вона.   А   чи   зна║
Заднiпровський, якi хмари нависли над ним?
   -  Варите?  Добрий  день  вам,  -  ласкавiше  звичного  пробурмотiв  до
молодицi.
   - Аякже, варю, бо таке мо║ дiло, - весело вiдповiла Катерина  Павлiвна.
-От добре, що нагодилися на борщ. Саме умлiва║.
   - Умлiва║? - для чогось перепитав Кисiль, з опаскою заглядаючи в чорний
казан, нiби там принаймнi варились вибуховi речовини. -I  ви  його  зовсiм
безплатно да║те-розлива║те?
   - Атож, - з гордiстю сказала жiнка. - Сьогоднi i першi квашенi огiрочки
даватимем. Вродило ┐х стiльки, що дiвчата не встигають виносити.
   - Куди виносити? - знову насторожився Кисiль.
   - I на заготiвлю, i на продаж.
   - Значить, безплатно? - щось роздумуючи, сказав сам до себе  Кисiль.  -
Iване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте сво║ причандалля.
   - Еге ж, таки не завадить написати, - довiрливо  подивилася  на  Киселя
Катерина Павлiвна i схрестила руки на грудях. -  А  зна║те,  почiм  у  нас
огiрки й помiдори вiдпускатимуться сво┐м людям?
   - Не знаю.
   - Тако┐ дешево┐ цiни ще не чули в областi - по  собiвартостi,  значить.
Напишiть i про це. Хай у iнших селах теж так роблять.
   - Так не робитимуть! - гримнув  Кисiль,  крадькома  пасучись  очима  на
повних грудях молодицi. - Розбазарю║те колгоспне добро ще й радi║те?
   -  Ми  розбазарю║мо?  -  жахнулася  Катерина  Павлiвна,  i  в  ┐┐  очах
поширилась весняна зеленкуватiсть. - Чим? Ось цим борщем?
   - I борщем, i такими дурними цiнами. Ми ще  присмалимо  за  них  вашого
Безсмертного. Вiн замiсть  карбованця  кладе  копiйку  в  колгоспну  касу.
Думати треба над цим!
   - А над тим, як жити людям, не  треба  думати?  -  спалахнула  Катерина
Павлiвна. - Чи вам нашого  бурячка  i  капусти  шкода?  Не  добра  ви,  не
душевна, хоча й чиновна, людина. - Молодиця ображено вiдiйшла вiд машини i
стала пiд захист золоточубих соняшникiв. Гнiв i невидимi сльози пощипували
┐┐ повiки.
   - Складайте акта! - наказав Кисiль головному агрономовi.
   - I навiщо нам папiр переводити, хоч вiн i все стерпить? -  флегматично
запитав Iван Гнатович. - Невже вам шкода для людей ┐хнього ж борщу?
   - I ви заодно з розкрадачами колгоспно┐ власностi? - обурився Кисiль.
   - З такими розкрадачами i я заодно, -  так  само  флегматично  вiдповiв
Iван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останнiй  мент  завагався
попросити в не┐ боршу.
   В Киселя сталевими замочками замкнулися очi, тiпнулися уста.
   - Доброго маю в себе помiчника пiд боком.
   - I я не зобижаюсь на себе.
   - Вiд сьогоднi почнете зобижатися. Досить у демократiю бавитись...
   -У вас побачиш цю демократiю, -насурмонився Iван Гнатович.
   Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний.
   - Ось вiн, дiячi Поперед батька в комунiзм скачеш? - одразу ж в'┐в його
Кисiль. - Безплатним борщиком авторитет роздува║ш? Лопне цей пухир!
   - Ви нiби щось сказали?  -  Марко  демонстративно  поглянув  на  сонце,
скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно  i  кумедно,  iдо
Катерина Павлiвна приснула зо  смiху,  гигикнув  шофер,  повеселiшав  Iван
Гнатович,   аг   Кисiль   почервонiв,   i   вся   його    постать    стала
загрозливо-бундючною.
   - Не чув, про що питаю?
   - Таки не чув, - безневинно вiдповiв Марко, бо  i  поля,  i  робота,  i
погода радували його. А  що  йому,  зрештою,  зробить  Кисiль?  Покричить,
постраха, ну, зварганить акта i  повi║ться  далi,  бо  навiть  вникнути  у
помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди  так  прозвали  його:
При┐хав-По┐хав.
   Кисiль ткнув пальцем на казана:
   - Щоб сьогоднi, зараз же, закрив цю самодiяльну комедiю з борщем.
   - Нам не сумно вiд не┐,  хоч  вона  й  самодiяльна,  -  анiтрошечки  не
розсердився Марко.
   - Ой гляди, як засуму║ш, коли сюди загляне слiдчий, -  знищив  поглядом
Безсмертного.
   - Хай загляда║, - i далi посмiха║ться Марко. - Може, вiн веселiший  ма║
норов?
   -.Норов слiдчих вiдомий! Це ж додуматись: борги на ши┐, а вiн  добро  з
димом пуска║.
   - I боргiв уже нема на ши┐, - поправив Марко.
   - Як нема? -насторожено, з недовiр'ям спитав Кисiль. - Де ж ти ┐х устиг
подiти? У воду кинув?
   - Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались.
   - А чим ти ┐х лiквiдував? - пiдозрiливе обмацу║ поглядом Марка, чи нема
тут яко┐ каверзи. -Чим?
   - Цибулею, редискою i самими раннiми огiрками. Може, по┐дем  у  село  -
поглянете на квитанцi┐? - шанобливо сказав Марко, ще не  знаючи,  що  йому
далi робити: чи розсердитись, чи розреготатись.
   - Он як! - вже спокiйнiше  говорить  Кисiль.  -  На  цибулячому  хвостi
далеко не за┐деш.
   - Теж так маракуем. Я  радий,  що  ми  дума║мо  у  рiзних  мiсцях,  але
сходимося на одному, - ще бiльше пiдкреслив свою пошану до Киселя.
   - I на чому збира║теся ви┐жджати?
   - На коров'ячому хвостi. Але спершу треба чимось ухопитися за нього.
   - Зубами, - буркнув Кисiль.
   Але Марко до кiнця вирiшив не зчiплюватися з ним i коротко вiдповiв:
   - Спробу║м.
   - Що спробу║м?
   - Виконати вашу пораду.
   - Який ти сьогоднi добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?..  -
вголос прикида║ Кисiль, не дивлячись на Марка.  -  Ну,  веди-показуй  сво║
царство-государство. Щось дуже деякi розхвалюють його.
   - Що ж вам показувати? Те, що зараз пiд косу ма║ лягти?
   - Як ти угадав?
