ь  Тиверi,  а  не
нагодиться,  рiшенець  прийме  вiн,  княжич.  Тож  най  так  i  буде,   як
домовились. Втiхи, як i радостi, виказувати не слiд.



   II

   Земля при Втiкичi i небо  над  Втiкичем  багатi  на  знади,  та  чи  не
найзнадливiшi серед них - дорiдна нива в долах, м'яка теплiнь над  долами.
Мина║ другий десяток лiт, як  поселилися  тут  з  ласки  ки┐вського  князя
тиверцi, а нi разу не звiдали, що таке згубна спекотнява в розпалi лiта  i
що - вiтри-суховi┐ з пустельного Леванту. Ото тiльки й прикростi було,  що
випало освоювати необжитi окра┐ни  Заросся  та  зазнавати  лютих  морозiв,
снiжних завiй у  тотих  окра┐нах.  Надходила  теплiнь  -  удостоювалися  й
благодатi, а паче всього на передлiттi, коли буяють  зелом  доли,  почина║
медоносити лiс.  Стелиться  тодi  вiд  краю  до  краю  зелене  море  трав,
вбира║ться у новi шати закучерявлене верховiття  дерев  по  яругах,  радi║
плодоноссю матерiземлi i славить землю-плодоносицю численне  птаство  -  у
лiсi й у полi, а надто над полем, у тому пiднебессi, де  млi║  вiд  щедрот
Хорса аер i звiдки одкриваються не окремi, звабнi для ока  околi┐,  -  уся
земля.
   Комонникам, що правилися до Втiкича раннього досвiтку, а вздовж Втiкича
- тодi, як благословлялося на свiт, було не до  околiй  i  не  до  зваб  у
околiях: над рiкою клубочились тумани, най не тi, що пробирають до кiсток,
все ж густi й повсюднi. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за  ледь
протореним путiвцем та тримайся путiвця - ото i  вся  твоя  турбота.  Зате
коли вийшло з-за обрiю рум'яне пiсля нiчно┐ купелi сонце  та  бризнуло  на
доли золотими стрiлами Хорса, i княгиня, i супровiд ┐┐ заяснiли  лицями  й
стали доглядатися, як тануть пiд  тими  стрiлами  густi  й  повсюднi  досi
тумани, як корчаться, танучи, й вiдступають ближче до  видолинкiв,  узлiсь
та яруг. Iз сивих стали бiлими й вiд того якимись химерними. Тиснуться  до
землi й згущуються, тиснуться й  згущуються,  гейби  просяться  лишити  ┐х
бодай у цiй до краю згущенiй малостi. Залитi  сонцем  доли  набирають  вiд
того вирайсько┐ лiпоти i вирайських знад.  Таке  хоч  спиняйся  i  милуйся
ними. Бо не завжди ма║ш  нагоду  бачити  бо  турбота  дня  укорочу║  та  й
укорочу║ можливостi 'доглядатися до  спокус  земних,  не  кажучи  вже  про
вирайськi.
   По якiмсь часi рiка круто вигнулася одесную й вихопилася на рiдколiсся,
а там i в поле. Доволi широке було воно тут, таке широке, як нiде iнде. По
один бiк путi, що облишила вигнуту лукою рiку i йшла тепер полем, половiло
пiд сонцем i гнало лiнивi хвилi чисте й дорiдне жито по  другий  -  кипiла
бiлою повiнню дикуша. Вiд житнього поля напливала на комонникiв лиш  велич
та краса вiд дикушi - i медовi пахощi. Такi п'янкi, аж дух забивали.
   Княгиня Зорина перша захмелiла вiд них i спинила огира.
   - Чи║ се поле? - обернулась до сотенного.
   - Общинне, достойна.
   - Знаю, що общинне. Волостелини у нас не  мають  ще  свого  поля.  Яко┐
общини, питаю?
   - Закутсько┐, далебi, вона сусiдить iз нашою.  Помовчала,  доглядаючись
до поля чи до одмiн, що вiдрiзняли оброблене  людськими  руками  поле  вiд
необробленого, i вже потiм додала, рушаючи:
   - Гарно уходжепе поле. Минулого лiта, пам'ята║ться, не було таким.
   - Нового релейного старосту обрала община, тому й поле ма║ невпiзнанне.
   - А чому я не вiдаю про тс?
   - Певно князь Богданко вiда║, за нього видбувалися одмiни.
   Приострожила сильнiше, нiж досi, огира,  вела  перед  i  мовчала.  Лише
розглядалася довкруж та  являла  вдоволення  сво║,  розглядаючись.  Обшир,
дорiднiсть уходженого оощиною поля тiшили ┐┐ чи  та  одмi┐┐а,  що  рiзнила
уходжене поле вiд неуходженого, того, що лежало  ближче  до  лiсу  свiдком
минувшини й нагадувало про  минувшину?  I  те  i  друге,  мабуть.  Он  яке
буйпотрав'я було на мiсцi поля донедавна, як щедро засiвалися доли  квiтом
замiсть збiжжя, червленим, жовтим, бiлим, синiм, знову червленим  i  знову
бiлим та синiм. Чи нема║ чому тiшитись княгинi що не сто┐ть  осторонь  вiд
общинних турбот мужа свого^ що  лишилася  замiсть  нього  привiдцею  всi║┐
Втiкичi i да║ лад як общинним, так i ратним дiлам на Втiкичi?
