Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив  швидко  i
плачливо  одинадцяту  годину.  Вiд  громадки  веселих,  гарно   повбираних
панiв-обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по плантах коло костела в
тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i,  вимахуючи  блискучою
паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих  при  новорозпочатiй
будовi.
   - Ну, що ж, майстер, - крикнув вiн, не доходя, - готовi ви вже раз?
   - Все готово, прошу пана будовничого.
   - Ну, то кажiть же вдарити даст!
   - Добре, прошу пана! - вiдповiв майстер i, обертаючися до помiчника, що
стояв побiч нього i докiнчував  обтiсувати  величезну  фундаментову  брилу
попелiвського пiщаника, сказав: - Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чу║ш,  що
пан будовничий кажуть раст бити?.. Живо!
   Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв  розказ.
Перескакуючи через розкидане кругом камiння,  задихавшись  i  посинiвши  з
натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, iд високому
паркановi. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а побiч не┐ на
таких же мотузках висiли двi дерев'янi довбеньки, котрими бито о дошку. Се
був прилад, котрим  давалось  знак,  коли  починати  або  кiнчати  роботу.
Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi  руки  i  з  усе┐  сили
загримав ними о дошку.
   "Капать!  калать!  калать!"  -  роздалося  радiсне,  голосне   гавкання
"дерев'яно┐ суки". Так муляри звали образово сесь прилад. "Калать! калать!
калать!" - гримотiв Бенедьо без упину, всмiхаючись  до  дошки,  котру  так
немилосердно катував. А всi муляри, занятi кругом на  широкiм  плацу:  хто
тесанням камiння  на  фундаменти,  хто  гашенням  вапна  в  двох  глибоких
чотиригранних вапнярках, усi копатiльники, що копали  ями  пiд  пiдвалини,
теслi, що взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi  та  дубове
дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що  складали  в
стоси свiжо привезену цеглу,  -  весь  той  рiзнородний  робучий  люд,  що
снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи,  хитаючись,  стогнучи,
потираючи руки, жартуючи та  регочучись,  -  усi  зупинилися  i  перестали
робити, мов величезна, стораменна машина,  котру  одно  подавления  крючка
нараз спинить в ┐┐ скаженiм ходi.
   "Калать! калать! калать!" - не переставав завзято гукати Бенедьо,  хоть
усi вже давно почули гавкання "дерев'яно┐ суки". Муляри, що стояли схиленi
над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд
часу  iскри  пирскали  з-пiд  оскарба,  тепер,  покинувши  сво┐   прилади,
випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби  захопити  якнайбiльше
воздуху в груди. Деякi, котрим  вигiднiше  було  клячiти  або  чапiти  при
роботi,  звiльна  пiддвигалися  на  рiвнi  ноги.  В  вапнярках  шипiло  та
булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер
назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в  недорiзанiм  брусi;  вона
повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав  нею  на  боки.
Копатiльники повстромлювали рискалi в м'яку глину,  а  самi  повискакували
наверх з глибоких ровiв, вибраних  пiд  пiдвалини.  Мiж  тим  Бенедьо  вже
перестав гримати, а весь робучий люд, з  обтрясинами  цегли  та  глини,  з
трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на
фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий.
   - А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? - спитав  будовничого
майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть
лежала плоским  боком  на  невеликих  дерев'яних  валах,  все-таки  сягала
майстровi трохи не по пояс.
   - Як спустимо? - повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи  крiзь
монокль на камiнь. - Ну, проста рiч, на дрюках.
   - А може, воно троха небезпечно, прошу пана? - закинув майстер.
   - Небезпечно? А то для кого?..
   - Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, - вiдповiв, усмiхаючися,
майстер.
   - Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бiйтеся,  нiчо  нiкому  не  станеся!
Спустимо!..
   I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в  три  складки,
немов то вiн уже наперед силу║ться  i  натужу║ться,  спускаючи  камiнь  на
призначене для нього мiсце.
   - Спустимо безпечно! - повторив ще раз, i то з  такою  певнiстю,  немов
переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок
похитав головою, але не сказав нiчого.
   Тим часом i прочi  обивателi,  що  досi  громадками  проходжувалися  по
плантах  довкола  костела,  на  голос  "дерев'яно┐  суки"  почали  звiльна
стягатися '"теж iд новiй будовi,  а  поперед  всiх  сам  властивець  ново┐
будови, Леон Гаммершляг, високий i  статний  я;ид  з  кругло  пiдстриженою
бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн був  нинi  дужо
веселий, говiркий i дотепний,  сипав  жартами  i  забавляв,  видимо,  цiле
товариство, бо всi громадилися i тиснулися  круг  нього.  Далi,  в  другiй
громадцi, прийшов Герм.ан Тодьдкремер, найповажнiший, то ║сть  найбагатший
з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був  бiльше  здержаний,  тихий  а  навiть
трохи чогось маркiтний, хоч i старався не показувати того.  Далi  йшли  ще
другi пiдпри║мцi, багачi дрогобицькi i  бориславськi,  деякi  урядники  та
один околичний дiдич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому,  бо  весь
його ма║ток був в Гаммершляговiй кишенi.
   Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах,  в  пальтотах  з  дорогих
матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в  руках  i
перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси  робiтникiв,  пестрiючо┐
хюа червоною краскою i. цегли або  бiлою  краскою  вапна.  Тiльки  веселий
гамiр одних i других мiшався докупи.
   Цiлий плац на розi улиць Пансько┐  i  Зелено┐  заповнений  був  людьми,
деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику ру┐ну.
Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид  живий
i принадний. Вона була прикрашена  зеленою  ялиною  пiд  входу,  всерединi
обвiшана диванами, в нiй i довкола не┐ крутилися прислужники з  криком  та
прокляттями.  Приготовляли  перекуску,  котрою  Гаммершляг  хотiв   учтити
закладини нового дому. I ще  один  незвичайний  гiсть  з  великим  подивом
придивлявся цiлому тому натовповi людей  i  предметiв.  Се  була  невелика
особа, - а прецiнь усi на не┐ ззиралися цiкаво i якось дивно.
   - Ти, Бенедю, - спитав якийсь замазаний глиною робiтник, - а то на  яку
пам'ятку того щигля сюда вивiсили?
   - А, щось-то вже вни з ним гадають робити, - вiдповiв Бенедьо.
   Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що  скакав
в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто  не  знав,
нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi  премудрий  вид  i  на
запитання  робiтникiв  вiдповiдав:   "Аякже,   все   би-сь   хтiв   знати!
Постарi║шся, як усе пiзна║ш!"
   А щиголь мiж тим, отямившися з  першого  переляку  при  першiм  напливi
цiло┐ товпи народу, скакав собi  по  щебликах  клiтки,  теребив  конопляне
сiм'я  дзьобиком,  а   часом,   ставши   на   верхнiй   щеблпк,   трiпотав
червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько:  "Тiкiлi-тлiнь!
цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль!.."
   З-мiж  натовпу  гомонячих  людей   визначилася   нараз   голова   Леона
Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i  обернувся
до всього товариства:
   - Мо┐ панове, сусiди i добродi┐!
   - Тихо! тихо! пет! - загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi:
   - Дуже, дуже вам дякую, що  ви  були  такi  добрi  почтити  мене  сво┐м
приходом на нинiшнiй, та кий  важний  для  мене  обхiд...  -  О,  просимо,
просимо! - загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.
   - Ах, ось i нашi дами ┐дуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! -
I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю,  де
саме надкотило кiлька бричок з дамами.  Панове  помогли  ┐м  повилазити  з
бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут  же,  близ
^величезно┐ камiнно┐ брили.
   Дами тi - були то по  бiльшiй  частi  старi  i  поганi  жидiвки,  котрi
недостачу  молодостi  i  красоти  старались  покрити  пишним  i  виставним
багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i  сяло  на  них.
Вони щохвилi осторожно обзирали сво┐ сукнi,  щоб  не  сплямити  дотиком  о
цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi,  донька
Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим,  чого  ┐м  неставало  -
молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов  розцвiтаюча  пiвонiя  мiж
вiдцвiвшими будяками. Круг не┐ тож i громадились молодшi з  товариства,  i
швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена,  голосна  бесiда,  мiж
тим коли прочi дами,  по  перших  звичайних  викриках  подиву,  по  перших
бiльше-менше пискливих та вивчених  жиченнях  властивцевi  всякого  щастя,
сталися досить  тяжкi  на  слова  i  почали  розглядатися  довкола,  немов
дожидаючи яко┐сь комедi┐. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй
гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди  i
яко┐сь силувано┐ здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.
   I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов  забув,  що  перед
хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав  то
з одним, то з другим розмову о речах постороннiх,  але  все  то  якось  не
кле┐лося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос
дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.
   - А що ж вашо┐ панi нема, дорогий сусiдо? - вказав Леон, усмiхаючись.
   - Даруйте, - вiдповiв Герман, - вона, певно, щось нездорова.
   - Ах, дуже менi жаль! А я надiявся...
   - Але що, - вiдказав задобрюючи Герман, - хiба ж то  вона  така  велика
особа! Обiйдеся про ню!
   - Нi, коханий сусiдо┐ Прошу так не казати, що невелика особа...  Як  же
так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, - як вона була б  щасливою,  якби  мала
таку матiр!..
   Неправда тих слiв аж била з лиця i очей  Леоновi,  але  уста,  послушнi
наказовi волi, говорили, а розум силяв ┐х докупи, як того вимагав iнтерес.
   Але ось вiд Лану, де на сходi видно було  височезну  побiлену  божницю,
почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники  звернули  очi  в  той
бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, - се був кагал
жидiвський з рабином  всерединi,  котрий  мав  звершити  обряд  посвячення
пiдвалин нового дому.
   Швидко цiлий плац був залитий жидами,, котрi, сво┐м  звича║м,  говорили
всумiш, голосно  i  борзо,  снували,  мов  мурашки  в  розваленiй  купинi,
оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали  та  похитували
головами, немовби разом i  дивувалися  багатству  Леона,  i  жалували,  що
багатство тото в його, а не в ┐х руках. Немногi  панки-християни,  що  теж
були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк, чуючися не в  сво┐й
тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував губи зо злостi,  видячись  в
тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi  крихiтки  не  зважав  на  нього.  Вiн,
певно, в душi кляв сердечно свого "щирого приятеля Леона", але прецiнь  не
втiк, а достояв до кiнця обряду, по котрiм мала наступити перекуска.
   Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав,  але  ще  й  побiльшився.
Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду,  почав
перхати по клiтцi та битися о  дротики.  Рабина,  старого  сивого  жида  з
довгою бородою, вели два школьники  попiд  руки  i  привели  аж  iд  самiй
пiдвалинi. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотiв бути  ту
ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема мiсця на тiлько люду.  Серед
тиску i крику товпи не чути було й того, що читав рабин над пiдвалиною.  А
тiльки коли школьники час вiд часу в вiдповiдь на його молитву викрикували
"умайн", себто "амiнь", тодi й уся проча товпа повторяла за ними "умайн".
   Вдарила дванадцята година. На дзвiницi коло костела, тут же, насупротив
ново┐  будови,  загудiв  величезний  дзвiн,  звiщаючи  полудн║.   За   ним
зателенькали й усi другi дзвони  на  дрогобицьких  церквах.  Бачилось,  що
цiлий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими  голосами,  серед
котрих  ще  плачливiше  i  сумнiше  роздавалося  те  безладне  рiзноголосе
"умайн". Робiтники, почувши дзвони, познiмали шапки i почали хреститися, а
один школьник, пiдiйшовши до Леона i вклонившися йому, почав шептати:
   - Най бог благословить вас i зачате вами дiло. Ми  вже  скiнчили.  -  А
вiдтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихiше: - Видите,  пан  бiг
добрий пiслав вам знак, що все пiде вам щасливо, що тiлько загадаете.
   - Добрий знак? А то який? - спитав Леон.
   - А не чу║те, що  християнськi  дЬвони  самi  добровiльно  роблять  вам
службу i кличуть па вас благословенство християнського бога?  То  значить,
що християни все будуть  вам  добровiльно  служити.  Будуть  помагати  вам
осягнути то, що собi загада║те. Тi дзвони - то добрий знак для вас!..
   Коли б Леон учув був  таку  бесiду  при  других,  вiн  би,  певно,  був
насмiявся з не┐. Вiн рад був удавати про око вiльнодумного чоловiка, але в
глибинi серця, так як усi малорозвитi i самолюбнi  люди,  був  забобонний.
Тож i тепер, знаючи, що нiхто не чув школьниково┐ бесiди, вiн приймав дуже
радо добру ворожбу i вiткнув десятку в надставлений школьникiв кулак.
   - Се для вас i для школи, - шепнув  Леон,  -  а  за  добрий  знак  богу
дякувати!
   Школьник, урадуваний, став знов на сво║ мiсце коло рабина i  сейчас  же
почав перешiптуватися з другим школьником, котрий, очевидно,  питав  його,
кiлько дав Леон.
   А тим часом  пан  будовничий  прийнявся  вже  до  свого  дiла  i  почав
комендерувати робiтниками.
   - Ану, до дрюкiв! - кричав. - Бенедьо, тумане  вiсiмнадцятий,  де  твiй
дрюк?..
   Гармидер  на  плацу  ще  побiльшився.  Рабина   вiдвели   набiк,   жиди
розступилися, щоб дати  мiсце  робiтникам,  котрi  мали  зрушити  з  мiсця
величезну пiдвалину i впустити ┐┐ на приналежне мiсце в викопаний глибокий
рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед натовпу;  вони  були  дуже
цiкавi побачити, як то  буде  сунутися  тота  величезна  каменюка.  Тiльки
щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце  широким,  неприглядним  лицем
всмiхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба.
   Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек  невеличко┐  дорiжки,
куди треба було просунути камiнь, покладено чотири вали, так само загрубi,
як тi, на котрих вiн  тепер  спочивав.  Такi  ж  самi  два  вали  положено
пiвперек ями, в котру треба було камiнь спустити. Робiтники окружили  його
з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до  руху  i  зламати
його камiнну упертiсть. Деякi жартували i  смiялися,  називаючи  пiдвалину
сiрою коровою, котру так багато люда оте║ заганя║ до стайнi.
   - А поступися, маленька! - гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою.  Але
ось роздалася коменда будовничого, i  все  утихло.  На  цiлiм  многолюднiм
плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi.
   - Ану, рушайте! Раз, два, три! - крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов
десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв,  i  вiн  звiльна
покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер.
   - Гурра! Гей! А  скобочи-но  го,  най  ся  руша║!  -  закричали  весело
робiтники.
   -  Далi!  -  кричав  серед  тих  голосiв  будовничий.  Робiтники   знов
натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем,  i  камiнь,
мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях  присутнiх  гостей
виднiлася радiсть, дами всмiхалися,  а  Леон  шептав  до  котрогось  свого
"сусiда":
   - I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк -  пан  природи!  Нема
тако┐ сили, котро┐ б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота  руша║ться
по його приказу.
   - А особливо  прошу  зауважити,  -  додав  "сусiд",  -  що  за  сила  в
товариствi людей! Злученими  силами  чуда  докопуються!  Хiба  ж  сам-один
чоловiк потрафив би щось подiбного?..
   - Так, так, злученими силами, се велике слово! - вiдповiв Леон.
   - Гурра враз! Ану! - кричали радiсно  робiтники.  Камiнь  уже  був  над
ямою, спочивав на двох поперечних  лiгарях,  котрi  по  обох  берегах  ями
сво┐ми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою.  Але  тепер  дiло
було найтруднiше - спустити камiнь вiдповiдно вдолину.
   - Ану, хлопцi, живо до дрюкiв!  -  комендерував  будовничий.  Робiтники
розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм  пiд
камiнь.
   - Попiд ребра го! Так, щоби  му  аж  серце  пiдскакувало,  -  жартували
робiтники.
   - А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк,  то  як
скажу: "Ну" - всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумi║те?
   - Розумi║мо!
   - Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде!
   - Ну, ну! -  крикнули  робiтники  i  разом  налягли  на  пiдойми,  щоби
пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно,  вiддiлився
вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця
мимоволi дрижали. Робiтники,  посинiвши  вiд  натуги,  держали  камiнь  на
пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь  з-пiд  нього  лiгарi  i
заки будовничий не дасть знаку - вихапувати дрюки з-пiд каменя.
   - Ну! - гаркнув нарав  будовничий  серед  загально┐  тишi,  i  дев  ять
робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi  боки.  А  десятий?  Разом  з
глухим  лоскотом  каменя,   спадаючого   на   призначене   мiсце,   почули
загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк.
   - Що се такого? Що се такого? -  загомонiло  кругом.  Всi  почали  знов
тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.
   Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно сво┐  пiдойми
з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський,  Бенедьо  Синиця,  не  встиг
сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та  хвилинка  могла  його
згубити. Камiнь усiм сво┐м тягарем шарпнув йому пiдойму i  вирвав  з  рук.
Пiдойма за┐хала Бенедя пiвиерек - щастя, що не по головi, а тiльки  в  бш.
Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю.
   Густим клубом  пирснув  догори  пiсок,  де  впала  розмахнена  пiдойма.
Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.
   - Що то таке? Що таке? - гомонiли гостi. - Що сталося?
   - Пiдойма забила чоловiка.
   - Забила? Йой, боже! - далося чути мiж дамами.
   - Нi, не забила, живий! - роздалось з-мiж робiтникiв.
   - Живий! А! - вiдсапнув Леон,  котрого  крик  Бенедя  вхопив  був,  мов
клiщами, за серце.
   - А дуже скалiчений?
   - Нi, не дуже! - се був голос будовничого, котрий також при тiм  случа┐
несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.
   Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали  та  пищали,
кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та  м'якого  серця.
Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли  зiбратися
докупи. Навiть щиголь у сво┐й клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав  по  кутах,
неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще  лежав  на  однiм
мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила
його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку  i  фалатнула  в  клубi
дiру, з котро┐ пустилась кров. Але пiдойма  засягнула  i  трохи  вище,  по
голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.
   - Води! Води! - кричали робiтники, що  заходилися  тверезити  Бенедя  i
перев'язувати його рану. Принесено воду,  перев'язано  рану  i  затамовано
кров, але вiдтерти  зомлiлого  годi  було.  Удар  був  дуже  сильний  i  в
небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.
   - Возьмiть го винесiть отам на вулицю! - крикнув вкiнцi Леон. -  А  нi,
то занесiть додому та прикличте доктора!
   - Живо, живо! - пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за
руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого  ззаду
пiдiйшов майстер мулярський i  дiткнувся  його  плеча  "рукою.  Будовничий
зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучо┐ кропиви.
   - А видите, пане будовничий, я добре казав...
   - Що, що таке? Хто казав?
   - Я казав, - шептав стиха, спокiйно майстер, - не  спускати  камiнь  на
дрюках, бо небезпечно.
   - Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив,  хто  му
винен! - вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис  плечима
i замовк. Але будовничий почув  шпильку  внутрi  i  трохи  не  пiнився  зо
злостi.
   Мiж тим пора було кiнчати закладини.  Школьяики  спровадили  рабина  на
малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз  по  нiй  на  дно  рову,  де  на
йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була
видовбана чотиригранна, досить глибока ямка,  а  довкола  не┐  червонiлись
свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв  ще  якусь
молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний  грiш  до  видовбано┐  в
каменi ямки. За ним то само школьники,  а  вiдтак  почали  й  прочi  гостi
злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в  пiдвалину.  Дами
скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки  Леонова
дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й
панове один по другiм спускатися до пiдвалини.  Потомок  польсько┐  шляхти
iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого  капiталiста,  коли  той
бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського  в
кишенi, але, щоб не покпитись зi сво┐м шляхетським гонором, живо  вiдоп'яв
вiд' манжета золоту спинку i кинув ┐┐ до ямки.
   Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись  у  камiнну
ямку та заливаючи ┐┐ блискучою хвилею.  Робiтники,  що  стояли  над  ямою,
чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось  уже
кидання грошей скiнчилось - ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при
схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з  Германом  та  з
шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався),  тепер  виступив  наперед  i
казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент.  Робiтники  кинулись
сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.
   "Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-вулькуль!" -  щебетала  пташина,  не
надiючись собi лиха,  коли  Леон  зближався.  Тонкий,  чистий  спiв  щигля
дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися, цiкаво позираючи
на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв клiтку з птахом iз стовпа
i, держачи ┐┐ догори, проговорив:
   - Мо┐ дорогi сусiди, а  нинi  гостi!  Великий  седень  для  мене,  дуже
великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та  бурливих
морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного пристанiвку. Тут,  в
щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав  увити  собi  гнiздо,  котре  би  було
красою i славою мiста...
   - Браво, браво! - закричали гостi, перериваючи бесiду.
   Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше:
   - Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи
довершити  ║го  щасливо  i  хотячи  уживати  ║го  плодiв  щасливо,   треба
передовсiм з'║днати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв, ласкавi  панство?
Може бути, що ║ мiж вами хто, що в них не вiрить. Я - признаюсь вам - вiрю
в них. Ту, в тiй землi, в тих брилах  камiння,  в  тiм  сичучiм  вапнi,  в
людських руках i головах, - у всiм тiм жиють духи, сильнi,  та║мничi.  При
┐х тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони  тiльки  будуть  ┐┐
пiдпорою i обороною. I тих-то духiв по║днати, жертвою  по║днати,  кровавою
жертвою, - се цiль нинiшнього великого обряду. Щоб достаток i добробит,  -
не для мене, а для цiлого мiста, - цвiли в тiм домi, ви  ласкавими  руками
кинули в сю камiнну борозду золоте сiм'я. Щоб здоров'я, веселiсть i  краса
- не ' для мене, а для цiлого мiста, - цвiли в тiм домi, я  жертвую  духам
сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного спiвака! При  цих
словах Леон встромив руку  до  клiтки.  "Пi-пi-пi!"  -  запищала  пташина,
перхаючи i ховаючись по кутах, однако  Леон  живо  зловив  ┐┐  i  виняв  з
клiтки. Щиголь скоро в руцi  замовк,  тiльки  дивився  довкола  заляканими
очима. Його червоноперi  груди  виглядали,  мов  велика  кровава  пляма  в
Леоновiй руцi. Леон виняв червону шовкову  нитку  i  зв'язав  нею  щиглевi
крила i ноги, а вiдтак  зiйшов  схiдцями  в  долину,  до  фундаменту.  Всi
довкола мовчали, мов пiд якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i
довкола чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз  же
замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв перше  з
пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в камiннiй дучцi, а
вiдтак  положив  наверх  щигля.  Пташина  лежала  спокiйно   на   холоднiм
смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки  головку  звернула  догори,  до
неба, до сво║┐ ясно┐, чисто┐ вiтчини, - но  зараз  велика  плита  прикрила
зверху той живий-трiб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв...
   В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i  побачив  на  фундаментi  слiди  iншо┐
жертви - кров  людську,  кров  помiчника  мулярського,  Бенедя.  Та  кров,
застигла вже на каменi, вразила його до глибини Х душi.  Йому  повидiлось,
що, вiдай, чи не "духи мiсця" жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не
таку марну жертву, як  його  жертва.  Йому_  привидiлось,  що  тая  друга,
страшна, людська.журба ледве чи  вийде  йому  на  користь.  Краплi  кровi,
закрiпло┐ на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних
гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишно┐  будови.
Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в  прокопi,  i  вiн  вихопився
чимборше наверх.
   Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив
голосно:
   - Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого
дому, росте i множиться  в  тисячу  разi  Най  стане  пiдвалиною  слави  i
багатства вашого роду!
   - I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i  золота,  -
додав з другого боку також голосно шляхтич, -  так  най  щастя  i  розцвiт
вашого роду вiднинi основу║сь на щирiй приязнi i прихильностi всiх людей.
   Леон радiсно стискав руки сво┐м гостя, радiсно дякував ┐м за ┐х приязнь
i услугу, радiсно прирiкав працювати надальше тiльки в  товариствi  i  для
товариства, - а все-таки в серцi його  лежав  ще  холодний  сумерк,  крiзь
котрий грiзно виднiлися  великi  чорнi  краплi  кровi,  мов  живi  залiзнi
гвоздi, пробиваючi i розточуючi незначно пiдвалини його щастя. Вiн  чув  з
усiх слiв сво┐х гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала  скрита
глибоко в ┐х серцях зависть.
   Мiж тим робiтники пiд проводом  будовничого  замурували  з  усiх  бокiв
фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша година.
   - Ну, досить, люди, на нинi роботи! - крикнув Леон. - Треба й вам троха
забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в мо┐м життю небагато, най же  i  для
вас вiн буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива  i  закусок,  а  ви,
майстер, уважайте на порядок!
   - Добре, прошу пана!
   - А вас, мо┐  дорогi  гостi,  прошу  за  собою.  Фаннi,  дитинко,  будь
господинею i займися дамами! Прошу, прошу!
   Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева  до
дощано┐, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устро║но┐ буди на перекуску.
Тiльки рабин i школьники та деякi другi "хусити"  пiшли  геть,  не  хотячи
засiдати при однiм столi з "трефняками".
   Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися,  робiтники  сидiли  в
широкiм крузi пiд голим небом на камiннi.  Два  помiчники  наливали  пиво,
другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу.  Однако  робiтники  були
якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i  весь
той дивний жидiвський обряд закладин дуже ┐м не  сподобався.  Хто  вигадав
живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм, може,  й  так...
Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi смердь. А тут ще й тi
робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i стали  розповiдати,  як
стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала  тяженько,  побачивши  свого
║диного сина зомлiлого, окровавленого. Зразу, бiдачка, гадала, що  вже  по
┐┐ синовi, але коли ┐м удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася,  мов
дитина: заскаку║ коло нього, i цiлу║, i'плаче, i йойка║, так що  аж  серце
кра║ться чоловiковi.
   - Зна║те що, хлопцi, - озвався майстер, - треба би зробити яку  складку
та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й
не знаю, з чого ┐м обо┐м вижити. Адже стара iглою не занипа║ на тiлько!
   - Правда, правда! - закричали  робiтники  з  усiх  бокiв.  -  Скоро  по
виплатi, то кождий по п'ять крейцарiв, нам уйма невелика, а ┐м добро.
   - Ну, а будовничий, - озвався котрийсь муляр, - вiн нiчо не дасть? Адже
цiле нещастя через него!
   - Та й ще добре ще, що на тiм сталося, - сказав другий. - Та то  камiнь
мiг i п'ятьом так само за┐хати!
   - Тре му казати, най також причиниться на бiдного скалiченого.
   - Але вже ви кажiть, - сказав майстер, - я не буду.
   - Ну та що, скажемо ми, гуртом, - озвалися голоси.
   Саме в тiй хвилi вийшов будовничий з буди вiд гостей, щоб поглянути  на
робiтникiв. Його лице вже налилось широким рум'янцем вiд випитого вина,  а
блискуча паличка дуже живо лiтала з одно┐ руки до друго┐.
   - А що, дiти! - крикнув вiн, пiдходячи до кружка.
   - Все добре, прошу пана, - вiдказав майстер.
   - Ну, так ми ся й справуйте! - I хотiв iти назад.
   - Ми би  до  пана  мали  одну  просьбу,  -  дався  чути  голос  з-помiж
робiтникiв. Будовничий обернувся:
   - До мене?
   - Так, - загули гуртом усi.
   - Ну, що ж такого?
   - Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го
нинi пiдоймою пришибло.
   Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки  сильнiший  рум'янець  почав
виступати на його лице, -  знак,  що  просьба  робiтникiв  непри║мно  його
дiткнула.
   - Я? - сказав вiн вкiнцi з проволоком. - А  ви  вiдки  до  мене  з  тою
просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що?
   - Та, прошу пана, i ми не виннi, але зда║ся нам, годиться i таки  треба
помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь  час  не  буде  мiг  робити,
треба ж ║му й матерi старiй чимось дихати.
   -  Як  хочете,  то  му  помагайте,  а  я  вiдки   до   того   приходжу!
Першому-лiпшому непотрiбовi помагай!.. Ще чого не  стало!..  -  Будовничий
вiдвернувся гнiвно i пустився йти назад, коли втiм котрийсь з  робiтникiв,
обурений такою бесiдою, сказав голосно:
   - Ади, який пан! А сам тому найбiльше винен, що  Бенедя  скалiчило!  Ог
коби его було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то п'ять, а  й
десять креицарiв на такого дiловода!..
   - Що? - ревнув нараз з усе┐ сили  будовничий  i  прискочив  до  сидячих
робiтникiв. - Хто се говорив?
   Мовчанка.
   - Хто се смiв говорити? Га?
   Нiхто й не писнув.
   - Майстер, ви ту сидiли: хто се сказав? Говорiть, а нi, то вас нажену з
роботи замiсть того урвителя!
   Майстер поглянув довкола по робiтниках i сказав спокiйно:
   - Я не знаю.
   - Не зна║те? То я вас вiднинi не знаю ту на роботi. Проч!
   - То я сказав! - вiдозвався один робiтник, встаючи. - Я сказав i ще раз
кажу, що-с дiдовiд, коли не хочеш на бiдного  робiтника  дати.  А  о  твою
роботу я не стою!..
   Будовничий стояв, мов скажений, i  з  лютi  не  мiг  до  слова  прийти.
Робiтник мiж тим узяв свiй вiнкель,  кельню  та  мiру  i,  попрощавшися  з
товаришами, спокiйною ходою пiшов iд ринковi. Прочi робiтники мовчали.
   - Га, драби, лайдаки! - гримав  будовничий.  -  О,  або  вiн  сто┐ть  о
роботу! Вiн би лиш лежав  горi  животом,  як  тота  свиня  в  болотi.  Але
пождiть-но ви, навчу я вас порядку! Не такi у мене станете! А то урвителi!
- I, ще весь телепаючись зi злостi та  клонучи  всю  "голоту",  будовничий
пiшов назад до панського товариства.
   В будi тим часом iшло дуже весело i гойно. По перекусцi слуги позбирали
миски i тарелi, а натомiсть понаставляли фляшок з  вином  i  чарок.  Чарки
кружили живо. Вино звiльна розпутувало язики,  розбуджувало  веселiсть  та
гомiн. Пахучий дим з дорогих цигар  клубився  понад  головами  до  дощано┐
стелi, плив тонкою струйкою крiзь прорiзане вiкно. Слуги Леоновi крутилися
посеред гостей, подаючи ┐м, чого хто забажав. Гостi однi  сидiли  купками,
другi стояли або ходили,  балакаючи,  жартуючи  або  торгуючись.  Леон  не
покидав Германа. Вiн нинi перший раз  ближче  зiйшовся  з  тим  найбiльшим
бориславським тузом i почув до нього якусь дивну приязнь. Досi вони стояли
против себе, як вороги, доперва  два  роки  тому  прибув  до  Борислава  з
готовим i чималим капiталом. Вiн був бiльше образований вiд Германа, добре
знався на купецтвi, читав деякi книжки гiрничi i  думав,  що  досить  йому
тiльки явитись в Бориславi, а  усе  покориться  перед  ним,  i  вiн  стане
самовладним паном. Вiн наперед укладав собi  плани,  як  то  вiн  закупить
дешево обширнi i найвiдповiднiшi до копання частки грунту,  як  позаводить
собi машини для  скоршого  i  дешевшого  видобутку  земляних  скарбiв,  як
пiднесе цiлий нафтовий промисл i сво║ю волею  буде  пiднiмати  i  опускати
цiни на всiх торгах. Мiж тим показалося на дiлi зовсiм не те. В  Бориславi
були вже сво┐ сили, i то сили такi, з котрими йому нелегко було  мiрятись,
а найбiльшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою
нетайною неохотою приймають його давнi бориславськi предпри║мцi.  Особливо
Герман, той простий, невчений жидонучкар, був для нього сiллю в оцi, i вiн
старався все i всюди, де тiльки мiг, щипати його, а в товариствi нiколи не
переминув поза звичайною чемнiстю показати Германовi свою духовну вищiсть.
Герман знов мало робив собi з  дотинкiв  Леона,  а  шарпав  його  на  полi
iнтересiв: перехапував частки, котрi хотiв купувати  Леон,  переймав  його
щонайлiпших робiтникiв, а при всiм тiм Леоновi все  показував  такий  вид,
буцiмто й нiчого не зна║. Сього було замного для Леона.  Вiн  побачив,  що
таким способом  не  дiйде  нi  до  чого.  Правда  досi  в  Бориславi  йому
щастилося: вiн надибав на кiлька багатих жил воску, кип'ячка тож в  многих
ямах iшла добре; але Леон справедливо боявся, що не  завсiгди  щастя  буде
йому прихильне, що, може, часом i  вiдвернеться  вiд  нього,  а  на  такий
случай лiпше мати сильних приятелiв, нiж сильних ворогiв. А тут  ще  й  те
причинилося, що по смертi жiнки Леон забажав  з  часом  осiсти  супокiйно,
утвердитися, пустити корiння в грунт i уживати на  старiсть  плодiв  свого
неспокiйного,  запопадливого  життя  i  забезпечити  хороше  життя   сво┐й
вдиначцi. Тут уже конечна рiч - мати кружок приятелiв, а не  ворогiв.  При
тiм же вiн зачув, що у Германа с син-║динак у Львовi в практицi купецькiй,
- i думка його прямо стрiлила туди: Германiв син i його Фаннi -  то  пара;
два найбiльшi силачi по капiталу,  замiсть  боротися  i  пiдкопувати  один
другого, сходяться, зв'язанi тiсним i вузлом  родинним,  i  думка  Леонова
будувала золотi замки на тiй тривкiй пiдвалинi.

   - Бачите, дорогий сусiдо, - говорив вiн до Германа, - сам не  знаю,  що
таке, що так менi дуже затужилося за сво┐м  спокiйним,  тихим  i  щасливим
пристановком. А то досi чоловiк був, як та перелетна  птиця:  то  тут,  то
там. Нi, пора вспоко┐тися!
   - I я то кажу, - сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже  його
займа║.
   - Не дав менi бог сина так, як вам, - га, але ║ у мене дочка,  сердешна
дитина. Бачити ┐┐ щасливою, з любим чоловiком, в крузi дiточок  -  ох,  то
║дина цiль мого життя...
   - Дасть бог, що й те║ вам сповниться.
   - Га, я дуже того бажаю... Ах, i ще так кружок добрих приятелiв, таких,
як ви, любий сусiдо, - нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало...
   - Ну, щодо мене, - сказав, усмiхаючись, Герман,  -  я  з  Дрогобича  не
втечу, мене можете мати завсiгди на сво┐ услуги.
   - О, я знаю, - сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, -  я  знаю,
що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите,  як  я  вiддавна  бажав  з  вами
ближче познакомитися... А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати  його
лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина.
   Герман трохи скривився на  згадку  про  сина,  мов  нараз  в  медiвнику
схрупнув зерно перцю.
   - Мiй син, - сказав вiн неохiтно, - дякую вам за ласкаве запитання! От,
працю║, що може.
   - Ну, того й не кажiть! - скрикнув Леон. - Я й сам знаю, що син  такого
батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який  би  я
був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у  всiм
так, щоби... - Вiн урвав i глядiв  на  Германа,  а  Герман  на  нього,  не
вгадуючи, куди той цiлить.
   - Зна║те, - почав знов Леон, - нинiшнiй день такий великий  i  щасливий
для мене...
   Саме серед то┐ розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна,  бо  в
будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив  вiд
вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме  туди,
де стояв Герман. I якраз, коли Леон  говорив  про  велике  нинiшн║  щастя,
цегла гепнула перед ним на стiл, в  купу  склянок.  Болiсно  дзенькнуло  i
розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну,
впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно:  вiн
догадувався, що цегла вимiрена була в нього.
   - Що се? Що се? Хто се такий? - почулися тривожнi крики. Леон, Герман i
ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.
   - А лапай-но го, драба якогось! - кричав з усi║┐ моцi майстер.
   - Хто ту цеглою кида║сь? - крикнув i собi ж Леон. Х
   - А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався  ту  по  улицi,
зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана  (показав  на  Германа)  у
вiкнi, та за цеглу, - як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на  полiцiю!
- обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв,  що  гнали  долiв  Зеленою
улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в  такiй  же
опинцi.
   - Овва, то бестiя втiка║! Не здогонять! - говорив майстер.
   Робiтники, що гнали за хлопаком, також, зда║ться, були  то┐  гадки,  бо
зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь  i  шпурнув  ним  за
утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь  вцiлив  вуглярчука  в  саму
п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез  за  муром.  Крик
той дивно вразив Германа.
   - Ей, а се що за хлопак? - спитав вiн. Нiхто не  знав  вуглярчука.  Але
Леон глянув на Германца i аж злякався.
   - Мiй боже, а вам що таке? *
   - Нiчо, нiчо, - вiдказав Герман, - то, вiдай, вiд задухи. Щось мя ту, у
грудях, стисло. Але той голос, той голос... якийсь такий дивний...
   Леон не мiг поняти, чим дивний  той  голос.  Йому  вiн  видався  зовсiм
звичайним. I Герман не вмiв витолкувати собi,  що  се  за  голос,  -  йому
здавалось, що вiн десь чув його, але де,  не  знав.  То  тiльки  знав,  що
якоюсь та║мною,  недослiдимою  силою  голос  той  збентежив  у  нiм  якiсь
страшнi, давно забутi вражiння, якусь бурю, котро┐ слiди ще не загладились
в його серцi. Але що се такого, i як воно взялося, i як  було  зв'язане  з
тим диким, болiсним викриком удареного вуглярчука,  сього  не  мiг  Герман
собi вияснити.
   Леон мiж гим взяв його попiд руки i повiв в сад, пiд тiнистi дерева, на
пахучу високу траву. Холоднавий, свiжий воздух живо  вспоко┐в  Германа,  i
Леон зачав йому знов говорити про сво┐ бажання i надi┐:
   - Ах, як горячо я вiддавна ждав такого дня, як нинiшнiй!  Як  я  бажав,
щоб вiд нього починалася нова, спокiйна, щаслива доба мого  життя!  Щоб  в
нiм на всi боки понав'язувались для мене щасливi вузли! I ось прийшов  той
день, надi┐ мо┐ збулися, вузли нав'язанi, крiм  одного  i  найважнiшого...
Ах, а ви, дорогий сусiдо i  приятелю,  ви  зробили  б  мене  найщасливiшим
чоловiком  у  свiтi,  якби   помогли   менi   нав'язати   той   послiднiй,
найважливiший вузол!..
   - Я? - спитав здивований Герман, - Який же то вузол?
   - Що ту довго говорити, - сказав Леон i взяв Германа за обi руки, - мо║
найглубше, сердечне бажання, щоб нашi дiти, моя Фаннi i ваш  Готлiб,  були
пара!
   Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподiванкою,  але  все-таки
його се троха дивно дiткнуло, що вiд Леона першого почув ее предложения.
   - Що ж ви, приста║те? - спитав Леон.
   - Гм, не знаю, як би то... - сказав нерiшучо Герман.
   - Ви вагу║тесь? Не вагуйтесь, дорогий сусiдо!  Хiба  ж  не  видите  тих
користей, якi з такого сполучення сплинуть на нас?  Вiзьмiть  лиш  то:  ми
оба,  двi  першi,  смiю  сказати,  сили  бориславськi,  '  ми  оба  разом,
спорiдненi, зв'язанi докупи, - хто тодi опреся нам? Всi  пiдуть  за  нашою
волею, а хто  не  схоче,  той  за  одним  нашим  замахом  упаде  в  порох!
Подумайте: ми  тодi  пани  цiлого  нафтового  торгу,  ми  визначу║м  цiни,
закупу║м околичнi села, лiси, каменоломи та копальнi┐ Цiла околиця в наших
руках. Не тiлько торговi i промисловi, але  i  полiтичнi  дiла  околицi  в
наших руках. Всi  вибори  йдуть,  як  ми  хочемо,  посли  i  репрезентанти
говорять, що ми кажемо, боронять наших iнтересiв, пани i  графи  дбають  о
нашу ласку!.. Чи ви понимаете? Ми сила, i  доки  держатись  будемо  разом,
доти нiхто против нас не всто┐ть! - I, розогнений власними  словами,  Леон
кинувся обiймати Германа.
   - Приста║те, дорогий приятелю, брате? - скрикнув Леон.
   - Пристаю, - сказав Герман, - тiлько не знаю, як моя жiнка.
   - Що, ваша чесна i розумна жiнка мала б не хотiти щастя для свого  сина
i для мо║┐ дитини? Нi, то не може бути! Ходiм, ходiм до  не┐.  Я  нинi  ще
мушу залагодити се важне дiло, i,  скоро  розiйдуться  гостi,  пiдем  оба,
представимо, поговоримо...
   - Вона дуже любить свого сина, то правда. Але менi здався,  що  й  вона
кращо┐ партi┐ для нього не найде вiд вашо┐ Фаннi, - сказав Герман.
   - Ах, дорогий приятелю! - скрикнув урадуваний Леон. - Що за  щастя  для
мене нинiшнього дня! Боже, що за щастя! Пiдем, пiдем!
   II
   Рука об руку йшли два приятелi  Бориславським  трактом  до  Германового
помешкання. Говорив бiльше jIeoH. Вiн був чоловiк дуже  вразливий  i  живо
переймався всякою думкою. НевтомимсГрозточував вiн  перед  Германом  щораз
новi картини ┐х будущо┐ величi й сили. Все з  його  уст  iшло,  мов  медом
посолоджене, всi трудностi так i щезали, мов снiг вiд сонця. Практичний  i
холодний, Герман зразу не дуже подавався на тi золотi гори, але чим  далi,
тим бiльше Леон потягав i його за собою,  i  в  його  недовiрливiй  головi
звiльна зачало також ворушитись питання: "А  що  ж,  хiба  ж  се  не  може
бути?.."
   З сво┐м сином Готлiбом вiн здавна мав тiлько гризоти  та  клопотiв,  що
навiть нiколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь  путнього
на будуще, не то вже будувати такi високолетнi плани. От i недавно купець,
у котрого Готлiб вiд двох лiт був на практицi, писав до нього, може, Сотий
раз, що Готлiб зле справу║ться, дiла не пильну║, грошi, присланi  з  дому,
розкида║, мов безумний, над другими суб'║ктами збитку║ться i бог зна  яких
дурниць не виробля║. "З жалем признати мушу, - писав  далi  купець,  -  що
його дволiтнiй побит в мо┐м закладi  не  принiс  для  нього  майже  нiяко┐
користi. Його знання в купецтвi тепер таке саме, як  було  й  спочатку..."
Все те мимоволi насувалось Германовi на  думку  тепер,  коли  Леон  такими
заманчивими красками малював йому  будучнiсть  ┐х  "домiв"  за  полученням
Готлiба з Фаннi. "Ще доки я жию, - думав Герман, -  то,  може,  воно  буде
якось iти, але вiдтак?" Щоб Готлiб змiнився, поправився, на те треба  хiба
якого чуда, котрого Герман не надiявся. Але все-таки  вiн  слухав  Леоновi
бесiди, звiльна пiддавався ┐┐ чаруючому впливовi, немов  на  легкiм  човнi
пускався на тихе, лагiдно-хвилююче, вечiрнiм  блиском  озолочене  море,  i
йому робилось якось так легко, любо, немов i справдi вже сповнюються  його
найсмiлiшi надi┐. "А що ж, хiба ж се не може бути?" - думалось йому, i  на
нього находила якась певнiсть, немов усе те не тiльки  може  бути,  але  й
справдi буде, мусить бути.
   За той час оба приятелi вiд ринку зiйшли вже долiв,  на  мiсток,  вiдки
улиця почала знов пiдiйматися догори, помiж двома рядами  високих  ясенiв,
поки не урвалася наверху,  де  блискучий  позолочений  хрест  меркотiв  до
сонця. Тут же  за  мостом  направо  починався  обширний  сад,  обмурований
високим муром. Далi мур кiнчився, замiсть нього йшли штахети з дубових лат
в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливано┐  глини.
За  тими  штахетами  був  уже  не  сад,  але  огородець  цвiтовий,  досить
запущений,  окружаючий  старосвiтський,  безповерховий,  а   зато   широко
розложений дiм пiд гонтами. Вiд улицi вела до нього широка в'┐здова  брама
i побiч невеличка хвiрточка для пiшоходiв. То була Германова осела Тут вiн
жив вiд кiлькох лiт, хоть мав ще i;iлька домiв по iнших частях мiста i три
каменипi в ринку. Всi тi будинки вiн випускав у наем, а сам не  мав  охоти
рушатись iз сього  старосвiтського  вигiдного  гнiзда.  Дiм  сей  разом  з
великим садом, огородом,  подвiр'ям,  стайнями  i  всякими  знадобами  вiн
закупив вiд вдови по однiм польськiм пану з великого роду. Пан той давнiше
мав великi ма║тки, кiлька сiл околичних. Але найбiльша часть  того  ма║тку
пiшла на пiдпирання нещасливо┐ революцi┐ в 1831 р.;  що  лишилося  опiсля,
було потрачено в довголiтнiх  процесах  о  якесь  наслiдство,  так  що  по
скасуваннi панщини давнiй дiдич очутився немов на льоду i не  мiг  назвати
сво┐м нiчого, крiм сього одного дому з садом та парою  коней.  Тут  вiн  i
дожив свого вiку в  затишшi,  а  по  його  смертi  жiнка  спродала  й  сей
послiднiй шматок давньо┐ величi i забралася з тих сторiн. Замiсть  старого
польського дiдича настав новий пан в тих мурах - Герман. Вiн тодi  iно  що
почав поростати в пiр'я; закуп того дому був перший крок до його пiзнiшого
багатства; може, для того вiн i звикся так iз тим старим житлом.
   Впрочiм, Германа мало займало внутрiшн║ уладження  дому,  -  тим  менше
займав його сад, в котрiм давнiй властивець просиджував, бувало, цiле лiто
i в котрiм, як говорили в сусiдствi, i тепер ще не раз мiсячно┐  ночi  мож
було видiти його високу  стать  з  довгими  вусами  i  бiлим,  як  молоко,
волоссям, бродячу в густiй високiй  травi,  -  мож  було  видiти,  як  вiн
огляда║ кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламу║ руки або зiтха║
важко. Герман хоть i чув тi слухи, смiявся з них,  але  до  саду  все-таки
його не тягло. Вiн вдоволився тим,  що  кождо┐  весни  почислив  дерева  i
вiдтак випускав сад в аренду садiвниковi, сам же  до  нього  мало  коли  й
заглядав.
   I в самiм домi Герман  мало  якi  поробив  амiни.  Старосвiтськi  меблi
оббито новим репсом, замiсть старопольських великих печей помуровано новi,
кахлевi, мiж вiкнами повiтано великi дзеркала, та й годi. На стiнах, побiч
деяких  нових  штихiв,  висiли  почорнiлi  вiд  старостi  портрети  давнiх
польських магнатiв, з густими бровами, грiзними вусами i оголеними лобами.
Дивно виглядала тота сумiш старосвiччини з невмiлими  i  немов  случайними
пробами новини, але Германа се  мало  обходило,  вiн  i  так  занятий  був
iншима, важнiшими дiлами, його завдання було - громадити, а не уживати,  i
вiн громадив, збира, множив, докладав з якимось  гарячковим  поспiхом,  не
дбаючи, хто буде користуватись його надбанням;
   - От i мо║ гнiздо! - сказав Герман, отворяючи хвiртку i впускаючи Леона
наперед. Леон перший раз нинi вступав в його пороги.
   - Ах, як ту вигiдно, як ту простiрно! - скрикував  хвиля  вiд  хвилi  з
чемною пересадою Леон, обзираючись по  подвiр'┐.  Подвiр'я  було  виложене
плитами. Насерединi була кирниця пiд дашком,  з  великим  колесом  на  два
вiдра. Далi збоку видно було стайню, а побiч не┐ вхiд до саду.
   - Простiрно-то простiрно, - вiдказав  Герман,  -  але,  правду  кажучи,
троха мов пусто. Видите, чоловiк уже в таких лiтах, коли  йому  не  досить
себе  самого,  коли  рад  би  бачитися   серед   цiло┐   купи   маленьких,
веселеньких...
   - О, так, так, - перервав Леон, - се iменно й  менi  зараз  прийшло  на
думку. Справдi, що ту жити серед купи молодого потомства, то був  би  рай,
правдивий рай!..
   - А тепер що? - говорив далi Герман. - Син наш у Львовi...  Ну,  треба,
щоби молодий чоловiк замолоду чогось навчився...
   - Певно, певно!
   - А ми з жiнкою, двое нас, а ще вона хоровита...  признайте,  що  часом
чоловiковi прикро робиться.
   Вони ввiйшли до поко┐в.
   - Правда? - казав Герман. - Тихо, як в могилi... Слуг не держимо много:
вiзник, кухарка та й поко┐вка, бiльше нам не треба. I так ту  цiлий  день.
Мене звичайно й так рiдко коли дома видають, все дiла.
   - Ой так, так, - сказав Леон, - важке наше життя.  Говорять:  що  хибу║
капiталiстовi, - нероба,  жие  собi  та  грошi  згорту║.  А  тут  би  вони
поглянули, пожили кiлька день нашим життям, то, певно  би,  вiдкинулися  й
тих капiталiв, i того життя.
   - О, певно, ручу вам! - потвердив Герман. - Хоть в тiй хвилi й  мигнула
йому по головi збиточна думка, що прецiнь при всiй тiй тяжкостi, при  всiх
недогодах життя якось нi один капiталiст не  кинув  ще  добровiльно  свого
ма║тку анi не помiнявся ним за палицю й торби жебрацькi.
   Герман перейшов iз сво┐м гостем уже три поко┐. Всюди було тихо i пусто.
Вiн шукав сво║┐ жiнки, але не мiг ┐┐  доглянути.  Перейшли  до  четвертого
покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, i тут не було нiкого.
   - Що за диво, де вона подiлася? - сказав пiвголосом Герман,  коли  втiм
iз сусiднього покою, спальнi його жiнки, почулось йому щось, немов голосне
хлипання.
   - А се що? - сказав вiн, прислухуючись.
   - Чи не плаче хтось? - сказав, i собi ж наслухуючи, Леон.
   - Будьте ласкавi, коханий сусiдо, сядьте ту,  спочиньте  хвильку,  ось,
прошу, перегляньте альбум мо┐х знакомих, може,  побачите  й  собi  знакомi
лиця... I перепрашаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого...
   - Але ж прошу, прошу, - вiдказав Леон, сiдаючи на крiслi коло  круглого
стола. Вiн узяв альбум дорук, але не мав  охоти  переглядати  його.  Хвилю
сидiв без руху i думки. Розiгравша  хвиля  його  фантазi┐  нараз  iзсякла,
втихла пiд впливом се┐ тишi, сього немов могильного холоду, який панував в
тiм домi. Вiн сам не знав, чому ся тиша йому не подобалась.
   -  Тьфу  до  чорта,  якась  мов  розбiйницька  коршма,  аж   чоловiковi
моторошно!.. Зда║тся, що от-от хтось випаде з-за дверей i  вхопить  тя  за
горло. А ще й, тi образи, такi глупi морди! Тьфу, я би того й на хвилю  не
стерпiв. А йому що, жи║ собi, як миш в ходацi, та й не дба║ нi про що!..
   Вiн почав прислухуватись, що дi║ться в сусiднiм поко┐, де пiшов Герман,
але не чув зразу нiчого бiльше, як все те ж саме хлипання.
   - Добрий знак на початок... - воркотiв вiн далi. - Входжу сюда з такими
надiями, а ту якась мара чи кона║, чи що... То, певно, вона сама.  Чув  я,
що гадра послiдня... Та що дiяти, для iнтересу треба в'язатися й з такими!
   Знов слуха║. Гомiн. Се Герман говорить щось, але що - не  чути.  Шелест
якийсь. Мовчанка. Знов гомiн i  хлипання.  Нараз  луск,  мов  удар  чимось
твердим о пiдлогу, i проразливий жiночий  крик:  "Розбiйнику!  Кровопийце!
Проч менi з очей! Проч, най тя не виджу на сво┐ очi!"
   Леон аж пiдвергся на крiслi. Що се такого? Вiн почав слухати далi,  але
тепер уже за писком та стукотом не мiг розiбрати слiв. Мiркував тiльки, що
якiсь страшнi прокляття,  наруга  i  обвини  градом  летять  на  Германову
голову, але за що, про що, того не знав.
   Не знав сього i Герман! Увiйшовши  до  жiнчино┐  спальнi,  побачив,  як
вона, розкидана i розхристана, лежала на софi з видом конаючо┐ i  хлипала,
З ┐┐ очей текли сльози i промочили вже широкий кружок на обо┐ софи. Герман
зчудувався i не  знав,  що  думати  на  такий  вид.  Жiнка,  бачилось,  не
запримiтила його входу, не рушалась, тiльки груди ┐┐  то  пiдносилися,  то
опадали поривисто, мов у великiй натузi. Герман боявся пiдступати до  не┐,
знаючи ┐┐ крутi норови, але далi зiбрався на вiдвагу.
   - Рифко, Рифко! - сказав вiн стиха, зближаючись до не┐.
   - Чо .хочеш? - спитала вона, бистро повертаючи головою.
   - Що тобi сталося? Чого плачеш?
   - Чо хочеш? - повторила вона з притиском. - Хто ту з тобою прийшов?
   - Та нiхто не прийшов. Ади, нiкого нема.
   - Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?
   - Леон Гаммершляг.
   - А вiн за чим?
   - Таж зна║ш, у нього нинi закладини були, просив мене...
   - Але за чим його сюда принесло?
   - Слухай, Рифко, - почав Герман, видячи, що  вона  немов  утихомирилась
трохи. - Леон - багатий чоловiк, добрий чоловiк, голова неабияка...
   - Чи кажеш ти раз, чого вiн ту прийшов, чи нi? - перебила  його  Рифка,
стискаючи кулаки.
   - Адже чувш, що кажу. Тiлько послухай. Леон, кажу, багатий  чоловiк.  А
жiнки у нього нема, тiлько одна донька. Чу║ш, Рифко, ти зна║ш його  доньку
Фаннi? Правда, що дiвчина нiчого?
   - Ну?
   - Зна║ш, що каже Леон? "Сусiдо, - каже, - у мене одна донька, а  у  вас
один син..."
   Герман не скiнчив. На згадку про сина Рнфка посинiла, задрижала вся,  а
вiдтак, шпурнувши набiк стiльчик з-пiд нiг, випрямилася i крикнула:
   - Розбiйнику! Кровопiйце! Проч вiд мене! Проч з-перед мо┐х очей..
   Герман остовпiв. Вiн не знав, що се сталося з Рифкою, i лепетiв  лишень
раз за разом:
   - .Але ж, Рифко, що тобi? Що ти робиш, Рифко?..
   - Проч менi з очей, потворо! - верещала Рифка.  -  Щоби  тя  бог  тяжко
побив та покарав! Щоби ся земля пiд тобов розступила! Iди геть  вiд  мене!
Ти, ти говориш менi про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?..
   - Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!..
   - Нiчого менi вiд тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе  не  вислухав  на
сво┐м судi! А хiба ти слухав мене, як я говорила: не треба  дитину  мучити
школою, не треба дитину торопити проклятою практикою... А ти нi та  й  нi!
Тепер ма║ш, ма║ш, чого-сь хотiв!
   - Ну, що сталося, Рифко? Я нi о чiм не знаю!
   - Не зна║ш? Га, не знав би ти, що нинi  за  день,  нелюде  якийсь.  На,
поглянь, дiзнайся! На! - I вона кинула йому лист паперу. Герман  дрижачими
руками взяв пiм'яте, слiзьми промочене письмо, мiж тим коли  Рифка,  немов
утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями i  тяжко
плакала.
   Письмо було зi Львова, вiд купця, у котрого практикував Готлiб. Герман,
муркотячи, читав: "Високоповажний пане! Сам не знаю, вiд чого зачати i  як
розповiсти о тiм, що тут у нас сталося. Ваш син, Готлiб, уже три днi  тому
пропав, i всякi пошукування були дармi. Доперва нинi рано удалось  полiцi┐
найти його одiж, звиту докупи, в корчах на Пелчинськiи горi. Його ж самого
досi анi слiду. Догадка була, чи не втопився в ставi, але  досi  не  можна
було дошукатись тiла. При┐жджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити,
що з ним сталося. Впрочiм, коли б дещо викрилося, заким ще ви дiстанете се
письмо, донесу телеграфiчно!.
   Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А  телеграми  не  було,  -
значить, нiчого! Вiн довгу хвилю стояв мов остовпiлий, сам не знаючи, що з
ним дi║ться. Рифчин голосний плач знов його протверезив.
   - Видиш, видиш, - кричала  вона,  -  до  чого  ти  довiв  свою  дитину!
Втопився мiй синочок, втопився мiй Готлiб!.. I чому тебе замiсть нього  не
залляла твоя проклята кип'ячка в якiй-де бориславськiй безоднi!..
   - Боже мiй, - сказав Герман, - жiнко, .май же  розум,  хiба  ж  я  тому
винен?
   - Не ти винен? А хто ж такий? Може, я? Iди, людо┐де, но говори  нiчого,
не стiй, ┐дь до Львова, може, ще де як мож буде його вирятувати  або  хоть
тiло вiднайти!.. Боже, боже, за що ти мене  таким  чоловiком  покарав,  що
свою власну дитину в грiб ввiгнав! Та й коби ще тих дiтей у нього много! А
то  одно-однiсеньке  було,  та  й  того  нема!..  Ой-ой-ой,  голово   моя,
розпукнися!..
   - Та цить же, Рифко, чень, ще не так зле, як написано.  Чу║ш,  що  одну
тiлько одiж знайшли! А одiж що? Одiж мiг скинути...
   - А скинув би ти з себе шкiру твою погану!..  Ти  ще  менi  договорю║ш,
дорiзу║ш мене, нелюде! О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого  сина
десь там у водi риби ┐дять! Тобi що! Але я! Мо║ серце  кра║ся,  мо║  серце
чув, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..
   Герман бачив, що з жiнкою нiщо говорити, бо й так  до  ладу  з  нею  не
договоришся. Вiн кинувся чим борше  наказати  вiзниковi,  щоб  збирався  в
дорогу, запрягав конi. Тодi до Дрогобича  не  було  ще  залiзницi.  Хотячи
┐хати до Львова, треба було возом  ┐хати  до  Стрия,  бо  аж  вiдтам  iшла
залiзниця до Львова.
   Проходячi┐ через великий покiй, Герман зирнув набiк  i  побачив  Леона,
котрий усе ще сидiв на крiслi,  мов  на  терню,  чув  розмову,  переривану
наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з
його "сусiдами" i що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собi  Леона,
про котрого за криком жiнки та власним нещастям зовсiм був позабув.
   - А, коханий сусiдо, - сказав вiн, зближаючись до Леона, - даруйте, але
нещастя...
   - Боже, що з вами сталося? - скрикнув Леон.  -  Ви  блiдi  як  полотно,
дрожите, ваша жiнка плаче, що се таке?
   - Ех, i не питайте, - сказав стиха Герман, - нещастя, мов грiм з ясного
неба, спало на наш дiм, i то так несподiвано, що я ще й досi не  знаю,  чи
то все менi сниться, чи дiйсна правда.
   - Але кажiть же, боже мiй, - i нема нiяко┐ ради?
   - Яка на те рада!  Хто  воскресить  мертвого!..  Пропало,  пропало  мо║
щастя, моя надiя!
   - Мертвого?
   - Отак! Мiй син, мiй Готлiб, не жи║ вже!
   - Готлiб! Що ви кажете? Чи се може бути?
   - Пише зi Львова його принципал, що пропав десь.  Кiлька  днiв  не  мож
було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла  його  одiж  в
корчах на Пелчинськiй горi.
   - А тiло?
   - Нi, тiла не найдено.
   - Ах, то, може, ще вiн жи║!
   - Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi,  розваживши
його характер i все... все... я стратив надiю!  Нi,  не  бачити  вже  менi
йоте, не бачити!..
   Аж тепер, коли Герман улегшив сво║ серце тим оповiданням, з  його  очей
потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний,
все-таки знав також, що се його ║диний син, нащадник  його  ма║тку.  А  ще
саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями.
Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб  не  поправиться,  то,  може,
гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумi║ бодай здержувати його примхи, взвича┐ти
його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло,  мов
булька  на  водi.  Послiднi  ниточки  любовi  вiтцiвсько┐  i  сильнi  нитi
самолюбства в його серцi заболiли нараз - i  вiн  заплакав.  Леон  кинувся
потiшати його:
   - Ах, коханий сусiдо, не плачте! - говорив вiн. - Я  знаю  напевно,  що
ваш Готлiб живий, що ще  будете  мати  з  нього  потiху.  Лиш  не  дайтеся
пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам,  людям  сильним,  капiталiстам,
стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!
   Герман хитав головою на тоту бесiду.
   - : Що менi з того? - вiдказав вiн  сумно.  -  Пощо  менi  тепер  сили,
капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я - застарий уже!..
   - Нi, не тратьте надi┐, не тратьте надi┐!  -  вговорював  Леон,  -  Лиш
швидко ┐дьте до Львова, - я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.
   - О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! - скрикнув Герман. - Правда  ваша,
по┐ду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!
   - Нi, не вмерлого, а живого, - пiдхопив Леон. - I вже не  лишайте  його
там, у того якогось купця,  а  привезiть  сюда,  всiм  нам  на  втiху,  на
радiсть! Так, коханий сусiдо, так!..
   В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою  ввiйшла  Рифка,  ще
заплакана i вся червона, мов грань,  ┐┐  товсте,  широке  лице  спалахнуло
гнiвом, коли побачила Леона. I Леон  собi  ж  почувся  якось  не  в  сво┐й
тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i  грiзну,  як  жива  кара
божа. Але, криючи сво║ замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до не┐,
вклонився, протягнув лице для вираження смутку i  вже  отворив  уста,  щоб
заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його  вiд  стiп  до  голови,
коротко, але голосно спитала:
   - А ти чо ту хочеш, заволоко?
   Леон став нi в двi нi в три на  таке  привiтання.  Далi  на  лицi  його
появилася холодна, силувана усмiшка, i, ще раз кланяючись, вiн зачав:
   - Справдi, ласкава панi, дуже менi жаль, що я в таку невластиву пору...
   - Але я питаю, чого ту потребу║ш? - крикнула Рифка i глянула на нього з
таким гнiвом i погордою, що Леоновi аж страшно зробилося, i  вiн  мимоволi
мотнувся взад.
   - Але ж перепрашаю, - сказав вiн, ще не тратячи вiдваги, - ми ту  от  з
вашим мужем, а мо┐м дорогим товаришем, укладали плани, -  ах,  якi  хорошi
плани, о нашiй будущинi, - i я вiрю твердо, що бог нам допоможе дiждати ще
┐х справдження!
   - Вам? Бог допоможе? Людо┐ди якiсь, дводушники! -  воркотiла  Рифка,  а
далi, немов оснувата, пiдоймила  затиснутi  кулаки  вгору  i  кинулась  на
перепудженого Леона.
   - Не пiдеш ти ми з дому, душогубе!  -  кричала  вона.  -  Ти  ще  смi║ш
роздирати мо║ серце, говорити менi сво┐ дурницi, коли мiй син через вас  i
вашi прокдятi..; грошi зо свiту пропав!.. Проч ми з хати! Проч!  А  як  ще
раз поважишся ту  вказатися,  то  ти  видру  тi  безвстиднi,  гадючi  очi!
Розумi║ш?..
   Леон зблiд, скулився пiд градом тих слiв i, не зводячи очей  з  грiзно┐
прояви, взадгузь ступав iд дверям.
   - Але ж, жiнко, Рифко, - вмiшався Герман, -  що  тобi  сталося?  За  що
обража║ш нашого доброго сусiда? А чень, воно ще  все  не  так,  чень,  наш
Готлiб жи║ i все те, о чiм ми говорили, може сповнитися?
   Герман  надiявся  тим  потiшити  Рифку;  показалось,  що  тiльки  дужче
розлютив ┐┐ на бiдного Леона.
   - А хоть би й так було, -  крикнула  вона,  -  то  я  волю  десять  раз
побачити його мертвим, нiж  бачити  отсього  поганина  сво┐м  сватом!  Нi,
нiколи, доки я жию, нiколи того не буде!
   Оба мужчини стали хвилю мов задеревiлi, не знаючи, що сталося  Рифцi  i
вiдки взялась у не┐  така  встекла  злiсть  на  Леона.  А  коли  Рифка  не
переставала кричати, кидатися i  прогонювати  Леона  з  свого  дому,  той,
скулившися i натиснувши цилiндер на голову, вилетiв з  негостинних  поко┐в
на подвiр'я, на вулицю i, не обзираючись,  дрижачи  весь  з  несподiваного
зрушення, пiшов до мiста.
   - Боже, тота жiнка справдi здурiла! - воркотiв вiн. - I вона мала  бути
свекрухою мо║┐ Фаннi? Таже вона, гадина сороката, за┐ла б ┐┐ за один день!
Щастя мо║, що так сталося, що того... ┐х сина десь вирвало! Тьфу, не  хочу
мати з ними нiякого дiла!..
   Так Леон воркотiв i спльовував дорогою. Йому аж  тепер  стало  розумно,
чому прочi багачi уникають Германа, нерадо бувають в  його  домi  i,  крiм
торгових та грошових, не мають з ним нiяких зносин.  Але  все-таки  прикро
було Леоновi, що так сталося: жаль йому було тих блискучих надiй i планiв,
котрими недавно й сам -упивався. Та тiльки ж голова його  плiдна  була  на
такi плани, а коли розпався один, вiн не довго жалував за ним, але  швидко
хапався другого. I тепер вiн живо покинув недавнi мрi┐ i старався  вжитися
в тоту думку, що "працювати" йому надалi  не  у  спiлцi  з  Германом,  але
самому, без Германа або й против Германа. "Против! А! - думав  вiн.  -  До
того, певно, незадовго всилу║ мя й сам  Герман,  буде  тепер  старався  ще
бiльше шкодити менi".
   Леон i сам не знав, для чого се  видалось  йому  конечним,  щоб  Герман
тепер мусив ворогувати з ним. iн i сам  перед  собою  не  був  би  одверто
признався до того, що перекидав на Германа свою думку,  що  в  серцi  його
закипа║ якась дика неприязнь до Германа за образу, дiзнану в його домi, за
обалення його блискучих планiв. Леон i сам собi не признавався, що се  вiн
iменно рад би був  тепер  шкодити  Германовi,  показати  йому  свою  силу,
"навчити його розуму". Вiн не входив в причини, але  вдумувався  тiльки  в
саму боротьбу, старався наперед представити собi ┐┐  тисячнi  случайностi,
пiдходи, невдачi, щоб завчасу  против  них  забезпечитися,  щоб  Германовi
впоперек дороги навести як мож бiльше завад i  некорисних  обставин.  I  в
мiру того як хiд його ставався повiльнiший, вiн чимраз глибше затоплювався
в сво┐ думки, чимраз тяжчi невдачi i страти наводив на Германа, упокорював
того товстенького, спокiйного, мов муром обведеного,  багача,  наводив  на
нього тривогу, аж вкiнцi - перед самим входом до дому - обалив його зовсiм
i враз з його скаженою жiнкою вигнав з послiднього закутка  -  з  дому  на
Бориславськiм трактi.
   - А, так вам треба! - шепнув вiн, немов радуючись ┐х розпуцi, -  Аби-сь
знала, чарiвнице, як менi видряпувати очi!
   В той самий час, коли Леон,  затоплений  в  сво┐х  мрiях,  радувався  з
цiлковитого  упадку  дому  Гольдкремерiв  i  забирався  до   обраховування
користей, якi спадуть на нього з то┐ велико┐ побiди, Герман сам  в  каретi
вихром iмчав улицями Дрогобича на Стрийський тракт.  Вiн  був  iще  зовсiм
блiдий лицем, хвиля вiд хвилi почував якийсь холод за спиною i легку  дрож
в тiлi, а в головi його думки  мутились,  i  перевертались,  мов  вода  на
млиновiм колесi. Нещастя впало на нього так несподiвано, та й  ще  нещастя
таке дивне та непрослiдиме, що вiн вкiнцi порiшив - не думати нiчогiсiнько
i ждати терпеливо, що з того усього вийде.  Вiн  постановив  собi  пробути
кiлька днiв у Львовi i ужити всiх можливих способiв, щоби винайти  сина  i
вияснити всю справу, чому i куди вiв пропав.  За  кiлька  днiв  вiн  мусив
┐хати до Вiдня, куди його один торговий  приятель  телеграмою  зазвав  для
залагодження важного дiла, тикаючого нафтового промислу в Бориславi.  Коли
б, отже, в тих кiлькох диях не удалось йому у Львовi  добитися  свого,  то
вiн рiшив лишити справу в руках  полiцi┐,  а  сам  таки  ┐хати  до  Вiдня.
Правда, жiнка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, -  а  о
┐здi до Вiдня в "нафтових" дiлах вона й чути не хотiла,  -  але  що  жiнка
розумi║! Або ж то вона зна║, що Герман хоть буде сам у Львовi,  а  Готлiба
може й не вiдшукати, а грошi i без нього  сво║  зроблять,  коли  ще  можна
що-небудь зробити. А в Вiднi йому бути ковче треба, там дiло без нього  не
пiде. Таке роздумував Герман, котячись у каретi бистро гостинцем до Стрия.
Хвиляста пiдгiрська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в душi його
нiякого слiду. Вiн ждав  нетерпеливо,  коли  перед  ним  забiлiються  вежi
Стрия; його нудили безконечнi ряди берiз та рябин, посадженi по обох боках
гостинця; вiн звiльна  почав  успокоюватися,  хитатися  вiд  одно┐  стiнки
карети до друго┐, а вкiнцi, прилягти лицем до подушки, заснув.
   По ви┐здi Германа Рифка кинулася анов на  софу,  хлипаючи  та  втираючи
сльози, i кiлько разiв кинула очима на нещасне письмо  зо  Львова,  тiлько
разiв сльози наново починали плисти з ┐┐ очей. Сльози  лагодили  ┐┐  жаль,
розливали всякi думки, вона давала уноситись  ┐м,  мов  тихим  хвилям,  не
думаючи, куди вони несуть ┐┐. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона  забулась
зовсiм, забувала навiть про Готлiба, про лист, про свое горе i чула тiльки
пливучi холоднiючi сльози.
   Де дiлись тi часи, коли' Рифка була бiдною, робочою дiвчиною? Де дiлась
тогочасна Рифка, проворна, працьовита,  жартiвлива  i  вдоволена  тим,  що
мала?  Тi  часи  i  тота  Рифка  згинули  безслiдно,  затерлися  навiть  в
замороченiй пам'ятi теперiшньо┐ Рифки!..
   Двадцять лiт минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дiвчина, одного
хорошого  вечора  стрiнулась  случайно  на  улицi  з  бiдним   либаком   -
Германом-Гольдкремером. Вони  розговорилися,  познакомились.  Герман  тодi
починав непевним ще кроком iти до  багатства;  вiн  мав  зобов'язання  при
лiверунку до цiсарського депо, i вже близько було йому все стратити, бо не
стало йому грошей, щоб довершити все, до чого був  зобов'язався.  Почувши,
що Рифка ма║ зложених трохи грошей на вiно, вiн сквапно  оженився  з  нею,
пiдрятував тим вiном сво║ дiло i добився великих зискiв. Щастя усмiхнулось
йому i вiдтодi вже його не покидало. Багатство плило до його  рук,  i  чим
бiльше нагромаджувалось, тим менше були страти, тим певнiшi зиски.  Герман
увесь вiддався тiй погонi за багатством;
   Рифка тепер для нього стала п'ятим колесом  у  возi;  вiн  рiдко  бував
дома, а як коли й завернув, то уникав ┐┐ чим далi, то бiльше. I недаремно.
Рифка змiнилась за тi лiта дуже, i змiнилась не  на  користь  собi,  хоть,
певно, без сво║┐ вини. Можна сказати, що  Германове  багатство  за┐ло  ┐┐,
пiдточило ┐┐ моральну iстоту. Зроду сильна  й  здорова,  вона  потребувала
руху, роботи, дiла, котрим би могла занятися. Доки жила в  бiдностi,  доти
такого дiла ┐й не хибло. Вона служила у багатших жидiв, заробляла всiляко,
щоб продержати себе i свою тiтку, ║дину  своячку,  що  ┐й  осталась  пiсля
холери. Розумi║ться, що звича║м убогих жидiв, вона  не  одержала  нiякого,
навiть звичайного хайдерського образования. Тяжке життя i праця,  звичайно
одностайна i механiчна, розвинули ┐┐ силу, ┐┐ тiло, але зовсiм  не  ткнули
┐┐ думки. Вона виросла в круглiй невiдомостi i темнотi  духовiй,  не  мала
навiть  то┐  природно┐  спосiбностi  та  "розторiпностi",   яку   звичайно
стрiча║мо у сiльських дiвчат. Тiльки то, що було безпосередньо  коло  не┐,
то могла вона поняти, тим могла занятися, - поза  тим  нiчо  не  розумiла.
Такою взяв ┐┐ Герман.
   Любовi мiж ними не було. Правда, зразу молода,  здорова  природа  обо┐х
притягала одно до другого, - нерозвитi чуття i думки наразi  й  не  бажали
нiчого бiльше, крiм просто┐ тiлесно┐ розкошi. Та й то  цiлими  днями  вони
звичайно не видалися, -  тим  при║мнiшою  була  зате  стрiча  вечором,  ┐м
уродилась тодi донька, котра однако ж швидко  пмерла,  -  зда║ться,  через
неосторожнiсть само┐ матерi  вночi.  Тодi  ще  Гольдкремери  вважалися  за
бiдних: Герман уганявся по цiлих днях по мiсту  або  по  околишнiх  селах,
Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила i мила, -  одним
словом, жила робiтницею, так, як i досi. I се була ще найщасливiша пора ┐┐
життя замужем. Перша дитина, також  здорова  i  гарна  дiвчинка,  дуже  ┐┐
тiшила i також чимало причинювала ┐й роботи й заходiв.  Чим  бiльше  Рифка
робила та запопадала, тим ставала здоровiшою  i  веселiшою.  Правда,  вона
сама не знала,  що  се  iменно  з  працi,  i  частенько  жалувалась  перед
чоловiком, що  не  ма║  нiколи  й  хвилi  вiддиху,  що  тратить  здоров'я,
повторюючи бiльше звичайнi бесiди других жiнок, анiж говорячи  з  власного
переконання i з власно┐ потреби.
   Нещастя хотiло, щоб тi ┐┐ бажання аж надто  швидко  сповнилися.  Герман
розбагатiв, закупив вигiдний i обширний дiм на Бориславськiм трактi, наняв
прислугу, яко┐ гребувала Рифка, - i ┐й зразу немов  полегшало.  Ходила  по
тих покоях, на котрi недавно ще несмiло поглядала  з  улицi,  приглядалася
образам, меблям, дзеркалам та обоям,  порядкувала  в  кухнi,  зазирала  до
спiжарнi, але швидко пiзнала, що все  те  ┐┐  ходження  i  зазирання  було
непотрiбне. Герман сам  видавав  слугам  усе  по  рахунку  i  за  найменшу
недокладнiсть  грозив  прогнанням  зо  служби,  -   тож   при   невеличкiм
господарствi, яке у них велось,  не  було  що  боятись  окрадування  через
слуги. Нанятий кухар розумiвся на варивi далеко лiпше, нiж сама панi, а ┐┐
ради та розпорядки принимав  з  чемною  насмiшкою.  Переставляти  меблi  i
перевiшувати образи ┐й швидко навкучилось, - i от тепер-то почалась  нова,
страшна доба ┐┐ життя. Вона досi не знала, що  таке  нуда"  -  тепер  нуда
просякла ┐┐ до костi. Вона то волочилася по широких покоях,  мов  заклята,
то сидiла в кухнi, балакаючи з службою, то лежала цiлими годинами на софi,
то виходила на вулицю i  вертала  швидко  додому,  не  можучи  найти  собi
нiякого заняття, нiяко┐ роботи, нiчого, що би пiддержувало  в  якiм-небудь
руху ┐┐ нерви i мозок. Служба  супроти  не┐  була  мовчазлива,  знаючи  ┐┐
дразливiсть за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рiдко, та й всюди
обходились з нею дуже холодно.  Впрочiм,  всякi  вiдвiдини  були  для  не┐
мукою. Серед нових кружкiв людей, в котрi так напруго ввело  ┐┐  багатство
мужа, вона чулась  зовсiм  чужою,  не  вмiла  повернутися,  не  знала,  що
говорити, не розумiла анi ┐х комплiментiв, анi  ┐дких  притикiв  а  сво┐ми
грубими дотепами та простими замiтками будила  тiльки  смiх.  Швидко  вона
похопилась, що вона  справдi  ста║ться  тiльки  посмiвищем  тих  людей,  i
перестала зовсiм бувати в товариствах, перестала  приймати  у  себе  чужих
людей, крiм кiлькох старших жiнок. Та й тi незадовго поображувались за  ┐┐
дразливiсть та  наглi,  непогамованi  вибухи  i  перестали  бувати.  Рифка
осталась сама, мучилась i билась, мов звiр лiсовий, запертий у  клiтку,  i
нiяк не розумiла що се ┐й такого сталося, ┐┐ нерозвита думка не могла  анi
дiйти до причини того стану, анi найти з  нього  вихiд,  найти  яку-небудь
дiяльнiсть, яке-нвбудь заняття для  сво║┐  здорово┐,  крепко┐  натури,  що
лишена без усякого дiла, без усякого живiшого iнтересу до  життя,  сама  в
собi з'┐далась i попелiла, вибухала хiба  надмiрним,  бевумним  гнiвом  за
леда дрiбною причиною. В мiру того як Рифка  вiдвикала  вiд  працi,  праця
ставалась ┐й чимраз ненависнiшою i  тяжчою:  вона  не  могла  пересилувати
себе, щоб прочитати аби одну книжку,  хоть  перед  кiлькома  лiтами  тiтка
навчила була ┐┐ трохи читати. Нуда застелювала все перед ┐┐  очима  сiрою,
непринадною опоною, i вона ставалась чимраз  самотнiша  в  свiтi,  опадала
чимраз глибше на днi то┐  пропастi,  яку  круг  не┐  i  пiд  нею  викопало
багатство ┐┐ чоловiка i котро┐ анi вона, анi ┐┐ чоловiк не вмiли заповнити
нi сердечною любов'ю, нi розумною духовою працею.
   От в такiй-то порi  вродивсь  Рифцi  син  -  Готлiб.  Лiкарi  зразу  не
обiцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала,
а слуги в кухнi пошiптували собi, що се якесь "вiдмiнча".  Але  Готлiб  не
вмер, хоть i не стававсь здоровiшим. Зато матерi його хоть на  якийсь  час
свiт роз'яснився. Вона цiлими днями бiгала, кричала, суетилась коло дитини
i почулася нараз здоровiшою, менше дразливою. Нуда пропала. I рiвнобiжне з
тим сво┐м виздоровленням вона тим сильнiше полюбила свого  сина,  чим  той
був слабший i докучливiший. Недiспанi ночi, ненастанна грижа та захiд коло
нього - все це робило ┐й Готлiба дорожчим, милiшим. З часом хлопчина трохи
нiби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духовi епосi  бностi
будуть далеко не блискучi. Вiн ледве в другiм роцi ймився ходити, а  ще  в
третiм роцi лепотiв, як шестимiсячна  дитина.  Зато,  на  радiсть  матерi,
почав ┐сти добре, немов через три першi роки дуже проголоднiвся. Животик у
нього все був повний i надутий, як бубон, а скоро тiльки трохи  зголоднiв,
сейчас починав верещати на всю хату. Але чим бiльше простао  Готлiбу.  Тим
поганшi робились його норови. Вiн Кождо'му мусив докучити, все псував,  що
далось зiпсувати, i ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тiльки,  де
би мiг чого причепитися. Мати любила його без пам'ятi, тряслась над ним  i
у всiм волила його волю. ┐┐ нерозвинута голова та довго  придавлене  чуття
не могли вказати ┐й друго┐ дороги для проявлення материнсько┐ любовi; вона
нiколи й не подумала о розумнiм вихованнi дитини, не дбала нi про що, крiм
того, щоб сповнити кожде ┐┐ бажання.  Слуги  боялись  малого  Готлiба,  як
огню, бо вiн любив нi з  сього  нi  з  того  причепитись  i  або  роздерти
одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або, коли сього  не  мiг  зробити,
починав кричати щомоцi, на крик прибiгала мама, i бiдна людина малась тодi
ще гiрше. Сварка i штовханцi - то була ще найменша кара, а то лучалось, що
служницю сейчас вигоняно зо служби. Герман знов не любив сина, вже хоть би
тому, що i в тi рiдкi днi, коли бував дома,  через  нього  не  мав  нiколи
супокою. Малий Готлiб зразу боявся батька, але коли кiлька разiв  мати  за
нього завзято стялася з вiтцем i  отець  уступив,  хлопець  сво┐м  дитячим
нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати  оборонить,  i  почав  виступати
против вiтця чимраз смiлiше. Се лютило Германа, але позаяк  жiнка  у  всiм
потакувала синовi i готова була дати собi й око виймити за нього,  то  вiн
не мiг на те нiчо порадити, i се ще пiдносило його неохоту i до  жiнки,  i
до сина. Розлад в родинi ще збiльшився, коли  прийшлось  дати  Готлiба  до
школи. Розумi║ться, що кiлька днiв перед записом Рифка плакала  над  сво┐м
сином, немов то його поведуть до рiзницi; вона  розмовляла  з  ним,  немов
прощаючись навiки, розповiдала йому, якi-то там острi люди, тi  професори,
i наперед уже грозила  ┐м,  коли  котрий  поважиться  ткнути  ┐┐  золотого
синочка: вона наказувала йому, як скоро хто в  школi  чим-небудь  образить
або покривдить його, щоб зараз пожалувався ┐й, а вона  покаже  професорам,
як мають з ним обходитися. Одним словом, Готлiб, не бувши ще в школi,  мав
до не┐ вже таку вiдразу, немов се  якесь  пекло,  винайдене  злими  людьми
навмисне на то, щоб мучити таких, як вiн, "золотих синочкiв".
   Зато  Герман  ударився  в  другий  бiк.  Вiн  пiшов  до  ректора  отцiв
василiанiв, котрi в Дрогобичi держали тодi одиноку головну школу, i просив
його давати позiр на Готлiба, щоби  вчився  i  привикав  до  порядку.  Вiн
розповiв, що хлопець розпещений мамою i зiпсутий, i  просив  держати  його
остро, не щадити грозьба, навiть кари i не зважати на те, що може говорити
i робити його жiнка. Додав навiть, що коли б того було треба, вiн  винайде
для Готлiба окрему кватиру поза домом, щоб  усунути  його  з-пiд  шкiдного
впливу матерi. Отець ректор немало здивувався такою бесiдою  Германа,  але
швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Готлiб не тiльки зроду був
мало спосiбний до науки, але його початкове домашн║  виховання  було  таке
погане, що отцi професори, певно, з нiким ще не мали тiлько гризоти, що  з
ним. Щохвилi ученики, товаришi Готлiба,  прибiгали  жалуватися  на  нього:
сьому вiн роздер книжку, другому пiдбив око, третьому викинув вiкном шапку
в монастирський город. Коли хто в коритарях i  в  класах  робив  найбiльше
крику i стуку, то певно Готлiб. Коли хто пiд час науки бурчав або стукотiв
пiд лавкою, то також вiн.  Коли  хто  в  цiлiм  класi  смiв  сваритися  .з
професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також вiн.  Професори
зразу не знали, що з ним дiяти; вони день  у  день  жалувалися  ректоровi,
ректор писав до вiтця, а отець вiдписав коротке  слово:  "Бийте".  Вiдтодi
посипались на Готлiба кари та буки, котрi хоть про око трохи нiби втишили,
скрушили його крутi норови, але довели його до скритостi i завзято┐ злостi
i так до решти зiпсували його моральну iстоту.  Ледве  в  семи  чи  восьми
лiтах Готлiб скiнчив чотирикласову нормальну школу i,  пшiбитий  морально,
нерозвинедий духовно, з безграничною вiдразою до науки i злiстю до  людей,
а особливо до вiтця, вступив в гiмназiю. Але тут  вiн  в  трьох  роках  не
скiнчив ще й другого класу, коли поганий i темний случай з вiтцем перервав
назавсiди його шкiльну науку. (Случай_ той  був  предметом  повiстi_  "Boa
constrictor",_ надруковано┐ 1878_ p._ у видавництвi: "Громадський  друг",_
ч,_ II;"Дзвiн" i "Молот".)_

   Але хто зна║, чи тi лiта нещасливо┐ шкiльно┐  науки  не  були  тяжчi  i
нещасливiшi для Рифки, нiж для самого Готлiба. Раз те, що школа на  бiльшу
часть дня розлучувала ┐┐ з  сином  i  через  те  втручувала  ┐┐  наново  в
бездонну пропасть бездiйства i нуди. А потiм i те, що вiчнi жалi та  плачi
Готлiба ще бiльше лютили  й  роздразнювали  ┐┐.  Зразу  вона,  мов  ранена
львиця,  бiгала  день  у   день   до   отцiв   василiанiв,   нарiкала   на
несправедливiсть i неспосiбнiсть учителiв, кричала i кляла, аж поки ректор
не наганьбив ┐┐ i не заборонив  приходити  бiльше.  Вiдтак  задумала  була
упертися на тiм, щоб вiдiбрати Готлiба вiд василiанiв i дати до яко┐ iншо┐
школи, але швидко роздумала, що iншо┐ школи в Дрогобичi не було, а  давати
Готлiба до якого другого мiста, мiж чужих людей, - о тiм вона й  помислити
не могла без страху. В тiй безвихiднiй матнi вона довгий час  билася,  мов
риба в саку, i не раз цiлими днями сидiла на софi, плачучи та думаючи,  що
ось, може, десь тепер у школi тягнуть  ┐┐  сина,  сiпають,  покладають  на
лавку, б'ють, - а тодi  вона  голосно  проклинала  i  школу,  i  науку,  i
чоловiка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку для сина i для  не┐.  Тi
вибухи чуття ставались чим  далi,  тим  частiшi  i  довели  ┐┐  вкiнцi  до
негiавистi  против  усiх  людей,  до  якогось  ненастанного  роздразнення,
готового в кождiй хвилi вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не
подумала йти в товариство або чимнебудь розривати  свою  нудь;  вона,  мов
заклята, волочилася по домi, i нiхто iз слуг без крайньо┐ потреби не  смiв
указатись ┐й на очi. Той стан дiйшов до крайностi, коли  Герман  два  роки
тему нараз вiдвiз Готлiба до Львова i дав до купця.  Рифка  зразу  дурiла,
рвала на собi волосся, бiгала по покоях  i  кричала  за  сином  -  пiзнiше
успоко┐лась трохи i довгi мiсяцi сидiла день у день мовчки, мов дикий звiр
у клiтцi. Самота i пустота круг не┐ i в нiй самiй стали  ще  страшнiшi,  -
навiть чоловiк боявся приступати до не┐ i старався цiлими днями не  бувати
дома. I серед усе┐ то┐ тьми в серцi Рифки горiв лиш один огонь -  безумна,
сказати б звiряча, любов до Готлiба. Тепер зависна доля наважилась видерти
┐й i  сю  послiдню  опору,  затерти  в  ┐┐  серцi  i  сей  послiднiй  знак
чоловiцтва. Удар трафив Рифку страшенно, i що вона в тiй хвилi не зiйшла з
розуму, се було лиш для того, що не могла дати вiри свому нещастю.
   По ви┐здi Германа вона так i застила на  сво┐й  софi.  Нiякi  думки  не
ворушились в ┐┐ головi, тiльки сльози плили. Весь свiт щез для не┐, свiтло
померкло, люди вимерли, - вона чула тiльки ским'ячий, ненастанний  бiль  у
серцi.
   Нараз вона зiрвалась i задрижала цiлим тiлом. Що се такого? Що за  шум,
за  стук,  за  говiр  долетiв  до  не┐?  Вона  заперла  в   собi   дух   i
прислухувалась. Говiр при входi. Голос служницi, котра немов  свариться  з
кимось, не пуска║ до покою. Другий голос, рiзкий  i  гнiвний,  стук  немов
поваленого до землi  чоловiка,  трiск  дверми,  тупiт  крокiв  по  покоях,
ближче, чимраз ближче...
   - Ах, се вiн, се мiй син, се мiй Готлiб! - скрикнула Рифка  i  кинулась
iд дверям, назустрiч. В тiй хвилi створилися дверi, пхнутi сильною  рукою,
i перед нею став - зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.
   Рифка мимоволi скрикнула i пруднулася взад.  Вуглярчук  глядiв  на  не┐
гнiвними великими очима, з котрих блискала лютiсть i ненависть.
   - А що, пiзна║ш мене? - проговорив вiн рiзко, i в тiй хвилi Рифка,  мов
безумна, кинулася до нього, почала стискати i  цiлувати  його  лице,  очi,
руки, плачучи й смiючись.
   - Так се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жи║ш, ти здоров, а я вже
мало не вмерла! Синочку мiй! Коханий мiй, ти живий, живий!..
   Викрикам не було кiнця. Рифка потягла вуглярчука на софу i не випускала
з обнять, поки вiн сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячо┐
служницi, вiн замкнув дверi i, обертаючися до матерi, сказав:
   - Накажи тiй проклятiй малпi, най си йде до чорта,  бо  ┐й  розiб'ю  ┐┐
пустий череп, як ми сейчас вiдси не вступиться!
   Рифка, послушна синовi, наказала крiзь  замкненi  дверi  служницi,  щоб
iшла до кухнi i не виходила, аж ┐┐ закличе, а вiдтак почала знов  обнiмати
i пестити сина, не зводячи й на хвилю очей  з  його  надутого  замурзаного
лиця.
   - Мiй синочку, - почала вона, - що се з тобою? Що ти зробив?
   I вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога
одiж була смертельною раною на його тiлi.
   - Ага, а ви думали, що я так i до смертi буду терпiти у того проклятого
купця! - крикнув Готлiб, тупаючи зо злостi ногами i вириваючись  з  обнять
матерi. - Ви гадали, що я не посмiю мати свою волю! Га!
   - Але ж, золото мо║, хто так гадав! - скрикнула Рифка. -  То  хiба  той
нелюд, твiй отець, так гадав!
   - А ти нi?
   - Я? Господи! Синочку, я би кровi сво║┐ не жалувала для тебе. Кiлько  я
наговорилася йому...
   - А вiн куди по┐хав? - перервав ┐й Готлiб.
   - Та до Львова, шукати за тобою.
   - А, так, - сказав Готлiб з усмiхом вдоволення, - то най же си шука║!
   - Але як же ти прибув сюда, любчику?
   - Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.
   - Бiдна моя дитиночко! - скрикнула Рифка. - Та й ти з  ними  ┐хав  цiлу
дорогу! То ти  мусив  назнатися  бiди,  господи!  Але  швидко  скинь  тото
паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!.. Я вже тебе
не пущу, не позволю, щоби той нелюд вiз тя назад, -  нi,  нiкуди!  Скидай,
любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз пiду найти для тебе чисте шмаття. А
ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю...
   I вона встала, щоб задзвонити. Але Готлiб силомiць затримав ┐┐.
   - Дай спокiй, не треба, - сказав вiн коротко.
   - Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш...
   - Ага, ти гадала, - сказав Готлiб, стаючи перед  нею,  -  що  я  на  то
тiлько вирвався зо Львова в тих лахах, на то  тiлько  плiвся  з  вуглярами
п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти
в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi  науки?  О,  не
буде того!
   - Але ж, синку, - скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, -  що
ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого  но
вдi║!
   - Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!
   - Але що ж ти будеш дiяти?
   - Буду собi жити, як сам захочу, без вашо┐ опiки!
   - Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!
   - Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся  -  зараз  питання,
плачi, чорт зна║ що!.. Не потребую того. А ще як вiн при┐де, - о, то би  я
виграв!
   Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула,  що  син  не
любить ┐┐, не терпить ┐┐ пестощiв, i те║  почуття  навело  на  не┐  страх,
немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно
сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.
   - Дай ми грошей, я собi потрафлю  сам  жити  на  свою  руку,  -  сказав
Готлiб, незважаючи на ┐┐ чуття.
   - Але де ж ти пiдеш?
   - Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро при┐де,
а вiн би казав мене шандарами привести.
   - Але ж богом кленуся, що не скажу!
   - Ну, то й я тобi не скажу. Нащо ма║ш знати? Давай грошi!
   Рифка встала i створила бюрко, але грошей у не┐ не було нiколи много. В
бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала ┐х мовчки Готлiбовi.
   - Та що тото! - сказав вiн, обертаючи  в  руках  банкнот.  -  Жебраковi
якому да║ш, чи що?
   - Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка,  перерив
в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:
   - Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.
   - То прийдеш? - спитала мати радiсно.
   -Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а  нi,  то  пришлю  кого.  Як
покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй  пачцi.  Але  пам'ятай
си, - i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, - нiкому о  мнi  не  кажи
анi слова!
   - Нiкому?
   - Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому!  Най  нiхто  в
Дрогобичi не зна║ про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав.  А  як  скажеш
кому, то пам'ятай собi!
   - Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.
   - Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш,  лиш
о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу,  або  якби
хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi:
   такого вам нароблю лиха, що й не спам'ята║теся. Хочу жити собi на  свою
руку, та й годi!
   - Боже мiй! - скрикнула Рифка, заламуючи руки. - Доки ж так будеш жити!
   - Доки менi ся схоче!
   I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його,  немов  хотячи
поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном  надвiр.  Рифка  зiрвалася,
скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже  й  слiду  не  було.  Тiльки
високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.
   В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi  i
почала кричати:
   - Панi, панi!
   Рифка живо отямилась i створила дверi.
   - Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?
   - Я? Тебе? Коли? - питала Рифка, почервонiвши, мов грань.
   - Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали.
   - То в тво┐й дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти
не казала аж тодi приходити, коли тя закличу?
   - Але менi здавалося, що мя панi кличуть? - несмiло закинула служниця.
   - Марш до кухнi, коли ти кажу, - крикнула Рифка, - i най ти  на  другий
раз не зда║ся нiчо, розумi║ш?..
   III
   Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори:
пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася
вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за  роботою,  а  в  перших
днях i сам Леон цiлими дня'ми тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх
понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле  дiло  покликало
Леона до Вiдня, а хоть без нього робота й не йшла повiльнiше,  то  прецiнь
робiтники якось легше вiдотхнули, не видячи над собою то┐ вiчно┐ змори.
   Одного рана, ще перед  шостою  годиною,  кiлька  робiтникiв  сидiло  на
дилинах та камiннi, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили о  тiм,
о сiм, поки прочi робiтники сходилися. Ось прийшов i будовничий, оглянувся
довкола i остро крикнув:
   - А що, всi ви ту?
   - Всi, - вiдповiв майстер мулярський.
   - Зачинати роботу!
   Один робiтник закалатав. Зворухнулось усе на плацу.  Муляри  плювали  в
руки i брали вiдтак оскарби, кельнi та молотки; хлопцi та дiвчата,  нанятi
до ношення цегли, стогнучи згинали плечi i накладали  на  себе  дерев'яний
прилад до ношення цегли, втикаючи два довгi кiлки по обох боках ши┐, немов
у ярмо; теслi помахували блискучими топорами; трачi лiзли  на  кобильницi;
велика машина людсько┐ робучо┐ сили зо скрипом,  стогнанням  та  зiтханням
почала входити в рух.
   Втiм, улицею, вiд ринку надiйшов ще один робiтник, скулений, нужденний,
схорований, i завернув на плац будови.
   - Дай боже добрий день! -  сказав  вiн  слабим  голосом,  стаючи  близь
майстра. Обiздрiвся майстер, поглянули й другi муляри.
   - То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?
   - Та нiби здоров, - вiдказав Бенедьо. - Нема  коли  слабувати:  видите,
мати стара, слаба, не ┐й мене заходити!
   - Ну, а зможеш же ти робити, чоловiче? -  спитав  майстер.  -  Таже  ти
вигляда║ш, як який небiжчик, куди тобi до роботи!
   - Га, що дiяти, - вiдповiв Бенедьо, - що зможу, то буду робити. А троха
розмахаюся, то чень i сам поправлюся та окрiпну. А мiсце чень ту буде  для
мене?
   - Та воно би то... як же, бути буде,  рук  треба  якнайбiльше,  бо  пан
квапить з будованиям. Пiди та  замельдуйся  будовничому  та  й  ставай  до
роботи.
   Бенедьо положив свiй мiшок з хлiбом та  мулярським  знаряддям  набiк  i
пiшов шукати будовничого, щоб йому оповiститися, що прийшов на роботу.
   Пан будовничий якраз лаяв якогось теслю за те,  що  негладко  обтiсував
платов, коли Бенедьо пiдiйшов д'ньому з капелюхом в руцi.
   - А ти що, чому не робиш, а волочишся? - гримнув будовничий на  Бенедя,
не пiзнавши його зразу i думаючи,  що  се  котрийсь  iз  щоденних  мулярiв
прийшов до нього з якою просьбою.
   - Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповiстися,  що  я  вже
подужав i вийшов на роботу. Та  й  просив  би-м  визначити  менi,  де  маю
ставати.
   - Подужав? А, то ти нинi перший раз?
   - Нi, прошу пана будовничого, я вже ту був на  роботi,  тiлько  що  при
закладинах мене пiдойма скалiчила.
   - А, то ти? - скрикнув будовничий. - То ти тодi  наробив  нам  бiди,  а
тепер ще сюда лiзеш?
   - Та яко┐ бiди, прошу пана будовничого?
   - Мовчи, дурню, коли я говорю! Впива║сся, не вступився на час,  а  менi
ганьба! Скоро що, зараз усi до будовничого: вiн винен, не дбав на  людське
життя, не вмi║ камiнь спустити! Нi, досить уже того, я таких робiтникiв не
потребую бiльше!
   - Я впився? - скрикнув здивований Бенедьо. -  Паве  будовничий,  я  ще,
вiдколи жию, не був п'яний... Хто вам то сказав?
   - О, так, тобi лиш повiр, то ти готов присягатися, що й  не  зна║ш,  як
вигляда║ горiлка. Нi, пуста твоя робота - присягайся, як хоч,  я  тебе  на
роботу не прийму!
   - Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту сво║
здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де  я
собi зароблю, хто мя прийме?
   - А най тя прийма║ хто хоче, мене то що обходить! Менi  прецiнь  вiльно
приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь!
   - Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то  прецiнь
не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв,  анi  не  жадаю
нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то
був би-м враз iз матiр'ю загиб з  голоду,  ну,  але  тепер  чень  же  менi
належиться тутка робота!
   - Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи  ти  зна║ш,
дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на мо┐й ласцi робиш? Як  я
не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене!
   На таку мову Бенедьо не найшов уже нiяко┐ вiдповiдi. вiн понурив голову
i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн  i
досi не раз чував таки слова, але нiколи досi вони так  не  вразили  його,
нiколи не визвали в його душi такого голосного почуття несправедливостi та
притиску. "Невже ж се правда? - думалося йому. - Невже ж робiтник завсiгди
робить на его ласцi? А коли робiтник сяк-так  жив,  то,  значиться,  також
тiлько з ║го ласки? А з чи║┐ ж ласки мене скалiчила пiдойма?  А  коли  вiн
раз у раз такий ласкавий на робiтника, то чия ж ласка тепер виганя║ мене з
зарiбку на голодну смерть? Та нi, щось воно, бачу, не так!  Чи  будовничий
держав мене досi при життю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з ║го ласки я
скалiчений, слабий i без роботи!"
   - Ну що, - перервав його гадку будовничий, - чого ж ти сто┐ш? Забирайся
вiдси!
   - Та я пану ту мiсця не застою, заберуся. Лиш усе-таки менi здався,  що
то не так повинно бути, як пан кажуть.
   - Що, що? Ти менi хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи,  як  повинно
бути?
   - Ви, пане, повиннi знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас
не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як i я.
   - Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозi лежачи, такого розуму  набрався!  Ну,
ну, говори далi, як ще повинно бути?
   Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за пiдбоки i смiявся, але  його
здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злiсть у нiм  кипiла  i  в
кождiй хвилi готова була вибухнути з-поза силуваного смiху. Але Бенедьо не
зважав анi на його смiх, анi  на  його  злiсть.  Почуття  дiзнано┐  кривди
додало йому смiливостi.
   - А так iще повинно  бути,  -  сказав  вiн  твердо,  -  щоби  ви,  пане
будовничий, не збиткувалися над  бiдним  робiтником  i  не  дорiкали  йому
берлогом, бо ще хто зна║, що й вас може чекати.
   I затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо  вiдвернувся  вiд
нього, взяв  свiй  мiшок,  сказав  прочим  робiтникам:  "Бувайте  здоровi,
браття", - i вийшов з плацу на вулицю.
   А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав  на  тоту  роботу.  Вiн
знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли  й  ця  послiдня
надiя розвiялась, вiн став  на  вулицi,  мов  прибитий,  не  знаючи,  куди
повернутися. Додому йти? Там стара мати чека║ на його заробок. Iти  шукати
роботи? Але де? Нiвiдки не видно було надi┐. Коли  втiм  прийшло  йому  на
гадку вдатися до вищого пана, нiж будовничий, - до самого Леона, i просити
його, щоб прийняв на роботу.
   Коли вiн все те роздумував, стоячи на улицi перед плацом, де  будувався
дiм, надбiг пiсланець, котрий голосно закликав, щоби пан  будовничий  iшов
до пана. Будовничий здивувався i запитав, чи пан уже при┐хав з Вiдня?
   - При┐хав учора вночi i просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.
   Будовничий, а за ним i Бенедьо пiшли до Леона. Той ходив по подвiр'┐, а
побачивши пiдходячих, пiшов супроти них.
   - Маю з паном невеличке дiльце, - сказав вiн,  привiтавши  будовничого,
по чiм, звернувшися до Бенедя,-спитав: .
   - А ти за чим?
   - Та я, прошу пана, хотiв би стати на роботу, - сказав Бенедьо.
   - То не до мене належить, проси пана будовничого.
   - Я вже просив, але пан будовничий не хочуть...
   - Розумi║ться; що не хочу, - вмiшався  будовничий.  -  То  той  сам,  -
сказав  вiн,  звертаючись  до  Леона,  -  котрий  при  закладинах   зiстав
скалiчений через свое недбальство. Що  менi  з  такого  робiтника!  Та  й,
впрочiм, вiн тепер слабий, а я робiтникiв маю досить.
   - Ага, то той сам! - нагадав собi Леон. - Гм, воно б то  випадало  щось
для нього зробити, будьщо-будь. - I додав, звертаючись до  Бенедя:  -  Ну,
ну, якось-то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на ганок та  й
посидь.
   Довго вони оба бесiдували. Бенедьо за той час сидiв на ганку  i  грiвся
на сонцi.
   Аж ось по якiмось часi вийшов будовничий, якийсь трохи  кислий,  i,  не
звертаючi┐ уваги на Бенедя, пiшов. По кiлькох хвилях вийшов i Леон.
   - Ти потребу║ш роботи? - спитав вiн Бенедя.
   - Та певно, прошу пана, чоловiк з роботи жи║, то робота  для  нього  то
само, що жит║.
   - Та-бо, видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичi.  Але  ти  не
журися, я зачинаю зараз будувати в Бориславi новий млин  паровий,  то  вже
там будеш мати роботи досить.
   - В Бориславi?.. Млин паровий?.. - зачудувався Бенедьо, а далi змовчав,
не смiючи вдаватись з таким паном у розмову.
   - Ну, що ж тобi так дивно? - спитав,  усмiхаючись,  Леон.  -  Млин,  то
млин, тобi, муляровi, все одно.
   - Та я-то вже й сам собi гадаю, що панська рiч -  розказувати,  а  наша
рiч - робити. Млин, то й млин.
   - Тiлько-то, видиш, я би хотiв, щоби будинок був немудрий, так собi,  в
двi цегли, без поверха, тiлько вшир троха.  То  не  буде  такий  звичайний
паровий млин, як усе будують.  Я  найшов  такого  чоловiка,  що  тото  все
вигадав, i план зробив, i сам буде вести  роботу.  Ну,  видиш,  будовничий
дуже носом крутив, як увидiв той план. А ти розумi║шся на тiм, як що треба
робити пiсля плану?
   - Та чому би нi? Як чоловiк ма║ пiд рукою рисунок i мiру, то не  велика
штука.
   - Так, так, звiсно, що не велика штука, - сказав Леон. - Отож видиш,  я
не все буду мiг  надзирати  за  тим,  що  там  робиться,  в  Бориславi,  а
будовничий так ту зо мною сперечався, що готов менi наробити яко┐ саламахи
i поставити не так, як у планi нарисовано. То я  вже  буду  просити  тебе,
скоро що не так, дати менi знати.
   Бенедьо стояв i дивувався на цiлу тоту бесiду, що се за млин такий,  що
будовничий на нього носом крутить i що пан бо┐ться, щоб часом не зробив не
так, як у планi сто┐ть? I вiдки, приходить Леон звертатися до  нього,  щоб
надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не мiг  найти  в  сво┐й  головi
вiдповiдi i стояв перед Леоном, вемов вагуючись.
   - Не бiйся, будь тiлько щирий для  мене  в  тiм  дiлi,  то,  певно,  не
пожалу║ш того. Доки буде будовання в Бориславi, доти будеш  там,  i  то  з
платою не помiчника, а цiлого муляра. А потому - побачимо.
   Бенедьо ще дужче здивувався. Вiдки нараз така щедрiсть у Леона? А втiм,
хто його зна║, думалось йому далi, може, йому й направду  так  до  потреби
приходиться, ну, то вiн i платить. Та й хiба ж се для нього велика рiч?  А
для  бiдного  помiчника  мулярського  все-таки  добродiйство  велике.  Так
роздумавши, Бенедьо рiшився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому
за ласку.
   - Ну, ну, не дякуй, - вiдповiв Леон, - я не подяки вiд тебе потребую, а
вiрно┐ услуги: як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду.  А
тепер iди i вибирайся якнайборше до Борислава, щоби-сь  зараз  завтра  мiг
ставитися на мiсцi, за Бориславом, над рiкою.
   I з тими словами Леон дав Бенедьовi кiлька ринських завдатку i пiшов до
свого покою. Бенедьо  не  сподiвався  на  нинi  такого  гарного  для  себе
здобутку. Втiшений, вернув вiн додому i розказав  сво┐й  старiй  матерi  о
всiм, що йому нинi приключилося.
   - Що дiяти, мамко? - кiнчив вiн сво║ оповiдання. - Треба  брати  роботу
там, де дають. Пiду до Борислава.
   - Та я ти, синку, й не вiдраджую,  а  тiлько  вважай,  щоби-сь  усе  по
правдi жив i до недоброго нiколи руки не подав. Бо то з тим млином вида║сь
менi щось та не так. Бог його там зна║, що собi той жидюга загадав,  а  ти
дбай за свою душу.
   - I менi самому якось воно видалося не так, як вiн говорив. А вже  тото
зовсiм менi не сподобалося, що менi каже надзирати за будовничим. Правда й
то, що будовничий циган та шахрай, але вiдки я, простий робiтник, приходжу
до того, щоб надзирати за паном?.. Ну, а коли би-м щось i направду побачив
неладного, то й без ║го платнi сказав би-м ему все. Будем нидiти, що буде.
   Але коли Бенедьо зовсiм уже  зiбрався  в  дорогу  i  став  прощатися  з
матiр'ю, то стара мати нi з сього нi з  того  почала  плакати  i,  обнявши
сина,довго не хотiла його пустити вiд себе.
   - Але годi ж  бо,  мамко,  годi,  незадовго  побачимося!  -  втiшав  ┐┐
Бенедьо.
   - Ой, так, так, добре тобi говорити! - вiдповiла мати плачучи. - Хiба ж
ти не видиш, яка я стара? Менi леда день-година, та й жити годi. А як  так
виджу, що ти йдеш геть вiд мене, то менi  здабся,  що  вже  тя  нiколи  не
побачу.
   - А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!..
   - Тото говорю, що ми серце каже. I так ми зда║ся, що ти, синку, йдеш до
того Борислава, як у яку западню, i  що  лiпше  би  було,  якби-сь  вiднiс
жидовi той завдаток i остався ту.
   - Але ж, мамко моя, на чiм ту оставатися, коли роботи  нема?  Я  ж  вам
кажу, що як скоро би-й щось повидiв  недоброго,  то  наймя  жид  i  цiлого
озолотить, я му й години довше при роботi не буду.
   - Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню,  i  най  тя  господь
благословить!
   I стара мати зi слiзьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а
коли вернулась вiдтак в свою цюпку i  побачилась  сама,  вона  довго-довго
стояла з заломаними руками, а далi заридала:
   - Синочку мiй! Най тя бог благословить на добрiй дорозi! Я вже, впевно,
не ввиджуся з тобою?
   Була недiля, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В  церквi  свято┐  Трiйцi,
попри котру переходив, дяки гримiли хвалу  божу.  А  напротив  церкви,  на
нужденнiм  дрогобицькiм  бруку,  попiд  муром,  сидiли  купами  рiпники  в
просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скiнчиться хвала
божа,  щоб  вiдтак  рушити  до  Борислава.  Деякi  хрестилися  та  шептали
"очеаашi", другiдрiмали на сонячнiй  спецi,  iншi  знов  держали  в  руках
десятикрейцаровi хлiбенята i цибулю i ┐ли, кусаючи  з  цiлого,  некраяного
хлiба. Бенедьо не задержувався  коло  церкви,  не  дожидавсь  кiнця  хвали
божо┐. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього  милька
невеличка, i хоть роботи шукати йому не було треба так, як  бiльшiй  частi
отих рiпникiв, то йому наговорили,  що  в  -Бориславi  дуже  тяжко  знайти
помешкання, а йому хотiлося жити десь поблизьке "фабрики", при котрiй  мав
робити: вiн по нещаснiм ударi при закладинах чувся дуже слабий в  ногах  i
знав, що по бориславськiм непросихаючiм болотi  далеко  ходити  не  зможе.
Тому-то Бенедьо спiшив до Борислава,  щоби  винайти  собi  хату,  поки  ще
наплине багато робучого люду та позаймав всi  закамарки.  Але  йому  треба
було наймати хату на довший час, хоть на  мiсяць;  найти  таку  хату  було
труднiше,  бо  в  Бориславi  найбiльша   часть   усяких   нор   найма║ться
перепливаючому люду на одну нiч, - се й найлiпше виплачу║ться жидам.
   Але немало здивувався Бенедьо, коли, вийшовши за мiсто, побачив, що  як
далеко  тяглася  дорога,  всюди  по  нiй  мрiли  купки  рiпникiв,  звiльна
поступаючи серед туманiв пороху. Тi не ждали кiнця хвали божо┐, а спiшать,
щоб залучити деяку роботу. Хлiб  видно  у  кождого  в  бруднiй  полотнянiй
торбi; у деяких з торби висувалися зеленi  пера  молодо┐  цибулi.  Бенедьо
зразу обминав тi купки i йшов сам. Але далi йому зробилося нудно i  прикро
йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже  незадовго
май кiнчився, то збiжжя на полi ще нiчим того не показувало. Вiвси,  ледве
зiйшовши, зав'яли без дощу i покупилися при землi.  Озиме  жито  пiднялося
трохи вiд землi, але очевидячки заклякало на пнi  i  не  колосилось,  хоть
саме на те була пора. Ярина нiяка анi бульба ще й не сходила:  зашкарупiла
i висушена сонцем на  кiлька  цалiв  вглиб  земля  не  давала  посадженому
насiнню нiяко┐ вогкостi. Сум збирав, коли було глянути на поле.  Лиш  одна
кропива та гiрчиця, пiдхопившися завчасу i пустивши глибше  в  землю  свiй
веретинистий корiнь, буяли та розросталися. А сонце все пекло  та  жарило;
хмари, мов дрочачись з бiдними рiльниками, все надвечiр збиралися на небi,
а вiдтак, не пустивши i краплi дощу, розпливалися против ночi.  По  селах,
через котрi проходили рiпники, стрiчалися люди, самi сумнi та  чорнi,  мов
земля. Не чути було звичайних  недiльних  смiхiв  та  жартiв  по  вигонах.
Старшi газди глядiли то на поле, то на небо, мов з яким докором, а  вiдтак
безрадно в розпуцi опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом i присiлий
порохом, також з важкими думами в серцi, минав тi бiднi  села,  примираючi
тепер в голоду на переднiвку i ждучi ще страшнiшого переднiвку на будуще.
   - Обернися, господи, ласков своиов на мир християнський! - долiтали  до
Бенедя важкi молитви селян майже з кождого обiйстя. А небо глядiло на  них
аж полове, сонце пекло, мов нанято, а хмари, худi, бiлявi та  прозiрчастi,
лiниво волоклися в заходу.
   Прикро i нудно зробилось Бенедьовi iти самому серед  то┐  мiзерi┐.  Вiв
прилучився до одно┐ громадки рiпникiв.
   - А куди бог провадить? - питали вони Бенедя по звичайних привiтаннях.
   - Туди, куди й вас, - вiдповiв Бенедьо.
   - Ну, але ви не до ям?
   - Та нi, я муляр.
   - То, може, де буде що нового муруватися?
   - А так, я вже  наймлений.  Ту  ось  той...  Гаммершляг  буде  мурувати
новий.- Бенедьо зап'явся. Вiн не вiрив в Леонiв паровий млин i вперед, але
тепер,  бесiдуючи  з  фiпниками,  почув  мимоволi,  що  сказав  би  велику
нiсенiтницю, коли б ┐м повiв про паровий млин.
   - ...нову нафтарню, - докiнчив вiн.
   - Ну, то богу дякувати, що буде хоть троха яко┐ ново┐ роботи, -  сказав
один рiпник. - Десь, i чоловiк там деяк притулиться.

   - Або що, при ямах нема робота? - спитав Бенедьо.
   - Ей, чому би не було, - вiдповiв рiпник i махнув рукою. - Та що нам  з
того, коли платять так, що й вижити годi. Адiть, що народу йде, але  тото,
що ту видите, то де, хiба яка сота часть!  Передновинок  тяжкий,  а  ще  й
тепер, адiть, кара божа! Май, а пече так,  як  в  жнива,  дожджу  нема,  -
гада║те, що не буде голод?.. Ну, то де ж нарiд дiнеся? Хто ще троха чу║  в
собi сили, то пхався сюда, щоби щось заробити. Ну, а для жидiв се празник.
Робiтника прибуло - зараз плати уривають. Дiстодiто: роби за тiлько, а  не
схочеш ти, зараз десять на тво║ мiсце чека║. Та й гада║те,  що  не  чека║?
Там як вийдете рано на улицю, як поглянете - що травизiлля, тiлько  народу
за роботою. То з половину понаймають, а решта або верта║  додому  голiруч,
або отак переваля║ся день межи жидами: води винесе,  дров  вруба║,  абощо,
аби кусник хлiба або  лижку  страви  дiстати.  Та  й  така  бiда  в  нашiм
Бориславi!
   Всi рiпники, що йшли при купi, розгомонiлися.  Оповiдання  ┐х  товариша
про  бориславську  бiду  дiткнуло  всiх  за  боляче.  Кожний  найшов  щось
докинути, i гiеред Бенедьом нараз стала страшна картина людсько┐  нужди  i
притиску. Вiн вiддавна привик був чути, що в Бориславi робота  небезпечна,
але зато платиться дуже добре. Правда, нужденний вид рiпникiв, що щонедiлi
сотками сидiли коло свято┐ Трiйцi, казав йому догадуватись, що  воно  щось
трохи не так з тим добрим зарiбком, але нiколи вiн не мав нагоди  докладно
о тiм вивiдатись. Аж тепер нараз оповiдання рiпникiв  розкрило  перед  ним
всю правду. Страшне, безвiдрадне положення тако┐  величезно┐  купи  народу
вдарило його так сильно, що вiн iшов, мов оглушений, i нi про що  iнше  не
мiг i подумати. "Чи ж се правда? Чи ж се може бути?" - запитував  вiн  сам
себе. Правда, i вiн бачив бiду на  сво┐м  вiку,  i  вiн  зазнав  нужди  та
голоду, притиску, самоволi та безроботицi. Але все-таки до  тако┐  ступенi
опущення й пониження, про яке розказували рiпники, в мiстi нiякий ремiсник
не  доходив.  Рiпники   розказували   страшнi   подi┐   голодно┐   смертi,
самовбiйства, рабункiв. З ┐х оповiдань Бенедьо побачив i те непривичне для
нього дiло, що в нуждi одного робiтника другi зовсiм не туралися до нього,
не пiдпомагали йогд, а лишали на волю божу. Рiпники i про те  розказували,
як хорi ┐х товаришi умирали, опущенi i розточенi червами, як не раз аж  по
кiлькох днях найдено умершого без людсько┐ помочi  рiпника  в  якiм-небудь
вiдлюднiм закамарку. Тi оповiдання страшно  вразили  Бенедя.  Вiн  зрiс  i
виховався в мiстi. Його отець був таким же  помiчником  мулярським,  як  i
вiн, - тож Бенедьо вiдмаленьку вжився i вбувся в вiдвiчнi перекази мiських
ремiсникiв,  з  ┐х  хоть  лихо  уладженим  цеховим  порядком,  з  ┐х  хоть
слабеньким намаганням  до  вза┐мно┐  помочi,  до  тiснiшого  зв'язку  всiх
працюючих в однiм ремеслi. Правда, за Бенедьових часiв цехова встанова мiж
дрогобицькими мулярами зовсiм уже близька була оконечного впайку.  Майстри
ще давнiше розiкрали були цехову касу, на котру складалися здавна  порiвно
i майстри, й  челядники,  а  котрою  без  нiякого  нагляду  анi  обрахунку
завiдували майстри самi. Не було  за  що  удержувати  "господи",  то  ║сть
гостиницi, в котрiй би в означенi  днi  сходилась  рада  цехова  i  де  би
вписувався кождий потребуючий роботи челядник, а також i майстер,  де  би,
отже, був немов ринок для найму челядникiв. Майстри перестали  турбуватись
про цеховi дiла, а тiльки удержували ще докладно чергу,  коли  котрий  при
врочистiм обходi мав нести стару цехову хоругов. Але замiсть того  старого
i  передрухнiлого  зв'язку  почав  за  Бенедьових  часiв  проявлятись  мiж
дрогобицькими мулярами новий зв'язок, хоть ще й невиразно  та  хвилево.  В
случа┐ слабостi котрого челядника або помiчника збирали  прочi  челядники,
помiчники та деякi бiднiшi майстри добровiльнi складки i давали хорому або
його родинi запомогу тижнево через весь час його слабостi. Так само давали
вони запомогу, хоть i меншу, для такого, котрий часом оставав без  роботи,
а рiвночасно старалися розпитати i нараяти  йому  чи  то  роботу  в  сво┐м
ремеслi, чи  яке-небудь  iнше  заняття.  Правда,  слабi  се  були  початки
вза┐мностi, але вони удержувались i мiцнiли. З часом дiйшло до того, що  в
разi потреби не деякi, а всi вже челядники платили правильно складки,  мiж
тим коли давнiше анi о такiй загальностi, анi  о  правильнiм  плаченнi  не
було й бесiди.
   В таких мiських ремiсницьких переказах зрiс Бенедьо. Вибувши  термiн  i
ставши челядником, а далi помiчником мулярським, вiн  дуже  живо  займався
новим повстаючим зав'язком робiтницько┐ спiльностi i вза┐мностi. Бiдний  i
ще й слабовитий, вiн живо,  як  нiхто  другий,  почував  потребу  i  тако┐
спiльностi та  вза┐мностi  i  вiд  самого  початку  свого  челядництва  не
переставав намовляти та заохочувати сво┐х товаришiв, щоби в  разi  потреби
правильно платили те, що зобов'яжуться платити, щоби обiцювали те  тiльки,
що зможуть додержати, i раз обiцюваного додержували свято,  так,  щоби  на
словi робiтника можна було полягати як на певнiй поруцi. Все то були  речi
хоть для наших людей на словах не новi, але  на  дiлi  у  нас  дуже  слабо
практикованi, вимагаючi такого вишколення власно┐ волi i власних  забагiв,
що Бенедьо ще з кiлькома  запопадливiшими  челядниками,  котрi  сю  справу
взяли собi дуже до серця, довгi лiта  мали  досить  працi,  поки  привчили
людей до бiльшо┐ точностi та видержки.
   Все те робилось мiж дрогобицькими  мулярами,  так  сказати,  напомацки.
Вони не зносилися з нiякими робiтниками з бiльших мiст, хiба з мулярами  з
Стрия та Самбора, так само нi в чiм не свiдущими, як i вони. Вони не знали
нiчо про великий зрiст робiтницько┐  спiльностi  та  вза┐мностi  в  других
краях, не знали про те, як робiтники стають  докупи  та  органiзуються  до
велико┐ боротьби з багатирством та всякою кривдою народною, до боротьби за
свiй заробок, за обезпечення сво┐х жiнок i дiтей, сво║┐ старостi  i  сво┐х
вдiв  та  сирiт.  Не  знали  дрогобицькi  муляри  й  про   великий   зрiст
робiтницько┐ думки на заходi квропи,  анi  про  змагання  робiтникiв  усiх
кра┐в до ┐┐ осушення. Всього  того  вони  не  знали,  а  прецiнь  однаковi
обставини, однакова хвиля часу зробила те,  що  та  сама  думка,  те  саме
змагання почало неясно проявлятися й мiж ними..
   Бенедьо не раз в важких хвилях задумувався над долею  робiтника.  Зроду
утлий i хоровитий, вiн дуже був вразливий на всякий, хоть i чужий бiль, на
всяку Кривду"га неправду. Зганьбить майстер челядника не по  правдi,  урве
касi║р робiтниковi  кiльканадцять  центiв  з  платнi,  нажене  будов-ничий
чоловiка з роботи без причини або за яке вразне слово - Бенедьовi  немовби
хто нiж встромив в живе тiло. Вiн поблiдне, зiгнеться в дугу; лице, i  без
того сухе та довгобразе, ще бiльше протягнеться, i робить вiн свою  роботу
мовчки, але видно по нiм, що радше б волiв в землю запастися, нiж на  таке
дивитись. Ось в таких-то хвилях задумувався Бенедьо над  долею  робiтника.
Кождий його окривдить, думалось йому, i добра е, нiхто йому за  те  нiчого
не скаже. Ось будовничий зiпхнув чоловiка з муру i  налаяв  щонайпоганшими
словами, ще й в потилицю натовк i нагнав з роботи. А най-но би той чоловiк
обернувся та хоть раз ударив будовничого в потилицю? Сейчас би його  i  на
полiцiю, i в суд, i в Iванову хату. Але  тi  Бенедьовi  думки  завсiгди  й
зупинялися на тiм суцi, з котрого вийшли,  -  на  старiм  i  твердiм  суцi
суспiльно┐  нерiвностi  мiж  шодьми.  I  хоть  не  раз  вiн  повторяв,  як
повторяють мiльйони нашого люду: "Се так не повинно бути", - то прецiнь тi
слова не помагали йому розгадати круту загадку о причинi то┐ нерiвностi  i
можностi ┐┐ усунути, але тiльки немов обминали труднiсть.
   Отак було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповiдань рiпникiв про
погане бориславське життя. "Як же ее так, - думалось  йому,  -  що  тiлько
тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другi тисячi  раз  у
раз прибувають на такий самий празник? Самi собi псують.  Правда,  тим  по
селах ще гiрше, бо хоть нiхто над ними  не  збитку║ся,  нiхто  ┐х  так  не
обдира║, то зате голод. Господи, i як же помочи такiй купi  народу?  Нiхто
не в силi ┐м помочи!"
   - А як же ви, - спитав враз Бенедьо рiпникiв, -  не  трiбували  деякого
способу, щоби рятуватися?
   - А який же може бути спосiб?  -  вiдповiв  рiпник  простодушно.  -  Ту
способу нема нiякого.
   Бенедьо понурив голову. То само, до чого вiн додумався, рiпник висказав
так рiшуче, як найбiльший певник. Значить, воно так i мусить бути, так бог
дав. А може, спосiб ║, тiльки що вони або слiпi та не видять,  або  тiлько
лiнивi, не шукають, а то найшли би i побачили б?
   - Ну, а трiбували  ви  робити  складки  мiж  собов,  щоби  один  других
рятувати в бiдi, в слабостi? - спитав Бенедьо.
   Рiпники розреготались.
   - Ну, кiлько би там тих складок треба, щоби поратувати  всiх  бiдуючих!
Адже й так кождий там бiду║.
   - Ну, але оден бiльше бiду║, другий менше. Все ж таки мож би заратувати
бiльше бiдуючого, хорого, безробiтного. От  так,  як  у  нас,  мулярiв,  в
мiстi.
   - Е, що, у вас iнша рiч, а ту iнша. Ту нарiд - збиранина зо свiту!
   - А у нас хiба нi?
   - Е, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас  нiхто  на  свiтi  не
вдасть.
   Рiпники не знали сво║┐ сили i не вiрили в  не┐.  Бенедьо  знов  утих  i
почав роздумувати над ┐х словами. "Е, нi, - заключив вiн, -  видно  вже  з
того, що мусить бути якийсь спосiб на тоту нужду, тiлько вони  однi  слiпi
та й не найдуть, а другi лiнивi та не шукають того способу!"
   Мiж тим нашi пiшоходи лишили налiво Тустанiвську дорогу, по котрiй iшли
досi, i звернули на пiвперечну стежку, що вела через рiчку  i.  горбок  до
Борислава. Перебрiвши рiчку i зiйшовши помiж густим гложжям та лiщиною  на
┐┐ крутий, високий берег, вони вже й  стали  на  версi  горбка.  Неподалiк
перед ними лежав  Борислав,  мов  на  тарелi.  Невисокi  пiд  гонтям  доми
бiлiлися до сонця, мов срiблява луска.  Понад  дахами  де-не-де  виднiлися
червонi, тонкi, а високi комини нафтарень, мов кривавi пасмуги, сягаючi до
неба. Далеко, на другiм кiнцi Борислава, на горбi, стояла  стара  церковця
пiд липами, i круг не┐ ще тислися останки давнього села.
   Бенедьо хоть бував i вперед в Бориславi, але все тiльки коротко. Вiн не
знав тут мiсцевостi. Тому-то вiн розповiв рiпникам, де  i  на  якiм  плацу
казано йому ставати на роботу, i просив ┐х, щоби йому показали, де  ║  той
плац. Рiпники зараз догадалися того мiсця i показали  його  Бенедьовi.  Се
була досить обширна рiвнинка мiж високими берегами рiчки туй, перед входом
до Борислава, трохи вiддалiк налiво вiд губицького гостинця.  Хат  близько
було небагато, i Бенедьо, розставшись з рiпниками, рiшивсь  iти  хата  вiд
хати i питати за помешканням. Але в перших хатах, до  котрих  зайшов  i  в
котрих жили жиди, йому не хотiли винаймити помешкання на довший час.  Хати
тi були низькi а дуже широкi, - очевидно, пiд ┐х дахами  мiстилося  багато
закамаркiв  для  помiщення  рiпникiв,  а  корисне  положення  ┐х  на  краю
Борислава давало ┐м можнiсть бути пристановком для всiх  свiжо  або  пiзно
прибуваючих.
   Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шiсть хат. Далi опинився на  улицi
перед старою маленькою хатиною i став, не знаючи, чи  йти  й  сюди  питати
мiсця, чи обминати сю будку а йти далi. Хатина була,  як  усi  прочi,  пiд
гонтами, тiльки що старi гонти понадгнивали i поросли  зеленим  мохом.  До
улицi виходило двое вiконцят, котрi ледве трохи глипiли над землею; а ще з
високо насипано┐ улицi просто проти них спливало з улицi болото, замулюючи
стiну чимраз бiльше i вже ось-ось  досягаючи  здрухнiлих  варцабiв.  Перед
хатиною була, як i перед другими, голотеча: нi городця, нi  муравнику,  як
се водиться деiнде. Аж по хвилi рiшивсь Бенедьо не минати i се┐ хати.
   Дверцi скрипнули, i Бенедьо ввiйшов до  малесеньких  темних  сiнцiв,  а
вiдти до обiлено┐ свiтлицi. Вiн  здивувавсь,  заставши  тут  не  жидiв,  а
старого рiпника i молодицю. Молодиця, около тридцяти лiт, в бiлiй  сорочцi
з червоними застiжками, сидiла  на  лавi  пiд  вiкном,  оперши  голову  на
лiкоть,  i  плакала.  Старий  рiпник  сидiв  насеред  хати  на   низенькiм
стiльчику, з люлькою в  зубах,  i,  очевидно,  потiшав  ┐┐.  Коли  Бенедьо
ввiйшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози,  а  старий  рiпник  зачав
кашляти i довбати люльку. Бенедьо поздоровив ┐х i запитав, чи не  прийняли
б його на довший час на мешкання. Рiпник i  молодиця  глянули  по  собi  i
хвилю мовчали. Далi вiдозвався рiпник:
   - Га, або я знаю. Ось молодиця; се ║┐ хата, -  як  вона  скаже,  так  i
буде.
   - Бодай вас, - вiдказала рiзко молодиця. - Як я скажу! Я ту  вже  цiлий
рiк не сиджу, i бог зна║, чи буду сидiти, - i вона  рукавом  обтерла  знов
сльози, - а ви мене в то вда║те. То як ви скажете, бо ви ту  сиди  ге.  Як
вам буде до вигоди, то так i робiть, а я ту що можу сказати!
   Старий рiпник трохи змiшався i почав ще пильнiше довбати свою череп'яну
люльку, хоть в нiй i нiчо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога  з
мiшком н^ плечах. Рiпник мовчав.
   - Хатина гiсненька, як бачите, - зачала знов молодиця, -  може,  вам  i
невигiдно буде. Ви, як виджу, з мiста, не привикли  до  такого,  як  ту  у
нас...
   Молодиця говорила так, вгадуючи по  нахмурених  бровах  думку  рiпника,
буцiмто вiн хоче вiдмовити Бенедьовi.
   - Е, що з того, що я з мiста, - вiдповiв Бенедьо, - а  я,  не  бiйтеся,
привик також до всяко┐  бiди.  От  як  кождий  зарiбний  чоловiк.  Тiлько,
видите, тут така причина  за  мнов,  що  я  троха  слабий  в  ногах  через
нещасливий трафунок, - у нас, у мулярiв, усяко бува║, - а маю роботу он ту
недалiчко над рiкою, на тiм зарiнку.  Там  буде  ставитись  новий...  нова
нафтарня. То, видите, хтiв би-м найти де поблизько помешкання -  яке-будь,
от аби переночувати, адже я цiлiсiнький день на роботi, - бо здалека  таки
не зможу лазити по вашiм бориславськiм болотi. Ну, а  ту  жиди  не  хотять
нiде приймити на довший час: а для мене би то все було лiпше жити у  свого
чоловiка, нiж у жида. Тiлько як для вас...
   В тiй хвилi старий рiпник перервав йому бесiду. Вiн кинув нараз  люльку
на землю, схопився з стiльчика, прискочив до Бенедя,  одною  рукою  схопив
йому з плечей мiшок, а другою попхав його до лави.
   - Але, чоловiче, бiйся бога, - кричав з комiчним гнiвом  старий,  -  не
пендич нiчого, тiлько сiдай! Сто┐ш ми ту коло порога, а  в  мене  дiти  не
поснуть. Сiдай ту, i най з тобою все добре сiда║ в нашiй хатi!  Чому  було
так вiдразу не сказати, - а то я тепер i сам о собi готов  подумати,  що-м
гiрший вiд жида!..
   Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумiв  його  бесiди,  а
далi запитав:
   - Ну, а що, то прийма║те мя до себе?
   - Таже чу║ш, що приймаю, - сказав старий. - Тiлько, розумi║ся, як будеш
добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.
   - Га, чень ми вже якось погодимося, - сказав Бенодьо.
   - Ну, як погодимося, то будеш мо┐м сином, хоть то менi з  тими  синами,
правду рiкши, не ведеся!.. (Молодиця знов обтерла очi).
   - А почому ж ви озьмете вiд мене?
   - А ║ в тебе який рiд?
   - Мама ║.
   - Стара?
   - Стара.
   - Ну, то даш по шусцi на мiсяць. Бенедьо оп'ять видивився на старого.
   - Ви, певно, хтiли сказати "на тиждень"?
   - Я вже лiпше знаю, що я хтiв сказати, - вiдрiзав старий. -  Так  буде,
як я сказав, та й досить о тiм балакати.
   Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сiв на  свiй  стiльчик
i, нахмурившись, почав накладати люльку.
   - Та, може б, на згоду принести горiвки? -  заговорив  Бенедьо.  Старий
глянув на нього спiдлоб'я.
   - Ти менi, небоже, з тим зiллям не ви┐зди анi  ся  з  ним  до  хати  не
показуй, бо геть вивержу вас обо║! - вiдрiзав вiн гнiвно.
   - Вибачайте, - перепрашав Бенедьо, - я сам не п'ю, хоть би-м  ┐┐  й  на
очi не видiв. Але я чув, що  в  Бориславi  кождий  мусить  пити,  хто  при
кип'ячцi робить, то я й за про те║...
   - Правду казав, хто се казав, а тiлько, як бачиш, при правдi ║ й брехнi
капинка. То  завсiгди  так  бува║.  Ну,  а  тепер  ти  не  пендич,  тiлько
роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!
   В тiй хвилi молодиця встала.
   - Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, - сказала вона до Бенедя. -
Бувайте здоровi, пора менi йти.
   Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю Хвернув.
   - Служить в Тустановичах, то мусить бiчи до роботи. Та й дитина мала...
- проворкотiв вiн, немов сам до себе, i знов сiв напихати свою черепаньку.
   - Донька ваша? - спитав Бенедьо.
   - Нiби донька, але не рiдна.
   - Пасербиця?
   - Нi, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга  гiсторiя,  -
буде час, то й почу║ш. А тепер спочивай!
   Тота молодиця була Пiвторачка, вдова по  Iванi  Пiвтораку,  погибшiм  в
бориславськiй ямi, а той рiпник - то був старий Матiй.
   IV
   Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на  лавку  пiд  вiкном  i  лiг
спочивати. Вiн i справдi був дуже втомлений; ноги  пiд  ним  тряслися  вiд
довгого i надсильного ходу. А прецiнь  сон  його  не  брався.  Думка,  мов
непосидюча ластiвка, шибала то  до  Дрогобича  до  старо┐  матерi,  то  до
Борислава, де вiдтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповiдання
рiпникiв, котрi вiн чув по дорозi; в  його  уявi  вони  перелiтали  не  як
слова, а як живi образи. Тут всiми  забутий  рiпник,  хорий,  безпомiчний,
кона║ сам на берлозi десь у якiмось скритiм закамарку i дармо пищить ┐сти,
дармо просить води, - нема кому подати!.. Тут  жид  витручу║  робiтника  з
роботи,  кривдить  його  при  виплатi,  обдурю║  i  ганьбить;  нема   кому
впiмнутися за робiтником, зарятувати його в нуждi. "Нiхто  нi  про  що  не
дба║, крiм себе самого, - думав Бенедьо, - та й тому так усi бiдують.  Але
якби всi взялися докупи... То що би зробили?.." Бенедьо не мiг того знати.
"Та й як ┐м взятися докупи?.." I сього Бенедьо не знав. "Господи  боже,  -
зiтхнув вiн вкiнцi з звичайною у наших простих людей безраднiстю, - наведи
мене на яку добру думку!.."
   В тiй хвилi Бенедьове думкування мусило перерватися.  До  хати  ввiйшло
кiлька людей рiпникiв i, привiтавшися коротко з Матi║м, посiдали на  лавi.
Бенедьо встав i почав розглядати прибувших. Були тут передовсiм два хлопи,
котрi вiдразу мусили кождого увагу звернути  на  себе.  Високi,  рослi  та
крепкi, мов два дуби,  з  широкими  червоними,  немов  надутими  лицями  i
невеликими сiрими очима, - вони виглядали в тiй маленькiй хатинi, мов  два
велети. А при тiм з лиця, росту, волосся, очей були вони  так  подiбнi  до
себе, що  треба  було  добре  приглядiтися  i  прислухатися  ┐м,  щоби  ┐х
розпiзнати. Один з  них  сидiв  на  лавi  пiд  вiкном,  заступивши  сво┐ми
широкими плечима все свiтло, яке вiд заходячого вже сонця лилося вiкном  у
хатину. Другий намiстився на невеликiм зидлику коло дверей i, не кажучи нi
до кого й слова, почав  спокiйно  накладати  люльку,  немов  там,  на  тiм
зидличку i коло того порога, було його предковiчне мiсце.
   Крiм тих двох  велетiв,  найбiльше  звернув  на  себе  Бенедьову  увагу
немолодий уже,  низенький  i,  очевидячки,  дуже  говiрливий  та  рухливий
чоловiчок. Вiдколи ввiйшов до хати, вiн не переставав шниряти  з  кута  до
кута, то нiби чогось шукаючи, то нiби добираючи собi  мiсця  до  сидження.
Вiн кiлька разiв  обiздрiв  Бенедя,  переглипувався  з  Матi║м,  котрий  з
усмiхом слiдив за його рухами, а навiть  шепнув  щось  до  вуха  одному  в
велетiв, тому, що сидiв на  зидлику  пiдо  дверми.  Велет  тiлько  головою
махнув, а затим встав, вiдоткав дерев'яну затканицю вiд  печi  i  встромив
свою люльку в попiл, щоби запеклася. Рухливий чоловiчок за  той  час  знов
уже обшниряв  усi  кути,  то  потираючи  собi  настовбурчену,  мов  щiтка,
чуприну,  то  поправляючи  на  собi  ремiнь,  то  вкiнцi-таки   розмахуючи
руками...
   Крiм тих трьох людей, було в хатi ще зо три. Бенедьо розглядiв на  лавi
в пiвтiнi одного старого дiда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем
i кремезним виглядом, мов у молодого. Побiч нього сидiв  молодий  парубок,
круглолиций i рум'яний, мов дiвочка,  тiльки  що  сумний  i  понурий,  мов
засуджений на смерть. Далi в кутi, зовсiм в тiнi, сидiли  ще  якiсь  люди,
котрих лиць не мiг розглянути Бенедьо. Ввiйшло ще кiлька рiпникiв до хати,
- зчинився гамiр.
   - А се що, возний на здекуцi┐ у вас?  -  промовив  грубим,  мов  труба,
голосом до Матiя один з велетiв, той, що сидiв пiд вiкном.
   - Нi, богу дякувати, - вiдповiв Матiй, -  се,  бачу,  уцтивий  чоловiк,
робiтник, мулярський майстер. Прийшов нинi з Дрогобича до ново┐ фабрики, -
ту ось, на зарiнку, будуть нову нафтарню ставити.
   - Так? - вiдповiв велет, протягаючи голос. - Ну, то про мене. А чия  то
буде нафтарня? - додав вiн, звертаючися до Бенедя.
   - Леона Гаммершляга, зна║те, того вiденського жида, що  щось  два  раки
тому прибув сюда.
   - Ага, того! О, той у  нас  закарбований  вiддавна.  Правда,  побратиме
Деркачу?
   Рухливий чоловiчок в тiй хвилi найшовся коло велета, дрiбцюючи  довкола
нього.
   - Правда, правда, закарбований моцно, - вiн засмiявся, -  але  нiчо  не
пошкодить, як буде мав i бiльше карбiв!
   - Певно, що не пошкодить, - потвердив велет. - Ну, але як же, побратиме
Матiю, можем ми нинi ту балакати сво║? Чи, може, як ма║ш нового жильця, то
нас наженеш iз хати шукати нового мiсця?
   Велет грiзно глянув на  Матiя,  i,  очевидячки,  ся  бесiда  мала  бути
доганою. Матiй почув се i  змiшався  трохи,  а  далi  сказав,  устаючи  зо
стiльця i виймаючи люльку з рота:
   - Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мо┐  побратими  любi,  раз  я
пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те  не  бiйтеся.  I  моя  хата
зовсiгди для вас отвором. А про нового жильця...  правда,  я  зле  зробив,
приймаючи його, а  не  зарадившись  уперед  з  вами,  але  ж  бо,  видите,
приходить чоловiк змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а  з  лиця
му видно, - зна║те, я на те старий практик, - що людина добра,  ну,  що  я
мав робити?.. Впрочiм, як гада║те? Не мож  йому  бути  з  нами,  то  я  го
вiдправлю. Але менi здався, що вiн би був i для  нас  добрий...  Каже,  що
горiвки не п'║, - значиться, одно добре. Ну, а, по-друге - робити буде при
новiй фабрицi, то i вiдтам зможе нам що часом сказати...
   - Горiвки, кажеш, не п'║? - питав велет.
   - Сам-║м то чув вiд него, а втiм, ось вiн ту, питай го сам.
   Мовчанка стояла в  хатi.  Бенедьо  сидiв  в  кутi  на  сво┐м  потеку  i
дивувався дивним дивом, що се все ма║ значитися, чого зiйшлися тi  люди  i
чого хочуть вiд нього. Дивно йому було, що Матiй попросту звинявться перед
ними, хоть сам каже, що се його хата. Але  найдивнiше  було  йому  з  того
грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов  господар,
прикликував до себе то одного, то другого i шептав ┐м щось до вуха, сам не
рушаючися з мiсця. Далi вiн звернувся до Бенедя i  почав  випитувати  його
строгим голосом, немов суддя  при  допросi,  мiж  тим  коли  всi  присутнi
звернули на нього очi:
   - Ви що, челядник мулярський?
   - Нi, помiчник, а при тiй фабрицi, не  знаю  за  яку  ласку,  маю  бути
майстром. Велет покрутив головою:
   - Гм, майстром? А за яку  то  ласку?  Певно,  вмi║те  добре  доповiдати
жидовi на сво┐х товаришiв?
   Бенедьо  спалахнув  увесь,  немов  огнем.  Вiн  хвилю   вагувався,   чи
вiдповiдати велетовi на його питання, чи плюнути йому в очi,  забратися  i
йти геть iз св┐ хати та з-мiж тих дивних людей. Далi надумався.
   - Плетете дурницi, - сказав з пiдтиком. - Може, то вашого батька син  i
вмi║ дещо кому доповiдати, а у нас тото не  водиться.  А  жидiвська  ласка
впала на мене непрошена, вiдай, за те, що при его закладинах мене трохи не
забила пiдойма, як ║сьмо спускали в яму угольний камiнь.
   - Ага, - буркнув протягло велет, i голос його почав трохи  м'якнути.  -
Побратиме  Деркачу,  -  звернувся  вiн  нараз  до  невеличкого,  рухливого
чоловiчка, - а пам'ятай, аби-сь не забув i ось тото  закарбувати  на  того
Леона, що вiн каже!
   - Розумi║ся, що не забуду. Хоть то нiби тото сталося в Дрогобичi, а  ми
ма║мо тiлько до Борислава, але то нiчо не шкодить. Жидовi й без того легше
не буде.
   - Ну, а що ж ви, - говорив  далi  велет  до  Бенедя,  -  як  ту  будете
майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робiтникiв, як  другi,
будете ссати з них,  що  моги,  i  виганяти  з  роботи  за  леда  слово?..
Розумi║ся, що так! Майстри всi однаковi!
   Бенедьовi не стало терпцю. Вiн встав  i,  беручи  свiй  петек  до  рук,
обернувся до Матiя:
   - Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, - сказав вiн  тремтячим
голосом, - казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином.  Ну,  але
скажiть же самi, як ту бути добрим, коли ось якiсь люди входять до хати  i
нi з сього нi з того причiпаються до мене i ганьблять, не знати за що й за
яке? Як ви мя на таке ту брали, то лiпше було й не приймати, був  би-м  си
досi найшов спокiйнiшу хату!  А  тепер  прийдеся  йти  пiд  нiч.  Ну,  але
принаймнi буду знати, що  за  люди  -  бориславськi  робiтники!..  Бувайте
здоровi!..
   З тими словами вiн надяг петек i, беручи на плечi свiй узлик, звернувся
до дверей.
   Всi мовчали, тiльки Матiй моргнув до велета пiд вiкном. Мiж тим  другий
велет сидiв, мов скала, пiд дверми, заперши собою вихiд,  i  хоть  Бенедьо
рiзко сказав до нього: "Пустiть!" -  вiн  анi  кинувся,  немов  i  не  чув
нiчого, тiльки люльку пихкав поволi.
   - Але ж, господи боже, - скрикнув нараз з смiшною запопадливiстю Матiй,
- стiй, чоловiче добрий, куди втечеш?  Не  зна║ш,  бачу,  жартiв!  Постiй,
побачиш, до чого воно йде!
   - Що я маю стояти! - вiдповiв гнiвно Бенедьо. -  Може,  скажете  ми  ще
довше слухати вiд отсего чоловiка тако┐ ганьби, як досi? I не знаю,  вiдки
вiн то чув, що я когось кривджу та збиткую?..
   - То ви вважа║те мо┐ слова для себе ганьбою? -  спитав  напiвлагiдно  а
напiвстрого велет.
   - Розумi║ся.
   - Ну, то перепрашаю вас.
   - Не перепрашайте, волите бути  чемнiшi  та  не  ображати,  нiж  вiдтак
перепрашати. Я простий чоловiк, бiдний робiтник, - але чи ж тому вже  леда
хто ма║ менi всяку дурницю в очi тикати? А може, ви на то дуфа║те,  що  ви
моцнi, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустiть мя
геть, не хочу слухати вашо┐ бесiди! - I вiн знов обернувся до дверей.
   -  Ну,  ну,  ну,  -  говорив  Матiй,  -  тi  люди  ще  готовi  направду
посваритися, не знаючи й  самi  за  що!  Але  ж  постiй,  чоловiче  божий,
гнiва║шся, а не зна║ш за що!
   - Як то не знаю! Не  бiйтеся,  я  вже  не  такий  дурень,  -  офукнувся
Бенедьо.
   - Так що не зна║ш. Ти вважа║ш за образу  слова  того  чоловiка,  а  тим
часом вiн говорив се тiлько на те, щоб тебе витрiбуваги.
   - Витрiбувати? В чiм?
   - Яке в тебе серце, яка гадка? Розумi║ш тепер?
   - А нащо ж йому то знати?
   - То вже побачиш пiзнiше. А тепер розберися та сiдай на сво║  мiсце.  А
фукатися не треба, небоже. За день би нас усiх не стало, якби ми хтiли так
на всяку бiду фукатися, яка нам доляга║. А  моя  гадка  така:  меншу  бiду
перетерпи, щоби бiльшо┐ встеречися. Коли-бо то у  нас  звичайно  навиворiт
робиться: як мала бiда, то чоловiк бурчить, а як велика,то мовчить.
   Бенедьо все ще стояв насеред хати в петецi i  з  мiшком  на  плечах  та
роззирався по  присутнiх.  Матiй  мiж  тим  засвiтив  каганець  з  жовтого
бориславського воску, i в його свiтлi лиця  зiбраних  рiпникiв  видавались
жовтими та понурими, мов лиця трупiв.
   I в другий раз старий Матiй вiдiбрав вiд Бенедя мiшок i зняв  з  плечей
петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидiв, понурий
i грiзний, пiд вiкном.
   - Ну, перепросiться раз назавсiгди, - сказав Матiй. - Я все  гадаю,  що
будем мати з того чоловiка нового товариша!
   Бенедьо i велет подали собi руки.
   - Як вас ма║м звати? - спитав велет.
   - Бенедьо Синиця.
   - А я звусь Андрусь Басараб,  а  он  то  мiй  брат  Сень,  а  оте║  наш
"карбовий" Деркач, а отот старий дiдусь -  то  побратим  Стасюра,  а  отой
парубок - то побратим Прийдеволя, а он то також нашi побратими, ну, а  ваш
газда також...
   - Ви, певно, всi з одного села, що побратима║тесь,  -  сказав  Бенедьо,
дивуючись, впрочiм, що старi чоловiки  побратимались  з  молодими,  бо  по
селах звичай, що тiлько ровесники побратимаються мiж собою.
   - Нi, ми не з одного села, - вiдповiв Басараб, - а так,  побратима║мось
в iншiм способi. Впрочiм, сiдайте, будете видiти. А якби вам схотiлося, то
можете й ви пристати до нашого побратимства.
   Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Вiн сiв,  не  кажучи  нiчого  i
чекаючи, що то з того буде.
   - Побратиме Деркачу, - сказав Андрусь Басараб до  "карбового",  -  пора
нам узятися до свого. Де тво┐ палицi?
   - Зараз ту будуть, - вiдповiв Деркач, вибiг  до  сiней  i  внiс  вiдтам
цiлий оберемок тонких пiскових палиць, зв'язаних ужiвкою докупи. На кождiй
палицi видно було бiльшi або меншi карби, один  попри  один,  так,  як  се
роблять хлопцi, що пасуть гуси i на паличцi значать собi карбами, кiлько у
котрого гусят.
   - Закарбуй на Леона то, що повiдав Синиця, -  сказав  далi  Басараб.  В
хатi мiж тим зробилася тиша. Всi  посiдали,  де  хто  мiг,  i  глядiли  на
Деркача, котрий сiв собi на припiчку, положив  палицi  коло  себе,  вийняв
з-за ременя нiж i, видобувши одну палицю, витяв на нiй  ще  один  карб  до
багато других, давнiших.
   - Готово, - сказав Деркач, сповнивши со  i  встромивши  палицю  знов  у
зв'язок.
   - А тепер, побратими мо┐ милi, -  сказав  Андрусь,  -  розповiдайте  за
чергою, хто за сей тиждень зазнав, видiв або чув яку кривду-неправду.  Хто
┐┐ зробив, кому i за що, - розповiдайте все,  як  перед  богом,  щоби,  як
наповниться мiра наших кривдникiв, як прийде наш час i  наш  суд,  кождому
було вiдмiрено по правдi!
   Хвилю тихо було пiсля то┐ вiдозви, далi заговорив старий Стасюра:
   - Прийде, кажеш, наш час i наш суд... Дай-то, боже, хоть  я,  бачу,  не
дiжду того дня.  Ну,  але  бодай  ви,  молодшi,  дiждете...  То  вже  щоби
вiдмiрити кождому по правдi i справедливостi, послухайте, що я чув i видiв
сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тiй кошарi, що я  в  нiй  роблю,
знов сего тижня бив штирох робiтникiв, а одному бойчуковi-лип'яровi  вибив
палицею два зуби. Та й за що? За  тото,  що  бiдний  бойчук,  голодний  та
хоровитий, не мiг двигнути вiдразу повного коша глини!
   - Карбуй, Деркачу! - сказав  Андрусь  рiвним  i  спокiйним  голосом,  а
тiльки очi його заблищалися якимсь дивним огнем.
   - Тот бойчук, - говорив далi Стасюра, - дуже добра душа, i  я  .би  був
привiв його до господи, тiлько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на
роботi.
   - Приведи, - пiдхопив Андрусь. - Чим бiльше нас, тим бiльша наша  сила,
а нiчо так не в'яже людей докупи, як спiльна нужда  i  спiльна  кривда.  А
коли сила наша буде достаточна, то  й  суд  наш  буде  близький,  -  чу║ш,
старий?!
   Старий кивнув головою i говорив далi:
   - А Мотьо Крум, касi║р, знов не доплатив усiм робiтникам з нашо┐ кошари
по п'ять шусток за сей тиждень i ще грозив кождому, що  нажене  з  роботи,
коли посмi║ упоминатися. Говорять, що купу║ яму на Мразницi  i  що  му  не
ставало  59  ринських,  то  мусив  ее  при  найблизшiй  виплатi  здерти  з
робiтникiв.
   Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума i затяв  на
нiй новий карб. Вiдтак говорив далi:
   - А от учора йду попри шинок Мошка Фiнка. Слухаю, що за крик? Аж то два
Фiнковi сини притисли до кута якогось чоловiка, вже пiдстаршого, та й  так
б'ють, так дюгають кулаками попiд ребра, що чоловiк вже лиш хрипить. Ледво
якось його пустили, не мiг уже йти сам дорогою, а  як  харкнув  -  кров...
Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що  так  скатували?..  "От
бiда моя, - вiдповiв чоловiк та й заплакав.  -  От  я,  -  каже,  -  через
тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дiстану грошi
та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касi║р мене чи забув, чи що, - не
чита║. Я стою, чекаю, - вже виплатив усiм, а  мене  не  кличе.  Я  йно  що
пустився йти до него, спитати, що то таке, а вiд  шасть  i  замкнув  дверi
перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, - пропало. Ще вiдтак випали слуги
та й мене в плечi: "Що ти ту, пияку, бреверiю, робиш!.." Пiшов я.  .Здибаю
вiдтак касi║ра на улипi i до него: "Чому ви  менi  не  виплатили?"  А  той
визвiрився на мене, а далi як не крикне: "Ти, пияку якийсь, будеш мене  на
дорозi напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе  ту  не  знаю,  там
допоминайся плати, де й другим платиться!" Ну,  а  нинi  каса  заперта.  Я
зголоднiв, iду до Мошка з'┐сти дещо наборг, поки грошi дiстану, а тотi два
ведмедi, бог би ┐х побив, та до мене: "Плати та й  плати  за  тото,  що-сь
набрав!" Що я прошу, проклинаюся, розповiдаю, яка рiч,  -  та  де!  Як  мя
приперли до кута, то, адiть, троха душу з тiла не вигнали!.."
   - Карбуй, Деркачу, карбуй! - сказав твердим, грiзним  голосом  Басараб,
вислухавши з затиснутими зубами сього оповiдання. - Бутають  чимраз  дужче
нашi гнобителi - знак, що кара вже висить  над  ними.  Карбуй,  побратиме,
карбуй живо!..
   - Так-то так, - говорив далi Стасюра, - розбуталися нашi кривдники та й
бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, - добре ┐м ся  дi║!  I
чим довше гляди та слухай, тим бiльше бiди та кривди народно┐, тим  бiльше
у  них  багатства  та  достатку  От  тепер   народу   до   Борислава   пре
видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабiсть. А  й  ту  хiба
лiпше? День поза день видаю по  закавулках  слабих,  голодних,  незарiбних
людей, - лежать i отогнуть, i ждуть хiба тiлько божо┐ ласки, бо  людського
змилування вже давно  перестали  ждати.  Та  й  тепер,  адiть,  плату  нам
вменшили i з кождим тижнем уривають все бiльше, - годi вжити з  не┐!  Хлiб
чимраз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся  нам  усiм  ту
гинути. Оте║ кривда, котру всi ми терпимо, котра всiх нас глодже до костi,
а на кого ┐┐ закарбувати, я й сам не знаю!..
   Старий виговорив се живiшим, нiж звичайно, голосим i з  тремтячими  вiд
зрушення губами, а висказавшн, поглянув по всiх i зупинив свiй  погляд  на
понурiм лицi Андруся Басараба.
   - Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, - закричали всi присутнi, -
се наша загальна кривда: бiднiсть, безпомiчнiсть, голод!
   - А на кого ┐┐ закарбувати? - спитав вдруге старий.  -  Чи  зносити  ┐┐
терпливо, тоту найбiльшу, загальну кривду, а тiлько карбувати  тi  дрiбнi,
частковi, що складаються на тоту велику?..
   Андрусь Басараб глядiв на Стасюру i на  всiх  прочих  побратимiв  зразу
понуро i нiби рiвнодушно, но вкiнцi на  лицi  його  заяснiло  щось,  немов
скрита на днi в душi радiсть. Вiн встав з  мiсця  i'випрямився,  досягаючи
головою аж до повали невеличко┐ хатини.
   - Нi, не терпiти нам i то┐ загально┐ кривди, а хоть i  терпiти,  то  не
покiрно, не тихо, мов та стрижена вiвця. Всяка кривда мусить бути укарана,
всяка неправда мусить пiмститися, i то ще туй, на сiм свiтi, бо що за  суд
буде на тамтiм свiтi, сього ми не зна║мо! I чи ти гада║ш, що, карбуючи всi
тi дрiбнi, частковi кривди, ми забува║мо про загальну? Нi!  Адже  кожда  й
найменша кривда, яку терпить робучий  чоловiк,  се  частка  то┐  загально┐
народно┐ кривди, що всiх нас давить i глодже до костi. I коли прийде  день
нашого суду i нашо┐ кари, то  чи  ти  дума║ш,  що  не  пiмстпться  тодi  й
загальна кривда наша?
   Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душi сво┐й не зовсiм вiрив
Басарабовiй обiцянцi.
   - Гай-гай, побратиме Андрусю, - сказав вiн,  -  пiмститься,  говориш...
Вже то одно, що не знати, коли то ще буде... А друге: що нам  з  того,  що
колись, може, й пiмститься, коли нам тепер вiд того не  лекше  терпiти.  А
хоть i пiмститься, то чи дума║ш, що опiсля лекше буде?..
   - Що ж бо ти, старий, - крикнув на  нього  з  грiзно  блискучими  очима
Андрусь, - розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпiти! Хiба ж  я  того
не знаю, хiба всi ми того не зна║м? А хто зможе так  зробити,  щоб  ми  не
терпiли, щоб робучий'чоловiк не терпiв? Нiхто,  нiколи!  Значить,  терпiти
нам до суду-вiку, та й по всьому. Тяжко се чи  не  тяжко,  -  що  то  кого
обходить? Терпи i мовчи, не показуй другому, що тобi тяжко. Терпи, а як не
можеш вирватися з бiди, то бодай метися за ню, - ее  хоть  троха  влекшить
твого болю. Така моя гадка, i всi признали, що вона правдива, - чи не так?
   - Так, - вiдповiли побратими, але якимсь понурим  голосом,  немов  сеся
правда не дуже ┐х радувала, не дуже припала ┐м до серця.
   - А коли так, - говорив далi Андрусь, - то нiщо й гаятись. Розповiдайте
далi, хто про яку зна║ кривду.
   Вiн сiв. В хатинi стало тихо. Почав говорити Матiй.  В  його  сусiдствi
умер робiтник в темнiй жидiвськiй комiрчинi; як довго там  лежав,  вiдколи
слабував - сього нiхто не зна║, i жиди  нiкому  не  хотiли  того  сказати.
Говорять, що робiтник мав трохи зароблених грошей,  а  коли  заслаб,  жиди
вiдiбрали вiд нього грошi, а його поти морили голодом,  держали  взапертi,
поки не вмер. Тiло було страшенно сухе, давно не  мите  i  син║,  як  боз.
Позавчора ночувала якась жiнка у другого, сусiднього жида.  Вночi  злягла.
Грошей у не┐ не було, i сейчас на другий день жид викинув ┐┐ з  дитиною  з
хати. Розповiдав один рiпник, знакомий то┐ жiнки, що ходила з  дитиною  до
попа, щоб охрестив, але пiп не хотiв  охрестити,  поки  не  покаже  батька
дитини. Тодi тота жiнка кинула дитину в яму, а сама пiшла до  громадського
уряду, кричачи, щоб ┐┐ зараз вiшали, бо довше  жити  не  хоче.  Що  з  нею
сталося. Матiй не знав.
   I далi пiшли оповiдання, одностайнi своею  ваготою  i  оглушаючi  сво║ю
кричучою  несправедливiстю.  I  за  кождим  розказаним   фактом   оповiдач
зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбу║ на палицi, щоб "кождому
вiддано було повною лиця, що вже сам ┐х голос, сам вираз  лиця  був  свого
роду важким фактом, гiдним закарбування на iм'я загальносуспiльно┐  кривди
та  гнiту.  Другi  розпалювались,  говорячи,   проклинали   гнобителiв   i
домагалися швидко┐ для них кари. Але  найбiльше  зрушило  всiх  оповiдання
молодого парубка, Прийдеволi. Коли прийшла  на  нього  черга,  -  вiн  був
наймолодший, то й черга на нього прийшла на самiм послiдку, - вiн вибухнув
довго здержуваним плачем i, заломуючи сильнi руки, виступив насеред хати.
   - Перед богом святим i перед вами, побратими мо┐, жалуюсь на сво║ горе!
на свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вiк... вiдобрали послiдне
i потоптали ногами, i то так собi, для забавки!.. Ох,  боже,  боже,  i  ти
глядиш на все те i ще можеш терпiти?.. Але нi, ти терпи собi, я не можу, я
не буду!.. Побратими, товаришi милi, радьте, що менi дiяти,  як  мститися!
Все зроблю, на все вiдважуся, тiлько не кажiть чекати,  бiйтеся  бога,  не
кажiть чекати!..
   Вiн замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилi зачав  спокiйнiшим  уже
голосом:
   - Ви зна║те, який я круглий сирота на  свiтi,  в  якiй  бiдi  та  нуждi
зiйшли мо┐ лiта молодi, поки нещастя не загнало мя сюди,  до  сього  пекла
проклятого. Але вся бiда i нужда, всi нещастя'нiчим були  для  мене,  поки
була хоть одна людина, котра вмiла мене потiшити, розрадити,  приголубити,
котра вiддала б була сво║ життя за мене...  котра  любила  мене!..  I  то┐
║дино┐ порятiвлi позавидiля менi  вороги!..  Послухайте,  що  зробили.  Ви
зна║те, вона для мене покинула свою хату, свою матiр стару i прийшла сюди,
до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом от уже пiвроку.  Вона
працювала при магазинi того багача Гольдкремера. На сво║ лихо, сподобалась
тамка всiм тим псам, що ┐┐ видали. А там ┐х ║ до  вiтру:  касi║р,  молодий
жидик Шмулько Блютiгель, надзорець, також молодий жидок, далi ще якiсь там
капцани, бог би ┐х поразив!.. Почали вони до не┐ налазити,  не  давати  ┐┐
спокою. Раз, другий вона вiдправила  ┐х  чемно,  а  далi,  коли  Блютiгель
застав ┐┐ якось саму в присiнку магазину i, осмiлений, почав дуже  вже  до
не┐ заскакувати, вона, немного думавши, вiдкинула  руку  i  так  тарахнула
жидка помеже вуха, що му аж ротом i носом кров бризнула i  сам,  як  тика,
покотився мiж бочки. Що ми того вечора насмiялися з улазливого жидка, коли
вона розповiла цiлу тоту рiч. Але ми завчасно смiялися. Жидок розлютувався
i змовився з другими - пiмститися на нiй. Приходиться позавчора - виплата;
приходжу  я  вечером  додому  -  нема  мо║┐  Варки.  Сiв  я   пiд   вiкно,
чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось,  мов  гадина,  лежить.  Ба,  вже
стемнiлося, нема Варки. Закинув я петек на плечi, вийшов на вулицю,  шукаю
Варки. Нема. Розпитую я робiтниць, що разом з  нев  були  при  виплатi,  -
кажуть, що лишили ┐┐ тамiй, що, певно, ┐й виплачували напослiдку. Тьокнуло
мене щось коло  серця,  бiжу  до  канцелярi┐  -  позамикано,  а  в  вiкнах
свiтиться. Калатаю - не докалатаюся, а далi гадаю собi: "Агiй, та  чого  я
ту калатаю, чень же ту ║┐ нема? Може,  вона  вже  красно  дома,  чека║  на
мене..." Бiжу додолгу - нема. Бiжу знов вулицями, забiг по всiх  знакомих,
по всiх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступа║мо перекусити дещо або
селедця купити, - нема. Всiх питаю, чи не видiв  хто  Варки,  -  нiхто  не
видiв. Як камiнь в воду, пропала Варка. Лечу я знов  пiд  канцелярiю,  так
мене щось i тягне туди, гадаю по дорозi: "Висаджу дверi, а мушу дiзнатися,
що з нею сталося, де вона". Але скоро я там - десь  ораз  i  вся  смiлiсть
пропала. Став, дивлюся: в вiкнах блищиться, але  вiкна  позаслонюванi,  не
видно нiчого, тiлько тiнi якiсь мелькають. "Нi, - гадаю собi,  -  вона  ту
мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би iнде була?" А ту знов i  сам  собi
не вiрю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла менi на думку гiсторiя з жидком
Блютiглем, - я весь задрожав, одеревiв. I що вже вмовляю себе, що  се  все
байка, жарт, пустота, - нi, щось немов рукою держить мене пiд  вiкном  то┐
проклято┐ канцелярi┐. "Не пiду вже нiкуди, - гадаю собi, - буду туй ждати,
доки свiтло не погасне, нi, прожду й до рана". Сiв я на  якусь  бочку  пiд
самою стiною просто вiкна, сиджу - а ту мнов  аж  телепа║,  немов  зимниця
яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в  шинку  рiпники  хриплими  голосами
пiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд  церкви  долiта║,
мов зойк  конаючого,  сторожеве  "острожне  з  огнем!"...  А  ось  чую,  в
канцелярi┐ регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос
наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбива║ся, - знов  регiт,
знов шваркiт, - i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов
нiж острий... Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз,  вже
над раном, роздався страшний крик в канцелярi┐, тiлько на одну хвилиночку,
- але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало  гадини.  Я  вiдразу
зiрвався на рiвнi ноги, - то був Варчин крик. I ледво я надумався,  що  ту
робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою  все┐  сво║┐  сили
виважити ┐х, коли втiм дверi створилися i  з  них  вилетiла,  мов  громова
куля, - Варка. Але вже не кричала... Я пiзнав ┐┐  по  одежi,  бо  лиця  ║┐
зразу не добачив в сумерцi. I вна мене  не  бачила,  тiлько,  вилетiвши  з
дверей канцелярi┐, погнала навпростець через горбки накидано┐ глини, помiж
кошари та ями. Я за нею. "Варко, - кричу, - Варко,  що  тобi  таке,  що  з
тобов  сталося,  на  милiсть  божу,  стiй,  обiзвися!"  Стала  на   хвилю,
озирнулась, i ту ажень побачив я,  що  цiла  ║┐  голова  була  чорна,  мов
вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi ║┐ коси були  обтятi.  "Господи  боже,
Варко, - кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, - що се за нещастя  з  тобов?"
Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала
далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я  щодуху  в
мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока,  i  Варка  туй
перед мо┐ми очима щезла, мов сонний привид, - скочила в створену яму(..  Я
надбiг, став, - тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись  о
цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому.  Що  вже  зо  мнов  далi
дiялось, не тямлю. Я отямився аж нинi з полудня, i коли спитав за  Варкою,
менi сказали, що ┐┐ (на мiй  крик!)  витягли  з  ями  i  вже  й  поховали.
Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони  з  нею  зробили  в  тiй
страшнiй ночi. З'┐ли, нелюди, мою Варку живу, вбили мо║ щастя!.. Побратими
мо┐ дорогi, перед богом святим i вами жалуюся  на  сво║  нещастя,  радьте,
вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!..  Глибоко  вразило  всiх
оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних  слухiв,  яке
нещастя склалося з ┐х  побратимом.  На  всiх  лицях  видно  було  пiд  час
оповiдання всi переходи чувства  -  вiд  непокою  до  найвищо┐  тривоги  i
розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли
Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед  хати,  мов  нiмий  свiдок
великого проступку, - то i всi мовчали,  мов  прибитi,  кождий  очевидячки
ставив себе в положеннi товариша i старався таким  способом  збагнути  всю
глибiнь -його жалю i муки. Але порадити, - що вони могли порадити  йому  в
тiм дiлi, де вже не було нiяко┐ поради, нiякого виходу,  крiм  смертi?  Як
вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..
   Перший отямився Деркач  i  хопив  за  сво┐  палицi,  щоб  i  сю  справу
закарбувати.
   - Стiй, побратиме Деркачу, - сказав нараз  рiшуче  Андрусь  Басараб,  -
сего не карбуй!
   Деркач поглянув на нього недоумiваючим поглядом.
   - Не  треба,  -  сказав  коротко  Андрусь,  а  вiдтак,  звернувшися  до
побратимiв, спитав: - Чи бiльше нiхто не мав що сказати?
   Нiхто не обзивався.
   - Значить, на нинi бесiдi кiнець! Розходiться по одному!
   Але, помимо сього завiзвання, нiхто не рухався з мiсця. Всi якось дивно
ззиралися по собi. Андрусь грiзно  поглядав  на  них,  не  знаючи,  що  се
значиться. Аж ось пiднявся з мiсця Стасюра, найстарший з-помiж побратимiв.
   - Слухай, побратиме Андрусю, - сказав вiн супокiйним голосом, -  о  чiм
ту у нас межи побратимами сими днями бесiда йшла... То не вiд себе я  тобi
буду говорити, але вiд усiх. Зна║ш, як ми  зiбралися  докупи  -  громадити
людську кривду i судити  робiтницький  суд  над  тими,  котрих  не  можемо
позивати перед суд панський, - то ти обiцяв
   нам, що скоро набереся вiдповiдна мiра недолi в народi, ми  зробимо  ║┐
обрахунок, щоб знати, для кого ся мiра наповнилась до краю. Чи так?
   - Так, - вiдповiв Андрусь якось неохiтно.
   - Оте║ ж ми вже  троха  не  рiк  громадимо  карби  на  людську  кривду,
побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, пита║мо тебе, буде
обрахунок?
   - Не час iще, але живо час надоспi║, - вiдповiв Андрусь.
   - А, живо, живо, нiм сонце зiйде, роса очi ви┐сть! Сам бачиш,  що  нашi
гнобителi, збагаченi нашою працею, починають собi  чимраз  гордiше.  Пора,
щоб вiд нас мали хоть погрозу яку!
   - Буде погроза, - сказав твердо i спокiйно Андрусь.
   - Яка? Коли? - роздалися з усiх бокiв питання.
   - Се вже моя рiч. Почу║те тодi, як дiло  зробиться,  а  наперед  о  тiм
говорити не приходиться, -  вiдповiв  Андрусь.  -  А  до  обрахунку  також
недалеко. Адже мусить дубець пiдрости  аж  до  хмари,  щоби  в  него  грiм
ударив. Чекайте ще троха... А тепер добранiч!
   . Всi побратими добре знали залiзну, рiшучу  натуру  Андруся  Басараба,
знали, що на його словi можна полягати, i не допитувались далi,  а  тiльки
зiбралися до виходу.
   - А ти, побратиме Прийдеволя, зiстанься ту, щось тобi буду говорити,  -
сказав Андрусь, а на лицi бiдного  парубка  блиснула  якась  радiсть,  мов
надiя виходу з страшно┐ муки.
   Розiйшлися побратими. Тiльки старий Матiй сидiв у кутi  пiд  стiною,  а
давно погасша люлька випала йому з зубiв i лежала  на  подiлку.  Так  само
Андрусь i Бенедьо сидiли мовчки, кождий на  сво┐м  мiсцi,  кождий  занятий
сво┐ми думками. Тiльки Прийдеволя стояв коло  порога  з  лицем  мертвецьки
блiдим i з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, i ока не  зводив
з Андруся Басараба, немов вiд нього  ждав  не  знати  яко┐  пiльги.  Матiй
перший приступив до молодого парубка.
   - Що ж ти, небоже, гада║ш  робити?  -  спитав  вiн  м'яким,  спiвчуючим
голосом.
   Прийдеволя глянув на нього з виразом непевностi на лицi.
   - Або ж я знаю, що робити та  й  що  дiяти?  -  вiдказав  вiн  зломаним
голосом. - Смерть собi зроблю, як  не  зможу  бодай  пiмстптися  на  сво┐х
ворогах!
   - Скарж ┐х до суду, най злодi┐ хоть посидять! - дорадив Матiй.
   - До суду? - обiзвався понуро Андрусь. - Ну, також добра рада! До суду!
I хоть би ┐х там i позасуджували, то що? Посидять по  пару  мiсяцiв  та  й
вийдуть i ще вдво║ будуть мститися над людьми. Але чи ┐х позасуджують?  За
що буде ┐х скаржити в судi, коли сам не зна║, що вони там дiвцi зробили? А
хоть би й сто раз знав, то де ма║ на се свiдкiв, як  ┐м  докаже?  А  може,
дiвка сама, з власно┐ волi, зробила собi смерть, або, може, бог зна║,  яка
на то iнша була причина? Ех, Матiю,  Матiю!  з  тво┐м  судом!..  Ту  треба
iншого суду, iншо┐ правди!..
   На тi слова Матiй, мов справдi побитий, схилив сумно голову  i  зiтхнув
важко, немов помимо сво║┐  волi  i  охоти  мусив  признати  ┐х  правду.  А
Прийдеволя ще пильнiше глядiв на Андруся i ледве чутно промовив:
   - Так, побратиме, i я так гадав, що свiдкiв нема нiяких!.. Ще коби хоть
вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та
неподатлива, нiяко┐ ганьби, нiякого згiрдного слова не  могла  стерпiти!..
Ну, але що ж менi робити, що дiяти?..
   Андрусь взяв його за плече i вiдвiв до кута,  моргнувши  Матi║вi,  щоби
вiдступився, - i вiдтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. I видко, що
немало┐ ваги мусили бути Андрусевi слова, коли  молодий  парубок  вiд  них
зразу поблiд ще дужче далi почервонiв,  а  вкiнцi,  тремтячи  всiм  тiлом,
немов у темницi, злим голосним плачем i, гаряче стискаючи Андрусеву  руку,
викрикнув:
   - Так, твоя прiмр, братчику, iншого виходу нема! Так i  зроблю,  i  най
дi║ся зо мною божа воля!
   - Тiлько зpyчно, розважно i смiло, а нiчого нема боятися!  Всi  ми  пiд
божим судом ходимо, божий суд на всiх рiвний справедливий, тiлько людський
суд не такий! А тодi ... тодi побачиш, що полегша║! Ну, а тепер  iди  вже,
добранiч! Прийдеволя мовчки поклонився i пiшов. Андрусь перейшовся  кiлька
разiв по хатинi,  силуючись  надати  свому  лицю  спокiйний  вираз,  хоть,
очевидно, i сам був до  глибини  зрушений.  Далi  приступив  до  Бенедя  i
випростувався перед ним в цiлiй сво┐й велетнiй поставi.
   - Ну, ви бачили нашу роботу?
   - Бачив.
   - I що ж на все те скажете?
   Бенедьо звiсивХ голову, мов хотiв зiбрати докупи розсипанi думки..
   - З усего бачу, що ви щось страшне i велике задумали, хоть сам собi  не
можу вияснити, вiдки се у вас взялося.
   - Вiдки взялося? Е, се довга гiсторiя, котра, впрочiм, i не належить до
рiчi.
   - А вiдтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що дума║те?
   - Ми сi║мо, а чи сiм'я зародить утро║ чи вдесятеро, сього не зна║м!
   - А вiдтак... ще одно. (Бенедьо запинався в мовi). Чи подумали ви...
   - Над чим?
   - Над тим, що саме найголовнiше?
   - Ну?
   - Яка користь i для кого користь буде з вашо┐ роботи?..
   Андрусь пильно поглядiв на Бенедя, а далi засмiявся гiрким смiхом:
   - Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?
   - Ну, я так гадав, - вiдповiв спокiйно Бенедьо, - що коли що  робиться,
i розважно робиться, то тре й погадати, чи i для кого буде з того користь?
   - Гм, вольно вам i так гадати! А я так гадаю:
   оте║ мене тiснить ворог з усiх  бокiв,  виходу  менi  нема  нiякого.  Я
набиваю стрiльбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то менi все одно.
   - Нi, нi, нi, - пiдхопив живо Бенедьо, - ее так з вас  говорить  слiпа,
безвихiдна розпука, а не розвага! Бо чи ж  дiйшло  аж  до  того,  що  нема
нiякого другого виходу? А хоть би дiло й так стояло, то чи гада║те, що  се
все одно - забити себе або забити ворога? Себе заб'║те - вороговi радiсть,
вороговi легше та простовiльнiше!
   Тепер на Андруся прийшла черга звiсити важку  голову  i  збирати  думки
докупи.
   - Твоя правда! - сказав вiн вкiнцi до  Бенедя.  -  Ту  треба  подумати.
Хочеш. бути нашим побратимом i думати разом з нами?
   - Вашим побратимом, але не слiпим знарядом вашо┐ волi.
   - Нi!
   - I щоб вiльно було кождому думати, що  хоче,  i  другим  говорити,  що
дума║...
   - Се у нас i тепер вiльно. Адже ти чув нинi...
   - Так-то так, але я ще раз собi те вимовляю. Собi i кождому.
   - Добре.
   - А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати  разом  в  вами  над
тим, чи нема для нас виходу з велико┐, всенародно┐ кривди!
   Андрусь, а за ним Матiй радiсно обняли Бенедя, як брата.
   Нашi побратими так були занятi собою i сво┐ми думками, що й не чули, як
хтось закалатав у сiнянi дверi, отворив ┐х з легким скрипом i  ввiйшов  до
сiней. Аж коли рипнули й хатнi дверi i новий гiсть станув на порозi  хати,
тодi побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором
сивих очей i з недобрим виразом на пiганистiм лицi, хоть  те  лице  в  тiй
хвилi трохи роз'яснене було якоюсь зловiщою радiстю.
   - Дай боже! - муркнув жид, припiднявши дрiбку капелюх на головi.
   - Дай боже! - вiдповiв Матiй, котрому якось недобре  зробилося  на  вид
нового гостя. Бо той новий гiсть то був  його  найбiльший  ворог,  Мортко,
наставник при кошарах у Германа  Гольдкремера.  Матiй  немало  здивувався,
чого хоче Мортко тепер, в таку пiзню добу, в його хатi, але привичне нашим
людям пошанування для кождого входячого в хату  казало  Матi║вi  скрити  в
глибинi душi  свою  ненависть  i  всi  вiдживаючi  на  вид  Мортка  болючi
споминки. Вiн привiтав жида холодно чемним видом:
   - Сiдайте, Мортку! Мортко кивнув головою i сiв.
   - Що там чувати, що так пiзно гостите до нас?
   - А що ж би? Все добре чувати! - вiдповiв iз злорадним усмiхом  Мортко,
а по хвилi додав: - Був у Вас нинi возний з суду?
   Матiй здригнув при словi "суд", немов уколотий.
   - Нi, - ледве видушив вiн, чуючи щось недоброго, - не був.
   - Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нинi.
   - Ну, i що ж там вам принiс  нового?  -  спитав  Матiй,  тремтячи  всiм
тiлом.
   - Наша справа скiнчена.
   - Скiнчена!
   - Так!. I так скiнчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мiшатися до
чогось, що вас не обходить?
   - Не обходить! - скрикнув болiсно Матiй. - Жиде, сього менi не  говори,
бо хоть ти i в мо┐й хатi, але, зна║ш, чоловiк не святий!
   - Ну, ну, - вiдказав Мортко, - не ма║те за що гнiватися. Я не  то  хтiв
сказати. Я хтiв лишень сказати, що ви задарма на  мене  вергли  пiдержiння
(пiдозрiння) i що  я  в  тiй  справi,  бог  свiдок,  нiчо  не  винен!  Сам
прокуратор у Самборi того признав i сказав, що против  мене  нема  нiякого
доказу, то вiн не може мене оскаржити за тоту рiч, що ви на мене  звалили.
Впився небiжчик Пiвторак, упав у яму, - що ж я тому винен?
   При тих словах Матiй, мов оглушений ударом довбнi, понурив голову i  не
мiг сказати анi слова. "Пропало, пропало! - шептало, шипiло, вертiло  щось
в його головi. - Погиб чоловiк, та й слiд по нiм застив, а той..."
   В тiй хвилi Андрусь Басараб, що досi мовчки слухав  усе┐  то┐  розмови,
звернувся сам до жида:
   - Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу ма║те з Матiем?
   - А нащо вам то знати? - вiдповiв уразливо Мортко.
   - Вже ти не питай, нащо менi то знати, - вiдказав Андрусь. - Але  тобi,
- що тобi шкодить сказати?
   - Т-та шкодити не шкодить, але... Жид поглядiв на Андруся пильно, немов
боявся нажити собi в нiм нового ворога.
   - Говори ж, коли не шкодить! - сказав Андрусь i став над  Мортком,  мов
чорт над грiшною душею.
   - Та що ту й говорити -  пуста  справа,  puste  Geschдft,  та  й  годi!
Тямите, от уже два роки тому з ями видобули  костi  чоловiка.  По  перстню
пiзнали, що то був Iван Пiвторак, чоловiк то┐ Пiвторачки, що тота хата ║!.
Вiн перед роком, десь був пропав. Ну, а Матi║вi вiдкись влiзло  в  голову,
що я щось тому винен, що вiн впав в яму, та й ну ж  на  мене  подавати  до
суду. Вiн гадав, що мене зараз озьмуть та й повiсять... Коли-бо то в  судi
так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але,
богу дякувати, вже справа скiнчилася! Слухайте, Матiю, я ще раз  кажу:  що
вам було в того вдаватися  та  тратитися  на  процес?  А  тепер,  коли-сте
програли, забудьте о всiм i будьмо собi знов  добрi,  як  перед  тим!  Ну,
подай руку, старий!
   Жид простягнув Матi║вi руку.
   - Я, тобi? - скрикнув Матiй. - Я мав би свою руку класти в  тоту  руку,
що мого Iванчика зо свiту зiгнала? Нi, не дiждеш того!
   - Ну, видите, - сказав жид, обертаючись до Андруся,  -  вiн  усе  сво║.
Слухайте, Матiю, ви собi з таков бесiдов дайте спокiй, бо тепер, коли  суд
сказав, що я не винен, нiхто менi того не смi║ казати. Тепер  я  вас  можу
скаржити за образу!
   - Ну, скарж, скарж, - крикнув Матiй, - най мене повiсять, що мали  тебе
повiсити. А я, хоть би й десять судiв не знайти що казало, все буду  све┐,
що нiхто iнший, тiлько ти пхнув Iвана в яму! Та й годi. А тепер iди менi з
хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами!
   Мортко стис плечима i пiшов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув  з
погордою на Матiя i сказав:
   - Дурний гой! Вiн гадав, що менi що зробить процесом, а то би треба  не
так рано встати, щоби менi що зробити!
   I з тими словами Мортко пiшов.  А  Матiй  усе  ще  сидiв  на  припiчку,
блiдий, розбитий, тремтячий, сидiв без мислi i руху, а в головi його,  мов
млинове колесо, торохтiло одно темне, пусте, холодне слово:
   пропало! пропало! пропало!..
   Андрусь Басараб приступив до нього i положив свою дужу долоню  на  його
плече:
   - Побратиме Матiю!
   Матiй пiдвiв очi i поглянув на нього, мов потопаючий.
   - Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досi нiчо о нiм не знали?
   - Ех, пропало, все пропало! - вiдказав Матiй. - Що тепер i  говорити  о
тiм!
   - Нi, ти розповiдж, тобi самому лекше буде!
   - Ой, вже, буде менi лекше! - сказав Матiй. - Пропало, та й годi!
   - Та хто ще зна║, чи пропало, - вмiшався Бенедьо. - Адже не  раз  можна
раз програний процес зачати другий раз i виграти! А  ту  ще,  як  той  жид
казав, i зовсiм так зле не ║.. Адже ваш процес i в судi не був,  а  тiльки
прокуратор узнав, що доказiв нема, кiлько треба для оскарження. Значиться,
якби докази були, то й оскарження буде.
   Лице Матiя прояснилося трохи при тих словах.
   - Чи так? - спитав вiн, простуючись. Але якась важка  думка  живо  знов
насiла на нього i придавила додолу.
   - Нi, нi, нi, нема що й говорити, - сказав вiн. - Сяк  чи  так,  а  все
пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму лiпших доказiв? Годi,  годi  й
думати о тiм!
   I вiн закрив лице руками,  а  з  очей  його  полились  гарячi  наболенi
сльози, i потекли помiж пальцями, i закапали на землю. Бенедьо  i  Андрусь
побачили, що нинi годi з ним далi говорити, - удар  був  надто  сильний  i
наглий i пiдтяв усю його твердiсть. Тож Андрусь мовчки  стиснув  Бенедьову
руку, взяв капелюх i тихо вийшов. Бенедьо також тихо розiбрався i  лiг  на
лавi на сво┐м петеку. А Матiй сидiв на припiчку, мов  помертвiлий,  мов  з
каменя витесаний. Нафтова лампочка блiдо i  чимраз  блiдiше  меркотiла  на
коминi. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тiльки  хвилi
- загаснення лампи, - щоб гульнути з кутiв на хату, придавити  i  прикрити
собою все згори донизу. Бенедьо скоро тiльки лiг, так в тiй же  хвилi  пiд
тиском тисячних сильних вражень того  дня  заснув  мертвецьким  сном.  Уже
минула пiвнiч, загасла лампа, пiтьма залягла хатину, а Матiй все ще  сидiв
на припiчку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова,  без  думки,
чуючи в серцi тiльки страшний бiль, велику пустоту i немов якусь свiжу  ще
рану, завдану тою думкою, що  i  в  судах  уже  нема  правди  для  бiдного
робiтника. Аж геть над  раном  сон  перемiг  втомлене  тiло,  голова  його
схилилася додолу, руки опали безвладно, i, лiгши на голий припiчок,  Матiй
заснув на годиночку, поки не роздалось по всiм Бориславi ранiшн║ калатання
та дзвонення, скликаюче робучий люд до працi.
   V
   В понедiлок рано виринало блискуче сонце  з-поза  рожевих  хмарок,  щоб
через день знов палити та жарити нерозцвiлу пiдгiрську землю. В  блискучiй
легенькiй бричцi на ресорах, тягненiй парою бистрих пiганистих коней, ┐хав
Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава.  Веселий,  рожевий  був  настрiй
його духу, блискучi  надi┐  виринали  перед  ним,  розросталися,  повнiли,
набирали тiла i кровi. Мiрне гойдання брички розкiшно вколисувало його,  а
його власнi мислi та думи золотили перед  ним  увесь  свiт.  Але  ж  бо  й
напрацювався, налiтався вiн  через  тих  три  недiлi,  назнався  неспокою,
тривоги, наволочився з усiлякими людьми, Поки таки не  добився  свого,  не
вхопив серед то┐ сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка
багатства! Його побут у Вiднi, сяк чи так  кажучи,  був  справдi  одною  з
найсмiлiших i найщасливiших його спекуляцiй! То  була  правдива  ловля  на
золоту рибку! Ну, i вдалась же йому тота ловля так, що лiпше й годi!  Леон
передумував усi подрiбностi то┐ геро┐чно┐  ловлi,  обчислявся  з  часом  i
грiшми, щоб усе в задуманiй ним аферi пiшло правильно, вмiло  та  справно,
як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чiм.
   Проживаючий в Вiднi бельгiйський хiмiк  ВанГехт,  що  вiд  кiлькох  лiт
працював над аналiзом земного воску,  по  довгих  пробах  винайшов  спосiб
чищення того воску до тако┐ степенi, що  очищений  вiск  тратив  властивий
непри║мний запах нафтовий. Невеличка  примiтка  воску  пчолячого  надавала
йому запах, а знов iнша  хiмiчна  примiтка  -  барву  звичайного,  чистого
пчолячого воску. Сей новий фабрикат вiн назвав церезином  i  вистарався  о
патент на  виключне  користання  з  сво║┐  винахiдки.  Проби  свого  воску
Ван-Гехт пiслав мiж iншими i до церковного синоду в Росi┐ з запитанням, чи
мiг би такий вiск найти вступ до православних церквiв, i з заявлениям,  що
в такiм разi вiн мiг би доставляти його в великiй масi i  по  цiнi  далеко
нижчiй, нiж цiна пчолячого воску. Синод вiдписав йому по якiмось часi,  що
предложений  вiск  випробувано,  що  вiн  сказався  нiчим  не  гiршим  вiд
пчолячого i що в кожнiй православнiй церквi в Росi┐ свiчки  з  того  воску
можуть горiти без нiяко┐ уйми  для  хвали  божо┐.  В  разi,  коли  б  вiн,
Ван-Гехт, мiг достачити багато такого  воску  i  по  дешевiй  цiнi,  синод
заповню║ йому великий вiдбут у Росi┐. Маючи той важний дозвiл i патент  на
семилiтню  власнiсть  сво║┐  винахiдки,  Ван-Гехт  задумав  добитися  ними
мiльйонового  ма║тку.  Вiн  досi  був  бiдним  технiком,  з  тяжкою  бiдою
отягнувся на уладження в Вiднi власно┐ невеличко┐ лабораторi┐ хiмiчно┐,  в
котрiй працював сам при помочi тiльки одного асистента-помiчника,  нiмчика
Шеффеля. Тож i  не  дивно,  що  тепер  вiн  рiшився  якнайдорожче  продати
здобуток сво║┐ працi. В тiй цiлi  вiн  оголосив  у  торгових  та  бiржових
часописах вiденських свою винахiдку i створенi для не┐  обширнi  вiдбутовi
ринки запрошуючи "p. t. панiв предпри║мцiв, фабрикантiв  та  капiталiстiв,
котрi  при  його  спiвудiлi  хотiли  би  зробити  корисну  спекуляцiю,  до
порозумiння, чи то особисто, чи то  посредством  агентiв,  з  винахiдчиком
Ван-Гехтом".  Се  оголошення  зробило   вiдразу   чималий   розрух   серед
капiталiстiв вiденських, а особливо серед галицьких жидiв, що вiддавна вжв
грiли руки при бориславськiй нафтi та  при  бориславськiм  воску.  Довкола
убого┐ Ван-Гехтово┐ лабораторi┐, помiщено┐ в наймленiй вогкiй  квартирi  в
сутеренi, почали тишком та крадькома забiгати рiзнi агенти:  один  другого
уникав, а нiкотрий не приступав прямо до дiла, тiльки вiтрив з бокiв,  мов
собака. Ван-Гехт бачив усе  те,  i  хоть  потрохи  нетерпився  в  ожиданцi
бажаного  мiльйона,  то,  з  другого  боку,  й  радувався,  знаючи,  що  в
капiталiстичнiм свiтi вже воно так ведеться, що коли йде о  якесь  важнiше
дiло, то насамперед нюха║ться i маца║ться на всi боки, що нiхто нiкому  не
довiря║, кождий кождого бо┐ться, i хоть кождий  рад  би  випередити  сво┐х
собратiв у погонi за зиском, а по змозi ще й  одного  та  другого  собрата
повалити на землю, то, з другого боку,  кождий  стара║ться  вi  в  чiм  не
подати виду другим, хоть, може, внутрi i  згоря║  всепожираючою  гарячкою.
Ван-Гехт знав те добре i старався й собi не  подавати  нiякого  виду.  Вiн
по-давньому працював з сво┐м помiчником у лабораторi┐,  заходив  часом  на
бiржу, але все держався збоку, смирненько, мов i зовсiм не той. Але  проте
вiн добре замiчав, що його низенька, пiдсадкувата i трохи обрезкла фiгурка
почина║ звертати на себе увагу в тiм свiтi моцарiв капiталу.
   Та воно й не диво було. Адже се дiялось при кiнцi 60-х  рокiв,  в  добi
великого розгону промислового в  Австрi┐,  в  добi  велико┐  спекуляцiйно┐
гарячки, великого "Aufschwindl"-y ! Адже в той сам  час,  коли  в  газетах
появилося Ван-Гехтове оголошення, клались основнi каменi пiд  славнозвiсну
"ротунду" - головний будинок вiденсько┐ всесвiтньо┐ вистави 1873 р.! А  що
рiвночасно з тим бiржовим та спекуляцiйним  "Aufschwindb-ом  i  невiдлучно
вiд нього сiялись сiмена вiденського "краху" 1873-го року,  сього  в  добi
гарячки нiхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсiм не обходило.
   Але вже, певно, нiкого так не розворушило  Ван-Гехтове  оголошення,  як
наших  знакомих,  бориславських  тузiв,  Германа  Гольдкремера  та   Леона
Гаммершляга. Вони вiддавна вже метались  на  всi  боки,  щоб  здобути  для
бориславського воску який лiпший i певнiший вiдбут, нiж досi.  Та  й  сама
природа ┐х копалень перла до того, що прийшла  пора  налягати  головно  ва
видобування воску, що вiск мав  тепер  статися  пiдвалиною  бориславського
багатства, а нафта - тiльки бiльше або менше сильною  пiдпорою.  Бо  треба
знати, що в  першiй  добi  розвитку  бориславських  промислiв  було  якраз
навiдворiть: нафта становила головне джерело  доходiв,  а  вiск,  коли  де
здибались у перших неглибоких ямах його  поклади,  або  зовсiм  обминався,
лишався в землi, або  хоть  i  вибирався,  але  мало.  Брали  його  захожi
рiпники, брали за┐жджi люди, що при┐здили до Борислава дещо продавати, - i
навозили його до домiв не раз цiлими великими грудами. Жиди мало стояли  о
вiск, особливо дрiбнi властивцi, що мали по однiй, по двi ями.  Але  тепер
настало друге дiло. Нафта в великiй частi  ям  вичерпалась,  джерела,  про
котрi жиди думали, що будуть плисти вiковiчно, почали висихати. Та й ще тi
клятi американцi не тiльки що почали свою нафту спроваджувати до квропи, а
доказали ще й того, що ┐х нафта показалась i лiпше чищеною, i дешевшою вiд
бориславсько┐! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусила
з нафти перевалитись на вiск. Жиди кинулись розбирати плиткi ями i слiдити
за тими жилами, котрi полишались давнiше;  вiд  головних  прямових  шахтiв
почали брати склеснi, боковi штольнi,  простi  i  крутi,  як  до  потреби.
Почали також запускатися далi вглиб; що вперед найглибшi ями були 30 -  50
сажнiв, тепер пiшли до 80 - 100 сажнiв; чим далi вглиб, тим поклади  воску
ставали грубшi, жили ставали багатшi та видатнiшi.  Одне  тiльки  закарало
бориславських тузiв - се дорогiтня очистки того воску; його дестиляцiя при
дiйствi квасу сiркового i другi процеси, потрiбнi  для  вироблення  з  то┐
жовто┐, землянисто┐ маси бiлого парафiнового воску, коштували багато; цiна
парафiну, хоть значно висока, не могла-таки приносити фабрикантам  великих
i швидких зискiв. Аж ось  у  тiй  потребi,  мов  помiчний  ангел  з  неба,
явля║ться вигадливий бельгi║ць iз сво║ю винахiдкоюi Вироблювання церезину,
- пише вiн у  сво┐м  оголошеннi,  -  сто┐тиме  дешевше,  нiж  вироблювання
чистого парафiну. Далi  церезин  ма║  запевнений  вiдбут  в  Росiю.  А  ще
винахiдник - бельгi║ць! А бельгiйцi, звiсно, народ статечний, дiльний,  на
котрого можна спуститися, - не те  що  вiтрогони  французи  або  швiндлери
нiмцi! Значиться, зиск i швидкий, i великий, i певний!
   I Герман, i Леон, прочитавши Ван-Гехтове обвiщення, сейчас написали  до
сво┐х агентiв, щоб старалися розпiзнати се дiло, розвiдатись о условини, i
обiцяли в разi корисних видiв самi при┐хати до Вiдня i довершити торгу. Та
тiльки ж агентом Германа був якийсь солiдний  нiмець-гешефтсман,  що  хоть
лупив з Германа добрi грошi, зате вже i вмiв  походити  коло  його  дiл  у
Вiднi. Вiн,  одержавши  Германове  припоручення,  пiшов  з  ним  прямо  до
Ван-Гехта, розпитав його о условини, поторгувався  дещо  i,  випросивши  у
нього, що задержить в тайнi ┐х вступну умову, обiцяв йому, що  найдалi  за
тиждень, за два при┐де й сам предпри║мець i довершить з ним згоди. При тiм
агент запевнив Ван-Гехтовi, що Герман чоловiк  солiдний  i  грунтовний  i,
роблячи з ним згоду, вiн може бути певний свого. Звiсна рiч,  агент  згори
старався вибити з  голови  Ван-Гехтовi  гадки  про  будущий  мiльйон,  але
все-таки впевняв його, що  на  пiвмiльйона  може  мати  надiю  i  що  його
припоручник краще, нiж хто другий, здужа║  сповнити  ту  надiю.  Ван-Гехт,
хоть i з жалем в серцi, пристав на все: нехай i пiвмiльйона, то все ж i се
красний ма║ток, о якiм вiн колись i снити не мiг. Агент ще  раз  налiг  на
те, щоб Ван-Гехт задержав в тайнi ┐х угоду, а бельгi║ць, не догадуючись, о
що тамтому ходить, пристав i на те.  Швидко  вiдтак  агент  зателеграфував
Германовi, як сто┐ть дiло, i просив його якнайшвидше  при┐здити  до  Вiдня
для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якiм  настро┐  духу  i
серед яких обставин застала його тота телеграма.
   Але тим часом i агент Леона Гаммершляга  не  спав.  То  був  проворний,
хитрий вiденський жидок, знакомий Леоновi вже вiддавна. Вiн  за  невеличку
плату  служив  йому  агентом,  бо  Леон,  як  i  всi  так  званi  нiмецькi
жиди^-лiберали, хоть любив поверховно перед людьми яснiти та блищати, зате
в  скритостi,  в  приватних  дiлах  нiколи  не  мiг  позбутися   властиво┐
купецько-жидiвсько┐ скнаростi та брудноти. Тож вiн волiв  держати  й  леда
якого паршивенького агента, щоб тiльки менше йому платити.  Правда,  агент
той умiв досi завсiгдн хитромудро уладжувати Леоновi дiла, "за його рукою"
велося Леоновi, i вiн уже кiлька разiв посилав
   йому надзвичайнi додатки на знак свого признання. От той-то агент i сим
разом уладив се важне дiло на велику радiсть Леона. Сво┐м звича║м, вiн  не
брався до дiла просто, як нiмець, але колесив, крутився, нюхав, провiдував
через десятi руки. Аж ось розiйшовся слух, що  Ван-Гехт  ставить  нечувано
високi жадання. Сам  нiмець,  агент  Германа,  розповiдав  у  крузi  сво┐х
товаришiв, що ходив до бельгiйця  (замовчуючи,  в  чи┐м  дiлi)  i  що  той
поставив такi условини: що приймив би ся керувати фабрикою церезину,  коли
предпри║мець запевнить йому семилiтню безпереривну службу i 5000  ринських
плати на тиждень, та й ще в двох послiднiх роках 5 % дивiденду  з  чистого
зиску вiд проданого церезину. Такi важкi условини мусили, певно,  налякати
кождого; Леоновому агентовi вiдпала й охота  йти  до  Ван-Гехта.  Але  вiн
пронюхав iншу стежку в горох. Перед кiлькома  днями,  iменно  по  умовi  з
нiмцем,  Ван-Гехт  замкнув  свою  лабораторiю,  стараючись  спродати   ┐┐,
вiдправив також свого  помiчника,  Шеффеля,  котрий  тепер,  без  мiсця  i
зарiбку,  жив  при  однiй  з   тiсних   вуличок   вiденського   Vorstadt-y
(_Передмiстя (нем.)_. - Ред.. До того-то Шеффеля й пiшов  Леонiв  агент  i
почав випитувати та вибадувати його.  Вiн  "  дiзнався,  що  Шеффель  зна║
докладно секрет фабрикацi┐ церезину, зумiв би уладити вiдповiднi  кiтли  i
прилади, одним словом, зумiв би вести фабрику.  Правда,  Шеффель,  чоловiк
бiдний, несмiлий i совiсливий, був би наразi  вiдтрутив  кождого,  хто  би
йому був сказав: ходи сюди i фабрикуй церезин! Але хитрий жидок не  скасав
йому сього, но зато сейчас по розмовi з Шеффелем написав  лист  до  Леона,
щоб при┐здив, бо хоть Ван-Гехт i ставить дуже високi жадання, то прецiнь з
iншого боку чень ся справа дасться далеко кориснiше i легше уладити.
   А поки що жидок-агент прийнявся обробляти Шеффеля на сво║  копито.  Вiн
заприязнився з  ним  при  пивi,  заходив  кiлька  разiв  до  його  хати  i
приглянувся його бiдному життю. Шеффель жалувався йому на сво║  убожество,
на недостачу зарiбку, а жидок, мов наперекiр, розводив перед  ним  широкi,
блискучi картини зискiв, ма║тку та достатку, натякаючи  чимраз  виразнiше,
що i для нього зовсiм не  запертi  брами  до  того  золотого  раю.  Бiдний
Шеффель зiтхав  i  знов  починав  розводити  сво┐  жалi.  Щоб  його  лiпше
прив'язати, жидок кiлька разiв делiкатно випозичував  йому  невеликi  суми
грошей, раз у раз обiцюючи, що постара║ться для нього о мiсце, та й  то  о
таке корисне, що буде його, певно,  повiк  дякувати.  Шеффель  недовiрливо
хитав головою, але жидок так уперто товк сво║,  що  бiдака  звiльна  немов
туманiв,  немов  безвладно  давався  уносити  течi┐   блискучих   жидкових
обiцянок. Досить того, що до при┐зду Леона Шеффель  уже  був  майже  чисто
приспособлений до того, що з ним задумав агент.
   Леон причвалав до Вiдня, не знаючи, як його агент дума║ уладити справу.
А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але- се не був опiр;
   попри довшiй бесiдi з агентом вiн пристав на все i казав йому  привести
Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгiй боротьбi, пертий, з одного  боку,
нуждою  свого  теперiшнього  положення,  а  з  другого  боку,   блискучими
Леоновими обiцянками, Шеффель уляг. Вiн прирiк Леоновi, що по┐де з ним  до
Борислава i буде вести та║мну фабрикацiю церезину, та й то  за  вiдповiдно
невелику плату. А щоби будову i ведення ново┐ фабрики прикрити чиii  iншим
i вiдвести людськi очi, Шеффель, несвiдомий  галицьких  обставин,  порадив
Леоновi голосити, що се буду║ться невеличкий паровий млин.
   Леон, як ми бачили, й зробив се, не розваживши добре, до чого  ся  рада
могла довести.
   Уладивши дiло з Шеффелем, Леон не спочив. Вiн  кинувся  вишукувати  для
будущего свого церезину вiдбуту. При помочi свого агента йому  удалось  по
якiмось  часi  найти  кiлькох  росiйських  жидiвкапiталiстiв,  пробуваючих
пере┐здом у Вiднi. Вони радо  прийняли  на  себе  посередництво  в  справi
достачування церезину, i дiйсно, по  трьох  тижнях  Леон  уже  заключив  з
свiжоутвореною в Росi┐ "Восковою спiлкою" контракт на доставу в  пiврiчнiм
протягу 200 тисяч сотнарiв церезину з  такими  корисними  условинами  щодо
цiни i перевозу, що вже наперед мiг обчислити чистий зиск  з  того  одного
дiла  на  яких  100  тисяч  ринських.  От  тодi  вiн,  ухопивши  з   собою
золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб, як  стiй,  узятися  до
дiла. Воску готового у нього в Бориславi було 10 тисяч сотнарових  брил  в
магазинах. Два або й чотири рази тiльки вiн мав надiю сейчас же за  власнi
грошi i по дешевiй цiнi закупити на мiсцi у дрiбних властивцiв ям, пiзнiше
мали  його  контрагенти  прислати  в  Борислав  сво┐х  людей,  щоб  доочне
переконатися, чи, кiлько i якого воску вироблено, а тодi мав Леон одержати
таку часть угоджено┐ суми, яка була пiсля контракту вартiсть приготованого
воску;  за  тоту  суму  вiн  надiявся  постачити  цiлу   решту,   умовлену
контрактом, так що прочi грошi були б його чистим зиском, вiдлiчивши  хiба
плату Шеффелевi та кошти вибудування фабрики.
   I Шеффель за той час не  дармував.  Вiн,  щоб  зарекомендуватися  свому
"хлiбодателевi", виладив докладний план ново┐ фабрики, позамовляв ураз  iз
агентом кiтли, рури  та  прочi  потрiбнi  металевi  прилади  у  вiденських
фабриках, вимовляючи собi якнайскорше ┐х приготування.  Таким  свiтом  пiд
час свого тринедiльного побуту в Вiднi Леон безперечно  досить  потрудився
коло уфундування свого багатства i сво║┐ фортуни. Весь той час вiн  бiгав,
мов у гарячцi, з нiким не бував, не забавлявся, не вступав до знакомих, ба
навiть не вiтався з Германом Гольдкремером, котрого кiлька  разiв  стрiчав
на вулицi в натовпi  пiшоходiв.  Загальна  спекуляцiйна  гарячка  обхопила
його, - свiт мiнився перед його очима, i в нiм Леон не мiг уже добачити нi
друга, нi брата, нi правди, нi кривди, - нiчого, крiм золота, багатства  i
блиску. Тота гарячка не покидала його  й  по  поворотi  до  Дрогобича.  Ми
бачили, що  ще  того  самого  дня,  коли  при┐хав  з  Вiдня,  вiн  загодив
будовничого i Бенедя, а в понедiлок, з початком тижня, i  сам  полетiв  до
Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин  ново┐  фабрики.  Його
мов перло, гнало щось, щоби  якнайскорше  зробити  се  дiло,  тож  вiн  по
поворотi з Вiдия рiшився, хоть i не дуже радо, спинити на час будову свого
пишного дому, щоб мож тим способом бiльше грошей i бiльше  сили  повернути
на якнайшвидше довершення нового, зисковного дiла.
   "Адже ж дiм мiй, щастя мо║, сила моя, проте, не  перестане  будуватися,
рости пiд небо! Нi, iменно успiшне довершення сього дiла - то буде одна  з
найголовнiших пiдвалин мого дому".
   Отакi споминки i такi мислi,  на  тисячнi  лади  переливанi,  забавляли
Леона пiд час скоро┐ ┐зди до Борислава.  Мiцне  гойдання  брички  розкiшно
вколисувало його, а його власнi мислi та думи  золотили  перед  ним  увесь
свiт.
   Ось вiн уже минув Губичi i,  не  до┐здячи  Борислава,  казав  вiзниковi
зупинитися на гостинцi. Вилiз з брички i.пiвперек толоки рушив  на  рiчку,
де мала будуватися фабрика. Але, ще заким пiдiйшов iд  тому  мiсцю,  почув
тамка якийсь гамiр. Озирнувся  i  побачив  з  немалим  дивом  велику  купу
народу, що стояла довкола плацу, товплячися та цiкаво  роззираючись.  Були
се по бiльшiй частi жиди, властивцi ям бориславських,  хоть  досить  також
було безробiтних рiпникiв, жидiвок з дiтьми,  жиденят  i  всякого  другого
зброду. "Що за прислiв'я? - подумав собi Леон. - Що могло ту  статися,  що
така товпа народу ту згромадилась?"
   Дiло вияснилось зовсiм просто. Ледве товпа цiкавих його побачила,  коли
сейчас жиди-властивцi рушили супротив нього i засипали його питаннями: що?
як? чи справдi вiн паровий  млин  буду║?  вiдки  так  нагло  прийшла  йому
подiбна думка? пощо наражу║ться на неминучi страти, так як паровий млин  у
Бориславi, певно, не буде приносити йому нiякого доходу?
   Леон дуже змiшався тими запитаннями. Вiн аж тепер одним разом зрозумiв,
що, голосячи, немов то вiн буду║ паровий млин, вiн не то що  не  вiдверта║
людськi очi вiд свого предприняття, але, противно, заострюе тiльки людську
цiкавiсть. Тож вiн на всi запитання- сво┐х товаришiв по гешефтi всмiхнувся
силуваним смiхом, не знаючи наразi, на яку вiдповiдь здобутися. Аж  ось  i
робiтники, жидiвки та весь бiдний люд обступили Леона, однi - просячи його
о роботу при будовi, при млинi, другi знов - дякуючи  йому  за  те  велике
добродiйство для бориславсько┐ бiдноти, котрiй чень  тепер  легше  буде  о
хлiб .святий. Леон ще дужче змiшався. Вiн побачив, що тут  уже  нiяк  уйти
уваги людсько┐.
   - Але ж, люди добрi, - сказав вiн одумавшись, - хто се сказав  вам,  що
ту млин паровий буду║ся?
   - А от пав будовничии, що нинi рано при┐хав шукати робiтникiв до  ново┐
будови!
   - Е, то пан будовничий зажартував собi з вас! - сказав Леон.  -  Се  не
млин паровий, се проста нафтарня буду║ться! Де менi до парового млина!
   - A-a-a! - вирвалося з уст  усiх  присутнiх,  мов  знак  здивування  та
розчарування. I бiднота сейчас почала розходитися, а жиди-властивцi  якось
мов свобiднiше почали балакати з Леоном, випитуючи його, пощо  буду║  нову
нафтарню? чи, може, буде потребувати нафти та воску i яке дiло буде в  нiй
провадити? Деякi цiкавiшi запитували його навiть, чи не зробив з ним якого
контракту?
   - Ми чули, - говорили деякi жиди,  -  що  там,  у  Вiднi,  зав'язу║ться
велика "Erdwachs  Exploitations-Compagnie"  (Спiлка  визискування  земного
воску). Ви, певно, з нею в зносинах?
   - У Вiднi? Спiлка визиск...? - дивувався Леон. - Нi, я про  нiяку  таку
спiлку не чував i в зносинах з нею не стою!
   - Чи можлива рiч? - дивувались i собi жиди. - Адже ви були в Вiднi,  то
аби там бувши,  та  й  не  чути  навiть  про  зав'язання  велико┐  "Спiлки
визискування"?
   - Та де, - вiдпекувався Леон, - я в Вiднi був  в  приватних  дiлах,  на
бiржу навiть не заглядав!
   Ледво-не-ледво Леон спекався сво┐х  товаришiв.  Правда,  вiн  обiцяв  з
деким  ще  нинi  побалакати  о  закупленнi  воску  земного,  котрого  буде
потребував до ново┐ нафтарнi. А позбувшися непожаданих цiкавих гостей, вiн
пiшов на плац, де вже наймленi робiтники рiвняли Х грунт, звозили  камiння
й цеглу i де будовничий з Бенедьом розмiрював план i випальковував  мiсце,
куди мали копатися фундаменти. Будова мала  бути  за  мiсяць  скiнчена,  -
iменно на час, в котрiм вiденськi фабриканти  обiцяли  прислати  замовленi
Шеффелем прилади.
   Будовничий був дуже маркiтний i раз у  раз  воркотiв  щось  пiд  носом.
Бенедьо тiльки десь-колись чув уриванi слова, як  "дурний  жид",  "ошуст",
"хоче циганити,  а  не  вмi║".  Коли  Леон  наблизився  i  голосно  сказав
робiтникам "добрий день" i "дай боже щастя", Бенедьо  перший  пiдiйшов  iд
ньому.
   - Пане, - сказав вiн, - правда, що ви жартували, говорячи,  що  се  ма║
бути паровий млин?
   - Або чому ти мене о се пита║ш?
   - Бо ми ту з паном будовничим не могли погодитися щодо  того  плану.  Я
прецiнь робив уже при паровiм  млинi  в  Перемишлi  i  знаю,  як  вiн  ма║
ставитися. А ту, скоро-м iно поглянув на план, так  зараз  пiзнав,  що  се
буде нафтарня, не млин. Я вже i вперед так догадувався, бо пощо  ж  би  ви
ту, в тiй пустинi, ставили млин? А от пан будовничий на  жоден  спосiб  не
хотiли примiрювати сей план, говорячи, що се,  певно,  помилка,  що  треба
задержатися, аж поки вiн сам не  зробить  такий  план,  який  випадав  пiд
паровий млин...
   - Але ж розумi║ться, що я то на жарт говорив! -  сказав  голосно  Леон,
стараючись покрити знов смiхом сво║ замiшання. - Чень же я ще не вдурiв  -
будувати паровий млин у Бориславi!
   Тепер i будовничий, почувши тi слова, пiдiйшов iд Леоновi, що,  все  ще
всмiхаючись, роззирався довкола.
   - Пане Гаммершляг, - сказав будовничий прикрим, терпким голосом, -  хто
тепер з нас двох зiстане брехуном?
   - Брехуном?  -  повторив  Леон  i  вiдступився  о  крок  назад,  мiрячи
будовничого задуфалим  поглядом  Правда,  пiд  тим  задуфальством  крилось
усе-таки змiшання, i Леон був би не знати що дав, щоб будовничий утих i не
збiльшував того змiшання. Але будовничий не гадав утихнути.
   - А так, брехуном, - сказав вiн. - Бо чи ж ви не говорили менi  вперед,
що хочете ставити тутка паровий млин?
   - Я жартував.
   - Ви жартували? Ну, я ще не видiв, щоби хто так на серйо  жартував,  як
ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумiв. Я на конто  того  жарту  й
робiтникiв назбирав, i розруху наробив у цiлiм Бориславi...
   - То дуже зле! - сказав Леон.
   - Певно, що зле, бо тепер я перед усiм тим народом брехачем став.
   - То ваша рiч, не моя!
   - Моя рiч? Але ж ваше слово!
   - Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зумiли з плану
розпiзнати паровий млин вiд нафтарнi?
   Тi слова дуже вкололи будовничого.
   - Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!
   - Ну, то ваша вина! - вiдрiзав Леон. - За що в мене грошi берете?
   Сварка ся велась голосно i ставала чимраз голоснiшою.  Леон  почервонiв
як рак, а й будовничого товсте лице налилось кров'ю. Мiж тим  робiтники  i
деякi  постороннi  люди,  чуючи  передрачку  мiж  "панами",  поставали   i
ззиралися цiкаво на се видовище.
   - Мiй пане. - кричав роз'ярений будовничий, - я, чень, не по то прийшов
сюда, щоб слухати вашi iмпертиненцi┐.
   - Анi я по то, щоб слухати вашi дурницi!
   - Пане, ви мене обража║те!
   - Не дуже страшний проступок!
   - Ви шкодите мо┐й славi!
   - Ви пошкодили мо┐м iнтересам!
   - Так? То прошу заплатити менi за мiй труд, i я ще нинi вертаю собi  до
Дрогобича.
   - О, i овшiм! Будьте ласкавi подати  менi  рахунок,  i  то  не  лиш  за
тутешнiй труд, але й за  дрогобицьку  будову!  Постара║мось  обiйтись  без
такого генiального будовничого! - I Леон гордо  вiдвернувся  на  знак,  що
бесiда скiнчена. А будовничий, з кипучою злiстю внутрi, кинув,  що  мав  у
руках, i,  натисши  шапку  на  вуха  та  сплюнувши,  пiшов  до  Борислава,
опроваджений голосним смiхом слухаючого робучого люду.
   Робота пiшла далi сво┐м ладом. Леоп довго ходив по  плацу,  роззирався,
важко вiдсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якiмось часi вiн
став перед Бенедьом.
   - - Ну, що тепер будем робити? Будовничого не ма║м.
   - Коли позволите, то я й сам поведу сю будову пiсля плану.
   - Ви самi?
   - А чому ж би нi? Штука невелика. До мiсяця все буде готове.
   - Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловiк добрий i щирий. Будуйте!  Навiть
кавцi┐ вiд вас не хочу, а вже сам буду дещо  наглядати.  А  про  плату  не
бiйтесь, - я вашо┐ кривди не схочу!
   Бенедьо,  правду  кажучи,  i  рад  був  потроху,  що  позбувся  гордого
будовничого. А тут ще  й  несподiвана  добродушнiсть  Гаммершляга,  котрий
дозволив йому i без кавцi┐ вести будову, i надiя на ще вищу плату - все те
немов роз'яснювало перед ним свiт, будило багато нових  думок.  Вiн  почав
уганяти i кидатися коло роботи, мов коло  сво║┐,  не  зважаючи,  що  другi
робiтники косо та зависло глядiли на нього, а може, дехто  i  вважав  його
жидiвським пiдлизнем. Що його то обходило! Думку його занимало таке  дiло,
для котрого, певно, варто було знести й крихту людсько┐ завистi!
   VI
   Червень мiсяць добiгав уже до кiнця. Починалася косовиця. Широкi  мокрi
луги пiдгiрськi зеленiлися  та  пишалися  стобарвним  рясним  зiллям.  Мов
широкi озера  мiж  скалистими  сiрими  берегами,  вони  хвилювали  пахучою
зеленню, дихали свiжим, повним життям. А круг них  сiро,  мертво,  понуро!
Зоранi  сугорби  сiрiлися  перепаленими,  сухими  скибами;  рiденьке  жито
кулилося та жовкло на сонцi, не вспiвши й  вiдцвiсти  гаразд.  На  овес  i
надi┐ не було: ледве на п'ядь вiдрiс вiд землi, та й таки вже  й  заков'яз
на пнi, пожовк i похилився, мов огнем  прив'ялений.  Картоплi  жовкли,  не
здужавши ще й зацвiсти Все складалося на  те,  щоб  вiдiбрати  й  послiдню
крихту надi┐ у бiдних хлiборобiв. Передновинок, що сього року зачався  був
надто рано, тепер тягнувся надто довго, - уже Петрове  пущення  минуло,  а
анi губ в лiсi, анi ягiд, нi черешень  не  було.  Мiж  народом  iшов  один
однотяглий стогiн та плач. "Чорнiшi чорно┐ землi" ходили люди  по  дорогах
та польових стежках, збираючи гiрчицю,  лободу,  щавник  та  всяке  зiлля,
риючи пирiй, котрий сушили, терли на порох i мiшали з отрубами та  добутою
за остатн║ мукою i пекли з то┐ мiшанини хлiб. Щодень, щонедiлi можна  було
видiти по дорогах церковнi процесi┐; з слiзьми  в  очах,  припавши  лицями
ниць до землi, народ благав дощику. Але небо  стояло,  мов  замуроване,  а
сонце сво┐м широким, безвстидно блискучим лицем мов насмiхалося з  слiз  i
молитов бiдного люду.
   Мiж народом зачали промiтуватися недуги: заразливi  гарячки,  тифус  та
пропасниця. Попухлi з голоду дiти мужицькi, голi та синi, цiлими  чередами
лазили по толоках та сiножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи  кваску,
пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його,
западали на животи i мерли цiлими  десятками.  Села,  лунавшi  колись  вiд
гамору та спiву дiтей погiдно┐ лiтньо┐ днини, тепер стояли тихо i  понуро,
мов чума перейшла здовж ┐х порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша
важким каменем налягала  на  груди  навiть  посторонвього  чоловiка.  Iдеш
селом, на улицi нi душi живо┐, хiба худа, нужденна скотина  бреде  самопас
попiд плоти та де-не-де на  обрi┐  пересунеться,  мов  сновида,  скулений,
опустившийся чоловiк. Вечором в хатах темно: в  печах  не  топиться,  нiщо
варити анi пекти, - кожде спiшить запхатись в свiй кут, щоб хоть через нiч
не чути  стонiв,  не  бачити  муки  других.  Ся  страшна,  мертва  тиша  в
пiдгiрських селах - то був знак, що народ зачина║ опускати  руки,  тратити
надiю i попадати в той стан безучасного остовпiння,  в  котрiм  чоловiк  з
надмiру болю переста║ почувати бiль i гине тихо та безжалiсно так, як тихо
та безжалiсно в'яне похилена трава на жарущiм сонцi.
   I косовиця, тота  доба  само┐  оживлено┐  i  само┐  поетично┐  польово┐
роботи,  не  внесла  нi  життя,  нi  поезi┐  в  загальний  мертвий  вигляд
пiдгiрських  осель.  Звiльна,  мов  за  похороном,  волоклися  виголодженi
парубки та чоловiки на косовицю:  коси  ледве  держалися  на  ┐х  вихудлих
плечах. А поглянути збоку на ┐х роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце:
такi натомленi, болiснi та повiльнi були рухи тих  косарiв.  Нi  звичайних
косарських пiсень, нi голосного смiху, нi жартiв та прикладок не чути. Сей
та  той  перейде  один-пiвтора  перекоса,  кине  косу  на  землю,   зiтхне
важко-важко та й ляга║ на вогку холодну кошеницю, щоб  дрiбку  освiжитися,
спочити, набрати ново┐ сили з землi в ослабле тiло. Жаль хапав  за  серце:
так i бачилось, що се не робота, а розпука.
   Тими селами, полями та лугами летiла парою баских коней запряжена легка
бричка Самбiрським трактом до Дрогобича. Конi гладкi,  пасенi  i  здоровi,
вiзник крепкий, ситий i гарно зодягнений, бричка нова,  чорно  лакирована,
та й сама подоба пана - статного, пiдсадкуватого мужчини, в  силi  вiку  i
здоров'я, червонолицього, з густим чорним  заростом  на  лицi,  в  гарнiм,
багатiм строю, - все те дивно вiдбивало вiд нужденно┐  подоби  окружаючого
краю i народу. Але, певно, вигляд ┐дучого пана i  його  повозу  не  був  в
бiльшiй  суперечностi  з  виглядом  занидiлого,  голодною  смертю  мручого
Пiдгiр'я, як суперечнi були думки i замисли того пана з думками, пануючими
довкола,  висячими,  немов  у  воздусi,  над  тими  бiдними  селами.   Тут
безпомiчна розпука, чувство безвихiдно┐ загибелi,  напiвнесвiдоме  бажання
хоч як-небудь i чим-небудь продовжити ще хоч на кiлька день  те  нужденне,
мучене життя, а там... Що за думки, що за замисли  ро┐лися  та  снували  в
головi ┐дучого пана, - сього кождий легко догада║ться,  скоро  пiзна║,  що
той пан - наш давнiй знакомий, Герман Гольдкремер,  i  що  вiн  по  довшiм
побутi у Вiднi й у Львовi верта║ оце до Дрогобича. Вид безмiрно┐ нужди  та
погибелi доокола навiвав на нього  вдоволений,  ситий  супокiй,  трохи  не
радiсть. "Се для мене робиться! - думалось йому. - Сонце - то  мiй  вiрний
отаман. Висушуючи тi поля, висисаючи всi живi соки з  землi,  воно  працю║
для мене, воно згонить дешевих i покiрних.. робiтникiв до мо┐х ям, до мо┐х
фабрик!" А тих покiрних та  дешевих  робiтникiв  тепер  якраз  треба  було
Германовi  якнайбiльше,  бо  тепер  вiн  уложив  нове  блискуче  i  велике
предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбинi багатства.
   Але щоб докладно i вiрно оцiнити всi чуття i мислi Германа при поворотi
до Дрогобича, треба нам розповiсти, що дiяв i чого зазнав  вiн  послiднiми
часами, вiдколи ми бачили його при закладинах у Гаммершляга,  а  вiдтак  в
його домi, де несподiвано дiйшла до нього страшна  i  потрясаюча  вiсть  о
тiм, що син його Готлiб щез кудись без слiду.
   Крайн║ розстро║ний i приголомшений на дусi Герман ┐хав до  Львова,  щоб
розвiдатись докладно, що сталося  з  його  сином.  Вiн  бився  з  гадками,
стараючись вмовити в себе раз то, що Готлiб  не  вмер,  а  жив,  раз  знов
згромаджуючи в сво┐м умi всi свiдопттщ, стверджуючi правдоподiбнiсть  його
смертi. Але тота внутрiшня боротьба шарпала його сили i бурила в нiм кров,
так що швидко вiн до того втомився, що не мiг нi о чiм виразно думати i що
замiсть складних думок  перед  його  уявою  пересувалися  i  мигали  якiсь
неозначенi марева, якiсь пошарпанi зароди образiв та думок. Вiн  силувався
спати пiд мiрне гойдання брички, але й сон його не брався; духова утома  i
нервове роздразнення доводили його до якогось майже гарячкового стану. Але
звiльна довга i нудна подорож, одностайнi,  понурi  види  надднiстрянських
болотистих рiвнин, через котрi пере┐здив, притупили вразливiсть i  втишили
потрохи нервове роздразнення; Герман зiбрався з силами не думати про сина,
а щоб пiддати думкам iнший предмет заняття, вiн  видобув  одержаний  перед
вiд'┐здом телеграм вiд вiденського агента i почав пильно по  десять  разiв
перечитувати немногi слова - перший  i  незначний  на  вид  вузол  будущо┐
велико┐ золото┐ тканини. Вiн вдумувався в кожде слово, стро┐в плани, i  то
розвело потроху його гарячку, освiжило його.
   Так вiн при┐хав до Львова i сейчас побiг до  полiцi┐.  Слiдiв  не  було
нiяких, вiстей нiяких. Вiн зложив сто ринських для  того,  хто  би  перший
вислiдив щось певного про його сина,  а  може,  п'ять  раз  бiльше  роздав
усяким полiцейським та потратив на утоптування комiсарiв, щоб тi докладали
старання i всiх сил, щоб швидше дiзнатися дещо  про  сина.  Його  обiцянку
пущено в газети, i Герман двi недiлi ще просидiв у Львовi,  ждучи  кождого
дня, що ось-ось прибiжить пiсланець з полiцi┐ i зазве його  до  директора.
Але пiсланпя як не було, так  не  було,  i  Германовi  самому  приходилось
протоптувати туди стежку. I все задарма. Крiм найдено┐ над  ставом  одежi,
нiчого не  було.  По  двох  недiлях  полiцiяни  i  комiсари  сказали  йому
одноголосно, що тутка, в обрубi Львова, Готлiб  не  згиб.  Але  чи  ж  мiг
Герман тим успоко┐тися? Не згиб тутка, то чи не мiг згинути деiнде? А хоть
i не згиб, то де ж мiг подiтися? Все  те  ще  дужче  мучило  Германа.  Вiн
просив полiцiю розписати гончi листи за Готлiбом, а сам по┐хав до Вiдня  -
уладжувати iнтерес.
   У Вiднi ждав уже на нього з великою нетерплячкою його агент i зараз  на
другий день завiв його до Ван-Гехта. Два  чи  три  днi  тяглися  умови  та
перемови, - Герман торгувався уперто, i  бельгi║ць,  котрого  ожидания  та
надi┐ зразу так високо грали,  мусив  пiд  тиском  сухих,  чисто  дiлових,
жидiвських обрахункiв Германа хоть туго i звiльна, а все-таки  подаватися.
Ван-Гехт опускав з цiни, i вкiнцi оба супiрпi стали на тижневiй платi  500
ринських в протягу семи лiт, з тою вимовою, щоб Ван-Гехт за  той  час  сам
вiв фабрику, i на 5 % дивiденду з  чистого  зиску  за  спроданий  церезин,
вироблений в двох послiднiх роках ┐х контракту. Звiсна рiч, Герман не дуже
з легким серцем пiдписував  такий  контракт  i  обiцював  технiковi  таку,
нечувану в Бориславi, суму; вiн потiшався  тою  думкою,  що  чой  зможе  в
Галичинi яким свiтом  прикрутити  Ван-Гехта,  витягти  з  нього  як  можна
бiльше, а заплатити менше. I те йому опiсля вдалось!
   Фабрикувапня церезину мало розпочатись аж з  новим  роком.  Восени  мав
Ван-Гехт при┐хати в  Галичину  до  Дрогобича,  щоб  надзирати  за  будовою
фабрики. До того часу Герман обiцявся давати йому невеличку мiсячну  плату
по 100 ринських, бо зобов'язання контрактове починалось аж з новим роком.
   Але, крiм того одного дiла, Герман по дорозi уладив ще друге, i  далеко
бiльше.  Сходячися  на  бiржi   з   многими   знакомими   спекулянтами   i
капiталiстами,  вiв  часто  заходив  з  ними  в  бесiду  про  бориславськi
копальнi, ┐х багатство, про чищення воску i кошти, про вiдбут  парафiну  i
т. д. Вiн зразу дивувався,  чого  ее  так  пильно  його  випитують  о  всi
подрiбностi люди, котрi донедавна мало показували до них цiкавостi. Вiн ще
бiльше здивувався, коли переконавсь, як багато деякi з них i  самi  знають
про Борислав, про видобування i багатство його пiдземних скарбiв i про всi
практики при очищуваннi i фальшуваннi церезину. Аж перегодя дiзнався  вiн,
що в вiденських  "капiталiстичних  кружках"  зародилась  i  дозрiла  думка
зав'язати велику "Спiлку визискування земного воску". Зразу його не тiшила
тота думка. Вiн боявся, щоб "Спiлка визискування" не стала на завадi  його
iнтересам, не ввiйшла з ним супiр  i  не-пiдорвала  його  багатства.  Але,
передумавши, вiн аж засмiявся з свого  страху.  Вiденськi  капiталiсти,  а
"Спiлка" в Бориславi! Се смiшна нескладиця. Хто  буде  вести  в  Бориславi
дiла "Спiлки"? Коли який-небудь вiденський, загалом ║вропейський  чоловiк,
а не галицький жид, - то загибель "Спiлки" неминуча, i то загибель в  дуже
короткiм часi. Не так був зложений i не так шитий Борислав в тiм часi, щоб
║вропейський продпри║мець з напiвпрямим поступуванням, з напiввiдповiдними
поняттями  о  фабрикацi┐,  без  вiчних  брудних  жидiвських  крутарств  та
шахрайств, без фальшування, без ошуки на  робiтниках,  надзорцях  i  всiх,
кого тiльки можна було ошукати, - щоб, кажу, такий чоловiк мiг  удержатися
в  Бориславi.  Правда,  i  ║вропейськi  фабриканти-предпри║мцi   не   дуже
сторонять вiд усiх тих гарних жидiвських прикмет, не дуже  чистими  руками
фабрикують, але  все-таки  до  тако┐  степенi  брудноти  та  безвстидного,
рабiвницького (вже не легального, як на Заходi) визискування не  доходять.
При тiм же, в квропi привикли бiльше до порядку,  до  систематичностi,  до
докладно┐ бухгалтерi┐, а в Бориславi тодi тi  привички  були  ще  слабi  i
далеко не  загальнi.  Бiльша  часть  предпри║мцiв  вела  сво┐  дiла  якось
по-злодiйськи, без порядку, щоб тiльки вiд робiтника видавити якнайбiльше,
обiрвати йому, що дасться, з  платнi,  а  й  те,  як  можна,  то  й  зараз
витуманити  вiд  нього  назад.  Тому-то  понятно,  що  при   тащи   роботi
║вропейськi  предпри║мцi,  особливо  систематичнi  i   до   пунктуальностi
привиклi нiмцi, не могли в Бориславi устоятися.
   Все те роздумав швидко Герман i старався  ближче  розвiдатись,  як,  на
яких основах i ким зав'язу║ться "Спiлка визискування".  Все,  що  дiзнався
про те задумане дiло, втiшило його ще дужче. До "Спiлки" приступило чимало
знатних капiталiстiв, основний фонд мав бути дуже значний, трохи не  цiлий
мiльйон.  "Значиться,  можна  буде  гарний  кусник  влупити",  -  се   був
невiдлучний внесок, що чимраз яснiше  визначувався  в  Германовiй  головi.
Капiталiсти  перед  зав'язанням  "Спiлки"  посилали  зручного  вiденського
iнженера на мiсце, до Борислава i  до  сусiднiх  нафтарень,  щоб  вислiдив
докладно копальнi i фабрикацiю, цiни ям,  цiни  воску  сирого  i  все,  що
потрiбне для уложения будущего плану дiйства  "Спiлки".  Iнженер  саме  що
вернувся  по  двомiсячнiм  побутi  в  Галичинi,  i  вiдповiдi  його   були
вдоволяючi для капiталiстiв, стверджувались i тим, що  говорив  Герман,  -
тож консорцiум, зав'язуючий "Спiлку", порiшив приступити до дiла.
   Вже Герман закiнчив умову з  Ван-Гехтом  i  сидiв  у  Вiднi  без  дiла,
неспокiйний i втомлений, чогось дожидаючи, надiючись. Вiн надiявся звiстки
вiд львiвсько┐ полiцi┐, дожидався, що станеться з "Спiлкою". Аж ось одного
дня вiн дiстав запрошення на збiр основателiв. Його просили деякi вступити
також членом до "Спiлки", прийняти повномочнiсть до ведення дiл "Спiлки".^
Герман завагувався. Вiн розраховував в сво┐й головi, яка  з  того  була  б
користь для нього. Ведучи дiла "Спiлки", поперед усього йому прийшлось  би
бiльше занедбувати сво┐ власнi дiла, а за се чи виплатив , би йому виск зо
"Спiлки"? Вступаючи членом, треба б сейчас на вступi вложити  значну  суму
до основного фонду. Акцi┐ "Спiлки" хто зна║ ще як будуть iти, а  з  самого
заряду користi йому буде також немного,  та  й  ще  нетяжко  впутатись  чи
кримiнально, коли б "Спiлка" збанкрутувала (се Герман  уважав  неминучим),
чи й матерiально. Герман зважив усе те жаво i рiшився анi  не  вступати  в
члени, анi не  приймати  заряду,  щоб  нi  в  чiм  не  бути  зв'язаним  зо
"Спiлкою". А тiльки зараз по ┐┐ зав'язаннi вiн зробив контракт на  доставу
сирого воску для "Спiлки". Контракт був корисний. Сто тисяч  сотнарiв  мав
постачити Герман ще до падолиста -  перевiз  i  вiдбiр  приймала  на  себе
"Спiлка". До того часу, а найдалi до нового року, мала уладптися  нафтарня
для чищення воску. По вiдобраннi тих сто тисяч "Спiлка" мала  заключити  з
ним новий контракт. Крiм того, Герман обiцявся посередничити мiж "Спiлкою"
а другими бориславськими предпри║мцями о доставу воску або й о закуп ям та
закопiв.
   Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вiстей про  Готлiба  не
було нiяких. Германовi похолодiло коло серця. Яким лицем вiн  стане  перед
жiнкою? Що вiн скаже ┐й? Йому вже  наперед  чулися  ┐┐  страшнi  крики  та
прокляття. Вiн переждав ще тиждень - нiчого не чувати.  Тодi  вiн  рiшився
┐хати домiв, тим бiльше що дiла кликали його до  Борислава.  I,  ┐дучи  до
Дрогобича битою  пiдгiрською  дорогою,  вiн  так  само  бився  з  гадками,
переходячи вiд чуття ситого,  самовдоволеного  супокою  до  тихо┐  радостi
фабриканта-гешефтсмана на вид безмiрно┐ бiдностi та  розпуки  пiдгiрського
народу, на вид бiльшаючого числа "дешевих i покiрних робiтникiв". Але  чим
ближче вiн наближався до Дрогобича, тим частiше  i  грiзнiше  перемигувала
перед його уявою розлючена i заплакана жiнка, тим густiшою хмарою  налягав
на його душу неспокiй.
   Але яке ж було зачудування Германа, коли, при┐хавши додому, застав свою
жiнку в такiм незвичайнiм для себе настро┐, що й сам не  знав,  що  з  нею
сталося. Замiсть сподiваних слiз та проклять i  вибухiв  скаженого  гнiву,
його стрiтила якась злорадна насмiшливiсть. Рифка, мов  сорока  в  кiстку,
зазирала йому в лице, пильно добачувала всi змiни, всi новi  борозди,  якi
повиорювала на нiм грижа i непевнiсть. Правда, Рифка випитувала  його  про
Готлiба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудiв, не  мiг  його
вiдпитати, але у всiм тiм виднiлась радше ┐┐ охота  подразнити  мужа,  нiж
дiзнатися справдi щось вiд нього. А притiм же ┐┐ лице, рум'яне, здорове, i
оживлене, ┐┐ сiрi очi, палаючi якоюсь незакритою радiстю, ┐┐ живi рухи  та
жести i навiть хiд ┐┐ легкий та голос дзвiнкий - все те дуже не надавалося
до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час ┐х розлуки,  так
важкий для Германа, зовсiм не був важким анi сумним для його жiнки. Герман
зразу стовпiв, дивуючись.
   - Гм, - сказав вiн до жiнки, коли вони по обiдi (Рифка ┐ла обiд разом з
ним i ┐ла багато i з великим апетитом, чого Герман давно не видав)  засiли
поруч на м'якiй  софi  i  Рифка,  насилу  кривлячи  лице,  ще  раз  почала
розпитувати його про Готлiба, - гм, - сказав Герман, - а ти, як  бачу,  за
той час анi ду-ду собi. Та й весела стала, мов доньку замiж вiддала!
   - Я? Господи боже! Я очi сво┐ проплакала, ну, але тепер, як ти при┐хав,
по тiлькiм часi...
   - Так-то воно так, - говорив недовiрчиво Герман, -  але  менi  щось  не
здався, щоби то для мене така радiсть та й така нагла  змiна.  Ану,  скажи
правду, що тому за причина?
   Вiн усмiхався, глядячи ┐й в лице. Вона розсмiялась також:
   - Причина? Чи ти одурiв? Яка ж би мала бути причина?
   - Готлiб прибув?
   - I-i-i, а тобi що? Готлiб?.. Мiй бiдний Готлiб! - I вона знов плаксиво
скривила лице. - Коби вiн прибув, не така б я була!
   - Ну, то що ж тобi такого? Радiсть свiтиться в  тво┐х  очах,  слiз  анi
слiду на лицi не знати. Говори, шо хочеш, а в тiм мусить щось бути.
   - Iди, дурний, iди, так тобi зда║ться! - I Рифка вдарила його  вахлярем
по плечi i, всмiхнувшися, вийшла до сво║┐  спальнi  i  замкнула  дверi  за
собою. Герман сидiв-сидiв, дивувався,  догадувався,  а  вкiнцi,  плюнувши,
пробуркотiв: "Що  то  бабська  манерiя!"  Далi  встав,  походив  трохи  по
свiтлицi i взявся до сво┐х бориславських дiл.
   I Рифка, скоро до спальнi, також пройшлася кiлька разiв  там  i  назад,
отворила вiкно i вiддихнула глибоко, мов по тяжкiй утомi, ┐┐ серце  билося
жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли  з-пiд  корсета  витягла
невеличкий,  недбало  зложений  i  запечатаний  лист.  Саме  нинi,   перед
Германовим  при┐здом,  вона  одержала  його  через   пiсланця   -   малого
коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини,  i
пепостережено всунув ┐й в руку зачорнений сажею лист. Вона ще  й  досi  не
мала часу прочитати його,  але  одно  те,  що  лист  був  вiд  Готлiба,  -
комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, -  радувало  ┐┐,  а  нетерплячка
довiдатись,  що  пише  Готлiб,  так  i  пiдкидувала  нею,  коли  сидiла  i
розмовляла з Германом.
   - Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А бiда моя, що нiчого не скрию на
лицi, така натура погана. Зараз старий бiс  догадався.  Але  чекай,  чорта
з'┐ш, поки вiд мене правди  дiзна║шся!..  -  Вона  сiла  вiдтак  на  софу,
отворила лист i почала читати, звiльна слебiзуючи грубi, недбало  намазанi
букви.
   Вiд ви┐зду Германа до Львова справдi нове  життя  зачалось  для  Рифки.
Несподiваний  поворот  сина,  та  й  ще  в   такiм   незвичайнiм   способi
подiйствував на не┐, як набiй електрично┐ батерi┐. Мов безумна з  радостi,
вона  по  вiдходi  Готлiба  бiгала  по  покоях,  без  думки  i  без   цiлi
переставляла крiсла та столи, цiлувала Готлiбiв портрет, мальований в його
шкiльних часах, i ледве-ледве утихомирилась. Але  хоть  i  вспоко┐лась  на
вид, то все-таки в нутрi ┐┐ кипiло та клекотiло,  кров  плила  живiше,  ┐┐
розбуджена  фантазiя  блудила  та  носилася  летом  ластiвки,   стараючись
розгадати, де то тепер ┐┐ син, що робить, коли  i  як  побачиться  з  ним.
Ожиданка день поза день держала ┐┐ в напруженнi. Вона  турбувалась,  вiдки
добути для Готлiба грошей, радувалась, коли вiн часом в сво┐м  вуглярськiм
уборi прибiгав до не┐, розпитувала його, як вiн жи║ i що дi║,  але  Готлiб
такi питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи  зато  матiр,  щоб
мовчала о нiм перед вiтцем i перед усiми та  щоб  старалася  для  нього  о
грошi. I в тiм ненастаннiм напруженнi та  роздразненнi  найшла  Рифка  те,
чого не ставало ┐й досi, - найшла заняття, найшла невичерпаний предмет  до
працi думок - i ожила, похорошiла.
   Частенько Готлiб, замiсть щоб мав прийти сам, присилав листи. Тi листи,
хоть короткi i нескладнi, були новим предметом заняття i роздумування  для
Рифки. Вони тим були цiннiшi для не┐, бо слово,  написане,  оставалось  на
паперi,  було  раз  у  раз  мов  живе  перед  нею,  вона  могла  читати  i
перечитувати Готлiбовi листи по тисяч разiв  i  все  находила  в  них  чим
любуватися. Тi листи вона вiдбирала i  читала  з  такою  дрожжю,  з  таким
зрушенням, як молодi дiвчата вiдбирають i читають любовнi  листи.  Потреба
любовi i сильних зрушiнь, невдоволена в молодих  лiтах  а  розвита  аж  до
нервово┐ гарячки пiзнiшим життям в достатку а без дiла, виливалася  тепер,
мов довго здержуваний потiк, котрий вкiнцi здужав розiрвати греблю.
   - Що то вiн тепер пише, голубчик мiй? - шептала Рифка, отворивши лист i
напуваючись  ще  перед  читанням  розкiшною  ожиданкою,  I  вiдтак  зачала
пiвголосом читати, зупиняючись та з труднiстю розбираючи слова:
   "Мамцю! Грошей маю ще досить, - треба ми буде аж на другий тиждень. Але
не о тiм хотiв би я нинi вам написати. Чув-║м,  що  тато  мають  при┐хати.
Пам'ятайте, не виговорiться, бо я готов наробити велико┐ бiди. Але й не  о
тiм хотiв би я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого.  Часу  тепер
маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Зна║те, оногди побачив я
на проходi дiвчину, - вiдколи жию, не видав тако┐. I ще не знаю, чия вона.
Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у  горячцi.  I  нараз  на
скрутi щезла, - кiлька домiв великих та пишних обiч,  не  знаю,  в  котрий
увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу,  мов  сам
не свiй, все вона менi привиджу║ться i в снi,  i  наявi.  Я  вже  рiшився,
скоро ┐┐ другий раз побачу, приступити просто до  не┐  i  питати  ┐┐,  чия
вона, але досi ще не удалось менi бачити ┐┐  другий  раз.  Все  ходжу  тою
вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, -  не
показу║ся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жи║, то би-м питав сторожа
або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто  вона,  бо  вiд  першого
разу, коли-м ┐┐ побачив, почув я, що без не┐ жити  не  можу.  Так,  мамцю,
вона мусить бути моя, най вона собi буде  хто  хоче!  Скоро  що  дiзнаюся,
нараз напишу вам".
   Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером
списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi  вона
держала лист, справдi тикаючий чуття,  любовi,  i  хоть  у  грубiй  формi,
все-таки ясно  висказуючий  любов  глибоку  i  живу,  трохи,  може,  надто
неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, -  а  така  любов  найбiльше
мусила подобатись Рифцi, малообразованiй,  нервовiй  i  кровистiй,  Рифцi,
котра в сво┐м життi нiяко┐ любовi не зазнала. Як рада б  вона  була  тепер
бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до  ╕рерця,  слiдити  за
кождим його кроком, жити  його  думками,  палати  його  чуттям.  Адже  вiн
любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона  знала
те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба, iменно за те, що вiн  любить.
Правда, коли б тут коло не┐ була i жила тота  дiвчина,  котру  вiн  любив,
коли б  тота  дiвчина  i  з  свого  боку  любила  його,  Рифка  непремiнно
зненавидiла б ┐┐, стро┐ла б ┐┐ життя - за ┐┐ любов!..
   Минав день за днем  гарячково┐  ожиданки.  Рифка  з  превеликим  трудом
удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучо┐ тайни. На ┐┐ щастя, по
трьох днях Герман ви┐хав до Борислава, де мав побути пару день.  Оставшись
сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть,  -  кров  ┐┐
гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий  лiтнiй
день. Просторний сад за домом так  i  манив  до  себе  розкiшним  холодом,
темною зеленню, живим запахом та  легесеньким,  та║мничим  шепотом  листя.
Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно
достигшi веприни. Два  хлопаки  з  кошичками  в  руках  стояли  на  тонких
вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за  щаблi,  а  другою  зриваючи
спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав  веприни,  причякнувши
перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на  деревi
смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню.
Коли побачив паню, пiдiйшов до не┐ з уклоном, пожалувався, що вишнi  сього
року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн  вибрав
кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i  просив
Рифку перекусити. Вона взяла ┐х у хусточку. За той час позлазили хлопцi  з
вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали  на  сонцi,  мов  яке
дороге камiння, крiзь ┐х тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося  в
┐х нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi,  немов  вишнi
були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого  вишневого  листя,
вистелили ним  дно  невеличкого  прикадка  i  обережливо  почали  в  нього
складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами  тiла
милий  холод,  розкiшну  вогкiсть  та  свiжiсть  саду  i  упоюючий   запах
свiжонарваних вишень, ┐й було любо i при║мно, як нiколи. Вона мовчала.
   Коли  втiм  тихесенько,  немов  украдком,  рипнула  хвiртка,  ведуча  з
подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний  коминарчук  стояв  у
хвiртцi; поглядом звав'┐┐ до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.
   - Панi, ту для вас листок! - шепнув коминарчук.
   Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла  пом'ятий  незапечатаний
листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть.
   - Постiй, постiй, - сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому
в шапку одержанi вiд садiвника  веприни.  Коминарчук,  урадуваний,  побiг,
кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до сво║┐ спальнi, дрижачи всiм
тiлом, з голосно б'ючим серцем,  замкнулася,  сiла  на  софцi,  вiдiтхнула
глибоко, щоб успоко┐тися, i зачала читати:
   "Я видiв ┐┐! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до
не┐, я не мiг опертися. ┐хала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, -  я
стрiтився з нею несподiвано. I  я  вiдразу  мов  одурiв,  так,  одурiв.  Я
кинувся перед конi - пощо,  нащо,  i  сам  не  знаю.  Я,  бачиться,  хотiв
зупинити бричку, щоб розпитати ┐┐, хто вона. Але конi перепудились мене  i
шарпнули вбiк.  Вона  скрикнула,  поглядiла  на  мене  i  поблiдла.  А  я,
учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю  в
ногах, а тiлько дивився на ню. "Я люблю тебе! Хто ти?" - сказав я ┐й.  Але
втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я  з
болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка  поторохтiла  далi.  Вона
знов скрикнула, озирнулася, - бiльше не тямлю. Я, правда, схопився  ще  на
ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав.  Мо┐  ноги
порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i  напухла,  -  я
трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi  води,  перев'язала  ноги,  i  я
поволiкся до хати. Лежу  i  пишу  до  тебе.  Зладь  на  завтра  i  передай
коминарчуком троха грошей, десять ринських, - чу║ш? Тепер коло  мене  чужi
люди ходять, - могли б домiркуватися..."
   Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку.
   VII
   Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи  в
хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в  котрiм  горiв,  шкварчав  i
порскав  нечищений  бориславський  вiск.   Бенедьо   вдивлявся   в   план,
розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на сво┐м малiм  стiльчику,  латав
сво┐ ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що "┐х справа
скiнчена", був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав  докладно,
що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому,  але,
з другого  боку,  не  смiв  зачiпати  його,  щоби  не  розворушати  в  нiм
наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб.
   - Дай боже час добрий! - сказав вiн.
   - Дай боже здоров'я!  -  вiдповiв  Матiй,  не  пiдводячися  з  мiсця  i
витягаючи дратов.
   Андрусь сiв  на  лавi  пiд  вiкном  i  мовчав,  роззираючися  по  хатi.
Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати  бесiду.  Далi  звернувся  до
Бенедя:
   - А що у тебе, побратиме, чувати?
   - От, увiйде, - вiдповiв Бенедьо.
   - Щаститься тобi якось  в  нашiм  Бориславi,  -  сказав  трохи  гризько
Андрусь. - Чув я, чув. Та ти тепер великi  грошi  береш  денно  при  сво┐й
фабрицi!
   - По три ринськi денно. Не надто то багато як на  майстра,  але  як  на
бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре  буде  дещо  пiслати  мамi,  а
решту, - ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я  думав
дещо троха над нашою долею...
   - Ну, i що ж ви видумали? - спитав Андрусь.
   - Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити
побратима Матiй, - адiть, який ходить! Я вже й сам  хотiв  дещо  балакати,
але що, бачите, замало ще його знаю...
   - Та я, власне, для того прийшов, - сказав Андрусь. - Побратиме  Матiю,
пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона
тебе так обходить?
   - Е, та що вам розповiдати? - знехотя вiдказав Матiй.  -  Що  говорити,
коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, - не повернеш!
   - Та хто зна║, хто зна║, чи скiнчена, - сказав Бенедьо.  -  Розповiджте
лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати,  нiж  одна.  Може,
найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай  вам  буде
легше, коли з нами подiлитеся сво║ю грижею.
   - Ая, ая, i я так кажу, - потвердив Андрусь. - Все-то сам-один  чоловiк
- дурень напротив громади.
   - Ой так, так, побратиме Андрусю, - вiдповiв сумовито  Матiй,  вiдложив
набiк скiнчену роботу i закурив люльку, -  може,  то  й  але,  що  чоловiк
дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не  йно  самим  собою,
але й другим, i третiм! Та й ще, правду  тобi  скажу,  за  другим  чоловiк
дужче гризеся, нiж за собою. Таке й мо║. Нехай i так, розкажу вам, яка  зi
мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.
   Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по  мо┐м  приходi
до того  заклятого  Борислава.  Ще  тодi  ту  не  так  було.  Ями  йно  що
починалися, - все ще якось подобало на  село,  хоть  i  тодi  вже  жидiвнi
назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже,  ту  пекло
було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло  кождо┐  хати,
пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або  й
таки в хатах по┐ла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони.  Що  я
тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили  чоловiка,
виссали з него все, що мож було виссати, - тодi гей же на него! Тодi вiн i
пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують,  i  з  власно┐
хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
   От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна  вулиця  людей,  збилися  в
купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою
критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують  iзсередини
все: миски, горшки, полицi, скриню... "Що такого"? - питаю  я.  "А  що,  -
вiдповiда║ оден чоловiк, - довели нехристи бiдного Максима до  послiдиого.
Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний..." - "Ну, та й  що  з
ним сталося?" - "А не видиш, - каже чоловiк,  -  видурили  у  него  грунт,
худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го  вивергли,  кажуть,
що то ┐х, що вони собi купили. Той в крик - жиди не питають. Той  дiрвався
до бiйки, а ┐х злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й  давай  бити
бiдного Максима! Зробився крик, зачали  збiгатися  й  нашi  люди  i  ледво
вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та  й
кричить: "Люди добрi, ви видите, що ту дi║ся? Чого сто┐те? Ви гада║те,  що
то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто
ма║, в руки - сокири, цiпи, коси, - берiть i виженiть  тото  паршивство  з
села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!" Люди видивилися на
него, стоять, гомонять... А ту оден жид, - он той, що он визирав з  вiкна,
- пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся,  лиш
захарчав: "Люди добрi, не дайте мо┐й дитинi загибати! Я вмираю!.."
   Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини  здвигу.
Насеред улипi лежав чоловiк, може, де  сорока  лiт,  в  подертiй  сорочцi,
окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього  припадала  i
лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а
люди обступили доокола, стоять стiною  та  гомонять,  але  й  з  мiсця  не
рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося  довкола,  -
вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.
   Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не  знаю,  що  дiяти.  Аж  ту
виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив  Максима;  вже  геть-геть,
видно, осмiлився i кричить, поганець: "Так му треба, пиякови  одному!  Так
му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!"
   В менi кров закипiла.
   "Люди, - заревiв я не сво┐м голосом, - чи ви постовпiли,  чи  поцапiли?
Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще  смiються?  А  ви
сто┐те та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодi┐в жидiв!"
   "Бий! - заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. -  Бий
злодi┐в, п'явок!"
   То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став  як  не
той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння  дрррень  на  жидiв.
Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв  у  вiкнi,
так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками,  скрутився,  спищав
та й бовть на землю. Бiльше  я  не  видiв,  не  чув  нiчого.  Крик,  гвалт
пiднявся такий, як на  судний  день.  Люди  ревiли  без  пам'ятi,  тислися
наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв,  хворост,  жердки,
полiна, камiння - i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт,  немов
цiла бориславська кiтловина запада║ся пiд землю. Часть жидiв  пирсла,  мов
порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що
у них в руках сокири, мотики, вила - похапали, що могли.  Але  видячи,  що
мир обступа║ хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби
закаменiлi┐ зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали
дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, - грюкання, гвалт,  писк,  а  нараз
страшенний грохiт, хмара пороху... Люди по кусневi розiрвали стiни, - зруб
i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище...
   Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи,  як  народ,  мов
звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину,  Максимову  сироту,  на  руки  i
нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався  з  товпи  в  тiй
хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав  загородами,  пiвперечною  стежкою
додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили  мя  на  дорозi.
Допавши хати, я запер дверi i положив  зомлiлу  дитину  на  тапчан,  зачав
вiдтирати. Але довго я не мiг ║┐ добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й
┐┐ заголомшив який камiнь. Але, бог дав, - прийшла до себе, i  я  так  тим
утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.
   Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене
i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна  набiгати  давня  сумовита  i
безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:
   - За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я  й  зовсiм  забув  про
бiйку i аж пiзнiше дiзнався,  що  вона  скiнчилася  на  нiчiм.  Розваливши
Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй
бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо сво┐х нор, - аж десь над
вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися... До Максимово┐ хати
- а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а  п'ять
покалiчених. Пропало. З'┐здила, правда, комiсiя, позабирали  були  кiлькох
до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.
   А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато  свого
дiла i не втручалися до бiдно┐ сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили  ┐й
се та те ┐сти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, ┐й було  тодi
дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира  така,
як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну,  але  вiдтак  сама  видить,  що
робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця.
   А я також, нема що казати, пантрував ║┐, як ока в головi, така ми стала
дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються  з  мене,  питають,
коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то  байдуже.
Говорiть собi, говорiть!
   Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то  я  щб  -
рiпник, давнiй пастух громадський, але, зна║те,  зазнав  чоловiк  лиха  на
сво┐м вiцi. А лихо - велика школа. То й гадаю собi:
   "Чень-то хоть ┐й бог деяк лiпше пощастить". Шанував я ┐┐  -  нi  роботи
тяжко┐, нi слова поганого... Шити навчилася,  не  знаю,  де  i  коли,  так
ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до не┐, - ну цiлими днями  сидить
у хатi,  робить.  Та  й  що  то,  до  всего  вона,  до  всяко┐  роботи.  I
побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно - до всего...
   Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота
нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався,  -  та  ти,
Андрусю, знав його добре... Зачав ходити. Виджу я,  що  дiвчина  до  нього
липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять:  "Що  ж,  бiдний,  ну,  але
хлопець чесний, робучий, розумний". Якось раз так при недiлi  прийшов  вiн
до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн  геть
iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв
троха, далi сiв на лаву.
   - Ну, що там такого? Кажiть! - повiда║. Я  посидiв  троха,  -  мовчу  i
позираюся на него. Не зна║ чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i  просто
з моста, i щоби дечим не вразити хлопця.
   - А як ти, - кажу, - Iване, гада║ш? Марта от наша - нiчого дiвчина?
   - А вам що до того, як я гадаю? - вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палi║.
   "Ов, - гадаю собi я, - з тобою  треба  остро  держатися,  коли  ти  так
рiжеш".
   - Ну, - кажу, - багато менi до того не ║, але виджу, що  тобi  щось  до
не┐, га? А ти, чень, зна║ш, що у не┐ вiтця  нема,  а  я  тепер  для'не┐  i
отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумi║ш? Як скоро  би-м  iгобачив  щось,
зна║ш, не те║... то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж.арту нема.
   Iван аж затремтiв на тоту бесiду.
   - А най же вас, - каже, - бог ма║! Десь також  щось  -  грозити,  а  не
знати, пощо i за що. А вам  хто  набрехав,  що  я  щось  злого  гадаю?  Не
бiйтеся, Матiю, - каже вiдтак поважливо, - я хоть молодий, а знаю потроха,
як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як  i  що  робити,  а
тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство.
   - Ну, вважай же ми! - промовив я, але сам iючув, що  щось  ми  так  гий
запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей... Ет,  дурень  чоловiк,
та й по всьому!..
   Ну, нiчо. Зробили ми умову  -  пiбралися  вони.  У  Iвана  по  батьковi
якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що  вiн  таки  то┐
весни виставив, - уже то нiби ми оба, - тоту ось хату,  та  й  ту  й  обо║
зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити  на  тiй
голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а
далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до
воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно, а коли тiлько що
мiг, то доносив ┐м, - звичайне, чоловiк уже привик, зжився...
   Аж от якось так в пару мiсяцiв здиба║ мене I┐ван та й каже:
   - А зна║те, - каже, - Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я  цiкавий,
що ви на то скажете?
   - Ну, яка рада? - кажу. - Говори, яка?
   - А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк  iз  зароблених
грошей. Зна║те, лiто йде, чень троха  лiпше  будуть  платити.  То  ми  так
урадили, що коби дещо троха прискладати грошей,  уже  хоть  би  чоловiк  i
тiснiше за той час жив, гий той  каже,  хоть  би  ремiнь  на  великопiстну
пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було... А знаете, в Тустановичах оден
там продав би кусень грунту з хатою, - я вже говорив з  ним.  "Продам",  -
каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на  200.
А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав,  -  може  би,  було
хоть 50 ринських. Чи як ви гада║те?
   - Та що, - кажу я, - як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не
зле би було вам вирватися з то┐ проклято┐ ями.
   - Ба, - каже Iван, - не на тiм копець. Менi зда║ся,  що  нам  дво┐м  до
осенi тяжко буде наскладати двiста ринських, - на то би тро зо два роки. А
якби тро║, як гада║те, може би, борше?
   Я видивився на него.
   - Ну, - каже вiн, - що ж ви  так  дивитеся  на  мене?  Ту  проста  рiч:
пристаньте  й  ви  до  нас.  Перейдiть  до  нашо┐  хати  жити,  не  будете
потребувати платити окремо комiрне, та й  ┐да  нас  менше  винесе.  Будемо
робити разом, чень зложимо хоть що-то.
   Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловiка й самого  знесла
охота видобутися а то┐ западнi, а ще бiльше  -  ┐м  допомогти,  чим  сила.
Пристав я на тоту раду.
   Зачали ми робити. Добре нам iде, тiшимося, що ось-ось перейдемо жити на
сво║. Iван звивався так, як той пискiр, сюди  й  туди,  -  рад  би  птахом
вилетiти з Борислава.  Робота  того  року  була  добра,  -  у  нас  грошей
призбиралося ладних: i на грунт  би  стало,  i  ще  дещо  лишилося  би  на
розгосподарювання. "Господи! - говорить, бувало, Iван вечерами. -  Коби-то
вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бiдному, дiждатися виходу,  чи
лихi люди не дали!..
   Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом i не брали  грошей  вiд  жида.
"Йай, - кажемо, - у нього лежать, в ║го касi  безпечнiше,  нiж  у  нас  за
пазухов, а в книжцi якраз записано  на  нас,  то  й  сам  чорт  вiдтам  не
викусить". Так ми й зробили - брали  лиш  часом  по  кiлька  шусток,  щоби
яко-тако продихати.
   Минуло так лiто, ба й осiнь, ба й зима, - настали свята. По святах мали
ми забиратися геть з Борислава. В цвiтну недiлю пiшов Iван до  Тустанович,
щоби довершити згоду, - таки на другий день мав  дати  тамтому  чоловiковi
завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му  решту  грошей.
Пiшов мiй Iван. Змерка║ся - нема Iвана. "Ну, нiчо, - гада║мо собi, - може,
там де на могоричi абощо". Але Марта якась неспокiйна  весь  день  ходить,
нудить, сама не зна║ чого. Нiч минула - нема Iвана. На роботу приходимо  -
вiн не приходить. Наставник Мортко питався мене, де  вiн.  Я  му  розповiв
усе, а той ще крикнув:
   - От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
   Гадкую я сюди й туди, - де би Iван був? Вечором по роботi  приходжу  до
хати - нема. Гадаю собi:
   "Пiду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до  головного  шинку,  -
там повно рiпникiв, - заздрiв я межи ними й Мортка, але  котрi  саме  були
знаком! рiпники, того не тямлю. Якiсь штири  незнакомi,  вже  нiби  п'янi,
стоять насеред хати  i  спiвають:  оден  святовечiрньо┐,  другий  страстi,
третiй пiдскоцько┐, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасу║
разом?
   - Iдiть собi до чорта!  -  крикнув  я  на  них.  -  Там  будете  акурат
пасувати!
   Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той  за  полу,  кличуть  горiвки.
Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регiт, другу кличуть. Анi суди
боже вiд них вiдпекатися. А ту бачу,  що  Мортко  усе  пiдморгу║  на  них,
дiстодiто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашумiло в головi,
хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що  ввiйшли  якiсь  два  знакомi
рiпники, що-м з ними вiтався i частувався, - але кiлько вже  намучив  свою
дурну стару голову, а не можу пригадати собi й досi, хто то такий був.
   - А що ж тобi тото так доконечно треба знати? - перебив його оповiдання
Андрусь.
   - Ах, чи доконечно! Менi так, дурному, зда║ся, що я через тото й справу
програв!
   - Що? Через тото? А то яким свiтом?
   - Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по  невчасi,  як  зачав  пригадувати
собi все до крихiточки, що i як тодi було, аж тепер нагадав собi, що  були
якiсь два знакомi, лиш не знати  котрi.  Коби  дiзнатися,  були  би  зараз
свiдки.
   - Свiдки? Нащо? До чого?
   - Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамiр, а  ту  в  ванкирi  обiч  хтось
злупотiв склянкою, - мiй Мортко тiлько миг, побiг  до  ванкира.  Чую:  там
говорять - Мортко потихо, а хтось другий голосно.  Що  за  неволя!  Якийсь
зна║мий голос, так як Iванiв! Знати, що п'яний, язиком  пута║,  але  голос
║го. Я пруднувся до дверей ванкира i нехотячи потрутив одного  з  тих,  що
мене частували. Той гримнув собою до землi. Другi прискочили до мене.
   - Гов, свату, гов! - ревуть, - Що бо ти людей труча║ш та розмiту║ш? Га?
   - Та я нехотячи!
   - Еге, нехотячи! - рипить один, - Зна║мо ми таких!
   В тiй хвилi створилися дверi ванкира i в  дверях  показався,  -  присяг
би-м нинi, що показався мiй Iван,  держачися  за  одвiрок.  За  ним  стояв
Мортко i держав го за плечi. Я знов пруднувся до него.
   Але в тiй хвилi вiн щез, дверi заперлися, а один рiпник пiрвав мене  за
груди.
   - Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очi  за┐ду,  -  крикнув  вiн  i  як
зацiдить мене межи очi, аж менi сто тисяч свiчок в очах заярiлося i все  в
головi перемiшалося. Тямлю ще тiлько, що-м одному вчепився в волосся i  що
другi обскочили мене, мов кати, i збили пiд ноги. Очевидна  рiч,  що  вони
були пiдмовленi, бо я ┐х анi не знав, не видав, анi не зробив  ┐м  нiчого.
Що сталося далi зо мною, де дiвся Iван, де дiлися тотi два знакомi рiпники
- не тямлю нiчого. Все затьмарилося в мо┐й головi.
   Я прокинувся в хатi, на постелi. Марта коло мене сидить i плаче.
   - А що, де Йван? - се було мо║ перше питання.
   - Нема.
   - Але чень же був дома?
   - Не був.
   Дивлюся я, вона така змарнiла, стурбована, що тiлько снасть ║┐.  Що  за
нещастя?
   - Але ж я, - кажу, - вчора вечiр  видiв  его.  Вона  всмiхнулася  крiзь
сльози i похитала головою.
   - Нi, - каже, - ви вчора вечiр нiяк не  могли  його  видiтп.  Ви  вчора
вечiр лежали ось ту без пам'ятi.
   - А що ж, то нинi не вiвторок? - спитав я.
   - .Нi, нинi вже  п'ятниця.  Ви  вiд  понедiлка  ночi  лежите  осьде  як
мьртвий, у горячцi та манколi┐.
   - А Iвана не було вiдтодi?
   - Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, - нiхто не  зна║,
де вiн i що з ним.
   - Але ж я го в понедiлок видiв  у  шинку.  Марта  нiчо  па  то,  тiлько
здвигнула плечима i заплакала. Певно, бiдна, подумала собi, що се менi
   так з перепою привидiлося.
   - Але ж аби-м так свiт божий видiв, як-║м його я видiв достотку  сво┐ми
очима!
   - Ба, та-бо якби вiн був тодi в Бориславi, то був би прийшов додому,  -
сказала Марта.
   - От тож-то й менi дивно. А в Тустановичах був, не зна║ш?
   - Був. Я ту розпитувала тустанiвських  парубкiв.  Був,  кажуть,  згодив
поле з хатою i вечором забавився на могоричi геть поза пiвнiч. Там-таки  й
ночував, а в понедiлок пiшов перед полуднем, щоби в  Бориславi  взяти  вiд
жида грошi. Тiлько всего я могла дiзнатися.
   Менi немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений i збитий на
всiм тiлi, треба було вставати, рушатися, розвiдувати. Але що з того?..
   - А як, - питаю  Марти,  -  не  зна║ш,  чи  дав  завдаток  на  грунт  в
Тустановичах?
   - Не знаю.
   - Га, то треба пiти до жида, спитатися, чи вiдобрав вiн вiдтам грошi. I
так нинi виплата. Коли вiн узяв грошi, то, може, пiшов  з  ними  назад  до
Тустанович або до Дрогобича.
   Пiшли ми обо║ до канцелярi┐ Германа Гольдкремера, - ми в  него  робили.
Пита║мося. Той до книжки... "Взяв ваш Iван Пiвторак грошi". - "Коли?" - "В
понедiлок вечором". От тобi и на! Полiз я до Тустанович,  питаю:  завдатку
не дав, вiд понедiлка не був, хоть обiцяв, що прийде найдалi в вiвторок  з
полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зiрвана, чи  що?  Я  розповiдаю,  що
грошi вiд жида взятi i що нема нi грошей, нi Iвана.  Нiхто  нi  о  чiм  не
зна║.
   Iду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих:
   нiхто 'не видав Iвана. Пропав неборак. Анi слiду нема. Питаю Мортка, де
вiн подiвся з шинку i що там робив. "Нi, - каже, - неправда тому, я  й  на
очi не видав Iвана. Ти, - каже, -  п'яний  був,  серед  бiйки  тобi  рiдна
бабуня  привидiлася,  а  тобi  здавалося,  що  то   був   Iван".   Починаю
розвiдувати, хто тодi ще був в шинку, що то за якiсь були, що мене биля, -
ага, немов чорт злизав усякий слiд! На тiм i стало.
   Ну, вже вам того не iре й казати, який у  нас  великдень  був.  Що  там
бiдна Марта наплакалася, -  господи!  Вся  надiя  пропала.  Минув  мiсяць,
другий, - про Iвана анi вiстки, анi чутки.  Далi  чу║мо,  декотрi  рiпники
посмiшковуються, жартують: "Розумний хлопець, той Пiвторак: грошi  забрав,
бабу лишив, а сам в свiт за очi!" Зразу говорили  тото  на  жарт,  а  далi
декотрi почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видiв?  Не
знати. Той каже: "Никола видiв"; Никола  каже:  "Проць  ни  казав";  Проць
каже: "Семен вiдкись чув"; Семен не пригаду║ собi, вiдки чув, але зда║  му
ся, що вiд Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить  i  кождому  в  очi
плю║.
   Аж десь по двох роках, он торiк весною, - видобуто з одно┐  старо┐  ями
костi. Пiзнали ми по перстенi на пальцi та по  ременi,  що  то  був  Iван.
Ремiнь був порожнiй, очевидно, ножом  розрiзаний.  Застрягла  мп  тогди  в
голову гадка, - i досi мя не помiту║.  Погана  гадка,  дуже  грiшна,  коли
несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собi: "То нiхто, як тiлько оден
Мортко наперед пiдпо┐в  Iвана,  пiдмовив  якихось,  щоби  мене  довели  до
безпам'ятi i набили, а вiдтак обрабував його, бiдного, i  вкинув  в  яму".
Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два днi з'┐хала комiсiя
обзирати  костi,  пiшов  я  i  почав  казати  все,  як  на  сповiдi.  Пани
слухали-слухали, записали все в протокул, кликали  сего  й  того;  Мортка,
Iваниху,  шинкаря,  знов  списували  протокули,  а   далi   взяли   та   й
арештували... мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть
до Дрогобича, але гадаю собi: "Що ж, може, так i треба".  Тiшуся,  дурний,
сво║ю бiдою. Потримали мене щось з мiсяць, прикликали  щось  два  рази  на
протокул, а далi випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нiчо. Кликали
   ще раз Мортка, Iваниху, тустанiвськнх щось тро║. Кажуть, що вiддали все
до Самбора, до висiлого суду. Ну, i вже той суд тягнеся бiльше року, а  ще
му кiнця нема. Що я за той час натовк собою по всiляких панах!  У  Самборi
був щось два рази, а в Дрогобичi кiлько!.. Адвокатовi щось зо  п'ятнайцять
ринських дав. "Та що, - каже, - небоже, можлива рiч, що той злодiй  Мортко
спрятав Iвана, а грошi сам узяв. Але в судi  треба  доказати  докладно,  а
всего того, що ти ту кажеш, iще не  досить.  Ну,  але,  -  каже,  -  треба
трiбувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може,
ще дечого бiльше дошукався, нiж ти зна║ш". Ну, видно, не дошукався! Якийсь
той самборський суддя видався менi такий непотрiбний та непорадний, що  а!
Пита║ щось п'яте через десяте, - видно, що не зна║, з якого кiнця до  того
взятися, а втiм, хто го там зна║, може, й умiв, та не хоче!..
   А ту в Бориславi притихло  все,  мов  горшком  прикрив.  Мортко  зразу,
очевидно, був страшно перепуджений, ходив блiдий як смерть, а до мене й не
турався. Аж опiсля вже осмiлився, почав смiятися i до┐дати менi так, що  я
далi  мусив  покинути  Гольдкремеровi  ями  i  перенестися   от   ту,   до
Гаммершляга. Хоть то, розумi║ся, оба вовчi горла!..  Та  й  так  Мортко  й
вийшов чисто. За ним,  бачите,  сто┐ть  i  Гольдкремер  сам,  а  то  багач
несосвiтенний, - де бiдному рiпниковi супроти него право найти... А ми що!
Iваниха, бiдна, з дитиною на службi, а я ту товчуся по тiм  пеклi  i  вже,
видно, й довiку з него не вирвуся. Та й не того менi жаль! Що там  я!  Але
то мене коле, що от - погиб чоловiк, пропав нi  за  цапову  душу,  i  тому
злодi║вi нiчо - ходить собi i  смi║ся!  То  мене  гризе,  що  для  бiдного
робiтника нема правди на свiтi!
   Матiй замовк i, важко зiтхнувши,  похилив  голову.  Андрусь  i  Бенедьо
також мовчали, придавленi тем простим, а так безмiрно важким оповiданням.
   - А зна║ш ти, побратиме Матiм, що  я  тобi  скажу?  -  сказав  перегодя
Андрусь якимось, немов гнiвним, зрушеним голосом.
   - Та що такого?
   - Що ти дурень великий, от що! Матiй i Бенедьо видивилися на нього.
   - Чому ж ти сего досi менi не говорив?
   - Чому не говорив? - повторив неохiтно Матiй. - А пощо було говорити?
   - Тьфу, до  сто  чортiв  на  такий  розум!  -  розгнiвався  Андрусь.  -
Провадить процес з жидом, - процес той, якби був виграний, мiг  би  подати
велику заохоту для бiдних рiпникiв, мiг би ┐м показати, що не мож робучого
чоловiка безкарно кривдити, - до виграння того процесу потребу║ свiдкiв, а
вiн мовчить тихо, не голоситься, а тiлько  тишком  собi  в  кутi  в  кулак
трубить, - ну, скажи менi, добрий се розум?..
   Матiй задумався i засумував.
   - Гай-гай, двох свiдкiв! - сказав вiн. - Я ж тобi, Андрусю, кажу, що аж
тепер нагадав собi за тих двох свiдкiв, аж тепер, по невчасi.  Бо  раз,  -
хто тепер винайде тих свiдкiв...
   - Я винайду! - перервав гнiвно Андрусь.
   - Ти? - скрикнули Матiй i Бенедьо.
   - Так, я! Бо я ж то сам iз старим Стасюрою бачив тебе тодi в шинку.
   - Ти? I Стасюра? То ви були? - скрикнув Матiй.
   - Так, ми були.
   - I бачили Iвана?
   - Як же ж би не бачили - бачили.
   - I п'яного?
   - П'яного.
   - З Мортко.м?
   - З Мортком. Як зачалася з тобою  бiйка,  ми  оба  кинулись  було  тебе
боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що 'той умлiв. Нiколи менi
було тебе боронити - я взяв старого i занiс до ванкира, де  був  Мортко  з
Iваном. Вiдтер я старого, а за той час Мортко все коло Iвана танцював, усе
пiдсував йому то горiлки, то пива, заговорював його, щоби  не  балакав  зо
мною, а далi потяг його кудись з собою. Вiдтодi вже я не  бачив  Iвана.  А
коли ми оба з Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав  уже  закровавлений,  без
пам'ятi на помостi. Я не мiг помагати нести тебе додому, а  тiлько  просив
якихось двох рiпникiв, розповiв ┐м, де жи║ш, а сам попровадив  Стасюру  до
║го хати. Оте║ все, що я знаю. Але чи мiг же я сам духом божим  знати,  що
се може бути важне для тво║┐ справи?
   - Господи боже! - аж скрикнув Матiй, - так се ж значить,  що  тепер  би
мож виграти процес?
   - Хто зна║, - вiдповiв Андрусь, - але все-таки надiя бiльша. От що було
би добре - винайти тих, що тодi билися  з  тобою!  Ти,  кажеш,  видiв,  що
Мортко ┐х пiдохочував?
   - На се присягнути можу!
   - От була би й запинка. Зараз би мож потягнути ┐х на слова,  чи  Мортко
пiдмовляв ┐х. А як пiдмовляв, то, значиться, в якiй цiлi?
   Лице Матiя при тих виводах  чимраз  бiльше  прояснювалося.  Втiм,  нова
думка знов засмутила його.
   - Е, але як же ж ┐х вiднайти, тих, що тодi почали зо мною бiйку?  Я  ┐х
зовсiм не знаю i не мiг опiсля нiколи пiзнати.
   - I я ┐х не знаю, та й  не  звертав  на  них  тодi  уваги.  Але,  може,
Стасюра? Менi зда║ся, що з одним вiн щось говорив тодi.
   - Господи боже, - знов би було огниво бiльше! Знов близше до доказу. Та
й ще хто зна║, що визнали би тi рiпники! Ходiм, Андрусю, ходiм до Стасюри!
   Швидко зiбрався i обувся Матiй,  живо  повертався  пiд  впливом  нового
проблиску надi┐, немов разом десять  лiт  скотилося  з  його  плечей.  Так
глибоко в серцi того старого, горем з давнiх лiт битого чоловiка вкорiнена
була любов до ║диного близького йому чоловiка, так гаряче бажав вiн,  щоби
правда про його та║мну погибель вийшла на свiтло денне!
   Бенедьо сам остався в хатi по  виходi  обох  побратимiв.  Вiн  сидiв  i
думав. Не процес займав його в цiлiм тiм  дiлi,  -  хоть,  розумi║ться,  i
процесовi вiн бажав доброго виходу.  Його  найбiльше  занимало  оповiдання
Матiя про бiйку людей з жидами i про  крик  небiжчика  Максима:  "Виженiть
жидiв з Борислава!" "А що, - думалось йому, -  чи  й  справдi  се  було  б
добре, якби вигнати жидiв? Поперед усего: куди ┐х вигнати? Пiдуть на другi
села, i там почнеся то само, що ту дi║ся. А подруге: самi не пiдуть, а  що
ту надерли грошей, заберуть з собою i в  других  мiсцях  повернуть  на  то
само, на що ту повертали. Нi, се не врату║ робучих людей!"
   Пiзненько вночi вернув  Матiй  додому.  Вiн  був  дуже  змiнений  проти
попереднього: веселий, говiркий. ┐х надi┐ на Стасюру оправдалися. Одного з
тих, що завели були в шинку бiйку з Матi║м, Стасюра  справдi  знав,  прочi
були з того самого села, що й тот один, - але всi вони вже вiд  трьох  лiт
не робили в Бориславi i сидiли на господарствi. Андрусь Басараб i  Стасюра
готовi були свiдчити в судi.  Тож  i  рiшився  Матiй  завтра-таки  йти  до
Дрогобича до адвоката i зарадитися його, як i що дiяти.
   - Ну, тепер не уйде, чень, той злодюга Мортко! - приговорював Матiй.  -
Тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо,  що  й  сам  не
отямиться! Хоть то нiби пан бiг не каже бажати другому  лиха,  але  такому
злодi║вi, бачу, не грiх бажати не то лиха, а й усякого безголов'я! З таким
побожним бажанням Матiй i заснув.
   VIII
   Звiльна, важкою ходою повзли одностайнi робучi днi в Бориславi. Бенедьо
працював  цiлими  днями  при  сво┐й  фабрицi,  витичував  плани  будинкiв,
заправляв робiтниками, наглядав за вчасним довозом цегли, камiння, вапна i
всього  потрiбного,  -  а  при  всiм  тiм  обходився  з  робiтниками   так
побратерськи, так щиро та приязно, немов хотiв на  кождiм  кроцi  показати
┐м, що вiн ┐м рiвний, ┐х брат i такий же бiдний  робiтник,  як  усi  вони,
немов хотiв перепрашати ┐х за те, що оце не по сво┐й волi  став  над  ними
наставником. А вечорами, по роботi, вiн не раз до  пiзньо┐  ночi  ходив  у
важкiй задумi по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних  шинкiв,
до тiсних хат та комiрок, де жили робiтники, заходив в бесiду з старими  й
ма-лими i розпитував ┐х про ┐х життя й бiдування. Тяжко ставало йому, коли
слухав ┐х оповiстей, коли дивився зблизька на нужду i погань ┐х життя, але
ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом то┐ нужди i поганi  збагаченi
жиди гордо ┐здять в пишних повозах, строяться в дорогi  шати  i  бризкають
болотом на темну похилену товпу.
   Звiльна, важкою ходою повзли днi за днями,  i  життя  в  Бориславi  для
робучих людей ставало чимраз тяжче i тяжче. Здалека i зблизька, з гiр i  з
долiв, з сiл i з мiсточок день у  день  сотнi  людей  пливли-напливали  до
Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Яко┐-небудь роботи! Хоть би й
найтяжчо┐! Хоть би й найдешевшо┐! Щоб тiльки з голоду не згинути! - се був
загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився  понад  головами  тих
тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на
залiзнi ключi, - вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з ┐х житом та
вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за  недостачею  пашi.
Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i  не  було
тодi нiяких в нашiм Пiдгiр'┐ - крiм Борислава. От i поперлися  туди  бiднi
люди з  усiх  сторiн,  хапаючися  за  послiдн║,  так,  як  той  потопаючий
хапа║ться за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а  бiднi
люди думали,  що  борi┐славськi  багачi  будуть  милостивiшi  вiд  бога  i
отворять ┐м брами сво┐х багатств!..
   А бориславськi багачi тiльки того й бажали!  Вони  вiддавна  потiшалися
надi║ю, що аж порядний голод причиниться до великого зросту ┐х "гешефтiв".
I ось вони не помилилися! Дешевi i покiрнi робiтники  рiкою  напливали  до
них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву цiну, - i
цiпа справдi пiшла чимраз дешевша. А мiж тим хлiб ставав чимраз  дорожчий,
- до Борислава його довозили дуже мало i дуже неправильно, i робiтникам не
раз i з яким-таким грошем за пазухою приходилось млiти голодом.  А  вже  ж
певно те, що новоприходячим полiпшення було дуже мале, а тим, що жили  раз
у раз в Бориславi, погiршало дуже значно. Щотижня  жиди-властивцi  вривали
┐м плату, а супротивних зацитькували згiрдннми, насмiшливими словами:  "Не
хочеш тiлько брати, то йди собi та здихай з голоду, - тут  на  тво║  мiсце
десять аж напрошу║ться, та й ще за меншу цiну!"
   Оце все передумував Бенедьо не раз i не два рази на сво┐х  проходах  по
Бориславi. "А що, - думалось йому, - якби всi тi тисячi людей та змовилися
разом: не будем робити, поки нам плату не прибiльшать? Адже, чей, жиди  hЯ
витерпiли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслi,  що  не
будуть сплаченi без продажi нафти й воску, - мусили  би  податися!"  Думка
його, роздразнена всiма безконечними образами бориславсько┐  нужди,  цiпко
вхопилася за сесю стебелинку i не попускалася ┐┐. Але чим  докладнiше  вiн
розбирав сей спосiб рятунку,  тим  бiльше  трудностей,  ба  й  непоборимих
перепон вiн добачав в нiм. Як .довести до тако┐ змови i ║дностi  всю  тоту
величезну громаду, в котрiй кождий дба║ тiльки за  себе,  журиться  тiльки
тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна рiч i
те, що багачi вiдразу не подадуться, що треба би не тiльки грозити, але  й
сповнити грiзьбу, - покинути всяку роботу. А чи тодi багачi не  спровадять
собi з других сiл других робiтникiв i таким способом  не  знiвечать  цiлий
труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити тi
тисячi  безхлiбних  та  незарiбних  людей  тут,  в   Бориславi,   за   час
безроботицi? Нi, нiкуди нема виходу! Нiвiдки не сходить зоря рятунку! -  I
Бенедьо,  доходячи  до  таких  безнадiйних  виводiв,   стискав   п'ястуки,
притискав ┐х до чола i бiгав улипями, мов несамовитий.
   При всiм тiм  вiн  нетерпеливо  ждав  найближчих  сходин  побратимства,
надiючися при тiй спосiбностi дiйти до яко┐сь бiльшо┐ ясностi  в  тiм,  що
треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в сво┐х проходах  по  Бориславi
стрiчався з одним або другим iз побратимiв i  бачив,  що  всi  вони  якiсь
придавленi, мов прибитi до землi, що  всiх  гризе  якась  важка  i  неясна
ожиданка, - i те додавало йому надi┐, що чей же й з-помiж них  хто  прийде
на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй  надто  занятий  був
сво┐м процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з  Стасюрою,  то  з
другими якимись рiпниками. Далi всi  вони  забралися  до  Дрогобича  i  не
вертали кiлька день, i самота  ще  тяжчим  каменем  налягла  на  Бенедьову
голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у  гарячку,
висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд,  тiльки  довгобразе  його
лице  ще  дужче  протяглося,  тiльки  очi,  мов  два   розжаренi   углики,
неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але  при  всiм  тiм  вiн  не
покидав сво┐х думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що
безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний
свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи ┐х, Бенедьо  нiчого  не
мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами сво┐ми  почував:
треба ┐х рятувати! Але як рятувати? О  те  як,  мов  о  остру  неприступну
скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i  тiлеснi  сили,  але
вiн не тратив надi┐, що тоту труднiсть мож буде побороти.
   Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи  додому  i
застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого  брата.  З  звичайним  виразом
ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi
пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.
   - А що, нема Матiя?
   - Нема. А Андрусь?
   - Також ще не прийшов. Анi Стасюра.
   - Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.
   - Будем видiти, - бовкнув Сень i замовк. - Ти чув, що сталося? - спитав
вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.
   - Нi, або що такого?
   - Причта.
   - Яка?
   - Ба, яка! Не стало одного жидка. Зна║ш, того, що то на  него  так  наш
Прийдеволя жалувався, того касi║ра, - тямиш?..
   - Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
   - А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули  го  з
ями. Вже й комiсiя при┐хала, -  будуть  бiдне  тiло  краяти,  нiбито  воно
скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!
   Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.
   - Якраз так, як з Матi║вим приятелем, Iваном  Пiвтораком!  -  прошептав
вiн.
   - Еге, якраз, та й не якраз, - вiдказав Сень. - Тамтого жид  трутив,  а
сего...
   Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi - вiн ясно  розумiв  Сеневi
слова.
   - Ну, i що ж? - спитав вiн по хвилi важко┐ мовчанки.
   - Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.
   - А що люди на то?
   - Якi люди? Комiсiя? Комiсiя на┐сть, нап'║, тiло покра║, пошкамату║  та
й по┐де собi.
   - Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?
   - Рiпники? А що ж мають  казати?  Постояли,  подивилися  на  небiжчика,
головами похитали, дехто стиха шепнув: "Злодiй був  небiжчик,  бог  би  го
побив!" - та й далi до роботи.
   - Значиться, дiло страчене,  i  працi  шкода!  -  процiдив  крiзь  зуби
Бенедьо.
   - Як? Страчене? Шкода? - зачудуваний, допитував Сень.
   - Другим вiд того не легше буде.
   - Але одним злодiякою менше на свiтi.
   - Ну, не бiйся, на ║го мiсце завтра вже новий настане.
   - Але буде бодай боятися.
   - Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що
припадком  поховзся  абощо.  А  вiдкриють,  ну,  то  возьмуть  чоловiка  i
запакують, i кого буде злодiй боятися?
   Сень аачудуваний слухав то┐  бесiди.  Вiн  надiявся,  що  Бенедьо  буде
тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.
   - Ба, то чого ж би ти жадав?
   - Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий  грiх  на  душу
береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби  принесла  якийсь
хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.
   - Еге-ге! - покрутив головою Сень, попрощався i пiшов.  Ще  тяжчi  думи
насiли на Бенедя по виходi побратима. "Що ж, - думалось йому, - може, воно
й так... може, й лiпше, що одним лихим чоловiком менше на свiтi?.. Але  чи
вiд того лiпше добрим людям? Зовсiм нi! Чи вiд того легше  стане  хоть  би
тим самим рiпникам, що тiшаться його загибеллю? I  то  нi.  Прийде  другий
касi║р на ║го мiсце i буде так само або й ще дужче кривдити  ┐х.  От  якби
так за одним разом та всiх злих людей не стало... Але нi,  се  де-де-де!..
Що й думати о тiм! Радше о тiм думати, що у нас перед носом, що ми  можемо
зробити!"
   Побратимство рiпникiв, до  котрого  так  несподiвано  зiстав  прийнятий
Бенедьо зараз на вступi в бориславське життя,  живо  заняло  вiдразу  його
мислi i надавало ┐м певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям.  Вже
в першiй сходинi, коли так глибоко поразили його уяву оповiдання  рiпникiв
i ┐х домагання виступити вже раз з якимось видним  дiлом,  -  тодi  вже  в
мислi його промелькнув образ такого  побратимства,  великого  i  сильного,
котре би могло злучити докупи дрiбнi сили робiтникiв, могло би здвигнутися
тою  сполученою  силою  i  охоронити  кождого  кривдженого  i  страждущего
робiтника далеко лiпше,  нiж  се  може  зробити  одинокий  чоловiк.  Серед
ненастанно┐ працi думок, пiдсичувано┐ щораз новими, страшними, поганими та
хапаючими за  серце  подiями,  образ  такого  побратимства  чимраз  бiльше
вияснювався i змiцнювався в Бенедьовiй головi. Йому здавалося,  що  тiльки
таким сполученням сво┐х власних сил до спiльно┐ помочi i оборони робiтники
зможуть  на  тепер  добитися  бодай  яко┐тако┐  пiльги  для  себе.  I  вiн
постановив  собi  будьщо-будь  виступити  з  сво║ю  гадкою  на  найближчiм
зiбраннi побратимiв i впертися  цiлою  силою,  щоби  побратимство  Андруся
Басараба спровадити з небезпечно┐ стежки - ненавистi i  пiмсти,  котра  на
тепер, при ┐х малосильностi, могла тiльки кождому пошкодити,  а  не  могла
нiкому помогти, - а повернути увагу i силу побратимства на  таку  ширшу  i
спокiйнiшу, та, як бачилось Бенедьовi, разом з тим i кориснiшу роботу.
   Схiд побратимiв назначений був на недiлю вечiр. В  полудн║  то┐  недiлi
повернули з Дрогобича Матiй, Андрусь, Стасюра i ще  деякi  рiпники.  Матiй
був дуже веселий, говiркий i щирий, але  коли  Бенедьо  питався  його,  що
чувати i що робили так довго в  Дрогобичi,  -  вiн  тiльки  поцмоктував  i
вiдповiдав:
   - Усе добре, небоже, все добре!
   Ще не стемнiлося гаразд, i Матiй iно що засвiтив на припiчку  каганець,
наповнений земним воском, коли до хати ввiйшли гурмою побратими.  Попереду
всiх вшмигнувся, мов ящiрка, Деркач, мовчки звiтався з Матi║м i Бенедьом i
почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та  зиркати  на  всi
боки. Далi повходили  другi:  брати  Басараби,  понурi  i  мовчазливi,  як
звичайно; Стасюра дуже щиро  стиснув  Бенедя  за  руку,  всi  прочi  також
обходилися з ним, як з рiвним, як зi "сво┐м чоловiком". На самiм  послiдку
ввiйшов Прийдеволя Його молоде лице було якесь блiде i мов зiссане,  косим
поглядом вiн позирав довкола i все мимоволi держався в  темнiм  кутi  близ
порога. В цiлiм товариствi  якось  менше  було  руху,  менше  гамору,  нiж
звичайно. Всiх немов щось давило, хоть нiхто й не признавався до того. Всi
чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються  до  яко┐сь  важно┐  подi┐,  в
котрiй прийдеться  ┐м  виступити  одверто  i  сильно.  Недавнiй  случай  з
убiйством жидка-касiера був -  усi  почували  се  -  передвiсником  нового
звороту в дiях Борислава. Але який се мав бути зворот, що  за  новi  подi┐
наближалися i як ┐м стати супроти них - сього  нашi  побратими  не  знали,
хоть кождий надiявся, що  чей  же  на  спiльнiй  нарадi  подекуди  все  те
проясниться. Не диво, отже, що нинiшнi сходини зачалися  понурою,  важкою,
ожидаючою мовчанкою, що побратими зiйшлися всi в повнiм числi i ще  навiть
перед звичайним часом: кождий знав, що  супроти  чимраз  тяжчого  життя  в
Бориславi, супроти день у день  бiльшiючо┐  нужди  та  напливу  незанятих,
шукаючих працi рук мусить щось зробитися, - але що i якими  силами,  сього
нiхто не вмiв собi сам вияснити, i сього iменно вияснення кождий ждав  вiд
спiльно┐ ради.
   Один тiльки Андрусь Басараб немов не почував нiчого надзвичайного.  Вiн
засiв на сво┐м мiсцi коло стола пiд вiкном i окинув оком товариство.
   - Ну, всi зiбранi, - сказав  вiн,  -  можемо  зачати  сво║  дiло.  Ану,
Деркачу, за палицями!
   Деркач, послушний i звинний, уже протискався крiзь стоячих насеред хати
побратимiв, коли втiм старий Стасюра встав i просив о голос.
   - Ну, що там такого, - сказав неохiтно  Андрусь,  -  говори,  побратиме
Стасюро, хоть, я думаю, все-таки лiпше би, щоби  у  Деркача  палички  тотi
були пiд руками. Не завадить закарбувати, скоро що пiкавiйшого.
   - Нi, - сказав твердим голосом Стасюра,  -  я  не  буду  нiчого  такого
говорив, що би здалося до карбовання.
   - Ну, а що ж такого? - спитав Андрусь i знов зирнув по всiх побратимах.
Вiн побачив, що тi сидiли або стояли з похнюпленими лицями i  не  дивилися
на Стасюру,  а  тiльки  немов  готовились  слухати  його  бесiди.  Андрусь
покмiтив, що вони змовилися.
   - Тото, побратиме Андрусю, - говорив смiливо старий рiпник, -  що  пора
би нам найти собi яку iншу, лiпшу роботу, анiж тото карбовання. Що ж то ми
дiти, чи що? У побратима Деркача цiлi в'язанки покарбованих палиць, а який
з них хосен? Кому що тото карбовання помогло?
   Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справдi, в такий  спосiб
нiхто ще тут не говорив, i йому самому в головi повернулося питання:
   "Та й справдi, до чого здалося карбовання?" Але позаяк на таке  питання
вiн зразу не находив достаточно вiдповiдi, то й  рiшився  стояти  далi  на
сво┐м, щоби викликати ближчi об'яснення.
   - Кому помогло? - сказав вiн звiльна. - Ну, але чи для яко┐  помочi  ми
се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пiмсти?
   - Для пiмсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш  мститися?  Як
мститися, то я гадаю, що треба iншого способу, а не тратити дармо  час  на
дитинячiй забавцi. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобi, певно,
сили не приросте.
   - Так, - вiдповiв Андрусь, - але ж ми хотiли, як прийде  пора,  зробити
суд правдивий над сво┐ми кривдниками, щоби мати чисту совiсть.
   - Пуста наша робота, - сказав на те Стасюра. - Чисту совiсть ми й тепер
можемо мати, бо кождий чу║ аж надто добре, кiлько, i що, i як  терпить.  А
що ми пiмститися, щоби зарадити лиху, треба, крiм  чисто┐  совiстi,  ще  й
сили, а у нас що за сила?
   - Га, а вiдки ж нам сили взяти? - спитав Анарусь.
   - Треба припускати бiльше людей до свого побратимства, треба  громадити
всiх докупи, вказати всiм одну цiль, - вiдiзвався Бенедьо.
   Всi зирнули на нього якось недовiрливо i боязко,  тiльки  один  Стасюра
притакнув радiсно:
   - I я так кажу, i я так кажу!
   - Але ж бiйтеся бога, побратими, чи  ви  подумали,  що  з  того  вийде?
Перший-лiпший заволока видасть  нас,  прискаржить  в  мiстi,  i  нас  усiх
пов'яжуть i засадять до Самбора, як розбiйникiв! - сказав Андрусь.
   Морозом перейняли тi слова побратимiв, i всi вони неспокiйно  i  цiкаво
позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що вiн на те скаже.
   - Може, то й правда, - сказав Бенедьо,  -  але  як  правда,  то  що  се
значить? Значить, що з такими цiлями, з якими ви  досi  носилися,  не  мож
показуватися межи  людей.  Що,  хотячи  згромадити  ┐х  докупи,  треба  ┐м
показати не саму пiмсту, бо пiмстою нiхто ситий  не  буде,  але  треба  ┐м
показати якусь користь, якусь помiч, якесь полiпшення!
   - Еге-ге, все вiн свою помiч тиче! - вiдiзвався вiд дверей грубий голос
Сеня Басараба за той час, коли Бенедьовi з великого зрушення не стало духу
в грудях i вiн замовк на хвилю. Вiн чув, що кров його зачала розгрiватися,
що мислi, котрi досi так уперто йому не давалися, тепер мов чудом  якимось
плi┐лi┐ i розвивалися в його головi.  Слова  Сеня  Басараба,  напiвгнiвнi,
напiвзгiрднi, були для нього тим, чим острога для бiжучого коня.
   - Так, я все про помiч говорю i не перестану говорити, бо менi  зда║ся,
що тiлько ми самi можемо собi помочи, а бiльше нiхто нас не порату║.  Адже
ж анi нашим жидам, анi панам не йде о то, щоби робiтниковi  лiпше  жилося.
Вони ще якби могли, то би погiршили его жите, бо  ┐м  аж  тодi  добре,  як
робiтник до послiднього доведений, не ма║ чого хопитися i  мусить  здатися
на ┐х ласку й неласку. Тодi  вони  присилують  його  до  всяко┐  роботи  i
заплатять, що самi схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору!
Нi, тiлько ми самi мусимо помагати  собi,  як  не  хочемо  довiку  от  так
пропадати. А мститися - вважайте самi,  до  чого  то  доведе.  Вiд  нiяко┐
пiмсти нам лiпше не буде, хiба би-сьмо схотiли  яку  вiйну  в  цiлiм  краю
зробити абощо! А так: покара║те сего або того  кровопiйцю,  на  его  мiсце
другий уже давно наострився. Та й навiть  постраху  не  буде  на  них,  бо
прецiнь будете все мусили робити пота║мно, то й нiхто не буде  знати,  хто
се i за що зробив. А як дiзнаються, ну, то ще гiрше, бо беруть чоловiка  i
кинуть, i гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися i шукати  iншого
виходу.
   Знов  замовк  Бенедьо,  мовчали  i  всi  побратими.   Бенедьовi   слова
невдержимою силою втискалися до  ┐х  переконань,  але,  на  нещастя,  вони
валили то, що там досi стояло: надiю на пiмсту, але натомiсть  не  ставили
нiчого нового. Один тiльки Сень Басараб, сидячи  на  порозi  з  люлькою  в
зубах, похитував недовiрливо головою,  але  не  говорив  уже  нiчого.  Сам
Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках  деяких  побратимiв
був, бачилося, для нього дуже непри║мний i непожаданий, - а й вiн  склонив
сво┐ потужнi плечi i опустив голову:  Бенедьовi  слова  заставили  i  його
задуматися.
   - Добре би то було, то певно, - сказав вiн вкiнцi, - але як се зробити,
як помагати собi самим, коли у нас. сили нема й натiлько, аби  кождий  сам
собi помiг.
   - Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як ┐х збереся багато,  то  й
сила буде. Ти оден сотнарового каменя не пiдоймеш, а кiлька нас пiдоймо го
як нiчо. Велика рiч для рiпника при якiм-такiм  зарiбку  дати  на  тиждень
шiстку складки, а най збереся сто таких,  то  вже  ма║мо  десять  ринських
тижнево i можемо бодай в наглiй потребi запомочи  кiлькох  нещасливих!  Чи
правду я кажу, побратими?
   - Гм, та воно-то правда, розумiвся,  так,  так!  -  почулося  з  рiзних
бокiв,  лиш  там,  в  кутi,  коло  дварей,  понуро  мовчав  Прийдеволя   i
невдоволено воркотiв Сень Басараб.
   - Добре йому, мiському чоловiковi, говорити о складках! Ану,  трiбуйте,
чи на весь Борислав  найдете  десять  таких,  що  вам  схотять  давати  тi
складки!
   - Ну, - вiдказав на те живо Бенедьо, - се вже ти. побратиме, так  собi,
на вiтер говориш. Ось нас ту в дванадцять, i я думаю, що кождий з нас радо
до того пристане.
   - Пристанемо, пристанемо! - загули деякi побратими.
   - Тiлько треба добре над тим обрадитися, на що складався тi грошi i  що
з ними робити! - сказав з повагом Андрусь.
   - Ну, розумiвся, так-таки зараз i обрадьмо! - пiдхопив Стасюра.
   - Ба нi, - сказав Бенедьо, - поперед  усего  треба  знати,  чи  взагалi
маемо складати складки, чи нi. Ту, бачу, деякi  побратими  не  радi  тому,
хотiли би, щоби все осталося так, як досi...
   - Ти-бо також крутиш, - перервав його мову напiвгнiвний  Матiй,  котрий
досi мовчки сидiв коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось  постороннiх
речах, але чим далi, тим цiкавiше i уважнiше прислухувався до  всього,  що
говорилося в хатi, - ти  не  питай,  чи  то  кому  при║мно,  чи  непри║мно
слухати. Зна║ш щось доброго, i  розумного,  i  для  всiх  хосенного  -  то
ви┐жджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що  твоя  рада
лiпша вiд других, то приймемо, а як твоя буде гiрша, то аж тодi можеш  нас
перепрашати, що дурницями час нам забира║ш!
   По такiй досаднiй заохотi Бенедьо зачав говорити "просто з моста".
   - Бо то, - зачав вiн, - зна║те, як ма║мо  пiти  на  складки  для  сво║┐
помочi, то вже треба зовсiм усе змiнити, не так, як досi було.  Карбовання
всяке набiк, головництво набiк  (при  тих  словах  Бенедьовi  здалося,  що
гарячково палаючi очi  Прпйдеволi  з  темного  кута  зирнули  на  нього  i
пропалюють йому лице сво┐м ┐дким, палким  поглядом,  i  вiн  сполонiвся  i
похилив лице додолу), - зовсiм iнакше треба говорити до людей.  Не  пiмсту
┐м показувати, а ратунок. Розумi║ся, кривди i злодiйства не закривати, але
наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачiв та  силачiв
оден одинокий робiтник не всто┐ть, а всi як зберуться докупи,  то,  певно,
борше зможуть устояти.
   - Зможуть устояти? - вiдозвався знов невiрний Сень. - Рад би  я  знати,
як зможуть устояти? Чи всилують жидiв, щоби бiльше за роботу  платили,  чи
що?
   - А що ж, не могли би всилувати? - пiдхопив живо Бенедьо. -  Ану,  якби
так усi змовилися i сказали: не пiдемо робити, поки  нам  плата  висша  не
буде? Що би тодi жиди зробили?
   - А! А й справдi! От гадка добра! - скрикнули побратими в  один  голос.
Навiть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.
   - А що би зробили, - вiдповiв Сень, -  напровадили  би  з  усiх  свiтiв
нових робiтникiв, а нас би нагнали.
   - А якби ми стали лавою, i не пустили тих нових,  i  просили  ┐х,  щоби
заждали хоть доти, доки наша  справа  не  вигра║?  Мож  би  в  такiм  разi
повисипати сво┐х людей i по околичних селах, щоби там оголосили: до такого
а такого часу не йдiть нiхто до Борислава, поки наша вiйна не скiнчиться!
   - Гурра! - закричали побратими. - То ми рада! Вiйна, вiйна з  жидами  i
здирцями!
   - Ну, i я гадаю, що така вiйна лiпша, нiж усяка друга, -  говорив  далi
Бенедьо, - раз тому, що то вiйна супокiйна, безкровна, а по-друге, й тому,
що можемо пiдняти ┐┐ зовсiм одверто i смiло, i нiхто нам за ню  нiчого  не
може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо
замало платять. Заплатять тiлько й тiлько, то пiду, та й годi.
   Радiсть побратимiв була дуже велика, коли почули тоту  раду,  а  й  сам
Бенедьо тiшився не менше вiд других, бо тота рада прийшла йому  до  голови
зовсiм несподiвано, в жарi суперечки з Сенем Басарабом.
   - Ба, добре ти кажеш: вiйна,  перестати  робити!  Але  хоть  би  й  усi
пристали на тото, то скажи ти менi. будь ласкав, з чого вони  будуть  жити
за той час безроботицi? Адже тяжко й погадати, щоби богачi  зараз  першого
дня та пом'якли i згодилися добровiльно давати  нам  бiльшу  плату.  Може,
прийдеся сидiти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то  з  чого  тодi
виживити тiлько народа?
   Закид  був  справдi  важкий,  i  лиця  робiтникiв  знов  посумнiли,  ┐х
свiжорозбуджена надiя на таку новiтню вiйну i побiду над багачами була  ще
дуже слаба i непевна i зараз за першим закидом почала блiднути.
   - Отже ж то на те треба зробити складки,  щоби  забезпечитися  на  таку
пригоду. Аж якби з тих складок набралася  вже  сума  порядна,  така,  щоби
вистачила, возьмiм, на тиждень або на  двi  недiлi,  то  тодi  мож  робити
змову. Розумiвся, тих, котрi би не хотiли належати до змови i йшли  вiдтак
на роботу, тих зараз, чи по волi, чи  по  неволi,  за  карк  та  й  фуч  з
Борислава, най не псують нам дiла. Так само пiд час безроботицi  могли  би
нашi-таки люди найматися де на iншу роботу - до лiсу, до тесельки, або де,
тiлько щоби не до нафтових робiт. Таким способом ми швидко зламали би тоту
жидiвську пиху i добилися певно лiпшо┐ плати.
   - Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! - вiдзивалися  рiпники.
Почався живий гамiр в хатi, всi нахвалялися, що  прикрутять  жидiв-дерунiв
нога попри ногу,  кождий  давав  сво┐  ради  i  не  слухав  чужих,  кождий
доповнював i лицював Бенедьову думку, прикроюючи ┐┐ до сво║┐ вподоби. Один
тiльки Сень Басараб сидiв мовчки на сво┐м мiсцi i з жалем дивився на  тоту
рухливу громаду.
   - Що з ними зробиш, - воркотiв вiн, - коли вони готовi бiгчи за кождим,
хто ┐м два-три краснi слова покаже!  Ну,  про  мене,  най  бiжать  за  тим
медiвником, будемо видiти, як ┐м посмаку║. Але я сво║┐ стежки не покину! А
ти, побратиме? - обернувся вiн до Прийдеволi, що все  ще  стояв  в  темнiм
кутi i непевно позирав то на Бенедя, то на гамiрливих, оживлених рiпникiв.
   Вiн стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а вiдтак швидко сказав:
   - I я, i я з вами!
   - З котрими вами? - спитав гризько Сень, - Бо ту ми  тепер,  як  бачиш,
двоякi. Чи з ними-от, чи зо мною i братом?
   - Так, з тобою i братом! Ти чув, що сей про  головництво  говорив?  Мов
розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
   - Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! - уговорював його Сень тихим
голосом. - Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на
те. Ти забув про свою...?
   - Нi, нi, нi, не забув! -  перервав  Прийдеволя.  -  Певно,  певно,  що
заслужив! Сто раз заслужив!..
   - Ну, так чого ж ту гризтися?  Хiба  суду  бо┐шся?  Не  бiйся,  комiсiя
по┐хала в тiй добрiй вiрi, що вiн  сам  упав  до  ями;  ще  жида  на  кару
засудять, чому яiiу не заткав!
   - Нi, нi, нi, - знов якось гарячково-болiсно перехопив Прийдеволя, - не
боюся комiсi┐! Що комiсiя? Менi зда║ся навiть, що якби  комiсiя...  те║...
впкршiа, то менi би лекше було!
   - Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?
   - Послухай лишень, Сеню, - шептав Прийдеволя, нахилившися  до  нього  i
судорожно стискаючi┐ сво║ю крепкою рукою його плече,  -  менi  зда║ся,  що
той... жидок, зна║ш... той, що в ямi погиб, що вiн не  був  винен,  що  то
котрийсь другий усе зробив, абощо!
   - Як? Як? От також щось! Хiба ж вiн не був при тiм?
   - Так, так, був i смiявся  навiть,  але  чи  вже  за  тото  смерть,  що
смiявся? А може, вiн не робив нiчого, а тiлько тамтотi?
   - Але вiдки тобi такi думки до голови приходять,  хлопче?  -  запитався
зачудуваний Сень. - Впав батько згори, дiдько го бери!  Погиб  той,  ну  i
добре!
   - Але як вiн не винен? Зна║ш, як я здибав його, i вхопив у руки, i  вiн
почув, до чого се воно йде, то так спищав: "Даруй життя, даруй!" А як я  в
тiй же хвилi пхнув його... зна║ш... то вiн тiлько зойкнув: "Не  винен,  не
винен!" Вiдтак задуднiло, затрiщало, - я полетiв геть. Але той  голос  ║го
все за мною, все в менi, так i чую його! Господи боже, що я зробив!  Що  я
зробив!
   Бiдний парубок заламував руки. Сень дарма старався потiшити його.  Йому
все здавалося, що вкинений в яму касi║р був не винний.
   -  Ну,  як  той  був  не  винний,  то  ти  поправся,  -  сказав  вкiнцi
роззлоблений Сень, - i пiшли й винних тою самою  дорогою!  Най  не  винний
дармо не покуту║!
   Тi слова були мов  удар  обуха  для  Прийдеволi.  Оглушений  ними,  вiн
похилив голову i знов затисся в свiй кут, не говорячи й слова.
   А мiж тим побратими кiнчили нараду.
   - Головна рiч тепер, - говорив Бенедьо,  -  вербувати  людей  до  нашо┐
кумпанi┐. Хто з ким на роботi сто┐ть, або в шинку здиблеся, або на  вулицi
розбалака║ся, зараз i  нав'язувати  о  тiм!  Все  розказувати:  яка  плата
нужденна i який ратунок можливий. I складки збирати. Я гадаю, щоби  кождий
збирав мiж сво┐ми  знакомими,  а  назбиране  щовечора  вiддавав  головному
касi║ровi, котрого ту нинi треба вибрати.
   - Добре, добре, треба вибрати касi║ра! - гукали всi. - Ану, кого би  ту
на касi║ра?
   Радили то сього, то того, вкiнцi стало на тiм, що нема лiпшого касi║ра,
як Сень Басараб.
   - Що, - сказав неприязно Сень, почувши  се,  -  я  мав  би  бути  вашим
касi║ром? Нiколи! Я вiднинi й зовсiм не хочу належати до вас! Анi  я,  анi
мiй брат.
   - Не хочеш належати? А то чому? - скрикнули всi.
   - Бо ви зступа║те з  то┐  дороги,  на  котру  раз  стали  при  здоровiй
застановi. Я сво║┐ дороги не попущуся!
   - Але хто ж яку дорогу змiня║? - сказав Андрусь. - Ту зовсiм нiчого  не
змiня║ся!
   - Що? I ти з ними? - вiдповiв понуро Сень.
   - Такi з ними!
   - А присягу забув?
   - Нi, не забув.
   - А ногами топчеш, хоч i не забув.
   - Не топчу! Послухай лишень i не фурiячся! I Андрусь приступив до нього
i почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало
йому до смаку. Але чим далi, тим бiльше  випогоджувалося  Сеневе  лице,  i
вкiнцi майже радiсно скрикнув вiн:
   - А, коли так,  то  добре!  А  я,  дурний,  i  не  догадався!  Здоровi,
побратими, буду вашим касi║ром i надiюсь, що не пожалу║теся на мене!
   - А тепер ще одно, - сказав сильним, радiсним голосом  Бенедьо,  котрий
нинi раптом з звичайного побратима став немов головою i провiдником  усiх.
- Побратими-товаришi! Ви зна║те, я простий робiтник, як усi  ви,  вирiс  в
бiдi i нуждi, - бiдний мулярський помiчник, i бiльше нiчого. Несподiвано й
непрошено впала на  мене  жидiвська  ласка,  i  мене  Гаммершляг  поставив
майстром, а далi й будовничим коло ново┐ нафтарнi. Дякувати му не  маю  за
що, бо я го не просив о ласку, а тiлько йому  ж  з  того  користь,  що  не
потребу║ окремо будовничого платити. А менi да║ по три ринськi денно, - як
на мене, бiдного робiтника, то се сума дуже велика.  У  мене  в  Дрогобичi
бiдна стара мати, - ┐й мушу пiслати  щотижня  часточку  з  свого  зарiбку,
нехай два ринськi, другi два ринськi спотребую через тиждень для  себе,  -
значиться, лиша║ся за кождий тиждень ще штирнадцять  ринських.  Усе  те  я
обiцяюсь давати до нашо┐ каси!
   - Гурра! - закричали побратими. - Най жи║ побратим Бенедьо!
   - Я також обiцяю по ринському на тиждень!
   - Я по п'ять шiсток!
   - Я по п'ять шiсток!
   - Ось мо┐ три шiстки!
   - Ось мо┐!
   - Ось мо┐!
   Бенедьова бесiда, а ще бiльше його приклад розбудили  у  всiх  запал  i
охоту. Сень Басараб туй-таки зiбрав на початок дещо грошей, а  Прийдеволя,
котрий знав крихiтку письма i котрого  Сень  упросив  собi  за  помiчника,
попризначував столярським оловцем на куснику бiбули з тютюну, що хто дав.
   Весело розiйшлись побратими, радiснi надi┐ виринали в ┐х головах з-поза
темних теперiшнiх суморокiв i  пестили  ┐х  щирi  серця,  мов  схiд  сонця
рожевим блиском красить пустi, каменистi i сумовитi вершини Бескиду.
   IX
   Восени, коли цвiти вже повiдцвiтали, спадь  не  паде  i  жниво  пчоляче
скiнчилося, почина║ться на якийсь час голосне, гамiрливе  життя  в  улiях.
Пчоли, так як i хрещений народ, скiнчивши  свою  нелегку  роботу,  люблять
погуторити, зiбратися купками перед очками та коло затворiв, погомонiти та
потрiпати крильцями. Зразу зовсiм ще не можна порозумiти, що воно  таке  i
до чого йде. Ще в улiю не  сталося  нiчого  нового.  Ще  кiлька  пильнiших
робiтниць уперто вилiтають щодень на  поле,  щоби  по  цiлоденнiм  шуканнi
вернути вечором домiв з невеличким здобутком  на  лапках.  Ще  ситi  трути
гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi  медовi  комори  та
виходячи що день божий в  полудн║  на  верх  улiя  погрiтися  на  сонечку,
подихати свiжим воздухом, розправити i  розмахати  неробучi  крилечка.  Ще
бачиться цiлковитий супокiй, примiрна згода в улiю. А мiж тим уже  в  улiю
iншим духом повiяло. Пчоли-робiтницi якось та║мничо шепочуть помiж  собою,
якось  пiдозренно  похитують  головками,  якось  зловiщо  стрижуть  сво┐ми
щипчиками та пручають сво┐ми лапками. Хто його зна║, до чого се все  i  що
таке готовиться в  пчолячiм  царствi?  Трути,  певно,  того  не  знають  i
по-давньому, ситенько на┐вшися,  гордо  побренькують  собi,  проходжуючися
помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полудн║ на  верх
улiя  погрiтися  на  сонечку,  подихати  свiжим  воздухом,  розправити   i
розмахати неробучi крилечка...
   От таке саме почало дiятися i в Бориславi в  кiлька  день  по  описанiй
вище нарадi. Хто його зна║, вiдки  й  як,  досить  того,  що  новим  духом
повiяло в Бориславi. I коли звичайно нова хвиля свiжого воздуху найперше i
найсильнiше замiтна в горiшнiх верствах, то тут сталося  зовсiм  противно.
Спiднi густi i сiрi верстви першi почули новий повiв,  першi  стрепенулися
вiд нього. I хто його зна║, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того
при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при  горiлцi  -
усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то  всiм  тяжко  жити,  яка
тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду,  без  права,  по  сво┐й  волi
уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще
й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд  кого
почалися тi бесiди, бо у кождого  всi  тi  важкi  iсторi┐  здавна  глибоко
закарбованi були на власнiй  шкiрi  i  ствердженi  власним  досвiдом.  Раз
почавшися, розмови тi вже не втихали,  а  ширилися  чимраз  далi,  ставали
чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi  побачили  сво║  сумне,
безвихiдне положення, не хотiли и говорити о  нiчим  другiм,  i  кожда  ┐х
розмова кiнчилася болючим, важким питанням: "Господи, чи  вже  ж  так  нам
вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна  тому  лiiху
порадити?" Але поради не було  нiвiдки.  А  розмови,  проте,  не  втихали,
противно - ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили  о
свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм, дри ближчiй розвазi  i
по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями  та  старшими  рiпниками
або взагалi бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не  е,  що
лиху можна би помогти, але, не видячи i не знаючи, як  би  можна  помогти,
почали нетерпитися, ставали роздразненi, ходили i говорили, мов в гарячцi,
хапали пильно кожде  слово,  котре  могло  ┐м  прояснити  ┐х  безпросвiтне
положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнiших закамаркiв  доходили  тi
розмови, розбiгалися  на  всi  боки,  мов  огонь  по  сухiй  соломi.  Малi
хлоп'ята-лип'ярi, дiвчата та молодицi, що в кошарах вибирали вiск з глини,
- i тi заговорили о бiдностi свого положення, о тiм,  що  конче  треба  ┐м
деяк радитися з собою i шукати для себе рятунку.
   - I ти то┐ само┐ спiва║ш? - говорили не раз старшi рiпники, всмiхаючися
та слухаючи нарiкання молодих хлопакiв.
   - От так, нiбито нам не така сама бiда, як i вам? - вiдповiдали молодi.
- Та-бо нам ще гiрше, нiж вам! Вас i не так борзо вiдправлять вiд  роботи,
вам i не так живо з платнi урвуть, а хоть  i  вривають,  то  все-таки  вам
бiльша плата, нiж нам. А ┐сти ми потребу║мо так само, як i ви!
   - Але хто ж вас навiв на  такий  розум,  що  треба  собi  який  ратунок
давати?
   - А хто нас мав наводити? Нiбито чоловiк i сам не зна║, що як пече,  то
треба прикладати зимного? Та й ще якби-то не так дуже пекло! А то  видите,
дома голод, не зародило нiчого, тато й мама там десь пухнуть  та  мруть  з
голоду, гадали чей хоть ми ту дещо заробимо, що самi прожи║мо  i  ┐м  хоть
щото поможемо, а ту от що! I на тiлько  не  можемо  заробити,  щоби  самим
прожити в тiй проклятiй ямi! Народу натислося, за роботу тяжко плата  мала
i чимраз ще менша║, а ту ще злодi┐жиди хлiба не довозять, дорожню  от  яку
зробили:
   до хлiбця докупитися тяжко!
   Ну, кажiть самi, чи можна  так  жити?  Радше  вже  або  зовсiм  вiдразу
згинути, або деяк поратуватися!
   В  таких  словах  велися  звичайно  розмови  мiж  рiпниками,   i   такi
пiдносилися жалоби з усiх бокiв. Слова такi мусили трафляти до переконання
кождому, хто мав i на сво┐х плечах двигати  чималий  тягар  власно┐  сво║┐
нужди.  Особиста  кривда,  особиста  нужда  i  грижа   кождого   робiтника
переказувалася  другим,  ставалася  часткою  загально┐  кривди  i   нужди,
доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. I  все  те,  з
одного боку, давило i путало людей, непривичних до важко┐ працi  мислення,
але, з другого боку, дразнило  i  лютило  ┐х,  розрушувало  нерухливих  та
рiвнодушних, розбуджувало ожидания i надi┐,  а  чим  вище  настро║нi  були
ожидания i надi┐, тим бiльше уваги звертали люди  на  сво║  положення,  на
кожду, хоть i як маловажну, подiю, тим бiльше ставали  вразливi  на  кожду
нову несправедливiсть i кривду. Сварки мiж робiтниками а жидами-надзiрцями
ставали тепер чимраз частiшi.  Жиди  тi  привикли  були  вiддавна  вважати
робiтника за худобину, за рiч, котру можна втурити, де  хочеться,  копнути
ногою, викинути,  коли  не  сподоба║ться,  супроти  котро┐  смiшно  навiть
говорити о якiмсь  людськiм  обходженнi.  А  й  робiтники  самi,  звичайно
вибiрки з найбiднiших, вiдмаленьку прибитих та в нуждi занидiлих людей  iз
околичних сiл, зносили терпеливо тоту наругу,  до  яко┐  призвичаювало  ┐х
тяжкими товчками вiд дитинства ┐х убоге життя. Правда,  часом  лучалися  i
мiж ними дивним способом уцiлiвшi, мiцнi, неполаманi натури, як от  братi┐
Басараби, але ┐х було мало, i бориславськi жиди дуже ┐х не  любили  за  ┐х
непокiрливiсть i острий язик. Але  тепер  нараз  почало  все  змiнюватися.
Найсмирнiшi робiтники, хлопцi  й  дiвчата,  котрих  досi  можна  було  без
найменшо┐ унiмностi кривдити i ганьбити, - i тi, замiсть  давнiх  жалiбних
мiн, просьб i слiз, ставилися  тепер  до  жидiв  остро  та  грiзно.  А  що
найдивнiше, то те, що в  кошарах,  де  попереду  кождий  терпiв,  робив  i
журився сам про себе, якимось чудом вродилася дружнiсть i спiвучастя  всiх
за одним, одного за всiми. Ненастанна, жива обмiна думок, почуття  власно┐
недолi,  змiцнене  i  пiднесене  почуттям  недолi  других,  виродило  тоту
дружнiсть. Скоро тiльки жид причепився несправедливо до  робiтника,  почав
нi з сього нi з того лаяти та ганьбити його, - вся кошара обрушувалася  на
жида, притишувала його то лайкою, то насмiхами, то погрозами. При тижневих
виплатах почалися тепер чимраз  бурливiшi  та  грiзнiшi  крики.  За  одним
покривдженим вступалося десять товаришiв, до них не раз  прилучувалося  ще
других десять з других кошар, i всi вони юрбою ввалювалися до  канцелярi┐,
обступали  касi║ра,  кричали,  допоминалися  повно┐  виплати,  грозили  i,
звичайно, ставили на сво┐м. Жиди зразу кидалися, кричали, грозили  й  собi
ж, але, видячи, що рiпники не уступають i не  пуджаються,  але,  противно,
чимраз бiльше роз'ятрюються, уступали. Вони наразi ще не признавалися самi
собi, що положення стало вже не те i може статися грiзне,  -  вони  ще,  а
особливо дрiбнi i великi властивцi, походжали  собi  гордо  по  Бориславу,
спишна позирали на робiтникiв i радiсно  затирали  собi  руки,  чуючи,  що
голод по селах змага║ться, видячи, що людей з кождим днем бiльше  прибува║
до Борислава. Ще вони й  не  подумували  нi  о  чiм,  як  тiлько  о  сво┐х
спекуляцiях, ще й не снилося ┐м, що робiтники можуть яким-небудь  способом
перебуркати ┐м ┐х плани i допiмнутися серед то┐ погонi за золотом також  i
свого кусника. Ще вони спали спокiйно i не чули чимраз голоснiшого  гомону
внизу, не чули понуро┐ духоти в  воздусi,  котра  звичайно  заляга║  перед
бурею.
   I  ско┐лася  тота  важна  перемiна   серед   бориславських   робiтникiв
несподiвано швидко. Аж самi нашi  знакомi  побратими,  котрi  дали  перший
товчок до то┐ перемiни, аж самi вони здивувалися,  видячи,  яким  голосним
вiдголосом лунають по Бориславу ┐х слова. Навiть самi недовiрливi  з-помiж
них, котрi нерадо глядiли на  перемiну  в  цiлях  i  роботi  побратимства,
навiть брати Басараби, видячи, як пильно хапають рiпники  ┐х  слова  i  як
живо розвивають ┐х далi по-свому, почали щирiше приставати до нового руху.
Вони видiли, що Бенедьо i Стасюра праду говорили, кажучи, що треба вийти з
дотеперiшнього тiсно-кружкового побратимства i понести сво║ слово  i  свою
думку мiж широку громаду, а тепер переконалися, що серед то┐ громади грунт
добре приготований пiд засiв такого слова i що слово тото через розширення
в громадi не то що не стратить нiчого, але, противно, набере велико┐ сили.
Впрочiм, брати Басараби, а за ними й деякi другi завзятiшi  побратими,  не
ставали оконечно на тiм, що радив Бенедьо, а думали  так,  що  коли  б  не
вдалася Бенедьова рада (а в ┐┐ удачу вони й тепер ще мало вiрили), то тодi
можна буде повернути цiлу величезну силу збентежено┐ робiтницько┐  громади
на iнше дiло - на те дiло, для котрого вони  в  першiм  початку  зав'язали
сво║ побратимство. Тому-то вони по довшiй розвазi не тiльки не банували на
Бенедя за те, що сво┐ми радами вiдвiв  побратимство  вiд  його  первiсного
напряму i попровадив його за собою по iншiй стежцi,  -  а  противно,  вони
були йому вдячнi за те, що, мимо сво║┐ вiдомостi, вiн прийнявся ║днати для
┐х цiлей бiльшу силу i прийняв на себе провiдництво туди, куди  вони  досi
не  осмiлювалися  ступити.  Вони,  прото,  взялися  щиро   працювати   для
Бенедьових думок, знаючи, що коли б удалося тi думки вповнi перевести,  то
по дорозi зробилось би  й  те,  чого  вони  бажали;  а  коли  не  вдасться
Бенедьова думка, то сповнення ┐х первiсно┐  цiлi  буде  тодi  ще  певнiше.
Значиться, сяк чи так, а Бенедьо, працюючи для всiх робiтникiв, працював i
для них.
   Зато яке життя, який рух пiшов тепер у невеличкiй хатi край  Борислава,
де жили Матiй i Бенедьо. Щодень вечорами приходили побратими, по  два,  по
три,  розповiдали,  як  iде  дiло,  як  приймають  рiпники  ┐х  слова,  як
домагаються ради, як виступають проти жидiв. Наради тривали не раз  досить
довго, i перед очима наших знакомих чимраз яснiше виднiлася дорога, котрою
далi треба ступати.  Ще  в  самiм  початку,  коли  нашi  побратими  рiшили
вербувати до свого побратимства  широку  громаду  бориславських  рiпникiв,
вони цiлi два вечори нараджувалися над тим, як се почати, щоби й  найлегше
доказати свого, i не звернути передчасно на себе увагу. Тодi  ще  в  живiй
пам'ятi були переслiдування i арештування полякiв  -  учасникiв  повстання
1863 p. , i деякi побратими виразили свiй  страх,  щоби  в  разi  викриття
полiцiя не насiла на них i не обвинила ┐х о який бунт, - а в такiм разi  i
вся робота пропала би за нi за що. Вкiнцi Бенедьо порадив  так:  в  першiм
початку пiддавати робiтникам сво┐ думки немов збоку, случайно, повiльно, а
уперто, в кождiй розмовi, будити у всiх почуття свого бiдного,  нужденного
положення i заразом показувати всiм в дальшiй далечинi  можнiсть  поправи.
Таким способом, - говорив Бенедьо,  -  мiж  людьми  прокинеться  неспокiй,
роздразнення, бажання поправи, -  одним  словом,  витвориться  серед  маси
рiпникiв напруження, котре, зручно пiддержане i  побiльшуване,  дасться  у
вiдповiднiй хвилi повернути раптом i з великою силою  в  дiло.  Тота  рада
дуже вподобалася всiм побратимам, i вони прирекли  за  нею  поступати.  Не
пройшло й двох недiль, а цiль тота була майже вповнi  осягнена.  Робiтники
по роботi юрбами ходили по  Бориславi,  гомонячи  та  нараджуючись;  шинки
пустiли чимраз бiльше, а роздразненяя i несупокiй  мiж  народом  чим  далi
змагалися, i нетерпеливi побратими чимраз голоснiше  домагалися,  щоб  уже
раз  виступити  ┐м  одверто  i  взяти  на  себе  провiдництво  в   широкiм
робiтницькiм руху. Але Бенедьо, а за ним i брати Басараби стояли  на  тiм,
що треба ще трохи пiдождати, поки  вище  i  бурливiше  не  битимуть  хвилi
робiтницького роздразнення.
   А хвилi тi, двиганi правдивою  нуждою  i  притиском,  пiддуванi  зручно
пекучо-правдивими  словами  побратимiв,  били  чимраз  вище  i  бурливiше.
Простий чоловiк - ворог усякого довгого думкування та мiркування.  Правда,
власним розумом не швидко вiн доходить до ясно┐ оконечно┐ думки,  томиться
довго засiвшою  йому  в  голову  гадкою,  -  але  коли  вона  усядеться  i
проясниться у нього, зложиться в оконечний, твердий i ясний образ, -  тодi
вже йому не до забавки, не до мiркування,  тодi  вiн  усею  силою  свойого
║ства преться зробити думку свою дiлом, тодi конечна боротьба  мiж  ним  а
противниками його мислi. От так само було й тут. Бачилось би,  i  невелика
рiч чоловiковi, терплячому щоденну нужду та кривду, прийти до почуття  то┐
нужди i кривди, - а прецiнь як пiзно прийшли до того почуття  бориславськi
робiтники! I  бачилось  би,  що  такого  великого  в  тiм  почуттi,  самiм
безвiдраднiм та сумнiм! А мiж  тим  якого  несупокою  наробило,  яку  бурю
пiдняло воно в головах  усiх  робiтникiв!  I  швидко  з  безвiдрадного  та
сумного  чуття  виродилося  грiзне  завзяття,   мимовiльна   дружнiсть   i
непокiрливiсть сво┐м кривдникам. Вiд  слiв  почало  доходити  до  дiл.  От
одного  дня  пронеслася  по  Бориславi  вiсть,  що  там  а  там  робiтники
потурбували в якiмось  завулку  касi║ра,  котрий  замiсть  звичайних  двох
центiв положив собi був брати у робiтникiв по  чотири  центи  "касi║рного"
вiд одно┐ шахти, то ║сть вiд одного 12-годинного робучого дня. Тота  вiсть
була немов знаком, за котрим швидко  по  собi  слiдувало  бiльше  подiбних
случа┐в. За кождою вiсткою о подiбнiм  случа┐  росло  завзяття  i  вiдвага
рiпникiв. Вони вже прямо в очi всяким касi║рам, надзiрцям  та  контролерам
почали нахвалятися, що не будуть довше терпiти  над  собою  кривди.  Страх
почав падати на всякi п'явки людськi. А  коли  одного  дня  пронеслася  по
Бориславi чутка, що коли  один  надзiрець  несправедливо  зарахував  якусь
високу кару рiпниковi, а касi║р при виплатi хотiв йому потрутити тоту кару
з платнi, то рiпники пiдняли при касi великий крик i гамiр, почали  жадати
перед себе надзiрця, щоби витолкувався, за що се таку кару наложив  на  ┐х
товариша. Надзiрець сховався  десь,  касi║р  жартом,  щоби  ┐х  позбутися,
сказав ┐м: "Iдiть i шукайте його, а як знайдете, то приведiть його сюда за
вухо!" Рiпники з оглушаючим криком кинулися на всi боки i по хвилi  найшли
надзiрця, почали з ним шарпатися i таки силою, справдi за  вуха,  притягли
його  до  касi║ра,  розумi║ться,  привели  потовченого,  подряпаного  i  з
понадриваними вухами. I хоть кiлькох рiпникiв за те арештовано i заперто в
громадськiм арештi, то прецiнь мiж рiпниками вiсть тота наробила  великого
голосу i шуму, а на жидiв кинула чималий пострах. Рiпники того самого-таки
вечора  величезною  юрбою,  пiд  проводом  братiв  Басарабiв,   пiшли   до
бориславського вiйта i випросили у нього на волю  всiх  арештованих,  -  i
величезний смiх радостi пiшов помiж робiтниками. Пiснi i погрози загули по
вулицях Борислава, увiльнених спроваджували вiд шинку до шинку i по┐ли,  i
по тисячу разiв допитували ┐х, як то вони провадили надзiрця  за  вуха  до
каси.
   Поки гула п'яна радiсть по вулицях Борислава, в убогiй Матi║вiй  хатинi
сидiли побратими i радилися, що дiяти. Всi годилися на те, що тепер  пора,
що треба взятися до дiла.
   - Скликати збiр! Скликати збiр! - говорили всi.
   I урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збiр  усiх  рiпникiв
за Бориславом на толоцi. В недiлю по хвалi божiй мали там усi  зiйтися  на
нараду.
   Мов громова iскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, вiд  ями
до ями, вiд кошари до кошари, вiд нафтарнi  до  нафтарнi  не  чуване  досi
слово:
   - В недiлю по хвалi божiй! На толоку коло  Борислава!  Нарада!  нарада!
нарада!
   Нiхто не знав, що се  буде  за  нарада,  над  чим  будуть  радити,  хто
склика║? Та й нiхто й не питався о то. Але всi почували, що се буде велика
хвиля, що вiд не┐ много буде залежати, - i всi  покладали  великi,  хоч  i
неяснi, ожидания на тоту хвилю. Нарада! Нарада!  Нарада!  Се  слово,  мов'
чари якi, прояснювало вив'ялi  збiдованi  лиця,  крiпило  мозолистi  руки,
напростовувало здавна похиленi плечi. "Нарада! Наша нарада!" - неслося  то
голосно, то шепотом по  всiх  закутках,  i  тисячi  серць  з  нетерплячкою
билися, дожидаючи недiлi i наради.
   З нетерплячкою ожидали ┐┐  й  нашi  побратими,  а  особливо  Бенедьо  i
Андрусь Басараб.
   Х
   Буря збиралася над Бориславом - не з неба до землi, але з  землi  проти
неба.
   На широкiм болонню,  на  бориславськiй  i  банськiй  толоцi,  збиралися
грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi  цiкавi
на нову, досi не чувану появу; всi повнi надi┐ i якогось та║много  страху;
всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на сво┐х  гнобителiв.  З  гамором  або
шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або
iз середини Борислава  плили-нвпливали  вони.  Чорнi,  заропленi  кахтани,
лейбики, сiряки та гунi, такi ж  сорочки,  переперезанi  то  ременями,  то
шнурками, то ликом, блiдi,  пожовклi  та  позеленiлi  лиця,  пошарпанi  та
заропленi шапки, капелюхи,  жовнярськi  "гольцмини",  бойкiвськi  повстянi
крисанi та пiдгiрськi солом'яники - все те густою, брудною,  сiрою  хмарою
вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.
   - Що ту довго радити? - гомонiли в однiй купi. -  Ту  рада  одна:  жиди
свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!
   - Треба нам узятися докупи,  не  пiддаватися  жидам!  -  викрикували  в
другiй купi.
   - Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не
дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.
   Голод - велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима,
i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.
   - До ями кождого, хто над нами збитку║ся! - гомонiли в другiм кiнцi.
   - Та що то з того, - угомонював старий Стасюра. -  Раз,  що  хто  верже
другого до ями, той пiде гнити до кримiналу...
   - Овва, ще хто зна║, чи пiде, - сказав сумовито Матiй. -  А  от  злодiй
Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його  забрав,  i  донинi  ходить  по
свiтi та насмiва║ся з хрещених людей!
   - Е, то жид, то жид! - закричали деякi. - Жидовi все ввiйде. А  най  би
хрещений чоловiк зробив щось подiбного, - ну-ну!
   - А по-друге, - говорив далi Стасюра,  -  сто  збитку║ся  над  нами,  а
тисяча обдира║ нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався;
   i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, - а  прецiнь  при
тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!
   - Правда, правда! - гомонiли рiпники.
   - Та що то, - говорили другi, - на то вже, вiдай, нема ради.
   - Як то нема ради, - сказав Стасюра, - на кожду слабiсть зiлля ║, треба
тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би  на  наше  горе  не  було  лiку?  Треба
пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада,  щоби  о
тiм поговорити. Адже ж зна║те: громада - великий чоловiк;  де  один  сво┐м
розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.
   - Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, - говорили рiпники.
- А час уже великий, бiда до костi догриза║!
   Такi i подiбнi  розмови  велися  по  всiх  кiнцях  i  по  всiх  купках.
Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до сво┐х думок, додавали
┐м вiри в можнiсть полiпшення i поправи ┐х нужденного життя, змiцнювали ┐х
надiю на громадський розум i громадську  силу.  А  поки  що  все  ще  новi
громади напливали i напливали. Сонечко  стояло  вже  серед  неба  i  пекло
немилосердно, пiднiмаючи  хмарою  густу,  вонючу  замороку  нафтову  понад
Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого
воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.
   - Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду -  вже  всi  зiйшлися!  -
загомонiли робiтники з усiх бокiв.
   - Хто ма║ що говорити, нехай виходить всередину,  на  отсей  камiнь!  -
сказав сво┐м потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.
   - Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, -  гомонiли  рiпники,
обступаючи.
   На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою  великою
громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку  i  позирався  на
всi сторони.
   - Се що за оден? - закричали з усiх бокiв рiпники.
   - От робучий чоловiк, муляр, - сказав Бенедьо.
   - Ну, то говори, що ма║ш говорити!
   - Я й небагато що маю говорити, - сказав Бенедьо, потроха  осмiляючись.
- Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене зна║.  Бiда  нам,
робучим людям. Працю║мо тяжко: ночi недосипля║мо, вдень  i  вiдiтхнути  не
ма║мо коли, мозолi на руках набива║мо: старi ще  не  злiзли,  а  вже  новi
наросли, - i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко з'┐ш; а  ми  чи
багато солодко в'┐мося? Гiрко заробля║мо - то правда, але  ще  гiршi  нашi
вжитки. Та й то бiльше млi║мо голодом, нiж ситостi зазна║мо. Та й ще  коби
хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не  зневажали  нас  на  кождiм
кроцi! А то самi видите, яка нам  повага.  Робучий  чоловiк  у  них  i  за
худобину не варту║!
   - Правду говорить,  правду  говорить!  За  худобиною,  за  псом  бiльше
стоять, як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?
   - Та й ще розважте, - говорив далi Бенедьо, - на кого ми працю║мо,  хто
з нашо┐ роботи користь ма║?  Жиди!  Властивцi!  Бiдний  рiпник  сидить  по
шiсть, по вiсiм, по  дванадцять  годин  у  ямi,  в  замороцi  та  смродах,
мучиться, гепа║ та копле штольнi попiд землю, другi робiтники  стоять  при
корбi, при млинку i крутять, аж ┐м мозок у  головi  крутиться  i  послiднi
цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi
суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та ┐здять в каритах  та
бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи
не почу║. От на кого ми робимо i яку подяку ма║мо за тото!
   - Най ┐х бог покара║ за нашу працю i нашу нужду! -  гукнули  рiпники  з
усiх бокiв.
   - Так-то воно так, - говорив далi Бенедьо по короткiм  передиху,  -  що
най ┐х бог покара║. Але то ще хто зна║, чи бог схоче ┐х покарати, чи нi, а
по-друге, хто зна║, чи нам вiд того буде легше, як ┐х бог  покара║.  А  ту
видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж ┐х! От i тепер  покарав
бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди  принялися  й  собi  ж  нас
карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то
ганьблять у очi: "Iди собi, - кажуть, - коли тобi кривда, я  десять  найду
на тво║ мiсце за таку саму плату". То погадайте ж собi  самi,  що  ту  нам
поможе - здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять
нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа - каров  божов,  а  нам
треба собi братися докупи i радитися, як би  ту  власним  заходом  з  бiди
вигарматися.
   - Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi  нiвiдки
не ма║мо? - крикнули робiтники.
   - Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, - сказав  Бенедьо,  -  але
коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка.
   - Говори, говори! Слуха║мо! - загули рiпники.
   - Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi  нам
нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному  робiтниковi,  а
впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе  помочи  всiм,  такiй
величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи.
   - Ми самi? А то як? - далися чути недовiрливi голоси.
   - Правда то ║, - сказав Бенедьо, - що на тепер не змтажемо собi  цiлком
помочи.  Бо  яка  помiч  можлива,  коли  чоловiк  працю║   не   на   себе,
робитьробить, а другий ║го працею користу║ся? Поки вся наша праця не  буде
йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але  дрiбку,  що  то
пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi
остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у  гарячцi,
сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млi║ чоловiк з голоду, iде до  жида  i
напрошу║ся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу  роботу,  щоби  тiлько  з
голоду  не  згинути.  Ну,  видите,  а  якби  так  ми,  кiлько  нас  ту  ║,
обов'язалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два,
то почислiть самi, яка би сума з того  вийшла.  Якби  нас  найшлося  таких
тисяча, то нiкому би той цент не впався так  тяжко  i  не  затяжiв  би  на
кишенi, а  з  того  щотижня  зiбралась  би  така  сума,  що  можна  би  на
несподiваний случай запомочи десять людей.
   - Правда ║, правда в! - загомонiли робiтники.
   - Невелика то пiдмога, правда, - говорив далi Бенедьо, -  але  вважайте
лишень, що се знов не буде й така мала помiч. Бо вже як так на якийсь  час
зарату║ся чоловiка чи ринським, чи пiвтора, то вiн не буде потребував  iти
до жида, i кланятися ему, i  набиватися  до  роботи  на  яку-будь  мiзерну
платню, не буде мусив знижувати платню другим робiтникам.  А  те,  що  ║му
дасться, вiн може поволеньки та потрошка  виплатити  назад,  скоро  тiлько
дiстане лiпшу роботу. Таким способом наша робiтницька каса не тiлько що не
вменшувалася би, але, противно, все би бiльшiла.
   Рiпники стояли мовчки i розумували.  Зразу  дiло  видалось  ┐м  справдi
немов i хороше, i всi готовi були вiдразу приступити до нього. Але  швидко
далися чутп закиди.
   - Е, що з того, - говорили деякi рiпники. - Ну,  нехай  би  й  так:  ми
будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де  ║
каси громадськi. Богачi повизичують грошi,  користають  з  них,  а  бiдний
тiлько складати мусить, а хiсна з них нiякого  не  ма║.  Або  й  ще  одно:
виберемо касi║ра, розумiвся, також рiпника, як i всi  ми,  -  то  хто  нам
заручить, що вiн грошики не возьме i не втече?
   Бенедьо слухав тих закидiв супокiйно.
   - Думав я над тим також i от що видумав. Насамперед страху  нема,  щоби
користали з наших грошей самi богачi, бо мiж нами  богачiв  нема,  усi  ми
бiднi. А по-друге, ми не жиди, грошi на процент зичити не будемо, а будемо
видавати тiлько в разi  правдиво┐  нужди,  слабостi,  безроботицi,  -  то,
значиться, будемо помагати там, де вже для  кождого  очевидно,  що  помочi
треба. Хто опiсля зможе, той вiддасть нам i надоложить видаток, а  хто  не
зможе, ну то го також не повiсимо.. А з касi║ром, я гадаю,  найлiпше  буде
ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, що би  приступили  до  то┐
каси, то при кождiй кошарi або при кiлькох сусiднiх кошарах ви  собi  самi
вибирайте свого касi║ра, такого, що вже ту, в Бориславi, робить раз у  раз
i котрого добре зна║те. Такий касi║р мiг би збирати  грошi  тiлько  з  тих
кошар, котрi його вибрали. А знаючи, кiлько в них людей робить,  а  кiлько
обов'язалися платити, дуже легко кождий буде мiг знати, кiлько касi║р  ма║
грошей у себе. Скоро би оден в чiм не сподобався, можна  вибрати  другого.
Тi  самi  кошари,  що  мають  одного  свого  касi║ра,  мали  би  обов'язок
пiдпомагати потребуючих з-помiж себе: о тих вони й найлiпше будуть  знати,
чи хто i кiлько потребу║.
   - Так, то й але, - загомонiли робiтники. - Так, то все  буде  касi║р  у
нас пiд оком, а як ┐х буде багато, то у кождого сума буде невелика,  то  й
менша покуса до циганства, i навiть якби вся тота сума пропала, то й се би
страта була невелика. На то можна згодитися.
   - Позвольте, ще не конець на тiм, - говорив Бенедьо. - Хто зна║,  може,
часом трафиться потреба тако┐ пiдпомоги, на котру не вистачать средства  з
одно┐ кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале  для
добра всiх бориславськпх робiтникiв, - а на то  треба  би  бiльше  грошей,
бiльшо┐ каси. То я гадаю зробити ось як. В кождiй такiй частковiй касi, що
би була при однiй або кiлькох сусiднiх  кошарах,  усi  грошi,  якi  будуть
впливати, подiлити на три частi. Двi такi третини лишали би ся при  кошарi
на частковi запомоги, а одну третину давалось би до одно┐, головно┐  каси.
З то┐ каси вже не мiг би видавати анi касi║р, анi одна  кошара,  а  тiлько
цiлий збiр борпславських робiтникiв, розумiвся, тих, що платять до каси. З
не┐ видавати якнайменше, а громадити грошi для бiльшо┐ спiльно┐ потреби.
   - А яка ж би то могла бути така потреба? - питали рiпники.
   - От як я собi о тiм думаю, - сказав Бенедьо. - Як бачите,  тепер  жиди
так дуже впевнилися, що нас  багато,  що  голод  зжене  робiтникiв  чимраз
бiльше до Борислава, що не питають, чи  можна  нам  продихати,  чи  нi,  а
знижують нам плату раз у раз. I не перестануть ще далi знижувати, доки  не
впiмнемся за собою.
   - Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
   - Ба, постiйте, най я вам скажу, як би то  впоминатися!  То  певно,  що
говорити ┐м, чи добром, чи й погрозою, на нi  на  що  не  здасться,  -  не
послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися,
вiдки се на них упало. От що треба зробити. Всi, кiлько нас ту  ║,  i  тi,
котрих ту нема, - одним словом, усi, разом,  одного  поранку,  кождий  при
сво┐й роботi, приходимо i кажемо:  "Годi,  не  будемо  робити,  не  можемо
робити за таку малу платню, волимо сидiти  вдома.  Доки  не  буде  бiльшо┐
платнi, доти й пальцем не кинемо".
   I, сказавши те, всi додому!
   Рiпники аж роти порознiмали з диву, почувши таку раду.
   - Ба, та як же се - покинути роботу?
   - На час, на час, доки жиди плату бiльшу не дадуть.
   - Але ж се може потривати довго.
   - Ну, дуже довго воно не потрива║. Адже ж  уважайте:  жиди  поробили  з
рiжними купцями контракти: на той а той час достачити тiлько воску, тiлько
нафти, ну, а як на час не постачать, то ┐м втрата буде десять раз  бiльше,
нiж  тота  надвишка  в  нашiй  платнi.  А  .самi  до  ям  не  полiзуть,  -
потримаються, може,  кiлька  день,  та  й  мусять-таки  до  нас  "прийдiте
поклонiмося".
   - Але ж вони собi наспроваджують iнших робiтникiв!
   - Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати  вiдси
людей на всi околичнi села i розпустити такий наказ: щоби на такий а такий
час нiхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.
   - А як мазурiв спровадять?
   - То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.
   - Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботицi?
   - Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу.
   - А жиди змовляться i хлiба не довезуть, схотять нас виголодити.
   - Ми й куповати вiд них не будемо. Як у нас будуть сво┐ грошi, то  собi
спровадимо самi з мiста, ще за таншi грошi!
   - I гада║ш, що з того буде нам помiч, що пiдвисшать платню?
   - Я гадаю, що мусять, скоро тiлько ми видержимося твердо.
   - Але таку громаду народа виживити, то треба величезно┐ суми грошей!
   - Можемо на час безроботицi одну часть людей вiдправити на села або  де
до мiста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару.  Та  й  то,  не
пориватися до такого великого дiла, поки у нас не буде досить грошей, щоби
можна було продержатися хоть тиждень. I заки зачнем, то  попереду  уладити
все порядно, i людей по селах розiслати, i хлiба настарати, i  всего.  Але
то о тiм буде ще час поговорити. Тепер скажiть, чи приста║те на тото, щоби
у нас були каси: i частковi, i головна каса?
   - Приставмо! Приста║мо!
   - А на тото чи приста║те, щоби двi третини лишалися в часткових  касах,
а одна третина щоби йшла до головно┐ каси?
   - Нi, най двi третини йде до головно┐ каси! Волимо давати по два центи,
а щоби тiлько нам усiм швидше яка полегкiсть вийшла!
   - А до головно┐ каси я би гадав вибрати до заряду трьох  людей,  котрих
добре зна║те i котрим можете завiрити. А головна рiч,  щоби  каса  була  у
такого чоловiка, що ту ма║ яку свою посiлiсть.
   - Ба, а де ж ту такого найти, коли всi ми зайшлi, бiднi?
   - Я знаю такого чоловiка - старого Матiя, що у него ту своя  хатина.  Я
би гадав, що найлiпше касу у  нього  помiстити.  I  то  так,  щоби  кождий
частковий касi║р мiг кождого часу прийти i перерахувати, що i  вiдки  ║  в
касi, i оповiстити о тiм сво┐х людей. Два другi при головнiй касi мали  би
щотиждень ходити по кошарах i збирати грошi. Таким способом  усе  було  би
безпечнiше, що нiхто  анi  не  оци  ганить  нiкого,  анi  собi  грошей  не
присво┐ть. Чи приста║те на тото?
   - Приста║мо! Приста║мо!
   - А де ║ той Матiй? Хочемо видiти его!  -  закричали  деякi,  котрi  не
знали Матiя. Матiй вилiз на камiнь i поклонився громадi.
   - Ти що за оден? - закричали до нього.
   - Рiпник, люди добрi.
   - У тебе ║ своя хата?
   - Своя не своя, а так, як би своя.  Мо║┐  невiстки  хата,  але  вона  в
службi, не сидить тутка.
   - А приймешся, щоби у тебе була наша каса i щоби  ти  мав  нам  за  не┐
давати вiдповiдь?
   - Як перед богом i сво┐м сумлiнням, так i перед вами. Коли ваша воля на
то, я готов послужити громадi. А впрочiм, вас ту з половина зна║ мене.
   - Зна║мо! зна║мо! - озвалися многi голоси. - Можна покластися на него!
   - Ну, а кого ж на других касi║рiв вибирати? - питали рiпники.
   - Вибирайте кого зна║те, а наймiм таких, щоби  могли  добре  бiгати,  -
сказав Бен╕дьо.
   - Будь ти!
   - Нi, я не можу - слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботi,
не зможу бiгати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.
   За сим Бен╕дьо подякував  громадi  за  послухання  i  злiз  iз  каменя.
Почався шум i  гамiр  мiж  рiпниками.  До  Бенедя  тислися  рiпники,  щоби
стиснути його за руку, глянути  йому  в  лице  i  голосним,  щирим  словом
подякувати за добру раду.
   Мiж тим робiтники швидко згодилися  вибрати  за  двох  других  касi║рiв
Прийдеволю i Сеня Басараба.
   - Дяку║мо за вибiр i за вашу добру вiру! - гукнув Сень  до  громади.  -
Постара║мся добре послужити нашiй загальнiй справi! А тепер, хто що  може,
прошу скинути по центовi, по два, щоби наша каса  вiд  початку  не  стояла
пусто!
   - Гурра! По центовi до каси! - закричали робiтники.
   - Скидайте кождий по центовi, але кождий, - сказав Матiй,  -  то  таким
способом, порахувавши, будемо знати, кiлько нас ту ║!
   Пристали й на то, i коли зiбрано грошi, начислили 35 ринських.
   - Пiвчверта тисяча нас зiйшлося! - крикнув Сень Басараб. - В касi нашiй
тридцять i п'ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути тiльку суму?
   - Що то за сила - громада! - говорили мiж собою  рiпники.  -  Добре  то
якийсь сказав: "Громада плюне по разу та й одного потопить!"
   Гамiр змiгся, але був се  вже  не  понурий,  тривожний  гамiр  прибито┐
безрадно┐ маси; се був веселий гамiр пчiл, що i для них настала  весна,  i
зацвiли цвiти, i ожила надiя щасливiшого життя.
   XI
   Дiла йшли дуже добре. Леон  Гаммершляг  ходив,  землi  не  дотикаючи  з
гордостi i радостi. Все йому удавалося  щасливо,  i  хоть  се  був  тiльки
початок головного дiла,  то  вже  той  початок  вiщував  добре  про  вдачу
цiлостi. I так поперед усього вiд "Восково┐ спiлки" з Росi┐  Леон  одержав
ось яку звiстку: "Постачайте церезин, коли можна, ще й перед  контрактовим
термiном. Спiлка  уладила  щасливу  штуку.  При  помочi,  зна║те,  звiсних
тутешнiх способiв нам удалось заключити з св. синодом контракт на  доставу
церезину до церквiв православних. 100 000 кавцiй зложено.  Ждемо  вiд  вас
вiстi, коли буде готов перший ладунок".
   Прочитавши тоту звiстку, Леон мов на крила  пiднявся.  Значиться,  дiло
угрунтоване мiцно i тривко. Вiн зараз же за тим рушив  до  Борислава,  щоб
поглянути, як сто┐ть будова фабрики.  По  дорозi  вiн  дуже  бiдкував,  що
будова ще аж через тиждень ма║ бути готова i  що  не  можна  так-таки  вiд
завтра зачати фабрикацi┐ воску. Що цiла тота  фабрикацiя  була,  властиво,
контрафакцi║ю, обманством, - про се Леон  анi  крихти  не  думав.  Почуття
справедливостi було у нього взагалi дуже неясне, а вже ж того почуття,  що
iснуючi  устави  i  приписи  державнi  обов'язують  в  чiм-небудь  усякого
горожанина, сього почуття у Деона, як i взагалi у наших  жидiв,  ледве  чи
був i-слiд який-небудь.
   За уладжуванням усяких бiжучих дiл в Дрогобичi, особливо  за  клопотами
при аакупуваннi сирого воску земного вiд рiзних дрiбних  властивцiв,  Леон
уже бiльше як тиждень не заглядав до Борислава i не  знав,  що  i  як  там
дi║ться. Вiн у всiм поклався на Бенедя,  переконавшися  вже  попереду,  що
дiло сво║ вiн робить совiсно i добре. Але як  же  здивувався  Леон,  коли,
при┐хавши до Борислава, побачив, що при новiй будовi робiтникiв нема, крiм
кiлькох, що докiнчували побивати дах; i коли Бенедьо вийшов супроти  нього
з заявлениям, що його дiло вже скiнчене, будова вповнi готова i  оста║ться
тiльки йому оглянути все доочне i вiдпустити його, Леон сам не знав, що  й
казати  на  таку  радiсну  несподiванку,  i  коли  б  Бенедьо  був   "пан"
будовничий, а не простий робiтник i недавнiй помiчник мулярський, вiн  був
би обняв i вицiлував його з велико┐  радостi.  Значиться,  щастя  незмiнно
всмiха║ться йому! Значиться, воно пiдслуху║ його та║мнi думки i бажання i,
мов коханка, бiжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати  ┐х!  Радiсть
широко розлилася по Леоновiм лицi. Вiн почав дякувати Бенедьовi i пiшов  з
ним оглядати будову. Вона  стояла  перед  ним  у  всiй  сво┐й  показностi:
довга-довга, низька, з невеличкими дверми i вiконцями, позираючими  де-де,
мов прислiпуватi злодiйськi очка.
   Два височезнi комини  стримiли  до  неба.  Довкола  будови  був  досить
обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для  в'┐зду
i вузенькою хвiрточкою обiч  для  проходу.  Плац  був  гладко  втолочений,
ями-вапнярки були позасипанi, навiть обширна шопа  для  робiтникiв  i  для
складу  нафабрикованого  воску  була  готова.  Стiни,   не   бiленi,   анi
тринкованi, червонiлися ясно-червоною краскою. Словом, усе було як  треба,
аж Леоновi серце радувалося. А досередини вiн  i  не  йшов  оглядати.  "До
сього, -  казав,  -  треба  привезти  мого  майстра-нафтарника,  вiн  буде
найлiпше знати, чи так усе зроблено, як  треба".  Рури,  i  кiтли,  i  всi
прилади, замовленi в  Вiднi,  вже  надiйшли  були  i  стояли  на  плацу  в
величезних паках. Леон не дав i вiдiтхнути нi собi, нi коням -  сейчас  же
iюгнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той  час  мав
прилагодити робiтникiв, котрi б за проводом Шеффеля нинi ще поуставляли  i
повмуровували кiтли та машини.
   При┐хав i Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмiрив, що. як  i  куди,  i
висказався дуже похвально о будовi. Леон ходив слiдком за  ним  та  тiльки
поцмокував i руки засукував. Бенедьо  тим  часом  з  нанятими  робiтниками
порався на подвiр'┐  коло  машин,  розбивав  дошки  та  пачки,  розмотував
перевесла на шнури i приладжував дерев'янi вали та гереги, щоби  затягнути
все те, куди треба, досередини.
   До пiзнього вечора тривали в новiй фабрицi  стукання  та  брязкоти:  се
уставлювано i утверджувано машини. Де треба було проробити бiльшу дiрку  в
мурованiй стiнi для вставлення рури, де треба було  пiдмурувати  котел  до
належного становища, - Шеффель примiрював i запоряджував, а Бенедьо заспiв
з робiтниками виконував його запорядки. Вкiнцi  з  настанням  сумерку  все
було готове.
   Леон  i  Шеффель  ще  осталися  всерединi  фабрики.  Свiтло  невеличких
воскових каганцiв мигкотiло та сарахтiло,  вiдбиваючися  сотнями  iскор  в
блискучiм череватiм кiтлi з полiровано┐ мiдi. З кутiв пiднiмалися  бовдури
пiтьми, звисали з дерев'яно┐ голо┐ стелi, немов  грозячи  привалити  собою
тих кiлька слабо блимаючих точок.
   - Так завтра зачнете? - спитав з задуми Леон, поблудивши очима  по  тих
темнiючих просторах, по тiм гнiздi, в котрiм мали вигрiтися i  виклюнутися
його золотi сни.
   - Зачнеться, - сказав Шеффель. - А робiтники готовi?
   - А, правда, робiтники, - сказав Леон. - Ну, будуть i робiтники.  Тепер
того зiлля в Бориславi досить.
   - А тiлько, зна║те, - сказав Шеффель, - наше дiло,  те║-то,  не  зовсiм
ясне. То треба вам  постаратися  о  кiлькох,  принаймнi  трьох  робiтникiв
таких, на котрих би зовсiм можна спуститися. То ║, щоби де не розбалакали,
не наплели що. Тих би умiстити треба  в  головнiм  вiддiлi  дестилярнi,  в
хiмiчнiй коморi, де, зна║те, оконечно  вироблю║ться  церезин.  Щоби  прочi
робiтники думали, що се простий парафiн. О то постарайтеся!
   - Гм, - мiркував Леон, - трьох робiтникiв, на котрих  би  можна  зовсiм
спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тiлько то штука - з-помiж того
зброду винайти таких робiтникiв!
   Тим часом на подвiр'┐ ново┐ фабрики зiбралися робiтники довкола Бенедя.
Вони ждали на Леона, щоб одержати вiд нього решту плати i подякувати  йому
за  роботу.  Мiсяць  пiднiмався  на  погiднiм  небi,  де-де   з-за   бiло┐
напiвпрозiрчасто┐  мряки  проблискували  млявим   свiтлом   золотi   зорi.
Робiтники посiдали на каменях та урiзках  з  дилиння  i  балакали;  глухий
гомiн ┐х розмови йшов на поле i мiшався з срiбним шепотом  рiчки,  що  туй
обiч булькотiла по камiннi.  Звiсна  рiч,  бесiда  йшла  про  одно  -  про
недавнiй робiтницький збiр, про складки i будущi надi┐.
   - По правдi кажу вам, - говорив Бенедьо,  -  диво  сталося  з  тутешнiм
народом. Коли я перед мiсяцем прийшов до Борислава i  почав  допитуватися,
чи трiбували вони як-небудь ратуватися, то всi  або  головами  похитували,
або смiялися з мене. А нинi, самi видите, як усi, старе й мале,  тиснуться
до складок. Адже досi вже ма║мо 150 ринських в однiй тiлько головнiй касi!
   - Сто п'ятдесят ринських, - повторив з розстановкою один робiтник, - ну
i що ж! Для одного була би се пiдпомога, але для тiльких тисячiв - що тото
значить?
   - Правда, що мало значить, - говорив Бенедьо, - але ж бо  вважайте,  що
ще тижня нема, як почалися нашi складки. За мiсяць, чень, назбирався  хоть
п'ятсот.
   - Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?
   - Гм, треба добре обрахуватися з силою i з грiшми. - сказав Бенедьо.  -
Числячи на прожиток одному чоловiковi лиш пiвтора  ринського  на  тиждень,
числячи далi, що безроботиця потягне тиждень i  нам  прийдеся  прогодувати
через той час лиш тисячу люда, то  в  касi  мусить  бути  на  те  найменше
пiвтори тисячi ринських.. Найменше, кажу, бо крiм прожитку, будуть ще iншi
видатки.
   - Пiвтори тисячi ринських!  -  скрикнули  в  один  голос  робiтники,  -
Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той  час  половина
нас ту голодом перемре, а з селiв десять тисяч нових прибуде!
   - Що ж робити, - сказав сумно Бенедьо, - на то вже,  бачу,  нема  ради.
Бiльших складок робити не мож, бо  й  так  жиди  уривають  нам  на  пождiм
поступi, а як дiзнаються о наших складках, то ще  бiльше  будуть  уривати.
Треба стояти при сво┐м, складати i терпiти ще хоть три мiсяцi!
   - Три мiсяцi! Хто зна║, що за три мiсяцi може статися!
   Замовкли робiтники, i сум заляг невеличку  гомонячу  громадку.  Бенедьо
важко похилив голову додолу. Вiн i справдi почував,  що  дiло  пекуче,  що
найбiльша сила сього люду лежить в  його  хвилевiм  розбудженнi  i  що  не
покористуватися тим розбудженням - значить випустити з рук головну пружину
дiла. Але що ж було робити?  Грошей  не  було,  щоб  зараз  зачати  змову.
Приходилось все-таки чекати.
   - А ту й ще одна рiч, - промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. -
Менi прийдесь вертати до Дрогобича.
   - До Дрогобича? А то пощо? - скрикнули робiтники.
   - Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скiнчилася.
   - Шукайте iншо┐!
   - Або ж ту без мене не обiйдеся? Правда, жаль чоловiковi покидати  таку
справу, над котро┐ заснованням трудився i думав...
   - Ну, то й не покидайте!
   - Се певно, що треба б не покидати, коби тiлько спосiбнiсть була.
   Робiтники почували се добре, а навiть i в  Бенедя  прокидалася  не  раз
тота думка, що без нього цiла справа могла  би  легко  зiйти  на  фальшиву
дорогу i через те зовсiм не вдатися. Вiн почував, що в кождiй новозложенiй
для нових i непривичних цiлей свiжо зорганiзованiй громадi багато  i  дуже
багато залежить на привiдцi, на його особистiм впливi  i  порадi.  Правда,
вiн почував, з другого боку, аж надто добре безсильнiсть i сво║┐  думки  i
був переконаний, що не спiткайся вiн  в  Бориславi  з  побратимством  i  з
такими тверезо мислячими людьми, як Матiй i Стасюра, вiн сам  но  був  би,
певно, дiйшов до того, до чого  тепер  дiйшов.  Вза┐мне  спiвдiлання  всiх
часток тут було аж надто сильне i виразне, але  iменно  для  того  почував
Бенедьо, що вирватися  з  того  круга  вза┐мних  спiвдiлань  значило  б  -
зашкодити кождiй частцi зосiбна i всiм взагалi. Але  вп'ять-таки,  що  тут
робити в Бориславi, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила  йому
помiч з такого боку. з якого вiн ┐┐ й зовсiм не надiявся.
   З  середини  фабрики  вийшов  Леон  в  супроводi  Шеффеля,   оба   вони
наблизилися до робiтникiв. Робiтники повставали.
   - Ну, люди, - сказав голосно Леон, -  робота  ваша  скiнчена,  i  добре
скiнчена. Дякую вам за пильнiсть вашу!
   - I ми дяку║мо пану за роботу! - закричали  робiтники.  -  Та  най  бог
дасть щасливу годину!
   - Дай боже, дай боже, - сказав радiсно Леон. -  А  тепер,  що  ще  кому
належиться, щоби ми чисто розсталися.
   Почалася виплата. Бенедьо стояв обiч.  Коли  виплата  скiнчилася,  Леон
наблизився до нього:
   - А вам, пане майстер, дуже, дуже  дякую  i  за  роботу,  i  за  швидке
скiнчення - за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися...  Але  тепер,  за
те, що ви таку менi нинi зробили радiсть, приймiть
   вiд мене оте║ на пам'ятку!
   I вiн втиснув в руку Бенедьовi обвинених папiрцем десять ринських самим
срiблом.
   "От зараз буде в нашiй касi 160  ринських",  -  подумав  собi  Бенедьо,
приймаючи з подякою Леонiв дарунок.
   - I ще прошу вас, - сказав на закiнчення  Леон  до  Бенедя,  -  зайдiть
зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чiм поговорити.
   За сими словами Леон i Шеффель пiшли, за ними вийшли робiтники. Бенедьо
остався, щоб позамикати всi дверi i брами, i вiдтак пошкандибав за Леоном,
роздумуючи, що такого вiн ма║ йому сказати. По дорозi вiн вступив до хати,
застав там Матiя i положив  на  його  руки  до  робiтницько┐  каси  десять
ринських срiблом, котрi дарував йому Леон.
   - Що би я вам сказав, - заговорив до нього Леон, коли  Бенедьо  прийшов
на його кватиру. - Ви, як бачу, чесний чоловiк i порядний робiтник,  i  я,
як кажу, не хотiв би з вами розстатися. А менi ту до мо║┐  ново┐  нафтарнi
якраз потрiбно кiлькох чесних i щирих людей до одно┐, i то не дуже тяжко┐,
роботи. Так от що хтiв я вам сказати: чи не схотiли би ви, ели вам у  мене
робота не сприкрилася, остатися й надалi?
   - Але яка ж се буде робота? Прецiнь мулярська вся скiнчена?
   - Е, нi, не до мулярсько┐, а так, до нафтарсько┐, при воску,  -  сказав
Леон.
   - Але чи зумiю ж я робити тоту роботу, коли досi при нiй не  був  i  не
знаю, як що йде? - спитав Бенедьо.
   - Е, е, е, що ту умiти! - сказав  Леон.  -  А  простий  хлоп,  робiтник
бiльше вмi║? А прецiнь робить. Ту нема що вмiти: пан директор  покаже  вам
усе. Я ж кажу вам: не о вмiлiсть ходить, а о то, щоби чоловiк був щирий  i
сумлiнний та щоби, розумi║те, щоби...
   Леон затявся якось на словi, немов вагувався чогось.
   - Щоби, - кiнчив вiн по хвилi, - не розговорив нiде, що i як робиться в
фабрицi. Бо, видите, ту секрет невеличкий... Мiй  директор  вигадав  новий
спосiб фабрикацi┐ воску, то не хотiв би, щоби тото розголошувалося.
   - Гм, та воно-то так... - проговорив Бенедьо,  не  знаючи,  що  лiпшого
сказати.
   - Бо то, видите, - торочив далi Леон, - у нас такi люди поганi, - скоро
що, зараз перехоплять, та й що з того: ┐м зиск, а менi втрата.  То  я  для
того хотiв би...
   - Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нiчо нiкому,  але  ж
бо в фабрицi, крiм мене, чень же, робiтникiв буде богато.
   - Ну, не всi потребують усе видiти й знати. В цiлiй  фабрицi  все  буде
робитися так, як по других  фабриках,  а  тiлько  буде  одна  така  комора
окрема, i в нiй буде троха iнакше. Там буде директор,  ну,  i  треба  буде
пару робiтникiв йому до помочi. Що ж, можу на вас надiятися?
   - Та що, - сказав Бенедьо, ледве можучи  скрити  свою  радiсть,  -  про
мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити.  Мулярсько┐  роботи  тепер  i  так
трудно напитати, буду трiбував ще й нафтарського ремесла. А  за  то,  щоби
через мене ваш секрет не видався, за то будьте певнi.
   - Ну, ну, - сказав, усмiхаючися, Леон, - я й сам  то  знаю,  що  ви  не
такий чоловiк. Але зна║те, коби то ще кiлькох от хоч би двох-трьох  таких,
як ви!.. От, ви ту робили, пiзнали дещо  робiтникiв,  може  би,  ви  лiпше
могли дiбрати до себе таких людей, яких менi треба? Я вам  того  дармо  не
схочу. А ще одно! Перша рiч, розумiвся, плата.  Зна║те  самi,  то  вже  не
мулярська робота, тако┐ само┐ плати, як досi, не можу вам дати.
   - Ну, то розумiеся! - сказав Бенедьо. - Кравця а  шевця  не  мож  одним
лiктем мiряти.
   - Отож-то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робiтника  напхалося,  плату
всюди знижують, бо, розумiвся, що менi за iнтерес платити дорожче, коли  я
можу того самого робiтника мати за дешевшу плату? Але з  вами  -  то  iнша
рiч, розумi║те мене? Тож я вам i тим другим, що будуть разом з вами робити
в окремiй коморi, обiцюю по ринському денно, i  то  наперед  прирiкаю,  що
зниження нiякого  вам  не  буде,  анi  касi║рного  не  ма║те  платити.  Чи
приста║те на таке? Бенедьо стояв i надумувався.
   - Волiв би я, - сказав вiн'по хвилi, - щоби  ви  самi  вибрали  собi  й
прочих людей до сво║┐ окремо┐ комори! А так, виберу я,  а  потому  станеся
щонебудь такого... Зна║те, чоловiк на чоловiцi все може помилитися - ну, а
на мнi буде вся вiдповiдь! А на роботу i на плату нехай i так, я пристану.
   - Нi, нi, - наставав Леон, -  i  товаришiв  собi  доберiть!  До  прочо┐
фабрикацi┐ вистачуть якi-будь люди, а ту треба вибрати. А ви ┐х  ту  лiпше
можете знати, на кого мож спуститися, анiж я або директор.
   - Га, про мене, - сказав  Бенедьо,  -  нехай  буде  й  так.  Постараюся
дiбрати трьох людей, котрим мож буде завiрити. А вiдколи зачина║ся робота?
   - Зараз вiдзавтра. I то, вважайте, треба  форсувати  як  мож  найборше.
Вiск уже замовлений. В окремiй коморi будете й прасувати, i пакувати його.
   "Що се за штука така  може  бути?  -  думав  сам  собi  Бенедьо,  йдучи
сумерком бориславською улицею вiд Леона додому.  -  Вигадав  новий  спосiб
фабрикацi┐ i бо┐ться, щоби робiтники не видали його!  Нiбито  робiтник  на
тiм розумi║ся? А впрочiм, побачимо, що то таке буде! А добре сталося! Нi з
сего нi з того лучилася робота, та й незлий заробок, - ║ при чiм  остатися
в Бориславi й надалi, та й до каси все-таки i вiд мене щотижня вплине хоть
штири ринськi. А Ще три - котрих би ту трьох вибрати?"
   Бенедьо довго думав над тим, котрих би трьох вибрати, але якось не  мiг
зважитися. Вiн постановив собi поговорити о тiм з Матi║м. Бенедьо рад  був
би вибрати всiх трьох iз побратимiв, але Матiй вiдраджував, боячися,  щоби
в разi чого се не звернуло на них якого пiдозрiння.
   - I так, - говорив вiн, - жиди тепер перетривоженi нашим збором.  Певна
рiч, що мiж робiтниками найдуться деякi, котрi доповiдять жидам, що  i  як
ми радили. Ну, а скоро так, то певна рiч, що жиди зачнуть нас шпигувати, -
то щоби, як така купа побратимiв робити буде разом, щоби се деяк не навело
┐х на який слiд абощо.
   Бенедьо вiдповiв, що воно-то  можлива  рiч,  що  жиди  будуть  вiдтепер
шпигувати ┐х, але вiн не впдить,  чого  б  тут  боятися,  щоб  не  викрили
побратимства, хоть би навiть побратимiв кiлька робило при купi. Адже  ж  о
дiлах сво┐х вони не потребують говорити наголос при чужих людях. "Впрочiм,
- додав Бенедьо, - не в тiм головна рiч, кого вибрати,  але  в  тiм,  щоби
взяти тих iз побратимiв, котрi iменно тепер  не  мають  роботи".  А  таких
якраз було два: Деркач i Прийдеволя. Отже, Бенедьо побiг шукати  ┐х,  щоби
замовити ┐х до фабрики Гаммершляга,  а  на  третього  вибрав  собi  одного
чесного рiпника, котрий хоть не належав до  побратимства,  але  дуже  живо
зайнявся свiжо пiднесеною думкою  робiтницьких  кас  i  котрого  побратими
жартом прозвали Побiгайком  за  його  невтомиму  рухливiсть  i  готовнiсть
бiгати вiд ями до  ями,  чи  то  для  збирання  складок,  чи  й  так,  для
притягування щораз нових людей до робiтницько┐ спiлки.
   А Леон Гаммершляг, згодивши Бенедя, накинув  на  себе  легке  пальто  i
вийшов на улицю пройтися та розмовитися з деякими  знакомими  властивцями,
котрi звичайно в ту пору  проходжувалися  вулицею.  Швпдко  його  окружила
громадка  жидiв,  стискаючi┐  його   руки   i   желаючи   йому   щастя   з
нововибудованою фабрикою. Далi почалися розмови  про  всякi  бiжучi  дiла,
котрi найбiльше занiмали жидiв-капiталiстiв. Звiсна  рiч,  поперед  усього
почали деякi розпитувати Леона,  як  стоять  такi  й  такi  курси,  чи  не
потребу║ ще бiльше воску, як багато дума║ вироблювати тижнево  парафiну  в
сво┐й фабрицi, а коли у всiм тiм  цiкавiсть  ┐х  була  заспоко║на,  зiйшла
бесiда на бориславськi новини.
   - Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! - сказав,  важко  зiтхаючи,  низький  а
грубезний жид, Iцик Баух, один з дрiбних властивцiв кiлькох ям. - Що ту  у
нас дi║ться, що ту у нас дi║ться, то аж розказувати страшно! Ви  не  чули,
пане Гаммершляг? Ох-ох-ох, бунтацiя, та й годi! Чи я-то вiддавна не казав:
не давати тим поганцям, тим опришкам - фу-у! - не давати ┐м тако┐  високо┐
платнi, бо як собi розберуть, то будуть гадати -  ох-ох-ох,  -  що  ┐м  ще
бiльше належиться! А тепер видите, самi видите, що по-мо║му стало!
   - Та що таке? Що за бунтацiя? - спитав недовiрливо ХЛеон.
   - Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! - сопiв далi Iцик  Баух.  -  Прийдеться
швидко всiм чесним гешефтсманам  утiкати  з  Борислава,  auf  mane  munes!
Бунтуються робiтники, чимраз острiше ставляться  до  нас,  а  в  недiлю  -
ох-ох-ох - ми вже гадали, що то буде наш послiднiй  день,  -  фу-у!  -  що
зараз кинуться рiзати! На толоцi тiлько ┐х  зiйшлося,  що  тих  крукiв  на
скiтнику. Ми всi з переляку  троха  не  померли.  Нiхто,  розумi║ться,  не
поважився приступити, бо були би розiрвали на кусники, - адже  ж,  зна║те,
дикий нарiд! Ох-ох-ох, що вони там говорили мiж собою, того  не  зна║мо  i
довiдатися не мож. Я питав сво┐х Банюсiв - говорять: "Ми так собi, гагiлки
грали!" Брешуть, бестi┐! Ми видiли добре э даху, що один вилiз на камiнь i
довго  щось  говорив,  а  вони  слухали-слухали,  а  далi  як  загомонять:
"Вiват!.." Ох-охо-ох, страшнi рiчi, страшнi рiчi!
   - Але ж я у всiм  тiм  не  виджу  нiчого  страшного,  -  сказав,  гордо
усмiхаючись, Леов. - Може, й направду гагiлки грали.
   - Ох, нi, ох, нi, - говорив далi Iцик Баух. - Уже  я  знаю,  що  нi!  I
повертали вiдтам такi веселi, спiваючи, а  тепер  мiж  ними  якiсь  змови,
якiсь складки. Gott ьber die Welt, - буде лихо!
   - Я все ще не виджу, - зачав було знов Леон, але  другi  жиди  перебили
його, потверджуючи вповнi слова Iцика Бауха i додаючи ще вiд  себе  богато
подробиць. Треба сказати в честь бориславським робiтникам, що  вони  зразу
добре порозумiли свою справу i бодай по той час нiкотрий з них  не  зрадив
жидам, яка була цiль ┐х сходин i що ураджено на  ┐х  радi.  Впрочiм,  може
бути, що й далеко не бiльша часть робiтникiв чула та розумiла все  доразу,
що й до чого було ураджено:  тi,  котрi  розумiли,  не  висказували  сього
жидам, а тi, що не розумiли, то й не могли ┐м багато цiкавого сказати.  То
тiльки дiзналися жиди, що мiж робiтниками робляться якiсь складки, що вони
хотять самi допомагати собi i що до всього того нарадив ┐х  муляр  Бенедьо
Синиця!
   - Бенедьо! Той, що у мене  нафтарню  мурував?  -  скрикнув  зачудуваний
Леон.
   - Той сам.
   - Складки? Помагати собi? Гм, я й не  гадав,  щоби  у  Бенедя  було  на
тiлько розуму. Мулярський помiчник, родився i вирiс в Дрогобичi, - i вiдки
вiн до всього того прийшов?
   - Е, чорт го там побери, вiдки прийшов,  то  прийшов!  -  зафучав  Iцик
Баух. - Але як вiн смi║ нам ту людей бунтувати? Пiслати  до  Дрогобича  по
шандарiв, най в ланцюги та шупасом вiдсиi
   - Але прошу вас, панове, - сказав, зупиняючись, Леон, - я  не  розумiю,
чого се ви так тривожитесь? Що в тiм усiм страшного? Я бував по Нiмеччинi,
там робiтники всюди сходяться, радяться, складаються, як ┐м захочеться,  i
нiхто ┐м того не боронить, i нiхто того не  ляка║ться.  Противно,  розумнi
капiталiсти ще й самi ┐х до того заохочу'ють. Там кождий такий  капiталiст
як говорить до робiтникiв, то раз у раз у нього на язицi Selbsthilfe та  й
Selbsthilfe . "Помагайте самi собi, всяка постороння помiч для вас  на  нi
на що не здасться!" I гада║те,  що  зле  на  тiм  виходять?  Противно!  Як
робiтники самi собi помагають, то значить, що вже капiталiст  не  потребу║
┐м помагати. Чи там окалiчi║ хто  на  фабрицi,  заслабне,  постарi║ться  -
Selbsthilfe! Най собi роблять складки, най собi помагають самi, аби тiлько
ми ┐м не потребували помагати? А вже ми будемо старатися, щоби ┐м роги  не
надто високi росли: скоро що троха зачнуть носитися  бутно,  а  ми  цап  -
плату знижимо, i свищи тодi тонко, так, як ми хочемо!
   Леон  виговорив  усю  тоту  бесiду   з   таким   запалом   внутрiшнього
переконання, що в значнiй частi успоко┐в i потiшив  сво┐х  слухачiв.  Один
тiльки грубий червононосий Iцик Баух недовiрливо  хитав  головою,  i  коли
Леон скiнчив, вiн, важко вiдсапуючи, сказав:
   - Ох-ох-ох! Коби-то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляг! Але я
боюся, що воно не так буде. Що нашого робiтника, дикаря, бойка, рiвняти до
нiмецького! Де нашому робiтниковi до яко┐ розумно┐ Selbsthilfe?  Ох-ох-ох,
Gott ьber die Welt! A якби вiн Selbsthilfe порозумiв так, що  треба  брати
за ножi та рiзати жидiв? Га?
   Всi слухачi, не виключаючи й самого Леона, стрепенулися на  тi  зловiщi
слова, морозом подернуло у них за плечима. А до того в тiй хвилi коло  них
перейшла з гомоном юрба рiпникiв, з-помiж котрих, о цiлу голову вищий  вiд
усiх, вистирчував понурий Сень Басараб. Вiн грiзно  позирав  на  жидiв,  а
особливо на Бауха, свого  принципала.  Бауховi  вiд  його  погляду  чогось
недобре зробилося, i вiн замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.
   - От, дивiть, якi вони, - говорив вiн, коли рiпники  пропали  в  темнiм
закаулку, - дичина, та й годi! От той високий  серед  них  -  вiн  у  мене
робить  -  чи  не  цiлковитий  медвiдь?  Та  ви  тому  лиш  писнiть  слово
Selbsthilfe, а вiн зараз возьме нiж та й-зарiже вас!
   Але Леон, а за ним i другi  жиди  почали  перечити  Бауховi.  Вони  тим
живiше перечили йому, чим бiльше самим було лячно, i, переконуючи його, що
небезпеченства нема нiякого, старалися, властиво, переконати о тiм i  себе
самих. "Що то воно так зле не ║, - говорили вони. - Люд наш,  хоть,  може,
незугарний i непривiтливий на вид, не  в  такий  злий  i  кровожадний,  як
зда║ться Бауховi. I що случа┐ правдиво┐, порядно┐ спiлки i у нас не рiдкi,
i людям тутешнiм зовсiм не чужi. I що коли б  мало  було  прийти  до  яких
"непорядкiв", то було би вже прийшло зараз по першiм зборi. I що Бенедьо -
чоловiк  слабовитий  i  характеру  лагiдного.  I  що  Леон  зараз   завтра
поговорить з ним i розпита║ться його о все, i що Бенедьо мусить  йому  все
чисто  розповiсти,  бо  пiд  певним  зглядом  Бенедьо  зобов'язаний  йому,
Леоновi, до вдячностi, i що наперед можна  впевнитися,  що  небезпеченство
нiяке нiкому не грозить.
   - Ох-ох-ох, де бiльше язикiв, там бiльше й мови! -  говорив  невмолимий
Баух. - Але я вам раджу: не вiрте тим розбiйникам, розбийте ┐х складки,  а
особливо знижiть ┐м плату так, щоби, собака, один з другим не мав за що  й
продихати, то тодi ┐м i складок усяких вiдхочеся!
   - Еге-ге, будем видiти, чи вiдхочеся! -  проворкотiв  крiзь  зуби  Сень
Басараб, котрий поза кошари i плоти пiдповз iд  тому  мiсцю  i,  розумiючи
добре жидiвський  жаргон,  котрим  розмовляли  жиди,  пiдслухав  усю  тоту
розмову. - Еге-ге, побачимо,  небораче,  чи  вiдхочеся!  -  воркотiв  вiн,
здвигаючися на ноги з-за плоту, коли жиди  розiйшлися.  -  Коби  лиш  тобi
борше дечого другого не вiдхотiлося!
   I,  розпустивши  ноги,  Сень  поспiшив  до  Матi║во┐  хати,  щоби   там
розповiсти побратимам о тiм, як то жиди говорять о ┐х  радi  i  що  о  нiй
знають.
   На другий день рано перед  роботою  Леон  здибався  з  Бенедьом  уже  в
фабрицi. Бенедьо представив йому  Деркача,  Прийдеволю  i  Побiгайка,  яко
вибраних до роботи в окремiй коморi. Леон тепер жалував  трохи,  що  вчора
поквапився дати Бенедьовi тоту поруку,  бо  був  переконаний,  що  Бенедьо
вибрав до того сво┐х одномисникiв!  Вiн  починав  навiть  боятися,  чи  не
пiдозрiва║ дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезином, i  для  того
наказав Шеффелевi, щоб i супротив тих вибраних робiтникiв  Х  був  якомога
осторожний. Але що ж, назад цофатися з сво┐м словом  було  тепер  запiзно,
тож Леон, хоч i з замiтною  тривогою,  рiшив:  що  ма║  торочитись,  нехай
торочиться. Треба тiльки розпитати Бенедя самого про цiлу тоту рiч.
   От вiн, сказавши кiлька сл┐в заохоти нововибраним робiтникам,  закликав
Бенедя з собою до окремо┐ комори i прямо запитав його, що се був за збiр у
них i що вiн там говорив робiтникам. Вiн мiркував собi, що коли  у  Бенедя
що злого на думцi, то таке пряме питання оголомшить  i  змiшав  його.  Але
Бенедьо був уже вiдучора на се приготований i, не показуючи  й  найменшого
змiшання, вiдповiв,  що  позаяк  деякi  робiтники  пiдняли  були  думку  -
запомагати однi других складками, то вiн радив  ┐м  зробити  у  себе  таку
касу, яку мають по мiстах цеховi ремiсники для запомоги, i до  заряду  то┐
каси  запросити  по  рiвнiй  частi  вибраних  людей  з  рiпникiв  i  панiв
предпри║мцiв. Леон ще дужче здивувався,  почувши  тоту  мову  вiд  Бенедя,
котрого вiн уважав досi зовсiм простим, нi о чiм не думаючим робiтником.
   - Вiдки ж ви набралися такого розуму? - спитав Леон.
   - Та що, прошу пана, - сказав Бенедьо, - у нас, у мiстi, так  заведено,
то я й тутка так радив. Се не мiй розум, куди менi!
   Леон похвалив Бенедя за тоту раду i додав, що  до  заряду  такою  касою
конче треба вибрати кого з письменних предпри║мцiв, котрий би  умiв  вести
рахунки, i що треба уложити статути то┐ каси i подати ┐х  до  затвердження
намiсництву. Додав навiть, що вiн сам готов ┐м о такi статути постаратися,
за що Бенедьо йому наперед подякував. На тiм вони й розiйшлися.  Бенедьовi
прикро було, що вiн мусив брехати перед Леоном, - але що дiяти, коли  годi
було iнакше. А  Леон  вiдiйшов  радiсний,  почуваючи  себе  бог  зна  яким
лiбералом,  котрий  ось,  мовляв,  заохочу║  робiтникiв  до  дружностi   i
самопомочi i так безконечно  вище  сто┐ть  над  усiми  тими  "халатниками"
бориславськими,  котрi  в  робiтницькiй  самопомочi  видять  бунтацiю   та
небезпеченство i зараз готовi, мов тi курята, ховатися пiд крила жандармiв
i полiцi┐. Нi, пора i ┐м пiзнати, як то йде в свiтi,  пора  й  Бориславовi
мати свiй робiтницький рух, - розумi║ться, легальний,  смирний  i  розумно
керований робiтницький рух! I за сим лiберальнi думки Леона пiшли гуляти в
далеку далечину, йому мрiялося, що ось уже недалеко тото славне "збратання
капiталу з працею", що воно почнеться не вiдки, як iмеяно вiд Борислава, i
що в iсторi┐ того збратання, перiрою i найважнiшою,  бо  вихiдною,  точкою
буде його розумна Г  лiберальна  розмова  з  Бенедьом  i  заявлена  в  нiй
прихильнiсть до нового робiтницького руху. "Так, так, - заключив вiн,  уже
колишучись в сво┐й легкiй бричцi на ресорах долi бориславською  улицею,  -
дiла мо┐ йдуть дуже добре!"
   XII
   Ех, Готлiбе, Готлiбе! Чи знав ти, чи гадав ти,  якого  колоту  наробить
твiй лист i твiй безумний поступок у головi тво║┐ матерi!
   Рифка була слаба. Се не була слабiсть тiла, бо тiлом вона була  здорова
i сильна, -  се  був  якийсь  дивовижний  розстрiй  духу,  якесь  надмiрне
напруження, за котрим слiдували хвилi  цiлковито┐  бездушностi  i  апатi┐.
Вона ходила по покоях, мов сонна, не видiла нiчого i не  займалася  нiчим,
окрiм свого сина. Вiн скалiчений, вiн хорий! Може, небезпечно? Може,  коло
нього нiкого нема? Вiн умира║, мучиться! А вона, мати,  котрiй  над  нього
вема нiчого дорожчого, вона не зна║ навiть, де вiн ║ i що з  ним  дi║ться?
Але ж вiн не казав ┐й сього знати! Що вiн гада║ з собою робити?  Чи  довго
буде так бурлакувати мiж чужими людьми, мов який сирота, в такiй  поганiй,
обiдранiй одежi? Вона плакала, лютилася, рвала i дерла,  що  ┐й  пiд  руки
попало, не можучи на всi тi питання найти вiдповiдi. Вона раз готова була-
розповiсти все Германовi i бiгти шукати за ним по всiм Дрогобичi, то  знов
на не┐ находила якась дика упертiсть, ┐┐ уява рисувала ┐й образи  страшно┐
муки i конання Готлiба, з очей ┐┐  лилися  сльози,  а  п'ястуки  судорожно
затискалися супроти кабiнету мужа, i  уста  шептали:  "Нехай  гине,  нехай
умира║, на злiсть сьому нелюдовi, сьому тирановi! От так! От так!" Вона  й
забувала, що цей нелюд i тиран не знав i не бачив нiчого того i, бачилось,
зовсiм не турбувався про Готлiба. Вираз мертвого, безучасного  супокою  на
його  лицi  несказанно  лютив  Рифку,  i  вона  старалась  якомога   рiдше
показуватись йому на очi. Вона найбiльше сидiла замкнена  в  сво┐м  поко┐,
перечитувала по сто разiв Готлiбовi листи, але й вони вже не могли втишити
┐┐ неспокою i тривоги. Все ┐й обридло. Вона цiлими годинами визирала через
вiкно то в сад, то на гостинець,  чи  не  йде  коминарчук  з  листом.  Але
коминарчука з листом не було, i  Рифка  з'┐далася  сама  в  собi,  згоряла
тисячними суперечними чуттями, не можучи на нi на що вiдважитися. Вона  за
тиждень такого несупокою починала бути й справдi хора.
   - Що тобi таке, Рифко? - спитав ┐┐ раз Герман при обiдi.  -  Ти,  бачу,
хора?
   - Хора! - вiдказала вона, не дивлячись на нього.
   - То-то ж бо й ║. Я виджу, що хора. Треба пiслати за лiкарем.
   - Не треба!
   - Як то не треба? Чому не треба?
   - Не поможе менi лiкар!
   - Не поможе? - дивувався Герман. - А хто ж поможе?
   - Вiддай менi мого сина! - вiдрiзала Рифка. - Се тiлько менi поможе!
   Герман стиснув плечима i вiдiйшов геть.  За  лiкарем,  звiсна  рiч,  не
посилав. Аж ось ледво-неледво по десяти днях  Рифка  дiждалася  вiстi  вiд
сина. Коминарчук доти ходив по улицi, доки вона не вихилилася через вiкно:
тодi вiн крiзь вiкно кинув ┐й з улицi до хати Готлiбову  карточку.  Готдiб
ось що писав:
   "Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсiгди: мусить. Чи хоче, чи  не
хоче. А впрочiм, як може не хотiти, - адже я багатий, багатшого жениха  не
найде в цiлiм краю. А я чую, що без не┐ не можу видержати. В снi  i  наявi
все вона та й вона передо мною. I не знаю навiть, як назива║ться.  Але  що
то значить, коли вона менi сподобалася! I куди вона могла по┐хати?  Коби-м
знав, зараз би-м по┐хав за нею. Ага,  я  забув  вам  сказати,  що  я  в;ке
здоров, принаймнi натiлько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улицi
напротив ┐┐ дому, але пе важився ще й питати нiкого, чий се дiм i чия вона
донька. Завтра раненько прийде мiй пiсланець: дайте йому дещо  грошей  для
мене".
   Грошей у  Рифки  було  небагато.  На  другий  день  коминарчук  справдi
прийшов, i то в  таку  пору,  коли  Германа  не  було  дома.  Вона  почала
розпитувати його про сина, але коминарчук нiчого не знав, а тiльки сказав,
що ма║ принести грошi, та й  годi.  Рифка  дала  йому  десять  ринських  -
послiднiх десять ринських, якi у не┐ були, -  i  осталась  сама  в  поко┐,
проклинаючи коминарчука, що не вдоволив ┐┐ цiкавостi.
   Звiстка, що Готлiб здоров i може вже ходити,  врадувала  ┐┐,  але  його
надмiрна i слiпа любов почала ┐┐ тривожити, ┐й нараз впало  на  думку,  що
ану ж но Готлiбова дiвчина - християнка, то що тодi? Вона прецiнь не схоче
йти за жида, - i готов собi Готлiб бог зна║ що зробити, скоро не зможе  ┐┐
дiстати. I в ┐┐ роздражненiм умi засiла тота догадка, мов влiзлива оса,  i
знов почала вона мучитись, i тривожитись, i ночi не  спати,  i  проклинати
весь свiт, мужа й себе. ┐й, не знати чому, бажалося, щоби Готлiб узяв собi
яку-небудь бiдненьку, робучу жидiвочку з Лану, таку саму, якою була  вона,
коли посватав ┐┐ Герман, ┐й здавалось, що вона зненавидiла б його враз  iз
його жiнкою, коли б  тота  жiнка  була  з  багатого  дому.  А  мiж  тим  з
Готлiбових листiв випливало очевидячки, що дiвчина,  котру  вiн  уподобав,
була багата, ┐здила повозами, мала багато  вбраних  слуг,  -  i  вже,  вже
звiльна починала в Рифчинiй душi зароджуватись против не┐  якась  слiпа  i
глуха ненависть.
   Але найгiршо┐ гризоти наробили Рифцi грошi. По  кiлькох  днях,  знов  в
Германовiй неприсутностi, прийшов коминарчук з карточкою. В карточцi  було
коротко i вузловито написано ось що:
   "Грошей менi треба,  багато  грошей.  Мушу  вбратися  по-людськи.  Вона
завтра при┐де. Мушу говорити з нею. Вже знаю чия. Передайте зараз хоть сто
ринських".
   Рифка аж затряслася, прочитавши тi слова. Знав чия, а не пише, не скаже
┐й! I мав ж вiн серце лишати ┐┐ в непевностi? А ще сто ринських просить, -
вiдки вона озьме сто ринських? Герман вiд  кiлькох  днiв  щось  дуже  куцо
держав ┐┐, не давав ┐й до рук нiяких грошей, не лишав, як се давнiше часом
лучалося, анi цента в сво┐й шуфдядi, а все  замикав  до  велико┐  залiзно┐
каси на три ключi, а ключi забирав з собою. Рифка й не покмiтила сього  аж
до се┐ хвилi. Але тепер, коли син зажадав у не┐  тако┐  суми,  а  вона  не
найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного  покою  цо
другого, з одно┐ шуфляди до друго┐, але нiде не могла найти  нiчого.  Вона
голосно кляла нехланника-мужа, але  прокляття  не  помагали  нiчого,  i  з
кровавим серцем мусила вiдправити  коминарчука,  кажучи  йому,  що  грошей
тепер не мав i що нехай прийде аж завтра.  Коминарчук  похитав  головою  i
пiшов.
   По його вiдходi Рифка, мов безумна, бiгала по покоях, трiскала  меблями
i наповнювала цiлий дiм прокляттями та лайкою. За тою  роботою  застав  ┐┐
Герман.
   - Жiнко, а тобi що такого? - скрикнув  вiн,  ставши  на  порозi.  -  Ти
вдурiла?
   - Вдурiла! - скрикнула Рифка.
   - Чого тобi треба? Чого кида║шся?
   - Грошей треба.
   - Грошей? Нащо тобi грошей?
   - Треба, та й годi.
   - А багато?
   - Багато. Двiста ринських! Герман усмiхнувся.
   - Що?
   - Та що, збира║шся десь за волами йти, чи о? - сказав вiн.
   - Не питайся, а давай грошi!
   - А-в-бе-бе, а вiдки  такий  строгий  наказ?  У  мене  нема  грошей  на
роздавки.
   - Нема грошей! - скрикнула Рифка i визвiрилася на нього. - Кому  ти  се
говориш? Зараз давай,  бо  бiда  буде!  -  I  вона  з  пiднятими  кулаками
наближувалася до нього. Герман стиснув плечима i поступився назад.
   - Вдурiла жiнка! - проворкотiв вiн пiвголосом. - Давай ┐й грошi,  а  не
знати нащо. Ти  гада║ш,  -  сказав  вiн  до  не┐  спокiйним,  переконуючим
голосом, - що у мене грошi лежать? У мене грошi в дiло йдуть.
   - Але менi треба, зараз, конче! - сказала Рифка.
   - Нащо? Як тобi треба що купити, то  скажи,  -  возьму  на  кредит,  бо
готових грошей не маю.
   - Не треба менi твого кредиту, а тiлько готових грошей. Чу║ш!
   - Говори до гори, - вiдказав Герман i,  не  вдаючися  з  нею  в  дальшу
бесiду, пiшов поквапно до свого кабiнету, все озираючись назад себе, чи не
бiжить за ним Рифка з пiднятими кулаками. Прийшовши до кабiнету, вiн зразу
хотiв замкнути дверi на ключ, але далi надумався, знаючи Рифчину натуру, i
з легким, та║мним усмiхом засiв коло свого пульта i почав писати.
   - Я знав, що воно так буде, - говорив вiн сам до себе, все ще  та║мниче
всмiхаючись. - Але нехай! Тепер я не подамся i притисну ┐┐. Побачимо,  хто
з нас дужчий!
   По хвилi, важко дишучи, увiйшла Рифка. Лице ┐┐ мiнилося: раз наливалося
кров'ю, мов буряк, то "знов блiдло, мов  полотно.  Очi  палали  гарячковим
жаром. Вона сiла.
   - Скажи ти менi, бога ради, чого ти хочеш вiд мене? - спитав ┐┐  Герман
якмога супокiйним голосом,
   - Грошей, - вiдповiла Рифка з упертiстю божевiльно┐.
   - Нащо?
   - Для сина, - сказала вона з притиском.
   - Для якого сина?
   - Для Готлiба.
   - Для Готлiба? Але ж Готлiба вже й на свiтi нема,  -  сказав  Герман  з
уданим зачудуванням.
   - Волить тебе не бути на свiтi!
   - Значиться, вiн живий! Ти зна║ш, де вiн е? Де вiн, скажи менi? Чому не
йде додому?
   - Не скажу.
   - Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з'┐м його.
   - Вiн бо┐ться тебе i не хоче бути з тобою. . - А грошей  мо┐х  хоче?  -
сказав уражений Герман.
   Рифка на те анi слова.
   - Зна║ш же що, - сказав рiшуче Герман. - Перекажи йому, коли зна║ш,  де
вiн, нехай верта║ться додому. Досить  уже  то┐  дурно┐  комедi┐.  Доки  не
верне, то анi цента не дiстане анi вiд мене, анi вiд тебе!
   - Але ж вiн готов собi що зробити! - скрикнула Рифка голосом розпуки.
   - Не бiйся! Так собi зробить, як у  Львовi  втопився.  Гада║,  що  мене
грозьбами сво┐ми переломить. Нi! Раз я подався, - тепер годi.
   - Але вiн готов утекти в свiт, готов наробити тобi якого лиха.
   - Хе-хе-хе, - сказав насмiшливо Герман, - в свiт без грошей не втече, а
впрочiм... Слухай, Рифко, щоб ти не робила собi нiяко┐ гризоти за те.  що,
мов, оте║ ти розповiла менi за нього. Я знаю, вiн тобi  заказав,  i  я  не
налягав на тебе. Але я давно вже знаю ее, знаю, де вiн жи║  i  що  робить,
усе знаю. I щастя його, що я се знаю,  а  то  були  б  шандарi  давно  вже
всадили його до цюпи i були б шупасом повели  його  до  Львова.  Розумi║ш?
Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим вiн при┐хав зо Львова i у котрого
мешка║, що вiн зараз, скоро я при┐хав, розповiв менi все дочиста. А  тепер
слухай! Я до нього не  буду  втикатися,  ловити  його  не  пiду,  бо  вiн,
впрочiм, в мо┐х руках. Перекажи йому,  най  верта║  додому,  то  все  буде
добре. А як не хоче, то - мусить. Шандарi пильнують  його,  не  дадуть  му
нiкуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дiстане, перекажи му се через  того
злодiякоминарчука, що тобi доносить пошту вiд нього. Я його давно  маю  на
оцi, най i то зна║. I на тiм конець!
   Герман встав з крiсла. Рифка зразу сидiла, оглушена тими словами  свого
мужа. Вона тремтiла всiм тiлом, ┐й дух запирало так,  що  вона  ледвеледве
дихала, а вкiнцi,  коли  Герман  встав,  вона  нараз  розляглася  страшним
спазматичним реготом, котрий, мов грохiт грому, залунав по широких, пустих
покоях. По хвилi i смiх раптом урвався, i  Рифка  грепнулась  з  крiсла  i
почала в страшних судорогах кидати собою по пiдлозi.
   - Господи, розв'яжи мене з нею! - проворкотiв Герман i побiг до  кухнi,
щоб iшли слуги вiдтирати паню. Сам вiн не вертався вже до покою, а, взявши
пальто i капелюх, пiшов у мiсто по сво┐м дiлам. Не пора  йому  було  тепер
занiматися домашнiми гризотами, коли його новi, великi плани чимраз ближче
наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Вiдня, що прилади
для виробу церезину вже готовi i фабрикант жде тiльки вiд  нього  звiстки,
коли й куди ┐х вислати. Германовi  не  хотiлося  для  фабрикацi┐  церезину
будувати нову фабрику, ╕вiн волiв в сво┐й старiй  обширнiй  нафтарнi  коло
Дрогобича вiдступити одну часть на нову фабрикацiю.  Треба  було  оглянути
мiсце i забудовання,  котрi  би  вiдповiдали  тому  плановi,  який  списав
Ван-Гехт, -  треба  було  випорожнювати,  перебудовувати,  домуровувати  i
вичищувати, - i Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було
готове, i вiн написав ВанГехтовi, щоб якмога швидше прислав машини  i  сам
при┐здив. Так само чимало заходу було i з  великою  "Спiлкою  визискування
земного воску", з котрою Герман у Вiднi заключив  контракт  на  достачення
величезно┐ маси сирого земного воску.  Правда,  "Спiлка  визискування"  не
дала ще на карб того контракту Германовi анi цента i мала  заплатити  йому
все разом аж по достаченнi всього  воску,  -  та  все-таки  на  карб  того
контракту "Спiлка" випустила вже множество акцiй i  старалася  при  помочi
реклами вишрiбовувати ┐х курс чимраз вище. Акцi┐ йшли дуже добре, i тепер,
в серединi лiта, "Спiлка" надумалась, що  прецiнь  треба  щось  зробити  в
Бориславi. А надумалась вона зробити ось що: заложити в  Дрогобичi  велику
контору,  в  котрiй  би  повномочнi  "Спiлки"  наглядати  за  контрактами,
докопували виплат i старалися о новi зв'язки i о новi джерела  доходу  для
"Спiлки". Звiсна  рiч,  заложення  контори,  плата  повномочним  i  рiзним
урядникам - усе те обiйшлось недешево i принаймнi три рази  дорожче,  анiж
би могло було обiйтись при  розумнiм  веденнi  дiл.  Але  що  се  значило!
"Спiлка визискування" прийнялась живо розтрублювати по свiту про  се  сво║
дiло, величаючи його - як не знати який подвиг, - i  знов  акцi┐  "Спiлки"
пiдскочили вгору. Герман пильно крутився коло "Спiлки", пильно придивлявся
всiм поступкам повномочних i пота║мно дуже похитував головою на  всю  тоту
роботу. "Нi, нi, - говорив вiн сам до себе, - довго вони  не  видержать  з
такою роботою! Нехай собi ┐х акцi┐ стоять як хочуть добре, я  ┐х  купувати
не буду анi зв'язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив  з
ними такий величезний контракт, а задатку нiякого не взяв. Правда, хоч  би
тота блискуча банька i пукла перед  зреалiзованням  мойого  контракту,  то
страти для мене  не  буде,  бо  вiск  все-таки  у  мене  останеться.  Але,
розумi║ться, коли б вони насамперед менi заплатили, а вiдтак пукли, то  се
було би лiпше. Та й  то  треба  собi  вимовити  виразно,  щоб  виплачували
готовими грiшми, а не сво┐ми акцiями!"  Герман,  значиться,  уважав  згори
"Спiлку визискування" предпри║мством "дутим", ошуканським, хоть  не  можна
сказати, щоб iменно вiн загадав ошукати предпри║мство. Його  контракт  був
цiлком чистий i  реальний,  i  вiн  вiд  самого  при┐зду  з  Вiдня  сейчас
принатужив усi сили свойого капiталу, щоби постачити  всю  величезну  масу
воску якнайшвидше, перед контрактовим термiном, боячися, щоб предпри║мство
ще  до  того  часу  через  нерозум  та  шахрайство  сво┐х  основателiв   i
повномочних не лопнуло. Вiн наняв майже три рази бiльше робiтникiв до  ям,
нiж ┐х наймав досi, вiдновив роботу в  вiсiмдесяти  ямах,  в  котрих  досi
через кiлька лiт уже не йшла робота задля рiзних недогiдностей грунту, - i
справдi, багато з тих вiдновлених ям  тепер  оправдало  всi  давнi  надi┐.
Робота йшла пудами i коштувала далеко  менше,  нiж  iнших  лiт,  бо  голод
зiгнав тепер далеко бiльше людей на  панщину  до  Борислава,  голод  же  i
пiдганяв ┐х до роботи немилосердно, а Герман пильно i  правильно  знижував
та знижував робiтницьку плату, не дбаючи на  крики,  сльози  i  прокляття.
Робота йшла пудами,  магазини  Германовi  наповнювалися  великими  брилами
воску, i Герман тремтiв з нетерплячки, чи скоро буде ┐х повне,  контрактом
означене число. Тодi "Спiлка" буде мусила зараз перейняти  вiск  на  себе,
йому вiдразу вповнi виплатити всi грошi, а  вiдтак,  думав  Герман,  нехай
собi й голову зломить! А мiж  тим,  поки  Герман  укладав  сво┐  плани  та
турбувався про уладження фабрики церезину,  поки  слуя┐ницi  в  його  домi
вiдтирали  Рифку,  що  кидалася  i  розбивалася  по  пiдлозi  в   страшних
судорогах, - Готлiб, в бруднiй вуглярськiй сорзчцi,- весь обмурзаний, ждав
нетерпеливо в маленькiй i бруднiй вуглярськiй пюпi на прихiд коминарчука з
грiшми. З тим коминарчуком вiн познакомився по сусiдству i  по║днав  його,
щоб за добру плату переносив йому вiстi до  матерi  i  вiд  не┐.  Ось  вiн
увiйшов до хати, i Готлiб поквапно обернувся до нього.
   - А що? - спитав вiн.
   - Нiчо, - вiдказав коминарчук.
   - Як то нiчо? Не дали?
   - Не дали, - казали: завтра буде.
   - Прокляте завтра! - проворкотiв гнiвно Готлiб. - Менi нинi треба!
   - Що ж дiяти? Казали: нема.
   З тим коминарчук вийшов. Готлiб, мов бiснуватий, зачав бiгати по  хатi,
розмахуючи руками i воркотячи сам до себе уриванi слова: "Я ту завтра  маю
з нею бачитись i мушу бачитись, а ту ось що! Нема! Як смi║ не  бути?  Хiба
вже i мати супротив мене, не хоче дати? О, в такiм разi, в такiм  разi..."
- i вiн затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його нам'║тнiсть, слiпа i
бурлива, як цiла його вдача, несподiвано i нагло виросла  до  надзвичайно┐
силп, i пiд ┐┐ проводом вiн готов був  зробити  все,  що  йому  пiдшепнула
перша-лiпша хвиля, без розваги i розсудку.
   "А може, - думав  вiн  далi,  -  може,  вiн  дiзнався?  Може,  се  його
справка... навмисне не да║ мамi грошей, щоб вона менi не передала?.. О, се
може бути, - я знаю, який вiн захланний на тi грошi!.. Але нi, нi,  се  не
може бути! Вiн дума║, що мене нема, вiн якби знав, зараз би старався  мене
загнати додому, як загублену скотину. Але чекай собi троха! Тодi верну, як
менi схочеться, помучся троха!"
   Бiдний Готлiб! Вiн i справдi гадав собi, що Герман не знати як мучиться
його неприсутнiстю!
   Але дарма було Готлiбовi лютитись i грозити - все те не могло наповнити
його кишенi грiшми. Думки його поволi чи по неволi  мусили  вспоко┐тися  i
перейти на другi предмети, а  iменно  -  на  предмет  його  любовi.  Вчора
доперва вiн дiзнався вiд слуги ┐┐ батька, котрого  прислiдив  в  недалекiм
шинку i з котрим при келишку горiлки зав'язав знакомство, що  отець  ┐┐  -
дуже велика- риба, один з перших багачiв в Бориславi  i  в  Дрогобичi,  що
перед двома лiтами за┐хав сюди  з  Вiдня,  буду║  великий  i  пишний  дiм,
назива║ться Леон Гаммершляг, удовець, i ма║ тiльки одну  доньку  -  Фаннi.
Донька тепер по┐хала чогось до Львова, але завтра ма║  вернутись.  Дiвчина
дуже добра, лагiдна i ладна, i отець також дуже добрий панище.  Оповiдання
тото дуже врадувало Готлiба. "Значиться, вона рiвна менi, може бути моя  -
мусить бути моя!" - се було все, що приходило йому на думку, але  й  сього
було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав  вiн  того
завтра, щоби побачити ┐┐. Зразу вiн думав справити собi  одiж,  вiдповiдну
до його стану, щоби показатись ┐й в якнайкориснiшiм свiтлi. Але тут  нараз
прийшла  несподiвана  перешкода  -  мати  не  дала   грошей.   Приходилось
зустрiчати ┐┐ в поганiм вуглярськiм шматтi, котре Готлiбовi нiколи не було
так ненависне, як iменно нинi.
   Скоро свiт Готлiб узяв у кишеню трохи хлiба i побiг за мiсто,  аж  геть
по конець Задвiрного передмiстя,  на  Стрийський  гостинець,  котрим  мала
над'┐хати Фаннi. Залiзницi ще тодi не було. Тут,  засiвши  край  дороги  в
тiнi густо┐ рябини, вiн встромив очi в запорошений  гостинець,  що  прямою
сiрою  пасмугою  простягся  перед  його  очима  далеко-далеко  i  тонув  в
невеличкiм лiску на узгiр'┐.  Гостинцем  волоклися,  пiднiмаючи  невеличкi
тумани пороху, жидiвськi будки, накритi рогожею i  напакованi  пасажирами,
мужицькi драбиннi вози, худоба, гнана ва торг до Стрия,  -  але  не  видно
було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гнiданiв, в котрiм мала
над'┐хати Фаннi. Готлiб з упертiстю дикого iндiанина на  муках  сидiв  пiд
рябиною, встромивши очi в  гостинець.  Вже  Сонце  геть-геть  пiднялося  i
почало немилосердно пекти його косим промiнням в лице i в руки, -  вiн  не
чув сього. Люди ┐хали i йшли повз нього широким шляхом, гуторили, гейкали,
смiялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний.
Жандарм, з блискучим багнетом,  нап'ятим  поверх  люфи  гвера,  з  плащем,
звиненим в обарiнок на плечах, весь  облитий  потом  i  припалий  порохом,
пройшов також повз нього, женучи перед собою закутого  в  ланцюги  якогось
напiвголого, закровавленого чоловiка;  вiн  пильно  позирнув  на  Готлiба,
здвигнув плечима, сплюнув i пiшов далi. Готлiб нiчого сього не бачив.
   Аж ось нараз iз далекого лiска, мов чорна  стрiла,  вилетiла  бричка  i
живо котилася до Дрогобича. Чим  ближче  вона  наближувалася,  тим  бiльше
прояснювалося Готлiбове лице. Так, вiн пiзнав ┐┐! Се була вона, Фаннi! Вiн
зiрвався на ноги з свого мiсця i  скочив  на  гостинець,  щоб  спiшити  за
бричкою до мiста, коли вона з ним порiвня║ться. Коли побачив виразно Фаннi
в повозi, лице його цiле облилося кров'ю, i серце зачало битися так  живо,
що йому аж дух заперло в грудi. Але  й  Фаннi,  побачившi┐  його,  мабуть,
пiзнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до ┐┐ повозу  i
такого набавив ┐┐ страху. Безумно вiдважна,  слiпа  гарячiсть  часом  -  а
може, й завсiди, - подоба║ться женщинам, наводить ┐х на  думку  о  слiпiм,
безграничнiм прив'язаннi i  посвяченнi.  I  коли  вперед  Фаннi  не  могла
вияснити собi причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука,
то тепер, побачивши, що вiн ждав на не┐ аж за мiстом, на спецi i в поросi,
побачивши, як вiн запаленiвся, увидiвши ┐┐, як чемно i тривожно поклонився
┐й, мов перепрошував за сво║ колишн║ безумство, - побачивши все  те,  вона
погадала собi: "А що, може, сей пiвголовок закохався в мнi?"  Вона  iменно
ужила в думцi назви  "пiвголовок",  бо  який  же  розум  для  якого-небудь
обiдраного  вуглярчука  -  залюбитися  в  одиначцi-доньцi  такого  багача,
кидатися i калiчитися о ┐┐ бричку, визирати ┐┐ з дороги?.. Але про все  те
┐й не була непри║мна така безумно-страсна любов, i хоть вона далека була -
полюбити його за се, але все-таки почула  до  нього  якусь  симпатiю,  яку
можна мати для пiвголовка, для песика. "Ану, - погадала собi,  -  зачну  з
ним говорити, чого вiн хоче. До мiста ще й так далеко, на гостинцi  пусто,
нiхто не побачить". I вона казала вiзниковi ┐хати звiльна. Готлiб, почувши
той наказ, - аж увесь затрясся: вiн почув, що се для нього такий згляд,  i
сейчас порiвнявся з бричкою. Фаннi, побачивши його,  вiдсунула  вiконце  i
вихилила голову.
   - Чого тобi треба? - спитала вона несмiло, видячи, що Готлiб знов  зняв
шапку i з виразом нiмого  подиву  наближа║ться  до  не┐.  Вона  заговорила
польською мовою, думаючи, що се християнин.
   - Хочу на тебе подивитися! - вiдповiв смiло по-жидiвськи Готлiб.
   - А хто тобi сказав, що я жидiвка? - спитала Фаннi, всмiхнувшись, також
жидiвською мовою.
   - Я знаю се.
   - То, може, й зна║ш, що я за одна?
   - Знаю.
   - То, певно, зна║ш, що тобi недобре на мене  задивлюватися,  -  сказала
вона гордо.
   - А чому не пита║ш, що я за один? - сказав гордо Готлiб.
   - Овва, не треба й питати, сама одiж каже.
   - Нi, не каже! Бреше одiж! А ти спитай!
   - Ну, хто ж ти такий?
   - Я такий, що менi не зашкодить задивитися на тебе.
   - Хтiла би-м вiрити, та якось не можу.
   - Я тебе переконаю. Де можу тя побачити?
   - Коли зна║ш, що я за одна, то, певно, й зна║ш. де я мешкаю.  Там  мене
побачиш.
   I за сим вона знов засунула вiконце, дала знак вiзниковi, конi погнали,
затуркотiла  горi  передмiстям  бричка,  i  туман  куряви   закрив   перед
Готлiбовими очима чудну появу.
   "Смiшний  хлопак,  -  думала  собi  Фаннi,  -  але  пiвголовок,  чистий
пiвголовок! Що вiн розумi║ пiд тим: "бреше одiж"? Хiба ж вiн не вуглярчук?
Ну, але коли нi, то хто ж вiн такий? Пiвголовок, пiвголовок, та й годi!"
   "Пречудна дiвчина, - думав сам собi Готлiб, - а яка гарна, а яка чемна!
I з простим вуглярчуком заговорила! Але що вона розумiла  пiд  тим:  "дома
мене побачиш! Чи  се  значить:  приходь?  Ех,  коби  менi  убратися  в  що
по-людськи! Ну, але треба старатися!"
   З такими думками Готлiб поплентався до сво║┐ вуглярсько┐ нори.
   XIII
   Минуло кiлька недiль. Цiлковита, несподiвана тиша настала в  Бориславi.
Жиди, котрих недавнi грiзнi рухи  робiтникiв  чимало-таки  були  налякали,
тепер зовсiм збилися з пантелику, не знали, на яку  ступити  i  що  о  тiм
думати. Правда, були мiж ними такi, котрi смiялися з цiлого наглого руху i
наглого втишення, твердили, що вже по всьому, що го┐ так, як пустий вiтер:
пошумлять, пошумлять, а дощу не наженуть,  i  що  тепер,  коли  вони  знов
зробилися м'якi та податливi, пора знов надавити  на  них  твердою  рукою,
пора вигнати у них охоту до всяко┐ буйностi. "Гой лиш печениii  добрий!  -
говорили вони. - Ти йому дай полегкiсть, а вiн собi подума║,  що  се  йому
так i належиться, i буде собi чимраз  бiльше  розбирати,  як  той  кiт  на
решетi". Тiльки в ненастаннiм притиску, в ненастаннiй  погрозi  привчиться
вiн до послуху, до покiрностi, до пильностi та точностi, станеться вiн, як
любив говорити Леон Гаммершляг, "чоловiком, спосiбним до вищо┐  культури".
I всi бориславськi предпри║мцi згодилися на те, що тепер, коли  розбурхана
хвиля робiтницького руху раптом притихла, треба з подвiйною силою надавити
на непокiрних, - хоть не всi предпри║мцi годилися на той погляд, що  хвиля
тота пiсля нагло┐ бурi зовсiм i оконечно  утихла,  уляглась,  успоко┐лась.
Нi, деякi,  а  особливо  Iцик  Баух,  уперто  обставали  при  тiм,  що  се
заманлива, поверхня тиша, тиша перед страшною бурею, що iменно то┐ тишi  i
то┐ удано┐ покiрностi треба ┐м найдужче лякатися,  бо  се  знак,  що  бунт
робiтницький, будь вiн який-будь,  уложений  i  сильно  зорганiзований,  i
робiтники,  без  сумнiву,  оружаться  до  нього,  а  тiльки  та║мнiсть   i
безшумнiсть ┐х починань свiдчать о тiм, що вони  щось  поганого  мають  на
думцi i що роблять се систематично, порядно  i  ненастанно.  I  всюди,  де
тiльки зiйшлися предпри║мцi: чи то на вулицi случайно, чи то де в свiтлицi
на яку нараду, всюди  Iцик  Баух  не  переставав  остерiгати  товаришiв  о
небезпеченствi, не  переставав  намовляти  ┐х  до  того,  щоб  удалися  до
староства в Дрогобичi i просили о зарядження острого слiдства  або  хоч  о
прислання сильного постерунку жандармерi┐ на побут до Борислава. I хоть  в
основi нiхто нiчого не мав против того, хоть усякий, певно, й рад  би  був
мати в кождiй хвилi на сво┐ услуги жандармерiю для  охорони  перед  сво┐ми
власними робiтниками i для затвердження всiх роблених  ┐м  кривд  урядовою
печаттю, - але на подання соборно┐ просьби якось не могли зiбратися. Чи то
пора така була гаряча та обезсилююча, чи то звичайна у наших людей -  будь
вони жиди чи християни -  недостача  iнiцiативи  в  дiлах  громадських,  в
дiлах, виходячих поза обсяг  вдиничних,  приватних  iнтересiв,  чи,  може,
переконання, голосно висказане Леоном, що прецiнь уряд сам повинен дбати о
безпеченство предпри║мцiв в Бориславi, бо на те вiн  i  ║  поставлений,  -
досить, що бориславськi жиди сим разом  якось  не  здобулися  на  те,  щоб
удатися до властi, а навiть щоб донести ┐й о тiм, що  знали  про  недавнiй
робiтницький рух. А ще ж, безперечно, й нагле втишення того руху вiдняло у
них пряму причину до такого кроку. О чiм доносити до властi? Що  ма║  тота
власть слiдити? Що перед кiлькома недiлями показувалися  непокоячi  об'яви
якогось робiтницького руху, котрi швидко щезли? Чому ж не донесено  о  них
впору? Так цiле те дiло й зам'ялося, поки несподiваний i досить  та║мничий
случай не розбудив жидiв  з  ┐х  оспалостi,  мов  наглий  грохiт  грому  з
невеличко┐ темняво┐ хмарочки. Не треба, бачиться, й казати, що  цiлий  той
наглий поворот вiд шуму до тишi i покiрностi був дiлом  наших  побратимiв,
пiднятим iменно в тiй цiлi, щоб змилити i ослабити чуйнiсть та  пiдозрiння
жидiв. Бесiда  Iцка  Бауха,  котру  почув  був  Сень  Басараб,  переконала
побратимiв, що жиди можуть ┐м багато зашкодити, ба й  розбити  при  помочi
начальства все дiло, коли воно буде вестися так, як досi, явно  та  шумно.
От вони  й  почали  уговорювати  всiх  -  притихнути  до  пори,  податися,
придавити в собi бурливi чуття гнiву  i  радостi,  поки  не  прийде  пора.
Великого труду сто┐ло се побратимiв, поки ┐м удалося штучно притишити бурю
i держати ┐┐ немовби на припонi, щоб вона де-небудь за першим  товчком  не
вибухла перед часом. Великого труду сто┐ло се i держало ┐х  в  ненастаннiй
боязнi, що ось-ось може вибухнути щонебудь таке, що жидам не пошкодить,  а
робiтникiв зрадить i розiб'║. Тiльки один був  спосiб  гамувати  людей,  а
iменно той, що побратими обiцювали ┐м, що  таким  способом  скорше  прийде
"пора". Але як небезпечнi i двосiчнi були тотi  обiцянки,  се  дуже  добре
знали побратими. Адже ж такими  обiцянками  вони  прямо  готовили  невдачу
свойому дiяу. Бо вiдки ж вони вiзьмуть средства зачати змову  справдi  так
швидко, як би сього бажалося терплячому народовi? Грошей досi вплило  звиш
вiсiмсот ринських до головно┐ каси, - вкладки поки що плили ще  правильно,
але жиди почали наново i ще тугiше давити,  нiж  попереду,  i  треба  було
надiятися, що вкладок швидко омалi║ i що в  часткових  касах  буде  мусила
лишатися  бiльша  часть  грошей  на  запомоги  для  потребуючих,  хорих  i
безробiтних.  А  в  такий  спосiб  кiльки-то  ще  мiсяцiв  потягне,   поки
набереться потрiбна сума! А  коли  так,  то  й  замiрена  вiйна  не  зможе
початися швидко, i робiтники почнуть сумнiватися о сво┐й силi, i запал  ┐х
остине, i  все  пропаде.  Або  коли  нi,  то  роздражнений  народ  вибухне
завчасно, вибухне без ладу i без певно┐ цiлi,  протратить  силу  дарма,  а
замiрене дiло все-таки пропаде.
   А вже сли кого мучили i гризли такi думки, то, певно, найбiльше Бенедя.
Адже ж дiло се - то було його кровне дiло, вистрадане тисячними  муками  i
трудами, оповите в блискуче промiння надi┐. Адже ж в тiм дiлi - вiн чув се
виразно - лежало тепер все його серце, всi його сили, все його життя.  Вiн
не знав, не бачив нiчого поза  ним,  i  случай  невдачi  сього  дiла  йому
показувався рiвнозначучим з його власною смертю. Не диво  затим,  що  коли
тепер,  при  виповненнi  його  замислiв,  чимраз  новi  трудностi   почали
насуватися, Бенедьо днями i ночами об однiм тiльки й думав: як ┐х побороти
або обминути, позеленiв i похудiв до решти i не  раз  довго-довго  ночами,
мов сновида, ходив по Бориславi, сумний, понурий,  мовчазливий,  i  тiльки
час вiд часу важко зiтхав, позираючи в темне, непривiтне небо. А трудностi
бовдурилися чимраз вище, i Бенедьо чув, що йому почина║ неставати сили, що
голова його - мов довбнею прибита, мозок - мов омертвiлий, не здужав вже з
давньою сплою працювати, не може напасти на нiякий щасливий слiд.
   Отак дождався Бенедьо знов того вечора, коли в Матi║вiй хатинi зiйшлися
побратими на нараду. Що дiяти? Народ нетерпиться.  Чому  не  дають  знаку,
чому не зачинають, чому нiчого не роблять? Люди починають  опускати  руки.
Вкладки починають впливати слабше, жиди знов вменшили  плату  ще  й  проти
давнього. Голод по селах трохи перестав, але жнива такi вбогi, яких ще  не
тямили люди вiд тiсних рокiв: рiдко кому вистачить свого  на  прожиток  до
великого посту, бiльша половина ледве дотягне й до покрови.  Народ  швидко
ще дужче почне пертися до Борислава, нiж досi.  Коли  б  що  зачинати,  то
тепер найлiпше, бо тепер ще найлегше стримати людей по селах, щоб не  йшли
до Борислава, ба навiть можна би бiльшу половину з Борислава виправити  на
села на яких два-три тижнi, щоби тут тим легше було держатися без  роботи.
А тут грошей нема на тiлько - в тiм бiда! Коли побратими  договорилися  до
того "сука", то всi стали i понурили голови, не знаючи, що на то порадити.
Мертвецька тиша залягла хатину,  тiльки  нерiвний,  тривожний  вiддих  тих
дванадцяти людей роздавався мiж  низькими,  покривленими  стiнами  хатини.
Довго тривала мовчанка.
   - Га, дiйся воля божа, - скрикнув нараз Сень Басараб, - не журiться,  я
тому зараджу!
   Той голос, тота нагла рiшучiсть серед  загально┐  тишi  i  безсильностi
вразили всiх побратимiв, мов наглий вистрiл з  рушницi.  Всi  зiрвалися  i
обернулися до Сеня, що сидiв, як звичайно,  на  стiльчику  коло  порога  з
люлькою в зубах.
   - Ти зарадиш? - запитали всi в один голос.
   - Я зараджу.
   - Але як?
   - То мо║ дiло. Не допитуйте нiчого, тiлько розходiться. А завтра о  тiм
часi будьте тутка, будете видiти!
   I бiльше не сказав нiчого, i нiхто його не  допитував  бiльше,  хоть  у
всiх, а особливо у Бенедя, на серцi залягла якась тривога,  якась  холодна
бiль. Але нiхто не сказав нiчого, i побратими розiйшлися.
   Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю  i  шепнув
до нього:
   - Пiдеш зо мною?
   - Пiду, - сказав парубок, хоть рука його, не знати чого, тремтiла.
   - Будеш робити, що я скажу?
   - Буду,  -  сказав  знов  парубок,  але  непевним,  мов  недобровiльним
голосом.
   - Нi, ти не лякайся, - вважав конечним успоко┐ти його Сень, - страшного
нiчо нема в тiм, що я задумав. Тiлько смiло i живо, а все буде добре!
   - Не пендич, а кажи, що робити,  -  перебив  йому  Прийдеволя.  -  Адже
зна║ш, що менi все одно!
   Нiч була вже досить пiзня. Майже у всiх хатах, окрiм шинкiв, свiтло  не
свiтилося, i вулиця бориславська була зовсiм  темна.  Нашi  оба  побратими
йшли мовчки горi улицею. Сень пильно  глядiв  по  вiкнах.  Дiйшли  вже  на
середину Борислава, де доми були трохи огляднiшi, помальованi  то  жовтою,
то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вiкнах i з мосяжними
клямками при дубових дверях, з ганочками  або  й  без  ганочкiв,  а  перед
кiлькома  були  навiть  малесенькi  за  штахетами  огородцi  з  нужденними
цвiтами. Тут жили бориславськi "головачi" та "тузи" - головнi предпри║мцi.
Насерединi, найкращий з усiх, стояв домо┐;  Германа  Гольдкремера,  критий
бляхою i нинi зовсiм пустий, бо Герман рiдко  коли  ночував  у  Бориславi.
Побiч нього, трохи вiддалiк вiд решти, стояв другий,  не  такий  гарний  i
далеко не такий огрядний домок - Iцка Бауха. В однiм його  вiкнi  було  ще
свiтло, - очевидно, що Iцик мусив ще не спати, бо вiкно було iменно з його
кабiнету.
   Сень Басараб знав сей домок. Вiн довгий час робив в Iцкових ямах  i  не
раз  тут  приходив  за  виплатою.  Вiн  знав,  що,   крiм   одно┐   старо┐
жидiвкислужницi i Iцка самого, не було нiкого в тiм  домi  i  що  жидiвка,
певно, вже спить в кухнi. Сього тiльки йому й треба було. Вiн  шарпнув  за
собою Прийдеволю, i коло найближчо┐ ями оба  обмастили  собi  лиця  чорною
кип'ячкою так, що ┐х лиць зовсiм не можна було пiзнати.
   - Ходи за мною i не кажи анi слова, а роби, що я скажу, - шепнув  Сень,
i вони пiшли. Осторожно пiдповзли вони до одних,  далi  до  других  дверей
дому. але дверi були позамиканi. Се зовсiм не знеохотило Сеня, i вiн почав
осмотрювати вiкна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволi,  що  вiн  найшов,
чого шукав. Справдi, одна кватирка в кухоннiм  вiкнi  була  незащеплена  i
легко далася створити. Сень встромив через не┐ руку, повiдсував засувки  i
отворив вiкно. Влiзли до кухнi. Кругом тихо було, як в гробi, тiльки сонне
сапання служницi чути було  з-за  печi.  Побратими  на  пальцях  пiшли  до
дверей. Кухоннi дверi були незапертi, i вони вийшли до сiней. Сень намацав
дверi до Iцкового кабiнету i  хотiв  поглянути  в  дiрку  вiд  ключа,  але
побачив, що в дiрцi був ключ. Потрiбував тихенько  покрутити  клямку  -  i
переконався, що дверi були замкненi. Але Сень i тут  недовго  надумувався.
Шепнувши кiлька слiв Прийдеволi, вiн голосно потермосив клямкою i  запищав
хриплим бабським голосом, подiбним до голосу старо┐ служницi:
   - Herr, Herr, цffnen Sie!

   - Wus is? - дався чути внутрi грубий голос  Iцка,  затим  важкий  скрип
черевикiв, а вкiнцi брязк ключа, що вiдчинив замкову пружину.  Дверi  тихо
вiдчинилися, потiк свiтла линув з кабiнету до темних сiней, i в тiй  хвилi
два хлопи, зачорненi, як чорти, кинулися на Iцка i заткали йому рот, заким
ще встиг крикнути. Впрочiм, хто зна║, чи сього й було треба.  Несподiваний
напад так налякав Iцка, що той як був з простягнутими руками i запитуючим,
глупим виразом лиця, так-таки  в  тiм  положеннi  i  задеревiв,  а  тiльки
клiпання вибалушених сiрих очей давало знати,  що  се  не  бездушна  брила
м'яса i товщу, але якась живина.
   - Wie geht's, Herr, wie geht's? - пищав Сень усе ще бабським голосом. -
Не бiйся, небоже, ми тобi не хочемо нiчого злого зробити,  нi!  Ми  ще  не
правдивi чорти, що мають прийти по твою душу, ми тiлько  прийшли  визичити
вiд тебе троха грошей!
   Iцик не пручався, не кричав, не стогнав, а  все  ще  стояв  так,  як  в
першiй хвилi, одубiлий, непритомний, а затканим шматою ротом, важко дишучи
нiздрями. Товаришi взяли його за плечi, завели до крiсла i посадили.
   - Держи ж його добре i не дай кричати! - пропищав Сень до Прийдеволi. -
А скоро би що-небудь - задуси! А я тим часом пообзираю его хатину!
   Але Сенева погроза була даремна. Iцик  не  рушався  i,  мов  безвладний
труп, дав Прийдеволi зв'язати собi хусткою руки на плечах. А Сень мiж тим,
все збоку зиркаючи на Iцка, почав озиратися по хатi. Очевидно, Iцик  робив
обрахунки, бо на бюрку перед ним  лежала  велика  книжка,  а  побiч  бюрка
стояла створена невеличка залiзна каса. Сень  поквапно  сягнув  до  не┐  i
почав винiмати порядно поскладанi пачки банкнотiв. В тiй  хвилi  з  грудей
Iцка перший раз видобувся  якийсь  глухий,  глибокий  звук,  мов  послiднв
стогнання пiдрiзаного вола.
   - Мовчи, бо смерть твоя! - пискнув Сень i порався далi коло  каси.  Вiн
робив се зовсiм спокiйно i шептом числив купки банкнотiв, поперев'язуваних
вузькими папiрцями, котрi винiмав з каси i клав собi за  пазуху.  Банкноти
були по ринському, а з грубостi купки Сень догадувався, що в  однiй  купцi
мусило бути сто' штук. Вiн нарахував уже тридцять таких купок.
   - Досить, пора нам iти! - шепнув вiн  до  Прийдеволi.  Оба  зирнули  на
Iцка. Вiн усе ще дихав  нiздрями,  але  його  грубе,  одуте  лице  страшно
почервонiло i вибалушенi очi стояли на мiрi з якимось  глупим,  запитуючим
виразом.
   - Мовчи, бо смерть твоя! - шепнув  йому  до  уха  Сень,  мiж  тим  коли
Прийдеволя розв'язав його руки. Руки були холоднi i  звисли,  мов  неживi;
Прийдеволя пiдняв ┐х i опер о бюрко. За тим Сень шепнув до Прийдеволi:
   - Я пiду наперед, а коли почу║ш свист на улицi,  то  вийми  му  з  рота
шмату i втiкай!
   По тiм Сень осторожно вийшов. Прийдеволя думав, що Iцик почне пручатися
i кричати, i готов був у крайнiм разi задавити його. Вiн стояв  над  Iцком
блiдий, тремтячий, збурений до дна душi, - але Iцик, мов i не знав,  i  не
розумiв нiчого, сидiв на  сво┐м  крiслi  з  витрiщеними  очима  та  дихав,
посвистуючи носовими дiрками. Вже й повiками не клiпав.
   Аж ось дапся чути легенький свист пiд вiкном. Тремтячою судорожно рукою
виняв Прийдеволя Iцковi шмату з рота, певний, що в тiй  хвилi  розляжеться
страшенний крик i розбудить цiлий Борислав, певний, що в тiй хвилi впадуть
товпи народа до се┐ тихо┐ хати, зловлять його, i зв'яжуть,  i  поб'ють,  i
поведуть вулицями, i вкинуть бог зна в яку пiдземну яму, i що се  послiдня
хвиля його вольного життя. Але нi. Iцик  i  оком  не  змигнув.  Вiн  зачав
дихати свобiднiше, але й чимраз повiльнiше, та й тiльки всього. Прийдеволя
стояв ще хвилю над ним, не розумiючи, що се такого дi║ться, i  коли  б  не
виразне голосне сапання, вiн був би думав, що Iцик неживий. Але коли почув
другий свист пiд вiкном, то покинув Iцка i тихо вийшов  зо  свiтлицi.  "Та
нi, - подумав собi, - треба погасити свiтло!" I  ще  раз  вернувся,  запер
касу, з котро┐ Сень набрав грошей, пiдняв шмату, котрою був затканий Iцкiв
рот, погасив свiтло i, виходячи, позапирав дверi, защепив  кухонне  вiкно,
крiзь котре вилiз надвiр, i свиснув стиха на Сеня.
   - Ну, що? - спитав Сень.
   - Нiчо, - вiдказав Прийдеволя. - Сидить, не руша║сь.
   - Може, задусився?
   - Нi, диха║.
   - Гм, мусив так дуже  перепудитися.  Ну,  про  мене,  нехай  му  завтра
вiдливають переполох! А нам пора йти спати! Тридцять пачок  ма║мо,  -  се,
чень, вистане! А лице зараз теплою водою i милом - анi знаку не буде.  Ну,
що то скаже завтра Iцко,  як  протверезиться!  Тепер  уже  певно,  що  сам
побiгне по шандарiв!
   Але Iцковi було не до шандарiв. Чорна пiтьма  залягла  його  кабiнет  i
мертва тиша. Вiн усе ще сидiв на крiслi, з руками, опертими  на  бiорi,  з
очима вибалушеними, але давно вже не чути було його важкого  сапання.  Так
застало його й ранiшн║ сонце, коли визирнуло з-понад чорних  бориславських
дахiв i крiзь вiкно заглянуло йому в мертвi, склянi очi. Так застала  його
й служниця, так застав його й цирулик, i другi  знакомi,  що  на  ┐┐  крик
позбiгалися, i нiхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив,
що Iцка "шляк трафив", бо на тiлi його не  було  нiяких  найменших  слiдiв
насилля, одiж була в порядку i нiщо  не  свiдчило  о  якiм-небудь  нападi.
Служниця, правда, говорила iiро якийсь шелест, про якесь ступання вночi  i
чула, як пан вiдмикав дверi, але все  те  говорила  вона  дуже  непевно  i
неясно, не знаючи, чи се був сон, чи  дiйсна  ява.  Далi  прийшов  i  уряд
громадський, зревiзовано весь дiм i все доокола, але нiчого пiдозреного не
найдено. Отворено касу: в касi були грошi i  цiннi  папери.  Правда,  коли
зведено  докупи  рахунки,  над  котрими  вчора  ще  сидiв   небiжчик,   то
показалося, що в касi не  ста║  трьох  тисяч  ринських.  Тiльки  ж  i  тут
найшлися "сучки".  Рахунки,  очевидно,  були  нескiнченi,  послiдня  цифра
написана була  тiльки  до  половини:  може  бути,  iцо  небiжчик  сам  iще
куди-небудь видав тi грошi.  А  по-друге,  коли  б  тут  був  рабунок,  то
рабiвники, певно, забрали б були й решту готiвки -  ще  звиш  двi  тисячi.
Притiм же годинник i пулярес з  дрiбними  грiшми  -  все  було  в  кишенях
небiжчика  нетикане,  так  що  годi  було   увiрити   в   правдоподiбнiсть
рабiвннцького забiйства. Тiльки двi чи три плями  з  кип'ячки  на  лицi  i
бiлiй сорочцi небiжчика наводили всiх на якесь неясне пiдозрiння, котрого,
однако ж, нiхто не мiг вияснити. Були голоси мiж жидами, що, може,  в  тiм
була рука рiпникiв, котрi дуже ненавидiли Iцка, i голоси  тi,  безперечно,
не одного предпри║мця проймали  та║мною  дрожею,  але  наголос  усi  сьому
перечили, тим бiльше, що судова обдукцiя трупа й справдi виказала, що Iцик
умер вiд апоплексi┐, до котро┐ здавна мав органiчний наклiн. Похолонуло  в
серцi у Бенедя i у других побратимiв, коли на другий день почули о Iцковiй
наглiй смертi. Вони й хвилi не сумнiвалися о тiм,  що  тота  нагла  смерть
сто┐ть в безпосереднiм зв'язку з учорашньою бесiдою Сеня Басараба. А  коли
вечером знов зiйшлися до Матi║во┐ хати, то довгу хвилю всi сидiли мовчки i
понуро, мов почуваючись до спiлкно┐ вини в якiмось  поганiм  дiлi.  Перший
перервав мовчанку Сень Басараб.
   - Ну, що ж ви так посiдали та й сидите, мов  води  в  роти  набрали?  -
сказав вiн, гнiвно сплюнувши. - Отченашi вiдмовля║те за  Iцкову  душу,  чи
що? Чи треба менi присягатися перед вами, що я нiчого злого йому не зробив
i що коли його шляк трафив, то з власно┐ волi? А впрочiм, хоч би й нi,  то
що з того? То, що я зробив, то зробив на власну руку, а ви берiть вiд мене
вкладку i робiть сво║ дiло. Ось вам три  тисячi  ринських!  Що  Iцка  шляк
трафив, се навiть лiпше для нас,  бо  не  буде  впоминатися,  а  другi  не
доглупаються, бо я навмисно решту  грошей  лишив  i  нiчого,  зрештою,  не
тикав! А впрочiм, що великого, що одною п'явкою на свiтi менше!  Де  дрова
рубають, там трiски летять! Адже ж не викинете тi грошi для того, що  вони
не дуже чистим способом нам дiсталися! Не бiйтеся, се не Iцкова праця,  се
наша праця, наша кров, i бог не покара║ нас, коли  нею  покористу║мося.  А
впрочiм, чи ж то ми для себе ┐х потребу║мо? Нi, а для громади! Берiть!
   Нiхто не вiдповiдав на тоту Сеневу  бесiду,  тiльки  Бенедьо,  мов  пiд
тиском яко┐сь важко┐ руки, простогнав:
   - Чисте дiло чистих рук потребу║!
   - Певно, певно, - вiдказав живо Андрусь Басараб, - але будь  ту  мудрий
зробити що-небудь чистими руками, коли, крiм  рук,  треба  ще  й  пiдойми,
мiцно┐ пiдойми! А по-мойому, коли хочеш трам пiдняти, то бери пiдойму, яка
е, - чи чиста, чи нечиста, - щоби тiлько мiцна!
   - Гнiй же не шовком вимiтують, а гнойовими вилами!  -  докинув  з  кута
Прийдеволя.
   I прийшлось Бенедьовi хотя-не-хотя податися. Впрочiм, i виходу  другого
не було!
   По тiй важкiй  переправi  побратимство  значно  оживилося.  Всiм  немов
полегшало, немов камiнь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися  над  тим,
що тепер робити.  Звiсна  рiч,  загального  робiтницького  збору  скликати
нiколи - се знов би  розбудило  увагу  жидiв,  -  вiйна  мусить  вибухнути
раптово, несподiвано, мусить приголомшити, i тiлько  в  такiм  разi  можна
надiятися побiди. Треба затим передавати загаловi робiтникiв  усякi  вiстi
без шуму, без гвалту, найлiпше через окремих висланцiв та  через  касi║рiв
часткових кас. З ними  також  нарадитися  над  спровадженням  живностi  до
Борислава на час вiйни i над тим, котрих робiтникiв на  той  час  треба  i
можна буде видалити з Борислава.  Видалювання,  звiсна  рiч,  мусило  бути
добровiльне: кождому, хто  вiдходив  з  Борислава,  малося  дати  дещо  на
дорогу, i виходити мали вони звiльна, день поза день, малими громадками  i
буцiмто з рiзних поводiв. На склад живностi ураджено винаймати шпихлiри  в
сусiднiх селах: в Попелях, Банi, Губичах та Тустановичах,  де  мала  також
стояти робiтницька варта. Тут же ураджено вислати зараз двадцять  хлопа  в
рiзнi боки, щоби йшли по селах i голосили людям - не йти через пару недiль
до Борислава, поки тамошнi робiтники  не  виборють  собi  i  всiм  взагалi
лiпшо┐ плати. Якнайскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали  вибратися
Матiй i Сень Басараб до Дрогобича для  закуплення  хлiба.  Матiй  мав  там
знакомого пекаря i надiявся, що через нього можна  буде  без  шуму  i  без
пiдозрiння замовити таку велику многоту муки i хлiба,  а  перевезти  бодай
бiльшу половину замовлених запасiв можна буде ще перед вибухом, в  протягу
тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великi  ладунки  воску  i
нафти.  Таким  способом  усi  приготування  могли  б  зробитися  швидко  i
неспостережено, а iменно в  тiм  лежала  би  найбiльша  порука  вдачi  для
робiтникiв, бо жиди переконались би о  ┐х  силi  i  о  добрiй  органiзацi┐
цiлого замислу, а й самi робiтники, видячися забезпеченими  вiд  голоду  i
нужди, набрали б смiлостi i певностi.  Так  само  мав  Андрусь  Басараб  з
Деркачем пiти по сусiднiх селах i у знайомих газдiв (брати  Басараби  були
родом з Банi, в найближчiм сусiдствi Борислава, i знали багато  газдiв  по
дооколичних селах) позамовляти вiдповiднi будинки для сво┐х складiв. Прочi
побратими мали остатися в Бориславi i надглядати, щоб усе йшло в порядку i
щоб жиди завчасно не дiзналися о тiм, що таке загадали зробити робiтники,
   Позаяк того дня була недiля i  нарада  скiнчилася  досить  завчасу,  то
побратими розбiглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касi║рiв i
обговорити з ними, як сто┐ть дiло.  Довго  в  нiч  живо  було  в  Матiевiй
хатинi;  старi  й  молодi,  пожовклi  i  рум'янi  лиця  мелькали  в  слабо
освiтлених вiкнах, поки вкiнцi, геть уже по пiвночi, не порозходилися  всi
по домах. Борислав пiд покриттям темноти спав  уже  давно  глибоким  сном,
тiльки десь далеко на Новiм Свiтi з одного шинку  доносився  хриплий  спiв
яко┐сь пiдпито┐ кумпанi┐ робiтницько┐:
   Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю,
   Тогди будеш жалувати, як я вмру!
   XIV
   Ще тиждень тривала тиша в Бориславi. Ще тиждень безжурно  шниряли  жиди
вулицями, ходили  за  сво┐ми  гешефтами,  торгували,  шахрували,  брали  i
видавали  грошi,  занятi  тiльки  бiжучою  хвилею  i  бiжучими  рахунками.
Робiтники також ходили по-давньому нужденнi, похиленi, обмазанi кип'ячкою;
вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, ┐ли сухий хлiб  i  цибулю,
рiдко. колi┐ куштуючи тепло┐  страви,  а  зато  бiльше  вживаючи  горiлки.
Правда, голосних, гучних, безумних пиятик тепер не видно було, в шинках не
засиджувалися громади людей, але шинкарi, котрi звичайно  заразом  були  i
властивцями ям, не дуже iiа те бiдкались: пора  була  жарка,  робота  дуже
поквапна, з усiх бокiв iшли замовлення на вiск, а  з  тверезим  робiтником
все-таки бiльше можна було зробити, нiж з п'яним. Життя текло, мов  рiчка,
плитка i намулиста, i бачилось, що так воно буде плисти довiку. А мiж  тим
се був послiднiй тиждень!
   I в Матi║вiй хатi, котра послiднiми часами сталася правдивим  осередком
робiтницького руху, куди  щоночi,  чи  дощ,  чи  погода,  то  вулицею,  то
околичними стежками пробиралися робiтники з усього  Борислава  на  нараду,
для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тiльки на розмову i  по
заохоту, - i тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в  новiй  фабрицi
церезину у Леона, а Матiй, по двох днях  вернувши  з  Сеньом  Басарабом  з
Дрогобича i розказавши побратимам, що i як вони  уладилп,  ходив  далi  на
роботу до одно┐ ями, належачо┐  також  до  Леона.  Старий  був  тепер  мов
вiдроджений. Таким охочим, веселим  i  жартовливим  що  й  не  бачив  його
Бенедьо. Вiн про все турбувався, о всiм вивiдувався, не ходив, а бiгав, i,
бачилось, усiх  сил  докладав,  щоби  й  собi  чим-небудь  причинитися  до
якнайлiпшо┐ вдачi зачатого дiла. Бенедьо,  хоч  чим  iншим  занятий,  таки
мусив се завважити i в  душi  порадувався  тою  перемiною.  А  коли  якось
зговорився з Матi║м i запитав його жартом  о  причину,  лице  Матiя  нараз
зробилося дуже поважне.
   - Маю вiсть, маю певну вiсть! - сказав вiн та║мниче.
   - Яку, о чiм? - спитав Бенедьо.
   - О мо┐м процесi.
   - Ну, i що ж?
   - Усе добре. Швидко самбiрський суд видасть наказ арештувати Мортка.
   - I то не зле, - сказав  Бенедьо,  але  в  душi  зробилося  йому  якось
невиразно, так, немовби жалiв  Матiя,  котрий  в  такiй  важнiй  для  всiх
робiтникiв хвилi може ще радуватись таким дрiбним  i  остаточно  так  мало
корисним фактом. Але швидко думка  його,  котра  у  всiм  i  всюди  шукала
користi для загалу, для задуманого дiла, вчепилася й за той мiзерний факт.
"А що, - подумав вiн,  -  якби  надати  тому  дiлу  великий,  якнайбiльший
розголос, якби тепер ще заiнтересувати всю робiтницьку громаду тям цiкавим
процесом бiдного рiпника з потужним паном (бо  що  за  Мортковими  плечима
стояв Герман, се  видавалось  йому  зовсiм  природно  i  мусило  так  само
видаватися й кождому другому) i якби вiдтак,  може,  в  самiм  розгарi  ┐х
боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на вiз i везуть в парадi
через Борислав, - се мусило б бути заохотою для рiпникiв, се мусило  б  ┐м
додати ново┐ сили i надi┐, мусило б збудити в них переконання: таки  i  ми
щось можемо! таки й нам хоч часом щось  удасться,  коли  правда  по  нашiм
боцi!" Вiн сказав свою думку Матi║вi,  i  Матiй  радо  пристав  на  се.  I
справдi, в кiлькох днях, то через Деркача та Побiгайка,  то  через  братiв
Басарабiв, то й через самого Бенедя, майже всi робiтники в Бориславi знали
о  Матiевiм  процесi,  по  всiх  кошарах  говорили   о   нiм,   висказуючи
найрiзнороднiшi здогади о тiм, як то вiн скiнчиться.  Загально  дивувалися
смiлостi Матiя, що вiн поважився ще раз пiднiмати процес на  власну  руку,
коли прокураторiя вiд нього вiступила, i се  в  великiй  мiрi  заострювало
його цiкавiсть. Правда, швидко новi i далеко важнiшi подi┐  зайняли  увагу
робiтникiв, але все-таки i з сього посiву якесь зерно  упало  i  мусило  з
часом дозрiти.
   А мiж тим приготування до робiтницько┐ вiйни  швидко  кiнчилися.  Братп
Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичi  хлiба,  пшона  i
других живностей до  сво┐х  потайних  складiв  в  Губичах,  на  Банi  i  в
Тустановпчах, де  вже  також  замовленi  були  газди,  котрi  мали  щодень
довозити певну означену  многоту  живностi  до  Борислава.  Закуплено  три
величезнi кiтли, де мала варитися каша для робiтникiв; навiть про  полотно
на шатра не забули побратими, щоб було де примiстити беззахисних,  коли  б
жиди, змовившися, повикидали ┐х з помешкань. Iд суботi все було готове,  i
по всiх кошарах понiсся радiсний а заразом тривожний шепiт: "Наста║  пора!
пора! пора! пора!" Так, коли на лан спiлого жита вхопиться  легкий  лiтнiй
вiтерець: тихi, похилi стебла  ще  дужче  похиляться,  потому  здвигнуться
вгору, знов похиляться, мiрно хвилюючи, а  повнi  надi┐  колоски  шепчуть,
зразу тихо. а вiдтак чимраз смiлiше: "Пора! пора! пора!"  А  вiтер  гуля║,
далi i далi, чимраз новi хвилi будячи, чимраз ширшим кругом забiгаючи, - а
з  ним  разом  чимраз  далi,  чимраз  ширше,  чимраз  Голоснiше   несеться
благодатний шепiт: "Пора! пора! пора!"  Двадцятьма  дорогами  з  Борислава
спiшили висланцi робiтницькi по селах i  мiсточках,  розносячи  вiсть  про
нову вiйну, ┐х видiли на Уровiм i в Пiдбужжi,  в  Гаях  i  Добрiвлянах,  в
Стрию i Мединичах, в Самборi  i  Турцi,  в  Старiй  Солi  i  Дзвiняччi,  в
Доброгостовi i  Корчиш.  Вiсть  ┐х  стрiчали  бiднi  з  утiхою,  багачi  з
насмiшкою та невiрою; декуди гостили ┐х горiлкою та хлiбом, декуди  питали
о пашпорти i грозили арештуванням, але вони,  не  лякаючись,  iшли  чимраз
далi, не минали нi одного присiлка, просили i намовляли не йти  на  роботу
до Борислава через кiлька день,  доки  вони  не  скiнчать  сво║┐  вiйни  з
жидами. Тисячнi слухи пiшли по селах о тiй вiйнi, попутанi,  страшнi,  якi
звичайно плодить велика нужда i  безвихiдне  положення.  То  говорено,  що
бориславськi робiтники задумали вирiзати всiх жидiв; то знов, що хотять ┐х
вигнати з Борислава. Вiстi тi дiйшли й до жандармiв, i вони почали  бiгати
по селах, грозячи, та зацитькуючi┐, та допитуючи, вiдки взялися тi  слухи.
Двадцять однакових реляцiй вплило до староства  в  Дрогобичi  про  якихось
та║мничих людей, що  голосять  по  селах  комунiстичнi  засади.  Староство
затривожилось i казало ловити ┐х, але поки тота переписка в урядовiй формi
дiйшла до назначених  мiсць,  нашi  рiпники  всi  вже  були  в  Бориславi,
розворушивши  три  чи  чотири  повiти  сво┐ми  вiстями.  Довго  ще  опiсля
уганялися жандарми по селах, ловили по селах, ловили  проходячих  пiд  час
вакацiй студентiв та вандруючих мiських робiтникiв, - ┐м  i  в  голову  не
приходило, що можуть бути "комунiстичнi емiсари" i  в  зрiбних  зароплених
кахтанах i що тi самi емiсари  не  раз  супокiйно,  схиленi  i  згорбленi,
переходили попри них.
   Вкiнцi приготування всi вже  були  скiнченi,  i  в  недiлю  розпочалася
вiйна. Перше важне во║нне дiло було те, що бiльша половина робiтникiв, мiж
ними всi несмiлi, слабовитi, багато жiнок та недорослих,  то┐-таки  недiлi
громадою виступили з Борислава. Деякi побратими  бажали,  щоб  той  вихiд,
конечний для повно┐ вдачi змови i для повного притиснення жидiв,  вiдбувся
потихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди  не  швидко  догадалися,  що
воно таке i до чого йде. I  сам  Бенедьо  зразу  так  думав,  але  опiсля,
гадаючи i розгадуючи ненастанно, дiйшов до то┐ мислi, що  коли  вiйна,  то
нехай же буде одверта,  i  що  перший  ┐┐  крок,  зроблений  голосно  i  з
належитим натиском, може вiдразу нагнати жидам значного страху i  ослабити
┐х завзяття. Тож вiн i обстав за тим, щоби "вихiд  з  неволi  ║гипетсько┐"
вiдбувся середодня,  громадно,  голосно.  Адже  й  так  завтра  рано  мало
розпочатися "святкування", - чому ж  не  дати  жидам  вiднинi  порозумiти,
вiдки вiтер вi║?
   В недiлю по хвалi божiй почали улип,! Борислава  в  незвичайний  спосiб
заповнюватися робiтниками i робiтницями. Гомiн стояв, мов  на  ярмарку,  -
робiтникiв сходилося чимраз бiльше. Половина ┐х мала  через  плечi  торби,
пiд руками звитки, на собi всю свою одiж.
   - Що се такого? Куди ви збира║теся? - питали жиди  то  сього,  то  того
з-мiж рiпникiв.
   - Додому, на села, - була звичайна вiдповiдь.
   - Чого додому?
   - А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нiчого не заробимо.
   - Як не заробите? От же заробля║те.
   - Е, з таким зарiбком! I прожити нема за що, не то,  щоби  яку  пiдмогу
для господарства. Буде з нас! Най другi заробляють!
   Рiкою поплив народ долiв улицями, супокiйне, сумовито. За Бориславом на
толоцi вже стояли новi громади. Почали прощатися.
   - Бувайте  здоровi,  товаришi!  Дай  вам  боже  щасливо  докiнчити,  що
задумали! Подавайте вiстку, що ту буде чувати!
   - Ходiть здоровi! Швидко чей в лiпшiй долi знов побачимось!
   Звiльна на всi боки, на гори i на доли, мiж  лiси  i  поля,  розiйшлися
громади робiтникiв, час вiд часу  озираючись  на  покинений  Борислав,  що
спокiйно  мрiв  собi  на  сопцi,  мов  безжурний   кiт   вигрiва║ться,   i
простяга║ться, i мурлика║ близ залiзно┐ зубато┐ ступицi,  ко  гра  ось-ось
клямсне i вхопить його черезпiв сво║ю залiзною  пащею,  i  подрухоче  йому
ребра i лапки.
   Правда, жиди бориславськi не конче були подiбнi  до  того  кота.  Вихiд
тако┐ маси робiтникiв затривожив ┐х непомалу. Вони не могли порозумiти, що
се такого сталося робiтникам i чого вони хотять.  Але  все-таки  вони  хоч
почасти успоко┐лися, мiркуючи собi; "Що ж, половина пiшла, а половина таки
осталася, а коли б тих було замало, то швидко надiйде  нових  бiльше,  нiж
треба". З тою надi║ю жиди спокiйно переспали нiч. Але надiя ┐х, хоч i мала
за собою багато правдоподiбностi, сим разом не сповнилася.
   На другий день рано велика часть кошар стояла  зовсiм  пусткою.  То  ║,
властиво, не зовсiм: надзорпi поприходили, повiдмикали дверi i чудувалися,
що робiтники не приходять. Декотрi  лютилися  i  проклинали  го┐в,  другi,
холоднiшо┐ вдачi, посiдали при входах на сво┐  лавочки,  обiцюючи  собi  в
душi натовкти добре морди поганим недбайкам за таке  нечуване  запiзнення.
Але i одно, i друге надармо. Вже  сонце  геть-геть  пiдiйшло  на  небi,  а
робiтникiв як не було, так не було. Надзорцi були б, wwe, ще довго  ждали,
i нудились, i нетерпились, коли б  гомiн,  а  далi  й  крики  та  лайки  з
сусiднiх кошар не були ┐м звiстили, що й там, хоч робiтники снувалися, мов
оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне i нечуване. А сталася  проста
рiч. До котрих кошар прийшли робiтники, то вони, ставши лавою при  дверях,
у  мовчанцi  дожидали  надзорця.  Приходить  надзорець,  вiдмика║   дверi,
робiтники мовчать i стоять, не йдуть до кошари.
   - Ну, до роботи! - гука║ надзорець.
   - Е, ма║мо час, - вiдповiда║ холодно сей або той рiпник.
   - Як то ма║те час? - кричить надзорець. - Але я не маю часу!
   - Ну, то лiзь i роби сам, коли так квапно дi║ся, - кричать робiтники  i
регочуться.
   Надзорець  синi║  зо  злостi,  стиска║  кулаки,  готов  першому-лiпшому
за┐хати в зуби.
   - Не лютуйся, Шльомо, -  успокоюють  його  робiтники.  -  Ми  лиш  того
прийшли сюди, щоби тобi сказати, що не будемо бiльше робити!
   - Не будете робити? - лепоче оголомшений надзорець. - А то чому?
   - Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге,  що  нам
замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану,  що  як  дасть  нам
лiпшого надзорпя i по дванадцять шiсток денно, то вернемо назад до роботи.
   I се сталося, разом, рiвночасно, однодушно по  всiх  кошарах,  по  всiм
Бориславi! Один величезний зойк здивування, гнiву i непорадностi  вирвався
з уст жидiв i луною понiсся вiд одного краю до другого.
   Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з  порознiманими  ротами,  почувши
тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в
лютiсть,  кидалися  на  робiтникiв  з  кулаками,  нахваляючися,  що   вони
п'ястуками  i  стусанами  заставлять  ┐х  робити.  Iншi  знов  недовiрливо
всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони
махали рукою, воркотячи:
   "Тьфу, що за народ! Ду║ться, мов порося на орчику. Немов то, крiм  них,
нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв,
i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!" Знов iншi надзорцi, мов  на┐вшi┐ся
дурiйки, бiгали улицями до сво┐х нахлiбникiв, розповiдали ┐м, що  сталося,
i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв
сей удар трафив так само  неждано-негадано,  як  ┐х  вiрних  вiрникiв.  До
самого полудня того понедiлка вони не знали навiть  докладно,  чи  справдi
воно так сталося, чи справдi у  всiх  ямах,  i  кошарах,  i  магазинах,  i
нафтарнях робiтники забастували роботи. Вони довго бiгали по  улицях,  мов
гiнчi пси, хапали кождого стрiчного рiпника за плечi дрижачими  руками,  i
хоч, очевидно, пальцi ┐х радi б були, мов залiзнi гаки, нерозривно впитися
в   робiтницьке   тiло,   то   прецiнь,   хоч   силуючись,   вони   питали
ласкаво-уривано:
   - Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?
   - Не маю р'оботи.
   - Як нема? У мене ║.
   - А много заплатиш?
   - Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я.
   - Не гiду. Мало.
   - Не пiдеш? Як то не пiдеш? А що ж будеш робити?
   - То вже моя рiч. Не питай!
   Мов скажеш, бiгали жиди  вулицями,  полюючи  на  робiтникiв,  але  живо
переконалися, що дарма ┐х робота  i  що  робiтники,  очевидно,  змовилися.
Правда, многим не  хотiлось  вiрити  в  можливiсть  змови  робiтницько┐  в
Бориславi, а другi хоч i вiрили, то так були оголомшенi наразi тою подi║ю,
що й самi не знали, що робити i як собi радити. В сво┐й  безрадностi  вони
бiгали, розправляли о сво┐х  можливих  стратах,  о  нечуванiм  зухвальствi
робiтникiв, о упадку гешефтiв в Бориславi, але  нiкому  не  прийшло  й  на
думку подумати о якiй-небудь помочi, окрiм хiба жандармiв. Навiть того  не
старалися розвiдати жиди, чого,  властиво,  хочуть  робiтники.  Так  минув
перший день вiйни в супокою. Обi воюючi  сторони,  зрушенi  i  затривоженi
новою i небувалою досi появою, старались висапатися, успоко┐тися,  зiбрати
сво┐ мислi докупи, розглянутися в  новiм  положеннi.  Святкуючi  робiтники
якось несмiло ходили по вулицях, не збиралися  в  бiльшi  купи,  а  тiльки
малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тiм, що далi дiяти.
Тiльки за Бориславом, на толоцi, була  бiльша  купа:  там  варили  кашу  i
роздiляли мiж потребуючих, в найбiльшiм порядку, пiсля  кошар;  там  також
був осередок ради, були всi побратими, був Бенедьо.
   Бенедьо був на вид спокiйний, говорив рiвним  звучним  голосом.  Тiльки
очi, незвичайно блискучi, лице, незвичайно блiде, i свiжi глибокi морщиiiи
на чолi свiдчили о тiм, що думка його працювала з великою натугою.
   Рада йшла над тим, якi поставити жадання жидам на случай  угоди.  Майже
всi радили жадати небагато, щоб се тим  певнiше  одержати.  На  те  сказав
Бенедьо:
   - Правда ваша. Хто менше жада║, борте дiстане. Але знов  в  нашiм  дiлi
гiрша рiч була би жадати замало. Адже ж коли  ми  пiдняли  вiйну,  то  вже
треба, щоб мали з не┐  якусь  познаку.  А  головна  рiч,  як  я  гадаю,  -
поставити такi жадання, котрi би  нам  не  тiлько  влекшили  наше  щоденне
життя, але заразом позволили би нам ще  лiпше  ввiйти  в  силу,  стати  ще
мiцнiше на ногах. Бо то, видите, й так  може  бути,  що  жиди  тепер,  пiд
натиском, пристануть на все, особливо, як  побачать,  що  ми  нi  самi  не
робимо, нi других не допуска║мо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо
на ┐х обiцянки i покинемо вiйну, а вони бух - i назад  прикрутять  нас  ще
гiрше, нiж поперед бувало. Про  то  я  й  кажу:  треба  нам  такi  жадання
поставити, щоб ми забезпечилися в разi недодержання  слова,  щоб  ми  мали
силу в кождiй хвилi наново розпочати таку  саму  вiйну,  коли  того  треба
буде.
   Всi признали справедливiсть то┐ бесiди. Бенедьо говорив дальше:
   - Досi, чень, усi ми переконалися,  що  сила  наша  лежить  в  громадi,
лежить в тiм, коли всi будемо держатися купи.  Доки  ми  жили  кождий  про
себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас i мови бути о якiйсь помочi,
а тепер, як самi видите, спiльними силами ми  дiйшли  до  того,  що  могли
розпочати таке велике дiло - вiйну з богачами.
   I менi зда║ся, що доки  ми  будемо  держатися  купи,  доти  богачам  не
вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед  усього  поставити
┐м такi жадання, щоби опiсля наша громада не тiлько не  розпадалася  i  не
була розбита, але, противно,  -  змiцнювалась  чимраз  бiльше.  Щоби  наша
робiтницька каса не випорожнювалась, а все бiльшала. Бо  добре  то  якийсь
сказав: де добре громадi, там добре й бабi; як буде наша  громадська  сила
мiцнiти i розвиватися, то при тiм i  кождому  по║динчому  буде  лiпше,  бо
громада зможе його в кождiй бiдi зарятувати,  i  жиди  будуть  мусили  нас
боятися i не посмiють  зламати  свого  слова,  не  посмiють  обходитися  з
робiтниками, як з худобою, або й ще гiрше.
   - Так, так! - загомонiли кругом робiтники. - Але чого ж на такий спосiб
жадати?
   - Я би гадав ось чого: по-перше, розумiвся, щоби платню нам  пiдвищено:
тим, що до ями йдуть, найменше  дванадцять  шiсток,  тим,  що  наверха,  -
ринського, а найменше вiсiм шiсток; по-друге, щоби нiхто не смiв  побирати
нiякого касi║рного; потрет║, щоби до робiтницько┐ запомогово┐  каси,  крiм
робiтникiв, давали вкладки також i  пани,  кождий  найменше  по  ринському
мiсячно;  дальше,  щоби  в  разi  нещасливого  випадку,  смертi,  калiцтва
обов'язанi були платити за шпиталь i  лiки,  а  також  рятувати  осиротiлу
родину робiтницьку хоч через пiвроку. Я гадаю,  що  се  жадання  не  надто
великi, а для нас i з них вийшла би значна пiльга.
   - Так, так, - крикнули гуртом робiтники. - Того тримаймося! А як у  нас
буде  вiдтак  своя  каса,  то  й  пiзнiше  будемо  могли  дальших  уступок
добиватися.
   Жиди не знали нiчого о тiй нарадi. Чим  ближче  до  ночi,  тим  бiльший
страх огортав ┐х перед робiтниками. Хати були позамиканi. На  улицю  рiдко
хто показувався. Тiльки глухий гомiн, i шепiт, i тривожна дрож  ходили  по
Бориславi, мов пошибаюча тисячi людей зараза, мов осiннiй стогнучий  вiтер
по гаю.
   XV
   Фаннi, Леонова одиначка, сидiла самотньо в  задумi  на  м'якiй  софi  в
пишнiм поко┐. Вона час вiд часу позирала на годинник, що  тикав  обiч  не┐
пiд кришталевим дзвоном на мармуровiм столику.
   - Третя година, - сказала вона знудженим голосом. - Як поволi  той  час
iде! Батько поверне аж по п'ятiй, а ти, Фаннi, сиди сама!
   Як много годин, як много днiв вона  просидiла  вже  отак  сама  на  тiй
м'якiй софцi, побiч мармурового столика з годинником пiд скляним  дзвоном!
Як много разiв нарiкала вона на той лiнивий хiд часу! Чи  у  не┐  в  руках
була яка робота, про котру знала, що вона нiкому не потрiбна i  нiкому  нi
на що не здасться, чи книжка, котра ┐┐ нiколи не могла заняти, - все  тота
нестерпима нуда, тота самота давили ┐┐, всисались ┐й усiми порами в  тiло,
немов гризька багнюка, ┐┐ жива, кровиста  натура  нидiла  i  сохла  в  тiй
холоднiй, бездiльнiй самотi. В  жилах  кипiла  молода  кров,  фантазiя  ще
додавала ┐й жару, а  мiж  тим  кругом  самота,  холод,  одностайнiсть.  ┐й
бажалось любовi  з  чудовими,  романтичними  пригодами,  палячих  устискiв
якогось героя, догробно┐ вiрностi, безграничного  посвячення.  А  мiж  тим
дрогобицьке   товариство,   а   ще    товариство    дрогобицьких    "панiв
еманципованих", глупих а зарозумiлих жидкiв, було для не┐ тим, чим холодна
вода для огню. Вона  ненавидiла  ┐х  з  ┐х  вiчними,  з  книжок  вивченими
комплiментами, з ┐х малпячим надскакуванням, в  котрiм  виразно  виднiлося
бiльше ушанування для батькового ма║тку, нiж для ┐┐ прикмет.
   - Як поволi той час iде! - повторила вона  в  задумi,  тихiше,  нiжнiше
якось i несмiло визирнула крiзь вiкно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала,
ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що вiд кiлькох  тижнiв,
мов яркий метеор, несподiвано,  та║мниче  появився  на  ┐┐  небосклон!.  I
появився зовсiм вiдповiдно до ┐┐ романтичних мрiй: королевич в  жебрацькiй
одежi! Бiдний вуглярчук, котрого чорнi  великi  очi  так  i  пожирали  ┐┐,
котрий так перелякав ┐┐, вчепившися  генто  за  бричку  i  повалившися  на
улицю, котрий так рiзко, так нам'║тно  визнав  ┐й  свою  любов,  котрий  ^
вiдтак немало здивував ┐┐, появившися справдi в  ┐┐  домi  в  елегантськiй
одежi, в перемiненiм, проясненiм видi. Який вiн  прямий  на  словах,  який
гарячий, енергiйний, не знаючий завад нi  перешкод,  мов  i  справдi  який
всемогучий королевич! I Який вiн зовсiм не подiбний до тих блiдих,  мiзер1
них, боязливих i смiшних кавалерiв, яких вона досi бачила! Кiлько  сили  в
його мускулах, кiлько огню в його поглядi, кiлько гарячо┐ нам'║тностi i  в
його серцi! I як вiн любить ┐┐! Але хто вiн такий? Що  за  один?  Зоветься
Готлiб, - сказав, - але у якого роду? Чи може вiн бути мо┐м?
   Такi думки, мов золото-рожевi  пасма,  снувалися  по  головi  самотньо┐
Фаннi, i вона чимраз нетерпли| вiше позирала на годинник.
   - По третiй вiн обiцяв прийти, - прошептала, -  чому  ж  не  приходить?
Нинi ма║ розкритись цiла та║мниця, - чому ж його нема? Чи,  може,  все  те
сон, привид мо║┐ роздражнено┐ фантазi┐? Але нi,  вiн  держав  мою  руку  в
сво┐й, вiн цiлував мо┐ уста, - ох, як гарячо,  як  страсно!..  Вiн  мусить
прийти!
   - I вiн прийшов уже! - сказав Готлiб, входячи тихо i кланяючись.
   - Ах, то... ти! - сказала тихо,  рум'янiючись,  Фаннi.  Се  було  перше
"ти", котре вона йому сказала. - Я,власне, думала о тобi.
   - А я о тобi й не переставав думати, вiдколи тебе побачив.
   - Чи справдi?
   Дальша  розмова  велася  без  слiв,  але  для  обо┐х  була  дуже  добре
зрозумiлою. Вкiнцi прошептала Фаннi:
   - Але ти обiцяв менi нинi вiдкрити свою тайну:
   хто ти?
   - I ти не догадалася досi? Не вивiдалася о тiм, що тобi  котрий-будь  з
тво┐х слуг мiг сказати?
   - Нi. Я нi з ким о тобi не говорила.
   - Я сип Германа Гольдкремера, зна║ш його?
   - Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?
   - Що? Твiй батько сватав тебе за мене? Коли?
   - Недавно, два мiсяцi тому. Як я тебе боялася, не бачивши!
   - Але що ж сказали мо┐ родичi?
   - Я не знаю. Бачиться, батько твiй був  не  вiд  того,  але  мати  була
противна, i я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька,  бо
той прийшов вiд вас страшно зрушений i розгнiваний i проклинав твою матiр.
   - Що ти говориш! -  скрикнув  Готлiб.  -  Моя  мати!  I  мала  би  була
противна!.. Але нi, - додав вiн по хвилi, - се  може  бути,  така  вже  ┐┐
вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого
батька ще нинi! - Лице Готлiба горiло дикою рiшучiстю. - Коли  верне  твiй
батько?
   - О п'ятiй.
   - Ну, то прощай! Я йду i пришлю сюда  свою  матiр,  щоб  полагодила  сю
справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!
   I вiн пiшов.
   - Що за сила, що за рiшучiсть, що за гаряче чут║i - шептала  п'яна  вiд
розкошi Фаннi. - Нi, нi, зовсiм не те, що прочi блiдi,  мiзернi  кавалери.
Як я його люблю, як безконечно я його люблю!
   Мiж тим Готлiб поквапно пiшов додому. Вiн уже увiдомлений був о тiм, що
батько зна║ про його побут в Дрогобичi. Мати  розказала  йому  все,  коли,
заставивши пота║мно дещо з  сво┐х  стро┐в,  доручила  йому  жаданi  грошi.
Готлiб нiчого не сказав на  тоту  вiсть;  нова  нам'║тна  любов  до  Фаннi
прогнала його гнiв на батька; вiн тепер далеко  раднiше  був  би  послухав
батькового розказу i вернувся жити додому, коли б тiльки Герман видав  був
такий розказ. Та нi, Герман нiчого не розказував, немов i зовсiм не дбав о
сина, очевидно, ждав, аж той сам пока║ться i поверне до нього. Готлiб знов
сього не хотiв. Кiлька разiв вони стрiчалися  на  улицi,  але  Герман  усе
творився, немов не зна║ того молодого вистро║ного панича, а Готлiб знов не
хотiв перший податися. Додому до матерi забiгав Готлiб  рiдко,  i  то  все
тодi, коли батька не було. Але тепер дiло було спiшне, i вiн увiйшов,  хоч
йому служниця сказала, що панi ║ в поко┐, а пан у  сво┐м  кабiнетi.  Нехай
собi, йому до пана нема нiякого дiла.
   Рифка сидiла в поко┐, влiпивши очi в повалу. Нещаслива  ру┐на  ┐┐  духу
доходила до кiнця, стала тепер на тiй порi, коли по  великiм  роздражненнi
наступа║  омертвiння,  безмисна  отяжiлiсть,  туманiюча  меланхолiя.  Вона
цiлими днями сидiла на  однiм  мiсцi,  говорила  мало  i  якимось  в'ялим,
розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимодика енергiя ┐┐ волi тепер
десь зовсiм пропала, розпирслася на кусники.
   В тiм станi одубiння можна було зробити  з  нею,  що  хто  хотiв.  Одно
тiльки осталося в нiй живе чуття - любов до  сина  i  ненависть  до  мужа.
Герман дуже турбувався тою змiною, в котрiй вiн бачив ознаку яко┐сь тяжко┐
недуги, але лiкарi впевнили його, що се ознаки надмiрного  роздражнення  i
ослаблення нервiв i що треба тiльки супокою, а все  буде  добре.  I  Рифка
певно досить мала супокою, цiлий день нiхто до не┐ не творився, окрiм хiба
що слуги закликали ┐┐ до ┐ди або до постелi. Але знов певно й те, що такий
спокiй, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для не┐ лiком!
   Готлiб, зайнятий сво║ю любвою, зовсiм не вважав на ┐┐ стан,  але  скоро
тiльки ввiйшов до покою, зараз прямо приступив до дiла.
   - Мамо! - сказав вiн, пiдходячи i сiдаючи обiч не┐.
   В ┐┐ мутних, погаслих очах засвiтилася живiша iскорка.
   - Чого, синку?
   - Чи Леон Гаммершляг хотiв сватати за мене свою доньку?
   - Леон? Ага, правда, той поганець - хотiв.
   - I що ви сказали йому?
   - Я? Радше умру сама, нiж маю прийняти ┐┐ до себе!
   Готлiб гнiвно, майже люто позирнув на не┐.
   - Дурнi ви, мамо!
   - Чому, синку?
   - Бо я iменно Леонову доньку люблю i радше вмру, анiж вона мала б  бути
не моя.
   Рифка зiрвалася на  рiвнi  ноги.  Слова  Готлiба  були  для  не┐  немов
сильним, пробуджуючим ударом.
   - Се не може бути! - сказала вона мiцно.
   - Те мусить бути! - сказав Готлiб з притиском.
   - Але як же ти можеш ┐┐ любити?
   - Але як ви можете ┐┐ ненавидiти?
   - О, я ┐х усiх ненавиджу, до смертi ненавиджу: i того  Леона,  i  твого
батька, i ┐┐, - усiх,  усiх  тих,  що  для  грошей  вiдрiкаються  життя  i
сумлiння, та ще й других потопляють враз iз собою в тiй проклятiй  золотiй
калюжi!
   - Але що ж вона вам винна? А впрочiм, мамо, ви любите мене, свою  ║дину
дитину?
   - Чи ще можеш питатися?
   - I бажа║те мойого щастя?
   - Бiльше, нiж собi самiй.
   - Ну, то зробiть то, о що вас буду просити.
   - Що зробити, синку?
   Хвилевий вибух давньо┐ енергi┐ швидко погас в душi Рифки, i  вона  знов
сiла, безвладна i отяжiла, як була перед хвилею.
   - Пiдiть самi до Леона, поговорiть з ним,  уладьте,  умовтеся,  щоб  ми
якнайшвидше заручилися, уладьте мо║ щастя!
   -  Тво║  щастя,  синку?..  Добре,  добре!  -  сказала  Рифка,  небагато
розумiючи його мови.
   - Так, мамо, мо║ щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходiть!
   - Куди, синку?
   - Адже ж кажу вам - до Леона.
   - До Леона? Нi, нiколи!
   Готлiб, не понiмаючи недужного стану матерi, почав  лютитись,  грозити,
що собi смерть зробить, - i Рифка тим дуже перелякалася.
   - Але ж добре, синку, добре! Пiду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собi
нiчого!  Прошу  тя,  будь  супокiйний!  Все  зроблю  для  тебе,  лиш  будь
супокiйний.
   I тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але  так  незручно
та нескладно, так довго примiрювала, знiмала й знов прикладала  одежу,  що
Готлiб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб  помогла  ┐й  убратися.
Вкiнцi вийшли обо║.
   Леон Гаммершляг в дуже добрiм настро┐ сидiв в сво┐м кабiнетi при бюрку.
Нова фабрика йшла дуже добре,  i  перший  ладунок  церезину  найдальше  за
тиждень буде готовий до посилки за границю. Тодi будуть грошi, буде  можна
i далi вести фабрику i взятися до дальшого будування дому,  зянеханого  на
гарячий час. Щастя всмiхалося Леоновi, - вiн чувся сильним  i  гордим,  як
нiколи. Втiм застукано до дверей, i ввiйшла Рифка,  блiда,  як  нiколи,  з
вигаслими недвижними очима, повiльним, майже сонним ходом. Леон нiколи  ще
не видав ┐┐ такою. Незвичайна ┐┐ поява i дивний вигляд дуже  здивували,  а
потроху й змiшали його.
   - Прошу сiдати, - сказав вiн у вiдповiдь на  ┐┐  привiтання,  висказане
якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка  сiла  i  довгу  хвилю  мовчала.
Мовчав i Леон.
   - Я до вас з одним дiлом, - сказала повiльно Рифка, - хоч i  не  сво┐м,
але все-таки...
   - Дуже менi при║мно буде, - вiдповiв Леон.
   - Чи ви гнiва║теся на мене, пане Леон? - спитала вона нараз.
   - Але ж... але ж, ласкава панi... Як панi можуть...
   - Нi, нi, я тiлько так спитала, щоб ви, бува║, в гнiвi  та  не  схотiли
менi вiдмовити в тiм дiлi, смiю сказати, смiю сказати, дуже важнiм, хоч  i
ае для мене... ' - О, прошу, прошу!.. - бовкнув Леон.
   - Дiло таке. Чи ви, пане  Леон,  уже  покинули  свою  колишню  думку  -
злучити до пари нашi дiти?
   - Га, що ж робити, мусив покинутi┐, хоч як менi жаль. але  що  ж,  коли
вашого сина десь нема!
   - А якби мiй син був?
   Леон поглядiв на не┐ пильно i добачив нета║ну тривогу  вижидання  в  ┐┐
лицi.
   "Ага, - погадав вiн собi, - от куди воно йде. У них мусило щось кепсько
пiти, i вони заловляють тепер мо║┐ ласки. Але постiй, я тобi  вiдплачу  за
колишн║!" - I додав голосно:
   - Дуже менi жаль, що й у такiм разi не мiг бп-м... Маю вже iншi види  з
мо║ю донькою.
   - Ну, як так, то, звiсно... Я тiлько думала... Розумi║ться, не в  сво┐м
iнтересi...
   Рифка путалася на словах. Очевидно, вiдказ Леона глибоко вколов ┐┐.
   - Але якби... якби ваша донька любила мойого сина?
   - Моя донька вашого сина? Се не може бути!
   - Ну, ну, я не кажу, що ее так ║, але приймiм, якби так було?
   - Е, байки, фантазi┐! Я маю iншi види i прошу  менi  не  забирати  часу
подiбними придабашками!
   Леон вiдвернувся. Вiн рад був, що може вiдплатити Рифцi зуб за  зуб,  i
зовсiм не думав о тiй можливостi, котру вона йому показувала.
   В тiй хвилi дався чути важкий стук крокiв на коритарi, i тут же  влетiв
до  кабiнету  задиханий,  запилений,  спочений  жид  -  касi║р  Леонiв   з
Борислава. Леон, побачивши його, зiрвався на рiвнi ноги.
   - А се що? Ти чого прибiг?
   - Пане, нещастя!
   - Яке?
   - Робiтники змовилися i не хотять робити.
   - Не хотять робити? А то чому?
   - Кажуть, що замало ┐м платимо.
   - То не може бути. Ти хiба п'яний!
   - Нi, пане, так ║! Я прийшов до вас за порадою, що дiяти.
   - Чи тiлько при ямах не роблять, чи й при фабрицi?
   - I при фабрицi.
   - Gott ьber die Welt! Оте║ нещастя! Що  ту  дiяти?  Робота  на  фабрицi
мусить iти  конечно!  Слухай,  Шльомо,  бiгай  на  мiсто,  накликай  тутка
робiтникiв i веди до Борислава, я сам також ┐ду.
   I оба вибiгли, незважаючи зовсiм на  Рифку.  Вона  чула  тоту  вiсть  i
всмiхнулася по ┐х виходi.
   - Га, отсе добре, оте║ добре! - шептала вона. - Так вам треба!  Коб  ще
не дурнi були, а збунтувалися i всiх до одного повкидали  вас  в  тi  ями!
Адiть, який вiн! Не хоче тепер, вiдмовля║! Мiй бiдний Готлiб! Що вiн на то
скаже? Вiн собi готов що злого зробити. Але так  му  треба,  нехай  би  не
заходив собi з такою, нехай би шукав собi бiдно┐, добро┐... Але що я  йому
скажу? Вiн такий прудкий, як iскра! Нi, я не скажу йому правди, най  буде,
що буде!
   I вона вийшла на улицю, де Готлiб нетерпеливо дожидав ┐┐.
   - Ну, що? - спитав вiн, глядячи ┐й у очi.
   - Добре, синку, добре, все добре.
   - Пристав, приймив?
   - Аякже, аякже! За мiсяць заручини.
   - За мiсяць? Чому так пiзно?
   - Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона  досить
ще скоро затру║ тобi твiй вiк молодий!
   I вона почала хлипати, мов дитина.
   - Мамо, не говорiть так, ви ┐┐ не зна║те! - скрикнув гнiвно Готлiб.
   - Не буду, синку, не буду!..
   Але вiсть тота якось не дуже втiшила Готлiба. Чи то задля того,  що  ще
так довго треба було ждати то┐ щасливо┐ хвилi,  чи  задля  того,  що  мати
сказала йому тоту вiсть так якось холодно, зловiщо, нерадо, -  досить,  що
Готлiб не почував тако┐ радостi, як би йому бажалося. Вiн  iшов  мовчки  з
матiр'ю аж iд домовi. Тут вони розiйшлися: Рифка до свого покою, а  Готлiб
до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
   Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вiсть i о тiм самiм  часi,
як i до Леона, прийшла  й  до  нього,  i  вiн,  схопившися,  сейчас  казав
запрягати i враз iз Мортком, що принiс йому сумну  вiсть  про  робiтницьку
змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як  була  вбрана,
так i кинулася на фотель i потонула в сво┐й безмиснiй меланхолi┐. Готлiб в
готелi ходив по сво┐й свiтлицi взад i вперед, роздумуючи о сво┐м  щастi  i
силуючись бути щасливим. Тiльки бiдна Фаннi, котра з-за дверей  в  боковiй
стiнi чула всю розмову Рифки i Леона, кинувшись на свою софку  i  накривши
лице хусткою, рiрко-гiрко плакала.
   XVI
   Герман Гольдкремер перший раз нинi не знав, на яку  ступити.  Нова,  не
чувана досi в Бориславi подiя робiтницько┐  змови  завдала  йому  загадку.
При┐хавши вчора вечором до Борислава, вiн  довго  вночi  не  мiг  заснути,
роздумуючи над тим, що чув i бачив. Як же бо змiнився Борислав  вiд  часу,
як  вiн  послiднiй  раз  ви┐хав  з  нього!  Немов  яка  чародiйська   сила
перевернула все в нiм догори коренем. Що вперед, бувало, жиди ходять гордо
купками по вулицях i згори позирають на робiтникiв, тепер жида  на  вулицi
не побачиш, а зато купи робiтникiв,  мов  ро┐  шершенiв,  ходять  улицями,
гомонять, регочуться, грозять, то спiвають. Що вперед, куди,  було,  глянь
по ямах, усюди корби крутяться, сотнi  рук  рушаються,  робота  кипить,  -
тепер коло ям, по кошарах мертво,  пусто,  корби  бовванiють,  мов  бруднi
костi, з котрих обпало тiло, а млинки зазирають сво┐ми темними гирлами  до
ям, немов запитуючи, чи не жада║ там хто свiжого воздуха. Зато на  толоцi,
поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З  Германового  вiкна  видно
дим, що куриться з огнища пiд величезним кiтлом, в котрiм робiтники варять
собi кашу. З Германового  вiкна  чути  гомiн  нарад,  чути  оклики  варти,
розставлено┐ по всiх дорогах, по всiх стежках, ведучих до Борислава. "Чорт
би ┐х  побрав!  Що  вони  собi  гадають?"  -  думалось  Германовi,  i  вiн
нетерпеливо ждав восьмо┐ години, о котрiй мали  до  нього  посходитися  на
нараду позапрошуванi властивцi ям.
   - Нi, ее так не може бути!  -  говорив  вiн  сам  до  себе,  ходячи  по
свiтлицi.  -  Ми  мусимо  перела'  мати  ┐х  опiр.  Менi  конче   потрiбно
робiтникiв, багато робiтникiв, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня
вiддати "Спiлцi визискування" цiлих п'ятдесят тисяч сотнарiв воску i взяти
вiд не┐ грошi. Чорт би там з ними довше зволiкав!  I  "Спiлка"  леда  день
бевхне, i тi проклятi розбiйники осьде готовi яко┐ поганi наробити. Або  я
дурень ризикувати! Коби ще двi тисячi сотнарiв видобути, зараз вiддаю  тим
панам вiд "Спiлки" па мiсцi, - а вони най собi  роблять,  що  знають,  лиш
менi най грошi платять. А добра то рiч була, що я подiлив  законтрактовану
масу воску на двi рати, - тепер ще пару день, та й перша рата буде готова.
Чи треба буде ще й другу постачати, се хiба бог святий зна║, але як  треба
буде, то для мене ще тим лiпше.
   От так мiркував собi Герман, ходячи по свiтлицi, i все мiркування  його
виходило на той кiнець, що все було би дуже добре, коби лиш  робiтники  не
бунтувалися, а стали до роботи, - все було би добре!
   - Але вони мусять! То не може бути!.. - говорив вiн дальше. - Хоч  би-м
мав i переплатити, все-таки я тiлько ┐м не переплачу,  кiлько  менi  зиску
прийде!
   Аж втiм, вiн пригадав собi, що вчора  пiслав  Мортка,  щоби  збирав  по
Дрогобичi всяку голоту, всiх незайнятих жидiв  i  християн,  робiтникiв  i
неробiв, водоносiв, смiттярiв та глинарiв, щоби пообiцяв ┐м добру плату  i
провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з то┐ голоти не
буде, вiн хотiв тiльки такою перехресною штукою зламати упiр бориславських
робiтникiв. "Се ж i найлiпший лiк на ┐х недугу,  -  думав  вiн,  затираючи
руки з радостi. - Як побачать, що я можу без них обiйтися,  що  маю  сво┐х
робiтникiв, то тодi самi  прийдуть,  ще  й  напрошуватись  будуть.  Ануко,
побачимо, чия возьме!"
   Дивний якийсь гомiн, що  йшов  вiд  толоки  i  змагався  чимраз  дужче,
притягнув Германа до вiкна. Але доглянути вiн не мiг нiчого,  окрiм  цiло┐
купи заляканих жидiв, що спiшили вулицею до його дому.
   - Се що там такого? - спитав ┐х Герман через вiкно.
   - Бiйка якась! Б'ються! - вiдповiли хором жиди.
   - Хто з ким б'║ться?
   - Тутешнi робiтники б'ються, але не знати з ким. Якась громада надiйшла
вiд Губич, вошi не хотять ┐х  пустити  до  Борислава,  ну,  i  розпочалася
бiйка.
   Гомiн тривав iще хвилю, а вiдтак зачав поволi притихати.
   - Гурра! гурра! - розляглось за тим у воздусi. Всi жиди, не  виключаючи
й самого Германа, чогось поблiдли i  затремтiли,  але  нiхто  не  казав  i
слова. Нiмо i тривожно слухали далi.
   - Гурра! гурра! - роздавалися  далi  радiснi  крики,  але,  окрiм  того
"гурра", не можна було нiчого бiльше розiбрати.
   - Прошу, панове, ходiть  до  покою,  порадимось,  -  сказав  по  довгiй
мовчанцi Герман.
   Ледве ввiйшли жиди, ледве усiвся гомiн привiтання,  аж  тут  створилися
дверi i впав блiдий  i  заляканий  Леон  Гаммершляг.  Одежа  на  нiм  була
запорошена, а декуди й пошарпана, вiн дихав тяжко i,  влетiвши  до  покою,
кинувся на крiсло, i довгий час сапав, нiчого не  кажучи.  Жиди  обступили
його i глядiли на нього з виразом тако┐ тривоги, немов  се  був  вiщун  ┐х
нехибно┐ погибелi.
   - Що сталося, господи боже, що сталося? -  допитували  вони,  але  Леон
нешвидко спромiгся на слово.
   - Gott soll sie strafen! - крикнув вiн вкiнцi, зриваючися з  крiсла.  -
Вони нас усiх вирiзати хотять, от що! Розбiйники змовилися на нашу душу!
   - Як? Що? Чи правда? Хто казав? Вiдки зна║те? - гомонiли жиди, тремтячи
зо страху.
   - Нiхто ii казати не потребував! - вiдповiв Леон.  -  Сам  бачу  сво┐ми
очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде,
що з нами буде!
   - Я то давно казав: пiслати по жандармiв, най  ┐х  кольбами  женуть  до
роботи! - крикнув один жид.
   - Що жандармiв? - поправив другий. - Що ту порадять жандарми. Ту  цiло┐
кумпанi┐ вiйська треба, щоб ┐х половину перестрiляла!
   - Але що ж сталося? - допитували жиди Леоиа. - Розказуйте, як що було!
   - Погана рiч, та й годi. Ранiсенько вийшов я  на  толоку,  жду  на  тих
робiтникiв, що казав понаймати в Дрогобичi.  На  толоцi  вже  ┐х  як  того
гайвороння - снiдання! I вiдки вони тiлько муки та кашi  дiстають?  Та  то
пару тисяч люда, цiлий день варять та й варять, ┐дять та й ┐дять!  То  вже
не без того, щоби ┐м хтось не допомагав!
   Леон замовк на хвилю, щоби додати  тим  бiльшо┐  ваги  сво┐м  послiднiм
словам, а погляд його, облетiвши всю свiтлицю, упав на Германа,  котрий  в
задумi стояв коло вiкна i пальцями тарабанив по шибi. Многi жиди й собi' ж
туди зирнули, а деякi аж скрикнули, немов просвiченi наглою здогадкою.
   - Невже ж! Не може бути!
   - Або я знаю, - вiдказав нiби рiвнодушно Леон, - здвигаючи  плечима.  -
Знат-и не знаю, але кажу, що гадаю! -  Його  погана  совiсть  казала  йому
бачити в Германi свого заклятого ворога, i вiн вдоволений був тепер, що  в
серця  сво┐х  слухачiв  кинув  iскру   пiдозрiння,   буцiмто   весь   бунт
робiтницький - дiло Германа, пiдняте  в  тiй  цiлi,  щоби  всiх  дрiбнiших
предпри║мцiв, а навiть i Леона самого, приперти до стiни.
   - Але слухайте ж, що далi було.  Iду  я  собi  гостинцем,  аж  ту  менi
назустрiч цiла юрба тих голодранцiв. "Куди?"  -  питають.  Я  зiбрався  на
вiдвагу: "А вам що до того?" - кажу. "Нам  до  того!  -  вiдповiли.  -  Не
бачите, що ми ту  варта,  пильнувати  ма║мо,  щоб  нiхто  з  Борислава  не
виходив!" - "Що ви дурницi плетете, - скрикнув я,  -  не  зачiпайте  людей
насеред дороги. Нiчого вам не роблю, дайте менi спокiй!" - "Ну, то дайте ж
i ви нам спокiй, - вiдказують, - вернiться собi подобру  до  Борислава,  а
туди ходити не вiльно!" Та й, не вдаючися зо мною  в  дальшi  розмови,  за
плечi мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, - а вони в смiх. Стисли
мене мов клiщами, вiдпровадили аж  до  входу  Борислава  i  пустили.  "Ов,
бiда", - погадав я собi, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я,  озираюся
назад, аж бачу, йдуть мо┐ робiтники з Дрогобича.  "Га,  -  гадаю  собi,  -
господи тобi слава, йде помiч! З Борислава не пускають, але до  Борислава,
чей же, пустять". Та й iду напротив них, аж радуюся,  що  ┐х  так  богато,
бiльше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта  до
них: "Гов! Хто йде?" - крикнули. "Добрi люди, робiтники",  -  вiдповiдають
тамтi. "А куди ту iдете?" - "От iдем на роботу, туйтаки, до Борислава".  -
"Не можна!" - "Як то не можна?" - "Так що не можна. Ви хiба по чули  нашо┐
просьби, що ми посилали всюди сво┐х людей i просили, щоб нiхто  через  тих
кiлька день не йшов сюди на роботу, поки  ми  для  всiх  лiпшо┐  плати  не
доб'║мося?" - "Нi, не чули", - кажуть дрогобицькi. "Ну, то чуйте ж  тепер,
i просимо вас в добрiм способi, вертайте назад, вiдки прийшли!"  Робiтники
почали вагуватися, деякi, очевидно, мали охоту вертатися назад i почали  з
тими розбiйниками перешiптуватися, другi знов, хоч, може, i не вiрили  тiй
бесiдi, але боялися, що ┐х тут така многота  зiбралася.  Досить  того,  що
приходяща громада стояла, сама не знаючи, що дiяти i що почати. Се  вивело
мене з терпцю. Я скочив посеред них i крикнув:  "Не  слухайте  ┐х  бесiди,
люди! Вони розбiйники, нероби! Кримiнал ┐м буде, не бiльша  плата!  Ходiть
до роботи, не зважайте на них! По вiсiм шiсток денно на кождого, - що  вам
бiльше потрiбно!" Тi слова троха немов оголомшили всiх.  Приходящi  зачали
рушатися, щоб попертися наперед. Але тотi стали лавою: "Стiйте! Не пустимо
нiкого!" Я собi знов  кричу:  "Далi  за  мною!"  Гармидер  зробився,  далi
п'ястуки  почали  сипатись,  штурканцi,  а  далi  й   камiння.   На   крик
поназбiгалося ┐х багато, зачалася бiйка така, що й свiта не видно стало. Я
й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кiлька кулакiв за┐хало менi то в лице,
то поза вуха, то в потилицю, то межи плечi, так що я  й  нестямився,  коли
попав  в  самий  найгустiший  стиск,  а  вiдтам  витручено  мене  знов  на
бориславську  улицю.  Я  озирнувся,  -  бiйка  вже  скiнчилася,  приходящi
розбiгалися врозсип i погнали до Губич. Крик, ревiт:  "Гурра!  гурра!"  Аж
оглушило мене, i я, видячi┐, що  нiчого  не  пораджу,  вернувся  сюди.  От
таке-то!
   I Леон, скiнчивши  сво║  оповiдання,  сплюнув  i  закляв  ще  раз  "тим
розбiйникам", котрi нi з сього нi з того  наробили  ┐м  тiлько  клопоту  i
готовi ще  й  бiльшо┐  бiди  наробити.  Всi  жиди  стихли  на  хвилю,  всi
роздумували над тим, що чули, але нiхто не вмiв  нiчого  придумати,  окрiм
одного: жандармiв i вiйська. Тiльки Герман досi не мiшався в ┐х наради,  а
все ще стояв коло вiкна i думав. По його наморщенiм чолi i твердо  в  одну
точку впертих очах видно було, що гадка його працю║ з  незвичайною  силою.
Та й справдi, дiло сто┐ло  велико┐  розваги,  хвиля  приходила  рiшуча,  в
котрiй не можна було нинi ручити за завтра,  в  котрiй  треба  було  добре
натужити увагу, щоб пройти цiло через усi 'закрутини ворожо┐ долi.
   - I ще, проклятi, смiялися з мене, - викрикував почервонiлий  вiд  жару
Леон, - коли побачили,  як  я  обшарпаний  i  обпорошений.  Але  постiйте,
побачимо ще, хто буде напослiдку смiятися: чи ми, чи ви?
   "Чи ми, чи ви, - думалось i Германоiзi, - а радше сказавши:  чи  я,  чи
ви! Га, що за думка! - i вiн махнув рукою, немов  хотячи  зловити  щасливу
думку, котра в тiй хвилi блиснула в його головi. - Отак, отак, се правдива
дорога, туди треба йтиi Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тодi
й питання нема, хто з нас буде смiятися, чи я, чи ви!"
   План во║нний в Германовiй  головi  швидко  уложився,  i  вiн  зараз  же
виступив насеред свiтлицi i попросив зiбраних о хвилю уваги.
   - Слухаю ваших рад i дивуюся,  -  зачав  вiн  сво┐м  звичайним,  рiзким
тоном. - Жандарми! Чи жандарми заставлять  робiтникiв  лiзти  до  ям?  Нi,
поарештують одних, а решту розгонять, а нам  не  буде  лiпше,  бо  нам  не
порядку треба, а робiтникiв, дешевих робiтникiв! Чи не так?
   - Авжеж, що так! - загомонiли жиди.
   - Вiйсько! - говорив далi Герман. - Се то само, що й  жандарми,  тiлько
що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, а пожитку  й  з  нього
нiякого. Я гадаю, що оба тi способи анi до чого не здалi.
   - Але що ж робити, що робити?
   - Отож-то й ║ питання, що робити! Я гадаю, що той цiлий бунт - то  така
якась заразлива слабiсть, на котру ще загального рецепту  не  вигадано,  а
може, й зовсiм не може бути. Але раз поможе  се,  другий  раз  те,  як  до
обставин. Треба вважати, з чого слабiсть почалася, як  проявлявся,  ну,  i
пiсля того раду радити. От ту у нас то певна рiч, що плачено ┐м  досi,  як
на нинiшнiй голодний рiк, замало.
   - Що? Як? Замало? - загомонiли жиди.
   - Мовчiм, - крикнув насмiшливо Леон, - пан Гольдкремер хоче  забавитися
в адвоката тих розбiйникiв, певно, скаже нам пристати на всi ┐х жадання  i
вiддати ┐м усе, що ма║мо!
   - Яв нiякого адвоката бавитися не хочу, - вiдказав рiзко, але  спокiйно
Герман, - я навiть не хочу бавитися в лiберала, в якого до  вчора  бавився
пан Гаммершляг, i не буду тим розбiйникам захвалював нiяко┐  "самопомочi",
- я буду тiлько говорив яко гешефтсман, als eia praktischer  Geschдftsmann
', та й годi.
   Леон прикусив губи на тi слова, - Германова рiзка вiдправа вколола його
дуже, але вiн чув, що не може на не┐ нiчого вiдповiсти, i мовчав.
   - Я ще раз кажу, - говорив далi з  притиском  Герман,  -  платилось  ┐м
замало! Ми тут прецiнь самi сво┐, то ми  можемо  до  того  признатися  мiж
собою, коли нам iде о то, щоби пiзнати причину то┐ бунтацi┐. Адже  ж  воли
не ревуть, як ясла повнi! Розумiвся, iнша рiч -  признатися  до  того  ту,
самi перед сво┐ми, а iнша рiч - говорити щось подiбного перед ними! То  би
нас зарiзало!
   - О, певно, певно! - скрикнули жиди, радi з такого  обороту  Германово┐
бесiди.
   - Я се для того пiдношу, - говорив далi Герман, - щоби вас  переконати,
що ту нема нiяких постороннiх бунтарiв  i  що  се  рiч  дуже  серйозна  та
поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з не┐  не  виросло  яке
бiльше нещастя.
   - Нащо вже бiльшого, як те, що ось тепер на нас упало!
   - Е, се ще байка, - вiдказав Герман, - не то  ще  може  бути,  коли  не
зумi║мо швидко замовити бурю.
   - Але як, як ┐┐ замовити?
   - Отже ж ту, як бачу, в два способи. Очевидно, що  вони  до  то┐  змови
приготовилися, i то добре приготовилися. Бо зважте  все!  Бiльша  половина
опустила Борислав, по селах висланцi ┐х попiдмовляли народ не йти сюда  на
роботу, поживи собi наладили, - одним словом, забезпечилися.  Але,  будьте
ласкавi, зважте лишень, що все те потребу║ грошей, багато грошей. А  вiдки
у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них  складки  робляться,
але що вони могли наскладати? Певно, що небагато. Значиться, одна моя рада
була би: сидiти нам спокiйно, не туратися до них, не панькати коло них,  а
ждати, поки всi ┐х запаси вичерпаються. Тодi вони певно прийдуть  самi  до
нас i стануть на роботу по такiй цiнi, яку ми ┐м подикту║мо.
   Герман при тих словах уважно глядiв на лиця окружаючих, щоб вичитати  з
них, яке вражiння зробить його бесiда. Вражiння мусило бути не дуже добре,
бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов вiд гiрко┐ редьки.
   - Та воно б то добре було, - сказав вкiнцi Леон, -  ждати!  Коби-то  ми
знали, що ┐м нинiзавтра запасiв не стане. Але що, як вони забезпечилися на
який тиждень або й ще на довше?
   - А вiдки ж би у них тiлько грошей набралося? - спитав Герман.
   - Хто зна║? - вiдказали деякi жиди, ззирнувшися з Леоном.
   - А довго чекати нам не можна, - тягнув далi Леон. - Самi зна║те, у нас
контракти,  термiни  добiгають  до  кiнця,   робота   мусить   якнайшвидше
кiнчитися, куди ту чекати?
   - Га, як так, то оставсь тiлько другий спосiб:
   вдоволити ┐х жадання.
   - пх жадання! - скрикнули жиди майже всi в один голос.  -  Нi,  нiколи!
Радше вiйсько i жандарми!
   - Але ж, панове, -  уцитькував  ┐х  Герман,  -  ляка║тесь  тих  жадань,
немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажiть, будьте ласкавi, котрий
зна║те, чого вони жадають?
   Жиди стали, мов теля перед новими воротами. I  справдi,  в  сей  спосiб
вони не завдавали собi досi того питання.  Робiтники  видавались  ┐м  досi
тiльки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними  в
якийсь торг, старатись вирозумiти ┐х жадання  -  о  тiм  вони  досi  й  не
думали. Перший Леон здобувся на слово:
   - Як то не зна║мо? Одного жадають: бiльшо┐ плати!
   - Ну, се ще хто зна║, що за бiльшо┐ плати,  -  вiдказав  Герман.  -  Чи
хотять, щоби ┐м  пiдбiльшено  плату  о  п'ять  центiв,  чи  взадво║  проти
попередньо┐. Коли тiлько так взагалi "бiльше", то се ще нiчого  страшного,
видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу - насамперед дiзнатись би  нам
докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсiм не того хочуть або, може,
окрiм того, й ще чого iншого хочуть? Адже нiхто ┐х о то не питався!
   - Правда ваша, треба спитати  ┐х  самих,  почу║мо,  чого  ┐м  треба!  -
загомонiли жиди.
   - Але кого ж вишлемо до них в тiм дiлi? - питався Герман.
   - Най iде хто хоче, я не пiду, - сказав Леон. - Се розбiйники, роздерти
готовi чоловiка.
   - Коли ваша воля здати се дiло на мене, - говорив Герман, - то  я  радо
для всiх прийму на себе сей труд.
   - Добре, добре! - роздався гомiн.
   - А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла менi  на  думку  ще
одна рiч, котра, може, зробить ┐х податнiшими до згоди. Як бачимо, на  все
вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, -  але  о  хати,
певно, не постаралися. Адже всi вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви
зараз, нинi ще всiм виповiли помешкання. Пора вже досить  холодна,  як  на
то, се┐ ночi вiтер схопився .стоковий, студений i  ду║,  -  будуть  мусили
зябнути пiд голим небом, то зараз почують, що  недобре  то  з  нами  вiйну
провадити.
   - Воно-то правда, - сказали несмiливо деякi жиди, - але  хто  зна║,  чи
вони схотять уступитися? Чи то ┐х ще дужче не роздразнить?
   - Га, побачимо, - сказав Герман, - а стрiбувати, я думаю,  можна!  Адже
що ту великого? Кождий ма║ право виповiсти  комiрниковi  хату,  коли  йому
сподоба║ться.
   - Ну, стрiбу║мо, - вiдказали жиди.
   - А коли так, то пiдемо! Пiду там до них, почую, чого  вони  хочуть.  А
пополуднi, так коло третьо┐, прошу вас всiх знов до себе,  -  почу║те,  на
чiм сто┐мо, i будемо могли урадити напевно, що нам дiяти!
   З тим жиди розiйшлися.
   XVII
   Узявши капелюх на голову i легеньку паличку в руки, пiшов  Герман  долi
Бориславом аж iд толоцi, де було  робiтницьке  зборище.  Вiн  iшов,  немов
нiчого не бачачи i нi о що не дбаючи, аж поки не  дiйшов  до  робiтницько┐
варти, що стояла на гостинцi.
   - Гов, - скрикнули на нього вартовi, - куди йдете?
   - Я? До вас iду! - вiдказав Герман.
   - До кого, до нас?
   - Хотiв би-м поговорити з вами по-добру.
   - О чiм? i
   - О тiм, що час би вам на роботу ставати - часу шкода, а ту  стоячи  та
вартуючи, нiчого доброго не висто┐те.
   - Ми то самi зна║мо, що не висто┐мо, - вiдповiли деякi iз  вартових,  -
але що робити, коли , з вами iнакше годi до ладу дiйти.
   - Ну, ну, хто ще зна║, чи годi. Ви нас не зна║те. Ви гада║те,  як  жид,
то вже не чоловiк. А ми також люди i зна║мо, що кому належиться. Ну, що  з
вами довго говорити, скажу вам попросту, - адже ви зна║те, що я за один?
   - Як же не знати, зна║мо!
   - Ну, то скажу вам попросту, що тутешнi жиди, видячи, що силою  з  вами
не порадити, пiслали мене до вас,  щоби  зробити  згоду,  казали  питатися
попереду усього: чого хочете? чого жада║те?
   - Ну, так, то що iншого, так, то розумi║мо! - радувалися  робiтники.  -
От iдiть лишень до он то┐ хати, там зараз зiйдеся  наша  рада,  то  будете
могли поговорити.
   Один iз вартових як стiй попровадив Германа до Матi║во┐ хати, а  другий
побiг скликати побратимiв i прочих  робiтникiв,  щоб  iшли  робити  згоду.
Недовго прийшлось i ждати Германовi. Побратими посходилися, а  за  ними  й
цiла юрба святкуючих робiтникiв, котрi не тiльки наповнили  тiсну  Матi║ву
хатину, але густо обступили ┐┐ довкола, цiкавi, яка то буде згода.
   В хатi посаджено Германа на ослонi,  а  побратими  i  ще  деякi  старшi
робiтники позасiдали коло  столу,  на  тапчанi  i  на  припiчку.  Стасюра,
найстарший вiком,  засiв  у  старшiм  кiнцi  стола,  а  Сень  Басараб,  як
звичайно, сидiв на порозi пiдо дверми.
   - Скажiть же, пане Гольдкремер, усiй громадi,  за  чим  ви  прийшли,  -
сказав поважно Стасюра.
   - Ну, чого я прийшов? - повторив Герман, встав з  ослона  i  глянув  по
робiтниках. - Мене при-~ слали жиди: що ви гада║те?  Чому  не  хочете  анi
самi робити, анi другим не да║те?
   - Не можна при такiй платi, пане Гольдкремер,  -  вiдказав  Стасюра.  -
Замало нам платите. Люди з голоду мруть.
   - Платимо, що можемо! - вiдповiв Герман. - Як ма║мо вам бiльше платити,
коли не мож бiльше? Кепськi гешефти - вiдки взяти грошей? Ми  самi  швидко
скапцанi║мо, з торбами пiдемо.
   - Ну, вже того ви нам не говорiть! А впрочiм, пане Гольдкремер, скажiть
самi по щиростi, що нас то може обходити, що у  вас  кепськi  гешефти,  як
кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят,  а  тiлько
сорок i дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кiнцi докупи  не
сходяться при тiм гешефтi, то ви собi його покиньте, - може, на ваше мiсце
прийде другий такий, котрому кiнцi зiйдуться докупи.  А  нi,  то  се  буде
знати, що цiлий той гешефт  у  нас  зовсiм  не  виплачуеся  i  його  треба
покинути, а взятися до iншого. Але се вже ваша рiч! Робiтника се  нiчо  не
обходить. Ви йому кажiть i лiд орати - воля ваша, а  тiлько  платiть  йому
так, щоб вiн мiг жити по-людськи!
   - Добре ви то кажете i мудро ви то кажете, - вiдповiв Герман, -  ну,  i
най буде по-вашому. Не будем о тiм говорити. Жиди й самi  видять,  що  так
далi бути не може, що  треба  кождому  якось  жити,  -  жиди  також  люди!
Скажiть, чого ви собi жада║те, щоби-сте стали знов на роботу.
   - Ми також люди, пане Гольдкремер, - вiдказав Стасюра,  -  а  не  нiякi
розбiйники, як вам, може, зда║ся. Ми не для того робимо бунтацiю, щоби вас
обдерти або що, але для того, що нам так уже  прикро  прийшлося,  що  годi
було видержати далi. Тому-то й жадання нашi невеликi. Отже, вважайте, пане
Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше, щоби робiтникам плата була висша, а
то: тим, що в яму лiзуть, - по дванадцять шiсток, тим, що  наверха,  -  по
ринському, а дiтям - по вiсiм шiсток.
   - Ну, - сказав Герман, - на се можна би згодитися. Що далi?
   - По-друге, щоби касi║рного вiд робiтникiв нiхто нiякого не брав.
   - I се не велика рiч, касi║рам закажеться, та й не будуть брати.
   - По-трет║, щоби в разi,  як  якому  робiтниковi  при  роботi  лучиться
нещастя: смерть, калiцтво  чи  що,  то  щоби  властивець  обов'язаний  був
платити за шпиталь i лiки, а також ратувати осиротiлу  родину  нещасливого
хоч через пiвроку.
   - Гм, i се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, i конець?
   - Та нiби конець, а нiби не конець, - сказав Стасюра,  -  властиво,  ще
саме найголовнiше лишилося: щоби ми мали вiд вас поруку, що як раз зробимо
згоду, то ви на другий день не зломите ┐┐.
   - Поруку? - повторив здивований Герман. - А  яку  ж  вам  ма║мо  поруку
дати?
   - I се також не така страшна рiч, як на око видався. Ми хочемо заложити
собi касу, з котро┐ би був для нас порятунок у всякiй  потребi.  Отже,  ми
жада║мо, щоби тепер, заки ма║мо стати на  роботу,  кождий  властивець  вiд
кождо┐  кошари  вплатив  до  то┐  каси  десять  ринських,  а  вiдтак   щоб
обов'язався так само вiд кождо┐ кошари давати тижнево по ринському.  Та  й
на тiм конепь.
   Герман стояв, витрiщивши очi, i не бачив нiчого.  Се  послiдн║  жадання
за┐хало йому мов довбнею в тiм'я. Досi, чуючи  скромнi  i  дрiбнi  жадання
робiтницькi, вiн в душi починав уже смiятися з робiтникiв, що задля  тако┐
марницi зачинали аж цiлу бунтацiю. Але тепер  почало  йому  прояснюватися.
Вiн вiдразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
   - Але, що ж вам се за порука? - допитував вiн, чинячися, що не  розумi║
цiло┐ ваги робiтницького жадання.
   - Се вже наша рiч, - вiдповiв  Стасюра.  -  Впрочiм.  як  самi  бачите,
порука невелика, але що ж дiяти, така вже наша бiдна  доля,  що  й  поруки
лiпшо┐ матi┐ не можемо.
   "Ще й кпить, бестiя!" - думав собi Герман i сам не знав, що дiяти з тим
жаданням: чи торгуватися, чи просто вiдтяти. Але одно i  друге  видавалось
йому однако небезпечним. Швидко вiн надумався.
   - Нi, не можна сього, - сказав  вiн  рiшуче,  -  такого  жадання  й  не
ставляйте, бо не дiстанете! Вигадуйте яку iншу для себе поруку!
   - Яку ж вигадувати? Досить нам се┐ одно┐. Коли ви гада║те, що сього  не
можна, то пригадайте ви що iншого, але такого, щоби нам направду ручило.
   - Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
   - Еге-ге, чесне слово! Зна║мо ми такi чеснi слова! Нi, вже чесне  слово
iншим разом, а  тепер  зробiть  так,  як  ми  жада║мо.  Чесне  слово  хiба
вдодатку, так буде наилiпше.
   - Але, люди добрi, - почав уговорювати Герман, - що ви собi  гада║те  з
такими жаданнями? Ви дума║те, що ви ту  якiсь  царi  чи  самовладники!  Не
виставляйтеся на смiх! Жада║те много, а не  дiстанете  нiчого  -  то  весь
Борислав вас висмi║!
   - Весь Борислав нас висмi║? А хто ж то такий  той  Борислав?  Борислав,
паночку, то ми! I на нас тепер прийшла пора посмiятися  над  вами!  Чи  ми
дiстанемо що, чи не дiстанемо, се вже потому покажеся, але  на  тепер  вiд
сво┐х жадань не вiдступимо, будь-що-будь!
   - Як ваша воля, - сказав Герман, - я скажу властивцям о ваших  жаданнях
i принесу вам вiдповiдь! Бувайте здоровi┐
   I вiн кивнув ┐м гордо головою i вийшов,
   - А що, самi видите, - сказав по його виходi Бенедьо,  -  що  добре  ми
втрафили, жадаючи вiд жидiв вкладок до нашо┐ каси.  Все  вони  дадуть  нам
тепер, як притиск на них, - але се ┐м найтяжше прийдеся. А се повинно  нас
навчити, що iменно на тiм  ми  повиннi  найтвердше  стояти.  Будь-що-будь,
довго вони не можуть опиратися, треба нам тiлько твердо постояти за сво┐м!
Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожно┐ кошари по  десятцi,  то
ми зараз на другий тиждень зможемо ┐м знов таку саму  бунтацiю  пiд  носом
зробити!
   Мiж тим Герман в тяжкiй задумi йшов бориславською улицею. "Чи чорт який
нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже  ж  як  ┐м  вiдразу  згори
тiлько грошей скинути, то се винесе кiлька тисяч, i вони на  тоту  суму  в
кождiй хвилi зможуть нам зробити ще лiпшу коломийку. А  так  ┐х  задурити,
щоби вiдступили вiд того жадання, то також не  вдасться.  Чорт  би  побрав
таку штуку!"
   Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим дiлом  i  нiяк  не  мiг
додуматися до доброго кiнця. Вже й полудн║ минуло, надiйшла третя  година.
Юрбою валять жиди до  Германового  дому,  щоб  почути  вiд  нього  жадання
робiтникiв. Але, почувши ┐х, i свiту не радi стали.
   - Нi, не можна, не можна! -  крикнули  всi  в  один  голос.  -  Се  нас
зруйну║, се нас з торбами межи хати пустить!
   - Га, то оста║сь нам одно: чекати, поки ┐х засоби не вичерпаються.
   - I сього не можна!
   - Та-бо ви як дiти, - скрикнув гнiвно Гермар. - Нi дома мене не  лишай,
нi в поле не бери! То що ж робити? Мiркуйте самi, чи ║ який лiпший вихiд.
   Жиди притихли.
   - Може би, можна дещо виторгувати?
   - Нi, не можна. Вже я трiбував, - i не заходь з того боку.
   - Га, то най ┐х усi чорти поберуть, коли такi - скрикнули жиди.
   - I я так кажу, - додав Герман, - але з того для нас помiч невелика,
   В тiй хвилi Леон, що мовчав пiд час цiло┐ то┐ перепалки, присунувся  до
Германа i шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся  i  напiврадiсно,  а
напiвнасмiшливо позирнув на нього.
   - Тiлько ви знов менi не за┐жджайте з мо┐м  вчорашнiм  лiбералiзмом,  -
прошептав вiн, усмiхаючись. - Що дiяти? Not bricht Eisen ',  а  лiбералiзм
не залiзо!
   "Такi-то ви всi лiберали, поки таним коштом!" -  подумав  собi  Герман,
але наголос сказав:
   - Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить:  зламати  наразi  ┐х
упiр, а се певно, що ┐х троха охолодить. Коби тiлько удалося.
   - Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тiлько взятися порядно.
   - Та що таке, що таке? - допитували жиди. Леон кiльком почав шептати до
уха свiй проект, котрий мигом напошепки рознiсся  по  свiтлицi.  Нiхто  не
важився висказати його голосно, хоч усi знали, що вони тут "самi сво┐".
   - Гурра! се раз проект!  -  скрикнули  радiсно  жиди.  -  Тепер  ми  ┐м
покажемо, хто з кого насмi║ся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кiтку  за  стеблом,
проведемо!..
   - Так, значиться, приста║те?  -  спитав  Герман,  коли  улягся  веселий
гомiн.
   - Приста║мо, приста║мо, - розумiвся, з тою ключкою.
   - Коли так, то збираймося ж всi разом i ходiмо до них. Усi жаданi грошi
треба ┐м зложити зараз, згори, i завтра нехай на роботу стають!
   З гомоном вирушили жиди з Германово┐ свiтлицi. Герман остався на  хвилю
позаду, прикликав Мортка i довгенько щось з ним  балакав.  Лице  Морткове,
рябе i погане, прояснилося при кiнцi якимось злодiйським усмiхом.
   - Добре, пане, зроблю се для вас,  але  прошу  вас  о  помiч  в  тамтiй
справi. Якiсь поганi вiстi доходять мене...
   - Не бiйся, я за все стою; що в мо┐й силi, то зроблю для тебе.
   I за сим оба вийшли до жидiвсько┐  громади,  що,  гомонячи,  стояла  на
улицi. Але гомiн той не був уже такий безпечно веселий, як  перед  хвилею.
Холодний вiтер улицi охолодив трохи й радiсть жидiв.
   - А хто зна║, чи се вдасться? Ризико,  ризико!  -  неслось  в  громадi,
мов'шелест зiв'ялого листя.
   - Га, що ж дiяти, - сказав Герман, - ризико воно ║, але у нашого  брата
кождий крок - рпзико, то вже ризикуймо й  на  тiм  кроцi.  Удасться  -  то
добре, а не вдасться - то ще таки свiту не конець, i вони  нам  з  рук  не
вирвуться.
   Громада йшла улицею звiльна, мов в процесi┐. Герман  пiшов  передом  до
Матi║во┐ хати, щоб перший принiс робiтникам веселу для них новину. Слух  о
жидiвськiй процесi┐ рухнув уже по  Бориславi,  -  юрба  робiтникiв  валила
позаду жидiв, а друга юрба ждала вже проти Матi║во┐  хати.  Але  нiхто  не
знав ще, що се все значиться.
   - Ну, що? - спитав Герман, коли робiтники в хатинi засiли  по-давньому.
- Нагадались вi┐?
   - А що ми мали нагадуватися? - вiдповiв Стасюра, - Наша гадка одна.  От
чей вам бог пiслав iнший розум на душу.
   - То зле, що ви такi упертi, - сказав Герман.-  -  Але  що  вже  дiяти?
Таке-то наше, бiдних жидiв. Коли хто з нами по правдi не може порадити, то
вiн береться на нас силою, бо зна║, що ми проти сили не  усто┐мо.  Таке  й
наше з вами. Затялись ви на сво┐м словi - i нам приходиться  уступити.  Не
прийшла гора до пророка - прийшов пророк до гори.
   - Що, ви приста║те? - спитав Стасюра.
   - Авжеж, що ма║мо робити, приста║мо!  I  то  ма║те  менi  завдячити,  -
чу║те, люди! Були мiж нами такi, що радили спроваджувати на вас  шандарiв,
вiйсько, але я сказав: "Дайте собi з тим спокiй!" I наостатку побачили, що
я маю рехт, i пристали на вашi жадання.
   - На всi?
   - Авжеж, що на всi. Коня без хвоста не купують.  Ось  вони  йдуть  сюда
всi, щоби вам до рук туй, на тiм  мiсцi,  зложити  грошi  до  вашо┐  каси.
Тiлько тепер наше питання: коли ми ма║мо до то┐ каси платити, то  щоби  ми
мали й дозiр над нею.
   - А сего вам нащо?
   - Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде грошi?
   - Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.
   - Нехай i так, - сказав добродушно Герман, - мусимо на вас  спуститися,
бо... ну, бо мусимо! Але тепер принаймнi одно мусимо знати: кiлько  грошей
нинi вплине до каси i де тота каса буде находитися.
   Стасюра не мiг на те сам нiчого вiдповiсти. Вiн  вилiз  iз-за  стола  i
почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матi║м i Бенедьом. Всi вони не знали,
що й думати, о тiй наглiй  податливостi  жидiв,  а  Сень  Басараб  вiдразу
сказав, що бо┐ться, чи за тим не кри║ться який пiдступ. Але Бенедьо, щирий
i добродушний, вибив ┐м з  голови  пiдозрiння.  Впрочiм,  i  сама  рiч  ие
виглядала на пiдступ. Коли б жиди хотiли  збувати  ┐х  обiцянками,  то  що
iншого, але вони прецiнь хотять давати грошi, а грошi - то  прецiнь  не  ║
нiчого фальшивого: возьми до рук, замкни до скринi - i безпечно. Побратими
подалися на тi докази i рiшили так, що справедливiсть вимага║, щоб i  жиди
знали, кiлько вiд них грошей до каси вплило i де тота каса находиться.
   - Нехай буде по-вашому, - сказав Стасюра. - Виберiть двох з-помiж себе,
котрi би були при складцi: при ┐х очах грошi зложаться до скринi  враз  iз
списом, хто що дав, при ┐х очах скриня й замкнеться, - i так буде й  далi,
кождого тижня, доки потому лiпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
   Нета║ний промiнь радостi перелетiв по Германовiм лицi на тi слова.  Ось
уже змагаючийся гомiн коло хатини дав знати про прихiд жидiв. Ось уже вони
почали входити до  хати,  дотикаючи  рукою  капелюха,  вiтаючи  робiтникiв
уриваними "дай бо'". Герман кiлькома словами по-жидiвськи розказав ┐м, яка
стала умова, i вони швидко порозумiлися, щоб при  складцi  були  Герман  i
Леон. Почалася складка.  Прийдеволя  записував,  хто  що  да║.  Насамперед
приступили дрiбнi властивцi: тi платили  з  квасним  виразом,  з  оханням,
деякi торгувалися, другi попросту  недодавали  по  ринському  та  по  два.
Бiльшi властивцi платили  з  жартами,  з  притиками,  -  деякi  давали  по
одинадцять i по дванадцять ринських, вкiнцi Леон дав двадцять, а Герман  -
аж п'ятдесят. Робiтники тiльки позирали по  собi,  за  хатою  раз  по  раз
роздавалися радiснi крики, - се  робiтники  вiтали  свою  першу  побiду  в
тяжкiй вiйнi за поправу сво║┐ долi. Першу - i послiдню наразi!
   Складка скiнчилася. Перечислено грошi, ┐х показалося звиш  три  тисячi.
Сень Басараб iз порога прокричав тоту  суму  цiлiй  робiтницькiй  громадi.
Радiсть була без кiнця. Германа i Леона трохи на руках не  несли,  -  вони
тiльки всмiхалися, почервонiлi i споченi вiд задухи, що стояла  в  тiснiй,
людьми набитiй хатинi. Грошi вложено  до  оковано┐  скриньки,  котра  мала
стояти в Матi║вiй хатi. Серед загально┐ шумно┐ радостi жиди вiддалилися.
   - Гурра! Наша взяла!  Гурра!  -  кричали  довго  ще  робiтники,  ходячи
товпами по Бориславi. Веселi пiснi роздалися вiд одного кiнця до другого.
   - А завтра до роботи, - говорили деякi, зiтхаючи.
   - Ну i що ж! Не вiк  же  нам  святкувати.  Просвяткували  три  днi,  як
великоднi свята, хiба не досить? Се був наш правдивий Великдень!
   - А ви, - говорили деякi на радощах Матi║вi i Сеневi, -  пантруйте  нам
нашо┐ каси, як ока в головi. Три тисячi срiбла - таж то сума!
   - Ану, панове рiпники, нафтарi, мазярi, чия ласка зараз  до  роботи?  -
голосили по улицях надзорцi. - До вечора пiвшахти! Ану, ану!
   Товпа робiтникiв валила за ними.
   В Леоновiй фабрицi вiд першо┐ хвилi, як згода стала, вже горiла робота.
Квапно дiялось Леоновi. Вiн хотiв завтра скiнчити цiлий ладунок  церезину,
щоби до кiнця  тижня  упакувати  i  вислати  до  Росi┐.  Вiн  аж  горiв  з
нетерпеливостi через тотi днi примусового святкування, а й Шеффелевi  було
якось не до солi. Тепер же вiн ледве мiг дiждатися згоди, а зараз туй-таки
закликав Бенедя i других тих, що вперед робили на його фабрицi,  i  пiслав
┐х до роботи.
   Пiзно вночi вернув Бенедьо до хати. В хатi не було нiкого. Матiй  також
був на роботi, - сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямi, по
п'ятнадцять шiсток обiцяв, i старий Матiй на  радощах  подався.  Яма  була
глибока, але бiльша ┐┐ часть була забита - нафти не було. Зато  в  глибинi
около двадцяти сажнiв iшов перший поверх штолень,  о  п'ять  сажнiв  нижче
другий поверх, далi третiй, в котрiм тепер робилося. Х Яма була  багата  -
штольнi давали денно около десять сотнарiв воску, а таких багатих ям  було
у Германа звиш вiсiмдесят. I Матiй прийшов з роботи пiзно вночi, змучений,
ледве живий, i скоро тiльки до хати,  кинувся  на  постiль  i  заснув,  як
колода. Вiн i не бачив, як оподалiк за ним на пальцях  скрадався  вулицями
Мортко,  як  вiн,  коли  Матiй  увiйшов  до  хати,  не  замкнувши  дверей,
вшмигнувся до сiней i скулився в кутику, як  вкiнцi,  коли  Матiй  замкнув
дверi, розiбрався i заснув, тихесенько вповз до хати, висунув  з-пiд  печi
скриньку з грiшми, взяв ┐┐ пiд паху i  поповз  iз  хати.  Нiхто  не  бачив
сього, хiба блiдолиций мiсяць, що час вiд часу боязко визирав iз-за хмари.
I нiхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сiняних дверях, як  рипнули
дверi, як почупкав Мортко долi улицею, - нiхто не чув сього, хiба холодний
вiтер, що рiзко шумiв з устоку на Борислав, i стогнав, i завивав у  крутих
берегах недалеко┐ рiчки.
   На другий день крик i  гвалт  зробився  в  Матi║вiй  хатi  -  скринька,
робiтницька каса, пропала без слiду!
   На другий день усi робiтники пiзнали, що вони завчасно  смiялися!  Жиди
стрiнули ┐х з насмiшкою, а то й з  наругами  i  погрозами.  Плату  вiдразу
знизили ще нижче попередньо┐, а на безсильнi прокляття i погрози обдурених
робiтникiв вiдповiдали тiльки смiхом.
   - А щоб ви знали, дурнi го┐, як з нами воювати! А де ваша каса, га?  Ви
гадали, що ми нi з сього тi з того  будемо  вам  касу  складати?  Постiйте
троха, випчихайтеся! Борислав - то ми! I ми тепер смi║мося з вас!
   XVIII
   З дивним якимось прочуттям  вибирався  ВанГехт  з  Вiдня  в  дорогу  до
Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм  для  нього
свiтi ждуть його чималi  бурi  i  пригоди,  жде  його  читрохи  гризоти  i
прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому, що
в тiм новiм свiтi жде його ма║ток i достаток, i  вiн  не  мав  причини  не
вiрити сьому другому, виразному голосовi.
   Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б  йому
помiчник, i гадка його скинула зараз  на  Шеффеля.  Де  вiн  i  що  з  ним
сталося? Вiн  побiг  до  полiцi┐,  -  там  вказали  йому  помешкання  його
колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не застав,
- вiд кiлькох мiсяцiв ви┐хав. Куди ви┐хав? Сього не знали напевно, - знали
тiльки те, що ви┐хав кудись nach Polen '. Хоч Ван-Гехт i не дуже наклiнний
був до пiдозрiнь, але його зостановило, куди-таки nach Polen  мiг  ви┐хати
Шеффель. "А шкода, що його нема, - думалось йому, - мiг би  був  при  менi
гарний грiш заробити!"
   Аж ось перед самим ви┐здом з Вiдня одержав Ван-Гехт письмо з Росi┐  вiд
одного високого достойника, - мабуть, члена св. синоду, чи  що.  Достойник
запитував його, що се такого сталося з його проектом достави  церезину,  i
для чого намiри його розбилися, i чи, може, вiн продав свiй патент "Спiлцi
земного воску", котра давно вже зробила з  св.  синодом  контракт  о  тоту
доставу, зложила 100 000 рублiв  кавцi┐  i  швидко  ма║  постачити  перший
ладунок - 50 000 сотнарiв? Грiм з ясного неба  не  був  би  так  перелякав
бiдного Ван-Гехта, як се дружн║ письмо. "А се що такого? - скрикнув вiн. -
Се вiдки така кара божа на мене? Хто смiв, хто мiг менi се  зробити?"  Мов
опарений, кидався вiн сюди i  туди,  не  знаючи,  що  дiяти.  Телеграфiчно
запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому,  з  ким  сто┐ть  в
контрактах  тота  "Спiлка  земного  воску"  i  вiдки  надi║ться   присипки
церезину, але достойник не вiдповiдав, бо, мабуть, i  сам  не  знав.  Тодi
Ван-Гехт побiг з лиотом достойника i  з  сво┐м  патентом  до  прокураторi┐
державно┐,  звiщаючи  ┐┐  о  намiренiм  на  його   шкоду   ошуканствi.   В
прокураторi┐ сказали йому:  "Добре,  винайдiть  ошуканця,  а  можете  бути
певнi, що вiн буде укараний". Ба, винайдiть  ошуканця!  Коби-то  вiн  знав
його, коби знав, де вiн ║! Мов лихорадкою битий, побiг Ван-Гехт  до  уряду
цлового i ви║днав розпорядження, щоби по причинi узасадненого пiдозрiння о
ошуканство всi посилки земного воску, йдучi з Галичини до Росi┐ i  Румунi┐
пiдлягали докладнiй ревiзi┐, а коли б мiж ними показався церезин,  то  щоб
був притриманий, i  яко  corpus  delicti  1,  вiдiсланий  до  прокураторi┐
державно┐. Сам сво┐м коштом, не  ждучи  бюрократичного  порядку,  Ван-Гехт
розтелеграфував те розпорядження по всiх награничних коморах, додаючи  вiд
себе обiцянку щедро┐ надгороди для того урядника, котрий викри║ ошуканську
посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж вiдотхнув i, швидко зiбравшися, рушив
в дорогу.
   Але думка його, до  дна  розворушена,  не  переставала  вертiтися  коло
одного питання:  хто  се  мiг  менi  зробити?  Очевидна  рiч,  тiльки  двi
можливостi показувались йому: або хто-небудь случайно, не  знаючи  о  його
патентi, винайшов церезин окремо вiд нього, або Шеффель,  котрому  звiсний
був його секрет, видав його. I коли перша можливiсть,  чим  бiльше  в  не┐
вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате пiдозрiння  на  Шеффеля
щохвилi набирало бiльше сили i правдоподiбностi.  Несподiваною  а  сильною
пiдпорою того пiдозрiння послужило й те, що вiн чув о Шеффелевiм  вiд'┐здi
nach Polen.  I  Ван-Гехт  постановив  собi,  скоро  при┐де  до  Дрогобича,
розвiдувати боками, чи не дiзнабться дещо про Шеффеля.
   Щастя сприяло  Ван-Гехтовi.  При┐хавши  до  Дрогобича,  вiн  не  застав
Германа дома, але застав  тiльки  карточку  вiд  нього,  щоби  був  ласкав
потрудитися до фабрики i оглянути перезиновий вiддiл, уладжений пiсля його
плану. Вiн по┐хав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий  кiнчив
уставлювання  кiтла.  Оглянувши  перезиновий  вiддiл,  Ван-Гехт   висказав
будовничому сво║ повне вдоволення, а що будовничий, скiнчивши  сво║  дiло,
мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт  запросив  його  до  повозу,  на
котрiм вiн сам при┐хав.  Посiдали.  Розговорилися  по  дорозi.  Будовничий
розказував Ван-Гехтовi про Борислав i про те, що там учора  вибухли  якiсь
непорядки, о котрих досi нiчого ще  певного  не  знати.  "Певно,  звичайна
хлопська непокiрливiсть, нiчого важного!" - додав  вiн  з  погордою.  Далi
перейшла  бесiда  на  другi  бориславськi  обставини,  на  стан   восково┐
продукцi┐ i воскового ринку. З розмови показалося, що  про  новий  церезин
будовничий нiчого ще не зна║, i Ван-Гехт почав думати, що  годi  буде  вiд
нього  що-небудь  дiзнатися  о  тiм,  чого  йому  треба.  Але   будовничий
розговорився i говорив уже, що йому слина на язик принесла.
   - Я вам кажу, що цiла та штука недовго потрива║, - балакав вiн, -  леда
день, i все  попелом  розвi║ся,  збанкроту║.  Дрiбнi  властивцi  держаться
якимось чудом божим, i треба тiлько якого-небудь случайного припадку,  щоб
усе те пiшло з торбами. А й  мiж  бiльшими  властивцями,  розумi║ся,  крiм
одного Германа Гольдкремера, нема нi  одного  солiдного  гешефтсмана.  Усе
швiндель, усе дурисвiти! От, прошу  вас,  тут  оден  з  найбагатших  буду║
недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику,  i,  хотячи  замаскуватися,
говорить менi, що се ма║ бути паровий млин. Да║ менi план, - вже й  забув,
чи║┐ то роботи той план був. Ну, нiчо, зирнув я, виджу, що се нафтарня,  а
не млин, але гадаю собi: "Коли твоя воля, щоби се був млин,  то  най  тобi
буде млин". А  вiн,  дурень,  скоро  при  перших  закладинах  та  й  зараз
проговорився, i ще й мене скомпромiтував!  Ну,  скажiть  же,  чи  можна  з
такими людьми солiдне дiло мати?
   Ван-Гехта не дуже зацiкавило  се  оповiдання.  Але  щоб  не  показатися
нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:
   - То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати,  що  в
нiй такого новомодного?
   - Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови то┐ я не  провадив.
Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу,  яко┐  системи  се
фабрика. Позвольте, позвольте,  тепер  собi  пригадую,  план  фабрики  був
роботи якогось Шеффеля, - певно, будете знати його систему фабрикацi┐?
   Ван-Гехт  аж  зiрвався  з  сидiння,  мов  пришиблений   наглим   ударом
електрично┐ батерi┐.
   - Шеффеля, кажете!? I що, фабрика тота вже готова?
   - О, давно готова. Кажуть, що робить день i нiч.
   - А властивець то┐ фабрики зовеся..?
   - Леон Гаммершляг.
   Ван-Гехт записав собi iм'я в нотатцi.
   - А не можете менi сказати, - даруйте, що вам  так  наприкряюся,  -  де
находиться тота фабрика?
   - Поконець Борислава. От сею дорогою як по┐дете  вдолину,  понад  рiку,
через он то село, звеся Губичi, i, не до┐здячи до Борислава,  налiво,  над
рiчкою.
   - Дякую вам. Мене дуже  iнтересу║  та  нова  система  фабрикацi┐,  мушу
по┐хати ще нинi звидiти тоту фабрику. Бувайте здоровi┐
   Карета  зупинилась  була  власне  перед  домом  будовничого,  котрий  з
укладнiстю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети i
пiшов до свого дому.
   Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а  вiдтак  казав  везти  до
Германового дому на обiд.
   "Нехай i так, - думав вiн сам собi по дорозi, - тепер маю його в руках,
не втече менi нiяким способом!"
   XIX
   Щасливий, розрадуваний i пристро║ний, мов на празник, увiйшов Готлiб до
свiтлицi, в котрiй сидiла Фаннi. Се перший раз  мав  вiн  бачитися  з  нею
пiсля щасливого уладження ┐х дiла мiж його матiр'ю а ┐┐ батьком. Вiн iшов,
землi пiд  собою  не  чуючи:  голова  його  повна  була  образiв  щасливо┐
будущини, серце повне  було  несказанно┐  нам'║тностi,  невгасимого  жару.
Якою-то вiн застане ┐┐? Як  вона  любо  усмiхнеться  йому  назустрiч,  як,
гiречудово рум'янiючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну  головку
на його плече, як вiн буде цiлувати, пестити, голубити  ┐┐!  Все  те,  мов
рожевi, запахущi блискавицi, стрiляло в його уявi, i вiн не йшов, а летiв,
землi пiд собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.
   Але що се? Ось вона сто┐ть при вiкнi, плечима  до  дверей,  з  головою,
опертою о шибу, i чи не чу║ його приходу, чи не хоче  обернутися.  На  нiй
сукня з якогось сiрого шовку, хоч  дорога,  а  все  ж  якось  так  буденно
вигляда║: анi одна скиндячка, анi нiякий блискучий металевий стрiй,  котрi
вона так любить, - нiщо не показу║, що  вона  чогось  надi║ться  хорошого,
радiсного, празничного. Тихенько вiн наблизився до не┐, взяв ┐┐ за плече i
нахилився, щоб поцiлувати в лице,  коли  разом  вiдскочив,  мов  опарений,
побачивши, як ряснi сльози  плили  з  ┐┐  очей,  i  почувши  рiвночасно-┐┐
придушенi, хлипанням перериванi слова:
   - Iди геть!
   - Се що такого? Фаннi, що тобi  сталося?  Фаннi,  серце  мо║,  чого  ти
плачеш?
   - Iди геть, не говори до мене!
   - Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я  тобi  такий  ненависний,
такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фаннi?
   I вiн знов положив сво┐ руки на ┐┐ плечi, стискаючи ┐х легенько.  Фаннi
ще дужче заплакала, але не оберталася.
   - Iди геть! Хiба ж не зна║ш, що нам розлучитися треба, що нам  з  тобою
не бути?
   - Нам? Розлучитися? Се ти що говориш, Фаннi? Ти недужа, чи  що  такого?
Нам не бутiг з тобою? Хто се смi║ казати?
   - Мiй батько!
   - Твiй батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, вiн дав  сво║  слово
мо┐й матерi, - хiба ж вiн мiг взяти назад сво║ слово?
   Фаннi мимоволi обернулася, слухаючи його слiв, - вона й сама не  знала,
що се значиться.
   - Але ж противно, Готлiб, iменно тво┐й матерi мiй батько казав,  що  не
дасть мене за тебе, що ма║ зо мною якiсь iншi види.
   - Але ж мати зовсiм противно казала менi!
   - А я тобi кажу правду, я все чула!
   - То моя мати ошукала мене?
   - Вона, може, так тiлько... щоби ти не турбувався...
   - Господи, то воно й справдi так? Нi, се не може бути! Що я винен твому
батьковi, що ти йому винна, Фаннi, що вiн хоче нас живпх зарити в могилу?
   - Я не знаю, Готлiб!
   - Але нi, нi, нi, - i при тiм вiн з лютостi тупнув ногою, - се не  може
бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фаннi, я - вовк, я
вмiю кусати!
   Вiн почервонiв, як буряк, його очi почали  заливатися  кров'ю,  лютiсть
затамувала йому дух. Фаннi дивилася на нього, мов на святого.  Нiколи  вiн
не видався ┐й таким хорошим i принадним, як в тiй хвилi дико┐ лютостi.
   По хвилi передишки Готлiб говорив далi вже трохи лагiднiше:
   - Але скажи ти менi, бога ради, Фаннi, через що  твiй  батько  не  хоче
дати тебе за мене?
   - Не знаю, - вiдповiла Фаннi. - Менi зда║ться, що вiн ма║  якийсь  гнiв
на тво┐х родичiв.
   - А ти, Фаннi, ти, - i вiн з диким жаром вдивлювався в ┐┐ очi, -  ти...
чи пiшла би за другого, якби твiй батько казав тобi?
   - Готлiб, як можеш ти так питати мене? Ти ж зна║ш, я виплакала  б  сво┐
очi з жалю за тобою, я вмерла би швидко, але проти батьково┐ волi не пiшла
б.
   - Так ти мене любиш?
   - Готлiб! - I вона  впала  в  його  обняття.  Жаль  i  грозяча  розлука
додавали сили ┐х пестощам, сльози доливали жару ┐х поцiлункам.
   - Але якi види може твiй батько мати з тобою, Фаннi?
   - Або я знаю! Адже зна║ш, мiй батько богатий,  ма║  зв'язки  з  усякими
купцями та банкiрами, - може, хоче мене вiддати за котрого з них.
   - Прокляте богатство! - воркнув крiзь зуби Готлiб.
   - Я би волiла, щоби мiй батько був бiдний, - сказала сумовито Фаннi,  -
тодi вiн потребував би ласки твого батька i з радiстю вiддав  би  мене  за
тебе.
   Очi Готлiба заiскрилися при тих словах дiвчини. Вiн крiпко  стиснув  ┐┐
руку, так, що вона аж скрикнула.
   - Добре мовиш, Фаннi, - сказав вiн  рiшуче,  -  i  я  так  кажу!  Бувай
здорова!
   - Куди йдеш?
   - Не питай! Я постараюсь усунути всi завади, що стоять в дорозi  нашому
щастю! Ти мусиш бути мо║ю, а хоч би ту...
   Вона не дочула його слiв. Мов громова  хмара,  вибiг  вiн  з  Леонового
дому, i в бiдно┐ Фаннi тривожно стискалося серце.
   - Що вiн хоче зробити? - прошептала вона. - Вiн такий бистрий i палкий,
вiн так гаряче i безпам'ятно любить мене, що готов  наробити  якого  лиха.
Господи, хорони його!
   А Готлiб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти.
Далi стрепенувся i погнав додому.
   - Мамо! - скрикнув вiн, впадаючи до материного покою. - Пощо ви одурили
мене?
   - Як, коли?
   - Пощо ви сказали, що Леон прирiк вiддати свою доньку за мене?
   - Або що, не хоче?
   - Адже ж вiн i вам казав, що не хоче? Чи нi?
   - Та так. Поганець вiн, синку, я тобi давно казала, щоб ти  з  ними  не
заходився! - Все те  говорила  Рифка,  мов  сонна,  мов  iз  яких  неясних
столiтнiх споминок. Але Готлiба  тота  сонливiсть  вивела  з  терпцю.  Вiн
тупнув ногою, аж вiкна забринiли, i крикнув:
   - Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною  по-розумному!  Раз  я
вам сказав, що люблю Леонову доньку i що вона мусить  бути  мо║ю,  тож  не
говорiть менi нiчо против не┐! Розумi║те чи нi?
   Рифка тремтiла всiм тiлом вiд тих грiзних слiв,  котрих  значення  вона
лиш через половину розумiла, i, мов причарована, не зводила  очей  з  його
лиця.
   - Та добре, синку, добре, але чого ж ти вiд мене хочеш?
   - Я хочу, щоб Фаннi була мо║ю.
   - Та що ж, коли той поганець не хоче дати ┐┐ за тебе.
   - Мусить, мамо!
   - Мусить? А як же ти його всилу║ш?
   - Отож о тiм я хотiв з вами порадитися, мамо.
   - Зо мною? Що ж я тобi в тiм  пораджу?  Ти,  синку,  ма║ш  свiй  розум,
лiпший, нiж мiй, радь собi сам!
   - А так, ви розгнiвали Леона, вiдопхнули його, а тепер "радь собi сам"!
Виджу, виджу, як ви мене любите!
   Рифка захлипала, мов мала дитина:
   - Синку, синку, лиш того менi не кажи! Все, що хочеш, лиш того менi  не
кажи, що я тебе не люблю.
   - Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху виннi, а тепер  i
порадити не хочете, як з того лиха випутатися.
   Бiдна Рифка билася, мов риба в саку. Вона  так  рада  була  подумати  i
придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але ┐┐ недужi, надломанi
i блуднi думки мiшалися i розлазилися без ладу i складу, - вона  прибирала
тисячi рад, одну за другою, i, не висказавши нiчого, вiдкидала ┐х, видячи,
що всi тi ради безумнi i зовсiм не ведучi до цiлi.
   - Ти, ти, синку, пiди до нього i проси  його...  або  нi,  лiпше  намов
деяких рiпникiв, щоб його добре вибили... або  ще  нi,  найлiпше  би  було
трутити того поганця де з моста в воду, - або нi, - ох,  що  то  я  хотiла
сказати...
   - Дурнi ви, мамо!
   Рифку врадувало те слово, воно зняло з не┐ страшний тягар - думання.
   - А видиш, синку, я тобi то казала, що я нiчо путнього не придумаю,  бо
я дурна, синку, дуже дурна, як стовп,  як  туман  вiсiмнадцятий!  Ох,  моя
голово, моя бiдна, дурна, нетямуща голово! - I Рифка тяжко заридала,  сама
не знаючи чого.
   Нараз вона стрепенулася, живiша iскра заблисла в ┐┐ оцi.
   - Слухай, синку, що я придумала!
   - Що таке?
   - Вiн казав, що ма║ iншi види з донькою, - певно, за богача якого  хоче
┐┐ дати.
   - А певно.
   - Якби вiн був бiдний, то дав би доньку за тебе.
   - А певно.
   - Ну, а хiба ж то така велика рiч з богача зробити бiдного?
   - Невелика.
   - I я так думаю. Пiди вночi i пiдложи огонь пiд його кляту фабрику, все
його богатство за годину з димом пiде - i донька його буде тво║ю!
   Готлiбовi очi заярiлися рiшучим огнем.
   - Добре кажете, мамо! I я сам так гадаю. Дякую вам!
   I вiн побiг з покою, оставивши Рифку саму  з  ┐┐  думками.  Вона  зразу
сидiла безсильна, втомлена незвичайною працею думок, сидiла i  всмiхалася,
що ось яку то мудру раду дала вона синовi. Лице ┐┐ в тiй хвилi мало  вираз
того iдiота, що регочеться, вiдтявши голову свому  любленому  котовi.  Але
недовго тривав той iдiотичний супокiй. Нi вiдси нi вiдти  налетiла  яснiша
хвиля - Рифцi разом ясно стало, в  яку  бездонну  пропасть  попхнула  вона
свого сина, ┐й разом показалося, що  ┐┐  син  пiдкрада║ться  з  засвiченим
вiхтем пiд якийсь високий темний будинок, що пiдпалю║ його,  втiка║,  його
ловлять, б'ють, кують в кайдани, вкидають в якусь глибоку-глибоку пiдземну
вогку яму, - i вона в страшеннiй розпуцi вхопилася за голову обома  руками
i, микаючи на собi волосся, скрикнула:
   - Мiй сину! Мiй сину! Вернися! Але Готлiб був уже далеко i не вернувся.
   XX
   I знов побратими зiйшлися на нараду  в  Матi║вiй  хатi.  Мов  з  хреста
знятi, сходилися вони, мов розбитi, засiдали вони на лавах,  з  похиленими
очима, не смiючи зирнути один на одного, немов то  вони  були  виннi  тому
нещастю, котре постигло цiлу робiтницьку громаду. А вже й найдужче подався
Бенедьо. По його впалих, помутнiлих очах, по його  пожовклiм,  аж  зеленiм
лицi, по його надломанiй, похиленiй поставi, по безсильно  обвислих  руках
видно було, що вся сила його жизнi пiдтята, що усмiху не буде вже  на  тих
зiв'ялих  устах,  що  вiн  жв║  вже  немов  чужим,  позиченим  життям,  що
робiтницьке нещастя вбило, роздавило його. Кiлько  вiн  перетерпiв  в  тих
двох днях! З яким болем виривав вiн iз свого серця одну за  другою  золоту
надiю! Перша хвиля, коли вони з Матi║м побачили, що  дверi  незамкнутi,  а
вiдтак, мов якою зловiщою рукою пертi,  переконалися,  що  скриньки  нема,
тота перша хвиля - то була, певно, найтяжча,  найстрашнiша  хвиля  в  його
життi. Всi сили разом опустили його, все тiло так i застило на мiсцi,  вся
пам'ять погасла, вiн стояв, мов паль,  i  не  мiг  поворухнутися.  Звiльна
ажень вернула  його  пам'ять,  щоб  тим  тяжче  мучити  його.  Що  скажуть
робiтники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша ┐х думка така, що оба
вони, пiдкупленi жидами, видали ┐м касу? Тота страшна думка  огнем  палила
його серце.  "I  воно  зовсiм  легко  може  бути,  -  шептав  йому  якийсь
злорадний, упертий голос, - адже два нас  у  хатi,  вилому  нема  нiякого,
слiду нiякого, очевидна рiч, що взято скриньку при нас на нашiм свiдомi! I
я - зрадник! Я, що цiле сво║ життя, цiлу свою душу вложив в тоту справу, я
мав би причинитися до ┐┐ обалення!.." I хоч того ж таки  дня  Мортко  сам,
голосно регочучись, признався перед Матi║м i перед другими робiтниками, що
се вiн викрав касу, що вона  находиться  в  далеко  безпечнiшiм  сховку  у
Германа i що "хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам  пiде  до  дiри  за
недозволен! складки", - то вiд сього  признання  не  полегшало  Бенедьовi.
Думка його винаходила чимраз i чимраз нове терня, котрим могла все  наново
ранити сво┐ власнi кривавi рани.  Хто  бачив  його  пiд  час  робiтницько┐
змови, охочого, невтомимого, радiсного,  все  задуманого  i  все  готового
радити другим i додавати вiдваги, а  хто  бачив  його  тепер,  нужденного,
скуленого, тремтячого, - той був би подумав, що се або не той чоловiк, або
що вiн перебув яку тяжку недугу. I Бенедьо справдi перебував тяжку недугу,
з котро┐ - сам вiн те бачив - виходу для нього не було.
   Не менше подалися й другi побратими, особливо Матiй i  Стасюра.  Тiльки
брати Басараби не змiнилися i, бачилось, не дуже сумували. Ба, що  бiльше,
на ┐х лицях виднiлось щось немов пота║на радiсть, немов оце сповнялось те,
чого вони давно дожидали.
   - Що ж, побратими, - сказав Андрусь по хвилi  важко┐  мовчанки,  -  наш
красний сон скiнчився, розбуджено нас!
   Нiхто не вiдзивався на тi слова.
   - Що сумувати, браття, - заговорив знов Андрусь, i голос його  ставався
чимраз м'якший, - сум не поможе. Що впало, то пропало, i воно, вiрте менi,
мусило так прийти! З нашими жидами таким способом  не  порадимо,  я  то  з
самого початку казав. Не  такий  вони  народ,  щоби  можна  з  ними  вдати
подобру! I то велике дiло, що ми такого доказали, як оте║  перед  кiлькома
днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Нiщо нам  тепер  i
думати о тiм, щоби поступати з ними так, як досi!
   - Так що ж дiяти, - не то сказав, не то  зойкнув  Бенедьо,  -  невже  ж
опустити зовсiм руки i здатися на ┐х ласку?
   - Нi, i ще раз нi! - живо пiдхопив Андрусь. - Нi, побратими, наша вiйна
з жидами iно що зачалася, але ще зовсiм не скiнчилася. Се досi  -  то  був
тiлько жарт, тепер нас чека║ правдива, велика, гаряча битва!
   В словах Андруся було тiлько сили,  тiлько  жару  i  завзяття,  що  всi
мимоволi ззирнулися на нього.
   - Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно смiються з нас,  що
Борислав - то таки ми, робучi люди! Тепер ми побачили, що добрим  способом
з ними воювати годi, стрiбу║мо ж не так!
   - Ми й досi, Андрусю, не... не зовсiм  добрим  способом  воювали.  Вони
вiдплатили нам тiлько зуб за зуб.
   В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб,
котрий, пикаючи люльку, сидiв на порозi, зiрвався на рiвнi ноги й поступив
пару крокiв до Бенедя.
   -  Не  випоминай,  не  випоминай  минулого,  Бенедю!  -  сказав  вiн  з
притиском. - Адже сам ти зна║ш, що без тих нечистих грошей  i  твоя  чиста
вiйна не була б могла зачатися.
   - Я не випоминаю нiкому нiчого, - смирно вiдказав  Бенедьо,  -  я  знаю
сам, що так мусило бути, що така  в;ке  наша  нещаслива  доля,  що  тiлько
неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мо┐,  вiрте  мому
слову, - чим менше неправди буде на руках наших,  тим  певнiша  буде  наша
дорога, тим борше поборемо ми сво┐х ворогiв!
   - Ба, якби-то вороги также  так  само  думали  i  также  чесно  з  нами
поступали, то тодi, певно, й ми мусили б ┐м дорiвняти, а то  й  випередити
┐х! - сказав Андрусь. - Але тепер, коли правда зв'язана,  а  неправда  ма║
нiж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правдi розв'яжеся, неправда й
зовсiм зарiже ┐┐. Але не о тiм ми мали нинi говорити, браття, а о тiм,  що
нам тепер робити? Я гадаю, що нам тiлько одна дорога осталася, - але  поки
скажу сво║ слово,  хто  зна║,  може,  з  вас  котрий  вигада║  що  iншого,
кращого... делiкатнiшого, - бо мо║ слово страшне буде, браття! Тож,  прошу
вас, хто ма║ що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..
   - Я нiчого не скажу. Я не знаю, що  нам  тепер  робити!  Хiба  зачинати
наново утрачене.
   - Еге-ге, далека дорога, та й то мости позриванi.  Нi,  вже  що  iншого
придумай!
   Бенедьо мовчав. Що вiн мiг тепер придумати?
   - А ви, друзi, зна║те який спосiб? - спитав Андрусь. - Говорiть!
   Нiхто не говорив. Усi сидiли з понуреними додолу головами, всi чули, що
наближа║ться щось страшне, якесь велике знищення,  але  чули  заразом,  що
вони не в силi його вiдвернути.
   - Ну, коли нiхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога
осталася - пiдпалити се прокляте гнiздо на всi штири роги. Се мо║ слово.
   Бенедьо здригнувся.
   - Не бiйтеся, невиннi не потерплять попри винних. Усi вони виннi.
   Мовчанка стояла в хатi. Нiхто не перечив Андрусевi, але  й  притакувати
йому якось нiхто не важився.
   - Ну, чого ж ви сидите, мов порiзанi? Невже ж ви такi вояки,  що  вiйни
бо┐теся? Згадайте лишень, в яшй думцi поприступали всi ви до побратимства.
Адже ж у нас ще ║ карбованi палицi, - i нема ту й одного жида в Бориславi,
на котроге би  у  нас  карбiв  не  було.  Ви  генто  допоминалися  мене  о
обрахунок. Нинi день обрахунку, тiлько що до давнiх карбiв прийшов ще оден
новий, найбiльший: що вони ошукали й обiкрали цiлу робiтницьку громаду, що
воии показали тим способом виразно, що хотять  нас  повiк-вiку  держати  в
безвихiднiй неволi. Чи треба ж вам ще чого бiльше? Я думаю,  що  сей  оден
карб стачить за всi!
   - Але що ж се буде за обрахунок: запалите кiлька хат, кiлька  магазинiв
- i або вас полапають i посадять до кримiналу,  а  як  нi,  то  жиди  знов
скажуть: трафунок!
   - О нi, не так воно буде. Коли приступати до  тако┐  вiйни,  то  вже  з
цiлою громадою, - сказав спокiйно Андрусь.
   - А хiба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас  видасть,
- i всi ви пропадете.
   - I так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те дiло i обiця║ руку до
него приложити, добере собi десять, двадцять таких, котрим може  завiрити,
i, не кажучи ┐м нiчого, скаже ┐м в означенiм часi зiбратися  на  означенiм
мiсцi. Тодi дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.
   - Але ж робiтники тепер лютi, роздратованi на жидiв, готово статися  ще
яке бiльше нещастя, - говорив Бенедьо далi, заступаючися  всякими,  хоч  i
найслабшими, поводами вiд страшно┐ певностi.
   - Се тим лiпше, тим лiпше! - аж  скрикнув  Андрусь.  -  Тепер  найлiпше
вдасться моя вiйна, коли твоя роздразнила людей. Ти  приготовив  для  мене
найбiльшу помiч, i за то я сердечно дякую тобi!
   - Ти страшний, Андрiю! - зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.
   - Я такий, яким зробило мене жит║ i вони, заклятi вороги  мо┐!  Слухай,
Бенедьо, слухайте й ви, побратими, мо║┐ повiстi, - будете знати, що навело
мене на гадку зав'язувати таке побратимство для пiмсти на жидах. Отець наш
був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, -  отець
наш взяв у пана пропiнацiю, щоб не допустити жида до  села.  Хiсна  з  то┐
пропiнацi┐ великого вiн не мав, але то схiснував, що околичнi жиди страшно
на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горiвки не  розливав,  i  з
усiх селiв народ iшов до него. Жиди за то бий-забий на него. Зразу  зачали
перед паном крутитися, щоби батька пiдкопати, але пан  знав  батька  i  не
вiрив жидам. Видячи, що з того боку нiчого не дiб'ються, жиди  взялися  на
iншi способи. Пiдмовили злодi┐в, - а ┐х  тодi  багато  було  по  селах,  -
зачали вони шкоду робити батьковi. Раз пару коней  зо  стайнi  вивели,  то
знов куфу горiвки випустили, то до комори пiдкопалися. Але й тим  способом
батька не могли пiдтяти. Крадiж винайшлася, а тi, що куфу випустили,  самi
видалися i мусили заплатити шкоду. Тодi жиди, - що  робити,'  -  пiдпалили
нас. Ледво ми з душе-ю  повихапувалися,  -  все  згорiло.  Отець  наш  був
сильний, твердий чоловiк, - тiлько нещастя не зламало  його.  Вiн  кинувся
сюди-туди - до пана, до сусiдiв, - запомогли його, почав вiн знов  ставати
на ноги. Тодi жиди пiдмовили кiлькох пиякiв, давнiх панських льока┐в, щоби
забили батька. Вони напали  на  батька  вночi  серед  дороги,  але  батько
вправився з ними  i  одного,  заголомшеного,  приволiк  додому.  До  всего
признався, хто його намовив i що дав. Батько до суду,  -  пiшли  два  жиди
сидiти. Тодi другi  взяли  i  стро┐ли  батька.  Закликали  його  немов  на
перепросини i дали щось, - як прийшов, так зараз i лiг, мов пiдкошений,  а
до тижня i вмер. Пан, що дуже любив  батька,  спровадив  комiсiю,  комiсiя
викрила отруту, - але не було кому настояти,  i  справа  зам'ялася.  Ще  й
матерi жиди пригрозили, щоб i писнути не смiла, бо  iнакше  нещастя  буде.
Мати злякалася i дала спокiй. Але недовго  жиди  дали  нам  спокiй.  Вони,
очевидно, завзялися зовсiм зруйнувати нас.  Мати  наша  вмерла  в  холеру,
лишились ми з Сеньом, сироти-пiдростки. Замiсть нашого батька взяв уже був
пропiнацiю жид, - отже, то вiн тепер  присiкався  до  нас.  Сюди-туди  вiн
вкрутився за опiкуна над нами i взяв  наш  грунт  в  уживання,  а  нас  на
виховок. На Банi й тодi вже жидiв було досить, i се була  не  дивниця,  що
жид опiкувався над християнськими сиротами. Зазнали ж  ми  то┐  жидiвсько┐
опiки! Зразу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до
роботи не заставляв, ще й горiвочки додавав. Але чим далi, тим тiснiше,  i
вкiнцi  повернув  нас  зовсiм  собi  в   наймитiв-попихачiв.   Ми   зачали
допоминатися свого грунту, але жид тим часом  умiв  уже  так  покрутити  з
панами i з громадським урядом, що нас зовсiм вiдсудили вiд грунту. Але жид
не чувся ще спокiйним i старався нас  зовсiм  позбутися.  Зачав  намовляти
урльопникiв,  щоби  нас  били;  далi  пiдкупив  вiйта,  щоби  вставився  у
асентерунково┐ комiсi┐, щоби нас заасентерували до  вiйська.  Але  ми  все
перебули i, вислуживши в вiйську, прийшли назад до  села.  Жид  затремтiв;
вiн знав, що мп не подару║мо ему свою кривду, i старався  випередити  нас.
Запросив нас до себе буцiмто на гостину  i  хотiв  потро┐ти  нас  так,  як
батька. Але сим разом йому  штука  не  вдалася.  Ми  пiзналися  на  тiм  i
нагодували силомiць самого жида тою стравою,  котру  нам  приладив.  Через
тиждень його не стало. Тодi ми покинули своб  село  i  пiшли  сюда,  а  по
дорозi попрпсягли собi до смертi сво║┐ мститися на жидах.  Ми  постановили
собi  робити  з  ними  так,  як  вони  з  нами:  пiдмовляти  напротив  них
якнайбiльше людей, шкодити ┐м, де мож, i то так зручно, щоби вони  й  самi
не знали, вiдки на них паде лихо. Вiд того часу минуло вже десять лiт.  Як
ми досi сповнювали свою присягу, о тiм не буду  оповiдати.  Але  найбiльша
наша пiмста тепер наближався, i хто хоче бути нашим  братом,  нашим  щирим
приятелем, хто хоче мститися разом з нами за сво┐ i за громадськi  кривди,
той пiде з нами в тiй потребi!
   Послiднi слова сказав Андрусь пiднесеним, майже благаючим голосом. Його
оповiдання, сухе, уриване, мов знехочу розказане, а прецiнь таке досадне i
вiдповiдаюче понурому настро║вi всiх побратимiв, зробило  на  всiх  велике
вражiння. Перший Прийдеволя зiрвався i подав руку братам Басарабiм:
   - Ось моя рука, - сказав вiн, - я з вами хоч i до могили! Що буде, о то
я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тiлько пiмститися, о нiчо  бiльше
я не дбаю!
   - А старого Деркача чей також не вiдкинете, - дався чути голос з  кута,
i лице Андрусеве прояснилося усмiхом.
   - Нiкого не вiдкинемо, братчику, нiкого! - сказав вiн.
   За Деркачем один за другим  зголосилися  всi  побратими,  окрiм  Матiя,
Стасюри i Бенедя. Андрусь радувався, жартував:
   - Ну, тi два старi, з них нам i так хiсна великого не було  би.  А  ти,
Бенедю? Все ще о сво┐х "чистих руках" мрi║ш?
   - О чiм я мрiю, се менша рiч, се тiлько  мене  обходить.  Але  то  одно
бачу, що нашi дороги нинi розходяться. Побратими, позвольте  менi  сказати
вам ще слово, поки зовсiм розiйдемося.
   - Що там ║го слухати! - воркнув, сплювуючи, Сень Басараб.
   - Нi, говори! - сказав Андрусь, котрий тепер чувся по-давньому  головою
i провiдником тих людей, вiдданих йому з душею i з тiлом, i в тiм  почуттi
набрав знов то┐ певностi i сили поступования, яка його вперед  визначувала
i  котра  потроху  опустила  його  була  пiд  час  недовгого   Бенедьового
провiдництва. - Говори, Бенедю, - ти був добрим побратимом  i  щиро  хотiв
для всiх добра, ми певнi, що ти й тепер того самого хочеш. А  коли  дороги
нашi розходяться, то се не для того,  що  ми  самовiльно  вiдрива║мся  вiд
тво┐х рад, але для того, що конечнiсть пха║ нас туди, куди ти чи не можеш,
чи не хочеш iти з нами.
   - Дякую тобi, Андрусю, за твою добру  вiру.  Але  то,  що  ти  кажеш  о
конечностi, котра буцiмто пха║ вас на зле дiло, -  бо  що  задумане  тобою
дiло не ║ добре, се, чень, ти й сам призна║ш, -  сьому  я  не  можу  якось
увiрити. Яка тут конечнiсть? Що жиди ошукали й обiкрали нас,  що  зв'язали
нам руки i заперли нам на тепер дорогу  до  рятунку,  то  чи  з  того  вже
виплива║, щоб ми мусили вiдречися  вiд  свого  чистого  сумлiння,  статися
палiями? Нi, побратими  мо┐,  i  ще  раз  кажу,  що  нi.  Перетерпiм  тоту
нещасливу годину. Час заго┐ть усi  рани,  втишить  наш  гнiв,  ми  звiльна
найдемо в собi силу  зачати  розбите  дiло,  знов  наново  i  знов  колись
поставимо його на тiм ступнi,  на  якiм  було  недавно.  Тiлько  що  тодi,
навченi раз, будемо осторожнiйшi. А сво┐м  пiдпалом  що  ви  вдi║те,  кому
поможете?
   - пм пошкодимо, i сего нам досить! - скрикнув Сень.
   - Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може  бути,  що  тобi,  вам
кiльком, досить, бо ви на то заприсяглися. Але другим? Усiм робiтникам? Чи
вони  вiд  того  будуть  ситi,  що  жиди  покапцанiють?  Нi,  але   будуть
мусили-знов робити по-давньому i вдоволятися ще меншою платою, бо  багатиi
все-таки хоч з мусу може заплатити бiльше, а бiдний  не  може.  А  не  дай
боже, викри║сь ваша змова. то кiлько вас пiде гнити до кримiналу, або  хто
зна║, що ще може статися! Нi, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого
слова, покиньте сво┐ страшнi замисли: працюймо далi разом так, як  зачали,
а пiмсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду i кождому вимiрю║  по
дiлом его.
   - Те-те-те, ти вже щось  спопiвська  затина║ш,  -  вiдказав  насмiшливо
Сень. - Не час нам ждати на той вимiр, о котрiм досi якось  ми  нiчого  не
зна║мо. Моя гадка: у кого мiцнi кулаки, той сам собi  впмiрить  правду.  I
нам так треба робити. Хто сам собi помага║, тому й бог поможе!
   - Так, побратиме Бенедю, - сказав лагiднiше Андрусь,  -  годi  нам  уже
вертатися. Розмахнули сокирою, то треба  вже  врубати,  хоч  би  мала  нам
сокира i в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанiю держати, то  ми
тебе не силу║мо. Розумi║ся, що надi║мся по тобi, що не видаш нас.
   - Га, коли iнакше не можна, коли так мусить бути, - сказав  Бенедьо,  -
то нехай i так, останусь з вами до кiнця. Палити з вами не пiду, того  вiд
мене не жадайте, але останусь туй на мiсцi. Може, вам зможу  в  чiм  iншiм
порадити або помогчи, - то грiх би був. коли б я в таку гарячу пору втiкав
з-помiж вас для власного безпеченства.
   - I я так само! I я так само! - сказали  Стасюра  i  Матiй.  -  Всi  ми
стояли досi дружно, в щасливiйшiм часi, то треба нам держатися разом  i  в
тих тяжких хвилях, якi для нас настануть.
   - Так, побратими! Спасибi вам за те, - сказав Андрусь, стискаючи одного
по другiм за руку, - тепер я спокiйний i сильний,  тепер  можуть  тремтiти
нашi вороги, бо хвиля пiмсти надходить. Яке сiм'я доля  да║  нам  у  руки,
таке й сiймо. А що з нього зiйде i хто збере ║го плоди, се рiч не наша.  -
ми, може, й не дожи║м того. А тепер оста║сь нам обговорити докладно,  коли
i як ма║ се статися.
   Всi побратими,  окрiм  Бенедя,  Матiя  i  Стасюри,  стовпилися  довкола
Андруся i тихiшим  голосом  розпочали  оживлену  нараду.  Матiй  сидiв  на
припiчку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу  люльку,  Стасюра  шпортав
палицею по землi, а Бенедьо сидiв на лавi, звiсивши голову,  а  по  довгiй
хвилi встав, утер рукавом двi пекучi сльози, що туй-туй хотiли бризнути  з
його очей, i вийшов надвiр. Се вiн прощався з сво┐ми золотими надiями...
   XXI
   Мортко, Германiв  вiрник,  проспав  нiч  дуже  неспокiйно.  Поганi  сни
торопили його  i  стискали  його  серце  смертельною  тривогою.  Раз  йому
снилося, що падав  стрiмголов  з  яко┐сь  височенно┐  скали  i  бачив  пiд
с&бою настобурченi обриви i шпилi; то знов  йому  здавалося,  що  хата
горить, а вiн, серед удушливого диму i ослiпляючих огняних язикiв,  лежить
прикований до лiжка, з величезним каменем на грудi, не може анi  рушитись,
анi крикнути, анi навiть подумати свобiдно. А коли  серед  такого  сну,  в
найбiльшiй  тривозi,  весь  тремтячий  i  гарячим   потом   облитий,   вiн
пробудився, то й наявi йому морочилось у головi,  всяка  погань  лiзла  на
думку, i вiн нiяк не мiг позбутися сво┐х  власних  привидiв.  Йому  уперто
нагадувавсь чомусь Iван Пiвторак, котрого вiн пiдпо┐в, обдер  з  грошей  i
втрутив до глибоко┐  ями;  згадка  тота  займала  йому  дух,  немов  хтось
холодною рукою стискав його за горло, колiном давив  його  груди.  Надармо
Мортко сплювував i щипав себе в литку, i шептав якiсь жидiвськi  закляття,
- нiщо не могло розвiяти поганого настрою його духу.  Не  дожидаючи  рана,
вiн схопився з лiжка i, убравшися, побiг  до  ям.  Вiдколи  копання  воску
сталося головним дiлом бориславсьного промислу, а  широкий  розвиток  того
промислу чимраз бiльшi обiпював користi,  вiдтодi,  крiм  денно┐,  введено
також нiчну роботу в ямах. Робiтники чередувалися  в  роботi:  одна  часть
робила денну "шахту", то ║сть 12 годин, а друга часть - нiчну.  До  денних
був окремий, дньовий касi║р, а до нiчних  -  нiчний.  Мортко  був  дньовим
касi║ром, i до нього належав найвищий надзiр  над  ямами.  Для  того  вiн,
услужний i вiрний свому пану, вiд котрого брав за те добру плату, приходив
до кошар вчаснiше, нiж зачиналася дньова шахта, щоб кiлько можна наглядати
й за роботою нiчних робiтникiв.
   А особливо нинi догляд його був дуже  потрiбний.  Велика  маса  земного
воску, котру Герман зобов'язався доставити "Спiлцi  визискування",  мусила
нинi рано бути доповнена, бо на полудн║ Герман назначив несхибний  термiн,
в котрiм мав увесь вiск вiддати повномочним "Спiлки",  по  чiм  зараз  мав
одержати вiд них за той вiск грошi, - так як до  достави  воску  на  мiсце
переробки,  будь  вона  де-небудь,  Герман  контрактом  не   зобов'язався.
Приходилось за тим Мортковi чимало набiгатись, накричатись  i  налютитись:
то робiтники робили не так, як треба, то поставкували собi там,  де  треба
було квапитись, то млинок зiпсувався, то ключ вiд  магазину  загубився,  -
словом, усе немов iзмовилось нинi робити збитки бiдному  Мортковi,  котрий
аж охрип i впрiв, отiпаючи собою на всi боки i доводячи все до ладу.
   Вкiнцi здавалося, що ось уже все  скiнчено:  послiдня  до  контрактово┐
суми недостаюча  брила  воску  була  перетоплена,  уформована,  зважена  i
нацiхована. Три величезнi магазини, найбiльшi на весь Борислав, повнi були
воску. Ось надторохтiли з Дрогобича двi пишнi карети:  в  однiй  Герман  з
Ван-Гехтом, а в другiй два повномочнi вiд  "Спiлки  визискування".  Герман
немов на шпильках сидiв у сво┐м повозi на м'якiм сидiннi: так щось перло i
гнало його якнайборше здати на чужi руки тi  величезнi  скарби,  в  котрих
тепер лежала найбiльша часть його ма║тку. Вiдколи почалось  видобування  i
визискування, нiколи ще до то┐ хвилi Борислав не бачив тако┐ многоти воску
накупi.  Бориславськi  жиди  частенько  приходили  оглядати  тi  величезнi
магазини i зависними очима глядiли на нагромадженi в  них  скарби.  Тiльки
Германа одного якось не радували тi величезнi пiрамiди воскових брил; нинi
перший раз вiн радiсно глянув на них, коли був певний, що за хвилю всi  тi
маси i брили перемiняться в паку банкнотiв, котра безпечно спочине в  його
залiзнiй вертгеймiвськiй касi.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: