------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Зоддалеки гора Княжа - як бурий ведмiдь превеликий, що розлiгся на
березi рiки. Пливучи в човнi по рiцi, поволеньки наближа║шся до цього
сонного горбатого ведмедя, котрий переднi волохатi лапи витягнув низькими
кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. I коли придивитись iз
човна пильнiше, можна вгледiти опукле нашорошене вухо, яке i ввi снi не
опуска║ться, прислуха║ться до безмежжя простору, можна розрiзнити й
приплющене ведмеже око, над яким куцi вi┐ здригаються так, як на вiтрi
здригаються дерева. Цей ведмiдь спить на березi рiки не тiльки взимку, а й
улiтку, коли, зда║ться, грiх не проснутись i не поласувати доспiлими
ягодами та медом диких бджiл, вгамувавши спрагу блакитною рiчковою водою,
в якiй хлюпочеться довга шерсть на переднiх лапах. Величний i грiзний, вiн
втрача║ сво┐ ведмежi обриси, коли наближа║шся в човнi до берега, й ти вже
не бачиш нi простягнутих уперед лап, на яких у сонному супоко┐ лежить
ведмежа гостра морда, не бачиш i могутнього горбатого хребта, а тiльки -
гористий берег, що круча за кручею спина║ться до гори, а на кручах живими
зморшками брижиться лiс, який тут, унизу, з первозданною нiжнiстю зеленi║
шелюгою по бiлих пiщаних обмiлинах, де в святкових веселощах гра║ риба й
де чайки лiтають i плачуть, мов неприкаянi душi померлих. Тепер пливеш
повз Княжу гору - й не видно ведмедя, й не страшно його заснуло┐ звiрино┐
сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий i чистий простiр
велично┐ рiки, що в якомусь пiсенно-музичному екстазi струмить i стелить
то зеленi, то синi хвилi води, й ця серпанком повита рiка - попереду
нескiнченна, обрi║м не обмежена, бо отам он на млистому овидi вона видимо
перелива║ться за порiг обрiю, й ти пливеш по ┐┐ пiсенно-музичнiй течi┐, що
взяла тебе пiд свою незбориму владу, не можеш вивiльнитись вiд не┐ - та й
не ма║ш тако┐ душевно┐ потреби, вже не вiдчува║ш часу й простору, бо вони
не те що зникли, а розчинились у тобi, й ти розчинився в них, ставши
┐хньою невiд'║мною часткою, творячи з ними ║дину сутнiсть, ставши матерi║ю
цi║┐ незнищенно┐ вiчно┐ рiки, яка несе тебе, й гори Княжо┐, що не зника║,
а тiльки поста║ все в нових i нових сво┐х вiдмiнах...
У давнiшi часи чи й не такi давнi роки дiд Гордiй зодягав свою голову в
бiлу хмару, що кiльчилась розвiяними баранячими кiльцями. Щоправда, хмару
йому на голову нагнав не вiтер, а бурi життя, так що хмара не з синього
неба, а з чорно┐ землi, бо на землi вiдцвiло його чорне волосся, на
землi...
У той пам'ятний для всього села весняний день дiд Гордiй, у
розкуйовдженiй хмарi посивiлого волосся, свiтячи лискучою шкiрою дубленого
обличчя, не так прийшов до сiльсько┐ крамницi пiд яворами, як статечно
приплив на довгих вусах, схожих на сомовi. Пiд кущистими бровами очi в
старого сидiли так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болотi, лиш
лукавi iскорки-бульбашки спливали з ┐хньо┐ каро┐ глибини. В руцi пiднiсши
для показу надутий шкiряний капшук iз грiшми, дiд Гордiй голосом спiвочим,
як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав
┐х у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з
яким уже десяток лiт ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстiй
пащi кошеля вмiстились крам на хустки для баби, гостинцi для невiстки та
для внукiв, битi i шитi валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще
й усякi несподiванки для родичiв, бо в старого душа була щедра, як сонце в
небесах.
Рахiвниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що
марно ловить мух, аж поки в пащi лозинового кошеля вже не вмiщалось
нiчого. Лавошник, за┐каючись, немов нечисту силу вгледiв, спантеличено
назвав суму, яку виклав кiсточками на рахiвницi, й незворушний - наче
Княжа гора в гожу днину! - дiд Гордiй заходився розв'язувати пузатого
шкiряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком
проллялись металевi грошi, брязнули срiблом та золотом, замерехтiли таким
барвистим свiтлом, якого стiни цi║┐ старо┐ крамницi не бачили ой як давно!
Кiлька покупцiв, що трапились у крамницi на таку пригоду, геть
збаранiли на лицях, i лавошник також збаранiв, а що баранкуватiсть на
роботi йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським
голосом. А як ти озвешся, коли язик iз рота начебто вiдбiг аж за надцять
верст, за Днiпро, й звiдти не поверта║ться? Лавошник перебирав монети, й
пальцi в чоловiка тремтiли, немов корчились на золотих жаринах, на срiбних
жаринах, на мiдних жаринах, на бронзових, на алюмiнi║вих, на залiзних та
ще на якогось металу жаринах, iз яких i палахкотiло вогнище на прилавку.
- Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, - калиновою сурмонькою просурмив
дiд Гордiй.
- Так ви, дiду, не тими грошима платите, - зрештою спромiгся на слово
лавошник.
- Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?
- Дiду, ви... не викида║те коникiв?
- Та хiба я кониками плачу за товари?
- Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!
- Людоньки, якi ж це коники? - Дiд Гордiй iз сивою кучмою хмари лукаво
поглядав на решту спантеличених покупцiв. - Та в оцiй крамницi вже ого-го
з яких пiр не розплачувалися золотом i срiблом.
- I не будуть розплачуватися! - зверескнув лавошник, чуючись зовсiм
дурнуватим, наче й розум од нього забiг ще далi за Днiпро, нiж бiгав
недавно язик.
- Ну, гаразд, золото й срiбло в тебе не в цiнi, - сурмив у калинову
сурмоньку дiд Гордiй. Видлубав iз свого скарбу iржаву монету з малюнком
якогось бородатого царя в коронi. - А за цi грошi що в тебе можна купити?
Солi? Гасу?
- Такими грошима, дiду, розплачувались пiвтисячi рокiв тому! Отодi б ви
купили за них i корiв, i волiв!.. Старий та древнiй ви, дiду Гордiю!
Скiльки живете - тисячу рокiв? Чого ж забулись потратити сво┐ грошi тодi,
коли були молодшим?
- То, може, вернутись менi в молодiсть? Бо ж не пропадати добру!
- А вертайтесь! Ви такi, що вернетеся. Сьогоднi тут, а завтра там, якщо
тiльки не перепинять по дорозi хвацькi хлопцi...
Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодi┐, спорожняв
лозиновий кошiль вiд товарiв сiльсько┐ крамницi, якi за срiбло й золото не
купиш, дiд Гордiй священнодiяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до
шкiряного капшука, вiд чого капшук надимав i надимав боки. Взявши в руку
порожнiй кошiль, старий сказав на прощання:
- По-всякому випадало базар'ювати i ярмаркувати, а отак - iще нiколи й
нiде!.. Пiшов, увiрвавши пiдошов!
Та й подався з крамницi дiд Гордiй у хмарi кучматого волосся, що
порскими хвилями заливало чоло, й очi його карi, вже не лукавi, двома
хижими кiбчиками линули з дубленого обличчя - й не могли зiрватися з-пiд
кущистого надбрiв'я.
Лавошник став на порозi крамницi - як iз хреста знятий i не вiдривав
погляду вiд жовтого капшука в дiдовiй руцi, аж поки дiд iз капшуком пропав
за деревами. Тодi лавошник iзнадвору замкнув крамницю на двi кутi залiзнi
штаби, зайшов до крамницi через пiдсобку, випив одним духом пляшку пива й,
за┐даючи пряним iржавим оселедцем, заплакав ┐дучими, як руда сiль на
iржавому оселедцi, сльозами.
То не грiм гримiв у захмарених високостях, то гримiла баба Килина; губи
┐┐ в'юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лицi;
плескате пiдборiддя злiтало й опускалось, як злiта║ й опуска║ться
дерев'яний праник, яким при праннi вибивають шмаття на водi; помiж
в'юнистих губiв-блискавок язик скидався на зiнське щеня, що сiка║ться й
сiка║ться, а вилiзти з буди бо┐ться. На диво, очi в баби Килини
зоставались лагiдними й чистими, хоч би краплина гнiву схлюпнулась у ┐хнiх
озерах зеленого, наче затягнутих ряскою, мудрого спокою... То ти,
урвителю, зламав соняшник, щоб ┐здити, мов на конi? Ось я тим соняшником
по┐жджу по крижах тво┐х, урвителю! Де це бачено - красу губити? А якби з
тво┐х в'язiв твiй соняшник зiрвати, голову, - чим би ти думав? А може,
земля дума║ тим соняшником, га! Добре, що на городi ще соняшники
позоставались, по людських городах ростуть, по всiх селах. То ┐хнiми
головами земля дума║, урвителю! Дума║ картоплею й гарбузами, цибулею й
часником, кропом i огiрками. А ще як же вона славно дума║ пiвонiями й
красолею, ружами й чорнобривцями, любистком i матiркою. То в не┐ думки
такi, пiснi такi - i ластiвка, й зозуля, й соловейко. Та в не┐ пiсня -
мурашина кожна, а що вже тодi про звiрину в лiсi казати, про очерет у лузi
чи про калину в байрацi! Та земля дума║ навiть тво║ю дурною головою,
чека║, поки вона порозумнiша║, i всiма людськими головами дума║, а ще
дощами й туманами, градом i снiгом, пшеницею i кукiлем у пшеницi, зiрками
й мiсяцем, хлiбом i яблуками. Навiть тво║ю многогрiшною бабою Ки-линою
дума║ земля, о, i тво┐м дiдом Гордi║м, о, бо земля жива-живiсiнька. На
Княжу гору поглянь - яка думка висока сто┐ть, а Днiпро якою думкою
стелиться, от би тобi цi думки в голову вкласти, щоб розумiв землю, щоб
шанував землю. Де ще таку живу книжку надруковану знайдеш? А ти соняшник
лама║ш, урвителю! Гай-гай, сам себе зламав, тепер збiднiв на сонях, на
думку золоту соняшникову збiднiв... Баба Килина громом гримить, ув очах -
лiтепло ласки, й зда║ться, що то вся видима земля озвалась бабиним
голосом, озвалось ┐хн║ яблунево-яворове дворище, город квiтучий, село ┐хн║
приднiпровське, при Княжiй горi схоже на велетенську вощину диких бджiл,
озвалася й сама Княжа гора джерельним бабиним голосом, а ще ж i Днiпро, що
в'║ться за Княжою горою, небеса й сонце в небесах озвались бабиним
голосом, i нiкуди не схова║шся вiд нього, й вух не затулиш, бо, либонь, то
вже й ти говориш бабиним голосом, то вже й ти став його джерелом...
Зламана золота корона соняха гiрко осмiха║ться гаряче-вогнистими
пелюстками, начебто плаче в сльозах, - ага, то ти плачеш соняхом, то тво┐
сльози в'януть на його молодому обличчi, то тво┐ печаль i жалоба мертвiють
на його сонячному виду, бо ти сам себе зiрвав, каже баба Килина, сам
понiвечив свою золоту думку.
- Напилося, старе одоробло, аж iз вух йому капа║, - гнiва║ться баба
Килина, - а в ногах чорти сидять, колотять старiстю дiдовою, мабуть, i
чорти разом iз дiдом напились, бо хiба не почасту║, не напо┐ть нечисту
силу?
Дiд Гордiй сто┐ть у дворi на зеленiй ряднинi споришу й спiва║:
Мати синонька в дорогу виправляла,
Мати синонька зрання научала:
"Не пий, синоньку, першо┐ повнонько┐,
Бо перша повнонька - велика зрадонька.
Вилий, синоньку, коневi на гривоньку".
- Правду казала ота мати, - бубонить баба Килина, - щоб вилив на
гривоньку, аж ти такий iрод, що не послуха║шся.
Вона хоче завести дiда в хату, аби вiдiспався, аби, сти-домирник, людей
не смiшив серед бiлого дня; баба тру-ча║ дiда в плечi, за сорочку смика║,
та хiба зрушиш iз мiсця дубового окоренка?
- Де ж ти, бузувiре, пропив свiй розум?
- А в добрих людей на весiллi, - кричить дiд голосом, у якому немов
чавун кришиться.
- Якi ж це добрi люди посеред бiлого дня п'ють i дiдiв споюють?
- Згинь, бабо, згинь, - каже дiд сво┐й бабi Килинi, що схожа на язичок
вогню, який метушиться бiля соломи, та не вгризе ту солому золотими
зубами. - Я, може, до дзвiницi спершу ходив, а тодi вже здибався з добрими
людьми.
- До яко┐ дзвiницi?.. Таж нема давно тi║┐ дзвiницi!
- Для кого нема, а для кого й досi дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на
деревi, як вивiрка, ходи сюди, поплачемо разом!
- Ти з п'яного розуму плачеш, а дитинi чого плакати?
