Олександр Довженко. Оповiдання
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
МАТИ
Не ради слiз, i розпачу, й скорбот, i не в ознаку гiркого прокляття,
вони вже проклятi i так всiма на свiтi, задля слави нашого роду написано i
во iм'я любовi про цю високу смерть.
I хоч багато судилося нам незабутнiх утрат, хоч легше було б очам
читати щось лагiдне й миле серед громiв, почитаймо про матiр Марiю Стоян.
Хто серед трупiв ворожих бiжить по селу, що вже догораК?
Хто це стогне бiжучи? ЧиК серце стугонить у грудях, мов вистрибнути
хоче вперед?
Це Василь з автоматом i бомбами, МарiП Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати пiд небом?
Оце його мати.
Бiжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, бiжить у великiй тривозi.
Як же вiн бився перед рiдним селом! Розвiдником був, нищив точки, рознiс
гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробiг
Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Двi сотнi печищ, спаленi
сади, череп'я, ями i безлiч одубiлих ворогiв у багнищi й кровi.
- Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Iвана вбито, мамо, а я живий... Я
вбив Пх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
Пiдбiг Василь до двору. Отут був двiр пiд самою горою.
- Мамо, матiнко моя, де ви? Рiдна моя, чому ж ви не стрiчаКте мене? Чом
не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матiнко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немаК. Василь у двiр - нема двору. У
сад - нема саду. Тiльки одна стара груша, а на грушi мати.
О тихий жах... О незабутнiй смутку...
Коли вона була ще жива i хата була цiла край села, зимою в люту
хуртовину, опiвночi одного разу щось стало стукати у дверi.
- Хто тут?
- Тьотушка, пустiте, погiбаКм...
- Що ви, голубоньки, якi ви, звiдки?
- Ми руськi, тьотушка. СвоП ми. Льотчики! Ми впали.
- Господи, синочки, йдiть мерщiй. Я дверi зачиню... Чи ж нiхто не
бачив? Нiмцiв же повно.
Увiйшли, обнявшися, до хати два калiки. Упали додолу, заснули вмить та
й проспали пiвтори доби. Думала - померли.
Вже обмивала й ноги Пм гарячою водою, i грубу натопила, розiгрiвала
разiв зо три Пжу - сплять. I плакала вночi i вдень, згадуючи своПх синiв
Iвана й Василя. Хто ж Пх нагодуК, хто пригрiК у лиху годину? Де вони?
Може, лежать уже десь у полi, мов склянi, чи висять на шибеницях у
нiмецькiй неволi i вороння клюК Пм очi на морозi. I нiхто й не гляне вже,
i не спитаК, не заплаче!.. Так багато смертi навкруги. Дiти, дiти...
Степан Пшеницин i Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до
тiКП породи руського юнацтва, що на довгi столiття стане предметом
вивчення i глибокого подиву iсторикiв великоП трагедiП людства. Неголенi,
обпаленi морозами, вiтрами i лютими пригодами життя, вони грiзно стогнали
увi снi i дихали важко. Вiйна хвилювала Пх душi у снi, вiйна... Вони були
простi уральськi юнаки, в мiру освiченi, роботящi комсомольцi з хороших
робочих родин. На вiйну Пм iти не хотiлось, але вони не плакали й не
ховались вiд неП по доброму руському звичаю. Вони пiшли на фронт
добровольцями, щоб скорiше добратись до ворога i знищити його. Льотчиками
вони зробилися швидко i так само просто й легко, як змогли б зробитися
пiдводниками чи снайперами. Природа надiлила Пх усiм у добру мiру. I самi
вони були добрi.
- Спочатку, матушка, ми довго гатили фрiцiв важкими бомбами, а потiм
призначили нас на культурно-просвiтну роботу. Не хотiлось нам, правда, ну
треба,приказ.
- А що ж воно за робота така? - питала Стояниха, коли одного вечора
вони довго отак розмовляли тихенько у темнiй хатинi.
- Ми розкидали над УкраПною листiвки,- сказав Пшеницин.- Щоб знали люди
правду про вiйну.
- Так оце ви?.. Ой велике дiло робите, голубоньки моП,-зiтхнула
Стояниха.- Куди там бомби, хай Пм хрiн. Велике дiло добра вiсть в неволi.
Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою
фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скiнчилося на свiтi,
подумайте...
I тут уперше, слухаючи простi материнськi слова на поневоленiй землi,
вiдчули Пшеницин i Рябов, яка велика мiсiя Пм випала в життi.
У бiднiй старесенькiй хатi у присмерку пiд завивання хуртовини i
грiзний гук недалекого фронту узнали вони, як переписували люди отi
листiвки од руки, як вивчали напам'ять кожне слово i передавали од села до
села, щоб воскресити вiру. Слова правди горiли у темрявi, мов огнища в
холодну довгу нiч. Тисячi людей, зневiрених, ошуканих, обплутаних обманами
в неволi, урятувалися листiвками од вчинкiв одчайдушних i жахливих. От що
сiяли вони над украПнською землею.
Довго сидiли в задумi Пшеницин i Рябов. Потiм вони розказали Пй, як
упали вони, пiдбитi вночi, серед лiсу, як поламали собi руки i ноги, як
тiкали вони на схiд лiсами, ярами, як ховались од нiмцiв по проваллях,
заметах i байраках, i, розказуючи, самi дивувалися надзвичайнiй своПй силi
i волi до життя.
