уберегти полумiнець вiд злого вiтру,  що  дув  студено  й  чорно,  -
дорiкнув менi Опришко.
   Я не мав йому що вiдповiсти.
   Було менi гiрко...
   Насамкiнець Опришко пригадав:
   - Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?
   Не малюй мене, художнику, грiшником, який ка║ться,  колiнкуючи  посеред
бiло┐ i голо┐ пустелi; не малюй мене, художнику, слiпцем, який прозрiва║ в
муках, роздираючи пiтьму;  не  малюй  мене,  молодий  сусiде,  подорожнiм,
котрий нарештi втрапив на правдиву дорогу.
   Намалюй мене сухим i прямим, як  горiхова  палиця,  дiдком,  котрий  не
голився зо три днi, а тому сизий на обличчi, який пасе за  селом  на  ровi
попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя  пощипу║  траву,  а  я
сиджу на гребенi рову, i добре менi отак сидiти, i тепло, i сонце  свiтить
лагiдно, i жайвори сиплять срiбло понад пшеницями, i хочеться менi жити ще
тисячу лiт разом з жайворонами та мо║ю козою.

   Аж тут коза, моя Парася, пiдвела  голову,  задерши  бороду,  й  голосно
замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з  села  йшло  в  поле  дiвча  -
голiнасте, з двома  косами  у  червоних  биндах...  бинди,  немов  червонi
мотилi, то злiтали, то знову  осiдали  на  плечi;  дiвчинi  було  десь  зо
чотирнадцять рокiв. В однiй руцi несла клунок - певно снiданок татовi,  що
десь косив на далеких луках, у лiвiй - бiдончик з  водою.  Я  очiкував  ┐┐
наближення, чомусь менi баглося дiвча зупинити  й  спитати,  скiльки  воно
збира║ться жити, я збирався ┐й наворожити тисячу рокiв.

   Але дiвча, таке бiлоголове, таке струнке, таке юне  з  двома  кулачками
грудей, помiтивши мене з козою,  спершу  потупило  вид,  а  потiм  взагалi
вдало, що мене й не помiтило, що мене нема, що мене нiколи на свiтi  й  не
було, й подрiботiло мимо, вiйнувши спiдничкою й не сказавши нi "славайсу",
нi "добридень", нi "помагайбiг"...
   Як то сталося, холера ясна,  що  мене  начебто  нема  на  свiтi,  що  я
невпiзнаний,чужий сиджу в полях горопаських?
   Гей, та де ж мо┐ апостольськi сандалi┐?
   ...Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалю║ш? Але на  те  i  дав
тобi Бог талант.

   _
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   8
   Мене покликали...
   Вранцi на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зiбралися  йти  до  церкви
Святого Духа, нас перестрiла задихана молодичка - "дiжурна" з  сiльради  й
чомусь упiвголоса сказала, що кличуть мене начальники  до  "канцелярi┐"...
кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився i явився  перед  ┐хнi  яснi
очi туй як туй.

   - Хто ж то у  сiльському  нашому  урядi  засiда║  зрання?  -  перепитав
молодичку Ключар. Був назовнi спокiйним, принаймнi  вдавав  спокiйного,  в
очах однак пробивалася стурбованiсть.
   Молодичка  назвала   голову   сiльради   Дмитра   Цимуся,   дiльничного
мiлiцiонера Яцину й партiйного секретаря  з  колгоспу  "отого  голомозого"
Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклi молодий  панок
з вусиками.
   Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмiрковуючи: брови його
бiлявi, кудлатi, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на  чоло,
а вуста крiпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих
ворiт, пiщаною бiлою крайкою стелилася й бiгла неквапом уздовж  фарбованих
на синьо парканiв i ворiт, на котрих несподiвано для  себе  я  зобачив  де
чоловiкiв, де - жiноцтво, а де й дво║ - тро║ дiтлахiв, що осiдлали  ворота
як коней; оця вулиця бiла, отi дiди на воротях, оте  жiноцтво  й  дiтлашня
споглядали на нас  iз  Ключарем  i  на  молодичку  з  сiльради  допитливо,
очiкуючи; я зрозумiв, що лютувалася змова мiж Ключарем i вулицею... змова,
мабуть, як вогонь в осiннiх  сухих  травах,  нишком  покотилася  по  iнших
вулицях, по цiлому селу. Але не чути  було  скрипу,  нагально┐  тривоги  -
газди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись  на  ворота,  жiнки
вишiптували вранiшнi молитви, а дiтлахи i'хали на воротях у свiти, якi  ┐м
снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами
пнулися у високостi голубими колонами  -  на  тлi  чистого  неба  поставав
колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонiя.
   Ключар посмiхнувся.
   - Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат  до  ворiт?  -
спитав вiн молодичку з сiльради,  пiдморгнувши  iй  по-змовницькому.  Вона
звела плечима. Боса,  в  старiй  камiзельцi,  що  колись  була  чорною  та
вишиваною, у бiлiй домотканiй сорочцi, що виглядала  з-пiд  рясно┐  чорно┐
спiдницi, молодиця була схожа на ластiвку.
   - Боже борони, - перехрестилася, немовби мух вiдганяла вiд  обличчя.  -
Нiкого я не страшила. Шо я  дурна?  При  урядi  нинi  прецiнь.  -  В  очах
стрибали бiсики. - Ну, по дорозi, хто був цiкавий,  розповiла-м,  що  нинi
менi снилося вороння понад Святим Духом... сон,  мабуть,  сповня║ться,  бо
ось кличуть до канцелярi┐ того професора зi Львова, котрий шука║ в  стiнах
Святого Духа замурованих скарбiв. - I молодичка оглянувшись, засмiялася  з
сво║┐ маленько┐ хитростi.
   - Ну й добре, - похвалив ┐┐ Ключар. - Ше по дорозi забiжи  до  Вербена,
розкажи старому  що  й  до  чого.  А  в  урядi  сiльському  замельдуй,  що
львiвський професор зараз буде. Бiжи, Меланко, - i вiн злегка  пiдштовхнув
молодицю за лiкоть. - Цiлий трибунал зiбрали в сiльрадi, - сказав, - але й
нас немало, правда, Меланко?
   Вона нiчого не вiдповiла; нiяких роз'яснень не дав менi також Ключар, я
сам чейже  не  вiднинi  знаю,  що  в  Черченi  iсну║  мовчазна,  нiким  не
органiзована, стихiйна змова супроти тутешньо┐  влади  в  оборонi  Святого
Духа; я не один раз спостерiгав,  удаючи,  що  це  мене  не  обходить,  як
кожного ранку, коли погода, як золото, i коли дощ,  поблизу  Святого  Духа
кружляв хтось iз сiльських людей - добровiльних вартових, котрi пильнували
тi║┐ хвилини, коли ми з Ключарем вiдчиняли церковнi  дверi...  пильнували,
щоб ворожа сила не спробувала заволодiти ключем; очевидно, протистояння  з
владою не було безпечним, це люди в Черченi знали з  власного  досвiду,  а
все ж Святого Духа вони не вiдцуралися.  Сидячи  або  ж  колiнкуючи  перед
стiною й визволяючи з-пiд  тиньку  по  сантиметру  творiння  стародавнього
майстра, я думкою блукав навколо церкви помiж хрестами або ж занурювався в
гущаки кукурудзи, тичено┐ квасолi й у пралiси  соняшникiв  на  довколишнiх
городах i пробував розмовляти з вартовими, цiкавився, чому  вони  дорожать
сво┐м Святим Духом, i чи ┐м не страшно, що котрогось  судного  дня  ворожа
сила з Рогача або й з  самих  обласних  Бистричан  обступлять  Святий  Дух
танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю  на  чотири  сторони
свiту... розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а  ви  й  не  встигнете
церковцю оборонити, це станеться вночi або  ж  коли  запiють  кури  й  сни
запанують глибокi; вони iз силою ру┐нною набули практики,  досвiду,  таким
же способом, чув я, розвалили церкви у Бойкiвських горах, у Яворi, у мiстi
Долинi, i ще десь... i ще... i ще... А там церкву пiдпалили... i там...  i
там.
   Горять свiчi аж попiд небеса...
   Мо┐ уявнi вартовi лише зiтхали, ┐х не обходило,  що  в  iнших  околицях
сатанинська сила взяла верх, у Черченi, будьте певнi, професоре, цього  не
станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу,  отого  Афоню
Пиндилика  з  медальками  на  гiмнастьорцi,  тепер  теж  не  дамося.  I  я
повертався  з  уявно┐  мандрiвки  на  сво║  риштування  в  церквi  духовно
наснаженим; я почувався злютованим з невидимими  вартовими  Святого  Духа,
вони, дарма, що були помiж ними кволi старцi або й пiдлiтки, додавали менi
сили й вiдваги: за нами муром стояло село.

   Проте, вiдвага таки конче була потрiбна: я здавав собi справу,  з  яким
монстром затiяв небезпечну гру; покищо ворог  зача┐вся  чи  вражений  мо║ю
хоробрiстю, чи розгублений сiльською згуртованiстю, чи навчений попереднiм
досвiдом,  що  черченцiв  солими  руками  не  вiзьмеш,  але   треба   було
сподiватися: рано чи пiзно, а вiн покаже сво┐ зуби; я думав про його зуби,
про кiгтi, про копита, про його жорна, на  яких  вiн  зжорновував  людськi
долi,  мистецькi  таланти  перемелював  у  лантухи  розжованого   дешевого
плазування, i думки цi остерiгаючi чомусь закрадалися в мо┐ сни...  i  сни
розлiталися навсiбiч, залишаючи  мене  самого  на  постелi,  охопленого  й
окропленого тривогою;  удень,  щоправда,  тривога  пiд  сонцем  присихала,
залишаючи в душi жовтий сморiд, зате вночi пiдповзала до мене  на  черевi,
немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами.

   - До чогось хочуть причепитися... знайшли якусь причину, -  промовив  в
унiсон мо┐м думкам Павло Ключар. - Щось ┐м стрiлило до голови. Видно, ваша
робота у Святому Дусi не припала до вподоби. Ви ж  самi  кажете.  Майстре:
кфрейтори не сплять

   Щоб ║фрейторам не  "стрiляло  до  голови",  ще  до  того,  поки  почати
дослiдження стiни в Святому Дусi, ми з  Ключарем,  якого  люди  в  Черченi
назвали помiж собою Хранителем  Святого  Духа  (офiцiйно  вiн  числився  в
обласному кра║знавчому музе┐ молодшиим науковим працiвником),  побували  в
сiльрадi, де я вiдрекомендувався,  що  я,  такий-то  й  такий,  маю  право
дослiджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки iсторi┐ та культури, й власне
прибув у Черчен  до  Святого  Духа  на  прохання  обласного  музею...  ось
офiцiйний лист iз пiдписом директора музею товаришки Журавель... до  речi,
вона три днi  тому  побувала  з  компетентною  комiсi║ю  у  Святому  Дусi:
мистецтвознавцi очiкують, що Святий Дух здиву║ свiт.
   Дмитро Цимусь,  сiльрадiвський  голова,  високий  i,  хоч  iще  молодий
роками, зовсiм сивий, уважно  вивчав  мо┐  папери...  так  уважно,  що  аж
ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять;  але  це,  як
менi здалося, робилось для "людського ока", назагал Цимусь  був  чоловiком
добродушним, усмiхненим, але мусив удавати з себе запопадливого  урядника,
тим бiльше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч "уряду  над  церквою",
як вiн  казав,  сiльрада  не  мала.  Пiсля  вiдомих  подiй,  коли  районнi
керiвники вiд культури, агiтацi┐ та пропаганди  вирiшили  збити  з  церкви
хрест та обладнати в нiй примiтивний, зрозумiла  рiч,  ате┐стичний  музей,
(встигли уже поруйнувати бiчнi вiвтарi), Черчен - тихе, покiрливе  начебто
село  не  то  що  проiгнорувало  районне  рiшення,  а  й   таки   вiдкрито
збунтувалося, не порахувалось навiть з мiлiцi║ю, що примчалася "на  алярм"
iз Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетiло камiння, стався скандал
на цiлу область, бо ж вибухнув стихiйний колгоспний  страйк.  Пiсля  цього
ключ вiд церкви Святого Духа не зберiга║ться в сейфi сiльско┐  канцелярi┐,
вiн узагалi пропав, щез, загубився, упав у криницю...

