найвище мiсце  над  Онгулом,  звiдси  Каломела  бачитиме  щоденнi
свiтання, народження умитого росами сонця за Широкою рiкою  i  стопи  сво┐
вiд краю до краю.
   Були стараннi i, як нiколи, услужливi хановi. Та водночас i пильнi (хай
милу║ Тангра за недоречну iстину,  одначе  куди  подiнешся,  коли  вона  -
iстина: челядники завжди  пильнiшi  й  уважнiшi  до  сво┐х  вельмож,  анiж
вельможi до  челядникiв).  I  тодi,  як  розмотузокували  ха┐шiу,  i  коли
розмотузували, бачили: хан не може дивитися па не┐. Чи то  вид  Каломелин,
такий по-молодечому знадний колись i такий спотворений смертю, жахав його,
чи ще щось, - кидав скрадливий позирк очей сво┐х i  одвертався,  не  знав,
куди себе дiти, аж поки по згадав: пора ж  копати  яму,  i  не  взявся  за
заступ.
   Що думав, копаючи, лише вiн, певно, й вiдав. В усякiм разi, щось  думав
i бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що  зламав
одного, примушував гнутися й другого.
   А небо палало вже  над  степом,  з  рожево-голубого  робилося  незвично
багряним, схоже, що там, за Широкою рiкою, роздмухував  та  й  роздмухував
хтось потужне, на все крайнебо багаття.
   - До бурi йдеться, хане, - кивнув у той бiк один iз челядникiв.
   - А так, буде буря, буде й кривавиця, i саме там, за Широкою рiкою.
   Викидав зрушену заступом землю, обмiряв для певностi яму i  вже  потiм,
як вилiз iз не┐, звелiв челядникам:
   - Нарвiть м'яко┐ трави, вистелiть ханшi ложе та  й  кладiть  на  вiчний
спочинок.  Iм'я  ┐┐,  як  i  пам'ять  про  не┐,  увiчнимо   згодом,   коли
поквита║мося з утигурами. Повернемося всiма тисячами й  насиплемо  на  цiм
мiсцi високу могилу - таку, щоб  далеко  видно  було,  щоб  i  через  вiки
нагадувала людям: була у хана Завергана жона прелiпо слюбна i була кривава
мста за ┐┐ страдницьку смерть.



   XV

   Тепер знав, що вдi║, аби вернути  собi  передану  вiтцсм  i  набуту  за
Дуна║м славу: доки в родах горять ненавистю  серця,  доки  сам  вiн  пала║
жаданням мсти, поведе кутригурiв за Широку рiку, а вже як поведе,  вчинить
так, щоб не тiльки  земля,  небо  палало  вогнивом.  Кметi  вiдiйдуть  там
серцем, а вiдiйдуть - знову  стануть  покiрними  i  прихильними  до  хана,
ладними слухатись всякого, що зiйде з його уст, повелiння.
   З чого ж почне? Скличе всiх i  покаже  кобилицю,  на  якiй  повернулася
Каломела, чи ута║мничить ┐┐ повернення до пори до часу, обмежиться тим, що
скаже: "Я вволив вашу волю, настав  час  уволити  мою"?  Мабуть,  що  так:
спершу покличе всiх у похiд i утiшить мстою, а вже потiм, як  утiшаться  i
стануть чулiшими до чужого бсзлiття, приведе псiх па то мiсцг, ди  поховай
жону сiюю, i ск;цни: "Якщо иже Каломела i мертвою повернулася до нас, вона
таки не винна. Чу║ш, роде мiй клятий, воздай належне ┐й бодай  по  смертi,
коли не вмiв воздати за життя!" : Гiнцi його не барилися гнати  комоней  у
степ, i кметi теж не забарилися вiдгукнутися  на  ханiв  клич.  Прибули  я
мужами, отроками, ба  навiть  старцiв  прихопили,  -  всiх,  кого  ще  мiг
видiлити рiд, хто був спроможний  помститися  за  вчиненi  родовi  кривди.
Бачачи те, Заверган не став усамiтнюватися з кметями i радитись-напучувати
кметiв. Ви┐хав у супроводi чiльних мужiв наперед примовкло┐  враз  ратi  й
звернувся до не┐ з речницею:
   - Кутригури! Вiльнi сини вiльного степу! До вас буде слово мо║. Усi  ви
вiда║те, якою славою покрили себе во┐ нашi за Дуна║м i який хосен  мали  б
iз того, коли б не злi сусiди. Не тiльки багату здобич, ситу землю здобули
б, ту, що одкрила б нам путь  у  царство  достатку  i  благодатi.  Та  ба,
сталося непередбачене: утигури скористалися вiдсутнiстю  найхоробрiших  iз
нас i вломилися, яко найпiдступнiшi татi, у землю  нашу.  Пiшли  за  димом
стiйбища, упали мертвими чи взятi в ганебний полон родаки вашi, не стало й
витокiв достатку в кутригурських родах -  табунiв  комоней,  черiд  корiв,
отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного
урону! Дiди й прадiди такого не прощали. Нiкому й нiколи! Що  скажете  ви,
нащадки ┐хнi? Схилите перед лихолiттям голови i ждатимете  слушно┐  нагоди
чи зберетеся з силою i поквита║теся з татями, утигурами iменованими?
   - Чого ма║мо ждати? Нем!! Доки гарячi рани, доки пала║ жаданням  помсти
кров, веди, хане, на утигурiв. Кара i смерть ┐м! Кара i смерть!!
   - Зараз саме час! -  силився  перекричати  тисячi.  -  В  степах  давно
окотилися i встигли  випастись  на  дозвiллi  вiвцi,  розтелились  корови,
ожеребилися кобилицi, ┐хнi, утигурськi, i тi, що взяли у  нас.  Дозрiла  й
засiяна утигурами нива. Тож  i  кажу:  саме  час.  Отари,  череди,  табуни
зженемо до Широко┐ рiки й  переправимо  на  свiй  бiк,  ниви  та  стiйбища
пустимо за димом. Лiпшо┐ нагоди помститися  не  буде.  А  сила  в  нас  ║,
жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.
   - А так! Веди, хане, па утигурiв, i хай торжеству║ мста!
   - Хай торжеству║ мста!