   - Характер ваш знаю.
   - Занадто багато зна║ш ти. Жати, звiсно, й не думав? - ┐в  слова,  i  в
погляд Кисiль умiстив усю отруту, яку мав.
   - Думати - думав, але не починав.
   - А Iванишин уже косить, аж гай шумить, бо вiн не так мудру║, як  деякi
мудрагелi.
   - Йому легше, то й косить, - похмурнiло обличчя i голос Марка.
   - Чого ж йому легше?
   - Бо вiн для зведення переводить зелену озимину, а  ми  у  зведення  не
поспiша║м.
   - Зна║мо цi "зеленi настро┐", - поморщився  Кисiль,  -  а  потiм  зерно
почина║ осипатись на пнi.
   В долинi жита справдi були зеленими, i Кисiль, наскрiзь  промацуючи  ┐х
пiдозрiливим поглядом, нiчого не сказав. Але на  пагорбi  вiн  пожвавiшав.
Хлiбами просунувся на  макiвку  горбка,  вирвав  колосок,  двома  пальцями
вилущив з нього зернину i, не куштуючи ┐┐, сказав:
   - Ось тут зараз же менi, чоловiче, й починай вибiркову косовицю.
   Марко уперто похитав головою:
   - I не подумаю.
   - Бо не буде чим - голову за це зiрвем! - Кисiль обома руками  показав,
як хтось буде зривати голову Безсмертному.
   - Тодi багато залишиться безголових. - Уже  лихi  iскри  затрепетали  в
Маркових очах, але Кисiль не помiтив ┐х.
   - Ти що, з державою жарту║ш?  Зараз  же  починай  косовицюi  В  зеленiй
головi завжди зеленi мiзки, та вони швидко можуть пожовтiти.
   I Марко не витримав. Вiн пригнувся, немов перед стрибком, i, вiдкушуючи
кожне слово, слiпим гнiвом подивився на недобре, пихате обличчя Киселя:
   - Забирайся зараз же з поля┐ Чого прийшов сюди толочити хлiб  i  людей?
Ще не натолочився? - Вiн рукою полiз до кишенi, i Кисiль з  жахом  згадав,
як Безсмертний пiстолетом учив Безбородька. Рiй  думок  увiрвався  йому  у
мiзки i жалив ┐х по всiй площi. Бо що  цьому  анархiсту  й  тепер  пiдняти
зброю? Пиха одразу ж здмухнулася з його виду. Кисiль, незважаючи  на  свою
опасистiсть, вискочив iз хлiбiв, крутнувся на дорозi  i  тут  вiдчув  себе
безпечнiше.
   - Ти з глузду з'┐хав?  Ти  зна║ш,  чим  це  пахне?  -  заговорив  майже
пошепки, прислухаючись до гудiння в головi. -  Ти  зна║ш,  кого  женеш  iз
поля?'
   Але Марко вже закусив вудила.
   - Знаю!  Не  робiтника,  а  перекотиполе,  погонича.  Оранка  наста║  -
поганя║ш на оранку, сiвба  прийде  -  поганя║ш  сiяти,  жнива  настають  -
поганя║ш жати, бо це треба  для  папiрця.  Йому,  папiрцевi,  а  не  людям
служиш. Геть iз нашого поля!
   Кисiль оглянувся. До нього пiд'┐жджала машина, i  на  нiй  анiтрохи  не
печалився нi шофер, нi  Iван  Гнатович  -  напевне,  й  не  побачили  його
поразки. Вiн похапцем вилiз на сидiння i вже звiдти кулаком посварився  на
Безсмертного.
   - Анархiст! Сьогоднi ж сядеш у тюрму. Хай там тебе  годують  безплатним
борщем.
   - Троцькiст! - кинув йому навздогiн Марко ще й свиснув з доброго дива.
   Кисiль  задихався  од  гнiву,  навiть  темнi  дужки  синцiв  пiд  очима
зсередини затiпались злiстю.
   - Ви чули? Вiн троцькiстом обiзвав  мене!  Дасте  сво┐  свiдчення!  Вiн
вiдповiсть...
   - Невже троцькiстом? - флегма'тичне  здивування  пройшло  по  округлому
виду Iвана Гнатовича. - Невже вiн таке випалив?
   - Хiба ви не чули?
   - Нi, такого не чув.
   - А ти, Володимире?
   - Щось вiн крикнув, а що - не розiбрав. Зда║ться, на кiнцi було  "iст",
а що спереду - не розшолопав, - безневинними очима поглянув  шофер,  а  на
його дiвочих устах залукавився прихований посмiх.
   - Чи ви оглухли разом?! - аж скригнув зубами Кисiль. - Та  Марко  такий
правдивий дурень, що й сам пiдтвердить свого троцькiста. Жени до слiдчого.
   Вiлiс вилетiв на шлях, перекотився через мiсток, i недалеко  вiд  трьох
ставкiв Кисiль поперед себе  побачив  машину  секретаря  обкому,  що  йшла
назустрiч.
   - Зупинись! - кинув шоферу, пригинаючись, вискочив на узбiччя й  пiдняв
догори обидвi руки.
   Чорний лискучий ЗIС, темно переганяючи на собi шматки неба i  слiпучого
сонця, з шипiнням зупинився бiля блакитних гнiзд чебрецю.  I  не  встиг  з
машини  вилiзти  перший  секретар  обкому,  як  Кисiль,  хвилюючись  i  не
спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками:
   - Я бiльше не  можу  працювати!  Я,  Михаиле  Васильовичу...  всьому  ║
межа...
   - Чому ви бiльше не можете працювати? - неждано запитав хтось збоку.
   Кисiль оглянувся, отетерiв i з несподiванки подався назад. Приходячи до
тями, вiн побачив перед собою секретаря ЦК. Вiн був у  сiрому  костюмi,  у
звичайному легенькому брилi, одвертi веселi очi йото одночасно  тримали  в
собi розум, i смiх, i насмiшку.
   - Я... - до решти розгубився Кисiль,  видобуваючи  догiдливу  посмiшку,
але вона одразу не могла змести всi попереднi вирази гнiву  й  обурення  i
тому вийшла жалюгiдним недоноском.
   - Кажiть, не соромтесь, товаришу...
   - Кисiль, начальник обласного  управлiння  сiльського  господарства,  -
пiдказав Михайло Васильович.
   - Я, бачите, нiчого не можу зробити з  одним  дуже  норовистим  головою
колгоспу, - терпнучи до самих  нiг  невпевнено  заговорив  Кисiль.  -  Вiн
нiкого не слуха║ться...
   - Чим провинився цей голова? - погляд в секретаря ЦК ста║ строгiшим.