   Мутi гнали та й гнали услiд  за  Зориною  комоней,  аж  поки  знову  не
опинилися в лiсi, а там - i над рiкою.
   - Переправимося на супротивний берег, -  повелiла  княгиня,  -  Звiдтам
пiдступимо до Закутсько┐ вежi.
   - Що ти, достойна! - силився угомонити ┐┐ сотник, - То улипький  берег,
там нас можуть визнати за супостатiв i повестися яко з супостатами.  Та  й
сво┐ подивляться на нашу з'яву чи не так само.
   - Нiчо. Зате удостовiримося, як  пильнують  на  вежах  знаючи,  що  йде
брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на  обводах  нашо┐  землi,  i
об'явитися неждано.
   Княгинi та ще привiдцi ратi в князiвствi не випада║ перечити. Тож i  не
сперечались комоннi. Мовчки погодилися а  нею,  мовчки  й  подалися  через
Втiкич. Рiка не така вже и широка, одначе  неспокiйна,  бистро  й  потужно
несе сво┐ води в ту, що звали  на  пониззi  Синюхою.  А  бистрина  зносила
комоней, зносила й комонникiв, набiгала невблаганно й не давала  дрiбними,
на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так  уже
й довго. Та й супротивний берег у тому мiсцi, де переправлялися,  не  був^
такий крутий, як вище  по  бистринi.  Доправились  до  нього  й  одразу  ж
вибралися на твердь, а вже на твердi познiмали з себе  чадиги,  викрутили,
як тiльки могли викрутити, не знiмаючи, вдяганку.
   Княгиня хоча й одiйшла далi вiд мужiв, зробила не бiльше, нiж мужi.
   - Доста, - повелiла. - В путi, пiд стрiлами Хорса сохнутимемо.  Лiто-бо
║, пе зима.
   До найближчо┐, Закутсько┐ вежi не така вже  й  далечiнь.  Одначе  ┐хати
треба було пеходжоним лiсом. Доки пробилися крiзь нього  та  зблизилися  з
путтю, що вела на вежу з боку уличiв, i самi змучились, i комоней  змучили
до краю. Одне, петляли заростями, гоi┐би лис по  шкодi,  а  друге,  мусили
прокладати собi в них путь мечами. А те пе  лише  поту,  i  кровi  нерiдко
коштувало. Той  був  необережний  i  подряпав,  пробираючись  мiж  химерно
сплетеним гiллям, вид  свiй,  той  руки,  а  вже  що  строям  дiсталося!..
Справдi, на татой-волоцюг стали схожi. Зате княгиня он яка потiшена  була.
Як же, цiла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте,  надiйшла
до не┐ з боку чужо┐ землi, а на вежi i вухом не  повели.  Тi  спали  пiсля
нiчних чат - i спали, ясна рiч, сном праведникiв, -  тi  варили  страву  i
менш за все думали про появу княгинi та ще з землi уличiв.
   - Ми не далi як позавчора були в них, - виправдовував  себе  i  чатових
сво┐х десяцький. - Казали, утигурiв потято  на  полуденних  обводах  землi
┐хньо┐, обрiв також погромлено й вiдкинуто прiч. Коли i йде зараз сiча, то
десь при Дуна┐, а се, достойна княгиня й без мене зна║, оп як далеко.
   - I ви поспiшили повiрити й увiрувати в те, що сказали  поселяни-уличi.
А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те  забули?  Те
пустили на вiтер?
   Десяцький мовчав i тим ще бiльшо┐ додавав княгинi злостi.
   - Завтра прийде  на  ваше  мiсце  iнша  сторожа,  -  пообiцяла  i  тим,
зда║ться, вдовольнила себе. - Ви ж станете перед  княжим  судом  i  будете
судимi за недостойнi во┐в i оборонцiв землi сво║┐ вчинки.
   Пригрозила i рушила з вежi, сувора  й  невблаганна,  рiшуча  в  намiрах
сво┐х, а в тотiй рiшучостi зовсiм байдужа до того,  що  двiчi  купалася  в
Тiкичi сама, купала во┐в, котрi супроводжують  ┐┐.  Так  нiби  се  он  яка
при║мнiсть, нiби не можна було залишитись  на  якийсь  час  бiля  ве?кi  й
обсушитися.
   "Крута норовом, - ста║ на думцi сотенний. -  Бiгме,  набагато  крутiша,
анiж  сам  князь.  Така  справдi  судитиме,  коли  що,  нi  па   мить   по
завага║ться".
