Ревека йшла за
возом, обхопивши долонями голову.
   Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня
воркотiв без угаву, вп'явшись у рукав сивоусого пiдтоптаного стрiльця.
   - Скажiть менi, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та
скажiть.. Забрались-те сiнце, бо там далi в стiжку, кукурудзиннячко. Я
вмисне добув снiпки пiд верх, бо корова маК на днях розтелюватися. Що я
маю тепер робити? Ну, скажiть, пане, красти? Пане, красти?
   - I-i-i-i крадiть!-огризнувся стрiлець, якому увiрвався терпець.
   - Красти, пане? - здивовано перепитав старий. - Але ж я нiколи...
   - Одчепись, дiду, i-iii масти собi голову.
   - Значить, красти! - повторив Западня, i його обличчя стало таким
зосередженим, нiби вiн вiдкрив для себе i для своПх нащадкiв на багато
десятилiть наперед найбiльшу в свiтi iстину i за всяку цiну намагався ПП
запам'ятати.
   Стрiлець похмуро зиркнув на нього i одвернувся. Мабуть, йому
показалось, що Западня божеволiК.
   - Повертайтесь, добродiю, прошу вас,- сказав вiн плаксиво i оперiщив
коня батогом.
   Коли обоз вигнувся на Залiський тракт, почалися зойки i голосiння. Люди
довго дивилися вслiд темнiючiй вужiвцi возiв, а назад поверталися мовчки,
немов поворогували мiж собою або було Пм до прикростi соромно. Було в
цьому щось непевне, пiчнявiюче, зловiсне.
   Я бродив понад Днiстром до пiзнього вечора. Вiтер рябив зеленувату воду
на крижаному вiку, за островами погуркував далеким боКм скрухлiлий лiд, а
навколо островiв тонкою волосiнню путалась пiна. Усе було випадкове,
жодного натяку на гармонiю
   З очей не сходив Загата. Вiн весь час iшов поперед мене, похитуючись i
безвiльно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина
iз зцiпленим ненавистю обличчям, а далi - Гривастюк. Вiйта я бачив, коли
виходили з села. Вiн запитливо глянув на мене, мовляв: "Ну, як - усе
гаразд?" - а я опустив очi. Потiм, коли я пiдняв Пх, Гривастюк дивився на
мене з неприхованим презирством. Iванчук, жестикулюючи, щось йому палко
доповiдав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався мiж реквiзиторами на
нашому кутi й мiг бачити сутичку з бородатим йолопом.

   Коли в природi все здаКться випадковим, то це, очевидно, передвiстя
змiн. Це найсумнiша i найнебезпечнiша пора. Коли починаК лiтати бабине
лiто, часом зацвiтають черешнi. А потiм ця невинна надiя припадаК снiгом.
   У Левадихи сидiла Марина.
   - Дякую, Прокопе,- мовила вона, обводячи мене тоскними очима, якi в
неП, як i в багатьох iз нас, не в злагодi з виразом обличчя.
   Левадиха вдоволено заплямкала. Ще крапелька - П я зiпсував би Пй
настрiй, та в сiнях загупали чоботи, i на порозi появився Iлля Гордiй.
Слова, готовi зiрватися з уст, як роздрочений пес iз припону, забралися в
лiгво. Iлля пiдозрiло покосився на Марину. Вона схопилась, пружинячи на
ногах, пересiкла хату i вже в дверях звернулась до Левадихи:
   - Бiжу, бо дiти голоднi. То завтра передам. Сама занесла б, але далеко
ноги бити болотами.
   - Я на вогник,- невпевнено почав Iлля, спантеличений нехитрою Марининою
викруткою.- Як вам сподобалося? Я думаю, що якби попросили людей: "Скрута,
допоможiть", - дали б хто скiльки може. Що, не так, Повсюдо?
   Збiгла-зашкварчала юшка в печi.
   - Ой, трясця б на тебе! - пiдскочила Левадиха. А в нас помилувалися
голими стiнами, - сказала вона, розганяючи долонею клуби пари,- та й з тим
назад.
   Iлля згiдливо кивнув, хоч на лицi було: "Бреши, бреши",- i всiм тiлом
повернувся до мене.
   - Вважай, що сiяти не буде чим.
   Я не вiдповiв.
   - Можна нам на чотири ока? - спитав Iлля трохи згодом.
   Ми перебралися до свiтлицi, я запалив лампу. М'яко стуленi ГордiКвi
губи лiниво посiпувалися, йому явно не з руки було починати бесiду.
   - Клопiт у мене. Прокопе,- нарештi видавив вiн. - Пам'ятаКш: ми
кланялися цiсаревi пiсля пиятики, спали в мене? Тодi я згубив членський
квиток. Може, ти пiдiбрав i забув вiддати? - Вiн на секунду почервонiв i
зiтхнув, наче виконав тяжкий обов'язок. Покрутивши головою i усмiхнувшись,
показав на жолудi в решетi, якi Левадиха сушила чорт зна з якою метою. -
Приповiдку про жолудi перехопив. Цiкаву для наших днiв. Так от, хтось-то
позаздрив жолудям, що добре життя мають: на висотi, пiд гонцем, на свiжому
повiтрi. Почув це жолудь i вiдказуК: "Ой, не заздрiть. Увiйдiть лишень в
моК становище: не знаю, яким вiтром зiб'К, куди занесе i яка свиня
з'Псть..." Ну, як?
   - Десь уже чув.
   - А цього не мiг чути. Якось приходжу додому i кажу своПй старiй:
"Мамо, вступив у пепееси18". Для жарту, звичайно. Вона скривилась,
сплюнула, вiдвернулась. Думаю, вже й матiнка несогiрше розбираКться в
партiях. Але питаю: "Чого плюКшся?" - "Ой сину, сину, - хитаК вона
зажурено головою, ще бiльше насторожуючи мене.- Як ти мене мучиш!
Позавчора ти ступив у коров'ячий ланяк - ледве вiдтерла штани i чоботи, а
вчора тебе в псятину впхало! Чи ти не можеш обережнiше ходити? Дивись пiд
ноги, ти не маленький..."
   18 Польська партiя соцiалiстiв.
   - Нiчим не допоможу, Iльку, - сказав я. - Не надибав твоКП книжечки. Це
чимось загрожуК? Виженуть з радикалiв?
   - Та маю двi догани. Тепер виженуть. Правда, що бiда сама не ходить.