   - Анархiст у всьому: i в плануваннi, i в роботi, i в  побутi,  -  трохи
почав одходити Кисiль. - Ось вiн щойно вiдмовився жати,  мене  троцькiстом
вилаяв i прогнав iз свого поля, бо нема на нього управи.
   - Прогнав? Iз поля? Нiчогенький норов ма║. Це, Михайле Васильовичу, вже
непорядки.
   -  В  нього  кругом  таке,  -  пожвавiшав  Кисiль.  -  Колгоспне  добро
розбазарю║, вiдкрив на полi богадiльню - вида║ безплатно борщ.
   - Безплатно? - здивувався секретар ЦК. - I добрий чи поганий?
   - Я не куштував.
   - Даремно, а я на дурничку не посоромився б, - засмiявся секретар ЦК, i
в силувано-пiдлесливiй усмiшцi скривився Кисiль  -  По┐демо  поглянемо  на
цього анархiста...
   Безсмертний почув бурчання машин, коли  звернув  з  озимини  сусiднього
колгоспу, але навiть не озирнувся бо лютився чоловiк i з болем поглядав на
зелений пучок скошеного жита: доки  ж  так  будуть  нiвечити  хлiборобську
працю? I доки перед киселями будуть гнутися навггь розумнi, але  полохливi
чи занадто обережнi голови?  Та  ось  машини  повернули  прямо  до  нього,
зупинились, i Марко першим побачив секретаря  ЦК.  Радiсть,  здивовання  i
острах ворухнулись у душi чоловiка.
   - Так це ви Марко Безсмертний? - пильно придивляючись, вiта║ться з  ним
секретар ЦК. На мить на його чолi вигинаються зморшки,  .а  погляд  кудись
шуга║ вдалину. - Зда║ться, я наче зустрiчався з вами?
   - Зустрiчалися, - жвавiша║ обличчя Марка, а на вид Киселя пада║ тiнь.
   - А де ми зустрiчались?
   - На фронтi. Ви менi вручали орден Ленiна.
   - При║мно знову побачитись, - сердечно  посмiхнувся  секретар  ЦК,  але
зразу й похмурнiв. - Що ви трима║тев руцi?
   - Пропащий хлiб.
   - Пропащий?
   - Так. Це хлiб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивiтрився.
   - А яке горе заставило жати хлiб... для  зведення?  Марко  зам'явся,  а
Кисiль поблiд.
   - Кажiть, кажiть, не крийтеся.
   - Це я сказав жати, - насилу вимовив Кисiль - йому перехопило  подих  i
мову.
   - Для чого? - обернувся до нього секретар ЦК,  i  очi  його  потемнiли.
Кисiль знiтився:
   - Воно, я думаю, повинно дiйти в покосах.
   - Коли не дiйшло в головi, то де вже йому  дiйти  в  покосах?!  -  гнiв
блиснув у поглядi секретаря ЦК. - Ви щось тямите у хлiборобському дiлi?
   - Я сiльськогосподарський iнститут закiнчив.
   - Навiть? - здивувався секретар ЦК. Вiн узяв у  Марка  жмуток  колосся,
простягнув Киселевi. - I у вас не болiла совiсть,  коли  кидали  пiд  косу
хлiборобську надiю?
   - Пробачте... не додивився. . згубив його...  Секретар  ЦК  похмуро,  з
глибоким докором поглянув на Киселя:
   - Не тiльки це  жито  -  святiсть  до  працi,  до  людини  згубили  ви.
Порожняком ┐дете в соцiалiзм! - I  обернувся  до  секретаря  обкому.  -  Я
думаю, товариш Кисiль правильно сказав, що вiн бiльше не може працювати на
сво║му посту... Сiдайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство.
   Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Вiн хотiв щось  сказати,
але стримався, озаддям вперся у вiлiс  i  тоскно  дивився,  як  зачинились
дверцята ЗIСа. До нього, мов крiзь окрiп, донiсся смiх з машини - невже  в
когось тепер i радiсть могла бути? Кисiль тремтячою рукою вийняв з  кишенi
хустинку i почав обтирати пiт,  що  вичавлювався  не  сонцем,  а  болiсним
смутком. Коли ЗIС рушив з мiсця, вiн потягнувся до нього тулубом  i  обома
руками, але зразу ж i  опустив  ┐х,  бо  хiба  благанням  можна  повернути
втрачене? Для цього, очевидно, щось iнше треба. I вiд  цi║┐  думки  тоскно
заворушилися iншi, вповзаючи в його кра║чки'житт║вих дорiг. Але  одразу  ж
нагнав ┐х, бо хiба ж вiн для себе старався, хiба йому особисто потрiбне це
жито, бодай би на пнi уклякло  воно!  Та  знову  до  кра║чкiв  його  дорiг
поповзли сумнiви, i вiн мовчки викорчовував з себе двобiй думок,  визнавав
- i визнати не хотiв сво║┐ провини, бо ж  не  сам  вiн  так  стара║ться...
тобто старався на керiвнiй роботi... Де там було думати  про  святiсть  до
роботи, коли бiльше думалось про те, як би не схопити "строгача" за  це  ж
недосiяне чи незiбране жито.
   Тепер вiн уперше за довгi роки подивився на поле  не  як  той  керiвний
працiвник,  якому   треба   когось   розносити   за   оранку,   сiвбу   чи
хлiбозаготiвлi, а як звичайний смертний... Та з цього нiчого не  вийшло...
Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрi,  де  нагло  обiрвалась
частина його бiографi┐, i колос - не спiвав, не спiвчував йому, а шипiв на
нього...
   - Так до слiдчого ┐хати чи додому й до хати? - запитав iз кабiни шофер.
В руцi його самотнiв зелений., марно загублений  колосок  жита,  i  Кисiль
чомусь здригнувся й безнадiйно махнув рукою.
   - пдь, куди хочеш, тепер все одно...
   - Може, до куховарки з весняними очима?  -  пожвавiшав  Iван  Гнатович,
якому знову заманулось побачити ту жiнку, вiд погляду яко┐ хотiлося  стати
молодшим i кращим.
   Кисiль стрепенувся, наче його вжалив шершень... I що було б послухатись
куховарку - покуштувати ┐┐ борщу? А в  цей  час  машина  з  секретарем  ЦК
по┐хала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю.  Так  хiба  вгада║
чоловiк, на чому вiн ма║ спiткнутись?