   Траплялись па путi скотарi, по розминалася так  собi,  не  цiкавлячись,
чи┐ вони, як ся мають, траплялися весi, теж завертала й  допитувалася,  чи
лаштують усе, що слiд лаштувати перед жатвою, чи пожнуть i звезуть  збiжжя
до овинiв, коли мужi не прибудуть iз боролищ вчасно?
   - Будьте стараннi, - радила, - та не будьте жалiсливi.  Отрокiв  ставте
до дiла - i на жатву, i на веректу. Най знають:  у  вiдсутнiсть  мужiв  ее
найдосгойшша ┐хня повиннiсть, та, що дорiвню║ ратнiй повинностi.
   Однi обiцяли та й розкланювались, iншi жалiлися: як пожнуть та  звезуть
iз поля збiжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше.
   - Кажiть про се релейному старостi, най подбав, аби упоралися i з  тим,
i з другим, а бачитиме, що не впора║тесь, до сусiдiв  мусить  удатися,  не
допоможуть - до мене. Хлiб - нашi найбiльшi статки,  твердиня  здоров'я  i
життя. Зародив вiн сього лiта щедро, не упустiть божих щедрот,  вберiть  i
зсипте до житниць, наступного лiта може й не зародити.
   Певно, усю землю  мала  намiр  об'┐хати,  про  все  довiдатися  i  всiх
напутити - не поминала жодно┐ вервi, а в вервi - жодно┐  общини.  Тодi  аж
угомонилася, як досягли крайнiх на захiд сонця, а серед тих  крайнiх  -  i
сторожово┐ вежi, що стояла на путi, по  якiй  вiдселенцi  прийшли  сюди  з
Тиверi.
   п┐ зустрiли тутки як належить i, що найбiльше  здивувало  сотенного  та
його сотню, - якось незрозумiле потiшено.
   -  Як  добре,  достойна  княгине,  -  освiдчилася  сторожа,  -  що   ти
нагодилася: ║ втiшнi вiстi з боролищ.
   - Отак? Якi ж саме?
   - Обрiв i ┐хнiх соузникiв кутригурiв погромлено  на  Тиверськiй  землi.
Укладено ряд, за яким обри обiцяють пiти чи й пiшли  вже  за  Дунай,  а  в
Придунав'┐ правдиво в незайманщинi лишаються самi кутригури.
   - Хвала богам!
   - Ано, слава й хвала!
   - Хто ж принiс сi втiшнi вiстi?
   - Гiнець iз Тиверi, вiд князя Богданка.
   - Явiть менi його.
   Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна.  В  одну
якусь мить  скинула  з  себе  прибрану  на  обводах  суворiсть,  стала  не
привiдцею - просто собi жоною, а ще  рiвнею  усiм  i  содругом  для  всiх.
Угледiла гiнця та пересвiдчилась, що вiн таки гiнець, й зрадiла  не  знати
як, питала та допитувалася, як допиту║ться в такiй оказi┐ кожна  жона:  де
князь, що з князем i його раттю, як довго ще буде там, па  мiсцi  недавнiх
боролищ, а допитавшись та  удостовiрившись:  ратi  слов'янськi  переяли  в
супостата славу i переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться
пiд кожну втiкицьку крiвлю благодать, - перевела дух i прикрила в солодкiй
замрi┐ вiчi.
   - Принесiмо жертву добрим богам. Тут-таки, на сiм щасливiм мiсцi,  сi║┐
втiшно┐ для всiх митi.
   Знову була владна й урочиста,  яко  всяка  жриця,  i  вдячна  богам  за
здобуту  над  супостатом  звитягу.  Славила  Перуна,  Хорса,   Дажбога   i
обiцялась, знову славила i знову обiцялась: люд землi Трояново┐ не  забуде
┐хнього заступництва,  воздасть  належне  сьому  заступництву  i  воздасть
достойно. Повернеться з боролищ рать - по всiй землi задимлять капища, уся
земля явить сонцеликим свою щедроту i свою вдячнiсть.
   Вертаючись  до  Дитинця,  Зорина   втiшала   себе   певнiстю:   нарештi
позбудеться брем'я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дiтям. А не
сталося того - повинностей i зовсiм побiльшало. Князь не об'являвсь  та  й
не об'являвсь, а князiвство перейнялося добрими вiстями та й захмелiло  не
тим, що сподiвалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть,
аби мужi, повернувшись, вдоволенi були ними i тим, що уготували для дiтей,
общини, а тотi жони  взяли  та  й  обезумiли  на  радощах;  не  про  жатву
пiклуються, про веселе застiлля з  мужами-звитяжцями.  Те  й  роблять,  що
шлють у Дитинець  слiв  та  питаються  в  княгинi:  "Де  ж  рать?  Чому  ║
замирення, а мужiв нема║?.."
   Як будеш спокiйною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он  яку
суворiсть, а ще бувати в  верв'ях  та  доглядатися  до  ладу,  яким  волi║
потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати ┐х.
   Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi,  ┐хати  вже
до княжого Дитинця чи завернути  ще  в  одну  вервь,  нагледiла  нараз:  з
узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд -  попереду  комонники,
зй комонниками обози, знову комонники i знову обози.