Обчистили комору й коша з партiП дадуть. РозумiКш, поза партiями бути
неспiдручно. Напевне не можеш знати, з ким лiпше матися, але на
неполiтичних балабухiв завжди кивали як на придуркiв.- Iлля скрутив
цигарку.- Якби знаття, я б з гонором подався до iншоП партiП. Тi, кого вже
десь вiдшили, не заслуговують нiде довiр'я.
   - Не признавайся, що згубив.
   - Мислилось. Але Лобода галить: принеси, аби наклеПти значок. Завтра
почнеться заваруха, а за один вечiр не перекинешся до iнших, бо не для
моКП пам'ятi завчити програму.
   - Виходить, дiло повертаКться клином.
   - Угу,гiрко i весело засмiявся Iлля, але тут же посерйознiв: - Тiльки,
Повсюдо, нiкому нi слова. ЧуКш? Я тобi вiдкрив душу як фронтовому
товаришевi: ми ж обидва були на iталiйському, хоч не в одному полку. От
чорт, як згадаю ту катавасiю, мороз iде поза шкiрою. Було що пережити.
Часом ляжеш спати - перед очi лiзуть гори трупiв. Не вiйна то була! Колись
одним вухом чув, що в океанi К такi потоки: один теплий, другий -
холодний. Де вони сходяться, там нiщо живе не витримуК, осiдаК земля,
вiчнi громи i блискавки, а хвилi пересуваються з краю до краю величиною з
Говерлу. Так армiями пересувало i нищило людей.
   - Будь спокiйний,- запевнив я.- Могила.
   Iлля вирячив очi, та згадав, з чого зайшла мова i пiдхопив:
   - Могила, Прокопе. Не видай. У тебе не знайдеться випити?
   - Нема,-розвiв я руками.- Отже, дадуть пiд зад? Iлля безпорадно стиснув
плечима i сплюнув. Вiн ще посидiв трохи i попрощався. Я провiв його пiд
чорне, непевне пiднебiння ночi. Я не мiг з ним говорити про вiйну. Усi,
хто ПП пережив, кому випадок подарував життя, як на мене, повиннi твердо
усвiдомити, що просто iснувати Пм замовлено самою природою Вони не мають
права губитися в юрбi. Вони мусять щось робити для життя Тим часом Iлля,
втративши якусь книжечку, втратив своК обличчя. Я пiдняв своП покалiченi
камiнням руки. Пальцi майже не розгинаються, i руки схожi на два знаки
запитання. Я дивився на них i думав, що мене вже тривалий час пiдточуК
якийсь сумнiв.
   - Лемiшку будеш Псти? - запитала Левадиха з-за дверей.
   - Одну ложку,- озвався я Думки сколихнулись, заметушились, але
попереднiй стрiй Пх уже не вiдновився. "Iде голод", - видзвонювали
краплини талого снiгу пiд стрiлою.

   Спав у замку. Миколи не було. Перед сном я прочитав у томику Гюго про
компрачикосiв. Досвiта мене розбудила, пошкрябавши шибку, потурбована
вiтром ялиця. За вiкном косими смугами топився небокрай. Нiч плазом
вiдступала в лiси i яруги. Але й тут ПП настигне день. Нiщо йому не
перешкодить, нiяка сила не зупинить. Можливо, десь i в глибинах нашого
буття визрiваК свiтанок, одвойовуючи в темряви позицiП i плацдарми.
   Я поголився, з'Пв хлiба з солониною, усе позамикав. Надворi посипав
рясний, пухнастий, схожий на гусiнь снiжок Падаючи, вiн так само, як
гусiнь, ворушився на землi, пiдламував пiд себе колючки i розпластувався.
   У каменоломнi я змастив олiКю свердло, витер вiд болота держак молота i
майзель, повiдкидав з-пiд нiг камiнцi. Вiдтак сiв навпочiпки над урвищем.
У долинi, подiбний до мурахи, настоячи посувався маленький чоловiчок.
Покружлявши навколо бункера, вiн довго стояв, пiднявши до чола руку:
озирав погаратанi мною скелi й стоси.
   Я заховався мiж стоси, щоб Гривастюк не мiг бачити мене Снiг пiшов
густiше. Слизькою стежкою вiйт добиратиметься сюди добру годину. Що за
лихо привело його?
   Я вертiв дiри. Корба тихо поскрипувала, свердло почало бити в один бiк.
З'Пвся трибок. Я пiдiгнав мутру. Крутити стало важче, але свердло пiшло
рiвнiше. Менi його акурат вистачить.
   "А коли сьогоднi домовитися з Гривастюком?" Цей заверниголова може
побоятися. Скажу, що бункер менi на завадi, а майданчик дуже привабливий -
при шляху, рiвний, головне, що камiння не треба буде возити. Усе начебто
логiчно i переконливо.
   Гривастюк був зодягнений у новий сардак i чорну, поспiль вкриту
краплинами талого снiгу шапку. Вiн зупинився якраз у тому мiсцi, звiдки я
спостерiгав за ним. Вiддихавшись, рушив понад проваллям до мене.
   - Гай-гай! Та ви творите чудеса.
   - Зопалу, пане Гривастюк. Допався, як бездомне котя до затiрки.
   Вiйт з солiднiстю походжав мiж стосами, доторкався до брил, довго й
замислено оцiнював борлак скелi.
   - До спiлки не пристають, пане Повсюдо?
   - Кому охота морочитися в цей непевний час? Один наживаю мозолi.
   Губи його заходили, нiби Пх сiпали невидимими поводами.
   - Не шкодуйте. ПоступаКте правильно, слово даю А працюКте - куди твоК
дiло! Це означаК, що натогiд восени новосiлля? А це що за бомбомет?
   - Дрiльборер,- назвав я свердло по-нiмецьки.- Зразок вiдомий,
Молотковський лиш побiльшив. Дивiться.
   Я налiг плечем на педаль i повiв корбою Сталевий стрижень ум'як у
вапнякову плиту i занурився до опори. Гривастюк примружився. Вперше в
життi я побачив одверту гримасу: мене не тiшить людська удача.
   - Так-так, - буркнув вiн, i щоки його запалали, як пампушки на
сковородi.- Але я гнiваюся на вас, пане Повсюдо.
   - Що замовив роботу соцiалiстовi? Але ж вiн найкращий коваль.
   - Ви перебiльшуКте щодо здiбностей Молотковського,- сказав Гривастюк,
озираючись навколо - Соцiалiст?.. Менше з тим. Справа, власне, в тому, що
ви не господар свого слова Чекаю вас багато недiль пiдряд, виглядаю. Якщо
вже обiцяти, то, по-моКму...