   Кисiль пiдводить зiв'ялу голову. На дорозi вже вляга║ться пил, а за ним
прозорими прожилками розщеплю║ться  пропечене  скляне  повiтря,  i  марево
тремтить за житами, на якi вiн якийсь час не  при┐де  начальником.  Ну,  а
потiм якось перемелеться. Кисiль почав забiгати думками наперед, але  одна
збоку вжалила його. "При┐хав-По┐хав", - з невимовною гiркотою згадав  сво║
прiзвисько i  мало  не  застогнав.  Ось  i  все,  що  залишилось  од  його
дiяльностi...
   Бiля кожного поля, бiля кожного клину  зупинявся  ЗIС,  i  секретар  ЦК
обома руками то пестить, то розгорта║, то  пригорта║  хлiборобську  працю.
Вона тiшить  i  раду║  його  серце,  а  ось  на  клинi  припалено┐  гречки
засумувало воно.
   Розгубленiсть уже вiдiйшла од Марка, вiн зовнi ста║ спокiйним,  хоча  в
головi зараз виру║ коловорот думок.
   - Для першого року господарювання зовсiм непогано, навiть  добре,  а  з
городиною - прямо-таки чудово! I молодцi, що не обдира║те  покупця.  Марiю
Тримайводу  i  ┐┐  бригаду  неодмiнно  треба  вiдзначити!  -  Секретар  ЦК
одночасно говорить i до Михайла Васильовича, i до Марка.
   - Не забудемо, - щось записав у блокнот Михайло Васильович. -  А  що  з
головою робити?
   - З цим анархiстом? - засмiявся секретар ЦК. -Подивитесь  восени,  коли
урожай буде в коморi. А чого ж  ви,  Марку  Трохимовичу,  обiзвали  Киселя
троцькiстом? Вiн в опозицi┐ був?
   - Нi, не був, - зам'явся Марко.
   - Доказуйте, доказуйте.
   - Ми його так прозвали за те, що не розумi║ чи не любить вiн хлiбороба,
усе чека║ од нього полiтичних помилок, вишуку║ в нього другу душу  та  .аж
трясеться, щоб той, бува, не  мав  зайвого  шматка  хлiба  чи  яблука  для
дитини. Для нього селянин -  це  тiльки  виконання  норм,  хлiбозаготiвлi,
позики, молока, м'яса, шерстi, я║ць i слухач його виступiв. На всьому, без
потреби, економить Кисiль:
   i на дитячому рум'янцевi, i на жiночiй красi, i на хлiборобськiй силi.
   - Ще не перевелись такi знавцi села, -  задумано  сказав  секретар  ЦК,
погляд його потьмарився i полинув кудись далеко-далеко.
   Мовчки про┐хали якийсь час, придивляючись до полiв i марева над ними.
   - Борщем сво┐м, голово, почасту║те? - неждано почув Марко.
   - Борщем?.. З охотою, тiльки, пробачайте, без м'яса, пiсний вiн.
   - Нам уже навiть кориснiше  споживати  пiсний,  -  з  якоюсь  насмiшкою
поглянув на себе i дебелого секретаря обкому.
   До польового стану вони пiд'┐хали саме в обiдню пору,  коли  притомленi
люди сiдали на землю, а здивованi соняшники нридивлялись до внх i до мисок
з намальованими соняшниками.
   - Тут безплатний борщ вида║ться? - пiдiйшов  секретар  ЦК  до  Катерини
Павлiвни.
   - Ой... боженьку мiй... - клекотом вирвалось у то┐, i вона,  округляючи
очi, для чогось тихо запитала: - Це ви?..
   - Зда║ться, я. Почасту║те сво┐м борщем?
   - Та я зараз...
   Катерина Павлiвна побiгла по миску, лаючи себе  в.  думках,  що  навiть
хлiба не ма║ почастувати гостя. Вона йде разiв зо два оглянулась, чи  нема
тут якогось обману, але обману не було.
   Бiля соняшникiв, поруч з усiма хлiборобами, сiв секретар ЦК,  до  нього
потягнулись кiлька рук iз сухим чорним хлiбом. Вiн  узяв  шматок  хлiба  в
дiда квмена, передiлив його й, повертаючи половину, подякував старому.
   - Звиняйте, що такий темний, з домiшками, як наша доля, бо  труднощi...
- звичайно, з перцем сказав дiд квмен.
   Секретар ЦК пильно поглянув на старого. - Це вiрно, що доля наша iще  з
рiзними домiшками: було кому натрушувати ┐х. Але тепер ми й за цi  домiшки
вiзьмемось, - сказав переконано. - Домiшки мають згинути, а доля рости!



   XL

   П'ять днiв i п'ять  ночей  гудiли  в  полях  молотарки.  Над  ними,  як
безконечнi жертви, злiтали золоточубi  снопи;  шевськi  ножi  барабанщикiв
били ┐м пiд саме серце,  й  обезсилене  колосся  сторч  головою  летiло  в
iкластi пащеки, в ненаситне гудiння i в скажену круговерть,  де  стогнало,
дзвенiло, плакало i солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлi,  з
степовим пилком жiночi руки  ворожили  над  ним,  неначе  передавали  йому
родючiсть, вагарi не встигали зважувати, а водi┐ та ┐здовi вивозити  його,
i в степу з жита, пшеницi та ячменю виростали золотi вулкани.
   На старих дорогах i нових шляхах побiльшало  птаства.  А  великий  хлiб
┐хав i ┐хав i на елеватори, i в землянки, i в свiжi оселi. В селi  запахло
житнiм духом, i тому обнадiянi хлiбороби не вiдходили нi  вдень  нi  вночi
вiд молотарок.
   А коли не вистачало снопiв i коли зобижено почали стихати машини,  люди
самi снопами валилися  бiля  них,  падали  на  золотi  вулкани  зерна,  на
пiдсиненi мiсяцем стернi i одразу ж з посмiшкою  чи  зiтханням  входили  в
сон. I там над ними знову злiтали чубатi снопи, бiснувались  молотарки,  а
бiлi┐ них дитячою мовою жебонiло зерно.
   Йде Марко степом, наче завороженим царством, i засина║ на  ходу,  потiм
стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо  ворушиться  срiблясто-син║
мiсячне снування, як пiд ним розкiшна, - голови у зерно, а ноги на  стежку
- щасливо спить чубата парубота, прислуха║ться до росяного  шепоту  i  сам
промовить собi:
   - Я люблю вас.
   В яринi озвалася перепiлка, i чоловiк спросоння говорить до не┐:
   - Я люблю тебе,  пташино,  люблю  твiй  спiв.  Перед  ним  у  кружляннi
проходить зоряна карта неба,  i  вiн  теж  говорить,  що  любить  небо,  i
почува║, що вся любов не вмiща║ться в його тiлi.
   У долинi над ставом зафоркали конi. Марко зупинився, зовсiм  прокинувся
i, дивуючись, засмiявся i до коней, з темних грив яких  осипалося  мiсячне
промiння, i до ставу з затонулим у ньому небом, i до  клаптiв  туману,  що
навшпиньках скрадалися над очеретами.
   Давно не було так вiдрадно на душi в чоловiка, бо там добре  вмiстились
i люди, i земля, i нiч, i оцi конi з темно-срiбними гривами,  i  зерно,  i
надiйнi розрахунки, якi тримав  у  головi.  Коли  все  буде  гаразд,  люди
матимуть i хлiб^ i до хлiба. Це вже видно по озиминi i ячменю.  А  льон  i
коноплi, ║й-║й, повиннi вивести його в якiсь мiльйонери.  Правда,  про  те
цього року бiльше, нiж вiн, дбала, спасибi ┐й,  сама  природа:  прямо  всi
сво┐ щедроти поприносила i на поля, i на луки, й на городину,  i  на  сад.
Поталанило йому, та й годi. Ну, а  тепер,  чоловiче,  не  роззявляй  рота,
думаючи про завтрашнiй день... .
   От i йде  полями  новий  мiльйонер  у  порудiлих  кирзових  чоботях,  у
вибiленiй солдатськiй сорочцi, похудiлий i  голодний,  i  посмiха║ться  до
всього широкого свiту, i до людей, що сплять на землi.  I  славно  йому  з
ними, як зерну в одному колосi, що разом стрiча║ i грози, i сонце.
   З однi║┐ кишенi Марко вийма║ засiяний цифрами блокнот,  а  з  друго┐  -
томик поезiй Шевченка. Та нi цифр, нi вiршiв  при  мерехтливому  мiсячному
свiтлi вiн не може читати й впiвголоса зверта║ться до темних  з  мiсячними
гнiздами верб: .

   Один у другого пита║м:
   Нащо нас мати привела?
   Чи для добра? Чи то для зла?
   Нащо живем? Чого бажа║м?
   I, не дiзнавшись, умира║м,
   А залиша║мо дiла.

   Дерева здивовано слухають  чоловiка,  кивають  йому  сво┐ми  вiнками  й
осипають на воду синю росу.  Коло  самого  берега  скинулась  риба,  знову
заiржали конi, i далеко-далеко  за  самотнiм  вiтряком  обiзвалася  дiвоча
пiсня. За ким вона журиться, кого шука║ в цьому зачарованому свiтi?
   Колись отак ночами його в полi з пiснею шукала Олена. I вiн прямував на
┐┐ голос, а потiм на якiйсь стежинi бачив тонку постать з бiлим вузликом у
руцi. Уздрiвши чоловiка, Олена обривала спiв i починала докоряти, що  вiн,
Марко, i не обiдав, i не вечеряв, i забувся за жiнку, i сам  перепався  на
смик.  А  вiн  поглядав  на  миле,  з  ображеним  вузликом  уст   обличчя,
посмiхався, розгортав бiлу хустину i доти пiдхвалював усе, що  знаходив  у
нiй, поки в жiнки не розпогоджувались уста. Тодi  вона  обзивала  чоловiка
хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що  вiн  отак
якогось дня звалиться з нiг, i знову потихеньку починала щось  спiвати.  А
вiн пiд ┐┐ спiв, бувало, й засинав. Невже це було?
   Диву║ться вiн, i дивуються верби. За ними здригнулося небо i наче осiло
за вiнця землi... А то  вiн  знову  засина║...  Як  солодко,  струмочками,
затiка║ сон у його тiло i так  приплющу║  повiки,  що  вже  нема  сили  ┐х
розтулити. Ось тут, може, й  лягти  бiля  верби  з  вибитою  серцевиною  i
вузлатим корiнням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на  землю.  Але  що
це?.. Пiсня поверта║ до нього, наближа║ться, i  вiн  ясно  вчува║,  що  це
Оленина пiсня, це ┐┐ голос! ┐┐!.. Що ж це робиться з ним?
   Широко в подивi розплющивши очi, вiрячи й не вiрячи, вiн  прислуха║ться
до голосу, що наплива║ на нього, топить його в спогадах i б'║  пiд  серце,
як  нiж  снопа.  Нi,  не  може  бути  такого.  То  мариться  йому...   Вiн
пiднiма║ться на пiдсинений пагорб, де крiзь сон зiтха║ кучерявий  овес,  i
застига║ на мiсцi: од вiтряка до нього, спiваючи, йде його Олена, а  в  ┐┐
руцi бiлi║ вузлик. Жах охоплю║ Марка. Небо й земля похитнулись в його очах
i стали меншими. Вiн пода║ться назад, розгублено огляда║ться по боках i  в
цей час чу║ надривний зойк:
   - Тату!
   На  стежину  пада║  бiлий  вузлик,   а   по   стежинi,   надломлюючись,
розпливаючись, бiжить, летить тонка постать i, смiючись i  плачучи,  пада║
батьковi на груди.
   - Тетянко, це ти? - ще не вiрячи собi, вражено i тихо пита║  Марко,  як
питали тисячi батькiв у цьому роцi. Вiн охоплю║ доньку обома руками i бiля
свого серця чу║ стукiт ┐┐ серця. - Тетянко, це ти? - бiльше нiякi слова не
приходять до нього.
   - Я, тату, я, - цiлуючи його  i  плачучи,  теж  бiльш  нiчого  не  може
сказати  дочка.  Вона,  мов  перепiлка,  здрига║ться  в  його  обiймах,  i
здрига║ться ┐┐ золота коса, така сама, яка була в Олени.
   Марко пiднiма║ до мiсяця доньчину голову,  вдивля║ться  в  ┐┐  обличчя,
пальцями витира║ ┐┐ сльози i не радiсно, а жалiсно посмiха║ться до не┐.
   - Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. - I на його очах  Тетянка  вперше
бачить сльози, i вона теж обтира║ ┐х пальцями.
   Отак i стоять  вони  якийсь  час,  неначе  вимуруванi  з  каменю  само┐
iсторi┐.
   - Як ти на маму схожа, пташино моя!.. I коси такi самi.
   - Не такi, тату, - з зажурою  подивилась  на  нього,  i  в  ┐┐  очах  i
сльозинах одразу пройшли усi минулi страждання.  Вона  опустила  на  плечi
хустину, i батько в золотi кiс побачив сиве пасмо.
   - Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? -  аж  застогнав,  притуляючи  до
себе худенькi плечатка.