Дiд Гордiй уже веде тебе до криницi на лавку, над якою в'║ться гiлля -
коси молодих вишень, обiйма║ хмiльними руками, пiсня його чудна й п'яна:
"Товстая в пiч саджала, зубатая зазирала, а чорнявая, сердечная, iз печi
виймала", очi його димнi схожi на двох сизих турманiв, що нiяк не
зiрвуться в полiт пiднебесний, дiдова рiч скида║ться на днiпровську
повiнь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчi, вирванi кущi, зайцiв на
стовбурах дерев, уламки човнiв, усяку всячину, й з цi║┐ мови-повенi до
твого слуху раптом долина║ голос сича, що важко ухка║ вночi на церковнiй
дзвiницi,
серпокрилий мiсяць висить над самiсiнькою Княжою горою, наче гора й
сьогоднi, як завжди, примiря║ собi золоту корону, й корона ця ой як личить
Княжiй горi, але й сьогоднi вона, розбиваючись на скалки в днiпровськiй
течi┐, сплива║ до обрiю, вже скоро потоне в iмлi, що страдницьки блiдне,
й у цiй страдницькiй iмлi проступа║ гранiтний хрест бiля дзвiницi, пiд
тим хрестом у старовину поховано першого сiльського батюшку, малий Гордiй
iз матiр'ю спинаються до того хреста крутою стежкою, а стежка вислиза║
з-пiд ┐хнiх босих нiг, вони хапаються руками за траву, а росяна трава
порска║ мiж пальцiв, наче шовк-дим, а в ┐хнiх вухах дзвенить дзвiн у
причiлкову шибку, i крик у ┐хнiх вухах ширя║ шулiкою, церковний сторож
б'║ться в хату: "а йдiть-но хутчiй до дзвiницi, годувальник ваш забарився
бiля дзвiницi, ото й до хати нема",
вже видерлися стежкою вгору, здолали церковну огорожу, вже бiля
дзвiницi, вже хрест сiрi║ на батюшчинiй могилi, наче гранiтна й острашлива
квiтка розпачу людського, гранiтна квiтка скорботно┐ ║дностi людини зi
свiтом посейбiчним та свiтом потойбiчним,
а на цьому хрестi розiп'ято ┐хнього батька-годувальника, який ще вчора
зранку з такими самими бiдаками подався дiлити реманент на панськiй
економi┐, i ось куди пролягла його дорога з економi┐, хто ж це з панських
посiпак розiп'яв його на хрестi, шию пов'язавши батьковi заморським
шовком, що сизими струменями хлюпоче на вiтерцi, й руки йому так само
шовком прив'язавши, й нiженьки шовком докупи спутавши, це ж нiколи батько
┐хнiй не ходив у заморських шовках, а тепер ось як високо пiшов у шовках
панських,
як вони вдвох з матiр'ю той хрест важкий вергали, з могили батюшчино┐
вириваючи, а хрест не пiддавався, наче батюшка з могили не вiддавав
хреста, обома руками тримаючись, а таки вирвали хрест iз чiпких батюшчиних
рук, таки виважили з землi, припали грудьми до грудей батька-годувальника,
а серце не б'║ться, припали вустами до вуст батькових, а вуста не дихають,
заглянули очима сво┐ми в очi батька-годувальника, а очi батьковi не
бачать, уже сизою росою покрилось батькове лице, й роса сиза на батьковому
лицi наче барвiнковою синню береться, наче батькове лице свiта║ стиха, бо
вже й у селi свiта║, з-за Княжо┐ гори прибува║ цiлющого свiтла, та не може
досвiтн║ цiлюще свiтло воскресити батька,
i, розiп'ятого на хрестi, понесли його вiд дзвiницi, бо й люди наспiли
на помiч, спустились вiд церкви на шлях, тут 'i сонечко проснулось, а
лежить батько на хрестi, наче живий, зда║ться, зведеться ось-ось, щоб
покарати губителiв сво┐х, а село вже прокинулось - i йдуть та йдуть за
батьком до само┐ хати, цiле море людське зiбралось бiля хати, поклали
хрест пiд яблунi, саме яблунi вiдцвiтали, й цвiт яблуневий капа║ на
батькове лице, наче яблунi плачуть, ох, дитино моя, а матiр вiд батька
вiдiрвати не можуть, вона сама пнеться на хрест, i мене вiдiрвати вiд
батька не можуть, i я з матiр'ю пнуся на батькiв хрест, ох, внуку,
суботонька - то збiрний день,
недiлонька - то весiльний день,
скiльки там часу минуло по батьковiй гибелi, я на островi посеред
Днiпра пасу з хлопцями череду, аж дивимось iз острова на берег - i очам не
вiримо, бо й як ти очам повiриш, коли попiд кручами там верхи на конi
хтось ┐де, ми скочили на ноги, дивимось на коня й на верхiвця дивимось, бо
достеменно мiй батько покiйний на конi ┐де, позацiплювало нам, бо як же це
вiн iз могили пiдвiвся, як же це вiн воскрес, коли на хрестi розiп'ято,
коли всiм селом поховано, коли вже його губителям наша рiдня вiддячила, а
вiн ┐де верхи на конi пiд яворами, ох, внучку мiй,
у вiвторок пиймо горiлку,
у середу покотимо бочку,
а в четвер додомочку,
невже мана привидiлась, але ж не мана, бо й хлопцi бачать, тодi я з
острова шубовсь у Днiпро, пливу, а течiя назад зносить, пливу, а течiя
збива║, до батька не хоче пустити, ну, то я таки пливу, рiчку руками рву
на шмаття, наче ворога шматую, бо ж батько геть вiд'┐жджа║ на конi,
ось-ось за кручами пропаде, а, мабуть, неспроста навiдувався на цей свiт,
хотiв здибатися з нами, тiльки не бачить мене зараз, пропаде за кручами -
й не зобачимось бiльше нiколи на вiку,
таки доплив, бiжу берегом, хочу кричати, а голосу нема, тiльки зiпаю,
ген-ген виднi║ батько на конi, спинився на пiщанiй косi, кiнь воду п'║,
грива в Днiпрi купа║ться, я передихнути не годен, серце в горлi стало, я б
ноги поклав на плечi, аби так швидше, а кiнь, либонь, притомився, п'║
воду, вже добiгаю, голосу нема, та я таки крикнув, батько обернувся,
всмiха║ться так, що душi живо┐ нема, я теж смiюся, руки простягаю, в рiчку
падаю, стаю на колiна, тiльки ось батько наче не сво┐м обличчям
усмiха║ться, якесь не батькове обличчя в батька, ну, думаю, це пiсля
страшно┐ розлуки, це в нього на тому свiтi лице одмiнилося, струпiшало й
почорнiло, губи запали, волосся пiд картузом вигорiло, на тому свiтi хiба
таке ще трапля║ться,
й озвався батько голосом до мене якимсь не батьковим, плюсклим, але ж i
голоси, мабуть, плюскнуть на тому свiтi,
зводься, каже, з колiн, чого став на колiна, мовби молишся на мене,
каже, викапаний ти батько, i батько твiй змалечку такий самий на виду
був,
i тодi вдарило мене щось у душу, сльози снопами з очей бризнули, бо хоч
i в батьковому одязi, бо хоч i в батьковому картузi, та на конi зовсiм не
батько, а його дядько Шаргало, що й цигана одурить, так любив коней, так
пiснi та молодиць любив, його потiм за конокрадство й порiшили, що i слiду
не знайшли,
вставай з колiн, каже, я не батько твiй, лиш у святковому батьковому
одязi, твоя мати вiддала менi святковий батькiв одяг, то я й зодягнувся,
оце вiд удовицi ┐ду з сусiднього села, та вставай iз колiн, каже, чого
такий страшний, лиця на тобi нема, боронь мати божа, щоб я ще тобi
трапився в батьковому одязi,
i давай iз себе здирати все батькове,
а я на колiнах стою в Днiпрi,
ох, внучку, радiсть моя, та хiба дурна баба Килина втямить, нащо я ту
чарку випив, ну, випив у людей на весiллi, та я не п'яний i розумом не
дурний, та здалось ниньки, що знов удосвiта несемо батька на хрестi вiд
дзвiницi, що знов пливу до батька через Днiпро - й виплисти не годен, а
батько берегом на конi ┐де, ох, внучку,
тобi, мати, не журитися,
тобi, мати, веселитися,
йде донька за чорнявого,
за молодчика та за бравого,
вже старе назад та не вернеться...
На лицi в бiло┐ хати - дво║ вiкон, мов очi, згори сiрi║ витьопана
негодою солом'яна стрiха, наче хата сiрою хустиною перев'язалась по самi
брови. Мальви цвiтуть помiж хатою й грушею, а пiд грушею - збитий iз дощок
стiл, за яким обiдали чи вечеряли погiдними днями лiта.
А коли це лiто густо пахло городиною й садовиною, аж дзвенiло
нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?
- Дiду та бабо, хто мiй батько?
Дiд Гордiй начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якiй
парували молочнi галушки, а баба Килина зронила слова - як павутинки:
- Питай у матерi.
- Хто твiй батько? - аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як
гречаний мед. Полилась поглядом за похиленi ворота, наче очiкувала, що
хтось появиться ось зараз iз зеленого виру горбато┐ вулицi. - Вiтер...
- Хто? - не йнялось вiри.
- Авжеж, синку, не бува║ без батька, отож батька ма║ш, вiтер - батько у
тебе.
- Вiтер? - тужили очi. - Який вiтер?
- А вiтер iз Княжо┐ гори.
Висока Княжа гора чорнiла лiсами скраю села, зi збри-жiв-хащiв де-не-де
прозирали самотнi хати, наче хтось розгубив перламутровi мушлi, що
бережуть та║мницi.
- А чом у метрицi записано, що батько - Данило?
- У метрицi записано Данилом, а так - вiтер... Вiтер iз Княжо┐ гори...
Дивно спухають щоки, очi бубнявiють, губи вихоряться - й смiх вихлюпу║
з душi, бурунить iз горла, як весняний бурчак.
- Мати! Неси хутчiй миску!
- Навiщо тобi миска?
- Мати, неси хутчiй ложку та ще вкрай хлiба!
- Ложку ма║ш, i хлiба накраяно.
- Ось дiд Гордiй!.. Ось я!.. Мамо, я вiдсунусь вiд дiда, а ти отут
помiж нами на столi постав миску, а в миску насип галушок! - Крiзь
iскристi бризки смiху слова прориваються, мов срiбнi краснопери проти
рiчково┐ течi┐. - Хай помiж нами сяде вiтер iз Княжо┐ гори, хай пообiда║,
бо хiба ж не виголодався там, у пущах!.. Гей, вiтре Даниле, ходи-но з нами
обiдати!
- Вiтер не голодний, - каже баба Килина. - Йому в лiсi ║ що з'┐сти й
випити, в лiсi багато всякого добра.
Дiд Гордiй наче й не чу║ балачки, бо йому вуха завiшано сивою хмарою.
- Дитино, вгамуйся, - каже мати, - вiтер сам себе в обиду не дасть.
Бiжить до хати, приносить iз хати полумисок i розмальований у червонi
вишнi великий ополоник, налива║ iз засмаленого горняти молочних галушок до
полумиска.
- О! - й сльози на вiях мерехтять, як мокрий снiг. - Сiдай,
батьку-вiтре Даниле! Бо вi║ш скрiзь, а дома найкраще!.. ┐ж, мати ще
пiдсипле, ┐ж, у погрiбнику ║ ще кисляк у гладущику, i хлiб iще ║ на
миснику, й старе сало в мiшку у коморi висить на гаку, й iще сушеницю
торiшню не по┐ли, ║ пшоно, ти ┐ж, вiтре-батьку, ┐ж, батьку-вiтре...
Сльози бризкають з очей, наче опиня║ться в мерехтливому кущi з
бризок-слiз, i дiд та баба сяють i ламаються в цьопу кущi, й мати, й стiл
пiд грушею, й груша, й геть-чисто все, що потрапля║ на очi. Бiжить вiд
грушi в цьому болiсно-сяйливому кущi, сам - наче колючий кущ слiз, то вiн
- сльози, то сльози - вiн, то село - плаче, й Княжа гора - плаче.
Вибалок затоплено рiзнотрав'ям, що хлюпа║ в груди, по хвилях
рiзнотрав'я вигойдуються бiлi, рожевi, червонi та жовтi квiтки, мовби
спалахують вiдблиски на поверхнi теплого моря, над морем цим зеленим
лiтають лелеки, а ген вiддалiк i походжають гуртом, лиш спини лелечi
виднiють i голови ┐хнi стримлять, схожi на небувалi квiтки, якi також
вигойдуються на вiтерцi,
дiд Гордiй у морi трав - зодягнений у полотняну сорочку, з хмарою
сивого волосся на головi - скида║ться на лелеку, тiльки бiльшого вiд
справжнiх,
ви обо║ обвiшанi торбинками, в якi сьогоднi з досвiтку збирали трави i
цвiт у вибалку, де худоба не толочить зела, бо такий цей вибалок
неприступний для худоби, де зело вiльно п'║ уночi гостре свiтло далеких
зiрок i густе мiсячне молоко, де зело вдосвiта викупу║ться в цiлющих росах
i вдень нiжиться в сонячному лiтеплi,
цей вибалок схожий на вiдкриту жилу в грудях землi, над вибалком-жилою
по краях ростуть дикi грушi, терен та шипшина, а сам вибалок-жила, ген
дотикаючись до Княжо┐ гори, хова║ться в ┐┐ могутнiх надрах, мабуть, саме з
┐┐ надр i виливаються щовесни оцi живi буйнощi рiзнотрав'я,
ви здира║теся схилом вибалка, що густо поснований деревi║м, де грають
бджоли на невидних пахучо-медових струнах, уже й помiж тернiв нагорi, а за
тернами стеляться веснянi поля, вiд яких очей не вiдiрвати, ген i ваше
село виднi║ хатами й садами,
а дiд i каже, що отут, над вибалком, колись до революцi┐ та й пiсля
революцi┐ стояв хутiрець, уже нема хутiрця, й тобi не вiриться в дiдову
рiч, що стояв хутiрець - i не стало, бо от, скажiмо, Княжа гора стояла - й
сто┐ть, село було - i ║, дiд Гордiй жив - i живе, так само як Днiпро тiк -
i тече, так само, як над Княжою горою, над Днiпром i над дiдом Гордi║м
напиналось i напина║ться небо, все це не зникло - й не зникне, отож i
хутiрець ма║ бути, ось тiльки слiд умiти побачити,
а дiд Гордiй, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i каже, що
колись його були ховали-хоронили з цього хутiрця, якого вже нема,
а ти, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i пита║ш, як це дiда
Гордiя колись могли ховати-хоронити з цього хутiрця, коли ось дiд поряд iз
тобою ступа║, живий - непохований, i ти, смiючись, лапа║ш дiда за
полотняну сорочку, за штани й за торбину на грудях його смика║ш,
а дiд Гордiй, ледь розкривши равлики-стулки очей, i каже, що таки
хоронили його давно, ще пiдпарубком, вуса ледь засiялись, ну, зодягли його
в дубову сорочку, застелену зсередини бiлим крамом, руки на грудях склали
та й понесли його з хутiрця, ранньо┐ весни понесли,
а ви, дiду, пам'ята║те, як вас несли, як же ви пам'ята║те, коли на вас
дубову сорочку зодягли, дивно зодягли, значить, бо тепер от коли на кого
зодягнуть, то вiн уже нiчогiсiнько не годен побачити з тi║┐ сорочки, як же
ви побачили, ну й очi у вас,
еге ж, очi в мене, каже дiд Гордiй, усе бачили тодi в небесах синiх,
саме жайворонки повернулись iз вирiю, трiпочуть грудочками вгорi й так
виспiвують, що страх славно, зда║ться, нiколи б не вмирав, дивлюсь я в
небеса, а мене несуть дядьки на плечах, i дубова сорочка пахне свiжими
стружками, дикi гуси тягнуться надi мною до Днiпра, один за другим качинi
табуни пролетiли, й так легко диха║ться на дядькiвських плечах, i такого
вiтру в грудях, що, зда║ться, легкий та звiтрений, полинув би разом iз
дикими гусьми до Днiпра, полинув би в качиному гуртi,
а як до села нашого стала доходити процесiя, то жалiбно заголосило
жiноцтво, мати з батьком заплакали-заридали, й навiть заплакали дядьки, а
дядькiв багато набралось на мiй похорон з сусiднiх сiл, плачуть, що такого
молодого несуть на кладовище, помер, життя не звiдавши, й менi самому в
дубовiй сорочцi закортiло плакати, вже й лелеки в небесах не радують, уже
й летiти до Днiпра в качиному гуртi не хочеться,
оцi║ю дорогою тодi йшли, що зараз iз тобою йдемо, ось тут вiтряк стояв,
уже нема вiтряка, згорiв минуло┐ вiйни, а тодi, ще позаминуло┐ вiйни, тут
усе й сталось, а сталось таке, що тобi важко втямити нинi, то завтра
втямиш, коли розумом виростеш,
а сталось, що поклали мене в дубовiй сорочцi отак пiд тополею старою,
давно вже нема тi║┐ тополi, плакати не плачуть, а лиш бурею - крик, i
гвалт, i стрiлянина, такий рейвах кругом, конi iржуть, худоба реве, хтось
бiжить, хтось тiка║, а я лежу, бо сказали менi, покiйному, лежати, лиш
небо над головою бачу, а в небi що, а в небi гайвороння пiд смушевою
хмарою в'║ться, вихорами злетiло у височiнь, ну, думаю, скiльки гайвороння
багацько,
а потiм сила якась пiдхопила мене, зiрвав iз себе дубову сорочку, бо
чого ж це вилежуватись пiд гайворонням, коли бiй кругом, коли процесiя -
вже й не процесiя нiяка, та й не покiйник я, а живий-здоровий i навiть
шаблю стару козацьку тримаю в руках, та шабля муляла бiк вiд самого
хутiрця,
господи, що дiялось тут, бiля вiтряка, тих реквiзиторiв нiмецьких, що
вiд Центрально┐ ради, побили-посiкли на капусту, бо хто ж iз ┐хньо┐ банди
боявся похоронно┐ процесi┐, нiхто не боявся, вони тут безпечно отаборились
та полуднали, з горiлкою, книшами й шинкою, що по людях награбували,
значить, полуднали, а процесiя по них i вдарила, хто з чого мав, хто що
поховав пiд полою, там карабiн чи обрiз, пострiляли й пошаткували ┐х на
капусту,
вже та процесiя не плаче й рида║, як ото за мною, живим, ридала, хоча,
зда║ться, чом не ридати, коли стiльки покiйникiв пiд вiтряком, уже
процесiя кинулась помiж худоби, що реквiзитори в людях реквiзували для
нiмцiв, уже хто свою корiвчину вилуча║, хто телицю, хто овечок визбиру║
сво┐х, а те гнузда║ коня, бо й коней позабирано, а хто прямо сiда║ на
воза, де печеного хлiба накладено, чи на грабарку, де пшениця на посiв,
насiнн║ва, бо все брали в людей, сiдають на вози - й гаття, чалi, i вйо,
карi, а конi iржуть, а худоба мука║, а вiвцi блеють, таке ревисько реве,
наче судний день настав,
i дядько якийсь у свитцi наопашки, хрестик на шовковiй шворцi
телiпа║ться, бiга║ вiд воза до воза та все допиту║ться, зерно в тих мiшках
чи, може, грошi, бо в нього не реквiзували нi волiв, нi коней, а лиш грошi
реквiзували, то вiн тепер бiдний як церковна миша, чи нема║ в яких мiшках
грошей, а йому кажуть, що нема, що саме лиш зерно, що лиш печений хлiб у
мiшках, авжеж, бо хто б це на такому страшному ярмарку та пустив би його
руку до мiшкiв, аби перевiрив, тут тiкати треба, поки гайдамаки з нiмцями
не наспiли, поки без суду та слiдства не пострiляли всiх,
а в нас коня забрали з хазяйства, нам без коня - як без рук, а я в ту
веремiю кинувся, пiд сiдлом стояв прив'язаний до конов'язi, де завжди
коней в'язали бiля вiтряка, коли з помолом при┐жджали, ну я - за свого
коня, вже тiкаю з того побо┐ська, а батько-мати ще лишились, бо в них
овечi кожухи забрано, вони ще за овечими кожухами нипають, як отой у
свитцi за сво┐ми грiшми,
скочив я в сiдло, вдарив босими п'ятами по кiнських здухвинах - i на
Княжу гору, бо хто куди вiд вiтряка тiкав, а нашi сiльськi, що з худобою
чи кiньми, все бiльше на Княжу, боялись i нiмцiв, i гайдамакiв отих, уже я
в лiсi, в нетрях, аж тут сам себе лясь по лобi, ну, думаю, дурень який
молодий, хутчiй назад, поки не пiзно, назад на той кривавий ярмарок, бо як
запiзнишся, то добрi люди вiддячать - голову тобi знесуть,
лечу я з Княжо┐, вже й вiтряк, таке тирловисько на околицi, забитi
лежать урозкидь, i нiде нi душi живо┐, лиш гайвороння вихором i досi
в'║ться пiд хмарами, i засмiявся я з радостi, що пiд тополею сто┐ть
домовина, нiхто не взяв мою дубову сорочку, хоч усе тут гребли, от висадив
я той скарб на коня, бо ж знадобиться на хазяйствi людям, що споряджали
мене на тому похоронi, бо хiба в бурю настарчиш домовин, негоже
розкидатись,
i знову гайда на Княжу гору, в лiс, де ховались нашi вiд напастi лихо┐,
я в тiй домовинi й спати вкладався пiд зорями, сухо й затишно, звiрiв
нiяких уночi не боявся, бо який звiр чи нечистий дух вiдважиться
пiдступити, а мати з батьком ┐сти носили, поки я стерiг коня, слава богу,
переховався, а в селi ко┐лось тодi таке, що не розказати, бо карателi
прийшли карати, а кого покара║ш, коли порозбiгався народ пiсля такого
ярмарку, та однаково без бiди не обiйшлось,
отак мене колись несли цi║ю дорогою в дубовiй сорочцi, отак хоронили,
ха, в нас народ iз хороби розумний, ще не таку процесiю втне, аби ворога
обдурити й покарати, а я ось тепер пiшки скiльки ходжу там, де мене колись
на руках несли, трави збираю та сушу, як мiй батько збирав, як батька мого
батько збирав, а наш прадiд теж збирав у давнину, вiн козакiв лiкував на
Запорозькiй Сiчi, це в мене, сказати б, iще запорозьке вмiння,
дiд Гордiй розказу║, i гудуть над дiдом бджоли, бо такi в нього пахучi
цвiт i трави назбирано в торбинки, йде в ┐хнiй музицi, неподалiк iз
вiдчиненого вiкна якась весела жiнка смi║ться по радiо, смi║ться чи не на
всеньке село, бо що ┐й до дiдово┐ розповiдi, про┐жджа║ мимо автобус зi
снопом пасажирiв, чужих до дiдово┐ думи,
а тобi зда║ться, немов кряче те гайвороння, яке колись над вiтряком та
над кривавим ярмарком вихорилось, i ти покрадьки торка║шся незаправлено┐ в
штани дiдово┐ полотняно┐ сорочки, - чи то шука║ш у нього захисту, чи
самого дiда Гордiя хочеш захистити вiд чорного гайвороння,
й так ви йдете нерозривною вервечкою, дiд Гордiй у пахощах трав та
бджолах попереду, а ти позаду, теж у паморочливих пахощах та в густiй
музицi...