   - Вибачте, пане Гривастюк. Оцi штабелi мене з нiг валили. Мусив
вiдпочити.
   - Я запрошував не до лопати, Прокопе. Повеселились би i так далi...
Компанiя збираКться завсiди вишукана. ТамтоП недiлi, примiром, гостював
колишнiй ваш вихователь Мефодiй Гiрчак...- Вiн умовк, чекаючи, що я скажу.
   - Гiрчак?
   - Ми з ним познайомилися через Володимира Майдана, секретаря повiтового
комiсара. Гiрчак i Володимира вчив, склав йому протекцiю в Кракiвському
унiверситетi. Хоч вiн був Кдиним украПнцем серед професорiв гiмназiП, зате
людина впливова. Я люблю гарне товариство.
   "А ти - птиця!" - подумав я, водночас щиро жалiючи, що втратив нагоду
зустрiтися з Гiрчаком.
   - Загалом важко собi простити,- сказав я.- Але, Пй-бо, з лiжка не
зводився.
   -- Чекаю вас цiКП недiлi, що прийде. А помимо того,- Гривастюк дiстав
з-пiд поли папку i вiдкрив на потрiбнiй сторiнцi,- розпишiться в отриманнi
документiв. Нинi дiлочинство - комар носа не пiдточить.
   - Хвалю: менше свавiлля.
   - Так. А як же з грунтом, пане добродiю? - Згорнувши папку, вiн
очiкувально затримав м'ясисту долоню з короткими грубими пальцями на
обкладинцi.
   - Ще подумаю,- сказав я несподiвано для себе. Нi, я для полiтики не
годжуся. Я розмовляю з людьми занадто прямолiнiйно, готовими оцiнками, не
даючи Пм можливостi побачити речi в розвитку. Тим самим я позбавляю себе
можливостi створювати ситуацiю для нападу чи вiдступу.
   Гривастюк повернувся обличчям до рiки, як полководець, викинув уперед
руку:
   - Вибирайте. На хазяйське око, то далеко й шукати не треба. Ось тут,
пiд горою, вiдступивши вiд отих акацiй, з богом починайте.
   У мене аж у п'ятах похололо.
   - Обiйдеться без транспорту, рiвно, городець викраКться, рiчка,
пасовисько, помешкання при гостинцi. Для майстровоП людини все це, знаКте,
велика зручнiсть. Якщо ви не надумали далi навчатися.
   - Пiзно, пане Гривастюк. Ви справдi радите слушно.- Мiж iншим, я нiчого
не втрачаю завдяки своПй прямолiнiйностi. Дiалектика речей, якщо тримати
долоню на ПП пульсi, не зраджуК.- До речi,-додав я,- не раз уже зупиняю
погляд на цьому клинi. Мене лише стримуК ота брила, бункер...
   - Гейби тiснувато через неП, - погодився Гривастюк, але одразу ж
просiяв:- А ви ПП пiд стiжок, чи що? Зрештою, нехай собi сидить десь у
кiнцi городу пiд лопухами.
   Гривастюк пiшов вiд мене божественно-замислений, у прекрасному настроП.
Коли вiн сховався за пагорком при цвинтарi,- вiн сходив до села
мурованкою,- я не втерпiв i пiдкотив до шкарпу чималий кругляк. Увалень,
важко вiдштовхнувшись од землi, полетiв низькою дугою, вдарився i розбiгся
градом. Я розчаровано дивився вниз. Жоден камiнець не досяг дна, Я
постановив собi пiти до Гривастюка в гостi.
   Левадихи не було дома. На столi я застав листа вiд Покутського i
листiвку iз зображенням ЛьвiвськоП ратушi.
   "Любий хлопчику,- писав Покутський.- Не знаю, чи доживу до твого
одвiту. У нас у мiстi страх що твориться. Голод. Роботи нема. Сотнi
львiв'ян щодня переселяються на Личакiвку, попи не встигають проспiвати
"вiчная пам'ять". Софiя моя лежить опухла, я ледве глипаю.- Кiлька рядкiв
закреслено.- Помагай тобi боже. Нiкуди не рипайся, бо й далi небезпечно,
та ще появилося бандитство. Сиди в селi, раджу тобi як рiдний батько.
Думаю, нiхто до тебе не вчепиться, там на це повиннi легше дивитися. На
цьому не згадуй лихом. Дня 7 грудня 1918 року".
   Я лiг на ослонi. Дрiбно, жалiбно дзеленчало пiд вiтром вiкно.
   Безталанний Покутський! Можна сконати лишень вiд того, що попри будинок
щодня тягнуться вози з мерцями. Забере скрута зi свiту. Такi люди
пропадають!..
   У мене почалася гарячка. Я провалявся три доби в лiжку i нi на хвилину
не переставав думати про Покутського. Це був Кдиний чоловiк, який мiг менi
простити найтяжчу помилку. Я не раз приходив до нього в такi хвилини, коли
його з усiх бокiв цькувала бiда, але й тодi вiн радий був зустрiчi i все
вiдкладав, щоб допомогти менi.
   Мене пiдняла проста думка: поПхати до них. Адже не за горами. ПоПхати,
одвезти продуктiв. Опрiч того, спроваджу своК слюсарське начиння i взагалi
не завадить вiдпочити, бо, чого доброго, справлю новосiлля на цвинтарi.
   Я згадав про листiвку. Захотiлося глянути бодай краКчком ока.
"Термiново просимо сповiстити, чи проживаК в Колобродах родина Дмитра
Повсюди, який К року народження 1864, син Пантелея. РозшукуК..." Цiкаво,
скiльки разiв перечитав цi слова Гривастюк, якому адресована листiвка?
Особливо останнi: "Радник державного секретаря"?
   Я придивився до залiського штемпеля: листiвка надiйшла сьогоднi.
   - Дарма, що був злодiй, аби тепер козак,- сказав я про себе.- Але до
Львова все-таки поПду.

   Микола чистив револьвер.
   - Пiдкинеш завтра до Залiсся? - спитав я, дивлячись на револьвер i
вiдчуваючи шум у вухах.
   - Дай подумати.-Микола машинально погладив лисину.- Завтра? А що
сталося?
   - Цi дурнi запитання менi надоПли. Що сталося, Що скоПлося, що
трапилося?.. ВиПжджаю до Львова, бо вiд злидоти вмираК мiй майстер
Покутський. Ти вже носив би бергмана чи вiнкерса.