   - Нелюди, тату... в концтаборi... Вони  так  били  мене,  що  очима  не
сльози, а кров iшла... Вони змогли вибити кров  iз  очей,  але  не  змогли
вирвати зiзнання з душi, - ясно, крiзь горе й печаль поглянула на  батька,
а в куточках и вуст ворухнулася уперта i  горда  посмiшка.  I  вiн  уперше
пiзна║ свою силу i свою несхитнiсть у цьому колоску.
   Немов захищаючи доньку вiд тiней минулого,  батько  пригорнув  до  себе
сво║ щастя, а сам подивився в самий край ночi, де ще та┐лися нелюди, де ще
на золотi й залiзi горбилась недобита кривда... Будьте ви проклятi!..
   - А як ви, тату? - вже зовсiм посмiха║ться Тетянка до нього.
   - Нiчого, доню, нiчого... Як добре,  що  ти  повернулась...  Ходiмо  ж,
маленька, до .бабусi.
   Вони обертаються i, притуляючись  плечем  до  плеча,  вузькою  стежиною
йдуть до села. Ось Тетянка пiднiмав бiлий вузлик iз  землi,  щось  згаду║,
розгорта║ i пода║ його так само, як ранiше це робила Олена.
   - пжте, тату, ви ж i не обiдали,  i  не  вечеряли,  -  i  в  ┐┐  голосi
обзива║ться давнiй докiр матерi, i  навiть  губенята  на  мить  збираються
знайомим вузликом.
   - Невже це ти? - вже радiсно перепиту║ Марко i,  пригнувшись,  пiдiйма║
на руки сво║ дитя, i смi║ться, i росить сльози над ним.



   XLI

   Ранок веселими руками промiнцiв викочу║ з-пiд землi  пшеничний  колобок
сонця i ставить його на зелену, з туманцем скатертину озимини.
   Вулицею до ново┐  школи  гупотить  зграйка  малюкiв.  Хтось  iз  них  у
щасливому захватi пiзнання не говорить, а виспiву║ казку про  колобка:  "Я
вiд баби утiк, я вiд дiда утiк, я вiд вовка утiк i вiд тебе втечу". I  пiд
цю немудру  розповiдь  пшеничний  колобок  сонця  одрива║ться  од  волого┐
скатертини озимини i пiдводиться вгору, то лукаво, то радiсно  пiдморгуючи
добрим людям. А вони вже, наче дятли, повилазили на свiжi зруби i  тук-тук
сокирами, тук-тук! Сокири збудили луну, i вона забiга║ то  в  одну,  то  в
другу недобудовану оселю i аха║ вiд задоволення.
   Вулицями заскрипiли пiдводи, i першi слiди колiс волого простяглися  по
прибитiй росою землi. Це ┐здовi розвозять людям другий  урожай  гороху,  i
Марко ось уже кiлька днiв ма║ на душi свято. Прямо-таки везло йому в цьому
роцi. Люди спочатку й не повiрили,  що  матимуть  не  кiлограми,  а  мiшки
гороху. Перший бiй з нестатками наче виграно, а тепер по-справжньому треба
готуватись до другого i до рiзних примх природи. I люди  це  розумiють:  i
роблять на совiсть, i пiдказують, як найкраще  ворожити  бiля  майбутнього
врожаю.
   - Добрий день, Марку,  -  обiзвалась  iз  двору  Мотря  Дибенко.  -  На
головування йдеш?
   - На головування, - жартiвливо запишався чоловiк.
   - А де ж ти мого дiда подiв?
   - I досi його нема? - диву║ться Марко.
   - Нема, не при┐хав.  Може,  заблудився  у  тiй  столицi  й  невiть-куди
за┐хав?
   - Щоб дiд квмен десь заблудився!? Та дайте йому добрi конi, вiн  у  всi
столицi знайде дороги i мимохiдь ще й на небi в святих побува║.
   - А напевне, i розпутав би вiн усi дороги: раз про┐де - i все пам'ятав,
- не без гордощiв говорить жiнка i порина║ в сво┐ роздуми: - Невже, Марку,
аж столичним людям могли сподобатись  дiдовi  коники?..  Отак  живе,  живе
чоловiк i не зна║, що вiн талант. Гляди, ще загордиться i  пиячити  почне.
Коли ма║ш час, прочитай, як його в газетi описують.
   Марко, ховаючи у вусах посмiшку, статечно заходить до  ново┐  хати,  де
вже розмiстилися крупно боги, вождi и полководцi, а дрiбно  -  вся  рiдня.
Баба Мотря з прискринка дiста║ газету, в якiй  уперше,  але  так  гарно  й
багато написано  про  ┐┐  старого.  Вона,  соромлячись,  простяга║  газету
Марковi:
   - Вчитай менi ще раз те саме.
   I вiн почина║ читати,  що  дiдовi  коники  вже  перестрибнули  Дунай  i
Ла-Манш i з Францi┐ опинились на виставцi аж в Англi┐.
   - От пишуть душевно, прямо, як в ║вангелi┐. I хто  б  мiг  подумати?  -
диву║ться квмениха. - Пiсля такого мо║му дiдовi уже  повiк  не  захочеться
умирати. Тепер йому глину доведеться  возами  возити.  I  хто  це,  Марку,
друку║ про дiда?
   - Учений!
   - Та невчений так не втне, - погоджу║ться баба Мотря. - Вже тепер нiхто
мого старого  не  називатиме  елементом.  Ну,  а  на  тебе  дехто  почина║
ремствувати.
   Марко насторожу║ться:
   - Не вгодив комусь чи помилився в чому?
   - Нi, зобижаються, що ти все  буду║ш  та  буду║ш,  а  про  себе  зовсiм
забувся. Люди кажуть: вибирали тебе головою, а не приймаком. Вони тобi  за
тиждень, як лялечку, з дорогою душею змайстрували б нову оселю.
   - Я ж казав, що почну  будуватися  останнiм.  Закладемо,  тiтко  Мотре,
зруби усiм вдовам, усiм сиротам, а тодi й про себе почнем думати.
   - А я гадаю: негоже так робити, як Безбородько та його  кодло,  але  не
треба й до себе ворогом бути. Може, i ввечерi заглянеш до мене?
   - Чого?
   Стара нiяковi║:
   - Коли не надокучило, то ще прочита║ш про старого. Якось дуже  гарно  в
тебе виходить воно, - довiрливо поглянула на Марка. -  Читав  же  менi  цю
газету й Лихойваненко, але в нього i дiд, i коники його стають гiршими.
