te"...  Безлiч  цих  "прайвiт"  уже
промайнуло нам за дорогу, викликаючи в  пас  коли  досаду,  коли  iронiчне
зауваження щодо цих засторог, знакiв того, що тво┐ мандрiвницькi права тут
мають суворi межi: так ось рухайся, а вбiк не смiй анi кроку. За сiткою то
вже належить комусь i мав визначену цiну, скажiмо, дерн з  отаких  чудових
лукiв тут вважа║ться практичним нарiзати шматками й продавати  по  мiстах,
де пласти дерну, цi живi килими, виставленi у вiтринах,  ви  не  одразу  й
вiдрiзните вiд килимiв, тканих чи┐мись руками...
   А мiсце подi┐ - ось воно. Бiля одного з  металевих  стовпiв  з  написом
"Private" стирчить боком невеличка,  зда║ться,  японсько┐  моделi  машина.
Нiби паперова iграшка, вся зiжмакана, строщена, - залiзний стовп,  в  який
вона врiзалась, розсiк ┐┐, радiатор ударом  загнано  в  салон...  Чому  ┐┐
кинуло туди, на стовп? Хто в нiй?
   Стороннiх полiцiя близько не пiдпускав, запасайтесь  терпiнням,  ждiть,
поки знову буде вiдкрито рух, а  тим  часом  на  цiм  вiдтинку  порядкують
викликанi телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились бiля  потерпiлих
i санiтарна, й кiлька полiцейських машин, якi щойно промчали з  нестерпним
виттям, а зараз лишили собi тiльки мовчазне  мигтiння  свiтляних  маячкiв.
Автострада уже запрудилась на  кiлометри,  розпiкаючись,  блищить  металом
десь аж пiд обрiй, хайвейний люд, що,  певне,  звик  до  рiзних  пригод  у
дорозi, поводиться  досить  стримано,  без  нервувань,  нiхто  поблизу  не
виявля║ нi особливо┐ нетерплячки,  нi  зацiкавлення:  той  гумку  жу║  над
кермом, той вийшов, розмина║ костi...
   Заболотному при ви┐здi Софiя Iванiвна, нiби й таку пригоду  передчувши,
давала настанову: "Ти ж там, на трасi, не встрявай не в сво║,  не  роби  з
ними iнциденту" (так вона волi║ висловлюватись, маючи на  увазi  тих,  хто
пильну║ лад на дорогах). Одначе для Заболотного цi  настанови  мають  силу
лише до певних меж, досить створитись у дорозi гострiй ситуацi┐, як одразу
всi вони летять до дiдька. Такий тип людини: де тiльки  пахне  небезпекою,
ризиком, - Заболотний мусить бути там, позицiя споглядання не для нього. I
зараз ось вiн уже рве вудила, нерву║ться, його дiяльну натуру драту║ всiма
визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблiд,  оприкрений  тим,
що його не пiдпускають до мiсця подi┐, не дають  на  когось  там  глянути,
когось рятувати. Весь вiн енергiя - скута, перозкрита. Жадоба дi┐ кипить у
ньому, прагне вчинку. I хоч друг мiй розумi║, що ранг дипломатичний, самий
статус особи сторонньо┐ велять йому бути стриманим, "не робити iнциденту",
але що вдi║ш, коли метушня  рятувальних  служб  зда║ться  йому  безглуздою
товкотнечею, хтось там стiка║ кров'ю,  а  вони  все  ще  вовтузяться  бiля
сплющено┐  то┐  малолiтражки,  що  скособочено   стирчить   бiля   стовпа.
Рятiвники, видно, щиро силкуються й нiби квапляться,  намагаючись  зiрвати
заклиненi дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там
виходить нiби повiльно й намарно...
   - Нi, я пiду, - зрештою не втриму║ться Заболотний, i  його  довготелеса
постать, зграбно прослизаючи мiж кузовами, вже ринулася вперед,  до  мiсця
сумно┐ пригоди.
   Незабаром бачу його в енергiйнiй розмовi з огрядним полiсменом  (чи  не
виник, чи "не зробився"  мiж  ними  отой  самий  "iнцидент"?  Але,  будемо
сподiватись, обiйдеться без цього),  ось  вiн,  Заболотний,  жестикулюючи,
щось доводить полiсменовi,  втлумачу║,  дораджу║  вперто  ("натура,  як  у
тура!"), i нарештi  полiсмен,  махнувши  палицею,  дозволя║  йому  пройти,
при║днатись до  тих,  що  вовтузяться  бiля  нещасно┐  машини.  Мить  -  i
Заболотний, нахилившись, зник у тиснявi тiл, його дорожнiй досвiд  одразу,
певне, знайшов для себе застосування. Всi зусилля спрямованi  там  на  те,
щоб вiдтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знiвеченого металу,
виявля║ться, разом iз прогнутим стовпом залiз аж у сiтку загорожi, застряв
у нiй, як застряють риби в капронових сiтях. Силкуються там гуртома,  щось
погукують, чую вже уривчастi погуки й Заболотного по-англiйському, мабуть,
означають щось близьке до нашого: "Раз! Два! Взялись!" - дивно, але  факт,
що таке слiвце в потрiбну мить дода║ людям злагодженостi в дiях. Дверцята,
видно, заклинило намертво, силою удару  кузов  загнало  далеко  в  пастку,
людям з трудом вда║ться вицупити малолiтражку назад, розчахнувши почавлене
залiзо. Нарештi когось добули, санiтари кладуть тiло на ношi, несуть...  к
пожива тепер для  цiкавостi  знудьгованого  натовпу,  дорожнi  дамочки  аж
навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечерi побачити
на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь:  юнака  несуть.  Джинсовi
штани пропливають,  втиканi  блискучими  кнопками,  молоде,  не  знiвечене
обличчя вража║ споко║м, воно вродливе, воно вже  далеке  вiд  усiх  земних
пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в  розсипах  неживих...
Та це ж вiн! Той золотоволосий, що тiльки-но цiлувався в кав'ярнi з  сво║ю
такою ж золотоволосою супутницею! А  вона?  Що  з  нею?  В  момент  удару,
вйявлясться, це якраз вона була за кермом, i ┐┐ придавило, затисло в метал
так, що нiяк не можуть видобути.
   Заболотний, поряд з iншими, натужно працю║ в гуртi, нараз  випростався,
сива голова його з'явилась  над  натовпом,  блищить  зрошене  потом  чоло,
змахнув росу i знов нахилився, щось розгляда║  там  унизу...  Що  вiн  там
розгляда║? Людину розранену? Чи те, що людиною було?