   Микола взяв iз пушки цигарку.
   - Дай-но вогню.
   Солодко склепивши повiки, вiн глибоко затягся, потiм очiкувально
втупився в мене очима.
   - Сiдай, Прокопику.
   - У державному об'явився мiй родич,- повiдомив я.
   - Завадович?
   - Атож.
   - I що?
   - Нiчого.
   - Ти донинi не знав?
   - Цим можна скористуватися? - спитав я. Микола мовчки витирав клоччям
руки, нiби й не чув. У його очах скакали блищики.
   - Наскiльки менi вiдомо,- сказав я,- Йосипа вбили в Краковi в
чотирнадцятому. Вiн злигався з бандитами. Я розшукав у Львовi його
товариша, той клявся на чому свiт.
   - Демагогiя.
   "Звiдки Микола все знаК?"
   - ПригадуКш, як вiн приПжджав? - Я заходив по кiмнатi.- Мама розчиняла
на хлiб, пекла пампушки, батько дiставав з пiдвiконня бутель вишняку...
Яким Йосип тобi здавався у тi роки?
   - Було щось... Щось священицьке.
   - Батько нiколи не вiдмовляв йому, коли вiн просив грошей.
   - Родина!Микола перебрався на канапу.- Як-не-як братiв син,- додав вiн,
запускаючи пальцi в бороду.
   - ВважаКш, що коли буде потрiбно, можна просити заступництва?
   - Прокопику,- розсердився Микола.- Якщо ти не можеш полагодитися з
сумлiнням, то...- Вiн повернув до вiкна голову.-То не питай, бо гiрше ж
для тебе. Крiм того... Крiм того, в двадцять чотири роки вже дещо треба
розумiти i бачити.Миколинi губи нервово сiпнулись. але подивився вiн на
мене спiвчутливо.- Якщо на те пiшло, ти й так за стiною. Чого забiгав?
   - Гривастюк...- почав було я, проте вирiшив не розповiдати.
   - Що Гривастюк?
   - Нiчого. Кажеш - менi двадцять чотири роки?
   - Я не збагну, чого ти хочеш.
   - Жалить, Миколо, жалить гедзь життя.
   Микола поплескав потилицю, суворим поглядом змiряв прямокутник вiкна.
   - Звертати на вiк нема чого,- сказав я.- Нинi долю планети вирiшують
безмiзклi дiди.
   - Ти твердо надумав Пхати?
   - Вiдвезу продуктiв, бо на поштi, сам знаКш, розкрадуть. I треба
привезти своП речi.
   - Чекай мене десь перед третiми пiвнями.

   VI_
   Надiя була, що iз Залiсся до Вигнанки дiстануся поштовою таратайкою, а
там, можливо, щось зустрiнеться на Львiв. Але пошту вiдправляли раз на
тиждень, i на два наступнi рейси мiсця замовили сiчовi чини.
   - Турку!шкiрився Микола.- Здай мiшок експедиторовi i не мороч собi,
голови.
   Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тодi з-помiж личакiвських
гробiвцiв випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й
тупо, нiби вже не володiв словами. Я згадав, як Покутський одного разу
повернувся вiд iнженера роздратований i похилив над моПм верстатом голову.
"Люди добрi,- сказав вiн пригнiчено,- але страх спонукуК Пх гризтися, мов
псiв". Восени шiстнадцятого року я переповiв цi слова Крафтовi. Ми пiвтори
доби лежали в болотi пiд вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас
утiшив, що розбомбили кухню. Минула ще одна нiч. Досвiта ми побачили у
вибалку синi димочки над котлами сусiднього полку. Рушили туди диким
стадом. Надбiг сонний офiцер, черговий на кухнi, почав стрiляти. Його
мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку i поруч порозсiдалися Псти
кашу.
   - Гони додому,- розсердився я на Миколу.- Не збивай з пантелику, бо й
так не тямиш, на яку ступити.
   Микола поправив, оздобленi мiдними бляшками кантарки на рисаках,
пiдтягнув пiдпруги.
   - Сiдай!
   Конi рушили чвалом. Микола зiгнутою пружиною перемахнув у залубнi. Я
ледве встиг стрибнути за ним.
   З Вигнанки до Львова, здаКться, ходить дрезина. В усякому разi до
Тернополя бiгаК. Якщо тобi пощастить,- Микола занурив руку пiд кожуха, -
передаси у Тернополi оцей пакунок. Будь спокiйний, це не мiна.
   - Передам.Вiтер забивав менi дух.
   - Кость Грушевич,- Микола повернувся до мене боком, щоб я мiг лiпше
чути,- людина гостинна i покладиста. Можеш там навiть переночувати, як
буде потреба. Вiн лiкар. Йому завжди таланило, а от з жiнкою сконфузився.
Зрадила, покинувши з донькою. Виховав ПП, я сказав би, спартанкою. Трохи
хлопчакувата.- Микола закинув назад голову i дзвiнко розсмiявся.- Зрештою,
вона тебе познайомить з собою. Колись вона мене примусила признатися в
усiх грiхах, а вiдтак процвiрiнькала, що в кожному Пй хочеться вiдкрити
заснiченого Прометея.
   - А що тут смiшного? - запитав я, беручи вiжки i стримуючи коней, якi
закидали нас снiгом.
   - Вона не знаК людей, Прокопику.
   - I Гiрчак вистежував ПрометеПв, i не все йому вдавалося.
   - Ну, Гiрчак бачив нас наскрiзь. Та й не готував до самозамилування.
Нас з тобою випросили iз гiмназiП, але ми манiяками не стали. А ця дiвиця
вчуК твiй пiвнячий тенорок i буде пророкувати гори небеснi.
   - Гiрчак бив по нашому тiм'П не своПми мозолями. - Iнколи починаКш
сперечатися тiльки тому, що хтось уголос висловить те, що ти сам думав.
   - Нi, Прокопику. Вiн якраз не проповiдував. Вiн з'ясовував. Кожному
було дозволено сприймати Гiрчака так, як вiн для того придавався. I
отримувати в його науцi власне обличчя, i вибирати з показаних ним турбот
найближчий клопiт.
   - Я на його мiсцi вчив би одноП турботи.
   - Хiба вiн старався розворогувати? Вiн просто розумiв, що нас
повисиджували в рiзних гнiздах i що ми рано чи пiзно повернемось до них.
Гiрчак - фiлософ. Вiн не намагався заплювати протирiччя, як фарисеП.