   Марко засмiявся, махнув рукою i вийшов  з  хати.  З  порога  вiн  почув
лемент на сусiдському кутку. Чи  й  до  бiйки  не  доходило  там?  Чоловiк
чимскорiше городами подався до подвiр'я Самойленкiв. Тут  уже  бiля  гарно
виплетено┐ лiси й ворiт зiбрався цiлий  куток,  весело  прислухаючись,  як
завзята й досi вогниста Лисавета Самойленко чихвости-ла свого незворушного
Порфирiя i його брата - старого сукновала. В Самойленчихи зараз  од  гнiву
стрибали очi, прямокутником вибивалися  губи,  а  кулаки  цiпами  молотили
повiтря.
   - Анi клепки, люди добрi, нема в головi мого чоловiка, нi грудочки лою,
нi краплиночки олi┐, а ║ в  головi  чоловiка  одна  полова,  та  й  то  не
перевiяна, - перегинаючись, апелювала вона до сво┐х сусiдiв.
   - Вам, бабо, виднiше, що ║ в дiда, - обiзвався хтось iз  гурту,  i  всi
довкола зайшлися реготом.
   Пiдбадьорена Лисавета накинулася  на  Порфирiя  i  його  брата,  якi  з
сокирами мовчки, але войовничо  стояли  бiля  землянки,  прислухаючись  до
бабино┐ лайки.
   - Чи вона, оця безщасниця,  у  вас  ┐сти  просить,  чи  сто┐ть  поперек
дороги, чи вона, сердешна, вам боки муля║,  що  взялись  за  руйнацiю?  Ну
скажи, старий iдоле, хоч слово, хоч пiвслова, щоб i люди чули.
   - I скажу, - спокiйнiсiнько обiзвався Порфирiй, якому  i  за  вухом  не
свербiло вiд  усiх  лементацiй  жiнки.  -  Зна║ш,  як  в  "Iнтернацiоналi"
пишеться?.. "Весь мир насилья мы разрушим!"
   - Так то ж увесь мир, а не мою землянку!
   - Вона теж мир насилля: насильно мене запроторили туди. I я руйную  ┐┐,
- махнув старий сокирою.
   Лисавета була приголомшена i блиском сокири,  i  мовою  чоловiка.  Вона
приклала сплетенi руки до грудей i хотiла трагедiйне  заплющити  очi,  але
саме в цей час побачила Марка i кинулась до нього:
   - Марку, лебедику мiй, голубе сизий, скажи ж ┐м,  басурманам,  щоб  мо║
зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком?
   - Тьху, ще й  серйозного  чоловiка  замакiтрить  бабським  череп'ям!  -
сплюнув  спересердя  Порфирiй,  кивнув  братовi,  i  вони  дружно  гупнули
сокирами.
   Стара затулила обличчя долонями, а коли почула трiск, опустила  руки  i
на мiсцi, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу.
   - Ну, i слава тобi господи, - зiтхнула вона й рiвно пiшла до хати.
   - Лейборист! - зневажливо  кивнув  на  не┐  головою  Порфирiй  i  почав
струшувати з одежi порох колишнього житла.
   Цiлий день Марко сну║ зеленими i чорними  полями  i  ма║  насолоду  вiд
бурчання тракторiв, що орють на зяб, i вiд будiвництва ферм, i вiд  розмов
на буряках, i навiть од цвiту скромних  браткiв,  якi  прихопили  на  сво┐
тендiтнi пелюстки кольори осiннього сонця i весняного неба.
   Бiля ставу тремтить порiдiле золото верб, а мiж ними дiвочими стрiчками
ворушиться просинь, i по нiй сну║ться легеньке осiнн║ павутиння.  Рибалки,
перегукуючись, витягують першу тоню, i на березi  одразу  вироста║  пагорб
живих злиткiв. I блакитне поле теж  вродило  в  цьому  роцi.  Тепер  треба
прикупити добрих корiв та братися за будiвництво цегельнi.
   Бiля зеленого, мов барвiнок,  рапсу  його  з  бiлим  вузликом  в  руках
розшуку║ Тетянка i почина║ вичитувати так само i те  саме,  що  вичитувала
колись Олена. А вiн i  це  слуха║  з  при║мнiстю  i  добряче  посмiха║ться
доньцi, яка вже й висновок пiдбива║, що в не┐ зовсiм неможливий батько.
   - Так уже i неможливий? - скоса погляда║ i милу║ться ображеним вузликом
┐┐ вуст.
   - Ви б подивилися, на що стали схожi...
   - Перепався на смик... - пiдказу║ Марко доньцi.
   - Ет, хiба з вами серйозно поговориш? - гнiваються уста,  очi  i  брови
доньки. - Вiдпочити вам треба, вiдпочити хоч кiлька днiв.
   - Скоро i за цю кампанiю вiзьмемося. По┐ду, Тетянко, аж у тi мiсця,  де
танки пiдбивав.
   - Це ви кiлька разiв говорили менi.
   - А ти ще раз послухай: старi люди люблять повторювати.
   - Якi ж ви старi? - гнiва║ться донька.
   - Ну, не старий, так бувалий. От побачиш - незабаром по┐ду, бо чогось у
грудях останн║ залiзо норовиться.
   - На операцiю треба лягати.
   - Ну, це ще почека║...
   З гiнно┐ дороги до них радiсно поспiша║ Антон Безбородько. його  вигляд
одразу ж занепоко┐в Марка:  коли  Безбородько  веселий,  то  щось  недобре
ско┐лось.
   - Здоров, здоров. Марку!  -  пiдходячи  до  Безсмертних,  уже  пригашу║
радiсть Безбородько. - Iду собi дорогою - бачу сiмейство, ну,  й  завернув
до вас.
   - Iз чим завернув? - Марко вловлю║ ту мiзерiю. що  зараз  проходила  на
вузькуватому виду Безбородька, хоч вiн i  намагався  прикрити  ┐┐  латками
жалощiв i спiвчуття.
   - Та як тобi сказати? - зиркав по боках Безбородько. - Перестарався ти,
братику, перестарався. Хiба я не казав тобi: не дуже старайся,  бо  в  нас
тобi пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч  ти  iз  шкiри
вилузайсь. Бач, як ти мудрував iз горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж  у
фейлетон. От який ма║ш набуток! - Безбородько поволi, нiби неохоче, вийняв
з кишенi зiм'яту газету.
   Марко вихопив ┐┐, в очах йому темно застрибала комашня лiтер,  у  мiзок
болiсно гупнула раз i вдруге та сама думка: за що?..
   На четвертiй  сторiнцi  його  приголомшив  самий  заголовок  фейлетону.
"Цар-горох i комбiнатор". Чи можна було вигадати щось  дошкульнiше?.В  цiй
писанинi  його  зробили  ошуканцем,  який,  спекулюючи   на   споживацьких
настроях, роздува║ свiй авторитет i експлуату║ багатство землi. Тут навiть
словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано пiвтори тисячi пудiв
гороху державi. Не це було потрiбно авторовi, який ховався за  псевдонiмом
"Горошина".
   Дочитавши  фейлетон,  посiрiлий  Марко  з  вiдразою   поверта║   газету
Безбородьковi й приклада║ руку  до  грудей,  де  лежать  останнi  осколки;
зда║ться, й вони заворушились од незаслужено? образи.
   -  Бач,  як,  практично,  бува║  в  життi,  -  бережно   хова║   газету
Безбородько. - I коли подивлюсь я, то не з тво┐м здоров'ям тягти цей вiз.
   - Iдiть, Антоне Iвановичу, - непримиренно поглянула на нього  Тетяна  й
притулилась до батька. - Iдiть од нас.
   - Ти вже команду║ш замiсть тата? Багато командирiв розвелось у  нас,  -
образився Безбородько. - Ти краще скажи,  хай  вiн  здоров'я  береже,  бо,
знову ж, монумента не поставлять.
   - Чули вже ваше розумне просторiкування! - гнiвнi  рум'янцi  спалахують
на обличчi доньки. - Iдiть!
   Безбородько оберта║ться й статечно, з повагою до себе, пряму║ до гiнно┐
дороги.
   У Тетяни болем наливаються очi:
   - Хiба можна ось так бити в самiсiньке серце?
   - Це, доню, не в серце, - рукою засцокою║ ┐┐ Марко. - Це не смертельно.
Але не легко йому, коли, не розiбравшись, б'║ свiй свого. От  тодi  людина
ма║ найтяжчу кару, i все одно - це минуще...
   - Що ви дума║те робити?
   - Послухаюсь тебе: по┐ду зараз на кiлька днiв з села. Ну, хоча б  у  тi
мiсця, де пiдбивав танки.
   - А спростування писатимете?
   -Для чого, доню? Не папiрцi, а робота,  тiльки  вона  спросту║  все,  -
засмучено  поглянув  удаль,  де  на  притiнену  землю   золотим   колобком
опускалося сонце.
   "Я вiд дiда утiк, я вiд баби утiк, я вiд смертi утiк, а  вiд  обмовника
не змiг. Але стискай, чоловiче, серце, стискай  його  i  далi  тягни  свiй
плуг..."



   XLII

   Чого б, здавалося, журитись, коли правда на тво║му боцi,  та  все  одно
грязь, кинута на тебе, тривожить i тривожить душу, i вже  не  таким  ясним
зда║ться зоряний посiв на небi, i вже не так хвилю║ стишена дiвоча пiсня.
   Осторонь по-осiнньому зiтха║ вiтер, i ти зiтханням вiдповiда║ш йому. От
уже й вiдчув ти важку втому, зiбрану за нелегку весну i  лiто.  Невже  був
кiнь,  та  з'┐здився?  I  в  грудях  вогнем  ворушаться  клубки.  Напевне,
доведеться ще лягати пiд нiж.

   Мала мати одну дочку
   Та й купала у медочку.

   Все ближче  журяться  дiвочi  голоси.  Це  ж  улюблена  пiсня  Катерини
Заднiпровсько┐. В темрявi  йому  засвiтились  прекраснi  материнськi  очi,
заклекотiв ┐┐ голос, лягли руки на його плечi. Ще недавно  вона  зi  сво┐м
Григорi║м утiшали його, а вiн дивився на них, i все одно було  нiяково  на
душi, наче й справдi мав провину перед людьми. От i зараз  навiть  не  так
iдеш селом, як ранiше,  саме  тiло  якось  щулиться,  неначе  бажа║  стати
меншим.

   У медочку та й купала,
   Щастя-долi не вгадала.

   I тобi не так багато наворожили того щастя, але чому  ж  i  його  хтось
хоче обiкрасти,  забруднити?..  Спокiйнiше,  Марку,  спокiйнiше,  не  таке
переживав. День-два пройде - i минуться тво┐ болi, а  ║  такi,  що  й  час
вiдступа║ перед ними. Багатьом тепер рiдна мати не  вгадала  щастя,  i  ти
ма║ш думати про це... Спокiйнiше, чоловiче.
   Вiн випросту║ться, на мить простяга║ вгору натомленi руки й дивиться на
далекi Стожари,  що  бавляться  в  небi,  мов  рибки  в  рiцi.  Бiля  тину
гойднулась темна тiнь. Марко хоче ┐┐ обiйти, але вона пряму║ до  нього,  i
через хвильку вiн здогаду║ться, що це Мавра Покритченко з дитям на  руках.
"Мала мати одну дочку та й купала  у  медочку",  -  озива║ться  в  пам'ятi
дiвоча пiсня.
   Мавра, уся в темному, як черниця, ста║ навпроти нього, i вiн чу║  сонне
плямкання немовляти, i вже од цього ста║ легше на душi.
   - Спить? - пошепки пита║ться в жiнки i нахиля║ться до дитини.
   - Воно спокiйненьке у мене, - тихо вiдповiда║ мати. Жалiсть i  краплини
втiхи пробилися в ┐┐ словах. Значить, жiнко добра, найтяжче минуло в тебе.
Але ось у ┐┐ голосi обiзвалася справжня туга:
   - Марку Трохимовичу, це правда, що ви покида║те нас?
   - Як покидаю?
   - Ну, з головування йдете... Розсердились на газету. Не  робiть,  Марку
Трохимовичу, цього. З вами навiть менi  легше  було,  -  щиросердим  сумом
поглянула на нього, i вболiвання жiнки,  i  ┐┐  гарне,  з  печаттю  кривди
обличчя вразили Марка.
   Чого ж ми  часто  таких  жiнок  змiря║мо  напiвзневажливим  поглядом  i
бо┐мось промовити добре слово, яке ┐м потрiбне бiльше, анiж тим, що  мають
законних чоловiкiв i дiтей? А що, коли взяти й  сказати  ┐й:  "Ти,  Мавро,
записала дитя на мо║ iм'я, то нехай воно й назовсiм буде мо┐м, а  ти  будь
мо║ю дружиною!" Вiн здрига║ться i одразу ж проганя║ цю думку. I  не  тому,
що для нього страшним було б таке одруження або чийсь  поговiр,  а  тiльки
тому, що за все життя вiн двiчi  любив  i  ще  й  досi  iнколи  без  надi┐
сподiвався того, що звалось любов'ю. Але навiть найглибшим  спiвчуттям  ти
можеш знiвечити життя i собi, i ось цiй жiнцi, що  сто┐ть  перед  тобою  i
тiльки хоче