   "Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!"
   Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були
б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л  все  ж  не  могла  не
поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки?
   Так i запитала, коли над'┐хала та осадила перед обозом нажаханого сво┐м
неспоко║м огира:
   - Хто будете, люди?
   - Поляки, сестро гожа, та роси.
   - З боролищ правитесь?
   - А так.
   - Що ж несете звiдтам?
   - Переяту змогу, супокiй.
   - Слава богам! I вам слава, мученики боролищ!
   - Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi,  що  взяли  гору
над супостатом i знаменують собою славу боролищ.
   - Кожному сво║, ано. Чи рать втiкицька, князь  Втiкичi  теж  правляться
слiдом за вами?
   - Ба нi, втiкичi  на  праотнiй  землi,  при  князi  Тиверi  залишились.
Пiзнiше будуть.
   Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили сво┐м казанням  серце:
таки правда, що сталось замирення, що ┐┐ муж i князь, живий, не на цiй, то
па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома.
   Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, -
не по┐хала  того  дня  анi  на  недалеку  звiдси  вервь,  анi  ще  кудись,
спрямувала огира до княжого оседку i сво┐х кревних у тiм оседку. Дiти  ┐┐,
не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост -  отроки
вже, вiдданi в молодшу княжу дружину  набувати  ратних  навикiв,  молодших
лиша║, коли ┐де з Дитинця, на  руки  наставницi.  А  все  ж  наставниця  е
наставниця, а мати в мати. Мусила  б  бути  i  вдень  i  вночi  з  дiтьми,
дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди
тодi навiдують вогнище, коли  е  в  ньому  дбайлива  вогнищанка.  Ано,  не
вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка  роду  й
ревнива охоронниця родових поконiв. А що  буде  в  ┐┐  оседку  i  що  -  з
оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах,
вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони  будуть  знанi  й
дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Ма║ утiшитися iншим - що
пильну║, аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд  дбати,
ано. Та хто подба║ про рiд, про спадок родовий - покони,  коли  не  подба║
мати?
   Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю,  мiць  ┐┐.
Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина  залюбки  вiзьме  на
себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала  до  се┐  ворохобнi.  Чи
вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав:  "У  твому  серцi,  ясна  моя
Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях -  здорового  глузду,  що
менi нiчо не лиша║ться, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива  мати,
i недремна вогнищанка, i.жона-усолода".
   У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку  дiти  та  й
челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та  обiймалася  яснiючи,  як  ┐┐
дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого  дня,
коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже  що
щебетала до сво┐х найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що  возбуяла  на
┐хнiх вдоволених личках, то боженьки!  Лишалося  б  тiльки  споглядати  ту
втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та  не  жадали
бачити маму ще втiшнiшою, нiж ║.
   - Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка.
   - Ано, уже буду з вами, дiти  мо┐  милi.  Бачу,  заскучали  за  мамкою.
Лишень невтiшно чи и зле почували себе без не┐?
   - I невтiшно, солоденька наша, i зле. У  лiсi  зозулька  ку║,  оповiща║
всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд  вираю",  -  а  пiти  без  мами  не
вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили  та
глядiли, як вона гнiздечко в'║, а нам знов  не  вiльно.  Бо  челядину  ляк
обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколису║: де муж, що  з
мужем?
   - Бо ┐й таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала.
   - Нiби во┐, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться  старший
за Гостейку на два лiта Ярослав.
   - А то нi? - мати йому.
   - Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить  куди
втрапить, аби далi вiд воя i то┐ напастi, що може мати, коли  тинятиметься
мiж во┐в.
   Мати не насмiлю║ться перечити. Вiрить отроча, що так ║, - i пай вiрить.
Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше  i  надiйнiше,  коли  йтиме  iз  сою
вiрою, а не з ляком перед Марою.
   - Може, й так, - погодя;у║ться. - Далебi, що так,  бо  Мари  й  справдi
нема║ вже, малi мо┐ голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ.
Сказали: витурено обринiв iз землi Трояново┐, за Дунай пiшли. А коли  так,
i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець  ваш,  i
муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках,  та  звеселять
┐х незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожо┐ днини.
   Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з  Жалiйкою
i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць при┐де! Князь-вiтець при┐де!
   - Я пiду та скажу про се наставницi,  -  додуму║ться  найменша.  -  Най
прогонить гризоту, най зна║: для всiх пас - i для не┐  теж  -  настав  уже
жаданий свiтлий день.
   Зорина милостиво згоджу║ться, а про себе дума║: "У Жалiйки добрiше, нiж
у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя  Богданка,  а
чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик ма║ мамин".
   Чула, пиша║ться тим, та водночас i болить ┐й вiд того:
   чим заплатила вона сво┐й найдостойнiшiй мамi за ┐┐ доброту?  Ано,  чим?
Пiшла супроти ┐┐ ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i  думати
про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як зна║ш.