Пам'ятаКш, ми колись говорили, що й бiблiя спершу була цiкавим збiрником
досвiду, але коли людей зрiвняли в нерiвностi, . бiблiю перестали
поповнювати iсторiКю, - вона стала вмiстилищем безглуздя. Отже, не маКш
причини гострити ножi проти Гiрчака.
   - Я б i не гострив, якби ти не вдарився в софiстику.
   Микола образився. Так воно буваК: щось збiгаКться з далеких закутин
пережитого на стежинку, котра веде до ясностi, та варто ляпнути дурницю -
i все щезаК, мов марево. Зараз у Миколи, мабуть, таке вiдчуття, що хвилину
тому за нього говорив хтось чужий. Вiн бiльше до. цього не повернеться, i
натрапить на його думку хтось через десять, а може, й сто рокiв. Без
привселюдноП смiливостi помислiв пропадаК багато цiнностей, бо людинi
завжди хочеться заглянути в завтрашнiй день. Про це свiдчать i переданi
нам, епохами безперервних руйнацiй пам'ятники старовини, якi десять
поколiнь дивують, i тiльки одинадцяте знаходить у собi мужнiсть визнали,
що цi пам'ятники створили не пустi люди.
   Ми в'Пхали у скований морозом лункий Чорнiвський лiс, здавна знаменитий
ватагами розбiйникiв. У снiгу рипiли сани, снiг капустяним листом
похрускував пiд копитами. Обабiч шляху незворушно стояли височеннi дуби,
помiж ними чахнули стрункi срiблястi граби. Схоже було, що столiтнi
велетнi схопили тендiтних колег попiд боки i тримають у нерiшучостi, не
знаючи, як iз. ними обiйтися. Хто вмiК хвилюватися, вдивляючись у людськi
обличчя, той, очевидно, схвилювався б i в присутностi цих застиглих у
холодi землi знакiв трагiзму.
   Микола розслаблено вихляв у такт кiнськiй ступi, поки не заплющив очi.
В невиннiй позi, з легко притуленою до плеча головою, вiн виглядав
беззахисним. Та тiльки б натяк на небезпеку! Вiн зорiКнтувався б, як
випущена з торби черепаха. Нехай спить. Дай боже всiм так економно жити. Я
впоров дурницю, так грубо обiрвавши його...
   Лiс. Через десятирiччя од нього залишаться сумнi клаптi, де й заКць не
наважиться присiсти. Гельвецiй мав рацiю. До АвстрiП таки дiйшло промiння
пiвнiчних свiтанкiв, i Габсбурги здобули любов пiдданцiв та щедро скропили
Пх чоло росою iстини. Чого заслуговуК, наприклад, недавня реквiзицiя!
   А що буде згодом? В уявi набудуКмо казкових замкiв i повiримо. Що,
навколо купаються в розкошах. Полiтики, коли всюди злидота, мають
необмеженi можливостi задурювати люд подачками. Я офортечуся на
австрiйському бункерi, а якийсь коростяний дiяч з якогось центросоюзу
звелить: поклонись менi, чоловiче, я ж для тебе старався.

   Угорi плило важке, захмарене небо. Серед поля десь мете вiхола, а тут
лиш зрiдка зiрветься од власноП ваги сирий снiговий леп, прошурхотить мiж
гiллям пiдстреленим птахом, i знову тиша. Вона нас супроводжуватиме всю
нiч, i тiльки назавтра надвечiр покажеться Вигнанка.
   Дорога надокучаК, особливо взимку. Я, правда, давно вже чекав на таку
вилазку. Та ось залишив за плечима Залiсся, i стало сумно. Видно, я вже
вирiс з того вiку, коли ходиш, не оглядаючись назад. Почався такий перiод,
що вiдiйдеш од домiвки i стаКш тiльки якоюсь частинкою самого себе, нiби
прищепою на стовбурi долi.

   Кiнний роз'Пзд спинив нас за лiсом, бiля висiлка. Хлопцi
розгорланились, як за воКнного часу. До Миколи причепився хорунжий iз
свiжими вiдзнаками на потертiй росiйськiй шинелi, у плюшевiй мазепинцi на
кролячiй пiдкладцi. Так би мовити, цяця на пiдносi, бо коли загал умиваК
руки вiд сумнiвноП полiтики, влада потрапляК до людей сумнiвних чеснот. Я
мав ще одну нагоду нагадати собi Гельвецiя, його вислiв, що в кожноП нацiП
К моменти, коли слово "обачний" стаК синонiмом "пiдлого". Тiльки-но
хоруяжий почав розпрягати Миколиного коня, я вигукнув прiзвище
Повсюди-Завадовича. I скороспечений ватаг став вибачатися за iнструкцiю
вищих чинiв - у разi потреби конфiскувати в селян стройових коней.. Сухо
покашлюючи, вiн вiдступив до колег, i один з верхiвцiв, спiшившись,
пiдсадив його в сiдло.
   - Бояться, одначе,- посмiхнувся я. Микола окинув мене
стурбовано-неуважним поглядом i повернув обличчя до стрiльцiв.
   - Сидить мов баба,- додав я.- Таким кавалеристам не настачиш коней.
   Микола смикнув вiжки.
   На висiлку ми зупинилися перепочити. Микола попiдвiшував коням торбинки
з вiвсом, i ми зайшли до хати. Огрядна, мов писанка, молодиця почастувала
нас мамалигою з кислим молоком.
   - Ой, бiда-бiда одинокiй жiнцi,- торохтiла вона, поки ми Пли.- Як не
порожнем Пй, то попитом. Доля, як у тiй пiснi спiваКться: "Зеленая та
лiщинонько, гей, чом без сонечка зiв'яла?"
   Вона сипала дрiбною скоромовкою, перескакуючи з одного, на iнше, i в
кожнiй фразi було щось про втраток i згубу, нiби на цю оселю замiрялися
всi лиха.
   - Отам,показала вона на пiвнiч,- не думали, маКмо чи не маКмо, та й
накинули на повiт ще цiлий мiльйон податку. А. на ваш повiт, соколики, так
само мiльйон накинули?
   - Два,сказав Микола.
   - Ой боженьку-боже, аж два! Горенько наше, та як ми жити. будемо?
Дивiться лишень на мене: поверне подорожнiй - стiжки трусить, стрiлець
зазiхаК на жiночий гонор, держава - на останнК в коморi. Плач i тужи
сиротиною, згубною-недорiкою . найденому свiтi. То куди, людоньки,
добираКтесь? Знати, далека дорога перед вами? Ой нi-нi, не питаю, бо то
погана прикмета. Тiльки зичу, аби щастило. Нехай не зле ведеться, нехай
доля всмiхнеться!
   - Початок ти зробив непоганий,- сказав Микола, мабуть, думаючи про
зустрiч iз стрiльцями. Звiвшись, подякував молодицi:- Спасибi, госпосю, за
снiданок. Такого доброго молочка давно не куштував.
   - Кiнь розсипаК обрiк,- кивнув я на вiкно. Микола нехотя подався у
двiр, за ним задрiботiла молодиця, улещена похвалою.
   - О, молочко вiд нашоП корiвки,- що медочок,- витьохкувала
вона.-Повертатися будете, не минайте. Ласкаво запрошую.
   На хвильку затримавшись, я швидко перевзувся, бо в дорозi вже, було, не
чув нiг од холоду. З хати понурим зором мене випровадив
Микола-чудотворець. Я подумав, що все повинно б врештi змiнитися на лiпше.
   Щось мене пiдстiбнуло пильнiше придивитися до молодицi. I я зрозумiв,
чого Микола зволiкаК. У неП були тий, ласкавi, мудрi очi - iз чистим
лагiдним полиском i солодким теплом у зiницях, немов там хлюпотiлися
бездоннi, невичерпнi кринички любовi. Та й уста були просто чарiвнi, на
зло моПй неуважностi.
   - О, таке-таке,- спiвали вони на прощання, вицiловуючи в пам'ятi
найсоковитiшi слiвця. - Вiд одного берега одстав, до другого не пристав,
преш плуга, а заробляКш на сiль до оселедця, як кажеться, славнi бубни за
горами, а прийдеш ближче - собача шкура... Тож рада буду, заПжджайте,
соколики. Пригощу, чим хата багата. Передихнете в супокоП, бо, дякувати
богу, на воротах слава не висить. Не гордуйте ж,- раптом посмiхнулась
вона. - Гордiсть виПжджа верхи, а повертаКться пiшки. Ну, та не берiте за
зле, я до слова сказала.
   - Неодмiнно поверну,- пообiцяв Микола.
   Вiн, безумовно, дотримаК обiцянки. I, думаю, з добрими намiрами.
Зрештою, хiба вiн наПвся лотофазьких квiтiв 19?
   19 Одною з дивних краПн, куди доля закидала гомерiвського Одiссея, була
краПна лотофагiв. Покуштувавши вирощеного ними солодкого лотосу, пришелець
тут же забував про свою батькiвщину,
   - До побачення, госпосю! - сказав i я.
   Нi з сього нi з того мене раптом охопили якiсь душевнi лiнощi. Вже б
нiкуди й не Пхав i не добирався назад, а взяв би лопату в руки i розчищав
снiги бiля повiтки. Чи це був осадок вiд негаданоП перемоги над хорунжим,
чи тi клятi аналогiП, спалахуючи в мозку могильними вогниками, конче
мусять озватися пiд серцем смоктливою нудьгою.
   - Рушай уже,- пiдштовхнув я Миколу.
   Налетiла метелиця. Хутiр заховався за бiлою безгляддю. Я настiльки
гречкосiй, наскiльки ж i ремiсник, та чогось менi захотiлося бути зараз по
той бiк снiгового замурку. I не тому, що попереду невiдомiсть. На фронтi
ПП було до бiса, щоб призвичаПтись до становища краплини в морi. Просто
манило щось нез'ясовне, якась предковiчна туга за загатою i запотiлим
вiкном; вона все частiше падаК на мене залiзнодзьобим яструбом, i боюся в
цьому признаватись.
   - Продери слiпи, лежню! - розбудив мене Микола на Вигнанцi.- До
Тернополя стягують порожняк. Якщо впевнений, що не замерзнеш, то гайда. Я
з машинiстом домовився.
   - За щастя та горя кувалася доля,- сказав я в манерi хутiрноП
молодицi.- Той машинiст не скине мене серед степiв?
   - Свiй парубок. Але на станцiях на очi лiпше не показуватись.
Пронизливо дув схiдняк. Я змостився пiд низьким бортом платформи, поклавши
пiд бiк мiшок iз сухарями. Задзенькали тарелi, мене накрило стовпом
задушливоП кiптяви.
   Я закутав колiна полами кожуха, вiдкотив комiр, терпляче очiкував ночi.
Мене могли зсадити i з iм'ям Повсюди-Завадовича на устах, тому певнiше
було нишком коценiти на платформi.
   Машинiст наддав швидкостi. Кiлометрiв за тридцять од Вигнанки
пропустили ешелон з гарматами i покотили далi. Цю залiзницю збудували десь
пiвсторiччя тому. В Њвропi тодi була вже досить густа сiтка колiй. А мине
ще якась сотня лiт, i люди винайдуть придатнiшi засоби руху. Паровий котел
зникне, як вавiлонська вежа, лиш десь через кiлька тисячолiть нащадки
спохватяться, що й колись були несогiршi речi. Бо скiльки було тих веж!
Тiльки розженеться розум думкою - аж виявляКться, що треба отруйних стрiл,
таранiв, розривних куль, танкiв... Регулюючi чинники! Волею божою
продиктованi оздоровлюючi моменти в життi людства. Тим часом iсторiя
показуК, що не можна спрямовувати сили народiв на розвиток одноП галузi -
це загрожуК виснаженням i згубою. Вавiлонськi вежi - це обелiски
мiльйонам, якi подвигались i вмерли. Але ж, вiйни, вiйни... Бич
прогресу... У таКмницях чорнокнижникiв К способи впливу на неосудних. Iнки
мали водоканалiзацiю. У Њгиптi завбачували погоду i користувалися
гальванiзацiйними процесами. Золото мало загублену в вiках практичну
цiннiсть... Те, що берегли, бо воно продовжувало людське життя, тепер його
вкорочуК. Вiйна доводить людськi зусилля до абсурду.
   До химерних перспектив можна додуматися, коли боПшся замерзнути. Та нi,
все це менi наче снилося. Туманнiше чи виразнiше, але я вже мiркував про
це. Воно маК властивiсть находити на тебе час вiд часу, як той незмiнний
сон, котрий окутуК тебе, коли лягаКш з гадкою про втраченi лiта. Менi
здаКться, що й на хуторi говiрливоП молодицi я був не один раз.
   А знаходяться дiячi, якi прирiвнюють вiйни до соцiальних революцiй.
