебе носить? Вночi ти мав стояти на чатах! Рожков схопився, винувато заклiпав очима. Звенигора, ВоПнов i Грива теж пiдхопилися, стали поруч товариша, готовi заступитися за нього. Генерал Гордон уважнiше придивився до козакiв, помiтив i слiди глини на Пхньому одязi, i змарнiле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, i скуйовджену копицю пшеничного волосся на його головi. По цiй копицi вiн i впiзнав дончака. - Ба, ба, ба! Тепер я розумiю, Кузьмо, де ти пропадав! - вигукнув шотландець. -За друга - у вогонь i воду, як ви кажете? Ха-ха! Вiтаю! Вiтаю! Рожков полегшено усмiхнувся: пронесло! У козакiв теж , з плiч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворiшав. - Ну, от що, молодцi, сьогоднi буде дуже жаркий день. Кара Мустафа поклявся бородою пророка, що надвечiр мого бунчук замаК на Чигиринськiй горi. Вiн згромадив пiд мiстом сорок тисяч вiйська i майже всi гармати. Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без зброП... - За цим дiло не стане, - похмуро сказав Грива. - На валах i нашоП i турецькоП зброП досить. Скажiть тiльки, куди нам iти. - Рожков пiде зi мною. А ви - не з моКП дивiзiП... - Ми хотiли б разом, - сказав Роман. - Атож, гуртом легше й батька бити, - вставив понуро Грива. - Навiщо ж батька, - усмiхнувся генерал. - Турка бийте, молодцi! Турка!.. Якщо хочете разом, тодi будете при менi! Але знайте: я там, де найважче! Ви поки що вiльнi птахи - вибирайте! - А що нам вибирати, - сказав Звенигора. - Смертi не боПмося! Бог не захоче - свиня не з'Псть! - Ха-ха, чудово сказано! Чудово! Тодi - за мною, молодцi! Пiсля вчорашнiх втрат менi кожен смiливий воПн дорогий! За мною! Сухорлявий високий генерал, притримуючи рукою тонку шпагу, що била його по ногах, швидко попростував до вежi замка. За ним поспiшав Кузьма Рожков зi своПми новими друзями.. Навколо вже все гуло, гоготало, трiщало. Над головами пролiтали бомби i ядра. До стiн бiгли запiзнiлi вояки, по драбинах i земляних сходах, укрiплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут же лежали першi на сьогоднiшнiй день убитi й пораненi. У свiжому ранковому повiтрi вiдгонило димом i кров'ю. Генерал Гордон швидко збiг на стiну i глянув на турецькi позицiП. По сiрiй, змережанiй окопами землi до мiста наближалися густi ряди яничарiв. Тисячоголосе "алла" линуло над полем. Обабiч генерала стали Рожков i його новi друзi-запорожцi. Князь Ромодановський з почтом стояв на пiщаному горбi на лiвому березi Тясмину, навпроти Чигирина. Щохвилини до нього пiд'Пжджали гiнцi, сповiщаючи про хiд битви. Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блiдий, змарнiлий, з темними кругами пiд очима. Завжди ретельно розчесанi, пригладженi вуса та борода сьогоднi були скуйовдженi, мов у хворого на лихоманку. Нiхто з почту не знав справжньоП причини такого стану головнокомандувача. Однак накази князя були, як i завжди, чiткi, обдуманi, а голос - твердий, рiшучий. Припухлi вiд безсоння очi дивилися пильно, бачили далеко - вiд максимiвських лугiв до суботiвських круч, - охоплювали все поле бою. Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зi штурмом Чигирина. Зi сходом сонця ударили турецькi й татарськi тулумбаси, заклично заграли зурни, затрубили рiжки. Вiд тисяч кiнських i людських нiг застугонiла земля. Рiзнобарвнi загони яничарiв, спагiПв, арабських i курдських вершникiв хвилями перекочувалися через Тясмин i з ходу нападали на стрiлецькi окопи та редути. На лiвому фланзi кримська орда атакувала в кiнному строю козацькi полки. Все величезне вiйсько османiв перейшло в рiшучий наступ. На тясминських лугах, на пiщаних пагорбах лiвого берега, в чигиринськiй дiбровi та в рiдких узлiссях Чорного лiсу з самого ранку зав'язалися тяжкi боП. Особливо сильний натиск турки робили на Чигирин та прилеглi до нього околицi. Ромодановський розумiв, що вони хотiли вiдкинути його з Черкаського шляху, щоб вiдрiзати Чигирин, оточити його з усiх бокiв. Тодi доля мiста була б остаточно вирiшена: воно б здалося на милiсть переможця. В руки ворога потрапило б багато пороху, бомб, ядер, продовольства. Тому вiн з самого ранку кинув сюди Бiлгородський стрiлецький полк - свою опору i гордiсть. Пригнiчений i заклопотаний Ромодановський спочатку не помiтив гiнця i тiльки, коли перед ним стали три татарських мурзи, глянув пильнiше на козака. - Вiд гетьмана? - Так, ваша