   Шукай вiтра в полi...
   Цимусевi самому вистачило глузду й стримував iнших запопадливих "борцiв
iз релiгi║ю",  а  найперше  колгоспного  парторга  Афоню,  тобто  Афанасiя
Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити заруб-цьованi рани, до  того  ж
Святий Дух передали у вiдання Бистричанського музею. Про поряднiсть Дмитра
Цимуся свiдчило й те, що якраз вiн рекомендував  хранителем  Святого  Духа
Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням  фрески,
Цимусь "службове", як вiн висловився, навiдавсь до  Святого  Духа;  деякий
час тупцював коло стiни, тулив до не┐  долонi,  немов  би  долонями  хотiв
просвiтити й наперед дiзнатися, що власне пiд нашаруванням фарби  й  вапна
приховано; потiм обома долонями торкнувся мо┐х плечей, i я подумав, що цей
усмiхнений потайний чоловiк теж напевне числиться серед тих, кому  дорогий
Святий Дух.

   I тому нежданий виклик до  сiльради  руйнував  у  мо┐й  свiдомостi  уже
усталений образ потайного доброзичливця... хоч, щоправда,  випало  менi  з
пам'ятi, що окрiм Цимуся  чека║  на  мене  Афанасiй  Пиндилик,  дiльничний
мiлiцiонер Яцина та ще примчався з Рогача  на  мотоциклi  якийсь  молодик.
Можна було тiльки здогадуватись, що не для добра зiбрався цей трибунал.
   - Вигадали якусь заковику товаришi ║фрейтори. Чого дивуватися. Вони  на
те ║, - далi пiдбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвiртцi.  -  Але  ви
тримайтесь... Документи вашi законнi, все оформлено як належиться.  Ну,  а
крiм того, ви не однi. Розумi║те? - За цих  кiлька  хвилин  Павла  Ключара
гейби  пiдмiнили:  не  було  на  свiтi  лагiдно  усмiхненого  поета,  дещо
повiльного, м'якого, якого я звик бачити кожного  дня;  стояв  на  хвiртцi
високий, зiбраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар.
   Заледве переступивши порiг сiльсько┐ канцелярi┐, я  вiдчув  якби  запах
небезпеки; небезпека, потужнi струми ворожостi вилунювалися насамперед вiд
молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрiбоньке його обличчя
з метеликом смiшних вусикiв було стерте, розмазане, невиразне; молодик був
сiрий на колiр: вбрання, сорочка, краватка,  волосся  зачесане  на  правий
бiк, вусики пiд носом, що вирiс завбiльшки в жолудь - увесь вiн був  гейби
притрушений попелом, i я, окинувши його поглядом, оцiнив його вмiння  бути
сiрим, непомiтним, розчиненим у масi: на таких в гуртi переважно нiхто  не
зверта║ уваги, вiн нiбито ║ i його нема.

   Сiрий молодик не вдався до гри  в  "цюцi-бабцi",  а  "просто  з  моста"
сказав, що при┐хав iз районного кадебе з дорученням вiд  керiвництва,  щоб
зустрiтися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока,  а  в  присутностi
радянсько┐ влади й громадськостi Черчена, тому, як бачите,  й  сидить  тут
голова сiльради, секретар парткому колгоспу, а також, так би  мовити,  для
порядку, лейтенант Яцина.

   Потреба  цi║┐  розмови,  Василю   Васильовичу,   визрiла   виключно   з
громадсько┐ необхiдностi, а не вiд забаганки органiв чи райкому партi┐, це
прошу мати на увазi. Ми розумi║мо вагу, значення мистецько┐ пам'ятки,  яку
ви, так  би  мовити,  вiдкрива║те  для  свiту.  Свiдченням  доброзичливого
ставлення районного та й обласного керiвництва до церкви  Святого  Духа  ║
згода передати ┐┐ пiд юрисдикцiю обласного музею... та навiть  призначення
вiдомого вам Ключара, який у минулому допускався  полiтичних  помилок,  на
посаду хранителя  Святого  Духа,  мають  переконати  вас,  професоре,  що,
по-перше: ми цiну║мо i шану║мо iсторичний спадок свого народу, бо ж  не  ║
якимись безбатченками. Два: ми, навченi гiрким досвiдом, не  ма║мо  намiру
конфлiктувати з Черченем, з селом,  де  ║  передовий  колгосп,  де  багато
маякiв  працi,  в  якому  переважна  бiльшiсть  жителiв  -   люди   чеснi,
працьовитi, одне слово - трударi... i от цi  трударi,  серед  них  ║  люди
заслуженi, як от, наприклад, Марiя Рибка, доярки Гафiя  Тулумбас,  Параска
Семенiв та iншi, звернулися до нас, до органiв, iз попереджувальним,  якби
сказати,  проханням:  не  дати  повторитися  тому,  що  п'ять  рокiв  тому
вiдбувалося навколо церкви Святого Духа.
   Молодик у сiрому костюмi говорив рiвно, спокiйно, немов читав  передову
статтю з районно┐ газети, але чим довше, монотоннiше вiн нанизував  слова,
тим  виразнiше,  сильнiше  я  вiдчував  небезпеку,  що  липким  павутинням
обсотувала мене, лякала непередбаченим  рiшенням,  яке  мiг  прийняти  цей
нiбито на поспiх, а напевно таки продумано  скликаний  трибунал;  зрештою,
небезпека снувалася не так довкола мо║┐ особи, як  навколо  Святого  Духа,
навколо фрески,  i  я  був  готовий  ┐┐  обороняти...  i  був  я  водночас
розчарований, морально подавлений тим, що в Черченi знайшлися люди,  серед
них Марiя Рибка, iсторiя життя яко┐ мене потрясла, я раз по раз повертався
думкою до трагедi┐ цi║┐  вродливо┐  жiнки,  яка  заради  фальшиво┐  слави,
орденiв, сидiння в президiях, премiй, солодкого життя, пустилася берега...
я, бувало, то винив ┐┐, то виправдовував "такими" порядками в суспiльствi,
або й звалював вину на  ┐┐  чоловiка,  сво║рiдного  сутинера,  якому  було
вигiдно i зручно мати жiнку-передовичку, що приносило матерiальнi  вигоди;
я не знаю, чому я так перейнявся долею Марi┐ Рибки... може, тому, що  вона
розумiла свiй грiх i сво║ падiння, одначе не збиралася  нiчого  змiнювати,
було ┐й добре отак жити, i в цьому був увесь ┐┐ трагiзм; я збирався колись
намалювати  портрет  цi║┐  трагiчно┐  душi;   сьогоднi   додався   до   ┐┐
психологiчного портрета iще один штрих.

   Я думав,  що  Святий  Дух  потрiбно  обороняти  не  лише  вiд  районних
║фрейторiв,  а  й  також  вiд  тутешнiх  "трударiв",  якi  сво┐м   гострим
суперрадянським нюхом нiбито уловили загрозу, що вiяла вiд  Святого  Духа.
Ох, краяни ви мо┐, краяни... А втiм,  "тутешнi"  -  це  тiльки  ширма,  за
ширмою  ось  цей  сiрий  молодик,  приблуда  Пиндилик,  районнi,  обласнi,
московськi ║фрейтори.
   Хотiв би я тiльки знати, краяни ви мо┐,  в  чому  поляга║  загроза  вiд
Святого Духа, попереджувати яку ви  поквапилися?  Мене  розбирала  злiсть;
менi надокучило вiдчувати себе в ролi пiдсудного й дивитися,  слухати,  як
до Страдчо┐ долини скрадливо пiдкочують клубища павутиння  чи  й  колючого
дроту, щоб обгородити  його,  обсотати  зусiбiч,  щоб  не  було  до  нього
доступу, щоб заiржавiла по ньому пам'ять. Не можу тiльки собi пояснити  (а
може, пояснення давно живе в мо┐й душi?), чому власне  Святий  Дух  iзнову
привернув до себе увагу ║фрейторiв? Чи рiч у фресцi, над розчищенням  яко┐
я працюю,  чи...  Але  ж  iще  нiхто  точно  не  зна║,  що  на  тiй  стiнi
намальовано, iще попереду багато роботи.
   Я так i спитав ┐х, кожного зокрема, по черзi; спершу спитав молодика  з
кадебе, потiм мiлiцiонера - вродливого парубiйка  з  великими,  як  сливи,
очима, а наостанку - Афанасiя Пиндилика, який притулився на стiльцi  збоку
(гейби зача┐вся у засiдцi) й смалив цигарку за  цигаркою.  Про  Пиндилика,
тобто про Афоню, як його називали  по-вуличному,  котилася  слава  як  про
чоловiка  "нервного",  але  сьогоднi  вiн  сидiв  сумирно.   Голена   "пiд
Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя  -  огiрок  на  довгiй
ши┐. Був одягнутий у вiйськову,  чисто  випрану  гiмнастьорку,  на  грудях
висiла планка колодок орденiв i медалей, що мали свiдчити про його  бойове
во║нне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За вiдвагу";
очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.

   Мо┐ запитання стосувалися усiх i кожного  зокрема,  але  вiдповiв  менi
тiльки молодик у сiрому; дрiбненьке, мале, як кулачок,  його  обличчя  при
цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозумiло,  Василю  Васильовичу,
ваше прагнення вiдкрити, подарувати  укра┐нськiй  радянськiй  культурi  ще
одну цiкаву пам'ятку, якщо вам вiрити, з  XVII  столiття...  нам  потрiбнi
такi вiдкриття, скарбниця стародавнього укра┐нського живопису не так уже й
багата внаслiдок во║н, лихолiття, нацiональних утискiв, часом  невиважених
дiй  уже  в  наш  час...  ми  це  визна║мо...  ми,  прецiнь,  теж  кiнчали
унiверситети й дещо розумi║мо. Ми з вами, Василю Васильовичу,  ми  вiримо,
що... завтра-пiслязавтра, я  маю  на  увазi  близьке  майбутн║,  фреска  у
Святому Дусi буде  на  часi...  явиться  вона  людям  в  усiй  красi.  Але
повторяю:  завтра!  (Молодик  при  цьому  пiдняв  палець).  I   прошу   не
дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише пiслязавтра. Ви,  Василю
Васильовичу, дивитеся  на  речi  з  точки  зору  художника,  реставратора,
мистецтвознавця, але не з точки зору полiтика,  члена  партi┐,  який  зна║
тутешнi умови, настро┐ людей. Ваша фреска iще до кiнця  не  вiдкрита,  про
не┐ тiльки й чули, що  на  стiнi  намальоване  страшне,  повне  крику  око
якогось мученика, а вже сьогоднi фрескою  зацiкавилися...  пiшов  поголос,
ажiотаж.  А  що  буде  завтра?  Завтра  сюди  посунуть  орди   не   просто
шанувальникiв стародавнього  живопису...  посунуть  орди,  якби  то  легше
означити, нацiональних романтикiв, любителiв патрiархальщини,  десидентiв,
усяко┐, вибачайте,  наволочi.  Вам  напевно  розповiдали,  що  в  дово║ннi
польськi часи до Страдчо┐ долини, до Святого  Духа,  до  цвинтаря  Сiчових
стрiльцiв i Козацько┐ могили на Зеленi свята й також у кожну  рiчницю  так
званого   Листопадового   зриву   1918   року,   коли    постала    ЗУНРа,
прителеплювалися сюди не сотнi, а цiлi тисячi...; тут  туманiли:  молитви,
спiви, прапори, промови, просто розмови... нацiоналiстичний чад. Тому нинi
мусимо визнати, що Страд-ча долина  стала  якби  колискою  бандерiвщини...
навколишнi лiси кишiли бандерiвськими бандами.  Дума║те,  випадково  п'ять
рокiв тому спричинився скандал,  коли  спробували  зняти  з  Святого  Духа
хрести? Збiглося несвiдоме жiноцтво,  так...  але  ми  переконанi,  що  за
жiнками стояли  тi,  якi  повернулися  з  Сибiру,  з  таборiв...  вони  не
перекувалися, вони - прита┐лися.
   Тепер уявiть собi... адже ви - художник мислите образами, вам не  тяжко
уявити картину, коли фреску розкри║те повнiстю  i  про  не┐  заговорять...
коли Страдча долина  знову  стане  мiсцем  для  прощi  не  так  до  вашого
стародавнього  мальовидла,  як  до  стрiлецьких   могил.   Ото   ж,   цi║ю
перспективою, професоре, й стривоженi простi трудiвники, якi шукають у нас
допомоги.
   Тому  я  тут...  я  тут  у  порядку,  так  би   мовити,   профiлактики,
попередження, для добро┐ поради: нам не  хотiлось  би,  щоб  вервечка  вiд
бандерiвсько┐ колиски опинилася у ваших  руках.  Наше  завдання:  оберегти
вас... ваше добре iм'я.

   Я мовчав; я давно був готовий до подiбно┐ розмови, мене до не┐ готували
не гiльки Вербень з Ключарем; iще  в  зеленiй  молодостi,  коли  я  вперше
розчистив маленьке вiконце в стародавнiй iконi,  крiзь  яке  поглянула  на
мене Богородиця, небiжка-мама, спостерiгаючи за мо║ю роботою, обняла  мене
за плечi й спитали: чи тво║ маленьке  вiдкриття,  оце  вiконце  на  iконi,
сподоба║ться в iнститутi, чи це тобi, сину, не зашкодить? Одначе сьогоднi,
навiть будучи готовим до подiбно┐ розмови, я був приголомшений неприкритим
шантажем: у  мо┐й  руцi,  бачите,  виявилась  вервечка  вiд  бандерiвсько┐
колиски. Не бiльше й не менше.
   - То що ж ви порадите? -  спитав  я  молодика.  Очевидно,  я  таки  мав
розгублений вигляд, бо вiн задоволене посмiхався.

   - Рада наша проста, - промовив серйозно. - I я це говорю  не  лише  вiд
себе, маю доручення вiд керiвництва: залишiть на певний час Святий  Дух  i
┐дьте в Карпати на пленер. Свiт прекрасний... сучасний  свiт  кращий,  нiж
збляклi барви на церковному мальовидлi. - Молодик був упевнений,  що  свою
мiсiю, покладену на нього, виконав; вiн, очевидно, не уявляв, щоб хтось та
не  порахувався  з  рекомендацi║ю  "органiв";  вiн  уявив,   що   я   лежу
розпростертий  на  лопатках.  I,  мабуть,  якусь  хвилину  я  таки   лежав
безпомiчний, шукаючи виходу з пастки, що ┐┐ обтикали ловецькими  червоними
прапорцями. Я мiг простягнути руку  й  сiрий  молодик  вивiв  би  мене  на
безпечне мiсце, й за це нiхто б мене не осудив, принаймнi  вголос,  кожний
на мо║му мiсцi учинив  би  так  само,  або  майже  кожний,  з  "органами",
прецiнь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що  у  Львовi  кожний
другий мiй знайомий спитав би мене: "Слухай-но, невже ти не поцiкавився  в
"органiв", чого вони пхають носа до фресок сiмнадцятого столiття, яке ┐хн║
дiло,  хай  шукають  шпигунiв,  дисидентiв,  учорашнiх   банд-пiдсiбникiв,
бандерiвцiв, хай за ними йдуть слiдом, як пси, це  ┐хня  робота,  але  хай
залишають у споко┐ безiменного митця, страдника, твiр якого,  вочевидь,  у
сiмнадцятому  столiттi  тодiшнi  "органи"  теж  визнали   небезпечними   й
замурували його вапном... замурували й "ослiпили".
   Паралель мiж сiмнадцятим столiттям i сьогоднiшнiм днем,  що  скресла  в
мо║му мозку, була схожа на електричний удар... було таке  враження,  що  я
торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши,  привiв  мене  до
тями: важливе не те, що завтра скажуть мо┐ колеги у Львовi  -  осудять  за
вiдступ, чи згодяться, що iншо┐ ради не було... важливо,  як  я  сам  собi
подивлюся ув вiчi, чи буду опiсля  сам  себе  поважати  як  мистець  i  як
науковець. Я у цi хвилини якось призабув, що тут таки, у Черченi, маю двох
друзiв - суддiв, якi вiдразу вiдцураються вiд мене  як  вiд  зрадника;  та
навiть ┐хн║ презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче  пережити
презирство до самого себе - блукання  по  всiх  колах  свого  внутрiшнього
пекла.
   Й напевне провiдником по всiх мо┐х пекельних  колах  був  би  невiдомий
мистець з сiмнадцятого столiття; цей натхненний чернець удень i  вночi  не
давав би менi спокою: сьогоднi вiдiбрав би в мене пензель, завтра - змiшав
би в купу всi мо┐ фарби, пiслязавтра - кинув би у вогонь мою палiтру, а ще
котро┐сь ночi вийняв би з мене талант,  мовивши  при  цьому:  "Нащо  тобi,
чоловiче, цього Божого дару, якщо ти скорився ║фрейторам".
   I покотиться мiй талант у безодню.
   - Менi зда║ться, що до кожно┐ людини  приходять  такi  днi...  настають
такi днi, коли  треба  вибирати:  ║  важлива  робота,  яку  мусиш  зробити
сьогоднi, це твiй святий обов'язок, справа тво║┐ честi, i  ║  робота,  яку
можна вiдкласти назавтра, - промовив я,  вiдчуваючи  незрозумiлий  приплив
утiхи, що потекла мо┐ми  жилами.  -  На  завтра,  гадаю,  можна  вiдкласти
по┐здку в Карпати на пленер.

   - Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, - зiтхнув  молодик.  Був
схожий на великого щура, що присiв на хвiст... сидiв молодик на  хвостi  й
нервово бiгав олiвцем у сво║му блокнотi. - Ви  -  член  партi┐  i  повиннi
знати, чим це пахне. Зна║те? - оскалив хижо гострi бiлi зуби.

   Це була вiдкрита погроза; iншо┐ збро┐ ║фрейтори уже не мали.  Щоправда,
вони могли заборонити далi працювати над розчищенням фрески, могли  знайти
якийсь формальний привiд. Та ┐м баглося, щоб  я  особисто  вiдмовився  вiд
Святого Духа, а вже потiм буде видно.
   - Та що ви з ним панька║тесь!  -  таки  не  втерпiв,  скочив  iз  свого
стiльця   гарячий   Афоня   Пиндилик.    -    Зд║сь    по-нашому    треба,
по-пролетарському...

   Нi, вiн не докiнчив, його шарпнув iззаду за хвiст  гiмнастьорки  Дмитро
Цимусь.

   - Подивiться-но, товаришi, у вiкна, - сказав вiн стиха.
   Всi припали до вiкон. А я вдарив ногою у дверi й вийшов на вулицю...  я
вийшов на вулицю й остовпiв: у скверику перед  сiльрадою,  на  дорозi,  на
греблях придорожнiх ровiв сидiли й стояли чоловiки й жiнки  -  заледве  не
цiле село зiбралося тут купно; я зрозумiв, що зiбралися вони тут для  мо║┐
пiдтримки або й оборони. Нiде помiж  людьми  я  не  бачив  Ключара  або  ж
Вербеня, хоч i здогадувався, що цей сiльський схiд  -  ┐хня  робота.  Зате
ген-ген на стежцi, що бiгла навпростець городами  до  Страдчо┐  долини,  я
побачив високу постать у чернечiй сутанi, щоправда, чомусь у сутанi  бiлiй
та ще пiдперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий,  довге  сиве
волосся розвiвалося  на  вiтру  й  свiтилося,  вибухаючи  iскрами,  чистим
срiблом; я знав, що на стежцi, власне, нiякого  черця  нема,  я  його  сам
вигадав, я його хотiв там бачити,
   А може, це був я сам?
   Це я iшов до Святого Духа й сотнi пар очей  провожали  мене  поглядами;
погляди мене любили й оберiгали.

   ЧАСТИНА СЬОМА
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   1
   Нiхто з нас, чоловiкiв, не зна║,  звiдки  появляються  у  нашому  життi
жiнки; i нiхто з нас, чоловiкiв, не збагнув iще жiночо┐ сутi. Й не  дивно,
що цим питанням сушать собi голови мудрецi,  й  що  мистцi,  вiдколи  свiт
сто┐ть, залюбки пробують оживити на сво┐х полотнах чи в мармурi або каменi
небесне  сяйво  жiночого  тiла,  що  поети  усiх  часiв  i  всiх  народiв,
починаючи, мабуть, вiд царя Давида, не можуть  розгадати  чар,  глибину  й
водночас вiчну тайну жiночих очей;  нiхто  з  нас,  смертних,  не  може  в
жiночих очах iз певнiстю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи  це
обiцянка  насолоди,  чи  це  маска  холодно┐  байдужостi,  чи  це  почуття
переваги, а то й зневаги, чи це погляд iз минулих правiкiв, чи це знову  ж
таки обiцянка, але вже обiцянка вiчностi,  чи  й  навпаки  -  пророкування
забуття? Жiнки схожi на сфiнксiв у чоловiчiй пустелi, ми блука║мо  навколо
них поодинцi й отарами, зазира║мо ┐м ув  вiчi,  виспiву║мо  ┐х  у  пiснях,
вимрiю║мо у снах, засипа║мо дарунками, буду║мо для них гнiзда,  а  вони  з
висот сво║┐ самотностi й розумiння свого призначення минають нас на тiсних
вiд  натовпiв  мiських  вулицях,  на  розквашених  тракторами  й   худобою
колгоспних путiвцях чи десь на вузьких стежках помiж житами, i зникають  у
людських гуртах або ж у пшеничних нетрях,  i  пiсля  них  нам  залиша║ться
тiльки ┐хнiй вабливий запах, i тiльки сяйво ┐хнього волосся, що спалахнуло
на сонцi або ж повiсняною бiлизною, або вороненою чорнотою, або  ж  вогнем
яро┐ мiдi... i тiльки ┐хнi погляди залишаються нам у душах як знаки чогось
незрозумiлого i та║мничого; i ще  залишаються  нам  ┐хнi  усмiшки;  жiночi
усмiшки (ви помiтили?) схожi (я починаю грiшити пишнослiв'ям, так? Але  не
каюся,  нi.)  на  пелюстки  весняного  первоцвiту  -  такi   ж   нiжнi   в
на-пiврозтулених устах;  тандiтнi,  по  яких  можна  хiба  торкатися  лише
цiлунками. Але ви помиля║теся, якщо дума║те, що ┐хнi  посмiшки  призначенi
виключно для вас, жiнки - потайнi iстоти й вони посмiхаються переважно для
себе: то вони згадують про вчорашню при║мну нiч,  то  вони  слухають  самi
себе, а в собi - або ж зачате дитя, або ще жадання  материнства,  то  вони
снять прилюдно про  десь  побачену  суконку  або  ж  перстенець,  то  вони
розквiтають мимоволi  перед  майбутнiм  сво┐м  святом,  яке  може  статися
сьогоднi, завтра чи й пiслязавтра... жiнки  завжди  очiкують  та  очiкують
свого свята, як каня дощу.
   Одного дня, одного вечора, однi║┐ ночi ста║ться чудо: котрась  з  жiнок
чи дiвчат, яка дотепер пропливала  мимо  вас  iз  загадковою  посмiшкою...
пропливала, немов лодiя iз невiдомих морiв i в цих морях зникала, й  через
те була для вас недоступна,  далека  й  взагалi  iрреалiстична,  раптом...
раптом, iдучи вам навстрiч, зупиня║ться, дивиться на вас сво┐ми  очиськами
мовчки й  захоплено,  мовби  ви  красень  iз  красенiв,  i  ви  теж,  дещо
спантеличенi, раптом почина║те згадувати, що  якраз  навколо  цi║┐  iстоти
блукали вашi думки, що це якраз та, яку ви очiкували з дня на день;  i  не
ма║ значення: вродлива вона,  чи  так  собi  сiренька  пташка,  висока  чи
низька, розумна чи не дуже, укра┐нсько┐ вона породи чи яко┐сь  чужинецько┐
- вона для вас найкраща, найрозумнiша, найчистiша.

   Най... най...
   I ви вiд цi║┐ хвилини, якщо й були ате┐стом, почина║те вiрити  в  Бога:
це Бог послав вам жiнку для щастя i продовження роду.
   - Я теж прислана  Богом,  правда?  -  без  промiнчика  кокетства  Ольга
глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до  не┐  з
iншого далекого свiту. - А поки я пливла сюди... це тривало, мабуть, сотнi
лiт, ти роздобув у ворожбитiв книжку, з яко┐  навчився  туманити  дiвчатам
голови?  -  злегка  усмiхнулася  кутиками  уст.  Ув  очах  сяйнули  веселi
iскринки... сяйнули й вiдразу погасли.  -  Або  й  нема  на  свiтi  нiяко┐
ворожбитно┐ книжки, це дi║ на тебе ворожба рiки, отого крутого берега,  що
червонi║ оголеними  кiстяками  червоних  скель,  оцi  поля.  I  сонце,  що
заходить... Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зiйде з  очей
i ми знову опинимося в буденщинi, як у калюжi,  на  якiй  нема  мiсця  для
тво┐х лодiй. Ось побачиш...
   Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати,  менi  тепер  баглося  лише
сидiти обiч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити  ┐┐  в
обiйми.

   А чому б...
   А чому б i нi? Чому б не вхопити, не обцiлувати, чому б не розчесати ┐┐
довге, пов'язане голубою стрiчкою у тугий бунчук  волосся  кольору  темно┐
мiдi, чому б не провести  пальцями  по  широких,  по-чоловiчому  волохатих
бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вiй, чому б не  втопитися  у
тих зелених очиськах?
   Нi, я не смiв...
   Я уже знав, що якраз ця жiнка, ║дина у свiтi,  вибрана  з  мiльйонiв  i
дана менi Богом, буде моя, я ┐┐ полюбив iз першого погляду, з тi║┐  першо┐
хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовiрливо  глипнула  на  мене
з-пiд метеликiв вiй; очевидно, що те, про що оповiдаю, вигляда║ банальним,
але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим  ║
свiт, i все ж ця повторювана банальнiсть для кожного з нас ║  неповторною,
║диною, бо кожному з нас даровано  пережити  ту  солодку  мить,  коли  Бог
посила║ нам жiнку... а якщо комусь не посила║, то,  певно,  той  обдiлений
чоловiк ║ великим грiшником, котрому призначено  обертатися  серед  жiнок,
спати з ними, пити ┐х мед, а все ж - не зазнавати щастя.
   Ця, що сидiла сьогоднi поруч зi мною, не послана була для спокуси й для
грiха, послана була для свята, для радостi... i може бути, що  коли  хтось
здалеку спостерiгав за нами з Ольгою... спостерiгав за двома постатями, що
сидiли на заходi сонця на березi Днiстра, то мiг  помiтити,  здивований  i
зляканий, що над нами свiтився нiмб; i не треба посмiхатися скептично:  не
був це нiмб святостi, а був це нiмб тихо┐  радостi;  цiлий  Днiстер  тихо┐
радостi плив через мою душу.

   Жiнка, яка сидiла поруч зi мною, не була для мене невiдомою, з котрою я
тiльки-но познайомився. Ольгу Чобiт, Чобiтiвну, я знав iз дитинства, ще  з
тих часiв, коли ми обо║ бiгали до нашо┐ Черченсько┐ школи. Щоправда,  вона
вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голiнастого дiвчура  з
товстою рудою косою, котру за хлоп'ячi вибрики (то  шибку  розiб'║,  то  з
хлопцями копа║ на стадiонi м'яча, то ганя║, як навiжена, по селу  ровером,
то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою  у  нашого
колгоспного   голови   Олекси   Iвановича   Чобота,   отже   походила    з
"пан-ськосовiцько┐" родини, але нiчим не вирiзнялася (окрiм хiба  тим,  що
┐й купили велосипед) вiд колгоспно┐ голоти. На  вiдмiну  вiд  учительських
синкiв i доньок Ольжин поводилася з усiма рiвно i привiтно, в не┐ не  було
заскокiв начальницьких дiтей, якi з  пелюшок  збиралися  ставати  вченими,
льотчиками, письменниками, директорами  баз  або  ж  лiкарями,  вона  всiм
хвалилася,  що  хоче  бути  в  господарствi   свого   орденоносного   тата
орденоносною дояркою. Власне, простацька мрiя про роботу на фермi  в  гною
бiля корiв у мо┐й уявi вирiзняла рудувате дiвча з-помiж iнших  зелепуцьких
вiдданиць, я тодi... було це у восьмому класi... чи не вперше пильнiше  до
не┐ приглянувся... приглянувся i махнув рукою: якесь воно, те дiвча, дивне
трохи. Чорнi волохатi брови, зеленi великi очi, руда  коса,  сукенка  вище
гострих колiн.
   Потiм Ольга зникла з мо┐х очей на довгi роки. Поки я вiдбував вiйськову
службу, вона вчилася на зубного лiкаря у Львiвському медiнститутi  (чомусь
┐┐ татунцьо не порахувався з дiтвацькою ┐┐ мрi║ю стати дояркою),  сво║ю  ж
чергою пiсля армi┐ я поступив до Педагогiчного в Бистричанах - i мiж  нами
простелилися такi безмежнi простори, такi чужi чужини, що,  здавалося,  не
вистачило б одного життя, щоб ┐х  перемiряти.  Iнколи,  коли  я  при┐жджав
додому, до мене докочувалися, як сухi скрученi листочки, задавненi  кпини,
що, чу║те, Головишина дiвка вискочила у Львовi  за  професорського  синка,
при┐жджав зять до Чобота на бiлiй "Волзi", понавозив цiлi мiхи дарункiв, а
Ольгу носив у саду на руках - усi це бачили й заздрили.  Ще  на  котромусь
осiнньому листочку було написано,  що  Ольжине  замiжжя  тривало  коротко,
професорський синок любив возити на "Волзi" не тiльки власну дружину. Мене
це, зрештою, зовсiм не обходило, осiнн║ листя запiзнiлих сiльських  новин,
час, немов вiтер, розвiяв по роздорiжжях, а дощ приплющив ┐х у бур'янах, i
новини забувалися; коли ж я зрiдка зустрiчав Ольгу на вулицi в селi або  ж
бачив ┐┐ у вагонi бистричанського по┐зда, вона не залишала в менi  нiякого
слiду... залишалися якiсь випадковi незначнi слова, якiсь олiдi усмiшки, й
виринали якiсь далекi шкiльнi пригоди, коли ми були дiтьми.

   Аж поки це не надокучило Господу Богу.
   П'ять днiв  тому  в  Галичi  нижче  старого  австрiяцького  моста  дво║
львiвських iнженерiв спустили на воду примiтивний  плiт,  змайстрований  з
металевих  бочок  iз-пiд  отрутохiмiкатiв,  який   помiж   собою   назвали
катамараном "Родинний затишок"; назву вибрали вдалу, бо команда  на  плотi
складалася з двох чоловiкiв iз дружинами - люди це були молодi,  енергiйнi
й романтичнi, якi пустилися униз  Днiстром  за  вiдпочинком  i  пригодами.
Погода стояла липнева - дзвiнка й пахуча, синiй прапорець  на  примiтивнiй
щоглi тремтiв, мов птиця, що вихоплю║ться нестримно з долонь,  а  потужнi,
гейби з  синьо-зеленого  металу  литi  бугристi  струменi  рiки  нестримно
котилися до моря. На випадок дощу й для ночiвлi на палубi  низько  опустив
крила намет, перед ним потрiскувало  чимале  багаття.  Поруч  iз  сiмейним
наметом iнженери прилаштували  крихiтне  шатро  жовтого  кольору  на  одну
особу; власне, на цю особу команда катамарана й  очiкувала  добру  годину,
жiноцтво  вже  й  почало  нервувати  й  дорiкати  чоловiкам,  що   даремно
погодилися взяти на борт "панi лiкарку з колгоспу",  вона,  мовляв,  могла
до┐хати кудись туди, де археологи розкопують прадавнi  слов'янськi  свiти,
на автобусi або ж татунцьо мiг ┐┐ довезти на сво┐й "персоналцi";  чоловiки
на тi┐ жiночi слова тiльки хитали головами й зовсiм не  осуджували  жiночу
непослiдовнiсть. Шо зробиш, такi вони ║, нашi  жiнки...  адже  якраз  ┐хнi
дружини, що були однокурсницями "панi лiкарки з колгоспу"  впросили  сво┐х
благовiрних зачислити в команду п'ятого члена.

   Нарештi "панi лiкарка" з'явилася - спокiйна, зовсiм безневинна за  сво║
запiзнення; усмiхнене... так, якраз усмiхнене вона обцiлувала всю  команду
й так же усмiхнене й вiдкрито оглянула "борт", потiм недбало жбурнула свiй
наплечник бiля входу до жовтенького намету й сказала:
   - Гарно тут, менi подоба║ться. Ну, то пливемо. Я  буду  за  спузаря,  -
присiла бiля вогнища. - Зна║те, панове-товаришi, що значить  "спузар"?  Це
той, що пiдтриму║ вогонь, вигрiба║ попiл... той, що вогонь береже. Я  беру
на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?
   Жiноцтво сплеснуло в долонi; жiноцтво з часiв  iнститутського  минулого
пам'ятало, що ┐хня  зеленоока  товаришка  однi║ю  лише  сво║ю  присутнiстю
привносила  в  товариство,  часом  розсварене  й  розледачiле,  спокiй  та
працьовитiсть; вона  обеззброювала  зеленими  сво┐ми  очиськами,  лагiдною
посмiшкою та  безпосереднiстю,  що  межувала  з  на┐внiстю,  кожного,  хто
потрапляв у коло ┐┐  магiчного  впливу;  дiвчата  знали,  що  Ольга  Чобiт
навмисне не виробляла магiю просто┐ поведiнки, це  було  у  не┐  природне,
вона також не вельми приглядалася у дзеркалi до сво║┐ вроди  й,  очевидно,
не журилася - вродлива вона, чи так собi - сiренька курiпочка, ┐┐ це мовби
й не обходило; вона жила, як калина - де ┐┐ посадили, там росла  й  цвiла,
прикрашалася червоними кетягами, на ┐┐ пагiлля сiдали солов'┐ й сороки - й
усе це було для не┐ звично й просто, як звично й  просто  пливе  рiка,  як
звично й просто земля родить збiжжя.
   Нiчого цього про Ольгу Чобiт я не знав, i навiть не мав гадки  що  десь
вона пливе Днiстром на катамаранi пiд синiм прапорцем у гостi до професора
Баранiвського, до якого я упросився  за  помiчника  в  його  археологiчнiй
Днiстровськiй експедицi┐ коло буковинського села Рашкiв; я щоденно сповняв
не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав вiд глини й  сортував
викопанi черепки, зарисовував або ж фотографував рештки  печей-кам'янок  у
розкопаних житлах далеких наших предкiв, стежив, щоб студентська братiя  -
iсторики з Львiвського та Ки┐вського  унiверситетiв,  якi  власне  й  були
робучою i тягловою силою експедицi┐ й водночас проходили учбову  практику,
не розтягувала в розкопах  перекури  на  довгi  години,  бо  лiто  пливло,
миналося, як Днiстер, а експедицiя  ще  мала  чимало  роботи:  десь  перед
Могилевом-Подiльським мала  будуватися  на  Днiстрi  електростанцiя,  рiка
пiднiметься на сiм-вiсiм метрiв, а це означало,  що  вода  назавжди  залл║
прибережнi тераси й тодi нiякий археолог, якщо цього лiта не  поквапимося,
не розшука║ тут слiди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату,  менi
хотiлося  особисто  пробитися  через  пласти  нанесено┐  за   цiле   майже
тисячолiття глини, пiску й гравiю до так званого культурного шару й  стати
на порозi житла з четвертого чи п'ятого  столiття  й  вiдчути  присутнiсть
людей, як тут жили.

   - Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба?  -
Ольга торкнула мене плечем. - Дивно, правда? Живемо в  одному  селi...  та
проходив мимо... i я проходила мимо й нiколи менi не спадало на думку  про
щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалi нiчого про  тебе  не
знаю, чула тiльки, що вчишся в iнститутi й що пишеш  вiршi.  Випадок  звiв
нас... сидимо  на  березi  Днiстра  за  сотнi  кiлометрiв  вiд  Черчена  й
пригляда║мося  до  себе  немов  чужi.   Чого   ти   сюди,   до   професора
Баранiвського, приплив... любиш археологiю?
   - Цього року якраз я скiнчив науку й, до речi, буду вчителювати таки  ж
у нашому Черченi. Це мо║ покликання. Розумi║ш? Я хочу  дивитися  у  дитячi
очi... я хочу цi  очi  виповнити  мудрiстю,  знанням  про  рiдну  iсторiю.
Археологiя... археологiя - це олива в свiтильнику iсторi┐,  без  не┐  нема
ясностi, й нема в iсторi┐ баз археологi┐ живого життя. Розумi║ш?  Ось  три
днi тому я пiдняв у розкопi вiнчик розчавленого горщика, а  на  вiнчику  -
слiд вiд пальчика дитини. Тисячу рокiв минуло, як дитина торкнулася  сиро┐
глини... багато чого на землi перемiнилося... катаклiзми, вiйни, моровицi,
поколiння за поколiннями зникали, а живий слiд дитячого