Розбери, на що сподiватися. Були революцiП, що переростали у вiйни. Кров
текла рiками, а прогрес зводився до того, що винаходили наперсток на
дiвочий палець.
   Уздовж залiзничного полотна виструнчився предковiчний лiс. I в ньому я
колись блукав. Тодi так само падав снiг, я замерзав i з останнiх сил
намагався закутатись звiрячою шкурою. Але тепер я мушу притримувати
закляклою рукою мiшок iз сухарями для Покутського, а тодi Покутський мiг
самостiйно роздобути собi свiжини.
   МоП ноги вкрилися снiгом. Щось давно поколюК в плече. Одсунувшись, я
намацав позад себе скульбачений дрiт, яким прикрiплювали гармати до
платформи. Воюють, убивають, рiжуть. Забудь про спокiй. Iнакше станеш не
тiльки дезертиром, а й злодiКм, якому свiт тяжко помститься. Запитають:
"ШукаКш затiнку?.." Тож будь до всього готовий. Будь, будь... Перепадом
вистукують колеса. Гомонять: "Що тебе чекаК? Що чекаК?.." I щось з Пхнього
вистукування нiби пiдцьковувало: "СконаКш до часу. Як скотина. Як
отемнений. Як сновида".
   Важко, важко викраяти нагоду для доброго дiла. Бодай для своКП дитини.
А це ж нiкому не на шкоду.
   Не на шкоду... Прокинувся я, увесь занесений шкарубким, утоптаним
вiтром снiгом. Був ранок. Платформа спочивала в тупику. Я здаля обiйшов
вокзал, де могли сидiти патрулi, й за першим перехожим рушив до мiста.
Пiдслiпувато блимали вiконця пiдвальних квартир, i до пазухи просилося Пх
вологе дрiмотне тепло.
   Старенький двоповерховий будиночок Грушевича до входу був сплющений
вулицями, як нiс корабля. Менi вiдчинила русява пружна в ногах панна у
квiтчастому фартусi. Обличчя ПП було густо поцятковане ластовинням, на
щоках синiли, нiби напiчнявiлi, гiлочки прожилкiв.
   - Кость Грушевич дома?
   - Татка пiвгодини тому покликали до хворого,- озвалась панна сипчастим,
немов простудженим голосом.
   - Прошу передати йому пакунок.
   Вона зиркнула на адресу, швидко перевела очi на мене.
   - Ви з Буковини?
   - 3 Галичини.
   - Але ж заждiте! - метнулась вона за мною до виходу.- Куди ви мерщiй
утiкати! Я думала, що це вiд нашого знайомого з Буковини, бо вiн мав
передати татковi якiсь дефiцитнi лiки. Там Пх ухитряються спроваджувати
через родичiв з Нiмеччини. Але до татка приходять не тiльки з Буковини,-
вона усмiхнулась.- Прошу, зайдiть.
   Я й собi усмiхнувся: десь уже-чув цю на польсько-росiйський лад
ультраукраПнську вимову. А! Панi в клаповухiй шапочцi на банкетi в
Залiссi.
   - Ходiмте до покою. Ви, мабуть, стомилися з дороги.
   Адже вам не спiшно? Так ще рано...
   Я змахнув шапкою снiг з чобiт i ступив у пiвтемний, сповнений
лазаретних запахiв коридор. Я машинально встромив пальцi в чуприну.
Дiвчина, не розумiючи, що мене вразило, звела брови.
   - Як вас звати? - спитав я.
   - Христина.
   - А я буду Прокопом. Iм'я старе i нецiкаве. Скидаючи кожух, я подумав,
що так легко не знайомився з жодною дiвчиною, тим паче з такоП сiм'П... у
бiлих панчохах.
   - Сiдайте, будь ласка, я вам наллю кави.
   - Дякую. Забув сказати: пакунок вiд Миколи Павлюка.
   - Павлюка? Вiн у нас був. Дуже зiйшлися з татком.
   Вона поривчастим рухом пригладила волосся i майнула сходами на другий
поверх, де лiкар, очевидно, видiлив для кухнi якийсь найглухiший закуток.
   Я пiрнув у м'якуш дивана, склепив очi. .Навколо зашарудiв лапчастий
снiжок, вдалину метнулась залiзнична колiя. А потiм блиснуло сонце,
задзвенiли стрiчки талоП. води. Северин Шутько громовим голосом гукнув:
   "Снiгова вода цiлюща!" В одвiт батькiв голос: "Був би насущний,
Северине".
   Тiк-тiк-тiк! - поспiшав годинник. Я озирнувся по кiмнатi. Бiля вiкна
читав часопис гладко поголений моложавий чоловiк з коротенькими вусами пiд
орлиним носом.
   - Доброго ранку! - привiтався я.- Пробачте: незчувся, як задрiмав. I
лиш одна безсонна нiч. На фронтi був витривалiший.
   Грушевич усмiшкою простив менi за промашку - було вже близько другоП
дня,- звучним баритоном одрiк:
   - Привiт, привiт, козаче! - Згодом додав: - Ось пишуть, що украПнська
нацiя нi на що не здатна, що кiлька сторiч зайшло Пй сонце i досi не
прокинеться. Навiть на становищi державноП нацiП! Селяни пiшли розбещенi,
не допомагають республiцi...
   - Пачкуни,сказав я тихо.
   Грушевич ковтнув диму з рiзьбленоП гуцульськоП люльки, поклавши ПП
назад на пiдвiконня, випустив сиву цiвку.
   - Коли б це не думка ста тисяч з мiльйона! Христино, неси каву... Тебе
це не обходить?- Вiн простежив, як донька виставляК посуд з тацi, наморщив
чоло.- Так-так, ви, сироти моП, сприймаКте життя не так, як треба. Перед
вами розпадайся милим богом - не навчиш обачностi. ШастаКте категорiями,
як картами. Р-раз!- в один бiк, р-раз! - у протилежний. Без поблажок i без
вiри в себе, бо якби ви вiрили в своП сили, то сортували б речi,
оглядаючись на п'яти, адже чимало ще можна-поправити i використати.
   В мiру того, як вiн картав молодь, його очевидячки розбирала досада.
Нарештi вiн замовк, нiби втратив надiю на те, що його слова справлять
бажаний резонанс, i взяв до рук паруючу чашку.
   - Як там Павлюк? - запитав Грушевич, покiнчивши з кавою.
   - ТовстiК.
   - Ну, цей жиром до лежанки не прилипне. Нехай йому бог допоможе.-
Уважно поглянувши на мене, Грушевич з питальною iнтонацiКю додав:- У цьому
разi таке побажання зайве?
   - Зайве,погодився я, даючи зрозумiти, що дуже добре знаю Миколу.
   - А ви чим займаКтеся?
   "Визирцями..." Я скрутив цигарку i пiшов до столу за попiльничкою.
   Не дочекавшись вiдповiдi, Грушевич i собi потягнувся за люлькою.
Вiтальня, де ми сидiли, настроювала на безпечнiсть.
   Не пригнiчували нi фарби, нi меблi, нi розсипанi довкола, мов у хижi
староП дiви, череп'янi лакованi вази i вишукано оздобленi шкатулки. Свiтло
щедро сипалося через просторе вiкно, створюючи привiлля для гадок. Тут,
мабуть, i жебрак повернув би свою гiднiсть, бо все в кiмнатi й господарева
буденнiсть розковували, а гiднiсть приходить з волею.
   Я думав, що Грушевич образиться за мовчанку, проте вiн запитав:
   - А як село?
   - На порозi голоду. Я чогось згадав своП гiмназiйнi роки. Квартирував у
доморощених украПнських панкiв, муштруючи в науках за щоденну пляшку
молока Пх дурника сина. На тиждень менi передавали з дому вiсемку олiП,
ворочок сиру, хлiбину, прiсних коржикiв, якi пахли кмином, i кiлька яблук,
а взимку - сушених слив. Лярницькi мовчки сьорбали бульйони, а я натирав
часником злегка придурену олiКю грiнку хлiба. Три роки перебивався на
сухому. Пани розмовляли зi мною тiльки тодi, як Пм ставало скучно.
Недiлями, вiдiспавшись пiсля обiду, господар кликав мене до вiтальнi й
просив розповiсти який-небудь цiкавий випадок з iсторiП. Вiн, мабуть, не
прочитав i десятка книжок у своКму життi, проте мав про все свою "вчену" -
не яку-небудь - думку. Грушевич пройшовся по кiмнатi.
   - Бiда,зiтхнув вiн.
   - Була реквiзицiя. Поводилися мов чужинцi.
   Вiн скорботно похитав головою.
   - Видно, лiпшого не здатнi придумати,- мовив я. - Що ж, не буде за чим
шкодувати, бо нинi кожна рацiоналiзацiя здавалася б рятiвною соломинкою i
тiльки розчаровувала б людей.
   - Щоб розворушити життя, треба пiдтримувати окраПни.
   - Стрижуть, совiсть забувши.
   - Гай-гай!
   - Вдруге оподаткувала села.
   - Кажете - совiсть забувши? А що таке совiсть? Чи К вона чинником,
суспiльного життя? Як ви гадаКте?
   - На якомусь щаблi... Наприклад, у часи Декарта...
   - О!- не дав менi вiдшукати вiдповiдь Грушевич. - Совiсть - страшна
рiч.- Вiн повеселiшав, знайшовши це визначення.- До речi, я дiйшов до цих
здогадiв, пишучи повiсть, але для книжки вони загромiздкi. Чудеса, якi
витворяК з людьми совiсть, треба навчитися бачити. Якщо дозволите, я
прочитаю вам маленьку лекцiю.
   - Татку, але ж наш гiсть з дороги.
   - Що найочевиднiше? - Грушевич навiть не глянув на Христину.- Те, що в
добу ось такоП невизначеностi вона рано чи пiзно примушуК
виправдовуватися, а виправдовуючись, створюють блудове КвангелiК духу i
вiри. Наступний крок - це голий примус, з тим аби навернути до блуду всiх
тверезих людей. Блуд видаКться за животрепетнi iдеП поколiнь. На цьому
грунтi виникають найжахливiшi духовнi поневiряння людськостi, якi не
минають жодноП особи.
   - Чому цi думки не можна використати в книжцi? - Я не хотiв Iкаровими
крилами пiдмiтати припiчки.
   Грушевич потупився.
   - Не пора, голубе.
   - Татку, за тобою приПхали,- сказала Христина.
   - Що замислився, козаче? - запитав Грушевич.- Не думай. Христино, не
забудь передати Павлюковi вiдповiдь.
   Вiн потряс менi руку i, взявши з шафи валiзку, твердо закрокував до
виходу.
   - Пробачте йому, - сказала Христина.- Вiн щосекунди робить вiдкриття.
Але то забавно, як не раз кличе: "Христино, а ти знаКш, я тодi щиро
помилявся. Коли розкинути розумом, все виглядаК iнакше". - Вона голосно
засмiялась.- Якось вiн менi говорив, що "iнтелектуальнi" протирiччя будуть
вибухати набагато тяжчими, нiж донинi, вiйнами. За приклад брав хрестовi
походи, коли вiра не зупинялась перед найстрашнiшими жорстокостями. А
повiсть його менi подобаКться. Iнодi менi здаКться, що ПП написав не вiн,
а хтось iнший. Татко написав повiсть ще студентом, але лiтературнi месiП
побоялися ПП видати (уряд однаково невдовзi заборонив украПнськi
друкарнi). Татко посилаК рукопис до Женеви Драгоманову. Отримав гарну
вiдповiдь, i раптом Драгоманов помираК. Окрема похвала була за мову -
батечко мiй з села, але в останнi роки геть зiнтелiгентився. Тож рукопис
згубився. Довелося вiдновлювати повiсть за чорновими записами. Вже за
нашоП влади татко возив ПП до Львова. Йому звелiли дописати роздiл про
похiд ГалицькоП армiП. А вiн на вiйськових справах зовсiм не
розумiКться....
   Вона навiть зрадiла, що менi зручнiше йти на станцiю увечерi.
Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповiдала про гiмназiю, котру мусила
покинути через вiйну, про колишнiх друзiв i дiдiв млин, де любила
просиджувати цiлими днями, слухаючи всяку всячину на колiнах у якоПсь
сiльськоП тiтки. Начулась там про дива, навчилась страхiв перед духами i
перевертнями. Коли татко через нестатки вiдправив служебку, не могла
звикнути до самiтностi.
   Одиноко-одиноке тепер тече дiвоче життя. Грушевич дома гостем, родичiв
немаК.
   Я нишком поглядав на ПП бiлi товсто плетенi панчохи, що туго обтягували
безпечно розставленi ноги пiд куценькою, з якоП Христина встигла вирости,
спiдницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало Пй на чоло, i вона
пригладжувала його обо