   "Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надуму║ться.  -
Вкладу до серця мо┐х дiток ┐┐ чесноти. За старших двох не певна уже - тi в
княжiй дружинi, там сво┐ покони та закони, як i сво┐ навчителi,  а  меншим
маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася  виплекати  в
менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
   Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi  болi
бесiдою з дiтьми та  турботами  про  них:  питалася,  чи  нагодованi  -  i
вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i  знову
вдовольнялася: челядь таки зна║ сво║ дiло; ще  питалася,  чи  хочуть  пiти
завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а
й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!"
   - То на сiм i станемо, голуб'ята мо┐! - обiймала всiх одразу  й  хилила
до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад  сво┐х  i  переймалася
┐хньою свiтлою втiхою.



   III

   А князя Богданка, во┐в, що пiшли з Богдапком, не було та й не було.  Чи
так жадалося всiм зустрiти вже ┐х, чи скрута в буттi без  мужiв  пiдпирала
аж надто, не стало терпцю в одно┐  з  жон,  не  стало  в  друго┐,  а  того
виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися  якогось  дня
всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й  рушили  пiд
княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом:
   - Явiть нам княгиню! - повелiли челядi.
   Челядь пильнувала ворiт  i  не  поспiшала  слухатись,  не  iнпiсито  як
вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма,  хто
в теремi, та княгиня  сама  почула  гвалт  i  не  забарилася  стати  перед
втiкицькими жонами.
   - Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi  i
гпiвпi в ворохобнi сво┐й. На кого й пощо?
   - Терпцю нема║ вже, княгине. Обрiв повержено,  а  де  нашi  мужi?  Чому
князь трима║ ┐х у Тиверi?
   - А Тивер чия ║? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо  князь  засiв  у  нiй?
Шли, княгине, гiнця, вели, най верта║ нам мужiв наших!
   - Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця  й  вели,  пай  вертають  уже
домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I
що буде з нами, коли жатимемо самi?
   Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
   - По-вашому, анi  князь,  анi  мужi  його  не  вiдають,  що  у  Втiкичi
дозрiвають ниви? к, значить, потреба бути ще  в  Тиверi  i  пильнувати  за
супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашо┐ i не да║  резонiв
бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над  усi  повинностi
повиннiсть.
   Якусь мить тривала умиротворена тиша.
   - А коли всi вони разом iз князем легковажать?  -  почувся  вiддалений,
десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та
й засiли в кревних?
   Знов були аж надто ║динi i зворохобленi, а проте Зорину  не  лякала  та
┐хня зворохобленiсть - в  мiзку  заiскрилась  тi║┐  митi  весела  мисль  i
схилила до жарту.
   - Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страха║тесь,  аби  мужiв
ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони.
   Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i  засмiялась.  Смiх  той
пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита ║днiсть  мiж
тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми.
   - Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi
вигляду. - Гiнця я можу послати, се  не  склада║  великого  труда.  Та  не
хотiлося б постати перед князем i мужем сво┐м такою бiдною  на  розум,  як
постали оце передi мною ви.
   Жони дивилися на не┐, гейби телички на новi ворота.
   - Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть  до  сво┐х  дiтей  i  будьте
терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс  доскочптп
до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на
мислi i складу перед вами повиннiсть.
   Зорина не схибила, ба навiть явила  себе  перед  усiма  й  утвердила  в
помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому  збiговиську  бiля
┐┐ терема засурмили в  роги  на  обводах  Втiкипько┐  землi,  а  незабаром
прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя.
   -  Воспряньте  духом,  люди!  Свiтлий  день  настав:   рать   втiкицька
поверта║ться з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою  та  переятою  змогою
поверта║ться домiв!
   Сурми, що в них засурмили  на  радощах,  швидко  донесли  ту  вiсть  до
околiй, i з тих околiй став з'┐здитися до стольного Дитинця люд -  жони  i
дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було  кого
слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать поверта║ться, i  не
поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi  повертаються,  кого
жде свiтлий день, а кого - чорна  осмута.  Громадились  та  й  громадились
обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже  тих,  хто
несе на знаменах славу землi сво┐й.
   Вийшла до люду й княгиня. Сто┐ть, одягиспа в доладне святкове вбрання -
нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута  поверх
полоття червлена  япончиця,  така  ж,  як  i  полоття,  шапка-калансува  з
оловирами - й силиться стримати себе, не  пiддатися  спокусiзiпнутися,  як
пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над ┐хав уже князь.
   Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi,
а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi
мали й  повиннiсть  ждучи:  тримали  напоготовi  те,  що  мають  пiднести,
вiншуючи князя iз звитягою.
   - Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм.
   - Ано, ┐дуть! - бачать i всi iншi, а  тi  з  вогнищан  та  поселян,  що
стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що
княгинi крiвця  заливав  вид,  чу║,  тремтять  ноги,  одначе  бере  з  рук
вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч сво║му  слюбному
мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до  не┐,  яснiв  усiм
сво┐м доброликим видом,
   Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького сла┐iлю  князя  та  його
во┐в з переятою  в  супостата  змогою  й  пiдношу  на  знак  вдячностi  за
порятування од зла i напастi дари землi нашо┐ - хлiб i сiль.