свiтлiсть. Гетьман наказав доставити листа i полонених. - Сам маю полонених досить, -сказав стомлено боярин, розгортаючи папiр. Гетьман писав: "Посилаю тобi, князю Григорiю Григоровичу, знатного татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка К зятем хана Мюрад-Гiрея... Налякай його гарненько! Скажи, що одрiжеш його погану голову i пошлеш у подарунок тестевi, сирiч хановi, якщо той дозволить вiзировi Мустафi вчинити насильство над князем АндрiКм... Разом з ним посилаю ще двох захудалих мурз, - хай сам Саферелей вiдправить Пх до хана негайно як посланцiв. Двох - для бiльшоП певностi..." - А, от воно що! - вигукнув боярин i повернувся до гiнця. - Спасибi тобi, козаче! Ти приносиш менi маленьку надiю... Вiн швидко пiдiйшов до низькорослого Сафеiрелея, якого поставили на колiна зi зв'язаними ззаду руками, промовив тихо, але суворо? - Мурзо, хан Мюрад-Гiрей вчинив необдумано, передавши мого сина князя Андрiя туркам. Вiзир Мустафа погрожуК йому смертю. Вiн сповiстив мене, що обдере з голови живого князя Андрiя шкiру, напхаК ПП соломою i пришле менi в подарунок, якщо я сьогоднi до пiвдня не здам Чигирина... Я захищатиму це мiсто, поки стане сил моПх! Отже, вiзир матиме привiд виконати свою мерзенну погрозу... Але клянусь, я знайду засiб помститися хановi за мого Кдиного сина! I першою жертвою цiКП помсти будеш ти, мурзо! Я накажу тебе живого оббiлувати - здерти з голови шкiру, теж напхати соломою i вiдiслати хановi... . Саферелей зблiд. У нього пересохло в ротi. Вiн хрипко сказав: - О аллах, врятуй князя Андрiяi - Ти допоможеш аллаховi, мурзо. - Я? - Якщо хочеш носити голову на плечах, передай хановi через своПх одноплемiнникiв, - Ромодановський кивнув головою в бiк двох полонених мурз, що стояли осторонь, - щоб урятував князя Андрiя! Iнакше... - Якшi, якшi[30], -швидко залопотiв Саферелей. -Я зроблю так, як наказуК вiзир урусiв... Але ж усе в руцi аллаховiй... - Безумовно. I передусiм твоК життя, мурзо. Ромодановський вiдiйшов, а Саферелей почав щось швидко пояснювати мурзам, i тi згiдливе кивали головами. - Якшi, якшi! 8 Засвiт ударивши по Чигирину, турецькi гармати весь день не припиняли обстрiлу. Палаючi бомби та розжаренi ядра, креслячи в затягнутому димом небi чорно-вогнистi слiди, з усiх кiнцiв летiли на мiсто. Трощили поодинокi, уцiлiлi в попереднiх штурмах будiвлi, пiдпалювали все, що могло горiти. Вибухи стрясали скремсану, обгорiлу, просякнуту кров'ю землю, рвали ПП На шмаття. Дим, пилюка, гарячий присок здiймалися високо вгору, сповнюючи повiтря гарячою задухою i смородом. Замок вiдгукнувся з Кам'яноП гори залпом сорока гармат, послав у поле смертоноснi чавуннi бомби i ядра. Гармашi, за наказом генерала Гордона, заклали в пiвтора раза бiльше пороху, ризикуючи бути розiрваними разом з ними. Та гармати витримали. Зате в турецькому таборi спалахнули намети, здибилися, рвучи повiддя, ослiпленi жахом конi, страшно заревли верблюди, закричали пораненi. Дим чорно-бурою хмарою окутав Чигирин. Сонце прозирало крiзь нього сердите, криваво-багряне. Весь день турки не припиняли атак. Тисячi яничарiв, спагiПв, татар, волохiв, мунтян, арабiв з криком, з перекошеними вiд лютi i страху обличчями, розмахуючи шаблями, списами, знаменами, пiдтримуванi завиванням зурн i гуркотом барабанiв, iшли й iшли на приступ. Опiвднi злетiла в повiтря сторожова вежа Кримських ворiт. Не виявлений завчасу пiдкоп спричинив страшнi руйнування в стiнi. Густi колони яничарiв посунули туди. Другий вибух потряс усе НижнК мiсто. Розлетiлася на порох частина стiни на схiдному, низинному березi Тясмину. В пролом, як весняна вода в прiрву, хлинули чотири тисячi воПнiв Каплан-пашi. За ними вривалися все новi i новi турецькi загони. Комендантський дiм - колишнiй дорошенкiвський больверк - було розтрощено прямим попаданням бомб. Комендант, окольничий Ржевський, весь час був разом з стрiльцями на стiнах. Побачивши, як у пролом ринули турки, вiн, на чолi горстки воПнiв, кинувся назустрiч ворогам, щоб вибити Пх у поле, але сили були занадто не рiвнi. Порубаний шаблями, окольничий Ржевський упав мертвий на гарячу, мов присок, землю. З цього часу захисники Нижнього мiста, не зумiвши вiдкинути яничарiв i забити проломи в стiнi лантухами з землею, почали здавати вороговi одну вулицю за одною, Надвечiр стало ясно: Чигирин не втримати... I тодi трапилося найстрашнiше: рештки сердюцьких i стрiлецьких полкiв покотилися до Калинового мосту, Пх було небагато, та, зiбранi в одному мiсцi, вони ще могли б на деякий час зупинити ворога. Однак страх i вiдчай уже пойняли серця воякiв. До того ж майже всi старшини, а серед них комендант Ржевський, полковники Рубан i Коровка, були або забитi, або пораненi. Сотнi людей, втративши вiру в те, що Чигирин ще можна захищати, кинулися до мосту. За ними погналися яничари. Старий пiдгнилий мiст не витримав величезноП ваги, тисняви i нестримного бiгу - з трiском розвалився, ховаючи пiд уламками у глибинi Тясмину тих, хто був на ньому. Крик болю, жаху пролунав на передмо-стi! Люди плигали у рiчку i вплав намагалися досягти того берега. Одним це пощастило зробити, iншi, зокрема пораненi та тi, хто не вмiв плавати, тонули на глибокiй ямi. Та це жахливе видовище не зупиняло заднiх: страх перед яничарами був сильнiший за смерть у водi... Генерал Гордон з уцiлiлими воПнами своКП дивiзiП та сердюками полковника Коровки, якi пiсля поранення полковника перейшли пiд його руку, боячись оточення, залишив стiни Верхнього мiста i зачинився у фортецi. Наступали останнi години героПчноП оборони Чигирина. 9 ВоКвода Ромодановський бачив у зорову трубу, яких зусиль, якоП мужностi i кровi коштувало захисникам Чигирина вiдбиватися з ранку i до ночi вiд усе нових i нових яничарських полкiв. ЗдаКться, живi люди, яких до того ж було в десять разiв менше, нiж нападникiв, не могли витримати такого напруження. Злiтали в повiтря стiни, падали будинки, лопалися, пiднiмаючи в небо чорну землю, турецькi бомби i мiни, дим. котився, як осiннiй туман... Упало НижнК мiсто, загинула бiльшiсть його захисникiв... Та Чигирин не здавався - стояв! З фортецi раз по раз гримiли залпи гармат i гакiвниць, трiщали мушкети i тульськi пiщалi, на вежах майорiли прапори: малиновий - козацький, голубий - з ликом святого Георгiя - дивiзiП Гордона. Надвечiр турки пiдтягли гармати - почали обстрiлювати замок. До ворiт пiдвезли таран - i глухi удари, що долетiли аж за Тясмин, струсонули могутнi стiни. Тисячi яничарiв дерлися по крутiй Кам'янiй горi уверх, до фортецi. Та все ж Чигирин стояв! Однак у серце воКводи закрадалася неясна тривога. Вона не зменшилась i тодi, коли всюди, крiм Чигирина, припинилися боП i воКначальники сповiстили, що утримали всi позицiП. Годилося б радiти: витримати i вiдбити такий скажений натиск - це справжня перемога!.. То звiдки ж тривога? Невже трапилося нещастя з князем АндрiКм? Невже хан обдурив його, приславши гiнця зi звiсткою про те, що вiн домовився з вiзиром про вiдкладення страти княжича Андрiя? Невже Кара Мустафа виконав свою страшну погрозу, i з часу на час треба чекати, що з iмли вирине чорний гонець з кривавою торбиною за плечима? Нi, про сина вiн перестав думати опiвднi, тобто в час, вiдведений вiзиром для здачi мiста. Зцiпив до болю зуби i змусив себе стежити за ходом боПв. "Усе в руцi божiй, - i прошепотiв при цьому. -Уповаю на тя, господи!" Йому стала зрозумiла причина тривоги тодi, коли приПхав Самойлович i розповiв, що татари зробили вiдчайдушну спробу обiйти лiвий фланг i вдарити в тил стрiлецьким i козацьким полкам. Тил! Ось що почало непокоПти воКводу, коли вiн побачив, як захисники Чигирина тiкають з Нижнього мiста. Поки вiзир Мустафа докладав усiх зусиль, щоб здобути Чигирин, поки половина його вiйська не вiдходила од обложеного мiста, можна було не турбуватися за тил. Та що буде, коли Чигирин здасться? Турки передусiм постараються вiдрiзати росiйсько-украПнськi вiйська од Днiпра, перетнуть шляхи для пiдвозу боКприпасiв i продовольства, а потiм поволi стискуватимуть лещата. Майже подвiйна перевага в кiлькостi людей дозволить Пм це зробити. Вечорiло, але ще було досить видно, щоб бачити всю панораму Чигирина. Сплюндроване вщент мiсто курiлося. Бiля зруйнованого мосту кiлькасот козакiв i стрiльцiв чинили туркам опiр, в той час як Пхнi товаришi плавом перебиралися через Тясмин. Не було сумнiву, що за годину-двi яничари скинуть Пх у рiчку чи перерубають, i тодi фортецю буде повнiстю оточено й одрiзано од своПх вiйськ. Треба щось думати. - Як гадаКш, гетьмане, довго протримаКться фортеця? - тихо спитав воКвода. - Гадаю, не довго. Та зараз справа не в фортецi. Мусимо думати про вiйсько. Мене тривожить наша ненадiйна позицiя. Поки тримався Чигирин, ми стояли мiцно. А тепер... - Так, тепер ми повиннi вiдступити до Днiпра, - пiдхопив боярин. - На Бужинських висотах, на наших старих позицiях, ми зможемо з успiхом протистояти туркам! - А фортеця? На бога, князю, невже ти надумав залишити ПП напризволяще? Там же багато наших воПнiв! - Фортецю треба зiрвати, а людей вивести! I робити це негайно, бо завтра вже буде пiзно!.. - Тодi шли гiнця! - Легко сказати! Навколо фортецi - турки... Та навiть якщо i пробереться на гору, хто вiдчинить йому ворота? Гетьман на мить задумався. - Њ таКмна лазiвка. Нею проникне... 