висоту, доки й розтанув у сяйвах блакитi...
   Розшуки нiчого не дали. Чи над Бермудами, чи над вiдкритим океаном, вiд
якого-небудь "тiк-так" чи зовсiм  випадково,  може,  десь  над  пустелями,
найжаркiшими па планетi, збезвiстився вiн, а де саме, так це й зостанеться
вiчною таКмницею.
   Минають лiта, "стiкають, наче вода у ярочку", а Соня-Софiйка все жде та
жде. Як той, що на трасi пiчнiй вiрив, що рано чи пiзно, а  зустрiне  десь
свою Кет, так i вона, Заболотна, стоячи  з  Лiдою  в  рiднiм  степу  серед
колосся, повитого  березкою  та  горошком  польовим,  все  виглядаК  свого
вiчного мандрiвника. Дивиться на далекi, налитi сяйвом хмари-оболоки,  що,
час вiд часу з'являючись, бiлiють по обрiях, i наче вловлюК деколи в  пих,
в тих сяючих "дiдах" степових, i його образ,  веселий,  усмiхнений,  що  з
висоти небес паче щось каже Пй, але за вiтром - нiчого не чути.

   1976-1980