   Вони дотримали даного хановi слова.  Йшли,  як  i  за  Дунай,  десятьма
тисячами, хоча переправлялися й не купно  -  в  трьох  мiсцях.  А  вже  як
переправилися через IПироку рiку, розбилися на сотнi  й  пiшли  лавами  по
всiй Утигурi┐. Палили, як обiцяли, поля, палили й стiйбища, займали  отари
овець, табуни комоней, череди корiв i гнали до Широко┐ рiки. Не було, ясна
рiч, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли пiд руку першими. Утинали
голови й приказували: "Це  за  нашi  рани,  це  за  нашу  кров!"  Накидали
молодшим аркани на  ши┐  i  знов  приказували:  "Будете,  пiдлi  зрадники,
рабами, коли не захотiли бути родаками i добрими сусiдами".
   Тим, що стояли стiйбищами над Широкою рiкою чи  випасали  череди  корiв
поблизу рiки, дiсталося найбiльше, а все ж дiсталося не всiм. На те  вони,
утигури, жили на обводах, аби знати, як дiяти, коли  вторгаються  татi,  а
коли - нацiленi на поголовне винищення супостати. Поскакали гiнцi у  сво┐,
поскакали й у сусiднi стiйбища, а з тих сусiднiх - ще в сусiднi;  стiйбища
знiмалися, з чим могли знятись, i втiкали в степ, дiждалися ночi й дали по
всьому степу вижу: палили вогонь на вежах, палпли торiшн║  чи  позаторiшн║
сiно, усе, що пiддавалося вогню. Та й кутриlyjiii тим самим нагадували про
себе. Багаття ┐хньо┐ каримсти йшли не лише iiо землi, сягали неба й казали
тим кого не посягли ще: йде страшна вiдплата-згуба. Тож i сталося  те,  що
не раз уже було. кдиний досi рiд без будьчiiс┐ спонуки дiлився на два: тi,
що могли тримати в руках моча i лука, збиралися в десятки, а десятки  -  в
сотнi  й  поспiшали  назустрiч  непроханим  сусiдам,  що   стали   вiднинi
супостатами, тi, що могли лиш правити комонями  та  давати  серед  родакiв
такий-сякий лад, вiдходили до Бiло┐ рiки й одразу  ж,  не  чекаючи  чи║┐сь
згоди, переправлялися за рiку. Бо вiдали: коли супостат вторга║ться у ┐хню
землю з заходу сонця, далi захiдного берега рiки Бiло┐ не  пiде,  коли  зi
сходу сонця - далi схiдного берега не пiде. На супротивнiм  боцi  стоятиме
вже хан iз воями, а  з  ханом  у  супостата  буде  не  та  розмова,  що  з
перепудженими стiйбищапами, навiть коли вони об'║днанi в  сотнi  й  стають
мiж  утiкаючими  родаками  i  супостатом  iз   чужкраю,   яко   прикриття.
Траплялось, ясна рiч, усяке. Стiйбищ мiж Бiлою i Широкою рiкою он скiльки.
Однi вводили  в  оману  кутригурiв  i  досягали  рятiвного  берега,  iншим
кутригури перетинали до нього путь, i тодi  нiхто  вже  не  мiг  стати  на
помiч. Вдень гасали по степу вершники - у один, у другий i третiй  кiнець,
зупинялися на мить на узвилинi чи могилi, приглядалися до околiй  i  знову
гнали,  мов  напiженi,  комоней,  настигали  втiкачiв   чи   стиналися   з
прикриттям, вночi палало все, що брав вогонь. Покарана, як i та, що  ждала
кари, земля доволi-таки вiдчутно чула ┐┐ на собi  й  волала  до  неба  про
помiч. Там ревом непо║но┐ чи недо║но┐ худоби, там  -  криком  конаючих  чи
тих, що схрестили мечi не на життя - на смерть.
   Хан Сандiл - муж лiтнiй i во┐н бувалiший,  нiж  Заверган.  Не  жахався,
чуючи крики нажаханих, i не зневiрювався, слухаючи зневiрених. Одне  знав:
питав усякого,  хто  прибував  з-за  Бiло┐  рiки,  де  кутригури,  скiльки
кутригурiв, що роблять з родами ┐хнiми i товаром ┐хнiм тi, iцо  порядкують
уже на сплюндрованiй землi, а що -  кинутi  в  переднi  лави,  i  тут-таки
кликав кметiв, що стояли на чолi тисяч, i повелiвав, куди кому  правитися,
що дiяти доправившись.
   Хто тямив у ратнiм дiлi, тому неважко було спостерегти: хан  вiда║,  що
робить. Хай небагато там, за Бiлою рiкою, сотень,  хай  розпорошенi  вони,
все ж здатнi вiдчутно пошарпати супостата  i  тим  збити  з  пантелику.  А
збитого з пантелику Завергана легше було заманити в  пастку  i  накрити  в
пастцi. На що вiн поклада║ться, той задерикуватий зятьок? На  тi  недобитi
тисячi, що привiв iз-за  Дунаю?  Видить  Небо,  зовсiм  утратив  розум  зi
злостi. Та в нього ж, Сандiла, мало не вдвiчi бiльше ┐х! Мусив  би  знати,
перш нiж iти на утигурiв, мав би вiдати, хлопак, що утигури не самотнi. На
┐хнiм боцi Вiзантiя,  а  з  ким  Вiзантiя,  з  тим  i  сусiднi  обри.  Усе
передбачено, Завергане, на все ║ домовленiсть через ту ж Вiзантiю,  iменем
iмператора вiзантiйського. Досить вдатися з чолобитною - i обри будуть тут
як тут. Та вiн, Сандiл, не упова║ на чиюсь помiч, вiн i сам  упора║ться  з
кутригурами. А упора║ться та прибере до рук - iнакше заговорить i з  ними,
сво┐ми хитромудрими сусiдами.
   - Хане! - об'явився один, об'явився й другий гiнець.  -  Кутригури,  що
тримали путь на горiшнi витоки нашо┐ рiки,  круто  звернули  на  полудень,
схоже, що йдуть на з'║днання з самим Заверганом.
   - А тi, що йшли ближче до моря, де зараз?
   - Переднi сотнi вийшли на Овечий Брiд, схоже, нiби ждуть всiх iнших.
   Хан втiшено похиту║ головою.
   - Минавре! - кличе одного з мужiв.- - Бери свою тисячу i не дай тим, що
вийдуть до Овечого Броду, перейти Бiлу.  Коли  ж  захочуть  з'║днатися  iз
Завергапом, тежж стань на путi i не пусти до Завергана.
   - Всього лиш тисячу да║ш, бате?
   - Там е вже сотнi, вiзьмеш ┐х пiд свою руку, як i тих що переправляться
з  супротивного  берега  чи   ратиборствуватимуть   неподалiк   Броду   на
супротивному березi. З ними, гадаю, упора║шся з повиннiстю, що ┐┐ покладаю
на тебе.
   Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, i вже по  тому  додав,
звертаючись до iншого мужа:
   - Тi двi-три тисячi, що йдуть з полуночi, доручаю  тобi,  Благою.  Бери
тридцять сотень комонникiв, переправляйся через  Бiлу  i  зроби  все,  аби
спинити ┐х чи погромити - то вже як складеться. Одного не дозволяю -  дати
┐м бодай якусь спроможнiсть об'║днатися з ханом кутригурiв. Ну, а  хана  я
вiзьму на себе.
   ...Iржали язвленi чи перепудженi  сiчею  комонi,  дзвенiли,  викрешуючи
iскри, мечi, хай iнодi, все ж чулися ревнi гехкання тих,  що  присмачували
удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в сiчi. Однi
не встигали зронити його, iншi безсилi були перекричати гамiр боролища,  а
надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так  i
кутригури. Ненависть iшла на ненависть, а гнiв - на гнiв. I не було  мiсця
для стриму, як не було його й для пощади. Бо зiйшлися не  на  життя  -  на
смерть. Серця кутригурiв жадали помсти  за  вчинену  наругу,  утигурiв  же
допiкала зухвалiсть кутригурiв, здавалось, повержених  уже,  i  повержених
упрах. Тож i зчепилися та завихрились у велетенськiй, ледве примiтнiй  для
ока улоговинi мiж Широкою i Бiлою рiкою, а  зчепившись,  не  опускали  вже
мечiв i не шкодували стрiл. Люто налiтали один на одного, як  i  сотня  на
сотню, видзвонювали мечами о мечi, падали, потятi чи ураженi, комоням  пiд
ноги, вихоплювалися з круговертi тi, що вцiлiли, i знову завихрювались.
   - Смерть запроданцям i конокрадам! - кричав  котрийсь  iз  Заверганових
тисяч i, зiбравши довкола себе розпорошених сiчею во┐в, вiв ┐х  туди,  де,
бачив, скрутнiше його сородичам - кутригурам.
   - Смерть татям-убивцям! - пiдхоплював його клич iнший, i там, де  чувся
вiн, посилювався брязкiт мечiв, тiснiшими ставали  кутригурськi  лави,  не
просто напирали - потужно  вломлювалися  в  утигурськi  й  примушували  ┐х
вiдступати чи й розступатись.
   Улоговина густiше й густiше вкривалася трупом, i комоням все  важче  та
важче було коритися волi живих i не наступити на потятих.  А  все  ж  вони
умудрялися робити те. I перли, що було притi, вперед  -  перескакували,  i
ставали, стримуванi, цапки та вигарцьовували на двох  -  не  торкалися,  i
вертiлись, спонукуванi удилами та язвленi острогами, в герцi  -  обминали.
Хропли лиш та насторожували ушi, кидали  в  усебiч  пiною  та  iржали  так
надривно i дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася  рука  i
надавала супостатовi можливiсть виграти жадану мить.
   Сандiл не ставав, подiбно Завергановi, на чолi тисяч i не йшов на  сiчу
разом iз тисячами. Возсiдав у сiдлi i стежив за бородищем, що  вирувало  в
улоговинi. Бо не втрачав вiри, бо певен був: звитяга рано чи пiзно буде на
його боцi. Тi тисячi, що мали пiдiйти у вирiшальну  мить  до  Завергана  i
стати в помiч  Завергановi,  таки  не  пiдiйдуть:  ┐м  заслонили  путь,  i
надiйно, а пiд рукою в нього, хана Сандiла, чи не вдвiчi бiльше во┐в,  нiж
у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило,  як  зворохоблювало
нетерплячку: сiча трива║ з самого ранку, а звитяги нема та  й  нема.  Чому
так i чи довго триватиме це?
   - Скачи на боролище, - обернувся до першого, хто об'явився пiд рукою, -
й довiдайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю?  Чи  не
час ┐м податися прiч?
   Перший гiнець повернувся й сказав:
   - Терпiння достойний. Ще трохи - i побiжать. Другий був стриманiший:
   - Велику лють мають на нас кутригури,  тому  пруть,  яко  дики,  або  ж
стоять на смерть.
   "А ви?!" - хотiв було крикнути Сандiл, та його упередили:
   - Хан Заверган нагадував сво┐м на бородищi:  "Кутригурин!  Коли  ти  не
потяв трьох утигурiв,  вважай,  що  ти  не  помстився  за  кров  i  сльози
кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвiчi,  коли  не  втричi  ляга║
бiльше, анiж ┐хнiх.
   "Отак? - похолонув Сандiл. - Ну, то стривайте ж". Вiн оберта║ться,  аби
переказати те, що намислив, виконавцям сво║┐ волi,  й  помiча║  нараз:  на
сiверськi обводи улоговини, в  якiй  стиналися  ┐хнi  з  Заверганом  сили,
вихопилися комонники.  Вхопилися  й  спинилися  чомусь,  приглядаються  до
колотнечi, що котилася долом.
   "Благой? - пiднiсся духом Сандiл. - О радiсть! Невже встиг упоратися  з
кутригурами? А втiм, до чого цi сумнiви?"
   - Утигури! - обернувся до тих, що стояли позаду. - Нам  прийшла  помiч.
Кметь Благой погромив татей що палили  стiйбища  в  полуночних  землях,  i
сто┐ть он жде  нашого  повелiння.  Клiiчтс  тисячi  вiрних  i  вперед,  на
кутригурiв. Здобич ваша i вся Кутрнгурiя по звитязi ваша!
   Сандiл оголив нарештi меча й пiшов  у  переднiх  лавах.  Те  збадьорило
утигурiв, додало ┐м ратно┐ бу║стi.
   - Хан з нами, - кричали, - i Небо за нас! Чули,  Благой  теж  пiдiйшов.
Смерть свинопасам! Кара i смерть!
   Стинались i не розглядалися, аж поки хтось iз утигурiв не завважив i не
крикнув крайнiм, а тi - у звихрену круговерть боролища:
   - Обрi┐! То не Благой, то обри  обступають  нас!  Разять  усiх  пiдряд,
утигурiв i кутригурiв!
   По║днанi  донедавна  смертельними  узами  супостати  розскочилися,  яко
наполоханi вовком отари,  й  тирлуються  осiбне,  а  тирлуючись,  силяться
стримати обрiв, що насiдали звiдусiль i, певно, не одною тьмою.
   - Кругова порука! - чути дужий голос кутригурського хана.  -  Вiдходьте
на захiд сонця й боронiться навсiбiч!
   Мужам, як i воям кутригурських родiв,  видно,  не  вперше  опинятися  в
такiй, як ця, пастцi. Пробивали  собi  путь  до  Широко┐  рiки,  однак  не
забували й про тих, що  насiдали  на  них  зусiбiч.  Мовби  збита  во║дино
лавипа, котилися улоговиною i не дозволяли супостатовi роз'║днати ┐х.
   Де подiлися утигури, не доглядалися. Тодi вже, як обри вдруге i надiйно
заступили ┐м путь у свою землю, зрештою ви┐хали наперед i порадили не лити
даремно кровi, спинилися й угледiли: утигури удосто║нi тi║┐ ж честi.
   - Ми йшли не до  обрiв!  -  став  перед  речниками  з  супротивних  лав
Заверган. - Чого ┐м треба вiд нас?
   - Коли ти i ║ хан кутригурiв,  -  вiдповiли  йому,  -  ходи  до  нашого
привiдцi, вiн скаже, чого треба.
   - Хан не пiде,  -  поспiшили  заперечити  тi  з  кметiв,  що  були  при
Завергановi. - На розмову, коли вона конче потрiбна i неминуча, може  пiти
хтось iз мужiв його, таких же чiльних i довiрених, як i хан.
   Обрини не зловтiшалися з того.
   - Шкода, коли так, - сказали розважливо. - Баян волiв мати бесiду  лише
з ханом. Якщо ║ страх i недовiра - додали по деякiм мовчаннi,  -  пришлемо
заложникiв, теж мужiв чiльних.
   I сумнiвались, i  досадували,  i  гнiвались  не  знати  на  кого,  коли
лишилисяся без свiдкiв, а чогось  втiшнiшого,  анiж  то,  що  звелiли  ┐м,
вигадати не могли. Обрiв, самi бачили, тисячi й тисячi,  прорватися  крiзь
┐хнi лави годi й сподiватись. А коли так,  iншо┐  ради  нема║:  не  комусь
iншому, Завергановi доведеться йти на Баянiв клич i  ставати  перед  ханом
Баяном.
   Пiшов не сам, у супроводi двох кметiв i  чотирьох  отрокiв.  Та  й  iти
випало не якесь там поприще, - мало не всi десять здолали, доки  добралися
до намету хана Баяна.  Одначе  не  те  дивувало  i  обурювало  всiх:  коли
наблизились i спинилися, бiля намету стояв уже й чекав  запросин  привiдцi
обрiв хан Сандiл.
   - Старий шакал! - зцiпив зуби хан кутригурiв. - Що ти наробив? Яку узду
накинув сво║ю татьбою на роди нашi!
   Сандiл  зиркнув  спiдлоба,  видно,  мав  намiр  вiдповiсти  Завергановi
належно, та не встиг зiбратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено
було переказати привiдцям ворогуючих мiж собою сусiдiв, аби заходили вже й
ставали перед очi повелителя великого племенi аварiв, iменованого в степах
антського примор'я обрами.
   Мусили перенести освiдчення мiж собою на слушнiший час.
   Хан не сам був у наметi. По праву руч вiд нього  сидiли  три  мужi,  по
лiву - жони (також три), без сумнiву - жони самого Баяна.  Iншi  два  мужi
тулилися бiля ханових  нiг  i  значно  нижче,  нiж  возсiдав  хан  i  його
прибiчники.
   Як пересвiдчилися згодом, то були товмачi.
   Лiтами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай i суворого аж
надто, йому можна дати не бiльше тридцяти. Одначе муж при тiлi, як  i  при
силi, ясна рiч. По статурi його,  по  довгих  i  товстих  руках  не  важко
пересвiдчитись: коли пiдведеться, сягне мало не самого верхiв'я в наметi.
   Уда║ тiльки, що  гнiва║ться,  насправдi  он  який  вдоволений.  Тому  i
вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплiв у  новi  кiсники.
Якже, так легко, без найменших втрат i зусиль скорив двi ратi,  слухняними
поставив перед себе привiдцiв двох племен. Двох i одним заходом!
   Що то скаже, коли заговорить?
   - Хановi племенi утигурiв як i  хановi  племенi  кутригурiв,  -  почули
зрештою його голос, - не випада║ аж надто гнiватись на мене i мо┐ турми.
   Пождав, доки товмачi вклали до вух обох  ханiв  сказане,  i  иже  потiм
додав:
   - Турми мо┐ змушенi були втрутитися у сiчу мiж вами бо  бачили:  ви  не
розiйдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба нi  вам,
нi жонам та родам вашим як не треба й тiй повинностi, що  поклада║ться  на
всiх нас волею Неба.
   Перший одважився перечити Заверган.
   - Ми не просили об тiм хана, як i його  турми.  У  нас  сво┐  карби  на
утигурiв, i нiяка iнша повиннiсть не  може  примусити  кутригурськi  родi┐
забути про них.
   - Знаю. I все ж треба забути.
   - Утигури порушили покони предкiв: будучи нашими кревними i  маючи  ряд
на мир та злагоду, скористалися вiдсутнiстю кутригурських во┐в i  пiшли  у
┐хню землю з татьбою, пролили кров наших родiв,  пов'язали  беззахисних  i
одвели ┐х на сарацинськi торги. За  таке  розплачуються  кров'ю  i  тiльки
кров'ю!
   - За сим разом хан Сандiл розплатиться золотом - тим що взяв iз  роме┐в
за удар сво┐м сородичам у спину i тим, що виручив на торгах  за  розпродаж
тих же copoдичiв.
   Сандiл вирячив з дива чи з ляку очi, певно, мав намiр перечити, та тi║┐
митi заревiв, яко поранений бик, Заверган i, позбавлений бронi, кинувся на
хана утигурiв голiруч.
   - Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!
   - Стiй! - Баян пiднiс руку, i того було доста, аби на  хана  кутригурiв
кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навiть Завергановi, молодому  i
дужому, годi було упоратись: - Утямте собi: вiднинi  ви  мо┐  данники.  За
злочини i провини чи┐сь караю лиш я, за те, що захищатиму вас вiд  меча  i
наруги iнших, платитимете дань ви. Коли приста║те на це,  кладiть  до  нiг
покору та й будьте вiльнi, коли нi, iдiть до сво┐х во┐в i  готуйте  ┐х  до
сiчi. Я й мо┐ турми братимемо це право мечем.
   Хани стояли мовчазнi й похнюпленi. Про те, щоб  зiбрати  зараз  во┐в  i
злютувати ┐х у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно  з  сусiдами,
годi й думати. А поодинцi анi утигурам, анi кутригурам не здолати обрiв.
   Помiркованiшим, як i личить  старшому,  виявився  хан  Сандiл.  Ступив,
осилюючи немiч, крок-другий  уперед  i  тицьнувся  Баяновi  до  нiг.  Щось
бурмотiв собi пiд нiс а Заверган тупо дивився па те i вiдмовчувався.
   - Я тодi лиш явлю покору,  -  пiдняв  зрештою  на  Баяна  очi,  -  коли
знатиму, скiльки золота вiзьму з хана утиiурiв.
   - Третину того. що взяв вiн iз ром║┐в - тридцять тисяч  золотих  солiд.
Ще тридцять пiде на наш стiл, решта -  йому.  Ну,  а  скiльки  хан  Сандiл
виручив за розпродаж родакiв тво┐в, вiн сам, гадаю, скаже.



   XVI

   В кiнцi того лiта, на великому зiбраннi чiльних мужiв усiх трьох племен
хан Сандiл передав Завергановi усе, що належало йому i  його  племенi  яко
покараному татьбою, а раннього полiття обри перейшли через Широку  рiку  й
затопили кутригурську землю як  по  один,  так  i  по  другий  бiк  Онгулу
повозами сво┐ми, комонями, чередами  корiв,  отарами  овець.  Бодай  якось
потiшений стягненою з утигурiв даниною люд стетерiв з того дива й поспiшив
удатися до свого хана: як розумiти це нашестя, чи надовго воно?
   Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж  силився  заспоко┐ти
роди: хай потiсняться на час. Обри  йдуть  за  Дунай.  Коли  полагодять  з
антами та забезпечать надiйнi переправи,  до  зими  залишать  ┐хню  землю.
Зрештою, кутригурам самим слiд подумати, лишатись чи не  лишатися  в  нiй.
Давно-бо прагнуть сiсти на задунайських землях. Це чи  не  найсприятливiша
нагода. Купно з обрами i перейдуть ту повноводу рiку, i сядуть  за  рiкою.
Опiсля тако┐ нагоди може й не бути.
   - Опiсля - так, одначе чи ║ потреба уповати на цю? Кметь, що  брав  пiд
сумнiв Завергановi намiри, не ховався за iнших, виступив  наперед  i  став
ждати, що скаже хан.
   - Кажу ж, давно прагнули цього.
   - Прагнули тодi, як були вiльним, нiкому не пiдвладним племенем. А  яка
║ потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?
   Заверган не одразу знайшовся, що сказати. "I це  правда,  -  думав  про
себе. - Та чи ║ потреба оглашати ┐┐ при всiх?"
   - Я не неволю вас, - старався  бути  i  угодним  кметям,  i  не  вельми
щиросердним, - не кажу: пiдемо - i край. Одначе, коли таке жадання було та
й зараз, знаю, ║, чом не подумати i не зважитись подумавши.
   Кметi засперечалися. Однi казали: аби лиш пiти та сiсти, там  побачать,
хто в кого конюхом буде, iншi вимахували п'ястуками й кричали: нi i нi! Це
слушна нагода одiрватися вiд обрiн.  Не  скористатися  нею  -  глупство  i
тiльки.
   Заверган лиш посмiхався, чуючи те.
   "Хай посперечаються, - не став стримувати. - Хай сво┐м розумом дiйдуть,
як бути. Те, що станеться цього полiття, може  зовсiм  по-iншому  вирiшити
долю кутри гурiв".
   I вiн не помилився. Обри не залишилися мiж  Широкою  рiкою  i  Онгулом,
пiшли далi за Онгул i спинилися лиш перед Днiстром  та  лиманом.  А  проте
вони й не забули, що кутригури та утигури - ┐хнi конюхи. Тодi, як спала  в
степу спекотнява, а сонце помiтнiше  та  й  помiтнiше  стало  хилитися  до
небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв  тепер  його  великоханський
намет, усiх чiльних мужiв i серед них хана Завергана та хана Сандiла.
   - Iмператор Юстинiан, - сказав не без задоволення, -  ласкаво  запрошу║
всiх нас, аварiв, утигурiв i кутригурiв,  сiсти  в  його  землях  i  стати
другою Довгою стiною супроти слов'ян - як антiв, так i склавинiв. Хотiв би
почути вiд мужiв сво┐х, вiд ханiв утигурiв  i  кутригурiв,  як  ставляться
вони до цього, чи пристають на запросини iмператора самi i  чи  пристануть
┐хнi роди?
   Обри примiтне пожвавилися, видно було, вони ждали цих  запросин,  як  i
переселення в ромейськi землi.
   - Iмператор лише поселя║ нас у себе, - спитали, - чи й платитиме нам за
сторожову службу на обводах?
   - А то ж як, i платитиме.
   - Скiльки?
   - Сказав, не зобидить, - злукавив Баян, явно не  бажаючи  називати  при
утигурах та кутригурах визначену iмператором суму.
   Сандiл, яко бувалiший, збагнув те i зважився сказати сво║ слово.
   - Хан утигурiв ма║ спершу поговорити з родами сво┐ми. Як скажуть  роди,
так i буде.
   - Я теж маю поговорити, - не став  зволiкати  з  речницею-вiдповiддю  й
Заверган, та одразу ж передумав i додав: -  Хоча  майже  певен:  кутригури
погодяться   на   переселення.   Вони   давно    облюбували    там    собi
землю-годувальницю i волiють сiсти на нiй.
   Баян вдоволено кивнув головою.
   - Земля там багата. Я так мислю:  саме  там,  за  Дуна║м,  ми  знайдемо
нарештi собi пристанище й сядемо не на лiта - на вiки.
   Вiн розщедрився на слово, i, може, як нiколи досi. Казан та й казав, де
сядуть, перейшовши Дунай, якi вигоди матимуть вiд зим.тi, якi - вiд служби
в багато┐ Вiзантi┐, а Заверган слухав тi казання й  своб  думав:  "Зна║мо,
якi щедрi  бувають  на  обiцянки  тi,  кому  конче  потрiбнi  чи┐сь  мечi.
Побачимо,  яко┐  заспiва║   ромейський   iмператор,   коли   настане   час
розплачуватися за пролиту на його обводах кров".
   Про себе хан Кутригурi┐ так поклав: нинi  погоджуватиметься  з  Баяном,
вдаватиме, нiби покiрний йому, а дiйде до  переселення,  iнакше  вдi║.  Чи
тiльки обрам дозволено бути хитрими змiями? Кутригури теж здатнi на те.  А
так, може, ще здатнiшi, нiж обри.
   Снував наперед мислi i тiшив себе ними, аж поки Баян не  заговорив  про
iнше i не обiрвав ┐х нагло.
   - Вiднинi, - сказав,  -  i,  може,  навiки  найзапеклiшими  супостатами
нашими будуть слов'яни, i передусiм анти. Вони можуть стати нам  на  путi,
коли йтимемо за Дунай, i вже напевно не захочуть  миритися  з  нами,  коли
сядемо за Дуна║м. Завважте, не хтось  iнший  -  ми  перетнемо  ┐м  путь  у
благодатну Мiзiю  i  ще  благодатнiшу  Фракiю.  Землi  тi  будуть  яблуком
розбрату мiж нами, таким видимо сущим,  що  про  якесь  замирення  годi  й
думати. Тож повелiваю: похiд свiй за Дунай почнемо з нанесення  вiдчутного
удару по антах. Ти, Сумбате, - звернувся до одного з чiльних мужiв  сво┐х,
- пiдеш купно з ханом утигурiв на уличiв, ти, Ателю, гуртуй лiпшi з лiпших
турми, бери пiд свою руку турми кутригурiв i веди тоту  з'║днану  силу  на
тиверцiв. Де-де, а в Подунав'┐ анти мають бути погромленi i вiдкинутi  вiд
рiки. Лише це й дозволить нам спокiйно переправитися на супротивний бiк, а
ще бути ситими, переправившись.
   Усi бадьорилися,  видно  було,  неабияк  певнi  в  звитязi  i  неабиякi
вдоволенi з того, що ║ така сподiванка: узяти в антiв усе, що можна  взяти
мечем та сулицею, вiддiлитися вiд них широкою, гейби море, рiкою,  i  там,
за рiкою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситостi. Лише Завергана не
тiшила Баянова обiцянка. Чув, що рече-повелiвас, i не вiрив тому, що  чув.
Невже це справдi станеться: вiн, що гостив нещодавно у князя  Волота,  був
так обласкавшi князем i винагороджений за обiцянку жити в мирi  та  зла  i
одi он якою спроможнiстю  -  сходити  без  будь-якого  урону  i  будь-яко┐
перепони за Дунай, - невже вiн поводе тепер тисячi на тиверцiв  i  ┐хнього
князя? То ж остання, що не ║, ганьба, то, коли  хочуть  знати,  найпiдлiша
зрада!



   XVII

   Лодi┐ стояли при березi безладно, точнiсiнько так,  як  тодi,  коли  ┐х
викида║ на берег хвиля. Якби не дим iз колиби та не  розстеленi  на  пiску
снастi, можна було б подумати, що  на  рибальськiй  стоянцi  тиверцiв  анi
лялечки.
   - Агов! - кличе комонник. - Чи ║ тут тi, що живуть iз моря й нiкому  не
зичать горя?
   Вiд колиби, як i вiд лодiй, анi словечка.
   - Поснули чи мор вас узяв? - мiрку║ вголос той, що над'┐хав.
   Злiз iз огира й попростував до рибальського житла.
   - Питаюсь, чи ║ хто? - заглянув у прорiз без дверей i, помiтивши - таки
поворухнувся котрийсь на ложi, сказав тiльки рибалкам знане: - Рiд  славен
трудом. - I ратним подвигом. - вiдповiли з колиби. - Ти, Вую?
   - Я. А де ж решта, що не бачу?
   - Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.
   - Знайшли час. Чи зна║ш бодай, де вони?
   - А то ж як.
   - То сiдай на мого огира i скачи до них. Скажи:  Перун  замоложу║  небо
хмарами, обiця║ горобину нiч.
   Тi, що ловили  на  поду  гусей,  не  забарилися  повернутися  до  свого
пристанища  в  побережжi,  бо  те,  що  переказав  ┐м  Вуй,   обiцяло   не
вольготнiсть - темiнь i блискавицi.
   - Це напевно? - запитали. - Чи й за сим разом лишень нахваляються?
   -  Бiльше  нiж  напевно.  Аварський  хан   повелiв   одному   з   сво┐х
татей-привiдцiв iти з кутригурами на  Тивер,  другому  з  утигурами  -  на
уличiв. Тi, другi, скажете, ударять вiд порогiв, бо так волi║  утигурський
хан.
   Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодiй i пiдняли на нiй вiтрило.
   - Дме острiя,  -  сказали  тим,  що  правилися  до  рiдних  берегiв.  -
Скористайтеся нею i сьогоднi вже постарайтеся бути в Бiлгородi.
   - А то ж як.
   Рибалки дотримали слова. Одразу ж по ┐х з'явi в пристанищi з  Бiлгорода
вихопилося кiлька комонних i погнали вздовж  лиману  на  сiвер  -  однi  в
Тиверську, iншi в Улицьку землю - з тривожною вiстю: обри iдуть.
   I пiшла гуляти та вiсть вiд оседку до оседку, вiд весi до Весi. Тиверцi
лише настраханi були обрами, а уличi й павналися  вже  ┐х,  надто  тi,  що
сидiли ближче до Днiпра й сусiдили з обрами. Iшли в поле й доглядалися, чи
нема║  ┐х  по  ярах  та  байраках,  лягали  спати  -  дослухалися,  чи  не
скрадаються, прикриваючись темрявою, спали i тих же обрiв бачили. Бо  таки
часто навiдували ┐хнi оселi. I напередлiттi, i  серед  лiта.  Тепер  ма║ш:
турмами iдуть. Боженьки! В такий час i в  таку  годину.  Та  поселянин  же
тiльки-но зiбрав на нивi збiжжя, перевiз  його  до  овина  й  започаткував
веректу. Що вдi║ з ним i куди подiне його, коли йдуть обри? Община  велить
мужам сiдати на комоней i ┐хати на  обводи,  старiйшини  велять  жонам  та
┐хнiм дiтям брати з собою все, що можна взяти, й  правитися  в  дальнi,  а
дальнiми - в найглухiшi закутки землi. Що  ж  буде  iз  збiжжям,  халупою,
всiм, що покидають у халупi та на подвiр'┐? Невже вiзьметься вогнем i пiде
за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всiх. Де тодi житимуть i  з
чого житимуть? I лишатись та боронити добро сво║ теж не  випада║.  Чи  вiд
таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна
оборонитись? кдина надiя на ноги та  на  темнi  лiси  далi  вiд  торованих
путей, а тут, в оселях та в подвiр'ях, - на щасливий випадок. Як не багато
тих обрiв та  утигурiв,  не  всi  весi  сплюндрують,  десь  та  залишаться
слов'янськi оселi непограбованими, а збiжжя - пригодним для веректи.
   - Не йдiть торованими путями, -  надоумлю║  стариня,  -  обминайте  ┐х,
дiтки. А не можна буде  обминути,  прислухайтеся  до  матерi-землi.  Вона,
годувальниця, i там не полишить вас напризволяще, заздалегiдь дасть знати,
║ погоня чи нема║.
   - А ви, дiдуню?
   - Я берегтиму оселю. Куди менi в мо┐ лiта?
   I вмовляють, i плачуть умовляючи, - дарма. Хiба зважать  на  вмовляння,
коли то правда: куди ┐м у ┐хнi лiта?
   Доки сидить по сво┐х оседках, нiби й мало його, люду  поселянського.  А
рушив, йой, нема║ тому рушенню людському нi кiнця нi краю.  Однi  втiкають
вiд обводiв, куди ось-ось прийде супостат, iншi йдуть при повнiй бронi  на
обводи, аби боронити ┐х чи бути звiдунами княжими, давати  тисяцьким  вижi
про наближення супостата. Бо гряде безлiття, бо нiкому не  хочеться  стати
жертвою в круговертi, що ┐┐ iменують чужинським вторгненням.
   Князi антськi не менш потривоженi тим, що  дi║ться  на  обводах  ┐хньо┐
землi, анiж поселяни. Бо дi║ться невтiшне, тс, чого годi було  сподiватися
зараз. Он скiльки лiт живуть у мирi та злагодi з Вiзантi║ю, уклали  ряд  i
дотримуються ряду - не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями
землю. Вони, апти, глдллiт, що iт далi так буде.  А  ромс┐,  виходить,  не
вiрять, що так буде, обрiв кличуть i саджають не де-небудь, супроти  антiв
- у Скiфi┐. Так настраханi вторгненням склавинiв, певнi, коли пiдуть через
Дунай ще й анти, не вистояти ┐м у землях мiж Дуна║м  i  Теплим  морем,  чи
хтось обмовив антiв перед ромеями?
   Було чим тривожитись, чуючи вiстi з обводiв. Най  то  правда,  що  обри
йдуть у ромейськi землi з добро┐ волi iмператора. Та чому вони прокладають
собi путь  через  Антiю  мечем  i  сулицею?  З  власних  побуджень  чи  за
повелiнням iмператора? Хiба не можна  було  домовитись  i  пiти  за  Дунай
мирно? Чому зрештою цiляться на Задунав'я, а спрямували турми не  лише  на
Днiстер, а й у землi уличiв?
   Тривога прискорювала час i  гнала  гiнцiв  землями  Тиверi,  Уличi,  на
далекий Волин та Iскоростень, на Ки┐в. Не розминулась вона i  з  тими,  що
були знанi серед росiв та уличiв як  втiкачi  з  Тиверi,  а  то  й  просто
втiкичi,  як  iменували  деякi  сусiди.  Наймення  те   спершу   обурювало
переселенцiв - се з якого ж дива вони втiкичi? Та з часом звикли до того i
вгомонилися. Полян та росiв теж не дiлять на  одних  i  других.  Уличi  та
тиверцi iменують росами, а дулiби ще iнакше - русами.  Чи  в  iменi  суть?
Важить   iнше:   ┐х,   втiкачiв,   не   зовсiм   обiйшла    доля,    мають
землю-годувальницю i затишне пристанище серед свого,  слов'янського  люду.
Хоч саме переселення i першi лiта  по  переселенню  не  завжди  ║  бажання
згадувати. Ано, нелегко далося ┐м тоте переселення, як i все, що мають  на
обжитiй за пiвтора десятка лiт землi. До кiнця вiку  свого  пам'ятатимуть:
були часи, коли хотiлося заснути i не прокинутись.
   То тiльки за лiта  марилося:  коли  вже  пiшли  з  сво║┐  землi,  мають
вiдшукати ще лiпшу - таку, що буде i годувальницею, i мироносицею. Що далi
було до зими, то ненадiйнiшим ставало те марення. Довго, аж надто довго та
зморно долали безпуття, що лежало мiж нижньою Тивер'ю та Россю, а  прийшли
в Полянську землю, власне, на ┐┐ обводи по Росi, довелося стати й випасати
худобу, доки князi перетрактовували та розмислювали, як бути  вiдселенцям:
iти далi чи доста  вже.  Минуло  днiв  та  й  днiв  у  тотих  роздумах  та
перстрактацiях, надiйшла та пора, що казала всiм: коли не  станете  та  не
подба║те про житло, не заготу║те сiна комоням,  всiй  iншiй  худобинi,  що
ма║те при собi, можете i самi загинути, i товар погубити. Та й  поляни  не
радили йти в радимичi, тим паче на Iльмень.
   - Доки доправитеся, - казали, - випадуть передзимнi  дощi,  розiллються
рiки, i води ┐хнi можуть перетнути путь вашу  на  Iльмень.  А  якщо  й  не
перетнуть, то затримають до бiлих мух. Де  схова║теся  вiд  них,  коли  на
Iльменi не виявиться схованок? Завважте, вас он скiльки, а тварi з вами ще
бiльше.
   - Що ж дасть нам Ки┐в, поляни пороськi, коли сядемо  в  обводах  ┐хньо┐
землi? Чи буде чим перезимувати i чи буде де перезимувати?
   - На все,чого хотiли б, уповати не випада║, - була одповiдь  тих,  кого
князь Острозор послав на розмову з вiдселенцями. - Одначе  й  напризволяще
не полишимо. Перше, що обiцяв князь Ки║ва, - дати землю, вiд яко┐ матимете
опiсля добрий достаток. А ще обiця║ прислати в помiч  вам  поселян  сво┐х,
покладе на них повиннiсть спорудити до зими  купно  з  вiдселенцями  бодай
кiлька придатних для зимiвлi i оборони городищ. Решта люду вашого пiде  на
зимiвлю, як i на прокорм, по весях полянських. На те також буде  повелiння
князя.
   Богданка поривало запитати, де ж буде та  земля,  що  ┐┐  обiця║  князь
вiдселенцям. А проте не хотiв виглядiти аж надто зацiкавленим.
   - За те велика дяка князевi вiд усiх нас, - зайшов здалеку. -  Правдиво
кажучи, чогось iншого ми й не бажа║мо. Одне хочемо знати:  яку  повиннiсть
поклада║ на нас князь за сю щедрiсть?
   - Ту, що й на всiх поселян сво┐х:  обробляти  землю,  жити  з  землi  й
боронити ┐┐, коли посягне супостат з чужкраю.
   - Ну, а земля, якою винагороджу║те пас, де вона?
   - В Зароссi.
   Богданко чи то не вiрив, чи не мiг втямити, де це, i  змовк  на  довше,
нiж личило б.
   - Там, де й нинi ми?
   - До певно┐  мiри.  Коли  точнiше,  мiж  росами  i  уличами.  Будете  в
сусiдствi з нами i недалеко вiд  родакiв  сво┐х,  тиверцiв.  Коли  виникне
потреба в помочi, за кiлька переходiв будете на Днiстрi.
   Лiпшого,  здавалося,  й  сподiватися  годi.  Ано,  скiльки  думали  про
поселення в землi Полянськiй, стiльки й потерпали: коли  й  зроблять  тану
ласку, то поселять не iнакше як за Днiпром, ближче до степовикiв-асiйцiв i
недолi-безлiття, що пiдстерiга║ всякого, хто зважиться бути ┐м сусiдою.  А
князь Острозор он як розмислив: не  висува║  ┐х  яко  щит  свiй  на  схiд,
поселя║ мiж росiв та уличiв i разом з тим не так уже й далеко  вiд  рiдно┐
Тиверi.
   - А що скажуть тi уличi i тi роси, - вдався до речникiв кпяжо┐ волi,  -
котрi, хай i рiдко, всо ж сидять па сiй землi?
   - То бiглий люд. Та й скiльки його?  Житиме  мiж  вас,  то  муситиме  й
коритися вам.
   На тому стали, та тим не вичерпали свого безлiття. Князь Богданко  -  а
вiд так i залишився князем для вiдселенцiв - почав iз того, що об'┐хав  iз
привiдцями тисяч даровану Ки║вом  землю  i  визначив  мiсця  для  забудов:
передусiм - княжого дитинця, що започатку║ стольний город, затим - городищ
та сторожових веж.
   - Дiлю всю пущу, - сказав по тому, - на десять вервсй i посилаю в кожну
з них по тисячi отрокiв i тисячi отроковиць. Кому  яка  випаде,  визначить
жереб. А вже як визначить, пiдете кожен у свою вервь i спорудите  городище
для вервi. Про все iнше дбатимете, обживаючи пущу.
   Вони й пiшли, спонукуванi сподiванками, та ще тим, що не самi йдуть,  у
помiч стають найближчi сусiди з полян - роси. Та  що  могли  спорудити  за
коротке, мов заячий хвiст, передзим'я? кдине, на що спромоглися,  -  звели
гридницi на мiсцi майбутнiх городищ,  кiлька  теремiв  -  для  тисяцького,
сотенних, сп'яли сякi-такi  затишки  для  корiв  та  комоней.  Далi  пiшли
передзимнi дощi, нагадав про себе морозко, i поселяни з надроських  околiй
сказали ┐м, переселенцям: "Доста. Бiльше не  можемо  пособляти  вам.  Сво┐
дiти i своя худоба ║".
   Воно нiби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути ┐м, бездомним?
   Те саме сказали й тисяцькi, зiбравши всiх  на  мале  вiче:  що  вдi║мо,
содруги? В житлах, що спорудили, може пересидiти зиму лиш половина.  Чули,
не жити - пересидiти. Куди подiнемо решту? Пошлемо на постiй та прокорм до
сусiдiв у надроських околiях чи  покладемось  на  те,  що  не  всi  з  нас
сидiтимуть та грiтимуться бiля вогнища, й залишимося при  купi?  Завважте,
доки однi вiдiгрiватимуться в гридницi, iншi мають поратися  бiля  худоби,
ще iншi добувати для себе i всiх нас живнiсть у лiсi, стояти на чатах. Пай
так i буде: зимуватимемо в тiснявi, зате при  купi,  чи  пiдемо  по  чужих
хижах i на чужий хлiб?
   Багатьом пригадалося тi║┐  митi,  як  неохоче  ставали  роси  в  помiч,
скiльки було нарiкань на князя свого за те, що силою посилав ┐х  за  Рось,
тож багатьох вiдвiдало й вагання:
   а чи не скажуть те саме, якщо не гiрше, роси, коли попросяться  до  них
на постiй! Йой, то ж он яка мука i який сором - iти i проситися! к ж бо не
хтось там - дiти слов'янського роду, а в слов'ян вiддавна було  за  ганьбу
заглядати в чужi руки, сподiватися вiд когось милостинi.
   -  Не  посилай  нас,  тисяцький!  -  першi  вiдчули  бiду  й   озвалися
отроковицi. - Що буде, те й буде, най буде мiж сво┐х.  Младомладi-бо  ║  i
дужi, якось перебудемо зиму.
   Князь та й тисяцькi не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки
переселялися та терпiли купно муку  на  неходжених  путях,  багато  хто  з
отрокiв обрав собi суджену, а отроковицi  суджених.  Як  роз'║днати  тепер
таких? На диби стануть, коли силувати, i хто вiда║, чи скоряться. Сказати,
най iдуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живнiсть по  пущах,
заготовлятиме паливо i стоятиме  на  чатах?  Тi,  що  залишаються?  Немала
повиннiсть ляже на них, i чи не зродиться по зимi ще одна веремiя. Тим, що
повернуться з-за Росi, можуть сказати: вашого нема║ тут, ви просидiли сво║
по полянських  куштах.  Най,  мабуть,  буде,  як  хочуть.  Коли  загримить
веригами Морозко, а ховатись не буде де,  i  серед  зими  споруджуватимуть
якiсь халупи чи тулитимуться мiж комоней.
   Всього назналися тодi. I  ┐ли  впроголодь,  i  тiснилися  так,  що  дух
спирало вiд задухи, i спати нерiдко доводилося просто неба, при одному лиш
багаттi. Не раз i но двiчi доходили до того, що ладпi були  заснути  i  не
прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися  в  мислi:  добре
вчинили, що не пiшли на постiй та прокорм мiж чужий люд. Роси, як i уличi,
таки скоса погля