10 Захисники фортецi не помiтили, коли впав на землю вечiр. Мiсяць ще не зiйшов, але на стiнах було видно як удень. Кривавi заграви вiд пожеж i вогненних вибухiв осявали все довкола. Бiй не вщухав нi на хвилину. Вiд ударiв ядер, вибухiв бомб, вiд гарматноП стрiлянини, яку вели стрiльцi й козаки, вiд реву тисяч горлянок, скреготу шабель i свисту куль над Кам'яною горою стояв безперервний гул. Тремтiли фортечнi стiни, здригалася земля. Генерал Гордон стояв на пiвденнiй вежi. В руцi - довга тонка шпага. На шиП - барвистий шарф. Високий i рiвний, мов жердина, вiн жодного разу не вклонився турецьким ядрам i кулям, що свистiли над головою. Був простоволосий, бо десь у бою загубив шапку, i вiтер куйовдив його рудого задимленого чуба. Одяг на ньому - брудний, закiптюжений, розiрваний у багатьох мiсцях. Але самого генерала не зачепила нi спагiПвська шабля, нi яничарська куля. Зовнi вiн був спокiйний. Пильно вдивлявся в лави турецьких аскерiв, якi грiзними хвилями виринали з темряви й котилися до стiн фортецi, на пожежi в Нижньому мiстi i на далекi вогники за Тясмином, у росiйському станi. Вiн був упевнений, що зумiК протриматися щонайменше тиждень, бо мiцнi мури надiйно захищали вiд ворога, а в погребах було достатньо пороху, ядер i продовольства. Неглибокий, вирубаний у каменi колодязь постачав на всю залогу фортецi смачну джерельну воду. Що ще потрiбно для оборони? Обабiч генерала, бiля вузьких бiйниць, пантрували за ворогом Кузьма Рожков, Звенигора, Роман ВоПнов i Грива. Так вийшло, що вони, не змовляючись, без чийогось наказу стали в цей день особистими охоронцями генерала. Спочатку, боячись переслiдування з боку людей Трауернiхта, трималися генерала Гордона, бо сподiвалися на його захист, а потiм, захопленi вiдвагою шотландця i вiдрiзанi в замку вiд своПх вiйськ, вирiшили до останнього бути з ним. Це було не легко: генерал мов навiжений носився по стiнах i справдi весь час був там, де найважче, його поява в самiй гущi битви пiднiмала дух воПнiв, поривала Пх знову вперед, на ворога. Тонка блискуча шпага вражала яничарiв, мов блискавка. Четверо друзiв не вiдходили вiд генерала, який нехтував небезпекою, i Пхнi шаблi не раз виручали його вiд вiрноП загибелi. Турки не припиняли штурму фортецi нi на хвилину. Пiсля взяття Нижнього мiста вони пiдвезли всi наявнi в них гармати на Чигиринську гору i звiдти почали шалено обстрiлювати пiвденну вежу i головнi замковi ворота. Фортеця вiдповiдала не менш сильним вогнем. Така гарматна дуель тривала бiльше години. Вiд вибуху бомби в дворi замка загорiлася стайня, - Пдкий пороховий дим змiшувався з густим димом пожежi i виПдав очi. Пiд прикриттям гарматного вогню яничари пiдтягли до брами ще й стiнобитну машину. Важкий, обкований залiзом таран загупав у дубовi ворота. Затрiщало дерево, здригнулася висока надбрамна вежа. Генерал Гордон ткнув униз шпагою. - Стрiльцi, перебийте тих псiв! Гримнув залп iз мушкетiв i пiщалей. Кiлька аскерiв бiля стiнобитноП машини упали на землю. Iншi вмить заховалися за товстi бруси чи порачкували до глибокого рову, яким було перекопано вузький перешийок мiж замком i полем. Таран завмер. На стiнах почулися радiснi поклики. - Га! МаКте, собаки! - Скуштували коржiв з маком! - Може, ще хто хоче - налiтайте! Грива вiдiрвав од теплого мушкета схудле, закопчене димом обличчя, хмуро глипнув налитими кров'ю очима на трупи яничарiв. Зловтiшна посмiшка спотворила його запеченi губи. - Мало! Ой, мало! - прошепотiв вiн, насипаючи з порохiвницi пороху .в дуло мушкета. Той пекельний вогонь, що загорiвся в його серцi на попелищах Канева, не вщухав анi на мить. Оксамитовий кисет iз золою, де, напевне, як гадав вiн, були i перетлiлi кiсточки його дiтей, нестерпним болем пiк груди, кликав до помсти. За всi днi облоги Чигирина козак бачив немало ворожих смертей, але втiхи вiд того не мав. - Ой, мало! - скреготiв зубами у нестямi. Коли б вiн мiг, то перебив би без жалю все вороже вiйсько, хоча й вiдчував, що не вгасив би того полум'я, що палило його зсередини. Душевний бiль i жадоба помсти були такi завеликi, що розпирали його, мов хмiль - бочку. В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для своКП шаблi. На весь свiй велетенський зрiст iшов насупроти ворогiв, не думаючи, що якась гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка розкраК йому навпiл голову. А може, вiн i шукав для себе смертi-рятiвницi? Забивши в дуло мушкета тугий заряд. Грива припав до бiйницi. Довго вибирав цiль i ще довше прицiлювався. Нарештi, натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострiлу майже не чути було, але по тому, яка злобно-радiсна посмiшка засяяла на його змученому, закiптюженому обличчi, не важко було здогадатися, що пiд мурами фортецi ще на одного яничара стало менше. - Iще один! - вигукнув Звенигора, бажаючи пiдбадьорити товариша i розвiяти його тяжкий настрiй. Але той похмуро покрутив головою. - Мало! Глянь - скiльки Пх пре сюди! З темряви степу випiрнули новi лави яничарiв. Вони йшли помалу, переобтяженi зброКю, штурмовими драбинами та в'язанками соломи i хворосту, якi мали захищати Пх вiд уруських куль. Протяжний грiзний крик "алла" ширився, наростав, котився до фортецi, огортаючи ПП зi всiх бокiв. Пiдбадьоренi допомогою, заворушилися i тi аскери бiля стiнобитноП машини, що зосталися живi. Вони поволi виповзали зi своПх схованок i, понукуванi злими окриками аги, бралися до тарана. Ось вiн гойднувся раз, удруге - i важкий удар струсонув браму. Тим часом не переставали бити турецькi гармати. Ядра з трiском ударялися в кам'янi стiни фортецi, у вежi, у бiйницi, в кам'яний зубчатий парапет i з хуркотом розсипалися на дрiбнi скалки. Мов грiм, вибухали круглi чавуннi бомби, сiяли навколо себе смерть. Генерал Гордон вiддав наказ зарядити гармати картеччю, пiдтягнути лозовi кошелi з камiнням, приготуватися до рукопашного бою. Коли ворожi лави наблизилися на гарматний пострiл, вiн махнув шпагою, рiзким, високим голосом крикнув: - Вогонь! Десять гармат пiвденноП брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сiйнула в обличчя яничарам, вирвала з Пхнiх рядiв десятки воПнiв. Але це не зупинило ворожу лавину. На мiсце вбитих i поранених миттю стали iншi, пiдхопили драбини i вже бiгом помчали вперед. Гармашi гарячкове заряджали гармати. Вони встигли ще двiчi пальнути картеччю. Потiм, коли яничари опинилися в мертвому просторi, кинули непотрiбнi тепер гармати i схопилися за гакiвницi, пiщалi та мушкети, а також стали бiля кошелiв з камiнням, щоб разом з пiхотою вiдбивати ворожий приступ. Турки теж припинили гарматну стрiлянину, боячись влучити у своПх. Зате таран загупав частiше й сильнiше. А яничари вже приставляли до стiн високi драбини i, пiдпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стрiляли з пiстолiв у тiснiй бiйницi, чiплялися пальцями за найменшi виступи, щоб злiзти на стiну, i, зриваючись, падали вниз. На ПхнК мiсце пiднiмалися iншi. - Кидайте камiння! - кричав генерал Гордон, пронизуючи шпагою груди аскера, який виткнувся з-за парапету. - Вiдштовхуйте драбини! Смiливiше, смiливiше, друзi! На стiнах було жарко. Осяянi загравами пожеж, яничари, мов чорнi привиди, виблискуючи шаблями i ятаганами, перли вгору, як тiсто з дiжi. Стрiльцi й козаки-сердюки ледве встигали скидати Пх додолу. А по драбинах швидко пiднiмалися iншi i вступали негайно у бiй. Роман ВоПнов схопив важку корзину з камiнням - сипнув на голови нападникiв. Кiлька яничарiв зiрвалися з драбини i з криком полетiли на своПх товаришiв, що пiдпирали Пх знизу. Хтось сiйнув цеберце пiску - прямо в чорнi, виряченi вiд жаху очi, в роззявленi роти, що кричали своК страшне "алла". Звенигора скочив на кам'яний парапет i шаблею рубав бритi голови, випрученi вгору руки з кривими ятаганами. Кузьма Рожков i Грива схопили дебелий дерев'яний рожен з рогачем на кiнцi, пiдчепили ним драбину - i разом з десятками яничарiв одштовхнули вiд стiни. Драбина описала велетенське пiвколо i гуркнула на землю. Сповненi болю i жаху крики залунали в кривавiй напiвтьмi... Всюди на стiнах точилася жорстока рiзанина. Билися хто чим мiг: шаблями, списами, ятаганами, стрiляли з пiстолiв i мушкетiв, кидали камiння, сипали пiсок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогiн i хрипiння вмираючих, посвист шабель, глухi удари тарана в пiдворiттi, безладна стрiлянина - все це одним нелюдським ревом котилося з ЧигиринськоП гори у тривожну темну нiч. Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозумiло, що Кара Мустафа заповзявся здобути сьогоднi не тiльки мiсто, а й фортецю. Не жалiючи людей, вiн кидав усе новi й новi штурмовi загони на стiни замка. Захисники фортецi втратили почуття часу й реальностi. Џм здавалося, що бiй триваК дуже довго, цiлу нiч, хоча було ще далеко до пiвночi, що йому нiколи не буде кiнця. Втоми i страху нiхто не вiдчував. Вiдчайдушний порив, що охопив усiх, бажання будь-що вiдстояти рiднi стiни вдихали у воПнiв свiжi сили i завзяття. Навiть тяжко пораненi, хто ще тримався на ногах i мав хоч одну руку, щоб рубати ворогiв, билися нарiвнi зо всiма. Найважче було захисникам пiвденноП вежi. Турки скерували проти неП головний удар. Уже сотнi ворожих трупiв встеляли залиту кров'ю землю, i яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору, Пх рубали, стрiляли, вони падали назад, на цi приспи, i Пх, ще теплих, напiвживих, топтали ноги Пхнiх щасливiших, живих товаришiв. В однiй iз гарячих сутичок, коли турецьким аскерам пощастило здертися на стiну i тут завирував запеклий бiй, було поранено Романа ВоПнова. Билися в такiй тiснявi, майже впритул, що вбитим нiяк було впасти i вони хилиталися мiж бiйцями, мов живi. Один з таких убитих яничарiв навалився ззаду на Романа, i козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся вiд супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб вiдбити напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, i його шабля упала на голову дончака. Роман охнув i заточився. Кров залила очi. Його пiдхопив Звенигора, вiдтягнув назад. Арсенове серце стислося вiд болю, коли вiн побачив, як мертвотна блiдiсть розливаКться по обличчю товариша. - Романе, брате! - вигукнув щосили. Роман кволо усмiхнувся. - Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу. Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнiлi Романовi) очi заблищали вiд радостi: вiн уздрiв Арсена, який'схилився над ним. - Перев'яжи мене, - прошепотiв тихо. - I я зараз устану! - Чекай, чекай! Куди тобi! -Звенигора рвонув на собi сорочку, туго обв'язав Романову голову. - Iди вниз! Я допоможу... Ходiмо! Але Роман заперечив. - А ти б сам пiшов?.. Нi, Арсене, наще мiсце тут!.. Глянь - як напирають, клятi! Вiн поволi пiдвiвся i стис у руцi шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою i рушив за ним. Опiвночi стало ясно, що турецька атака видихаКться. Ще гримiли пострiли, ще дерлися на стiни яничари, ще блищали в кривавому свiтлi пожарищ шаблi i хрипiли конаючi, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лiзли по драбинах, якось . в'ялiше били шаблями i, що найбiльше вражало, перестали кричати своК пронизливо-дике, протяжне "алла". I в цей час до генерала Гордона пiдбiг молодий сердюк. Вiн був спiтнiлий, задиханий, без шапки. - Пане генерале, пане генерале! - Ну, що тобi? -повернувся до нього генерал. - Наказ головнокомандувача князя Ромодановського... - Ти зi ставки? Як же тобi пощастило пробратися? - ТаКмним ходом. Ледве пролiз... - Якi ж втiшнi новини ти принiс, козаче? - Головнокомандувач наказав негайно вивести вiйська за Тясмин, а гармати i замок зiрвати, пане генерале! - I вiн подав пакет. - Що? -вигукнув генерал Гордон. --Ти при своКму розумi, козаче? Сердюк спалахнув. - Це наказ головнокомандувача... Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробiг очима листа Ромодановського. Гнiв розпирав йому груди. - О свята Марiя! Це ж безглуздя! Ми тут iще довго можемо чинити туркам опiр! Як же здавати фортецю, за яку пролито стiльки кровi! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришiв! Яничари всюди вiдбитi... Нi, нi, я не вiрю! Це помилка! Фатальна помилка! Безтямним поглядом вiн обвiв присутнiх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив: - Це наказ головнокомандувача. I князь просить не зволiкати з його виконанням, генерале! Гордон мовчав. Мовчали, враженi почутим, i оборонцi фортецi. Роман, опираючись на шаблю, пiдiйшов до Звенигори, обняв за плечi. На бiлiй пов'язцi чорнiла кривава пляма. - Як же це, Арсене? - прошепотiв. - Здавати замок? Пiсля всього того, що ми тут сьогоднi пережили? Звенигора теж тремтiв од обурення. - Справа не в нас... Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Вiд мiста нiчого не зосталося - турки все спалили, зруйнували. А тепер i фортецю... своПми руками... висадити в повiтря... Здати... Боже, що скажуть люди! Всi здавалися пригнiченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спiдлоба. Чекали, що скаже генерал. Нарештi, вiн струснув головою, промовив: я - Ну, що ж-думати нiчого. Наказ К наказ!.. Передайте по стiнах: гармати негайно заклепати i кинути на голови яничарам! Усiм вiдходити до пiвнiчноП вежi!.. Пороховi погреби зiрвати пiсля того, як вийдуть люди! - Вiн обвiв поглядом задимленi обличчя воПнiв. - Рожков, доручаю цю справу тобi... Послужи, голубе, ще раз вiтчизнiП Але якщо не хочеш... Рожков виступив наперед. Глухо сказав: - Дякую, генерале! Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима. - Дозвольте i менi разом з Кузьмою, пане генерале... Один добре, а два краще: все може трапитись... - Гаразд. Iдiть. | Рожков i Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрiшнiм парапетом стiни. Наказ про здачу фортецi i вiдступ за Тясмин блискавично поширився мiж оборонцями замка. Стрiлецькi i сердюцькi загони швидко знiмалися з своПх мiсць i поспiшали до пiвнiчноП вежi, пiд яку вже пiдводились пороховi мiни. Було дивно, що на стiнах не гримлять гармати, не трiщать мушкети i самопали, не горлають дико тисячi людських горлянок. Тiльки брама здригалася вiд могутнiх ударiв тарана, -то турки, пiдбадьоренi тим, що уруси не стрiляють iз стiн, посилили натиск. Гармашi, заклепавши гармати, швиргонули Пх униз, на голови тих вiдчайдушних смiливцiв-аскерiв, якi ще продовжували настирливо лiзти по драбинах на стiни. У вiдповiдь пролунав жахливий зойк. |Вiд вибуху мiни злетiла в повiтря пiвнiчна вежа i частина стiни обабiч неП. Юрма стрiльцiв i козакiв хлинула в пролом, зiм'яла на своКму шляху приглушених i наляканих вибухом яничарiв, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту. В той же час затрiщала брама пiвденноП вежi. Не витримали мiцнi дубовi бруси могутнiх ударiв тарана - пiддалися. Розтрощенi ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападникiв. Звенигора схопив знесиленого Романа пiд руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Вiн оглянувся-турки запруджували майдан, розтiкалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрiльцiв i козакiв, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно. Палаюча стайня освiтлювала усе довкола. У мерехтливо-кривавому свiтлi пожежi Звенигора раптом уздрiв генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко бiг до порохових погребiв. "Божевiльний! Загине!" - майнула думка, i Звенигора, залишивши Романа бiля пролому, щодуху гайнув йому навперейми. До погреба вони прибiгли майже одночасно. Генерал рвонув причиненi дверi. Внизу копошилися двi темнi постатi. - Кузьма, чого гаКшся! Швидше! - заревiв генерал. - Яничари зараз будуть тут! У погребi спалахували голубi iскри: то Грива люто бив кресалом об кремiнь, але трут нiяк не займався. Гордон вилаявся i помчав до палаючоП стайнi. Звенигора хотiв зупинити його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату i так само прудко побiг назад. Його помiтили яничари. Велика юрба понеслася за ним. Вскочивши в дверi, генерал крикнув: - Тiкайте! Пiдпалюю! Турки близько! Йому назустрiч метнулась чорна страшна постать Гриви. - Не смiй, чорт! - заревiв запорожець. - Дай сюди! Кузьмо, виведи звiдси цього навiженого! - Грива видер у генерала з рук вогненну лату. Гордон вiд несподiванки аж сторопiв, та Рожков не церемонився з ним - схопив за плечi i силомiць випхав у дверi. Побачивши Звенигору, гукнув: - Арсене, забери його! Тiкайте хутчiй! Тим часом яничари вже затопили весь замковий двiр. Звенигора потягнув генерала до широкого пролому в стiнi, де маячiла одинока постать Романа. Рожков хотiв повернутися до льоху, але Грива загородив йому дорогу. - Тiкай, поки не пiзно! Чого двом пропадати? У мене з турками своП рахунки! Бачачи вагання Рожкова, Грива оперiщив його по плечах палаючою латою. - Тiкай, сатанаП Турки були вже за кiлька крокiв. Ще мить - i справдi буде пiзно... Рожков вихором помчав слiдом за Звенигорою. Вiн бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом генерала Гордона, схопив на оберемок Романа i кумельгом покотився з ним по стрiмкому схилу. В ту ж мить вiдчув, як страшна сила пiдняла його в повiтря i швиргонула в бездонну темряву, що повивала пiднiжжя Кам'яноП гори... Тим часом Грива, мiцно тримаючи в руцi смолоскип, метнувся назад, у погрiб. За ним, розпаленi боКм, не розумiючи до ладу, куди вони пруть, погнали яничари. Чуючи за собою тупiт багатьох нiг, Грива збiг по сходах униз i зупинився на протилежному кiнцi вузького проходу, обабiч якого в глибоких дерев'яних засiках чорнiв порох. Кiлька десяткiв яничарiв, спотикаючись, бiгли до нього. Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака i, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Вiн був беззбройний, з тонким смолоскипом у руцi, тому, як вони гадали, мiг стати легкою здобиччю. Џх зупинив напiвбожевiльний, пекельний смiх козака. Враженi тим несподiваним смiхом, переднi яничари зупинилися мов укопанi i... раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик вiдчаю прокотився попiд низьким кам'яним склепiнням погреба. - Ха-ха-ха! - страшно реготав Грива. - Ха-ха-ха! - I його осяяне червонястим вогнем, перекошене вiд напруги обличчя корчилося вiд зловтiхи. Переднi яничари повернули назад, тiкати. Але тiкати було нiкуди: вузький прохiд геть забитий людом. - Ха-ха-ха! - ще дужче зареготав Грива i пожбурив вогнистий смолоскип у засiк... Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум'я шугнуло високо до неба, освiтило все мiсто i його околицi. Здригнулися могутнi стiни й вежi фортецi - i рухнули всiКю своКю вагою на уцiлiлi будинки й стайнi. Потiм зайнялася пожежа. ЏП вiдблиски освiтили все довкола... Пiдхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущi терну, що росли попiд горою, i покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смертi. Внизу Рожкова пiдхопили чиПсь дужi руки, пiдвели. То був генерал Гордон. Поряд з ним стояв Звенигора. Роман лежав на землi. - Рожков! Живий! - вигукнув генерал i радiсно притиснув стрiльця до грудей. - Живий, -тихо сказав Рожков i тихо додав: - А Грива... Усi нахилили голови, помовчали, вiддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потiм поволi побрели до Тясмину. На мiсцi Калинового мосту стирчали палi. У водi чорнiли мокрi балки й дошки. Мiж ними борсалися вояки. Однi пливли до протилежного берега. Другi, схопившись за слизьку деревину, з заздрiстю i вiдчаКм дивилися на тих, хто умiв плавати. Третi, захлинувшись водою, вiдчайдушне бовталися, благаючи порятунку, i, не дочекавшись його, опускалися на дно. Побачивши, як безславно гинуть його воПни, генерал Гордон скочив у воду, закричав: - Братцi, що ж ви! Допоможiть Пм! Не дайте потонути! Його нiхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарiв, якi пiсля вибуху в замку оговталися i розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжаренi ядра. Турки обстрiлювали переправу. Гордон схопився за голову. Хiба мiг вiн ще годину тому думати, що його дивiзiя i полк полковника Коровки загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий вiдчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторiчного вiйськового досвiду вiн знав, що нiякi накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панiкою вiйську. Та це вже, власне, було не вiйсько, а пойнятi жахом i тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброП, без старiший, якi розгубили своПх воякiв у цiй страшнiй круговертi. Тепер кожен дбав виключно про себе i керувався Кдиною цiллю - досягти протилежного берега. Його вразила несподiвана думка - невже перед ним тi ж самi люди, якi ще годину тому так хоробро, самовiддано вiдстоювали фортецю, рiзалися з ворогом, зневажливо дивилися смертi в вiчi?.. Так, люди тi самi. Але вони втратили бойовий дух, вiру в перемогу, втратили, нарештi, почуття лiктя товариша, - i тому гинуть безславно... Хто ж винен? У думцi вiн кляв усе на свiтi: Ромодановського - за його необдуманий, поспiшний наказ, себе - за слiпе виконання того наказу, туркiв, темряву, Тясмин, що став на перепонi... Поблизу розiрвалася бомба - сiйнула гарячим приском, освiтила все довкола. Гордон схитнувся i впав у воду. Кузьма Рожков пiдхопив його, допомiг пiднятися. На щастя, генерал не був поранений. Натикаючись на зламанi палi, на плаваючi у водi дошки з розбитого мосту, на скоцюрбленi тiла утоп