рiвнюючи спокiйного пролетарського  життя  серед
ворожих,  мiщансько-буржуазних  держав.  Тодi  Iван  Iванович  самовiддано
проливав кров во iм'я кращого майбутнього i рiшуче працював  з  товаришкою
Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо
з вищезгадано┐ меблi як сюрприз вiд сво┐х спiвробiтникiв. Мебля ця й  досi
була майже новенька i  цiлком  вiдповiдала  новаторським  поглядам  мойого
симпатичного героя.
   - Але що ж це за мебля? - запиту║ мене цiкавий читач.
   - Це - шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський  рояль,  дюжина
вiденських  стiльцiв,  наукова  бiблiотека,  дубовий  письмовий   стiл   з
вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного  чи  то  червоного
дерева) для ┐дальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д.
   Правда, що iз цi║┐ мебелi було прикуплено - я напевно не  знаю.  Але  я
знаю, що Iван Iванович, будучи скромною  людиною,  не  любить  похвалятись
сво┐м  сюрпризом.   Правда,   почуття   деяко┐   прихильности   до   сво┐х
спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не  будемо
критись:  в  часи  комунхозiвсько┐  переписки  мiй  герой  ледве-ледве  не
одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки  завдяки  Марфi  Галактiонiвнi  i  не
заплуталась справа.
   - Ну, добре,- сказала вона.- Припустiм, що спiвробiтники, що подарували
тобi цю меблю, реквiзували ┐┐ у якогось помiщика. Але  по-перше:  хiба  це
легко було зробити?  Реквiзувати?  Хiба  ┐х  контрреволюцiонери  не  могли
перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке  ж  майно
прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм  хiба
зараз згада║ш, що нам було подарено i що ми прикупили?!
   Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було "приблизно  таке
ж",   але,   будучи   людиною   з   рiшучим   темпераментом,   не    любив
сантиментальничати, i, коли на  фонi  блакитного,  нiжно-прекрасного  неба
появився силует яко┐сь  майже  фантастично┐  птички  (мабуть,  гави),  вiн
сказав агентовi комхозу:
   - Очевидно, переписуйте все! Я, ┐й-богу, зараз не пам'ятаю, де тут i що
тут я купив i де тут i що тут менi подаровано.
   - Дозвольте: як же  я  буду  переписувати,  коли  ви  зовсiм  не  ма║те
казенних речей?
   Iван Iванович почервонiв. Йому  так  непри║мна  була  вся  ця  iсторiя.
Зда║ться, чеснiшо┐ людини i в свiтi нема, а отже, пiди:  склада║ться  таке
непри║мне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь.
   - Нi! Я вас  прошу  переписати!  -  кинув  енергiйно  мiй  самовiдданий
герой.- Бачите, подарунок менi зробили мо┐ спiвробiтники, i я  не  певний,
що тут нема реквiзованих речей.
   - Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi?
   -   пй-богу,   не   пам'ятаю!   -    цiлком    щиро    скрикнув    Iван
Iванович.Переписуйте все!
   - Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! - засоромився вже i агент
i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати.
   .Таким чином, Iван Iванович проти свого  бажання  опинився  в  оточеннi
сво┐х сюрпризних речей. Таким чином,  i  день  його  почина║ться,  так  би
мовити, на сюрпризнiй лiжницi.
   Це один iз тих днiв, коли вже сто┐ть робочий сезон - осiнь,  коли  небо
iнодi нарочито бризка║ на рiзних нитикiв нудними дощами i нацькову║ ┐х  на
Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого  героя  збира║ться  регулярно
кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою  в
четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi?
   Iван Iванович прокида║ться з почуттям задоволення i з мажорним,  цiлком
монументально-реалiстичним  настро║м.   Мiй   герой   примружу║   ,   сво┐
короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка  Галакта  iще
спить симпатичним сном, i ┐й сняться, очевидно,  м'ятежнi  днi  у  вiддiлi
Наросвiти.
   Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав ┐┐
сво┐ми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась.
   - Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати?  -  пита║  Iван  Iванович  i
усмiха║ться мажорно-витриманою усмiшкою.
   Товаришка  Галакта  широко  позiха║,  пiдводиться  на  таз  i  пiдбира║
волосся.
   - А що ти дума║ш запропонувати? - пита║ вона.
   Iван Iванович знову та║мно усмiха║ться тi║ю ж  таки  мажорно-витриманою
усмiшкою.
   - А як ти гада║ш? Ну?.. от тобi й ребус!
   -  Я  думаю,  що  ти  знов  придума║ш  якесь  мiщанське   меню,-   каже
незадоволено Марфа Галактiонiвна.
   - От i не вгадала! - радiсно скрикнув Iван Iванович.- Нiчого подiбного.
Я вже по сво┐й натурi не можу придумати мiщанське меню.
   Марфа Галактiонiвна незадоволено дрига║ ногою.
   - Так кажи вже! Буде тобi паяцничати!
   - Генiяльна iдея!-сказав Iван Iванович.-Ти сьогоднi зроби, будь  ласка,
малоросiйський борщ, на друге... нiчого не треба, а на трет║ - зроби желе!
   - Що за фантазiя! - каже товаришка Галакта.- Як це  можна  без  другого
блюда?..
   Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що  вчора
вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi
капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок  i
пiвпляшки вiрменсько┐ горiлки. Це йому, ┐й-богу, замiнить друге блюдо.
   - Ти як гада║ш, голубонько? -  спитав  Iван  Iванович  i  подивився  на
дружину.
   - Я гадаю,- каже  незадоволено  Марфа  Галактiонiвна,-  що  капчушки  i
вiрменська тобi замiнять  друге  блюдо.  Але  як  же  бути  з  дiтворою  й
мадмуазель Люсi?
   Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячо┐ спальнi.
   - Мадмуазель Люсi теж може ┐сти капчушки,- рiшуче говорить вiн.Скажiть,
будь ласка,  якi  нiжностi!  Обов'язково  давай  друге  блюдо...  Н║,  ти,
Галакточко, все-таки не вмi║ш виховувати  челядь  в  пролетарському  дусi.
Так, зна║ш, легко скотитись i до мiщанства...
   - Але почекай,- перебива║ мого героя Марфа Галактiонiвна.- Справа ж iде
не тiльки про мадмуазель Люсi,- я маю на увазi головним чином дiтвору.  Що
┐м на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки?
   Iван Iванович надяга║ на нiс  роговi  окуляри  й,  безпорадно  розвiвши
руками, каже:
   - От бiда!.. Нiчого не зробиш:  ┐м,  очевидно,  прийдеться  приготувати
котлети.
   Таким чином, виясня║ться, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а
треба тiльки - малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до
речi, мiй герой завжди п'║ в мiру) i котлети. Але котлети не на  друге,  а
для дiтей i для всiх iнших, звичайно,  крiм  Iвана  Iвановича,  коли  Iван
Iванович не захоче ┐сти котлет.
   Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався  день  в
сiм'┐ Iвана Iвановича. За вiкном уже  прогрохотiв  грузовий  автомобiль  i
десь закричала м'ятежна сирена, що так тривожить обивателя сво┐м  бадьорим
криком.
   Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна  в  цей  час  да║
розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi.
   - Чого ви,  Явдохо,  так  пiзно  прийшли  сьогоднi?  -  каже  товаришка
Галакта, входячи до кухнi.
   - Я заходила до союзу,- вiдповiда║ куховарка.
   Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови.  Вона,  звичайно,  не
проти  союзу,  навiть  за  союз.   Але   все-таки   треба   тримати   себе
органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку.
   - Ви розумi║те мене,- говорить товаришка Галакта.- Ви ж самi зна║те, як
я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу  думку  з  приводу
цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром.
Але я не виношу анархiзму... Ви розумi║те? Так нiколи не  можна  збудувати
соцiалiзму... За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба
я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи?
   Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом,  що
Явдоха вiдразу ж вiдчува║;  як  вона  негарно  зробила,  зайшовши  на  три
хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що  таким
чином "не можна збудувати соцiалiзму", просить пробачення.
   Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до
┐дальнi, де п'ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора.
   - Ну як там Фiалочка? Гарно ┐сть? - пита║ вона.
   - А lа bonne heure, madamt! - вiдповiда║ мадмуазель Люсi.
   Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом  на  дiтвору  i  каже
нiжним соцвихiвським голосом:
   - Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почува║те?
   Фiалка нiчого не розумi║ i тому байдуже ковиря║  пальчиком  у  носi,  а
Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформу║:
   - Oui, oui, madame!
   - Ну й прекрасно! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Треба, дiтки, завжди
бути  задоволеним,  не  треба  забувати,  що  на  вулицi   бiгають   сотнi
безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм,
як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i ┐х.
   - Oui, oui, madame! - кричить мажорним голосом майже свiдомий Май.
   Але Марфа Галактiонiвна вже пропону║ мадмуазель Люсi повести  дiтей  на
пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати ┐х (себто Мая  й
Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина  загартову║ться.
Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора.
   Тодi Марфа Галактiонiвна допива║ свою склянку  кофе,  допомага║  Явдосi
поставити посуд в буфет i нарештi сiда║ проти вiкна. Вона  дивиться  туди,
де кiнча║ться город i починаються тихi поля та осiнн║ м'яко-бiрюзове небо,
де прекраснi горизонти тривожать  душу  тi║ю  легенькою  тривогою,  що  не
запалю║ тебе бунтом дрiбнобуржуазного  iмпресiонiзму,  а  зовсiм  навпаки:
ласка║ радiсним споко║м справжнього мажорного реалiзму.
   Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй  Кирилович  чи  то  Семен
Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку
тему: "полова проблема i сучасний побут". Але бува║ й  так,  що  нiхто  не
заходить, i тодi на цьому мiсцi заста║ Марфу Галактiонiвну з "Жанною  Ней"
Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля  обiду  мiй  герой
iде на якесь засiдання. Але  коли  не  йде  на  засiдання  -  ляга║  трохи
вiдпочивати.  Увечерi,  коли  субота,   Iван   Iванович   iде   з   Марфою
Галактiонiвною  i  зi  сво┐м  другом   дому,   Методi║м   Кириловичем,   в
кiнематограф i  там  дивиться  на  фiльми  радянського  виробництва.  Iван
Iванович   не   визна║   конструктивного   театру    i    визна║    тiльки
батально-геро┐чнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони  йому  нагадують  тi
днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли  по  запорiзьких
степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя.  Побутово-сатиричних  картин
мiй герой особливо не любить дивитись.
   - От нещастя! - каже вiн, випадково  попавши  на  такий  фiльм.-  Знову
мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi  геро┐чнi  днi,  i
така, можна сказати, песимiстична пустишка!
   - Але чим з'ясувати появу такого фiльма?  -  пита║  Методiй  Кирилович,
беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.- Якi тут причини?
   Iван Iванович знiма║ окуляри й протира║ ┐х бiлоснiжною хусткою.
   - Причини тут яснi,- неохайно  кида║  вiн.-  Марксист  не  може  ┐х  не
розумiти.
   - Ти, очевидно, ма║ш на увазi плехановську  формулу?  -  дуже  серйозно
пита║ Марфа Галактiонiвна.
   - Безперечно! - вiдповiда║ Iван Iванович.- Буття визнача║ свiдомiсть. I
потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений
народ.
   - Я з вами цiлком погоджуюсь! - говорить Методiй Кирилович i тисне руку
сво║му приятелевi.- До побачення!
   Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.
   Тодi почина║ йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi
дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль - та сама печаль, що штовха║ людину,
говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже  невитриманi  вчинки
(наприклад: примушу║ не погоджуватись, що в нашому суспiльствi  сатира  не
ма║ свого мiсця), та печаль, що до не┐ з  таким  обуренням  ставиться  мiй
милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой.
   Але в кватирi Iвана Iвановича нiяко┐ печалi й песимiзму нема.  Тут  так
весело й бадьоро гра║ електрика сво┐м матовим блиском i так мило  смi║ться
Фiалка i Май, що прямо - мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому
революцiйне  витриманому  закутку),  що  мимоволi  почина║ш  дивуватись  i
дума║ш: "Боже мiй, чого ж нам iще треба!"
   От Iван Iванович пiдходить  до  радiорупора,  робить  найпростiший  рух
сво║ю рукою, i ви раптом чу║те чудовий симфонiчний концерт. I хiба  це  не
елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба  не  за  це
проливав  кров  мiй  герой,  щоб  пролетарiат  мiг  "жити   для   власного
задоволення"  i  використовувати  для  власного  ж  таки  задоволення  всi
найновiшi досягнення технiки?
   Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора,
але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий  режим!..
Ну, взяти хоч би  тих  же  безпритульних.  Хто  посмi║  сказати,  що  йому
(iм'ярек) при║мно зустрiчатись з цi║ю публiкою, з цими нещасними  дiтками?
Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропi┐ нема  мiсця!  Треба  боротися  з
соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович  нiколи  й  не
дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками сво║ю копiйкою.
   Май бере за руку Фiалку i виробля║ з нею "па". Вiн бадьорим i  смiливим
поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiха║ться. Посмiхаються
й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна.
   Явдоха сто┐ть на порозi i теж усмiха║ться. Куховарка  усмiха║ться  тi║ю
радiсною усмiшкою, коли напевне можна  сказати,  що  вона  цiлком  свiдомо
ставиться до свого хазя┐на i прекрасно зна║, що кожна горняшка мусить бути
народнiм комiсаром.
   - Гоп-гоп! - б'║ в долонi Iван Iванович.- Жвавiш, Фiалочко!  Кандидатка
в жовтенятка раптом робить прекрасне "па", так що мало не всi  ахають  вiд
задоволення.
   - Ноiа! - скрикнула мадмуазель Люсi.
   Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за  вiкном.
Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла  до
вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй  дощик,
але товаришка Галакта його майже не чула. Вона  мажорно  думала  про  нове
лiто, про те, як вони - вся сiм'я - пiсля важко┐ роботи одержать вiд свого
начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони  знову  побачать  чудове
море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати  знову  ж  таки
минулi днi i будуть там так багато смiятись тим  безтурботним  смiхом,  що
так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах.
   ...Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в  його  високий  лоб  i  йдуть
слухати  соцвихiвських  матерiалiстичних  оповiдань,   себто   зовсiм   не
iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна ляга║ на  канапу,  Iван  Iванович
сiда║ в крiсло,  i  почина║ться  вечiр  спогадiв  чи  то  розмов  на  теми
сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм.
   - Хоч як це й дивно,- каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи  декольте,а
я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзня║ться вiд соцiалiзму.
   - Невже не розумi║ш? - здивовано пита║ мiй герой.
   - пй-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi  буду║мо:  комунiзм  чи
соцiалiзм?
   Iван Iванович знiма║ сво┐ роговi  окуляри  i  протира║  ┐х  бiлоснiжною
хусткою.
   - Ну, звичайно, соцiалiзм! - задоволене посмiха║ться вiн.-  Комунiзм  -
це вища форма.
   - Така вiдповiдь мене не задовольня║,- говорить Марфа  Галактiонiвна.Ти
менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзня║ться вiд комунiзму?
   Але Iван Iванович не встига║ вiдповiсти конкретно. В кабiнетi  дзвонить
телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно,  розмовляти
там з Методi║м Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi -
я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi  сiм'ю  Iвана
Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На  мiй
погляд, з цього мiсця читачевi вже  не  доведеться  позiхати,  а  можливо,
доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут  доведено  до
кiнця.

   III

   Мiй герой збира║ться з товаришкою Галактою на зiбрання  комосередку,  а
також i про те, що трапилось пiсля цього.
   - Чи не час уже йти нам на ячейку? -  сказав  Iван  Iванович,  коли  на
сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi.
   Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже
пора.
   Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партi║ць  комосередку  мойого
героя органiзовано бере участь у будiвництвi  першо┐  в  свiтi  радянсько┐
республiки.
   Iван  Iванович  взяв  портфель  i  пiшов  у  коридор  одягатись.  Марфа
Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i
старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично  i  нагадувала  мо║му
герою робiтницю з тютюново┐ фабрики. Iван Iванович теж в цi  днi  виглядав
багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть  виймав
з комоди солдатську  блузку,  що  залишилась  в  нього  з  часiв  во║нного
комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi,  нiби  це
передягання було подiбне до того, що його ми спостерiга║мо у вiвтарi.  Але
в той час, коли пiп надяга║ на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут
ми  бачимо,  як  краще  вбрання  мiняють  на  скромний,   можна   сказати,
матерiалiстичний одяг i до того ж  у  звичайному  коридорi.  Словом,  Iван
Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта)  воiстину
зразково i похвально  орi║нтувалися  у  всiх  вимогах  епохи  переходового
перiоду.
   - Зна║ш,-  сказав  мiй  герой,  ступаючи  калошами  i  сво║ю  незмiнною
парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора.- Менi зараз прийшла  генiальна
iдея.
   - Тобi, Жане, вiчно лiзуть у  голову  генiальнi  iде┐,-  сказала  Марфа
Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тi║┐ ж вулицi.
   Iван Iванович трохи  покривився  незадоволено,  але  "генiальна  iдея",
очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав:
   - Що соцiалiзм,- почав вiн,- можна збудувати в однiй кра┐нi - це  факт.
Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i  Марксом.  Але,  коли  нашi
дискусiйщики  не  вiрять  в  це,  то,  по-мо║му,  можна  i  одмовитись  од
вищезгадано┐ теоретично┐ формули.
   - Що ти мелеш! - оглядаючись, скрикнула  Марфа  Галактiонiвна.-  Ти  ще
гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму
в однiй кра┐нi.
   -  А  я  от  все-таки  настоюю  на  свойому!  -  рiшуче   сказав   Iван
Iванович.Чому ти хочеш, щоб я обов'язково думав по шаблону? Ми  зовсiм  не
проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цi║┐ формули по сутi
можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти  i  нас  i  не  може  не
задовольняти i ┐х.
   Марфа  Галактiонiвна  зупинилась  i  здивовано  подивилась   на   свого
чоловiка.
   - Я тебе не розумiю! - сказала вона.
   - Не розумi║ш?.. Ну, як же це так? - задоволене посмiхнувся мiй герой.-
Собаку зарито ось у чому: хiба ми буду║мо соцiалiзм в однiй кра┐нi? Ну?
   Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову  здивовано  подивилась  на
свого чоловiка.
   - Я тебе все-таки не розумiю! - ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович
побiдно визирнув поверх сво┐х окулярiв i сказав тремтячим вiд  задоволення
голосом:
   - А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя - раз,  Укра┐на  -
два, Грузiя - три, Бiлорусiя - чотири. Хiба це буде одна кра┐на?
   - Але ти не подумав про економiку? - кинула товаришка Галакта.
   - Правильно! Я про економiку не подумав, але я подумав, що для маси так
буде яснiш,- сказав Iван Iванович.
   - Тодi твоя генiальна iдея ║ не що  iнше,  як  глупота,-  рiзко  кинула
Марфа Галактiонiвна. Товариш Жан образився: мовляв,  навiщо  так  ображати
його?
   - Нiчого подiбного! - сказав вiн.- Це буде не зовсiм поганий полемiчний
прийом.
   - Але цей "прийом" може привести тебе до буржуазно┐ Укра┐ни.
   Мiй герой раптом вдарив себе по колiну: мовляв, це вже, ┐й-богу, слушне
зауваження!
   Словом, Iван Iванович певний, що ми "для маси" буду║мо соцiалiзм  не  в
однiй кра┐нi, а саме в кiлькох, але,  беручи  на  увагу  той  факт,  що  в
центральнiй пресi ще так не ставилось питання  i  не  дебатувалось  в  цiй
площинi, беручи на увагу також те, що  на  такiй  "формулi"  може  зiграти
хтось, Iван Iванович  одмовля║ться  вiд  цi║┐  iде┐  i  цiлком  сто┐ть  на
постулатах останнього пленуму ЦК. '
   В таких  цiкавих  розмовах  мо┐  геро┐  пройшли  половину  путi,-  тi║┐
святково┐ путi, що один раз на тиждень (а саме в четвер)  веде  декого  iз
"iдеологiчно витриманих" партiйцiв саме до залу засiдань Iвана Iвановича.
   Уже вечорiло. То тут, то там - по дорозi  -  фаркали  люкси.  У  церквi
дзвонили  до  вечiрнi,  i  дзвiн  цей  тривожив  душу  кожного  обивателя.
Обиватель, очевидно, думав про воскресiння Христа, але Iван  Iванович  про
це зовсiм не думав i нарочито думав  про  антирелiгiйну  пропаганду.  Iнша
справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О,  тодi  мiй  герой  теж
вiдчув би якусь тривогу на душi (власне, не на  душi  -  пробачте  за  цей
безпардонний iдеалiзм!-а  якось  бiльш  монiстично).  Але  думав  би  Iван
Iванович не про  якусь  там  первiсну  християнську  комуну,  а  саме  про
матерiалiстичну дiалектику. Це зовсiм не значить, що  вiн  хоче  вульгарно
прищепити дарвiнiзм до соцiологi┐,- Боже борони! Iнакше  вiн  не  йшов  би
зараз на зiбрання комосередку, так би мовити,  реr  реdes  Apostolorum,  а
найняв би вiзника й по┐хав вiзником,- це значить,  що  Iван  Iванович  (iз
слiв  Семена  Яковича)  завжди  був,  ║сть  i  буде  зразковим  будiвничим
радянсько┐ держави.
   По дорозi до мо┐х геро┐в  пiдiйшов  Методiй  Кирилович,  i  скоро  вони
входили до залу засiдань комосередку.

   IV

   Зал засiдань комосердку, а також i про те, як проходили збори.
   Це -  досить-таки  симпатично-декорована  кiмната.  Кожний  ┐┐  закуток
нагаду║ глядачам, що вiн не просто закуток,  а  головним  чином  "червоний
куточок". Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцi┐.
   Крiм вождiв, тут багато рiзних революцiйних плакатiв з рiзними текстами
- профсоюзного, комсомольського та  iншого  походження.  Тексти  страшенно
цiкавi, художньо витриманi (художня  простота!)  i  такi  переконуючi,  що
погляд нiколи на них довго не затриму║ться: одразу все ясно  й  зрозумiло.
На  правiй  стiнi  в  ореолi  "монументального  реалiзму"  висить  мiсцева
стiнгазета. Це надзвичайно цiкава газета. Там вам i  оригiнальнi  вiддiли,
як от: "маленькi дефекти велико┐ машини", тут вам i ┐дкi сатири на мiсцеве
начальство,  як-от:  "шашнi  бувшо┐  кандидатки  в   комсомол   машинiстки
Попадько".
   ...Iван Iванович сiв на першому стiльцi у першому ряду. Поруч його сiла
Марфа Галактiонiвна, а далi - Методiй Кирилович.
   Було тихо. Тiльки зрiдка прокидалось то тут, то там стримане шепотiння.
Раз у раз рипали дверi, i зал потроху залюднювавсь. За  вiкном  настирливо
дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там,  у  церквi,  люди  стоять
перед лампадками i думають про iдеалiстичнi катакомби перших християнських
мученикiв, а  тут  нiяких  лампад  нема,  свiтить  цiлком  матерiалiстична
електрика i люди думають без всяко┐ iдеалiстично┐ белiберди.
   - Ти пам'ята║ш,  яку  поставлено  сьогоднi  доповiдь?  -  спитав  тихим
голосом Iван Iванович i подивився на Марфу Галактiонiвну.
   - Хiба ти забув? - сказала товаришка Галакта.- Та сьогоднi  ж  доповiдь
про останню вилазку проти самокритики.
   - О! - сказав Iван Iванович  i  пiдняв  свiй  нiжно-бiлий  вказательний
палець.
   I вiн мав рацiю саме так пiдняти  палець.  Це  значило,  що  мiй  герой
сьогоднi буде уважно ловити  кожне  слово  i  нi  разу  не  задрiма║  тi║ю
безм'ятежною дрiмотою, коли певний, що можна спокiйно трохи  поспати,  бо,
по-перше,  в  потрiбний  момент   (коли   голосують   одноголосне)   Марфа
Галактiонiвна легенько штовхне його пiд бiк, i,  по-друге,  Iван  Iванович
певний  був,  що   його   комосередок   "нiколи   не   зрадить   iнтересiв
пролетарiату".
   - Iнтересно послухати! -  сказав  мiй  герой  i  подивився  на  Методiя
Кириловича.
   - Надзвичайно iнтересно! - сказав  Методiй  Кирилович  i,  пiдсунувшись
ближче до свого друга, промовив та║мничим голосом: - у нас... теж ║сть!..
   - Що ║сть? - не зрозумiв Iван  Iванович.  Методiй  Кирилович  подивився
бистрими очима  по  сторонах  -  праворуч,  лiворуч,  назад  -  i  нарештi
прошепотiв чiтко i рiшуче:
   - Дискусiйщик! Ви розумi║те? Справжнiй дискусiйщик... От  вгадайте,  де
вiн?
   Iван Iванович вiд тако┐ несподiванки аж одкинувся назад.
   - Що ви говорите? - сказав вiн схвильовано.- В нашiй  примiрнiй  ячейцi
║сть дискусiйщик?.. Галакточко, ти чу║ш?
   Але Марфа Галактiонiвна вже почула  цю  сенсацiю  i  уважно  розглядала
обличчя присутнiх членiв.
   - Чи не кур'║р? - спитала вона, пронизуючи поглядом дальню  фiгуру,  що
самотньо сидiла в останньому ряду.
   - Н║! - рiшуче одрубав  Методiй  Кирилович.  Тодi  Марфа  Галактiонiвна
знову забiгала очима по стiльцях.
   Комосередок явився вже, так би мовити, iп соrроrе:  прийшли  всi  члени
колегi┐, прийшли завiдуючi вiддiлами  i  начальники  та  замiсники  рiзних
канцелярiй, прийшов уже голова мiсцевкому i три рядових службовцi, прийшла
й органiзаторша жiнок i ┐┐ органiзацiя: секретарша  головного  начальника,
секретарша головного зама i жiнка  головного  начальника  (остання,  як  i
Марфа Галактiонiвна, нiде не посiдала посади i, як i Марфа  Галактiонiвна,
доглядала сво┐х дiтей). Словом, не прийшли ще тiльки секретар комсомолу  i
сам головний начальник, що мусiв сьогоднi робити доповiдь.
   ...Товаришка Галакта губилась в догадках i нiяк не могла вгадати, хто ж
цей дискусiйщик.
   - Ага! - сказав нарештi Iван Iванович.- Я  тепер  знаю:  це,  очевидно,
уборщиця!
   - Нiчого подiбного! - сказав Методiй Кирилович.- Уборщиця не може  бути
дискусiйщицею, бо вона тiльки кандидатка в партiю.
   - Ну, так хто ж такий? - мало не скрикнула Марфа Галактiонiвна.- Ну, не
мучайте мене!..
   Методiй Кирилович побачив, що далi вiн i справдi не ма║  комунiстичного
права мучити сво┐х товаришiв i, скосивши очi, сказав iронiчно:
   - От вiн!.. Товариш Лайтер!
   - Товариш Лайтер? Що ви кажете! - розвiв руками Iван Iванович.-  Нiколи
б не подумав. Такий тихенький i лагiдний - i на тобi! Воiстину:  в  тихому
болотi завжди чорти водяться.
   Марфа Галактiонiвна вп'ялась очима в маленьку фiгурку товариша  Лайтера
(вiн сидiв далеко лiворуч).
   -  Так,-  сказала  вона,  зiдхнувши,-   вiн   може!   Вiн   може   бути
дискусiйщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його  обличчя  -  воно  страшенно
блiде i, я б сказала, майже дегенеративне. Менi чомусь  завжди  здавалось,
що вiн анархiст-iндивiдуалiст.
   - Ви, може, дума║те, що вiн i  справдi  якiсь  iде┐  найшов?  -  сказав
Методiй Кирилович, бiгаючи очима по пiдлозi.- Нiчого подiбного! Свiй! Свiй
свого, так би мовити... От в чому сiль!
   - Що ви цим хочете сказати? - спитав недогадливий Iван Iванович.
   - Та то я... так! - байдуже махнув  рукою  Методiй  Кирилович.  Але  це
та║мне "свiй" заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона  i  розумiла,  в
чому справа.
   - Ви вiчно говорите натяками! - незадоволено сказала  вона.-  При  чому
тут "свiй"?
   - Та то менi просто жалко товариша Лайтера,- сказав Методiй Кирилович.-
Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, ║врей!
   Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його  колись  до  глибини
душi обурювало "дiло  Бейлiса"  i  як  вiн  взагалi  страшенно  симпатично
ставиться до ║вре┐в. Навiть бiльше того: вiн  вважа║,  що  найгенiяльнiших
людей дала саме ця нацiя.
   - От, примiром, вiзьмемо Христа,- сказав вiн.-  Наш  народ  i  досi  не
зна║, що Христос був ║врей.
   - А де вiн тепер працю║? - спитав Iван Iванович.
   - Христос? - здивовано подививсь Методiй Кирилович.
   - Та який там Христос! Товариш Лайтер!
   Мiй герой вже давно  надiв  другу  пару  окулярiв  i  уважно  розглядав
дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер ║врей:  соцiальна
боротьба не зна║ нацiональних  рамцiв,  i  вiн,  як  витриманий  партi║ць,
мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i,  значить,
проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш
Лайтер завiду║ трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив:  "iнтелiгент!
деморалiзований член партi┐"!
   Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi  члени  комосередку.
Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi,  сусiдка  сусiдовi  i  т.  д.
Погляди були пронизливi i такi  iдеологiчно-витриманi,  що  "дискусiйщик",
зда║ться, ще бiльш зблiд.
   ...Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити.  Вечiрня  почалась.  Тодi  до
залу увiйшов головний начальник i секретар  комячейки.  В  залi  ще  тихше
стало, навiть зникло шушукання. Все прича┐лось в напруженнi: дисциплiна  в
комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано  i  по-товариському
поважали свого начальника.
   - Товаришi,- сказав  секретар,  сходячи  на  трибуну.-  Прошу  намiтити
кандидатуру на голову даного зiбрання.
   - Семена Яковича! - скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   Головний  начальник  (Семен  Якович)  поправив  свою   краватку,   мило
усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую  за
таке зворушливе довiр'я, але - не  можу!  Вiн  зрiдка  показував  на  сво║
горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi  (головний  начальник
теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, ┐х i не було)
одразу ж розвiяв секретар.
   - Семен Якович сьогоднi не може головувати,- сказав вiн,-  бо  сьогоднi
Семен Якович робить доповiдь.
   - А... а... це iнша  справа,-  загуло  в  залi,  i  комосередок,  добре
пам'ятаючи вирiшення партi┐  про  середпартiйну  демократiю,  запропонував
кандидатуру з низiв.
   - Методiя Кириловича! - знову скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   Iвановi Iвановичу якось непри║мно йойкнуло пiд серцем. Рiч  у  тiм,  що
вiн з Методi║м Кириловичем був, так би мовити, на  рiвних  правах:  обидва
були члени колегi┐ i обидва вважалися "замами". I тому,  коли  комосередок
пiсля головного начальника називав  iм'я  Методiя  Кириловича,  мiй  герой
завжди  почував  себе  не  зовсiм  гарно  i  думав,  що  трапилось  велике
непорозумiння.
   Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це.
   - Я гадаю, так i треба! -  сказала  вона,  коли  Методiй  Кирилович  не
тулився вже до не┐  i  сiв  на  мiсце  голови  зiбрання  (звичайно,  пiсля
одноголосного голосування).Саме його й треба  було  вибирати  по  останнiй
iнструкцi┐ з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба
ж видвигати й бiльш нижчi iнстанцi┐.
   Iван Iванович з вдячнiстю подивився на свою дружину i,  можна  сказати,
трохи заспоко┐вся.
   - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович.- Перше питання  нашого  порядку
дня - це остання вилазка проти самокритики. Слово ма║ Семен Якович.
   В залi зовсiм змертвiло. Навiть чути було, як ударив по вiкнах  дрiбний
осiннiй дощик. Частина поглядiв пронизала головного начальника, що  в  цей
момент зiйшов на трибуну i вже  положив  конспект  для  доповiдi  -  номер
"Правди", частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера,  що  в  цей  час
нервово ламав вальцi i уперто дивився на пiдлогу. ''
   - Товаришi! - почав головний начальник.-  На  попередньому  зiбраннi  я
робив доповiдь про режим економi┐. Що я говорив? Я говорив, що  до  режиму
економi┐ ми, комунiсти, не можемо ставитись пасивно i потiм я говорив,  що
таке режим економi┐. Що ж таке режим економi┐? Режим економi┐  ║  один  iз
останнiх  бойових  лозунгiв  нашо┐  пролетарсько┐  партi┐,  i  треба  його
розумiти не тiльки... е... так би мовити, в широкому масштабi,  але  треба
найти йому мiсце i в нашому особистому життi. Беремо знову ж таки олiвець.
Без режиму економi┐ як би ми до нього ставились? Ми до  його  ставились...
е... е... так би мовити, неохайно. Я сам мав  честь  бачити,  як  один  iз
наших шановних товаришiв (тут Семен Якович мило усмiхнувся й подивився  на
управдiла) викинув у кошика олiвець на 1 1/2, приблизно, ще  не  списаного
вершка... Тек-с!.. хе... хе...
   Головний начальник зупинився, налив з графина води й,  запиваючи  водою
початок сво║┐ цiкаво┐ промови, батькiвським весело-докiрливим оком дивився
на управдiла, що викинув  у  кошик  олiвець  на  1  1/2  приблизно  ще  не
списаного вершка. Дивилась в цей час  i  вся  авдиторiя  на  вищеназваного
управдiла.
   Але нiхто не дивився на управдiла вовком: всiм грала на  устах  мила  й
симпатична усмiшка, хоч i трохи докiрлива, як i головному начальниковi, бо
всi були певнi, що управдiл  цiлком  свiдома  людина  i  цього  бiльше  не
зробить.
   - Тек-с! - продовжував Семен Якович.- Але що  треба  було  зробити  при
iншiй ситуацi┐?.. Е... е... Так би мовити, при режимi економi┐?..  Ну-с?..
Треба було  цього  олiвця  не  викидати  в  кошика,  а  купити  для  нього
наконечника за двi копiйки i списати олiвець до кiнця. Ну-с?.. От  що,  на
мiй погляд, ║ режим економi┐, так би мовити, в буденному життi.
   Головний начальник ще налив з графiна води i запив дальшу частину сво║┐
цiкаво┐ промови.
   - Тек-с!..- продовжував вiн далi.- I коли я тепер пiдходжу до останньо┐
вилазки проти самокритики, то що я бачу в нiй? Я в  нiй  бачу  ту  ж  саму
несвiдомiсть!.. Цим я зовсiм не думаю образити нашого шановного  Климентiя
Степановича  i  прирiвняти  його  цiлком  законну  помилку  з  олiвцем  до
беззаконно┐ вилазки проти самокритики, але елементи  несвiдомости...  е...
е... так би мовити, трохи сходяться!
   - Семене Яковичу! -  скрикнув  управдiл.-  Я  свою  помилку  давно  вже
визнав. Для мене нема самолюбства в партiйних справах.
   - Прекрасно! - сказав головний начальник.- В  партiйних  справах  i  не
може бути самолюбства. Треба завжди  одверто  i  публiчно  визнавати  сво┐
помилки... Але позвольте до дiла...  Отже...  е...  е...  остання  вилазка
проти самокритики.
   Тут докладчик зробив вiдповiдно  серйозне  обличчя,  вийняв  з  боково┐
кишенi пенсне, розгорнув "Правду" i совiсно, без всяких лiричних рефренiв,
цiлком конкретно розповiв комосередковi те, що було написано  в  газетi  з
приводу самокритики i що читали партiйцi i що вони мусiли  ще  прослухати.
Доповiдь була цiкава й авдиторiя так захопилась нею, як нiколи.
   -   Тепер   дозвольте   зрезюмувати!   -   сказав   нарештi    головний
начальник.Отже, остання вилазка проти самокритики ║, так би мовити, цiлком
несвiдомий i бузотерський акт. Але ми вiримо, що  товаришi  визнають  сво┐
помилки i покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут  Семен  Якович
прийняв вiдповiдно суворе обличчя), то... е... е... пролетарiат  примусить
┐х це зробити!
   Гучнi оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: "Хай живуть нашi
вождi" i авдиторiя, зробивши Семену Яковичу  овацiю,  мало  не  проспiвала
Iнтернацiонал. Такого ентузiазму  давно  вже  не  було  в  комосередку,  i
вiдчувалось, що загроза з боку Лайтера  мiцно  з'║днала  ввесь,  коли  так
можна висловитись, авангард пролетарiату.
   - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович,  коли  авдиторiя  стихла.-  Хто
хоче взяти слово?
   Всi подивились на того ж таки товариша  Лайтера.  Хто  ж,  як  не  вiн,
мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсiм при║мно боротись з такою
витриманою авдиторi║ю, але що ж робити: не лiзь куди не треба!
   - Дайте менi слово! - сказав нарештi товариш Лайтер.
   По авдиторi┐ пронiсся шум i раптом стих. Так бува║ перед  грозою,  коли
замирають дерева i десь далеко синi║ грiзний тайфун. Чути було, як у вiкно
б'║ дрiбний осiннiй дощик i як Iван Iванович протира║ собi роговi  окуляри
бiлоснiжною хусткою.
   - Товаришi! - сказав товариш Лайтер.- Я не тiльки не думаю виступати  з
критикою постанов ЦК, я, навпаки, я...
   Але тайфун уже налетiв: авдиторiя зашумiла. Скажiть,  будь  ласка,  яка
самовпевненiсть! Вiн "не дума║ виступати з  критикою  постанов  ЦК"?  Боже
мiй, до чого ми дожили! Який-небудь шпiнгалет i... з  такими  претензiями:
"вiн  не  дума║  виступати  проти  постанов  ЦК"!   Яке   нахабство,   яка
самозакоханiсть.
   - Товаришi! - скрикнув товариш Лайтер i  ще  бiльше  зблiд.-  Дозвольте
менi висловити деякi думки з приводу справжньо┐ постановки самокритики.
   - Що таке? Що вiн  там  каже?..  "справжньо┐  постановки  самокритики"?
Скажiть, будь ласка, який науковий  спiвробiтник!  Яка  самозакоханiсть!..
Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб рiзнi  шпiнгалети  морочили  нам
голову сво║ю демагогi║ю.
   - Товаришi! - ще раз скрикнув  товариш  Лайтер.-  Я  тiльки  хочу  дещо
сказати про членiв нашого комосередку... Я...
   Авдиторiя ще бiльше зашумiла. В кожному прокинувся  бойовий  дух,  коли
так можна висловитись, "бiльшовицького старогвардiйця", i кожному хотiлось
пiдскочити до трибуни i скрикнути: "Досить нам меншовицьких промов"!
   - Товаришi! - востанн║ скрикнув товариш Лайтер.- Я... я...  я...  ми...
ми... ми...
   Але даремно: тайфун бушував! Тодi Методiй Кирилович зробив знак  рукою,
i тайфун зник. Методiй Кирилович звернувся до товариша  Лайтера  з  милою,
батькiвською усмiшкою:
   - Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторiя вас  не  хоче  слухати.  Я  тут
зовсiм нi при чому. Очевидно, вашi iде┐ користуються в масi поспiхом.
   Товариш Лайтер знизив очi (йому, очевидно, було нiяково за сво┐ ухили i
за провал сво┐х iдей в масi), i сiв на сво║ попередн║ мiсце.
   - Хто ще хоче взяти слово? - сказав Методiй Кирилович.
   Iван Iванович вiдчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер i
вiн мусить виступити  i  показати  свiй  ораторський  хист  в  боротьбi  з
мiсцевою опозицi║ю.
   - Я прошу! - сказав мiй герой i, побiдно ступаючи, зiйшов на. трибуну.
   Мiй рiшучий i симпатичний  герой  положив  свiй  портфель  на  портфель
головного начальника, протер сво┐ окуляри бiлоснiжною хусткою й почав:
   - Дорогi товаришi! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти  на  себе  роль
мiсiонера i проповiдувати сво┐ сумнiвнi i, як ви бачили, безгрунтовнi iде┐
в тiй кра┐нi, яка нiколи не була християнською - ерiscohpus  in  partibus.
Ви розумi║те?..
   Тут Iван Iванович, як i його начальник, налив з графина води i  побiдно
подивився поверх окулярiв на авдиторiю: мовляв, ║хидний початок?
   - Ловко! - пронiсся шум похвали по авдиторi┐.
   - Але,- продовжував мiй герой,- ми  таких  мiсiонерiв  не  прийма║мо!..
(Голоси:  "Правильно!  Правильно!").  Попереднiй  оратор,  себто   товариш
Лайтер, багато розпинався з цi║┐ трибуни, запевняючи нас,  що  самокритика
нам не потрiбна, що самокритика загальму║ наш господарчий процес, що i  т.
д. i т. п. А я от говорю - нiчого подiбного!  Вона  не  може  загальмувати
господарчий  процес!  (Голоси:  "Правильно!  Правильно"!).  Хто   повiрить
товаришу Лайтеру? Ну, скажiть менi: хто йому повiрить?
   - Нiхто! - скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   - Цiлком справедливо: нiхто! Тисячу  разiв  -  нiхто!  (Мiй  герой  вже
входив в азарт). Ми всi пам'ята║мо, як важко нам було завоювати  диктатуру
пролетарiату, скiльки ми  крови  пролили  на  полях  громадянсько┐  вiйни,
скiльки наших дорогих товаришiв  розстрiляно  в  контррозвiдцi,  i  ми  не
можемо мовчати i не сказати товаришу Лайтеру: "уберiть, будь  ласка,  вашi
сумнiвнi руки вiд досягнень пролетарiату i  не  морочте  нам  голови!"  Ви
хочете розколоти партiю, але це  вам  не  вдасться.  Ви  хочете...  але  -
досить! Досить!...
   Тут Iван Iванович раптом взявся за серце  i  сказав,  що  вiн  не  може
скiнчити сво║┐ промови, бо бо┐ться "за розрив  серця".  Авдиторiя  покрила
Iвана Iвановича гучними i  вдячними  оплесками.  Видно  було,  що  товариш
Лайтер i справдi помилився: осередок був цiлком iдеологiчно витриманий.
   Пiсля Iвана Iвановича ще виступали промовцi, але все вже було  ясно,  i
тому Методiй Кирилович закрив зiбрання.
   Комосередок повалив на вулицю. Дощик в  цей  час  ущух  i  над  городом
мовчазно стояли важкi осiннi хмари.
   ...Ну, як я його? Добре? - спитав Iван Iванович.
   - Ти сьогоднi прекрасно говорив,- сказала Марфа  Галактiонiвна.-  Мар'я
Iвановна прямо захоплена тво║ю промовою.
   - Шкода  тiльки,  що  менi  серце  не  да║  розiйтися!  -  зiдхнув  мiй
герой.Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком!

   V

   I от мо┐ симпатичнi геро┐ увiйшли вже в свою кватиру, також i  про  те,
як може звичайний випадок наробити багато непри║мностей.
   I от мо┐ симпатичнi геро┐ увiйшли вже в свою кватиру.  Всюди  зразковий
порядок i все на сво║му мiсць Явдоха  пора║ться  у  кухнi  бiля  помийного
корита, мадмуазель Люсi вишива║  сорочку  сво║му  майбутньому  нареченому.
Дiти уже сплять безм'ятежним сном.
   - Ти не пам'ята║ш,- спитав Iван Iванович,- менi не подавали на зiбраннi
записок?
   - Зда║ться, нi! - сказала Марфа Галактiонiвна. Мiй  цiлком  задоволений
герой одсунув од себе чашку з ча║м i взяв портфель.
   - А все-таки подивимось! - сказав вiн.- Може, я так захопився, що й  не
помiтив, як укинув якось.
   Iван Iванович полiз у теку i почав там ритись. Рився вiн не  довго,  бо
раптом натрапив на якийсь документ. Вiн витяг його.
   - В чому справа? - сказав Iван Iванович i зблiд.
   - Що ти там найшов, Жане? - спитала Марфа Галактiонiвна.
   Iван Iванович подивився на дружину  розгубленими  очима  й  передав  ┐й
документ. Марфа Галактiонiвна вихопила iз рук Iвана Iвановича вищезгаданий
та║мний документ i теж зблiдла.
   - Як ти гада║ш,- спитав Iван Iванович.- Що це значить?
   - Не розумiю! - розвела руками Марфа Галактiо