   Князь Богдаико митт║во сшшусться,  цiлу║  спершу  переданi  йому  дари,
потiм  -  княгиню,  дiтей  сво┐х,  клянявться  людовi,  що  славить   його
здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi:
   - Я пiду з  дiтьми,  вогнищанами  до  люду,  довершуватиму  урочистостi
зустрiчi во┐в iз людом, а ти поспiши до  обозу  та  зустрiнь  як  належить
гостю.
   Сторопiла й видивилася на свого повелителя.
   - Кого саме? - не втерпiла.
   - Матiр Людомилу.
   Знала, ┐й, княгинi, не випада║ виказувати  воям,  як  i  люду,  те,  що
нурту║ зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i  тривогами,  серце.
Та чи до во┐в i чи до люду було, коли он що почула з княжих  уст:  до  не┐
прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi,  се  ж  не  хто-небудь  -
мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час
i навiда║, а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати.  На  бiльше  i
сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була
зi сво║ю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та
годинонько щасна! Яка ж то вона ║ нинi, через двадцять щедрих на  безлiття
лiт?!
   Бiгла та  й  бiгла  повз  мечникiв,  розминалась  та  й  розминалася  з
мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли  аж  ген
куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для не┐ не стало, геть усю,
по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких,  як  княгиня
Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та  й
iтиме, аж поки не дiйде свого.
   - Де обоз, во┐? Чи далеко до обозу?
   - За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось ┐┐ та  й  поспiшив
iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде.
   - До матерi поспiша║ш,  княгине?  -  не  забарився  поцiкавитись  а  чи
захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший.
   - Ано.
   - Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди.
   - Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того,
коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там ┐┐ мати.
   Питала  возниць  i  доглядалася,  доглядалась  i  знову  поспiшала   та
виказувала тривогу свою всiм, у  кого  допитувалась,  аж  поки  не  почула
нараз: "Доню!"
   Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка,  справдi  не  бiгла  -
летiла назустрiч маминому поклику.
   Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старо┐ з княгинею,  i  з'┐хав
на обочину. Не встиг ще й зупинитися,  як  Зорина  була  вже  поруч.  Геть
забула чи й не хотiла пам'ятати, що ┐й не  личить  давати  волю  серцю,  а
надто сльозам, обiймалася в сво║ю матiр'ю й плакала, цiлувала вид ┐┐, руки
i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i при┐хала  до
сво║┐ Зорини, що не ма║ гнiву на Зорину.
   Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як
подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи ┐й не  зле  тут  за  слюбним
мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й  виголосила
свою тривогу.
   - Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас,  така  щаслива,  що
виджу.
   Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх  i
розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими  вiстями,
i знову йшли, та гомонiли,  та  хилились  одна  до  одно┐,  далебi,  й  не
помiчаючи, що дi║ться довкола них, яка  радiсть  буя║  поруч,  надто  бiля
Дитинця, де во┐ обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi  аж
стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь  сто┐ть  на
горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi.
   - Людове! - почувся його  зичний  голос.  -  3  миром  вас,  з  жаданим
супоко║м! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти  по  тому  на
тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй.
   Натовп вiдгуку║ться на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й
виру║ вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд.
   Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого  терема  у  втiкицькiм  стольнiм
городi.



   IV

   Тризна  започаткувалася  принесенням  жертви  Перуновi.  Неподалiк  вiд
Дитинця, у темнiм га┐ над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся
дух щедро пролито┐ кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божо┐ оселi
в дубi,  втiкицький  люд.  А  князь  простягав  руки  й  зично  промовляв,
звертаючись до дуплиська бога-громовика:
   - Великий боже, громовержцю Перуне!  Прийми  дари  нашi,  а  з  ними  й
доземне схиляння перед ликом  i  iменем  тво┐м  за  даровану  звитягу  над
супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму
та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний  для  родiв  наших
час.
   - Прийми, боже! - вторив князю люд.
   - Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ  нашу  силу,  пiдтримуй
звитяжний дух  i  остри  меча,  та  паче  всього  одведи  вiд  нас  намiри
супостатськi.
   - Одведи, боже, злi намiри!
   - Стань на сторожi землi  нашо┐  i  люду  нашого!  Оборонв  вiд  зла  i
напастi!
   - Вiд зла i напастi борони, Перуне!
   - Упова║мо на те i возда║мо дань, уповаючи! Князь бере  до  рук  срiбну
тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я  сколихнулося,
зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз,  i  з
такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки  й  сколихнув  околi┐  злитим
во║дино голосом свiтло┐ втiхи.
   - Перун прийняв нашу жертву. Радiйте,  люди!  Веселiться,  люди!  Перун
прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi!
   Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя,  та  неспроможнi
були заглушити злагоджений спiв тих,  що  воздавали  хвалу  богу-громовику
пiснею. Вона возносилась над усiма й  оповiщала  сво┐м  вознесениям  усiх:
жертвоприношення увiнчу║ться свiтлою сподiванкою, а та  сподiванка  живить
вiру: люд не самотнiй в дiлах i  помислах  сво┐х,  у  нього  е  високий  i
надiйний заступник.
   Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть  вiд
капища потiшенi, а  ще  певнi:  тепер  i  потятим  можна  воздавати  дань.
Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.
   Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при га┐, на  зеленiй  полянi
мiж Дитинцем i га║м. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу  для
багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами  стiл
для князя i тих, хто  сто┐ть  близько  бiля  князя,  а  сьогоднi  купно  з
вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах.  Тож  коли  люд
надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi  багаття,  ждало
кожного щедре застiлля: хлiб  i  сiль,  печеня  з  яловичини  i  печеня  з
вепрятини, засмажена дичина й  варенi  яйця,  меди  та  сита  у  жбанах  i
корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця  зi  свiжою
стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи,  а
ще йшли на тризну зi сво┐ми яствами та питвом жони полеглих на боролищах -
у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним.
   Сiдали де хто бачив, одначе без зайво┐ метушнi i галасу. Тож i  всiлися
швидко.
   Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом.
   - Содруги i сородичi мо┐, мужi i жони. Ми повернулися з  обводiв  землi
Трояново┐, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б ┐┐,  переяту
в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе ║  зараз
серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ?  Воздамо  ┐м  шану  i
прославимо iмена ┐хнi на вiки вiчнi!
   Князь бере куманця й налива║ в свою братницю хмiльного, затим пiдходить
до вогнища й вихлюпу║ напiй у вогонь.
   Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чи┐ мужi не повернулися
з походу.
   - Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовля║ до всiх,  гейби
в сурму сурмить, князь, - най мають що з'┐сти на путi до вираю.
   Бере хлiб, печеню, вiдда║, як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з
даниною потятим всi iншi, й знову подав голос.
   - А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я  живих.  Хмiль
посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi.  За
ваше здоров'я, сородичi мо┐!
   Князь високо пiднiс  виповнену  медом  братницю,  i  люд  не  забарився
воздати належне князевi i випити за сво║ здоров'я.
   Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та  хвалив
князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд  хмелем,  як  заслонив  його
собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та
й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi  статки,  доки  й
сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би
бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших.
   - Випиймо, братi║, - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь  правду
сказав: лише питi║ й пособля║ скинути з себе брем'я  втрат,  як  i  брем'я
сiчi,
   - Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирили┐дах  i  uoвернулися  живими  з
боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як  знiвечив  менi
обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?
   Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд  i  вклоняються  захмелiлому
люду жони та дiти потятих.
   - Випийте, сусiди, i з  наших  корчаг,  -  в  них  меди  вiтця  нашого.
Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.
   Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона  та  дiти
не баряться виповнити ┐х медом.
   - Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най
буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому.
   В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень.
   - Ваш вiтець заслонив нас  вiд  меча  i  стрiли  лютого  обрина.  Ми  в
довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо  те.
I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подба║,  аби  не
вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо.
   I пригощались, i  пригощали,  доки  не  захмелiли  всi,  а  захмелiвши,
прогнали на бескеття сум, гризоти сво┐ та й заспiвали усiм застiллям. Лише
поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли  раптом  на
руки голову й заходилися ревним плачем.  На  них  не  зважали,  а  коли  й
зважали, то в дивний, як для людей, спосiб:  гупали  в  спину  десницею  й
спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи,  гейби  казали  тим:  вдарте
лихом об землю; п'║те-гуля║те з усiма, то будьте такi, як усi.
   Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями -
бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця,  прилеглих  до  нього
весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич.  Йшли
окремо  дiвки,  окремо  молодцi  або  навпаки:  дiвки  котро┐сь  iз  весей
старалися триматися молодцiв сво║┐ весi  i  через  те  правились  купно  з
молодцями, ┐х збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали
й обiцянi iгрища.
   На узлiссi, де був уже  й  князь,  мужi  з  княжо┐  дружини,  стояли  в
комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули  пiд  наглядом  дядькiв
ратних навикiв i мають переходити тепер у  молодшу  княжу  дружину.  Свято
переято┐ змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й  люду
втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть  до  iгрищ,  через  те
стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах.
   Першими вийдуть  i  покажуть  вправнiсть  лучники.  Розпорядники  iгрищ
вимiтили ┐м мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили
там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi
вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку  подобизну
цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та  й  оголосили  всьому,
присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в  груди
подобизни, двi - у живiт i  одну  -  в  лик.  Хто  влучить  всiма  п'ятьма
стрiлами i влучить куди  тра  -  звитяжець  хто  чотирма  -  другий  пiсля
звитяжця, хто трьома - визна║ться, як  i  два  попереднi,  достойним  бути
дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля ┐хня вирiшиться у  другому
по║динку - на перегонах.