- Де ж це було, голубоньки? - спитала Стояниха, зворушливо сплеснувши
руками.
- Далеко. Кiлометрiв п'ятсот.
- Давно?
- Та бiльше мiсяця. Вже й костi позростались.
I показали вони матерi страшнi своП калiцтва i шрами.
- Ой рятуйте...
- Нiчого, рiдна. На живiй костi наросте. Ми такi люди, що все
перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролiзем
через фронт хоч попiд снiгом,утiшали стару Марiю Стояниху невгамовнi дiти.
- Ну, що з вами вдiКш? Отакi й моП...
Два тижнi ховала Марiя гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все
вийшло, ходила по селу просити милостинi, та не абиякоП, а молока та сала.
I нiхто не одмовив Пй i не спитав нiчого, хоч кожний про себе й
догадувавсь про щось: не пiшла б же Стояниха отак просити для себе.
Та не судилося МарiП вберегти дiтей. Одного ранку наблизився раптом
гарматний рев. В село ввалилася на вiдпочинок пошарпана в боях частина.
Заметушилася, забiгала нiмота. Марiя глянула та в хату:
- Дiточки! Йдуть!
Нiмцi на порозi.
-Що за люди?
-Сини моП.
-Брешеш!
- Не брешу, клянуся!
- Обшукати хату!
- Не трогайте, вони хворi. Поламанi... Боже!
- Гальт! Ваша мати?
- Мати,сказав Рябов.
- Брешеш, комiсаре! - та за зброю.
Стала мати перед дiтьми. Обох затулила.
- Не дам! Бийте мене... Не дам, людоПди! Голубчики, не трогайте, не
вовчиця ж вас родила, а людина, мати!-заплакала Стояниха.
- Нащо ж ти ховала?
- Боялася. Ви такi страшнi! Нема ж нiчого на свiтi, мо', страшнiшого од
вас!
- Ха-ха-ха! Правда? Ти маКш рацiю, старушка. Страшнiшого нема i не
повинно бути! - зареготав нiмецький сучий син.
Через двi години зiгнали нiмцi на майдан усе село на очну ставку.
Поставили Пшеницина i Рябова перед селом. Глянули вони на людей, нi
одного знайомого обличчя навкруги.
-Прощай, Урал,-прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.
- Прощай...
- Люди добрi, адже моП дiти Василь i Iван! Погляньте-бо, хiба ж не
взнаКте? - билася Стояниха, мов чайка об дорогу.- Кажiть же, що моП! Чого
ж ви мовчите? Чи ж вам жалько Пх признати? Людоньки!..- благала мати
нiмцiв i людей.
Люди плакали й признали. Навiть староста й полiцаП не посмiли сказати
нi.
Одна тiльки Палажка, вдова убитого партизанами начальника полiцiП,
зловiсно мовчала.
- Палажко, скажи - сини, бо прокляну на цьому i на тому свiтi,- шептала
Марiя Стояниха.Бог тебе спитаК, Палазю...
Палажка мовчала.
- Фрау Палажка, Ксть ето сини? - спитав ПП комендант.
Всi завмерли i не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонiв. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Вiн
догадавсь про змову.
- Ну?
- Сини,сказала Палажка й потупила очi.
Тодi вiн ударив ПП з усiКП сили в праву i лiву щоку.
Вона впала додолу, як снiп, не встигши й крикнути.
А вiн раптом до льотчикiв:
- Ваше прiзвище?
- Ой! - застогнала Стояниха, немов хто ПП ранив у саме серце. Вона не
сказала Пм свого прiзвища, а вони не спитали по неуважностi своПй дурнiй.
Упавши ниць додолу вiд удару по головi, вона не скоро пiдвелася. Але
вона чула, мов крiзь сон, як гукали до неП Пшеницин i Рябов:
- Прощайте, мамо! Спасибi! З вами i вмирати не страшно!
Зчинилась стрiлянина.
Вони лежали на снiгу, обнявшись обоК. А ПП взяли пiд руки й повели,
б'ючи по чiм попало. Розбили гранатами хату i пiдвели до грушi. Попливла
перед очима груша.
- Не вiшайте, не страмiть мене. Як же менi висiтоньки? Я ж таки жiнка
стара. Дайте менi кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тодi вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
- Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моКП шиП...
Сама надiла.
- Дiти... - та й оддiлилась од землi.
Довго лежав Василь на снiгу коло грушi. Нiхто не чув нi стогону, нi
туги, нi скреготу зубiв. Пiд самий уже ранок, коли од морозу скаменiло
його серце i грiзний гук возвiстив зорю, Василь примовк, немов заснув од
великоП втоми. Потiм, пiдвiвшися з землi, вiн поцiлував холодну материну
руку.
- Прощайте, мамо... Усю свою добрiсть i лагiдну вдачу, що подарували ви
менi, я лишаю отут з вами коло грушi, мамо.
Потiм вiн пiдiйшов до хатища, взяв жменю попелу i загорнув у хустку.
- Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися нi ноги моП, нi руки,
нi серце.
Проходили дорогою на захiд бойовi загони.
- БоКць Стоян!
- Iду!
- Що за женщина висить?