   - Жива? Нежива? - перемовляються тi, що ближче до мiсця аварi┐.
   - пй, зда║ться, голову вiдiрвало, - каже здоровенний негр, пробираючись
звiдти, iз тисняви. - Розчавило, як цитрину.
   - Може, вона п'яна була? - кида║  блакитне  волоса  дама,  стоячи  бiля
песика-спанi║ля, що виткнувся головою з машини.
   - Нi, вона не була п'яна, - каже  Заболотний,  повертаючись  звiдти,  i
блiде обличчя його скривлю║ться сердито. Вiн весь  посiрiлий,  струджений,
аж нiби став зiстарений враз. - Це тi, з кав'ярнi, - каже вiн,  всiдаючись
за кермо. - Що  як  брат  i  сестра...  Можливо,  це  була  ┐хня  весiльна
подорож...
   I потiм довго не чу║мо вiд нього жодного слова.
   Лiда сидить, затиснувшись у куток, - в не┐ повнi очi слiз.  Налились  i
не скапують.
   Санiтарна  з  сво┐м  саркофагом  помчалась  в  один  бiк,  ми  мчимо  в
протилежний, ще якийсь час вловлюючи  слухом  даленiюче  завивання  сирен.
Пролiтають стовпи, не кiнчаються залiзнi неводи загорож,  що  ┐х  накинуто
нiби на всi довколишнi простори, - для шаленства руху вiдведено  лише  цей
ажурний сiтчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна  табличка,  що  на
не┐ пiсля всього, що сталось, просто нестерпно дивитись.
   В небi по той бiк сталево┐ сiтки котиться бiлий м'яч  сонця,  сирен  не
чути давно, а тi джинси й пасма золотi, неживi ще довго перед нами пливуть
у повiтрi.
   Простугонить мiст, при в'┐здi на який ма║те заплатити встановлене  мито
спритному в рухах митаревi, якому, видно, байдужiсiнько до всього, що може
з вами статися десь на трасi, як i до подi┐, свiдками яко┐ ви щойно були.
   Хайвей ма║ сво┐ нещаднi закони. Швидко й буденно розчавлю║  недостатньо
уважних, вiдкида║, як брухт, на узбiччя й нiяких епiтафiй на каменi сво║му
не пише. Скiлькох уже звiв на  цих  перегонах  у  небуття  i  скiлькох  ще
зведе!.. Струменем iз шланга змиють калюжу  розтекло┐  по  гудрону  кровi,
нещасний автомобiльчик незабаром опиниться на кладовищi старих, потрощених
машин, i рух вiдновиться повнiстю, гарячим вiтром швидкостей зметено  буде
слiди трагедi┐.
   Дво║ таких юних, таких вродливих людей... У новiм свiтлi  постають  для
нас обо║ з сво║ю дивною поведiнкою в кав'ярнi, де  так  пожадливо  курили,
де, як у пустелi, не помiчаючи довкола нiкого,  час  вiд  часу  цiлувались
прощально  й  задумливо.  Назавжди  зiйшли  iз  стовпотворiння  хайвею,  з
напiвдороги виключили себе з гонитви, вiд усього ┐┐ шалу вiдсторонились зi
сво┐ми тайнами, яких уже нiколи й нiкому не розгадати. I  нiкому  не  дано
прозирнути в справжню причину нещастя, - була  то  митт║ва  похибка  руки,
стресова неточнiсть реакцi┐ чи  задовго  перед  цим  свiдомо  обраний  акт
самознищення?
   Всього за кiльканадцять миль будемо вiд мiсця, де сталось  нещастя,  як
Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефiру  ще  одну  новину,
сповiстить байдужою скоромовкою, що якiсь  дво║  невiдомих,  юнак  i  юнка
невизначеного фаху й  невизначеного  пiдданства,  стали  на  цьому  хайве┐
жертвою випадку, щойно загинули внаслiдок автомобiльно┐ катастрофи...
   - Що ж це було? - каже Заболотний  пiсля  тривало┐  мовчанки  похмурим,
якимось важким голосом. - Чому вони врiзались? Що ┐х кинуло з потоку в оту
металеву сiть?
   Нас невiдступне мучить ця загадка. Шука║м  пояснень,  прикида║мо  рiзнi
варiанти, i ┐х, виявля║ться, може бути безлiч.  Похибка  руки,  перевтома,
стрес, митт║вий розлад нервiв? А могла ж вона, водiйка, й вiд чаду зомлiти
за кермом, вiд дорожнього перегару, мiг бути причиною  загибелi  й  просто
напад юних пустощiв, один лиш заслiплюючий поцiлунок, що ┐х  коханi  часом
дозволяють собi й на таких, на шалених швидкостях? А хiба не мiг  це  бути
вибух  людсько┐  розпуки,  наперед  продуманий  вiдхiд  у   небуття   двох
звiдча║них ексцентричних натур, заздалегiдь узгоджений акт самоспалення на
вогнi наркотичних райських видiнь? Навмисне чи ненароком - нiхто нам тепер
цього не скаже, нiякий коментатор не пояснить...
   - А може, - раптом озива║ться Лiда, - ┐м просто  на-стогидли  нестерпнi
оцi загорожi-воль║ри, що все нiяк не кiнчаються?
   Може, й так... I вiдважились, врiзались на льоту, щоб прорватися до тих
недосяжних трав, до озер,  до  ще  необкинутих  сталевими  неводами  таких
забавливих просторiв далечi й неба.



   XXIII

   Людина протягом життя зазна║ докорiнних змiн: iнодi той, кого ви  знали
в дитинствi, постане перед вами таким iнакшим  у  зрiлому  чи  в  похилому
вiцi, що  то  вже,  власне,  будуть  рiзнi  люди,  зовсiм  рiзнi  варiанти
особистостi.
   Принаймнi про Ялосоветку, сестру Заболотного,  можна  було  з  певнiстю
сказати, що за кiлька передво║нних рокiв вона  змiнилася  до  невпiзнаний.
Вилюднiла,  змiцнiла,  з  чахлого,  недокрiвного  створiння  стала  просто
красунька!  Налилась   здоров'ям,   в   характерi   з'явилась   веселiсть,
жартливiсть, i голос пробився спiвучий, не раз зi сцени виступала в нашому
тiсному тернiвщанському  клубi,  i  дивувалась  тодi  слобода,  звiдки  це
пасльонове дiвча, що в нестатках  та  надголодь  виростало,  здобулось  на
тако┐ чарiвностi голос, що  лл║ться  з  грудей  дiвчини  без  зусиль,  без
натуги? Iншi сирi яйця для голосу п'ють,  а  вона,  може,  росу  солов'┐ну
вдосвiта пила iз сво┐х забалкiвських  верб.  Батьковi  Заболотних  вже  не
довелось чути Ялосоветку зi сцени, згас за кiлька  рокiв  перед  вiйною  -
доконала чоловiка давня, ще з  фронтiв  громадянсько┐  принесена  хвороба.
Хлопцi, повироставши, порозскакувались хто куди - той  у  прийми  пристав,
дво║ на кордонi  десь  служать,  а  той  подався  вчитись  до  мiста,  тож
зосталась Ялосоветка в батькiвськiй хатi сама.
   Коли  ми,  вже  студенти,  при┐здили  з  Кириком  додому  на   вакацi┐,
Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощiв за брата, вказувала
дiвчатам на нього, мов на чудо: хiба ж не талант! Схiднi, найтруднiшi мови
вивча║ та ще одночасно i в аероклубi  вчиться!  Скоро  аеропланом  в  саму
Тернiвщину  прилетить,  в  степу  на  стернях  сяде,   де   колись   бiгав
пастушком...  Подруги  Ялосоветчинi,  тернiвщанськi  нашi   пiддiвки,   що
повиростали швидко, мов iз води (аж ми з Кириком iнодi не могли i вгадати,
де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не однiй  вiн,  видно,  душу
розбентежив. Бо з при┐здом Заболотного-студента, зда║ться, i спiви в  селi
ставали гучнiшi, i вечори довшали, - допiзна вiд кутка до кутка,  як  i  в
давнiшi лiта, заблукувала  пiсня  дiвоча,  балками  линула  кудись  аж  на
Чернече, мовби шукаючи когось, але навiть i серед далеких вечiрнiх  спiвiв
Ялосоветчин голос вирiзнявся, так що й старшi жiнки заслухались:  бач,  як
за лiто голос ┐й висталився на буряках, на вечiрнiх шляхах iз поля...
   Потiм з'явився  в  Тернiвщинi  тракторист  iз  сусiднього  села  Микола
Винник, що доводився далеким  родичем  нашим  тернiвщанським  Винникам,  i
зовсiм незадовго до вiйни Ялосоветка з Миколою одружились,  стали  жити  в
старiй хатi Заболотних, доки собi збудують нову. Але нову так i не встигли
збудувати - почалась вiйна. Микола пiшов на фронт у першi ж  днi,  i  слiд
його вiдтодi пропав, - потяглися для  Ялосоветки  лiта  майже  вдовинськi.
Хтось нiбито бачив ┐┐ чоловiка в  шмаття  рознесеним  вибухом  снаряда  на
днiпровськiм  мосту,  вважалось,  нема  Миколи,  одначе  пiсля  визволення
Тернiвщини вiн раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпiталю i,  тижня  не
посидiвши вдома, став працювати в майстернях Озерянсько┐ МТС...
   Ми з Заболотним зустрiлися  в  нашiй  Тернiвщинi  уже  по  вiйнi,  коли
прибули глянути, хто ж  тут  пiсля  всього  лишивсь...  Скiльки  людей  не
повернулось, про скiлькох iз наших ровесникiв ми  тепер  тiльки  чули  вiд
┐хнiх рiдних: нема, нема, нема. Дво║ з Кирилових  братiв  теж  полягли  на
фронтах, i ┐хнi iмена, як i багатьох iнших загиблих тернiвщан,  з'являться
згодом на обелiску посеред села, а ще  багатьох  було  згно║но  за  дротом
першо┐  ж  во║нно┐  осенi,   коли   десятки   ┐х,   необстрiляних,   щойно
мобiлiзованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських болiт -  за
колючi табiрнi загорожi, в залитi дощами соколянськi  каньйони.  З  дiвчат
тернiвщанських, що ┐х кiлькома наборами брали в Нiмеччину, повернулись  iз
каторги теж далеко не всi, однi║ю з перших  прибула  звiдти  наша  шкiльна
товаришка Катя Копайгора, в не┐, рiшучо┐ та язикато┐, вдома з перших  днiв
виник конфлiкт з Миною Омельковичем, котрий усе доскiпувавсь, чи ║ в Катрi
випечений номер на руцi, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то  чим
вона доведе,  що  справдi  була  в  рейху  серед  каторжанок?..  Сам  Мина
Омелькович, перебувши кiлька мiсяцiв у Соколянах за дротом,  повернувся  в
Тернiвщину беззубий та напiвслiпий, у його натурi стались  помiтнi  змiни,
iнодi з'являлась навiть  задума,  i,  коли  ми  з  Кирилом  зустрiли  його
випадково на толоцi, вiн наче не дуже й здивувавсь нашому при┐зду,  тiльки
кинув якось загадково:
   - Не так воно все просто, хлопцi, в життi...
   Заболотний застав Ялосоветку в рiднiй хатi,  на  сторожi  батькiвського
вогнища. Для Заболотного на той час  дипломатська  його  дорога  вже  була
визначена, але додому вiн прибув ще в льотчицькiй формi, i це  для  сестри
стало найбiльшим подарунком i гордiстю, бо ж саме таким ждала вона, та  що
вона - ждала вся  Тернiвщина  свого  уславленого  сокола!  кдине,  за  чим
шкодувала Ялосоветка, що Микола не мiг цього бачити, - МТС  якраз  послала
його у вiдрядження, добувати запчастини...
   - Бо доводиться ж по  га║чцi  збирати  трактора  для  Тернiвщини,  -  з
веселими слiзьми на очах розповiдала братовi Ялосоветка. - Та й ми з тобою
могли розминутись, бо я тепер на фермi,  на  роботi  постiйнiй,  не  щодня
вда║ться й додому вирватись, деколи i ночую в тамбурi або в червонiм кутку
- у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти  повинен  би,
Кирику, ┐┐  знати,  -  i  вона  повела  на  брата  лукавим,  багатозначним
поглядом.