   Певно, хвилювалися отроки  в  присутностi  князя  й  такого,  як  нинi,
велелюддя. Десяток  за  десятком  виходили  й  ставали  на  визначене  для
стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих,
що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш
право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде  наймення  дружинника.
Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху
вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв.
   Вони  й  справдi  ожвавили  люд.  Коли  споглядальники   дiждались   та
впевнилися: таки почина║ться вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi
пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти
таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та  й  отроки  ив'рейнятi  не
якоюсь iншою - таки тою, що и у  комоней  бу║стю.  Он  якi  младомладi  та
звабнi сидять у сiдлах. Усi -  '  в  чадигах  iз  темно┐  уснi┐,  в  синiх
каботах,  уперезаних  в  поясi  червленими  поясами,  в  чорних   смушевих
калансувах з червленою, що одбира║ очi, тулiвю  з  дибаджу.  Не  втроки  -
замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити,  що
коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними?
   Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною,
що започатковували ┐х не там, де було стрельбище, на  двi  сотнi  ступенiв
нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли,
аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на  святi  перетято┐  змоiх  -
вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останн║  найбiльше  важило,  бо
коли першi десять отрокiв пустили  сво┐х  огирiв  ускач,  не  лише  молода
пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все  уже  бачили,  полишили  яства  та
питва й вийшли ближче  до  псрсгопу.  В  той,  дальнiй  кiнець  визначено┐
мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли  поодаль  вiд  них.  Назад  же
поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й
виказати йому сво║ захоплення чи  невдоволення,  а  вiдтак  i  спонуку.  А
оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця
втiкицького застiлля i був такий дужий,  що  нажаханi  й  без  того  огирi
щулили вуха й не  просто  бiгли  -  слались  над  землею,  силячись  вийти
наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та  ба,  i  там,  де  кiнчався
за┐зд, ┐х ждали такi ж невгамовнi, коли  не  найневгамовнiшi:  славили  на
повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше  тих,  що  недалеко  були  вiд
того, щоб стати ними, не  скупилися  на  смiх,  коли  бачили  перед  собою
видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило ║ство i  робило  свято
святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi,  й  не  судилося
згаснути. На змiну одному десятку комонних  ви┐здив  i  ставав  напоготовi
другий, на змiну другому - третiй, а там четвертий, п'ятий, i в кожного  з
десяти отрокiв були сво┐ сподiванi i  несподiванi  звершення.  Невдачi  не
помiчалися вже. Ждали  тiльки  звершень  i  возносилися  духом  за  кожним
звершенням, так  високо  i  так  едино,  що  коли  б  не  були  захмеленi,
присяйбiг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а  в  гуртi  не
остерiгаються i не соромляться високого  злету.  Було  радiсно  i  втiшно,
було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли  святково
й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тiй круговертi,  що  в  не┐  ║
дiти i ║ потреба наглядати за ними, дiвки та  молодцi  радiли  безпечностi
старинi й давали собi, яку самi того  хотiли,  волю:  була  нагода  радiти
переятiй отроками змозi в перегонах - радiли та славили звитяжцiв, кликали
по перегонах до яств i медiв у застiллi - не гордували,  iшли  й  ласували
княжими яствами та медами. А де ║ услада яствами та медами, там буя║ свiжа
в тiлi сила, ║ простiр безогляднiй мислi, як i  нестримному  бажанню.  Тож
молода пагiнь  втiкицьких  родiв  i  не  засиджувалася  довго  бiля  яств,
полишила ту втiху старинi, сама ж  знову  подалася  на  поклик  бубнiв  та
сопелей, пускалася  в  запальний  танок,  виказуючи  силу  та  спритнiсть,
являючи всiм, хто був поруч, яка красна та зугарна с.  Певно,  те  жадання
явити себе в усiй красi та знадi й пiдказало тим з отрокiв, котрi були уже
в походi й повернулися звитяжцями:  нинi  ┐м  яко  переявшим  у  супостата
славу, нада║ться змога обрати собi ладо та й засвiдчити перед усiма, що по
княжiм пиру будо воседля i буде слюб, най усi  вiдають  upu  те  й  будуть
готовi до того. Тож саме тi, що повернулися з походу, й  старалися  бiльше
всiх. Доки молодшi та наймолодшi водили з дiвками танок  i  пишалися  тим,
старшi обрали зручне мiсце на рукавi Втiкича, що обходив завалений каменем
острiв, та й перекинули через рукав три кладки - щойно спилянi  й  очищенi
вiд гiлля дерева.
   Нiхто не помiтив, коли те  сталося.  Музики,  гам  людський,  крики  та
верески потiшеного отрочою увагою  дiвоцтва  глушили  i  стукiт  сокир,  i
падiння дерев, як не завважили й iншого: коли i з якого  се  дива  молодшi
отроки, навiть тi з них, що стали сьогоднi звитяжцями  на  iгрищах,'  були
вiдтiсненi з танцiв. На ┐хн║ мiсце стали старшi  i  так  завертiли  колом,
так