- Мати!
- Мати?
- Мати, товаришi, рiдна мати...
- Рота, стiй! Шапки геть!... Вперед марш!
Перед нею проходило вiйсько без шапок. Шанували материнство, iдучи до
бою. Ревiли гармати. Сонце снiги червонило. Од гарматного реву обсипався
iнiй, i казковi снiжинки падали на материнi розплющенi очi.
I хто ж не поклониться з живих i прийдешнiх невмирущiй красi МарiП
Стоянихи, матерi, що просила милостиню для дiтей чужих? Погляньте, ось
вона висить перед нами, возноситься над рiдною мерзлою землею. Руки ПП
маленькi i нiжнi, з довгими красивими пучками, отi самi трудящi руки, що
так багато сотворили хлiба, прядива й насiння, простяглися долонями трохи
вперед.
- Нема вже, дiточки, нiчого. Все вiддала, щасти вам, доле.
Уся ПП маленька постать неначе линула в холодному повiтрi, i сива ПП
голова, похилена набiк, торкалася передвесняних хмар.
Вiчна слава вашому iменi, мамо МарiК, красотi вашiй.
Не було у вас дорогих черевикiв, не душилися ви паризькими духами, а
душились полином та коноплями. Не було нi шовку, нi сезонних капелюшкiв,
нi кованих сундукiв з замками. Не мандрували ви по свiту, по закордонах.
Вам було нiколи. Ви, як та пчiлка, були зайнятi i од роси носили все мед
до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Њвропи.
Але закордон ще приПде до вас, приПде подивитися на вашу пiч пiд небом,
на сухенькi гвоздики од пристрiту в пiчурцi, на ваш пам'ятник, i якщо К на
свiтi хоч краплина сумлiння, вiн поклониться вашiй красi, дорога наша
мати, слов'янко, украПнко дорога.
Були ви комунiсткою чи нi? Чи був у вас партiйний квiток? Напевно, не
було. Але зерно, посiяне великим сiятелем Ленiним, зiйшло i виросло у
вашому серцi.
Хай же знаК весь свiт, як висiли ви, мамо, на старiй грушi за други
своя у велику всесвiтню вiйну в украПнському кривавому селi на ВкраПнi
кривавiй.
18.II. 1949 р. Москва
УКРАЏНА У ВОГНI
Вiд Сану до Дiнця простяглися довгi-довгi шляхи, мiста, i села, i
передмiстя, i всюди жiночий незабутнiй плач. Плакала УкраПна:
- Ой сини моП, синочки, дiти моП, на кого ви мене покидаКте?
Огляньтеся. Чи К на свiтi ще такi поля, такi пшеницi, сади,таке небо?
Горiли поля, палав хлiб. Чорний дим здiймався до неба, як народний
гнiв, як гнiв мужiв-воПнiв, праворуч, i лiворуч, i позаду, скiльки сягаК
око...
Виють собаки ночами, вiщують недолю, i невиданi птахи лiтають над нами
вночi i вiщують недолю, i ревуть воли i корови i вiщують недолю.
Земле наша украПнська, мученице наша, у вогнi ти, у вогнi!
- Дiти нашi!
- Брате мiй, муже мiй коханий!
- Батьку наш молодий, зарiже нас фашист! Вип'К дитячу кров, заморить
нас вошами та голодом. Батьку наш красивий...
- Прощайте, моП нiжнi квiти, прощайте, ми повернемось!
- Ми повернемось!
Не плакали дiвчата. Напували холодною водою i мовчки вдивлялися в очi
широко вiдкритими очима й мовчазно питали тривожну долю свою:
- Що чекаК мене? Що чекаК красу мою дiвочу, мою молодiсть?
У дiвочих очах був невимовний сум i тяжке передчуття недолi.
Завмерли серця дiвочi в нiмiй тузi.
Мiльйони кращих синiв УкраПни вiдходили на схiд, залишаючи за собою
небачене нiмецьке кладовище.
Як розповiсти про це? Коли ми спалювали своП хати, з ворогом у них, i
тiкали в лiси i яри, оглядаючись на своК горе.
- Прощайте, дiти нашi i дружини нашi!
За вашi муки не пошкодуКмо нi залiза, нi кровi, нi поту, нi працi, нi
найзаклятiшоП палкоП ненавистi, нi життя свого. Щоб вiчно жила земля наша
украПнська, щоб нiколи народ наш не став рабом, нiколи i нiзащо.
Вiдколи свiт стоПть, не була УкраПна такою багатою i пишною, такою
небачене прекрасною, як в те лiто. Хто пройшов по нiй - не забуде повiк.
I нiколи над свiтлою i радiсною красою не нависали такi темнi хмари.
Нiколи ще краса не була знiвечена шрамами таких злочинств, як
злочинства ворогiв наших - фашистiв.
I стоПть УкраПна перед нашим духовним зором у вогнi, як неопалима
купина.
Горить i буде горiти до смертi в наших серцях безмежна любов до великоП
нашоП Матерi.
Не перевелася для нас краса ПП. Печать трагедiП зробила ПП ще
прекраснiшою, ще дорожчою для нас.
Не переведуться i багатства ПП, доки живi будуть ПП дiти, сини i дочки,
якi завжди люблять працю, все хороше, все красиве. Доки живi будуть ПП
сини-воПни пiд червоними прапорами Ленiна, з твердою рукою i щедрим
серцем.
Сипу, брато мiй дорогий, товаришу мiй! Не шкодуй нiчого для перемоги,
визволителю i меснику, загартований у боях, слава тобi!
Ти був щедрим на жертви! Iз страшним громом i скреготом зубовним
висаджував у повiтря ти здiйснену мрiю свою - заводи i фабрики.
Ти не пошкодував свого первiстка - неоцiненну днiпровську греблю -
Днiпрогес, величне творiння твого генiя. Мiльйони кубометрiв бетону
замiсив ти своПми молодими ногами, наспiвуючи новi пiснi серед дорогих
запорозьких могил.
I от - прощай, Днiпрогес! Вкоротили ми тобi вiку - так треба. Не
судилося тобi свiтити нам - не свiти ж i фашистському кату.
Пiдiймайтесь, ревiть, пороги! Розливайся, Днiпре, рознеси по всiх морях
невтримний гнiв наш, пашу безсмертну волю! Не за горами наша перемога.
Замiсимо ще новий бетон i зведемо тебе, Днiпрогес. Ще могутнiше i
прекраснiше засвiтиш ти тодi добрим людям уже на вiчнi часи.
Так жертвувати мiг тiльки народ, натхнений вченням Маркса-Ленiна, народ
радянський, богатир-воПн!
Не пропадуть марно цi жертви, не зникнуть з людськоП пам'ятi небаченi
пожежi i гнiвна сила народних жертв. Чорний дим, що пiднявся над нашою
розтерзаною землею до самого неба, як суворий i грiзний заповiт, як
грiзний заклик до помсти,- хто його забуде? Хто забуде чудовi жита нашi,
нашi пшеницi, сади нашi, всi нашi колгоспнi широкi простори, що зрiли
такими плодами, такою красою, такою любов'ю i гордiстю працi людей наших,
якоП ще не бачив свiт? Хто забуде, як горiли вони? Як нищились i
роздирались вони вогнем i залiзом?
Нiхто i нiколи! Наша жертва буде в пам'ятi вiчно. Довгi вiки будуть
свiтити вогнi наших жертовних пожеж у серцях грядущих поколiнь усiх
слов'ян i всiх народiв, як гiгантський i величний знак нашоП могутностi та
величi в годину лихолiття, коли вирiшувалася на землi нашiй доля людства.
Так за Днiпро, славнi лицарi, за сади, за фабрики нашi по вовках
фашистських, по гаду Гiтлеру - вогонь! У самiсiнькi Пхнi вовчi морди, щоб
ослiпли вони i провалилися крiзь землю!
Юначе-воПне! Тебе ростила й виховувала велика партiя. Вона готувала з
тебе будiвника соцiалiстичноП держави, людину прекрасноП епохи великих
робiт.
Ти вирiс мужнiм i добрим вiд природи, що в украПнцiв м'яка i добра, ти
був увесь у працi творчiй, i вся земля твоя, твоП неосяжнi поля уже почали
спiвати пiсню твоКму натхненню, i твоП старi батьки радiли, дивлячись на
теК i молодiли душею.
Рокiв через п'ятнадцять, у розквiтi вiку твого, ти невпiзнанне
перетворив би свою землю. Ти насадив би сто мiльйонiв фруктових дерев на
УкраПнi, ти змiнив би ПП пейзаж i навiть клiмат i жив би в саду своКму,
оспiваний своПми поетами, прославлений своПми митцями.
I я, митець твiй, що поставив метою свого життя звеличування твого
iменi i твоКП епохи, вмер би, щасливий твоПм щастям та щастям i красою
дiтей твоПх i твоПх братiв - радянських народiв.
Юначе мiй, товаришу, добрий, щирий i мужнiй, забудь доброту свою!
Вдерлася в наше життя жорстока, лиха година.
Людожери з Рейну завалили собою нашу УкраПну, як обвалом.
Упало на нас нiмецько-фашистське зло.
УкраПна у вогнi! УкраПна в ярмi!
Юначе, брате мiй, приховай доброту свою. Стань жорстоким душею,
ненавидь ворога-людожера.
Нехай захлинеться вiн од ненавистi твоКП, хай згине вiд твого вогню.
Будь бездонно щедрим на вiдплату за зло, заподiяне тобi! .
Нiчого не забудь, жодноП сльози!
Цiлься, снайпере, соколе!
Цiлься, партизане!
Дивись, на твоПй мушцi не людина. Це мерзотник, який зламав твое життя,
вдерся на твою чесну землю i сказав:
"Я прийшов знищити твiй рiд. Я знищу твоПх маленьких синiв, щоб не було
в тебе роду.
Я згвалтую i оскверню твою дружину, твою наречену, щоб не було в тебе
роду.
Я заморю голодом твоПх батькiв, щоб не було в тебе iменi.
Я спалю твоП старовиннi мiста, щоб не було в тебе iсторiП.
Я знищу пам'ятки твоКП культури, щоб не було в тебе душi.
А народ твiй я замучу тифозною вошею i каторжною працею, щоб залишилась
вiд нього лито купка рабiв, наймитiв моПх.
На землi твоПй я поселю 25 мiльйонiв нiмцiв, датчан, голландцiв..."
Годi! Генуг!
I полилася кров.
Вся тупiсть, вся жорстокiсть, все безумство нiцшеанствуючих Кфрейторiв,
моральних i фiзичних дегенератiв - все звалилося на нас.
Земле моя украПнська, яка погань повзе по тобi!
Садисти, що живцем спалюють, тисячi людей наших закопують живих у
землю, мучать полонених, ховаються в боях за спиною жiнок наших. Кати, якi
спорудили тисячi шибениць по всiй УкраПнi.
Буде суд. Вiн не за горами. Буде судитися теперiшнК в минулим, буде
судитися свiтло з мороком.
З усiх кiнцiв свiту мiльйони розтерзаних, задушених, повiшених,
спалених, утоплених, отруКних, закатованих, розстрiляних, зарiзаних,
заколотих, роздертих чоловiкiв, жiнок i дiтей - жертв безумноП гiтлерiади
- встануть iз закривавленоП землi i простягнуть своП страшнi руки.
Товаришi моП, сини моП! За нашу украПнську радянську культуру - вогонь!
Бийте фашистiв нищiвно, по-запорозьки!
Весна йде. Iде наша бiльшовицька весна, наша перемога.
Пильно дивiться вперед. Ось вони сунуть у психiчну атаку, п'янi вбивцi
ваших добрих, привiтних матерiв. Ось вони, мерзотники-дикуни з джунглiв
фашистськоП Нiмеччини, кривава пляма ганьби й занепаду людства - фашисти,
гiтлерiвська банда.
Скорботними i сповненими надiП очима дивляться на схiд нашi рiднi, вони
кличуть нас i шлють нам з своПх покраяних горем сердець своП
благословення, своП надiП. Вогняними птахами летить Пх поклик до нас,
кружляК над нами.
"Дiти моП, - пише одна мати, - бажаю вам швидко перемогти i повернутися
додому, до своПх сiмей, до своПх дiтей, до своПх батькiв, а особливо до
матерi, у якоП серце обливаКться кров'ю вiд лютi до ворога. I приходить та
мить - вiдчуваКш слабкiсть свого здоров'я, але думаКш, коли б пустили на
фронт, то, здаКться, сама знищила б цiлi ворожi дивiзiП, а Гiтлера
роздерла б па шматки, а його паскудне м'ясо повiсила б на сухе дерево, щоб
по оскверняти його поганим тiлом надр нашоП землi, щоб чорнi птахи клювали
йому очi.
Чекаю я, моП дiточки, вiстi вiд вас, що Гiтлер повiшений на гiлляцi
украПнського старого сухого дуба, того, що в Чорному лiсi. Я сама посадила
його рокiв п'ятдесят тому.
Мила моя УкраПно, я знаю, що Союз наш Радянський непереможний".
Так за матерiв наших, за наших дорогих - вогонь! Вогонь до самого неба,
хлопцi! Щоб не лишилася марною жодна прожита материнська сльоза, щоб сяяла
вона, як кранля священного вогню, щоб освiтлювала вона вашi лицарськi
серця i пiдносила дух ваш до найвищих вершин благородного гнiву i
ненавистi, до найвищоП готовностi на безсмертнi подвиги i на саму смерть,
кому доведеться вмерти. I якщо вмерти, то вже так, як умiють вмирати
тiльки героП-бiльшовики, молодi вiком i великi душею товаришi нашi.
Нiчого, нiчого не шкодувати: нi працi, нi ненавистi, нi тягаря бою, нi
страху бою, нi натхнення бою, нi самого життя!
Все, все вiддати, все вичерпати, коли вже на те пiшло. Всю свою
бездонну слов'янську украПнську душу, щоб тисячi рокiв люди читали вашi
безсмертнi iмена стоячи, щоб гримiли вони, як громи.
Будьте ж безстрашнi й щедрi! Не бiйтеся героПчноП смертi! Не бiйтесь!
ВоПне, сину мiй дорогий! Вогонь за Ленiна, за великого Ленiна, який
поставив тебе першим пiд свiй червоний прапор, просвiтив тебе i вивiв у
першi ряди гiдних народiв людства.
Брате мiй дорогий, колгоспнику, шахтарю, агрономе, вчителю, iнженере,
студенте!
Вогонь по ворогу культури РадянськоП УкраПни, по вбивцях i душителях
росiйського, украПнського, бiлоруського, Кврейського народiв, по
обманщиках, по зрадниках i продажних душах, що торгують народом УкраПни!
Небачений вогонь за УкраПну, за Радянську УкраПну! За Радянський
великий Союз i за все слов'янство!
Вогонь за урожай на землi нашiй, политiй кров'ю нашою i славних
прадiдiв наших - запорожцiв!
За чистосортне насiння, за племiнних корiв i коней, за кращi в свiтi,
прекраснi колгоспнi сади, за пасiки, за квiти, за псе, що цвiте!
За колгоспнi нашi, рiднi, вiчнi, неосяжнi народнi украПнськi ниви,
кращих, радiснiших за якi немаК нiде в свiтiП
Вогонь!
За все вистраждане i завойоване дiдами й прадiдами нашими, за все
побудоване нашими благородними, чесними руками - вогонь, рiднi моП,
вогонь!
Ненавидьте гiтлерiвське рабство, як смерть! Любiть Радянський Союз, як
життя! Життя перемагаК, життя переможе! Хай живе i красуКться земля наша
украПнська, радянська!
Хай живе i процвiтаК великий Радянський Союз! I хай безсмертними
стануть вашi дорогi iмена!
ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ
- Скажи менi, друже,- спитав я армiйського хiрурга Миколу Дудка,- ось
ти працював на фронтi пiвтора майже року. Ти рiзав сотнi людей...
- Тисячi,- спокiйно поправив мене хiрург.
- Тисячi...
Я заплющив очi, намагаючись уявити собi страждання, зойки тисяч людей,
тисячi благальних очей - о, скажiть, докторе, скажiть!..
- Який величезний труд! Яке напруження всiх почуттiв! - подумав я
вголос.
- Звичка.
- Так?.. Можливо. I ще скажи менi - коли ти кидався отак щодня, за
звичкою, у саме полум'я людських страждань, що ти знайшов там у людинi? В
тiй безлiчi й рiзноманiтностi калiцтв чи знайшов ти будь-що невiдоме,
нове; яку-будь тайну у людинi на вiйнi? Чи ти далi свого ножа не бачив i
нiчого не знайшов?
- Знайшов! - сказав мiй друг i заходив по кiмнатi, пригадуючи, мабуть,
своП найскладнiшi кривавi дiла. Я стежив за ним очима, i, признатись,
заздрив йому: я в глибинi душi благоговiв перед його фахом. Рятування
людського життя й полегшення страждань завжди здавались менi найвищим,
найблагороднiшим покликанням людини.
- Воля! - промовив хiрург, спинившись i навiть гупнувши своПм здоровим
мужичим кулаком по столу. - Людина на вiйнi - це воля. Њ воля - К людина!
Нема волi - нема людини! Скiльки волi, стiльки й людини, -ось що я
знайшов.
Ах, як не хотiлось йому падати, як не хотiлось кидати автомата! Та
автомат уже випав з рук, i вже нiчим було його пiдняти з брудноП землi.
Праву руку, правда, тiльки злегка зачепило мiнним осколком. А лiва,
товаришi, висiла, скривавлена вщент, i кров била фонтаном з жахливо
скалiченого плеча.
Що робити? Спинити кров? Чим? Не спиняКться. Тече!
Тодi розвiдник Iван Карналюк кинувся бiгти. Мозок його запрацював з
шаленим запалом.
"Побiжу,думаК,- поки не зiйшов кров'ю. Аби не впасти, аби тiльки не
впасти, нi! Доб'ють, проклятi! О, проклятi, проклятi, будьте ви
проклятi!.. Доб'ють... не доб'ють... не доб'ють, не доб'ють..." Карналюк
бiг, тремтячи вiд несамовитого гнiву. Здавалось, якби стрiв на дорозi
фашиста,- зубами, без рук роздер би на мiсцi.
Вибiгши з небезпечноП зони, вiн якось зразу втратив лють i спинився.
Спинився, затужив i розтанув, мов той вiск на сонцi. I упав.
I здалось раптом Iвановi, що упав вiн дивним засобом, не на землю, а в
якусь начебто воду, i бистрина понесла його, вируючи i крутячи мiж дерев,
хмар i сiл, i несподiвано принесла додому, мов у казцi. Батько, мати, дiд,
баба, сестри... Та всi такi добрi-добрi, ласкавi.
- Iван... Це ти, наш Iваночку.
I рiдна хата край села, i стежка в саду бiля хати.
А стежкою бiжить вона, найдорожча,- Галина.
- Iван, Iван повернувся?! Iваночку!
- Галю!
Карналюк розплющив очi.
- Втрачаю свiдомiсть,- прошепотiв вiн i злякався. Iван Карналюк був
звичайним рядовим бiйцем. I особливих геройств за ним не числилось, хоч
вiн i вбив уже снайперським способом з пiвтора десятка фашистiв, не беручи
до уваги стрiльби по них взагалi. На зовнiшнiй вигляд в Iванi теж не було
нiчого героПчного.
Середнiй на зрiст, стрункий, сiроокий юнак, родом з прекрасного
Подiлля, лiт йому двадцять п'ять, вiн був рiдним сином величноП епохи -
ВеликоП ЖовтневоП революцiП, епохи Великих Робiт i ВеликоП ВiтчизняноП
вiйни.
Вiн був одним з багатьох мiльйонiв радянських юнакiв, що всiма своПми
помислами аж до початку вiйни належали мирнiй працi.
Вiн не змагався в силi й спритностi нi на стрiльбищах, нi на
боксерських рингах. Вiн змагався там, де доблестю працi здобували собi
славу,- на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi в Москвi -
найпрекраснiшiй i найпiднесенiшiй виставцi людських можливостей i якостей.
Там вiн одержав золоту медаль за такого фантастичного бика, який не
снився, вiдколи свiт стоПть, жоднiй ще коровi. Вiн був подiльський
колгоспний пастух.
- Втрачаю свiдомiсть! - сказав вiн тривожно i голосно, мов бажаючи
розбудити себе, спинити бистроплинну рiчку.
- Стiй, стiй! Не здамся!
Карналюк пiдповз до дерева i щiльно притулився раною до стовбура.
Затиснувши таким чином розiрвану артерiю, вiн так зцiпив зуби, i так
широко розплющив очi, i так не зажадав заплющити Пх, що санiтари,
пiдбираючи ранком загиблих бiйцiв, подумали, нiби перед ними труп з
розкритими, застиглими очима.
- Живу...прошепотiв Карналюк.
В обличчi його не було вже нi кровинки.
Битва гримiла день i нiч.
В оббитiй ряднами i простиралами сiльськiй хатi хiрург працював без
перерви оце вже кiлька днiв.
Перед його очима на столi розверзались такi безоднi страждань, що всяка
свiжа людина зомлiла б або зiйшла б слiзьми, наблизившись хоч на годину до
цього жахливого жертовника вiйни.
Вже винесли двох сестер в безтямi вiд багатьох безсонних ночей. Вже
iншi сестри й санiтари клали на стiл пошматованих людей. Смерть жерла
багату здобич в цiм бою, i решток од бенкету староП перепадало хiрурговi
чимало. Хата тремтiла вiд гуркоту й вибухiв бомб. Надворi лежали просто на
землi бiйцi. Џх покладено в три черги, за характером поранення - головнi,
порожниннi й iншi.
Хiрург стомився. Щоб пiдтримати сили й заощадити час, йому подавали
Псти сюди ж, до операцiйного столу. Вiн був дуже здоровий з природи, але i
в нього вже не вистачало сил. Вiн валився з нiг вiд утоми i занудьгував.
Всяке дiло маК свою нудьгу. Йому не подобались пораненi i не подобалось
вже навiть те, чим завжди вiн захоплювався в людях.
"Ну, що за чорт! Звiдки стiльки терпiння? Чотирнадцять мiсяцiв рiжу, i
хоч би тобi один загукав, почав клясти, ненавидiти смерть, лаяти ПП, суку!
Нi! Мовчать, покiрливi",- думав вiн знесилено i знов, у тисячний раз, шив
людину з рваного, кривавого дрантя.
- Слiдуючий!
Перед хiрургом лежав Карналюк.
Вiдколи його поранило, минуло три днi. I дедалi йому все гiршало. Жар в
його знекровленому тiлi перевалив давно вже за сорок перший градус.
Страшна газова гангрена вразила його. Рука лежала бiля нього, роздута до
величезних розмiрiв, темна, в багрово-синiх плямах та пухирях i нестерпно
смердюча. Три днi не зводив з неП очей Карналюк. Вiн дивився на неП, як на
смертельного ворога, i мовчав.
Хiрург чудово лiкував газову гангрену новим своПм методом, але руку
Карналюка врятувати було вже неможливо.
- Пiзно,сказав вiн безсило своКму помiчниковi,- Доведеться вiдтяти
руку.
- Вiдтинайте! Рiжте швидше! - рiшуче й хутко сказав раптом Карналюк.
Здивований хiрург повернув голову. На нього дивились широко розплющенi
сiрi Карналюковi очi.
- Рiжте швидше! - наказав вiн ще раз i навiть хитнув головою, мов
зважившись одкинути геть непотрiбну руку.
Та не допомогла Карналюковi ампутацiя руки. Не допомогла i
протигангренозна сироватка, введена в його органiзм за особливим методом
хiрурга. Спроба перелити кров також не допомогла йому. Спорожнiли його
кровоноснi судини.
Газова гангрена росла. Вiд плечового суглоба вона поповзла вже через
надплiччя до шиП. Роз'ятрене плече являло собою картину грiзну й
нестерпну.
Коли його перевезли до шпиталю, вiн був уже без пульсу, в безнадiйному
станi. Життя покидало його. Але вiн не здавався. Свiдомiсть не залишала
його нi на хвилину, i нi одна душа в палатi не почула вiд нього жодного
зойку. Вiн мовчав, i вся його воля пiшла на цей напружений мовчазний опiр
смертi.
- Як ся маКш? - запитав його хiрург пiд час обходу палат i взяв за
руку. Пульсу майже не було.
- Нiчого... Добре... Скажiть, докторе, жити буду? - прошепотiв
Карналюк, вдивляючись докторовi, здавалось, в самiсiньку душу.
- Жити? Обов'язково, аякже! - вдався хiрург, як завжди, до своКП
рятiвноП неправди i, помiчаючи, що Карналюк уже вмираК, що жити йому
зосталось лiченi хвилини, одiйшов до iншого пораненого, не призначивши нi
перев'язки вже, нi яких-будь процедур.
Карналюк зрозумiв, що позбувся надiП назавжди.
- Чекайте... Докторе!
Хiрург нiяково озирнувся. Карналюк угадав всi його думки.
- А перев'язки вже не треба? Га? - запитав вiн, палаючи у вогнi
гангрени i обпiкаючи хiрурга незабутнiм поглядом.
А що сказати хiрурговi? Що говорити хiрургам щодня коло лiжка
вмираючих? Що?
- Нi, нi... Житимеш...
I пiшов хiрург з лiкарями й милосердними сестрами до перев'язочноП, а
Карналюк вiдкинувсь на подушку й заридав.
Згадав вiн своК Подiлля - золоту свою краПну, своП широкi безмежнi
лани, сади, багатi череди, i владику свого стада - бичка Мину, i стару
Буг-рiку, i Галину - любу свою, з якою вiн мрiяв прожити над Бугом життя.
- Де ти, Галю, де ти? Подивись на свого Iвана!.. Бач...
Оглянувся Карналюк. Довкола самi тiльки пораненi.
- Ось де я! Як далеко... вмираю...
Заметався Iван Карналюк на своКму смертному ложi, затрiпотiв, як
пiдбитий птах. Не вмирати, мститись над ворогом хотiлось Карналюковi.
Жити!
- Проклятi, о проклятi! Нi, понесу помсту на вашу голову хоч в однiй
руцi... Понесу-у!..
Застогнав воПн, заскреготав зубами i вщух.
Пiсля обходу палат хiрург пiшов до перев'язочноП, дав розпорядження
щодо порядку перев'язувань i присiв бiля вiкна.
Ранок був хмарний, сiрий. Хiрург опустив голову на руки i замислився.
Раптом сильний грюкiт у дверi змусив його здригнутись. Хiрург глянув -
Карналюк! Вiн стояв у дверях у самiй бiлизнi, в мокрих од кровi та гною
бинтах i весь у холодному поту.
- Перев'язку!..-застогнав Карналюк i, простягнувши вперед праву руку,
рушив до операцiйного столу.
- Жить хочу! Давайте менi перев'язку i все, що треба!..
Карналюк iшов до операцiйного столу, розхитуючись, немов на палубi
корабля в ураганному морi.
Вражений небаченим видовищем, хiрург прикипiв до мiсця. Страшний був
Карналюк i прекрасний.
- Ви думаКте, я вже помер?.. Перев'язку! Дайте!.. Жить хочу!.. Чого ж
ви стоПте?! А-ай...
I Карналюк упав на руки лiкарiв.
Схвильований хiрург пiдняв його, як хлоп'я, i поклав на стiл.
- Ви думаКте, вам пощастить його врятувати? - спитав у нього асистент,
вбiгаючи в перев'язочну.
- Вiн уже сам себе врятував,- проказав хiрург дзвiнким голосом.-
Держiть... Так... Ну, держiть же, чорт би вас забрав!
Асистент подавав йому iз звичайною точнiстю й швидкiстю потрiбнi
iнструменти.
З хiрургом сталось щось дивне. Вiн нiби весь перетворився. Вiн почав
працювати весело, з надзвичайною енергiКю i, працюючи, милувався з
Карналюка.
- Ах! Ви гляньте, який велетень! Яка грудна клiтка! А плече яке! Га?!-
говорив захоплено хiрург, обробляючи моторошну рану Карналюка перекисом
водню i накладаючи на неП асептичну пов'язку.
- А ноги якi! А шия! А хода ж! Ви бачили, як вiн ввiйшов? Стрункий, як
бог. Камфору!.. КофеПн!.. Так. Чудово... Оце юнак! Ви подивiться, якi
м'язи. Як вiн ввiйшов, га!
- I як це вiн ввiйшов! Адже вiн лежачий хворий! - дивувалась сестра.
- Ат, що ви в цьому тямите?
- Але ж де вiн набрався тiКП снаги? У нього ж не було пульсу,- говорила
друга.
- У нього була воля... Держiть...
- Ви думаКте, вiн житиме?
- Вiн житиме бiльше за нас з вами! Держiть!.. Так... Повiрте менi, вiн
зробив для свого життя уже в багато разiв бiльше, нiж ми оце тут робимо...
Бинт!
Хiрург працював з надзвичайним натхненням i любов'ю. Нiколи ще не
хотiлось йому так палко врятувати життя людини, як зараз. Iван лежав перед
ним у глибокiй нестямi, але його могутня воля до життя передалась лiкаревi
i сповнила його вщерть. Вiн забув свою втому, своП безсоннi ночi i
працював, як пiсля живодайного сну i освiжноП ванни, працював легко й
радiсно, i сонце, що зазирнуло було на хвилину з-за хмар в операцiйну, мов
усмiхнулось йому, наче обiцянка щастя. Так сила опору смертi помножила
силу лiкаря, i цю силу лiкар вертав хворому. Вливши йому ще раз
протигангренозноП сироватки i пiвлiтра кровi, хiрург велiв дати
оперованому теплого вина й гарячого чаю i довго зогрiвати його в лiжку.
Згодом у того почав помiчатися пульс, порожевiли щоки, i Карналюк вiдкрив
очi.
В сiрих очах, як i перше, горiло те ж саме питання.
Всi четверо - хiрург, i асистент, i сестри - ствердливо хитнули йому
головами i одвернулись, схвильованi.
Карналюк глянув на хiрурга i осмiхнувся.
- Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобiв до перемоги,-
сказав зворушено хiрург.- Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь
перед благородством вашоП волi.
Коли Карналюка виносили з операцiйноП на койку, йому аплодувала вся
палата. Пораненi з гордiстю дивились на свого товариша i радiсно дякували
йому. Џм також передавалась його воля до життя.
Подумайте, брати моП, про це, i коли з ким в бою що трапиться,- все
буваК,- вирiшуйте тодi на койках перемогу кожен для себе. Виймайте тодi з
чудодiйноП прадiдiвськоП скриньки дорогоцiнне зiлля, корiнь життя, i
нюхайте його, вбирайте в себе його дух, i гризiть, i живiться ним день i
нiч, Волю!
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT