перекривленому вiд жаху лицi. Менi залишилося кiлька крокiв - i вона впала. Викрутом ПП кинуло на снiг. За три-чотири метри лежав старий. Я обвiв поглядом дахи. На них, вишикувавшись лiнiКю, як червономорськi носороги, з нацiленими на площу карабiнами стояли солдати. Дивлячись на них, я на недовгу мить ослiп, втратив зiр, як восени вiд голоду. Коли очi прозрiли, мене з усiх бокiв оточували солдати. Вони йшли з пiднятими, мов для попередження, карабiнами, з пополотнiлими обличчями i безтямними поглядами. Менi скрутили за спину руки i одвели пiд ратушу. З провулка показалися полковник Родзiсад, Опольчик, Сiдлецький, Ренет. Тепер менi стало ясно, якоП ми припустились помилки: не виставили дружини на сумiжних вулицях. Не прорвавшись через натовп на площу, поляки оточили ПП з дахiв. - ВиявляКться, вас кулi минають,- посмiхнувся Родзiсад.- Це поправить шибениця. Замах на життя Пiлсудського вам дорого коштуватиме 52. 52 Замах справдi мав мiсце. Його здiйснили члени т. зв. украПнськоП вiйськовоП органiзацiП, що об'Кднувала нацiоналiстичнi елементи. Я до болю стиснув зуби i заплющив очi. "Замах? Який замах?" - Ми вас попросимо назвати прiзвища забитих бандитiв,- проскрипiв полковник видовженими (досi я не помiчав цього), губами. Вони волокли мене вiд тiла до тiла, я називав вигаданi прiзвища, i Родзiсад, щоразу зупиняючи презирливу посмiшку, знизував плечима. - А цього впiзнаКш? - запитав вiн, штовхаючи чоботом старого, що бiг з Марiйкою до мене. - Нi,вiдказав я. Родзiсад зневажливо оглянув труп i процiдив: - Письменник-бандит Загряда. Не чули про такого? - Нi.- Я спробував нагнутися над головою Загряди, але мене шарпнули вбiк. - А цю панночку знаКте? Марiйка впала на тротуар, вiдкинувши на брук вулицi лiву руку. На ПП лицi змертвiв слiд жаху. Я вiдвiв погляд i побачив посеред вулицi розтоптаний труп у солом'янках, котрi я сплiв для Сильвестра Окiльнюка. Менi не дали подумати, як мiг Окiльнюк сюди потрапити. - Хто вона? - закричав Родзiсад. Мiй погляд, мов магнiтом, повернуло до МарiйчиноП руки. В пригоршнi червонiло ще паруюче озерце кровi. Тiльки в пригоршнi. А так кровi навколо тiла не було видно. До пригоршнi кров збиралась, стiкаючи по руцi, що лежала нижче, на бруку вулицi. Очi менi застелили сльози. Я хотiв стати навколiшки, та мене за комiр поставили на ноги. - Ну? Я не мав сили говорити. - Хто? Я нiчого не бачив, лиш паруюче озерце кровi в пригоршнi. В моКму мозку щось одвалилось, i я раптом згадав окремi Марiйчинi фрази. Вiд розпуки розривалося серце. - Ну? - гаркнув над головою Родзiсад. - Це моя дитина, полковнику.- 3 очей хлинули сльози, хоч я намагався стриматись.- Це моя дитина,- сказав я, показуючи на кров.- Вона народилася вiд кулi. Бережiться...Мене повалили на снiг. - Бережiться, полковнику,- шепотiв я,- бо вона народилась вiд кулi. Я не знаю, ким вона стане, коли виросте... Чернiвцi, 1965