   Виявля║ться, квартиру║ в Ялосоветки молода  вчителька,  що  ┐┐  недавно
направлено до Тернiвщини вiдновлювати розполохану вiйною  школу.  А  перед
тим, як прибути сюди на вчителювання, дiвчина ця певний  час  працювала  в
Козельську вiльнонайманою в  госпiталi  -  рядовою  санiтаркою,  та  ще  й
донором була, кров здавала для поранених бiйцiв. А коли госпiталь  ви┐хав,
то куди ж ┐й? Вибрала Тернiвщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст  про
┐┐ квартирантку. А родом новоприбула десь iз-за  Днiпра,  iз  Вузлово┐,  i
коли Ялосоветка це сказала, я помiтив, як Заболотний зблiд.
   - I звати ┐┐ Соня? - запитав вiн, ще бiльше блiднучи.
   - Софiя Iванiвна, ти вгадав, - сестра посмiхнулась.
   - Де вона?
   - Пiшла по солому в степ, ти  ж  зна║ш,  паливо  в  нас  яке...  Аж  iз
Романiвщини носимо... А я ще з посилками  не  впоруюсь,  бо  недавно  мене
глиною привалило, досi не  видихала,  -  Ялосоветка  й  це  сказала  майже
весело.
   Вирiшено було йти на  розшуки  i  -  негайно!  Ялосоветка  не  стримала
усмiху, спостерiгаючи, як брат хапкома себе причепурю║, ремiнь  па  шинелi
поправля║, щоб анi складочки зайво┐...
   Ось так ми тодi опинились з Кириком у пашiм  степу  за  селом...  Осiпь
була, сiялась мряка, галич вигравала в полях надвечiрнiх, в тих самих,  де
ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сiрий, непривiтний  простiр.
Нiчого не було похмурiшого за тi пiсляво║ннi  задичавле-нi  осiннi  степи,
коли залiзо вiйни, скручене, обгорiле, стирчало в бур'янах, i окопи ще  не
всюди в полях було позагортано, i прибитi дощами,  темнi  дредноути  скирт
ледь бовванiли осадисто, нiби напiвзатопленi кораблi, в осiннiх туманах.
   Колюче терниння темнiло в тiм вибалку, де перед вiйною  можна  було  ще
знайти серед  пенькiв  напiвобвалений  колодязь,  купу  саману,  порослого
бур'яном, де й тодi вас зустрiчав  обгризений  худобою  терпкий-претерпкий
терен, що, невiдь-звiдки з'явившись, розрiсся й до пiзньо┐ осенi висiв  на
колючках синiм дощем... Звичайно ж, це була Романiвщина, той пагорб i  той
самий видолинок, що нiби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось,  нiщо
вже й не дiста║, крiм тернищ та туманiв.  Щоправда,  й  ранiше  туман  тут
деколи стелився низом -  навiть  улiтку,  бувало,  ночами  срiблиться  при
мiсяцi довкола Рома-нового садка.
   Отже, йдемо ми з  Кирилом  тим  степом,  де  чи┐сь  пристрастi  блукали
задовго до нас, де iншi пiд зорями ходили, смiялись, ревнували,  любились,
де Романова бджола колись гула i жита красувались, перевитi  волошками  та
березкою, де щозими, шугаючи в снiгах з запаленою звiздою вгорi, несли  ми
крiзь нiч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радiсть... Зараз  тут
вечорi║, мжичить, i за плечима у нас фронти, шинелi,  важкi  вiд  дощу,  i
скiльки ж iз нас сюди вернулось, - порожньо в полi,  нiде  нiкого,  навiть
жодного зайця не випужали, не вискочив куций iз кура┐в.
   Тоскнота!
   Та ось, вiддiлившись вiд далеко┐ скирти, суне нам назустрiч темна якась
купа, суне  солом'яний  танк!..  В'язанка  трухло┐,  зчорнiло┐  вiд  дощiв
соломи, мовби сама собою, без нiкого, горо┐жачись, поволi руха║ться  крiзь
раннiй присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсiм не видно,  його
з головою накрила солом'яна темна копиця, вона руха║ться  стежкою  справдi
нiби без стороннiх зусиль, лише догадуватись  можна,  що  там  унизу,  пiд
розкуйовдженим  шатром  соломи,  ║  ж  таки  хтось!  Хтось  маленький,  до
неймовiрностi зменшений, мало не до землi придавлений осiннiм цим тягарем,
уперто диба║ стежиною в солдатських, облiплених грязюкою кирзових...
   Сходячи зi стежки, ми дозволя║мо собi невдалий, як тепер ясно, жарт:
   - Стiй, хто йде?
   I тодi з-пiд в'язанки звелося до нас, вiдкрилось зiжмакане болем, мовби
столiтн║, обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе,  були  -
молодi! Так змучено й жалiбно дивились  вони  на  нас,  струменями  свiтла
струмували з трухло┐  соломи,  вiдкрито  i  якось  аж  винувато  сяяли  до
Заболотного сво┐ми двома небесно-синiми змученими сяйвами...
   - Софiйко, це ти?
   Я й досi не певен, чи вiн ┐┐ тодi впiзнав... Бо ж як  було  впiзнати  в
цiй нещаснiй ту, зовсiм юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впiзнати
зараз ┐┐ в цiй до краю  змученiй  жiнцi,  що,  придавлена  тягарем,  купою
чорно┐ позаторiшньо┐ соломи, нiби з-пiд землi дивилась  на  цього  бравого
майора посеред стежки, дивилась, а очi  все  ┐й  наливались  i  наливались
слiзьми. Така змученiсть обличчя, а очi синi,  молодi,  i  дивляться  вони
зараз на Заболотного аж злякано, благальне.
   - Софiйко!!
   - Таки впiзнав...
   I гiркий усмiх поповз ┐й по устах, скривив болiсно все обличчя, на мить
зовсiм зiстаривши його.
   Такою  тодi  постала  перед  нами  Софiйка...  Не  до  того  було,  щоб
з'ясовувати на цiй стежцi вза║мини.
   - Ану-бо, дозволь!
   Заболотний найперше вивiльнив Софiйку з-пiд  в'язанки,  вiдсторонив  ┐┐
рiзко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелiв менi пiддати, i вже  мокра
трухлява копиця опинилась у нього на плечах.
   Так з тi║ю копицею на сво┐х золотих майорських погонах i  промарширував
через усю слободу, через балку до батькiвсько┐ хати у глинищах.
   Всю нiч просидiли ми тодi втрьох за розмовою. Осiння негода  за  вiкном
глухо шумiла вербами, дощ стiкав по шибках,  i  голос  Софiйчин  теж  наче
стiкав тихо, сумовито... Мати померла.  Батько  так  i  не  повернувся,  i
нiяко┐  вiстки  про  нього,  хоч  подавала  запит  навiть  у  Мiнiстерство
залiзниць, у вiддiл кадрiв... Брат влаштувався працювати  на  Вузловiй,  а
Софiйцi, пiсля того, як госпiталь ви┐хав, запропонували школу, i ось  вона
опинилась тут...
   - Кажуть, ти й донором була? - питав ┐┐ Заболотний.
   - А що  такого?  Багато  ж  було...  В  госпiталi  до  мене  так  добре
ставились. Один офiцер, коли виписувавсь, навiть сватався... - ┐┐  усмiшка
при цьому вийшла зовсiм гiркою, негарною.
   Софiйка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже  сторонньою,
вiдчувалося, що вона не бо┐ться виставити себе  перед  ним  у  невигiдному
свiтлi, певне, вважаючи, що ┐┐ вже нема для нього i те, що мiж ними  було,
також не iсну║, i нiколи його не повернути.  Вiдчувалось,  що  вона  ще  й
зараз тяжко пережива║ втрату матерi,  не  вда║ться  ще  подолати  ┐й  свою
теперiшню самоту, признавалась,  що  тiльки  й  вiдради,  коли  Ялосоветка
вдома, але ж це не щодня бува║, ось i зараз зосталась ночувати  на  фермi,
бо ходити звiдти далеко, та ще така грязюка,  а  в  Ялосоветки  досi  нога
болить  пiсля   тi║┐   пригоди   в   глинищах...   Розповiла   спiвчутливо
квартирантка, як Привалило Ялосоветку,  коли  глину  брала,  i  що  зовсiм
випадково люди врятували ┐┐, - першими дiти помiтили, що  коняка  з  возом
бiля глинища сто┐ть, а з людей нiкого нема. Якби не дiти, то,  мабуть,  не
скоро догадались би кинутись, а так встигли, вiдкопали, хоч i ледь живу...
Цiла гора глини на не┐  зсунулась,  аж  не  вiрилось,  коли  добули  з-пiд
завалу: стiльки в землi людина пробула - i все-таки диха║...
   Заболотний, слухаючи про сестру, невiдривне дивився Софiйцi в  обличчя,
в отi ┐┐ небесно-синi, вдивлявся, мовби  вiдшукуючи  в  них  якiсь  знаки,
вловлюючи якiсь змигки, що додались би до ┐┐ слiв i щось для нього важливе
пiдтвердили б. Коли Софiйка поправляла гнотик у мигавцi, Заболотний уважно
стежив за ┐┐ маленькою струдженою рукою, потiм знову  поглядом  нiби  щось
шукав в Софiйчиному обличчi.
   - Погана я стала? - зненацька запитала Софiйка, вловивши  на  собi  цей
настiйливий погляд, i усмiхнулась тим сво┐м гiркуватим,  як  вiд  терпкого
терну, усмiхом. I сама ж вiдповiла: - Горе нiкого не красить... А  ось  ти
не дуже й змiнився, - додала вона, хоч i не посмiла дивитись в цей час  на
нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокiйно, мовби  вiдсторонено
так, наче перед нею був  один  з  тих  багатьох,  кого  вона  доглядала  в
госпiталi, а тепер вiн ось уже виписаний i йому дорога своя, а ┐й - своя.
   - Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спiдлоба глянувши на Софiйку.
- По┐деш зi мною.
   Перша  ┐┐  реакцiя  була  -  сполоханiсть,  переляк.  Щирим  страхом  i
розгубленiстю розширились ┐й очi. Що вiн каже!  Хiба  таке  може  статись?
За┐хав на хвильку, десь там вiн  вчиться  в  дипломатичнiй,  ма║  свою,  в
усьому визначену дорогу, i раптом таке почути вiд нього...
   - Згарячу це ти... Не подумавши.
   - Вашi вагання, товаришко донор, тут нi до чого. Вiн ждав  ще  вiд  не┐
слова, а вона нiмувала вся в  роз-бентеженостi,  а  за  вiкном  так  тужно
шумiло осiнню, вiтром, дощем, завiвало звiдти такою негодою на цю маленьку
хатину в глинищах з ┐┐ теплим каганчиком...  Софiйка  сидiла  понурившись.
Потiм пiдняла голову, очi, налитi болем, стривожено синiли, i,  здавалось,
чути було сполоханий стукiт серця, що вискаку║ ┐й iз грудей...
   - Нi, Кирику.
   - Яке може бути "нi"?
   - Кажу ж: це ти згарячу. Вiн аж спалахнув:
   - За кого ти мене ма║ш? По-твоему, тiльки ти ждала?..
   - Я вже й не ждала... Ждала душа.
   - А моя нi?
   Софiйка невiдривне дивилась на Заболотного. I враз:
   - Нащо я тобi? Глянь, якою я стала... Звелася нiна-що... Нiяк iз хвороб
не вилiзу...
   - А медицина нащо? Крiм нашо┐, е ще й iндiйська, тiбетська... На  свiтi
║ лiкарi, незгiршi за наших шептух та знахарох, що  переполох  колись  так
впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не зна║ Тернiвщина.
   - Тобi жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе.
   Сама нiжнiсть була тепер  в  ┐┐  поглядi,  бездонна  глибiнь  нiжностi,
дiвочо┐, вдячно┐.
   - От i по┐деш зi мною, - рiшуче сказав Заболотний.
   - Бути тяготою, баластом... Нi. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи
пара я тобi? - I навiть пожартувала: - Бо ще й  на  тебе  заяву  напишуть:
сокiл повiтряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а  дружину  собi
окупацiйну взяв...
   - Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат...
   - Нi, прошу, не треба  бiльше  про  це.  Так  нi  до  чого  вони  й  не
домовились того разу. Вдруге при┐хав Заболотний у Тернiвщину  навеснi,  на
свято Перемоги, коли саме вишнi всюди цвiли i терни забiлiли пiд сонцем по
всiх наших байраках. Весна багато що скрашу║, сила життя найглибшi затягу║
рани... вишневому цвiтi тонуть бiленькi вдовинськi хатки, а самi  вдови  в
чорних хустках,  суворi,  мов  пiфi┐,  сидять  край  шляху  при  в'┐здi  в
Тернiвщину на купках камiння (давно домагалась Тернiвщина кам'яно┐ дороги,
i ось вона j проклада║ться нарештi, - саме  тягнуть  ┐┐  через  слободу  J
кудись далi,  на  Озера).  В  такий  день  i  з'явився  в  Тер-Х'  нiвщинi
Заболотний. Пройшовся в парi з Софiйкою по толоцi,  навiдав  iз  нею  нашi
глинища та балку Солов'┐ну, де все о цiй порi тьохкало та витьохкувало,  а
ранок наступного дня вони вже зустрiчали  удвох  на  станцi┐  залiзничнiй.
Колгосинi коненята клишоногi, освiтленi високою вранiшньою  зорею,  ще  до
схiд сонця привезли ┐х на ту саму станцiйку, де колись  Микола  Васильович
сподiвався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невiдома рука  вiдкривала
семафор пiд зорю, в далекi несходимi свiти.



   XXIV

   Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцiю знаходимо
в передмiстi, забудованому котеджами, що стоять негусто, без  загорож,  на
чималiй вiдстанi один вiд одного, а вуличка мiж ними вся  в  розкоши-стих,
охоплених багрянцем  кленах,  -  ми  нiби  потрапили  в  якийсь  тунель  з
багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась  край  великого
парку, що, можливо, далi  переходить  у  лiс,  вся  земля  попiд  деревами
всуцiль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджа║ться,
ми, зупинившись  осторонь,  розгляда║мо  могутнi  дерева,  ┐хнi  крислатi,
наскрiзь просвiтленi сонцем шатра в цих раннiх, тiлесно-теплих багрян-цях.
Незвично: в повiтрi ще лiто, а в парках усе пала║... Опалому листю тут  не
дають залежуватись. Мiж деревами  галявиною  посунула  спецiальна  машина,
звихрила цiлу бурю листя, здiйняла вище себе червоно-багряну  заметiль,  а
де пройшла - за нею вже нi листочка, знов тiльки  зеленi║  стрижена  щiтка
газону. Дiтвора цього передмiстя теж ма║ сьогоднi чим клопотатись: уподовж
усi║┐  вулички  чути  дзвiнкоголосий  переклик,  чепурненькi  хлопчики  та
дiвчатка  згрiбають  навпроти  сво┐х  котеджiв  листя,  пакують   його   в
мiшки-беки з мiцно┐ мутно-бiло┐ синтетики. Не звертаючи уваги на  дiтвору,
вийшла   на   вулицю   когось   виглянути   огрядна,   густо   нафарбована
молодиця-негритянка - вся голова в бiгудi, однак вийти в такому виглядi на
люди для не┐, мабуть, звичайна рiч -  несе  сво┐  цяцьки  на  головi,  мов
корону. А дiти як дiти: нагорнувши кучугуру листя з-пiд кленiв, самi ж  ┐┐
давай i розтовкувати, "пiрнають", мов з берега,  занурюючись  у  шелестюче
листя з головою. Потiм, певне,  когось  загледiвши,  чимдуж  кидаються  до
роботи,  ще  стараннiш  натоптуючи  листям  сво┐   полiетиленовi   беки...
Заболотний уважно стежить,  як  зника║  кленове  листя  в  каламутно-бiлих
мiшках, декiлька напхом напханих бекiв уже лежать пiд деревами, готовi  до
вiдправлення.
   - Ось так воно, Лiдо, - зауважу║ мiй друг,  -  навiть  красу  осенi  та
мерщiй у торбу  синтетичну...  Сьогоднi  й  вивезуть  i  разом  з  мiшками
попалять.
   Лiда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода ┐й того  кленового
листя i що, може, хотiлось би ┐й теж зараз "попiрнати" в ньому, пустуючи з
дiтьми.
   Це вже почина║ться околиця того мiста, куди ми поспiшали з досвiтку, де
в  однiй  iз  кiмнат  багатющого  тутешнього  музею  перед  нами   постане
Мадонна... Уявля║ться нам  вона  близькою  до  полотен  вiдомих  майстрiв,
мабуть, вiдчутна буде в нiй школа ота або ота чи, може,  постане  якраз  у
свiжостi  новизни  й  неповторностi:  намальована  соковитими,   яскравими
фарбами  на  небесно-блакитному  тлi,  пiд  яблуневою  гiлкою,   обтяженою
плодами, хай би, однак, хоч вiддалено нагадала собою  ту  нашу  козельську
пречисту, що першою вiдкрилась нам у дитинствi i що й  досi  сто┐ть  перед
очима кожною сво║ю барвинкою, виразом,  настро║м.  Злилася  з  малям  усiм
сво┐м ║ством, до чогось дослуха║ться й дивиться просто на тебе, наче каже:
"Я ж знаю про тебе  все".  В  ┐┐  материнському  поглядi  знаходиш  ласку,
глибiнь любовi, стриману материнську гордiсть за сво║ дитя i ледь вловимий
смуток яко┐сь, тодi нам ще не зрозумiло┐ тривоги... З виду смаглява,  наче
пригорiла десь вiд близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне,  як
i на тiй порцеляновiй, що ми колись бачили в художника i що була  обкинута
зверху ще й на┐вним вiночком iз синiх волошок, наче сплетених котроюсь  iз
наших тернiвщанських  дiвчат...  Слов'янська  Мадонна,  шедевр  невiдомого
майстра - так сповiщала преса. Десь у  квропi  ┐┐  придбано,  з  належними
запобiжними заходами переправлено через океан, i ось  вона  поповнила  тут
багатюще  зiбрання  -  колекцiю  свiтово┐  слави,  -  будь  ласка,  можете
дивитись... Де саме й вiд кого придбано твiр, який шлях вiн пройшов,  перш
нiж потрапити сюди, це залишилось  туманним.  Заболотний  навiть  висловив
здогад, чи, бува, не одна це з тих провiнцiйних  Мадонн,  подеколи  зовсiм
рiдкiсно┐ роботи, що ┐х у роки вiйни викрадали фашисти  з  обласних  наших
музе┐в та повивозили на Захiд... Козельську нашу  теж  було  викрадено,  i
досi нiде ┐┐ не знайдено, зникла безслiдно, - чи не вона це  часом  аж  за
океан заблукала? В усякому разi, бажання  упевнитись  у  цьому  теж  можна
вважати одним iз мотивiв нашо┐ подорожi.
   Одна з найславетнiших галерей, заради вiдвiдин  яко┐  ми  такий  довгий
здолали шлях, - нарештi ось вона, перед нами. Притулимо  десь,  запарку║мо
свого б'ю┐ка, струсимо з себе дорожнiй пил i пiдемо,  впиваючись,  блукати
серед шедеврiв... Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом  музею,  за
частоколом  могутнiх,  помпезних  колон,  над  якими  вгорi   в'║ться   по
горизонталi химерiя  лiплень...  Стережуть  Мадонну  во┐ни  в  шоломах,  в
тунiках, що, розсипавшись по фризу,  силою  меча  розв'язують  якiсь  сво┐
давнi античнi конфлiкти.
   Однак, що це?
   - Зда║ться, нас тут чека║ "сепрайс",  -  каже  Заболотний,  виходячи  з
машини.
   Саме пiд тим фризом з античними богами  та  во┐нами  в  шоломах,  серед
могуття колон, бiля важких, окутих мiддю центральних дверей юрмляться люди
з чималими, нiби грифельними, таблицями на грудях, виставленими  так,  щоб
┐х було видно кожному, хто пряму║ до музею...
   - Пiкет! - першою догаду║ться Лiда. - Вони страйкують! Бачите: "Strike!
Strike!"
   - Веселенька iсторiя! - каже Заболотний, коли ми,  зiйшовши  з  дороги,
зупиня║мось перед музе║м. - Це ж угадати момент! От вам i "сепрайс"...
   Приховуючи досаду, вiн мимоволi всмiха║ться в той бiк, до страйкарiв  з
отими ┐хнiми таблицями, що справдi схожi на грифельнi дошки, якими  колись
i ми в школi користувались. "Страйк!" "Страйк!" Страйк!" - бiлi║ на кожнiй
iз таблиць. Страйкарi, як нам зда║ться, зумисне повертають ┐х саме до нас:
читайте, мовляв... I хай вам буде вiдомо, що сьогоднi тут  до  музею  ходу
нiкому нема. Пiкет страйкуючих  утворив  мiж  колонами  досить  мальовничу
групу, в центрi яко┐ видiля║ться житт║радiсна, з розкiшними формами просто
ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, нiби  щойно  з  тропiкiв,  мадонна  з
немовлям! кй-же-║й, чимось на Винникiвну схожа... Чи що смаглява  така  та
високочола, чи що, пригортаючи немовля сво║ до грудей, всмiха║ться з-помiж
колон до нас так привiтно, як  i  та,  що  стояла  пiд  яблунею,  коли  ми
приходили до колодязя пити?
   З цi║ю зичливою, вiдкритою усмiшкою мулатка, видно, стежила за нами вiд
того моменту, як ми вийшли з машини i як  усi  тро║  неквапом  пiдiймались
широкими центральними сходами, доки опинились бiля самих колон, де чатують
свою пишну  браму  страйкарi.  Невiдомо,  хто  тут  був  старшим,  але  ця
повногруда  рослава  мати-мулатка  стояла  поперед  страйкарiв  на   самiй
виднотi, з виглядом веселим, безбоязним тримала сво║ арапченя на руках,  а
друге, трохи бiльшеньке, кучеряве й волооке,  прилипнувши  в  матерi  бiля
нiг, розглядало нас дуже зацiкавлено, але без ворожостi.
   - Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англiйськи.
   - Ай ем Джоннi, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя.
   - А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. -  Кирик,  запам'ята║ш?
Як навчишся писати - напиши: з якого боку не вiзьмеш - все буде Кирик та й
Кирик...
   Страйкарi, видно, були люди з гумором, ┐м подобався цей тон  розмови  i
процедура знайомства. Кирик - навiть i  ┐х  зацiкавило  це  iм'я,  справдi
дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим...
   Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей.
   Бiльшiсть  страйкарiв  становили  жiнки,  чорнi  й  бiлi,  помiж   ними
вирiзнялась ясним личком навiть елегантна  японочка,  -  жiноцтво,  певне,
переважало серед працiвникiв музею, i хоч удатись до страйку спонукали ┐х,
видно, причини серйознi, проте страйкували вони якось весело, нiби знайшли
в цьому спiльний вiдпочинок:  матерi  поприходили  сюди  з  дiтьми,  серед
маленьких страй-карчат тулився i симпатичний песик, вiн  теж  мав  па  ши┐
табличку: "Strike!"
   Джоннi, осмiлiвши, вiдiйшов вiд матерi й поважно пiд-тупцював  до  нас,
не зводячи погляду iз  Заболотного,  -  видно,  цей  привiтний,  коректний
мiстер Кирик чимось привабив малюка.
   - Музей  зачинено,  ми  страйку║мо,  -  по-англiйськи  пояснило  хлоп'я
Заболотному.
   - Рiч серйозна, - всмiхнувся Заболотний i, звернувши  погляд  на  матiр
хлоп'яти та iнших дорослих, додав, що для нас це несподiванка, бо ми  люди
подорожнi, ┐хати вдалеку, спецiально, щоб  побачити  слов'янську  Мадонну,
┐хнiй новий шедевр...
   - О  мiстер!  О  Мадонна!  Ми  встигли  полюбити  ┐┐!  -  темпераментно
вигукнула  мулатка  i,  погойдуючи  немовля  на   руках,   сипнула   такою
скоромовкою, що тiльки и можна було зрозумiти: пошкоджено  Мадонну!  Йожем
порiзано! Ще одне варварство! Вiн був iз ножем!
   Помiтивши, як ми пригиiченi почутим, iншi  пiкетницi  стали  навперебiй
втiшати нас, е надiя, мовляв, що полотно невдовзi  буде  реставроване,  за
справу беруться першокласнi фахiвцi, хоча прикро, звичайно... Але що могла
вдiяти доглядачка, ┐хня старенька Фаннi? Нiж бiля обличчя, з переляку вона
знепритомнiла, а  тепер  всю  провину  адмiнiстрацiя  переклада║  на  не┐!
Звiльняють людину з роботи... I це вже ке перший  випадок!  Торiк  полотно
голландського  майстра  теж  пошкодив  маньяк,  -  розвелось   ┐х   тепер,
психопатiв...
   Дедалi труднiше ста║ музейним доглядачам: платня мiзерна, цiни ростуть,
та ще й вiд маньякiв та гангстерiв життя нема! Адмiнiстрацiя ж навiть  про
елементарну безпеку для персоналу не хоче подбати...
   - Ось ми з нею i пiкету║мо! - сказала молода мати-мулатка,  пригортаючи
маля до грудей, i все  лице  вiдкрито  осяялось  усмiхом,  аж  нiби  й  не
вiдповiдним до цього моменту. Наче облилась сонцем -  така  була  у  сво┐й
щирiй привiтностi та темношкiрiй пiвденнiй вродi.  Ну  чим  не  Вишiикiвна
наша, коли  вона,  було,  засмаглявi║  пiсля  жнив,  стане  аж  чорна  вiд
серпнево┐ смаги...
   Джоннi в цей час подав гук остороги: внизу, саме пiдкотивши,  зупинився
перед музе║м блискучий "кадилак", i з нього вийшло поважне сiмейство, теж,
видно, з намiром оглянути мистецькi скарби. Сходами впевнено пiдiймалися в
парi -- солiдний, огрядний мiстер пiд руку зi сво║ю довгов'язою дамою, а з
бокiв ┐х супроводив цiлий виводок рудоголових угодованих бебi  в  коротких
штаппях. Мiстер, ведучи даму, ступав просто на гурт  пiкетниць,  ступав  з
невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'явля║ться  на
рингу з цiлковитою певнiстю в перемозi. Його, зда║ться, тiльки й  цiкавили
отi великi рiзьбленi дверi з червоного дуба, окутi в залiзо та мiдь,  вони
й  самi  були  витвором  мистецтва,  стояли  по  замкненi,  навiть   трохи
вiдхиленi, - нiби чекали, щоб i зовсiм вiдчинились, зробивши  виняток  для
такого  поважного  мiстера,  чи┐  меценатськi  пожертви,  можливо,   якраз
становлять для музею левову пайку його бюджету...
   - Нi! - раптом заступила мiстеровi дорогу блiдолиця сива дама, що перед
цим досить чемно взялась було польською мовою  розтлумачувати  Заболотному
причини страйку, а тут, враз спохмурнiвши, виставила табличку i  аж  ногою
притупнула перед самовпевненим мiстером: - Нi i нi!
   Вiн холодно глянув на цю, певне, старшу з пiкетниць, пройшовся по iнших
неквапним,  оцiнливим  поглядом,   постояв   насупившись,   потiм,   круто
повернувшись  до  людей  гладкою  спиною,  вже  з  гримасою  неприхованого
презирства повiв сво║ сiмейство назад, до "кадилака".
   - Ганьба! Серед кого я живу? - стала по-польськи вигукувати йому  вслiд
сива дама, хоч нiчим вiн ┐┐ нiби й не образив. -  Всi  оцi  вашi  мафiозо!
Тероризм! Гангстеризм! Однi здирцi викрадають дiтей, щоб вимагати викуп за
них, iншi ножами нiвечать полотна генi┐в!  На  "Пi║ту"  в  соборi  святого
Петра - i на не┐ руку пiдняв якийсь маньяк! Жiнкам  доводиться  стояти  на
чатах, а вашi отi мужi науки,  чим  вони  в  цей  час  зайнятi?  Все  новi
вигадують бомби! О, яка ганьба! Дике столiття! Матка боска, нащо менi дала
народитися в цi ганебнi часи!..
   Жiнка розхвилювалась, iншi  пiкетницi  стали  приспо-коювати  ┐┐,  доки
вона, опанувавши себе, нiяково сказала до нас опалим голосом:
   - Пшепрашем. Екск'юз мi...
   Далеко ж ми ┐хали, щоб почути цю ┐┐ гнiвну  iнвективу,  вибурхнуту  так
пристрасно тому невiдомому навздогiн!
   Але як нам самим  повестись  у  цiй  ситуацi┐?  Пояснювати,  звiдки  ми
забились, упрохувати, щоб зважено було на особливi обставини?  Можливо,  й
було б зважено i нас таки пропустили б до музею подивитись бодай  на  iншi
полотна... Одначе, з свого боку, нам теж годиться виявити  належну  повагу
до цих людей, до ┐хнього дружного пiкету. Розвеселiлий Джоннi, вже  нi  на
крок не вiдходячи вiд Заболотного, все  намагався  зацiкавити  його  сво┐м
другом-песиком,  що  теж  носить  на  ши┐  табличку:  "Strike",   а   коли
Заболотний, нахилившись,  запитав,  якi  ж,  мовляв,  ставить  вимоги  цей
пiнчер-страйкар, то жарт було одразу оцiнено, i хлоп'я, й  дорослi  -  всi
засмiялись,  -  тут,  видно,  за  будь-яких  обставин  почуття  гумору  не
втрачають.
   Однак що ж нам далi робити? Теплий погляд  Заболотного  спрямований  на
маленького страйкаря.
   - Бувай, Джоннi!..
   Звiсно, жаль. Таку вiдстань подолано, стiльки намотано миль, щоб тiльки
глянути зблизька на рiдкiсне полотно, котре стало для  нас  чимось  навiть
бiльшим, нiж просто твiр мистецтва... I ось тепер, коли образ Мадонни був,
здавалось, так близько, зовсiм поруч...
   - Чому все-таки ми не зробили спроби зайти до музею? - звернулась  Лiда
до Заболотного, коли ми стали спускатися сходами до машини. - Я певна,  що
нас би вони пропустили...
   - Лiдо, а солiдарнiсть? - зупинившись, глянув на не┐ з веселим  подивом
наш  командор.  -  Кому  ж,  як  не  нам,  тут  виявити   iнтернацiональну
свiдомiсть? А то б сказали: ну й ну!..
   - Вiрно, я не подумала, - чесно визнало дiвча.  Вiдчува║ться,  що  наша
юна супутниця не особливо засмучена таким ходом подiй, не  вважа║,  видно,
що ми даремно зробили сьогоднiшню подорож, для Лiди ця подорож,  зда║ться,
ма║ цiннiсть сама по собi...
   Спускаючись далi сходами, раптом чу║мо позад себе:
   - Хелло, Кирик!
   Симпатичне чорне хлопченя  з  страйкарського  гурту,  ув'язавшись,  теж
диба║ за нами вслiд, старанно  ступаючи  iз  сходинки  на  сходинку  i  не
звертаючи нiяко┐ уваги на оклики матерi, тi║┐ весело┐  персисто┐  мадонни,
що  про  не┐  Лiда  на  зворотному  шляху  скаже  з  повагою:   "Вона   як
Мати-геро┐ня..." Було  й  справдi  в  нiй  щось  вiд  добродушностi  наших
смаглявих степових матерiв - темною красою, здоров'ям  пахтить,  як  вишня
серпнева, саме пло-дороддя могла б зображати, коли, тримаючи з  циганською
недбалiстю одне дитя  бiля  грудi,  водночас  пiдклика║  друге,  щоправда,
голосом несердитим i без особливо┐ тривоги, просто "Джоннi"  та  "Джоннi",
нависпiв, а Джоннi той, схильний до самостiйностi, й в