Власне, хоча Княжа гора й вигина║ ведмежу спину окрай села, почина║ться
вона в них одразу за садибою, за городом. Город немов розганявся пiд гору,
й забракло духу, захляв, перечепився об найближчi стрiмчаки, розпластався
рябою рядниною, де латками воронового крила лиснi║ чорнозем, де жовтi║
суглинок, де вирваними з лисячо┐ спини рудими жужмами свiтиться глина, де
слизько зблиску║ глевкий глей, де застиглими струменями врiзнобiч
порскнуло мiлким попелястим пiском. А на межi, яка швидше скида║ться на
городьбу, в полинi й лободi навалено всякого штурпаччя й камiняччя, що за
багато рокiв викопано на городi, а ще всiляке костомаччя - спробуй утям,
чи║ то костомаччя, з яких бачених чи небачених звiрiв, коли тим
костомаччям так i пре з землi, хоч копай ти ┐┐ весною, хоч копай ти ┐┐
восени, а костомаччя не щеза║, наче земля родить не тiльки картоплею та
соняшниками, а й жовтим та бiлим костомаччям, еге ж, наче десь там у
темному ┐┐ глибу народжуються звiрi, там живуть, там помирають, а вже на
бiлий свiт приходять ось таким костомаччям, що городь-бою вляглось на
городнiй межi. А ще в тiй городьбi й кутасте камiння, яке чи в землi саме
натесалось, бо ж земля таки вмi║ й тесати, чи в якихось древнiх печерах
його колись натесано й розгублено повсюдно, - ось дiд Гордiй, баба Килина
й ти з матiр'ю знаходили й знаходите повсякчас, скида║те на межу, бо ж
куди його поскида║ш. А ще помiж каменiв i кiсток якого залiзяччя тiльки
нема║, й не зовсiм спите iржею: уламки всяко┐ потрощено┐ збро┐, рваний
метал осколкiв, якiсь снаряди, якiсь патрони, якiсь мiни-тарелi, якiсь
бойовi замки iз зотлiлими пружинами, якiсь стволи, якiсь ободи залiзнi -
земля не переставала й не переста║ плодоносити цим брухтом, вивергаючи
його зi свого лона, й хто вiда║, скiльки його ще зосталось у темному
глибу, де минулi вiки не сплять, а зiбрались у гурт i посилають у бiлий
свiт сво┐ дарунки... В якому сво║му дитячому вiцi ти станеш на городнiй
межi, на цiй городьбi, пориваючись поглядом i душею на Княжу гору, що
затуля║ крайнебо так, як мати затуля║ вiд сонця долонею чоло, а городьба
не пуска║, вчепилась нездоланною силою. Княжа гора перед очима - немов
картина, яку хочеш побачити зблизька, - й остерiга║шся, бо не тiльки
загадковiстю вi║ вiд не┐, а страхом, що шпильками протика║ груди, й хоч
сто┐ть лагiдний день, та з Княжо┐ гори немов обвалюються кам'янi громи, й
кам'яними громами обвалюються на твою пам'ять легенди й перекази, якi
доводилось чути про Княжу гору, а з тих билиць та небилиць перед зiр твiй
виходять вовки та ведмедi, хиже та мирне птаство, грабiжники та
розбiйники, половцi й татари, виходять духи нечистi, всяка лiсова
потороча, що бо┐ться денного свiтла й ча┐ться в глухих проваллях, а ще
дивовижнi лiсовi луни, якi ║ чи┐мись та║мничими голосами, але нiкому не
дано побачити, яким химерним дивовижам належать отi довгi та прозорi,
кришталевого дзвону лiсовi луни. Ти прагнеш опинитись помiж та║мниць
Княжо┐ гори, там, де твiй батько блука║ вiтром, де живе твiй батько-вiтер,
хочеш зустрiтися з ним, вiдчути вiтер на дотик обличчям i руками, почути
його прохолодний батькiвський шепiт, бо ма║ ж батько сказати сво┐й дитинi
якiсь добрi й такi потрiбнi слова шелесткою мовою вiтру, в тобi вiд
очiкування зустрiчi з батьком-вiтром аж бринить i мало не порветься якась
струна в ║ствi, - й ти чомусь не можеш полинути на Княжу гору, не можеш
вiдiрватись вiд городьби, ноги тво┐ в землю повростали, як повростали
картопля й соняхи, вишнi та яблунi. О батьку-вiтре з Княжо┐ гори, чи бачиш
ти свого сина отут, пiд горою?!
У подолi Княжо┐ гори сто┐ть шатристий ясен, мов богатир у лiтах, а пiд
шатристим ясеном хатка стара в iржаво-рудiй черепицi, наче в картатiй
хустинi, свiтяться вiкна блакитними барвiнками, сiнешнi дверi навстiж
розчинено - вiльно пташцi влетiти, вiльно хлюпнути леготу, вiльно
подорожньому вступити...
Заграно, забубнено, бояри побуджено -
Встаньте, бояри, встаньте,
Коники посiдлайте, самi убирайтесь,
Бо при┐демо ранком попiд високим замком,
Будемо замки ламати, Марусину дiставати...
Ото бабi Килинi завше спiва║ться цi║┐ пiснi, коли веде тебе за руку
повз оту барвiнкововiконну хатку пiд шатристим ясеном. Вiта║ться зi
старенькою, як сама, зiгнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить iз
хатини до ворiт, i снують вони, давнi товаришки, тиху розмову, та,
зда║ться, переблискують у ┐хнiй мовi нитки срiбнi та золотi, нитки бiлi та
чорнi, а також зеленi й червонi. Дво║ сiрих оченят сидять у пiдбрiв'┐ в
сиво┐ Гайдаржi, колесом зiгнуто┐, i тремтить в очах по росi-сльозинi.
Завжди в очах дзеркальна роса - хай весна, хай осiнь, хай зима.
Хай весна, хай осiнь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею
Гайдаржею снують i снують барвистi нитки балачок, а з тих балачок
пророста║ зелен-рута ┐хнього вiдлетiлого колись життя, в яке тобi,
зда║ться, не прозирнути, але все ж прозира║ш, бо такi в ┐хнiх бесiдах
нитки чародiйнi, що тчуть i тчуть живе минуле...
У садочку двi квiточки
На свiтаннi були
Та горiлочку пили,
За малую та часиночку
Найшли собi родиночку...
А того вишневого осiннього вечора, далекого-предалекого, кiнь вороний
ступав через заграви, якими палахкотiв лiс на Княжiй горi, ступав кiнь
вороний через застиглi жовто-багрянi вихори дерев i кущiв, по розiллятому
полум'┐ прижухло┐ трави та зiв'ялого листя, ступав кiнь вороний через
шерехи та жаскi скрики падолисту. Скiльки разiв кiнь вороний ходив цi║ю
дорогою - хай то нiч тупоока, мов сова, хай то досвiток полохливий, мов
полiт крижня над Днiпром! - отож знав цю дорогу кожним сво┐м пiдкованим
копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих
боявся людських тiней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди?
Вивели вороного з лiсу на подiл Княжо┐ гори вже смерком, коли темрява
виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обiйстя,
прив'язали коня до ворiт, розтанули в мороцi ночi, а вороний вузди зубами
гризе, а вороний важко присiда║, наче з ляку, що дорога пiд ним
розсядеться ось-ось.
I поверталась поночi Онися додому, навiдувалась до родичiв у сусiдн║
село, вже й свою хату видно, а бiля ворiт угледiла коня вороного, й серцю
так терпко стало вiд радiсного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку
духмяного вирвала й аж до ворiт докинула:
- Семене коханий, чека║ш на мене!..
Бо як було не впiзнати коня, бо як було не впiзнати на конi ┐┐
судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навiдувався, якого й
сьогоднi чекала.
- А я забарилася, Семене! - любисток голосу свого дiвочого знову кинула
в нiч.
Кiнь переступав ногами, вухами пряв, а ┐┐ судженому
Семеновi-будьоннiвцю вiдняло мову.
- Ти гнiва║шся? Чи заснув, Семене?
Мабуть, заснув iз утоми - це ж стiльки клопотiв йому в сiльрадi та поза
сiльрадою! - бо погойдувався, як очеретина погойду║ться у водi, i плечi
його опали.
- Ось я тебе розбуджу, Семене... Сходь iз коня, Семене, пiдемо до хати,
вми║шся криничною водою, повечеря║ш, бiлу постiль тобi постелю... Чом же
ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до ворiт?..
Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке,
бiда яка, горенько... А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову
загубив?..
I дерев'янiючи тiлом, i чуючи, як волосся заворушилось на потилицi, як
очi гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в нiч - спершу тоненьким
лементом, а далi не людським, а вовчим протяжним скриком, i той звiрячий
скрик Онисi впав у хащi лiсовi на Княжiй горi, лiс вiдповiв луною, вороний
кiнь гойднув гривастою ши║ю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи
силкувався з розпачу дiстати загнузданою мордою до серпа молодого мiсяця в
небi...
Крикнули лебедi на водi -
Заржали кониченьки на станi,
Били чолом за двором,
Придавили рученьки за столом...
Вiдв'язала неживими руками вороного вiд ворiт, вела дорогою помiж
осiннiх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слiв, наче на морозi.
- Семене рiдний, чи думала я, чи гадала, що отак нинi вертатимешся вiд
мене?.. Це ж тi┐ ворiженьки-дуки, що ти в них землю вiдняв... А
ворiженькам-дукам теж голiв не зносити, теж не набутись на свiтi бiлому.
Шарудiло опале листя, а лiсова гущавiнь Княжо┐ гори мовчала грiзно,
мовби до пори до часу тамувала невимовний бiль у грудях.
- Де ж твоя кохана голiвонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за
тиждень цi║┐ осенi, таке в нас весiлля, такi в нас пiснi...
Ой на горi полуцвiтки процвiтають,
Усю гору кам'яницю устилають...
- Таки знайду твою голiвоньку, з голiвонькою весiлля справлю...
Ой, той журливий похiд через Княжу гору судився, мабуть, тiльки Онисi
Гайдаржi з твого села, бiльше нiкому не судився.
I як тiльки вона здолала тодi морок ночi на Княжiй горi?..
З тих пiр де тiльки не шукала, де тiльки не видивляла голiвоньку свого
судженого - в полях i байраках, у шелюгах коло Днiпра, в лугах весняних, у
зимових заметах, у лiсових хащах на Княжiй горi! Отак все життя шукала й
ще збира║ться сто лiт прожити, аби знайти, аби весiлля справити iз коханою
голiвонькою, а коли Онися весiлля справить iз коханою голiвонькою свого
судженого, тодi й переставлятись можна.
Ось тiльки очi плачуть, сльозяться весь час, а якби очi. не плакали,
якби не сльозилися, то вже б i знайшла, десь та голiвонька чека║ не
дочека║ться на стару дiвчину Онисю...
Ось твiй ┐де,
Розмай-коса,
Потеряй-краса,
Горiховий цвiт,
Що зав'язав свiт...
Якогось лiтнього дня вiтрець iз Княжо┐ гори долина║ до хати, пестить
тво┐ щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа
головi, бере тебе за руку - й веде. Дола║ш городьбу, вже ти на кам'янистiй
стежцi, яку рушником простелена мiж бузини, гаптовано┐ гронами недоспiлих
ягiд, уже за бузиною - горiшина й терен кущаться, уже глiд i калина тут
хороводять, уже дикi черешнi i дикi яблунi, й чим тут тiльки не пахне!
Пахощi густiшають, дурманять, забивають памороки, й душа вiд них завмира║,
п'янi║, хмелi║, i хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило.
Помiж розлогого гiлля перелiтають пташки, i в хащах птахи наче iнакшi, нiж
у селi, а барвистi пера на крилах i на грудях такi, що бiльш нiде й не
побачиш, i музика ┐хнього щебету така, що нiде й не почу║ш. Оберта║шся з
петлясто┐ стежки назад - ген вдднi║ в долинi i в яру бiле село, хати
пливуть вiтрильниками помiж тополь i верб, ген школа блиска║ вiкнами а
бiля школи вервечаться дiти у якiйсь грi. Але вiтрець пiдганя║ тебе, й
тут, вище, вiн уже не вiтрець, а вiтер, вiн подужчав, та, либонь, iще
дужчий там, ген угорi, куди веде стежка, куди кортить дiстатись, щоб
нарештi таки здибатися з вiтром iз Княжо┐ гори, з тим вiтзом, про який
казала мати. Стежка в'║ться попiд крутим схилом, у дубах та грабах,
в'║ться понад урвищем, яке дедалi глибша║, запада║ в пiвморок, який
густiша║ иа днi урвища, й коли на схилi луна║ передзвiн птахiв, тз з
глухоманi урвища лиш чуються шерехи-зiтхання, наче там зiтхають чи┐сь
заблуканi душi. Й далi бiльше денне свiтло оберта║ться на якусь зелену
плямисту темряву, що затоплю║ урвище й лiс на схилi гори, небо за верхами
дерев озива║ться громом, що гуде далеким басовитим джмелем, першi краплi
розбиваються об густе листя, потiм бiльшi краплi твердими горiшками
провалюються крiзь листя, - й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген
тисячолiтнiй дуб над стежкою сiрi║ в стовбурi дуплавиною завбiльшки в
людський зрiст, i ти притьмом хова║шся вiд грози в затишнiй дуплавинi,
виглядаючи меткоокою бiлкою в свiт бурi, яка ще не осатанiла, та скоро
осатанi║, бо вже не лл║, а перiщить, бо вже грiм навiть не iрже в небесах,
а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах
страшнi розверстi яри, i з тих розверстих небесних ярiв пада║ додолу
хвилями мертве свiтло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки
залiтають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобi зда║ться, що зрiсся з
дубом, i, чуючи шелест i сплески його гiлля, бачиш самого себе дубом, що
росте з землi в небо, що ось зараз сто┐ть грудьми проти бурi, змагаючи
блискавки й грiм! Тво║ корiння дужими потоками проллялось у земну твердь,
ти чу║ш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу
крону-кореневище ти загляда║ш у морок гори, який тобi близький i не
страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не
влетiла в дуплавину, та в останню хвилину сво┐ми порскими очима наче аж
ударилась об пахкий жар тво┐х очей, - й знову ринула у вир грози; як не
страшний тобi й той слизький вуж, який ген-ген помiж кущiв малини переповз
по стежцi, наче то грубий сирицевий батiг позвивався, як не страшний тобi
отой шелест-виляск у заростях, наче там iз чотирьох ратиць раптом
зiрвалася-скочила якась звiрина та й гайнула в гущавiнь лiсу i в гущавiнь
грози. Бо й справдi, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з
землi у небо, ║днаючи землю та небо корiнням та гiллям, стовбуром, руками
й ногами, передзвоном серця i шелестом листя, зеленою пiснею зодягнених у
капелюшки жолудiв i краплистою пiснею, що проросла з уст, що невiдомо де й
закiнчилась - чи в тво┐й душi, чи в душi дуба, якi немов стали однi║ю
душею, а вона ж бо ще й ║ душею Княжо┐ гори!.. Зрештою, полум'я грози
пригаса║, блискавки вимерхли, й тiльки лиш грiм озива║ться звiдти, з
вершини, до яко┐ ти не дiстався, грiм наче посварю║ться за твою втечу з
хати, що ти намислив зустрiтися з вiтром, грiм наче застерiга║ на майбутн║
вiд таких походiв на Княжу гору. Вилазиш iз дуплавини - й наче
роздвою║шся, переставши вiдчувати на собi i в собi могутнього дуба, i,
либонь, так само дуб жалi║ за тобою, ген як сумно перебалаку║ться листям,
що ти вiддаля║шся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услiд за
тобою простяга║ гiлля, наче хоче затримати й вернути в родиннi обiйми, у
шелест ┐хнiй.
А пiсля ураганно┐ вiтряно┐ бурi натрощило гiлля не тiльки на горi, а й
у селi, з сiльради сказали, аби трощене гiлля з обiйсть повиносили на
дорогу, поскладали пiд загорожами. А ще - поспилювати чи позрубувати
дерева, коли близько бiля електромережi, бо цi║ю бурею нако║но лиха, то
нащо чекати ┐┐ в гостi вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацiю, коли
можуть завадити електромережi.
Так цiкаво бiгалось по селу - там солом'яну стрiху здерло з хлiва, i
хлiв блима║ кроквами-латами, наче велика рибина свiтить бiлими кiстками, з
яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вiкнах, i жива хата
дивиться темними бiльмами, в яких нi летюча ластiвка не вiдобража║ться, нi
груша з двору, нi хмара з неба; там город витолочено так, наче на городi
телесу-валась череда; там iз ями витягують мотузками перiсту корiвчину, бо
вiтер загнав у яму, добре, нiг не поламала, але ж спробуй i витягни з ями!
Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вiтром ганяло.
Зелений автомобiль, завбiльшки з сiрникову коробку, спинився перед
вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобiля -
сiрниково┐ коробочки не так висiв, як вилущився з острiшкуватими бровами
дядько на протезi й на милицях i, обважнiвши крутими плечима, очiкував на
вас.
Якийсь такий був цей дядько, немов його покалiчила недавня ураганна
буря, що плюндрувала сади, городи й лiс. Зачудованi й настороженi, ви
поспинялись вiддалiк. Тодi незнайомий дядько заклав до рота пальцi й
свиснув грiзно, мовби ляснув гарапником по мокрiй травi.
- А ходiть-но сюди! - ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсiм
лагiдно поспитав: - Тутешнi чи зальотнi горобцi? З Княжо┐ гори?
- Ми не зальотнi, ми з Княжо┐...
- Та видно, що з Княжо┐, - засмiявся дядько, здаючись уже зовсiм не
страшним, хоч порубаний та посiчений. - Ви мене зна║те?
- Нi...
- Та мене весь бiлий свiт зна║! Ви мовчали, набравши води в роти, а
дядько у вашому гуртi стояв на милицях, наче обламана брила.
- А ви суницi збира║те в лiсi? Чи опеньки?
- Збира║мо...
- Хлопцi, що я вас попрошу... Я сам iз Ки║ва, я до вас по суницi
при┐жджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, бува║ таке. За той
годинник i мовчав би, але ж - трофейний. Я той годинник iз Берлiна привiз,
а ось у вас - загубив. Якось так мулько на душi, наче от - був якийсь час
у мене вчорашнiй, i сьогоднiшнiй, i завтрашнiй, а без годинника - щось не
те, й край... Вам ясно?
Ви мовчали, вам було не ясно.
- А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно iде. - Чоловiк
чудно смикнув плечима, наче пiдстрибнув на протезi й на милицях. - Я
загубив, а вiн собi йде в лiсi отам...
I показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.
- Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока
накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?
Ви хлюпнули на дядька хвилями усмiшок.
- Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час
iшов, коли аж iз Берлiна йшов... Чудно так, не вiриться, що загубив. То ви
пошукайте, ви знайдете, чу║те, хлопцi? А я навiдаюсь, чи по гриби при┐ду,
чи по горiхи... Таких лiщинових горiхiв, либонь, нема нiде, тiльки у вас.
Скрипнув протез, тужливими голубами загули милицi. I як тiльки вiн
суницi збира║? А гриби? А горiхи? Вже сидячи в автомобiлi завбiльшки з
сiрникову коробку, дядько дивувався:
- I як вiн загубився?.. Трофейний! Кому вiн у лiсi показуватиме час?
пжакам, га? Чи вужам? Так ┐жакам анi час не потрiбен, анi годинник
нiмецький... Так само й вужам... То ви пошукайте, хлопцi, а я навiдаюсь.
Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обiймала село високими,
грiзними обiймами. Де ж там у лiсових нетрях шукати загублений трофейний
годинник? Десь мiря║ час помiж папоротi, а на його циферблат загляда║ться
мале цiкаве лисеня. Або ж сорока-бiлобока знайшла й занесла в гнiздо, бо
сорока - знана злодiйка, сороцi захотiлось жити за годинником! Жаль
дядька, жаль. Ви ще спита║те в Княжо┐ гори за той годинник, гора
вiдповiсть, вона все зна║...
- Мамо, а чому в мене сестри нема?
- Вiд кого ж сестра в тебе знайдеться?
- А ти казала - вiд вiтру!
- Вiд вiтру, дитино?.. Вiд вiтру в тебе ║ сестри, й не одна.
- Правда, мамо?!
- Авжеж, правда. Ген сорока сидить на грушi, бачиш? То сестра твоя вiд
вiтру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гостi до
тебе навiдалась, хоче надивитись на свого брата. I в лiсi на Княжiй горi
ма║ш сестер, чому ж ти ┐х у гостi не запрошу║ш?
- Кого запрошувати?
- Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона
сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?
Сорока заскрекотала - й понесла свiй сорочий скрекiт iз грушi, низько
над вулицею полетiла, всiвшись на березi бiлокорiй. А тобi чудно, що так
мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навiть, i ти
бiжиш слiдом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставля║ш
по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти ┐й за брата, схожi ви
мiж собою обо║, ото й розмовля║ш, i летиш по-сорочому. Сто┐ш пiд березою,
поки в ┐┐ косах примостилася сорока, а потiм знову летиш услiд за нею
помiж садкiв. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився
по-сорочому, отож - де вулицею, де - межею, де - задвiрками, а тiльки не
вiдста║ш вiд птахи-сестри, бо ти ж ┐й доводишся братом-птахом, аж поки в
лозах пiд Княжою горою до тво║┐ сороки прилуча║ться кiлькоро сорок, i вони
зi скрекотом летять до лiсу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гостi до
сво┐х гнiзд, i тобi кортить летiти до них на гостину, але вже вечiр
запада║, помiж деревами табуняться кошлатi сутiнки, й самi дерева ген у
хащах - наче позастигали сутiнки, прощайте, сороки, мо┐ сестри вiд вiтру
та рiдно┐ матерi, це ж ви до вiтру й полетiли, десь вiн там на Княжiй горi
володарю║, прилiтайте завтра гуртом, прилiтайте!
Липа на хатньому причiлку - як парашут iз зеленого шовку, що повиснув
над обiйстям i нiяк не спуститься на траву, й добре тобi сидиться в цьому
парашутi, в якому гудуть бджоли та мурашва, й залiта║ пташка прощебетати
тобi на самiсiньке вухо якусь найчудеснiшу звiстку, яка довго потiм
бринить у свiдомостi, тривожачи та║мничою загадковiстю. I звiдси, з
завислого над обiйстям пахучого й свiжого липового парашута, видно село в
зморшках збрижено┐ землi, видно Княжу гору, над якою сяйливою короною
палахкотить сонце, видно кучерявi чуби молодих дубкiв на схилi за городом,
помiж них долi то ворушаться, то бiгають сонячнi зайчики, й тiнi
ворушаться помiж сонячних зайчикiв, i раптом iз метушнi-бiганини сонячних
зайчикiв i тiней вичарову║ться щось несподiване, вичаровуються гострi
вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками, помiж
листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвоню║ двома
вiчками-дзвониками, й нiжки такi тугi й чутливi, наче ляклива музика,
стримлять iз лопушиння, й ось цi лункi нiжки здригаються й ступають по
зелених водах лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кiзку, вичарувану
лiсом на Княжiй горi. Завмира║ш у липовому парашутi, не дай боже тепер
тобi опуститись на дiл, i поглядом чату║ш сiру лiсову кiзку, i бо┐шся, щоб
вона не вiдчула твого погляду, бо такий вiн у тебе дзвiнкий та гарячий!
Кiзка подеколи стриже вухами-листочками, вона ще в миготливих сонячних
зайчиках i тiнях, та вже вийшла з дубняка - й наче роздягнулась iз тi║┐
мерехтливо┐ одежi, й залиснiла шерсть, й ще веселiше задзвонила
очима-дзвониками. Грають стрункi нiжки, грають здухвини, i все в молодо┐
кiзки гра║, начебто вона не просто дика кiзка, а дух Княжо┐ гори, й ось
цей дух уже в вишняку за городьбою, вже легко й городьбу переступлено, йде
помiж розквiтлого маку, що червонi║ кривавими згустками, й не бо┐ться,
мовби телятко верта║ться з лугу. Мабуть, таки справдi сестра, правду
казала мати, сестра вiд вiтру, iнакше б чого ┐й iз лiсу вибиратись, а так
прийшла в гостi, бо мають же вони зустрiтися колись, сестра з братом,
гай-гай, яка ж вона гарненька! Авжеж, полохлива, але... хiба така вже
полохлива, коли не злякалась прийти на подвiр'я, це ти сам полохливий,
сидиш ось у цьому зеленому липовому парашутi, бо┐шся дихнути й гiлку
порушити. Ну, хiба ж так зустрiчають сестру, спускайся донизу та пригости
якщо не травою, то цiлушкою хлiба, гайда, смiливiше! А кiзка, либонь,
почула твою думку, само┐ думки тво║┐ злякалась - i наче вогонь вибухнув
там, де щойно ступала кiзка помiж кривавих згусткiв червоного маку, й той
лискучий рудий вогонь перебiг через картоплю, скочив через городьбу, яка
щирилась кутастим камiнням, залiзом та кiстками, й ще спалахнув у вишняку,
долинувши шелестом потривоженого гiлля, - i вже не стало того вогню, кiзки
не стало, духу Княжо┐ гори не стало, наче й не спускався сюди, не дивився
й не дзвонив очима-дзвониками. Отямившись, пада║ш iз зеленого липового
парашута на дiл, помiж макiв летиш полум'ям, уже вишняк, уже лiс, пташки
перекочують у горлечках срiбнi намистинки, ворушаться сонячнi зайчики й
тiнi, а рудо┐ кiзки нема, наче й не було, а тiльки привидiлось, еге? Ось
баба Килина йде помiж кущiв, несе снiпок трави на оберемку, вжала для
кролiв, i тобi кортить запитати в баби Килини про дику кiзку, чи не
здибалася з нею в лiсi, та мовчиш: а раптом кiзка почу║, що про не┐
говорять, i вже нiколи не навiду║ться. в гостi з Княжо┐ гори? Баба Килина
диву║ться, що гаса║ш у хащах, i лице в тебе чудне, мовби з якимсь дивом
пострiчався, додому гайда, ось я тобi суниць нарвала поласу║ш, ходiмо ж,
дитино! Буркочучи, бере за рукув й веде, а ти огляда║шся назад, мовби
хочеш пересвiдчитись, що кiзка не визира║ з лiсово┐ гущавини й не дивиться
тобi вслiд очима-дзвониками.
Мати розказу║, слова ┐┐ - малиновi дзвоники, що видзвонюють журливу
мелодiю, ця мелодiя почина║ болiти в тво┐й душi, i цього погiдного дня,
пiсля недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листi дерев, на
травi та на картоплиннi, свiт одмiню║ться перед тво┐ми очима, Княжа гора
поста║ такою, як у материнiй розповiдi, -
зима притрусила землю пухнастим снiгом, дуби-нелинi позодягались у
сиво-золотi кожухи, берези стоять непогасними свiчками, стовбури грабiв
чорнi, мовби вугiллям ┐х намальовано, грона калини мерехтять рубiновою
кров'ю, снiгурi жаристо квiтнуть на кущах, ся║ соснова глиця, вiтер диха║
шпарким морозцем,
а дiтлахи, розлетiвшись згра║ю по Княжiй горi, спускаються схилом
донизу, перегукуючись помiж собою, i голоси ┐хнi гостро спалахують у
студеному повiтрi, аж осипаються жолудi з дубiв од голосiв, аж глиця
сi║ться на снiжок, що бiлi║ збiглим iз горняти киплячим молоком, i шишкарi
спурхують iз ялин, бо такi дитячi голоси тривожно яскравi, такi дзвiнко
ламкi,
повпугуванi в зимову одiж, дiтлахи йдуть забродом, i тобi почина║
здаватись, що ти йдеш разом iз усiма, йдеш зi сво║ю маленькою матiр'ю, яка
зовсiм не така, як тепер, а наче сiльська дiвчинка, й ти також кричиш
гострим голосом, що аж кришиться вiд тривоги на iскристi уламки, й
морозець щипа║ за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальцiв,
i, наляканi вашою ватагою-згра║ю, наляканi вашими батогами-голосами, то
з-пiд одного, то з-пiд другого куща схоплюються зайцi, прудко бiжать униз
по схилу Княжо┐ гори, вони пiдстрибують клубками сiрого вогню, вони
петляють помiж дерев, зникають помiж кущiв,
ген i дикi кози майнули, з-пiд ┐хнiх ратичок снiжок пурхав легкими
хмарками, кози скочили в ярок, десь там i пропали в хащах,
i сороки стрекотiли, то летючи поперед згра║ю дитячою, то летючи позаду
згра┐ дитячо┐,
i тут ударив пострiл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсiм i не
пострiл пролунав, потiм кiлька пострiлiв злилось докупи, наче хтось iз
виляском ударив молотком по залiзнiй рейцi, i дiти, широко розтягнувшись
по схилу Княжо┐ гори, закричали ще голоснiше й розпачливiше, лиця ┐хнi
горiли рум'янцями, крiзь якi пробивались бiлi, сипкi плями холоду, й очi
┐хнi цвiли колючими квiтками, дiти йшли помiж дерев i кричали, полохаючи
дичину й женучи ┐┐ попереду, на пострiли, в поле, яке вже просвiчувалось
помiж деревами,
- й ти почув, як куля просвистiла помiж тобою й тво║ю маленькою
матiр'ю-дiвчинкою, куля навiть не просвистiла, а проспiвала невидимою
пташкою, й ти зовсiм не злякався, й твоя мати-дiвчинка також не злякалась,
ви вдарили ще дзвiнкiшими голосами, бо якийсь за║ць бiг не поперед вас, а
на вас, i вiд вашого крику за║ць сахнувся вбiк, щезнув помiж кущiв, i
знову неподалiк проспiвала куля тонким пташиним звуком, i ви не злякались,
нiхто не злякався, дiти широким забродом посувались по киплячому молоку
снiгiв, лиш один хлопчик, що йшов iзбоку й трохи попереду, ген через
глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у битi
валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спiткнувся й став осiдати,
хапаючись руками за яворину, пальцi його повзли по корi, й ти побачив його
скривлене вiд болю обличчя, на якому корчились губи, й очi його так само
корчились, i жебонiв у нього з грудей чи то стогiн, чи то хрип,
i ви з матiр'ю-дiвчинкою поспинялись, дивлячись на осiлого хлопчика пiд
явориною, а решта дiтей, нiчого не помiтивши, й далi йшли та кричали,
полохаючи дичину, вже наближались до узлiсся, за яким проглядалось поле,
що било пострiлами, вiд тих пострiлiв там i сям позлягали зайцi, й дикi
кози позлягали,
а одна кiзка бiгла назад, кiзка бiгла помiж тобою й матiр'ю-дiвчинкою,
й ви повмовкали, не лякаючи ┐┐ скриками, кiзка залишала слiд, вона
торочила снiг краплями кровi, вишивала снiг червоним узором, збiгала
схилом Княжо┐ гори все вище, тiкаючи вiд пострiлiв i вiд смертi, а дитяча
ватага-зграя все йшла на тi пострiли,
й вам би йти на пальбу, та ви з матiр'ю-дiвчинкою вiдстали вiд гурту,
намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осiв пiд явориною, сяючи
сльозами на зсудомленому вiд болю обличчi i тримаючись обома руками за
ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землi,
беручи попiд пахви, а вiн клигав на однiй нозi, й там, де щойно сидiв,
ятрилась червоно пляма на снiгу, вiд цi║┐ плями ви не могли вiдiрвати
очей, наче завороженi,
i хлопець той чорнявий обiзвався раптом, сказав, аби ви хутчiй iшли по
шоколад, бо нiмцi вже перестали стрiляти, отже, нiмцi вiддячують шоколадом
усiх дiтей, якi полохали й гнали дичину з Княжо┐ гори на узлiсся, отже,
бiжiть хутчiй, бо нiмцi позбирають здобич, сядуть у машину й по┐дуть собi,
а ви зостанетесь без шоколаду, й попросiть для мене шоколаду, казав той
чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголоснiше, хiба я винен, що от тепер
ногою не годен ступити, ну бiжiть, бiжiть, бо нiмцi по┐дуть зi здобиччю,
шоколад пропаде ваш i мiй, а вони ж обiцяли вам дати по плитцi шоколаду,
сорока стрекотала над вашими головами, пiдбитою птахою чорнявий
хлопчина у вовнянiй хустинi висiв на ваших плечах, з поля вже не стрiляли,
зима на Княжiй горi смiялась безмежною срiбною усмiшкою, скоро долинуло
гарчання мотора, й машина з нiмцями рушила, зоставивши зграйку дiтлахiв на
узбiччi дороги,
й чорнявий хлопець у вовнянiй хустцi плакав, що йому не дiстався
шоколад, i ми з матiр'ю-дiвчинкою вели його з лiсу, вже в полi побачили
кров на снiгу вiд забито┐ дичини, й так само торочка кривава слалася за
вами, наче калиновий сiк...
Знову на хатньому причiлку сидиш у зеленому липовому парашутi, що
шелестить листям, i кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рiдну
матiр, аби не барилась у колгоспному полi, а верталася б хутчiй до
домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок i диких кiзок, а ще ж i
зайцiв, бо зайцi також водяться, а ще ┐жакiв, гадюк, куниць,
золотаво-пухнастих бiлок. Дiд Гордiй сидить пiд хатою в бiлiй полотнянiй
сорочцi, струже ложку з деревини, й кучерявi стружки облiпили дiда, як
бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дiд пiдказу║:
- Не забудь позвати борсука...
Виспiвуючи в липi, слухняно кличеш борсука, хай навiда║ться в гостi.
- Не забудь лисицю...
Чом би й не покликати лисицю, i ти з липи спiва║ш до невидно┐ звiдси
лисицi, щоб не барилася, а спускалась у село.
- I вухату сову поклич, i горличок поклич... За розумною дiдовою
порадою кличеш i вухату сову, й горличок, кличеш те, що лiта║, бiга║ та
лазить, що гарчить i щебече, бо твоя душа готова вмiстити в собi все, що
вмiща║ в собi душа Княжо┐ гори, у вас-бо спорiдненi душi.
- Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, цiла тiчка вовча на
горi об'явилась. Ну, тiчка чи не тiчка, а таки недавно колгоспну ягничку
зарiзали, що лиш кiсточки й познаходили. Вовка кликати не треба - вiн сам
прийде.
Ось на твiй клич iз Княжо┐ гори, мiнячись у сонячному промiннi,
переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.
- Дiду, горлицi летять!
Дiд Гордiй сидить пiд хатою в сивiй хмарi розмаяного волосся.
- Дiду, вже й лелека летить!
Лице в дiда Гордiя начебто багатша║ ще на одну борозну, а стiльки ж ┐х
у нього, що не лице, а рiлля.
- дiду, а качки дикi!
Очi в дiда Гордiя завiшано мережаними повiками, за якими вiн сховався
разом iз усiм сво┐м великим i загадковим життям.
Горлицi перелетiли в попелястому шумовиннi повiтря, лелеки вiдпливли на
крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля
пронеслась. А ластiвок скiльки! Ось тiльки звiрiв нiяких iз лiсу не видно,
але ж звiрi - не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А
борсуковi збиратися забарно. Лисиця хутчiй прибiгла б, але ж дорога
неблизька, та й собак у селi страшно.
- Дiду, вiзьмiть мене з собою на Княжу гору, я ще нiколи там не був!
- Отуди? - дiд Гордiй показу║ рукою. - До неба?
- Еге, вiзьмiть мене аж до неба.
- Е-е, синашу, до Княжо┐ гори треба дорости. Дорости отут, на землi. Ти
спершу дорости, а я потiм вiзьму.
- Коли ж я доросту, коли? - кричиш у розпачi до всього свiту.
- Скоро доростеш, - каже дiд Гордiй так, наче то бiлий свiт озива║ться
його вустами. - Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже вирiс.
Так i ти не зоглядишся.
Лишенько, невже знову навiдалась дика кiзка, почувши його клич, ген
майнули ноги в дубняку, гiлля вiд бiгу ┐┐ схлюпнулось хвилею?
Привидiлося, сонячнi зайчики пустують...
Позбирались жiнки до безумно┐ Дарки Сторони, мастять ┐й хату зсередини
i з вулицi, пахне кiнськими кiзяками, з якими розмiшано глину для
мастiння, пахне розмiшаною глиною, пахне просяними щiтками, якi безкрилими
птахами пурхають у жiночих руках, зостав-ляючи на стiнах мокрi слiди, що
хутко протряхають цього сонячного дня, сама хазяйка безумна Дарка Сторона
готу║ для мастильниць обiд, готу║ надворi, тут у не┐ лiтня кухня, вогонь
через вiдчиненi дверцята плити щось розказу║ аж десятком золотих язикiв, а
ти не вiдходиш вiд жiнок, бо дуже бо┐шся чорних гиндикiв, що ватагою
поставали неподалiк i знай чатують, по-булькуючи булькiтливими голосами,
знай стережуть, аби напасти на полум'я тво║┐ червоно┐ сорочки, бо, звiсно,
завжди кидаються на червоне, а жiнки-мастильницi гомонять, перекидаються
крем'яхами слiв, i крем'яхи-слова ┐хнi аж наче порскими iскрами iскряться,
жiнки-мастильницi, помiж яких i баба Килина, без яко┐ не обходиться нi
весiлля, нi родини, нi звiздини, гомонять про дуплавого дуба, що росте на
подвiр'┐, дуплавий дуб зодягнений у зелену сорочку, з яко┐ стримить
костомаччям засохле гiлля, сорочка трiпоче на вiтрi, голуби
спiвають-стогнуть у листi,
жiнки-мастильницi говорять про Дарку, тiльки в ┐хнiй балачцi Дарка
зовсiм не стара, як оце нинi коло плити на кухнi лiтнiй сво┐й, а молода, й
коси в не┐ висять до пояса, гадюками звиваються, й очi в не┐ такi синi й
густi, що синiших i густiших не бува║,
а староста Засядьвовк походжа║ перед нею в нових чоботях хромових, якi
грають на його ногах, наче то двi гармошки грають, староста Засядьвовк
похльосту║ нагайкою по чоботях, по гармошках сво┐х, по музицi хромовiй,
смальцем намазанiй, в однiй руцi трима║ нагайку, а другою хоче обiйняти
Дарку,
тiльки Дарка йому не да║ться, випорску║, й коси гадюками випорскують, а
староста Засядьвовк говорить, як то любив i любить Дарку й сина Грицька
┐хнього любить, нiколи так жiнку й дiтей вiд сво║┐ жiнки не любив, мабуть,
наслано, мабуть, наворожено, бо як споконвiкiв водились вiдьми на Княжiй
горi, то й не переводяться,
бачиш, Дарко, полiца┐ з нiмцями вже зняли з коловорота ланцюг,
прив'язують Грицька ланцюгом до дуба, хай хоч як смика║ться, а не вирве
дуба з землi, вже руками-ногами не ворухне, а затятий такий, затятiшого
свiт не бачив, його другий день мордують, а вiн не призна║ться, таки
геройська дитина в тебе вiд мене,
але хоч би й як мовчав, а мусить признатись, де ховаються партизани в
лiсi, бо сам партизанить, бо зна║, було не попадатись у нашi руки, а
попався, то кажи, хлопче, а коли ти впертий такий, змусимо матiр
заговорити, мати зна║, з ким ти водишся i куди бiга║ш до лiсу,
комендант Хорст додумався сина мордувати перед матiр'ю, з бiса мудра
голова в коменданта Хорста, вкра┐нська голова на такi мудрощi нездатна,
авжеж, куди вкра┐нськiй головi супроти нiмецько┐,
то признавайся, Дарко, бо вже тво║му Грицьковi одне вухо для постраху
вiдрiзано, бритва гостра, з нiмецько┐ сталi, вiд одного вуха не затупиться
i вiд другого вуха не затупиться, чу║ш, Дарко, можеш врятувати сина, а не
хочеш, камiнна в тебе душа й камiнне в тебе серце, тобi дорожчi партизани,
чужi люди, а не кров рiдна,
таж Грицько вже нiколи не почу║ дiвчат, ┐хнiй дiвоцький клич не западе
йому в обтятi вуха, а все ти винувата, Дарко, перед сином сво┐м винувата
й передi мною винувата, бо я ж батько Грицькiв, а мушу чи йти таке
бузувiрство й чиню не зi сво║┐ волi, вони й без мене наругу над ним
вчинять, як чинять над усiм бiлим свiтом,
еге ж, мовчиш, ось Грицько вже без ока, нiмецька сталь скiльки очей
скосила, не побачать життя, що для нiмецько┐ сталi дво║ Грицькових очей,
уже не бачить на обо║, вже матерi сво║┐ не бачить, уже свiту не бачить,
нiч настала чорна для нього,
це ти його ослiпила, бо тобi партизани в лiсi дорожчi вiд рiдного сина,
та невже серце тво║ не здригнеться, га, та не рвись ти до нього, однаково
не пiдступишся, то не я тебе по ногах б'ю нагайкою, то нагайка сама собою
сiпа║ться, сама сiче,
ще говорити годен Грицько, але мовчить, наче зацiпило, то зараз йому
по-справжньому зацiпить, уже не обiзветься, вже тебе матiр'ю не назве, бо
чи ти варта називатись матiр'ю, коли звiрi до свого плоду сердечнiшi, та
стiй, не рвися, так його вiд катiв не поряту║ш, а можеш порятувати, ще
можеш,
поки нашому синовi не дiстали серце з грудей, щоб показати, щоб мати
побачила серце свого сина, ще жоднi-сiнька мати не бачила серце свого
сина, а ти побачиш, а ти натiшишся кривавим серцем свого сина, бо тобi,
либонь, не терпиться побачити його в руках катiв,
бо тобi любiше глянути на серце свого сина, анiж сказати за ту банду,
яка не да║ дихнути нiмцям, вiд яко┐ життя нема║ комендантовi Хорсту, яка й
на мене чига║ за кожним кущем на Княжiй горi,
тож, лютий звiре, дивися на серце свого сина,
ще воно живе в кривавих руках,
iще воно здрига║ться,
й чому ти не ослiпла вiд серця свого сина,
еге ж, бийся головою об землю, ┐ж сиру землю, сховайся в землi, щоб не
бачити такого,
староста Засядьвовк iз полiцаями та нiмцями по┐хали машиною, зоставивши
криваве серце ┐┐ сина в травi, й коли Дарка пiдвела знетямлену голову, то
побачила приблудного рябого пса бiля ворiт, хотiла скрикнути, а голос у
не┐ сiв, лиш сапко так сапнула, й пес загарчав, вишкiривши зуби,
тодi й мова вiднялась у Дарки, тодi обезумiла вона, з тих пiр i не чу║,
до свiту не говорить, i свiт не говорить до не┐,
жiнки-мастильницi, балакаючи, вже хату змастили зсередини та з вулицi,
посiдали за столом пiд яблунею, полуднають отим, що ┐м безумна Дарка
зготувала, чорнi гиндики вже з подвiр'я за ворота, вiд ворiт через дорогу
до озера, пасуться бiля озера, а ти не йдеш полуднати з
жiнками-мастильницями, бо не наробився,
ти надибав черепок, нагорта║ш у черепок жару з плити й покрадьки несеш
до старого напiвусохлого дуба, оберта║шся до мастильниць, чи не стежать за
тобою, чи баба Килина за тобою не дивиться, i висипа║ш жаристi вуглинки в
дупло, потiм iще набира║ш у черепок жару в плитi, знову в дупло висипа║ш,
iз дупла сота║ться димок, синьою хмаркою куриться, надибу║ш вiхоть клоччя,
запиха║ш i клоччя в дупло, ще запиха║ш всохлий бур'ян, трiски, дим пасмами
в'║ться з дупла, а жiнки-мастильницi обiдають пiд яблунею, мовчазна Дарка
Сторона полудна║ з ними, якась там бесiда точиться,
пропав той Засядьвовк iз села, десь ковтнула його вiйна, а може, й не
ковтнула, знайшов собi лiгво за океаном,
а жар у дуплi вже не тлi║, жар уже розгоря║ться, поймаючи нутро дерева,
косичиться дим, а потiм iз дупла вискочив язичок вогню, мовби то бiлочка
вискочила, вискочила - й сховалась, потiм уже двi бiлочки вискочили,
танцюють у дуплi, вже не ховаються,
i коли дуб спалахнув, то жiнки-мастильницi скочили за столом, баба
Килина скочила, безумна Дарка Сторона скочила, в усiх дикi-предикi очi, бо
чого ж це дуб зайнявся i горить, i начебто блискавка не вдарила в дуб,
ясний день, гроза позавчора пройшла,
добре, що посеред обiйстя сто┐ть дуб, вогонь не перекинеться на хату й
на хлiв не перекинеться, й до сусiдiв далеко, якась лиха година запалила
дерево, саме хiба зайнялося б, жiнки-мастильницi товчуться довкола дуба,
наче сороки, а вiн усе дужче пойма║ться полум'ям, полум'я рветься з грудей
дуба вгору, дуб аж почина║ стогнати, ледь-ледь гуде, бiль i гнiв у
стогонi, й ти ляка║шся його живого болю та стогону, бiжиш геть, аж
макiтриться в головi, пролiта║ш мимо обiйсть, уже й школу поминув, уже
далеко вiд хати Дарки Сторони, а чомусь в очах горить охоплений полум'ям
напiвусохлий дуб, стогне у вогнi живим криком, аж душа твоя кра║ться, i
зда║ться, нiкуди не втекти й не забiгти вiд того вогненного страждання...
Два чорнi дядьки (обидва наче з комина вилiзли, де обiбрались у сажу, з
яко┐ лиш очi поблискують голубими я║чками) йдуть стежкою з Княжо┐ гори,
ступають один за одним, i тримають дядьки на плечах свiжозрубану грабову
тичку, з не┐ навiть не все листате вiттячко стесано. Дядьки йдуть
статечно, й жердина помiж ними прогина║ться, бо таку важку ношу до не┐
пiдв'язано. Пiдв'язано мотузками за лапи, а довгий хвiст по землi
метля║ться, як мiтла, мете куряву на стежцi, а гостра морда звиса║ вбiк, i
язика червоного видно в пащi, й iкла стримлять гострi, аж морозом по шкурi
дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витрiщеними мертвими очима, хоч i
мертвими очима - а як люто дивиться, ось зараз, зда║ться, i рикне скаженим
риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч i здоровi дядьки, але чи
втримають отакого велетенського вовка, хай навiть мертвого! Страх б'║ в
голову, й ти щодуху тiка║ш вiд ┐хньо┐ впольовано┐ страшно┐ здобичi, яка
ляка║ не менше за живу,
а може, ще й бiльше, бо де ж це бачено - вбитий вовк! А коли страх
поступово тане, вискаку║ш зi схованки в бузинi та й бiжиш гуличкою вслiд
за впольованим вовком, i скоро знову ста║ страшно, бо на кутку загавкав
один та другий собака, ┐м вiдповiли iншi собаки, Й тепер кругом гримить
такий собачий лемент, що й застрелений вовк зляка║ться, не тiльки жива
людська душа, й вiд того собачого валування мовби день потемнiв, i сонце
пригасло, й отi дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорнiли, - й
раптом очi тво┐ бризнули такими сльозами, як горох. Очi бризнули горохом
слiз, i вже за ┐хньою пеленою ясний день i зовсiм споно-чiв, а дядьки з
вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невiдь-звiдки надiйшов
дiд Гордiй, каже тобi не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самi
котяться. А ще нiхто в нас за вовком не плакав, каже дiд Гордiй, краще б
за ягницею поплакав, що вовк зарiзав, а вiн хiба тiльки одну ягницю
зарiзав! А ти й сам не зна║ш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться
за тим здоровенним сiроманцем, а не знаючи - ще дужче рида║ш, затуляючи
долонями лице, щоб на свiт не дивитись i щоб свiт на тебе не дивився. Дiд
Гордiй веде тебе за руку додому - й знай усiм по дорозi розказу║, що ти за
вбитим вовком так побива║шся. Всi дивуються, що така чудна дитина,
чуднiших i н& бува║, бо ще нiхто в ┐хньому селi, нi в сусiднiх селах
за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, вiд вiтру.
Може, про того впольованого вовка мало б хто в селi довiдався, якби ти не
плакав за ним, а то ж усiм запам'ятались тво┐ сльози пекучi - ну, мовби
дощ iз хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.
Ранок - це рожева птаха, що прилiта║ iз-за Княжо┐ гори, за рожевою
птахою прилiта║ бiлою птахою день, на змiну бiлiй птасi прилiта║ сiрою
птахою вечiр, а вже нiч прилiта║ з Княжо┐ гори птицею чорною.
Ось iще скрiзь сiрi║ птахою вечiр, ще птаха-вечiр дзьоба║ зорi в небi,
п'║ росу по левадах, кутаючись i грiючись у млистому туманцi, але вже ма║
тiкати з села, бо ви тiльки погляньте на Княжу гору! З-за не┐ виростають i
виростають темнi крила, затуляючи небеснi прозорi високостi, вони все
помiтнiше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар
мiняться, мiшаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цi║┐
птицi, яка летить, ┐┐ остаточний колiр ма║ витворитись аж тодi, коли вона
прилетить iз-за гори, затуливши небо i полонивши землю. Княжа гора
вiтриться тьмавими сплесками пiд грiзними крильми могутньо┐ й
невiдворотно┐ птицi, село запада║ в усе глибший та глибший морок, що
подекуди жеврi║ освiтленими вiкнами хатiв, i вже скоро хижа птиця ночi
всiда║ться мiж небом i землею, погасивши зорi та мiсяця, щоб здаватись iще
страшнiшою i всевладнiшою. Вiд не┐ треба заховатись до хати, але й iз хати
чутно, що чорна птиця на гадцi не ма║ спати, як то сплять птахи вночi,
вона шумить листям у саду, гiлкою грушi стука║ в шибку, шарудить якоюсь
галузиною на стрiсi, глухо диха║ в комин, ┐й би вгамуватись, а вона,
либонь, уже б'║ могутнiми крильми, а вона почина║ гоготiти громом, а ┐й iз
очей уже прискають довгi й раптовi приски блискавок, i хата сповню║ться
тривогою. Бо прилетiла гнiвна чорна птиця з Княжо┐ гори ┐┐ посланцем,
отже, то Княжа гора послала свiй гнiв сюди в долину до людей, i ти,
щулячись, кра║чком свiдомостi здогаду║шся, за вiщо такий гнiв наслано,
його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з
вовком заодно, для Княжо┐ гори всi рiднi дiти - хай лисиця, хай борсук,
хай кiзка, отож i вовк для Княжо┐ гори ║ сво┐м сiромашним духом, i вона
оплаку║ його смерть так, наче рiдна мати. Чорна птиця ночi все кублиться й
кублиться на землi, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата
злякано здрига║ться, й ти непомiтно засина║ш, бодай увi снi рятуючись вiд
гнiву чорно┐ птицi, хай би вона швидше вiдлетiла, хай би замiсть не┐
прилетiла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою i свiжою росою. Просипаючись
увi снi, чу║ш гуркiтливий голос птицi, що гнiва║ться й гнiва║ться, вогнями
блискавок блимаючи у вiкна, й жаль за сiроманцем просина║ться разом iз
тобою, наче вiн також твiй зведений родич вiд вiтру. Так само, як
стрекiтлива сорока чи дика кiзка, названi матiр'ю тво┐ми сестрами, а вовк
- уже начебто брат, тiльки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути
розумом, то хiба в людей не водиться братiв недобрих, кровожерних, але ж i
┐х так само шкода, серце й за ними побива║ться. Вкотре просипа║шся, а
чорна птиця все кублиться, все гнiва║ться, аж хата вiд ┐┐ гнiву труситься,
мабуть, нiколи й не вiдлетить.
А потiм не вiриш сво┐м очам: вийшовши на подвiр'я, бачиш рожеву птицю
ранку, що вже летить iз Княжо┐ гори! Вiд чорно┐ птицi де-не-де лиш по
темнiй пiр'┐нi виднi║, розгубила то в затiнку дерев, то в яру, то пiд
стiною лiсу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, i в ┐┐
свiтлi село смi║ться теплою материнською усмiшкою, й сам ти усмiха║шся -
до нестримно┐ рожево┐ птицi, яка таки прилетiла, прогнавши птицю чорну,
всмiха║шся до Княжо┐ гори, яка вiд усi║┐ сво║┐ щедро┐ душi подарувала цю
веселу птицю всьому бiлому свiту!
А до тi║┐ печери-чернери щоб ти й не заглядав, бо голову тобi вiдiрву
так, як ти був скрутив голову тому соняшнику, хоч, може, тобi
однаковiсiнько - що без голови, що з головою! Ту печеру-чернеру попiд
усi║ю Княжою горою поточено, й хто вiда║, чи людьми поточено, чи водою
поточено, бо, трапля║ться, люди точать, як води, й води точать, як люди.
Княжа гора сидить на пiдземних печерах-чернерах, мов степова орлиця на
гнiздi, гай-гай, уже скiльки столiть вiдшумiло, як вона оберiгав сво║
гнiздо, а що в тому гнiздi - сама вона лиш i зна║, мабуть, та║мницi.
Мабуть, багато та║мниць назбиралось, та таких, що шкода Княжiй горi у сво┐
пiдземнi та║мницi та ще й когось ута║мничувати, отож i сидить на них
орлицею. Бачив, звiдти вилiтають сови, що денного свiтла бояться, кажани
там водяться, всяка нечиста сила, що проти ночi й згадувати страшно, а
людям дорогу в печеру-чернеру заказано, може, тiльки нашому дiду Гордiю й
не заказано, от. Хiба дiд живе? Дiд вешта║ться помiж днем учорашнiм i
завтрашнiм, наче йому пристановиська нема в днi сьогоднiшньому, то йому не
страшно i в печеру-чернеру заглянути, як у сво║ вчорашн║ життя, а потiм
назад повернутися до нас. Отi старi грошi, з якими ходив у крамницю
торгуватись, де дiстав? А в печерi-чернерi дiстав та й додумався, iрод, iз
ними на бiлий свiт поткнутись! Та з такими грошима лиш у печерi-чернерi й
торгуватись, там теж крамниця ма║ бути, а в тiй крамницi й товари такi, що
за старi грошi вiдпускають ┐х, а за новi грошi нiчогiсiнько не купиш. Бач,
дитино, який наш дiд Гордiй багач, але не спромiгся з печери-чернери
гостинцi принести нi для баби сво║┐, нi для внука, немов у нього ще ║ десь
баба чи внук або ма║ грошi берегти для якогось iншого життя. А може, дiд
Гордiй i береже знайдений скарб для якогось iншого життя, хiба вгада║ш,
коли вiн вiчний: либонь, нi початку йому нема║, нi кiнця. Отож, лиш дiдовi
й можна в оту печеру-чернеру й назад, а тобi зась, бо чого тобi в те
минуле життя заглядати, коли його в тебе не було? А раз у дiда Гордiя було
те минуле життя - хай загляда║, хай собi вешта║ться з порожнiми руками
туди-сюди, аби здавалося старому бовдуру, що й вiн до якогось путнього
дiла приставлений. Та не подумай, що вiн справдi по тi грошi внадився в
печеру-чернеру, що йому справдi закортiло в сво║ минуле життя позаглядати.
Спершу вiн подався туди по свого коня Гнiдка, був колись такий жеребець у
дiда. Й чи цигани вкрали, чи якась холера, а тiльки пропав Гнiдко. Скiльки
по ярмарках обходив дiд Гордiй, думав зловити циганiв, а все марно. Ось i
сказали дiдовi, щоб у печерi-чернерi шукав, начебто лиш там Гнiдко мiг
пропасти, ну, дiд внадився пiд Княжу гору, бо, кажуть, у горi всяко┐
всячини багато пропало. Дiд не знайшов коня, бо печери ж тi - без кiнця та
краю, десь там Гнiдко бiга║ й досi, а дiд i досi шука║, в минуле сво║
життя ходячи й ходячи, отож i грошi трапились, i ще всяке добро
трапля║ться, тiльки ж не бере додому, бач, перетрудити рук не хоче.
Чудний, ти не вiдав, що хата - це i ║ вхiд у печеру-чернеру, чи ступа║ш
у ┐┐ роздзяплене вiйстя, з колючих чагарiв назустрiч летять сови
золотаво-круглоокi, з гострякiв на стелi звисають кажани, летючi мишi
шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стiни мокрi вiд
патьокiв води, iскристо зблиску║ вогке камiння. В печерi-чернерi ледь
свiтиться, наче ┐┐ осяюють нiчнi свiтлячки. З шерехом осову║ться глина,
дзяпотять краплi, й пронизлива сирiсть дiйма║ до кiсток. Зда║ться, тво║
дихання вiдлуню║ так погрозливо луною, що таму║ш подих. У попелясто-сiрому
туманi виднi║-ться рукавець, у якому начебто свiтлiше, ти зi сторожким
ляком зверта║ш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерiга║шся
спiткнутись на гадюччi, далi в стiнi - ще свiтлiший вiдгалужу║ться рукав -
i вже тут стеля повищала, пiд ногами зелена трава, цяткована квiтами,
попереду в досвiтньому туманi за осокою блищить озерце, на березi озерця
пасеться кiнь гнiдий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня i,
вчепившись за гриву, ти вже ┐деш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги.
Зовсiм низько над головою висять iмлистi зiрки, наче кетяги калинових
ягiд, та дедалi грона зiрок вищають, бо стеля в печерi-чернерi дальшае, i
це вже навiть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дiд Гордiй
так часто ходить шукати свого коня, який таки справдi забiг пiд Княжу
гору, й досi не знайшов, хоч що тут шукати Гнiдка, ось вiн, заблуканий
кiнь, ситий, доглянутий, i так славно скаче риссю - вперед, i вже далеч
кругом неокрая, луг оберта║ться на ковильний степ, ген дрохви й стрепети,
ген скiфська могила й кам'янi баби, ген табун сайгакiв, а над ними ширяють
шулiки у високостi. Гнiдко iрже - гримить сурмою, й наче у вiдповiдь на
кiнське iржання на шовкових хвилях степово┐ тирси зринають хижо зiщуленi
постатi кiнних вершникiв у гостроверхих хутряних шапках, i занесенi вгору
шаблi у ┐хнiх руках цвiтуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть
навздогiн, ну ж бо, Гнiдко, виручай, бо збро┐ для захисту нема, бо лиш на
тебе надiя! Гнiдко розпласту║ться над землею, грива кипить окропом, нiздрi
наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустрiч, а в буйному степу
летять назустрiч кам'янi баби, сизi чайки, бабаки, дикi грушi, полиннi
пахощi б'ють у груди, а обрiй вiдступав й вiдступа║, наче смуга морського
прибою, повита танцiвливим маревом. Кiнних вершникiв у гостроверхих шапках
уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у ┐хнiх руках,
серце у грудях смi║ться й плаче вiд гостро┐ радостi, а кiнь уже бiжить не
в степу, а продира║ться крiзь пущу, мох зеленi║ на стовбурах дерев,
перегукуються пугачi, якась звiрина з хащiв блима║ жаским плавленим
золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули
двi сухi мертвi кiстки. Ген мочарi, багно зiтха║ безоднею в грудях землi,
примарнi вогники тремтять над багном, румовисько напiвзiв'ялих i
напiвзогнилих очеретiв, i така безнадiя кругом, що краще б ведмiдь у
пралiсi заревiв одчайно, порушивши це запустiння, гайда. Гнiдко, гайда, бо
лиш на тебе й надiя. Чвака║ пiд копитами, рветься баговиння, кiнь у милi,
кривава пiна пухириться на губах, i зрештою стелиться пiщана стежка, лiс
рiдша║ та вiдступа║, свiтлiшаючи, он уже знову степ вигойду║ться тирсою,
як iзнагла за спиною, з-над лiсу вирина║ зграя птахiв, i попереду летить
неправдоподiбний шулiка, такий вiн великий, тiкаймо ж. Гнiдко, це за нами
погоня, щоб кiстки нашi оббiлувати, щоб нашi очi видзьобати. Й коли хижi
птахи вже мало на плечi тво┐ не сiдали, високе небо наче впало на голову,
й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнiдко знову опинився в
печерi-чернерi, вузькiй та похмурiй, з глеюватими слизькими стiнами, кiнь
ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркiтливiй водi, дедалi темнiшало,
наче тут лише вгадувалося свiтло деревних свiтлякiв, i ти боявся, що в цiй
темрявi Гнiдко зникне так само зненацька, як i появився, знову пропаде в
моторошних нетриськах пiд Княжою горою, й знову дiд Гордiй ходитиме на
пошуки, як усеньке сво║ життя ходив, усе маргiо й марно. Скочивши з коня,
пестив i пестив густу гриву, вдячний Гнiдку, що порятував iз таких
страшних пригод, що тепер ось виводить iз печери-чернери на свiтло, ну,
конику, гайда-гайда, вже зовсiм близько зосталось до виходу, ото дiд
Гордiй зрадi║ пропажi, яка знайшлась нарештi, ось уже й бiлий свiт виднi║
попереду, тому-то ти так i хорка║ш, нiздрi роздува║ш та вухами стрижеш!
- Дiду Гордiю! Бабо Килино! Мати!
Голос твiй дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому пiсля дощу
небi. Пiсля сну голова крутиться, а тому й ранкове повiтря крутиться, наче
його вiтром гойда║, наче й тебе разом iз подвiр'ям гойда║. В тiй хитавицi
добiга║ш до дiда Гордiя, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху
корчувату руку.
- Дiду, ходiмо! - чомусь кричиш ти, начебто дiд у якiйсь далечинi, а ти
намага║шся докричатись до нього.
Дiд зводиться з колоди на причiлку хати i, в однiй руцi тримаючи
недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою
долонею, що дере так, наче дубова кора.
- Куди йти? - пита║ дiд. - Чи ти не приболiв увi снi?
- Дiду! - кричиш ти - й не можеш викричати сво║┐ радостi, яка аж зiр
слiпить. - Дiду! Ходiмо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!..
- Що ж ти покажеш, дитино? Вiдчиня║ш дверi хлiва - й показу║ш пальцем у
пiвморок, що пахне сiном:
- Дивiться, дiду!
Дiд Гордiй вносить до хлiва сиву голову спокiйно, мовби остерiга║ться
розхлюпати туман сиво┐ хмари, що увiнчу║ його. Розгляда║ться по хлiву,
пiдбира║ бiля жолоба кинутi вила-згрелi й ставить до стiни.
- Нiчого не бачу, - бубонить.
- А кiнь! - кричиш iз-за порога та й ступа║ш у хлiв. - А кiнь Гнiдко?
- Який кiнь Гнiдко?
- А-а... ген... кiнь Гнiдко...
Й замовка║ш, наче тобi вмить замок накинуто на рота. Бо в темному
кутку, в який цi║┐ ночi ти з печери-чернери привiв гнiдого коня, лиш
гребенясту бiлу курку видно, курка моститься на гнiздi, щоб iзнестись, та,
потривожена, з сердитим кудкудаканням вибiга║ за порiг.
- Та який кiнь? - бубонить дiд Гордiй. - Корова вже на пашi, баба
Килина пасе, ось курка нiяк не вкуб-литься...
Де кiнь, де кiнь, де кiнь? Куток у хлiвi, затягнутий павутинням,
повижирав дерев'янi дилюки-ребра. Ось тут стояв цi║┐ ночi, доторк гриви
досi чу║ться на пальцях, вогке дихання кiнських нiздрiв досi лоскоче щоки.
Дiд Гордiй крутнувся сюди-туди по хлiвi та й подався латати свою саджалку,
бо ж на Днiпро готу║ться по рибу, а ти як прирiс ногами до пiдстилки та
мерви в хлiвi, не зрушиш i тремтиш, наче отi степовики ось-ось
наздоженуть, а Гнiдка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахiв
налетить, а як порятуватись вiд них без Гнiдка?..
Княжа гора, увiнчана короною сонця, простира║ться вдалечiнь
незбагненною загадкою, вiд яко┐ не можеш вiдiрвати очей. Наче зором
прагнеш проникнути в глиб тi║┐ загадки, знову побачити все те, що
привидiлося цi║┐ ночi, в печерi-чернерi вгледiти Гнiдка, що вiн таки
повернувся туди.
А баба Килина, прочитавши тво┐ думки, жебонить голосом-струмком:
- Лиш у печеру не заглядай, бо там нiч сто┐ть, а дня в печерi не бува║
нiколи...
Вечiр, жовтий мiсяць схиля║ться над тобою, але чому ж вiн так низенько
схиля║ться, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсiм не мiсяць, а
баба Килина схиля║ться, але ж чому вона замiсть обличчя свiтить мiсяцем i
цей мiсяць дивиться бабиними очима й озива║ться бабиними губами...
Хвороби, чого ви напосiли дитину, гайда з його серця - услiд за сонцем
iдiть, де б це мазi рудо┐ бичачо┐ взяти на вас! Де б це трави чорно┐
взяти, щоб i думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби тво┐
виймаю з вiчок i вушок, iз носа i рота, з мiзжечкiв та язика, з макiвки i
ши┐, з плечей i передплiч, iз спини i хрящикiв... iз серця й легень тво┐х,
iз грудей i бокiв тво┐х, iз печiнки, селезiнки i нирок... iз черева i
кишок тво┐х виймаю хворобу, з мiхура та з пупа... зi стегон i колiн, iз
п'ят i стiп тво┐х, iз гузенця, чересел i ягодиць... iз усiх кiсточок
тво┐х, iз жил та сухожил, iз пальцiв, п'ястукiв i нiгтiв тво┐х виймаю
хворобу словом сво┐м... Кланяючись небу високому над Княжо┐ горою! Небо
високе, пришли дятла бiлоспин-ного i шпака, курку сутанську i горлицю
кiльчасту, гуску малу бiлолобу i чаплю ║гипетську, сову яструбину i зозулю
чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку i морок свiдомостi.
Кланяюсь водам на Княжiй горi! Синi води, пришлiть дерихвоста лучного i
сивку золотисту, кречiтку i крем'яшника, червонозобика i травника, крячка
свiтлокрилого i крячка бiлощокого, хай у дитини заберуть болi болящi.
Кланяюсь вершинам пiдхмарним на Княжiй горi! Вершини пiдхмарнi, прийдiть
зеленою рутою i болотяним виноградом, барвiнком хрещатим i
материнкою-душинкою, iванковим зiллям i купиною, бук-травою i калганом,
заберiть у дитини безмов'я й повернiть мову, хай мовою знову стане дужа й
весела! Прийдiте, звiрi i звiрята, мурахи i мурашата, прийдiть отi, що по
землi повзають i землю риють, заберiть у дитини страх i немiч, а повернiть
вiдвагу i силу... Небесам слава за ласку, землi слава за мiць, повiтрю
слава за добро, бо дивимося на свiт очима сонця, бо диха║мо вiтром, бо дух
наш ║ повiтря, бо тiло наше - земля... Баба Килина з обличчям жовтого
мiсяця схиля║ться низько, заклина║ та молиться, просить та блага║,
кланя║ться уклiнно, й хвороба легша║, тепер хвороба така - як павутинка, й
тепер ти - як павутинка, й тепер твоя свiдомiсть - як павутинка, що силою
i владою Княжо┐ гори пливе й сну║ться в цьому свiтi, i зда║ться, що то
Княжа гора озива║ться голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене
якоюсь ┐дучою тужбою, непомiрною для твого серця.
Жовтий мiсяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затиха║
так, як затиха║ весняна злива, що хлющить у смарагдi молодого листя.
Гнiдий кiнь сто┐ть на рiчковiй обмiлинi, довкола його нiг срiблом гра║
дрiбна риба, а чайки з хвилястими крильми лiтають так низько, що ось-ось
самi заплетуться в розплавлену мiдь пухнасто┐ гриви, щоб маяти в нiй
живими квiтами. Снiп сонячного промiння - немов довга прозора щiтка, яка
розчiсу║ шерсть на гнiдому конi, бери ту сонячну щiтку до рук - i мий
кiнськi здухвини та груди, мий мiдну гриву та ноги точенi! Кiнь iрже,
смi║ться сурмистими очима, б'║ копитом по водi так, що срiбна риба з
бризками-жуками вiялом спалахують над рiчкою, й ось ти вже знову сидиш
верхи, пальцi повлипали в мiдь гриви, й Днiпро прийма║ вас у м'якi обiйми,
хвилi обтiкають гостру кiнську морду, плещуться на тво┐х колiнах. Вiд
берега течiя слабкiша, та далi дужча║, чайки вже прагнуть заплестись у
вихори твого чуба, риба б'║ Гнiдку в груди, треться коло тво┐х босих нiг.
Дикi качки спершу сполохано кидаються врозтiч, та скоро вже не бояться,
зовсiм близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свiй
качиний хоровод. Кiнь дола║ течiю тугу, як напнуте полотно, й тут, на
попутному полотнi течi┐, грають бiлi лебедi, схожi на розквiтлi на водi
лiле┐, i тепер ви пливете помiж цих лебединих лiлей, скоро заплива║те в
протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напiвзатонулих
корчiв i стовбурiв, дух ┐дучий, мов од вапна, б'║ в очi, квачем затика║
горло, тут нема нi качок, нi лебедiв, нi риба не гра║, нi рак не
чiпля║ться за босу ногу, а тiльки мертвотний сморiд мертво┐ пустелi.
Велика ропухата жаба сидить на слизькiй колодi, очi в жаби виряченi,
неживi, й раптом жаба не стриба║, а звалю║ться з колоди у в'язке
баговиння, булька║ каменем. Чапля, що сконала зовсiм недавно, сидить мiж
чорного гiлля всохлого куща верболозу, а з дзьоба ┐┐ стримить заснула
рибина. Раз по раз на поверхнi скипають пухирi повiтря, наче митт║вi
ступи, глухо лопаються, стрiляючи ядушливим чадом. Очi самi склеплюються,
наче повiки важнiють вiд залiзних замкiв, голову стиснуто обручем
безнадi┐, на грудях лежить тягота, мовби нiколи вже не вибратися з цi║┐
мертво┐ водно┐ пустелi, та Гнiдко розбива║ грудьми перепони, його могутня
спина вигойду║ться пiд тобою, мов дубовий човен-довбанка, тiльки ось цей
човен живий, i вже наче менша║ кругом баговиння, корчiв, корiнняччя,
повiтря посвiжiшало, на поверхнi течi┐ зблиснули чистi струменi. Очi тво┐
розплющуються, цупкий обруч уже не стиска║ голову, з грудей спада║ вагота,
бо й мла довкола розсмокту║ться, крiзь не┐ просiва║ться промiння, i вже
ось перша чайка зродилась iз того сонячного промiння - й щезла, та скоро
вигулькнула друга, третя! Скоро Гнiдко вже лиснi║ вiд сонячного молока,
вже його грива пливе в чистiй блакитнiй водi, зграйка дрiбних рибок
спурху║ попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовитi чашi бiлих
лiлей, а трохи далi за ними цвiте на водi лебiдь, наче велика жива лiлея.
Повiтря пахтить квiтами, якими мiниться близький берег, i ти вбира║ш у
себе принесенi вiтерцем пахощi лугу, якi зцiляють i лiкують серце.
Вийшовши з рiчки на берег, Гнiдко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, i
краплi води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в пiску, й ти
гладиш коня тремтячою рукою, намага║шся припасти губами до його великих
губiв, i смi║шся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш i тягнеш в обiймах
руки до кiнсько┐ ши┐, але чомусь уже не знаходиш Гнiдка, а руки торкаються
жовтого мiсяця, на якому несподiвано проступають очi баби Килини, i
лл║ться голос-струмок баби Килини, i в його жебонiннi вiддзеркалю║ться
Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якiй баба Килина дяку║ й кланя║ться, дяку║
й кланя║ться, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами,
птицями й звiрами сво┐ми, порятувала дитину вiд недуги, спасибi ж тобi,
Княжа горо, доземне.
Хто зi старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто
пособля║ собi залiзною ковiнькою, а ти для баби Килини замiня║ш i костур
сучкуватий, i ковiньку незламну - бере тебе баба за руку - й гайда по
селу. Вона - сiльське радiо на моторних ногах, вона - сiльський телевiзор
iз меткими, видющими очима.
- Та нiяке радiо зi мною не зрiвня║ться! Радiо вночi не балака, а менi
й дiд Гордiй не замкне на нiч рота...
Ось цього дня бiжиш у бабинiй руцi, а що баба непокваплива, а що баба
цiпами старих нiг старанно молотить пiсок на стежцi, то бiжиш ти весь час
немов на одному мiсцi, гарцю║ш вiхтем полум'я у жилавiй руцi.
- Йдемо на весiлля, свiт ще не бачив такого весiлля...
- Та чого вам на весiлля, чи ви дiвка?
- О, я не дiвка, ти не парубок, а йдемо! Скiльки вже бабою Килиною
виходжено по весiллях, та все ж разом iз тобою, бо ти в не┐ за посох, а
такого весiлля свiт справдi не бачив...
Хата стояла не в падолi Княжо┐ гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита
сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось
гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по
хатi - не знаходив молодо┐ та молодого! Як ото завше водиться, що молода -
в шумовиннi весiльно┐ фати, у биндах, у квiтках, що молодий - у палахких
рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне
звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи
трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли.
- А де музика? - поспитав пошепки.
- О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, - так само пошепки
вiдказала баба Килина.
- А чом не спiвають?
- Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий.
- А де молода?
- Колись узна║ш, дитино, - зiтхнула баба.
- А де молодий?
- О, прилип, як шевська смола... Ген молодий, хiба не бачиш? Хазя┐н -
молодий, Остап Кiндратович...
I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз
таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло
Остапа Кiндратовича сидiв син зi сво║ю жiнкою, обо║ вашi сiльськi вчителi,
сидiли дiти ┐хнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи
не тiльки батька, а й дiда.
- Так у молодого ж - онуки!
- Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! - мудро заперечила баба
Килина.
За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу,
й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь
пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у
хатi - й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе,
заспокоював:
- Весiлля ж, тату, весiлля!
А в самого сльози бринiли в голосi.
Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без
молодо┐, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний
комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються
сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй
подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з ┐┐ руки, опинились ви з
бабою надворi вдвох. За звичкою - бо куди проти не┐ радiо чи телевiзору! -
вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив ┐хню
рiч, i та рiч перед тво┐м зором оберталась на видиво живе.
- Була в Остапа на весiллi, - сокорiла баба Килина.
- Хай господь милу║, - вишневощока тiтонька ┐й. - Свiт усього
набачився, а такого весiлля ще не бачив.
- Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у
лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила.
- Там полюбились, либонь.
- Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в
тяж, то вiн послав ┐┐ в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в
батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся - людськi очi
побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка хова║ться в селi.
- Ще мати ┐┐ жива, тiльки недочува║, славна така...
- Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би,
та переставився...
- Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на
плече поклав, аж присiда║ пiд сомом.
- То нiмцi взяли Меланку з дитиною.
- Атож, iз дитиною, - згоджу║ться тiтонька, яка все це зна║, але ж баба
Килина розказу║ так, наче нiхто краще не┐ не зна║.
- I на шибеницi повiсили ┐┐ разом iз дитиною малою, висить Меланка - й
дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i трима║. А зняти не
можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й
плачу такого дитячого нiколи б не чути.
- То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з
шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували.
- Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. -
Й за руку тебе смикнула баба Килина. - Вже скоро до школи, то вчитимешся в
нього, славний такий чоловiк удався.
- Остап iз Меланкою не розписувались, правда?
- Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на
вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею,
ниньки.
- А ║ такий закон?
- Якби не водився такий закон, то не розписали б.
- Iз покiйною...
- Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ята║, та й
село наше не забуло, пам'ята║ вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому
веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втира║.
- Вiн усе життя втира║ сльози. Кому - як, а йому - отак...
Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на
сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану -
ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею
наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi - й тi чорнi, битi
багровими жилками.
- I не дивiться так на мене, дiдуню, - смi║ться, - бо не впiзна║те. Я
нетутешнiй.
- Та бачу, що нетутешнiй. - Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi
рибу, тепер попiд жабра насилю║ на шворку. - Нетутешнiй, так само як я
нетамтешнiй.
- Як ви сказали, дiдуню? - Тамтешнiй гiсть дiста║ з кишенi блокнот i
авторучку, щось запису║, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не
зника║ з його лиця, лиш мерехтить. - Скiльки вам рокiв, га?
Дiд Гордiй мовчки насиля║ рибу за рибою на шовкову шворку.
- А вашiй бабi? - Веселий гiсть показу║ на бабу Килину, що мiж соняхiв
пора║ться па городi з сапдю. - Скiльки рокiв вашiй молодицi?
- Молодицi? - й не осмiхнеться старий. - Молодиця завжди молода, вона
без вiку.
- А внуковi?
- А який у внука може бути вiк? Нiякого.
- То у вас хтось ма║ вiк чи без вiку? - Чорний дядько, блимаючи
казаном-лисиною, показу║ обiч: - Може, Княжа гора ма║ вiк?
- Княжа гора? - перепиту║ дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби
в руках. Чiпля║ шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя
озива║ться: - Княжа гора без вiку.
- Ви зна║те, я з археологiчно┐ експедицi┐, - каже гiсть. - Копа║мо тут
i на горi, й пiд горою... Е-е, дiдуню, все ма║ вiк - i ви з бабою, i внук
ваш, i Княжа гора.
Дiд Гордiй iз величним споко║м дивиться на внука, що прислуха║ться до
розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи
крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч
рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра - й допоки свiту. Його чоло
зоста║ться холодне, як лiд, i в словах чу║ться лiд.
- А вiк мого внука не загада║ш так само, як i вiк Княжо┐ гори. Нащо
марно мiряти? Не вимiря║ш.
Потiм дiд Гордiй показу║ нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ┐хня
хата за довгi роки, й показу║ комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i
погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких
ого скiльки назбиралось, - i гiсть на все дивиться з тi║ю мiнливою
усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепиту║, щось запису║
до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву
вража║ саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд
минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од велико┐ брили
гранiту.
А потiм чорного дядька як прив'язало до тi║┐ городьби, що оперiзувала
садибу. Вiн то колiнкував коло не┐ в кущах смородини, то зводився на
картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю.
- Який безпечний народ наш! - наче аж сатанiли губи його вiд шпарких
вигукiв. - Яка свiдомiсть у народу - як у безсмертно┐ дитини, що нiколи не
подорослiша║, не постарiша║, не обтяжi║ розумом вiд досвiду!
Щось знаходив на межi, складав до латано┐ шкiряно┐ торби, яку носив
через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на
старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не поряту║ться вiд
сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки.
- Дiдуню, серце ви мо║, лиш подивiться, що у вас на межi валя║ться!
- Ось камiнь клином - це сокира! Ось рiг - це все, що зосталось вiд
бойового молота... Ось що зосталось вiд могили кiстяно┐... Ось гостра
стрiла... ось вiд списа...
Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим
тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй
стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима.
- Дiдуню, це ваш спадок - од пращурiв гай-гай iз яких столiть... Ось
тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда,
еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге?
- Атож, споконвiчна дiдизна, - згодився дiд Гордiй. - Тут i
народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з
Княжо┐ гори, правда... I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо
хату переставили, як люди стали йти в колгосп... А ось онук уже в новiй
хатi знайшовся.
Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав:
- Це рибальський гачок. На цей гачок тво┐ старовиннi предки колись
ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя.
- Предки ловили, авжеж, - мовив дiд. - Бо риба водилась...
Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до не┐:
- Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша
родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж
на цiй землi погублено, та й матимете намисто.
- Ай справдi намисто, - пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. -
Тiльки де вже менi ┐х визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й
парубкуватиме, нехай для невiстки позбира║. Не пропаде в землi, свого
долежиться.
Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним
капшуком.
- Бери, чоловiче добрий!
- Таке багатство! - скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ
старовинних монет. - За вiщо ж менi такий скарб?
- Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать,
грамотний i зна║ш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля
така родюча, що вродить i грошей, i всяко┐ всячини.
- Ой родить, ой родить, - проспiвала баба Килина, йдучи до хати. - I
петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я.
Гiсть, сяючи мiсячною дорiжкою усмiху на круглому виду, дивився собi
пiд ноги, наче крiзь товщу землi бачив усе те, що та┐ли ┐┐ надра. Може,
там, у мороцi землi, вiн i Гнiдка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд
гострий, як нiж! I чомусь тобi захотiлось, щоб гiсть не побачив у
печерi-чернерi гнiдого коня, еге ж, хай не бачить, там ║ де заховатись.
Бач, усе збира║, все забира║, то вiн i на Гнiдка посягне...
- Яка земля! - прошепотiв чорний чоловiк. - Ми ┐┐ всю прочита║мо.
- Читай, ти грамотний, - мовив дiд Гордiй. - Цi║┐ книжки вистачить не
тiльки на твiй вiк, читай, чоловiче добрий. Тiльки от нашу Княжу гору
читати - й не перечитати, читай, читай...
О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж i нiг не бив, ото якби
побив ноги з бабине, тодi справдi захляв би! Ще малий, навчишся колись
пiдкрiплятись у всього, що лиш забачиш оком - хай то бузина, вовче лико чи
буяхи, бо все живе ма║ силу й ладне сво║ю силою подiлитися з людиною. А
менi все за товариша й помiчника - хай перстач i звiробiй, хай живокiст i
собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим
лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй - поклонись. У мене всякого
цвiту й корiння, ягiд i листя, стебел i кори ║ на всяку пору року й на
всяку хворобу. Ген за отим любистком бiлi║ камiнь, пролущився й мохом
порiс, а там i другий камiнь бiлi║, бачиш? Ого, скiльки тут помiж трапи
лобатого камiння розсипано, свiтиться потрощеними черепами, й так вони
споконвiкiв тут свiтяться, вражi голови, так, вражi голови. Це ж тут
колись у старовину чуже вiйсько впень побито, голови стято, а земля наша
не прийняла в сво║ лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'янiло, ось
дощi бiлять-вибiлюють ┐хнi мертвi голови, а снiги сiчуть по ┐хнiх лобах, а
вiтри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очi, нема очей. Не
бiйся, дитино, цi голови не страшнi, це така пам'ять Княжо┐ гори. А ось
тут також пам'ять, де стiна кам'яна, бачиш? А це нашi во┐ни полягли,
тiльки, бачиш, земля ┐х прийняла, вони оцi║ю кам'яною стiною стали, стiна
глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорi на нiй теж квiтки
цвiтуть i дерева зеленiють. Приглянься до цi║┐ стiни, дитино, ось тут
приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живi джерела, це душi
┐хнi джерелами ллються, водою запашною й цiлющою. Наморився, кажеш,
захляв, кажеш, то не полiнуйся схилитись i напийся, як рукою знiме твою
втому i спрагу. Пий, дитино, пий, сто рокiв житимеш, бо напився з грудей
землi на Княжiй горi, це тебе Княжа гора наче молоком напо┐ла з грудей,
тепер тобi нiщо не страшне, нiхто не подужа║. Запам'ятай цю кам'яну стiну
й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навiда║шся до джерел, що бiлою
кров'ю стiкають, вони i взимку б'ють, не замерзають, бо душi цих джерел i
в морози не крижанiють. Яка пташка нап'║ться тут, яка звiрина причаститься
- i вже не позичати ┐м сили, та, либонь, нема тут й найдрiбнiшого
створiння, яке б не пораювало бiля джерел.
Голоси плюскають, мов ковильний шовк на вiтрi плюска║.
- Еге ж, водолази дiстали з Днiпра, бо де ж це бачено, щоб таку рибу
зловити без водолазiв! о. - Примоцували до цi║┐ риби залiзнi ланцюги...
- Бо на капронову жилку не витягли б, трiснула б капронова жилка!
- Зловили в рiчцi навпроти Княжо┐ гори, Днiпро берiг iще з вiйни, ще з
тих бо┐в за Княжу гору... Там вир, там нурт не засина║, в тому нуртi
гай-гай якi можуть бути страшнi й чуднi улови!.. Не тiльки човен
козацький, а й, дивися, варязький, а то й скiфський зав'язнув у мулi...
Через село повiльно суне вiйськова машина-тягач, у кабiнi сидять
зосередженi солдати в зелених, як молода трава, сорочках, на твердих
вилицях у них зернистий пiт чи то краплi днiпровсько┐ води набубнявiли, а
за машиною-тягачем на морозно-блискучих тросах, наче на залiзних жилах,
повзе тупоносе, виловлене з рiчково┐ глибини погрозливе диво, повзе на
плескатих гусеницях, погуркуючи, й жерло гармати хижо дивиться в
золотаво-густу синяву дня.
Танк - у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням,
облiплений черепашками, поцяткований п'явками - на сяйливих залiзних
жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у
сiрiй пилюцi, танк погриму║ траками, жерло гармати похмуро всвердлю║ться в
сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними
лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з
води, й тепер лiле┐ цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають
розплющеними та усмiхненими очима сво┐ми.
Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз
облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки
дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiта║
через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток - самi
як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього
вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш
зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi,
присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло
┐┐ свiтло у млисто-беззоряному баговиннi.
- Дiдуню, а де танкiсти?
Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою
хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який,
зда║ться, ось-ось покладе йому на плече сво║ витягнуте вгору жерло,
немовби грiзний птах пригорнеться ши║ю.
- Танкiсти? - перегодя запиту║, а перед собою дивиться так, немов усе
геть-чисто зна║ про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться.
- ┐х побило, га? - пита║ш, позираючи з острахом на вiдчинений люк
танка.
- Цiкаво - й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда.
- Танкiсти? - знову перепиту║, зiтхаючи, i його долоня на тво┐й головi
- наче лiтепло. - А чом би ┐х мало побити?
- А танк затонув!.. А вiйна!..
- Так нема ж ┐х у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть
хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах... Мало де,
мало що...
- Дiду, ви бачили? Бачили ┐х? Де роблять на тракторах, де на машинах?
- Мало де!.. Скрiзь. Бо ┐м почот, бо вони фронтовики. - Дiд замовка║ i
дода║ значуще: - Пiсень спiвають, аякже.
Лiле┐ бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову
рiч, а танк уже виплива║ на сiльську околицю, й людський вiнок довкола
нього менша║, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднi║ на синiх
ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у
полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долина║ з
кузнi вiдгомiн ковальського молота.
- В музе┐ поставлять, - каже дiд. I диву║ться: - Таку машинерiю - i в
музей...
Танк вiддаля║ться - i такий зда║ться несправжнiй у сонячному зеленому
полi, немовби видиво, наче мана, яка ма║ зникнути, вже зника║, збиваючи
куряву, танучи в курявi.
Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття - й
тепер ось поверта║ться назад у сво║ буття-небуття.
Замислений дiд шелестить подихом-вiтерцем:
- Царство ┐м небесне...
А може, лиш причува║ться тобi на сiльськiй околицi, де пiняться
пшеничнi смарагдовi хвилi?..
Чорна птиця ночi вже вiдлетiла, де-не-де ще виднi║ розгублене з ┐┐ крил
темне пiр'я - чи то тiнi в ровах, чи то затiнки поза хатами й хлiвами;
рожева птиця ранку вже простерла крила пiд небесами, й малиновi вiдблиски
вiд ┐┐ швидких крил проливаються на село, над яким iще далекими краплями
радiсних слiз догора║ кiлька останнiх зiрок. Помiж садками i в левадах
тануть, розсiюються пасма туману, й пiвнi перегукуються
клекiтливо-огнистими скриками, що не прочахають у ┐хнiх горлянках, i все
вiдчутнiшою дзвiнкою Прозорiстю сповню║ться повiтря.
В рожевому сяйвi iще невидного сонця Княжа гора чорнi║ погордо, те
рожеве сяйво все потужнiше вироста║ з-за ┐┐ верхiв, падаючи вiдсвiтами на
пелюстки бiлих хмар, що, забарвленi, мовби обертаються на обiрванi
пелюстки небачених квiток. Навiть летючим птахам переда║ться чар отого
рожевого сяйва, зарожевленi птахи видаються легшими, святковiшими,
несправжнiшими.
Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблi, а
в руках вузлики з пiдобiдком, обiдом та пiдвечiрком. Ви з дiдом Гордi║м
ступа║те вслiд за ними, дiд несе косу на плечi, а в торбинi через плече -
всякий свiй косарський надiбок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш
глечик молока, а тому-то гостро бо┐шся оступитись чи ненароком ударити
глечиком об дерево.
Лiтнього досвiтку ви йдете на Княжу гору.
Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самi, бо зрiдка долинають
веселi скрики з лiсу перед вами, значить, там також сходять на гору, а
коли на схилi обернутись i подивитись на село, що розбiга║ться внизу, -
теж виднiються людськi постатi, що поволi простують, наче течуть, iз села
сюди, на Княжу гору, все вище й вище.
Ось i шатристий дуб iз дуплом заввишки з людський зрiст, де зовсiм
недавно довелось перечiкувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи,
а ти сам собi увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що пiднiсся
до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла - й раптом в обличчя
вдарило шумом, плюскотом крил, i якась налякана птаха вирвалася звiдти на
волю, вiйнувши в очi порохном.
А ось i галява на схилi, всiяна лобатим камiняччям мертвих чужинецьких
голiв, вони похмурою ватагою сiрiють у травi, насиченiй духом материнки.
- Ось тут закропимось, - каже баба Килина бiля камiнно┐ стiни, з яко┐
там i сям дзюркочуть джерела.
Дiд Гордiй припада║ до цiвки, баба Килина п'║, ти з матiр'ю п'║ш,
свiжiшаючи й дужчаючи душею, а бiла кров iз каменя лл║ться, не ма║ впину,
бо невичерпна й невмируща в живих грудях землi.
Вiд кам'янисто┐ стiни ступили в море молодо┐ горiшини, й раптом помiж
листя заворушилось грубе гiлляччя, саме собою заворушилось, i страх
уступив тобi в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гiлляччя ще й
посунуло через кущi, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсiм обмерла.
- Бач, лось який! - стиха мовив дiд Гордiй. I лиш по дiдовiй мовi ти
застерiг, що це й справдi лось подерся через кущi, понiсши на головi важкi
гiллястi роги, схожi на грубе гiлляччя.
- Дiду, а це що таке чубате?
Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи
на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а
цiлiсiньке тобi свято, що лiта║, гнiздо в'║, пташенят году║.
- Одуд, - сказав дiд. - Присiв коло свого гнiзда.
Трохи далi в дубняку лунав сухий i чiткий перестук: почiплявшись
пазурами за стовбури дерев, строкатi дятли знай довбали дзьобами кору,
дiстаючи з-пiд не┐ поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливiстю вони
трудились, нагадуючи i дiда Гордiя, i бабу Килину, i матiр, якi вже коли
заходжувалися коло якогось дiла, то так пильно, мовби оцi строкатi дятли.
I ти всмiхнувся сво┐й думцi. А ще всмiхнувся вiд утiхи: мабуть,
дорiс... мабуть, хоч трохи дорiс до Княжо┐, що тебе ось сьогоднi взяли з
собою на гору!
Йдучи попереду, мати спiвала, а баба Килина пiдспiвувала сухим
голосом-комишиною:
Чорнi птицi, бiлi птицi,
наче свiтлi й темнi лиця...
Здавалось, що пiсня не просто народжу║ться з ┐хнiх грудей, а йде разом
iз матiр'ю та бабою Килиною в одному гуртi, й пiсня схожа на веселу
дiвчину, чия голова заквiтчана польовим вiнком, ось тiльки не видно цi║┐
дiвчини i ┐┐ вiнка, а тiльки немов голос ┐┐ чу║ться, переплiтаючись iз
голосом матерi та баби Килини.
То полинуть на чужину,
то повернуть на Вкра┐ну...
А довкола в хащах лiсово┐ зеленi ┐м пiдспiвували птицi, якi таки
повернулися навеснi з чужини й поки що не збирались у далекi кра┐.
Бо нiде в свiтах нема║
так, як ║ у рiднiм кра┐...
Тут лiсовi хащi стали розступатися, ви вступили в море високо┐ трави,
що била високими хвилями, й тобi здалось - що з головою потонеш ось у
зеленому мерехтливому шумовиннi, коли не триматимешся стежки, й вуста тво┐
затрiпотiли вiд усмiху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та
народжувалась аж у серцi, й вiд не┐ все тiло звiтрювалось, прагнуло бiгу.
Бо липi тутки i радiти,
поки сонця, поки свiту...
Й коли нарештi опиня║шся на Княжiй горi, то розумi║ш, що тут,
пiднебесна, - вона ще бiльший всесвiт, нiж зда║ться тодi, коли дивишся на
не┐ знизу, вiд села.
Ген унизу виднi║ Днiпро, прослав блакитнi, повитi тоненьким маревом
полотна блакитно┐ води, яким кiнця й краю не видно. А полотна води
стеляться попiд шелюгою на лiвому березi, попiд очеретами, а за шелюгою й
очеретами - зблискують заводi, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях
густо┐ зеленi, темнiють гайки та лiски, що розляглись ген-ген по всьому
заднiпровському безмежжю, повитому де густiшими й де рiдкi-шими
серпанками. Зда║ться, цей заднiпровський простiр не обмежений обрi║м, бо
коли зiркiше вдивитись удалечiнь - видимий обрiй вiдступа║ ще далi, вiн
немов одплива║ в ранкову сутемряву, яку творять сiрий туман по низинах,
синi серпанки, бiластi випари, ┐хнi непевнi кольори творять розмиту,
акварельну картину безбережних лугiв, над якими - сонце.
Воно ще низьке, ще неправдоподiбно велике, а тому що над обрi║м -
зводиться й летить у височiнь швидше, нiж тодi, коли воно вже зведеться у
кiлька дубiв над землею. Зда║ться, сонце полощеться, наче вiтрило на морi,
й це вiтрило напнуто на якомусь невидному кораблi, котрий пливе в небесах
десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вiтрило й виднi║.
Твого села з Княжо┐ гори не видно, сховалось унизу в пiднiжжi, за
верхами дерев, а перед зором простираються великi застиглi хвилi землi, що
здiймаються де крутiшими, де пласкiшими горбами, а помiж ними - синiють
дiброви, порозбiгались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий
вiдблиск пшениць, чи золотаво-жовтий вiдблиск соняшникiв, чи темно-зелений
вiдблиск бурякiв, i, звiсно, ще рiзних вiдтiнкiв розбуялого зела, що
ввiйшло в рiст i в силу, що зараз вiдкрива║ться сонцю з радiстю та
щирiстю. I як заднiпровську даль не стиснуто обручем обрiю, так i горбатi
поля стеляться в безмежжя, яке ┐м подаровано в цей ранок не тiльки сонцем,
ай - Княжою горою, бо лиш на такому безмежжi вона вповнi й може явити
перед тобою свою велич.
I весь цей простiр землi немов бiжить i стелиться до нiг, бо струмить
пружний вiтрець, горнучи й горнучи хвилi трав, а цi хвилi трав на Княжiй
горi збираються у важкуватi згра┐, схожi на пташинi, що летять
низько-низько, ось хотiли б зiрватись увись - i не можуть, тому-то й
трiпочуть крильми не в небесах, не пiд самотнiми пiр'┐стими хмарками, а
тут ось, на веселих i розчублених верхах Княжо┐ гори.
- Ну, - озива║ться дiд Гордiй, i в його примружених очах немов iде
якась задумлива, млиста мряка, такi його очi далекi й непроникнi. - Славно
тут?
Хочеш озватись, та язик нiмий, мов камiнь, - i лиш осмiха║шся у
вiдповiдь.
Дiд Гордiй, стоячи поряд, озира║ тi самi нескiнченнi простори, зморшки
на його шкарубкому обличчi здригаються, й ти не сумнiва║шся, що дiд Гордiй
бачить таке, що тобi не приступне, не вiдкрива║ться нi для очей, нi для
душi.
- Дiдуню, - озива║шся зрештою. I вмовка║ш, бо не годен вкласти сво║
зачудоване запитання в слова.
- Ну? - старий долонею гладить твою голову, пiдохочуючи.
- Дiдуню...
Й нема║ слiв, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими
словами запита║ш про цей свiт, скажеш про цей свiт, який вiдкрива║ться
наокiл? Жодне слово не вмiстить, лиш очi й душа вмiщають - i то лиш
видимий. А як побачити й вiдчути свiт невидимий, що тоне ген там, за
мiнливими обрiями?
Скiльки людей сьогоднi зiбрали зеленi верхи Княжо┐ гори! Над головами
перелiтають журавлi, i сiльський люд iз косами та з граблями в руках також
схожий на журавлiв, i цей люд заходився не коло роботи, а коло якогось
веселого й шпаркого танцю тут, де пухкi кили-.ми трав, i ┐хнiй людський
танок дуже схожий на жу-ирвлиний - i дiд Гордiй iз косою в руках зараз у
такому танцi, i баба Килина з матiр'ю, тримаючи в руках
граблi, також наче витанцьовують по-пташиному, й лиш ти без дiла, але
тому, що метушишся помiж косарiв, також схожий на малого журавлика. На
малого журавлика, який уже оперю║ться, в якого ростуть i дужчають крила, а
вмiння лiтати - вже ║, вiд зача║ного бажання лiтати аж тремтить у грудях,
i ноги трусяться, i руки здригаються.
Вiд косарiв, що танцюють журавлиний танок мiж кущiв та мiж дзеркал
озер, налитих весняними дощами, бiжиш iз вiтром, що по-батькiвському
помага║, вiючи в спину; ластiвки в'ються кругом, ледь не черкаючи твого
чола; квiти з трави смiються червоними, жовтими та бiлими очима, якi
трiшки мружаться вiд бджiл. Стежка в'║ться суво║м невибiленого полотна, що
зжужмався в травах, i чи то ноги тво┐ прудкiшають, чи то стежка хутчiше
несе, тiльки ти все стрiмкiший i стрiмкiший, вибiга║ш на найвищу макiвку,
вищо┐ за яку поблизу нема║, i всi косарi позоставались ген унизу, в морi
трав, - та й тут зрина║ш у височiнь!
Та й тут, на макiвцi Княжо┐ гори, зрина║ш душею у височiнь i летиш над
молодою лiтньою землею, над легким днiпровським безмежжям, летиш у густiй
синявi повiтря, що забива║ подих терпким хмелем, i тобi в цю хвилю польоту
за рiдного брата хiба що сонце, яке летить назустрiч.
Хочеш радiсно крикнути - до рiдних сво┐х, до землi, до Днiпра, та
давкий крик застря║ в горлi.
I який прекрасний полiт, коли душа знялась у небо й вiльно дола║
безмежжя, а ти сто┐ш на макiвцi Княжо┐ гори, що надiйно трима║ тебе всi║ю
могутнiстю сво┐х лiсiв i джерел, птахiв i звiрiв, грибiв i ягiд, трима║
урочищами й легендами, отими нескiнченними пiдземними печерами, де на
шовкових лугах пасеться споконвiчне статурний i дужий кiнь Гнiдко.
З пiднесеними руками, з вiдкинутою головою летиш над бiлим свiтом,
летиш над мальовничим довкружжям полiв i сiл,
летиш над пiсенним безбережжям Днiпра,
летиш помiж птахiв, назустрiч сонцю,
летиш над косарями, що косять лiтню квiтчасту траву,
летиш над Княжою горою, -
й Княжна гора летить iз тобою в небеса, до сонця, в безбережжя часу.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT